Фортеця Південний Заслін на випалених землях

Навчальний центр Теократії (Ордену Порядку)

Світло у квартирі згасло саме тоді, коли я вимкнув комп’ютерну гру й збирався, хоч раз, зайти до особистого кабінету на сайті школи та завантажити тестові завдання до майбутнього іспиту з математики за дев’ятий клас. Ні, ну що за закон підлості⁈ Щойно вирішив зайнятися справою! Не те щоб я дуже боявся шкільного іспиту, адже математику в усіх її проявах завжди любив і давалася вона мені дуже легко, але до іспиту залишалося всього три дні, тож потренуватися розв’язувати задачі не завадило б. Я роздратовано дивився на чорний екран перед собою. От же ж не щастить! Не хотілося б через раптову аварію на міській електростанції чи обрив дротів потрапити на перескладання важливого державного іспиту й замість заслужених літніх канікул аж до осені зубрити незліченні теореми, тригонометричні формули та іншу дурню, яка школяреві ніколи більше в житті не знадобиться.

— Тиме, сходи автомати перевір! — вимогливий голос старшої сестри пролунав із ванної — вочевидь, Нада купалася або вкотре перефарбовувала волосся, коли зникло світло. У такому вигляді сестра за межі квартири точно не вийде, тож я, бурмочучи собі під ніс і начепивши окуляри, без яких бачив навколишній світ не зовсім чітко, поплентався на поверх.

Відчинив вхідні двері й вийшов до спільного темного тамбура на чотири квартири. Світла не було й тут, тож я пішов до ліфта і втупився в електричний щиток. Усі рубильники були в положенні «ввімкнено», і в сусідніх квартирах також, отже, проблема зі світлом, схоже, не обмежувалася лише нашим поверхом, а була масштабнішою: у всьому під’їзді шістнадцятиповерхового багатоквартирного будинку, а може, й у всьому районі. Цю версію підтверджували й невдоволені голоси сусідів з інших поверхів, які також повиходили зі своїх квартир через раптове зникнення електрики. Що ж, так навіть краще — якщо аварія масштабна, комунальна служба швидше надішле ремонтну бригаду все полагодити. Я вже збирався повертатися до квартири, аж раптом мою увагу привернув верескливо-істеричний старечий голос звідкись із нижніх поверхів:

— Ви у вікно погляньте! Свят, свят! Що ж це коїться?

— Сусіди! У вікна подивіться! Охрініти!!! — за кілька секунд підхопив відверто переляканий чоловічий голос. — І куди треба телефонувати в такому разі? У поліцію? До служби порятунку? Чи відразу до адміністрації президента?

Цікаво, що вони побачили такого неймовірного? Я поспішив до квартири й попрямував на кухню — фіранок на вікнах там не було, та й до цього вікна було найближче. Зупинився біля своєї сестри Надії, яка вже вилізла з ванної й тепер у теплому банному халаті, накинутому на мокре тіло, та з рушником на голові широко розплющеними очима розглядала неймовірну картину, що відкрилася перед нами.

Найближча житлова багатоповерхівка стояла, як і раніше, але все інше далі… просто зникло, і нашим із сестрою поглядам відкривався безкрайній ліс! Точніше, навіть Ліс — саме так, із великої літери, адже лише так можна було описати височенну стіну сосен, що щільно стояли одна біля одної й утворювали темно-зелене хвойне море, яке простягалося аж до самого обрію. Ось тільки… чи звичайних для наших країв сосен? Бентежили й кора незвичного криваво-червоного кольору, і смарагдова хвоя до половини висоти дерев, та ще й кілька ярусів гілок нижче на стовбурі, що було геть нехарактерно ані для сосен, ані для кедрів, ані взагалі для інших відомих мені хвойних дерев. До того ж деякі особливо колоритні екземпляри сягали висоти нашого чотирнадцятого поверху, та й у середньому верхівки дерев були ніяк не нижче дев’ятого, а то й десятого поверху. Поруч із нашим будинком раптово виріс цілий ліс дерев-велетів!

— Що це, Тиме? Куди зник автобусний парк? — голос сестри тремтів від страху й хвилювання, вона зараз мало не плакала від переживань. — Де далекі труби теплоелектростанції на протилежному березі річки? Та й куди поділася сама річка?

— Надо, я б запитав зовсім інше: де зараз наші батьки?

Моє запитання було цілком закономірним, адже мати з батьком працювали на електростанції за річкою, яка несподівано зникла разом зі значною частиною міста. Після моїх слів очі сестри розширилися від жаху, і вона метнулася до своєї кімнати по мобільник. Я ж, хоча й переживав за долю батьків не менше за сестру, вирішив спочатку подивитися, що відбувається в інших напрямках. Пройшов до своєї кімнати, потім на балкон, після цього до батьківської спальні, й побачена загальна картина лише підтвердила початкову думку про неймовірний катаклізм, що стався.

Ціле місто зникло! Залишилися лише три найближчі будівлі на нашій вулиці, акуратно вирізані зі звичного світу разом із невеликою територією й перекинуті до дрімучого первісного Лісу. Асфальтоване шосе за останньою багатоповерхівкою різко обривалося, наче відрізане ножем. Дроти на високовольтній лінії, що йшла з боку річки, провисали. Від школи, у якій я навчався, залишилася лише частина стадіону й футбольного поля, усі інші споруди незбагненним чином зникли!

— Не можу додзвонитися до матері. І номер Гліба теж не відповідає… — Надя, яка підійшла до мене, уже не стримувала сліз, і вони струмками котилися щоками переляканої сестри.

Я невдоволено скривився й пригадав, що Глібом звали залицяльника сестри — височенного рудоволосого хлопця років двадцяти, місцевого бешкетника й забіяку, який згуртував навколо себе зграю з п’яти-шести таких самих хуліганів. У мене з цією молодіжною бандою стосунки відверто не склалися, у минулому траплялися неприємні сутички. Хтось наївно вважає, що хулігани не чіпають тих, хто в окулярах. Ага, авжеж! Може, десь в інших далеких містах таке правило й діє, але Глібу та його посіпакам воно цілком точно було незнайоме.

Не можна сказати, що я не намагався чинити їм опір. Намагався, і не раз. Зазвичай усе закінчувалося розбитим носом і розбитими ж окулярами. Якось років чотири тому після чергової неприємної сутички я навіть прийшов до міської секції дзюдо, щоб мене там навчили постояти за себе. Але літній вусатий тренер, оцінивши мій величезний зріст, довгі ноги й худорляву статуру, дав слушну пораду краще займатися бігом або стрибками у висоту, де з такими природними даними в мене будуть чудові результати. Що я й зробив, серйозно зайнявшись бігом, і відтоді навіть кілька разів посідав призові місця на міських змаганнях. У вуличних бійках це анітрохи не допомагало, але все-таки певні витривалість і спортивна форма в мене з’явилися разом із упевненістю. Та й будь-якої миті я міг просто дременути, і ніхто зі старших та сильніших підлітків із їхніми прокуреними легенями вже не міг мене наздогнати.

Утім, останнім часом місцеві хулігани мене не чіпали, оскільки їхній ватажок почав упадати за моєю старшою сестрою. Власне, перед вечірнім побаченням із ним Нада саме й чепурилася у ванній у ту мить, коли зникло світло. В особисті справи сестри я не ліз, хоча й не схвалював її вибору обранця, та й вона мене не послухалася б. Надія була старша за мене на чотири роки, закінчувала другий курс інституту й вважала себе цілком дорослою, а тому поради «нетямущого», який іще навіть не закінчив школу, просто пропустила б повз вуха.

Слідом за сестрою я теж перевірив свій телефон. Глухо, мобільник узагалі не бачив мережі. Отже, зв’язок не працює. Світла немає. Води — я перевірив — у крані також не було, та й узагалі незрозуміло, де тепер у нових умовах брати воду. Майнула слушна думка, і я поспішив до ванної, мерщій заткнувши стік корком, поки мильна вода після купання сестри не встигла витекти. Тепер хоча б трохи технічної води залишилося — змити в унітазі або відіпрати речі від бруду. Газ на кухонній плиті загорівся, але не встиг я зрадіти, як вогники конфорки почали слабшати, тьмяніти й за кілька хвилин зовсім зникли. Виходить, газу також немає. Тепер, навіть якщо дістати заморожені продукти, що зберігалися в холодильнику, приготувати їх просто ні на чому. А незабаром розморожена їжа ще й зіпсується без електрики…

Сидіти у квартирі й вислуховувати скиглення сестри вже не було жодних сил, тож я вдягнувся й вийшов на сходи. Кількома поверхами нижче сусіди галасливо сперечалися й сварилися. Інша невелика компанія чоловіків збиралася піднятися на плаский дах нашої шістнадцятиповерхівки, щоб звідти, з більшої висоти, роздивитися околиці й, цілком можливо, побачити вдалині щось цікаве. Щонайменше річку або озеро, які стали б порятунком у нашій ситуації та на майбутнє розв’язали б питання з прісною водою. А в ідеалі — інші будинки нашого міста, що опинилися посеред лісу, з мешканцями яких можна було б налагодити зв’язок і домовитися про спільне подолання несподіваних труднощів.

Я теж пішов із цією групою чоловіків на дах, оскільки завдання зорієнтуватися на новому місці вважав зараз найважливішим. Ключа від замка дверей технічного горищного поверху ні в кого не знайшлося, але чолов’яга неохайного вигляду, у брудній футболці, розтягнутих спортивних штанах і капцях на босу ногу, прихопив із собою ломик. Він професійно, буквально за кілька секунд, виламав навісний замок разом зі скобами, і всі ми пройшли вище. На запиленому й темному технічному поверсі я раніше не бував, і хоча чоловіків відразу зацікавили труби та якісь розширювальні баки системи опалення, у яких, можливо, збереглася вода, я відразу ж піднявся вище, до драбини на дах.

Краєвид згори не дуже відрізнявся від того, що я спостерігав із чотирнадцятого поверху. Такий самий густий, чужий Ліс, від якого віяло небезпекою, аж до самого обрію. Великі чорні птахи, що неквапливо описували широкі кола над зеленим морем. Блакитне небо зі звичним сонцем, жодної навіть найменшої хмаринки до самого обрію. Вітер же відчувався зовсім теплим, навіть гарячим, що свідчило радше про середину літа, ніж про кінець весни, як мало бути за календарем. Незабаром до мене приєдналися й решта чоловіків, які вже переконалися, що вода в баках на горищі є, але брудна, технічна, яку потрібно очищати й кип’ятити.

— Дивіться, — літній сусід із тринадцятого поверху, здається, його звали Віктор Васильович і він був колегою моїх батьків по роботі, вказав кудись удалину, саме в бік сліпучого сонця. — Наче там якась прогалина між деревами. Поле або, можливо, озеро. А може, навіть селище.

— Так, є щось таке, — підтвердив неохайний тип із ломиком, примружившись і затуляючи долонею очі від сліпучого сонця. — Але далеченько від нас, кілометри чотири навскидку.

— Погано видно, ні біса не розібрати… — пробурчав третій учасник походу на дах — бородатий і червонопикий кремезний чоловік, і після його слів навколо відразу запахло перегаром. — Ех, сюди б бінокль…

Я повідомив сусідам, які зібралися, що в мене вдома є бінокль, щоправда, маленький театральний.

— І такий згодиться! Тягни швидше, малий! — пожвавився цей тип із похмілля, і я кулею метнувся назад до квартири.

Бінокль довелося пошукати по шухлядах, але врешті-решт я знайшов його в самій глибині власного столу, заваленого шкільними зошитами й альбомами з моїми старими малюнками. Так, певний час пробував займатися живописом, але швидко охолов до цієї затії. Мені більше подобалося малювати схеми незвичайних пристроїв і карти вигаданих фантастичних світів, ніж пейзажі чи натюрморти, як того вимагали в гуртку малювання. Та й усе це було зручніше робити на комп’ютері у відповідних програмах, аніж по-старому з олівцем або пензликом у руках. Я повернувся до чоловіків, які чекали на мене на даху, на ходу розстібаючи футляр із біноклем.

— Так, між деревами є прогалина, — підтвердив Віктор Васильович, підкручуючи коліщатко мініатюрного бінокля й налаштовуючи оптику. — І, здається, там навіть видніються відблиски води. Добре було б сходити туди якомога швидше. Та й загалом найближчий ліс потрібно оглянути.

При цих словах він чомусь дивився на мене, схоже, пропонуючи саме мені, як наймолодшому, вирушити на розвідку недослідженої території. Я навіть розгубився. Ну який із мене розвідник чи слідопит? Без окулярів я вже за десять кроків замість людини бачу лише розмиті обриси, а облич людей узагалі не можу розрізнити. До того ж такий похід до недослідженої гущавини передбачає певні навички й хоча б уміння орієнтуватися в лісі, я ж уже за двісті кроків заблукаю й не знайду дороги назад.

На щастя, виправдовуватися не довелося. Пом’ятий чолов’яга з ломиком, небезпечно перехилившись через парапет, повідомив, що внизу у дворі збираються люди, і запропонував усім нам також приєднатися до цього стихійного зібрання.

— Спускатися стільки поверхів без ліфта? — така перспектива літнього Віктора Васильовича явно не надихала.

Утім, хоч і з бурчанням, старий усе ж погодився, що на такому важливому зібранні потрібно бути присутнім, щоб зрозуміти, скільки людей збереглося, який у них загальний настрій і подальші плани, а то й самому запропонувати корисні для виживання громади ідеї. Я забрав свій бінокль і поспішив до квартири. Попередив сестру, що всі збираються внизу, на дитячому майданчику, а сам теж почав квапливо збиратися.

Зізнатися, мене справді налякала перспектива того, що мене можуть відправити самого до моторошного невідомого лісу. Тож я прихопив батьків компас, щоб визначати напрямок і зуміти повернутися назад до свого будинку. До шкільного зелено-помаранчевого рюкзака поклав невеликий термос, наповнивши його водою, що залишилася в чайнику й була ще досить теплою, та вкинувши туди кілька пакетиків розчинної кави. Закинув пів батона хліба й нерозкриту пачку сосисок. Сунув до кишені газову запальничку, попередньо переконавшись, що вона працює. Про всяк випадок, через брак чогось придатнішого, прихопив із кухні найбільший і найсолідніший ніж для оброблення м’яса, обгорнувши його щільним папером і старою подертою футболкою, щоб лезо не прорізало тканину рюкзака. Замкнув двері квартири на ключ і поспішив униз сходами.

На дитячому майданчику зібралося вже близько тридцяти людей із нашого та двох сусідніх житлових будинків, і люди все підходили. Було гамірно, багато хто хотів висловитися або наполегливо ставив відверто безглузді й однакові запитання про долю якихось своїх зниклих родичів. Навіть мені, неповнолітньому підліткові, було цілком зрозуміло, що ніхто з присутніх нічого не може знати про долю людей, які в мить катаклізму не перебували в трьох найближчих висотних будинках, проте такі запитання ставили із завидною регулярністю.

Стихійне зібрання вів дільничний як єдиний представник влади, що залишився. Уже далеко не молодий чоловік із помітною сивиною, якому незабаром час було виходити на пенсію, але чомусь усі мої знайомі й сусіди, та й батьки також, називали дільничного виключно на ім’я «Андрій», а молодші — «дядько Андрій». Причому справа була зовсім не в неповазі до представника служби правопорядку, а радше навпаки. Дільничного поважали за чесність і принциповість, а також за готовність завжди вислухати й прийти на допомогу. Жив він тут, здавалося, завжди, і ще до будівництва нинішніх багатоповерхівок старий будинок його родини стояв десь у цих краях, тож старі знали його ще зовсім босоногим хлопчаком, і звертання «Андрій» міцно закріпилося за дільничним. Приблизно мого зросту — метр дев’яносто, худий і жилавий, засмаглий майже до чорноти незалежно від пори року. Міцні руки, зламаний ніс, вузьке, трохи видовжене обличчя з уважними, глибоко посадженими каро-зеленими очима. Дядько Андрій знав на своїй дільниці абсолютно всіх і регулярно обходив квартири, іноді на запрошення заходячи в гості й подовгу розмовляючи з мешканцями за чашкою чаю.

Зараз дядько Андрій мав незвично серйозний вигляд, постійно закликаючи верескливих жінок до порядку й уважно слухаючи розповідь незнайомого мені чоловіка, який щойно повернувся з лісу й демонстрував дивні темно-зелені ягоди завбільшки з вишню, зрощені по чотири у формі чотирилистої конюшини, а також фіолетові гриби з білими смужками на шапинках і дуже тоненькими ніжками. Чи варто казати, що нічого подібного в нашому лісі зроду не водилося, а тому знахідки змушували серйозно замислитися. До того ж першопроходець приніс зрізаний із дерева шматок червоної кори, який тепер передавали з рук у руки, викликаючи запитання й подив. Шорсткий і твердий, але водночас зовсім тоненький, за фактурою він нагадував радше зміїну шкіру, ніж деревну кору.

— Що ж, виходитимемо з припущення, що ми опинилися зовсім не на Землі, — підсумував дільничний, і люди навколо закивали. — Про це свідчать і випадок з Аліною, і принесені знахідки.

Що таке «випадок з Аліною», я не розумів — вочевидь, цю історію встигли обговорити ще до моєї появи тут, на зібранні. Але решта сусідів не питали й лише кивали, тож і я промовчав.

— А ще мій радіоприймач на батарейках узагалі не ловить жодної станції, хоча я прокрутив усі частоти, — вставив репліку лисуватий дідок, якого я часто бачив у дворі будинку або біля старенького мотоцикла, у якому він копирсався, або за доглядом квіткових клумб.

Дільничний кивнув, підвищив голос на галасливу групу сусідів, закликаючи їх до тиші, і знову перевів погляд на нашого першопроходця, який, схоже, збирався щось повідомити.

— Не знаю, як і сказати… — зніяковів і зам’явся цей засмаглий хлопець у камуфляжному одязі та вицвілому тільнику під ним, — але в лісі мене постійно не полишало неприємне відчуття, наче за мною хтось стежить. Хоч як я озирався, нікого поміж дерев так і не зміг розгледіти, але він там був, я в цьому цілковито впевнений! Причому це точно був не дикий звір і не моя розбурхана уява. Хтось розумний уважно стежив за моїми діями, не показуючись на очі. Не знаю звідки, але я в цьому цілковито впевнений!

Дядько Андрій насупився й невдоволено похитав головою.

— Якщо ми тут не самі посеред лісу, то пріоритетність завдань суттєво змінюється.

— Це точно! — погодився немолодий Віктор Васильович, який устиг спуститися навіть раніше за мене. — Вода, продукти, допомога двом старим, які опинилися тут із нами й не можуть ходити… усе це зачекає, оскільки спершу треба забезпечити безпеку поселення. Усіх потрібно переселити до одного будинку, навколо якого спорудити високу огорожу!

Ці слова викликали цілий шквал обурення присутніх. Ніхто не хотів залишати звичні квартири й кудись переселятися лише через те, що «комусь щось привиділося в лісі». Керівник зібрання відразу ж помітив це невдоволення громади й суворо промовив:

— Перш ніж робити настільки рішучі кроки, добре було б усе-таки впевнитися, що сусіди справді є. Тож тобі, Петре, — дільничний подивився на першовідкривача, який приніс трофеї з лісу й повідомив про таємничого спостерігача, — доведеться ще раз сходити на те місце й пошукати чужі сліди. Візьмеш із собою двох міцніших хлопців для силової підтримки. А ще… у тебе ж удома збереглася незареєстрована рушниця?

Засмаглий міцний хлопець у тільнику аж задихнувся від обурення.

— Андрію, ми вже сто разів обговорювали з тобою цю стару тему! Тоді, три роки тому, в товаристві браконьєрів я опинився цілком випадково й до незаконного полювання не маю жодного стосунку!

Однак на дільничного це показне обурення не справило жодного враження. Він не зважив на всі емоційні слова Петра й знову повторив своє запитання щодо рушниці. Хлопець у камуфляжному мисливському костюмі помовчав кілька секунд… і раптом несподівано зізнався.

— Ну так, рушниця є. Захована в гаражі під підлогою, — він указав на гараж-черепашку в сусідньому дворі, на самому краю звичного нам світу. — Принести?

— Так, принеси, і всі набої також тягни. І взагалі всім, у кого є вогнепальна зброя, навіть нелегальна, раджу дістати її та приготувати про всяк випадок. Обіцяю, я не ставитиму жодних запитань щодо незареєстрованих «стволів».

Несподівано як для законослухняного дільничного, але, вочевидь, ситуація змушувала, тож сперечатися ніхто не став. Я помітив, як сусід у розтягнутих спортивних штанах і з ломиком у руках, повагавшись кілька секунд, попрямував до нашого під’їзду. Сподіваюся, по приховану «волину», а не обкрадати квартири, поки всі мешканці зібралися тут, на вулиці.

Обговорення ж перейшло до інших важливих тем. Виступив Віктор Васильович, повідомивши присутнім про побачене вдалині, приблизно за чотири кілометри від нас, велике озеро. Після нього немолода жінка запропонувала зібрати з неробочих холодильників усі продукти, що швидко псуються, і скласти в підвалі, де було досить прохолодно й де їжа за такої спеки зберігатиметься набагато довше. Потім дільничний почав опитувати продавчинь продуктового магазину, цікавлячись крупами, що зберігалися там, і взагалі запасами продуктів.

Мені передали синю гелеву ручку й вирваний із зошита аркуш у клітинку, пропонуючи вписати своє ім’я до списку мешканців, який складали. Переді мною записалися вже тридцять п’ять людей, тож я також вніс свої ПІБ і поставив порядковий номер тридцять шість. Збирався передати аркуш і ручку сестрі, яка буквально щойно стояла в мене за спиною, однак з’ясував, що Нада віддала перевагу товариству рудого Гліба та його приятелів бандитського вигляду. Вирішила, що з ними в неї буде більше шансів уціліти в новому світі? Що ж, зупиняти старшу сестру я не став і передав аркуш із ручкою огрядній продавчині з магазину.

І тут… спершу я звернув увагу на те, що вже звичні шум і гамір чомусь почали стихати, а люди один за одним поверталися до лісу, причому застиглі вирази подиву й страху на їхніх обличчях не віщували нічого доброго. Я теж обернувся й завмер, як і решта. З боку лісу з червоними соснами неквапливо й обережно наближалася велика група постатей у сірих та зелених маскувальних плащах і з накинутими на голови капюшонами. Незнайомці йшли широким ланцюгом, наче оточуючи нас півколом і відрізаючи від лісу, причому в руках багатьох із них я бачив вигнуті клинки, що виблискували на сонці, або готові до застосування бойові луки.

Що робити? Розгублено я поглядав на доросліших чоловіків і жінок, які зібралися навколо, але вони лише напружено мовчали, широко розплющеними очима спостерігаючи за неквапливим наближенням озброєних незнайомців. Дехто з людей почав повільно задкувати, схоже, збираючись дременути. В інших, навпаки, наче за помахом чарівної палички, у руках з’являлися ножі, бейсбольні бити й кастети. Ці, схоже, збиралися битися за свої домівки та близьких. Нарешті наш дільничний, не прибираючи долоні від кобури з пістолетом, промовив неголосно, але цілком упевнено:

— Ось і відповідь, чи самі ми в цьому дикому лісі. Нікому не тікати! Але й не провокуємо чужинців, приберіть ножі. Поводимося спокійно, без паніки. Дізнаємося, чого хочуть від нас сусіди.

Начебто розумні слова. Хоча, на мій особистий погляд, наміри півтора десятка незнайомців були однозначно агресивними. Вони відкрито демонстрували зброю й наближалися до нас, навіть не спробувавши спочатку поспілкуватися здалеку чи вислати перемовника. Причому йшли вони вже нашою, «земною» територією, перенесеною до іншого світу разом із будинками. Тим дивнішим для мене став учинок рідної сестри. Надія, вирвавшись із рук Гліба, який намагався її зупинити, побігла вперед із радісними вигуками:

— Та чого тут боятися? Це ж ельфи! Розумієте, ельфи! Вони добрі й допоможуть нам!

Ельфи⁈ Я ще раз пробігся поглядом по похмурих напружених обличчях чужинців. Щось не бачив я в них довгих загострених вух, характерних для ельфійської раси. Хоча… он у тих двох крайніх, із відкинутими назад капюшонами, з-під світлого волосся справді визирали незвично великі за людськими мірками вуха. Але навіть якщо це й справді ельфи, хіба це означало, що вони безпечні?

Сестра завжди була великою шанувальницею Толкіна та його книжок, а горді волелюбні ельфи, які в повній гармонії з природою століттями жили в самій глибині давніх лісів, що простягалися від обрію до обрію, і співали там біля вечірніх багать свої веселі пісеньки, були її улюбленою темою для розмов. Надія вважала цивілізацію ельфів взірцем дбайливого й правильного ставлення до природи, до якого мали прагнути й люди. На думку сестри, ельфи жили в дружбі й симбіозі з тваринами, не вбивали їх і взагалі ніколи не їли м’яса, як модні нині вегани. На мої цілком логічні запитання «а навіщо тоді ельфам луки?» і «на кого полюють ельфійські лучники, які славляться своєю неперевершеною влучністю?» сестра не могла дати зрозумілої відповіді й завжди намагалася змінити незручну тему.

Зізнатися, її захоплення й навіть схиляння перед ельфами я ніколи не поділяв, оскільки читав не лише Толкіна, а й інших авторів, у яких ельфів далеко не завжди зображували настільки вже безневинними й добродушними, завжди готовими прийти людям на допомогу. І в того ж Сапковського скоя’таелі — лісовий народ, аналог ельфів у світі, — ненавиділи людей і повбивали б усіх до одного, від немічних старих до крихітних немовлят, якби отримали таку можливість. У деяких інших авторів ельфів узагалі зображували расистами, які з особливою жорстокістю та садизмом убивали людей, що випадково забрели до їхнього лісу. Тож я гукнув сестру й попросив бути обережнішою з незнайомцями, навіть якщо вони справді ельфи.

І… наче у воду дивився.

Те, що сталося далі, я побачив наче в дуже сповільненій зйомці. Надія пробігла вже майже половину відстані до ланцюга чужинців, коли один із них — трохи вищий за інших, у сірому плащі, розшитому сріблястими візерунками, — підняв руку з великим вигнутим луком. Майже не цілячись, він відпустив тятиву. Я вже відкрив рота, щоб застережливо закричати, але не встиг. Стріла із чваканням наскрізь пробила шию моєї сестри й застрягла — з одного боку стирчав закривавлений широкий наконечник, з іншого — жовто-червоно-чорне оперення.

Я запізніло закричав від жаху. Утім, не лише я — багато хто закричав у цю мить. А тим часом інші ельфи також почали стріляти по розгублених мирних людях, які зібралися на дитячому майданчику. За крок від мене впала літня жінка, у її сивій голові просто між очима стирчала стріла з яскравим оперенням. Дівчинка-школярка з кісками, яка спробувала врятуватися втечею, упала зі стрілою між лопатками. Сам я завмер у дивному заціпенінні, широко розплющеними від жаху очима спостерігаючи за пеклом, що коїлося навколо, і не міг поворухнути навіть пальцем. Із цього стану мене вирвали грубий ривок за плече й крик рудого Гліба просто у вухо:

— Хробак, твоїй сестрі вже не допомогти. Треба самим рятуватися. Біжимо!!!

Так, ватажок місцевих хуліганів справді постійно обзивав мене «хробаком» через худорляву статуру, але зараз я анітрохи не образився й навіть певною мірою був вдячний йому за те, що висмикнув мене з недоречного й небезпечного заціпеніння. Востаннє поглянувши на сестру, яка за двадцять кроків від мене опустилася на коліна й безуспішно намагалася пальцями затиснути кров, що рясно хлюпала з пробитої шиї, я розвернувся й кинувся бігти.

Навколо панував хаос. Люди всюди кричали й один за одним падали мертвими. Хтось тікав, інші, навпаки, билися. Так, дільничний дядько Андрій опустився на одне коліно й, заплющивши ліве око, стріляв із пістолета по ланцюгу ворогів. Десь удалині оглушливо гримнула рушниця, породивши багаторазову луну поміж висотних будинків — схоже, той браконьєр у тільнику все-таки встиг дістати зброю зі свого гаража. Непримітний чоловічок із сусіднього будинку, який стояв трохи осторонь від інших, розвів руки в боки й… зник, безслідно розчинившись у повітрі! Незнайома мені молода жінка з освітленим волоссям узагалі творила щось дивне — широко розставивши ноги, простягнула обидві руки в бік ельфів, і з її долонь зірвалася вогняна куля, з гулом полетівши вперед. Магія??? Звідки в моїх сусідів такі здібності⁈ Але все це я помічав лише краєм ока, оскільки сам щодуху мчав якомога далі від страшного місця.

Паніка — стан дуже заразний і неконтрольований, і, піддавшись їй, у ту мить я взагалі не міг мислити тверезо. Так, злякався. Адже міг дістати з рюкзака ніж і стати поруч із нечисленними захисниками. Міг побігти до пораненої сестри, яка стікала кров’ю, щоб спробувати врятувати єдину рідну людину в цьому невідомому світі. Найімовірніше, у такому разі мене теж підстрелили б, але я хоча б спробував зробити щось героїчне. Натомість я просто біг, не думаючи куди й узагалі мало що тямлячи в ту мить.

Начебто спочатку я біг за Глібом та іншими членами його молодіжної банди, які мчали між рядами висаджених кущів. Але коли відволікся на жінку, що впала поруч і в спині якої стирчали аж дві строкаті стріли, то не помітив, куди звернули всі хлопці. Припустив, що за ріг найближчої багатоповерхівки, але, добігши до того місця, не знайшов поблизу ані Гліба, ані інших хлопців. Зате далеко попереду побачив ще одну велику групу ельфів-лучників, які виходили з лісу. Наші три висотні будинки справді оточували з усіх боків!

Я різко звернув і почав оббігати багатоповерхівку з боку гаражів, аж раптом відчув сильний удар у спину. У мене влучили⁈ Обернувшись, лише за якихось п’ятнадцять кроків від себе я побачив самовдоволено усміхненого ельфа, якого до цього приховували від мене гаражі. Причому цей ельф не був схожий на всіх інших, яких я бачив раніше. На ньому була світла, майже біла, коротка накидка поверх розкішного білосніжного вбрання. У світле волосся були вплетені різнокольорові пера. На поясі висіли два короткі клинки в піхвах. У руках він тримав різьблений білий лук, а на випещених пальцях виблискували персні з яскравими самоцвітами. І що найдужче відрізняло цього ельфа від родичів — його довгі гострі вуха розташовувалися майже горизонтально, а не стирчали догори, як в інших. Коли наші погляди зустрілися, дивний білий ельф весело розсміявся, помітивши тваринний страх у моїх очах, і знову поклав стрілу на тятиву білого лука.

Попри шум у голові й паніку, що затуманювала свідомість, я все-таки здогадався в останню мить різко впасти на землю й перекотитися. Це мене врятувало — стріла пролетіла вище! Я почув роздратований вигук цього самовдоволеного блідого стрільця, різко скочив на ноги й, петляючи наче заєць, кинувся до рятівного лісу.

Я мчав, як ніколи в житті. Товстелезні червоні сосни лише встигали миготіти праворуч і ліворуч. Спиною текло щось гаряче, але болю я не відчував і незабаром збагнув, що це ллється кава з розбитого термоса. Цю версію підтверджував і дзенькіт уламків у рюкзаку при кожному моєму кроці. Поступово я почав заспокоюватися й думати головою, а не піддаватися непотрібним і небезпечним зараз емоціям.

Куди я біжу? А головне — навіщо? Адже всі знайомі мені люди залишилися десь позаду, і саме туди мені варто повернутися, щоб допомогти тим, хто вижив. Та й сестрі, якщо вона ще жива, дуже потрібна моя допомога. Нада, звісно, дурепа й сама багато в чому винна в тому, що сталося, але ближчої людини в мене все одно немає. А якщо сестрі вже не допомогти, то треба якомога більше дізнатися про її вбивць, щоб вистежити цих поганих ельфів і помститися їм у майбутньому!

За відчуттями, я вже встиг відбігти кілометра на півтора-два, а тому припускав, що давно опинився в безпеці. Але коли вирішив зупинитися й перевести подих, буквально на відстані ліктя від моєї голови в червоний стовбур дерева зі стуком увігналася стріла з жовто-червоно-чорним оперенням! Такого самого забарвлення, як та, що поранила в шию мою рідну сестру. Різко обернувшись, я побачив того самого блідого ельфа лише за якихось сімдесят кроків від себе. Цей довговухий гад вирішив переслідувати мене! Причому пересувався він лісом майже з такою самою швидкістю, що й я, та ще й устигав стріляти в мене!

Про перепочинок явно не могло бути й мови, і я кинувся бігти далі. Почалася нескінченна гонитва зі смертю. Я біг, біг, біг, уже фактично падаючи від утоми, але, озираючись, щоразу помічав за собою настирливого переслідувача, який відставав лише на п’ятдесят-сімдесят кроків. Якоїсь миті з мене злетіли окуляри, але часу зупинятися й шукати їх у шарі старої сухої хвої зовсім не було. Без окулярів погано, але зараз головне було взагалі вижити!!!

Ще кілька разів стріли пролітали повз мене, але я чудово розумів, що нескінченно така удача тривати не може. І звідки в цього ельфа стільки сил? Я-то зрозуміло — чотири роки займався бігом. Зазвичай виступав на змаганнях на середніх дистанціях чотириста-вісімсот метрів, хоча й кроси на п’ять-вісім кілометрів пересіченою місцевістю тренер нам також періодично влаштовував для розвитку витривалості, причому і в дощ, і в спеку, й навіть одного разу в мороз по снігу. Якби не ті виснажливі тренування, я вже давно був би мертвим, адже жодних шансів упоратися з озброєним і явно не найпростішим супротивником у мене від самого початку не було.

Так, Тиме, щось не так! Я подумки осмикнув себе, ані на секунду не припиняючи перебирати ногами. Сонце ж було праворуч. То якого біса воно раптом почало світити мені просто в обличчя крізь крони височенних дерев? Я що, бігаю колами? І взагалі, якщо подумати, як я збираюся сховатися від переслідувача в лісі, де, крім одноманітних червоних стовбурів, немає ані кущів, ані навіть найменшого підліску, у якому можна було б заховатися, а ельф бачить мене на величезній відстані?

Я за звичкою примружився, щоб без окулярів спробувати розгледіти бодай щось удалині. І раптом усвідомив дивну, цілковито неймовірну істину: я чомусь нормально бачу! Як це можливо з моїм звичайним зором мінус чотири з половиною? А може, це такий бонус від нового світу? Хтось із сусідів навчився зникати, хтось — користуватися магією, а я ось виправив зір? Чи це просто тимчасове покращення через сильне хвилювання й підвищене фізичне навантаження, таке справді іноді трапляється. Хай там як, я помітно підбадьорився, скористався нагодою й озирнувся, оглядаючи ліс удалині.

І побачив те, що надихнуло мене ще більше: досить далеко попереду в одноманітному лісі з височенних прямих червоних стовбурів усе-таки з’являлася якась зелень. Кущі, а може, сосновий молодняк. У будь-якому разі там можна буде сховатися від очей гостровухого спостерігача й змінити напрямок руху, намагаючись відірватися від погоні. Але спочатку треба було збільшити відстань до цього настирливого переслідувача, щоб він не помітив мого маневру. Тим паче що білий ельф, дуже на те схоже, нарешті почав видихатися й поступово відставати. І тоді я додав швидкості, без залишку витрачаючи останні сили, наче під час фінішного ривка в напруженому спортивному змаганні!

Це й справді виявилися кущі. Густі, колючі, жорсткі. Я влетів у них на повній швидкості, почав пробиратися між гілками й водночас намагався здіймати якомога менше шуму. За відчуттями, подолав смугу чагарнику завширшки метрів тридцять, аж раптом… несподівано опинився на багнистому низькому березі невеликої лісової річки завширшки лише метрів дванадцять-п’ятнадцять, але водночас досить глибокої — я ступив у холодну воду лише один крок, а вже занурився майже до пояса. І що ж мені робити далі? Перепливати цю несподівану перешкоду, втрачаючи дорогоцінний час і ризикуючи бути підстреленим? Чи залишитися на цьому березі, просто відійшовши вбік і спробувавши заплутати сліди?

На протилежному боці річки також суцільною стіною росли кущі, але берег там був вищим і сухішим. Я зупинився й замислився, водночас прислухаючись. Незабаром позаду почувся тріск гілок — довговухий гад із хвилинним відставанням теж дістався до кущів і спробував продертися крізь колючки, але швидко зупинився й розвернувся. Схоже, красунчикові не хотілося рвати своє розкішне біле вбрання, і він почав шукати обхідний шлях. Ну хоч якийсь перепочинок!

Я все-таки перейшов річку, яка виявилася не такою вже й глибокою, роздягнувшись догола й тримаючи одяг та рюкзак високо над головою. Потім знову вдягнувся, витягнув із рюкзака стрілу з жовто-червоно-чорним оперенням, яка справді розбила мені термос, і забрав її із собою, загорнувши разом із ножем у стару футболку. Після цього, намагаючись не шуміти, рушив високим сухим берегом за течією лісової річки.

Незабаром з’ясував, що насправді, якщо призвичаїтися й не поспішати, то йти крізь смугу кущів не так уже й важко. Майже завжди можна пройти між колючими рослинами, не зачепивши їх, у крайньому разі — проповзти. Я подолав уже метрів чотириста, відійшовши досить далеко від останнього місця, де мене бачив настирливий довговухий стрілець, і витратив на цю складну ділянку близько години. А потім побачив те, що цілковито змінило мої плани: стовбур однієї з велетенських червоних сосен сильно нахилився, і лише сусідні дерева не давали велетню впасти. Це були природні сходи нагору, якими можна скористатися, щоб із висоти оглянути околиці. А заразом можна буде спробувати пересуватися поверху, не залишаючи слідів на землі, адже гілки цих дивних неземних сосен густо перепліталися. Вирішено, лізу нагору!

Що я відразу й зробив, із несподіваною навіть для себе спритністю видряпавшись похилим стовбуром до нижнього кільця гілок цієї дивної неземної сосни. Потім перебрався далі, на сусіднє дерево, де й засів на зручному розгалуженні товстих гілок, з усіх боків укритому довгою й густою зеленою хвоєю. Дістав прихоплений із дому маленький бінокль і підкрутив коліщатко, налаштовуючи різкість. Отже, де я опинився?

Насамперед пошукав удалині три знайомі висотні будинки. Побачив їх досить далеко від себе, за чотири або навіть п’ять кілометрів. Причому сусідня з «моєю» багатоповерхівка чомусь горіла, над її пласким дахом здіймався густий чорний дим. Налаштувавши бінокль на максимальну різкість, я помітив там, високо в синьому небі, величезну кількість великих чорних птахів — місцеві падальники бачили здобич, але не поспішали спускатися на землю. Вочевидь, ельфи, які напали на людей, досі нікуди не пішли й своєю присутністю відлякували падальників. Отже, й мені поки що не варто повертатися додому. Діставши компас, я визначив напрямок до багатоповерхівок. Не знаю, наскільки звичному земному приладові можна було довіряти в цьому новому світі, але висотні будинки розташовувалися на північний схід від моєї схованки.

А що в інших напрямках? Я повернувся на захід і майже відразу побачив те саме озеро, яке обговорювали чоловіки на даху шістнадцятиповерхівки. Справді велике й чисте, до нього було зовсім недалеко, менше ніж пів кілометра. Якби я продовжив шлях уздовж лісової річки, то саме й вийшов би до озера. Ось тільки в тому боці виднілися якісь споруди на самому березі й просто на деревах, помітив я й витягнуті на берег човни, біля яких метушилися ельфи. Вочевидь, там, біля озера, розташовувалося ельфійське селище, цим і пояснювалася та швидкість, із якою місцеві довговухі прибули до людей, що невідомо звідки з’явилися на їхній території. Ні, мені туди, до ворожого села, однозначно не треба!

Приємною новиною стало хоча б те, що земний компас майже не брехав, і напрямок на захід загалом збігався із сонцем, яке хилалося до заходу й уже зовсім скоро мало торкнутися обрію величезного Лісу. Тепер залишалося зрозуміти, куди ж мені рухатися далі. Я неквапливо розвернувся й… мало не впав із великої висоти від несподіванки та страху, оскільки на такій самій височенній червоній сосні побачив довговухого спостерігача!!! Причому до нього було лише сто п’ятдесят метрів!!! Ельф у маскувальній сіро-зеленій накидці причаївся в густій тіні й спостерігав за багатоповерхівкою, що горіла вдалині. Мені неймовірно пощастило, що дивився він у протилежний бік і тому не помітив, як я піднімався на височенне дерево голим, нічим не прикритим стовбуром. Так чи інакше, треба було негайно змінити позицію й сховатися за товстим стовбуром червоної сосни.

Я перемістився й перевів подих. І що робити далі? Поки ворог перебував там, на своєму спостережному посту, я фактично був зв’язаний по руках і ногах. Ані спуститися назад до річки, ані перелізти на інше дерево чи піднятися вище. Залишалося лише чекати й сподіватися, що ельфові набридне сидіти на дереві й із настанням темряви довговухий дозорець усе-таки залишить свій пост. Після чого забиратися звідси якомога швидше й далі!!!

— Ереніоне, твій батько буде дуже невдоволений. І я теж невдоволений, бо не розумію твого рішення напасти на чужинців.

Суворий довговухий воїн мав повне право виказувати своє роздратування молодому принцові в білому вбранні, адже виховував його з пелюшок, навчаючи мужності, мистецтва стрільби, бою на мечах і виживання в лісі. Але зараз старий наставник обрав невдалу мить для повчань, і довговухий ельф у білому вбранні різко розвернувся, його очі палали гнівом, а на щоках і лобі виднілися свіжі глибокі подряпини.

— Ці люди підступно проникли до забороненого Лісу Вічного Короля й уже лише за це заслужили смерть!

— Наскільки я бачив, ці люди були розгублені й самі не розуміли, де перебувають, — не погодився наставник принца. — Вони були налякані й не виявляли жодної агресії. І хотіли говорити, а зовсім не воювати.

— Не воювати??? — скипів Ереніон і вказав на чотири загорнуті в жалобні савани тіла, які жінки в темному вбранні готували до вогняного поховання, а ельфи-чоловіки підносили все нові й нові в’язки гілок для великого багаття. — Ці, як ти кажеш, «розгублені й налякані» люди вбили чотирьох моїх воїнів і ще сімох поранили! Чи не забагато як для тих, хто «не виявляє жодної агресії»⁈

Наставник зрозумів, що зі своїми повчаннями втрутився зовсім невчасно, й зайшов з іншого боку.

— Погоджуся, принце, людей, які проникли до священного лісу, треба знищувати без жодного жалю. Але все-таки можна було діяти хитріше — спершу дізнатися про них більше, вступити в перемовини, заслужити довіру. А вже потім отруїти всіх разом або перерізати вночі, коли заснуть!

— Це так. Але якщо, як багато хто тут вважає, це справді були прикликані до нашого світу герої, то четверо загиблих — не така вже й висока ціна за їхнє усунення. Упевнений, батько погодиться з такою оцінкою.

— Ереніоне, я б зараз думав не про мертвих, а про живих. Наші розвідники знайшли на місці битви ось цей аркуш паперу, — воїн показав принцові зошитовий аркуш у клітинку. — Письмена цілковито незнайомі, але зміст написаного, гадаю, зрозумілий. Тим паче що я на власні очі бачив, як чужинці один за одним записувалися на цьому клапті паперу. Це список людей, які опинилися в Лісі Вічного Короля. Тридцять дев’ять імен. Ми ж знайшли тридцять два тіла. І ще над однією пораненою людською дівчиною зараз чаклує Та, що розмовляє з Лісом. Не знаю, навіщо травниця вирішила врятувати полонянку й чи виживе поранена, але вона могла б багато чого прояснити. У будь-якому разі залишаються щонайменше шестеро, які досі блукають околицями.

— Трьох бачили на березі Кришталевого Озера риболови клану Дзвінкої Сойки, — скривившись, відповів принц, наче сама необхідність спілкуватися з ельфами іншого клану викликала в нього напад гострого зубного болю. — Високий рудий хлопець і ще двоє з ним. Вони викрали човен із рибальського причалу й попливли на протилежний берег. Цю трійцю шукають воїни Дзвінкої Сойки. Там був і четвертий, але він не помістився в човні, й ці троє людей скинули його у воду. Можливо, він потонув, хоча тіла поки що не знайшли.

— Ну а той, який так тебе прикрасив? — беззлобно всміхнувся наставник, указавши на свіжі подряпини на обличчі молодого принца.

— Цей… — Ереніон торкнувся щоки й скривився від болю, — був довготелесий і дуже спритний. Хоча він серйозно поранений стрілою в спину й утратив багато крові, але зумів утекти від мене й сховався в колючих кущах на березі Гнилого Струмка. Лізти в ті зарості в сутінках — не найрозумніша ідея, адже там у воді отруйних змій більше, ніж риби. У будь-якому разі цей довготелесий нікуди не дінеться. Він утратив свої скельця для зору, які використовують люди, і фактично сліпий! — принц витягнув із поясного гаманця й показав наставникові окуляри зі зламаною оправою та розчавленими чоботом лінзами. — До того ж я наказав розставити дозорців навколо густих заростей, миша не проскочить. Тож перечекаємо ніч, а вранці прочешемо всі ці колючі кущі й знайдемо мерзотника! Також, упевнений, незабаром упіймають і трійцю, яка викрала човен, і знайдуть тіло потопельника. Тож усе гаразд!

— Але залишається ще один, — нагадав досвідчений воїн молодому принцові. — І князь явно спитає з тебе, якщо кількість наданих йому для огляду тіл не збігатиметься зі списком. Адже прийшлих героїв треба вбивати відразу, інакше потім вони можуть стати величезною проблемою!

Вечоріло. Сонце торкнулося краю далекого Лісу й, майже не затримуючись, швидко пірнуло за обрій. Притулившись спиною до шорсткого й трохи теплого червоного стовбура, я сидів на товстелезній сосновій гілці приблизно на висоті восьмого поверху. Відмахувався від місцевих комарів, які з настанням сутінків ставали дедалі численнішими й настирливішими, і подумки лаяв себе за те, що, виходячи з квартири, не здогадався прихопити нормальну куртку або хоча б сорочку з довгими рукавами. Уже зараз уся моя шия, лоб і руки були вкриті сверблячими укусами, а тому мені навіть страшно було уявити, що зі мною буде вночі, коли це кровососне воїнство стане ще численнішим і зовсім осміліє. Тішило лише те, що численні укуси комах хоч і дошкуляли, але все-таки не спричиняли сильної алергічної реакції.

Зрідка вкрай обережно визираючи зі своєї схованки, я крізь бінокль поглядав на ворожого дозорця. Невеликий ельф у маскувальному плащі спорудив із наламаних тонких соснових гілок щось на кшталт лежанки і влаштувався там із відносним комфортом, поклавши перед собою лук і кілька стріл. Мій ворог натер руки якоюсь маззю, вочевидь для захисту від кровососних гадів, і навіть начепив під капюшон дрібну сітку на обличчя, тож комарі йому анітрохи не дошкуляли. Зовсім не схоже було, що ельф збирався найближчим часом спускатися зі свого спостережного пункту, радше навпаки — його приготування свідчили про намір просидіти так усю ніч.

На інший берег річки в мій бік спостерігач поглядав нечасто, більше зосереджуючи увагу на далекій заграві пожежі або чорній воді, що текла далеко внизу, але надто розслаблятися мені все-таки не варто було. Тим паче що зрідка звідкись із лісу долинав дивний чи то свист, чи то коротка пташина трель, на яку довговухий дозорець відразу відповідав такими самими різкими звуками, після чого трель повторювалася ще п’ять або шість разів із різних місць уздовж лісової річки. Виходило, що мій ворог тут не один. Ельфи щільно оточили місце, де востаннє мене засікли, і не збиралися випускати живим.

Коли я вкотре визирнув з-за стовбура й навіть крізь бінокль уже насилу розгледів супротивника в густій темряві, ельф-дозорець вечеряв. Він відкинув з обличчя протимоскітну сітку, розстелив перед собою на сідалі чисту хустину, дістав із сумки щось, що дуже нагадувало звичайні бутерброди, і навіть поставив біля ніг невелику флягу. Причому, схоже, усередині фляги була не звичайна джерельна вода, а щось значно міцніше, бо після кожного ковтка дозорець кривився, нюхав рукав і мерщій закушував.

От же ж гад! Від такого видовища мій шлунок невдоволеним бурчанням нагадав, що я не їв від самого ранку. Утім, невеликий запас їжі в мене був, тож я дістав зі шкільного рюкзака пів батона хліба й пачку сирих сосисок. І навіть не став уподібнюватися дикунам, а нарізав хліб на бутерброди своїм «страшним» кухонним ножем і поклав між кожними двома шматочками по парі сирих, розрізаних уздовж сосисок. Благодать! Щоправда, запивати було нічим — термос справді розбився й кави не залишилося ані краплі, тож уламки довелося викинути, а вечерю наминати всухом’ятку.

Я неквапливо вечеряв, водночас прокручуючи в голові свої можливі подальші дії, аж раптом виявив, що на цьому дереві я не один! Крихітний пухнастий звірок із пишним хвостиком спускався стовбуром звідкись згори, схоже, приваблений запахом їжі. Світлого забарвлення — блідо-рудий або, може, піщаний, у темряві точніше сказати було складно. Зовсім мініатюрний, навіть менший за білку, він чіплявся кігтиками за кору дерева й кумедно принюхувався, водячи головою з боку в бік. Мене, надто величезного як для його крихітних розмірів, лісовий звірок чи то не помічав, чи то не сприймав як небезпеку. Він навіть стрибнув мені на плече, після чого, дряпаючи шкіру гострими кігтиками, почав спускатися футболкою до принадних бутербродів.

— Їж, дурненький! — неголосно промовив я і, відламавши шматочок хліба, простягнув звіркові.

Людська мова й рука, що тягнулася до нього, на секунду насторожили крихітного дереволаза. Утім, саме на секунду, після якої мій несподіваний гість, цілковито проігнорувавши запропонований йому хліб, продовжив шлях до відкритої пачки сосисок.

— То ти в нас, виходить, хижий? — я допоміг гостеві, діставши з пластикової пачки одну із сосисок, що там залишалися, і навіть розрізав її навпіл, щоб звіркові було зручніше тримати.

Так ми й вечеряли. Я наминав бутерброди, а дикий звірок, що сидів у мене на животі, вправно й швидко обгризав половинку сосиски своїми крихітними зубками. Настав період дивного умиротворення. У ту мить я навіть тимчасово забув про всі свої тривоги: перенесення до незнайомого світу, зниклих батьків, поранену або навіть загиблу сестру, злих ельфів, які мене переслідували, і навіть комарі, здавалося, дошкуляли не так сильно. До того ж остаточно стемніло, і небо всипали розсипи дуже яскравих зірок. Було неймовірно красиво!

— А ти, виявляється, світишся! — захоплено промовив я, оскільки шерстка мого несподіваного гостя справді починала світитися дедалі яскравішим світло-блакитним сяйвом. Блакитні цятки світилися також на кінчиках вух звірка й носику, а ціла низка блакитних цяток тягнулася спинкою від голови до самого кінчика хвостика.

Я відірвав погляд від дивного дереволаза, що світився, і… завмер у німому захваті. Увесь ліс навколо мене світився!!! Червонуваті ореоли позначали стовбури й гілки дерев, міріади різнокольорових вогників — хвоїнки та нічних комах. У чорній воді піді мною й на березі звивалися тоненькі стрічки змій або річкових вугрів. Навіть комарі навколо мене світилися! Оце так! Я дивився на цю пишноту, навіть трохи розтуливши рота від захвату, і не міг намилуватися небаченим видовищем.

До реальності мене повернув і порушив чарівну ідилію різкий далекий свист ельфійського дозорця, на який спостерігач на протилежному березі річки відразу відповів таким самим умовним свистом. Далі почали долинати й інші відгуки, причому один із них… пролунав зовсім-зовсім поруч!!! Спершу мені навіть здалося, що свистять узагалі з мого дерева, звідкись трохи нижче. Хоча майже відразу я збагнув, що ельф усе-таки перебував на сусідній сосні й дерся вгору похилим стовбуром. Звідти, як я сам нещодавно з’ясував, був лише один подальший шлях: гілками на сусіднє дерево до моєї схованки, тож сутичка з ворогом була неминучою!

Серце гучно застукало в грудях, ніздрі почали роздуватися, заганяючи повітря в легені й насичуючи кров киснем. Я обережно переніс звірка, який мирно їв, зі свого живота на гілку й тихо підвівся, міцно стискаючи в руці кухонний ніж для оброблення м’яса. Головне — напасти несподівано й не дати ворожому лазутчикові закричати, щоб він не викликав підмогу. А ось і мій ворог! На тлі яскравого нічного неба з’явилася темна постать у капюшоні. Ельф спритно перебіг гілкою до мого дерева й спершу зупинився напівприсівши, потім випростався й розвернувся поглянути на далеку заграву пожежі. Час діяти!

Я обережно вийшов зі своєї схованки, зробив кілька тихих кроків і з усього розмаху встромив ворогові ніж у спину! Водночас уже за пів секунди долонею лівої руки затиснув супротивникові рота, не давши закричати й покликати підмогу. Витягнув із рани ніж і вдарив знову! І знову! І ще раз! Потім узагалі розважливо полоснув ворога гострим лезом по горлу, після чого міцно тримав тіло, яке відчайдушно смикалося, доки воно не припинило опиратися й не обм’якло. Нарешті я відпустив ворога.

Я важко дихав і не міг заспокоїтися. Руки були суцільно вкриті чужою гарячою кров’ю й тремтіли, футболка на грудях також рясно просочилася кров’ю, навіть обличчя було забризкане. Але я переміг, і це головне!!! Попри надзвичайне хвилювання, мені вистачило кмітливості підхопити напрочуд легке тіло й відтягти з відкритого місця, де його міг помітити спостерігач на протилежному березі. Я відволік мертвого супротивника за стовбур дерева й присів поруч. У цю мить мене переповнювало почуття гордості. Ще б пак — мій перший убитий ворог!

Отже, кого я щойно вбив? Червона сосна, яка трохи пригасила своє сяйво під час кривавої сутички на гілках, знову почала розгорятися яскравіше, тож я зміг роздивитися трофей. Те, що ворог був помітно легшим за мене й набагато нижчим на зріст, фактично на дві голови, я зрозумів майже відразу, ще під час бійки. Але… дівчина? Так, однозначно жіночі риси обличчя. І сукня під маскувальним плащем замість штанів та сорочки, як у всіх раніше бачених мною ельфів. Невеликі перлинні сережки-підвіски на довгих ельфійських вухах були лише додатковим доказом, що остаточно розвіював останні сумніви. Зізнатися, такого розвитку подій я зовсім не очікував, а тому розгубився. Уся моя гордість за першу перемогу над ворогом миттєво випарувалася, поступившись місцем досаді й навіть почасти сорому. Теж мені герой, упорався зі слабкою дівчиною… навіть дівчиськом, якщо судити з зовсім юних рис обличчя!

Утім, я все-таки постарався не накручувати себе й не мучити самобичуванням. Ця дівчина була очевидним ворогом! Причому озброєним ворогом, якщо судити з довгого ножа на її поясі, а також лука й сагайдака зі стрілами за спиною. Та й належала вона до племені, яке безжально вбивало знайомих мені беззахисних людей, що нічого поганого ельфам не зробили. І ця супротивниця вбила б мене самого без найменших вагань, якби я дав їй таку можливість. Начебто все правильно, але… я однаково не міг заспокоїти сумління. І тепер мені було цілком зрозуміло одне: якщо раніше я ще міг тішити себе наївними ілюзіями, що здатен здатися на милість переслідувачів, які мене оточили, й ельфи, можливо, пощадять мене та залишать живим, то після вбивства їхньої одноплемінниці такої можливості вже точно не залишилося.

Ніж мертвого дівчиська я, до речі, зняв із її пояса й перевісив собі на ремінь. Чудовий ніж із міцним шорстким руків’ям і упором, який не давав самому порізатися під час ударів, та зігнутим надзвичайно гострим лезом завдовжки сантиметрів двадцять — це вже була справжня серйозна зброя, на відміну від незручного кухонного ножа, який гнувся. До того ж до зброї додавалися чудові піхви з темного дерева, обпаленого над полум’ям, і зі шнурком, за який їх можна було кріпити. Зняв я з убитої ельфійки й невелику сумку, знайдену під закривавленим плащем, хоча всередині виявилося мало чого цікавого: набір голок, устромлених у шматок шкіри, мотки різнокольорових ниток, якісь невеликі клаптики й вузькі смужки шкіри, кілька надзвичайно гострих сталевих наконечників для стріл і кольорові пера. Найімовірніше, це був ремонтний набір лучниці для відновлення пошкоджених стріл і латання одягу, але я прихопив його із собою.

А ось легкий плащ-накидку довелося з жалем залишити, хоча додатковий захист від кровососних летючих комах мені був украй потрібний. Ось тільки я не зміг змусити себе загорнутися в одяг, просочений кров’ю й багаторазово продірявлений. Лук дівчиська я теж залишив, як і сагайдак зі стрілами, оскільки зовсім не вмів користуватися такою зброєю. Перлинні сережки й шкіряні чобітки маленького розміру мене не цікавили, як і жіночий одяг загалом, хоча під час обшуку й збирання здобичі з тіла я все-таки не міг не звернути уваги, що дівчата-ельфи не носять під сукнями жодної нижньої білизни. Утім, на некрофілію я ніколи не страждав, а тому жодних емоцій щодо свого відкриття не відчув. Набагато важливіше для мене було вирішити, що робити далі. Адже було цілком зрозуміло, що дівчисько почнуть шукати, причому дуже скоро, коли вона не відповість на умовний свист. Самому намагатися відтворити цю коротку, але хитромудру пташину трель я навіть не збирався, оскільки однозначно в мене не вийшло б. Залишалося якомога швидше тікати з цього місця.

Я повернувся гілкою по свій рюкзак і побачив, що мій новий пухнастий знайомий нікуди не подівся. Крихітний звірок уже встиг «ум’яти» половину сосиски й тепер задоволено сидів на моєму рюкзаку, чистив шерстку, що світилася, й умивався. Коли я з’явився, дивний гість принюхався, вочевидь відчув запах крові, і від його благодушного настрою не залишилося й сліду. Маленький дереволаз видав цілу серію невдоволених писків, наче дорікаючи мені за скоєне.

— Так, сам не радий, — відповів я цьому нерозумному звіркові, наче він міг мене зрозуміти. — Але інакше було не можна, бо мене самого вбили б…

Я обережно простягнув руку, пересадив звірка зі своїх речей на гілку й закинув рюкзак за спину. Знову пролунала серія невдоволених писків, після чого крихітний знайомий швидко пострибав від мене геть сосновою гілкою. Ось і закінчилося наше коротке знайомство. Хоча… відбігши метри на три, звірок, що світився, зупинився, озирнувся на мене й знову пискнув. А оскільки я стояв, цілковито не розуміючи його намірів, крихітний дереволаз повернувся до мене. Зовсім трішки, не до крові, вкусив мене за ногу, пискнув і знову відбіг на три метри та озирнувся.

— Ти пропонуєш мені йти за тобою? — не повірив я, але все-таки рушив цією гілкою, хоча раніше збирався лізти вище, де крона була густішою, а можливих переходів між сусідніми деревами — більше.

Звірок переконався, що я йду за ним, і відбіг іще кроків на п’ять товстою гілкою, після чого знову зупинився й озирнувся. Він однозначно пропонував мені йти за ним! Вочевидь, своїм крихітним мозком маленький дереволаз усе-таки збагнув, що здоровань-людина потрапив у біду й потребував допомоги, а тому щось мені пропонував. Дуже сподіваюся, що він не вів мене до свого маленького дупла чи гнізда, де сам зазвичай ховався від небезпеки, бо для мене це, зрозуміло, не було варіантом порятунку. Але ні, ми перебралися на сусідню сосну, з неї — на наступну, й усе далі та далі. Остаточно переконавшись, що я слухняно йду за ним, звірок, який світився, більше не зупинявся й не озирався, а просто стрибав гілками вперед дедалі швидше, я навіть не завжди встигав за ним.

Нескінченні гілки, стрибки на метр-півтора до сусідніх дерев, різкі повороти й біг в інший бік, іноді навіть здавалося, що в протилежному напрямку. Дуже сподіваюся, що ми все-таки кудись просувалися, а не носилися колами в одній місцевості. Орієнтуватися було цілковито неможливо — крім незнайомих зірок і незліченних різнокольорових вогників, багато з яких також рухалися й ворушилися, жодних орієнтирів у мене не було. Компас тут не допоміг би, та й не побачив би я його стрілки в темряві.

Скільки ми так бігли? Не маю жодного уявлення. Єдиним приладом, за яким я міг би визначити час, був мобільник у задній кишені джинсів. Ось тільки діставати його не було жодної можливості — уся моя увага зараз була прикута до розсипу блакитних цяток, що миготів далеко попереду й позначав уночі мого крихітного знайомого, якого я боявся остаточно загубити. До того ж умови для цікавості були, м’яко кажучи, невідповідними — оступитися й зірватися вниз із величезної висоти зараз було простіше простого, та й привертати до себе непотрібну увагу сяйливим екраном телефона теж стало б величезною помилкою.

— Стій, давай трохи перепочинемо! — неодноразово просив я свого маленького поводиря, але звірок мене не розумів або не вважав, що зараз можна зупинятися.

А тим часом посеред ночі в нашому нескінченному забігу темними небезпечними шляхами крізь крони дерев щось змінилося. Я зрозумів це зі звірка попереду, який прискорився й почав виказувати занепокоєння різкішими поворотами та ще меншою турботою про мій комфорт і добробут. Та й маршрути мій поводир перестав вибирати придатні для людини — так, гілки іноді ставали вже зовсім тонкими й небезпечно розгойдувалися під ногами, а стрибати до інших дерев мені часом доводилося на два, а то й на три метри! У ці миті я подумки дякував долі за те, що ніколи не страждав ані від боязні висоти, ані від боязні темряви, бо інакше тут було б не пройти.

Якоїсь миті краєм ока я помітив якийсь рух збоку й відразу зрозумів причину такого поспіху та ризику. Мене, виявляється, переслідували! У нічній темряві й уже звичному розсипі різнокольорових лісових вогників швидко рухалася яскравіша розмита пляма — хтось спритно пересувався сусідніми гілками! Самого нічного переслідувача я не бачив, лише слід від його кроків, спричинений занепокоєнням сяйливих мешканців Лісу, тож залишалося загадкою, хижий звір то був чи ельф, посланий навздогін за мною, але зустрічатися з цією істотою мені рішуче не хотілося. Довелося додати швидкості, хоча я вже неймовірно втомився, до того ж до забитих ніг і легень, що палали від напруження, додалася сильна спрага. Наступні хвилин п’ятнадцять стали найважчим періодом у всій цій дикій божевільній ночі. Я біг, стрибав, ледве втримуючи рівновагу, і знову біг…

Нарешті все закінчилося. Мій переслідувач, ким би він не був, зрозумів безперспективність подальшої гонитви й різко відстав. Однак минуло ще хвилин десять-п’ятнадцять, перш ніж крихітний звірок, який утомився не менше за мене, зупинився. Я також зупинився разом із ним, важко дихаючи й мріючи в ту мить лише про ковток чистої прісної води — горло пекло так, наче я наївся піску.

— А ти молодець! — похвалив я свого крихітного провідника й сам злякався власного голосу, настільки він був скрипучим, безживним і сухим.

Діставши з рюкзака другу половину сосиски, я вручив її блакитнуватому звіркові. А потім пів години, а може, навіть цілу годину, терпляче сидів поруч на гілці й чекав, доки дереволаз, смакуючи рідкісні для себе ласощі, нарешті насититься. Після відпочинку наш шлях продовжився, і незабаром я з величезним подивом побачив попереду небо, що трохи рожевіло на сході, — настав ранок. Це скільки ж я біг⁈ Лісові вогники почали поступово тьмяніти, та й мій знайомий звірок змінив своє чарівне сяйливе вбрання на непоказне світло-піщане. А потім закінчився й сам Ліс. Ні, дерева попереду ще залишалися, і дуже багато, але то вже були звичайні хвойні та листяні представники рослинного царства, яких повно й на моїй рідній Землі. Чари закінчилися.

— Ти чого? — здивувався я, коли дереволаз вибрав похилий стовбур, почав спускатися ним і завмер наче вкопаний буквально за метр від землі.

Я підійшов і обережно простягнув до свого провідника руку зі шматочком останньої сосиски, але лісовий звірок перелякано відсахнувся, не дозволивши доторкнутися до себе навіть заради частування. І навіть відбіг від мене на кілька стрибків угору стовбуром, зупинився й підозріло продовжив дивитися на мене.

— Зрозуміло. Ти свою справу зробив і далі пропонуєш мені йти самому?

У відповідь пролунав короткий писк — вочевидь, я вгадав. Було дуже шкода розлучатися з таким розумним звірком, якого я хотів би бачити своїм ручним улюбленцем, але, схоже, його місце було в чарівному Лісі серед родичів, а не поруч із людиною. Що ж, свою винагороду він чесно заслужив, і я залишив частування на стовбурі, а сам відійшов. Дереволаз підібрав їжу й разом із нею помчав угору, в густе листя. Мені ж залишалося лише рухатися далі.

Ранок проявлявся дедалі виразніше, барви ставали яскравішими, сонце нового дня ось-ось мало зійти над обрієм. Я втомився, як ніколи в житті, й шалено хотів спати. Механічно переставляв ноги, наче сомнамбула, і якби не надзвичайна спрага, що змушувала рухатися далі в пошуках джерела води, то впав би просто тут у траву й заснув. Але вода була десь зовсім поруч, я це відчував. Відчував вологу сухою шкірою. Вдихав ніздрями вогке туманне повітря, яке буває лише поблизу джерела вологи. Мені здавалося, що я навіть чую тихе дзюрчання. Я вже вирішив, що це мана й втрачаю глузд через зневоднення, але ні, незабаром крізь кущі та зарості високої трави справді вийшов до невеликого озерця.

Вода!!!

Я припав до неї губами й пив із такою жадібністю, наче прагнув осушити цю невелику лісову водойму. Так, я чудово знаю, що так не можна й після сильної спраги слід пити воду крихітними ковтками, однак нічого не міг із собою вдіяти.

— Вітаю, людино! Звідки ти тут, у цих безлюдних місцях?

Неголосний і спокійний жіночий голос пролунав зовсім поруч, і я навіть підскочив від несподіванки. Різко відсахнувся від води й озирнувся, поклавши долоню на руків’я нового ножа. Зі мною заговорила… мені навіть захотілося протерти очі руками, щоб переконатися, що це не сон і не міраж… русалка!!! Зеленоволоса дівчина метрів за п’ять від мене висунулася з озера лише по плечі, але її довгий рухливий хвіст було чудово видно в прозорій воді.

— І тобі здоров’я, водяна красуне… — промовив я, водночас намагаючись не надто дивуватися тому, що розумію мову чарівної істоти з іншого світу й можу цією мовою розмовляти.

— Ти так кумедно відсахнувся від мене, хлопче! — дзвінко розсміялася русалка, пірнула й підпливла ближче до берега. — Невже я така страшна й потворна? А мені, навпаки, казали, що я вродлива! — Тепер вона вже наполовину висунулася з води, показавши цілком людські оголені жіночі груди. Невеликі, але дуже навіть симпатичні. — І можеш підійти й торкнутися їх, дозволяю!

— Ніколи не бачив таких, як ти, тому й реакція була настільки сильною. Вибач, якщо випадково образив. Так, погоджуюся, ти дуже вродлива.

Я справді підійшов ближче. Ні, нічого торкатися й мацати в русалки не став, хоч як вона спокушала мене це зробити, демонструючи й випинаючи свій «товар». Просто сів поруч на березі й із насолодою витягнув утомлені ноги. Чим, схоже, остаточно спантеличив річкову діву.

— А ти мене, схоже, зовсім не боїшся, — зауважила русалка.

— А тебе треба боятися? — я втомлено й байдуже поглянув на свою мокру співрозмовницю. — Ти ж сама наче щойно казала, що зовсім не страшна. Просто ще й доби не минуло, відколи я опинився в цьому новому для себе світі, тож поки що мало про нього знаю.

— То ти прикликаний герой? — русалка зовсім зніяковіла й перестала намагатися мене звабити. — Тоді все зрозуміло. Ну, взагалі-то на майбутнє знай, хлопче, що всі русалки хижі й не проти зжерти необережну людину. Але зараз я зовсім не голодна й більше дуріла, ніж справді полювала на тебе. А ще від тебе пахне кров’ю, це, зізнатися, дуже лякає…

— Ельфи полювали на мене в безкрайньому лісі й дуже старалися вбити. Тож мені довелося, хоч як я цього не хотів, також почати їх убивати… — я показав річковій діві свій трофейний ніж.

— Тоді зовсім добре, що я не була голодна, — русалка нервово проковтнула клубок, який підступив до горла, з явним острахом поглядаючи на мене й на зброю на моєму поясі. — До речі, мене звати Лерея. І відразу кажу, що людей я жодного разу не вбивала! Так, їла людське м’ясо, коли випадала нагода, якщо знаходила у воді мерців або коли інші мої родички вдало полювали. Але сама — жодного разу!

Схоже, вона цілком серйозно мене боялася. Кумедно, адже сам я зовсім не бажав русалці зла й не вважав її ворогом, навіть якщо вона й збрехала щодо «жодного разу». Однак у словах Лереї мене зацікавило зовсім інше.

— То ти кажеш, що тут неподалік живуть люди?

— А де вас немає? — якось сумно всміхнулася річкова хижачка. — На морському узбережжі з іншого боку затоки взагалі ціле місто з кам’яними будинками й величезним портом!

Я уточнив відстань і засмутився. День шляху лише до морської затоки, яку потім ще незрозуміло як перепливати через велику кількість у солоній воді хижих акул-людожерів і тих самих русалок. На цьому ж березі місця були дикі й малолюдні. Село було не так далеко в лісі, але сама Лерея, зрозуміло, жодного разу там не бувала. Однак начебто воно розташовувалося досить близько до річки, якщо люди звідти ходили до води по воду й річкові трави. Та й дім старого риболова стояв не так далеко нижче за течією, водночас русалка вказувала цілком людською рукою на схід, у бік сонця, що сходило.

— Цей дім стоїть порожній, — пояснила Лерея, — тож якщо тобі ніде жити, можеш там оселитися, ніхто й слова не скаже. Та й якщо ти справді герой, прикликаний до нашого світу, для тебе це найкращий варіант. Озирнешся, звикнеш, обережно подивишся здалеку на інших людей. Щоб потім не так сильно вирізнятися поміж них. Бо прийшлих героїв… знаєш… надто багато хто хоче знайти серед місцевих людей і вбити. Це навіть нам, русалкам, відомо!

Треба було точніше розпитати русалку про «зовсім поруч нижче за течією», бо дім риболова довелося шукати, і шукати довго. Заблукати я особливо не боявся, адже надійним орієнтиром слугувала невелика річечка-переплюйка, вздовж багнистого берега якої я й ішов. Спочатку ця річка більше нагадувала звичайний лісовий струмок, тож у мене навіть виникли певні запитання, як досить велика русалка, довжина якої разом із хвостом становила близько трьох метрів, ним пересувалася. Утім, зовсім мілкою й вузькою річечка була лише спочатку, далі ж вона вбирала в себе інші струмки й притоки, химерно звивалася й навіть в одному місці ледь не загубилася у величезному болоті, але зрештою вирвалася з лісу на відкриту місцевість, зарослу високими травами, і з веселим дзюрчанням побігла по камінню, часом вливаючись у невеликі, але досить глибокі озерця.

В одному з них я, як уже зміг, відіправ футболку від крові, після чого продовжив шлях назустріч сонцю, що піднялося над обрієм. Приплив сил, який я відчув після того, як угамував спрагу й уперше зустрів розумну істоту, з якою можна було мирно спілкуватися, поступово минув, тож я неквапливо брів берегом, дедалі частіше позіхаючи, і вже майже втратив усю надію знайти обіцяне порожнє житло, коли все-таки натрапив на нього аж за вісім кілометрів на схід від того крихітного лісового озерця, у якому зустрів Лерею.

Точніше, спочатку я помітив старий тин, що огороджував невеликий сад, зарослий бур’янами, а в ньому — кілька дерев із вузькими темно-синіми плодами. Потім — ледь помітну доріжку, викладену пласким камінням на в’язкому болотистому березі. Старі сіті, розвішані для просушування, і похилений дерев’яний каркас із клаптями тонкої тканини, яка колись, вочевидь, захищала цю сушарку для риби від мух та іншої летючої гидоти. Розсохлий човен біля самої води. Туалет типу «сільський сортир» із вирваними дверцятами, що валялися тут-таки на землі. І лише потім, роззираючись у пошуках будинку, я помітив поміж дерев похилий дерев’яний навіс, густо порослий мохом, глиняну стіну з крихітним незаскленим віконцем і зрозумів, що переді мною якраз і є обіцяний «дім риболова».

Небагато, прямо скажемо. Зізнатися, я сподівався побачити щось капітальніше й затишніше, але, як то кажуть, вибирати не доводилося. Відчинив незамкнені рипучі двері й, нахиливши голову в надто низькому для мене проході, зайшов до свого нового житла. На мій великий подив, усередині все виявилося не так уже й кепсько. Не «п’ять зірок», звісно, але все-таки в моєму розпорядженні були дві невеликі кімнатки. Кухня з викладеною з цегли піччю, столом і навіть полицею з глиняним посудом та різним начинням. І спальня з міцним саморобним комодом для одягу з висувними шухлядами, відкритою порожньою скринею в кутку, а також набитою сіном лежанкою, від якої тхнуло сирістю й гниллю.

Зійде! Щоправда, стояти на повний зріст у новому житлі не виходило й доводилося трохи пригинатися, але це була суща дрібниця. Я сховав розряджений мобільник, бінокль і компас у шухляду комода, де вже лежали якісь старі ганчірки, туди ж поклав відмитий від крові кухонний ніж. Ще раз оглянув будинок і навіть обійшов його навколо, після чого, не роззуваючись, завалився на лежанку й через дику накопичену втому миттєво провалився в глибокий сон.

Не знаю, скільки я проспав, але розбудив мене якийсь тихий дивний звук. Спочатку наче тупіт швидких маленьких ніжок, потім — повторюване незрозуміле кректання. Я розплющив очі й навіть відразу сів на лежанці, бо картина, що відкрилася переді мною, виявилася надто незвичною й навіть казковою. Біля мого зелено-помаранчевого рюкзака поралася й кректала, аж висолопивши від старання язика та безуспішно намагаючись розібратися з механізмом застібки-блискавки, незрозуміла істота — наче й людина, але все-таки не зовсім. Невелика, заввишки мені ледь до коліна, у брудному одязі вже незрозумілого кольору й настільки заросла волоссям, як зображують хіба що жертв корабельної аварії, які провели десять років на безлюдному острові.

