Коли в далекому 1912 році на сторінках журналу The All-Story уперше з’явилася історія про ветерана Громадянської війни в США, який дивовижним чином опинився на суворому й таємничому Марсі, світ фантастики змінився назавжди. Едґар Берроуз подарував читачам не просто черговий пригодницький роман, а цілий Всесвіт — Барсум. Це світ древніх океанів, покинутих мармурових міст, жорстоких зелених кочовиків та високих засад кодексу честі.

«Принцеса Марса» — це фундаментальний твір, який заклав основи жанру «планетарної романтики» (planetary romance). Саме звідси беруть свій початок грандіозні космічні епопеї ХХ століття: від «Хронік Марса» Рея Бредбері до «Зоряних війн» Джорджа Лукаса та «Аватара» Джеймса Кемерона.

Проте для сучасного читача перша подорож Джона Картера — це ще й захопливий історико-літературний артефакт. Написана на світанку ХХ століття, книга яскраво відображає наукові уявлення, міфи та відкриття своєї доби. У ті часи радій вважався майже магічним елементом, здатним живити двигуни та набої, астрономи роздивлялися в телескопи загадкові марсіанські «канали», а дух американського Фронтиру ще палав у спогадах покоління, що підкорювало Дикий Захід.

У цьому виданні ми прагнули не лише зберегти дух оригінальної «пульп-фантастики» — її шалений темп, лицарський романтизм, експресію та легку іронію головного героя, — а й зробити текст максимально зрозумілим для сучасного українського читача. Розгалужена система коментарів та приміток допоможе вам орієнтуватися у складних вимірах та вагах Барсума, розкриє реалії американського Півдня й Аризони XIX століття, а також пояснить специфічну наукову термінологію, яку використовував Берроуз. Ви дізнаєтеся, чим «регуляри» відрізнялися від індіанських воїнів, який вигляд мала сідлова кобура капітана Картера і чому марсіанські радієві кулі стали справжнім проривом у тогочасній фантастиці.

Запрошуємо вас розгорнути першу сторінку, забути про земне тяжіння й разом із Джоном Картером зробити свій перший гігантський стрибок під червоними небесами Барсума.

Приємного читання!

Пропонуючи вашій увазі дивний рукопис капітана Картера у формі книги, я вважаю, що кілька слів про цю непересічну особистість будуть вам цікаві.

Мій перший спогад про капітана Картера сягає тих кількох місяців, які він провів у будинку мого батька у Вірджинії, якраз перед початком Громадянської війни. Тоді я був ще дитиною п'яти років, проте добре пам'ятаю високого, смаглявого, гладко поголеного атлета, якого я називав «дядько Джек».

Здавалося, він завжди сміявся; він брав участь у дитячих забавах з тим самим щирим товариським запалом, який виявляв і в розвагах дорослих. Або ж він міг сидіти годинами, розважаючи мою стару бабусю розповідями про своє дивне, дике життя в усіх куточках світу. Ми всі любили його, а наші раби щиро обожнювали землю, по якій він ходив.

Він був чудовим зразком мужності: зростом понад шість футів і два дюйми [1], широкоплечий, з вузькими стегнами та виправкою досвідченого воїна. Його риси обличчя були правильними та чіткими, волосся — чорним і коротко підстриженим, а сталево-сірі очі відображали сильний і відданий характер, сповнений вогню та ініціативи. Його манери були бездоганними, а ввічливість — притаманною типовому південному джентльменові найвищого ґатунку.

Його майстерність вершника, особливо під час полювання на лисиць, викликала захват навіть у тому краї славетних кавалеристів. Я часто чув, як батько застерігав його від нерозсудливості, але він лише сміявся і казав, що падіння, яке його вб’є, станеться з коня, який ще навіть не народився.

Коли вибухнула війна, він покинув нас, і я не бачив його років п’ятнадцять чи шістнадцять. Його повернення було раптовим, і я був украй здивований, помітивши, що він зовсім не постарів і не змінився зовні ні на йоту. В компанії він залишався тим самим доброзичливим, веселим хлопцем, якого ми знали колись. Але коли він думав, що його ніхто не бачить, я помічав, як він годинами сидів, вдивляючись у порожнечу з виразом невимовної туги та безнадійної розпачі на обличчі. А вночі він так само дивився в небеса — на що саме, я не знав, поки не прочитав його рукопис багато років по тому.

Він розповів нам, що після війни займався розвідкою та видобутком копалин в Аризоні. Про його успіхи свідчила необмежена кількість грошей, які він мав. Щодо деталей свого життя в ті роки він був дуже стриманим, фактично — він зовсім про це не говорив.

Він пробув у нас близько року, а потім виїхав до Нью-Йорка, де придбав невелику садибу на Гудзоні. Я відвідував його там раз на рік під час своїх поїздок у справах — ми з батьком тоді володіли мережею крамниць по всій Вірджинії. Капітан Картер мав маленький, але гарний котедж на скелі над річкою. Під час одного з моїх останніх візитів, взимку 1885 року, я зауважив, що він багато пише — тепер я розумію, що саме цей рукопис.

Тоді він сказав мені, що якщо з ним щось трапиться, він хоче, аби я очолив його маєток. Він дав мені ключ від сейфа у своєму кабінеті, попередивши, що там лежить його заповіт і деякі особисті інструкції, які я пообіцяв виконати з абсолютною точністю.

Вже пішовши до своєї кімнати, я бачив крізь вікно, як він стояв у місячному сяйві на краю скелі над Гудзоном, простягнувши руки до неба, ніби з благанням. Тоді я подумав, що він молиться, хоча ніколи не вважав його релігійною людиною в суворому сенсі цього слова.

Через кілька місяців після мого останнього візиту, здається, першого березня 1886 року, я отримав від нього телеграму з проханням негайно приїхати. Я завжди був його улюбленцем серед молодшого покоління Картерів, тож поспішив виконати прохання.

Я прибув на маленьку станцію за милю від його будинку вранці 4 березня 1886 року. Коли я попросив візника відвезти мене до капітана Картера, той відповів, що якщо я друг капітана, то у нього для мене погані новини: капітана знайшли мертвим сьогодні на світанку. Його виявив сторож сусіднього маєтку.

З якоїсь причини ця новина не здивувала мене. Я поспішив до садиби, щоб зайнятися похованням та його справами.

Я знайшов сторожа, місцевого шерифа та кількох городян у кабінеті капітана. Сторож розповів, що тіло було ще теплим, коли він його знайшов. Він лежав прямо на снігу, розкинувши руки над головою в бік краю скелі. Коли мені показали це місце, я миттєво згадав ті ночі, коли бачив його в такій самій позі, з піднятими до неба руками.

На тілі не було ознак насильства, і лікар швидко зробив висновок про смерть від серцевої недостатності. Залишившись у кабінеті наодинці, я відкрив сейф і дістав інструкції. Деякі з них були справді дивними, але я дотримався кожної дрібниці настільки точно, наскільки зміг.

Він наказав перевезти його тіло до Вірджинії без бальзамування і покласти у відкриту труну всередині гробниці, яку він збудував заздалегідь. Як я дізнався пізніше, гробниця мала чудову вентиляцію. Інструкції вимагали, щоб я особисто простежив за виконанням, навіть таємно, якщо знадобиться.

Свій спадок він залишив так, що я мав отримувати дохід протягом двадцяти п'яти років, після чого вся власність переходила мені. Подальші вказівки стосувалися цього рукопису: я мав зберігати його запечатаним і непрочитаним протягом одинадцяти років. І я не мав права розголошувати його зміст ще двадцять один рік після його смерті.

Дивною особливістю гробниці, де й досі спочиває його тіло, є те, що масивні двері оснащені одним величезним позолоченим пружинним замком, який можна відкрити лише зсередини.

Щиро ваш,

Едґар Райс Берроуз.

Я — дуже стара людина; наскільки стара, я й сам не знаю. Можливо, мені сто років, а можливо й більше; але я не можу сказати точно, бо ніколи не старів так, як інші чоловіки, і не пам’ятаю свого дитинства. Наскільки сягає моя пам'ять, я завжди був дорослим чоловіком, років тридцяти на вигляд. Сьогодні я виглядаю так само, як сорок років тому, і все ж відчуваю, що не можу жити вічно; що одного дня я помру справжньою смертю, після якої немає воскресіння. Я не знаю, чому мені варто боятися смерті — мені, хто вже вмирав двічі й досі живий; проте я відчуваю перед нею такий самий жах, як і ви, хто ніколи не вмирав. І саме через цей терор перед смертю, я вірю, я так переконаний у своїй смертності.

І через це переконання я вирішив записати історію цікавих періодів мого життя та моєї смерті. Я не можу пояснити ці явища; я можу лише викласти тут словами звичайного солдата удачі хроніку дивних подій, що трапилися зі мною протягом десяти років, поки моє мертве тіло лежало непоміченим в аризонській печері.

Я ніколи не розповідав цієї історії, і жодна смертна людина не побачить цей рукопис, поки я не відійду у вічність. Я знаю, що пересічний людський розум не повірить у те, чого не може осягнути, тому я не маю наміру ставати об'єктом загального глуму, церкви [2] та преси, аби мене вважали колосальним брехуном, тоді як я лише розповідаю просту правду, яку колись підтвердить наука. Можливо, припущення, які я здобув на Марсі, і знання, які я можу викласти в цій хроніці, допоможуть швидше зрозуміти таємниці нашої сестринської планети; таємниці для вас, але більше не таємниці для мене.

Мене звати Джон Картер; я більше відомий як капітан Джек Картер із Вірджинії. Наприкінці Громадянської війни я виявив, що володію кількома сотнями тисяч доларів (у валюті Конфедерації [3]) та капітанським патентом у кавалерії армії, якої більше не існувало; я був слугою штату, що зник разом із надіями Півдня. Без господаря, без гроша і без єдиного засобу до існування — адже вміння воювати більше не було затребуваним — я вирішив пробиватися на південний захід і спробувати відновити свій статок у пошуках золота.

Я провів майже рік у розвідці копалин разом з іншим офіцером Конфедерації, капітаном Джеймсом К. Пауеллом із Річмонда. Нам надзвичайно пощастило, бо наприкінці зими 1865 року, після багатьох труднощів і поневірянь, ми виявили найдивовижнішу золотоносну кварцову жилу, яку тільки могли уявити наші найсміливіші мрії. Пауелл, гірничий інженер за освітою, стверджував, що трохи більше ніж за три місяці ми відкрили руди на понад мільйон доларів.

Оскільки наше обладнання було вкрай примітивним, ми вирішили, що один із нас повинен повернутися до цивілізації, придбати необхідні машини та повернутися з достатньою кількістю людей для належної розробки шахти. Оскільки Пауелл добре знав місцевість, а також технічні вимоги гірничої справи, ми вирішили, що йому буде краще здійснити цю поїздку. Було домовлено, що я залишуся охороняти нашу ділянку (клейм [4]) від віддаленої можливості того, що її захопить якийсь блукаючий старатель.

3 березня 1866 року ми з Пауеллом спакували його провізію на двох наших буро [5]. Попрощавшись зі мною, він сів на коня і рушив униз схилом гори до долини, через яку пролягав перший етап його подорожі.

Ранок від’їзду Пауелла був, як і майже всі ранки в Аризоні, ясний і прекрасний. Я бачив, як він і його маленькі в’ючні тварини пробиралися вниз схилом до долини, і протягом усього ранку я час від часу бачив їх, коли вони долали гірські гребені (хогбеки [6]) або виходили на рівне плато. Востаннє я бачив Пауелла близько третьої години дня, коли він увійшов у тінь гірського хребта на протилежному боці долини.

Десь через півгодини я випадково глянув через долину і був дуже здивований, помітивши три маленькі цятки приблизно в тому самому місці, де я востаннє бачив свого друга та його двох в’ючних тварин. Я не схильний до зайвих хвилювань, але чим більше я намагався переконати себе, що з Пауеллом усе гаразд, а цятки, які я бачив на його шляху, були антилопами чи дикими кіньми, тим менше мені це вдавалося.

Відтоді, як ми прибули на цю територію, ми не бачили жодного ворожого індіанця, тому стали вкрай необережними й звикли висміювати розповіді про величезну кількість цих лютих мародерів, які нібито чатували на дорогах, збираючи свою данину життями та катуваннями з кожної групи білих людей, що потрапляли до їхніх безжальних рук.

Я знав, що Пауелл добре озброєний і, до того ж, досвідчений боєць з індіанцями; але я й сам роками жив і воював серед сіу на Півночі [7], тож розумів, що його шанси малі проти групи хитрих апачів [8], що йшли його слідом. Нарешті я більше не міг терпіти невідомості й, озброївшись двома револьверами «Кольт» та карабіном, застебнув на собі два пояси з патронами, осідлав коня і рушив стежкою, якою вранці поїхав Пауелл.

Щойно я дістався відносно рівної ділянки, я пустив коня підтюпцем і продовжував так їхати, де дозволяла дорога, аж поки майже в сутінках не виявив місце, де інші сліди з’єдналися зі слідами Пауелла. Це були сліди непідкованих поні, трьох тварин, і вони йшли галопом.

Я швидко йшов по сліду, поки темрява не змусила мене зупинитися й чекати сходу місяця, що дало мені можливість поміркувати над розсудливістю моєї погоні. Можливо, я вигадав неіснуючі небезпеки, як якась нервова стара домогосподарка, і коли наздожену Пауелла, отримаю лише добру порцію сміху за свої старання. Проте я не схильний до вразливості, а виконання почуття обов’язку, куди б воно не вело, завжди було для мене свого роду фетишем; це, мабуть, пояснює почесті, надані мені трьома республіками, а також нагороди та дружбу старого й могутнього імператора та кількох дрібніших королів, на чиїй службі мій меч не раз ставав червоним.

Близько дев'ятої вечора місяць засвітив достатньо яскраво, щоб я міг продовжувати шлях. Я без зусиль ішов по сліду швидким кроком, а подекуди — жвавою риссю, аж поки близько опівночі не дістався водопою, де Пауелл розраховував стати табором. Я натрапив на це місце несподівано: воно було абсолютно порожнім, без жодних ознак того, що тут нещодавно був табір.

Мене зацікавило те, що сліди переслідувачів — а тепер я був переконаний, що це саме вони — продовжувалися за Пауеллом лише з короткою зупинкою біля водопою; і вони завжди йшли з тією самою швидкістю, що й він.

Тепер я був упевнений, що переслідувачі — апачі, і що вони хочуть захопити Пауелла живим задля диявольського задоволення від катувань. Тож я погнав коня вперед у небезпечному темпі, сподіваючись наздогнати червоношкірих негідників до того, як вони нападуть на нього.

Подальші роздуми раптово перервали два слабкі постріли далеко попереду. Я знав, що тепер я потрібен Пауеллу як ніколи, і миттєво погнав коня на максимальній швидкості вузькою і важкою гірською стежкою.

Я пролетів вперед, мабуть, милю чи більше, не чуючи жодних звуків, коли стежка раптово вивела на невелике відкрите плато біля вершини перевалу. Перед тим як раптово виїхати на це плоскогір’я, я пройшов крізь вузьку ущелину зі скелями, що нависали, і видовище, яке постало перед моїми очима, сповнило мене жахом і відчаєм.

Ця невелика ділянка рівної землі була білою від індіанських тепі [9], і близько півтисячі червоношкірих воїнів скупчилися навколо якогось об’єкта в центрі табору. Їхня увага була настільки прикута до цього центру подій, що вони не помітили мене, і я міг би легко повернутися в темні глибини ущелини й втекти в повній безпеці. Проте той факт, що ця думка спала мені на думку лише наступного дня, позбавляє мене будь-якого права претендувати на героїзм, на який опис цього епізоду міг би дати мені право.

Я не вірю, що я зліплений із того тіста, з якого роблять героїв. Бо серед сотень випадків, коли мої добровільні вчинки ставили мене віч-на-віч зі смертю, я не можу пригадати жодного, де будь-яка альтернатива моєму кроку виникала б у моїй голові раніше, ніж через багато годин. Мій розум, очевидно, влаштований так, що підсвідомість штовхає мене на шлях обов’язку без потреби у виснажливих роздумах. Як би там не було, я ніколи не шкодував, що боягузтво не є для мене доступним варіантом.

У ту мить я, звісно, був упевнений, що Пауелл є центром загальної уваги. Не знаю, чи спершу я подумав, чи одразу почав діяти, але в ту ж мить, як ця сцена постала перед моїми очима, я вихопив револьвери і помчав на цілу армію воїнів, часто стріляючи і волаючи на всі легені. Навряд чи я міг би обрати кращу тактику для поодинокої атаки, бо червоношкірі, застигнуті зненацька і переконані, що на них напав щонайменше полк регулярних військ [10], кинулися врозтіч шукати свої луки, стріли та рушниці.

Видовище, що відкрилося мені після їхньої поспішної втечі, сповнило мене тривогою та люттю. Під ясними променями аризонського місяця лежав Пауелл; його тіло буквально щетинилося стрілами індіанських воїнів [11]. Я не міг не розуміти, що він уже мертвий, проте я з таким самим запалом прагнув врятувати його тіло від паплюження руками апачів, з яким рятував би його самого від смерті.

Під’їхавши впритул, я нахилився з сідла і, вхопившись за його патронний пояс, витягнув тіло на загривок [12] свого коня. Погляд назад переконав мене, що повертатися тією ж дорогою було б небезпечніше, ніж перетнути плато. Тож, пришпоривши свою бідолашну тварину, я рвонув до входу в перевал, який виднівся на дальньому боці плоскогір’я.

Індіанці на той час уже збагнули, що я один, і кинулися наздоганяти мене, сиплючи прокльонами, стрілами та рушничними кулями. Те, що при місячному світлі важко влучно цілитися чимось іншим, окрім прокльонів, а також їхня розгубленість від моєї раптової появи та той факт, що я був досить швидкою мішенню, врятувало мене від смертоносних снарядів ворога і дозволило дістатися тіней навколишніх піків до того, як вони організували впорядковану погоню.

Мій кінь ішов майже без кермування — я розумів, що він знає розташування стежки до перевалу краще за мене. Так сталося, що він звернув у дефіле [13], яке вело до самої вершини хребта, а не до перевалу, який, як я сподівався, вивів би мене до долини і безпеки. Цілком імовірно, однак, що саме цьому факту я завдячую своїм життям і тими дивовижними пригодами, що трапилися зі мною протягом наступних десяти років.

Вперше я зрозумів, що ми на хибному шляху, коли почув, як крики дикунів-переслідувачів раптово почали слабшати десь далеко ліворуч від мене. Тоді я збагнув, що вони пройшли ліворуч від зазубреної скельної формації на краю плато, тоді як мій кінь поніс мене і тіло Пауелла праворуч.

Я натягнув поводи на невеликому рівному виступі, з якого було видно стежку внизу і ліворуч, і побачив, як загін дикунів зникає за поворотом сусіднього піка. Я знав, що індіанці скоро виявлять помилку і відновлять пошуки у правильному напрямку, щойно знайдуть мої сліди.

Я проїхав ще зовсім небагато, коли перед високою скелею відкрилася чудова стежка. Вона була рівною, досить широкою і вела вгору в тому напрямку, куди мені й було потрібно. Праворуч на кілька сотень футів здіймалася скеля, а ліворуч був такий самий майже прямовисний обрив у кам’янисту ущелину.

Я йшов цією стежкою, мабуть, ярдів [14] зі сто, коли різкий поворот праворуч привів мене до гирла великої печери. Вхід був близько чотирьох футів заввишки і три-чотири завширшки [15]. На цьому вході стежка закінчувалася.

Настав ранок, і з притаманною Аризоні відсутністю світанкових сутінків [16], сонячне світло залило все довкола майже без попередження.

Спішившись, я поклав Пауелла на землю, але навіть найретельніший огляд не виявив найменшої іскри життя. Я вливав воду з фляги [17] між його мертвих губ, омивав йому обличчя і розтирав руки, безперервно працюючи над ним майже годину, попри те, що знав — він мертвий.

Я дуже любив Пауелла; він був справжньою людиною в усіх відношеннях; вишуканим південним джентльменом; непохитним і вірним другом. З почуттям найглибшої скорботи я нарешті облишив свої марні спроби оживити його.

Залишивши тіло Пауелла на виступі, я проповз у печеру на розвідку. Я знайшов велику залу, футів сто в діаметрі і тридцять-сорок заввишки [18]. Підлога була гладкою і добре витоптаною, було й багато інших доказів того, що в якийсь віддалений період печера була заселена. Глибина печери тонула в такій густій тіні, що я не міг розгледіти, чи є там проходи в інші приміщення.

Поки я продовжував огляд, я відчув, як мною оволодіває приємна дрімота, яку я списав на втому від довгої і напруженої поїздки та реакцію після збудження від бою і погоні. На теперішньому місці я почувався у відносній безпеці, адже знав, що одна людина може захистити стежку до печери проти цілої армії.

Невдовзі я став таким сонним, що ледь міг протистояти сильному бажанню впасти на підлогу печери, аби хоч трохи перепочити. Проте я знав, що цього робити не можна — це означало б певну смерть від рук моїх червоношкірих друзів, які могли нагрянути будь-якої миті. З зусиллям я рушив до виходу, але лише нетверезо хитнувся до стіни і сповз по ній на підлогу.

Мене охопило відчуття солодкої сонливості, м'язи розслабилися, і я вже був готовий піддатися бажанню заснути, коли до моїх вух донісся тупіт коней, що наближалися. Я спробував схопитися на ноги, але з жахом виявив, що м'язи відмовляються коритися моїй волі. Тепер я остаточно прокинувся, проте не міг поворухнути жодним м'язом, ніби перетворився на камінь. Саме тоді я вперше помітив слабкий туман, що заповнював печеру. Він був надзвичайно розрідженим і помітним лише на тлі входу, що вів до денного світла. Також до моїх ніздрів долинув ледь вловимий гострий запах, і я міг лише припустити, що мене здолав якийсь отруйний газ. Але чому я зберіг розумові здібності, залишаючись при цьому нерухомим, я збагнути не міг.

Я лежав обличчям до виходу з печери, звідки міг бачити коротку ділянку стежки між печерою та поворотом скелі. Гуркіт кінських копит стих, і я розсудив, що індіанці крадуться до мене вздовж вузького карниза, що вів до моєї живої гробниці. Пам'ятаю, я сподівався, що вони швидко зі мною розправляться, бо мене жахала сама думка про те, що саме вони могли б зі мною вчинити, якби того забажав їхній дух [19].

Мені не довелося довго чекати, поки тихий шурхіт сповістив про їхню близькість, а потім розфарбоване обличчя в бойовому уборі з пір'я [20] обережно висунулося з-за виступу скелі, і дикі очі впилися в мої. Я був певен, що він бачить мене в тьмяному світлі печери, бо ранкове сонце яскраво світило на мене крізь отвір.

Цей чолов'яга, замість того щоб підійти, просто стояв і витріщався; його очі витріщилися, а щелепа відвисла. А потім з'явилося інше дикунське обличчя, і третє, і четверте, і п'яте — вони витягували шиї з-за плечей своїх товаришів, повз яких не могли пройти на вузькому карнизі. Кожне обличчя було втіленням благоговіння та жаху, але з якої причини — я не знав, і не дізнався до тих пір, поки не минуло десять років. Те, що за тими, хто спостерігав за мною, стояли ще й інші сміливці, було зрозуміло з того, що ватажки пошепки передавали слова тим, хто ззаду.

Раптом низький, але чіткий стогін вирвався з глибин печери позаду мене. І як тільки він долинув вух індіанців, вони розвернулися й кинулися тікати в панічному жаху. Їхні спроби втекти від небаченої істоти за моєю спиною були настільки несамовитими, що одного з воїнів зіштовхнули зі скелі на каміння внизу. Їхні дикі крики деякий час відлунювали в каньйоні, а потім знову все стихло.

Звук, що налякав їх, не повторився, але й того було достатньо, аби я почав роздумувати над тим, який жах може ховатися в тінях у мене за спиною. Страх — поняття відносне, тож я можу виміряти свої почуття в той момент лише порівняно з тим, що відчував у попередніх небезпечних ситуаціях і в тих, через які пройшов згодом. Але можу сказати без тіні сорому: якщо відчуття, які я пережив протягом наступних кількох хвилин, були страхом, то нехай Бог допоможе боягузу, бо боягузтво, безперечно, саме по собі є покаранням.

Бути паралізованим, лежачи спиною до якоїсь жахливої та невідомої небезпеки, від самого звуку якої люті воїни-апачі тікають у дикій тисняві, наче отара овець від зграї вовків — це здається мені верхівкою жаху для людини, яка звикла виборювати своє життя всією енергією могутнього тіла.

Кілька разів мені здавалося, що я чую слабкі звуки позаду себе, ніби хтось обережно рухається, але врешті-решт і вони стихли, залишивши мене наодинці з роздумами про моє становище. Я міг лише неясно здогадуватися про причину свого паралічу, і моя єдина надія полягала в тому, що він мине так само раптово, як і з’явився.

Пізно ввечері мій кінь, що стояв перед печерою з опущеними поводами, повільно рушив униз стежкою, очевидно, у пошуках їжі та води. Я залишився на самоті зі своїм таємничим невідомим супутником і мервим тілом мого друга, яке лежало в полі мого зору на виступі, де я залишив його вранці.

Відтоді й приблизно до опівночі панувала тиша, тиша мерців. Потім раптово жахливий стогін, що вже лунав вранці, знову прорізав тишу, і з чорних тіней знову почувся звук чогось, що рухається, і слабкий шурхіт, схожий на шелест сухого листя. Шок для моєї і без того перенапруженої нервової системи був неймовірним, і з надлюдським зусиллям я спробував розірвати свої жахливі кайдани. Це було зусилля розуму, волі, нервів; не мускульне, бо я не міг поворухнути навіть мізинцем, але від того не менш могутнє. І раптом щось піддалося, виникло миттєве відчуття нудоти, різке клацання, ніби розірвався сталевий дріт — і ось я вже стояв спиною до стіни печери, обличчям до свого невідомого ворога.

І тоді місячне світло залило печеру, і там, переді мною, лежало моє власне тіло — так само, як воно лежало всі ці години, з очима, спрямованими на виступ скелі, і руками, що безсило спочивали на землі. Спершу я подивився на свою безжиттєву плоть [21] на підлозі печери, а потім на самого себе в повному заціпенінні; бо там я лежав одягнений, а тут стояв голий, як у хвилину свого народження.

Я розплющив очі й побачив чудернацький, химерний пейзаж. Я знав, що перебуваю на Марсі; ні на мить я не засумнівався ні у власному розумі, ні в тому, що це не сон. Я не спав, тут не було потреби в щипках; моя внутрішня свідомість підказувала мені так само чітко, що я на Марсі, як ваша свідомість каже вам, що ви на Землі. Ви не ставите цей факт під сумнів; не ставив і я.

Я виявив, що лежу ниць на килимі з жовтуватої, схожої на мох рослинності, яка простягалася навколо мене на нескінченні милі. Здавалося, я лежав у глибокій круговій улоговині, вздовж зовнішнього краю якої виднілися нерівності низьких пагорбів.

Був полудень, сонце світило на повну силу, і його жар був досить відчутним для мого голого тіла, проте не сильнішим, ніж це було б за схожих умов в аризонській пустелі. Тут і там виднілися невеликі виходи кварцових скель, що виблискували на сонці; а трохи ліворуч від мене, ярдів за сто, виднілася низька огороджена споруда близько чотирьох футів заввишки. Ні води, ні іншої рослинності, окрім моху, не було видно, тож, відчуваючи спрагу, я вирішив трохи озирнутися.

Схопившись на ноги, я отримав свій перший марсіанський сюрприз: зусилля, яке на Землі просто змусило б мене вирівнятися на повний зріст, підкинуло мене в марсіанське повітря на висоту близько трьох ярдів. Проте я м'яко опустився на землю без відчутного поштовху чи удару. Тут почалася серія піруетів, які навіть тоді здавалися вкрай безглуздими. Я зрозумів, що мушу вчитися ходити заново, оскільки м'язове зусилля, яке легко і безпечно несло мене на Землі, на Марсі викидало дивні фокуси.

Замість того, щоб просуватися розсудливо й гідно, мої спроби йти перетворилися на різноманітні стрибки, які відривали мене від землі на пару футів при кожному кроці й закінчувалися тим, що я розпластувався на обличчі або на спині після кожного другого чи третього стрибка. Мої м'язи, ідеально налаштовані й звиклі до сили тяжіння на Землі, зіграли зі мною злий жарт, намагаючись уперше впоратися з меншою гравітацією та нижчим атмосферним тиском на Марсі.[27]

Проте я був сповнений рішучості дослідити низьку будівлю, яка була єдиною ознакою житла в полі зору, тому вигадав унікальний план — повернутися до найпростішого способу руху — плазування. Це вдавалося мені непогано, і за кілька митей я дістався низької кільцевої стіни огорожі.

На боці, найближчому до мене, не було ні дверей, ні вікон, але оскільки стіна була лише близько чотирьох футів заввишки, я обережно звівся на ноги й зазирнув усередину, побачивши найдивніше видовище, яке мені будь-коли доводилося бачити.

Дах споруди був із суцільного скла завтовшки близько чотирьох-п'яти дюймів [28], а під ним лежали кілька сотень великих яєць, ідеально круглих і сніжно-білих. Яйця були майже однакового розміру — близько двох з половиною футів у діаметрі [29].

П'ять чи шість уже вилупилися, і ті гротескні карикатури, що сиділи, мружачись на сонці, могли кого завгодно довести до думки, що він збожеволів. Вони здавалися суцільними головами з маленькими худорлявими тулубами, довгими шиями та шістьма кінцівками, або, як я дізнався згодом, двома ногами та двома руками, з проміжною парою кінцівок, які могли використовуватися за бажанням як руки або як ноги. Їхні очі були розташовані з самих боків голови, трохи вище центру, і виступали так, що могли бути спрямовані як вперед, так і назад, до того ж незалежно одне від одного. Це дозволяло дивній тварині дивитися в будь-якому напрямку, або в два боки одночасно, без потреби повертати голову.

Вуха, що знаходилися трохи вище очей і ближче одне до одного, являли собою маленькі чашоподібні антени, які у цих молодих особин виступали не більше ніж на дюйм. Їхні носи були просто вертикальними розрізами в центрі обличчя, посередині між ротом і вухами.

На їхніх тілах, що мали дуже світлий жовтувато-зелений колір, зовсім не було волосся. У дорослих особин, як я мав невдовзі дізнатися, цей колір стає глибшим, набуваючи оливково-зеленого відтінку, причому у самців він темніший, ніж у самиць. Крім того, голови дорослих не такі непропорційні щодо тіла, як у малят.

Райдужка очей у них кров'яно-червона, як у альбіносів, а зіниця темна. Саме очне яблуко дуже біле, як і зуби. Останні додають надзвичайно лютого вигляду і без того страшному й жахливому обличчю, оскільки нижні ікла [30] вигинаються вгору до гострих кінчиків, які закінчуються приблизно там, де у земних людей розташовані очі. Білизна зубів не схожа на колір слонової кістки, вона як найбіліша й найблискучіша порцеляна. На темному тлі їхньої оливкової шкіри ікла виділяються надзвичайно разюче, роблячи цю зброю на вигляд надзвичайно грізною.

Більшість цих деталей я помітив пізніше, бо мені дали зовсім мало часу на роздуми над дивами мого нового відкриття. Я бачив, що яйця знаходяться в процесі вилуплення, і поки я стояв, спостерігаючи, як огидні маленькі монстри вибираються зі своїх шкаралуп, я не помітив, як ззаду до мене підійшли зо два десятки дорослих марсіан.

Оскільки вони рухалися по м’якому й беззвучному моху, що вкриває майже всю поверхню Марса за винятком замерзлих полярних зон та розрізнених оброблюваних районів, вони могли б легко захопити мене, але їхні наміри були значно зловіснішими. Лише брязкіт амуніції [31] передового воїна попередив мене.

Моє життя висіло на такій дрібниці, що я часто дивуюся, як мені вдалося так легко врятуватися. Якби рушниця ватажка загону не гойднулася у своїх кріпленнях біля сідла так, що вдарилася об тупий край його великого, обкутого металом списа, я б згас, навіть не знаючи, що смерть поруч. Але цей слабкий звук змусив мене повернутися, і я побачив прямо перед собою, не далі ніж за десять футів від моїх грудей, вістря величезного списа. Спис був сорок футів завдовжки [32], з наконечником із блискучого металу, і його тримала низько при боці верхова копія тих маленьких дияволів, за якими я спостерігав.

Якими ж нікчемними й нешкідливими вони тепер виглядали поруч із цим величезним і жахливим втіленням ненависті, помсти та смерті. Сам чоловік — бо саме так я можу його назвати — був добрих п'ятнадцять футів заввишки [33], а на Землі важив би десь чотириста фунтів [34]. Він сидів на своєму скакуні так, як ми сидимо на коні, обхопивши тулуб тварини нижніми кінцівками, тоді як кисті двох правих рук тримали величезний спис при боці; дві ліві руки були витягнуті в боки для збереження рівноваги, оскільки істота, на якій він їхав, не мала ні вуздечки, ні поводів для керування.

А його скакун! Якими земними словами його описати? Він сягав десяти футів у холці [35]; мав по чотири ноги з кожного боку; широкий плаский хвіст, ширший на кінці, ніж біля основи, який він тримав прямо під час бігу; і роззявлену пащу, що розділяла голову від самого носа до довгої масивної шиї.

Як і господар, він був зовсім безволосим, мав темно-грифельний колір і був надзвичайно гладким та блискучим. Черево було білим, а колір ніг переходив від грифельного на плечах і стегнах до яскраво-жовтого біля ступень. Самі ступні були з товстими подушечками й без кігтів, що також сприяло безшумності їхнього наближення і, разом із багатоногістю, є характерною рисою фауни Марса. Тільки вищий тип людини та ще одна тварина, єдиний ссавець на Марсі, мають добре сформовані нігті; копитних тварин там не існує зовсім.

За цим першим демоном, що мчав на мене, слідували дев’ятнадцять інших, схожих у всьому, але, як я дізнався пізніше, кожен мав свої індивідуальні риси; так само, як немає двох однакових людей, хоча всі ми вилиті за подібною формою. Ця картина, чи наче ожиле нічне жахіття, яке я так детально описав, справило на мене лише одне швидке й жахливе враження, коли я повернувся йому назустріч.

Беззбройний і голий, я підкорився першому закону природи, який підказав єдиний можливий шлях розв'язання проблеми: забратися подалі від вістря списа. Відповідно, я зробив цілком земний і водночас надлюдський стрибок, щоб дістатися верхівки марсіанського інкубатора — я вже вирішив, що це має бути саме він.[36]

Мій намір увінчався успіхом, який приголомшив мене не менше, ніж, здавалося, здивував марсіанських воїнів: стрибок підкинув мене на добрих тридцять футів у повітря [37] і приземлив за сотню футів від моїх переслідувачів на протилежному боці огорожі.

Я м’яко й без пригод опустився на мох і, повернувшись, побачив своїх ворогів, що вишикувалися вздовж дальньої стіни. Дехто розглядав мене з виразом, який, як я згодом з’ясував, означав крайнє здивування, а інші, очевидно, переконувалися, що я не зачепив їхній молодняк.

Вони перемовлялися між собою низькими голосами, жестикулювали й показували на мене. Те, що я не зашкодив маленьким марсіанам і був беззбройний, мабуть, змусило їх дивитися на мене з меншою люттю; але, як я дізнався згодом, головним чинником на мою користь стала моя демонстрація стрибучості.

Хоча марсіани величезні, їхні кістки дуже великі, а м’язи розвинені лише пропорційно до гравітації, яку їм доводиться долати. Як наслідок, вони незрівнянно менш спритні та менш потужні відносно своєї ваги, ніж земна людина. Я сумніваюся, що якби одного з них раптово перенесли на Землю, він зміг би хоча б відірвати власну вагу від землі; фактично, я впевнений, що він би не зміг цього зробити.

Тож мій трюк був настільки ж дивовижним на Марсі, як був би на Землі. Замість бажання знищити мене, вони раптом побачили в мені дивовижне відкриття, яке варто захопити й показати одноплемінникам.

Перепочинок, який дала мені несподівана спритність, дозволив мені скласти плани на найближче майбутнє і ближче роздивитися воїнів, бо я не міг не проводити паралелі між цими людьми та тими іншими воїнами, що лише вчора переслідували мене в Аризоні.

Я помітив, що кожен був озброєний кількома видами зброї, окрім величезного списа. Зброєю, яка змусила мене відмовитися від спроби втечі, була рушниця якоїсь конструкції; я відчув, що вони надзвичайно вправно з нею поводяться.

Ці рушниці були з білого металу з дерев’яними прикладами — як я дізнався пізніше, з дуже легкої та неймовірно твердої породи дерева, що дуже цінується на Марсі й зовсім невідома нам, мешканцям Землі. Метал ствола — це сплав, що складається переважно з алюмінію та сталі, який вони навчилися загартовувати до твердості, що значно перевищує звичну нам сталь. Вага цих рушниць порівняно невелика, а з вибуховими радієвими снарядами малого калібру та великою довжиною ствола вони є надзвичайно смертоносними на відстанях, які на Землі видалися б неймовірними. Теоретичний радіус дії такої рушниці становить триста миль [38], але найкраще, на що вони здатні в реальних умовах, будучи оснащеними бездротовими вимірювачами та прицілами — це трохи більше двохсот миль [39].

Цього цілком достатньо, аби я сповнився великою повагою до марсіанської вогнепальної зброї. Ніби якесь шосте чуття підказало мені відмовитись від спроби втекти серед білого дня з-під дул двадцяти таких машин смерті.

Марсіани, недовго порадившись, розвернулися й поїхали геть у тому напрямку, звідки прибули, залишивши одного з них біля огорожі. Коли вони від’їхали ярдів на двісті, то зупинилися і, повернувши скакунів до нас, стали спостерігати за воїном біля інкубатора.

Це був той самий, чий спис ледь не простромив мене. Очевидно, він був ватажком загону, бо я помітив, що вони перемістилися на теперішню позицію за його вказівкою. Коли його загін зупинився, він спішився, відкинув свій спис і дрібну зброю і попрямував навколо інкубатора до мене — зовсім беззбройний і такий само голий, як і я, якщо не рахувати прикрас, закріплених на голові, кінцівках і грудях.

Коли він був приблизно за п'ятдесят футів від мене, він розстебнув величезний металевий браслет і, тримаючи його на відкритій долоні, звернувся до мене чистим, звучним голосом, проте мовою, яку, годі й казати, я не міг зрозуміти. Потім він зупинився, ніби чекаючи на мою відповідь, наставивши свої схожі на антени вуха і ще більше розвернувши до мене свої дивні очі.

Оскільки тиша стала нестерпною, я вирішив ризикнути й почати розмову зі свого боку, здогадавшись, що він пропонує мир. Те, що він кинув зброю і відвів загін перед тим як наблизитися, означало б мирні наміри в будь-якому куточку Землі, тож чому б і не на Марсі!

Поклавши руку на серце, я низько вклонився марсіанину і пояснив йому, що хоч я і не розумію його мови, його вчинки свідчать про мир і дружбу, які зараз понад усе дорогі моєму серцю. Звісно, я міг би з таким самим успіхом звертатися до дзюркотливого струмка — стільки ж сенсу моя промова несла для нього, але він зрозумів мій жест, яким я супроводив свої слова.

Простягнувши до нього руку, я підійшов і взяв браслет із його відкритої долоні, застібнувши його на своїй руці вище ліктя; посміхнувся йому і став чекати. Його широкий рот розплився у відповідній посмішці, і, зчепивши одну зі своїх середніх рук із моєю, ми повернулися і пішли до його скакуна. Водночас він махнув своїм послідовникам, аби ті наближалися. Вони рвонули до нас шаленим галопом, але були зупинені його сигналом. Очевидно, він боявся, що якщо я знову по-справжньому налякаюсь, то можу взагалі вистрибнути за межі горизонту.

Він перекинувся кількома словами зі своїми людьми, показав мені жест, що я поїду позаду одного з них, а потім сів на свого звіра. Призначений воїн простягнув до мене дві чи три руки і підсадив мене позаду себе на блискучу спину свого скакуна, де я тримався як міг за ремені та пряжки, що тримали зброю та прикраси марсіанина.

Уся кавалькада розвернулася і помчала галопом у бік пасма пагорбів удалині.

Ми проїхали, мабуть, миль десять, коли земля почала стрімко підійматися. Ми, як я дізнався згодом, наближалися до краю одного з давно висохлих морів Марса, на дні якого і відбулася моя зустріч із марсіанами.

За короткий час ми дісталися підніжжя гір і, подолавши вузьку ущелину, виїхали до відкритої долини. На її далекому краї виднілося низьке плато, на якому я угледів величезне місто. Ми помчали до нього, в’їжджаючи дорогою, схожою на давній зруйнований шлях, що вів із міста, але лише до краю плато, де він раптово обривався широкими сходами.

Придивившись уважніше, поки ми проїжджали повз, я побачив, що будівлі були покинуті; хоча вони й не зазнали сильних руйнувань, усе свідчило про те, що в них не мешкали роками, а можливо, і віками. Ближче до центру міста була велика площа — плаза [40], — на якій та в прилеглих будівлях розташувалось близько тисячі істот тієї ж породи, що й мої викрадачі — бо саме такими я тепер їх вважав, попри чемну манеру, в якій мене заманили в пастку.

За винятком прикрас, усі були голими. Жінки зовні мало чим відрізнялися від чоловіків, хіба що їхні ікла були пропорційно більшими — у деяких вони вигиналися майже до самих високо розташованих вух. Їхні тіла були меншими й світлішими за кольором, а пальці на руках і ногах мали зачатки нігтів, яких у самців не було взагалі. Зріст дорослих самиць коливався від десяти до дванадцяти футів.

Діти були світлими, навіть світлішими за жінок, і всі здавалися мені абсолютно однаковими, хіба що дехто був вищим за інших — старшим, як я припустив.

Я не помітив серед них жодних ознак глибокої старості, як немає і відчутної різниці в їхньому зовнішньому вигляді від моменту зрілості (близько сорока років) і аж до віку приблизно в тисячу років, коли вони добровільно вирушають у своє останнє таємниче паломництво вниз річкою Ісс [41]. Куди вона веде — не знає жоден живий марсіанин, і з її лона ніхто не повертався; а якби хтось і повернувся, один раз ступивши в її холодні темні води, йому б не дозволили жити.

Лише один марсіанин із тисячі помирає від хвороб чи недуг, і приблизно двадцятеро вирушають у добровільне паломництво. Інші дев'ятсот сімдесят дев'ять гинуть насильницькою смертю на дуелях, під час полювання, у польотах чи на війні. Але, мабуть, найбільші втрати припадають на дитячий вік, коли величезна кількість маленьких марсіан стає жертвами великих білих мавп Марса [42].

Середня тривалість життя марсіанина після настання зрілості становить близько трьохсот років, але вона була б ближчою до тисячолітньої позначки, якби не різні чинники, що призводять до насильницької смерті. Через виснаження ресурсів планети, очевидно, виникла потреба протидіяти зростанню тривалості життя, яке забезпечували їхні неабиякі успіхи в терапії та хірургії. Тому до людського життя на Марсі ставляться дуже легко, про що свідчать їхні небезпечні ігри та майже безперервні війни між різними громадами.

Існують й інші, природні причини, що ведуть до скорочення чисельності населення, але ніщо не сприяє цьому так сильно, як той факт, що жоден марсіанин — чи то чоловік, чи то жінка — ніколи добровільно не розлучається зі зброєю знищення.

Коли ми наблизилися до площі й мою присутність помітили, нас негайно оточили сотні істот, які, здавалося, палко жадали скинути мене з місця позаду мого охоронця. Одне слово ватажка загону втихомирило їхній галас, і ми риссю перетнули площу, прямуючи до входу в таку величну будівлю [43], якої ще не бачив жоден смертний.

Будівля була низькою, але займала величезну площу. Вона була споруджена з блискучого білого мармуру, інкрустованого золотом та коштовним камінням, що виблискувало й мерехтіло під променями сонця. Головний вхід мав близько ста футів завширшки і виступав уперед, утворюючи величезний навіс над вхідним вестибюлем. Сходів не було, натомість пологий пандус вів на перший поверх будівлі, де відкривався вхід до велетенської зали, оточеної галереями.

На підлозі цієї зали, заставленої вигадливо різьбленими дерев’яними столами та стільцями, навколо підніжжя роструму [44] зібралося близько сорока чи п’ятдесяти марсіан-чоловіків. На самій платформі сидів навпочіпки величезний воїн, важко обвішаний металевими прикрасами, яскравим пір’ям та майстерно виробленою шкіряною амуніцією, хитромудро оздобленою дорогоцінним камінням. З його плечей спадала коротка накидка з білого хутра на підкладці з яскраво-червоного шовку.

