Родину пекаря Тита підняв легкий шум на вулиці. Вже світанок. Час вставати. Марк потягнувся, уперше за весь цей час пошкодувавши, що не одружений. Батько з матір’ю сплять під однією ковдрою, а сестри Фауста й Лета притиснулися одна до одної худими тілами, сплівшись у сопучий клубок. А йому навіть притиснутися ні до кого.

Холодно! Так холодно, що пальці на ногах звело крижаною судомою.

Жаровня згасла, і те тепло, що пробивалося до кімнати з пекарні, давно зникло. Від вікон, затулених віконницями й ганчірками, тягнуло вуличною сирістю. Вітер із моря приніс її до Рима. Марк видихнув і помилувався парою, що йшла з рота. Клас! Саме те, що потрібно пекареві для пробудження. Швидше побіжить розпалювати піч.

— Що там, Сергій із Квінтом зовсім ні за чим не слідкують? — Марк, який лежав калачиком, розігнувся з натужним хрускотом. — Вони ж у пекарні сплять. Давно мали б запалити піч. Мало того що дихаємо гаром, так іще й тепло виходить на вулицю. Непорядок. Треба провести трубу.

— Свята Агнесо! — звично забурмотіла мама. — Збережи діток моїх. Троє їх у мене залишилося…

— Святий Петре, — закректав батько. — Дай здоров’я спині. Інакше який із мене майстер!

— Я до пекарні! — схопився Марк.

— А молитва? — обурено подивилася на нього мама.

— Біля печі помолюся, — простукав зубами Марк, розмахуючи руками, наче млин. — Бог мене й там почує.

Він стрімголов збіг сходами й вискочив на вулицю. Так, холодно. Вода в калюжах не замерзає, але пара з рота валить щосили. І в людей, і в мулів, які везуть Субуранським узвозом перші вози. Вони порожні, але незабаром повернуться з дровами, вугіллям і зерном. Почулося кудкудакання. Це везуть клітки з курми до термополії. Після грудневих свят шинкар ледве встигав поповнювати запаси. Одні вшановували Різдво Христове, інші за старою пам’яттю згадували Непереможне Сонце. Багато хто — і те, й інше. Рим — наполовину язичницьке місто. Мільйони людей по всій Італії шанують старих богів, навіть сенатори.

— Дарма я на хлопців наговорював, — буркнув Марк, влетівши до блаженного тепла пекарні.

Сергій і Квінт, другий підмайстер, уже розпалили піч і сіли поруч, простягаючи задубілі руки. Намерзлися за ніч. Найманим працівникам жаровню не ставлять. Хлопці грілися жаром цегли, що остигала, власним диханням і спогадами про вчорашні боби. Боби теж робили свій внесок в опалення пекарні. Дух там стояв неймовірно мерзенний.

— Як тісто? — запитав Марк.

— Піднялося, але не дуже. Холодно ж, — відповів Сергій, змахнувши з чола неслухняні кучері. — Поки розпалимо піч, буде саме якраз.

— Велика норма на сьогодні? — запитав Марк, який учора прийшов пізно.

— Велика, — приречено кивнули хлопці. — Звеліли напекти півтори сотні пшеничних хлібин. Годуватимуть солдатів.

— Зрозумі-і-іло, — видихнув Марк.

Те, що батько став шанованим силігінарієм, пекарем білого хліба, поліпшило його становище лише трохи. Трохи краще постачають зерном, трохи м’якші норми виходу борошна, трохи вищі розцінки на готові хлібини. На цьому добрі новини закінчилися. За білий хліб писарі дерли три шкури, кружляючи навколо пекарні, наче шуліки. Не дай Боже, якість не влаштує або вагу занизиш — розорять штрафами.

— Допоможеш зранку? — запитав Тит, побачивши замисленість сина. — Чи відразу побіжиш до церкви?

— Опівдні піду туди, батьку, — відповів Марк. — Справи кепські. Ще почнеться вулична війна, як торік із пелагіанами.

— Боронь Боже! — перехрестився Тит. — То що ж, у нас знову два єпископи?

— Виходить, що так, — відповів Марк. — Диякони висвятили Євлалія на папу,[1] а пресвітери обурилися й на зло їм обрали Боніфація.

— Це який Боніфацій? — наморщив чоло Тит.

— Настоятель із базиліки святого Марцелла, — пояснив Марк. — Тієї, що на Широкій вулиці, у четвертому районі. Кажуть, вельми гідний пастир. Щосили відбивався від цієї честі.

— А-а-а, — кивнув Тит. — Я туди й не ходжу. Нема чого. Але якщо в Місті два єпископи, неодмінно проллється кров. Коли папи Дамас та Урсин воювали за Латеранський палац, трупи возами везли на цвинтар. Мені дід розповідав.

— Нам тут крові не треба, — Марк підняв на батька важкий погляд. — Не допустимо боїв на нашій вулиці. Ще бракувало різати сусідів за віру. У нас узагалі-то є заповідь «не вбий».

— Може, хоч тебе люди послухають, — зітхнув Тит. — Не приведіть боги… Тьху ти! Не приведи Боже!

Життя в церкві Пуденція вирувало від раннього ранку до заходу сонця. Служба — лише мала частина цього життя. Переважно воно проходило на задвірках, де в залишках перебудованого сенаторського будинку лежали пожертви, жили паломники й біженці. Диякон Євгеній збивався з ніг, приймаючи змучених людей у запиленому одязі. Невисокий жвавий старий був безмежно радий допомозі міцного хлопця. Турбот у нього й без того по горло, а люди все йдуть та йдуть…

Задвірки чималої базиліки, завершеної кілька років тому, нагадували звичайний субуранський двір. Безліч комірчин, флігелів і сараїв, понаставлених у цілковитому безладі. Тут метушилися десятки людей. Хтось шукав нічлігу, хтось — хліба. Марк спершу отетерів, побачивши паломників із Неаполя. Бідняки, які дорогою жили з милостині в ім’я Христа, прийшли вклонитися мощам святих.

— І де в них сміливості вистачило, — здивувався Марк, розглядаючи звичайних рибалок і матросів, які вирішили підлікувати душу, поки в морі лютують зимові шторми.

— У нас просто в Субурі лютують мисливці на рабів, — бурчав він, дивуючись безстрашності людей. — А ці пройшли пів Італії. І ні людина їх не скривдила, ні звір.

Правда виявилася простою. З’ясувалося, що цих паломників скривдити важко. Самі кого хочеш скривдять. Ішли вони групами чоловік по двадцять. У кожного на поясі ніж, а в руках міцна дорожня палиця. Саме таку групу й розмістив на постій диякон Євгеній. Їх же ще й годувати треба. Паломники ж.

Траплялися тут і зовсім інші люди. Ось до диякона підійшов міцний чоловік, за спиною якого тулилася ціла родина — дружина й четверо дітей. Колись вони були заможними, Марк відразу це побачив. Жінка вродлива, тримає голову гордо. І її одяг, хоч і поношений, прикрашений вишивкою. Вона схудла. Її очі й очі дітей дивляться жадібно. Вони явно не їли кілька днів.

— Звідки ви? — запитав Євгеній.

— Провінція Друга Реція, пане, — відповів біженець. — Августа Вінделікорум.[2]

— Чому поїхали? — утомлено поцікавився священник. — Невже варвари взяли місто?

— Ні, пане, — похитав головою чоловік. — Але життя там ледь жевріє. Алемани заполонили околиці. Вілли розграбовані, караванам не пройти через Альпи. Не залишилося ні торгівлі, ні їжі… Римляни тікають із міст. Дехто намагається платити варварам, але з чого платити? Законів немає, монет немає… Селяни ще сяк-так живуть. А ми вирішили піти звідти.

— Ось записка, — Євгеній простягнув клаптик папірусу. — Підете на форум Тита, там дияконія. Отримаєте хліб.

— Чи немає тут роботи, пане? — зам’явся чоловік.

— Щодо роботи йдіть до Марка, — відмахнувся диякон. — І щодо житла теж до нього. Він підкаже, де можна винайняти куток.

— Ти Марк? — чоловік повернувся, недовірливо оглядаючи того, хто здавався йому надто молодим для таких справ.

— Я Марк. Що вмієш робити?

— У мене була майстерня, — в очах чоловіка з’явилася туга. — Працювали з міддю та бронзою. Було троє рабів, підмайстри… А коли підійшли алемани, годувати їх стало нічим. От вони всі й утекли.

— Зрозумів, — терпляче кивнув Марк. — Сам умієш щось робити?

— Умію, як же не вміти, — похнюпився той. — Щоправда, я більше торгував. Але якщо треба, згадаю, як залудити каструлю.

— Соляна дорога, майстер Аппій, — Марк тицьнув рукою вдалечінь. — Він мідник, шукав підмайстра. Скажи, що Марк з Узвозу прислав.

— Спаси тебе Боже, добра людино, — зрадів майстер. — А що з житлом?

— Якщо домовишся з майстром, він допоможе, — сказав Марк. — Якщо не візьме, прийдеш сюди. Влаштую в інсулі. Наступний!

Марк надивився на ремісників, лікарів, юристів і відставних солдатів, які тікали від варварів. Сотні доль пройшли перед ним. Після того як варвари дванадцять років тому перейшли Рейн по льоду й узяли Могонціак,[3] Римський світ завалився. Галлія у вогні. Паннонія, Реція, Норик і Германія спустошені. Мезію та Фракію розорили гуни, а Іспанію — вандали, алани й свеви. Люди тікали до Рима, засліплені надією. А коли потрапляли сюди, то раптом дізнавалися, що тут на них ніхто не чекає.

Чоловік, який стояв перед Марком, колись був гладким і впевненим у собі. Тепер у його очах оселилася туга, а шкіра на щоках обвисла складками, обтягуючи вилиці. Навіть брудна далматика, надто тонка для такої погоди, висіла на ньому мішком. Він стягнув її поясом, від чого тканина зібралася складками. Поруч із ним стояла дружина, літня, неприваблива жінка, яка невдоволено підібгала губи.

— Щось умієте робити, шановний? — утомлено запитав Марк.

— Я куріал міста Бракара,[4] — поважно випростався той. — Мої землі захопили свеви.

— Що робити вмієте? — перепитав Марк, у якого вже голова йшла обертом від безлічі людей, кожен із яких вважав, що раз уже дістався столиці світу, то на цьому його нещастя закінчилися.

— Я володів землею! — обурено подивився на нього біженець. — Я приїхав до Рима, щоб урятуватися від безчинств варварів.

— Тут усі такі, — Марк обвів рукою навколо. — Я можу дати роботу, допомогти з житлом, підказати, де спочатку вам дадуть хліба. Я не зможу видати вам землю, шановний. І колонів, які платитимуть вам оброк, я теж не дам. У терми потрібен опалювач. Рибалки шукають людей для засолювання риби. Але це навесні. Підете веслярем на купецький дромон? Працювати на винограднику? Можете скласти піч? Потрібні золотарі, вивозити лайно…

— Та ти збожеволів?

Колишній куріал дивився з таким обуренням, наче Марк зазіхнув на честь його дружини. Обличчя й шию всипало багряними плямами, а губи дрібно-дрібно затремтіли.

— Пробачте, пане, — куріала рішуче відсунув невисокий чоловік із руками, у які намертво в’їлася глина. — Я добрий пічник. Утік із Паннонії. Готовий працювати за їжу для родини.

— Пекарня Курція в Субурі, — кивнув йому Марк. — Прийдеш завтра опівдні, скажеш, що від мене. Спочатку зайдеш до дияконії на форумі, забереш хліб, потім до пекарні. Дам тобі роботу.

— Спаси тебе Христос, добра людино! — зрадів пічник. — Прийду.

— А я? — обурено дивився колишній багатій. — А що зі мною? Я втратив землю! Втратив дім! Як мені бути?

— Я лише пекар, шановний, — спокійно відповів Марк. — Я допомагаю людям, які потрапили в біду. Але не можна завдати добра силоміць. Ви ж нічого не вмієте.

— Я закінчив школу в Гіспалісі! — випнув груди той. — Я опанував риторику й граматику. Невже для мене немає місця писаря?

— Вам краще зайти до префектури, — Марк підвівся, збираючись іти. — Можливо, ясновельможний Сіммах шукає когось до своєї канцелярії. Мені це невідомо.

— Та що ж це таке? — обурився провінціал. — Невже в Римі не знайдеться місця для людини мого становища?

— Знайшлося б років тридцять тому, — відповів Марк, відходячи. — Тепер — не думаю.

Колишній куріал, колишній багатій і колишній власник величезного черева відійшов і сів спиною до стіни. Точніше, не сів, а сповз… На його обличчі не залишилося жодних почуттів. Здається, лише тепер він зрозумів, що його життя змінилося безповоротно. Обвислим обличчям покотилася самотня сльоза. І навіть дружина, яка буркотіла над вухом, не могла вивести його зі стану заціпеніння. Людина, чиє життя залишилося в далекій Іспанії, не мала в Римі знайомств. Він просто ввійшов до міста, де нікому до нього немає діла. Ніхто не приготував теплого містечка для грамотія, який закінчив риторичну школу. У Римі від таких не проштовхнутися. Вони б’ються на сходах базиліки Юлія за право скласти купчу або заповіт. Провінційні адвокати, писарі й члени міських рад селилися на верхніх поверхах інсул разом із повіями, чий час минув, жебраками й поденниками. І багато хто з них опустився на саме дно, не зумівши пристосуватися до нового життя. Марк уже бачив таких — зламаних, позбавлених будь-якої надії.

— Піду я, святий отче, — він підійшов до пресвітера Філіпа. — Треба допомогти в пекарні.

— Звісно, Марку, іди, — усміхнувся той. — Нехай Господь буде з тобою. Так! Ось іще що! Африканець Север — твій друг?

— Так, — спантеличено подивився на священника Марк. — А що з ним? Бачив його вчора. Був здоровий.

— Він душею мучиться, — усміхнувся в бороду пресвітер. — Йому потрібна допомога. І так уже сталося, що нікого на цьому світі він не поважає, крім тебе. Поговори з ним. І з душею теж поговори.

— Добре, святий отче, — кивнув Марк. — Сьогодні після вечері й поговорю. Скажіть, що з виборами єпископа?

— Нічим потішити, — погляд священника скам’янів. — Прихильники архідиякона Євлалія захопили Латеранську базиліку. Префект Міста Сіммах за нього. І, кажуть, ясновельможний Констанцій теж. Якщо так, справа кепська. Сім дияконів навіть до базиліки нас не впустили. Замкнулися, наче злодії, і провели вибори. Горіти їм у полум’ї Геєни!

— Зрозуміло, — почухав потилицю Марк. — А ми, отже, за Боніфація?

— Звісно! — обурився священник. — Та як у тебе язик повернувся таке запитати!

Марк підняв на нього невинний погляд, для переконливості покліпав очима, а потім заявив:

— Та ми люди маленькі, святий отче. За кого скажете, за того й будемо. Нам у Субурі безлад не потрібен. Потрібні порядок, зерно й дрова вчасно. Нам хліб пекти треба.

— От же ти лис, — розуміюче хмикнув пресвітер. — Хочеш зробити мене зобов’язаним? Гаразд, удалося тобі. Кажи людям, що єпископ Боніфацій Богові вгодний. За нього більшість настоятелів. А архідиякон Євлалій… Подейкують, любить розкіш… водиться з юнаками… Хто знає, чи правда? Але чуток навколо нього багато.

— Щодо останнього — правда, святий отче? — випробувально подивився Марк. — Бо скажу десь, а мені язика розпеченими кліщами вирвуть.

— Поруч не стояв, але чув від інших отців, — скривився пресвітер. — Багато поганих людей знайшли прихисток у церкві. Тому й терзають нас варвари, за гріхи наші. Не інакше, настали останні часи. Недовго чекати другого пришестя.

— І я так думаю, — тактовно погодився Марк і пішов додому, зробивши чималий гак. Він зайде до пекарні Деціми.

Дорга вулиця — за чверть години неквапливої ходи від церкви, і Марк устиг саме до вечері. Господарів він знайшов у пекарні. Деціма з малюком Онисимом і Север поважно ламали хліб і вмочали його в олію. Вдова вже не нагадувала налякане мишеня. Навпаки, вона розквітла, ставши цілком привабливою молодою жінкою. Навіть розчесала волосся, прикривши його скромною, але вельми недешевою хусткою. Жодних прикрас на ній не було. Жалоба в римських удів триває дванадцять місяців, а за її порушення загрожує суворе покарання.

— Марку! — зрадів Север, перервавши незручне мовчання.

У них із Децімою завжди було так. Коли розмова не стосувалася справ пекарні, обоє перетворювалися на цілковитих дурнів, що могло означати лише одне. Ці двоє сохли одне за одним, але як про це сказати, не знали. Север — сирота, який виріс при церкві, не знаючи нормальної родини. А Деціма ледве встигла пізнати жіночу долю, як її чоловік помер. Їй же й вісімнадцяти немає. Вона майже не знала свого чоловіка, більшість часу проводячи в праці.

— Розділи з нами вечерю, шановний Марку, — зраділа Деціма, а Онисим простягнув до нього рученята.

Цукерку б дати, запізніло подумав Марк, але немає в мене. Цукерка… От прокляття!

— Дякую, шановна матроно, — сказав він і присів поруч, відламавши хліба й наливши собі вина. — Нехай Боже благословення перебуває над цим домом.

— Амінь, — схилив голову Север.

— Як справи в пекарні? — запитав Марк.

— Гріх скаржитися, — відповіла Деціма. — Не гірше, ніж раніше. Останню норму виконали вчасно, а те, що недодали на склад, уже відшкодували. Коли чоловік помер, піч стояла. Мені багато записали в борг. Думала, уже не виплутаюся з усього цього. Дякую Северові, урятував мене.

— Ну й чудово, — кивнув Марк, який чув від неї приблизно одне й те саме. — Я вкраду Севера, господине. Піде зі мною. Йому ж не можна ночувати тут.

— Не можна, — опустила вона голову. — Доброго вечора, шановні.

— Дякую, господине, — Север підвівся й витер губи рукою. — Ми підемо.

Вони рушили до Узвозу. Север сьогодні був мовчазний, відповідав односкладово. Та й узагалі мав такий вигляд, наче його вдарили по макітрі запиленим мішком. Марк не витримав і зупинився.

— Слухай, друже. Довго ти ще знущатимешся з бідної жінки?

— Ти про що? — африканець підняв на нього тужливі очі.

— Скажи їй, що кохаєш, — постукав йому по чолу Марк. — І що, щойно закінчиться жалоба, візьмеш її за дружину. Вона погодиться.

— Думаєш? — Север схопив його за барки й струснув. — Вона ж господиня пекарні, а я голота, злидар! У мене, крім одягу, нічого немає.

— Я сам із нею поговорю, — зітхнув Марк. — За кілька днів піду з церкви й поговорю. От же два дурні…

— О! — відволікся Север. — Дивися! Гун іде!

Марк повернув голову й побачив Зоїного сина з плетеним кошиком, що висів на животі. Хлопчисько обіймав його обома руками. Це ж Субура. Треба пильнувати на всі боки. На спині в нього висіла табличка з написом:

«Пекарня Тита й Марка. Пироги з доставкою додому. Хочеш смачно поїсти — запитай мене, як».

Як це зазвичай і буває, втручання імператора лише все погіршило. Гонорій, який сидів у далекій Равенні, визнав папою Євлалія, і Місто забурчало, наче розбуджений узимку ведмідь. На п’ятий день після січневих календ до префекта прискакав гонець і привіз пергамент, розписаний золотом і пурпуром.

Марк ішов містом, помічаючи, як озлоблені люди юрмляться біля титулів, парафіяльних церков. Як вони кричать одне на одного, бризкаючи слиною. І як починають хапати за барки, поки що не переходячи до бійок. Крові ще немає, але саме так усе зазвичай і починалося.

— Тьху ти! — засмутився Марк. — От дурня!

Він підійшов до крихітної крамнички, винайнятої на вулиці Аргілет, просто біля форумів. Таке місце він шукав довго, а коли знайшов, визнав його найкращим. Тут від ранку до вечора ходять люди. А коли ходять люди, серед них неодмінно знайдеться той, хто хоче жерти. Науковий підхід себе виправдав, і біля першої в Римі чебуречної вишикувалася невелика черга, приваблена запаморочливим запахом баранини та цибулі. Римлянин цілком поважного вигляду відійшов від віконця, куди кинув двадцять нумміїв, і, відсуваючи їжу від чистої далматики, відкусив кінчик чебурека. Він із блаженним стогоном випив сік, а потім з’їв і все інше, культурно витерши жирні руки об мармур сусіднього портика.

— Чекаємо, шановні! — крикнув розпашілий Прим. — Закінчилися гунські пиріжки. Поки смажимо. Ось-ось будуть.

— Вітаю, Зоє, — кивнув Марк сусідці. — Як тобі бути крамаркою?

— Раніше легше було, — хмикнула та. — Щоправда, коли не били. Полежиш, трохи постогнеш — і все на цьому. Легкі гроші.

— То, може, повернешся до старого ремесла? — підняв брову Марк. — А я віддам крамницю комусь іншому?

— Шльондрою добре бути перші п’ять років, — скривилася Зоя. — Її всі хочуть. Їй багато платять. Вона свіжа й молода. Але потім багаті залицяльники закінчуються, приходять солдати й матроси. Так можна прожити ще років п’ять-сім. А потім ти стаєш не потрібна навіть солдатам. Ні, Марку, дороги назад у мене немає. Баранина закінчується, та й тіста небагато. Зараз пошлю Прима на ринок.

— Я по тісто збігаю, мамо, — злякано підняв голову хлопчисько. — Нехай Секунд сходить по баранину.

— Ану йди сюди! — поманив його пальцем Марк, відвів убік і запитав: — Ти думав, я не дізнаюся?

— Ти про що, старший? — Прим склав ангельську пичку.

— Я про зуби м’ясника, — пояснив Марк. — Мені мати розповіла минулого тижня. Пішла на ринок, а в того самого… ти зрозумів, про кого я… немає передніх зубів. Хтось розлив олію біля крамниці, виманив його самого, а потім вибив зуби дубинкою. Не знаєш, хто це зробив?

Прим опустив голову й засопів. Жодного каяття на його обличчі не було й близько. Навпаки, там з’явилося ретельно приховуване задоволення.

— Якщо тебе схоплять, викуповувати не буду, так і знай, — сказав Марк. — Рік не з’являйся на ринку. А може, й два. Хтозна, яка в м’ясника пам’ять.

— Добре, — кивнув Прим. — Але я все зробив чисто. Вирядився сирійцем, підвів очі.

— Це ти молодець, — оцінив Марк. — Але більше не треба. Міг через дурість усе життя спустити в клоаку.

— Два дай! — почувся владний голос біля крамниці.

— Двадцять нумміїв за штуку, — відповіла Зоя.

— Ти чого, жінко! — обурилися вігіли, які підійшли до віконця. — Ми ж тебе охороняємо.

— Я за це податки плачу, — огризнулася Зоя. — Нічого не дам!

— А ми зараз накладемо на тебе штраф! — зловтішно заявив один із вігілів. — Де в тебе запас води, жінко? Смажиш свої пиріжки в олії. Ще трохи — і пожежа почнеться.

Марк звів очі до неба. Куди, у яку епоху треба провалитися, щоб люди, відповідальні за пожежну безпеку, не доїли торговців? Пожежники-вігіли лютували щосили, тлумачачи закони так, як їм зручно.

— Де мій запас води? — заверещала Зоя. — Та розплющ очі, воїне! Позаду тебе фонтан. Чи осліп? А відра в мене ось стоять! Люди вдень і вночі ходять вулицею. Без тебе загасимо. Ти б краще на розбій у Субурі так швидко приходив, як на запах моїх пиріжків!

— Ах ти, нахабо! — обурився вартовий. — Кінець тобі. Підеш до суду. У тебе олія на відкритому вогні. Перекинеться казан — пів міста згорить.

— Я адвокат, господине! — Марк протиснувся до Зої, підморгуючи їй обома очима водночас. — Тут явне вимагання. Хочете, складу скаргу префектові? Він швидко відправить їх під батіг. Візьму недорого. Лише два пиріжки з м’ясом.

— Краще вже цим двом дам, — Зоя відразу все зрозуміла. Зітхнула. — Іди сюди, воїне. Може, хоч прийдеш швидше, коли якийсь буян відмовиться платити. А якщо не прийдеш, нічого не отримаєш.

— Дякуємо, господине, — з гідністю відповіли вартові. — Не хвилюйся. Наша когорта охороняє цей район. Допоможемо, якщо що.

— Усю когорту годувати не буду, — відрізала Зоя. — На вас не напасешся.

Марк пішов угору вулицею, до самого Сервієвого муру. У цей час він обходив свої точки, дізнаючись, що і як. Пекарня Курція працювала як слід, здаючи плебейський хліб за всіх. Саме туди Марк і прямував. Там на нього чекав пічник.

Узвіз жив своїм життям. Жінки перегукувалися через вузьку вулицю. Чом би не обмінятися пліткою із сусідкою, якщо до її вікна десять кроків? Вітер полоскав білизну, що сохла над головою. Меланхолійний мул тягнув віз, а замурзаний хлопчина кричав, наче його різали:

— Вугілля! Вугілля!

Потрібний товар узимку. Без жаровні закоцюбнеш. До хлопчини раз у раз виходили люди з відрами. Навіть Тит, махнувши синові рукою, теж вирішив прикупити палива. Він платив хлібом.

— Я до Курція, батьку, — сказав Марк, і той лише кивнув. Він уже давно забув, коли давав указівки синові, дорослому не за роками.

Майстер Октус, який утік із захопленої гунами Паннонії, оглядав піч, сумно цокаючи язиком. Вона працювала давно й потребувала ремонту. Подекуди цегла прогоріла й викришилася. Курцій стояв поруч похмурий. Грошей у нього немає. Він навіть із боргом не розрахувався, а ремонт печі — річ недешева. Обійдеться щонайменше в золотий.

— Я не потягну, Марку, — крізь зуби відповів Курцій. — Немає в мене нічого. Якщо піч обсиплеться, мені кінець. Колегія задушить.

— Продай мені половину пекарні, — спокійно відповів Марк. — Погасиш борг, я постачатиму пекарню борошном, а піч узагалі перекладу заново. Піч — паскудство. Стільки дров жерла, що ніякого срібла не вистачить.

— Замало буде за половину, — примружився пекар. — Чверть — саме якраз.

— Нова піч і старий борг! — нагадав Марк. — Третина. І право на викуп решти шостої частки.

— Домовилися, — кивнув Курцій. — Я й сам знаю, що печі кінець. Купол уже тріснув. Замазую — не допомагає. Гріється нерівномірно, димить, просто біда. А хто здасть за мене норму?

— Я вирішу, — відповів Марк, і старий пекар лише заздрісно зітхнув. Він чув, що син Тита розгорнувся щосили.

— Приводь законника, — кивнув Курцій. — Яку піч зробиш? Як у Захарія? У нього добра піч, аж заздрісно.

— Кращу, — усміхнувся Марк. — І більшу.

— Святі угодники, допоможіть мені!

Курцій, який випікав свою норму в Деціми, дивився на те місце, де ще кілька днів тому стояла його піч. Тепер там не було нічого, крім купи цегли та задоволеного Марка. Майстер Октус стояв поруч і зосереджено тицяв пальцем у малюнок на вощеній дощечці.

— Так не вийде, господарю, — упевнено казав майстер. — Топку знизу розмістити легко, це буде зручно й чисто. Але купол така піч не нагріє. Хліб у тебе зверху не пропікатиметься.

— Та це я й сам знаю, — гарячкував Марк. — А повітряні канали зробити?

— Не зумію, — похитав головою майстер. — Щоб купол рівномірно нагрівався, не зумію.

— Значить, вгамуємо апетити, — промовив Марк фразу, яку тут дуже добре розуміли в усіх сенсах. Така конструкція майстру була ще невідома.

— Усе інше я зробити готовий, — кивнув майстер Октус. — І високий димохід складу, і товсті стіни, і низький купол. Це ти, господарю, правильно кажеш. І навіть димовий ковпак… І заслінку на димохід. Гм… Заслінка, яка може рухатися. Ніколи такого не бачив. Сам придумав? Тямущо…

— Це дим більше не виїдатиме мені очі? — зрадів Курцій, у якого взагалі не було димоходу. Чад валив просто до пекарні.

— Не буде, — відмахнувся Марк. — Тепер під печі. Хочу зробити його з базальту, дорожнього каменю. Під ним шар піску, а вже під ним цегла.

— Ха! — вигукнув Октус. — Нічого не вийде! Дорого.

— Сілекс? — Курцій схопився за серце. — Дуже дорого!

— Не дорожче за штрафи й ремонти, — відрізав Марк. — У тебе вся цегла поду викришилася. Тому й карали постійно. Доброго хліба з такої печі не отримати.

— А чого це я хвилююся? — раптом поставив Курцій слушне запитання. — Я ж підписав купчу? Підписав. Роби мені піч, Марку. І щоб неодмінно з базальтовим подом. Я всім у колегії носа втру. Такого ні в кого немає.

— Биту цеглу пусти в засипку, — сказав Марк, і майстер Октус мовчки кивнув. Справа знайома.

Деціма сиділа перед Марком, опустивши очі. Її руки ходили ходором. Вона то м’яла поділ сукні, то смикала смолянисту косу. Нарешті, коли терпіти стало зовсім несила, дівчина схопила сина, посадила собі на коліна й міцно притиснула до себе. Наче хотіла ним захиститися.

— Я до тебе, господине Децімо, ось із яким питанням, — почав Марк. — Твій строк удівства закінчується за дев’ять місяців. Тоді вже й наші домовленості треба виконувати. Ти як? Усе ще думаєш виїхати з Рима?

— Так… ні… не знаю… — в очах дівчини блиснула сльоза. — Начебто зараз усе й непогано. Від добра добра не шукають. Не знаю, боюся сама йти по життю. Самотню жінку кожен може скривдити. А батько мій нещодавно помер. Застудився на риболовлі. Мати пішла до сестри. Тепер нікому мене захистити. Лише на тебе й надія.

— А заміж за доброго чоловіка підеш? — примружився Марк. — Я знаю одного. Він спати не може, так тебе кохає.

— Хто ж це? — порожевіла Деціма.

— Север, — відповів Марк. — Ти йому люба. Підеш за нього?

— А він мене візьме? — невесело всміхнулася Деціма. — У мене ж нічого немає, крім посагу, а він невеликий. Пекарня не моя, а сина. Щоб з’явилися гроші, треба зробити так, як ти сказав. Піти на злочин, продати пекарню й поїхати подалі. Север тебе нізащо не покине. Я від нього лише й чую: Марк те, Марк се… А одній мені золото ні до чого, воно піде, як вода в пісок. Пропаду я без захисника.

— Зрозуміло, — зітхнув Марк.

Це ж Рим. Тут шлюби з кохання не укладають. Шлюб — це договір двох родин, ділова угода. Іноді кохання з’являється вже у шлюбі, але таке трапляється нечасто. Багато хто й без нього чудово живе.

— Я вмовлю Севера, він тебе візьме, — рішуче сказав Марк. — Згодна?

— Увесь вік молитиму за тебе Бога! — Деціма підняла на Марка залиті сльозами очі. — Згодна. Щойно мине жалоба, того ж дня й піду за нього.

Малюк Онисим простягнув руки до Марка, і той посадив його собі на коліна.

Цукерку б йому дати! — недоречно подумав він. Та що ж я за дурень такий. Треба зробити цукерки! Зовсім закрутився.

Додому Марк потрапив уже далеко по обіді. Проігнорував докірливий погляд батька, який узяв собі на допомогу третього підмайстра, і пішов просто до крамниці. Там сиділа Лета, яка кумедно ворушила носиком, читаючи написане на табличці.

Дівчисько наїло щічки, вплело у волосся кольорові стрічки й надягло поверх тонкої сукні ще одну, товстішу й грубішу. Холодно ж, січень. За відчуттями, градусів десять-дванадцять, не більше.

— Вітаю, сестро, — Марк сів поруч і пригорнув її за тонкі плечі. — Що із замовленнями?

— Чотири великі пироги сьогодні, — відповіла Лета. — Я зробила, як ти сказав. В одне місце — прихід, в інше — витрата. Звичайний пиріг із м’ясом ми продаємо за силікву. Ти звелів, щоб ця… як її… собівартість була не більшою за половину. Ось рахую. З борошном усе зрозуміло, вода в нас безкоштовна. М’ясо, слава Богу, усе так само, по шістдесят. А от як порахувати дрова, гадки не маю.

— Розподіли, — махнув рукою Марк. — Тобто, розкидай рівними частками, і все. Інакше збожеволіємо.

— Тоді в мене все, — Лета захлопнула таблички. — Зенонів син сьогодні найнявся. Я взяла з нього заставу.

— А ось і він повертається, — Марк показав у бік вулиці, якою піднімався міцний хлопчина років чотирнадцяти з кошиком на животі.

— Я віддав пиріг, — відповів хлопчисько й простягнув руку. — І ще є замовлення. Писар з Авентину побачив напис у мене на спині й зупинив. Треба завтра до заходу сонця. Я його понесу!

— Понесеш, — кивнула Лета, відрахувавши йому двадцять нумміїв за доставку. — Завтра приходь. За замовлення ще п’ять отримаєш.

— Усі шльондри тепер мої! — зрадів підліток і пішов, весело насвистуючи.

— Дурень, — надула губи Лета, коли він відійшов подалі.

— Ну, не будь такою суворою до людей, — усміхнувся Марк.

— А ти чому не ходиш до блудних дівок? — Лета підняла на брата наївний погляд. — Вони шепочуться, я чула. Кажуть, що ти любиш хлопчиків.

— Гидую, — зізнався Марк. — Не хочу занурюватися в бруд.

— Ти ж ходив до Зої, — знизала плечима дівчинка й знову розкрила таблички.

А Марк мовчав. Статеве питання стояло гостро, але пересилити себе він не міг. Рим не страждав на пуританство, а проституцію вважали звичайною професією, щоправда, нешанованою. Честь римської дружини не зазнавала шкоди, якщо чоловік полегшував стегна зі шльондрою чи рабинею. Це навіть не вважалося зрадою. Рабиня не людина, вона річ. Як можна ревнувати до лопати чи відра? Марк гірко зітхнув. Йому б знайти якусь вдовицю, але поки нічого підхожого не трапилося.

— Старший! Старший! Я роздав флаєри!

До нього підбіг Франк, і Марк скуйовдив хлопчиськові волосся. На ситній їжі той навіть трохи підріс, переставши бути схожим на курча.

— А заняття сьогодні будуть? — запитав малюк. — Я все-все вивчив!

— Будуть, — кивнув Марк. — На заході сонця прийде пан учитель.

Франк побіг угору вулицею, оголошуючи її щасливими криками. Він любив учитися, дивуючи своєю жагою навіть Севера. Та й здібності в нього виявилися на заздрість. Цілі уривки з Псалтиря та Євангелія шпарить, як по писаному.

— Марку, — раптом сказала Лета. — Ти ось усім допомагаєш, так?

— У міру сил, — обережно відповів Марк, проводжаючи поглядом навантаженого вовною мула. Тут неподалік ткацька майстерня.

— А мені допоможеш?

— Чого хочеш? — насторожився Марк.

— Я чула, як батько з матір’ю розмовляли, — схлипнула Лета. — Вони підібрали мені нареченого. А я його знаю. Він п’є і грубіян. Не хочу за такого заміж.

— А за кого ж ти хочеш? — примружився Марк.

— За Сергія хочу, — шморгнула носом сестра. — Він мене ніколи не скривдить. Тільки батько нізащо за нього не віддасть. Він же не майстер, працює за платню.

— А я чим можу допомогти? — здивовано подивився на неї Марк. — Ти хочеш піти за того, в кого ні кола ні двора? Хто за їжу гне спину на чужу людину? А коли він постаріє? Хто тебе годуватиме? Діти? То їх теж доведеться віддати на чорну роботу. Хочеш померти в злиднях?

— Але ти ж щось вигадаєш? Люди кажуть, що Бог нагородив тебе мудрістю, як царя Соломона.

Лета підняла на брата благальний погляд. І стільки в цьому погляді було любові та сліпої віри, що він навіть розгубився.

Та що за день сьогодні! — напружено думав Марк. Може, мені шлюбну агенцію відкрити? Як назвати? «Вийти заміж за злидаря»? Ні, розорюся. У Римі таке не пройде.

— А я ж і справді не можу відмовити сестрі, — прошепотів він. — Кому ще допомагати, як не своїм? Але як? Викупити борги Сергієвого батька? Я не зможу. У мене немає таких грошей. Позичити? У мене й так висить позика. Пекарня Курція дісталася не безплатно. Я її погашу, звісно. Але не цього року.

Марк посидів, обіймаючи Лету, а потім поцілував її в чорняву маківку. Він згадав, у кого є дуже, дуже багато грошей. У церкви. Навіть дивно, що він досі ігнорував це джерело. А може й вийти. Так, церква — це тема…

— Гаразд, сестро, — погладив він її. — Я спробую. Не обіцяю, але спробую. За кілька днів скажу, що вийшло. Та не реви ти! Не реви, кажу! Як же з вами, жінками, важко…

З кожним днем передчуття біди дедалі посилювалося. Імператорський указ лише підлив олії у вогонь. Прихильники призначеного папи Євлалія ходили містом, випнувши груди. Папу Боніфація вислали за мур, а його прихильники зайняли базиліку святого Марцелла й оточили її щільним кільцем. У руках людей з’явилися ножі та палиці. Міські когорти перекрили вулиці, але не втручалися. Сутичок поки немає, а дрібні бійки не рахуються.

Субура здебільшого виступала за Боніфація. І винні в цьому були кілька людей: шинкар Венацій на вулиці Сандальників, Марк на Узвозі й Север на Довгій вулиці. Цих людей знали, поважали, а зв’язуватися з ними побоювалися. Прихильники Євлалія тут поводилися тихо, не наважуючись збиратися натовпом. Але іноді траплялося…

Север ішов на ранкову службу, весело насвистуючи. Після розмови з Децімою в нього наче камінь із душі впав. Тепер вони не мукали, як двоє сільських дурнів, а говорили… говорили… говорили… Торкнутися її Север поки не смів. Раби відразу донесуть, і кохана жінка ляже під батіг. Тому зустрічі відбувалися цілком невинно, на очах у домашніх. Переважно за обідом і вечерею. А ночувати Север неодмінно йшов на Узвіз, щоб не зганьбити імені шановної матрони. І начебто все складно, але таких труднощів він не боявся. Якщо Господь посилає випробування, треба долати їх із гідністю й терпінням.

— Це що-о-о ще таке?

Север зупинився за пів сотні кроків від титулу Пуденція й засунув руку під сорочку, намацавши кастет. Це знаряддя він називав «Напоумлювачем заблудлих», на відміну від другого — «Карателя затятих». Різниця була істотною. Сьогоднішній кастет не мав шипів, і грішник мав шанс відбутися переломами та вибитими зубами. «Каратель» залишав після себе лише калік і трупи. З ним Север ходив уночі.

Парафіяльну церкву, яка тішила око свіжим вапном цегляних стін, облягало чоловік п’ятдесят. Вони були місцевими, але, судячи з криків, прихильниками Євлалія. З натовпу лунало:

— Ганьба тобі, Філіпе!

— Святого єпископа не згадуєш у молитві!

— Схизматик!

— Побити його камінням!

Север озирнувся навколо. Праведники тулилися до будинків, не наважуючись вступити в бійку. Серед них багато жінок із дітьми. Які з них бійці!

— Севере!

Африканець озирнувся й вишкірив зуби в усмішці. Марк ішов назустріч на чолі чоловіків з Узвозу. У всіх у руках міцні палиці, а в декого навіть щити. Цих Север знав, вони відставні солдати. Один, найрозумніший, купив крамничку, а решта просто витрачали заощадження. Поряд із Марком ішли четверо гладіаторів, слуг відкупника Ремігія. Їх найняли на сьогодні. Це восени вони прийдуть збирати борги, а сьогодні битимуться пліч-о-пліч із народом.

— Здоров, м’ясо! — привітав Север гладіаторів. — Вирішили згадати старе?

— І тобі привіт, убогий на голову, — хмикнув Галл, старший із бійців. — Ми хоч за гроші б’ємося. А ти?

— А я на славу Божу, — гордо відповів Север, і гладіатори зареготали, захоплені його дотепністю. Галл, здоровань із бичачою шиєю та рваним вухом, навіть почав ляскати себе по стегнах, видаючи неприродне для такої туші повискування.

— Спробую домовитися по-доброму, — сказав Марк і рішуче пішов до розбурханого натовпу. Там найсміливіші вже почали гатити в замкнені двері храму.

— Гей ви! — крикнув він. — Хто старший?

— Немає такого! — відповіли йому. — Нас Господь веде. Він над нами старший.

— Тоді нехай веде вас назад, — порадив Марк. — Вам тут нема чого робити. Ідіть по домівках, добрі люди. Не вводьте в гріх.

Уперед вийшов пузатий громило. М’ясник із ринку, Марк його пам’ятав. Але це був не той, який скривдив Зою. У цього всі зуби були на місці. Поки що…

— Забирайся, шмаркачу!

— А то що? — Марк нахилив голову й засунув руку під туніку.

— А то шию тобі зверну!

— Відійди, друже, — Север рішуче відсунув Марка вбік і зайняв його місце.

— Ну, жирна свине! Чого дивишся? Зверни мені!

М’ясник зневажливо оглянув худого, жилавого африканця й замахнувся пудовим кулачищем. Таким ударом він міг проломити стіну, але вайлуватому м’ясникові не дістати верткого читця з Карфагенської єпархії. Север ступив убік і від душі зацідив супротивникові просто в щелепу. Розбиті губи бризнули кров’ю, біле кришиво зубів розлетілося віялом. М’ясник заревів від болю, а Север, ухилившись від удару дубинки, врізав йому в груди. М’ясник захлинувся криком і осів на землю, притиснувши долоню до зламаних ребер. А Север закричав на весь голос:

— Пом’яни, Господи, царя Давида й усю лагідність його! Бийте їх, браття! Пустимо кров схизматикам!

Він вихопив дубинку з ослаблої руки м’ясника й запрацював, наче млин, розсипаючи удари навсібіч. У відповідь удари посипалися й на нього, а за спиною почувся голос Марка:

— Уперед! Уб’ють же дурня!

— Тримайте стрій, йолопи! — заволав один із відставних солдатів. — Стрій! Та куди ви? От селюки!

Север відчув, як ззаду напирає натовп, і сповнився нових сил. У правій руці в нього дубинка, у лівій — кастет. Кам’яна макітра фанатика поки що стійко витримувала удари босяків, а плечі й ребра заболять лише після бійки, коли мине шалений кураж. Цим самим куражем Север був залитий до брів. Він ревів і гарчав, наче дикий звір. Роздавав удари навсібіч, топтав тих, хто впав, а коли чужа дубинка відбила йому руку, ударив якогось ткача головою в обличчя. Ткач упав, затискаючи розбитий ніс, а Север усівся йому на груди й уже заніс для удару кастет. Такого череп не витримає, трісне, наче стигла диня. Ткач це зрозумів і приречено заплющив очі.

— Та вгамуйся ти! Тебе демони опанували?

Севера, який гарчав від збудження, стягнули з напівмертвого від жаху чоловіка. Хтось могутній притиснув африканця до себе, не даючи знову полізти в бійку, а кастет обережно зняли з пальців, зведених судомою. Север викручувався, смикався й сипав прокльонами, але вирватися так і не зміг.

— Ну відпустіть, я вже все! — сказав він за кілька хвилин.

— Точно все? — обережно поцікавився Зенон. — Марк звелів потримати тебе довше.

— Святим Петром присягаюся, — гаряче запевнив його Север. — Відпусти, нікого не чіпатиму.

Здоровань-вантажник обережно послабив хватку, й африканець викрутився з його рук. Натовп прихильників Євлалія відступав, забравши поранених. Їх проводжали свистом, лайкою та градом каміння. Север розв’язав пояс, який раптом перетворився на пращу, схопив камінь і запустив услід ворогові. Почув придушений крик і лише тоді по-справжньому заспокоївся.

— У, сволота! — погрозив він кулаком.

Десяток поранених в ім’я папи Боніфація сиділи біля стіни базиліки й стогнали. В одного перебита рука, у трьох голови в крові, ще один випльовує зуби… Розбитих носів, підбитих очей та інших дрібних травм ніхто не рахував. Тут вони були в усіх. Марк підійшов до дверей базиліки й загатив кулаком.

— Отче Філіпе, відчиняй! Вони пішли!

Двері базиліки рипнули, назовні висунувся ніс диякона Євгенія. Старий, побачивши знайомі обличчя, розчинив двері навстіж. Пресвітер Філіп вийшов на вулицю, оглянув плити площі, заляпані кров’ю, і скорботно перехрестився.

— Прости їх, Господи, — сказав він, — бо не відають, що чинять.

— Бог простить, а ми Йому допоможемо, — усміхнувся Марк, і Север схвально хитнув головою.

Хмільний кураж потроху його відпускав, оселивши в тілі тупий біль. Ребра, руки й ноги африканця прикрасили багряні смуги, а шкіру на голові розсікли. Рана вкрилася засохлою кіркою.

— Навіть не знаю, як тобі дякувати, Марку, — розквітнув усмішкою отець Філіп. — Якби нечестивці вдерлися до храму, була б просто біда…

— Я знаю, як мене віддячити, — усміхнувся Марк, і пресвітер насторожено завмер.

— І як же?

Губи священника викривилися в зневажливій усмішці.

— Зі мною сюди прийшов пекар Русцій зі своїми синами, — сказав Марк, і Север скривився. Цю історію він знав.

— Русцій зі старого, шанованого роду пекарів. Він розорився, святий отче, а його борги викупили. Тепер майстер працює біля власної печі, наче колон. Віддати борг він не зможе ніколи.

— Ти просиш не для себе? — погляд священника потеплів.

— Для Русція, — похитав головою Марк. — Позичте йому гроші, святий отче. Лихва тягне його на дно. Нехай виборсається з боргів. Нехай поверне честь своїй родині.

— Скільки він винен? — обережно запитав Філіп.

— Сім солідів, — скривився Марк. — У мене й близько немає таких грошей. Якщо церква позичить Русцію, він розрахується за кілька років. Він добра людина й шанований пекар. І його сини такі самі.

— Не обіцяю, але подивлюся, що можна зробити, — обережно відповів пресвітер. Він замислився, склавши руки на грудях.

— Нехай Русцій ніколи не дізнається про цю розмову, святий отче, — сказав Марк. — Север чув, але він базікати не стане.

Север видихнув. Диво сталося на його очах. Шанований майстер поверне собі чесне ім’я та майно. Коли отець Філіп казав «можливо», це завжди означало «так».

— Я постараюся швидко йому допомогти, — сказав отець Філіп. — Ми з іншими отцями незабаром поїдемо до Равенни. Вибори Євлалія незаконні. Ми покладемо прохання до ніг імператора.

— Візьміть мене із собою! — раптом випалив Марк.

— Навіщо тобі туди? — неймовірно здивувався пресвітер. — Хіба в тебе тут немає турбот?

— Є, і багато, святий отче, — кивнув Марк. — Але мені конче треба до Равенни. Там живе одна людина, з якою я повинен зустрітися.

* * *

Шлях до столиці Західної Імперії тривав два тижні. Фламінієва дорога петляла горами, де впиралася в містечко Нарнія. Марк нервово хмикнув, але жодної чарівної шафи на заїжджому дворі не знайшов. Звичайної, утім, теж не знайшов. Із меблів йому дісталася лише широка лава. Нарнія — місто як місто. Маленьке й бідне, яке ще не оговталося після розорення готами. Тут дорога роздвоювалася, і караван святих отців рушив південною гілкою, через Сполетій. Марк навіть присвиснув, побачивши фортецю на неприступній горі.

— Тепер зрозуміло, чому герцоги сиділи саме тут, — пекар приголомшено дивився знизу вгору. — А я ще не міг зрозуміти, що це за Сполето й чому йому така честь. Та це містечко можна взяти лише з повітря.

Тут вони теж затрималися рівно на день, і Фламінієва дорога вивела караван до міста Арімін, у якому Марк насилу впізнав до болю знайомий Ріміні. Але ні барів, ні ресторанів, ні шезлонгів тут і близько не було. Звичайне прибережне містечко, невеликий порт і рибальські сіті, які просолені всіма вітрами містяни розвішували сушитися. Відчайдухи виходили в море навіть у січні. Їсти ж щось треба.

Далі дорога йшла вздовж берега, і що ближче до столиці, то більше змінювалася місцевість. Равенну оточували густі зарості очерету. Вода залила низинні рівнини, перетворивши їх на багнисте болото. Влітку тут немає спасу від комарів, а взимку сирість пробирає до самих кісток.

Крижаний вітер із моря пронизував товстий плащ, у який загорнувся Марк. Йому тут не сподобалося: гниле місце, трясовина, де імператор Гонорій сховався від усіх бід. Спробуй-но взяти Равенну, коли останні милі до міста — пряма, наче стріла, дамба, що йде крізь болото. Навіть якщо перерізати її, це не допоможе, бо поряд із містом стоїть Классіс — величезний порт, повний кораблів. Тут працюють тисячі людей. Верфі, склади й криті стапелі, на яких до весни стояли патрульні лібурни. Тепер від Равеннського флоту залишилися лише жалюгідні спогади. Для морських рейдів брали будь-які кораблі, що траплялися під руку. Навіть ті, які нещодавно возили зерно.

Столиця здивувала Марка незвичною чистотою та заможністю. У цьому місті дуже, дуже, дуже багато грошей. Фактично всі гроші Заходу саме тут. Сюди стікаються податки з тих земель, які ще можуть їх сплачувати, а тому срібний дощик бодай трохи зрошував маківку навіть останнього рибалки. У Равенні живе тисяч тридцять п’ять люду. Кожен четвертий тут — солдат, а ще кожен четвертий — писар або якийсь інший чиновник. Десять тисяч воїнів охороняють спокій імператора.

— Добре живуть! — заздрісно шепотів Марк.

Навіть інсули тут не вищі за три поверхи, що за мірками Рима майже елітне житло. Вулиці ширші, а каміння бруківки явно ремонтують. Навіть міська брама оббита бронзовим листом. Він зовсім новий, ще блищить.

— Куди йти? — перекручуючи мову, запитав його рудий воїн, затягнутий у кольчугу, наче рука в рукавичку. — Не можна тут.

— Мені потрібна одна людина, доблесні, — уклонився Марк. — У мене для нього важливе послання. Він живе в Равенні. Якщо ви допоможете мені його знайти, я вас нагодую й наллю вина.

— Так? І хто він є такий? — запитав германець.

— Його звати Аецій, — із завмиранням серця промовив Марк, який, хоч як намагався, зазначеного персонажа в Римі не знайшов.

— Аецій… Аецій… — наморщив чоло вартовий, а другий, який стояв поруч, теж зобразив розумове зусилля.

— Не з наших, — нарешті сказав перший. — У нас у схолі нема Аецій. І серед трибунів нема. Я би чути.

— Ви хочете вина? — натиснув Марк, і воїни водночас кивнули. Хотіли. Перший схопив за плече якогось писаря, і той аж підскочив від переляку.

— Ти, — поцікавився воїн у переляканого чиновника. — Аецій треба. Знати такого?

— Знаю, звісно, — нервово відповів писар. — Флавій Аецій — доместик[5] імператора, служить у його почті. Та ти й сам повинен його знати. Це той лучник, до якого прихильний наш август. Той, що був заручником у гунів.

— А-а-а! — водночас кивнули воїни й повернулися до Марка. — Так, чути про такого. Давай силікву! Ми вино пити.

— А як його знайти? — запитав Марк, опускаючи монету в лапу германця.

— А ми звідки знати? — байдуже відвернувся той. — У палаці твій Аецій. Забиратися, селюк дурний. Тобі не можна тут ходити.

— Святий Петре, — закректав на світанку Тит. — Дай здоров’я спині моїй!

Син Марк пішов із міста невчасно. Навіть якщо постаратися, не можна знайти для цього невдалішого моменту. Люди Узвозу, яких було зібрано в кулак, швидко відчули, що кулак розтиснувся. Почалися розбрід і хитання. Пресвітер Філіп поїхав до Равенни, Марк подався разом із ним, а більше тут нікого слухати не хотіли. Тита поважали, але не боялися. Севера боялися, але не поважали настільки, щоб слухатися. Здорованя Зенона й забіяку Микиту не боялися й не поважали. Глухий кут.

Люди сварилися, лаялися й тягали одне одного за барки, бризкаючи слиною. На Узвіз заходили групки прихильників Євлалія, який переміг, обіцяючи місцевим веселе життя. А на додачу до всіх цих неприємностей до пекарні Тита нагрянула перевірка з префектури. Екзактор, при ньому писар-нотарій із восковою табличкою в руках і двоє апариторів, рядових служителів.

Екзактор, чиновник, відповідальний за збори й повинності, гидливо повів носом навколо, не звертаючи уваги на схилені спини майстрів. Провів пальцем по столу, навіщось підняв палець і оглянув його. Узяв свіжоспечений хліб, понюхав, поколупав скоринку нігтем і скривився. Він розламав хліб навпіл, понюхав іще раз і відщипнув гарячу м’якушку. Зосереджено пожував і виплюнув, зобразивши на пухкому обличчі справжнісіньку огиду. Тут Тит не витримав.

— Гріх вам, пане, хлібом плюватися! Це ж хліб! Бог дав нам його для поживи. А ви його на підлогу…

— Цією гидотою лише свиней годувати, — заявив чиновник, і Тит зірвався.