Істота миттєво повернулася до мене, щойно я поворухнувся, і тепер дивилася на мене величезними від подиву очиськами, розгублено кліпаючи ними кілька разів на секунду. Утім, збоку я, напевно, мав такий самий вигляд, бо був цілковито спантеличений. Хто це? Домовик, чи що? А тим часом дивний чоловічок покинув рюкзак, який так йому й не піддався, і спритно побіг на кухню, я почув лише швидкий тупіт, а потім гучний удар, наче зачинили кришку льоху. Я підвівся з лежанки й обережно зазирнув на кухню. Пошукав поглядом і справді помітив у дошках підлоги квадратну кришку, якої раніше не бачив. То в мене, виявляється, є льох?

Ні, спускатися вниз і перевіряти, що там робить цей дивний чоловічок, я не став. Якщо це справді був міфічний домовик, то з таким краще дружити й мирно співіснувати, а не сваритися. Нехай заспокоїться у своїй підземній схованці й зрозуміє, що я не небезпечний і не надто допитливий, а там, дивись, поступово звикне до нового мешканця. Якщо ж це був не казковий домовик, то… я навіть не уявляв, із ким або чим зіткнувся, і вже точно в такому разі не варто було лізти до його темного лігва. Тому замість пошуків полохливого сусіда я вийшов із будинку надвір.

Уже було опівдні, сонце нещадно припікало. Я роздягнувся до пояса, щоб дати своїй блідій після зими шкірі трохи засмагнути. Обійшов ділянку, досліджуючи територію. Відносно сухий простір виявився невеликим, кроків п’ятдесят від річки завширшки й десь двісті завдовжки вздовж берега, а далі знову починалося в’язке багно. Крім розташованого окремо саду, у моєму розпорядженні був і крихітний город біля самого будинку, ось тільки він заріс бур’янами по пояс, і жодних знайомих придатних до їжі культурних рослин я в ньому не знайшов.

А тим часом шлунок дедалі наполегливіше нагадував, що не завадило б підкріпитися, ось тільки захопленої з дому їжі в мене зовсім не залишилося. Не біда! Я бачив якісь плоди на деревах у найближчому саду. Та й риба, судячи з усього, у місцевій річечці водилася, раз уже тут оселився риболов. Тож спочатку я прихопив із кухні глибоку глиняну миску й пішов збирати врожай, а потім вирішив зайнятися риболовлею.

Сині плоди виявилися кислими й в’язали рот, наче недозріла хурма. Але загалом були їстівними, освіжали й давали змогу притлумити голод, тож я нарвав їх повну миску й приніс додому. Трохи перекусив, після чого почав розбиратися, як тут узагалі ловлять рибу. Жодних вудок ані в будинку, ані в крихітному сарайчику з інструментами, знайденому далі вздовж берега, я не знайшов. Сітями ніколи в житті не користувався й загалом мав доволі туманне уявлення про те, як їх треба ставити. Але ситуація змушувала експериментувати, тож я зняв сіть, яку ще попередній мешканець невідомо коли розвісив для просушування, склав її компактніше, роздягнувся до трусів і поліз у воду. Дуже швидко з’ясувалося, що потрібні якісь підпори, щоб сіть не перекручувалася й її не зносило течією, тож я взявся їх виготовляти. За цим заняттям мене й застала Лерея, яка виринула з води за кілька кроків від мене.

— І знову привіт, людино! Дивлюся, ти часу не марнуєш і вже облаштовуєшся на новому місці. До речі, під час першої зустрічі я не запитала твого імені, то, може, зараз скажеш?

Я відрекомендувався, не припиняючи стругати гострим ельфійським ножем чергову пряму палицю.

— Як-як, Тиміофій? — русалка страшенно перекрутила моє ім’я, а потім визнала, що для цих місць воно звучить дуже незвично.

До мене теж уже дійшло, що це може стати проблемою, якщо я не хочу вирізнятися серед місцевого населення. А тому я поцікавився у своєї річкової знайомої, які взагалі людські чоловічі імена тут поширені.

— Жрий, Підхват, Денько-Товстун, Сипух, — почала перелічувати річкова діва, але жодне із запропонованих імен мене не вразило. — А старого риболова, що жив тут у будинку до тебе, звали Альвар. За очі — Альвар Капосний або Альвар Впертий. Ну чи Альвар Риболов, якщо при ньому.

Альвар? Нічим не краще й не гірше за інші імена, але принаймні запам’ятати його було досить легко. Я вирішив, що під час зустрічі з людьми назвуся Альваром Молодшим або Альваром Хробаком, далеким родичем риболова, який тут жив. І вигадаю якусь історію, що пояснюватиме мою появу в цих краях.

— А що з ним сталося? — поцікавився я, і русалка чесно зізналася, що її родички зжерли старого риболова як покарання за впертість.

Мовляв, тисячу разів казали йому не ставити сіті вище за течією, бо там у річкового народу своєрідні «ясла», де зовсім юні русалки, у яких зябра ще не до кінця сформувалися, лише вчаться плавати далеко від морських акул та інших небезпек. Ось тільки впертий старий пропускав умовляння повз вуха й продовжував усе робити по-своєму, що ледь не закінчилося трагедією. Вінелла — зовсім юна племінниця Лереї — уночі заплуталася в рибальській сіті й лише дивом не задихнулася, не маючи змоги спливти й ковтнути повітря. За це русалки підстерегли Альвара Впертого, коли той уранці прийшов перевіряти сіті, розірвали на шматки й зжерли.

М-да, от і не знаєш, звідки можна дістати неприємностей… Я вказав на розкладену на березі сіть і поцікавився в Лереї, де цю снасть дозволено ставити, щоб вона не заважала русалкам, а мені не повторити сумну долю попередника. Виявилося, що особливих обмежень немає — став де хочеш нижче за течією від якогось «правильного каменя», який «неможливо не помітити». Ось тільки тут, біля самого мого будинку, риби, за словами водяної мешканки, майже не було. Тому ставити сіті русалка радила нижче від місця злиття цієї протоки з якимось «бурхливим струмком», де річка вже ставала повноводною. А ще краще — бити рибу списом або вилами на перекаті, тим паче що зараз починався нерест і цілі косяки риби йшли вгору річками з боку моря.

— Хочеш, можу сьогодні допомогти тобі рибалити, — запропонувала моя нова хвостата подружка. — Я заганятиму косяки до розставлених сітей, тож без улову не залишишся. Але тільки в обмін на тайті! — Лерея вказала на миску вузьких кислих слив, яку я виніс і поставив поруч із собою на березі, щоб перекушувати під час роботи. — Вони дуже смачні, але ростуть високо на деревах, де нам, русалкам, їх не дістати.

То ці фрукти називаються тайті? Знатиму. Звісно ж, я погодився. Закінчив виготовляти останню жердину для кріплення сітей, і моя перша риболовля в новому світі почалася!

І це називається «риби майже немає»? Як казали в одному популярному фільмі дев’яностих: «Хтось надто багато їсть, тобто зажерся»! Я дивився на повну риби сіть, яку витягнув із великими труднощами, та й то лише за допомогою Лереї. Відразу відсортував і випустив усю дрібноту, про всяк випадок уточнив щодо їстівності решти улову й отримав обнадійливу відповідь русалки, що будь-яку річкову рибу в цих краях можна їсти. Чудово!

До самого заходу сонця я чистив рибу, патрав і пересипав крупною сіллю з мішка, знайденого на кухні. Частину розвішував на гаки у трохи полагодженій сушарці, дірки в марлевій тканині якої нашвидкуруч заштопав нитками з ельфійського ремонтного набору. Решту відразу смажив на прутиках над розведеним на березі вогнищем. Лерея весь цей час перебувала поруч у воді, підказувала назви незнайомих мені риб, облизувалася через принадний аромат вечері, що готувалася, і відповідала на мої запитання про цей світ.

Насамперед мене цікавило, як я взагалі розумію русалку? Відповідь Лереї про те, що вона «вміє розмовляти мовою людей», здалася мені відверто дивною. Вочевидь, про існування безлічі різних мов у людської раси річкова діва навіть не здогадувалася. Що ж, виходитиму з припущення, що поширена мова тут одна і я якимось чином її розумію.

Далі були запитання про прикликаних героїв, одним із яких Лерея назвала мене під час першої зустрічі. Що русалці взагалі про таких відомо? А також хто цих самих героїв вистежує, чомусь прагнучи вбити? Відповідь річкової діви була довгою, однак рясніла цілковито фантастичними нісенітницями, здатними викликати в розсудливої людини лише сміх. Так, про далеку батьківщину прикликаних людей русалка не знала взагалі нічого, і всі її припущення мали дуже мало спільного з істиною. Усі відомості Лереї про героїв у цьому світі ґрунтувалися переважно на казках і переказуваних водяними родичками байках, правдивість яких також викликала великі сумніви. Ну й на рідкісних випадках особистого спілкування з іншими людьми, які цілком слушно остерігалися хижої русалки, але все ж розмовляли здалеку з напівоголеною водяною дівою, тримаючись на безпечній відстані.

Один немолодий філософ із міста Кіреї, розташованого на протилежному березі найближчої морської затоки, узагалі спеціально шукав зустрічей із русалками, оскільки писав науковий трактат про природу й цікавився водяним світом та його мешканцями. Саме з бесід із тим мудрецем Лерея й почерпнула багато своїх знань про світ, хоча закінчилася та історія трагічно — ученого чоловіка, який після багатьох вечірніх розмов із русалками втратив обережність і підійшов надто близько до берега, родички Лереї зуміли схопити й затягти під воду. Показовий приклад того, що під час спілкування з нечистю розслаблятися ніколи не можна, і я взяв це до уваги.

Зі слів Лереї виходило, що світ, до якого я перенісся, називається Елата, а приклик героїв тут є досить поширеною подією. Не повсякденною, але щонайменше кілька разів на рік хтось усе-таки вдавався до заклинання приклику. Людей з інших світів прикликали королі й імператори, бажаючи отримати до своїх армій сильних та унікальних бійців. Прикликали мудреці й звіздарі, які хотіли за допомогою прибульців розширити свої знання про навколишній світ. Одного разу героя взагалі прикликали могутні дракони, які бажали за допомогою такого неупередженого арбітра розв’язати якусь власну принципову суперечку. Тож пригода, що сталася зі мною та моїми сусідами, не була унікальною для світу Елати, і мені треба було виходити з факту, що я — черговий, невідомо який уже за ліком, навіщось прикликаний до цього світу герой.

Історій прикликаних героїв Лерея знала чимало, але всіх їх об’єднувало одне: спочатку чужинці були надзвичайно слабкими й узагалі не орієнтувалися в новому світі. Ними дуже легко було маніпулювати, чим ті, хто здійснив приклик, безсоромно користувалися, фактично з нуля прописуючи чужинцям, які потрапили до незнайомого світу, систему життєвих цінностей, указуючи на друзів і ворогів, прищеплюючи нові звички й навчаючи прийнятих тут правил.

Навіщо все це було потрібно? Відповідь на це запитання насправді проста й очевидна: влада, сила, багатства. Прикликані герої були слухняними знаряддями для досягнення всіх цих цілей, адже якщо слабкий спочатку герой виживав, то з часом ставав дедалі сильнішим, і не існувало межі, яка зупинила б його зростання. Як саме це відбувалося, Лерея не знала, але факт залишався фактом: прикликані до світу Елати чужинці досягали неймовірних висот у магічних мистецтвах і бойовій майстерності, й кожен такий герой згодом сам один був вартий сотні вправних воїнів, а то й цілої армії.

Що, природно, багатьом не подобалося, особливо найближчим сусідам тієї держави, де здійснили приклик. Тому сусіди зазвичай прагнули знайти й знищити цю прикликану «живу зброю» до того, як вона зорієнтується в новому світі, навчиться, набереться сил і її нацькують на них. Отже, по суті, моїми ворогами були всі сусідні держави, правителі яких могли шукати мене й бажати усунути. Ще Лерея згадала якусь загадкову Теократію, таємні агенти якої проникли всюди, розшукували й убивали всіх прикликаних до Елати чужинців без розбору, хай то демони чи люди.

Зізнатися, розмова з русалкою залишила в мене більше запитань, ніж відповідей. Чому після приклику навколо опинилися вороже налаштовані ельфи? Що ще за загадкова Теократія, яку згадала русалка? Де ті правителі або могутні маги, які прикликали мене до цього світу? Чи варто мені їх шукати, щоб заручитися їхнім захистом і підтримкою, чи, навпаки, краще зачаїтися, злитися з місцевим населенням і не виказувати своєї чужої природи? Другий шлях здавався розумнішим, хоча й важкоздійсненним, оскільки я зовсім нічого не знав про людей, які тут жили, і виказати мене могла будь-яка дрібниця.

На цей момент перша порція риби вже засмажилася на вогнищі, тож я запросив русалку до вечері на траві, й Лерея справді виповзла на берег, уперше дозволивши повністю себе роздивитися. Незвичайна виявилася істота, із дивовижно гармонійним і, я б навіть сказав, красивим переходом жіночого тіла в довгий та сильний риб’ячий хвіст. Довге зелене волосся, симпатичне обличчя, акуратні груди, та й усе жіноче нижче також було на місці. Мені навіть захотілося зобразити водяну красуню на папері, про що я їй і сказав, чим викликав задоволений сміх русалки, яка оцінила вишуканий комплімент.

— Ти дуже дивний, Тимйофію. Але цікавий! Обіцяю, що не з’їм тебе. І родичок зі зграї також попрошу на тебе не полювати.

Я подякував русалці за добрі слова й відразу попросив надалі називати мене «Альваром Молодшим» — саме таке ім’я я вибрав собі в новому світі. Під час вечері й супутньої розмови я продовжив ставити незліченні запитання про навколишній світ. Зокрема, запитав Лерею про маленького зарослого чоловічка, який живе в домі риболова й своїм тупотом заважає мені спати. І тут русалка мене здивувала.

— Це Гельмут — древній і дуже могутній хобгоблін, домовик по-вашому. Не знаю, звідки він прийшов, але оселився тут біля річки ще за попереднього господаря будинку — таки знайшов спільну мову зі старим дідом. Після смерті Альвара Впертого домовик не пішов і охороняє це місце від злодіїв. Але хіба ти можеш його бачити?

Тобто? Чому це я не мав бачити цього хобгобліна, який тупотить у моєму будинку й порпається в моїх речах?

— Та Гельмут усе-таки нечисть, як і я сама, — пояснила русалка, кумедно дмухаючи при цьому на надто гарячий для неї шматок риби. — Люди бачать нас лише тоді, коли ми самі цього хочемо.

— Але ж я бачу тебе!

— Я навмисно відкрилася перед тобою там, біля озера, і ти мене помітив. Та й зараз дозволяю себе бачити, тож це інше. А Гельмут до того ж ще й сильна нечисть, здатна на багато що, і його захисні чари не мали дозволити тобі побачити домовика. Утім… ти ж розповідав, що й лісових духів бачив в ельфійському лісі?

Так, я вже встиг розповісти Лереї про свої нічні поневіряння, причому русалка переконувала мене, що вчора ввечері до мене по частування прийшов зовсім не простий звірок, а один із лісових духів, якими наповнений чарівний ельфійський Ліс Вічного Короля. І вивів дереволаз, що світився, мене з лісу зовсім не заради частування, а саме тому, що вважав неправильним перебування людини на забороненій території, куди людям вхід закритий. І якщо я повернуся назад до лісового озера, то не знайду поблизу ані дерев-велетнів із червоною «зміїною» корою, ані того похиленого стовбура, яким спустився на землю. Буде лише звичайний ліс зі звичайними деревами, що далі на захід поступово переходить у зарослі кущами пагорби, а потім і взагалі в прямовисні скелі. Бо Ліс Вічного Короля насправді розташований набагато західніше й північніше від цих місць. Щонайменше за п’ять днів шляху й за важкопрохідним гірським хребтом, а тому Лерея не розуміла, як я взагалі зміг переміститися звідти до цих країв лише за одну ніч.

Закінчували вечерю ми вже пізно ввечері в темряві й домовилися зустрітися завтра вдень на річкових перекатах. Лерея подякувала мені за смачне частування й, прихопивши з мого дозволу ще кілька шпажок смаженої риби, попливла вниз за течією, тримаючи рідкісний для водяного племені делікатес високо над водою. Я ж, мляво відмахуючись від комарів, що активізувалися вночі, поплентався до свого нового будинку. Залишив домовикові частування біля люка до льоху й, позіхаючи на весь рот, пішов спати.

— Батьку, ти кликав мене? — ельфійський принц у білому вбранні, чиї прикрі подряпини на обличчі вже майже загоїлися, зупинився за три кроки позаду високої довговухої постаті, яка з оповитої плющем альтанки на високому дереві задумливо дивилася на місячну доріжку на Кришталевому Озері.

— Мене викликає Вічний Король… — не обертаючись, трохи невлад відповів очільник роду Червоної Змії. Трохи помовчав і продовжив: — А зараз же не день рівнодення. І не зібрання старших князів ельфійських родів. А тому мені спадає на думку лише одне пояснення: Вічному Королю вже доповіли про події в лісі Червоної Змії, і наш правитель бажає отримати повну інформацію про цей випадок із вуст самого очільника роду. Сину мій Ереніоне, то що мені сказати мудрому королю, який не терпить недомовок, а неправду відчуває миттєво?

Ереніон невдоволено скривився. Учора він діяв під впливом емоцій і дуже поспішав, сподіваючись швидко й тихо розв’язати проблему з людьми, які вторглися до священного Лісу. Тоді він і подумати не міг, що інформація про цей прикрий випадок може вийти за межі територій кланів, які входили до роду Червоної Змії. На жаль, це справді виявилися прикликані людські герої, і швидко перебити порушників не вдалося. Не вдалося остаточно розв’язати проблему навіть за півтора дня, попри всі залучені загони й навіть допомогу сусідів. Гірше того, прикрий промах принца вже неможливо було приховати, оскільки інформація про людей, які просочилися до священного Лісу, встигла поширитися далеко за межі союзних і навіть дружніх кланів, а тепер, як з’ясувалося, дійшла навіть до вух самого Вічного Короля. А тому залишалося лише сказати правду.

— Батьку, із тридцяти дев’яти порушників, які вторглися до священного Лісу, на цей момент убито тридцять двох. Двох злочинців спіймано живими, і вони чекають на справедливу страту. Це поранена в шию дівчина з незвичайним рожевим волоссям і схоплений на березі Кришталевого Озера молодий міцний хлопець, якого покинули свої. Обох порушників стратять у ніч повного місяця через три доби. На той час злочинці вже встигнуть розповісти нашим дізнавачам усе, що знають, і навіть те, чого не знають. Та, що розмовляє з Лісом, спочатку просила зберегти людській дівчині життя й навіть трохи її підлікувала, але після звістки про загибель минулої ночі племінниці Альдени Спритної Білки різко передумала й сама передала поранену катам.

— Залишається ще п’ятеро порушників… — промовив князь, не дозволивши синові за потоком слів приховати найважливіше.

— Троє людей заблоковані на річкових островах на північ від Водоспаду Веселки, — поспішив запевнити Ереніон, — і живими їм звідти вже не вибратися. Я послав навздогін шістдесят найкращих розвідників і мисливців нашого роду. До того ж до полювання на людей приєднався рід Водяної Черепахи, у якого ці злочинці вбили двох мирних збирачів перлів. Причому дівчину-пірнальницю перед смертю ці мерзотники збезчестили, тож сусіди налаштовані вкрай рішуче, і легкої смерті злочинці не отримають.

— Добре… — князь нарешті повернувся обличчям до сина. — Але де ще двоє?

— Одного вдень кілька разів бачили біля згорілої кам’яної вежі людей. Ця людина навчилася ставати невидимою, тому наївно вважає себе невловимою й наче навмисно дражнить нас. Що ж, цієї ночі він дістане гарний урок, коли наші мисливці застосують чари нічного зору й покличуть на допомогу зграї лісових хижаків. А от останній…

Тут Ереніон важко зітхнув і змушений був зізнатися батькові, що саме цей високий довготелесий хлопець із темним волоссям, якого він особисто переслідував і навіть серйозно поранив, уночі вбив юну Альдену Спритну Білку. Після чого якимось незрозумілим чином вислизнув із кільця оточення біля Гнилого Струмка, і всі пошуки не дали жодного результату, хоча мисливці двічі вдень прочесали кущі й навколишній ліс. Але найгірше було те, що принц не мав жодного уявлення, де зараз міг перебувати цей злочинець.

— Тепер я знаю, що сказати Вічному Королю, — відповів старший князь після того, як син закінчив свою промову й покірно схилив голову, очікуючи заслуженої батьківської прочуханки. — Тебе я не засуджую, сину, хоча краще все-таки було дочекатися мого повернення з полювання. Що ж до довготелесого вбивці, то ним я займуся особисто. Цей злодій через жадібність припустився величезної помилки, прихопивши із собою магічний ніж Альдени Спритної Білки. Той самий ніж, який я особисто минулої весни вручив талановитій дівчині за перемогу в дитячих змаганнях. Ця річ унікальна й дуже примітна, тож я зможу відстежити її за магічним слідом, і злочинцеві не уникнути відплати!

Спав я погано. Заважали комарі, які огидною сверблячою хмарою оточили мою лежанку й не давали розслабитися ані на секунду. Я навіть змушений був напнути на себе знайдену в комоді щільну парусинову куртку старого риболова, щоб прикрити голі руки. Решту речей попереднього мешканця спробував використати як ковдру, але всі ці захисні заходи давали дуже слабкий ефект. Коли ж зрештою все-таки провалився в дрімоту, почали снитися кошмари про сусідів, які помирали навколо, ельфів, що миготіли всюди, охоплений полум’ям будинок і сестру, яка стікала кров’ю та благала про допомогу. Прокинувся я з широко розплющеними від жаху очима й більше так і не зміг заснути, тож перші ознаки світанку в крихітному віконці сприйняв як щастя, що нарешті поклало край нескінченним нічним тортурам.

Вийшов надвір ще до сходу сонця й у ранковому тумані взявся до справ. Нормально навісив двері на туалетну кабінку. Поправив у сушарці й протер рибу, рясно вкриту ранковою росою, та вирішив, що надалі її треба буде на ніч прибирати. Наколов дров і почав прополювати город від бур’янів, але зрозумів, що валюся з ніг від утоми й усе-таки треба йти досипати. Дивно, але вранці зробити це виявилося набагато легше, і заснув я миттєво, без жодних неприємних сновидінь.

І знову, справжнє дежавю, розбудив мене тупіт маленьких ніжок, що носилися кімнатою. Та щоб тебе, невгамовний Гельмуте! Дав би людині поспати… Рано-вранці я насамперед перевірив, але домовик моїх подарунків не торкнувся, і тарілка зі шматками смаженої риби та кислими плодами біля спуску до льоху так і залишилася стояти недоторканою. Застібку-блискавку на своєму рюкзаку я також навмисно розстебнув, щоб дати Гельмутові задовольнити цікавість і більше не лізти до моїх речей. Ну що тобі ще потрібно⁈

Я розплющив очі й справді побачив крихітного зарослого волоссям чоловічка в брудному одязі, який перелякано метався кімнатами. Гельмут заліз до скрині, потім спробував сховатися в моєму рюкзаку, але всі ці схованки чимось не влаштовували домовика, і він продовжив безглуздо кидатися з кутка в куток. Не знаю, що там казала русалка про його захисні чари, які відводять людям очі, але я чудово бачив маленького хобгобліна. Утім, боявся він, схоже, зовсім не мене. Але тоді кого?

Не зважаючи на дрібного домовика, який метушився під ногами, я підвівся з лежанки, узяв до рук ельфійський ніж і вкрай обережно визирнув у вікно. І… з криками побіг надвір, бо сушарку для риби, яку я вчора з великими труднощами відновив, безцеремонно рвав дзьобом і кігтями великий чорний ворон, намагаючись дістатися до розвішаних усередині смаколиків. Я підбіг до цього нахабного розбійника, голосно лаючись і розмахуючи руками, але птах зовсім мене не злякався. Я ж мимоволі зупинився, бо спочатку неправильно оцінив розміри ворона, який насправді виявився приблизно завбільшки з відгодованого індика. Та й блиск його чорних очей, які вже переключилися з риби на людину, мені теж дуже не сподобався, як і нестерпно гостре відчуття тривоги, що охопило мене…

— Попросив би по-доброму… — знизив я голос до нормального, бо вже зовсім не був упевнений у своїй здатності впоратися з пернатим злодієм, радше навіть навпаки. — Ну захотів поїсти, хіба я не дав би сусідові риби? Навіщо ж моє майно псувати⁈

Великий нахабний ворон продовжував вивчати мене своїми чорними очима-ґудзиками, не відлітаючи, але й не нападаючи. Скориставшись цим крихким затишшям, я обережно, задкуючи, відступив до дому. Узяв повну тацю смаженої риби, яка залишилася після вчорашніх посиденьок із русалкою, і з нею в руках знову вийшов надвір.

— Пригощайся! — я поставив тацю на траву й відразу відійшов. — А якщо більше любиш сиру рибу, а не смажену, то до вечора буде. Але мою сушарку не треба рвати!

Я відвернувся й пішов назад до дому, навіть не озираючись і фактично підставляючи вразливу спину, якщо небезпечний хижак усе-таки вирішить напасти. Але ні, дивний ворон-переросток мене відпустив, відчуття небезпеки відступило. За спиною я лише почув один помах крил — птах злетів і перелетів до залишеної таці. Ну хоч так… Я повернувся до дому, зачинив двері й промовив до домовика, який заліз на скриню, стояв навшпиньки й перелякано одним оком визирав у віконце:

— Не бійся, Гельмуте, він тебе не зачепить. Але взагалі-то, наскільки я чув, саме твоя робота відлякувати злодіїв. Чому тоді цим маю займатися я?

Домовик подивився на мене як на ідіота, але нічого не сказав. Він узагалі за весь час нашого знайомства поки що не вимовив ані слова, лише іноді пихкав і сопів. Так і не дочекавшись відповіді, я повернувся на лежанку й продовжив відсипатися.

Терпіти запах сирості й гнилі від власної лежанки мені набридло, тож я виніс набитий прілим сіном матрац надвір, щоб добре просушити. День знову обіцяв бути ясним і спекотним, тож погода сприяла цим планам. Хоча в душі я все-таки розумів, що самим просушуванням тут не обмежитися й доведеться повністю міняти згнилу набивку. Тому взяв із сарайчика стару косу й пройшовся берегом, розчистивши стежки та заразом зібравши невелику копицю сіна, яку склав у затінку біля дому для просушування.

Залишена на березі таця виявилася цілковито чистою — ранковий ворон, а може, й якась інша живність, зжерли все, не залишивши на таці навіть дрібних кісточок. Оце ви ненажери! Але принаймні сушарка для риби стояла недоторканою, і на тому спасибі. Ось тільки їжі в мене зовсім не залишилося, тож знову доведеться рибалити. Я пам’ятав свою обіцянку зустрітися з Лереєю вдень на річкових перекатах нижче за течією. Тож роздягнувся до пояса, напнув знайдений у домі солом’яний капелюх із широкими крисами й прихопив вила старого риболова — довгу й досить важку палицю з кількома вбитими в неї цвяхами, абияк зазубреними й уже іржавими. І вирушив шукати ті самі «перекати».

Уже вкотре я припускався тієї самої помилки, не уточнюючи відстані до вказаного місця. Те, що русалці здавалося зовсім-зовсім близьким, розташовувалося майже за годину ходьби від дому риболова, тож дістався я перекатів уже в другій половині дня. Річка тут була мілкою та швидкою, з шумом і бурунами котилася по камінню, й рибу, яка йшла на нерест, у прозорій воді справді було добре видно. Я роззувся, закотив штанини вище колін, увійшов у воду й спробував такий активний спосіб риболовлі. І… зрозумів, що просто створений для нього! Мій зріст давав змогу чудово бачити на кілька кроків довкола, ноги впевнено тримали тіло в бурхливій течії, а довгі руки з вилами дотягувалися майже до будь-якої здобичі. Дуже швидко я призвичаївся, і купа улову на березі почала швидко зростати.

За цим заняттям мене й застала русалка… або, напевно, русал, бо істота явно була чоловічої статі. Точніше, спочатку я побачив лише лису голову, що стирчала з води, але водяний мешканець помітив мою увагу й виліз на обточений водою валун посеред річки майже цілком. Він виявився помітно більшим і сильнішим за Лерею, і тепер у мене не залишилося запитань, як русалки здатні впоратися з людиною, а тим паче розірвати її на шматки. Цей точно зміг би.

— Ти справді здатен нас бачити. То це ти та людина, яку сестра вчора зустріла? — уточнив великий хлопець із сильним м’язистим торсом, що переходив у риб’ячий хвіст.

— Якщо твою сестру звати Лерея, то так, це я, — відповів я, завбачливо поспішивши вийти на берег, щоб не опинитися у воді поруч із незнайомою хижою істотою-людожером.

Хвостатий хлопець лише весело всміхнувся, спостерігаючи за моїми пересторогами, і запевнив, що його я можу не боятися.

— Мене звати Данте. Я пообіцяв сестрі тебе не чіпати, тож розслабся. І взагалі ніхто з нашої зграї тебе не скривдить, а інших наяд у цій річці й немає. Навпаки, я маю ділову пропозицію. З нас ловити рибу, з тебе її смажити. Половину залишаєш собі, половину повертаєш нам. Завжди будеш ситий і з уловом, людино! А ще ми готові купувати в тебе тайті за річкові перли. Що скажеш?

Несподівана й дуже цікава пропозиція від нечисті. Я подумав кілька секунд і відповів, що погоджуюся. Хотів уточнити деталі угоди та й узагалі поговорити з новим знайомим, ось тільки брат Лереї виявився зовсім неговірким і відразу після моєї згоди просто кивнув та пішов під воду. Загалом на цьому можна було й закінчувати свою чи то риболовлю, чи то полювання, адже улов сусіди мені вже пообіцяли. Ось тільки я поки що не настільки довіряв підступним русалкам, щоб ризикувати залишитися без вечері. Та й після перших успіхів у мене з’явився якийсь азарт, тож я продовжив бігати з остями по слизькому камінню, одну за одною викидаючи на берег тріпотливих смугастих фіолетово-чорних рибин, які за характерним жировим плавцем біля хвоста, схоже, належали до родини лососевих.

Лише десь за годину я вирішив, що на сьогодні риболовлю закінчено. Наостанок скупався в чистій воді, попередньо переконавшись, що поблизу немає Данте та йому подібних. Потім сушив на гарячому камінні джинси, які все-таки промокли, засмагав і просто радів життю. Далі зв’язав дві важкі в’язки риби, повісив їх на вила й, поклавши знаряддя лову на плечі, у чудовому настрої пішов назад до дому старого риболова. Дорогою міркував, чи став я сильнішим за цей день, чи прикликані герої розвиваються в цьому світі якось інакше? Та й як узагалі можна виміряти бойовий потенціал прикликаного героя, щоб однозначно стверджувати, що він стає сильнішим і небезпечнішим? Напевно, у цьому світі існували якісь способи, і добре було б якнайшвидше про них дізнатися.

Занурившись у свої роздуми, я не відразу помітив, що за мною уважно спостерігають двоє дітей, які вийшли з лісу з плетеними кошиками й тепер мовчки стояли, трохи розтуливши роти від подиву. Босоногий темноволосий хлопчисько років восьми в коротких штанцях. І, вочевидь, його сестра, на кілька років старша, у вицвілій блакитнуватій сукенці, також засмагла, босонога й із кумедними кісками. Схоже, чужинців у цій місцевості діти ніколи не бачили, а тому їхній подив був непідробним. Не меншим, ніж у мене самого, який зовсім не очікував нікого зустріти на вже знайомій зворотній дорозі.

Я подумки вилаяв себе за безпечність, бо вдягнені на мені зараз джинси й кросівки були далеко не найкращим одягом для першого знайомства з людьми в цьому магічному середньовічному світі. От же ж, «палюся» як людина з цілковито іншого світу! Залишалося лише сподіватися, що дітлахи не надто уважно розглядатимуть мій одяг, особливо якщо відволікти їх розмовою. Ось тільки щойно я зробив крок у їхній бік, як брат із сестрою миттєво відступили й розвернулися, готові дременути.

— Ви ж місцеві, так? — гукнув я здалеку перше запитання, і діти все-таки зупинилися, нерішуче перезираючись. — До вашого села далеко?

Але обоє лише мовчали й кліпали очима. Невже не розуміють моєї мови? Чи просто бояться?

— Я Альвар Хробак, небіж старого риболова, який жив тут біля річки. Перебрався з міста до ваших країв, тепер живу в старому домі дядька. За садом доглядаю, рибу он ловлю, — я вказав на сьогоднішній улов. — От і питаю вас, може, комусь у вашому селі потрібна риба? Я б приніс свіжої чи сушеної стільки, скільки треба. Продав би або обміняв на щось.

Відповіла мені дівчинка, вочевидь як старша й сміливіша.

— До села недалеко. Велике болото обійти, через суху балку перелізти — і вже буде видно хати.

Я подякував дівчинці за відповідь, відчепив від в’язки одну велику рибину й, чудово розуміючи, що ближче полохливі діти не підпустять, залишив подарунок на траві.

— Віддасте матері, щоб сьогодні приготувала вам смачну вечерю. І скажіть усім сусідам, що завтра до них прийде риболов продавати свій улов.

Розвернувся й уже збирався йти далі, але мене гукнув малий хлопчисько.

— Дядьку, скажи, а тобі не страшно жити біля річки? Там же нечисть усюди, так наш батько каже. І лісовики, і кікімори, і русалки, і лісові дріади. Та й небезпечних звірів біля річки теж багато.

— Ну який я тобі «дядько»? — обурився я. — Такий самий хлопець, лише трохи старший за тебе. А що довгий такий, то вже таким виріс. А біля річки жити мені не страшно, бо я сміливий. Та й уже звик.

«З людьми набагато страшніше», — подумки додав я. — «З нечистю хоча б знайшов спільну мову, а от як пройде знайомство з людьми із села, навіть не уявляю. Надто мало я поки що знаю про ці краї, тож надто легко розпізнати в мені чужинця».

Невідомість справді лякала, і якби моя воля, я просидів би спочатку в домі біля річки тиждень-другий, обережно роззираючись і вивідуючи відомості про навколишній світ. Але після цієї несподіваної зустрічі йти до села все-таки було необхідно, бо надто підозріло виглядало б бажання нового риболова, який оселився біля річки, уникати сусідів.

Величезний чорний ворон чекав на мене просто на сушарці для риби. Не псував сушарку й не рвався до її вмісту, а просто терпляче чекав мого повернення з риболовлі. Невже зрозумів мої слова про те, що ввечері принесу йому свіжий улов? Усе може бути, хто ж знає цих звірів у магічному світі. Може, як і той крихітний сяйливий звірок в ельфійському лісі, цей ворон був кимось більшим, ніж просто птахом, недарма ж Гельмут так його боявся? Я відразу поклав окремо на траву дві великі рибини для чорного птаха, і величезний ворон, схопивши здобич кігтями й голосно ляскаючи крилами, полетів із нею кудись за річку.

Для чищення решти улову я виніс із кухні столик і поставив колоду замість стільця, бо так працювати було значно зручніше, ніж на траві. Сів на березі, узяв до рук ніж і почав чистити. Невдовзі звідкись з’явився кіт, причому звичайнісінький сіро-смугастий — вочевидь, людське село було не так уже й далеко, і він прийшов звідти. Материй, старий, із розірваним вухом. Найімовірніше, кіт знав це місце ще за попереднього риболова, який підгодовував тварину, й відтоді періодично навідувався. Мене котяра зовсім не боявся, навіть дозволив себе погладити, не припиняючи водночас жерти риб’ячі нутрощі.

За чищенням риби мене й застала русалка Лерея, яка припливла до дому риболова разом зі своєю зовсім юною племінницею Вінеллою та ще однією хвостатою подругою, яка не відрекомендувалася й майже відразу попливла геть. Кіт, побачивши річкових мешканок, зашипів, надувся наче куля й перелякано втік, хоча русалки притягли важкий невід, повний іще живого улову, що тріпотів.

— Ось, Альваре, як і домовлялися. З тебе посмажити половину. А це за фрукти, — Лерея простягнула на цілком людській долоні три невеликі перламутрові перлини.

Йой… Лише зараз до мене дійшло, у яку авантюру я вплутався, уклавши угоду з русалками. Та тут тільки патрати рибу до півночі, а потім іще смажити невідомо скільки часу. І так же доведеться гарувати щодня! Ні, зовсім не так я уявляв життя героя в чарівному світі, зовсім не в ролі кухаря для русалок, який працює безплатно фактично за їжу!

На щастя, хвостаті дівчата мені допомогли, охоче погодившись чистити принесену рибу від луски й вичищати нутрощі. Причому робили це русалки з такою вправністю, акуратністю та швидкістю, навіть молоденька Вінелла, що японські кухарі рибних ресторанів обзаздрилися б. Водночас ніж для оброблення риби в Лереї був свій, зроблений із річкової мушлі, а її племінниця від кухонного інструмента взагалі відмовилася й працювала лише руками та зубами.

Поки не стемніло, я сходив до саду по фрукти, після чого взявся готувати на вогнищі, водночас розмовляючи з двома життєрадісними товариськими русалками й підгодовуючи їх рибою з вогню. Заодно скористався нагодою й постарався вивідати в Лереї якомога більше відомостей про людське місто біля морської затоки, людей, які там жили, назви найближчих королівств, імена правителів, прийняті тут релігії та все інше. Цікавився я всім цим зовсім не з пустої цікавості. Завтра в селі на мене чекав важкий іспит, від якого залежало моє майбутнє, а можливо, навіть життя. Ех, краще б я справді складав математику, як і збирався…

— Ось вони, князю! — довговухий мисливець зі старим косим шрамом через усю щоку вказав на трьох зв’язаних і добряче побитих полонених, які валялися на дні рибальського баркаса. — Спробували у вечірньому тумані втекти з острова човном, але ми вчасно їх помітили. Оцей рудий чинив відчайдушний опір, а решта двоє відразу здалися.

Очільник роду Водяної Черепахи з цікавістю оглянув побитих полонених, на яких буквально живого місця не залишилося. Очі воїна були лише в одного з трьох — того самого височенного рудого, який під час захоплення покалічив двох досвідчених мисливців. Цей був готовий відчайдушно битися за своє життя й убивати поневолювачів, якщо йому випаде бодай найменша можливість. Решта ж мали вигляд просто переляканих жалюгідних боягузів, негідних життя.

— То хто з вас трьох збезчестив Водяну Лілію? — суворо запитав князь, переводячи уважний погляд сірих очей по черзі з одного полоненого на іншого.

Відповіддю йому була мовчанка. Утім, нічого дивного, адже ці люди бачили в ельфах смертельних ворогів і вважали себе вже приреченими. Ніхто за таких умов не зізнався б і не видав товариша, навіть якщо той учинив як останній мерзотник. Ні, тут треба було діяти трохи інакше. Потрібна була надія, щоб розколоти єдність цієї трійці й дізнатися правду.

— Дозвольте я вам поясню, люди з іншого світу, — терпляче промовив довговухий князь, сідаючи на борт баркаса. — Той із вас трьох, хто збезчестив невинну діву, помре лютою смертю. Причому помиратиме він дуже довго, багато-багато днів, за які сотні разів устигне проклясти себе за короткі миті хтивості й насильства над слабкою дівчиною. А ось в інших є шанс вижити. Цікаво?

Люди мовчали, але за їхніми обличчями ельф зрозумів, що двоє слухають його дуже уважно. Третій, вочевидь, і був ґвалтівником, який уже розумів, що ненадійні приятелі його видадуть.

— Із територій, підконтрольних монахам Урсі, через довгий ланцюг посередників я отримав пропозицію викупити одного з прикликаних героїв, які дивною волею богів світу Елати опинилися в Лісі Вічного Короля. За його жалюгідне життя люди готові заплатити не лише грошима, а й дечим, що для мене набагато важливіше за золото. На цього прикликаного героя чекає довгий і важкий шлях піднесення, роки інтенсивних тренувань в ізольованому від решти світу монастирі, звідки він вийде вже великим майстром, здатним кинути виклик найкращим бійцям Західної та Східної Імперій. Але монахи викуплять лише одного з вас, більше їм не потрібно. І відправити до монахів я вирішив того з вас, хто першим укаже на ґвалтівника. Іншого ж, хто не встигне це сказати, чекає смерть за те, що вторгся до забороненого для людей Лісу Ві…

— Я вкажу на ґвалтівника! — навіть не давши князеві договорити, істерично заверещав один зі зв’язаних полонених і вказав на свого сусіда. — Оцей Вадим зґвалтував довговуху дівку! А рудий Гліб убив ту пірнальницю, бо вона верещала, попри всі наші вмовляння, і могла нас виказати. Я встиг! Тепер я житиму й стану великим!

Мудрий ельф не помилився у своїй початковій підозрі, й злочинець, який заговорив, лише підтвердив його припущення. Князь відійшов і коротко кивнув, подаючи знак охоронцям, що стояли біля полонених. Блиснув кривий сріблястий клинок, і відтята голова хлопця, який марно радів, покотилася дошками, усміхаючись і залишаючи кривавий слід. Указаного ж ґвалтівника ельфи підхопили попід руки й потягли кудись у темряву, не звертаючи жодної уваги на його крики та благання. Перед князем залишилася лише одна зв’язана людина — той самий мовчазний рудий здоровань з очима бійця.

— Мабуть, ти здивований, людино? — промовив ельф, і вперше рудий полонений відреагував на його запитання, мовчки кивнувши. — Ти вбив дівчину мого роду, але саме за це житимеш. Для ельфа честь важливіша за життя, а ти позбавив одну з моїх підданих і весь мій рід незмивної ганьби. Те саме я збираюся зробити й з ельфами, які потрапили в полон до людей понад сто сімдесят років тому під час воєнного Походу Спадкоємця, що закінчився катастрофою. Розумієш, прикликаний герою, безсмертя — не завжди благо, і кілька ельфів мого роду Водяної Черепахи досі нидіють у неволі в людей. Ми довго шукали зниклих одноплемінників і знайшли їх на територіях Урсі. Рабські нашийники пригнічують волю ельфів і не дають їм накласти на себе руки. Але ти послужиш викупом, і зниклі брати та сестри повернуться до Лісу Вічного Короля, де швидка смерть позбавить їх тривалої півторавікової ганьби. Тож збирайся, людино, на тебе чекає довгий шлях до монастирів Хребта Владик, у яких найкращі вчителі Елати навчають бойових мистецтв!

І від Гельмута, виявляється, може бути користь. Учора ввечері, коли я приповз додому смертельно втомленим, домовик поставив на вікно мисочку з риб’ячим жиром, накришив туди якихось грибів і встромив ґніт зі скручених ниток. Він же сам і підпалив ґніт привласненою без дозволу господарською запальничкою, з роботою якої самостійно розібрався, після чого сотенне комарине воїнство, яке вже передчувало чергову ніч із людиною, посипалося на підлогу. Я був настільки вражений допомогою домовика, що не став сварити його за крадіжку запальнички й навіть поставив Гельмутові нову порцію частування.

І ось у чудовому настрої, навантажившись в’язками риби із вчорашнього улову, я вирушив шукати розташоване «десь поблизу» село. При цьому старанно причепурився, щоб цілковито відповідати образу небагатого риболова. Вицвіла парусинова куртка із занадто короткими для мене рукавами. Полотняні дуже короткі штани завдовжки лише трохи нижче колін, також із комода попереднього мешканця дому. Штани довелося відпирати й ушивати в поясі, і все одно вони на мені теліпалися, але ремінь від своїх джинсів я все-таки не ризикнув надягати. На голові солом’яний капелюх, через плече — невелика тканинна сумка ельфійської лучниці, досить непоказна, щоб не викликати запитань. Босоногий і засмаглий до червоного, я крокував навпростець лісом у гаданому напрямку, не ставши робити годинний гак до річкових перекатів, звідки зустрінута вчора дівчинка показувала мені дорогу.

Трохи напружувало йти лісом босоніж, адже гострих гілок, як і отруйних змій, тут вистачало. Але іншого взуття, крім яскравих кросівок, у мене не було, а взути їх означало те саме, що йти з плакатом «Люди, я прибулець з іншого світу!!!». Так, учора я ходив на риболовлю в кросівках, і тому існувала небезпека, що діти-грибники могли їх побачити. Але я заспокоював себе тим, що відстань була великою, та й ішов я тоді високою травою, тож мого взуття дітлахи, найімовірніше, не розгледіли.

Я подолав багнисту ділянку біля свого дому й вибрався на сухе узвишшя. Навколо росли молоді дерева й кущі, але я видерся вище, зумів роздивитися околиці й начебто помітив попереду легкий димок. Схоже, ішов я в правильному напрямку, і село було просто за курсом. Так, стоп! Мені не сподобався помічений краєм ока рух поміж деревами. Я різко повернувся… і зустрівся поглядом із досить великою й однозначно хижою істотою. Вона була темно-сірою в чорну смужку, з довгим голим хвостом, а розмірами відповідала собаці породи лабрадор або ретривер. Ось тільки, на відміну від цих добродушних друзів людини, цікавилася вона мною явно не для того, щоб погратися в м’ячик, а хижо шкірила пащу, повну гострих зубів.

От і знайшов я неприємності на рівному місці… Ех, треба було все-таки послухатися тієї дівчинки й іти в обхід, навіть утративши на цьому цілу годину. Зі зброї, як на зло, при мені був лише короткий ельфійський ніж у сумці — далеко не найкращий вибір проти небезпечного зубатого хижака, проти якого більше підійшла б рогатина або ті самі вила. Проте ніж я все-таки дістав і продемонстрував смугастому «щурововкові». Я навіть поклав на землю кілька великих рибин, сподіваючись таким чином відкупитися від небезпечного звіра. Але ні, хоча підношення зубата тварюка й помітила, проте слушно вирішила, що риба нікуди не дінеться, а спочатку треба зайнятися смачною людиною. Та найгірше було те, що до першої тварюки приєдналася друга, яка тихо вийшла з кущів. А за нею й третя. Та скільки ж вас тут⁈

Погано, що всі деревця поблизу були кволими й тоненькими, на такі не залізеш і не сховаєшся від небезпеки. Три тварюки почали оточувати мене, обходячи з різних боків, тож, схоже, бійка з щурововками ставала неминучою. Я озирнувся й крізь кущі помітив неподалік невелику відкриту ділянку. Якщо вже й приймати нерівний бій, то краще там, на галявині. Рушив у вибраному напрямку, не зводячи погляду з небезпечних хижаків і не дозволяючи їм зайти мені за спину. Я був готовий дорого продати своє життя, але… мої супротивники раптом зупинилися, а потім боягузливо опустили морди, підібгали хвости й почали відступати. Що відбувається???

Лише коли наді мною промайнула тінь, я збагнув, що над галявиною на дуже малій висоті кружляє величезний чорний ворон. Схоже, навіть той самий, якого я вчора підгодовував. Невже щурововки його злякалися⁈ Їх же троє, а він один. Та й розмірами кожен щурововк удвічі перевищував птаха. Проте тварюки воліли задовольнитися залишеною мною рибою, але не встрявати в сутичку з цим дивним чорним птахом, якого боявся навіть Гельмут. Я низько вклонився, дякуючи воронові за порятунок, і залишив на галявині найбільшу з усіх рибин, щонайменше кілограми на три, після чого якомога швидше рушив далі до вже видимого вдалині села.

Невелике поселення, лише будинків із двадцять. Городи, сади, удалині на схилі пагорба, схоже, спільне поле, на якому достигали якісь злаки й працювали селяни. Причому місцеві вже зустрічали мене. Людей десять, переважно жінки. Дві молоденькі дівчини взагалі спеціально причепурилися до появи в їхньому селі незнайомого хлопця, надягнувши святкові сукні й прикраси та навіть підфарбувавши брови й щоки. Помітив я й учорашнього хлопчиська — він показував на мене рукою й щось жваво розповідав сусідам.

Я підійшов ближче до групи, що зібралася, і низько вклонився в пояс.

— Миру вам і добробуту, сусіди! Ось прийшов із вами познайомитися. Я — Альвар Довгий, небіж старого риболова, який жив біля річки неподалік від вас.

— Те, що ти довгий, відразу видно! — прокоментувала огрядна немолода тітка, і всі присутні засміялися.

Я справді вирізнявся серед цих людей. Сільські чоловіки тут були заввишки не більше метра шістдесяти, жінки ж іще нижчі, тож я зі своїми метром дев’яносто мав на їхньому тлі вигляд самотнього колоса, який залишився на полі серед скошеної пшениці. Я теж посміявся зі слів повної жінки, анітрохи не образившись.

— І всі міські такі довгі й худі? — поцікавився сивий скрючений дідок, у якого з усіх зубів залишилося лише кілька на нижній щелепі.

— Ні, батьку, навіть у великому місті Кіреї я вирізнявся своїм зростом. Що ж до моєї худорлявості… так у місті ж живеться зовсім небагато. Досхочу хіба що вартові їдять та вельможі. Решта ж перебиваються хто як може.

Мої слова зацікавили й навіть здивували селян. Судячи з усього, вони вважали далекий і напівміфічний город на березі моря мало не раєм на землі, де всього вдосталь. Довелося їх розчарувати. Я розповів вигадану ще вчора легенду, що після смерті батьків із малих років жив у дядька в шевській крамниці й навчався його ремесла. Жили небагато, а часто й узагалі надголодь, утім, як і більшість сусідів. Близькість моря зовсім не годувала, оскільки для ловлі риби треба було отримувати патент у міської влади, а коштував він дорого. Але навіть ті сусіди, які все-таки рибалили, зовсім не купалися в грошах, бо податки й збори забирали майже все. За браконьєрську ж ловлю риби в Кіреї вішали. Причому це було правдою, русалка Лерея мені про це розповідала.

Далі я розповів селянам жалісливу історію про те, як сидів на набережній із найпохмурішими думками про майбутнє. Моє навчання в дядька закінчувалося, і родич уже дав зрозуміти, що надалі годувати «дармоїда» не збирається й мені треба жити самостійно. Доведеться, вочевидь, відкривати власну шевську крамницю, ось тільки за які гроші? Дозвіл влади, патент та й саме приміщення коштували грошей, причому чималих. Та й у не такому вже великому місті Кіреї вистачало шевців, які й без того гризлися поміж собою за нечисленних клієнтів. Навіщо місту ще одна така сама крамниця?

І тут, коли я вже зовсім занепав духом і подумував чи то найнятися матросом на перший-ліпший корабель, чи то взагалі втопитися, з води виринула русалка. Їх там узагалі багато водиться в затоці біля міста, і русалки часто показуються на очі, намагаючись спокусити чоловіків і затягти під воду. Зазвичай я з ними не спілкувався, але тут… хотілося виговоритися й розповісти про свої біди байдуже кому, а русалка була підхожою слухачкою. І ось у процесі розповіді я згадав свого дядька Альвара Риболова, який давним-давно так само пішов із міста в пошуках кращого життя. Лерея, саме так звали ту русалку, раптом відповіла, що знає такого чоловіка, який збудував дім біля річки на іншому березі. Сказала, що після смерті дядька дім стоїть покинутим, і запропонувала допомогти мені дістатися туди через затоку, повну акул та інших русалок. Усе це дуже нагадувало підступну пастку, але мені, зізнатися, було байдуже. Тож я сів у старий хисткий човен без весел, а Лерея та її подруги почали штовхати його через затоку.

Лише біля самого протилежного берега грайливі русалки все-таки не втрималися й перевернули човен, скупавши мене в солоній воді. І навіть по-справжньому налякали, коли хапали за одяг, тягли вниз на глибину й не давали випливти. Але мені пощастило, бо русалки були ситими й у такий спосіб лише дуріли. Мокрий наче миша, я вибрався на берег і побрів у вказаному Лереєю напрямку. І справді знайшов дім риболова, у якому й оселився.

Що фантастичнішою видавалася історія, у якій нечисленні правдиві факти густо перемішувалися з вигадками, то легше в неї вірилося. Селяни слухали мене, аж пороззявлявши роти від подиву, перелякано охали й хапалися за серце в напружені моменти розповіді. Потім мене дружно жаліли, підбадьорювали й казали, що гарному риболову завжди знайдеться місце. Особливо потрібен був риболов зараз, коли сухе літо, у якому нормальних дощів не було від середини цвітня, майже не дало грибів. По ягоди ж доводилося лізти вглиб боліт і збирати при цьому цілі групи селян із вилами й сокирами, щоб у кікімор і хижих вервів не виникало спокуси нападати на дітей та жінок. Вочевидь, жодних сумнівів у моїй щирості в присутніх не виникло, і селяни мене прийняли.

— Щось не бачу в тебе оберега на шиї. Якому богові ти молився, хлопче? — запитав той самий беззубий старий, і, на щастя, до такого підступного запитання я вчора добре підготувався.

— У прибережному місті Кіреї майже всі шанують морського бога Нілуса, навіть ті, чиї професії не пов’язані з морем. Мій дядько-швець теж молився Нілусові й мене привчав так робити. Оберіг із захистом морського бога я носив, але русалки, коли розігралися, зірвали нитку з медальйоном із моєї шиї. Причому не лише оберіг із мене зняли. Черевики стягли. Навіть штани під водою зняли. І речей потім не віддали. Лише сміялися й казали, що це «плата за перевезення морем». Так мені й довелося йти берегом босоніж і з голим задом.

— Шкода, що я того дня до річки не ходила, — засміялася товстуха. — Хоч поглянула б, які вони, міські.

Дві молоденькі дівчини нічого не сказали, але обидві одночасно густо почервоніли, вочевидь, щось надто реалістично собі уявивши. Я ж продовжив:

— На щастя, у домі дядька знайшлися старі штани, нехай і надто короткі для мене. А то навіть не знав би, чим сором прикрити. І я ось думаю після такого випадку: що ж це за безсилий бог Нілус, якщо його ж піддані, морські дівки, можуть зривати захист? Від чого тоді взагалі рятує його оберіг?

Селяни, що зібралися, закивали, погоджуючись. Дуже вправно мені вдалося перевести тему, бо наступні хвилин десять сусіди жваво сперечалися між собою. Зійшлися два приблизно рівні за чисельністю табори: прихильників Живиці й прихильників Мари, або Морани. Перша була місцевою богинею життя й урожаю, друга — її небесною сестрою, богинею смерті та спустошення. Відповідали обидві сестри приблизно за те саме, хоча й дещо різними способами. Живиця могла подарувати життя й гарний урожай, Мара ж — зберегти тим, хто ревно їй молився, життя й урожай, не насилаючи хвороб та лих.

— Зайди до мене в дім, риболове. Дам тобі оберіг Живиці, а заразом і нормальні штани підшукаю з тих, що від чоловіка залишилися, — запропонувала темноволоса сільська жінка років тридцяти.

— Бач, що надумала, розпусниця! — миттєво обурилася її пишногруда рожевощока сусідка. — Та звідки в тебе можуть узятися штани на таку каланчу? Твій чоловік М’якич на дві голови нижчий був, і ноги в нього на цілий лікоть коротші. А шити ти взагалі ніколи не вміла!

— Це я не вміла? А сама, сама! При живому чоловікові чужих хлопців до дому тягнеш!

Темноволоса відповіла лайкою й полізла на сусідку з кулаками, присутні селяни ледве її відтягли. Щоб не допустити сварки й бійки через таку дрібницю, я став між жінками, які лаялися, і запропонував присутнім спочатку розібратися з принесеною рибою, а вже потім вирішувати, хто здатен пошити мені одяг і який оберіг кращий.

Допомогло. Весь улов селяни розібрали за дві хвилини, запропонувавши мені в обмін на рибу борошно, моток міцної мотузки, свіжоспечений хліб, новенькі сандалі на дерев’яній підошві, смачний домашній обід просто сьогодні з якоюсь «доброю брагою з торішніх грибів» і повний кошик болотяної кислиці. Також я став власником однієї срібної та шести мідних монет, які поклав до сумки. З хвилину поміркувавши, швачкою я вибрав рожевощоку повну жінку років двадцяти п’яти — у неї вдома хоча б була тканина, та й сусіди підтвердили, що вона заміжня й справді шиє одяг, тож візит до її дому означав просто пошиття нових штанів, а не щось зовсім інше, дуже мало пов’язане з кравецьким ремеслом.

— Зайди-но до мене в дім, хлопче! — невисокий і товстий чоловічок у трохи кращому одязі, ніж в інших побачених мною селян, підстеріг мене біля виходу з дому кравчині, де мені пошили нові штани й пригостили обідом із чаркою смердючого самогону.

Цього селянина я бачив уперше, але за впевненим виглядом майже відразу здогадався, що переді мною голова села. Він же сам, як з’ясувалося, уже непогано знав про мене — вочевидь, сусіди в усіх подробицях переказали мою історію.

— Отже, з Кіреї приплив? — запитав він дорогою до великої хати в центрі села. — І ти небіж старого Альвара Риболова, якого два роки тому русалки зжерли?

Я підтвердив, не дуже розуміючи, навіщо взагалі ці зайві запитання, якщо голова села й так усе знає. Зайшов за ним до дому, і чоловік зачинив за собою щільні двері. Цикнув на галасливих дітлахів, що розігралися, наказавши їм гратися надворі, і повернувся до мене.

— Усе ти складно розповідав, хлопче. Ось тільки старий Альвар прийшов до нас не з Кіреї, та й ніколи не бував у тому місті. І ніколи не чув я від старого риболова про його братів чи сестер, хоча багато з ним спілкувався. Тож покажи-но мені свою бирку, хлопче, на якій написано, що ти житель вільного міста Кіреї.

Бирку? Яку ще бирку? Зізнатися, уперше я чув про існування будь-яких документів у цьому світі. Вочевидь, розгубленість дуже промовисто відобразилася на моєму обличчі, бо чоловічок, який уважно стежив за моєю реакцією, задоволено всміхнувся й продовжив:

— Так і знав, що немає в тебе жодної бирки. Утікач? Утім, неважливо. Виготовлю я тобі документи, комар носа не підточить. У новій бирці буде написано, що ти вже два роки живеш тут, у Сухому Лузі. Цього строку достатньо, щоб тебе вважали нашим жителем і вільним громадянином королівства Брена, тож ким би не був твій попередній господар, від нього ти, вважай, отримав волю.

Звучало надто добре, щоб бути правдою. Надмірно наївним я ніколи не був, а тому розумів, що «просто так» ніхто чужинцеві не допомагатиме. І справді, відразу ж пролунала ціна.

— З тебе двадцять срібняків за мою доброту. Борг повернеш повністю й грошима, до свята осіннього рівнодення. А до повної виплати з тебе щодня по в’язці свіжої риби. Уторопав? От і чудово. Гадаю, ми зрозуміли одне одного. І так, мене звати Демид, і я тут, у Сухому Лузі, головний, самим бароном Освальдом Кривавим поставлений намісник. Тож якщо мені щось від тебе знадобиться, хлопче, ти мусиш розбитися, але зробити, інакше на тебе чекають дуже великі проблеми. Уторопав? От і добре. Твоя бирка буде готова вже завтра, але отримаєш її на руки лише після того, як повністю зі мною розрахуєшся. Усе, йди. І завтра чекаю від тебе свіжу рибу!

Отетеріти, мною маніпулює й навіть поставив на лічильник якийсь малограмотний сільський староста! Послати б його у відомому всім напрямку й просто піти, благо світ величезний і знайти мене хитрий Демид ніколи не зможе. З іншого боку, справні документи, які дадуть змогу легалізуватися в новому світі й більше не боятися численних ворогів та агентів, що розшукують прикликаних героїв, мені дуже хотілося отримати. А двадцять срібняків, якщо так подумати, не така вже й велика сума. Днів за десять-дванадцять, думаю, назбираю. Та й перлини, які вчора дала мені Лерея, теж можна буде продати, що пришвидшить збирання потрібної суми. Після чого можна буде знятися з місця й податися світ за очі вже з «правильною биркою», і ніхто не розпізнає в мені людину з іншого світу.

Із цими думками я повертався із села довгою дорогою через суху балку й навколо болота, бо вдруге зустрічатися з небезпечними щурововками мені щось не хотілося. Я ніс у руках досить важку торбу з борошном і кошик ягід, був неуважним і зануреним у свої думки, але все-таки відчув легкий дотик до ельфійської сумочки за спиною. Різко обернувся і… кого я найменше очікував побачити в ролі злодійки, то це сухорляву істоту в сукні з кори й листя, яка найбільше нагадувала болотяний корч або зарослий пеньок. Невідома злодійка, схоже, теж не очікувала, що я її відчую, а тим паче побачу, а тому на секунду розгубилася. Я ж випустив торбу з борошном і міцно схопив невисоку істоту за сухорляву руку, схожу на гілку дерева.

— І хто це тут у нас? — суворо запитав я, не відпускаючи нечисть, яка смикалася й намагалася вирватися.

Істота посмикалася-посмикалася й обм’якла, визнаючи поразку.

— Кірен-на я. Кікімора місцев-ва.

— Так? І відколи це кікімори почали красти речі в мирних подорожніх?

— Н-не речі. Хліба дуж-же захотілося. Відчувала, що він-н у сумці. І зважилася н-на крадіжку.

Я відпустив кікімору, відкрив сумку й відламав окраєць запашного свіжого хліба.

— На, тримай! Але взагалі-то, якщо так їсти хотілося, могла б прийти до мого дому біля річки й чесно відпрацювати їжу. Там роботи стільки, що я просто зашиваюся без помічників.

— Н-не можна туди. Там домовик. Гельмут. Він-н дуже сильн-ний і н-не пускає н-нікого до своїх володін-нь.

Уже вкотре я чув від найрізноманітнішої нечисті, що Гельмут — дуже сильний домовик. І Лерея це казала, і її маленька племінниця Вінелла підтверджувала. Чому ж тоді він так панічно боїться великого ворона? Я запитав про це Кірену. Кікімора округлила очі й відповіла, що «господаря гаю всі звірі, люди й нелюди бояться, бо великий ворон тут найголовніший». Оце так! Це варто було взяти до уваги й налагоджувати з господарем гаю добросусідські стосунки. Що ж до домовика…

— Давай так, Кірено. Із Гельмутом я поговорю. Може, він і сильний домовик, але надто вже загордився своєю важливістю й сам ані біса не робить ні в домі, ні на подвір’ї. Безлад у домі розвів, себе занедбав і ходить у такому дранті, що мені за нього просто соромно! І якщо Гельмут погодиться на тямущу помічницю, працюватимеш у мене. З мене дах і їжа, з тебе — вірно служити мені як господареві, працювати й захищати ділянку.

— Працювати можу. Захищати н-не можу, н-немає в мен-не для цього сили й хоробрості. А-але я щось придумаю, господарю-ю!!!

Увечері того самого дня я сидів на подвір’ї, спостерігаючи, як дві русалки вправно чистять гору принесеної риби, а сухорлява кікімора смажить її на вогнищі, уважно стежачи за шпажками й вчасно їх перевертаючи. За моєю спиною стояв високий і міцний древень — ще один мешканець місцевих лісів, якийсь не надто поширений різновид нечисті, заввишки метри чотири й схожий на зламаний бурею дуб. Мовчазний, похмурий і, за словами Кірени, дуже сильний, саме його кікімора й запропонувала замість себе на роль охоронця ділянки, здатного відігнати щурововків та інших хижаків, що випадково забредуть до людини. Домовик у вже випраному кікіморою одязі й із нерівно підстриженою бородою участі в роботі не брав, але уважно спостерігав із віконця за господарством та іноді поважно кивав.

Я ж розмірковував, крутячи в пальцях незвичайну восьмикутну срібну монету з круглим отвором посередині. Уперше в мене зародилися сумніви: а чи потрібно взагалі кудись іти з цього місця, яке з кожним днем ставало дедалі затишнішим і обжитішим? Уже зараз тут можна було налагодити виробництво, яке годуватиме мене й усіх учасників та даватиме надлишки для обміну й продажу в сусідньому селі. А якщо найняти ще з десяток русалок і кікімор? А якщо до того ж познайомитися з купцями, які, за словами селян, зрідка відвідують Сухий Луг? І постачати їм не лише дешеву й швидкопсувну сиру рибу, а й сушену, в’ялену, копчену, яку можна продавати далеко звідси? А якщо до тієї риби додати ще ягоди, сушені гриби й перли? А якщо згодом самому зайнятися торгівлею без жодних посередників? Та тут можна відгрохати таку торгову імперію, яка охопить цілий регіон!

І на шляху всіх цих грандіозних планів стояв лише Демид — староста крихітного села Сухий Луг на двадцять будинків, єдиний із усіх мешканців, хто запідозрив недобре в моїй історії. У можливості сплатити борг я анітрохи не сумнівався, ось тільки чи обмежиться шантажист двадцятьма срібними монетами? Особливо якщо побачить, як я розвинуся й у мої руки потечуть серйозні гроші. Усі відомі мені історії, пов’язані з шантажем, навчали, що варто лише раз піддатися тиску й заплатити — і все! Злочинці вже ніколи від тебе не відчепляться, а знову й знову вимагатимуть виплат, щоразу збільшуючи суми.

То, може… немає людини — немає проблеми? Цю фраза дуже точно описувала ситуацію, що складалася із сільським старостою. Так, зовсім не мій метод, і я волів би розв’язати питання іншим способом. Але якщо іншого вибору не залишиться… і лише після того, як у мене з’явиться «нормальна бирка», що легалізує моє перебування в цьому світі… Загалом, над цим варто було серйозно поміркувати!

З того, що Вічний Король вибрав місцем зустрічі надто офіційну й холодну залу прийомів, а не літню веранду з яскравим сонцем і співом птахів, де зазвичай приймав давніх друзів, очільник роду Червоної Змії зрозумів, що не помилився у своїх припущеннях і зараз мова піде про найгостріше й найнеприємніше: масовий прорив людей до забороненого Лісу, який стався кілька днів тому. Цю версію також підтверджувала присутність численної й підкреслено пильної охорони, яка не прибирала пальців зі стріл, уже накладених на тятиви, та відразу трьох досвідчених магів-радників, які перевіряли щирість співрозмовника й були готові за потреби швидко знешкодити того, хто замислив щось лихе проти безсмертного короля. Зовсім не так Вічний Король зазвичай зустрічав свого давнього приятеля, з яким був знайомий уже понад дев’ять століть і разом пройшов безліч воєнних кампаній, і це однозначно насторожувало. Невже правитель підозрює його рід Червоної Змії в масовому приклику героїв до священного Лісу, що було рівнозначно зраді?

А тому відразу після максимально офіційного й шанобливого привітання, не підводячись з одного коліна й не чекаючи запитань короля, очільник роду почав викладати відомі факти. Несподівано стався масовий приклик людей просто в глибині священного Лісу. Тридцять дев’ять прикликаних героїв, здатних накоїти чимало лиха. Ця новина застала князя на щорічному традиційному полюванні на магічних оленів зі срібними рогами, тож йому довелося покинути кохану дружину, молодшого сина й товаришів по полюванню з васальних родин та поспішити до лісу Червоної Змії, де й сталося вторгнення. На час його появи проблему вже більш-менш розв’язав старший син Ереніон Червоний Змій, який організував напад на порушників. Тридцятьох двох злочинців було вбито на місці. Двоє спробували сховатися в Лісі на територіях Червоної Змії, але їх знайшли й узяли в полон протягом наступних двох діб. Ще одного порушника затримали мисливці союзного роду Водяної Черепахи й учора передали очільникові Червоної Змії для розправи. Також надходила інформація, що трьох людей воїни Водяної Черепахи заблокували на річкових островах…

— Їхня доля мені відома, друже мій Веленіоре, — зупинив доповідь князя Вічний Король. — Одного порушника вбито. Другого піддали тривалій болісній страті, й зараз він мало чим відрізняється від мерця. Щодо третьої людини сьогодні вранці я мав докладну розмову з очільником роду Водяної Черепахи. Мені не сподобався вибір князя, який вирішив обмінятися полоненими з людьми, хоча я й розумію його мотиви.

— Донька? — припустив очільник роду Червоної Змії, повільно підводячи голову й навіть не намагаючись приховати полегшення від того, що могутній король знову назвав його другом.

Охорона Вічного Короля також уже розслабилася й прибрала долоні від руків’їв клинків, а стріли, накладені на тятиви, переклала назад до сагайдаків.

— Так. За того прикликаного героя князь Водяної Черепахи викупив молодшу доньку, яка потрапила в полон під час організованого моїм сином злощасного воєнного походу. Елаїзу зустрінуть у рідному клані з належними молодій князівні почестями й влаштують святковий бенкет на честь її повернення. Після завершення якого дівчина прийме отруту, щоб зняти з роду Водяної Черепахи ганьбу, яка висить над ним уже понад півтора століття.

Так, це була величезна проблема сусідів, через яку рід Водяної Черепахи, що колись вважався одним із найчисленніших і найсильніших, утратив колишній вплив і велич. Ось уже сто сімдесят років дух-охоронець союзного роду був серйозно ослаблений через потрапляння групи ельфів, зокрема рідної доньки князя, у полон до підступних людей. Дух Водяної Черепахи не давав належних благословень і навіть, навпаки, насилав лиха, через що гинув урожай, не ладналися справи в ремісників і погано ловилася риба. Але, що значно гірше, хиріли всі без винятку клани й родини, які входили до роду Водяної Черепахи, і здорові немовлята в них майже не народжувалися. Зняти прокляття, що висіло над родом, було, звісно, важливо, але відпускати заради цього людину, яка порушила давні закони й вторглася до священного Лісу?

Очільник роду Червоної Змії невдоволено похитав головою. Він сам був батьком двох синів і доньки й частково розумів біль сусіда. Але відпусти одного порушника кордонів — і до священного Лісу Вічного Короля полізуть десятки, а за ними й тисячі людей. А людиська як сарана або огидні домашні таргани — залиш одного живим, і потім паразитів не позбудешся. І те колишнє лихо з невдоволеним духом здаватиметься дрібним і незначним порівняно зі СПРАВЖНІМИ ПРОБЛЕМАМИ, коли запалають кордони, а молоді ельфи гинутимуть тисячами в кривавій війні з жорстокими, підступними, а головне — численнішими людьми.

— Мені теж не подобається вибір князя Водяної Черепахи, — наче прочитавши думки співрозмовника, повторив свої слова безсмертний король. — Але я все-таки розумію його непросте становище, а тому не став накладати стягнення за самоуправство. Звинувачення Червоної Змії в приклику героїв-людей, яке я отримав від кількох ельфійських родів, що недолюблюють вас, також знімаю. Наскільки бачу, Веленіоре, ти й надалі вірний мені, не рвешся скинути мене з трону й не замислив заколоту. Твого сина я також дорікати не стану, хоча кількість людей не сходиться, з чого я роблю висновок, що одного прикликаного героя рід Червоної Змії все-таки проґавив. Так?

Очільник роду знову схилив голову й промовив із досадою в голосі:

— Так, мій королю. Надто вже швидко бігає та людина, це ще мій син зауважив, а до сьогодні й узагалі вибралася за межі Лісу. Але за нею послано досвідчених убивць, які відстежують порушника за магічним предметом, що перебуває при ньому, і злочинця вони не проґавлять.

— Віритиму в це, Веленіоре. Восени на святі рівнодення розповіси мені, як минуло полювання на людину. А поки що попрошу тебе передати мені трьох схоплених героїв. Причому живими й неушкодженими, — останні слова король навіть окремо виділив голосом, бо князь Червоної Змії, відомий суворою вдачею, міг принести лише голови цих людей або понівечені обрубки без рук і ніг. — Мені цікаво на них поглянути й, можливо, навіть поговорити. На цьому все, друже мій. Я дізнався все, що хотів почути, тож не затримую тебе. До зустрічі восени!

Щойно за князем Червоної Змії зачинилися двері, безсмертний король дозволив собі розслабитися й відкинувся на різьблену спинку трону з живого дерева, із вдячністю прийнявши від слуги чашу розбавленого вина. Однак невдовзі маг-радник, який мовчав усю зустріч, усе-таки ризикнув порушити спокій правителя.

— Мій королю, ви не сказали гостеві, що плануєте продати цих трьох спійманих людей.

— Князю Веленіору зовсім не обов’язково знати про подальшу долю трьох порушників. Але настільки розкішна пропозиція від людей надходить нечасто, а покладів цінних магічних кристалів у моєму Лісі, на превеликий жаль, не знайдено. Не знаю вже, навіщо королю скромної Ларнеї знадобилися відразу троє прикликаних героїв і звідки в нього такі багатства, але десятьом скриням магічних кристалів я знайду гідне застосування. Це буде й посилення духів лісу, і магічні істоти, які патрулюватимуть кордон, і підтримка охоронних заклинань, і створення артефактів нашими ремісниками…

— Та й мені магічні кристали також потрібні для дослідів… — долучився до розмови другий ельф-чарівник, який стояв біля трону, насмілившись навіть перебити свого господаря на півслові.

— Отож! — погодився Вічний Король, анітрохи не розсердившись. — Але взагалі, зізнаюся, під час розмови з Веленіором я ледве стримувався, щоб не відірвати голову цьому тупоголовому бовдурові, який не бачить далі власного носа! Духи Лісу піднесли нам небачений досі дар: відразу тридцять дев’ять прикликаних героїв опинилися на наших територіях! Це ж колосальна за своєю могутністю й руйнівністю сила, здатна після якихось недовгих десяти-п’ятнадцяти років тренувань розтрощити будь-яку з людських Імперій! А рід Червоної Змії не лише не привласнив цю силу собі, про що нашіптували мені їхні недруги, а взагалі взяв і спустив щедрий дар долі до вигрібної ями!

— Але ні дух Червоної Змії, ні інші духи чарівного Лісу не визнали б чужинців і не стали б ділитися з ними своїми силами! — висловила свою думку третя присутня на нараді чарівниця — неймовірно вродлива вічно молода дівчина в живій мантії з квітів.

— Ти так упевнена, раднице? — із сумнівом похитав головою мудрий король, який у питаннях спілкування з лісовими духами розумівся значно краще за своїх підлеглих, адже сам очолював найсильніший рід Зеленого Дракона й за сотні років співпраці з духовним покровителем і захисником навчився чудово його розуміти. — Менше ніж за три дні пройти шлях від лісу Червоної Змії до кордону ельфійських територій неможливо, якщо тільки тобі не допомагають лісові духи. Та й у наших сусідів із Західної Імперії люди відійшли від віри в богів і поклоняються духам-захисникам Давніх Родів, а ті духи відповідають людям своїми благословеннями. Тож, гадаю, прикликаних до священного Лісу людей духи б не відкинули, а, навпаки, наділили б своїми благами. Могутні ж герої, своєю чергою, посилили б роди, які їх прихистили. Утім, це незабаром можна буде перевірити…

Після перших днів небезпеки, невизначеності й хаосу в новому світі настав період дивного спокою та умиротворення. Дні потекли тихі й схожі один на одного, наче краплі води. Я прокидався з першими променями сонця й годував сирою рибою величезного ворона, який уже терпляче чекав на мене на подвір’ї. Поправляв рибу в сушарці, потім ліз до річки й перевіряв сіть, після чого давав завдання на день кікіморі, яка на той час уже вилазила з льоху, — прополоти город, наносити чистої води до бочки, випрати одяг або назбирати кошик ягід на болотах. Сам годину-дві працював на подвір’ї, після чого збирав в’язки риби й ішов до села.