Що вразило мене найбільше в цьому зібранні та в самій залі, то це факт, що ці істоти були абсолютно непропорційні до столів, стільців та іншого меблювання. Всі ці речі за розміром пасували людям, таким як я, тоді як велетенські туші марсіан навряд чи могли б втиснутися в ці крісла, а під столами не було місця для їхніх довгих ніг. Очевидно, на Марсі були й інші мешканці, окрім цих диких та гротескних істот, у чиї руки я потрапив; але ознаки глибокої старовини, що виднілися довкола, вказували на те, що ці будівлі могли належати якійсь давно вимерлій і забутій расі з туманного минулого Марса.

Наш загін зупинився біля входу, і за знаком ватажка мене спустили на землю. Знову зчепивши свою руку з моєю, ми пройшли до зали аудієнцій. Під час наближення до марсіанського вождя дотримувалися мінімуму формальностей. Мій викрадач просто крокував до роструму, а решта розступалися перед ним. Вождь підвівся і вимовив ім'я мого супроводжуючого, який, у свою чергу, зупинився і повторив ім'я правителя, додавши до нього титул.

На той час ця церемонія і слова, які вони вимовляли, нічого не означали для мене, але пізніше я дізнався, що це був звичайний спосіб вітання серед зелених марсіан. Якби чоловіки були незнайомцями і не могли обмінятися іменами, вони б мовчки обмінялися прикрасами, якби їхні наміри були мирними — в іншому разі вони б обмінялися пострілами або з’ясували б стосунки за допомогою будь-якої іншої своєї зброї.

Мій викрадач, чиє ім'я було Тарс Таркас, був фактично заступником вождя громади, людиною неабияких здібностей як політик і воїн. Він, очевидно, коротко пояснив події, пов’язані з його експедицією, включаючи моє полонення, і коли він закінчив, вождь звернувся до мене з досить довгою промовою.

Я відповів нашою доброю старою англійською мовою лише для того, щоб переконати його: ми не розуміємо один одного. Проте я помітив, що коли я злегка посміхнувся наприкінці, він зробив те саме. Цей факт, як і подібний випадок під час моєї першої розмови з Тарсом Таркасом, переконав мене, що у нас є принаймні щось спільне: здатність посміхатися, а отже, і сміятися, що вказувало на почуття гумору. Але невдовзі я мав дізнатися, що марсіанська посмішка — лише формальність, а марсіанський сміх — це щось таке, від чого сильні чоловіки бліднуть від жаху.

Уявлення про гумор у зелених людей Марса кардинально відрізняються від наших понять про те, що може розважити. Передсмертні муки ближнього викликають у цих дивних істот нестримні веселощі, а їхня головна й найпоширеніша розвага — це вбивство військовополонених у різні вигадливі та жахливі способи.

Воїни та вожді, що зібралися навколо, прискіпливо оглядали мене, обмацуючи мої м’язи та досліджуючи мою шкіру. Потім верховний вождь, очевидно, виявив бажання побачити мене «у дії» і, жестом наказавши слідувати за ним, вирушив разом із Тарсом Таркасом до відкритої площі.

До цього моменту я не робив жодних спроб ходити після своєї першої ганебної невдачі, хіба що міцно тримаючись за руку Тарса Таркаса. Тож тепер я почав стрибати й пурхати між столами та стільцями, наче якийсь чудовисько-коник. Сильно забившись (на велику втіху марсіан), я знову вдався до повзання, але це їм не сподобалося. Велетенський здоровань, який найголосніше реготав над моїми нещастями, грубо смикнув мене, змушуючи звестися на ноги.

Коли він із силою поставив мене на ноги, його обличчя опинилося зовсім поруч із моїм. І я зробив єдине, що міг зробити джентльмен у таких обставинах — після такої грубості й повної зневаги до мене я вгатив кулаком прямо йому в щелепу, і він завалився, наче підкошений віл. Коли він упав на підлогу, я розвернувся спиною до найближчого столу, очікуючи, що мене розтерзають його одноплемінники, але я був сповнений рішучості дати їм настільки гідний бій, наскільки дозволяли ці нерівні умови, перш ніж я розстануся з життям.

Проте мої страхи були марними. Інші марсіани, спершу онімівши від подиву, зрештою вибухнули диким реготом та аплодисментами. Тоді я не впізнав у цих звуках схвалення, але пізніше, ознайомившись із їхніми звичаями, дізнався, що здобув те, чим вони нагороджують вкрай рідко — прояв поваги [45].

Той хлопець, якого я вдарив, так і лежав там, де впав, і жоден із його товаришів не підійшов до нього. Тарс Таркас наблизився до мене, простягнувши руку, і ми без пригод пройшли до площі. Я, звісно, не знав, навіщо ми вийшли на відкрите місце, але невдовзі мені все пояснили. Спершу вони кілька разів повторили слово «сак» [46], а потім Тарс Таркас зробив кілька стрибків, повторюючи це слово перед кожним поштовхом. Потім він повернувся до мене і скомандував: «Сак!». Я зрозумів, чого вони хочуть. Зібравшись із силами, я «сакнув» із таким неймовірним успіхом, що пролетів добрих сто п’ятдесят футів[47]. Цього разу я не втратив рівноваги, а приземлився рівно на ноги, не впавши. Після цього я повернувся до групи воїнів легкими стрибками по двадцять п’ять — тридцять футів.

За моїм виступом спостерігали кілька сотень марсіан нижчого рангу, і вони негайно почали вимагати повторення, що вождь і наказав мені зробити. Проте я був голодний і спраглий, тому прямо на місці вирішив: єдиний спосіб врятуватися — це вимагати від цих істот поваги, яку вони, очевидно, не збиралися надавати добровільно. Тож я проігнорував повторні команди «сак», і щоразу, коли вони лунали, я вказував на свій рот і тер живіт.

Тарс Таркас і вождь обмінялися кількома словами, і перший, гукнувши молоду самицю з натовпу, дав їй інструкції та жестом наказав мені супроводжувати її. Я взяв її за простягнуту руку, і разом ми перетнули площу, прямуючи до великої будівлі на протилежному боці.

Моя чарівна супутниця була близько восьми футів заввишки; вона щойно досягла зрілості, але ще не набрала свого повного зросту. Вона мала світлий оливково-зелений колір і гладеньку, блискучу шкіру. Її ім’я, як я дізнався згодом, було Сола, і вона належала до почту Тарса Таркаса. Вона привела мене до просторої зали в одній із будівель, що виходили на площу. Судячи з розкиданого на підлозі шовку та хутра, я зрозумів, що це житлові приміщення для кількох тубільців.

Кімната була добре освітлена через низку великих вікон і чудово оздоблена настінним живописом та мозаїкою. Проте на всьому лежав той невловимий відбиток старовини, який переконував мене: архітектори та будівничі цих дивовижних творінь не мали нічого спільного з тими грубими напівдикунами, що мешкали тут тепер.

Сола жестом запросила мене сісти на купу шовку в центрі кімнати, а сама, повернувшись, видала дивний шиплячий звук, наче подаючи сигнал комусь у сусідній залі. У відповідь на її клич я вперше побачив нове марсіанське диво. Воно ввалилося всередину на своїх десяти коротких ногах і всілося перед дівчиною, наче слухняне цуценя. Ця істота була розміром із шетлендського поні [48], але її голова трохи нагадувала жаб’ячу, за винятком того, що щелепи були озброєні трьома рядами довгих гострих іклів.

Сола пильно глянула в люті очі звіра, пробурмотіла пару слів команди, вказала на мене і вийшла з зали. Я не міг не думати про те, що ця люта на вигляд потвора може зробити, залишившись наодинці з таким відносно ніжним шматком м’яса, як я. Проте мої побоювання були марними: звір, лише мить уважно спостерігаючи за мною, швидко перетнув кімнату до єдиного виходу, що вів на вулицю, і влігся на весь зріст поперек порога.

Це був мій перший досвід спілкування з марсіанським сторожовим псом, але йому не судилося стати останнім. Цей хлопець пильно охороняв мене весь час, поки я залишався в полоні у зелених людей; двічі він рятував мені життя і ніколи добровільно не залишав мене ні на хвилину.

Поки Сола була відсутня, я скористався нагодою, щоб детальніше оглянути кімнату, в якій опинився. Настінний живопис зображував сцени рідкісної та дивовижної краси: гори, річки, озера, океани, луки, дерева та квіти, звивисті дороги, залиті сонцем сади — картини, які легко можна було б прийняти за земні, якби не дивне забарвлення рослинності. Робота, очевидно, була виконана рукою майстра — настільки витонченою була атмосфера і досконалою техніка. Проте ніде не було зображення живої істоти, людини чи звіра, за яким я міг би здогадатися про зовнішність тих інших, можливо, вимерлих мешканців Марса.

Поки я давав волю своїй уяві, будуючи шалені здогадки щодо дивних аномалій, з якими досі стикався на Марсі, повернулася Сола, несучи їжу та напої. Вона поставила їх на підлогу поруч зі мною, а сама сіла трохи віддалік, пильно спостерігаючи за мною. Їжа складалася приблизно з фунта якоїсь твердої субстанції, що за консистенцією нагадувала сир і була майже безсмачною. Напій же виявився чимось на кшталт молока якоїсь тварини. Воно було не неприємним на смак, хоча й злегка кислуватим, і невдовзі я навчився дуже цінувати його. Як я згодом з’ясував, воно походило не від тварини (оскільки на Марсі є лише один вид ссавців, та й той надзвичайно рідкісний), а з великої рослини, що росте майже без води. Здавалося, вона добуває цей щедрий запас молока з ґрунту, вологи в повітрі та сонячних променів. Одна така рослина дає вісім-десять кварт [49] молока на день.

Після трапези я відчув неабиякий приплив сил, але, потребуючи відпочинку, розлігся на шовках і невдовзі заснув. Мабуть, я проспав кілька годин, бо коли прокинувся, було вже темно, і я дуже змерз. Я помітив, що хтось накинув на мене хутро, але воно частково сповзло, а в темряві я не міг його поправити. Раптом чиясь рука витягнулася і натягнула хутро на мене, а невдовзі додала ще одне покривало.

Я припустив, що моєю пильною опікункою була Сола, і не помилився. Ця дівчина була єдиною серед усіх зелених марсіан, з якими я стикався, хто виявляв співчуття, добрoту та прив’язаність. Її турбота про мої тілесні потреби була невтомною, а її дбайливість врятувала мене від багатьох страждань і злиднів.

Як я згодом дізнався, марсіанські ночі надзвичайно холодні, а оскільки тут практично немає сутінків чи світанків, зміни температури відбуваються раптово і вкрай неприємно — так само, як і переходи від яскравого денного світла до темряви. Ночі тут або сліпучо яскраві, або дуже темні: якщо на небі немає жодного з двох місяців Марса, настає майже суцільна темрява, оскільки розріджена атмосфера (чи, точніше, її майже повна відсутність) не здатна розсіювати зоряне світло. З іншого боку, коли обидва місяці з’являються на небосхилі одночасно, поверхня землі освітлюється надзвичайно яскраво.

Обидва супутники Марса розташовані значно ближче до нього, ніж наш Місяць до Землі. Ближчий знаходиться на відстані всього лише близько п’яти тисяч миль, тоді як дальший — трохи більше ніж за чотирнадцять тисяч миль (порівняйте це з чвертю мільйона миль, що відділяють нас від нашого Місяця). Ближчий місяць Марса здійснює повний оберт навколо планети трохи більше ніж за сім з половиною годин, тому можна бачити, як він двічі або тричі за ніч проноситься по небу, наче величезний метеор, демонструючи всі свої фази під час кожного такого транзиту.

Дальший супутник обертається навколо Марса трохи довше ніж за тридцять з чвертю годин, і разом зі своєю сестрою-супутницею вони роблять нічні краєвиди Марса видовищем величної та химерної пишноти. І це добре, що природа так щедро освітлила марсіанську ніч, адже зелені люди Марса, будучи кочовою расою без високого інтелектуального розвитку, мають лише примітивні засоби штучного освітлення; вони покладаються переважно на смолоскипи, свого роду свічки та дивну масляну лампу, що генерує газ і горить без ґнота.

Цей останній пристрій дає інтенсивне, яскраве біле світло, що сягає далеко в темряву. Проте оливу, необхідну для його роботи, можна видобути лише в кількох віддалених і розкиданих по всій планеті місцях. Тому ці істоти рідко використовують такі лампи — вони дбають лише про сьогоднішній день, а їхня ненависть до фізичної праці тисячоліттями тримає їх у стані напівварварства.

Після того, як Сола поправила мої покривала, я знову заснув і не прокидався до самого ранку. Інші мешканці кімнати — їх було п’ятеро, і всі вони були самицями — все ще спали, накриті горою різношерстого шовку та хутра. Поперек порога лежав розпластаний невтомний вартовий звір — точнісінько в тій самій позі, в якій я бачив його напередодні. Здавалося, він не поворухнув жодним м’язом; його очі були буквально прикуті до мене, і я замислився: а що ж станеться, якщо я спробую втекти?

Я завжди був схильний шукати пригод, досліджувати та експериментувати там, де мудріші люди залишили б усе як є. Тож мені спало на думку, що найнадійніший спосіб з’ясувати справжнє ставлення цього звіра до мене — спробувати вийти з кімнати. Я був цілком упевнений, що зможу втекти від нього, щойно опинюся за межами будівлі, адже почав неабияк пишатися своїми здібностями стрибуна. Крім того, дивлячись на його короткі лапи, я бачив, що звір — не стрибун і, ймовірно, поганий бігун.

Тому я повільно й обережно звівся на ноги, але побачив, що мій наглядач зробив те саме. Обережно я рушив до нього, виявивши, що пересуваючись човгаючим кроком, я можу зберігати рівновагу і водночас рухатися досить швидко. Коли я наблизився до звіра, він обережно позадкував, а коли я дістався виходу — відійшов убік, пропускаючи мене. Потім він прилаштувався позаду і пішов за мною на відстані приблизно десяти кроків, поки я простував порожньою вулицею.

«Очевидно, його місія полягала лише в моєму захисті», — подумав я. Проте, коли ми досягли околиці міста, він раптом вискочив переді мною, видаючи дивні звуки та вишкіривши свої потворні й люті бивні. Вирішивши трохи його подражнити, я кинувся до нього, а коли був уже зовсім поруч — злетів у повітря, приземлившись далеко позаду нього за межами міста. Він миттєво розвернувся і кинувся на мене з такою приголомшливою швидкістю, якої я ще ніколи не бачив. Я вважав його короткі лапи перешкодою для прудкості, але якби він змагався з хортами, ті здавалися б сонними псами на килимку біля дверей. Як я згодом дізнався, це найшвидша тварина на Марсі; завдяки своєму інтелекту, відданості та лютості її використовують на полюванні, на війні та як захисника марсіанського люду.

Я швидко зрозумів, що мені буде важко втекти від іклів звіра на прямій дистанції, тож зустрів його атаку, різко змінивши напрямок і перестрибнувши через нього, коли він уже майже настиг мене. Цей маневр дав мені значну перевагу, і я зміг дістатися міста раніше за нього. Коли він розлючено мчав слідом, я стрибнув у вікно на висоті близько тридцяти футів від землі на фасаді однієї з будівель, що височіли над долиною.

Вхопившись за підвіконня, я підтягнувся і сів, навіть не зазираючи всередину будівлі, а лише переможно дивився вниз на збиту з пантелику тварину. Проте моя радість була недовгою: заледве я вмостився на підвіконні, як чиясь величезна рука вхопила мене ззаду за шию і грубо затягнула в кімнату. Там мене повалили на спину, і я побачив над собою колосальну мавпоподібну істоту — білу й безволосу, за винятком величезного жмута жорсткої щетини на голові.

Ця істота, яка значно більше нагадувала наших земних людей, ніж тих марсіан, яких я бачив досі, притиснула мене до землі однією величезною ступнею, водночас лементуючи та жестикулюючи до якоїсь іншої істоти позаду мене. Ця інша, очевидно, його самиця, невдовзі підійшла до нас, тримаючи в руках могутню кам’яну ломаку, якою, вочевидь, збиралася розтрощити мені череп.

Ці створіння були від десяти до п’ятнадцяти футів заввишки. Вони трималися прямо і, подібно до зелених марсіан, мали проміжну пару рук або ніг посередині між верхніми та нижніми кінцівками. Їхні очі були посаджені близько і не витріщені; вуха розташовувалися високо, але більш з боків голови, ніж у марсіан, тоді як морди та зуби вражаюче нагадували нашого африканського горилу. Загалом, у порівнянні з зеленими марсіанами, вони здавалися навіть не такими вже й потворними.

Ломака вже описувала дугу, що мала закінчитися на моєму обличчі, коли згусток багатоногого жаху влетів крізь дверний отвір прямо в груди мого ката. З криком жаху мавпа, що тримала мене, вистрибнула в розчинене вікно, але її подруга зчепилася в жахливій смертельній сутичці з моїм рятівником — ним був не хто інший, як мій вірний «вартовий»; я ніяк не можу змусити себе назвати таку огидну істоту собакою.

Я якнайшвидше звівся на ноги і, притулившись спиною до стіни, став свідком такої битви, яку випадає побачити небагатьом. Сила, спритність і сліпа лють цих двох створінь не знали собі рівних серед тих, що відомо земній людині. Мій звір мав перевагу завдяки тому, що першим учепився: він глибоко встромив свої могутні ікла в груди супротивника. Проте величезні руки й лапи мавпи, що приводилися в рух м’язами, які значно перевершували м’язи вже бачених мною марсіанських воїнів, стиснули горло мого захисника. Вона повільно вичавлювала з нього життя, вигинаючи його голову й шию назад до тулуба; я щомиті очікував, що голова безсило повисне на зламаній шиї.

Намагаючись вирватися, мавпа роздирала собі груди, які були затиснуті в лещатах потужних щелеп. Вони качалися туди-сюди по підлозі, і жоден не видав ні звуку страху чи болю. Невдовзі я побачив, як величезні очі мого звіра буквально вилізли з орбіт, а з ніздрів хлинула кров. Було очевидно, що він помітно слабшає, але те саме відбувалося і з мавпою, чий опір з кожною миттю згасав.

Раптом я оговтався і, підкорюючись тому дивному інстинкту, що завжди спонукає мене виконувати свій обов’язок, схопив ломаку, яка впала на підлогу на початку битви. Розмахнувшись з усією силою моїх земних м’язів, я обрушив її прямо на голову мавпи, розтрощивши її череп, наче яєчну шкаралупу.

Заледве удар опустився, як я опинився перед новою небезпекою. Самиця вбитої мавпи, отямившись від першого шоку, повернулася до місця сутички через внутрішні приміщення будівлі. Я помітив її якраз перед тим, як вона дісталася дверей. Вигляд цієї істоти, яка тепер ревіла, побачивши свого бездиханного одноплемінника на підлозі, і пускала піну з рота у несамовитій люті, сповнив мене — мушу зізнатися — найгіршими передчуттями.

Я завжди готовий стояти і битися, якщо шанси не надто несправедливі, але в цьому випадку я не вбачав сенсу в тому, щоб виставляти свою відносно мізерну силу проти залізних м’язів і звірячої люті цього оскаженілого мешканця невідомого світу. Насправді, єдиним результатом такої зустрічі для мене здавалася миттєва смерть.

Я стояв біля вікна і знав, що опинившись на вулиці, зможу дістатися площі й безпеки раніше, ніж істота наздожене мене. Принаймні, втеча давала шанс на порятунок, тоді як відчайдушна бійка означала майже неминучу загибель.

Це правда, я тримав ломаку, але що я міг вдіяти з нею проти його чотирьох величезних рук? Навіть якби я зламав одну з них першим же ударом (а я розраховував, що він спробує відбити ломаку), він зміг би дотягнутися і знищити мене іншими руками ще до того, як я встиг би замахнутися вдруге.

Тієї ж миті, коли ці думки промайнули в моїй голові, я вже розвернувся, щоб кинутися до вікна, але мій погляд упав на постать мого нещодавнього захисника, і всі помисли про втечу розвіялися як дим. Він лежав на підлозі, важко хапаючи ротом повітря, а його величезні очі були прикуті до мене з чимось, що здавалося жалібним благанням про захист. Я не міг витримати цього погляду. Та й, зрештою, я не міг покинути свого рятівника, не віддячивши йому за те, що він зробив для мене.

Тому, без зайвих вагань, я розвернувся назустріч атаці оскаженілого самця мавпи. Він був уже надто близько, щоб ломака стала мені в пригоді, тож я просто щосили жбурнув її в його масивну тушу. Вона влучила йому трохи нижче колін, викликавши виття болю та люті; він втратив рівновагу і звалився прямо на мене, широко розставивши руки, щоб пом’якшити падіння.

Знову, як і напередодні, я вдався до земної тактики: вгатив правим кулаком точно в кінчик його підборіддя, а за мить додав нищівного удару лівою під дих. Ефект був неймовірний: коли я легко відскочив убік після другого удару, він заточився і впав на підлогу, зіщулившись від болю та судомно ковтаючи повітря. Перестрибнувши через його простягнуте тіло, я схопив ломаку і добив потвору перш ніж вона встигла підвестися на ноги.

Коли я завдавав останнього удару, за моєю спиною пролунав тихий сміх. Обернувшись, я побачив Тарса Таркаса, Солу та ще трьох чи чотирьох воїнів, що стояли у дверях зали. Коли наші погляди зустрілися, я вдруге став об’єктом їхніх рідкісних аплодисментів.

Сола помітила мою відсутність, щойно прокинулася, і негайно повідомила про це Тарса Таркаса, який відразу вирушив із жменькою воїнів на мої пошуки. Наближаючись до околиць міста, вони побачили самця мавпи, який, заходячись від люті, вбігав до будівлі.

Вони рушили слідом за ним, сподіваючись, що його поведінка допоможе відшукати мене, і стали свідками моєї короткої, але вирішальної битви. Ця сутичка, разом із моїм учорашнім поєдинком проти марсіанського воїна та моїми стрибками, піднесла мене на вершину в їхніх очах. Очевидно, ці люди, позбавлені тонких почуттів дружби, любові чи прив’язаності, буквально поклоняються фізичній силі та відвазі. Об’єкту їхнього обожнювання не відмовляють ні в чому — доки він підтверджує свій статус новими прикладами вправності, сили та мужності.

Сола, яка приєдналася до пошукового загону з власної волі, була єдиною серед марсіан, чиє обличчя не спотворилося в сміху, поки я боровся за своє життя. Вона, навпаки, була серйозною і явно занепокоєною; щойно я розправився з потворою, вона кинулася до мене й ретельно оглянула моє тіло на наявність можливих ран чи ушкоджень. Переконавшись, що я залишився неушкодженим, вона тихо посміхнулася і, взявши мене за руку, попрямувала до виходу.

Тарс Таркас та інші воїни увійшли до зали й зупинилися над звіром, що тепер швидко оговтувався — над тим самим звіром, який врятував мені життя, і чиє життя я, у свою чергу, щойно вирвав із пазурів смерті. Здавалося, вони про щось запекло сперечалися, і зрештою один із них звернувся до мене, але, згадавши, що я не знаю їхньої мови, знову повернувся до Тарса Таркаса. Той коротким словом і жестом віддав воїну наказ, після чого розвернувся, щоб іти за нами.

У їхньому ставленні до мого звіра відчувалося щось загрозливе, тому я вагався, чи варто йти, не дізнавшись, чим усе закінчиться. І добре, що я затримався, бо воїн витягнув із кобури пістолет незвичного вигляду і вже збирався прикінчити істоту, коли я стрибнув уперед і відбив його руку вгору. Куля влучила в дерев'яну раму вікна й вибухнула, пробивши наскрізну дірку в дереві та муруванні.

Тоді я став на коліна поруч із цією жахливою на вигляд істотою і, допомігши їй звестися на ноги, жестом наказав іти за собою. Вирази здивування, які мої дії викликали у марсіан, були просто комічними; вони могли зрозуміти такі якості, як вдячність і співчуття, лише у вельми слабкий, дитячий спосіб. Воїн, чий пістолет я відбив, запитально поглянув на Тарса Таркаса, але той подав знак залишити мене в спокої. Тож ми повернулися на площу: мій величезний звір дріботів за мною слідом, а Сола міцно тримала мене за руку.

Я мав на Марсі принаймні двох друзів: молоду жінку, яка опікувалася мною з материнською турботою, і німу тварину, яка, як я дізнався пізніше, несла у своїй бідолашній потворній туші більше любові, вірності та вдячності, ніж можна було знайти в усіх п'яти мільйонах зелених марсіан, що блукають покинутими містами та мертвим морським дном Марса.

Після сніданку, який був точною копією вчорашньої трапези і став зразком практично кожного мого прийому їжі під час перебування серед зелених людей, Сола супроводила мене до площі. Там я застав усю громаду за напруженою роботою: одні спостерігали, а інші допомагали запрягати величезних мастодонтоподібних тварин у велетенські триколісні колісниці. Таких екіпажів було близько двохсот п'ятдесяти, кожен запряжений лише однією твариною, кожна з яких, судячи з їхнього вигляду, могла б легко потягнути весь цей караван навіть за повного завантаження.

Самі колісниці були великими, місткими та розкішно оздобленими. У кожній сиділа марсіанка, обвішана металевими прикрасами, коштовним камінням, шовком та хутром, а на спині кожного звіра-тягача сидів молодий марсіанин-візник. Як і тварини, на яких їздили воїни, ці важкі в’ючні звірі не мали ні вудил, ні вуздечок; ними керували виключно за допомогою телепатії.

Ця здатність надзвичайно розвинена у всіх марсіан, що значною мірою пояснює простоту їхньої мови та відносно невелику кількість слів, якими вони обмінюються навіть під час довгих розмов. Це універсальна мова Марса, за допомогою якої вищі та нижчі тварини цього світу парадоксів здатні тією чи іншою мірою спілкуватися між собою — залежно від інтелектуального рівня виду та розвитку окремої особини.

Коли кавалькада вишикувалася в колону по одному, Сола затягнула мене в порожню колісницю, і ми рушили разом із процесією до того самого місця, через яке я потрапив у місто напередодні. На чолі каравану їхало близько двохсот воїнів по п'ятеро в ряд, така ж кількість замикала колону, а ще по двадцять п’ять чи тридцять вершників супроводжували нас із кожного боку.

Усі, крім мене — чоловіки, жінки й навіть діти — були важко озброєні. Позаду кожної колісниці підтюпцем біг марсіанський гончак, а мій власний звір не відставав від нашої. Насправді ця вірна істота жодного разу добровільно не залишала мене протягом усіх десяти років, які я провів на Марсі. Наш шлях пролягав через невелику долину перед містом, крізь пагорби й униз до мертвого морського дна, яке я перетнув під час своєї подорожі від інкубатора до площі. Інкубатор, як виявилося, і був кінцевою точкою нашого сьогоднішнього шляху. Щойно ми досягли рівного простору морського дна, уся кавалькада зірвалася в шалений галоп, тож невдовзі ми вже бачили нашу ціль.

Коли ми прибули, колісниці з військовою точністю вишикувалися вздовж чотирьох сторін огорожі. Десяток воїнів на чолі з величезним верховним вождем, серед яких були Тарс Таркас та кілька інших молодших вождів, спішилися й рушили вперед. Я бачив, як Тарс Таркас щось пояснював верховному вождю, чиє ім'я, до речі, звучало приблизно як Лорквас Птомел, Джед; «Джед» — це був його титул.

Невдовзі я дізнався про предмет їхньої розмови: гукнувши Солу, Тарс Таркас жестом наказав їй відправити мене до нього. На той час я вже опанував усі тонкощі ходіння в марсіанських умовах, тож, швидко відгукнувшись на його команду, підійшов до краю інкубатора, де стояли воїни.

Коли я опинився поруч із ними, одного погляду було достатньо, щоб побачити: вилупилися майже всі яйця, крім кількох. Інкубатор буквально кишів огидними маленькими дияволятами. Вони були від трьох до чотирьох футів заввишки й неспокійно метушилися всередині загону, наче шукаючи їжу.

Коли я зупинився перед ним, Тарс Таркас вказав на інкубатор і сказав: — Сак. Я зрозумів, що він хоче, аби я повторив учорашній виступ задля повчання Лоркваса Птомела. Мушу зізнатися, що моя вправність приносила мені неабияке задоволення, тож я швидко зреагував і перестрибнув через припарковані колісниці аж на інший бік інкубатора. Коли я повернувся, Лорквас Птомел щось пробурчав у мій бік і, повернувшись до своїх воїнів, віддав кілька коротких команд щодо інкубатора. Більше на мене не звертали уваги, тож я зміг залишитися поруч і спостерігати за їхніми діями. Вони почали пробивати в стіні інкубатора отвір, достатньо великий, щоб крізь нього могли вийти молоді марсіани.

По обидва боки від цього отвору жінки та молодші марсіани — як хлопці, так і дівчата — утворили дві живі стіни, що тяглися крізь ряди колісниць далеко в рівнину. Між цими стінами, мов дикі олені, помчали маленькі марсіани. Їм дозволяли пробігти всю довжину цього коридору, де їх по одному виловлювали жінки та старші діти: остання в черзі ловила першого малюка, що дістався кінця «живого коридору», її напарниця навпроти ловила другого, і так доти, доки всі малята не залишили загін і не були розібрані юнаками чи жінками. Спіймавши дитину, жінка залишала стрій і поверталася до своєї колісниці, а ті малюки, що потрапляли до рук молодих чоловіків, згодом також передавалися комусь із жінок.

Я зрозумів, що церемонія — якщо її можна вшанувати такою назвою — завершилася. Відшукавши Солу, я застав її в нашій колісниці: вона міцно тримала на руках потворне маленьке створіння.

Весь процес виховання молодих зелених марсіан полягає виключно в тому, щоб навчити їх розмовляти та користуватися зброєю, якою їх обвішують із першого ж року життя. З’являючись із яєць, у яких вони пролежали п’ять років — такий триває період інкубації, — вони виходять у світ цілком розвиненими, за винятком розмірів. Зовсім не знаючи своїх матерів (які, у свою чергу, навряд чи змогли б із будь-якою точністю вказати на батьків), вони належать усій громаді, а їхня освіта лягає на плечі тих самиць, яким випало спіймати їх біля виходу з інкубатора.

Їхні прийомні матері можуть навіть не мати власного яйця в інкубаторі — як це було у випадку з Солою, яка почала відкладати яйця менш ніж за рік до того, як стала матір'ю чужій дитині. Але це мало важить для зелених марсіан, оскільки батьківська чи синівська любов невідома їм так само, як вона звична для нас. Я переконаний, що ця жахлива система, яка існує віками, є прямою причиною втрати всіх шляхетних почуттів і вищих гуманістичних інстинктів у цих нещасних істот. Від народження вони не знають ні батьківської, ні материнської любові, вони не розуміють значення слова «дім». Їм вбивають у голови, що їм дозволено жити лише доти, доки вони не доведуть своєю фізичною силою та лютістю, що гідні життя. Якщо ж вони виявляться деформованими чи з якимось дефектом, їх негайно пристрелюють. І за жодну з тих жорстоких бід, через які вони проходять із раннього дитинства, не буде пролито жодної сльози.

Я не маю на увазі, що дорослі марсіани надмірно або навмисно жорстокі до молодняка, проте їхнє життя — це тяжка й нещадна боротьба за існування на вмираючій планеті, природні ресурси якої виснажилися до межі. Тепер кожне нове життя стає додатковим тягарем для громади, в яку воно потрапляє.

Шляхом ретельного відбору вони вирощують лише найвитриваліші екземпляри кожного виду, а за допомогою майже надприродної передбачливості регулюють народжуваність так, щоб вона лише компенсувала смертність.

Щороку кожна доросла марсіанка відкладає близько тринадцяти яєць. Ті з них, що проходять перевірку на розмір, вагу та питому вагу [50], ховають у глибинах підземних сховищ, де температура надто низька для інкубації. Щороку ці яйця ретельно оглядає рада з двадцяти вождів, і з усього річного запасу знищують усі, окрім сотні найдосконаліших. Через п'ять років із тисяч відкладених яєць залишається близько п'ятисот майже ідеальних. Тоді їх поміщають у майже герметичні інкубатори, де протягом наступних п’яти років їх вигріватимуть сонячні промені. Вилуплення, свідками якого ми стали сьогодні, було цілком типовим: за два дні на світ з’явилося близько дев’яноста дев’яти відсотків зародків. Якщо яйця, що залишилися, колись і прокльовувалися, ми нічого не знали про долю тих маленьких марсіан. Вони були небажані, оскільки їхнє потомство могло успадкувати й передати схильність до затяжної інкубації. А це б порушило систему, що існувала віками й дозволяла дорослим марсіанам розраховувати час повернення до інкубаторів майже до години.

Інкубатори будують у віддалених урочищах, де ймовірність їхнього виявлення іншими племенами мінімальна. Наслідком такої катастрофи [51] стала б відсутність дітей у громаді протягом наступних п’яти років. Пізніше мені довелося стати свідком того, що стається, коли знаходять чужий інкубатор.

Громада зелених марсіан, до якої мене закинула доля, налічувала близько тридцяти тисяч душ [52]. Вони кочували величезною територією посушливих і напівпустельних земель між сороковим і вісімдесятим градусами південної широти, обмеженою на сході та заході двома великими родючими ділянками. Їхня ставка [53] розташовувалася в південно-західному куті цього району, неподалік від перетину двох так званих марсіанських каналів.

Оскільки інкубатор був розташований далеко на північ від їхньої власної території, у нібито незаселеній і безлюдній зоні, попереду на нас чекала величезна подорож, про яку я, звісно, тоді ще нічого не знав.

Після повернення до мертвого міста я провів кілька днів у відносному неробстві. Наступного ж дня після нашого приїзду всі воїни виїхали рано-вранці й повернулися лише перед самим настанням темряви. Як я згодом дізнався, вони їздили до підземних сховищ, де зберігалися яйця, і перевозили їх до інкубатора, який потім замурували на наступні п'ять років; цілком імовірно, що протягом цього періоду його більше не відвідуватимуть.

Сховища, де ховали яйця до моменту їх перенесення в інкубатор, розташовувалися за багато миль на південь від нього, і їх щороку відвідувала рада з двадцяти вождів. Чому вони не облаштували свої сховища та інкубатори ближче до дому, завжди залишалося для мене загадкою. І, як багато інших марсіанських таємниць, вона була нерозв’язною і незбагненною для земної логіки та звичаїв.

Обов’язків у Соли тепер побільшало удвічі, оскільки вона мусила дбати як про маленького марсіанина, так і про мене. Проте жоден із нас не потребував надмірної уваги, а оскільки в опануванні марсіанської освіти ми просунулися приблизно однаково, Сола вирішила навчати нас разом.

Її «здобич» виявилася самцем близько чотирьох футів [54] заввишки, дуже сильним і фізично досконалим. До того ж він швидко вчився, і ми отримували неабияке задоволення — принаймні я, — спостерігаючи за нашим гострим суперництвом. Марсіанська мова, як я вже казав, надзвичайно проста, і за тиждень я вже міг висловити всі свої потреби та розумів майже все, що мені говорили. Так само під керівництвом Соли я розвинув свої телепатичні здібності, тож невдовзі міг відчувати практично все, що відбувалося навколо.

Найбільше Солу дивувало в мені те, що хоча я легко перехоплював телепатичні повідомлення від інших (часто навіть ті, що не призначалися мені), ніхто за жодних обставин не міг прочитати в моїх думках бодай крихту. Спершу це мене дратувало, але згодом я був дуже радий цьому, оскільки це давало мені беззаперечну перевагу над марсіанами.

На третій день після церемонії в інкубаторі ми вирушили додому, але заледве голова колони виїхала на відкриту місцевість перед містом, як надійшов наказ негайно й поспіхом повертатися. Наче роками треновані саме для такого маневру, зелені марсіани розтанули як туман, у просторих дверних отворах навколишніх будівель. Менш ніж за три хвилини вся кавалькада колісниць, мастодонтів і кінних воїнів зникла з очей.

Ми з Солою увійшли в будівлю на самому краї міста — власне, в ту саму, де я мав сутичку з мавпами. Бажаючи побачити, що спричинило такий раптовий відступ, я піднявся на верхній поверх і виглянув з вікна на долину та пагорби за нею. Там я і побачив причину їхньої поспішної втечі. Величезне судно — довге, низьке, пофарбоване в сіре — повільно випливло з-за гребеня найближчого пагорба. За ним інше, і ще одне, і ще, аж поки двадцять кораблів, низько ширяючи над землею, повільно й велично попливли в наш бік.

На кожному з них від корми до носа над верхньою палубою майорів дивний стяг, а на носі було зображено якийсь химерний знак, що виблискував на сонці й був чітко помітний навіть з тієї відстані, на якій ми перебували. Я бачив постаті людей, що скупчилися на передніх деках та верхніх надбудовах повітряних суден. Чи вони помітили нас, чи просто роздивлялися мертве місто — сказати я не міг, але в будь-якому разі на них чекав далеко не гостинний прийом. Раптово і без попередження зелені марсіанські воїни відкрили нищівний вогонь з вікон будинків, звернених до долини, якою так мирно просувалися величезні кораблі.

Сцена миттєво змінилася, наче за помахом чарівної палиці. Головне судно розвернулося до нас бортом і, пустивши в хід свої гармати, відповіло на наш вогонь. Водночас воно рухалося паралельно нашому фронту на невеликій відстані, а потім почало розвертатися з очевидним наміром описати велике коло, щоб знову вийти на позицію навпроти нашої вогневої лінії. Інші судна йшли слідом за ним, і кожне відкривало вогонь, щойно опинялося на позиції. Наш обстріл не вщухав ні на мить, і я сумніваюся, що бодай чверть наших пострілів пройшла повз ціль. Мені ще ніколи не доводилося бачити такої смертоносної точності прицілювання. Здавалося, що після вибуху кожної нашої кулі з кораблів падала маленька постать, а стяги й надбудови розліталися в спалахах полум’я, коли нестримні снаряди наших воїнів прошивали їх наскрізь.

Вогонь із кораблів був майже безрезультатним. Як я згодом дізнався, причиною став несподіваний перший залп, який застав екіпажі зненацька, а прицільні пристрої гармат залишилися незахищеними від убивчої влучності наших воїнів.

Здається, кожен зелений воїн має чітко визначені цілі для вогню за подібних умов бою. Наприклад, частина з них — завжди найкращі стрільці — спрямовують вогонь виключно на бездротові далекоміри та приціли великих гармат атакуючого флоту; інша група так само виводить з ладу менші гармати; дехто знімає артилеристів, інші — офіцерів; певні ж загони зосереджують увагу на решті членів екіпажу, надбудовах, кермовому механізмі та пропелерах [55].

Через двадцять хвилин після першого залпу величезний флот розвернувся і потягнувся назад у тому напрямку, звідки з’явився. Кілька суден помітно «шкандибали» і ледь підкорялися діям своїх поріділих екіпажів. Їхній вогонь повністю припинився, і всі сили, здавалося, були кинуті на втечу. Тоді наші воїни висипали на дахи будівель, які ми займали, і супроводжували армаду, що відступала, безперервною канонадою смертоносного вогню.

Один за одним кораблі зникали за гребенями пагорбів, аж поки в полі зору не залишилося лише одне судно, що ледь рухалося. Воно прийняло на себе основний удар нашого вогню і, здавалося, було зовсім порожнім — на палубах не було видно жодної живої душі. Повільно воно відхилилося від курсу, описуючи хаотичне і жалюгідне коло назад до нас. Воїни миттєво припинили стрілянину, бо було цілком очевидно, що судно абсолютно безпорадне: воно не те що не могло завдати нам шкоди, а навіть не було здатне керувати собою, щоб утекти.

Коли воно наблизилося до міста, воїни вибігли в прерію [56], щоб зустріти його, але було ясно, що воно все ще надто високо, аби вони могли сподіватися дістатися палуб. Зі свого спостережного пункту біля вікна я бачив тіла членів екіпажу, розкидані повсюди, хоча й не міг розібрати, що це за істоти. Жодних ознак життя не було помітно, поки судно повільно дрейфувало за легким вітерцем у південно-східному напрямку.

Воно пливло приблизно в п’ятдесяти футах [57] над землею, супроводжуване майже всіма воїнами, за винятком сотні тих, кого відправили назад на дахи на випадок повернення флоту чи підкріплення. Невдовзі стало зрозуміло, що корабель вріжеться у фасади будівель приблизно за милю на південь від моєї позиції. Спостерігаючи за цією гонитвою, я побачив, як група воїнів поскакала вперед, спішилася і забігла в будівлю, якої судно мало ось-ось торкнутися.

Коли судно наблизилося до будівлі, якраз перед самим зіткненням, марсіанські воїни хмарою сипонули на нього з вікон. Своїми довгими списами вони пом’якшили удар, а за мить викинули абордажні гаки, і їхні товариші внизу почали підтягувати величезний корабель до землі.

Закріпивши судно, вони обліпили його борти й обшукали від носа до корми. Я бачив, як вони оглядали мертвих моряків — вочевидь, шукаючи ознак життя, — і невдовзі з’явилася група воїнів, що тягнула за собою маленьку постать. Ця істота була значно меншою за половину зросту зеленого марсіанського воїна; зі свого балкона я бачив, що вона впевнено стоїть на двох ногах, і припустив, що це якесь нове й дивне марсіанське чудовисько, з яким я ще не встиг познайомитися.

Полонянку [58] вивели на землю, після чого почалося систематичне розграбування судна. Ця операція тривала кілька годин; довелося задіяти чимало колісниць, щоб перевезти здобич: зброю, боєприпаси, шовк, хутро, коштовності, дивно вирізьблений кам’яний посуд, а також запаси їжі та напоїв, зокрема безліч бочок води — першої, яку я побачив з моменту моєї появи на Марсі.

Коли останній вантаж було вивезено, воїни закріпили троси й відбуксирували судно далеко в долину в південно-західному напрямку. Кілька з них піднялися на борт і заповзято взялися за справу: з моєї далекої позиції здавалося, ніби вони виливають вміст великих бутлів [59] на тіла загиблих моряків, на палуби та надбудови корабля.

Завершивши це, вони поспіхом перемахнули через борт, спускаючись на землю по канатах. Останній воїн, перш ніж покинути палубу, розвернувся і жбурнув щось назад на судно, зачекавши мить, щоб побачити результат. Щойно з місця удару здійнявся слабкий язичок полум'я, він зісковзнув донизу. Ледве він торкнувся землі, як усі троси одночасно відпустили, і великий військовий корабель, полегшений після вивантаження здобичі, велично злетів у повітря, а його палуби та надбудови перетворилися на ревуче море вогню.

Повільно він дрейфував на південний схід, піднімаючись усе вище й вище, поки вогонь пожирав дерев'яні частини та зменшував вагу судна. Піднявшись на дах будівлі, я годинами спостерігав за ним, аж поки він нарешті не зник у туманній далечіні. Видовище було надзвичайно величним: споглядати це могутнє плавуче поховальне багаття, що без жодного управління та екіпажу дрейфувало самотніми пустками марсіанських небес — покинутий корабель смерті та руйнування, що уособлював саму історію життя цих дивних і лютих істот, у чиї недружні руки його закинула доля.

У глибокому пригніченні — незрозумілому для мене самого — я повільно спустився на вулицю. Те, що я побачив, здавалося мені радше поразкою та винищенням близького мені народу, ніж розгромом нашими зеленими воїнами орди подібних до них, нехай і ворожих істот. Я не міг збагнути причину цієї напівгалюцинації, але й не міг позбутися її. Десь у найглибших закутках моєї душі я відчував дивну тугу за цими невідомими ворогами, і в мені здійнялася могутня надія, що флот повернеться і виставить рахунок зеленим воїнам, які так нещадно й безглуздо на нього напали.

Слідом за мною, на своєму вже звичному місці, дріботів Вула; і щойно я вийшов на вулицю, до мене підбігла Сола, наче до того вона мене розшукувала. Кавалькада поверталася на площу — марш додому того дня скасували. Насправді ми не вирушали в дорогу ще понад тиждень, побоюючись повторної атаки повітряних суден.

Лорквас Птомел був надто розважливим старим воїном, щоб дозволити заскочити себе на відкритій рівнині з караваном колісниць і дітей, тож ми залишалися в мертвому місті, поки небезпека не минула.

Коли ми з Солою увійшли на площу, моєму погляду відкрилося видовище, що сповнило все моє єство потужним припливом суміші надії, страху, тріумфу та пригнічення. Та понад усе я відчував ледь вловиме полегшення і щастя: саме коли ми наблизилися до натовпу марсіан, я помітив полонянку з бойового судна, яку дві зелені марсіанки грубо тягли до найближчої будівлі.

Перед моїми очима постала струнка дівоча постать, до найменших дрібниць подібна до земних жінок з мого минулого життя. Спершу вона мене не бачила, але перед тим як зникнути у порталі будівлі, що мала стати її в’язницею, вона озирнулася — і наші погляди зустрілися. Її обличчя було овальним і надзвичайно вродливим, кожна риска — витонченою та довершеною. Вона мала великі блискучі очі, а на голові — масу хвилястого вугільно-чорного волосся, вільно зібраного у дивну, проте дуже пасуючу їй зачіску. Її шкіра мала світлий червонувато-мідний відтінок, на фоні якого багряний рум’янець щік та рубін її прекрасно виліплених губ сяяли з якоюсь особливою силою.