— Мій хліб добрий! Я пекар від народження! Я біля цієї печі стільки, скільки себе пам’ятаю! Не смій ганьбити мій хліб!

— Так, — задоволено всміхнувся екзактор. — Мені казали, що твій син зухвалий. Тепер я знаю, у кого він такий. Я накладу на тебе, пекарю, штраф. Здаси п’ятсот білих хлібин власним коштом.

— Он воно що, — невесело всміхнувся Тит, утративши всю запобігливість перед вищими. — Отже, справа не в хлібі. Ламаєте тих, кого слухають люди.

— Показуй склад і млин, — зверхньо промовив екзактор. — Мені здається, ми ще не закінчили…

Лета, збліднувши як полотно, вискочила з крамниці й побігла вниз вулицею. Брата немає. Лише одна людина може їй допомогти.

— Ти куди це біжиш? — дорогу їй заступив Прим.

— Там екзактор прийшов, — розридалася Лета. — За те, що Марк привів людей до церкви, хоче розорити пекарню штрафами.

— Гун! — свиснув Прим. — Біжи на Довгу вулицю, приведи пана вчителя. А ти повертайся, Лето. Нема чого дівчині бігати провулками. Ще скривдить хтось.

Север прибіг відразу. Сів на бордюр, угамовуючи груди, що розривалися від задишки. Вислухав Лету, але до самої пекарні заходити не став. Поберігся.

— Кепська справа! — прикусив він губу.

— Штраф — п’ятсот білих хлібин!

Дівчисько, яке опанувало грамоту й рахунок, гірко розридалося. Худенькі плечі здригалися від плачу. Це ж майже солід. Навіть тепер, коли справи йдуть добре, заробіток за цілий місяць.

— Ти не розумієш, дівчинко, — скорботно похитав головою Север. — Це лише початок. Чиновники розоряють повільно. За два тижні вони прийдуть знову й знайдуть, що ваші накладні не в порядку. Потім їм здасться підозрілим ваше зерно. Його буде надто багато або надто мало. Потім перевірять жорна, а тоді ваги. А після цього на складі не приймуть вашого хліба. Скажуть, що він поганий. Магістр до завершення розгляду перестане давати вам зерно, але всі повинності залишить. І ось тоді настане справжній кінець.

— Але чому? За що? — дівчинка підняла на нього залиті сльозами очі.

— Коли проста людина надто високо піднімає голову, її по цій голові б’ють, — пояснив Север. — Марка тут немає. Доведеться вирішувати самим.

— Іди-но додому, Лето, — легенько підштовхнув її Прим. — Нам із паном учителем треба пошепотітися. Франку! Стеж за писарями. Коли підуть, скажеш.

Лета, шморгаючи носом, пішла до пекарні, біля якої тупцяли служителі, а Прим і Север присіли в провулку ніс до носа. Вони щось обговорювали. Хвилин за десять Север підвівся, спантеличено почухав потилицю й сказав:

— І це мене називають убогим на голову. Хлопче, та в тебе зовсім мізки набакир. Так робити не можна!

— Запропонуйте щось інше, пане вчителю, — нервово всміхнувся Прим. — У нас же майже немає часу. Якщо писарі дістануться префектури, господареві Титу кінець. А потім кінець і нам із матір’ю, і твоїй Децімі. Їй не пробачать, що вона забрала пекарню з-під носа впливових людей. І того, що вона з тобою, теж не пробачать. Не дивися на мене так, я ж не сліпий. Між вами двома аж ґніт можна запалювати.

— Ходімо, — підвівся Север. — Доведеться постраждати на славу Божу. Я ж колись хотів прийняти мученицький вінець, а щойно нагода випала, то вже й не хочу. Жінки! Жінки! Що ж ви з нами робите.

Екзактор Елевферій брів крізь натовп, ледве стримуючи огиду. Могутній часниковий дух, що панував усюди, де товкся простолюд, пригнічував його тонкий нюх. Але діватися нікуди. Між Субурою та Палатином, де стояла резиденція префекта Міста, розкинулися форуми, оминути які неможливо. Тут і суди, і торгівля, і суперечки вирішують. А тепер, коли прихильників схизматика Боніфація осоромлено, суперечки не вщухають від світанку до пізньої ночі.

— Грішник ваш Євлалій! — заверещав за п’ять кроків від нього якийсь сирієць із підведеними очима та строкатою пов’язкою на чолі. — Горіти йому в Геєні!

— Правильно! — підтримали його люди, і сирієць, не жаліючи нікого, почав роздавати навсібіч удари кістлявих кулаків.

— Це Євлалій грішник? — заволав хтось, негайно вплутавшись у бійку.

— Треба йти, пане, — нервово крикнув нотарій, притискаючи до грудей складену табличку з актом огляду.

— Так, — погодився екзактор, краєм ока помічаючи, як відчайдушний сирієць утягує в бійку дедалі більше людей.

На його обличчі не було живого місця. Ніс розпух ґулею, а білосніжні зуби блищали в кривавому оскалі. Губи йому теж розбили до крові.

— Ой! — тонко заверещав хтось зовсім поряд. — Ножем штрикнули! Ножем! Кров! Кров, добрі люди! Та що ж це коїться!

— Варта! — заволали містяни, які раптом перетворилися на смертельно наляканий натовп.

Апаритори вийшли вперед, розчищаючи шлях своєму панові, але виходило в них погано. Натовп рвав їх у всі боки, утягуючи в бійки, що закипали навколо.

— О-ох!

Нотарій смертельно зблід і осів на землю, а мертве тіло вже топтали містяни. Табличку вирвали з його рук, і вона зникла в штовханині. Хтось ліз бити схизматиків, байдуже яких, а хтось, навпаки, намагався вибратися з пастки, на яку перетворилася площа біля колосального храму Венери й Роми. Пана екзактора кинуло вбік разом із натовпом. Очманівши від жаху, він чув крики поранених людей. Когось штрикнули ножем у ногу, когось — у спину.

— Ловіть його! — заволав хтось. — Он той хлопчисько б’є ножем!

Елевферія кинуло на мармурову колону, за яку він учепився, наче потопельник. Екзактор сховався за нею, але відразу відчув, як гострий біль пронизав правий бік. Чиновник недовірливо підняв руку — вона була вимазана багряним. Поряд стояв хлопчисько ангельської вроди. Йому років дванадцять-тринадцять, і він усміхався моторошною усмішкою. Елевферій за одну мить зрозумів, хто вдарив його ножем. Жодних сумнівів не залишилося.

— З-за що? — прошепотів він.

— Господь карає грішників руками праведників, — усміхнувся хлопчисько. — Ось ти — грішник. Хто наказав тобі накласти штраф на пекаря Тита?

— Не вбивай, благаю… — екзактор сповз колоною вниз. — У префектурі злі на нього…

— Ось він! Я схопив його, пане, — заволав один зі служителів і обхопив хлопчиська. Утім, служитель захлинувся криком і відпустив його. Позаду нього стояв той самий сирієць, але вже без пов’язки. Він витер ніж об туніку вбитого.

— Ось про це я тобі й казав, дурню, — сказав він, і його учень винувато опустив очі. — Табличку забрав?

— Забрав, пане вчителю, — відповів хлопчисько.

— А цей грішник чому ще живий? — в очах сирійця спалахнуло полум’я, і світло для екзактора згасло назавжди. Пан Елевферій провалився у вічну темряву.

Север і Прим сиділи позаду пекарні Деціми, намагаючись угамувати тремтіння в пальцях. В обох у руках було по кубку вина, яке принесла господиня. Вона мовчки поставила перед ними глечик, лише окинула обох докірливим поглядом. Адже тільки-но Север прийшов із церкви, побитий до синяви. І ось знову. Поряд жевріла жаровня, поширюючи навколо приємне тепло. Север простягнув до неї задубілі пальці.

— Лайно твій план, Приме, — сказав Север і гучно сьорбнув із кубка. — По самому краю пройшли. Якби ти не почав штрикати ножем усіх підряд, ми б нізащо звідти не вибралися.

— Ну, вибралися ж, — пробурчав Прим, який поставив кубок і випив вино, наче собака з миски. Тримати його він не міг. Руки ходили ходором.

— Наступного разу не виберешся, — пообіцяв Север. — Господь береже дурнів, але не треба постійно випробовувати Його милість. Де табличка?

— Ось, — Прим дістав дерев’яну пластину з-під туніки, і Север розкрив її, заглибившись у читання. Прочитав, сплюнув від огиди, а потім кинув у жаровню, милуючись, як на воску розпливаються літери й печатка грізного екзактора, яка ледь не перетворила шанованого майстра на жебрака.

— А ми ж так нічого й не вирішили, — сказав Север, і Прим витріщився на нього спантеличено. Він дотримувався цілком протилежної думки.

— Чому? — запитав хлопчик. — Старший казав: немає людини — немає проблеми.

Він раптом зайшовся нервовим сміхом, що перейшов в істерику. Реготав і не міг зупинитися. Африканець підійшов до нього й силоміць влив вино до рота. Прим жадібно припав до кубка, облив туніку й закашлявся. Утім, вино допомогло. Він знову виглядав як звичайний підліток, без шаленого блиску в очах.

— Немає людини — немає проблеми, кажеш? — похитав головою Север. — Не тепер, хлопче. Ми воюємо не з людиною, а з Римом. У нього тисячі голів. Убили одного — прийде інший. Ми лише відсунули біду на якийсь час, а не усунули її.

— Марк приїде, нехай розбирається, — знизав плечима Прим. — Ми зробили, що могли.

— Вип’ємо, — погодився африканець.

Імператор Гонорій зволив допустити делегацію до своєї особи лише за тиждень. Причина була проста. Чекали на обох обраних єпископів.

Гінці з Рима везли звістки одну гіршу за іншу. Місто стояло на межі міжусобиці. За мірками палацу пресвітерів прийняли майже миттєво, але для пекаря, у якого в Римі залишилися сякі-такі, але справи, очікування стало тортурами. Марк уже й не радий був, що наважився сюди приїхати. Ходив, наче в’язень, із кутка в куток церковного подвір’я, бо місто обійшов за перші кілька днів. Більше тут рішуче не було чого робити.

— До зали прийомів тобі не можна, — похитав головою пресвітер Філіп, і Марк махнув рукою.

— Та я й думати не смію про таке, святий отче. Для мене вже щастя зайти до палацу. Тут живе потрібна мені людина.

— Та ти сповнений загадок, пекарю Марку, — спантеличено подивився на нього священник. — Не перестаю тобі дивуватися. Нічого не хочеш мені розповісти?

— Ні, — твердо відповів юнак.

— Твоє право, — погодився Філіп і покликав інших. — Ходімо, отці. Господь сьогодні почує наші молитви.

Марк прилаштувався в хвості процесії, якнайскромніше насунувши каптур і опустивши голову. У руках у нього були чотки з індійського сандалу. Такі самі він подарував і отцю Філіпу, і той із захватом прийняв новинку. Решта перебирали пальцями мотузку з вузлами, відлічуючи належні молитви, і люто заздрили своєму колезі.

Пропустили їх без зайвих церемоній, і навіть Марка лише окинули байдужим поглядом. Варти в палаці без ліку. Роззолочені франки, свеви й батави вишикувалися вздовж оздоблених порфіром стін, нагадуючи статуї, прибрати які поки що нікому й на думку не спадало. Святі отці гидливо підібгали губи й перехрестилися, побачивши таку соромоту. Погань язичницька в палаці християнського володаря. Тьху!

А Марк розглядав коридори з жадібним подивом. Жодного білого мармуру! Усі статуї яскраво розфарбовані, а в багатьох замість зіниць вставлено кольорове каміння. Здалеку їх можна прийняти за живих людей, адже навіть обличчя й руки пофарбовані в тілесний колір.

— Тобі чекати тут, — скомандував отець Філіп, і Марк підкорився.

Пресвітери ввійшли до переддвер’я тронної зали, а пекар залишився в коридорі, водночас милуючись вишуканою мозаїкою підлоги й намагаючись виловити когось зі слуг, які снували туди-сюди. Вибирав він тих, хто мав простіший вигляд. Хапати за рукав убраного в шовки коміта чи префекта йому й на думку не спадало. Перед такими людьми навіть куратор Афраній — лише тарган, нікчемний чиновничок-хабарник. За таку зухвалість простого пекаря відшмагають батогом і викинуть із міста.

— Пс! Іди сюди! — покликав Марк якогось чоловічка в простій туніці. Той тягнув бронзову вазу й явно сам злякався місця, куди зайшов.

— Чого тобі? — спантеличено глянув на нього слуга.

— Ти знаєш доместика Аеція? — запитав Марк.

— Ну, знаю, — відповів той. — Пан зі почту нашого августа.

— Приведи його сюди, — попросив Марк. — Скажи, що для нього є важливе повідомлення з Рима. А я дам тобі силікву.

— Не бачиш, я вазу несу? — жадібно ворухнув носом слуга.

— Став на підлогу, а я постережу, — запропонував Марк. — Не хвилюйся, не вкраду. Тут же всюди варта.

— Чекай, — злодійкувато озирнувся слуга й поставив вазу біля ніг Марка.

Очікування розтягнулося хвилин на тридцять. Марк уже занудьгував. Палац імператора виявився ще тим прохідним двором. Делегації заходили одна за одною, розчиняючись у нескінченних коридорах. Одні йшли до патрикія Констанція, другі — до магістра офіцій, треті — до префекта преторія чи нижчих чинів. Цей палац слугував не так домом імператорові Гонорію, як будівлею уряду та його канцелярії. Тому людей тут блукало незліченне число, і Марк перестав дивуватися тому факту, що римські імператори надзвичайно рідко помирали власною смертю. Обстановка вкрай сприяла.

— Ось цей вас питав, пане, — почувся голос палацового служителя, який невловним рухом вихопив монету й пішов разом із вазою.

Епічний герой, який підкорив вічність, виявився чоловіком середнього зросту, років до тридцяти, доволі приємним, із густим волоссям, підстриженим над чолом чубчиком. Він був одягнений у тонку лляну далматику, підперезану таким поясом, що Марк утратив дар мови. Карбованих золотих пластин на ньому вистачило б усій його вулиці, щоб років десять сплачувати хрисаргір.

— Пане! — Марк шанобливо вклонився. — У мене для вас важливе повідомлення. Прошу вислухати до кінця.

— Говори, — насторожено промовив Аецій.

— Молився я, і було мені видіння, — Марк набрав повітря в груди. — Святий Петро з’явився й сказав мені, що вам судилося врятувати Імперію від загибелі.

— Ти хто такий? — різко запитав доместик, чиї ніздрі почали роздуватися від гніву.

— Я Марк, пекар. Проста людина із Субури.

— Святий Петро розповів тобі про мене, пекарю? — глузливо запитав Аецій. — Ти п’яний? Чи просто дурень? Я накажу викинути тебе звідси.

— Отямився я після молитви, пане, — заторохтів Марк, облившись потом. — А в руці в мене ось це! Святий сказав, що, поки воно буде на вас, ви не загинете в бою. Рани будуть, але смерть омине вас. І ви зростатимете в чинах.

— Це що, срібло? — Аецій здивовано крутив у руках крихітну ікону з ликом святого Петра.

— Срібло, пане, — відповів Марк. — Я простий пекар. Мені стільки й за два місяці не заробити.

— Ти не переплавив це й приїхав із Рима, щоб віддати мені? — здивовано подивився на нього Аецій. Він і досі не вірив у те, що відбувалося.

— Усе так, пане, — уклонився Марк. — І я випереджу ваше запитання. Я не чекаю нагороди. Ба більше, я її не прийму.

— Але чому? — Аецій зовсім розгубився. — Ти гідний нагороди.

— Я вже винагороджений, пане, — відповів Марк. — Коли воля святого закине вас на саму вершину, просто згадайте, що в Римі у вас є вірний слуга.

— Як тебе звати? — перепитав Аецій.

— Марк. Марк із Субуранського узвозу. Я пекар. Мене там усі знають.

— Я запам’ятав тебе, людино із Субури, — замислено промовив Аецій. — Усе це схоже на поганий жарт або на інтригу ворогів. Але що може бути небезпечного в лику святого, я не розумію.

— Дозвольте піти, пане? — уклонився Марк.

— Іди, — Аецій дивився на нього не кліпаючи. — Дивний ти, людино із Субури.

— Так, мені це часто кажуть, — відповів Марк. — Як гадаєте, святий Петро з’явиться мені ще? Знайдіть мене, коли станете великим. Я вам неодмінно розповім.

Увесь наступний тиждень Субуру трусили, наче грушу. По домівках ходили слуги префекта й опитували всіх підряд. Вони шукали якогось хлопчиська та сирійця. Пекаря Тита допитували разів десять, і щоразу нові люди. Якби вся вулиця не заявила, що того дня він ані кроку не ступив за поріг своєї пекарні, довелося б йому кепсько. Чиновники префекта погрожували шмаганням і стратою на арені. Навіть клятви на святому хресті не допомогли. Титові просто не вірили.

— Та не робив я цього! — у серцях заревів пекар, коли до нього прийшли вкотре. — Хочете — беріть на тортури! Я хліб пік! Хліб! Мене вся вулиця знає! Я не якийсь злочинець! Я шанований майстер!

— А хто це зробив? — пильно подивився на нього чиновник. — Кого ти підмовив, пекарю, на цей злочин?

— Коли підмовив? — Тит утомлено сів за стіл. — Я ж звідси не виходив.

— А хто виходив? — насідав чиновник.

— Я виходила, — сказала Лета. — Може, це я їх і вбила, пане? Ви не дивіться, що худа, я з ножем бойова.

— Угамуйся, дурненька, поки й тебе не взяли на тортури, — гидливо скривився чиновник. — Сама зізнаєшся у злочині. А ти, пекарю, стережися. Тепер ти під підозрою. Убивство слуг імператора не зійде тобі з рук. Ти єдиний, кому вигідна їхня смерть.

— Та чи ви при своєму розумі, пане? — гірко всміхнувся Тит. — У чому моя вигода? У тому, що ось-ось ляжу під батіг? Під батогом у чому завгодно зізнаєшся. Навіть у тому, чого не робив. Не вбивав я нікого. Я звідси лише надвечір вийшов.

— Дивись у мене, негіднику, — погрозив чиновник і вийшов за поріг.

Потроху муки пекаря Тита зійшли нанівець, але місто наче вирішили пропустити крізь сито. Убивство чиновників префектури — нечуваний злочин. Нічого подібного навіть старі сенатори не могли пригадати. Лише скорботно хитали головами й нарікали на знахабнілу чернь.

Хоч-не-хоч іржаве колесо правосуддя рипнуло, і вулицями пішли нотарії префекта та вартові міських когорт. Ніяких інших справ у чиновників не залишилося. Усі сили кинули на розкриття злочину. Вони опитували всіх підряд, а рабів сікли без зайвих розмов. Катувати громадянина без доказів за законом не можна, а от рабів — можна. Крик обурення рознісся над Субурою, Віміналом і Целієм. Люди не розуміли, за що калічать їхнє майно. Може, злочинець узагалі не звідси. Подумаєш, якогось писаря неподалік зарізали. Це ж Рим, тут увесь час когось ріжуть. Може, вбивця давно ховається в катакомбах.

Варта пішла містом частим неводом, збираючи й просіюючи десятки порожніх доносів. Сирійців у Римі тисячі, і кількох із них посадили до підвалу префектури. Туди ж гнали всіх підозрілих, із побитими обличчями, попутно переловивши безліч утікачів-рабів, колонів, вуличних розбійників і дезертирів. А хлопчиськів відповідного віку в Римі стільки, що голова обертом іде. Презирлива чернь плодиться без упину…

Слуги августа помітили одну дивину. У нетрях Субури люди стали аж надто мовчазними. Зиркають спідлоба й говорять так, що нічого не зрозумієш. Відповідають ухильно, ще й із таким виглядом, наче роблять послугу. Вивідувачі сказали, що тут з’явилося нове правило — silentium, мовчання. І означало воно таке: те, що сталося в Субурі, залишається в Субурі. Надто балакучим можуть і боки нам’яти.

А потім особливо прискіпливий нотарій висік рабів якоїсь Деціми з Довгої вулиці й з’ясував, що один її працівник славиться вельми буйною вдачею. І саме того дня він повернувся додому побитий, після чого пив вино з хлопчиськом років тринадцяти. Примом того хлопчиська звати. Він живе десь неподалік.

Іржаве колесо правосуддя рипнуло ще раз…

Через катівню пройшло вже безліч людей. Крики стояли такі, що префектура ледь не завалилася. Ліктори лютували, змінюючи пошматовані батоги. Пересікли безліч сирійців, безліч тих, хто того дня був на форумі, і навіть кількох хлопчиськів, схоплених під гарячу руку.

Нотарій утомився. Перед ним лежала безліч воскових табличок, списаних дурницями, вибитими з очманілих від болю людей. Користі від написаного рівно ніякої. Усі вони заперечували свою провину.

— Ще один залишився, пане, — спітнілий, виснажений роботою ліктор витер піт із чола. — Може, перепочинемо. Га? Уже сил немає. Усі руки відмахав. А цього я пам’ятаю. Він на всю голову убогий. Лаятися буде й реготати.

— Потім відпочинеш, — рішуче заявив нотарій, який страшенно хотів потрапити додому до темряви. — Тягни його сюди.

— Слухаюся, пане, — понуро відповів ліктор і вийшов у коридор.

— Гей ви, ведіть африканця! Не ходить? Тоді несіть! Пан вікарій звелів допитати його з пристрастю. Надто вже гидкими словами його цей схизматик пригостив.

Побитого Севера втягли на руках і прив’язали до лави. Він весело шкірив білі зуби й гарчав, коли батіг падав на його закривавлену спину. А потім моторошний біль переміг, і голова його безсило впала на лаву. Розшук у Римі не відзначався особливою грою розуму. Часи Цицерона залишилися в минулому. Тут спочатку били, потім ставили запитання, а тоді знову били. Цей день не став винятком.

— За що ти вбив екзактора Елевферія та його людей?

На Севера вилили відро води, і він замукав, заперечно хитаючи головою. Били його вже не перший день, але вирвати зізнання так і не змогли. Не змогли знайти й хлопчиська, з яким він пив того дня. Прим наче крізь землю провалився. Мати клялася всіма святими, що нічого не відає, а брати, навіть отримавши батогів, не зізналися. Лише вили, наче божевільні, і благали про пощаду.

— За що ти вбив екзактора Елевферія та його людей? — долинуло до Севера крізь криваву пелену.

— Не я, — уперто шепотів він. — Не вбивав.

— Дивись, заб’ємо насмерть, — погрожували йому.

— Забий, слуго нечистого, — усміхався африканець розсіченими губами. — До вподоби мені твої старання. Мучеником увійду до Царства Небесного. Праворуч Господа нашого сяду. Бий іще!

— Чому обличчя й тіло в синцях? — усоте запитав його нотарій.

— Бився, — хрипів Север.

— Навіщо?

— На славу Божу, — відповідав той. — Запитайте людей, я схизматиків від церкви прогнав.

— Це було раніше, — терпляче кивнув нотарій. — І не схизматики вони, а добрі парафіяни. Схизматик — це ти. Твій Боніфацій сидить у катакомбах. Йому не можна звідти виїжджати. Чому того дня прийшов побитий?

— Уже казав, у бійку потрапив, — шепотів Север. — На форумі якийсь сирієць заволав про папу Євлалія, і почалося… Кого хочете запитайте. Там багатьох побили, не лише мене.

— Де хлопчисько Прим?

— Я йому не батько… А тобі здохнути бажаю, сучий виплодку, слуго сатани…

— Ну й до чого ж уперта худобина, — витер піт нотарій. — Проклятий схизматик. Підвісьте його й січіть далі.

— Не витримає, пане, — похитав головою ліктор, який виконував роль ката. — Помре просто тут. У нього на спині й клаптя шкіри не залишилося.

— Тоді тягніть його до камери, — роздратовано відповів нотарій. — А сюди ведіть наступного. Того, що з підбитим оком. Він теж того дня був на форумі.

— Гей, Приме! Ти тут? Виходь!

Гучний шепіт Фаусти був ледь чутний у нічній тиші складу. Мішки із зерном стояли тут майже до стелі, і будь-який звук безслідно в’язнув у них. Почувся шерех, і хлопчисько показався з темряви, затискаючи ніс. Пил ліз туди, і він ледве стримувався, щоб не чхнути. Але не можна, почують.

— На, — Фауста простягнула йому хліб, і Прим жадібно вп’явся в нього зубами. — Один узяла, більше не можна, помітять. Сказала, що сама з’їла.

— Ум-м, — промимрив Прим. — Дякую, Фаусто, довіку не забуду. Що чути?

— Та нічого доброго, — дівчинка присіла на мішок, зажурившись. — Твою матір і братів висікли. Добре, що вони нічого не знають. Мого батька не чіпали, начебто немає за що. А от із Севером усе погано. Господиня Деціма віднесла гроші до префектури. Їй сказали, що його страшенно катують, а він ні в чому не зізнається. Лише регоче в маренні. Сипле прокльонами й радіє, що мучеником увійде до Царства Небесного.

— Це я винен, — плечі хлопчиська зігнулися. Він заплакав, розмазуючи сльози по замурзаному обличчю. — Через мене Севера катують. Він був мені замість батька, а я… Дурень! Дурень! На!

— Це що? — Фауста здивовано подивилася на велику срібну фібулу, що лежала на долоні. — Дорога річ. Звідки вона в тебе?

— Та із загиблого екзактора зняв, — усміхнувся Прим крізь сльози. — Богом заклинаю, Фаусто. Сходи завтра до базиліки Юлія. Знайди Віктора. Це законник, із яким працює старший. Він на сходах суду ловить клієнтів. Віддай йому фібулу й запитай, як учинити. Як витягти Севера? Якщо він нічого не скаже, я підійду до першого ж патруля й здамся.

— Я тобі здамся, дурню! — Фауста стукнула його міцним кулачком. — Ти вже наробив дурниць. Чекай на Марка, він розбереться. Бачила я цього Віктора в пекарні. Завтра сходжу на форум.

Фауста затиснула фібулу в кулачку й підняла голову, прислухаючись.

— Мама кличе. Зараз дім зачинять. А ти не здумай гидити на зерно. Це ж зерно. Май совість.

Флавій Віктор із тугою дивився на бурхливе людське море. Роботи тепер мало. Людей цікавлять вибори єпископа, а не угоди й судові справи. Усе тепер крутилося навколо цього, а коли на форумі зарізали чиновників префектури, то й поготів…

— Мого сусіда мало не до смерті засікли, — почулося неподалік.

— За що?

— Він з Антіохії, сирієць…

— Лютують ліктори. Не щодня екзакторів ріжуть…

— От би й нашого, кровопивцю… Молебень за того хлопчиська замовлю…

— Угамуйся, осляча голово! Не приведіть боги, сам під батіг потрапиш!

Таке Флавій Віктор чув увесь день. Живіт юриста стискала сисна порожнеча, а вдома на нього чекали голодні очі дружини й дітей. Безтурботне й сите життя в Британії вже затяглося пеленою забуття. Наче й не був він ніколи шанованим адвокатом, відомим на весь острів. Та провінція ж не в одну мить упала. Варвари піднімали голову кілька років, перевіряли на міцність дрібними набігами. І лише зовсім недавно Британія звалилася в криваву пекельну пожежу. Міста півдня здебільшого вціліли, перейшовши під владу бриттських вождів. Там тепер нікому не потрібні адвокати. А от на півночі все набагато гірше. Нестримні орди піктів вихлюпнулися з-за Адріанового валу. Флавій Віктор здригнувся від спогадів. Він гнав їх від себе, але вони все одно поверталися.

— Пане Вікторе? — пролунав дзвінкий голосок.

Перед ним стояла дівчинка років десяти. Вона була дивно знайома. Він точно десь її бачив. А де? Так, у пекарні Марка він її бачив. Вони того дня складали купчу, а вона дивилася через братове плече, ворушачи губами. Це дівчисько письменне. Законник ще тоді здивувався. Навіщо грамота дочці пекаря? Дівчинка дуже гарненька, а коли усміхається, на щічках з’являються чарівні ямочки. Він пам’ятає, як вона заразливо сміялась. А тепер дивиться серйозно, і в її очах ховається страх.

— Ти сестра Марка? — запитав він.

— Так, мене звати Фауста, — кивнула дівчинка. — Одній людині потрібна ваша допомога. Вона готова заплатити. Ось!

І вона поклала йому в долоню важку срібну фібулу. У колишнього адвоката аж серце закалатало. Тут срібла не менше ніж на півсоліда. Вистачить і поїсти, і заплатити за куток в інсулі. Серце забилося в радісному передчутті. Невже хоча б сьогодні він побачить усмішку на виснаженому обличчі дружини? Але тут у ньому заграла совість.

— Я поважаю твого брата, дівчинко, — сказав Віктор. — Плата дуже велика. А я навіть не зможу виступити в суді. Мене не внесено до матрикулу. Справа має бути дуже серйозною, щоб я взяв стільки.

— Серйознішої справи не буває, — невесело всміхнулася дівчинка, і на гладеньких щічках знову з’явилися ямочки. — Це просив передати Прим. Хлопчисько, який зарізав екзактора.

— Святі угодники! — зблід Віктор. — Та я йому й допомогти не зможу. За таке належить люта смерть. Скільки йому років?

— Тринадцять, пане, — сказала Фауста. — Або чотирнадцять…

— Йому дванадцять, дівчинко, — ледь чутно промовив Віктор. — Запам’ятай, йому дванадцять, і ні днем більше! Якщо малий і худий, нехай скаже, що одинадцять. Скажи його матері й братам. Це важливо. Зрозуміла?

— Зрозуміла, — кивнула Фауста. — Севера, друга Марка, схопили. Його катують у підвалі префектури.

— Він не зізнався? — швидко подивився на неї Віктор. Дівчинка заперечно похитала головою. — Якщо не зізнався, його ще можна врятувати. Якщо зізнається, йому кінець. Стратять мечем або повісять.

— А Примові що робити? — наївно подивилася на нього Фауста.

— Бігти до церкви й просити притулку, — прошепотів Віктор. — Бігти просто зараз. Я підійду туди й увесь час буду з ним. Куди він піде?

— До Пуденція, — сказала Фауста, розвернулася й зникла в натовпі.

— Святі угодники, допоможіть мені, — видихнув у радісному передчутті Флавій Віктор. — Час іти. Гроші за роботу отримано, треба їх відпрацьовувати.

Марк минув Фламінієві ворота й навіть перехрестився від почуттів, що нахлинули. Невже він удома? Минуло півтора місяця, лютий добігає кінця. Дорога вийшла важкою. Одного зі священників навіть поховали за один день шляху від Рима. Він згорів від лихоманки, підхопивши її на пронизливому вітрі.

— Добре сходили, — усміхнувся Марк отцю Філіпу. — Я навіть уявити не міг, що імператор призупинить власний указ. Виходить, тепер у Римі немає єпископа.

— Виходить, немає, — засміявся пресвітер. — От Євлалій засмутився. Йому ж наказано їхати до Анція. Поки собор у Сполетії не вирішить долю кафедри, жодному з них не можна входити до Рима.

Вони брели по прямій, наче стріла, віа Фламінія. Довжелезна вулиця йшла від воріт до Широкої вулиці, а та спускалася в низину біля Капітолію, просто до форумів. Вони протиснулися крізь маси людей, попрощалися з пресвітерами, обійнялися й розцілували кожного. Пекар здружився з ними в дорозі.

— Нам ліворуч, Марку, — сказав отець Філіп, коли всі розійшлися. — Ми з тобою єдині із Субури.

— Ходімо через Аргілет, святий отче, — Марк потягнув Філіпа за рукав. — Я пригощу вас чебуреками. Тими, що минулого разу вам не дісталися.

— А ходімо, — милостиво кивнув Філіп. — Сьогодні начебто не пісний день. А запах у тих гунських пиріжків такий, що й святий скоромиться.

Неспокійні нетрі починалися просто за серцем міста — форумом Траяна. Помпезне диво архітектури, на яке витратили колосальну дакійську здобич, плавно переходило у відносно респектабельну вулицю Аргілет. За нею вже починалися провулки Субури. П’яні солдати в попінах, дешеві шльондри, розбійники й бруд. Дивне сусідство, але так уже склалося. Тут, на жвавому місці, Марк і поставив свою чебуречну. Він знайшов би її навіть наосліп.

— У-у-у! — Марк ледь не завив по-вовчому, відчувши запах баранини й цибулі.

— Старший! Ти повернувся! — малюк Франк заверещав від захвату й кинувся обійматися. А вже коли заліз на руки, заторохтів, наче сорока:

— Твою пекарню хотіли розорити штрафами! За те, що ти бився з людьми Євлалія.

— Як посміли? — вигукнув пресвітер. — От нечестивці!

— А Прим зарізав екзактора! — похвалився Франк. — Нас із мамою били батогами. Я майже не плакав. Зовсім трохи.

— Що-о? — приголомшений Марк перезирнувся з пресвітером. — Як зарізав? Вас, дурнів, не можна залишити й на мить?

— Севера схопили, — стрекотів малюк. — Його катують ліктори, а він ні в чому не зізнається. Лише кричить і матюкає їх по матері.

— Де Прим? — різко запитав Марк.

— Прим сховався в Пуденція, — пояснив Франк. — Його законник навчив. Брат став на порозі церкви й зізнався у вбивстві. За ним прийшла варта, а диякон Євгеній його не віддав. Сказав, що нізащо не видасть дитину на розправу. А ще сказав, що церковний притулок священний. І взагалі, його долю вирішуватиме суд єпископа. А поки пресвітера Філіпа немає, нехай слуги префекта-язичника забираються! Ось!

— Еге ж, поїли гунських пиріжків, — із жалем протягнув отець Філіп. — Ходімо до церкви, Марку. У мене щось апетит зник. А ти, малюче, підеш із нами. Тобі доведеться розповісти все від самого початку, але повільно. Боюся, моя стара голова трісне від такої кількості новин.

Марк сидів на порозі церкви, обійнявши Прима за тремтячі плечі. Відчайдушний хлопчисько зламався. Нещастя, що сталося із Севером, зовсім підкосило його. Марк навіть не став його лаяти, просто сів поруч. І адвокат теж сів, не боячись забруднити й без того не надто чисту далматику.

— Дякую тобі, Вікторе, — сказав Марк. — Напоумив.

— Мені заплатили, — знизав той плечима. — Я просто виконую свою роботу. Цьому юнакові немає чотирнадцяти, а отже, він вважається impubes, таким, що не досяг зрілості. Доміцій Ульпіан у своїх працях стверджує, що таких злочинців не можна карати як дорослих. Вони не відають, що чинять, через недоумство.

— То його можуть відпустити? — Марк здивовано підняв брови.

— Не все так просто, — скривився Віктор. — Є норма, яку запровадив Юлій Павло, найвидатніший із п’ятьох великих правників. Він писав: Malitia supplet aetatem.

— Злий умисел заповнює брак віку, — повторив Марк і насупився. — Тому Прим і каже, що йому дванадцять?

— Так, — кивнув Віктор. — Якщо з’ясується, що йому понад тринадцять, обвинувальний вирок майже гарантований. А так… А так у нас іще є шанс. Тільки треба буде подумати, звідки він узяв ніж. Якщо доведуть, що він приніс його для вбивства, хлопчиськові кінець.

— Як треба вчинити? — до них підійшов отець Філіп і став поруч.

— Сказати правду, — відповів Віктор. — Ну, майже правду… Заявимо, що Прим не закоренілий злочинець, а дитина, яка впала в гріх. Він побачив несправедливість і втрутився так, як підказало йому серце.

— Ти зможеш сказати все це на суді? — замислився отець Філіп.

— Ні, — гірко похитав головою Флавій Віктор. — Я був адвокатом у Британії. А тут я ніхто. Поки моє ім’я не внесуть до матрикулу міського суду, я можу лише складати папери й давати поради. Говорити перед суддею мені не дозволено, але добру промову я напишу.

— Внести до матрикулу? — пресвітер склав руки на грудях. — Я спробую щось із цим зробити. Слово отців дечого варте в цьому місті.

— Вухам своїм не вірю, — прошепотів правник. — Мене внесуть до матрикулу? Воістину благословенний той день, коли Север підійшов до мене на форумі.

— Що з ним? — запитав Марк.

— Ми витягнемо його, — махнув рукою Віктор. — Це складно, справою цікавиться сам префект Сіммах. Він жадає крові, але святі отці насідають. Тут нам пощастило. Префект охрещений, але він із язичницької родини. Йому не потрібна ворожнеча з пресвітерами.

— Угу, — глибокодумно заявив Марк, який, на свій сором, не усвідомлював і малої частини сказаного. А Віктор продовжував:

— Хлопчик зізнався у вбивстві. Він привселюдно заявив, що не мав спільників. А це означає, що всіх затриманих віддадуть рідним. Тепер вони нікому не потрібні. Ну, крім тих, хто винен іще в чомусь.

— Що буде із цим, — Марк легенько напіддав Примові по шиї, — шукачем справедливості?

— Якщо мене внесуть до списків адвокатів, я постараюся домогтися передання його під опіку церкви, — обережно відповів правник. — Треба буде довести, що його опанував Нечистий і він упав у тяжкий гріх. Кому, як не святим отцям, допомогти йому? Якщо пресвітер поручиться за нього, справу можна виграти.

— За поріг титулу ані ногою, дурню! — Марк погрозив Примові пальцем. — Інакше ти просто не доживеш до суду. Спочатку скажеш під батогом, що тобі двадцять п’ять, а потім зізнаєшся у вбивстві Кенн… у вбивстві августа Коммода зізнаєшся.

— Та не вбивав я жодного Коммода, — нерозуміюче подивився на обох Прим. — Я навіть не знаю, хто це.

— Нічого страшного, друже, — погладив його по голові адвокат. — Подумаєш, цей імператор помер двісті років тому. Марк має рацію. Якщо за тебе візьметься майстер-кат, ти зізнаєшся в чому завгодно. І як замишляв, і як убивав. І навіть усіх спільників здаси. Це ж Рим…

Севера забрали з префектури за кілька днів. За великий хабар і з величезними труднощами. Він так розлютив усіх, що підкуплений нотарій удався до хитрощів і сказав, що впертий донатист ось-ось помре. Тепер Север лежав на возі й марив. У нього почалася гарячка, а рани на спині запалилися. Від нього тхнуло гноєм і важким смородом в’язниці. У підвалі префектури немає ні лазень, ні відхожих місць. Деціма йшла поруч і плакала, гладячи його сплутане волосся. Вона ледь чутно шепотіла:

— Свята Катерино! Збережи його для мене. Бог послав мені доброго чоловіка, тож не забирай… Благаю…

Марк ішов поруч і похмуро мовчав. Він не міг зрозуміти, що спонукало цих двох учинити таку дурницю. Убивство чиновника або керівника колегії прирівнювалося до заколоту. Ослаблена держава карала за таке без пощади. Чого вони домоглися? Того, що позбавили пекарню штрафу на солід? Так після виборів єпископа прийде нова перевірка, і штраф накладуть знову. Тут із цим швидко.

— У мене один вихід, лише один… — шепотів Марк, обмиваючи від гною понівечену спину друга. — Треба залучати церкву. Якщо Євлалій стане єпископом, мені кінець. Розчавлять того ж дня. Треба поставити Боніфація. Але як?

Відповіді на це запитання він не знайшов, і Марк зітхнув, занурюючи розтріпану ганчірку в розчин солі. Він поклав її на спину, не слухаючи обурених вигуків Деціми й стогонів Севера.

— Чого рознився? — суворо запитав Марк, вливаючи йому до рота воду. — Як екзакторів різати, то ми біжимо, гублячи сандалії. А як лікуватися, то стогнемо. Терпи, читцю, іподияконом станеш.

Север слабко всміхнувся й обм’як. Йому не звикати терпіти муки.

— Децімо! — Марк повернувся до заплаканої вдови. — Багато води й часто змінюй пов’язки. Сіль витягне гній. Змішуй один до десяти, не більше й не менше. А я ввечері прийду. Зрозуміла?

— Зрозуміла, — часто-часто закивала та. — Усе зроблю, як ти звелів. Молитимуся вдень і вночі.

— Це не завадить, — із серйозним виглядом сказав Марк. — Але, поки молишся, не забувай змінювати пов’язки. А я, з твого дозволу, піду. У мене справи.

На диво, справи й без нього йшли непогано. Марк іще раз переконався, що люди в усі часи однакові, а стара істина: «Усе, що не є некрологом, послужить рекламою», працює навіть у стародавньому Римі. Тихий протест проти влади призвів до того, що чебуречна Зої перетворилася на міську пам’ятку, а пироги від Тита й Марка стали брати вдвічі частіше. Екзакторів у Римі ненавиділи люто, до скреготу зубів, а тому римляни щедро кидали мідяки матері відчайдушного хлопчини, дивуючись незвичному смаку гунських пиріжків.

— Як справи, Зоє? — запитав він, просунувши голову до крамниці.

— Та скоро здохну, — приречено сказала колишня повія. — Важкий чесний хліб, Марку. Зате й заробляю я, як між Примом і Секундом… Коли була молода й гарна. Не те що тепер. Приме! Хлопчику мій!

Тут вона схлипнула від переживань. Суд іще не скоро.

Сини допомагали їй щосили. Секунд різав м’ясо й цибулю, Франк приніс дрова, а Гун ліпив чебуреки разом із матір’ю, кидаючи їх у киплячу олію. Марк не став заважати й пішов додому. Вони зустрінуться ввечері, коли ділитимуть виторг. У Лети не побалуєшся. Вона напам’ять пам’ятала норму закладання м’яса й цибулі, а тісто взагалі надходило з пекарні. Його готували підмайстри.

До пекарні Тита люди теж валили валом. Про неї тепер знали взагалі всі, а багато хто навіть пригадував, як юний убивця приносив їм замовлення. Вони бачили його в церкві, де він каявся перед іконами святих. Що характерно, весь Рим був упевнений, що це Марк із Титом завалили екзактора, вийшовши сухими з води. Тепер їм люто заздрили, вважаючи неймовірно щасливими пройдисвітами. Ще б пак! Заощадити цілий солід! Моральний бік питання містян хвилював не надто. Ну де, скажіть, мораль, а де екзактор?

Незнайомий чолов’яга звіркуватого вигляду з плетеним кошиком і написом на спині покрокував униз Узвозом, постукуючи міцною палицею. Тит почав наймати дорослих для доставки. Гроші непогані, а дітей ось-ось почали б грабувати. Злочинці пронюхали, де можна поживитися. А цей, якщо що, відіб’ється палицею. А може, ще й ніж під тунікою ховає. Пика в кур’єра сувора.

— Як ідуть справи, мамо? — запитав Марк, зайшовши до крамниці.

— Слава Господу, — обережно відповіла Марцелла, що в її виконанні означало найвищий ступінь задоволення. — Гріх скаржитися, синку. Ніколи стільки не пекли. Іди поки, ти не потрібен. Квінт із хлопцями справляються.

— Ну, не потрібен то й не потрібен, — зрадів Марк. Вирішив: сяду зі скляночкою вина й думатиму розумні думки.

Він вийшов у двір, умостився біля грубо збитого столика й налив собі. Тут мати з батьком тепер часто сиділи. Ось і їхні кубки стоять. Наче молоді стали. Марк чув, як вони вовтузилися ночами. Перегородка тоненька.

— Їм же й сорока немає, — хмикнув він. — Зовсім молоді, а самі вважають себе старими. От часи…

— І-і-і-і! — Лета обійняла його ззаду, вкриваючи поцілунками щоки, чоло, ніс…

— Братику, я тебе люблю! Ти такий! Такий!

— Чого це ти розійшлася? — обійняв він її, вдихаючи аромат чистого дівочого тіла, диму й хліба.

— Це ж ти? — наставила вона на нього палець. — Ти влаштував так, щоб отець Філіп позичив Русцію гроші? Я знаю! Він тепер вільний! Вільний! І лихви немає! Сергій кличе мене заміж!

— Ти йому нічого не сказала? — відсторонив її від себе Марк.

— Ні, — замотала головою Лета. — Я що, по-твоєму, дурна? Хто ж такими словами принизить майбутнього чоловіка? Треба бути дурнішою за Євфимію.

— Молодець, — поцілував її Марк у чорняву маківку. — Тільки зараз ти заміж не підеш. Я тебе не пущу.

— Чому? — очі Лети почали наповнюватися сльозами, перетворюючись на дві вологі сливи. — За що ти так зі мною?

— Ти себе бачила, сестро? — Марк поставив її перед собою й покрутив. — Ти ж тонка, наче гілочка. Помреш під час пологів.

— Не помру, — бризнула та пекучими сльозами. — У мене вже пів року йде жіноча кров. Я можу заміж!

— Поки не подорослішаєш, не підеш, — похитав головою Марк. — Я не дозволю.

— Ти мені не батько, — розридалася Лета. — Що ти собі дозволяєш?

— Підеш за свого Сергія, але пізніше, — утішив її Марк. — Коли з’являться груди й сідниці. Я домовлюся.

— І-і-і-і! — знову заверещала Лета й щаслива втекла.

А Марк налив собі ще трохи й майже вже випив, коли раптом почув:

— Ти Марк, якого старшим звуть?

Навпроти нього стояв одноліток. Худий хлопець, кістлявий, але явно дуже сильний. Обличчя кутасте, наче вирубане сокирою. Волосся рудувате, очі швидкі, злі. Вуличний босяк. Він, до речі, босий.

— Я, — напружився Марк. Небезпечний тип, дуже небезпечний.

— Я з того берега, — гість без дозволу сів за столик і налив собі вина в порожній кубок. — Від тебе приходила людина, сказала, що ти платиш хлібом за тих, хто тебе покалічив. Так?

— Так, — підняв кубок Марк. — За твоє здоров’я…

— Берт, — вишкірився той. — У мене ім’я германське, довге. Тут його не вимовляють. Тож просто Берт.

— Як скажеш, — цокнувся з ним Марк. — Ти знайшов їх?

— Знайшов, — кивнув той. — Почав шукати Прима, а його ніде немає. Люди в Субурі просто заніміли. І всі дивляться звірами. Думав, поб’ють мене. Чому так?

— Прим зарізав екзактора, — пояснив Марк. — Тепер ховається в церкві.

— О-ох! — округлив очі Берт і поставив кубок. — Я чув про це. Відчайдушний малий, повага йому від усіх нас. Я б не ризикнув. І за що ви його?

— Зарізали — отже, було за що, — напустив туману Марк, і Берт розуміюче кивнув. — А на людей не ображайся. У нас у Субурі не заведено базікати з чужинцями. Таке в нас правило: silentium, мовчання. Усе, що сталося в Субурі, у Субурі й залишається.

— Круто ведеш справи, старший, — із повагою подивився на нього Берт. — Чого ж ти не вберіг свого чоловіка? Йому тепер загрожує люта смерть.

— Він не помре, — сьорбнув Марк. — Його витягнуть.

— Дива-а, — розгубився злочинець. — Ходять чутки, що якийсь пекар провертає великі справи в Субурі, але я не думав, що це ти. Що робити з ними? Якщо заплатиш, заріжемо й кинемо в Тибр. Або залишимо на видному місці й пустимо чутку, від кого привіт, значить…

— Не треба зайвої крові, — похитав головою Марк. — Просто провчимо палицями. Я б і цього не робив, але не можна залишати образу безкарною. Поважати перестануть. Сьогодні цих пробачиш, а завтра почнуть грабувати людей із моїм товаром. А потім хтось скривдить сестру. Ні, Берте, покараємо людей відповідно до їхньої провини. Тільки спочатку треба дізнатися, хто найняв їх на цю справу.

Бродяга пішов, а Марк із полегшенням видихнув. Не так уже й просто виконувати незвичну роль перед тим, хто чує слабкість шкірою. Поки що слава працює на нього, але хто знає, що буде потім? Якщо такі Берти відчують його слабкість, розірвуть за мить.

Так, це були вони. П’ятеро злочинців із Заріччя, яких найняли за срібло провчити одного нахабного чоловічка. Робота звична, гроші добрі. От вони й погодилися. Злочинці навіть не думали відпиратися. Благати не стали, лише дивилися приречено, не чекаючи нічого доброго. Недарма ж до твого житла вдираються на світанку, приставляють до шиї ніж і зв’язують руки й ноги.

Марк гидливо оглянув чергове бандитське лігво. Сарай, де колись тримали віз. Тепер він порожній. На підлозі черепки, засохлі калюжі вина й риб’ячі кістки. На стіні висить пандура, напрочуд непогана, з дорогого дерева. Мабуть, зі здобичі. Не встигли продати.

Марк зняв зі стіни цю римську подобу домри й провів пальцями по туго натягнутих струнах. Їх усього чотири. Інструмент гулко завібрував, радіючи, що хоч хтось захотів почути його голос. Марк зітхнув і відклав пандуру вбік.

— Хто вас найняв? — запитав він, надягаючи на руку кастет.

Старший із нападників, зачаровано дивлячись на бронзові шипи, облизав пересохлі губи й просипів:

— Пощади, хлопче. Ми ж не вбили тебе. Імені не знаю. Молодий, борідка коротка. Ситий, добре вдягнений. Волосся чорне.

— Це Рим, баране, — Марк полоскотав його шипами. — Тут усі чорняві, біляві лише германці.

— Сиві ще є, — викрутився розбійник. — Цей не сивий.

— Прикмети є? — кольнув його Марк. — Ну там, родимка на щоці? Кривий ніс? Може, шепелявить?

— Не знаю! Не бий цією штукою! — заверещав бандит, коли Марк заніс руку. — Заріж, якщо вже прийшов. Чого знущаєшся?

— Зуби! — згадав другий. — Передні зуби трохи відхилені назад, як у щура.

— Зрозуміло. Провчіть палицями. Кісток не ламайте, — наказав Марк.

Отже, усе-таки Захарій. Його старший син приходив домовлятися. Гарний сусід. А ще всміхався, про здоров’я питав… Марк повернувся до бандитів.

— А вам, люди, я так скажу: трапитеся на шляху або зачепите мій товар — згодуєтеся ракам. Живцем.

Він узяв пандуру й знову провів по струнах, відчувши гостру, майже забуту насолоду.

— Це я заберу.

Марк гордо вийшов із сараю, чуючи, як перші удари соковито вп’ялися в людську плоть. Він не хотів на це дивитися. І в тому житті не терпів марної крові. Ніколи не був м’ясником, як деякі з його компаньйонів, любителі «повчити» й «опустити». Його завжди вернуло від такого. Він же з інтелігентної родини.

Марк провів пальцями по струнах пандури й наче провалився в минуле…

Марк дивився на нову піч і схвально хитав головою. А його компаньйон Курцій узагалі ходив навколо неї, наче голодний кіт біля свіжої риби. Він гладив її тремтячими руками, а в очах стояли сльози. Піч для майстра — основа життя й центр світобудови.

— Треба вчитися заново, — нарешті сказав Курцій. — Я, Марку, кілька днів не зможу здавати норму. Треба пристосуватися до нової печі.

— Правильно кажеш, господарю, — схвально кивнув майстер Октус. — Вона зовсім інакше тримає жар, гріється не так, як попередня. Та й значно більша. До неї треба звикати заново.

— Ми тобі допоможемо, — кивнув Марк. — Частину норми за тебе здасть Деціма, частину — мій батько. Потім повернеш.

Так, піч вийшла на диво гарною. Низький купол діаметром два з половиною метри тримав жар набагато довше за попередній. Стіни зробили товстішими, засипавши їх битою цеглою та глиною. А базальтовий під печі, рівний, наче дзеркало, викликав у Курція майже релігійний захват. Він ліг на нього й хіба що не цілував іще холодний камінь. Худий, жовчний чоловік буквально розквітнув, побачивши таку красу.

— Димохід добрий, — сказав Курцій. — Захотів — посилив тягу, захотів — послабив. Тебе, Октусе, майстри на шматки розірвуть. У чергу вишикуються.

— Правильно сказав, — прокаркав хтось біля входу. — На шматки розірвемо.

Марк знав цього чоловіка. Це був Пріск, пічник із колегії. Очі майстра метали блискавки, а обличчя перекосило від ненависті. Натруджені руки стискалися в кулаки.

— Вам не соромно? — виплюнув пічник, уперто виставивши вперед бороду. — Чужинці готові працювати за їжу. А ми? Нам як бути? До кого прийдуть по податок? До них? Та їх узагалі немає на цьому світі! Вони втікачі! Між небом і землею живуть.

— А ти знижуй розцінки, жаднюго! — узявся в боки Курцій, і Марк сплюнув із досади. Якщо й можна було зробити більшу дурницю, то він навіть не знав, яку.

За мить підлогою пекарні вже качався гарчливий клубок із двох тіл. Пічник не витримав образи й кинувся в атаку, від душі зацідивши тендітному Курцію у вилицю. Майстри пригощали один одного стусанами, Октус від гріха подалі сховався, а Марк спробував розтягнути їх у різні боки.

— Ну все! Все! — кричав він. — Розійшлися! Пріску, вгамуйся! Він сказав, не подумавши.

— Не подумавши, еге ж…

Майстер-пічник сів на лаву, безсило опустивши плечі. Курцій налив вина, сунув йому в руку кубок і зніяковіло замовк. Вони ж знайомі від народження. І їхні батьки були знайомі, і діди… Пріск від народження пічник і не може займатися жодною іншою справою. Виходить, Марк і Курцій пограбували його, віддавши роботу чужинцеві.