Там продавав, а точніше, обмінював рибу на потрібні мені товари, бо практично всі монети, які були на руках у небагатих селян, уже встигли перекочувати до мене. Три срібні й жменя мідних. Мені стала зрозуміла умова хитрого старости Демида повернути борг обов’язково повністю — двадцяти срібних монет у небагатому селі Сухий Луг просто не було, а тому голова села розраховував отримувати від мене свіжу рибу мало не вічно.

Утім, я особливо не засмутився, адже розраховував рано чи пізно застати купців, які періодично відвідували Сухий Луг і в яких я сподівався отримати монети, яких бракувало для викупу «правильної бирки». А поки що знайомився й налагоджував стосунки із селянами, оновив свій гардероб, закупив потрібну мені у великій кількості сіль та інші товари й загалом радів спокійному життю. У сільського коваля замовив нормальний наконечник для вил замість того іржавого убозтва з погнутих цвяхів, яким користувався раніше. Що цікаво, замовлення майстер виконував не сам, а передав своїй доньці — рожевощокій і міцній дівчині на ім’я Вар’я, яка легко гнула підкови сильними руками.

Вийшло відмінно — гостре, хвилясте й водночас зазубрене лезо завдовжки сантиметрів тридцять, яке чудово насадилося на держак і сиділо щільно, не хитаючись. Того ж дня я бив рибу на річкових перекатах уже новою зброєю й оцінив усі її переваги. А наступного дня, наважившись і взявши із собою підмогу у вигляді охоронця-древня, пішов на той пагорб, де раніше мене дуже налякали й ледь не зжерли щурововки, або верви по-місцевому.

Не знаю, чи то я справді став сильнішим і впевненішим, чи то давалася взнаки присутність болотяного чудовиська на моєму боці, але за щурововками довелося добряче побігати, бо вони відверто мене боялися. І якби не допомога ворона, який спостерігав із висоти за моїм полюванням і зрештою пронизливими криками та розрядами блискавок таки погнав хижаків на мене, я бігав би за здобиччю весь день без жодного результату. А так два швидкі удари в груди — і два щурововки корчилися біля моїх ніг, третього ж задушив древень, який вчасно долучився до бою. Шкури з вервів я зняв, хоча це виявилося дуже непросто й надзвичайно довго з незвички, і тепер вони сушилися в мене на подвір’ї на дерев’яних розпірках. М’ясо ж поділили древень із вороном, а після них рештки доїли численні падальники. Тепер пряма дорога від дому до села була відкрита, і час у дорозі скоротився щонайменше втричі.

Що цікаво, того самого вечора мій відлюдний дім риболова відвідала молоденька й дуже симпатична сільська дівчина на ім’я Януся — одна з тих двох причепурених красунь, які зустрічали мене першого дня. При цьому поводилася Януся дивно й зовсім неприродно — хоча й дуже соромилася, але весь час намагалася зняти сукню й затягти мене до дому на матрац, набивку в якому я лише вчора замінив свіжою з підсушеного сіна. Досвіду спілкування з дівчатами саме в такому їхньому грайливому стані в мене поки що не було жодного, але все-таки, як на мене, зовсім не так мала поводитися скромна сільська красуня на першому побаченні, і ця фальш із надмірним натиском насторожувала й відштовхувала.

Можливо, зрештою я й піддався б, тим паче що Януся була досить миловидною й дуже наполегливою. Але присутність поблизу русалок Лереї та Вінелли, які з річки на відстані лише трьох кроків спостерігали за цією незвичайною виставою й давали мені одна непристойнішу за іншу поради, якось не сприяла ані збудженню, ані усамітненню. Що цікаво, людська дівчина русалок не бачила й не чула, як не бачила й домовика у дверях дому та величезного чорного ворона на даху сушарки для риби. Але я ж усю цю нечисть бачив! І в такий недоречний момент чужа присутність у безпосередній близькості напружувала й збивала настрій.

Закінчилося все досить передбачувано — примчав батько Янусі разом із двома її старшими братами, причому всі троє були злі й тримали в руках дрючки. Я ледве встиг наказати небезпечному древню пропустити непроханих гостей, інакше могло статися непоправне. Вочевидь, побачене здивувало й засмутило прибулу трійцю, адже Януся досі була вдягнена, та й молодий риболов зовсім не тискав у домі на лежанці «невідомо куди зниклу доньку й сестру», а займався спорудженням на подвір’ї коптильні для риби. Прибулі вибачилися й забрали «недолугу». Кікімора Кірена, яка простежила за ними, потім розповідала мені, що дорогою назад до села родичі дорікали засмученій і ледь не заплаканій дівчині за те, що вона не впоралася з найпростішим завданням і не обкрутила перспективного хлопця. Русалки ж потім образливо реготали весь вечір і обговорювали те, що сталося, разом із хвостатими подругами, які припливли на галас. Лерея взагалі глузувала найбільше й пропонувала мені свої послуги, коли я «нарешті наберуся сміливості зблизитися з жінкою». Я намагався не звертати уваги на їхні кпини, хоча насмішки над моєю недосвідченістю, звісно, зачіпали.

І ось на п’ятий або шостий день — без календаря тут дуже легко було збитися, особливо коли всі дні однакові й схожі один на одного — я знову прийшов до села з черговою партією риби. І відразу звернув увагу на велику криту повозку, запряжену двома кобилками, біля дому старости Демида. Невже прибули довгоочікувані купці? Я якомога швидше позбувся половини улову, передавши рибу постійним покупцям, і поспішив до дому старости.

У сінях мене зустрів похмурий незнайомий чоловік у щільній шкіряній куртці, поверх якої для більшого захисту була вдягнена ще й кольчужна безрукавка. Довгий меч у піхвах на поясі не залишав сумнівів у тому, що переді мною зовсім не сільський трудівник. Охоронець купецького обозу? Озброєний чоловік зміряв мене невдоволеним поглядом, але пропустив до дому.

Староста села разом із ще одним озброєним незнайомцем у кольчузі сиділи за обіднім столом, на якому замість їжі була розкладена ціла гора шкіряних квитків із незрозумілими випаленими на них письменами. Побачивши мене, Демид явно зрадів і, покопирсавшись у купі шкіряних бирок завбільшки з гральні карти, витяг одну з них та простягнув співрозмовникові за столом.

— Ось! Про цього хлопця я й говорив. Звуть Альвар Довгий. Риболов, причому непоганий, живе тут у нас у селі вже два чи три роки. Єдиний родич загинув кілька років тому.

Вусатий чоловік обернувся й оглянув мене, потім окремо принесену мною рибу.

— Риболов, кажеш… Підходить… Тільки якийсь він у вас худорлявий. Зовсім кволий, сама шкіра та кістки…

Староста відразу заметушився й заторохтів, наче озброєний незнайомець міг передумати.

— Зате спритний. Сам живе біля річки. Сирота. Дружини немає. Дітей немає. Саме те, що вам потрібно!

Мені ця реклама від підступного Демида зовсім не сподобалася. Те, що я бачу тут, у домі старости, зовсім не купців, які відвідали село, я вже збагнув. Але тоді кого? Явно ж і не агентів таємничої Теократії, які прийшли по мою душу, — тих Демид не став би переконувати, що я живу тут у селі вже кілька років, а, навпаки, видав би за гроші. Работорговці? Викрадачі людей для якоїсь похмурої секти? Так і не дійшовши жодного висновку, я поклав принесену в’язку риби на лаву й спробував тихо піти.

Дзуськи!

— Ану стій! — вусатий чоловік різко схопився з лави й погрозливо потягнувся до клинка.

Приїжджий вусатий дядько виявився досить високим, може, й трохи нижчим за мене, але майже на голову вищим за всіх побачених мною сільських чоловіків. Одночасно з його криком відчинилися вхідні двері, й до дому вбіг той охоронець, який раніше стояв у сінях. І хоча я слухняно зупинився й не намагався нікуди тікати, охоронець без жодних попереджень щосили вдарив мене кулаком у живіт, а потім і вдруге, ще сильніше й болючіше, від чого я зігнувся навпіл. Вила, на яких я приніс в’язки риби, у мене відразу відібрали, як зняли й ельфійську сумку. Знайдений у ній чудовий ельфійський ніж вусатий мерзотник відразу привласнив собі зі словами: «Там тобі зброя не належить». Зате жалюгідні кілька срібних і мідних монет, повагавшись кілька секунд, грабіжник усе-таки поклав назад до сумки, та й саму сумку повісив мені на шию. Зізнатися, я зовсім перестав розуміти, що відбувається.

А тим часом охоронець болісно заломив мені руку за спину й, нахиливши мою голову низько до землі, повів до виходу, контролюючи кожен мій рух. Я лише встиг помітити, як вусатий забрав зі столу Демидову шкіряну бирку з інформацією про мене й зі словами: «Усе, це останній, третій», — також рушив слідом до виходу. На подвір’ї мене безцеремонно жбурнули головою вперед до критої повозки, від чого я навіть розпластався на шарі соломи на підлозі, після чого за спиною з гуркотом зачинилися двері й брязнув засув.

Що це за викрадення людини серед білого дня⁈ Кривлячись від запаху соломи, яка просмерділася сечею та випорожненнями, я підвів голову й побачив поруч із собою ще двох. Неохайного немолодого сільського п’яницю, якого до цього дня бачив лише кілька разів здалеку, коли він вічно валявся на землі. А також рум’яну міцну доньку коваля на ім’я Вар’я, яка виготовила мені нові вила. Саме Вар’я допомогла мені підвестися й співчутливо запитала:

— Отже, третім прикликаним до королівської армії Брени став ти, Альваре Довгий?

То ось воно що! Ці озброєні виродки, зовсім не питаючи моєї згоди, записали мене до рекрутів!!! Але якою ж сволотою виявився Демид! Адже староста чудово знав, що я не місцевий, але вирішив, що краще спекатися прибульця, ніж розлучатися зі знайомим мешканцем села. Із п’яницею, який і зараз був геть ніякий і навряд чи розумів, де перебуває, також усе було зрозуміло — Демид постарався позбутися його за першої-ліпшої нагоди. Але яким боком до цієї повозки потрапила молода й уміла дівчина, донька коваля?

— А я доброволиця! — із гордістю в голосі відповіла Вар’я на моє запитання. — Сама так вирішила ще давно. У мене п’ятеро старших братів, і всі сімейні. Як таким до армії йти? Якщо щось станеться, хто годуватиме їхніх дітей? А я незаміжня, та й світ хочу побачити. Не все ж життя в одному крихітному селі з ковальським молотом простояти? Батько мене зрозумів і благословив. Мати була проти, але я не послухалася й усе одно втекла. Сили в мені як у трьох здорових чоловіків, що я й довела вербувальникові, який спочатку не хотів мене брати. Тож поїду разом із вами до тренувального табору, а звідти — на війну! Не терпиться показати себе в бою!

Тим часом вусатий викрадач крикнув щось нерозбірливе своєму напарникові й, судячи з усього, поліз на передок правити кіньми. Повозка повільно рушила й покотилася кудись, риплячи колесами й везучи мене в невідомість. Поруч сопів, не прокидаючись, пом’ятий сільський п’яничка. Вар’я, яка сиділа навпроти мене, емоційно й захоплено розповідала, як здобуде бойову славу та визнання своїми ратними подвигами і як через п’ять років неодмінно повернеться до Сухого Лугу в чині щонайменше сотника, а то й півтисячника, причому обов’язково зі скринею трофеїв. Я ж похмуро мовчав, шалено шкодуючи про втрачений дім і господарство, яке тільки-но почало налагоджуватися, та намагався знайти у своєму нинішньому становищі бодай щось позитивне.

Наприклад, те, що непросте завдання легалізуватися в цьому світі я все-таки виконав. І навіть, напевно, перевиконав, бо мою «правильну бирку» вусатий дядько прихопив із собою. І тепер, куди б нас зрештою не привезли вербувальники, для всіх навколо я буду риболов Альвар Довгий із непримітного села Сухий Луг, і взагалі ніхто не запідозрить у мені чужинця з іншого світу. Тож хоч би які злі агенти Теократії й мисливці за головами шукали прикликаних героїв, мені вони більше не були страшні. Що ж до армійського табору… я дуже слабо уявляв, що мене там чекає, але все-таки сподівався, що все буде не настільки вже й погано. Я обов’язково переживу і муштру, і суворі тренування, і можливі знущання старослужбовців. Зате зсередини зрозумію, що собою являє армія в магічному світі, а таку корисну інформацію прибулій людині інакше й не отримати. А ще я навчуся нормально поводитися з прийнятою тут зброєю й стану сильнішим, як і належить прикликаному до цього світу героєві!

Крізь крихітне віконце біля самого даху фургона, забране ґратами, попри його мініатюрні розміри, було видно лише одноманітний ліс та іноді клаптики синього неба. Куди ми їдемо? Хоча б у який бік? Чи зможу я повернутися назад, якщо мені все-таки пощастить утекти від викрадачів? Хоча, якщо подумати, доріг, якими здатна проїхати така велика повозка, у цій малозаселеній місцевості зовсім небагато, тож, мабуть, зорієнтуюся…

Якоїсь миті я помітив, що повозку, яка пленталася лісовою дорогою, супроводжує в повітрі величезний чорний птах, із висоти спостерігаючи за нами. Відстань була надто великою, тож упевненості я не мав, але, здається, бачив саме ворона. Можливо, навіть того самого, якого підгодовував. Але навіть якщо це був він, знижуватися й втручатися в людські справи птах не став, а невдовзі височенні дерева затулили небо, після чого чорна цятка зникла. Що ж, принаймні господар гаю передасть інформацію іншій нечисті, адже спілкуються ж вони якось, тож Гельмут із Кіреною та русалками знатимуть, що їхнього молодого годувальника забрали.

Я відійшов від віконця, сів на смердючу підстилку й постарався відсторонитися від того, що відбувалося. Їхали ми довго, за відчуттями щонайменше години три. Але якоїсь миті повозка різко зупинилася, після чого брязнув засув і задні дверцята відчинилися. У прорізі з’явився той самий злий вусатий чоловік, який розмовляв зі старостою Демидом. Він оглянув нашу трійцю невдоволеним поглядом, не прибираючи долоні з руків’я клинка на поясі, й наказав усім сидіти тихо. Поки я кліпав очима, звикаючи до яскравого світла після напівтемряви фургона, до нас закинули ще трьох «добровольців». Після чого двері знову з гуркотом зачинилися, і повозка продовжила шлях.

Двоє новеньких зовні були схожі й явно доводилися одне одному братами, можливо, навіть близнюками. Обом років по сімнадцять-вісімнадцять, темноволосі й засмаглі до чорноти. Невисокі, але фізично дуже міцні, з мозолястими сильними руками, звиклими до нелегкої селянської праці. Обидва босоногі й у дуже старому, латка на латці, одязі — сорочках і штанах із простими мотузками замість нормальних поясів. Вони мовчки сіли на смердючу солому навпроти мене, зовсім не виказуючи жодних емоцій через те, що опинилися в нашій повозці. А от третій — наймолодший і найменший, у червоній сорочці з розірваним коміром, непоганих штанах і навіть добрих нових чоботях — істерив і ридав навзрид, брудними долонями розмазуючи сльози по щоках. Він лаявся й проклинав долю за те, що так безглуздо попався на крадіжці, через що саме його сільський староста й віддав приїжджій сволоті.

Сволоті? Спочатку я вирішив, що це просто чергова лайка, яка зірвалася з вуст світловолосого чотирнадцятирічного хлопчиська. Але це слово повторювалося в його мові знову й знову, і я збагнув, що вживав він його саме в первісному значенні, яке з’явилося задовго до того, як слово «сволота» стало лайливим. Сволота — була така професія за давніх часів, а її назва походила від слова «волокти», тобто тягти. Такі люди хитрощами й умовляннями, підлістю й споюванням до непритомності, а часто просто грубою силою, виловлювали молодих людей у селах та на міських вулицях і волокли до армійських вербувальних пунктів, де здавали за гроші.

— Як називається ваше село? — запитав я новеньких, бо просто сидіти під скиглення злодійкуватого малолітка швидко набридло.

Близнюки перезирнулися, і один із них густим басом, який більше личив дорослому сорокарічному чоловікові, а не цьому юнакові з ледь помітною щетиною та кволими вусиками, відповів про «Руде Заболоття». Почувши ці слова, несподівано розплющив очі п’яничка, який до цього взагалі ні на що не реагував. Він оглянув повозку й тих, хто сидів у ній, каламутними очима, з кректанням сів і промовив хрипким застудженим голосом:

— Отже, Заболоття вже проїхали… Залишилося лише звернути до Русалчиного Кладовища й там забрати людей. А потім просто до збірного пункту. До вечора прибудемо. І якщо не надто пізно приїдемо, то, може, навіть вечерею нагодують.

Він підвівся на нетвердих ногах і, не звертаючи уваги на дівчину серед нас, справив малу нужду на сіно в кутку повозки.

— Чоловіче, ти вже був в армії? — здогадався один із близнюків.

— Ага, — підтвердив п’яничка, підтягуючи штани. — І навіть двічі. Зараз утретє. Уперше потрапив у п’ятнадцять років. Тоді наш попередній дурень-король Альфонс Четвертий щосили чудив, пересварився з усіма, і портове місто Кірея вирішило відокремитися від Брени. Король обурився, терміново набрав військо, й до армії тоді гребли взагалі всіх. Не по двоє-троє із села, як зараз, а половину всіх придатних за віком чоловіків вимагали від сільських старост. Мене тоді навесні просто від плуга відірвали. А мого сусіда Гільмешка Рудого взагалі зі весілля забрали попід руки, навіть не дали йому з молодою дружиною покувиркатися.

Сільський п’яниця важко зітхнув і знову сів на сіно. З хвилину помовчав і продовжив розповідати:

— Обіцяли нам тоді короткий похід для приборкання одного непокірного міста. Щедрі виплати обіцяли й багаті трофеї. А зрештою що вийшло, самі знаєте. Восьмирічна війна проти трьох сильних королівств. Добряче нас тоді пошарпали, звісно. Як згадаю, досі дрож бере! Повернувся додому лише через вісім довгих років. Без грошей. Кульгавий на праву ногу. Рука двічі зламана. Усю спину мені тоді спалили, коли наші позиції маги накрили кислотним дощем. Але хоча б живим повернувся, мало кому із сусідів так пощастило. Мій найкращий друг Гільмешко Рудий так і залишився під мурами Кіреї у братській могилі…

Я сидів, ловлячи кожне слово й усотуючи нові для себе відомості. Виявляється, у цій місцевості не так уже й давно була затяжна восьмирічна війна, про яку «всі знають». І Кірея біля морської затоки, схоже, домоглася свого й таки вийшла зі складу королівства Брена, раз тепер була вільним портовим містом. Виходить, що згідно з власною легендою, яку я розповів селянам, для них я мав бути фактично іноземцем? Цікаво, якби Демид не зробив мені нової бирки, чи загребла б мене місцева сволота до армії?

— Але як же так⁈ — не повірила й навіть обурилася тим часом наївна Вар’я. — Мені вербувальник обіцяв, що лише п’ять років і ні дня більше, після чого відпустять додому!

— А ти більше слухай цю сволоту, — гірко всміхнувся ветеран, показавши рот із половиною зубів, що в ньому залишилися, — вони й не таке наплетуть, аби тільки заманити тебе до армійського табору. Їм що? Привезли дурника куди треба, здали й отримали за нього гроші, а що далі з ним буде — уже не їхня турбота.

— А якщо втекти? — прямо запитав світловолосий хлопчина, який уважно слухав розмову й навіть перестав ридати.

— Ну спробуй… — знизав плечима бувалий солдат. — Тільки знай, що таких, як ти, силоміць притягнутих до табору, буде кілька сотень, а охорона там люта. Уперше за спробу втечі поб’ють тебе палицями та батогами ледь не до смерті. Так, що шкіра злізе з усієї спини, і ребра буде видно, і підвестися потім не зможеш кілька седмиць. А якщо не засвоїш уроку з першого разу, то вдруге церемонитися вже не стануть і повісять для науки іншим. Хоча завжди знаходяться ті, хто не вчиться ані на своїх, ані на чужих помилках, тож шибениця біля плацу ніколи не порожніє.

Усі новачки мовчали, приголомшені розповіддю сільського п’янички. Пом’ятий же чоловік, якого, до речі, звали Альваром, як і мене, тільки Альваром Удачливим, трохи помовчав і продовжив розповідь про свій армійський досвід.

— Удруге забрали мене до армії у двадцять сім. І відразу там-таки, у тренувальному таборі, призначили десятником як бувалого. Тільки кепська це справа — йти в командири й головою відповідати за таких, як ви, дурнів. Один утік дорогою з навчального табору, щойно отримав зброю. Спіймали його, звісно, й повісили біля дороги на корм воронам. Другий сам повісився. Третій десь дістав самогону й упився до смерті. А мені потім довелося відповідати перед начальством за те, що не догледів. Розжалували назад до простих солдатів, і добре хоч самого не повісили. Загалом моя вам усім порада: не рвіться в командири! Мороки багато, а користі жодної. Грошей хіба що обіцяють трохи більше, але хто з простої солдатні взагалі бачив ті гроші під час війни? За всі роки в армії лише два чи три рази нам перепадали монети від начальства, та й то зовсім по трохи, лише щоб ми з голоду не повмирали.

Приголомшена такими одкровеннями Вар’я вже було розтулила рота, але так нічого й не сказала. Схоже, мрія дівчини про скриню монет танула просто на очах. Оповідач же гірко всміхнувся й вирішив наостанок усе-таки трохи підбадьорити зовсім зажурених попутників.

— Але загалом удруге в армії було простіше. У саме пекло ми не потрапили, просиділи три роки в далекій фортеці Алатир-Кала у скелях на кордоні з Королівством Трьох Братів. Молодий принц Альфонс, який тоді ще не був королем, але вже замінив божевільного батька, усе боявся, що вороги вдарять нам у тил, поки основна армія воює десь далеко. А сусіди самі нас боялися, тож на кордоні було тихо. Хіба що голодно. Про наш далекий гарнізон, схоже, усі забули, тож обози з провіантом приходили не щоседмиці. Але це однаково краще, ніж штурмувати фортеці під градом стріл і гинути від ворожих заклять. Потім нас змінили, і ми повернулися до тренувального табору, а далі взагалі охороняли столицю. Від’їлися, відпочили, а там уже й війна закінчилася. Видали мені на руки одинадцять срібняків і відпустили додому. На моїй бирці ж випалили позначку, що я перебуваю в резерві й мушу бути прикликаний до королівського війська під час наступної війни. А вдома за той час, поки мене не було, і мати померла, і в хати дах обвалився, і від господарства нічого не залишилося. Та й кому я взагалі був потрібен у селі зі своїми застарілими болячками й шрамами, коли здорових і молодих чоловіків вистачає? От я й запив із туги. Але тепер хоча б знову королю знадоблюся!

Я не стримав сумного смішка. Одинадцять срібних монет за п’ять років королівської ратної служби… А до цього — ані шеляга винагороди й купа поранень за вісім років важкої та небезпечної воєнної кампанії… Ну так собі обмін, як на мене, і Альвар Удачливий своє прізвисько навряд чи виправдовував. Зізнатися, після розповіді сільського п’янички втекти з тренувального армійського табору мені захотілося ще сильніше. Ось тільки підготуватися до втечі треба було якнайретельніше, щоб потім не стікати кров’ю після жорстокої екзекуції й не гойдатися на вітрі на шибениці.

— Під’їжджаємо, — за якимись лише йому зрозумілими ознаками оголосив бувалий ветеран, визирнувши в заґратоване віконце. — І навіть на вечерю, здається, встигаємо. Але моя вам порада, салаги: будьте тут у таборі дуже обережними. Відморозків і злодіїв тут вистачає, особливо тих, кого випустили з в’язниць. Тож бережіть цінні речі й намагайтеся ні з ким не чіплятися, навіть якщо вас зачіпають. А на твоєму місці, Вар’є, я б самій навіть до сортира не ходив, бо ґвалтівників тут також вистачає.

— Нехай тільки спробують! — насупилася й погрозливо стиснула кулаки донька коваля, ось тільки в голосі дівчини я все-таки вловив нотку невпевненості. І тому наважився.

— Вар’є, давай триматися разом! Будемо заступатися одне за одного й не давати скривдити.

Дівчина відразу охоче погодилася. Попри всю свою показну хоробрість, вона явно боялася майбутніх труднощів і була рада будь-якій підтримці.

— Хто ще з нами?

Я оглянув тих, хто сидів у повозці, але всі лише опускали очі. Четверо, яких забрали останніми в селі з дивною назвою Русалчине Кладовище, узагалі заявили, що в них «уже є своя компанія». Навіть близнюки з Рудого Заболоття відмовилися, хоча саме на них, зізнатися, я найбільше й розраховував. Злодюжка теж відмовився. Як і мій тезко Альвар, якого проблеми новачків узагалі не хвилювали. Усі вони зовсім мене не знали, бачили перед собою лише слабкого худого хлопця й не хотіли вписуватися за мене та накликати додаткові проблеми на свої голови. І тут повозка нарешті зупинилася, задні двері з брязкотом відчинилися.

Солдати, озброєні кийками й короткими списами, в однакових біло-синіх нагрудниках оточили нашу повозку, їх було щонайменше з десяток. Усі напружені, готові негайно діяти — вочевидь, випадки непокори й спроби втечі силоміць привезених до табору тут були звичною справою. Старший охоронець отримав із рук вусатого гада стос шкіряних бирок, двічі перерахував їх, після чого звірив із кількістю прибулих у повозці.

— Десять, — голосно оголосив він своїм підлеглим, а потім додатково прокричав цю кількість лучникам на вежі. Після чого звернувся вже до нас, прибулих: — Виходьте по одному! Якщо в когось є зброя, краще здайте відразу, інакше п’ятдесят батогів.

Я зістрибнув на землю першим і стояв, широко розставивши руки, дозволяючи охоронцям обмацати мене в пошуках захованої під одягом зброї й перевірити порожню сумку. Мідні монети перед самим табором я навмисно залишив у сумці, бо втратити їх було не шкода, а ось три срібняки й п’ять крихітних перлин сховав у правій сандалі під стопою та між пальцями ніг. І ці йолопи-охоронці моїх справжніх цінностей не помітили, хоча й обшукали мене. Мідяки ж у сумці знайшли відразу, й один з охоронців, думаючи, що ніхто цього не бачить, затиснув кілька монет у кулаці. Гаразд, біс із ним, я не став здіймати галас через таку дрібницю.

Поки перевіряли інших прибулих, я роздивився довкола. Обгороджена височезним, удвічі вищим за мене, парканом велика територія десь двісті на двісті метрів, на якій рівними нескінченними рядами стояли старі бараки й однакові армійські намети. Лише в самому центрі табору стояв вищий і розкішніший шатер, над яким на вітрі майорів прапор із синім звивистим водяним драконом на тлі вертикальних блакитних і білих смуг. Цікаво, це і є прапор королівства Брена, до армії якого я потрапив? Я посоромився ставити це запитання, щоб не виказати свого цілковитого невігластва. Тим паче що тут можна було помилитися, бо під великим прапором майорів іще один, менший, — із таким самим синім довгим ящером, але вже на тлі біло-малинових смуг.

Поки тривав обшук прибулих, старший охоронець відрахував вусатому вербувальникові, який нас привіз, належні монети. По два срібняки за людину, недорого ж тут у королівстві цінувалося людське життя. Сільський п’яничка Альвар Удачливий зістрибнув із повозки останнім. По-діловому роздивився довкола, оглядаючи явно добре знайоме йому місце, аж раптом несподівано повернувся до одного з охоронців зі списами, які оточували нашу повозку.

— Ґіяр, це ти⁈ Якими долями в таборі? Ти ж наче додому тоді подався після закінчення війни, як і я!

— Альвар Удачливий? — списник широко всміхнувся щербатим ротом і кинувся до старого знайомого, розставивши руки.

Давні приятелі міцно обійнялися, і після обміну запитаннями про життя наш сільський ветеран указав на великий намет у центрі табору.

— А це ще що за новини? Кого демони до армійського табору принесли?

— Говори тихіше, якщо не хочеш неприємностей! — шикнув на нього охоронець і перелякано роззирнувся на товаришів. — Це свята Стелла прибула відбирати бійців до свого особистого загону. Ну пам’ятаєш, мабуть, та сама героїня з іншого світу, яку король Альфонс П’ятий прикликав перед минулою війною? Тоді Стелла була ще зовсім юною дівчиною й анітрохи не допомогла нам у минулій війні. Зате тепер навчилася магії паладинів, натренувалася володіти мечем і стала такою могутньою, що, кажуть, навіть проти аристократів давніх королівських династій здатна вистояти в поєдинку. Багато хто тут боготворить Стеллу й вважає посланницею богів, яка принесе нам перемогу. Ось тільки характер у неї…

Ґіяр знову роззирнувся, наче очікуючи негайного покарання за свої слова. Побачив, що я уважно прислухаюся до приватної розмови давніх приятелів, зніяковів і різко змінив тему.

— А взагалі заговорився я з тобою, працювати треба. Ти, чорте везучий, щойно перевірять твою бирку, відразу йди до інтенданта й отримуй спорядження. А потім до нас, у намет ветеранів першої сотні, там тебе приймуть. Решта ж — вечеряти, — він невизначено махнув рукою кудись на ряди зовні однакових наметів, — а потім на розподіл.

Тут у таборі є прикликаний герой, а точніше героїня? От би поглянути на цю «святу» хоча б одним оком, а ще краще — поспостерігати за її тренуваннями! Або поговорити з тими, хто крутиться біля цієї героїні, — слугами чи помічниками, розпитати про їхню господиню. Може, тоді й удалося б дізнатися, як прикликані до цього світу герої стають сильнішими. Тільки б випадково не виказати себе дивним інтересом до такої незвичайної теми…

Саме ці думки займали мене під час вечері. Треба зазначити, що годували тут, у тренувальному таборі, досить непогано. Хоча на вечерю й були прісна каша, хліб та несолодкий узвар, зате порції виявилися величезними, тож я наївся досхочу. Вар’я за обіднім столом сиділа поруч зі мною. Донька коваля помітно нервувала через велику кількість незнайомців довкола, деякі з яких справді виявляли до дівчини підвищену увагу й намагалися познайомитися, але меж пристойності ніхто з новобранців не порушив, тож усе минуло без пригод.

А ось перед розподілом уже мені самому довелося добряче понервувати. Сталося це після того, як я дізнався в солдатів, які вже пройшли розподіл, як узагалі відбувається цей процес. В одному з центральних наметів, виявляється, перебували вічно всім невдоволений армійський сотник, літній маг і писар. Саме писар пропонував усім новобранцям, які заходили, покласти долоню на плаский магічний кристал, що лежав посеред столу. Далі якимось незрозумілим чином під час цієї процедури перевіряльники бачили здібності людини й на підставі цього вирішували, куди новобранця краще направити.

Здавалося б, нічого страшного, навпаки — незвично й цікаво. Але проблема полягала в тому, що такий метод, як я швидко з’ясував, використовували заразом і для виявлення іноземних шпигунів, демонів у людській подобі, а також прикликаних героїв. У всіх таких навички й характеристики помітно відрізнялися від звичайних, очікуваних від щойно набраних до армії новачків. Демони мали вроджені здібності до певних видів магії, не властивих людині. Шпигунів виказувало добре володіння зброєю та якісь специфічні вміння, зовсім непотрібні звичайним селянам і ремісникам. Прикликані ж герої мали божественне благословення, через що їхні показники також дуже сильно відрізнялися від звичайних.

Усе, я попався? Я йшов на розподіл наче на ешафот. Навіть серйозно думав затіяти бійку. Нехай покарання батогом і лазарет, але таким способом я б уникнув розподілу й викриття. Та, може, воно й на краще? Нехай мене визначать як героя з іншого світу, оточать турботою та увагою, знайдуть найкращих учителів і наставників? Та сама «свята» Стелла он жила з цілою групою слуг і особистих охоронців в окремому шатері, й усі носилися з нею наче з дорогоцінною китайською вазою.

Загалом я так і не дійшов жодного рішення, коли настала моя черга проходити процедуру розподілу. В армійському наметі мене справді зустрів похмурий сотник, який до кінця дня вже добряче заморився й відкрито прикладався до фляги. Обіцяного мага чомусь не було — мабуть, старий уже пішов відпочивати. А от писар справді був, і в ньому я відразу розпізнав небезпеку. Непоказний на перший погляд другосортний чиновник у простенькій сірій рясі, наче в послушника низького рангу якоїсь релігії. Але його хитрі уважні оченята, несподівано дорогі персні на пальцях, позолочене руків’я клинка в піхвах на поясі, а головне — безліч незрозумілих амулетів, розкладених на столі біля чорнильниці, насторожували.

Хтось із королівської таємної служби? Контррозвідник? Чи якраз агент Теократії, якими мене так лякала русалка Лерея? Так чи інакше, я вирішив поводитися з цим «писарем» украй обережно. Назвав себе й стояв, чекаючи подальших розпоряджень.

— Долоню правої руки поклади на жовтий камінь на столі, — нудьгуючим монотонним голосом промовив писар після того, як знайшов мою бирку в купі шкіряних. А потім запізніло уточнив, чи взагалі знаю я, яка рука права, а яка ліва, — вочевидь, не всі новобранці розумілися навіть на такому примітивному питанні.

Я мовчки кивнув і поклав долоню на пласку грань великого жовтого кристала. Дивний писар скосив погляд на скляну кулю на столі, у якій засяяли якісь різнокольорові іскорки, і довго мовчав. Після чого взяв до рук мою бирку й уважно її вивчив, навіть на зворотний бік навіщось поглянув, хоча там начебто жодної інформації не було випалено.

— Цікаво… — промовив він десь за хвилину, і від цих його слів у мене ледь серце не зупинилося.

— Що там? — зацікавився напівсонний сотник, і писар з усмішкою прокоментував:

— Сила гірша нікуди. Спритність нижча за середню. Непогана витривалість. А от інтелект на рівні «Дивовижно!».

— Може, потенційно здібний маг? — припустив військовий, позіхаючи й знову прикладаючись до фляги.

— Ні, я відразу це перевірив. У всіх магічних напрямах цілковитий нуль, ані найменших здібностей. Просто розумний… риболов. Виявляється, і таке буває. Із навичок — добре володіння древковою зброєю й непогане ножем. Решта в зародковому стані.

— То як же ти такий розумний і сволоті попався? — глузливо розреготався сотник, розглядаючи мене наче дивовижну звіринку, і його напарник також захихотів.

Я нічого не відповів і терпляче чекав, поки писар, час від часу вмочаючи перо в чорнильницю, внесе мої дані до величезної товстої книги, у якій і до мене вже були сотні й тисячі імен прикликаних на військову службу новобранців. Ех, викрасти б цю книгу й спалити, щоб не залишилося запису про моє надходження до королівської армії. А потім поцупити й свою бирку, після чого з чистими документами піти вільною людиною світ за очі. Ех, мрії, мрії…

— Шостий загін. Легка піхота, спис, — виніс свій вердикт сотник, коли писар закінчив роботу. — Тільки молися всім богам, хлопче, щоб тобі вистачило сили тягати піхотний щит — він узагалі-то дуже важкий.

— А якщо не вистачить? — відразу уточнив я. — Відправите назад додому?

— Жартівник! — розреготався вже добряче підпилий надвечір сотник. — Якщо сили не вистачить, стоятимеш у строю без піхотного щита. Ось тільки таких ворожі лучники вибивають відразу, тож чи виживеш ти в бою — дуже велике питання. Усе, вільний. Наступний!

Я вийшов із намету з найсуперечливішими почуттями. Мене не викрили як прикликаного героя, і це, мабуть, добре. Але якого, перепрошую, біса в мене взагалі не виявилося геройських навичок??? Ані якоїсь унікальної й особливо сильної магії, ані володіння зброєю на рівні великого майстра. Взагалі нічого з того, чим володіють усі герої в цьому світі! Боги, ау, ви де там⁈ Недопрацювання у вас, однак!

Що за дурня? Еторіас Безжальний, командир невеликого загону ельфійських убивць «Лісова Помста», ще раз перевірив показання магічного компаса, бо вперше результат здався йому відверто помилковим. Ні, усе правильно. Його ціль — людина, засуджена родом Червоної Змії до смерті, яка кілька діб перебувала на одному місці, за минулий день добряче змістилася вбік. І це коли до точки залишалося менш як двісті польотів стріли, й Еторіас розраховував уже завтра ввечері, ну в крайньому разі наступної ночі, навідатися до нічого не підозрюваної жертви!

Ельф підійшов ближче до вогнища, на якому його товариші по загону готували вечерю, і розгорнув намальовану від руки шпигунами карту людських королівств. Схематичну, дуже неповну й не завжди точну, але все-таки таку, що давала змогу більш-менш орієнтуватися на територіях, де ельфів не надто вітали. Двісті п’ятдесят польотів стріли на південний захід. Куди ж понесло приречену людину? Раніше виродок ховався десь на узбережжі неподалік портового міста Кіреї. Тепер же він рухався чи то на територію сусіднього королівства Брена, чи то ще далі, до Королівства Трьох Братів, незрозуміло. І відстань між ним та месниками стала ще більшою, ніж учора ввечері.

Еторіас Безжальний прибрав карту й сів біля вогнища. Насправді нічого не змінилося. Нехай людина й отримала додатковий день відстрочки смертного вироку, але від справедливої відплати однаково не втече. Усі, кого лісові ельфи засудили до смерті, рано чи пізно помирають. А тут ще й надійний орієнтир є у вигляді ельфійського магічного ножа в людини, тож хоч би скільки той виродок петляв і плутав сліди, убивці з «Лісової Помсти» однаково його бачать і неодмінно наздоженуть!

Найпримітивніший і найдешевший стьобаний обладунок? Два шари грубої тканини, між якими набито повсть? Я з великим сумнівом дивився на нагрудник, виданий мені літнім вусатим інтендантом. Ну гаразд іще сандалі на ремінцях замість нормальних чобіт. Нехай дешеві штани з нефарбованої парусини без жодних захисних наколінників, шкіряних накладок або смуг металу для кращого захисту ніг бійця. Щільна й тепла натільна сорочка з довгими рукавами. От до сорочки, до речі, особливих претензій у мене не було, хіба що тканина в неї була дуже колюча й могла подразнювати шкіру, та й у спеку носити її буде, звісно, важко. Але набита повстю безрукавка замість нормальної кольчуги чи чогось міцнішого? Мені складно було уявити, від чого такий обладунок узагалі здатен захистити.

Уже точно не від стріл і колючої зброї на кшталт списів та кинджалів — вони цю тканину прош’ють, навіть не помітивши. Рубальні удари мечем безрукавка, може, трохи й пом’якшить, але теж не зупинить. Про удари дробильною зброєю на кшталт палиці чи важкого молота й говорити не доводиться — якщо по тобі таким ультимативним знаряддям улучили, то сам винен, і тут уже жоден обладунок не врятує. Тож якщо намальований фарбою на грудях мого стьобаного обладунку герб у вигляді синього дракона на біло-блакитному тлі не мав якогось магічного зупиняльного ефекту, то виходило, що мій торс абсолютно беззахисний перед будь-якою зброєю. Руки також не захищені, як і ноги. Та й на голову інтендант видав мені зовсім не нормальний металевий шолом, які були на складі, а лише щільну шкіряну шапочку, що не закривала не лише обличчя, а навіть вух.

На щастя, мені належав щит. Дерев’яний і круглий, зі збитих або склеєних дощок, по ободу обшитий тонкою металевою стрічкою. Щит повністю закривав груди й частково нижню частину тіла, важив лише кілограми три, тож носити його на лівій руці я міг, зовсім не втомлюючись. Бентежила хіба що його мала товщина. Сантиметр деревини, може, півтора. Не фанера, звісно, але дуже близько до цього. Один, максимум два відбиті удари — і такий щит розколеться. Я читав, що в середньовіччі піхотні щити для більшої міцності обтягували буйволячою шкірою, іноді навіть у кілька шарів, але легкій піхоті королівства Брена така розкіш, схоже, не належала. У світі, де ціна нового рекрута замість вибулого становила лише два срібняки, зі спорядженням дешевої легкої піхоти зовсім не заморочувалися.

При цьому старий інтендант іще й лаявся на мене за те, що такі довгі здоровані йдуть до армії, зовсім не думаючи, що одягу для них на складі не знайти. Наче це я за власним бажанням приперся сюди, до табору, і був винен у тому, що йому довелося добряче полазити по штабелях ящиків, поки він усе-таки знайшов більш-менш придатні мені за розміром штани й сорочку!

І ось уже в строю з пів сотні таких самих бідолах легкої піхоти шостого загону я стояв на плацу під палючим сонцем. Жодної зброї старослужбовці-наставники нам не видали, та й узагалі не пояснили, навіщо ми смажимося, як у пеклі, й що взагалі маємо тут робити. Ветерани лише кричали на новобранців, роздавали стусани й удари кийками з будь-якого приводу та без приводу й намагалися вишикувати неосвічених селян за зростом та змусити стояти струнко на вказаному місці. Зі мною жодних питань не виникло — з моїм метром дев’яносто, на цілу голову вищим за середній тут зріст, мене відразу поставили першим у шерензі зліва, і наступні пів години я тупо стояв, чекаючи, поки розберуться з рештою й привчать їх до порядку. Нарешті неотесані селяни вишикувалися й навіть стояли, не розходячись і не розмовляючи, і лише після цього до нас вийшов командир.

І тут я не втримався від здивованого вигуку й навіть отримав за це потиличника від старослужбовця, який стояв поруч, бо командувати шостим загоном призначили знайомого мені Альвара Удачливого. Ось тільки вчорашнього сільського п’яничку було не впізнати — його відмили, поголили й підстригли, а армійське спорядження сиділо на ньому наче влите. Причому півсотникові вже належав цілком пристойний обладунок із міцної дубленої шкіри, навіть із наплічниками, поверх якого була ще й кольчужна безрукавка з додатковими металевими бляхами на грудях для кращого захисту. Металевий гостроверхий шолом із прорізами для очей, який закривав верхню половину обличчя. Шкіряні штани з наколінниками. Високі чоботи. Короткий меч у піхвах на поясі. На командирах рівнем вище десятника в армії Брени вже не заощаджували, їх цінували й намагалися зберегти.

— Отже, салаги, слухайте мене! — навіть голос у сільського п’яниці змінився й став упевненим, навіть владним.

Альвар Удачливий представився новобранцям і оголосив, що наступні десять днів ми проведемо тут, у тренувальному таборі, де досвідчені наставники навчатимуть нас перешикувань у бою, володіння коротким списом і щитом, а також навчать метати дротики. Завдання легкої піхоти — тримати стрій у дві шеренги з піднятими щитами й витягнутими вперед списами, прикриваючи лучників, які стоять позаду. Потім, коли шеренги ворога наблизяться, треба буде обстрілювати наступаючих дротиками, після чого прийняти перший удар і постаратися втримати стрій. Далі повільно, зберігаючи порядок, відходити туди, куди накажуть командири, відкриваючи шлях нашій кінноті або закутим у броню бійцям важкої піхоти.

Кожному солдатові-списникові, крім одноручного списа завдовжки п’ять ліктів і п’яти дротиків у спеціальному чохлі на спині, належав також довгий ніж. Але, за словами досвідченого ветерана, якщо вже стрій розсипався й дійшло до різанини ножами, то ми вже мерці, бо легкі списники неминуче загинуть у сутичці з будь-яким супротивником. Його ж завдання як командира — не довести справу до такої кепської ситуації.

Після цього в компанії трьох похмурих помічників із кийками, призначених десятниками нашого шостого загону, Альвар Удачливий пройшовся перед строєм, уважно роздивляючись притихлих новобранців. Декому робив зауваження щодо одягу, який теліпався, або масних патлів на голові, у яких він начебто навіть бачив вошей. Усіх таких півсотник направляв до армійського цирульника, щоб той поголив солдата налисо. Біля мене неймовірно поважний тепер «односелець» зупинився й із цікавістю роздивився добрячий синець у мене під лівим оком.

— Усе-таки не послухався ти мене й уліз у неприємності, — без злості всміхнувся колишній п’яничка.

— Так точно! — я постарався відповідати голосно й чітко, дивлячись уперед повз командира, як бачив у фільмах про армію. — Увечері біля намету захистив знайому дівчину, до якої причепилися троє. Мерзотники отримали добрий урок і не пішли без травм та синців.

Моя манера так відповідати дуже здивувала півсотника. Він урвався на півслові й навіть, схоже, забув, що хотів мені сказати. Озирнувшись на помічників, командир шостого загону всміхнувся й ледве чутно наказав їм приглядати за мною. Мовляв, хлопець із його рідного села й мав там добру репутацію, тож якщо до завершення навчання в Альвара Довгого більше не буде «косяків», зробити його четвертим десятником. Голосно ж вишикуваним новобранцям командир оголосив зовсім інше.

— Ти вчинив, звісно, правильно, Альваре Довгий, як і належить сміливому хлопцеві. Але тут таке не вітається. Уперше, з огляду на пом’якшувальні обставини, за бійку в таборі обмежуся штрафними роботами. Три вечори після вечері й до нічного відбою чиститимеш вигрібні ями. Але якщо знову влізеш у бійку, отримаєш п’ятдесят батогів! До того ж Вар’я потрапила до другого загону важкої піхоти, і ваші шляхи за кілька днів розійдуться. Сам подумай, чи варто ламати собі життя через дівчину, з якою ти, найімовірніше, більше не побачишся?

Півсотник збирався сказати ще щось, але тут з боку рядів наметів пролунав різкий поклик сигнального ріжка. Командир загону та його помічники миттєво обернулися, дослухаючись до цих неприємних уривчастих звуків. Один із помічників припустив:

— Щось сталося. Мабуть, хтось із новеньких спробував утекти й попався. Скликають узагалі всі загони до центру табору. Схоже, буде публічне покарання.

— Або гонець прибув до табору з терміновим повідомленням, — озвучив іншу версію сам командир, незвично серйозний цієї миті. — Якщо так, то війна, здається, почалася раніше, ніж наш король її планував…

Мали рацію обидва ветерани. На високому дерев’яному помості біля шибениці та лави для тілесних покарань стояв навколішках, зі зв’язаними за спиною руками, зарюмсаний білявий хлопчисько. І хоча тепер його червону сорочку змінив стьобаний обладунок із гербом, а новенькі чоботи — простенькі сандалі, я миттєво його впізнав. Той самий, який раніше попався на крадіжці в селі Руде Заболоття й їхав разом зі мною в повозці.

— Кажуть, він уранці проник до штабного намету й спробував відкрити скриню з казною, — почув я шепіт одного зі старослужбовців чужого загону, який стояв неподалік і по секрету повідомляв Альварові Удачливому причину загального збору.

— Якщо так, то влип малий… — похитав головою наш командир. — Не повісять через юний вік, але шкуру батогами точно попсують. Та й командирові його теж перепаде за те, що не догледів.

Поруч із провинним хлопчиськом стояли двоє кремезних охоронців-мордоворотів і вже знайомий мені сотник — той самий, який учора призначив мене до шостого загону легкої піхоти. Попри те, що довкола вже зібрався фактично весь табір, ця трійця на щось чекала й при цьому помітно нервувала. Нарешті з протилежного від мене боку ешафота почалося незрозуміле пожвавлення, новобранці й досвідчені ветерани поспішно розступалися, пропускаючи когось важливого.

У супроводі четвірки кремезних охоронців у чорних важких обладунках на поміст вибігла молода й дуже вродлива дівчина років вісімнадцяти-двадцяти на вигляд. Правильний овал обличчя, зелені очі. Світло-руде, майже золоте волосся, зібране в кінський хвіст на потилиці. Розкішний лицарський обладунок — сріблястий, із вигравіюваними на ньому золотими візерунками. Довгий меч із химерним руків’ям у піхвах на поясі. Довгий багряний плащ до землі, на якому вишито лицарський щит із вертикальними білими й бордовими смугами, поверх якого зображено синього морського дракона. Мені не потрібна була підказка, щоб збагнути, кого я бачу на помості, хоча захоплений побожний шепіт присутніх солдатів однаково долинав з усіх боків.

— Свята! Паладин Стелла! Прикликана героїня! Наша богиня перемоги!

Вусатий сотник із найнижчим поклоном передав дівчині-паладину якийсь сувій і вже почав щось пояснювати, але Стелла навіть не стала його дослуховувати.

— Це зовсім неважливо. Він винен у крадіжці й спробі втечі з королівської армії під час війни, і лише це має значення!

Дівчина зім’яла вручений їй сувій, навіть не розгорнувши його й не ознайомившись зі змістом, і жбурнула на поміст. А далі… я взагалі не зрозумів, як це сталося, але в руці Стелли раптом з’явився меч, що сяяв золотим світлом, а відрубана голова хлопчиська, який до цього стояв навколішках за сім або навіть вісім кроків від дівчини, гепнулася на поміст. У цілковитій тиші, що настала після цього, навіть було чути, як за кілька секунд слідом за головою на дошки впало й обезголовлене тіло. Стелла ж, яка здійснила страту, оглянула свій блискучий клинок, побачила на ньому плями крові й із відразою жбурнула забруднену зброю охоронцеві в ебонітово-чорних латах, який стояв поруч.

— Добре витерти! І заново нагострити!

Після чого дівчина-паладин знову повернулася до старого сотника й поцікавилася, де десятник покараного за крадіжку та спробу втечі новобранця. Невдовзі на поміст притягли солдата, який ледве тримався на ногах від страху. Він белькотів щось невиразне на своє виправдання, але сувора героїня не стала його слухати.

— Якщо ти не стежиш за своїми підлеглими й вони чинять що заманеться, то очі за призначенням ти не використовуєш. А отже, вони тобі не потрібні. Це буде добрим уроком на майбутнє. Позбавити його лівого ока!

Четверо могутніх охоронців Стелли відразу схопили й потягли верескливого бійця, який опирався, до лави для тілесних покарань. Повалили його на спину, заломили руки й зафіксували голову. У руках одного з четвірки катів з’явився вузький стилет. Несамовитий крик прокотився табором, сповіщаючи всіх, хто зібрався довкола ешафота, що волю господині виконано. Ось тільки сувору дівчину-паладина побачене не задовольнило.

— Я ж наказала позбавити лівого ока, а не правого!

Знову крик жаху й болю, від якого в мене навіть мурашки побігли тілом. Осліпленого на обидва ока колишнього десятника, який вив від страху, потягли кудись геть. Стелла ж перевела погляд своїх пронизливих зелених очей на натовп солдатів, який зібрався довкола ешафота й тепер затих від жаху.

— Хтось може сказати, що я чиню надто суворо. Але в умовах війни інакше не можна! Так, я не обмовилася. Знайте ж усі, що почалася війна!!! Військо королівства Тілзір перейшло кордон і вторглося до Неспалимої Рощі, наступаючи до міста Плавня. Наш король Альфонс П’ятий надіслав гінця з вимогою виступати негайно. П’ять повних сотень підуть до столиці на з’єднання з королівською армією. Ще дві сотні король наказав направити на посилення кордону з Королівством Трьох Братів — ці огидні чаклуни-некроманти можуть скористатися нагодою й напасти, поки основна наша армія б’ється з головним ворогом. І хоча я мріяла битися пліч-о-пліч із королем, накази не обговорюються, тож ці дві сотні я поведу особисто. До двох сотень, які йдуть зі мною, увійдуть другий і дванадцятий загони важкої піхоти, одинадцятий загін лучників, допоміжні частини обозу й шостий загін списників. Виступаємо завтра на світанку! Командирів перелічених підрозділів чекаю у своєму шатері. Решта — досить уже стояти без діла й витріщатися на мене, повертайтеся до своїх справ!

Наш командир Альвар Удачливий повернувся з наради в шатері «святої» похмуріший за хмару. На зауваження помічника-десятника Пінька Шестипалого, мовляв, їм знову пощастило відсидітися на далекому кордоні осторонь від головної колотнечі, півсотник відповів роздратовано, не приховуючи невдоволення.

— Із такою завзятою командиркою спокійно відсидітися нам точно не вдасться. Свята Стелла рветься до бою, бажаючи довести королеві свою корисність і майстерність. Тож сутички однаково не уникнути. Навіть якщо Королівство Трьох Братів і не замишляє нічого лихого, ми самі в такому разі перейдемо кордон і спробуємо раптовим нападом узяти Темний Бастіон на дальньому кінці ущелини. Свята сама так сказала.

— Але… — приголомшений десятник озирнувся на пів сотні легкої піхоти, яка відпочивала в затінку наметів після старанного тренування й тепер являла собою доволі жалюгідне видовище. — Якими силами? Ти ж на власні очі бачив фортецю некромантів, Альваре! Там кам’яні мури заввишки пів сотні ліктів! Безліч веж зі стрільцями, та й маги там завжди чергують. Узять таке з наскоку нікому не до снаги!

Я лежав зовсім поруч на траві й чудово чув цю розмову ветеранів, причому був цілком згоден з десятником Піньком Шестипалим. Навіть посилене гарнізоном прикордонної фортеці, доданою сотнею важкої піхоти й трьома десятками лучників, наше військо навряд чи було здатне з ходу взяти чужу фортецю, а тим паче вести повноцінну облогу. Схоже, наш командир дотримувався тієї самої думки, однак пам’ятав сумну долю тих, хто викликав невдоволення суворої «святої», а тому нічого не відповів. Лише наказав трьом своїм підручним «ганяти сьогодні селян до сьомого поту, щоб потім нам усім замість поту не вмитися кров’ю».

І цього нескінченного спекотного дня десятники, схоже, поставили собі за мету доконати нас, новобранців, нескінченною муштрою, перешикуваннями в одну й дві шеренги з піднятими щитами, а також швидкими перебіжками з кінця в кінець тренувального майданчика з важезними валунами в руках. Бойових списів нам не видали, їх замінювали прості дерев’яні жердини, та й метання дротиків ми сьогодні не тренували, але й без того солдати довкола мене один за одним падали від виснаження чи теплових ударів. Якоїсь миті ця доля не оминула й мене. Світ довкола поплив, в очах потемніло…

Отямився я від того, що бородатий армійський лікар лив мені на обличчя холодну воду. Я відкрив рота, закашлявся від води, яка потрапила до горла, і спробував рукою відсторонити медика, але той наказав лежати спокійно.

— Полеж тут у затінку, синку, охолонь. Зараз іще дам тобі еліксир витривалості, щоб сили швидше відновилися, і стане зовсім добре. А то ганяють вас сьогодні наставники по такій спеці, зовсім не жаліючи. У вас, списників, іще більш-менш терпимо, а от бійці важкої піхоти просто варяться живцем у своїй металевій лусці, не встигаємо відкачувати. У двох узагалі серце не витримало, а день іще лише до середини дійшов…

Лікар наказав мені трохи відкрити рота й улив туди вміст одного з безлічі флаконів зі своєї об’ємної сумки. Терпкий, трохи гіркуватий смак — це виявився якийсь трав’яний відвар. Але зате «торкнуло» мене від нього добряче! Сили не просто повернулися, вони переповнювали мене! На кілька митей навіть здалося, що я можу гори звернути! І хоча така ейфорія тривала зовсім недовго й невдовзі минула, зате я зрозумів, що знову готовий стати до строю й продовжити тренування. Але коли попросив лікаря дати мені ще один фіал про запас, щоб його знову не викликали, коли я звалюся від утоми, то отримав рішучу відмову.

— Не передбачено! Ось стане погано, тоді й отримаєш наступний флакон. А якщо звернешся з якоюсь серйозною травмою, видам цілюще зілля. Але «про запас» солдатам еліксири видавати заборонено. Бо багато вас таких ласих на дурняк!

На дурняк? То, може, річ у цьому? Цілющі еліксири мені точно не завадили б у майбутньому, тож я спробував підійти до лікаря з іншого боку.

— А скажи мені, батьку, чи можу я купити в тебе потрібні зілля?

На доказ серйозності своїх намірів я навіть витяг зі схованки, яку влаштував у підкладці свого стьобаного нагрудника, і показав п’ять річкових перлин.

— По одній перлині за фіал. Мені потрібно три лікувальні й два для відновлення сил. І не бійся, батьку, нікому не скажу, навіть якщо мене катуватимуть. І сховаю все в сумці, де їх ніхто не знайде. Зате, може, живим повернуся додому після війни!

Останні мої слова визначили вибір старого. Він витяг і поклав у високу траву п’ять невеликих фіалів — три з блідо-червоним вмістом, два з коричнево-помаранчевим.

— Якщо щось станеться, бійцю, ти знайшов їх у траві, а я тут зовсім ні до чого! — попередив мене лікар, а потім, трохи подумавши, додав: — Але якщо цікаво, у мене також є протиотрути. Вас, наскільки чув, на кордон із Королівством Трьох Братів посилають. А їхні маги дуже люблять насилати отруйний туман та інші гидоти. Але протиотрути коштуватимуть дорожче!

Я виторгував за три срібні монети й усю свою мідь фіал універсальної протиотрути. Миттєво від серйозного отруєння такий засіб не вилікує, і слабкість може зберігатися ще кілька днів, але якщо потраплю під дію отруйного закляття, то все-таки не відкину копита. Я сховав фіали в ельфійську сумку, переклавши їх речами, щоб флакони не побилися й не дзвеніли. І хоча витратив усі свої монети й перли, покупками був дуже задоволений, бо вони нехай трохи, але все-таки підвищили мої шанси вижити на цій чужій і незрозумілій війні!

Увечері після вечері, як і наказав командир, я пішов відпрацьовувати накладене покарання й подався шукати ті самі вигрібні ями, які мені веліли чистити. Найближчу до наметів шостого загону зовсім недавно хтось спорожнив до мене, і роботи тут не було, тож я рушив до центру табору. Більшість наметів уже згорнули, в решті ж готувалися до сну лучники й бійці важкої піхоти, які завтра вранці вирушали разом із нами. Без пригод я пройшов далі, минув ешафот із порожньою шибеницею й, сам того не бажаючи, став свідком вечірнього тренування з мечем дівчини-паладина.

На великому квадратному майданчику, оточеному палаючими смолоскипами, блискавкою металася молоденька дівчина з розпущеним світло-рудим волоссям. Тепер я не дав би їй більше шістнадцяти, хоча вдень сувора й безжальна Стелла виглядала років на три-чотири старшою. Важкий лицарський обладунок на ній змінив вільний мисливський костюм, а меч у руках героїні з іншого світу пурха́в наче живий і при цьому сяяв, залишаючи в повітрі шлейф золотавого світла. І як же швидко ця паладин рухалася! Відстань метрів п’ятнадцять долала ривком менш ніж за секунду, мої очі не завжди встигали стежити за її стрімкими переміщеннями!

Четвірка вірних охоронців прикликаної героїні теж була тут. Похмурі мордовороти в незмінних чорних обладунках стояли за межами майданчика й уважно стежили за тренуванням. Причому один із них час від часу давав героїні поради й навіть виправляв її, і тоді свята Стелла зупинялася й кивала, дослухаючись до слів свого помічника!

Розумом я усвідомлював, що перебувати тут не можна й треба якнайшвидше піти, поки мене не помітили. Але… не міг рушити, замилувавшись небаченим досі видовищем. І сама мечниця, і її відточені рухи були прекрасні. Я так і стояв стовпом, утративши відлік часу й забувши про доручення командира, і… якоїсь миті Стелла мене помітила!

Мить — і дівчина-паладин опинилася біля мене, подолавши понад сімдесят метрів, які нас розділяли. Її сяйливий меч завмер біля моєї шиї, я навіть відчув жар, що йшов від нього.

— Хто ти? Відповідай! — суворо зажадала від мене «свята», яка повернулася до звичного образу жорстокої стерви.

Спочатку язик заплітався, але, швидко опанувавши себе, я почав говорити.

— Альвар Довгий я. Ваш підлеглий. Списник легкої піхоти з шостого загону. За провину командир направив мене на вечірні роботи в таборі. Я просто проходив повз і… — важко зітхнувши, я чесно зізнався: — Побачив ваш танець із мечем, пані, й замилувався. Оце майстерність! Я про таке навіть не чув! От би й мені колись у майбутньому досягти хоча б десятої частини такої вправності!

Чиста правда, підсолоджена краплею лестощів. При цьому говорити компліменти щодо зовнішності самої дівчини я все-таки не наважився, вважаючи це відвертим перебором. І так, знаючи запальний характер прикликаної героїні, моє життя тепер висіло на волосині, й не варто було ще більше погіршувати й без того критичну ситуацію.

— Ти не брешеш… — оголосила Стелла після довгої паузи, схоже, сама здивувавшись цьому, і нарешті прибрала меч від моєї шиї. — Ти не агент ворога й справді просто проходив повз. Ну тоді йди, куди йшов, виконуй доручені роботи в таборі. А краще… лягай-но спати, солдате! Ти й так ледве на ногах стоїш, а завтра чекає дуже важкий день. А своєму командирові скажи, що я скасувала твоє стягнення!

— То не мене, а тебе мали назвати удачливим! — здивувався вранці бувалий командир, коли я чесно розповів йому про вчорашню зустріч із прикликаною героїнею та скасоване стягнення. — Завадити тренуванню святої! Та за менше, подейкують, прикликана героїня наказувала забити винних батогами до смерті. Та й хлопчиська вчора за спробу крадіжки вона покарала надто суворо. Не було там жодної спроби втечі з табору, а переляканий малий лише спробував утекти від вартових, які з’явилися в штабному наметі. Але якщо вже удача на твоєму боці, довганю, бути тобі п’ятим десятником під моїм командуванням! Сьогодні на ранковому шикуванні це оголошу. Тільки не забудь перед тим отримати в інтенданта наплічники десятника та нормальний шолом. Бо далі такої можливості не буде — відразу після шикування вирушаємо в похід, а дорогою пані Стелла може причепитися через неналежну форму. Воно тобі треба?

Мене вже на другий день армійської служби роблять десятником⁈ Дещо несподівано, хоча можливості відмовитися від такого, на перший погляд, доволі сумнівного підвищення я навіть не розглядав. Так, командир у цьому світі головою відповідає за всі провини підлеглих, що, звісно, серйозний мінус. Але в десятника й обладунок трохи міцніший, що підвищить мої шанси вижити, і належна після завершення воєнної кампанії виплата більша. Але головним у моєму рішенні було все-таки не це. Під моїм командуванням з’являться бійці, і в цьому я, вважаючи себе знавцем усіляких комп’ютерних стратегій, бачив шанс проявити себе й отримати подальше підвищення: до півсотника або сотника. А там уже й можливостей розгорнутися з моїм талантом буде значно більше, та й сотників в армії вже поважають, цінують і намагаються зберегти живими.

Четвертим десятником у своїй півсотні Альвар Удачливий ще вчора ввечері призначив м’язистого невисокого здорованя Гамара Коваля, який стояв на протилежному від мене кінці шеренги й своїми квадратними пропорціями більше нагадував гірського дварфа, ніж людину. Ще перед нічним відбоєм Гамар відібрав до свого десятка людей із тих, хто залишився й не сподобався трьом бувалим десятникам — давнім армійським знайомим нашого командира. Тож мені дісталися самі рештки. Напівхворі хиляки, один кульгавий хлопець із нерівно зрощеною після перелому кісткою на щиколотці, двоє сивіючих бородатих чоловіків віком, близьким до старості, та тринадцятирічний юнак, який невідомо яким боком узагалі потрапив до армії королівства.

Проте до своєї роботи десятника я поставився максимально відповідально й відразу після оголошення про моє призначення відвів «своїх» бійців убік від решти. Насамперед представився сам і познайомився з іншими. Кульгавого хлопця-вайла звали Тимуром, і я ледь не «спалився», необережно пожартувавши про легендарного завойовника Тамерлана, який також кульгав, що не завадило йому захопити в моєму світі третину Азії. Навіть нащадки великого Чингісхана змушені були рахуватися з новим володарем і, як єдиний виняток за всю багатовікову історію, дозволили Тимурові та його нащадкам правити, визнавши їхню владу над Центральною Азією.

Малолітнього поголеного налисо хлопчину звали Вітор Підхват, і він жив безпритульним на вулицях столиці королівства — великого й багатого міста Іль-Брена. Працював де доведеться, якщо випадала така можливість, а якщо ні — підкрадав. Коли вперше потрапив до в’язниці за крадіжку, познайомився там із професійними злодіями й навіть зробив собі на плечі татуювання Гільдії Злодіїв: два зчеплені між собою кільця. Хлопчина з неприхованою гордістю продемонстрував мені цей знак. Я лише всміхнувся, бо в моєму світі два кільця означали лише весілля, а не щось кримінальне, але не став коментувати й переривати розповідь балакучого хлопчиська. Вітор же повідав, що коли столичні вартові вкотре спіймали його на дрібній крадіжці, то вирішили, що він уже достатньо дорослий, і замість третього ув’язнення в міській в’язниці відправили до армії. І хлопчакові тут… сподобалося! Годували досхочу, видали пристойний одяг, було де жити й спати, тож Вітор навіть подумував покинути своє злочинне ремесло й після завершення служби стати вартовим або податися в солдати-найманці.

Невисокого худорлявого чоловічка з хитрими бігаючими очима звали Ароном, був він міським різноробом зі столиці королівства, а загребли його до армії за борги. За ці два дні я вже наслухався подібних історій і знав, що рекрутів, які потрапили до війська за борги, у військовому таборі чимало. Так, у Східній Імперії це було звичною справою. На територіях Урсі боржників продавали в рабство разом з усією родиною, так само чинили з боржниками й у Західній Імперії. Але в королівствах Східної Імперії, де волею долі опинився і я, рабство людей було заборонене, принаймні офіційно, і боржників відправляли до армії. Хоча я вже чув, що в південних королівствах на кордонах із дикими племенами орків цей закон не надто дотримувалися. Та й на ельфів та інших чужинців заборона не поширювалася, тож невільників у Східній Імперії також вистачало.

Решта семеро моїх бійців були зовсім невиразними — поглянеш і відразу забудеш. Кволі, старі, апатичні, напівхворі й поголені налисо через воші. Єдиним їхнім бажанням було, щоб тяготи армійської служби якнайшвидше закінчилися. Зізнатися, такий настрій мені відразу не сподобався, зокрема через почуті вчора від декого міркування на тему «можна ж утекти дорогою на війну». Проте я постарався не виказати своїх негативних почуттів до підлеглих і всіляко їх підбадьорював. І відразу попередив хитрого Арона та всіх інших, переказавши їм те, що раніше почув від нашого командира.

На нас чекає триденний перехід до південного кордону королівства, до розташованої в гірській місцевості невеликої фортеці Алатир-Кала, де й проходитиме наша подальша служба. Спочатку йтимемо диким небезпечним лісом, а потім горбистою голою місцевістю, причому всі ці дні доведеться крокувати швидко й довго. Зараз нам видадуть зброю, і ми справді покинемо межі добре охоронюваного табору, але під час маршу стерегтимуть нас особливо пильно, насамперед у перший день руху лісом. Щоразу на цій ділянці шляху якісь новобранці намагаються втекти, але їх незмінно ловлять і вішають. До того ж із нами поїде свята Стелла, яка володіє магією виявлення й здатна дуже швидко переміщатися, тож шансів утекти немає взагалі. У прикликаної героїні просто руки сверблять провести показову страту когось із утікачів, і я дуже розраховую, що цими втікачами будете не ви. Бо мені як десятникові зовсім не хочеться втрачати око через безрозсудні вчинки підлеглих, і я також за всіма вами стежитиму.

Сподіваюся, моя промова подіяла. Принаймні чоловіки замислилися над моїми словами й не мали вчинити відвертих дурниць.

Спис як спис, нічого незвичайного. Загострений листоподібний металевий наконечник на обтесаній і обпаленій над вогнищем дерев’яній палиці завдовжки два метри. Разом зі списом мені видали п’ять тонких легких метальних дротиків, порожній бурдюк для води, запасну щільнішу сорочку «на холодну пору року», чисті ганчірки «перев’язати рану, якщо що», а також торбу із сухарями та смужками сушеного м’яса.

У мене виникли запитання щодо «холодної пори року» — чи вистачить звичайної щільної сорочки для захисту від морозів і взагалі наскільки сувора зима в цих краях? Але я вчасно прикусив язика, бо такою цікавістю міг виказати себе як прибульця з іншого світу. Тому поступився місцем наступному бійцеві, а поки решта новобранців отримували зброю й усе необхідне, пішов на розташований зовсім поруч тренувальний майданчик. Там покрутив отриманий спис, визначив центр ваги й баланс, завдав ним кілька пробних уколів у ростову мішень і залишився більш-менш задоволений. Битися й убивати ним було можливо. Звісно, варто було б додатково зміцнити держак біля наконечника, щоб його не могли перерубати мечем чи сокирою, але такі вишуканості тут, у дешевій легкій піхоті, не практикували. Нічого, цим я й сам міг зайнятися на привалах або вже в кінцевій точці маршруту.

А ось дротики мене зацікавили. Тоненькі палиці приблизно метрової довжини з важким і дуже гострим наконечником, під час кидка вони завжди летіли вістрям уперед і навіть більш-менш туди, куди я хотів. Кольчужного, а тим паче пластинчастого металевого обладунку такий дротик не проб’є, але стьобану безрукавку за досить сильного кидка прош’є однозначно. А влучивши в тіло, увійде дуже глибоко, і витягти його потім буде вкрай складно через стрілоподібну форму наконечника.

До мене підійшла Вар’я, хоча доньку коваля було не впізнати в її новому вбранні. Металевий гостроверхий шолом, довга шкіряна куртка до колін, спереду й ззаду обшита металевими лусочками. Міцний пояс, високі шкіряні чоботи, але головне — важезний дворучний молот через плече. Якщо таким як слід розмахнутися й ударити, то супротивника не врятують ані щит, ані повні лицарські лати!

— Ти вже став десятником, Альваре Довгий! — захопилася моя знайома, відразу визначивши моє нове звання за характерною формою. — Нічого, я теж колись обов’язково стану десятницею. І навіть вище піднімуся! І добре, що ми йдемо разом, бо ти станеш свідком моїх ратних подвигів!

Ого! Оце настрій у доньки коваля! Мені б таких до мого десятка замість апатичної, похмурої сірої маси.

— Тебе не ображають? — поцікавився я у Вар’ї, на що дівчина лише весело розсміялася.

— Ти ж знаєш, тільки зачепи мене — отримаєш у відповідь! До того ж зі мною в другому загоні два брати-близнюки Арен і Орен із села Руде Заболоття. Пам’ятаєш їх, вони разом із нами їхали в повозці? Так ось, вони завжди поруч і охороняють мене наче рідні брати, нікому не дають підійти.

Мені хотілося довше побалакати зі знайомою, але довелося перервати розмову, бо звук сигнального ріжка, який прокотився табором, сповістив, що загони вже мають шикуватися й готуватися до виступу. Вар’я побажала мені удачі й поспішила до свого другого загону. Я ж підібрав дротики, побіг і зайняв своє місце в шостому загоні легкої піхоти. З усіх бійців у колоні ми йшли останніми — і сотня важкої піхоти рухалася попереду, і лучники, та й вози обозу також котилися перед нами.

— Ех, доведеться нам по такій спеці плентатися в пилюці… — прокоментував таке шикування колони наш командир. — Але немає лиха без добра. Свята Стелла не захоче плентатися позаду в пилюці, а поскаче попереду разом зі своїми слугами, тож нам тут, у хвості, буде значно спокійніше!

Знову сигнальний ріжок, і наша колона рушила в дорогу. Три фактично однакові нескінченно довгі дні, протягом яких ми крокували від світанку до заходу сонця лише з невеликою перервою на обід і відпочинок посеред дня. Спочатку тупали в спеку й пилюку, і добре, що дорога майже весь час ішла крізь густий тінистий ліс, інакше ми просто згоріли б на сонці. За весь цей день ми зустріли лише кілька невеликих поселень, мешканці яких при появі королівських солдатів чомусь розбігалися й ховалися в лісі. Зовсім не такої реакції я очікував від місцевого населення при вигляді власної армії, яка вирушала на війну. Нехай не хліб-сіль, але хоча б побажання удачі й повернення з перемогою, ну й махання хустинками вслід солдатам, які йшли в бойовий похід. Не любили тут армію, ех, не любили. І, вочевидь, мали на те причини…

Другого дня ліс почав рідшати, а невдовзі й узагалі закінчився. Почалися луки й оброблені поля, та й кількість поселень помітно зросла. Утім, реакція населення на появу солдатів і далі була настороженою — матері кликали дітей, які перебували надворі, поспішали до будинків і зачиняли вікна віконницями. Небо ж, яке стільки днів виснажувало мене сонцем, почало хмуритися й затяглося хмарами. Але не встиг я зрадіти перепочинку від спеки, як пішов дощ. І цей дощ із вечора другого дня не припинявся ані на хвилину, швидко перетворивши дорогу на рідке місиво, у якому грузли коні й застрягали вози. Нам же, солдатам, доводилося постійно їх витягати, тож невдовзі я вже з ностальгією згадував сонячну погоду.

Утікачі справді були, і навіть четверо. Троє спробували сховатися в перший день, коли армійська колона рухалася лісом, ще один спробував утекти з похідного табору другої ночі. Усіх їх протягом години ловили кінні охоронці, які супроводжували нашу колону, і тут-таки, не церемонячись, вішали на найближчих деревах. На щастя, усі мої бійці залишилися в строю, тож тілесне покарання десятникові за втечу підлеглого мене оминуло. А ось Гамар Коваль — четвертий наш десятник — отримав подвійну норму батогів за дві втечі підлеглих і тепер лежав у возі непритомний, із роздертою до ребер спиною, а армійський лікар, який супроводжував колону, намагався врятувати здорованеві життя.

Так, мене така незавидна доля оминула. Але виникла проблема зовсім іншого характеру — кульгавий Тимур не міг підтримувати високий темп армійської колони й відставав, що викликало нарікання кінних охоронців. Спочатку я розвантажив бійця, переклавши його сумки й зброю на інших, але це не надто допомогло, тож довелося мені йти на поклін до «тиловиків», які супроводжували обоз, і просити їх везти одного відсталого списника на возі. Натомість із мене зажадали трьох солдатів щовечора для прибирання в таборі та на допомогу кухарям, які готували їжу для всього нашого війська. Я погодився, хоча це рішення вкрай негативно сприйняли відразу дев’ятеро з десяти моїх солдатів, які й так страшенно втомлювалися після довгого денного переходу.

Тимур погоджувався бути одним із чергових, а для визначення двох інших ми тягли жереб, витягаючи короткі соломинки серед довгих, і я брав участь нарівні з усіма. І навіть відчергував першого вечора разом із простими бійцями, що трохи зменшило невдоволення солдатів мого десятка й відновило мій авторитет.

Порожніх розмов під час маршу наш командир не надто схвалював, особливо якщо поблизу перебували кінні охоронці або слуги «святої». Зате перед нічним відбоєм ситі й відпочиваючі бійці досхочу розмовляли біля вогнища, розповідаючи історії зі свого життя або просто переказуючи байки. Я більше мовчав і, наче губка, вбирав нову для себе інформацію. І до кінця триденного походу вже більш-менш розумів, що являє собою королівство Брена та його сусіди, які в нашому королівстві є міста, як воно поділене на баронства, які аристократичні роди там правлять і які в них заведені порядки.