Вона була так само позбавлена одягу, як і зелені марсіани, що її супроводжували; власне, крім вигадливих прикрас, вона була зовсім оголеною, та навряд чи якесь вбрання змогло б підкреслити красу її досконалої та симетричної фігури.

Коли її погляд спинився на мені, вона широко розплющила очі від подиву і зробила короткий жест вільною рукою — жест, якого я, звісно, не зрозумів. Лише мить ми дивилися одне на одного, а потім проблиск надії та відваги, що осяяв її обличчя, коли вона мене помітила, згас, змінившись глибоким відчаєм, змішаним із огидою та презирством. Я усвідомив, що не відповів на її сигнал. Попри незнання марсіанських звичаїв, я інтуїтивно відчув: вона благала про допомогу та захист, а моє нещасне невігластво завадило мені відгукнутися. А потім її відвели вглиб порожньої споруди.

Отямившись, я поглянув на Солу, яка стала свідком цієї зустрічі, і з подивом помітив дивний вираз на її зазвичай незворушному обличчі. Які думки роїлися в її голові, я не знав, бо на той час вивчив марсіанську мову лише настільки, щоб задовольняти свої щоденні потреби.

Коли я підійшов до дверей нашої будівлі, на мене чекав несподіваний сюрприз. Назустріч мені вийшов воїн, несучи зброю, прикраси та повне спорядження свого стану. Він вручив усе це мені, промовивши кілька незрозумілих слів; його виправка була водночас шанобливою та загрозливою.

Пізніше Сола за допомогою кількох інших жінок переробила збрую під мої менші пропорції, і коли роботу було завершено, я почав розгулювати містом у повному бойовому спорядженні.

Відтоді Сола посвячувала мене в таємниці володіння різноманітною зброєю, і щодня я проводив по кілька годин на площі, вправляючись разом із марсіанським молодняком. Я ще не досяг досконалості в усьому, але великий досвід поводження зі схожою земною зброєю робив мене надзвичайно здібним учнем, і мій прогрес був цілком задовільним.

Навчання мене та молодих марсіан проводили виключно жінки. Вони не лише навчають молодь мистецтву індивідуального захисту та нападу, а й є майстрами, які виготовляють кожну річ, вироблену зеленими марсіанами. Вони роблять порох, патрони, вогнепальну зброю — власне, усе цінне виробляється жінками. Під час справжньої війни вони складають частину резерву, а коли виникає потреба, б’ються навіть із більшим розумом та люттю, ніж чоловіки.

Чоловіків же навчають вищого воєнного мистецтва: стратегії та маневрування великими підрозділами військ. Вони видають закони за потреби — новий закон для кожної надзвичайної ситуації. У здійсненні правосуддя вони не скуті прецедентами. Звичаї передавалися віками через повторення, але покарання за ігнорування звичаю є питанням індивідуального розгляду судом присяжних із рівних винуватцеві осіб. Мушу сказати, що правосуддя рідко схиблює, проте воно, здається, панує в оберненій пропорції до верховенства закону. Принаймні в одному відношенні марсіани — щасливий народ: у них немає адвокатів.

Кілька днів після нашої першої зустрічі я не бачив полонянки. Потім мені вдалося лише мигцем помітити її, коли дівчину вели до тієї самої великої зали аудієнцій, де я вперше зустрівся з Лорквасом Птомелом. Я не міг не зауважити зайвої грубості та жорстокості, з якою поводилися з нею вартові; це так разюче відрізнялося від майже материнської доброти Соли до мене та шанобливого ставлення тих небагатьох зелених марсіан, які взагалі зволили мене помітити.

Обидва рази, коли я бачив її, я зауважив, що полонянка розмовляє зі своєю вартою. Це переконало мене: вони розмовляють або принаймні можуть порозумітися спільною мовою. З цим новим стимулом я мало не довів Солу до сказу своїми настійливими благаннями пришвидшити моє навчання. За кілька днів я опанував марсіанську мову достатньо добре, щоб підтримувати стерпну розмову і цілком розуміти практично все почуте.

На той час наші спальні покої, окрім Соли, її юного вихованця, мене та пса Вули, займали ще три чи чотири жінки та пара нещодавно вилуплених малюків. Після того як усі вкладалися спати, дорослі зазвичай вели уривчасту бесіду, перш ніж поринути в сон. Тепер, коли я розумів їхню мову, я завжди уважно слухав, хоча сам ніколи не вставляв жодного слова.

Тієї ночі, після візиту полонянки до зали аудієнцій, розмова зрештою торкнулася цієї теми, і я миттєво перетворився на слух. Я боявся розпитувати Солу про прекрасну бранку, бо не міг забути той дивний вираз, що з'явився на її обличчі після моєї першої зустрічі з дівчиною. Чи була то ревність — я не міг сказати напевно; проте, оцінюючи все за земними мірками (як я все ще робив), я вважав за краще виявляти байдужість, поки достеменно не з’ясую ставлення Соли до об'єкта моїх турбот.

Саркоя, одна з найстаріших жінок, що мешкали з нами, була присутня на аудієнції як одна з охоронниць бранки, і саме до неї звернулися із запитанням.

— Коли, — спитала одна з жінок, — ми насолодимося передсмертними муками цієї червоної? Чи Лорквас Птомел, Джед, збирається тримати її заради викупу?

— Вони вирішили забрати її з собою до Тарка і виставити її останню агонію на великих іграх перед Тал Хаджусом, — відповіла Саркоя.

— Як саме вона помре? — поцікавилася Сола. — Вона така маленька і дуже вродлива; я сподівалася, що її залишать для викупу.

Саркоя та інші жінки сердито пробурчали на цей прояв слабкості з боку Соли.

— Шкода, Соло, що ти не народилася мільйон років тому, — відрізала Саркоя, — коли всі низини цієї землі були заповнені водою, а люди були такими ж м'якими, як та субстанція, якою вони плавали. У наш час ми прогресували до тієї межі, де подібні почуття є ознакою слабкості та атавізму [60]. Тобі не варто дозволяти Тарсу Таркасу дізнатися про твої вироджені погляди, бо я сумніваюся, що він захоче довірити такій, як ти, серйозну відповідальність материнства.

— Я не бачу нічого поганого у своєму інтересі до цієї червоної жінки, — заперечила Сола. — Вона ніколи не завдавала нам шкоди, та й не зробила б цього, якби ми потрапили до її рук. Лише чоловіки її роду воюють із нами, і я завжди вважала, що їхнє ставлення до нас — це лише відображення нашого ставлення до них. Вони живуть у мирі з усіма ближніми, окрім тих випадків, коли обов’язок кличе їх на війну, тоді як ми не знаємо миру ні з ким; вічно воюємо як із собі подібними, так і з червоними людьми, і навіть у наших власних громадах окремі особи б’ються між собою. О, це один суцільний, жахливий період кровопролиття — від моменту, коли ми розбиваємо шкаралупу, і доки ми радо не припадемо до лона річки таємниць, темної та прадавньої Ісс [61], яка несе нас до невідомого, але принаймні не такого страшного й жахливого існування! Щасливий той, хто знаходить свій кінець у ранній смерті. Кажи Тарсу Таркасу що забажаєш — він не зможе приготувати мені гіршої долі, ніж продовження того жахливого життя, яке ми змушені вести.

Цей бурхливий спалах з боку Соли настільки здивував і шокував інших жінок, що після кількох слів загального осуду всі вони замовкли й невдовзі заснули. Цей епізод принаймні запевнив мене у приязному ставленні Соли до бідолашної дівчини, а також переконав у тому, що мені надзвичайно пощастило потрапити до її рук, а не до рук когось іншого. Я знав, що вона прив’язана до мене, а тепер, коли я з’ясував, що вона ненавидить жорстокість і варварство, я був упевнений: на неї можна покластися у справі нашої з полонянкою втечі — звісно, якщо така річ взагалі була можливою.

Я навіть не знав, чи існують деінде кращі умови, куди можна було б втекти, проте я був більш ніж готовий випробувати долю серед людей, створених за моєю подобою, аніж залишатися довше серед огидних і кровожерливих зелених людей Марса. Але куди йти і як — це було для мене такою ж загадкою, як і одвічні пошуки джерела вічного життя для землян від початку часів.

Я вирішив, що за першої ж нагоди відкриюся Солі й відверто попрошу її про допомогу. З цією непохитною рішучістю я зарився у свої шовк та хутра й заснув безтурботним та відновлюючим марсіанським сном.

Наступного ранку я встав удосвіта. Мені дозволяли чималу свободу: Сола повідомила, що доки я не намагаюся покинути місто, я вільний ходити куди заманеться. Проте вона застерегла мене не виходити без зброї, оскільки це місто, як і всі інші покинуті метрополії давньої марсіанської цивілізації, було заселене великими білими мавпами, з якими я мав пригоду на другий день свого перебування тут.

Пояснюючи, що я не повинен виходити за межі міста, Сола додала, що Вула в будь-якому разі завадить мені, якщо я спробую це зробити. Вона наполегливо радила не розбурхувати його люту вдачу, ігноруючи попередження, якщо я підійду надто близько до забороненої території. Вона казала, що за своєю природою він притягне мене назад у місто мертвим або живим, якщо я наполягатиму на своєму; «краще мертвим», — додала вона.

Того ранку я обрав для дослідження нову вулицю, аж раптом опинився на самій межі міста. Переді мною лежали невисокі пагорби, порізані вузькими й привабливими ярами. Мені кортіло дослідити край попереду і, як належало нащадку роду першопрохідців, побачити з вершин пагорбів, що закривали мені огляд, який краєвид відкривається за ними.

Також мені спало на думку, що це чудова нагода випробувати якості Вули. Я був переконаний, що цей звір любить мене; я бачив у ньому більше проявів прихильності, ніж у будь-якій іншій марсіанській істоті, людині чи звірі. Я був певен, що вдячність за два випадки, коли я врятував йому життя, переважить його відданість обов’язку, накладеному жорстокими й позбавленими любові господарями.

Коли я наблизився до межі міста, Вула тривожно забігав переді мною, притискаючись усім тілом до моїх ніг. Його погляд був радше благальним, аніж лютим; він не оскалював ікла і не видавав своїх жахливих горлових попереджень. Позбавлений дружби та товариства собі подібних, я відчув неабияку прихильність до Вули та Соли, адже звичайна земна людина мусить мати якийсь вихід для своїх природних почуттів. Тож я вирішив звернутися до схожого інстинкту в цьому велетенському звірі, впевнений, що не розчаруюся.

Я ніколи раніше не пестив його, але зараз сів на землю і, обхопивши руками його масивну шию, почав гладити й умовляти його, розмовляючи новонабутою марсіанською мовою так, як розмовляв би зі своїм псом удома чи з будь-яким іншим другом серед тварин. Його реакція на мій прояв ніжності була вражаючою: він розтягнув свою пащу на всю ширину, оголивши верхні ряди іклів і зморщивши морду так, що його великі очі майже сховалися у складках плоті. Якщо ви коли-небудь бачили, як усміхається коллі [62], ви можете уявити цю гримасу на морді Вули.

Він перекинувся на спину і буквально качався біля моїх ніг; підхоплювався і стрибав на мене, валячи на землю своєю величезною вагою; потім викручувався навколо мене, наче грайливе цуценя, що підставляє спину для пестощів, яких так прагне. Я не міг втриматися від комічності цього видовища і, схопившись за боки, зайшовся першим сміхом, що злетів з моїх уст за багато днів. Власне, першим від того ранку, коли Пауелл [63] залишав табір, а його кінь, що давно застоявся, несподівано хвицав і скинув його головою просто в казан із фріхолес [64].

Мій сміх налякав Вулу; він припинив свої витівки і жалюгідно підповз до мене, тицяючи свою потворну голову мені в коліна. І тоді я згадав, що означає сміх на Марсі — тортури, страждання, смерть. Заспокоївшись, я почухав бідолаху за вухом, поговорив із ним кілька хвилин і владним тоном наказав іти за мною. Піднявшись, я рушив до пагорбів.

Відтепер між нами більше не виникало питань щодо влади: Вула став моїм відданим слугою, а я — його єдиним і безперечним господарем. Прогулянка до пагорбів зайняла лише кілька хвилин, і я не знайшов там нічого вартого особливої уваги. Яри були всіяні безліччю яскравих і химерних диких квітів, а з вершини першого пагорба я побачив інші пасма, що тяглися на північ, піднімаючись одне над одним, аж поки не губилися в горах цілком солідних розмірів. Щоправда, пізніше я з’ясував, що лише кілька піків на всьому Марсі перевищують чотири тисячі футів [65] у висоту; відчуття масштабу було суто відносним.

Моя ранкова прогулянка мала для мене величезне значення, адже вона привела до цілковитого порозуміння з Вулою, на якого Тарс Таркас покладався у нагляді за мною. Тепер я знав: хоча теоретично я залишався полоненим, фактично я був вільний. Я поспішив повернутися до меж міста, поки колишні господарі Вули не помітили його зради. Ця пригода змусила мене вирішити: більше ніколи не залишати відведеної мені території, аж поки я не буду готовий піти звідси назовсім. Адже якби нас викрили, це неодмінно призвело б до обмеження моєї свободи, а для Вули, ймовірно, закінчилося б смертю.

Повернувшись на площу, я втретє побачив полонянку. Вона стояла під вартою перед входом до зали аудієнцій. Коли я наблизився, вона кинула на мене презирливий погляд і демонстративно відвернулася. Цей жест був таким жіночним, таким по-земному жіночним, що він боляче зачепив моє самолюбство, але водночас зігрів серце почуттям спорідненості. Було приємно знати, що на Марсі, крім мене, є ще хтось із людськими інстинктами цивілізованого порядку, навіть якщо їхній прояв був для мене таким болісним і принизливим.

Якби жінка зелених марсіан захотіла продемонструвати неприязнь чи зневагу, вона б, найімовірніше, зробила це ударом меча чи рухом пальця на спусковому гачку; проте, оскільки їхні почуття майже повністю атрофовані, знадобилася б серйозна образа, щоб розбудити в них подібні пристрасті. Сола, мушу додати, була винятком: я ніколи не бачив, щоб вона вчинила жорстоко чи брутально, або бодай раз зрадила своїй незмінній доброті та лагідній вдачі. Вона справді була, як висловилася її одноплемінниця, атавізмом — милим і безцінним поверненням до колишнього типу люблячих предків, здатних на любов.

Бачачи, що полонянка опинилася в центрі уваги, я зупинився, щоб поспостерігати за подіями. Чекати довелося недовго: невдовзі Лорквас Птомел та його почет із вождів підійшли до будівлі й, давши знак варті йти слідом із полонянкою, увійшли до зали аудієнцій. Усвідомлюючи, що я тут на особливих правах, а також будучи впевненим, що воїни не знають про мої успіхи у мові (я благав Солу тримати це в таємниці, мотивуючи тим, що не хочу розмовляти з чоловіками, доки досконало не опаную марсіанську говірку), я ризикнув увійти до зали, щоб послухати розгляд справи.

Рада всілася на сходах помосту, а під ними стояла бранка та двоє її охоронниць. Я побачив, що однією з жінок була Саркоя, і зрозумів, як вона опинилася на вчорашньому слуханні, результати якого переповідала в нашій спальні. Її ставлення до полонянки було надзвичайно грубим і жорстоким. Тримаючи дівчину, вона впивалася своїми недорозвиненими нігтями в плоть бідолахи або боляче викручувала їй руку. Коли виникала потреба перейти з місця на місце, вона або грубо смикала її, або штовхала поперед себе. Здавалося, вона виплескувала на цю беззахисну істоту всю ненависть, жорстокість, лють і злобу своїх дев’ятисот років, підкріплену незбагненними віками лютих і брутальних предків.

Інша жінка була менш жорстокою, бо була абсолютно байдужою; якби полонянку залишили тільки на неї (а вночі, на щастя, так і було), вона б не зазнала знущань, але, з іншого боку, на неї б узагалі не звертали уваги.

Коли Лорквас Птомел підняв очі, щоб звернутися до полонянки, його погляд упав на мене. Він з роздратуванням щось сказав Тарсу Таркасу, вказавши на мене жестом. Тарс Таркас відповів щось таке, чого я не розчув, але це змусило Лоркваса Птомела посміхнутися; після цього на мене більше не звертали уваги.

— Як тебе звати? — запитав Лорквас Птомел, звертаючись до полонянки.

— Дея Торіс, донька Морса Каяка з Геліуму.

— Яка мета вашої експедиції? — вів далі він.

— Це була суто наукова група, відправлена батьком мого батька, Джеддаком [66] Геліуму, щоб наново нанести на карти повітряні течії та провести тести на щільність атмосфери, — відповіла прекрасна полонянка низьким, приємним голосом.

— Ми не були готові до бою, — продовжувала вона, — оскільки виконували мирну місію, про що свідчили наші стяги та кольори суден. Робота, яку ми робили, була так само у ваших інтересах, як і в наших, бо ви чудово знаєте: якби не наша праця і не плоди наших наукових операцій, на Марсі не залишилося б достатньо повітря чи води, щоб підтримувати хоча б одне людське життя. Протягом віків ми підтримуємо запаси повітря та води практично на одному рівні без помітних втрат, і ми робимо це попри брутальне та невіглаське втручання вас, зелених людей.

— Чому, о, чому ви не хочете навчитися жити в злагоді з іншими? Невже ви так і йтимете крізь віки до свого остаточного вимирання, лишаючись за рівнем розвитку ледь вище за німих звірів, що вам служать! Народ без писемності, без мистецтва, без домівок, без любові; жертви еонів жахливої «общинної ідеї». Те, що у вас усе спільне, навіть ваші жінки та діти, призвело до того, що насправді у вас немає нічого спільного. Ви ненавидите одне одного так само, як ненавидите все навколо, крім самих себе. Поверніться до шляхів наших спільних предків, поверніться до світла доброти та братерства. Шлях відкритий, і ви побачите, що руки червоних людей простягнуті вам на допомогу. Разом ми зможемо зробити ще більше для відродження нашої вмираючої планети. Онука найвеличнішого і наймогутнішого з червоних джеддаків просить вас. Чи ви прийдете?

Лорквас Птомел та воїни сиділи мовчки, пильно дивлячись на молоду жінку ще кілька митей після того, як вона замовкла. Ніхто не знає, що коїлося в їхніх головах, але я щиро вірю, що вони були зворушені. Якби хоч один впливовий чоловік серед них виявився достатньо сильним, щоб піднятися над звичаями, ця мить ознаменувала б нову й могутню еру для Марса.

Я бачив, як Тарс Таркас підвівся, щоб заговорити, і на його обличчі був такий вираз, якого я ніколи не зустрічав у зеленого марсіанського воїна. Він свідчив про внутрішню могутню битву із самим собою, зі спадковістю, з віковими звичаями. Коли він розкрив рота, щоб почати промову, погляд, сповнений майже благодаті й доброти, на мить осяяв його люте й жахливе обличчя.

Проте ті важливі слова, що мали злетіти з його вуст, так і не були сказані. Саме в ту мить молодий воїн, вочевидь відчувши напрям думок старших, зіскочив зі східців помосту і, завдавши тендітній полонянці сильного удару по обличчю, від якого вона впала на підлогу, поставив ногу на її простерте тіло. Обернувшись до зібраної ради, він вибухнув залпами жахливого, безрадісного сміху.

На мить мені здалося, що Тарс Таркас уб’є його на місці, та й вираз обличчя Лоркваса Птомела не віщував негіднику нічого доброго. Але затьмарення минуло, їхні старі «я» знову взяли гору, і вони всміхнулися. Показово, однак, що вони не засміялися вголос, хоча вчинок молодика, згідно з етикою зеленого марсіанського гумору, вважався дотепним до нестями.

Те, що мені знадобилося чимало часу, аби описати події, що відбулися в мить того удару, зовсім не означає, що я залишався недіяльним. Думаю, я відчув наближення біди, бо зараз розумію, що вже стиснувся, наче пружина для стрибка, коли побачив занесений кулак над її прекрасним, благальним обличчям. І перш ніж рука воїна опустилася, я вже був на півшляху через залу.

Навряд чи його огидний сміх пролунав бодай раз, як я вже був на ньому. Цей виродок був дванадцять футів заввишки й озброєний до зубів, але я вірю, що в ту мить зміг би впоратися з усією залою, настільки несамовитою була моя лють. Підстрибнувши вгору, я вдарив його прямо в обличчя, коли він розвернувся на мій попереджувальний крик. Побачивши, що він вихоплює короткий меч, я витягнув свій і знову стрибнув йому на груди, зачепившись однією ногою за руків'я його пістолета і вчепившись лівою рукою в одне з його величезних іклів, поки завдавав удару за ударом у його велетенські груди.

Він не міг ефективно скористатися коротким мечем, бо я був надто близько, не міг і витягнути пістолет — хоча намагався це зробити всупереч марсіанському звичаю, який каже, що в особистому двобої не можна використовувати іншу зброю, ніж та, якою тебе атакували. Фактично, йому не залишалося нічого іншого, як робити дикі й марні спроби скинути мене. Попри всю його колосальну масу, він був навряд чи сильніший за мене, і минуло лише кілька митей, перш ніж він упав на підлогу, стікаючи кров’ю і не подаючи ознак життя.

Дея Торіс піднялася на одному лікті й дивилася на бій широкими, застиглими від подиву очима. Щойно я знову твердо став на ноги, я підняв її на руки й переніс на одну з лав біля стіни.

Знову жоден марсіанин не втрутився. Відірвавши шматок шовку від своєї накидки, я спробував зупинити кров, що текла з її ніздрів. Невдовзі мені це вдалося, оскільки травми виявилися не серйознішими за звичайну носову кровотечу. Коли вона змогла говорити, то поклала руку мені на лікоть і, дивлячись мені в очі, промовила:

— Навіщо ви це зробили? Ви, хто відмовив мені навіть у дружньому погляді в першу годину моєї біди! А тепер ви ризикуєте життям і вбиваєте одного зі своїх товаришів заради мене. Я не розумію. Що ви за людина, чому ви водитеся із зеленими людьми, хоча маєте подобу моєї раси, хоча ваш колір лише трохи темніший за колір білої мавпи? Скажіть мені, ви людина чи щось більше за людину?

— Це дивна історія, — відповів я, — надто довга, щоб розповідати її зараз. Я й сам настільки сумніваюся в її правдивості, що боюся сподіватися, ніби інші в неї повірять. Поки що достатньо того, що я ваш друг і, наскільки дозволять наші загарбники, ваш захисник і слуга.

— То ви теж полонений? Але чому тоді на вас ця зброя та регалії таркаського вождя? Як вас звати? Де ваша країна?

— Так, Деє Торіс, я теж полонений. Мене звати Джон Картер, і моїм домом є Вірджинія, один зі Сполучених Штатів Америки, що на Землі. А от чому мені дозволено носити зброю, я не знаю, як і не знав досі, що моє спорядження належить вождю.

На цьому місці нас перервав один із воїнів, який приніс зброю, спорядження та прикраси — і в одну мить я отримав відповідь на одне із запитань дівчини, а для мене самого роз'яснилася давня загадка. Я побачив, що з тіла мого мертвого супротивника зняли все цінне. У загрозливій, але шанобливій манері воїна, який приніс мені ці трофеї, я впізнав те саме ставлення, що продемонстрував той інший, який приніс мені моє перше екіпірування. Тільки тепер я збагнув: мій удар під час першої сутички в залі аудієнцій виявився смертельним для мого суперника.

Причина такого ставлення до мене стала очевидною: я, так би мовити, «заслужив свої шпори» [67]. Згідно з грубим правосуддям, яке завжди притаманне марсіанським справам і через яке я називаю Марс планетою парадоксів, мені надали почесті, належні переможцю: майно та статус вбитого мною чоловіка. Виходить, я був марсіанським вождем — і, як я дізнався згодом, саме це було причиною моєї великої свободи та того, що мою присутність терпіли в залі аудієнцій.

Коли я повернувся, щоб прийняти речі мертвого воїна, я помітив, що Тарс Таркас і ще кілька вождів підійшли ближче до нас. Погляд першого зупинився на мені з неабиякою цікавістю. Нарешті він заговорив:

— Ти досить вправно розмовляєш мовою Барсума як на того, хто ще кілька днів тому був для нас глухонімим. Де ти її вивчив, Джоне Картере?

— Ви самі в цьому винні, Тарсе Таркасе, — відповів я. — Адже саме ви надали мені вчительку неабияких здібностей. Своєю освітою я завдячую Солі.

— Вона добре впоралася, — відказав він, — проте твоє виховання в інших питаннях потребує значного шліфування. Чи знаєш ти, чим би поплатився за свою безпрецедентну зухвалість, якби тобі не вдалося вбити жодного з двох вождів, чий метал [68] ти зараз носиш?

— Припускаю, що той, кого б я не зміг убити, убив би мене, — відповів я з усмішкою.

— Ні, ти помиляєшся. Лише в крайньому разі, захищаючи власне життя, марсіанський воїн вб'є полоненого. Ми воліємо зберігати їх для інших цілей, — і вираз його обличчя натякнув на можливості, про які було неприємно навіть думати.

— Лише одне може врятувати тебе тепер, — вів далі він. — Якщо Тал Хаджус, зважаючи на твою надзвичайну відвагу, лють і майстерність, визнає тебе гідним своєї служби, тебе можуть прийняти до громади, і ти станеш повноправним тарком. Доки ми не дістанемося ставки Тал Хаджуса, волею Лоркваса Птомела тобі виявлятимуть повагу, на яку ти заслужив своїми вчинками. Ми ставитимемося до тебе як до таркаського вождя, проте не забувай: кожен вождь, вищий за тебе рангом, відповідає за те, щоб доправити тебе цілим і неушкодженим до нашого могутнього і найлютішого правителя. Я все сказав.

— Я чую вас, Тарсе Таркасе, — відповів я. — Як ви знаєте, я не з Барсума. Ваші звичаї — не мої звичаї, і в майбутньому я діятиму так само, як і в минулому: згідно з велінням моєї совісті та керуючись нормами мого власного народу. Якщо ви залишите мене в спокої — я йтиму з миром, якщо ж ні — нехай кожен барсумець, з яким мені доведеться мати справу, або поважає мої права як чужинця серед вас, або ж нарікає на себе. Упевнимося в одному: якими б не були ваші остаточні наміри щодо цієї нещасної дівчини, кожен, хто в майбутньому наважиться образити чи скривдити її, муситиме мати справу зі мною. Я розумію, що ви зневажаєте будь-які прояви великодушності та доброти, але я — ні. І я можу переконати вашого найвідважнішого воїна, що ці риси цілком сумісні зі вмінням битися.

Зазвичай я не схильний до довгих промов і ніколи раніше не опускався до пишномовності, проте я вгадав ту ноту, що мала відгукнутися в серцях зелених марсіан. Я не помилився: мої слова, вочевидь, глибоко вразили їх, і відтоді їхнє ставлення до мене стало ще шанобливішим.

Сам Тарс Таркас, здавалося, був задоволений моєю відповіддю, хоча його єдиний коментар був дещо загадковим: «А я гадаю, що добре знаю Тал Хаджуса, джеддака Тарка».

Тепер я звернув увагу на Дею Торіс. Допомігши їй підвестися, я попрямував із нею до виходу, ігноруючи її наглядачок-гарпій [69], що кружляли поруч, а також запитальні погляди вождів. Хіба я тепер не вождь також? Що ж, тоді я візьму на себе відповідні обов’язки. Нам не перешкоджали, і так Дея Торіс, принцеса Геліуму, та Джон Картер, джентльмен із Вірджинії, у супроводі вірного Вули, пройшли крізь цілковиту тишу зали аудієнцій Лоркваса Птомела, джеда серед тарків Барсума.

Щойно ми вийшли на подвір'я, дві охоронниці, приставлені наглядати за Деєю Торіс, поспішили до нас, намагаючись знову взяти її під варту. Бідна дитина притиснулася до мене, і я відчув, як її маленькі ручки міцно обхопили мій лікоть. Відігнавши жінок жестом, я повідомив їм, що віднині бранкою опікуватиметься Сола. Крім того, я застеріг Саркою: якщо вона ще хоч раз виявить свою жорстокість до Деї Торіс, це закінчиться для Саркої раптовою і болісною смертю.

Моя погроза була необачною і принесла Деї Торіс більше шкоди, ніж користі. Як я дізнався згодом, на Марсі чоловіки не вбивають жінок, а жінки — чоловіків. Тож Саркоя лише зміряла нас злісним поглядом і пішла геть — вигадувати нові капості проти нас.

Невдовзі я знайшов Солу й пояснив, що хочу, аби вона охороняла Дею Торіс так само, як охороняла мене. Я попросив її підшукати інше житло, де б їх не турбувала Саркоя, і наостанок повідомив, що сам віднині оселюся серед чоловіків.

Сола поглянула на спорядження, яке я тримав у руках і почепив через плече.

— Тепер ти великий вождь, Джоне Картере, — мовила вона, — і я мушу виконувати твої накази, хоча насправді я рада робити це за будь-яких обставин. Чоловік, чий метал ти носиш, був молодим, але великим воїном; завдяки своїм підвищенням та перемогам він виборов собі місце в ієрархії впритул до рангу Тарса Таркаса, який, як ти знаєш, поступається лише Лорквасу Птомелу. Ти тепер одинадцятий: у цій громаді є лише десять вождів, що перевершують тебе у звитязі.

— А якщо я вб'ю Лоркваса Птомела? — запитав я.

— Ти станеш першим, Джоне Картере. Але ти можеш здобути цю честь лише за згодою всієї ради на те, щоб Лорквас Птомел зустрівся з тобою в поєдинку. Або, якщо він нападе на тебе першим, ти можеш убити його, захищаючись, і таким чином посісти перше місце.

Я лише засміявся і змінив тему. У мене не було особливого бажання вбивати Лоркваса Птомела, і ще менше — ставати джедом серед тарків.

Я супроводжував Солу та Дею Торіс у пошуках нового житла, яке ми знайшли в будівлі ближче до зали аудієнцій; вона мала значно розкішнішу архітектуру, ніж наше попереднє помешкання. Також ми виявили в цій будівлі справжні спальні з антикварними ліжками з майстерно викарбуваного металу, що висіли на масивних золотих ланцюгах, закріплених у мармурових стелях. Оздоблення стін було надзвичайно вишуканим і, на відміну від фресок у тих будинках, що я оглядав раніше, зображувало на полотнах багато людських постатей. Це були люди, подібні до мене, але зі значно світлішою шкірою, ніж у Деї Торіс. Вони були вбрані у витончені довгі шати, густо оздоблені металом та коштовностями, а їхнє пишне волосся мало прекрасний золотавий та червонувато-бронзовий відтінки. Чоловіки були безбородими, і лише деякі мали зброю. Сцени здебільшого зображували світлошкірих і золотокосих людей під час ігор та розваг.

Дея Торіс сплеснула руками з вигуком захоплення, споглядаючи ці величні витвори мистецтва, створені народом, що давно зник; Сола ж, навпаки, здавалося, зовсім їх не помічала.

Ми вирішили обрати цю кімнату на другому поверсі з видом на площу для Деї Торіс та Соли, а іншу сусідню кімнату позаду — для приготування їжі та зберігання припасів. Потім я відправив Солу за постіллю, їжею та необхідним начинням, сказавши, що охоронятиму Дею Торіс до її повернення.

Коли Сола пішла, Дея Торіс повернулася до мене з ледь помітною усмішкою.

— І куди ж втекла б ваша полонянка, якби ви її залишили? Хіба що пішла б слідом за вами, благаючи про захист і просячи вибачення за ті несправедливі думки, які вона плекала щодо вас ці останні кілька днів.

— Ви праві, — відповів я, — для нас обох немає шляху до втечі, якщо ми не підемо разом.

— Я чула ваш виклик тій істоті, яку ви називаєте Тарсом Таркасом, і, здається, розумію ваше становище серед цих людей. Але чого я не можу збагнути, то це вашого твердження, що ви не з Барсума.

— Тож в ім’я мого першого пращура, — вела далі вона, — звідки ж ви можете бути? Ви схожі на мій народ, і водночас такі несхожі. Ви розмовляєте моєю мовою, хоча я чула, як ви казали Тарсу Таркасу, що вивчили її лише нещодавно. Усі барсумці розмовляють однією мовою від крижаної півночі до крижаного півдня, хоча їхня писемність різниться. Лише в долині Дор, де річка Ісс впадає у загублене море Корус, за переказами, розмовляють іншою говіркою. Проте, окрім легенд наших предків, немає жодної згадки про те, щоб барсумець колись повернувся вгору річкою Ісс із берегів Коруса, що в долині Дор. Не кажіть мені, що ви повернулися звідти! Вас би піддали жахливій смерті у будь-якому куточку на поверхні Барсума, якби це виявилося правдою. Скажіть, що це не так!

Її очі світилися дивним, потойбічним світлом; голос був благальним, а маленькі ручки, що вперлися мені в груди, притискалися так сильно, наче намагалися вичавити заперечення з самого мого серця.

— Я не знаю ваших звичаїв, Деє Торіс, але в моїй рідній Вірджинії джентльмен не бреше, навіть щоб урятувати себе. Я не з Дору. Я ніколи не бачив таємничої Ісс. Загублене море Корус для мене все ще залишається загубленим. Ви вірите мені?

І раптом я гостро відчув, як сильно мені хочеться, щоб вона мені повірила. Річ була не в тому, що я боявся наслідків, якби всі вирішили, що я повернувся з марсіанського раю чи пекла (чим би воно не було). Тоді в чому ж? Чому мені було небайдуже, що вона думає? Я подивився на неї згори вниз: її прекрасне обличчя було звернуте до мене, а дивовижні очі відкривали саму глибину її душі. І коли наші погляди зустрілися, я зрозумів чому — і здригнувся.

Схожа хвиля почуттів, здавалося, сколихнула й її. Вона із зітхненням відсторонилася і, все так же серйозно дивлячись мені в обличчя, прошепотіла:

— Я вірю вам, Джоне Картере. Я не знаю, що таке «джентльмен», і ніколи раніше не чула про Вірджинію. Але на Барсумі чоловіки не брешуть: якщо чоловік не хоче говорити правду, він мовчить. Де ж ця Вірджинія, ваша країна, Джоне Картере? — запитала вона, і мені здалося, що славне ім'я моєї славної землі ніколи не звучало прекрасніше, ніж того далекого дня, злетівши з цих досконалих уст.

— Я з іншого світу, — відповів я. — З великої планети Земля, що обертається навколо нашого спільного сонця наступною за орбітою вашого Барсума, який ми називаємо Марсом. Як я потрапив сюди — не можу сказати, бо й сам не знаю. Але я тут, і оскільки моя присутність дозволила мені прислужитися Деї Торіс, я радий, що опинився тут.

Вона довго й запитливо дивилася на мене стурбованим поглядом. Я добре розумів, як важко повірити в мої слова, і не міг сподіватися, що вона це зробить, хоч як сильно я жадав її довіри та поваги. Я б волів узагалі нічого не розповідати про своє походження, але жоден чоловік не зміг би зазирнути в глибину цих очей і відмовити їй у найменшому проханні.

Нарешті вона усміхнулася і, підвівшись, мовила: — Мені доведеться повірити, хоча я й не можу цього збагнути. Я чітко бачу, що ви не з нинішнього Барсума. Ви схожі на нас, і водночас інші. Але навіщо мені сушити свою бідну голову цією загадкою, якщо серце каже, що я вірю, бо хочу вірити!

Це була чудова логіка — гарна, земна жіноча логіка. І якщо вона її влаштовувала, я точно не збирався шукати в ній вад. Власне, це була чи не єдина логіка, яку можна було застосувати до моєї ситуації. Ми перейшли до загальної розмови, ставлячи одне одному безліч запитань. Їй було цікаво дізнатися про звичаї мого народу, при цьому вона виявила дивовижні знання про події на Землі. Коли я прискіпливо розпитав її про цю позірну обізнаність із земними речами, вона засміялася і вигукнула:

— Та кожен школяр на Барсумі знає географію, історію, а також багато чого про флору й фауну вашої планети так само добре, як і своєї! Хіба ми не бачимо всього, що відбувається на Землі, як ви її називаєте? Хіба вона не висить там, у небесах, прямо перед нашими очима?

Мушу зізнатися, це збентежило мене не менше, ніж мої слова приголомшили її. Я так їй і сказав. Тоді вона в загальних рисах розповіла про інструменти, якими її народ користувався і які вдосконалював віками. Ці прилади дозволяють виводити на екран ідеальне зображення того, що діється на будь-якій планеті чи на багатьох зорях. Картинка настільки деталізована, що після фотографування та збільшення можна чітко розрізнити об'єкти, не більші за травинку. Пізніше в Геліумі я бачив багато таких знімків, як і самі інструменти, що їх створювали.

— Якщо ви так добре знайомі із земними речами, — запитав я, — чому ж ви не впізнали в мені мешканця тієї планети?

Вона знову усміхнулася — так поблажливо-втомлено посміхаються дитині, що ставить надто багато запитань.

Ви все правильно продовжили, не хвилюйтеся! Ви нічого не пропустили. Ми якраз на тому моменті, де Дея Торіс пояснює технічні нюанси «міжпланетного спостереження» та розкриває таємницю походження своєї раси.

Ось переклад цього фрагменту:

— Тому що, Джоне Картере, — відповіла вона, — майже кожна планета чи зоря, чиї атмосферні умови бодай трохи наближені до барсумських, демонструє форми тваринного життя, майже ідентичні нам із вами. І, до того ж, люди Землі майже без винятку вкривають свої тіла дивними, потворними шматками тканини, а голови — химерними пристроями, призначення яких ми так і не змогли збагнути. Ви ж, коли вас знайшли таркаські воїни, були абсолютно без жодних спотворень чи прикрас.

Той факт, що на вас не було прикрас, є вагомим доказом вашого небарсумського походження, тоді як відсутність гротескного одягу могла б викликати сумнів щодо вашої належності до Землі.

Тоді я розповів їй подробиці свого відправлення із Землі, пояснивши, що моє тіло там залишилося повністю вбраним у всі ті, дивні для неї, шати земних мешканців. У цей момент повернулася Сола з нашими скупими пожитками та своїм юним марсіанським вихованцем, який, звісно, мав ділити житло з ними.

Сола запитала, чи не було у нас відвідувачів за її відсутності, і дуже здивувалася, коли ми відповіли заперечно. Виявилося, що коли вона піднімалася до верхніх поверхів, де розташовувалися наші покої, то зустріла Саркою, яка спускалася вниз. Ми вирішили, що вона, мабуть, підслуховувала, але оскільки не могли згадати нічого надто важливого з нашої розмови, то залишили це без особливої уваги, лише пообіцявши собі бути гранично обережними в майбутньому.

Потім ми з Деєю Торіс заповзялися оглядати архітектуру та оздоблення прекрасних залів будівлі, яку ми займали. Вона розповіла мені, що ці люди процвітали тут, імовірно, понад сто тисяч років тому. Вони були найдавнішими предками її раси, але згодом змішалися з іншою великою расою давніх марсіан, які були дуже смаглявими, майже чорними, а також із червонувато-жовтою расою, що панувала в ті самі часи.

Ці три великі гілки вищих марсіан були змушені укласти могутній союз, оскільки висихання марсіанських морів змусило їх шукати порівняно нечисленні родючі зони, що постійно зменшувалися, та захищатися в нових умовах життя від диких орд зелених людей.

Віки тісних стосунків та змішаних шлюбів призвели до появи раси червоних людей, прекрасною і чарівною донькою якої була Дея Торіс. Протягом епох злиднів та безперервних воєн як між власними расами, так і з зеленими людьми, і до того, як вони пристосувалися до змінених умов, значна частина високої цивілізації та багато мистецтв світловолосих марсіан були втрачені. Проте нинішня червона раса досягла того рівня, коли вона відчуває, що компенсувала новими відкриттями та більш практичною цивілізацією все те, що безповоротно поховано разом із давніми барсумцями під товщею незліченних минулих віків.

Ці давні марсіани були висококультурною та освіченою расою, проте під час негараздів тих важких століть пристосування до нових умов не лише цілком припинився їхній розвиток та творення, а й було втрачено практично всі їхні архіви, записи та літературу.

Дея Торіс розповіла багато цікавих фактів і легенд про цю зниклу расу шляхетних і добрих людей. Вона сказала, що місто, в якому ми зараз отаборилися, колись було центром торгівлі та культури, відомим як Корад. Його збудували на березі прекрасної природної гавані, захищеної величними пагорбами. Маленька долина із західного боку міста, пояснила вона, — це все, що залишилося від гавані, а прохід крізь пагорби до дна колишнього моря колись був каналом, яким судна підходили до міських брам.

Береги давніх морів були всіяні такими самими містами; менші ж поселення в дедалі меншій кількості можна було знайти ближче до колишнього центру океанів — люди змушені були йти за водами, що відступали, аж поки необхідність не підштовхнула їх до остаточного порятунку: так званих марсіанських каналів.

Ми були настільки захоплені оглядом будівлі та розмовою, що не помітили, як настав вечір. До тями нас повернув посланець із наказом від Лоркваса Птомела, який вимагав моєї негайної появи. Попрощавшись з Деєю Торіс і Солою і наказавши Вулі залишатися на варті, я поспішив до зали аудієнцій, де побачив Лоркваса Птомела та Тарса Таркаса, що сиділи на помості.

Коли я увійшов і віддав салют, Лорквас Птомел жестом наказав мені підійти ближче і, впившись у мене своїми величезними потворними очима, звернувся до мене так:

— Ти з нами лише кілька днів, проте за цей час завдяки своїй звитязі здобув високе становище серед нас. Хай там як, ти не один із нас; ти не присягав нам на вірність.

— Твоє становище особливе, — вів він далі. — Ти полонений, і водночас віддаєш накази, які обов'язкові до виконання; ти чужинець, і водночас таркаський вождь; ти недоросток, і водночас можеш убити могутнього воїна одним ударом кулака. А тепер доносять, ніби ти готував утечу з іншою полонянкою іншої раси; полонянкою, яка, за її власним зізнанням, майже вірить, що ти повернувся з долини Дор. Будь-якого з цих звинувачень, якщо воно буде доведене, достатньо для твоєї страти. Але ми — справедливий народ, і на тебе чекає суд по нашому поверненню до Тарка, якщо так накаже Тал Хаджус.

— Проте, — продовжував він своїм лютим гортанним тоном, — якщо ти втечеш із червоною дівчиною, саме мені доведеться звітувати перед Тал Хаджусом. Саме мені доведеться стати проти Тарса Таркаса і або довести своє право на владу, або метал із мого мертвого трупа дістанеться кращому чоловікові — бо такий звичай у тарків.

— У мене немає чвар із Тарсом Таркасом. Разом ми безроздільно правимо найбільшою з малих громад серед зелених людей. Ми не хочемо битися між собою, тож якби ти був мертвий, Джоне Картере, я був би лише радий. Проте забити тебе без наказу Тал Хаджуса ми можемо лише за двох умов: в особистому двобої задля самозахисту, якщо ти нападеш на одного з нас, або якщо тебе впіймають під час спроби втечі.

— Заради справедливості я мушу попередити тебе: ми лише чекаємо на один із цих двох приводів, щоб позбутися такої великої відповідальності. Доправити червону дівчину до Тал Хаджуса цілою — завдання надзвичайної ваги. За тисячу років тарки не мали такої здобичі: вона онука найвеличнішого з червоних джеддаків, який водночас є нашим найзапеклішим ворогом. Я все сказав. Червона дівчина казала нам, що ми позбавлені м’яких людських почуттів, але ми — раса справедлива і правдива. Можеш іти.

Обернувшись, я залишив залу аудієнцій. Отже, ось він — початок переслідувань з боку Саркої! Я знав, що ніхто інший не міг бути причетним до цього доносу, який так швидко дійшов до вух Лоркваса Птомела. Тепер я пригадав ті уривки нашої розмови, що стосувалися втечі та мого походження.

Саркоя на той час була найстарішою і найбільш довіреною жінкою Тарса Таркаса. Як така, вона була могутньою силою за троном, адже жоден воїн не мав такої безмежної довіри Лоркваса Птомела, як його найздібніший лейтенант Тарс Таркас.

Проте аудієнція у Лоркваса Птомела не тільки не змусила мене відмовитися від думок про втечу, а навпаки — змусила зосередити на цьому всі мої здібності. Тепер, більше ніж раніше, я усвідомив абсолютну необхідність втечі задля Деї Торіс, бо був переконаний: у ставці Тал Хаджуса на неї чекає якась жахлива доля.

За описом Соли, цей монстр був перебільшеним уособленням усіх віків жорстокості, люті та брутальності, від яких він походив. Холодний, хитрий, розрахунковий; він також, на відміну від більшості своїх одноплемінників, був рабом тієї ницої пристрасті, яку згасаючі потреби в продовженні роду на їхній вмираючій планеті майже втихомирили в марсіанських грудях.