— Пробач, друже, — незграбно сказав Курцій. — Піч замовив Марк. Він викуповує в мене половину. А піч пішла в рахунок платежу. Сам знаєш, зайвих грошей ні в кого немає.

— Знаю, — похмуро відповів пічник, хлюпнувши підбитим носом. — Але мені від того не легше. Чужинці все заполонили. Пічники, мулярі, вуглярі вовками виють. Усі розцінки зруйнували. Уже й скаржилися на них префектові, а все без пуття. Дешевше за дешеве лише крадене. Гріх тобі, Марку! Хліб у моїх дітей відбираєш.

— Наступне замовлення твоє, Пріску, — Марк винувато опустив голову. — Не хотів тебе образити. Богом присягаюся!

— Я складаю печі, — розгублено промовив Пріск. — Мій батько їх складав, і дід, і прадід. А мої діти, мабуть, проситимуть милостиню. Дивись, хлопче, — Пріск підвівся, поставивши на стіл недоторканий кубок. — Ти обіцяв. Бог покарає, якщо обдуриш.

— А нам що робити? — із глибини пекарні вийшов Октус. — Моїм дітям не треба їсти? У чому вони винні?

— Та не знаю я! Робіть що хочете! — гаркнув Марк і засмучено вийшов на вулицю. — Курцію, у тебе два дні! Став пробні хлібини! Не гай часу!

Марк покрокував вулицею в безсилій люті. Ну не знав він, як учинити! Не знав! І тих можна зрозуміти, і цих. Ти майстер колегії? Будь ласкавий, роби те саме, що твій батько. Не порушуй установлений імператорами порядок речей. Немає роботи? Твої проблеми, але податок сплати. Податки — це святе…

— Тебе завтра хоче бачити Ліберій, — сказав Тит, коли син переступив поріг.

— Не тебе? — перепитав Марк, але батько лише похитав головою. Магістр хотів бачити саме його сина.

Ліберій перебирав пальцями чотки, які подарував йому Марк. Добра річ, заспокоює. Судячи зі швидкості, з якою клацали кісточки, спокоєм у колегії й не пахло. Товстунчик замислено дивився кудись повз, поки Марк шанобливо стояв перед ним. Вицвілі фрески на стіні зображували чи то радісних селян під час збирання врожаю, чи то битву Сципіона з Ганнібалом, чи то дельфінів, які плескалися в морі. Це було предметом суперечок уже не перше століття, але поновити розписи нікому й на думку не спадало. Високе мистецтво безповоротно йшло з життя простих людей, переміщаючись до храмів Божих. Нарешті Ліберій прокашлявся й промовив:

— Тут така справа, хлопче. Наказано тиснути на тебе. Великі люди наказали. І як учинити, я не знаю. Ми з тобою тепер разом. Ти не підводиш, хліб здаєш вчасно. Щоправда, ця історія з Елевферієм…

— Та мене навіть у Римі не було! — обурився Марк, але Ліберій відмахнувся.

— Люди не вірять, — продовжив він. — Вимагають твоєї крові. Поки нового єпископа немає, хочуть розорити батькову пекарню дощенту.

— Що за люди? — прямо запитав Марк.

— Обманювати не стану, — скривився Ліберій. — Сам найславніший Сіммах тепер знає ім’я одного спритного пекаря. На твоєму місці я б не поспішав цьому радіти. Він же підтримав Євлалія, якщо пам’ятаєш…

— Що можна зробити?

— Лише трохи потягнути час, — магістр уперше подивився на нього. — Спочатку я перестану давати тобі зерно, але норму вимагатиму. Потім, за кілька тижнів, почну перевіряти пекарню. А далі ти й сам зрозумів.

— Хм… — замислився Марк. — А коли ви перестанете давати мені зерно?

— Післязавтра, — прозоро натякнув Ліберій.

— Буду винен, шановний, — уклонився Марк. — Я завтра прижену всі вози, які знайду в Субурі.

— Я чув, що ти підбираєш Субуру під себе, — повільно промовив магістр. — І ті люди чули. Ти сам знаєш, хто й за що тепер бореться. Таких, як ти, бояться. Якщо святіший Боніфацій переможе, полетить багато голів. А ти й подібні до тебе ввійдете в силу.

— Ми молимося за блаженнішого Боніфація, — Марк скромно опустив погляд.

— Так, багато хто чув ваші молитви, — зітхнув Ліберій. — Декого з них уже й поховати встигли. Один твій ручний пес ховається в церкві, другий лікує висічену спину. Що за молодь пішла! Ні щоб домовлятися по-людському. Уже й на вулицю вийти страшно. Того й дивись, підбіжить малолітній босяк і штрикне ножем у бік. Час мені на спочинок.

— Але ж із вами ми друзі, пане магістре.

Ліберій здригнувся, осінивши себе хресним знаменням, а Марк скривився. Двозначно вийшло. Ну та гаразд.

Наступного ранку біля дверей складу вишикувалися два десятки возів. Марк заб’є всі приміщення в себе, у Деціми, у Курція й навіть у церкві. Без зерна йому кінець. У префектурі, вочевидь, не знайшли охочого ще раз перевірити пекарню. От і вирішили притиснути через колегію.

— Та що ж нам робити, сину? — Тит тремтячими руками ставив одну печатку за іншою. — Розорять же.

— Не розорять, — сказала Лета, яка міцно посіла місце головбуха. Висунувши язика від старання, вона записувала кожен мішок і кожен віз.

— Цей до Деціми, на Довгу вулицю! — скомандувала вона, і візник погоджувально кивнув.

— Цей до Пуденція…

— Чому не розорять? — нерозуміюче повернувся до дочки Тит.

— Марк усе владнає, — безтурботно відповіла дівчинка, перекинувши на груди товсту косу, перевиту червоною стрічкою.

— Мені б твою впевненість, — хмикнув Марк.

Часу й у нього справді небагато. Місяць-другий — і від пекарні залишаться самі ріжки та ніжки. Якщо на нього має зуб сам префект Рима, то справа кепська. Їхні вагові категорії, м’яко кажучи, непорівнянні.

Місто й далі лихоманило. Невиразний імператор Гонорій, який так і не зміг визначитися з долею Римської кафедри, укотре злякався й не ухвалив жодного рішення. Він призначив церковний собор на липень, а двох обраних пап розіслав по різних місцях. Як і слід було очікувати, ні до чого доброго це не призвело.

Марк із групою міцних чоловіків із Субури стояв біля церкви Пуденція, кусаючи губи. Поряд крутився десяток хлопчиськів-гінців. Щойно хтось перейде межу, вони побіжать усіма провулками, збираючи підмогу. Марк уже вибудував тут систему оповіщення. І якось так вийшло, що саме його визнали командиром ополчення. Його накази були розумними, а дії поміркованими. Навіть святі отці погодилися, що влаштувати бійку може будь-який вантажник. А ти спробуй розв’язати питання розмовами. У Марка це виходило найкраще. Шлейф чужої моторошної слави вперто тягнувся за ним.

— До них іде підкріплення, старший, — Микита, який стояв поруч, стиснув збиті до крові кулаки. — Якщо побачать, що їх більше, полізуть битися. Треба посилати хлопчаків.

— Зачекай трохи, — процідив Марк. — Дивись, хто йде. Сперечаємося, бійки не буде.

— Север? — ахнув Микита. — Та невже на ноги став?

Африканець знехтував усіма вказівками Марка й вийшов на вулицю, спираючись на палицю. Іти йому було важко. Він раз у раз повисав на палиці. Виглядав Север страхітливо. Голий, лише в настегновій пов’язці, босий, голова й борода скуйовджені. Замість пояса — праща, у яку за кільця просунуто обидва його кастети відразу: і Каратель, і Напоумлювач.

— Чому він голий? — лише й зміг вимовити Микита. Та й решта дивилися на Севера зі священним жахом. Так іноді ходили ченці-аскети, які провіщали наближення кінця світу.

— Деціма сховала одяг, але не допомогло, — пояснив Марк, який, на відміну від сусідів, мав суто практичний розум.

Север став навпроти прихильників Євлалія, відкинув палицю, розмотав пращу й повільно, зі смаком просунув пальці в кастети.

— Укріпи, Господи, руку мою, — проспівав він і звернувся до притихлих парафіян. — Га? Не чую? Хтось тут гавкав? Побитися хочете? Ти, жирний, битимешся зі мною?

— Н-ні… — замотав головою крамар із Довгої вулиці, який через недоумство обрав не того єпископа.

— Тоді йди додому, до дружини, — зневажливо відповів Север. — Ти ж пиріжник. Якого демона тобі тут знадобилося? Яйця в тебе лише у випічці, та й ті курячі. Додому пішов! Увечері зайду, перевірю. Якщо тебе там не буде, покараю.

Пиріжник, бліднучи на очах, пробився крізь натовп і побрів у бік дому, раз у раз озираючись. Решта його товаришів, дуріючи від лютого погляду африканця, теж відступили на крок. Зустрічаючись із ним очима, люди опускали голови. Їх багато, вони можуть просто затоптати цього худого, жилавого чоловіка. Але ніхто з них не наважився напасти першим. Вони знали, що з ними станеться, коли він отямиться. А в тому, що він отямиться, ніхто не сумнівався. Чутки з підвалів префектури ходили зовсім дикі.

— Геть звідси! — зневажливо кинув Север. — Від вас тхне страхом. Навіщо припхалися, якщо боїтеся померти? Ідіть до дружин і дітей. Подумайте про них. Якщо почнеться бійка, я заберу десять життів за одне своє. Ну! Ви ще тут? Тоді час починати. Пом’яни, Господи, царя Давида й усю лагідність його…

Чотири десятки крамарів, ремісників і нероб, які сиділи на безплатному хлібі, здригнулися й потекли вниз вулицею, на очах утрачаючи бойовий запал. За хвилину площа біля церкви спорожніла.

— Радійте, браття! — Север із кректанням підняв палицю й пішов до храму. — Пробачте за негідний вигляд. Господиня звеліла лежати й мастити спину. А я вирішив сповідатися й причаститися. Гадаю, це буде корисніше за мазі.

— От же відморозок, — із любов’ю сказав Марк, здригаючись, розглядаючи спину, покреслену багряними, ледь загоєними рубцями.

Север увійшов до базиліки, милуючись мозаїками апсиди. Краса неймовірна, це визнавав навіть Марк. Наймайстерніші майстри ще залишилися в Римі, і лише церква давала їм роботу. Мулярі, художники й різьбярі жили завдяки замовленням єпископа, бо інших замовлень у них просто не було. Імператор більше нічого не будував, лише лагодив фортечні мури. Та й за це намагався не платити, вигадуючи дедалі нові повинності.

— От йолки-палки, — почухав голову Марк. — І начебто церква нічого не виробляє. А хліб людям дає, майстрів підтримує… Я це інакше собі уявляв.

Так, на подив наскрізь раціональної людини, церква в Римі не була лише ритуальною установою. Вона несла цілком відчутне соціальне навантаження. Не порівняти з тією, яка залишилася в минулому житті. Дияконії роздавали хліб, читці й екзорцисти[6] утішали вдів і ходили по домівках, знаючи потреби людей. А будівництво нових базилік тримало на плаву безліч родин, які не мали іншого заробітку. Язичництво здавало позиції на всіх фронтах, поступаючись цьому натиску. Лише старі сенаторські родини підтримували в ньому життя. Вони ще чіплялися за тіні минулого… Марк знав, що церква в Римі переможе, і не збирався плисти проти течії. Та й не хотів, якщо чесно. Влада такого, як пресвітер Філіп, — набагато більше благо, ніж влада Афранія та йому подібних.

— Не можу зрозуміти, що робити із Севером, — поруч став священник. — Чи то він святий, чи то одержимий демонами. Що думаєш, Марку?

— Нічого не думаю, — чесно відповів пекар. — Я люблю людей не за щось, а просто так. Севера я люблю як брата. Не личить шукати в братах недоліки. Які є, такі й є.

— Треба ж, — пресвітер Філіп дивився на нього широко розплющеними очима. — Гладко викладаєш, хлопче. Учений ритор позаздрив би. Твій батько — простий майстер, який ледве вміє читати. А мати й того не вміє. Звідки це в тобі?

— Само заповзло, — хотів пожартувати Марк, але пресвітер жарту не зрозумів і насупився.

Марк вирішив згладити ситуацію й водночас обговорити питання, яке мучило його останніми днями.

— Я, святий отче, придумав, як розтрощити Євлалія.

— Не смій проливати кров! — спалахнули очі священника. — Прокляну.

— Та не збираюся я його вбивати, — поспішив запевнити його Марк. — Хочу зробити так, щоб він приїхав до Рима.

— Але йому не можна до Рима! — нерозуміюче витріщився на нього Філіп. — Імператор наклав заборону, поки собор у Сполетії не вирішить долю кафедри. А великодню службу проведе єпископ Ахіллей. Тут же вся бійка через неї. Хто з двох проведе великодню службу в Латеранській базиліці, той і єпископ. Навіть імператор нічого не зможе з ним зробити. Такий звичай.

— От і я про те, — Марк усміхнувся. — Йому не можна до Рима, розумієте… Якщо я проверну одну справу… Невеликий гріх, на славу Божу…

— Ах ти лисе, — сплеснув руками отець Філіп. — Якщо без крові, то благословляю. Відпущу твої гріхи, бо вони на благо церкви.

— Замало буде, святий отче, — нахабно відповів Марк. — Мені знадобиться благословення самого блаженнішого Боніфація.

— Нічого не хочеш мені розповісти? — запитав пресвітер, насупивши брови.

— Ні, — похитав головою Марк. — Вас цей бруд не повинен торкнутися. Надто вже гидка справа намічається.

— Тоді їдь до святішого, — не змінюючись на обличчі, кивнув отець Філіп. — Я дам тобі листа. З ним до нього відразу пропустять.

— У мене буде прохання, — схилив голову Марк. — Пекар Сава в боргах. Він наш парафіянин. Чи не зможе церква знайти шість солідів? Він поверне…

— Дивлюся я на тебе й не розумію, — аскетичне обличчя пресвітера скам’яніло, а губи перетворилися на дві вузькі нитки. — Начебто ти нахаба, яких світ не бачив. Але ж просиш не для себе. Русцій і сини стали найвідданішими парафіянами. Привели сусідів до світла Христового. І перший платіж за боргом уже внесли. Знайду на добру справу. Іди з Богом, Марку!

— Додайте до свого листа Прима, святий отче, — набрав повітря Марк. — Він поїде зі мною.

— Додам! — кивнув Філіп. — Сам хотів попросити тебе про це. Виведи його звідси, заради Христа.

— Чому? — напружився Марк. — Ви щось знаєте?

— Найславніший Сіммах — справжній язичник, хоч і охрещений, — невесело всміхнувся пресвітер. — Його дядько Квінт до самої смерті поклонявся демонам. А наш префект — лицемір, який проміняв віру на владу. Повір, йому начхати на захист церкви. До мене доходять чутки, що незабаром сюди підійде натовп шанувальників еллінських демонів. Прима силою витягнуть із храму.

— Тоді тим більше треба забрати його звідси, — насупився юнак.

Марк ішов униз Узвозом, насвистуючи пісеньку про тісто в руці. Серце його співало. Сава звільниться не лише від своїх боргів, а й від тяжкої опіки Захарія, який ці борги викупив. Зробити богоугодну справу, послабити ворога й при цьому не витратити жодного нуммія. Ні, сьогоднішній день напрочуд добрий.

— Марку, — із крамниці визирнув батько. — Квінт захворів. Іди саджати хліб. Хлопці вдвох не впораються.

— Іду, — кивнув Марк.

Навіть необхідність трохи підсмажитися біля печі не могла зіпсувати йому настрою. Він упіймав якогось хлопчиська й звелів:

— Гей, малий! Біжи до чебуречної. Скажи Зої, що я чекаю на неї після заходу сонця.

— Так, старший, — віддано витріщився на нього хлопчисько, який виліз із сьомого поверху інсули, і побіг, виблискуючи чорними п’ятами.

Гидку справу я замислив, думав Марк, відчуваючи, як обличчя обпалило шаленим жаром. Тут без вправної шльондри ніяк…

Марк, Прим і Зоя сиділи на порозі церкви. Сонце сідало, місто потроху готувалося до сну. На промисел виходили найвідчайдушніші дівки, а розбійний люд чекав темряви. Чесні містяни зачиняли віконниці, їм уставати зі світанком. Прим понуро опустив голову. Йому страшенно не сподобалося те, що він щойно почув.

— Ма, я не хочу! — очі його наповнилися сльозами. — Не хочу ставати шльондрою. Ганьба це! Хлопчиська мене засміють.

— Ану рота закрий, недоумкуватий душогубе! — Зоя відважила синові відчутного ляпаса по шиї. — Старший тобі велить, отже, роби! Не вмієш працювати головою, то працюй дупою. Не поменшає від тебе. Уже я знаю, про що кажу. Чотирьох дітей цим ремеслом прогодувала.

— Та не треба йому ставати шльондрою! — втрутився Марк. — Навпаки. Ти, Зоє, навчи його манір, які мають сподобатися мужоложцеві. Спати з ним йому не доведеться. Сподіваюся…

— Так? — прояснів Прим. — Слава Богу! А вже як я сподіваюся!

— Не доведеться? — здивувалася й Зоя. — Ну гаразд. Дещо покажу. Я його вже вчила, а він просто з-під клієнта втік. У, засранцю! — вона замахнулася на сина. — Як згадаю! Ох і відлупцювали мене через нього. Потім день лежала.

— Погляди скоса, млосний голос, рухи рук, — наказав Марк. — Не гайте часу, за кілька днів він поїде зі мною до Анція.

— До Анція! — Зоя дивилася на Марка з жахом, затуливши рота обома руками. — Який жах! Та там же…

— А ти як думала? — огризнувся пекар. — Тут йому залишатися не можна. Святий отець сказав, що натовп язичників витягне його з храму. А там — як Бог дасть. Якщо дотягнуть до префектури, Прим потрапить на тортури. А можуть і просто забити дорогою.

— Усе зроблю! — перехрестилася Зоя. Ісіду вона більше не згадувала. На Субуранському узвозі язичників залишалося дедалі менше…

Папа Боніфацій виявився літнім чоловіком, якому було добре за шістдесят. Він був худий, майже виснажений. За чутками, весь час постив. Проста далматика й великий срібний хрест на грудях. Інших прикрас у нього не було.

Жив він зовсім недалеко — на кладовищі Феліцитати біля Соляної дороги. Маркові навіть стало моторошно, коли він увійшов до катакомб, просякнутих запахом смерті. Пресвітер Боніфацій сховався тут, коли боротьба за папський престол стала особливо жорстокою. Якби не лист Філіпа, Марк зроду б сюди не потрапив. Це місце охороняли міцні мовчазні люди.

Тут, у катакомбах, вирувало ціле життя. Давній храм, вирубаний іще першими християнами, обростав келіями, коморами й приміщеннями для начиння. У такій келії й жив первосвященник Заходу. Кам’яний грот освітлювався лише тьмяним вогником олійної лампи. Висічена з пісковику лежанка була вкрита тонким матрацом. У кутку, в ніші, стояла потемніла ікона, біля якої жевріла лампада.

— Святий отче! Ми всі молимося за вас.

Марк опустився на коліна й поцілував простягнуту руку.

— Філіп написав мені, як ви молитеся, — докірливо похитав головою папа. — Кров ллється вулицями Міста.

Він сказав це з ледь помітним акцентом. Так говорять на сході Імперії. Боніфацій — грек. Латина — нерідна для нього мова.

— Кров ллється на славу Господа, святіший, — упевнено сказав Марк. — Схизматики хочуть осквернити праведні храми. Ми не дозволимо мужоложцеві й користолюбцеві стати єпископом.

— Так, із Євлалія такий єпископ, як із найманця-франка, — скривився Боніфацій. — Я просив братів не покладати на мене цей тягар. Але Євлалій… Краще вже я. Мені недовго залишилося, тож послужу перед смертю святій церкві. Я вже й місце для свого упокоєння пригледів.[7] Гаразд, юначе, забагато пустих розмов. Філіп поручився за тебе, і я готовий вислухати. Чого ти хочеш?

— Благословення прошу, — сказав Марк, який так і не підвівся з колін. — Хочу виманити Євлалія до Міста. Тоді імператор розгнівається на нього, і папою станете ви.

— Як ти це зробиш? — поцікавився Боніфацій.

— Не хотів би говорити про це, ваша святосте, — нахабно заявив Марк. — Я вдамся до обману, зіграю на одному з його гріхів.

— Це негідно, — похитав головою папа. — Мені не потрібна перемога такою ціною.

— Мета виправдовує засоби, — підняв очі Марк, — якщо це послужить на славу церкви. Малий гріх зупинить велике кровопролиття. Хіба це зло — не благо в очах Господа?

— Як ти сказав?

Боніфацій дивився на пекаря не кліпаючи. Він наче скам’янів, намагаючись осмислити почуте. Губи на виснаженому обличчі ледь помітно ворушилися.

— Мета виправдовує засоби? Малий гріх? — розгублено перепитав він. — Зло заради блага? Ти філософ? Яку школу ти закінчив?

— Я пекар, ваша святосте, — відповів Марк. — Мої слова йдуть від самого серця.

— Воістину страшні твої слова, — замислився папа. — Надто багато можна ними виправдати. Але якщо помисли твої чисті, то сам Господь тебе скеровує… Хм-м… Дивний ти. Не може пекар викладати таку мудрість. Хоча Філіп пише, що ти юнак надзвичайних талантів. І люди йдуть за тобою…

— Ви хотіли б привести до Христа весь Рим, святіший? — Марк вимовив слова, заради яких і прийшов до цієї людини.

— Звісно, — здивовано подивився на нього папа. — Місто загрузло в язичницьких оманах. Християн там навряд чи більше половини. Але я проти насильства. Христос заповідав нам нести любов.

— А якщо я знаю, як зробити це без насильства? — Марк пильно подивився на папу.

— Я тобі не повірю, — скорботно похитав головою старий.

— Даруйте мені своє благословення, святий отче, — опустив очі Марк. — А коли займете Латеранський палац, я допоможу вам це зробити. Я проста людина із Субури, але ж отець Філіп написав, що люди йдуть за мною.

— А ще Філіп написав, що ти рідкісний нахаба, — усміхнувся папа. На смаглявому зморшкуватому обличчі, схожому на кору старого дуба, блиснули зуби.

— Він цілком має рацію, святіший пане, — знову підняв голову Марк. — Удача дається сміливим.

— Я не можу благословити обман, — хмикнув Боніфацій. — Але якщо твоя справа не призведе до гріха, я помолюся, щоб Господь скерував тебе.

Марк уклонився й вийшов, чуючи старече скреготіння:

— Finis media iustificat… Мета виправдовує засоби…[8] Треба ж, які перли видає цей хлопчисько. Августин із Гіппона гідний таких слів, а не пекар із Субури.

Від Рима до Анція сорок миль. Марк і Прим приєдналися до каравану мулів, що брів на південь. Вони накинули собі каптури на голови й ішли, не вступаючи в порожні розмови й не привертаючи уваги. Ідуть собі та й ідуть подорожні.

Колись квітучі долини Лацію стояли порожні. Багато старих згарищ, на місці яких лише-но починала пробиватися зелень. Розорені села, що лякали чорними пащами дверей. Здичавіла коза, яка побачила людей і втекла в зарості. Голодний хлопчисько, який простягав руку по шматок хліба.

— Старший, а чому тут так порожньо? — запитав Прим.

— Не старший, а дядько Гай, — ледь чутно процідив Марк. — Ти нас, дурню, під мечі підставиш. Однієї підозри вистачить, і ми потрапимо на тортури. А потім прямісінько в море. Нас навіть ховати не стануть.

— Так, ста… дядьку Гаю, — кивнув Прим. — Пробач, вирвалося. То чому тут порожньо? Землі начебто добрі, а сіл мало, та й бідні вони. Сади покинуті, виноградники.

— Тут пройшли готи Аларіха, — пояснив Марк. — Обібрали все дочиста. Кого повбивали, кого забрали в рабство. А з тих, хто вцілів, половина потім здохла з голоду. Їсти ж нічого. Решта набилися до Міста. Я малий був, але пам’ятаю той день. Усі бігали, кричали, що настали останні часи.

— Чому не було чого їсти? — Прим у розумовому зусиллі звів брови. Вуличний хлопчисько мав про приміське село приблизно таке саме уявлення, як і про Константинополь. Він ніколи не був ні там, ні там.

— От дурна твоя голова, — не витримав Марк. — Бо готи ввійшли до Міста наприкінці серпня. Урожай уже зібрали, а тут орда германців. Вони не гірше за сарану виїдали все дорогою. Це ж не військо, це цілий народ. Вони вели за собою жінок і дітей. Хотіли переправитися до Африки, але не вийшло. Кораблі потрапили в шторм. Вони пішли на захід, до Галлії та Іспанії.

— Який жах! — Прим понуро подивився вбік. Там були руїни ще одного села. Лише вітер гуляв між обгорілими стінами.

— Так, землі вздовж доріг розоряли насамперед, — випередив його здогад Марк. — Цезарі будували їх, щоб крокували легіони, а виявилося, що варвари теж уміють ходити дорогами. Дуже зручно, знаєш. Ноги завжди сухі.

— Анцій розорили? — запитав Прим.

— Начебто ні, — спробував пригадати Марк. — Він залишився осторонь. Там, до речі, народився Нерон. І його палац досі цілий.

— А Нерон — це хто? — здивовано подивився на Марка корінний римлянин, народжений матір’ю-гречанкою невідомо від кого.

— Розповім, — кивнув Марк, який на дозвіллі почав потроху читати давніх авторів. Светоній знайшовся в отця Філіпа. Він любив розповідати на проповідях про Нерона, справжнього звіра.

Анцій показався в середині третього дня. Ці місця війна й справді оминула. Морський берег був забудований віллами знаті. Багато з них покинуті, але деякі відремонтовані й охороняються стражами лютого вигляду. Анцій — улюблене місце відпочинку давніх цезарів. Сюди приїжджали восени, коли Рим долали хмари комарів із навколишніх боліт. Клімат тут чудовий, море лагідне, а невелика бухта прийме будь-який корабель, крім хіба що пузатого африканського зерновоза.

Усі навколишні пагорби засаджені виноградниками й оливковими гаями, а біля халуп бідноти розтягнуті рибальські сіті. Занепалий уламок імперської величі живе рибою.

— Он той палац Нерона? — показав Прим у бік мармурового портика.

— Мабуть, — кивнув Марк. — Мені сказали, що це найбільша будівля тут.

— Тільки тепер там склади, — здивувався окатий Прим, який уважно оглянув цегляний фасад, із якого безжально обідрали мармурове облицювання.

Після метушні Рима Анцій, у якому жило кілька тисяч людей, здавався сонним селом. Люди рухалися неквапливо, говорили повільно й тихо й навіть жестикулювали без звичної для римлян експресії. Сонне містечко, де кожну козу знають в обличчя.

Вузенькі вулички, стиснуті будинками з місцевого туфу, усі як одна вели до центру міста. Саме там було те, що потрібно Маркові: заїжджий двір і дім, у якому жив архідиякон Євлалій, який називав себе єпископом Рима.

Марк помилився. Архідиякон Євлалій і його прихильники оселилися на одній із заміських вілл. Там і місця більше, і повітря свіже. Будиночок під черепичним дахом, що потопав у ранній зелені, був збудований квадратом, як тепер будували всі. Глухі стіни, за якими можна сховатися від нападу, і внутрішній двір із цистерною для води. Міцні ворота, біля яких нудьгували двоє вартових зі списами. До них і підійшов Марк.

— Гей, люб’язні, — сказав Марк. — Мене прислали до святішого люди Субури. У мене для нього послання. Як мені побачити нашого єпископа?

— Он як? — здивувалися вартові. — Сюди нечасто приходять. Люди бояться. Відколи довелося виїхати з Рима, то майже нікого й немає. Ти сьогодні перший. Треба доповісти дияконові.

Один із воїнів пішов і за чверть години повернувся з міцним чоловіком років сорока в синій далматиці до землі. Той оглянув Марка з голови до ніг і запитав:

— Хто ти й навіщо прийшов?

— Я Гай із Субури. У мене послання для святішого Євлалія, пане, — уклонився Марк. — Мене послали тамтешні люди. Ті, що за нього, значить…

— Кажи, — чоловік, який підійшов, уп’явся в подорожніх важким поглядом.

— Можу сказати лише йому самому, — Марк відчайдушно замотав головою. — Я Христом поклявся, що дійду до самого єпископа. Це дуже важливо.

— Блаженніший папа зволить відпочивати після обіду, — сказав диякон.

— Ми зачекаємо, — смиренно заявив Марк. — Три дні сюди йшли, пане. Що нам година-друга…

— Хлопчиська залишиш тут, — наказав диякон, і Марк покірно скрипнув зубами.

Він чекав години дві, не менше, змучившись від неробства. Уже й кожні двері, що виходили на квадратний двір, роздивився, і вкриту мохом черепицю оцінив, і міцний зад кухарки, яка набирала воду в цистерні, теж оцінив. Гарний зад, апетитний… Він би їй, ух!

Але тут його солодкі мрії перервав диякон.

— Святіший єпископ чекає на тебе. Близько не підходь, говори шанобливо. Очі опусти в підлогу. Виявиш зухвалість — дістанеш палиць.

— Так, пане, — покірно кивнув Марк.

Приймальня претендента на папський престол була порожня. Секретар відверто нудьгував, а його стіл був незаймано чистий. Сюди більше не писали листів, не надсилали документів і прохань. Усі завмерли в очікуванні, боячись зробити неправильний вибір.

Архідиякон Євлалій виявився пухким чоловіком років п’ятдесяти, круглощоким, з уважними, чіпкими очима. Він був одягнений у темну далматику скромного вигляду, з-під якої зрадницьки визирала чепурна ніжно-кремова туніка. Черевики теж були без золотого шиття, але з такої тонкої шкіри, що Марк навіть зіщулився, уявивши їхню ціну. На товстих пальцях — мінімум перснів, усього штуки три. Архідиякон Євлалій наклав на себе аскезу. Ще недавно він стояв на чолі всіх фінансових потоків. Зерно, пожертви, прибутки з маєтків і заповіти багатих матрон… А тепер він або піднесеться на саму вершину, або поїде в глушину. Іншого не дано. Очі архідиякона стежили за Марком із лінивою розслабленістю, але простака він не нагадував навіть віддалено.

— Ваша святосте, — Марк став на коліна. — Благословіть.

— Мир тобі, подорожній, — торкнувся його архідиякон. — Кажи.

— Люди Субури, вірні вам, перебувають у скорботі, — сказав Марк, опустивши очі в підлогу. Він боявся подивитися цій людині в очі. Боявся до нестями! Продовжив:

— Вони закликають вас до Міста. Пресвітери кажуть, що той, хто відслужить на Великдень у Латеранській базиліці, стане єпископом. Ніхто не зможе прогнати його.

— Що за люди тебе прислали? — запитав архідиякон.

— Багаті пекарі, м’ясники… Можу назвати святішому імена, але вони нічого йому не скажуть. Ми всі надто нікчемні перед його величчю.

— А пресвітери? Вони за кого?

— Ті, що в Субурі, за Боніфація, — чесно відповів Марк. — Але отець Кастор, диякон нашого району, стоїть за вас горою. Він дає хліб, навколо нього зібралося багато людей. А я живу на Узвозі, там і голосу не піднімеш — умить кістки переламають. Нас багато, пане, але ми боїмося. Схизматики покалічили двох м’ясників. Тепер без зубів…

— Щодо великодньої служби ти маєш рацію, — замислено промовив Євлалій. — І Кастор — вірна мені людина. Але чим допоможуть люди Субури?

— Ми станемо щитом, святіший, — гаряче сказав Марк. — Найславніший Сіммах за вас, найславніший Констанцій за вас. Августа Галла, як кажуть, теж… Прийдіть до Міста, святіший. Зупиніть кров. Вона ллється потоком. Схизматики б’ють нас, але вірних вам тисячі. Ми замкнемося в базиліці, наче у фортеці. Ніхто не посміє торкнутися нас там.

— Хм-м, — Євлалій насупився. — Я обміркую твої слова й ухвалю рішення, люб’язний Гаю. Можеш повертатися до Рима.

— Благаю вас, святіший, — сказав Марк. — Мій племінник хоче присвятити себе церкві. Удостойте його благословення. Він чекає за дверима.

— Нехай увійде, — здивувався Євлалій.

На відміну від Марка, Прим очей не опускав. Навпаки, він дивився сміливо, а на його точеному обличчі грала багатообіцяльна усмішка. Хлопчиська підстригли перед виходом, а перед візитом на віллу Марк особисто розчесав йому волосся, перетворивши вуличного босяка на янголятко.

Саме на таке янголятко й дивився тепер Євлалій, остовпівши від несподіванки. Прим і справді був надзвичайно вродливий, єдиний із братів успадкувавши яскраву красу матері.

— Ти хочеш присвятити себе церкві, дитино? — лише й зміг вимовити Євлалій.

— Усією душею, ваша святосте, — проспівав хлопчик таким солодким голоском, що Марк непомітно штрикнув його в бік. Не перегравай, мовляв.

— Ви мої гості, — сказав Євлалій, не відводячи очей від Прима. — Сьогодні ввечері я молитимуся в домашній церкві. Нехай цей юнак прийде. Так він отримає моє благословення.

— А я можу прийти, святіший? — невинно поцікавився Марк. — Я теж хочу благословення…

— Приходь, — із кам’яним обличчям кинув Євлалій. — Але станеш у кінці.

Марк ходив із кутка в куток, міряючи кроками крихітну кімнатку, виділену їм… чи йому… для ночівлі. Після богослужіння слуги архідиякона непомітно відтиснули його вбік, а потім недвозначно наказали йти спати. Але Маркові не спалося. Якщо Прим поведе себе не так, як йому було наказано, усьому кінець.

Двері розчахнулися від гарматного удару. Прим відчинив їх ногою й увалився до кімнати, розчервонілий і спітнілий. Його відчутно трусило. Він сів на ліжко й вимучено всміхнувся.

— Ну, старший, ти мене й утягнув. Мене мало не благословили… дупа б тріснула. От же cinaedus… pathicus…[9]

— Усе обійшлося? — запитав Марк. — Ти все зробив як треба?

— Ага, — кивнув Прим. — Спочатку дав трохи потискатися. Потім удав із себе незайманого… Хоча я ним і є, хм… Потім іще раз підпустив, щоб він розпалився. Потім знову дав відкоша… Усе, як мати вчила.

— А очима стріляв? — суворо запитав Марк.

— Аякже! — витер чоло Прим. — Ще й як. І дивився на нього так, наче страшенно його хочу, але сором не дозволяє. А він, здоровезний ведмідь, мало не заламав мене. Думав, кінець уже моїй дупі. Уф-ф. Важка робота в шльондр. Навіть не підозрював.

— Ти сказав йому найголовніше? — занервував Марк. — Мені твої переживання байдужі.

— Сказав, — кивнув Прим. — Усе, як ти звелів. Чув, мовляв, що мужоложцям належить багаття. А я не хочу на багаття. Я хочу жити, причому багато. І якщо він мене хоче, то нехай швидше стає єпископом. Тоді в мене буде захисник, і ніхто не посміє потягти мене до суду. А то раптом Боніфацій першим прийде до Рима. Тоді йому обсмоктану риб’ячу кістку, а не мою дупу.

— Добре-е, — видихнув Марк. — Треба забиратися звідси, поки в нього грає кров.

— Слухай, старший, — Прим витягнувся на ліжку. — Не вірю я, що такий серйозний дядько побіжить за мною, наче голодний пес за теплою тельбухою.

— Правильно не віриш, — позіхнув Марк. — Потрібне зробив я, а не ти. Ти лише розпалив йому кров, повернув смак до життя. Він же зовсім недавно був другим після Бога, ні в чому не знав відмови. Він має знову цього захотіти. Так, щоб від бажання звело вилиці. Жінки, золото й влада — суть одне. Володіння. Розумієш? Така людина, як Євлалій, ненаситна у своїх бажаннях. Саме тому він усе життя ліз угору по головах. Бо смак влади сильніший за будь-яке вино. Він хоче наказувати, а не коритися. А ти для нього не мета, а перчинка в улюбленій страві. Просто додав потрібної гостроти. Зрозумів?

— Ні! — замотав головою Прим. — Коли це ти куштував перець?

— Спи вже, — зітхнув Марк. — Завтра на світанку йдемо.

Тит похмуро сидів у пекарні, поклавши на стіл могутні кулаки. Хліб на сьогодні випекли до полудня, а для себе пектимуть пізніше. Треба дати людям відпочити. Настрій паскудний. Марк пішов невідомо куди, а підмайстер Квінт, який удав хворого, раптом з’явився на іншому кінці Субури здоровісінький. І де з’явився? У Захарія з’явився! Той спокусив його часткою з продажів. Підмайстрові — й частку! Та хто про таке чув?

— Що за часи настали! — нарікав Тит. — Жодної честі в людях не залишилося. Майстри, наче останні злодії, переманюють людей. Щойно навчився працювати, засранець, так і втік. Ганьба сивинам його батька!

— Думаєш, Захарій тепер почне пекти наші пироги? — запитала Марцелла, сівши навпроти.

— Навіть не сумнівайся, мати, — насупився Тит. — Квінт усе знає. Захарій для того його й переманив. От і пожили заможно…

— Не з нашим щастям, видно, — зітхнула Марцелла. — Ти не знаєш, чому Марк попросив не віддавати Лету заміж?

— Каже, надто худа, помре під час пологів, — відповів Тит.

— А він же правильно каже, — здивовано подивилася на чоловіка Марцелла. — Стегна вузькі, не розродитися їй. Я сама мало не померла, коли Тит-молодший на світ виходив. Такою самою худенькою була.

— Русцій сказав, що з весіллям не поспішає, — запевнив Тит. — Син чекатиме скільки треба. Думає Русцій, що це Марк улаштував позику від церкви. Більше нікому. Марк не зізнався, але ж майбутній сват має рацію. Не чув я, щоб отці заради простого пекаря сипали золотом праворуч і ліворуч.

— Це Марк, — сказала Лета, яка підійшла з ганчіркою витерти стіл. — Навіть не сумнівайтеся. Він звелів мовчати. Як святий отець сказав? Твори добро, щоб твоя ліва рука не знала, що робить права.

— Тепер усе зрозуміло, — кивнув Тит. — Не хоче мій син сваритися із Захарієм. Та тільки Захарій не дурень, швидше за нас усе зрозумів. Сава викупив у нього свої борги. Він теж узяв позику в церкві.

— Отже, Квінта він переманив, щоб нам насолити, — Марцелла зчепила вузлуваті пальці. — Як би знову чогось лихого не вийшло.

— Господарю! Господине! — до пекарні вбіг захеканий Секунд. — Старший сказав, щоб ви швидше замикалися. Як би біди не сталося! Там, на форумі, таке! Таке!

Аврелій Аніцій Сіммах, префект Рима, близький родич Аніціїв і Сіммахів, гидливо дивився на людське море, що колихалося перед ним. Блискучий оратор, вихований найкращими вчителями, не міг упоратися з натовпом вантажників, крамарів та іншого наброду. Його гарний, добре поставлений голос тонув у криках презирливої черні. Префект і гадки не мав, що йому робити. До Великодня сім днів, а в Латеранській базиліці замкнувся папа Євлалій, який начебто й не папа. До Міста для проведення великодньої служби прибув єпископ Ахіллей і гучно дивувався присутності в базиліці сторонніх. Із Равенни прискакав гонець із лайливим листом від імператора. Август Гонорій вимагав запобігти заворушенням. А як їм запобігти, якщо обидві партії мають намір битися за Латеран? Дізнавшись про лист імператора, натовпи містян прийшли на форум. Вони думали, що володар уже ухвалив рішення. І на той випадок, якщо рішення їх не влаштує, вони заздалегідь розбилися на загони. У багатьох у руках каміння й палиці. Префект перезирнувся з вікарієм і побачив у його очах прихований жах. Помічник показував очима на прочинені двері храму Миру. Вони ще встигнуть утекти…

Храм Миру август Веспасіан збудував саме там, де вулиці, що збігали зі схилів Віміналу та Есквіліну, вливалися в низину форумів. Субура прилягала просто до площі, заповненої розпаленим натовпом. Люди йшли з усього Рима, і не просто йшли, а крокували. З палицями, камінням і навіть ножами під одягом.

— Он ті — клієнти Аніціїв, — прошепотів Маркові шинкар Венацій, який привів чоловіків зі свого кутка. — Я їх знаю. Вільновідпущеники, орендарі й раби. А он ті — Кейоніїв…

— М’ясники йдуть, — тицьнув Марк. — Вони всією колегією за Євлалія.

— Зате човнярі за нас, — хмикнув той. — О! Север привів чоловіків із Довгої вулиці.

З далекого кінця Субури йшли найдовше. Довга вулиця простяглася майже на пів милі — від цього самого місця до терм Діоклетіана. Поки збереш охочих людей, заморишся. Африканець ішов попереду. Він оклигав напрочуд швидко, лише палиця досі залишалася при ньому. Поки що він швидко втомлювався. Утім, його неміч ніяк не позначилася на бажанні з головою зануритися в політичні перипетії Міста. Смаглява пика сяяла білозубою усмішкою, праща посідала законне місце на поясі, а тканина туніки підозріло настовбурчувалася. Север підійшов і обійнявся з присутніми.

— Бійка буде? — діловито запитав він.

— Сподіваюся, ні, — багатозначно сказав Марк. — Ти мене добре зрозумів, Севере? Ми тут стоїмо, щоб не пустити натовп нагору. Якщо спалахне, нехай ідуть до Авентину й Целію. На наших вулицях їм нічого робити.

— Та тут чимало швалі із Заріччя набігло, — Север приклав долоню до чола. — Чую, бійка все-таки буде, і славна.

— Правильно дядько Север каже, — втрутився Секунд, який крутився тут-таки. Він показав рукою. — Он ті прийшли з-за Тибру! І ті! І ті! Вони по складах нишпорять. Якщо сюди заявилися, отже, чують поживу.

— А он ті наші, — кивнув Венацій у бік похмурих осіб, які стояли осторонь із дуже стурбованим виглядом. — Розбійний люд, промишляє вночі. Добре їх знаю. Часто в мене пропивають здобич.

— Якщо почнеться бійка, біжи на Узвіз, попередь людей, щоб зачиняли крамниці, — наказав Марк. — А потім на решту вулиць.

— Так, старший, — кивнув Секунд. — Я поки до матері. Тут стільки людей зібралося, що ми вже двічі бігали по тісто. Мати з братами з ніг падають. Уже очманіли від тих чебуреків.

— Гроші з крамниці забери, — прошепотів йому Марк, і хлопчисько мовчки кивнув.

А гамір на площі наростав. Тисячі людей кричали, не слухаючи префекта, який пафосно здіймав до неба руки, беззвучно ворушив губами й гнівно морщив чоло. Завчені з найкращими риторами жести на цій площі не діяли. Тут на них усім було абсолютно начхати. Цивільна влада на очах поступалася місцем церкві. Префект Рима, майже небожитель, розпинається перед натовпом, а на нього дивляться як на нікчемну перешкоду. Бо не йому ухвалювати доленосне рішення. І не він тепер головний у Місті. Для багатьох це стало справжнім одкровенням. Марк не відразу це усвідомив, а от Венацій, який був старший за його батька, одразу помітив негаразд.

— Ти лише поглянь, — крекнув шинкар. — Нащадка консулів уже ні за що мають. Он як віра в Христа змінила людей. Років двадцять тому й подумати про таке було неможливо.

Люди вже розійшлися на дві половини, поливаючи одне одного лайкою. І бракувало лише іскри, якоїсь дрібнички…

— Ах ти ж сволото! — заволав Север, розмотуючи пращу. — Он той гад, поряд із префектом. Це він наказував мене катувати!

— Це вікарій, — насупився Венацій. — Ти б, Севере, остерігся таку особу сороміцькими словами… Та що ж ти робиш, дурню! — закричав він у безсиллі.

Клацнула праща, і камінь полетів у бік префекта та його заступника. Север не влучив, і каменюка лише вибила мармурову крихту з колони портика. Але це стало останньою краплею. Натовп заревів, і в префекта полетів град каміння…

— Тримати вулицю! — кричав Марк, відступивши на Аргілет, перегороджений возами.

— Бий схизматиків! — ревіли нападники.

У перших рядах ішли дужі м’ясники, а за ними тяглися загони сенаторів. У руках у них ножі, палиці, каміння… Марк наказав перекрити барикадами всі прилеглі до форуму Веспасіана вулиці, і це дало плоди. Субура, оплот папи Боніфація, стояла міцно.

— Ах! — сусід Петро схопився за чоло, розсічене кинутим каменем.

— Віднесіть його! — кричав Марк, відбивши удар плетеним із лози щитом. На нього насідав м’ясник, той самий, що погрожував скрутити йому шию.

— Уб’ю, шмаркачу! — ревів червонопикий здоровань, розмахуючи дубинкою.

— Що, зайві зуби завелися? — усміхнувся Марк. — То я виправлю!

Незграбний товстун промахнувся, і дубинка Марка врізалася йому в тім’я. М’ясник охнув, закотив очі й повис на возі, через який марно намагався перелізти. А через його тіло лізли все нові. Тепер люди Аніціїв пустили вперед рабів, адже їхні життя коштували дешевше. Ті особливо не хотіли битися, але діватися було нікуди. Їм погрожували батогами, голодом і засланням до села. Почувши про останнє, раби завили й поперли в наступ. Проміняти необтяжливе життя в міському домі на життя колона… Та позбавте від такого лиха всі боги, які є!

— На, рабське поріддя!

Відставний солдат, який виліз із сьомого поверху інсули, граючись відбив щитом палицю й черкнув по шиї нерівно підстриженого чоловічка довгим германським ножем. До горла Марка підкотився тугий клубок. Начебто й сам уже проливав кров, а все одно не відчував жодного захвату від бою. Навпаки, відчував гидкий жах від того, як очі людини перед ним раптом застигли. Як під гострим кадиком з’явилася рана, схожа на глумливу усмішку. І як вона наповнилася кров’ю, що струмочком побігла на подерту туніку. Раб спробував руками зупинити кров, але лише схлипнув і впав долілиць. Побачивши це, решта відкотилися на десяток кроків, лякливо поглядаючи в бік барикади. Судячи з облич рабів, заслання до села вже не здавалося їм такою поганою долею.

— Спурію, не вбивай без потреби! — крикнув Марк сусідові. — Штрикнув би в ногу!

— Захопився, старший, — старий весело вишкірився. — Це був гот, він прийшов сюди хлопчаком із Радагайсом. Ненавиджу цю мерзоту. Я бачив, що вони зробили на півночі. Після них залишилися самі ворони.

— Покомандуй поки, Спурію, — Марк показав на барикаду. — Я обійду решту вулиць.

— Довго тут литиметься кров, старший? — запитали його сусіди.

— Спочатку гонець поскаче до Равенни, — загнув палець Марк. — Потім доповідатимуть нашому августу. Потім він надішле сюди гінця. А гонець привезе листа, у якому буде написано, що єпископом призначено блаженнішого Боніфація. Після цього до міста ввійдуть солдати й усіх, хто продовжить бешкетувати, намотають на списи.

— Отже, недовго залишилося, — замислено почухали потилиці сусіди.

— Кілька днів точно ночуватимемо тут, — пообіцяв Марк. — О! Дивіться, люди! Вони знову йдуть.

Патрикій[10] Флавій Констанцій роздратовано крокував коридорами палацу, не звертаючи уваги на зігнуті спини. Йому було тут душно. Він ненавидів це місто, цих людей, які запобігливо зазирали йому в очі, і свою нову рідню. Могутній воїн, кремезний, із бичачою шиєю, він нісся коридорами палацу, наче бувалий сікач крізь стадо овець. Чиновнички відскакували вбік, уклонялися й робили приємні обличчя. А він не робив. Начхати він хотів на них усіх.

— Недоумкуватий дурень, — ледь чутно прошепотів Констанцій.

Із шурином-імператором він розійшовся щойно. Одутлий не за віком, хворий на водянку Гонорій не надто вникав у державні справи, з усіх видів дозвілля віддаючи перевагу годуванню курей. Це його божевільне захоплення, породжене недоумством і боягузтвом, так дратувало магістра обох армій, що він ледве стримувався, аби не скрутити йому кволу шийку.

— І як у великого Феодосія народилося таке… — ледь чутно шепотів він. — Таке…

Констанцій, хоч би яким могутнім був, навіть подумати не міг, щоб вимовити такі слова вголос. Закон про образу величі ніхто не скасовував. Навіть дружина-августа не допоможе, радше навпаки — власноруч підставить чоловічка під меч ката. Вона терпіти не могла Констанція, цілком обґрунтовано вважаючи його мужланом. А він не терпів її, із величезною огидою зачавши з нею двох дітей. Августа Галла Плацидія знову вагітна, а тому зачинила двері спальні перед носом чоловіка. Якщо народиться хлопчик, вона більше не допустить Констанція до своєї особи. Вірні люди доповідали, що після його відвідин дружинонька бере павичеву пір’їну, вмочує в олію й лоскоче горло, щоб як слід очистити шлунок. Отака в них любов.

— Готська підстилко, — вилаявся Констанцій, пригадавши дружині її перший шлюб у полоні. — Мабуть, коли тебе смердючий германець драв, наче останню шльондру, носа не задирала. Він би тобі його миттю відрізав. Шкода, Сігеріка[11] вбили. Каплицю на його могилі збудую. Найгідніший був муж.

Патрикій зайшов до своїх покоїв і насторожився. Начальник імператорської канцелярії був надто метушливий. Ховав очі, не знав, куди подіти руки. Він завжди так поводився, коли надходили особливо паскудні новини.

— Ну що там, Іоанне? — невдоволено запитав Констанцій, який уже передчував, як сьогодні нап’ється з трибунами й веселими дівками. — Блазнів і мімів на вечір покликав?

— Так, пане, — схилився чиновник, показавши сивувату кучеряву маківку. — Лист із Рима. Усе зовсім погано.

— Що, обісрався цей сенатський кривляка? — запитав Констанцій, який вважав людьми лише воїнів, а всіх інших повними нікчемами і не ставив ні в гріш. Особливо зніжених ораторів, які висмоктували золото з батьківських земель.

— Обісрався, пане, — покірно відповів Іоанн, який терпів грубі манери свого повелителя зі стоїчною витримкою. — Дозвольте зачитати листа?

— Давай! — кивнув Констанцій. — Тільки спочатку налий вина. Я не люблю слухати погані новини на тверезу голову.

Покої куратора Афранія, як і раніше, пахли їжею, горілою олією та смолами, які слуга кинув у жаровню. Марк хотів було скривитися, але не став. Ще господар сприйме це за неповагу. Довелося дихати до неможливості спертым повітрям і милуватися грубуватою мозаїкою, викладеною з великих каменів.

— Найславніший Афранію, прийміть мій дар, — сказав Марк, простягаючи ще гарячий пиріг. Він розсудливо не припиняв своїх підношень і кланявся, наче заведений, справедливо вважаючи, що від нього не убуде.

— Пекарю Марку, — прихильно кивнув той. — Я вже думав, що більше тебе не побачу. Ти набираєш ваги, хлопче. Знаєш, як я оцінюю людей?

— Як, найславніший?

— Я дізнаюся, з ким та чи інша людина ворогує, — люб’язно пояснив Афраній. — Дізнаюся, з ким вона дружить і з ким перестала ворогувати та дружити. Так я починаю її розуміти. Я точно знаю, чого чекати від такої людини. Ти зміг мене здивувати.

— Чим же, найславніший? — запитав Марк, якому ця розмова рішуче не подобалася.

— Ти зумів посваритися з магістром колегії, а потім помиритися з ним, — у глибоко посаджених очах куратора з’явилася легка насмішка. — Ти був другом Захарія, але примудрився з ним посваритися. Сам найславніший префект Міста, який і знати не знав, хто ти такий, тепер кривиться, коли при ньому згадують твоє ім’я.

— А навіщо при ньому згадують моє ім’я? — Марка пробив холодний піт.

— Не лише твоє, — заспокоїв його Афраній. — Два десятки людей викликали невдоволення найславнішого. Ти потрапив до їх числа. Думаєш, можна просто так різати рабів Аніціїв і Нікомахів?

— Треба було, щоб вони зарізали мене? — вишкірився Марк.

— Ти зробив вибір, хлопче, — похитав головою Афраній. — У цього вибору є ціна — ворожнеча з великими. Ти хоч розумієш, кому наступив на ноги?

— Архідияконові Євлалію, гадаю, — обережно відповів Марк.

— Це лише мала частина твоїх нещасть, — махнув пухкою рукою куратор. — Нікомахи, Сіммахи, Кейонії та Аніції зробили ставку на нього. А ти й подібні до тебе влаштували заворушення, поранили купу людей, навіть убили декого. Август Гонорій не став би втручатися, якби в Місті було тихо. Він прийняв би вибір великих родин.

— М-да… — скривився Марк.

— Ти знаєш, скільки земель у названих родин? — запитав чиновник. — Приблизно третина Італії, третина Сицилії та чималий шматок Африки. Після того як Рим утратив провінції в Іспанії та Галлії, вони стали наймогутнішими людьми. Сенатори ще недавно вважали, що призначення єпископа Рима — їхнє право. А ти, син пекаря, на це право наплював.

— Мені вже треба боятися? — запитав Марк.

