Скільки Марк себе пам’ятав, він завжди хотів їсти. Хотів їсти вранці, вдень і ввечері. І навіть коли спав, бачив один і той самий сон. Свіжий, запашний хліб, шматок смаженої свинини та глечик нерозбавленого вина. Він наповнював келих рубіновою рідиною, клав пахуче від спецій м’ясо на ще гарячий хліб і милувався, як прозорий сік усмоктується в пухку м’якушку. Не в ту сіру гидоту, яку видають голоті з імператорських щедрот, а в найніжнішу білосніжну випічку, гідну єпископа. Зараз Марк візьме цю їжу багатіїв обома руками, трохи відкусить і насолоджуватиметься неземним смаком, не звертаючи уваги на сік, що тече підборіддям. Він не псуватиме цю мить поспіхом. Навпаки, насолодиться кожною миттю, доки хліб і м’ясо не потраплять у його худе черево, а потім зап’є все це витриманим вином, привезеним з-під Неаполя.

Сон завжди закінчувався однаково. Реальний світ уривався в його мрії ураганом і відносив їх геть без сліду. Ще жодного разу хліб і м’ясо не вдавалося донести до рота, а вино так і залишалося осторонь, ваблячи погляд ніжним багрянцем.

Натужне кректання батька, яке переривало Маркові сни, завжди означало одне й те саме: час уставати. Спершу батько скрипів, наче старе дерево на вітрі, а потім починав згадувати недобрим словом римських богів. Ніби це вони винні, що в нього хвора спина. Марк у такі миті завжди заривався з головою в старе лахміття, намагаючись упіймати останні, найсолодші миті сну й таки дотягнутися до хліба зі свининою. Та марно. Зазвичай йому вдавалося ще трохи поніжитися, бо слідом підіймалася мати. Вона не лаялася, лише просила всілякого у святої мучениці Агнеси. То здоров’я дітям, то милості писаря, який прийматиме сьогоднішню випічку, а то й просто, щоб руки не боліли. Матінка дуже мучилася з руками. Спробуй-но вимісити півтори-дві сотні хлібин — добряче намучишся.

Римська багатоповерхівка завжди сповнена звуків. За тонкою стіною натужно кашляє сусід-фарбувальник. Десь нагорі плаче дитина. На вулиці лаються візники, що застрягли у вузькому проїзді. Марк намагався впіймати останні миті сну. Усе, мама закінчила бурмотіти. Тепер підбадьорливий стусан ставав майже неминучим, і хлопець розплющив очі, не згадуючи нікого з богів намарно — ані старих, ані нових. Він щиро не розумів, на біса богам здалася родина злиденного пекаря. Вони й собі допомогти не можуть. Усі ці Юпітери, Геркулеси й Аполлони досі стоять на площах і витріщаються кам’яними очима на натовпи людей, які більше в них не вірять. Християнські фанатики пориваються їх розбити, але імператори не дозволяють. І що це за боги, якщо їх захищає закон? Син пекаря мав розум суто практичний і на особливу милість безсмертних не розраховував. Диякони та мандрівні проповідники лякали кінцем світу й вічними муками, от тільки він нічого цього не боявся. Після роботи в пекарні ті вічні муки видадуться визволенням.

— Вже встаю! — сонним голосом сказав він і спустив ноги з лежанки.

Марк невисокий і жилавий. Він міцний, як і всі, кому змалечку доводиться тягати відра з водою та місити тісто. Видовжене обличчя обрамляють відрослі синяво-чорні кучері. Рот роздирає позіхання, але хлопець підводиться, потягуючись аж до хрускоту. Він уже одягнений. Тут сплять у тому самому, в чому ходять вулицею.

Праця пекаря починалася серед ночі, й дітей підіймали ще до світанку. Інакше нізащо не встигнути. Поки змелеш зерно на борошно, поки прогрієш піч, замісиш тісто й напечеш хлібин, уже й полудень. Треба везти товар на склад, де його прийме пан куратор, проклятий кровопивця, щоб йому добра не було.

— Марку, Лето, Фаусто! Годі боки відлежувати!

— Еге ж, так і відлежали! Проспали до полудня, наче писареві доньки.

Старша сестра теж відчайдушно позіхала, протираючи оченята кулачками. Вона вже доросла дівчина, тринадцять років стукнуло, ось-ось заміж віддавати. Тому-то в її словах і вчинках відчувається неабияка розважливість. Не те що у Фаусти, десятирічної сміхотухи й непосиди, яка так і норовить ухилитися від праці в пекарні. Вона й зараз безсоромно дрихне, згорнувшись клубочком під куценькою ковдрою, пошитою з непотрібного лахміття.

— Умиватися й на молитву, ледача дівко! — мати легенько ляснула молодшу по худій попці. — Уставай, ану!

— Ну ма-а-амо, — простогнала Фауста, але слухняно спустила босі ніжки з лежанки.

— Pater noster, qui es in caelis, sanctificetur nomen tuum… — бездумно повторював Марк разом з усіма, витріщаючись на вогник олійної лампи. — Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє…

Вони недавні християни, охрестилися лише кілька років тому. І тепер так минав кожен їхній ранок. Батько все ще приносив жертви Юпітеру Капітолійському, шанував ларів, домашніх богів, але мати вже увірувала міцно, раз у раз згадуючи Христа. А Марк і взагалі не міг збагнути, кого йому шанувати, й тому про всяк випадок шанував усіх. У християнстві він через малий вік нічого не розумів, але сперечатися побоювався, воліючи слухати. Через нову віру в Римі стільки народу перебили, що жодним варварам не подужати.

Старий раб із полонених алеманів, якому, ніби на глум, дали ім’я Спартак, уже приніс дрова й вивів зі стійла осла. Зерно приготували звечора й зважили до останнього модія.[1] Норма на сьогодні — сто п’ятдесят хлібин, і для цього ой як попрацювати треба. Уже потім, якщо залишаться час і сили, пекар може й на себе потрудитися. Бо Рим — це не палаци та статуї. Рим — це передусім хліб. Коли немає хліба, у місті кров ллється рікою, а люди перетворюються на диких звірів, які миттю забули про християнські чесноти. Якось уже не до них стає.

— Panem nostrum quotidianum da nobis hodie, — бурмотів Марк. — Хліб наш насущний даси нам днесь…

Так, хліба зараз непогано було б скуштувати. У животі порожньо, як у довбешці сестри Фаусти.

— Дай, Господи милосердний, вічного життя августу Гонорію, захисникові нашому, — пробурмотіла мама наостанок, і Марк невдоволено скривився.

Мати була жінкою на диво простою та довірливою, інакше нізащо не ляпнула б такої дурниці. Захисник з августа Гонорія — як учений ритор із найманця-гуна. Марк був іще малий, але чудово пам’ятає, як готи Аларіха увійшли до Міста. Наче сонце над світом того дня згасло. Ченці бігали вулицями й віщували кінець світу. Але тоді обійшлося. Готи за три дні впоралися. Пограбували й пішли геть, уклавши з імперією мир. Варвари пішли, а жах залишився. Ніхто до цього й не думав, що ворог зі зброєю увійде до столиці світу. Наче лихий сон справдився.

— Їсти подавай, — скомандував нарешті глава родини.

Мати поклала на стіл хліб, поставила оливки, козячий сир, вино та воду з оцтом. Хліб учорашній, із невдалого. Увесь добрий іде на продаж. Марк жадібно схопив окраєць, залишивши непропечену середину нерозторопним сестрам, і вмочив його в підфарбовану вином водичку. Окраєць скінчився миттю, і він простягнув руку по добавку. Ну от, тепер і йому їсти напівсире тісто. Марк скривився й закинув до рота жменю солоних оливок. Цей смак треба чимось заїсти.

— Ходімо, — сказав батько, і родина слухняно підвелася.

П’ятий поверх інсули в римському районі Субура — ще не християнське пекло, але вже щось дуже на нього схоже. Справжнє пекло розташоване на сьомому поверсі, де живе геть уже безпросвітна голота. Над головою в тебе черепичний дах, і тому влітку там панує люта спека, а взимку — не менш лютий холод. Уночі пацюки бігали по балках так гучно, наче по стелі марширував легіон. Могли впасти на сплячого, могли обгризти вуха п’яниці або зжерти їжу на столі. Морок, стогони та вічні муки — це і є інфернум, як описують його святі отці. Гадаєте, не мука — добігти до відхожого місця скрипучими дерев’яними сходами, тримаючи в руках переповнене за ніч відро? Це щастя завжди дістається Маркові. Сестри ще слабосилі, батько — це батько, а старший брат Тит, названий на честь батька, помер минулої зими. Він довго хворів, харкаючи кров’ю. У пекарів це звичайна справа. Дихають-бо пічним гаром і борошняним пилом. Тож зрозуміло, кому тягати дерев’яне відро, до якого з вечора ходила вся родина.

Їхня пекарня розташована на першому поверсі інсули. Хлібна піч — єдине надбання родини Тита. Вона вже хтозна-скільки років передається від батька до сина. Відтоді, як лихої пам’яті імператор Діоклетіан-гонитель заборонив ремісникам змінювати роботу. Тобто років сто виходить, а то й усі сто п’ятдесят. А може, й більше. Їхня родина споконвіку пекарі.

— Що там, Спартаку? — запитав батько раба, і той вишкірив у посмішці голі ясна. Хліба він більше не жував, не міг. Лише смоктав м’якушку, доки та не розмокне.

— Усе готово, пане.

Цей раб дістався їм ще від діда. Геть старий, а нового нема за що купити. Батько молився всім богам, щоб дарували йому здоров’я. Велике диво, що він протримався стільки. Йому років п’ятдесят, не менше. У пекарні робота гірша, ніж на веслах. Раби довго не живуть. Ну п’ять років, ну сім — і все. Спека, пил і непосильна робота будь-кого зведуть у могилу. Видно, цьому алеманові його варварські боги відпустили силоньки з надлишком. Утім, і двожильний Спартак уже підупадає. Пальці згинаються насилу, а нещодавно його взагалі винесли з пекарні. Не витримав спеки, зомлів. Тепер батько його береже. Яка не яка, а все-таки підмога.

— Марку, тягай мішки до жорен, — скомандував батько. — Фаусто, підганятимеш осла. Лето! Розтопи піч. Потім допоможеш матері місити тісто.

Усе, як завжди. Сто п’ятдесят хлібин вагою по одній лібрі.[2] Щільні, важкі, з поганого зерна, майже завжди ячмінного й майже завжди з лушпинням. А потім цей хліб пекар, прикутий до своєї печі невблаганними ланцюгами законів, мусить здати державним чиновникам — писарям аннони.

— Іа-а! Іа-а! — долинув із вулиці рев сусідського мула, а Марк зітхнув, повертаючись до своїх невеселих думок.

Немає в усьому Римі людей ненависніших, ніж ці писарі, які приймають роботу в майстрів, вимагають хабарі, ошукують їх на кожному кроці й накладають руйнівні штрафи. Їх проклинають, закликаючи на голови хабарників кару і старих, і нових богів. От тільки не поспішають боги карати цих негідників. Писарі крадуть. На складі крадуть. У порту крадуть. Лише пекар красти не може — його відразу відшмагають.

Марк знову зітхнув і потяг до млина перший за сьогодні мішок. Осел, який був старший за нього самого, покірно просунув голову в ярмо й пішов по колу, обертаючи жорно. Сестричка Фауста наглядатиме за ним, час від часу підколюючи круп стимулом — гострою палицею погонича. Це робота наймолодших. Ще кілька років, і вона піде місити хліб, а на її місце стане матінка, у якої на той час руки вже зовсім відмовлять.

Мішок ішов за мішком. Раб відмірював борошно міркою й носив до пекарні, де його просіювали та засипали в дерев’яний чан із закваскою. Тісто мало трохи піднятися. Ця робота не припиняється ні на мить. Поки для останньої партії ще мелеться борошно, першу вже дістають із печі.

— Сюди йди! Саджатимеш! — із розжареної безодні пекарні визирнув батько, присипаний борошняним пилом. Його щоки багряні, а лоб укритий великими краплями поту, що прокреслили в білій масці глибокі борозни. Руки по лікті в тісті — він допомагав матері.

— Іду, — покірно відповів Марк, висипавши останній мішок.

Він ненавидів жарке жерло родинної пекарні, де покоління за поколінням згоряли його близькі. Немає гіршої долі, ніж доля міського пекаря. Члени колегії[3] — раби держави. Навіть у світлу неділю немає в них відпочинку. Лише зменшують норму, щоб люди сходили до церкви. У будь-якому селі живеться краще. Там хоч узимку можна перепочити.

І чого я не народився в родині писаря? За що мені це?

Так думав шістнадцятирічний юнак, охоплений жаром, якому позаздрила б парна в термах Костянтина. Зараз вони з батьком напечуть хлібин, потім здадуть їх панові куратору, а потім візьмуться до підготовки до завтрашнього дня. Він буде точнісінько таким, як сьогодні. Після обіду треба отримати зерно на складі, нарубати дров і натягати води. Самі дрібниці. До ночі впораються.

Дні ще довгі. Літо ж. Марк вирішив прогулятися перед сном. Нудьга зелена сидіти вдома, нюхати затхлий сморід і слухати, як сусідка-шльондра розважає якогось солдата з міської когорти. Гречанка Зоя за час свого промислу понароджувала купу дітей, а чоловіка в неї зроду не було. Витруїти плід вона через своє недоумство не вміла, от і мучилася тепер, працюючи як проклята. Прогодувати чотири роти — непросте завдання для самотньої вільновідпущениці.

А ну його, вирішив Марк. Поблукаю, пліток послухаю.

Гуляти вечірньою Субурою — ідея так собі, але Марк молодий, міцний і прудконогий. Він уже не раз і не двічі тікав дворами від мисливців на рабів і від любителів молодих хлопчиків. Він знає тут кожен закуток, кожну стару, що гріє на камінні свої кості, і кожну інсулу, по самісінький дах набиту біднотою. Над вулицею висять мотузки із мокрим лахміттям, що колись висохне. Із вікон вихлюпують помиї, особливо не дивлячись униз. Жінки перегукуються над головами перехожих. Там, нагорі, будинки майже сходяться, затуляючи небо.

Тхне лайном. Субура — гниле місце, низовина біля підніжжя трьох пагорбів. Учора пройшов дощ, і вода протягла всі нечистоти їхніми вулицями, які й без того не пахнуть трояндами. Долинає різноголосий гамір. Марк скривився. Він римлянин із давнього плебейського роду. Він усією душею зневажав зайшлу наволоч, що понабивалася в його місто. Греки, сирійці, юдеї, пергамці… Більша частина цих чужинців — нащадки вільновідпущеників, покидьки, не рівня родині пекаря.

А зовсім недалеко від Субури розкинулися Капітолій і Палатин, де стоять храми та палаци, а трохи далі — Авентин, забудований маєтками знаті. Там живуть люди, для яких вирощують фламінго на Сицилії. Вони жеруть паштети з їхніх язиків, поки Марк мріє поїсти білого хліба. Це зовсім інший світ. Там золото й розкіш, а тут голодують навіть пацюки.

Харчівня! Марк жадібно поворушив носом. Із дверей тягнуло смаженою цибулею, кислим вином і горілою дешевою олією. Зазвичай нормальні люди там і харчуються. У бідноти кухонь не буває. Але в родини Тита, як на зло, є ціла пекарня. Тому в череві Марка ворушилися мамчині тушковані боби, яким явно не хотілося залишатися там, де вони були. Боби кам’яним тягарем тиснули донизу.

Гостре відчуття небезпеки дряпнуло серце. Так завжди буває, коли вуличний хлопчисько краєм ока помічає зграю людоловів із мотузками під туніками, п’яного як чіп солдата-варвара або мандрівного проповідника. Останні — найгірші. І, на нещастя, до Марка причепився саме такий.

— Покайся, грішнику! — смаглявий чоловік років тридцяти, з палаючими очима фанатика, вчепився в хлопця, мов капкан. — Покайся, бо не потрапити тобі до Царства Божого!

— Я вже, — спробував відірвати його руку Марк. — Я в неділю в церкві був. Забирайся, волоцюго.

— Це нечисті храми! — гаряче зашепотів чоловік, калічачи латину африканською вимовою. — Там служать зрадники! Traditores! Нащадки тих, хто здригнувся й відступив від істинної віри під час гонінь.

— Відчепися, дурню! — закричав Марк. — Я тобі пику натовчу!

— Натовчи, — щасливо всміхнувся волоцюга й дістав з-під грубого плаща короткий кийок. — А краще взагалі вбий. Господь прийме мученика й посадить по правиці. Йому вгодні страждання тих, хто в Нього вірує. Ісус сказав Петрові: вклади меч у піхви. Кийком убий!

— Циркумцеліон?[4] — простогнав Марк. — Та звідки ти тут узявся? Із карфагенського корабля, чи що? Давай просто розійдемося, га? Іди своєю дорогою, добра людино. Слав Христа й апостолів Його!

— Ну вже ні, — очі волоцюги небезпечно блиснули. — Не хочеш мене вбивати? Не хочеш дарувати мені вічне блаженство? Ти, мабуть, молишся, як заповідав Августин із Гіппона?[5] Так він породження пекла, мерзенний блудослов! Я сам тебе вб’ю!

Марк не став слухати далі й дременув вулицею вгору, у бік багатих районів Есквіліну. Там живе безліч кліриків, є кілька дворів, де ченці разом читають Святе Письмо. Він побіжить туди.

Усе-таки в молодості є свої переваги. Поки африканець похмуро сопів за спиною, Марк біг легкою риссю. До християнської базиліки чверть години неквапним кроком. Хлопчина рухався швидко, але впертюх не відставав. Він розмахував відполірованим у багатьох бійках кийком і вивергав лайку на нечистих римлян, які спотворили істинне вчення Христа. Відчепитися від нього не було жодної можливості. Прокляті сектанти з олов’яними очима лили рікою кров. Не шкодуючи ані своєї, ані чужої.

— Святі отці! — закричав Марк, побачивши групу смиренних старців, які прямували до храму. — За мною слабий на розум женеться! Ганьбить нашого святого єпископа й отця Августина з Гіппона! Вимагає, щоб я його вбив!

— Циркумцеліон? — пожвавішали святі отці, зручніше перехоплюючи посохи. — Іди, хлопче, своєю дорогою. Ми його зустрінемо, як належить смиренним служителям Господа нашого.

— Уф-ф! — Марк сів на камінь, щоб віддихатися. — Та що ж коїться в цьому християнстві? Нічого зрозуміти не можу! Пресвітер на проповіді казав, що людей убивати не можна. Це я точно запам’ятав.

Африканець тим часом вибіг на вершину Есквіліну й, побачивши ченців із посохами, що чекали на нього, захоплено завив і кинувся в атаку на міцного старця, який стояв попереду. Розмахнувся від душі й ударив кийком, намагаючись розтрощити йому голову. Старець виявився не в тім’я битий. Він граючись відбив удар, а його сусід просунув посох між ноги єретика й повалив його на землю. Старці оточили сектанта, довгі палиці з чваканням заходилися гуляти по тілу, що звивалося від болю, але тривало це недовго. Серед ченців чимало відставних солдатів, ветеранів, утомлених війною. Загартованим у боях за віру служителям Господа африканський фанатик був на один зуб. Вони з усім нерозтраченим запалом дарували йому блаженство, про яке той мріяв.

— Піду-но я краще витріщатися на гулящих дівок, — пробурчав Марк, який зайвої жорстокості не любив. — Грошей у мене однаково немає. Трохи подивлюся — і спати. Завтра знову до світанку вставати. Ненавиджу пекарню! Ненавиджу таке життя! Так і буду, як наш осел, до кінця днів крутити жорно? Не хочу! Щоб воно все провалилося!

Марк пішов до дому й, уже завертаючи за ріг, побачив чоловіка, що лежав на дорозі нікчемною купою лахміття. Люди байдуже проходили повз нього. Тут нікому немає діла до якогось волоцюги.

Наступний день був схожий на попередній як дві краплі води. Рівно до обіду, коли везіння пекаря Тита скінчилося. Виявляється, останні дні видалися надзвичайно добрими. Шкода, ніхто про це не сказав, а то пораділи б усією родиною.

Навантажений хлібом осел ішов Субуранським узвозом, просто до підніжжя Віміналу, за форумами. Їхня пекарня навічно приписана до тамтешнього складу.[6] Іти туди — чверть години, не більше, й осла навіть підганяти не треба. Він дійде сам, не пропустивши жодного повороту.

Мармур імператорських портиків різонув Маркові очі недоречною пишнотою. Надто вже вона не пасувала до тієї публіки, що прийшла сюди сьогодні. Та й як не прийти? Роздавання хліба — справа найважливіша, а із зерном у Римі постійні перебої. Біля складу юрмилися сотні людей, які жадали хліба. У кожного в руках тесера — дерев’яний жетон. Ці люди — щасливці, «вписані». Вони прийшли по свій пайок. Утім, навіть якщо ти значишся в реєстрі, це ще не означає, що отримаєш хліб. Його може просто не вистачити. Люди штовхаються й лаються, намагаючись пробитися до жаданого входу в перших рядах. Худа стара з жовтуватим обличчям уперто пхає сусідів ліктями, але її раз у раз виштовхують назад. Марк її знає. Це Гіфія із сусіднього будинку. Її сини померли, але вона вперто чіпляється за життя, сама не знаючи навіщо. Стара здає. Сил, щоб боротися в черзі, у неї залишається дедалі менше.

— Афраній, — прошепотів Марк, підходячи до воріт. — Батьку! Сам куратор Афраній сьогодні прийматиме хліб. Я чув, як охоронці розмовляли.

— Влипли, — похмуро мовив Тит, сплюнувши на втоптану землю. — Афраній — кровопивця з кровопивць. Будь він проклятий! Мовчи й кланяйся. Зрозумів? Можеш іще заплакати або впасти навколішки. Але всіма богами заклинаю, не кажи ані слова.

— Та я краще йому жирне черево розпорю, ніж навколішки впаду, — уперто відповів Марк, безсило стискаючи кулаки.

— Смирення, сину, — повернувся до нього Тит. — Так святі отці вчать. Нам із тобою на тому світі воздасться.

— А самі вони смиренні? Чи лише нам смирення приписують? — раптом випалив Марк і злякався. За таке можна було й запотиличника дістати.

— Якщо вб’єш гада, — мертвим голосом сказав батько, — то потрапиш до цирку, людям на потіху. Тебе звірі зжеруть, ми з матір’ю втратимо пекарню, а твоїх сестер ніхто заміж не візьме. Я здохну, працюючи біля власної печі, наче раб. А мої доньки стануть шльондрами. Або, ще гірше, вийдуть заміж за колонів. Гнутимуть спину на клаптику землі, доки не помруть. Або доки знову не прийдуть готи й не заберуть їх за гори, у неволю. Ти думаєш, я сам не хочу його прикінчити? Уві сні іноді бачу, як палю його в печі. Він репетує від страху, хоче вибратися, а я сміюся й рогачем запихаю його назад. А потім прокидаюся й розумію, що це сон. І так мені паскудно стає, ти б знав…

Охорона байдуже пропустила осла й двох пекарів до черги на ваги. Тут стояли такі самі майстри, як вони, що приїхали здати призначену норму. Міцні чоловіки з похилими плечима й вузлуватими пальцями не ремствували. Є зерно — уже добре. Отже, є робота. Гірше, коли зерна немає. Ось нещодавно Геракліан, коміт Африки, повстав. То всім містом мало не повиздихали з голоду. Ні, зараз іще жити можна.

Марк нудьгував. Лінива суперечка пекарів його не надто цікавила. Вони завжди говорять про одне й те саме. Про ціни на дрова й ослів. Або про те, що в Галлії народився двоголовий півень. І що це знамення навали готів або ютунгів. Налякавши одне одного до гикавки, усі дружно поверталися в бік Есквіліну й хрестилися на базиліку Ліберія,[7] що вінчала цей пагорб.

А ось і їхня з батьком черга підійшла.

Менсор, вагар, прийняв хліб, звично простягнувши долоню. Тит скрипнув зубами й сипнув трохи потертої бронзи з ликами різних імператорів. Цей іще нічого. Він поділиться з писарем, який стоїть поруч і старанно відводить очі. Хліб у Тита з невеликою недовагою. Та й як їй не бути, якщо зерна недодали. Цей-таки вагар і затиснув двадцяту частину. А не даси — він-таки й доповість панові гореарію, управителеві складу, і той змусить здати все до останньої унції. Ще й висічуть ні за що.

— Іди, усе точно, — сказав менсор, а писар схопив кілька хлібин і побіг уперед. Тепер їм із батьком належить найпаскудніше.

Невелика кімнатка, де возсідав пан куратор, здавалася зовсім крихітною. Причина була проста: Афраній був страхітливо товстий. Він ледве міг зімкнути руки на величезному череві, а маленькі очиці потопали в поросячих щоках. Так розжиріти у вічно голодному місті нелегко, але Афранію якось удавалося. Утім, не дивно. Куратор оббирав усіх, до кого міг дотягнутися своєю загребущою лапою. Він і зараз жував стиглу смокву, ліниво закидаючи її до рота.

Марк заздрісно зітхнув, оцінивши вбрання товстуна. Пан куратор убраний по-франтівському: у довгу, до кісточок, білосніжну туніку з тонкої вовни. Рукави прикрашені вигадливою золотою вишивкою. Черево стягує чорний шкіряний ремінь зі срібною пряжкою. На плечах — темно-синя лацерна,[8] заколота масивною золотою фібулою. На ногах, схожих на стовпи, — м’які червоні черевики. На товстому пальці — золотий перстень із гемою. Марк скоса глянув на батька, на його сірувату туніку до колін, підперезану шкіряним шнурком, і навіть заскреготів зубами від люті. На тлі цього писаря вони мають вигляд обірванців.

— Ясновельможний пане, — пекар і його син зігнулися в принизливому поклоні. — Ми ваші слуги. Просимо милості ясновельможного пана.

— Пекарю Тите, — глибоким басом прогуркотів той, обнюхуючи принесений хліб і розламуючи його навпіл. — Тхне гаром, пропечений погано. І на смак гидота. Ти зовсім розучився пекти, негіднику? Та й легкуватий твій хліб. Я зараз не прийму всю партію й накладу подвійний штраф. Триста хлібин власним коштом привезеш.

— Не губіть, пане, — завив пекар. — Змилуйтеся! Я чесний майстер! Немає за мною вини.

Марк, ненавидячи себе, впав навколішки й поповз до довгого вбрання, що пахло аравійськими смолами. Він цілував край одягу, поки батько голосив, наче наймана плакальниця на похороні. Кров прилила хлопцеві до обличчя й молотками гупала у скронях. Хотілося скочити на ноги й бити, бити, бити кулаками по цій ненависній пиці.

— Ти знаєш правила, пекарю, — ліниво процідив Афраній. — Ти мусиш здати товар установленої якості й ваги. Інакше матимеш побиту спину та штраф до скарбниці. Так було й за наших батьків. Не тобі порядок змінювати.

— Я привезу доброму панові велику хлібину з найкращого борошна, — усе-таки вимовив Тит. Це була звичайна ціна за милість писаря.

— Дві хлібини, — пихато відповів Афраній. — Твій товар сьогодні особливо поганий, пекарю. Привезеш завтра до вечері. Забирайся.

— Але завжди була одна, ясновельможний пане, — несміливо мовив Тит, та його не удостоїли відповіді. Задкуючи, вони із сином вийшли з кімнати й причинили за собою двері.

— Ходімо зерно отримувати, — приречено видихнув Тит. — Біда, сину. Я не знаю, що буде, коли прийдуть по податок. Я не можу звести кінці з кінцями. Доведеться відмовитися від кімнати. Житимемо в пекарні.

— Поруч з ослом і рабом? — спробував обуритися Марк, але затнувся. Могутні батькові плечі опустилися й затремтіли. Пекар дивився вбік, щоб син не бачив його сліз.

Хрисаргір[9] — податок, який стягують раз на рік. Його платили всі. І пекарі, і візники, і навіть повії. Він начебто невеликий, от тільки де взяти всю суму одночасно? Та ще й стягують його золотом і сріблом. А хто тут, у Субурі, бачив таку розкіш? Тут і бронзові нуммії нечасто в руках тримають.

— Доведеться йти до міняйла, — похмуро сказав батько. — А він четверту частину за обмін візьме, не менше.

— Минулого разу Крисп із харчівні осла продав, — зітхнула мама.

— Ми не можемо продати осла, — здивовано втупився в неї батько. — А де взяти срібло, я навіть не уявляю.

Марк вийшов із кімнати, залишивши батька з матір’ю обговорювати невеселі справи. Він уже дорослий, знає, як воно буває, коли приходить збирач податків. Виття на всю Субуру стоїть. Краще потрапити до рук шкуродера, ніж до нього.

Марк зачинив за собою двері й почув:

— Привіт, малюче!

Сусідка Зоя заступила дорогу, виставивши напоказ обвислі принади. Потягане обличчя із сіткою зморщок, груди жінки, що багато народжувала, і фальшива усмішка. Марк колись забавлявся з нею, але сьогодні від самого вигляду Зої його кидало в дрож. Жінці й тридцяти немає, а вона вже майже стара. Ліворуч бракує двох зубів. Коли усміхається, це добре видно. П’яний залицяльник так заплатив їй за пестощі.

— Чого не заходиш? — Зоя запобігливо заглядала хлопцеві в очі. — Принеси хліба, і я тебе потішу. Чи знайшов когось?

— Я, мабуть, піду, — лякливо відступив Марк, соромлячись самого себе. Дорослий чоловік, а губиться. Не знає, що сказати шльондрі.

— Ну хоч борошняних висівок принеси, — заблагала Зоя, схопивши його за руку. — А краще борошна! Я дітям пульс[10] замішу. Не щастить мені останнім часом. Минулого тижня жіноча неміч приключилася, зовсім не працювала. Допоможи, Марку! Молитиму за тебе Ісіду!

— Подивлюся, що можна зробити, — байдуже відповів хлопець, відсторонився й пішов темним коридором.

За спиною пролунав протяжний схлип.

— Ти думаєш, я негідь, блудниця? — у голосі Зої тремтіла образа. — Наслухався попів і тепер гребуєш мною?

Марк повернувся. Зоя стояла, притулившись до одвірка. Її губи тремтіли, а обличчям текли сльози.

— Я донька шанованого кошикаря. Та якби не пірати, я б так і жила у своїй Ахаї. Була б чесною жінкою, заміж вийшла б. А мене продали, наче худобу. А потім, коли стало голодно, відпустили на волю. А я просила її, волю? На біса вона мені? Я служила в багатому домі, була сита, мала дах над головою. А як захворіла на лихоманку, то відразу стала вільною. Мій пан і чесноту свою потішив, і зайвий рот із дому вигнав. А я йому на зло одужала. То краще б здохла, ніж так жити! А ти, засранцю, не смій дивитися на мене, наче на осляче лайно! Ти про мене нічого не знаєш! Ти моїм життям не жив!

Марк розглядав Зою й не впізнавав її. Блудниця — це ж і справді негідь, відхоже місце, куди зливають надлишок сім’я. Ніхто не вважає її за людину. Тим паче якщо вона колишня рабиня.

— Я принесу, — лагідно сказав він.

— Та пішов ти! — крикнула Зоя, захлинаючись слізьми. Затнулася на півслові, підвела голову. — Що ти щойно сказав?

— Принесу що-небудь, — повторив Марк. — Просто так принесу. Нічого не будеш мені винна. Не тобі даю, твоїм дітям.

— Ти не жартуєш? Нехай Ісіда благословить тебе! — квапливо зашепотіла Зоя й потягнулася до нього, але Марк уже спускався вниз, балансуючи на крутих скрипучих сходах. За спиною стихав плач безмежно втомленої жінки. Їй же теж платити проклятий податок. Але вона про це ще не думає. Їй би з дітьми з голоду не померти.

Вечір надворі — саме той час, коли всі виповзають зі своїх нір. В інсулі тісно, брудно й темно. А влітку надворі напрочуд добре. Денна спека відступила, можна посидіти на камінці й потеревенити із сусідами. Можна в щось пограти. А можна й просто помовчати, слухаючи всілякі дурниці та жіночу лайку через дорогу. Тут такі вигадниці живуть, зі скорпіоновим жалом замість язика. Заслухаєшся! Ось і зараз…

— Облізла ти ослиця! — репетувала молодиця Євфимія з будинку через дорогу. Їй років шістнадцять, вона нещодавно народила другу дитину й мала препаскудну вдачу. Її чоловік найнявся до погоничів худоби й бував удома раз на три місяці. Робив чергову дитину й знову йшов до Самнію, звідки приганяв отару овець. Довго терпіти свою дружину він не міг.

— Я ослиця? — верещала Маріам із їхнього будинку. — А ти сама хто? Отруйна змія! Готська підстилко! Щоб тебе блискавкою вдарило!

— Щоб тобі очі повилазили!

— Щоб тебе черви зжерли!

— Щоб ти здохла без причастя!

— Ноги собі поламай, дурепо! Нечисте поріддя! Від тебе часником тхне за милю!

— А в тебе пика, наче стара сандалія…

Далі слухати було нецікаво, і Марк перевів увагу на вулицю. Там босоногі хлопчаки грають у горіхи. Уже намалювали коло, поклали туди по три штуки й відійшли на десять кроків. Биток — галька з морського берега, гладенька, відполірована сотнями ігор. Його кидають по черзі. Що вибив, те твоє. Зручно. І повеселився, і поїв заразом. Коли достигають каштани, вони грають каштанами. Смажений в олії каштан дуже смачний. З’їв жменю — і вже не так у животі смокче.

— Я з вами, — підійшов до хлопчаків Марк. — Позичите мені горіхів? Я відіграюся й поверну.

— Знайшов дурнів, — фиркнув Прим, худий дванадцятирічний хлопчак, старший син Зої. У неї четверо синів, усі як один — пропащі шибайголови. Зоя не надто морочилася з іменами для своїх дітей. Жінкою вона була напрочуд простою, а тому називала їх за порядком народження. Перший, другий, третій і четвертий. Марк частенько чув, як сусідка благала Ісіду, щоб та не обдарувала її ще й Квінтом та Секстом, інакше вона в петлі повіситься.

— Гаразд, — зітхнув Марк. — Подивлюся на вас, криворуких. Однаково грати не вмієте. Хоч посміюся.

— Це чого це ми грати не вміємо? — обурився Квартус, наймолодший. Було йому від народження років шість, народився він чи то від франка, чи то від свева, а тому волосся в нього було значно світліше, ніж у решти братів. Його батько був рудий, наче вогонь. Або батьки… У Місті зараз служить багато варварів. Його так і називали — Франком.

— Давай горіхи, доведу, — простягнув долоню Марк, і ображений хлопчак віддав свої три горіхи.

— Ну й дурень, — розчаровано сплюнув Прим. — Баран ти германський.

— Ага, ти тут у нас від ясновельможного префекта народжений, — розважливо відповів малий братові. — Тебе самого п’яний водовоз зробив. Не віриш — у мамки запитай. Я не просто так даю. Ти мені, Марку, ще один горіх зверху будеш винен. А якщо програєш, цілу хлібину віддаси. За порожню балачку на тобі повисне борг. Згоден чи обісцявся?

— Ну ти й жаднюга! Згоден, давай горіхи, — неохоче відповів Марк. Утер йому носа цей маленький худий пацюк.

Кинули жереб, кому за ким кидати. Першому завжди щастить. У колі горіхів багато, вибити легше. Секунд радісно скрикнув — він перший. Хлопчак прицілився й пустив биток кам’яною мостовою. Два горіхи. Непогано, але для першого кидка слабенько. Тепер черга Марка. Теж два. Кидає Прим, а за ним Терцій. Вибили по одному.

Прим ворушить губами, згадуючи богів, а Терцій мовчить. Він такий самий худий, як брати, але очі в нього розкосі. Власне, він і народжений від вершника. Тоді в Місті стояли загони кінних лучників із Паннонії. Справжнім ім’ям його зроду не називали, усі кличуть Гуном.

— А хто матері зуби вибив? — пошепки запитав Марк у Прима, поки кидали молодші. — Були ж зуби кілька тижнів тому.

— М’ясник із ринку Лівії, — сплюнув хлопчак. — Із ним жінки бояться зв’язуватися, бо він звір. А мати ось пішла, у неї вибору немає. Старих рідко беруть. М’ясник усю її змучив, а коли вона почала вириватися й кричати, ударив по обличчю. І грошей не дав. Молодший був там, за завісою, чув усе.

— Паскудство, — скривився Марк.

— Вона мало кров’ю не стекла, — тоскно мовив Прим. — Тиждень лежала, знизу все текло. Шкода, мене там не було, я б його зарізав.

— Ну й навіщо? — запитав Марк. — Тебе стратять, матір із братами виженуть на вулицю. Усі помрете.

— Однаково вб’ю, — рішуче мовив хлопчак. — Запишуся в солдати й уб’ю.

— Ти дурень чи що? — здивовано подивився на нього Марк. — У тебе є обладунок, кінь і меч? Ти що, знатний алан? Ти ж худий обірванець! Тобі дадуть кривий спис, і ти згинеш у першому ж бою. Люди собі пальці рубають, аби не потрапити під набір.

— Слухай, Марку, — ховаючи очі від сорому, запитав Прим. — У вас раб старий, ось-ось помре. Може, поговориш із батьком? Нехай відпустить його на волю й прожене геть. А замість нього я працюватиму. Я мало їм! Клянуся світлоносним Мітрою! Ось тобі хрест! Мати нас не прогодує. Вона ось-ось сама віддасть мене в роботу, уже не раз розмову заводила. Або до колонів, у полі спину гнути, або до лазень, опалювачем. Я там здохну біля печі. Краще вже тут.

— Не можу, — відповів Марк, кидаючи биток. — Самі перебираємося до пекарні. Навіть за кімнату платити важко.

— Зрозуміло, — похмуро кивнув Прим і теж узяв до рук камінь. — Франка мати ось-ось продасть фулонам[11], щоб сплатити податок. Він іще не знає.

А Марк стояв, притулившись до стіни. Яке йому діло до чужих бід? Це Субура, тут таке звична річ. У нього паморочиться голова, і не вперше. Його вже навідували сни наяву. У них він старший, спить у м’якому ліжку й їсть дивну, але дуже смачну їжу. Він теж живе в інсулі, але так високо, що паморочиться голова. Там тепло, світло й зовсім не смердить. Як шкода, що це лише сон. Марк усе віддав би, щоб пожити так насправді.

Знову якась нісенітниця привиділася, — подумав він, знову беручи до рук камінь. — Треба ж такому…

Марк прокинувся від того, що спина затерпла на незвично жорсткому ліжку. Де він? Точно не вдома. Там зручний матрац і подушка, ретельно підібрана під зріст. А тут? Тут матраца й подушки немає взагалі. Дерев’яна лежанка, прикрита солом’яним сінником. Нічим іншим, крім соломи, це бути не може. Вона ж шелестить під пальцями. І подушки немає. Під головою лежить жмут смердючого лахміття.

— Та де я? — підвівся він, спантеличено озираючись.

Крихітна кімнатка, стіни з дощок зі щілинами, уздовж стін — лежанки, де сплять батько, мати й дві сестри. Це його сестри, він точно знає. Лета й Фауста. Скриня з нехитрим скарбом. Хрест на стіні й фігурки ларів, домашніх божків. Раніше їхня родина жила на другому поверсі, просто над пекарнею. А тепер ось перебралися на п’ятий, до шльондр, шевців і відставних солдатів. Що вище живеш, то дешевша оренда. Це в Римі знає кожен хлопчисько.

— У Римі? — вразився Марк. — А що я роблю в Римі? У мене й візи немає. Як я сюди взагалі потрапив?

Надворі ніч, але місяць світить у розчинене навстіж віконце, впускаючи до прокопченого приміщення трохи свіжого повітря. Марк пам’ятав, узимку тут набагато гірше. Вікно доведеться зачинити віконницями, позатикати ганчір’ям, а обігріватися жаровнею та власним диханням. Тоді вони зсувають лежанки й гріють одне одного боками, підтискаючи зведені холодом пальці ніг.

— Та що за маячня? — прошепотів Марк. — Де я? І чому так жерти хочеться? Я ж пізно повернувся, у ресторані був. Маю бути ситий. Так… у ресторані… Вийшов із таксі, зайшов у під’їзд — і все… далі нічого не пам’ятаю. Зовсім нічого…

За стіною ліворуч закричало немовля. Та так голосно, наче лежало на відстані простягнутої руки. Хтось невдоволено забурчав, і немовля зачмокало, отримавши груди. Праворуч хтось хропе, а над головою чути цокання пацючих кігтиків. Маркові добре знайомий цей звук. Тут дуже багато звуків. Величезний будинок, зведений років сто тому, скрипить і дихає, наче жива людина. Він прихистив під своїм дахом безліч людей. Вони крутяться уві сні, натужно кашляють і псують повітря. Марк звик до цих звуків. Тут їх ніхто не соромиться.

Ці думки блискавкою промайнули в голові хлопця, якого поступово охоплював жах. Він чудово пам’ятав себе цього й себе того. Він дві людини в одній. Здається, він божеволіє. Йому водночас шістнадцять і тридцять п’ять. І між цими двома особистостями понад півтори тисячі років.

— Такого бути не може, — бурмотів він. — Стоп! Я Марк? Так, я Марк. І тут, і там. Але чому я в цій дірі? Як я сюди потрапив?

На це запитання відповіді не знайшлося. Марк підійшов до вікна й уважно роздивився свою долоню. Ні, це не його рука. Широка, наче лопата, уся в мозолях. Нігті короткі, бруднуваті й обгризені до м’яса. З довгими нігтями мішків із зерном не потягаєш. Він обмацав себе. Міцний, і навіть дуже. Молоде худе тіло випинається мотузяними вузлами сухих м’язів. Він явно сильний, адже змалечку багато й тяжко працював.

— Повна маячня, — шепотів Марк, убираючи безліч незнайомих запахів і звуків.

Скрип підлог і сходів. Гострий сморід сечі. Застаріла кіптява на стелі, яку мати із сестрами так і не змогли відтерти. Вона дере горло грубим наждаком. Хтось поверхом нижче прокинувся й вирішив пом’яти свою дружину, поки діти сплять. Та ледь чутно постогнує, боячись розбудити сусідів. Тут усім начхати на чужі втіхи. Удень скільки хочеш милуйся, а от уночі будь ласкавий, дай робочому люду виспатися. Стогони стихли. Сусід скинув напругу в стегнах і захропів.

— Чого встав у таку рань? — прохрипів батько, важко підводячись із постелі.

— Та так, — обережно відповів Марк. — Щось не спиться.

— Юпітере Капітолійський, — звично забурмотів Тит. — Невже малою була моя жертва? Спини розігнути не можу. Буде в мене більше — дам і тобі більше. А поки вдовольнися цим. У Медіолані, кажуть, святий єпископ дотиком паралізованого зцілив. Невже ти не можеш допомогти мені зі спиною? Що ж ти тоді за бог? Марцелло! — штовхнув він матір. — Уставай! Сонце скоро зійде.

— Свята Агнесо, — звично забурмотіла мама. — Дай здоров’я діткам! П’ятьох народила, троє залишилися. Не забирай утіхи мого серця. Благаю! Лето! Фаусто! Марку! Уставайте!

— А-а-а! — запозіхали дівчата, спускаючи ніжки на підлогу.

Фауста, ще не прокинувшись, підійшла до відра, задерла туніку й задзюрчала, анітрохи не соромлячись. Марк відвернувся до вікна, хоча бачив це видовище сотні разів. Дівчисько підвелося, поступившись місцем сестрі, і Марк знову відвернувся. Він і сам був би не проти сходити по-малому, але пересилити себе не міг. Соромився.

Його починає дрібно трусити. Хочеться затулити обличчя й не бачити нічого цього. Хочеться кричати від безсилля. Хочеться заснути й прокинутися ще раз. Марк щипає себе. Боляче. Б’є по щоках. Тягне за вуха. Торкається дощаних стін, заганяючи тріску в палець. Усе довкола надто реальне, і це лякає до нестями.

Може, у їжу чогось підсипали? Наче ні… Це галюцинації? Щось вони надто вже справжні. Спину досі ломить.

— Омиємо руки й обличчя, — покликала мама, набираючи воду в ківш. — А потім молитва.

— Отче наш, що єси на небесах, — слухняно забубонів Марк, ставши разом з усіма обличчям на схід. Лета здивовано витріщилася, і він прикусив язика. Українською ж молитися почав…

Перейшов на латину.

— Pater noster, qui es in caelis, sanctificetur nomen tuum…

Що зі мною відбувається, думав він, сідаючи разом з усіма за стіл. Я нічого не розумію. Мені страшно до жаху. Цей чоловік навпроти — мій батько, а я його ім’я насилу пригадую. Тит… Так, точно, Тит. Він міцний чоловік у літах. Йому тридцять п’ять — тридцять сім, але виглядає на всі п’ятдесят. У нього видовжене обличчя із запалими щоками, ніс із горбинкою й борода з рясною сивиною. Мати на кілька років молодша, але її обличчя вже покреслили зморшки, а в кутиках рота залягли гіркі складки. Коли вона сміється, біля очей видно гусячі лапки. Сміється вона рідко. Сестри ще зовсім дівчиська. Худенькі, наче держак лопати, чорняві, дивляться на світ наївними карими оченятами. Схожі на двох мишенят. Схопили по окрайцю й гризуть, побоюючись, аби хтось не відібрав. На Марка вони дивляться з насмішкою. Сьогодні він їсть напівсиру середину, роззява.

Дивний хліб, подумав Марк, умочивши свій шматок у розбавлене вино. Ніби вчорашній, а вже якийсь сухий, із неприємним кислим запахом. Якби існувала кисла тирса, то саме її він зараз і їсть.

Осел закричав на вулиці. Старий раб вивів його зі стійла. Отже, зараз батько скаже…

— Час!

— Божевілля, — шепотів Марк. — Мені все це сниться.

Усі підвелися, квапливо дожовуючи нехитру їжу, і потяглися вниз, освітлюючи собі шлях олійною лампою. Надворі ж темрява. Марк зітхнув, накрив відро для нечистот дерев’яною кришкою й пішов слідом за рідними. Він же молодший чоловік у родині, це його обов’язок. Марк ішов коридором, відсторонюючи від себе посудину, наскільки міг. Важко. Вміст хлюпався на кожному кроці, ударяючись об кришку.

— Який виродок зробив ці сходи? — здивувався він, спускаючись униз.

Задля економії сходинки збили з усякого лайна. Тому вони й були різної висоти, вимагаючи від мешканця неабиякої вправності. Незвична людина, особливо п’яна, могла й шию собі зламати. Тут і таке траплялося.

Відхоже місце за рогом. Кам’яна яма, куди спорожняють відра й горщики, веде до клоаки. Їм пощастило, будинок стоїть на самому узвозі. Ті, хто живе в глибині кварталу, виливають лайно в канави, а то й просто на дорогу. Людям ліньки йти так далеко. Марк розігнав пацюків, які завжди порпалися в цьому місці, і вилив відро. Треба б його сполоснути, але де? Не біля ж фонтана — сусіди на шматки розірвуть. І він звично пішов додому, щільніше накривши відро.

— Трясця! Дідько! — шепотів Марк. — Якого біса відбувається? Я ж майже не п’ю. Навіть не курю! Із дівками до ресторану завіявся? Усе-таки щось підсипали в пиво. От мене й глючить.

Він на мить зупинився, пригадавши вчорашній вечір у подробицях.

— Не було там ніяких дівок. Ми ж із компаньйонами бізнес ділили. Не поділили, виходить… Вони вже знали мою позицію, розмова ні про що вийшла. А я ще тоді здивувався, чого це вони такі лагідні? То одне одного матами крили при кожній зустрічі, а тут наче людей підмінили. Я поїхав, а вони в ресторані залишилися. Алібі собі забезпечили, тварюки… Казали ж мені, що люди мутні, а я все думав — викручуся й вискочу. Не викрутився, отже… І не вискочив…

Марк сів просто на камінь хідника, намагаючись у місячному світлі роздивитися, куди його занесло. Багатоповерхові будинки тяглися до неба, перетворюючи вулицю на вузький коридор. Він такі вулички в Барселоні бачив, але там так не смерділо. Це Субура, район бідняків. Тут поколіннями живуть і помирають, не покидаючи стін Міста. Так, саме так, із великої літери. Римлянин ніколи не назве своє місто Римом. Лише Urbs, Місто. Бо всі інші — його слабкі подоби. Марк раптом спіймав себе на думці, що сповнений марнославства. Він, хоч і босоногий син пекаря, який сидить поруч зі смердючим відром, однаково вищий за провінціалів і варварів. Його рід давній. Прадіди ще до цезарів пекли хліб.

— Оце я вляпався, — сказав Марк, продовжуючи розмірковувати про мінливість своєї долі. Але тут у його роздуми втрутився батько, лютий, наче демон.

— І довго ще ясновельможний коміт зволитиме розсиджуватися? — прогарчав він. — Іди мішки носити, ледарю!

— Іду! — схопився Марк, знаючи, що в батька важка рука. І все одно шепотів: — Це сон. Мені це сниться. Я прокинуся, і все це зникне.

Перший мішок, завданий на спину, а за ним другий і третій переконали Марка, що те, що відбувається, зовсім не сон. Цілком по-справжньому болять пальці, ломить спину й плечі. Неймовірний жар обпікає обличчя. Мати із сестрою та батько місять тісто в довгому кориті, а крихітка Фауста зважує його, перш ніж воно вирушить до печі.

Тит працює швидко й чітко. Час — це дрова. А дрова — це гроші. У їхньому випадку — хліб. Вони майже за все платять хлібом: і за одяг, і за кімнату, і за лагодження сандалій. Навіть шльондри майже ніколи не отримують грошей. Або хліб, або сіль, або м’ясо. Зоя ось на шматок свинини поласилася… Воїнам теж частіше платять хлібом, одягом і сіллю, ніж монетами. Майже немає її, цієї монети.

— Саджай! — гарчить батько. — Не спи, телепню! Та що з тобою сьогодні?

Справді, а що зі мною, подумав Марк. Та все нормально, звичайна річ. Уже й ногу відбив, і руку обпік, і спину мало не зірвав. Добре, що вдалося вимкнути голову. Тіло саме пам’ятає, що треба робити. Якщо зовсім не думати, працюється набагато легше. ТОЙ Марк гарує в поті чола, а ЦЕЙ страждає й дивиться збоку, так і не вірячи в те, що сталося.

Тит схопив зважений шматок тіста, двома рухами зліпив корж і зробив у ньому глибокі надрізи. Їх вісім. Так тісто пропікається швидше. А що швидше пропікається хліб, то менше потрібно дров, і далі за списком. Марк ці тонкощі знав напам’ять. Він же спадковий пекар, прикріплений імператорами до печі, наче раб. Тільки він не раб, а шанований майстер із колегії пекарів.

— Дуб прогорів, — сказав батько. — Клади осику.

Піч розгорілася, можна замінити дорогі дубові дрова дешевими, які добре тримають тривалий жар. Осикою або вербою. Марк кидає поліна й іде допомагати батькові. Підготовлені хлібини мають підійти, доки не стануть пружними, наче дівоча дупця. Лише такі можна саджати до печі.

Піч нарешті прогрілася. Тит вигріб звідти останні вуглинки, а Лета протерла під печі мокрою ганчіркою на довгій палиці, збираючи попіл. Якщо цього не зробити, скоринка вийде брудною й гірчитиме. Таке в «хлібному домі» не приймуть. Розпечена цегла зашипіла, і від неї повалив густий пар. Лета ще раз пройшлася по ній ганчіркою, і Марк зазирнув усередину. Піч готова. Під чистий і пашить накопиченим жаром. Марк узяв дерев’яну лопату. Він саджатиме хлібини на камінь. Це його робота, бо в батька спина ледве розгинається. Старий уже, четвертий десяток років на світі живе.

— Гей, пекарю! Хліба продай! — чується голос.

Їхня крихітна крамничка, таберна, виходить на вулицю. Сестра Лета схопила гарячу хлібину й побігла до крамниці. Марк почув її голосок.

— П’ять нумміїв, пане. Так, rusticus, селянський. Secundarius[12] сьогодні ще не пекли. Пізніше приходьте, після полудня.

Хлібину за хлібиною вони діставали з печі, а батько, згадуючи всіх богів, витягнув зі скрині дорогу бронзову форму, яку змастить олією. Йому треба віднести дві хлібини кровопивці Афранію, хай буде він проклятий старими й новими богами.

Домус! У цієї сволоти є домус! Марк навіть зубами заскреготів від заздрощів. Власне житло на Авентині — нечувана цінність. Власний домус — це як перстень з особистою печаткою. Він говорить про тебе більше, ніж золото на шиї та пальцях. Він говорить, що ти небожитель, яких на весь Рим трохи більше ніж півтори тисячі родин. Багатий пекар може купити собі такий, але це однаково що добровільно перетворитися на дичину. Жадібні чиновники дуже швидко розірвуть нахабу, який насмілився показати гроші. Афраній показувати їх не боявся.

Публіціїв узвіз заселений чиновним людом: нотаріями, кураторами, екзакторами, табуляріями та іншими слугами августа. Тут вулиці теж вузькі, а назовні виходять непривітні цегляні фасади з крихітними віконцями. Там, де живе знать, іще можна побачити мармурові портики й фонтани, але не тут. Нині життя в Місті схоже на вулкан. Вибух може статися будь-якої миті, а тому будують насамперед міцно й надійно. Будинки зовні мають украй скромний вигляд: просто цегла й облізла штукатурка. Усе багатство ховається всередині. Навіть розкішні різьблені двері, до яких вони підійшли, зроблені з товстого дуба. Їх і сокирою не так просто винести.

Тук! Тук! Тук!

Тит опустив руку й зігнувся в попереку, а на обличчі з’явився запобігливий вираз, який зробив його потворно-дурнуватим.

— Чого тобі? — пихатий раб прочинив двері. Він старий, сивий, а на шиї висить кований обруч з ім’ям господаря.

— Ось дві хлібини найславнішому Афранію приніс, — принижено пробурмотів Тит.

Батько безбожно підлестився до чиновника. На титул «найславніший» кураторов права не мав, але лестощі він любив.

Марк із цікавістю озирнувся. Батько раніше не брав його сюди, ходив сам. А тепер ось тягає за собою всюди, передаючи таємниці ремесла. Правильне приниження — це ж теж одна з таких таємниць. Надто горді майстри помирають у стічній канаві, дотла розорені ображеними чиновниками.

Їх впустили до атрію. Тісний, із двома колонами, він вимощений простенькою мозаїкою, але позаду видно крихітний дворик із басейном. Вода! Тут є власна вода! Марк навіть зубами заскреготів. Провести воду до приватного будинку неймовірно важко. Зробити це законно неможливо, треба давати хабарі або врізатися самому. Злодійські врізки у водогони — звичайна річ. Такий, як Афраній, легко відкупиться від писарів, які відають роботою акведуків.

Сита щоката рабиня зачерпнула воду відром і понесла на кухню. Тут навіть слуги жеруть досхочу, зрозумів Марк, у якого звично засмоктало в череві.

— Пан чекає, — сказав раб. — Ідіть за мною.

— Чому раб не взяв хліб? — тихо запитав Марк. — Навіщо Афранію розмовляти з нами, батьку?

— Познущатися хоче, — прошепотів Тит. — Він не сенатор і ніколи ним не стане. Для нього щастя побачити наше приниження. Ця сволота впивається владою. Перед сенаторами й префектами він сам на череві повзає.

Вони пройшли під черепичним навісом і зайшли до невеликої кімнатки, де важко пахло пахощами, воском і чомусь смаженою рибою. Утім, останню загадку Марк розгадав швидко, і в череві засмоктало ще сильніше. На невеликому столику з потемнілого дерева стояла страва, від якої й ширився аромат спецій. Пан куратор зволив їсти рибу-вовка,[13] рідкісний і дорогий делікатес. Її ловлять біля виходу Клоаки, де вода тепла від терм і багата на відходи. Риба там жирна, соковита, не рівня худій морській.

— А, пекар Тит! — пан куратор, як і раніше, не помічав Марка. — Ти приніс підношення?

— Покірно прошу прийняти мій дар, добрий пане, — глухим голосом промовив Тит, зігнувшись у попереку. — Ми із сином спекли цей хліб для вас.