Думка про те, що божественна Дея Торіс може потрапити до лап такого безодневого атавізму, змусила мене вкритися холодним потом. Куди краще приберегти дружні кулі для самих себе в останню мить, як це робили хоробрі жінки-першопрохідці моєї загубленої землі, які вкорочували собі віку, аби не потрапити до рук індіанських воїнів.

Поки я блукав площею, занурений у похмурі передчуття, до мене підійшов Тарс Таркас, який саме повертався із зали аудієнцій. Його ставлення до мене не змінилося, і він привітався так, ніби ми не розлучилися кілька хвилин тому.

— Яке житло ти собі обрав, Джоне Картере? — запитав він.

— Я ще нічого не обрав, — відповів я. — Мені здалося, що краще оселитися або самому, або серед інших воїнів, тож я чекав нагоди спитати вашої поради. Як ви знаєте, — я посміхнувся, — я ще не цілком обізнаний з усіма звичаями тарків.

— Йди за мною, — наказав він, і ми разом рушили через площу до будівлі, яка, на мою радість, межувала з тією, де мешкали Сола та її підопічні.

— Мої покої на першому поверсі цієї будівлі, — сказав він. — Другий поверх також повністю зайнятий воїнами, але третій і вище — вільні. Можеш обирати будь-який.

— Я чув, — вів він далі, — що ти віддав свою жінку червоній полонянці. Що ж, як ти казав, твої звичаї — не наші звичаї. Але ти б’єшся достатньо добре, щоб робити що заманеться, тож якщо хочеш віддати свою жінку бранці — це твоя справа. Проте як вождь ти повинен мати тих, хто тобі служитиме, і, згідно з нашими звичаями, ти можеш обрати будь-яку або й усіх жінок із почту тих вождів, чий метал ти тепер носиш.

Я подякував йому, проте запевнив, що цілком зможу обійтися без допомоги, окрім хіба що приготування їжі. Тож він пообіцяв прислати мені для цього жінок, а також для догляду за моєю зброєю та виготовлення боєприпасів, що, за його словами, було необхідно. Я запропонував, щоб вони також принесли трохи шовків та хутра для сну, які належали мені як військові трофеї, адже ночі були холодними, а я не мав нічого свого.

Він пообіцяв усе зробити і пішов. Залишившись наодинці, я піднявся гвинтовим коридором на верхні поверхи в пошуках відповідного житла. Краса попередніх будівель повторювалася і в цій, і я, як зазвичай, невдовзі захопився оглядом та новими відкриттями.

Зрештою я обрав фасадну кімнату на третьому поверсі — так я був ближче до Деї Торіс, чиї покої розташовувалися на другому поверсі сусідньої будівлі. У мене майнула думка, що я міг би придумати якийсь спосіб зв’язку, за допомогою якого вона могла б подати мені сигнал, якщо їй знадобляться мої послуги чи захист.

Поруч із моєю спальнею були ванні кімнати, гардеробні та інші житлові приміщення — загалом близько десяти кімнат на поверсі. Вікна задніх кімнат виходили у величезне подвір’я — центр квадрата, утвореного будинками на чотирьох прилеглих вулицях. Зараз цей двір віддали під стійла для різноманітних тварин, що належали воїнам із навколишніх будівель.

Хоча двір повністю заріс жовтою, схожою на мох рослинністю, що вкриває практично всю поверхню Марса, численні фонтани, статуї, лави та конструкції, схожі на перголи [70], свідчили про ту красу, яку це місце мало в минулі часи. Тоді його прикрашали світловолосі, усміхнені люди, яких суворі й невідворотні космічні закони вигнали не лише з їхніх домівок, а й взагалі звідусіль, залишивши про них лише неясні легенди в пам’яті нащадків.

Можна було легко уявити розкішне листя буйної марсіанської зелені, яка колись наповнювала цю сцену життям і кольором; витончені постаті вродливих жінок, струнких і гарних чоловіків; щасливих дітлахів, що граються — усе в сонячному світлі, щасті та мирі. Важко було повірити, що вони зникли, пройшовши крізь віки темряви, жорстокості та невігластва, аж поки їхні спадкові інстинкти культури та гуманізму знову не взяли гору у фінальній змішаній расі, яка тепер панує на Марсі.

Мої роздуми перервала поява кількох молодих жінок, що несли оберемки зброї, шовків, хутра та коштовностей, а також кухонне начиння й барильця з їжею та напоями — включно з чималою здобиччю з повітряних суден. Усе це, як виявилося, було власністю двох убитих мною вождів, а тепер, за звичаями тарків, стало моїм. За моєю вказівкою вони склали речі в одній із задніх кімнат і пішли, щоб невдовзі повернутися з другою частиною вантажу, який, за їхніми словами, становив решту мого майна. Під час цього другого заходу їх супроводжували ще десять чи п'ятнадцять інших жінок та юнаків, які, як з’ясувалося, складали почет обох вождів.

Вони не були їхніми сім’ями, дружинами чи слугами; ці стосунки були настільки своєрідними й несхожими на будь-що відоме нам, що їх надзвичайно важко описати. Уся власність зелених марсіан належить громаді, окрім особистої зброї, прикрас та постільних шовків і хутра окремих осіб. Лише на ці речі можна заявляти беззаперечне право, причому не можна накопичувати їх більше, ніж потрібно для фактичних потреб. Надлишок особа тримає лише як охоронець, і він передається молодшим членам громади за потреби.

Жінок та дітей у почті чоловіка можна порівняти з військовим підрозділом, за який він несе відповідальність у різних аспектах: навчання, дисципліна, прожиток, а також у складних умовах їхніх постійних мандрів та нескінченних сутичок з іншими громадами та червоними марсіанами. Його жінки жодною мірою не є дружинами. Зелені марсіани не використовують слова, яке б відповідало за значенням цьому земному поняттю. Їхнє парування — це виключно справа інтересів громади, і воно спрямовується без будь-якого врахування природного відбору. Рада вождів кожної громади контролює це питання так само впевнено, як власник кінного заводу в Кентуккі керує науковим розведенням своїх коней задля вдосконалення всієї породи.

У теорії це може звучати непогано, як це часто буває з теоріями, але результати віків такої неприродної практики — у поєднанні з тим, що інтереси громади щодо нащадків ставляться вище за інтереси матері — проявляються в холоднокровності та жорстокості цих істот, у їхньому похмурому, позбавленому любові та радості існуванні.

Це правда, що зелені марсіани — і чоловіки, і жінки — абсолютно доброчесні, за винятком таких виродків, як Тал Хаджус; проте значно кращим був би тонший баланс людських рис, навіть ціною незначної та випадкової втрати цнотливості.

Зрозумівши, що мушу взяти на себе відповідальність за цих істот, хочу я того чи ні, я змирився з цим і наказав їм шукати житло на верхніх поверхах, залишивши третій поверх собі. Одній із дівчат я доручив обов’язки щодо моєї скромної кухні, а іншим наказав займатися справами, що входили до їхніх попередніх обов'язків. Після цього я бачив їх рідко, та й не мав такого бажання.

Після битви з повітряними суднами громада залишалася в місті протягом кількох днів, відклавши похід додому, доки не з'явиться обґрунтована впевненість у тому, що кораблі не повернуться. Адже опинитися на відкритій рівнині з кавалькадою колісниць і дітьми було зовсім не тим, чого бажав би навіть такий войовничий народ, як зелені марсіани.

Під час цього періоду затишшя Тарс Таркас навчав мене багатьох звичаїв та військових мистецтв, притаманних таркам, зокрема давав уроки їзди та керування величезними звірами, що носили на собі воїнів. Ці істоти, відомі як тоати, настільки ж небезпечні та люті, як і їхні господарі, проте після приборкання вони стають достатньо слухняними для потреб зелених марсіан.

Дві такі тварини дісталися мені від воїнів, чий метал я тепер носив, і невдовзі я впорався з ними не гірше за місцевих воїнів. Метод керування був зовсім не складним. Якщо тоати не реагували достатньо швидко на телепатичні вказівки вершників, вони отримували страшенний удар руків'ям пістолета між вух. Якщо ж звір намагався битися, таке «лікування» тривало доти, доки брутальна худобина або не упокорювалася, або не скидала вершника.

В останньому випадку починалася боротьба не на життя, а на смерть між чоловіком і звіром. Якщо перший був достатньо вправним із пістолетом, він міг вижити, щоб знову сісти в сідло, хоч і на іншу тварину; якщо ж ні — його пошматоване й понівечене тіло збирали його жінки й спалювали згідно з таркаським звичаєм.

Мій досвід із Вулою спонукав мене спробувати метод доброти у поводженні з моїми тоатами. Спершу я довів їм, що вони не зможуть мене скинути, і навіть різко стукнув їх між вух, щоб утвердити свій авторитет і владу. Потім, крок за кроком, я завойовував їхню довіру — приблизно так само, як робив це незліченну кількість разів зі своїми численними земними скакунами. Мені завжди добре велося з тваринами; за покликом душі, а також тому, що це давало триваліші та кращі результати, я завжди був гуманним і добрим у стосунках із нижчими істотами. Я міг би позбавити людину життя, якби виникла потреба, зі значно меншими докорами сумління, ніж життя бідолашної, нерозумної та безвідповідальної тварини.

Протягом кількох днів мої тоати стали дивиною для всієї громади. Вони повсюди ходили за мною, наче собаки, терлися своїми величезними мордами об моє тіло, незграбно виявляючи прихильність, і виконували кожну мою команду з такою прудкістю та покірністю, що марсіанські воїни почали приписувати мені якусь невідому на Марсі земну силу.

— Як ти їх зачарував? — запитав одного разу пополудні Тарс Таркас, побачивши, як я глибоко засунув руку в пащу одному зі своїх тоатів, у якого між зубами застряг камінь, коли той пасся мохом на нашому подвір’ї.

— Добротою, — відповів я. — Бачите, Тарсе Таркасе, м’якші почуття мають свою цінність навіть для воїна. Я знаю, що і в розпал битви, і під час походу мої тоати підкоряться будь-якому моєму наказу, а отже, моя боєздатність зростає. Я кращий воїн саме тому, що я добрий господар. Вашим воїнам було б корисно і для них самих, і для всієї громади перейняти мої методи. Лише кілька днів тому ви самі казали мені, що ці величезні бестії через свою непередбачуваність часто перетворюють перемогу на поразку, бо у вирішальний момент можуть надумати скинути й розшматувати своїх вершників.

— Покажи мені, як ти досягаєш таких результатів, — була єдина відповідь Тарса Таркаса.

Тож я як міг детально пояснив усю методику тренування, яку застосував до своїх звірів, а пізніше він змусив мене повторити це перед Лорквасом Птомелом та зібранням воїнів. Та мить ознаменувала початок нового життя для нещасних тоатів, і перш ніж я залишив орду Лоркваса Птомела, я мав задоволення спостерігати полк настільки слухняних та покірних скакунів, про яких годі й мріяти. Вплив на чіткість і швидкість військових маневрів був настільки вражаючим, що Лорквас Птомел подарував мені масивний золотий браслет зі своєї власної ноги на знак визнання моїх заслуг перед ордою.

На сьомий день після битви з повітряними суднами ми знову рушили в бік Тарка, оскільки Лорквас Птомел вважав імовірність нового нападу мізерною.

Протягом останніх днів перед від’їздом я мало бачив Дею Торіс, оскільки Тарс Таркас завантажив мене уроками марсіанського воєнного мистецтва та дресируванням тоатів. Кілька разів, коли я заходив до її покоїв, її не було — вона або гуляла вулицями з Солою, або оглядала будівлі поблизу площі. Я попереджав їх, щоб вони не відходили далеко, боючись великих білих мавп, із чиєю люттю я був знайомий занадто добре. Проте, оскільки Вула супроводжував їх у всіх вилазках, а Сола була добре озброєна, причин для хвилювання було порівняно небагато.

Увечері перед нашим від’їздом я побачив, як вони наближаються одним із великих проспектів, що ведуть до площі зі сходу. Я рушив їм назустріч і, сказавши Солі, що беру на себе відповідальність за безпеку Деї Торіс, відправив її додому під якимось дріб’язковим приводом. Я симпатизував Солі й довіряв їй, але з певної причини мені хотілося залишитися наодинці з Деєю Торіс — вона уособлювала для мене все те приємне й близьке душі товариство, яке я залишив на Землі. Здавалося, між нами існують пута взаємних інтересів, настільки ж міцні, ніби ми народилися під одним дахом, а не на різних планетах, що мчать крізь простір за сорок вісім мільйонів миль одна від одної.

Я був певен, що вона поділяє мої почуття, адже коли я підійшов, вираз жалюгідної безнадії зник з її ніжного обличчя, поступившись місцем усмішці радісного вітання; вона поклала свою маленьку праву руку мені на ліве плече у справжньому салюті червоних марсіан.

— Саркоя сказала Солі, що ви стали справжнім тарком, — мовила вона, — і що тепер я бачитиму вас не частіше, ніж будь-кого іншого з воїнів.

— Саркоя — брехуха першої величини, — відповів я, — попри горді заяви тарків про їхню абсолютну правдивість.

Дея Торіс засміялася.

— Я знала, що навіть ставши членом громади, ви не перестанете бути моїм другом. «Воїн може змінити свій метал, але не серце», — як кажуть на Барсумі.

— Думаю, вони намагалися тримати нас на відстані, — продовжила далі вона, — бо щоразу, коли ви були вільні від служби, хтось із старших жінок із почту Тарса Таркаса завжди вигадував привід, щоб прибрати нас із Солою з очей. Мене тримали в підземеллях під будівлями, змушуючи допомагати їм змішувати той жахливий радієвий порошок і виготовляти їхні страшні снаряди. Знаєте, їх доводиться виготовляти при штучному світлі, бо сонячне світло завжди спричиняє вибух. Ви помітили, що їхні кулі вибухають, влучаючи в ціль? Річ у тім, що непрозора зовнішня оболонка розбивається від удару, оголюючи скляний циліндр, майже суцільний, у передній частині якого міститься мізерна частка радієвого порошку. Тієї миті, коли сонячне світло, навіть розсіяне, торкається цього порошку, він вибухає з силою, перед якою ніщо не встоїть. Якщо ви колись станете свідком нічного бою, то помітите відсутність таких вибухів, натомість ранок після битви на сході сонця сповниться різкими звуками детонації снарядів, випущених минулої ночі. Як правило, вночі використовують снаряди, що не вибухають [71]

Хоча мене дуже зацікавило пояснення Деї Торіс щодо цього дивовижного додатка до марсіанського воєнного мистецтва, мене більше непокоїла проблема їхнього поводження з нею. Те, що її тримали подалі від мене, не було несподіванкою, але те, що її залучали до небезпечної та важкої праці, сповнило мене люттю.

— Чи вчиняли вони над вами жорстокість чи наругу, Деє Торіс? — запитав я, відчуваючи, як гаряча кров моїх войовничих предків закипає в жилах, поки я чекав на її відповідь.

— Лише в дрібницях, Джоне Картере, — відповіла вона. — Нічого такого, що могло б зашкодити мені, окрім моєї гордості. Вони знають, що я донька десяти тисяч джеддаків, що я веду свій родовід без жодного розриву аж до будівничого першого великого водного шляху. І вони, які не знають навіть власних матерів, заздрять мені. У глибині душі вони ненавидять свою жахливу долю, а тому зганяють свою нікчемну злобу на мені — тій, хто уособлює все, чого вони не мають, і все те, чого вони найбільше жадають, але ніколи не зможуть здобути. Пошкодуймо їх, мій вождю, бо навіть якщо ми загинемо від їхніх рук, ми можемо дозволити собі жалість до них, адже ми величніші за них, і вони це знають.

Якби я тоді знав значення цих слів — «мій вождю», — коли їх промовляє жінка червоних марсіан до чоловіка, це стало б найбільшим сюрпризом у моєму житті. Але я не знав цього ні тоді, ні протягом багатьох наступних місяців. Так, мені ще багато чого належало вивчити на Барсумі.

— Припускаю, буде мудро прийняти нашу долю з якомога більшою гідністю, Деє Торіс. Проте я все ж сподіваюся, що опинюся поруч наступного разу, коли будь-який марсіанин — зелений, червоний, рожевий чи фіолетовий — матиме нахабство бодай насупитися на вас, моя принцесо.

Дея Торіс затамувала подих на моїх останніх словах. Вона впилася в мене поглядом розширених очей, її дихання почастішало, а потім, з дивним коротким смішком, що висвітив грайливі ямочки в кутиках її вуст, вона похитала головою і вигукнула:

— Яка дитина! Великий воїн, і водночас — незграбна мала дитина.

— Що я знову накоїв? — запитав я у цілковитому розпачі.

— Колись ви дізнаєтесь, Джоне Картере, якщо виживемо. Але я не можу вам сказати. І я, донька Морса Каджака, сина Тардоса Морса, слухала це без гніву, — промовила вона наостанок, наче розмовляючи сама з собою.

Тоді вона знову поринула в один зі своїх веселих, радісних і безтурботних настроїв, жартуючи про мою доблесть таркаського воїна, яка так дивно контрастувала з моїм м’яким серцем і природною добротою.

— Припускаю, якби ви випадково поранили ворога, то забрали б його додому й виходжували, доки він не одужає, — сміялася вона.

— Саме так ми й робимо на Землі, — відповів я. — Принаймні, серед цивілізованих людей.

Це знову змусило її розсміятися. Вона не могла цього збагнути, бо попри всю свою ніжність і жіночу солодкість, вона все ж залишалася марсіанкою. А для марсіанина хороший ворог — це мертвий ворог, адже кожен загиблий супротивник означає, що живим дістанеться більше здобичі при розподілі.

Мені було дуже цікаво дізнатися, що ж я сказав чи зробив такого, що викликало в неї таке хвилювання хвилину тому, тож я продовжував наполегливо благати її пояснити мені це.

— Ні, — вигукнула вона, — досить того, що ви це сказали, а я це почула. І коли ви дізнаєтесь правду, Джоне Картере, — і якщо я буду мертвою, що цілком імовірно станеться до того, як дальній місяць обернеться навколо Барсума ще дванадцять разів, — пам’ятайте, що я слухала і що я… посміхалася.

Для мене це була китайська грамота, але що більше я благав її пояснити, то рішучішою ставала її відмова, аж поки я у повному розпачі не облишив ці спроби.

День уже поступився місцем ночі, і поки ми блукали величним проспектом, освітленим двома місяцями Барсума, під наглядом Землі, що дивилася на нас своїм сяючим зеленим оком, здавалося, ніби ми одні у всесвіті. І я, принаймні, був цілком задоволений цим.

Нічний марсіанський холод огорнув нас, тож я зняв свої шовки й накинув їх на плечі Деї Торіс. Коли моя рука на мить торкнулася її, я відчув, як кожною клітиною мого єства прокотився такий трепет, якого ніколи не викликав контакт із жодною іншою смертною істотою. Мені здалося, що вона ледь помітно прихилилася до мене, але я не був у цьому впевнений. Знав лише одне: хоча моя рука залишалася на її плечах довше, ніж того вимагало просте поправляння шовку, вона не відсторонилася і не промовила ні слова. Так, у мовчанні, ми йшли поверхнею вмираючого світу, але в грудях принаймні одного з нас народилося те, що є найстарішим і водночас вічно новим.

Я кохав Дею Торіс. Дотик моєї руки до її оголеного плеча промовив до мене словами, які я не міг не впізнати, і я зрозумів, що кохав її з тієї самої миті, коли наші погляди вперше зустрілися на площі мертвого міста Корад.

Моїм першим поривом було зізнатися їй у коханні, та вмить я згадав про її беззахисне становище, в якому лише я один міг полегшити тягар її полону та захистити — як би слабко це не було — від тисяч спадкових ворогів, з якими вона зіткнеться після нашого прибуття до Тарка. Я не міг ризикувати й завдавати їй додаткового болю чи смутку, освідчуючись у почуттях, на які вона, цілком імовірно, не відповідала. Якби я виявив таку нестриманість, її доля стала б ще більш нестерпною; а думка про те, що вона може сприйняти це як спробу скористатися її безпорадністю, аби вплинути на її рішення, стала вирішальним аргументом, що запечатав мої вуста.

— Чому ви така мовчазна, Деє Торіс? — запитав я. — Можливо, ви воліли б повернутися до Соли та своїх покоїв?

— Ні, — прошепотіла вона, — я щаслива тут. Не знаю, чому мені завжди так спокійно й радісно, коли ви, Джоне Картере, чужинець, поруч зі мною. У такі хвилини здається, що я в безпеці, і що з вами я незабаром повернуся до двору мого батька, відчую його міцні обійми, сльози та поцілунки матері на моїх щоках.

— То на Барсумі люди цілуються? — запитав я, коли вона пояснила значення вжитого нею слова у відповідь на моє запитання.

— Батьки, брати й сестри — так; і, — додала вона тихим, задумливим тоном, — закохані.

— А у вас, Деє Торіс, є батьки, брати й сестри?

— Так.

— І… коханий?

Вона мовчала, і я не наважився повторити запитання.

— Чоловік на Барсумі, — нарешті озвалася вона, — не ставить особистих запитань жінці, окрім своєї матері та жінки, за яку він бився і яку виборов.

— Але ж я бився… — почав я, і в ту ж мить пошкодував, що язик не відсох мені раніше. Вона обернулася саме тоді, коли я осікся й замовк; знявши мої шовки зі своїх плечей, вона протягнула їх мені й без жодного слова, з високо піднятою головою, ходою справжньої королеви рушила до площі й входу до своїх покоїв.

Я не намагався йти за нею, лише простежив, щоб вона безпечно дісталася будівлі. Наказавши Вулі супроводжувати її, я похмуро розвернувся й увійшов до власного дому. Годинами я сидів на своїх шовках, схрестивши ноги й перебуваючи в не найкращому гуморі, розмірковуючи про те, які дивні жарти грає доля з нами, бідолашними смертними.

То ось воно яке — кохання! Мені вдавалося уникати його всі ті роки, поки я блукав п’ятьма континентами та морями, що їх омивають; попри вродливих жінок та численні нагоди; попри напівбажання кохати й постійні пошуки свого ідеалу. І треба ж було мені несамовито й безнадійно закохатися в істоту з іншого світу, виду, можливо, й схожого, проте не ідентичного моєму. У жінку, яка вилупилася з яйця і чий вік може сягати тисячі років; чий народ має дивні звичаї та ідеї; у жінку, чиї надії, задоволення, стандарти чесноти, добра і зла можуть відрізнятися від моїх так само сильно, як і поняття зелених марсіан.

Так, я був дурнем, але я кохав. І хоча я відчував найбільші страждання, яких мені довелось зазнати, я б не погодився на інше за всі багатства Барсума. Таке воно — кохання, і такими є закохані всюди, де воно відоме.

Для мене Дея Торіс була втіленням досконалості; всього, що було доброчесним, прекрасним, шляхетним і добрим. Я вірив у це всім серцем, усією глибиною своєї душі тієї ночі в Кораді, сидячи на шовках, поки ближчий місяць Барсума мчав західним небом до горизонту, освітлюючи золото, мармур і дорогоцінну мозаїку моїх прадавніх покоїв. І я вірю в це сьогодні, сидячи за столом у маленькому кабінеті з видом на Гудзон. Минуло двадцять років; десять із них я жив і бився за Дею Торіс та її народ, а ще десять — жив пам’яттю про неї.

Ранок нашого від’їзду до Тарка видався ясним і спекотним, як і всі марсіанські ранки, за винятком тих шести тижнів, коли на полюсах тане сніг.

Я відшукав Дею Торіс у натовпі колісниць, що рушали, але вона відвернулася від мене, і я бачив, як червона кров прилила до її щік. З безглуздою непослідовністю закоханого я промовчав, хоча міг би послатися на незнання природи моєї провини або, принаймні, її серйозності, і таким чином досягти бодай половинчастого примирення.

Мій обов'язок велів мені пересвідчитися, що їй зручно, тож я зазирнув у її колісницю, аби поправити шовки та хутра. Зробивши це, я з жахом помітив, що вона міцно прикута ланцюгом за кісточку до борту екіпажа.

— Що це означає? — вигукнув я, повертаючись до Соли.

— Саркоя вважала, що так буде краще, — відповіла та, і по її обличчю було видно, що вона не схвалює це рішення.

Оглянувши кайдани, я побачив, що вони замикаються на масивний пружинний замок.

— Де ключ, Соло? Дай його мені.

— Він у Саркої, Джоне Картере, — відповіла вона.

Я розвернувся без жодного слова і відшукав Тарса Таркаса, якому палко висловив протест проти непотрібних принижень та жорстокості, яких, принаймні в очах закоханого, зазнавала Дея Торіс.

— Джоне Картере, — відповів він, — якщо ви з Деєю Торіс колись і втечете від тарків, то це станеться саме під час цієї подорожі. Ми знаємо, що ти не підеш без неї. Ти показав себе могутнім бійцем, і ми не хочемо заковувати тебе в кайдани, тому ми тримаємо вас обох у найпростіший спосіб, який водночас гарантує безпеку. Я все сказав.

Я миттєво збагнув силу його логіки й зрозумів, що оскаржувати це рішення марно. Проте я попросив, аби ключ забрали у Саркої і щоб їй наказали облишити полонянку в спокої.

— Принаймні це, Тарсе Таркасе, ви можете зробити для мене в обмін на дружбу, яку, мушу зізнатися, я до вас відчуваю.

— Дружба? — перепитав він. — Такого поняття не існує, Джоне Картере. Але нехай буде по-твоєму. Я накажу Саркої припинити докучати дівчині, а ключ візьму собі на зберігання.

— Хіба що ви хочете, аби я взяв на себе цю відповідальність, — сказав я, усміхаючись.

Він довго й пильно дивився на мене, перш ніж відповісти.

— Якби ти дав мені слово, що ні ти, ні Дея Торіс не спробуєте втекти, доки ми безпечно не дістанемося двору Тал Хаджуса, ти міг би взяти ключ і викинути ці ланцюги в річку Ісс.

— Буде краще, якщо ключ залишиться у вас, Тарсе Таркасе, — відповів я.

Він усміхнувся і більше нічого не сказав, але того вечора, коли ми ставали на табір, я бачив, як він сам відімкнув кайдани Деї Торіс.

Попри всю його люту жорстокість і холодність, у Тарсі Таркасі відчувався підспудний потік чогось такого, що він, здавалося, постійно намагався придушити. Чи не був це відгомін якогось людського інстинкту, що повернувся від стародавнього пращура, аби переслідувати його жахом перед звичаями власного народу?

Підходячи до колісниці Деї Торіс, я розминувся з Саркоєю. Чорний, сповнений отрути погляд, яким вона мене змірила, став для мене найсолодшим бальзамом за останні години. Боже, як вона мене ненавиділа! Це відчувалося настільки відчутно, що цю ненависть, здавалося, можна було розсікти мечем.

За кілька хвилин я побачив, як вона захоплено розмовляє з воїном на ім'я Зад[72]. Це була велика, незграбна, могутня бестія, котра, проте, ніколи не вбивала власних вождів, а тому він усе ще залишався «о-мадом», або людиною з одним ім'ям. Здобути друге ім'я він міг лише разом із металом якогось вождя. Саме цей звичай давав мені право на імена будь-кого з убитих мною вождів; власне, деякі воїни вже зверталися до мене Дотар Соджат — поєднання прізвищ двох вождів, чий метал я забрав, або, іншими словами, кого я вбив у чесному бою.

Поки Саркоя розмовляла із Задом, він час від часу кидав погляди в мій бік, вона ж, здавалося, дуже наполегливо підбурювала його до якоїсь дії. Тоді я не звернув на це особливої уваги, але наступного дня мав вагому причину згадати ці обставини, а заразом і трохи зазирнути в глибини ненависті Саркої та зрозуміти, на що вона здатна, аби здійснити свою жахливу помсту.

Дея Торіс і цього вечора не бажала мати зі мною нічого спільного. Хоча я кликав її на ім’я, вона не відповідала і навіть порухом повіки не видала того, що помічає моє існування. У розпачі я зробив те, що зробила б більшість закоханих: спробував дізнатися бодай слово про неї через близьку особу. У цьому випадку я перехопив Солу в іншій частині табору.

— Що сталося з Деєю Торіс? — випалив я. — Чому вона не хоче зі мною розмовляти?

Сола й сама здавалася спантеличеною, наче такі дивні вчинки двох людей були цілком за межами її розуміння — якими вони, власне, і були для цієї бідолашної дитини.

— Вона каже, що ти її розгнівав, і це все, що вона згодна сказати, окрім того, що вона — донька джеда й онука джеддака, і що її принизила істота, яка не варта навіть чистити зуби сораку її бабусі.

Я певний час роздумував над цим звітом, нарешті запитавши: — А що таке сорак, Соло?

— Маленька тваринка завбільшки з мою долоню, яку жінки червоних марсіан тримають для забави, — пояснила Сола.

«Не вартий чистити зуби кішці її бабусі!» Мабуть, я впав дуже низько в очах Деї Торіс, подумав я; але не міг стримати сміху від цього дивного мовного звороту — такого простого і в цьому сенсі такого земного. Це викликало в мене тугу за домом, бо звучало точнісінько як наше «не вартий чистити її черевики». І тут розпочався потік думок, зовсім новий для мене. Я почав думати про те, що поробляють мої рідні вдома. Я не бачив їх роками. У Вірджинії була родина Картерів, яка заявляла про близьке споріднення зі мною; я вважався їхнім двоюрідним дідусем чи кимось подібним, що було однаково безглуздо. На вигляд мені можна було дати від двадцяти п’яти до тридцяти років, і статус «дідуся» завжди здавався верхом невідповідності, бо мої думки та почуття були юнацькими. У сім'ї Картерів було двоє малюків, яких я любив і які вважали, що на Землі немає нікого кращого за дядька Джека. Я бачив їх так чітко, стоячи під місячним небом Барсума, і тужив за ними так, як ніколи раніше не тужив за смертними. За природою мандрівник, я ніколи не знав справжнього значення слова «дім», але велика зала Картерів завжди втілювала для мене все, що це слово могло означати. І тепер моє серце линуло туди, геть від холодних і недружніх народів, серед яких я опинився. Бо хіба навіть Дея Торіс не зневажала мене! Я був ницою істотою — настільки ницою, що не вартував навіть чистити зуби кішці її бабусі. Та врешті моє почуття гумору, що завжди рятувало мене, прийшло на допомогу, і я зі сміхом загорнувся у свої шовки та хутра й заснув на залитому місячним світлом моху сном втомленого і здорового воїна.

Наступного дня ми знялися з табору рано-вранці й марширували лише з однією зупинкою аж до самих сутінків. Дві події порушили одноманітність цього переходу. Близько полудня ми запримітили далеко праворуч щось схоже на інкубатор, і Лорквас Птомел наказав Тарсу Таркасу оглянути його. Останній узяв із собою десяток воїнів, серед яких був і я, і ми помчали оксамитовим килимом моху до невеликої огорожі.

Це справді був інкубатор, але яйця в ньому були зовсім крихітними порівняно з тими, чиє вилуплення я бачив у нашому інкубаторі після прибуття на Марс.

Тарс Таркас спішився й ретельно оглянув споруду, зрештою оголосивши, що вона належить зеленим людям із Вархуна, і що цемент, яким її замурували, заледве встиг підсохнути.

— Вони не можуть випереджати нас більше ніж на день шляху! — вигукнув він, і на його лютому обличчі спалахнув вогонь жадоби до битви.

Робота в інкубаторі була недовгою. Воїни пробили вхід, і пара з них, залізши всередину, швидко потрощила всі яйця своїми короткими мечами. Потім, знову скочивши на тоатів, ми помчали наздогін за нашою кавалькадою. Під час поїздки я скористався нагодою запитати Тарса Таркаса, чи були ці вархунці, чиї яйця ми щойно знищили, меншими на зріст за його тарків.

— Я помітив, що їхні яйця набагато менші за ті, що я бачив у вашому інкубаторі, — додав я.

Він пояснив, що ці яйця щойно туди поклали; але, як і всі яйця зелених марсіан, вони ростимуть протягом п'ятирічного періоду інкубації, аж поки не досягнуть розміру тих, що я бачив у день мого прибуття на Барсум. Це була справді цікава новина, адже мені завжди здавалося дивним, як жінки зелених марсіан, попри їхній великий зріст, можуть відкладати такі величезні яйця, з яких вилуплюються чотирифутові [близько 120 см] немовлята. Насправді ж щойно відкладене яйце лише трохи більше за звичайне гусяче, і оскільки воно не починає рости, доки на нього не потрапить сонячне світло, вождям не важко транспортувати кілька сотень таких яєць за раз зі сховищ до інкубаторів.

Невдовзі після пригоди з вархунськими яйцями ми зупинилися, щоб дати тваринам відпочити, і саме під час цього перепочинку стався другий цікавий епізод дня. Я саме перекидав свої пакунки з одного тоата на іншого (оскільки розділяв денну роботу між ними обома), коли до мене наблизився Зад і без жодного слова завдав моїй тварині страшного удару своїм довгим мечем.

Мені не потрібен був підручник з етикету зелених марсіан, аби знати, що відповісти. Власне, я був настільки розлючений, що заледве стримався, аби не вихопити пістолет і не застрелити цю бестію на місці. Але він стояв і чекав із оголеним довгим мечем у руках, тож моїм єдиним вибором було вихопити свій власний меч і зустріти його в чесному бою, використовуючи зброю на його вибір або меншу.

Останній варіант завжди дозволявся, тож я міг би використати свій короткий меч, кинжал, сокиру чи власні кулаки, якби забажав, і був би цілком у своєму праві; проте я не міг застосувати вогнепальну зброю чи спис, поки він тримав лише свій довгий меч.

Я обрав ту саму зброю, яку оголив він, бо знав, що він пишається своїм умінням володіти нею, і мені хотілося, якщо вже я здолаю його, то зробити це його ж зброєю. Поєдинок, що зав’язався, був тривалим і відклав продовження маршу на цілу годину. Уся громада оточила нас, залишивши для бою вільний простір діаметром близько ста футів.

Спершу Зад спробував збити мене з ніг напором, наче бик вовка, але я був занадто швидким для нього. Щоразу, коли я ухилявся від його випадів, він пролітав повз, отримуючи лише чергову мітку від мого меча на руці чи спині. Невдовзі він стікав кров'ю з пів тузина дрібних ран, проте я ніяк не міг знайти шпарину для вирішального удару. Тоді він змінив тактику і, б’ючись обережно та з надзвичайною спритністю, спробував досягти майстерністю того, чого не зміг грубою силою. Мушу визнати, він був неперевершеним фехтувальником, і якби не моя більша витривалість та дивовижна гнучкість, яку дарувала мені менша гравітація Марса, я навряд чи зміг би так гідно протистояти йому.

Ми певний час кружляли, не завдаючи один одному значної шкоди; довгі, прямі, схожі на голки мечі виблискували на сонці й дзвеніли в тиші, стикаючись при кожному вдалому паріруванні. Нарешті Зад, усвідомивши, що втомлюється швидше за мене, вочевидь вирішив піти на зближення і завершити бій у фінальному спалаху власної слави. Саме коли він кинувся на мене, сліпучий спалах світла вдарив мені прямо в очі; я перестав бачити його наближення і міг лише наосліп стрибнути вбік, намагаючись уникнути могутнього леза, яке, здавалося, вже відчував у своїх нутрощах. Мені це вдалося лише частково, про що свідчив гострий біль у лівому плечі. Але коли я на мить кинув погляд, намагаючись знову відшукати супротивника, моєму здивованому погляду відкрилося видовище, яке з лишком окупило рану, завдану тимчасовою сліпотою. Там, на колісниці Деї Торіс, стояли три постаті — очевидно, щоб спостерігати за двобоєм поверх голів тарків. То були Дея Торіс, Сола та Саркоя. І коли мій мимобіжний погляд ковзнув по них, постала німа сцена, що залишиться викарбуваною в моїй пам'яті до дня моєї смерті.

Я побачив, як Дея Торіс із люттю юної тигриці кинулася на Саркою і вибила щось із її піднятої руки — щось, що блиснуло на сонці, коли полетіло на землю. Тоді я зрозумів, що саме засліпило мене в ту вирішальну мить бою, і як Саркоя знайшла спосіб убити мене, не завдаючи фінального удару власноруч. Побачив я й інше — те, що ледь не коштувало мені життя прямо на місці, бо на частку секунди цілком відволікло мою увагу. Бо саме коли Дея Торіс вибила маленьке дзеркальце з її руки, Саркоя — з обличчям, посинілим від ненависті та безсилої люті — вихопила кинжал і замахнулася для страшного удару на Дею Торіс. І тоді Сола, наша люба й вірна Сола, стрибнула між ними. Останнє, що я бачив, було важке лезо, що опускалося на її груди, якими вона затуляла принцесу.

Мій ворог уже оговтався після випаду і знову завдавав мені чимало клопоту. Тож я неохоче повернувся до справи, хоча мої думки були далеко від битви.

Ми несамовито кидалися один на одного раз за разом, аж поки раптом, відчувши гостре вістря його меча біля своїх грудей — випад, який я не міг ні парирувати, ні уникнути, — я сам кинувся на нього з виставленим мечем і всією вагою свого тіла, сповнений рішучості не вмирати наодинці, якщо зможу цьому завадити. Я відчув, як сталь роздирає мені груди, в очах потемніло, голова пішла обертом, і я відчув, як коліна підкошуються.

Коли свідомість повернулася до мене — а як я невдовзі дізнався, я був без тями лише мить, — я швидко скочив на ноги, шукаючи свій меч. І я знайшов його: він по саме руків’я застряг у зелених грудях Зада, який лежав мертвим на вохристому моху прадавнього морського дна. Повністю отямившись, я побачив, що його зброя пробила мої ліві груди, проте пройшла лише крізь плоть і м’язи, що вкривають ребра: увійшовши майже по центру грудної клітки, вона вийшла під плечем. Під час випаду я розвернувся так, що його меч просто пройшов під м’язами, завдавши болючої, але не небезпечної рани.

Витягнувши лезо зі свого тіла, я забрав і свій меч та, повернувшись спиною до потворного трупа, рушив — знесилений, роздратований і сповнений огиди — до колісниць, де був мій почет і майно. Глухий гомін марсіанського схвалення зустрів мене, але мені було байдуже до нього.

Стікаючи кров’ю і слабнучи, я дістався до своїх жінок, які, звиклі до таких подій, перев’язали мої рани, застосувавши чудодійні загоювальні та лікувальні засоби, що роблять смертельними лише ті удари, які приносять миттєву загибель. Дайте марсіанській жінці шанс — і смерть відступить на задній план. Невдовзі вони підлатали мене так добре, що, за винятком слабкості від втрати крові та легкого болю навколо рани, я не відчував великих незручностей від цього удару, який за земних методів лікування, безсумнівно, вклав би мене в ліжко на багато днів.

Щойно з перев’язкою було покінчено, я поспішив до колісниці Деї Торіс. Там я знайшов бідолашну Солу; її груди були забинтовані, але вона, здавалося, мало постраждала від сутички з Саркоєю: кинжал останньої влучив у край однієї з металевих нагрудних прикрас Соли й, зрикошетивши, завдав лише легкої рани.

Підійшовши ближче, я побачив Дею Торіс: вона лежала долілиць на своїх шовках і хутрі, а її гнучке тіло здригалося від ридань. Вона не помітила моєї присутності й не чула, як я розмовляю з Солою, що стояла неподалік від екіпажу.

— Вона поранена? — запитав я у Соли, кивком голови вказуючи на Дею Торіс.

— Ні, — відповіла та, — вона думає, що ти мертвий.

— І що тепер нікому чистити зуби кішці її бабусі? — перепитав я з усмішкою.

— Гадаю, ти несправедливий до неї, Джоне Картере, — мовила Сола. — Я не розумію ні її звичаїв, ні твоїх, але я впевнена: онука десяти тисяч джеддаків ніколи б так не побивалася за кимось, хто не був би гідний її прихильності. Це горда раса, але вони справедливі, як і всі барсумці. Ти, мабуть, тяжко образив або зачепив її, раз вона не визнає твого існування, поки ти живий, хоча й оплакує тебе мертвого.

— Сльози — рідкісне видовище на Барсумі, — продовжила Сола, — тому мені важко їх витлумачити. За все своє життя, окрім Деї Торіс, я бачила лише двох людей, які плакали: одна плакала від горя, інша — від безсилої люті. Першою була моя мати, багато років тому, перш ніж її вбили; другою була Саркоя, коли її сьогодні відтягли від мене.

— Твоя мати! — вигукнув я. — Але ж, Соло, ти не могла знати своєї матері, дитино.

— Але я знала. І батька теж, — додала вона. — Якщо хочеш послухати цю дивну й зовсім не барсумську історію, приходь увечері до колісниці, Джоне Картере, і я розповім тобі те, про що ніколи в житті не згадувала. А тепер дали сигнал до продовження маршу, ти мусиш іти.

— Я прийду сьогодні, Соло, — пообіцяв я. — Обов’язково скажи Деї Торіс, що я живий і здоровий. Я не нав’язуватимуся їй, і гляди, не кажи, що я бачив її сльози. Якщо вона захоче поговорити — я лише чекаю на її наказ.

Сола заскочила в колісницю, що саме займала своє місце в колоні, а я поспішив до свого тоата й поскакав до своєї позиції поряд із Тарсом Таркасом у хвості загону.

Ми являли собою величне й страхітливе видовище, розтягнувшись по жовтому ландшафту: двісті п'ятдесят пишно оздоблених і яскравих колісниць, попереду яких ішов авангард із двохсот вершників-воїнів та вождів, що їхали по п’ятеро в ряд із інтервалом у сто ярдів. Такий самий загін замикав колону, а ще кілька десятків воїнів ішли в охороні з флангів. П'ятдесят запасних мастодонтів — важких в’ючних тварин, відомих як зитидари, та п’ятсот-шістсот вільних тоатів бігли всередині порожнього квадрата, утвореного оточуючими воїнами. Блиск металу й коштовностей на розкішних оздобах чоловіків та жінок, повторений у збруї зитидарів і тоатів, у поєднанні з яскравими барвами величних шовків, хутра та пір’я, надавали каравану такої варварської пишноти, що будь-який східний владика позеленів би від заздрощів.

Величезні широкі шини колісниць і м'які лапи тварин не видавали жодного звуку на вкритому мохом морському дні; тож ми рухалися в абсолютній тиші, наче якась гігантська фантасмагорія, яку лише зрідка порушувало гортанне гарчання підгонимого зитидара або вереск тоатів, що затіяли бійку. Зелені марсіани розмовляють мало, і то зазвичай односкладовими словами, тихо, наче слабкий гуркіт далекого грому.

Ми перетинали безкраю пустелю моху, який, згинаючись під тиском широких шин чи м’яких лап, знову випростувався за нами, не залишаючи жодного сліду нашої ходи. Ми й справді могли здатися приварами померлих на мертвому морі цієї вмираючої планети — настільки безшумно й безслідно ми проходили. Це був перший на моїй пам'яті марш такої великої кількості людей і тварин, який не здіймав куряви й не залишав колії; адже на Марсі немає пилу, окрім як у культивованих районах у зимові місяці, та й тоді через відсутність сильних вітрів він майже непомітний.

Тієї ночі ми стали табором біля підніжжя пагорбів, до яких наближалися вже два дні і які позначали південну межу цього конкретного моря. Наші тварини два дні не пили, та й взагалі не бачили води майже два місяці — відтоді як ми залишили Тарк. Проте, як пояснив мені Тарс Таркас, вони потребують її дуже мало і можуть майже нескінченно жити на моху, що вкриває Барсум: за його словами, у крихітних стеблах цієї рослини міститься достатньо вологи, аби задовольнити скромні потреби тварин.

Скуштувавши свою вечірню трапезу, що складалася зі схожої на сир їжі та рослинного молока, я відшукав Солу. Вона працювала при світлі смолоскипа над збруєю Тарса Таркаса. Дівчина звела на мене очі, і її обличчя засвітилося радістю та вітанням.

— Я рада, що ти прийшов, — мовила вона. — Дея Торіс спить, і мені самотньо. Мій власний народ не любить мене, Джоне Картере; я надто несхожа на них. Це сумна доля — мусити жити серед них, і я часто шкодую, що не народилася справжньою жінкою зелених марсіан, без любові та надії. Але я пізнала любов, і тому я втрачена для них.

— Я обіцяла розповісти тобі свою історію, точніше, історію моїх батьків. З того, що я дізналася про тебе і звичаї твого народу, я впевнена, що ця розповідь не видасться тобі дивною. Проте серед зелених марсіан вона не має аналогів у пам’яті найстарішого з нині живих тарків, та й наші легенди не містять багато подібних переказів.

— Моя мати була досить малою на зріст — власне, надто малою, щоб їй дозволили материнство, оскільки наші вожді розводять породу, дбаючи насамперед про розміри. Вона також була менш холодною і жорстокою, ніж більшість жінок зелених марсіан. Не маючи великої охоти до їхнього товариства, вона часто блукала покинутими проспектами Тарка наодинці або сиділа серед диких квітів, що прикрашають довколишні пагорби. Вона плекала думки та мрії, які, вірю, я єдина серед теперішніх жінок-тарків можу зрозуміти. Бо хіба ж я не дитина своєї матері?