— Так, — кивнув Афраній, і тут Марк зрозумів, що не відчуває до нього навіть малої частини колишньої ворожості. Не відчуває зовсім. У них склалися ділові стосунки, а раз так, то начхати на його моральні якості й любов до смачної їжі. Афраній корисний, і край.

— Я дякую вам, найславніший, — уклонився Марк і потягнувся до краю туніки.

— Не треба, — Афраній різко підняв перед собою долоню. — Не треба принижуватися, Марку. Ти мені не слуга. І більше не приходь сам. Пришли свою людину. Я поставлюся до цього з розумінням.

Однак! — розмірковував Марк, тупаючи додому до Субури. Афраній іще готовий приймати мої пироги, але вже не бажає моїх принижень. Яка ж, однак, продумана сволота.

— Але ж він попередив мене про майбутні проблеми, — сказав сам собі Марк. — І натякнув, що дати мені захисту не зможе. Заслабкий він проти великих сенаторських родин.

Стук. Стук. Стук.

У віконці з’явилася люта білява пика. У Римі поки що побоювалися відчиняти крамниці навстіж. Це воїн, і він невдоволений. Марк його вже знав. Цей стояв на сусідньому перехресті. Тепер замість сторожі там тинялися загони германців, яким було начхати і на Євлалія, і на Боніфація. Більша їх частина сповідувала аріанство.

— Добрий білий хліб дати, — сказав воїн і кинув декаргір, половину силікви.

— Так, пане, — Марк простягнув хліб і решту.

Вічне місто потроху заспокоювалося. Прийшло військо з Равенни й розігнало всіх по домівках. Євлалій прийняв свою поразку й віддалився до провінції. Його прихильники теж прийняли поразку. Убитих у вуличних сутичках оплакали й поховали, а Рим продовжив жити своїм життям. Ті, хто проливав кров, отримали в нагороду лише стусани від сторожі, а ті, хто не брав участі в жодній бійці, пожали всі плоди. Усе як завжди…

Марк перерахував виторг і зробив позначку в таблиці. Йому знову довелося стати до печі. Відхід Квінта позначився на пекарні не найкращим чином. Навчений він був на славу, та й сам походив зі старовинної родини пекарів. Швидко знайти такого на заміну неможливо. Утім, пирогів тепер пекли на третину менше. Вулицями Міста вже щосили бігали рознощики Захарія, і зробити з цим щось було рішуче неможливо. Не вбивати ж їх, справді. Утім, рознощики так не думали. Вони щиро вважали, що їх грабують.

— Господарю! — уперед вийшов невисокий бородатий чоловічок із незмінною палицею та кошиком. — Нам мало грошей. Або плати більше, або поверни колишні замовлення. Ми вже сьогодні побилися із захаріївськими. Ледь під палиці не потрапили. Сторожа лютує.

— Та де ж я вам… — визвірився Тит, але Марк непомітно торкнувся його руки. Тит замовк.

— Будуть вам замовлення, люди, — сказав Марк. — Не відразу, але повернете свої гроші. Ви ж знаєте тих, хто любить наші пироги. Подекуди вже з’явилися люди Захарія. Вочевидь, вистежили вас. Ну та нічого. На всяку косу, як то кажуть…

— Що про косу кажуть, господарю? — не на жарт зацікавилися рознощики. З усіх боків посипалися запитання:

— Дівоча коса?

— Вона тут живе?

— І яка вона? Гарна?

— Я вам потім розповім, — поважно відповів Марк. — А поки йдіть до покупців. Кажіть, що до кінця весни при замовленні пирога ми даруємо тесеру на чебурек.

— О! — пороззявляли роти рознощики. — Це діло, господарю. А нам таку тесеру не можна? Бо ноги стерли з цими пирогами. Нам би теж чебурек не завадив.

— Хто виконає три замовлення за день, той отримає чебурек безплатно. А хто виконає п’ять, тому дамо два! Шукайте — і знайдете! Чого стоїмо? Ходіть по домах, стукайте у двері. Пироги самі себе не продадуть.

Рознощики, натхнені такою перспективою, розійшлися, а Тит нерозуміюче подивився на сина.

— По світу підемо від твоєї щедрості, Марку.

— Очікувано, батьку, — скривився той. — Ми ще довго пожирували. Усе це нескладно. Повір, незабаром й інші майстри почнуть робити щось подібне.

— Інші майстри незабаром почнуть продавати дітей у рабство, — хмикнув Тит. — Кепські в людей справи. Кажуть, душимо їх ми, Деціма із Севером, Курцій із новою піччю та Захарій зі своїми синами. Ті, хто в Субурі, вовками виють. Сава й Русцій просять зустрічі. З боргів вони викупилися, та тільки несолодко їм на волі. Честь собі повернули, а прибутки — ні. З хліба на воду перебиваються.

— Нехай приходять, — сказав Марк. — Я готовий зустрітися. А ти поки замов нове клеймо. Для пирогів.

— Так ми вже клеймимо хліб, — нерозуміюче подивився на сина Тит.

— Це інше, — сказав Марк. — Клеймо потрібне велике й гарне. Щоб люди знали, чий пиріг їдять.

— Гаразд, — Тит знизав плечима. — Мені нескладно. Що там із хлопчиськом Примом?

— У церкві сидить, — відмахнувся Марк. — Незабаром суд. Попрошу отця Філіпа, щоб поручився за нього. Думаю, допоможе.

— Дай Боже, дай Боже… — перехрестився Тит.

Пекарі прийшли того самого вечора, після заходу сонця. Одна жінка й п’ятеро навчених життям мужів, не змовляючись, дивилися на Марка. Вони чогось чекали, але юнак не поспішав. Говорив про погоду, нового папу й сватання сестри. Нарешті Русцій не витримав. Міцний чоловік років сорока, з натрудженими руками, як і в усіх тут, прокашлявся й сказав:

— Нам, Марку, ось що хотілося обговорити. Ти викупив нас із Савою в Захарія. Не сперечайся, ми це від самого Захарія й знаємо. Він сволота, звісно, але дурнем його ще ніхто не називав. Ми вдячні тобі за це, але тут ось яка справа… Поки ми були під Захарієм, багато що змінилося. Дрібному пекареві самому тепер не виплисти. Так тісно стало, що ногу поставити нікуди. Курцій розгорнувся, який… пробач, старий… більше часу проводив із глечиком, ніж зі своїм тістом. Деціма після смерті чоловіка стала пекти ще більше… А про тебе з батьком ми й узагалі нічого не кажемо. Таким, як ми, можна вже зараз загортатися в саван і йти Соляною дорогою на кладовище. Немає для нас заробітку, розумієш? До колегії хліб здаємо, але це не заробіток, а повинність. Дрова наші, робота наша, за оренду пекарні, знову ж таки, плати… Ми живемо з тих, хто поряд. А вони тепер беруть у нас набагато менше. У Субурі два десятки пекарень, і майже всі такі самі бідолахи, як ми.

— Що ти пропонуєш, Русцію? — запитав Марк, який давно зрозумів, до чого йде справа, але не хотів поспішати.

— Societas, товариство, — сказав пекар. — Ми із Савою пропонуємо створити товариство. Це законно, жоден писар не підкопається. Можемо допомагати одне одному. Розподіляти замовлення, позичати хліб одне в одного, коли помилився з обсягом. Можемо разом закуповувати зерно. Обсяг на п’ять пекарень уже непоганий. Можна буде отримати добру ціну.

— Разом брати дрова, — додав Сава. — Допомагати працівниками…

— Що у вас із печами? — запитав Марк. — Якщо такі самі, як раніше була в Курція, то такі з вас товариші… Не ображайтеся, шановні.

— Поки походять, — скривився Сава. — Але печі старі, димлять і багато дров жеруть. Заробимо — перекладемо.

— Як ти вважаєш, батьку? — Марк подивився на Тита, і той поважно погладив напівсиву бороду.

— Можна подумати, — сказав він, і всі погоджувально кивнули. Зрозуміли, що Марк виявив просту ввічливість. Вирішив вислухати думку батька.

— Усе це добре, шановні, — замислився Марк. — Але мало. Пропоную піти далі. Спільні закупівлі зерна, спільний склад, спільний млин і замішування тіста. Уранці намісили на всіх, а потім віслюки розвезли діжками.

— Із тістом не вийде, — першим обміркував пропозицію Курцій. — Спільне борошно — так, добре. Колись накопичимо грошей, улаштуємо млин. А от із тістом ніяк. Вулиці завширшки шість-вісім кроків. Людей багато, возів багато. Якщо твій віслюк застрягне, то втратиш пів дня.

— Так, поки не вийде, — скривився Марк. — Але можемо обмінюватися випічкою. Одні печуть булочки з маком, інші пироги, треті коржі. У кошику рознести можна. Субура не така вже й велика.

— Так, це діло. Ми згодні, — кивнули пекарі. — По руках?

— По руках, — Марк простягнув руку й потиснув натруджену долоню.[13]

Є в Римі один споживач хліба, найбільший із можливих. Він навідається до нього завтра. Як завжди, утім…

Марк стояв у церкві Пуденція й розглядав мозаїки над головою. Сильний іще Рим, якщо може створювати таку красу. Ісус, апостоли — наче живі. Густий запах кіпрського ладану настирливо ліз у ніс. Він змішався із запахом прочанина, який молився неподалік і відвідав церкву раніше, ніж лазню. Амбре вийшло важкуватим для ніжного нюху пекаря, і Марк відійшов на десяток кроків, не зводячи очей із мозаїк апсиди. Вони просто неймовірні.

— Ти давно не з’являвся, сину мій, — пресвітер Філіп підійшов ззаду.

— Благословіть, святий отче, — уклонився Марк. — Так, родинні справи. Підмайстер пішов до Захарія, тепер сам стою біля печі. У батька хвора спина, не можу звалити на нього роботу.

— Відрадно таке чути, — усміхнувся Філіп. — Ти добрий син. Мені розповіли про Захарія та його вчинок. Не по-людському…

— Захарій — мала біда, святий отче, — похилив голову Марк. — Боюся, префект не пробачить нам заворушень. Ми тут чимало слуг Аніціїв і Сіммахів відлупцювали до півсмерті. Самі знаєте, Субура стояла за папу Боніфація. Як би нам не пошкодувати про це. До мене незабаром прийдуть екзактори, Севера мало не закатували до смерті, а Прима можуть узагалі стратити. Просто для того, щоб решті черні неповадно було.

— Я можу поговорити з його святістю, — примружився отець Філіп. — Але ж я добре тебе знаю. У тебе вже є готове рішення. Про що мені його попросити?

— Прошу покровительства церкви, — набрався сміливості Марк. — Великі родини все одно нас задушать. Не тепер, то за рік. Не за рік, то за п’ять. Або екзактори, або колегія, а то й узагалі вігіли. Прийдуть і скажуть, що піч погана й від неї може статися пожежа. І за все штраф, штраф, штраф…

— Продовжуй, — кивнув Філіп, не змінюючись на обличчі. Вочевидь, і сам усе чудово розумів. Не перший рік на світі жив.

— Прошу влаштувати окреме господарство для випікання хліба, — Марк вимовив слова, над якими розмірковував кілька тижнів. — Дияконії замовляють багато хліба. Якщо зробити склад для зерна й великий млин, то церкві це обійдеться набагато дешевше, ніж тепер. Я чув, що сам архідиякон розподіляє зерно між пекарнями. А можна роздавати готове борошно доброго помелу. Майстри самі приїдуть і самі заберуть. Так набагато легше рахувати вихід хліба.

— Не знаю, чи потрібен церкві такий тягар, — скривився отець Філіп. — Та й багато пекарів утратять прибуток.

— Якщо я хоч щось розумію у своїй справі, то небагато, — невесело всміхнувся Марк. — Думаю, церковний хліб випікали лише наближені до особи колишнього архідиякона. Я гарантую чесну вагу й чесну якість. На кожній хлібині буде зображена христограма. Щоб люди, споживаючи її, пам’ятали про Бога.

— Хм… — отець Філіп замислився. — Брехати не буду. На хліб у дияконіях було багато нарікань. Підкрадали на ньому. Вважали, що коли він іде нещасним, то можна й ячменю до пшениці підмішати. Поговорю зі святішим єпископом. А ти сходи поки до отця Євгенія. Він поговорить з іншими дияконами. Я впевнений, у Місті багато пекарів, утікачів із Паннонії, Реції та обох Германій. Підберемо тобі помічника.

— Дякую, святий отче, — зрадів Марк.

— Нема за що, — хмикнув той. — Для себе стараюся. Ти мені тут потрібен. Іди, сину мій, розберися з пожертвами. Без тебе якась каша в записах почалася. От чому в мене немає ойкономоса![14] На сході в кожного єпископа є така людина. От би й мені!

Ойкономос? — подумав Марк. Це економ, чи що?

Пекаря й справді знайшли швидко. Диякон Євгеній кинув клич по парафіях, і Маркові представили на вибір аж трьох. Він показав знайдених батькові, і той, випробувавши їх біля печі, взяв собі підмайстра. У нового підмайстра й око на хліб наметане, і спина міцна. Марк, користуючись знаннями з минулого життя, спочатку думав улаштувати революцію: зробити пісочний годинник. Але не став. Справа виявилася можливою, але в пекарському ремеслі цілком марною.

Якщо на сучасному хлібозаводі основними параметрами були температура й час випікання, то тут усе було набагато складніше. Кожна піч прогрівалася по-своєму й по-своєму тримала жар. А ще мало значення, як і чим її протопили, яка за рахунком закладка й у якому саме місці печі лежав той хліб. Загалом стандартизувати пекарське ремесло виявилося завданням нездійсненним, а сам процес більше пасував шаманові з бубном, ніж ремісникові. Готовність хліба пекар визначав за запахом, виглядом скоринки й за допомогою дідівського способу, що звався «на око». На диво, виходило непогано. Досвід є досвід.

Скориставшись вільним часом, Марк пішов до порту.

— Йолки-палки, — присвиснув він. — Адже й року не минуло, відколи ми із Зоїними хлопцями продали втіклого раба. А наче сто років тому це було.

Квітень. Емпоріум потроху наповнювався кораблями. Справжня навігація відкриється лише за місяць, після сходу Плеяд, але й тепер вистачало кораблів із Сицилії та півдня Італії. Уже повезли торішній хліб. Кам’яні леви з кільцями в носах тужливо дивилися на каламутні води Тибру, що неслися з гір. Лише до малої частини кілець був пришвартований корабель. І лише мала частина велетенських складів тепер була зайнята товаром. Емпоріум переживав не найкращі часи.

Марк знав, що крім державної системи забезпечення, аннони, існує ще й вільний ринок зерна. Батько користувався ним рідко, бо не мав ні потрібних обсягів, ні грошей. Для нього тут було дорого. А от для теперішнього Марка — якраз. Зерно продавали і торговці, і управителі маєтків знаті, і навіть самі пекарі, коли потрапляли в скруту. Іноді траплялося й крадене зі складів, але це була небезпечна справа. Якщо писарі аннони спіймають, пустять голяка по світу.

— Марку? — почув він здивований вигук. — Що ти тут робиш? Ще одного втіклого раба спіймав?

— Шановний Фуску? — пекар здивувався не менше. — Як поживаєте? Ні, я більше не ловлю рабів. Я прийшов купити зерна.

— Яке зерно й скільки? — очі купця зацікавлено примружилися.

— Сто модіїв звичайної пшениці й п’ятдесят siligo, — заявив Марк, і той присвиснув.

— Ти добре розпорядився моїм солідом, хлопче, — здивувався купець. — Я чув про тебе. Можеш не ходити портом, я дам тобі найкращу ціну. Пшениця — по п’ятдесят за модій, а siligo — по сімдесят п’ять. Апулія й Неаполь. За місяць піде африканське нового врожаю. Там уже почалися жнива.

— Шановний Фуску, — усміхнувся Марк. — Не хочу вас образити, але це не найкраща ціна. Скиньте по п’ять нумміїв, і я куплю у вас. Із поваги до вашого давнього знайомства з моїм батьком я не стану обходити інших фрументаріїв.[15]

— Від твоїх слів кров ллється, як від ножа, — скривився купець. — Я дам таку ціну, якщо заплатиш золотом або сріблом. За старі монети поставлю ціну вище. А за мідь я такої ціни дати не зможу. Хіба що візьмеш зерно гіршої якості.

— У мене срібло, — кивнув Марк. — Заплачу міліарісіями й силіквами. Монети не обрізані й не стерті. Добре срібло володарів Граціана, Валентиніана й Феодосія.

— Ці візьму з великим задоволенням, — просяяв Фуск. — Коли забиратимеш?

— Завтра в обід, — прикинув Марк. — Тоді й розплачуся.

— Приходь, шановний, — купець був сама люб’язність.

— Я перевірю кожен мішок. Якщо побачу, що зерно підмочене, старе або з жуком, брати не стану, — заявив пекар, і усмішка купця зовсім трохи потьмяніла. Дивно, і чому б…

Марк уже виходив із порту, коли відчув на собі чийсь важкий погляд. Цей погляд ковзнув по ньому й пішов убік, наче сонячний зайчик. Це був Захарій. Марк упізнав його зі спини. Він трохи постояв, а потім підійшов і торкнув сусіда за лікоть.

— Шановний Захарію. Не хотів би ти випити зі мною вина? Я знаю тут непогану попіну. Там цілком пристойно. І можна поговорити так, що ніхто не почує.

Портова попіна була розрахована саме на такі випадки. Удень тут збиралися купці, щоб пошепотітися про справи, а ввечері приходили матроси й шльондри найнижчого штибу, зношені й пропиті до краю. Тепер був день. У попіні тихо, лише два столики зайняті, й обидва надворі під полотняним навісом. Марк дивився на кораблі, на вантажників, які несли на спітнілих спинах мішки й амфори, і цідив прохолодне вино.

— Ти хотів поговорити, — нагадав йому Захарій.

Сусід не виглядав люб’язним. Навпаки, дивився неприязно, навіть не приховуючи ворожості. Він нервово погладжував пишну напівсиву бороду й з огидою розглядав рубінову краплю, що впала на свіжовипрану далматику. Губи ворухнулися в лайці. Пляма була доволі помітна.

— Я пропоную припинити ворожнечу, — сказав Марк. — Я пробачаю тебе, Захарію, і даю тобі шанс почати все спочатку. Ти ніколи не був ворогом моєму батькові. Не ставай ворогом мені. Тобі це ні до чого.

— Ти пробачаєш мене? — у Захарія навіть рот розтулився від подиву. — Та ти позбавив мене двох пекарень!

— Один мудрий юдей колись сказав, — Марк підняв до неба вказівний палець. — Дякую, Господи, що взяв грошима. Ти нацькував на мене варнаків із Заріччя, а я не став убивати твого сина. Твоя родина заплатила лише пекарнями. Я сподівався, що ти оціниш такий жест дружби.

— Не розумію, про що ти, — зневажливо кинув Захарій.

— Тих людей знайшли й покарали, — усміхнувся Марк. — А вони дуже докладно описали замовника. Це твій старший син, Габій. Ти хотів, щоб я вчинив із ним так, як він зі мною?

— Що, нацькуєш на мою родину свого ручного демона? — вишкірився Захарій. — Чи задуриш голову черговому хлопчиськові? Він і мене штрикне ножем на вулиці? Такий тепер хлібець у Субурі печуть? Навпіл із кров’ю, так?

— Не я це почав, Захарію, — юнак спокійно подивився ворогові в очі. — Я простягнув тобі руку. Твоя справа — прийняти її чи не прийняти.

— І що потім? — зло всміхнувся Захарій. — Накажеш лягти під тебе? Я зрозумів, для кого ти купив стільки зерна. Сава й Русцій уже прибігли лизати тобі дупу? Ти тепер їхній патрон?

— Товариш, — поправив його Марк. — Можеш донести до колегії, але це законно.

— Та що з тобою сталося? — не витримав Захарій. — Наче підмінили! Я ж тебе з пелюшок знаю. Звичайний шмаркач, яких тисячі. Якби ти не крутився в церкві день і ніч, подумав би, що ти демон.

— Твоє слово, Захарію? — Марк допив кубок і поставив його на стіл.

— Іди на проклятий хрест![16] — вишкірився той. — Я не стану домовлятися з тобою, щеня!

Захарій різко підвівся, кинув на стіл жменю мідяків і пішов у бік міської брами. Марк провів його поглядом і налив собі ще вина. Чого добру пропадати, якщо заплачено. Він, як людина ділова й тверезомисляча, не міг зрозуміти, чому його надзвичайно розумну пропозицію відхилили в такій образливій формі.

Здається, я зрозумів, — подумав Марк, коли глечик показав дно. — Захарій знає, що в мене на носі великі неприємності. Теж мені новина! Ти, сучий сину, сподіваєшся, що я здохну першим? Не дочекаєшся! Ніж, палиці… Це так ницо. Хочеш дізнатися, що таке нечесна конкуренція, старий козле? Дізнаєшся! Зовсім не обов’язково бити когось палицями, якщо хочеш зіпсувати йому життя. Є методи набагато болісніші.

Товариство пекарів, згадуючи богів нових і старих, почало працювати. Спочатку лайка стояла щовечора. Не надто грамотні пекарі плутали замовлення, борги й кількість поставленого зерна. Маркові це набридло, і він посадив вести бухгалтерію сестер, які осягнули таємниці арифметики й подвійного запису. На подив Тита, молодша Фауста теж виявилася вельми недурною, тільки надто вже непосидючою. Жінок у Римі цінували не надто високо, й особливого розуму від них ніхто не чекав. Марк лише хмикав, дивлячись, як чотирнадцятирічна Лета діставала записи й тикала ними під ніс розпаленим пекарям. Бухгалтерію тут довелося вести у воскових журналах-ордерах, і на кожного майстра була своя таблиця, куди записували надходження зерна. Спільний млин поки що залишався лише в мріях. Отець Філіп мовчав, а Марк його не турбував. Млин — найменша з його проблем.

— Уф-ф, — витер піт Сава, коли закінчилося чергове обговорення. — Ну, Тите, і розумна ж у тебе дівка. Не кожен писар так може. Віддай за мого!

— Зайнята! — ревниво крикнув Русцій. — За Сергія піде!

— Ну гаразд, — зітхнув Сава. — Я ж нічого, шановні… Думав, брав п’ятдесят модіїв, а там п’ятдесят два. І печатка моя стоїть. От лихо! Дурна в мене голова, стара. Не вміщується в неї вся ця премудрість.

— Користуйся, шановний, — усміхнувся Марк. — Ми з тебе за це грошей не просимо. До речі, — він погасив усмішку. — Треба б поговорити, Саво…

— Є в мене питання, — сказав Марк, коли вони залишилися вдвох. — Я краєм вуха чув, що Деметрій, твій сусід по вулиці, у долі із Захарієм. У них пекарня на двох.

— Є таке, — скривився Сава. — Зробив мій старий товариш Деметрій дурницю. Заліз у борги й продав половину пекарні Захарію. Той так узяв його в оборот, що Деметрій і рота розкрити не може. Наче не господар, а якийсь колон, прислуга… справа йде до того, що Захарій викупить його частку за пів ціни, для молодшого сина.

— А скільки загалом печей у Захарія? — примружився Марк. — Він цим не поспішає вихвалятися. Я от і про Деметрія не так давно дізнався. Думав, він сам господар.

— Одна самого Захарія, вона відійде старшому синові, — загнув палець Сава. — Одна середнього сина. І та, що навпіл із Деметрієм. Більше я нічого не знаю. Він потайна сволота. Зроби ласку, допоможи йому! Нам же з Русцієм допоміг!

— Подумаю, — почухав підборіддя Марк. — Поки нічого йому не обіцяй. Але я подумаю. Він хоч добрий майстер? Я його близько не знаю.

— Майстер чудовий, — запевнив його Сава. — І він, і двоє його синів.

— Він і двоє синів… — протягнув Марк. — Треба думати, вони там і працюють.

— Вони працюють, — підтвердив Сава, — а Захарій у них господар. Вони проти нього й писнути не сміють. Без нього зерна не купиш, печі не залатаєш. За кожен нуммій їсть поїдом.

— Добре, — кивнув Марк. — Нехай Деметрій завтра прийде до церкви. Я після полудня буду там. Тільки нехай спочатку зайде до Курція в пекарню, подивиться нову піч.

Церковна метушня поглинула Марка з головою. Він підбадьорив Прима, якому на завтра призначили суд, утішив Зою, яка залишила крамницю на синів, і пішов у лабіринт підсобок, щоб знову розібратися з підношеннями. Вирішити, що знадобиться церкві, що можна продати, а що віддати задарма, бо мотлох. А ще на нього знову звалилися чужі долі.

Купець із Белгіки, нотарій з іспанської Лузітанії, аквітанський виноградар, британський землевласник, пекар із Паннонії… Як останній дістався з розореного сарматами й квадами Аквінка,[17] Марк так і не зміг зрозуміти. Немислимо довгий шлях землями, спустошеними набігами диких племен. Перед ним стояв невисокий, худорлявий чоловічок, і він аж ніяк не був схожий на епічного героя. Та й його дружина, мовчазна жінка років двадцяти, яка тримала за руки сина й дочку, теж не нагадувала валькірію. Усі четверо — неймовірно втомлені люди з погаслими очима.

— Як ти дістався сюди, шановний? — запитав його Марк, який не зміг стримати цікавості.

— Сам не знаю, — зніяковіло відповів пекар. — Божий промисел, не інакше. Двічі пересиділи набіг гунів у руїнах, одного разу мало не потрапили до квадів. У річці тонули, у болоті загрузли, у горах мерзли. Відбивалися від утікачів-рабів і від мисливців на рабів теж. Свої не кращі за гунів. Люблять людолови нашого брата, — сумно всміхнувся він. — Утікачі всі слабкі, від голоду ледве на ногах стоять. Дорогою таке доводилося їсти, що й не розповісти. Якщо наловив жаб — вважай, свято.

— Робота потрібна? — запитав Марк.

— Так, добра людино, — витягнув шию пекар. — Мене звати Феодор. Я будь-якій роботі радий. Утомився поневірятися по кутках. Хочеться вже стати на ноги, а не жити милістю святих отців.

— Завтра прийдеш до пекарні Тита, — сказав Марк. — Це на Субуранському узвозі. Тобі її кожен покаже. Із житлом допоможемо.

— Дай тобі Боже здоров’я, шановний, — зрадів пекар.

Марк дивився йому вслід і не міг зрозуміти, як цей невисокий чоловічок примудрився без карти пройти тисячі кілометрів і банально не померти з голоду. Сам пройшов і родину провів. Адже від Паннонії до Рима частина земель перетворилася на пустелю, а частина — на кладовище. Не можна такими кадрами розкидатися. Не людина цей пекар, а сталевий лом. Не зігнути його.

Ближче до заходу сонця до церкви прийшов іще один пекар, але вже свій, із Субури. Це був Деметрій, Марк його знав. Невисокий, майже квадратний, гладко виголений, він дивився на Марка з цікавістю й неабиякою повагою. Видно, щойно прийшов із пекарні Курція. Побачив там піч із базальтовим подом і вразився.

— Ти Марк, якого називають старшим? — привітався Деметрій. — Сава сказав, що ти хотів зі мною поговорити.

— Хотів, шановний Деметрію, — Марк узяв його під лікоть. — У мене є пропозиція. І думаю, що, вислухавши її, ти вже не зможеш відмовитися…

Неприємності почалися за кілька тижнів. Префект вичекав належний час, і до всіх зі списку його особистих ворогів пішли перевірки, комісії та пожежний нагляд. Усе це так нагадувало середину нульових, що Маркові захотілося протерти очі й переконатися, що він досі в Римі. Він так і зробив, але нічого не змінилося. Марк і далі стояв біля батькової пекарні, над ним нависали семиповерхові інсули, а між ними виднілася вузька смужка неба. Ніс лоскотала звична суміш запахів, яку давали помиї, що веселим струмочком текли вниз Узвозом, відхоже місце, яке пахло неподалік, і осляче лайно, розмазане кашкою по плитах вулиці. Ні, цей купаж ні з чим не переплутаєш. Він, безперечно, у Субурі.

— Гей, малий, — свиснув Марк сусідському хлопчакові, який крутився поряд. — Біжи до титулу Пуденція. Скажи отцеві Філіпу, що почалося. Якщо його немає, то дияконові Євгенію.

— Так, старший, — кивнув хлопчисько й помчав угору вулицею, із грацією молодої лані перестрибуючи смердючі калюжки. У місцевих це вміння вроджене.

Відчайдушно сміливий екзактор ходив пекарнею, шукаючи, до чого б причепитися. Він був злий, як голодний пес, і його охороняв цілий загін сторожі. Повне обличчя чиновника побагровіло від гніву. Тут йому ніхто й не подумав уклонитися. Лише дивилися зневажливо й відверталися. Навіть Тит, у якого пошану до вищих десятиліттями вбивали муштрою, сплюнув екзакторові під ноги. Він розумів, що це вже ні на що не вплине. То навіщо принижуватися намарно?

— Твій хліб поганий! — заявив чиновник, розламавши булку. Нотарій, який стояв поруч, заніс стилос над вощеною табличкою.

— Підстави? — стомлено запитав Тит. — Будь ласкавий, слуго августа, вкажи у своїй реляції причини, чому саме мій хліб поганий.

— Що? — екзактор упав на лаву, безтямно кліпаючи очима. — Ти смієш мене вчити? Та я тебе…

— Ти мене що? — підвівся Тит. — Ну ж бо, починай! Тільки мою пекарню ти перевірятимеш при свідках.

— Сторожа! — пискнув екзактор.

Але тут замість сторожі ввійшов диякон Євгеній із п’ятьма свідками. Сусіди належно оцінили зблідле обличчя чиновника й заусміхалися.

— Що тут відбувається, шановний слуго імператора? — співчутливо запитав диякон.

— Непокора! — вигукнув екзактор.

— У чому вона полягає? — солодко всміхнувся диякон. — Пекарю Тите, ти заважав перевірці?

— Та в жодному разі, святий отче, — замотав головою Тит. — Усе готовий показати. А ще зажадав написати в реляції, чому мій хліб поганий. Мабуть, це й є непокора.

— Мені краще знати! — гордо випнув груди екзактор.

— Цей хліб? — диякон відщипнув шматок, поклав до рота й ретельно прожував. — Скуштуйте, шановні! — запросив він свідків.

— Добрий хліб, — сказав зеленяр Євтихій. — Просто чудовий.

— Нотарію, я вимагаю занести до реляції, що рада парафії титулу Пуденція визнала хліб таким, що відповідає вимогам, про що й доповість святішому єпископові Боніфацію.

— Єпископові? — екзактор зовсім розгубився. — Чому єпископові?

— Так ця пекарня постачає хліб вдовам і нужденним, — усміхнувся диякон. — Блаженніший Боніфацій прихильний до цієї родини за її працю на славу церкви. От ти, слуго августа, охрещений? І якщо охрещений, то коли? До якого титулу ходиш? Давно був на причасті?

— Я, мабуть, піду, — занервував екзактор. — Хліб добрий. У префектури немає нарікань.

— От і славно, — заявив диякон, супроводжуючи слова розчуленою усмішкою. — Назви мені своє ім’я, шановний, щоб я вже відобразив його в реляції. Пан наш, святіший папа, буде задоволений, дізнавшись про твоє благочестя.

Екзактор видав звук, схожий на схлипування, і пішов, не відводячи очей від диякона. А Тит, Марк і всі присутні зайшлися сміхом. Гучно реготав Зенон, тоненько повискував худорлявий Євтихій, сипав дрібним смішком і сам диякон.

— Театру не треба, — схлипував Тит. — Ну ти даєш, святий отче! На смертному одрі згадуватиму, як ти втер носа екзакторові!

— Та я й сам не думав, що так весело вийде, — реготав диякон. — А як його звали? Я й забув!

— Гермій, — підказав коваль Петро. — А тобі навіщо?

— Так його святості напишу, — здивовано подивився на них диякон. — Ви думали, я такими речами жартуватиму?

— Його святості? — пороззявляли роти сусіди. — Про перевірку в пекарні? Та навіщо йому це?

— Я ж сказав, — без тіні усмішки подивився на них диякон. — Блаженніший Боніфацій прихильний до цієї родини за її працю на славу церкви.

Цікаво, мені вже можна запливати за буйки? — подумав Марк, але розсудливо не став озвучувати цю думку. Він свиснув малого, що крутився неподалік, вдихаючи п’янкі запахи, що йшли з пекарні. Пекар Тит саме дістав із печі пиріг із яловичиною, і висока комісія всілася за стіл, щоб оцінити його якість. Марцелла вже й по вино збігала.

— Гей, йди-но сюди!

— Так, старший! — дитина свердлила його відданим поглядом і ковтала слину.

— Бачиш це? — Марк показав тесеру із зображенням чебурека. — Приведи з форуму адвоката Флавія Віктора й отримаєш!

— Уже біжу! — заверещав хлопчисько, який помчав униз Узвозом. — Із дна Тибру його дістану!

— Диви, як м’ясо в тісті спонукає людей до праці! — захопився Марк. — Мабуть, час уводити в меню смажені пельмені. Вразимо місцеве населення стандартним розміром нових гунських пиріжків. Конкуренти слиною захлинуться. Треба лише замовити пельменницю.

Флавій Віктор прийшов швидко, не минуло й пів години. Усе, що стосувалося справ Марка й людей навколо нього, стало для нього важливішим за все інше. Він тепер повноправний адвокат, його ім’я внесли до матрикулу, і зробили це дуже просто. До колегії суддів прийшов старенький диякон, помічник його святості, і попросив тихим голосом. Питання було вирішене негайно.

— Слухаю тебе, Марку, — Віктор убивав наповал білизною тоги й льоном далматики. Помітивши здивований погляд, адвокат зніяковіло опустив голову. — Довелося трохи залізти в борги. Живу, як і раніше, на сьомому поверсі, за завісою. Ліворуч — шльондра, праворуч — одноногий матрос. Він добуває собі прожиток милостинею. А я ось купив новий одяг. Не можна адвокатові виглядати негідно.

— Ти досі працюєш на сходах? — запитав Марк.

— Ну так, — нерозуміюче подивився на нього адвокат.

— Знайди приміщення, — порадив Марк. — Незабаром у тебе буде стільки клієнтів, що доведеться ставити їх у чергу. Пошукай порожню крамницю на форумах. Перероби на особисту приймальню. Посади при вході вродливу жінку. Вона подаватиме відвідувачам напої й кликатиме їх до тебе.

— Раніше я приймав у власному домі, — сумно всміхнувся Віктор. — Але ти маєш рацію. Треба б орендувати крамничку. Усе краще, ніж хапати людей за рукав. Ти б знав, до чого це принизливо.

— Замов величезну кольорову вивіску, — страшним шепотом сказав Марк. — Якщо твоя таберна буде біля форумів, то люди валом повалять.

— Вивіска? — скривився Віктор. — Не личить шанованому юристові вивіска. Це ж не питний заклад!

— А ти вже став шанованим юристом? — підняв брову Марк, і Флавій Віктор зареготав.

— Ти маєш рацію, Марку, — сказав він, коли перестав сміятися. — Я досі живу тим життям, якого давно немає. Повернімося до наших справ. Навіщо я тобі знадобився?

— Що з Примом? — запитав Марк. — Я чув, суд призначено на завтра. До речі, чому так затягнули?

— Довго торгувалися із суддею, — усміхнувся Віктор. — Я зажадав таких гарантій, що в префекта очі на лоба полізли. Тепер до рішення суду він не може ні катувати Прима, ні взяти під варту, ні взагалі пальцем його торкнутися. Я не поступався. Цей суд більше потрібен префектурі, ніж нам.

— Якщо ти переможеш, — хмикнув Марк, — то станеш знаменитим, як Маркус Тулліус Кікеро.[18]

— Звідки ти про нього знаєш? — очі адвоката розширилися до розміру блюдець.

— Промови проти Катіліни, — здивовано подивився на нього Марк. — Усі про них чули, хоча й не всі читали.

— Далеко не всі про них чули, повір, — адвокат дивився на Марка застиглим поглядом. — У мене залишилася пара його книжок із бібліотеки. О горе мені! Стільки сувоїв пропало в Британії! Ти вкотре зміг здивувати мене, Марку.

— То що з Примом? — скривився пекар, який виявив надмірну для Субури ерудицію. Це неприпустимо. Ще люди почнуть його боятися.

— Я вже написав промову, — сказав Віктор. — Вона непогана, але не бездоганна. Я поясню, звідки хлопчисько взяв ножа, але якщо суддя отримав наказ, то напиратиме на те, що Прим мав намір убити. А це за найсприятливішого результату означає велетенський штраф. Оскільки таких грошей у його родини немає, то в рабство потрапить і він сам, і мати, і брати. Можуть поєднати покарання важкою флагелою зі штрафом. Тоді в рабство потраплять лише його рідні.

— А хлопчисько? — нерозуміюче подивився на юриста Марк.

— А хлопчисько цілком випадково помре під батогом, — невесело всміхнувся той. — Майстер-кат зробить так, що він випустить дух після десятого удару. Ніхто не зможе причепитися до такого рішення. Воно дуже милосердне.

— А сприятливий результат? — Марк до болю прикусив губу. — Він можливий?

— Можливий, якщо допоможуть святі отці, — розвів руками Віктор. — Я вже запитав усюди, де міг. Обізнані люди кажуть, що префект Сіммах бажає отримати обвинувальний вирок. Суддя побоїться піти проти його волі.

— А єпископський суд не може взяти цю справу? — з надією подивився на нього Марк.

— Такі справи святішому непідсудні, — похитав головою Віктор. — Убивство чиновника — надто серйозне обвинувачення.

— Прокляття, — вилаявся Марк. — Будемо сподіватися на Бога та його слуг. Ще невідомо, чи захоче папа втручатися. Отець Філіп мовчить як риба. Гаразд… Є ще одна справа. Мені треба скласти договір. Я хочу обміняти свою частку в пекарні Курція на частку в іншій пекарні.

— Хто господарі? — Флавій Віктор розкрив таблички.

— Якийсь Деметрій і Захарій, — весело вишкірився Марк. — Я міняю частку Деметрія. Упораєшся?

— Так, звісно, — упевнено кивнув юрист. — Найзвичайніша міна. Нічого особливого. А Захарій уже знає про це?

— Ні, — мрійливо всміхнувся Марк. — І не повинен дізнатися до угоди. Ми з ним старі друзі. Я готую йому сюрприз.

Пропала моя хата, чомусь подумав Марк, коли йому на обличчя впали холодні краплі. Ну що ж це таке⁈ Адже другий поверх!!!

Він, лаючись усіма словами, які знав, спустив ноги з ліжка. Фауста й Лета сопіли, обійнявшись, та й батьки теж міцно спали після трудового дня. За вікном шуміла весняна злива, бурхливими потоками збігаючи Узвозом униз, до форумів. Вона несла вуличне сміття, нечистоти й зірвану поривами вітру білизну. Раніше Марк насолоджувався її звуками, а тепер мокра пляма на стелі зруйнувала всі його надії на спокійний сон. Ця пляма збільшувалася, а краплі ось-ось загрожували перетворитися на струмені.

— Батьку! — Марк розчахнув двері до батьківської спаленьки. — Дах протік! Треба йти вниз, перевірити тісто.

— Там Кірос спить, — позіхнув Тит. — Мабуть, здогадається. Не хлопчик. Ні… піду сам подивлюся. Тісто ж. Не доведи Господи, пропаде.

Дім потроху прокидався, грюкав дверима й лаявся на всі лади. Латина, грецька й навіть арамейська… Люди спросоння згадували мову батьків. Шукали інсулярія,[19] обіцяючи нам’яти йому боки. Особливо старалися мешканці шостого й сьомого поверхів. Сьомий поверх був, по суті, звичайним горищем. Цим людям дісталося найбільше.

— Що сталося? — Марк упіймав за рукав похмурого Секунда. Хлопчисько ніс надвір відхоже відро.

— Гребінь прогнив, — скривився той. — Скільки разів казали інсулярієві! Він мукає, як корова, але молока не дає. Якщо речі Спурія теж попливли, він цього гада заріже.

— Хм, — замислився Марк і пішов нагору, насилу освітлюючи собі шлях вогником олійної лампи. Спурій — ветеран. Він, м’яко кажучи, не завжди себе контролював. Зате зі зброєю поводився вельми вправно.

— Та відчиніть уже двері! — заревів хтось. — Світанок настав! Не видно ж ані демона!

Люди послухали й загрюкали дверима, впустивши до затхлих коридорів трохи боязкого ранкового світла. Марк загасив лампу й, діставшись самого верху, здивовано присвиснув.

Дах провалився посередині. Частина черепиці обсипалася просто на сплячих людей, а частина впала на вулицю, де нікого не вбила лише тому, що була ще ніч. Щури збилися в уцілілому кутку покрівлі, гнівно блищали намистинками очей і гучним писком висловлювали своє обурення. Адже це й їхній дім теж. Марк оцінив стан стійок, крокв і лат, і скорботно зітхнув. Він зрозумів, чому інсули не дожили до двадцять першого століття. Будували їх із води, лайна й палиць. Покрівлю зібрано абияк, із якихось жердин, різнокаліберних підпор і непридатних дощок. Прибутковий дім, він такий. Що дешевше збудуєш, то швидше повернеш свої гроші. А про те, що інсули часом руйнувалися від найменшого підземного поштовху, годі й казати. Люди частенько гинули під завалами багатоповерхівок.

— Та я тут до чого! — виправдовувався місцевий управдом. — Це все господарі! Їм запитання ставте. А я ні до чого. Я людина маленька. Що велять, те й роблю.

— І що тобі звеліли? — запитав Марк.

— Нічого, — розвів руками інсулярій. — У цього дому троє господарів. Перші два поверхи в одного, третій і четвертий — у другого, а решта — у третього. Один купив, другий успадкував, а третій орендував. Ті, що внизу, відмовилися ремонтувати дах. А той, чиї верхні поверхи, сказав, що сам таких витрат не потягне. З якого дива йому бути благодійником для всіх?

— Пропав дім, — Марк зовсім засмутився.

— Чого стоїш, сволото! — почулося гарчання відставного солдата. — Тягни сюди господарів! Розмовлятимемо.

— Це Спурій, — люб’язно попередив інсулярія Марк. — Біжи по господарів, шановний. Він не в гуморі.

— Та де ж я їх знайду? Вони на віллах живуть, — пискнув старий і випарувався. Удалині почулося: — Прокураторів[20] приведу. З ними розмовляйте!

Злива закінчилася. Усе-таки Рим стоїть не в тропіках. Затяжні дощі тут — велика рідкість. Власне, саме на це й розраховували скупі господарі, коли купували дорогу столичну нерухомість. Вони чомусь хотіли отримувати гроші з інсули, а не витрачати їх на неї. Людям, які жили на віллі десь між Анцієм і Неаполем, проблеми субуранського наброду здавалися незначними й суєтними. Інша річ — урочистий обід, до якого привезли свіжовиловлену мурену, фламінго із Сицилії, фініки із Сирії, палестинське вино й відгодованих горіхами сонь. Який іще провалений дах!

Прокуратори з’явилися приблизно за годину. Троє чоловіків років сорока оглянули руйнування й пообіцяли подумати. Вони не врахували крихітної деталі — Субура вже не та. Їх просто не випустили.

— Куди це ви так поспішаєте, шановні? — запитав Марк у прокураторів та інсулярія, яких притиснули до стіни обурені люди. — Так не піде.

— Ви чого це? — обурилися ті. — Ми ж сказали, що полагодимо дах.

— Коли? — запитав Марк.

— Не знаємо, — розвели прокуратори руками. — Треба писати господарям.

— Що з орендою? Люди вам заплатили. Що з відшкодуванням збитків? Загинули речі, їжа. Декому знадобився лікар. Він коштує грошей.

— Може, нам іще обід цьому наброду оплатити? — представники господарів зневажливо оглянули орендарів.

— Отже, не хочете по-доброму, — зітхнув Марк. — Будемо по-поганому. Передайте господарям, що зустрінемося в суді. Засвідчимо список загиблих речей, наймемо адвоката й стягнемо все до нуммія.

— Хто найме адвоката? Ви, чи що? — здивувалися прокуратори. — Та ви тут п’яні?

— Я адвокат!

Флавій Віктор протиснувся крізь живе кільце.

— Ти адвокат? — прокуратори зацьковано подивилися на білу тогу й поважну бороду. — Та як же так…

— Приносьте пошкоджене майно, шановні, — крикнув Віктор. — Складатимемо опис!

Люди весело загомоніли, а Марк підморгнув адвокатові. У голові крутилася дурнувата фраза: «куртка шкіряна… теж три». Про щось подібне здогадалися й прокуратори. Вони знали, з ким мають справу. Не лише орендодавці мали славу запеклих шахраїв. Квартиранти були анітрохи не кращі. Прокуратори повільно блідли, розуміючи, що на них чекає, а потім покірно кивнули.

— Несіть речі. Ми готові скласти опис.

— Передайте господарям, що ми подамо позов про відшкодування збитків, — із людожерською усмішкою заявив адвокат. — Я стягну з них усе до нуммія. Слава Богу, Аквіліїв закон іще діє.

Судячи з усього, прокуратори, на відміну від Марка, знали, що це таке, і похнюплено кивнули. Марк підійшов до адвоката й прошепотів:

— Що це за закон такий?

— Аквіліїв закон, — нерозуміюче подивився на нього Віктор. — Про відшкодування збитків. Йому вже років сімсот. Соромно не знати.

— Сі… сімсот? — здивувався Марк. — Закон діє сімсот років без змін?

— Ну так, — кивнув Віктор. — А навіщо його змінювати, якщо він добрий?

— Та так… — засмутився Марк. — Стабільненько тут. Якби не кріпосне право для ремісників, то цілком можна жити.

— Ходімо, Марку, — потягнув його Віктор. — Я ж по тебе прийшов. Незабаром суд. Мені ще треба повторити з Примом кілька каверзних запитань. Одна заминка — й обвинувач його втопить…

Базиліка Юлія була повна задовго до полудня. Люди стояли між колонами, сиділи на сходах, тіснилися біля входів. Прийшли дозвільні роззяви з форумів, крамарі, ремісники, портові вантажники й навіть дехто з розбійного люду. Уже ці точно не могли пропустити такого. Окремою зграйкою зібралися шльондри із субуранських попін. Сьогодні вони були вдягнені скромно, і, якщо їх не знати, можна було прийняти за пристойних жінок. Вони прийшли підтримати свою подругу. Тут було не лише простолюддя. Навіть кілька сенаторів посіли місця осторонь, спостерігаючи за подіями з лінивою цікавістю. Клієнти й раби відгородили їх від людей живим ланцюгом.

Ліктори насилу розчищали прохід.

— Дорогу судді! Дорогу! Та щоб вас, навіжені! Палиць захотіли? Розступися, голото!

Розмови в залі потроху стихали. На підвищення піднявся суддя в білій тозі з пурпуровою облямівкою. У Римі немає тих, хто судить із ранку до вечора. Судді — чиновники префекта, яких призначають на певний час. Магістрат важко опустився в курульне крісло й подивився на нотарія, який сидів праворуч.

— Починайте.

Нотарій розкрив таблички.

— Справа Прима, сина Зої із Субури. Обвинувачується у вбивстві екзактора Елевферія під час міських заворушень.

Люди в залі завмерли. Прима вивели вперед. Він був акуратно причесаний, одягнений у новий хітон, та й узагалі виглядав так, що один сенатор наказав рабам відійти. Він захотів краще роздивитися обвинуваченого. Суддя теж завмер у подиві. Він очікував побачити кого завгодно, але тільки не янголятко, яке раз у раз осіняло себе хресним знаменням. Марк знав, що Прим робив це щиро. Хлопчисько й справді міцно увірував, поки сидів у церкві.

— Ім’я? — різко, наче батогом, ударив запитанням суддя.

— Прим, пане, — смиренно відповів хлопчик. — Син Зої, вільновідпущениці. Свого батька не знаю.

— Вік?

— Дванадцять років, пане.

— Визнаєш, що вбив?

Прим приречено кивнув.

— Так.

— Чим?

— Ножем.

— Хто дав ножа?

— Ніхто.

— Де взяв?

— Підібрав на форумі. Якийсь босяк дістав палицею по голові, я й підібрав.

— Люди свідчать, що ти поранив їх. Навіщо?

— Хотів вибратися, пане, — сказав Прим. — Мене мало не затоптали. Так злякався, що серце ледь не луснуло. Для того й ножа підібрав.

Суддя щось відзначив для себе. Марк відчув, як усередині все холоне. Підвівся обвинувач. Він говорив спокійно.

— Закон захищає чиновників імператора. Підсудний озброївся заздалегідь. Він завдав кількох ударів, від яких екзактор Елевферій помер. Отже, наявне умисне вбивство.

Він трохи помовчав і додав:

— Вік не може бути виправданням, якщо дії свідчать про злочинний намір. Не забуваймо, що того дня загинули й двоє апариторів. Їм проломили голови. А нотарія зарізали в спину. Я обвинувачую цього негідника.

— Приме, сину Зої, — суддя підняв важкий погляд на хлопчика. — Ти вбивав апариторів?

— Ні, пане, — злякано відповів Прим. — У мене й сил не вистачило б проломити голову. Це в натовпі, мабуть… Тоді багатьох побили.

— А нотарія Бассіана?

— Ні, пане, — замотав головою Прим. — Лише екзактора.

— А за що ти його вбив? — примружився суддя.

— За те, що він образив пекаря Тита, — похнюпився хлопчик. — Тит мені замість батька. Скільки разів давав роботу, коли було голодно. А екзактор оштрафував його на п’ятсот хлібин ні за що! Сказав, що хліб поганий. А це брехня. Ми той хліб усією вулицею їмо. Я вибирався з форуму, а тут він… У мене все в голові потьмарилося. Така лють накотила, пане… Отямився я з ножем у руці, а на землі екзактор лежить. Мертвий. Я його зарізав, виходить…

— Може виступити захисник, — сказав суддя.

Флавій Віктор підвівся повільно. Марк бачив, що адвокат хвилюється, але голос його звучав упевнено. Лише пальці зчепилися в замок так, що побіліли.

— Шановний судде! Найславніші сенатори! Народе Рима! Мій підзахисний — impubes. Він не досяг віку повної відповідальності. Він не приховував свого вчинку й не намагався втекти. Він добровільно прийшов до церкви й розкаявся. Так, він скоїв страшний злочин, але нехай його покарають як дитину, а не як дорослого вбивцю. Адже холоднокровний убивця має мати умисел. Він мав спланувати цей учинок! А як Прим міг це зробити, якщо навіть не знав, що шановний екзактор прийде того дня з перевіркою? Уже це свідчить, що жодного умислу не було…

Флавій Віктор розпинався хвилин двадцять. Він робив загадкові паузи, здіймав руки до стелі базиліки й безбожно лестував судді. Маркові стало нудно. Не він один розумів, що справу завершить не адвокат. Він лише підготував хлопчика до запитань. Але долю Прима вирішуватиме аж ніяк не закон. Нарешті фонтан красномовства адвоката вичерпався, і публіка полегшено видихнула. У залі, куди набилося стільки людей, було доволі душно. Флавій Віктор вклонився й сів. Суддя, який дрімав, підняв голову.

— Є свідки?

— Є.

Уперед вийшов диякон Євгеній.

— Що ти можеш повідомити, святий отче?

— Того дня я був у церкві, — почав диякон. — Через кілька днів після заворушень хлопчик сам прийшов шукати притулку. Він ховався в руїнах. Був наляканий і плакав.

— Він заперечував свою провину? — запитав суддя.

— Ні, пане.

— Він намагався сховатися?

— Ні, пане.

— Ти готовий поручитися за нього?

Євгеній подивився просто на суддю.

— Так.

— Чому?

— Бо він розкаявся. І я прислужував під час його хрещення.

У залі знову стало тихо. Суддя замислився. Він уже збирався відкрити рота, коли ліктор, який підбіг, поклав перед ним запечатану табличку. Пальці судді ледь помітно здригнулися. Він з огидою й переляком дивився на печатку, але не наважувався зламати її. Нарешті зітхнув і відкрив послання, прочитавши його за кілька секунд. Вочевидь, воно було коротке. Суддя повільно поклав табличку.

— Підсудний, ти усвідомлюєш, що вбив людину?

— Так, — Прим опустив голову.

— Ти хотів його вбити?

— Ні.

— Якби міг повернути той день, що б ти зробив?

Хлопчик заплакав. Уперше за весь процес.

— Я б утік… Не вдарив би…

Суддя заплющив очі, а потім несподівано запитав:

— Хто бере на себе відповідальність за хлопчика?

Уперед вийшов отець Філіп. Він погладив бороду й вимовив лише одне слово:

— Церква.

Суддя довго дивився на пресвітера, а потім промовив:

— Суд видаляється для наради з асесорами.

Хвилин за двадцять суддя повернувся й сів на своє місце. Він уважно подивився на Прима, потім на обвинувача, який уже знав рішення, і лише тоді на Філіпа.

— Суд вважає доведеним, що підсудний завдав смертельного удару. Однак суд вважає недоведеним наявність заздалегідь обдуманого умислу. Підсудний не досяг віку повної відповідальності. Він добровільно з’явився до церкви й не заперечував скоєного. Він розкаявся, і за нього поручилися служителі Церкви. Суд засуджує винного до бичування й грошового стягнення на користь родини загиблого. Десять солідів. До сплати штрафу хлопчик передається під поруку пресвітера Філіпа титулу Пуденція. Якщо поруку буде порушено, вирок підлягає перегляду.

— Житиме! — Зоя зайшлася риданнями. — Синочку!

— А де ми візьмемо десять золотих? — голосно запитав Секунд, який стояв поруч, і перезирнувся з братами. — Усім доведеться йти до фулоніки через цього дурня. Не інакше.