Я теж розповідав про себе, коли солдати цього вимагали, але все-таки намагався обійтися без згадок про приморське місто Кірею, русалок, кікімор та інші небилиці, які не узгоджувалися з відомостями в моїй бирці. Просто самотній небагатий риболов, який оселився в домі дядька біля річки й продавав улов найближчим сусідам. Звичайне життя, нецікаве й нудне, і «давайте послухаємо когось іншого з цікавішою історією». І чи то я став краще орієнтуватися в цьому світі, чи то слухачі мені дісталися зовсім прості й неосвічені, але за всі ці дні я жодного разу не проколовся навіть на дрібниці й не змусив засумніватися у своїй легенді.

Тим дивовижнішим і тривожнішим для мене став виклик до похідного шатра святої. Сталося це під час обіднього привалу третього дня. Ми з бійцями щойно спорудили укриття від дощу, який не припинявся вже добу, натягнувши на кілки полотнище тканини, і сіли під цим хитким навісом обідати, коли до мене підійшов командир Альвар Удачливий. Зазвичай бравий півсотник був незвично блідим і розгубленим. Голосом, який зривався від хвилювання, бувалий ветеран оголосив, що мною навіщось цікавиться прикликана героїня й викликає до себе.

Тисячі думок цієї миті замиготіли в моїй голові, одна тривожніша за іншу. Я не міг зрозуміти, де проколовся і чи проколовся взагалі, але варіант негайно тікати світ за очі теж розглядав. Утім, усе-таки відмовився від нього й вирішив іти до намету дівчини-паладина. Віддав свій спис і ніж на зберігання кульгавому Тимурові й, важко зітхнувши, побіг під дощем до великого шатра, який виднівся вдалині крізь завісу водяних бризок. Біля входу мене зупинили вже знайомі мордовороти в темних суцільних обладунках, нашвидкуруч обшукали й лише після цього дозволили пройти до їхньої господині.

Дівчина з вологим після дощу золотим волоссям тепер замість обладунків була вдягнена в темно-синю сукню й, закинувши ногу на ногу, сиділа в розкладному кріслі з піалою гарячого вина в руці. Перед Стеллою на невеликому круглому столику лежав цілий розсип шкіряних бирок із випаленими на них письменами, але одна з них лежала окремо. Моя бирка, я відразу її впізнав. Схоже, щось у моїй біографії насторожило «святу», і прикликана героїня вирішила сама в усьому розібратися. Хвилювання в мене просто зашкалювало, але я все-таки пройшов уперед і шанобливо опустився перед могутньою командиркою на одне коліно.

Леді Стелла зміряла мене здивованим поглядом і прокоментувала мою помилку.

— Знак пошани, прийнятий у давніх династіях обох Імперій. Невже ти належиш до аристократичного роду, Альваре Довгий?

— Зовсім ні, пані, — відповів я, не піднімаючи голови. — Я простий риболов, жив у селі й етикету не навчений. Тому не маю жодного уявлення, як належить виявляти належну пошану шляхетній леді. Але цілком точно не можна стояти в присутності пані, яка сидить, у цьому я абсолютно впевнений.

— Це правда, — погодилася дівчина, відпиваючи вино маленькими ковтками й, схоже, анітрохи не образившись на мою неправильну поведінку, — простолюдинові справді не належить стояти. І я тебе згадала. Це ж ти три дні тому спостерігав за моїм вечірнім тренуванням!

— Так, пані, — я постарався схилитися ще нижче. — Ви тоді були поблажливі, скасували моє стягнення й відправили спати.

Дівчина всміхнулася, поставила піалу на стіл і натомість узяла до рук мою бирку.

— До твого десятка, Альваре Довгий, в охоронців колони найменше претензій. Ти зумів прищепити неотесаним селюкам належну дисципліну, попри свій молодий вік і відсутність бойового досвіду. Як тобі це вдалося?

Оце так… У моєму десятку справді не було жодного серйозного «косяка» за весь шлях. Ані спроб утекти, ані крамольних розмов, ані крадіжок, ми навіть ніколи не змушували чекати себе через надто довгі збори, чим постійно грішили інші загони. Але занадто добре — це теж, виявляється, погано, бо викликає підозри в командирів. У відповідь на складне запитання я лише знизав плечима.

— Не можу знати, пані. Хіба що я жодного разу не бив підлеглих і завжди ділив із ними тяготи служби, не вимагаючи для себе особливих привілеїв і винятків. Бійці прийняли мене й вважають своїм.

— Цікавий підхід до виховання дисципліни. Та й ти сам теж незвичайний. Така правильна мова в простого селянина, такий високий інтелект… Скажи, ти грамотний, Альваре?

— Аж ніяк, пані. Не мав можливості навчитися читати й писати. Але рахувати вмію.

— Зрозуміло… — схоже, моя чесна відповідь усе-таки розчарувала прикликану героїню. — Утім, я покликала тебе з іншого приводу. Як ти, напевно, уже знаєш, цього вечора ми прибудемо до фортеці Алатир-Кала, яка стоїть на кордоні з ворожим Королівством Трьох Братів.

Я мовчки кивнув, поки що не розуміючи, до чого веде прикликана героїня. Утім, дівчина невдовзі пояснила.

— Противник поки що не знає, що до невеликого гарнізону нашої фортеці незабаром прибуде підкріплення. За даними розвідки, ворог тримає зі свого боку в прикордонному бастіоні доволі скромні сили: п’ятнадцять-двадцять бійців, серед яких один маг. Якщо напасти зненацька, можна захопити ворожий бастіон, і вибити нас звідти противник уже не зможе. Контроль над єдиним проходом у горах перейде до нас, і тим самим ми убезпечимо королівство Брена від вторгнення з півдня. Ось тільки відомості розвідки могли застаріти, а я не хочу помилитися. І саме тобі, розумний десятнику й досвідчений мисливцю, я хочу доручити важливу справу: під покровом ночі підібратися якомога ближче до ворожих укріплень і порахувати сили супротивника. А ще краще — захопити живцем когось із патрульних ворожої армії й притягти до нашої фортеці, щоб я могла його допитати.

Підозрюю, що питати «а чому саме я?», а тим паче виправляти дівчину-паладина, повідомляючи, що я риболов, а зовсім не мисливець, у цій ситуації було безглуздо. «Свята» так вирішила, перебравши особисті картки наявних у її розпорядженні бійців, і цього було достатньо. Але все-таки, чудово пам’ятаючи непросту вдачу співрозмовниці, я ризикнув висловити певні сумніви.

— Пані, я вас зрозумів і готовий ризикнути. Але чи не стривожиться ворог, якщо один із його солдатів не повернеться з патрулювання? Тоді всі зусилля будуть марними, і ворог перебуватиме напоготові. А то й устигне послати по підмогу.

— Не встигне, — відразу відкинула мої побоювання дівчина-паладин. — Від прикордонного Темного Бастіону до найближчого міста Королівства Трьох Братів шлях доволі неблизький, тож підкріплення однаково запізниться. До того ж ми знаємо, що з дисципліною у ворожому форті не все гаразд і солдати звідти іноді тікають. Один такий перебіжчик нещодавно перетнув кордон і здався нашим солдатам, від нього ми й отримали більшість відомостей про ворога. Тож зникнення ще одного бійця нікого не здивує, і втікача просто оголосять у розшук.

На мій погляд, усе описане виглядало надто гладко й саме тому дуже нагадувало пастку. Зрадник, який підозріло вчасно, напередодні очікуваної війни, перебіг до сусідів і розповів про слабкість прикордонного гарнізону. Противник, який нічого не робить для посилення кордону, попри загрозу війни. Мізерний навіть для мирного часу гарнізон із п’ятнадцяти-двадцяти людей, нездатний відбити будь-який більш-менш серйозний напад. Підозріло, правда? Але я бачив очі дівчини-паладина, які палали від передчуття битви, і розумів, що жодні мої слова її не зупинять, а лише налаштують запальну героїню проти мене.

— Пані, я готовий. Коли вирушати?

— Сьогодні ввечері, коли наше військо увійде до фортеці Алатир-Кала. Поспи до того у возі, бо найближчої ночі тобі буде не до сну, а сили знадобляться. Якщо потрібно, візьми одного-двох бійців собі на допомогу, але за успіх завдання однаково відповідатимеш ти. І ще… — дівчина подала знак, і мовчазна служниця відразу принесла їй дивний металевий обруч. — Я тобі вірю, Альваре, але ставки надто високі, і я не хочу помилитися. Тому на завдання ти підеш у магічному нашийнику, що пригнічує волю. Якщо надумаєш утекти до ворога, спробуєш зняти його або не повернешся до наступного ранку, нашийник уб’є тебе. Пам’ятай про це!

Еторіас Безжальний неквапливо допив своє пиво — і як тільки люди можуть уживати таку гидоту? — розрахувався з юною рознощицею й із нудьгуючим виглядом попрямував до сходів на другий поверх заїжджого двору. Потрібна йому людина оселилася десь там, в одній із кімнат, і керівник ельфійського загону вбивць навіть бачив цього вечора свою жертву. Справді високий і темноволосий чоловік, нехай і не настільки молодий, як його описували. Але магічний кинджал був при ньому — ельф навіть бачив піхви на поясі огидного вбивці, тож помилки бути не могло.

Вільних ельфів із Лісу Вічного Короля не надто вітали на людських територіях. Утім, і не зупиняли, бо війни з ними зараз не було. Тож Еторіаса Безжального безперешкодно пропустили до міста Плавня королівства Брена, коли він назвався мандрівним купцем, який прибув із Лісу Вічного Короля в торгових справах. Щоправда, довелося оплатити кімнату в цій дірі під назвою «Останній Притулок», куди привів його магічний компас, щоб не викликати підозр і наблизитися до жертви. Велика кількість людей довкола дратувала лісового ельфа, а чутливий нюх природженого мисливця мучив сморід, що йшов від людей. Але залишалося потерпіти зовсім трохи, і багатоденне полювання буде завершено.

На другому поверсі Еторіас Безжальний навіть не зазирнув до свого оплаченого номера. Попередньо переконавшись, що ніхто не бачить, він дістав із сумки магічний компас і повільно пішов коридором. Біля одних дверей стрілка компаса повернулася, а відстань показувала лише три кроки. Потрібна людина тут! Чекати ночі й потім тихо зламувати замок на дверях не було ані сил, ані терпіння, тож керівник загону вбивць «Лісова Помста» просто постукав. Чоловік, який відчинив йому, не встиг навіть здивуватися, коли гостра сталь увійшла йому просто в серце. Увійшовши до чужого номера й зачинивши за собою двері, ельф професійно обшукав жертву. Знайшовся гаманець із трьома десятками срібних монет. Солідна за будь-якими мірками сума, яка давала змогу безбідно жити цілий сезон. Але вбивця шукав зовсім не монети, тож гаманця брати не став, бо він не злодій. Де магічний ніж?

Ніж знайшовся на столі — при світлі свічки вбитий чоловік, виявляється, кришив ним висушені стебла дурман-трави, нарізаючи їх дрібною крихтою й збираючись кинути до невеликої жаровні та забутися в наркотичному сні. Яке ж огидне застосування рідкісному світлому клинку, виготовленому найкращими майстрами! Ельф витер магічний ніж об одяг жертви, вклав у піхви й засунув собі до сумки. Усе! Більше Еторіаса Безжального в цьому метушливому людському місті-мурашнику нічого не затримувало. І хоча для зменшення підозр варто було б, мабуть, дочекатися ранку у своєму номері й лише після цього піти, сама думка про необхідність залишатися в цьому бруді й смороді довше, ніж потрібно, була нестерпною для лісового ельфа.

Тож переночує в лісі за межами міста в товаристві вірних друзів із загону, які на нього чекали, а завтра вони всією групою вирушать назад до священного Лісу. Повернуть ніж князю роду Червоної Змії, доповідять про успішне знищення мерзотника й отримають належну винагороду. Чергова помста Лісу здійснилася. А те, що він напевно викликав підозру й убивство людини припишуть мандрівному ельфові-торговцю, навіть краще. Нехай людиська знають, що всі, кого лісові ельфи засудили до смерті, рано чи пізно помирають!

Із шатра леді Стелли я вийшов розгубленим і зануреним у свої думки. Я лише четвертий день в армії, у нашого загону ще навіть нормальних занять із бойовим списом не було, не кажучи вже про навчання метання дротиків, а мене посилають на небезпечне завдання? Та кого я взагалі зможу здолати з моїми навичками⁈ Та й складна скеляста місцевість там мені зовсім незнайома. Що я зможу розгледіти у вечірніх сутінках, а тим паче вночі в темряві?

До того ж дівчина-паладин навіть не обмовилася про винагороду, відправивши мене на небезпечне завдання наче це щось само собою зрозуміле. Я поки що надто мало знав про цей світ, щоб зрозуміти, чи тут так заведено й бійці взагалі не мають права відмовитися. Чи це самодурство саме молодої та недосвідченої леді Стелли, якій начхати на своїх підлеглих? Прикликана героїня справді дивилася на мене як на сміття під ногами, і моє життя для неї взагалі нічого не важило. Яскравим прикладом був нашийник пригнічення волі, який Стелла обіцяла надягти на мене ввечері перед завданням. Теж несподівана морока. Яка підступна магія прихована в такій речі, я гадки не мав. Як і не знав, чи зможу взагалі тверезо міркувати з таким предметом на шиї, але нічого доброго такий «ганебний хомут» мені явно не віщував.

Ну й наостанок ще одне питання, насправді архіважливе: іти мені на завдання самому чи взяти із собою напарників? Гуртом, зрозуміло, і битися значно простіше, і ворога в полон захопити теж. Ось тільки групу, яка пробралася на його територію, ворогові буде значно легше помітити, ніж одного розвідника. Захоплений полонений, зрозуміло, набагато кращий для отримання нашою стороною достовірних відомостей. Але ж отримане завдання можна було виконати звичайною розвідкою й підрахунком противників, без безпосереднього контакту з ворогом, а таке краще робити наодинці. А найголовніше, якщо хтось із моїх напарників надумає розчинитися в ночі й дезертирувати з армії, мені ж потім відповідати за нього головою!

Так нічого й не вирішивши щодо групи, я знайшов командира своєї півсотні й розповів Альварові Удачливому про непросте завдання, яке доручила мені «свята». Очі бувалого ветерана аж полізли на лоба від подиву. Судячи з усього, лише присутність поблизу інших бійців утримала півсотника від використання багатого запасу лайливих слів на адресу навіженої дівчини, яка уявила себе досвідченою командиркою й вершителькою людських доль. І поки ветеран сопів, збираючись із думками, я поцікавився:

— Скажи мені, командире, невже з фортеці Алатир-Кала не можна було відправити розвідників? Вони ж там усі давно служать і місцевість знають як свої п’ять пальців. Знають ворожі укріплення, де там сидять дозорні, ну й усі маршрути ворожих патрулів. Навіщо тоді взагалі посилати в розвідку стороннього?

Було дуже схоже, що найочевидніша відповідь «бо Стелла — дурепа!!!» крутилася в півсотника на язиці, однак начальник усе-таки стримався. І відповів зовсім інше.

— Розумієш, довганю, гарнізон фортеці підпорядковується якомусь іншому командирові. Найімовірніше, одному з численних синів барона Тимона Обережного, якому належать ті землі. Залучати чужих бійців наша хоробра командирка не має права, та й не довіряє їм свята, мабуть. Просто погані чутки про барона ходили ще в позаминулу війну. Двох доньок він тоді перед самою війною видав заміж до Королівства Трьох Братів, і за це вороги не зачепили його землі. Скрізь у королівстві палала восьмирічна війна, багато поселень вороги спалили, наше село Сухий Луг аж тричі грабували й палили, а на землях барона Тимона Обережного панували тиша та мир. Якось підозріло! Та й у минулу війну Королівство Трьох Братів теж не перейшло кордон…

— Зачекай, командире. Ти хочеш сказати, що разом із нами у фортеці будуть солдати, яким не можна довіряти?

— Я такого не казав, — суворо виправив мене Альвар Удачливий. — Це лише чутки, а вірити їм чи ні, вирішуй сам. Але ось тобі моя порада щодо дорученого завдання: у жодні халепи не лізь і до ворожої фортеці не наближайся, а вилізь на будь-яку скелю, з якої видно Темний Бастіон. І звідти з безпечної відстані поспостерігай за противником. Скільки вогнищ вони запалять увечері у дворі для приготування вечері солдатам, скільки вікон у фортеці засвітиться вночі, скільки дозорних стоятиме на вежах. Усе точно порахуй і під ранок повернися з доповіддю до нашої невгамовної командирки. І якщо ворогів виявиться більше, ніж п’ятнадцять-двадцять, як казала нам свята Стелла, отже, справа тут нечиста. І наш напад на Темний Бастіон скасують!

Наче й непогана порада від бувалого ветерана, ось тільки від неї за версту тхнуло бажанням урятувати власну шкуру, тихо відсидітися у фортеці й не брати участі в небезпечному штурмі ворожого бастіону. До того ж я дуже сумнівався, що прикликану героїню задовольнить така халтурна розвідка. Леді Стелла ж чітко сказала мені «підібратися якомога ближче до укріплень». А це означало, що огляд із далекої скелі тут аж ніяк не підійде.

Саме це щодо необхідності підкрастися ближче я й відповів начальникові. І відразу поцікавився, чи знайдеться для мене непомітний уночі одяг або хоча б довгий плащ. Сірого чи чорного кольору, бо мій контрастний жилет у біло-блакитну смужку навіть у сутінках і під дощем видно зі ста кроків. Не кажучи вже про світлу сорочку та штани, які зовсім не підходили для таємної нічної операції.

— Усе-таки надумав лізти на рожен… — невдоволено похитав головою бувалий півсотник і, несподівано підвищивши голос, почав мене відчитувати. — Ти наче розумний, кажуть, а насправді такий дурень! Невже думаєш, що молода командирка оцінить твої старання й ризик та візьме до своїх наближених? Де там! У святої героїні навіть слуги зі шляхетних родин — он ціла четвірка лицарів її охороняє! Тож забудь, не потрібен ти їй! Чи тобі ця руда відьма в серце запала, якщо ти заради неї готовий розбитися на корж? Тоді взагалі викинь із голови такі небезпечні думки! Вона шляхетна пані, а ти простий риболов. Якщо хоча б обмовишся при ній про свої почуття, свята накаже забити тебе батогами до смерті! До того ж нинішній король Альфонс П’ятий, подейкують, небайдужий до прикликаної героїні й у всьому їй потурає. То навіщо їй неотесаний простолюдин із села?

Зізнатися, я навіть отетерів від такого потоку несподіваних, а головне — цілком безпідставних звинувачень.

— До чого тут це, командире? І гадки не мав ставати слугою леді Стелли, а тим паче намагатися залізти до неї в ліжко. Розумію, що за таке простолюдинів відразу вішають, якщо чутка піде. Але невже тобі самому хочеться завтра брати участь у нападі на ворога, чисельності якого ти точно не знаєш? Ми підемо проти п’ятнадцятьох, а насправді їх виявиться сто, а то й пів тисячі. Воно тобі треба⁈

Після моїх слів півсотник замислився. Потім заперечно похитав головою й зізнався, що не хоче так безглуздо загинути. Особливо тепер, коли життя після чорної смуги почало налагоджуватися й його зробили шанованим командиром. І виплатити цього разу після закінчення війни обіцяли аж три золоті. Та за такі величезні гроші він зможе купити все наше село Сухий Луг і знайде собі найкращу дружину, яка й господарство вестиме, і дітлахів народить.

— От і я теж не хочу по-дурному загинути в безглуздому нападі, тому й хочу підібратися ближче, щоб точно дізнатися про ворога. То чи знайдеться для мене темний одяг? І пара тямущих напарників з інших десятків, бо з моїх і вибирати нікого — самі каліки та вбогі. Хіба що малого Вітора Підхвата можу взяти — він колишній злодій і звик діяти безшумно в темряві. Та й не втече він, на відміну від усіх інших.

— Напарника з інших десятків не обіцяю, але поговорю з обозниками, і нормальний одяг знайдеться. Для тебе й малолітнього злодія. Але тепер мій тобі наказ, десятнику Альваре Довгий: пообідай і відразу лягай відсипатися у віз, бо вночі тобі знадобляться сили!

То ось ти яка, фортеце Алатир-Кала! Я видерся на мур біля зачинених тепер масивних воріт і з семиметрової висоти крізь завісу безперервного дощу оглядав околиці. Фортеця перекривала північний вихід із похмурої та вузької гірської ущелини, простягнувшись дугою високих і міцних кам’яних мурів від високих прямовисних скель із правого флангу до непрохідної глибокої розколини зліва, на самому краю якої височіла дозорна вежа. Ще дві сторожові вежі стояли біля воріт і захищали їх. Із протилежного, північного боку мури фортеці були нижчими й тоншими, ворота простішими, та й сторожових веж тут узагалі не було — нападу з цього боку явно не очікували.

Невеликий внутрішній двір із казармою, розрахованою приблизно на п’ятдесят бійців, які постійно тут мешкали. Окремі будівлі збройового арсеналу й продовольчого складу. Ну й центральна споруда-цитадель, у якій разом з особистими слугами жив начальник фортеці — молодий лицар Арес Кучерявий, третій за старшинством син барона Тимона Обережного. Саме він зі своїм невеликим особистим загоном із тридцяти ратників і охороняв прикордонну фортецю Алатир-Кала.

Попри моє початкове упередження щодо ненадійності місцевого командира, Арес Кучерявий справив на мене приємне враження. Це був міцний темноволосий хлопець років двадцяти, змалку привчений батьком до ратної справи. У кольчужній сорочці до самих колін і з довгим мечем у піхвах на поясі, який явно висів там не для прикраси. Простий і відкритий, він із неприхованою радістю та навіть полегшенням зустрів підкріплення, а при появі дівчини-паладина взагалі просвітлів обличчям, опустився на одне коліно й розсипався в незліченних компліментах щодо її «неземної вроди».

Молодий лицар також вибачився, що зустрів гостю не в належному нагоді парадному одязі з гербом роду, оскільки його заздалегідь не повідомили про прибуття такої важливої особи зі столиці. Але пообіцяв загладити провину, влаштувавши сьогодні ввечері святкову вечерю на честь прикликаної героїні. Звісно, таку важливу гостю начальник фортеці збирався поселити в центральній цитаделі й заради цього був готовий потіснитися та звільнити весь другий поверх.

Може, місцевий командир і не хапав зірок із неба та в бойових уміннях безнадійно поступався прикликаній героїні й четвірці її охоронців, але свою справу знав непогано й довірену йому фортецю тримав у порядку. Я відразу в цьому переконався, обійшовши внутрішню територію, увесь південний мур і навіть піднявшись на ліву дозорну вежу. Усюди на мурах я бачив запаси важкого каміння та смолоскипів, у вежах — заготовлені незліченні пучки стріл, а в бочках — набрану воду на випадок гасіння пожеж. Фортеця була готова відбити штурм, а тепер, коли гарнізон посилили, узагалі являла собою надійну перешкоду на шляху ворога.

І поки солдати ставили намети, бо місцева казарма не могла вмістити всіх прибулих, я спіймав одного з бійців гарнізону, який пробігав повз, і розпитав про противника. Ну що сказати? Особливої активності з того боку ніколи не було, хоча в самій ущелині й на скелях дозорні нерідко помічали групи ворожих розвідників.

— Особливо вони люблять он туди видиратися, — боєць указав на прямовисну скелю з правого флангу, з якої відкривався чудовий краєвид на нашу фортецю й, мабуть, навіть було видно внутрішній двір. — Цю скелю ми називаємо Орлиним Оком, бо там гніздяться орли й звідти все видно.

Так, чудова оглядова точка. На місці ворога я взагалі влаштував би там постійний спостережний пост. Я розпитав, як туди можна піднятися, і боєць докладно пояснив шлях з ущелини. Однак відразу попередив, що навіть у суху погоду дорога туди непроста, а в дощ на мокрому камінні взагалі можна скрутити собі шию. Проте скеля Орлине Око дуже мене зацікавила. Якщо ворожі спостерігачі перебували там цього вечора, то неодмінно бачили прибуття до фортеці Алатир-Кала підкріплення й навіть докладно порахували наше військо. Тож несподіваним наш завтрашній напад для ворога точно не стане, і питання залишалося лише в тому, якими силами володіє супротивник.

Тут мене почав кликати чорний лицар, один із четвірки похмурих охоронців «святої», тож довелося спускатися з дозорної вежі у двір.

— Ось! — цей мордоворот витяг зі шкіряного мішка товстий і важкий металевий обруч. — Він уже заряджений магією й активований. Якщо не повернешся до світанку, спробуєш його зняти або відійдеш від фортеці далі ніж на десять тисяч кроків, нашийник відразу тебе вб’є. Про всяк випадок попереджаю, зазвичай у таких усі стають слухняними й не думають про втечу.

Після цих слів мордоворот замкнув металевий обід на моїй шиї й, відразу втративши до мене будь-який інтерес, поспішив повернутися до своєї господині. Я ж прислухався до своїх відчуттів. Важкий. Не тисне, але незвично й надзвичайно образливо носити таку річ. І начебто нашийник відчувався трохи теплим та поколював шкіру. Що ж до «підкорення», то жодних змін я не відчув. Голова міркувала нормально, думки про втечу чи завдання шкоди підлій «святій» нашийник теж не блокував. Може, він узагалі не працює? Але перевіряти це я все-таки не збирався.

Третього до моєї групи півсотник Альвар Удачливий так і не знайшов, зате два довгі темні плащі мені й хлопчиськові Вітору Підхвату, який охоче погодився вирушити зі мною, усе-таки видав. У вечірніх сутінках і під безперервним дощем нас випустили за ворота, після чого масивні стулки поспішили зачинити. Наскільки я знав, після зникнення відразу двох патрулів ще п’ять седмиць тому бійці місцевого гарнізону не ризикували ходити в бік ущелини, а вночі взагалі ніколи не виходили за ворота. Тож відомості про противника застаріли щонайменше днів на сорок, а то й більше. І якби не перебіжчик із Королівства Трьох Братів, який два тижні тому сам прийшов з боку ущелини й постукав у ворота, про становище в Темному Бастіоні взагалі нічого не було б відомо.

— То що ми робитимемо, Альваре? — поцікавився мій юний напарник, який із великою радістю сприйняв пропозицію разом вирушити на нічне завдання. — Підкрадемося до ворожої фортеці?

— Не зовсім. Спочатку ми справді підемо ущелиною й подивимося, чи не приготував там ворог сюрпризів на кшталт прихованих ям із кілками та інших пасток. Може, й на фортецю здалеку поглянемо. Але потім звернемо на осипаний схил праворуч і будемо дертися мокрим камінням дедалі вище. Десь там проходить стежка, якою регулярно користуються ворожі дозорні. Спробуємо їх підстерегти, оглушити й зв’язати. Якщо ж не знайдемо стежки й нікого не зустрінемо, поліземо он туди, на Орлине Око, — я вказав на височенну темну скелю, яка здіймалася над усіма іншими. — Там постійно хтось сидить, тож ворога ми точно знайдемо. Але чи зможемо видертися туди в темряві й під дощем, не знаючи правильної дороги…

Вітор поглянув на скелю, задерши голову, і в нього навіть шкіряний шолом злетів.

— Високо…

— Високо, — підтвердив я. — Тож шлях на Орлине Око залишимо наостанок. А тепер давай краще подумаємо про інше: як оглушити противника, не вбивши його, якщо ми все-таки зустрінемо ворога. Ти, коли спілкувався зі злодіями, може, чув від них про способи оглушити самотнього нічного подорожнього? Свинчатка там чи саморобний обушок?

На жаль, хлопчисько в такій справі нічим допомогти не міг. Він «спеціалізувався» на зрізанні гаманців у роззяв, трохи розумівся на відмичках і замках, але грабунком та озброєним розбоєм на столичних вулицях Іль-Брени ніколи не займався. Довелося мені підказувати самому й водночас сподіватися, що моя легенда «мирного риболова» після такого не розвіється.

— Знайди округлий камінь трохи менший за кулак. Ось приблизно такий, — я нахилився й підняв відповідний камінець. — Дістань шматок тканини, який нам видали для перев’язування ран. Загорни в нього камінь і зав’яжи вузлом. Решту тканини скрути в тугий джгут. Ось так. Така зброя в різних місцях називається по-різному — серед військових «обушок», у в’язницях «калямба». Робиться з підручних засобів і дуже швидко. Але якщо такою штукою розмахнутися й улучити противникові по руці, то кістки зламаються й ножа він більше не втримуватиме. Якщо по голові — проб’єш череп. Дуже сподіваюся, що вороги все-таки будуть у шоломах, інакше ми їх просто повбиваємо…

— Альваре, де ти такого навчився? — як я й побоювався, мої знання здалися напарникові дивними для мирного риболова.

Довелося брехати й розповідати «про батькові історії, який у молодості якийсь час водився з лихими розбійниками та грабував подорожніх, поки не одружився й не став розсудливим». Тим самим я пояснив і необхідність вимазати обличчя, кисті рук та ганчір’яний обушок сажею — перед небезпечним нічним виходом я спеціально набрав її з кухонного димоходу й загорнув у листок лопуха. Наче дві чорні тіні, ми рушили далі в ущелину, а мій напарник аж поскиглював від нетерпіння й бажання випробувати нові знання на практиці.

До Темного Бастіону ми близько підходити не стали й, поглянувши на далекі вогники в ночі, тихо відійшли. Противника ж побачили далеко за північ, коли видерлися на скелі й довго блукали там у пошуках стежки, ризикуючи в темряві оступитися, зірватися з великої висоти або зламати ноги в незліченних тріщинах. Нарешті в одному місці натрапили на метрову палицю з білою ганчіркою, встромлену між камінням, — мабуть, це була одна з віх, які позначали правильний шлях. Саме біля цієї позначки я й наказав причаїтися та чекати. Нарешті мій напарник, який на той час сильно змерз і розгубив увесь початковий запал, указав на вогник удалині. Вогник наближався.

— Сюди йдуть. Ховаємося! — я вказав на великий камінь.

Невдовзі з’явилися двоє. У плащах із капюшонами, один із яскравим ліхтарем у руках. Вони брели крізь нічний дощ, і незабаром я навіть розчув бурчання вищого.

— Обережніше, пане чарівнику. Каміння осипається. Тут ноги зламати — раз плюнути. І понесло ж вас уночі та в таку негоду на Орлине Око… Ні щоб ранку дочекатися!

— Сам знаєш, я людина підневільна. Що барон наказав, те й змушений робити. Повір, я б також охочіше валявся тепер у ліжку, а не тягнувся цим слизьким камінням. Але дозорний надіслав птаха з повідомленням, і його слова треба перевірити. Подивитися на власні очі, хто там із боку Брени приперся…

Вони пройшли лише за два кроки від нашого укриття, не помітивши дві чорні постаті, що причаїлися за каменем. Я ж міцно тримав за плече готового схопитися хлопця, щоб він не зірвався завчасно. Нехай вороги пройдуть, щоб ми опинилися в них за спинами.

— Тепер час, — ледь чутно прошепотів я. — Ти бий високого по голові, а я спробую вимкнути мага.

Ми підвелися й обережно навпочіпки рушили слідом, скорочуючи відстань до ворогів, які йшли неквапливо й надзвичайно обережно. Я вибрав собі нижчого мага. Ось тільки чи був на ньому шолом? Під капюшоном цього не видно. Не вбити б ненароком таку цінну здобич… І в останню мить, коли мій напарник уже підвівся й випростався для нападу, я вирішив бити ворога по правому плечу. Обушок свиснув, і я чітко почув вологий звук удару та хрускіт. Поруч Вітор уже гепнув високого обушком по голові, від чого пролунав металевий звук. На жаль, сили хлопчакові не вистачило, щоб оглушити дорослого міцного чоловіка, тож той лише похитнувся від удару по шолому, скрикнув і потягнувся до меча.

Ні, так справа не піде! Я покинув чарівника, який волав від болю, і перемкнувся на другого противника. Мій удар обушком виявився сильнішим і точнішим, важкий камінь влучив мечникові просто в обличчя, розтрощивши кістки носа. Ворог охнув і впав на коліна, затискаючи долонями закривавлене обличчя. Ще удар обушком по голові, а потім ще один…

— Двох ми не дотягнемо! — наказав я напарникові. — Тож ти займися магом, а я розберуся із цим.

Я добивав ворога, у якого вся голова вже була розтрощена й перетворилася на криваве місиво, аж раптом почув від напарника крик «бережися!» й різко обернувся. Маг бурмотів якісь незрозумілі слова, простягнувши в мій бік здорову ліву руку. З його пальців зірвалася яскрава вогняна стріла, вдарила мене просто в груди й… безслідно, із шипінням розчинилася в мокрій від дощу накидці, не завдавши мені жодної шкоди. Я розгублено простояв кілька секунд, чекаючи неминучого болю або навіть можливої смерті, але нічого такого не сталося. Судячи зі здивованого виразу на обличчі ворожого мага, зовсім не на такий пшик він розраховував, коли творив бойове закляття.

Так чи інакше, створити повторне закляття я йому не дозволив, а підійшов і з розмаху підло копнув ногою в найчутливіше для всіх чоловіків місце. Маг винятком із правила не став і зігнувся навпіл, виючи від болю. Разом із напарником ми повалили його на каміння, заломили обидві руки за спину й почали зв’язувати.

— Ви ще пошкодуєте про це! — погрожував нам переможений противник і бурмотів чи то прокляття, чи то закляття, але я заткнув йому рота кляпом із тієї самої тканини, у якій раніше був загорнутий камінь.

— А із цим що робитимемо? — запитав Вітор Підхват, коли ми закінчили зв’язувати пораненого чарівника.

Замість відповіді я сходив по спис, який залишив за великим каменем біля віхи, повернувся й просто добив ворога ударом у саме серце, щоб той більше не мучився. І лише після цього, коли бойовий запал минув і хвиля викинутого в кров адреналіну схлинула, на мене накотилася чорна втома. Знесилений, я опустився на каміння й постарався заспокоїти тремтячі руки. Я щойно вбив людину!!!

— Обшукай обох, — неголосно сказав я, коли віддихався й трохи заспокоївся. — А потім допоможеш мені дотягти труп до он тієї великої тріщини, де тіло не знайдуть до кінця світу.

— Ого, та тут гроші! — захопився хлопець, коли обшукав знерухомленого мага. — Срібло, ціла жменя!

— Потім поділимо порівну, коли повернемося до фортеці, — пообіцяв я. — Ще є щось цікаве?

— Ніж кривий. Їжа в згортку в сумці мерця. Меч у піхвах. Перстень у чарівника на пальці. Ось, чоботи майже нові…

— Покажи мені чоботи! — зажадав я й відразу приміряв взуття.

Саме за розміром і справді зовсім нові.

— У них і піду! А якщо наш командир причепиться, підтвердиш, що я порвав свої сандалі, коли лазив цим камінням.

— Звісно, Альваре! Ти взагалі крутий, добре придумав із цією засідкою! Тепер ідемо назад?

— Так. Просунь спис під лікті нашого полоненого, потягнемо його так удвох. І треба поспішати, бо небо на сході вже рожевіє, а мені зовсім не хочеться помирати від свого нашийника підкорення!

Після цих моїх слів полонений маг замукав, схоже, пропонуючи допомогу зі звільненням від нашийника, але я не став витягати кляп. Не вистачало мені ще угоди з ворогом, за яку «свята» Стелла потім точно мене повісить!

Імператор Східної Імперії, могутній і безсмертний Валентайн Сі-Анорі, у жилах якого текла кров давніх драконів-правителів, із самого ранку був похмурим і замисленим. Не тішила його ані чудова безхмарна погода, що встановилася після затяжних дощів і в останні літні дні вирішила ощасливити тисячолітній град Ульхейм яскравим сонцем. Ані вишуканий сніданок, яким надзвичайно тонко відчуваючий настрій правителя палацовий кухар постарався здивувати володаря. Ані навіть звістка про народження здорового й сильного правнука, якому придворні астрологи вже напророкували довге та щасливе життя.

Причиною хандри Імператора була проведена з дружиною ніч. А точніше те, що його восьма за рахунком дружина Уліана, мати найулюбленішої з усіх його одинадцяти доньок принцеси Андромеди Сі-Анорі, більше не могла приховувати ознак в’янення. Хоч як намагалася Імператриця молодитися, вдаючись до дедалі сильнішої лікувальної магії та послуг найкращих алхіміків, які доставляли найрідкісніші й шалено дорогі косметичні засоби з найдальших куточків Елати, вік жінки однаково брав своє. Сто вісімдесят три роки. Для звичайної людини таке було взагалі немислимо, та навіть для представників давніх династій, які славилися довшим життям, вік був дуже поважним, і слабка людська природа дружини брала своє, попри всі її хитрощі. Мине ще кілька років, і жінці доведеться приховувати своє старече зморшкувате обличчя під вуаллю, а руки — під рукавичками, і дедалі більше уникати людських очей. Фу! Валентайн Сі-Анорі навіть похитав головою, відганяючи таку огидну картину, що постала перед ним.

Імператорові неприпустимо з’являтися перед підданими в товаристві старезної баби, на яку невблаганно перетворюватиметься юна, легка й найпрекрасніша з усіх людських дівчат, яка сподобалася Валентайнові на балу сто шістдесят років тому. Тоді заради такої рідкісної красуні з васального давнього роду Імператор навіть завчасно відмовився від сьомої дружини Індиґи, хоча та ще була сповнена сил і здоров’я. Відкинута дружина, мати трьох його прекрасних дітей, не розуміла причини такого різкого охолодження до неї Імператора. Ставила нескінченні запитання, обіцяла загладити якусь свою провину й навколішках благала дати їй шанс виправитися. Але нащадок драконів був невблаганний, хоча йому й коштувало чималих зусиль змусити жінку прийняти швидкодійну отруту, щоб звільнити місце біля Імператора. І ось його восьма дружина слідом за сімома попередницями теж наблизилася до цієї останньої межі. Розумом безсмертний правитель великої Імперії усвідомлював, що колись таке мало статися, ось тільки на серці однаково було тяжко через украй непросту розмову з досі коханою дружиною, яка незабаром мала відбутися…

Самому Валентайнові старість не загрожувала, і будь-яка необізнана людина сказала б, що бачить міцного сорокарічного чоловіка з довгим вогненно-рудим волоссям, густими рудими бровами й пронизливими очима, що проникали в саме серце й будь-якої миті були готові спалахнути вогнем усепожираючої люті. Скільки йому років, Імператор і сам точно не знав, та й записів про своє народження в облікових книгах палацу не знайшов — попередній правитель, його неписьменний батько з раси драконідів, не вважав за потрібне вести облік своїх незліченних дітей від величезної кількості наложниць і випадково зустрінутих красунь. Але при цьому вже понад шість століть сам Валентайн правив Східною Імперією, силою позбавивши влади батька, який засидівся на троні, і всі ці шість століть залишався фізично й духовно міцним, як і належить нащадкові давніх безсмертних драконів. Ось тільки в безсмерті є й свої недоліки, бо дорогі тобі люди, як і найвірніші друзі, неминуче колись ідуть…

Делікатний стукіт у двері перервав гіркі роздуми правителя. До робочого кабінету з традиційною ранковою доповіддю увійшов особистий секретар правителя з товстелезною стосою документів для ознайомлення й підпису. Найкращий випускник столичного Університету Наук позаминулого року Амір Сі-Лорі, якого Імператорові порадив ректор як «тямущого й старанного хлопчину», до того ж вихідця з давньої династії Сі-Лорі, який «проживе досить довго й замінить попереднього секретаря, що пішов після двохсот років служби». Ось уже хто, навпаки, соромився свого надто молодого й «несолідного» для високої посади віку в тридцять два роки, а тому відрощував бороду й штучно підфарбовував волосся на скронях у сивину — на думку молодого секретаря, це мало надавати йому поважності серед інших слуг найближчого оточення Імператора.

— Щось термінове? — невдоволено поцікавився володар, який тепер зовсім не мав настрою розбиратися з державними справами.

— Та загалом нічого такого немає… — секретар за два роки служби вже навчився відчувати настрій господаря, а тому навіть не став класти пачку документів на стіл, вирішивши зайнятися паперовою тяганиною іншим разом. — Мені зайти ввечері? Чи краще вже завтра?

Імператор підняв голову, поглянув на слугу, який тягнувся нескінченно довгими гвинтовими сходами до цього кабінету на найвищому поверсі центральної палацової вежі, і запропонував обмежитися сьогодні лише найважливішим і максимально стисло.

— Можу зовсім коротко. Урожай у більшості провінцій очікується добрим. Податки сплачуються справно. Васали на узбережжі вирішили знову зчепитися — королівства Брена й Тілзір розпочали вже третю за останні сімнадцять років війну між собою.

— Знову через срібну копальню в Неспалимій Рощі? — трохи зацікавившись, підняв брову Валентайн Сі-Анорі, і молодий секретар кивнув.

— Так, повелителю. Ніяк ця копальня не дає королям спокою. Єдине джерело срібла в усій прибережній області, і хто його контролює, той і карбує монети. Ну а більше з новин, здається…

Амір Сі-Лорі швидко перегорнув принесені папери й, подумавши, витяг зі стоси один аркуш.

— Хоча… Ось ця новина може вас зацікавити, повелителю. У столиці Західної Імперії, граді Ормузі, відбулася традиційна церемонія визнання дітей із чистих ліній. Чотири молоді наложниці представили Імператорові п’ятьох первістків. Двох дівчаток і хлопчика Імператор Кельнміїр схвалив і наказав внести до списків чистих ліній. Ще двох своїх дітей забракував. Згідно з традиціями, матері відразу ж у присутності Імператора їх умертвили.

Оскільки Імператор Валентайн ніяк не відреагував на цю новину, молодий секретар ризикнув висловити власне ставлення.

— Уся ця система чистих ліній, умертвіння немовлят і право першої ночі для Кельнміїра здаються мені протиприродною гидотою! Адже всі ці юні діви чистих ліній, яких обирає Імператор, — його ж рідні доньки, онучки й правнучки. Це ж інцест, причому інцест у багатьох поколіннях поспіль!

Кумедно було бачити прояв почуттів і особистої думки в слуги, далеко не кожен наважиться показати їх у присутності Імператора. І тому Валентайн Сі-Анорі відповів, долучившись до розмови й виправивши слугу.

— Не всі ці наложниці — рідні доньки Кельнміїра. У деяких інші батьки з чистих ліній давніх династій. Хоча всі вони так чи інакше є прямими нащадками Імператора Заходу в якомусь поколінні. Нам не зрозуміти чужих традицій, хлопче, тож і не нам судити, що в них на заході правильно, а що ні. Їхній закон проголошує, що до кожної діви з давніх династій після досягнення нею шістнадцяти років один раз у житті може прийти Імператор. Це вважається найбільшою честю як для самої дівчини, так і для всієї її династії. Дуже й дуже небагато із сотень і тисяч красунь удостоюються такої честі, і лише ті, що відповідають суворим канонам краси, затвердженим правителем ще багато століть тому. Дівчата мають бути непорочними, стрункими, не надто високими, білявими й із червоними зіницями.

— Вампірами, одним словом, як і сам Кельнміїр, — не втримався й уставив свою репліку секретар, не приховуючи огиди, але Імператор знову його виправив.

— Кельнміїр був вищим вампіром років шістсот-сімсот тому, коли разом зі своєю рідною сестрою Ґвіневрою наводив жах на людські міста. Відтоді багато води спливло, і тепер Кельнміїр — щось більше, ніж вампір. Можливо, він новий бог нашого світу? Сили й могутності Імператорові Заходу не позичати, та й його методів простим смертним не зрозуміти. Він творить історію, створюючи зі своїх дітей ідеальну расу, яка в майбутньому, цілком можливо, правитиме всім континентом.

— Але як же неминуче за близькоспоріднених зв’язків виродження… — спробував було блиснути університетськими знаннями секретар, на що Імператор Сходу лише розреготався.

— Виродження? У Західній Імперії про таке, схоже, не чули. Уже тепер усі представники чистої лінії нелюдськи швидкі й сильні, мають уроджену схильність до магії та неймовірну регенерацію. Ти знаєш, Аміре, як проводять випробування дітей чистої лінії? Ні? Дуже даремно! Бо немовляті відрубують руки й ноги та дивляться, чи виживе воно. Справді чисті витримують біль і крововтрату й буквально на очах заново відрощують утрачені кінцівки. Тих же, хто не зміг цього зробити, матері добивають із милосердя, щоб їхні діти не мучилися.

Амір Сі-Лорі мовчав, приголомшений новими відомостями, про які їм в університеті на лекціях щодо звичаїв сусідів не розповідали. Імператор же, нарешті підбадьорившись після ранкової хандри, продовжив просвічувати свого молодого слугу.

— Звісно, не все так просто, і контроль за чистотою лінії в Західній Імперії здійснюється надзвичайно суворо. Явних ознак раси вампірів Кельнміїр не приймає, таких дітей убивають іще в дитинстві. Так само в чистих лініях не допускають ознак ельфійської раси, хоча в крові давніх династій Західної Імперії присутня ельфійська кров, яка дає їхнім королям довге життя. Кельнміїр ось уже чотириста років дотримується зрозумілих лише йому стандартів і робить зі своїх дітей щось більше, ніж просто сильних, стрімких і довговічних. Але яку мету переслідує Імператор Заходу, достеменно не знає ніхто. Може, він справді створює нову расу? Чи намагається відродити сестру Ґвіневру, прозвану «загибеллю людства» за кровожерливість і нестриманість, але зрештою вбиту людськими героями? Або він відточує й удосконалює живу зброю, проти якої не зможе вистояти жоден із сусідів? Адже навіть прикликані герої, як правило, не можуть упоратися з бійцями чистих ліній. І, до речі, про героїв… Пам’ятається, правитель Ларнеї обіцяв надіслати мені трьох іще до настання осені. Залишилося лише чотири дні. Сподіваюся, він не надумав мене обдурити?

— Повелителю, я пам’ятаю про цю обіцянку васала, — підтвердив секретар, низько вклонившись, — і тримаю ситуацію під постійним контролем. Наскільки мені відомо, з масовим прикликом виникли труднощі, й герої з’явилися в Лісі Вічного Короля ельфів. Добитися будь-яких відомостей від довговухих непросто, але начебто троє прикликаних героїв тепер гостюють у правителя ельфів і незабаром будуть відправлені до нашої столиці. Король Ларнеї Анзуар Четвертий клянеться, що робить усе можливе для виконання своєї частини угоди, але все-таки просить про відстрочку на кілька днів, бо шлях від Лісу Вічного Короля до града Ульхейма неблизький і повозка з героями може не встигнути.

— Жодних поблажок! — гаркнув Імператор, і в його очах заблищали вогники драконячої люті, а тіло почало змінюватися, вкриваючись лускою. — Він підписався під умовами угоди, а ми надали королю ресурси й людей, зокрема навіть ректора столичної Академії Магії. Тож якщо до кінця останнього дня літа я не побачу трьох героїв, голова цього нездари стирчатиме на піці біля воріт мого палацу! Нехай усі піддані знають, що означає порушити обіцянку, дану дракону!!!

Мені снилася леді Стелла. Спочатку в довгій нічній сорочці до підлоги, із розпатланим після сну світло-золотим волоссям і відчутним запахом вина — мабуть, учорашній бенкет на честь її прибуття до фортеці Алатир-Кала затягнувся до глибокої ночі. Так, було таке, й саме в такому вигляді прикликана героїня спустилася до мене сходами, коли я доставив до цитаделі цінного полоненого. Потім у моїх сновидіннях одягу на красуні взагалі не залишилося, та й сама Стелла поводилася дуже грайливо… На жаль, додивитися цікавий сон мені не дали — півсотник грубо розштовхав мене й наказав шикувати свій десяток у дворі фортеці.

Як же так? А заслужений відпочинок? Ми з малолітнім злодієм Вітором лише на світанку дотягли до воріт фортеці полоненого мага, який опирався й виявився надзвичайно важким, та передали його слугам прикликаної героїні, які відразу покликали господиню. До речі, дівчина-паладин узагалі забула про мій нашийник пригнічення й мало не виставила мене в ньому у двір, тож довелося дуже делікатно нагадати героїні про цю «невеличку проблему».

— А! Зараз знімуть. Кельвіне, принеси ключ! — звернулася Стелла до одного з четвірки охоронців, які всюди її супроводжували, навіть уночі не знімаючи обладунків і не розлучаючись зі зброєю.

І поки лицар ходив на другий поверх по якийсь «ключ», дівчина поцікавилася моїми відчуттями в нашийнику, що контролював свідомість. Відповісти їй чесно, що жодних змін я не помітив і магія підкорення, схоже, не працює? Але тоді наступного разу, якщо таке станеться, обруч уже налаштують правильно, і мені буде гірше. Тому я відповів інакше.

— Дуже неприємно й хочеться якнайшвидше позбутися. Голова наче після пиятики, важко міркувати, думки ледве ворушаться.

— Ага, так і має бути! — задоволено розсміялася дівчина. — Отже, я все-таки правильно розібралася, як працює ця магічна річ, бо в мене це перший такий досвід.

Тут спустився охоронець і приніс масивний перстень із великим червоним кристалом в оправі, можливо, навіть справжнім рубіном. Навіть не надягаючи персня на палець, мордоворот торкнувся червоним каменем замка на моїй шиї, і обруч сам собою розстебнувся, після чого нашийник вдалося зняти. Мене відразу відправили відсипатися, не видавши взагалі жодної винагороди за виконання небезпечного завдання й навіть банально не подякувавши. Уже у дверях я почув, як Стелла наказала охоронцям тягти зв’язаного полоненого на другий поверх, де вона «поговорить із ним як слід».

І ось, позіхаючи на ходу, я швидко вдягнувся, виліз із намету й став до строю списників легкої піхоти. Сонце щойно показалося над обрієм, тож поспати мені вдалося щонайбільше кілька годин, але командирів це анітрохи не хвилювало. Мій напарник у нічній місії Вітор хизувався трофейним мечем на поясі, але теж позіхав на весь рот і, як й інші солдати, що зібралися у дворі, обговорював споруджену вранці шибеницю в центрі двору. На ній гойдалося на вітрі повішене тіло знайомого мені ворожого мага. Ось чим закінчилася його розмова зі «святою» Стеллою… Дуже показовий приклад того, як у цьому світі поводяться з полоненими — ні про яку гуманність щодо них і Женевську конвенцію тут однозначно не чули.

Сама прикликана героїня теж перебувала у дворі. Причому, на відміну від мого яскравого сну, дівчина знову була у блискучих латних обладунках і повернулася до звичного образу злої стерви. Вона про щось розмовляла з комендантом фортеці, хмурячись і дуже емоційно жестикулюючи, показуючи рукою то на ущелину, яка вела в бік ворога, то на скелю Орлине Око. Молодий син барона Арес Кучерявий лише кивав і, здається, подумки мовчки молився, щоб невдоволення дівчини-паладина його оминуло. Нарешті «свята» закінчила розмову з комендантом фортеці й, переконавшись, що солдати вишикувалися та найуважнішим чином її слухають, звернулася до бійців, які зібралися у дворі.

Суть її палкої промови зводилася до того, що сьогодні — знаменний день, який дасть змогу всім нам виявити хоробрість і стійкість. Свіжі відомості про противника свідчать, що до Темного Бастіону нещодавно прибуло вороже підкріплення — близько сотні списників легкої піхоти й десяток лучників. Так, ворогів уже не п’ятнадцять, як можна було сподіватися, але все ще значно менше за нас. І цим шансом необхідно скористатися! Сьогодні ми захопимо ворожий бастіон і закріпимося там до того, як із Королівства Трьох Братів підтягнуться додаткові війська.

На нашому боці будуть і дворазова чисельна перевага, і наявність закутих у броню берсерків важкої піхоти, і підтримка прихильного до «святої» бога війни. До того ж у цій атаці до нас приєднається гарнізон фортеці лицаря Ареса Кучерявого, тож перемога обов’язково буде за нами! І хоча бій обіцяє бути непростим і кривавим, як нагороду за нашу хоробрість прикликана героїня Стелла віддає ворожий бастіон нам на пограбування — усі продовольчі запаси, уся казна, що там зберігається, і всі цінності дістануться нам, простим солдатам!

Треба сказати, що мотивувати прикликана героїня вміла, і після завершення її палкої промови дружний захоплений рев бійців сповістив навколишні скелі, що армія королівства Брена готова до виступу. Важкі ворота фортеці відчинилися, і дружними рядами бійці рушили в гірську ущелину. Останні ряди несли кілька довгих облогових драбин — наш єдиний спосіб подолати високі мури ворожої фортеці. Зізнатися, така поспішність із виступом і відверто слабка підготовка мене налякали. Але коли я поцікавився думкою півсотника щодо всього, що відбувалося, незвично похмурий сьогодні Альвар Удачливий лише шикнув на мене. Потім озирнувся й, переконавшись, що поблизу немає нікого зі слуг «святої», ледве чутно промовив:

— Не подобається мені все це, довганю. Нутром відчуваю, що сьогодні все піде шкереберть! До того ж дозорні сьогодні вранці бачили ворожих розвідників на Орлиному Оці. Тож і повішеного чарівника вороги напевно роздивилися, і всю нашу підготовку, а тому наш напад несподіваним для противника не стане.

Тут увагу Альвара Удачливого привернули галас і крики попереду, командир різко перервав розмову зі мною й гучним голосом наказав усім десяткам зупинитися. Після нас зупинилися і бійці важкої піхоти, які йшли слідом, і лучники, і навіть леді Стелла з четвіркою вірних лицарів, які їхали верхи позаду війська. Причиною тривоги виявилися розвідники з бійців гарнізону фортеці, які повернулися й були послані на світанку в гірську ущелину. Усі вони навперебій повідомляли, що ворог відчинив ворота Темного Бастіону й колоною рухається в наш бік. Попереду йде сотня списників легкої піхоти, за ними — два десятки лучників, останніми їдуть кінний командир у лицарських обладунках і двоє його зброєносців-помічників.

— Усе точнісінько, як і розповів перед смертю полонений маг, — відразу підбадьорився наш півсотник Альвар Удачливий, миттєво забувши свої передчуття й сумніви. — Судячи з усього, ворожий командир кинув у цю атаку всі наявні сили. Утім, наша командирка вчинила так само. Тож розіб’ємо ворога в ущелині й візьмемо залишену без захисників фортецю!

Судячи з усього, прикликана героїня вирішила так само, бо наказала всьому нашому війську відновити рух ущелиною й навіть прискоритися. Але якщо начальники підбадьорилися, то я, навпаки, занепокоївся ще більше, бо перестав розуміти, що відбувається. Ворожий командир явно знає, що нас удвічі більше. Проте чомусь не став відсиджуватися за міцними й високими мурами Темного Бастіону, де мав усі можливості відбити штурм і дочекатися підкріплення, а пішов нам назустріч. Навіщо? Не зовсім же він безмозкий кретин? Припустімо, власних солдатів йому не шкода, але невже інстинкт самозбереження в нього цілком відсутній? Адже прикликана героїня вже наочно продемонструвала, як поводиться з полоненими. І тепер така сама незавидна доля, як у захопленого мага, чекала й на ворожого командира!

Уся моя інтуїція й увесь життєвий досвід просто кричали цієї миті, що тут щось нечисто й ворог замислив якусь хитрість. На місці прикликаної героїні я взагалі зупинив би атаку, відкликав бійців назад до фортеці й провів додаткову розвідку ущелини. І насамперед — прямовисних скель на найвужчій ділянці гірської ущелини, бо саме там напрошувалося розмістити загін бійців. Адже навіть десяток-другий ворогів, які поливатимуть нас згори стрілами й засипатимуть градом важкого каміння, могли завдати нашій стороні дуже серйозних втрат і порушити керованість війська, що стало б вирішальним фактором у бою. Але щойно я про це обмовився, Альвар Удачливий навіть слухати мене не захотів.

— Ти при своєму розумі, риболове? Противника треба бити, якщо вже випала така нагода, а не відступати!

А далі всі розмови припинилися, бо попереду в ущелині з’явилися наші вороги. Вони йшли мовчки й упевнено, причому всі бійці як один були в металевих лускатих обладунках і таких самих металевих шоломах. Перший ряд — зі звичайними списами й прямокутними ростовими щитами, на яких красувалися емблеми у вигляді трьох золотих корон на зеленому тлі. Наступні дві шеренги ворожих списників узагалі не мали щитів, зате несли довші списи — приблизно в півтора раза довші за наші. Пролунав багаторазово посилений луною далекий звук командирського ріжка, і ворожі списники зупинилися, трьома шеренгами по тридцять бійців повністю перегородивши ущелину у вузькому місці й пропонуючи нам атакувати.

Навіть на мій зовсім недосвідчений погляд підготовка в бійців противника була значно кращою за нашу, не кажучи вже про спорядження. Солдати мого десятка не змогли б ось так красиво йти, зберігаючи стрій на нерівній місцевості й карбуючи при цьому крок, а потім миттєво зупинитися за сигналом командира. Та й лускаті обладунки в кожного, зміцнені металом ростові щити, шоломи, мечі й добрі чоботи… Це ж точно не нашвидкуруч набране із селян ополчення дешевої легкої піхоти, яким були ми й яке також очікували зустріти. А добре навчені бійці, можливо, навіть досвідчені ветерани. І нехай не важка панцирна піхота в непробивних обладунках, але точно не легка, а радше щось середнє між цими двома крайнощами.

Мабуть, я погарячкував у своїй початковій оцінці, що у ворога взагалі немає шансів перемогти в битві. Є, ще й які! І тепер найголовніше питання: як узагалі підібратися до цього колючого їжака, який прикрився щитами й наїжачився трьома рядами списів? Я дуже сподівався, що прикликана героїня знає спосіб розкрити глуху оборону противника, а то й сама зараз продемонструє нам свої вражаючі вміння володіння мечем і виб’є кількох бійців першого ряду. Цього вже вистачило б для впевненої перемоги й навіть розгрому ворога, бо наші лучники відразу знищили б не прикритих щитами й зовсім беззахисних бійців другого та третього рядів. А в пролом ринули б берсерки важкої піхоти, заходячи в спини ворогам, які спрямували довгі списи в інший бік, і знищуючи їх, як то кажуть, в одні ворота, а потім шинкуючи безпорадних у ближньому бою лучників.

Але натомість… леді Стелла наказала бійцям легкої піхоти наступати. Що⁈ Дівчисько при своєму розумі⁈ Ми ж усі просто безглуздо поляжемо зараз у цій атаці! Судячи з усього, наш досвідчений командир Альвар Удачливий також чудово це зрозумів, бо голос півсотника здригнувся. Але не послухатися прикликаної героїні ветеран усе-таки не наважився й, відкашлявшись, почав віддавати накази.

— Перешиковуємося! Зліва йде перший десяток. У центрі другий, третій і четвертий, шикуємося в три ряди. П’ятий десяток іде крайнім праворуч. Щойно стіну ворожих щитів у центрі буде прорвано, перший і п’ятий десятки зміщуються до центру й допомагають!

Ось воно що… Ветеран спробував зосередити не такі вже й великі наявні в нього сили в центрі, сподіваючись хоча б там пробити пролом у стіні щитів, щоб бійці важкої піхоти, які підійдуть слідом за нами, розвинули успіх і таки прорвали оборону… Ну так собі план, звісно. Краще, ніж узагалі ніякого, ось тільки у здатності тридцяти наших списників упоратися з тридцятьма ворожими я чомусь сумнівався. І оскільки жодних особливих розпоряджень моєму десятку не було, почав віддавати накази сам.

— Бійці, на відстані двадцяти кроків від противника за моєю командою разом зупиняємося й дістаємо дротики! Кидатимемо лише за моїм сигналом і всі одночасно. Ще десять кроків. П’ять. Стій! Приготувалися до кидка. Залп!!!

Слабо. Дуже слабо. Багато хто взагалі не докинув. Із тих двох або трьох дротиків, що все-таки долетіли до ворога, майже всі відскочили від щитів. Лише мій застряг у деревині, та й користі від цього не було жодної. У нас усе-таки не римські метальні пілуми вагою майже п’ять кілограмів, які при влучанні могли або розколоти щит, або настільки обтяжити його після кількох попадань, що противник уже не міг його тримати й мусив відкинути.

— Ще п’ять кроків уперед! Готуємо дротики. Залп!!!

Тепер лише сивий дід не докинув. Решта дротиків долетіли, причому хтось навіть примудрився поранити в ногу ворожого списника, і той опустився на одне коліно. Зліва пролунали лайка, звуки глухих ударів і крики болю — там ряди бійців двох армій зійшлися врукопашну. Мені вистачило одного швидкого погляду, щоб зрозуміти, наскільки там усе погано. Але далі я намагався не відволікатися на те, що відбувалося навіть зовсім поруч на сусідній ділянці, бо власних турбот мені вистачало.

— Залп!!! Залп!!!

І якщо третій не дав жодного результату, то четвертого разу хтось — можливо, навіть я сам, бо зрозуміти це серед безлічі дротиків, які летіли одночасно, було непросто, — примудрився влучити ворогові просто в обличчя. Тяжко поранений противник закричав, випустив щит і спис та обома руками схопився за голову.

— Усі кидаємо в діру в стіні щитів. Залп!!!

Ось тепер з’явився результат! Уже й так поранений противник отримав ще два влучання в шию та груди, після чого впав обличчям донизу, схоже, остаточно вбитий. Ба більше, ворожий боєць, який стояв безпосередньо за ним, отримав дротиком у праве плече й тепер волав від болю, випустивши спис і безуспішно намагаючись лівою рукою витягти з тіла зазубрене вістря, що завдавало страждань. Його відсунув убік ворожий боєць третього ряду й сам зайняв вільне місце. Він із тугою поглянув на щит, який валявся попереду, притиснутий тілом мертвого товариша, але виходити зі строю й намагатися його підняти не став. І зовсім даремно, бо буквально за три секунди списник уже впав, утиканий стрілами наче дикобраз — наші лучники свого шансу не змарнували.

На жаль, розвинути успіх ми не встигли — дротиків у нас не залишилося, та й ворожі списники праворуч і ліворуч трохи змістилися, зімкнувши ряди, після чого пролом у стіні щитів було закрито. Але, може, атака в центрі була успішнішою? Я повернув голову… і краще б цього не робив, бо побачена картина мене приголомшила. Ціла гора мертвих тіл перед непохитною стіною щитів, ще кілька наших бійців корчилися на списах, прошиті наскрізь. Ті, хто вижив, поспішно відступали, а дехто взагалі покидав щити й кидався навтьоки.

О як… Показово… Наші лучники наступний залп дали по боягузах, які відступали, і ті попадали мертвими. Тут я навіть був згоден з командиркою, бо паніка — стан надзвичайно заразний, і малодушних треба усувати до того, як вони поділилися своєю боягузливістю з рештою. Мої бійці стояли нерухомо за двадцять кроків від противника, зберігаючи стрій. А ось з півтора десятка бійців легкої піхоти з чужих десятків безглуздо металися полем бою, цілковито розгублені. Попереду на них чекала смерть від ворога, позаду — смерть від своїх, праворуч і ліворуч здіймалися прямовисні скелі. Десятників же, здатних віддати наказ і вирвати вчорашніх селян зі стану жаху й цілковитого заціпеніння, серед живих, схоже, уже не залишилося, а в четвертого десятка його спочатку не було в бою, бо їхній командир Гамар Коваль і досі відлежувався в лазареті після жорстокого шмагання, влаштованого йому «святою». Довелося мені терміново втрутитися, щоб просто врятувати приречених людей.

— Четвертий десяток, шикуйтеся другим рядом за моїми бійцями!

Цей багатостраждальний «десяток» тепер складався лише з чотирьох людей, тож як бойовий підрозділ утратив значення й існував суто формально. Та й стан інших десятків був ненабагато кращим.

— Усі інші бійці легкої піхоти, хто не бачить свого командира, теж ставайте до мого строю!

Розгублені списники відразу підбадьорилися й побігли в наш бік. Чисельність мого загону зросла до вісімнадцяти-двадцяти бійців, ще кілька солдатів воліли приєднатися до групи на лівому фланзі, командування якою після загибелі десятника перебрав півсотник Альвар Удачливий. Вийшло два Альвари зліва і справа та порожнеча в центрі…

Позаду пролунав огидний гул сигнального ріжка когось із супутників прикликаної героїні. Я поки що без підказки взагалі не розумів значення цих немилозвучних сигналів, тому напружився, припускаючи, що нас знову посилають у самогубну атаку.

Хоча… Я вже побачив спосіб прорвати стіну щитів, і вразливим місцем такого ворожого строю були саме їхні довгі списи. Якщо скоротити відстань до мінімальної — наприклад, пригнутися й фактично рачки проскочити до самої стіни щитів, — списники вже нічого не зможуть із тобою зробити через надмірну довжину своєї зброї. Та й широкі щити закривали огляд, особливо бійцям другого й третього рядів, тож сміливці, які підібралися впритул, могли безкарно бити ворогів знизу по ногах, виводячи їх зі строю. Звісно, така тактика вимагала попереднього відпрацювання на тренуваннях і краще підходила для низькорослих та спритних солдатів, але я вже був готовий віддати такий наказ.

На щастя, не знадобилося. Сигнал ріжка призначався зовсім не нам, а бійцям важкої піхоти, і саме їхня сотня рушила вперед. Безладно й без жодного строю вони спочатку пішли, а потім узагалі побігли в атаку на ворога, підбадьорюючи себе криками й потрясаючи зброєю. І ось тут це й сталося…

Ще перед боєм я припускав, що на скелях можуть ховатися «невраховані» вороги, і навіть пропонував провести додаткову розвідку. І як у воду дивився! Щоправда, вниз полетіли зовсім не стріли й навіть не важке каміння, а якісь керамічні горщики, які розбивалися при ударі об землю, а алхімічна суміш усередині спалахувала яскравим полум’ям, застеляючи простір довкола густим жовто-зеленим димом. Я не відразу зрозумів, що відбувається, а коли збагнув, волосся на голові заворушилося від усвідомлення катастрофи, яка спіткала наше військо. Хлор там виділявся чи якийсь інший отруйний газ, але наслідок однаково був один: солдати важкої піхоти, що опинилися в клубах диму, після вдихання зелених випарів припиняли бігти, випускали зброю й падали на коліна, судомно кашляючи, наче намагалися викашляти власні легені, після чого назавжди затихали. Крики болю й жаху, а згори зі скель усе це супроводжував гомеричний регіт — ворожий алхімік чи хто там ховався разом зі своїми помічниками радів масовій загибелі й мукам солдатів королівства Брена.

Причому під удар «зброї масового ураження» потрапили не лише берсерки важкої піхоти, а й бійці гарнізону фортеці, лучники та навіть леді Стелла з четвіркою своїх кінних лицарів. Утім, прикликана героїня в цьому випадку виявилася найкмітливішою й, зіскочивши з приреченого коня, який бився в агонії, швидким переміщенням відступила назад за межу отруйної хмари. За секунду той самий трюк повторили троє з чотирьох охоронців «святої», причому один із них іще й виніс непритомного молодого коменданта фортеці. Відступити змогли й деякі бійці важкої піхоти, переважно із задніх рядів, але основна маса нападників уже вкривала своїми тілами каміння гірської ущелини або сіпалася в передсмертній агонії.

Знову звуки ріжка, але цього разу з протилежного боку — це командир ворожих списників наказав своїй сотні, яка майже не зазнала втрат, наступати. Закуті в метал бійці вирівняли ряди, спрямували на нас списи й повільно рушили вперед, женучи нечисленну вцілілу піхоту королівства Брена просто в щільні жовто-зелені клуби отрути.

— Бійці, відступаємо! — наказав я й сам показав приклад, крок за кроком відходячи від смерті, що наближалася, і водночас поспішно розстібаючи поясну сумку. — Усі шукаємо в сумках ганчірки, які нам видали для перев’язування ран. Складаємо тканину в кілька шарів і змочуємо водою з похідних фляг. Біля самої межі диму треба буде зробити дуже глибокий вдих і закрити тканиною обличчя, насамперед ніс та очі. Після чого бігти крізь отруйний туман, не дихаючи, скільки вистачить сил. Усі зрозуміли? Усі готові? Тоді побігли!!!

Я легко затримав дихання й пробіг ці нещасні п’ятдесят чи близько того метрів отруйної смерті. Щоправда, при цьому перечепився через чиєсь бездиханне тіло й ледь не впав, але втримав рівновагу й добіг. Біля мене почали збиратися інші бійці, які впоралися із завданням, — червоні й важко дихаючі, але цілком живі й навіть не загубили щитів та списів. Хоча добігли не всі. Найстаріший дід із мого десятка й іще якийсь немолодий боєць із чужого загону впали буквально за п’ять кроків до рятівної межі й схопилися за горло, але відразу кілька добровольців навіть без мого нагадування кинулися в отруйну хмару й витягли бійців, які кашляли кров’ю.

Я швидко оглянув урятованих. Житимуть і навіть незабаром оговтаються, тож витрачати на них єдину безцінну протиотруту не став. Вишикував військо й невдоволено похитав головою, бо одного бійця з мого десятка все-таки бракувало — поголеного налисо дистрофічного містянина з міста Плавня, який до цього постійно кашляв і, вочевидь, мав серйозні проблеми з легенями. У критичну мить «дихалки» йому не вистачило. Але це була мінімальна втрата в цій смертельно небезпечній ситуації, і не думаю, що «свята» могла мати до мене якісь претензії через це.

— Шикуємося обличчям до ворога! — наказав я бійцям, бо тепер було не до відпочинку. — Підняти щити! Ворожі лучники зараз почнуть обстріл! Ось так, строєм, крок за кроком організовано відходимо назад до своїх.

Справді, хоча ворожі списники й зупинилися, не наважившись наслідувати наш приклад і лізти в отруйну хмару, лучники підійшли зовсім близько й готувалися стріляти. У мій щит встромилися відразу дві стріли, причому друга пробила тонку деревину й на кілька сантиметрів увійшла мені в ліву руку біля ліктя. Чорт!!! Нести щит на пошкодженій руці було важко й боляче, але я лише стискав зуби й терпів, бо обстріл не припинявся.

Зліва від мене застогнав і опустився на одне коліно кульгавий Тимур, і я відразу наказав строю зупинитися.

— Відходь до заднього ряду, Тимуре. Підтримайте там пораненого й допоможіть йому йти! А ти, — я вказав на незнайомого солдата з чужого десятка, — займи порожнє місце в першому ряду!

Усі мої накази підлеглі виконували миттєво й без найменших заперечень — схоже, мій авторитет як командира, який зумів вирвати бійців із пазурів смерті, тепер був захмарним. Ось так організовано, крок за кроком, ми відійшли метрів на двісті, після чого обстріл різко припинився, бо лучники вже не могли до нас докинути. Ще за сотню кроків зібралася невелика група вцілілих з інших загонів, і саме до них ми відразу попрямували.

Я оглянув сили, що залишилися на нашому боці, і скрушно похитав головою. Негусто, прямо скажемо… Дюжина бійців важкої піхоти, серед яких не залишилося їхнього бравого вусатого сотника, а з усіх десятників вижив лише один. Зате з величезним полегшенням я побачив серед уцілілих доньку коваля Вар’ю. А також одного з двох близнюків із села Заболоття, який тепер опустився навколішки й безперестанку завивав — мабуть, його братові пощастило менше. Із лучників уціліло лише п’ятеро. Із бійців Ареса Кучерявого залишилося менш як десяток.

Останнім, хриплячи й кашляючи кров’ю, до групи вцілілих докульгав Альвар Удачливий — єдиний, хто вижив із групи легкої піхоти, яка діяла на лівому фланзі. Шолома на голові командира не було, щит розколотий, а накидка на грудях з емблемою синього дракона просочилася кров’ю, причиною ж кульгавості була ворожа стріла, що встромилася в ліву ногу біля коліна. Але колишній сільський п’яничка знову вижив, укотре довівши свою удачливість, і це було головне! Я розщедрився на лікувальний еліксир зі своїх досить скромних запасів, і лише після цього Альвар Удачливий трохи отямився й упізнав мене.

— Ти вцілів… Це добре… — півсотник озирнувся й поставив цілком очевидне запитання: — А де наша хоробра панна-командирка?

Відразу кілька бійців відповіли, що леді Стелла в товаристві трьох своїх охоронців поспішила повернутися до фортеці Алатир-Кала, причому вони забрали й непритомного коменданта Ареса. Навіть так? Дівчина-паладин кинула своє військо напризволяще й поспішила сама втекти? Я, звісно, мало знав про цей світ, але підозрював, що так чинити тут усе-таки не належить. І поки боєць мого десятка, хитрий Арон, надавав мені першу допомогу, витягаючи з руки зовсім неглибоко застряглий наконечник і перев’язуючи рану, я поставив запитання Альварові Удачливому як значно досвідченішому й старшому за званням.

— Що робитимемо, командире?

— Як що? — ветеран закашлявся й скривився від болю в грудях. — Відступати, звісно, і лікувати рани. І вже самим готуватися відбивати штурм. Бо ситуація змінилася, і нас стало значно менше, ніж ворогів. Та ще й підкріплення до противника незабаром має підійти, як казали, тож ситуація стане зовсім кепською.

— А чи не варто перед відступом до Алатир-Кали відправити солдатів угору схилом пошукати того мерзотника, який кидав у нас зі скель отруту?

Командир поглянув на мене наче на божевільного й тихим шепотом, щоб інші бійці нас не почули, поставив цілком логічне запитання: чи всі солдати повернуться після такої розвідки й чи готовий я головою відповідати за їхню втечу перед «святою», яка й так на межі через невдачу в бою? Секунду подумавши над його словами, я відмовився від ідеї шукати ворожого алхіміка, бо зовсім не був упевнений, що пригнічені поразкою та загибеллю товаришів бійці не розбіжаться.

— Повертаємося до фортеці! — наказав півсотник і, насилу відкашлявшись, самостійно підвівся, відмовившись від допомоги інших бійців. Поглянув на залиту отруйним туманом ущелину й ледве чутно промовив: — Ворогів ми пережили. А тепер би ще пережити зустріч із нашою власною командиркою…

Зізнатися, я вважав слова півсотника надто песимістичними — у кого-кого, а у «святої» навряд чи могли виникнути до вцілілих бійців легкої піхоти якісь претензії. Ми ризикували життями в бою, і зовсім не наша провина, що недосвідчена начальниця неправильно оцінила сили, з тріском програла свою першу велику битву й поставила під загрозу доручене королем завдання з охорони кордону.

Ось тільки, як незабаром з’ясувалося, леді Стелла не вважала себе винною в поразці й, схоже, шукала цапа-відбувайла, на якого можна було звалити всю відповідальність за провал. Першим до цитаделі фортеці викликали Альвара Удачливого, і після розмови зі «святою» півсотник повернувся злий наче чорт. Утім, міцні слівця на адресу навіженого дівчиська обережний ветеран все-таки притримав і лише порадив мені готуватися до вкрай непростої розмови, бо наступним після допиту десятника важкої піхоти прикликана героїня захоче побачити мене. Альвар Удачливий радив навмисно підкреслювати своє поранення руки, бо лише власні рани дозволили півсотникові уникнути розправи.