— І там, серед пагорбів, вона зустріла молодого воїна, чиїм обов’язком було охороняти зитидарів і тоатів на пасовищі, стежачи, аби вони не забрели за межі височин. Спершу вони розмовляли лише про те, що цікавить громаду тарків, але поступово, оскільки вони почали бачитися дедалі частіше — і, як тепер було очевидно обом, уже не випадково, — вони заговорили про себе: про свої вподобання, прагнення та надії. Вона довірилася йому й розповіла про ту жахливу огиду, яку відчувала до жорстокості їхнього роду, до потворного, безлюбого життя, яке вони змушені вести. Вона чекала, що з його холодних, твердих вуст зірветься шквал осуду, але натомість він обійняв її та поцілував.

Шість довгих років вони тримали своє кохання в таємниці. Вона, моя мати, належала до почту великого Тал Хаджуса, тоді як її коханий був простим воїном, що носив лише власний метал. Якби їхній відступ від традицій тарків викрили, обоє б поплатилися життям на великій арені перед Тал Хаджусом та зібраними ордами.

Яйце, з якого я з’явилася, вони сховали під великою скляною посудиною на найвищій і найбільш неприступній з напівзруйнованих веж стародавнього Тарка. Лише раз на рік моя мати відвідувала його протягом тих п’яти довгих років, поки воно там лежало, проходячи процес інкубації. Вона не наважувалася приходити частіше, бо через величезну провину на сумлінні боялася, що за кожним її кроком стежать. За цей час мій батько здобув велику славу як воїна й забрав метал у кількох вождів. Його кохання до моєї матері ніколи не згасало, і єдиною метою його життя було досягти такого становища, щоб вирвати метал у самого Тал Хаджуса і таким чином, як правитель тарків, отримати право відкрито назвати її своєю, а також силою своєї влади захистити дитину, яку інакше б негайно стратили, якби правда випливла назовні.

Це була зухвала мрія — відібрати метал у Тал Хаджуса за коротких п’ять років, але він просувався швидко і невдовзі посів високе місце в радах Тарка. Та одного дня шанс було втрачено назавжди — принаймні вчасно для порятунку коханих, — бо його відправили в далеку експедицію на вкриту льодом південь, аби воювати з тамтешніми тубільцями та грабувати їхнє хутро. Бо така вже вдача зеленого барсумця: він не працює задля того, що може відібрати в інших у бою.

Його не було чотири роки, і коли він повернувся, усе вже закінчилося три роки тому. Бо десь через рік після його від’їзду, незадовго до повернення експедиції, що мала привезти приплід із громадського інкубатора, я вилупилася з яйця. Після цього мати продовжувала тримати мене в старій вежі, відвідуючи щоночі та обдаровуючи тією любов’ю, якої обох нас позбавило б життя в громаді. Вона сподівалася, коли експедиція повернеться з інкубатора, непомітно підмішати мене до інших малят, призначених для покоїв Тал Хаджуса, і таким чином уникнути долі, що неминуче чекала б на неї за гріх проти давніх традицій зелених людей.

Вона швидко навчала мене мови та звичаїв нашого роду, і однієї ночі розповіла мені ту історію, яку я щойно переповіла тобі, наголошуючи на необхідності абсолютної таємниці. Вона пояснювала, якою обережною я маю бути, коли вона помістить мене до інших юних тарків, аби ніхто не здогадався, що я освіченіша за них, і щоб я жодним знаком у присутності інших не виказала своєї любові до неї чи знання про моє походження. А потім, пригорнувши мене до себе, вона прошепотіла мені на вухо ім’я мого батька.

І саме тоді світло спалахнуло в темряві кімнати на вежі, і перед нами постала Саркоя, чиї блискучі, зловісні очі застигли в несамовитій огиді та презирстві до моєї матері. Потік ненависті та образ, який вона виплеснула на неї, змусив моє юне серце похолонути від жаху. Було очевидно, що вона чула всю історію; те, що вона запідозрила недобре через довгі нічні відсутності моєї матері, і пояснювало її присутність там тієї фатальної ночі.

— Одне їй не вдалося почути й дізнатися — прошепочене ім’я мого батька. Це стало зрозуміло з її постійних вимог до моєї матері відкрити ім’я того, з ким вона розділила гріх. Проте жодні образи чи погрози не могли вирвати цього з її вуст; і щоб врятувати мене від зайвих мук, мати збрехала: вона сказала Саркої, що лише вона одна знає це ім’я, і ніколи не відкриє його своїй дитині.

З останніми прокльонами Саркоя поспішила до Тал Хаджуса, щоб доповісти про свою знахідку. Поки її не було, моя мати загорнула мене в шовки та хутра своїх нічних покривал так, що я була майже непомітною, спустилася на вулицю й стрімголов кинулася геть до околиць міста. Вона бігла на південь — туди, де був чоловік, на чий захист вона не мала права претендувати, але на чиє обличчя вона хотіла подивитися востаннє перед смертю.

Коли ми наблизилися до південної межі міста, до нас донісся звук із боку моховитої рівнини — з боку єдиного проходу між пагорбами, що вів до брами. Цим проходом до міста входили каравани з півночі, півдня, сходу чи заходу. Ми почули вереск тоатів і бурчання зитидарів, а зрідка й брязкіт зброї, що сповіщав про наближення загону воїнів. Головною думкою в її голові було те, що це мій батько повернувся з експедиції, але таркаська хитрість утримала її від необачного пориву кинутися йому назустріч.

Відступивши в затінок дверного отвору, вона чекала на кавалькаду, яка невдовзі з’явилася на проспекті, розтягнувшись від стіни до стіни. Коли голова процесії порівнялася з нами, менший місяць виринув з-за дахів і залив усе навколо своїм дивовижним яскравим світлом. Мати ще глибше забилася у рятівні тіні й зі своєї схованки побачила, що це був не мій батько, а караван, що повертався з молодими тарками. Вона миттєво склала план: коли велика колісниця порівнялася з нашим укриттям, вона непомітно заскочила на задній борт і причаїлася в тіні високого борту, у несамовитому пориві любові притискаючи мене до грудей.

Вона знала те, чого не знала я: що після цієї ночі вона ніколи більше не пригорне мене до серця, і що навряд чи ми колись ще побачимо обличчя одна одної. У метушні на площі вона змішала мене з іншими дітьми, чиї охоронці після завершення подорожі тепер були вільні від своїх обов'язків. Нас зігнали у велику кімнату, де нас годували жінки, які не брали участі в експедиції, а наступного дня нас розподілили між почтами вождів.

Я ніколи більше не бачила своєї матері після тієї ночі. Її ув'язнив Тал Хаджус. Було докладено всіх зусиль, включаючи найжахливіші та найганебніші тортури, аби вирвати з її вуст ім’я мого батька; але вона залишилася непохитною і вірною, і зрештою померла під регіт Тал Хаджуса та його вождів під час чергової жахливої кари.

Пізніше я дізналася, що вона сказала їм, ніби вбила мене, аби врятувати від такої ж долі, а моє тіло кинула білим мавпам. Одна лише Саркоя не повірила їй, і я донині відчуваю, що вона підозрює моє справжнє походження, але не поспішає мене викривати — принаймні зараз — бо, я впевнена, вона також здогадується, хто мій батько.

Коли він повернувся з експедиції й дізнався про долю моєї матері, я була присутня, коли Тал Хаджус розповідав йому це. Проте жодним порухом м'яза він не виказав ані найменшої емоції; тільки він не сміявся, коли Тал Хаджус радісно описував її передсмертні муки. З тієї миті він став найжорстокішим серед жорстоких. Я чекаю того дня, коли він досягне своєї мети й відчує труп Тал Хаджуса під своєю ногою. Бо я впевнена в тому, що він лише чекає нагоди для страшної помсти, і що велика любов живе в його серці так само міцно, як і тоді, коли вона вперше перетворила його майже сорок років тому — так само впевнена, як і в тому, що ми сидимо тут, на березі прадавнього океану, поки всі розумні люди сплять, Джоне Картере.

— А твій батько, Соло, він зараз із нами? — запитав я.

— Так, — відповіла вона, — але він не знає, хто я насправді, як не знає і того, хто зрадив мою матір перед Тал Хаджусом. Тільки я знаю ім’я свого батька, і тільки я, Тал Хаджус і Саркоя знаємо, що саме вона принесла ту звістку, яка прирекла на смерть і тортури ту, яку він кохав.

Ми сиділи мовчки кілька хвилин: вона — занурена в похмурі думки про своє жахливе минуле, я — сповнений жалю до цих нещасних істот, яких бездушні й безглузді звичаї їхньої раси прирекли на безлюбе життя, сповнене жорстокості та ненависті. Нарешті вона заговорила.

— Джоне Картере, якщо колись справжня людина і ступала по холодному мертвому лону Барсума, то це ти. Я знаю, що можу тобі довіряти, і оскільки це знання може колись допомогти тобі, або йому, або Деї Торіс, або мені самій, я назву тобі ім’я мого батька, не накладаючи жодних обмежень на твій язик. Коли прийде час, кажи правду, якщо вважатимеш за потрібне. Я довіряю тобі, бо знаю, що ти не проклятий цією жахливою рисою абсолютної й непохитної правдивості; що ти зміг би збрехати, як один із твоїх вірджинських джентльменів, якби брехня врятувала інших від горя чи страждань. Ім’я мого батька — Тарс Таркас.

Решта нашої подорожі до Тарка минула без пригод. Ми були в дорозі двадцять днів, перетнули два морських дна й пройшли крізь або оминули кілька зруйнованих міст, здебільшого менших за Корад. Двічі ми перетинали знамениті марсіанські водні шляхи, або канали, як їх називають наші земні астрономи. Коли ми наближалися до таких місць, одного воїна відправляли далеко вперед із потужним біноклем. Якщо поблизу не було видно великих загонів червоних марсіан, ми підходили якомога ближче, лишаючись непоміченими, і чекали в таборі до темряви. З настанням ночі ми повільно наближалися до культивованих угідь і, відшукавши одне з численних широких шосе, що перетинають ці зони через рівні проміжки, мовчки й потайки пробиралися до посушливих земель на іншому боці. Один такий перехід зайняв п’ять годин без жодної зупинки, а інший поглинув усю ніч, тож ми якраз покидали межі огороджених високими мурами полів, коли над нами зійшло сонце.

Оскільки ми перетинали ці зони в темряві, я мало що встиг розгледіти, хіба що коли ближчий місяць у своєму дикому й невпинному польоті барсумським небом час від часу освітлював клаптики ландшафту. Тоді погляду відкривалися обнесені мурами поля та низькі розлогі будівлі, дуже схожі на земні ферми. Там було багато дерев, висаджених у строгому порядку, деякі з них — величезної висоти. У загонах тримали тварин; вони видавали свою присутність переляканим вереском і форканням, зачувши запах наших дивних диких звірів і ще дикіших людей.

Лише одного разу я помітив людину — це сталося на перехресті нашої дороги з широким білим шосе, що розрізає кожен оброблений район рівно посередині. Той бідолаха, мабуть, спав при дорозі, бо коли я порівнявся з ним, він підвівся на лікті й, лише раз поглянувши на караван, що наближався, з криком схопився на ноги й шалено помчав геть, перемахнувши через найближчий мур зі спритністю наляканого кота. Тарки не звернули на нього найменшої уваги: вони не були на стежці війни. Єдиною ознакою того, що вони його бачили, стало прискорення ходи каравану — ми поспішали до межі пустелі, яка знаменувала вступ у володіння Тал Хаджуса.

Я жодного разу не розмовляв із Деєю Торіс, оскільки вона не передавала мені звістки про те, що мій візит до її колісниці буде бажаним, а моя безглузда гордість заважала мені зробити перший крок. Я справді вірю, що успіх чоловіка у жінок перебуває в оберненій залежності від його доблесті серед чоловіків. Слабкуни та нездари часто мають неабиякий хист зачаровувати прекрасну стать, тоді як боєць, здатний без страху вийти проти тисячі реальних небезпек, сидить і ховається в тіні, наче налякана дитина.

Рівно через тридцять днів після моєї появи на Барсумі ми увійшли до стародавнього міста Тарк, у чиїх давно забутих жителів ця орда зелених людей вкрала навіть їхнє ім'я. Орди Тарка налічують близько тридцяти тисяч душ і розділені на двадцять п'ять громад. Кожна громада має свого джеда та молодших вождів, але всі вони перебувають під владою Тал Хаджуса, джеддака Тарка. П'ять громад мають свої штаб-квартири в самому місті Тарк, а решта розпорошені по інших покинутих містах стародавнього Марса в межах округу, на який претендує Тал Хаджус.

Ми вступили на велику центральну площу рано-вранці. Повернуту експедицію не зустрічали ентузіазмом чи дружніми вітаннями. Ті, хто випадково опинявся поруч, називали імена воїнів чи жінок, з якими стикалися безпосередньо, у формальному вітанні свого роду. Але коли з'ясувалося, що вони привезли двох полонених, інтерес зріс, і ми з Деєю Торіс опинилися в центрі груп допитливих глядачів.

Невдовзі нам виділили нові помешкання, і решта дня була присвячена облаштуванню в нових умовах. Мій дім тепер був на проспекті, що вів до площі з півдня — головній артерії, якою ми марширували від міських воріт. Я опинився в дальньому кінці площі, і в моєму розпорядженні була ціла будівля. Та сама велич архітектури, що була такою помітною рисою Корада, була очевидна і тут, тільки, якщо це можливо, у ще більшому та розкішнішому масштабі. Мої покої підійшли б для найбільшого з земних імператорів, але цих дивних істот у будівлях не цікавило нічого, крім розміру та величі залів. Що більша будівля, то бажаніша вона була; тому Тал Хаджус займав те, що колись було величезною громадською спорудою, найбільшою в місті, але зовсім непридатною для житла. Наступна за розміром була зарезервована для Лоркваса Птомела, наступна — для джеда нижчого рангу, і так далі до кінця списку з п'яти джедів. Воїни займали будівлі разом із вождями, до чиїх почтів вони належали; або, якщо воліли, шукали притулку серед будь-якої з тисяч порожніх будівель у своєму кварталі. Кожній громаді було виділено певну частину міста. Вибір будівлі мав здійснюватися відповідно до цього розподілу, за винятком джедів — усі вони займали споруди, що виходили фасадами на площу.

Коли я нарешті навів лад у своєму домі, а точніше, пересвідчився, що це зроблено, сонце вже майже сіло. Я поспішив назовні, маючи намір відшукати Солу та її підопічних, оскільки твердо вирішив поговорити з Деєю Торіс. Я мусив переконати її в необхідності бодай тимчасового перемир’я, поки я не знайду способу допомогти їй втекти. Я шукав марно, аж поки верхній край великого червоного сонця не почав зникати за горизонтом; саме тоді я помітив потворну голову Вули, що визирала з вікна другого поверху на протилежному боці тієї самої вулиці, де оселився я, але ближче до площі.

Не чекаючи на запрошення, я злетів угору гвинтовим пандусом, що вів на другий поверх. Увійшовши до великої зали в передній частині будівлі, я був зустрінутий несамовитим Вулою: він кинувся на мене всією своєю величезною тушею, мало не збивши з ніг. Бідолаха так зрадів мені, що я подумав, він мене з’їсть; його голова роз’їхалася у «посмішці до вух», демонструючи три ряди іклів у справжній гримасі домовика.

Втихомиривши його словом і пестощами, я поспіхом почав шукати в сутінках бодай якийсь знак присутності Деї Торіс. Не побачивши її, я покликав її на ім’я. З дальнього кута кімнати почувся ледь помітний шепіт, і за пару швидких кроків я вже стояв біля неї. Вона сиділа, зщулившись, серед хутра та шовків на старовинному різьбленому дерев’яному сидінні. Поки я чекав, вона підвелася на весь зріст і, дивлячись мені прямо в очі, промовила:

— Чого забажав Дотар Соджат із Тарка від Деї Торіс, своєї полонянки?

— Деє Торіс, я не знаю, чим розгнівав вас. У мене й думки не було образити чи зачепити вас — ту, кого я сподівався захищати й оберігати. Ви можете ігнорувати мене, якщо така ваша воля, але те, що ви мусите допомагати мені у вашій втечі, якщо це взагалі можливо — це не моє прохання, а мій наказ. Коли ви знову будете в безпеці при дворі свого батька, ви зможете робити зі мною все, що заманеться, але відсьогодні й до того дня я — ваш господар, і ви мусите коритися мені й допомагати.

Вона довго й пильно дивилася на мене, і мені здалося, що її серце пом’якшало.

— Я розумію твої слова, Дотаре Соджате, — відповіла вона, — але тебе я не розумію. Ти — дивна суміш дитини й чоловіка, звіра й шляхтича. Я б хотіла вміти читати в твоєму серці.

— Подивіться собі під ноги, Деє Торіс; воно лежить там зараз, де лежало з тієї ночі в Кораді, і де воно лежатиме завжди, б’ючись лише для вас, поки смерть не зупинить його навіки.

Вона зробила маленький крок до мене, простягнувши свої прекрасні руки дивним, майже сліпим жестом.

— Що ви маєте на увазі, Джоне Картере? — прошепотіла вона. — Що ви мені кажете?

— Я кажу те, що обіцяв собі ніколи не казати вам — принаймні доти, доки ви не перестанете бути полонянкою зелених людей; те, що після вашого ставлення до мене протягом останніх двадцяти днів я вже й не сподівався сказати. Я кажу, Деє Торіс, що я ваш тілом і душею, щоб служити вам, битися за вас і померти за вас. Лише про одне я прошу натомість: не виказуйте ані осуду, ані схвалення моїм словам, поки не опинитеся в безпеці серед свого народу. І нехай ваші почуття до мене не будуть продиктовані чи забарвлені вдячністю. Усе, що я зроблю заради вас, буде викликане лише егоїстичними мотивами, бо немає для мене більшої радості, ніж служити вам.

— Я поважатиму ваші побажання, Джоне Картере, бо розумію мотиви, що ними керують. Я приймаю вашу службу так само охоче, як і підкоряюся вашій владі; ваше слово буде для мене законом. Я двічі помилялася щодо вас у своїх думках і знову прошу вашого вибачення.

Подальшу розмову особистого характеру перервала поява Соли; вона була вкрай схвильована й зовсім не схожа на себе — зазвичай спокійну та врівноважену.

— Ця жахлива Саркоя вже побувала в Тал Хаджуса! — вигукнула вона. — І з того, що я чула на площі, надії для вас обох майже немає.

— Що вони кажуть? — запитала Дея Торіс.

— Що вас кинуть диким калотам [собакам] на великій арені, щойно всі орди зберуться на щорічні ігри.

— Соло, — мовив я, — ти тарка, але ти ненавидиш і нехтуєш звичаями свого народу так само сильно, як і ми. Чи не підеш ти з нами, якщо ми зробимо останню відчайдушну спробу втекти? Я впевнений, що Дея Торіс зможе запропонувати тобі дім і захист серед свого народу, і твоя доля там не буде гіршою за ту, що чекає на тебе тут.

— Так! — вигукнула Дея Торіс. — Йди з нами, Соло! Тобі буде краще серед червоних людей Геліума, ніж тут. Я обіцяю тобі не лише дім, а й любов та ласку, яких прагне твоя душа і в яких тобі завжди відмовлятимуть звичаї твоєї власної раси. Йди з нами, Соло. Ми могли б піти й без тебе, але твоя доля буде жахливою, якщо вони запідозрять, що ти допомагала нам. Я знаю, що навіть цей страх не змусив би тебе заважати нашій втечі, але ми хочемо, щоб ти була з нами. Ми хочемо, щоб ти потрапила до країни сонця й щастя, до людей, які знають значення любові, співчуття та вдячності. Скажи, що згодна, Соло; скажи мені це!

— Великий водний шлях, що веде до Геліума, розташований лише за п'ятдесят миль на південь, — пробурмотіла Сола, ніби звертаючись до самої себе. — Прудкий тоат подолає цю відстань за три години. А далі до Геліума ще п'ятсот миль, більша частина шляху пролягає через малозаселені райони. Вони дізнаються про все і кинуться в погоню. Ми могли б якийсь час переховуватися серед великих дерев, але шанси на порятунок справді мізерні. Вони переслідуватимуть нас до самих воріт Геліума і забиратимуть життя на кожному кроці. Ви їх не знаєте.

— Хіба немає іншого шляху до Геліума? — запитав я. — Чи не могла б ти накреслити мені приблизну карту місцевості, яку нам доведеться подолати, Деє Торіс?

— Так, — відповіла вона. Взявши великий діамант зі свого волосся, вона накреслила на мармуровій підлозі першу карту барсумських територій, яку я коли-небудь бачив. Вона була поцяткована вздовж і впоперек довгими прямими лініями, що подекуди йшли паралельно, а десь сходилися до великих кіл. Ці лінії, за її словами, були водними шляхами, а кола — містами. Одне з них, далеко на північному заході від нас, вона позначила як Геліум. Були й інші міста ближче, але вона сказала, що боїться входити до багатьох із них, бо не всі вони дружні до Геліума.

Нарешті, уважно вивчивши карту при місячному світлі, що тепер заливало кімнату, я вказав на водний шлях далеко на північ від нас, який, здавалося, також вів до Геліума.

— Хіба він не проходить крізь володіння вашого діда? — запитав я.

— Так, — відповіла вона, — але це за двісті миль на північ від нас; це один із тих каналів, які ми перетинали на шляху до Тарка.

— Вони ніколи не запідозрять, що ми спробуємо дістатися такого далекого водного шляху, — зауважив я, — і саме тому я вважаю, що це найкращий маршрут для нашої втечі.

Сола погодилася зі мною, і було вирішено, що ми залишимо Тарк цієї ж ночі; власне, так швидко, як тільки я зможу знайти й осідлати своїх тоатів. Сола мала їхати на одному, а ми з Деєю Торіс — на іншому. Кожен із нас повинен був узяти достатньо їжі та пиття на два дні, оскільки ми не могли занадто гнати тварин на таку велику відстань.

Я наказав Солі разом із Деєю Торіс пройти однією з менш людних вулиць до південної межі міста, де я наздожену їх із тоатами якомога швидше. Залишивши їх збирати необхідну їжу, шовки та хутра, я тихо вислизнув до задньої частини першого поверху й увійшов у внутрішній двір, де наші тварини неспокійно блукали, як вони зазвичай робили перед тим, як влягтися на ніч.

У тінях будівель та під сяйвом марсіанських місяців рухалося величезне стадо тоатів і зитидарів; останні низько й гортанно буркали, а перші час від часу видавали різкий вереск, що свідчив про майже звичний стан люті, у якому ці істоти проводили своє життя. Зараз вони поводилися тихіше через відсутність людей, але зачувши мій запах, стали неспокійнішими, і їхній огидний шум посилився. Це була ризикована справа — заходити в загін до тоатів самому, та ще й уночі. По-перше, галас міг попередити воїнів поблизу, що щось не так; по-друге, за найменшої причини, а то й зовсім без неї, якийсь великий самець-тоат міг надумати очолити напад на мене.

Не маючи бажання роздратувати їхньої паскудної вроди такої ночі, коли все залежало від таємності та швидкості, я притискався до тіней будівель, готовий будь-якої миті стрибнути в безпечне вікно чи двері. Так я безшумно дістався до великих воріт, що виходили на вулицю позаду двору, і, наблизившись до виходу, тихо покликав своїх двох тварин. Як же я дякував добрій долі за передбачливість, що дозволила мені завоювати любов і довіру цих диких німих бестій! Невдовзі з протилежного боку двору я побачив дві величезні туші, що пробивали собі шлях до мене крізь гори плоті, що колихалися навколо.

Вони підійшли впритул, тручись мордами об моє тіло й вишукуючи шматочки їжі, якими я завжди їх винагороджував. Відчинивши ворота, я наказав двом велетенським звірам вийти, а потім, тихо вислизнувши слідом, зачинив стулки за собою.

Я не став сідлати тварин чи сідати на них верхи прямо там; натомість я мовчки пішов у тінях будівель до безлюдного проспекту, що вів до місця зустрічі з Деєю Торіс і Солою. З безшумністю безтілесних духів ми прокрадалися порожніми вулицями, і лише коли в полі зору з'явилася рівнина за межами міста, я почав дихати вільніше. Я був упевнений, що Сола та Дея Торіс без зусиль дістануться місця зустрічі непоміченими, але щодо себе та моїх величезних тоатів я мав сумніви: воїни вкрай рідко залишали місто після настання темряви, адже поблизу їм просто не було куди їхати.

Я благополучно дістався призначеного місця зустрічі, але оскільки Деї Торіс і Соли там не було, я завів своїх тварин у вестибюль однієї з великих будівель. Припустивши, що хтось із інших жінок того ж дому міг зайти поговорити з Солою і тим затримати їхній вихід, я не відчував надмірної тривоги, аж поки не минула майже година, а вони так і не з’явилися. Коли ж проповзли ще пів години, мене охопив тяжкий неспокій. Раптом нічну тишу прорізав звук наближення цілого загону; за шумом я зрозумів, що це не втікачі, які потайки прокрадаються до волі. Невдовзі загін порівнявся зі мною, і з густої тіні входу я помітив зо два десятки озброєних вершників. Проходячи повз, вони вронили кілька слів, від яких моє серце підскочило аж до горла.

— Він, швидше за все, домовився зустріти їх відразу за містом, тож... — Більше я не почув, вони проїхали далі. Але цього було достатньо. Наш план розкрито, і тепер шанси на порятунок від жахливого кінця стали зовсім мізерними. Єдиною моєю надією було непоміченим повернутися до покоїв Деї Торіс і дізнатися, яка доля її спіткала. Проте зробити це з двома монструозними тоатами на руках, коли місто, ймовірно, вже підняте на ноги звісткою про мою втечу, було завданням не з легких.

Раптом мені прийшла ідея. Спираючись на знання архітектури цих давніх марсіанських міст, де в центрі кожного кварталу був порожній двір, я навпомацки рушив крізь темні зали, кличучи великих тоатів за собою. Їм було важко протискуватися крізь деякі дверні отвори, але оскільки будівлі, що виходили на головні вулиці, були спроектовані з розмахом, вони змогли пролізти, не застрягши. Так ми нарешті дісталися внутрішнього двору, де, як я і очікував, ріс звичний килим мохоподібної рослинності — він забезпечить їх їжею та водою, поки я не зможу повернути їх до загону. Я був упевнений, що тут вони поводитимуться так само тихо й спокійно, як і всюди; шанси, що їх знайдуть, були мізерними, адже зелені люди не мали великого бажання заходити в ці дальні будівлі, де водилося єдине, що, на мою думку, викликало в них почуття страху — великі білі мавпи Барсума.

Знявши сідла, я сховав їх відразу за задніми дверима будівлі, через яку ми увійшли, і, випустивши звірів, швидко перетнув двір до тильної сторони будинків на протилежному боці, а звідти — на паралельний проспект. Вичекавши у дверях, поки не переконався, що ніхто не наближається, я перебіг на інший бік і через перший же вхід потрапив у наступний двір. Таким чином, перетинаючи двір за двором із мінімальним ризиком бути поміченим на перехрестях вулиць, я безпечно дістався до подвір’я позаду помешкання Деї Торіс.

Тут, звісно, були звірі воїнів, що квартирували в сусідніх будинках, і я міг очікувати зустрічі з самими воїнами, якби увійшов через низ. Але, на моє щастя, я мав інший, безпечніший спосіб дістатися верхнього поверху, де мала бути Дея Торіс. Приблизно визначивши, яку саме будівлю вона займає (адже я ніколи раніше не бачив їх із боку двору), я скористався своєю неабиякою силою та спритністю і стрибнув угору, вхопившись за підвіконня другого поверху, яке, як мені здалося, було в тильній частині її апартаментів. Підтягнувшись і залізши всередину, я почав потайки пробиратися до фасадної частини будівлі, і лише коли майже дістався до дверей її кімнати, голоси дали мені зрозуміти, що вона не порожня.

Я не кинувся всередину стрімголов, а прислухався, щоб переконатися, чи там Дея Торіс і чи безпечно входити. Добре, що я вжив цієї перестороги, бо розмова, яку я почув, велася низькими гортанними чоловічими голосами, а слова, що зрештою долетіли до мене, стали вчасним попередженням. Говорив вождь, даючи накази чотирьом своїм воїнам:

— І коли він повернеться до цієї кімнати, — казав він, — а він обов’язково повернеться, коли не знайде її на околиці міста, ви вчотирьох маєте кинутися на нього й обеззброїти. Якщо донесення з Корада правдиві, знадобиться спільна сила вас усіх. Коли міцно зв’яжете його — несіть до підземель під покоями джеддака й надійно прикуйте ланцюгами там, де його можна буде знайти, коли забажає Тал Хаджус. Не дозволяйте йому ні з ким розмовляти й нікого не впускайте сюди до його появи. Небезпеки, що дівчина повернеться, немає — на цей час вона вже в обіймах Тал Хаджуса. І нехай усі її предки змилуються над нею, бо Тал Хаджус не знатиме жалю. Велика Саркоя виконала шляхетну нічну роботу. Я йду. Якщо ж ви не впіймаєте його, коли він прийде — я доручаю ваші тіла холодному лону Ісс.

Коли промовець замовк, він повернувся, щоб вийти з апартаментів крізь двері, біля яких я стояв. Чекати більше не було потреби; я почув достатньо, щоб моя душа сповнилася жахом. Тихо вислизнувши, я повернувся до внутрішнього двору тим самим шляхом, яким прийшов. План дій визрів миттєво: перетнувши площу та прилеглий проспект на протилежному боці, я невдовзі вже стояв у дворі Тал Хаджуса.

Яскраво освітлені покої першого поверху підказали мені, де починати пошуки, і, підійшовши до вікон, я зазирнув усередину. Невдовзі я зрозумів, що проникнути туди не буде так легко, як я сподівався. Задні кімнати, що межували з двором, були вщерть заповнені воїнами та жінками. Тоді я глянув на поверхи вище й помітив, що третій, здається, не освітлений, тож вирішив проникнути в будівлю саме звідти. Дістатися вікон нагорі було справою однієї миті, і невдовзі я вже затягнув себе в рятівні тіні темного третього поверху.

На щастя, обрана мною кімната була порожньою. Безшумно прокравшись до коридору, я побачив світло в апартаментах попереду. Дійшовши до того, що здавалося дверним отвором, я виявив, що це лише проріз, який виходив у величезну внутрішню залу; вона здіймалася від першого поверху, що був двома ярусами нижче за мене, аж до куполоподібного даху будівлі високо над моєю головою. Долівка цієї велетенської круглої зали була забита вождями, воїнами та жінками, а в одному кінці височіла велика платформа. На ній сидів навпочіпки найогидніший звір, якого я коли-небудь бачив. Він мав усі холодні, жорсткі, люті й жахливі риси зелених воїнів, але підкреслені й спотворені тваринними пристрастями, яким він віддавався багато років. На його бестіальному обличчі не було ні знаку гідності чи гордості; величезна туша розпласталася на платформі, де він сидів, наче якийсь гігантський диявольський спрут, а його шість кінцівок підкреслювали цю схожість у жахливий і вражаючий спосіб.

Але видовищем, від якого я похолов від передчуття біди, були Дея Торіс і Сола, що стояли перед ним. Я бачив його несамовитий, хтивий оскал, коли він витріщав свої величезні очі на вигини її прекрасної постаті. Вона щось говорила, але я не чув слів, як не міг розібрати й низького бурчання його відповіді. Вона стояла перед ним випроставшись, високо тримаючи голову, і навіть з тієї відстані, на якій я перебував, я міг прочитати презирство й огиду на її обличчі, коли вона зупиняла на ньому свій гордий погляд без жодної тіні страху. Вона справді була гордою донькою тисячі джеддаків — кожною часточкою свого дорогого, дорогоцінного маленького тіла; така маленька, така тендітна поруч із велетенськими воїнами навколо, але своєю величчю вона перетворювала їх на нікчемність. Вона була наймогутнішою постаттю серед них, і я справді вірю, що вони це відчували.

Раптом Тал Хаджус подав знак звільнити залу й залишити полонених наодинці з ним. Повільно вожді, воїни та жінки розчинилися в тінях навколишніх кімнат, і Дея Торіс та Сола лишилися самі перед джеддаком тарків.

Лише один вождь завагався перед виходом. Я бачив, як він стояв у тіні могутньої колони; його пальці нервово перебирали руків’я великого меча, а люті очі були прикуті до Тал Хаджуса з непохитною ненавистю. Це був Тарс Таркас, і я міг читати його думки, наче відкриту книгу, за тим неприхованим огидним виразом на його обличчі. Він думав про ту іншу жінку, яка сорок років тому стояла перед цим звіром. Якби я міг прошепотіти йому на вухо хоча б слово в ту мить — правлінню Тал Хаджуса настав би край. Але зрештою він також вийшов із зали, не знаючи, що залишає власну доньку на поталу істоті, яку він ненавидів понад усе на світі.

Тал Хаджус підвівся, і я, напівбоячись, напівпередчуваючи його наміри, поспішив до гвинтового пандуса, що вів на нижні поверхи. Нікого не було поруч, щоб перехопити мене, і я дістався головного залу непоміченим, зайнявши позицію в тіні тієї самої колони, яку щойно покинув Тарс Таркас. Коли я опинився внизу, Тал Хаджус якраз говорив:

— Принцесо Геліума, я міг би вирвати величезний викуп у твого народу, якби повернув тебе їм неушкодженою, але в тисячу разів охочіше я спостерігатиму, як це прекрасне обличчя корчиться в агонії тортур. Вони будуть тривалими, я обіцяю тобі; десяти днів насолоди буде надто мало, щоб виказати всю «любов», яку я плекаю до вашої раси. Жахи твоєї смерті переслідуватимуть сни червоних людей протягом усіх прийдешніх віків; вони здригатимуться в нічних тінях, коли батьки розповідатимуть їм про страшну помсту зелених людей, про владу, могутність, ненависть і жорстокість Тал Хаджуса. Але перед тортурами ти на одну коротку годину належатимеш мені, і звістка про це також дійде до Тардоса Морса, джеддака Геліума, твого діда, щоб він плазував по землі в муках свого горя. Завтра почнуться тортури, а сьогодні ти — власність Тал Хаджуса. Йди сюди!

Він зіскочив із платформи й грубо схопив її за руку, та ледь він торкнувся її, як я вистрибнув між ними. Мій короткий меч, гострий і блискучий, був у моїй правій руці; я міг би встромити його в його гниле серце ще до того, як він усвідомив би мій напад. Але коли я замахнувся для удару, я згадав про Тарса Таркаса. Попри всю свою лють і ненависть, я не міг позбавити його тієї солодкої миті, заради якої він жив і сподівався всі ці довгі, виснажливі роки. Тому замість леза я вгатив своїм правим кулаком точнісінько в край його щелепи. Без жодного звуку він повалився на підлогу, наче мертвий.

У такій самій смертельній тиші я схопив Дею Торіс за руку і, махнувши Солі слідувати за нами, ми безшумно вибігли з зали на поверх вище. Непоміченими ми дісталися заднього вікна, і за допомогою ременів та шкіряних частин моєї збруї я спустив спочатку Солу, а потім і Дею Торіс на землю. Стрибнувши слідом, я швидко повів їх через двір у тінях будівель, повертаючись тим самим шляхом, яким нещодавно прийшов від далекої околиці міста.

Зрештою ми знайшли моїх тоатів у дворі, де я їх залишив. Осідлавши їх, ми поспішили крізь будівлю на проспект. Сівши верхи — Сола на одного звіра, а Дея Торіс позаду мене на іншого, — ми виїхали з міста Тарк крізь пагорби на південь.

Замість того щоб повертати в обхід міста на північний захід, до найближчого водного шляху, що був так близько, ми звернули на північний схід і виїхали на моховиту пустку, через яку за двісті небезпечних і втомливих миль пролягала інша головна артерія, що вела до Геліума.

Ми не мовили жодного слова, поки місто не залишилося далеко позаду, але я чув тихі ридання Деї Торіс, яка притискалася до мене, поклавши свою дорогу голівку мені на плече.

— Якщо ми виберемося, мій вождю, борг Геліума буде величезним; більшим, ніж він колись зможе сплатити тобі. А якщо не виберемося, — вела вона далі, — борг буде не меншим, хоч Геліум про це й не дізнається, бо ти врятував останню з нашого роду від того, що гірше за смерть.

Я не відповів, натомість простягнув руку й стиснув тонкі пальці тієї, яку кохав, — там, де вони трималися за мене. А потім у повній тиші ми мчали по жовтому, залитому місячним світлом моху, і кожен був занурений у власні думки. Що ж до мене, то я не міг би не радіти, навіть якби намагався: тепле тіло Деї Торіс було притиснуте до мого, і попри всі небезпеки попереду, моє серце співало так весело, ніби ми вже входили у ворота Геліума.

Наші попередні плани були так сумно зруйновані, що тепер ми опинилися без їжі та води, і лише я був озброєний. Тому ми гнали наших звірів із швидкістю, яка мала тяжко позначитися на них ще до того, як ми могли сподіватися побачити кінець першого етапу нашої подорожі.

Ми їхали всю ніч і весь наступний день лише з кількома короткими перепочинками. Другої ночі і ми, і наші тварини були геть виснажені, тож ми лягли на мох і поспали якихось п’ять чи шість годин, відновивши шлях ще до світанку. Весь наступний день ми були в сідлі, і коли пізно пополудні не побачили вдалині дерев — ознаки великих водних шляхів по всьому Барсуму — нас осяяла страшна істина: ми заблукали.

Очевидно, ми кружляли, але в який бік — сказати було важко; це здавалося неможливим, адже вдень нас вело сонце, а вночі — місяці та зорі. Хай там як, жодного каналу не було видно, і весь наш загін був готовий упасти від голоду, спраги та втоми. Далеко попереду і трохи праворуч ми розгледіли обриси невисоких гір. Ми вирішили спробувати дістатися до них у надії, що з якогось пасма зможемо побачити загублений водний шлях. Ніч застала нас раніше, ніж ми досягли мети, і, майже втрачаючи свідомість від утоми та слабкості, ми лягли й заснули.

Вранці мене розбудило якесь величезне тіло, що притиснулося до мого. Здригнувшись, я розплющив очі й побачив мого вірного старого Вулу, що притулився до мене; вірна бестія йшла за нами крізь цю безслідну пустелю, щоб розділити нашу долю, якою б вона не була. Обхопивши його за шию, я притиснувся щокою до його морди, і я не соромлюся цього, як не соромлюся і сліз, що виступили на моїх очах, коли я подумав про його любов до мене. Невдовзі прокинулися Дея Торіс і Сола, і ми вирішили негайно просуватися вперед, намагаючись дістатися пагорбів.

Ми не пройшли й милі, як я помітив, що мій тоат почав спотикатися й хитатися найжалюгіднішим чином, хоча ми й не намагалися змусити їх іти швидше за крок ще з полудня попереднього дня. Раптом він різко хитнувся вбік і важко впав на землю. Нас із Деєю Торіс викинуло з сідла, і ми впали на м’який мох майже без удару; але бідолашна тварина була в жахливому стані — вона навіть не могла підвестися, хоча ми вже не обтяжували її своєю вагою. Сола сказала мені, що нічна прохолода разом із відпочинком, без сумніву, оживлять його, тож я вирішив не вбивати його, як мав намір спочатку, бо вважав жорстоким залишати його тут одного помирати від голоду та спраги. Знявши з нього збрую, яку я кинув поруч, ми залишили бідолаху на волю долі й рушили далі з одним тоатом, як могли. Ми з Солою йшли пішки, змусивши Дею Торіс їхати верхи, хоч вона й дуже пручалася. Таким чином ми наблизилися десь на милю до пагорбів, коли Дея Торіс зі свого високого місця на тоаті вигукнула, що бачить великий загін вершників, які спускаються з гірського перевалу за кілька миль від нас. Ми з Солою подивилися в той бік, і там справді було чітко видно кілька сотень озброєних воїнів. Здавалося, вони прямували на південний захід, що вело їх геть від нас.

Це, безперечно, були воїни-тарки, послані схопити нас, і ми зітхнули з полегшенням, побачивши, що вони рухаються в протилежному напрямку. Швидко знявши Дею Торіс із тоата, я наказав тварині лягти, і ми троє зробили те саме, намагаючись стати якомога непомітнішими, аби не привернути увагу воїнів.

Ми бачили, як вони виходили з перевалу, лише мить, перш ніж вони зникли за рятівним гребенем — для нас цей гребінь був справжнім дарунком провидіння, адже якби вони лишалися в полі зору довше, то навряд чи не помітили б нас. Коли з перевалу з’явився останній воїн, він зупинився і, на наш жах, підніс до очей свій маленький, але потужний бінокль, оглядаючи висохле морське дно[73] в усіх напрямках. Очевидно, це був вождь, бо за певного порядку маршу у зелених людей вождь замикає колону. Коли його скло повернулося в наш бік, наші серця завмерли в грудях, і я відчув, як холодний піт виступив із кожної пори мого тіла.

Невдовзі він навів бінокль просто на нас. Напруга нервів досягла межі, і сумніваюся, що хтось із нас дихав ті кілька митей, поки він тримав нас під прицілом окулярів. Потім він опустив скло, і ми побачили, як він щось вигукнув воїнам, що вже зникли за гребенем. Проте він не став чекати, поки вони приєднаються до нього — натомість розвернув тоата і шалено помчав у наш бік.

Лишався один слабкий шанс, і ми мали скористатися ним негайно. Піднявши свою дивну марсіанську гвинтівку до плеча, я прицілився і натиснув кнопку спуску. Пролунав різкий вибух, коли снаряд досяг мети, і вождь, що мчав на нас, вилетів із сідла прямо на спину.

Схопившись на ноги, я змусив тоата підвестися й наказав Солі взяти Дею Торіс до себе в сідло і щосили мчати до пагорбів, поки зелені воїни не наздогнали нас. Я знав, що в ущелинах і вибалках вони зможуть знайти тимчасове укриття; навіть якщо вони помруть там від голоду чи спраги, це було б краще, ніж потрапити до рук тарків. Вручивши їм свої два револьвери як слабкий засіб захисту — а в крайньому разі як спосіб втекти від жахливої смерті, яку б неминуче принесло полонення, — я підхопив Дею Торіс на руки й посадив на тоата позаду Соли, яка вже осідлала звіра за моїм наказом.

— Прощавай, моя принцесо, — прошепотів я. — Можливо, ми ще зустрінемося в Геліумі. Я виплутувався і з гірших халеп, ніж ця. — Я спробував усміхнутися, хоча й знав, що це брехня.

— Що?! — вигукнула вона. — Хіба ти не їдеш із нами?

— Як я можу, Деє Торіс? Хтось мусить затримати цих хлопців на якийсь час, а мені самому легше втекти від них, ніж нам усім трьом разом.

Вона миттєво зіскочила з тоата і, обхопивши своїми дорогими руками мою шию, повернулася до Соли, промовивши з тихою гідністю:

— Тікай, Соло! Дея Торіс залишається, щоб померти з чоловіком, якого кохає.

Ці слова викарбувані в моєму серці. О, я б радо віддав своє життя тисячу разів, аби тільки почути їх знову! Але тоді я не міг дозволити собі жодної секунди, щоб насолодитися її солодкими обіймами. Вперше притиснувши свої вуста до її губ, я підхопив її і знову закинув у сідло позаду Соли, владно наказавши останній тримати її силою. Потім, ляснувши тоата по крупу, я дивився, як він несе їх геть; Дея Торіс до останнього намагалася вирватися з рук Соли.

Обернувшись, я побачив зелених воїнів, що піднімалися на гребінь і шукали свого вождя. За мить вони помітили його, а потім і мене. Та щойно вони мене побачили, я почав стріляти, лежачи на животі в моху. У мене було рівно сто набоїв у магазині гвинтівки і ще сто в патронташі на спині. Я підтримував безперервний вогонь, поки всі воїни, що першими з'явились на видноті, не впали мертвими або не кинулися в укриття.

Однак мій перепочинок був недовгим: невдовзі весь загін, чисельністю близько тисячі чоловік, з’явився на видноті, шалено мчачи на мене. Я стріляв, поки моя гвинтівка не спорожніла, а вороги не опинилися майже поруч. Кинувши погляд назад і побачивши, що Дея Торіс і Сола зникли в пагорбах, я схопився, відкинув непотрібну зброю і побіг у бік, протилежний тому, куди попрямували дівчата.

Якщо марсіани колись і бачили видовище зі стрибками, то саме в той день вони спостерігали за моїми карколомними піруетами. І хоча це відвело їх від Деї Торіс, це не відволікло їх від наміру схопити мене.