— Десять солідів! Прокляття! — вилаявся Віктор. — Вони все-таки вирішили знищити цю родину! Але принаймні бичування проведуть легкою пліттю, а не флагелою. Тут я домовився.

— Що в табличці? — повернувся до нього Марк.

— Моя особиста ганьба, — скривився той. — «Апостольський престол просить про поблажливість». Ось що там написано. І стоїть печатка канцелярії єпископа.

— Даремно ти хвилюєшся, — хмикнув Марк. — Коли шукатимеш приміщення, роби приймальню більшою. А то всі не помістяться.

До Марка пробилася Зоя й кинулася йому на груди, здригаючись у риданнях. Увесь накопичений страх вихлюпнувся в цьому плачі. Вона довірливо притиснулася до Марка, а сини стояли поруч, гладячи матір по спині й плечах. Такі різні…

— Попрощаємося, старший, — криво всміхнувся Прим. — Десять золотих за мене не дадуть. Комусь із братів теж доведеться піти в раби.

— Ніхто нікуди не піде, — відмахнувся Марк. — Гроші будуть.

— Та як же! — Зоя підняла на Марка нерозуміючий погляд. — Десять золотих! Десять! Я сама продамся в рабині. Подбай про моїх синочків. Благаю!

— Іди до крамниці, Зоє, — легенько підштовхнув її до виходу Марк. — Покупці хочуть гунських пиріжків. Мені треба поговорити зі шановними людьми.

Так, із ним бажали поговорити. Варнаки із Субури й Транстиберима стали осторонь, даючи матері змогу вихлюпнути свою радість. На страшних пиках Марк читав неприховану заздрість. Першим підійшов Берт. Грубе обличчя, наче витесане з дерева, тріснуло усмішкою, зробивши хлопця навіть трохи приємним. Великі, як у коня, зуби на мить показалися й сховалися. Бертові незвично усміхатися.

— Повага тобі від людей Заріччя, старший, — сказав він. — Таку справу провернути! Людину августа зарізати й вискочити… Дивуємося ми.

— Ось добрий адвокат, — показав Марк. — Його звати Флавій Віктор. Він усе влаштував.

— І тобі повага, законнику, — Берт струснув копицею світло-русявого волосся. — Звернемося, якщо що.

Після Берта підійшли розбійники Субури й навіть кілька зграй із-за муру. Вони плескали Прима по плечу, говорили про повагу й турботу про своїх людей. Марк відповідав, ввічливо кивав, але думав при цьому, що його несе кудись не туди. Не хоче він займатися беззаконням, радше навпаки. Чужа кров і сльози огидні йому.

— Уф-ф! — витер він піт, коли потік бандитів закінчився. — Які ж, однак, неприємні люди. Іди-но ти, Приме, отримай свої удари пліттю. Завтра займемося пошуком десяти солідів. Обов’язково потрібні свіжі шрами.

Наступного ранку, просто на світанку, на форумі Веспасіана перед очима містян постало кумедне видовище. Худий хлопчисько показував висічену спину й, плачучи, простягав руки до перехожих.

— Квірити![21] Волію до вашого милосердя! Я Прим, який зарізав слугу августа. Милосердний суддя наклав на мене непосильний штраф! Допоможіть, благаю! Лише один нуммій! Один! Інакше мені та моїм братам доведеться піти у тяжке рабство!

Люди зупинялися, із цікавістю розглядали свіжі шрами й весело обговорювали те, що сталося. Тут усі знали цю історію. Зібрати гроші на власний викуп? Це було свіжо. Це було весело. А один нуммій — це ж зовсім нічого. За один мідяк осоромити суд? Воно того варте. І мідь потоком полетіла в горщик, що стояв біля ніг хлопчиська.

Долучилися церкви, де святі отці закликали паству допомогти нещасній дитині. Що таке нуммій? Пучка кропу за нього не купиш! І люди щедро сипали мідяки. Якщо сто тисяч римлян кинуть по одній крихітній мідній монетці, ціла родина не потрапить у рабство. Такого в Римі ще не траплялося. Шльондри домовилися віддати зароблене з одного клієнта. Розбійний люд постановив скинутися з наступного пограбування. Із шапкою пішли вулицями рознощики пирогів. Глави колегій потай перешіптувалися з майстрами…

До вечора першого дня зібрали чверть відра мідних монет із потрібних двох відер. А Маркові вже було не до того. Він сидів у своїй новій пекарні, милуючись охололою піччю. Сьогодні її не топили…

Якщо й можна було вразити пекаря болючіше, то такого способу Марк не знав. Зупинити пекарню, позбавити її працівників, припинити здавання норми… Захарій, який сидів навпроти, був чорніший за ніч. І троє синів, що стояли за його спиною, виглядали не краще. Вони були злі й розгублені. Начебто все сталося за законом, але чому кожен із них розумів, що їх просто пограбували? Тепер норму доведеться розкидати на інші печі, а там же готують пироги… Захарій узяв приклад із Марка й перевів увесь плебейський хліб саме на цю пекарню, потроху розорюючи її господарів. Але тепер тут не було ні Деметрія, ні його родини. Вони зібрали речі й пішли. А замість них за столом спорожнілої пекарні сидів ненависний хлопчисько, про якого пліткували на кожному розі Субури. Сидів і всміхався мерзенною усмішечкою.

— Як ти це зробив? — вичавив із себе Захарій.

— За законом, — недбало кинув Марк. — Угоду зареєстровано в префектурі. Таблиця з печаткою в мене на руках. Тож половина пекарні тепер моя.

— Чого ти хочеш? — вишкірив щурячі зуби старший син Захарія. Марк наставив на нього палець.

— Ти! Закрий рота й ніколи не розтуляй його в моїй присутності. Якщо ще раз почую від тебе хоча б слово, зроблю з тобою те, що ти зробив зі мною. Мені це раз плюнути.

Пекар захлопнув рота й подивився на Марка зі священним жахом. Слава в того була моторошна. Начебто добрий хлопець, який усім допомагає, а начебто й зовсім навпаки…

— То чого ти хочеш? — повторив запитання Захарій.

— Як це чого? — здивувався Марк. — Грошей хочу. Це пекарня. Вона має пекти хліб.

— Ми з таким компаньйоном працювати не будемо! — запально вигукнув середній син Захарія, який не вирізнявся розумом і кмітливістю. Його язик частенько випереджав думки. Захарій скривився, засуджуючи необдумані слова, а Марк радісно вишкірився. Він чекав саме цих слів.

— А якщо я вам як компаньйон не до вподоби, — заявив він, — давайте все ділити. Тільки поділимо по-чесному.

— Як можна поділити пекарню? — похмуро подивився на Марка Захарій.

— Як і будь-яке інше майно, — усміхнувся Марк. — Тобі верхнє жорно, мені нижнє. Тобі права половина віслюка, мені ліва. Піч розберемо й поділимо цеглу. Якщо вийде непарне число, останню розіб’ємо навпіл. Я вам, шановні мужі, поступатися не маю наміру. Моя частка дорівнює вашій.

— Ти збожеволів? — Захарій зблід і перехрестився. — Та ніхто не дозволить цього зробити! Прийде екзактор і накладе свою печатку.

— Нехай приходить, — милостиво кивнув Марк. — Панам із префектури видніше. Вони знають закони. Пришлють до пекарні управителя, і він налагодить роботу.

— Я не дозволю! — гаркнув Захарій. — Це ганьба!

— То ставай до печі, — показав Марк. — І синів своїх став. А якщо сам розучився працювати, шукай людей. А тим часом у колегії накопичуватиметься недоїмка.

— Я приведу людей, — похмуро заявив Захарій.

— Я сам огляну кожного, — мило всміхнувся Марк. — Якщо вони мені не підійдуть, то не дозволю їм тут працювати. Щось підказує мені, що жоден не підійде. Я дуже суворий господар.

— Ти не можеш! — у безсилій люті закричав Захарій.

— Ще й як можу, — зареготав Марк. — Я такий самий власник пекарні, як і ти. Я ще й постачання зерна перевірятиму. Якщо ціна буде високою, ти сюди й модія не купиш.

— Ти хочеш мене розорити, щеня? — закричав Захарій. — Не вийде!

— Та навіщо мені тебе розоряти? — здивувався Марк. — Мені від твого розорення ні тепло ні холодно. Я хочу заробляти гроші. А для цього пекарня має давати хліб.

— Та як же вона дасть, якщо ти цього не дозволяєш? — не витримав молодший син.

— Чому це не дозволяю? — здивувався Марк. — Ти, твій батько й брати стаєте до печі та печете хліб. Ви добрі майстри. Вам я довіряю. Решті — ні.

— А ти до печі не станеш? — обурився юний пекар. — Та ми на тебе до суду подамо! Ти не маєш права не пускати працівників!

— А давай! — плеснув у долоні Марк. — Поки триватиме суд, пекарня простоюватиме. Суд ви за рік-другий виграєте, тільки в цій пекарні вже господарюватиме інший майстер.

— Ти збожеволів, — остаточно переконався Захарій. — Ти ж теж зазнаєш збитків.

— Я до них готовий, — серйозно кивнув Марк. — Ти побажав мені піти на хрест. Пам’ятаєш? Тобі доведеться відповісти за сказане, Захарію. Я змішаю тебе з лайном.

— Я не дозволю тобі тут свої порядки наводити! — заревів Захарій, але Марк крикнув:

— Берте! Заходь!

— Це ще хто? — остовпів Захарій, побачивши глумливу пику бандита із Заріччя.

— Це Берт, шанована в Транстиберимі людина, — церемонно представив варнака Марк. — Берте, це Захарій та його сини. Шановані люди в Субурі. Он той, зі щурячими зубами, наказав відлупцювати мене палицями.

— А, пам’ятаю, — Берт розтягнув губи в моторошній усмішці. — Ми, старший, трохи перестаралися тоді. Ти звелів їх не калічити, але одному все-таки зламали руки. Надто вже він лаявся. Образливо хлопцям стало слухати такі паскудні слова. У них яка-не-яка, а честь є.

— Навіщо… це… тут? — Захарій ледве міг дихати.

— Це мій законний… — тут Марк зробив багатозначну паузу. — Підкреслюю, законний представник. Він не допустить до пекарні сторонніх. Його найнято охороняти мою власність.

— Цих запам’ятав, старший, — кивнув Берт. — А решті з порога пику розіб’ю. Ти тільки плати.

— Треба поговорити, — плечі Захарія зігнулися, а сам він наче постарів на кілька років. — Без зайвих вух.

— Залиште нас, — Марк подивився на Берта, і той мовчки вийшов на вулицю. Сини Захарія пішли за ним.

— Продай свою частку, — глухо процідив Захарій. — Я не допущу такої ганьби.

— Продати? — замислився Марк. — Чому б і не продати. П’ятдесят солідів.

— Ти збожеволів? — пекар задихнувся від обурення. — Уся пекарня стільки коштує. З віслюком, млином і зерном.

— Ціна моєї частки — п’ятдесят, золотом, — твердо сказав Марк. — Не подобається — подавай до суду. А поки він триватиме, здавай норму з решти печей. Ти можеш собі це дозволити. У цій пекарні не працюватиме ніхто, крім тебе й твоїх синів. Так, я знаю, що це незаконно. Можеш подати на мене до суду. Господареві не дають розпоряджатися у власній пекарні. Та вся Субура помре зі сміху.

Захарій дивився недовірливо й заперечливо мотав головою. Ціна для нього була цілком непідйомною. Це було очікувано.

— Берте! — Марк підійшов до дверей і покликав бандита. — Заходь! Змінюйтеся тут із хлопцями. Це надовго.

Він повернувся до білого як крейда Захарія й належно оцінив його вигляд. Міцний, моложавий пекар був розчавлений. І розчавили його аж ніяк не майбутній простій пекарні й не втрата безплатних працівників. Він був багатий і міг дозволити собі такі витрати. Його плечі зігнула та легкість, із якою хлопчисько принизив його перед власними дітьми, розтоптав батьківську владу. Захарій раптом усвідомив, що наприкінці життя може перетворитися на посміховисько. Втрата обличчя — це для шанованого майстра найгірше.

— Час згадати, як місять тісто, Захарію, — підморгнув Марк. — Я прийду ввечері, звірю випічку й перерахую мішки із зерном. А раптом іще щось поцупиш. Ах так! Тут же Берт! Не поцупиш. Приємного тобі дня! Я зробив тобі пропозицію. Вона чинна до червневих календ. А потім щодня ціна пекарні збільшуватиметься на силікву.

— Іди на хрест! — визвірився Захарій.

— Ціна щойно зросла на солід, — із кам’яним обличчям промовив Марк. — Чому ж ти замовк, старий? Не хочеш іще щось сказати? Я нагадаю тобі закон. Так, я не можу заборонити твоїм працівникам пекти тут хліб. Суд колись стане на твій бік. Але я можу заборонити тобі закуповувати зерно, якщо мене не влаштує ціна. Що робитимеш, коли склад спорожніє? Підеш до Ліберія? Він дасть тобі пшеницю, а ти спечеш із неї казенний хліб. Хоча ні, ти навіть його не спечеш. Ціну на дрова теж доведеться погоджувати зі мною.

Хлоп! Хлоп! Хлоп!

Це пролунали ріденькі оплески. Берт шкірив зуби в мерзотній усмішці. Вуличний бандит не чув усієї розмови, але про її зміст здогадався. Він оцінив.

— Та ти, старший, і без ножа можеш людину роздягнути! Знову моя повага тобі. Тепер я вже остаточно зрозумів, що чутки про тебе не брешуть. Круто справи ведеш.

Марк стояв під покрівлею й кривився, розглядаючи роботу теслярів. Прокуратори набрали найзапекліших п’яниць, голодранців і біженців, і ті таки полагодили дах. Згнилу ділянку гребеня замінили звичайною колодою, з якої навіть не зняли кори, а замість міцних стійок поставили кволі жердини, подекуди вперті в підлогу без розкосів і цвяхів. На лати набили найдешевший обапіл, місце якому в печах терм Антоніна. Найімовірніше, саме там його й купили. Раби теж підкрадали, як і всі в Римі.

До Марка підійшов відставний солдат Спурій, який жив тут-таки, за завісою. Усе горище було поділене на такі кутки. Людям бракувало грошей, щоб оплатити цілу кімнату. Самотні старі так і помирали, коли сили полишали їх. Спробуй-но спуститися із сьомого поверху й піднятися назад. Тут і молодий захекається. А якщо з відхожим відром? Тому горище інсули й просякло багаторічним запахом сечі, лайна й щурів, які знову блаженствували на кроквах. Щурів кволі конструкції покрівлі анітрохи не бентежили, і вони гучним писком висловлювали своє захоплення виконаною роботою.

— Паскудна покрівля, старший.

— Так, рік-другий — і все завалиться, — скривився Марк. — Добре, якщо влітку. А як узимку? Задубіємо ж!

— Шукатиму собі інший куток, — зітхнув Спурій. — Та тільки дорого стало. Сусідні інсулярії, як дізналися про нашу біду, підняли ціни.

— От сволоти! — обурився Марк.

Житлове питання в Римі завжди стояло гостро. Раніше — через те, що місто було перенаселене, а тепер через сумний стан нерухомості, яка залишилася. У Субурі мало не кожен п’ятий будинок або згорів, або зруйнувався сам. Їх не відбудовували, бо це було невигідно. Тоді ціни на оренду впадуть. Майже всі будинки належали казні, купці сенаторських родин і церкві, яка отримувала їх за заповітами. Попит і пропозиція перебували в стані крихкої рівноваги. Житла, як і раніше, було мало, а доброго житла — тим паче. Коштувало воно неймовірно дорого, особливо те, що здавалося разом із крамницями в людних місцях. Там ціна інсули вимірювалася вже тисячами солідів.

— Пекарня ваша? — запитав Спурій.

— Де там, — відмахнувся Марк. — Наша лише піч. Стіни господарські. Моя родина пече тут хліб відтоді, як збудували дім.

— І що робитимете, коли цей сарай упаде вам на голови? — усміхнувся Спурій.

— Якщо залишимося живі, нас змусять стати до чужих печей, — похмуро відповів Марк. — Я за походженням пекар. А чи маю власну піч, чи ні, у префектурі нікого не цікавить. Накажуть — і підеш працювати за їжу. Якщо народився пекарем — печи! Такий закон.

Настрій Марка остаточно зіпсувався. Дім гнилий. Йому років двісті, не менше. А через постійні протікання й деяку… е-е-е… неохайність мешканців верхніх поверхів балки перекриття потроху перетворювалися на труху. Збудувати новий? А за які, даруйте, гроші? Це сотні золотих. Викупити руїни? Можна, але самі стіни майже нічого не коштують, цінується римська земля. І це теж величезна сума в золоті.

Грошей немає, але якось викрутимося, — думав Марк, дивлячись на темну пляму на стелі. Дім іще не просох до кінця. — Ну а з іншого боку… Коли мене зупиняла відсутність грошей? Та ніколи. Адже саме так я завжди й починав. По вуха в боргах, із мутними схемами й не менш мутними партнерами.

— Які потім заплатили мені за частку кулею в голову, — це він уже сказав уголос. — Так собі спрацював останній бізнес-план. На четвірочку з мінусом. А Спурій же має рацію. Прокинемося колись під купою битої цегли з такими орендодавцями. Де багато няньок, там дитя без носа.

Він рішуче вийшов на вулицю й піднявся на кілька будинків вище, де стояли багатообіцяльні руїни, яких у Субурі повно. Метрів двадцять по фасаду, дванадцять-тринадцять углиб. Позаду пустир, зарослий дикою травою, і вже немолоді деревця, що пустили коріння на руїнах спалених сараїв.

— А тут цілком непогано, — сказав Марк, коли зайшов до будинку й підняв голову.

Перший, другий і третій поверхи були цілими, а четвертий нагадував розтале морозиво. Його стіни були обпалені й ішли хвилями, викришившись через вогонь давньої пожежі та дощі. П’ятий і шостий поверхи колись згоріли й обсипалися. Перекриттів тут не було, і просто над головою світився правильний квадрат весняного італійського неба. Несучі стіни були викладені арками, і з них стирчали чорні пеньки міжповерхових балок, незвично товстих і добротних. Цей дім збудували міцно, але чергової римської пожежі він не пережив. Тут це звичайна справа.

— Мій дім — моя фортеця, — бурмотів Марк, вимірюючи кроками периметр стін. — Адже сюди все влізе. Усе-все! Навіть невелика закусочна з нашими пирогами. Я його хочу!

Він усівся на гору битої цегли й засумував. Щоб купити навіть таку нерухомість, йому й близько не вистачало грошей. Розвалити батькову пекарню не дозволять, вона входить до системи аннони, попри те що є приватною власністю. Якщо почати й тут пекти хліб, миттю надягнуть ярмо на шию. Префектура не пройде повз такий ласий шматок. Миттю накладуть норму і за себе, і за чужого дядька.

Має бути вихід, має, — думав Марк, який уже бачив цей дім своїм і не збирався з ним розлучатися.

Він подумки намалював поверхи, нові печі й навіть каналізацію. Видіння вийшло настільки виразним, що його пробив піт. Так само було й у минулому житті. Він спочатку бачив результат, а потім вплутувався в черговий проєкт. Тут же проєкт розкішний, що окупиться приблизно за вісім-десять років. Чудова дохідність для нерухомості.

— Я ж пекарню не врахував! — Марк ударив кулаком по коліну. — Якщо рахувати лише оренду, то близько десяти відсотків річних. А якщо зробити потужнішу пекарню…

І він застогнав, відчувши перспективи, що відкривалися.

— Марку! Марку! — почувся крик матері. — Іди додому! Я квасолю з підливою приготувала.

— Квасоля з підливою, — усміхнувся Марк. — Моя улюблена. Сьогодні спатимемо з відчиненими вікнами. Помріяв, майбутній фінансовий магнат, і досить. Треба йти до пекарні. Батько декому дав вихідний, а хлібець сам себе не спече.

Пандура все-таки піддалася зусиллям Марка, а кілька уроків мандрівного музики поставили крапку в його освіті. Він відчув інструмент, а решта виявилася справою техніки. Треба сказати, звуки, які видобувалися з пандури, йому категорично не подобалися. Вони були тужливі, як життя пекаря, тягучі, як мальтійський мед, і нудотні, як він-таки. Марк заплющував очі й уявляв напівголих одалісок, які танцювали повільний-преповільний танець живота. До речі, своє статеве питання він так і не вирішив, через що на нього почали трохи скоса поглядати. Начебто в чомусь ганебному не помічений, але до дівок не ходить. Дивно це для хлопця його віку.

Марк вийшов на вулицю, сів перед під’їздом і провів пальцями по струнах. У вікні негайно з’явилася Євфимія, яка постійно там миготіла. Коли вона не перемивала кісточки сусідкам, то неодмінно сварилася з ними. Лише музика й розвішування білизни могли бодай ненадовго заткнути цю паскуду.

— Маріам! Маріам! — заверещала вона. — Та де ти? Зараз Марк гратиме!

Євфимія сіла, дістала жменю горіхів і підперла щоку кулаком. Слідом за нею з’явилися й решта. Ті, чиї вікна виходили у двір, прийшли з табуретами й сіли просто на тротуарі, не надто дбаючи про зручність пішоходів. Нехай ідуть бруківкою, перестрибуючи через капустяні листки, що застрягли в щілинах, і пахучі калюжі, які висихали під призахідним сонцем.

Марк іще раз провів пальцями по струнах. Він думав про фламенко. На жаль, на пандурі неможливо було навіть приблизно зобразити щось подібне. Навіть мелодія “We Will Rock You”, яку Марк спробував зіграти, вийшла якоюсь пласкою, бідною на переходи, схожою на все ту саму протяжну східну пісню. Утім, людям дуже подобалося. Їм і така музика була в радість. Іншої ж однаково не було. У світі, де арфа — вершина музичного мистецтва, навіть на такі смішні потуги дивилися із захватом.

Спробувавши видобути з чотирьох струн хоч щось знайоме, Марк здався й відпустив свою фантазію на волю хвиль. Марк грав що знав, усе підряд, терзаючи кістяним язичком натягнуті баранячі жили. Народ мовчав. І раптом…

— І-а-а! І-а-а!

Віслюк, який зупинився на дорозі, почувши незвичні звуки, вирішив висловити свій захват. Марк обірвав мелодію, і обурені сусіди закричали на візника, який теж вирішив долучитися до прекрасного.

— У, негіднику такий! — першою заверещала Євфимія. — Щоб тобі очі повилазили, дурню! Микито, дай йому в пику!

— Побити його! — закричала Маріам, вічна суперниця Євфимії у словесних поєдинках. — Мужі, чого дивитеся? Так добре сиділи!

— У, худобино! — підвелися чоловіки, розпалені дружинами. — Ми тобі й справді боки намнемо!

— Гаразд, сусіди, — підвівся Марк. — Ніч надворі. Час спати. Залиште бідолаху в спокої. Я завтра ще зіграю.

Люди невдоволено загомоніли, згадуючи недобрим словом проклятого віслюка, і розійшлися по домівках. Лише Євфимія запустила у візника тарілкою. Марк піднявся до себе, ліг на кушетку, але тут відчув, як під пахву вкрутилося гаряче тільце. Це була Фауста.

— Ти чого прийшла, маленька? — обійняв він сестру.

— А ти мене так грати навчиш? — дівчинка обійняла його за шию. — Я дуже-дуже хочу. Якщо я співатиму й гратиму, Прим візьме мене заміж.

— Хто? — сон із Марка як рукою зняло. — Та нащо він тобі здався? Він же непутящий!

— Зате гарний. Ні в кого такого чоловіка не буде, — навела незаперечний аргумент Фауста. — Ти Леті доброго нареченого знайшов? От і мені знайди. Я ж тобі теж сестра.

І дівчинка солодко засопіла, так і не відпустивши братової шиї. Відмов вона не приймала.

От зараза, приречено думав Марк. Ну от за що мені це? Цій крихітці одинадцять. За рік-другий вона ввійде у шлюбний вік. Тут люди рано дорослішають. А раптом Прим її не покохає? А раптом почне пити? А раптом у них не складеться? Ох, біда на мою голову!

Із цією думкою він і заснув.

— Квірити! Волію до вашого милосердя! Я Прим, який зарізав слугу августа. Милосердний суддя наклав на мене непосильний штраф! Допоможіть, благаю! Лише нуммій! Нікчемний мідяк! Інакше мені та моїм братам доведеться піти у тяжке рабство!

Марк скривився. І цього бовдура його сестра хоче собі за чоловіка? Потік пожертв істотно зменшився, а все тому, що Прим не виявляв належної винахідливості. Стояв на одному місці й говорив ті самі слова. Він уже став частиною міського краєвиду. Через форум Веспасіана проходило багато людей, але їхня кількість була не нескінченною.

— Біжи до мене! — Марк покликав хлопчиська. — Погано працюєш, Приме. Ти так незабаром потрапиш до фулоніки.

— А що не так, старший? — здивовано подивився той. — Роблю все, як ти звелів.

— Треба міняти місце, — оцінив становище Марк. — Іди на Марсове поле, вибери там жвавіший куток. Або на міст Проба. Або до якоїсь брами. Візьми із собою одного з рознощиків, бо гроші відберуть. Заплатиш йому.

— Зрозумів, старший, — кивнув Прим. — Та ми вже чотири соліди зібрали. Я ніколи стільки грошей і не бачив. Можна я, коли викуплюся, ще так постою? Мати зі своїми чебуреками від заздрощів помре.

— Я тобі постою! — Марк показав йому кулак. — Якщо в нас усе вийде, усе, що буде зверху, віддаси на допомогу бідним. А потім тиждень кланятимешся на форумі всім перехожим і дякуватимеш за милість.

— Це ще навіщо? — наїжачився Прим.

— Тому що ти дурень, — Марк відважив йому потиличника. — Роби, як звелено. Інакше справді підеш до фулоніки. Але ти там не затримаєшся. Тебе відразу перепродадуть до лупанарію.

— Збав Господи! — зблід Прим. — Не хочу я до лупанарію. Ганебне у шльондр ремесло.

— Рабів не питають! — пояснив Марк. — Рабам наказують, і вони виконують. Якщо хочеш зберегти свій зад незайманим, слухай мене й проповідь. Зрозумів?

— Уже біжу, старший, — запевнив його Прим і розчинився в натовпі.

— От же дурень, — стомлено сказав Марк і попрямував до таберни на прилеглій вуличці.

Там тепер містилася юридична контора, над входом до якої висіла кричуща вивіска: «Флавій Віктор, знаменитий адвокат». Скромно й зі смаком. Марк ішов вузьким тротуаром. Назустріч протискувався віслюк із двома величезними кошиками. Довелося притиснутися до стіни інсули, пропускаючи перевантажений віз. Марк прийшов під саме закриття. Це ж Рим. Коли заходить сонце, усе життя тут завмирає. Флавій Віктор підвівся йому назустріч, і вони обійнялися, як близькі люди.

— Друже мій, — сказав адвокат, який, судячи з вигляду, втомився як собака. — Твоя думка з вивіскою спрацювала навіть краще, ніж я гадав. Думаю взяти собі помічника з тих, хто збирає замовлення на сходах базиліки Юлія. Я вже з ніг валюся.

— То візьми, якщо треба, — знизав плечима Марк. — Поки твоє ім’я на слуху, треба працювати день і ніч. Мине кілька місяців, і цю історію забудуть. Тобі потрібні нові перемоги.

— Ти справді пекар? — здивовано подивився на нього Віктор. — Я вдвічі старший за тебе й точно здобув набагато кращу освіту. Але часом ловлю себе на думці, що дивлюся на тебе знизу вгору.

— Це тому, що я чарівний, — запевнив його Марк. — Ти вже змінив житло?

— Незабаром переїду, — обличчя адвоката осяяла мрійлива усмішка. — Трохи накопичу й переїду. Добре житло в Римі коштує якихось божевільних грошей. У Лондінії можна винайняти цілий будинок за ціною тутешньої квартири. Ох… Та що я кажу! Колись можна було винайняти… Там тепер і малої частини людей не залишилося.

Віктор похнюпився, а його плечі опустилися.

— Так, тут дорого, — кивнув Марк. — Кому ж і знати, як не мені. Я тут народився. І повір, до приходу Аларіха житло було вдвічі дорожче.

— Святі угодники! — перехрестився з переляку адвокат. — Та куди ж іще!

— Я до тебе з питанням, Вікторе, — перейшов до справи Марк. — Уяви, що ти хочеш купити зруйнований будинок, але не маєш грошей. Із чого б ти почав?

— Навіть якби я мав такі гроші, то спочатку дізнався б, кому цей будинок належить, — здивовано подивився на Марка адвокат. — Як можна купити будинок, якщо немає грошей?

— Гей! — обурено подивився на нього Марк. — Звідки я знаю? Ти в нас юрист чи я? І взагалі, з грошима будь-який дурень купить. Субуранський узвіз, шостий будинок ліворуч від перехрестя. Там колись був дельфін на фасаді. Його так і називали — будинок із дельфіном. Він давно згорів. Я його хочу!

— Я дізнаюся у префектурі, — Віктор і далі нічого не розумів, але розпоряджень Марка не оспорював. Він уже давно поводився обережно із цим дивним юнаком. Рішення його бували вельми оригінальними, але досі він у своїх діях не помилявся.

— Якщо вийде, у тебе з’явиться чудова квартира на другому поверсі, просто над пекарнею, — пообіцяв Марк. — І за прийнятні гроші. Там буде спекотно влітку, зате тепло взимку. Жаровня не знадобиться.

— Святі угодники! — укотре повторив Віктор, облизнувши пересохлі губи. — Та неможливо це без грошей. Ніяк немож…

— Ну! — підбадьорив його Марк, побачивши засклянілий погляд.

— Я поки нічого не говоритиму, — Віктор нервово переклав сувої на столі. — Я займуся цим питанням, Марку. Зовсім без грошей не вийде, але… Ні, поки нічого не говоритиму. Спочатку треба дізнатися, хто господарі. Якщо Аніції чи Нікомахи, вони радше ще раз спалять цей будинок, ніж віддадуть його в чужі руки.

— Але ж не вся нерухомість Рима належить їм, — здивувався Марк.

— Не вся, звісно, — кивнув Віктор. — Більша частина руїн належить розореним сенаторським родинам. Тим, хто мав землі на півночі Італії, у Галлії та Германії. Вони животіють у селах, на крихітних віллах. Вони й думати забули про свої столичні будинки. У Римі сотні покинутих інсул. Кому потрібні ці руїни? Такі сенатори сидять і тремтять, щоб знову не прийшли варвари. Або, що ще гірше, щоб цензори не переоцінили їхню землю. Тоді їм узагалі кінець. Їх же душать поборами.

— Кого душать поборами? — остовпів Марк. — Сенаторів?

— А ти як думав? — усміхнувся Віктор. — Сенатори — найбільші платники податку на землю. А якщо на землі немає людей? Якщо рабів довелося продати, а колони розбіглися? А gleba senatoria, сенаторський внесок? У найбагатших він становить вісім лібрів золота.

— Скільки? — ахнув Марк.

— П’ятсот сімдесят шість солідів щороку! — підтвердив Віктор. — А витрати на видовища? А одяг? А прийоми? А подарунки імператорові? Повір, їм постійно доводиться їздити до Равенни.

— А сенатор не може піти до війська? — Марк згорав від цікавості. — А до церкви?

— Багато хто з них благає про це, — усміхнувся адвокат. — Та хто їх відпустить? Вони такі самі раби своєї посади, як і будь-який пекар.

— От не знав. — Марк розгублено почухав маківку. — Я гадав, сенатори лише влаштовують бенкети й жеруть там паштети з язиків фламінго.

— Є й такі, — кивнув Віктор. — Але їх не так багато, повір. Провінційні сенатори здебільшого розорені. Виграли ті, у кого залишилися маєтки в Африці й на Сицилії. Оці так, потопають у розкошах.

— Дізнайся мені про цей будинок, — Марк підвівся, приголомшений новим знанням. Додав:

— Цікаво, кому в Римі живеться добре?

— Тим, хто ховає землю й майно за церковною огорожею, друже мій, — відповів Віктор. — Будь-яка інша огорожа для теперішнього життя буде надто хисткою.

Захарій увійшов до порожньої пекарні й повів носом. Що за запах? Якийсь похмурий варнак підвівся йому назустріч, але, упізнавши, опустився на лаву. Це був не Берт, а якийсь інший розбійник. Вони тут щодня нові.

— Чому смердить? — розгублено озирнувся Захарій.

— А чого б не смердіти, якщо ми тут гадимо, — розважливо сказав зарічанин.

Варнак щойно поїв. На столі залишилися крихти хліба й плями вина. Тепер він гострив ножа, доводячи його смертоносну красу до справжньої досконалості.

— Як це гадите? — розгубився Захарій, який помітив засохлу купу посередині. — Навіщо? Тут же хліб… У вас, негідників, узагалі нічого святого немає?

— Нє-а, — замотав кудлатою головою охоронець. — Я розіп’ятого бога не шаную. Мені Мітра Світлоносний до серця. У вас, християн, то не вбий, то не вкради. Не підходить мені такий бог. Я з ним із голоду помру.

— Чому на вулицю не ходиш? — ледве стримуючи сльози, запитав Захарій.

— Не можна, — спокійно відповів розбійник і повернувся до ножа. Він подихав на лезо, помилувався власним відображенням і взяв найтонший точильний камінь.

Захарій сердито вилаявся й вийшов геть. Бачити таке блюзнірство було понад його сили. Він упав на лаву, що стояла тут-таки, і поринув у глибокі роздуми. Хлопчисько знущається з нього, це зрозуміло. Але чого він домагається? Помсти за образу, завдану наодинці? Дурниця… Помсти за те, що його побили палицями? Так він уже позбавив Захарія двох пекарень. Тепер позбавляє третьої. Навіщо йому це?

— Ярмо на мене хоче надягти, — переконався Захарій. — Сподівається підім’яти під себе. Нічого в нього не вийде. А цього варнака я викину й поставлю свою сторожу. Так, збиток, ну й нехай. Усе краще, ніж на старості років перетворитися на блазня.

Захарій рішуче закрокував вулицею, яка наче насміхаючись називалася Вікус Патриціус. Можливо, колись тут і жили патриції, але тепер їх тут точно не було. Зате були ремісники, шльондри, розбійники й дрібні торговці. А якщо звернути в провулки, там узагалі пристойного люду не зустрінеш. Це місце — єдине, на яке ще не наклав лапу той, кого в Субурі називали старшим.

Вулиця Патриціїв була переважно торговою, а от Етруська вулиця, яка перетинала її, — суцільні притони. Тут чимало дівчат згинуло без сліду. Вийшла вродлива дічинка десь на Сардинії прополоскати білизну, а опинилася в римському лупанарії. Тут мине її молодість. Тут настане швидка старість. Додому вона вже не поїде. Соромно, та й пошарпана роками, наче рабський хітон.

Попіна найнижчого штибу. Низькі двері, за якими починалася димна напівтемрява. Кам’яні склепіння були вкриті товстим шаром кіптяви. Їжі тут узагалі не подавали, лише вино. Ну й публіка відповідна. Із тих, хто, побачивши багатого пекаря, починає поглядати на двері. Щоб зустріти його дорогою назад. Такі гусаки залітали сюди рідко. Треба було зовсім не мати розуму, щоб поткнутися в провулки.

— Галле! Вітаю тебе!

— Захарію? — гладіатор відірвався від гри в кості й здивовано втупився в пекаря. — Прийшов із дівчатами повеселитися?

— Треба поговорити.

Захарій нервово покосився на розбійне дрантя. Люди, які кидали кості разом із гладіатором, дивилися на пристойний одяг пекаря з хижим інтересом. Один рух брови Галла — і вони звільнили стіл, намагаючись зобразити приємні обличчя.

— Говори.

Галл не вирізнявся багатослівністю, зате добре вмів слухати. Мабуть, тому його й поважали, на відміну від трьох його друзів. Колишнього гладіатора боги наділили дещицею здорового глузду, яка й дозволила йому протриматися в розбійному ремеслі стільки років.

— Мені треба викинути людину з пекарні. Бродяга із Заріччя не дає працювати.

— Один? — Галл кумедно ворухнув розірваним вухом. — Чому сини й слуги не викинули? Навіщо до мене прийшов?

— Боюся, — зізнався Захарій. — Вони щодня нові. І сидять там за законом. У них є табличка від компаньйона. Усе честь по честі.

— Хто компаньйон? — запитав Галл.

— Марк з Узвозу, ти його знаєш. Я добре заплачу…

— Не цікавить мене така робота, — обличчя Галла стало кам’яним. — Шукай інших дурнів. У мене вправні люди, але проти пів сотні ремісників нам не встояти. Люди Марка відправлять нас услід за Орфеєм.

— Убий його! — гаряче зашепотів Захарій. — П’ять золотих даю!

— А за Севера ще п’ять даси? — із тим самим виразом обличчя запитав Галл. — А за зграю шмаркачів, які без наказу ріжуть людей августа? А за отця Філіпа скільки відвалиш? Йому досить заплакати на проповіді за невинно вбитим Марком, і мені доведеться ховатися на дні моря.

— Та не дізнаються, — несміливо сказав Захарій.

— Неодмінно дізнаються, — похитав головою Галл і обвів рукою довкола. — Хтось із цих дурнів проговориться, що ми з тобою тут розмовляли. Або хтось із моїх сповідається. І все! Це не суд префекта, пекарю. Тут немає обвинувача й адвоката. Тебе відразу визнають винним, а потім виконають вирок.

— Боїшся? — примружився Захарій.

— Ні, — похитав головою Галл. — Просто я давно годуюся цим ремеслом. Я люблю золото, але життя люблю більше.

— Знайду інших, — Захарій із гідністю підвівся.

— Я проведу тебе заради нашого давнього знайомства, — Галл подивився на нього з неприхованою насмішкою. — Тебе вже підстерігають. Поки йдемо, дам тобі дружню пораду. Не вплутуйся у справи, які тобі не до снаги. Озирнися довкола, старий. Кого ти зібрався найняти? Це ж найостанніша мерзота. Вони заріжуть Марка, а вранці про це знатиме вся Субура. Вони продадуть тебе за склянку вина, а потім по тебе прийдуть ліктори. П’ять ударів свинцевим батогом — і ти заспіваєш, як кастрат у хорі найсвітлішого Аніція. Життя змінилося, Захарію. На вулиці нові правила. Просто прийми це.

— Не вплутуватися у справи, які мені не до снаги, — бурмотів Захарій, крокуючи до власного дому. — Має рацію душогуб. Гнів на цього хлопчиська затьмарив мій розум. Не потрібна кров там, де є закон. А він, слава Богу, у Римі ще є.

Наступного ранку Захарій із синами ввійшли до пекарні, під здивованим поглядом Берта прибрали з підлоги засохле лайно й почали розтоплювати піч. Вони не сказали ані слова, просто мовчки робили свою роботу. Жар наростав, і незабаром розбійникові стало не по собі. Він подивився на майстрів, презирливо сплюнув на підлогу й вийшов на свіже повітря. Посидить там, поки надворі панує ранкова прохолода.

Захарій власноруч повів віслюка за повід, а старший син Габій носив зерно до млинка. Вони перекрили втрати іншими пекарнями, але тут справа була зовсім не в грошах… Зарипіло жорно, посипалося найсвіжіше борошно, яке сини відносили всередину. Вони замісять тісто й виконають норму як слід.

До полудня пекарі закінчили. Захарій вийшов на вулицю й сів на лаву поряд із Бертом. Розбійник сьорбав вино з глечика й заїдав його гарячим хлібом. І те й інше приніс якийсь малий з Узвозу. Захарій скреготнув зубами. Цю сволоту ще й годували.

— Не здумайте більше гадити в пекарні, — стомлено сказав Захарій. Він змарнів, а зморшки на обличчі стали глибшими. — Я тебе за це власноруч прикінчу. Зрозумів?

— Не будемо, — байдуже кивнув Берт. — Я що, геть уже негідник якийсь? Тут же тепер хліб печуть. Працюй спокійно, старий. Ніхто тобі не заважатиме.

— Faciem duram cacantis habes,[22] — прошепотів Захарій, відійшовши подалі. — Я тобі влаштую, розбійницька пико. Ти в мене скуштуєш флагели. А якщо пощастить, то й у цирку від лева побігаєш…

Марк тягав хлібини з печі, мружачи очі від нестерпного жару. Один із працівників звалився в лихоманці. Начебто не малярія, але кепський: кашляє до блювання й хрипить. Ще помре. Марк скривився. Ліків тут немає жодних, а смерть у тридцять років — звичайна справа. Веслярі взагалі рідко живуть довше. Просто за веслом і помирають. Хіба в пекаря робота легша?

— Що далі робитимеш? — запитав батько наче між іншим. За півтора соліда збитків він синові й слова не сказав. Лише покректав із досади.

— Нічого, — відповів Марк, кидаючи на стіл гарячі хлібини. Це були останні.

— Чому? — спокійно запитав Тит, сівши навпроти.

— Перевіримо, у кого яйця міцніші, — відповів Марк.

— А якщо ти помилився? — нахилив голову Тит.

— Якщо я знову… — Марк наголосив на цьому слові. — Якщо я знову помилився, батьку, пекарню опечатають і поставлять управителя від колегії.

— Збитки, — спокійно зауважив Тит.

— Збитки, — погодився Марк. — Але що робити? Хто не ризикує, той не п’є старого фалернського.

— Ну ти сказав, — зареготав Тит. — Старе фалернське! Та його після Аларіха по всій Італії не знайти. Теперішнє, кажуть, зовсім не те.

Він трохи подумав і додав:

— Хоча я й теперішнього ніколи не пив. Не для пекаря те вино.

Тит був оголений до пояса. М’язисті груди здіймалися у важкому диханні. Марк навіть здригнувся, згадавши, як цей здоровило збирався помирати рік тому. Виявляється, масаж у термах і наймані працівники неабияк подовжують пекареві життя.

— Може, підемо до Захарія? — пробурмотів Тит, ховаючи очі. — Поговоримо?

— Та немає мені про що з ним розмовляти, — спокійно відповів Марк. — Він знає мої умови. Якщо прийде, поговоримо. Якщо ні, вирішуватимемо в суді, як вести справи.

— Префект змусить тебе продати частку, — похитав головою Тит. — Ніхто не дозволить зупинити піч. Відчують, що від тебе йде смута, знову почнуть душити.

— Два дні, батьку, — сказав Марк. — У нас є ще цілих два дні.

Він сів і витер горошини поту з чола. У пекарні було гаряче. Здавалося, навіть каміння склепіння просякло лютим жаром. Марк теж працював голий до пояса. Поки піч гаряча, інакше ніяк. Мокрий наскрізь хітон прилипав до тіла, стискаючи його огидними обіймами. Марк останнім часом почав додавати сіль до поски. Так начебто належить у гарячих цехах. Усім сподобалося.

До пекарні ввійшов мідник Фелікс. Невисокий і худий, із нездоровим кольором обличчя, як і всі, хто займався бронзовим литвом. Він жив на початку Узвозу, майже біля самих Вімінальських воріт.

— Вітаю вас, сусіди! Приніс я, Марку, твою штуковину. Намучився, поки відлив. Мій хлопчисько тиждень ліпив форму з воску. Тепер не розплатишся. Робота дорога.

— Це що таке?

Тит із приголомшеним виглядом крутив у руках бронзове коло, прикрашене безліччю однакових шестикутних отворів. Марк мовчки взяв три хлібини й сунув їх до рук мідникові.

— Завтра ще приходь, шановний. Тільки після полудня, коли печемо на продаж.

— Та що це таке? — не витримав Тит.

— Це чисті гроші, батьку, — Марк любовно погладив бронзове коло. — А називається ця штуковина пельменниця.

— Як⁈ — витріщив очі Тит. — Я таке навіть повторити не можу!

Так, справді, замислився Марк. У латині немає звука «ц». Як же її назвати?

— Це форма для маленьких гунських пиріжків, — пояснив він. — Завтра покажу.

— Чиста бронза! — застогнав Тит. — Тиждень роботи! Може, й справді, сину, фурії опанували тебе?

— Чебуреки вже повторили, батьку, — жорстко сказав Марк. — На Великому ринку їх продають. Підозрюю, що це крамниця Ліберія. Незабаром їх продаватимуть усюди. Клієнта треба дивувати, батьку.

— Та я згоден, — покірно кивнув Тит. — Шкода тільки, що ти вирішив почати з мене. От я здивуюся, коли ти назовеш мені ціну…

— Увечері куштуватимемо, батьку, — підморгнув йому Марк. — Чекай на гостей.

Презентація пельменів відбулася у вузькому колі. Родина Тита, родина Зої, Север із Децімою, пресвітер Філіп і диякон Євгеній. Святих отців покликали, щоб вони благословили починання, і ті не стали ламатися. Тут вони взагалі дуже часто ходили по домівках, розмовляли з людьми й наставляли паству на шлях істинний. Ще не зажерлися. Та й коли їм було зажиратися? Навіть Рим наполовину язичницький, а італійське село — майже суцільно язичницьке. У провінціях іще гірше. Галльські Массілія й Лугдунум радше юдейські міста, ніж християнські.[24] Тому пресвітери й єпископи доступні у спілкуванні. Не всі вони живуть як багаті сенатори. Вистачає й тих, хто поклав на себе аскезу й харчується хлібом та бобами.

Марк вправно розкачав тонкий млинець прісного тіста, поклав його на пельменницю, а потім щіпками розклав фарш. Наступним млинцем він накрив м’ясо й прокатав качалкою. Підняв форму й пальцем виштовхнув однакові, наче ячмінні зернятка, пельмені. Народ мовчав, пожираючи небачене видовище розширеними очима. Диякон навіть перехрестився від почуттів.

— Ма, вода закипіла? — запитав Марк, розкачуючи наступний млинець. Людей багато. За один раз усіх не нагодуєш.

— Ой! Так! Ні! Зараз подивлюся! — отямилася Марцелла й заметушилася біля вогнища, складеного в пекарні.

— Дива, — крекнув отець Філіп. — Не втомлююся дивуватися тобі, Марку. І начебто все просто, ніби граючись… А щоб зробити одну таку форму, потрібна велика праця майстра.

— А можна мені пальчиком потикати? — на Марка втупилися благальні оченята Франка.

— Гей! — обурилися брати. — Ми теж хотіли!

— Тоді самі робіть, — милостиво погодився Марк. — Вам же їх потім готувати.

У бійці, що почалася, переміг Прим, який дозволив усім виштовхувати пельмені на стіл. Навіть Фауста це зробила й заплескала в долоні від захвату. А Марк тим часом накидав у воду коріння й трохи прокип’ятив, проклинаючи дорожнечу перцю. От би сюди перцю горошком!

— Готово! — заявив він за десять хвилин.

Розлив по глибоких мисках бульйон, у якому плавало по п’ять пельменів, і щедро кинув туди нарізаної зелені.

— Пригощайтеся, дорогі гості. Вмочуйте в оцет або гарум.

— Це незвично, — сказав за хвилину пресвітер Філіп, поклавши ложку, — але вельми смачно. Господь благословив тебе гострим розумом, Марку.

— Не таким гострим, як я сам про нього думаю, святий отче, — хмикнув Марк.

— Це все юнацька гординя, — розуміюче кивнув отець Філіп і знову віддав належне пельменям. — Перші успіхи запаморочили тобі голову. Ти починаєш думати, що життя буде таким, яким ти його забажаєш. Але життя не таке. Воно кожного поставить на те місце, на яке він заслуговує. Ті, хто надто поспішає, часто потрапляють…

— Під пліть? — підказав Марк.

— Іноді й під меч, — насупився отець Філіп, наливаючи собі вина. — Скількох удачливих полководців проголосили імператорами? Та чоловік п’ять лише за останні десять років. І де вони тепер? Але сьогодні не думатимемо про погане. Піднімемо першу чашу за Тита, Марцеллу та їхніх дітей. Найгідніша римська родина, зі старих. Таких небагато залишилося.

— Олію поставили? — стрепенувся Марк, коли ложки заскреготіли по дну мисок.

— Олію? — здивувалися всі. — А навіщо?

— Так це ще не все, — усміхнувся Марк. — Зараз їстимемо смажені пиріжки.

— Це в нього грошей багато, — буркнула Зоя. — Ми вже давно печемо на топленому жирі. Олія одразу перегорає. Не чебуреки виходять, а гидота. Таке ніхто не братиме.

Кар’єра жебрака в Прима закінчилася доволі швидко. Він намозолив усім очі, ефект новизни зник, і подавати йому майже перестали. Він і так здійснив епічний подвиг, зібравши майже п’ять солідів. Шльондри дали багато, розбійники скинулися, та й по Субурі зібрали близько півтора соліда. Просили лише нуммій, нікчемний мідяк, і це все вирішило. Людям було не шкода. Але тепер усе. Потік нумміїв вичерпався.

— Залишилося накопичити п’ять солідів, — заявив Марк, зібравши в пекарні Зоїну родину. — Їх доведеться заробити. За решту я дам поруку, але вам доведеться напружитися.

— Та ми й так… — Зоя не могла дібрати слів. — Я вже думала, доведеться йти на виноградник і здохнути в полі. Бога за тебе молитиму, Марку.

— Це не завадить, — кивнув пекар. — Але тепер ти, Приме, знову йдеш на форум Нерви.

— Навіщо? — голосно здивувався той.

— Тому що дурень! — хором сказали йому. — Іди й роби, що старший звелів.

Наступного ранку римляни побачили на підвищенні вчорашнього хлопчиська, тільки тепер пристойно вдягненого й акуратно причесаного. Він кричав до натовпу:

— Квірити! Завдяки вашій щедрості я та мої брати врятовані від тяжкого рабства. Вік молитиму Бога за вашу доброту! Дозвольте мені вдвічі повернути вам те, що ви дали мені!

— Це що таке? — зацікавилися перехожі. — Ти гроші роздаватимеш?

— По два нуммії? Давай!

— Ідіть на форум Веспасіана! — кричав Прим. — Там крамниця моєї матері. Вона торгує гунськими пиріжками. Нові пиріжки, смачні! Десяток — двадцять нумміїв. Якщо скажете, що допомогли викупити її сина з рабства, матуся дасть один пиріжок безплатно. Він якраз два нуммії й коштує!

— О-о-о-о! — пороззявляли роти перехожі.

Багато хто побіг до крамниці, де вже юрмилися люди. Найрозумніші запідозрили тут якийсь підступ, але таких виявилося небагато. Пиріжок же справді дають, якщо сказати заповітні слова. Усе без обману. Марк стояв неподалік, слухаючи гомін у черзі.

— А я цьому малому кинув мідяк!

— І я теж.

— Ти диви! Викупився за наші гроші, стервець!

— Щасливець, боги на його боці.

— Може, і нашого екзактора зарізати? Я б із радістю. Ги-ги…

— Закрий рота, дурню! Через тебе всі під пліть ляжемо.

— Я першого дня кинув нуммій.

— А я ні. Мені тепер пиріжка не дадуть?

— Дадуть! Головне — бреши впевнено. Он подивися на Зенодора. Він уже вдруге купує. Бачиш, яка пика задоволена. Щоб цей живоглот подав жебракові? Та він радше задушиться.

— Тоді і я скажу, що подавав. Чим я гірший…

Треба прислати якусь жінку на допомогу Зої, — думав Марк, піднімаючись до пекарні. — Інакше вони помруть від такої роботи. Пошлю дружину Феодора. Вона сидить із дітьми. Розплатимося з нею пельменями. Вони стільки років у своєму Будапешті жили поряд із гунами, то нехай скуштують їхніх пиріжків.

Наступний вечір Марк вирішив присвятити риболовлі. Немає кращого способу розслабитися. Тут знали і гачки, і поплавці, і навіть уміли ловити нахлистом. Марк купив вудлище й пішов на міст Проба. Тут, у струменях лайна, що текло з Клоаки, риболовля була чудова. Він став у ряд таких самих рибалок, помітив спритнішого хлопчиська й показав йому майорину, монету в чотири нуммії.

— Знайди мені Берта. Скажи, Марк питає.

— Давай, — простягнув долоню малий, але Марк лише презирливо фиркнув. Хлопчисько зрозумів, що перед ним не телепень, і помчав заробляти свій хліб.

Марк став посередині прогону й насадив на гачок товстого черв’яка. Залізний гачок від сучасного майже не відрізнявся. Вушко, борідка — усе на місці. І навіть поплавець із корка та гусячої пір’їни не гірший, ніж у сільських хлопчаків у піонерському дитинстві. Свинцеві кульки-грузила теж були.

— Котушки немає, — скривився Марк. — Ну та гаразд.

Він закинув вудку, і поплавець понесло течією. Вона тут була доволі швидка. Доводилося раз у раз підтягувати конопляну волосінь. Клює! Поплавець пірнув у воду, і Марк азартно підсік.

— Ні, потрібна котушка, — бурмотів він, потроху намотуючи волосінь на паличку.

Невеликий коропець завбільшки з долоню обурено розтуляв рота, вивергаючи на Марка потоки риб’ячої лайки. Але пекареві було байдуже. Він відчепив рибину й кинув її босякам із Заріччя, які добували собі вечерю.

— Рибу віддав, — почув він. — Отже, не з голоду тут.

— Здоров, Берте, — не обертаючись, відповів Марк. — Думки до ладу приводжу. Вудка добре заспокоює.

— Не дуже гарно в пекарні вийшло, — обережно сказав хлопець. — Я не знав, що старий прийде з нотарієм. Заріжу цю сволоту.