Справді, не минуло й пів години, як до мого намету з’явився закутий у чорні обладунки охоронець «святої», наказав залишити всю зброю й іти за ним до центральної будівлі фортеці. Леді Стелла в сукні небесно-блакитного кольору сиділа за обіднім столом, заставленим усілякими стравами, а товариство їй складав блідий після пережитого вранці отруєння комендант фортеці Арес Кучерявий. Хоча цілком можливо, причиною такого блідого вигляду чоловіка була зовсім не слабкість після отруєння, а відрубана голова в самому центрі столу на високій таці для фруктів. Причому я відразу її впізнав, бо голова належала десятникові важкої піхоти, чия черга звітувати була перед моєю і чиї відповіді «святу», схоже, не задовольнили.

Я звично опустився на одне коліно перед прикликаною героїнею, чим дуже здивував сина барона. Той здивовано підняв брови й поглянув на свою сусідку, але леді Стелла сама пояснила мою помилку.

— Він селюк, жодного поняття про манери. Утім, це навіть кумедно. Але скажи мені, Альваре Довгий, як так сталося, що ти сам майже не постраждав і твій десяток не зазнав втрат, тоді як багато моїх бійців хоробро билися й загинули?

— І багато ворогів убили ці «хоробрі бійці»? — запитанням на запитання відповів я, піднявши голову й поглянувши «святій» просто в очі. І оскільки леді Стелла отетеріла від такої моєї подвійної зухвалості й нічого не відповіла, я сам продовжив: — Наскільки бачив, жодного противника вони не вбили. Зате на моєму правому фланзі, попри триразову чисельну перевагу ворога, ми зуміли пробити стіну щитів і вбили двох ворогів, ще двох поранили. І це не порожні слова, знайдеться чимало свідків. Що ж до відсутності втрат, то вас неправильно поінформували, пані. І мій десяток утратив бійця, і я сам під час битви був поранений у руку, — на доказ своїх слів я засукав рукав і показав просочену кров’ю пов’язку.

Запала довга мовчанка, яку порушив син барона, долучившись до розмови.

— А ще твій командир розповів, що ти звідкись іще до бою заздалегідь знав про ворожу засідку й тому був готовий до застосування бомб з отруйною сумішшю.

Ах ти ж, Альваре Удачливий! Яка ж ти, виявляється, сволота! Вирішив урятувати власну шкуру за рахунок моєї, звинувативши мене в усіх гріхах і виставивши мало не спільником ворога! Утім, я дуже постарався, щоб емоції не відбилися на моєму обличчі, й відповів спокійним тоном.

— Не «знав», а лише припустив у розмові з командиром, що наш ворог зовсім не випадково став саме в цьому вузькому місці ущелини. Сказав, що тут з обох боків високі скелі, на яких можуть ховатися додаткові ворожі бійці. Запропонував провести розвідку місцевості, але півсотник мене й слухати не захотів. Назвав мене риболовом, який нічого не тямить у військовій справі, і наказав замовкнути зі своїми дурними ідеями. Коли ж ворог застосував отруту, я вчинив так, як завжди чинять, коли треба пройти біля смердючої туші звіра, що розкладається, — закрив ніс шматком мокрої тканини й якнайшвидше відійшов подалі. І всім своїм бійцям наказав зробити те саме.

Арес Кучерявий перевів запитальний погляд на Стеллу, і прикликана героїня неохоче підтвердила:

— Дивно, але він не бреше… І карати його немає за що. Справді розумний і кмітливий десятник, далеко піде, якщо виживе на цій війні. Усе, Альваре Довгий, у мене до тебе більше немає запитань. Іди відпочивай. І поповни втрати у своєму десятку за рахунок тих бійців, які втратили командирів.

Я вклонився, підвівся й, намагаючись не дивитися на відрубану голову на столі, поспішив покинути цитадель. У внутрішньому дворі фортеці на мене вже чекав Альвар Удачливий.

— Ти це… не тримай на мене зла, якщо наговорив чогось зайвого… Просто «свята» була дуже не в гуморі, і я прямо відчував, що моя голова ось-ось може злетіти з плечей. Ти ж розумний і все одно б викрутився. А мене просто розжалували до десятника, бо бійців до півсотні однаково не вистачає, та й на другий десяток ледве-ледве назбиралося. Але я чекав на тебе не лише через це, Альваре. Іди за мною!

Слідом за Альваром Удачливим я піднявся на праву сторожову вежу, яка охороняла ворота. Звідти ветеран довго дивився на залишену нами гірську ущелину, а потім повідомив причину своєї тривоги.

— Дозорні знову помітили ворожого спостерігача на Орлиному Оці. Оглядають нашу фортецю. Прикидають. Готуються.

— Думаєш, до ворога вже підійшло підкріплення? — зацікавився я, бо сил однієї наявної у ворога сотні явно не вистачало для штурму Алатир-Кали з її гарнізоном із сорока вцілілих захисників, трьома лицарями й прикликаною героїнею.

— Та яка взагалі різниця, прибуло підкріплення чи ні. Ти краще скажи, довганю, скільки наших бійців сьогодні полягло?

Несподівана зміна теми. Я знизав плечима й постарався прикинути. Після чого відповів, що точно підрахувати складно, але десь сто сімдесят — сто вісімдесят бійців ми сьогодні втратили.

— От і я про те саме… Багато. Навіть дуже багато… Тож чекаємо на їхній візит сьогодні ближче до ночі, коли отрута в ущелині розвіється й ворожі некроманти закінчать підготовку до атаки!

Голова роду Водяної Черепахи, який прожив безліч століть, у святковому вбранні, із золотим вінцем на золотавому волоссі та келихом легкого вина стояв на березі нічного озера. Мудрий ельф мовчав і замислено дивився на чорну воду, у якій відбивалися кольорові святкові ліхтарі поселення та вогники лісових духів, що пурхали над нею, чув за спиною музику й пісні безтурботної веселої молоді, але на душі в нього не було навіть відтінку того свята, яке відзначали його піддані. Навпаки, князь був розгублений, збитий з пантелику й навіть приголомшений, бо те, що відбувалося цього вечора, було абсолютно неправильним і не вкладалося у звичну, давно усталену картину світу!

Увесь його давній і могутній рід Водяної Черепахи, а це тисячі й тисячі ельфійських родин, довго та старанно готувався до сьогоднішнього свята. Дівчата шили ошатні сукні, пов’язували яскраві стрічки для прикрашання поселення й збирали букети з найрідкісніших і найпрекрасніших лісових квітів. Заготівельники приносили повні кошики ягід та грибів. Найкращі мисливці роду поверталися із цінною здобиччю, яку берегли в заповідних місцях Лісу спеціально для таких урочистих випадків. Господині кілька днів не відходили від печей, щоб сьогодні великий спільний стіл ломився від частувань.

Привід для такого великого свята справді був якнайдоречніший: молодша донька князя, красуня Елаїза, повернулася додому після ста сімдесяти років перебування в людському полоні, а дух-охоронець їхнього давнього роду — величезна Водяна Черепаха, яка мешкала в бездонному озері, — нарешті була готова змінити гнів на милість і заспокоїтися. Це означало, що в родинах знову народжуватимуться здорові діти, врожаї не гинутимуть постійно від посухи чи, навпаки, проливних дощів, а косяки риби не підуть на протилежний край озера, на території сусідів. Невдовзі все мало налагодитися й стати як раніше, а затяжна чорна смуга в історії давнього роду нарешті закінчитися.

Тепер, озираючись на сто сімдесят років назад, до першопричини всіх бід, голова роду взагалі не розумів, як тоді дав свою батьківську згоду й відпустив юну княжну Елаїзу у військовий похід, організований сином Вічного Короля. Зовсім незрозуміло, на що тоді розраховував підрослий спадкоємець правителя, та й чи замислювався він узагалі над цим питанням, чи лише хотів довести батькові, що, крім нього, у Лісі є й інші видатні та гідні ельфи. Звичайний, по суті, конфлікт батька з дорослою дитиною, хіба що посилений тим, що безсмертний батько збирався правити вічно, а тому спадкоємцеві ельфійського престолу бракувало місця для задоволення власних амбіцій. І не лише йому одному. До армії спадкоємця охоче вступали молоді ельфи, які бажали прославитися на військовій ниві, а то й отримати нові землі для поселення окремо від батьків. Адже навіть величезні території Лісу Вічного Короля давно були поділені між дев’яноста шістьма ельфійськими Родами, і доброї землі на всіх не вистачало.

Ось тільки шість тисяч лісових мешканців, які пішли зі спадкоємцем, ніколи раніше не залишали меж Лісу Вічного Короля й були зовсім не пристосовані до життя на рівнинах, — мізерно мало проти об’єднаної могутності Східної Імперії, яку ельфи тоді роздражнили своїм нападом! Імперія Сходу складається з понад тридцяти людських королівств, приблизно такої самої кількості сильних герцогств, і це не враховуючи величезної кількості незалежних графств, баронств, вільних міст та інших політичних утворень, що зрештою так чи інакше підпорядковуються Імператорові-дракону Валентайну. І коли всі ці незліченні люди після стількох років міжусобної гризні об’єдналися проти спільного ворога, вони виставили армію, якої історія Елати не знала від смутних часів вторгнення орд демонів!

Той злощасний Похід Спадкоємця від самого початку був приречений на невдачу, тепер князь Водяної Черепахи це чітко розумів. Але, мабуть, сто сімдесят років тому ельфійські Роди охопило якесь масове затьмарення, якщо мудрі князі впритул не помічали очевидного. Та й спадкоємець, чиє ім’я відтоді навіки прокляли й вимовляти яке вважалося вкрай поганим тоном, схоже, справді володів неймовірним даром переконання, якщо зумів зібрати в ельфійських кланах шеститисячну армію, разом із якою в бойовий похід вирушило чимало ельфів зі знаті й навіть молодших князів. Юна княжна Елаїза також піддалася загальному божевіллю й слідом за спадкоємцем Вічного Короля пішла на війну.

І почалося ж усе для ельфів доволі непогано! Ельфійська армія, яка несподівано з’явилася на людських територіях, без найменшого опору захопила найближче людське місто Нижнє Лісів’я й спалила його разом з усіма мешканцями, а заодно спопелила кілька сусідніх людських сіл. Спадкоємець заявляв, що ці люди оселилися на давніх землях ельфів і за це підлягають безжальному винищенню всі — від малого до великого. Спочатку на цьому каральний похід планували завершити, адже історичні землі було звільнено від чужинців, а заявлених цілей досягнуто. Але швидкий і легкий успіх запаморочив бійцям голови, тож у пошуках бойової слави ельфійська армія залишила вкриту лісом територію й рушила далі на рівнини.

Після чого… усе закінчилося настільки швидко, що битви як такої навіть не відбулося. Багатотисячна людська кіннота, яка з’явилася наче нізвідки й попереду якої мчали закуті в броню лицарі під чорно-золотими знаменами із зображенням дракона, застала ельфійську армію просто на марші. І важким котком пройшлася ельфійською піхотою та лучниками, втоптавши в багнюку цвіт дев’яноста шести ельфійських Родів Священного Лісу. За розповідями нечисленних уцілілих, розвідки як такої в армії спадкоємця не було, а ворога помітили надто пізно, тому командири навіть не встигли перешикувати військо з похідних колон у бойові порядки. Унаслідок цього вийшла зовсім не битва, а справжня різанина.

Там, де пройшла лавина важкої людської кінноти, від ельфійської армії залишилися лише криваві шматки тіл і втиснуті в землю уламки позолочених обладунків. Після цього вершники легкої кінноти з веселим улюлюканням ганялися безкрайніми луками за одинаками, які розбігалися в паніці, змагаючись між собою у вправності й наввипередки зрубуючи довговухі голови. Утім, люди вбивали не всіх. Дівчат із лісової армії не вбивали, а ловили арканами, після чого ґвалтували просто на місці й везли на невільничі ринки, бо безсмертні довговухі рабині завжди високо цінувалися серед людей. І хоча в Східній Імперії рабство було заборонене, на ельфів цей закон ніколи не поширювався.

Що сталося із сином Безсмертного Короля, так і залишилося загадкою. Найімовірніше, спадкоємець загинув під час атаки людської кінноти, а його невпізнане тіло спалили разом із трупами тисяч інших ельфів. Офіційно правитель ельфів озвучив підданим саме таку версію, хоча ходили чутки, що Вічний Король довгі роки таємно шукав зниклого сина. Але навіть якщо син короля якимось дивом урятувався в тій кривавій різанині, він волів не повертатися до Священного Лісу. А може, й тихо наклав на себе руки, бо жити після такої незмивної ганьби було неможливо. Так, Похід Спадкоємця закінчився воєнним розгромом і справжньою катастрофою, бо серйозно підірвав силу Священного Лісу. Ніщо так не послаблює й не гнівить духів-захисників Родів, як пережите приниження, а полонені ельфи сьорбнули його сповна, що безпосередньо позначилося й на їхніх духовних покровителях.

Сто сімдесят довгих років рабства, знущань, побоїв і принижень… Голова роду Водяної Черепахи, який із величезними труднощами знайшов відомості про втрачену доньку, анітрохи не сумнівався, що княжна Елаїза після такого багаторічного пекла буде невимовно рада звільненню й можливості нарешті піти з життя, щоб своєю смертю змити ганьбу з усього роду Водяної Черепахи. Але сьогодні під час свята несподівано з’ясувалося, що втрачена донька… узагалі не вважала себе полонянкою!!! Так, спочатку довговухій дівчині справді довелося несолодко, і княжна сповна натерпілася і від солдатів, і від работорговців, і від господарів, які її купували. Але люди живуть зовсім недовго, на відміну від ельфів, і черговий власник, який придбав красиву ельфійку-рабиню, ще понад століття тому звільнив Елаїзу від рабського нашийника, зробивши її вільною.

Ось тільки повертатися додому, до Священного Лісу, вільна ельфійка не захотіла, бо… вийшла заміж. Спочатку за свого визволителя, а після його смерті — за старшого сина важливого чиновника держави Урсі, якогось відомого в тих далеких краях воїна на ім’я Мурат, який став на шлях піднесення й присвятив життя бойовим мистецтвам та духовним практикам. Ця новина вдарила в серце ельфійського князя навіть болючіше, ніж звістка про те, що донька вже давно могла повернутися самостійно й ніхто, виявляється, не утримував її силою. У далекому краю Елаїза народила людському чоловікові трьох дітей, була щаслива з ним у шлюбі й зовсім не думала про повернення до батька, який усі ці роки безуспішно її шукав!!! Лише звістка про те, що князь роду Водяної Черепахи знайшов її, запрошує відвідати рідні краї й навіть оплатить далеку дорогу та групу охоронців, яка її супроводжуватиме, змусила блудну доньку приїхати в гості.

Саме «приїхати в гості» на зовсім нетривалий час, після чого ельфійка збиралася повернутися до родини й людського чоловіка. Якого, схоже, щиро кохала й навіть дуже ним пишалася, за весь день прожужжавши батькові всі вуха розповідями про те, який чудовий її Мурат. За словами доньки, до неповних сорока років він уже досяг шостого ступеня піднесення, що гарантувало чоловікові бездоганне здоров’я й довге за людськими мірками життя. Шостий ранг означав і добру платню для бійця держави Урсі, цілком достатню для утримання невеликого палацу з пів сотнею слуг. При цьому Мурат щодня довго тренувався й готувався років за п’ять-сім штурмувати сьомий ранг, а настільки вправні бійці навіть на територіях Урсі були великою рідкістю. Потенційно це відкривало перед чоловіком ельфійки великі можливості для просування державною службою й навіть отримання власного земельного наділу з кількома селянськими поселеннями.

З неприхованою любов’ю розповідала Елаїза й про трьох своїх дітей-напівельфів, про бажання народити четвертого й навіть обмовилася, що дідові варто було б побачитися з онуками. Ось тут князь, для якого сама думка про існування в нього нащадків із кров’ю чужинців була нестерпною, уже не стримався й перервав доньчину промову, бо піддані й без того вже почали коситися на княжну, яка прибула здалеку, через її крамольні слова. Відвівши Елаїзу вбік, подалі від решти святкуючих, голова роду чесно зізнався доньці, навіщо витратив стільки часу й зусиль на повернення полонянки до Священного Лісу й чому інші ельфи так радіють її появі.

Для молодої княжни це стало потрясінням. Сама Елаїза вже давно навіть подумки не зараховувала себе до роду Водяної Черепахи, визнавши на чужині інших богів, яких шанували її людські чоловіки. І тим паче ельфійка не вважала себе винною в тих нещастях, які сталися з іншими в далекому Лісі за час її відсутності. Від пропозиції добровільно випити швидку й надійну отруту, щоб зняти з ельфійського роду Водяної Черепахи прокляття, яке над ним висіло, княжна категорично відмовилася. Причому в украй нетактовній формі, наговоривши батькові купу різких слів і навіть назвавши його маніяком, який намагається вбити власну дитину.

Ні, піднімати руку на доньку ельфійський князь не став, а тим паче не став убивцею власної, досі коханої дитини. Тож голові роду не залишалося нічого іншого, окрім як разом із непокірною донькою піти на берег лісового озера й викликати дух Водяної Черепахи, щоб той розв’язав їхню принципову суперечку. Якщо мудра черепаха визнає княжну правою, то після розмови з нею наодинці, далеко від берегів, повернеться на берег із живою й неушкодженою ельфійкою. У такому разі князь обіцяв безперешкодно випустити доньку зі своїх володінь і навіть забезпечити надійним ескортом, а також подарунками для чоловіка та онуків. І навіть подумати про свій візит у відповідь до далекої й загадкової держави Урсі. Якщо ж правда виявиться на боці батька, то… черепаха повернеться на берег сама, і питання вирішиться само собою.

Черепаха колосальних розмірів, чий порожній панцир міг би стати домом відразу для кількох ельфійських родин, невдовзі справді припливла з темних глибин. Елаїза, напрочуд прекрасна сьогодні у своїй світлій святковій сукні, безстрашно зійшла на спину водного велета й вирушила з ним до середини великого озера. І хоч як напружував ельфійський князь свої гострі очі, невдовзі вже не міг розрізнити білий силует доньки на тлі чорної води. Тож голові роду Водяної Черепахи залишалося лише замислено стояти на березі з келихом вина в руці, яка тремтіла від хвилювання, і чекати рішення, яке ухвалить безсторонній і мудрий дух-захисник Роду…

Наступної ночі противник так і не з’явився, хоча ми чекали на нього й готувалися та простояли до півночі на мурах із запаленими смолоскипами, мерзнучи на холодному вітрі під дрібним набридливим дощем. Не з’явилися вороги з гірської ущелини й наступного дня, і навіть іще через день, що було вже дещо дивно. При цьому наші дозорні постійно помічали ворожих спостерігачів на Орлиному Оці, тож противник був чудово обізнаний про наші сили й знав, що гарнізон фортеці Алатир-Кала тепер налічує менш як пів сотні захисників.

Не показувалася бійцям і леді Стелла. За всі ці дні я лише кілька разів мигцем бачив прикликану героїню у вікнах другого поверху цитаделі — дівчина з помірною цікавістю спостерігала крізь щілину між розсунутими щільними шторами за тренуваннями мого десятка. Слуги подейкували, що «свята» тяжко переживає прикру військову поразку, але передусім загибель одного з четвірки найближчих лицарів. Сер Кельвін був поруч із прикликаною героїнею від перших днів її появи в новому світі й став для дівчини не просто охоронцем, а наставником, порадником і надійним другом, який розумів леді Стеллу як ніхто інший, знаходив слова розради й підтримки під час невдач і без вагань був готовий віддати за неї життя. Що, власне, зрештою й сталося.

Майже не з’являвся серед людей і комендант фортеці Арес Кучерявий, приділяючи більше часу дорогій гості, ніж власним солдатам і слугам. Але коли я поцікавився в бувалого ветерана Альвара Удачливого, чи не міг між «святою» та комендантом виникнути взаємний романтичний інтерес, який пояснював таке їхнє спільне усамітнення, мій колишній командир лише скривив невдоволену пику й заперечно похитав головою.

— Виключено! Сам король Альфонс П’ятий має до прикликаної героїні ніжні почуття, а наша командирка не настільки дурна, щоб проміняти таку вигідну партію на третього сина зубожілого барона без грошей, дружини й перспектив.

Але оскільки Стелла й комендант Арес самоусунулися від керування солдатами фортеці, а жодних інших начальників наді мною не було, ці два дні перепочинку я витратив на заняття зі своїм десятком. Вакантне місце замість вибулого бійця заповнив сильним і міцним Завзятом Незграбою з розформованого першого загону, причому мені довелося відбиватися від пропозицій інших бійців легкої піхоти, які всі як один також хотіли потрапити саме до мене.

Отримавши нарешті повний карт-бланш на керування підрозділом, я міг дозволити собі експериментувати й перевіряти різні ідеї. Ми відпрацьовували злагодженість і роботу списами, метання дротиків та сутичку «стінка на стінку» з десятком Альвара Удачливого. Пробували протистояти натиску солдатів важкої піхоти, які охоче долучалися до наших тренувань, шикування «черепахою» для захисту від обстрілу лучників і ще багато чого. Тренувалися до сьомого поту від раннього ранку до заходу сонця, але ніхто з бійців не нарікав. І наприкінці другого дня тренувань я нарешті почав бачити зародки тієї дисципліни й злагодженості, яких хотів досягти від своїх бійців. Ще не досвідчені ветерани, але вже й не той нашвидкуруч зібраний набрід, яким було моє військо в далекому тренувальному таборі.

При цьому я випробував на тренуваннях і ідею, яка спала мені на думку в справжньому бою, — проникнення невеликих спритних бійців упритул до стіни ворожих щитів. Не те щоб тактика зовсім не працювала, але з невеликими круглими щитами списників, такими як у нас, що не закривали огляду, ці сміливці «гинули» майже відразу, фактично нічого не встигнувши зробити. Вочевидь, така тактика призначалася для інших умов, тож я не засмутився й просто взяв це до уваги.

Крім тренувань на майданчику внутрішнього двору фортеці, ми готувалися й відбивати штурм. Я особисто перевірив запаси дротиків, стріл, каміння та смоляних смолоскипів на мурах, а також указав кожному «своєму» бійцеві його місце на мурах і сторожових вежах. І навіть разом з Альваром Удачливим та групою списників, які охороняли нас на випадок раптового нападу, увечері другого дня вийшов за ворота, щоб оглянути наші укріплення ззовні й спробувати уявити себе на місці противників.

Як не крути, але іншого шляху, крім гірської ущелини, до фортеці Алатир-Кала не було. Скелі з обох боків були стрімкими й складними для подолання, тож не те що пронести важкий вантаж або проїхати вершнику, а навіть пішому без нічого пройти там було непросто. Так, існувала якась стежка на Орлине Око, якою користувалися ворожі розвідники, але наші противники зовсім не були ідіотами, тож я навіть не став повторно намагатися влаштувати на цій гірській стежці засідку — ми радше втратили б і без того нечисленних людей, ніж щось здобули.

І оскільки нерівна гірська місцевість у самій ущелині унеможливлювала доставку нею важкої облогової техніки на кшталт катапульт, великих пересувних таранів, требушетів або облогових веж, я бачив лише два способи проникнути до нашої фортеці. Або досить довгі, щонайменше семиметрові драбини, за допомогою яких ворог міг спробувати видертися на мури. Або надзвичайно товсті й зміцнені металевими смугами, але все-таки дерев’яні ворота, які ворог міг спробувати проламати переносним тараном чи просто, маючи досить часу, прорубати сокирами.

І якщо перешкодити ворогові принести драбини ми ніяк не могли й хіба що могли заготовити довгі жердини, якими захисники відштовхуватимуть драбини від мурів, то не дозволити зламати ворота фортеці ми цілком могли, і саме цим питанням я й запропонував Альварові Удачливому зайнятися. Глибокий рів, викопаний перед воротами, серйозно ускладнить нападникам завдання й не дозволить піднести таран. А якщо ще й заздалегідь накидати в рів достатньо соломи та просочити її олією, а під час штурму кинути вниз смолоскип, то вогняний вал надійно відгородить нас від ворогів і водночас спалить усіх ворожих солдатів, які через необережність вирішать спуститися до цього рову.

Після такої пропозиції бувалий ветеран підозріло поглянув на мене й поставив очевидне запитання: звідки в мене такі знання у військовій справі й чи точно я простий сільський риболов? Сам він ніколи навіть не чув про требушети, а облогові вежі бачив лише раз у позаминулу війну, тож зовсім не очікував, що зеленому новобранцеві про таке відомо. Ех, знову «палюся» як герой з іншого світу. Довелося знову брехати про «батькові розповіді», добре хоч співрозмовник ніяк не міг перевірити ці відомості.

— Цікавий у тебе був батько, Альваре. І лісовим розбійником устиг побути, і в серйозній королівській армії послужити. Може, років п’ятнадцять тому я навіть зустрічав його під час облоги Брами Безодні, де застосовували облогові вежі.

— То що? — я поспішив якнайшвидше змінити слизьку тему. — Будемо питати дозволу в прикликаної героїні викопати рів перед воротами?

— Та навіщо святу зайвий раз турбувати? — відверто злякався ветеран, схоже, пригадавши свою попередню розмову з навіженою дівчиною, яка мало не залишила його без голови. — Їй, здається, байдуже, що ми робимо. Як і комендантові. Тож ми з тобою тепер тут найстарші за званням і самі маємо право вирішувати такі питання. І нам варто поспішити з приготуваннями! — Альвар Удачливий указав на щось за моєю спиною.

Я різко обернувся й не відразу зрозумів, що має на увазі десятник. А потім побачив, як над горами підіймається місяць. Незвично малий і якогось дивного помаранчевого кольору, ось тільки до сьогоднішнього вечора я взагалі жодного разу не бачив місяця в цьому світі й навіть припускав, що його тут просто немає.

— Мара зійшла, — прокоментував Альвар Удачливий і склав пальцями захисний знак, який, як я вже знав, у цьому світі мав відвести біду. — Тепер прокляте нічне світило сорок днів безперервно висітиме на небосхилі. Час чаклунів і некромантів, у цей період їхня мерзотна магія набуває найбільшої сили. І особливо вони сильні першої ночі, коли Мара щойно з’явилася на небі. А я все гадав, чому ворог зволікає з нападом! Мабуть, надто багато наших бійців полягло в минулому бою, і ворожим магам бракувало сил підняти всіх мерців. Але сьогодні це станеться, мертве військо повстане й піде на штурм фортеці Алатир-Кала. На нас чекає дуже важка ніч, Довгий!

— Вони йду-у-уть!!! — несамовитий крик чергового бійця з правої вежі біля воріт лише на кілька митей випередив звук сигнального ріжка його напарника з височенної дозорної вежі.

— Почалося… — похмуро промовив Альвар Удачливий, швидко доївши рештки пізньої вечері, надягнув шолом і вийшов з обіднього шатра у двір шикувати свій неповний десяток легкої піхоти.

Я теж не став відмовлятися від вечері, тим паче що лише сів за стіл. Мертве військо з’явилося в межах прямої видимості, а це приблизно метрів шістсот від воріт фортеці. Отже, хвилин п’ять у мене було, щоб трохи втамувати голод після насиченого тренуваннями й фізичною працею дня. Так, я чудово знаю, що перед бійкою наповнювати шлунок не рекомендується, ось тільки й битися натщесерце — дуже сумнівне задоволення, тим паче що відбиття атаки могло затягнутися до ранку, а то й довше.

До того ж кухар сьогодні не пошкодував припасів для бійців, які готувалися до бою, і в щедрих за обсягом порціях овочевої юшки з крупою навіть траплялися шматки вареного м’яса. Конячка дівчини-паладина хоча й вибралася з хмари отруйного газу й самостійно докульгала до фортеці, але наслідків отруєння не пережила. Два дні тварина лежала пластом і відмовлялася від їжі, а сьогодні раптом забилася в судомах і здохла. Для мене було дивно, що господиня навіть не вийшла у двір попрощатися зі своєю вірною їздовою твариною. Чи то серце прикликаної героїні зачерствіло, і такі «дрібниці» дівчину зовсім не хвилювали. Чи, навпаки, молода командирка була надто емоційною й, знаючи про цю свою слабкість, боялася потоками сліз упустити авторитет серед бійців.

А ось смерть кобили захисники фортеці сприйняли як добрий знак. Більшість хлопців тут були селянами й чудово розуміли, що цінному м’ясу ніхто не дозволить пропасти, тож наступні кілька днів наш звичайний армійський раціон збільшиться. Власне, так і сталося — коня швидко розібрали, шкуру повісили сушитися під навісом, а шматки м’яса віднесли на перший поверх цитаделі, де розташовувалася спільна кухня. Я трохи втамував голод і теж вийшов у двір, із задоволенням виявивши, що мій підрозділ уже самостійно вишикувався й чекає на накази командира.

— Альваре, мерці йдуть, як ти й казав, — повідомив Арон, безуспішно намагаючись стримати тремтіння в голосі. Решта бійців дружно закивали, підтверджуючи слова товариша по службі.

Власне, напад нежиті несподіванкою не став, бо вітер з боку ущелини вже хвилин сорок доносив до нас дедалі сильніший сморід розкладання. Тому й земляні роботи за межами фортеці сьогодні завершилися в рекордний термін — солдати чудово розуміли, що до них уже рухається ходяча смерть, тож мотики й лопати в звичних до важкої праці руках лише миготіли, розбиваючи й відкидаючи складний скелястий ґрунт. Я теж не ухилявся й працював нарівні з усіма, і тепер обидві мої долоні пекли через мозолі, натерті шорстким необтесаним держаком лопати. Скнара-лікар на таку дрібницю дефіцитного лікувального зілля не виділив, та й мені самому було шкода витрачати свої скромні запаси зілля, тож я просто обмотав кисті рук чистими ганчірками й у такому вигляді збирався битися.

Бачачи, що бійці чекають на реакцію командира на звістку про початок атаки, і бажаючи підняти дух стривожених солдатів, я задоволено всміхнувся й потер руки.

— Що ж, нехай ідуть, бо ми вже зачекалися! Третю добу чекаємо нападу, ночами чергуємо на мурах і нормально не висипаємося. Зовсім наш ворог совість утратив, так запізнюватися!

Бійці заусміхалися, пролунали навіть поодинокі смішки — якщо командир знаходить час на їжу й жарти, отже, все не так уже й погано! Захисники зовсім перестали тривожитися за результат битви, коли на ґанку цитаделі в супроводі трьох лицарів з’явилася леді Стелла в розкішних сріблястих обладунках. Що не кажи, а авторитет прикликаної героїні залишився на висоті, попри недавній розгром нашої армії. До того ж боротьба з нежиттю та демонами, наскільки я розумів цей світ, належала до прямих обов’язків усіх паладинів, тож відстоятися осторонь цього разу наша командирка не могла й мусила допомогти.

І відразу ж, щойно оглянувши нечисленне військо, яке вишикувалося у дворі, дівчисько почало віддавати накази, зовсім не зважаючи на те, що ми вже давно без неї розподілили позиції на мурах і сторожових вежах.

— Альваре Удачливий, на правий фланг! Відповідаєш за мур від воріт до дозорної вежі! Альваре Довгий, на лівий фланг. Головою відповідаєш за свою ділянку! Лучники — в обидві вежі біля воріт! Туди ж слуги й бійці Ареса. Важка піхота, з вас — тримати ворота. Я ж із трьома лицарями займу місток над воротами.

Загалом досить розумний розподіл сил, хоча нас з Альваром Удачливим прикликана героїня все-таки поміняла місцями порівняно з позиціями, до яких ми готувалися два дні. Та й десяток бійців важкої піхоти, на мій особистий погляд, приніс би більше користі на мурах, кидаючи у ворога заготовлене важке каміння й не дозволяючи приставити облогові драбини, ніж прохолоджувався внизу в очікуванні, чи проб’є противник ворота.

Але сперечатися з розпорядженнями «святої» я все-таки не наважився й, побажавши бійцям удачі, наказав набрати якомога більше смоляних смолоскипів із заготовленої у дворі в’язки, запалити по одному від мого й іти на мури. Ні, стояти зі смолоскипами темної ночі й не лише не бачити далі власного носа, а ще й являти собою чудові мішені для ворожих лучників ми, звісно, не збиралися. Просто ще кілька днів тому ми з Альваром Удачливим з’ясували, що вночі з муру вкрай погано видно, що відбувається внизу, тож противника потрібно було підсвітити.

За хвилину бійці розподілилися по всьому муру фортеці й зайняли позиції. Сморід тут, нагорі, стояв уже зовсім нестерпний, тож я навіть прикрив нижню частину обличчя пов’язкою, щоб хоч трохи захиститися від нього. Багато бійців слідом за мною повторили ті самі приготування. Дихати стало трохи легше, ось тільки, як і раніше, нічого не було видно. І як дозорні зуміли щось розгледіти вдалині в такій темряві? А може, вони орієнтувалися на звук? Брязкіт металу й шарудливі кроки з боку ущелини я теж чув цілком виразно.

— Кидаємо смолоскипи! — наказав я, коли внизу біля муру мені привидівся якийсь рух.

Вниз дружно полетіли вогні, розсипом багать на землі підсвітивши околиці. З іншого флангу оборони десяток Альвара Удачливого теж повторив наші дії, закидавши далеко вперед запалені смолоскипи. Там, праворуч, вороги відразу потрапили в зону світла. Багато, не менше пів сотні. Причому, наскільки я зміг розгледіти в цьому непевному коливкому світлі, деякі постаті заходили до фортеці надто праворуч і просто падали в глибоку розколину, природну перешкоду, яка відгороджувала фортецю Алатир-Кала від гряди скель далі за Орлине Око.

За ці дні я добре роздивився ту розколину, що простягалася від самих мурів фортеці кудись у безмежну далечінь. Прямовисні стіни, якими не видертися без серйозного альпіністського спорядження. Глибина спочатку метрів п’ятнадцять, але далі ще більше збільшувалася, тож вибратися з розколини істотам, які туди впали, було майже неможливо, якщо вони не вбивалися ще під час падіння. Утім, за кілька секунд мені стало не до розглядання чужих зон відповідальності, бо й на моєму лівому фланзі також з’явилися похмурі хиткі постаті, які вийшли з темряви. Вони то волочили ноги й ледве рухалися, то несподівано кидалися вперед неприродним ривком, але після кількох швидких кроків знову майже зупинялися.

Я з цікавістю роздивився незвичайного противника. Справжні зомбі, наче у фільмах жахів. Причому наші ж колишні солдати, багато хто навіть зберіг щити з емблемами синього дракона королівства Брена. Майже всі мерці виявилися без очей — ворони встигли попирувати на місці битви, коли отруйні клуби розсіялися. До того ж на шкірі багатьох мерців уже були помітні сліди розкладання, що не дивно після трьох минулих літніх днів. І справді, як я відразу помітив, зомбі рухалися несподіваними ривками, наче отримували від когось накази й відразу зупинялися після їх виконання. Некромантові важко керувати такою кількістю нежиті, і він ледве утримує контроль над своїм мертвим військом? Цікаво, цікаво! Знайти б цього ляльковода й швидше усунути, після чого мертве військо повністю втратить організованість і розбредеться хто куди!

Отже, проти нас сто сімдесят ожилих зомбі, озброєних холодною зброєю й таких, що пруть напролом, зовсім не боячись загинути вдруге. Я вже хотів повідомити солдатам, що тут, на мурах, ми перебуваємо в безпеці, але помітив серед безлічі зомбі солдатів-лучників, а потім і групу, яка несла довгу облогову драбину. Чорт, просто відсидітися на мурах нам не дадуть…

Наші нечисленні лучники з обох веж біля воріт дали залп, потім майже відразу ще один, але лише даремно витратили стріли, бо навіть із простромленими головами зомбі продовжували крокувати вперед. Камінь, який влучив в одного з мерців, збив його з ніг, але вже за кілька секунд неживий боєць знову підвівся й рушив далі наче нічого й не сталося.

— І як же нам їх убивати, Альваре? — звернувся до мене Герундій — найстарший боєць мого десятка, той самий дід, якого бійці витягли з отруйної хмари.

До речі, він єдиний з усіх солдатів фортеці виявився освіченим і навіть колись у молодості допомагав купцеві в торговій крамниці вести облікову книгу. Дід був дуже вдячний усім нам за порятунок і навіть пообіцяв навчати грамоти всіх охочих, і я єдиний із бійців виявив зацікавлення. Щоправда, часу провести хоча б одне заняття поки що не було, постійно заважали якісь невідкладні справи. Але я все-таки сподівався, що після цього бою, якщо ми з Герундієм обоє виживемо, час на навчання нарешті з’явиться й я поступово закрию цю прикру прогалину у своїй освіті.

Відповісти на запитання старого я не встиг, бо по моєму шолому з металевим брязкотом ковзнула стріла, на кілька секунд оглушивши мене. Я різко присів, подолавши темряву в очах і запаморочення. І дуже вчасно, бо над моєю головою просвистіли ще дві стріли. Точні які попалися мерці! А ще вони, схоже, спеціально цілилися в десятника серед безлічі інших цілей. Я сховався за кам’яний «зуб» на фортечному мурі й наказав бійцям бути обережними та не надто висовуватися з амбразур, бо мертвим лучникам навіть цілковита темрява довкола й відсутність очей зовсім не заважали вести прицільний вогонь.

— Трясця! Так би ви стріляли, коли живими були! — за десять кроків від мене вилаявся хитрий Арон, якому стріла розірвала ліве вухо й тепер була потрібна допомога, щоб зупинити рясну кровотечу. — Тоді б ми минулий бій не програли й не сиділи б тут на мурах, зображаючи мішені!

Утім, невдовзі нам стало не до розмов, бо на фортечний мур між кам’яними зубцями зі стукотом опустився верх драбини — мерці пішли на штурм. Я особисто схопив заготовлену на мурі спеціально для такого випадку довгу жердину, яка залишилася від розібраних і тепер «зайвих» наметів для розміщення бійців, підчепив півметровий кінець, що виступав над муром, і з силою відштовхнув його, перекинувши драбину. На жаль, це був лише тимчасовий захід, бо вже за хвилину драбина з’явилася знову, і її знову довелося скидати. До речі, незручно виявилося робити це просто жердиною, і по-доброму на її кінці треба було закріпити рогатину або хоча б прибити поперечну перекладину.

— Облиш, Альваре, нехай вилізуть на мур! — владний жіночий голос пролунав за моєю спиною, коли я вже вп’яте чи вшосте збирався відкинути драбину, яка знову й знову з’являлася.

Я обернувся. На фортечному мурі на моїй ділянці оборони стояла прикликана героїня Стелла з палаючим мечем у руках. Я шанобливо вклонився й відійшов убік, давши дівчині-паладину можливість робити свою роботу. Ух, як же красиво! У першого зомбі, який з’явився нагорі драбини, голова відділилася від тулуба, причому я навіть не побачив помаху меча, настільки швидко спрацювало дівчисько. Але найголовніше — і голова, і тіло спалахнули жарким полум’ям, буквально за лічені секунди перетворившись на попіл. Ось як працює магічний меч прикликаної героїні!

Та сама доля спіткала й другого зомбі, який спробував піднятися драбиною, а потім і третього. Четвертий трохи затримався, але теж за хвилину був простромлений мечем дівчини-паладина, загорівся й обернувся на порох. Після чого вже сама Стелла раптом похитнулася, захрипіла й навіть підняла забрало шолома, щоб віддихатися у своєму глухому обладунку. Лицарі, які підбігли, підтримали дівчину, що ледь не втрачала свідомість, один простягнув «святій» еліксир відновлення сил. П’ятого зомбі, який саме з’явився на драбині, я зустрів ударом чобота в голову, від чого той не втримався й упав, заразом збивши наступного, що ліз за ним.

— Хлопці, не стійте стовпами, допомагайте! — я вказав бійцям легкої піхоти, які підбігли, на драбину й запропонував затягнути її нагору на мур, щоб позбавити нашого противника цього облогового знаряддя.

Сказано — зроблено, і ми всією юрбою затягли драбину нагору. Одного зомбі, який причепився до неї, простромили безліччю списів, обеззброїли й спробували спалити смолоскипами, але де там! Його плоть лише шипіла, чорніла від вогню, але ніяк не хотіла займатися. Героїня, яка підійшла, простромила мертве тіло своїм мечем, що знову спалахнув чарівним полум’ям, і потвора нарешті обернулася на попіл. Ось тільки й самій Стеллі знову знадобилася підтримка її охоронців — схоже, уміння паладинів вимагали дуже багато енергії.

— Їм кінця-краю не видно… — ледь не плачучи, поскаржилася «свята» трьом своїм помічникам, зовсім не звертаючи уваги на простих солдатів, які зібралися довкола неї. — А в мене сили вже закінчуються, хоча бій щойно почався!

— Пані, ви надто довго тримаєте палаючий меч активованим, — відповів із поклоном один із трійці зовні однакових лицарів. — Відразу після атаки чарівне полум’я треба гасити, щоб берегти сили.

Тут я не стримався й прокоментував те, що відбувалося.

— Бити зомбі по одному надто довго й витратно. Треба знайти й убити того некроманта, який контролює всю цю нежить.

— Не верзи дурниць, Альваре! Знай своє місце й не лізь зі своїми недоречними порадами, коли сам нічого в цьому не тямиш! — несподівано різко огризнулася дівчина, і я поспішив схилитися в низькому поклоні, щоб роздратування «святої» не обрушилося на мене.

Прикликана героїня помовчала, із украй невдоволеним виразом обличчя спостерігаючи за неотесаним сільським хлопцем, який насмілився давати їй поради, але потім усе-таки заспокоїлася й навіть зійшла до відповіді.

— Жоден некромант не здатен безпосередньо контролювати півтори сотні мерців, якщо тільки він не Архімаг. Але Архімагів у Королівстві Трьох Братів немає, це відомо цілком точно. Тож або магів у ворога кілька. Або зомбі керують не безпосередньо, а через сильну нежить-посередника, яку й контролює сам некромант. Я відчуваю цю сильну нежить поблизу й саме на неї полюю. Не стане цього посередника, і всі численні зомбі знову перетворяться на безмозку масу, яка жадає лише крові й кидається на першу живу істоту, що опиниться поблизу.

О як! Я вибачився за своє невігластво й недоречні поради, і інцидент було остаточно вичерпано. Леді Стелла разом зі своєю похмурою охороною попрямувала назад до фортечних воріт, біля яких спостерігалася підозріла активність ворога, що зібрався великим натовпом біля викопаного лише сьогодні рову. Я ж наказав бійцям знову запалити смолоскипи й оновити вогні біля мурів, бо попередні вже почали догоряти.

Настало тимчасове затишшя. Подальших спроб прориву на моїй ділянці противник не робив і нових облогових драбин не підносив, тож нам із бійцями якийсь час було зовсім нічого робити. На правому фланзі Альвар Удачливий теж успішно відбився, причому навіть без допомоги прикликаної героїні, тож після перших хвилин активності в битві за фортецю настала пауза. Мертві лучники розстріляли весь запас стріл і тепер безглуздо бродили вздовж мурів. Інші зомбі юрмилися на краю розколини й біля викопаного рову, але нічого не робили й у підготовлену для них глибоку яму чомусь не падали.

Вочевидь, до цього їх треба було підштовхнути, показавши цікаву приманку. І тому я, ризикуючи знову викликати невдоволення «святої», залишив свою ділянку муру й попрямував на місток над воротами між двома сторожовими вежами, де тепер перебувала прикликана героїня.

— Пані, дозвольте слово мовити, — попросив я, опустившись на одне коліно — неправильний жест пошани, але іншого я не знав, та й леді Стелла до таких моїх «витівок», схоже, уже звикла.

— Це знову ти, Альваре Довгий… — невдоволено промовила прикликана героїня, але потім усе-таки дозволила висловитися.

— Пані, ворог явно щось замислює й на щось чекає. Можливо, вони чекають на інструменти, щоб засипати яму перед воротами, а потім притягти таран. Або, може, несуть горщики з отруйною сумішшю, якими почнуть нас закидати. У будь-якому разі цим планам треба перешкодити, прибравши цю сотенну юрбу зомбі, яка зібралася перед нашими воротами.

— І як же, на твою думку, це можна зробити? — справді зацікавилася дівчина.

— Треба показати цій голодній юрбі мерців приманку, за якою вони підуть. Можна трохи прочинити ворота й подражнити їх. Або можна спустити з цього містка людину, обв’язану поперек тулуба мотузкою. Якщо що, я навіть готовий стати цією приманкою. Ви лише встигніть підняти мене вище, коли голодні зомбі на мене кинуться. А коли ці мерці попадуть у яму, підпалюйте складені внизу просочені олією солому й гілки, і нехай уся ця нечисть горить ясним полум’ям!

Леді Стелла замислилася над моїми словами й навіть озирнулася на своїх супутників, очікуючи поради.

— Можна спробувати, — глухо промовив крізь шолом один із лицарів, що й визначило відповідь дівчини.

— Гаразд, Альваре. Для початку прочинимо ворота. Але якщо нежить на це не клюне, будь готовий стати приманкою!

На щастя для мене, перший план спрацював! Щойно стулку важких воріт прочинили на лікоть, як мерці, що скупчилися на протилежному боці ями, дружно рушили вперед, масово падаючи в підготовлену для них пастку. Мабуть, зомбі виявилося навіть забагато, тож останні вже просто не поміщалися у викопаному рові й ішли по головах попередніх. Захисники відразу зачинили ворота, важезний засувний брус опустили, а в яму, наповнену ворушкою нежиттю, один із трьох лицарів запустив вогняну кулю, прочитавши витягнутий із сумки магічний сувій.

І як же добре все загорілося! Запах паленої плоті навіть перебив сморід розкладання, яким до цього, здавалося, просякли самі мури фортеці й навколишні скелі. П’ять хвилин — і кількість наших ворогів скоротилася щонайменше утричі. Причому у вогняну пастку безглуздо йшли нові й нові зомбі, і здавалося, перемога буде повною. Але раптом мерці, які залишилися, зупинилися, явно отримавши нечутний для нас наказ, дружно розвернулися й почали відходити. Перемога? Ворог відступає?

Але тут леді Стелла всіх нас здивувала, несамовито заверещавши «ось він!!!» і вказуючи рукою кудись у темряву. Ніхто не встиг відреагувати, як дівчина просто з містка, із семиметрової висоти, стрибнула вниз через палаючий рів, причому меч у руці прикликаної героїні ще в повітрі спалахнув полум’ям. Як дівчина-паладин не розбилася після падіння з такої висоти, та ще й у важких латних обладунках, не знаю. Але леді Стелла приземлилася вдало й відразу, зовсім не зважаючи на зомбі, які снували довкола, побігла кудись у темряву. Невдовзі лише вогняний меч позначав місцеперебування прикликаної героїні, яка явно за кимось гналася й швидко віддалялася від фортеці.

Троє її охоронців спочатку розгубилися й безглуздо заметалися на містку, постійно поглядаючи вниз. Але повторювати безрозсудний стрибок господині все-таки не стали й навперебій почали волати щосили, щоб їм швидше відчинили ворота фортеці. На це пішла майже хвилина, бо охоронцям воріт знову довелося знімати всі засуви й прибирати встановлені підпори, а за цей час навіть вогник меча святої вже перестав бути видимим із фортеці. Недоумство й відвага, притаманні паладинам?

Рятувати героїню, яка безрозсудно кинулася сама проти цілої армії, крім трійці її вірних охоронців побіг фактично весь десяток важкої піхоти й навіть багато слуг. Поривалися бігти й мої підлеглі, але ми з комендантом фортеці Аресом їх зупинили, бо нежить назовні знову пожвавилася — підозрюю, ворожий некромант побачив можливість змінити перебіг невдалого бою й почав розвертати мертве військо назад до фортеці.

Ворота ми тримали трохи прочиненими, щоб будь-якої миті захлопнути їх перед мерцями або ворожою армією списників, якщо та несподівано з’явиться. Минуло кілька млосних хвилин, і дружний полегшений видих пролунав на мурах, коли вдалині в ущелині знову з’явився вогонь палаючого меча. Леді Стелла поверталася з тріумфом, ще здалеку демонструючи відрубану голову сера Кельвіна — четвертого свого охоронця, який загинув у попередньому бою. Саме цього мертвого лицаря, як незабаром з’ясувалося, підняв ворожий некромант, і він керував численною армією нежиті, пересуваючись удалині від битви на мертвому скакуні. І саме його так вистежувала дівчина-паладин, яка не проґавила можливості наздогнати свою ціль, коли мертвий лицар необережно наблизився до фортеці.

Бійці дружно раділи цій великій перемозі, прославляли прикликану героїню й висловлювали надію, що більше такої численної армії нежиті під мурами фортеці ми не побачимо, тож тримати оборону стане простіше.

І лише я мовчав, осторонь від усіх скрушно хитаючи головою. Із понад двох десятків людей, які побігли рятувати невідомо куди спонтанно помчалу «святу», до фортеці повернулися лише троє лицарів і четверо солдатів важкої піхоти. Однією з тих, хто повернувся, була Вар’я, при цьому донька коваля була мертвотно-блідою, стискала зуби від болю й незграбно намагалася лівою рукою перев’язати праве передпліччя, роздерте до м’яса незліченними укусами зомбі. Тож захисників у фортеці Алатир-Кала після «вдалого полювання» леді Стелли залишилося в півтора раза менше, ніж було до битви, — лише два повні десятки.

Зізнатися, така динаміка пригнічувала й навіть лякала. За три дні боїв під командуванням навіженої героїні від початкової армії королівства Брена у двісті сорок бійців залишилася лише десята частина. І щось мені підказувало, що на цьому наші неприємності ще не закінчилися. У противника ж, крім уже побаченої нами сотні навчених списників і пів сотні зомбі, які вціліли, незабаром з’явиться викликане підкріплення. І скільки ми тоді протримаємося за такого катастрофічного співвідношення сил? Ще одну атаку відіб’ємо чи дві? У можливість перемоги я вже зовсім не вірив. Не з такою навіженою командиркою, яка навіть із перемоги в бою здатна зробити поразку.

Помирати за чуже для мене королівство страх як не хотілося. Тож саме час було серйозно замислитися, чи хочу я й далі залишатися тут, у приреченій фортеці, чи все-таки настав час накивати п’ятами, поки не стало надто пізно?

— Це і є прикликані герої? — Імператор Валентайн Сі-Анорі з балкона височенної палацової вежі з відвертим скепсисом розглядав трьох відвідувачів, які чекали у внутрішньому дворику.

І хоча радник Амір Сі-Лорі з найглибшим поклоном підтвердив це, правитель Імперії Сходу все-таки сумнівно похитав головою, прикрашеною гривою вогненно-рудого волосся. Прикликаних героїв Імператорові-дракону доводилося бачити за своє довге життя, причому чимало, і всі вони разюче відрізнялися від похмурого й затурканого місцевого населення, яке боялося зайвий раз підняти голову в присутності знаті. Гордий профіль, упевнений погляд, хитрий або жадібний блиск в очах, але головне — відчуття власної переваги над усіма іншими, що йшло від героїв.

Чого вартий хоча б той герой-драконоборець, який не встиг з’явитися в новому світі, а вже кинув Імператорові-дракону виклик! Поєдинок тоді зі зрозумілих причин не відбувся, бо це була б страта, а не дуель, і за велінням Імператора його відклали на сто років, доки прикликаний герой набере сили. Шкода, що того сміливця вже за седмицю заколов стилетом уві сні агент Теократії, який пробрався до тренувального табору. Не те щоб навіть за сто років герой міг зрівнятися силою з Валентайном Сі-Анорі, але все-таки були в ньому й хоробрість, і частка безрозсудства, і внутрішній стрижень, які відрізняли його від звичайних людей.

Або та зовсім юна дівчина, прикликана п’ять років тому в королівстві Брена. Як же її звали… А! Стелла! Мала, у якої навіть жіночі дні ще жодного разу не починалися, але вже настільки впевнена у власній винятковості й непогрішності, що наважилася сперечатися з ним — самим Імператором! Присутні під час тієї розмови слуги ледь не непритомніли від страху, але Валентайна така поведінка прикликаної героїні анітрохи не розсердила, а навіть, навпаки, розсмішила. Подумаєш, отримала вона благословення бога війни Дракера під час перенесення у світ Елати разом із вражаючими вміннями мечниці та жрецькою магією паладинів. Багато сильних бійців досягають цього роками наполегливих тренувань і не вважають чимось надзвичайним, але скільки ж пафосу було в тій малій!

Але там хоча б кумедно було, тут же — двоє зовсім непримітних чоловіків. Ні рельєфної мускулатури, ні стійкої магічної аури, ні хоча б зовнішності, що запам’ятовується. Похмурі нудні сірості. Побачиш таких — і відразу забудеш. Причому один із двох був майже старим, судячи із сивини у волоссі та залисини на маківці. Такий помре швидше, ніж устигне навчитися чогось путнього. Другий же досить молодий, ще й двадцяти років немає, і міг би бути перспективним. Але дурний вираз його фізіономії, не спотвореної гримасою інтелекту, а також руки, що тремтіли від хвилювання та страху… Тьху, а не герой!

А ось третя в їхній групі — симпатична молоденька дівчина, яка стояла окремо від хлопців і мала виразну ауру магині, — Імператора все-таки зацікавила.

— Хто вона? Розкажи все, що зумів з’ясувати.

Секретар знову вклонився, витяг із принесеної теки аркуш паперу й почав швидко зачитувати.

— Усі відомості отримано від її знайомих, бо розпитати саму дівчину з певних причин не вдалося. Звуть Надія. Вік приблизно дев’ятнадцять-двадцять років. Батьків не залишилося, брат загинув під час нападу ельфів, про інших родичів нічого не написано. Потрапила в полон до ельфів у перший же день появи у світі Елати й була засуджена до смерті за проникнення до Священного Лісу. Але потім її помилували й навіть разом із двома іншими героями запросили на аудієнцію до Безсмертного Короля ельфів. Наскільки вдалося з’ясувати, довговухий правитель вів із прикликаними героями якісь дивні й малозрозумілі розмови про джерела сили та могутності, після яких роздав кожному по свічці й повів до охоронця Священного Лісу — зеленого дракона-патріарха, який мешкав у темній печері під корінням велетенського дерева.

— Безсмертний Король спробував включити прикликаних героїв до свого Роду! — миттєво здогадався Імператор, який чув про подібні церемонії представлення новачків духам-захисникам. — Будь-який Рід посилюється, коли до його лав вливаються нові члени. Новачки ж, своєю чергою, отримують благословення духа-захисника разом із якимись унікальними вміннями, тож це взаємовигідна угода. Ось тільки ніколи не чув, щоб духи ельфійських Родів коли-небудь приймали людей. Це ж суперечить усім усталеним традиціям! Дуже цікаво, чи вдалося зрештою Безсмертному Королю таке провернути, чи дух зеленого дракона все-таки відкинув чужинців?

Секретар промовчав, та й риторичне запитання правителя не вимагало відповіді. Амір Сі-Лорі лише після паузи доповнив опис тим, що в дівчини, яка зацікавила Імператора, підтверджено магічний талант у лікарському ремеслі, а також не викликають жодних сумнівів здібності до магії світла, решта ж її навичок поки що під питанням.

— Отже, потенційно ця Надія — вправна лікарка світла. Що ж, корисна для Імперії героїня, і її навички необхідно розвивати. Ось тільки мене бентежить рожеве волосся цієї дівчини. Такий колір зовсім нехарактерний для людей, чи я чогось не знаю?

— Справді нехарактерний, Владико. І наскільки я встиг з’ясувати, у тому світі, звідки прикликали героїв, рожевого волосся в людей також не буває. Красуня перефарбувала волосся, але після перенесення у світ Елати цей колір закріпився назавжди й став справжнім. Тож ця дівчина у своєму роді унікальна.

— Кумедно… І личко в неї миловидне… — Імператор на хвилину замислився, а потім поставив зовсім несподіване запитання, скільки здатні прожити прикликані герої.

Секретар невизначено знизав плечима, а потім обережно відповів, що тривалість життя прикликаних героїв, схоже, залежить від сили, якої вони набудуть. Хтось не доживає і до ста років, якщо зовсім не займається власним розвитком. Інші ж, хто активно бере участь у битвах, дослідженні небезпечних територій світу Елати або наукових пошуках, живуть у кілька разів довше. А голова Теократії, який відзначився у війні проти Короля Демонів, теж, по суті, людина й прикликаний герой, живе вже сімсот років і, дуже схоже, взагалі ніколи не збирається старіти та дряхліти.

— Ну це вже перебір, — весело розсміявся Валентайн, — за сімсот років постійного розвитку героїня настільки посилиться, що навіть мене зможе посунути з трону! Та й дружина за стільки років спільного життя набридне правителеві настільки, що йому самому вже захочеться її придушити… Утім, до цього поки що дуже далеко, і рішення я не ухвалив. Хоча дівчисько мене зацікавило, не приховуватиму. Запроси її сюди до мене для приватної розмови наодинці.

— Мій Імператоре, — слуга знову низько вклонився, — ось із розмовою можуть виникнути труднощі. Річ у тім, що Надія не здатна говорити. Ельфійська стріла пробила їй гортань, перерізала трахею й пошкодила голосові зв’язки. І хоча потім ельфи вилікували рану, дівчина змушена весь час тримати комір сукні піднятим, щоб приховувати непривабливий шрам на шиї, який залишився після поранення.

— Навіть так? — Імператор замислено забарабанив пальцями по поруччю й знову почав міркувати вголос. — Шрам досвідчені лікарі можуть прибрати, це зовсім нескладно. Але голосові зв’язки відновлювати їй не потрібно, і навіть не кажіть прикликаній героїні про таку можливість. Може, згодом вона сама знайде спосіб вилікуватися. Хоча те, що дівчина мовчить, навіть добре — це своєрідна її родзинка. Направ Надію навчатися до столичної Академії Магії на факультет фармацевтики та лікарської справи. Сьогодні перший день осені, новий навчальний рік, тож дівчина якраз устигла вчасно. Поговори з ректором від мого імені, оплати навчання й простеж, щоб прикликана героїня ні в чому не мала потреби.

Секретар уклонився, але потім усе-таки ризикнув заперечити своєму господареві.

— Владико, але чи розвиватиметься дівчина, якщо опиниться в настільки комфортних і розслаблюючих умовах? Прикликаним героям потрібні труднощі й небезпеки, лише тоді їхні навички зростають і посилюються.

Валентайн Сі-Анорі перевів погляд чорних очей із вертикальними зіницями з трійці, яка стояла у внутрішньому дворику палацу, на свого слугу. Помовчав кілька секунд, а потім усміхнувся й навіть схвально ляснув секретаря по плечу, від чого той аж присів і почав розтирати забите місце.

— А ось тепер ти діло кажеш, хлопче! Саме так і вчинимо! Ніхто в Академії Магії не повинен знати, що в них навчається прикликана з іншого світу героїня. Саму Надію теж попередь, що вона жива лише доти, доки ніхто не розкрив її таємниці. Це заради її ж власного блага й безпеки! У всій Академії Магії хіба що лише ректор буде в курсі, але я сам особисто з ним поговорю й проінструктую. Для всіх інших вона — безрідна німа сирота, яка з жалю та через дивний колір волосся отримала місце серед учнів. Жодних поблажок, нехай усього досягає сама! А ще кількох інших учнів треба підмовити, або краще навіть заплатити їм, щоб вони постійно знущалися з німої однокурсниці й перетворили її життя на безперервний кошмар. Влаштуємо прикликаній героїні ідеальні умови для зростання!

Секретар підтвердив, що все зрозумів і зробить усе якнайкраще. Після чого поцікавився в Імператора, як учинити з двома іншими героями.

— Вони нецікаві й розчарували мене. Мені ліньки з ними возитися, тож відправ їх назад королю Ларнеї. Він так жадав отримати героїв з іншого світу, тож нехай сам із ними й возиться! Тренує їх, оберігає від убивць, шукає рідкісні алхімічні зілля й демонічні ядра для їх посилення. А в супровідному посланні напиши, що я вельми задоволений тим, що король Ларнеї виконав дану дракону обіцянку, тож два герої з іншого світу — моя йому імператорська нагорода!

Наступні кілька днів фортецю Алатир-Кала можна було брати голими руками, і дуже добре, що наш противник про це не знав. М’ясо здохлої кобили, отруєне невідомою отрутою, як дуже швидко з’ясувалося, було непридатним для харчування солдатів, і з тяжким розладом шлунка, сильним жаром та нездужанням злягли майже всі до одного. Єдиний наш армійський лікар, сам звалений такою самою недугою, валявся на лежанці в санітарному наметі, голосно стогнав і нічим не міг допомогти іншим стражденним. Хвороба оминула хіба що «святу», трійцю її охоронців і коменданта фортеці — шляхетні пани харчувалися окремо від простих солдатів, і м’ясо сумнівної якості до їхнього раціону не входило.

Але навіть дівчина-паладин, яка зазвичай витала десь у хмарах і погано розуміла проблеми своїх підлеглих, помітила загальне кепське самопочуття солдатів, що перебували у фортеці. Погодилася на мою пропозицію знову поставити численні намети у внутрішньому дворі, щоб імітувати прибуття до захисників великого підкріплення. І виставляти вечорами в сутінках, коли ворожі спостерігачі з Орлиного Ока вже не могли розпізнати обман, на мури фортеці численні манекени в обладунках піхоти королівства Брена, зі щитами та списами.

Але головне, вперше за довгий час прикликана героїня прислухалася до моїх слів і відправила одного зі своїх лицарів до короля Альфонса П’ятого з проханням направити до Алатир-Кали додаткових солдатів. Також у листі «свята» просила надіслати хоча б одного мага, який мав талант до стихії вогню. І нормального лікаря, а не того наявного в нас шарлатана, який навіть сам себе не може вилікувати від найпростіших недуг. Лицар у темних латах забрав останнього коня, що залишався у фортеці, й помчав на північ, пообіцявши пані повернутися за два-три дні.

Про необхідність тямущого лікаря дівчині-паладину повідомив я, але насправді це було прохання, а радше навіть благання, пораненої доньки коваля. Покусане голодними зомбі плече Вар’ї розпухло, почорніло й виглядало дедалі гірше з кожною годиною. Права рука дівчини вже майже не слухалася, пальці розпухли й не згиналися. Гірше того, запалення вже перекинулося з руки на шию та груди. Ні, перетворитися від укусів на зомбі моя знайома з поселення не боялася, але у світі, де про антибіотики навіть не чули, будь-яке запалення, а тим паче таке серйозне, загрожувало людині смертю.

— Намагалася допомогти в бою Оренові, — гірко всміхалася Вар’я, попри біль намагаючись усміхатися. — Він не зміг підняти зброю на свого брата-близнюка, який перетворився на зомбі, й намагався з ним розмовляти, а Арен замість слів учепився братові зубами в горло. Боялася зачепити друга й намагалася відтягти мерця, хоча треба було відразу молотом знести йому голову. Дурепа! У результаті й Орена не врятувала, і сама постраждала. Але нічого, я сильна й упораюся з пораненням. І ще стану сотником, ось побачиш! Богиня Живиця допоможе!

Пальцями здорової лівої руки сільська дівчина судомно, до побілілих кісточок, постійно стискала оберіг богині, що висів у неї на шиї. Я говорив подрузі слова підбадьорення й запевняв, що все з нею буде добре, хоча ми обоє з Вар’єю чудово знали, що все це неправда й її рана смертельна. Армійський лікар, лише мигцем поглянувши на поранену, навіть відмовився її лікувати. Лише зауважив, що якби покусану руку відразу ампутували, то життя дівчині вдалося б урятувати, а тепер уже пізно…

Не можна сказати, що я нічого не робив для порятунку своєї подруги. Робив. І рани їй промивав чистою водою, і пов’язки міняв, і допомагав дійти до вбиральні у дворі, і віддав Вар’ї два лікувальні зілля разом з єдиною наявною протиотрутою. Але всі мої дії не допомагали, і хворій ставало дедалі гірше. Тут справді був потрібен добрий досвідчений лікар, який володів особливою магією. І залишалося сподіватися, що такий лікар справді з’явиться разом із підкріпленням, яке прибуде до фортеці.

Попри кепське самопочуття, захисники фортеці все-таки не сиділи без діла. Особливо другого дня після бою, коли багатьом стало легше. Крім установлення згаданих наметів і манекенів, ми очистили від кісток та сміття «протизомбійний» рів біля воріт. І навіть викопали ще дві глибокі канави трохи далі, покликані зупинити мертве військо ще на підступах до воріт фортеці.

Мою пропозицію додатково влаштувати перешкоду для ворогів у вигляді рядів із сотень загострених кілків, уритих у землю під нахилом, комендант Арес відхилив, бо добути стільки деревини тут, у скелястій безлісій місцевості, здавалося важкоздійсненним завданням. Відчиняти ж північні ворота й посилати бійців по деревину до далекого лісу, через який наше військо проходило дорогою до Алатир-Кали, категорично заборонила леді Стелла, небезпідставно побоюючись, що бійці просто дезертирують.

Чому вороги не нападають? Це питання хвилювало всіх. І частково відповідь було отримано ввечері другого дня, коли відправлена до гірської ущелини група бійців Альвара Удачливого повернулася не з порожніми руками, а привела відразу трьох полонених. Узагалі-то завданням мого тезки було забрати трупи, що залишилися в ущелині після «вдалого полювання» прикликаної героїні. Так, негоже було залишати тіла бійців, коли у ворожому таборі є маг-некромант, і всі твої полеглі союзники незабаром повернуть зброю проти тебе. Але, як з’ясувалося, мерці цікавили й противника. Ось тільки ризикувати досвідченими бійцями й посилати їх до ущелини, якою ще блукали поодинокі зомбі, що втратили контроль, ворожий командир не став. І замість бійців по цінні тіла до гірської ущелини з протилежного боку відправили групу простих селян. Очевидно, добровільно погоджуватися на таку самогубно небезпечну роботу сільські чоловіки не захотіли, а тому на шиї в кожного з трійці був закріплений нашийник підкорення.

Я нарешті на власні очі побачив, як ці нашийники мають працювати за правильного налаштування. Селяни дивилися на світ згаслими очима. Рухалися механічно, наче заводні ляльки. А головне — не виражали жодних емоцій і слухняно виконували все, що їм казали. Сама леді Стелла зацікавилася й вийшла у двір допитати незвичайних полонених, причому дівчина була в ошатній сукні та дорогих прикрасах, і від «святої» відчутно тхнуло вином. Утім, вином несло й від коменданта фортеці Ареса Кучерявого, а хлопець вбрався у парадний одяг із гербами баронського роду — схоже, солдати, які привели полонених, перервали спільну святкову вечерю цієї парочки.

Селяни слухняно відповідали на запитання прикликаної героїні, навіть не намагаючись хитрувати. Так, їх послали до ущелини винести мертві тіла своїх і чужих бійців. Так, маг-некромант оживляє мерців і ставить їх до строю, готуючи армію для нового штурму. Так, побачені нами списники, об яких «розбилося» наше військо, — це професійні солдати з особистої дружини короля Альберта, одного з трьох співправителів чужої держави. Ці списники під час недавнього нічного штурму йшли другою хвилею слідом за зомбі, але зазнали відчутних втрат, коли мерці вийшли з-під контролю й почали кидатися на все, що рухалося. Очевидно, саме цими втратами й пояснювалася дивна пасивність ворога. Утім, у Темному Бастіоні все ще залишалося повно-повнісінько солдатів, причому нещодавно прибуло ціле військо, тож навіть усі намети не помістилися у фортечному дворі й їх ставили за мурами.

Також ці підкорені селяни повідомили надзвичайно цікаву інформацію, що разом із недавнім підкріпленням прибули численні підводи, на яких до Темного Бастіону доставили обтесані довжелезні й важезні колоди, дошки та канати для збирання якихось незрозумілих, але явно дуже великих конструкцій. Усе це тепер частинами в розібраному вигляді ворожі солдати перетягували кудись у гори ближче до нашої фортеці. Туди ж несли й важезні ящики з обкладеними соломою керамічними горщиками, причому ці ящики противник ніс з особливою обережністю. Напрошувалася відповідь, що ворог будує катапульти або требушети десь у скелях неподалік і збирається обстрілювати нашу фортецю. Тому й не посилав бійців на штурм просто зараз, воліючи взяти Алатир-Калу після того, як захисники поляжуть від отрути або чогось іншого, не менш убивчого.

Після допиту леді Стелла здивувала мене, та й, мабуть, усіх інших солдатів, які зібралися у дворі, виявивши несподіване для суворої героїні милосердя й не ставши вбивати полонених. Прикликана героїня гучно оголосила, що не воює з мирним населенням, і наказала відпустити селян на всі чотири боки, попередньо знявши з них нашийники підкорення, щоб ті не вбили чоловіків, коли вони вчасно не повернуться до господарів. Охоронець леді Стелли приніс перстень-ключ, і той… спрацював, відчинивши металеві обручі!!! Зізнатися, я був дуже здивований. То що ж виходить? У всіх таких магічних нашийників підкорення однакові ключі? Цікаво, цікаво…

Звільнені селяни нерішуче переступали з ноги на ногу й не знали, що їм робити. Повернутися до рідних сімей вони, схоже, не могли, але й іти до чужої для них держави також не поспішали. І коли я запропонував їм допомогти нашим поховальним групам виносити з ущелини тіла, але вже добровільно, без магічного примусу, чоловіки почухали потилиці… й погодилися.

Загалом до ночі на ношах з ущелини винесли близько тридцяти тіл — і наших хлопців, і солдатів Королівства Трьох Братів, і навіть якогось покусаного зомбі напівельфа в спорядженні десятника чужої армії. Усіх мерців добре було б спалити на поховальному вогнищі, щоб ворожі некроманти не могли скористатися тілами й підняти з них зомбі, ось тільки виникла проблема з достатньою кількістю дров для такого великого багаття. Тому тимчасово за наказом коменданта фортеці Ареса тіла перенесли до глибокого підвалу під цитаделлю, де в холоді вони зберігалися б значно довше.

Ми саме займалися цією скорботною справою, коли вже фактично в темряві до фортеці Алатир-Кала повернувся лицар, якого посилали до короля. Чомусь один, без війська, магів і лікарів, по яких його відправляли. Нічого пояснювати бійцям, які його зустрічали, лицар не став, лише роздратовано жбурнув повіддя слузі-конюху й із якимось згортком під пахвою попрямував до своєї пані.

Наступного ж дня із самого ранку почався обстріл. Ми не відразу збагнули, що відбувається, тому гуркіт, який невідомо звідки долинув і багаторазово посилився луною, та спалахи полум’я далеко в скелях лише розбудили сплячих солдатів і викликали пересуди дозорних на вежах. Але ворожі коригувальники, які, очевидно, засіли на Орлиному Оці, повідомили обслузі катапульт результати перших залпів, і противник скоригував приціл своїх далекобійних знарядь.

Наступні горщики з вибуховою сумішшю розбилися в ущелині за двісті кроків від мурів Алатир-Кали, а потім узагалі почали вибухати безпосередньо біля воріт. До полудня ж ворог настільки пристрілявся, що снаряди один за одним лягали точно за фортечні мури. Увесь наметовий табір палав жарким полум’ям, горіли господарські споруди, стайня та склад спорядження. Кам’яні будівлі цитаделі й казарми, як і сторожові вежі, вогонь поки що не брав, однак залишалося лише питанням часу, коли запалають їхні дерев’яні дахи або коли противник перейде з вогняних снарядів на отруйні.

Серед захисників були й загиблі, й поранені, й обпечені. Бійці перечікували обстріл, сховавшись на перших поверхах сторожових веж і казарми, і настрій у всіх був, прямо скажемо, занепадницький. Обіцяне підкріплення чомусь запізнювалося, відповісти ворогові ми нічим не могли, і за такого обстрілу наш нечисленний гарнізон міг протриматися зовсім недовго.

У цей час буквально на моїх очах померла Вар’я. Померла тихо, без стогонів і мук, перед цим попросивши мене до останнього міцно тримати її за здорову ліву руку. Рука дівчини була гарячою й пульсувала, а обличчям котилися великі краплі поту. Донька коваля дихала нерівно й із хрипом, а буквально за хвилину до того, як її серце зупинилося, Вар’я розплющила очі, зустрілася зі мною поглядом і ледве чутно промовила:

— Так я й не спіймала птаха удачі… І не стала сотником… Не хочу ставати зомбі… Тільки не так! Живиця не прийме таку… Альваре, сховай моє тіло від них, дуже тебе прошу! А ти сам маєш вижити… Виживи! Віднеси мій браслет матері з батьком… І передай їм… передай… від мене… що я…

Що саме треба передати батькам, Вар’я сказати вже не встигла. Пульс зник, погляд засклянів. Я заплющив дівчині очі, зняв із її руки сплетений із різнокольорових ниток браслет і поклав до своєї сумки. Після чого відніс тіло Вар’ї до підвалу цитаделі, до інших тіл. І сидів там, у крихітній кімнаті смерті, ледь освітленій скіпкою, обхопивши голову руками й подумки прикидаючи, чи витримаємо ми ще один такий самий жахливий день і скільки захисників має залишитися живими, щоб уперта командирка віддала наказ відступати. Думки були тяжкими, на душі — гірко. І тим дивніше було почути поруч радісний знайомий голосок.

— Господарю-ю, як же важко було тебе з-знайти!

Кірена⁈ Я розплющив очі й повернув голову. Справді, поруч зі мною в напівтемряві стояла знайома кікімора в сукні з кори й із кошичком ягід у тоненьких ручках-паличках.

— Як ти тут опинилася?

— Просто прийшла. Ми всі там хвилювалися, куди зник н-наш чоловік-риболов. І домовик Гельмут н-направив м-мене шукати тебе. Господар гаю, мудрий ворон-н, розповів, що тебе повезли у возі, і я пішла до тебе з подарунками від русалок. Я все-таки н-нечисть і господаря відчуваю здалеку, тож просто йшла та йшла до тебе. Три д-дні йшла. Ось! — Кірена дістала кілька загорнутих у широке листя рибин. — Лерея просила тобі передати. Русалка каже, просушилися як с-слід! А ягоди це я сама н-набрала. Тобі в подарунок, господарю-ю!

У мене навіть сльози розчулення виступили на очах. Моя нечисть про мене не забула!!! Я вже хотів відповісти кікіморі, від усього серця подякувавши за турботу, але… завмер із напіввідкритим ротом, бо зовсім поруч за стіною, буквально за метр від мене, пролунали приглушені голоси. Там була ще одна кімната підвального поверху, міцні двері до якої весь час, скільки я пам’ятав, були замкнені. Голоси долинали саме з-за дверей.

— …цей коридор закінчується прихованими дверцятами на самому дні розколини. Підеш нею далі й миль за вісім побачиш осипаний схил. Там можна вибратися нагору, на рівнину, а дорога до форту Берґ проходить зовсім поруч, тож уже завтра до полудня будеш там. Твого слова святої має вистачити, щоб вони направили нам підкріплення.