— Відрадно, — писар витер рушником жирні губи й руки. — Мені до вподоби твоя шанобливість. Ти знаєш своє місце, пекарю, і покірний вищим. Я винагороджу тебе. Якщо приїдеш на склад завтра до обіду, то ще встигнеш отримати зерно. А якщо приїдеш пізніше, то вже не отримаєш. Був шторм. В Остії зовсім мало кораблів. Видавання хліба буде зменшено.

— Чи дозволить найсвітліший трохи зменшити вагу й додати висівок? — дивлячись собі під ноги, промовив Тит. — І тоді я принесу ще дві такі хлібини.

— Ти принесеш чотири, — милостиво промовив куратор. — І тоді мій погляд на мить затуманиться. Чернь зжере й таке. Але це як виняток, за твою шанобливість.

— Дякую вам, найсвітліший пане.

Тит принижено підійшов до нього, ловлячи поділ розшитої туніки. Він мав поцілувати його, наче вільновідпущеник або колон.

— Молитиму Ісуса за вашу милість, — промовив пекар, і куратор махнув пухкою долонею, виганяючи їх геть.

Вони вийшли від писаря й мовчки побрели в бік дому. Сказаному Афранієм ціни немає. Коли в Римі починаються перебої з хлібом, на вулицях неодмінно ллється кров. І чомусь першими завжди страждають пекарі. Люди саме їх звинувачують у всіх своїх нещастях. А ще пекарні не мають охорони. Це ж не імператорський склад.

Стан заціпеніння потроху відпускав. Розум жителя XXI століття майже освоївся в тілі римлянина Марка, але тіло могло працювати й без нього. Воно закидало мішки на спину одним рухом, відпрацьованим тисячами повторень. Воно місило тісто, саджало хлібини до печі й тягало дрова, не залучаючи мозку, що метався від страху.

Непосильна, виснажлива праця притупляла відчуття втрати. Одне погано. Навіть вона колись закінчувалася, і тоді в Марка залишалося лише два почуття: добряче притуплена паніка й ниючий голод. Вечір, що настав, ознаменувався мискою бобів, і цього разу винятку не сталося. Жерти хотілося так само. Марк не витримав і без стуку відчинив двері до Зої.

Крихітну кімнатку розділяла завіса. З оздоб тут була лише напрочуд незграбна статуетка — жінка з немовлям. Це й була Ісіда, якій поклонялася господиня.[14] Хлопчаки сиділи за столом і сьорбали каламутне вариво з глиняних чаш. Ложок у них зроду не водилося. Зої вдома немає, вона пішла на свій промисел.

— Приме, — покликав Марк. — Ходімо зі мною, поговорити треба.

— Наздожену, — буркнув той, допиваючи бовтанку з борошняних висівок, які й приніс Марк. — Іди вниз.

— Чого хотів? — запитав хлопчак, спустившись у двір.

— Ходімо раків ловити, — запропонував Марк. — І рибу. Я добре місце знаю.

— За рибу нам ноги переламають, — скривився меткий хлопчак. — Там колегії рибалок уже весь берег поділили. Якщо ловити потроху, то ще можна. Але якщо надумаєш рибу продавати — кінець тобі. Я нещодавно намагався вугра до крамниці прилаштувати, то ледве ноги виніс. Та й за раків доведеться з волоцюгами побитися.

— Ну то й поб’ємося, — погодився Марк. — Сам знаю, що раки — ганебна їжа, майже як мерці. Але нам особливо вибирати не доводиться.

— Ходімо, — кивнув Прим після недовгих роздумів. — Краще раків їсти, ніж це лайно. Наче клею нажерся, усе черево злиплося.

Він свиснув, і за три удари серця решта шибайголів уже стояли перед Марком, нетерпляче переступаючи босими ногами. Дванадцять, десять, вісім і шість років. Короткі брудні туніки, скуйовджені голови й мотузки замість поясів. Такі різні й такі однакові. Зоя народжувала, щойно в неї почалася жіноча кров. Ні голод, ні хвороби, ні побої клієнтів не заважали Зої вагітніти. І діти в неї виросли живучі. Чотири маленькі звірята, яких навіть охоронці не могли забити палицями.

— Ідемо до річки, — скомандував Прим братам.

— Знову поб’ють, — шморгнув носом Франк.

— Марк за нас битиметься, — пояснив Прим. — Він голоту з-під мосту стусанами розжене.

— Як здобич ділитимемо? — ревниво запитав Франк.

— Порівну, — сказав Марк. — Мені половина й вам половина. Я в бійці вас чотирьох вартий.

— Домовилися, — Прим простягнув руку, а хлопчаки ляснули по ній долонями. — Мішок у пекарні візьмеш?

— Візьму, — кивнув Марк. — Тільки до Двох мостів[15] ми не підемо. Там усе зайнято, ногу поставити ніде. Та й вода брудна. Рак чисту воду любить.

— А ти, бачу, раків чимало поїв, — хмикнув зазвичай небагатослівний Гун. — Одразу й не скажеш. Усе гордий ходив, син самого пекаря. Ти ж у нас римлянин зі старих. Нам, шльондриним дітям, не рівня.

— Замовкни, косоокий, — дав йому легкого запотиличника Прим. — Марк зараз старший, він краще знає. І він тепер із нами. А ти закрий рота й роби, що велять.

Субура далеко від річки. Марк ішов, витріщаючись навсібіч, наче бачив усе вперше. Насправді так воно й було. Палаци Палатина залишалися ліворуч, осідлавши пагорб мармуровою величчю. А ось під ними — голод, бруд і осляче лайно на кам’яних плитах вулиць. На обрії видніються громади амфітеатру Флавіїв і терм Антоніна… Колізею й терм Каракалли, машинально виправив себе Марк. Але зараз їх називають інакше. Він бачив лише руїни цих терм, а тут вони стоять у всій красі.

Їм іти далі, просто до Фламінієвих воріт. Далеченько, але нічого. Усе краще, ніж біля Двох мостів діставати стусанів від рибалок. За законом Тибр спільний, у ньому хто завгодно може ловити рибу, але спробуй пояснити це рибалкам. Так переперіщать палицею по хребту, що мало не здасться. Вони страшенно не люблять, коли біля їхніх сітей вештається голота.

— Ех! — зітхнув Прим і кинув тужливий погляд на кам’яну громаду амфітеатру Флавіїв. — Гладіаторських боїв уже років п’ятнадцять не проводять. А шкода! Мамка казала, весело було. Іноді там до смерті билися.

— Та що ж тут веселого? — здивовано подивився на нього Марк. — Хочеш радіти чужій смерті?

— Уже краще чужій, ніж своїй, — худе обличчя хлопчака спотворила швидкоплинна гримаса. — Коли помирає інший, власне життя здається не таким паскудним. Не тобі йти до Аїду. Скоро перегони будуть, — гримаса зникла, і Прим мрійливо всміхнувся. — От би сходити.

— Ну то й сходи, — нерозуміюче глянув на нього Марк, але зустрів лише колючий погляд. Хлопчак навряд чи потрапить на виставу. Йому зовсім скоро або гнути спину в полі, або горбатитися учнем у майстерні, наче раб.

— Викрутишся, — відповів Марк, не надто довіряючи власним словам.

На його подив, Прим рішуче кивнув.

— Викручуся. Захищу мамку й молодших. Інакше Франк згниє в пральні. Я бачив, що там за кілька років стається з малечею. Він, звісно, дрібний засранець, але я його люблю. Шкода буде, якщо від виразок помре.

Навколо доволі людно, шелест сотень босих ніг відбивався від стін. Більшість небагатих містян улітку ходить без взуття, а малі діти ще й голяка. Їм через малий вік одяг не належить. Франк ось сам украв собі ганчірку, прорізав отвір для голови й нап’яв на худеньке тільце. Марк мимоволі всміхнувся. Навіть цей хлопчисько, надто дрібний для своїх років, підперезаний мотузкою. Без пояса ходять лише раби.

— Тут!

Марк показав місце, де Тибр перекочувався через гори битого каміння. Тут колись була стара пристань. Ось іще стирчать зруйновані язики кам’яних пірсів. Набережної в цьому місці немає, зате є очерет, комарі й неподалік болота, звідки ці самі комарі й летять. Від багнистих низин тягне вогкістю та гниллю. Марк раптом пригадав, що в цих місцях століттями помирали від малярії, доки болота не осушили.

— Куди ти нас привів? — із сумнівом запитав Секунд. — Та тут місце ще гірше, ніж біля мостів. Там хоча б хлопчаки-волоцюги, а тут дезертири й раби-втікачі. Катакомби недалеко, вони там ховаються. Дивися, щоб не довелося до ранку сидіти в очереті. Для них людину зарізати — як тобі висякатися.

— Відіб’ємося, — упевнено відповів Марк, хоча особливої впевненості не відчував.

Хлопчак мав рацію, околиці Рима просто кишіли бандами. Якщо натрапити на таку, то доведеться тікати в очерет, сидіти там до ранку й молитися всім богам, щоб не спіймали. Колишні раби спершу скористаються хлопцем, а потім зв’яжуть і продадуть купцям у порту. Розв’яжуть уже в Африці, у багатому маєтку, де й здохнеш від непосильної праці.

Хлопчаки залізли у воду, вправно нишпорячи між камінням. Там рак зазвичай і ховається. У камінні або в норах урвистого берега. Марк скривився, коли ноги із чваканням засмоктало в мул. Тибр неймовірно брудний. І це вони ще відійшли вище, де немає лайна, що зливається в річку, крові зі скотобоєнь і дохлятини. Там зовсім біда. Марк теж дістався каміння, просунув руку, шукаючи колючу ракову спинку. Тут головне — не помилитися. Ну ось! Франк був заверещав, витягнувши руку, на якій висів ображений рак, але замовк, коли брати глузливо зареготали.

— Давай малого на наживку пустимо, — засміявся Секунд, кругловидий хлопчак, як дві краплі води схожий на батька-мельника.

Наживка, — раптом осяяло Марка. — І справді. Треба зробити раколовку. Та й рибу тут ловлять вершами. Така верша називається нассою.

Марк нишпорив у камінні, уявляючи, як хапає зеленкуватого рака, що грізно клацає клешнями, кидає його в казан, додає туди сіль і добрий пучок кропу. Уявляв, як дістає раків уже червоними, кидає їх на блюдо й розливає крижане пиво…

Прокляття! — думав він. — Може, я все-таки збожеволів? Коли прокинуся, насамперед піду до психіатра, а потім з’їм усе, що є в холодильнику. Або у зворотному порядку. Спершу їжа, решта потім.

Розумом він уже усвідомлював, що добряче влип, але примарна надія все ще не полишала його. Один рак за іншим назавжди залишав свою нору під радісні вигуки Зоїних нащадків. Наловили вже кілька десятків, а до них на додачу ще й п’яток рибин, які вирішили сховатися в камінні. Усі вони потрапили до полотняного мішка з-під зерна, притиснутого каменюкою. Марк поглянув на небо. Сонце ось-ось зайде, а після заходу настане ніч — час розбійного люду, знахабнілої охорони й особливо безстрашних шльондр, які не бояться ні демона, ні лихої людини. Міські ворота скоро зачинять, а ночувати тут зовсім не годиться. Батько приб’є, якщо він з’явиться на світанку.

— Я знаю дірку в річкових воротах, — уловив його погляд Прим. — Підемо. Важче буде донести мішок додому. З ним нас на будь-якій вулиці зустрінуть як рідних.

— Треба ще пошукати в очереті. Там буває риба.

— Пізно, — із жалем похитав головою хлопчак. — Це треба вдень, у спеку. Зараз риба пішла на глибину.

— Треба зробити вудлище, — замислився Марк. — Гачок, нитка й наживка.

— Та багато ти так наловиш! — зневажливо відповів Прим. — От би сітку поставити!

— За сітку колегія нас на шматки порве, — заперечив Марк. — Донесуть писарям, а ті обкладуть податком. Це вони швидко. Працюємо, годі базікати. Сонце скоро сяде.

Марк лаявся подумки двома мовами. Ноги то ковзали на камінні, то грузли в мулі багнистого берега. Треба бути обережнішим. Порізати ногу об гостру мушлю легше легкого. А лікарі таким, як вони, не світять. Лікар за свою працю бере сріблом. Ось і сонце майже сіло. Треба йти. Ніч — поганий час. Уся наволоч починає вилазити зі своїх щілин.

— Наврочив, — видихнув Марк, побачивши постать на березі.

— Гей, ви! — пролунав гугнявий голос.

Волоцюга, їх багато крутиться біля пристаней і складів. Цей іще й раб-утікач. На його шиї товстий, намертво заклепаний нашийник. На ньому звичайний напис: Tene me ne fugiam et revoca me ad dominum. «Тримай мене, щоб я не втік, і поверни мене господареві…» А далі зазначалися ім’я, адреса й сума винагороди. Такий нашийник каменем не збити, тут потрібен коваль. Голова волоцюги нерівномірно обросла волоссям, а на руках сліди від кайданів. Таке швидко не зійде. Буйний, видно, якщо ходив у залізі. Усі ці думки блискавкою промайнули в голові Марка. Цей обірванець небезпечний, бо йому нічого втрачати.

— Чого треба? — запитав Марк, придивляючись до зручнішого каменя.

— Це моє місце! — вишкірився раб і витяг грубий кухонний ніж.

— Треба йти, — прошепотів Секунд, найрозважливіший із братів. — В очерет. Якщо боги дадуть, пересидимо.

Франк схлипнув від страху, а Гун зробив крок назад. Секунд крутив головою, приглядаючись, як би вдаліше втекти в зарості. І лише Прим залишився нерухомим. Він уперто засопів, наливаючись кров’ю.

— Стояти на місці! — сказав Марк хлопчакам.

— Іди, куди йшов, рабе! — крикнув він, виступивши вперед. — Ти й без нашийника примітний. Якщо потрапиш до охорони, вона з тебе шкуру спустить.

Марк стояв, до болю стиснувши кулаки. Зараз вирішиться, чи стане він ватажком. Якщо він обробиться, навіть шестирічний Франк не визнаватиме його за старшого.

— Віддайте мені те, що вже наловили, — заявив волоцюга, — і ловіть собі далі. Це буде ваша плата.

Він брудний, як і будь-яка людина, яка зроду не бувала в термах. Борода скуйовджена, а тіло таке худе, що видно кожне ребро. На стегнах — пов’язка із сірої ганчірки. Такі люди рідко ходять поодинці. Хлопчакам страшенно пощастило. Цей поскупився й не покликав друзів. Хоче сам усе зжерти, залякавши зграйку підлітків.

— Ну то йди й забери, — відповів Марк, піднімаючи камінь.

— Сміливий, так? — очі волоцюги блиснули лихим вогнем, і він обережно ступив у воду. Іде впевнено, справді знає ці місця. — Я тобі кишки випущу, щеня.

Марк відступив назад, на купу валунів, а діти Зої скупчилися за його спиною, теж піднявши каміння. Усі, крім Прима. У його руках з’явився маленький ножик, стертий до стану шила. Він заледве п’ядь завдовжки, не рівня тесаку, який тримає раб-утікач. Марк прошепотів:

— Щойно в нього ковзне нога, кидаємо каміння. Приме, сховай ніж. Живий раб коштує грошей.

— Ти здурів? — видихнув син Зої, але сховав ножа в піхви, що висіли на тонкій шиї.

— Чий ти будеш, псе? — крикнув Марк. — Ти з лупанарію[16] втік? Задом там працював? Іди сюди, дівчинко, ми зараз обдаруємо тебе своєю ласкою! Любиш цю справу, зізнавайся?

Раб завив від люті й зробив саме те, чого Марк і домагався. Він рвонув уперед, що на камінні, оброслому слизькими нитками водоростей, було щонайменше нерозумно. Його трохи повело вбік, і тут Марк закричав:

— Кидай!

П’ять каменів полетіли у волоцюгу, розбивши йому обличчя й голову. Навіть маленький Франк кинув гальку, щоправда, користі від цього було небагато. Він іще слабкий. Камінь Марка розбив рабові лоба, і той заревів, намагаючись зупинити кров, що заливала око. Камені посипалися один за одним. Раб хотів підвестися, але вдалий кидок Марка, який підібрався на три кроки, збив його з ніг. Марк схопив руку з ножем, відвів убік і почав методично бити раба, який захлинався у швидкій воді. Раб відповідав, і ось уже самому Маркові розбили носа, а око почало перетворюватися на щілину. Два удари волоцюги — і Марк поплив. Раб уже майже вирвав руку з ножем, і лише пекарева сила ще могла її втримувати. Тепер захлинається Марк. Вода потрапила до рота й носа, від чого він зайшовся кашлем. Бійка тривала якісь секунди, але Марк уже розумів, що програє. Він б’ється зі справжнім звіром, який звик убивати за шматок хліба. Усе, кінець мені, зараз заріже, — подумав Марк, і лише зграйка братів, що налетіла, урятувала його від неминучої загибелі. Двоє малих повисли на руках утікача, а Прим опустив камінь йому на голову, і раб обм’як, завалившись набік.

— Тепер ти красень, — зі знанням справи оцінили хлопчаки зовнішність Марка. — Носа розквасили, око підбили. За такого навіть писарева донька заміж піде.

— Ну й на біса нам здався цей раб? — запитав Прим. — Зарізали б — і по всьому.

— Дурень ти, — простогнав Марк, давлячись блювотою. Каламутна вода Тибру, змішана з вечірніми бобами, залишила його черево. — Читай! Тут, на нашийнику!

— Читати? — здивувався хлопчак. — Та ти що, мене за вченого ритора маєш? Я син шльондри із Субури. Забув? Я читати не навчений.

— Тут написано, що за нього належить винагорода. Три соліди.

— Та невже! — зраділи хлопчаки. — І як її отримати?

— Не маю гадки, — засмутив їх Марк. — У нього господар із Регіума. А це страшенно далеко. Можемо відтягти його до охорони, але вони розрахуються з нами стусанами й запотиличниками. Я цих живоглотів знаю.

— Здамо його купцям за пів ціни, — раптом сказав Гун. — Я бачив таке в порту. Бувало, волоцюги продавали своїх-таки.

— Знімайте пояси, — сказав Марк, перевіривши пульс на шиї раба. — Живий. Зв’язуємо його. Шукаємо дві палиці, робимо волокушу. Звідси до порту миля, якось дотягнемо. Франку, біжи додому. Попередь матір і моїх, що ми заночуємо за воротами. Скажи їм, що, якщо все пройде як треба, буде чим сплатити хрисаргір.

— Раків без мене не жеріть, — шморгнув носом хлопчак. — Бо я вас знаю.

І він побіг, блискаючи босими п’ятами, чорними від річкового бруду. Свого пояса малий не віддав. Марк добре його знав. Син колишньої рабині швидше повіситься, ніж стане схожим на раба. Паскудно мати гордість, коли тебе ось-ось продадуть до пральні. Марк зітхнув. Він страшенно хотів йому допомогти, але поки що не знав як.

Ніч хлопці просиділи в кущах, лякаючись кожного шереху. Повз них раз у раз проходили розбійницькі ватаги. Уночі настає їхній час, та й Емпоріум, річковий порт на Тибрі, зовсім поруч. Він, звісно, лише тінь великого минулого, але зерна й товарів у ньому ще багато. Немає для варнаків жаданішого місця за це. Раб уже опритомнів, і Маркові довелося запхати йому до рота ганчірку, щоб не закричав. Утікач лише шалено обертав очима, намагаючись розірвати пута, але за кілька годин змирився й начебто навіть задрімав.

— Не спить, скотина, — штовхнув Марка Прим. — Дивися, намагається розтягнути мотузки.

— І справді, — кивнув Марк і приставив ніж до гострого кадика волоцюги. — Слухай уважно, падло. Ми тебе не чіпали, ти сам напросився. Бешкетуватимеш — пущу тобі кров і кину в річку. Там тебе вугрі та раки зжеруть.

Раб обпік його поглядом і відвернувся. Від цього погляду в хлопця мурашки побігли спиною. Марк знав цю породу. Битий життям душогуб, який і дитину заріже, якщо знадобиться. Немає гіршої долі, ніж потрапити до рук зграї рабів-утікачів, а надто молодій жінці. Навіть зв’язаний, цей раб небезпечний. Від запеклого вбивці віяло такою ненавистю, що Марка пройняло до кісток.

— Давай спатимемо по черзі, — запропонував він хлопчакам. — Якщо когось почне хилити на сон, нехай будить наступного.

— Тоді я перший, — зголосився Гун. — У мене піджилки так трусяться, що нізащо не засну.

— А я от засну, — сказав Прим і розтягнувся на землі, підклавши під щоку кулак. — У мене нічого не труситься.

— На, — Марк віддав ножа Гуну. — Якщо що, кричи щосили.

Марк прокинувся на світанку, наче його хтось штовхнув. Гун безсоромно дрихнув, згорнувшись клубочком, і його брати теж спали. Спійманий раб уже звільнив одну руку й тепер намагався розв’язати другу. Видно, скрип мотузок і розбудив хлопця. Марк упав на раба зверху й закричав:

— Прокидайтеся, телепні! Зараз утече!

Так-сяк вони знову зв’язали втікача, і тепер він гарчав, наче звір, звивався й намагався щось сказати. Та ганчірка в роті не давала йому цього зробити. Її міцно затягнули настегновою пов’язкою.

— Уф-ф! — видихнув Марк, витерши піт. — Слухай, Гуне! Ну ти все-таки баран!

Прим, який узагалі нічого не сказав, просто зацідив братові по пиці. У того лише голова смикнулася, але він навіть не спробував ухилитися. Тільки шморгнув носом.

— Двоє залишаються тут, один зі мною, — скомандував Марк. — А то ще подумаєте, що я хочу вас надурити. Секунд піде зі мною. Приме, стережи. Косоокому більше довіри немає.

Вони пішли в бік Емпорію. Тут залишилося зовсім недалеко. Ось і Черепкова гора,[17] заросла буйною травою, височіє над околицями. Порт! Марк навіть зупинився, щоб по-новому оцінити видовище, яке відкрилося перед ним. Кам’яні причали займають пів милі берега Тибру. Сотні складів, із яких нині використовують заледве десяту частину, тягнуться далеко за закрут річки. Колись тут не було де протиснутися від кораблів, а зараз…

— Е-ех! — махнув рукою Марк. — Таку імперію профукали!

Половина величезних складів стояла без дахів. Їх спалили готи під час останнього набігу. У руїнах ховаються раби-втікачі й колони. Замість тисяч шанованих майстрів-вантажників тут працюють якісь підозрілі волоцюги.

— Щоб тебе! — вилаявся Секунд, відскочивши від вужа, що проповзав повз нього. — Налякав! Ненавиджу змій!

Хлопчакові на порт начхати, йому тут нічого красти. Сотні кам’яних левів із кільцями для канатів дивилися на річку порожніми очима. Колись до них швартувалися кораблі, але це було так давно… Марк іще пам’ятає безліч суден, запахи спецій і ладану, незліченну кількість амфор і мішків… Він струснув головою, і видіння зникло.

Мармуровий причал, Мармората, узагалі не бачив нового каменю років п’ятнадцять. Поруч із ним валяється кілька рівно витесаних брил. Видно, їх привезли, але вже не змогли продати. От і покинули просто тут. Мармур став настільки непотрібним, що його навіть красти не стали. А камінь же добрий, гарний, зі звивистими золотавими прожилками.

На весь порт набереться заледве десяток кораблів. Мізерно мало для величезного міста. Тепер вони швартуються в одному місці. Біля них стоять охорона й писар із навощеною дощечкою. Він обчислює мито. Тут-таки терпляче чекають своєї черги крамарі. Їм потрібна оливкова олія, яку несуть сходнями у величезних глеках.

— Шановний Фуску, — коротко вклонився Марк знайомому з ринку. — Як ваше дорогоцінне здоров’я? Як здоров’я вашої дружини й доньок?

— Слава богам, — здивовано подивився на нього огрядний бородатий торговець. — Хто це тебе так обробив, Марку? І чи не зарано ти в порту? Я думав, ти зараз маєш допомагати батькові.

— У невелику халепу потрапив, — довірливо прошепотів Марк. — Пішов ловити рибу із сусідськими хлопцями й натрапив на раба-втікача. Він мало нас не зарізав, але ми його зв’язали.

— Однак, — крекнув торговець. — У небезпечні ігри ти граєш, сину пекаря. Чого хотів? Я ж бачу, що тобі до мого здоров’я діла немає. А до здоров’я моєї дружини — і поготів. Вона померла рік тому. Переходь до справи.

— Нашийник у раба є, — так само пошепки сказав Марк. — Утікач він. Його господар живе в Регіумі. Обіцяно три соліди[18] винагороди. Віддам за пів ціни.

— Не потрібен, — відрізав купець. — Тут десь грек-трапезит крутився. Поговори з ним. Для мене це надто дорого.

Марк аж зубами заскреготів від досади. Зв’язуватися з трапезитом йому категорично не хотілося. Якщо й є сволота гірша за раба-втікача, то це міняйло-грек. Такий і обдурить, і фальшиву монету підсуне. Марк зроду не тримав у руках золотої монети. Надурити його простіше простого.

— Скільки? — запитав він.

— Дам солід, не більше, — похитав головою Фуск. — І то якщо він дотягне до Регіума. Може, ви його ножем у черево штрикнули. Жадібний у цього раба господар. Новий коштуватиме дванадцять-п’ятнадцять золотих, а він дає лише три.

— Солід — мало, — почав було сперечатися Марк.

— Мені його годувати, охороняти, — загнув пальці купець. — Охоронцям доведеться дати хабаря, вони точно причепляться. А потім цього раба ще треба прилаштувати на корабель, який іде до Карфагена через Регіум. Ти тут багато карфагенських кораблів бачиш? Я от не бачу жодного. Заберуть у мене його за два золотих, не більше. Тому купцеві теж треба буде заробити.

— Додай два міліарісії — і по руках, — простягнув долоню Марк.

— Один міліарісій, — потиснув йому руку Фуск.

— Один міліарісій і силіква, — Марк не відпустив його руки. — Домовилися?

— Домовилися, — хмикнув купець. — Ходімо, покажеш товар.

За час відсутності Марка товар набув свіжого синця під оком. Прим не став церемонитися й просто відлупцював утікача, коли той почав звиватися, намагаючись вирватися з пут. Раб важко дихав, блискаючи очима. Купець підійшов до нього й розв’язав пов’язку, що затуляла рот. Раб виплюнув просякнутий слиною кляп і прохрипів:

— Дайте пити!

— Гуне! — скомандував Марк, і хлопчак тямущо кивнув. Він намочив ганчірку й запхав її до рота втікача. Той жадібно вп’явся в неї, висмоктуючи вологу до останньої краплі, а потім сказав:

— Ще дай!

— Нашийник, — купець силоміць повернув голову раба, щоб прочитати напис. — Схожий на справжній.

— Та побійся бога, шановний! — не витримав Марк. — Ти подивися, яка робота! А як заклепано! Сам дивися, ось подряпини від каменю. Він багато разів намагався його зняти.

— Бачу, — коротко відповів Фуск, навіщось обмацавши м’язи раба й перевіривши його зуби. — Худий який.

— Та чи тобі не байдуже? — усміхнувся Марк. — Тобі його не продавати. Його треба повернути господареві. Утримувати чужого раба — злочин, шановний Фуску.

— Ну так, ну так, — квапливо погодився купець, але очі зніяковіло відвів. Видно, як жадібність у ньому бореться зі страхом. Хоче, хитра скотина, продати чужого раба, але боїться.

— Утікача ти побачив, шановний Фуску, — нагадав про себе Марк. — А тепер зроби милість, покажи гроші.

— Так-так, звісно, — сказав купець, дістаючи гаманець. — Віддам сріблом.

— Нам однаково, — великодушно погодився Марк, приймаючи монету за монетою. Він нечасто бачив срібло, а в руках тримав іще рідше.

Тільки б не помилитися, тільки б не помилитися! Ця думка билася в голові спійманим птахом. Марк уважно роздивився монету, насилу розбираючи напис, що йшов по колу.

— Імператор Александр, благочестивий август, — прочитав він. І тут його раптом наче пружиною підкинуло.

— Та що ж ти робиш, шановний? — обурився він. — Це ж денарії Антонінів. У них і половини срібла немає. Паскудна монета! Давай добре срібло, якщо вже погодився. Або золото.

Купець скривився, але нічого не сказав. Мовчки зсипав до гаманця монети позаминулого століття, яких у римлян накопичилося без ліку, і дістав дві золоті лусочки — семіси.[18] Слідом за ними витяг два міліарісії[18] з гордим профілем імператора Константина й силікву[18] Феодосія. Нині срібла карбують мало. Обличчя августа Гонорія нечасто побачиш на монеті.

— Зовсім інша річ, — задоволено сказав Марк, надкусивши для певності золото. — Із тобою приємно мати справу, шановний Фуску.

— Дотягніть його до порту, — показав на волоцюгу купець, і ніхто не став із ним сперечатися. Це ж така дрібниця!

Хлопці йшли додому, похитуючись, наче п’яні. У Марка за щокою лежали золотий семіс і міліарісій, у Прима теж. І то один, то другий торкався щоки, наче ненароком. Мішок із раками віддали Гуну, як покарання. Силікву вони вирішили проїсти в харчівні. Просто піти й зжерти все, чого попросить душа. Жерти доти, доки не полізе назад. До блювання, до огиди. Усе-таки сьогодні свято. Грошей заробили, та ще й яких! За один такий золотий семіс можна купити тисячу хлібин. Тих, які печуть для бідноти.

— Може, викинемо цих раків? — благально подивився Гун на старших. — Паскудна ж їжа. Он термополія[19] поруч. Звідти так пахне, що я зараз розуму позбудуся.

— Тягни раків, телепню! — кинув Марк. — Бач, який багатій знайшовся. Не хочете — мені віддайте. Я не гордий. Сам з’їм і рідних нагодую. Терпи до дому. Золото віддасте матері. Якщо вона не сплатить податок, зимуватимете на вулиці.

— Мовчу, — похнюпився Гун.

Рідний дім зустрів їх криками й плачем. Зоя стояла на вулиці, витираючи сльози, а Франк ревів щосили, обійнявши її коліна. Поруч тупцяв худий чоловічок із хворобливо-сірим обличчям. Він відверто нудьгував. Туніка на ньому білосніжна, сандалії на ногах дорогі, пояс із доброї шкіри. Видно, зовсім не бідує.

— Ми марнуємо час, жінко, — скрипучим голосом сказав він.

— Мамочко! Мамочко! Не продавай! Благаю! — голосив Франк. — Я все робитиму! Я слухатимуся! Тільки не продавай!

Зухвалий, відчайдушний хлопчак здавався цілковито розчавленим. Він кричав, негарно скрививши рота. Ниточка слини звисала з губи, але він цього не помічав. Франк навіть не витирав соплів і сліз, а його крихітне худеньке тільце трусилося від жаху. Він учепився в поділ матері так, що вона не могла його відірвати. Зоя спробувала було, але сіла поруч із сином на бордюр і заревіла разом із ним, розмазуючи сльози по обличчю.

— Фулон! — охнув Прим і побіг до матері з нестямним криком. — Не продавай брата, мамо! Не продавай!

— А податок ти сплатиш? — зло подивилася на нього Зоя. — Я винна відкупникові за минулі роки! Із мене належить цілий солід. А де мені його взяти? Я навіть вас, навіжених, прогодувати не можу!

— Ось! — Прим показав їй золоту лусочку, і Зоя охнула.

— Та де ти взяв таке багатство? Чи не вбив знову когось?

— Раба-втікача спіймали, — гордо випнув груди Прим.

— Усе одно мало, — згорбилася Зоя, і малий, який був притих, знову завив, учепившись їй у шию. Він цілував її руки, обличчя, плечі й ревів щосили. А вона навіть не намагалася його відсторонити, мовчки приймаючи ласку.

— Мамочко, мамочко, — тремтячим голосом торохтів Франк. — Я тихо сидітиму, коли ти чоловіка приведеш. Я більше не крастиму. Я носитиму воду. Завжди-завжди!

— Не вистачить мені, — схлипнула Зоя, і тоді Марк ступив уперед, виплюнувши монету на долоню.

— На, — сказав він. — Не продавай малого.

— Ісідо, допоможи мені, — прошепотіла Зоя, втупившись у нього недовірливим поглядом. — Почула богиня мої молитви! Марку, та ти не інакше як святий, про яких попи розповідають?

— Дурень він, — сплюнув фулон і пішов геть. Обернувшись, крикнув: — Ти, тупоумна ослице, сама до мене прийшла! Я тебе не кликав. Наступного разу приводь своїх щенят просто до пральні! Дорогу знаєш!

— Де мій батько? — запитав Марк.

— Повіз хліб на склад, — квапливо відповіла Зоя, стиснувши долоню з монетами аж до білого. — Давно поїхав, скоро повернеться.

— Закопай гроші, Зоє, тебе за них заріжуть, — похмуро сказав юнак і помчав нагору, перестрибуючи через дві сходинки. Кімната в них іще оплачена.

Батько прийшов хвилин за сорок. Марк чув його важкі кроки на сходах, задавнений кашель і натужне сопіння. Рипнули двері, але Марк навіть не подумав підвестися з лежанки. Він уже трохи подрімав. Ніч усе-таки видалася важкою.

— Це правда? — запитав Тит, увійшовши. Різко прикрикнув: — Устань, коли з тобою батько розмовляє! Ти що, хлопчиську, зовсім утратив повагу до старших?

— Правда, — відповів Марк, підвівшись, і відразу відлетів у куток. Рука в пекаря все ще важка.

— На сина шльондри такі гроші витратив! — ревів Тит, обсипаючи його градом ударів. — Та ти збожеволів? Я не можу заплатити за кімнату! Я не знаю, чим сплачувати податок! Може, мені твою сестру до лупанарію прилаштувати? Може, ти і її викупиш? Ну скажи, багатію, котра з твоїх сестер стане шльондрою? Лета? Фауста?

Марк лежав на підлозі й сопів. Здорове тіло хотіло дати здачі, але це ж батько. Він пан над своїми домочадцями. Може бити, може продати, може одружити. Марк іще не вийшов з-під його влади. І тіло знову обм’якало, покірно приймаючи побої.

— Осел! Проклятий дурень! — кричав Тит. — Навіщо ти це зробив, гнойова твоя довбешко?

— Бо він мій друг! — закричав у відповідь Марк, прикриваючись від батькових стусанів. — На нас волоцюга з ножем пішов! А він узяв камінь і кинув у нього! А коли волоцюга хотів мене зарізати, повис у нього на руці! Він урятував мою шкуру, батьку! Я таке на гроші не проміняю!

— Тобі вирішувати, — Тит безсило опустився на лежанку й обхопив голову руками. — Скоро ти станеш головним у цьому домі. Я не знаю, чи переживу зиму. Тобі доведеться стати замість мене членом колегії, піклуватися про матір, видати сестер заміж за гідних людей.

— Та ти що, батьку? — тремтячим голосом промовив Марк. — Чого зажурився? Викрутимося! Не вперше!

— Викручуйся, сину, — кашлянув Тит і показав згусток мокротиння на долоні. — Учися жити своїм розумом. Скоро тобі це знадобиться.

Марк сів поруч і обійняв батька за похилені плечі.

— Я все владнаю. Щось вигадаю. У цьому місті багато грошей. Треба лише зміркувати, як їх узяти.

— Викинь це з голови, — Тит подивився на нього з докором. — Я чесний майстер. Мої предки теж були гідними людьми. Не варто ганьбити їхню пам’ять. Ти погано скінчиш, сину. Мені не подобається твоя затія.

— А мені не подобається таке життя, — зло відповів Марк. — Хіба це взагалі життя? Хіба ми живемо? До демонів усе це, батьку.

Марк вийшов із кімнатки, щільно зачинивши за собою двері. Роботи більше немає, нового зерна батькові не дали. А те, що дали, Тит вирішив приберегти. Скоро хліб різко подорожчає. А отже, у Марка з’явився вільний вечір. Він увійшов до кімнати Зої, де всі п’ятеро сиділи, обійнявшись, і заявив:

— Чого розсілися? У нас справи. Забули?

Хлопчаки мовчки підвелися й пішли, витираючи сльози. Тут усі плакали, навіть Прим. Малий Франк учепився в його долоню, наче боявся загубитися.

— Ви, діти, ідіть, — сказала Зоя. — Мені треба поговорити із сусідом.

Хлопчаки пішли, а жінка опустилася навколішки й почала вкривати руку Марка поцілунками. Він нічого не сказав, і вона нічого не сказала. Марк лише погладив її по тремтячих плечах і вийшов.

— Куди йдемо? — запитав Прим.

Четверо братів мовчки дивилися на Марка, чекаючи, куди він поведе їх тепер. Франк усе ще висів на руці старшого брата, не відпускаючи її ні на мить.

— Як це куди? — усміхнувся Марк і показав срібну силікву. — Домовлялися ж. Жертимемо, доки з вух не полізе. Або доки не луснемо.

Марк повернувся й пішов униз вулицею, а вони рушили за ним, не ставлячи запитань і не сперечаючись. Відчайдушні шибайголови визнали чужу владу.

— Як же це на їдальню схоже, — мимоволі відзначив Марк, озираючись. Така сама роздача, тільки грубі одноразові тарілки замість таць. Їх навіть не мили, просто викидали.

Він оглянувся. Не найгірше місце. На стінах намальовані фрески — свині, кури, качки, кози. Скільки цим фрескам років, уже ніхто не пам’ятав, фарби потріскалися й поблякли, але зрозуміти, що тут подають, можна й без слів. Із горщиків, умурованих у прилавок, валить пара, тягне м’ясом і пряними травами. Кілька людей їдять стоячи, квапливо вишкрібаючи тарілки окрайцями. Марк придивився. У них боби з підливою, кілька мідяків за порцію.

— Ану геть звідси, босяки! — з-за прилавка вийшов копо,[20] огрядний широкопикий чолов’яга в заляпаному фартусі. — Я вам зараз вуха пообриваю!

— Гей! Гей! — Марк примирливо підняв руки. — Шановний, не кип’ятися! Ми просто прийшли поїсти.

— Геть звідси, злодійське поріддя! — бризкав слиною шинкар, тицяючи пальцем у Зоїних синів. — Я цих добре знаю! Давно хочу їх спіймати!

— Ось, — Марк поклав на прилавок срібну силікву. — Візьми за все, що вони в тебе поцупили. А нам дай… Дай усе, що є. Почни з юшки.

Шинкар умить змінився на обличчі, а на його широкій пиці навіть з’явилося щось схоже на усмішку.

— У мене добра юшка, — сказав він, недовірливо розглядаючи монету. — На курячих потрухах.

— Я чув, у тебе є кімнатка, де можна спокійно посидіти? — запитав Марк.

— Є, — здивуванню копо не було меж. — Он там двері. Їжу зараз принесуть.

— Оце життя! — простогнав Прим, падаючи на жорстку дощану лежанку, накриту сірим полотном. — Завжди б так!

Марк його захоплення не поділяв, але розважливо промовчав. Тут точно не єпископський палац. П’ять на п’ять кроків, стіни сяк-так поштукатурені, посередині столик, який швидко заставили їжею. Горщики з юшкою, качине рагу, грубо нарізаний хліб — не якийсь плебейський, а пшеничний, без домішки ячменю. Смажені шматки свинини, боби, глек вина й глек поски.[21]

Кілька хвилин було чути лише задумливе плямкання. Юшку хлопчаки випили просто з мисок, а те, що залишилося на дні, вимочили шматками хліба. Свинину полили гарумом[22] і розхапали руками. Їли жадібно, квапливо й ковтали майже не жуючи. М’ясо посмажили із цибулею, часником і якимись травами, а тому пахло воно просто запаморочливо. Гун квапливо зібрав у пучку просякнуту м’ясним соком цибулю й запхав її до рота, а малий Франк схопив порожню тарілку й вилизав її дочиста. Рагу їли повільніше, смакуючи кожен шматок і витираючи підливу хлібом.

— По одному, — сказав Марк, наливаючи собі й Приму по кубку розбавленого вина. На запитальні погляди решти відповів:

— Малі ще вино пити. Вам поска з медом. За удачу! Нехай Фортуна-Охоронниця й надалі буде до нас прихильною.

І Марк випив свій кубок до дна.

— За удачу! — повторили брати й теж випили.

Марк налив другий кубок, неквапливо відпиваючи. Уперше в новому житті він відчував блаженну ситість. Йому не хотілося ні вставати, ні кудись іти, ні навіть розмовляти. Видно, не лише йому, бо за кілька хвилин, глянувши на хлопчаків, він побачив, що Гун і Франк уже сплять. Їх зморило відразу після їжі. Секунд іще тримався, тручи очі кулаком, а от погляд Прима залишався ясним і гострим.

— Ми тобі за брата довіку винні, — випробувально подивився на Марка хлопчак. — Ми ж через стіну живемо, чули, що ти відповів батькові. Ми тобі й справді друзі? Не мерзота? Не шльондрині байстрюки?

— У цьому житті все просто, Приме, — відповів Марк, сито відригнувши. — Ви разом зі мною билися. На ніж пішли, не злякалися. Отже, друзі.

— Он як? — Прим ліг на лежанку, дивлячись у стелю. — Тобі судилося гнути спину в пекарні, а нам — іти в найми. Як мати досі нас тягнула, у голові не вкладається. Інші жінки своїх байстрюків на форум виносять,[23] а вона нас годує. Що далі думаєш робити? Я ж ту розмову від початку до кінця чув.

— Шукатиму заробіток, — чесно відповів Марк. — Гроші в Місті є, треба лише їх узяти.

— Ловитимемо рабів-утікачів? — із сумнівом подивився на нього хлопчак.

— Ти здурів? — здивувався Марк. — Боги вже раз нам допомогли. Не варто випробовувати їхню милість.

— Тоді що? Думаєш податися в розбійники? — із сумнівом подивився на нього Прим. — Заслабкі ми для такого. Справжні розбійники, якщо дізнаються, розпорють черево, наб’ють лайном і залишать помирати посеред вулиці. Вони не люблять, коли новачки лізуть у їхній промисел. На річковому складі годуються одні зграї, на хлібних складах — інші. По домівках нишпорять треті. Я хотів до них пристати, але зі мною навіть розмовляти не стали. У розбійників власні діти підростають.

— Римські закони треба шанувати! — поважно підняв палець Марк. — Ну або хоча б не попадатися. У розбійники я точно не піду. Не хочу брати кров на душу.

— А я б узяв, — тужливо зітхнув Прим. — Сплю й бачу, як ріжу м’ясника. Того, який покалічив матір. Він боїться, захлинається кров’ю, а я б’ю й б’ю ножем у черево. І сміюся йому в обличчя.

— Я знаю інший спосіб завдати йому ще більшого болю, — сказав Марк.

— Який? — жадібно запитав Прим.

— Гаманець, — пояснив Марк. — Якщо вдарити його по гаманцю, буде болючіше, ніж по пиці.

— А як? — Прим знову впав на лежанку й утупився в стелю. — Спалити крамницю? За підпал належить смерть на вогнищі.

— Приме, у тебе замашки дрібного грабіжника, — скривився Марк. — Знаєш, є такі дурні. Двічі сходив на діло, гроші прогуляв зі шльондрами, а потім його на Марсовому полі б’ють скорпіонами[24] й рубають голову. Або кидають левам, якщо в скарбниці нашого імператора, благословенного Гонорія, з’являються зайві гроші.

— Знаю такого, — не зрозумів натяку Прим. — Феліксом його звали. Жив за два будинки від нас. Думав, дурень, якщо батьки назвали щасливчиком, то боги його захистять. Ох і реготали ми з братами, коли закидали його багнюкою. Добре з ним безсмертні пожартували.

— А ми ж усе зжерли! — схаменувся Марк, якому раптом стало дуже соромно. — Додому нічого взяти.

— Прокляття! — побагровів Прим. — Як же ми так! Та нічого, мама пробачить. Клянуся світлоносним Мітрою, з перших грошей нагодую її так, що ходити не зможе. Щоб мені пусто було!

Поруч пролунав гучний, украй неприємний звук. Секунд, який зіпсував повітря, заявив:

— Боги почули тебе, брате, — він аж задихався від сміху. — Вони дали тобі знамення. Чув грім?

— Фу, ну ти й осел! — скривився Прим, затискаючи носа. — Яке це знамення? Це ж боби! Ходімо звідси, Марку. Зараз задихнемося.

— Ходімо, — підвівся Марк. У кімнаті нестерпно смерділо. — Це ви нероби. Мені до світання вставати.

Солодкий ранковий сон перервав промінь сонця, що вдарив Маркові в очі. Це виявилося таким незвичним, що він подумав: може, все скінчилося? Може, він удома?

Марк рвучко підвівся. Ні, він усе там-таки, у крихітній кімнатці інсули. Батько неквапливо потягувався, мати ще спала, а сестрам узагалі снився десятий сон.

— Що відбувається? — запитав Марк. — Ми проспали. Сонце вже зійшло.

— Усе добре, — заспокоїв його Тит. — Для скарбниці пекти не будемо, я здав належне. А своє зерно прибережемо. Спечемо зо два десятки хлібин — і поки вистачить. Чую, скоро буде гаряче.

— Чому? — насупився Марк. — Афраній сказав, що видавання зменшать. Він не казав, що його зовсім не буде.

— Мені вчора знову не дали жодного модія, — розвів руками Тит. — Сказали приїжджати завтра. Шторм. Кораблі затрималися.

— Є де взяти зерно? — замислився Марк.

— Є, як же не бути, — скривився батько. — Можна купити крадене. Але дорого.

— То чого сидимо? — схопився Марк. — Якщо зерна не привезли, треба хапати те, що є! І ячмінь! І боби!

— А раптом усе налагодиться, — замислено почухав бороду Тит. — Наберемо дорогого зерна й залишимося у збитку.

Стук! Стук! Стук! — Марк постукав у стіну, і за два удари серця у дверях стояв Секунд, віддано дивлячись на нього.

— Мчіть до порту, — скомандував Марк. — Дізнайтеся там усе. Буде зерно чи не буде. Десь стався шторм чи почалася війна. Якщо кораблі не прийшли, то скільки саме й звідки. Про крадене зерно дізнайтеся. Скільки є, у кого й по чому. Зрозумів?

— Так, старший, уже побігли, — відтарабанив хлопчак і зачинив двері. Тупіт босих п’ят по дерев’яній підлозі пролунав за кілька митей. Сусідські хлопчаки й справді мчали щодуху.

— Що це зараз було? — Тит недовірливо поколупав мізинцем у вусі. — Він назвав тебе старшим. І вони тебе послухалися. Ці шльондрині виплодки зроду нікого не слухали, хоч об них палицю ламай. У вас що, зграя?

— Просто вони мене поважають, батьку, — сказав Марк. — Не будімо жінок, нехай посплять.

— Не будімо, — схвально всміхнувся Тит. — Швидко ти в мене змужнів, а я й не помітив. Тепер і помирати не страшно. Є на кого залишити родину.

— Там мої раки ще цілі? — Марк перевів розмову на інше. — Я кинув їх у діжку.

— Та хто їстиме цю гидоту? — Тита аж пересмикнуло від огиди. — Ганьба мені. Син пекаря жер раків. Іди ще налови пацюків із жабами. Або якихось мушель.

Та я їв жаб, смачно було, хотів сказати Марк, але вчасно прикусив язика.

Вони впоралися швидко, вимісивши тісто без жінок. Лише мати ненадовго зайшла до пекарні, скорботно стиснула губи й пішла. Коли в пекаря багато роботи — жити тяжко, а коли мало — страшно. Вона давно заміжня за батьком і знає, що буває, коли в місті немає зерна.

— А що, Спартаку? — запитав Марк у раба. — Ти любиш раків?

— Люблю, молодий господарю, — вишкірив старий у посмішці блідо-рожеві ясна. — Тільки хвостів мені не розжувати. Я б черевце з’їв.

— Гаразд, хай буде по-твоєму, — милостиво відповів Марк, опускаючи першого рака в киплячу воду. — Треба додати солі й кропу. Багато кропу!

— Тьху ти, яка гидота! — не витримав Тит і пішов до крамниці. — Сил немає на це дивитися. Мій син їсть рабську їжу.

Рак вариться швидко, а тому за чверть години Марк і Спартак уже сиділи в пекарні, а перед ними на блюді височіла гора багряних тушок, від яких здіймалася кропова пара. Марк мало не застогнав у передчутті, намагаючись пригадати, скільки віддав би за таку страву в минулому житті. Якщо в пивниці, то виходило дорого.

Марк відламав хвіст і кинув решту рабові. Той спритно спіймав рака, схопив його за ноги й виламав тушку з панцира. На смаглявому, прокопченому сонцем і піччю обличчі з’явилася блаженна посмішка, від якої зморшки розійшлися вбік, наче складки на простирадлі. Спартак із шумом висмоктав рідину, розім’яв нутрощі яснами, а потім вичистив панцир зсередини пальцем і облизав його. Марк теж віддав належне своїй частці. Ракова шийка — делікатес. Із них справжній салат олів’є готували. А тут це вважають сміттям. Ото дурість!

— Відтепер нічне відро виносиш ти, — раптом заявив Марк, і раб покірно кивнув.

Гора очистків росла, а кількість раків зменшувалася. Не так уже й багато в них виявилося їжі. Марк навіть засумував. І через це вони ризикували життям? Удвох з’їли кілька кілограмів і навіть не помітили. Хоча ні, помітили. У череві знову оселилася блаженна ситість, звикати до якої точно не варто було. Принаймні саме про це кричало Маркові його чуття. Він мав рацію.

— Старший! — крикнули з вулиці. — Вийди до нас!

— А чого самі не зайшли? — запитав Марк, підійшовши до них.

— Твій батько в крамниці, — боязко відповів Прим. — Він мене стільки разів за вуха тягав. Погані новини приніс.

— Кажи, але тихо, — сказав Марк.

— Зерно в місті є, — прошепотів Прим. — Малого пустили побігати складами. Він сам бачив мішки. І я ходив, наймався на розвантаження. Мене, звісно, прогнали, але головне я дізнався. Зерно є. Потроху кораблі приходять, але ще з десяток з Африки запізнюються. Видно, перечікують негоду.

— То чому немає хліба? — нетерпляче запитав Марк.

— А його не везуть на склади, — відповів Прим. — Усе лежить у портах. Більша частина в Остії, а дещо тут, в Емпоріумі. Поки не велено чіпати.

— А, он воно що-о! — протягнув Марк.

Таке в Римі траплялося. Не щороку, але траплялося. Префект аннони[25] вирішував поправити свої справи й притримував зерно, щоб потім продати його з-під поли втроє чи вчетверо дорожче.

— Добридень, тітко Фульвіє, — неуважно кивнув він жінці, яка жила поверхом нижче. — І тобі, шановний Анфіме, добридень, — трохи позаду йшов її чоловік, тесля.

— І тобі добридень, — кивнули сусіди.

Марк недовго думав і повернувся до батька в крамницю.

— Погано буде з хлібом, — сказав він. — Зерно в місті є, але мало. Писарі хочуть підняти ціни. Негайно купуй усе, що знайдеш. Позич, якщо знадобиться. Бери більше, ніж навіть зможеш оплатити.

— Та як же я потім віддам? — витріщив очі Тит.

— Я знайду гроші, — рішуче заявив Марк. — Позичу в Зої. І ще в людей.

— А-а, — скривився Тит. — У нас же тепер шльондра — найбагатша в будинку.

— Скоро ти будеш найбагатшим, — запевнив його Марк. — Заклинаю всіма богами. Іди до злодіїв, писарів, вагарів. Іди до кого хочеш, батьку, і купуй за будь-якою ціною. Усе, що знайдеш, купуй. Відіб’ємо.

— Але гроші… — нерозуміюче дивився на нього Тит, та від сина віяло такою впевненістю, що він підвівся й сказав: — Зараз покличу матір. Нехай вона посидить у крамниці.

А Марк повернувся до хлопчаків, які дивилися на нього не кліпаючи. Вони теж відчули ту силу, яка раптом з’явилася в знайомому їм від народження синові пекаря.

— Хто в нашому будинку найсильніший? — запитав Марк і почав загинати пальці. — Зенон-вантажник, коваль Петро, Лукій, який возить дрова…

— Никита! — виліз уперед Франк. — Гуртівник, чоловік Євфимії-зміюки. У нього меч є! Тільки він не з нашого будинку…

— Нічого, — кивнув Марк. — Можна й не з нашого. Головне, щоб був сильний і при грошах. Кличте їх усіх сюди. Тільки по одному.

— А навіщо? — спантеличено подивився Гун.

— Тому що я так сказав, — притиснув його Марк. — Гроші зароблятимемо. Кому війна, а кому мати рідна. Зрозуміло?

Хлопчакам було незрозуміло, але вони слухняно побігли шукати сусідів. Удома поки що не всі, ще рано. Лише Никита, міцний хлопець із горбатим носом, вийшов із дому, сяючи усмішкою.

— Здоров, — простягнув руку Марк. — Ти швидко.

— Посидь із моєю в одній кімнаті — ще швидше прибіжиш, — зареготав Никита. — Я взагалі думаю найнятися на корабель. Кажуть, якщо вантаж іде до Константинополя, то можна й на три місяці піти. А якщо до Херсонеса, то й на всі пів року. От би!

— Є до тебе таємна справа, — сказав Марк. — Присягнися, що навіть своїй не розповіси.

— Клянуся Ісусом Христом і святим Петром! — ревно перехрестився Никита. Він був глибоко віруючим.

— Скоро буде біда з хлібом, — сказав Марк. — Приблизно за тиждень. Може, й раніше. Люди прийдуть по роздачу зі своїми тесерами, а їм від воріт поворот.

— Точно знаєш? — Никита напружився, наче борець перед сутичкою. Його очі звузилися, перетворившись на вузькі щілини.

— Ось тобі хрест, — Марк перехрестився в той бік, де за будинками стояли Есквілін і базиліка Ліберія. — Мій батько зараз купує зерно. Можеш заплатити сьогодні. Скільки даси грошей, стільки хліба й отримаєш. За чесною ціною.

— Дивина, — почухав потилицю Никита. — Гроші начебто є. Я щойно пригнав худобу й знову піду за місяць. Нечувана річ — наперед викуповувати хліб. А вам це навіщо?

— Не вистачає грошей купити зерно, — чесно зізнався Марк. — Ми твоїми грошима оплатимо зерно, а собі візьмемо лише чесну плату за працю. Зайвого з тебе не братимемо. Ти ж усе-таки наш сусід. А на свої гроші отримаєш розписку з печаткою майстра колегії. Там буде написано, скільки і яких хлібин ми тобі винні. Із такою розпискою зможеш навіть звернутися до суду.

— Ну, якщо так, — наморщив лоба Никита. — Згоден. Тільки домовлятимуся не з тобою, а з твоїм батьком.

— Звісно, — охоче кивнув Марк. — Скільки грошей даєш?

— Дам два міліарісії, — подумавши, сказав Никита. — Уже зовсім не хочеться їсти гидоту. Знаю я, що ви почнете пекти, коли настане голод. Не борошно, а терті боби, висівки й соснова тирса. Ги-ги-ги…

— По руках, — кивнув Марк. — Коли батько прийде, я тебе покличу.

Коли настав вечір, син пекаря поклав перед Титом кілька глиняних черепків, на яких нашкрябав імена й суми. Вийшло замовлень майже на три соліди. Найзаможніші й найсильніші сусіди погодилися заплатити наперед, отримавши розписку.

— Навіщо? — так і не зміг зрозуміти Тит, зачитуючи вголос майже три десятки імен. — Так, я купив під них зерно. І на шльондрин солід теж куплю. І ще позичу під відсотки. Навіщо нам усі ці люди? За що ти хочеш їх ощасливити?

— Кого б’ють першим, коли дорожчає хліб? — терпляче запитав Марк.

— Пекарів, звісно, — скривився Тит і похмурнів. Він надто добре пам’ятав, як три роки тому натовп розгромив дві пекарні біля Бичачого форуму. Господарі того дня ледве винесли ноги.

— До складів не підійти, — продовжив пекар. — Їх же охороняють воїни. Умить пригостять списом, якщо почнеться бунт. Ось нам і доводиться страждати за всіх.

— У тебе є гроші на охорону? — так само терпляче запитав Марк.

— Та звідки? — не витримав Тит. — Наче сам не знаєш! Та й яка з неї користь! Коли полізе натовп, ніхто не захоче помирати.

— А тепер у тебе є охорона, — пояснив йому Марк. — Вона не коштуватиме тобі жодного нуммія. І битися за нашу пекарню ці люди стануть до останнього. Знаєш чому? Тому що вони охоронятимуть не твоє, а своє.