— Не треба, — Марк знову закинув вудку. — Ти все зробив правильно. Утік вчасно. Інакше разом лежали б під пліттю. Я вдячний тобі. Крім оплати, отримаєш двадцять хлібин. Пришлеш малого, коли знадобляться. Це мій дар за допомогу.

— Дякую, старший, — у голосі Берта почулося здивування. — Думав, недобра в нас розмова вийде. Тебе ж потім сторожа забрала. Я так чув.

— Забрала, — кивнув Марк, перекинувши вудку. — Довелося ніч просидіти в підвалі. Потім наклали штраф у тисячу хлібин. Усе пригадали. І екзактора, і бійки на форумі, і цю пекарню.

— Ого! Тисяча?

На грубому, наче вирізаному з дуба обличчі германця з’явилося здивування. Йому цього хліба вистачило б, щоб рік сито їсти й ні про що не думати. Берт хвилювався. Кістляві кулаки лежали на кам’яному поруччі мосту. Вони стискалися й розтискалися, наче душили когось.

— Ти в Субурі не з’являйся рік-другий, — сказав Марк. — Захарій точно здасть тебе сторожі.

— Не піду, — кивнув Берт. — У тебе клює!

— Та бачу! — азартно крикнув Марк, підсікаючи рибину. — Ця добра!

Із великою кефаллю, завдовжки майже з лікоть, довелося добряче повозитися. Але й радості від неї був цілий віз. Сильна рибина ледь не порвала волосінь, але Марк усе-таки витягнув її, заслуживши заздрісні зітхання. Це ж ціла вечеря.

— Теж віддаси? — поцікавився Берт.

— Ще чого, — фиркнув Марк. — Удома похвалюся, а потім сам з’їм.

— Не з’їси, — хмикнув Берт. — Я тебе знаю. Ти її навіть додому не донесеш, якійсь вдові віддаси. А якщо донесеш, то віддаси матері.

— Віддам, — покірно кивнув Марк. — Правильно сказав. У мене до тебе питання. Ти так і бігатимеш із ножем вулицями до сивого волосся?

— Не хотів би, — обережно відповів Берт. — У нашій справі довго не живуть. Або свої прикінчать, або сторожа схопить. І тоді дякуй, якщо дістануться пліть і каменоломня. Можуть і звірам кинути. Думав назбирати грошей і відкрити якусь справу.

— Торгівлею ти займатися не зможеш, — засмутив його Марк. — Ти звик до ножа. Але можеш купити частку й справно отримувати з неї прибуток.

— У тебе щось є на прикметі? — примружився Берт.

— У мене немає, — похитав головою Марк. — Сам шукай. Я можу ввійти в частку й урахувати твій інтерес. Ти добре знаєш Заріччя, тож тримай вуха відкритими. Слухай людей і розповідай мені. Раптом щось вигорить. Може, добра крамниця простоює, або вмілого майстра душать боргами, або хтось заплутався в податках. Може, інші торговці тиснуть. Ми допоможемо людині, а в нагороду візьмемо частку. Ти і я. Я — більшу, ти — меншу. Зрозумів?

— Зрозумів, старший, — рішуче кивнув Берт. — Мені до душі, коли сам не працюєш, а грошики йдуть. Слухатиму людей і малих змушу.

— Бувай! — Марк обійнявся з ним і пішов додому, помахуючи кефаллю на кукані.

Він протискувався крізь потік людей, дивуючись кількості мулів, які тягли навантажені вози. А в Римі ж немає й половини колишнього населення. Що ж тут діялося раніше? Остійська вулиця, що вела від мосту до форумів, була повна людей. Мули тягли вози із зерном, носильники згиналися під тюками африканського льону, торговці кричали кожен своє, а запах свіжого хліба безслідно розчинявся у смороді гною, часнику й диму.

Марк водив поглядом довкола. Раптом знайдеться порожня крамничка… Ні, такого щастя на людній вулиці йому не бачити. Усі крамниці зайняті, навіть на тротуарах завширшки півтора кроку примудрялися торгувати яткові торговці.

— Може, хтось посунеться? — водив він поглядом довкола. — Раптом комусь крамниця завелика? Я б винайняв половину. Ні… Ця зайнята. Ця теж. Тут би половину винайняти… Хоч закуток… Поки не бачу…

— Дорогу! — почув він гучний крик позаду. — Дорогу найсвітлішому Аніцію Авхенію Бассу! Дорогу консулярові!

— О-ох!

Крик рознісся далеко вперед. Натовп здригнувся. Хтось відсахнувся до стіни, хтось пришвидшив крок. Зустріти на вулиці одного з нобілів і не отримати палицею по спині — велика удача. Яткові торговці поспішно підняли кошики з бруківки. Погонич мулів квапливо смикнув повіддя, але навантажена амфорами тварина лише вперто замотала головою. Колесо вперлося в перехідний камінь.[25]

— Швидше, дурна худобино! — зашипів переляканий господар.

— Дорогу! — знову почувся гучний голос.

Попереду з’явилися четверо букеларіїв.[26] Високі, широкоплечі германці у військових поясах розчищали шлях довгими палицями. Вони поводилися в Римі як господарі.

— Назад!

Держак боляче тицьнув якогось торговця в груди. Той лише вклонився й позадкував. Слідом повільно пливли ноші. Їх несли восьмеро рослих рабів в однакових синіх туніках. Над позолоченим ложем височів легкий балдахін, обтягнутий мінливим шовком. По кутах погойдувалися золоті китиці. На пишних подушках лежав немолодий чоловік у туніці з широкою пурпуровою смугою. На ногах — червоні сенаторські черевики, а на пальці виблискував величезний перстень. Поруч ішов раб зі срібною жаровнею, з якої здіймався солодкий дим аравійських пахощів.

Аніцій не дивився на людей. Він дивився поверх них. Марк раптом зрозумів, що ця людина, мабуть, ніколи в житті не стояла в черзі по хліб. Ніколи не торгувалася. Ніколи не носила на плечі мішка з борошном. І вже точно не знала, скільки коштує оберемок дров.

Цієї миті мул нарешті перегородив дорогу. Букеларій ступив уперед, коротко вдарив візника долонею по обличчю, перехопив вуздечку й відтягнув тварину вбік. Візник лише вклонився.

Марк провів процесію поглядом. Восьмеро рабів несли на собі одного з найбагатших людей світу. Він багато разів бачив це видовище. Гордий профіль, гидливо відкопилена губа й жаровня з аравійськими пахощами. Їхній запах долинав навіть сюди. Найсвітліший терпіти не міг цибулевого смороду, що йшов від натовпу.

Марк обережно видихнув і поплентався додому. Сьогодні третій день, і він добігав кінця. Завтра на нього чекали в колегії. Якщо він помилився й неправильно прорахував Захарія, добрим стосункам із магістром кінець. Ліберій і так утратив обличчя з вини Марка.

— Ма! — крикнув він, увійшовши до напівтемної пекарні. — Ти тут? Я рибу приніс!

— Твоя мати пішла по вино, Марку, — спокійно промовив Захарій, який сидів наодинці за столом. — Вона мудра жінка й розуміє, що розмова буде довгою.

Захарій зламався третього дня надвечір. У Римі справи вели по-різному, бруду вистачало. Але щоб настільки нахабно перегнути через коліно шанованого пекаря… Ні, такого ще не бувало. Не знав Захарій ліків від такої напасті. Він і сам любив тиснути людей, але завжди відступав там, де починалися серйозні збитки. Хлопчисько збитків не боявся. Це Захарій відчував печінкою. Хтось, добряче битий життям, ховався за маскою юнака, у якого лише-но почав пробиватися пушок над верхньою губою. Немислимо! Він готовий впустити управителя до власної пекарні. Готовий терпіти штрафи й чужі насмішки. Він навіть не вважав за потрібне прийти до нього першим. Наче йому байдуже, що пекарню просто відберуть. Останнє Захарія й добило. Не вистачило йому мужності йти до кінця. Усе-таки він пекар, а не воїн. І ось він переламав себе й прийшов сам. Сидить і потягує винце, яке поставила мовчазна Марцелла, дружина Тита. Сам Тит, що цікаво, брати участь у розмові не захотів, привітався й вийшов на вулицю почухати язика із сусідами. Лише сказав наостанок: у тебе справи з моїм сином, із ним і розбирайся.

— Я готовий купити твою частку, — сказав Захарій, випивши половину кубка.

— Ще б ти не був готовий, — усміхнувся юнак, який сидів навпроти. — Купуй, ціну я тобі назвав.

— Ціна надто велика.

Захарій ледве стримував роздратування. Не поводяться так юнаки. Не поводяться! Марк мав метушитися, вихвалятися, говорити невлад. Нічого цього й близько не було. Він кидав слова, наче повновагі монети. Одне за одним, і в кожному слові чувся дзенькіт золота. Його власного, Захарієвого, золота.

— Ціна велика, — погодився Марк. — Та я ж не пекарню тобі продаю, сусіде. Я продаю тобі перемогу. Розумієш?

— Перемогу? — Захарій ледь не поперхнувся. — Як це?

— Ти ж вважаєш мене ворогом, — усміхнувся Марк. — Побажав мені потрапити на хрест. А я ж ніколи не був тобі ворогом. Ти напав першим. А коли я почав захищатися, ти заплакав і побіг шукати захисту в префектурі. Завтра нам треба йти до колегії. Там Ліберій чекає, що ми прилюдно обіймемося, поцілуємося й скажемо те, що він хоче почути. Я готовий сказати, що не хочу з тобою боротися й продаю тобі пекарню. Нехай усі думають, що ти мене вижив, байдуже. Але за це я хочу отримати добру ціну. Двадцять п’ять солідів коштує моя частка, двадцять п’ять — твоя честь, і солід ти заплатиш за лайливі слова. П’ятдесят один.

— Дорого, — Захарій облизав пересохлі губи.

— Іншої ціни не буде, — знизав плечима хлопчисько. — Варнаки ледь мене не вбили, клопи в підвалі префектури їли, вікарій страшними словами лякав. Ні, це дорого коштує, шановний.

Захарій одразу спітнів під його глузливим поглядом. Марк зрозумів! Він усе зрозумів! Він знайшов його ахіллесову п’яту. Гординя — ось справжня слабкість Захарія. Саме за неї син простака Тита хоче отримати купу золота.

— Давай поговоримо, Марку, — прохрипів Захарій.

Його горло пересохло, наче криниця в Сирійській пустелі. Старий пекар почувався так, ніби його вдарили по голові. Він уже згоден, згоден! Але битиметься, як лев, за кожен золотий. До ранку просидить, якщо знадобиться…

Щомісячний бенкет, який глава колегії мав давати власним коштом, цього разу вийшов не надто звичайним. Ліберій, який накрив стіл на пів сотні пекарів, уважно дивився на запеклих ворогів, що сиділи лікоть до ліктя. Вони відщипували хліб, умочували його у вино й якнайскромніше клали до рота, не ганьблячи себе поспіхом.

Це що ж виходить, думав магістр. Невже помирилися? Обидва пом’яті, наче пили до ранку. Марк усміхається, як кіт, що вкрав рибу. Захарій кривиться, наче в нього болить зуб. Але розмовляють без злості й нібито навіть приязно. Помиритися вони могли, але раптом стати друзями… Такого Ліберій зрозуміти не міг і вирішив зачекати, як воно повернеться. І воно повернулося…

— Шановні мужі! — Марк підвівся з повним кубком. — Ми з шановним Захарієм трохи посварилися. Я прошу в нього пробачення. Молодий, гарячий, часом роблю дурниці. Але це мине, коли й у мене виросте сива борода. Повідомляю вас, шановні майстри, що свою частку я продаю Захарієві за чесною ціною. Більше нам немає через що ворогувати. Ми з ним відстояли ранкову службу, а потім покаялися пресвітерові Філіпу. І я, і батько мій, і Захарій із синами поклялися, що ворожнечі між нами більше немає. Я посилатиму йому свій пиріг на свята, а Захарій мені свій. Я, звісно, хотів би отримати за свою частку більше, але Захарія мені не перетиснути. Старий кінь борозни не зіпсує.

— Оце так! — здивувалися майстри. — Як гарно сказав!

— Старий кінь! Ти диви!

— Обробив-таки Захарій хлопчиська!

— Так йому й треба. Молодий іще носа задирати…

Такі розмови почалися за столом, але Ліберій відчував підступ. Це дурнів-пекарів Марк може обдурити. А в нього нюх на брехню. Бреше хлопчисько, як міняйло-грек. Інакше чого це він такий задоволений, а Захарій усміхається вимученою усмішкою, коли інші пекарі плескають його по плечу?

От сучий син! Здогад засяяв перед магістром у своїй кришталевій простоті. Він же отримав те, чого хотів! Обібрав-таки гордія! Правильно старі шльондри кажуть молодим: терпи, дівонько. Сором мине, а гроші залишаться.

— Час мені на спочинок, — зітхнув Ліберій. — Ну й молодь пішла…

Марк сидів на своїй койці й запускав пальці в невелику купку золота. Кімнатка п’ять на п’ять кроків, яку він ділив із сестрами та відхожим відром, трохи змінилася. Тепер на стіні висіли розп’яття й гарно написана ікона. А під койками стояли скрині, куди Лета й Фауста складали свої скарби: нові сукні, стрічки, намиста й браслети. Бронзове люстерко в них було одне на двох, і після місяця бійок та сварок Марк постановив, що володітимуть вони ним по черзі. Один день одна, другий — інша.

Марк, у голові якого не залишилося жодної думки, дивився на золото. То набирав соліди в пригорщу, то розсипав їх із глухим дзенькотом. То пропускав золоті монетки між пальцями, то розглядав кожну, вичитуючи мудровані скорочення імператорських титулів. Хто там щасливий і переможний, хто Перський найвеличніший, а хто консул увосьме. Сорок сім солідів! Немислиме багатство, за яке в Субурі заріжуть уже наступного дня. Марк зітхнув і поклав монети в мішечок. Рипнули двері.

— Батьку?

— Ну що, втер носа старому дурневі? — Тит обійняв сина за плечі. — Сховай це! Христом заклинаю, сховай. Заріжуть, якщо дізнаються. Або сестер твоїх викрадуть. І навіть мені не кажи, куди подів.

— Сховаю, — кивнув Марк.

— Що вирішив робити? — запитав Тит. — Не думаю, що підеш гуляти зі шльондрами. Тебе начебто за таким не помічали…

— Не піду я до шльондр, — знову кивнув Марк. — Пущу в справу. П’ять внесу за Прима, ще чотирма закрию борг за частку Курція. Хочу збудувати нову пекарню, батьку. Велику! Таку, щоб писарі аннони не могли підійти до неї на постріл із лука.

— Таке до снаги лише великим родинам, та ще церкві… — замислився Тит. — Церква, так! Чи не вирішив ти накласти лапу на милостиню?

— Ага, — засумував Марк. — Але для цього треба потрапити на очі найсвятішому єпископові. А як? Думав, покличе мене. А він чомусь не кличе…

— Ти при своєму розумі, сину? — відсахнувся Тит. — Хто його святість і хто ти?

— У тому-то й річ, — зітхнув Марк. — Я ніхто, батьку. Нещодавно зустрів на вулиці Авхенія Басса. Тоді й зрозумів, де моє місце в цьому житті. Біля Клоаки. Начебто й переміг, а радості жодної. І справді, хоч до шльондр іди.

— То й сходи! — чомусь зрадів Тит. — Розжени кров по жилах. Різні чутки ходять Субурою. Недобрі чутки… Я з ними сперечаюся, а мені кажуть: чому тоді не жениш? Він у тебе давно досяг шлюбного віку.

— Хочу дочку єпископа за дружину, — буркнув Марк.

— Так у нього немає дочки, — нерозуміюче подивився Тит.

— Тоді зовсім біда, — Марк підпер підборіддя кулаком. — Мені, батьку, потрібне добре приміщення. Поки немає приміщення, про пекарню навіть говорити не варто. І коли це прокляте письмо дійде до Капуї?

Флавій Меммій Руфін, найславніший муж третього класу сенаторського стану, вкотре перечитував листа з Рима. Треба сказати, несподіваних листів він неабияк побоювався й не поспішав їх відкривати. У них іще ніколи не було нічого доброго. Але цього разу він розкрив листа відразу. Тужлива дрімота сільського життя неймовірно його втомила. Навіть лист був у радість.

— Флавій Віктор, адвокат, — він іще раз оглянув зламану печатку. — Ні, не знаю такого.

Листа він читав у бібліотеці, лежачи на м’яких подушках. Вілла під Капуєю, останнє надбання стародавнього роду Мемміїв, занепадала разом із його славою. Фрески на стінах облупилися настільки, що німфи й сатири раптом залишалися без голів або інших, не менш потрібних частин тіла. Дельфіни втратили хвости, а виноград — грона. Стельові балки потемніли й закоптилися, наче в придорожній харчевні, а столик із дорогоцінного дерева припадав на одну ніжку, як кульгавий мул. Старий раб підкладав під неї якусь деревинку, але сьогодні вона випала, і столик знову хитався. Стелажі з потемнілими сувоями дивом уціліли, і Меммій тремтів над ними, наче над своїм останнім скарбом. Утім, так воно й було. Трохи землі, книжки й погруддя предків — ось що залишилося від багатств стародавнього роду, розореного безперервними війнами.

Його дружина Валерія Євдоксія сіла поряд. Їх одружили в шістнадцять років, і вони змогли покохати одне одного. Нечастий випадок там, де знайомляться перед весіллям. І Меммій Руфін, і його дружина, яка походила зі збіднілих Валеріїв, виявилися розважливими людьми. Вони взялися за руки й разом пішли життям. Євдоксія народила чотирьох дочок, але й досі була ставною та вродливою. Висока зачіска з укладених кіс — справа рук Флори, найстаршої з їхніх дітей. Служниця на віллі в них була, але їй краще давалася робота мітлою, ніж гребінцем і розпеченими щипцями.

— Руфіне, душе моя, що там? Ти такий замислений. Усе гаразд?

— На диво, нічого поганого, — відповів Меммій. — Прочитай, дружино моя.

Євдоксія розкрила таблички й почала читати, ледь помітно ворушачи губами. Бездоганно гладке чоло прорізала тонка зморшка.

— Але ж це дуже добре, пане мій, — обережно сказала вона. — Нам треба погоджуватися. Августа Плацидія ось-ось розродиться. Якщо ми не піднесемо належних дарів, я навіть не знаю… Це буде немислима ганьба…

— Дари, — гірко усміхнувся Руфін. — Я тікаю від цього тягаря, як колон від п’яного управителя. Усі мої землі дають ледве двісті солідів на рік. Стільки мій дід витратив би на урочистий обід. А скільки витрачаємо ми? Я немислимим дивом відбився від влаштування видовищ у Капуї. Якби ще й вони…

— Флорі треба виходити заміж, — притулилася до нього Євдоксія. — А за нею Сабіна, Летиція, Цезонія. У нас навіть немає гідного посагу. Може, подумаємо про якогось придворного?

— Ми вже говорили про це, — обличчя Меммія Руфіна скам’яніло. — Моя дочка не піде за вискочку. Давай я віддам її за багатого пекаря? Дивися, у нього є гроші, щоб відновити інсулу. А в мене таких коштів немає.

— За пекаря? — Євдоксія з жахом затулила рота руками, але потім подивилася на чоловіка й зареготала. — Пекар, іще скажеш! Умієш ти жартувати, чоловіче мій. Тобі б сатири писати. Затьмарив би Ювенала. Скажімо за обідом, ось наші дівчатка посміються. Ходімо, Руфіне, уже накрили.

Трикліній занепав не менше, ніж бібліотека. Мозаїка втратила частину камінців, через що Нептун на колісниці вийшов однооким, а циклоп Поліфем — узагалі сліпим. Такий ось випадок, що неабияк веселив рідкісних гостей цього дому. Утім, гостей тут давно не бачили. Сенатор Руфін уже котрий рік перебував при смерті, про що знали всі сусіди й друзі. Коли вони навідували його, він неодмінно лежав у ліжку, обкладений грілками.

Три ложа, розставлені навколо невисокого столу, були накриті вицвілими покривалами. Колись пурпурова облямівка давно зблякла до брудно-лілового кольору, але тканина залишалася чистою й ретельно заштопаною. Євдоксія не терпіла неохайності, навіть якщо розкіш давно покинула цей дім.

Дочки вже чекали на батьків. Флора, найстарша, допомагала матері розливати по чашах розбавлене вино. Вона рухалася спокійно й неквапливо, з тією впевненістю, що з’являється в жінки, яка давно звикла вести господарство. Сабіна сиділа поряд і старанно розправляла складки своєї столи, наче чекала на гостей, хоча ніхто не приїздив на віллу вже кілька місяців. Летиція замислено водила пальцем по краю олов’яної чаші, вслухаючись у її тихий дзенькіт. Наймолодша, Цезонія, потай від матері годувала хлібними крихтами дрозда, який стрибав по підлозі біля лож.

— Знову балуєш його? — без докору запитала Євдоксія.

Птах спурхнув на балку під стелею, а п’ятирічна Цезонія поспішно сховала руки за спину.

— Зовсім трішечки, матусю.

— Трішечки щодня, — усміхнулася Флора. — Незабаром він стане товстішим за нашого кухаря.

— Це неможливо, — пробурчав Руфін, улаштовуючись на середньому ложі. — Наш кухар здатний погладшати навіть від запаху сочевиці.

— Я мушу все куштувати, пане, — старий Апіцій чудово чув господаря.

Дівчата пирснули зі сміху. Раб поставив на стіл велику глиняну посудину із сочевичною юшкою. Слідом з’явилися козячий сир, маслини, миска з вареною ріпою, сушені смокви й круглий хліб із рум’яною скоринкою. Останньою на стіл поставили смажену козлятину.

Деякий час їли мовчки. Було чути лише, як дзенькають ложки об глиняні миски. За вікнами перегукувалися птахи, а із саду тягнуло запахом сирої землі й лавра.

— Флоро, дочко моя, — із незворушним обличчям промовила Євдоксія. — Тобі вже сімнадцять. Батько вирішив видати тебе заміж. І відповідний чоловік знайшовся. Він пекар.

— Він багатий? — дівчина навіть на обличчі не змінилася. Вона змахнула з щоки пасмо кольору воронового крила й статечно вмочила хліб у м’ясну підливу. — Якщо так, то я згодна.

— Не вдався твій жарт, люба, — хмикнув сенатор.

— Не смішно! — з очей дівчини бризнули сльози. — Мені вже сімнадцять! За пів року буде вісімнадцять! Я згодна піти хоч за купця, якщо в нього буде багато грошей. Я втомилася від вічної бідності. Набридло слухати про давність роду й предків-консулів. Ми не ходимо в гості й самі нікого не кличемо! Ми навіть на свята до Капуї не їздимо. А Рим? Коли ми були в Римі? З нас сміються за спиною! Ми постаріємо й помремо в цьому проклятому селі!

І дівчина, ридаючи, вибігла з триклінію, не звертаючи уваги на обурені погляди батьків. Решта дочок опустили очі. Сабіна схлипнула, на неї теж це чекало зовсім скоро. Їй п’ятнадцять. Навіть крихітка Цезонія, яка потай годувала дрозда, розуміла, що старша сестра має рацію. Ім’я Мемміїв — саме по собі посаг, але тоді можна забути про чоловіка-сенатора. Багатий чиновник або трибун із тих, кого в Римі називають homines novi, новими людьми, — ось їхня доля. Неймовірне приниження для стародавнього роду.

Сенатор відставив кубок убік. Він утратив інтерес до їжі. Довго дивився на Нептуна, який глузливо споглядав його єдиним оком, а потім повернувся до дружини.

— Гай Меммій торгує нашим зерном, — сказав Руфін. — Він стане моїм прокуратором. Він клієнт роду й не відмовиться виконати свій обов’язок. Великі боги! Колись нашими прокураторами були вершники, а тепер нащадок раба…

«Флавій Меммій Руфін Маркові, синові Тита, пекареві Субури.

Твого листа отримано й прочитано. Похвально, що людина твого стану воліє шукати вигоди працею, а не порожніми скаргами. Бажання відновити занедбаний будинок свідчить радше про розважливість, ніж про зухвалість, а тому не заслуговує на осуд.

Утім, майно мого дому не є предметом торгу через листи. Такі справи споконвіку розглядають люди, яким їх доручено. Тому я дозволяю моєму прокураторові вислухати твої пропозиції й обговорити умови, які він визнає гідними подання мені. Якщо виявиться, що відновлення будинку справді може бути здійснене без шкоди для мого майна й без применшення прав моєї родини, я не перешкоджатиму укладенню належної угоди.

Звісно, ти розумієш, що ані понесені витрати, ані сама праця не можуть самі по собі бути підставою для будь-яких претензій на належну мені власність. Усе, що стосується можливої участі у правах на зазначений будинок, може бути визначено лише за моїм зволенням і тільки після того, як мій прокуратор подасть мені свій висновок.

Тому з’явися до мого прокуратора в день, який він призначить, і виклади йому свої наміри. Якщо вони виявляться корисними моєму дому, ти знайдеш у мені людину, більш схильну винагороджувати старанність, ніж заохочувати порожні балачки.

Будь здоровий. Нехай тобі сприяє добробут.

Флавій Меммій Руфін».

Марк перевів погляд на купця-фрументарія, який стояв перед ним. Це він привіз листа з Капуї.

— Мене звати Гай Меммій, — сказав невисокий купець із випнутим животиком. — Моя родина — клієнти роду Мемміїв. Патрон призначив мене своїм прокуратором. Показуй, який із будинків найславнішого сенатора тобі припав до душі.

— У нього їх не один? — здивувався Марк. — Знатиму. Ходімо, шановний, я покажу тобі руїни. Це зовсім поряд.

Вони піднялися вулицею, і Марк запрошувально повів рукою. Купець гидливо переступив через купи сміття, порослі бур’яном, боязко ввійшов під арки першого поверху й підняв голову. Шматки згнилих балок, що стирчали зі стін, налякали його, і він знову відступив під захист кам’яного склепіння.

— Нащо тобі знадобилися ці руїни, хлопче? — нерозуміюче запитав він. — У Римі є будинки й ціліші.

— Мені подобається цей, — усміхнувся Марк. — Отже, шановний. У мене для найславнішого сенатора дві пропозиції на вибір. Я можу відновити цей будинок власними силами й за це візьму половину. Або викуплю його на виплат упродовж десяти років. Двадцять солідів на рік. Нехай твій пан обере те, що йому більше до вподоби! Я покірно прийму його рішення.

Місто хвилювалося, наче зимове море. Тільки цього разу в руках людей не було ножів і палиць. На обличчях містян — непідробна радість. Така, що незнайомі люди обіймалися й плакали від захвату.

— Чого кричать, батьку? — Марк висунувся з крамниці, зустрічаючи Тита, який ішов із форумів. Він прикупив свинини для пирогів.

— Августа Плацидія два дні тому народила спадкоємця! Буде захисник в Імперії!

Тит сяяв, наче новенька силіква. Він ледь не пританцьовував від радості. І справді. В імператора Гонорія синів немає, то хоч його сестра народила хлопчика. Син самого патрикія Констанція, великого полководця. Оце щастя!

— Як назвали? — запитав Марк, який, на свій сором, знав історію Рима дуже поверхово.

— Флавій Плацид Валентиніан, — відповів Тит. — Так назвали найшляхетніше дитя.

— А я ж тебе знаю, хлопчику. — Марк зблід і опустився на лаву. — Валентиніан III! Це ти поховаєш Рим. Уб’єш Аеція, а потім прийдуть вандали. Ти начебто зґвалтував дружину якогось сенатора, а той улаштував змову… Ні, не пам’ятаю, який сенатор, хоч ріж. Ох-ох-ох. Оце радість квіритам привалила.

— Ти чого такий похмурий? — Тит ображено подивився на сина.

— Та от думаю, скільки з нас здеруть, щоб відзначити це народження, — похмуро відповів Марк, і Тит сів поряд.

— Ну от, — невдоволено сказав він. — Узяв і весь настрій зіпсував. А навіщо? Я б завтра про це подумав і засмутився. А сьогодні випив би із сусідами, пісень поспівував. Ех!

Тит махнув рукою й пішов на склад. Там він голосно рахував мішки, перемежовуючи лічбу добірною лайкою. Було через що журитися. Кілька сотень хлібин виставлять як збір. Тут і думати нічого! Коли імператори святкують, пекарі плачуть.

То що ж виходить? — думав Марк. Валентиніан став імператором дитиною. Це я точно пам’ятаю. І загинув доволі молодим, якщо ще міг ґвалтувати. І що це означає? Це означає, що Гонорій досить скоро помре. Дрібниця, а приємно. Імператор із нього, як із лайна куля. Лялька на троні. Непереможний август, ага! Провінції одна за одною відпадають. Землі тримають коміти й трибуни. Вони часом навіть не знають, як прогодувати солдатів. Власне населення грабують. Тьху!

— Старший! Ти тут?

— Тут я, — відповів Марк із глибини пекарні.

Це був Север. Він уже оговтався від ран і побоїв, трохи погладшав на ситному харчуванні, але й далі був жилавим і рухливим, наче хлопчисько. З ним були двоє. Марк їх не знав.

— Тут мужі з Довгої вулиці, — сказав Север. — Просять розсудити. Вони прийшли до мене, але Господь не наділив мене мудрістю. Я привів їх до тебе.

— Із Довгої? — здивувався Марк. До нього іноді приходили через якісь дрібниці, але переважно сусіди з Узвозу. З іншого кінця Субури до нього ще не зверталися. — Ну, сідайте, шановні. Скуштуйте нашого хліба. Моя родина пекла його ще до цезарів.

— Знаємо, шановний Марку. Ви стара римська родина, не якісь зайди. Ми й самі… Я ось Сірик. А він Євтихій. Ми сусіди.

Відвідувачі статечно сіли за стіл, а Север без дозволу дав їм по хлібині й заразом прихопив вина. Він знав, де воно стоїть. Розлив і поставив перед усіма. Зсунули кубки, розламали хліб і почали зосереджено жувати.

— Добрий хліб, — сказав Євтихій. — Благословення Ісуса дому, де живуть чесною працею.

— Амінь, — перехрестився Марк. — Про що хотіли поговорити, шановні?

— Кривда в нас, шановний Марку, — почав Сірик.

Голос у нього був низький, зірваний, наче все життя доводилося перекрикувати ринок. Обвітрене обличчя потемніло від сонця, а оливкова олія, що в’їлася в шкіру, назавжди забарвила руки в жовтуватий колір. Такі руки не відмиєш ані золою, ані лугом. Навіть під нігтями коричневий обідок.

— Євтихій — мій сусід. Живемо в одній інсулі, крамниці поруч, на Довгій вулиці. Багато років торгували без жодної сварки. Хліб разом їли. Один одному товар стерегли. А тепер виявилося — пригрів я за стіною злодія.

— Наклеп! — Євтихій схопився так різко, що ледь не звалив Сірика, який сидів із ним на одній лаві. Худорлявий, чисто виголений, у чистій далматиці без жодної плямочки, він був цілковитою протилежністю своєму сусідові. — Я чесний торговець! Постачаю полотно до домів сенаторів. Та я радше руку собі відрубаю, ніж полізу до чужої скрині! Зводиш на мене наклеп, осляча голово!

— Переходьте до справи, шановні, — спокійно сказав Марк.

У крамниці одразу стало тихо. Навіть Север відставив кубок убік.

— Гроші зникли, — коротко сказав Сірик. — Гаманець, у ньому вісім силікв сріблом і міддю. Він лежав у скриньці під прилавком.

— Замок є?

— Замок не зачеплений, — розвів руками торговець. — Був замкнений.

— Де ключ?

— Завжди при мені, — Сірик потряс ключем, який висів на поясі. — Нікому, навіть синові, не довіряю.

— Другий ключ є? — продовжив допит Марк.

— Ніколи не робив, — замотав головою Сірик.

Марк довго дивився на нього.

— Тоді поясни, як Євтихій відімкнув скриню.

Сірик відкрив рота, але нічого не відповів.

— Тому й прийшов до тебе, — буркнув він нарешті. — Чаклунство, не інакше. У його дружини лихе око. Може, вона…

— Чому звинувачуєш сусіда?

— Мій гаманець знайшли в нього.

— Де саме?

— Між тюками тканини валявся. Ну, це він так каже, проклятий злодюга!

Євтихій побагровів.

— Щоб тобі руки повсихали! Щоб язик почорнів! Я ж сам його побачив! Лежав на підлозі біля льону. Хотів повернути тобі, а ти розкричався, наче я будинок підпалив.

— Хто живе з тобою? — несподівано запитав Марк Сірика.

— Дружина й молодший син, — охоче відповів той. — Старші давно обзавелися власним господарством.

— Раби є?

— Немає в мене рабів, — замотав головою торговець.

— Підмайстри?

— Теж немає. Самі справляємося.

— Добре. Ходімо подивимося.

Вони йшли в бік Аргілета, до форумів. Полуденне сонце розжарило бруківку так, що між камінням тремтіло марево. Із термополії Криспа тягнуло смаженими бобами й рибою. Сам він із лайкою біг униз вулицею, намагаючись упіймати чергову козу-втікачку. Коза мекала, наче навіжена, і від переляку всіювала каміння бруківки однаковими чорними кульками. Кумасі у вікнах закладалися на чашу вина, що коза першою добіжить до форуму. Крисп, на їхню думку, був уже не той.

Крамниця Зої торгувала на повну, повертаючи шановним римлянам нуммії, за які викупився вбивця екзактора. Охочі повернути своє вишикувалися в довгий хвіст, жваво обговорюючи дурість торговки, яку вони незабаром пустять по світу, вдесяте отримавши назад свою милостиню.

— Приме! — Марк сунув голову до крамниці. — Агапій із Довгої вулиці. Йому рідний батько ключа не довіряє. Дізнайся про нього, і швидко. Може, грає, п’є чи швендяє по жінках. Я буду в крамниці його батька. Сірик, торговець олією.

— Уже біжу, старший! — радісно заверещав Прим, очманілий від запаху топленого жиру. Брати заздрісно завили, але сперечатися не наважилися. Найстаршого сина Зої після деяких подій у провулках Субури поважали й навіть трохи побоювалися, вважаючи несповна розуму улюбленцем богів.

Довга вулиця зустріла їх звичним гомоном. Торговки рибою сварилися із зеленярами, десь ревів віслюк, а зграйки босоногих дітей носилися бруківкою, оголошуючи вулицю щасливими криками. Вони побачили Севера й учепилися в нього, повиснувши на руках.

— Пане вчителю! Пане вчителю! А сьогодні заняття будуть?

— Математику хочемо! Я в батьковій крамниці всі мішки з горіхами перерахував!

— Давай читати Приповісті Соломонові! Та ну її, твою математику.

— Надвечір приходьте до пекарні Деціми, — Север потріпав дітлахів по буйних кучерях. — І сестер із братами приводьте. Нема чого їм удома сидіти. Нехай теж долучаються до мудрості.

Таберни Сірика та Євтихія стояли пліч-о-пліч. В одній — глиняні амфори, вишикувані в ряд, в іншій — стоси льону й вовни, фарбованої та простої, для небагатих покупців Субури. Пурпуру й шовку тут не було. Таку розкіш продавали лише в крамницях біля Палатина. А це район, де жили ремісники. Навіщо тут шовк…

— Спочатку зайдемо сюди, — показав Марк.

Крамниця Сірика зустріла гостей густим запахом олії. Під стінами вишикувалися пузаті амфори з таврами вілл Африки, Італії та Сицилії. Під прилавком і справді стояла невелика дубова скринька. Дружина торговця, яка залишилася на господарстві, підібгала губи й недобре зиркнула на сусіда. Вона теж вважала його злодієм.

Марк присів і уважно оглянув скриньку. Замок дорогий, бронзовий. Його не збито й не подряпано. Завіси скриньки теж цілі. Марк простягнув руку, і Сірик мовчки поклав ключ. Марк відкрив скриньку, потім закрив. Ще раз повернув ключ. Механізм працював легко.

— Коли востаннє віддавав ключ із рук?

— Ніколи.

— Зовсім ніколи?

Сірик замислився.

— Хіба що… місяців два тому ковалеві. Кільце розігнулося.

Марк повільно підняв голову.

— Надовго?

— Поки той перепаював. Може, на пів дня.

— А до терм теж береш ключ із собою?

— Ні-і! — Сірик закрутив головою. — Як до терм із ключем? Тут залишаю.

Марк нічого не сказав, лише хмикнув. Оце розслідування! Шерлок Холмс зламав би собі голову, а Еркюль Пуаро пішов би на пенсію. Марк підвівся й пішов до сусідньої крамниці. У Євтихія все було інакше. Вовняні тканини лежали стосами. Їх продавали не сувоями, а шматками завбільшки з хітон. Осторонь акуратно складено єгипетський льон. Його брали на нижні сорочки. Порожній гаманець лежав на столі. Марк підняв його й уважно оглянув.

— Ти кажеш, одразу його помітив? — глянув він на господаря.

— Одразу, — кивнув той.

— І не відкривав?

— Навіщо? — Євтихій знизав худими плечима. — Він же порожній.

Марк подивився йому в очі. Євтихій погляду не відвів, дивився прямо, з непідробною образою й болем. Коли вони повернулися у двір, на них уже чекав Прим. Марк нахилився до нього, і хлопчисько зашепотів йому на вухо.

— Упевнений? — так само тихо запитав Марк.

— Щоб мені пропасти! — перехрестився хлопчисько. — Уся вулиця знає. Позавчора знову програвся. Сирійці шукали його по всій Субурі. Кажуть, сім силікв їм винен. Сьогодні вже не шукають. Мабуть, знайшли.

Марк випростався.

— Поклич сюди Агапія.

Чекати довелося недовго. Юнак з’явився з глибини двору. Високий, незграбний, із борідкою, що ледве пробивалася. Він намагався триматися впевнено, але, побачивши в крамниці батька, Євтихія й Марка, помітно сповільнив крок.

— Кликали? — несміливо запитав він.

— Підійди, — сказав Марк. — Знаєш, хто я?

Агапій із приреченим виглядом кивнув.

— Це полегшить справу, — усміхнувся Марк. — Я запитуватиму, ти відповідатимеш. Збрешеш — покараю. Ти вчора був у крамниці?

— Був, — похнюплено кивнув той.

— Сам залишався?

— Ні… Так… Не пам’ятаю…

— Скриньку відкривав? — Марк притягнув його до себе.

— У мене немає ключа.

Відповідь пролунала надто швидко. Марк ледь усміхнувся.

— Добре.

Він повернувся до Сірика.

— Шановний, дай ключ.

Той мовчки зняв його з пояса. Марк покрутив ключ у руках.

— Гарна робота.

Потім несподівано запитав:

— А коли кільце лагодили?

— Навесні… перед Великоднем.

— У кого?

— У Луція.

Марк подивився на Агапія. Юнак ледь помітно зблід.

— Ти тоді був із батьком?

— Не пам’ятаю.

— Коли зняв зліпок? Коли батько пішов до терм? Чи коли забирав ключ у коваля?

У крамниці стало зовсім тихо. Юнак різко підняв голову.

— Я… — він захлинувся, а голос зірвався на півнячий.

Марк говорив спокійно, майже лагідно.

— Неважливо, коли ти зняв зліпок. Головне, що це зробив ти. Потім ти відніс його іншому ковалеві, інакше Луцій розповів би батькові. Так?

Хлопець мовчав. Сірик нерозуміюче переводив погляд із сина на Марка.

— Це правда?

— Ні! — Агапій заверещав, а не відповів. Марк продовжив:

— Тепер розкажи, скільки програв.

— Нічого.

— Приме? — Марк повернув голову до Зоїного сина.

— Сім силікв позавчора. Іще дві вчора обіцяв принести за колишній борг. Його вже збиралися бити, але не били. Пика без синців. Бачиш, старший?

Це бачив не лише Марк. Бачили всі. Юнак заплющив очі. Губи його затремтіли, а по щоках потекли сльози. Він вичавив із себе:

— Усі брешуть…

— Суд закінчено. Я визнав тебе винним, — просто сказав Марк. — Сперечатимешся? Посмієш назвати мене дурнем у вічі?

Марк підійшов до скрині. Поклав долоню на віко.

— Замок не зламаний. Другого ключа немає. Отже, сторонній відкрити його не міг. Його міг відкрити лише той, хто заздалегідь зробив копію. Ти чи коваль? Наскільки я знаю, Луцій не грає.

Мовчання стало важким. Навіть із вулиці наче перестав долинати звичний гомін. Сірик дивився на сина так, наче бачив його вперше.

— Агапію!

Юнак судомно ковтнув.

— Я… хотів покласти назад…

— Коли?

— Після гри… Я приніс жертви Фортуні. Думав, мені пощастить.

Агапій раптом сів просто на підлогу, затулив обличчя руками й заплакав.

— Я думав… лише один раз… Потім поверну… Потім іще програв… Потім знову… У них кості підпиляні! Шахраї ці сирійці!

Слова захлинулися в риданнях. Сірик повільно опустився на лаву. Здавалося, за кілька митей він постарів років на десять.

— Господи… — прошепотів він. — Рідного батька обікрав.

Євтихій важко зітхнув і запитав:

— А мене за що вирішив згубити, хлопче? Я ж тебе від народження знаю.

Агапій не відповів, лише відвернувся.

— Тому що ти першим потрапив би під підозру, — замість нього сказав Марк. — Крамниці поруч. Він розраховував, що ти впізнаєш гаманець і понесеш його повертати.

Сірик довго мовчав. Потім повільно підвівся. Підійшов до Євтихія. І несподівано низько схилив голову.

— Пробач мені, сусіде. Гнів затьмарив мій розум. Сам не розумію, як міг таке про тебе подумати. Адже стільки років тебе знаю…

Євтихій кілька митей дивився на нього, потім важко зітхнув і міцно обійняв того, хто ще недавно називав його злодієм.

— Годі тобі, друже. Не будемо ганьбитися перед усією Субурою.

Сірик повернувся до Марка.

— Ми, старший, прийшли до тебе по правосуддя. Скажи своє слово. Заплачу сусідові штраф, скільки скажеш. І тобі за клопіт теж заплачу. Правильно кажуть люди, велика твоя мудрість. Не по літах.

— Моє рішення таке, — Марк засунув великі пальці за пояс. — Агапій виплатить крамареві Євтихію один солід. І ці гроші він має заробити сам, чесною працею. Позичати не можна, брати в рідних теж не можна. Нехай віддає по силікві, але щомісяця. Скажімо… у календи. А якщо він іще раз сяде грати в кості, йому зламають руки. Ти! — він тицьнув у Агапія. — Підійди до мене!

Коли хлопець зробив несміливий крок, Север лагідно промовив:

— Діти просили мене сьогодні почитати приповісті, отроче. Тобі вони теж не завадять. Ось тобі дванадцята приповість:

— Уста брехливі — гидота перед Господом, а ті, хто говорить правду, Йому до вподоби.

А потім ударом у вилицю відправив Агапія на підлогу. Север підняв його за хітон, поставив на ноги й промовив:

— А ось тобі з Одкровення Івана Богослова: доля всіх брехунів — озеро, що горить вогнем і сіркою!

І він ударив Агапія в живіт, та так, що той зігнувся гачком, не маючи змоги вдихнути. Лише хрипів, закочуючи очі. Хлопець присів навпочіпки, і його вирвало просто на підлогу. Марк присів поряд і підняв голову Агапія, змусивши дивитися собі в очі.

— Я ж сказав: збрешеш — покараю. Завтра підеш до отця Філіпа, покаєшся. Він накладе на тебе сувору єпитимію. Потім прийдеш до мене, прибиратимеш келії після втікачів із півночі. Там такі нечупари трапляються, ти б знав! І щодо зламаних рук я не жартував. Якщо зіграєш на гроші, мені донесуть того ж вечора. Ти мене добре зрозумів, хлопче?

— Т-так, старший! — простукотів зубами Агапій. — Усе з-зрозумів… Богом клянуся!

— О! — приємно здивувався Марк. — Та ти сміливий. У присутності Севера Богом поклявся. Тепер у тебе взагалі немає дороги назад. Зламаними руками не відбудешся.

Він повернувся до крамарів, які дивилися на це видовище переляканими очима, і ввічливо запитав:

— Задоволені ви моїм рішенням, сусіди?

— Дуже задоволені, шановний Марку, — кивнули торговці. Навіть мати Агапія, витерши сльози, кивнула. — А чим тебе віддячити, старший?

— Дружбою, — хмикнув Марк. — Я грошей не беру. Мені за Субуру прикро.

Валерія Євдоксія, найславніша пані, з полегшенням вийшла з повозки, ступивши на римське каміння. Це Целій, квартал, заселений знаттю. Євдоксія із задоволенням вдихнула. Так, тут, на вершині пагорба, повітря набагато чистіше, ніж у низині форумів. Флора й Сабіна випурхнули слідом за нею, скрекочучи, наче сороки. За тиждень подорожі вони побачили більше, ніж за кілька минулих років. А вже Рим! Натовпи людей, невщухаючий гамір і крики торговців ударили по вухах жінок, звиклих до сільської тиші.

— Ми приїхали, дівчатка, — з полегшенням видихнула Євдоксія. — Це будинок моєї двоюрідної сестри Валерії Пауліни. Для вас вона тітка або пані. Я дуже сподіваюся, що вона ще тут, а не поїхала до Равенни.

Раб, який зліз із козел, замолотив у двері домуса. За огорожею почулося невдоволене старече кректання, і незабаром на вулицю висунувся ніс остіарія, який, здавалося, був старшим за сам Рим. Підсліпуватий раб здивовано подивився на гостей, а потім розплився в щербатій усмішці.

— Пані! Невже це ви! Років десять вас не бачили! Заходьте, заради Христа. Я негайно доповім про вас.

— Тітка охрестилася? — голосно здивувалася Флора. — Треба ж!

— Багато хто тепер відходить від старих богів, донечко, — зітхнула Євдоксія. — Сам август християнин. Що ж тепер…

Вони ввійшли до просторого передпокою, а, проминувши його, потрапили у внутрішній дворик із басейном. Євдоксія пам’ятала тут фонтан, але тепер його не було. Мармур бортів потемнів. Та й сам будинок утратив колишній блиск. Наче роки зігнули його. Дах укрився мохом, подекуди відлетіла штукатурка, а плити двору потріскалися й поросли травою.

— Сестричко!

Повна, сивувата жінка розкинула руки й полізла обійматися. Вона довго й зі смаком цілувала Валерію, а потім стиснула її дочок у могутніх обіймах.

— Меммія Флора! Я ж пам’ятаю тебе зовсім крихіткою. А ти, мабуть, Меммія Сабіна? Ви ще носите коси? Хм… Уже час і голову вкривати,[28] вік цілком відповідний.

Валерія Пауліна, не звертаючи уваги на невдоволену гримасу Флори, потягла їх до будинку.

— Феліціє! Де ти, негідна дівко? — крикнула вона. — Прийми знатних паній. Допоможи їм перевдягнутися! І принеси води для вмивання. Ворушися, ледарко! Потім відведеш їх до триклінію.

У триклінії Євдоксія з дочками опинилися нескоро, клопоти після дороги забрали чимало часу. Феліція привела їх туди й запропонувала лягти на застелені полотном ложа. Пауліна вже чекала на них, потягуючи вино з кубка. Мовчазна рабиня поставила перед гостями чаші й закуски, а потім застигла біля стіни, наче статуя. Валерія Євдоксія крадькома озирнулася. Трикліній був набагато більшим, ніж у них, і значно розкішнішим. Різьблені меблі з дорогоцінного дерева, бронзові жаровні майстерної роботи — усе це залишалося на місці. Але навіть тут потьмяніли фрески, а мозаїки почали втрачати камінці. Справи у Валеріїв ішли так собі.

— Так, сестричко, — господиня миттю відчула погляд гості. — Бували часи й кращі. Відтоді як ця дурепа Меланія[29] розпродала родові землі й пішла до монастиря, з нами ніхто не рахується. Аніції та Нікомахи підім’яли під себе все! Ну й Кейонії із Сіммахами, звісно. У грошах купаються. Нікому крізь них не пробитися.

— Авжеж, їх подарунок августі не розорить, — невесело всміхнулася Євдоксія.

— Ой, мовчи, сестричко! — замахала руками Пауліна. — Навіть не уявляю, що їй подарувати! Potentes, могутні родини, засиплють найшляхетніше дитя шовком і золотом. Куди нам із ними тягатися!

— Може, — з надією подивилася на сестру Валерія Євдоксія, — зробимо подарунок разом? Від двох родин? Тоді він буде набагато значнішим.

— Хм, — замислилася Пауліна. — Скільки ти хочеш витратити?

— Тридцять солідів, — почервоніла гостя.

— Я, мабуть, сестричко, сама зроблю подарунок, — господиня відмахнулася від мізерної суми. — Боюся, чоловік не дозволить мені так учинити. Він із синами вже в Равенні, крутиться біля Констанція. Ходять чутки, цей мужлан стане третім августом!

— Невже! — ахнула Євдоксія. — Оце так! Адже з трибунів вислужився!

— Чого ж ви не їсте? — стрепенулася господиня. — Вино нагріється. У мене гляціарій[30] наповнюють щозими. Лід везуть у кошиках з Альбанських гір. Знаєте, як це дорого!

— У мене є прохання, сестричко, — наче між іншим сказала Євдоксія. — Треба знайти одну людину в Субурі. Він виконує певну справу для мого чоловіка.

— Я скажу рабам, його приведуть завтра, — махнула рукою Пауліна. — Як твій чоловік? І далі помирає, але ніяк не помре? Ха-ха-ха…

* * *

Марк набрав повні груди повітря й увійшов до перистилю будинку Валеріїв. Точніше, одного з родів цієї вельми розгалуженої родини. У таких місцях він іще не бував, та й домус відвідував лише раз, коли носив пироги Афранію. Тут було розкішно! Щоправда, тоді він бачив лише передпокій, атріум і таблінум[31]. А приймали його в перистилі, критому дворику біля фонтану. До будинку його чомусь не запросили.

Валерія Євдоксія, дружина сенатора Меммія, сиділа за рукоділлям, як і належить римській матроні. Вона вишивала. Вишивкою займалися й її дочки, гарненькі дівчата з довгими товстими косами. Старша глянула на Марка краєм ока й відвернулася, гидливо випнувши губу. Молодша, навпаки, затримала погляд довше, а коли Марк подивився на неї, опустила очі й почервоніла.

— Шляхетна пані, — Марк церемонно вклонився. — Ви хотіли мене бачити?

— Так, — Євдоксія ледь хитнула високою зачіскою з укладених кіс. — Підійди ближче! Мій чоловік, сенатор Флавій Меммій Руфін, передав тобі листа. Мені зачитати його тобі?

— Не треба, пані, — усміхнувся Марк. — Я письменний.

Він узяв табличку, зламав печатку й поринув у читання.

Меммій Руфін — Маркові, синові Тита.

Твого листа я отримав і уважно прочитав. Ти хочеш придбати мій будинок і бажаєш зробити це не одноразовою сплатою, а щорічними внесками. Зізнаюся, спочатку це прохання здалося мені незвичним. Однак, поміркувавши, я не знайшов у ньому нічого безчесного. Навпаки, краще бачити будинок переданим до рук людини, яка зуміє його зберегти, ніж поступитися ним першому зустрічному лише заради швидкої вигоди.

Мені відомо, що ти маєш добре ім’я серед мешканців Субури. Тому я готовий прийняти запропоновану тобою умову. Якщо воля богів не змінить наших намірів, ти отримаєш будинок негайно, а плату внесеш упродовж десяти років — по двадцять солідів у липневі календи кожного року, починаючи з цього. При цьому очікую, що будинок утримуватиметься в належному порядку й не втратить тієї гідності, яку зберігав багато поколінь. Коли ми обоє визнаємо умови остаточно узгодженими, належить запросити обізнаного юриста, щоб він склав угоду за законами та звичаями Рима.

Нехай боги будуть до тебе прихильні.

Меммій Руфін, vir clarissimus.

— Що ж, — сказав Марк, прочитавши все від початку до кінця. — Скільки часу пані планує пробути в Римі? Я підготую угоду й гроші.

— Ми в Римі проїздом, — сказала Валерія Євдоксія. — Потім їдемо до Равенни. Треба дещо придбати…

— Я готовий запропонувати свої послуги, пані, — уклонився Марк. — Я добуду найкращу ціну й знайду все, що тільки є в цьому місті.

— Ти ж начебто пекар? — здивовано подивилася на нього Євдоксія.

— Іноді я печу хліб, — усміхнувся Марк, який ледь очей не зламав, розглядаючи молодшу з дочок. Вона була вродлива справді римською красою, витонченою й скромною. Він продовжив:

— Але частіше я допомагаю людям улаштовувати їхні справи. Мене багато хто знає, і я знаю багатьох. Я буду корисний, пані. Якщо ви потрапите на ринок Траяна, доведеться заплатити найвищу ціну. Дружині сенатора не личить торгуватися, а мені сам бог велів. Ви не лише придбаєте потрібне, а й заощадите чимало грошей.

— У нас вистачає вільновідпущеників для послуг, — відмахнулася Євдоксія.

— Але вони не знають міста так, як я, — пильно подивився на неї Марк. — І не зможуть домогтися найкращої ціни.

— Мамо, нехай цей пекар піде з нами, — рішуче сказала Флора, побачивши, що мати вагається. — Форум Траяна! Я хочу туди! Якщо він бреше, ми його проженемо.

— Приходь завтра до полудня, юначе, — поступилася Євдоксія благальним поглядам дочок.