— Ходімо зі мною, Аресе! Фортеця приречена й довго не протримається. Якщо не цієї ночі, то вже завтра вороги будуть тут, тож жодна допомога вже не встигне. Тебе вб’ють, якщо залишишся!

— Мені не можна йти, кохана! Батько мене вб’є за втрату Алатир-Кали, і спадку мені не бачити як власних вух. А якщо не батько, то король. Йому ж точно не сподобається, що якийсь дрібний дворянчик із прикордоння забрав його кохану.

— Не кажи так, Аресе! Альфонс жодного разу не говорив мені про свої почуття. Лише дарував подарунки й піклувався про мене, але тільки як про зброю, яку треба тримати гострою. Якби король цінував мене й кохав, то надіслав би військо мені на допомогу. А натомість Альфонс передав лише плащ-невидимку й лист із наказом якнайшвидше покинути приречену фортецю. Тож ходімо разом!

— Стелло, кохана, я дуже хотів би піти з тобою, але… так не можна! Моє місце тут. І я триматиму фортецю стільки, скільки зможу, щоб дати тобі піти.

Я сидів ні живий ні мертвий, чудово розуміючи, що почув те, чого не мав чути за жодних обставин. Якщо мене зараз виявлять, я точно труп! Серце гучно калатало в грудях від хвилювання та страху. Лише б вони пройшли повз! Але сьогодні був винятково невдалий день. Старі двері, які я вважав міцно замкненими, беззвучно відчинилися, і яскраве світло ліхтаря, який «свята» несла в руці, осяяло кімнату з мертвими тілами. А також мене самого, який притиснувся до стіни й тримав біля грудей плетений кошик із ягодами…

Слідом за дівчиною-паладином до кімнати смерті увійшов молодий комендант фортеці, а потім і вся трійця охоронців «святої». Появі останніх я особливо здивувався, бо не очікував, що леді Стелла може вести крамольну розмову зі своїм коханцем у присутності приставлених до неї королем лицарів. То що ж виходить? Вони вже зовсім не королеві віддані, а своїй новій господині? Хай там як, ті, хто увійшов, відразу мене помітили.

— Що ти тут робиш, Альваре? — від несподіванки прикликана героїня здригнулася й поклала долоню на руків’я меча.

Я вказав на загорнуте в похідний плащ тіло мертвої Вар’ї й постарався відповідати спокійним тоном, хоча серце в цю мить у мене ледь не вистрибувало з грудей від хвилювання.

— Відніс загиблу подругу до інших полеглих захисників фортеці, після чого скорбів і молився.

«Свята» оглянула ряди мерців, потім поглянула на мене, надовго затримавши погляд на кошику в моїх руках, і поставила найважливіше запитання.

— Чув нашу з Аресом розмову?

Я чудово розумів, що героїня вже вирішила мою долю й залишати можливого свідка компрометуючої розмови леді Стелла в будь-якому разі не збирається, хоч би що я їй відповів. Проте брехати й викручуватися не став, відповівши гранично чесно.

— Так, пані. Останні кілька фраз я мимоволі почув.

— Ну і як гадаєш, хто з нас двох з Аресом має рацію? — промовляючи це, прикликана героїня витягла меч із піхов, і клинок відразу по всій довжині спалахнув яскравим вогнем. Судячи з усього, жити мені залишалося кілька секунд.

Страшно було як ніколи в житті. Але ще сильніше за страх мене палили досада й злість на самого себе. За те, що я — по суті такий самий прикликаний герой, як і ця жахлива «свята», — настільки безпорадний і нічого не можу зробити для власного порятунку. Ні втекти, ні тим паче перемогти в бою таких неймовірно сильних противників я не міг. Залишалося лише померти з гордо піднятою головою.

— Ви обоє неправі! — я з викликом поглянув дівчині-паладину просто в очі. — Ви зневірилися й не бачите іншої можливості, окрім як ганебно втекти або загинути. А тим часом фортецю Алатир-Кала ще можна врятувати!

— Поясни свої слова, — промовила «свята» після тривалої паузи й опустила руку з мечем, уже занесену для удару.

Схоже, мою негайну страту вдалося ненадовго відкласти. Я шумно видихнув і почав дуже швидко говорити, намагаючись устигнути донести свої ідеї до налаштованих украй скептично співрозмовників. Я говорив про те, що ворота міцні, мури високі, і навіть невеликим гарнізоном, який залишився, штурм Алатир-Кали можна відбити, а небезпеку становлять хіба що катапульти, які безперервно обстрілюють нашу фортецю. Не стане їх — і ситуація знову стане контрольованою, а фортецю можна буде втримувати ще багато днів, аж до підходу підкріплення до захисників.

А тим часом знищити катапульти не так уже й складно. Розташовані вони тут поблизу на скелях, і до них з ущелини напевно веде добре помітна стежка, протоптана десятками й сотнями ніг. А найважливіше, що там же біля знарядь перебувають і снаряди з вибуховою сумішшю. Розбити один глиняний горщик із вибухівкою — і здетонують усі інші ящики, що спричинить вибух такої потужності, який знищить і катапульти, і всю їхню обслугу. Після цього у ворожому таборі почнеться повний хаос, і жодного штурму найближчими днями можна буде не боятися, тож леді Стелла встигне з’їздити до найближчого союзного форту Берґ і привести звідти підкріплення.

Я чудово розумів, що остаточно випав з образу неписьменного сільського риболова, який у принципі не може знати таких термінів, як «вибухівка», «хаос», «детонація» чи «потужність». Але інакше в цій ситуації було не можна, а так я хоча б зумів зацікавити слухачів і вони мене принаймні не вбивали. Нарешті мою емоційну промову прокоментував один із трьох охоронців прикликаної героїні.

— Це завдання для смертника, дорога в один кінець. Бо під час вибуху посланий на завдання боєць теж неминуче загине.

— Зовсім ні! — гаряче заперечив я. — Горщик із вибуховою сумішшю можна кинути з-за укриття, а самому сховатися й пережити вибух. Або розбити каменем здалеку. Або зробити ґніт. Так, у будь-якому разі буде небезпечно, але шанс уціліти напевно все-таки залишиться. І я навіть сам готовий ризикнути, бо це однаково краще, ніж сидіти тут у фортеці й чекати, коли такий самий снаряд прилетить тобі просто на голову.

Про те, що це однозначно краще, ніж бути зарізаним навіженою героїнею, яка напідпитку виявилася охочою до чоловіків і дозволила зайві вільності молодому аристократові, які тепер змушена приховувати, усуваючи свідків, я говорити не став. Але всі присутні, гадаю, й так усе чудово зрозуміли. Стелла довго мовчала, розмірковуючи. Нарешті палаючий меч у її руці згас.

— Припустімо, ти мене зацікавив. Ось тільки як ти збираєшся проникнути до ворожого табору? Там же напевно повно охорони!

— У тому уривку розмови, який я почув, ішлося про якийсь плащ-невидимку, який король надіслав прикликаній героїні. У такому можна буде непомітно пройти повз будь-яку охорону. І після виконання завдання так само непомітно для противника повернутися до фортеці Алатир-Кала.

Після цих моїх слів леді Стелла думала значно довше — мабуть, магічна річ була дуже цінною, і розлучатися з подарунком короля навіть на короткий час прикликана героїня не хотіла. І після кількох хвилин напружених роздумів замість оголошення рішення дівчина-паладин несподівано запитала про кошик ягід у моїх руках.

— Знайома кікімора принесла подарунок від себе й русалок. До служби в армії я все-таки був риболовом, жив на природі далеко від інших людей і постійно стикався з усілякою нечистю. Ось і потоваришував із деякими річковими та болотяними мешканцями.

Син барона недовірливо хмикнув і поглянув на леді Стеллу, очікуючи спростування моїх слів, але дівчина відповіла інше.

— Хай як дивно, Альвар Довгий не бреше, і це справді подарунок від кікімори. Я навіть відчуваю присутність цієї дрібної нечисті просто тут, у кімнаті. Утім, для людей кікімора не небезпечна, тож нехай живе. Гаразд, бійцю, ти отримаєш магічний плащ для виконання завдання. Але, сам розумієш, річ ця дуже цінна, тож я надягну на тебе й нашийник підкорення. Про всяк випадок, щоб у тебе не виникло думок утекти або перейти на бік ворога. А коли повернешся із завдання, дорогою до форту Берґ поговоримо про твої дивності. Бо здається мені, Альваре Довгий, що ти багато чого недоговорюєш про своє минуле.

— Як вам буде завгодно, пані, — я низько вклонився «святій» у пояс, щоб приховати задоволену посмішку, яка лізла на обличчя.

Чому я зголосився добровольцем на таке самогубне завдання? На думку спадає хіба що така аналогія. У «Трьох мушкетерах» є момент, коли після страти дружини Атос укладає з драгунами парі, у якому зобов’язується разом зі своїми вірними друзями поснідати в бастіоні Сен-Жерве на очах у всієї ворожої армії. І на справедливий докір Портоса, що їх там усіх уб’ють, відповідає: «Нас іще певніше вб’ють, якщо ми туди не підемо». Мою ситуацію точніше й не опишеш!

Перед відходом леді Стелла несподівано ступила до тіла Вар’ї й відкинула тканину, що прикривала обличчя. Довго дивилася на мертву дівчину, яка навіть після смерті стискала оберіг шанованої нею за життя богині Живиці. А потім раптом запалила свій вогняний меч і підпалила тіло, яке несподівано яскраво спалахнуло, буквально на очах перетворюючись на порох.

— Твоя подруга не стане зомбі, хоч би чим закінчилася вся ця історія. Богиня Живиця з радістю прийме її у своїх небесних чертогах, та й бог війни Дракер буде до неї прихильний. А на тебе, Альваре Довгий, я незабаром чекатиму біля південних воріт. І починай уже молитися всім богам і демонам, щоб твоя самогубна місія завершилася успіхом!

— Страш-н-на жін-нка! — прокоментувала ситуацію Кірена, коли за групою дворян зачинилися двері. — Вон-на поз-нначена зн-наком богів, і від н-неї буквальн-но віє смертю. Ця дівчина-лицар навіть сильн-нішою буде за ворон-на, господаря гаю!

Увесь цей час кікімора простояла непоміченою за кілька кроків від мене, тремтячи від страху й, схоже, уже не вірячи, що вціліє. Я ж зацікавився словами нечисті й перевів погляд із поховального вогнища на свою незвичайну подругу.

— Скажи, Кірено, а на мені цього «знака богів» ти не бачиш?

— Н-ні, господарю-ю. Ти звичайн-на людин-на, як і всі. А та дівчина особлив-ва!

— Не дивно, адже вона все-таки прикликана героїня…

Я навіть не знав, сумувати мені чи, навпаки, радіти з того, що жодних унікальних умінь у мене немає й навіть нечисть не бачить у мені прикликаного героя. Бути звичайною людиною, безумовно, спокійніше. Але як же часом мені бракувало «супергеройських» здібностей!

У дворі фортеці я перетнувся з Альваром Удачливим, який вів обпеченого бійця свого десятка до армійського лікаря. Розповів йому про смерть нашої односельчанки Вар’ї, а також про те, що мене знову посилають за ворота проти ночі із самогубним завданням — цього разу змусити замовкнути ворожі катапульти.

— А я ж попереджав тебе, довганю, що не варто вирізнятися з натовпу! — армійський ветеран сьогодні був злий і роздратований, що мене зовсім не дивувало з огляду на вогняний кошмар довкола. — Якщо один раз показав панам свою корисність, то вони вже не злізуть із тебе до самої смерті. Що ж, удачі тобі у твоїй безнадійній справі! — колишній сільський п’яниця поплескав мене по плечу. — Але якщо вижити не вийде, я твій десяток собі заберу. Тобі взагалі дуже пощастило з бійцями — твої краще навчені, та й із дисципліною жодних проблем немає.

Я вже хотів відповісти, що жодним везінням тут і не пахне, а вся річ у здатності десятника знайти правильний підхід до своїх бійців, але охоронці прикликаної героїні, які з’явилися у дворі, поманили мене рукою, тож довелося закінчувати розмову. То це і є описаний у казках плащ-невидимка? Я з певним сумнівом розглядав видану мені чорним похмурим лицарем коротку накидку з капюшоном. Надягнув її поверх шкіряних обладунків, поки що не накидаючи капюшон на голову, і озирнувся. Охоронці леді Стелли, як і раніше, чудово мене бачили.

— Повертайся до світанку, інакше нашийник тебе вб’є, — почав інструктувати мене один із лицарів, перевіряючи кріплення металевого обруча в мене на шиї. — Також обруч негайно вб’є тебе, якщо спробуєш заговорити з ворогами або відійдеш від фортеці далі ніж на десять тисяч кроків. Усе зрозумів? Тоді йди!

Він досить грубо виштовхнув мене у вузьку щілину трохи прочинених воріт, і мені не залишалося нічого іншого, окрім як піти геть. Намагаючись бути схожим на побачених раніше селян у нашийниках підкорення, я крокував механічно й не виражав жодних емоцій, обігнув «протизомбійний» рів біля фортечних воріт і рушив у бік гірської ущелини. Відійшов кроків на п’ятдесят і натягнув капюшон на голову, з цікавістю очікуючи незвичайного результату.

Дивно. Нічого не змінилося. Я, як і раніше, бачив свої руки, ноги й усе інше. Мій магічний плащ не працює? Чи його треба якось активувати — ну там вимовити кодові слова або зробити щось інше, чого мені забули повідомити? Але як же тоді я пройду крізь усю ворожу охорону? Я розвернувся й поспішив назад до фортеці, поки її ворота ще не зачинили.

Зовні за воротами стояли двоє чорних охоронців «святої». Вони вдивлялися вдалечінь, намагаючись щось розгледіти в сутінках, що насувалися, й тихо перемовлялися між собою.

— Як гадаєш, у цього довгого вийде зупинити катапульти?

— Не знаю. Та й яка різниця? Наше завдання — лише забрати плащ і скрутити шию цьому молокососу, який надумав шантажувати господиню. А що далі станеться з фортецею, не наша з тобою справа. Тож чекаємо на повернення цього смертника, а потім ідемо через таємний хід.

— Ну, загалом так, Вальдесе. Ось тільки поясни мені, навіщо нам узагалі спускатися в цю огидну розколину з ходячими мерцями? Якщо на долю фортеці господині начхати, то чому б не вийти просто через північні ворота?

— Дурнем ти був, Ендрю, дурнем і залишився. Якщо спостерігачі з Орлиного Ока помітять відхід святої героїні й зрозуміють, що сильних захисників у фортеці не залишилося, то вороги з ходу захоплять Алатир-Калу. А ми без коней потім не втечемо від кінної погоні й доведеться битися. Воно тобі треба?

Почув я достатньо. А водночас і з’ясував дослідним шляхом, що плащ-невидимка все-таки працює. Тому, не втручаючись у розмову двох відданих псів «святої» й не доводячи їм, що в мене й гадки не було шантажувати їхню господиню, я тихо розвернувся й пішов у бік гірської ущелини.

І що ж мені тепер робити в цій ситуації? До цього після виконання завдання я чесно збирався повернутися до фортеці, нехай там на мене й чекала непроста розмова з прикликаною героїнею, наслідком якої цілком могло стати моє викриття. Але тепер, звісно, це стало неприпустимим варіантом. Та й самі цілі моєї вилазки також різко змінилися. Ворожі катапульти й досі були важливі, але першочерговим завданням стало позбутися рабського обруча в мене на шиї, який будь-якої миті міг мене вбити. Як це зробити? Наприклад, знайшовши ворожого командира, який посилав селян до ущелини в таких нашийниках підкорення. Якщо перстень-ключ леді Стелли підійшов для зняття їхніх нашийників, то й ворожий ключ підійде для зняття мого!

Залишалося лише зрозуміти, де ховається ворожий командир. Припущень було два: або він перебуває в Темному Бастіоні, звідки керує військами, або перемістився ближче до нашої фортеці, де з навколишніх скель керує обстрілом Алатир-Кали. Для початку я вирішив перевірити другий варіант як ближчий.

Осипаний схил праворуч, яким минулого разу ми з малолітнім злодюжкою Вітором Підхватом видерлися нагору й захопили цінного полоненого, я знайшов без особливих труднощів, попри ніч, що насувалася, і туман, який опускався на скелі. Позначену віхами стежку нагорі я також невдовзі відшукав. А потім мені взагалі пощастило — я почув удалині голоси й незабаром помітив чотирьох ворожих солдатів, які з явними труднощами й рясною лайкою тягли окутий металом важезний ящик. Я прилаштувався за ними кроків за п’ятнадцять позаду, з цікавістю дослухаючись до розмов.

Настрій у ворожих солдатів був препаскудний. Причиною цього були й кепське харчування, і сира холодна погода, і зомбі у військовому таборі, які розкладалися на ходу й жахливо смерділи, що разом уже призвело до безлічі захворювань і загрожувало справжньою епідемією в Темному Бастіоні. Не додавав бійцям оптимізму й розлад між командирами, який учора призвів до дуелі між дворянами та каліцтва одного із сотників. Зомбі також не викликали довіри в солдатів, бо будь-якої миті нежить могла вийти з-під контролю й кинутися на живих. Іще ворожі бійці постійно голосили, що «противникові добре, у них є прикликана страхітливо сильна героїня, яка сама варта цілої армії», і, наскільки я зрозумів, зовсім не вірили в можливість військової перемоги над гарнізоном фортеці Алатир-Кала, вважаючи його численним і сильним.

Я йшов за цими солдатами й дивувався, як ворожа армія ще не розпалася за такої кількості проблем і майже нульового бойового духу. І цього ворога ми боялися⁈ Та тут, схоже, бракувало лише досить сильного поштовху, щоб уся їхня військова машина розвалилася під тягарем накопичених проблем. І моя нічна вилазка, якщо завершиться успіхом і призведе до знищення катапульт, цілком могла стати тим самим поштовхом, який розвалить хиткий картковий будиночок армії Королівства Трьох Братів.

Ворожі солдати знали дорогу й, орієнтуючись за віхами та зрозумілими лише їм ознаками, навіть у темряві й тумані впевнено обходили небезпечні тріщини та осипні ділянки. Я якийсь час ішов за ними, доки нарешті не побачив удалині вогні невеликого табору, до якого й попрямував невидимим.

Хмм… Непогано, непогано. Три катапульти, установлені на пласкій рівній ділянці скелі. Чотири намети, один із яких був удвічі вищим і ширшим за інші. Багаття в центрі табору, на якому солдати варили у великому казані щось не надто приємне на запах — здається, шматки здохлого коня, який уже встиг добряче засмердітися. Ну так, ми теж у фортеці через таке проходили й тому знаємо, чим закінчується подібна «вечеря». Тепер усі облогові знаряддя мовчали, бо закінчилися снаряди, але обслуга збиралася повернутися до стрільби після вечері, а поки що лише відкрила принесений ящик і ознайомлювалася з його вмістом.

— Знову ті тонкостінні, які вибухають просто в руках, — прокоментував вусатий сивий солдат, невдоволено хитаючи головою. — Обережніше кладіть їх у чаші, а то буде як уранці.

Що тут сталося вранці, здогадатися було зовсім нескладно за четвертою катапультою, від якої залишилася лише купа обгорілих колод. Я навіть підійшов і роздивився її, як і чотири скорботні свіжі горбки поруч. І не полінувалися ж солдати довбати твердий скелястий ґрунт, щоб поховати своїх товаришів! Нарешті, обійшовши весь невеликий табір, я зазирнув до найбільшого намету, явно призначеного для якогось командира.

Керував тутешнім табором, як з’ясувалося, дуже немолодий бородатий маг, який уже готувався до сну й роздягався, змінюючи темно-фіолетову мантію із золотими зірками на теплу й кумедну нічну сорочку з вишитими на ній яскравими пташками та квітами. Старий акуратно склав одяг і прибрав до скрині, туди ж сховав персні та прикраси. Замкнув скриню ключем на три оберти, а сам ключ на ланцюжку повісив собі на шию. Після чого приставив до спинки ліжка довгу різьблену патерицю, а поряд на підлозі біля ліжка поставив нічну вазу. Я дозволив магові лягти в ліжко й надягнути нічний ковпак, після чого підійшов до столика, на якому старий залишив горіти невелику лампу-нічник.

Нічого схожого на перстень-ключ, що відмикав нашийники підкорення, на невеликому розкладному столику я не виявив. Якщо такий у мага й був, то старий, напевно, поклав його до скрині разом з іншими цінними речами. І що ж мені тепер робити? Чекати, доки маг засне, а потім намагатися обережно зняти з його шиї ланцюжок із ключем від скрині? Очевидно, нічого іншого не залишалося. Але тут, коли я вже збирався терпляче чекати, старий раптом заохав і тихо промовив: «Тьху ти, ліки випити забув!», після чого поліз відмикати скриню.

Я підійшов ближче й разом зі старим магом ознайомився з вмістом скрині. Є! Бінго! Перстень-ключ я впізнав відразу й насилу втримався, щоб не вкрасти його просто на очах у господаря. Але все-таки дочекався, коли старий відвернеться до столика налити води з глечика в склянку, узяв жаданий ключ і разом із ним попрямував до виходу. Може, маг і помітив, як за цілковитого безвітря раптом колихнулися поли намету, але це вже не мало значення. Я відійшов подалі в темряву й нарешті зняв небезпечний нашийник підкорення, який мене дратував.

Першу частину плану успішно виконано! Залишалося тепер лише добряче пошуміти тут, у таборі, щоб спричинити метушню, і я вже навіть придумав, як це можна зробити. Повернувся, зазирнув до інших наметів і в одному з них побачив бородатого чоловіка у формі десятника ворожої армії, який мирно спав і хропів. Саме те, що треба! Я замкнув обруч на його шиї, після чого розбудив розмашистим ляпасом. Каптур плаща-невидимки при цьому зняв, щоб поневолений противник мене бачив.

— Візьми сокиру, — я вказав на інструмент, який стояв біля входу до намету, — вийди назовні й почни один за одним розбивати горщики в ящику біля катапульт. При цьому мовчи й нікого не слухай. Виконуй!

Бородатий вайло слухняно зіскочив із лежанки, схопив мозолястою лапою сокиру, вибрався з намету й рішуче попрямував до ящика з вибуховими снарядами. Йопересете!!! Я не очікував від десятника такої прудкості й запізно збагнув, що сам перебуваю небезпечно близько до ящика зі снарядами.

Як же я дременув!!! Спринтери на стометрівці так не викладаються, як біг я, намагаючись урятувати своє життя! Минуло секунди чотири, може, п’ять, і я віддалився метрів на тридцять, після чого найяскравіший спалах осяяв нічне небо, а самі скелі, здавалося, захиталися. Буквально за пів метра від моєї голови пролетіла важезна колода, лише дивом мене не зачепивши. Вибухової хвилі при цьому, що дивно, чи то взагалі не було, чи то я її чомусь не помітив. Проте на ногах я не втримався й упав, боляче розідравши долоні об гостре каміння, а від гуркоту вибуху на якийсь час оглух. Коли ж більш-менш отямився, підвівся із землі й озирнувся, від ворожого табору не залишилося каменя на камені! Ні катапульт, ні наметів, ні тіл, ні навіть сліду від багаття — усе змело страшенним вибухом!

Поруч зі мною несподівано опинилася Кірена, причому від сукні на кікіморі залишилися лише жалюгідні клапті. Нечисть роззявляла рота й щось говорила, але я далеко не відразу позбувся дзвону у вухах і зміг зрозуміти її запитання.

— Господарю-ю, що це взагалі було⁈ — запитувала моя служниця.

— Це завершальний акорд мого перебування в армії королівства Брена, — відповів я крихітній дівчині, яка із запізненням засоромилася свого пошарпаного вигляду й сором’язливо опустила голову. — Повертатися назад до фортеці Алатир-Кала я не стану, бо не хочу втратити голову через навіжене дівчисько легкої поведінки. Нехай усі вони вважають мене загиблим. А ми з тобою краще разом пошукаємо спосіб спуститися до розколини, звідки виберемося на рівнину й підемо назад до нашого дому!

Рішення піти комусь може здатися дивним, але можливості й далі залишатися в армії королівства Брена я не бачив. І річ тут зовсім не в тяжкому становищі гарнізону фортеці — після здійсненої мною диверсії ситуація якраз мала стабілізуватися, облогу можна було витримувати ще довго й навіть знову перейти в атаку після підходу додаткових сил. Та й друзі за час служби з’явилися в мене в Алатир-Калі, і розлучатися з ними було відверто шкода. Але помирати через те, що мимоволі дізнався про непривабливі справи «святої», яка відплатила королю Брени за всіляку підтримку й тепле ставлення, наставивши йому роги… Ні вже!

Інше питання — чому саме додому, до Сухого Лугу. А з іншого боку, куди ще? Не в лісі ж переховуватися все життя. Шукати бійця-смертника, який загинув на небезпечному завданні, ніхто з армійських командирів не стане, тож влада мною не цікавитиметься. Але без «правильної бірки» на всій території Східної Імперії я знову ставав вигнанцем-нелегалом, а вдома хоча б знав, як отримати потрібний документ. Пройдисвіт-староста після всього, що сталося, побоїться видати мене владі, інакше неминуче розкриється його незаконна діяльність із виготовлення фальшивих бірок. Та й навряд чи Демид вимагатиме непідйомних грошей за «дублікат» або зовсім нові документи на інше ім’я. Сусіди ж по селу знатимуть лише, що солдат повернувся з далекої війни живий-здоровий, а що там відбувалося на кордоні, вони й гадки не матимуть. Та й нормальні люди живуть у Сухому Лузі й мене не видадуть, навіть якщо щось запідозрять. Тож повертаюся додому, знову спілкуватимуся з нечистю й будуватиму торговельну імперію!

Ось тільки блукати вночі незнайомими небезпечними скелями з камінням, що осипалося, і незліченними проваллями під ногами виявилося вкрай невдалою та ризикованою затією. Після того як я ледь не зламав ногу, оступившись на хиткому валуні й спричинивши справжній каменепад, я навіть подумував відкласти пошуки дороги до ранку. Але тут нам із Кіреною пощастило. На здійнятий мною шум звідкись із непримітної щілини вилізла згорблена істота заввишки людині по пояс. Сіра шкіра, босі лапи, лахміття замість одягу, величезні очі. Вона короткозоро мружилася у світлі зірок і зовсім без страху дивилася на людину, аж раптом збагнула, що я її теж бачу. Гоблін це був, кобольд чи, може, хтось іще, але він явно збирався тікати. І поки не зник, я тихим спокійним голосом запитав про безпечний шлях униз, до розколини, пообіцявши розплатитися ягодами та рибою. Гірська нечисть довго кліпала очима, а потім кивнула, погоджуючись на угоду.

— Вимагай клятву, що він тебе не обдурить! — порадила кікімора Кірена, яка сама була нечистю й краще за мене розуміла, як із такими вести справи.

Кобольд, а це справді виявився напівміфічний підземний мешканець, із явною неохотою погодився вимовити слова клятви, тож у мене навіть закралася підозра, що спочатку він хотів мене обдурити й завести до якоїсь пастки. Скрипучий голос я ледве розібрав, але клятву все-таки було виголошено. Після цього кобольд повів мене скелями, потім змусив протискуватися у вузьку темну щілину між валунами, а далі запропонував повзти низьким лазом, який круто спускався вниз. Лізти там було дуже незручно й відверто страшно, адже я розумів, що назад піднятися вже не зможу, а якщо застрягну, то до скону віків ніхто не знайде моїх останків.

Проте нечисть не обдурила, і хвилин за сорок я вже стояв по коліна у воді на дні глибокої розколини, розглядаючи вертикальні прямовисні стіни з обох боків і зоряне небо високо над головою. Я теж виконав свою частину угоди, віддавши кобольдові кошик із ягодами й майже всю принесену Кіреною рибу, після чого покрокував удалину камінням, ідучи за течією невеликої гірської річки. Обіцяний за вісім миль підйом, про який я дізнався з підслуханої розмови, знайшов лише на світанку, коли небо над головою вже почало світлішати. Піднятися слизьким крутим схилом на поверхню теж виявилося непростим випробуванням, і я двічі скочувався вниз, набиваючи синці та садна. Але зрештою все-таки впорався й зовсім без сил вивалився на рівну поверхню, з розчуленням розглядаючи зелену траву, рожеве на сході небо й далекий ліс на обрії. Прощавайте, непривітні скелі на кордоні між двома королівствами, я знову повернувся до звичної місцевості!

Ідея зайти до форту Берґ спонтанно відвідала мене наступного вечора. Перед цим удень я відіспався в курені, спорудженому в лісі осторонь уторованої дороги, а потім пообідав рибою та підсмаженою над багаттям зайчатиною. І хоча при денному світлі моє тіло під час руху все-таки було трохи помітне, як підказала кікімора, але виглядало воно напівпрозорим і з розмитими обрисами й відразу зникало, варто було мені завмерти. Тому лісові звірі та птахи мене не помічали, тож полювання в плащі-невидимці на лісову дичину виявилося настільки легким, що здавалося мені навіть «читерством».

Я зробив імпровізований спис, примотавши мотузкою ніж до обструганої прямої палиці, і менш ніж за годину вполював зайця, якусь схожу на глухаря велику чорно-фіолетову птаху й навіть молодого голкоспина. Зустрів під час полювання й зграю хижаків, схожих на худорлявих смугастих вовків із розкішними шкурами. Довго розмірковував і придивлявся, ходячи довкола, але все-таки не ризикнув зв’язуватися з ними навіть невидимим, бо звірі відчували мою присутність, водили носами й ворушили вухами, намагаючись визначити, де перебуває людина.

Кірена під час мого відпочинку, а потім полювання стояла на чатах, уважно спостерігаючи за дорогою. І за словами кікімори, за весь день нею не пройшов жоден подорожній. Це було дуже дивно. Узагалі-то я припускав, що зі світанком прикликана героїня вирушить до форту Берґ просити підкріплення для фортеці Алатир-Кала, яка перебувала у скрутному становищі. Невже «свята» вирішила, що раз ворожі катапульти замовкли, то й проблем більше немає, а гарнізон упорається наявними силами? Якщо так, вона дуже помилялася. У фортеці залишилися мої друзі, і я не хотів, щоб вони загинули через дурість та самовпевненість командирки. Тому, оскільки леді Стелла не вирушила по допомогу, я вирішив зробити це замість неї.

Про форт Берґ я багато чув останніми днями. Цей форт являв собою невеликий обнесений частоколом острог, який займав вигідне положення в закруті швидкої та широкої річки. Не повноцінна фортеця, якою була та сама Алатир-Кала, але все-таки досить захищене місце, де пошарпані підрозділи королівства могли сховатися від переслідування ворога, поповнити втрати й залікувати рани, а постачальники з обозу — переночувати в безпеці від розбійників. Гарнізон форту був досить невеликим, близько пів сотні бійців, але навіть такої кількості цілком вистачало для порятунку розташованої південніше Алатир-Кали, якщо мені вдасться вмовити їх прийти на допомогу. Я йшов дорогою, зовсім не ховаючись, і навіть заздалегідь почав розмахувати руками, щоб привернути увагу дозорних на сторожових вежах.

— Гонець із фортеці Алатир-Кала! — оголосив я, коли від мене зажадали зупинитися й назватися. — Мені терміново треба до вашого командира!

Напівсонний охоронець, який вийшов із воріт, не поставив жодних запитань і навіть не став мене обшукувати. Лише поглянув мені за спину на дорогу, наче бажаючи переконатися, що я не привів за собою ворожу армію, і вказав на окрему двоповерхову будівлю у дворі. Вартовий біля ґанку теж пропустив мене без найменших запитань, що було вже зовсім дивним з огляду на належну під час війни недовіру до незнайомців. А якби я був ворожим убивцею-асасином, якого послали усунути коменданта стратегічно важливого форту? Хай там як, я вибіг сходами на другий поверх і нерішуче зупинився в заповненій людьми залі армійської їдальні, не знаючи, що робити далі й куди йти.

— Чого с-стоїш? Д-доповідай, із чим прибув, — вивів мене зі ступору немолодий голос із легким заїканням, і я обернувся.

За найближчим столом у товаристві сивоволосого мага в червоній мантії та старої в жрецькому вбранні служительки Живиці вечеряв бувалий ветеран із хвацько закрученими вусами. Обладунки сотника армії королівства Брена сиділи на ньому так природно, наче вусань у них народився. Я підійшов ближче й уже почав представлятися, але сотник мене перебив.

— Та знаю я ч-чудово, хто ти такий. Сам у трен-нувальному таборі розподілив т-тебе до легкої піхоти.

Лише після цих слів я його згадав. Так, точно! Саме цей сотник і перевіряв мене в наметі разом із дивним писарем, тільки тоді він був дуже п’яний і не так помітно заїкався.

— З якими ти звістками, бійцю? — поцікавилася жриця, при цьому свердлячи мене очима й, схоже, щось перевіряючи своєю таємною магією.

Я коротко виклав причину своєї появи. Мовляв, мене послали по підкріплення, бо ситуація на кордоні загрозлива й фортеця Алатир-Кала невдовзі може впасти. Після цих моїх слів зала армійської їдальні, до цього сповнена всіляких звуків, миттєво затихла. Стало навіть чути, як муха б’ється об слюдяне віконце, намагаючись вилетіти надвір.

— Як таке може бути? — відверто не повірив мені сотник. — Вас у фортеці понад двісті людей, а в противника менш як два десятки. До того ж із вами свята Стелла з четвіркою вправних королівських лицарів. Ви ніяк не можете програти!

Розповідати про безглузді розпорядження недосвідченої командирки я не став, не бажаючи налаштовувати проти себе людей, які бачили у «святій» надію королівства. І постарався пояснити тяжку ситуацію, що склалася, інакше.

— Розвідка грубо помилилася, і ворогів виявилося в багато разів більше, — пояснив я, скрушно хитаючи головою. — Насправді ворогів стільки, що всі їхні намети навіть не поміщаються в Темному Бастіоні. До того ж проти нас еліта Королівства Трьох Братів, особиста дружина короля Альберта. А також маги-некроманти, які піднімають усіх убитих солдатів і ставлять до строю. За вісім днів боїв ми зазнали найтяжчих утрат, і з двохсот сорока бійців у строю залишилося лише сімнадцять. Загинув також сер Кельвін — один із четвірки лицарів святої героїні. Його підняв ворожий некромант, і він навіть очолював атаку нежиті на нашу фортецю. Тому мене й послали по допомогу…

— Хто саме послав? — причепилася до моїх слів прискіплива стара. — Маєш листа від святої або перстень із печаткою героїні?

Я вже відкрив рота, судомно намагаючись вигадати якесь виправдання, але тут комендант форту рішуче підвівся з-за столу, оглянув затихлу залу й суворо промовив:

— Так, хлопче, д-давай поговоримо про ситуацію на кордоні без зайвих вух. Ідемо до мого кабінету. Ви двоє, — він указав на мага та жрицю, — теж будете п-присутні.

О, дійшла-таки до них серйозність становища! Зумів-таки я їх розворушити! І тут, коли я вже зрадів і подумки почав готуватися до докладної розмови, пролунав крик солдата, який сидів біля вікна.

— Дивіться, вершники в’їхали у ворота форту! І з ними свята Стелла!

Йопересете… На такий розклад я зовсім не розраховував і тепер стояв, безмовно роззявляючи й закриваючи рота. І навіщо, питається, я вирішив допомогти армії королівства й припхався сюди, коли, на думку прикликаної героїні, фактично був «мерцем»⁈ А тим часом погляди всіх присутніх зосередилися на мені.

— М-мені треба терміново поговорити з п-пані! — вичавив я, сам від хвилювання почавши заїкатися, і побіг до сходів, на ходу надягаючи плащ-невидимку.

Я з розгону проскочив відчинені двері внизу, проминув охоронця й на власні очі побачив леді Стеллу в повному бойовому спорядженні, хіба що без шолома, яка злазила з вугільно-чорного жеребця й недбало кидала повіддя конюхові, що підбіг. Трійця її відданих охоронців теж була поруч, причому всі вони за цей день десь роздобули коней. Мабуть, саме пошуком коней і пояснювалася їхня затримка.

Треба негайно йти! Це я чудово розумів, а тому щодуху кинувся до воріт острогу, поки охоронці ще не встигли їх зачинити. Помітив, що хтось із бійців гарнізону, які перебували у дворі, щось сказав «святій», і та миттєво стрепенулася.

— І який вигляд мав мій гонець?

— Темноволосий і дуже високий, одягнений у форму десятника легкої піхоти.

Леді Стелла змінилася на обличчі, і в її руках наче за помахом чарів з’явився палаючий меч.

— Де він зараз? — поцікавилася героїня голосом, від якого настільки віяло жахом і смертю, що її співрозмовник мимоволі відсахнувся й упав навколішки, закривши голову руками.

Я не розчув відповіді бійця, але наступні слова прикликаної героїні почув чудово.

— Це зрадник, який зарізав коменданта фортеці, доблесного Ареса Кучерявого, а потім відчинив ворота, щоб впустити ворожу армію. Через нього Алатир-Кала впала сьогодні вранці!

Що??? Від хвилювання я навіть перечепився й ледь не впав. Фортеця впала, а ця підла стерва вирішила звинуватити у воєнній поразці саме мене! Та ще й приписала мені вбивство коменданта Ареса, хоча напевно сама ж і прибрала свого коханця, щоб не залишати живим небезпечного свідка! Тим часом дівчина-паладин зажадала негайно зачинити двері їдальні й виставити довкола будівлі щільне оточення. Ворота острогу також замкнути. А ще байдуже де, але знайти мисливських собак, вервофів чи кого завгодно, аби звірі могли йти слідом. Далі я вже не чув, бо вискочив за ворота острогу й припустив щодуху, намагаючись забратися якнайдалі від цього страшного місця, яке ледь не стало смертельною пасткою.

Зупинився я лише кілометрів за вісім-десять, до цього явно оновивши власні рекорди з бігу на довгі дистанції. Зійшов із дороги й іще десь годину йшов швидким кроком, доки не натрапив на невеликий струмок. Там зняв чоботи й побрів униз за течією, лаючи себе за необдумані дії, які спричинили тяжкі наслідки. Хотів допомогти друзям, начебто добра справа, а в результаті потрапив у серйозні неприємності. Усі мої попередні плани летіли котові під хвіст. Якщо раніше я припускав, що більше нікого в королівстві не цікавлю й мені дозволять спокійно жити в глушині, то тепер чітко розумів, що шукатимуть мене всі від малого до великого, особливо якщо про мою «зраду» розтрублять по всьому королівству й за мою голову призначать велику нагороду. Тим важливіше було поспішати до Сухого Лугу, щоб дістатися туди раніше за чутки й королівських вісників. Там зустрітися зі старостою Демидом, погрозами чи обіцянками отримати нову бірку на інше ім’я, після чого покинути королівство Брена, розчинитися в Східній Імперії й назавжди забути про цей кошмар.

Сказати легко, але виконати це виявилося значно складніше. Я не знав карти місцевості, зовсім не орієнтувався в мережі доріг, а також не міг прочитати написи на дорожніх покажчиках, які зрідка мені траплялися. Оце ж ідіот! Доля давала мені шанс навчитися грамоти у фортеці Алатир-Кала й підсунула вчителя, а я за всі ці дні так і не знайшов часу на уроки зі старим Герундієм. І тепер розплачувався за власну дурість, лінь та бажання безкорисливо допомогти ближнім.

Кірена теж нічим не могла мені допомогти, бо не знала дороги додому. Це було дивно, але кікімора справді відчувала лише напрямок на господаря, а не на місця, де народилася й прожила все життя. На моє логічне запитання, як вона збиралася повертатися до домовика Гельмута після того, як вручить мені подарунок, нечисть лише винувато всміхалася й знизувала плечима. У мене склалося цілковите враження, що про повернення кікімора взагалі не думала.

Іноді я запитував дорогу в зустрічних місцевих, але про крихітні села з назвами Сухий Луг, Русалчине Кладовище й Руде Заболоття, через які проїжджав віз «сволот», ніхто з них не чув. Ніхто також не знав, де розташований тренувальний армійський табір. Тож я добряче поблукав королівством Брена й навіть випадково третього дня вийшов до великого міста Плавня. Там точилися бойові дії, й армія короля Альфонса П’ятого стояла табором, утримуючи стратегічну переправу через річку. Я зміг здалеку оглянути табір і приблизно оцінити чисельність основного королівського війська. Близько двох тисяч бійців, із яких триста були вершниками. Насправді не так уже й багато. Раніше я припускав, що королівства тут, у новому для мене світі, воюють значно більшою кількістю солдатів. Але в будь-якому разі я вже навоювався й до нової війни не прагнув, а тому поспішив розвернутися й піти геть.

Загалом, попри певну хаотичність, я все-таки рухався на схід. Цей напрямок указували люди, коли я запитував дорогу до узбережжя й вільного міста Кірея, розташованого біля морської затоки. До тієї затоки впадала річка, на березі якої стояв мій дім, тож і затока, і вільне місто Кірея слугували мені загальними орієнтирами. Звісно, усі співрозмовники бачили на мені військову форму королівства Брена й відразу після відповіді на моє запитання цікавилися ситуацією на війні. І тут уже я не мовчав, а висловлював усе, що накипіло на душі! Леді Стелла вирішила зіпсувати мені репутацію й звинуватити в усіх гріхах? Ну то нехай отримує «відповідь»!

Розповідав я про бездарність прикликаної героїні як полководиці, яка здала ворогові фортецю Алатир-Кала. Про її безпричинну жорстокість, постійне пияцтво, невдячність і підлість. Але головне — про розпусту тієї, кого наш добрий король Альфонс П’ятий вважав взірцем для наслідування та своєю нареченою. Мене слухали, пороззявлявши роти від подиву. Усі ці історії, поза всяким сумнівом, передавалися далі, тож зрештою мали поширитися всім королівством. Я дуже сподівався, що зумію зіпсувати життя прикликаній героїні й погіршити ставлення до неї короля. Напевно, зрештою всі ці ганебні історії дійдуть і до вух самої «святої», змусивши Стеллу серйозно понервувати. Що ж, вона сама винна в їхній появі! Не треба було кривдити чесного бійця, який виконував за неї всю небезпечну роботу!

До знайомих місць я дістався лише ввечері п’ятого дня. Не звертаючи до Сухого Лугу, вирішив спочатку відвідати свій будиночок риболова, щоб заховати речі, які мене компрометували: яскравий рюкзак з іншого світу, мобільник і театральний бінокль. Саме про них, залишених у шухляді комода, я думав усі останні дні. Якщо ці речі з іншого світу знайдуть вороги, які мене розшукують, то відразу визначать у мені прикликаного героя, після чого, крім прислужників «святої», за мною ганятиметься вся Східна Імперія, та ще й Орден Порядку. І чому я відразу після прибуття не спалив їх або не втопив у річці⁈

Ось добре знайома стежка, ось занедбаний садок із фруктовими деревами, зараз за кущами з’явиться моя непоказна хатина. Я вийшов… і нерішуче зупинився, розглядаючи купу почорнілих колод на місці будиночка, спалені господарські споруди й зруйновану сушарню для риби. Навіть старого розсохлого човна, непридатного до використання, хтось не полінувався порубати й підпалити.

— І яка потвора все це зробила??? — мій крик гніву й відчаю прокотився околицями.

Я підійшов ближче й побачив домовика Гельмута, який із цілковито вбитим виглядом порпався в попелі. Від його випраного й полатаного кікіморою одягу залишилися лише брудні пропалені ганчірки, а розкішна борода, якою домовик дуже пишався, обгоріла й не приховувала опіків на обличчі та шиї. На всі мої запитання домовик не відповідав, лише сумно хитав головою й тужливо мугикав.

— Домовик не може жити без дому, — підказала мені кікімора, шморгаючи носом від жалю до свого приятеля. — Гельмут швидко втрачає сили й незабаром узагалі розвіється без сліду.

Навіть так? Домовика було щиро шкода. Попри всю свою відлюдькуватість і потайність, Гельмут усе-таки стежив за порядком і за моєї відсутності командував рештою нечисті. Тут із річки з’явилася молоденька русалка Вінелла, а за хвилину до неї приєдналася й Лерея. Річкові діви й розповіли мені, що тут сталося.

Виявляється, учора приблизно опівдні до мого будиночка риболова прискакала група вершників: лицар у темних обладунках верхи на ставному рудому жеребці, а з ним п’ятеро чи шестеро слуг. Вони оточили будинок і почали кликати Альвара Довгого, а коли ніхто не відповів, спробували ввійти. Відсіч їм дав домовик, а також величезний древень, який охороняв ділянку й навіть зумів стягнути одного зі слуг із сідла та розірвав навпіл своїми сильними кострубатими лапищами.

На жаль, це все, що змогли зробити мої захисники. Древня лицар здолав вогняною магією й порубав дворучним мечем, але оскільки ввійти до будинку так і не зміг через поставлений Гельмутом магічний бар’єр, запустив у вікно вогняну кулю, від чого хата запалала. На цьому погромники не заспокоїлися й зруйнували на березі все, що трапилося їм на очі. Після цього забрали тіло свого товариша й поскакали берегом річки на схід. Усе це русалка Лерея бачила на власні очі, але не ризикнула втручатися, щоб самій не потрапити під гарячу руку страшного лицаря, який володів магією.

Тепер мені все стало зрозуміло. Очевидно, мій дім відвідав хтось зі слуг «святої», причому був він украй розлючений на мене. А оскільки точно знав, де розташований дім Альвара Довгого в цих глухих малозаселених краях, то, отже, уже побував у Сухому Лузі й устиг поговорити з місцевими. Після цього потикатися до села було однозначно небезпечно. З іншого боку, сталося це ще вчора, тож група моїх ворогів напевно вже забралася із села, та й узагалі з цих місць. Крім того, я дав помираючій Вар’ї обіцянку повернути її браслет родині, тож відвідати рідних хороброї дівчини просто був зобов’язаний.

— Гельмуте! — я привернув увагу домовика, який порпався в обгорілих уламках, і показав йому свою широко розстебнуту сумку. — Негоже домовикові залишатися без житла, тож ходімо зі мною! Обіцяю, що знайду тобі новий дім, де ти знову зможеш бути господарем!

Але Гельмут, хоча й зацікавився, усе одно нерішуче стояв і кліпав очима. Лише коли його попросила кікімора, а потім і русалки пообіцяли навідувати його на новому місці, домовик нерішуче підійшов, зазирнув до сумки й, крекчучи, заліз усередину. Кірена на моє запитання, чи залишиться вона тут, у звичних болотах, чи піде зі мною, не вагалася ані секунди й відповіла, що, оскільки я її господар, вона піде за мною. Я попрощався з русалками й, поки не стало зовсім темно, поспішив до сусіднього села.

М-да… Перша зміна, яка відразу впала мені в око в Сухому Лузі, — це повішене на дереві біля дороги тіло старости Демида. Виходить, слуги «святої» таки розкопали історію з моєю фальшивою біркою й покарали винного на свій лад. Пройдисвіта, який відправив мене на війну, анітрохи не було шкода, але все-таки староста був єдиним, хто міг виготовити для мене нову бірку. Виходить, даремно я на це розраховував?

Уже в темряві, щоб ніхто із сусідів по селу цього не побачив, я обережно постукав у вікно будинку коваля. Затримуватися не планував і відразу після розповіді про загибель Вар’ї збирався рушити далі, щоб не накликати біду на добрих людей. Але швидко не вийшло. Хоча я й приніс скорботну звістку, а мешканці чудово знали, що нічний гість перебуває в розшуку, прийняли мене дуже гостинно. Запропонували вечерю, пригостили чаркою самогону, потім іще однією. Я ж розповідав про все, що сталося, і не міг зупинитися.

Від розповіді про віз «сволот» і мрії Вар’ї про блискучу військову кар’єру, військовий табір і розподіл до різних родів військ — до подій останніх днів оборони Алатир-Кали та смерті хороброї дівчини в мене на руках. Я передав різнокольоровий браслет матері, яка сиділа за столом у чорній хустці, і жінка крізь сльози дякувала мені. Навіть не помітив, коли в хаті коваля стало тісно від людей, але, здається, всі сусіди зібралися тут і слухали тяжку, сповнену трагізму розповідь бійця, який повернувся з війни. Докорів до мене не було, а ось брати Вар’ї рвали на собі сорочки від горя й жалкували, що замість них на прокляту війну пішла їхня єдина сестра, якій би ще жити та жити.

Мені пропонували залишитися й оселитися в селі, багато хто був готовий навіть пустити мене до свого дому, але я категорично відмовлявся, бо не бажав накликати біду на сусідів. Усе йшло до того, що я переночую в коваля, а завтра на світанку піду шукати кращого, а головне — спокійнішого життя. Але тут…

Розмови й шум якось різко стихли, світло потьмяніло, люди завмерли, а з усіх звуків залишилося лише налякане поскиглювання домовика в моїй сумці. До хати увійшла жінка. Не молода й не стара, темноволоса й дуже висока, із правильними витонченими рисами обличчя. Поли її довгої фіолетової сукні майже торкалися дощок підлоги, через що здавалося, ніби жінка не йде, а пливе повітрям. Хоча, може, вона справді летіла, а не йшла? Адже напівпрозорих жінок не буває, а вона була саме такою. А найстрашніше — я відразу її впізнав.

Мара, вона ж Морана. Богиня смерті цього світу, на моїй шиї на простій вощеній нитці навіть висів її оберіг. Не звертаючи жодної уваги на всіх інших людей у хаті, богиня смерті наблизилася до мене й простягнула руку. Чомусь відмовити їй було неможливо, і я слухняно простягнув руку у відповідь. Холодні міцні пальці схопили мою кисть, і моє серце зупинилося. Так само мовчки жінка розвернулася й повела мене до виходу з хати. Не було ні страху, ні жалю, ні образи, не залишилося взагалі жодних людських почуттів. Я просто звідкись знав, що хтось дуже сильний, хто ненавидів мене, замовив мою смерть, і тому я помер.

Правитель Західної Імперії, могутній вищий вампір Кельнміїр, перебував у чудовому настрої. Завершувався останній, четвертий день випробування дітей зі списку чистих ліній, а всі дев’ятеро учасників досі залишалися живими! П’ятеро хлопчаків і четверо дівчат віком від шести до семи років, увесь одяг яких складався лише з пов’язок на стегнах, а зброї їм узагалі не видали, продовжували бігти до фінішу й цілком устигали вкластися в обумовлений правилами строк. Не вбив їх ні лютий холод, що панував у пустелі Даре-Морт ночами, ні спопеляюча денна спека, ні цілковита відсутність води всі ці чотири дні. Навіть несподіваний ураган, який учора пронісся пустелею, не скоротив кількості учасників, хоча вітер дув із такою неймовірною силою й ніс стільки великого колючого піску, що міг здирати плоть із кісток.

Ураган не був передбачений правилами випробування, а тому деякі слуги Імператора й батьки дітей пропонували перенести іспит, який став надмірно суворим, на інший час. Але Кельнміїр був непохитний і наполіг на продовженні. І навіть не дав випробовуваним жодних поблажок, хоча юні учасники й утратили один день із чотирьох, провівши його в самостійно споруджених примітивних укриттях, де ховалися від розгулу стихії. І мудрий Імператор мав рацію! Усі випробовувані пережили ураган, а потім продовжили шлях іще швидше, намагаючись надолужити втрачений час. Перша група з трьох дітей уже з’явилася на гребені останньої піщаної дюни, інші відставали від лідерів зовсім ненабагато й також устигали завершити забіг через спекотну й сповнену всіляких небезпек пустелю до опівночі.

«Випробування пустелею Даре-Морт» було традиційним для Західної Імперії й проводилося стільки, скільки існувала сама Імперія, а це щонайменше півтори тисячі років. Спочатку випробування було своєрідним «божим судом» для засуджених до смерті покидьків суспільства. Убивці й пірати, клятвопорушники й ґвалтівники, бунтівники та зрадники замість цілком заслуженої страти на пласі або шибениці отримували по невеликому бурдюку прісної води й примітивному кам’яному або бронзовому ножу. Після чого їх викидали за борт тюремної галери в межах прямої видимості від узбережжя, у море, де водилося чимало всіляких хижих потвор. Усіх злочинців повідомляли, що корабель обігне півострів Даре-Морт і до опівночі сьомого дня чекатиме на північному березі біля примітної, видимої здалеку скелі, а всі, хто встигне до визначеного строку, отримають повну амністію, незалежно від тяжкості скоєних злочинів.

До берега діставалися майже всі, хіба що хтось надто вже прогнівив богів або не вмів плавати. А ось триста миль розпеченої безводної пустелі могли доконати навіть найсильніших і найвитриваліших. Хижі ж потвори, які мешкали в цих місцях, із настанням темряви викопувалися з-під піску й вилазили з усіх щілин у скелях, змушуючи злочинців забути про нічний відпочинок. Голод, спрага, недосипання й смертельна втома… Виживали лише одиниці з багатьох тисяч засуджених злочинців, тож «випробування пустелею» вважалося радше способом довгої та болісної страти, ніж можливістю врятуватися.

Відтоді мало що змінилося, і злочинців, як і раніше, висаджували на безживному узбережжі. Але вже три століття пустеля Даре-Морт кожні два роки ставала також своєрідним полігоном, на якому Імператор Кельнміїр перевіряв своїх дітей та інших прямих нащадків на відповідність високим стандартам чистих ліній. Сам Кельнміїр у дитинстві, як і його сестра-близнючка Ґвіневра, колись були засуджені до «випробування пустелею» за вбивство сусідського хлопчика й випивання його крові. Жерці, які судили голодних дітей, припускали, що сонце неминуче вб’є двох юних вампірят, а тому не хотіли бруднити руки їхньою кров’ю. Але діти не лише вижили в екстремальних умовах, а й показали небачений досі результат, подолавши триста миль смертельно небезпечної пустелі менш ніж за три доби.

Так, сонце справді згубне для вампірів, але лише для нижчих, які мало чим відрізняються від звичайної тупої нежиті. Кельнміїр же із сестрою Ґвіневрою були вищими вампірами, для яких сонячні опіки неприємні й завдають болю, але все це цілком можна витерпіти. Згодом організм вищого вампіра взагалі пристосовується до сонячних променів, особливо якщо привчати себе до них із раннього дитинства, і ясного дня більше не відчуває жодних негативних наслідків. Тож жерці, які судили близнюків, тисячу разів пошкодували про своє милосердя, коли два вищі вампіри не лише вижили, а й зміцніли та стали тією грізною силою, яка кривавою хвилею котилася від королівства до королівства, страчуючи священників і змушуючи простий люд засумніватися в силі богів Елати. Зрештою влада жерців упала на всьому заході материка, церкви було зруйновано або вони стояли порожніми, а «найвеличнішого в історії воїна Кельнміїра» королі заходу визнали своїм новим Імператором.

Ідея використовувати пустелю Даре-Морт для відбраковування слабкого потомства спала Імператорові на думку приблизно через півтора століття правління, коли це питання стояло особливо гостро. Спочатку все було дуже непросто, довелося долати найсильніший опір знаті й навіть відкриті бунти, бо перший час діти чистих ліній справді масово гинули під час «випробування пустелею». Згорали на сонці. Божеволіли від недосипання й утоми. Гинули від зубів і кігтів хижаків. Просто збивалися зі шляху в одноманітній пустелі Даре-Морт і не встигали вчасно до рятівного корабля. Але найкращі виживали й народжували здорових дітей, закріплюючи в довгому ланцюжку нащадків корисні якості. Частка тих, хто впорався із завданням, почала поступово зростати. А коли через роки тих, хто вижив, стало забагато, Імператор посилив вимоги.

Чотири дні, а не сім. Жодної води із собою, бо представник чистої лінії має вміти терпіти спрагу навіть повну седмицю, а не якісь жалюгідні чотири дні. Якщо ж із якихось причин терпіти не виходить, то пустеля зовсім не така безживна, якою здається на перший погляд. Гривасті нічні вовки, великі обережні тушканчики, отруйні змії та величезні нічні комахи снують усюди. Їхні тіла містять необхідну для життя вологу, і шестирічна дитина чистої лінії вже цілком здатна її добути. Лише жодної зброї із собою, інакше втрачається весь сенс випробування, а перевірка на витривалість перетворюється на звичайне полювання. Знову точилося багато суперечок, а деякі радники навіть стверджували, що виконати нові вимоги неможливо. На що всім скептикам Кельнміїр незмінно відповідав, що він і його сестра впоралися з таким випробуванням усього за три дні, причому без води та зброї, які вампірятам добрі люди «забули» видати. І було їм тоді з Ґвіневрою лише по п’ять років.

Частка дітей, які виживали в ускладненому випробуванні, почала поступово зростати, і ось уперше за останнє століття із завданням справлялися взагалі всі. Перша трійка втомлених і виснажених дітей уже добігла до фінішної пристані, після чого відразу ж просто з пірса почала пити солону морську воду. Ні Імператор, ні його слуги переможців не зупиняли, хоча на кораблі було вдосталь і їжі, і нормальної прісної води. Така дрібниця, як морська вода, не могла вбити справжніх представників чистих ліній, а всі троє дітей щойно переконливо довели всім суддям, що по праву є нащадками самого Кельнміїра.

Радник услужливо підказав Імператорові Заходу імена перших, хто впорався з випробуванням.

— Агат Ур-Сторі, вік сім років, четвертий син градоначальника Ормуза й діви чистої лінії Елоїзи Ур-Сторі. Принц Бертран Ур-Лайт, сім років, другий син діви чистої лінії Вероніки Ур-Лайт від правителя королівства Махне. І Кліо Ур-Вайєтт, ваша рідна донька від діви чистої лінії Капітоліни Ур-Вайєтт. Їй лише п’ять років, але як виняток і на особливе прохання матері дівчинку вже в такому віці допустили до випробування.

Так, цю замурзану біляву дівчинку, яка тепер приймала привітання гордої та щасливої матері, Кельнміїр чудово пам’ятав. Ще під час першого випробування на регенерацію, яке проводили серед дітей чистих ліній віком до року, маленька Кліо вразила всіх, із дивовижною легкістю та швидкістю відростивши втрачені кінцівки, а потім спробувавши напасти на Кельнміїра, який підійшов до неї, і впившись зубами йому в руку. Навіть на тлі інших дітей чистих ліній Кліо Ур-Вайєтт вирізнялася видатними здібностями, а тому їй дозволили взяти участь у випробуванні пустелею, з яким п’ятирічна дівчинка чудово впоралася!

Мабуть, ця мала ближче за всіх інших його нащадків наблизилася до ідеалу жінки, яким Імператор вважав свою сестру Ґвіневру. Лише Кліо в п’ятирічному віці була здатна робити те, що показувала його сестра-близнючка. Та й рисами обличчя Кліо Ур-Вайєтт, як і загалом пропорціями тіла, дуже нагадувала правителеві Заходу його сестру в ранньому дитинстві. Колись давно оракул столичного града Ормуз напророкував невтішному правителеві Кельнміїру, що його сестра одного дня в майбутньому відродиться. То, може, це і є нове втілення його сестри? Чи Ґвіневра відродиться в його доньці від Кліо, коли перспективна дівчинка доросте до шістнадцяти років? Або в онуці? У будь-якому разі Кельнміїр відчував, що перебуває на правильному шляху у своїх спробах відродити сестру, а нові покоління чистих ліній дедалі ближче підходять до того недосяжного ідеалу, який закарбувався в пам’яті Імператора.

Але тут… благодушна усмішка миттєво зникла з обличчя безсмертного Кельнміїра, бо у світі Елати щойно сталося щось страшне. Увесь величезний світ здригнувся. Не у фізичному сенсі, жодних землетрусів насправді не сталося, але всі здатні до магії істоти Елати відчули надзвичайно сильне коливання магічного фону. Десь було вимовлено закляття вищого порядку, здатне розворушити навіть зазвичай пасивних богів. Причому відчуття від цього далекого могутнього закляття здалися Кельнміїру до болю знайомими. Таке вже траплялося на його пам’яті й викликало найгірші спогади. Так, точно! Саме це він відчував чотири століття тому, коли втратив свою кохану сестру Ґвіневру.

— Мій Імператоре, що відбувається? — звернувся до Кельнміїра один зі стривожених суддів, який із борту вітрильника за допомогою заклять віддаленого бачення стежив за перебігом випробування дітей. Сильний маг, нехай і звичайна людина, він теж відчув неправильність того, що відбувалося у світі, ось тільки життєвого досвіду смертному чоловікові не вистачило, щоб зрозуміти власні відчуття.

— Хтось прикликав до нашого світу Морану, наказавши богині смерті забрати чиєсь життя, — пояснив Кельнміїр, поспіхом дістаючи численні амулети, активуючи захисні чари й одне за одним запускаючи пошукові закляття. — Вимовлено вище закляття святої магії. І сталося це десь дуже далеко на сході… невдовзі зможу сказати точніше, де саме… Богині смерті замовили зовсім не мене, а когось іншого… Хоча Морана зі мною вже й не впоралася б…

Слова Імператора почули багато хто, і зібраним на палубі натовпом прокотилася хвиля запитань та здивованих коментарів.

— Закляття вищої магії… Не може бути… Невже хтось у Східній Імперії здатен на таке? Хіба що сам безсмертний Імператор-дракон Валентайн Сі-Анорі…

Імператорові Заходу довелося підняти руку, припиняючи пусті балачки й закликаючи до тиші.

— Ні, Валентайн Сі-Анорі цілком точно тут ні до чого. За своєю природою Імператор Сходу — драконід і не володіє святою магією. Тут же явно працювала людина, і коло можливих заклиначів дуже вузьке. На таке могутнє чаклунство здатен хіба що хтось із вищих жерців церкви або дуже сильний прикликаний герой. Хто саме це зробив, ми невдовзі з’ясуємо. Але виникає значно важливіше питання: кого усунули таким жахливим способом?

Радники закивали, дружно погоджуючись, що це питання не менш важливе, ніж особа заклинача. Яка страшна загроза з’явилася в Східній Імперії, якщо для її усунення знадобилася магія такого високого порядку? Саме таким «ультимативним» закляттям сімсот років тому майбутній голова Теократії вигнав Владику Демонів, заплативши за активацію страшного закляття принесенням у жертву всіх своїх друзів із загону героїв. Причому це була добровільна жертва — хоробрі воїни самі запропонували свої життя як плату за приклик Морани. Так, чуже життя можна було забрати лише ціною інших життів, відданих добровільно.

— Ще подібним закляттям убили Опіка, могутнього дракона Хребта Владик, який розоряв території Урсі, — нагадав присутнім один із мудреців, але Кельнміїр знову підняв руку, припиняючи сторонні розмови.

— Головне лише те, що чотири століття тому такою самою святою магією вищого порядку зневірений герой викреслив зі світу Елати мою сестру Ґвіневру, як плату за приклик богині смерті віддавши власне життя. Для мене це особисте питання, бо я вже чотириста років намагаюся розібратися, як саме працює це закляття, куди зникають ті, на кого воно обрушилося, і чи можна з ними якось зв’язатися. Тому надсилайте на схід наших найкращих агентів, не шкодуйте грошей на обіцянки й підкуп, шукайте й копайте! Я хочу знати про цей випадок усе!

Як довго я йшов за богинею смерті, яка міцно тримала мене за руку, не знаю. Час узагалі наче зупинився, а після виходу з будинку коваля навколишнього світу я зовсім не помічав. Не було тривог, не залишилося взагалі жодних думок, у голові й на душі була лише порожнеча. Але якоїсь миті я раптом зрозумів, що ми прийшли, й із цікавістю озирнувся.

Невелика кімната, чи радше робочий кабінет, судячи зі стелажів із книгами вздовж усіх стін, масивного столу й товстезних стосів списаних паперів на ньому. Довговолоса брюнетка з блідою шкірою, яка розвалилася в глибокому шкіряному кріслі біля столу, фарбувала нігті яскравим помаранчевим лаком, але з появою богині смерті перелякано здригнулася й миттєво згребла косметичний набір та невелике дзеркальце до шухляди столу. Морана невдоволено похитала головою й клацнула пальцями, після чого кричущо-червона сукня на її помічниці змінилася на скорботне темне вбрання, а вся косметика з обличчя дівчини зникла, як і нанесений на нігті лак.

— Розберися з ним! — суворо наказала богиня смерті, досить грубо підштовхнувши мене до столу. — Яке неподобство! Мене терміново викликали, заплативши за приклик належну ціну, а тому я прийшла по цього смертного. Але як його забрати, якщо його немає у списку живих⁈ Твоя недоробка, тож виправляй!

Розгнівана Морана різко розвернулася й пішла невідомо як, бо в кімнаті не було жодних дверей. Темноволоса ж дівчина залишилася сидіти в кріслі приголомшена й, схоже, дуже налякана. Будь-хто на її місці злякався б, коли тебе відчитує сама богиня смерті! Я не знав, хто ця молоденька брюнетка, за які провини потрапила сюди й змушена прислуговувати Морані, будь-якої миті очікуючи власної смерті, але мені цю симпатичну дівчину навіть стало трохи шкода.

— Вали все на мене! — запропонував я незнайомці. — Мовляв, незаконно пробрався до світу Елати, чим порушив увесь заведений у вас облік душ. Не пройшов належної реєстрації, не отримав дозволу на проживання в новому світі… або що тут у вас заведено? Ось нехай мене й карають, а ти тут зовсім ні до чого!

Дівчина здивовано поглянула на мене, але потім у самих кутиках її губ з’явилася усмішка.

— Смертний, тебе й так уже покарали, забравши життя. Що з тебе ще взяти? Але все одно дякую за несподівану турботу. А тепер погляньмо, хто ти в нас…

Брюнетка поклала руку з акуратними доглянутими пальчиками на кришталеву кулю перед собою, і всередині прозорої сфери замиготіли якісь незрозумілі різнокольорові вогники. Дівчина кілька секунд вдивлялася в миготливі образи, після чого перевела на мене здивований погляд і вказала на крісло, яке невідомо коли з’явилося навпроти неї.

— З усього виходить, що у своєму світі ти давно зник безвісти. Є у списку народжених, але тебе немає ні у списку померлих, ні у списку живих. Тож сідай і сам розповідай, як опинився у світі Елати.

Я слухняно сів навпроти красуні, скромно поклавши руки на коліна. Приховувати мені було нічого, та й, мабуть, не вийшло б, тож я почав говорити, нічого не приховуючи й розповідаючи про появу на території хворих на голову ельфів, які відразу ж напали та спробували мене вбити.

— Знову ця історія з некоректним масовим прикликом… — роздратовано похитала головою співрозмовниця, підвелася з-за столу й узяла з однієї з книжкових полиць великий фоліант у червоній шкіряній обкладинці. — Там було накручено стільки різної магії й стільки сил втрутилося у приклик, що відстежити вас усіх було просто нереально. Не моя була провина, хоча мені однаково перепало від богині за ту сумбурну історію. Але взагалі-то я припускала, що з усіма прикликаними героями вже розібралася… А! Ось, схоже, ти! — дівчина перестала гортати сторінки книги й кілька разів перевела погляд то на мене, то на рядки тексту. — Тимофій, я правильно розумію? Хоча тут написано, що ти загинув у Лісі Вічного Короля ельфів.

Я мовчки кивнув, із цікавістю чекаючи продовження. Дівчина ж викликала перед собою в повітрі світний екран і пробіглася кінчиками пальців по незрозумілих мерехтливих символах, швидко змінюючи текст.

— Усе, нарешті розібралася, — незнайомка розвіяла екран, поглянула на книгу у своїх руках, задоволено кивнула й поставила фоліант на місце. Після чого перевела погляд своїх пронизливих чорних очей на мене. — То ти в нас, виявляється, Альвар Довгий. Дивно.

— І що тут дивного? — зацікавився я, на що співрозмовниця всміхнулася.

— У мене сказано, що ти розумний. Але якщо ти такий розумний, то як узагалі примудрився так безглуздо підставитися? Пішов же красиво з фортеці Алатир-Кала, для всіх знайомих помер, а при цьому ще й виніс надзвичайно рідкісний плащ-невидимку, яких у всій Елаті лише чотири. Міг далі жити в тиші та спокої. Міг змінити ім’я й стати найкращим злодієм у всій Імперії. Багато чого міг. Але замість цього навіщось поперся до форту Берґ. На що ти взагалі розраховував? Невже не розумів, що після такого неминуче викриєш себе? Навіть якби тебе там не впізнали, однаково залишився б усний опис «гінця», і тебе миттєво вирахували б із твоєю характерною зовнішністю!

Я мовчав, опустивши голову, бо докори працівниці офісу смерті були цілком заслуженими. Захотів урятувати друзів? То треба було вигадати щось розумне, тим паче що й плащ-невидимка в мене для цього був, із яким багато чого ставало можливим. А не лізти так безглуздо до форту, після чого моє спокійне життя закінчилося, а потім і взагалі життя як таке. Брюнетка ж не зупинялася й продовжувала мене відчитувати.

— Далі — більше. Навіщо тобі знадобилося ганьбити честь прикликаної героїні й поширювати про неї чутки?

— Не чутки, а лише правду! — не витримав і спробував виправдатися я, але мого доказу не почули.

— Це неважливо. Ти дуже засмутив і налякав прикликану героїню. Дівчина-паладин добряче зірвалася, якщо навіть пожертвувала десятьма роками власного життя й одним із фанатиків-наближених, щоб прикликати до тебе смерть. Невже тебе не вчили, Тимофію, що дратувати героїв небезпечно, бо вони можуть вийти із себе й у такому стані зробити те, що за звичайних умов їм не під силу⁈

Мене такого ніхто ніколи не вчив, та й нічого про прикликаних героїв до потрапляння у світ Елати я не знав. Хоча міг би, мабуть, і сам здогадатися, що «свята» Стелла просто так образи не пробачить і спробує помститися. Утім, яка вже різниця… Я поглянув на красуню, яка мене відчитувала.

— Вибач, відразу не запитав, але як тебе звати?

Дівчина замовкла на півслові, здивовано поглянула на мене й поцікавилася, навіщо мені взагалі знати її ім’я, коли ми вже майже закінчили розмову й незабаром розлучимося назавжди.

— Рідко зустрінеш таку розумну й водночас настільки красиву дівчину. Важко, мабуть, тут у Морани працювати?

Співрозмовниця остаточно зніяковіла й після невеликої паузи відповіла, що працювати в богині смерті не надто складно, хоча все-таки одноманітно й дуже нудно. А потім несподівано зізналася, що її звуть Мелісента.

— Тільки жодних скорочень на кшталт «Міла» або «Меліса»! — суворо попередила мене красуня. — Меліса ельфійською взагалі означає «дурна як корова», а моє ім’я Мелісента означає «відрада для очей». Погодься, є різниця!

Звідкись іще до її слів я це знав, хоча ельфійської мови ніколи не вчив. Дивно, звісно. Може, так дещо криво проявилися мої «геройські» здібності, належні всім перенесеним до іншого світу людям?

— І давно ти тут працюєш? — продовжив я незвичайну розмову, тим паче що нудьгуюча працівниця офісу смерті явно була не проти побалакати зі мною.

— Усе своє життя, — пролунала дивна відповідь.

— А скажи мені, Мелісенто, ось ти нещодавно згадувала «некоректний масовий приклик». Невже, крім мене, тоді ще хтось урятувався?

Думки мої, як неважко було здогадатися, були про рідну сестру Надію, яку я тоді залишив стікати кров’ю. Мало, звісно, шансів, але раптом…

— Формально ти теж утратив життя, Тимофію, — нагадала мені співрозмовниця, але потім несподівано відповіла на моє запитання. — Так, кілька твоїх знайомих уціліли. Але хто саме й де вони зараз, сказати не можу. Морана ще не дала вказівок, що з тобою робити. Раптом богиня смерті вирішить повернути тебе назад? Тоді ця таємна інформація заважатиме твоєму життю.

Оце новина! Моє серце аж затремтіло від хвилювання. Виявляється, мене ще цілком можуть повернути до світу живих! Багато чого ще хотілося запитати в Мелісенти, але тут у кабінеті несподівано з’явилася Морана, причому на обличчі богині смерті чомусь була золота маска.

— До світу Ерафії викликають, щось там у них сталося. Ти із цим уже розібралася? — богиня смерті кивком указала на мене.

— Так, розібралася. Усі документи про життя вже виправила.

— Ось і чудово. Розподіли його сама, доню, я поспішаю. Усе, скоро буду! — із цими словами жінка у фіолетовій сукні безслідно розчинилася в повітрі.

Я ж сидів у кріслі, намагаючись осмислити приголомшливу інформацію, яка на мене звалилася. Ця молоденька темноволоса дівчина, з якою я так просто й по-панібратському спілкувався, — донька самої богині смерті??? І саме вона тепер вирішуватиме мою долю! Очевидно, подив відбився на моєму обличчі, бо Мелісента з веселою усмішкою запитала:

— Здивований? Чи ти вважав, що моя мати недостатньо красива й жіночна, щоб заслужити на чиєсь кохання та народити дитину?

— Що ти, навіть гадки такої не мав! Просто тепер розгубився, згоряю від сорому й не знаю, як тепер поводитися. Я ж спілкувався з тобою зовсім просто, як із красивою дівчиною, і не здогадувався, хто переді мною!

— А ким я була, на твою думку?

Я невпевнено знизав плечима, а потім відповів про невпокоєну душу загиблої принцеси неземної краси, яка службою в богині смерті спокутує якісь свої давні гріхи.

— Скажеш таке… — Мелісента хихикнула й чомусь зніяковіло почервоніла. — Навіщо душам щось спокутувати? Після смерті починається новий виток життя, і моя мати стежить, щоб це вічне коло ніколи не зупинялося. Я ж допомагаю їй у міру сил. Ой! А що це в тебе в сумці?

Це тяжко зітхнув і заскиглив від страху домовик Гельмут, про якого я, зізнатися, зовсім забув. Я пояснив співрозмовниці, кого протягнув до чертогів смерті, і навіть запропонував показати, але Мелісента відмовилася.

— Мати не дозволяє мені завести тут навіть кошеня, не те що поселити нечисть. Вона взагалі проти присутності будь-якої живої істоти в цьому місці. Хіба що іноді приносить квіти, щоб порадувати мене. І не банальні ромашки-жовтці, а щось справді цікаве й щоразу інше. Але ці квіти завжди зрізані й наче вже не зовсім живі, що не порушує правил цього місця.

— Якщо зустріну квіти, гідні твоєї краси, то обов’язково доставлю їх тобі! — пообіцяв я, і дівчина задоволено заусміхалася.

— Дякую, звісно, тільки як ти виконаєш свою обіцянку? Ти забудеш про мене, щойно покинеш цю кімнату. Та й як ти зумієш потрапити до мене, живі сюди проникнути не можуть! Але щось ми з тобою заговорилися, Альваре Довгий. Тобі час іти. У нагороду за приємну розмову дам тобі право вибору. Є побажання, куди хочеш потрапити? Народитися в родині короля? Чи, може, бажаєш стати безсмертним ельфом?

Знову починати життя нерозумним немовлям і бруднити пелюшки… Я невдоволено скривився, уявивши перспективу ще щонайменше рік ходити під себе. Та й утрачати пам’ять про сестру, батьків, які залишилися в далекому світі, як і про саму Мелісенту, дуже не хотілося.

— Якщо вже ти дала мені право вибору, то чи можна повернутися в цьому самому тілі на те саме місце, звідки твоя мати мене забрала?