Величезне місто нагадувало море перед бурею. Моряки знають, як це буває. Ще нічого не почалося, але воно вже неспокійне. Свіжий вітер рве вітрила. Птахи квапливо летять до берега, а на обрії чорніє небо й блискають розчерки блискавиць. Кожен моряк у такі миті розуміє, що треба йти до берега, а римлянин точно знає, що на вулицях ось-ось поллється кров. Ті, хто розумніший, зміцнюють засуви на воротах будинків, завозять припаси й моляться богам, щоб відвернули біду. А ті, кому нічого їсти й нічого втрачати, починають стікатися до складів, розпалюючись дедалі сильніше з кожною новою годиною очікування. До міста лізе всіляка наволоч із передмість, сподіваючись поживитися в прийдешньому хаосі.

Марк із батьком були серед перших. Вони зміцнили двері таберни, проробивши в них крихітне віконце, а на складі із зерном замість одного бруса поставили три. Винести його тепер буде ой як непросто. Пекар приготував короткі дубинки, вирізані з міцного дерева. Марк зважив свою в руці й мимоволі зіщулився. Якщо такою врізати по голові, мізки з вух бризнуть. Знаюча людина робила цю зброю, витесавши зручне руків’я й важке навершя.

— Дідівська, — хмикнув Тит, помітивши, як Марк махає дубинкою, наче приміряючись до удару. — Не один бунт пройшла. Тепер твоя.

Отака вона, робота пекаря. Мирна й безпечна.

Чого Марк не міг зрозуміти, то це пристрасті римлян саме до хліба. У місті є боби, вистачає риби й м’яса, але нестача хліба незмінно призводила до заворушень. Бо без нього римляни свого життя не уявляли. На їхню думку, пристойні люди їдять хліб, а бобами харчуються всілякі покидьки й раби. Ба більше, навіть сир тут вважали їжею бідняків. Марк, зі сльозою згадуючи з’їдених раків, так цього й не зрозумів. Сочевичну кашу він їв із задоволенням, а кислий, важкий, наче камінь, хліб уже стояв йому кілком у горлі.

Субура хвилювалася. Прихисток дрібних ремісників, поденників і повій завжди жив на межі голоду, а тепер чималий район нагадував дикого звіра перед стрибком. Марк ходив вузькими вуличками, вбираючи звуки й чужі емоції. Люди перегукувалися, і в їхніх голосах чулася тривога. Тут і там стукали молотки. Це торговці забивали дошками двері своїх крамниць. Вередували діти, яких заганяли додому, у затхлу темряву.

Звісно, Субура вже не та, що навіть пів століття тому, коли Рим був утричі більший. Раз у раз траплялися обгорілі кістяки будинків, а то й пустирі з купами битої цегли. Їх не забудовують, нема чого.[26] Купи сміття поросли бур’янами. У цих руїнах ховалася вже зовсім злиденна братія. Саме вона вперто лізла на вулиці, швидкими поглядами оцінюючи обстановку. Усе це Марк побачив за один ранок.

Ф’юїть! Позаду пролунав пронизливий свист.

— Старший! Гей!

Марк обернувся. Прим махав рукою й біг до нього.

— Що там?

— Видавання хліба почали! — задихаючись, випалив Прим.

— Та невже! — неприємно здивувався Марк. — Невже ми помилилися? Тоді буде погано. Ми з батьком набрали дорогого зерна. Як би нам не розоритися від імператорської милості. Треба подивитися, що там коїться.

Вони швидким кроком пішли до Хлібного дому, де розпалений натовп, стискаючи в руках тесери, штурмував ворота складу. Із Маркових сусідів «вписаних» заледве половина, решта купують їжу за власні кревні. Або розраховуються послугами, як Зоя.

— А в нас зроду цих тесер не було, — заздрісно протягнув Прим. — Мати якось прийшла до писарів, показала нас. Сама, каже, чотирьох дітей годую. Вдова я. А ті лише посміялися й під спину прогнали.

— Треба було дати грошей, — здивовано подивився на нього Марк. — За гроші внесуть до списків.

— Та звідки в нас стільки? — пересмикнув плечима Прим.

— А в нас нещодавно Габій-візник помер, — пригадав Марк. — Він удівцем був. Чого ви не попросили в нього тесеру? Можна ж так.

— Мати благала, щоб він заповів її нам, — ображено шморгнув носом Прим. — А його попи задурили. Тепер його тесера в них. Знаєш, скільки панове диякони[27] отримують хлібних пайків? Зомлієш!

— А тобі звідки це відомо? — повернувся до нього Марк.

— Неважливо, — зло відповів Прим і побагровів, щось пригадуючи. — На власні очі бачив…

— Зрозуміло, — тактовно сказав Марк, перевівши увагу на те, що відбувалося біля складу. Він чув, що Зоя намагалася долучити сина до свого ремесла, але Прим виявився не таким.

А біля Хлібного дому все лише починалося. Невелике, звичне для таких днів хвилювання посилилося, коли зі складу вийшли перші щасливці. Їм не дали й половини належного. Люди в черзі захвилювалися, загомоніли й почали сильніше працювати ліктями, намагаючись пробитися до жаданого віконця.

— Дурні! — видихнув Марк. — Жадібні дурні! Якщо вони зараз припинять видавання, треба готуватися до великої крові. Народ уже дійшов до останньої межі.

Моторошна тиснява потроху переростала в бійку. Із черги виштовхували старих і жінок, а вперед пробивалися молоді й міцні чоловіки. Але й їм доводилося несолодко. Раз у раз спалахували сутички. Ні через що, на порожньому місці: через образливе слово, косий погляд або відтоптану ногу. Гіфію, стару сусідку, без жодного жалю виштовхнули, на прощання розбивши їй обличчя. Вона відійшла вбік, похитуючись, сіла на сходи й притулилася до потемнілого мармуру колони. Пишний портик і голодна стара з розбитим до крові обличчям — Марк лише зараз усвідомив, що саме це й є сьогоднішній Рим. Величне минуле й убоге сьогодення…

— А-а-а! — раз у раз лунали несамовиті крики.

— Віддай!

— Моє!

— Тварина! Уб’ю!

Ось із натовпу вирвався щасливець із худим мішком і відразу ж потрапив у халепу. Четверо босяків налетіли на нього, вдарили й вирвали так тяжко здобутий хліб. Охорона, яка підоспіла, лише руками розвела. Нападники вже зникли в натовпі, рухаючись у бік провулків Субури. А лізти туди охороні не хочеться. Навіть якщо вони й знайдуть, куди побігли лиходії, їх зустріне лише град цегли з руїн. Спіймати в Субурі когось із місцевих анітрохи не легше, ніж пацюка в міській клоаці. Безліч провулків і прохідних дворів роблять це заняття майже безнадійним.

— Наші спрацювали, — схвально хмикнув Прим. — Я їх знаю. Учора біля нас на Узвозі крутилися. Я їх попередив: якщо підійдуть до пекарні, їм пустять кров.

— Пустимо, — неуважно кивнув Марк і процитував напам’ять: — «Належить, щоб усі особи користувалися необмеженим правом захищати себе… Якщо хтось відіб’є напад розбійників мечем, нехай це вважається законним захистом».

— Хто це в нас дозволив розмахувати мечами праворуч і ліворуч? — насторожився Прим.

— Покійний август Феодосій видав едикт, — пояснив Марк. — Років тридцять тому. Батько часто промовляє ці слова, от я й запам’ятав.

— Усе, більше хліба немає, — констатував Прим, побачивши, як зачиняють ворота складу, відтісняючи людей. — Зараз кров поллється. Он дивися, охорону вивели з казарм. Ходімо швидше додому!

Марк повернув голову праворуч. Міські когорти стояли на Марсовому полі, у власному таборі. Служили в них лише вільні італіки, і потрапити туди — заповітна мрія кожного хлопчиська. Він і сам колись про це мріяв. Та тільки не можна. Він спадковий пекар. Його діти теж будуть пекарями.

— Ех! — заздрісно протягнув Прим. — От би стати таким воїном! Служба лише двадцять років, а платня майже вдвічі вища, ніж у легіоні. Ходи собі вулицями з поважним виглядом і задирай містянкам спідниці. Не життя, а медовий пиріг!

— Але як пожежа — хоч звільняйся, — пригадав Марк старе прислів’я й почав пробиватися в бік Субури. — Ідемо звідси!

Воїни в шоломах з червоними плюмажами, зі списами й овальними щитами вже перекрили вулицю, шикувалися в лави. Якщо натовп не заспокоїться, охорона вдарить. Це проти гунів міські когорти й пів години не протримаються, а містян розженуть стусанами й короткими дубинками. Списи пускали в діло лише в крайньому разі.

— Дайте хліба! — кричав розлючений натовп, що ринув до охорони, закрутивши Марка й Прима у своєму хороводі.

— Де хліб?

— Кличте сюди префекта!

— Діти голодні! Де наш хліб!

Уперед вийшов центуріон, хизуючись сріблом пояса й ошатним плащем. Здоровенний червонопикий чолов’яга років тридцяти п’яти, з ветеранів. Рваний шрам на щоці зашили нерівно, від чого кутик рота трохи піднявся, нагадуючи глузливу напівусмішку. Центуріон закричав:

— Ідіть по домівках, люди! Коли буде хліб, вам його дадуть!

— Та є хліб на складах! — закричали у відповідь. — Знаємо ми!

— Дайте хліба! — шаленів натовп. — Кличте префекта аннони!

— Та що префект! Нехай ясновельможний Волузіан[28] вийде до нас! Нехай він скаже своє слово!

Солдати почали стукати по щитах, і цей стукіт проймав до печінок. Напруження на площі стало таким, що Марк відчув, як волосся на потилиці стає дибки. Він пробирався крізь натовп, намагаючись відійти вбік, але людські хвилі відкидали його. Моторошна тиснява перетворила це місце на пастку. Сморід цибулі, часнику, диму й поту. Так зазвичай пахне римський натовп. А тепер він пахне ще й тваринним страхом.

— Назад! — занервував Марк, розуміючи, що ось-ось почнеться.

Для тривоги в нього були всі підстави. У натовпі надто багато підозрілих волоцюг, зовсім не схожих на добропорядних громадян, внесених до реєстру. У декого загоєні мозолі на зап’ястках і шиях. Вони радісно шкіряться, стискаючи в кулаках каміння й гострі кілки. Цим нічого втрачати.

— Босяки з околиць улаштують заворушення, а страждатимемо ми, — Прим теж відразу все зрозумів.

— Прокляття! — видихнув Марк, побачивши, як обірванець у подертій туніці розмахнувся й кинув камінь у бік солдатів.

Каменюка з глухим стуком ударилася об щит, і це наче прорвало греблю. У бік воїнів градом полетіло каміння, а в руках багатьох з’явилися палиці, короткі дубинки, кілки й ножі, досі сховані під одягом.

— Ходу! — закричав Прим і потяг Марка в бік, протилежний до піхотного строю, що насувався.

Хлопці побачили, як блиснули наконечники списів, опущених донизу. Солдати підперли один одного щитами й ступили вперед. Люди хотіли було побігти, але бігти тут нікуди. Вони загрузли в тісняві вулиці. Величезний натовп заричав і вдарився об солдатський стрій, відкинувши воїнів на кілька кроків. Закричали поранені, на списах повисли перші тіла вбитих, а величезний багатоголовий звір заревів і кинувся в атаку. Застукало по шоломах каміння, а мозолясті руки містян почали хапатися за списи.

— Лізь на дах! — кричали в натовпі.

— Черепицею заб’ємо!

— А-а-а!

Це завив молоденький воїн, якому гострий кілок влучив у око. Він схопився за обличчя й опустив щит. У пролом у строю відразу влетів кремезний чолов’яга, з рота якого бризкала слина. Списом його не дістати, надто тісно, і на допомогу йому полізли інші, ледь не розірвавши стрій.

— Пробирайся вбік! — кричав Марк, учепившись у руку Прима.

Натовп нестримно ніс їх на солдатські списи. Кремезного воїни зарізали, а решту витіснили назовні, сяк-так зімкнувши щити.

— Тримати! — ревів центуріон. — Тримати стрій, телепні!

Він дістав спату й розрубав плече найближчому до нього обірванцеві з кілком. Натовп потроху втрачав натиск. Дедалі більше людей кидали свою нехитру зброю й піднімали руки. Передні ряди хитнулися назад, і загальний жах перекинув людську масу. Ще недавно розлючені містяни потекли геть від солдатських списів, збиваючи з ніг слабких і топчучи тих, хто впав. Пролунали крики й моторошний хрускіт кісток, від якого пробирало до тремтіння.

— А-а-а!

— Рятуйте!

— Усіма богами-и-и…

Марка й Прима протягло по тілу якогось бідолахи, який прикривав голову руками. Він лише кричав, але не міг підвестися. Щойно піднімався, як по його спині й плечах знову йшли люди. Хлопців нестримною людською хвилею несло просто до форуму Августа. Марк почув знайомий голос. Гіфію, стару сусідку, збили з ніг і топтали без жодного жалю. Вона вила від болю, але підвестися вже не мала сил. Марк спробував пробитися до неї, майже дотягнувся до її руки, але натовп знову закрутив його у своєму вирі.

— До стіни! — гаркнув Марк і втиснувся в якусь нішу, де стояла статуя імператора.

Він притягнув Прима й міцно притиснув його до себе. Марк сильніше стиснув руки, щоб вони не так тремтіли. Він відчував, як калатає серце хлопчака за гострими випнутими ребрами. Хрипке дихання виривалося з рота, а ноги ледве тримали. Липкий, знесилювальний страх скував сина пекаря. Натовп схлинув, а солдати, які йшли повз, підозріливо втупилися у двох хлопців. Один навіть замахнувся, щоб ударити.

— Не чіпай нас, славний воїне! — заголосив Марк. — Дай тобі Бог здоров’я й побільше грошей! Бий бунтівників! Ми чесні люди! По хліб прийшли!

— Побільше грошей? — вишкірив воїн щербатого рота. — Добре було б. Біжіть звідси, щенята! Кого спіймаємо — віддамо під палиці. Кого візьмемо зі зброєю — відправимо в копальні.

— Н-немає в нас зброї, — підняв руки Марк, із жахом дивлячись на закривавлений спис. — Майстри ми, пекарі. Звідки?

— Забирайтеся! — гаркнув воїн, і хлопці кинулися бігти, перестрибуючи через тіла поранених і вбитих. Стара Гіфія так і залишилася лежати на камінні площі, дивлячись у небо скляніючими очима. Прим підбіг до неї й вирвав тесеру з холонучих пальців.

Наступного дня хліб подорожчав. Те, що коштувало п’ять нумміїв, стало коштувати десять. За фунт паскудного плебейського хліба тепер просили стільки ж, скільки раніше за «другий», спечений із чесної африканської пшениці, без ячменю, висівок і мишачого лайна. Добрий хліб майже перестали пекти. Марк потроху викреслював зі списку щасливців, які отримували в їхній крамниці оплачене. Вони гордо несли покупку додому, не звертаючи уваги на ненависні погляди сусідів. Утім, небезпека походила не лише від них.

— Старший! — до крамниці безбоязно підбіг Гун. Тепер їм тут не драли вуха. Пекар Тит, скриплячи серцем, визнав їх.

— Отже, так, — Марк затягнув його до крамниці. — Ніколи не кричи на вулиці. Приходь непомітно, говори тихо. Старшим називаєш мене лише при своїх. Зрозумів?

— Зрозумів, — шморгнув носом Гун. — Скажу братам. Орфей цікавиться пекарнею. Хлопці з обгорілого будинку кажуть.

— Орфей? — напружився Марк. — Раб-утікач? У якого зграя?

— Він, — кивнув Гун.

— Приведи братів, — насупився Марк.

Він чув про цього чоловіка. Гекторами, Персеями й Ахіллами зазвичай називали рабів. Жодного Гая Марк серед них не зустрічав. Те, що ватажка зграї назвали шляхетним ім’ям, нічого не означало. Орфей вважався повною сволотою, просто раніше такі нікчеми, як Марк і його батько, були йому нецікаві. А тепер усе змінилося. Їхній склад забитий зерном по самий дах, і немає в голодному місті жаданішої здобичі.

— Старший?

Прим, Секунд, Терцій і Квартус зайшли до пекарні й віддано втупилися в Марка. Марк мовчки видав кожному по дві фунтові хлібини й ще дві зверху, для матері.

— Платня за сьогодні, — сказав Марк, і хлопчаки гордо випнули груди. — Гун приніс погану звістку. Начебто сам Орфей цікавиться нашою пекарнею. Знайдіть тих, хто з ним. Дізнайтеся все, що зможете. Але не ставте запитань, лише слухайте. Якщо зрозуміють, що ви робите, заріжуть.

— А як тоді дізнатися? — нерозуміюче подивився Прим.

— Розмовляйте з людьми, — пояснив Марк. — У них є діти, дружини й батьки. Скаржтеся, просіть хліба. Можливо, хтось зі зграї пообіцяв своїм дітям, що завтра вони досхочу поїдять. Нехай мати вийде на вулицю, побалакає з іншими… жінками. Ці… жінки багато знають. Їх ніхто не соромиться. Зустрічаємося тут, на заході сонця. А тепер кличте сюди всіх, хто наперед оплатив хліб. Скажіть, що пекар їх кличе. Якщо впиратимуться, скажіть, що інакше хліба не отримають. Я поверну їм гроші.

Сусіди зібралися швидко. Кремезні чоловіки, які не раз бували в халепах, похмуро мовчали. Не всі були вдома, але двадцять пар очей утупилися в Марка з чималою осторогою й неприязню. Вони поки що не розуміли, що відбувається.

— Пішли чутки, шановні, — сказав їм Марк, за спиною якого мовчки стояв Тит. — Розбійний люд зацікавився пекарнею. Чекаємо гостей. Якщо зерно вкрадуть, ми з батьком просто повернемо вам гроші. Що робитимемо?

— Ось їм! — уперед вийшов Никита, показавши відомий жест на пів руки. — Я за свій хліб будь-кого заріжу.

— Справа начебто не наша, — посмикав себе за бороду Зенон, комірник із порту, — але втрачати дешевий хліб не хочеться. День-другий — і він іще вдвічі подорожчає.

Зенон могутній, наче Геркулес. Він працює комірником у річковому порту, перетягуючи на спині незліченну кількість вантажів. Він заплатив найменше за всіх, але як ударна сила не має ціни. Надзвичайно здоровий чолов’яга.

— Тоді ночуємо в пекарні, — сказав Марк. — Никита, Зенон, Петро. Ви перші. Решта сплять упівока й виходять, коли почнеться бійка. Хто не прийде, хліба не отримає. Без образ, сусіди!

— Та які тут образи, — хмикнули чоловіки. — Нам теж не хочеться залишатися без хліба. Прийдемо.

Сусіди розійшлися, а Марк сів на табурет у крамниці, витираючи піт. Тит сів поруч, уп’явшись у нього випробувальним поглядом.

— Та як ти це зробив? Ти ж іще шмаркач. Чому вони тебе слухали?

— Бо я говорив правильні речі, батьку, — вимучено всміхнувся Марк. Він і справді до останнього не вірив, що вийде.

— На все в тебе відповідь є, — пробурчав Тит. — Дуже розумний став. І коли лише встиг! Великі боги, дайте сил! Власного сина не впізнаю. Вітаю, Зоє!

Сусідка стояла у дверях, одягнена без звичної зухвалості. Вона не нафарбована, на ній немає яскравого дурнуватого намиста, безлічі дешевих браслетів і строкатої хустки. І вбрання її скромне. Не коротка туніка, яка оголює гомілки, а довга сукня, як у пристойної жінки.

— Вітаю, Тите, — сказала Зоя. — І ти, Марку, вітаю. Одній із моїх подруг запропонували сьогодні переспати, а за це пообіцяли завтра дати зерна. Уночі до вас прийдуть.

— Господарю! Господарю! На вулиці галас!

Сонце лише забарвило небо рожевим, коли Марка розбудив поштовх у плече. Хлопця штовхав Спартак, який по-старечому страждав на безсоння. Саме тому його й залишили сторожувати. Тит, який дрімав, уже прокинувся. Прокинулися й решта сусідів, які ночували в пекарні. Після слів Зої всі вирішили чекати на вулиці, перегородивши Субуранський узвіз возами, столами й лавами. Тепер пекарня була прикрита з двох боків. Сусіди спершу здивувалися пропозиції хлопчака, але потім визнали його думку розумною. Усе-таки битися за купою дерев’яного мотлоху значно безпечніше, ніж у тісній колотнечі. Там простіше простого отримати удар ножем від голодного волоцюги.

— Ого! — здивувався Марк, розглядаючи знайомих із самого дитинства людей.

Чимало зброї назбиралося в римлян по домівках. Усе-таки дається взнаки неспокійне життя. Два старі мечі, кілька списів, германські кинджали завдовжки в лікоть і навіть один шолом. Ті, хто не мав справжньої зброї, прийшли з кухонними ножами, дубинками й загостреними кілками. Тит видав синові накривку від бочки. Якщо вхопитися за дерев’яну скобу, вона трохи нагадувала щит, із яким воюють найманці-германці. Усе краще, ніж нічого.

Людська хвиля котилася з гори вниз, із зовсім злиденних кварталів Субури сюди, де жив пристойніший люд. Шелест босих ніг і здивований шепіт змінилися лайкою й криками люті. Нападники хотіли просто розтягнути склад із зерном. Битися за нього на смерть вони не розраховували.

Четвірка Зоїних синів стирчала у вікні п’ятого поверху. У них особливе завдання. Вони запам’ятовували обличчя. Марк кивнув їм, і вони помахали у відповідь. Усі, навіть малий Франк, який протирав кулачком очі.

Сюди прийшло не менше пів сотні людей. Увесь бруд Субури виплеснуло цієї ночі. Нападники, злодії та вбивці стояли перед барикадою, витягнувши з-за поясів ножі й дубинки. Міцний чолов’яга років тридцяти вийшов уперед із натовпу. Він смаглявий і горбоносий, а латиною говорить нечисто, із гортанним східним акцентом. На шиї в нього золотий обруч, символ влади вуличного ватажка. Це Орфей.

— Віддайте зерно й живіть. Мені до вас діла немає, — сказав він, свердлячи поглядом чорних очей людей, які стояли перед ним.

Марк аж похолов, коли цей погляд упав на нього. Очі мертві й байдужі, наче два камені. Орфеєві зарізати людину — що висякатися. У нього після цього навіть апетит не зіпсується.

— А може, ну його, це зерно, — пролунав позаду несміливий голос.

— Так, ходімо по домівках, люди. Життя дорожче, — а це сказав здоровань Зенон.

Оце так, подумав Марк. Над вулицею повисла недобра тиша. Натовп здригнувся. Спершу один крок назад, потім другий. Марк зрозумів: варто комусь зараз шмигнути до під’їзду, і вся його «армія» просто розбіжиться.

— Нічого ти не отримаєш! — Марк вийшов уперед, коли мовчання вже зовсім затягнулося. Він рубонув долонею по згину ліктя. — Ось тобі, а не зерно!

Візники, вантажники, теслі й інші ремісники знітилися. Ніхто не захотів виступити проти цього звіра. Одна річ — побитися, це звично. Зовсім інша — коли той, кого боїться вся Субура, запам’ятав твоє обличчя.

— Ти хто? — із тупим нерозумінням подивився на нього колишній раб.

— Хто питає? — у тон йому відповів Марк.

— Я Орфей, — усміхнувся розбійник. — Чув про мене, хлопче?

— Я Марк, — сказав пекар. — Я про тебе чув, рабе, і мені на тебе насрати. Або нападай, або забирайся. Зерна не отримаєш.

— Ти жерти власні очі будеш, — спокійно відповів грабіжник і підняв руку.

Натовп нападників заворушився, але першу кров у цій битві пролив не доблесний чоловік. Аж ніяк. Заспана Євфимія висунулася з вікна й заверещала:

— Ви чого, негідники, людей до світання будите! Щоб вам очі повилазили! Никито, чого дивишся? Де свої яйця загубив? Та пустіть уже кров цим обірванцям! Бач, хліба нашого захотіли! Щоб вас пси на цвинтарі жерли! На, отримуй!

І вона жбурнула з вікна глиняний горщик, який важким дном розсік шкіру на голові якогось волоцюги. Той застогнав і осів на землю, намагаючись протерти залиті кров’ю очі. А решта завили й полізли на барикаду, складену з нехитрої обстави тутешніх квартир. Нападники пробиралися через столи й лави, спотикаючись і проклинаючи тих, хто не хотів битися чесно. Їхньою затримкою скористалися мешканці будинків, які захищали свій хліб.

— На!

Це Никита розпоров мечем стегно тому, хто першим заліз на барикаду. Ударив червоний фонтан, і босяк упав, із виттям затискаючи рану, з якої поштовхами текла кров. Зенон здоровенною дубиною збив другого, який ліз на нього з ножем, а перевитий жилами коваль Петро розтрощив голову волоцюги молотом. Марка мало не вивернуло навиворіт, коли череп тріснув, наче горіх, і на каміння випали білясті драглисті мізки. Але страждати було ніколи. На нього самого ліз якийсь худий обірванець у дірявій туніці, розмахуючи ножем. Марк відбив випад накривкою й ударив дубинкою, цілячись у голову.

Прикрився! От чорт! — подумав він, але все виявилося не так уже й погано. Передпліччя хруснуло, і волоцюга поліз назад, колишучи зламану руку. Не пішов. Гострий кілок встромився йому в поперек, і він упав просто під ноги своїм товаришам.

Розбуджені сусіди теж не дрімали. Із вікон градом летіли горщики й розколоті на шматки тарілки. Розлючені жінки побили чи не більше волоцюг, ніж їхні чоловіки. Зоїні нащадки, які верещали від захвату, були в перших рядах. Вони зібрали посуд з усього поверху й відправили його на голови нападників.

— Назад! — закричав Орфей, і нападники відхлинули.

— Заберіть своїх! — крикнув йому Марк. — Ми вас не битимемо.

— Очима ти тепер не відбудешся, хлопче, — не змінившись на обличчі, відповів йому Орфей.

Волоцюги, налякано озираючись, забрали вбитих і поранених, а потім покотилися вгору вулицею, розчинившись у ранковій імлі. Сусіди ревіли, плескали одне одного по плечах, вихваляючись подвигами, і лише Тит сидів на возі, затуливши обличчя руками. Марк сів поруч і обійняв його за плечі.

— Так було треба, батьку, — сказав він.

— Що ж ти накоїв? — із гіркотою промовив пекар. — Боги затьмарили твій розум, сину? Він же вб’є тебе. Такі не прощають.

— Іноді треба ризикувати, — сказав Марк.

— А ти відчайдушний, сину пекаря, — поруч сів Зенон і прогудів: — Шана тобі від нас.

Ага, — подумав Марк. — Чудова промова для похорону. Усі ці люди прийдуть на мою поминальну вечерю, поїдять, вип’ють і розійдуться, забувши мене до вечора. Але поки вони мене поважають. І це добре.

Марк підвівся й пішов до пекарні, де на нього вже чекали сини Зої. Хлопчаки дивилися на нього із захопленням і острахом, як на божевільного, який іде вулицею з ножем. А раптом ударить?

— Тобі кінець, старший, — упевнено сказав Прим. — Або нам треба прикінчити Орфея.

Марк був із ним цілком згоден. Бо інакше він проживе своє життя так, як прожили свої батько, дід і прадід. Праця до сьомого поту, а в нагороду — напівзлиденне існування, вічне приниження й страх.

— У труні я бачив таке життя! — прошепотів Марк.

Наступні дні минули підозріло спокійно. Марк перетворився на місцеву пам’ятку. Чоловіки віталися з ним першими, жінки від п’яти до п’ятдесяти років навперебій стріляли очима, а підлітки бігли виконувати будь-яке його розпорядження, яким би дивним воно не здавалося.

— Тріумфатор на годину, — невесело всміхався Марк, пережовуючи ранковий хліб разом із родиною. Тепер, коли зерна не давали, вони могли трохи виспатися.

— Мамо, чому нам не можна на форум? — вередливо запитала Лета. — Батько заборонив!

— Батько знає, що робить, — стиснула губи мати, докірливо дивлячись на сина. — Зараз у місті небезпечно.

— У-у-у! — занили дівчата. — Нудно весь час стирчати вдома! Усім можна, а нам не можна!

— А ти хочеш отримати по голові й отямитися десь у лупанарії для матросів? — буденним тоном запитав Марк. — Слухайся батьків, сестро.

— Та що з тобою?! — схопилася Лета, уперши руки в худі боки. — Наче тебе підмінили! Говориш не так. Виглядаєш не так. Навіть ходиш не так! Груди випнув, наче воїн із палацових схол![29] А ти син пекаря! Чому поводишся так, наче щось важиш?

— Твій брат став дорослим чоловіком, — відповів Тит. — Він сильний, і люди це відчувають. Він посварився з небезпечними людьми, тому не треба ризикувати, доню. Ти посидиш удома, доки все не вляжеться.

— Люди кажуть, Марка заріжуть, — із Летиних очей бризнули сльози. — Вони начебто зі співчуттям говорять, тільки немає в них жодного співчуття. Зловтішаються вони! У їхніх словах отрута. Чому, батьку?

— Люди думають, що ми наживаємося на їхній біді, — неохоче відповів Тит. — І це правда. Сьогодні мені йти до колегії. Серце чує — хтось доніс, що в мене є необліковане зерно.

— То чого ти раніше не сказав? — Марк аж удавився окрайцем, який доти байдуже жував. — Що з нами можуть за це зробити?

— Усе, — мертвим голосом промовив Тит. — Можуть змусити знизити ціни. Можуть звинуватити в здирництві й накласти штраф. А можуть і просто забрати зерно. Так уже бувало.

— То чого сидимо? — закричав Марк і почав гатити кулаком у стіну.

— Так, старший, — у дверях з’явився Гун.

— Збирайте сусідів, яким належить хліб, — скомандував Марк. — Скажи, писарі хочуть відібрати зерно. Щоб за чверть години всі були біля пекарні. Нехай приходять дружини, діти, старі. Хто не встигне забрати своє, залишиться голодним із купою непотрібних мідяків!

— Швидко ти, — із повагою подивився на нього Тит. — Я б не додумався. Куди подінемо решту?

— До Лукія, — промовив Марк. — У нього є повітка для возів. Розкидаємо дрова, перетягнемо зерно й знову складемо дрова. Хоч до стелі все зерном заб’ємо, але цій сволоті не віддамо жодного модія.

— Ходімо, — Тит підвівся з-за столу, забравши недоїдений шматок хліба. — Мені до колегії лише опівдні. Треба встигнути.

Не минуло й чверті години, а вулиця метушилася, наче розворушений мурашник. Марк позначав на навощеній дощечці, скільки й кому віддав, а батько відмірював зерно мішками й відрами. Сусіди не ремствували. Марк зробив те, чого навчився в минулому житті. Тоді це називалося «нагнати жаху». Налякані до смерті люди ні миті не сумнівалися в його словах. Від влади вони бачили лише побори й кривди. Вони покірно стали один за одним і лише задоволено кректали, коли на спини падав черговий мішок із зерном. Своя ноша не тягне.

— Самі принесете, шановні, — заспокоював їх Марк. — Ми й змелемо, і спечемо. А поки не нарікайте, ми ж про вас дбаємо. Не хочемо мати вигляд ошуканців.

— Та ми не скаржимося, сусіде, — відповідали йому. — Усе розуміємо. Краще вже кашею дітей нагодуємо, ніж узагалі залишимося без їжі.

Сусіди пішли, а Марк розглядав наполовину спорожнілий склад.

— Тепер треба перенести своє.

Вони з батьком вийшли на заднє подвір’я, зловтішно всміхаючись. І для цього в них були всі підстави. Якщо фасади будинків мали відносно пристойний вигляд, то заднє подвір’я в Субурі — це справжній лабіринт. Зліплені нашвидкуруч прибудови, повітки для возів, стійла для ослів, склади дров і вугілля — звична річ. А якщо в будинку є термополія або питний заклад, то позаду неодмінно будуть і загін із козами, і курник, і невелика бійня. Свої м’ясні припаси утримувачі харчівень зберігали винятково живцем, використовуючи за потреби. Усе це багатство безперервно мекало, кукурікало й гадило, огортаючи околиці хмарою чудових ароматів. Відповідальні господарі чистили свої загони. Вони вивозили відходи до Клоаки, звідки ті прямували просто в Тибр. А недбайливі господарі залишали все як є або потай викидали гній на дорогу. Дивовижне місце Субура! Марк уже встиг його полюбити.

Підсобки й повітки збудовані як бог на душу покладе, з якихось каменів, дощок і гілок. Тут немає ані найменшого плану й порядку. Востаннє порядок тут наводили саме за імператора Нерона. Тоді Субура вигоріла дотла.

— Вони тут заблукають, — зареготав Марк.

— І в ослячому лайні втопляться, — погодився з ним Тит, палицею зчищаючи з підошви сандалії згадану речовину.

— Спершу треба витягти дрова, — зітхнув Марк. — Треба починати, батьку…

Марк із цікавістю роззирався навсібіч. Будівля колегії пекарів явно знала кращі часи. Напевно, кращими були ті часи, коли вона становила якусь силу, тобто років п’ятсот тому. Тепер колегії — частина держави, що пекареві Титу й дали зрозуміти з порога.

Облуплені стіни з фресками, на яких нічого не розібрати, побиті колони й кульгаві лави. Таке оздоблення спільноти, з люблячих обіймів якої не судилося вирватися ні самому Маркові, ні його дітям. Імператори добре дбають про своїх підданих. Ті, хто пече хліб, не повинні займатися чимось іншим. Інакше хто пектиме хліб?

Жовчний чиновник-екзактор[30] із вередливо стиснутими губами дивився на них, наче на комах. Голова колегії, власник найбільшої в Римі пекарні, сидів поруч із ним і зловтішно поглядав. Пузатий чоловік років сорока п’яти з пухкими щоками й руками, які не знали праці, перебирав кольоровий шнурок із вузлами. Такий використовували східні ченці, щоб лічити молитви, а шановний магістр Ліберій відомий своїм благочестям.

— Пекарю Тите, — проскрипів екзактор. — Ми дізналися, що ти торгуєш хлібом за непомірними цінами. Тебе буде за це покарано.

— Ці люди брешуть, пане, — без тіні сумніву заявив Тит.

— Вони не можуть брехати!

Екзактор кинув швидкий погляд на магістра колегії, який сидів поруч, і Маркові все стало зрозуміло. Ось хто доніс. Ліберій отримав звістку про спритного пекаря, який купив зерно до подорожчання. Він і сам так зробив, але чомусь вважав, що іншим цього не дозволено. От сволота!

— І все-таки вони брешуть, пане, — не змінившись на обличчі, відповів Тит.

— Добре, — легко погодився чиновник. — Горе тобі, пекарю, якщо в тебе знайдуть зерно. Я накладу печатку на твою таберну. Ти заплатиш такий штраф, що тобі доведеться продати своїх дітей.

— Ходімо, пане, — легко погодився Тит. — Я проведу вас. Мені нічого приховувати від слуг нашого ясновельможного префекта.

— Не хвилюйся, пекарю, — зверхньо відповів екзактор. — Твою пекарню вже оглядають. Іди надвір і чекай. Тебе покличуть.

Марк із батьком вийшли у дворик і сіли на уламок старовинної колони. Люди заходили до колегії й виходили назад, хтось виходив звідти радісний, а хтось повертався, похиливши плечі. Багато хто прикупив краденого зерна, сподіваючись заробити.

— Тут повно таких, як ми, — прошепотів Тит. — Але імператорські писарі не дурні й знають усі наші хитрощі. Вони вичікують, щоб дати нам заробити, а потім налітають, наче шуліки. Знаходять зерно, вимагають документи на нього, а коли їх не отримують, вимагають хабарі. Вони й забирають більшу частину заробітку.

— От сволоти! — обурився Марк, якого раніше через малий вік не посвячували в грошові справи.

— Пан Ліберій сказав, щоб ви йшли додому, — на них гидливо дивився Порфирій, писар колегії.

— Пронесло! — видихнув Тит. — Боги дали тобі швидкий розум, сину! Хвала їм!

За пів години вони були на місці, де й з’ясувалося, що їхню пекарню вже оглянули. Інший писар аннони прийшов сюди, прогнав раба й буквально обнюхав кожен куток. Два модії зерна, знайдені в бочці, не можна назвати запасами, і він спробував було розговорити Спартака. Не вийшло. Раб лише шкірив беззубі ясна й показував, що глухий і німий. Він завжди так робив, боячись господарських стусанів.

— От хитрі сволоти, — засмутився Марк. — Більше цей фокус не пройде. Треба продати зерно, батьку, — сказав він, поміркувавши. — Залишити лише на їжу.

— Ти жартуєш? — розгубився Тит. — А що ми робитимемо?

— Пектимемо на замовлення, із чужого зерна, — відповів Марк. — Братимемо чесну плату за помел і випікання.

— А зерно продамо дорого! — обличчя Тита проясніло.

— Дуже дорого, — усміхнувся Марк. — І в нас його куплять.

— Незвично якось, — замислився Тит, смикаючи бороду, — але може вийти. Молоти чуже зерно не заборонено. І пекти на замовлення теж.

— От і вирішили, — кивнув Марк. — Це Ліберій доніс. Він не дасть нам спокою.

— Та зрозумів я, — зітхнув Тит. — І чого цій сволоті бракує! Два десятки рабів працюють у його пекарні. Осел лопатями місить тісто. Ліберій продає три тисячі хлібин на день, не менше! Усі писарі в нього на платні. Проти нього ніхто й писнути не сміє.

— Убили-и! — пролунав тужливий крик із вулиці.

— Убили! — підхопили жінки з вікон.

— Старший! — до пекарні забіг якийсь вуличний хлопчак, який теж тепер називав Марка старшим. — Там! Там!

— Що там? — не витримав Марк.

— Хтось зарізав вашого раба! Он він, біля клоаки валяється, із ножем у спині!

— Орфей! — одночасно видихнули батько із сином і перезирнулися. Обоє розуміли: зерно треба продати, але якщо це зробити, вони втратять захист сусідів. Сусіди ж купили його не на все життя.

— Це він передає нам привіт, — похмуро сказав Марк.

— Великі боги! — видихнув Тит. — Нам, сину, тепер і подітися нікуди. З усіх боків біда.

— Та не знайшли ми його, старший, — виправдовувався Прим, розглядаючи брудні пальці на ногах. — Усі ці дні його шукали. Він обережний, наче пацюк. Його люди зараз навіть шльондр не беруть.

— Пішов він із Субури, — шморгнув носом Секунд. — В іншому місці годується. Орфей міг і за мур піти, і до Остії, ближче до хлібних складів. Звична справа для розбійного люду.

— Шукайте його, — жорстко сказав Марк. — Орфей не дух, він людина. Він обов’язково з’явиться. Він не дасть мені спокою.

— Раб, — підняв очі Секунд. — Орфей недаремно вбив раба.

— Хоче налякати, — нерозуміюче подивився на нього Марк. — Думає, ми чекаємо, коли він прийде нас різати. Правильно думає, до речі.

— І вони теж чекають, — обвів рукою довкола Прим. — Люди бояться. А тобі, старший, тут боятися нічого. Орфей сюди не сунеться. Його закидають черепицею й заб’ють палицями. На форумі, біля хлібного складу, стоїть охорона. Там він теж не стане тебе різати. Його відразу схоплять і кинуть на поживу звірам.

— Отже, йому треба виманити мене, — замислився Марк.

— Де ви ховатимете свого раба? — запитав Секунд.

— Як це де? На кладовищі біля Номентанської дороги, — здивувався Марк. — Там усі наші лежать. Спочатку кладовище юдеїв, а трохи далі, біля Соляної дороги, — звичайне. Сам хіба не знаєш?

— Думаю, Орфей там на тебе чекатиме, — шморгнув носом Секунд. — Я б на його місці так і зробив. Він має власноруч тебе вбити. Інакше його зовсім перестануть поважати.

Марк промовчав, утупившись у протилежну стіну. Він ніколи й не помічав, що від кута дверей тягнеться довга звивиста тріщина.

— Босяки зараз сміються з нього, — пояснив Прим. — Вважають, що Фортуна від нього відвернулася. З Орфеєм залишилося сім-вісім найближчих людей. Із такою силою він до нашого кварталу не піде. Побоїться.

— Знайдіть три десятки рабів, вільновідпущеників і волоцюг, — поміркувавши, сказав Марк. — Вони братимуть участь у похоронній процесії. Скажіть, щоб були біля Номентанських воріт, коли їх відчинять. Із собою палиці. Кожен отримає по п’ять нумміїв.

— Приведемо, — кивнули хлопчаки й вибігли з пекарні.

Субуранський узвіз притих. Наче людей на вулиці поменшало, крамарі з острахом поглядали на перехожих, і навіть жінки у вікнах навпроти сварилися без колишньої лютості. Тут знали, що означають такі послання. Марк на повні груди втягнув повітря. Він уже не відчував колишнього смороду рідного кварталу, звик до нього. Субура — це місто в місті, величезне й різноманітне. Ніхто не має над нею влади. Та це й неможливо. Один бандит контролює свій куток, а інший — свій.

Марк напружено думав, шукаючи вихід. Субура складається з безлічі товариств, родинних кланів, сект і банд. Тут немає свого господаря. І навіть Орфей, найлютіший із ватажків, не має тут абсолютної влади. Когось він може зачепити, а до когось навіть підійти побоїться. Спробуй-но сунутися до юдеїв, які живуть тут великою громадою. Якщо архонт Мароній[31] накаже, тобі так боки намнуть, що забудеш, як звали.

З ким би заприятелювати? — думав Марк. — Юдеї ненавидять язичників, язичники — християн, а християни ріжуть одне одного. Торік кафолики з пелагіанами влаштували таку різанину, що готи позаздрили б. Ні, немає з ким дружити.

Марк озирнувся на накрите полотном тіло, яке вони з батьком затягли до пекарні, і зітхнув. Спартак був майже членом родини. Минули часи, коли рабів вважали знаряддями, що розмовляють. Християнство добряче змінило погляди на життя. А цього чоловіка ще дитиною привели з-за Альп, і він виріс тут. Крім пекарні та шматка вулиці, він нічого не бачив. Марк пам’ятав його стільки ж, скільки себе.

— Аж серце защеміло, — прикусив він губу. — Що тобі старий зробив, сволото! Та нічого, ти за це відповіси.

Похорон раба минув буденно. Дійшли до Соляної дороги, викопали яму й закидали Спартака грудками землі. Тут багато свіжих могил. Людей привозять десятками щодня. Молодих і старих, чоловіків і жінок. Марк із болем дивився на матерів, які ридали й цілували тонкі прозорі ручки дітей, померлих від убогої їжі. Багато людей ледве брели. Вони ослабли настільки, що не мали сил навіть викопати могилу. Так, неглибока ямка на лікоть. І навіть бродячі собаки, які крутилися неподалік, уже нікого не бентежили. Цієї ночі вони розриють могилу й витягнуть тіло. Зараз це неважливо, а завтра буде ще менш важливо. З очей геть — із серця геть. Була людина — і немає людини.

Хоч як вони крутили головами навсібіч, жодного Орфея поблизу не виявилося. Чи то Марк надумав зайвого, чи то розбійник побоявся натовпу з палицями.

— Ідемо назад, — скомандував пекар Тит, коли всі належні напуття покійному було промовлено.

— Біля Соляної дороги стояв чоловік, — прошепотів Прим. — Я його впізнав. Бачив тієї ночі…

Отже, все-таки чекали на нас, подумав Марк. Недарма платимо цій швалі.

Байдужий почет забрав свої мідяки, покидав палиці й потягнувся до нетрів пропивати отримане. А Марк зупинився просто біля Номентанських воріт, не вірячи власним очам. Біля муру сидів дивно знайомий чоловік. Худий, наче скелет. Щоки запали так, що шкіра обтягнула вилиці й ніс, а борода стала ще більш скуйовдженою, тепер нагадуючи не прикрасу чоловіка, а неохайно розрослий кущ. Якби не очі, які живий труп на мить розплющив, Марк нізащо не впізнав би того самого африканця, який вимагав його вбити.

— Ти живий? — здивувався хлопець. — Я думав, тебе ченці прикінчили!

— Заповіді дотримуються, — ледь чутно прохрипів африканець. — Не стали вбивати, сволоти… зрадники… прокляті відступники…

— Вантажимо його на віз, — скомандував Марк, але ніхто не рушив із місця, лише спантеличено дивилися.

— І на біса він нам? — запитав батько, склавши руки на грудях. — Звичайний волоцюга. Тут таких тисячі. Ти хочеш спочатку його годувати, а потім ховати?

— Він не помре, — відповів Марк. — Якщо досі не помер, отже, не судилося йому.

— Хто це такий? — похмуро запитав Тит. — Ти його знаєш?

— Ага, — легковажно всміхнувся Марк. — Донатист[32] з Африки, циркумцеліон. Хотів мене вбити.

— Та ти збожеволів? — заревів Тит і закашлявся, випльовуючи в пил важкі згустки мокротиння. — На біса ти тягнеш цю мерзоту до нашого дому! Спочатку байстрюки, тепер цей! Усю наволоч Рима хочеш під себе зібрати?

— Хочу, — цілком серйозно відповів Марк. — Саме так, як ти сказав, батьку. Усю наволоч під себе. Тільки мрія ця нездійсненна. Не вийде в мене. Хочу, щоб у нас було стільки своїх людей, аби жоден пес не посмів вишкірити зуби. Щоб жоден Орфей не міг підійти на відстань пострілу з лука.

— І ти в цій громаді головний? — із цікавістю подивився на нього Тит.

— Хотілося б, — серйозно відповів Марк. — Думаєш, не впораюся?

— Впораєшся, — без тіні сумніву кивнув Тит. Він довго мовчав, потім зло сплюнув і сказав: — Пропадемо ми з тобою, сину. Твориш таке, чого й наші діди не бачили. Вантажимо цю падаль. Тобі вирішувати.

Африканець схуд так, що здавався майже невагомим. Він щось промимрив, але спека й слабкість перетворили його на напівтруп. Волоцюгу підняли на ноги, і він плазом упав на віз, який меланхолійний віслюк потягнув у бік Субури. Африканець так і не опритомнів до самого дому.

— Старший! — малий Франк з’явився на порозі кімнати. — Опритомнів варнак. Хоче тебе бачити.

— Іду, — сказав Марк, замішуючи поску в горщику. Вода, трохи оцту, збите яйце, сир, мед.

Він спустився рипучими сходами, злякавши чорного пацюка, який повз собі стіною на сьомий поверх.[33] Пацюк ображено запищав і сховався під сходами, проводжаючи людину переляканим поглядом крихітних намистинок очей.

— Я давав йому воду, як ти звелів, — відзвітував Гун, який чергував біля крамниці, куди поклали африканця. — Він прокинувся й почав кликати господаря.

— Добре, поки йди, — махнув рукою Марк і сів поруч з африканцем. — Як тебе звати?

— Север, — відповів той. — А тебе?

— Марк.

— Навіщо ти мене врятував? — запитав африканець, свердлячи сина пекаря лютим поглядом чорних очей. — Я вже майже помер.

— Помирати на ситий шлунок усе-таки приємніше, — із серйозним обличчям сказав Марк і простягнув йому горщик.

Север випив бовтанку кількома ковтками й промимрив:

— Ще дай!

— Не можна, — похитав головою Марк. — Кишки у вузол скрутяться. Коли ти востаннє їв?

— Не пам’ятаю, — відповів Север. — Давно. Жив біля річки. З’їв сиру жабу, якусь мушлю. А потім зовсім ослаб. Дякую тобі, добра людино. Я піду, щойно з’являться сили.

— Тебе ніхто не жене, — відповів Марк. — Живи, якщо нікуди йти.

— Он як? — очі африканця широко розплющилися. — Мені й справді нікуди йти. Я приїхав сюди, щоб знайти праведних. Але не знайшов їх. То навіщо ти мене врятував?

— Бо Христос так велить, — знизав плечима Марк.

— Отже, одного праведника я все-таки знайшов, — через силу всміхнувся африканець. — Бог привів мене до тебе. Скажи, чому жоден римлянин не дав голодному хліба? Я ж помирав у них на очах!

— Тут погано з їжею, — пояснив Марк і запитав: — А до церкви по милостиню не ходив?

Запитав і відразу затнувся. Очі донатиста блиснули, й він гаряче заговорив:

— Ці церкви нечисті! Їхні пресвітери несуть облудні істини! Я помру, але нічого від них не візьму!

— Та-а, — протягнув Марк. — Нелегко тобі живеться. Чого ти хочеш, Севере?

— Справедливості! — гаряче зашепотів той. — Відплати злим і милості вбогим. Ось чого я хочу! Хочу чинити угодне Господу, померти мучеником і сісти праворуч від Нього.

— Ти грамотний? — примружився Марк. — Викладаєш, наче вчений ритор.

— Служив читцем при церкві, — кивнув Север. — Думав стати пресвітером. Люди єпископа Августина розгромили нашу парафію, багатьох побили. Ось я й утік.

— Тобто що більше поганих ти покараєш, то більше добра принесеш? — запитав Марк, у голові якого з’явилася одна багатообіцяльна думка.

— Так! — із надривом вигукнув Север. — Хочу, щоб Господь знищив неправедних!

— Тоді тобі зовсім не обов’язково зараз помирати, — усміхнувся Марк і поплескав його по плечу. — Я дам тобі справжню мету, друже. Ти створиш стільки добра, що сам Господь із розчуленням спостерігатиме за твоїми подвигами. Єгу та Ісус Навин тобі позаздрять. А поки відпочивай. Коли зможеш підвестися, навчатимеш дітей грамоти. Я пришлю до тебе десяток шибайголів.

— Марку! — до пекарні зазирнув коваль Петро й простягнув невеликий згорток. — Приніс твоє замовлення.

— Дякую, друже, — відповів Марк, приміряючи відлитий із бронзи кастет. Зручно.

Марк із батьком стояли в черзі по зерно. Чиновні кровопивці зібрали свій урожай і почали потроху відчиняти склади. Похмурі пекарі, які насилу пережили останні кілька тижнів, понуро перезиралися. Їх добряче обскубали. Марк із батьком заїхали на склад, до вагової. Север ув’язався за ними. Йому було нудно, та й допомогти він теж хотів, розуміючи, що ім’ям Христовим його ніхто не годуватиме. Треба працювати. Вагар узяв аркуш папірусу, поставив на ньому позначку й повернув Титу.

— Он твої мішки! Чого дивишся? Тягай!

— Пробачте, пане менсоре, — схилився Тит, а Марк, скреготнувши зубами від злості, уклонився слідом за ним. Він уклонився значно повільніше за батька й не так низько. Вагар це помітив і невдоволено стиснув губи.

Пекарям треба забрати тижневу норму зерна. Мішок за мішком вони клали на віз, а віслюк байдуже чекав. Він бачив цей склад сотні разів.

— Вільні! — скомандував вагар. — Проїжджайте, не затримуйте!

Вони виїхали на вулицю. Тит мовчки витер піт із чола й тужливо подивився на мішки. Марк стояв нерухомо, з ненавистю дивлячись на двері складу, які зачинилися. Він не сказав ні слова. Север здивовано подивився на пекарів.

— Мішки залегкі для п’яти модіїв. Я їх багато перетягав.

— Там бракує десятої частини, — скривився Тит. — І то лише тому, що я йому плачу.

— Чому ти це терпиш? — обурився Север.

— Бо ми хочемо жити, — постукав йому по лобі Марк. — Не здихати біля Номентанських воріт, а жити. Наша правота тут ні до чого.

— Та облиш, сину, — із гіркотою всміхнувся Тит. — Він африканець, не розуміє, як тут усе влаштовано. Нехай говорить що хоче. Це все одно нічого не означає.

— Ти не маєш рації, добрий пекарю, — Север підняв палець до неба. — У Святому Письмі, яке ти зневажаєш, згадуючи демона, є всі відповіді. Сказано в Посланні до римлян: «Не мстіться самі, улюблені, але дайте місце Божому гніву».

— Господь мститиметься за мене? — спантеличено подивився на нього Тит.

— Ні, — похитав головою африканець. — Йому не треба робити це самому. Господь відплачує руками праведних.

— От би! — недовірливо хмикнув Марк.

— І що тепер буде? — Тит ніяк не міг зрозуміти, що відбувається.

— Бог покарає грішників, — переконано промовив Север. — Ходімо, добрі люди. Мені ще навчати отроків книжної мудрості.

— Зручна річ — віра в Христа, — замислився Тит. — Усе, що хочеш, можна пояснити. Тільки от у колегії пекарів Бога немає. І на цьому складі Його теж немає. Поїхали!

Наступного дня Тит пішов здавати хліб сам, а Марк, скориставшись тим, що піч іще розпечена, зробив те, над чим міркував останні кілька днів. Той самий фунт тіста він розкачав у корж, накидав зверху оливок і обрізків м’яса, присипав усе зеленню з тертим сиром і полив часниковим соусом.

— Ну, Господи, благослови! — сказав він сам собі й засунув майбутню піцу в гаряче жерло печі. Потім засунув ще одну, закрив заслінку й вийшов надвір, рахуючи подумки до тисячі. Іншого способу вимірювати час тут поки що не вигадали. Сонячний годинник на форумі й водяна клепсидра не беруться до уваги. Де Субура, а де клепсидра. Смішно, їй-богу!

Север, який учора ввечері повернувся вельми задоволений собою, повторював літери з отроками, що сиділи просто на бордюрі. Відспівані шибайголови навіть писнути не сміли. По-перше, ніхто не тримає. Не хочеш — забирайся. А по-друге, було щось таке в погляді приблудного африканця, що сперечатися з ним не хотілося. Север був страшний до гикавки. Наче й нічого не говорить, а внизу живота виникає ганебна важкість. Такий погляд буває в запеклих душогубів. Марк бачив схожий лише в Орфея.

— Здається, готово, — замислено заявив він, діставши коржі. — Скоринка знизу темнувата. Перепік. Але я саме таку в Римі й їв. Її при мені пекли в помпейській печі.

— Перервіться, шановний пане наставнику, — вийшов він із таберни. — Треба підкріпити сили для навчання. Фаусто! Поклич маму.

За дві хвилини вулицю біля пекарні оголошувало лише жадібне плямкання. Навіть Тит, який повернувся зі складу, жував із зосередженим обличчям.

— Ну, корж із начинкою, — нарешті сказав він. — На плакенту схоже, тільки без меду.

— Сма-а-чно! — відданими очима дивилися на Марка хлопчаки.

— Ідіть збирати плітки, — сказав їм Марк. — Хто першим принесе важливі новини, той отримає такий корж. І передайте по всіх дворах. Нагодую кожного, хто тримає очі й вуха навстіж.

— А що треба дізнатися, старший? — наївно подивився на нього син Зенона.

— Про одну погану людину, — відповів Марк. — Прим тобі пояснить. Пожерли? Ідіть працювати!

— Що ти задумав із цим коржем? — запитав Тит. — Ніхто його не братиме.

— А по два нуммії за шматок?

— По два нуммії, мабуть, братимуть, — почухав потилицю Тит. — Незвично якось. Начебто завжди продавали цілі хлібини.

— А давай половинки продавати по три нуммії! — загорівся Марк.

— Та ніхто їх не братиме! — батько зі стражденним стогоном звів очі до неба. — Цілий хліб коштує п’ять нумміїв! Навіщо брати половину за три?

— А я з трьома нумміями в кишені не зміг купити хліба, — із тихим сумом промовив Север. — Прокляте місто! Справжній Вавилон, сповнений гріха.

— Щоб вас обох блискавкою вдарило! — спалахнув Тит. — Мені однаково недовго залишилося! Продавайте що хочете!

— Це не все, батьку, — неголосно сказав Марк. — Я тут трохи порахував. Якщо ми щодня продаватимемо пів сотні таких коржів, то ні тобі, ні матері більше не доведеться працювати самим. Ми зможемо найняти людей.

— Я ж просив у Юпітера позбавити мене болю в спині! — Тит знесилено сів на лаву.

— Бійся своїх бажань, — хмикнув Марк, — вони можуть здійснитися. Тільки ніхто не обіцяв, що шляхи богів будуть простими й зрозумілими.

— Я вже боюся вас обох, — гаркнув Тит. — Хтось учора відгамселив менсора Віталіана так, що він не може ходити. І от дивина! Жодної кістки не зламано, а він синій від голови до п’ят. Не знаєте, бува, хто це зробив?