* * *

— Він дивний, — замислено сказала Флора, коли покупець будинку вийшов. — Він такий молодий… Він пекар… Але говорить доладно й дивиться на нас як на рівних. Мені навіть захотілося його відшмагати.

— Ринок-ринок-ринок! — Сабіна відклала шиття й заплескала в долоні. — Я так мріяла! Навіть уві сні бачила! Якщо цей пекар заощадить нам гроші, матусю, може, щось купимо? Ну хоч щось!

— Поки не знаю, — скривилася Євдоксія. — Для нас тепер головне зовсім не сукні й намиста. Ми не можемо осоромити честь роду. Батько не залишає маєтку… Доведеться нам із вами викручуватися. А якщо ми не отримаємо грошей від пекаря, то їхати взагалі буде ні з чим…

Валерія Євдоксія заплющила очі, згадавши останню розмову з чоловіком. Адже це вона його вмовила. Він не хотів продавати інсулу. Мріяв знову отримувати ренту, як колись отримували його батько й дід. А тепер… якісь жалюгідні двадцять солідів на рік… Але все краще, ніж нічого. Ніхто не хоче купувати ці руїни, адже в Римі так багато покинутих будинків… Цими грошима вони хоча б сплатять сенаторський внесок. За ним уже накопичилася недоїмка.

— Пані! — раб потурбував її. — Клієнти роду прийшли привітати вас.

— Клич їх до таблінуму, — підвелася Валерія Євдоксія. — Тільки по одному. І почни з Гая Меммія, фрументарія.

— Слухаюся, пані, — вклонився раб.

Таблінум тут був доволі великий. Десять на десять кроків, із колонами обабіч і розписаними стінами. Тут фрески явно поновили. Таблінум — обличчя дому. Не приведи боги, якщо вільновідпущеники чи адвокати побачать занепад родини. Ганьби не оберешся.

Валерія Євдоксія сіла в крісло, дочекалася, поки сядуть дочки, а потім махнула рукою. Заводь, мовляв.

— Високородна пані, — пузатий зерноторговець схилився перед нею. — Я щасливий бачити вас у Римі. Як вірний клієнт дому Мемміїв поспішаю засвідчити пошану. Мій дім, моє майно і я сам у вашому розпорядженні.

— Рід Мемміїв посилає тобі благословення, вірний слуго, — милостиво кивнула Євдоксія. — Він засвідчує, що надасть тобі заступництво, як і належить патронам. Скажи мені, Гаю, що ти знаєш про пекаря Марка? Він був сьогодні в мене. Він незвичайний. І начебто говорить шанобливо, але дивиться вельми зухвало.

— Марк з Узвозу? — хмикнув купець. — Відома особа, пані. Ще рік тому він працював у батька в пекарні. Вони ледве зводили кінці з кінцями. А тепер багатіє на очах. На своїй вулиці командує, наче трибун когортою, та й у решті Субури його слухають. Він начебто добрий хлопець, служить у церкві. Скільки родин утікачів прихистив і влаштував на роботу, не перелічити. Але крові не боїться. Ватажка банди в поєдинку забив кулаками до смерті, а потім утопив його людей у відхожій ямі.

— Як утопив? — дівчата скрикнули від переляку, а Євдоксія безглуздо закліпала очима. — На смерть?

— Та… пані, — розвів руками купець, — коли людину головою в лайно пхають, вона дихати не може й від цього помирає, отже. Ось так і цих варнаків сунули.

— То він розбійник? — зблідла Євдоксія. — Нам не можна вести з ним справи!

— Та що ви, пані! — замахав руками клієнт. — Навпаки, найгідніший юнак. Кажу ж, він утопив розбійників, а не шановних містян. У Субурі його дуже поважають.

— Не розумію, — розгубилася Валерія Євдоксія. — Поясни, Гаю! Родині Мемміїв не соромно вести з ним справи? Він злочинець?

— Це важко пояснити, високородна пані, — зам’явся купець. — Розумієте, є Рим, і це не Італія. А є Субура, і віднедавна це не Рим. Це місто в місті. Там свої закони. І Марк там старший. Там часом, якщо щось сталося, йдуть не до префекта, а до нього. Він вирішує…

— Але він такий молодий! — здивувалася Євдоксія.

— Самі дивуємося, — не потішив її поясненням купець. — Але своїх людей він тримає в кулаці. Якщо свисне, зберуться три-чотири сотні мужів. Це він відстояв Субуру, коли шановні єпископи билися за Латеран. Багато людей Аніціїв і Сіммахів тоді побили. Якби не він, Субуру спалили б. Люди єпископа Євлалія були дуже злі на субуранців. Ось так, пані.

— Я зрозуміла, — зітхнула дружина сенатора, яка насправді не зрозуміла нічого. — Клич наступного…

У кожного розпитаю про цього пекаря, подумала вона. Якісь дурниці Гай говорить. Я вважала його розумнішим.

* * *

Ноші зупинилися, і Валерія Євдоксія зійшла на плити форуму Траяна. За нею зійшли її дочки. І ноші, і супровід дала їй двоюрідна сестра. Потрапити сюди якось інакше жінка із сенаторського роду просто не могла.

Величезний півкруг ринку відкривався рядами темних таберн. З одних пахло солоною рибою, з інших — оливковою олією, із третіх — вичиненою шкірою й дорогоцінною деревиною. Над натовпом висів звичний міський гул: торговці вихваляли товар, покупці збивали ціну, носильники лаялися, прокладаючи собі дорогу з кошиками й амфорами на плечах. Біля входу до однієї з крамниць сивий торговець наливав олію з високої амфори до глиняної чаші. Покупець розтер краплю між пальцями, скуштував на язик і скривився.

— Гірчить.

— Ти, шановний, — незворушно відповів господар, — сам попросив дешевшу, для лампи. То навіщо куштуєш?

Через дві крамниці жінка довго сперечалася з продавцем бобів. Той терпляче пересипав сочевицю з мішка в мірку й назад, наче сподівався, що покупниця захопиться шелестом зерен і купить дорожче. Не на ту натрапив.

— Двадцять за модій! — гучно гаркнула пишнотіла покупниця.

— Двадцять сім, і ні нуммієм менше, — твердо сказав продавець.

— Двадцять один, — наступала вона.

— Іди геть, жінко, — скривився торговець. — Іди! Ти чула ціну. Дешевше не віддам.

— Та провалися ти! — гордо заявила жінка. — Нехай миші з’їдять твій товар, жаднюго!

— Нехай твій чоловік піде до потворної сусідки! — запально крикнув продавець. — Ні! Нехай до вродливої піде. Нехай стане щасливим, поки ти плакатимеш. Двадцять шість!

— Двадцять три! — повернулася вона й із діловим виглядом узяла жменю бобів.

Марк вів оточених слугами жінок крізь натовп. Євдоксія кривилася від запахів поту й часнику, що накочувалися на неї, а її дочки жадібно роззиралися, вбираючи кожен звук. Вони піднялися сходами, вирубаними в схилі Квіриналу. За минулі століття тисячі підошов так відполірували кам’яні сходинки, що йти доводилося обережно. Після ранкового прибирання, коли раби обливали сходи водою й змивали накопичений бруд, камінь ставав слизьким.

Вони піднялися на Віа Бібератика, торгову дорогу другого поверху. Тут було помітно спокійніше. Крамниці виходили просто на вулицю, а товари продавали дорогі. Тут не купиш зелені, риби й бобів. Чернь сюди не піднімалася. За першим широким прорізом висіли єгипетські лляні полотна. Поруч лежали шматки тонкої вовни з Кампанії та фарбовані тканини всіх відтінків — від шафранового до пурпурового. Найдорожчі шматки були акуратно загорнуті в полотно й прибрані подалі від сонця. Торговець не кричав і не закликав перехожих. Він лише розгладжував долонею тканину й терпляче чекав на покупця. Він знав собі ціну, адже його родина торгувала тут двісті років.

Між крамницями траплялися й зачинені двері. Десь вони були забиті дошками, десь висіли нові замки. Чимало господарів за останні роки залишили Місто, не витримавши податків або розорившись після смут.

По сусідству працював ювелір. На темній тканині лежали срібні фібули, золоті сережки, браслети й персні. Сині та зелені камені коштували зовсім непомірних грошей, але огранені були, на погляд Марка, вельми грубо, майже ніяк. Та й узагалі тутешні прикраси були надто масивними, на його думку. А ось дівчата так не вважали. Вони кинулися до розкладених прикрас і почали приміряти їх, прикладаючи до суконь. Навіть Флора, яка лякала своєю пихою, розквітла й усміхнулася.

— Дочки мої, — нагадала Євдоксія. — Ми тут не за цим! Ми ще повернемося до цієї крамниці, якщо захочете. Господарю, покажи найкращий товар!

Ювелір, оцінивши пурпурове оздоблення суконь, лише мовчки вклонився й дістав невелику скриньку. Клацнув замок, і він виклав на прилавок масивні брошки, намиста й сережки.

— Цей товар нещодавно прибув із Константинополя, пані.

Євдоксія мовчки взяла сережки, піднесла до світла й повернула назад. Не те. Усе це не те… З’явитися з таким в імператорському палаці — ганьба.

— Ти міг би, — звернулася вона до ювеліра, — виготовити щось особливе для дуже знатної людини?

— Міг би, пані, — відповів майстер. — Але не раніше ніж за три місяці. А то й чотири. Усі ювеліри Рима завалені замовленнями. Знатні родини везуть подарунки до Равенни, нашій благочестивій августі та її синові.

— Я-як три місяці? — зблідла Євдоксія. — Але мені потрібно зараз!

— Зараз ніяк не можу допомогти, пані, — розвів руками ювелір. — Прошу пробачення.

— Що вам потрібно, пані? — прошепотів Марк, коли засмучена Євдоксія відійшла вбік. — Якщо вам потрібні прикраси, то ринок Траяна — не найкраще місце. Є крамниці біля Палатина. Але господар має рацію, тепер майстри працюють, не розгинаючи спини. Знатні родини замовляють подарунки августі Плацидії та її чоловікові.

— Справді? — засмутилася Євдоксія й збентежено сказала: — Я в певній скруті, люб’язний Марку. Адже я теж хочу придбати подарунок пані. Але в мене немає трьох місяців, а це все…

— Негідне августі? — підказав Марк, і Євдоксія кивнула. — Якщо дозволите, пані, я допоможу вам. Я доберу належний подарунок. І якщо ви візьмете мене із собою, я постараюся зробити так, щоб августа Галла Плацидія прийняла вас і ваших дочок окремо, а не в натовпі придворних.

— Ти? — Євдоксія дивилася на пекаря розширеними очима. — Ти зараз жартуєш, юначе? Якщо так, то це дуже поганий жарт.

— Я ж сказав, пані, — Марк щосили скосив очі, щоб роздивитися здивоване личко Меммії Сабіни. — Я допомагаю людям улаштовувати їхні справи.

— Мамо, — Флора торкнула Валерію за лікоть. — Нехай цей чоловік спочатку знайде нам гідний подарунок. Покарати його за нахабство ми завжди встигнемо.

— Найгідніший Марку, — обличчя Валерії Євдоксії стало незворушно-кам’яним. — Рід Мемміїв буде вдячний тобі за допомогу.

— Я прийду завтра, — вклонився Марк, відчуваючи, як у скронях стукотять молоточки. ВОНА подивилася на нього як на чоловіка. Він це відчув.

— Святий отче! — Марк смиренно схилив голову, розглядаючи під ногами переплетіння візерунків мозаїки. — Прошу допомоги.

Вони стояли в правій наві базиліки, сховавшись за однією з колон. Служба закінчилася, і осторонь тупцював натовп парафіян, які прийшли на сповідь. Вони не наважувалися потурбувати священника, коли той розмовляв зі старшим.

— Говори, — пресвітер Філіп здивовано подивився на юнака. — Якщо це в моїх силах, я допоможу.

— Обіцяєте? — в очах Марка з’явилася смішинка.

— Ах ти ж лис, — жартома замахнувся пресвітер. — Кажи, що тобі потрібно. Якщо в моїх силах допомогти тобі, я це зроблю. Адже знову не для себе просиш.

— Не для себе, — цілком серйозно подивився на нього Марк. — Для Валерії Євдоксії, дружини сенатора Флавія Меммія Руфіна.

— Та коли ж ти встиг зустрітися з такою особою? — насилу вимовив приголомшений священник.

— Щойно, — махнув рукою Марк. — Водив її з дочками по ринку Траяна.

— Зрозуміло, — кивнув отець Філіп, але його обличчя не стало менш здивованим. — І що ж тобі потрібно?

— Ваше нове Євангеліє, те, що з малюнками. Назавжди, — випалив Марк і заплющив очі, очікуючи удару посохом.

Він прорахувався. Шановний пресвітер навіть на це виявився нездатним. Лише хапав ротом повітря, наче риба на березі, і мацав груди, шукаючи серце. Знайти його він не міг. Мабуть, серце зупинилося.

— Ні! — лише й зміг сказати отець Філіп.

— Так! — упевнено подивився на нього Марк. — Ви навіть не уявляєте, до чиїх рук воно потрапить.

— Та нехай він провалиться, хоч би ким був! — губи пресвітера дрібно затремтіли. — Нехай його Геєна пожере! Це мій кодекс![32] Нізащо не віддам! Ні за які гроші! Я чекав на нього рік!

— Ви, святий отче, — смиренно опустив голову Марк, — щойно послали августу Галлу Плацидію до Геєни на вічні муки. Може, мені збігати по сторожу?

— Дурень, — образився пресвітер, а потім тихенько запитав: — Що, справді подарунок самій августі?

— Святим Петром клянуся! — перехрестився Марк. — Нехай я помру, якщо брешу![33] Приїхали знатні люди з глухого села. Пихи на трьох, а в гаманці порожньо. Думали купити тут подарунок до народження спадкоємця Валентиніана…

— А майстри вже зайняті, — замислено продовжив Філіп. — Знайома річ. І як ти, сину мій, зійшовся з такою родиною? Ми з тобою для них — пил під ногами. Вони зі стародавнього роду. Їхній предок прийшов до Лацію із самим Енеєм.

— Та я в них інсулу купую, — ляпнув Марк і затнувся. Надто вже промовистим був погляд священника.

— У тебе почалася болотна лихоманка? — турботливо запитав пресвітер. — Начебто ще рано. Надворі літо.

— Зруйновану інсулу купую, святий отче, — запевнив його Марк. — І на виплат на десять років. Я хочу збудувати нову пекарню, на великий обсяг. Тому в мене буде ще одне прохання. Поговоріть із його святістю, нехай віддасть туди хліб для дияконій. Вагу й якість я забезпечу. Ось повернуся з Равенни…

— А до Равенни ти навіщо поїдеш? — застиглим поглядом подивився на нього пресвітер.

— Пообіцяв, що августа Плацидія особисто прийме родину Мемміїв, — похнюпився Марк. — Дуже вже гарна дочка в сенатора, святий отче. От мене й понесло, наче жеребця на іподромі. Тепер доведеться виконати обіцянку.

— Тебе таки опанували біси, — остаточно переконався отець Філіп. — Не вірю жодному твоєму слову. Приведи шляхетну пані сюди. Якщо підтвердить, то вже нехай, продам тобі Євангеліє за ті гроші, яких воно мені коштувало. А потім знову замовлю. У тебе є двадцять три соліди?

— У мене лише двадцять, святий отче. І це язичницька родина, їм не можна до церкви, — підняв голову Марк.

— Можна, — запевнив його отець Філіп, зручніше перехопивши посох, символ свого сану. — Нехай наповняться Святим Духом. Раптом увірують. Ти мене в могилу заженеш, Марку! Такої радості позбавив!

Він було замахнувся посохом, але й цього разу батьківське напоумлення не наздогнало змучену тяжкою працею спину пекаря. Пресвітер махнув рукою й згорбився в нестерпному горі. Марк зітхнув. Він розумів, що означало це Євангеліє для отця Філіпа. Книга, та ще й із малюнками — найбільша, майже безцінна рідкість. Її не купиш у книжковій крамниці на Аргілеті. Сотня ягнят пішла на пергамент, а монахи Латеранської базиліки корпіли над нею довгі місяці. Спочатку писарі, потім художники. Ні, гнів святого отця був зрозумілий…

Флавій Віктор неуважно перебирав аркуші папірусу. Ось купча на будинок, а ось довіреність сенатора Меммія Руфіна, де він через хворобу уповноважує свою дружину здійснити продаж. Mandatum — так називався цей документ. Тепер справа за малим: треба дочекатися Марка й продавців, які навіщось пішли до церкви, та провести угоду. Шість свідків, печатки й копія для архіву префектури. Така процедура, після якої оскаржити купчу буде майже неможливо. Віктор сьогодні виступав не як адвокат, а в ролі табеліона, юриста з оформлення угод. Ця робота теж була йому знайома.

— А в Римі ж можна жити! — задоволений, він відкинувся на спинку крісла. — Роботи вистачає, слава Ісусу!

Невелика таберна з крихітним передпокоєм майже завжди була повна людей. Вікторові навіть довелося взяти помічника, колишнього юриста з Лондінію. Йому пощастило значно менше. Він погодився й на таку роботу. Бігати до префектури й розносити документи надто принизливо для успішного адвоката. А Флавій Віктор уже бачив себе саме таким.

— Пошана тобі, законнику!

До таберни ввійшов чоловік, побачивши якого Віктор миттю втратив увесь добрий настрій. Це був один із тих, хто підходив до Марка в суді, розбійник із Транстибериму. Грубе вилицювате обличчя викривила старанна усмішка, але від споглядання великих жовтуватих зубів шановному адвокатові ставало ще більше не по собі. Він навіть боявся подивитися цьому хлопцеві в очі. Він знав погляд таких людей. Мерзле свинцеве озеро, у якому хлюпається смерть.

— Ти, здається… Берт! — Віктор підвівся в кріслі. — Ти знайомий Марка?

— Усе так, — германець труснув копицею солом’яного волосся. — Він сказав, що ти людина надійна, зайвого не базікаєш. Я тут одну справу пригледів, але до старшого поки не хочу йти. Раптом порожня вона. А мені соромно порожні слова говорити, мене люди поважають. Потрібна порада.

— Слухаю тебе, — Флавій Віктор вийшов до передпокою й полегшено видихнув. Помічник іще не повернувся з префектури.

— Є один чоловік у нас, у Заріччі, — докладно почав Берт. — Він старий, як Еміліїв міст. Ось-ось помре. А в цього чоловіка є склад. І ні дітей, ні рідних. Один-однісінький у світі. Хто був, згинув у лихі часи. Розумієш, шановний, після смерті йому це добро ні до чого, а добрим людям знадобиться…

— Мовчи! — підняв руку Віктор. — Ти нічого не говорив, я нічого не чув. Можеш обговорити це з Марком, а він, якщо вважатиме за потрібне, обговорить зі мною. Розмова не порожня, говори сміливо. Сам сюди ніколи не приходь. Не можна, щоб тебе бачили люди. Веди справи через Марка.

— Знову пошана тобі, законнику, — вишкірився гість і вийшов, ніжно зачинивши за собою двері.

— Уф-ф! — видихнув Віктор. — І як Марк із ними спілкується? Ледь серце не вискочило. Від нього ж тхне кров’ю, наче від бійні.

Проте він знову відкинувся на спинку крісла, перебираючи в голові багатообіцяльні варіанти. Це ж Рим, а не занепалий Лондіній. Тут якась непоказна халупа може коштувати, як міцна вілла в Британії.

Флавію Вікторе, чим зайняті твої думки? — подумав він, уп’явшись поглядом у потемнілі балки стелі. — Ти шановний адвокат, а водишся із затятими бандитами. Ти всерйоз думаєш, як чистіше провернути цю справу… Як низько ти впав…

Він посидів іще трохи, зітхнув і знову подумав:

Покидьки? Припустімо, у цих людей не надто чисті справи. Але багато я отримаю на купчих і судових тяганинах? Ім’я доведеться заробляти наново, а це довгі роки. А я вже далеко не хлопчик. Помилуй, Господи, грішника. Я хочу жити. І мої діти хочуть жити. Уже немає сил слухати удавані стогони шльондри й п’яну лайку жебрака. Чим моя родина на це заслужила?

І він укотре перечитав підготовлену купчу та мандат. Усе правильно, до останньої літери. Валерія Євдоксія й Марк прийдуть сьогодні до заходу сонця. У них якісь справи з отцем Філіпом, але його це не стосується. За цю угоду йому вже заплатили, і він чекатиме…

— Дорогу високородній Валерії Євдоксії! — над Субуранським узвозом пролунав протяжний голос раба. Ноші, оточені клієнтами роду Мемміїв, несли вулицями Субури, викликавши в тамтешнього населення шок і трепет. Давненько тут не бачили сенаторів.

— Маріам! Маріам! — пролунав вереск Євфимії, яка, як завжди, стирчала у вікні. — Та де ти? Дивися, що робиться!

— О-ох, сусідко! — за вісім кроків навпроти з’явилася стара подружка й суперниця. — Яка ж розкіш! А що там Марк робить?

— Який Марк? — заверещала на всю Субуру Євфимія. — Наш Марк? Ой, справді! Ма-а-арку! А ти що там робиш?

Процесія з двох нош повільно рухалася вулицею. На перших лежала сама Валерія Євдоксія, а на других — Сабіна, яка напросилася їхати з матір’ю. Дівчина жадібно роззиралася, вбирала незнайомі запахи й розглядала людей у вікнах та на тротуарах. Старі, які сиділи біля стін, проводжали її довгим поглядом, а якийсь худорлявий хлопчисько біг трохи позаду й кричав:

— Гунне! Гунне! Та де ти, дурню? Глянь, яка риба до нас запливла!

Марк ішов поряд із ношами Валерії, показуючи їй місцеві пам’ятки. Вона, втім, їх не оцінила й дивилася на облізлі, закопчені фасади з погано прихованою огидою. Вузька вулиця лякала знатну пані. Вона тиснула моторошною висотою будинків, безліччю облич простолюду й грубими криками. Це місце було їй настільки огидним, що знову захотілося на віллу, у звичну й розмірену сільську тишу. А ось Сабіна не злякалася. Вона з цікавістю крутила головою, роздуваючи ніздрі точеного носика.

— Гей, найсвітліша пані! — поряд із її ношами побіг хлопчисько з розкосими очима. Від нього пахло різко й смачно. — Дай силікву! Я тобі дещо пока-жу-у…

Він якимось хитрим способом засунув пальці до рота, розтягнув губи в потворній усмішці, відтягнув повіки вниз, вишкірив зуби й висунув язика на цілком неможливу відстань. Сабіна, побачивши отриману пику, впала на пурпурові подушки, заливаючись сміхом. Хлопчисько був просто уморливий.

— Гунне! — різко крикнув Марк. — Ану до крамниці! Хто матері допомагатиме? Навіть не думайте тут нічого підрізати! Хлопці, перевірте китиці й накладки на ношах. Франку, поверни, що взяв! Ви думали, я не помічу?

— Та ми нічого, старший! На згадку хотіли! — похнюпилися хлопчиська й відстали.

— Пробачте їх, пані, — перепросив Марк. — Вони так працюють. Один кривляється, а другий у цей час краде. Шибеники, що з них узяти.

— Це жахливо! — Євдоксія скривилася, побачивши, що Сабіна пирснула в кулак. — Треба дати їм батогів. Яке огидне місце!

— Ось цей будинок я у вас купую, пані, — Марк повів рукою. — Бачите дельфіна на фасаді? Він неабияк збляк, але я думаю його поновити.

— Зупиніться тут, — наказала дружина сенатора.

Вона з тугою в очах розглядала чорну облямівку стін, гори битої цегли й порожні прогони, де стирчали почорнілі обрубки балок. Вона добре пам’ятала це місце. Адже була тут ще до Аларіха, одразу після весілля. Тоді цей будинок кипів життям. У його вікнах стирчали обличчя кумась, по стінах дерлися вгору чорні щури, а з під’їзду било гострим запахом сечі. Але тоді вона вдихала його з насолодою, бо це був запах золота. Інсула давала вісімдесят солідів у добрий рік. У гірший — шістдесят-сімдесят. Увесь їхній кампанський маєток давав лише втричі більше.

— А тут же було шість поверхів! — її щокою покотилася зла сльоза. — Шість і горище! А залишилося лише чотири! Прокляте дрантя. Вони спалили наш будинок! Узимку грілися жаровнями й улаштували пожежу. Чотири поверхи вціліли, а коли мій чоловік приїхав сюди, від будинку вже нічого не залишилося. Стояли самі стіни. Усі дошки й колоди вкрали! Вони грілися нашим горем. Це було десять років тому…

— Тоді настали лихі часи, пані, — тактовно натякнув Марк. — Готи стояли біля Міста. Кожна палиця була на вагу золота. Люди мерзли у своїх домівках. Не можна винуватити їх за це.

— Нехай бідняки самі про себе дбають, — знизала плечима Євдоксія й сердито додала: — Чернь плодиться без упину, наче миші в коморі. Вони позбавили нас коштів. За рік згорів будинок біля Номентанських воріт, а слідом за ним — остання інсула. Теж тут, у Субурі. Не знаю чому… Мабуть, боги тоді розгнівалися на нас. Наші жертви видалися їм убогими.

— Люди загинули, пані? — запитав Марк.

— Ніколи цим не цікавилася, — байдуже відповіла Євдоксія й наказала: — Ходімо звідси! Я скоро помру від цього смороду.

Вони пробралися провулками Субури просто до Віміналу, де стояла церква Пуденція. Шляхетні пані зійшли з нош, і Марк зі свистом вдихнув, оцінивши струнку постать Меммії Сабіни. Дівчина була сильна й гнучка. У старих родинах жінки ще грали в м’яча, а не сиділи під замком день у день. Білосніжні сукні з пурпуровою облямівкою різко контрастували з небагатим одягом містян. Сенатори й чиновники теж бували тут, але здебільшого на недільній службі, а не в будні. Сьогодні Євдоксія та її дочка привертали загальну увагу.

— Мамо, як тут гарно! — видихнула Сабіна, побачивши мозаїки склепіння, звідки на неї дивилися Ісус і апостоли.

— Так, усе нове, — підібгала губи Євдоксія. — Багато золота витрачено…

— Я приведу святого отця, — сказав Марк і залишив жінок у центральній наві, де вони розглядали образи й фрески на стінах.

Пресвітер прийшов за чверть години.

— Отже, таки самій августі, — отець Філіп спантеличено гладив строкату бороду. — Дивовижні речі я чую останнім часом. І щоразу десь поряд з’являється Марк, син Тита. Що ж, пані, я віддам вам Євангеліє. Нехай піде на добру справу. І в ціні поступлюся. Марк сказав, у нього лише двадцять солідів. Але нехай уже… Чекайте тут, високородні пані.

Пресвітер повернувся за кілька хвилин, дбайливо притискаючи до грудей книгу, загорнуту в полотно. Він розгорнув її й гордо показав малюнки, якими був прикрашений кодекс.

— Це євангеліст Лука, — ніжно сказав він. — А це Матвій. А це Ісус споживає хліб і вино зі своїми учнями…

— Ах! — Сабіна із захватом прочинила рота. — Матусю, яка краса! Таке не соромно піднести августі.

— Хм, справді, — із цікавістю оглянула книгу Євдоксія. — Це гідний подарунок. Щоправда, обкладинка зі звичайної шкіри…

— Попросіть Марка, він улаштує будь-яку обкладинку, — відмахнувся пресвітер. — Таких кодексів у всьому Римі лише кілька. А цей я випросив у блаженнішого папи! Але Маркові віддам, нехай уже.

— Та що в ньому такого? — не витримала Євдоксія, дивлячись на юнака, який хрестився перед образами.[34] — Він же хлопчисько-пекар! Просто спритний пройдисвіт із Субури.

— Не зовсім так, пані, — похитав головою пресвітер. — Господь нагородив його добрим серцем і гострим розумом. Люди поважають його. І я його поважаю. Це Євангеліє я віддаю йому, а не вам. Чи не бажаєте відстояти службу, високородна матроно? Послухайте проповідь.

— Мабуть, — неохоче погодилася Євдоксія, яка не могла відмовити жерцеві нового бога, що захопив Рим. Це було б щонайменше неввічливо.

— Люб’язний Марку! — повернулася вона до пекаря, який підійшов. — Ми зможемо оздобити цю книгу срібним окладом? У мене є проста чаша. Її можна переплавити.

— Звісно, пані, — усміхнувся Марк. — Улаштуємо. Обшиємо срібним листом, виб’ємо на ньому святих і навіть зробимо напис: найшляхетнішому юнакові Флавію Плациду Валентиніану від Меммія Руфіна, найславнішого мужа. Майбутній август відкриє священну книгу й згадає ваш рід. І, повірте, таке Євангеліє стане останнім, із чим він розлучиться. Усі ці золоті блюда й чаші просто перетворять на монету, коли нічим буде платити солдатам.

— Мамо, — прошепотіла Сабіна, коли Марк відійшов далі. — Давай візьмемо його до Равенни. Я починаю вірити, що він зуміє влаштувати прийом в августі Галли. Він такий… незвичайний.

— Усе це виглядає безумством, донечко, — крізь зуби промовила розгублена Валерія Євдоксія. — Нехай їде. Ми ж однаково нічого не втрачаємо. Попросити допомоги в родичів я завжди встигну. Знала б ти, як мені цього не хочеться…

У Равенні вони опинилися вже наприкінці літа. Шляхетні пані тряслися у своєму візку, запряженому четвіркою мулів, і безперервно базікали. Марк крокував поряд, намагаючись розважити їх грою на пандурі. Зблизитися з жаданою Сабіною бодай на волосину йому не вдалося. Їх розділяла нездоланна стіна. І якщо між ним і Флорою ця стіна була крижаною, то між ним і Сабіною — радше складеною з дикого каменю. Теплого, приємного на дотик, але цілком неприступного. Марк навіть засумував, розуміючи, скільки часу змарнував.

Це все стриманість, тужив він. Правильно батько казав. Треба було знайти чистішу дівку й вилитися в міру сил. У прямому сенсі… І чого я за нею поплентався? Сенатори й пекарі — це два різні світи. Вони не перетинаються й тим паче не схрещуються. Він знав це й раніше. Дурень.

Ну й гаразд, подумав він, дивлячись на стіни Равенни, що наближалися. Аби тільки Аецій був на місці. І аби в нього все було добре. Інакше весь цей задум провалиться.

Германці біля воріт махнули рукою — сенаторський візок оглядові не підлягав. Лише окинули неприязним поглядом і відвернулися. Марк навіть позаздрив. Добре бути сенатором.

— Добре бути багатим сенатором, — виправив він себе. — А не такими… Амуніції на мідяк, амбіцій на золотий. Цікаво, вони мені хоча б подякують? Бо мене гризуть невиразні сумніви.

На диво чисте й заможне містечко в одну мить зачарувало дівчат. Вони крутили головами, ледь не випадаючи з візка, та й узагалі поводилися так, що мати навіть зробила їм зауваження.

— Дочки мої! Зберігайте гідність. Ви схожі на селючок.

— Та ми й є селючки, мамо, — почувся отруйний голос Флори. — Злиденні й дурні селючки. Простий пекар із Субури знаходить за нас подарунок августі. І він же береться провести нас до неї. Ні, матусю, наше місце на батьковій віллі. Нам із Сабіною, безперечно, час пасти кіз.

А нічого, що я тут? — хотів було сказати Марк, але, подумавши, вирішив промовчати. З кожним днем ця родина подобалася йому дедалі менше. Добре хоч угоду засвідчено печаткою сенатора Меммія Руфіна, а її копію передано до міського архіву. Так і кортіло послати їх подалі.

— Запитайте в перехожих, де будинок Валерія Альбіна, — звеліла Євдоксія. — Ми зупинимося там.

— Скажи, шановний слуго імператора, — Марк уклонився якомусь писареві. — Чи знаєш ти доместика Флавія Аеція?

— Знаю, — кивнув той. — Я вчора бачив його в палаці. Тільки він не доместик Аецій, а трибун.[35] Не здумай назвати його інакше, хлопче. Це буде тяжкою образою.

— Уже трибун, — полегшено видихнув Марк. — А життя налагоджується…

Удруге Марк позаздрив сенаторам, коли вони ввійшли до палацу. Сторожа й тут лише глянула на одяг із пурпуровим оздобленням і відвернулася. Вони навіть запитань не поставили. Ідуть знатні жінки, а з ними слуга, у руках якого дорогий подарунок. Вартові-палатини бачили таке вже сотні разів. Лише сьогодні — разів десять.

— Куди далі? — неголосно запитала Євдоксія. — Я була тут так давно, що вже нічого не пам’ятаю.

— Якщо до зали прийомів, то це прямо, — із виглядом завсідника відповів Марк, — але нам же не туди. Покої августі зовсім в іншому боці, пані. Нам треба знайти одну людину…

— Ти що, вже був тут? — Флора дивилася на нього, наче на привида.

— Бував, — недбало кинув Марк, зберігаючи незворушне обличчя.

Так, заради таких митей варто жити. Він ледве стримав гомеричний регіт. Округлені роти, широко розплющені очі й безглузді помахи вій. Стервозна родина збіднілих сенаторів була цілковито знищена.

— Я ненадовго відійду, пані, — Марк знизив голос. — Якщо про мене запитають — я прочанин, якого ви з милості взяли до каравану.

— Ні, — зверхньо фиркнула Євдоксія. — Я скажу йому правду.

— Чекайте, пані, — попросив Марк і зник у натовпах людей, що заполонили палац.

— Мамо, навіщо ми зв’язалися з цим пройдисвітом? — зло виплюнула Флора. — Він був в імператорському палаці, а я ні! Це так принизливо, що я почуваюся дочкою сільського коваля. Чому ми змушені слухати якогось пекаря? Чому не попросити дядька Альбіна?

— Та тому, що я вже втомилася просити, — губи Євдоксії затремтіли. — Я тільки те й роблю, що прошу. Ти пам’ятаєш, як нас прийняла Пауліна?

— Як останніх жебрачок, — із відразою скривилася Флора. — І ці її натяки на посаг… На хворобу батька… Очі б їй видряпала.

— Авжеж, — невесело всміхнулася Сабіна. — Принаймні цей пекар дивиться на нас знизу вгору. З ним я хоча б почуваюся пані, а не бідною приживалкою.

— Боги послали нам цю людину, — переконано заявила Євдоксія, — тож не будемо відкидати їхній дар. Він уже раз виручив нас. Якщо тепер у нього не вийде, повір, ми ще встигнемо попринижуватися перед родичами. Нам би просто потрапити на прийом — і те щастя. І я запевняю тебе, люба, навіть дядько Альбін не здатний провести нас до покоїв августі Плацидії. Рід Валеріїв уже давно не має колишнього впливу.

А тим часом Марк упіймав за рукав якогось раба й помахав у нього перед носом силіквою.

— Люб’язний, — сказав він. — Проведи мене до трибуна Флавія Аеція.

— Тебе до того крила не впустять, — злодійкувато озирнувся той. — Що йому сказати?

— Марк, людина із Субури.

— Дивно, — хмикнув раб.

Більше він нічого не сказав. Та й навіщо? Адже силіква — ось вона! Маленька, блискуча й така приваблива. Можна взяти кількох шльондр або тиждень поспіль упиватися вином. Раб запрошувально махнув рукою.

— Іди за мною! Нікому не дивися в очі.

Марк крокував за ним, крадькома розглядаючи все довкола. Коридор ішов уперед рівною кам’яною галереєю. Стіни були оштукатурені й розписані вохрою, кіновар’ю та темною зеленню. На одних простінках тяглися виноградні лози, на інших — хрести в лаврових вінках. Високу стелю тримали важкі кипарисові балки. Світло проникало крізь вузькі вікна. Воно лягало на підлогу довгими прямокутниками й відбивалося в камені холодними полисками. Пахло димом олійних ламп, вологою штукатуркою й ладаном із молитовні. Уздовж стін через однакові проміжки висіли бронзові світильники — удень у них теж горіли ґноти. У глибині галерей панувала вічна напівтемрява.

— Тут чекай, — сказав раб, залишивши Марка біля якоїсь статуї.

Герой давнини трохи облупився, а кольоровий камінець із його ока випав. Мабуть, сюди не водили посольств, можна було й заощадити. Назустріч швидко пройшов нотарій з оберемком воскових табличок. За ним, притримуючи край синьої хламиди, майже біг сивий чиновник. Двоє євнухів у білосніжних туніках безшумно несли скриньку, оковану сріблом.

Десь попереду почувся брязкіт зброї. Із бічного проходу з’явилися четверо доместиків у блискучих панцирах. Вони йшли неквапливо, поклавши долоні на руків’я довгих мечів. Гвардійці глянули на Марка, і він мимоволі втягнув голову в плечі, а очі втупив у підлогу. Давненько він не почувався мурахою.

— Що ти тут робиш? — гаркнув доместик.

— Чекаю на трибуна Флавія Аеція, пане, — пробелькотів Марк, але сказаного виявилося достатньо. Гвардійці імператора просто пішли далі.

Мозаїка під ногами виявилася ще гарнішою. Джгути й ромби перепліталися тугими вузлами, а камінці були підігнані так щільно, що між ними ледве пройшло б лезо ножа. Геометричні візерунки змінювалися павичами й голубами. У Римі ще вміли створювати надзвичайну красу. А це ж не Палатин — лише перебудована вілла в заштатній Равенні.

— Тобі знову наснився сон, пекарю?

Флавій Аецій підійшов нечутно, і Марк здригнувся від несподіванки. Майбутній епічний герой анітрохи не змінився. Молодий чоловік, якому ще немає тридцяти. Середнього зросту, міцний, із приємним обличчям. Тільки пояс став іще ширшим та ошатнішим.

— Пане, — Марк уклонився. — Ви вже трибун. Мої сни говорять правду.

— Слухаю тебе, — обличчя Аеція скам’яніло, і лише в очах сховалося жадібне очікування.

— Найшляхетніше дитя народилося, а отже, для найвеличнішого з людей час пішов назад, — напустив туману Марк. — Він проживе не менше одного року, але не більше п’яти років.

— Ти… — Аецій зблід і мимоволі озирнувся. — Що ти верзеш, проклятий дурню? Ти говориш про…

— Більше ані слова, — підняв руку Марк. — Я сказав, і ви почули.

— Нехай мене грім уб’є, — прошепотів Аецій, витерши з чола піт. — Із тобою до ката потрапиш, пекарю.

— Завтра мене вже не буде в Равенні, — спокійно відповів Марк. — Я приніс панові звістку й тепер іду.

— І ти знову не візьмеш винагороди? — примружився трибун.

— Не візьму, — замотав головою Марк. — Але попрошу про послугу. Якщо вам не важко, пане, допоможіть одній шляхетній матроні. Вона була така люб’язна, що дозволила мені приєднатися до каравану. Без неї мене вбили б розбійники.

— Як її звати? — запитав Аецій.

— Валерія Євдоксія, дружина Флавія Меммія Руфіна, найславнішого мужа, — відповів Марк. — Вона мріє особисто передати подарунок августі.

— Пекар просить за жінку з роду Валеріїв, — хмикнув трибун. — Дивовижний сьогодні день. Ходімо, покажеш мені її.

Вони підійшли до Євдоксії та її дочок, які перелякано тулилися до стіни. Побачивши трибуна, одягненого в пурпурову хламиду із золотою фібулою, жінки знову округлили очі. Марк бачив, як вони перезирнулися. До самого кінця на їхніх обличчях читалася недовіра.

— Шляхетна пані, шляхетні діви, — схилив голову трибун. — Я Флавій Аецій, син магістра кінноти Гауденція. Якщо пам’ять мене не зраджує, Валерії доводяться мені далекою ріднею по матері.[36] Буду радий надати вам послугу, але спершу хотів би поглянути на подарунок.

— Так, — квапливо простягнула книгу Євдоксія. — Ось він!

— Вельми гідний дар, пані, — Аецій зі здивуванням розглядав малюнки. — Не найрозкішніший, але дуже вишуканий. Августі Плацидії він точно сподобається. Вона вже втомилася відправляти до скарбниці кубки, блюда й чаші. Ходімо зі мною. Чекати доведеться довго, але сьогодні ви зможете до неї потрапити. Зайдете одразу після сицилійських Нікомахів. Вони теж чекають на прийом.

— Люб’язний Марку, — Валерія Євдоксія велично повернула голову до пекаря. — Ти можеш повертатися до Рима. Твої послуги нам більше не потрібні.

— Будь ласка, — понуро відповів Марк, коли компанія небожителів відійшла на шанобливу відстань. — Ну, хоч знайшов привід поспілкуватися з Аецієм. Таку можливість теж не можна втрачати…

У Римі Марк опинився вже в середині вересня. Місто зустріло його нервовою метушнею, як і завжди перед збором проклятого хрисаргіру. Майстри вивозили запаси, ховали рабів, а найспритніші взагалі розбирали ткацькі верстати, удаючи, що розорилися. Непрозорий податок, який стягували як Бог на душу покладе, доводив населення старого й Нового Рима до невимовної люті.

Марк ішов швидко, ледь не оббігаючи вози на вулицях. Хотілося додому, сил не було. Набридло ночувати то в руїнах, то на рідкісних заїжджих дворах, то при церквах італійських містечок. Після такого навіть жорстка койка в інсулі здавалася щастям.

— Пироги від Марка й Тита! — закричав незнайомий хлопець із посохом і кошиком. — Хочеш смачно поїсти, запитай мене, як. Принесу просто додому! Пиріг гарячий! Смачний! І вина можу принести!

Вина? — замислився Марк. Невже батько здогадався? Чи рознощики виявилися розумнішими за нас і розширили асортимент?

— Навіть із дому виходити не треба! — надривався рознощик. — Принесу куди скажете, шановні. І їжу! І випити!

Цікаво, виправимо недогляд, подумав Марк, протискуючись крізь метушню форумів. А вона тут неабияка…

— Треба ж! — здивувався він. — Невже влада вирішила взятися до справи? Очам своїм не вірю.

Форум Веспасіана нагадував мурашник. Старе, потемніле від часу мармурове облицювання знімали й замінювали свіжим. Збили облізлу штукатурку й нанесли нову. Зняли потріскані плити на площі. Поряд стосом лежали інші, вирубані з базальту. Префект Сіммах вирішив труснути калиткою й уславити своє ім’я. У міській скарбниці точно немає грошей на таку розкіш.

Марк обійшов вервечку віслюків, які везли вапно, і підійшов до крамниці Зої, звідки тягнуло різким запахом чебуреків. Черга сьогодні була пристойна, адже за два кроки метушилися десятки робітників. А що ще потрібно крамниці, яка торгує їжею? Лише багато голодних чоловіків.

— Здорові будьте всі, — він заглянув до таберни.

— Марку! — схопилася за серце Зоя. — Яка радість!

— Старший! Ти повернувся! — заверещали діти й кинулися обійматися, вимазавши його борошном.

— Щось сталося, поки мене не було? — запитав Марк.

— Та начебто нічого, — почухала носа Зоя. — Отець Філіп щодня про тебе питає. Потрібен ти йому. Маріам лежить у лихоманці. Трясе її, бідолашну. Євфимія сердита. Їй тепер і посваритися ні з ким. А більше начебто нічого не сталося.

— Тоді піду, — кивнув Марк. — Увечері заходьте. Посидимо, вип’ємо. Я вам про Равенну розповім.

— А я в дядька Севера силікву виграв, — виліз уперед Франк. — Я на спір увесь Псалтир розповів.

— Увесь? — здивувався Марк. — А ти там щось зрозумів?

— Ні, — закрутив головою малий. — А нащо мені? Я просто хотів отримати силікву.

— Берт іще тебе питав, — раптом згадала Зоя. — Просив прийти, як повернешся. У нього розмова є.

— Ага, — кивнув Марк. — Так і зроблю.

Він пішов вулицею вгору, туди, де вулиця Аргілет поступово переходила в Субуранський узвіз. Їхній квартал іще був пристойним. Жахіття починалося там, у провулках завширшки шість кроків, стиснутих височезними будинками. Туди ніколи не потрапляло сонце, і навіть опівдні було темно, наче надвечір. Там жили не шановані майстри, а поденники та шльондри останнього штибу.

— Марк повернувся! — над головою пролунав несамовитий крик Євфимії, яка ніколи не залишала свого поста у віконці. — Лю-ю-ди! Марк повернувся!

— Марку!

— Марк повернувся!

Захлопали віконниці, у вікнах з’явилися безмежно рідні обличчя. Люди замахали руками, і в Марка навіть серце защеміло. Ось його справжній світ, місце сили. На якого біса він захотів потертися біля сенаторів? Він чув їхні розмови. Пихаті сільські жінки з кругозором горобця на коров’ячому кізяку. Лише Сабіна зуміла здивувати. Ця дівчина почитувала вірші. Причому не новомодного Клавдіана, а Овідія з батькової бібліотеки. Сабіна… Через її миле личко півтора місяця псові під хвіст. І Марк ані на волосину не наблизився до своєї мети. Він став для неї лише кумедною звіринкою. Приблизно як дрізд, якого годувала крихтами наймолодша із сестер, Цезонія. Він часто чув у дорозі цю історію.

— Синочку!

Мати кинулася йому на груди, а сестри повисли на руках, ненароком мацаючи дорожній мішок. Брат не міг повернутися без подарунків. Коли обійнялися й поцілувалися, Тит прошепотів:

— Отець Філіп щодня про тебе питає. Потрібен ти йому.

— Завтра вранці й сходжу до церкви, — кивнув Марк. — Уже вечір.

— Я сам прийшов, — почувся позаду невдоволений голос пресвітера. — Ніколи мені чекати ранку. Я звелів хлопчиськам сказати мені, коли ти зволиш з’явитися. Ну й де тебе носить?

— Святий отче, благословіть, — уклонився Марк.

— Відійдемо вбік, — прошепотів той. — Завтра опівдні ти йдеш на прийом до блаженнішого папи. Сходи до терм, Марку, надягни новий одяг і підстрижися. Ти маєш виглядати як людина, на яку його святість може покластися.

Латеранський палац, що стояв на південному схилі Целія, впритул прилягав до Авреліанового муру. Архітектор так майстерно обіграв це, що навіть залишився невеликий прохід. Тепер до резиденції пап можна було ввійти, оминувши міську сторожу. Воістину, імператор Костянтин, віддавши один зі своїх порожніх палаців римським єпископам, зробив їм безцінний дар. Справжня фортеця в серці язичницького Рима.

Марк боязко ввійшов слідом за отцем Філіпом, роззираючись довкола. Жодних натовпів бородатих чоловіків у чорних рясах тут і близько не було. Більшість людей носили світлий одяг, який відрізнявся лише відтінком тканини та її якістю. Диякони носили орар[37] — стрічку через плече, а пресвітери складали його вдвоє й вішали на шию як знак свого сану.

— Святий отче, — прошепотів Марк. — А чому священники не носять особливого одягу?

— А навіщо? — знизав плечима Філіп, розкланюючись із зустрічними. — У Галлії так роблять, але ми тамтешніх єпископів засуджуємо. Нема чого отцям протиставляти себе пастві. Ми — плоть від плоті римського народу.

А тут доволі скромно, думав Марк, стоячи в коридорі біля робочих покоїв єпископа. На Ватикан зовсім не схоже. Так, майстерно викладена мозаїка на підлозі, але стіни зі звичайною штукатуркою. Під нею подекуди проглядали язичницькі фрески, але було видно, що їх старанно замазують. В оздобленні немає ані позолоти, ані коштовного каменю. Навіть мармуру немає. Лише двері, мабуть, дорогі. Вони з дуба й кедра, згори донизу вкриті найтоншим різьбленням.

— Блаженніший єпископ прийме вас, але пізніше, — сказав секретар, невисокий дідок зі стрічкою через плече. — У нього архідиякон Целестин.

— Ми зачекаємо, — смиренно відповів Філіп.

Архідиякон вийшов хвилин за двадцять. Високий, худий чоловік із різкими рисами обличчя трохи скидався на отця Філіпа. Але якщо Філіп міг і пожартувати, і посміятися, то цей був утіленням суворості. Пресвітер обережно привітався з ним і прошепотів Маркові:

— Якщо папа дозволить тобі пекти хліб, архідиякон із тебе шкуру спустить. Дуже прискіпливий у справах, кажуть. Не користолюбець і вельми суворий…

— Не боюся, — знизав плечима Марк. — Я йду не красти, а працювати.

— Знаю, — Філіп кивнув на двері. — Ходімо. На нас чекають.

Двері рипнули, і Марк опинився у величезній напівтемній кімнаті, сутінки якої розганяли лише світильники, розставлені по кутках. Тут теж не було нічого зайвого. Письмовий стіл тонкої роботи, незручне на вигляд крісло й розп’яття на стіні. Сам папа Боніфацій сидів за столом, розбираючи гори папірусів і воскових табличок. Нотарій сидів осторонь і підгострював гостру паличку. Він щось записував за своїм патроном.

— Ваша святосте!

— Блаженніший!

Марк став на коліна, а Філіп уклонився. Старець за столом жестом показав Маркові: підводься, мовляв. І Марк підвівся, опустивши очі в підлогу.

— Марк, син Тита, — проскрипів Боніфацій. — Юнак-пекар, який став рексом[38] Субури. Багато чув про тебе, Марку. Кажуть, ти відстояв свої вулиці, коли довелося битися з людьми Євлалія.

— Жителі Субури відстояли свої домівки, ваша святосте, — відповів Марк. — Я лише зробив посильну лепту в цю справу.

— Посильну лепту… — здивувався папа. — Ти знаєш, що це?

— Лепта — це монета, яку бідна жінка дала Спасителеві, ваша святосте.

— Треба ж, — знову здивувався Боніфацій. — Він ніде не навчався, але говорить доладно й чисто. Наче з ним займався ритор.

— Я печу хліб, ваша святосте, — вимовив Марк. — Мені не до навчання.

— Хліб, та-ак… — згадав єпископ. — Ми готові передати тобі випікання хліба для роздач, пекарю Марку. Але чи впораєшся ти?

— Без сумніву, ваша святосте, — підняв очі Марк. — Я пекар від народження. Який накажете пекти, такий і спечу. Не вкраду жодної зернини, за кожну відзвітую. Нехай мені встановлять справедливу плату за помел, дрова й працю людей. Більше мені нічого й не потрібно. Я хочу будувати нову пекарню й віддам замовлення туди. Усе робитиметься в одному місці.

— Припустімо, — скептично подивився на нього єпископ. — Коли ти був у мене в катакомбах, то вихвалявся, що знаєш, як привести Рим до хреста. Чи не є й ці твої слова звичайним хвастощами?

— Ані ті мої слова, ані ці не є хвастощами, ваша святосте, — стиснув зуби Марк. — Я доведу це. До настання січневих календ більшість торговців і майстрів охрестяться. Тоді блаженніший папа мені повірить?

— Тоді блаженніший папа повірить у що завгодно, — засміявся Боніфацій. — Як ти це зробиш?

— Не скажу, — усміхнувся Марк. — Малий гріх… Та ви, мабуть, пам’ятаєте. Я обіцяю в присутності отця Філіпа, якого шаную як рідного батька, і в присутності єпископа Рима, що до січневих календ м’ясники, торговці тканинами, мідники, ткачі, утримувачі харчевень, рибалки й багато інших містян прийдуть, щоб охреститися. Їх буде стільки, що вони стоятимуть за порогом церкви й смиренно чекатимуть своєї черги. Мені нічого для цього не потрібно. І я клянуся ім’ям святого Петра, що зроблю це.

— Марку! — пресвітер Філіп дивився на нього як на божевільного. — Та що ти таке говориш?

— Сміливо. Вельми сміливо…

Папа з цікавістю розглядав пекаря, схиливши голову набік. Нотарій упустив стилос для письма й застиг із розкритим ротом. Філіп дивився на Марка, закипаючи від гніву.

— Сміливість міста бере, ваша святосте, — уперто відповів Марк. — А тут не надто складне завдання. Подумаєш, привести до істинної віри кілька тисяч упертих язичників.

— Ідіть із Богом, — махнув рукою єпископ. — Я засмучений самовпевненістю цього юнака.

— Якщо все вийде, я зможу прийти до святішого ще раз? — Марк подивився Боніфацію просто в очі.

— Безумовно, — кивнув той. — Але я вважатиму це дивом.

— Дякую за милість, блаженніший, — глухим голосом промовив Філіп. — Я перепрошую за цього хлопчиська. Воістину, я почав помилятися в людях.

— Нічого, Філіпе, — похитав головою Боніфацій. — Я на тебе не серджуся. Бездоганний лише Господь Вседержитель, а ми з тобою грішні люди. Усім нам властиво помилятися.

Вони вийшли з кабінету, задкуючи й уклоняючись, а коли вийшли, пресвітер Філіп швидко пішов коридором, не озираючись. Його пряма, наче палиця, спина випромінювала такий гнів, що Марк навіть зіщулився.

— Не вірить, — сумно всміхнувся Марк. — Що ж, я його розумію. Звучить дико, але це ж і справді нескладно… Треба наздогнати.

Отець Філіп крокував так швидко, що юнак ледве встигав за ним.

— Не ходи за мною, негіднику! — гаркнув пресвітер, але Марк усе одно йшов.

Вони вийшли з Латеранського палацу, проминули ворота й мовчки спустилися до підніжжя Целія. Лише біля старої цистерни отець Філіп різко зупинився й закричав:

— Ти хоч розумієш, що накоїв, осляча твоя голово?

— Розумію, — кивнув Марк.

— Ні, не розумієш!!!

Філіп повернувся до нього. Він змарнів і наче постарів за одну мить. Ледь помітні зморшки біля рота стали різкими й глибокими.