Мелісента активувала кришталеву кулю на столі й довго спостерігала за мерехтінням вогників, після чого підвела на мене очі.

— Тіло зберегти можна, як і всі спогади. Але в те саме місце й час повернути не можу. По-перше, час тут плине інакше, і поки ми розмовляємо, у світі Елати минуло вже пів року. По-друге, матері чесно заплатили за те, щоб вона тебе забрала. Ти ж не хочеш виставити богиню смерті шахрайкою? Та й навряд чи тобі варто повертатися до країв, де тебе оголосили зрадником, відразу впізнають, швидко знайдуть і вб’ють. Однак я тебе почула, Альваре Довгий. І, здається, знайшла чудовий для тебе варіант, який дозволить розкритися твоїм здібностям. Залишилися формальності. Наступні десять років ти не можеш з’являтися в королівстві Брена, та й узагалі уникай зустрічей із прикликаною героїнею Стеллою. Вважаю це справедливою умовою. Потім героєві належать три початкові навички й цінний предмет. Утім… свої навички ти вже обрав самостійно, та й плащ-невидимка зійде за рідкісний предмет. Тож у путь! І не забудь про квіти для мене, якщо раптом помиратимеш!

Не було ні спалаху, ні промовляння заклять, нічого незвичайного. Просто кімната з книгами й чорноволоса дівчина раптом зникли, а я виявив себе лежачим на залитому кров’ю холодному кам’яному вівтарі. Довкола валялися туші принесених у жертву тварин, а наді мною схилилася вкрай здивована зелена й ікласта морда шамана-орка…

— Якого біса? — немолодий шаман задер ікласту морду догори й поглянув у похмуре дощове небо, наче вимагаючи пояснень від темних хмар. — Я просив дати підказку, як племені Жовтої Риби жити далі, а не худющу людину! Навіщо він мені? Його м’яса не вистачить, щоб нагодувати всіх голодних навіть один раз!

Орк говорив своєю рідною хрипкою мовою, де було повно глухих і шиплячих звуків. Вона не мала нічого спільного з прийнятою у Східній Імперії, звідки богиня смерті мене висмикнула, проте орка я чомусь чудово розумів. Як і те, що бачить він у мені лише шматок дієтичного м’яса, а не корисну для свого племені особу. Оце я втрапив! Ну дякую, Мелісенто, удружила…

— Стій, стій! — поспішив я втрутитися в те, що відбувалося, і сів на вівтарі, спустивши ноги та гидливо скинувши на землю розкладені на камені тушки дрібних тварин. — Чуєш, зелене опудало в пір’ї, ти до кого взагалі волав?

Орк явно не очікував, що людина його зрозуміє, а тим паче заговорить із ним, і здивовано закліпав очима. Після чого все-таки зізнався, що приносив жертви Хиру, духові-захиснику племені Жовтої Риби. Величезному електричному вугрові, який мешкав у глибокому озері на північ звідси. І в нього ж просив поради.

— Ну ти й бовдур… — здається, я вже придумав, як вести розмову з цим ікластим любителем людського м’яса. — Ти зі своєю кострубатою вимовою щось наплутав у своєму зверненні й замість риби потурбував саму богиню смерті! Якби жертв не було принесено, ти вже помер би в страшних муках. Але дарів вистачило, щоб умилостивити сувору богиню. Морана відповіла на твій приклик і прислала мене розібратися з проблемами твого племені. Тож давай швиденько вводь мене в курс справи. Хто ти? І що тут у вас сталося?

Шаман задумливо почухав п’ятірнею лису макітру, прикриту капюшоном, прикрашеним листям, шматочками деревної кори та яскравим пір’ям, і почав розповідати. Орка звали Дереш, і він був єдиним шаманом у невеликому племені Жовтої Риби, яке налічувало близько пів сотні орків. Причому пів сотні за мірками орків, із їхньою надзвичайною роздробленістю, було цілком достатньо, і плем’я з такою кількістю жителів вважалося б авторитетним і сильним. Ось тільки міцних воїнів після двох поспіль нещодавно програних битв у племені Жовтої Риби залишилося лише п’ятеро, що було критично мало й не вистачало для захисту земель і самого поселення.

Тому, щоб узагалі не згинути, плем’я Жовтої Риби наприкінці осені було змушене покинути обжиті місця біля берега Бездонного озера, у якому й мешкав згаданий раніше Хир, і піти далі на захід. Тут же, на новому місці, не вистачало всього — ні родючої землі для весняного висаджування злаків та овочів, ні звірів для полювання й добування шкур, ні дерев чи каменю для зведення капітальних будівель. Тому плем’я тулилося в похідних шатрах, не надто пристосованих до життя суворої зимової пори, і весь час очікувало нападу сильніших та численніших сусідів. Ті вже не раз посилали розвідників, придивлялися здалеку й облизувалися на жінок та малолітніх дітей, які у війнах між орчими племенами були головним і найбажанішим трофеєм. Їх захоплювали й включали до складу племені, посилюючи його, а дорослих чоловіків та хлопців-підлітків зазвичай убивали.

Тому із середини зими плем’я Жовтої Риби фактично сиділо «на валізах», склавши цінні речі в торби й мішки та будь-якої миті готуючись зірватися з місця й бігти світ за очі. Ні вождь Дих Білий Зуб, ні шаман Дереш Похмурий не бачили способу переламати сумну ситуацію, що склалася. Хлопці-юнаки в племені були, та ще й аж тринадцятеро, ось тільки до їхнього дорослішання й перетворення на великих лютих воїнів-орків мало минути ще кілька років, а такого часу сусіди племені Жовтої Риби явно не збиралися давати, маючи намір напасти значно раніше. І найпаскудніше, що хоча в племені був добрий коваль і йому навіть спорудили тимчасову кузню, та ніде поблизу не знайшлося покладів заліза, навіть найгірших. Тому ні кувати нову зброю, ні робити інструменти для селян коваль не міг і хіба що допомагав лагодити вже наявне.

Сам же Дереш Похмурий був шаманом племені. Ця професія в орків передбачала «багатозадачність» — шаман мав лікувати поранених і хворих, допомагати лютим воїнам у бою своєю магією та налаштовувати їх перед битвою, а в мирний час давати поради вождеві й усім оркам, які до нього зверталися. А також спілкуватися з духами, просячи в них порад і благословення, чим Дереш і займався тієї миті, коли на вівтарі з’явився я. Єдиний учень Дереша загинув узимку від голоду та хвороб, тож навіть передати свої знання немолодому шаманові було нікому, і якби щось сталося з ним самим, плем’я взагалі залишилося б беззахисним, без магічної та лікарської підтримки.

Поки Дереш розповідав, я озирнувся довкола, та й самого орка теж роздивився в усіх подробицях. Шаман виявився на пів голови вищим за мене й майже вдвічі ширшим у плечах. Із могутніми ручиськами завтовшки з мою ногу та пальцями, кожен із товсту сардельку. Якби орк захотів, то легко розірвав би моє тіло навпіл. Причому це був шаман, професія якого ніяк не була пов’язана з грубою силою. Тому мені навіть страшно було уявити, якими ж тут мають бути бійці.

Увесь одяг шамана складався зі шкіряної безрукавки й коротких штанів, а також розтоптаних величезних сандалій на ремінцях. Накидка поверх усього цього слугувала радше декоративним елементом, який указував на належність до професії шамана, і від холоду ніяк не рятувала. А тим часом повітря тут було досить прохолодним, лише трохи вище за температуру замерзання води, та й земля ще не встигла прогрітися після зими. Я навіть у куртці та плащі мерз, а ось Дерешеві на вогкість і холод було, схоже, начхати. В орків чудовий уроджений захист від холоду? Знатиму.

Попри великі розміри та ікласту пащу, жодної агресії від шамана я не відчував, а навіть навпаки — помічав із його боку певну боязкість. Після моєї ефектної появи на камені-вівтарі й слів про богиню смерті Дереш мене, схоже, побоювався. Нарешті, закінчивши довгу розповідь про поневіряння племені Жовтої Риби, шаман обережно поцікавився, хто я взагалі такий, якщо богиня смерті прислала мене оркам на допомогу.

— Альвар Довгий. Може, ти навіть чув моє ім’я, пів року тому воно гриміло в королівстві Брена.

Шаман насупив чоло, подумав кілька секунд, але потім усе-таки заперечно похитав головою. Що ж, це було навіть добре, і я відразу заспокоївся. Значно гірше було б, якби за минулі у світі Елати пів року навіть до орків докотилися поширювані поплічниками «святої» наклепи про мою «зраду» та «вбивство коменданта фортеці». А так можна було починати нове життя з чистого аркуша й говорити шаманові що завгодно.

— Ну я… як би тобі зрозуміліше пояснити… щось на кшталт швидкої допомоги або служби порятунку. Посланець богів. Мотаюся за їхньою волею різними королівствами й територіями, де волали про допомогу. Попереднє завдання в мене було у Східній Імперії, там я захищав фортецю Алатир-Кала від численних і підступних ворогів-некромантів. Перед цим навчав нечисть торгівлі та співіснуванню з людьми. Ще раніше в ельфійському Лісі Вічного Короля була кривава робітка. А перед тим навіть в іншому світі встиг побувати. Загалом багато де був і багато чого бачив. Тож, гадаю, упораюся і з вашою бідою!

— Худорлявий ти якийсь для посланця богів… — із сумнівом похитав головою могутній орк, у всі очі розглядаючи мене. — Нам потрібен могутній воїн, який помстився б сусідам і повернув племені Жовтої Риби наші споконвічні землі. А ти не боєць.

— Якби богиня смерті бажала влаштувати тут криваву різанину, то прислала б замість мене когось іншого. Ту саму «святу» Стеллу, наприклад, яка тільки й уміє, що мечем махати. Але Морана, схоже, вирішила, що проблему можна розв’язати розумом, а не силою, а в таких питаннях я саме найкращий фахівець! Загалом вашу ситуацію я вже зрозумів. Про те, що сусіди зігнали вас із добрих земель, ти розповів. Але мені потрібні подробиці. Де ви раніше жили? Які тут мешкають сусіди? Яка їхня чисельність? Де той рудник із залізом, який треба повернути?

— Та навіщо розповідати? — шаман указав рукою на високий пагорб за кілька кілометрів від плаского каменя, перетвореного на імпровізований вівтар. — Полізли на самісіньку вершину. Сам усе побачиш на власні очі!

— Та хіба щось побачиш у таку погоду? — здивувався я, бо через низькі хмари не було видно навіть вершини пагорба, не те що околиць із нього.

Але шаман мене заспокоїв і запевнив, що «Хир пообіцяв, що дощ скоро скінчиться, а хмари розійдуться».

Дорога багато часу не забрала. Хіба що в одному місці ми за порадою Дереша сховалися в кущах, на яких після зими ще майже не було листя, і пропустили стадо великих тварин, які нагадали мені викопних у моєму світі шерстистих носорогів. Звірів було близько півтора десятка. Попереду йшов величезний і лютий самець-ватажок вагою щонайменше три тонни, морду якого прикрашав розкішний ріг метрової довжини, а все тіло вкривала густа й довга чорна шерсть. За ним ішли кілька менших самців. Потім десяток самиць пильно оберігав трьох зовсім маленьких дитинчат, які трималися в центрі стада. А останнім із великим відставанням брів іще один великий самець, шкура якого була не чорною, а сріблястою — мабуть, уже зовсім старий і короткозорий, цей носоріг більше орієнтувався на слух і постійно ворушив вухами. Але його ріг вражав, він був навіть довшим і масивнішим, ніж у ватажка!

— А ти казав, що звірів для полювання у вас немає! — дорікнув я шаманові, на що Дереш попросив мене говорити тихіше, бо дугари мають чудовий слух і лютий норов, нападаючи на все, що зустрінуть на своєму шляху. Бігають швидко й завзято переслідують, навіть якщо порушник уже відступив. І особливо запальні вони саме тепер, ранньої весни, коли стадо оберігає малят.

— Міцну шкуру дугара важко пробити навіть найгострішим ятаганом, — продовжив пояснювати шаман, коли звірі відійшли на безпечну відстань, — та ще й густе хутро заважає завдати рани. І мисливець, який необережно ризикне напасти на одного з дугарів, потім матиме справу з усім стадом. Тож хоча м’яса й ходить багато, але не для нас ця здобич!

Не для нас? Я сумнівно похитав головою, бо навскидку відразу вигадав кілька способів завалити такого великого й агресивного звіра, який слухняно побіжить за мисливцем туди, куди той його поведе. Але нічого пояснювати шаманові поки що не став і продовжив іти за ним. Та ось і вершина високого пагорба. Хир не обдурив, і за час нашої подорожі справді розпогодилося. Хмари розійшлися, визирнуло несміливе весняне сонечко, і з пагорба відкрився чудовий краєвид на кам’янисту рівнину внизу, ранньої весни переважно сіро-руду, лише з рідкісними осередками зелених рослин, що пережили зиму.

— Он Бездонне озеро, і там, біля вузької піщаної коси, навіть можна розгледіти будівлі, — указав мені шаман на колишнє місце проживання племені Жовтої Риби. — Тепер на нашому місці оселилася Біла Риба, найсильніше й найчисленніше з усіх племен, що поклоняються Хиру. У них півтори сотні орків у племені, з яких понад сорок бійців!

До великого озера було щонайменше кілометрів п’ятнадцять. І якщо піщаний мис я ще міг розгледіти, хоча й із великими труднощами, то жодних будівель на ньому з такої величезної відстані, звісно, не бачив. Але повірив Дерешеві на слово, що будівлі там справді є.

— А он те що? — указав я на засніжені гори ще далі, на самому обрії. — Невже Хребет Владик?

Про цей величний гірський хребет, який простягався в центрі материка від Внутрішнього моря на півночі до спотворених магією земель на самому-самому півдні, я неодноразово чув, але навіть не думав, що колись побачу його на власні очі. Наскільки я знав, лише в Хребті Владик траплялися гори зі сніговими шапками, в усіх інших місцях Елати гори були значно нижчими й скромнішими.

— Так, це він, — підтвердив немолодий орк. — Північні відроги Хребта Владик, а основна частина розташоване значно південніше, і там уже височіють справжні гори-велетні, не рівня цим! Я бував у тих краях не раз, особливо замолоду. І сірка там трапляється біля Вогняної гори, і заліза вдосталь, і мідь є, і гірський кварц. Але дракони, які мешкають у тих горах, не дозволяють нічого видобувати й навіть простих подорожніх іноді ганяють, хоча це вже залежить від настрою. Зазвичай, якщо прийти до них із пошаною, представитися й чемно попросити дозволу пройти їхніми горами, то дракони пропускають. Але якщо сунутися без дозволу, то карають порушників дуже жорстоко!

— Зрозуміло… — я перевів погляд північніше й указав на легкий димок, що піднімався з-за пагорба. — Стоянка твого племені?

— Ні, Альваре, це Синя Риба. Відкололися кілька років тому від Чорної Риби й живуть самостійно. Невеликий клан, усього сорок орків, але бійців у них більше, ніж у нас. Саме розвідники Синьої Риби останнім часом стежать за нашою стоянкою й явно щось замислюють. Гадаю, ще до початку літа вони нападуть, коли підберуть зручну мить, а наші воїни будуть розділені.

О як! Виходить, найлегший із ворогів, із якого й треба починати повернення територій? От тільки спершу сходити б на розвідку й побачити на власні очі, що там і як у Синьої Риби. Із плащем-невидимкою зробити це можна буде без найменших проблем.

— Зі східного боку я побачив усе, що мене цікавило. Тепер давай змістимося он до тих каменів, — я вказав на північно-західний схил пагорба. — Подивимося, що розташоване там.

Із північного боку був ліс, переважно хвойний, який густим килимом укривав пагорби й тягнувся в невідому далечінь до самого обрію. Полювало плем’я Жовтої Риби переважно в цьому лісі, хоча останнім часом там траплялися небезпечні сутички із Синьою Рибою, а також із патрулями ельфів, які з’явилися наприкінці зими й без жодних законних підстав самовільно оголосили найцікавіші для полювання місця на північ від Студеного струмка своїми територіями.

Далі на захід території Хира закінчувалися, а орки, які там мешкали, поклонялися хто Мудрому Сичу, хто Білому Оленю. Війни між різними кланами орків були особливо кривавими, бо втягували всі племена, що поклонялися різним духам-захисникам, і тому траплялися вкрай рідко. Зазвичай племена орків кочували всередині територій, підконтрольних тому чи іншому духові-захиснику, й «за кордон» не лізли. А ще, за словами шамана, десь далі на північному заході проходила наїжджена дорога й там жили люди. З людьми орки намагалися не конфліктувати, бо й без того внутрішніх проблем вистачало. Та й люди теж не надто лізли на чужі території, боячись об’єднати проти себе численних і буйних орків. Тож між цими двома великими народами загалом зберігався насторожений мир, хоча дрібні сутички на спірних територіях усе-таки іноді траплялися.

Ми із шаманом сходили ще поглянути на південний бік, хоча загалом розташування сил мені вже стало зрозумілим і я навіть збагнув, що мені слід робити на цьому новому місці. І, мабуть, змінив своє початкове враження й повністю погодився з Мелісентою, яка пообіцяла, що моїм здібностям знайдеться чудове застосування. Тут справді було де розгулятися талантам стратега! І серйозне поселення відбудувати, і забезпечити його їжею, а також усіма необхідними матеріалами, і дотриматися правильного співвідношення воїнів, ремісників та землеробів, щоб плем’я ні в чому не мало потреби й розвивалося гармонійно. Можливо, почати якусь торгівлю із сусідніми кланами та племенами або навіть людьми, вимінюючи надлишки товарів на потрібне племені Жовтої Риби.

Але головним і найпершим було розв’язати проблему агресивних сусідів, розбивши розрізнені племена одне за одним і підкоривши їх собі. Добре, що традиції орків дозволяли переможцям забирати ремісників, жінок і малолітніх дітей. Тож моїм завданням ставало вистояти на самому початку, змусити одноплемінників-орків поважати мене, а також привчити вождя й воїнів дослухатися до моїх порад. Потім зібрати армію з того, що є, навчити її, спорядити, прищепити дисципліну разом із упевненістю у власних силах. Після чого показати всім сусідам-оркам, що ситуація змінилася й плем’я Жовтої Риби вже не жалюгідні гнані всіма невдахи, а грізна сила, яка незабаром неодмінно займе всі навколишні території!

— Я все оглянув, Дереше. Веди мене до свого табору. Настав час знайомитися з вождем та іншими жителями поселення!

Одного погляду на стоянку Жовтої Риби мені вистачило, щоб зрозуміти, наскільки невдало вибране місце. Високий пагорб, із якого я раніше оглядав околиці, половину дня затуляв сонце, тому ні про яке нормальне землеробство тут, біля стоянки, не могло бути й мови, а жінки-орки даремно порпалися у своїх городиках, розпушуючи мотиками непіддатливу землю й готуючи її до посівних робіт. Що саме орки збиралися саджати на самому початку весни, я й гадки не мав, але, мабуть, культури, які не боялися заморозків. Бо через постійну тінь тут було помітно холодніше, ніж в інших відвіданих мною сьогодні місцях, а вночі температура, найімовірніше, взагалі падала нижче нуля за Цельсієм.

Близькість невеликого дзвінкого струмка, який стікав зі схилу пагорба просто через поселення, з одного боку, давала племені воду. З іншого ж, у цю вогку пору року додавала сирості, що напевно призводило до застуд і хвороб у дітей. До того ж у такому скромному водному джерелі не водилося жодної риби, а до літа струмок, схоже, узагалі пересихав. Тож поливати свої городи, навіть якщо на них щось і проклюнеться, влітку орки Жовтої Риби не зможуть і врожай загине.

До того ж я не побачив жодної, навіть найпримітивнішої огорожі ні від диких звірів, ні від набігів агресивних сусідів. Тримати оборону тут, у поселенні, було зовсім неможливо, і було видно, що в разі нападу плем’я Жовтої Риби збирається щодуху тікати, а не битися. Усе це я відразу висловив шаманові, а потім і вождеві, який підійшов і був украй здивований тим, що Дереш привів до орчого поселення якогось чоловіка.

— Це так, людино. Плем’я Жовтої Риби тут лише тимчасово й не стане гинути в безглуздій спробі захистити не найкраще для поселення місце. Моє найголовніше завдання як вождя — зберегти майбутнє племені, його дітей і молодь. А земля, пожитки й шатри — справа наживна й зовсім не варті того, щоб за них помирати.

Треба сказати, що вождь Дих Білий Зуб мені відразу сподобався. Це виявився зовсім не тупий громило, який захопив владу за правом сильного, якого я очікував побачити в племені орків. А правитель, якого члени племені поважали не стільки за величезні м’язи, хоча вони теж були, скільки за мудрість і турботу про кожного жителя. Вождь чудово усвідомлював, у якій скрутній ситуації опинилося його плем’я, і не будував марних ілюзій. Він уважно вислухав шамана, потім мене самого, після чого вказав на крайній у ряду шатер.

— Оселишся там, Альваре Довгий, житло все одно із зими стоїть порожнім. Увечері за спільною вечерею, коли всі зберуться, представлю тебе племені. А поки пройдися поселенням, познайомся й поговори з жителями. І до вечора чекаю від тебе розповіді, що ти можеш зробити для племені та що тобі для цього потрібно.

Усього пів дня на вигадування плану порятунку, над яким вождь із шаманом безуспішно билися щонайменше з минулої осені? Круто, однак. Утім, сперечатися я не став і пообіцяв упоратися. Зазирнув до свого шатра й скрушно похитав головою, бо обстановка всередині виявилася більш ніж спартанською. Гола земляна подлога, жодних, навіть найпримітивніших меблів, лише біля однієї зі стін лежанка із сухого сіна. Невеликий запас дров і слід від вогнища в самому центрі житла — вогонь тут розводили просто всередині, на цьому багатті готували їжу, ним же обігрівалися, а дим виходив крізь отвір у стелі.

Закривши запону й переконавшись, що ніхто із сусідів не підглядає, я розстебнув сумку й випустив домовика.

— Гельмуте, чудово розумію, що тут не хороми, але поки що це наш із тобою спільний дім. Постараюся якнайшвидше підшукати нам солідніше житло, а поки стеж за господарством і порядком тут.

Домовик озирнувся й тяжко зітхнув. Після чого підняв із землі кілька хворостин, зробив із них невелику мітлу й узявся прибирати. Що дивно, попри свій невдоволений вигляд і сліди опіків на обличчі, Гельмут уже не здавався вмираючим, яким я застав його біля згорілого дому риболова.

— Постараюся знайти тут, в околицях, помічників для тебе, — пообіцяв я, сам дуже на це сподіваючись. — Та й Кірена знову відчуває мене в цьому світі, тож уже напевно вирушила до нас. Шлях кікіморі належить неблизький, але рано чи пізно твоя подружка обов’язково нас знайде!

Залишивши домовика прибирати, я сам пройшовся орчим табором, усюди зустрічаючи насторожені недовірливі морди. Поглянув на жінок, які шили зі шкур та шкіри одяг для малюків. Запитав, як вони вичиняють шкури й що їм для цього потрібно. Потім відвідав кузню й познайомився з одноногим орком-ковалем на ім’я Ярих, у якого замість правої ноги нижче коліна був дерев’яний протез. Коваль передбачувано поскаржився на відсутність заліза, навіть найменшої його кількості, через що тепер не міг виготовляти не те що звичні для воїнів-орків ятагани й важкі сокири, а навіть не такі витратні щодо металу наконечники для списів та стріл.

Під час розмови з ковалем я звернув увагу на великий важкий арбалет, який висів на стіні кузні, й запитав про нього.

— А, це… Трофей давньої сутички із загоном людей. Давно це було, років п’ятнадцять тому. Припадав пилом без діла, бо незвична для орка зброя, а викинути було шкода. Але коли втратив ногу, спробував стріляти з арбалета й призвичаївся. Навіть сподобалася така зброя!

— Зможеш виготовити ще штуки три таких самих, а краще п’ять? — миттєво зацікавився я, на що Ярих із кривою посмішкою відповів, що якщо я забезпечу постачання металу для його кузні, то він не лише зробить мені стільки арбалетів, скільки знадобиться, а й узагалі поцілує в дупу.

— Це зовсім зайве! — поспішив відмовитися я, але щодо розв’язання проблеми з металом пообіцяв щось придумати.

До вечора плем’я Жовтої Риби зібралося в повному складі біля великого багаття в центрі поселення, і вождь Дих Білий Зуб представив мене тим оркам, які ще не були зі мною знайомі.

— І навіщо нам людина? Людина ж слабка й у всьому поступається оркові! То якого біса він тут потрібен? — відразу почулися обурені голоси орків, особливо старався горлати син вождя Дубах Міцний, який був очільником мисливців племені, наскільки я встиг зрозуміти.

Узагалі настрій у мисливців сьогодні був препаскудний, бо повернулися вони з північного лісу з порожніми руками. При цьому з обуренням і великою кількістю лайки розповідали про нахабних ельфів, які відібрали в мисливців-орків добутого ними матёрого кайпі. Причому звіра було впольовано на південь від Студеного струмка, який самі ж ельфи раніше оголосили межею своїх територій, а тому претендувати на здобич довговухі не мали права. Однак претендували, і ельфів було значно більше, тому Дубах та інші мисливці були змушені поступитися. Через це юшка сьогодні була порожньою, без м’яса, що теж не додавало оркам настрою.

Відповісти на докори, що лунали, зголосився я сам. Зачекав, доки обурені вигуки трохи стихнуть, і почав говорити спокійним голосом.

— Людина слабша за орка, це знають усі. Якщо людина в бою зустрінеться сам на сам із воїном-орком, то програє. Якщо людина не прикликаний герой, не великий маг і не майстер меча, звісно. Але якщо в бою зустрінуться десять людей і десять орків, то вже незрозуміло, хто переможе. Шанси рівні. А ось сто людей зімнуть сто орків, навіть особливо їх не помітивши й майже не зазнавши при цьому втрат. Чому так? Ви не замислювалися?

Запала тиша, моє запитання змусило орків серйозно замислитися. Нарешті чийсь несміливий голос припустив, що справа в магії.

— Саме так. І ця «магія» називається дисципліною, тактикою, бойовими формаціями та шикуваннями. Саме це відрізняє людських бійців від орків — сильних, але диких і неприборканих, які б’ються кожен сам за себе й намагаються перемогти лише грубою силою та люттю. Тепер плем’я Жовтої Риби опинилося в ситуації, коли лише силою сусідів не перемогти, бо в них просто більше воїнів. Тому я почну навчати вас таємної людської «магії», яка дозволить перемогти всіх сусідів.

— Що тобі для цього потрібно, Альваре Довгий? — вождь племені поставив найважливіше запитання.

До нього я готувався, тому не роздумував ані секунди.

— Я нарахував у племені Жовтої Риби тринадцять хлопців-підлітків, які поки що не годяться на роль лютих дорослих воїнів, але цілком підходять для навчання людської «магії». Мені потрібно десятеро з них. Я зроблю із цих юнаків еліту, хоробрістю й майстерністю якої захоплюватимуться навіть вправні воїни племені. Уже завтра до вечора ми з ними вполюємо дугара, що розв’яже проблему племені з їжею на найближчі дні й дасть міцну шкуру, необхідну для пошиття обладунків цим юнакам. За седмицю ми допоможемо запустити кузню, і одноногий Ярих знову зможе взятися за кування зброї та інструментів. Іще до початку літа розіб’ємо Синю Рибу. А до осені з усіх племен, які поклоняються Хиру, залишиться лише плем’я Жовтої Риби. Воно знову повернеться на колишні благодатні місця біля Бездонного озера й посилиться настільки, що жодні клани орків-оленів, сичів та іншої нісенітниці боятимуться навіть скоса поглянути в наш бік. Не кажучи вже про ельфів — вухаті взагалі раптом згадають, що території біля Студеного струмка їм не належать, і підуть на північ. Усе це неодмінно буде! Від вас же прошу дати мені десятьох обраних мною підлітків і потім не заважати, навіть якщо мої методи навчання комусь здаватимуться дивними або неправильними.

Я висловив усе, що хотів сказати, і тепер із хвилюванням чекав реакції членів племені, які зібралися біля багаття. Орки довго мовчали, дещо приголомшені потоком слів, гучними обіцянками й перспективами, що відкрилися. Потім затягнуту тишу порушив сам вождь Дих Білий Зуб.

— Гаразд, Альваре Довгий, ти зумів мене зацікавити. Ти отримаєш десятьох молодих орків для навчання людського способу ведення війни. Також обіцяю, що ніхто із членів племені Жовтої Риби не втручатиметься й не критикуватиме тебе, навіть якщо твої методи здаватимуться суперечливими. Але якщо завтра до вечора дугара не буде впольовано або до літа плем’я Синьої Риби не буде знищено, то не ображайся, але ти втратиш голову.

— Згоден на такі умови! — оголосив я, уклонився вождеві й підвівся, попрямувавши до свого шатра та не забувши прихопити залишки юшки для домовика.

Завтра мав бути дуже важливий день, і до нього потрібно було підготуватися. І передусім добре виспатися, бо я фактично не спав уже другу добу.

Як же тут холодно вночі! Причому це вже навесні, за мірками мого світу приблизно в середині березня, а тому мені навіть страшно було уявити, що тут діялося посеред зими, коли всюди, за розповідями шамана, лежав сніг по коліна, а струмок, що біг через поселення, замерзав. Шатро зі шкур, абияк натягнутих на хиткий дерев’яний каркас, погано захищало від холодного вітру, який протягував крізь усі щілини. Отвір-димар у центрі купола теж не додавав тепла, як і холодна земляна долівка. Я спав у куртці та всьому одязі, та ще й заривався в тонкий шар сіна на своїй лежанці, але однаково цокотів зубами від холоду й постійно мусив вставати, щоб підкидати гілки та тріски в невелике багаття в центрі шатра. На щастя, у другій половині ночі біля вогню мене змінив домовик Гельмут, тож я все-таки зміг заснути.

Виліз зі свого житла з першими променями світанку, причому таким я виявився не один. Практично всі мешканці стоянки Жовтої Риби на той час уже прокинулися й узялися до звичних справ. Я поговорив із сусідами, дізнався від них про розвідників Синьої Риби, які цієї ночі підійшли зовсім близько й буквально з відстані ста кроків розглядали сплячий табір чужого племені. Випадково помітив і сполохав ворогів один із ремісників-орків, який вийшов із шатра, бо вночі його мучило безсоння. І хоча чужі розвідники відразу ж зникли, не заподіявши жодної шкоди, цей тривожний випадок був далеко не першим у цілому ланцюжку провокацій та зухвалої поведінки сусідів, а тому залишалося дедалі менше сумнівів, що плем’я Синьої Риби замислює напад. Ось тільки вперше ворожі розвідники підійшли так близько, тож тепер мисливці на чолі із сином вождя Дубахом Міцним ішли їхнім слідом, бажаючи наздогнати й покарати нахабних порушників.

Я з вдячністю прийняв із тремтячих рук старої зморшкуватої орчихи величезну керамічну піалу гарячого трав’яного чаю, який ця жінка готувала для всіх у центрі табору. Обпікаючий напій прокотився стравоходом, проганяючи залишки сонливості, зігріваючи тіло й додаючи бадьорості. Саме те, що мені було потрібно!

— Людино, ти сьогодні суворіше поводься з моїм онуком Хуго, бо бешкетник росте ще той! — дала мені настанову ця древня стара. — Попри малий зріст, жвавий росте хлопець. Де б що не сталося, до цього явно доклав руку Хуго. Уже тепер верховодить усіма шибениками. Увесь у батька пішов, той теж був природженим ватажком, попри невисокий зріст.

Я поговорив зі старою, яка якимось дивом пережила сувору зиму й вимушений переїзд на нове місце стоянки. Узагалі-то в голодні часи орки не церемоняться зі старими й виганяють із племені зайві роти, а іноді навіть з’їдають їх. Але останнє було характерним для зовсім диких племен, що жили значно південніше, тут же, на північному кордоні орчих земель, канібалізм був украй рідкісним явищем. Але у війнах племен старі теж нікого не цікавили — ні переможців, які воліли забирати як здобич малолітніх дітей і жінок дітородного віку, ні тим паче переможених, яким і без зайвого тягаря велося несолодко. Проте стару, яку звали Фелна, із племені Жовтої Риби на мороз не вигнали, хоча взимку орки й жили надголодь, заощаджуючи останні крихти припасів.

Причиною того, що її залишили, були зовсім не милосердя чи жалість, таких слів у словнику орків узагалі не існувало. Просто Фелна залишалася корисною для племені, попри свій похилий вік. Стара розумілася на лікувальних травах і солодких корінцях, могла миттєво відрізнити їстівний гриб від отруйного, допомагала шаманові у виготовленні мазей та зілля. А ще знала тисячі казок та історій, які розповідала членам племені після спільної вечері. У світі, де не існувало театру, кіно, телебачення, комп’ютерних ігор та інших звичних для нас видів розваг, такі розказані біля багаття історії слугували одним із небагатьох способів дозвілля для втомлених трудівників і охоронців.

Також Фелна була хранителькою традицій орків, знала тонкощі всіх ритуалів і могла давати поради вождеві або шаманові, якщо ті в чомусь не були впевнені. Ну й ще однією роллю старої, дуже важливою в племені з украй обмеженою кількістю жителів і цілковитою відсутністю будь-якого обліку шлюбів та народження дітей, було те, що Фелна пам’ятала родинні зв’язки всіх членів племені й допомагала уникати небажаного близькоспорідненого кровозмішення.

Багато чого встигла розповісти мені Фелна, поки тринадцять підлітків, які не надто палали бажанням кудись іти, а тим паче тренуватися в таку холодну погоду, та ще й під командуванням незрозумілої їм людини, збиралися в центрі поселення. Мене ж у розповідях старої особливо зацікавила інформація про отрути, і я навіть попросив виготовити надійний смертоносний засіб, який знадобився б і на полюванні, і на війні, та й щоб підсипати до спільного казана ворожого племені. Усе це, за словами Фелни, було можливо, але «лише влітку, коли з’являться потрібні гриби та ягоди». Поки що мені доводилося обходитися тим, що було.

Нарешті всі тринадцять орків-підлітків зібралися, і я пішов знайомитися зі своїм новим військом, попросивши всіх інших жителів поселення відійти подалі й не заважати.

— Насамперед з’ясуймо, хто з вас Хуго, — звернувся я до великих за людськими мірками хлопців, які переминалися з ноги на ногу й, попри неповнолітній вік, уже анітрохи не поступалися мені зростом, а м’язовою масою взагалі серйозно переважали. — Жителі поселення фактично всі як один рекомендували саме Хуго як мого помічника й праву руку. Казали, що такий талановитий ватажок народжується не в кожному поколінні, та й узагалі так вихваляли, що мені навіть стало цікаво поглянути на такого героя.

Уперед виштовхнули дуже збентеженого хлопця, наймолодшого й найнижчого. Зріст метр сімдесят п’ять, для п’ятнадцятирічного орка він вважався ледь не карликом. Я обійшов його по колу, демонстративно скептично оглядаючи кандидата у ватажки, але все-таки вручив йому білу пов’язку з тих обрізків тканини, які нам давали в армії Брени для перев’язування ран.

— Мабуть, є в тобі щось таке, що не відразу впадає в око, якщо сусіди так дружно тебе нахвалювали. Побачимо. Пов’яжи стрічку на голову як знак того, що ти мій заступник і командир над іншими хлопцями.

Я буквально побачив, як цей хлопець випростався від гордості й розправив плечі, а його самооцінка щойно серйозно зросла. Хуго був готовий жили з себе рвати, щоб довести всім довкола, що в ньому анітрохи не помилилися й він справді гідний бути ватажком. Зате решта хлопців явно затаїли образу, а тому я поспішив продовжити.

— Сьогодні я виберу з вас іще одного свого помічника. Свою ліву руку, яка також отримає право командувати іншими. Тож у кожного з вас буде шанс проявити себе. До найближчої ж осені, це я вам точно обіцяю, кожен боєць мого загону вважатиметься героєм племені, а оповіді про ваші вміння й ратні подвиги розповідатимуть біля багать не лише Жовтої Риби, а й усіх навколишніх племен. Найвродливіші дівчата ставатимуть у чергу й бігатимуть за вами, аби ви тільки поглянули на них.

— Що, і за Фихом дівчата бігатимуть? — із посмішкою запитав один із хлопців, і всі дружно засміялися, поглядаючи при цьому на великого ікластого парубка із «заячою губою».

І решта орків, на мій людський погляд, красенями зовсім не були, але Фих із його кривою верхньою губою та зламаним розплющеним носом мав вигляд справжнього потвори. Очевидно, хлопця регулярно дражнили через зовнішність, і це було для нього надзвичайно болючою темою. Ось і тепер молодий орк ледве стримувався, щоб не накинутися з кулаками на кривдників. Я підійшов до нього й підбадьорливо поплескав по плечу.

— Якщо ти станеш героєм племені, Фиху, жодну дівчину не зупинить твоя крива губа. До того ж не знаю, як тут в орків, але людські лікарі такий дефект можуть виправити. Питання лише в тому, як їх знайти, домовитися з ними й зібрати потрібну суму грошей на лікування. Але в цьому я готовий тобі допомогти. Тож старайся на моїх заняттях, виконуй накази, і одного дня станеш красенем!

Після цього я відійшов від підбадьореного Фиха й звернувся до всіх хлопців, які зібралися.

— Усіх моїх бійців чекає велике майбутнє, якщо старатиметеся на тренуваннях. Ось тільки вас забагато. Я просив плем’я дати десятьох хлопців, а вас прислали тринадцятьох. Троє зайві. Тож сьогодні під час заняття ми з’ясуємо, хто ці троє слабаків, які не відповідають високому рівню героїв-орків і мають повернутися до материнських спідниць, біля яких їм поки що й місце. Усі мене почули й зрозуміли? Готові до заняття? Тоді роздягаємося до пояса. Фиху, трясця тобі в макітру! «До пояса» означає зняти весь одяг вище пояса, а не нижче! Тепер нехай кожен візьме з ручаю найважчий валун, який тільки зможе підняти. Заодно перевірю вашу силу. Ну а тепер побігли з цим камінням на вершину он того високого пагорба!

Першого хитродупого ледаря я відсіяв майже відразу. Цей великий м’язистий хлопець, гадаючи, що я цього не бачу, викинув дорогою на вершину важкий валун, який узяв спочатку, й замінив його на менший та значно легший камінь. Під глузливе улюлюкання інших шахрай був змушений покинути групу. Зате решта старалися щосили! Навіть Хуго, хоча й був найменшим у групі, прибіг на вершину одним із перших, та й принесений ним камінь особисто я не зміг би навіть підняти. Біг, віджимання, тренування з вагою, боротьба, присідання, знову біг, короткий відпочинок, боротьба й знову біг з обтяженням… Тіла орків блищали від поту, всі мої учні важко дихали, але ніхто з хлопців навіть не заїкнувся про відпочинок чи зменшення навантаження.

Під час цього першого довгого й виснажливого тренування я з’ясував для себе дві важливі речі. По-перше, люди бігають значно краще за орків. Принаймні я точно міг бігти і швидше, і довше, та й стрибав набагато далі. Тож якщо раптом натраплю на ворожих розвідників або воїнів, утекти від них зможу завжди. По-друге, у грубій фізичній силі орки настільки переважали людей, що навіть порівнювати ці дві раси було некоректно. До тих валунів, які мої учні легко піднімали, я не наважувався навіть підходити, настільки непідйомними для людини вони здавалися. Нарешті я сам, який теж тренувався нарівні з усіма й добряче втомився, оголосив перерву в заняттях.

— Молодці! Я навіть розгубився, бо нікого з вас не можу відсіяти, усі справляються гідно. Але другого свого помічника я все-таки вибрав. Моєю лівою рукою стане Уаж!

Пролунали цілком щирі привітання від інших членів групи, бо цього дуже великого й, нехай дещо повільного, але надзвичайно старанного та виконавчого хлопця в поселенні поважали. Величезними м’язами Уаж також вирізнявся серед інших учнів, а той гігантський валун, який хлопець притягнув на вершину пагорба й з яким потім тренувався, інші орки могли хіба що трохи підняти.

Я особисто пов’язав білу пов’язку на чоло гордого новоспеченого командира, привітав його «з підвищенням», після чого оголосив усім, що тепер буде перерва на обід і вони можуть повернутися до поселення. Але після їжі я знову чекатиму всіх тут, на вершині пагорба, і нехай принесуть із собою сокири, мотики та лопати, бо в другій половині заняття ми полюватимемо на величезних і небезпечних дугарів!

Стадо, яке паслося далеко внизу на сонячному південному схилі, я помітив ще під час ранкового тренування. Це була та сама група шерстистих носорогів, яку ми із шаманом Дерешем Похмурим зустріли вчора, я визначив це за трьома дитинчатами й сивим самцем-патріархом, який пасся окремо від решти стада. Ще вчора я навскидку вигадав кілька способів полювання на таких небезпечних велетнів, із якими орки не ризикували зв’язуватися. Власне, заново винаходити велосипед тут не було потреби, і цілком підходили ті прийоми, які наші далекі предки використовували для полювання на великих тварин.

Насамперед це яма-пастка з гострими кілками на дні. Викопати й облаштувати таку було зовсім нескладно й недовго за наявності групи з дюжини сильних і старанних помічників. Тут, звісно, виникало інше питання — як заманити до цієї ями здобич? Але тут я вже сподівався щось придумати. Зрештою, самому стати приманкою, викликати на себе агресію дугарів і повести стадо за собою, будь-якої миті готуючись зникнути, якщо ситуація стане зовсім критичною.

Другий спосіб, який спав мені на думку, також полягав у використанні мисливської пастки, але зовсім іншого типу — своєрідної клітки з міцних укопаних у землю колод або дерев, що росли щільно одне біля одного, куди можна заманити тварину, зачинити за нею двері-прохід, а самому вийти між міцними «прутами», надто вузькими для величезного носорога. Така пастка дозволяла впіймати тварину живцем, що було цікаво з огляду на почуту вчора від шамана історію, що в деяких орчих племенах дугарів приручають і використовують як їздових тварин. Також для полювання на дугарів можна було використовувати зашморги з міцних канатів, капкани, ще багато чого… але я вирішив не ускладнювати й скористатися перевіреною століттями ямою з кілками.

З «обідньої перерви» повернулися не всі мої підопічні. Молодий ікластий хлопець, який уранці глузував із потворного Фиха, поскаржився батькам, що наставник-людина збожеволів, ганяє групу до сьомого поту, а тепер узагалі вирішив убити всіх молодих орків, відправивши їх на полювання на смертельно небезпечних дугарів. Батьки цього боягуза на заняття не відпустили й залишили сидіти вдома. Але, крім цієї єдиної втрати, решта одинадцятеро хлопців повернулися й принесли із собою потрібні інструменти.

Я вказав вибране для ями-пастки місце й розділив групу. Оскільки ми вже не перебували на вершині пагорба, звідки відкривався чудовий огляд у всі боки, і не можна було виключати раптового нападу хижаків або ворожих воїнів, Хуго стояв на варті й оглядав місцевість, стежачи за небезпекою. Решту ж я розділив на дві групи по п’ятеро хлопців — одна група копала яму, друга рубала й загострювала міцні кілки, а також набирала гілки для маскування пастки. На всі приготування пішло близько чотирьох годин, після чого я наказав хлопцям відійти на вершину пагорба й звідти спостерігати з висоти, у жодному разі не втручаючись. Сам же надягнув плащ-невидимку, поки що не накидаючи капюшон на голову, і попрямував до стада дугарів.

Своєю жертвою я вибрав короткозорого сивого самця, який блаженно грівся на сонечку окремо від усіх інших родичів. Я обігнув основне стадо широкою дугою, щоб ненароком не привернути увагу тварин, і почав обережно наближатися до старого звіра. Начебто йшов я повільно й навіть безшумно, однак сивий самець ще здалеку мене помітив і почав широко та шумно роздувати ніздрі, а також ворушити вухами. Я запізно збагнув, що вітер дме на звіра з мого боку й мене, схоже, видає запах поту, особливо сильний після багатогодинного ранкового тренування та довгого виснажливого махання мотикою в ямі. Що ж, якщо звір мене виявив, намагатися діяти потай уже не мало жодного сенсу.

— Так, так, я прийшов по твою душу, — неголосно промовив я, щоб мене міг почути лише сивий самець.

Дугар справді мене почув і розвернувся на голос. Покрутив величезною рогатою головою, намагаючись роздивитися нахабну людину своїми короткозорими очима, після чого крок за кроком почав повільно рухатися в мій бік. При цьому решта дугарів не звернула жодної уваги на те, що відбувалося біля старого родича, і продовжувала блаженно грітися або обривати зелені гілки. Саме те, що треба! Я повів старого самця за собою, тримаючи відстань і час від часу голосом виправляючи напрямок, якщо мій переслідувач збивався зі шляху.

Кілька разів старий носоріг зупинявся й, схоже, збирався повернутися до стада, але в такі миті я починав діяти активніше — голосно тупав або шаркав ногами, підвищував голос, навіть кидав у звіра камінням. І лише коли ми відійшли від стада на пристойну відстань, я зовсім перестав ховатися й уже щосили покрикував на дугара, а наприкінці перед самою пасткою навіть ризикнув підійти впритул до звіра, який чомусь зупинився, і копнув його ногою по морді. Цього вистачило, щоб розлючений носоріг заревів і кинувся на нахабного кривдника. Я ледве ухилився й поспішив відбігти, але потім знову продовжив дражнити звіра.

Нарешті я зупинився на протилежному краю замаскованої ями й голосно крикнув. Дугар, який до цього втратив мене й уже вирішив повертатися, миттєво розвернувся й рішуче кинувся на голос. Розкладені поверх ями гілки не витримали ваги багатотонного тіла, і… виття болю старого самця прокотилося долиною, коли відразу десять гострих кілків увійшли в черево величезної тварини. Я підійшов ближче й переконався, що вибратися з пастки вмираючий звір уже не зможе. Потім тривожно обернувся й поглянув на стадо, яке залишилося, але там стривожений виттям самець-ватажок, навпаки, поспіхом відводив свою родину подалі від небезпечного місця. Чудово! У мене все вийшло! І навіть плащ-невидимку не довелося використовувати!

До мене з вершини пагорба спустилися молоді орки, дружно захоплюючись моєю хоробрістю й навперебій розповідаючи, як сильно вони хвилювалися за свого наставника під час полювання. Мій авторитет в очах хлопців різко зріс, і всі дружно хотіли завтра продовжувати заняття з людиною. Дуже задоволений собою, я сів на край ями й звісив у неї ноги. Поглянув на дугара, який поступово затихав, але ще зрідка смикався в передсмертній агонії, і неголосно промовив:

— Хуго, надаю тобі честь добити такого чудового звіра. Вбий йому гострий кіл в основу шиї й припини страждання. А решта кличте жителів поселення. Нехай знімуть шкуру й розберуть звіра на м’ясо. Сьогодні ввечері, як я вчора й обіцяв, у племені Жовтої Риби буде чудова вечеря!

Минув лише один день, але як же змінилося ставлення до мене мешканців поселення Жовтої Риби! Учора для членів племені я був невідомо звідки взятою людиною-чужинцем, до якого ставилися дуже насторожено. Сьогодні ввечері ті самі орки вже спілкувалися зі мною як із найкращим другом, вітали мене, а дехто навіть вихваляв. Пояснення таким разючим змінам було зовсім простим: м’яса з великого дугара зняли стільки, що його вистачило б племені з пів сотні орків на дві або навіть три седмиці, якби вдалося зберегти його так довго. Тому орки вирішили, що чорна смуга в житті племені, яка почалася ще в середині осені, нарешті закінчилася з появою в них людини й настали добрі часи.

Про зберігання м’яса я згадав зовсім не випадково. Річ у тім, що з усіх способів зберігання продуктів, які псувалися, орки знали лише поміщення до льодовні взимку або засолювання. Льоду цієї пори року вже не залишилося, а сіль була у величезному дефіциті, як і багато інших необхідних для життя товарів. Сіль за нагоди вимінювали в сусідів-орків, які торгували з людьми. Ще якась частина надходила з племен на південному заході, де, за чутками, було пересохле озеро, у якому цю сіль і добували. У будь-якому разі дістати сіль було вкрай складно, а тому мою розповідь про копчення м’яса чи риби для смаку й кращого зберігання орки сприйняли з великим захопленням, і ремісники вже завтра збиралися побудувати коптильню.

Варто було мені лише згадати, що вночі було холодно, як знайшлася й ціла гора сіна для лежанки, і кілька шкур, щоб ними вкриватися. А коли я зізнався, що з усіх видів зброї найкраще володію списом, знайшовся навіть спис для мене. Поганенький, щоправда, із нікудишнім наконечником і надто важкий для використання людиною, але це було однаково краще, ніж нічого.

Підійшов до мене після вечері навіть сам вождь племені Дих Білий Зуб. Спочатку привітав із вдалим полюванням і збереженням голови. А потім поставив дивне запитання, чи претендую я на ріг дугара, який за законом належав головному мисливцеві, що зробив для здобуття цінного звіра більше за інших. Спершу я хотів відмовитися, бо не бачив у такому трофеї жодного сенсу, але потім усе-таки поцікавився у вождя та шамана, який приєднався до нашої розмови, навіщо взагалі потрібен цей ріг. І різко змінив рішення, бо з’ясувалося, що з твердого й міцного, наче сталь, рога дугара орки не лише вирізають усілякі декоративні дрібнички, а й роблять свої найкращі клинки, а також наконечники списів, які анітрохи не поступаються виробам найвправніших ковалів ельфів чи людей. Я оголосив, що в такому разі частина рога мені потрібна й я хотів би зробити з неї наконечник списа, форму якого сам намалюю майстрові. На решту ж матеріалу зовсім не претендую, і він може піти майстрові як плата за працю.

Підходили до мене й «мої» хлопці із загону, які сьогодні купалися в славі серед одноплемінників. Спочатку Фих привів свою матір, і немолода орчиха цікавилася, скільки можуть коштувати послуги людського лікаря, який виправить нерівну верхню губу її сина. Відповіді я не знав, але пообіцяв за першої ж нагоди, щойно зустріну людей і познайомлюся з ними, з’ясувати це питання. Заради щастя сина жінка була готова на все й навіть натякнула, що в неї в схованці приховано щось надзвичайно цінне, що візьме будь-який людський маг.

Потім поговорити з наставником прийшла ціла група орчої молоді, і Хуго зізнався, що вперше з минулої осені сьогодні наївся досхочу. Бо, тут хлопець озирнувся й переконався, що нашу розмову сторонні не підслуховують, криволапий Дубах Міцний узагалі нічого не тямить у полюванні, а очільником мисливців його зробили лише тому, що він син вождя. Сьогодні, до речі, мисливці знову повернулися ні з чим — і ворожих розвідників із племені Синьої Риби проґавили, і жодного звіра за весь день не вполювали. Тож якби не наш успіх, плем’я знову сиділо б голодне.

— А чим займемося завтра, Альваре? — голосно поцікавився один із хлопців, і я раптом помітив, що всі голоси довкола стихли, а орки, які зібралися біля багаття, чекають на мою відповідь.

Узагалі-то спочатку я збирався відповісти, що завтра буде звичайнісінький день — тренування вранці, потім обід, а далі знову тренування. Але зрозумів, що зовсім не такої нудної відповіді чекають від мене орки племені Жовтої Риби, які побачили в мені надію на покращення свого життя. І відповів зовсім інше.

— Від ранку й до полудня буде тренування, але потім ви всі підете відпочивати й відсипатися до самої темряви. Бо завтра вночі в нас запланований напад на ворожу кузню, а до цієї небезпечної операції треба підійти з усією серйозністю!

Наближений до Владики магістр Ордену Порядку сер Андреас Анте перебував у своєму робочому кабінеті в Південному Заслоні й розбирав отримані донесення від агентів, мережа яких обплела всю Елату. Більшість повідомлень були ні про що, і голомозий магістр уже вкотре замислювався про необхідність призначити помічника, який відсіював би все сміття й передавав йому лише справді важливу інформацію.

Здавалося б, у чому проблема? Грамотних людей в Ордені Порядку вистачало, і кожен із них вважав би за честь отримати таку відповідальну роботу. Проблема полягала в упертості Владики, який дуже прискіпливо й обережно підходив до вибору слуг, посвячених у таємниці його могутньої організації. Списки агентів, палацові інтриги в обох могутніх Імперіях, воєнні плани королівств, таємні домовленості Ордену з окремими правителями й аристократами… Найменший прокол або витік — і полетять голови, зокрема й короновані, а вся створювана століттями мережа може розсипатися разом із впливом Ордену Порядку та потоком монет і рекрутів, які він отримував від Імперій і ченців Урсі.

Сам Андреас, як він одного разу дізнався, довгих сім років проходив усілякі хитрі перевірки на відданість і порядність, перш ніж Владика схвалив його кандидатуру на роль свого наближеного помічника. Коли йому поголили голову й зробили на лисині татуювання дракона, яке вказувало на привілейоване становище при Владиці, Андреас був щасливий і гордий. Ось тільки зворотним боком медалі стало те, що шанованому магістрові й досить сильному магові довелося самому стати тим «фільтром», який передавав нагору Владиці лише справді важливі новини, і особисто розбирати потік донесень, хоча здебільшого вони містили не вартий уваги непотріб.

Так, поважний громадянин королівства Узмір Західної Імперії, якого дружина спіймала на зраді, звинуватив сусідку в спокушанні за допомогою демонічної магії й назвав її суккубом. На північному заході Урсі темні селяни спалили на багатті цілу родину тифлінгів, вважаючи їх демонами, хоча тифлінги мали всі дозвільні документи від влади. У столиці Східної Імперії, тисячолітньому граді Ульхеймі, незвичайне волосся німої дівчини-лікарки рожевого відтінку стало причиною її перевірки жерцями Живиці на належність до демонічної раси. У королівстві Айтар Західної Імперії найнятий шпигун уже вкотре повідомляв, що вийшов на слід прикликаного героя, і просив видати йому ще грошей «на продовження розслідування», а по суті — на похмілля…

Утім, серед потоку марної інформації траплялися й справді важливі листи. Так, агент із південно-східних територій Урсі повідомляв, що за гірським Рудим озером, практично на самому кордоні спотворених земель, уже чотири седмиці спостерігається незвичайно висока магічна активність, характерна для присутності могутнього магічного звіра або демона високого рангу. Повідомлення було тривожним, і з цією проблемою треба було розібратися якнайшвидше, з’ясувавши джерело магічного збурення. Добре, якщо це просто могутній звір із проклятих земель на півдні забрів до гарячого озера. Така сильна потвора не залишатиметься довго в місцях, де для її існування недостатньо мани в навколишньому просторі, і невдовзі повернеться до земель, куди люди вже сім століть не можуть заходити. Але якщо причиною магічного збурення став демон?

Кожен демон високого рангу вже самим фактом своєї присутності розриває тканину простору й послаблює крихку астральну перешкоду, яка відділяє звичний світ Елати від жахливого й агресивного світу Владики Демонів. Якщо проблему швидко не розв’язати, через пів року-рік у місці перебування сильного демона виникає пробій у просторі, крізь який окремі демонічні сутності зможуть просочуватися до світу людей. Пробій поступово розширюватиметься, непроханих гостей ставатиме дедалі більше. А коли небезпечних потвор «на цьому боці» накопичиться забагато, для чого зазвичай потрібно ще три-чотири роки, демонів, які перебувають в Елаті, вистачить магічних сил, щоб відкрити стійку браму між світами.

Це ще не катастрофа, але вже дуже близький до неї стан. Потік кровожерливих чудовиськ рине з брами, захоплюючи навколишні території й утворюючи дедалі нові пробої простору, які згодом також перетворюватимуться на брами до іншого світу. На останньому етапі, коли брам у різних регіонах материка стане достатньо, почнеться повномасштабне вторгнення, і це вже буде катастрофою світового масштабу. Легіони демонів, очолювані могутніми, на рівні напівбогів, і фактично незнищенними генералами, почнуть свій кривавий похід світом Елати, знищуючи все живе. А в глибині захоплених земель з’явиться й сам Владика Демонів, безсмертне осереддя всього зла…

Минулого разу таке сталося сім століть тому, і люди вистояли лише дивом, а третина материка Елати відтоді стала непридатною для життя. Саме тоді й з’явився Орден Порядку, який оголосив своєю головною місією недопущення повторення тих страшних і кривавих подій. Другим за важливістю завданням Ордену стало винищення жахливих потвор, що лізли із заражених скверною земель. Ну а третім — поступове очищення спотворених демонічною магією територій і повернення їх людям, а також іншим розумним расам. Уточнення про «інші раси» з’явилося в статуті Ордену з розрахунку на підтримку благого починання з боку гордих ельфів, диких орків, потайних дварфів або, можливо, інших менш поширених народів Елати, бо людям самотужки нести такий тяжкий тягар виявилося надто накладно. Але, наскільки знав магістр Андреас, за всі ці століття від інших народів не надійшло жодної монетки, не кажучи вже про добровольців до лав Ордену.

Зробивши в робочому щоденнику позначку надіслати розвідувальну групу до Рудого озера, магістр перейшов до наступного донесення. Вчитався в текст повідомлення від купця рідкісними товарами з королівства Яхін Східної Імперії, який насправді був упровадженим агентом Ордену, і… посунувши стос непрочитаних аркушів на край столу, гепнув перед собою важку пухку теку, у якій було зібрано всю інформацію про інцидент, що стався минулого літа. Масовий приклик героїв був для Елати вельми незвичайною подією, і наказ усунути всіх прибулих до нового світу чужинців голова Ордену тоді віддав гранично однозначний. І якщо за минулі пів року Владика жодного разу не нагадав про свій наказ, це зовсім не означало, що він про нього забув.

Однозначно не забув і одного дня неодмінно поцікавиться виконанням. А ось похвалитися успіхами в цій справі магістр Андреас не міг. Ні, дещо за ці пів року, звісно, було зроблено, і загальну картину того, що сталося, більш-менш вдалося відновити. Невдалий приклик героїв у королівстві Ларнея, потрапляння групи людей до самої гущавини ельфійського Лісу Вічного Короля, численні жертви… На цьому, власне, успіхи агентів Ордену й закінчувалися, хіба що вони ще з’ясували, що «хтось із героїв, схоже, усе-таки вижив». Але скільки людей уціліло й де вони ховалися, так і залишалося таємницею для Ордену Порядку аж до сьогоднішнього дня. Магістр Андреас знову перевів погляд на текст повідомлення, отриманого від цінного інформатора.

Торговцеві, який славився здатністю добувати навіть украй рідкісні алхімічні й магічні інгредієнти, практично одночасно надійшло відразу три замовлення на демонічні ядра. З королівства Ларнея просили «дрібні слабкі, ледь-ледь забарвлені, у кількості восьми-десяти штук» і «парочку трохи сильніших, слабо забарвлених у жовтий колір». Із королівства Брена тієї самої Східної Імперії просили «три середні камені, забарвлення насичене помаранчеве, ближче до червоного». Третє замовлення на дрібні й слабкі демонічні ядра надійшло з Академії Магії столичного града Ульхейма, і його можна було списати на наукову роботу студентів-алхіміків, яким інгредієнти, добуті з магічних звірів і демонів, були потрібні для посилення дії зіль. Але перші два замовлення були гранично однозначними!

Демонічні ядра для посилення здібностей і просування «шляхом піднесення» використовували лише ченці Урсі та прикликані з інших світів герої, для всіх інших людей ці камені були смертельними. Шлях піднесення в обох Імперіях не практикували, тож варіант із ченцями відпадав. Тим паче що в повідомленні інформатора прозвучали знайомі назви королівств. У Ларнеї якраз і відбувся масовий приклик героїв. Виходить, амбітний і впертий правитель Анзуар Четвертий Сі-Маорі все-таки домігся бажаного й заполучив відразу кількох героїв, якщо судити з обсягу замовлення. Причому його герої вже досягли межі розвитку сили «природним» шляхом, якщо королю знадобилися такі специфічні інгредієнти. Ну так, приблизно через пів року наполегливих тренувань у героїв якраз і мав з’явитися перший «бар’єр», який перешкоджав подальшому посиленню.

Про королівство Брена магістр Андреас теж був чудово обізнаний, і назва цієї невеликої держави не раз за останні роки звучала в стінах Південного Заслону. Років п’ять чи шість тому, коли король Брени представляв правителеві Імперії Валентайну Сі-Анорі прикликану з іншого світу юну дівчину-мечницю, Імператор-дракон ніби ненароком повернувся до присутнього на тому прийомі старого герцога Кенвійського й ледь чутно промовив: «Я дуже розгніваюся, якщо із цією кумедною дівчинкою щось станеться».

Ці неголосні слова, сказані за три тисячі миль від територій Ордену Порядку, справили в стінах Південного Заслону ефект вибуху алхімічної бомби. Річ у тім, що герцог Кенвійський довгі роки був таємним агентом Ордену при дворі Імператора Сходу, і цінність інформації, яку добував старий, неможливо було переоцінити. Усі ці роки вважалося, що Імператор нічого не знає про таємне життя старого аристократа. Однак раптом з’ясувалося, що Імператор усе чудово знав, а слова Валентайна Сі-Анорі однозначно були попередженням для Ордену Порядку, який уславився вбивствами не лише демонів, а й прикликаних героїв.

Попередження почули й прийняли. Сваритися зі Східною Імперією, яка була головним постачальником рекрутів і коштів для потреб Ордену Порядку, Владика не захотів і під страхом смерті категорично заборонив агентам шкодити вказаній дівчині. Тому «святу Стеллу», як невдовзі почали називати ту прикликану героїню, агенти Ордену обходили стороною й демонстративно не помічали її витівок. Навіть коли пів року тому ця «кумедна маленька дівчинка» переполошила весь континент, застосувавши наймогутніше зі святих заклять для усунення простолюдина, який її образив, заборону не скасували, і Стелла залишилася недоторканною, Владика ще раз це підтвердив.

Магістр Андреас похитав головою. Виходить, леді Стелла вже доросла до поглинання помаранчевих демонічних ядер. Швидко ж дівчисько розвивається! Що ж, оскільки героїня залишалася під захистом Владики, розвідувальна група Ордену, яка вирушить до Рудого озера, разом з основним завданням добуде для леді Стелли й демонічні ядра. Там, біля озера, якраз мешкали потвори «помаранчевого» рівня, і досвідчені бійці Ордену зможуть із ними впоратися.

Але якщо прикликану в Брені героїню, як і раніше, було заборонено чіпати, то щодо королівства Ларнея жодних заборон від Владики не надходило. А це означало, що героям при королі Анзуарі Четвертому залишалося жити зовсім недовго — доти, доки місцеві агенти не з’ясують, де монарх їх ховає й тренує. Ну й про всяк випадок варто було надіслати ще й спритного чоловічка до Академії Магії тисячолітнього града Ульхейма перевірити, що за студенти-алхіміки там займаються варінням зіль із застосуванням таких рідкісних і дорогих інгредієнтів.

Друга ніч в орчому таборі далася мені значно легше за першу. Я вже знав, що на мене чекає, а тому заздалегідь заготовив цілу гору гілок, трісок і дров для багаття й наказав домовикові не заощаджувати на обігріванні нашого спільного житла. Зробив пишну лежанку із сіна й укрився цілою купою теплих шкур. До того ж Гельмут удень не гаяв часу й законопатив мохом та сіном більшість щілин, тож протяги більше не гуляли шатром. І хоча ніч видалася навіть холоднішою за попередню, а вранці на землі лежав іній, я непогано виспався у відносному теплі й на світанку почувався чудово.

Стара Фелна пригостила мене традиційним ранковим чаєм і подякувала за онука, бо таким цілеспрямованим і поважним свого бешкетника ніколи раніше не бачила. Я пообіцяв не давати її онукові Хуго жодних поблажок, попри його невисокий зріст, і ганяти нарівні з іншими, більшими за нього товаришами. Після чого пройшовся табором, який прокидався, вітаючись із мешканцями. Оглянув розтягнуту на збитій величезній рамі сріблясту шкуру дугара, з внутрішнього боку якої — так званої міздрі — дві немолоді орчихи ретельно зіскрібали шкребками залишки м’яса й підшкірного жиру. При цьому жінки сперечалися, чи висохне шкура на повітрі в такий холод, чи краще розрізати її на частини, розтягнути на розпірках і занести до теплого житла. Я в питаннях вичинки шкур зовсім не розумівся й не став втручатися в їхню професійну суперечку.

Зате довго й докладно розмовляв із ремісником, який узявся виготовити для мене наконечник списа з твердого й міцного рога дугара. Якщо вже мені дістався такий рідкісний і якісний матеріал, я хотів витратити його з найбільшою користю й зробити справді добру зброю. Не примітивний спис, а краще глефу або наґінату, призначену не лише для колючих, а й для рубальних ударів — найгостріше пласке лезо завдовжки пів метра, міцно закріплене на держаку завдовжки приблизно п’ять ліктів. Довелося довго пояснювати майстрові свої «забаганки» й навіть малювати ескізи спочатку палицею на піску, а потім вуглиною на розтягнутій шкурі. Розповідати про пропорції, розмір і призначення зброї. І доводити недовірливому оркові, що така древкова зброя справді існує, а не є плодом моєї уяви.

Орк-ремісник довго задумливо чухав мозолястою рукою свою лису макітру, але начебто зрозумів завдання й запевнив мене, що все зробить, ось тільки така складна робота з рогом, який важко піддавався обробці, забере близько двох седмиць. За цей час мені треба буде відшукати й належний держак для такої розкішної зброї, бо звичайна деревина для цього не годилася. Тут потрібен був прямий, без дефектів і сучків стовбур молодого залізного дерева або білий янут, ось тільки знайти таку деревину можна було лише в північному лісі за Студеним струмком, за який ельфи перестали пускати орків ще із середини зими. Я взяв завдання до відома й пообіцяв майстрові відшукати потрібний матеріал.

І ось почалося моє друге заняття з орчою молоддю. Попри вогку погоду й дрібну неприємну мжичку, прийшли всі одинадцятеро підлітків, причому ніхто з них не нарікав через необхідність роздягнутися вище пояса й мерзнути на холодному вітрі. Після вчорашнього мисливського тріумфу мій авторитет був на висоті, і учні слухалися мене беззаперечно. Тому головним моїм завданням було розвинути початковий успіх і довести всьому племені Жовтої Риби, що вчорашня удача зовсім не була випадковою, а Альвар Довгий — саме той, хто змінить їхнє життя на краще.

Я відразу зазначив оркам, які вишикувалися, що нас, як і раніше, на одного більше, ніж потрібно, і найслабшого за підсумками сьогоднішнього дня буде відраховано. Утім, відразу ж додав, що якщо всі справлятимуться з вправами, я поговорю з вождем і попрошу розширити довірений мені загін до одинадцяти бійців. Така інформація трохи заспокоїла хлопців, але все одно всі старалися цілком щиро, не ухиляючись і виконуючи всі мої накази.

Це заняття я присвятив тренуванню витривалості, бігу з обтяженням, а також дослідженню території. Після півгодинної розминки ми оббігли довкола високого пагорба, але так і не зустріли ту зграю дугарів, від якої вчора я відбив старого самця. Це порушувало питання, чим плем’я Жовтої Риби харчуватиметься, коли принесене м’ясо закінчиться, а тому я повів групу вниз за течією струмка до озера, що виднілося далеко на сході. Риба в ньому водилася, це я відразу визначив за колами, що розходилися поверхнею, і численними чайками. Залишалося лише придумати, як цю рибу тут ловити. Ні гачків, ні волосіні, ні сіток у мене не було, тож над завданням треба було поламати голову.

Можна було спорудити на мілководді заплутаний лабіринт із каміння, у центрі якого покласти пахучу приманку — такий спосіб риболовлі здавна використовували риболови Південної Америки. Або викопати на березі яму, з’єднавши її з основним озером вузькою протокою, і класти до цієї ями приманку. Також можна було сплести з лози пастки-верші. Загалом способи були, ось тільки займатися цим однаково варто було не сьогодні, бо на цей день я мав зовсім інші плани.

Я продовжив досліджувати території племені Жовтої Риби й разом зі своєю групою збігав до самих меж північного лісу. Похмурий і густий, він мав непривітний та небезпечний вигляд. Подекуди там ще лежав сніг, хоча в інших місцях він уже давно розтанув. За розповідями мисливців, звірів у північному лісі водилося чимало, зокрема й смертельно небезпечних. Тому далеко вглиб ми не заходили, побоюючись не лише хижаків, а й небажаних зустрічей з ельфами або орками ворожого племені Синьої Риби. Тож повернулися до пагорба й продовжили заняття приблизно до полудня, після чого я відпустив молодих орків додому, наказавши відсипатися, від’їдатися й готуватися до непростої та небезпечної нічної операції.

Сам же я прислухався до своїх відчуттів і здивовано виявив, що зовсім не втомився після багатогодинного тренування. І хоча м’язи плечового поясу трохи боліли після силових вправ, але це була справжня дрібниця. Удома, у рідному світі, таке тренування звалило б мене до кінця дня, та й наступного дня я ходив би розкарячку. Тепер же почувався нормально. Невже я стаю сильнішим, як і належить прикликаному героєві?

Тому я різко змінив свої плани на сьогодні. Якщо раніше думав теж піти відсипатися й готуватися до нічного нальоту на ворожу кузню, то тепер вирішив спочатку самостійно сходити на північ до далекого Бездонного озера, у якому мешкав міфічний вугор Хир, якому поклонялися місцеві орки. Іти туди було далеко, кілометрів п’ятнадцять, але саме там, на місці колишньої стоянки племені Жовтої Риби, залишилися кузня й усі запаси заліза, які орки покинули під час поспішного відступу. Я вирішив переконатися, що цей метал досі лежить там біля плавильні та кузні, перш ніж вести туди своїх підопічних на ризиковану нічну операцію. При цьому потрапити на очі ворожим дозорним я не боявся, бо відразу ж, щойно відійшов від територій Жовтої Риби, надягнув плащ-невидимку й рушив далі невидимим.

Шлях забрав дві години, і я знову здивовано зрозумів, що не надто втомився. Жодних патрулів і дозорних чужих кланів дорогою не зустрів, хоча в самому таборі Білої Риби вирувало життя, чувся вереск пилки, а над будиночками здіймалися цівки диму. Судячи з кількості житлових будівель, плем’я Білої Риби переважало моє нинішнє більш ніж утричі. Серйозний противник. Я б навіть сказав — «головний місцевий бос», бій із яким просто зараз призвів би до однозначної поразки. Кузня стояла осторонь від основного поселення, метрах у двохстах за частоколом, і хоча тепер удень у ній працювали орки, була певна надія, що вночі вона не входить до зони відповідальності дозорних. Добре, якщо так, бо це значно спрощувало моє нічне завдання.

Невидимий, я пройшов за п’ять кроків від закіптюжених ковалів, які працювали й гартували викувані криві мечі-ятагани, та озирнувся. Залізо справді знайшлося у вказаному одноногим Ярихом місці під дерев’яним похиленим навісом на самому березі Бездонного озера. Причому металу тут виявилося забагато, значно більше за ті «десять-дванадцять зливків», про які казав мені Ярих. Судячи з усього, плем’я Білої Риби переплавило всю залізну руду, знайдену серед захоплених трофеїв, бо ящики для руди стояли порожніми, та ще й власні запаси заліза, схоже, перенесло ближче до нового місця поселення.

Я взяв один металевий зливок і зважив на руці. Важкий, зараза, щонайменше кілограмів десять. Сховав його до сумки й оцінив можливу здобич. Під навісом від дощу зберігалося приблизно сто таких металевих зливків, тобто тонна заліза. Винести стільки ми не змогли б за всього бажання, навіть якби навантажили всіх моїх підопічних до краю. Але й залишати стратегічний метал і без того сильному противникові теж не хотілося, тож я відійшов від кузні й узявся шукати поблизу якусь схованку, до якої можна буде перенести цінний вантаж, а також продумувати план, як відвести від скромного й слабкого племені Жовтої Риби гнів численніших і сильніших сусідів, які невдовзі виявлять зникнення заліза й будуть украй розлючені.

Жодного годинника в мене не було, та й не зовсім зрозуміло було, як тут відраховують час. Але за внутрішніми відчуттями до табору я повернувся десь близько п’ятої вечора, дав ремісникам кілька нескладних доручень і навіть устиг трохи поспати перед нічною операцією. Сама ж нічна вилазка на територію сусідів минула без жодних проблем. Ми вийшли вже в темряві, заздалегідь вимазавши сажею обличчя, морди й одяг, а також перевіривши, щоб нічого в нас не гриміло, не шаруділо й не скрипіло. Уже знайомим мені маршрутом опівночі дісталися місця операції, де я наказав оркам залягти й чекати.

Самотужки сходив на розвідку й переконався, що кузня справді порожня й не охороняється. Після чого, поки основна група під командуванням Хуго перетягувала металеві зливки до вказаного мною потаємного місця між камінням на пагорбі, я разом із величезним Уажем, потворним Фихом та ще одним великим орком на ім’я Диш узявся відводити підозри від племені Жовтої Риби.

Навантаживши трьох найбільших орків мого загону металом так, що вони ледве переставляли лапи, я змусив їх пройти з пів кілометра берегом озера, щоб вони залишили чіткий слід, який вів на схід у бік табору Чорної Риби — другого за силою та чисельністю племені, що перебувало в стані постійної млявої війни з Білою Рибою. Сам я старанно йшов лише по камінню й густій траві, щоб не залишати нехарактерних для орків слідів, і лише зрідка розкидав «загублені злодіями» металеві зливки. Нарешті, вирішивши, що справу зроблено, ми повернулися до інших членів групи, які вже закінчили розкрадати склад.

— Усе, завантажуйтеся металом і йдіть додому! Мені тут іще залишилося зробити кілька справ, після чого я вас наздожену.

Ікласті хлопці мовчки кивнули й почали збиратися у зворотну дорогу. Я ж повернувся до кузні й у порожньому сховищі металу залишив невелику вирізану з дерева фігурку рибки, пофарбовану в чорний колір. Другу таку саму поклав усередині табору Білої Риби на порозі найбільшої будівлі — найімовірніше, дому вождя. Останню, третю чорну рибку поклав біля ніг сплячого орка-охоронця, який узагалі-то мав стерегти ворота табору, але вирішив подрімати на посту. У цього роззяви я навіть витягнув із піхов на поясі дуже непоганий широкий ніж із різьбленим кістяним руків’ям і забрав собі. Дворучну сокиру орка я теж прихопив, але річ виявилася незручною й страшенно важкою, тож я просто закинув її у воду озера. Побіг за своїми й невдовзі наздогнав основну групу, яка повільно брела додому з важкими сумками, наповненими металевими зливками.

— Ви всі величезні молодці! Зробили велику справу, яка дозволить племені посилитися й підготуватися до успішної війни. Знаю, що ви дуже втомилися, та й дорога до табору ще неблизька, але часу до нападу Синьої Риби залишилося зовсім мало, тож уранці чекаю всіх на черговому тренуванні. Так, я обов’язково попрошу вождя Диха Білого Зуба, щоб він залишив у моєму загоні всіх одинадцятьох!