Пекар пішов додому, спересердя грюкнувши дверима під’їзду, а Марк запитально подивився на Севера. Той пояснив:

— У мене великий досвід у справі напоумлення грішників. Я не вважаю, що треба вбивати або калічити, доки людина ще може врятуватися й зійти зі шляху зла.

— Але мене ти мало не вбив! — обурений Марк наставив на нього палець.

— Того дня мене охопив гнів, — винувато похилив голову Север. — Я ж теж грішник. Я був голодний, а ти здався мені осереддям зла. Зухвалий хлопчисько-кафолик.

— Ти ще не бачив справжнього зла, — попередив його Марк.

— Я бачив багато, — зневажливо пирхнув Север. — Євагрій Понтійський виділяє вісім лихих помислів: ненажерливість, блуд, сріблолюбство, печаль, гнів, зневіру, марнославство, гординю.[34] Я спостерігаю це в людях щодня. Навіть у тобі, хлопче, хоча іноді ти чиниш гідно святих отців.

— На тебе чекає справжнє одкровення, — пообіцяв йому Марк. — Тепер ми щодня здаватимемо хліб. Присягаюся, ти побачиш таке зло, якого ще ніколи не бачив. Навіть Єгу, який винищив дім Ахава, тобі позаздрив би.

— А ти не боїшся йти цим шляхом, пекарю? — раптом усміхнувся Север. — Я не боюся смерті. А ти?

— Хіба це життя? — невесело всміхнувся Марк. — Ні, Севере, я не боюся смерті. Просто не поспішаю їй назустріч.

Підйом затемна, скрегіт жорен і пекельна спека пекарні. Життя ввійшло у звичну колію, таку ненависну Маркові. Замість Спартака, який загинув три дні тому, працював африканець Север, узявши на себе частину турбот. Тепер він місив тісто, а мати поганяла віслюка на млинку або сиділа в крамниці, розхвалюючи нові коржі, за якими закріпилася назва «маркові». Брали їх поки що неохоче, але головне — почати. Римський люд консервативний, до нового звикає повільно. А тому родина пекаря Тита обідала й вечеряла винятково цими коржами, майже завжди холодними. Поїдання залишків ніхто не скасовував.

— Норма на сьогодні — дві сотні хлібин, — виплюнув Тит, витираючи багряно-червоне обличчя, вкрите горошинами поту. — Русцій через дорогу звідси розорився вщент. Поки не призначать управителя, його випічку розподілили між сусідами. Я вже й до колегії ходив сваритися, але все марно. Роби, сказали, як хочеш. Хоч здохни біля цієї печі, але норму здай.

— Виходить чотири посадки, — скривився Марк. — Тепер доведеться вставати ще раніше. Гаразд, батьку, не поспішай. Думаю, стане легше.

— Добридень, сусіди!

Невисокий чоловічок-грек у короткій туніці, до якої причепилася стружка, стояв у дверях. Від нього пахло свіжою сосною й часником. Тесля за три добрі хлібини пообіцяв збити форму.

— Анфіме! — зрадів Марк, побачивши дерев’яну форму в його руках. — Готово?

— Та справа нехитра, — знизав плечима той. — Подумаєш, кілька дощок вистругати й підігнати за розміром!

— Сьогодні хліб забереш? — запитав Марк.

— Заберу, — зрадів тесля.

— Приходь після полудня, — сказав Марк. — Для себе пектимемо.

Сусід мовчки кивнув і вийшов, а Марк під запитальними поглядами батька й сестер поставив на стіл форму з дюжиною гнізд, густо обсипав її борошном і заповнив тістом. Різко підняв решітку вгору, явивши рідним дванадцять щільних кубиків, які розпливалися на очах.

— Приблизно фунт у кожному! — показав Марк.

— І-і-і! — заверещала Фауста й заплескала в долоні. — Братику, я тебе люблю!

— І все? — недовірливо подивився на тісто Тит і буркотливо пробурчав: — Якісь забавки. У пекаря око має бути набите. Інакше який із нього пекар!

— Але так же швидше! — нерозуміюче втупилися в нього доньки. — Чотири дюжини — одна посадка. Швидше зробимо хлібини, швидше спечемо. Ти чого, батьку? Добра ж річ!

— Усе одно на вагах перевіряти, — пробурчав Тит, але дерев’яну форму взяв до рук і хіба що не обнюхав.

— Швидше буде, — запевнила його Фауста. — От би нам іще бочку для замішування, як у Ліберія! Е-ех!

— Ти що за багатійка така? — скинувся Тит. — Та ця бочка коштує не менше соліда!

— Півтора, — тихо виправив його Марк. — І я її вже замовив. Віддаватимемо хлібом. По хлібині на день.

— Та ти зовсім збожеволів! — Тит безсило сів на лаву. — Чому мене не запитав?

— Пробач, батьку, — сказав Марк. — Не хотів, щоб ти мені заборонив. Ти ж заборонив би?

— Аякже! — запально вигукнув пекар. — Нащо нам така розкіш? Та вся пекарня за рік дає п’ять-шість солідів!

— Даватиме десять, — запевнив його Марк. — У матері болять руки, у тебе спина. Дівчата скоро заміж вийдуть. Хто працюватиме?

— Як це хто? Невістка, — без тіні сумніву відповів Тит. — Тобі вже час одружуватися. Тут одна непогана дівка є. Задниця — отака!

І Тит розвів руки в боки, показуючи, яка саме задниця в майбутньої невістки. Виходило, що велика, наче в корови. Невимовна краса за тутешніми мірками. Спробуй іще відгодувати таку — замучишся.

— Вона міцна, наче дубова колода, — продовжив вихваляти майбутню невістку Тит. — Шістьох народить, не менше. У неї і мати, і бабця багато дітей народжували. Діти підростуть і працюватимуть замість тебе!

Отакий він, бізнес-план по-римському, усміхнувся подумки Марк. Треба народити побільше дітей, щоб із них вижила хоча б половина. І тоді, можливо, хтось працюватиме замість мене, коли випадуть зуби, а руки перетворяться на сухі гілки.

— Якщо в посаг дають менше ста золотих, не візьму, — відрізав Марк, і батько лише роззявив рота, уп’явшись у сина спантеличеним поглядом.

— Розумом рушив, — переконано заявив пекар і пішов до крамниці. — Гей, мати! Чула, що твій син сказав? Ми з тобою пригледіли йому роботящу наречену, а він носом крутить. Йому доньку єпископа подавай![35]

— Невже самого єпископа! — сплеснула руками Марцелла, яка була напрочуд довірливою жінкою. — Не віддасть єпископ свою доньку за пекаря! Нізащо не віддасть!

— Ух, дурепа! — махнув рукою Тит, остаточно засмутившись.

Дві худенькі розчервонілі мордочки повернулися до Марка. Лета й Фауста застигли мармуровими статуями. Заплетене в коси волосся присипане борошном. Борошном укриті обличчя й руки. Краплі поту проклали доріжки на щоках, через що дівчатка нагадували потворні маски. В округлених очах застигло німе запитання: що тут узагалі відбувається?

— Піч скоро підійде, — нагадав їм Марк. — Час робити хлібини. Чого стали?

— Та так, — набрала повітря в груди Лета. — Батько має рацію. Наш брат розумом рушив. Ходімо працювати, сестро. Я сьогодні на вагах.

— Так! Іди, жениху, провітрися, — виштовхнула його надвір Фауста. — Коли настане час саджати, ми покличемо. Тобі не можна довго стояти біля печі. Ти від спеки дурієш.

Марк вийшов надвір і сів на бордюр, підставивши обличчя вітерцеві. Той ворушив відрослі кучері й забирав із собою липкий піт, яким пекар обливався день і ніч. Літо в самому розпалі, але після пекельної спеки вулиця здається прохолодною. Добре!

— Гей! — поруч сів Север і зашепотів: — А чому сто золотих? Таких наречених на весь Рим раз-два та й годі. Хто віддасть за тебе таку? Ти ж бідняк.

— Та не хочу я одружуватися, — тихо відповів Марк. — Сказав, щоб від мене відчепилися. Мені посаг неважливий. Якщо покохаю, то й безприданницю візьму.

— Та ну тебе! — не повірив Север. — Не розумію я тебе! Це ж родина! Вона не для блуду, а для народження спадкоємців. Дружина — твоя опора, помічниця у справах. На біса вона потрібна без посагу? Бери ту, яку знайшли батьки. Вони життя прожили, поганого не порадять.

— А якщо наречена виявиться потворою? — заперечив Марк.

— Якщо в неї широкі стегна, — почухав підборіддя Север, явно замислившись, — і вона може народити здорових дітей, то яка різниця, яке в неї обличчя? Обличчя твоїх сестер вічно присипані борошном. Ти хоч пам’ятаєш, який вони мають вигляд?

— А якщо вона виявиться сварливою? — не вгавав Марк.

— Відлупцюй її — і по всьому, — знизав плечима Север. — Вона ж твоя дружина. Це як віслюк, тільки гірше. Віслюкові, на відміну від жінки, Господь не дав уміння говорити. Не розумію я тебе. Тобі пропонують одружитися з гідною й роботящою дівчиною. До чого тут узагалі кохання?

— Отакий я кумедний дивак, — знизав плечима Марк і вже хотів було задрімати, але з пекарні пролунав дзвінкий дівочий голос:

— Чого розсівся, багатію? Бери лопату й саджай хлібини! Нам гроші потрібні. Тобі ще доньку єпископа сватати!

— Іду, — важко підвівся Марк.

Чотири дюжини хлібин лежали на столі, чекаючи своєї черги. Лета вже вимила під печі від попелу, і пекельна спека знову обпалила хлопцеві обличчя. Усе як завжди. Марк узяв дерев’яну лопату, вправно підчепив чотири хлібини й засунув їх у саму глибину печі. Саджати треба швидко. Адже хлібини дістають у зворотному порядку. Забаришся — і ті, які посадив першими, підгорять.

Очікування ставало нестерпним. Присутність Орфея відчувалася дедалі виразніше. Наче зла хмара нависла над Субуранським узвозом. Побили зеленяра, який поїхав по товар, наступного дня зграя малоліток забігла до термополії й перевернула там усе догори дриґом, а потім візника Лукія зустріли за воротами, відібравши візок і віслюка. Усіх цих людей попросили передати привіт Маркові. Так пекарня залишилася без дров, та ще й у цілковитій самоті. Усі вже забули, як разом билися за своє зерно в голодні часи. Страх опанував людьми, і винним у всьому вважали сина пекаря. Марк ішов вулицею, зустрічаючи лише неприязні погляди.

— Здоров, Никито! — привітав він сусіда, але той відвернувся, досадливо скривившись.

— Проклята сволота, — зло шепотів Марк. — Вирішив посварити мене із сусідами. І ж не відмовиш — у нього вийшло. Тепер вони вважають, що я приношу біду. Став прокаженим на власній вулиці. Ніхто не заступиться, навіть якщо мою родину різатимуть у всіх на очах.

Він сидів на бордюрі біля власної таберни, але потім пішов звідти. Забобонні сусіди навіть хліба не брали, коли бачили його поруч. Мати повертається, помітив він. А що це з нею? Начебто ходила по зелень. Щось сталося? Так, Марцелла явно розгублена, а в очах стоять сльози. Вона намагається не показувати цього, але в неї нічого не виходить. Зайшла до таберни й заридала вголос.

— Мамо, ти чого? — запитав Марк, гладячи її по тремтячих плечах. — Тебе хтось образив?

— Зеленяр вигнав мене з крамниці, — схлипнула Марцелла. — Сказав, щоб я забиралася. Тепер він мені нічого не продасть. А я його знаю, відколи себе пам’ятаю. На одній вулиці росли. Моя мати завжди купувала в цій крамниці цибулю й часник, а до неї — бабця. Яка ганьба перед людьми!

— Он як? — похмурнів Марк. — Зрозуміло…

Та-а! Невдаха в Римі — це вирок. Той, від кого відвернулися боги, стає вигнанцем. Ним гидують, його бояться. Марк дивився вгору, просто туди, де між дахами будинків виднілася вузька смужка неба.

— Хитра тварюка! — шепотів він. — Отже, залишилося недовго. Скоро прийдуть по мене.

— Ясновельможний! Допоможіть місити тісто! — крикнула Лета у відчинені двері. — Благаю вас! Справді, брате, чого розсівся, наче диякон у церковне свято! Ми із сестрою вже з ніг падаємо, а ти ґав ловиш! Совість маєш?

— А куди прийдуть? — сказав Марк сам до себе, вихлюпуючи свою лють на ні в чому не винне тісто. — Далі форуму ми зараз не ходимо, а там охорона. Уночі під’їзд замикають на дубовий брус. Не пройти. У вікно теж не залізти. Хм-м… Отже, все-таки вдень. Витягне з пекарні й заріже напоказ, наче барана. А то й познущається спершу. От же скотина цей Орфей, знається на тортурах. Та я від страху помру раніше, ніж від його ножа.

— Ага, бреше твоя форма! — переможно закричав Тит. — Не вистачає двадцятої частини!

— Піднялося сильніше, ніж зазвичай, батьку, — лагідно відповіла Лета. — Ми кластимемо трохи більше. Даремно ти так. Добра ж річ. Нам із Фаустою подобається.

— Та вам аби не працювати! — пробурчав Тит. — Зовсім молодь зіпсувалася. Старших не поважає. У роботі ледача. Навіть тісто місити не хоче.

— Та побійся ти Бога, Тите! — підвищила голос мати, зазвичай тиха й непомітна. — Подивися на мої руки! Хіба такою ти мене брав?

І справді, руки Марцелли нагадували пташині лапи. Вузлуваті суглоби боліли нестерпно. Вона могла щось узяти лише після того, як доньки добре розминали їй пальці.

— Та якщо Марк зробить так, щоб бочка місила тісто замість мене, — вона підвелася, уперши руки в боки, — я всіх святих молитиму за такого сина. А ти… Ти… Проклятий скнара! Загнав мене мало не до смерті й дітям лихої долі бажаєш!

— Та чого ти накинулася, мати? — раптом зніяковів Тит. — Хіба я проти? Нехай! У нашого Марка світла голова! До речі! А де африканець? Він же по дрова поїхав!

— Тут я!

Север увалився до пекарні, схожий на привид. Від Номентанських воріт його й то привезли кращим. Ліве око запливло, під носом кривавий слід, а губи перетворилися на коржі. Праве передпліччя замотане ганчіркою, просякнутою кров’ю.

— Та хто тебе так? — охнула Марцелла, сплеснувши руками від переляку.

— Люди Орфея, ось хто, — похмуро відповів Тит. — Як я розумію, ні воза, ні віслюка в нас більше немає.

— Та ні, є, — вишкірив зуби Север. — Я навіть дрова привіз. Тільки більше не привезу. Сьогодні грішників було лише двоє. Я їх добряче відгамселив своєю дубинкою. Але якщо їх буде троє, мені кінець. Не впораюся.

— А якщо підемо всі? — похмуро запитав Марк і сам відповів: — Та ні. Не вийде. Тоді не встигнемо виконати норму, отримати зерно, наносити води…

— Навіть якщо підемо всі, не допоможе, — запевнив його Север. — Штрикнуть віслюка ножем — і все.

— Та як же ми без дров! — простогнав Тит, обхопивши голову. — Ця сволота хоче не лише вбити Марка, а й розорити всю родину! Щоб іншим неповадно було! Кінець нам! Боги, за що ви караєте? Хіба мої жертви були замалі? Я дам більше! Тільки допоможіть!

— Побережи гроші, батьку! — Марк підвівся. — Вони нам знадобляться.

— Старший! Старший! — до пекарні влетів вихрастий хлопчисько із сусіднього кварталу. — Орфей з’явився в Субурі! Його бачили на вулиці Сандальників! Попіна,[36] будинок з аркою. Давай свій корж! Ти обіцяв!

— На! — Марк видав хлопчакові шматок піци, і той щасливий утік.

Трохи згодом до пекарні зайшов Зенон. Він ховав очі, м’явся, не знаючи, як почати розмову, але потім усе-таки сказав:

— Сьогодні в порту до мене підійшли люди, — могутній вантажник розгублено стискав кулаки. — Ну, ти зрозумів, чиї люди. Сказали, що більше попереджень не буде. Від завтра Орфей почне різати в нашому кварталі по одній людині на день. Чоловіків, жінок, дітей — йому байдуже. Це нам урок за ту бійку. І так буде доти, доки Марк живий. А потім усі крамниці й майстерні платитимуть йому. Це теж покарання для нас…

— Це все? — примружився Марк.

— Ні, — похитав головою Зенон. — Ще він наказав, щоб ми більше не купували хліб у цій пекарні. Вам тепер у жодній крамниці нічого не продадуть. І розмовляти з вами не можна. Він сказав, що твоя родина теж має страждати. Ну… отак… Не ображайтеся, сусіди. Усім жити хочеться.

— Дякую, що попередив, Зеноне, — Марк зняв фартух і жбурнув його в куток. — Скажи іншим, нехай не бояться цієї мерзоти. Нікого не заріжуть. І ніхто йому не платитиме. Сьогодні все вирішиться.

— Що ти надумав? — сполошився Тит. — Куди це зібрався?

— Як це куди? — невесело всміхнувся Марк. — На вулицю Сандальників, звісно. Треба покінчити з цим, батьку. Інакше мене заріжуть, наче барана, а ти працюватимеш біля власної печі як раб.

— Та ти збожеволів! — охнув Тит. — Не ходи! Молитимемо богів, може, обійдеться. Звернемося до охорони!

— І справді збожеволів, — Зенон дивився на Марка з тупим нерозумінням. — Не дурій, хлопче. Орфей — справжній звір. Лихої смерті собі шукаєш.

Лета й Фауста спочатку спантеличено покліпали очима, а потім заревіли, розмазуючи сльози по забруднених борошном обличчях. Марцелла схлипнула й учепилася в Марка, повиснувши в нього на руці.

— Не пущу! — заплакала вона. — Не пущу! Не ходи, Марку! Ти в мене єдиний син! Послухай батька! Підемо до охорони! У ноги впадемо…

— Яка користь від охорони? — скривився Марк, обережно відриваючи матір від себе. — Вони навіть не стануть розмовляти з бідняком із Субури. Міські когорти охороняють не нас, вони охороняють багатих від нас. Та й грошей таких у нас однаково немає.

— Я з тобою, — сказав Север, схопивши зі столу довгий пекарський ніж. Він перевірив гостроту й, видно, залишився задоволений. Запитально подивився: — Я це візьму?

— Бери, — кивнув Марк. — Сподіваюся, не знадобиться.

— Я піду з вами, — рішуче заявив Тит, але Марк лише похитав головою.

— Ти там тільки заважатимеш, батьку. Нам доведеться побігати, а ти вже не бігаєш так швидко, як у молодості.

— Та… може, допоможу, — відповів Тит, а потім пробурмотів: — Ну, якщо бігати, то так… Бігати я не майстер…

Марк засунув руку за скриню з нехитрим пекарським інструментом і витяг звідти кастет із гострими шипами. Купка бронзового брухту, трохи хліба й пів дня роботи коваля. Саме те, що треба для походу до злачних районів Субури. Марцелла, побачивши таке диво, вдавилася зітханням, а Тит лише спантеличено крекнув.

— Ну ти скажи, мати, у кого він у нас такий вдався? — лише й зміг сказати пекар, дивлячись на сина із забобонним жахом.

— Сама не розумію, — білими губами прошепотіла Марцелла. — Свята Агнесо, допоможи нам. Поверни смирення моєму синові. Ступив на стежку гріха.

— Яка добра річ! — заздрісно протягнув Север. — Мені б таку в Африці. Я б із нею… Ух! А щодо гріха — це ти, матінко, даремно. Немає гріха в тому, щоб покарати зло. Бо сказано в Книзі Вихід, у розділі двадцять першому: «А якщо буде шкода, то віддай душу за душу, око за око, зуб за зуб».

— Ну, якщо в Письмі сказано… — розгублено подивилася на нього Марцелла.

Марк, не звертаючи уваги на закляклих родичів, висунув голову надвір і побачив Секунда, який грав у горіхи із сусідськими хлопчаками.

— Клич братів, — крикнув він. — Підете зі мною. Дорогою розповім, що треба робити.

Вулиця Сандальників називалася так тому, що на ній працювали сандальники. Просто й без викрутасів. Тут робили все. І солдатські каліги, і закриті черевики-кальцеї, і вишукане взуття, прикрашене позолоченими стрічками. У такому хизувалися панове диякони й не останні чиновники. Ну й простенькі сандалії, на кшталт тих, у яких ішов Марк, теж робили. Підошва, ремінці й зав’язки. Дві силікви, або дванадцята частина соліда. Не так уже й мало.

Тут пахло шкірою, і не дивно. Ця вулиця споживала її цілими стосами. Марк мало не затулив носа, коли повз нього проїхав віз, навантажений вичиненими воловими шкурами.

— Недарма чинбарів виселили за Тибр, — пробурчав він. — Як вони тут живуть? Ми прийшли, Севере!

— Сюди? — показав африканець на попіну, звідки долинали вибухи реготу й верескливий жіночий сміх. — Погане місце.

— А де ще шукати розбійників? — знизав плечима Марк. — У церкві? У бібліотеці? Чи в майстерні пекаря? Його бачили тут.

Огрядний чоловік у сірій туніці вийшов із харчевні й почав піднімати поділ. Амфора для сечі стоїть біля самого входу. Завтра вранці її заберуть фулони й поставлять натомість чисту. Вони ще й доплачують господареві за таку можливість. Чолов’яга задзюрчав, із полегшенням потрушуючи найдорожчим, а потім зник у димному чаді попіни.

Марк пішов за ним. Він відчинив двері, і його обдало запахами поту, кислого вина й диму. Низька стійка, у яку вмуровані горщики-долії, пашіла ароматами нехитрої їжі. Вечір. Люди хочуть їсти. Один столик зайняли кремезні чоловіки з повіями. Вони п’ють і закушують. Шльондри потроху тягають у них із тарілок, але не надто нахабніють. За таке можуть і відлупцювати. На столі стоїть глек вина. Судячи з червоних облич — уже не перший. Чоловіки гогочуть, а жінки старанно хихикають, зазираючи їм у вічі.

За іншим столиком п’ють і грають у кості, а за третім сидять двоє. Недарма вони вибрали темний куток, куди майже не досягає світло олійної лампи. Вони щось говорять, але Марк бачить лише ворушіння губ. Із їхнього шепоту він не чує ані звуку.

Попінарій стоїть за стійкою, ліниво витираючи кубок для вина брудним фартухом. Даремно він це робив. Судячи з вигляду фартуха, до цього кубок був значно чистішим.

— Їжі? Вина? Дівчинку? — ліниво подивився на них утримувач харчевні. — Чого хотіли, хлопці?

— Орфея шукаю, — сказав пекар. — Я Марк з Узвозу. Той самий, що надер йому задницю.

— А сюди навіщо прийшов, хлопче? — напружився попінарій.

У харчевні запала гробова тиша. Усі обличчя повернулися до Марка, спотворені лякливим подивом. Навіть двоє в кутку перестали розмовляти й завмерли. Один із них підвівся й пішов до виходу.

— Орфея сьогодні бачили тут, — пояснив Марк.

— І навіщо він тобі? — поцікавився шинкар.

— Він убив мого раба, скривдив сусідів, — сказав Марк. — Ось прийшов спитати з нього. Якщо в нього є яйця, нехай прийде. Один на один, без ножів. Нехай покаже, чого він вартий без своєї зграї.

— Ти хворий, хлопче? — співчутливо подивився на нього попінарій. — Тут таких немає й ніколи не було. Іди звідси, поки я не покликав охорону.

— Я почекаю надворі, — відповів Марк і вийшов на свіже повітря.

— Гарненький, — схлипнула повія й витерла сльозу, через що трохи розмазала фарбу на обличчі. — Жити б іще та жити! Чого ж ви, чоловіки, такі дурні!

Чекати довго не довелося. По всій вулиці побігли хлопчаки, дзвінкими голосами повідомляючи звістку про нечуване видовище. Залопотіли віконниці, з вікон визирнули заспані обличчя. Найдопитливіші прибігли до місця бійки, утворивши чимале коло. Почали битися об заклад, але ставки виявилися напрочуд одноманітними. Найсміливіші сперечальники ставили на те, що Марк усе-таки один раз дістане супротивника. Тут-таки крутилися всі четверо Зоїних нащадків, досить бліді на вигляд. Сьогодні в них своя роль.

Орфей виринув з арки, сяючи щасливою усмішкою. Він причепурився. На ньому чиста туніка, золотий обруч на шиї, золоті сережки й срібні браслети. Він поблажливо дивився на притихлий натовп. П’ятеро поплічників ішли трохи позаду.

— Привіт, малий! — радісно вишкірився Орфей. — Ти мене шукав?

— Лише п’ятеро? — Марк подивився на Севера. — А тих двох ти вбив?

— Я що, душогуб, по-твоєму? — образився той. — Я дуже обережно зламав їм праву руку трохи нижче ліктя. Вони житимуть, але для бійки поки що не годяться.

— Так, я тебе шукав, — Марк наче лише тепер помітив Орфея. — Ти мені винен. Ти вбив раба, вкрав у мого сусіда віслюка й візок, побив зеленяра, розгромив харчевню. Ти приніс гроші?

— Ти розумом ушкодився, пекарю? — бандит навіть трохи розгубився, а люди, які стояли навколо нього, весело загоготали. — Візьміть його, хлопці!

— А сам не можеш? — діловито запитав Марк. — Давай один на один. Без ножів. Чи обісрався?

Бандити рушили було до Марка, але тут сталося несподіване.

— Орфей пекаря злякався! — закричав малий Франк, який виліз уперед. Він тицяв пальчиком у розбійника, що стояв просто перед ним.

— А ми думали, у нього яйця є! — підхопив Прим.

— І цього ми боялися? — заверещав Гун звідкись іззаду. — Та цей Орфей — дівчисько, без дружків нічого не може!

Хтось свиснув. Хтось вигукнув:

— Ти диви! Орфей боїться!

— Так, уже не той!

— Пекаря злякався! Оце сміхота!

Обличчя розбійника потемніло. Орфей розгублено озирнувся й підняв руку, зупиняючи поплічників. Лавами глядачів прокотилася схвальна хвиля. Засвистіли з вікон. Якась молодиця закричала з четвертого поверху:

— Не бійся, Орфею! Бийся давай! Як що, мене клич, я допоможу!

Люди в натовпі образливо зареготали, а жінки засвистіли, високо оцінивши гострий язик. Орфей, побачивши, що стає посміховиськом, махнув рукою, відкликаючи дружків, які вже оточили Марка.

— Ну, без ножів то й без ножів, — усміхнувся він, знімаючи пояс. — Ти дурень, пекарю. Смерть від ножа швидка й легка. Хоча ні… не для тебе. Ти помиратимеш довго.

Марк засунув руку під туніку, просовуючи пальці в бронзові кільця. Кастет висів на шиї. Орфей дивився на нього з лінивою усмішкою. Так вправний м’ясник дивиться на коров’ячу тушу. Раб-утікач сильний і швидкий. Його кулаки посічені. Він явно пускав їх у хід, і зовсім недавно. Тільки от Орфей не кулачний боєць, він лише розбійник, для якого дубинка й ніж звичніші за власні руки.

Марк дивився йому у вічі й бачив лише насмішку. Якщо це двобій поглядів перед боксерським поєдинком, то син пекаря вже програв його вщент. Він і в підметки не годиться цьому розбійникові. Орфею нічого не варто вбити людину, він робив це безліч разів. А Марк не робив. Ні в цьому житті, ні в тому…

— Одне влучання, лише одне добре влучання, — шепотів він. — Скинути шнурок із шиї… Не встиг, чорт…

Орфей не став мудрувати. Він щосили розмахнувся й провалився в ударі, який міг би повалити супротивника на землю. Марк відскочив убік, але розбійник викрутився й ударив його в бік, від чого пекареві перехопило подих.

Печінка, прокляття, подумав Марк. Збив дихання. Спритний, гад.

Він ледве встиг пригнутися, як над головою знову просвистів важкий кулак. Третій удар припав у щелепу й мало не збив Марка з ніг. Наступні перетворили його обличчя на криваву маску. Кров ринула з розбитого носа, а губи лопнули й почали наливатися важкістю. У голові Марка задзвеніло, а щелепа закам’яніла, не відчуваючи болю. Біль прийде пізніше, після бійки.

Зараз! Орфей уже повірив у свою перемогу. Він красується перед натовпом і хоче зробити побиття нахабного пекаря особливо принизливим. Він ліниво розмахнувся, і тут Марк витяг кастет і тицьнув розбійника в груди, поранивши їх шипами. Орфей завив, недовірливо дивлячись на закривавлену долоню.

— Це що за гидота! Цестус,[37] чи що? — заверещав він, але Марк уже почав обсипати його градом ударів.

— Домовленість не порушено, — усміхнувся Марк. — Ми домовлялися без ножів.

Орфей завив і відсахнувся. Уперше в його очах майнув не гнів, а подив. Він спробував ударити знову, але Марк уже не відступав. Кастет розпоров передпліччя бандита, потім зачепив вилицю. Орфей прикривався руками, але гострі шипи рвали шкіру й тканину туніки, прокреслюючи криваві борозни на тілі. Хруснула розтрощена кисть, а потім, коли розбійник застогнав від болю, Марк незграбно тицьнув йому в обличчя бронзовим кулаком. Шип увійшов в око, й Орфей закричав, затуляючи його долонею.

Бандит усе ще небезпечний. Він заревів і кинувся наосліп, розкидаючи удари навсібіч. Важкий кулак усе-таки дістав Марка, відкинувши до стіни харчевні, але Орфей уже слабшав. Кров заливала йому очі. Він майже нічого не бачив, і наступний удар припав у порожнечу. Марка там уже не було. Орфей відбіг назад, протер залиті кров’ю очі й заревів:

— Уб’ю, сволото!

Бандит кинувся вперед, піднявши руку для удару, і тоді Марк зважився. Він ступив убік і з розмаху вдарив Орфея у скроню. Пролунав оглушливий, огидний хрускіт, і раб-утікач упав на кам’яні плити вулиці, безтямно засмикавши ногами. Темна калюжа розтеклася навколо його голови, обтікаючи каміння. Вона побігла швами й застигла бордовою ниткою, яка тьмяно блищала в променях призахідного сонця. Орфей спробував підвестися, але лише безсило зашкрябав пальцями по бруківці. В одностайному зітханні видихнули спостерігачі.

— Убив?

— Та ні, живий!

— Ах ти ж сволота! На ножі його, хлопці!

І тоді Север, який знав свою роль, кинув на каміння жменю дрібняків і закричав:

— Тут пів соліда! Це вам на вино! Гуляй, погана голото! Випийте за здоров’я переможця!

Африканець став із ножем над тілом розбійника й іще раз кинув у небо жменю міді.

— Випийте за пекаря Марка! — кричав він, прикриваючи Зоїних синів.

У колотнечі, що почалася, ніхто й не помітив, як четверо хлопчаків обірвали з Орфея сережки й браслети, зняли золотий обруч і щодуху побігли геть.

— Ріж пекаря! — пролунав голос, але бандити міцно загрузли в натовпі. Там билися через мідяки.

— Ходу! — сказав Марк і кинувся вниз вулицею, поки місцеві повзали дорогою, збираючи гроші.

— Орфея вбили! — кричали з вікон просто над їхніми головами.

— Пекар Марк Орфея вклав!

— Невже? Коли?

— Та щойно! А ти не бачив?

— Та спав я!

— Ну ти й дурень! Оце ми повеселилися, поки ти з матрацом обіймався! Наче до цирку сходили!

Далеко вони не відійшли. Марк забіг у провулок і зігнувся навпіл. Правий бік тягнуло тупим болем. Він уперся руками в стіну, живіт скрутило тугим вузлом, і хлопця вивернуло навиворіт.

— Уперше вбив? — співчутливо запитав Север. — Нічого, потім буде легше. Біжімо, хлопче. Вони зовсім скоро зрозуміють, що там значно менше, ніж пів соліда. І тоді нам не поздоровиться.

— Це їм не поздоровиться, — усміхнувся Марк. — Прим із братами вже кричать на весь Узвіз, що Орфей лежить із пробитою довбешкою. Як ти гадаєш, що захочуть зробити ті, в кого відібрали віслюка? У кого розгромили крамницю? Та хто просто жив у страху всі ці дні! Ні, Севере, це не нам із тобою треба боятися.

— Сусіди! — кричав Марк, ставши на бочку. — Прошу у вас пробачення за те, що став причиною ваших страхів. Прошу пробачення за те, що ви зазнали через мене збитків! Шановний Лукію, прийми мій дар за віслюка й візок!

Марк показав десяткам людей золоте намисто й безжально відламав від нього третину. Він віддав шматок золота візникові, й той прийняв його, замість подяки лише розтуляючи й затуляючи рота.

— Шановний Криспе! — крикнув Марк. — Прийми відшкодування за погром у харчевні!

Під схвальний гул Марк віддав срібний браслет.

— Любий Євтихію! — крикнув Марк, шукаючи в натовпі зеленяра. — Тебе ні за що побили лихі люди! Прийми й ти срібний браслет. Сподіваюся, моя мати й сестри знову стануть бажаними гостями у твоїй крамниці.

— Так, звісно, Марку, — зворушено промовив крамар. — І ти пробач нас, ми не зі зла. За дітей і дружин боялися.

— Орфей лежить на вулиці Сандальників із пробитою довбешкою, — крикнув Марк. — І з ним його люди. Семеро! Із них двоє зі зламаними руками, вони не бійці. Гадаю, у них чимало накопичилося з минулих розбоїв!

— То піти й добити цю мерзоту! — закричав Никита. — А добро поділити!

— Добити! — приєдналися решта. — А то ще очухається! Кров’ю вмиємося!

— Та-а! — закричали миттю осмілілі вантажники, крамарі й теслі. — На ножі їх!

— Хотіли зарізати наших дітей!

— У лайні їх утопимо!

Десятки людей, розмахуючи палицями й ножами, швидким кроком рушили до вулиці Сандальників, оголошуючи околиці криками. Люди прокинулися й почали висовуватися з вікон.

— Що сталося? — кричали вони.

— Марк прибив Орфея. Ось ідемо ділити награбоване!

— Та я з вами! — раз у раз лунав захоплений крик.

Так натовп дорогою до північного кінця Субури приростав бійцями, збільшуючись, наче снігова куля. А ось і будинок з аркою, і попіна в ньому. Марк знову зайшов до харчевні, але людей у кутку не побачив.

— Знову ти? — шинкар навіть трохи зблід. — Цього разу чого хочеш?

— Покажеш, де живе Орфей, — наказав Марк.

— Забирайся, пекарю, — вишкірився попінарій. — Іди по-доброму.

— Визирни надвір, шановний, — попросив Марк. — Там із пів сотні людей. Вони дуже злі. Ти ж не хочеш, щоб вони зайшли сюди?

— Онук покаже, — крізь зуби промовив шинкар, визирнувши надвір. — Він бачив, куди його потягли. Тільки ви вже, Христа ради, не залишайте цих гадів живими. Інакше від них життя не буде.

— Не турбуйся, шановний, — сказав Марк і кинув на стіл жменю мідних монет. — А поки приготуй вина. Ці люди захочуть пити.

— Зроблю, — кивнув попінарій, згрібаючи гроші. — Я Ветацій, шановний Марку. Ти зміг усіх здивувати. Про тебе говорять.

Орфей жив неподалік. У мішанині повіток і майстерень, приліплених позаду до багатоповерхової інсули, знайшовся непримітний флігель, де й ховалися розбійники. Марк відійшов убік, давши людям самим розібратися зі своїми страхами. Орфея та його дружків витягли надвір і почали бити. Били довго, із насолодою й хтивим хеканням. Їх кололи ножами, різали пальці й вуха. До того ж найжорстокішими виявилися саме ті, хто майже ніяк не проявив себе в сутичці. Розбійники віддали все, що мали, але знайшлося не так уже й багато. Жменя потертого срібла, пара браслетів, кілька одежин і зброя. Видно, ці люди жили від грабунку до грабунку, а все цінне Орфей носив на собі.

— Мені помста, і Я відплачу! — кричав Север, опускаючи свою дубинку з ритмічністю водяної клепсидри. — Відплата грішникам приходить від праведних!

Марк кривився від побаченого, але зупиняти безглузду жорстокість не став. Це їхній вибір, не його. Ще живих бандитів потягли вулицею. Давній римський звичай вимагав кинути їх у Тибр, але, по-перше, пізно ввечері з воріт не випустять, а по-друге, це надто легка смерть для душогубів. Тіла дотягли до вигрібної ями, повної лайна, і запхнули їх туди головою вниз. Лише ноги залишилися стирчати.

— А тепер ідемо пити! — крикнув Марк, і озвірілий від крові й власної всемогутності натовп радісно заревів.

Люди рвонули до попіни, де переляканий шинкар витягнув надвір глеки й прості глиняні кубки. Сп’янілі від крові люди заливали свою лють вином. Вони пили жадібно, давлячись і обливаючи одяг. А випивши, тягнули руки по добавку. Тут не бенкет шляхетних патриціїв, вино ніхто не розбавляє. А тому зовсім скоро переможці почали горлати пісень, перебудивши весь район, який і так ледве заснув після вуличного бою.

— Ідемо! — крикнув Марк і повернувся до попінарія. — Шановний Ветацію! На цій вулиці тепер нове правило. Ніхто нічого не бачив. Ніхто нічого не чув. Свої справи ми вирішуємо самі. Ми дружимо між собою, але не з охороною. Це правило називається silentium — мовчання.

— Спробуємо, але за всіх поручитися не можу, — невесело всміхнувся попінарій. — Люди скажуть, що Орфей і його зграя засоромилися свого неправедного життя. Вони викололи собі очі, відрізали пальці, а потім проломили голови й вирішили втопитися в лайні.

— Так, приблизно так усе й було, — із серйозним обличчям кивнув Марк.

— Не хвилюйся, хлопче, — хмикнув шинкар. — Охороні байдуже до смерті цієї швалі. Вони навіть запитань не ставитимуть.

— Бувай, — кивнув Марк і пішов до свого кварталу.

Він ішов у натовпі п’яних сусідів і розумів, що життя Субури змінилося безповоротно. Прості обивателі відчули себе силою. Вони відчули, як це — коли принижуєш ти, а не тебе. Це солодке відчуття не проміняєш ні на що.

Спільна перемога, разом пролита кров, а потім спільний бенкет. Саме так це й працює. Так колись Ромул і створив римський народ із банди вигнанців і рабів-утікачів. Марк, якого тепер оточувало загальне обожнювання, чудово це розумів. Справа за малим. Треба проростити кинуте в землю зерно, щоб потім зібрати врожай.

— Чули? Чули? Чули? — лунало по всьому Місту.

— Що? Що? — озивалося у відповідь.

Якщо й є на світі допитливий народ, то це римляни, завзяті любителі новин і пліток. Пліток у Місті завжди було вдосталь, а от із новинами сутужно. Особливо з добрими. Добрі новини останні років десять обходили Рим стороною.

— Ясновільможний Констанцій[38] із готами замирився! — видихнув сяючий коваль Петро, який заради такої нагоди взяв одразу два маркові коржі.

— Як замирився? — поцікавився Марк, який, на превеликий свій сором, із тутешньої історії пам’ятав лише Аеція та Боніфація. Хтось із них із кимось ворогував, а потім дурний імператор убив Аеція, і стало зовсім погано. Прийшли вандали, й Рим перетворився на місто-привид.

— На землю їх посадив, — охоче пояснив коваль. — В Аквітанії! Вони тепер імператорські федерати! За нас воюватимуть.

— Он як! — ввічливо кивнув Марк, віддаючи теплі коржі.

Констанцій? Марк напружив пам’ять хлопчиська-римлянина, у чиє тіло його занесло. Магістр армії? Імператорський зять?

— А ще найшляхетніша Плацидія народила доньку! — коваль сяяв так, наче сам народив. — Гонець із самої Равенни прискакав! Людям хліб роздаватимуть! А в цирку влаштують ігри!

— Ігри — це добре! — усміхнувся Марк. — Чотири нуммії з тебе, сусіде. Як назвали найшляхетніше дитя?

— Гонорія![39] — коваль розплатився й пішов до себе, жадібно плямкаючи. Сьогодні коржі зробили з дрібно нарубаною бараниною, що мало внести певну новизну у вуличну кулінарію.

Марк раптом спіймав себе на дивній думці. Він чи не вперше замислився про щось, що виходило за межі Субури, їжі та колегії пекарів. І йому навіть стало соромно за себе. Тут із новинами сутужно, усі вони в столиці. Гігантський Рим — лише друге місто Заходу. Імператор сидить у неприступній Равенні, захищеній морем і кільцем боліт. А в Римі немає нікого вище за префекта Волузіана й папу Зосиму. Імператора тут уже багато років в очі не бачили, а римський Сенат перетворився на раду, де найбагатші магнати обговорюють перегони й майбутні шлюби дітей.

— Слава Констанцію! — кричали на вулиці вже нетверезі люди.

— Слава рятівникові!

Хвилі захвату котилися вулицями. Щасливі звістки передавали з вікна у вікно, а просто перед пекарнею обіймалися ледь знайомі люди. Вони плакали й пили за здоров’я магістра армії. Порятунок від готського меча, який вічно висів над головою, здавався всім неймовірним щастям.

— Сину! Ходімо! — до крамниці зайшов Тит. — Майстер закінчив. Фауста посидить у таберні.

— Я теж хочу подивитися! — занила дівчинка, але батько її урвав.

— Ще надивишся! Іди торгуй, ледача дівко!

Надута Фауста змінила Марка, і той увійшов до пекарні, у центрі якої стояла бочка завширшки в пару ліктів, із коловоротом і валом, до якого прилаштували дерев’яні лопаті. Не бозна-що, але робота добра. Міцні дубові клепки, вал і лопаті без жодного сучка, залізні обручі й надійні кріплення. Майстер із гордістю показав:

— Ось, приймайте! Добра робота!

— Начебто все добре, — замислено промовив Марк, узявшись за коловорот.

Він зробив коло, а лопаті слухняно закрутилися слідом за ним. За бажання можна буде запрягти віслюка, але поки й цього цілком достатньо. Увесь об’єм тіста на денну норму можна вимісити за один-два рази. Краса!

— Дякую, — кивнув майстер, отримавши належну в рахунок оплати хлібину. — Допоможи вам святий Петро, добрі люди. Нехай ваш хліб буде солодший за мед. Я тепер завтра зайду.

— Заходь, шановний, — кивнув Тит, який гладив бочку тремтячою рукою.

Марцелла сиділа поруч і теж її гладила. А потім біля неї присіла й Лета. Люди, які власноруч вимісили тисячі фунтів тіста, просто дивилися на дерев’яну бочку з важелем і не могли повірити своєму щастю.

— Невже почуто мої молитви? — схлипнула Марцелла, затуливши очі скаліченою кистю. — Хоч доньки побачать добре життя. Не надриватимуться на роботі, як я… як моя мати й бабця. Усі ж зійшли в могилу завчасно. Від спеки, від непосильної праці…

— Аби тільки боги дали здоров’я, — Тит знову закашлявся й вийшов надвір, щоб сплюнути густе мокротиння.

Здає старий, із болем подумав Марк. Схуд, частіше відпочиває. А саджати хліб тепер узагалі доводиться самому Маркові. Не витримує пекар швидкої роботи, може зомліти просто біля печі. А там не можна втратити ані миті. Уся посадка має опинитися на поді одночасно. Інакше ті хлібини, що позаду, можуть підгоріти.

Наступного ранку родина встала без звичних стогонів. Помолилися, швидко поїли й спустилися до пекарні, де дрихнув африканець Север.

— Підводься! — штовхнув його Тит. — Працювати час.

— Знаєш, шановний пекарю, — рот Севера роздирала позіхота. — Коли я був молодший, то приборкував свою плоть батогами й носінням волосяниці. А тепер цього не роблю. Як гадаєш, чому?

— Поняття не маю, — здивовано подивився на нього Тит. — Напевно, раніше ти був хворий на голову, а тепер вилікувався. Хто при здоровому глузді катуватиме себе батогами!

— Ти нічого не розумієш! — відмахнувся від нього Север. — Хто зазнає страждань на грішній землі, той не матиме їх у вічному житті. Твоя пекарня гірша за будь-які батоги. Вона так приборкує мою плоть, що жодних батогів не треба.

— Я просто пекар, — знизав плечима Тит, який мало що зрозумів зі сказаного. — Я наук не вчився. Живу так, як жив мій батько. А до нього — дід і прадід. Ми споконвіку пекарі. Ще цезарям хліб пекли. Подобаються тобі муки — вступай до колегії. Стільки страждань отримаєш, що тебе живцем до раю заберуть.

Після цього чоловіки всипали до тістоміса змелене звечора борошно, налили води, кинули шматок учорашнього тіста й жменю солі. Север узявся за важіль і почав ходити по колу, співаючи сто двадцять сьомий псалом. Він співав його щоранку:

Урочистий в’їзд полководця до Міста — видовище рідкісне. На вулиці вийшли взагалі всі, хто міг ходити. Навіть пекарі відклали свої справи, бо вони теж люди. Про таке ж можна розповідати онукам.

Містяни висипали за мур іще до світанку. Вони розсілися вздовж Тріумфальної дороги, їли коржі й запивали їх кислим вином. Десятки тисяч людей вийшли з міста, щоб їх не затоптали у вуличній тисняві. Вийшов і Марк із Зоїними синами та сестрами. Дівчата причепурилися заради такої нагоди. Білосніжні столи, сукні до п’ят, перехоплені паском під грудьми, сандалії з високими зав’язками. Вони заплели коси, прикрасили їх стрічками й уклали короною на голові. А коли брат повісив їм на шиї скляне намисто, навіть носи задерли. Аякже! Справжні дівчата з пристойної римської родини. Ідуть подивитися на свято в супроводі родичів. Ніхто таких не скривдить.

Зоїні сини теж причепурилися. Тепер вони мало нагадували вічно голодних звірят, якими були раніше. Зоя непогано заробила, вклавши гроші в закупівлю зерна. Хлопчаки вийшли в білосніжних туніках, підперезаних кольоровими шкіряними ремінцями. Буйну чуприну підстригли, зробивши за римською модою рівний чубчик над чолом. Наймодніша зачіска. Таку вже років сто носять.

Делегація Сенату підійшла до воріт ближче до полудня. Десяток нош, у яких возсідали римські нобілі, винесли з міста, а слуги палицями розчистили місце для господарів. Тут зустрічатимуть магістра Констанція. Одягнені в тоги з пурпуровою смугою сенатори вийшли на дорогу лише тоді, коли на обрії з’явилися перші стовпи пилу. Люд захвилювався й підвівся, штовхаючись ліктями, щоб зайняти місце ближче до дороги. А хлопчаки навіть очі витріщили. Де ще в Римі побачиш римську тогу? У ній уже давно ніхто не ходить. Лише ці — Аніції, Сіммахи, Цейонії, Нікомахи…

Марк виліз уперед, жадібно пожираючи очима передовий загін воїнів. Розчарування! Кого він сподівався побачити? Римський легіон, який розмірено крокує в блискучих обладунках із широких сталевих пластин. Прямокутні щити-скутуми й центуріонів з багряними гребенями. А ще сподівався побачити римських орлів. Нічого подібного тут немає.

Замість канонічного легіону, який він пам’ятав із кіно та картинок, повз текла середньовічна піхота, вдягнена зовсім різноманітно. Ті, хто багатший, — у кольчугах і з довгим мечем-спатою. Хто бідніший — у товстій куртці, підбитій волосом і лляними пачосами. Замість скутумів — овальні галльські щити, а замість пілумів — германські списи, фрамеї.

За піхотою рухалася кіннота з готів і аланів. Закуті в залізо коні, вершники в довгих кольчугах. Ні в кого немає стремен, та й сідла з якимись дивними рогами спереду. Варвари вдягнені хто в що. Багато хто в золотих намистах і багряних розшитих плащах. Золотом і сріблом прикрашені шоломи та руків’я мечів.

— Багато вдягнені, — заздрісно простогнав Прим. — Скільки ж їм платять!

— Багато, — повернувся до нього якийсь чоловічок зі скибкою хліба в руці. Від неї тхнуло часником. — Але все це вони купують за власні гроші. І зброю, і коня.

Слідом за аланами йшли схоли палатинів, частини палацової гвардії. Міцні германці, біляві й руді, вдягнені багатше за просту піхоту. Майже в усіх лускаті обладунки, а в офіцерів іще й покриті сріблом та золотом. Пишні плюмажі, позолочені шоломи, розкішні пояси й ситі пики. Імператор не заощаджував на своїй охороні. Знамена — вексили з монограмою Христа — майоріли над військом.

— Констанцій! Констанцій! — закричали в натовпі.

— Слава тобі!

— Рятівник Рима!

— Констанцій август! — заверещав хтось.

А от це небезпечні слова, подумав Марк. Флавій Констанцій поки що не імператор. За таке можуть відлупцювати палицями й відправити на копальні. Закон про образу величності ніхто не скасовував. Імперія одна, а августів у нас двоє: Гонорій у Равенні та Феодосій у Константинополі. А такі слова вважатимуть зрадою. Не пощастить бідоласі, якщо спіймають.

Сам магістр війська виявився міцним чоловіком років п’ятдесяти з могутніми плечима й бичачою загривиною. Широке червоне обличчя посічене шрамами. Воно похмуре, але Констанцій старанно розтягує губи в усмішці. Виходить так собі. За чутками, людина він неприємна й до чужого добра жадібна. Торік був консулом, то багатьох обібрав, щоб улаштувати урочистості.

Констанцій повертається навсібіч, привітно махає рукою натовпу. Він упивається його любов’ю. Наймогутніша людина Рима потребує її, як ніхто інший. Адже це і є слава. Заради неї воїни йдуть на смерть. Заради слави й заради того, щоб побачити перед собою схилені спини сенаторів.

— А це хто? — запищав Франк, тицяючи в непоказного чоловічка, який їхав на мулі поруч із магістром. У руках він тримав позолочену скриньку.

— Це секретар, — відповів усезнаючий сусід. — А везе він імператорські сувої. Вони підтверджують повноваження ясновільможного Констанція.

Головне знамено, лабарум, несуть поруч із самим полководцем. Позаду майоріли драконарії — довгі шовкові рукави у вигляді зміїних тіл із металевими головами. Вітер наповнював їх, і здавалося, наче над вулицею летять живі чудовиська.

За Констанцієм їдуть заручники зі шляхетних родів. Вандали, готи, свеви, ютунги… Суворі хлопці, ровесники Марка й Прима, вдягнені в кольорові сорочки та багаті плащі. Мечів у них немає, полоненим не належить, зате кинджали завдовжки з лікоть, прикрашені камінням і золотом. Заручники з боязкою цікавістю дивляться в бік найвеличнішого з міст. Позолочений дах храму Юпітера Капітолійського змусив їх жадібно й здивовано розтулити роти.

— Добре варвари награбували, — простогнав той самий сусід зі скибкою. — Прокляті дикуни! Ми не знаємо, чим платити хрисаргір, а тут у кожного таке руків’я, що половині моєї колегії вистачило б на податок! Щоб вони провалилися! Щоб їх громом побило, проклятих аріан!

Замикали процесію частини германської піхоти: франки, герули, батави, гепіди. Вдягнені вони абияк. Кольчуг майже ні в кого не було, а замість мечів переважно ножі-сакси й сокири при поясі. Таких наймали цілими родами.

— Ходімо швидше! — потягнув Прим Марка за руку. — Треба бігти до Латеранської базиліки. Там тесери роздаватимуть!

— На що? — запитав Марк, але спритного товариша послухав. Нюх на безкоштовне в того був просто неймовірний.

— Хліб, олію й м’ясо, — Прим тягнув його за руку. — Та ходімо вже! Що, ми варварів не бачили?

— Та нас там затопчуть, — спробував заперечити Марк і повернувся до сестер. — Дівчата, вам додому. Гун і Франк проведуть.

— Добре, — гордо задерли ті носи.

Штовхатися в спітнілому натовпі, який простягав руки по тесери, їм було зовсім не цікаво. І справді, якщо там не затопчуть, то сукні забруднять неодмінно. Або, ще гірше, порвуть.

Хлопці побігли до Септиманських воріт, увійшовши через які можна було потрапити просто на Марсове поле, а звідти — до Целія, де й стояла головна церква Рима. Вони встигли вчасно. Пресвітери й диякони юрмилися біля входу, а сам єпископ Зосима чекав усередині. Він вийде останнім. Такій особі не личить поспішати.

Марк, Прим і Секунд пробилися ближче, і вже за чверть години магістр армії Констанцій під’їхав до сходів базиліки й спішився. Папа вийшов за кілька хвилин. Старець ішов повільно, він явно нездоровий. Містом ходили чутки, що тепер єпископ Зосима більше лежить, ніж служить. У церкві його бачать нечасто.

— Дивись! Дивись! — Прим штовхнув Марка. — Священні голови винесли!

Констанцій підійшов до папи, поцілував його руку, прикрашену перснями, а потім шанобливо приклався до срібних релікваріїв, у яких зберігалися голови апостолів Петра й Павла. Люди закричали від захвату, але не через благочестя ясновільможного, а тому, що в натовп полетіли дерев’яні дощечки-тесери. Неймовірну тисняву й бійки, що почалися, не могли вгамувати навіть солдати з міських когорт. По спинах римлян заходили палиці, але це нікого не зупиняло. Пощастило лише Секунду, який підняв тесеру просто із землі.

— М’ясо! — показав він Маркові, але радості на його обличчі не було.

— М’ясо, — похмуро повторив Прим. — Старший, ти ж обіцяв, що ми покараємо ту сволоту, яка вибила матері зуби. Забув?

— Не забув, — скривився Марк. — Обіцяв — отже, зроблю. Ходімо звідси, поки не затоптали.

Вони повернулися до пекарні надвечір. Тит, дивлячись на сина, по-старечому бурчав:

— Ну, хоч ігор цього року не стали влаштовувати. От торік, коли Констанцій був консулом, і перегони давали, і звірів цькували, й акробати з танцівницями розважали людей. На колегію пекарів тоді теж наклали податок. Змусили власним коштом пекти хліб, щоб роздавати людям. Ото я тоді повеселився…

— Та годі тобі, батьку, — примирливо сказав Марк. — Я пам’ятаю ті перегони. Добре ж було.

— Добре було двадцять років тому, — бурчав Тит. — Тоді з простих людей грошей не збирали. Консули витрачали свої. От пам’ятаю, син Сіммаха обіймав посаду претора,[41] то батько його витратив дві тисячі лібр золота. Навіть останні босяки цілий тиждень їли білий хліб і ригали свининою. Оце, я розумію, веселощі!

— Пішов я місити тісто, — зітхнув Марк.

— І справді, йди, — кивнув Тит. — Прим уже наносив води.

Кілька наступних днів Субуранський узвіз нагадував вулик, у який тицьнули палаючою головешкою. Люди гули, наче розлючені бджоли, але потроху гудіння ставало дедалі тихішим, доки не припинилося зовсім. Субура, яку сколихнули незвичайні події, трохи погомоніла й знову поринула у звичне життя. Життя Марка теж стало колишнім, але лише частково. Дещо все-таки змінилося.

Перше — його коржі. Їх почали брати охочіше, ніж раніше, до того ж іноді люди робили гак, щоб спеціально зайти по них. Багато хто навіть не приховував, що просто хотів подивитися на пекаря, про якого всі говорять.

Друге — увага жінок. Він не раз і не двічі відмовлявся розуміти цілком прозорі натяки сусідок, вирішивши не паскудити там, де живе. Вони ж майже всі заміжні, а тут ні в кого немає таємниць, та й бути їх не може. Крізь тонкі стіни чути абсолютно все. Ну його! Від гріха подалі!

А от третє стало для нього цілковитою несподіванкою. Того дня він, як завжди, сидів на камені тротуару, підставивши обличчя прохолодному вітерцеві, коли раптом біля нього зупинилася якась жінка. Вона немолода. Їй за сорок. Обличчя зі скорботно стиснутими губами, покреслене глибокими зморшками. Одягнена просто, у запрану сукню до землі. На шиї — непоказне намисто й хрестик. Її обличчя дивно знайоме. Вона живе тут-таки, але на кілька будинків вище.

— Вітаю, шановний Марку, — жінка коротко вклонилася. — Допоможи! Святою Агнесою тебе заклинаю!

— А що треба зробити, шановна? — здивовано подивився на неї Марк. — І чому ти вклоняєшся?