— Ти дав слово єпископові Рима.

— Дав, — погодився Марк.

— В ім’я святого Петра!

— Ага.

— А тепер скажи мені… — голос пресвітера здригнувся. — Що ти збираєшся робити?

Марк трохи помовчав, а потім неохоче сказав:

— Є одна думка. Вона давно крутиться в мене в голові, ще з минулого року. Але я вам нічого не скажу. Вона вам не сподобається.

Філіп так і застиг, не вірячи власним вухам, а потім повільно підняв посох.

— Святий отче…

— Ні, ти скажеш!

Посох опустився Маркові на плече. Марк скривився. Не боляче, радше прикро.

— Я за тебе поручився! — Ще один удар. — Перед папою!

Посох заходив по міцній спині пекаря з неабиякою силою, але раптом випав із рук пресвітера. Філіп стомлено сів на бордюр і затулив обличчя.

— Господи… що ж я наробив… Якщо нічого не вийде, сміятимуться не з тебе. Ти просто шмаркач. А мене ти з лайном змішав. Нотарій папи вже по всьому Латерану розніс мою ганьбу.

Марк опустився поряд, і кілька хвилин обоє сиділи мовчки. Дорогою ліниво прогуркотів віз із цеглою, потім пройшла жінка з глечиком, а за нею пробігла зграйка хлопчиськів. У сусідній Латеранській базиліці почали читати псалми.

— Святий отче…

— Ну? — спустошено подивився на нього Філіп.

— Невже ви вважаєте, що я скажу самому папі порожні слова? — докірливо подивився на нього Марк. — Та як ви могли таке про мене подумати? Люди… Чого вони бояться найбільше?

Філіп стомлено подивився на нього.

— Бояться голоду.

— Це зрозуміло, — кивнув Марк. — А ще?

— Хвороб, варварів, суду Божого…

— Ні, усе не те, — Марк похитав головою. — Я говорю про всіх. Про багатих, бідних, торговців, майстрів… Про всіх.

Пресвітер замислився.

— Бояться втратити гроші.

— Ось! — Марк різко підняв голову.

— Що «ось»? — невдоволено подивився на нього пресвітер. — Чого ти зі мною в загадки граєш, негіднику?

— Гроші! — усміхнувся Марк. — Усі люди однакові, святий отче. Вони бояться залишитися ні з чим.

— Поясни, — Філіп насупився.

Марк нахилився зовсім близько й прошепотів кілька слів. Філіп спочатку нічого не зрозумів, а потім його обличчя повільно витягнулося.

— Ні!

— Так! — Марк задоволено кивнув.

— Але це ж брехня! — отець Філіп схопився й гнівно затряс бородою.

— Це лише чутка.

— Ні! Нічого не вийде, — рішуче махнув рукою пресвітер, а потім знову сів поряд і затулив обличчя долонями. — Господи… Невже люди мають такою дорогою прийти до Тебе? Вони справді в таке повірять?

— Та вони повірять і не в таке, — запевнив його Марк. — Ще й від себе набрешуть.

Отець Філіп нічого не відповів, лише тяжко зітхнув.

— Іди додому, нелюде роду людського. Помру я від твоїх витівок.

— Благословите?

— Не стану я благословляти тебе на ганебну справу.

Отець Філіп наїжачився, ставши схожим на мокрого горобця. Марк винувато всміхнувся й схилив голову. Пресвітер довго дивився на нього, але потім усе-таки перехрестив.

— Іди вже… шахраю. Роби, що задумав. Нехай це буде на славу Божу… Ганьба на мою сиву голову! З ким я зв’язався на старості літ! Із хлопчиськом, брехуном! Воістину демони затьмарили мій розум.

— Хто хоче заробити силікву? — запитав Марк, вишикувавши десяток рознощиків пирогів. — Усі? Не здивований. Заходимо до пекарні й зачиняємо двері.

Коли міцні чоловіки із сумками зайшли до крамниці й зачинили її зсередини, Марк із найтаємничішим виглядом заявив:

— Я вчора був у префектурі. І там дещо почув. Вам треба буде повторювати це на вулицях. Але обережно. Не так, ніби ви точно це знаєте, а наче почули від якогось писаря. Ви принесли пиріг, а він сказав чоловікові за столом…

— Треба плітку пустити, господарю? — розуміюче вишкірилися рознощики. — І ти за це цілу силікву даси? Ми згодні. Що брехати треба?

Того дня Марк до Пуденція не пішов, проводячи час у пекарні. І наступного дня теж не пішов. Він пірнув у роботу, наче в глибокий вир, де можна сховатися від самого себе. Страх. Жахливий страх майже паралізував його думки. Коли він не пік хліба, то просто ходив із кутка в куток і гриз нігті. Ані батько, ані мати, ані сестри не розуміли, що з ним відбувається. А потім узагалі перестали до нього лізти, бо Марк почав зриватися, чого за ним раніше не водилося. Нігті закінчилися на другий день, він згриз їх до м’яса. Багатообіцяльна думка вже не здавалася йому такою вдалою. Але, попри його страхи, Римом уже поповзли зловісні чутки. Одних вони налякали до тремтіння, а інших, навпаки, потішили. Люди перешіптувалися на розі, боязко поглядаючи на перехожих. Кожен другий говорив:

— Усіма богами заклинаю! Тільки нікому!

— Юпітером Капітолійським клянуся! — гаряче відповідав співрозмовник і відразу біг до сусідньої крамниці. Туди, де торгував зять, брат чи батько. Бо в Місті поняття «нікому» не включало рідні та близьких друзів. Так таємниця, яку на світанку понесла Римом жменька людей, до заходу другого дня виплеснулася за Тибр, у чотирнадцятий район, а до заходу третього дня про неї не знали лише глухі й нерозумні діти.

— Чули? — перешіптувалися люди.

— Та чули, — кривилися їхні співрозмовники. — Хрисаргір покладуть на язичників, пелагіан і аріан. Людям єпископа цього року платити не доведеться.

— Ото було б добре! — мрійливо промовляв сусід згори, який цілком випадково підслухав цю розмову, до пояса звісившись із вікна четвертого поверху. — Я про всяк випадок охрестився заради такої справи. Подумав, із мене не убуде. Ще один бог надійніше захистить.

— Тьху на тебе! — гордо казали ті, що внизу. — Віру батьків відкинув!

Сказавши це, майстри й купці розходилися в різні боки, щоб зустрітися біля найближчої церкви, де ще до світанку вишикувався чималий натовп стражденних.

Марк слухав шум вулиці, намагаючись уловити в ньому звуки майбутніх заворушень. Поки в Місті тихо… Але тут, наприкінці сьомого дня, коли Марк уже збирався повечеряти, до пекарні нагрянув отець Філіп, який схуд так, що щоки запали, туго обтягнувши вилиці.

— Чого розсівся, шахраю? — гаркнув він на Марка. — Брехун! Обманщик! Блудослове поганий! Та як тебе земля носить! Ось я тебе зараз посохом!

— Ніякий я не брехун, — образився Марк. — Обіцяв і зробив! Де я збрехав?

— Думав, помру, — пресвітер безсило плюхнувся на лаву й узяв кубок вина, який Марк турботливо сунув йому в руку. — Хрещу від світанку до ночі. Сил жодних немає. Хотів прибити тебе, та все ніколи було. Подвиг в ім’я віри звершував. Сотні заблукалих привів до істини.

— Ну, то це ж добре, — обережно сказав Марк, підсуваючи священникові шматок пирога завбільшки з дві долоні.

— Із м’ясом? — запитав той, і Марк кивнув. Він знав, що святий отець майже завжди постує.

— А! І нехай! — заявив Філіп, уп’явшись зубами в пиріг. — Сьогодні не пісний день. Не заради черевоугодництва споживаю, а виснажені сили підкріплюю в ім’я віри. У мене в баптистерії люди з ночі стоять.

— Хрестіть у річці, святий отче, — сказав Марк, турботливо доливаючи в кубок. — Усіх одразу.

— Та нехай тебе грім уб’є! — застогнав той, обхопивши скуйовджену голову. — Де ти раніше був, негіднику! Пресвітери з ніг падають, а він глузує… Адже так самого Спасителя хрестили! Отже, і нам можна! Гаразд, я не вино до тебе пити прийшов. Ти, Марку, завтра опівдні чистий і зачесаний чекаєш на мене біля Латеранського палацу. Блаженніший папа бажає тебе бачити.

Марк знову стояв перед єпископом Рима, дивлячись йому просто в очі. Сухорлявий старець дивився на нього, не кажучи ані слова, а потім заявив:

— Ти взагалі розумієш, що накоїв?

— Привів до святого хреста тисячі людей, — нахабно відповів Марк. — І лише за десять силікв. Думаю, як би тепер їх відпрацювати, ваша святосте. Ми, пекарі, народ небагатий.

— Відпрацюєш, — відмахнувся від нього папа. — Коли люди дізнаються, що це брехня, почнуться заворушення. Багато хто відсахнеться від віри.

— А я й не обіцяв, що втримаю їх у вірі, — здивовано подивився на папу Марк. — Я сказав, що приведу. І я привів. Утримати їх мають святі отці, Божим словом і батьківським напученням.

— Ну ти й нахаба, — усміхнувся єпископ. — Скільки живу, такого не бачив. Дієш брудно, але, треба віддати належне, користі від тебе поки більше, ніж шкоди. Апостольський престол дозволить тобі пекти хліб для дияконій.

— У мене буде крихітне прохання до Апостольського престолу, — Марк опанував себе й постарався здаватися впевненим. — Тисячі нових парафіян — це нові пожертви… Чи можу я попросити грошей у борг у рахунок цих пожертв? Я купив зруйновану інсулу, щоб розмістити там пекарню, а грошей замало. Я поверну… Я поселю в цій інсулі пів сотні втікачів і багатьом дам роботу… Не відмовте, ваша святосте, за п’ять років поверну все до нуммія. Мені небагато й потрібно. Лише триста солідів.

— Як ти його терпиш, Філіпе? — у папи навіть слів не знайшлося.

— Сам дивуюся, блаженніший, — розвів той руками. — Ні в чому не можу йому відмовити. Я ж навіть ваш кодекс йому віддав. Цю книгу дружина Меммія Руфіна піднесла августі Плацидії.

— Що-о? — розгубився папа. — Дружина Меммія? Того сенатора, який помирає останні років п’ять? Але як? Розкажеш потім.

— Його святість дасть грошей? — боязко нагадав про себе Марк. — Пекарню я й сам збудую. Але дуже вже хочеться відновити інсулу. Прийму в ній прочан, утікачів… Якщо місце залишиться…

— Монетою стільки не дам, — похитав головою папа. — Але допоможемо зерном, людьми, лісом, черепицею.

— А цеглою й вапном? — благально подивився на нього Марк.

— І цеглою з вапном, — усміхнувся папа. — Чого тільки не жертвують церкві.

— Премного вдячний, ваша святосте, — Марк упав на коліна. — Бога за вас молитиму!

— Усе, ідіть! — махнув рукою єпископ. — Зайдете до архідиякона Целестина. Він усе влаштує.

Щось мені недобре, подумав Марк, коли вийшов із покоїв єпископа. Він прихилився до стіни, намагаючись віддихатися. Невже вийшло? Та я сам собі не вірю. Це ж у мене тепер держконтракт, найгрошовитіший із можливих… Ні, для армії печуть більше. Ну й гаразд! Мені тепер сам чорт не брат.

— Що, хлопче, рахуєш, скільки нових ворогів собі нажив? — зі співчуттям подивився на нього Філіп. — Важко тобі доведеться.

— Упораюся, — відмахнувся Марк.

— Може, й упораєшся, — не став сперечатися пресвітер. — Ти напрочуд щасливий шахрай. Але я тут розпитав архідиякона. Приблизно половину хліба для милостині випікає магістр твоєї колегії Ліберій. Ти ж, коли мчав у бій, не подумав, до чийого гаманця залізеш?

— Ліберій, — остовпів Марк і замислено почухав потилицю. — То це він випікав церковний хліб? Я міг би здогадатися.

Рим шумів, наче січневе море. Колишні язичники обурювалися, що з них стягують хрисаргір. Давні кафолики обурювалися з тієї самої причини. Префект Міста вийшов на форум, де спробував заспокоїти народ, і в нього знову нічого не вийшло. Зусилля вправного ритора не допомагали поза стінами Сенату. З Равенни один за одним мчали гінці з гнівними листами. Канцелярія августа вимагала втихомирити чернь. Імператор розлютився. Він був невдоволений безсиллям префекта Аніція Сіммаха.

І лише в Субурі було тихо. П’ятеро авторитетних людей зібрали мужів і пояснили просту істину: щоб не розчаровуватися, не треба зачаровуватися. І взагалі, віриш безглуздим чуткам — сам дурень. Марк з Узвозу, Север із Довгої вулиці, юдей Мароній зі східного кінця, утримувач попіни Венацій із вулиці Сандальників і відкупник Ремігій із вулиці Патриціїв. Саме ці люди тримали в кулаці буйний набрід Субури, виразки на тілі Рима. Саме вони врятували Місто від нового кровопролиття.

Щиро кажучи, Маркові було не до політики. Церква допомогла, але поставила жорсткі умови: за три місяці треба видати перший хліб. Десятки втікачів, які отримували харчі в дияконіях, прийшли працювати за їжу…

— Сюди биту цеглу! — кричав Марк. — У цей бік!

Купи сміття, порослі бур’янами, танули на очах. І не дивно, коли три десятки людей розбирали їх, складаючи в акуратні купи. Плінфа, римська цегла, незвично тонка й довга, а тому пустити її на нове будівництво майже неможливо. Вона просто кришиться. Робітники з лопатами й кошиками розчищали периметр будинку, на очах перетворюючи моторошні руїни на звичайну недобудову.

— Та який же тут фундамент? — напружено міркував Марк. — От прокляття! Мабуть, бутовий, як і скрізь. Будинок стояв і не тріскався. Отже, фундамент можна навантажувати.

— Господарю! — до нього підійшли робітники з лопатами. — Ми весь перший поверх розчистили. Землю зняли, але далі ніяк. Там камінь.

— Чому? — спочатку не зрозумів Марк, але будівельник, якого йому виділили в єпархії, пояснив:

— Це Субура, шановний. Тут споконвіку будують. Куди не ткни, скрізь руїни будинків. Тут, під твоїм фундаментом, стояло ще кілька інсул.

— А, ось воно що, — протягнув Марк. — То під нами суцільний камінь…

— Так, господарю, — кивнув будівельник. — Лопатою далі не пройти. Та й чи треба?

— Не треба, — відмахнувся Марк. — Тут і зробимо підлогу. Рівняйте битою цеглою, шановний Косьмо.

— Уже, — усміхнувся той у бороду. — Я, господарю, свою роботу знаю. Спочатку вирівняємо підлогу, а потім покладемо кам’яні плити.

— Ну, я тебе точно здивую, — пробурмотів Марк собі під ніс, але вголос сказав зовсім інше: — Виводьте стіни на шість поверхів, а потім ставте дах.

— Я-як? Чому? — майстер і справді здивувався. — Так не роблять. Будинок росте знизу вгору. Поверх за поверхом.

— У мене немає часу, — пояснив Марк. — Пекарня й дах — насамперед. Решту зробимо потім.

— Хм-м, — замислився майстер. — А підлоги потім покладемо? Можна, звісно…

Марк дивився вгору, задерши голову. Несучі арки вціліли, але вище четвертого поверху їх треба буде надбудовувати. Тут кладку зміцнювали залізними або бронзовими скобами. Для місця, яке іноді трусить, рішення цілком розумне.

— Зробити армопояс на верхніх поверхах? — сказав Марк. — А зроблю, мабуть. Залізні прути з насічками — ось тобі й арматура. Дорого, звісно, але куди подітися. Заодно й шпильки для мауерлата забетоную. Здивуємо аборигенів.

Заліза в Римі повно, його видобували на сусідній Ельбі. А з бетоном тут узагалі не було жодних проблем. Везувій і Сицилія справно постачали пуцолану, вулканічний попіл. Марк повернув голову. Знайома постать. Та це ж пічник Приск тупцює. Той самий, якому він обіцяв віддати наступне замовлення. Марк махнув рукою, і майстер мало не підтюпцем підбіг, не на жарт палаючи завзяттям.

— Тут, мабуть, нова пекарня буде, Марку? — майстер запобігливо зазирав у вічі.

— Пекарня, — кивнув Марк. — Я тримаю своє слово, Приску. Обіцяв віддати тобі наступне замовлення, отже, віддам. Але тут є одна тонкість. Печі будуть більші, ніж у Курція.

— Печі? — голос майстра раптом зірвався на півнячий. — Не одна?

— Чотири, — похитав головою Марк. — Чотири великі печі, сім ліктів від гирла до задньої стінки. Під — із базальту, а димоходи — до самого даху.

— Навіщо? — прохрипів пічник, якому раптом стало зле.

— Хочу опалювати інсулу гарячим повітрям, — пояснив Марк. — Упораєшся?

— Скільки в мене часу? — обережно запитав майстер.

— Два місяці, — жорстко відповів Марк.

— Покличу брата й зятів, — почухав потилицю пічник. — Замовлення велике. Тобі, отже, треба прибудувати до стін димові канали?

— Треба, — кивнув Марк. — Зробиш?

— А чому б не зробити, — погодився пічник. — Робота знайома. Дивина. Наче в сенаторському домусі. То що ж, голота нагорі теж не мерзнутиме?

— Мерзнутиме, мабуть, — скривився Марк, — але значно менше. Не хочу, щоб цей будинок іще раз згорів через жаровню, що впала.

— У Місті це звичайна річ, — усміхнувся пічник і простягнув руку. — Беру замовлення, Марку. І попрошу чесну ціну. Треба прикинути з ріднею. Ми такої роботи зроду не робили.

— По руках, — Марк потиснув зашкарублу долоню. — Можеш узяти пічників із втікачів. Вони багато не попросять. Їм будь-яка робота за радість.

Марк стояв перед архідияконом Целестином,[39] нервово смикаючи зав’язки пояса. Він тричі перевірив свої записи, але однаково хвилювався, наче хлопчисько на першому побаченні. Архідиякон виявився людиною незворушною, розважливою й чесною. І був фанатичним прихильником порядку, залізною рукою керуючи справами церкви. А цих справ із кожним роком ставало дедалі більше. Церква поступово відокремлювалася від держави, маючи власні землі, прибуткові будинки, майстерні й капітали, що стрімко зростали.

Марк смиренно чекав. Архідиякон був тямущим адміністратором, діловитим і моторним. Але метушні не терпів.

— Хм-м, — Целестин поклацав кісточками абака. — Камінь… вапно… Ліс… Начебто все правильно. Ти розумний юнак, Марку. Як ти навчився так вправно рахувати?

— Молився святому Петру, пане архідияконе, — відповів Марк. — І набрався мудрості.

— Що це за гачки в тебе там? — окатий церковник побачив записи, які юнак тримав під пахвою.

— Так я рахую, пане, — відповів Марк. — Це зручніше, ніж на абаку. Можу показати.

— Покажи, — суворе обличчя прорізала усмішка.

— Ось, наприклад, — сказав Марк. — Вам треба додати сто п’ятдесят тисяч сімсот два й чотириста сорок тисяч двісті сімдесят чотири…

— Боронь Господи, — архідиякон так перелякався, що почав хреститися. — Та навіщо мені таке додавати?

— І все ж ось, — Марк склав числа стовпчиком і показав результат.

Целестин, який, мабуть, розпалився, заклацав кісточками, почав щось записувати, але потім, коли отримав той самий результат, здивовано втупився в пекаря.

— Не може бути! Ти що, новий Архімед?

— Я Марк-пекар, святий отче, — довелося зробити дурнувате обличчя. — Архімед-сандальник живе на іншій вулиці.

— Воістину, це дивовижно, — худий архідиякон відкинувся в кріслі. — А порахуй своїми гачками, скільки буде дюжина дюжин. Га?

— Сто сорок чотири, пане, — смиренно відповів Марк. — Мені для цього навіть нічого записувати не треба. Це дуже просте запитання.

— Помилуй мене, Господи, — знову перехрестився Целестин. — Навчиш своєї премудрості?

— Звісно, — легко погодився Марк. — Це буде нашою таємницею. Уявляєте, як завиють нечисті на руку люди?

— Іди з Богом, юначе, — прихильно кивнув архідиякон. — Тепер я зрозумів, за що тебе любить отець Філіп. Господь прикрасив тебе премудрістю. Тридцять чотири соліди поки числяться за тобою.

— Може, цеглу з вапном порахуєте дешевше, пане? — Марк зробив боязку спробу. — Дорогувато церква продає мені свої милості.

— Бог допоможе, — Целестин велично змахнув рукою. — Оце нахаба! Йому без лихви в борг дають, а він іще торгується. Ти й так почнеш платити лише навесні, коли добудуєшся. Май совість!

— Ні, але спробувати ж варто було, — знизав плечима Марк і знову набрався нахабства. — Мені б воду до пекарні підвести, пане. Витрати будуть величезні. Не навозимося з фонтана. Там половина Субури набирає. Візника заріжуть, поки він наповнить бочку.

— А ось це вирішити можна, — замислився Целестин. — Я поговорю з консуляром із питань водопостачання.[40] Непогано його знаю. З мене він не посміє вимагати хабаря.

— Вік Бога молитиму, — пошепки сказав Марк і навшпиньки вийшов.

На нього вже чекали. Невелика харчевня біля Аппієвих воріт якнайкраще підходила для нечастих зустрічей із Бертом. Той уже давно хотів побачитися, але Марк був увесь у справах. А показуватися бандитові із Заріччя в Субурі він заборонив. Ні до чого тепер зайві плітки. Тут же, осторонь рідних кварталів, їх ніхто не знав. Можна було говорити вільно. Марк їв смажену козлятину й запивав вином. Берт віддавав перевагу свинині, у яку вчепився міцними жовтуватими зубами. Він рвав її, наче дикий звір, не надто зважаючи на краплі жиру, що летіли на туніку.

— Є справа, старший, — сказав Берт, коли впорався зі своїм шматком м’яса. — Є добрий склад. Його господар — старий, один-однісінький у світі. Думаю, твій законник може зі своїми табличками помудрувати, щоб після смерті той склад не дістався імператорові. Його однаково чиновники приберуть до рук. Дуже вже ласий шматок.

— Великий склад? — зацікавився Марк.

— Ага, — кивнув Берт. — Сто кроків завдовжки й п’ятдесят завширшки. Там тепер тримають олію з Африки.

— Точно знаєш, що в нього немає рідні? — примружився Марк.

— Воданом і Тюром клянуся, — германець дістав із-за пазухи амулет і поцілував. — Ми кілька разів грабували той склад. Добре пам’ятаємо синів. Померли вони від лихоманки. І господиня померла. Сам він.

— Займуся, — кивнув Марк. — Але дивись! Щоб жодної крові!

— Я чув, ти міцно здружився з попами, — вишкірився Берт. — Розумію… Вони такого не люблять. А так було б легше. Оформив угоду, а потім ножем по горлу… Чик! І ракам на корм.

— І тоді приходить писар із префектури, — усміхнувся Марк, — піднімає угоду, кличе свідків, які були на оборудці, і починає ставити їм різні каверзні запитання. Після третього запитання, якщо писар не цілковитий дурень, він розуміє, що йому брешуть, і кличе ката. А потім твою угоду сунуть тобі під ноги. У жаровню, якою тобі припікатимуть п’яти.

— От прокляття, — усвідомив глибину проблеми германець. — Гаразд, зрозумів. Не будемо вбивати. Сам скоро здохне. Він уже ледве ходить.

— Не спускайте з нього очей, — сказав Марк. — Знадобляться його печатка й почерк. Украдіть таблички або папіруси з його будинку.

— Зрозумів, — нерішуче кивнув Берт. — У нього стара служниця, вона ходить на ринок. Спробуємо пошукати в будинку. Знаємо, де живе. Бувай, старший, — Берт підвівся з-за столу. — Товару тепер у Заріччі мало, а босяків багато. Треба за щось зачепитися. Важко стає годувати людей.

— Бувай, — Марк теж підвівся, кинувши на стіл жменю міді. — Я пришлю хлопця, коли щось дізнаюся.

— А, забув! — Берт дістав із-за лави мішок. — Подарунок тобі від хлопців. Взяли нещодавно на справі. Нам таке не потрібне, а ти начебто любиш.

— Кіфара? — здивувався Марк, провівши пальцем по струнах. — Дякую, друже! Приємно…

Будівельник, якого дала єпархія, уже зірвав горло, сперечаючись із юнцем-господарем. Важезні димоходи, на його думку, мали обвалитися. Але пекар утер носа потомственому майстрові, заливши товсті бетонні плити, у які навіщось поклав подвійну залізну сітку. Знизу товстішу, а згори — тоншу. Мало того що залив, то ще й змусив поливати водою та спочатку не велів навантажувати. Тепер димоходи росли, зв’язані зі стіною залізними стрижнями, а плити все ніяк не хотіли тріскатися.

А потім із залізних прутів і бетону почали заливати в стіні пояс, просто між четвертим і п’ятим поверхами. І тоді Косьма прикусив язика. Нутром досвідченого майстра він відчував, що такий будинок значно краще витримає поштовхи земної тверді. Він не розумів чому, просто знав, і край. Залізний пояс, який пройшов по периметру і зовнішніх стін, і несучих арок, вразив його своєю довершеною досконалістю. Косьма усвідомив, що хлопчисько все робить правильно. Залізні скоби й поруч не стояли з цим кільцем, яке охопило стіни бетонними обіймами.

— Чаклунство, не інакше, — бурчав майстер, але ганьбити зроблену роботу не став. Совісті не вистачило.

Стіни піднімали швидко, замуровуючи балки перекриттів. Добре висушений дуб — для головних балок над пекарнею, а решта — ялиця. І легша, і набагато дешевша за дуб. Торці старанно смолили, і Косьма особисто оглянув кожну колоду. Адже через це будинки в Римі й руйнувалися. Гнили торці, ламалися балки перекриттів, і люди летіли поверхом нижче, ламаючи собі кістки. А якщо в цей час горіла жаровня, то вугілля віялом розсипалося по підлозі, й інсула дуже скоро перетворювалася на веселу ватру.

А потім Марк узагалі добив Косьму. Він наказав зробити відхоже місце просто в будинку. На кожному поверсі. І це остаточно знищило шановного майстра.

— Та що ж ти робиш, господарю? — Косьма ледве вимовив ці слова тремтячими губами. — Нащо ти змушуєш людей жити поряд із лайном?

— А тепер ти не живеш поряд із відром? — розреготався пекар, і Косьма побагровів від гніву.

— Та відро виніс, і все! — бризкаючи слиною, закричав він. — А це як? Як?

— Та просто, — обійняв його Марк. — Ти коли-небудь бачив водяний насос?[41]

— Ну, бачив, — нерозуміюче подивився на нього будівельник.

— Унизу буде басейн, — пояснив Марк. — Насосом піднімемо воду на горище, у велику амфору. А звідти вона потече трубою вниз. Справив нужду, відкрив кран і змив. Зрозумів?

— Заб’ється лайном, — упевнено відповів Косьма. — І цей твій водяний затвор… Дурня якась!

— Промиватимемо лугом, — розвів руками Марк. — А, так! Забув! Для мужів зробимо окрему трубу, трохи нижче пояса. Я вже домовився з фулонікою. Вони забиратимуть сечу, а я за ці гроші купуватиму дрова.

— Нап’юся сьогодні, — приречено прошепотів Косьма. — Він або божевільний, або отримав благословення від святого. Не може пекар бути наділений такою мудрістю. Ось заберу із собою пічників і нап’юся… Вони теж не знали, що пекарнею можна опалювати цілу інсулу.

Марк, зірвавши горло в розмові з будівельником, махнув рукою й пішов до термополії. Від голоду аж живіт звело, а хліб із пирогами вже стояли поперек горла. Він узяв юшку з потрухами, коржик із соусом і смажену рибу. Їв і нахвалював. Крисп, утримувач термополії, сьогодні був напрочуд похмурим і непривітним. Навіть узяв гроші Марка й відвернувся, наче не був їм радий.

— Кажи, — не витримав Марк, кинувши тарілку у відро. У термополіях їх зроду ніхто не мив. Вони входили у вартість страви.

— Та про що? — люто виплюнув Крисп.

— Чому ти такий злий? — спокійно запитав Марк. — Не розумію, коли я встиг тебе образити, шановний.

— Може, коли вирішив продавати свої пироги, — Крисп нахилився до Марка. — Або гуннські пиріжки. А тепер у тебе буде власна термополія в новому будинку. Так?

— Не зовсім, — похитав головою Марк. — Продаватимемо пироги, менші пиріжки, свіжий хліб.

— А ти думаєш, у нас на вулиці стало більше людей, Марку? — у серцях закричав Крисп. — Чи ти думаєш, у них у гаманцях з’явилося срібло? Як жила голота в Субурі, так і живе! Мідь у них у кишенях. І вся вона піде до тебе! А мені залишиться стільки, що я навіть оренду не сплачу. Я ледве нашкріб на податок.

— Он воно що, — замислився Марк. — Тоді в мене до тебе пропозиція. Забирай приміщення в оренду. Там буде твоя термополія, а заразом наші пироги й хліб. Ти продаватимеш, а гроші навпіл. Повір, у збитку не залишишся.

— Ось як? — Крисп завмер на мить. — Хм-м… А тонкі коржики спечеш?

— Які захочеш, — кивнув Марк. — Вирішуй, сусіде. Свіжий хліб завжди під рукою, склад для дров, вода. Вугілля взагалі безплатне. Ми вигрібаємо його з печей.

— Вугілля… безплатне… — благоговійно прошепотів Крисп. — Якщо обіцяєш, що іншої термополії на Узвозі не буде, то я просто зараз згоден.

— Домовилися, — Марк простягнув руку. — Поки нікому не кажи. Треба знайти орендаря на твоє місце. Нам тут і справді суперники ні до чого.

Марк вийшов із термополії, неймовірно задоволений собою. Користуючись правами старшого, він не пустить на свою вулицю сторонню харчевню. А це означає, що сотні людей їстимуть саме в нього. І хліб, і їжа в одному приміщенні. Це нове, це незвичне. Це вигідно…

— А життя налагоджується! — сказав він уголос, підходячи до будівництва.

— Справді? — Марк почув уїдливий голос. — Налагоджується? Ти в цьому так упевнений, хлопче? А я ось мрію, як перетворю твоє життя на Інфернум із вічними муками. Ти думав, мерзотнику, що я не дізнаюся?

— Магістре Ліберію? Якими долями? — напружився Марк. — Та ні, не думав. Ніколи не вважав вас дурнем. Сподіваюся, і ви мене не вважаєте. Мені сьогодні не до балачок. Я завтра після полудня зайду до колегії. Поговоримо…

Коли є гроші й хліб, то будь-яка робота в Римі йде швидко. П’ятеро каменярів зводили стіни, а два десятки підсобників місили вапно й подавали нагору цеглу. Блоки тут знали, а тому відра й кошики підіймали без упину. Уже половину п’ятого поверху звели, попутно монтуючи несучі балки. Стара інсула нагадувала мурашник, обліплений людьми згори донизу. З воза розвантажували важезні колоди, кипів казан зі смолою, а над Субурою стояла густа, як дьоготь, ні з чим не зрівнянна хмара добірної лайки. Тієї самої, без якої в жодному часі й у жодній реальності неможливо збудувати нічого більшого за собачу будку.

Майстер Косьма кричав на когось, часом когось бив палицею, а іноді й гнав із будівництва останніми словами. Але тим не менш будинок ріс на долоню за день, а на першому поверсі вже на повну викладали підлоги й зводили печі. Величезні, небачені ще в Субурі. Такі, подейкують, є в Равенні, в імператорських пекарнях. Але там годують тисячі воїнів, а тут…

У двір інсули ввійшли троє. Першим крокував сухорлявий старий у чистій білій далматиці з широкою синьою облямівкою. У руках він тримав восковий диптих і бронзову лінійку з насічками. Слідом ішов широкоплечий чоловік зі шкіряною сумкою, з якої стирчали свинцеві трубки, бронзові втулки й молоток. Останнім неквапливо ступав молодий писар.

— Хто тут Марк, син Тита? — запитав старий.

— Це я, шановний, — Марк кинувся вперед і вклонився.

— Мене звати Аристарх, — заявив старий. — Я помічник куратора води. Це — майстер-плюмбарій. Він займається паянням труб. Мені наказано провести воду в нову пекарню. Ти господар?

— Так, пане, — Марк іще раз уклонився. — Ця пекарня пектиме хліб для дияконій.

— Богоугодна справа, — старий оглянув двір. — Печі тут стоятимуть?

— У будинку, на першому поверсі, пане, — квапливо відповів Марк.

— Млин де?

— Під навісом на вулиці, — Марк махнув рукою.

Плюмбарій присів біля стіни й постукав по ній кісточками пальців.

— Цегла добра… Куди потім воду відводитимеш? Покажи.

Марк провів їх у двір. Там уже були викладені з цегли вигрібна яма й канава з невеликим ухилом.

— Стічна вода піде сюди, — пояснив він. — А потім у Клоаку.

— А лайно, значить, осідатиме в окремій ямі, — плюмбарій задоволено кивнув. — Розумно зроблено. — Він повернувся до чиновника й заявив: — Не заб’ється, пане.

— Скільки води просиш? — старий щось відзначив у табличці.

— Хотів вашої поради попросити, шановні, — зам’явся Марк. — Я не дуже на цьому розуміюся. Однієї квінарії вистачить?

— Квінарія — це не відро води, господарю, — похитав головою плюмбарій. — Це розмір відводу завтовшки з палець. Що ширша труба, то більше води може пройти. Захочеш заощадити зараз — за рік проклинатимеш себе. Набридне чекати, поки наповниться одна бочка. Ти ж не двадцять хлібин на день збираєшся пекти.

— Ти думаєш, ми не вміємо рахувати? — усміхнувся чиновник. — Одна така піч за день вип’є води більше, ніж три будинки. Доведеться просити сім квінарій.

— Це дорого, — Марк скривився. Солідів дванадцять-п’ятнадцять здеруть точно.

— Зате законно, — старий поважно підняв палець. — Я ж бачу, ти кмітливий юнак, Марку. Ти неодмінно захочеш поставити іншу трубу або розсвердлити цю. Не раджу. Прийде водна варта, і ти назавжди залишишся без води. Бережи своє клеймо.

— Клеймо? — здивовано подивився на них Марк. — Як я маю його берегти?

Плюмбарій тим часом дістав бронзовий патрубок і показав вибиті літери.

— Бачиш? Ось клеймо. Коли отримаєш дозвіл, на такому самому виб’ють твоє ім’я. Крадеш міську воду — миттю його позбудешся. Навіть я чув, як тебе любить наш префект. Ха-ха! Якби не отець Целестин, не бачити тобі води.

— Сім так сім, — похнюпився Марк, заздалегідь уявляючи суму, яку з нього здеруть. — Згоден.

Майстри з водного відомства пішли, а Марк дивився на стрілчасті прорізи, уже наполовину викладені на п’ятому поверсі. Він не дозволить перетворити свій будинок на смітник. Жодних завіс! Замість них — тонкі дощаті перегородки, якими приміщення розділять на комірки з двоярусними нарами й відкритими полицями для речей. У місті, де шестеро з десяти мешканців сплять на підлозі, навіть це розкіш.

— Скажи, шановний Косьмо, — він схопив майстра за руку. — Ти односхилий дах зможеш зробити?

— Зможу, — здивовано подивився той. — Це й простіше, і набагато дешевше. А тобі навіщо, господарю? На горищі зазвичай усіляку голоту селять. Теж гроші.

— Не потрібна мені голота, — замотав головою Марк. — Я з мешканців більше грошей попрошу за те, що в будинку ніякої голоти немає.

— Взагалі-то так, — почухав потилицю майстер. — Вода в будинку, відхоже місце… Не в кожному домусі таке є. Я спершу тебе не розумів, Марку, а тепер от думаю місце попросити. Притримаєш квартири мені й синові?

— Притримаю, — зареготав Марк. — Ти ж казав, що я нічого у твоїй справі не розумію. Кричав, що я дурний хлопчисько.

— Добрий будинок виходить, — винувато відвів очі Косьма. — Найкращий у всій Субурі. А може, й у всьому Римі. Мої онуки ним пишатимуться. Мені дві кімнати! На третьому поверсі. Запиши собі на пам’ять, зроби ласку.

— Запам’ятаю, — відмахнувся Марк, але тут почув поруч обурене сопіння.

— Ти ще не готовий?

Вбрані сестри, у нових сукнях і намисті, дивилися на нього обурено й тупали черевичками з козячої шкіри.

— На нас чекають, Марку! — блискала очима Лета. — Не годиться запізнюватися!

Весілля в Севера! Воно ж сьогодні! Він мало не забув!

А таки швидко рік промайнув, думав Марк, розглядаючи нареченого й наречену. Деціма, у білій сукні до землі, зі складною зачіскою з кіс, дивилася на Севера закоханим поглядом. Вона вдягла важкі сережки, намисто й персні. На думку Марка, прикрас забагато, але, видно, жінка скучила за ними за час жалоби. Зараз, сповнена щастя, Деціма зовсім не нагадувала маленьку мишку, якою здалася під час першої зустрічі. Север сидів праворуч, у синій далматиці з ошатним поясом, з акуратно підстриженою бородою й волоссям. Не впізнати в ньому виснаженого фанатика з очима, що палали неземним світлом. Він ніяковіє й не знає, куди подіти руки. Раз у раз хапає Деціму за тонкі пальці, стискаючи їх до білого.

Десятки столів, виставлених на Довгій вулиці, повні людей. Винесли все, що могли, розтягнувши весільний бенкет на пару сотень кроків. На незручності для пішоходів сьогодні дружно начхали. Кому треба, нехай іде проїжджою частиною або протилежним боком вулиці. Марк сидів поруч з адвокатом Флавієм Віктором, між здравицями на честь молодят обговорюючи важливі справи.

— Думаєш, можливо таку угоду провести? — запитав Марк. — Будівля велика, міцна. У ній і твоя частка буде.

— Усе можливо, — статечно кивнув Віктор. — Тільки треба велику роботу виконати. Ти підеш туди й поговориш із господарем. Нехай люди звикнуть до того, що склад узагалі продається. Так менше підозр буде.

— Розумно, — погодився Марк. — Але ж справжній господар на угоді не буде присутній. Як тут бути?

— А це вже моя турбота, — хмикнув Віктор. — Я як табеліон маю засвідчити угоду, але я не зобов’язаний знати покупця в обличчя. І тим більше його не зобов’язані знати свідки, яких я приведу для укладання угоди. Ні… для суду краще, щоб свідки особисто знали продавців, але це можна обійти.

— Що-о? — Марк від несподіванки шматок хліба до рота не доніс. — Це будь-яка людина з чужою печаткою може Великий цирк продати?

— Я тобі більше скажу, друже мій, — усміхнувся Віктор. — Навіть справжня печатка не потрібна. Їх рідко звіряють, тільки коли починається розслідування. Тоді й почерк порівнюють, і відбиток. А якщо підозр немає, то ніхто й копатися не стане. Найчастіше улюблені вільновідпущеники заповіти підробляють.

— З глузду з’їхати! — видихнув Марк. — Та це ж простіше простого…

— Неправда, — похитав головою Віктор. — Ризики високі, і якщо все зробити брудно, то для мене це закінчиться виключенням із матрикула, а для тебе величезним штрафом. Таким, що жебраком залишишся й у рабство продасися.

— То давай робити чисто, — попросив Марк. — Я готовий ризикнути.

— Так, краще тобі виступити покупцем, — кивнув адвокат. — Берта на таку угоду випускати не можна. Одразу недобрі чутки підуть.

— Треба терміново батькову пекарню на Сергія переоформити, — нагадав Марк.

— Я вже все зробив, — кивнув Віктор. — Таблички з купчою в архів здав, а одна копія в мене залишилася. І договір позики на суму купівлі Сергій підписав. Тепер ніхто не підкопається.

— Здоров’я молодим! — гучний баритон отця Філіппа урвав усі розмови. — Децімо, донько моя. Сказав Господь: плодіться й розмножуйтеся! Народи своєму чоловікові шістьох міцних дітей, благословляю!

— Як накаже святий отець, — порожевіла наречена. — Я згодна.

А тут же не вінчають, чомусь подумав Марк. Сім’ї просто оголошують своїх дітей чоловіком і дружиною, а ті, хто багатший, укладають шлюбний договір. Тут договір не потрібен, обоє майже жебраки. Ні в Деціми, ні в Севера нічого немає. Пекарня за законом належить трирічному Онисиму, який бігає навколо столу й ниє, що з ним не хочуть гратися.

— Благословіть цей шлюб, святий отче, — Марк підвівся, піднявши кубок. — З’єднайте їхні руки назавжди.

— А що? — замислився Філіпп. — І благословлю! Хіба ж я гірший за нечестивих фламінів Юпітера? Ідіть сюди, діти мої…

Тит, який сидів праворуч від Марка, неабияк хвилювався. Так, що зуби по кубку стукали. І справа була зовсім не в радості за молодят. Магістр колегії викликав його, але син сказав удома сидіти. Він піде туди сам.

Магістр Ліберій був чорніший за хмару й на Марка не дивився. Марк на нього теж не дивився. Він дивився на вицвілу фреску, в якій сьогодні бачив натовп сатирів, що наздоганяли німф із найогиднішими намірами. Або, навпаки, з найблагороднішими. Цього Марк у мішанині закопчених плям розібрати не міг. Тиша згусла так, що ось-ось мав прогриміти грозовий гуркіт, але замість грому Марк почув ображений скрип.

— Пригрів на грудях змію…

— Не розумію, про що ви, пане, — нахабно заявив Марк. — Мені запропонували пекарню для потреб дияконій збудувати. Я й погодився. Сам блаженніший папа зволив мені наказати.

— Брешеш! — ударив кулаком по столу Ліберій. — Думаєш, я не знаю? Ти в єпархії всі пороги повилизував!

— Ну й повилизував, — уперто подивився на нього Марк. — Кожен заробляє, як може, шановний. Нагадати, як заробляєте ви?

— Я тебе на порох зітру! — прошипів Ліберій. Щоки на повному обличчі тремтіли, як холодець, а губи дрижали від гніву. — Задушу штрафами! Ти в мене жодного хліба не здаси! Жодної зернини не отримаєш!

— Та як же ви мене зітрете? — здивовано подивився на нього Марк. — Я ж ніхто, у мене й немає нічого.

— А батькова пекарня? — наставив на нього палець магістр.

— Немає більше в мого батька пекарні, — розвів руками Марк. — Продали. Ми тепер, шановний, цілковиті голодранці.

— Як це? — розгубився Ліберій. — А нова пекарня?

— А нова пекарня до аннони не ввійде, — ледь помітно всміхнувся Марк. — Вона на церкву працюватиме. Вам, шановний магістре, префект жодних питань не поставить. Скільки раніше хліба для аннони пекли, стільки й далі пектимете. А хто біля вогню стоїть, владі байдуже. Кому, як не вам, про це знати.

— Ти все одно до колегії приписаний, — глибоко замислився Ліберій, кусаючи від досади губи. — Маєш хліб для міста пекти. У тебе привілеї від префекта є? Ні! Значить, не можеш із колегії піти! Закон не дозволить. Думаєш, ти найрозумніший? Завтра ж відправлю тебе до Сугерія за ріку. Будеш із ранку до ночі тісто місити в його пекарні. Забудеш і про дияконію, і про інші свої витівки.

— Не вийде, — усміхнувся Марк, — я нікуди не тікаю. Повноправним пекарем стане новий господар, а ми з батьком у нього працюватимемо. Або, якщо про жалування не домовимося, то не в нього. І до жодного Сугерія я не піду. Поки я від своїх обов’язків не ухиляюся, маю право сам собі господаря вибрати.

— Майстри зі старої родини з власної волі під когось підуть? — Ліберій власним вухам не вірив. — Як раби біля чужої печі стоятимете? Але ж це ганьба!

— Ми з батьком цю ганьбу переживемо, — підморгнув Марк. — Закон велить мені працювати пекарем. Закон вимагає, щоб я перебував у колегії й виконував повинність. Але ніде не сказано, що я зобов’язаний власноруч місити тісто й саджати хліб у піч. Закон не забороняє мені закуповувати зерно або поганяти віслюка на млині.

— Ти намагаєшся від повинності ухилитися! — закричав Ліберій.

— Закон не порушено!

Магістр колегії пекарів повільно наливався гнівом. Ліберій знав, чому так задоволений ненависний хлопчисько. Марк, син Тита, зробив те, про що мріють тисячі людей. Він скинув із себе ненависне ярмо, а магістр колегії пекарів нічого з цим зробити не може. Адже закон дотримано, а це в місті, де будь-яке беззаконня вбирається в тогу лицемірної справедливості, — найголовніше.

Український переклад підготовлено для Telegram-каналу ProdoMag — @prodomag.

На каналі можна знайти цю книжку, інші завершені переклади та нові розділи творів, які ще пишуться.

У описуваний час слово «папа», тобто «отець» грецькою, застосовували до будь-якого єпископа, але трохи пізніше пап залишиться двоє — у Римі та Александрії. У цій розмові йдеться про так звану «п’яту схизму», коли єпископами Рима знову одночасно обрали двох людей.

Августа Вінделікорум — сучасний Аугсбург. У описуваний час — столиця провінції Реція. Ці землі Імперія вже не контролювала.

Могонціак — сучасний Майнц. Це місто було однією з фортець Рейнського лімесу. Коли він упав, до Західної Імперії хлинули варвари.

Бракара Августа — сучасне місто Брага на півночі Португалії. У описуваний час стало столицею варварського королівства свевів.

Доместик — у описуваний час офіцер почту для особливих доручень. Міг як командувати загоном, так і виступати посланцем або контролером. Підпорядковувався особисто імператорові.

Екзорцист — одна з нижчих церковних посад. Ієрархія на той час була такою: остіарій, екзорцист, читець, іподиякон, диякон, пресвітер.

Папу Боніфація I поховано в катакомбах, поряд із церквою святої Феліцитати, яку він і прикрасив.

Класичне єзуїтське формулювання звучить інакше: Finis sanctificat media. Буквально: мета освячує засоби.

Cinaedus — жіночоподібний. Pathicus — пасивний мужоложець. Усе це дуже груба антична лайка.

Патрикій (патрицій) — на той час уже не стан римської родової знаті, а почесний неспадковий титул, найвищий із можливих.

Галла Плацидія потрапила в полон під час захоплення Рима Аларіхом у 410 році. У серпні 415 року короля вестготів Атаульфа, чоловіка Галли Плацидії, убив його дружинник. Владу на 7 днів захопив знатний гот Сігерік. Галлу Плацидію він змусив пройти перед своїм конем 18 км. Через рік Гонорій обміняв сестру на 600 тис. мір зерна й силоміць видав її за полководця Констанція.

Цитується за академічним текстом Corpus Scriptorum Ecclesiasticorum Latinorum (CSEL), вид. 1895 р. Лист № 29.

Жест рукостискання (dextrarum iunctio) використовувався римлянами як символ примирення, згоди й укладеної угоди. Особливо значущим він уважався, якщо здійснювався при свідках. Він наочно підтверджував досягнуту домовленість, хоча сам собою не був юридичною формою. Як повсякденне привітання рукостискання, вочевидь, не використовувалося. Під час зустрічі римляни зазвичай вітали одне одного словами, а між родичами й близькими друзями були поширені обійми та поцілунки.

Ойкономос (грец. οἰκονόμος — управитель, розпорядник господарства) — церковний посадовець, який відав майном, доходами та господарськими справами єпископії.

Mercatores frumentarii — торговці зерном, професійні перекупники, гуртовики.

Іди на проклятий хрест — Abi in malam crucem. Давня римська лайка. Указувала на те, що посланого треба стратити як раба найганебнішим із видів смерті.

Аквінк — сучасний Будапешт, його правобережна частина.

Маркус Тулліус Кікеро — так в оригінальній транскрипції звучить ім’я Цицерона.

Інсулярій (insularius) — управитель прибуткового багатоквартирного будинку (інсули). Стежив за станом будівлі, здавав приміщення в оренду, збирав орендну плату й представляв інтереси власника. Зазвичай сам жив у тій самій інсулі й украй рідко був її власником.

Прокуратор. У цьому контексті — управитель чужим майном, групою прибуткових будинків.

Квірити — урочиста назва повноправних громадян Стародавнього Рима.

Faciem duram cacantis habes — у тебе пика, як у того, хто страждає від закрепу. Груба вулична образа.

Остіарій (лат. ostiarius, від ostium — двері) — привратник або охоронець, який охороняв вхід до міського будинку (домуса) заможного римлянина чи громадської будівлі.

Массілія й Лугдунум — сучасні Марсель і Ліон. У деяких містах Іспанії та півдня Галлії юдейські громади були сильнішими за християнські. Дійшло до того, що у VI столітті Ліонський ярмарок проводили не в суботу, а в неділю. Навіть протести єпископа не допомогли. Їх просто проігнорували.

Перехідний камінь — блоки, якими пішохід міг перейти дорогу, не замочивши ніг. Камені розкладали так, щоб між ними проходили колеса воза.

Букеларій — аналог германського дружинника в римській армії. Букеларії складали особисту присягу вірності панові. Саме йому, а не імператорові. В описуваний час римські магнати вже мали власні невеликі озброєні загони, хоча держава цього не схвалювала.

Календи, нони та іди — опорні дні давньоримського календаря. Календи припадали на перший день місяця; нони — на п’ятий, а в березні, травні, липні й жовтні — на сьомий; іди — на тринадцятий, а в тих самих місяцях — на п’ятнадцятий день. Решту дат римляни відраховували назад від найближчого з цих днів, включаючи в рахунок обидві крайні дати.

Коси або розпущене волосся носили незаміжні дівчата. Матрони на людях укривали голову, а зачіску робили складнішою.

Свята Меланія Молодша з роду Валеріїв, одна з найбагатших спадкоємиць Західної Римської імперії, розпродала значну частину своїх володінь і спрямувала отримані кошти на благодійність, підтримку Церкви, монастирів і викуп бранців. Деякі історики вважають, що таке масштабне вилучення золота й срібла з господарського обігу, а також переведення значної частини коштів на Схід поглибили фінансові труднощі Західної імперії. Хоча ці дії не були єдиною причиною грошової кризи, вони могли посилити нестачу ліквідності, ускладнити фінансування армії та сприяти загальному ослабленню держави. До 419 року наслідки кризи ще відчувалися: на Заході золото й срібло цінувалися відносно міді помітно вище, ніж у східній частині Імперії.

Гляціарій — льодовня при будинку. Була дуже дорогою в утриманні. Переважно використовувалася для охолодження вин.

Таблінум — кімната між атріумом, передпокоєм, і перистилем, внутрішнім двором. Служила господарям кабінетом і місцем для прийомів. Таке планування дозволяло не впускати сторонніх до житлових приміщень.

Кодексами називали книги сучасного формату, зі зшитими аркушами й дерев’яними обкладинками, обтягнутими шкірою. В описуваний час вони вже існували. Книги з ілюстраціями теж з’явилися, але коштували неймовірно дорого.

Moriar, si… — «нехай я помру, якщо…». Зафіксоване в текстах римське самопрокляття. Аналог «щоб мені пусто було» або «провалитися мені на цьому місці».

У цей час іще не було канонічних ікон. Священні образи були радше ілюстраціями до сцен зі Святого Письма. Суворі канони іконопису з’явилися пізніше.

На початку V століття трибун був одним із найвищих офіцерських чинів римської армії. Він міг як командувати окремою військовою частиною, так і перебувати при штабі магістра або служити при імператорському дворі, виконуючи особливі доручення. Джерела нічого не повідомляють про кар’єру Аеція до смерті Гонорія у 423 році. На думку низки істориків, на той час він уже обіймав посаду коміта доместиків — начальника імператорської гвардії. Молоді аристократи просувалися в чинах поступово: від доместика до трибуна, потім до посади коміта й, у разі особливого успіху, до звання магістра військ. Тому використане в цьому розділі припущення видається історично обґрунтованим.

Батько Аеція був провінційним аристократом із Фракії. Жодних відомостей про матір джерела не зберегли, крім того, що вона походила з багатої та знатної італійської родини. Тому не можна виключати її належності до одного із сенаторських родів. Далека спорідненість із Валеріями цілком можлива, однак джерелами не підтверджується. Це авторське припущення, з огляду на те що вся вища аристократія була переплетена родинними зв’язками.

Орар (лат. orarium, від oris — рот) — довга вузька стрічка, яку диякон носить на лівому плечі як символ благодатних дарувань. У Римській імперії орар спочатку був звичайним полотняним рушником або хусткою, який використовували, щоб витирати обличчя чи шию від пітніння. У ранній церкві ним іноді витирали уста після причастя.

Рекс (лат. rex) — король або інший вождь у варварів.

Майбутній святий Целестин був обраний папою після смерті Боніфація I. У збережених листах 416 і 418 років його названо дияконом. Деякі пізніші автори припускають, що за понтифікату Боніфація він міг обіймати посаду архідиякона.

Consularis aquarum — консуляр із питань водопостачання. В описуваний час найвища посадова особа в префектурі, відповідальна за роботу акведуків, фонтанів і водяних цистерн. У його підпорядкуванні перебувала вельми серйозна служба, що складалася з інженерів, контролерів і робітників. Цю надзвичайно важливу посаду обіймала людина сенаторського стану.

Йдеться про поршневий насос Ктесібія. У Римі його добре знали.