Вони шалено гналися за мною, аж поки моя нога не вдарилася об виступ кварцу, і я полетів шкереберть на мох. Коли я звів очі, вони вже були наді мною. Хоча я й оголив свій довгий меч, намагаючись продати життя якомога дорожче, все закінчилося швидко. Я заточився від граду ударів, що посипалися на мене; голова пішла обертом, усе потемніло, і я провалився в небуття.

Минуло, мабуть, кілька годин, перш ніж я опритомнів. Добре пам’ятаю те почуття подиву, що охопило мене, коли я збагнув, що все ще живий.

Я лежав на купі шовків та хутра для сну в кутку невеликої кімнати, де перебувало кілька зелених воїнів, а наді мною схилилася стара й потворна жінка.

Коли я розплющив очі, вона повернулася до одного з воїнів і мовила: — Він житиме, о джеде.

— Це добре, — відповів той, до кого вона звернулася, підводячись і наближаючись до мого ложа. — Він має стати рідкісною розвагою для великих ігор.

І ось тепер, коли мій погляд упав на нього, я побачив, що він не тарк, бо його орнаменти й метал не належали до тієї орди. Це був кремезний чолов’яга, із жахливо пошматованим шрамами обличчям і грудьми, з одним зламаним іклом і без одного вуха. До кожного боку його грудей були пристебнуті людські черепи, з яких звисало по кілька висушених людських кистей.

Його згадка про великі ігри, про які я так багато чув, перебуваючи серед тарків, переконала мене, що я лише перестрибнув із чистилища до геєни.

Після ще кількох слів із жінкою, під час яких вона запевнила його, що я тепер цілком здатний подорожувати, джед наказав сідлати звірів і наздоганяти основну колону.

Мене міцно пристебнули до такого дикого й некерованого тоата, яких я ще ніколи не бачив, і в супроводі двох вершників по боках, щоб звір не рвонув убік, ми помчали щодуху наздоганяти загін. Рани завдавали мені лише незначного болю — настільки дивовижно й швидко подіяли мазі та ін’єкції тієї жінки, і так вправно вона перев’язала та заклеїла мої пошкодження.

Якраз перед настанням темряви ми наздогнали основні сили війська невдовзі після того, як вони отаборилися на ніч. Мене негайно привели до ватажка, який виявився джеддаком орд Вархуна.

Як і джед, що привів мене, він був страхітливо вкритий шрамами, а також прикрашений нагрудником із людських черепів і висушених мертвих рук — що, як здавалося, вирізняло всіх великих воїнів серед вархунів, а також свідчило про їхню жахливу лють, яка значно перевершувала навіть лють тарків.

Джеддак, Бар Комас, який був порівняно молодим, був об'єктом лютої й ревнивої ненависті свого старого лейтенанта Дак Кови — того самого джеда, що захопив мене в полон. Я не міг не помітити майже навмисних зусиль, яких докладав останній, аби образити свого зверхника.

Він зовсім оминув звичне формальне вітання, коли ми постали перед джеддаком, і, грубо штовхнувши мене вперед до правителя, вигукнув гучним і погрозливим голосом: — Я привів дивну істоту, що носить метал тарка! Мені буде приємно бачити, як він б’ється з диким тоатом на великих іграх.

— Він помре так, як вважатиме за потрібне Бар Комас, твій джеддак, якщо помре взагалі, — відповів молодий правитель із наголосом та гідністю.

— Якщо взагалі?! — заревів Дак Кова. — Клянуся мертвими руками на моєму горлі, він помре, Бар Комасе! Жодна твоя сентиментальна слабкість його не врятує. О, якби ж Вархуном правив справжній джеддак, а не цей слабкодух із серцем із води, з якого навіть старий Дак Кова міг би зірвати метал голіруч!

Бар Комас втупився у зухвалого та непідлеглого вождя, і на мить на його обличчі відбилися горда, безстрашна зневага та ненависть; а потім, не оголюючи зброї та не промовивши ні слова, він кинувся до горла свого кривдника.

Я ніколи раніше не бачив битви двох зелених марсіанських воїнів «природною зброєю», і видовище тваринної люті, що розгорнулося перед моїми очима, було найстрашнішим із усього, що могла б змалювати найбільш збуджена уява. Вони видирали один одному очі й вуха руками, а блискучими іклами раз по раз шматували та пробивали плоть, аж поки обидва не перетворилися на справжнє криваве лахміття з голови до ніг.

Бар Комас мав значну перевагу в бою, бо був сильнішим, прудкішим і розумнішим. Невдовзі здалося, що сутичка скінчена і лишився тільки фінальний смертельний удар, аж раптом Бар Комас послизнувся, вириваючись із клінчу. Це була та сама крихітна шпарина, якої потребував Дак Кова: кинувшись на тіло противника, він занурив своє єдине могутнє ікло в пах Бар Комаса і останнім потужним зусиллям розпоров молодого джеддака вздовж усього тіла; зрештою величезне ікло застрягло в кістках щелепи Бар Комаса. Переможець і переможений безсило покотилися по моху — величезна купа пошматованого й закривавленого м’яса.

Бар Комас був мертвий як камінь, і лише неймовірні зусилля жінок Дак Кови врятували того від долі, на яку він заслуговував. Три дні по тому він без сторонньої допомоги підійшов до тіла Бар Комаса, яке, за звичаєм, не зрушували з місця падіння, і, поставивши ногу на шию свого колишнього правителя, став джеддаком Вархуна.

Руки й голову мертвого джеддака відтяли, аби додати їх до прикрас завойовника, а потім його жінки під дикий і жахливий регіт спалили те, що залишилося.

Поранення Дак Кови настільки затримали марш, що було вирішено відкласти експедицію (рейд на невелику громаду тарків у помсту за знищення інкубатора) до завершення великих ігор, і весь загін воїнів чисельністю в десять тисяч душ повернув назад до Вархуна.

Моє знайомство з цим жорстоким і кровожерливим народом було лише передмовою до сцен, які я спостерігав майже щодня, перебуваючи серед них. Ця орда менша за тарків, але набагато лютіша. Не минало й дня, щоб представники різних громад Вархуна не сходилися в смертельному двобої. Я бачив до восьми смертельних дуелей протягом одного дня.

Ми дісталися міста Вархун десь через три дні маршу, і мене негайно кинули в підземелля, міцно прикувавши ланцюгами до підлоги та стін. Їжу мені приносили через певні проміжки часу, але через цілковиту темряву я не знав, чи лежу там дні, тижні, чи місяці. Це був найжахливіший досвід у моєму житті, і я досі дивуюся, як мій розум не потьмарився від жахів цієї чорнильної темряви. Приміщення було повне істот, що повзали та лазили; холодні, слизькі тіла проповзали по мені, коли я лягав, а в темряві я час від часу помічав блиск вогняних очей, застиглих у похмурому очікуванні. Жоден звук не долинав до мене з горішнього світу, і жодного слова не хотів промовити мій тюремник, коли приносив їжу, хоча спершу я засипав його питаннями.

Зрештою вся ненависть і маніакальна огида до цих жахливих створінь зосередилася у моєму розхитаному розумі на цьому єдиному посланці, який уособлював для мене всю орду Вархунів.

Я помітив, що він завжди підходив зі своїм тьмяним смолоскипом туди, де міг покласти їжу в межах моєї досяжності, і коли він нахилявся, його голова опинялася приблизно на рівні моїх грудей. Тож, із хитрістю божевільного, наступного разу, зачувши його наближення, я відступив у дальній кут камери і, зібравши в руку трохи вільного ланцюга, чекав на нього, причаївшись, мов хижий звір. Коли він нахилився, щоб покласти їжу на землю, я змахнув ланцюгом над головою і з усієї сили обрушив ланки на його череп. Без жодного звуку він сповз на підлогу, мертвий як камінь.

Сміючись і лепечучи, наче ідіот, на якого я швидко перетворювався, я впав на його нерухоме тіло, шукаючи пальцями його мертве горло. Раптом вони наштовхнулися на тонкий ланцюжок, на кінці якого бовталося кілька ключів. Дотик моїх пальців до цих ключів повернув мені розум із раптовістю спалаху думки. Я більше не був недоумкуватим створінням, а став розсудливою людиною, що тримала засіб для втечі у власних руках.

Коли я, наче наосліп, намагався зняти ланцюг із шиї своєї жертви, то підвів погляд у темряву й побачив шість пар вогняних очей, що некліпно втупилися в мене. Вони повільно наближалися, і я так само повільно відступав, охоплений невимовним жахом. Я забився у свій кут, виставивши перед собою долоні, а жахливі очі потайки сунули вперед, аж поки не досягли мертвого тіла біля моїх ніг. Потім вони повільно відійшли, але цього разу з дивним скреготом, і зрештою зникли в якісь чорній і далекій заглибині мого підземелля.

Поволі я повернув собі самовладання і зрештою ще раз спробував забрати ключі з мертвого тіла мого колишнього тюремника. Але коли я простягнув руку в темряву, щоб відшукати його, то з жахом виявив, що воно зникло. Тоді мене осяяла істина: власники тих вогняних очей відтягли мою здобич у своє лігво неподалік, щоб там її зжерти; вони чекали днями, тижнями, місяцями — протягом усієї цієї жахливої вічності мого ув’язнення — щоб відтягнути мій мертвий труп на свій бенкет.

Два дні мені не приносили їжі, але потім з’явився новий посланець, і моє заточення тривало, як і раніше, проте я більше не дозволяв жаху свого становища поглинути мій розум.

Невдовзі після цього епізоду привели іншого в’язня й прикували поруч зі мною. При тьмяному світлі смолоскипа я побачив, що це червоний марсіанин, і ледь міг дочекатися, поки охорона піде, аби заговорити до нього. Коли звук їхніх кроків завмер удалині, я тихо вимовив марсіанське вітання: «Каор».

— Хто ти, що промовляє з темряви? — відповів він.

— Джон Картер, друг червоних людей Геліума.

— Я з Геліума, — мовив він, — але я не пригадую твого імені.

І тоді я розповів йому свою історію так, як написав її тут, оминувши лише згадки про моє кохання до Деї Торіс. Він був дуже схвильований новиною про принцесу Геліума і здавався цілком упевненим, що вона та Сола могли легко дістатися безпечного місця відтоді, як вони покинули мене. Він сказав, що добре знає те місце, оскільки дефіле, через яке пройшли воїни Вархуна, коли виявили нас, було єдиним, яким вони коли-небудь користувалися під час походів на південь.

— Дея Торіс і Сола увійшли в пагорби не далі ніж за п’ять миль від великого водного шляху і тепер, імовірно, перебувають у повній безпеці, — запевнив він мене.

Мій товариш по нещастю був Кантос Каном, падваром (лейтенантом) флоту Геліума. Він був учасником тієї нещасливої експедиції, що потрапила до рук тарків під час захоплення Деї Торіс, і коротко розповів про події, що відбулися після поразки бойових кораблів.

Тяжко пошкоджені й лише частково укомплектовані екіпажами, вони повільно шкутильгали до Геліума, але під час проходу повз місто Зоданга, столицю спадкових ворогів Геліума серед червоних людей Барсума, на них напав великий загін військових суден. Усі кораблі, крім того, на якому перебував Кантос Кан, були або знищені, або захоплені. Його судно три дні переслідували три зоданганські військові кораблі, але зрештою йому вдалося втекти під покровом безмісячної ночі.

Через тридцять днів після полонення Деї Торіс (приблизно в той час, коли ми прибули до Тарка) його корабель дістався Геліума. З початкового екіпажу в сімсот офіцерів і матросів вижило лише близько десяти. Негайно було відправлено сім великих флотів, кожен по сто могутніх військових кораблів, на пошуки Деї Торіс, і ще дві тисячі менших суден безперервно вели марні пошуки зниклої принцеси.

Два міста зелених марсіан були стерті з лиця Барсума флотів-месників, проте жодного сліду Деї Торіс так і не знайшли. Пошуки велися серед північних орд, і лише в останні кілька днів вони поширилися на південь.

Кантос Кан отримав завдання вилетіти на одному з малих одномісних апаратів, але йому не пощастило бути поміченим вархунами, коли він вивчав їхнє місто. Хоробрість і зухвалість цієї людини викликали в мене глибоку повагу та захоплення. Сам-один він приземлився на околиці міста і пішки прокрався до будівель, що оточували центральну площу. Дві доби він обстежував їхні помешкання та підземелля в пошуках своєї улюбленої принцеси, і потрапив до рук загону вархунів саме тоді, коли збирався йти, переконавшись, що Деї Торіс у них немає.

За час нашого ув’язнення ми з Кантосом Каном добре пізнали один одного, і між нами зав’язалася щира дружба. Проте минуло лише кілька днів, і нас витягли з підземелля для великих ігор. Одного ранку нас привели до величезного амфітеатру, який не був збудований на поверхні, а висічений у землі. Він був частково захаращений уламками, тому важко було сказати, яким велетенським він був колись. У нинішньому стані він уміщував двадцять тисяч вархунів усіх зібраних орд.

Арена була неозорою, проте надзвичайно нерівною та занедбаною. Навколо неї вархуни накидали каміння зі зруйнованих споруд стародавнього міста, щоб звірі та бранці не могли втекти до глядачів, а по обидва боки спорудили клітки, де тримали жертв, поки не прийде їхня черга зустріти жахливу смерть на арені.

Нас із Кантосом Каном зачинили в одній клітці. В інших сиділи дикі калоти, тоати, оскаженілі зитидари, зелені воїни та жінки з інших орд, а також безліч дивних і лютих звірів Барсума, яких я ніколи раніше не бачив. Гуркіт від їхнього реву, гарчання та вереску стояв оглушливий, а один лише грізний вигляд будь-якої з цих істот міг змусити навіть найвідважніше серце стиснутися від лихого передчуття.

Кантос Кан пояснив мені: наприкінці дня лише один із цих в’язнів здобуде волю, інші ж залишаться лежати мертвими на арені. Переможців у різних поєдинках дня виставлятимуть один проти одного, доки живими залишаться тільки двоє; і той, хто вийде переможцем з останньої сутички — чи то людина, чи звір, — отримає свободу. Наступного ранку клітки заповнять новою партією жертв, і так триватиме всі десять днів ігор.

Невдовзі після того, як нас замкнули, амфітеатр почав заповнюватися, і вже за годину кожне вільне місце було зайняте. Дак Кова зі своїми джедами та вождями сидів посередині одного з боків арени на великому підвищенні.

За сигналом Дак Кови двері двох кліток розчинилися, і на центр арени вигнали дюжину зелених марсіанок. Кожній дали по кинджалу, а потім з протилежного боку на них випустили зграю з дванадцяти калотів — диких псів.

Коли ці бестії, гарчачи й пускаючи піну, кинулися на майже беззахисних жінок, я відвернувся, щоб не бачити цього жахіття. Крики та регіт зеленої орди свідчили про «чудову якість» розваги, а коли я знову поглянув на арену — Кантос Кан сказав, що все скінчено, — я побачив трьох вцілілих калотів, які гарчали над тілами своїх жертв. Жінки дорого продали свої життя.

Потім на собак, що залишилися, випустили розлюченого зитидара, і так воно тривало протягом усього довгого, спекотного й жахливого дня.

Протягом дня мене виставляли спочатку проти людей, потім проти звірів, але оскільки я був озброєний довгим мечем і завжди перевершував супротивників у спритності, а зазвичай і в силі, це було для мене дитячою забавкою. Раз по раз я зривав аплодисменти кровожерливого натовпу, і під кінець навіть почулися вигуки, щоб мене забрали з арени і зробили членом орди Вархуна.

Зрештою нас залишилося тільки троє: велетенський зелений воїн з якоїсь далекої північної орди, Кантос Кан і я.

Ті двоє мали битися між собою, а потім я повинен був зійтися в бою з переможцем за свободу, яку дарували фінальному тріумфатору.

Кантос Кан бився кілька разів протягом дня і, як і я, завжди виходив переможцем, хоча часом — на межі сил, особливо коли доля зводила його із зеленими воїнами. Я мав мало надії на те, що він здолає свого велетенського супротивника, який за день скосив усіх, хто ставав на його шляху. Той чолов’яга сягав майже шістнадцяти футів заввишки, тоді як Кантос Кан був на кілька дюймів нижчим за шість футів. Коли вони рушили назустріч один одному, я вперше побачив хитру марсіанську техніку фехтування, на яку Кантос Кан поставив усе — і перемогу, і життя. Наблизившись до велетня десь на двадцять футів, він відвів руку з мечем далеко за плече і могутнім замахом метнув зброю вістрям уперед. Меч полетів точно, наче стріла, і, пронизавши серце бідолахи, поклав його мертвого на пісок арени.

Тепер ми з Кантосом Каном мали битися один проти одного. Наближаючись до нього, я прошепотів, щоб він затягував бій до самих сутінків у надії, що ми знайдемо спосіб втекти. Орда, очевидно, збагнула, що ми не маємо бажання вбивати один одного, і яро завили, бо ніхто з нас не завдавав фатального удару. Щойно я помітив раптове настання темряви, я шепнув Кантосу Кану, щоб він простромив мечем простір між моєю лівою рукою та тілом. Щойно він це зробив, я заточився назад, міцно притиснувши меч ліктем до боку, і впав на землю так, ніби його зброя стирчала в мене з грудей. Кантос Кан зрозумів мій задум: він швидко підійшов, поставив ногу мені на шию і, витягнувши меч із мого тіла, завдав удару «милосердя» в шию, який мав би перерізати яремну вену. Але в цьому випадку холодне лезо нешкідливо пірнуло в пісок арени. У темряві, що вже впала на місто, ніхто не міг розгледіти підступу. Я прошепотів йому, щоб він ішов за своєю волею, а потім шукав мене в пагорбах на схід від міста; так він і зробив.

Коли амфітеатр спорожнів, я потайки вибрався нагору. Оскільки велетенський котлован лежав далеко від центральної площі, у безлюдній частині великого мертвого міста, мені не склало труднощів дістатися навколишніх пагорбів.

Два дні я чекав там на Кантоса Кана, але оскільки він не з’явився, я вирушив пішки на північний захід до місця, де, за його словами, пролягав найближчий водний шлях. Моєю єдиною їжею було рослинне молоко, яке так щедро давали марсіанські рослини.

Протягом двох довгих тижнів я блукав, спотикаючись у нічній темряві під проводом зірок і переховуючись удень за виступами скель або серед рідкісних пагорбів. Кілька разів на мене нападали дикі звірі — дивні, потворні монстри, що кидалися з темряви, тож я мусив завжди тримати довгий меч напоготові. Зазвичай моя нова дивна здатність до телепатії попереджала мене вчасно, але одного разу звір уже притиснувся іклами до моєї яремної вени, а його волохата морда була впритул до мого обличчя, перш ніж я взагалі відчув загрозу.

Я не знав, що за істота навалилася на мене, але відчував, що вона велика, важка й багатонога. Мої руки вхопили її за горло ще до того, як ікла встигли встромитися в шию. Повільно я відштовхнув волохату морду від себе і, наче лещатами, стиснув пальці на її горлі.

Без жодного звуку ми качалися по землі: звір докладав усіх зусиль, аби дістатися мене своїми жахливими іклами, а я, напружуючи кожен м'яз, намагався втримати хватку й вичавити з нього життя, не підпускаючи до горла. Поволі мої руки почали здавати в цій нерівній боротьбі, і дюйм за дюймом палаючі очі та блискучі ікла супротивника наближалися до мене, аж поки волохата морда знову не торкнулася мого обличчя. Я зрозумів: це кінець. І саме тієї миті жива маса руйнівної сили вистрибнула з навколишньої темряви прямо на істоту, що притиснула мене до землі. Обоє, гарчачи, покотилися по моху, шматуючи й деручи один одного в жахливий спосіб; та все скінчилося швидко, і невдовзі мій рятівник стояв із нахиленою головою над горлом мертвої тварюки, яка ледь не вбила мене.

Ближчий місяць, що раптово вихопився з-за горизонту й освітлив барсумський краєвид, показав, що моїм рятівником був Вула. Звідки він узявся і як знайшов мене — я гадки не мав. Не варто й казати, як я зрадів його компанії, проте мою радість затьмарювала тривога: чому він залишив Дею Торіс? Тільки її смерть, як я відчував, могла стати причиною того, що він покинув її, знаючи, наскільки вірно він виконував мої накази.

При світлі тепер уже яскравих місяців я побачив, що від нього залишилася сама тінь, і коли він відсторонився від моїх пестощів і заповзявся пожирати тушу біля моїх ніг, я зрозумів, що бідолаха був більше ніж голодним. Я й сам був у не кращому стані, але не міг змусити себе їсти сире м'ясо, а засобів розпалити вогонь не мав. Коли Вула скінчив свою трапезу, я знову відновив свої втомливі й, здавалося, нескінченні блукання у пошуках невловного водного шляху.

На світанку п’ятнадцятого дня моїх пошуків я був нестями від радості, побачивши високі дерева, що вказували на мету моєї подорожі. Десь опівдні я виснажено доплентався до воріт величезної будівлі, яка займала, мабуть, чотири квадратні милі й здіймалася на двісті футів у повітря. У могутніх стінах не було жодного отвору, крім крихітних дверей, біля яких я впав без сил; не було навколо й жодних ознак життя.

Я не знайшов ані дзвоника, ані іншого способу дати знати про себе мешканцям цього місця, хіба що маленький круглий отвір у стіні біля дверей був призначений саме для цього. Завбільшки він був приблизно з олівець, і, подумавши, що це щось на кшталт переговорної трубки, я притулився до нього ротом і вже збирався гукнути, як звідти пролунав голос, запитуючи, хто я такий, звідки прийшов і з якою метою.

Я пояснив, що втік від вархунів і помираю від голоду та виснаження.

— Ти носиш метал зеленого воїна, і за тобою йде калот, проте фігурою ти схожий на червону людину. Кольором же ти ні зелений, ні червоний. В ім'я дев'ятого променя, що ти за створіння?

— Я друг червоних людей Барсума і я помираю з голоду. В ім'я людяності, відчини нам, — відповів я.

Невдовзі двері почали відступати всередину, аж поки не заглибилися в стіну на п’ятдесят футів; тоді вони зупинилися і легко ковзнули ліворуч, відкривши короткий вузький бетонний коридор, у кінці якого були ще одні двері, в усьому подібні до перших. Нікого не було видно, проте щойно ми минули перший вхід, він плавно став на місце за нашими спинами й стрімко повернувся у початкове положення у фасадній стіні. Коли двері відсувалися, я помітив їхню величезну товщину — добрих двадцять футів, — і щойно вони зачинилися, зі стелі опустилися великі сталеві циліндри, нижні кінці яких увійшли в пази в підлозі.

Другі та треті двері так само відступали й ковзали вбік, перш ніж я дістався великої внутрішньої зали, де на масивному кам'яному столі вже стояли їжа та пиття. Голос наказав мені вгамувати голод і нагодувати калота, і поки я був цим зайнятий, мій невидимий господар влаштував мені суворий і прискіпливий допит.

— Ваші твердження вельми незвичайні, — промовив голос після завершення допиту, — але ви, вочевидь, кажете правду. Так само очевидно й те, що ви не з Барсума. Я бачу це за будовою вашого мозку, дивним розташуванням внутрішніх органів, а також за формою та розміром вашого серця.

— Ви бачите мене наскрізь? — вигукнув я.

— Так, я бачу все, крім ваших думок. Якби ви були барсумцем, я б читав і їх.

Тоді в дальньому кінці зали відчинилися двері, і до мене вийшов дивний, висохлий чоловічок, схожий на маленьку мумію. На ньому не було жодного одягу чи прикрас, окрім єдиного предмета: золотого коміра, на якому на грудях висіло величезне, завбільшки з обідню тарілку, оздоблення. Воно було суцільно всипане велетенськими діамантами, за винятком самого центру, де містився дивний камінь діаметром в один дюйм. Він випромінював дев’ять різних, чітких променів: сім кольорів нашої земної призми та два прекрасні промені, які для мене були новими й не мали назви. Я не можу описати їх вам так само, як ви не змогли б описати червоний колір сліпій людині. Знаю лише, що вони були неймовірної краси.

Старий сидів і розмовляв зі мною годинами, і найдивнішим у нашому спілкуванні було те, що я міг читати кожну його думку, тоді як він не міг збагнути жодної крихти з мого розуму, поки я не починав говорити.

Я не став повідомляти його про свою здатність відчувати його ментальні операції. Завдяки цьому я дізнався багато такого, що згодом стало мені в пригоді, і про що я б ніколи не довідався, якби він запідозрив мою дивну силу. Адже марсіани володіють своїм ментальним апаратом настільки досконало, що здатні спрямовувати думки з абсолютною точністю.

Будівля, в якій я опинився, містила механізми, що виробляли штучну атмосферу, яка підтримує життя на Марсі. Секрет усього процесу ґрунтувався на використанні дев’ятого променя — того самого прекрасного мерехтіння, яке я помітив у великому камені на діадемі мого господаря.

Цей промінь відокремлюють від інших сонячних променів за допомогою тонко налаштованих інструментів, розташованих на даху велетенської будівлі, три чверті якої займають резервуари для його зберігання. Потім його піддають електричній обробці — точніше, поєднують із певними пропорціями очищених електричних вібрацій, а результат перекачують до п’яти головних повітряних центрів планети. Там, під час вивільнення, контакт із ефіром космосу перетворює цю суміш на атмосферу.

У будівлі завжди зберігається запас дев’ятого променя, достатній для підтримки атмосфери Марса протягом тисячі років. Єдине побоювання, як розповів мій новий друг, полягало в тому, що з насосним обладнанням може статися якась аварія.

Він провів мене до внутрішньої камери, де я побачив батарею з двадцяти радієвих насосів, будь-який з яких міг самотужки забезпечити весь Марс атмосферною сумішшю. Вісімсот років, за його словами, він наглядав за цими насосами, які використовувалися по черзі — кожен протягом доби, що дорівнює трохи більше ніж двадцяти чотирьом з половиною земним годинам. Він має одного помічника, з яким розділяє вахту. Половину марсіанського року (близько трьохсот сорока чотирьох наших днів) кожен із цих чоловіків проводить на самоті на цій величезній ізольованій станції.

Кожного червоного марсіанина з раннього дитинства навчають принципів виробництва атмосфери, але лише двоє людей одночасно володіють секретом входу до цієї будівлі. Зведена зі стінами завтовшки сто п’ятдесят футів, вона є абсолютно неприступною; навіть дах захищений від нападів із повітря скляним покриттям п’ятифутової товщини.

Єдине, чого вони бояться, — це нападу зелених марсіан або якогось божевільного з червоних людей, адже всі барсумці розуміють: саме існування будь-якої форми життя на Марсі залежить від безперебійної роботи цієї станції.

Один цікавий факт я виявив, спостерігаючи за його думками: зовнішні двері керуються телепатично. Замки налаштовані так тонко, що двері відчиняються під дією певної комбінації розумових хвиль. Бажаючи поекспериментувати зі своєю новою «іграшкою», я вирішив хитрощами змусити його виказати цю комбінацію. Я невимушено запитав, як йому вдалося відчинити для мене масивні двері з внутрішніх покоїв. Спалахом у його мозку промайнули дев’ять марсіанських звуків, але так само швидко зникли, коли він відповів, що це таємниця, яку він не має права розголошувати.

Відтоді його ставлення до мене змінилося, ніби він злякався, що ненароком видав свій великий секрет. У його поглядах і думках я читав підозру та страх, хоча на словах він усе ще залишався привітним.

Перед тим як я пішов відпочивати, він пообіцяв дати мені листа до одного чиновника з сільськогосподарського відомства неподалік, який допоможе мені дістатися Зоданги — найближчого, за його словами, марсіанського міста.

— Але бережіться: не давайте їм знати, що ви тримаєте шлях до Геліума, оскільки вони воюють із цією країною. Мій помічник і я не належимо жодній країні, ми належимо всьому Барсуму, і цей талісман, який ми носимо, захищає нас у всіх землях, навіть серед зелених людей — хоча ми намагаємося не потрапляти до їхніх рук, якщо можемо цього уникнути, — додав він. — А тепер добраніч, мій друже, нехай ваш сон буде довгим і спокійним... так, дуже довгим сном.

І хоча він приємно посміхався, у його думках я побачив жаль, що він взагалі впустив мене. А потім — чітку картину: він стоїть наді мною вночі, швидкий удар довгого кинджала і напівсформовані слова: «Мені прикро, але так буде краще для всього Барсума».

Щойно він зачинив двері моєї кімнати, його думки увірвалися для мене так само, як і вигляд його постаті. Це здалося мені дивним, зважаючи на мої мізерні знання про передачу думок.

Що мені було робити? Як втекти крізь ці могутні стіни? Я міг би легко вбити його тепер, коли був попереджений, але щойно він помре, я вже не зможу вийти. А зі зупинкою механізмів цієї гігантської станції я загину разом із усіма іншими мешканцями планети — усіма, навіть із Деєю Торіс, якщо вона ще жива. На інших мені було байдуже, але думка про Дею Торіс вигнала з моєї голови будь-яке бажання вбивати мого господаря, що так фатально помилявся.

Обережно я відчинив двері своїх покоїв і в супроводі Вули попрямував до внутрішніх великих дверей. Мені спав на думку зухвалий план: я спробую здолати велетенські замки тими дев’ятьма розумовими хвилями, які підгледів у пам’яті господаря.

Потайки прокрадаючись коридором за коридором і спускаючись звивистими пандусами, що петляли туди-сюди, я врешті дістався великої зали, де вранці втамовував свій довгий голод. Господаря ніде не було видно, і я не знав, де він перебуває вночі.

Я вже збирався рішуче вийти в зал, коли слабкий шум позаду змусив мене відсахнутися в тінь ніші в коридорі. Потягнувши за собою Вулу, я причаївся в темряві.

Невдовзі старий пройшов зовсім поруч зі мною. Коли він увійшов до тьмяно освітленої зали, яку я щойно збирався перетнути, я побачив у його руці довгий тонкий кинджал і помітив, що він гострить його об камінь. У його думках було рішення спершу оглянути радієві насоси (що мало зайняти близько тридцяти хвилин), а потім повернутися до моєї спальні й покінчити зі мною.

Щойно він пройшов крізь велику залу й зник на пандусі, що вів до машинної зали, я вислизнув зі свого схованки й перетнув залу до величезних дверей — перших із трьох, що стояли між мною та свободою.

Зосередивши всю силу волі на масивному замку, я спрямував на нього дев’ять розумових хвиль. У заціпенінні я чекав, аж поки нарешті велетенська брама м’яко рушила на мене й тихо від’їхала вбік. Одна за одною інші могутні стулки відчинялися за моїм наказом, і ми з Вулою вийшли в темряву — вільні, хоча наше становище було ненабагато кращим, ніж до того, хіба що тепер наші шлунки були повні.

Поспішаючи геть від тіней цієї грізної споруди, я попрямував до першого ж перехрестя, маючи намір якнайшвидше вийти на центральний шлях. Я дістався його під ранок і, увійшовши до першої ж огорожі, почав шукати бодай якісь ознаки житла.

Там стояли низькі розлогі бетонні будівлі, зачинені важкими неприступними дверима, і жодні стуки чи вигуки не давали результату. Стомлений і виснажений безсонням, я впав на землю, наказавши Вулі стояти на варті.

Через деякий час я прокинувся від його страшного гарчання й розплющив очі: неподалік стояли троє червоних марсіан, тримаючи мене під прицілом гвинтівок.

— Я беззбройний і не ворог вам, — поспішив пояснити я. — Я був у полоні в зелених людей і тримаю шлях до Зоданги. Все, про що я прошу, — це їжа та відпочинок для мене й мого калота, а також вказівки, як дістатися мети.

Вони опустили гвинтівки й приязно підійшли до мене, поклавши праві руки мені на ліве плече — за їхнім звичаєм вітання, — і почали розпитувати про мене та мої пригоди. Потім вони повели мене до будинку одного з них, що був зовсім поруч.

Будівлі, в які я гупав рано-вранці, призначалися лише для худоби та сільськогосподарської продукції. Сама ж оселя стояла серед гаю величезних дерев і, як і всі будинки червоних марсіан, на ніч піднімалася на сорок чи п’ятдесят футів над землею на великому круглому металевому валу. Цей вал ковзав угору-вниз усередині гільзи, вмонтованої в землю, і керувався крихітним радієвим двигуном у передпокої. Замість того щоб возитися з засувами та гратами на вікнах, червоні марсіани на ніч просто піднімають свої житла подалі від небезпеки. У них також є власні пристрої, щоб опускати або піднімати будинок зовні, якщо вони хочуть кудись піти й залишити його порожнім.

Ці брати зі своїми дружинами та дітьми займали три подібні будинки на цій фермі. Самі вони не працювали, будучи державними наглядачами. Всю працю виконували засуджені, військовополонені, боржники-неплатники та запеклі холостяки, які були надто бідними, щоб платити високий податок на безшлюбність, який накладають усі уряди червоних марсіан.

Вони були втіленням щирості та гостинності, і я провів у них кілька днів, відпочиваючи й відновлюючи сили після довгих і тяжких випробувань.

Коли вони вислухали мою історію — я опустив будь-які згадки про Дею Торіс та старого з атмосферної фабрики, — вони порадили мені змінити колір тіла, щоб більше скидатися на їхню расу, а потім спробувати знайти службу в Зоданзі, в армії чи на флоті.

— Шансів на те, що твоїй розповіді повірять, мало, поки ти не доведеш свою надійність і не здобудеш друзів серед вищої знаті при дворі. Найлегше це зробити через військову службу, оскільки ми на Барсумі — народ войовничий, — пояснив один із них, — і бережемо свої найщедріші милості для воїнів.

Коли я був готовий вирушати, вони забезпечили мене малим домашнім биком-тоатом, яких усі червоні марсіани використовують для верхової їзди. Ця тварина завбільшки з коня і досить покладиста, проте за кольором і формою є точною копією свого величезного й лютого дикого родича.

Брати дали мені червонуватий склад, яким я змастив усе тіло, а один із них підстриг моє волосся, що вже неабияк відросло, за тогочасною модою: рівно ззаду і з чубчиком попереду. Тепер я міг зійти за справжнього червоного марсіанина в будь-якому куточку Барсума. Мою збрую та прикраси також оновили у стилі зоданганського джентльмена, приналежного до дому Птор — таке було родове прізвище моїх благодійників.

Вони наповнили капшук при моєму боці зоданганськими грошима. Засоби обміну на Марсі не надто відрізняються від наших, хіба що монети мають овальну форму. Паперові гроші випускаються приватними особами за потребою і викуповуються двічі на рік. Якщо людина випускає більше, ніж може викупити, уряд повністю сплачує її кредиторам, а боржник відпрацьовує суму на фермах або в шахтах, які всі належать державі. Це влаштовує всіх, крім самого боржника, оскільки завжди було важко залучити достатньо добровольців для роботи на величезних ізольованих угіддях Марса, що тягнуться вузькими стрічками від полюса до полюса крізь дикі простори, населені хижаками та ще дикішими людьми.

Коли я згадав, що не маю чим віддячити їм за доброту, вони запевнили мене, що я матиму для цього достатньо можливостей, якщо проживу на Барсумі довго. Попрощавшись, вони проводжали мене поглядом, аж поки я не зник з очей на широкому білому шляху.

Поки я тримав шлях до Зоданги, безліч дивних і цікавих видовищ привертали мою увагу, а в кількох фермерських будинках, де я зупинявся, я дізнався чимало нового та повчального про звичаї та побут Барсума.

Вода, що живить ферми Марса, збирається у величезних підземних резервуарах на обох полюсах під час танення крижаних шапок, і перекачується довгими магістралями до різних населених центрів. Обабіч цих трубопроводів, тягнучись на всю їхню довжину, пролягають оброблені землі. Вони розділені на ділянки приблизно однакового розміру, кожна з яких перебуває під наглядом одного або кількох державних офіцерів.

Замість того, щоб затоплювати поверхню полів і таким чином марнувати величезну кількість води через випаровування, дорогоцінна рідина подається під землею через розгалужену мережу дрібних труб безпосередньо до коріння рослин. Врожаї на Марсі завжди стабільні, адже тут немає ні посух, ні дощів, ні сильних вітрів, ні комах чи шкідливих птахів.

Під час цієї подорожі я вперше після відльоту з Землі скуштував м'ясо — великі соковиті стейки та відбивні з добре вгодованих домашніх тварин. Також я насолоджувався чудовими фруктами та овочами, проте не знайшов жодного продукту, який був би точно схожим на щось земне. Кожна рослина, квітка, овоч чи тварина були настільки вдосконалені віками ретельного наукового вирощування та селекції, що їхні земні відповідники здалися б блідими, сірими та нікчемними подобами у порівнянні з ними.

На другій зупинці я зустрів високоосвічених людей шляхетного стану, і під час розмови ми випадково заговорили про Геліум. Один із літніх чоловіків був там із дипломатичною місією кілька років тому і зі шкодою відгукувався про обставини, які, здавалося, прирекли ці дві країни на вічну війну.

— Геліум, — сказав він, — справедливо пишається найвродливішими жінками Барсума, і серед усіх її скарбів дивовижна донька Морса Каджака, Дея Торіс, є найвишуканішою квіткою.

— Знаєте, — додав він, — народ буквально обожнює землю, якою вона ходить, і після її зникнення під час тієї нещасливої експедиції весь Геліум одягнувся в жалобу. Те, що наш правитель напав на пошкоджений флот, коли той повертався до Геліума, було лише черговою з його жахливих помилок, які, я боюся, рано чи пізно змусять Зодангу посадити на його місце мудрішу людину. Навіть зараз, хоча наші переможні армії оточили Геліум, народ Зоданги висловлює своє незадоволення, бо ця війна не є популярною, оскільки вона не ґрунтується ні на праві, ні на справедливості. Наші сили скористалися відсутністю основного флоту Геліума, що вирушив на пошуки принцеси, і завдяки цьому нам вдалося легко довести місто до скрутного стану. Кажуть, воно впаде протягом наступних кількох обертів дальнього місяця.

— А як ви гадаєте, яка доля спіткала принцесу Дею Торіс? — запитав я якомога невимушеніше.

— Вона мертва, — відповів він. — Про це стало відомо від зеленого воїна, нещодавно захопленого нашими силами на півдні. Вона втекла з орд Тарка з якоюсь дивною істотою з іншого світу, але тільки для того, щоб потрапити до рук вархунів. Їхніх тоатів знайшли блукаючими по морському дну, а поблизу було виявлено сліди кривавої сутички.

Хоча ці звістки зовсім не втішали, вони також не були остаточним доказом загибелі Деї Торіс. Тож я вирішив докласти всіх зусиль, аби якнайшвидше дістатися Геліума і передати Тардосу Морсу принаймні ті крихти інформації про можливе місцеперебування його внучки, що були в моїй владі.

Через десять днів після того, як я покинув трьох братів Птор, я прибув до Зоданги. Відтоді як я почав контактувати з червоними мешканцями Марса, я помітив, що Вула привертає до мене забагато небажаної уваги, адже цей величезний звір належав до виду, який червоні люди ніколи не приручали. Якби хтось прогулювався Бродвеєм із нумідійським левом на повідку, ефект був би схожим на той, який би викликав мій вхід у Зодангу з Вулою.

Сама думка про розлуку з цим вірним малим завдавала мені такого жалю та щирого смутку, що я відкладав це до останньої миті, аж поки ми не опинилися перед самими воротами міста. Але зрештою розставання стало неминучим. Якби на кону стояв лише мій спокій чи безпека, жоден аргумент не змусив би мене прогнати єдину істоту на Барсумі, яка ніколи не зраджувала в проявах відданості та любові. Та оскільки я був готовий добровільно віддати життя служінню тій, заради пошуків якої збирався кинути виклик невідомим небезпекам цього таємничого міста, я не міг допустити, щоб навіть життя Вули загрожувало успіху моєї справи, не кажучи вже про його миттєве щастя — бо я не сумнівався, що він скоро мене забуде. Тож я ніжно попрощався з бідолахою, пообіцявши, що якщо виберуся з цієї пригоди живим, то обов'язково знайду спосіб його відшукати.

Здавалося, він цілком мене зрозумів. Коли я вказав назад у бік Тарка, він сумно повернув геть; я не мав сили дивитися йому вслід, тож рішуче розвернувся до Зоданги і з важким серцем підійшов до її похмурих стін.

Лист, який я мав при собі, забезпечив мені безперешкодний вхід до велетенського міста за мурами. Був ще дуже ранній ранок, і вулиці стояли практично порожніми. Житлові будинки, підняті високо на металевих колонах, нагадували величезні голубники, а самі опори скидалися на сталеві стовбури дерев. Крамниці, як правило, не піднімалися над землею, а їхні двері не мали засувів чи засувок, оскільки крадіжки на Барсумі практично невідомі. Вбивство — ось чого повсякчас побоюються всі барсумці, і саме з цієї причини їхні оселі піднімаються високо над землею на ніч або в часи небезпеки.

Брати Птор дали мені чіткі вказівки, як знайти в місті житло і бути ближче до офісів державних агентів, яким я мав передати листи. Мій шлях лежав до центральної площі — плази, що є характерною рисою всіх марсіанських міст.

Плаза Зоданги займає квадратну милю; її оточують палаци джеддака, джедів та інших представників королівської родини й знаті, а також головні громадські будівлі, кафе та крамниці.

Коли я перетинав величезну площу, занімівши від захвату перед величною архітектурою та розкішною червоною рослинністю, що килимом укривала широкі газони, я помітив червоного марсіанина, який швидко йшов мені назустріч з боку одного з проспектів. Він не звернув на мене жодної уваги, але коли ми порівнялися, я впізнав його і, обернувшись, поклав руку йому на плече, вигукнувши:

— Каор, Кантос Кан!

Він розвернувся блискавично, і перш ніж я встиг опустити руку, вістря його довгого меча вже вперлося мені в груди.

— Хто ти такий? — прогарчав він. Та коли я одним стрибком назад відлетів на п’ятдесят футів від його меча, він опустив зброю і, сміючись, вигукнув:

— Кращої відповіді мені й не треба! На всьому Барсумі є лише один чоловік, здатний стрибати, наче гумовий м’яч. Присягаюся матір'ю дальнього місяця, Джоне Картере, як ти тут опинився? І чи не став ти дарсіном, що можеш змінювати свій колір за власним бажанням?

— Ти змусив мене не на жарт похвилюватися, друже, — вів він далі, після того як я коротко переповів свої пригоди з моменту нашого розставання на арені Вархуна. — Якби зоданганці дізналися моє ім’я та рідне місто, я б невдовзі вже сидів на берегах загубленого моря Корус разом зі своїми шанованими покійними предками. Я тут за дорученням Тардоса Морса, джеддака Геліума, аби розшукати нашу принцесу Дею Торіс. Саб Тан, принц Зоданги, переховує її десь у місті — він до нестями закохався в неї. Його батько, Тан Косіс, джеддак Зоданги, поставив умовою миру між нашими країнами її добровільне заміжжя зі своїм сином. Проте Тардос Морс не піддався на ці вимоги. Він переказав, що він і його народ радше споглядатимуть мертве обличчя своєї принцеси, ніж побачать її дружиною того, кого вона не обирала. Особисто він волів би бути поглинутим попелом загиблого у вогні Геліума, ніж поєднати метал свого дому з домом Тана Косіса. Його відповідь стала найтяжчою образою для Тана Косіса та всіх зоданганців, але народ Геліума полюбив свого правителя за це ще дужче, і його авторитет сьогодні міцніший, ніж будь-коли.

— Я тут уже три дні, — продовжував Кантос Кан, — але досі не з’ясував, де саме тримають Дею Торіс. Сьогодні я вступаю до військово-повітряного флоту Зоданги як розвідник. Сподіваюся в такий спосіб завоювати довіру принца Саб Тана, який командує цим підрозділом, і дізнатися, де принцеса. Я радий, що ти тут, Джоне Картере, бо знаю твою відданість їй. Вдвох ми зможемо досягти набагато більшого.

Тим часом плаза почала заповнюватися людом: місто прокидалося до щоденних справ. Відчинялися крамниці, а кафе наповнювалися ранніми відвідувачами. Кантос Кан привів мене до одного з таких розкішних закладів, де нас обслуговували виключно механічні пристрої. Жодна рука не торкалася їжі з моменту, як вона потрапляла в будівлю в сирому вигляді, аж поки вона не з’являлася на столі перед гостями — гаряча, апетитна, подана у відповідь на натискання крихітних кнопок.

Після сніданку Кантос Кан повів мене до штабу ескадрильї повітряної розвідки. Представивши мене своєму командиру, він попросив зарахувати мене до корпусу. Згідно зі звичаєм, я мав пройти іспит, але Кантос Кан порадив не хвилюватися: він владнав це, подавши документи замість мене і представившись «Джоном Картером» під час перевірки.

— Цю хитрість згодом викриють, — весело пояснив він, — коли звірятимуть мою вагу, зріст та інші особисті дані. Але на це піде кілька місяців, а наша місія до того часу або завершиться успіхом, або остаточно провалиться.