— Тебе тут поважають, — сказала жінка. — От я й прийшла до тебе. Я Флора, живу в домі пана Діоскора. Моя донька заміжня за Руфом. Він бондар, має майстерню. Занадився зять бити мою доньку. Та так б’є, що вона ледве може підвестися. Уся синя, кров’ю ходить по-малому. А коли зять напідпитку, то вона взагалі від нього ховається.

— Чому почав бити? — запитав Марк.

— Справи йдуть погано, — скривилася жінка, — от він і зганяє лють. Через це й пити почав. Раніше був непоганою людиною. Моя Клодія народила трьох дітей, а він щодня пригощає її стусанами.

— Християнин чи еллін?[42] — запитав Марк.

— Християнин, із людей єпископа Зосими, — сказала жінка.

— Вона дівчиною ввійшла до його дому? — поцікавився Марк. — Була йому вірна?

— Кого хочеш запитай, — гаряче запевнила його тітка. — Хіба я посміла б просити за гулящу?

Ф’юїть!

Марк коротко свиснув, і Прим, який крутився неподалік, одразу опинився поруч.

— Клодія з дому Діоскора, — сказав Марк. — Дізнайся про неї в сусідів. Якщо відгукуються добре, знайди її чоловіка, Руфа-бондаря, і попроси прийти до мене. Скажи, що я запрошую його посидіти за кубком вина.

— Так, старший, — відповів Прим і втік, блискаючи брудними п’ятами.

— Святу Агнесу за тебе молитиму, — раптом заплакала жінка. — Немає до кого мені більше піти, я вдова, праля. І заплатити нічим! Дай хоч одяг виперу.

— Та не треба мені нічого! — спробував відбитися Марк, але жінка вже ловила його руку, щоб поцілувати.

Що ж це коїться? — у паніці думав Марк. — Мені тепер із побитими жінками розбиратися? А завтра прийдуть і попросять, щоб чоловік пити перестав? Воно мені треба? Напевно, треба, раптом вирішив він. Адже саме так і здобувають авторитет. Захист і справедливість — основа будь-якої влади. Ні того, ні іншого в Римі зараз немає, тому містяни й розбилися на громади, майже не виходячи за їхні межі. Голови громад — і судді, і захисники слабких, і прохачі перед вищими. Вона ж прийшла саме до мене. Хіба не цього я хотів?

Бондар з’явився надвечір. Худий чолов’яга з пропитим обличчям і носом у червоних прожилках з острахом поглядав на Марка, а на Севера, який сидів поруч, — із іще більшим острахом. Африканець зі звірячим виглядом неабияк лякав лютим вогнем, що палав в очах. Небагато хто міг витримати його прямий погляд, зате багато хто пам’ятав, як він орудує своєю дубинкою.

— Розділи зі мною вечерю, шановний Руфе, — Марк запросив його за стіл у пекарні. — Пригощайся коржами, випий вина.

Бондар церемонитися не став. Випив, жадібно рухаючи кадиком, з’їв трикутник, посипаний оливками, обрізками ковбаси й сиром. З’їв один і потягнувся по другий.

— Мені сказали, ти хотів поговорити? — запитав він, шумно допивши вино зі свого кубка.

— Хотів, — кивнув Марк. — До мене звернулася шановна вдова на ім’я Флора. Її поважають сусіди. Її доньку теж поважають. Зроби мені послугу, виконай обов’язок християнина.

— Ти це про що? — здивувався бондар.

— Про твою дружину, — заявив Марк.

— А, он ти про що! — скривився бондар. — А тобі яке діло? Я тебе поважаю, але дружина моя. Що хочу, те й роблю.

— Ти грішник, Руфе, — переконано заявив Север. — Апостол Петро писав: «Так само й ви, чоловіки, поводьтеся розсудливо з дружинами, виявляючи їм честь як співспадкоємицям благодатного життя». Чи ти не поважаєш апостола Петра?

— Та ні, — розгубився бондар, якого паралізував фанатичний блиск в очах африканця. — Поважаю… Як апостола не поважати… І тебе, Марку, я теж…

— Просто перестань бити дружину, — твердо промовив Марк. — Це моє прохання. Якщо поважаєш, дослухайся. Тоді й ти зможеш звернутися до мене, коли матимеш труднощі. Розумієш? Не плюй у криницю, Руфе. Колись із неї доведеться напитися.

Руф на мить завмер, переводячи погляд з одного співрозмовника на іншого. У його очах миготіли нехитрі думки боягузливого обивателя. За кілька митей він опустив погляд і втупився в побиті кулаки Марка. Шкіра на кісточках лівої кисті ледве загоїлася.

— Піду я, — бондар підвівся й витер спітніле чоло. — Час додому. Зрозумів тебе, Марку. І тебе зрозумів, Севере.

— Не вгамується, — подивився йому вслід Марк. — За кілька днів поговори з його тещею. Якщо бондар забуде цю розмову, то підійди й нагадай. Але поки сильно не бий. Якщо знадобиться, разок усади в живіт для напоумлення. В ім’я апостола Петра.

Пролунав зітх. Марк повернув голову, лише цієї миті усвідомивши, що батько, мати й сестри чули кожне слово. Вони дивилися на свого сина й брата, не впізнаючи. Батько смикав амулет на шиї, а мати шепотіла молитви. Лета дивилася з гострою цікавістю, трохи нахиливши голову набік. І лише десятирічна Фауста поки нічого не розуміла. Вона втомилася. Хотіла трохи погратися надворі й лягти спати. Адже завтра знову вставати затемна.

— Скажи, сину, — відкашлявся Тит. — А ти взагалі збираєшся пекти хліб? Чи в тебе в житті інший шлях? Колегію ж покинути не можна. Ти забув? Ми раби цієї проклятої пекарні.

Перші наслідки підвищення рівня грамотності молоді проявилися наприкінці літа. Марк спантеличено стояв перед стіною власного будинку й читав: «У Меланії гарна дупа».

— Та знаю я ту Меланію, — дивувався Марк, розглядаючи намальовані вугіллям літери. — Дупа як дупа, бачили й кращі.

— Слова, звісно, препаскудні, — зітхнув Север, який став поруч. — Але ж написано без помилок. А це тішить моє серце.

— У когось забагато вільного часу, — здогадався Марк і свиснув у чотири пальці, відволікаючи Зоїних нащадків від гри в горіхи.

— Так, старший! — віддано дивилися хлопчаки, які й далі отримували платню хлібом, але особливої роботи не мали. Носили воду, допомагали вантажити зерно — та й усе, мабуть. Це треба було терміново виправляти.

— Отже, так! — скомандував Марк. — Ідете до книжкової крамниці біля Палатина. Купуєте стос папірусу… Сам знаю, що дорого! Беріть той, із якого зіскоблили літери. Він значно дешевший. Потім поріжете на вузькі смужки завширшки в чотири пальці.

— А навіщо, старший? — спантеличено подивився на Марка Секунд. Він єдиний із братів намагався осмислити те, що робить.

— Дивлюся, писати ви навчилися, — Марк показав на споганену стіну. — Спочатку писатимете те, що я скажу, а потім митимете стіну.

— Може, ми відразу стіну помиємо? — зашморгали носами хлопчаки.

— Ні, спочатку справа, — сказав Марк. — Та й Меланія ще не бачила. Нехай їй буде приємно. А її чоловікові — особливо.

— Дай грошей, — простягнув долоньку Франк. — Папірус недешево коштує.

— На, — Марк сипонув трохи міді. — Беріть п’ять аркушів. Різатимете зі мною. А то ще зіпсуєте.

Уже за годину стос папірусу порізали на шматки завбільшки з Фаустину долоньку, а шибайголови, висолопивши від старання язики, виводили літери:

«Пекарня Тита й Марка. Працюємо від часів благословенного Цезаря Августа. Святкова випічка. Найкращий хліб до вашого торжества. З медом, інжиром, родзинками й фініками. З гарною скоринкою. І навіть з іменами нареченого та нареченої на кожній хлібині. Привеземо гарячу випічку просто до столу. Найкращий хліб за чесною ціною. Субуранський узвіз. Третій будинок ліворуч. Запитати Марка».

— І що з цим робити? — хлопчаки нерозуміюче дивилися то на стос списаних аркушів, то на Марка, то на Севера, який змусив їх виправити всі помилки, напоумлюючи легкими потиличниками.

— Тепер вам треба йти на ринок, — сказав Марк. — Шукати людей у гарному одязі, з животиком. Найкраще тих, хто розмовляє в крамницях про весілля сина чи доньки. Тих, хто закуповує багато вина для бенкету. Коли підуть замовлення, я підкину вам нумміїв.

— То чого відразу не сказав? — пожвавішали хлопці. — Ми нумміїв хочемо, і ще й як.

— Підходите до такого пана, — наставляв Марк, — і насамперед вітаєтеся та закликаєте на його голову милість богів. А якщо на ньому хрест, то милість святого Петра.

— О! — округлили очі шибайголови. — Он воно як!

— А ви що думали? — погрозив пальцем Марк. — Це вам не шматок хліба з руки вихопити. Тут потрібне тонке поводження. Вітаєтеся й кажете: дозвольте, шановний, вручити вам запрошення. Хліб на замовлення. Спеціально до вашого свята. І зовсім недорого. Чесна ціна за найкращої якості.

— Ага, зрозуміли, — сказали хлопчаки. — То треба причепуритися й волосся розчесати. Інакше нас приймуть за вуличних босяків. Ще й поб’ють, чого доброго.

— Завдання зрозуміли? — запитав Марк. — А тепер ідіть мити стіну. Про дупу Меланії вже всі прочитали й перейнялися. Вона тепер ходить страшенно горда. Їй нечасто кажуть такі гарні слова.

Перший клієнт прийшов днів за три. Невисокий чоловік із ситим животиком, обтягнутим лляною тунікою, водив очима навсібіч. Видно, щось шукав. Помітивши яскраво розмальовану крамницю з дерев’яною хлібиною над входом, він розквітнув усмішкою, витер піт і рішуче рушив до неї. Клієнт зазирнув у навстіж відчинені двері таберни й крикнув:

— Гей! Є хто? Мені потрібен пекар Марк!

Марк вийшов із пекарні, абияк обмахнувши борошняний пил з обличчя. Утім, це виявилося навіть зайвим. Гість, побачивши майстра за роботою, схвально хитнув головою. Римлянина, який чесно працював на себе, завжди поважали інші. А спадкового майстра — і поготів.

— Вітаю, шановний, — привітався Марк, а помітивши хрест на грудях, додав: — Нехай святий Петро благословить тебе.

— І тобі благословення святих, майстре, — гість розквітнув усмішкою. — Я мідник Аппій, живу біля Соляних воріт. І мені на ринку якийсь косоокий хлопчисько дав ось цей папірус. Ти печеш хліб для свят?

— Ми печемо, — виправив його Марк. — Батько, мати й сестри. Ми давній плебейський рід, а не якісь пергамці-вільновідпущеники. Мої предки пекли хліб ще до цезарів. Нашу родину тут поважають уже не одну сотню років.

— Добре, — гість розквітнув усмішкою. — Це місто заполонили греки, сирійці й галли. Життя немає від чужинців. Я хотів замовити частування для весілля. Ти можеш спекти щось незвичайне?

— Усе що завгодно, — запевнив його Марк. — Для корінного римлянина я навіть зроблю знижку. Ненавиджу зайд. Будь-яке борошно, додатки, фігурки з тіста, імена, візерунки. Будь-яка примха за ваші гроші, шановний!

— Будь-яка примха? — зареготав той. — Добре сказано, молодий майстре. Сподіваюся, твоє вміння не поступається твоєму язикові.

— Наше вміння, — знову виправив його Марк. — Тут працює вся моя родина.

— Хочу великий коровай із блискучою скоринкою! — почав перелічувати гість.

— Якої ваги? Яке борошно? Які додатки? — засипав його Марк запитаннями. — Білий хліб із родзинками та фініками підійде? За бажання ми напишемо на кожній такій хлібині імена нареченого й нареченої. Це буде безкоштовно.

— О! — роззявив рота Аппій. — І ти привезеш його просто на свято?

— Так, — кивнув Марк. — Твої гості отримають теплий хліб із найкращого борошна. За бажання ми ще спечемо для кожного маленькі булочки. Посиплемо їх маком. А для нареченого й нареченої спечемо особливий хліб. Прикрасимо його квітами й монограмою імені Христа.

— Якщо хліб великий, — із пекарні визирнув Север, — можна написати уривок із тридцять третього псалма: «Скуштуйте й побачте, який добрий Господь».

— О! — захоплено склав руки на грудях Аппій. — Так! Так! Такого весілля ще ні в кого не було. Сусіди від заздрощів луснуть. Увесь район про нього говоритиме!

Марк кивав, слухаючи плутане замовлення мідника, і думав, як би все встигнути. Замовлення серйозне й грошове. Весільні короваї — це не сірий хліб для бідноти. Це дуже добрий заробіток. Але й попітніти доведеться.

Це замовлення вони повезли всією родиною. Не дай Боже, лихі люди дорогою розтягнуть товар. Тут же на чверть соліда! Буде цілковите розорення. У Тита навіть руки тремтіли, коли він складав спечені хлібини в кошики. Майстер сів, угамовуючи тремтіння.

— Я перестав молитися Юпітерові, — сказав він. — Немає від нього користі. Замість простих надрізів зробив на хлібі ім’я Христа. От розіп’ятий Бог і допоміг нам. Я вже й забув, коли востаннє пік такий хліб. Не робота, а втіха для справжнього майстра. Хоч відчув себе спадковим пекарем, а не рабом. Ненавиджу сірий хліб. Ганьба це.

— Скоринка медова, — Марцелла з мрійливою усмішкою погладила головний коровай, прикрашений написами з Письма. — А решту хлібин змастили яйцем. Яка ж краса! Невже й ми почали робити щось путнє, Тите? Аж гордість бере.

— Поїхали, з Богом, помолившись, — сказав Тит і пішов запрягати віслюка. — Треба доставити до Соляних воріт. Марку, клич своїх шмаркачів, нехай ідуть із нами. А то на запах злетиться вся субуранська наволоч. Не дай Боже, ще поцуплять. Сорому не обберемося.

Вони дійшли без пригод. Поважна процесія, яка супроводжувала одного віслюка з кошиками, повними свіжої випічки, привертала загальну увагу. Люди ворушили носами, вдихаючи пахощі гарячого хліба, і ковтали тягучу слину. Пахло просто запаморочливо.

За пів години вони дісталися інсули біля Соляних воріт. Майстерня мідника займала половину першого поверху, а столи накрили просто у дворі будинку. Глеки з вином уже винесли, сир нарізали, мисочки з оливками розставили. Смажена козлятина й риба пашіли пахощами. Бракувало лише головної страви — хліба. Марк під жадібними поглядами гостей розгорнув полотно й виставив весільний коровай вагою сім фунтів. Він блищить медовою скоринкою, прикрашений написами, викладеними зі смужок тіста, і різьбленими візерунками у вигляді листочків та лози.

— А-ах! — видихнули люди. — Не поскупився Аппій. Самому єпископові впору їсти такий хліб. Яка ж краса!

— Цілий солід віддав! — безбожно брехав мідник, красуючись перед гостями. — Цілий солід витратив на частування для вас. Для сина нічого не шкода. Нехай усі запам’ятають це весілля.

Хлопчина, ровесник Марка, схожий на самого мідника як дві краплі води, стояв поруч із худенькою дівчинкою років чотирнадцяти. Вона в довгій білій сукні й вінку з квітів. Молодята поглядають гордо. Усі знають: як мине весілля, так мине й родинне життя. Прикмета правильна.

Люди, які миттю зайняли різномасті табурети, потягнули жадібні руки до хліба, а ті, кому місця не було, вишикувалися позаду, насолоджуючись безкоштовним видовищем. Вони дуже сподівалися, що й їм щось перепаде з багатого столу.

— Ходімо, — сказав Марк, отримавши решту плати. — Приме! Ось ваші сорок нумміїв. Заробили. Половину віддайте матері.

— Віддамо, старший, — серйозно кивнув хлопчисько. — Ми з братами вирішили, що вона більше не ходитиме на свій промисел. Тепер ми її годуватимемо.

Останнім часом Север був сам на себе не схожий. Він так і жив у пекарні, починаючи свій день ще до світанку з читання молитов і співу псалмів. Але став таким замисленим, що Марк цілими днями не міг витягти з нього ані слова. Нарешті пекар не витримав і запитав:

— Та що з тобою відбувається? На тобі лиця немає! Ходімо прогуляємося.

— Я, Марку, втратив опору в житті, — неохоче відповів Север, який слухняно побрів поруч. — Раніше я просто жив. Для мене існували біле й чорне. Добре й погане. Добро і зло. А тепер цього немає. Мене наче вербу на вітрі хитає. Опора зникла, й тепер я боюся впасти.

— Ми твоя опора, — обійняв його Марк. — Дивись, ти пристав до нашої родини. Їси з нами, живеш із нами, працюєш із нами. Хіба є інша опора, крім близьких?

— Усе ти правильно говориш, — зітхнув Север, — тільки багато років моєю опорою була віра. Я мріяв прийняти мученицький вінець. Хотів, щоб мене вбили в ім’я Христа. І навіть сам заради цього вбивав. А тепер зрозумів, що помилявся. Яка користь від безглуздої смерті? А от із того, що два десятки дітлахів навчилися читати й писати, користь є. Святі отці вчать приборкувати плоть молитвами, але благий чесний труд приборкує її значно швидше. Це я тобі точно кажу. Я спробував і те, й інше.

— То що не так? — не зрозумів Марк.

— Усе не так, — насупився Север. — Раніше я хотів померти, а тепер зрозумів, що це надто просто. Негідний це шлях до спасіння. Треба зазнати ще більше страждань. Тому я й працюю у твоїй пекарні. Немає гіршого місця, крім вогню Геєни.

— Може, тобі одружитися? — підморгнув йому Марк. — Ми знайдемо тобі якнайсварливішу дівку. Я чув, у Євфимії сестра підростає. Таких мук зазнаєш, що пекарня раєм здасться.

— Я стільки не нагрішив, — Север навіть перелякано перехрестився. — Боронь Господи від такої напасті. Аспид у жіночій подобі ця Євфимія. У неї скорпіоняче жало замість язика.

Вони й не помітили, як минули давні Сервієві мури й дійшли до самих Тибуртинських воріт. Паскудне це місце, де смерділо ще огидніше, ніж навіть у Субурі. З одного боку живуть заможні власники міських садиб, а з другого збудовані пральні-фулоніки. Після неймовірної тісняви Субури майже сільський краєвид ударив Марка по очах, наче молотом. Село всередині міста! Дивина! Різкий сморід аміаку й сірки вдарив у ніздрі, й Марк скривився. Тут же теж живуть люди. І як вони цим дихають?

Приліплені до фортечних мурів одно- й двоповерхові будинки утворюють лабіринт вузьких вуличок. А просто біля дороги висить і сохне на вітрі випраний одяг. Раб із палицею охороняє його від злодіїв, а зграйка дітлахів плескає в долоні.

— Фулоне, затанцюй! Фулоне, затанцюй!

Танець фулона — улюблена розвага вуличних хлопчаків. Вони глузують із раба, який по коліна в сечі день і ніч топче чужий одяг. Відстояна сеча — найкраще, що можна знайти для прання. Спочатку тканини замочують, а потім розминають ногами, щоб усі волокна хітона чи плаща як слід просочилися.

— Не хочеш попрацювати у фулоніці? — усміхнувся Марк, показуючи Северу на вкриті виразками ноги раба.

— Лише якщо накладу на себе сувору єпитимію, — серйозно відповів той. — Поки що я негідний таких мук. Пекарні цілком достатньо.

— Ходімо назад, — Марк потягнув його за руку. — Гадаю, з тебе досить. У мене одне прохання, друже: тримай язика за зубами. Якщо попи дізнаються, що ти заперечуєш приборкання молитвою й постом, вони тебе зі світу зживуть.

— Та нехай, — байдуже відповів Север. — Мені однаково.

— Ну й дур-е-ень, — видихнув Марк. — От же ж звалився на мою голову.

— Це теж випробування, — раптом вишкірився Север. Білі зуби різко вирізнялися на смаглявому, майже чорному обличчі африканця. — Тільки це випробування для тебе. А для мене — просвітлення.

Вони підійшли до пекарні вчасно. Тит розмовляв із якимось багато вдягненим чоловіком із золотим перснем на пальці. Обидва вже злилися, і гість явно збирався йти. Тит повернувся й, побачивши сина, крикнув:

— Марку! Щоб тебе демони драли! Де ти ходиш? Тут велике замовлення, а я не розумію, чого хоче цей добрий пан.

Марк придивився уважніше. Клієнт смаглявий, горбоносий і бородатий. Дев’ять із десяти римлян такі. Вдягнений дорого: тонка туніка, синій плащ із вишивкою, туфлі з козячої шкіри. Тут теж усе звичайно. А от китиці на краях плаща носять лише юдеї. Прихильників цієї віри в Римі багато.[43] У Субурі й за Тибром живуть багатолюдні та дуже заможні громади.

— Мир тобі й твоєму дому, шановний. Шалом алейхем.

— Алейхем шалом!

Відвідувач дивився на Марка, наче на привида. Тит дивився на сина приблизно з таким самим виразом обличчя.

— Якщо тобі потрібен хліб, дозволений Законом Моше, то ми можемо приготувати його для тебе, — продовжив Марк. — Лише вода й борошно, якщо хочеш отримати опрісноки. Або хліб на заквасці без додавання меду, яєць, сиру та молока. Якщо замовлення буде великим, ми візьмемо окремі чани й вимісимо тісто в них. Якщо в тебе свято, я зроблю на хлібі зображення менори. Це ж світильник із Храму? Так?

— Воістину, сам Адонай послав мені того хлопчиська на вулиці, — гість ледве знайшов, що сказати. — Я людина архонта Маронія. У нього буде свято, а наш пекар, як на зло, зліг із болотною лихоманкою.[44] Ми шукаємо того, хто приготує «чистий» хліб. У всій Субурі немає нікого, хто зрозумів би, що мені потрібно. Люди тут подібні до віслюків. Вони відмовляються місити наше тісто окремо.

— Ти прийшов куди треба, шановний, — заявив Марк. — Тут тебе розуміють. Обговорімо побажання найшановнішого Маронія.

Коли гість пішов, залишивши замовлення на пів соліда, родина оточила Марка, розглядаючи його на всі очі. Тит хрестився, плутаючи сторони. Він не розумів, що відбувається. Мати навіть не намагалася нічого зрозуміти, а Лета й Фауста раділи, плескаючи в долоні. Вони добре розуміли, що означає пекти дорогий білий хліб. Це нові сукні, стрічки й намисто. А ще чоловіки з тих, хто не гнобитиме дружину тяжкою працею. Якщо назбирають добрий посаг, то можна потрапити й до багатого дому, де є раби та слуги.

— Господь благословив тебе гострим розумом, сину, — нарешті промовив Тит. — Прославмо Його милість.

— Невже поживемо як люди? — просльозилася Марцелла. — Віддамо наших дівчат за добрих людей…

— Менора? — гидливо скривився Север і відвернувся.

Нічого особистого, лише ділова справа, хотів було сказати Марк, але вчасно схаменувся. Тут із питаннями віри не жартують. Можна й постраждати.

Марк прийшов у двір колегії разом із батьком, а там стояв такий лемент, що тремтіли стіни. Тепер син пекаря зрозумів, чому фрески потьмяніли й укрилися тріщинами. Потоки слини заливали все навколо, а від крику закладало вуха. Як тут витримають старовинні картини!

Настав вересень. Проклятий час для ремісників і торговців. Хрисаргір збирають саме восени. Чому восени? Та тому що врожай уже в засіках, порахований і зважений до останнього модія. А ще тому, що море стає неспокійним. Не вийде зірватися з місця й відплисти у справах до іншого міста. Щороку писарі з Равенни спускають префектові Рима суму податку, а він розподіляє її між колегіями, вулицями й громадами. Куріали[45] хапаються за голови. Їм відповідати за збирання грошей. Голови колегій б’ються як леви, намагаючись скинути із себе зайвий тягар. М’ясники — на пекарів, пекарі — на ювелірів, ювеліри — на мідників, а всі разом вони мріють перекласти свою частку на манцепсів,[46] дрібних відкупників, які збирали гроші з повій, крамарів і жебраків.

Марк був спокійний. За себе вони заплатять. Але пика в Ліберія аж надто масна. Щось намудрував, коли розподіляв податок? Так і є. Із себе зняв, а на інших повісив. Тому люди й голосять, наче їх пограбували. Адже їх і справді пограбували.

— Чому ти підняв мені податок на третину? — закричав Тит, тицяючи в Ліберія мозолястою рукою. — Я що, по-твоєму, заробляю на третину більше, ніж торік?

— А хіба ні? — Ліберій навіть став навшпиньки, щоб здаватися вищим. — Русцій на сусідній вулиці розорився. До кого пішли люди? До тебе, Авла й Захарія. Отже, вам за нього й платити. Тістоміс поставив? Поставив! Отже, є грошенята. Свої нові коржі продаєш. Зерно скупив. Думаєш, ми не знаємо, що ти приховав зерно?

— Не доведено! — поважно відповів Тит і відвернувся з незалежним виглядом. Лавами прокотилися розуміючі смішки.

— Ось ти, Тите! — уперед вийшов писар і розгорнув довгий список. — Чого скаржишся? Скільки ти отримав зерна за літо? Не знаєш? А я скажу! Сімсот двадцять модіїв, потім п’ятсот п’ятдесят, потім шістсот десять. Усього тисяча дев’ятсот десять! Мало тобі?

— Неправильно! — крикнув Марк, і у дворі запала спантеличена тиша.

— Що ти зараз сказав? — витріщився на нього Ліберій.

— Кажу, неправильно! — пояснив Марк. — Писар помилився на тридцять модіїв!

— Ти в нас хто? Пекар чи вчений філософ? — із тупим нерозумінням утупився в нього магістр.

— Не філософ, але три числа скласти можу, — відповів Марк, не звертаючи уваги на здивований гул. Пекарі дивувалися.

— Скільки всього буде хлібин, — запитав у нього голова колегії, — якщо пекар цілий тиждень робив по вісім дюжин на день? Га? Обісрався, хлопче?

— Вісім дюжин — це дев’яносто шість хлібин на день, — Марк звів очі до неба. — У тижні сім днів. Отже, загалом пекар виготовив шістсот сімдесят дві хлібини.

— Правильно хлопчисько каже, — здивовано відповів сусід Захарій, поклацавши кісточками абака.[47] — Шістсот сімдесят дві хлібини. І за писарем Порфирієм я порахував. Хлопець і тут має рацію.

— Треба ж! — Ліберій витер піт із чола, а старі пекарі перезирнулися. Ніхто з них не зміг би так швидко порахувати без абака.

— Де це ти так навчився? — підозріливо втупився в нього Ліберій. — Хіба якусь школу закінчив?

— Не закінчував я шкіл, вам цього не знати? — докірливо подивився на нього Марк. — Я молив святого Петра, щоб він напоумив мене. Чи ви, шановний Ліберію, не вірите в благословення святого?

— Та ні, — зніяковів той, схопившись за хрест. — Якщо сам святий Петро, то що ж… І чого ти хочеш, хлопче? Чисел нас навчити? Нехай спочатку твій батько навчить тебе належної поштивості.

— Шановний Ліберію! — улесливо заявив Марк. — Я вам не ворог. Навпаки, я шаную вас як рідного батька. Ви досвідчений, ви мудрий. Ви неодмінно знайдете справедливе рішення. А я лише пропоную свої руки. Вирішувати однаково вам.

— Добрий вихід, Ліберію, — Захарій поблажливо поплескав Марка по плечу. — Він іще шмаркач, але доволі розумний. Нехай допомагає писарям. У старого віатора[48] розпухли ноги, і він уже ні на що не придатний. Ти місяць шукаєш людину, яка вміє читати сувої й бігати з дорученнями. Ось вона. Він один із нас, йому нічого пояснювати не треба.

Знову запала тиша. Молодші нерозумно кліпали очима. Старші схвально всміхалися. Нечасто пекарям удається втерти носа пихатій чорнильній братії.

— Я грамотний! — ухопився за можливість Марк. — Візьміть мене, шановний магістре! Я не підведу.

— Якщо грамотний і навчений рахувати, то… — скарбник, який стояв тут-таки, запитально подивився на Ліберія. — Може, спробувати хлопчиська? Якщо виявиться дурним, виженемо втришия. Ще й відшмагаємо за нахабство. Важко без віатора, шановний магістре. Писарі всі ноги позбивали.

— Нехай буде так, — неохоче кивнув магістр колегії. — Нехай син Тита допомагає скарбникові, якщо сам святий Петро благословив його знанням чисел. Ідіть додому, шановні, й нехай береже вас Господь!

Марк і Тит ішли містом, де перекочувалися перші хвилі перед бурею. Збирачі податків уже почали свій обхід. Вулиця Аргілет, та, що між Субуранським узвозом і форумами, сповнена плачу. Ватага міцних чоловіків іде з виглядом чи то господарів, чи то солдатів у ворожому місті. Вони без дозволу зазирали до майстерень, розпитували сусідів, збирали наклепи, не гребуючи жодною брехнею.

Марк бачив, що тут коїлося кілька днів тому. Майстри й торговці розбирали та ховали верстати, продавали рабів із правом викупу, підробляли угоди на складський товар і взагалі чинили немислиме, щоб сховатися від проклятого податку, розмір якого не розумів ніхто. Скільки нарахує тобі збирач, залишалося на його совісті. Йому треба здати свою норму, як пекареві. Інакше по його власній спині гулятимуть палиці, а майно піде до скарбниці як недоїмка.

— Як ти це зробив? — раптом запитав Тит, який усю дорогу мовчав.

— Ти про що? — спантеличено поцікавився Марк, дивлячись, як із крамниці витягають господаря й притискають до стіни. Зараз його битимуть. Звичайна справа.

— Як ти хлібини порахував? — повернувся до нього Тит. — Тебе ледве навчили розбирати літери, а ти показуєш таку премудрість, наче не пекар, а вчений нотарій.

— Та там нескладно, — махнув рукою Марк. — Навчився.

— Нічого не розумію, — зітхнув Тит і закашлявся. — Наче тебе підмінили. Але, може, воно й на краще. Буде кому подбати про матір і сестер.

— Знайди працівника, батьку, — попросив Марк. — Найближчими днями мені буде ніколи.

— Я його вже знайшов, — похмуро відповів той. — Зрозумів, що життя чесного пекаря не для тебе. Візьму сина Русція. Його батько розорився, а борги хоче викупити Захарій. Така от ганьба. Майстер зі старовинної родини працюватиме наймитом біля власної печі. Його батько зараз плаче на небесах. Предки тепер соромляться його.

— Так, — кивнув Марк. — Не пощастило.

Його дивувало небажання римлян працювати на інших. Дрібного крамаря вважали шанованою людиною, а управитель у купецькій конторі був людиною другого сорту. Бо на інших гарують лише раби й колони. Громадянинові соромно працювати за платню. Поки римляни зневажатимуть найману працю, вони так і тупцюватимуть на місці, — раптом подумав Марк. Такий собі вивих свідомості, який сильно загальмував поступ.

— Ходімо ставити тісто на завтра, — покликав його батько.

До Субуранського узвозу відкупники дісталися наступного дня. Марк вийшов із пекарні, почувши люті крики, благання й плач. Спіймав якогось хлопчиська й наказав:

— Збирай усіх чоловіків. Скажи, я кличу!

— Так, старший, — той утупився в нього захопленими оченятами й побіг вулицею, оголошуючи її криками. Невдовзі й решта хлопчаків розсипалася під’їздами сусідніх інсул, збираючи сусідів, братів і батьків. А Марк підійшов до відкупника та його почту й із цікавістю почав спостерігати за тим, що відбувалося, закушуючи смаженими в олії каштанами. Вони саме достигли.

Низенький чоловічок із лисиною від чола до потилиці, а з ним четверо здорованів. Марк чув про них. Колишні гладіатори. Останні бої в Римі провели чотирнадцять років тому, а потім їх заборонили імператорським едиктом. Бої заборонили, а весь бруд з арени розбігся по вуличних зграях або пішов служити таким ось манцепсам — вибивати борги.

Треба сказати, Марк і тут відчув певну ніяковість. У нього з минулого життя залишилися ілюзії. Для нього гладіатор — це щось величне, овіяне славою битв. Ревіння стадіонів, поклоніння шанувальників і вереск збуджених жінок. Але все виявилося значно прозаїчнішим. Для римлянина гладіатор — це брудна, зневажена істота, подібна до портової шльондри. Саме це слово лайливе. Воно означає: покидьок суспільства.

На м’язистих красенів гладіатори не схожі. Чоловікам добре за тридцять, вони широкоплечі й огрядні. Схожі на борців у відставці. Пики в усіх чотирьох тупі й люті, що зовсім не дивно. Робота в них особлива. Їм платять за те, щоб вони завдавали болю тому, на кого покажуть. Цього разу до їхніх лап потрапив зеленяр Євтихій. Відкупник розгорнув дерев’яні дощечки, вкриті воском, і почав водити по них пальцем.

— Євтихій… Євтихій… — бурмотів він. — Чотири силікви за цей рік, та за минулий чотири… Та ще відсотки набігли. Солід із тебе, зеленяре!

— Змилуйтеся, пане! — зблід крамар. — Звідки ж узяти такі гроші? Це ж Субура, а не золота крамниця біля Палатина. Тут пучок зелені коштує два нуммії.

— Беріть його, хлопці! — манцепс показав на зеленяра, і гладіатори рушили до бідолахи, витягаючи його з крамниці. На крамаря посипався град ударів. В обличчя, у живіт, знову в обличчя…

— Гей! Гей! — крикнув Марк. — Ану зупинися! Не маєш права чинити насильство. Ми подамо на тебе скаргу префектові!

— Ти ще хто такий? — спантеличено подивився на нього відкупник.

— Я Марк-пекар, — відповів хлопець. — А ти хто?

— Я Ремігій, — той поважно розкрив свої таблиці. — Я відкупник із волі префекта Волузіана. Марк… Марк… Ти тут живеш? Чому тебе немає у списках?

— Я пекар, — відповів хлопець. — Плачу податки через колегію. Ось ти! Ти! Із рваним вухом. Залиш його в спокої. Не маєш права застосовувати силу.

— Я тобі зараз ноги поламаю, — гладіатор подивився на Марка поглядом дохлої риби.

— Ти погрожуєш? — Марк із цікавістю нахилив голову. — Попереджаю: якщо ви тут когось торкнетеся, скарга піде самому префектові Волузіану. Він пригостить тебе батогами, Ремігію.

— Пішов геть, шмаркачу! — гидливо відмахнувся манцепс, але раптом завмер.

Згори вулицею котилася розлючена людська хвиля. Майже в усіх у руках палиці. Попереду, хто б сумнівався, Север. Він багатозначно поглядає, перекидаючи з долоні в долоню дубинку, відполіровану боками грішників.

— Це відкупник, Марку! — із переляком сказав хтось. — Його не можна чіпати.

— А ми й не будемо, — пообіцяв пекар. — Ми просто не дозволимо йому бити нас. І всі виступимо свідками. Ось його люди вже побили шановного Євтихія. Завтра подамо скаргу ясновільможному префектові. Іди сюди, Євтихію!

Немолодий худорлявий зеленяр, шморгаючи розбитим носом, сховався за спинами теслів, вантажників і дроворубів. Здоровенні чоловіки, чия черга мала настати ось-ось, дивилися на відкупника та його людей без найменшої приязні. Вони не могли їх бити, але мали право захищатися від побиття. Коли ти не один, а з тобою три десятки сусідів, чинити опір значно зручніше. Відкупник зрозумів це миттєво. Він кинув погляд на гладіаторів, і ті ледь помітно похитали головами. Вони добрі бійці, але з таким натовпом не впораються.

— Ти перешкоджаєш збиранню податків! — заявив відкупник.

— У жодному разі, — заперечив Марк. — Збирай, але не порушуй закону. А ці добрі люди просто постоять поруч.

— Я подам на тебе скаргу, — розгубився відкупник.

— За що? — усміхнувся Марк. — Я тобі не заважаю. Виконуй свій обов’язок, шановний. Ось люди. Вони все бачили. Вони будуть свідками. Ти подаси скаргу, а я засуджу тебе за неправдивий наклеп.

— Що ти собі дозволяєш? — обурився Ремігій. — Я роблю свою справу.

— То роби, не базікай даремно! — повів рукою Марк. — Але якщо тут когось хоч пальцем торкнешся, ми зберемо гроші на правника й засудимо тебе. Платитимеш штраф, Ремігію, а потім лежатимеш під батогом.

— У мене тут список, — відкупник розкрив дощечки. — Шльондра Зоя. Я вніс за неї свої гроші. Вона мені винна.

— Вона пам’ятає про борг, — кивнув Марк. — Вона заплатить. А ти даси розписку зі своєю печаткою, що вона чиста перед скарбницею.

— Розписку? Шльондрі? — широко розплющив очі Ремігій.

— Розписку, — кивнув Марк. — Кожному, хто живе в цьому кварталі.[49] Ти підтвердиш своєю печаткою, шановний, що стягнув борг у повному обсязі. Раптом наступного року прийде інший манцепс. У нього може бути не така добра пам’ять, як у тебе.

— За нею двадцять дві силікви, — перевірив свої записи відкупник. — Вона винна за три роки, та ще й відсотки набігли. Нехай принесе гроші, і я викреслю її. І розписку дам, так і бути.

— Чудово, — кивнув Марк. — Покличте Зою.

— Я тут, — сусідка проштовхнулася крізь натовп і гордо поклала перед відкупником дві золоті монети. Той скривився, але не сказав ані слова. Лише покрутив у пальцях два семіси, а потім поліз до гаманця й віддав дві срібні силікви. Хтось приніс клаптик папірусу, на якому Ремігій написав потрібне й поставив печатку.

— Справу зроблено, — сказав Марк, і натовп видихнув.

Не давали манцепси розписок. Ніколи й нікому. Тепер Зоя вільна до наступного року. Це однаково що зняти ярмо з бика. Відкупники плутали борги й стягували їх по кілька разів, відбираючи в людей останню одежину. А тих, у кого нічого не було, змушували продавати власних дітей. Тому й стоїть плач по всій Імперії, коли настає осінь. Здавалося б, треба радіти повним засікам, але ж ні. Горе біднякам.

— Коли віддаси борг, Євтихію? — похмуро запитав Ремігій.

— Віддам, пане, — налякано пропищав той із-за чужих спин.

— Шановний Ремігію, — Марк показав рукою вбік. — Прогуляймося, поговоримо. Гадаю, ми знайдемо спільну мову.

— Ходімо, — не став опиратися той.

— Ти вже зрозумів, шановний, що тут не так, як скрізь, — сказав йому Марк, коли вони відійшли на пів сотні кроків від сусідів, чиї вуха витягнулися, наче ослячі. — Знайдімо вихід, який улаштує всіх. Ти даси мені свій список, ми його обговоримо, а я допоможу зібрати тобі гроші. Якщо запросив зайвого, то тут ти нічого не отримаєш. Як це з чотирьох силікв відсотків набігло на солід? Не розумію, хочу побачити розрахунок. Але якщо сума розумна, ми її стягнемо. Хтось віддасть одразу, хтось розтягне на кілька місяців. Але на цій вулиці не буде сліз, болю й грабунку. І дітей тут теж не продаватимуть. Я цього не дозволю.

— Та хто ти такий? — відкупник дивився на Марка округленими від подиву очима. — Я можу привести сюди десяток людей. Вони переламають тобі кістки.

— А я зберу дві сотні з усієї Субури, — заперечив Марк. — Вони переламають кістки твоїм гладіаторам і тобі заразом. Слава Богу, вільним громадянам дозволено захищатися. Сходи на вулицю Сандальників, дізнайся про Марка з Узвозу. Запитай, що сталося з Орфеєм і його людьми.

— Я знаю, що сталося з Орфеєм, — різко відповів відкупник. — Круто береш, хлопче. Гляди не перечепися. Не боїшся, що до пекарні прийдуть люди префекта й виявлять, що твій хліб поганий? Або надто легкий? Або раптом у тебе знайдуть листа, у якому сороміцькими словами лають імператора. Таке іноді трапляється з тими, хто надто високо задирає носа.

— Але ж я лише хочу допомогти тобі, шановний, — нагадав йому Марк. — Я тобі не ворог, а друг. Ми домовилися?

— Так, — неохоче сказав той. — Про кожну людину говоритимемо окремо. Я це шахрайство наскрізь бачу. Рабів поховали. Ткацькі верстати винесли. За дурня мене мають. Гаразд, Марку з Узвозу, ми домовилися. Ми узгоджуємо суму, а ти допомагаєш її зібрати. Обіцяю, тут не зачеплять жодної людини. Натомість ти обіцяєш, що не втручатимешся в мою роботу на інших вулицях.

— Домовилися, — простягнув руку Марк. — Роби там що хочеш. Хоч живцем усіх з’їж.

— Ти, здається, не розумієш, — невесело всміхнувся манцепс. — Я не їм людей. Я збираю податки. Мій батько їх збирав, а до нього — дід. Думаєш, я на цьому заробляю? Ну, трохи є. Мені ж треба годувати зграю гладіаторів. У мене немає вибору. Або я здаю належну суму, або люди префекта заберуть моє добро. Це прокляте ремесло, від якого я не можу відмовитися. Такий закон. Ти пекар, я манцепс. І цього ніяк не змінити. Дам тобі добру пораду, хлопче. Не лізь у грошові справи. Ти й не помітиш, як опинишся в лев’ячій пащі, а твої рідні — на виноградниках якогось сенатора.

А він має рацію, подумав Марк. У Римі нічого не можна змінити. Усі наче клеєм приклеєні до свого місця. Змінити хочеться, та тільки незрозуміло як…

Старшого сина збанкрутілого Русція звали Сергій. Ровесник Марка, міцний чорнявий хлопець із натрудженими руками, дивився в підлогу. Він досі не вірив у те, що сталося. Його батько, шановний майстер, хоч і небагатий, тепер працює за їжу та крихітну стипендію.[50] А його самого віддали у служіння. Немислима ганьба!

— Робота тобі знайома, хлопче, — сказав Тит після незручної паузи. — Борошно ми тепер мелемо на три дні й ховаємо в скриню. Тісто ставимо звечора. Ось у цій бочці ми його й мішаємо. Решту ти знаєш. У твого батька все було так само.

— Так… господарю, — глухим голосом промовив Сергій.

Господар, пан, dominus… Сергій ужив саме це слово. Воно ставить його майже в становище раба. Немає для римлянина зі старої родини більшої ганьби. Це слово дедалі частіше вживають щодо вищих, але в пекарні…

— Майстре, не господарю, — м’яко виправив його Тит. — Я знаю твого батька з дитячих років. Мені гірко, що його борги викупили. Ти не слуга, Сергію.

Хлопець засяяв, навіть підвів очі. Біль, що був у них, зник, але Марк устиг його відчути. Слово magister, яке вжив батько, підняло Сергія на щабель вище. Майстер, наставник, учитель, командир — ось що воно означало. І сам Сергій тепер не безправний слуга, а учень і вихованець, член родини. Ось так.

— Я Марк!

— Фауста.

— Лета, — промовила старша із сестер.

Вона зацікавлено поглядала на хлопця. Він був гарний. Приємне відкрите обличчя, чарівна усмішка, міцні плечі й руки. В її очах читалося: симпатичний, от би мені такого чоловіка. Та тільки повноправний майстер не віддасть свою доньку за слугу, хоч як його називай. Нізащо не віддасть. Ганьба це.

— Працюємо, — плеснув у долоні Тит, і всі побігли на свої місця. Навіть Марк, якому за кілька годин треба прибути до колегії.

Хлопець розумів, що ввійшов туди, виламавши двері, і що йому там не раді. А з другого боку, як іще робити кар’єру там, де зробити її майже неможливо? Лише пробираючись по чиїхось головах, і ніяк інакше. Здохнути біля печі він завжди встигне.

До колегії він прийшов запізно. Двір уже повний людей. Недоладна будівля, де й борошно мелють, і зерно зберігають, і засідання проводять. Уламок колишньої величі спільноти пекарів, перед якими підлещувалися кандидати в консули й трибуни. Марк зітхнув. Колись було добре, тільки так давно, що від минулих часів залишилися лише туманні легенди. Цікаво, Ліберій уже прийшов? Так, він тут. Невисокий товстун склав пухкі руки на грудях і свердлив його вкрай неприязним поглядом.

— Шановний магістре, — уклонився Марк. — Я чекаю ваших указівок.

— Ти? Чекаєш? — спантеличено втупився той у нього. — А мені здалося, що тепер тут ти даватимеш указівки, хлопче.

— Ну що ви, шановний, як можна…

Марк віддано дивився на Ліберія, не піднімаючи очей вище за його підборіддя.

— Я лише виправив помилку писаря. Хіба це погано? Я принесу користь. Не сумнівайтеся в мені!

— Іди до скарбника, — пожував губами Ліберій. — Він скаже, що робити. Ти станеш віатором при колегії.

— Я буду посильним? — уточнив Марк.

— Посада так називається, — махнув рукою Ліберій. — Але робитимеш усе, що скажуть. Переважно носитимеш листи й викликатимеш людей до суду.

— А платня яка?

— Жодної, — Ліберій вишкірив зуби в акулячій усмішці. — Оце нахаба, ще й платити йому. Отримаєш зерно, повинності для батькової пекарні зменшимо — і досить із тебе. Ти й так, я чув, широко розгорнувся. Цілі весілля хлібом постачаєш. Розумний хлопчик. Далеко підеш, якщо ноги собі не поламаєш.

— Я ваш відданий слуга, магістре, — схилив голову Марк, а Ліберій лише зневажливо хмикнув.

Марк відчував на собі неприязний погляд. Цей погляд пропалював його наскрізь. Ну й начхати! Він підлещуватиметься, принижуватиметься й леститиме. Нехай краще так, ніж відкрита війна з найбагатшим із пекарів. Йому в ній не перемогти.

Наступні тижні промайнули, наче в якомусь божевільному калейдоскопі. Марк, висолопивши язика, бігав по всьому Риму, розносячи документи, викликаючи людей до колегії чи до суду й повідомляючи їх про недоїмки. А потім його ще й писарі запрягли, побачивши, що хлопець-пекар добряче навчився рахувати. Марк допомагав вести облік, розсортувавши сувої за роками й місяцями. Він уже подумав запровадити подвійний запис, але тут його осяяло.

— Ну я й дурень! — простогнав він. — Та кому я хочу зробити краще? Ліберію? Та пішов він! Раптом нам пощастить, прийде ревізор і відправить його на арену годувати левів? Ні, не з моїм щастям.

І думки про те, щоб навести лад у рідному відомстві, відразу покинули його кучеряву голову. Не до того йому. Ліберій вимотав усі жили, звалюючи на нього найнеприємніші доручення. Як сьогодні, наприклад…

Тук. Тук. Тук.

Марк тричі постукав у прилавок маленької пекарні біля Тибуртинських воріт. Це перший поверх інсули на вузькій вуличці, затиснутій з обох боків п’ятиповерховими будинками. Невдоволений пекар висунувся з віконця й зміряв його непривітним поглядом. Марк знав це обличчя, вони не раз бачилися на зборах колегії.

— А, Марк-рахівник! Чого тобі? — запитав пекар, обдавши його могутнім часниковим духом і не менш густим перегаром.

— Шановний Курцію, — відповів Марк. — Магістр Ліберій просив нагадати, що твій борг досі не закритий. Якщо не заплатиш податок, прийде екзактор і накладе печатку на твою крамницю.

— То ти тепер на Ліберія працюєш? — пекар вишкірив рідкі кривуваті зуби. — Вилизав задницю магістрові, шматок лайна! Не хочеш більше смажитися біля печі?

— Я посильний, майстре, — побагровів Марк. — Лише посильний. Мене послали, і я прийшов. Твоя справа — платити чи не платити.

— Моя справа? — пекар вишкірив рідкі зуби. — По-твоєму, я не плачу, бо жадібний? А може, тому, що болотна лихоманка забрала моїх синів? Або через те, що дружину розбив параліч і вона лежить, наче колода? Боги відвернулися від мене!

— Я можу чимось допомогти? — запитав Марк, але це прозвучало так безпорадно, що йому стало соромно за себе.

— Так, — усміхнувся пекар. — Поверни моїх дітей і дружину. Не можеш? Тоді забирайся, сволото! А я ж поважав твого батька! Тьху! Дивитися на тебе гидко!

І обличчя пекаря зникло. Тук. Тук. Тук.

— Чого тобі? — проревів пекар. — Ти вже все сказав!

— Скільки ти винен? — запитав Марк.

— Навіщо тобі? — розгубився пекар.

— То скільки?

— Чотири соліди, — зло відповів той. — І я нізащо їх не віддам. Мені нічим. Задоволений?

— Через чотири соліди ти можеш втратити пекарню, яка коштує сорок, — замислився Марк. — Невже немає виходу?

— Можна позичити, — невесело всміхнувся пекар. — Я вже пробував, тому й винен стільки. Більше не хочу. Забирайся, хлопче! І без тебе нудить.

Марк пішов назад, почуваючись так, наче на нього вилили цебро лайна. Ця людина зламалася. Смерть дітей, каліцтво дружини, борги… Усі вважають, що боги його прокляли, й обходять його пекарню стороною. Пекар в очах людей — це не жовчний злий п’яниця. Навпаки, це життєрадісний рум’яний веселун. У такого й хліб хочеться купувати.

— У цьому щось є, — шепотів він. — Я відчуваю, у цьому щось є… Скільки таких бідолах? Багато. Скільки вдів? Скільки безтолкових невмілих синів? Пекарня — це насамперед доступ до дешевого зерна. Так, це ще й повинності, але Захарій же не дурень. Він купив пекарню Русція… Стривай! Він купив не пекарню, а її борги. Так батько сказав. Ось де собака заритий! Здається, це справа.

Він розвернувся й пішов назад. Тук. Тук. Тук.

— Скажи, шановний, — випалив він, поки пекар тягнувся по важку дубинку. — Тобі не потрібен компаньйон, який візьме на себе твій борг?

— Заходь, — байдуже відповів майстер і відчинив двері до пекарні, яка лякала холодною пащею печі. — Мені все потрібно. І гроші, і зайві руки, і навіть віслюк. У мене більше немає віслюка. Учора забрали. А що я за пекар, якщо в мене немає віслюка? Так, одна подоба.

— У мене є віслюк, — квапливо сказав Марк. — І руки знайдемо.

— Говори, — заявив пекар, який тверезішав просто на очах.

Учитель Север проводив свої заняття на заході сонця. За останні місяці він добряче від’ївся, а фізична праця пішла йому на користь. Тепер африканський аскет уже не лякав людей фанатичним вогнем очей, що палали на виснаженому обличчі. Навпаки, у нього навіть з’явилися щоки, а буйну гриву смоляного волосся він приборкав лазнею й гребінцем. Волосся лежало на плечах, надаючи мандрівному проповідникові шанованого й навіть приємного вигляду. Принаймні тепер його боялися лише ті, хто сам бачив, як він ламав руки Орфеєвим бандитам. Тоді він ще кричав на всю Субуру:

— Послухайте псалом п’ятдесят сьомий, вірш одинадцятий, негідники! Зрадіє праведник, коли побачить відплату, обмиє стопи свої в крові нечестивого!

Після цього Север, будучи людиною простою й прямою, наче спис, обмивав стопи в означеній субстанції. Святе Письмо він розумів буквально.

Останнім часом Север нікого не бив і всі свої зусилля спрямовував на навчання юних. Отроки надвечір уже закінчували працю в батьківських крамницях і майстернях. Вони розсідалися на пеньках, принесених із собою табуретах, а то й просто на бордюрі дороги. Сюди нікого силоміць не тягли, а тому відвідуваність була стовідсотковою. Нечуване щастя для хлопчиська із Субури навчитися читати й писати, особливо безкоштовно. Діти від шести до шістнадцяти років шанобливо слухали, а потім опускали очі до дерев’яних дощечок, укритих воском, і шкребли на них слова та літери. Правил у латині немає, як немає ком і крапок. Писали як Бог на душу покладе, а тому Север навіть нікого не лаяв. Лише несхвально хитав головою, від чого Марк часом дивувався. Адже це той самий Север, який хотів забити його дубинкою.

— Ось ти, дівице Лето! — показав Север на Маркову сестру. — Прочитай Символ віри. Ти його записала?

— Так, пане вчителю, — сказала дівчинка й співуче прочитала молитву. Север узяв її табличку й схвально кивнув.

— Соромтеся, юнаки, — заявив він. — Дівиця вас випереджає.

Сергій, який лише-но почав навчатися, сердито засопів, налився багряним соромом і опустив голову. У Лету він закохався по самі вуха — Марк це бачив — а тому страшенно соромився своїх невдач.

— Отже, отроки, тепер таблиця множення! — плеснув у долоні Север.

Треба сказати, і арабських цифр, і правил арифметики його самого навчив Марк. На мандрівного фанатика це справило враження блискавки, що влучила в маківку. Математика в римському виконанні — заняття не для слабких нервами. У мудрість свого друга африканець повірив не відразу. Десь місяць тому вони з Марком мали таку розмову…

Вони сіли під навісом, щоб сховатися після обіду від немилосердного сонця. Марк знав, що сієсту вигадали зовсім не вчора. Тут вона теж була. В обох у руках по келиху вина, а в очах — невгамовне бажання сперечатися, особливо в Севера. Він ніяк не міг змиритися з тим, що його книжна мудрість пасує перед дивними знаннями пекаря із Субури. Адже той, соромно сказати, навіть праць трьох «каппадокійських отців» не читав. І якщо про Василія Великого Марк щось чув, то про Григорія Богослова та Григорія Ніського навіть поняття не мав, від чого Север шалів. Він вважав таке невігластво ганебним, але в практичній суперечці незмінно програвав.

— Немає мудрості вищої, ніж у філософів давнини!

Африканець сито ригнув і підняв палець угору. Боби ображено забурчали в його худому череві. Север і досі стрункий, наче юнак.

— Омана, — Марк сьорбнув слабкого сухого винця й скривився. Розбавив його торговець-негідник. — Хто, по-твоєму, найвидатніший математик?

— Евклід, Піфагор і Діофант Александрійський, — упевнено відповів Север.

— А тепер? — поцікавився Марк.

— Не знаю, — розгубився африканець. — Напевно, таких немає. В Александрійському Серапеумі були розумники, але їх перебили за імператора Феодосія. Люди святого єпископа Кирила здійснили подвиг в ім’я віри. Викорінили гніздо язичницької скверни.

— Тоді тепер я найвидатніший математик, раз викорінили, — відповів Марк.

— Брешеш, — упевнено сказав Север. — Ти пекар із Субури. Так, ти доволі кмітливий. Але називати себе великим — це злісна гординя, друже мій. Страждатимеш за неї в пеклі.

— Хочеш, доведу? — усміхнувся Марк. — Напиши число дев’яносто тисяч чотириста сімдесят три.

— Добре, — кивнув Север, збігав по дощечку, а потім надряпав на ній: «nonaginta milia quadringenti septuaginta tres».

Він із гордістю подивився на Марка, який чомусь уїдливо всміхався.

— Я просив число, — сказав пекар.

— Га? Число? — почухав Север зарослу потилицю й поринув у глибоку задуму. За кілька хвилин він гордо заявив: — Ось!

X̅C̅CDLXXIII

— А тепер помнож це число саме на себе, — попросив Марк, і Север постукав йому пальцем по лобі. Крутити біля скроні тут поки що не вміли, і Марк планував виправити це прикре упущення.

— Ти втратив розум? — спантеличено запитав африканець. — Та сам Піфагор витратив би на це цілий день. Наставник казав мені, що в нього були якісь драбинки й таблиці. Але це велике знання, недоступне непосвяченим.

— Хочеш, я тебе посвячу, — зітхнув Марк. — Почнімо з малого. Із тих чисел, які ти зможеш перевірити.

— Допоможи мені, Господи, — простогнав Север, коли вп’яте перевірив результат, помноживши двадцять сім на чотирнадцять за допомогою розкладених камінців. — Очам своїм не вірю. Давай іще раз! Ти шахраюєш. Тепер я сам вигадаю задачу…

— Отже, отроки, таблиця множення! — плеснув у долоні Север, і вгору злетіли дві рученята.

— Так, Лета в нас і без того все знає, — схвально подивився на дівчинку Север. — Ти, юний Квартусе.