Я очікував можливого невдоволення через завтрашнє тренування після виснажливої нічної операції або навіть відкритих заперечень, але всі одинадцятеро хлопців-орків, які втомлено переставляли лапи в темряві, лише щасливо всміхалися, дуже задоволені собою та своїм хвацьким командиром-людиною. У цю мить я остаточно зрозумів, що роблю все правильно, і з такими хлопцями все задумане в мене неодмінно вийде!

Невелика витівка з чорними рибками в пограбованому сховищі й «випадково» залишені розкрадачами сліди дали плоди, і схід територій «риб’ячих» племен запалав. Причому запалав не лише в переносному значенні. Наступної ночі, коли ми з молодими орками вирушили по залишене в схованці залізо, то побачили біля стоянки племені Білої Риби поховальне багаття неймовірних розмірів, язики полум’я якого здіймалися вище за дерева. Моя «права рука» Хуго, побачивши таке величезне багаття, навіть припустив, що загинув щонайменше старший син і спадкоємець очільника племені, а то й сам вождь Білої Риби. Рядових воїнів-орків теж, підозрюю, полягло чимало в жорстокій січі, якщо вже ворожі берсерки дісталися навіть до вождя, який зазвичай перебував позаду своїх бійців. Але й їхнім противникам добряче перепало, а густий чорний дим на місці стоянки Чорної Риби за Бездонним озером ми бачили ще вдень.

Що ж, два найсильніші племена орків у цих краях зчепилися між собою й серйозно послабили одне одного, і це було нам тільки на руку. Тепер треба було скористатися ситуацією й зміцнювати плем’я Жовтої Риби, щоб одного дня воно змогло кинути виклик двом лідерам у боротьбі за панування в цьому регіоні. Для цього були потрібні бійці та зброя. І якщо підготовкою перших займався я, то за кування зброї після доставки першої ж партії металу з великим ентузіазмом узявся одноногий коваль Ярих. Першочерговим його завданням було зібрати для нашого війська ще кілька арбалетів за зразком того, що висів на стіні його кузні. Після чого перейти до арбалетних болтів, потім наконечників для списів, а далі й до традиційних кривих ятаганів орків. Добре, що заліза тепер вистачало на всі наші «забаганки».

Щоб винести весь метал зі схованки, нам знадобилися три нічні ходки. Двічі я сам очолював загін добувачів, але втретє орки пішли без мене під командуванням малого Хуго, бо в мене з’явилося нове важливе завдання. Річ у тім, що хтось дуже нахабний і спритний уже три доби поспіль крав рибу, яка потрапляла до сплетених із лози верш. Ми встигли зібрати лише перший улов, до речі, доволі непоганий, увечері після встановлення верш, після чого весь другий і третій дні орки племені знаходили рибальські пастки порожніми. І якщо спочатку відсутність улову можна було списати на випадковість або невідповідну погоду, то третього дня злодій усе-таки залишив сліди на мокрому після дощу піску. Дуже маленькі вузькі ступні з розчепіреними пальцями, які ніколи не знали взуття. Ми разом із шаманом та мисливцями оглядали й обговорювали ці дивні сліди, але так і не змогли визначити істоту, яка їх залишила.

Злодієм явно був не орк, бо в цієї раси навіть діти мали більші лапи. Навряд чи ельф або людина, бо в таку холодну погоду представники цих рас босоніж не ходили, та й люди були нечастими гостями в цьому дикому краї. І не дикий нерозумний звір, надто вже вправно він управлявся з рибальським знаряддям. Але тоді хто? Злодій спорожняв закинуті в озеро верші двічі на добу, але у світлу пору впіймати або хоча б побачити його не вдавалося. Тож я вдягнувся тепліше, накинувши спеціально пошиту для мене хутряну безрукавку, а також хутряні поножі поверх шкіряних чобіт, нарукавники й рукавиці. Накрився поверх усього цього плащем-невидимкою й із флягою гарячого чаю, бойовим списом та дубинкою сів чатувати на злодія в дозорі на березі.

Чекати довелося не так уже й довго. Щойно стемніло, як звичні звуки природи несподівано стихли, натомість із боку лісу почулося тихе покашлювання, а потім ритмічний плюскіт чиїхось кроків по воді. Невисока постать заввишки людині до пояса брела в густішому тумані мілководдям, час від часу зупиняючись і озираючись, причому, схоже, більше очікувала небезпеки з боку озера, ніж берега. Спочатку я вирішив, що бачу кікімору, але потім усе-таки зрозумів свою помилку. Хащівник! «Цар» усієї лісової нечисті, якого решта відверто побоювалася. Про такий сильний і небезпечний різновид нечисті мені розповідали Кірена та знайомі русалки, тож я впізнав істоту, яка наближалася, за описом. Кошлатий і гладкий, у брудній хутряній накидці, із сильними довгими ручиськами й величезними бурштиново-жовтими очима. При цьому молодий і нахабний, безсоромно краде в орків Жовтої Риби їхню здобич, хоча старші й обережніші хащівники так відкрито в конфлікти з розумними расами не вступали й намагалися триматися в самій гущавині, подалі від поселень.

Злодій підійшов до місця, де були встановлені плетені верші, озирнувся й діловито вибрався на берег до вбитих кілочків, натягнуті мотузки від яких ішли вглиб. І почав тягнути за одну з мотузок, витягуючи з води рибальську снасть. Я поступово оговтався від початкової боязкості перед таким грізним противником і підкрався ближче.

Удару дубинкою по тім’ю злодійкувата нечисть не очікувала й непритомною осіла на пісок. Я оглянув свою несподівану здобич, міркуючи при цьому, що взагалі з нею робити. Ні, добивати хащівника ударом списа в серце або голову не став, натомість міцно зв’язав йому зап’ястки та щиколотки тією самою мотузкою, якою кріпилася рибальська снасть. Після чого, уже не ховаючись, зняв капюшон, назбирав хмизу й розпалив на березі багаття, бо вночі біля озера було вогко й холодно і я мерз навіть у теплому одязі. Коли багаття розгорілося, я поплескав невдаху-злодія по щоках, приводячи до тями.

— Хащівник? — про всяк випадок уточнив я, щоб переконатися у своїй правоті, на що полонений мовчки кивнув.

Більше нічого пояснювати я не став, як і розмовляти з полоненим, і продовжив свою роботу. Хащівник посмикався, перевіривши міцність пут, після чого затих і з дедалі більшим занепокоєнням стежив за моїми приготуваннями. Я ж забив у землю біля багаття дві високі рогатини, а тепер вистругував довгу міцну палицю, перед цим вимірявши її довжину й порівнявши з тілом хащівника. Бурштинові очі хащівника розкривалися дедалі ширше від страху. Нарешті зв’язаний полонений не витримав і запитав голосом, що зривався від хвилювання:

— Людино… ти це… що надумав? Мене їсти не можна! Я неїстівний!

— Я й не збираюся тебе їсти, — спокійно відповів я, але не встиг хащівник трохи заспокоїтися, як додав: — Принаймні сам. У тобі мене цікавить лише демонічне ядро, яке є всередині кожної незвичайної потвори, хай то магічний звір, демон чи нечисть. Такі ядра високо цінуються різними магами й дорого коштують. Виріжу твоє ядро, а решту туші закопчу над багаттям. Знайомі русалки підказали мені секрет, що на підгорілі тушки хащівників ловляться найбільші й найсмачніші соми. Хочу перевірити.

Хащівник знову почав битися, відчайдушно намагаючись розірвати мотузку, потім завив від безсилля й заблагав:

— Ну ж так не можна, людино! Я все-таки нечисть, а не наживка на рибу. Та й убивати за дрібну крадіжку — це… зовсім не по-людськи, люди так не чинять! Ну брав я твою рибу, зізнаюся й каюся. Більше так не робитиму, чесне-пречесне слово! Готовий відшкодувати все, що взяв, утричі. Ягодами й грибами, коли сезон почнеться. Або якоюсь послугою. Тільки пощади!

Я зупинився з гострим ножем у руці й удав, що замислився. Потім уточнив у наляканого ледь не до непритомності полоненого, чи знає він, де тут поблизу ростуть молоді пагони залізного дерева або якийсь «білий янут»?

— Знаю. Усе знаю! І підкажу, і покажу! — зрадів полонений і попросив його розв’язати.

Ага, уже біжу й падаю! Вірити нечисті на слово в жодному разі не можна, це мені знайома нечисть якраз і пояснювала. Але даної клятви нечисть чомусь порушити не може, тому я запропонував злодюжці два варіанти клятви на вибір. Або він присягає мені на вірність і в усьому підкорятиметься, і тоді не лише залишиться живим, а й завжди буде забезпечений теплом, дахом і їжею. Причому доброю їжею, не просто сирою рибою, а приготованою — смаженою, вареною та копченою. Або він може поклястися не нападати й не замишляти лихого проти мене та моїх друзів і виконати три завдання, після чого отримає свободу й зможе жити, як раніше. Якщо ж такі варіанти його не влаштовують, то я починаю обробляти його тушу.

Звісно, я блефував і не збирався вбивати таку рідкісну нечисть, бажаючи лише налякати й відвадити від рибальських снастей. Але хащівник цього знати не міг. Він довго думав, поглядаючи на нанизаних на палички і посипаних пряними травами рибин, яких я розкладав над багаттям для смаження, ковтав слину, що капала на пісок, але… все-таки вибрав другий варіант. Три послуги в обмін на свободу. Зізнатися, я був розчарований, бо дуже хотів отримати сильного хащівника в підлеглі, але постарався не показати, що засмутився.

— Гаразд. Тоді відразу перша послуга. Чекатимеш на мене завтра в другій половині дня біля входу до північного лісу, — я навіть указав рукою напрямок, щоб хащівник нічого не переплутав, — і проведеш до молодих деревець залізного дерева в обхід усіляких ельфійських патрулів та інших небажаних зустрічей. Одну рибу з улову можеш забрати із собою, — я саме витягнув верші й перекладав решту здобичі до кошика. — Але більше тут на березі не показуйся!

Чергове заняття з молоддю орків я вперше присвятив відпрацюванню прийомів поводження зі зброєю. Поки що не з бойовими списами й клинками, а з дерев’яними мечами та довгими палицями, зробленими за зразками справжньої зброї. Молоді орки старалися щосили, дедалі впевненіше й чіткіше виконуючи перешикування у дві й одну шеренги, підіймаючи збиті з дощок щити й прикриваючись ними від «стріл». Ми відпрацьовували швидкі ривки вперед усім строєм і вдавані відступи, кололи й рубали солом’яні манекени, шикувалися в коло, виставляючи списи як назовні, так і всередину, відпрацьовували ще багато чого. При цьому я дивувався ентузіазму та готовності вчитися зеленошкірих хлопців. Були б у мене такі натхненні й охочі тренуватися бійці в Алатир-Калі, ми, можливо, й не здали б фортецю ворогові.

Але дивувався я не лише молодим оркам, а й самому собі. Те, що я став сильнішим і витривалішим, уже давно зрозумів. Але звідки в мене такі майстерні навички володіння списом? Пам’ятається, на війні пів року тому я вперше взяв до рук подібну зброю й ледве міг із нею впоратися. Тепер же влучав у потрібні місця манекена ледь не із заплющеними очима, крутив важкий держак у руках і довкола пояса з такою легкістю та майстерністю, наче займався цим усе своє життя. Орки дивилися на мене із захопленням в очах і не переставали дивуватися моїй майстерності, намагаючись повторювати показані мною прийоми. Невже вправне володіння древковою зброєю і є однією з трьох «геройських» навичок, які обіцяла мені донька богині смерті Мелісента?

Було дуже схоже на те. Але тоді виникало логічне питання — якими ще двома унікальними «геройськими» вміннями я володію? На думку відразу спадало спілкування з нечистю, здатність її бачити й розуміти. Звичайні люди ж нечисті не бачать, отже, це явно була друга унікальна навичка. А ось щодо третього свого вміння певності в мене не було. Незвичайно високий інтелект? Але ж це мої початкові дані в новому світі, отримані на шкоду тій самій силі або спритності. Здатність розуміти ельфійську мову? Але хіба не всі прикликані з інших світів герої якимось незрозумілим чином розуміють «місцевих тубільців», а з’явився я саме на території ельфів. Тож питання щодо третьої навички залишилося без відповіді, хоч як я ламав над ним голову.

Завершивши заняття й відпустивши розпалених і дуже задоволених собою хлопців додому, я повернувся до західного озера, бажаючи скупатися в крижаній воді й змити із себе бруд разом із запахом поту. Застудитися й захворіти я вже не надто боявся, бо щоденні заняття на природі за будь-якої погоди давали плоди, і крім фізичної сили та витривалості поступово зростала й стійкість до холоду. Ні, ходити босоніж по снігу я, звісно, не міг, але вже не так сильно мерз ночами й чудово висипався, хоча часом температура падала нижче нуля. Не заважало мені холодне повітря й під час ранкових тренувань, тож недовге купання в студеній воді точно не могло мене звалити.

Вода справді була терпимою й змивала втому разом із потом. Засмучувала лише відсутність шампуню, гелю для душу або хоча б звичайного мила, без яких якісно відмитися не виходило. Не бачив я мила й у селі Сухий Луг, і під час служби в армії. Було дуже схоже, що мила в цьому світі або взагалі немає, або воно є розкішшю лише для найвпливовіших і найбагатших. Утім, моїх шкільних знань цілком вистачало, щоб розуміти, що мило — це лише продукт, який утворюється під час змішування золи з будь-яким розтопленим тваринним жиром, тож стати засновником миловаріння в цьому світі я цілком міг. Мабуть, саме мило й мало стати першим товаром, яким орки Жовтої Риби торгуватимуть із сусідами. Але це в майбутньому, а спочатку цим самим оркам треба було просто вижити в оточенні численніших і сильніших племен.

Знайомий хащівник чекав на мене на межі лісу й відразу попередив, що неподалік тепер перебуває кілька мисливців-ельфів, які вистежують велику здобич. Ельфів хащівник відверто не любив, про що відразу мені й повідомив. Ні, гостровухі нечисті не бачили, як і звичайні люди, і безпосередньо зашкодити хащівникові не могли. Але в будь-якому лісі, де оселялися ельфи, починала зростати сила й чисельність усіляких лісових духів, а вони вже нечисть бачили, не любили й виганяли зі своїх володінь.

Присутність ельфів ламала всі мої плани, бо шукати в гущавині й рубати тверді, мов метал, стовбури залізних дерев для держака майбутнього списа за таких умов не вийшло б. Утім, я вирішив вибити клин клином і залучити до цієї роботи самих ельфів.

— Хащівнику, розкажи мені про цих довговухих мисливців. Багато їх? Ходять групами чи поодинці? І найголовніше — вони далі Студеного струмка й полюють на своїх територіях чи все-таки перетнули оголошений кордон?

Хащівник прислухався до скрипу дерев, співу птахів та інших зрозумілих лише йому звуків і за хвилину відповів, що ельфів близько пів дюжини, вони йдуть групою й усі вже перетнули Студений струмок. Але, що було для мене значно цікавішим, один із мисливців відійшов дуже далеко від решти товаришів і, схоже, вирішив полювати сам.

— Ось він мені й потрібен. Веди мене до нього, тільки дуже тихо! — наказав я хащівникові й надів капюшон плаща-невидимки.

Іти виявилося не так уже й далеко, менше кілометра. І хоча я намагався ступати тихо, не наступати на сухі гілки й не видавати жодного шуму, довговухий мисливець усе-таки якимось чином мене помітив. Коли я побачив на лісовій галявині невисоку постать у маскувальному сіро-чорному плащі з капюшоном, ельф тримав у руках лук із уже накладеною на тятиву стрілою, присів і вдивлявся в ліс за моєю спиною.

— Коли я його обійду, трохи пошуми, щоб привернути увагу ельфа, — ледь чутно, самими губами прошепотів я й вийшов на лісову галявину, готуючи трофейний орчий ніж.

Якби тепер була тепла пора року, зробити таке не вдалося б, бо прим’ята трава видала б мене. Але ранньої весни я рухався непомітно для противника. Обійшов його зі спини й приготувався до нападу. Хащівник не підвів і дуже вчасно з тріском зламав гілку, після чого довговухий мисливець, майже не цілячись, вистрілив на звук. Я ж ступив ближче й приставив до його горла гострий ніж.

— Один гучний звук або різкий рух — і ти труп! Кинь лук на землю. Потім сумку. Тепер дуже повільно розстебни пояс і теж кинь його на землю.

Невисокий ельф, дрібно тремтячи від хвилювання та страху, слухняно виконував мої накази. Я відкинув подалі кинуту ним зброю, а потім наказав мисливцеві повільно опуститися навколішки й завести руки назад. Полонений на кілька секунд завагався, не бажаючи виконувати такий принизливий наказ, але гострий ніж біля горла все-таки переконав його не робити дурних необдуманих вчинків. Я попросив хащівника, який підійшов, розв’язати ельфійську сумку й пошукати там щось на кшталт мотузки або шкіряних ремінців. Моток мотузки справді знайшовся. Я склав ельфові руки за спиною так, щоб кисті лежали на протилежних ліктях, і надійно обмотав їх мотузкою.

— Тепер можеш підвестися й розвернутися, — дозволив я полоненому, сам знімаючи капюшон і з’являючись із невидимості. — Поговорімо. Але знову нагадую, лише один гучний звук — і я тебе не пощаджу.

Мисливець підвівся й повільно розвернувся, показуючи обличчя. Та ну тебе… знову моїм противником виявилася молоденька ельфійка! І якби вона спробувала чинити опір, я ризикував повторити свій кривавий учинок першого дня, за який мені досі було соромно перед самим собою. Мабуть, бурхливі емоції відбилися на моєму обличчі, бо полонянка всміхнулася й заговорила:

— Не любиш ельфів, людино?

Приховувати мені було нічого, тож відповів чесно.

— Ельфи вбили мою рідну сестру, тому мені зовсім немає за що вас любити. Утім, моя ненависть стосується не всіх ельфів, а лише певного клану…

— А я ж тебе знаю, хлопче, — не давши мені договорити, на півслові перебила ельфійка. — Це ти бігаєш уранці пагорбом із групою орків. Ми тебе давно помітили й уже кілька днів сперечаємося, що знайшлося спільного в людини із цими дикими кровожерливими чудовиськами.

— Мене звуть Альвар Довгий, запам’ятай це ім’я. А ці, як ти їх називаєш, «кровожерливі чудовиська» дали мені дах і їжу. Фактично прийняли мене до свого племені й довірили виховання молоді. Поки що я не бачив із боку орків агресії та кровожерливості, тож обережніше з образливими словами, гостровуха. Мені взагалі начхати на стосунки між ельфами й орками та на те, що ви там не поділили давним-давно. Але тепер ти порушила кордон племені Жовтої Риби, до якого я належу. Мій обов’язок — затримати порушника й доставити його на суд племені. Тому визначаймося: ти підеш сама й не намагатимешся втекти чи тебе оглушити дубиною й понести на плечі?

Ельфійка на пряме запитання не відповіла й довго розглядала мене, а також хащівника, який з’явився. А потім запитала, чого їй чекати від суду орків.

— Ти нікого із членів мого племені не вбила, тож тебе відпустять відразу після сплати штрафу за порушення кордону. І я навіть можу сказати, що від твоїх родичів-ельфів попросять за твоє звільнення. Добути такого самого дорослого кайпі, якого твої одноплемінники незаконно відібрали в мисливців племені Жовтої Риби. Потім принести рівний, без сучків і вад стовбур залізного дерева або білого янута завдовжки щонайменше шість ліктів. Ну й невеликий мішок солі.

— І це все??? — навіть не повірила власним довгим вухам ельфійка. — Недорого ж цінується моє життя у твоїх очах, людино!

— Іще відповісти особисто мені на два запитання. Перше: який із ельфійських родів використовує ось такі стріли, — тут я розв’язав свою сумку й дістав уламок стріли з незвичайним жовто-червоно-чорним оперенням, який зберігав із першого ж свого дня в новому світі. — І друге запитання: як тебе звати, мисливице? Бо відразу не запитав, а тепер навіть якось незручно.

Полонянка довго мовчала, про щось розмірковуючи й беззвучно ворушачи губами, але потім зізналася, що не знає відповіді на моє перше запитання.

— Можу лише сказати, що це якийсь із родів безкрайнього Лісу Вічного Короля, судячи з нитки на древку й забарвлення оперення. Але мій рід Річкового Щура кілька століть тому покинув Священний Ліс і переселився південніше, а старші не навчали нас кольорів родів тих далеких місць.

— Не такий уже той Ліс Вічного Короля й безкрайній, — безтурботно махнув я рукою, чим украй здивував співрозмовницю. — Я зумів його перетнути, хоча ельфи й намагалися мене вбити. Але якщо ти не можеш відповісти на перше моє запитання, відповідай хоча б на друге.

— Мене звуть Діасса Спритна Лань. Але ти мені збрехав, людино. Вийти живим із Лісу Вічного Короля для такого, як ти, абсолютно неможливо!

— Діасса, що давньою мовою означає «місячна доріжка на воді»? Яке красиве ім’я! Воно тобі пасує. Щодо звинувачення в брехні, можеш мені не вірити, однак я справді це зробив. Пройшов Ліс Вічного Короля із заходу на схід, обдуривши всіх охоронців і відірвавшись від усіх переслідувачів. Ви, ельфи, узагалі надто самовпевнені й вважаєте свої здібності неперевершеними. Однак сама бачиш — саме я впіймав тебе в лісі, а не навпаки. І досі ти жива лише тому, що особисто я нічого проти тебе не маю. Ба більше, ти мені навіть подобаєшся, Діассо. І тому, навіть якщо твої родичі відмовляться платити викуп за твоє звільнення, я особисто вмовлятиму вождя племені Жовтої Риби, щоб тебе відпустили живою. І навіть знаєш… я розв’яжу тобі руки й поверну зброю, якщо пообіцяєш не робити дурниць.

— Ти дуже дивний, людино на ім’я Альвар! — ельфійка розтерла звільнені від пут зап’ястки, знову повісила пояс із піхвами й зміряла мене довгим оцінювальним поглядом. — Полюєш у парі з хащівником, живеш серед орків, а розповідаєш узагалі дивовижні речі. Можу тебе заспокоїти, людино, тікати я не стану, і мої родичі заплатять викуп. Клянуся честю роду Річкового Щура! Як я вже казала, коштую значно дорожче за мішок солі, шматок дерева й тушку лісового звіра, які ти за мене просиш. Відповіді на твоє перше запитання я справді не знаю, але її може знати мій батько або хтось зі старших, хто пам’ятає часи в Лісі Вічного Короля. Тому я сама готова піти й передати ельфам твої вимоги, а потім обіцяю прийти до табору орків Жовтої Риби й слухняно чекати на прибуття родичів та викуп за моє життя, не намагаючись нікуди втекти. Упевнена, мій батько сам захоче побачити таку незвичайну людину!

Коли горда ельфійка пішла, беззвучно розчинившись у вечірньому лісі, до мене підійшов хащівник.

— Ти це… Альваре Довгий… Уперше бачу, щоб… це… знахабнілих ельфів ставили на місце! О! Ти заслужив мою повагу, людино! І якщо твоя пропозиція щодо їжі та даху ще чинна… то це… я передумав і готовий служити тобі!

По свою одноплемінницю ельфи справді прийшли того самого вечора, причому відразу вчотирьох. Двоє озброєних до зубів високих довговухих воїнів тягли масивну тушу якогось броньованого ящера, підвішену за ноги на міцній жердині. Ще один воїн із помітними труднощами ніс великий важкий мішок, мабуть, із сіллю. А позаду цієї трійці бійців в однакових лускатих обладунках неквапливо й поважно крокував четвертий ельф, без будь-якої видимої зброї та броні, але під час ходьби спирався на довгу й пряму чорну палицю.

Друїд? Чи, може, якийсь ельфійський чаклун? Зрозуміти це було складно, зате вже з першого погляду можна було визначити, що саме цей четвертий був старшим у групі. Причому старшим не за віком, хоча, найімовірніше, і за ним також, а за силою та становищем у своєму клані. Від цього гордого статного ельфа в довгому сіро-зеленому плащі виходила настільки відчутна аура могутності й величі, що перед ним хотілося схилитися в найглибшому поклоні. Цей ельф явно звик командувати, причому його накази одноплемінники виконували беззаперечно, але й сам він однозначно був небезпечним. Причому настільки небезпечним, що, цілком можливо, самотужки був здатен упоратися з усім племенем орків Жовтої Риби.

Орки ж появу таких незвичайних гостей відверто проґавили, зібравшись тієї миті довкола великого багаття, вечеряючи, відпочиваючи після трудового дня, ділячись новинами й слухаючи цікаві історії старої Фелни. І тепер господарі табору відверто розгубилися, не розуміючи, чи хапатися їм за зброю, чи тікати, чи запрошувати гостей до спільного казана. Прибулі гості теж, зізнатися, зніяковіли, коли виявили, що їхня одноплемінниця зовсім не нудиться в неволі, не зазнає жодних принижень і тортур, а перебуває на волі, не відчуває жодних незручностей, та ще й вечеряє разом з усім табором.

Я сидів поруч з ельфійською дівчиною на обтесаній колоді, але поспішив підвестися й вийти вперед, доки затягнута німа сцена не переросла в кривавий конфлікт між сусідами. Вождь племені Дих Білий Зуб теж оговтався від початкового заціпеніння, підвівся й уклоном привітав гостей, навіть широким жестом запропонував їм своє місце біля багаття та гарячу вечерю. Мені довелося перекладати горлову мову орка для ельфійської делегації, бо гості ніяк не відреагували на слова вождя й, схоже, його не зрозуміли. А потім перекладати й сказану в досить різкій формі відмову прибулих приєднатися до вечері.

Довговухі воїни жбурнули перед орчим вождем тушу ящера й мішок із сіллю. Ельфійський же командир кинув на землю свою чорну палицю, яка виявилася замовленим мною стовбуром залізного дерева, і нетерпляче поманив рукою розгублену й сором’язливо опущену очима Діассу Спритну Лань. До цього довговуха мисливиця спокійно вечеряла поруч зі мною, не відмовившись від орчої їжі, але відклала ложку з тарілкою, різко схопилася з колоди й поспішила стати біля свого командира. Ельфійська делегація розвернулася й уже збиралася йти, але їхній гордий начальник несподівано зупинився й повернувся до мене.

— А, так, іще треба поглянути на кольори оперення. Покажи мені уламок стріли, людино на ім’я Альвар Довгий.

Намагаючись не показувати свого здивування через те, що важливому ельфові було відоме моє ім’я, я поспішно розв’язав сумку й показав уламок стріли, яка колись розбила в моєму рюкзаку термос. Важливий ельф узяв уламок, покрутив у руках і майже відразу повернув мені.

— Кольори оперення відповідають роду Червоної Змії — одному з дев’яноста шести могутніх і численних ельфійських родів Лісу Вічного Короля. Очолює цей рід уже тисячу років князь Веленіор Мудрий Змій, один із небагатьох ельфів, яких Безсмертний Король наблизив до себе й назвав друзями. Великі території Червоної Змії розташовані не в самому центрі Священного Лісу, а ближче до сходу, милях у двохстах від кордону. І якщо ти зумів роздобути таку стрілу, людино, отже, справді заходив дуже глибоко до забороненого для всіх чужинців лісу.

О як… Виходить, мою рідну сестру та інших людей із мого світу вбив рід Червоної Змії. Я постарався назавжди випалити в пам’яті ім’я своїх ворогів, щоб одного дня неодмінно помститися. Але тут у мене виникло ще одне запитання.

— А чи знаєш ти, мудрий ельфе, як звуть молодого ватажка роду Червоної Змії у сніжно-білому одязі, високого, світловолосого й пихатого? Він командував загоном лучників, і всі інші бійці беззаперечно йому підкорялися.

На жаль, відповіді на це запитання співрозмовник не знав.

— Твій нечіткий опис, людино, мені ні про що не говорить. Але в роду Червоної Змії є чотири окремі гілки, якими керують діти й онуки князя, а також одинадцять підлеглих васальних родин. Принаймні так було триста років тому, коли я повів свій рід Річкового Щура на південь шукати нові місця для поселення. Командиром лучників міг бути будь-хто з молодших князів або навіть просто хтось із наближених до голови роду досвідчених розвідників. У будь-якому разі на твоє запитання я відповів, свою необережну племінницю з полону викупив, тож мене тут більше нічого не затримує.

Вождь племені Жовтої Риби запізніло хотів поставити запитання про кордон по Студеному струмку, на що гордий ельфійський князь, несподівано продемонструвавши непогане знання орчої мови, сам, без допомоги перекладача, відповів тією самою горловою говіркою, не приховуючи зневаги й зарозумілості.

— Я не бачу тут сили, з якою мало б сенс домовлятися. Вас надто мало, і ви слабкі. Тож мої ельфи полюватимуть там, де вважатимуть за потрібне!

Після таких слів ельфи пішли з гордо піднятими головами, а я стояв приголомшений і осмислював нову для себе інформацію. Могутній і важливий ельф виявився головою цілого роду, фактично князем. За його поведінкою та виглядом, у принципі, можна було здогадатися й раніше. А полонена ельфійка Діасса Спритна Лань виявилася його рідною племінницею! Виходить, сам того не підозрюючи, упіймав я в лісі не абикого, а шляхетну ельфійську діву, якщо й не молоду княжну, то дуже близьку до цього за становищем…

Жесть, звісно. А я ж їй погрожував і навіть навколішки ставив! Добре хоч дівчина анітрохи не постраждала під час нашої зустрічі, а зброю я їй майже відразу повернув. Та й орки обійшлися з ельфійською мисливицею напрочуд гуманно — не посадили до клітки чи ями, як у них було заведено чинити з полоненими, не стали зв’язувати дівчину й надали свободу пересування табором, навіть вечерею нагодували. Якби не все це, підозрюю, нікого живого тут, у таборі Жовтої Риби, уже не залишилося б. І справді, викуп за таку важливу дівчину я призначив сміховинно малий. Навіть, мабуть, образливо малий, на думку Діасси та її родичів.

— То це і є кайпі? — я з цікавістю розглядав принесену тушу незвичайного ящера, навіть потикав у неї носком чобота.

— Ну так, кайпі, — підтвердив один із мисливців, які готували мотузки й міцну дерев’яну раму, щоб підвісити триметрову хвостату тушу та зняти з неї шкуру. — Узимку ці ящери впадають у сплячку, і їх викопують із застиглого бруду по берегах струмків. На початку весни кайпі теж мляві й безпечні. Але в теплу пору це страшна звірюка! Блискавично нападає із засідки, укус отруйний, а шкуру ножем не пробити!

Це точно, шкуру рептилії суцільно вкривали великі кістяні пластини, і, підозрюю, навіть не кожен спис був здатен її пробити, не те що ніж. Дуже цікаво! Я повідомив, що претендую на великий шматок броньованої шкури, з якого хочу зробити собі нагрудник або навіть повноцінний обладунок. Заперечень ні в кого з орків не виникло — за прийнятими в племені правилами трофей належав мені, тож я мав право робити з ним усе, що захочу.

Зате до мене виникли претензії іншого характеру. Вождь Дих Білий Зуб довго спантеличено чухав лису макітру, розглядав принесені ельфами дари й про щось радився із шаманом Дерешем Похмурим. Потім обидва орки підійшли до мене, попросили відійти подалі від чужих вух і повідомили, що не схвалюють моїх самовільних неузгоджених дій, бо побоюються загострення конфлікту із сильними лісовими сусідами. Просто диво, що ельфи не сприйняли викрадення князевої племінниці як оголошення війни, але тепер довговухі точно не дозволять оркам Жовтої Риби полювати в північному лісі.

— Дурниці! — відмахнувся я від цих побоювань. — Ельфи й без викрадення не пускали мисливців Дубаха Міцного до північного лісу, а самі просувалися дедалі далі, самовільно пересуваючи кордон своїх володінь. Причину такої нахабної поведінки ви самі почули: «вас надто мало, щоб із вами рахуватися». Тож я лише вказав сусідам, що нахабніти не варто, кордону треба дотримуватися й орки теж мають свої інтереси. Якщо не зрозуміють, візьму в полон іще їхніх мисливців, потім іще. І робитиму так доти, доки ельфи не почнуть поважати домовленості про кордон. Та й невдовзі плем’я Жовтої Риби стане сильнішим, нас почнуть поважати, тож домовлятися із сусідами буде простіше.

— Усе це так, посланцю богині смерті, — тяжко зітхнув ікластий вождь, — ось тільки коли настане це саме «невдовзі»? І чи не переб’ють наше плем’я сусіди раніше, якщо ми поводитимемося так зухвало?

— Вождю, нас уб’ють значно швидше, якщо ми й надалі поводитимемося так безтурботно й непомітно пропускатимемо чужих бійців до самого табору, — указав я Дихові Білому Зубу на помилку дозорних, які водночас залишили свої пости й прийшли по порції вечері. — Нам дуже пощастило, що це були ельфи й вони прийшли з миром. Якби це було вороже плем’я Синьої Риби, ми б із тобою вже не розмовляли, вождю.

Дих Білий Зуб, який сьогодні зовсім розкис і був сам на себе не схожий, пообіцяв суворо покарати дозорних за безтурботність. Після чого я докладно розписав йому та шаманові найближчі плани.

— Війна наближається, й уникнути її однаково не вдасться. Тож якщо сусіди не нападуть, ми зробимо це самі, і я навіть назву тобі точний строк. Одноногий коваль сьогодні показав перший зібраний ним арбалет, і він справді стріляє як слід. Ще два арбалети будуть готові за седмицю. На той час броню та нормальні міцні щити для моїх хлопців також уже виготовлять. Потім знадобиться ще седмиця, щоб завершити кування списів, болтів та ятаганів, та й мою зброю майстер теж обіцяв виготовити до того строку. Тренування також за дві седмиці закінчаться, і ми будемо готові виступити проти племені Синьої Риби. Раніше я обіцяв тобі, вождю, що розв’яжу питання із цими агресивними сусідами до початку літа, але все йде настільки добре, що зможу зробити це значно раніше!

Шаман після моїх слів лише сумнівно похитав головою, але нічого не сказав щодо таких оптимістичних планів і строків. Вождь же заусміхався, показавши пожовклі ікла, схвально поплескав мене по плечу й побажав удачі. А потім несподівано змінив тему.

— Мій старший син Дубах Міцний за щось тебе незлюбив, Альваре. Сьогодні він уже вкотре за останні дні підходив до мене з пропозицією вигнати тебе з племені або навіть убити. Син вважає, що ти приносиш біду його мисливцям. Відколи ти з’явився, їх увесь час переслідують невдачі.

Так, проблема справді була, і я теж знав, що Дубах за щось мене недолюблює. Від самого першого дня моєї появи в племені Жовтої Риби очільник мисливців дивився на мене скоса й навіть одного разу, коли поблизу не було нікого з орків, пообіцяв убити мене відразу, щойно стане вождем племені. Ця неприязнь до чужинця-людини зародилася ще до того, як я зумів добути для племені величезного дугара, але після мого вдалого полювання з використанням ями-пастки вона багаторазово посилилася й переросла у справжню ненависть.

Причиною, можливо, були ревнощі через те, що батько-вождь дозволяв прибулій людині надто багато й навіть одного разу назвав мене своїм прийомним сином, а члени племені із захопленням відгукувалися про мене. Або те, що сам Дубах не міг похвалитися успіхами в полюванні, й у племені Жовтої Риби почали говорити, що очільник мисливців не справляється зі своїми обов’язками і його треба замінити на когось тямущішого. Ні, не завжди його орки поверталися з порожніми лапами, ось тільки й бодай помітних трофеїв за ці дні не було. Тих худих білок, кривоносої чаплі або кількох качок, які після зими прилетіли до озера й яких приносила група Дубаха, ледве вистачало, щоб прогодувати самих мисливців, не кажучи вже про інших членів племені. Тож без м’яса величезного дугара, збереженого в солоному й копченому вигляді, та регулярно постачаної мною риби орчому племені довелося б дуже несолодко.

Найбільша ж неприємність для очільника мисливців сталася, коли Дубах Міцний спробував повторити мій успіх і загнати дугарів, які повернулися до пагорба, у яму-пастку. Я тієї миті був відсутній, разом із молодими орками досліджував околиці й особливо напрямок до табору Синьої Риби, тож чув про пригоду лише зі слів членів племені. Розлючений ватажок шерстистих носорогів довго ганяв самовпевненого мисливця околицями й зрештою самого Дубаха загнав до пастки з кілками, де великий орк лише дивом не нанизався на гострі жердини, але однаково досить сильно забився й підвернув ногу. Апогеєм ганьби вождевого сина стало те, що звір розвернувся задом до ями-пастки, не став до неї падати, й облив орка, який сидів унизу, з ніг до голови потоком лайна, після чого з гордим виглядом пішов. Після того випадку Дубах фактично перестав виходити зі свого шатра, посилаючись на травмовану ногу, і проводив час зі своєю дружиною Андеєю — однією з небагатьох жінок-орчих дітородного віку, які залишилися в племені Жовтої Риби.

Що ж, я подякував вождеві за попередження й висловив надію, що його син одного дня змінить ставлення до мене, коли побачить, що справи в племені пішли на лад. Хоча, зізнатися, я й сам не вірив у такий мирний сприятливий результат…

За наступні п’ять днів я ще тричі ловив самотніх мисливців-ельфів у північному лісі й приводив до табору Жовтої Риби. Діасса Спритна Лань мені більше не траплялася, але й без князевої племінниці «здобич» була багатою. Ельфи не опиралися полону й покірно здавали зброю, лише останній надумав опиратися й дістав дубинкою по голові, тож невдаху-мисливця мені потім довелося нести. Ще одну групу з чотирьох довговухих ельфів хащівник за моїм наказом довго водив колами по лісу, регулярно їх лякаючи, не даючи відпочивати й не підпускаючи до води. На третій день утомлені й знесилені мисливці навіть раді були здатися в полон, самі без найменшого нагадування покидали до моїх ніг луки й ножі, а потім слухняно пішли за людиною та молодими орками, які прийшли разом зі мною.

Хащівник був у захваті від цього «полювання» на гостровухих і навіть зізнався, що його звуть Хрин. До цього нечисть відмовлялася називати мені своє ім’я, забобонно вважаючи, що після цього людина отримає над нею повну владу й навіть зможе наказати накласти на себе руки. Можливо, такі способи контролю над нечистю за допомогою імені справді існували й побоювання Хрина не були безпідставними, ось тільки я про них не знав, та й розправлятися з таким цінним союзником точно не збирався. Хащівник теж помітно заспокоївся за дні нашого знайомства, з вдячністю приймав від мене смажену рибу та м’ясо, але до табору орків приходити категорично відмовлявся, вважаючи його територією домовика Гельмута.

Визволяти своїх ельфів із полону князь роду Річкового Щура більше не приходив, і замість голови роду зазвичай з’являвся хтось зі старших ельфів у супроводі сильних носіїв. Шкури, вичинена шкіра, м’ясо, сіль, добра деревина, перші молоді пагони дикої лісової черемші… усе це ельфи цілими кошиками й тюками приносили до табору Жовтої Риби, тож орки навіть почали жартувати, що в них з’явилися постійні постачальники й мисливці їхнього племені вже не надто й потрібні.

«Халява» закінчилася несподівано, коли наприкінці седмиці хащівник, не приховуючи свого здивування, повідомив мені, що взагалі не відчуває в північному лісі жодних сторонніх мисливців. Груп ельфів не залишилося не лише на південь від Студеного струмка, а й узагалі на двадцять миль углиб лісу. Не з’явилися довговухі мисливці в цьому лісі ні наступного дня, ні подальшого, тож у мене зародилася підозра, що гордому князеві набридла постійна ганьба його підлеглих і голова роду наказав мисливцям знайти інші місця для промислу. Або, що теж було цілком можливо, ельфи почали готуватися до війни з орками, щоб розв’язати проблему північного лісу радикально й назавжди.

Ми теж готувалися. Молоді орки тренувалися у стрільбі з арбалета, і я відібрав серед своїх хлопців трьох найздібніших. Мої підопічні один за одним отримували бойові списи, зміцнені металевими смугами й оббиті дубленою шкірою ростові прямокутні щити, а також свої перші непоказні обладунки. Міцні шкіряні безрукавки, посилені на грудях металевими смугами. Шкіряний наплічник на праву руку, не прикриту щитом. Штани з наколінниками. Рукавиці. Чоботи. Шоломи, хоча у випадку з ними мені довелося зіткнутися із серйозним спротивом, бо традиції диких орків чомусь передбачали залишати голову лютого бійця неприкритою.

Я теж спорядився. Розкішний і, що найважливіше, міцний обладунок із луски ящера з накладками зі сріблястого хутра на плечах і довкола шиї. Нарукавники, які захищали руки від зап’ястків до ліктів. Наколінники. Наголінники. Отримав я й свій щит, досить важкий для мене, зате міцний. Усе йшло до того, що за п’ять-шість днів ми будемо готові виступити, але… війна почалася раніше.

Мене розбудив домовик Гельмут, невдоволено бурмочучи й тягнучи за руку до виходу з шатра. Я насилу продер очі, підвівся з лежанки із сіна й… побачив біля прочиненої запони хащівника, який нервово переминався з ноги на ногу. Хащівник порушив негласні кордони й зайшов на територію домовика⁈ Явно щось сталося.

— Господарю, ти… це… — Хрин помітно нервував, — наказав повідомити, якщо таке станеться. То це… з табору орків Синьої Риби вийшла велика група. Вони озброєні, і їх багато… більше дюжини. З ними ще цей… як його… вождь. Так! І ще шаман. Ідуть тепер північним лісом. Можу їх затримати. Але… це… надовго не вийде… Шаман надто вже сильний і досвідчений. Спілкується з лісовими духами, вони його ведуть.

Залишки сну миттєво зникли, і я почав поспіхом одягатися.

— Так, Хрине, затримай їх, скільки зможеш. А потім веди до тієї стежки, де ми кілька днів тому дивилися сліди гвинторогого оленя. Ми з бійцями зустрінемо їх там, біля виходу з лісу!

Хащівник зник, а я вибіг із шатра й помчав до калатала в центрі табору, встановленого саме на випадок таких надзвичайних ситуацій. Щосили кілька разів ударив палицею в підвішений на перекладині бубон, будячи орчий табір, і повідомив сусідам, які висипали з наметів, звістку про наближення ворожого війська. Хтось з орків відразу почав панікувати й закликав тікати, і доки ці занепадницькі настрої не охопили табір, я поспішив оголосити:

— Ніхто нікуди не тікає! Вождю, ми з хлопцями цілком упораємося самотужки, без твоїх старших бійців, але якщо ви підете за нами, буде краще. — Тут я повернувся до молодих орків, які за командою Хуго, що зорієнтувався, уже почали шикуватися в центрі табору. — Ми чекали цієї миті, й ось вона настала! Запам’ятайте цей день! Сьогодні ви пройдете випробування боєм і станете дорослими орками. Кожен із вас сьогодні за традицією отримає прізвисько, яке пронесе через усе життя. Покажіть сьогодні все, чого я вас навчав, щоб отримане прізвисько було гідним і звучало гордо!

Вождь племені Синьої Риби, могутній орк Гугеш Буйний, поспішав і нервував. Ніч закінчувалася, а разом із нею й сприятливий для нападу час. За задумом вождя його люті орки мали з’явитися біля сплячого табору Жовтої Риби перед самим світанком, коли сон вважається найміцнішим. Тихо усунути вартового, який напевно, як завжди, безтурботно задрімав. Після чого увірватися до ворожого табору й почати там палити та трощити все праворуч і ліворуч. Убивати переляканих самотніх чоловіків, які вилазили з наметів і навіть не думали про опір. Тягти й складати в мішки все цінне, що траплялося під руку. Хапати й ґвалтувати дівок, які припали до душі, доки їх не встигли привласнити інші нападники… Від думок про верескливих дівок, які відчайдушно опиралися, на ікластій морді орка сама собою з’явилася задоволена посмішка. Так, це була його улюблена частина нападів на стоянки сусідів.

І хоча самостійно плем’я Синьої Риби таких бойових операцій поки що не проводило, досвід у самого Гугеша Буйного та його берсерків був. Його плем’я Синьої Риби відкололося від великого й сильного племені Чорної Риби лише кілька років тому, коли Гугеш не поділив владу зі старим батьком, програв йому в ритуальному двобої й пішов, забравши із собою прихильників. І, як з’ясувалося, дуже вчасно він пішов! Звістки про кривавий хаос, що коївся на сході, коли у великій битві, а потім і серії стихійних сутичок зійшлися найсильніші племена орків, докотилися навіть до поселення Синьої Риби разом із групою біженців. Хтозна, якби Гугеш тоді не підняв заколоту проти батька, єдине плем’я, можливо, і змогло б вистояти. Але сталося те, що сталося. Стоянку Чорної Риби вороги спалили, а залишки племені батько повів вище в гори. Що ж, старий сам винен у розгромі. Не треба було так триматися за владу в його немолоді роки, а варто було поступитися місцем дорослому синові.

Два роки після розколу плем’я витратило на облаштування на новому місці. Будівництво, полювання, польові роботи… Але час настав, і досвідчені бійці занудьгували без діла. Розвідники довгий час непомітно стежили за сусіднім племенем Жовтої Риби, сильно ослабленим суворою зимою та вимушеним переселенням із попередньої, досить непоганої стоянки біля Бездонного озера. Найкраща жертва для нападу! Бійців у Жовтої Риби зовсім мало, тож серйозного опору не очікувалося.

Воїни племені у складі Чорної Риби не раз брали участь у подібних набігах на сусідів, і всі знали завдання. Але цього разу від самого початку все пішло шкереберть. Стежка через ліс, якою мисливці племені користувалися не раз, чомусь завела загін до непрохідного болота. Знадобилася навіть допомога старого шамана, щоб знайти правильний шлях і повернутися на звірячу стежку. Через цю прикру затримку було втрачено чимало часу, але напасти до світанку нападники Синьої Риби ще встигали, хоча вже треба було поспішати й бігти вперед щосили. Але коли в одноманітному темному нічному лісі попереду між деревами показався світлий край лісу… хижак сам перетворився на жертву.

Пролунав дивний свист, і перша пара бійців у ланцюжку зі стогонами повалилася на землю. Якимось чином праворуч і ліворуч від стежки одночасно запалали багаття, показавши непрохідний бурелом з обох боків і освітивши розгублених нападників. Позаду вождя з неприємним стогоном упало підрубане важке дерево, придавивши останніх бійців у ланцюжку разом із шаманом племені. А попереду… попереду дорогу перегороджувала стіна зі щитів, що наїжачилася гострими списами.

— Довго ж на вас довелося чекати, ми вже занудьгували! — почувся звідкись попереду насмішкуватий голос, причому ці слова вимовляв явно не орк.

Людина⁈ Мисливці Синьої Риби розповідали, що начебто бачили здалеку дивну високу людину, яка в товаристві молодих орків щось робила на високому пагорбі, але сам вождь Гугеш Буйний, зізнатися, у ці байки не вірив. Що робити людині в цьому дикому краї далеко від людських міст? А тим часом насмішкуватий дзвінкий голос продовжив:

— Ви потрапили до нашої пастки, виходу з якої немає. Тепер у вас лише два шляхи. Битися й померти. Або скласти зброю. У другому випадку наш милосердний вождь Дих Білий Зуб поклявся зберегти життя половині ваших бійців. Я чудово знаю, що це не в традиціях орків, але ми даємо вам шанс вижити й увійти до складу племені Жовтої Риби. Для цього розбийтеся на пари й бийтеся між собою! Ті з вас, хто переможе слабких і негідних, заслужать право на життя й збережуть свої родини, дружин, дітей і все майно.

— Чого ви його слухаєте? — оговтався від заціпеніння вождь Синьої Риби. — В атаку!!!

Його досвідчені орки з ревом кинулися вперед вузькою стежкою, але… знову пролунав неприємний свист, і ще троє бійців упали мертвими, а двоє повисли на ворожих списах, смикаючись у передсмертній агонії. Ті, хто вижив, поспішно відступили, причому таких у Гугеша залишилося зовсім мало, ледве десяток бійців.

— Так, ти в нас, схоже, вождь, — стіна ворожих щитів розступилася, і вперед на вузьку стежку вийшла людина в дивних обладунках зі шкури річкового ящера. — Саме ти мені й потрібен!

Дивний ворог безстрашно пішов уперед просто на великого м’язистого вождя, тримаючи в правій руці спис, а в лівій — великий щит. Причому стільки рішучості й упевненості було у вигляді цієї людини, що досвідчені бійці Гугеша мимоволі злякано відступили, залишивши свого вождя самого проти цього моторошного противника. Вождь запізніло потягнувся до ятагана на поясі, але кривий прикрашений самоцвітами меч невчасно застряг у піхвах і ніяк не хотів витягуватися. Миті удару списом Гугеш навіть не помітив, просто його голова раптом різко відкинулася назад, а світ довкола потемнів. Уже втрачаючи свідомість, вождь, який упав на землю, почув, як останні орки Синьої Риби, що вижили, почали масово кидати зброю й здаватися на милість переможцям…

Було дуже важко й навіть боляче дивитися, як переможені орки Синьої Риби калічать і вбивають одне одного на поталу глядачам, наче римські гладіатори на арені Колізею. Важко зовсім не тому, що мені нібито був неприємний вигляд крові й трупів або я не сприймав насильства як способу розв’язання конфліктів, як міг би хтось подумати. Ні, причина була зовсім іншою. Тут, на узліссі, гинули вже фактично НАШІ бійці, яких плем’я Жовтої Риби могло б прийняти до своїх лав, відразу в кілька разів збільшивши нашу нинішню невелику кількість воїнів і таким чином розв’язавши головну проблему. Але я стримувався й не зупиняв кровопролиття.

Вождь племені Дих Білий Зуб і так пішов на дуже серйозні поступки, після довгих умовлянь погодившись прийняти лютих і кровожерливих бійців чужого племені, чого орки ніколи не робили. «Плем’я — це твоя велика родина, де всі свої й усі знають одне одного», — його слова. Як і інша сказана Білим Зубом фраза: «Кожен дорослий чоловік-орк мріє одного дня посісти місце вождя племені й завжди намагатиметься це зробити, якщо з’явиться хоча б найменший шанс». Так, це правда, і частково я був згоден з вождем. До свого дому не приводять абикого незнайомого з вулиці, тим паче небезпечного й готового вбивати. Бо надто великий ризик одного дня не прокинутися, отримавши вночі удар сокирою по голові або ввечері дрібку отрути до порції вечері. Або повернутися з полювання й виявити, що твою родину перебили, як і всіх вірних тобі друзів, а якийсь прибулий самозванець, заручившись підтримкою бійців, оголосив себе новим вождем.

Але племені Жовтої Риби було необхідно посилюватися, вождь це також розумів. Тому ми зійшлися на компромісі: «нових бійців має бути не більше, ніж уже є в племені, щоб новачки не надто нахабніли». Тепер, крім самого вождя Білого Зуба та його сина Дубаха Міцного, у племені було п’ятеро дорослих бійців-орків. Тож після всіх двобоїв між нападниками, які здалися, мало залишитися не більше п’ятьох. Усі мої спроби порахувати й хлопчаків, які тренувалися під моїм керівництвом, не спрацювали, і в такому принциповому питанні вождь залишився непохитним. Хіба що двох серйозно поранених на самому початку битви й стікаючих кров’ю ворогів Дих Білий Зуб усе-таки погодився пощадити «під мою відповідальність» і вирішити їхню долю пізніше.

До табору Синьої Риби ми прийшли години за дві. Поселення виявилося зовсім невеликим, усього вісім шатрів, хоча місця тут вистачало для встановлення ще дюжини, а то й більше. Табір розташовувався у вигині широкої річки, тож із трьох боків був захищений водою, а з четвертого орки спорудили високу й міцну огорожу з кілків, тому раптового нападу жителі могли особливо не боятися. Ось тільки тепер захисників у поселенні не залишилося, а головна брама стояла розчиненою навстіж, тож наш загін просто увійшов усередину без жодного опору.

Жителів у таборі виявилося зовсім небагато, не більше двадцяти п’яти, серед яких щонайменше половину становили жінки-орчихи, більшість вагітні або з немовлятами на руках. Вони не розбігалися, побачивши незнайомих воїнів, бо в орків не було заведено битися з жінками й вони радше були призом для переможців, але все-таки поглядали на чужих бійців із насторогою й навіть острахом. Присутність кількох чоловіків їхнього племені у складі чужого війська явно збивала жінок із пантелику, і вони не розуміли, що відбувається.

Я думав, що вождь Жовтої Риби захоче виступити перед новими одноплемінниками, але Дих Білий Зуб несподівано переклав цей обов’язок на мене, зауваживши, що «в посланця богів язик краще підвішений, і йому швидше вдасться все пояснити». Що ж, відмовлятися я не став, зупинив своїх молодих бійців біля брами й далі до натовпу орків пішов один.

— Почнімо з найголовнішого. Я — Альвар Довгий, посланець богині смерті Морани, прикликаний шаманом племені Жовтої Риби. Моє завдання — вбивати ворогів племені й допомагати друзям. Ваші колишні ватажки виступили проти Жовтої Риби, тому вони мертві, — я продемонстрував у високо піднятій руці дві відрубані орчі голови: колишнього вождя й шамана. — Але можу вас заспокоїти. Не буде жодного насильства, убивств і грабунків. Ваше плем’я увійшло до складу Жовтої Риби, тож ми зовсім не вороги-загарбники, а ваші одноплемінники. І тепер наш обов’язок — захищати, годувати й оберігати вас, а не грабувати. З нами кілька поранених, — я вказав на пару нош із жердин і двох орків, які прийшли на власних ногах, але серйозно постраждали в смертельних двобоях, — нехай дружини подбають про своїх чоловіків і якнайшвидше повернуть їх до строю, а наш шаман допоможе з лікуванням. Жінки, які сьогодні стали вдовами, нехай іще до заходу сонця самі виберуть собі нових чоловіків-захисників серед неодружених чоловіків. Усі інші жителі мають сьогодні допомогти племені Жовтої Риби перенести табір сюди, тут і житиме об’єднане плем’я. Завтра рано-вранці всіх, хто вважає себе здатним тримати зброю, чекаю на тренуванні. Я все сказав.

Я знову діяв самовільно, без погодження з вождем і шаманом оголосивши про переселення. Але знав, що Білий Зуб не заперечуватиме мої слова, причому відразу з двох причин. По-перше, після ранкової битви в лісі, коли ми з молодими орками «розкатали» ворожий загін усуху, голова племені Жовтої Риби був незвично тихим і замисленим. Напевно ж міркував про те, що якщо я так легко впорався з вісімнадцятьма бійцями Синьої Риби, то й зі значно меншою кількістю його орків зможу впоратися. По-друге, ми кілька разів обговорювали цю тему й дійшли спільної думки, що табір Жовтої Риби біля високого пагорба розташований украй невдало й його варто перенести в інше місце.

То чому б не сюди? Тут і ліс був ближче, що зручно для мисливців та лісорубів, і повноводна річка була, і вже підготовлені для обробітку поля, та й обороняти такий табір у вигині річки було значно зручніше. До того ж орки вели напівкочовий спосіб життя, їхні шатра легко можна було розібрати й перенести в інше місце. Проблема виникала лише з капітальною будівлею кузні, але кузню можна було збудувати заново. Раніше свого коваля в Синьої Риби не було, тож одноногому Яриху додасться роботи, і я навіть порадив майстрові підшукати собі помічника.

Увесь день минув у зборах і переїзді. Моє шатро орки також розібрали й перенесли. При цьому я пояснив домовикові Гельмуту причину метушні, і з боку нечисті жодних заперечень не надійшло. Маленький бородатий чоловічок сам слухняно заліз до моєї похідної сумки, а на новому місці відразу ж із бурчанням узявся перевіряти заново зібране шатро й конопатити щілини. Але несподівана проблема виникла зовсім іншого характеру. Одна з орчих, які втратили чоловіків, несподівано вибрала своїм новим партнером і захисником саме мене й у супроводі двох зеленошкірих карапузів, які ледь почали ходити, заявилася до мого житла з цілою горою клунків та мішків. При цьому жінка посилалася на мої ж слова, що «вдови самі можуть вибрати серед неодружених чоловіків», і відмовлялася навіть слухати будь-які заперечення. Це було настільки несподівано, що я навіть розгубився й пішов радитися із шаманом.

Дереш Похмурий теж виявився спантеличеним, бо ситуація була вкрай нестандартною. Зазвичай в орків саме чоловік виявляв ініціативу у виборі другої половини, і відмови траплялися досить рідко. Якщо жінка все-таки кохала іншого й привселюдно повідомляла про це, відбувався двобій між претендентами, і переможець забирав «законний приз». Причому дружина в орка могла бути лише одна, багатоженство в їхньому суспільстві не схвалювалося, як і залицяння до чужих дружин. За друге взагалі виганяли з племені, тож заміжні жінки були добре захищені.

Однак якщо в дорослої орчихи дітородного віку не було чоловіка, вона різко втрачала в суспільному становищі й ставала у своєму племені своєрідною «нічиєю», а точніше — «спільною», до шатра якої міг приходити будь-хто охочий. Молоді неодружені хлопці активно цим користувалися, «тренуючись перед сімейним життям» і задовольняючи своє ненаситне підліткове лібідо, хоча «спільних» жінок відвідували й одружені орки, і нічого ганебного інші члени племені в цьому не бачили. Ставати безправною іграшкою в руках чоловіків ніхто з жінок не хотів, тому, якщо з якоїсь причини орчиха втрачала чоловіка-захисника, вона відразу намагалася знайти йому заміну. Але щоб жінка-орчиха вибрала собі людину? Таких випадків шаман пригадати не зміг.

— Ти сам заварив цю кашу, Альваре Довгий, тож сам її й розсьорбуй! — відмовився розв’язувати мою проблему роздратований шаман Дереш Похмурий, на якого й без того сьогодні звалилася купа турбот. — Та й чим тобі орчі жінки не сподобалися? Не всі чоловіки в нас одружені, до тебе самого прийшло щастя, а ти ще носом крутиш!

Я на кілька секунд уявив спільне життя із цією величезною грудастою бабою й… похитав головою, проганяючи жахливе видіння. Точно не моє. Довелося хитрувати й повідомити зеленошкірій ікластій жінці, що в мене вже є наречена. Якій дуже не сподобається, якщо біля мене з’явиться інша жінка. Але ще більше це не сподобається потенційній тещі, зустрічатися з якою орчиха точно не захоче.

— Це ми ще подивимося, хто кого не захоче бачити! — не вгамовувалася висока й міцна мати двох дітей. — Я й попереднього свого чоловіка в бійці відбила в нахабної суперниці. Хто хоч та жінка?

— Її звуть Мелісента, і вона донька Смерті. Причому Смерті в буквальному сенсі. У її матері така робота: приходить і забирає життя тих, чий час настав. Вона й по мене приходила, так я й познайомився з нею та її донькою.

— Е-е-е… Я передумала, людино! — відразу поспішила відмовитися від ідеї стати моєю дружиною ікласта орчиха. — Ось тільки день закінчується, сонце вже сідає. Мені терміново потрібен інший чоловік!

Жінка щодуху кинулася до виходу з мого шатра, але я її гукнув.

— Можу підказати цікавий варіант. Серед молодих орків є боєць Фих на прізвисько Довгий Спис. Ти його напевно сьогодні бачила, у хлопця заяча губа. І не кривися так. Ну так, красою хлопець не вирізняється, зате міцний, надійний і здоровий, носитиме тебе на руках. А своє прізвисько він отримав за те, що одного разу на тренуванні приспустив штани. Від такого розміру причандалля всі очманіли! Буде добрим батьком для твоєї двійні й іще десяток дітей тобі зробить!

Моя подруга, яка так і не відбулася, уточнила, де тепер може перебувати цей самий Фих Довгий Спис, і кулею вилетіла з шатра.

— І так, скажи Фихові, — прокричав я жінці навздогін, — що завтра в нього вихідний з нагоди весілля, тож одне тренування може пропустити!

Увечері в мене відбулася докладна й дуже важка розмова з вождем племені. Якщо загалом, то Дих Білий Зуб вважав мою місію в його племені успішно завершеною й обережно натякав, що мені час повертатися туди, звідки шаман мене прикликав. Мовляв, дорослих і міцних бійців у племені Жовтої Риби тепер стало вже десять або навіть дванадцять, якщо дозволити тяжкопораненим залишитися. Плюс він сам, іще зовсім не старезний і знає, з якого боку триматися за ятаган. А ще дорослий син, дуже міцний і здібний. До того ж молода зміна підростає, а це ще одинадцять сміливих хлопців, які пройшли перевірку боєм. З такою кількістю захисників на плем’я Жовтої Риби не наважиться напасти ні серйозно пошарпане плем’я Чорної Риби, ні дуже скромне й обережне плем’я Фіолетової Риби, яке засіло в болотах на півдні й звідти на рівнину не показувалося. Та й ослаблене в боях плем’я Білої Риби теж іще дуже нескоро набереться сил для нової кривавої авантюри, тому вождь не бачив особливого сенсу в моїй подальшій присутності.

Виходить, Дубах Міцний, який мене недолюблював, своїм щоденним капанням на мозок усе-таки схилив батька на свій бік… Та ще й вплинула ефектна ранкова перемога, після якої приголомшений вождь напевно замислився про міцність власного становища в племені… І моя зросла популярність серед орків Жовтої Риби, дехто з яких навіть почав бачити саме в мені справжнього голову племені… Вождь напевно знав про ці настрої, бо свої вуха й очі мав усюди…

Фактично мене захотіли звільнити «за власним бажанням». Ось тільки добровільно йти кудись я не збирався. Я ж лише-но знайшов новий дім і намацав свій шлях у цьому світі, який вів до сили й слави! Знайшов відданих союзників, які повірили в мене, були готові битися під моїм командуванням і йти за мною туди, куди я їх поведу. Що, знову все кидати й іти в нікуди, як я вчинив у приреченій фортеці Алатир-Кала? Ні вже! То була велика помилка, тепер я це чітко розумів. Якщо вже тоді йти, то лише зі своїм вірним десятком списоносців, який би дуже знадобився мені в майбутньому. І не для того я відродився після смерті, щоб знову повторити ту минулу помилку й усе втратити!

До цього самого дня я був цілковито відданим голові племені й слухняно виконував усі його накази, навіть якщо вважав їх неправильними й помилковими. Я був інструктором і водночас генералом його війська, готовим битися проти будь-яких ворогів племені Жовтої Риби. Я добував їжу й домовлявся з нахабними сусідами. Багато чого робив. Але мою відданість і таланти вождь не оцінив, побажавши мене позбутися. Його помилка! І якщо на моєму шляху став вождь Дих Білий Зуб… отже, у племені Жовтої Риби невдовзі буде новий ватажок.

Ось тільки боротися з головою племені я поки що не був готовий, сил для відкритого заколоту не вистачало. Навіть не всі молоді орки, які тренувалися разом зі мною, погодилися б виступити проти вождя, не кажучи вже про дорослих бійців. Та й інші члени племені не зрозуміли б і не прийняли людину, якби вона силою скинула вождя й оголосила себе новим ватажком. Тому треба було тягнути час, щоб підготуватися до протистояння.

Я оголосив вождеві, що богиня смерті Морана не вважає мій контракт виконаним, інакше вже забрала б мене. Об’єднання орчих племен, які поклоняються озерному духові Хиру, не завершено, та й загроза з боку ельфів нікуди не поділася. Довговухі привселюдно відмовилися дотримуватися кордону по Студеному струмку й одного дня напевно спробують узяти реванш за всі приниження своїх мисливців. Тому я поки що потрібен племені й продовжу свою роботу.

На ранкове тренування Фих не прийшов, що було цілком зрозуміло. Зате з’явилися шестеро нових підлітків і, що мене здивувало, четверо дорослих бійців колишнього племені Синьої Риби. Один із бувалих орків був серйозно поранений у ліву руку, і вона безживно теліпалася, наче батіг. Я високо оцінив рішучість і готовність цього ветерана тренуватися, але все-таки відпустив його додому лікувати рани. З іншими ж новачками познайомився, розповів про себе та свою головну місію: зробити з розрізнених і диких орчих племен єдине політичне утворення з могутнім та дисциплінованим військом, від тупоту тисяч чобіт якого тремтітиме земля, а від ревіння бойових труб і гуркоту барабанів сусіди будуть сцятися від жаху й молитимуться, щоб погляд могутніх орків не звернувся в їхній бік. Лише змусивши сусідів поважати й боятися тебе, можна забезпечити міцний мир і процвітання на своїх територіях.

Говорив я довго й красиво, при цьому бачив, як загоряються очі моїх підопічних, які уявили велич уже не племені й навіть не роду, а повноцінної держави. У якій орки житимуть не в хитких юртах і шатрах, а в справжніх кам’яних будинках, пересуватимуться возами мощеними дорогами, оброблятимуть безкраї поля до самого обрію й випасатимуть незліченні стада свійських тварин. Голод буде забутий, чвари між племенами відійдуть в історію, а військо єдиної держави стане таким великим і сильним, що ні ельфи, ні люди, ні підгірні дварфи, ні навіть демони з драконами не ризикнуть зазіхнути на території орків.

Я запевняв слухачів, що все описане мною можливе, причому навіть не в якомусь примарному далекому майбутньому, а досить скоро, ще за нашого життя. Треба лише вірити мені, чітко виконувати вказівки й не лінуватися на тренуваннях. Прямо я цього не казав, але завуальовано підвів орків до думки, що всі, хто стане на шляху створення такої великої та щасливої держави, однозначно вороги або боягузи, що, загалом, одне й те саме, і поводитися з ними треба однаково.

Чи треба казати, що після такої яскравої «вступної частини» на тренуванні викладалися всі, навіть суворі бувалі орки? Одного з них, величезного м’язистого Фадира Твердолобого, за підсумками заняття я призначив командиром загону штурмової важкої піхоти, що формувався. Її завданням буде, підійшовши за щитами списоносців якомога ближче до ворога, люто кинутися в атаку й прорвати стрій противників або вибити браму укріплення та першими увірватися до ворожого табору. До цього загону штурмовиків я наказав Фадирові відбирати лише найміцніших і найсильніших духом. До речі, своє прізвисько «Твердолобий» орк отримав зовсім не через тугодумство, як можна було припустити, а тому, що в молодості дістав удар ворожої сокири по голові, після якого залишився білий добре помітний шрам.

Після тренування я сходив у розвідку далеко на південь, вивчивши підступи до поселення Фіолетової Риби. Важко буде з ними, і навіть дуже. Якщо вчора вранці із загоном Синьої Риби ми билися на своїй території в зручному місці, яке заздалегідь знайшли й підготували разом із хащівником, то тут, на болотяних гатях, уже ми будемо чужинцями, а плем’я Фіолетової Риби — оборонцями, які добре знають місцевість і підготували для ворогів пастки та несподіванки. Болотяні гаті, трясовини, рідкісні кущики, які не давали жодного захисту від ворожих лучників… Я витратив кілька годин на вивчення території, але наблизитися до чужого табору так і не зміг, оглянувши його лише здалеку. Але принаймні приніс до свого табору невелику лань, яка трапилася на болотах, тож сходив не даремно.

Удома біля шатра на мене терпляче чекали двоє підлітків, раніше виключених із групи учнів. Причому перший, який схитрував із важким каменем під час підйому на високий пагорб, прийшов сам, а другий привів батьків для моральної підтримки.

— Учителю, — великий високий орк несподівано опустився переді мною навколішки, — я усвідомив свою провину, розкаявся й прошу дозволити мені знову займатися з іншими. Надалі обіцяю старатися щосили й точно виконувати всі ваші вказівки.

— Негайно підведися! — невдоволено гаркнув я на нього. — Гордий орк не повинен ні перед ким ставати навколішки!

Коли підліток підвівся й випростався, височіючи наді мною на цілу голову, я продовжив:

— Візьми свій ніж і відріж собі мізинець на лівій руці. Доведи, що твоє каяття — не порожні слова й ти справді готовий до труднощів та випробувань!

Інші орки, які були присутні під час цієї розмови, охнули й навіть відступили на крок, але колишній учень не вагався ані секунди. Витягнув ніж, розчепірив пальці й одним рубальним ударом відтяв собі мізинець.

— Перев’яжи рану, — я простягнув підліткові, який зціпив зуби від болю, але не видав жодного звуку, чисту ганчірку. — Завтра не запізнюйся на заняття, бо другого шансу повернутися до строю не буде.

Орк уклонився, подякував мені й побіг. Я ж повернувся до зблідлого другого колишнього учня та його ще блідіших матері й батька.

— Усе ще готовий займатися?

У відповідь я почув лише невпевнене белькотіння підлітка, на що його батько штовхнув сина в спину й сам відповів за нього, що той готовий. І навіть як доказ серйозності намірів готовий відрізати собі палець.

— А в справжньому бою твої батьки теж стоятимуть за спиною, підказуватимуть правильні дії й витимуть тобі шмарклі? Ні, ти поки що не готовий, приходь восени. А ось тебе, майстре-реміснику, — я повернувся до батька дитини, — буду радий бачити на своїх заняттях. Але лише після того, як закінчиш мій спис!

— Так… е-е-е… держак із залізного дерева я вже зробив, але наконечник ви надто вже складний замовили… та й матеріал дуже твердий…

— Чого ти мимриш, наче налякана дівчина? — тепер уже настала черга його ікластої дружини штовхати чоловіка кулаком у спину й приводити до тями. — Шанс стати гордим воїном випадає лише раз у житті, а тобі дали другий шанс! І ти сам казав мені вранці, що для завершення наконечника потрібно ще п’ять днів, так і скажи вчителеві Альвару.

Але ремісник, якого в юності не взяли до воїнів через невисокий зріст і не такі вже й великі м’язи, відповів мені зовсім інше:

— Я розіб’юся, ночами працюватиму, але виконаю ваше замовлення за два дні, пане Альваре! Клянуся!

Орки пішли, а старий шаман Дереш Похмурий, який підійшов під час розмови, навпаки попросив поговорити зі мною, але лише наодинці, подалі від допитливих вух. Заінтригований, я слідом за ним вийшов за браму поселення й побрів берегом річки. Старий довго йшов мовчки, не наважуючись почати, мабуть, дуже непросту розмову, але зрештою повернувся до мене.

— До мене дійшли промови, які ти виголошував сьогодні перед учнями на тренуванні. З твоїх слів виходить, що йти ні тепер, як того вимагає наш вождь, ні після підкорення Фіолетової, Чорної та Білої Риби ти не збираєшся. Скажи мені чесно, Альваре, це так?

Серйозне запитання, і я навіть не знав, як на нього треба відповідати. Адже шаман напевно передасть мою відповідь вождеві, а тому правда дуже не сподобається. Зрештою, обережно добираючи слова, я почав говорити:

— Усе йде надто добре, щоб кидати розпочату справу на півдорозі. Синю Рибу вже поглинули, а сьогодні я оглянув і табір Фіолетової Риби. Буде непросто, потрібно ще дві седмиці на підготовку, але ми впораємося, навіть без особливих втрат. Про Чорну Рибу я теж дізнався від їхніх біженців. Можна захопити їхній новий табір у горах хоч завтра, там і бійців майже не залишилося, та й старий вождь серйозно поранений і лежить у гарячковому маренні. З Білою Рибою буде складніше, але після поглинення інших, менших племен, сил у нас вистачить. Не на прямий штурм укріпленої стіни, але взяти табір Білої Риби в облогу ми зможемо.

— І що нам дасть облога? — не зрозумів шаман. — Там величезне озеро під боком, а це означає вдосталь і води, і їжі. Ми можемо простояти під стінами хоч цілий рік, але Білій Рибі від цього буде ні гаряче ні холодно.

— Ти забуваєш, шамане, що я не проста людина. Я можу спілкуватися з нечистю, і сьогодні зустрів тут, у річці, русалок. Вони ще полохливі й не надто йдуть на контакт, але рано чи пізно стануть нашими союзницями, у мене великий досвід спілкування саме з русалками. Розташований на косі Бездонного озера табір стане пасткою для племені Білої Риби, бо ні води нормально набрати, ні тим паче ловити рибу орки не зможуть. І будуть змушені вийти за стіни, де їх зустрінуть наші воїни. Або вороги відразу здадуться. Ну а коли всі навколишні племена орків об’єднаються під нашим керівництвом, скажи мені, шамане, навіщо нам зупинятися?

Оскільки шаман нічого не відповів і лише замислено мовчав, я сам продовжив:

— На захід від нас території Мудрого Сича й Білого Оленя. Я поки що дуже мало знаю про ті краї, але та територія вже межує з володіннями людей, а це означає можливість нормальної торгівлі, а отже — будь-які потрібні племені товари й ресурси. Сталь, зерно, ліки, деревне вугілля, тканини, їздові тварини. Усе це невдовзі буде в племені. На південь від нас рід Водяного Духа, там відразу вісім розрізнених племен, які постійно гризуться між собою. Побачимо, можливо, з ними вдасться домовитися мирно. Якщо ж ні… єдине об’єднане плем’я Риби до кінця осені захопить їх поодинці, ще більше збільшивши нашу чисельність. Хто ще, ельфи? Ось із ними складніше, але якщо все вже сказане здійсниться, князь гостровухих нарешті побачить силу, з якою «має сенс домовлятися про кордон», а ельфи дотримуються слова. І ось розсуди, шамане, усе сказане мною цілком реальне й може бути зроблене ще до настання холодів. Але наш вождь… ні, я не назву Білого Зуба боягузом, але він, схоже, злякався таких великих перспектив, що відкрилися перед племенем. Він воліє зупинитися на малому й тулитися тут, у скромному таборі Синьої Риби, з купкою бійців, тремтячи побачивши сусідів.

Старий шаман озирнувся на табір, від якого ми відійшли вже досить далеко, і нарешті зізнався, навіщо взагалі почав цю розмову.

— Сьогодні Дих Білий Зуб викликав до себе стару Фелну. До вождя також дійшли промови, сказані тобою перед бійцями на тренуванні, і вони йому дуже не сподобалися. Білий Зуб наказав старій травниці вбити тебе, і сьогодні у твоїй порції вечірньої юшки буде отрута! Стара Фелна підтвердила, що мисливці Дубаха Міцного принесли їй зібрані ними перші весняні гриби, потрібні для виготовлення надійної та швидкодійної отрути. Але Фелна дуже добре до тебе ставиться, людино, через свого онука, якого ти зробив командиром. Стара прийшла до мене за порадою, після чого я вирішив поговорити з тобою. І ти мене переконав, посланцю богів! Тож отруєний цього вечора будеш не ти, а сам вождь. У нього є син і спадкоємець Дубах Міцний, ось тільки його авторитет у племені дуже низький, і бійці за ним не підуть. Ти ж, хоча й людина, навпаки, дуже популярний серед воїнів, і вони готові йти за тобою хоч на край світу. Тож готуйся прийняти плем’я Жовтої Риби й повести його в майбутнє, вождю Альваре!

Український переклад підготовлено для Telegram-каналу ProdoMag — @prodomag.

На каналі можна знайти цю книжку, інші завершені переклади та нові розділи творів, які ще пишуться.