Наступні кілька днів Кантос Кан навчав мене тонкощів польоту та ремонту тих витончених літальних апаратів, які використовують марсіани. Корпус одномісного літака має близько шістнадцяти футів[74] завдовжки, два фути завширшки і три дюйми завтовшки, звужуючись до вістря з обох кінців. Пілот сидить зверху на сидінні, встановленому над маленьким безшумним радієвим двигуном. Плавучість апарата забезпечується всередині тонких металевих стінок корпусу завдяки восьмому барсумському променю, або «променю відштовхування».

Цей промінь, як і дев’ятий, невідомий на Землі, але марсіани виявили, що він є невід’ємною властивістю будь-якого світла. Вони дізналися, що саме сонячний восьмий промінь несе світло сонця до планет, а індивідуальний восьмий промінь кожної планети «відбиває» або виштовхує це світло назад у космос. Сонячний восьмий промінь поглинається поверхнею Барсума, але барсумський восьмий промінь, що прагне виштовхнути світло з Марса в космос, постійно випромінюється планетою, створюючи силу, протилежну гравітації. Якщо цей промінь утримати в резервуарах, він здатний піднімати величезну вагу.

Саме цей промінь дозволив марсіанам так удосконалити авіацію, що бойові кораблі, вага яких значно перевищує все відоме на Землі, плавно й легко ковзають у розрідженому повітрі Барсума, наче іграшкові кульки.

У перші роки після відкриття цього променя траплялося багато дивних аварій, поки марсіани не навчилися вимірювати та контролювати цю дивовижну силу. Наприклад, десь дев’ятсот років тому перший великий бойовий корабель, оснащений резервуарами восьмого променя, заправили занадто сильно. Він злетів із Геліума з п’ятьма сотнями офіцерів і матросів на борту і більше не повернувся. Сила відштовхування була настільки великою, що корабель винесло далеко в космос. Його і сьогодні можна побачити через потужні телескопи: він мчить небесами за десять тисяч миль від Марса — крихітний супутник, що кружлятиме навколо Барсума до кінця часів.

На четвертий день мого перебування в Зоданзі я здійснив свій перший політ, і його результатом стало підвищення по службі, що передбачало проживання в палаці Тана Косіса.

Піднявшись над містом, я описав кілька кіл, як це робив Кантос Кан, а потім, перевівши двигун на максимальну швидкість, помчав із неймовірною прудкістю на південь, уздовж одного з великих водних шляхів, що входять до Зоданги з того напрямку.

Я подолав близько двохсот миль трохи менше ніж за годину, коли помітив далеко внизу трьох зелених воїнів, які оскаженіло гналися за маленькою постаттю. Пішохід, здавалося, намагався дістатися до меж одного з обгороджених полів.

Стрімко знижуючись і заходячи воїнам у тил, я невдовзі побачив, що об’єктом їхнього переслідування був червоний марсіанин у збруї розвідувальної ескадрильї, до якої належав і я. Неподалік лежав його крихітний літак, оточений інструментами — очевидно, він лагодив якусь поломку, коли його заскочили зелені воїни.

Вони вже майже наздогнали його; їхні летючі верхові тварини на шаленій швидкості неслися на порівняно нікчемну постать, а самі воїни низько схилилися вправо зі своїми величезними, окутими металом списами. Кожен прагнув першим простромити бідолашного зоданганця, і ще мить — і його доля була б вирішена, якби не моя вчасна поява.

Спрямувавши свій прудкий апарат на високій швидкості прямо за воїнами, я швидко наздогнав їх і, не збавляючи ходу, протаранив носом літака спину найближчого з них. Удару, якого вистачило б, щоб пробити дюйми твердої сталі, виявилося досить, аби підкинути обезголовлене тіло в повітря над головою тоата, звідки воно впало на мох. Тварини двох інших воїнів, верещачи від жаху, розвернулися і кинулися врозтіч.

Скинувши швидкість, я описав коло і приземлився біля ніг приголомшеного зоданганця. Він палко дякував мені за вчасну допомогу і пообіцяв, що мій вчинок принесе заслужену нагороду, адже людиною, чиє життя я врятував, був не хто інший, як двоюрідний брат джеддака Зоданги.

Ми не гаяли часу на розмови, знаючи, що воїни обов’язково повернуться, щойно приборкають своїх тоатів. Поспішивши до його пошкодженої машини, ми доклали всіх зусиль, аби завершити необхідний ремонт, і майже впоралися, коли побачили двох зелених монстрів, що поверталися на повній швидкості з протилежних боків. Коли вони наблизилися на сотню ярдів, їхні тоати знову стали некерованими і навідріз відмовилися наближатися до літального апарата, який їх налякав.

Зрештою воїни спішилися і, сплутавши тварин, рушили на нас пішки з оголеними довгими мечами.

Я пішов назустріч більшому з них, сказавши зоданганцеві робити все можливе проти іншого. Покінчивши зі своїм супротивником майже без зусиль (що завдяки постійній практиці стало для мене звичною справою), я поспішив на допомогу новому знайомому, якого застав у розпачливому стані.

Він був поранений і лежав на землі, величезна ступня ворога притисла його горло, а довгий меч уже був занесений для останнього удару. Одним стрибком я подолав п’ятдесят футів, що розділяли нас, і виставленим уперед вістрям простромив тіло зеленого воїна наскрізь. Його меч безсило впав на землю, а сам він обм’як і звалився на простертого зоданганця.

Швидкий огляд останнього не виявив смертельних ран, і після короткого перепочинку він заявив, що здатний здійснити зворотний політ. Йому довелося самому пілотувати свій апарат, оскільки ці тендітні судна призначені лише для однієї особи.

Швидко завершивши ремонт, ми разом піднялися в тихе безхмарне марсіанське небо і на великій швидкості, без пригод, повернулися до Зоданги.

На підльоті до міста ми побачили величезне зібрання цивільних і військ на рівнині перед стінами. Небо було чорним від військових кораблів та приватних прогулянкових суден, прикрашених довгими стрічками яскравого шовку, банерами та прапорами вигадливого дизайну.

Мій супутник дав сигнал уповільнити хід і, підвівши свою машину впритул до моєї, запропонував поспостерігати за церемонією. За його словами, вона проводилася для нагородження офіцерів і солдатів за хоробрість та інші видатні заслуги. Потім він розгорнув невеликий вимпел, який означав, що на борту перебуває член королівської родини, і ми разом проклали шлях крізь лабіринт низько літаючих суден, поки не зависли прямо над джеддаком Зоданги та його штабом. Усі вони сиділи верхи на малих домашніх тоатах; їхня збруя та прикраси були оздоблені такою кількістю яскравого пір’я, що я не міг не вразитися разючій схожості цього зібрання з племенами червоношкірих індіанців моєї рідної Землі.

Один із офіцерів штабу звернув увагу Тана Косіса на присутність мого супутника, і правитель жестом наказав йому спуститися. Поки вони чекали, коли війська займуть позиції обличчям до джеддака, ці двоє про щось жваво розмовляли, причому правитель та його оточення час від часу зиркали на мене. Я не чув їхньої розмови, та невдовзі вона припинилася, і всі спішилися, оскільки останній підрозділ вишикувався перед своїм імператором. Офіцер штабу вийшов перед стрій і, вигукнувши ім’я солдата, наказав йому вийти вперед. Потім він зачитав опис героїчного вчинку, що заслужив схвалення джеддака, а той підійшов і закріпив металеву відзнаку на лівому плечі щасливця.

Так було нагороджено десятеро чоловік, коли ад'ютант вигукнув:

— Джон Картер, повітряний розвідник!

Ніколи в житті я не був так здивований, але звичка до військової дисципліни взяла гору: я м’яко посадив свій апарат на землю і рушив пішки, як це робили інші. Коли я зупинився перед офіцером, він звернувся до мене голосом, чутним для всього зібрання.

— На знак визнання, Джоне Картере, вашої надзвичайної мужності та майстерності, проявлених при захисті двоюрідного брата джеддака Тана Косіса, а також за те, що самотужки здолали трьох зелених воїнів, нашому джеддаку приємно відзначити вас знаком своєї пошани.

Тан Косіс підійшов до мене, прикріпив нагороду і сказав:

— Мій кузен переповів деталі вашого дивовижного подвигу, який здається майже надприродним. Якщо ви так добре змогли захистити кузена джеддака, наскільки ж краще ви зможете захистити самого правителя. Віднині ви — падвар Гвардії і надалі мешкатимете в моєму палаці.

Я подякував йому, і за його вказівкою приєднався до членів штабу. Після церемонії я повернув свою машину до ангарів на даху казарм розвідувальної ескадрильї і в супроводі ординарця з палацу з’явився до чергового офіцера гвардії.

Мажордом, якому мене доручили, отримав наказ поставити мене на пост біля самого джеддака. У часи війни правителю завжди загрожує небезпека вбивства, оскільки правило «на війні всі засоби дозволені», здається, складає всю етику марсіанських конфліктів.

Тому він негайно супроводжував мене до покоїв, де перебував Тан Косіс. Правитель розмовляв зі своїм сином Саб Таном та кількома придворними, і не помітив моєї появи.

Стіни кімнати були повністю завішані розкішними гобеленами, що приховували будь-які вікна чи двері, які могли в них бути. Приміщення освітлювалося сонячними променями, що трималися між справжньою стелею та чимось на кшталт матової скляної фальш-стелі кількома дюймами нижче.

Мій провідник відсунув один із гобеленів, відкриваючи прохід, що оперізував кімнату між завісами та стінами зали. У цьому проході я мав залишатися, за його словами, доки Тан Косіс перебував у покоях. Коли він йтиме, я мав слідувати за ним. Моїм єдиним обов'язком було охороняти правителя і якомога менше потрапляти на очі. Мене мали змінити через чотири години. Після цього мажордом пішов.

Гобелені були виткані дивним чином: з одного боку вони здавалися важкими й щільними, але зі свого схованки я міг бачити все, що відбувалося в кімнаті, так само легко, ніби між нами не було жодної завіси.

Ледве я зайняв свій пост, як гобелен на протилежному кінці зали розійшовся, і ввійшли четверо солдатів Гвардії, оточуючи жіночу постать. Коли вони наблизилися до Тана Косіса, солдати розступилися, і там — перед джеддаком, не далі ніж за десять футів від мене, з сяючим від усмішки прекрасним обличчям — стояла Дея Торіс.

Саб Тан, принц Зоданги, ступив їй назустріч, і, тримаючись за руки, вони підійшли впритул до джеддака. Тан Косіс здивовано підвів очі і, підвівшись, привітав її.

— Якій дивній примсі я завдячую цим візитом принцеси Геліума, яка ще два дні тому з рідкісною увагою до моєї гордості запевняла мене, що воліла б обрати Тал Хаджуса, зеленого тарка, а не мого сина?

Дея Торіс лише ще дужче усміхнулася і, з лукавими ямочками на щоках, відповіла:

— Від початку часів на Барсумі жінка мала право змінювати свою думку, як їй заманеться, і приховувати справжні почуття свого серця. Ви пробачите мені це, Тан Косісе, як пробачив ваш син. Два дні тому я не була впевнена в його любові, але тепер впевнена, і прийшла благати вас забути мої нерозважливі слова й прийняти запевнення принцеси Геліума: коли прийде час, вона стане дружиною Саб Тана, принца Зоданги.

— Я радий, що ви так вирішили, — відповів Тан Косіс. — У мене немає жодного бажання продовжувати війну проти народу Геліума. Ваша обіцянка буде засвідчена, і негайно вийде проголошення до мого народу.

— Було б краще, Тан Косісе, — перебила Дея Торіс, — щоб проголошення почекало до завершення цієї війни. Моєму й вашому народові здалося б вельми дивним, якби принцеса Геліума віддала себе ворогу своєї країни в розпал бойових дій.

— Хіба не можна припинити війну негайно? — втрутився Саб Тан. — Достатньо лише слова Тана Косіса, щоб настав мир. Скажи його, батьку, скажи слово, що прискорить моє щастя й покладе край цій непопулярній ворожнечі.

— Побачимо, — відповів Тан Косіс, — як народ Геліума поставиться до миру. Принаймні, я запропоную його їм.

Дея Торіс, сказавши ще кілька слів, розвернулася і вийшла з покоїв, усе ще в супроводі гвардійців.

Так моя недовга мрія про щастя розлетілася вщент до суворої реальності. Жінка, заради якої я ризикував життям і з чиїх вуст зовсім нещодавно чув освідчення в коханні, з легкістю забула про саме моє існування і, посміхаючись, віддала себе сину найлютішого ворога свого народу.

Хоча я чув це на власні вуха, я не міг у це повірити. Я мусив розшукати її покої та змусити її повторити цю жорстоку правду мені віч-на-віч, перш ніж остаточно переконаюся. Тож я покинув свій пост і кинувся проходом за гобеленами до дверей, крізь які вона вийшла. Вислизнувши у цей отвір, я опинився у лабіринті звивистих коридорів, що розгалужувалися й повертали в усіх напрямках.

Швидко пробігаючи то одним, то іншим, я невдовзі безнадійно заблукав і зупинився, важко дихаючи, притулившись до стіни, коли раптом почув зовсім поруч голоси. Очевидно, вони лунали з іншого боку перегородки, на яку я спирався, і невдовзі я впізнав інтонації Деї Торіс. Я не міг розібрати слів, але знав, що помилитися в цьому голосі неможливо.

Пройшовши кілька кроків, я виявив інший перехід, у кінці якого були двері. Сміливо рушивши вперед, я штовхнув їх і опинився в маленькій приймальні, де перебували четверо гвардійців, що супроводжували її. Один із них миттєво підвівся й перепинив мене, запитавши про мету мого візиту.

— Я від Тана Косіса, — відповів я, — і бажаю приватно поговорити з Деєю Торіс, принцесою Геліума.

— А ваш наказ? — запитав воїн.

Я не знав, що він має на увазі, тому відповів, що я член Гвардії, і, не чекаючи відповіді, рушив до протилежних дверей приймальні, за якими чув голос Деї Торіс.

Але увійти виявилося не так просто. Гвардієць заступив мені шлях:

— Ніхто не приходить від Тана Косіса без письмового наказу або пароля. Ви мусите назвати одне або інше, перш ніж пройдете.

— Єдиний наказ, який мені потрібен, друже, щоб входити куди заманеться, висить у мене при боці, — відповів я, ляснувши по своєму довгому мечу. — Ти пропустиш мене з миром чи ні?

Замість відповіді він вихопив свій меч, гукнувши інших на допомогу, і ось уже четверо воїнів з оголеною зброєю перегородили мені шлях.

— Ви тут не за наказом Тана Косіса! — крикнув той, що заговорив першим. — І ви не лише не ввійдете до покоїв принцеси Геліума, а й повернетеся до Тана Косіса під конвоєм, щоб пояснити цю зухвалість. Кидайте меч; вам не здолати чотирьох, — додав він із похмурою посмішкою.

Моєю відповіддю був блискавичний випад, після якого супротивників залишилося троє, і запевняю вас — вони були гідні моєї сталі. Миттю вони притиснули мене до стіни, змусивши битися за життя. Поволі я пробився до кута кімнати, де вони могли нападати лише по одному, і так ми билися понад двадцять хвилин. Дзвін сталі об сталь здійняв у маленькій кімнаті справжнє пекло.

Шум змусив Дею Торіс вийти до дверей своїх покоїв; вона стояла там протягом усього бою, а Сола виглядала з-за її плеча. Обличчя принцеси було нерухомим і безпристрасним, і я зрозумів, що вона не впізнає мене. Сола теж.

Нарешті вдалий удар повалив другого гвардійця. Залишившись проти двох, я змінив тактику і кинувся на них у тій манері, що вже не раз приносила мені перемогу. Третій упав за десять секунд після другого, а останній ліг на закривавлену підлогу ще за мить. То були хоробрі люди й шляхетні бійці, і мені було прикро, що довелося вбити їх, але я б охоче винищив увесь Барсум, якби не міг інакше дістатися своєї Деї Торіс.

Сховавши закривавлене лезо в піхви, я ступив назустріч моїй марсіанській принцесі, яка все ще мовчки дивилася на мене, не виказуючи жодних ознак впізнання.

— Хто ти, зоданганцю? — прошепотіла вона. — Ще один ворог, що прийшов мучити мене в моєму нещасті?

— Я друг, — відповів я, — колись коханий друг.

— Жоден друг принцеси Геліума не носить цей метал, — заперечила вона, — і все ж голос! Я чула його раніше; це не... це не може бути... ні, бо він мертвий.

— Це він, моя Принцесо, не хто інший, як Джон Картер, — сказав я. — Хіба ти не впізнаєш, навіть крізь фарбу та чужу збрую, серце свого вождя?

Коли я підійшов ближче, вона хитнулася до мене з простягнутими руками, але щойно я спробував притиснути її до себе, вона відсахнулася з здриганням і тихим стогоном болю.

— Надто пізно, надто пізно, — тужила вона. — О мій вождю, якого я вважала мертвим, якби ти повернувся  хоч на годину раніше — але тепер надто пізно, надто пізно.

— Що ти маєш на увазі, Деє Торіс? — вигукнув я. — Що ти не пообіцяла б себе зоданганському принцу, якби знала, що я живий?

— Невже ти думаєш, Джоне Картере, що я віддала б своє серце тобі вчора, а сьогодні іншому? Я думала, що воно лежить поховане з твоїм прахом у ямах Вархуна, і тому сьогодні я пообіцяла своє тіло іншому, аби врятувати свій народ від прокляття переможної зоданганської армії.

— Але я не мертвий, моя принцесо. Я прийшов за тобою, і вся Зоданга не зможе мені завадити.

— Пізно, Джоне Картере, обіцянку дано, а на Барсумі це остаточно. Церемонія буде лише формальним підтвердженням. Вони роблять факт шлюбу не більш певним, ніж похоронна процесія джеддака не змінює самого факту смерті. Я вже заручена, Джоне Картере. Ти більше не можеш називати мене своєю принцесою. Ти більше не мій вождь.

— Я мало знаю про ваші звичаї тут, на Барсумі, Деє Торіс, але я точно знаю, що кохаю тебе, і якщо ти справді мала на увазі ті останні слова, що сказала мені в той день, коли орди Вархуна йшли на нас в атаку, жоден інший чоловік ніколи не назве тебе своєю нареченою. Ти щиро казала це тоді, моя принцесо, і ти вірна їм досі! Скажи, що це правда.

— Я казала це щиро, Джоне Картере, — прошепотіла вона. — Я не можу повторити їх зараз, бо віддала себе іншому. Ах, якби ти тільки знав наші порядки, мій друже, — продовжувала вона ніби сама до себе, — обіцянка належала б тобі ще багато місяців тому, і ти міг би заявити на мене права перед усіма іншими. Це могло б означати падіння Геліума, але я б віддала свою імперію за мого таркійського вождя.

Потім вона сказала вголос:

— Ти пам'ятаєш ніч, коли образив мене? Ти назвав мене своєю принцесою, не попросивши моєї руки, а потім вихвалявся, що бився за мене. Ти не знав, і я не повинна була ображатися; тепер я це бачу. Але не було нікого, хто міг би пояснити тобі те, чого не могла я: на Барсумі в містах червоних людей є два типи жінок. За одних б’ються, щоб потім просити їхньої руки; за інших теж б’ються, але ніколи не пропонують шлюбу. Коли чоловік завоював жінку, він може називати її своєю принцесою або будь-яким іншим словом, що означає володіння. Ти бився за мене, але ніколи не кликав заміж, і тому, коли ти назвав мене своєю принцесою, розумієш... — вона завагалася, — мені було боляче, але навіть тоді, Джоне Картере, я не відштовхнула тебе, як мала б зробити, аж поки ти не погіршив усе вдвічі, дорікнувши мені тим, що здобув мене в бою.

— Мені не потрібно просити вибачення зараз, Деє Торіс, — вигукнув я. — Ти мусиш знати, що моєю провиною було незнання барсумських звичаїв. Те, чого я не зробив раніше, щиро вірячи, що моє прохання буде зухвалим і небажаним, я роблю зараз, Деє Торіс: я прошу тебе стати моєю дружиною, і клянуся своєю вірджинською кров'ю в моїх жилах — ти нею будеш!

— Ні, Джоне Картере, це марно, — безнадійно вигукнула вона. — Я ніколи не зможу бути твоєю, доки живий Саб Тан.

— Ти щойно підписала йому смертний вирок, моя принцесо. Саб Тан помре.

— І цього не можна! — поспішила вона пояснити. — Я не можу вийти за людину, яка вб'є мого чоловіка, навіть захищаючись. Такий звичай. Нами править звичай на Барсумі. Це марно, мій друже. Ти мусиш нести цю печаль разом зі мною. Це принаймні ми можемо розділити. Це і пам'ять про ті короткі дні серед тарків. Ти мусиш піти зараз і більше ніколи не бачити мене. Прощавай, мій вождю, який колись був моїм.

Пригнічений і занепалий духом, я залишив кімнату, але не зневірився остаточно. Я не міг змиритися з тим, що Дея Торіс втрачена для мене, доки обряд не буде здійснено фактично.

Блукаючи коридорами, я знову безнадійно заблукав у лабіринті звивистих переходів, як і до того, як знайшов покої Деї Торіс.

Я розумів, що моя єдина надія — втеча із Зоданги, адже загибель чотирьох гвардійців неминуче викликала б запитання. Оскільки я не міг повернутися на свій пост без провідника, підозра впала б на мене, щойно мене виявили б під час безцільних блукань палацом.

Невдовзі я натрапив на спіральний пандус, що вів на нижні поверхи. Я спускався ним кілька ярусів, аж поки не дістався дверей великої зали, де перебувало чимало гвардійців. Стіни цієї кімнати були завішані прозорими гобеленами, за якими я непомітно причаївся.

Розмова гвардійців була буденною і не цікавила мене, поки в кімнату не зайшов офіцер і не наказав чотирьом солдатам змінити варту, що охороняла принцесу Геліума. Тепер, я знав, мої неприємності почнуться всерйоз. І вони не забарилися: здавалося, загін ледь встиг вийти, як один із них засапано влетів назад із криком, що вони знайшли чотирьох своїх товаришів зарізаними у приймальні.

За мить увесь палац ожив. Гвардійці, офіцери, придворні, слуги та раби гасали коридорами й покоями, передаючи накази та шукаючи вбивцю.

Це був мій шанс, і яким би хитким він не здавався, я за нього вхопився. Коли група солдатів пробігала повз мою схованку, я прилаштувався позаду них і слідував крізь палацові нетрі, аж поки у великій залі не побачив омріяне денне світло, що пробивалося крізь ряд високих вікон.

Тут я залишив своїх «провідників» і, вислизнувши до найближчого вікна, став шукати шлях до втечі. Вікна виходили на великий балкон, з якого виднівся один із широких проспектів Зоданги. До землі було близько тридцяти футів, а на такій же відстані від будівлі височів мур заввишки повних двадцять футів[75], зведений із полірованого скла завтовшки з фут[76]. Для червоного марсіанина втеча таким шляхом здалася б неможливою, але для мене, з моєю земною силою та спритністю, вона була вже майже здійсненою. Єдиним побоюванням було те, щоб мене не помітили до настання темряви — я не міг стрибнути серед білого дня, коли двір внизу і проспект за ним були заповнені зоданганцями.

Відповідно, я почав шукати схованку і випадково знайшов її всередині величезної підвісної прикраси у формі чаші, що звисала зі стелі зали приблизно в десяти футах[77] від підлоги. Я легко заскочив у цю містку вазу і заледве встиг там вмоститися, як почув, що до зали ввійшло кілька людей. Група зупинилася прямо під моїм сховком, і я міг чітко чути кожне слово.

— Це робота геліумітів, — сказав один.

— Так, о Джеддаку, але як вони потрапили до палацу? Я б ще повірив, що попри всю пильність ваших гвардійців один ворог міг прокрастися до внутрішніх покоїв, але як загін із шести чи восьми бійців зробив це непоміченим — понад моє розуміння. Проте невдовзі ми дізнаємося правду, бо ось іде королівський психолог.

До групи приєднався інший чоловік і, після формальних вітань правителю, промовив:

— О могутній Джеддаку, дивну історію прочитав я у згаслому розумі ваших вірних гвардійців. Їх здолав не загін воїнів, а один-єдиний супротивник.

Він зробив паузу, щоб надати своїм словам ваги. Тан Косіс відповів на це нетерплячим вигуком недовіри.

— Що за дивні байки ти мені несеш, Нотане? — вигукнув він.

— Це правда, мій Джеддаку, — відповів психолог. — Враження були чітко зафіксовані в мозку кожного з чотирьох. Їхній противник був дуже високим чоловіком у збруї вашої ж гвардії. Його бойова вправність у бою межує з надприродним: він чесно бився проти чотирьох одночасно і переміг їх завдяки неперевершеному вмінню та надлюдській силі й витривалості. Хоча на ньому був метал Зоданги, мій Джеддаку, такої людини раніше не бачили ні в цій, ні в будь-якій іншій країні Барсума. Розум принцеси Геліума, яку я допитував, виявився для мене закритим — вона володіє ідеальним самоконтролем. Вона сказала лише, що бачила частину сутички, і тоді гвардійцям протистояв лише один чоловік, якого вона раніше ніколи не зустрічала.

— Де мій нещодавній рятівник? — заговорив інший, і я впізнав голос кузена Тана Косіса, якого визволив від зелених воїнів. — Присягаюся металом моїх предків, але опис збігається з ним ідеально, особливо щодо його вміння битися.

— Де цей чоловік? — закричав Тан Косіс. — Негайно приведіть його! Що ти знаєш про нього, кузене? Зараз мені здається дивним, що в Зоданзі був такий воїн, про ім’я якого ми до сьогодні нічого не чули. І його ім’я — Джон Картер! Хто коли чув таке ім’я на Барсумі!

Невдовзі доповіли, що мене ніде немає: ані в палаці, ані в моїх колишніх казармах. Кантос Кана знайшли й допитали, але він не знав нічого про моє місцеперебування, а про моє минуле сказав лише, що зустрів мене нещодавно в полоні у вархунів.

— Стежте за цим іншим, — наказав Тан Косіс. — Він теж чужинець, і цілком імовірно, що вони обидва з Геліума. Де один — там рано чи пізно знайдемо й іншого. Почетверити повітряний патруль! Кожен, хто залишає місто повітрям чи землею, має підлягати ретельній перевірці.

Увійшов черговий посланець із новиною, що я все ще в межах палацових стін.

— Обличчя кожної особи, що входила чи виходила з палацу сьогодні, було ретельно перевірено, — доповів він, — і жодне не збігається з описом нового падвара гвардії.

— Тоді ми скоро його впіймаємо, — задоволено прокоментував Тан Косіс. — А тим часом ми вирушимо до покоїв принцеси Геліума і самі допитаємо її. Можливо, вона знає більше, ніж хотіла сказати тобі, Нотане. Ходімо.

Вони вийшли, і оскільки надворі вже панувала ніч, я легко вистрибнув зі своєї схованки й поспішив на балкон. Людей майже не було. Обравши момент, я швидко вискочив на верх скляного муру, а звідти — на проспект за межами палацової території.

Не намагаючись ховатися, я поспішив до нашого помешкання, де, як я був упевнений, знайду Кантос Кана. Наблизившись до будівлі, я став обережнішим, оскільки справедливо розсудив, що за місцем стежитимуть. Кілька чоловіків у цивільному одязі вешталися біля головного входу, інші були з тилу. Єдиним способом непомітно дістатися верхнього поверху, де розташовувалися наші кімнати, було пройти крізь сусідню будівлю. Після тривалих маневрів мені вдалося вибратися на дах крамниці за кілька будинків звідти.

Стрибаючи з даху на дах, я невдовзі дістався відчиненого вікна будинку, де сподівався знайти геліуміта, і за мить уже стояв у кімнаті перед ним. Він був сам і не виказав подиву з моєї появи, зауваживши лише, що чекав мене раніше, оскільки моя зміна мала закінчитися вже давно.

Я зрозумів, що він нічого не знає про події дня в палаці, а коли я розповів йому все, він прийшов у неймовірне збудження. Звістка про те, що Дея Торіс пообіцяла свою руку Саб Тану, приголомшила його.

— Це неможливо! — вигукнув він. — Це нечувано! Будь-яка людина в Геліумі радше обере смерть, ніж видати нашу любу принцесу правлячому дому Зоданги. Вона, мабуть, збожеволіла, якщо погодилася на таку жахливу угоду. Ти, хто не знає, як ми в Геліумі любимо членів нашої правлячої династії, не можеш збагнути всього жаху, з яким я споглядаю цей нечестивий союз.

— Що можна вдіяти, Джоне Картере? — вів він далі. — Ти людина винахідлива. Невже ти не можеш придумати спосіб врятувати Геліум від цієї ганьби?

— Якщо я зможу наблизитися до Саб Тана на відстань удару меча, — відповів я, — я вирішу проблему Геліума, але з особистих причин я б волів, щоб удар, який звільнить Дею Торіс, завдав хтось інший.

Кантос Кан уважно подивився на мене, перш ніж заговорити.

— Ти кохаєш її! — сказав він. — Вона знає про це?

— Вона знає, Кантос Кане, і відштовхує мене лише тому, що дала слово Саб Тану.

Цей шляхетний чоловік схопився на ноги і, вхопивши мене за плече, підняв меч, вигукуючи:

— Якби вибір залишили за мною, я не зміг би знайти кращої пари для принцеси Барсума. Ось моя рука на твоєму плечі, Джоне Картере, і моє слово: Саб Тан загине від мого меча заради моєї любові до Геліума, до Деї Торіс і до тебе. Цієї ж ночі я спробую дістатися його покоїв у палаці.

— Як? — запитав я. — Ти під пильним наглядом, а небо патрулюють учетверо сильніші загони.

Він на мить замислено схилив голову, а потім підняв її з упевненим виглядом.

— Мені потрібно лише пройти повз цю варту, і я знаю як, — нарешті сказав він. — Мені відомий таємний вхід до палацу через шпиль найвищої вежі. Я натрапив на нього випадково одного дня, коли пролітав над палацом під час патрулювання. Наша служба вимагає перевіряти будь-що незвичне, а обличчя, що визирає зі шпиля високої вежі палацу, здалося мені вкрай незвичним. Наблизившись, я виявив, що власником того обличчя був не хто інший, як Саб Тан. Він був трохи збентежений тим, що його викрили, і наказав мені мовчати, пояснивши, що хід із вежі веде прямо до його покоїв і відомий лише йому. Якщо я зможу дістатися даху казарм і взяти свою машину, я буду в покоях Саб Тана за п’ять хвилин. Але як мені вийти з цієї будівлі, якщо вона під охороною, як ти кажеш?

— Наскільки добре охороняються ангари в казармах? — запитав я.

— Зазвичай уночі на даху чергує лише один чоловік.

— Іди на дах цього будинку, Кантос Кане, і чекай мене там.

Не зупиняючись, аби пояснити свій задум, я повернувся на вулицю й поспішив до казарм. Я не наважився увійти до будівлі, оскільки вона була вщерть наповнена пілотами розвідувальної ескадрильї, які, як і вся Зоданга, полювали на мене.

Будівля була колосальною, здіймаючи свою величну верхівку на добру тисячу футів[78] у небо. Лише кілька споруд у Зоданзі були вищими за ці казарми, хоча деякі перевершували їх на кілька сотень футів[79]: доки великих лінійних бойових кораблів височіли на півтори тисячі футів над землею, а вантажні та пасажирські станції торговельних ескадр сягали майже такої ж висоти.

Це був довгий підйом по фасаду будівлі, сповнений смертельної небезпеки, але іншого шляху не було, тож я взявся за це завдання. Те, що барсумська архітектура надзвичайно вигадлива й оздоблена, зробило мій подвиг значно простішим, ніж я очікував: орнаментальні карнизи та виступи правили мені за ідеальну драбину аж до самого дахового карниза. Тут я зустрів першу справжню перешкоду. Край даху виступав майже на двадцять футів[80] від стіни, за яку я чіплявся, і хоча я обійшов величезну будівлю навколо, жодного отвору в ньому не знайшов.

Верхній поверх був яскраво освітлений і заповнений солдатами, що розважалися кожен на свій лад; отже, я не міг потрапити на дах крізь будівлю.

Залишався один мізерний, відчайдушний шанс, і я вирішив ним скористатися — це було заради Деї Торіс, а на світі ще не було чоловіка, який би не ризикнув тисячею життів заради такої, як вона.

Чіпляючись за стіну ногами й однією рукою, я відстебнув один із довгих шкіряних ременів своєї збруї, на кінці якого бовтався великий гак. Такі гаки авіатори використовують, аби виснути на бортах чи днищах своїх суден під час ремонту, або для спуску десантних груп на землю.

Я обережно хитнув цим гаком у бік даху кілька разів, поки він нарешті за щось не зачепився. Я злегка потягнув, аби перевірити міцність, але чи витримає він вагу мого тіла — не знав. Він міг ледь триматися за самісінький край, і тоді, щойно моє тіло хитнеться над прірвою, він зісковзне й запустить мене на бруківку за тисячу футів[81] унизу.

На мить я завагався, а тоді, відпустивши опорний орнамент, кинувся у порожнечу на кінці ременя. Далеко піді мною лежали залиті вогнями вулиці, твердий камінь і смерть. Почувся легкий ривок угорі, біля карниза, і неприємний звук тертя та ковзання, від якого я похолов від передчуття кінця; проте гак зачепився міцно, і я був у безпеці.

Швидко видершись угору, я вхопився за край даху й витягнув себе на поверхню. Тільки-но я звівся на ноги, як опинився перед вартовим, що вже цілився мені в обличчя з револьвера.

— Хто ти такий і звідки взявся? — вигукнув він.

— Я повітряний розвідник, друже, і ледь не мертвий розвідник, бо тільки дивом не гепнувся на проспект унизу, — відповів я.

— Але як ти опинився на даху, чоловіче? За останню годину сюди ніхто не прилітав і не піднімався з будівлі. Швидко пояснюй, або я кличу варту!

— Глянь-но сюди, вартовий, і сам побачиш, як я видерся і наскільки близько був до того, аби взагалі не дійти, — сказав я, повертаючись до краю даху, де на глибині двадцяти футів[82] на моєму ремені висіла вся моя зброя.

Бідолаха, піддавшись імпульсу цікавості, ступив до мене — і це стало його фатальною помилкою. Щойно він нахилився, аби зазирнути за край, я вхопив його за горло та за руку з пістолетом і з силою повалив на дах. Зброя випала з його рук, а мої пальці перекрили йому подих, не давши покликати на допомогу. Я вставив йому кляп, зв'язав і підвісив за край даху так само, як висів сам кілька хвилин тому. Я знав, що його знайдуть не раніше ранку, а мені була дорога кожна хвилина.

Одягнувши збрую та зброю, я поспішив до ангарів і невдовзі вивів і свою машину, і машину Кантос Кана. Причепивши його літак до свого, я запустив двигун і, ковзнувши за край даху, пірнув униз до міських вулиць, значно нижче за рівень, на якому зазвичай патрулює авіація. Менше ніж за хвилину я вже м’яко сідав на дах нашого будинку поруч із приголомшеним Кантос Каном.

Я не гаяв часу на пояснення, а відразу перейшов до обговорення наших планів на найближче майбутнє. Ми вирішили, що я спробую дістатися Геліума, тоді як Кантос Кан проникне до палацу, щоб покінчити з Саб Таном. У разі успіху він мав наздогнати мене. Він налаштував мій компас — винахідливий маленький пристрій, який непохитно тримає орієнтир на будь-яку задану точку на поверхні Барсума, — і, попрощавшись, ми разом злетіли в небо, прямуючи до палацу, що лежав на моєму шляху до Геліума.

Коли ми наблизилися до високої вежі, зверху каменем упав патруль, спрямувавши на мій апарат сліпуче світло прожектора. Пролунав громовий наказ зупинитися, а за ним — постріл, оскільки я не звернув уваги на їхній оклик. Кантос Кан швидко пірнув у темряву, тоді як я став стрімко набирати висоту і на шаленій швидкості помчав крізь марсіанське небо. За мною кинулися з десяток розвідувальних суден, що приєдналися до погоні, а згодом і швидкісний крейсер зі сотнею людей та батареєю скорострільних гармат на борту. Петляючи на своїй маленькій машині, то піднімаючись, то падаючи, я більшу частину часу примудрявся вислизати з променів їхніх прожекторів, але через таку тактику я втрачав швидкість. Тож я вирішив ризикнути всім, лягти на прямий курс і довіритися долі та потужності свого двигуна.

Кантос Кан навчив мене одного секрету перемикання передач, відомого лише флоту Геліума, який значно збільшував швидкість наших машин. Я був упевнений, що зможу відірватися від переслідувачів, якщо мені вдасться ухилятися від їхніх снарядів хоча б кілька хвилин.

Вереск куль навколо переконував мене, що врятуватися допоможе лише диво, але жереб було кинуто. Давши повний газ, я взяв прямий курс на Геліум. Поступово переслідувачі залишалися все далі позаду, і я вже почав вітати себе з вдалою втечею, коли влучно випущений із крейсера снаряд розірвався біля самого носа мого літака. Від удару апарат ледь не перекинувся і, різко клюнувши носом, полетів униз крізь чорну ніч.

Не знаю, скільки я падав, перш ніж знову опанував машину, але я був уже зовсім близько до землі, коли апарат знову почав набирати висоту — я чітко чув вереск тварин під собою. Піднявшись вище, я оглянув небо: мої переслідувачі були далеко позаду. Судячи з їхніх вогнів, вони йшли на посадку — очевидно, збиралися шукати мене на землі.

Тільки коли їхні вогні зникли з виду, я наважився підсвітити свій компас маленькою лампою і з жахом побачив, що уламок снаряда вщент розтрощив мій єдиний орієнтир, а разом із ним і спідометр. Щоправда, я міг орієнтуватися за зірками в загальному напрямку на Геліум, але не знаючи точного розташування міста та швидкості руху, мої шанси знайти його були мізерними.

Геліум лежить за тисячу миль на південний захід від Зоданги, і зі справним компасом я б здолав цей шлях за чотири-п’ять годин. Проте на ділі ранок застав мене над безкраїми просторами дна мертвого моря після майже шестигодинного безперервного польоту. Невдовзі внизу здалося велике місто, але це був не Геліум. Геліум — єдиний серед барсумських мегаполісів — складається з двох величезних круглих міст, оточених мурами, що розташовані на відстані сімдесяти п’яти миль одне від одного. З тієї висоти, на якій я летів, їх було б легко впізнати.

Вирішивши, що залетів занадто далеко на північ і захід, я повернув назад на південний схід. Протягом ранку я проминув ще кілька великих міст, але жодне з них не нагадувало опис Геліума, який дав мені Кантос Кан. Окрім того, що Геліум — місто-близнюк, іншою його прикметною рисою є дві колосальні вежі: одна яскраво-червона, що здіймається майже на милю вгору в центрі одного міста, і друга — яскраво-жовта такої ж висоти, що є символом його сестри.

Близько полудня я на малій висоті пролетів над великим мертвим містом давнього Марса, і щойно я вилетів на рівнину за ним, як наштовхнувся на кілька тисяч зелених воїнів, що зійшлися в жахливій битві. Ледве я встиг їх помітити, як у мій бік полетів залп пострілів. З майже безхибною точністю, притаманною їхньому прицілу, вони миттєво перетворили мій літак на руїну, що почала безладно падати на землю.

Я впав майже в самий центр лютої сутички, серед воїнів, які навіть не помітили мого наближення — настільки запекло вони билися не на життя, а на смерть. Чоловіки билися пішими на довгих мечах, а поодинокі постріли снайперів з околиць битви вбивали кожного, хто бодай на мить відокремлювався від загальної місини тіл.

Коли моя машина врізалася в землю серед них, я зрозумів: треба битися або померти, причому шанси на смерть були високими в будь-якому разі. Тож я вискочив на ґрунт з оголеним довгим мечем, готовий захищатися до останнього.

Я опинився поруч із величезним монстром, який бився з трьома супротивниками. Глянувши на його люте обличчя, сповнене бойового азарту, я впізнав Тарса Таркаса, тарка. Він не бачив мене, бо я був трохи позаду нього. Саме в ту мить троє воїнів, у яких я впізнав вархунів, атакували його одночасно. Могутній силач швидко розправився з одним із них, але, відступаючи для іншого випаду, спіткнувся об мертве тіло позаду і вмить опинився на землі під владою ворогів. Блискавично вони кинулися на нього, і Тарс Таркас невдовзі відправився б до праотців, якби я не заступив його простерте тіло і не прийняв бій. Я вже встиг покінчити з одним, коли могутній тарк звівся на ноги і швидко добив іншого.

Він кинув на мене один погляд, і легка посмішка торкнулася його суворих губ. Торкнувшись мого плеча, він сказав:

— Я б навряд чи впізнав тебе, Джоне Картере, але на всьому Барсумі немає іншого смертного, який зробив би для мене те, що зробив ти. Здається, я зрозумів, що на світі існує така річ, як дружба, мій друже.

Більше він не сказав нічого, та й нагоди не було, бо вархуни оточували нас. Ми билися пліч-о-пліч весь той довгий спекотний день, поки хвиля битви не повернула назад і залишки лютої вархунської орди не відступили до своїх тоатів, зникнувши в сутінках.

Десять тисяч воїнів брали участь у тій титанічній боротьбі, і на полі бою лишилося три тисячі мертвих. Жодна сторона не просила й не давала пощади, як не намагалася й брати полонених.

Повернувшись до міста після битви, ми попрямували прямо до помешкання Тарса Таркаса. Мене залишили одного, поки вождь пішов на традиційну раду, що завжди скликається після бою.

Поки я сидів, чекаючи на повернення зеленого воїна, я почув шурхіт у сусідній кімнаті. Раптом на мене вискочила величезна й потворна істота, перекинувши мене назад на купу шовків і хутра, на яких я відпочивав. Це був Вула — вірний, люблячий Вула! Він знайшов дорогу назад до Тарка і, як розповів мені пізніше Тарс Таркас, одразу пішов до моїх колишніх покоїв, де розпочав свою зворушливу й, здавалося б, безнадійну варту, чекаючи на моє повернення.

— Тал Хаджус знає, що ти тут, Джоне Картере, — сказав Тарс Таркас, повернувшись від джеддака. — Саркоджа бачила і впізнала тебе, коли ми поверталися. Тал Хаджус наказав мені привести тебе до нього сьогодні ввечері. У мене є десять тоатів, Джоне Картере; обирай будь-якого, і я супроводжу тебе до найближчого водного каналу, що веде до Геліума. Тарс Таркас може бути жорстоким зеленим воїном, але він вміє бути й другом. Ходімо, ми маємо вирушати.

— А що буде, коли ти повернешся, Тарсе Таркасе? — запитав я.

— Можливо, дикі калоти, а може, й щось гірше, — відповів він. — Хіба що мені випаде нагода, на яку я так довго чекав — битися з Тал Хаджусом.

— Ми залишимося, Тарсе Таркасе, і побачимося з Тал Хаджусом сьогодні. Ти не будеш жертвувати собою, і, можливо, саме цієї ночі ти отримаєш свій шанс.

Він рішуче заперечував, кажучи, що Тал Хаджус часто впадає в несамовиту лють від самої думки про удар, якого я йому колись завдав, і якщо я потраплю до його рук, на мене чекають найжахливіші тортури.

Під час вечері я переповів Тарсу Таркасу історію, яку мені розповіла Сола тієї ночі на морському дні під час походу до Тарка.

Він говорив мало, але м’язи на його обличчі здригалися від гніву й болю при згадці про жахіття, яких зазнала єдина істота, котру він коли-небудь любив за все своє холодне, жорстоке й страшне життя.

Він більше не заперечував, коли я запропонував піти до Тал Хаджуса, лише сказав, що спочатку хоче поговорити з Саркоджою. На його прохання я супроводив його до її покоїв. Той погляд сповненої отруйної ненависті, який вона кинула на мене, був майже достатньою винагородою за будь-які майбутні нещастя, що могла принести мені ця випадкова втеча до Тарка.

— Саркоджо, — мовив Тарс Таркас, — сорок років тому ти посприяла катуванням і смерті жінки на ім’я Гозава. Я щойно дізнався, що воїн, який кохав ту жінку, довідався про твою роль у цій справі. Він не може вбити тебе, Саркоджо, це не в наших звичаях, але ніщо не завадить йому прив’язати один кінець ременя до твоєї шиї, а інший — до дикого тоата, просто аби перевірити твою здатність до виживання та придатність для продовження нашого роду. Почувши, що він збирається зробити це завтра, я вважав за справедливе попередити тебе, бо я людина чесна. Паломництво до річки Ісс не таке вже й довге, Саркоджо. Ходімо, Джоне Картере.

Наступного ранку Саркоджа зникла, і її більше ніхто ніколи не бачив.

У мовчанні ми поспішили до палацу джеддака, куди нас негайно впустили. Насправді Тал Хаджус навряд чи міг дочекатися зустрічі зі мною: він стояв на своєму помості, люто зиркаючи на вхід, коли я увійшов.

— Прикуйте його до того стовпа! — заверещав він. — Ми побачимо, хто наважився вдарити могутнього Тал Хаджуса. Грійте залізо; я власними руками випечу йому очі, щоб він не оскверняв мене своїм мерзенним поглядом!