— Я Франк, — шморгнув носом хлопчисько. — Я на Квартуса не відгукуюся. Я що, піп?

— Розповідай таблицю на сім, — скривився Север, який не схвалював язичництва Зої та її синів.

Франк відтарабанив числа від початку до кінця й сів, гордо поглядаючи на братів, які люто йому заздрили. Малий виявився найкмітливішим з усіх, схоплюючи і грамоту, і математику на льоту.

— Молодець, п’ять! — сказав Север і дав хлопчакові дерев’яну дощечку, яка замінювала щоденник. На ній він випалив вигадливий вензель і літеру V.

Дощечки теж вигадав Марк, і це спричинило ефект вибуху наднової. П’ятірками хвалилися батькам, їх показували малознайомим людям. Їх ставили на кін, коли грали в горіхи. Їх навіть почали підробляти. А вже яка з’явилася жага до навчання — Север лише крутив головою від подиву. У тутешніх школах не було системи оцінювання. Не було, і край. А оскільки народ у Римі шалено азартний, то за ці п’ятірки діти готові були навиворіт вивернутися.

— Усе, отроки, розходимося! — плеснув у долоні Север, спантеличено поглядаючи на натовп батьків згаданих отроків, які ніяково м’ялися осторонь.

Їх чоловік десять. Зенон, Петро-коваль, Крисп із термополії, Євтихій-зеленяр…

— Пане вчителю, — коротко вклонився вантажник Зенон. — Ми тут вирішили зробити вам подарунок. Ви ж наших дітей безкоштовно навчаєте. Не відмовте…

І він простягнув Северу довгу вовняну туніку. Марк навіть трохи позаздрив. Дорога річ, тому всі й скинулися. Север не став церемонитися, дбайливо прийняв подарунок і мовчки вклонився.

— Сину! — із крамниці висунувся Тит. — Іди сюди! Є справа.

— Іду, — Марк відірвався від видовища й пішов до пекарні.

— Тут у нас за кілька днів намічається неприємність, — скривився Тит. — Замовлень на білий хліб набрали стільки, що не впораємося. Слава Ісусу, нам норму вдвічі зменшили через твою службу. Але печі все одно не вистачить. Я вже і так, і сяк прикидав.

— А якщо плебейський хліб пекти в іншій пекарні? — примружився Марк. — Тоді впораємося?

— Тоді впораємося, — рішуче кивнув Тит. — Можна змолоти зерно двічі, а потім просіяти крізь тонке сито. А те, що залишиться в ситах, віддати до другої пекарні. Усе піде в діло. Так і дешевше вийде. Важко робити різні хліби в одній пекарні. Можна й узагалі жорна поміняти, під тонке борошно… Стривай…

Тит дивився на сина, розтуливши рота. На його обличчі подив змінився розумінням, а воно — священним жахом.

— Тільки не кажи, що в нас тепер з’явилася друга пекарня!

— Я ще не сказав? — невинно подивився на нього Марк. — Пробач, батьку, я просто не встиг.

Жовтень тут називали october. І хоча цей місяць у році йде десятим, але саме слово в перекладі означає «восьмий». Новий рік іще в незапам’ятні часи перенесли на січень, а назви змінювати не стали. Нікого не бентежило, що жовтень давно перестав бути восьмим місяцем. До подібних безглуздь у Римі звикли давним-давно.

Великі торговці й чиновники закінчували свій робочий день до полудня. Після цього вони зволили обідати й ішли до терм, де спілкувалися з іншими шанованими людьми, сперечалися, пліткували й обговорювали перегони. Відвідування лазні коштувало якихось сміховинних грошей, а тому навіть найзатятіша голота ходила митися до палаців, що сяяли неймовірною розкішшю, і поважно возсідала там на полірованому мармурі. Терми Каракалли, Діоклетіана, Траяна й Костянтина — найбільші та найрозкішніші з усіх. Вони потроху занепадали, розписи подекуди облупилися, але їхня недосяжна велич і досі вражала. Лазень у Римі кілька десятків, і Марк лише чухав потилицю, коли бачив нескінченні вервечки возів, що везли туди дрова. Колоди сплавляли сюди плотами, нещадно вирубуючи гірські ліси у верхів’ях Тибру.

Щодня ходили до лазні й Зоїні сини, які й далі отримували платню хлібом. Вони тримали вуха гостро, особливо Франк. Хто соромитиметься шестирічного малюка, який до того ж мав вигляд молодший за свої роки?

— Розбіглися, — скомандував Прим братам, коли вони ввійшли у ворота. — Старший наказав слухати про зерно й хліб. Ну й про грошові справи, якщо щось буде.

— Знаємо, — кивнули хлопчаки. — Не глухі. Ми ж стояли поруч із тобою.

— Жирний уже тут, — сказав Прим. — Сьогодні ми з малим стежимо за ним. Ти, Секунде, бери Гуна й слухайте, що люди говорять. Гуне, намагайся не потрапляти жирному на очі. А то ще запам’ятає твою косооку пику.

— На свою подивися, виродку, — скривився Терцій, але його шпилька мети не досягла.

Прим, єдиний із братів, був схожий на свою матір, а вона ще недавно була вельми вродливою. Тому й пішла торгувати тілом, а не до фарбарні, де дихають отрутою. І якщо Гун справді нагадував степовика пласким обличчям і розкосими очима, то його старший брат, коли трохи від’ївся й розчесав кучері, почав чарувати навколишніх дівчат якоюсь витонченою, вишуканою красою. І декого з чоловіків теж почав чарувати. У Римі таке траплялося на кожному кроці, хоч святі отці й засуджували. Не обходилося жодного церковного собору, щоб вони не проклинали мужолозців у власних лавах. А це ніби натякало, що напасть, яка з’явилася в Місті в незапам’ятні часи, нікуди не зникла. Інакше навіщо було щоразу про неї згадувати?

Хлопчаки ввійшли до високої склепінчастої зали. Підлогу тут викладено мозаїкою з чорних і білих камінців. На ній перепліталися морські чудовиська, дельфіни й тризуби. Більша частина малюнка збереглася, хоча подекуди бракувало окремих шматочків, і тоді хвіст дельфіна раптово обривався, а в Нептуна зникала половина колісниці. Ремонтувати мозаїку перестали вже давним-давно, а тому дельфінячий хвіст щороку ставав коротшим.

Аподитерій, роздягальня. По боках тягнулися ряди колон із червонуватого єгипетського граніту. Між ними стояли мармурові лави, відполіровані тисячами відвідувачів. Повітря тут гуло від голосів. Люди перевдягалися, складали одяг у ніші й сперечалися про ціни на хліб. Стіни облицьовані різнобарвним мармуром, але й він місцями обвалився. Деякі плити замінили дешевшим каменем, а то й просто замазали вапном, намагаючись, щоб це не надто впадало в око. Не виходило.

Далі починалися теплі приміщення. На склепіннях іще виднілися розписи — гірлянди листя, птахи, тонкі червоні лінії орнаменту. Фарби потьмяніли, але розрізнити малюнок поки що неважко.

У тепідарії, теплій залі, містяни сиділи на широких сходинках уздовж стін і ліниво розмовляли. У лазні немає місця бурхливим суперечкам, до яких римляни великі майстри. Тут люди добродушні й розслаблені. Крізь високі вікна проникало сонячне світло. Воно лягало на підлогу довгими прямокутниками, не сліплячи очей. Великі будівничі минулого передбачили навіть це. Тут жирного писаря Афранія немає. Прим подав знак, і малий Франк тямуще кивнув. Вони йдуть далі.

— Глянь, на тебе схожий! — тицьнув Франк у статую.

Прим зупинився, критично розглядаючи шматок різьбленого каменю. Фарба на ньому давно облупилася, оголивши потемнілий мармур. Кучерявий юнак із відбитою рукою загадково всміхався, повернувши голову впівоберта. Антіной, прочитав Прим.

— Що це ще за Антіной такий? — наморщив хлопчисько чоло. — І зовсім він на мене не схожий! Не бачиш, дурню, у нього руки немає. А в мене є! Ходімо далі.

Гаряча зала, кальдарій, виявилася найлюднішою. Величезний басейн займав майже весь центр зали. Над водою клубочилася пара, крізь яку проступали масивні колони й напівкруглі ніші зі статуями. Подекуди статуй не було. Благословенний імператор Костянтин вивіз багато з них, коли будував нову столицю на сході. Не пощадив він і терми Антоніна, найпрекрасніші з усіх. Добре, що неймовірно величезний купол кальдарію він не зміг забрати із собою. Цей купол у поперечнику сімдесят кроків. Його видно за кілька миль від Рима.

Прим затримався, вдивляючись у людей за струменями пари. Тут нестерпно спекотно, бо десь під підлогою на повну працювали печі. Люди натиралися оліями. Спеціально навчені раби-аліпти зчищали цю олію разом із потом і брудом. Залізні скребки промивали й знову пускали в діло. Знизу долинав приглушений гул, потріскування дров і лайка кочегарів, які дуріли від спеки. Прим зіщулився, згадуючи. Коли з їжею ставало зовсім скрутно, мати заводила розмову, щоб віддати його сюди працювати.

— Краще вени собі переріжу, — буркнув хлопчисько й непомітно показав підборіддям на схожу на бегемота людину, яка старанно пітніла в кутку. Це й був Афраній.

Пан куратор сьогодні один, і хлопці непомітно всілися позаду нього, кроків за сім один від одного. Так слухати зручніше. У тутешньому гулі можна щось пропустити, коли людина поверне голову. А тут не можна проґавити жодного слова. Вони з Франком потім звірять почуте. Так їх навчив Марк.

Нудьга. Прим скосив очі на брата. Той уже майже зомлів, а писар досі сидів сам. Лише кректав, коли раб шкреб його тушу. Прим насупився. Невже й цей день мине даремно? Прикро. Йому не подобалося годинами сидіти в термах. Він надто непосидючий для цього. Самими очима показав братові: іди, мовляв, охолонь. Той підвівся й пішов до сусіднього фригідарію, де відразу бухнувся в холодний басейн. На превелике полегшення Прима, туди ж рушив і Афраній, який теж заліз у воду.

Тепер невеликий відпочинок, а після цього писар піде жерти до закусочної, яких тут кілька. Так він робив щодня.

— Пане кураторе? — почув Прим.

Він нашорошився, наче мисливський пес, і почав непомітно підсуватися до чиновника. Хто це прийшов? Прим не знав цієї людини. Гість сів поруч із писарем, усім своїм виглядом виражаючи шанобливість, близьку до раболіпства. Пухкий чоловік навіть скрутився, намагаючись здаватися нижчим на зріст.

Прим, який сидів трохи позаду, насторожився й показав братові: слухай, мовляв. Той кивнув. Франк через малий вік не розумів зі сказаного нічого, але мав чудову пам’ять, повторюючи почуте майже дослівно. Не рівня Гунові, який кмітливістю нагадував м’ясницьку колоду.

— Коли ти принесеш належне, Ліберію? — невдоволено прогуркотів писар.

— Прошу кілька тижнів, пане, — відповів гість.

— Чому? — буркотливо випнув нижню губу Афраній. — Ти завжди віддавав вчасно. Що сталося?

— Не до того мені зараз, — скривився Ліберій. — Людці розоряються, ледве тримаю їх у вузді. Ясновільможний префект збільшив нам податок, а з кого його брати? Міцні пекарні можна на пальцях перелічити. Решта ледве животіє. Зробіть ласку, зачекайте. Ледь дихаю від турбот.

— Зволікання неприпустиме, — бурчав писар. — Я ж теж, любий магістре, відповідаю перед вищими. Що мені їм сказати? Що в тебе часу немає? Віддай зі своїх. Повернеш, коли продаси хліб.

— Змилуйтеся, пане, — заскиглив магістр. — Та в мене й таких грошей немає. Я ж маленька людина, вашою щедрістю годуюся.

— Не бреши мені, пекарю, — гаркнув Афраній. — Ти добряче заробив за це літо. Іди! Завтра чекаю на тебе!

— Дайте тиждень, пане! — облизав раптом пересохлі губи Ліберій.

— Три дні, — відповів той. — Усе, йди. Не змушуй ясновільможного думати, що він у тобі помилився.

Гість пішов, а Прим показав братові: йдемо, ми вже все почули. Сам він зі сказаного не зрозумів нічого, але був упевнений, що старшому буде цікаво почути про цю зустріч. Адже цей Ліберій — пекар. Раптом Марк його знає.

Те, що Афраній збирає данину з колегії пекарів, не стало для Марка несподіванкою. Римська імперія прогнила від корупції наскрізь. Брали всі — від вартових біля міських воріт до префектів. За гроші в Римі можна купити хоч посаду, хоч вирок для ворога. Питання лише в ціні. Із нового Марк дізнався тільки те, що й тут справи вирішують у лазні. Він узяв інформацію до відома й відклав її в далекий куточок пам’яті через непотрібність.

Більшу частину дня Марк тепер проводив у колегії, яка займала частину величезної пекарні. Ця пекарня належить імператорові, але її віддали у відкуп Ліберію. Марк лише заздрісно зітхнув. Тут і великий склад, і млин, і навіть здоровенний тістоміс, важіль якого крутить віслюк. Три тисячі хлібин на день — це ого-го!

Поступово Марк звалив дрібну біганину на Зоїних синів, а сам щосили почав втиратися в довіру до скарбника Діонісія. Невисокий худенький чоловічок був без тями від гарячих булочок із маком, які йому просто з печі приносив якийсь хлопчисько, що захлинався слиною. Захлинався, але мужньо ніс смакоту, загорнуту в чисте полотно.

— Скуштуйте, шановний, — гостинно пригощав начальство Марк, і начальство пригощалося, дедалі більше переймаючись симпатією до послужливого віатора.

— Добрий ти хлопець, Марку, — обличчя скарбника сяяло добрими зморшками. — З усім даєш раду й напрочуд тямущий. Ти ж тоді розкусив Порфирія. Та будь-який раб у каменоломнях рахує краще за нього. Ледар, п’яниця й нероба. А в нас працює писарем. Повік би його не бачити!

— То чого ви його тримаєте? — здивувався Марк, підсуваючи до балакучого скарбника тарілку з випічкою. — Женіть його втришия!

— Як же його вигнати? — полохливо озирнувся Діонісій. — Порфирій нашому магістрові племінник по дружині. Куди не кинь, у колегії сидить або племінник, або зять. І, як на гріх, один дурніший за іншого. А цей нероба все геть заплутав. Голова його подібна до ослячої дупи. Тільки в дупі хоча б лайно є, а в Порфирія й того немає. Допоможеш мені розібрати архів? Несила вже дивитися на це неподобство.

— Допоможу, — кивнув Марк, іще не розуміючи, який тягар на себе вішає. Зараз він готовий зубами гризти будь-яку роботу. Хотів вискочити з того проклятого білячого колеса, у яке імператори посадили весь римський народ.

— Ну, ходімо, я покажу тобі своє господарство, — заявив скарбник. — Розкладеш сувої за місяцями й складами. Там така плутанина! Така плутанина! Коли наш магістр привів сюди цього йолопа, усе перетворилося на первісний хаос. Мене давно не допускають до обліку, залишили лише гроші рахувати. А за лад тут відповідаю я, а не безтолковий п’яниця Порфирій!

— Однак! — присвиснув Марк, оглянувши стелажі, на яких купами лежали папірусні сувої й вощені таблички, вкриті записами. — Тут роботи не на один день.

— А ти як думав, — скорботно зітхнув скарбник. — Просто розклади їх за складами й місяцями. Інакше сам Піфагор не зможе в усьому цьому розібратися.

А може, так і задумано? — промайнула в голові Марка слушна думка. П’яниця Порфирій може виявитися не таким уже й дурним. Він просто робить саме те, що йому кажуть. Хаос в обліку — найкращий захист від раптової перевірки. Марк у минулому житті не раз так робив. Метод робочий.

Наступні два тижні Марк провів у запиленій кімнатці, заваленій до стелі сувоями. Якщо й була на цьому світі пекельна робота, то саме її він на себе й звалив. Ну немає тут бухгалтерії у звичному розумінні. І обліку як такого немає. Є лише записи в сувоях, що лежать купою на стелажах. Тепер вони розкладені за місяцями, бо це зробив він.

— Щоб мене громом убило! — шепотів Марк, коли не зміг стримати цікавості й прочитав кілька сувоїв. Нестиковки вилізли відразу. — Нісенітниця якась… Не розумію…

Десяток імен виявився Маркові зовсім незнайомим. У цьому немає нічого дивного, пекарів сотні, усіх не запам’ятаєш. Тільки ці отримували зерно рідко й багато. Для такого треба мати великий склад і ціле стадо віслюків. Багатих пекарів Марк знав. Серед них не було цих людей. Він обережно порозпитував, ніхто таких майстрів не знав. Виходить, неіснуючі люди справно вивозили зерно зі складу, але хліб чомусь не здавали. Їхню норму розподіляли між іншими.

— Та вони ж це зерно вкрали! — присвиснув Марк. — Виявляється, у нас тут є мертві душі. Перевіряльник на такі дрібниці уваги не зверне. Щоб розуміти подібні тонкощі, треба самому бути пекарем. Хитро…

Марк продовжив читати записи. І що далі, то більше наливався люттю. У скронях застукали гнівні молоточки. Виявляється, його батько весь цей час отримував першосортну африканську пшеницю нового врожаю.

— Та ми її в очі не бачили, — шепотів Марк, поволі звіріючи. — Нам завжди підсовували торішнє зерно, та ще й підмочене, і змішане з ячменем! Що ж тут коїться! Крадуть? Та ще й як! А чи не покопатися мені далі…

Марк знову поринув у роботу, але тепер був обережним. Він брав до рук сувої після обіду, коли в колегії вже не залишалося жодної душі. Навіть купив недешевий сувій папірусу. Марк розкреслив його у вигляді таблиці, куди заніс імена пекарів. Двісті п’ятдесят людей! Двісті п’ятдесят! Він навіть схопився за голову. А потім почалася марудна, шалено нудна й неймовірно складна робота. Маркові довелося розбирати чужий скоропис, скорочення, позначки на полях і навіть прізвиська пекарів. Самих Титів виявилося шестеро. І Марків четверо.

— І ні з ким не звіришся, — обхопив він голову у відчаї. — Який може бути облік у маленькій пекарні! У найкращому разі роблять зарубки на глиняних черепках. А мій батько й цього не робить.

Та робота потроху просувалася. Гора сувоїв ліворуч зменшувалася, а праворуч — росла. Він виписував із кожного числа й ставив навпроти імені. Дебет і кредит, хоча тут іще немає такого поняття. У дебеті — надходження зерна до колегії, а в кредиті — видавання його пекарям.

— Залишок на початок, — бурмотів Марк, — плюс надходження, мінус видаток дорівнює залишку на кінець. Баланс… Ні, ні хріна не дорівнює. Вилазить від’ємне сальдо.

Як він не бився, числа категорично не бажали сходитися. Не сходилися, хоч убий! Десятки тисяч модіїв зерна просто зависли в повітрі. П’ятдесят сім тисяч, якщо бути точним. Це зерно вкрали й перетворили на хліб.

— Виходить, на вкраденому зерні заробили, — прикинув Марк. — Та ще й на тому, що простим пекарям віддали погане зерно. Найкращий білий хліб печуть із безкоштовного зерна. Та це ж які гроші!

Марк відкинувся на стіну, уявляючи суму в золоті. Виходило щось неймовірне. Близько мільйона буханців білого хліба. Це понад дві тисячі солідів. Дві тисячі двісті, якщо бути точним.

— Ну, Ліберію, — прошепотів Марк, завершивши свою працю. — А тепер я тримаю тебе за яйця.

Він був на сьомому небі від щастя, йому хотілося кричати на все горло. Але потім радість схлинула. Він замислився й запитав сам себе:

— А чи так це? Може, все суворо навпаки? Я ж дізнався те, за що мені відірвуть голову. Ліберій, Афраній, якийсь ясновільможний. Магістр із кимось ділиться, це зрозуміло. Ну що ж… Я не робитиму дурниць. Сувій сховаю в надійному місці й продовжу спостереження. Раптом іще щось накопаю.

Тит сидів на лавочці, уперше за багато років не розуміючи, що йому робити. Втоптаний до кам’яної твердості дворик за інсулою, саме між складом зерна та млинком, був місцем тихим. Тут можна й посидіти, і подумати, і на сонечко подивитися. Надворі осінь, а тому мало його, сонечка. Скрегочуть жорна, а тягне їх новий молодий віслюк. Старого Марк віддав Курцію-пиякові.

— А чого Север пішов? — запитала Марцелла, яка сиділа поруч. Їй теж особливо нічого робити. У крамниці зараз Фауста, а вона сама попиває винце й милується хмарами.

— Марк на якийсь час відправив його до Курція, — відповів Тит. — Сказав, треба наставити пекаря на праведний шлях. Забагато п’є.

— Нещасний він, — зітхнула Марцелла. — Молю за нього Бога.

— Раз нещасний, отже, боги відвернулися, — поважно підняв палець Тит. — Дарма Марк зв’язався з невдахою. Фортуна більше не любить Курція, якщо з ним сталося стільки нещасть.

— Гріх тобі, старий, — стиснула губи Марцелла. — Святі отці велять жаліти нещасних, допомагати їм. А ти сахаєшся від них, наче вони прокажені. Це тому, що старі боги бентежать тебе. Викинь із дурної голови цю Фортуну. Гріх тобі згадувати еллінських демонів! Правильно Марк робить.

— Та правильно, сам знаю, — кивнув Тит і взяв у дружини глиняний кубок. — Я ковтну.

— Гей! Мені залиш! — обурилася Марцелла. — Я собі несла.

— Так, правильно Марк учинив, — сказав Тит, зробивши богатирський ковток. — Увесь плебейський хліб звалив на Курція. Він тепер виконує норму і за нас, і за себе. Ми веземо йому білий і «другий» хліб, а він нам — селянський. І йому добре, і нам.

— І звідки в нашого сина взялася така мудрість? — витерла сльозу, що набігла, Марцелла. — Не дарма я щоранку молила за нього святу Агнесу. Ти ж тепер майже силігінарій, пекар білого хліба. Може, тебе приймуть до них, га?

— Та-а… — протягнув Тит, замислившись. — Предки й без того пишаються нами.

Скільки себе пам’ятав, працював від ночі до ночі, не розгинаючи спини. Працював, ледве виживаючи. А тепер на нього працюють люди, а він сам лише наглядає за ними. Ну, ще особисто дає команду виймати хліб із печі. Хіба таку важливу справу можна доручити найманій людині? Зіпсує випічку без господарського ока!

Останнім часом у Тита навіть спина стала менше боліти. Марк погнав його до терм, до вправного масажиста. Той іще простукав йому груди. Та так, що після п’ятого разу Тит виплюнув мало не відро густого зеленого мокротиння. Кашель іще залишався, але пекар перестав задихатися, коли борошняним пилом замість нього почали дихати молодші сини бідних майстрів. Їх раз у раз віддавали працювати. У батьківському домі для них немає їжі, а змінювати професію не можна. Вони від народження пекарі.

— Чуєш, мати, — штовхнув він ліктем дружину, яка невдоволено розглядала порожній кубок. — Ти прямо така стала… Ух! Нове намисто придбала. Може, того… Підемо нагору, полюбимося. Там іще вино є.

— Та що це ти надумав? — приємно здивувалася Марцелла. — Тільки-но любилися.

Вона теж, перебравшись із пекарської спеки до таберни, раптом помолодшала років на десять. Обличчя посвіжішало, а зморшки біля очей стали ледь помітними. Їй же чи то тридцять три, чи то тридцять п’ять. Вона й сама точно не знає. Але останнім часом вони з чоловіком наче молоді. Раз у раз, навантаживши дітей турботами, ішли нагору й віддавалися подружнім утіхам.

— А чого б ні! — випнув груди Тит. — Дивись, ми з тобою ще дитя зачнемо.

— Щоб тебе, окаянний! — замахала руками Марцелла, мало не вдавившись. — Усе бажання відразу зникло. Сходи до блудних дівок, старий пню! Туди сім’я злий, якщо в чреслах зайве накопичилося. Не хочу я дитину! Мені й так добре.

— Тобі аби гроші витрачати, — насупився Тит. — Убуде від тебе, чи що?

Сусідський хлопчисько Прим виринув із мішанини перекошених сараїв і віддано втупився в подружжя пекарів. Який же гарний став, здивовано відзначив Тит. Від’ївся, помився, волосся розчесав — хоч одружуй. Наче й не син шльондри.

— Господарі, — випалив Прим. — Ми наносили води і там, і тут. Допомогли майстрові Курцію місити, ліпили з ним хлібини. Ці… як їх… флаєри на вулицях роздали. Нам би пожерти.

— От ненаситні ви, — зітхнув Тит, який так і не зрозумів, нащо Марк годує цілу родину. — Ходімо зі мною, дам грошей. Купи п’ять фунтів свинини. Та дивись, щоб без кісток. Як принесеш, отримаєш хліба на всіх.

— Давай, майстре, — простягнув долоню Прим. — Я миттю до Есквіліна збігаю.

Ринок Лівії імператор Цезар Август збудував на честь своєї дружини років чотириста тому. Як і весь Рим, ринок добряче потьмянів і втратив колишній блиск. Мармурові портики потемніли від часу, тиньк облупився, а по стінах поповзли тріщини. Рим часом стрясали підземні боги, і старі будівлі руйнувалися. Але ринок іще стояв. І навіть фонтан у його центрі бив веселим струменем, який падав у басейн, не чищений багато років. Прямокутник розміром сто п’ятдесят на сімдесят кроків по периметру зайнятий крамницями, до яких товар подавали ззаду, з вулиць. А в центрі ринку юрмилися покупці та дрібніші торговці. Вони продавали товар із лотків і з рук. Прим добре знав це місце. Він тут і купував, і крав, і збував крадене.

— Бр-р-р, — пересмикнув він плечима, згадавши перший і останній досвід крадіжки в цьому місці. — Ох і відлупцювали мене тоді! І треба ж було саме тут украсти хліб. Звідси ж навіть утекти не можна. Двоє воріт, і біля обох варта. Зовсім, видно, розум затьмарився від голоду.

М’ясники стояли праворуч від входу. Міцні, ситі, з лудженими горлянками. Вони поколіннями орендують тут крамниці. Прим заздрісно зітхнув. Ці змалку жеруть м’ясо, от і такі здорові. Хлопець підійшов до одного з них. До того самого… Який вибив матері зуби.

— П’ять фунтів свинини без кісток, — сказав він.

— Покажи гроші, — підозріливо втупився м’ясник, і Прим витягнув з-під туніки тугий гаманець.

— Відріж мені із задка, — сказав хлопчисько, і м’ясник згідно пробурчав, махнувши товстою волохатою лапою. На ваги ляснув шматок свіжої вирізки, а на іншу шальку впали гирі.

— П’ять фунтів, — сказав м’ясник. — Триста нумміїв із тебе. Краще дай силікву.

— Немає в мене срібла. І п’яти фунтів тут теж немає, — прикинув вагу Прим. — Мені що, писаря покликати? Давно тебе не шмагали, м’яснику?

— Ану пішов геть, цуценя, — налився кров’ю м’ясник. — У мене гирі чесні!

— Гирі чесні, — не став сперечатися Прим, — та палець у тебе заважкий. Переваж іще раз, але тримай руки при собі.

М’ясник люто засопів, але сперечатися не став. За обважування накладуть такий штраф, що завиєш. Поставив чотири гирі по фунту, а потім дрібніші.

— Чотири й три чверті, — сказав він, поклацавши кісточками абака. — Двісті дев’яносто нумміїв із тебе.

— Та з якого дива? — здивувався Прим. — Фунт — шістдесят нумміїв, половина фунта — тридцять. Чверть — п’ятнадцять. Із мене двісті вісімдесят п’ять. На, отримуй. Тут рівно. Що, м’яснику? Вирішив обрахувати? На пучок кропу грошей не вистачає?

М’ясник покліпав глибоко посадженими очицями, але сперечатися не став. Навколо вже почали збиратися люди. Вони вголос сміялися з невдачливого торговця, якого хлопчисько виставив дурнем перед усіма. М’ясник прийняв гору міді й почав рахувати її навмисно повільно, уважно розглядаючи кожну монету.

— Цю не візьму, — відсунув він якийсь мідяк. — Надто стертий.

— Та ти що, не впізнав лик августа Костянтина? — ахнув Прим і заголосив: — Люди! Він паплюжить святого імператора! Каже, його лик стертий.

— Та замовкни вже! — заревів м’ясник. — Звідки ти звалився на мою голову? Давай сюди монету й забирайся з моїх очей!

Він згріб решту, не дивлячись, а Прим, непомітно приліпивши до долоні п’ять мідяків, задоволено махнув. Бувай, мовляв. Він повісив кошик на руку й пішов крізь натовп, убираючи в себе його запахи та звуки. Натовп у Римі завжди пахне однаково: димом, часником і трудовим потом. Ясновельможних патриціїв на цьому ринку не зустрінеш, а тому й аравійських пахощів теж. Тут прості люди, і думки в них прості. Зусібіч тільки й чути:

— Скоро море закриється…

— А що слуги аннони кажуть? Вистачить зерна на зиму?

— Я чув, вистачить. В Остії багато, і в Путеолах теж.

— Хвала Юпітеру Капітолійському. Не покинув своїх дітей.

— Дасть Христос, дотягнемо до весни.

— Чули, люди, вчення отця Пелагія засудили в Карфагені?

— Аколіта[51] Лева послали. Кажуть, напрочуд розумний. Не по роках.

— Ах! Святого отця Пелагія! Та як вони могли!

— Блудослов твій Пелагій. Правильно його судили.

Прим іще трохи поштовхався й вийшов на вулицю. Він примітив, яка за ліком крамниця в того м’ясника. Зайшов ззаду, помилувався дверима, через які постачали туші, і скривився. Вулиця тут аж надто людна. День і ніч юрмиться народ. Прим зітхнув і пішов додому. Куплене ним м’ясо покришать дрібно-дрібно й покладуть у коржі. Якщо підлеститися до матусі Марцелли, то вона дасть такий. І Прим, ковтнувши слину, прискорив крок.

Марк сидів у пекарні, читаючи вощені таблички. Навпроти нього влаштувався відкупник Ремігій, із яким вони звіряли кожне ім’я й кожну суму. Відкупник сопів, ганяючи туди-сюди кісточки абака, і лише дивувався, як швидко молодий пекар рахує подумки або вкриває табличку дивними закарлючками. Скільки разів Ремігій перевіряв за ним, пекар незмінно мав рацію. Уже й лихву зеленяреві зрізав, і борг пекареві-пиякові зменшив…

— Важко з тобою вести справи, — манцепс витер простору лисину. — Звідки ти такий узявся?

— Тут народився, — відповів Марк. — Ось дивись, шановний. У нас із тобою залишилося лише три імені. Вони щомісяця потроху віддаватимуть. Своїми богами в цьому поклялися.

— Добре, — відповів відкупник і склав дощечки, сухо клацнувши дерев’яною оправою. — Начебто й важка ти людина, пекарю, дуже неприємна, зухвала не по роках. Але справи з тобою вести можна. Не крутиш задом, як шльондра, слово тримаєш.

— А я не золотий солід, щоб усім подобатися, — різко відповів Марк, і відкупник гучно зареготав, витираючи сльози.

— Добре сказав, хлопче. Ох і язик у тебе!

— Моєю коржиною пригостишся? — натякнув Марк, показавши ще й на глечик із вином.

— Можна, — схвально кивнув відкупник. — Чув я, як ти розгорнувся. Сма-шно як! — ледве вимовив він, набивши рота. — М’ясо! Сир! О-о-о!

— Радий, що тобі сподобалося, шановний, — кивав Марк, усміхаючись. Він був дуже задоволений цим знайомством. Відкупник — державна людина. Він стоїть значно вище за простого майстра.

— Тепер я зрозумів, чому інші пекарі ходили на тебе скаржитися, — сито ригнув відкупник, з’ївши три шматки й добре запивши їх вином.

— Хто ходив? До кого? — примружився Марк.

— Не знаю, — байдуже відповів той. — Зляться на тебе. Кажуть, переманюєш до себе чужих покупців, ведеш справи нечесно. Ти багатієш, вони бідніють.

— То нехай працюють краще, — Марк безсило стиснув кулаки. Він і сам знав, що вільної конкуренції тут немає.

— Не вміють вони краще, — знизав плечима манцепс. — Ти молодий, жвавий, наче призовий жеребець. А вони віслюки, які ходять по колу, щоб молоти зерно. Зрозумів мою думку?

— То мені тепер стати віслюком? — обурився Марк.

— Я теж був молодим, — усміхнувся відкупник. — Думав, гори зверну, у сенатори виб’юся. Ну гаразд, прибрехав про сенатора… Але хотів стати одним із перших багатіїв. Записати крамниці на рідню, сховатися в нірку й жити приспівуючи. Не вийшло.

— Чому? — жадібно запитав Марк.

— Бо прийшли люди з імператорськими печатками, — обличчям Ремігія промайнула гримаса. — Прийшли й пояснили, як насправді влаштоване життя. Якщо ти призовий жеребець, але народився не в тій стайні, крутитимеш жорна разом з іншими віслюками.

— Прорвуся, — самими губами сказав Марк. Здавалося, нічого не чути, але відкупник його зрозумів.

— Ніхто не дозволить тобі розбагатіти, хлопче, — Ремігій витер масні губи. — Я от не чув, щоб у тебе був покровитель. А якщо так, чекай гостей. Прийдуть люди з префектури й обкладуть тебе такими штрафами, що завиєш.

— Та за що? — підхопився Марк.

— За те, що можуть, — знизав плечима відкупник. — У них у руках печатка, а в тебе її немає. Ти звичайний пекар, осляче лайно, яке уявило себе людиною. Їм буде в радість указати такому, як ти, належне місце.

— Уже щось знаєш? — запитав Марк, кусаючи губи.

— Ні, — байдуже відповів Ремігій. — Але я давно живу на світі. Люди не хочуть зробити краще собі, вони хочуть, щоб сусідові було так само погано, як їм. Ніхто не любить вискочок. Я знаю людей, хлопче. Знаю їх значно краще, ніж хотів би. Дякую за частування!

Відкупник підвівся й пішов до виходу, а Марк невидющим поглядом дивився в стіну. Кожне почуте слово пекло йому душу. Має рацію негідник Ремігій, у всьому має рацію. Якщо немає могутнього покровителя, будь-який чинуша розорить тебе хабарями й штрафами. Простому пекареві нічого протиставити такій силі.

Наступного дня, відразу після служби, Марк здивував домашніх, почавши готувати якийсь нікому не відомий пиріг. Справа в нього не йшла, і він бурмотів собі під ніс щось схоже на варварську лайку. Ніхто не розумів його слів, але їхній зміст був цілком зрозумілий. Син пекаря щось пригадував, але згадати не міг. Та справа потроху просувалася.

Спочатку він замісив тісто, та так, що всі в пекарні покинули роботу й обступили його, пороззявлявши роти. Замісив не на воді, як завжди, а на теплому молоці, поклав туди розтоплений мед і закваску. Коли тісто трохи піднялося, він навіщось додав до нього яйця й вершкове масло.

— Навіщо ти псуєш добре тісто? — не витримав Тит. — Це ж не їжа, це мазь! Її продають лікарі, а жеруть лише дикі германці. Візьми оливкову олію.

— Оливкова не годиться, — похитав головою Марк.

Він вимісив тісто, дав йому піднятися, а потім вимісив знову й поставив у тепло, ближче до печі. Із товстого коржа розкачав прямокутник із бортиками, поклав туди пересмажену з цибулею дрібно посічену свинину й накрив тонким пластом тіста, який прикрасив защипами.

— Став до печі, — наказав він Сергію, коли змастив пиріг яйцем.

Кулеб’яка готується приблизно годину. Але це в електричній духовці, а не в печі. Марк ходив туди-сюди, перевіряючи готовність довгою тріскою. Тут же немає ні термометра, ні навіть пісочного годинника, та й саме поняття години — річ абстрактна. Більшості людей воно не скаже геть нічого. Світанок, полудень, захід сонця — ось найточніші орієнтири.

— Начебто готово, — він уважно оглянув тріску. Вона виявилася сухою.

Марк витягнув пиріг і поставив його на стіл. Добре вийшло, не дарма він пекар незрозуміло в якому поколінні. Має ж бути потрібне чуття. Двоє працівників, батько, мати й сестри всілися за стіл із цілком недвозначними намірами. І навіть жар печі нікого не бентежив. Там же хліб, як його покинути?

— Ну, Господи, благослови! — сказав Марк, заслуживши схвальний погляд матері й здивований — батька. Розрізав пиріг на шматки й розклав їх на блюді.

— Та не поспішай так! — докірливо подивився він на Сергія, який обпік язика, запхавши шматок до рота.

— Смачно! — промичав той, облизуючи пальці.

Він почав жадібно відкушувати й дмухати, відкушувати й дмухати. Треба сказати, решта від нього не відставала й наминала за милу душу. Від немалого пирога за кілька хвилин і сліду не залишилося. А на те, що тісто трохи пригоріло знизу, ніхто навіть уваги не звернув. З’їли разом із підгорілою скоринкою.

— Це що за пиріг такий? — запитав Тит, витираючи масні губи. — Якийсь панський? Я раніше не чув, щоб варварське масло клали в тісто. Але вийшло смачно. Такого тіста я ще не куштував. Виходить, сюди можна покласти будь-яку начинку?

— Ага, — кивнув Марк. — Хоч м’ясо, хоч гриби, хоч рибу…

— Не для нашої вулиці їжа, — невесело всміхнувся Тит. — Я нещодавно говорив із Криспом із термополії, то в нього переважно беруть боби в м’ясній підливі. Це коли запах м’яса є, а самого м’яса немає.

— А я й не казав, що цей пиріг для нашої вулиці, — знизав плечима Марк.

— Кого ж ти зібрався ним годувати? — спантеличено подивився на нього Тит.

— Для початку нагодую одного нашого спільного знайомого, — сказав Марк. — Того, що схожий на жирну свиню. Нам, батьку, потрібен міцний дах.

— Та начебто є в нас дах над головою, — розгубився Тит, але Марк промовчав. Він мав щодо цього особливу думку.

Перегони! Сьогодні будуть перегони! Жодна подія в Римі не зрівняється з цим. Спорожніли ринки, терми й навіть церкви. Пресвітери й диякони, які прилюдно засуджували бісівську забаву, займають найкращі місця. Із заміських маєтків приїхали небожителі-сенатори. Майже зупинився порт, і навіть хлібопекарі гасять свої печі. Вони теж люди.

Густі натовпи сьогодні йдуть в одному напрямку — до Великого цирку. Саме він, а не амфітеатр Флавіїв, — справжнє серце міста. Адже август Гонорій, у милосерді своєму заборонивши гладіаторські ігри, не залишив містянам вибору. Римляни шалено азартні, й тепер перегони — їхня єдина пристрасть.

П’ять ярусів мармурових сидінь, здатних умістити третину населення Рима, поволі наповнювалися радісним гулом. Сто п’ятдесят тисяч людей прийдуть сюди, заповнивши цирк ущерть. Вони йтимуть кілька годин, намагаючись зайняти кращі місця. Нагорі, де сидів Марк, завжди пахло однаково: потом, дешевим вином, смаженими бобами й цибулею. Туди, де пахло аравійськими пахощами, пекарів не пускали.

Сьогодні добрий день, імператор Гонорій не поскупився. Розваг очікується багато: страти, цькування звірів і перегони. Люд жваво обговорював майбутнє видовище, жуючи коржі й запиваючи їх винцем. Поки тривали приготування, люди обговорювали стати коней. Вони клялися Юпітером і святим Петром, що радше небо впаде на землю, ніж червоні чи білі програють. Раби в туніках кольору охри висипали на арену новий шар жовтого піску й розрівняли його граблями. Свіжий пісок стоїть збоку, в кошиках, він знадобиться зовсім скоро.

Шум на трибунах посилився. Здається, починається. Заревли труби, застукали барабани. Небожителі на першому ярусі звернули свій лінивий погляд на арену.

З-під трибун вивели трьох засуджених — голих, неймовірно брудних, зі сплутаним волоссям. Їхні очі згасли, а на обличчях закарбувалася смертна туга. Перший ішов твердо, високо піднявши голову. Другий безперервно шепотів молитву, збиваючись на кожному слові. Третього двоє вартових тягли попід руки. Усі посічені батогами, але останнього побили так, що на спині живого місця не залишилося. Тому його й тягнуть. Він ледве живий.

Глашатай розгорнув сувій.

— За вироком милостивого нашого префекта Волузіана… іменем непереможного августа… за розбій, убивство й напад на склади аннони… засуджуються до смерті через розтерзання звірами.

Натовп загув, засвистів і заулюлюкав.

— Давай! Так їх!

— Наш хліб красти!

— Випускайте левів!

— Ведмедів давай!

— Нудьга! Биками їх розірвати!

Служителі швидко вкопали в пісок кілька низьких дерев’яних стовпів. До них прив’язали двох злочинців. Третього залишили вільним. Йому доведеться розважати натовп, тікаючи від голодних звірів. За дальньою решіткою почувся глухий удар. Натовп миттю стих. Усі знали цей звук. Служителі відмикали карцери, приміщення для звірів. Залізна решітка повільно піднялася, і з темного проходу вийшов лев.

Шляхетний звір неквапливо ступив на пісок, зупинився, примружився на сонце й повів важкою головою, втягуючи запах пилу й десятків тисяч людей. Темна густа грива здавалася на сонці майже чорною. За левом на арену вистрибнула левиця. Вона була молодша й неспокійніша. Кілька разів ударила хвостом по боках, втягнула повітря ніздрями й неголосно заричала.

Вільний засуджений зірвався з місця. Він побіг уздовж стіни арени, сподіваючись знайти вихід там, де його ніколи не було. Натовп ожив.

— Швидше біжи!

— У пісок закопайся! — реготав хтось.

— Рви його! Рви!

Жінка, яка сиділа неподалік від Марка, підняла вище малюка років п’яти.

— Дивись! Дивись! Зараз вона його схопить!

Левиця й справді кинулася за втікачем. Вона наздогнала його за кілька стрибків і збила з ніг. Обох сховала хмара пилу. Коли пил осів, звір уже стояв над здобиччю. Левиця вирвала з шиї злочинця шматок м’яса, і під нерухомим тілом розпливлася багряна калюжа.

Марк з огидою дивився на страту. Він штовхнув ліктем Прима, який кричав поруч, і показав: ось, мовляв, твоя доля, якщо за розум не візьмешся. Той зневажливо скривився й знову повернувся до арени, надриваючи горлянку.

Лев неквапливо підійшов до прив’язаних засуджених і обнюхав їх по черзі. Перший заплющив очі й завмер, а другий відчайдушно забився, намагаючись розірвати мотузки, але марно. Його потуги лише веселили натовп. Хижак повільно обійшов бранців, наче вибираючи. Він був голодний, але не розумів, чому їжа не тікає. Лев вагався. Натовп шалів.

— Та жери ти його!

— Кусай!

— Убий!

Навіть рознощики перестали вихваляти свій товар і приєдналися до загальних криків. Нарешті звір вибрав. Він підійшов до злочинця, який бився в путах, став на задні лапи й учепився йому в обличчя. Пролунав моторошний хрускіт. Чоловік несамовито закричав, але відразу стих, обвиснувши на мотузках. Верхніми рядами прокотився злитий зойк. Одні відверталися, інші, навпаки, витягували шиї, намагаючись не пропустити жодної миті. Лев відірвав шматок м’яса й потрусив до левиці, яка вже ласувала своєю здобиччю. Він заричав, і та відбігла вбік, поступившись здобиччю. Бідолаха, який залишився прив’язаним до стовпа, зомлів і нерухомо повис на мотузках. По його ногах текла ганебна жижа, а натовп реготав, показуючи на нього пальцями. Обісрався варнак! Оце веселощі!

Арена наповнилася людьми. Одні служителі довгими списами відігнали звірів від розтерзаного тіла. Інші вибігали з гаками й кошиками піску. Вони відтягли трупи, а потім звично засипали арену новим шаром, стираючи сліди страти так само діловито, як пекар змітає з підлоги розсипане борошно. Не встигли вони закінчити, як із підземних приміщень долинули нові звуки: ревіння, пирхання, удари копит об дерево. Наставав час цькування звірів.

Спочатку на арену вибігли кілька оленів і лось. Налякані незвичним шумом тварини кинулися вздовж бар’єра, здіймаючи копитами пісок. Олені носилися наче божевільні, а лось став посеред арени й захропів, закинувши рогату голову. Потім випустили ведмедя, який, перевалюючись, потрусив до прив’язаного бранця. Звіра давно не годували, а від людини смачно пахло кров’ю — понівечена «скорпіонами» спина ще не встигла загоїтися.

Останніми вийшли венатори, професійні мисливці, два десятки. У коротких синіх туніках, залізних поножах і легких шоломах. В одних у руках лук, у других — широка сітка, у третіх — мисливський спис із коротким древком, у четвертих — пучок дротиків.

Марк не вірив власним очам. Так, він бачив це не раз, але тепер дивився на те, що відбувалося, по-новому. Невже цим людям не страшно? Він би знепритомнів, опинившись на одній арені з ведмедем і левами.

А забава вже почалася. Завдання венаторів — не просто вбити звіра, а зробити це красиво. Вони мають подарувати людям видовище.

Величезний ведмідь, привезений із далматинських лісів, підвівся на задні лапи й заревів так низько, що звук, здавалося, пройшов крізь кам’яні трибуни. Він щойно прикінчив бідолаху, який залишився прив’язаним до стовпа. Але спокійно пообідати звірові не дали. Венатори оточили його півколом, не поспішаючи наближатися.

Ведмідь кинувся вперед, ударом лапи переламав древко списа й мало не дістав мисливця. Другий венатор метнув спис, і ведмідь люто заричав, повернувшись до нього. Він метався від одного мисливця до іншого, шаленіючи, і ніяк не міг вибрати, кого ж йому задерти. Удари списів непокоїли його з усіх боків. Нарешті звір не витримав, оглушливо заревів і став дибки.

Венатор не розгубився, і листоподібний наконечник увійшов ведмедеві точно в ліву пахву. Ревіння перейшло в хрип, ведмідь зробив іще кілька важких кроків, хитнувся й повільно осів на пісок. Публіка зустріла перемогу мисливців захопленим ревом.

Друга група спокійно й діловито розправилася з левом і левицею. Величезні люті кішки металися ареною, але нічого не могли вдіяти. Одне вдале влучання дротика — і лев втрачав запал, падав на пісок та намагався вирвати древко зубами. А тим часом прудконогі венатори оббігали його по колу й разили незахищений бік. Лева й левицю прикінчили за лічені хвилини.

— Як легко, — вразився Марк. — Як вони це роблять?

Несподіванку влаштував лише старий лось із сивою холкою. Поки очманілих від запаху крові оленів розстрілювали з луків, він відбіг убік, а потім зірвався з місця й понісся на мисливців, наче таран. Дві стріли вп’ялися в його бік, але лось ніяк на це не відреагував. Удар рогів — і венатор, злетівши високо в повітря, гепнувся на пісок, мов мішок із ганчір’ям. Спис уп’явся в лосиний бік. Звір хрипко заревів, але не зупинився. На пораненого венатора обрушилися передні копита. Хруснули кістки, бризнула кров. Те, що тепер билося під копитами лося, уже мало нагадувало людину.

— Молодець! — кричали лосеві.

— Так його!

Трибуни заревли, заплескали в долоні. Навіть той, хто хвилину тому вимагав крові, тепер вітав шляхетного звіра. Лось отримав свої овації. Його розстріляли з луків, закидали дротиками, і він повільно-повільно опустився на коліна. Спробував підвестися — і впав на бік.

На арену знову вибігли служителі. Вони потягли туші до підземелля, на корм іще живим хижакам.

Цькування закінчилося, але ніхто не поспішав розходитися. Усі знали: це лише пролог, передмова до головної страви. Справжнє видовище почнеться, коли над стартовими воротами злетить біла хустка розпорядника, а на арену вилетять колісниці чотирьох фракцій.

Натовп підвівся. Трибуни затремтіли від оплесків і криків. Жінки, забувши про пристойність, верещали від захвату. Чоловіки ревіли, потрясаючи кулаками. Тут усі вболівають за своїх. Жоден стадіон, на якому Маркові доводилося бувати в минулому житті, не міг зрівнятися з цим за напругою пристрастей. Та й стадіонів такого розміру більше не будували. Хіба що арена Константинополя могла з ним зрівнятися.

Із центральних воріт на арену виїхали квадриги. Четверо коней, запряжених у легку двоколісну колісницю. Чотири колісниці. Візники вдягнені в короткі туніки чотирьох кольорів: червоного — фракція руссата, білого — альбата, зеленого — прасина й синього — венета. Вони стояли на колісницях, натягуючи віжки, наче струни. Коні тремтіли від нетерпіння, здіймаючи копитами пісок.

Тисячі людей, які щойно вимагали крові, затамували подих. Вони милувалися кіньми, під випещеною шовковистою шкірою яких перекочувалися могутні м’язи. Коні високі, тонконогі, зовсім не схожі на присадкуватих гунських коників. Неймовірно дорогі жеребці мальовничо вигинали шиї, зневажливо поглядаючи на людей, які шаленіли.

Сигнал. Труби заспівали, і чотири колісниці рвонули з місця, наче випущені з балісти списи. Знявся пил, каламутною хмарою затуливши сонце. Зелена колісниця вирвалася вперед, але синя обійшла її по дузі, ризикуючи перекинутися на крутому повороті біля колони. Візники балансували, майстерно переносячи вагу то ліворуч, то праворуч. Вони ризикували життям. Один неправильний вхід у поворот — і колісниця розлетиться на шматки, а візника просто затопчуть.

Це сталося на третьому колі. Червона колісниця зачепила віссю білу. Моторошний дерев’яний тріск потонув у реві натовпу. Колесо відлетіло вбік, а саму колісницю підкинуло в повітря. Нумідієць, візник червоних, не встиг вистрибнути, і його тіло вдарилося об мармурову колону. Коні, залишившись без керування, понеслися до трибун, тягнучи за собою перекинутий набік візок.

Натовп закричав, і Марк, не очікуючи від себе такого, закричав разом з усіма. Загальний чад захопив його без останку. Він наче побачив себе збоку. Стоїть і реве, надриваючи горлянку. Трясе кулаком і клянеться старими богами, імен яких давно не згадував намарно. Наче безумство найшло.

Червоні слали прокляття невмілому варварові. Решта шаленіла, адже заради цього вони сюди й прийшли: чужа кров і гострий, мов перець, азарт. Тисячі людей водночас схопилися, розмахуючи руками. Вони надривали горло, намагаючись давати вказівки візникам, але не чули навіть себе.

Останнє коло. Зелена й синя колісниці йшли ніздря в ніздрю. Візники безжально запрацювали батогами, вичавлюючи з коней останні сили. Бити коня — остання справа. Так роблять лише перед фінішем. Тварини, збожеволівши від болю й люті, віддавали перегонам останні сили. З губ зривалися клапті піни, очі налилися кров’ю. Візники, стискаючи віжки до посинілих пальців, не бачили нічого, крім фінішної лінії.

Синя перемогла. Перемогла дивом, обійшовши суперника лише на пів голови.

Натовп вибухнув. Сині прапори зметнулися вгору по всьому цирку. Щасливчики, які поставили на венетів, істерично реготали, обіймаючи зовсім незнайомих людей. Невдахи проклинали богів і зелених візників. Хтось, програвши ставку, рвав на собі туніку. Хтось, навпаки, цілував амулет. Він щойно виграв. Сенатори ставили золото, чернь — мідь. Але й ті, й інші були римлянами. Чернь часом, вигравши кілька мідяків, раділа більше, ніж зажерта знать. Монети дзвеніли, переходячи з рук у руки.

Візник-переможець проїхав коло пошани. Він стояв на своїй колісниці, наче тріумфатор, в одній руці тримаючи віжки, а другою піднімаючи над головою вінок — знак перемоги.

— Ходімо швидше, — Прим потягнув Марка за руку. — На виході затопчуть.

— Ходімо, — квапливо підвівся Марк. — Мені ще пиріг пекти.

— Ум-м, — усі четверо братів ковтнули тягучу слину й утупилися в Марка благальними поглядами.

— Наступного разу пригощу, — хмикнув він. — Сьогоднішній пиріг призначений не вам.

Марк рішуче постукав у знайомі різьблені двері, за якими жив ненависний йому чоловік. Тільки тепер він не відчував до Афранія жодної ненависті. Навпаки, відчував п’янкий кураж, який буває в гравців, що роблять високу ставку. Немає сенсу ненавидіти саме цього писаря. Вони всі однакові. Гнила система Рима зробила їх такими.

— Це гра, — шепотів Марк. — Усе це несправжнє. Я прикидаюся, він вірить. Він задовольняє своє самолюбство, а я отримую справжню користь. Це лише взаємовигідний обмін.

— Чого тобі? — на вулицю визирнув знайомий сивий раб.

— Пекар Марк до пана Афранія з шанобливим підношенням.

— Давай і забирайся, — простягнув руки слуга.

— Обійдешся, — холоднокровно відповів Марк. — Ще зжереш дорогою. Доповідай господареві. А якщо не впустиш мене, я знайду його в Хлібному домі й розповім, як ти хотів украсти підношення. Здохнеш на винограднику, худобино.

— Пан вечеряє.

— Тоді поспішай, пиріг іще гарячий. Чого витріщився, тварюко? Бігом!

Раб зиркнув спідлоба, але нічого не відповів. Образити вільного громадянина — прямий шлях під батіг. А от раб не людина, він лише річ. У нього немає душі, почуттів і волі. Його не можна образити чи зачепити його гідність. Звідки в раба гідність? Адже він раб.

— Чекай, — пробурчав воротар і зачинив двері.

Він з’явився за кілька хвилин. Очевидно, чарівні слова «підношення» й «пиріг» зробили свою справу. Марк пройшов через знайомий атрій і дворик із басейном. І знову відчув легкий укол заздрості. За своє молоде життя Марк перетягав тисячі відер води. А тут навіть раби не надриваються, беруть скільки треба.

Афраній перебував у триклінії. У нього й такі покої були. Невелику залу, у якій стояли застелені покривалами ложа, освітлювали олійні лампи. Стіни розписані фресками, щоправда, не надто майстерними, а підлога вкрита мозаїкою з морських камінців. Марк відзначив це зовсім машинально, коли зігнув спину в поклоні. Якщо писар і отримував дві тисячі солідів на рік, то явно не для себе. Задрібно живе для такої страхітливої суми.

Пан куратор лежав перед низьким столиком, на якому стояв пишний білий хліб. Він умочував його у вино й відправляв до рота. Просто вечеряє, знову відзначив Марк. Не дозволяє собі на самоті жерти павичів і сонь у меду.

— Пане! — випростався Марк, простягаючи загорнуту в полотно кулеб’яку. — Я спік пиріг за старовинним родинним рецептом і хочу, щоб ви скуштували його. Якби не ваше заступництво й милість, нам не вистачило б грошей навіть на те, щоб його спекти. Не погордуйте, добрий пане. Скуштуйте! Це честь для всієї нашої родини.

— Марк, син Тита, — Афраній уважно дивився на нього, звузивши очі до щілин. — Я чув про тебе. Ліберій узяв тебе до себе, а інші пекарі через це лютують.

— Та нехай захлинуться слиною, прокляті заздрісники, — холоднокровно всміхнувся Марк. — Скуштуйте мого пирога, добрий пане, і зрозумієте, що вони лютують недарма.

Афраній махнув рукою, і Марк дбайливо поставив перед ним кулеб’яку, накриту полотном. Іще теплий пиріг блищав підсмаженою скоринкою й був прикрашений вирізаними з тіста листочками та квітами. Куратор здивовано поглянув на таке диво й рішуче відламав шматок. Що характерно, ні сісти, ні розділити трапезу він Маркові не запропонував. Йому таке навіть на думку не спало.

Писар із апетитом наминав, муркочучи, наче задоволений кіт, а чималий пиріг поступово зникав у його величезному череві. Марк навіть заплющив очі. Вони таким самим повечеряли всемером, а цей зараз зжере все сам.

Якщо злопає весь, я з’їм свій пояс, чомусь подумав Марк. Але Афраній зжер лише дві третини, і пояс залишився на належному місці. Напевно, хліб, який він їв до цього, не залишив у животі вільного місця.

— Це зроблено дуже добре, — прихильно кивнув писар, облизуючи пальці. — Тісто незвичайне, а начинка смачна. Ти сам це спік?

— Так, пане, — схилився Марк. — Тепер ви розумієте, чому на мене лютують заздрісники?

— Так, тепер розумію, — замислився Афраній. — І розумію, чому ти прийшов до мене, прудкий хлопче. Я чув про тебе. Порфирій перетворився на посміховисько. Люди глузують із нього за спиною. Ти вмієш наживати ворогів.

— Краще мати тисячу ворогів і одного друга, — Марк свердлив писаря відданим поглядом. — Я годував би його найкращими пирогами, з найрізноманітнішими начинками.

— Тут можуть бути різні начинки? — підняв брову Афраній. — Ну так… чому ні… Принеси мені наступної неділі такий самий пиріг. У мене будуть гості.

— Я готовий щонеділі приносити вам такий пиріг, — Марк подивився йому просто в очі.

— Ти шукаєш заступництва? — прямо запитав куратор. Його очі стали схожими на дві колючки.

— Так, пане, шукаю, — не став кривитися Марк. — У нашому світі важко жити бідному пекареві, якщо хтось із великих не вкриє його полою свого плаща.[52]

— Воістину так, — кивнув Афраній і про щось замислився. — Ти шанобливий, Марку. І твій батько завжди був шанобливим. За це я виявлю вам милість і не дам ходу скарзі пекарів Субури. А що буде далі — побачимо. Надто швидко ти скачеш, хлопче. Навіть сюди прийшов без батька. Адже повноправний пекар він, а не ти.

— Нехай пан не гнівається на свого слугу, — знову вклонився Марк. — Я припадатиму до стоп найславнішого щонеділі. Він матиме нагоду вказати на мої недогляди.

— Я стежитиму за тобою, хлопче, — куратор повчально підняв жирний палець. — Не думай, що я прикриватиму твої темні справи за якийсь пиріг. У дрібницях допоможу, але якщо вляпаєшся по-великому, я не витягуватиму тебе. Дивлюся на тебе — і серце не на місці. Ти схожий на ходячу біду, сину Тита, хоча готуєш чудово.

— Я не завдам найславнішому великих клопотів, — упевнено відповів Марк. — А якщо й завдам, то й ціна буде зовсім інша.

Афраній промовчав, а Марк безстрашно приклався до краю його туніки. Так роблять лише колони й раби. І, звісно, ті, хто шукає заступництва й захисту. Як він зараз.

Марк пам’ятав свій останній візит до цього дому. Тоді він хотів бити цього чоловіка, насолоджуватися його муками. А тепер цього почуття немає. Адже це лише гра, а Афраній — інструмент, один із багатьох, якими бідному пекареві ще належить обзавестися.

Праця в колегії починалася зі світанком. Першим приходив скарбник Діонісій, який через старість страждав на безсоння. Другим зазвичай заявлявся Порфирій, який жив неподалік. Потім підтягувалися решта, відповідно до свого розуміння порядку. Ліберій приходив останнім. Він жив найближче за всіх, на Целії, у величезній квартирі над власною пекарнею з крамницею. За чутками, будинок теж належав йому, але доказів не було. Пекареві, навіть дуже багатому, ні до чого виставляти напоказ свій добробут. Магістр до колегії не поспішав. Біля його будинку розташовані торгові ряди, і справи в нього йшли чудово. Адже люд метушився біля пекарні цілий день.

Поки начальства немає, можна й дурня клеїти. Писарі приймали прохачів, розбирали пошту й звіряли документи з учорашніми постачаннями. Марк же в цей час дивився на небо або теревенив зі скарбником, допомагаючи йому розбирати документи. Справжня робота починалася в нього лише з приходом Ліберія. А поки його немає, двір поступово наповнювався людьми.

— Та стій ти, дурна худобино! — сердився візник, який запрягав у віз мула. Мул побачив пучок пожухлої травички, що дивом уцілів на витоптаному до каменю подвір’ї, і потягнувся до нього губами.

Перший віз зерна приїхав зі складів Гальби. Закричав пекар, і раби неохоче рушили до нього, хапаючи мішки. Це не перший віз за сьогодні й не останній. Голі тіла блищать від поту. У двох — тавра на плечі. Мабуть, дивилися зухвало або на них донесли, що хочуть утекти. У решти — просто коротко обстрижені голови. З такою зачіскою не сховаєшся в жодному натовпі. Волосся й дране вбрання, якого не вдягне на себе вільна людина, — певна ознака раба.

Марк усміхнувся. Писар Порфирій, геній математики, рахував мішки, клацаючи кісточками абака й ставлячи риски на табличці. Він разів десять звіриться з тією, яку привіз із собою візник. Так і сидітиме, ворушачи губами й висолопивши від старання язика. І лише потім поставить свою печатку на воску накладної.

Прийшла літня жінка зі скорботним обличчям, а за нею ще одна, зовсім молода, із червоними від сліз очима, але ця з дитиною років двох. Він тримає матір за руку, із цікавістю озираючись навкруги. Марк знав їх, це вдови. Старий пекар помер просто біля печі, схопившись за серце. А в молодиці чоловіка забрала болотна лихоманка. Марк часто бачить вози, у яких лежать загорнуті в саван тіла. Звичайна справа. Ця жінка теж живе в Субурі. Восени там від малярії порятунку немає. Низина ж бо, гниле місце.

Прийшли майстри зі своїми бідами. Їх п’ятеро, і вони товпляться окремою купкою. Перешіптуються між собою, нікого не впускаючи до свого кола. Міцні чоловіки у віці, кожному років тридцять-сорок. У всіх бороди з густою сивиною. Троє із Субури. Вони дивляться на Марка неприязно. Ще у двох пекарні далеко. Їм до Марка байдуже. Ці поглядають із цікавістю.

Ліберій вплив у двір, поширюючи навколо себе пахощі дорогих олій. Цей запах бив по нюху своєю незвичною розкішшю. Пекарі насамперед пахли димом, удруге й утретє вони теж пахли димом. Пахощі свіжого хліба й поту не могли пробитися крізь їдкий дух рідної печі. Здавалося, він просочував саму шкіру наскрізь.

— По одному, — кинув Ліберій. — Жінки заходять останніми.

Він невдоволено подивився на Марка.

— Чому байдикуєш? Роботи немає?

— Чекаю розпоряджень, пане магістре! — гаркнув Марк, віддано пожираючи начальство очима. Пекарі скривилися, а один навіть зневажливо сплюнув. Марк прочитав лайку по його губах.

— Сиди тут, покличу, — поважно кивнув Ліберій і пройшов до робочого кабінету.

Марк примостився на сходинках, прислухаючись до того, що відбувалося за дверима. Товстун Ліберій був діловитим чоловіком, і Марк, згнітивши серце, почав визнавати, що своє місце він посідає по праву. Не дурень, міркує швидко, уміє знайти підхід до людей. Чимало для керівника.

— Що в тебе?

— Жорно геть стерлося, пане.

— То піди й купи.

— Грошей немає, пане. Щойно податок віддав, щоб він пропав…

— Отримаєш розстрочку. Три місяці. Скажеш, я звелів.

— Повік Бога…

— Наступного давай! — почувся роздратований голос Ліберія.

Літній майстер із рябою бородою зайшов до кабінету, змірявши Марка нищівним поглядом.

— Доброго раночку, пане.

— І тобі, Аніко, не хворіти. Доньку заміж віддав?

— Слава богам, пане, за добру людину, з наших.

— Чого прийшов?

— У мене скарга на хлопчиська Марка. Того, що з Узвозу.

— Цього разу що?

— Та те саме! Працює нечесно. Не по-людськи. Наші покупці йдуть до нього.

— А що я можу зробити? Стратити його?

— Та було б добре, пане. Життя від нього немає.

— Та ти, Аніко, зовсім розумом рушив? — Ліберій підвищив голос. — Людину стратити за те, що вона пече смачні пироги? Я тебе поважаю, звісно, але ти вже… Може, час передати справи синам, га? На спочинок не хочеш, шановний?

— Ми б підношення зібрали… — пискнув Аніка, — спустити його з небес на землю, пане. Ну немає від нього життя… Скоро підемо по світу.

— Працюйте краще! — завершив розмову Ліберій, а Марк відчув усю міцність даху куратора Афранія.

Жирний ненажера поки що відпрацьовує свої пироги. Адже Ліберій будь-якого пекаря в баранячий ріг скрутить. Розорить штрафами, поборами й нормами. А тут не сміє.

Потреби інших пекарів не викликали в Марка особливого інтересу. Звичайні чвари. За ними пройшли візники, писарі та інший люд. І лише потім впустили літню вдову. Вона стояла довго, хоча прийшла чи не першою. Така в неї тепер доля. Не потрібна вона нікому, якщо немає чоловіка й синів. Із милості живе на цьому світі.

— Здоров’я вам, пане.

— І тобі не хворіти, Фульвіє. Я дотримаю свого слова. Колегія поховає твого чоловіка. І поминальний бенкет улаштує. Святого отця запросимо. Він скаже належне слово.

— Дякую, пане. Повік Бога молитиму за вас! А що тепер буде зі мною? Немає в мене синів, лише доньки. А ті далеко.

— Твою піч віддамо іншому пекареві, — відповів Ліберій. — Він тебе годуватиме. Колегія не покине тебе, Фульвіє. Іди до скарбника. Він розпоряджається похованнями.

— Дякую, добрий пане. Молитиму святу Агнесу за вас.

Наступною зайшла молода вдова. Її чоловіка вже поховали.

— Чого прийшла, Децімо? — запитав Ліберій. — Я вже відповів тобі. Ні!

— Благаю, пане! Відпустіть до батьківського дому. Мене там прихистять. Пожалійте вдову! Дитя моє пожалійте!

— Жінко! — підвищив голос магістр. — Ти вдова пекаря. Твого сина вписано до колегії від народження. Коли досягне належного віку, прийме батькову пекарню. А поки ми знайдемо того, хто вестиме справи й годуватиме тебе із сином. Навіть не думай нікуди їхати. У кайданах повернешся. Піч має давати хліб. Зрозуміла?

— Та пропади вона пропадом, ця піч, — заридала жінка. — Гірша за будь-яке рабство. Дивлюся на деяких служниць і заздрю. Ідуть на ринок, сміються. Перемивають кісточки господарям. А я? Коли я востаннє сміялася? Крім цієї печі, нічого й не бачила! Щоранку прокидаюся, а на мене чекає ще одна норма.

— Усі так живуть, не ти одна, — нудьгуючим голосом відповів Ліберій. Мабуть, вона приходить до нього не вперше. — Ніженкою тебе батько виростив, мало карав. Усім важко, але ніхто не стогне. Сьогодні прийде новий майстер. Працюватимеш у нього. А за кілька років і син почне тобі допомагати. Ставатиме дедалі легше. Он який у тебе здоровань росте.

— Відпустіть, пане! — жінка заридала ще дужче. — У зашморгу життя закінчу! Не губіть!

— Ану замовкни, дурепо навіжена! — крижаним тоном відповів Ліберій. — Вийшла заміж за пекаря, то не скигли. Ти шановна вдова, а не вулична дівка. Заповіт був? Не було! Отже, пекарня не твоя, а синова. Твоєї частки там немає. Майстер тебе годуватиме, комірчину тобі оплачуватиме. Він подбає про тебе. Добре працюватимеш — дивись, колись і приголубить. Ха-ха-ха… Іди! Я тобі все сказав. Геть звідси, геть…

Вдова пішла, ридаючи на весь голос, а Маркове серце наче цвяшком дряпнуло. Їй же й двадцяти немає. Швидше за все, вісімнадцять, а може, ще менше. А в неї на руках мала дитина й чоловікові борги. Дай Боже, щоб новий управитель, призначений колегією, виявився доброю людиною. Вдова прикута до сина, а син — до печі. У чотирнадцять років пекарня перейде до нього разом із податками й нормами. Буде в них старий віслюк, а то й узагалі не буде жодного віслюка. Його забере із собою колишній управитель. Раби помруть від непосильної праці, а піч потребуватиме ремонту, бо в неї не вкладуть жодного нуммія. І почне такий хлопчина своє життя з боргів, які віддаватиме до самої смерті, надриваючи жили. Бо через його малолітство розкрадуть усе, що можна. Розуміє це вдова, тому й плаче навзрид, обіймаючи сина.

— Жінко, — проходячи повз, шепнув Марк, — іди сюди! Не ридай так. Зайди за ріг, дещо скажу.

Дівчисько… а за Марковими мірками це було саме дівчисько, підняло залиті слізьми очі й спантеличено втупилося в хлопця. Худенька, схожа на мишеня. Волосся сплутане, не до краси їй сьогодні. В очах недовіра, страх, відчай… Але вона послухалася його й пішла. Їй тепер однаково.

— Я чув усю розмову, Децімо, — сказав він. — Іди назад до магістра. Іди просто зараз. Скажи, що тобі не потрібен управитель. Скажи, що поки синові не виповниться чотирнадцять, маєш право сама вести справи. Інакше тобі кінець. Розорять твою пекарню вщент, а твоєму синові залишать самі борги.

— Та не зумію я, — несміливо подивилася на нього дівчина. — Я рибалчина донька.

— Я допоможу, — гаряче зашепотів Марк. — Святим Петром присягаюся. Захочеш — поїдеш до рідних. Житимеш іншим життям. Дивись, і заміж знову вийдеш. Є способи продати пекарню. Це непросто, але можна. Тоді й твого сина випишуть із пекарів.

— Звідки ти все це знаєш? — недовірливо подивилася на нього вдова.

— Я служу віатором у колегії, — пояснив Марк. — Іди швидше, інакше вже ввечері до тебе заявиться людина від магістра. Цілуватимеш їй ноги за власний хліб. На заході сонця прийдеш до пекарні Тита на Узвозі, я скажу, що робити далі. Тільки нікому ані слова!

— Якщо обманув, Бог тебе покарає, — Деціма витерла сльози й рішуче рушила до колегії, а Марк, наче нічого не сталося, всівся на сходинках, слухаючи розмову. Точніше, її кінець.

— Ну й забирайся, дурна жінко, — крикнув Ліберій. — Тільки спробуй не здати норму за чоловіка. Ще згадаєш мою доброту.

Деціма вийшла з контори колегії, тримаючи хлопчика за руку, і безсило притулилася спиною до стіни. Її губи ледь помітно ворушилися. Молитву читала.

— Пам’ятай, — шепнула вона, повернувшись до Марка. — Якщо обманув, Бог покарає.

І пішла до виходу, ледве переставляючи ноги. Погано їй тепер, дуже важко.

— Чого байдикуєш? — Ліберій визирнув зі своєї контори й побачив Марка.

— Та все зробив, пане, — той утупився в начальство відданим поглядом. — Архів розібрав, шановному скарбникові зранку допоміг. Чекаю ваших указівок.

— Чекає він, бач… — пожував губами Ліберій. — Нічого без діла сидіти. Усі працюють. Дивись, Порфирій працює не покладаючи рук.

Так-так, подумав Марк. Якщо рахувати як Порфирій, можна й до ранку звідси не вийти.

— Підеш до Пренестінських воріт. Лабіканська вулиця. Там пекарня покійного Деметрія. Його вдова Фульвія щойно від мене вийшла. Перепишеш майно, рабів, віслюків, запаси. Подивишся на стан печі й жорен. Ти пекар, розберешся. Треба зрозуміти, скільки хліба вона тепер зможе пекти. І чи потрібен ремонт. Деметрій хворів, міг занедбати справи.

— Так, пане, — кивнув Марк. — Завтра вранці все буде готове. Залишитеся задоволені.

— То йди, чого стоїш? — підібгав губи Ліберій, проводжаючи його недовірливим поглядом. — Завтра все покажеш.

Знає ж про розмову з Афранієм, подумав Марк. Інакше не сказав би про «пироги». Кулеб’яку поки що стороннім не продають.

Марк ішов вулицею, весело насвистуючи. Тут, між Целієм та Есквіліном, будинки значно багатші, ніж у Субурі. Навіть інсули на три, зрідка на чотири поверхи. Коли люди почали тікати з Рима, верхні поверхи після пожеж часто не відновлювали, а розбирали. Однаково користі з них немає. А колишні нетрі ставали шанованими й чистими районами.

— Так, тут не Субура, — заздрісно протягнув Марк, розглядаючи охайну вуличку з невисокими будинками.

Над його головою височіє громада Клавдієвого акведука. На вулиці немає голих дітей. І помиї не течуть бруківкою, бо комусь ліньки спуститися із сьомого поверху. Люди мають ситий і охайний вигляд. Не буває тут підозрілих пик, розмальованих шльондр і реготу, що опівночі лунає з дешевих попін. Тут ходить варта й ганяє босяків.

Далі, ближче до воріт, будинки стали вищими, вулиці трохи вужчими й бруднішими. Потягло ослячим лайном, а це означає, що неподалік майстерні й робочий люд. Так, ось і пекарня. Вона ділить із термополією перший поверх інсули. У крамниці сидить вдова.

— Добрий день, шановна Фульвіє, — уклонився Марк. — Співчуваю вашому горю. Мене прислали оглянути пекарню.

— Ну, ходімо, — відповіла вдова й зачинила віконце крамниці.

— Та-а-ак! — Марк обійшов інсулу ззаду й розкрив табличку,[53] роблячи позначки. — Млин… Жорно для грубого борошна. Стерте, але для роботи згодиться. Років два-три протягне. Віслюк… Трирічний, господине?

— Чотири йому, — відповіла вдова. — Добрий віслюк, міцний. І ось віз. Заднє колесо треба полагодити. Обід стерся.

— Добре, — кивнув Марк. — Раби є?

— Двоє, — відповіла вона. — Гей, ви! Ідіть сюди!

Двоє чоловіків у нашийниках стали перед Марком, дивлячись крізь нього. Такий порожній погляд буває лише в домонароджених рабів, які ніколи не знали волі. З одягу на них — настегнові пов’язки. Волосся коротке, нерівно обстрижене, тавра немає ні в кого. Видно, покірні.

— Цьому років двадцять? — запитав Марк, і вдова покрутила пальцями, показуючи, що приблизно так. Марк тицьнув стилосом. — Покажи зуби!

Раб вишкірився, і Марк занотував: зуби цілі.

— Тепер ти!

Вишкірився й другий раб. Але він значно старший. Йому під сорок, а замість зубів — сточені пеньки. Ліворуч зубів узагалі бракує половини.

— Другий раб старий, — занотував Марк. — Надовго його не вистачить… Що з піччю, господине?

— Добра піч, — повела вона його до пекарні. — Пів сотні хлібин за раз саджаємо. Цегла не кришиться. Торік її підлатали.

— Мені потрібне начиння, господине, — сказав Марк. — А ще запас дров і зерна. Ну й борги, якщо є.

— Який же ти прискіпливий! — здивувалася вдова. — Звідки тільки взявся?

— Я із Субури, син пекаря Тита, — пояснив Марк. — Біля печі виріс. І помру, мабуть, теж біля неї.

— Усі ми такі, — схлипнула Фульвія. — Ось і мій старий усе мучився, за груди хапався. А потім узяв хлібини на лопату та й помер. Добре хоч устиг доньок заміж віддати.

— Він тепер у кращому світі, — утішив її Марк.

— Ось і святий отець так каже, — зітхнула Фульвія. — Ходімо, Марку, я тобі все покажу.

Деціма прийшла ввечері. Вона причепурилася й навіть розчесала волосся. Не годиться шанованій господині пекарні ходити, наче та, від якої відвернулися боги. До нещасть липнуть лише нові нещастя. Це всі знають. Тому Деціма стояла, гордо піднявши голову, вкриту вишитою хусткою. На шиї намисто, на руках кольорові браслети. Так, вдова має цілком гідний вигляд. Вона навіть здається симпатичною, а не тією сірою мишею, прибитою горем. Видно, її чоловік був не зовсім пропащим. Просто не судилося йому прожити довге життя.

— Вітаю, — запросив її до пекарні Марк. — Заходь. Скуштуй моїх коржів.

— Смачно, — відповіла вдова, відкусивши шматок і віддавши решту синові. Той зачавкав, виказуючи повне схвалення тутешньої кухні. — Ти хотів розповісти, що мені робити далі. Я не втримаю пекарню. Велика вона, є раби, млин, віслюк. Зерно лежить. І норма в нас на дві з половиною сотні хлібин. Я сама з нею розуму позбудуся.

— Я візьму її в управління, а ти лише виступатимеш господинею, — сказав Марк. — А потім, коли захочеш, поїдеш. Я викуплю її в тебе.

— А син? — випробувально подивилася Деціма. — Що буде з ним?

— Він теж поїде, — відповів Марк. — Дай мені рік-півтора. Швидше ніяк не зроблю. Це буде дуже підозріло. Якщо Ліберій відчує недобре, поверне хлопчика під вартою. Адже він від народження пекар.

— Але ж так не можна! — жінка наставила на нього палець.

— Не можна, — погодився Марк. — Я тобі більше скажу: це злочин. За нього належать величезний штраф і батоги.

— Я згодна й на таке! — вп’ялася в нього Деціма поглядом. — Як ти це зробиш? Як? Чи ти один розумний, а всі навколо дурні?

— Не скажу, — похитав головою Марк. — Раптом віддаси пекарню іншому. Справа ця складна, довга й потребує неабиякої хитрості. Навчу тебе, а сам залишуся ні з чим.

— Я не така, — невесело всміхнулася жінка. — Але якщо не віриш, твоє право. Ти ж мене зовсім не знаєш.

— Добре, що ти це розумієш, — кивнув Марк. — Якщо зараз домовимося, то поїдеш до батька. Ти молода, вродлива. Вийдеш заміж за кого захочеш. У тебе буде непоганий статок. Навіть батькової думки не питатимеш. Але в мене є одна умова.

— Яка? — підняла на нього погляд жінка.

— Мені потрібна розстрочка, — відповів Марк. — Третину грошей віддам відразу, решту — за п’ять років рівними частинами. Із таким посагом ти вийдеш заміж за добру людину. І навіть батькової думки не питатимеш.

— Я згодна, — твердо кивнула Деціма. — То що треба робити?

— Для початку треба запустити пекарню, — відповів Марк. — Ти ж знаєш нашу роботу, а я пришлю тобі людину на допомогу. Він триматиме рабів у кулаці. Чекай на нього завтра. Поки пекарня твоя, дохід навпіл. Потім ти отримуєш гроші, а твій син — свободу. І в цьому я присягаюся іменами апостолів Петра й Павла. Угода?

— Угода! — вдова несміливо потиснула простягнуту руку. — Але якщо щось піде не так, усьому кінець! Май на увазі, пекарю. Я нічого не підписувала.

— Законно, — підморгнув їй Марк. — Ти ж мене зовсім не знаєш…

— Сусіди!

Марк заліз на бочку, височіючи над натовпом, який зібрався з нижньої частини Узвозу. Тут були далеко не всі з тих, хто платив проклятий хрисаргір, але прийшло багато людей. Чоловік двісті точно, і всі вони дивляться на сина пекаря з підозрою та несміливою надією. Дехто виходити не став, звісившись із вікон сусідніх будинків.

— У мене є новини для вас! — крикнув Марк. — Відкупник цього року до нас більше не прийде, податок зібрано. Троє залишилися винні, вони отримають розстрочку. Тепер про головне! Анфіме-тесляре!

— Я тут! — крикнув сусід.

— Ось розписка з печаткою відкупника Ремігія, що ти не маєш боргів за податком. Чи він знову прийде, чи хтось інший — уже неважливо. Ніхто не вимагатиме з тебе зайвого.

— О-ох! — видихнув натовп. — А нам? Чи тільки тесляреві й шльондрі?

— І вам, — Марк потряс пачкою вузьких смужок вишкрябаного папірусу. — Усі, хто живе в нижньому кінці Узвозу, усі тут! А ось у мене боргові таблички! Тобі, Євтихію, борг зменшено на третину. А ти, Антонію, тепер узагалі нічого не винен. Ось твоя табличка. Упізнаєш свою печатку? Забирай!

— Боже правий! — приватний лікар, який жив через два будинки, розкрив вощений диптих і не повірив власним очам. — Моє це! Моє! Нічого не винен! Не винен!

Він люто кинув таблички на землю й почав топтати їх. Худий грек сів навпочіпки й заплакав, нікого не соромлячись. Схлипуючи, він зібрав таблички й розламав їх на дрібні шматки. Його схвально плескали по плечах, щось йому говорили, але він не чув. Скільки років платив борг, а гроші наче в пісок ішли.

— Як ти це зробив? — запитав Антоній, витерши сльози.

— Та перерахував лихву за останні кілька років, — пояснив Марк. — Зависокою вона виявилася. Не так ви домовлялися.

— Дай тобі здоров’я, добра людино, — лікар підняв на Марка просвітлений погляд. — Ісуса за тебе молитиму!

— Підходимо по одному! — крикнув Марк, махнувши пачкою розписок. — Петре, який коваль… Ось твоя розписка… Косьмо-вугляре, це твоя…

Зібрання закінчилося, але кілька людей не поспішали йти. Вони переступали з ноги на ногу, несміливо поглядали один на одного. Нарешті один із них, ледь знайомий Маркові хлопець, підійшов до пекарні.

— Шановний Марку, — сказав він. — Допоможи. Крисп із термополії виливає помиї на вулицю. Дружина в нього ледача, зайвого кроку до вигрібної ями зробити не хоче. Ми живемо в тому будинку. Від смороду геть дихати нічим.

— Поговорю з ним, — кивнув Марк. — Але не обіцяю, що він послухає.

Хлопець пішов, чомусь дуже задоволений, а на його місце стала літня жінка.

— А тобі чого, шановна? — запитав Марк.

— Допоможи! Лихвар усі жили витягнув! Ти зможеш, тебе тут усі поважають, — із божевільною надією в очах подивилася вона на нього. — Він мене обманює, а де — не розумію. Не навчена рахувати.

— Добре, — зітхнув Марк. — Коли прийде по лихву, веди його до мене. Але щоб мав із собою угоду. Інакше я нічим не допоможу.

— Зрозуміла, — часто-часто закивала сусідка. — Зроблю все, як ти сказав.

Север сів поруч. Тепер він пахнув як справжній пекар. Дим печі прокоптив його наскрізь. Він уже не лякав людей божевільним блиском очей, влившись у життя кварталу. Север став тут своїм.

— Бач! — сказав він. — Ти просто як сільський староста. До тебе по суд ідуть.

— Та якось саме вийшло, — відповів Марк. — Як Курцій? Пити кинув?

— Коли добрі гроші отримав, повеселішав, — хмикнув Север. — Я його майже й не бив. Так, спочатку пару разів тицьнув у печінку й прочитав повчання про шкоду пияцтва. Начебто дослухався.

— Скажи йому, що тепер працюватиме без тебе, — промовив Марк. — Нехай візьме підмайстра. У батька є на прикметі добрий хлопець.

— А я що робитиму? — здивувався Север.

— Я тебе попрошу, друже, — сказав Марк, пом’явшись. — Я взяв в управління пекарню однієї вдови. Але про це ніхто не повинен знати. Чоловік у неї помер від лихоманки. Вона живе на Довгій вулиці. Деціма її звати. Ти підеш до неї, допоможеш налагодити роботу. Вона сама з рабами не впорається. А ще вагарі, писарі. Вони її живцем зжеруть.

— Чому ти не виступиш управителем? — насторожено поцікавився Север. — Чому це таємниця?

— Та тому що дехто в колегії хоче поживитися її коштом, — скривився Марк. — Добра пекарня, прибуткова. Якщо дізнаються, що там я, відразу з’явиться багато ворогів. А в мене й так ворогів вистачає. Потім… Усе потім…

Марк засунув руку за пазуху й дістав гаманець, який висів на шиї. Відрахував чотири силікви й поклав їх на стіл.

— Твоя частка за минулий місяць. Я знаю, що ти в нас працею приборкуєш плоть. Але…

— Та ти за мене не хвилюйся, — Север жваво згріб монети. — Приборкання плоті не заважає отриманню чесної плати. Бо справедливо це.

Вулиця Лонга, або Довга, — це інший кінець Субури. Тягнеться вона рівно від терм Діоклетіана до терм Костянтина, впираючись у сам форум Траяна. Север покрутив головою, вишукуючи потрібну пекарню, а потім не витримав і запитав. Довга вулиця недарма так називається, ноги зітреш, поки пройдеш її з кінця в кінець.

— Ага, — задоволено сказав він сам до себе за пів тисячі кроків. — Прийшов я.

Пекарня займала весь перший поверх невеликої інсули, а за нею, як і всюди в Субурі, розкинулося море сараїв, складів і загонів для худоби. Там він і знайшов млин, а біля нього — розгублену молоду жінку, яка кричала, зриваючи голос на худого раба, довгого, наче держак від лопати.

— Господине Децімо? — звернувся до неї Север. — Мене прислав Марк.

— Нехай Господь благословить його, — з полегшенням видихнула вдова. — Зараз я покличу слуг. Тепер вони твоя турбота. Як тебе звати, добра людино?

— Север, господине, — відповів африканець. — Мене звати Север.

Рабів у вдови Деціми виявилося аж троє. У загоні стояв молодий віслюк, а на складі лежало зерно. Господарство покійний чоловік залишив міцне, і розтягнути його поки що не встигли ні злодійкуваті слуги, ні сусіди, ні друзі-пекарі. Север ходив уздовж короткого шику, в який поставив рабів, і міркував уголос.

— Я зараз прочитаю Послання апостола Петра. Сказано там: «Слуги, з усяким страхом коріться панам, не тільки добрим і лагідним, а й суворим». Отже, якщо ви коритиметеся, то ваша господиня буде доброю, а якщо не коритиметеся, зневаживши свій рабський стан, то й вона буде суворою. І я, як її посланець, напоумлю вас у міру сил.

— Це як? — підняв на нього очі молодий міцний хлопець зі світлим волоссям. Германець із-за гір, мабуть. Багато їх нагнали за Стіліхона.[54]

— Як? — із цікавістю подивився на нього Север, а потім завдав різкого удару в сонячне сплетіння. — Наприклад, ось так. Не можна дивитися вільній людині в очі. Це зухвальство, рабе.

Хлопець звивався на землі, хапаючи ротом повітря, але вдихнути так і не міг, лише хрипів. А Север продовжував, спокійно ходячи туди-сюди.

— Для напоумлення грішників я іноді використовую дубинку, але сьогодні цього не робитиму. Сьогодні ми обійдемося добрими словами. Але якщо слів не вистачить, то знайдуться й інші способи.

— Чи не ти, пане, ламав кістки людям Орфея? — не піднімаючи очей, запитав один із рабів. — Чули ми, був такий, із дубинкою. Усе псалми читав.

— Ось вона, слава мирська, — зітхнув Север. — Завжди тікав я від неї, а сьогодні знадобилася. Я задоволений, раби, що ми зрозуміли одне одного. Ми всі брати у Христі. Не вводьте мене в спокусу гніву, бо слабкий я. Так можу відлупцювати, що ходитимете під себе кров’ю. І ще невідомо, кому з нас буде гірше. Ви потім валятиметеся й марно їстимете господарський хліб, а я накладу на себе сувору єпитимію. Бо згрішив.

— Ми все зрозуміли, пане, — пробурчали раби. — Не треба дубинкою.

— Ну а якщо зрозуміли, беріться до роботи, — милостиво відповів Север.

Очі вдови Деціми, яка стояла в нього за спиною, сяяли яскравим вогнем. Вона навіть наче вищою на зріст стала. Жінка не зводила із Севера очей… Вона почула обережне покашлювання, повернулася й із гідністю кивнула багатому пекареві Захарію. Він непомітно підійшов ззаду й вислухав усю цю розмову з невгасимою цікавістю.

— Вітаю, шановний, — сказала Деціма. — Ти знову хотів поговорити, щоб я передала тобі управління?

— Ні, Децімо, — похитав головою той, на всі очі розглядаючи Севера. — Я просто прийшов дізнатися, як ти даєш собі раду. Адже втратити чоловіка — таке горе. Ти жінка, тобі потрібен захист. І я бачу, що ти його вже знайшла. Треба ж, який прудкий хлопчисько виріс у цього йолопа Тита. Хто б міг подумати…

Того ранку магістр Ліберій був особливо не в гуморі. Марк шкірою відчував хвилі крижаного холоду, що від нього виходили. Багато нового про себе дізнався. Виявилося, що він і ледачий, і зухвалий, і дурний, наче колода. І взагалі цілими днями сидить, нічого не роблячи. Звіт про пекарню вдови Фульвії виявився цілковитим лайном, хоча Марк не почув ані слова про те, чому саме він такий. Цей звіт пішов до архіву без виправлень і уточнень.

Скарбник поглядав на нього зі співчуттям. А от писарі дивилися на Марка з прихованим торжеством, завалюючи його безглуздими дорученнями. Він уже готовий був завити, але тут йому видали табличку й послали інспектувати пекарні Транстибериму.[55] Особисто магістр відправив.

— І щоб не брехав мені! — погрозив Ліберій пухким пальцем. — Дізнаюся, що за хабар приховав рабів або, ще гірше, неврахований запас зерна, — шкуру з тебе спущу!

— Ну що ви, пане, — витягнувся струнко Марк. — Як ви могли таке подумати. Виконаю все якнайкраще.

— Забирайся! — гаркнув Ліберій, і Марк поспішив піти. Гадати, як решта, яка муха вкусила начальство, він не хотів.

Молодий пекар і радий був вирватися з двору колегії, де від ранку до вечора розвантажували зерно й скрипіло жорно. Від Целія — до громади Великого цирку, а від нього — до мосту Проба. Не так далеко. А те, що район за річкою паскудний, то жителеві Субури не звикати. Шкода, учора не знав про таке щастя, узяв би із собою кастет.

— Старший? — Секунд, який сидів неподалік від колегії, підняв на нього очі. — Треба сьогодні щось робити?

— Ні, — похитав головою Марк. — Для тебе роботи не буде. Іди, допоможи в пекарні. Скажи матері, я прийду до вечірнього тіста. Магістр дав багато доручень.

— Ага, — кивнув хлопчисько й зник у штовханині.

Марк, насвистуючи легковажну пісеньку, наче криголам ішов крізь натовп, який заповнював вулиці міста від раннього ранку до заходу сонця.

— Треба було піти в обхід, — скривився він.

Остійська дорога йшла від порту, і тут не проштовхнутися від возів. До міста везли зерно, горщики з олією, дрова, вугілля, зелень. Гнали стада кіз. У клітках їхали кури, оглушуючи Марка багатоголосим кудкудаканням. Він лавірував, оминаючи вози, і лаявся, коли якийсь мул залишав пахучий сюрприз просто йому під ноги. Потрібна неабияка спритність, щоб викрутитися й пройти без втрат назустріч потокові вантажів. Іншому канатоходцеві впору. Він пройшов крізь пролом у Сервієвих мурах. Давня фортеця, яка бачила ще Ганнібала, геть занепала. Вона опинилася всередині міських кварталів. Подекуди до неї приліпили будинки й крамниці, а тут, біля порту, шматок муру з воротами взагалі розібрали, щоб не заважав потокам вантажів.

А ось і міст Проба. Марк постояв на його середині, легковажно попльовуючи в каламутні води Тибру. Навпроти, зовсім недалеко, міст Емілія. Між ними чорніє гирло Клоаки Максими, з якої в річку ллється весь бруд великого міста. Рибалок у цьому місці багато, а Тибр перегороджений сітями. Риболовля «біля двох мостів» чудова. Вода тепла цілий рік, а тому й різної вистачає. Ловлять на вудку й із мостів теж. Це не заборонено, а для багатьох босяків єдиний спосіб прогодуватися.

Марк заслухався. Артіль, яка розташувалася на березі, заважає волам, що тягнуть баржу з Остії. Тут таке щодня, і не раз. Якщо пощастить, то можна й добру бійку побачити.

— Ні, миром розійшлися, — засмутився Марк, залишившись без видовища. Рибалки почали згортати сіті. — Немає в людях колишнього куражу.

Транстиберим, чотирнадцятий район Рима, починався відразу за мостом. Марк і сам собі не зізнався б, що йти туди йому не хочеться. Дика мішанина складів, майстерень, причалів і загонів для худоби, за якими стояли житлові квартали, мала погану славу.

— Сиди не сиди, а починати треба, — зітхнув Марк, востаннє плюнув у Тибр і погрозив пальцем головню, який вистрибнув із води. Той прийняв плювок за мошку.

Марк упевнено рушив углиб району. Тут числиться дванадцять пекарень. А це означає, що він застряг тут на кілька днів. Спустився з мосту й відразу потрапив до лабіринту вузеньких вуличок. Фарбарні… шкіряні майстерні… Їх можна знайти наосліп. Запах від них огидний. Добре, що їх винесли на той берег.

— Не те, не те… — шепотів Марк, тримаючи в полі зору житлові будинки. Йому туди.

— Щось шукаєш, хлопче? — ліниво поцікавився міцний чоловік, який, побачивши його, відірвав спину від цегляної стіни. — Допомогти тобі?

— Обійдуся, — буркнув Марк, але прорахувався. Із тіні вийшов іще один, не менший за першого, та ще й із палицею в руці.

— А чому ти такий неввічливий? — обурився перший. — Хіба твій шановний батько не вчив тебе поважати старших?

У таких випадках є лише один спосіб урятувати шкуру й гаманець — розвернутися й бігти. Саме це Марк і зробив. Йому й на думку не спало вступати в розмови чи тим паче в бійку. Дурних немає. Довгі ноги врятували значно більше життів, ніж міцні кулаки. Це в Субурі знає кожен хлопчак.

— Прокляття! — він різко зупинився, мало не прорізавши сандалями борозну в кам’яних плитах дороги. Назустріч йому вийшли ще троє, і всі з палицями в руках. Обличчя зосереджені, стали широко. Повз них не пробігти.

— Та ти й справді неввічливий, хлопче, — позаду почувся глузливий голос першого. — Куди ж ти, хлопче? Ми хотіли показати тобі дорогу.

— То покажіть, — похмуро сказав Марк, зриваючи з шиї худий гаманець із міддю. — Я писар із колегії пекарів. Мені потрібен майстер Сугерій. На! Це за працю. Більше в мене нічого немає.

— Ти знаєш Сугерія? — ватажок, вправно спіймавши гаманець, повернувся до другого. Той глумливо зареготав. — Ми не знаємо жодного Сугерія, хлопче. Не пощастило тобі.

— Тоді я піду? — без особливої надії запитав Марк. Він уже озирнувся навколо. Йому звідси не вирватися. Вуличка вузька, стіни високі. Треба злетіти, щоб утекти.

— Не так швидко, — ліниво всміхнувся ватажок. — Ми самі подивимося. Раптом у тебе ще щось знайдеться.

— На, дивися, — Марк підняв руки. — Нічого немає. Відпусти мене, добра людино. Не бери гріха на душу. Я ж тобі все віддав.

— Не можу, — із жалем відповів ватажок і посунув ближче, обдавши Марка пахощами вина, цибулі й зроду не чищених зубів. — Ти виявив непоштивість, хлопче. Я покараю тебе за це. Не люблю нахабних.

— Зрозуміло, — покірно відповів Марк і кинувся до другого, який не чекав такої прудкості.

Марк ударив його в щелепу, і здоровань полетів на бруківку. Він заричав, поливаючи пекаря добірною лайкою. Марк рвонув уперед, але на цьому його удача скінчилася. Той, хто впав, схопив його за ногу, і Марк на мить завагався, загубивши сандалю. Цього вистачило. Палиця вдарила його в плече, ще одна — по потилиці, а потім удари посипалися градом.

Марк згорнувся калачиком, затуляючи голову руками. Він катався по землі, кричав, кликав на допомогу, благав, але все марно. Ніхто не прийшов. Його били методично й майже без злості. Так селянин обмолочує пшеничний сніп. Гострий біль пронизав бік.

Ребро, зрозумів Марк. Лише б не руки… Лише б не руки…

Він ухилявся, як міг, підставляючи під палиці спину й боки, але вдалий удар трохи вище вуха занурив його в безпам’ятство.

Прим сидів у громадській убиральні, слухаючи розумні розмови людей, які вже пожили своє. Ціни на зерно, безчинства германців у Галлії, кривавий дощ у Нумідії та цнота сусідки на виданні — усе це обговорювали якнайдокладніше й у найдрібніших подробицях. А чим іще займатися, коли сидиш у здоровенній фориці,[56] тужишся вчорашніми бобами й чуєш, як веселий струмочок несе твоє лайно до Клоаки? Тільки слухати людей і примічати, скільки часу проводить на кам’яному сидінні син м’ясника, чи азартний він у суперечках і чи поспішає після цього до крамниці.

— Ясновільможний Сіммах мітить у префекти Міста. Чули? — озвучив хтось свіжу плітку, що гуляла Римом.

— А нам що з того…

— Може, з хлібом краще стане.

— Не гніви Бога, було й куди гірше…

— Христе! — звично помолився хлопчисько. — Зроби так, щоб щур не вкусив мене за чоловічий корінь. І щоб чаклунський вогонь не обпалив мою дупу.

Вільного часу в Прима було не так уже й багато, але більшу його частину він проводив на ринку Лівії та навколо нього. Слова Старшого про те, що помста — це страва, яку подають холодною, він відкинув відразу. Юне серце палало ненавистю. Надто добре пам’ятав матір, яка лежала в калюжі крові, з розбитим обличчям і без зубів. Прижитий невідомо від кого хлопчисько знав, куди зазвичай вирушають байстрюки, а тому шанував свою матір вище за святу Агнесу. Якби не вона, плавати б йому в Тибрі або, ще гірше, вирости рабом.

— Боронь Боже від такої долі! — шепотів він, старанно відводячи погляд від ненависного м’ясникового виродка. — Піду я. Усе мені зрозуміло.

Якщо Маркові слова він вважав несправедливими, то цитату зі Святого Письма про «око за око, зуб за зуб» сприйняв цілком серйозно. Учитель Север поганого не порадить. Прим, озброєний знанням математики, спробував розрахувати лихву, яку заборгував його матері м’ясник. У нього, звісно, нічого не вийшло, але в тому, що за два зуби треба вибити щонайменше три, він був цілком упевнений. Чотири начебто забагато, а як вибити більше ніж два зуби, але менше ніж три, він так і не збагнув.

— Так, три буде саме якраз, — вирішив Прим, узяв губку, прополоскав її в проточній воді, витер дупу й поклав назад. Губку відразу схопив сусід.

Хлопчисько підвівся й пішов додому. Раніше він кинувся б на кривдника з ножем. Кілька разів уже так робив, лише дивом уникнувши великих неприємностей. Але тепер у його кучерявій макітрі під впливом розважливого Марка з’явився зародок розуму. І цей розум шепотів Примові, що шановний м’ясник, член колегії, — не рівня обідранцеві із Субури, якого він колись порізав. Через м’ясника перетрусять увесь район. І тоді є шанс, що його, Прима, відправлять рубати камінь, а матуся дуже плакатиме. Він не хотів, щоб вона знову плакала.

Наступного дня Прим з’явився на ринку ближче до полудня. Відпросився з пекарні. Сказав, що Марк послав його у справі, а сам рушив до ринку Лівії. Він надягнув сумку через плече, накинув плащ-пенулу з каптуром, а вже ближче до ринку пов’язав на чоло строкату пов’язку, на шию почепив яскраве намисто й здоровенний східний амулет. Той валявся вдома, хтось із материних клієнтів забув його сп’яну. От і знадобився. Обличчя Прим трохи вимазав, а очі підвів фарбою. Хто впізнає замурзаного хлопчиська-сирійця? Та їх у Місті тисячі.

Прим став віддалік, ліниво жуючи куплений тут-таки корж. Він чекав. У крамниці працювали двоє, батько й син, і без нагляду вони ніколи її не залишали. Туші привозили рано-вранці, потім кілька годин їх обробляли, готуючи до продажу. А після цього м’ясники купували собі їжу й по черзі відвідували форику. Там вони якийсь час сиділи, слухаючи балачки шанованих людей, а потім знову йшли працювати. Іти туди кроків двісті.

— Маю встигнути, — прикинув Прим. — Якщо сьогодні вони зроблять інакше, прийду завтра. Або післязавтра. Або через рік. Байдуже коли.

Зручна мить настала третього дня. Син м’ясника вийшов, а на вулиці в цей час не було жодної душі. І тоді Прим зробив те, що вже тисячі разів робив у своїх думках. Він підійшов до задніх дверей крамниці, витяг із наплічної сумки глечик топленого нутряного жиру й розлив його просто біля порога. Жир тонким шаром розтікся по базальтових плитах бруківки, а Прим помилувався калюжею й безстрашно ввійшов до крамниці.

Стук дверей змусив м’ясника повернутися. Подив швидко змінився люттю. Якийсь хлопчисько-варвар тягнув руку до м’яса, приготованого на продаж. До його найкращої свинячої вирізки! Цього м’ясник стерпіти не міг і кинувся просто до злодія, простягнувши до нього волохату лапу.

— Стій, сволото! Я тобі руки повириваю! Ану відійшов від моєї свинини!

Хлопчисько злякано пискнув і вискочив у двері. М’ясник заричав. Зараз! Ось-ось! До тонкої шийки залишилося кілька кроків. Він наздожене шмаркача за два стрибки й відлупцює від душі. А потім здасть варті. Так думав торговець, але натомість раптом відчув, як ноги кудись поїхали, а сам він милується хмарами, гепнувшись при цьому потилицею. З очей посипалися іскри, свідомість на мить затьмарилася, але потім прийшов раптовий біль. Рот наповнився кров’ю й уламками зубів.

Над ним схилилося брудне обличчя хлопчиська-варвара, заховане під каптуром, біля самого носа загойдався грубий глиняний амулет, а потім почувся приглушений голос.

— Прокляття, трохи перестарався. Ну та нічого…

Прим залишив дубинку на землі й, не звертаючи уваги на крики перехожих, кинувся в бічний провулок. Поки ніхто нічого не зрозумів, у нього є час. Він проскочив між двома інсулами, зірвав пов’язку, намисто й амулет та закинув їх на дах прибудови. Злодійкувато озирнувся й зник у мішанині сараїв і майстерень. За сотню кроків він вийде на бічну вулицю, а потім повторить шлях через двори й провулки. Вуличний хлопчисько знав їх як свої п’ять пальців.

Прим поспішав. Йому час до пекарні, воду носити.

Секунд сидів на вулиці біля входу до крамниці й витирав піт. Вони з братами й води наносили, і тісто допомогли замісити, а старшого все немає. Уже й господиня Марцелла кілька разів стривожено визирала на вулицю, і господар Тит виходив на дорогу та пильно вдивлявся вдалечінь. Навіть десятирічна Фауста, зазвичай сміхотлива й непосидюча, притихла, наче мишеня. Шморгає носом і нічого не каже.

— Брате! — Секунд підвівся, побачивши Прима з останнім відром. — Сталася біда. Ходімо шукати старшого.

— За Тибр? Здурів? — звів брови той і швидко сказав: — Ходімо.

Він вилив воду до діжки, а потім свиснув молодших братів, які ганяли каштани по камінню. Треба йти швидко. Скоро захід сонця.

Переступивши межу мосту Проба, брати зіщулилися. Вони зайшли на чужу територію. Хлопчиська з правого берега не любили пацанів із лівого. Навішають так, що потім зуби збиратимеш. Прим стиснув ножик за пазухою, а Секунд — свій. Він не хотів відставати від брата. Молодшим на ножі поки що не варто було розраховувати, і вони люто заздрили старшим.

— Тільки б на вігілів[57] не натрапити, — скривився Прим.

— Скажемо, що брата шукаємо, — шморгнув носом Секунд. — Ми ж нічого не вкрали.

— Точно, не крали! — прояснів Прим. — Якось не подумав. Тоді ходімо запитаємо в них. Якщо щось сталося, вони знають. Ці водоноси завжди приходять, коли людину вже вбили.

Вігілів знайшли саме там, де й розраховували. Троє чоловіків у грубих плащах. В одного короткий меч на поясі, у двох — дерев’яні дубинки в руках. Вони крутилися біля термополії, де намагалися отримати по мисці бобів із м’ясом і по кубку вина. Копо, шинкар, упирався й не хотів годувати їх задарма. Вартові насідали.

— Пробачте, відважні, — Прим підійшов ближче, за звичкою ставши так, щоб утекти в разі чого. — Старшого брата шукаємо. Сюди пішов. Боїмося, щоб біди не сталося.

— Не бачили, — знизали плечима вігіли й байдуже відвернулися. — Якщо його зарізали, то лежить на дорозі. Раби вранці вивезуть за місто. Якщо поранений, то шукайте в термах. Патруль мав відтягти його туди. Там є цирульник, він може спинити кров.

— А де тут терми, шановні воїни? — запитав Прим.

— Та скрізь, — розвели ті руками. — Це Заріччя, хлопче. Тут август Антонін не став будувати палац. Ми для такої розкоші писком не вийшли. Маленьких лазень багато. Іди прямо, триста кроків.

— Дай вам Боже здоров’я й багатих дружин, — уклонився Прим, сам собі дивуючись. Уперше поговорив із вартою й не дістав палицею по спині. Дорослішає.

Марка вони знайшли в третій лазні. Тутешні раби кинули його на кам’яній підлозі до ранку, й нікому до нього не було діла. Навіть цирульникові, який давним-давно пішов додому. Марк лежав зовсім голий, у синцях із голови до п’ят. Руки й груди в синіх смугах. Шкіру на голові розсічено. Трохи вище вуха набігла ґуля завбільшки з кулак, а волосся навколо злиплося від крові.

— Старший, — Прим присів поруч. — Та як же тебе так? Якби знав, хто це зробив, власноруч зарізав би.

Франк заплакав, та й Гун зашморгав носом, ховаючи сльозу. Лише Секунд, найрозважливіший з усіх, присів поруч і приклав вухо до грудей.

— Живий він, — зрадів хлопчисько. — Серце б’ється.

— Усипали йому, звісно, добряче, — задумливо сказав Прим. — Навіщо так бити?

— Пограбували, не бачиш? — спантеличено подивився Гун.

— Ти дурень, косоокий, — скривився Прим. — Наче не в Субурі живеш. Коли грабують, або ріжуть, або б’ють по потилиці. Або взагалі не чіпають, якщо сам усе віддаєш. Старшого довго обробляли палицями. Від одного-двох він би втік або відбився. Він міцний. Отже, їх було кілька.

— Провчили його, — здогадався Секунд. — Багато хто на нього лютує.

— Схоже на те, — кивнув Прим. — Біжи на Узвіз, клич господаря з возом. Повеземо його додому. Я постережу.

Лета, схлипуючи, простягнула лікареві чашу з водою. Сусід Антоній намочив чисту ганчірку, а потім силоміць засунув її Маркові до рота. Марк, не розплющуючи очей, проковтнув краплі й розтулив розбиті губи. Лікар провів пальцем по сухому, шорсткому язику й покликав до себе жінок.

— Шановна Марцелло, — сказав грек. — І ви, дівчата. Подивіться на Марків язик. Бачите, він сухий, як тертка. Його треба поїти. Спочатку ганчіркою, як я, а потім давати ковтками.

— А скільки води давати? — запитала Фауста, витираючи почервонілі від сліз очі.

— Ти, дитино, — лікар повернувся до Лети. — Покажи сестрі язик. Та не бійся! Бачиш, який він вологий і чистий? Ось і у вашого брата має бути такий самий. Води давати багато.

— А годувати коли? — схлипнула Марцелла. Вона знову наче постаріла на десять років. Осунулася, згорбилася, та й зморшки на обличчі стали різкішими.

— Коли прийде до тями, — відповів лікар. — Спочатку м’ясну юшку, потім можна кашу, поску, розбавлене вино.

— А мій брат житиме, пане? — жадібно запитала Лета.

— Це, дівчинко, одному Господу відомо, — розвів руками лікар. — Людям такого знати не дано. Твій брат молодий і здоровий. Я мацав його пульс. Він сильний і рівний. Від світла й різких звуків у нього болітиме голова. Йому потрібні спокій і тиша. Поїть його, годуйте потроху й моліть тих богів, у яких вірите. Може, вони допоможуть.

— А кістки в мого сина цілі?

Це промовив Тит, який стояв біля дверей. Він хмурив брови й кусав губи, щоб не зірватися на крик. Щоб не показати слабкість перед дружиною, яка ледве стоїть, перед доньками, що виплакали всі очі.

— Руки й ноги цілі, — упевнено кивнув Антоній. — Голова теж ціла. Свердлити кістку не треба. А от ребра в нього зламані. Праворуч ззаду точно. Ліворуч — можливо. Не впевнений. Йому треба лежати. Навіть по нужді не вставати, голова запаморочиться. Обтирайте його, не давайте лежати на одному місці. Якщо сеча або кал потраплять під тіло, почне гнити. Почнеться лихоманка — згорить миттю.

— Дякую, пане лікарю, — Тит простягнув дві силікви, але той лише заперечно похитав головою.

— Не візьму. Я завдячую Маркові. Молюся за його здоров’я. Робіть, як кажу. А я завтра ще зайду.

— Я перша сидітиму з ним, — сказала Лета. — Ідіть поки що до пекарні. Коли треба буде підмити, нехай мама змінить мене.

Дівчина сіла поруч із братом і, щойно двері за рідними зачинилися, намочила ганчірку й засунула Маркові до рота. Він ледь ворухнув кадиком, і вода радше сама стекла по язику, ніж він її випив. Лета знову намочила ганчірку, а потім ще раз і ще. Засунула палець до рота. Здається, язик уже не такий шорсткий. Можна трохи зачекати. Вона перевірила оберемок ганчірок, які лікар поклав Маркові між ногами.

— Мокрі! — ахнула вона. — Треба обмити. Не дай Господи, лихоманка схопить його!

Вона швидко впоралася й знову почала поїти брата. Скрипнули двері, і зовсім поруч запахло пахучим димом. Так пахнуть хлібопекарі.

— Батьку? — запитала Лета, не повертаючи голови. — Ти хіба не в пекарні?

— Це я, — почувся голос Севера. — Як почув, відразу прибіг. Відомо, хто це зробив?

— Ні, — Лета похитала головою. — Його Зоїні знайшли за Тибром. Хтось побив і роздягнув.

— Я посиджу з ним, — Север м’яко торкнувся її плеча. — Допоможи матері, дівчинко. Я знаю, як поводитися з такими. І напою, і витру насухо.

— Добре, — кивнула Лета. — Посиди з ним поки що. А потім прийди до пекарні, зроби ласку. Батькові нізащо не посадити весь хліб. Зляже зі спиною. Він сьогодні відпустив хлопців додому, поклавшись на Марка. Замовлення зовсім невелике.

— Прийду, — Север мотнув кудлатою головою.

Лета пішла, поцілувавши брата на прощання, а Север узяв ганчірку й опустив її до чаші з водою.

— Ось та-а-ак! — задоволено промовив він, коли Марк висмоктав воду до краплі. — Друже, якщо ти мене чуєш, подай знак.

Марк ледь чутно застогнав, а його вії затремтіли. Він чує. Север радісно всміхнувся.

— Ти знаєш, хто це зробив? — він нахилився нижче.

Вії знову затремтіли, і радісна усмішка на обличчі африканця змінилася хижою. Він дав Маркові пити.

— Ми покараємо цих грішників, — задоволено заявив Север. — Бо сказав Господь: «Мені помста, і Я відплачу».

Довгий стогін рознісся кімнатою.

— Не треба? — Север остовпів. — Але чому? Гаразд, отямишся — розповіси. Я б їм зламав десяток-другий кісток. Але вирішувати тобі, друже. Мудрість твоя велика не за роками.

Тит вийшов на вулицю зі світанком, як завжди. Вийшов і похитнувся, схопившись за серце. Його крамниця містилася в арці на першому поверсі. Уночі арку зачиняли міцними дверима. А вдень вони розчинялися, відкриваючи нутрощі пекарні загальному огляду. Двері нещодавно пофарбували, і вони тішили Тита соковитим різнобарв’ям. Строкато пофарбували, так захотів Марк.

А тепер… Серце пекаря наче стиснула крижана рука. Двері, на які він не міг натішитися, хтось густо вимазав лайном. Було видно, як цей хтось старався. Зачерпнув кілька відер із вигрібної ями й хлюпнув від душі. Тит розгублено забурмотів.

— Та що ж це! Великі боги! Караєте мене за те, що зрікся вас заради розіп’ятого? Спершу сина ледь живого привезли додому, а тепер ось це… Та як же… Хліб же! Як можна лайно біля хліба? Це святотатство. За таке прийде кара богів.