— Вожді Тарка! — вигукнув я, звертаючись до зібраної ради й ігноруючи Тал Хаджуса. — Я був вождем серед вас і сьогодні бився за Тарк пліч-о-пліч із вашим найвеличнішим воїном. Ви винні мені принаймні можливість висловитися. Я заслужив це сьогодні. Ви ж стверджуєте, що ви справедливий народ...

— Мовчати! — заревів Тал Хаджус. — Заткніть пельку цій істоті та зв'яжіть його, як я наказав!

— Справедливості, Тал Хаджусе! — вигукнув Лорквас Птомел. — Хто ти такий, щоб скасовувати вікові звичаї тарків?

— Так, справедливості! — відгукнулися десятки голосів, і поки Тал Хаджус пінився від люті, я продовжував:

— Ви хоробрий народ і любите хоробрість, але де був ваш могутній джеддак під час сьогоднішньої битви? Я не бачив його в самому пеклі бою; його там не було. Він терзає беззахисних жінок і маленьких дітей у своєму лігві, але коли востаннє хтось із вас бачив, як він б’ється з чоловіками? Та навіть я, карлик порівняно з ним, звалив його одним ударом кулака. Чи з таких істот тарки обирають собі джеддаків? Поруч зі мною зараз стоїть великий тарк, могутній воїн і шляхетна людина. Вожді, як вам звучить: Тарс Таркас, Джеддак Тарка?

Гуркіт схвальних вигуків зустрів цю пропозицію.

— Раді залишається лише наказати, і Тал Хаджус мусить довести своє право правити. Був би він хороброю людиною, він би сам викликав Тарса Таркаса на бій, бо він його не любить, але Тал Хаджус боїться. Тал Хаджус, ваш джеддак — боягуз! Я б міг убити його голими руками, і він це знає.

Коли я замовк, запала напружена тиша. Всі очі були прикуті до Тал Хаджуса. Він не ворушився, але плямисто-зелена шкіра на його обличчі зблідла, а піна застигла на губах.

— Тал Хаджусе, — промовив Лорквас Птомел холодним, жорстким голосом, — ніколи за все моє довге життя я не бачив джеддака тарків настільки приниженим. На це звинувачення може бути лише одна відповідь. Ми чекаємо.

Тал Хаджус стояв як закам’янілий.

— Вожді, — продовжив Лорквас Птомел, — чи повинен джеддак Тал Хаджус довести свою придатність правити в бою проти Тарса Таркаса?

Навколо помосту було двадцять вождів, і двадцять мечів злетіли вгору на знак згоди.

Вибору не було. Цей указ був остаточним, тож Тал Хаджус оголив свій довгий меч і рушив назустріч Тарсу Таркасу.

Бій тривав недовго. І невдовзі, поставивши ногу на шию мертвого монстра, Тарс Таркас став джеддаком усіх тарків.

Першим же своїм актом як джеддака Тарс Таркас зробив мене повноправним вождем, надавши мені ранг, який я заслужив у боях протягом перших тижнів мого полону.

Бачачи прихильність воїнів як до Тарса Таркаса, так і до мене, я скористався нагодою залучити їх до своєї справи проти Зоданги. Я розповів Тарсу Таркасу про свої пригоди і кількома словами пояснив ідею, яка в мене виникла.

— Джон Картер зробив пропозицію, — сказав він, звертаючись до ради вождів, — яку я підтримую. Викладу її коротко. Дея Торіс, принцеса Геліума, яка була нашою полонянкою, тепер перебуває у джеддака Зоданги. Вона мусить вийти заміж за його сина, щоб урятувати свою країну від спустошення зоданганськими військами.

— Джон Картер пропонує нам визволити її та повернути до Геліума. Здобич у Зоданзі буде величезною. Крім того, я часто думав: якби ми мали союз із народом Геліума, ми могли б отримати достатні гарантії продовольства, що дозволило б нам збільшити кількість і частоту виводу потомства, і таким чином стати безперечно панівними серед усіх зелених людей Барсума. Що скажете?

Це був шанс побитися і нагода пограбувати — вони кинулися на цю наживку, як форель на муху.

Як для тарків, вони були несамовито сповнені ентузіазму, і не минуло й півгодини, як двадцять вершників уже мчали дном мертвих морів, аби скликати орди в похід.

Через три дні ми виступили на Зодангу стотисячним військом. Тарсу Таркасу вдалося залучити три менші орди, пообіцявши їм нечувану здобич.

На чолі колони я їхав поруч із великим тарком, а за моїм скакуном дріботів мій любий Вула.

Ми пересувалися виключно вночі, розраховуючи марші так, щоб удень таборувати в покинутих містах. Там ми — і навіть наші тварини — трималися всередині будівель протягом усіх світлових годин. Під час походу Тарс Таркас, завдяки своїм непересічним здібностям і державницькому розуму, залучив ще п’ятдесят тисяч воїнів із різних орд. Тож за десять днів після виступу, опівночі, ми зупинилися під стінами великої Зоданги, маючи силу в сто п’ятдесят тисяч воїнів.

Бойова міць та ефективність цієї орди лютих зелених монстрів дорівнювала десятикратному числу червоних людей. Як казав мені Тарс Таркас, ніколи в історії Барсума така кількість зелених воїнів не йшла на битву разом. Зберегти бодай подобу гармонії між ними було колосальним завданням, і для мене залишалося дивом, як він довів їх до міста, не допустивши великої різанини між ними самими.

Проте, коли ми наблизилися до Зоданги, їхні особисті чвари відступили перед великою ненавистю до червоних людей, особливо до зоданганців. Ті роками вели безжальну кампанію на винищення зелених людей, приділяючи особливу увагу нищенню їхніх інкубаторів.

Тепер, коли ми стояли під Зодангою, завдання проникнути в місто лягло на мене. Наказавши Тарсу Таркасу розділити сили на дві дивізії і тримати їх поза межами чутності з міста навпроти великих брам, я взяв двадцять спішених воїнів і підійшов до однієї з малих хвірток, що часто прорізали мури. Ці хвіртки не мали постійної варти, але їх обходили вартові, що патрулювали проспект, який оперізував місто відразу за стінами — так само як наша міська поліція обходить свої дільниці.

Стіни Зоданги мають сімдесят п’ять футів[83] заввишки і п’ятдесят футів[84] завтовшки. Вони зведені з величезних блоків карборунду, і моєму ескорту зелених воїнів завдання проникнути всередину здавалося неможливим. Ті хлопці, яких виділили мені в супровід, були з однієї з менших орд, а тому не знали мене.

Поставивши трьох із них обличчям до стіни зі зчепленими руками, я наказав ще двом вилізти їм на плечі, а шостому — залізти на плечі двом верхнім. Голова найвищого воїна піднялася на понад сорок футів[85] від землі.

Таким чином, маючи десять воїнів, я збудував три яруси східців від землі до плечей найвищого чоловіка. Потім, розбігшись із невеликої відстані, я стрімко злетів з одного ярусу на інший і фінальним стрибком із широких плечей верхнього воїна вхопився за край стіни й тихо витягнув себе на її широку поверхню. За собою я витягнув шість шкіряних ременів, знятих із моїх воїнів. Ми заздалегідь зв’язали їх докупи. Передавши один кінець верхньому воїну, я обережно опустив інший кінець з протилежного боку стіни до проспекту внизу. Нікого не було видно, тож, спустившись на край ременя, я пролетів решту тридцяти футів[86] до бруківки.

Я дізнався від Кантос Кана секрет відкривання цих воріт, і вже за мить мої двадцять воїнів стояли всередині приреченого міста Зоданга.

На свій подив і радість я виявив, що ми увійшли біля нижньої межі величезних палацових угідь. Сама будівля виднілася вдалині, сяючи сліпучим вогнем ілюмінації, і я миттєво вирішив: я поведу загін воїнів прямо всередину палацу, тоді як решта великої орди атакуватиме казарми солдатів.

Відправивши одного з моїх людей до Тарса Таркаса за загоном у п’ятдесят тарків і передавши повідомлення про мої наміри, я наказав десятьом воїнам захопити й відкрити одну з великих брам, тоді як з дев'ятьма іншими взявся за другу. Ми мали діяти тихо: жодних пострілів, жодного загального наступу, поки я не дістануся палацу зі своїми п’ятдесятьма тарками. Наші плани спрацювали ідеально. Двоє вартових, яких ми зустріли, відправились до своїх праотців на берегах втраченого моря Корус, а варта біля обох брам мовчки послідувала за ними.

Нарешті величезна брама, біля якої я стояв, розчинилася — і мої п'ятдесят тарків на чолі з Тарсом Таркасом в'їхали всередину верхи на своїх велетенських тоатах. Я провів їх до палацових мурів, на які видерся сам-один, без жодної допомоги. Та всередині мене чекала морока з брамою: вона заклинила, не піддавалася, аж поки нарешті, зі скреготом, не провернулася на своїх величезних петлях — і ця мить стала мені найкращою нагородою. А невдовзі мій лютий загін уже скакав садами джеддака Зоданги.

Коли ми наблизилися до палацу, я зміг зазирнути крізь величезні вікна першого поверху в залиту світлом залу для аудієнцій Тана Косіса. Величезна зала була до краю заповнена знаттю та їхніми дружинами, ніби відбувалася якась важлива церемонія. Зовні палацу не було жодного охоронця — очевидно, через те, що стіни міста та палацу вважалися неприступними. Тож я підійшов впритул і зазирнув усередину.

На одному кінці зали, на масивних золотих тронах, інкрустованих діамантами, сиділи Тан Косіс та його дружина в оточенні офіцерів і державних сановників. Перед ними пролягав широкий прохід, вишикуваний обабіч солдатами. Поки я спостерігав, у дальньому кінці зали в цей прохід увійшла процесія, що рушила до підніжжя трону.

Спершу йшли четверо офіцерів гвардії джеддака, несучи величезну тацю, на якій, на подушці з яскраво-червоного шовку, лежав великий золотий ланцюг із нашийником та замком на кожному кінці. Одразу за ними йшли ще четверо, несучи подібну тацю з розкішними регаліями принца та принцеси правлячого дому Зоданги.

Біля підніжжя трону ці дві групи розійшлися й зупинилися, повернувшись обличчям одна до одної обабіч проходу. Далі йшли інші сановники, офіцери палацу та армії, і, нарешті, дві постаті, повністю загорнуті в червоний шовк, так що їх неможливо було впізнати. Ці двоє зупинилися перед троном, повернувшись до Тана Косіса. Коли решта процесії увійшла і зайняла свої місця, Тан Косіс звернувся до пари перед ним. Я не чув його слів, але невдовзі двоє офіцерів підійшли й зняли червоне вбрання з однієї з постатей. Я побачив, що Кантос Кан зазнав невдачі у своїй місії, бо переді мною стояв Саб Тан, принц Зоданги.

Тан Косіс узяв набір прикрас з однієї з таць і надягнув один із золотих нашийників на шию сина, заклацнувши замок. Сказавши ще кілька слів Саб Тану, він повернувся до іншої постаті, з якої офіцери тепер зняли шовки, відкривши моєму приголомшеному погляду Дею Торіс, принцесу Геліума.

Мета церемонії стала мені зрозумілою: ще мить — і Дея Торіс буде назавжди поєднана з принцом Зоданги. Мабуть, це була вражаюча і красива церемонія, але для мене це видовище було найжахливішим із тих, що я бачив у житті. Коли на її прекрасне тіло наділи регалії, а золотий нашийник у руках Тана Косіса розімкнувся, я підняв свій довгий меч над головою і важким ефесом розбив скло величезного вікна, вриваючись у саму гущу заціпенілого натовпу. Одним стрибком я опинився на сходах помосту поруч із Таном Косісом і, поки він стояв паралізований від подиву, я рубонув мечем по золотому ланцюгу, що мав прикувати Дею Торіс до іншого.

В одну мить усе перетворилося на хаос. Тисяча оголених мечів загрожували мені звідусіль, а Саб Тан кинувся на мене з ювелірним кинджалом, який вихопив зі своїх весільних регалій. Я міг би вбити його так само легко, як муху, але давній звичай Барсума стримав мою руку. Схопивши його за зап’ястя, коли кинджал уже летів до мого серця, я затис його як у лещатах і вказав довгим мечем у дальній кінець зали.

— Зоданга впала! — крикнув я. — Дивіться!

Усі очі звернулися в напрямку, куди я вказував: крізь головний вхід у залу вривалися Тарс Таркас та його п’ятдесят воїнів на своїх величезних тоатах.

Крик тривоги й подиву прокотився натовпом, але в ньому не було страху — вже за мить солдати й дворяни Зоданги кинулися на тарків, що наступали.

Скинувши Саб Тана з помосту, я пригорнув Дею Торіс до себе. За троном були вузькі двері, і в них тепер стояв Тан Косіс, дивлячись на мене з оголеним мечем. Миттєво ми зійшлися в поєдинку, і він виявився неабияким супротивником.

Поки ми кружляли широким помостом, я побачив, як Саб Тан збігає сходами, щоб допомогти батькові. Та коли він заніс руку для удару, Дея Торіс заступила йому шлях, і саме в цей момент мій меч знайшов місце, яке зробило Саб Тана джеддаком Зоданги. Коли його батько впав мертвим на підлогу, новий джеддак вирвався з рук Деї Торіс, і ми знову опинилися віч-на-віч. Невдовзі до нього приєдналася четвірка офіцерів, і я, притиснувшись спиною до золотого трону, знову вступив у бій за Дею Торіс. Мені було вкрай важко захищатися і водночас не вбити Саб Тана — а з ним і мій останній шанс здобути жінку, яку я кохав. Моє лезо миготіло з блискавичною швидкістю, відбиваючи випади й удари супротивників. Двох я вже обеззброїв, один упав, коли ще кілька воїнів кинулися на допомогу своєму новому правителю, щоб помститися за смерть старого.

Коли вони наступали, лунали крики: «Жінка! Це жінка! Вбийте її; це її змова! Смерть їй! Смерть!»

Крикнувши Деї Торіс сховатися за мною, я пробивався до маленьких дверей позаду трону. Проте офіцери розгадали мій намір: троє з них заскочили мені за спину, відрізавши шлях до позиції, де я міг би захистити Дею Торіс від цілої армії фехтувальників.

Тарки в центрі зали були повністю зайняті боєм, і я почав усвідомлювати, що лише диво може врятувати нас, коли побачив, як Тарс Таркас продирається крізь натовп «пігмеїв», що роїлися навколо нього. Одним помахом свого могутнього меча він поклав десяток трупів до своїх ніг і прорубав шлях, аж поки наступної миті не опинився на помості поруч зі мною, сіючи смерть і руйнування праворуч і ліворуч.

Хоробрість зоданганців викликала захоплення: ніхто не намагався втекти, і коли бій затих, це сталося лише тому, що в величезній залі не залишилося в живих нікого, крім тарків, Деї Торіс та мене.

Саб Тан лежав мертвим поруч зі своїм батьком; тіла цвіту зоданганської знаті та лицарства вкривали підлогу цієї кривавої бойні.

Першою моєю думкою після бою був Кантос Кан. Залишивши Дею Торіс під опікою Тарса Таркаса, я взяв дюжину воїнів і поспішив до підземель під палацом. Тюремники покинули свої пости, щоб приєднатися до битви в тронній залі, тож ми без перешкод обшукали лабіринти в’язниці.

Я гучно вигукував ім’я Кантос Кана в кожному новому коридорі, і нарешті був винагороджений слабкою відповіддю. Орієнтуючись на звук, ми невдовзі знайшли його безпорадним у темній ніші.

Він був несамовито радий бачити мене і дізнатися про перебіг битви, відгомін якої долинав до його камери. Він розповів, що повітряний патруль схопив його ще до того, як він дістався високої вежі палацу, тож він навіть не бачив Саб Тана.

Ми зрозуміли, що марно намагатися перерубати ґрати та ланцюги, тому за його порадою я повернувся до зали, щоб обшукати тіла вбитих у пошуках ключів від його камери та кайданів. На щастя, серед перших же обшуканих я знайшов його тюремника, і невдовзі Кантос Кан уже був із нами в тронній залі.

З вулиць міста долинав гуркіт важких гармат, перемішаний із криками. Тарс Таркас поспішив геть, щоб очолити бій зовні. Кантос Кан супроводжував його як провідник. Зелені воїни розпочали ретельний обшук палацу в пошуках зоданганців та здобичі, і ми з Деєю Торіс залишилися наодинці.

Вона опустилася на один із золотих тронів і, коли я повернувся до неї, зустріла мене блідою посмішкою.

— Чи бачив світ таку людину! — вигукнула вона. — Я знаю, що Барсум ще не знав подібних до тебе. Невже всі люди Землі такі? Один, чужинець, гнаний, зацькований, ти за кілька коротких місяців зробив те, чого за всі минулі віки Барсума не вдавалося нікому: об’єднав дикі орди морського дна і привів їх битися як союзників червоного народу Марса.

— Відповідь проста, Деє Торіс, — усміхнувся я. — Це зробив не я. Це зробило кохання — кохання до Деї Торіс. Це сила, здатна на більші дива, ніж ті, що ти бачила.

Ніжний рум’янець розлився по її обличчю, і вона відповіла:

— Тепер ти можеш це казати, Джоне Картере, а я можу слухати. Бо я вільна.

— І я маю сказати ще більше, поки знову не стало надто пізно, — вів я далі. — Я робив багато дивних речей у житті, на які не наважилися б і мудріші за мене. Але ніколи, навіть у найсміливіших мріях, я не сподівався здобути Дею Торіс — бо ніколи не думав, що в усьому всесвіті живе така жінка, як принцеса Геліума. Те, що ти принцеса, не бентежить мене; але те, що ти — це ти, змушує мене сумніватися у власному розумі, коли я прошу тебе, моя принцесо, стати моєю.

— Не треба бентежитися тому, хто так добре знав відповідь ще до того, як прохання було вимовлене, — відповіла вона, підводячись і кладучи свої руки мені на плечі. І тоді я обійняв її та поцілував.

Так, посеред міста, де вирував запеклий бій, сповнений тривожних звуків війни, де смерть і руйнування збирали свої страшні жнива, Дея Торіс, принцеса Геліума, справжня донька Марса — бога війни, пообіцяла стати дружиною Джона Картера, джентльмена з Вірджинії.

Згодом Тарс Таркас і Кантос Кан повернулися з доповіддю: Зоданга впала остаточно. Її війська були або знищені, або ж взяті в полон, і будь-який опір усередині стін припинився. Хоча кільком бойовим суднам вдалося втекти, тисячі військових і торгових кораблів опинилися в руках тарків.

Оскільки менші орди вже почали грабувати місто та битися між собою за здобич, ми вирішили не гаяти часу. Зібравши вірних воїнів і укомплектувавши екіпажі захоплених суден зоданганськими полоненими, ми приготувалися до вильоту на Геліум.

Через п'ять годин флотилія з двохсот п'ятдесяти лінійних кораблів піднялася в повітря з дахів доків. На борту перебувало майже сто тисяч зелених воїнів, а за нами йшов флот транспортів із нашими тоатами.

Ми залишили понівечене місто в жорстоких пазурах сорока тисяч зелених воїнів із менших орд. Зоданга тонула в грабунках і вбивствах; у сотнях місць спалахнули пожежі, і стовпи густого диму здіймалися над містом, ніби намагаючись приховати від очей небес ті жахіття, що коїлися внизу.

Пополудні ми побачили на обрії червону та жовту вежі Геліума. Невдовзі назустріч нам із таборів облоговиків піднявся величезний флот Зоданги.

Хоча на кожному нашому судні від носа до корми майоріли прапори Геліума, зоданганцям не потрібні були знаки, аби впізнати ворога: наші зелені воїни відкрили вогонь, щойно противник відірвався від землі. Завдяки своїй неймовірній влучності вони засипали ворожий флот залп за залпом.

Міста-близнюки Геліума, зрозумівши, що прийшла допомога, вислали на підкріплення сотні власних суден. Так почалася перша справжня повітряна битва, яку мені довелося бачити.

Кораблі з нашими зеленими воїнами кружляли над флотами Геліума та Зоданги, що зійшлися в клінчі[87]. Оскільки тарки не мали власного флоту, вони не вміли вправно поводитися з важкою артилерією, проте їхня ручна зброя виявилася надзвичайно ефективною. Саме їхня присутність суттєво вплинула на хід бою, якщо не визначила його фінал.

Спочатку обидві сили йшли на одній висоті, обмінюючись бортовими залпами. Раптом у корпусі одного з велетенських зоданганських кораблів зяюча діра розірвала обшивку; судно хитнулося, перекинулося, і фігурки екіпажу полетіли в прірву з тисячофутової висоти[88]. За мить сама махина з жахливою швидкістю врізалася в м’який ґрунт стародавнього морського дна.

Переможний клич прокотився ескадрою Геліума, і вони з подвоєною люттю накинулися на ворога. Завдяки майстерному маневру два геліумські судна зайняли позицію над супротивником, обсипаючи його градом бомб зі своїх кільових батарей.

Один за одним бойові кораблі Геліума захоплювали висоту, і невдовзі розбиті судна облоговиків безпорадно дрейфували в бік високої червоної вежі Великого Геліума. Кілька кораблів намагалися втекти, але їх швидко оточили тисячі крихітних індивідуальних літаків, а над кожним нависав гігантський лінкор Геліума, готовий висадити абордажну групу.

Менш ніж за годину після того, як переможна зоданганська ескадра піднялася нам назустріч, битву було завершено. Захоплені судна під охороною призових екіпажів попрямували до міст Геліума.

Був у цій капітуляції могутніх літунів і вкрай трагічний бік — наслідок давнього звичаю, який вимагав, щоб здача судна супроводжувалася добровільним стрибком командира переможеного корабля на землю. Один за одним ці хоробрі люди, тримаючи свої прапори високо над головами, кидалися з високих носів своїх величних суден у прірву на жахливу смерть.

Тільки коли командувач усього флоту здійснив цей фатальний стрибок, подавши знак про капітуляцію решти кораблів, бойові дії припинилися, і марна жертва сміливців добігла кінця.

Ми подали сигнал флагману флоту Геліума наблизитися, і коли він підійшов на відстань чутності, я прокричав, що на борту принцеса Дея Торіс і ми хочемо передати її на флагман, щоб її негайно доправили до міста.

Коли зміст мого повідомлення дійшов до них, над палубами флагмана прокотився могутній крик, а за мить прапори принцеси Геліума замайоріли у сотнях місць на верхніх надбудовах. Коли інші судна ескадри зрозуміли значення світлових сигналів, вони підхопили це несамовите вітання, розгортаючи її стяги, що виблискували в сонячних променях.

Флагман рушив до нас, і коли він граціозно розвернувся й торкнувся нашого борту, дюжина офіцерів заскочила на нашу палубу. Коли їхні приголомшені погляди впали на сотні зелених воїнів, що вийшли з бойових укриттів, вони завмерли від жаху, але побачивши Кантос Кана, який рушив їм назустріч, вони пішли вперед, оточивши його.

Потім вийшли ми з Деєю Торіс. Уся їхня увага була прикута до неї. Вона прийняла їх із витонченою люб'язністю, називаючи кожного на ім’я, адже це були люди, яких високо цінував її дід, і вона добре їх знала.

— Покладіть руки на плече Джона Картера, — сказала вона їм, повертаючись до мене, — людини, якій Геліум зобов'язаний як поверненням своєї принцеси, так і сьогоднішньою перемогою.

Вони були вкрай ввічливі зі мною і сказали багато добрих та похвальних слів, але найбільше враження на них справило те, що я зумів залучити лютих тарків до своєї кампанії з визволення Деї Торіс та порятунку Геліума.

— Ви повинні дякувати більше іншій людині, ніж мені, — сказав я, — і ось вона; знайомтеся з одним із найвеличніших солдатів і державних діячів Барсума — Тарсом Таркасом, Джеддаком Тарка.

З тією ж вишуканою ввічливістю, яку вони виявили до мене, вони привітали великого тарка, і, на мій подив, він нітрохи не поступався їм ані манерами, ані шляхетністю мови. Хоча тарки й не належать до балакучих рас, вони надзвичайно формальні, і їхні звичаї дивовижним чином пасують до гідних і витончених манер.

Дея Торіс зійшла на борт флагмана і була вкрай засмучена тим, що я не пішов за нею. Проте я пояснив їй, що битва виграна лише частково: нам ще належало розібратися з сухопутними силами облоговиків-зоданганців, і я не залишу Тарса Таркаса, доки справу не буде завершено.

Командувач військово-морських сил Геліума пообіцяв організувати атаку армій Геліума з боку міста одночасно з нашим наземним наступом. Судна розійшлися, і Дею Торіс тріумфально понесли назад до двору її діда, Тардоса Морса, Джеддака Геліума.

Вдалині стояв наш транспортний флот із тоатами зелених воїнів, де він залишався під час битви. Без причальних помостів вивантаження цих звірів на відкриту рівнину було справою важкою, але іншого виходу не було, тож ми попрямували до точки приблизно за десять миль від міста і взялися до роботи.

Тварин доводилося опускати на землю на стропах, і ця робота тривала решту дня і половину ночі. Двічі нас атакували загони зоданганської кавалерії, але з незначними втратами, і з настанням темряви вони відступили.

Щойно останнього тоата було розвантажено, Тарс Таркас дав команду наступати, і трьома групами ми поповзли на зоданганський табір із півночі, півдня та сходу.

Приблизно за милю від головного табору ми наштовхнулися на їхні застави і, як було домовлено заздалегідь, сприйняли це як сигнал до атаки. З дикими, лютими криками, під огидний вереск роз’ярених боєм тоатів, ми навалилися на зоданганців.

Ми не застали їх зненацька — перед нами постала добре укріплена лінія оборони. Раз за разом нас відбивали, і ближче до полудня я почав побоюватися за результат битви.

Зоданганці налічували майже мільйон воїнів, зібраних від полюса до полюса, скрізь, де простягалися їхні стрічкоподібні водні шляхи. Проти них виступило менше ста тисяч зелених воїнів. Сили з Геліума ще не прибули, і ми не мали від них жодних звісток.

Саме опівдні ми почули потужну канонаду вздовж усієї лінії між зоданганцями та містами — ми зрозуміли, що наше вкрай необхідне підкріплення нарешті підійшло.

Тарс Таркас знову віддав наказ до атаки, і вкотре могутні тоати понесли своїх грізних вершників на ворожі укріплення. Тієї ж миті бойові порядки Геліума хлинули через протилежні бруствери зоданганців, і за мить ворог опинився затиснутим, наче між двома жорнами. Вони билися шляхетно, але марно.

Рівнина перед містом перетворилася на справжню бойню, перш ніж останній зоданганець склав зброю. Нарешті різанина припинилася, полонених погнали до Геліума, а ми увійшли в браму великого міста величезною тріумфальною процесією героїв-переможців.

Широкі проспекти були вишикувані жінками та дітьми, серед яких траплялися поодинокі чоловіки, чиї обов'язки вимагали присутності в місті під час битви. Нас вітали нескінченними аплодисментами та засипали прикрасами із золота, платини, срібла та дорогоцінних каменів. Місто збожеволіло від радості.

Мої люті тарки викликали найбільше хвилювання та ентузіазм. Ніколи раніше озброєний загін зелених воїнів не входив у браму Геліума, і те, що тепер вони прийшли як друзі та союзники, сповнювало червоних людей надією.

Те, що мої скромні послуги Деї Торіс стали відомі геліумітам, підтверджувалося гучними вигуками мого імені та горами прикрас, якими обвішали мене та мого величезного тоата, поки ми рухалися проспектами до палацу. Навіть попри грізний вигляд Вули, натовп тиснувся впритул до мене.

Коли ми наблизилися до цієї величної споруди, нас зустріла група офіцерів, які тепло привітали нас і попросили Тарса Таркаса, його джедів, а також джеддаків та джедів його диких союзників разом зі мною спішитися та пройти до Тардоса Морса, аби прийняти його вдячність за наші послуги.

На вершині великих сходів, що вели до головних порталів палацу, стояла королівська родина, і коли ми досягли нижніх сходинок, один із них спустився нам назустріч.

Він був майже ідеальним зразком мужності: високий, прямий як стріла, з чудово розвиненими м'язами, виправкою та манерами справжнього володаря. Мені не треба було казати, що це — Тардос Морс, Джеддак Геліума.

Першим із нашої групи він зустрів Тарса Таркаса, і його перші слова назавжди закріпили нову дружбу між расами.

— Те, що Тардос Морс, — сказав він щиро, — зустрів найвеличнішого воїна Барсума — це безцінна честь; але те, що він може покласти руку на плече друга та союзника — це значно більший дар.

— Джеддаку Геліума, — відповів Тарс Таркас, — лише людина з іншого світу змогла навчити зелених воїнів Барсума значенню дружби. Саме йому ми завдячуємо тим, що орди Тарка можуть розуміти вас, що вони можуть оцінити та відповісти взаємністю на почуття, так милостиво висловлені вами.

Тардос Морс привітав кожного із зелених джеддаків та джедів, знайшовши для кожного слова дружби та вдячності. Наблизившись до мене, він поклав обидві руки мені на плечі.

— Ласкаво просимо, сину мій, — сказав він. — Те, що тобі з радістю і без жодного слова заперечення віддано найкоштовнішу перлину всього Геліума — ба більше, усього Барсума — є достатнім підтвердженням моєї пошани.

Потім нас представили Морсу Каяку, Джеду Малого Геліума та батьку Деї Торіс. Він ішов одразу за Тардосом Морсом і здавався ще більш зворушеним цією зустріччю, ніж його батько.

Він десяток разів намагався висловити мені свою вдячність, але голос переривався від емоцій, і він не міг говорити. А проте він мав репутацію надзвичайно лютого й безстрашного бійця. Як і весь Геліум, він обожнював свою доньку і не міг без глибокого хвилювання думати про те, чого їй вдалося уникнути.

Протягом десяти днів орди Тарка та їхні дикі союзники бенкетували й розважалися, а потім, обдаровані коштовними дарунками та в супроводі десятитисячного війська Геліума під командуванням Морса Каяка, вирушили у зворотну дорогу до своїх земель. Джед Малого Геліума з невеликим почтом знаті супроводжував їх до самого Тарка, аби ще міцніше закріпити нові узи миру та дружби.

Сола також поїхала з Тарсом Таркасом, своїм батьком, який перед усіма своїми вождями визнав її своєю донькою.

Три тижні по тому Морс Каяк і його офіцери разом із Тарсом Таркасом і Солою повернулися на бойовому кораблі, надісланому до Тарка, щоб встигнути на церемонію, яка зробила Дею Торіс і Джона Картера одним цілим.

Протягом дев’яти років я служив у радах і воював у арміях Геліума як принц дому Тардоса Морса. Здавалося, народ ніколи не втомлювався обсипати мене почестями, і не минало й дня без нових доказів їхньої любові до моєї принцеси, незрівнянної Деї Торіс.

У золотому інкубаторі на даху нашого палацу лежало білосніжне яйце. Протягом майже п’яти років десять солдатів гвардії джеддака незмінно вартували над ним, і не було дня, коли я був у місті, щоб ми з Деєю Торіс не стояли рука об руку перед нашою маленькою святинею, плануючи майбутнє, коли тендітна шкаралупа нарешті трісне.

У моїй пам'яті яскраво закарбувалася картина тієї останньої ночі, коли ми сиділи там, притишено розмовляючи про дивний роман, що сплів наші життя, і про це диво, що мало примножити наше щастя й здійснити надії.

Вдалині ми побачили яскраво-біле світло наближення літака, але не надали цьому звичайному видовищу особливого значення. Мов блискавка, він нісся до Геліума, і сама його швидкість свідчила про щось надзвичайне.

Подаючи сигнали, що проголошували його кур'єром джеддака, він нетерпляче кружляв, чекаючи на запізнілий патрульний катер, що мав супроводити його до палацових доків.

Через десять хвилин після того, як він торкнувся причалу, мене викликали до зали ради, яка вже заповнювалася її членами. На підвищенні трону Тардос Морс крокував туди-сюди з напруженим обличчям. Коли всі посіли свої місця, він повернувся до нас.

— Сьогодні вранці, — сказав він, — уряди держав Барсума отримали звістку, що доглядач атмосферної станції вже два дні не надсилає бездротових звітів, а безперервні виклики з десятків столиць лишилися без відповіді.

— Посли інших народів просили нас взяти справу в свої руки й негайно відправити на станцію помічника доглядача. Цілий день тисяча крейсерів шукала його, аж поки щойно один із них не повернувся з його мертвим тілом, знайденим у підвалах під його будинком, жахливо понівеченим якимось убивцею.

— Мені не треба пояснювати вам, що це означає для Барсума. Потрібні місяці, аби пробитися крізь ті могутні стіни — фактично, робота вже розпочалася, — і боятися було б нічого, якби двигун насосної станції працював як слід, як він працював сотні років. Але сталося найгірше. Прилади фіксують стрімке падіння тиску повітря в усіх куточках Барсума — двигун зупинився.

— Панове, — підсумував він, — нам залишилося жити щонайбільше три дні.

На кілька хвилин запала абсолютна тиша, а потім піднявся молодий дворянин і з оголеним мечем, піднятим над головою, звернувся до Тардоса Морса:

— Люди Геліума пишалися тим, що завжди показували Барсуму, як має жити нація червоних людей; тепер у нас є нагода показати їм, як вони мають помирати. Продовжуймо виконувати свої обов'язки так, ніби попереду в нас ще тисяча плідних років.

Зала вибухнула оплесками. Оскільки не було нічого кращого, ніж вгамувати страх народу власним прикладом, ми розійшлися зі посмішками на обличчях і тугою, що гризла серця.

Коли я повернувся до свого палацу, то побачив, що чутки вже дійшли до Деї Торіс, тож розповів їй усе, що чув.

— Ми були дуже щасливі, Джоне Картере, — сказала вона, — і я вдячна долі, яка б вона не була, що вона дозволяє нам померти разом.

Наступні два дні не принесли помітних змін у постачанні повітря, але вранці третього дня дихання на висоті дахів стало утрудненим. Проспекти та площі Геліума були заповнені людьми. Будь-яка діяльність припинилася. Здебільшого люди мужньо дивилися в очі своїй неминучій долі. Подекуди, однак, чоловіки та жінки піддавалися тихому горю.

Ближче до середини дня багато слабших почали піддаватися, і протягом години жителі Барсума тисячами занурювалися в несвідомість, що передує смерті від задухи.

Дея Торіс і я разом з іншими членами королівської родини зібралися в заглибленому саду у внутрішньому дворику палацу. Ми розмовляли приглушеними голосами, якщо взагалі розмовляли, бо жах перед похмурою тінню смерті охопив нас. Навіть Вула, здавалося, відчував вагу насувної катастрофи, бо він тулився до Деї Торіс і до мене, жалібно скавчучи.

Маленький інкубатор принесли з даху нашого палацу на прохання Деї Торіс, і вона сиділа, з тугою дивлячись на невідоме маленьке життя, якого тепер ніколи не пізнає.

Оскільки дихати ставало відчутно важче, Тардос Морс підвівся, кажучи:

— Попрощаймося один з одним. Дні величі Барсума скінчилися. Завтрашнє сонце дивитиметься вниз на мертвий світ, який усю вічність кружлятиме в небесах, не заселений навіть спогадами. Це кінець.

Він нахилився і поцілував жінок своєї родини, а чоловікам поклав свою міцну руку на плечі.

Коли я сумно відвернувся від нього, мій погляд упав на Дею Торіс. Її голова схилилася на груди, з усього видна — вона була бездиханна. З криком я кинувся до неї і підняв на руки.

Її очі розплющилися і подивилися в мої.

— Поцілуй мене, Джоне Картере, — прошепотіла вона. — Я кохаю тебе! Я кохаю тебе! Це жорстоко, що нас розривають саме тоді, коли ми лише починали життя, сповнене любові та щастя.

Коли я притиснув її любі губи до своїх, старе відчуття непереборної сили та влади піднялося в мені. Бойова кров Вірджинії знову ожила в моїх жилах.

— Цього не буде, моя принцесо! — вигукнув я. — Є, мусить бути якийсь вихід, і Джон Картер, який проклав собі шлях крізь чужий світ заради любові до тебе, знайде його.

І з моїми словами за порогом моєї свідомості виникла серія з дев'яти давно забутих звуків. Як спалах блискавки в темряві, мені відкрився їхній повний зміст — ключ до трьох великих дверей атмосферної станції!

Раптом повернувшись до Тардоса Морса, все ще притискаючи свою вмираючу кохану до грудей, я крикнув:

— Літака, Джеддаку! Швидше! Накажіть подати найшвидший літак на дах палацу. Я ще можу врятувати Барсум!

Він не став розпитувати, але миттєво стражник помчав до найближчого доку, і хоча повітря на даху було розріджене і майже зникло, їм вдалося запустити найшвидший одномісний розвідувальний апарат, який коли-небудь створював геній Барсума.

Розцілувавши Дею Торіс десятки разів і наказавши Вулі, який хотів було йти за мною, залишитися і охороняти її, я зі своєю старою спритністю і силою вискочив на високі бастіони палацу, і наступної миті я вже мчав до місця, де ще жевріла надія Барсума.

Мені доводилося летіти дуже низько, щоб мати достатньо повітря для дихання, але я тримав прямий курс через дно старого моря, тож мені доводилося підніматися лише на кілька футів[89]над землею.

Я летів зі страшною швидкістю, бо моє доручення було гонкою з часом і смертю. Обличчя Деї Торіс постійно стояло переді мною. Повернувшись востаннє, покидаючи палацовий сад, я бачив, як вона похитнулася і опустилася на землю біля маленького інкубатора. Я добре знав, що вона впала в останню кому, яка закінчиться смертю, якщо запаси повітря не будуть поповнені. Тому, відкинувши обережність, я викинув за борт усе, крім двигуна і компаса, навіть свої прикраси, і, лежачи на животі вздовж палуби, однією рукою тримаючи кермо, а іншою штовхаючи важіль швидкості до останньої позначки, я розсікав розріджене повітря вмираючого Марса зі швидкістю метеора.

За годину до настання темряви величезні стіни атмосферної станції раптово виросли переді мною, і з нудотним гуркотом я впав на землю перед маленькими дверима, які приховували іскру життя від мешканців цілої планети.

Біля дверей величезна група людей намагалася пробити стіну, але вони ледь подряпали кремінну поверхню, і тепер більшість із них лежали останнім сном, від якого їх не розбудило б навіть повітря.

Умови тут здавалися набагато гіршими, ніж у Геліумі, і я дихав з великими труднощами. Було кілька чоловіків, які все ще були притомні, і до одного з них я звернувся.

— Якщо я зможу відчинити ці двері, чи є людина, яка зможе запустити двигуни? — запитав я.

— Я можу, — відповів він, — якщо ви відчините швидко. Мені лишилось зовсім недовго. Але це всеодно марно, вони обоє мертві, і ніхто інший на Барсумі не знав таємниці цих жахливих замків. Три дні люди, збожеволілі від страху, товпилися біля цього порталу в марних спробах розгадати його таємницю.

У мене не було часу розмовляти, я ставав дуже слабким, і мені було важко взагалі контролювати свої думки.

Але з останнім зусиллям, слабко опускаючись на коліна, я спрямував дев'ять ментальних хвиль на ту жахливу споруду перед собою. Марсіанин підповз до мене, і з нерухомими очима, прикутими до єдиної панелі перед нами, ми чекали у смертельній тиші.

Повільно могутні двері відступили перед нами. Я спробував підвестися і піти за ними, але був занадто слабкий.

— За ними! — крикнув я своєму супутнику. — І якщо дійдеш до насосної, запусти всі насоси. Це єдиний шанс Барсума існувати завтра!

Звідти, де я лежав, я відчинив другі двері, а потім треті, і побачивши, як надія Барсума слабко повзе на руках і колінах крізь останній дверний отвір, я впав непритомний на землю.

Коли я знову розплющив очі, було темно. На моєму тілі був дивний, цупкий одяг; він тріщав і розсипався на порох, щойно я спробував сісти.

Я обмацав себе з ніг до голови: я був повністю одягнений, хоча, коли знепритомнів біля маленьких дверей, на мені не було жодної нитки. Переді мною крізь понівечений отвір виднівся клаптик місячного неба.

Коли мої руки ковзнули по тілу, вони натрапили на кишені, в одній з яких лежав пакунок сірників, загорнутий у промаслений папір. Я чиркнув одним із них, і його тьмяне полум’я освітило те, що виявилося величезною печерою. В глибині я помітив дивну, нерухому постать, що схилилася над маленькою лавою. Підійшовши ближче, я побачив муміфіковані рештки маленької старої жінки з довгим чорним волоссям. Вона схилилася над невеликою жаровнею, на якій стояла кругла мідна посудина з дрібкою зеленкуватого порошку.

Позаду неї, підвішена до стелі на сиром’ятних ременях і простягнута через усю печеру, висіла вервиця людських скелетів. Від ременя, на якому вони висіли, тягнувся інший — прямо до мертвої руки старої. Коли я торкнувся шнура, скелети загойдалися, видаючи звук, схожий на шелест сухого листя.

Це була вкрай гротескна й жахлива сцена, тож я поспішив на свіже повітря, радий покинути таке моторошне місце.

Видовище, що постало перед моїми очима, коли я ступив на невеликий виступ перед входом у печеру, сповнило мене відчаєм. Нове небо і новий пейзаж зустріли мій погляд. Сріблясті гори вдалині, майже нерухомий місяць у небі, вкрита кактусами долина внизу — це був не Марс. Я ледь вірив власним очам, але правда повільно проникала в мою свідомість: я дивився на Аризону з того самого виступу, з якого десять років тому з тугою споглядав Марс.

Сховав голову в руках, я розбитий і сповнений скорботи спустився стежкою від печери.

Наді мною сяяло червоне око Марса, що зберігало свою жахливу таємницю за сорок вісім мільйонів миль звідси.

Чи дістався марсіанин до насосної? Чи встигло цілюще повітря до людей на тій далекій планеті вчасно, щоб урятувати їх? Чи жива моя Дея Торіс, чи її прекрасне тіло лежить холодним у смерті біля золотого інкубатора в заглибленому саду внутрішнього дворика палацу Тардоса Морса, джеддака Геліума?

Десять років я чекав і молився про відповідь на свої запитання. Десять років я чекав і молився, щоб мене повернули до світу мого втраченого кохання. Я б краще лежав мертвим поруч із нею там, ніж жив на Землі за всі ці мільйони жахливих миль від неї.

Стара шахта, яку я знайшов незайманою, зробила мене неймовірно багатим; але що мені до багатства!

Сьогодні ввечері, коли я сиджу у своєму кабінеті з видом на Гудзон, минає рівно двадцять років відтоді, як я вперше розплющив очі на Марсі.

Я бачу, як вона сяє в небі крізь віконце біля мого столу. Сьогодні вона ніби знову кличе мене так, як не кликала з тієї давно минулої ночі. І мені здається, що крізь жахливу безодню космосу я бачу прекрасну чорноволосу жінку, що стоїть у саду палацу, а поруч із нею — маленький хлопчик, який обіймає її, поки вона вказує в небо на планету Земля. А біля їхніх ніг лежить величезна й потворна істота з золотим серцем.

Я вірю, що вони чекають мене там, і щось підказує мені: скоро я про все дізнаюся.

Перегортаючи останню сторінку «Принцеси Марса», читач часто відчуває те саме, що й сам Джон Картер на скелястому виступі в Аризоні — приголомшливу порожнечу та мільйони запитань, що лишилися без відповіді.

Чи встиг той невідомий марсіанин запустити насоси? Чи наповнилися легені Деї Торіс цілющим повітрям у ту саму мить, коли Картер знепритомнів у земній печері? Едґар Райс Берроуз залишив нас у найдраматичніший момент, перетворивши фінал роману на глибоку особисту трагедію людини, розірваної між двома світами.

Джон Картер прожив на Барсумі десять років, ставши для його мешканців легендою. Він навчив ворогуючі раси співпраці, розбив кайдани тиранії та знайшов кохання, яке не знає меж простору й часу. Але Марс — сувора планета, що не відпускає своїх таємниць так просто.

Сьогодні «Принцеса Марса» вважається першоджерелом, з якого виросла сучасна космічна опера. Без пригод Джона Картера ми б не мали ні «Зоряних воєн», ні «Аватара». Проте історія «джентльмена з Вірджинії» на цьому не закінчується.

Джон Картер — американець, джентльмен із Вірджинії, наділений надзвичайною силою та спритністю на Марсі. Принц Геліума.

Дея Торіс — принцеса Геліума, втілення марсіанської краси та шляхетності.

Тарс Таркас — великий зелений воїн, джеддак племені Тарків, перший серед свого жорстокого народу, хто пізнав ціну дружби та любові.

Сола — зелена жінка з добрим серцем, донька Тарса Таркаса, вірна супутниця Джона Картера.

Вула — калот (марсіанський пес), неймовірно швидка й віддана істота з десятьма ногами та жахливою пащею.