Від образи в нього навіть сльози виступили. Цією пекарнею його предки володіли кілька століть, а тут таке… Наче на його ларів, домашніх богів, привселюдно помочилися. Немислима ганьба. Тит пішов до пекарні. Там, у діжці, ще є вода. Він повернувся з повним відром і почав люто відтирати запаскуджені двері. Руки пекаря тремтіли. Треба встигнути, поки люди не побачили його ганьби. Позаду почувся якийсь звук. Тит повернувся й збентежено опустив очі. За його спиною стояли сусіди з ганчірками.

— Ми допоможемо, — сказала Маріам, криклива жінка з четвертого поверху. Зоя, яка стояла поруч, мовчки кивнула й умочила ганчірку у відро.

— Неси ще води, шановний, — із сусіднього будинку вийшла Євфимія, яка сьогодні не сказала жодного слова в бік шльондри, котру терпіти не могла. — Бог покарає того, хто це зробив. І того, хто побив Марка, теж покарає. Щоб його чиряками обсипало. Такі гірші за нечистого гуна.

— Е-е-е! — позаду почулося протестне мукання Зоїного нащадка.

— Терцію, я не про тебе сказала, — відмахнулася Євфимія. — Ти, звісно, злодюга й гівнюк, але на таке не здатний.

А до пекарні вже йшли люди. Север, Прим, Зенон, Анфім, Євтихій… Вони йшли з відрами. Не сказали жодного слова. Просто принесли води.

Марк трохи розплющив повіки й відразу склепив їх. Тьмяне світло, що пробивалося крізь щілини у віконницях, різонуло очі ножем. Голова вже не боліла, як раніше. Мабуть, відболіла своє. І він безстрашно знову розплющив очі.

— Сестричко, — прохрипів Марк.

— Братику любий, отямився! — заметушилася Фауста. — Попий поски.

Марк похлебтав води з оцтом і раптом відчув, що страшенно хоче жерти. У його животі наче два їжаки побилися. Кишки скрутило вузлом, поселивши в череві сисну порожнечу. Мерзенне відчуття.

— Їсти хочеш? — зраділа Фауста. — Я зараз принесу.

— Скільки я лежав? — запитав Марк, який пам’ятав те, що відбувалося, лише частково. Він то прокидався, то знову провалювався в забуття.

— Три дні, — відповіло дівчисько. — Ми поїли тебе й обтирали, як звелів лікар Антоній. Він сказав, щоб ти поки не вставав.

— Не встану, — Марк знову заплющив очі. — Чую, впаду. Принеси мені м’ясної юшки, сестро. Бобів і м’яса не треба. Їстиму потроху.

— Добре, — прощебетала Фауста. — Зараз збігаю до термополії. От мама зрадіє! Вона всі очі виплакала.

— Поклич батька, — попросив Марк.

— Зараз, — пообіцяла Фауста й грюкнула вхідними дверима.

Марк озирнувся. Кімната інша. А, так! Вони ж знову переїхали до старого житла на другому поверсі. Воно просторіше, а в батьків є своя крихітна спальня за дощаною перегородкою. Тут навіть одна стіна кам’яна, тому шуму значно менше, ніж під дахом, у прихистку голоти. І взимку тепліше, бо внизу пекарня. Добре…

А що ж зі мною сталося? — думав Марк. Той день повністю випав із пам’яті. У мене стався струс, зрозумів він. А це його наслідки.

— Ну, як ти? — біля ліжка присів Тит, співчутливо гладячи зашкарублою долонею сплутане Маркове волосся. Виходило в нього невміло, але хлопець ледь не розчулився. Стільки щирої любові було в цьому незграбному жесті.

— Скоро встану, — відповів Марк. — Ти попередив Ліберія, що я зліг?

— Того самого дня, — скреготнув зубами Тит. — А ця сволота знаєш, що сказала? Що раз ти вплутався у вуличну бійку, то сам винен. А робота стояти не повинна. Він узяв на твоє місце іншу людину.

— І норму нам повернув? — слабо всміхнувся Марк.

— Так! — прогарчав Тит. — Знає, що з тобою, але наклав колишню норму. Ну скажи, хіба не сволота? Добре, що Зоїні допомагають. Не думав, що шльондрині діти такі… гм… — тут він зніяковів. — Та ні, гідні юнаки ростуть. А що крали, то від голоду. Гріх їх за це винити. Адже це вони тебе знайшли. Якби не ці хлопчаки… Е-ех… Вони й лайно разом зі мною відмивали…

— Яке ще лайно? — різко запитав Марк, і його багатостраждальну голову пронизав тупий біль. Він зі стогоном заплющив очі.

— Коли тебе привезли, — насупився Тит, до білого стискаючи кулаки, — хтось вимазав двері пекарні. Такий ось збіг. Дивно, еге ж?

— Збіг, батьку, — це коли ти знайшов на вулиці срібну силікву, — відповів Марк. — А якщо її в тебе вкрали, то це не збіг, а крадіжка.

— Ось і Прим так сказав, — кивнув пекар. — Каже, тебе хотіли провчити. Били довго, але руки й ноги цілі. Грабіжники так не роблять. Вони забирають гроші й ідуть. А Секунд сказав, що за Тибр тебе послав Ліберій. Хлопчисько того дня був із тобою.

— Тоді все сходиться, — втомлено сказав Марк. — Будь ласка, батьку, нехай Прим прийде сюди, а молодший покличе Севера.

Тит пішов, а Марк відпустив спогади у вільне плавання. Амнезія після струсу мозку — звичайна справа. Часто вона минає. Марк згадав головне: під ліжком, у скриньці, лежить безцінний скарб — сувій із колегії. А ще згадав, що молодецьким нахрапом підім’яв під себе пекарню вдови Деціми. Север тепер допомагає їй. Пекарня багата, подумки всміхнувся Марк. Є за що настукати по голові.

— Старший, — поруч сів Прим із мискою якогось пахучого варива. — Я у Фаусти взяв. Сьорбни.

Марк утягнув у себе трохи яловичого бульйону з присмаком цибулі й коріння. Жилами розлилося блаженне тепло. І навіть черево забурчало не так, як раніше. Черево випромінювало цілковите задоволення. Марк зробив три невеликі ковтки й жестом показав, що поки досить. Прим відставив миску й подивився серйозно, по-дорослому.

— У Заріччі тебе знайшли ледь живого. Патруль вігілів дотягнув до терм і кинув там. Це не пограбування, старший. Шукай того, кому на ногу наступив.

— Знаю, — слабо відповів Марк. — Послухайте по закутках. Може, хтось похвалиться. За Тибром порозпитуйте. Варнаки, найімовірніше, тамтешні. Дізнайтеся у вігілів, де мене знайшли, а потім опитайте людей поблизу. Ватагу могли помітити й упізнати. Запропонуйте гроші, але небагато.

— Ми з тамтешніми ворогуємо, старший, — скривився Прим. — Якщо спіймають, відлупцюють, як тебе.

— Ще краще, — Марк розтягнув губи в усмішці. — Найми мандрівну шваль. Нехай вони шукають. Скажи, що отримають хліб. За кожного варнака по десять «других» хлібин.

Він знову прикрив очі. Розмови його втомили. Захотілося спати.

— Зроблю, — прояснів Прим. — Та я після такого ходитиму Заріччям, наче консул. Мене ж там більше ніхто не чіпатиме.

— Іди, — кивнув Марк. — Севера покликали?

— Франк побіг по нього, — відповів Прим. — Скоро прийде.

— Добре, — склепив утомлені очі Марк. — Давай юшку… Доїм і подрімаю…

Север провів у пекарні цілий тиждень і що далі, то частіше згадував Маркові слова про те, що рабська праця невигідна. Раніше він про це не думав. Якщо отці церкви писали про рабів як про щось нормальне, то й він сприймав це відповідно. Адже рабами ніколи не керував, змолоду служачи при церкві. А тут усвідомлення дійсності прийшло раптово, наче набіг гунів. Він почав розуміти, чому в його рідній Африці рабів масово відпускали на волю, давали землю, знаряддя й зерно для посіву. Та тому, що це вигідно. Міцний раб коштує п’ятнадцять солідів, величезні гроші. І водночас він постійно намагається щось украсти, зжерти більше належного й зробити менше, ніж повинен. Спритніші взагалі тікають, позбавляючи господаря законних грошей. Спробуй зароби в пекарні п’ятнадцять солідів. Далеко не кожна й за рік стільки дає.

— І звідки в ньому така мудрість? — хмикав африканець. — Адже зовсім хлопчисько, щеня. За міські мури далі цвинтаря не ходив. А в таких речах тямить, наче не пекар, а нотарій в імператорській канцелярії. Дивина!

Север розумів сказане Марком, але мовчав. Не хотів стати непотрібним. Він навіть сам собі боявся зізнатися, що господиня Деціма йому сподобалася. Вона так дивилася на нього, коли він командував рабами, що в Северових грудях розгоралося якесь незрозуміле почуття. Він вирішив, що його опанувала хіть, а тому раз у раз ліз у розпечене жерло пекарні, дивуючи слуг своєю працьовитістю. Африканець працював нестямно, наче намагався заморити себе до напівсмерті. Хотів вибити з голови цю жінку, посудину гріха.

А в чому її гріх? — одного разу відвідала Севера глибока думка. Її видали заміж за ледь знайомого чоловіка. Їй тоді й чотирнадцяти не виповнилося. Народила дитя, будучи зразковою дружиною та господинею дому. І вдівство своє береже як належить. Одягається скромно, прикрас не носить. Немає в чому її дорікнути. Найгідніша римська матрона. І на вигляд вельми приємна.

— Знову я сумніваюся, — зітхнув Север. — У словах святих отців сумніваюся. Горе мені, грішному!

Ось знову підійшло тісто, і він звично формував хлібини для випікання. Чотири блискавичні надрізи — і на лопату їх, у піч. Але тут до пекарні забіг Франк. Север погладив його по розпатланих вихрах і винувато розвів руками. Пригостити нічим. Він любив цього малюка. Хоч і відірва, а пам’ять така, що іншому пресвітерові впору. Цілі уривки зі Святого Письма повторює напам’ять, запам’ятовуючи з першого разу й назавжди. І свою матір-грішницю хлопчаки відвернули від дияволиці Ісіди. Север чув, що вона охрестилася слідом за синами.

— Поки немає хліба, Франку, — пояснив він. — Дав би тобі.

— Старший отямився, — випалив хлопчисько. — Тебе кличе.

— Іду, — миттю посерйознішав Север і повернувся до одного з рабів, худого й довгого, наче жердина, германця. — Куно, приглянеш за хлібинами?

— Пригляну, пане, — відповів той. — Стільки років працюю.

— Повернешся? — підняла на нього несміливий погляд Деціма. — Може, повечеряєш із нами? Мій Онисим буде радий. Він тебе любить.

— Прийду, — відповів Север, у серці якого щось зрадницьки тьохнуло. — Я теж люблю Онисима. Добрий хлопчисько. Треба сходити до Марка.

— Передай, що я молюся за нього, — Деціма опустила очі до тіста, яке клала на ваги.

— Тут немає чесних церков, — засопів Север. — У Римі служать самі відступники.

— Ти помиляєшся, — м’яко виправила його Деціма. — Я ходжу до церкви Пуденція. Отець Філіп зі старого римського роду. Його прапрадід загинув під час гонінь августа Максиміана, а прадід народився в катакомбах. Вони ховалися там довгі місяці. Сходи на проповідь, сам почуєш.

— Сходжу, якщо так, — просяяв африканець. — Уже й не думав знайти праведників у цьому місті гріха. Куно! Не підведи господиню. Я прийду, перевірю.

Марк, який після ситного обіду знову провалився в сон, розплющив очі, відчувши, що хтось сидить поруч. Смаглява вишкірена пика, довге до плечей волосся й густа борода, яка мала незвично охайний вигляд. Север.

— Отямився? — весело запитав африканець, знову дряпнувши вухо своєю вимовою. — Господиня Деціма передає вітання. Вона молиться за тебе. Я поки сюди йшов, навіть здивувався. Тут за тебе стільки людей молиться, що ти ще, чого доброго, живцем вознесешся на небо.

— Не хочу я на небо, — слабо всміхнувся Марк. — Я хочу жити. І щоб мої близькі жили.

— Хочеш, я Захарію голову проламаю? — прошепотів Север.

— Чому Захарію? — Марк різко розплющив очі й знову застогнав. Біль повернувся. — Я думав, це зробили Ліберій та Аніка.

— Так? — почухав потилицю Север. — А я подумав на Захарія. Він хотів забрати собі пекарню Деціми.

— От прокляття, — Марк розтягнув в усмішці ледь загоєні губи. — Ще й Захарій… Скільки добрих людей я образив. Не треба нікому нічого проламувати. Заглянь під ліжко. Бачиш скриню? Витягни з неї сувій.

— Нічого не розумію, — здивувався Север, розгорнувши папірус. — Імена й твої чудернацькі цифри. Що це означає?

— Це означає, що вкрали кілька кораблів пшениці, — відповів Марк. — Ліберій і ті, хто над ним. Тут докази. Перепиши слово в слово, але цифри заміни на римські.

— Зроблю, — кивнув Север. — Думаєш притиснути цю сволоту?

— Сильно притиснути не вийде, — скривився Марк. — Там на кону такі гроші, що всю Субуру пустять під ніж. На самому вершечку люди отримують золото.

— А якщо віддати єпископові? — загорівся Север.

— Ти навіть не підійдеш до нього, — заперечив Марк. — У найкращому разі дістанешся до диякона, а вони самі по вуха в гріху. Церковники не стануть сваритися з великими.

Марк знесилився й замовк. Розмовляти йому було нелегко.

— Так, я чув, — насупився Север. — Люди кажуть, що архідиякон Євлалій — содоміт, та й інші не кращі. Купаються в золоті, тоді як сам Ісус нагим увійшов до Царства Небесного.

— Навіть якщо дати справі хід, моїй родині кінець, — утомлено пояснив Марк. — Префект аннони точно в долі, а може, і префект Міста. Уб’ють усіх. А я не ти, до мученицького вінця не прагну.

— Дарма! — вагомо кинув Север, підводячись із табурета. — Знавці кажуть, у раю добре. Піду я, Марку. Зроблю все, як ти звелів.

— Стій, — сказав Марк. — Треба зробити ще дещо. Пошукай законника. Голодного, зубастого й грамотного. Але головне — голодного. Що голодніший, то краще.

Базиліку Юлія використовували для судових засідань так давно, що ніхто й не пам’ятав, скільки саме. Форуми будували за старих цезарів, і відтоді ніхто не повторив їхньої сліпучої розкоші. Тоді будували широко й красиво, а тепер — тісно й просто. Мармурова розкіш і цегляна надійність різко відділяли століття добробуту від значно тяжчих часів. Север ніяк не міг звикнути до красот Рима. Гігантське місто, куди століттями звозили награбоване, вражало серце провінціала наповал. А базиліка Юлія, прикрашена довжелезними мармуровими портиками, і поготів здавалася Северові дивом із див.

Він стояв на її сходах, ліниво розглядаючи людей, які метушилися. Адвокатів на все місто кілька сотень. Вони шановані люди, внесені до спеціального списку — матрикулу. Простих знавців імперських законів у Римі, як жаб у ставку. За гроші вони складають розписки, купчі, заповіти й петиції до влади. Багато хто з них перебивається з хліба на воду, проводячи свій день на цих сходах, коли віддає в прання єдину тогу. Ці люди ще носять її, щоб вирізнятися з натовпу. Додають собі поважності.

Утім, додати виходить не завжди. Ось такий юрист у латаний далматиці, загорнутий у сірувату тогу, хапає за рукав неписьменного візника, пропонуючи за кілька нумміїв переписати судове рішення. Або за десять — скласти угоду. Виступати в суді йому не можна, бо до матрикулу не внесений. Він торгуватиметься за кожен мідяк, розмахуючи руками й закликаючи у свідки всіх святих. До Севера вже підійшло чоловік десять, пропонуючи свої послуги, але все це було не те. Один надто товстий, від другого тхне перегаром, а решта своїми манерами взагалі нагадували дрібних шахраїв.

— Ось цей нічого, — вирішив Север, побачивши благообразного чоловіка років тридцяти п’яти, чий одяг явно знав кращі часи. Навіть прав він його давно. Север уже навчився на око відрізняти плями від бобів. Чоловік високий, дивиться впевнено, а його обличчя виголене до синяви. Бідний, але гідності не втратив. Не бігає за неписьменними рибалками й вуглярами, щоб найнятися до них писарем.

— Вітаю, шановний, — підійшов до нього Север. — Ти законник?

— Так, — кивнув той. — Я був адвокатом у Лондінії. Тут мене до матрикулу не внесено. Виступити в суді не зможу, але все інше зроблю.

— А чому ти поїхав із Лондінія? — поцікавився Север.

Для нього, африканця, Лондіній, Трапезунд і Неаполь Скіфський розташовувалися поруч. Приблизно там, де бігають люди із собачими головами.

— Це ж Британія, — здивовано подивився на нього юрист. — Війська нашого доблесного августа залишили її. Тепер там немає життя. Варвари палять і грабують усе, до чого можуть дотягнутися. Пікти, скотти, атакотти… Та й місцеві кельти не кращі. Римлян зігнали із землі, відібрали майно, багатьох зробили рабами. Я дивом вивіз родину на купецькому кораблі. Усе витратив, щоб дістатися Рима. Ледве-ледве пройшов крізь Галлію. Там лютували готи. І ось я в Римі. І що? Такі, як я, тут нікому не потрібні. Бачиш?

— Що? — озирнувся Север.

— На цих сходах стоять адвокати з Галлії, Реції та обох Германій. Для них тут немає хліба. До речі, мене звати Флавій Віктор. Скажи, шановний…

— Север, — представився той. — Я Север.

— Скажи, шановний Севере, у чому твоя потреба?

— Ми хотіли подати прохання, щоб у нашому вікусі дозволили організувати колегію жителів, як було за старих часів, — Север сказав те, про що попросив його Марк.

— Навіщо? — зацікавився адвокат.

— Щоб разом вирішувати свої справи, допомагати вдовам, збирати податки, гасити пожежі, — загнув пальці Север.

— Я дуже хочу заробити грошей, — сумно похитав головою Віктор, — але не стану тебе обманювати. Не дозволять.

— Чому? Адже магістри вікусів були ще зовсім недавно.

— Їх більше немає, — похитав головою юрист. — І ніхто не дозволить громадянам об’єднуватися. Владі це не потрібно. І з дияконами заодно посваритеся. Я вже два роки тут живу, зрозумів, як усе влаштовано.

Гм-м, замислився Север. А й справді. У нас допомогою бідним займається церква. Поспішив Марк… І так постраждав через те, що відтоптався по чужих ногах. А тут іще намагається втрутитися в церковні справи. Розчавлять миттю, якщо відчують, що він має якусь владу над людьми.

— І що б ти зробив, шановний? — запитав Север.

— Краще об’єднуватися через церковну парафію, — підтвердив його здогади Віктор. — Там, де служить гідний пресвітер, можна зробити багато. Рука префекта слабшає біля церковних меж, а всередині церкви вона взагалі безсила.

— Так, — кивнув Север. — Дякую тобі за цю розмову, шановний Вікторе. Ти можеш знайти мене в пекарні Деціми на Довгій вулиці. Приходь, і твоїй родині буде чим повечеряти сьогодні.

— Я прийду, — невесело всміхнувся колишній адвокат. — Хто б міг подумати, що так станеться, але тепер мені не до гордості.

Церква… церква… церква… — думав Север, крокуючи до вулиці Лонга. — Треба б познайомитися з цим отцем Філіпом. Базиліка Пуденція[58] на Віміналі зовсім недалеко. Туди й сама Деціма ходить, і Маркова родина щонеділі.

— Сходжу, якщо там святий отець із праведних, — сказав сам собі африканець. — Ось просто завтра й сходжу.

Три швидкі тіні перегородили йому дорогу. Север зітхнув, приречено звів очі до неба й засунув руку за пазуху, просовуючи пальці в кільця кастета. Він замовив собі такий самий, як у Марка. Помахав руками, розминаючись перед бійкою.

— Пом’яни, Господи, царя Давида й усю лагідність його, — гучно проспівав африканець і додав: — Та що ж це таке! Тижня не минуло, як мене намагалися пограбувати. Невже кістки в грішників уже зрослися? А ні… Це інші…

Север виставив руки перед обличчям, але на нього ніхто не нападав. Тіні ковзнули в провулок, а він почув приглушений голос:

— Дурню, я ж казав, це він…

— Ось вона, слава мирська, — зітхнув Север. — Ніколи її не шукав, сама мене знайшла. І навіть не побитися тепер. Ну що за життя настало! За Тибр сходити, чи що? Там мене ще не знають, зможу напоумити грішників…

Реконструкція вигляду апсидної мозаїки у стінах базиліки Пуденція, в V столітті.

Марк підвівся з ліжка за тиждень. Слабкість іще залишалася, але голова не боліла, а якщо не робити різких рухів, то й зламані ребра теж не боліли. Щоправда, для цього треба було нести себе обережно, наче повну склянку на палубі корабля. Працювати він не міг, біль одразу повертався, тому більшу частину часу хлопець присвячував роздумам. Остання розмова із Севером розставила все на свої місця. Він надто довго не хотів помічати очевидного. Якщо в теперішньому Римі й є міцний дах, то це саме церква. Авторитетний пресвітер або диякон можуть зробити майже все, а влада єпископа лише трохи менша за владу самого августа Гонорія. Імператор безвилазно сидить у Равенні. Його вже й в обличчя ніхто не пам’ятає. А єпископ Зосима — ось він. Так, старий і слабкий, але виходить до людей, щоб дарувати благословення.

А ще церква значно багатша за імператорів. Колосальні земельні володіння, отримані за заповітами, приносять величезні доходи. За ці кошти прикрашають базиліки, роздають хліб біднякам і викуповують полонених. Постанови єпископського суду вже давно обов’язкові до виконання по всій Імперії. Держава слабшає, викликаючи загальну ненависть насильством і поборами, а церква набуває авторитету. І цей процес лише набирає обертів.

— Так, я приблизно уявляю, чим це закінчиться, — сказав сам собі Марк.

Ще за тиждень він знайшов сили, щоб сходити на службу. Пресвітер церкви Пуденція отець Філіп і справді був непоганим чоловіком. Він був удівцем, вірив палко, жив просто, а харчувався ще простіше. Майже весь час постив. У Субурі його неабияк поважали.

Після служби Марк підійшов до пресвітера, уклонився, попросив благословення, а потім сказав:

— Святий отче, мене звати Марк з Узвозу.

— Я чув про тебе, — із цікавістю подивився на нього пресвітер, високий худий чоловік років п’ятдесяти. Запалі щоки, густа борода із сивиною та розумні, пронизливі очі, які за одну мить обмацали співрозмовника. Священник продовжив:

— Я навіть не пам’ятаю, щоб за чиєсь одужання замовляли стільки молебнів. Хто тебе так відлупцював?

— За Тибр сходив, — усміхнувся Марк. — Буває. У мене, святий отче, зламані ребра. Я поки не можу працювати в пекарні, але тямлю в цифрах. Хотів би допомогти у справах. Одні приносять милостиню, інші її отримують. Але чи ті це люди? Може, їм дати роботу, а не хліб? Раптом є щось, що псується? Тоді це треба роздати негайно. Візьміть мене, святий отче, не пошкодуєте.

Пресвітер замовк, подивився на Марка приголомшеним поглядом, а потім схопив за рукав і потягнув кудись. Позаду церкви виявився цілий лабіринт кімнаток, завалених усім підряд. Від зачерствілого хліба й горщиків з олією до бронзового посуду. Тут-таки лежали мішки із зерном, амфори та горщики з бобами. Люди несли що могли.

— Бачиш, скільки всього! — заявив пресвітер. — Зазвичай цим у мене займається диякон.[59] Але зараз він розселяє біженців із Британії та Паннонії. Отець Євгеній дуже зайнятий. Розберися тут. Я дам тобі на допомогу остіарія, [60] він давно байдикує.

— Так, святий отче, — схилив голову Марк. — Я добре знаю людей свого кварталу, і вони знають мене. Я буду там корисний. Навіщо роздавати зерно, якщо в мого батька пекарня? Ми нагодуємо людей свіжим хлібом. Вони прославлятимуть ім’я Христа.

— Так, ти й справді кмітливий молодий чоловік, — пресвітер плеснув Марка по плечу, і той охнув від болю, що пронизав спину. — Пробач, забув. Ти б знав, до чого незручно зберігати в церкві зерно й хліб. Це така морока!

— У нас є склад, святий отче, — запропонував Марк. — Я звітую за кожну зернину. Це буде нескладно.

— Зайди до мене, коли розберешся з усім цим, — пресвітер повів рукою навколо.

— Зайду, — кивнув Марк і розкрив вощені таблички. — Отже, так… Хліб засохлий, одна штука. Олія оливкова, одна амфора. Олія оливкова… ще амфора… Вино… амфора… Сандалі нові… Гм, треба ж… Зерно. П’ять модіїв…

Марк рішуче відчинив двері до робочого кабінету магістра Ліберія.

— Марку? Радий бачити тебе при доброму здоров’ї. Якщо ти прийшов просити колишнє місце, то воно вже зайняте. Робота не може зупинитися через одну людину.

Пухке обличчя Ліберія не виражало нічого, крім співчутливої уваги, але в глибині очей причаїлася легка осторога. Наче Марк був гадюкою, яка повзла за пів сотні кроків. Молодий пекар уклонився й сказав:

— Шановний магістре. Я не впорався з роботою в колегії. Прошу прийняти мої вибачення.

— Ось як? — очі Ліберія розширилися. — А мені доповідали, що ти непогано давав собі раду. Такі запитання ставив, що скарбник Діонісій лише дивувався. Який, казав, тямущий хлопчина. Досі тебе згадує. Щоправда, ніхто не міг зрозуміти, що за гачки ти пишеш.

— Зводив цифри по зерну, — зізнався Марк і сів без запрошення. — І дещо зрозумів…

— Та-а-ак? — погляд Ліберія завмер. — І що ж ти зрозумів, хлопче?

— Що від усього цього треба триматися подалі, — скривився Марк. — За таке знання голову відірвуть і не спитають імені. Бракує п’ятдесяти семи тисяч модіїв, магістре. І це лише за цей рік…

— Це дурниці, — відмахнувся Ліберій. — Ти просто дурний хлопчисько. Що ти міг зрозуміти? Адже ледве опанував грамоту.

— Дурниці? — усміхнувся Марк і простягнув свій сувій, де числа записав римськими цифрами. — А це як? Усі надходження зерна на склади й усі витрати поіменно, за кожним майстром.

— Здивував, — розгублено подивився на нього Ліберій, а потім заглибився у вивчення сувою. — Святими апостолами присягаюся, здивував. Не думав я, що ти зможеш у всьому розібратися. Ми й самі… Гм… П’ятдесят сім тисяч, кажеш? Знав би — і близько не підпустив би тебе до цих сувоїв. Як ти це зробив? Ти ж босяк із Субури.

— Молився я, — підняв на нього очі Марк. — І було мені дано.

— Дано йому було! — утробним голосом промовив Ліберій. — Ну хто б міг подумати! Хлопче, ти хоч розумієш, що дізнався?

— Так, — кивнув Марк. — Ви тут не головний, магістре. Є люди й вище.

— І справді розумний, — протягнув Ліберій, свердлячи Марка вивчальним поглядом. І в цьому погляді з якоїсь дивної причини не було неприязні, лише голий розрахунок. Ліберій явно вирішував його долю.

Марк опустив голову. Він давно прорахував цю людину. Ліберій — злодій і боягуз. А отже, спробує дешево купити. Йому це простіше й звичніше. Він же торгаш.

— Хто ще знав, що я піду за Тибр? — запитав Марк.

— Та що ти собі дозволяєш! — побагровів Ліберій.

— У мене ось тут, — Марк показав на сувій, — усі постачання й уся видача зерна. Тож я можу дозволити собі все що завгодно. Навіть прилюдно помочитися на вашу гарну далматику. Украдено п’ятдесят сім тисяч модіїв. Он там, у самому низу, одинадцять імен. Немає таких пекарів і ніколи не було, а зерно на складах вони отримали. Кудись же поділося зерно, шановний магістре?

— З вогнем граєшся, хлопче, — на пухкому обличчі Ліберія заходили жовна. — Не боїшся?

— Уже ні, — Марк похитав головою. — Цей сувій не один. Якщо мене заріжуть, люди віднесуть їх нашому святому єпископові, ясновельможному Констанцію та сенаторові Сіммаху. А один піде просто до канцелярії августа Гонорія. Там його писарі із задоволенням почитають. Як гадаєте, що ясновельможний про вас подумає? Чи залишить він такого свідка живим?

— Та звідки ти знаєш про ясновельможного…? — Ліберій дивився на Марка зі священним жахом.

— Я все знаю, — усміхнувся Марк. — Головне не те, що ви робили, а те, що я знаю, як ви крадете. Думаєте, якщо комірників візьмуть на тортури, вони мовчатимуть? А скарбник міських когорт? Ви ж туди відправляли хліб із краденого зерна?

Ліберій мовчав, обмірковуючи ситуацію, до якої явно виявився не готовий. Його обличчя мало безтурботний вигляд, і лише строката мотузочка з вузликами шалено крутилася в пухких пальцях.

— То що? — запитав Марк. — Я встаю й іду? Чи ми доходимо згоди?

— Чого ти хочеш? — підняв на нього важкий погляд Ліберій.

— Чудово, магістре, — кивнув Марк. — Радий, що ми почали розуміти один одного. Я хочу отримувати кампанську пшеницю для випікання, а не те лайно, яке ви підсовуєте моєму батькові. Чесну пшеницю за чесною ціною. Пекаря Тита переводять у силігінарії. Нехай батько пече білий хліб. А ще я хочу податок, як торік. І більше ніхто не втручається в мої справи з іншими пекарями. Якщо я хочу брати під себе пекарні, то роблю це так само, як інші майстри. Якщо ви згодні, я забуду все, що бачив.

— Ну ти й нахаба! — лише й зміг вимовити Ліберій. — Святим Петром присягаюся, світ такого ще не бачив.

— Небагато прошу за своє мовчання, магістре, — Марк подивився йому просто в очі. — Самі розумієте, ситий поступливіший за голодного.

— Податок доведеться заплатити, — пожував губами Ліберій. — Цього я вже не зміню. Але пшеницю для білого хліба дам. Небагато, але дам. Тит стане силігінарієм, це можна влаштувати. Тільки його норму доведеться розкидати на Деціму й Курція. Чого так дивишся? Думав, я не дізнаюся, що ти почав підгрібати під себе пекарні? Ти, Марку, у цій справі не один. Якщо захочеш пободатися з іншими пекарями, тут я тобі не помічник. Сам із ними розбирайся. Люди й без того на тебе люті.

— Домовилися, — кивнув пекар.

— Розумієш, хлопче, — сказав Ліберій після невеликої паузи. — У твого знання є два боки. Ти тепер моя людина, підеш зі мною по життю. Куди я, туди й ти. І потонемо разом, бо ти не доніс.

— Звісно, пане магістре, — Марк підвівся й коротко вклонився. — Куди ж я без вас. Ви нам усім як рідний батько. Ви й нагородите, ви й напоумите. Тільки ось я хотів попередити. І вас, і тих, хто з вами. Якщо ще раз мене зустрінуть босяки з палицями чи ножами, декому не поздоровиться. Покарає Господь грішників руками праведних. Око за око, зуб за зуб. Цього разу, так і бути, візьму грошима…

Хлопчиська бігали по будинках, підіймалися на кожен поверх і кричали на весь голос. Забіг на самий верх і Прим, не полінувавшись піднятися туди, де навіть дверей не було. Тутешня голота жила в клітках, розділених завісками. Одна кімната на чотири родини. Прим налякав щура, який спритно видерся на крокву, і заголосив:

— Завтра на заході сонця буде свято! День архангела Михаїла! Сам отець Філіп прийде, благословення дасть!

— Та чули вже, — озвалися голоси. — Ти так кричиш, що ми давно зрозуміли.

— Завтра? — якась стара, що страждала на приглухуватість, приклала долоню до вуха.

— Завтра, так, — крикнув Прим. — Частування із собою. Вино теж. Пекар Тит іще пригостить на честь призначення в силігінарії, але там небагато…

Наступного вечора на вулицю винесли столи, які в кого були. Теслі винесли дошки, нашвидкуруч збивши лави. Ніколи ці люди не святкували разом. Був такий звичай у Римі, але так давно, що навіть старі його не застали. Лишилися невиразні спогади про ті часи. Про ті самі, коли переможні легіони гнали натовпи покірних рабів, а прості люди тримали в руках повноваге срібло. Отоді й ушановували всім кварталом богів-ларів, попиваючи винце й частуючись у товаристві сусідів.

— Дивне ти затіяв, сину, — недовірливо бурмотів Тит. — Багато м’яса перевів. А чи їстимуть це?

— Їстимуть точно, — сказав Марк. — Безплатно нашим сусідам навіть оцет здасться медом.

— І то правда, — махнув рукою Тит. — Правильно сказав. Усе зжеруть і не скривляться. А тут іще й м’ясо. Якесь варварське блюдо…

— Виймай, Сергію! — скомандував Марк, милуючись підсмаженим боком чебурека, що пахнув тутешніми травами.

Перцю немає, але що ж тепер… Прянощі — забава сенаторів і найбагатших купців. Марк із батьком порахували, скільки коштуватимуть булочки з корицею. Порахували й за серце схопилися. А тут нещодавно ховали сенатора-язичника, то цілими кошиками кидали ту корицю в поховальне багаття. Щоб, значить, у пахучому димі ясновельможний вознісся на небеса. Тьху!

— Частуйтеся, сусіди!

Марк відкрив блюдо, на якому вистигала перша партія чебуреків.

— Підходимо по одному!

— У, смачно! — здоровань Микита першим пробився до столу й закинув до рота не надто великий чебурек. — Дружині й дітям візьму?

— Спочатку отримають чоловіки, — осадив його Тит, і Микита відсмикнув руку.

Як Марк і припускав, незвичний смак страви окупався тим, що її роздавали безплатно. Люди плямкали, бризкали м’ясним соком, крапаючи на одяг, але ніхто не скаржився. Молода баранина з цибулею того вартувала.

— Відкусіть кінчик, шановні, і спершу випийте сік! — крикнув Марк.

За заповітами улюбленої бабусі він поклав у фарш багато цибулі, й чебуреки вийшли неймовірно соковитими, замкнувши бульйон у щільній скоринці. Бабуся поганого не навчить. Такого біля вокзалу не купиш.

Слідом за чоловіками потягнулися жінки, а за ними діти всіх статей і віку, і навіть не обов’язково з цього кварталу. Чужинців вираховували на місці й безжально виганяли з черги. Ті відходили вбік, шморгали носом і тужливо дивилися.

— Ідіть сюди! — поманив їх Марк, і діти, чия провина полягала лише в тому, що вони народилися не в тому будинку, підбігли щасливою зграйкою. Отримавши по чебуреку, вони зжерли його за два укуси й помчали вгору вулицею, оголошуючи її радісними криками. Сьогодні вся Субура дізнається про їхню удачу.

— У тебе й справді чисте серце, — почув Марк голос позаду. — Люди кажуть правду. Ти нагодував дітей, яких навіть не знаєш.

— Отче Філіпе, — уклонився Марк. Він розгублено озирнувся, але побачив лише порожнє блюдо. — А вас мені й пригостити нічим. Прошу до столу!

— Я зі своїм, — завзято підморгнув пресвітер, показавши глечик вина.

Він повернувся до людей, які розсілися за столами. Ті, побачивши священника, перестали гомоніти й потиличниками втихомирили дітей. Довгий, майже на сотню кроків, стіл завмер у шанобливій тиші.

— Я, шановні, — неголосно промовив отець Філіп, — коли йшов сюди, не сподівався на багато. Люди тепер стали лютішими за вовків. Їхні серця озлоблені. Вони не мають опори, їх хитає на вітрі, наче вербу. Віра дає справжню міцність. Так я думав іще сьогодні вранці. А тепер побачив інше. Тут, на цьому Узвозі, живуть не так, як у всьому Римі.

— Чому? — здивувалися люди.

— Як це?

— Я побачив, як швець полагодив сандалію сусідці-вдові й не взяв із неї жодного нуммія, — продовжив священник. — А ще я побачив, як сусідський хлопчисько приніс відро води старій. Кілька жінок із цього кварталу охрестилися, щоб стати ближчими до сусідів. Вони самі мені так сказали. А тепер ви святкуєте, наче одна родина.

— Та ми й за зерно разом билися, святий отче, — усміхнувся в бороду Зенон.

— І з манцепсом разом говорили, — підняв голову Крисп. — Торік я продав віслюка, щоб заплатити податок, а цього року ось обійшлося…

— І розбійний люд обходить нашу вулицю стороною! — крикнув хтось. — Від весни не залізли до жодного будинку.

— І наші діти навчилися читати!

— За Марка, сина Тита, я хотів підняти цю чашу, — промовив священник. — За того, хто дарував спокій і порядок цій вулиці.

— За Марка! — видихнули люди.

— Та-а… — Марк спробував щось сказати, але натомість махнув рукою й випив разом з усіма.

Люди поринули в зосереджене поїдання принесеного із собою. Вони поки ще не додумалися збирати гроші на спільні потреби. А от Марк, перед яким мама поставила тарілку, зробив те, про що мріяв довгі роки. Те, що снилося йому щоночі. Він відрізав скибку найкращого білого хліба, поклав зверху шматок смаженої свинячої вирізки й уп’явся в нього зубами. Ось воно, справжнє щастя!

Український переклад підготовлено для Telegram-каналу ProdoMag — @prodomag.

На каналі можна знайти цю книжку, інші завершені переклади та нові розділи творів, які ще пишуться.

Модій — римська міра об’єму — 8,7 літра. Приблизно 6,5 кг зерна.

Лібра — Римський фунт. Дорівнювала 327 грамам.

Collegium pistorum — колегія пекарів, професійний цех, гільдія, профспілка. У цей час колегії майстрів не стільки захищали їхні права, скільки примушували виконувати обов’язки за допомогою кругової поруки. Членство в колегії успадковувалося й було обов’язковим для синів померлого. По суті, майстри були такими самими кріпаками-колонами — особисто вільними людьми, зобов’язаними державі службою.

Циркумцеліони — радикальна християнська секта, яка в описуваний час тероризувала Північну Африку та Єгипет. Так називали мандрівних аскетів, які називали себе воїнами Христа й вважали своїм обов’язком боротися проти будь-якої неправди, висуваючи гасло захисту всіх скривджених і пригноблених. У своїй боротьбі вони дозволяли собі грабувати й убивати багатих та високопоставлених людей, ортодоксальних священників. Вони нерідко очолювали великі повстання колонів, сільської бідноти й рабів проти імператорської влади. Прагнули мучеництва й прийняття смерті в ім’я Христа.

Августин із Гіппона — Блаженний Августин, один з отців Церкви. В описуваний час іще живий і є одним із найавторитетніших єпископів, автором багатьох теологічних трудів.

На піку в Римі було близько 300 великих і малих хлібних складів. Найбільші, наприклад склади Гальби, займали цілі квартали. Пекарень було понад 350. Вони розташовувалися в межах пішої доступності від складів, але обов’язково окремо. Рим часто горів.

Базиліку Ліберія пізніше перебудували на церкву Санта-Марія-Маджоре, одну зі знаменитих церков Рима, що стоїть і нині.

Лацерна (лат. lacerna) — довгастий, відкритий спереду плащ до колін, який застібався фібулою на плечі або грудях.

Хрисаргір — податок на ремісників і торговців. Найстрашніший тягар, який несли римляни. Спочатку податок збирали раз на чотири або п’ять років, але після 410 року він став щорічним. Його розмір був відносно невеликим, але одноразово віддати суму сріблом і золотом прості люди не могли. Вони й так існували на межі фізичного виживання. Погіршували становище кругова порука, коли платили за втікачів і розорених членів колегій, та система відкупів. Слуги відкупників катували неплатників, відбирали майно й продавали дітей у рабство. Хрисаргір платили навіть жебраки та повії.

Пульс — римська назва каші. Її готували з будь-якого виду зерна, круп і борошна. Туди додавали все, що було в домі, — олію, сало, фрукти. Довгий час саме вона й була головною їжею бідняків, а зовсім не хліб. Заможне населення теж їло кашу, але з додаванням яєць, меду, родзинок тощо. Нащадком пульсу є італійська полента.

Фулони — працівники пралень. Прання та вибілювання здійснювали за допомогою сечі. Раби топтали тканини, залиті цією речовиною, через що діставали численні шкірні захворювання. Усі ноги в них були вкриті характерними виразками.

У Римі пекли величезну кількість сортів хліба. Його споживання свідчило про соціальний статус. Основні сорти були такі:

Першосортний білий пшеничний хліб із борошна тонкого помелу найвищої якості випікався «пекарем білого хліба» — siliginarius. Такий хліб також називали «білим» або «чистим». Саме його був змушений спекти Тит для хабаря Афранію.

Хліб другого сорту — білий хліб середньої якості з грубого пшеничного борошна (panis secundarius — «другий» або «наступний»). Такий хліб, хоча й випікався з борошна нижчого сорту, однак не вважався поганим.

Хліб третього сорту — чорний, дуже твердий хліб із борошна грубого помелу з домішкою висівок. Його різновиди: panis plebeius — «народний», rusticus — «селянський», sordidus — «брудно-темний». Таким хлібом харчувалися селяни, міська біднота й раби.

Риба-вовк нині відома як лаврак звичайний, або сібас. Найкращим місцем для риболовлі вважався вихід із Клоаки Максима, у районі острова Тіберіна та Бичачого форуму. Там вона живилася людськими відходами. Виловлена в цьому місці риба вважалася найсмачнішою.

Образ богині Ісіди з немовлям Гором став зразком для подальшого культу Богородиці й згодом був цілковито ним поглинутий. В описуваний час Діву Марію шанували як одну зі святих. Основна суперечка розгорнулася довкола того, чи можна називати Марію Theotokos («Богородиця»). Константинопольський патріарх Несторій та його прибічники заперечували проти цього титулу, пропонуючи натомість Christotokos («Христородиця»). Вони вважали, що Марія народила людину Ісуса, у якого вселився Бог, і називати її Матір’ю Бога — означає принижувати божественну природу Христа. Ефеський собор 431 року засудив несторіанство й догматично утвердив, що Ісус Христос є істинним Богом від моменту зачаття, а Діва Марія, яка народила Його, по праву називається Theotokos, тобто Богородицею. Це рішення стало переломним моментом, який офіційно підніс Марію на принципово новий, вищий щабель у церковній ієрархії та дав потужний поштовх розвитку її культу.

Два мости — місце між мостами Емілія та Проба, неподалік від острова Тіберіна. Вважалося найкращим місцем для риболовлі, бо саме туди виходив стік Клоаки.

Лупанарій — бордель у Римі. Lupa, вовчиця, — прізвисько всіх повій.

Черепкова гора — Монте-Тестаччо, штучна гора заввишки близько 36 метрів. Вона повністю складається з мільйонів розбитих амфор, якими користувалися для перевезення товарів. Уламки століттями просто складали в одному місці, й виросла справжня гора, поросла бур’янами. Гора існує й нині, вона дала назву однойменному району Рима.

Грошова система пізнього Рима мала такий вигляд: золотий солід — 4,55 г. Семіс — 1/2 соліда. Треміс — 1/3 соліда. Із срібла карбували міліарісій — 1/12 соліда й силікву — 1/24 соліда. Повсякденний обіг ішов у бронзовій монеті — нумміях. Формально в одному соліді було 7200 нумміїв у Східній імперії. На Заході могло бути й 10000. Ситуація з дорогоцінними металами там була катастрофічною. Проте податок хрисаргір стягували лише золотом і сріблом, що викликало страшенний гнів населення.

Термополія — римський вуличний фастфуд, де й харчувалася переважна більшість населення. У мешканців інсул кухонь не було. Термополії організовували за принципом сучасного марміту. Глиняні горщики на роздаванні підігрівали знизу вугіллям, щоб їжа завжди залишалася гарячою. Саме слово «термополія» означає «продаж гарячого».

Копо — шинкар, утримувач термополії.

Поска — улюблений напій простолюду й солдатів. Вода з оцтом, до якої могли додавати мед, яйця й навіть сир.

Гарум — давньоримський солоний соус, який виготовляли шляхом ферментації риби та риб’ячих нутрощів із сіллю.

Залишити небажану дитину в громадському місці — давній римський звичай, що означав відмову від неї. Старших дітей забирали работорговці та власники майстерень, немовлят — бездітні пари.

«Скорпіон» — римський батіг із бронзовими гаками на кінцях ременів. За однією з версій, біблійний вислів «карати скорпіонами» стосується саме цього виду батогів. Також римляни могли вплітати у важкий батіг, який називали флагеллою, свинцеві кульки, баранячі кістки й шматочки металу. Тоді шмагання передувало страті, а то й узагалі замінювало її. Покарання флагеллою добре показане у фільмі «Страсті Христові».

Префект аннони — головний чиновник, який контролював постачання хліба до столиц.

На піку, на початку III століття, населення Рима становило близько мільйона осіб. У ньому налічувалося трохи менше ніж 1800 домусів, окремих будинків, і понад 43 000 багатоповерхових інсул. Абсолютну більшість із них було збудовано вкрай погано. Вони регулярно горіли через опалення жаровнями й просто руйнувалися разом зі сплячими людьми. До 418 року населення Італії скоротилося щонайменше вдвічі. За реалістичними оцінками, у Римі описуваного періоду жило близько 300 тисяч осіб, але деякі дослідники називають цифру до 400–500 тисяч. У Субурі могло проживати близько 25 тисяч.

У цей час у Римі було сім дияконів-регіонаріїв — по одному на кожні два міські райони. Вони підпорядковувалися особисто єпископу Рима й відали всіма фінансовими потоками. Диякони-регіонарії перебували в гострому протистоянні з пресвітерами — настоятелями церков. Успадкування хлібних тесер в описуваний час було звичайною справою. Церква стала найбільшим отримувачем хліба, посилюючи цим свою владу. Пізніше регіонарії утворили колегію кардиналів. Diaconi ecclesiae — диякони церкви, служителі на щабель нижче за пресвітера.

У 418 році посаду міського префекта Рима послідовно обіймали двоє людей: спочатку Руфій Антоній Агріпній Волузіан, який перебував на посаді у 417–418 роках, а з 24 грудня 418 року — Аврелій Аніцій Сіммах, який залишався префектом до початку 420 року.

Палацові схоли — частини палацової гвардії, які прийшли на зміну преторіанцям. Значною мірою набиралися з германців, відомих своєю непохитною вірністю.

Екзактор — чиновник, який відповідав за збори, повинності та стягнення.

У Римі було кілька юдейських громад. Голова субуранської громади Мароній відомий лише з напису на могилі. Він зберігся до наших днів.

Донатисти — течія в християнстві, яка вчила, що нащадки тих, хто в роки гонінь похитнувся й почав приносити жертви ідолам імператорів, негідні Божої милості. Назва походить від імені єпископа Доната, який жив за століття до цих подій. Попри минулий час, донатисти ще були сильні, особливо в Африці. Вони мали власні церкви та єпископів. Циркумцеліони — найрадикальніше крило донатистів. На початку V століття в південних провінціях від них не було порятунку. Вони вбивали чиновників, священників-ортодоксів, а також ставали ватажками всіх селянських заворушень.

У цей час звичних нам сірих пацюків іще не завезли з Азії. У Римі жили чорні пацюки, які селилися не в підвалах, а, навпаки, на горищах. І вони спокійно видиралися прямовисною стіною.

Концепція семи смертних гріхів у цей час була невідомою. Її створив на основі тез Євагрія папа Григорій Великий близько 600 року н. е., а потім розвинув Тома Аквінський.

У V столітті безшлюбність західного духовенства вже існувала як церковна вимога, але дотримувалися її далеко не завжди. Часто навіть єпископи мали родини, а позашлюбні зв’язки взагалі вважалися звичайною справою. Пов’язано це було з відсутністю єдиної владної вертикалі. Вона почала складатися на Заході приблизно від 600 року, коли посаду римського єпископа обіймав Григорій I Великий.

Попіна — заклад, де подавання їжі поєднували з подаванням спиртного. Це не термополія, яка була вуличним фастфудом, а радше шинок, до того ж найнижчого ґатунку.

Цестус — античний різновид кастета. Ремені з металевими бляшками, якими обмотували руки.

Флавій Констанцій — чоловік сестри імператора Гонорія, великий полководець, рятівник Західної імперії, яка вже й на той момент ледве трималася. Його дружину звали Галла Плацидія, донька Феодосія Великого. Доля цієї дивовижної жінки гідна окремої книги. Галлу видали заміж силоміць, через що вона терпіти не могла свого чоловіка. Утім, це не завадило їй народити доньку, а роком пізніше — сина. У 421 році Флавій Констанцій став імператором, співправителем Гонорія. Відомий як Констанцій III. Правив лише сім місяців.

Юста Грата Гонорія — та сама жінка, яка надіслала своє кільце Аттілі, пропонуючи себе за дружину. Цей її вчинок призвів до незліченних лих, оскільки володар гунів прийшов по наречену, а йому її так і не віддали. Унаслідок цього гуни спустошили майже всі європейські провінції Римської імперії. Зупинити їх зміг лише Аецій у битві на Каталаунських полях.

Титул «найшляхетніший», Nobilissimus, був офіційним найменуванням членів імператорської родини. Немовля називали «найшляхетнішим дитям». Вище за нього стояв спадкоємець престолу, який носив титул цезар, а точніше — кесар.

Час в античності вимірювали інакше, ніж тепер. Ніч і день ділили на дванадцять годин, через що тривалість цих годин постійно була різною. Як між ніччю та днем, так і між зимою та літом.

Преторами в пізній Імперії призначали багатих людей винятково для влаштування ігор. До того ж на ці ігри вони витрачали власні кошти. Часто таке призначення було примусовим, і збіднілі сенаторські роди розорялися. Але, попри це, обсяг витрат і пишність видовищ були приводом для гордості. Ігри 401 року на честь претури Квінта Фабія Сіммаха були особливо розкішними. На них витратили 655 кг золота. Їх згадували дуже довго.

Елінами в Римській імперії від IV століття називали прихильників язичництва.

У пізній Імперії юдаїзм сповідував кожен десятий житель Рима. Юдаїзм вважався «дозволеною релігією», а тому юдеї, на відміну від християн, не зазнавали релігійних гонінь III та IV століть. Кількість юдеїв скоротилася пізніше внаслідок репресій, виселень і насильницького хрещення.

Малярія була бичем Рима аж до Муссоліні, який у 1930-х роках осушив Понтійські болота. У V столітті після катастрофічного скорочення населення в Італії багато земель виявилися покинутими й не оброблялися. Не чистили стоки, не осушували низовини. Унаслідок цього почалося активне заболочування, і малярія набула характеру осінньої епідемії. Особливо вразливими до неї були люди, які жили на берегах Тибру. Престижним вважалося житло саме на пагорбах, де й стояли будинки знаті.

Куріали були членами міських рад — курій. Вони відповідали за управління містом, збирання податків, утримання доріг, мурів, лазень та інших громадських споруд. Муніципальні повинності часто виявлялися такими обтяжливими, що багато хто з них розорявся або намагався ухилитися від служби, вступаючи до армії, церкви чи на державну службу. Влада перешкоджала цьому й намагалася зробити куріальний стан спадковим. У провінційних містах курії брали участь у підтриманні порядку, виконанні судових рішень та інших адміністративних функцій, залишаючись найважливішою опорою місцевого управління навіть у добу занепаду Західної Римської імперії. Куріали могли відповідати за збирання податків власним майном.

Манцепс у пізній Римській імперії — це вже не відкупник-публікан часів Цезаря. Зазвичай він виступав підрядником або виконавцем державних повинностей. Нерідко такі обов’язки покладали примусово, а за їх виконання доводилося відповідати власним майном. Намагаючись виконати вимоги влади, манцепси та збирачі податків часто вдавалися до здирництва й насильства, однак за зловживання їх самих могли суворо покарати. На відміну від багатіїв-республіканців, багато відкупників-манцепсів пізньої Імперії були людьми, які передусім намагалися не розбагатіти, а не розоритися. Їх ненавиділи, тому збирання податків нагадувало невелику військову операцію.

Абак — прообраз рахівниці.

Віатор — у перекладі з латини означає вісник, посильний. Найнижчий чин в ієрархії колегій.

У Римі існувало поняття vicus — квартал. Їх очолювали виборні старости, магістри вікусів. У IV районі, до якого належала Субура, таких старост було сорок вісім. До V століття така форма самоврядування, найімовірніше, уже не функціонувала, але спогади про неї залишилися. Також залишилися квартали як топографічні одиниці й сусідські громади.

Стипендією в Римі називали грошову платню. Крім неї існувала натуральна платня: зерном, сіллю, тканинами, готовим одягом, олією тощо.

Майбутній великий папа Лев I в описуваний час був молодим кліриком, аколітом. Він брав участь у Карфагенському соборі, де єпископи Аврелій і Блаженний Августин засудили пелагіанську єресь. Минулого, 417 року між кафоликами й пелагіанами в Римі відбувалися справжні вуличні битви з убитими та пораненими.

Укрити полою свого плаща — у цьому контексті означає надати заступництво, захистити.

Більшу частину документів вели на табличках, які складалися подібно до шахівниці. Усередині вони були вкриті воском.

Стіліхон — видатний полководець, неодноразовий консул. Син вандала, армійського офіцера, і знатної римлянки. Народився вже в Імперії та був римським громадянином, а не варваром, як заведено вважати. У 405 році розбив величезне за масштабами вторгнення германців вождя Радагайса. Близько 60 тис. людей було обернено на рабів, і це обвалило ціну до 1 соліда за дорослого чоловіка. Водночас 12 тис. полонених готів Стіліхон зарахував до власного війська, чому ті були вельми раді.

Транстиберим — сучасний район Трастевере. За римських часів — район на правому березі Тибру, прикритий Авреліановим муром. Regio XIV в античні часи. Там жили портові робітники, рибалки, шкіряники та інший робочий люд. У Транстиберимі розташовувалося безліч складів і майстерень. Населення жило скупчено, у багатоповерхових інсулах. Цей район був украй неспокійним.

Форика — багатомісна вулична вбиральня в Римі. Була з’єднана з водогоном і каналізацією. Особливо вдосконалені моделі пристосовували для окремого збирання сечі, яка потім свинцевими трубами надходила до спеціальних ємностей при пральні. Через скупчення метану в громадських убиральнях іноді відбувалися самозаймання.

Вігіли — державна нічна служба Рима, яка поєднувала функції пожежної команди й нічного патруля. Вони розбороняли бійки, затримували злодіїв і втікачів-рабів, а також першими реагували на пожежі. До V століття їхня ефективність у бідних районах Рима помітно знизилася через загальний занепад міської адміністрації та нестачу ресурсів, однак служба продовжувала діяти й так-сяк виконувала свої основні завдання. Розслідуванням злочинів вігіли не займалися, обмежуючись затриманням на місці й передаванням порушників префектові. Реакція вігілів часто запізнювалася: нічне місто було надто великим, а патрулі — нечисленними. До небезпечних і вузьких провулків вони намагалися не заходити без потреби чи підтримки. Під час великих бійок одиночний патруль зазвичай не втручався безпосередньо, воліючи викликати підкріплення або дочекатися зручної миті для затримання.

Церква святої Пуденціани існує й нині. У її назві ще в Середньовіччі виникла плутанина. Дім Пуденса називався Domus Pudentiana. Коли дім перетворили на церкву, її почали називати Ecclesia Pudentiana, що перекладається як «Церква (або громада) Пуденса». Прикметник Pudentiana в назві церкви неправильно витлумачили як власне ім’я. Таким чином через це хибне прочитання виникла «свята Пуденціана», і ця назва прижилася вже наприкінці V століття. Сенатор Пуденс, або Пуденцій, кілька років давав притулок апостолові Петру. Церкву збудовано на місці його дому. В апсиді збереглися дивовижні за красою мозаїки 402–407 років.

Диякон (від грецького слуга, служитель) — у Стародавньому Римі був ранньохристиянським священнослужителем першого ступеня, який безпосередньо організовував допомогу бідним та керував господарськими справами громади.

Остіарій (лат. ostiarius, від ostium — двері) — привратник або охоронець, який охороняв вхід до міського будинку (домуса) заможного римлянина чи громадської будівлі.