Спекотно! Благословенне тепло від пекарні, яке рятувало будинок Марка всю зиму, тепер завдавало неабияких незручностей. Доводилося спати з відчиненими вікнами, слухаючи цокіт ослячих копит і крики пограбованих. За дощатою стіною заворушився батько, нарікаючи на хворий поперек, забідкалася мати, випрошуючи у святої Агнеси здоров’я дітям. Марк потягнувся й штовхнув ліктем симпатичну жіночку, яка затишно сопіла поруч. Та замукала, закліпала очима, а потім позіхнула, ледь не вивихнувши щелепу.

— Що, вже ранок? От невгамовний ти, ноги звести не можу. Піду я…

— Іди, Асто, — сказав Марк. — Діти на тебе зачекалися. По хліб після обіду прийдеш. Свіжий буде.

— Я б і чогось іншого поїла, — надула губки та. — Хліб дітям віддам.

— Ну, візьми що хочеш, — знизав плечима Марк. — Я Криспу скажу, нагодує.

— Бувай, милий, ти був чудовий, — красуня хитнула пишним задом і зачинила за собою двері.

Марк із блаженним стогоном розкинувся на своїй койці. Жінка пішла б іще вчора, але втіхи затягнулися до півночі. Не відпускати ж її саму. Ще скривдять на вулиці. У Субурі безпечніше не стало.

Стук. Стук. Стук…

Це заляскали двері по всьому будинку. Звукоізоляції тут майже не було, а тому шестиповерхова інсула потроху наповнювалася гулом, стаючи схожою на вулик. Мешканці потягнулися до вбиральні, небаченої розкоші для багатоповерхового будинку. Марк скривився. Недодумав він. Зробив лише один унітаз, а для чоловіків щось на кшталт пісуара. Утім, ніхто не нарікав. Навпаки, мешканці, а особливо жіноча половина будинку, цими обставинами були дуже задоволені. Вранці в коридорах збирався жіночий клуб, де перемивали кісточки сусідам. Що цікаво, люди терпляче чекали своєї черги, але брудне відро до житлових кімнат більше не заносили. Бо соромно.

Мешканці Будинку із дельфіном вважалися в Римі білою кісткою й ходили, високо задерши носа. Вода своя, туалет під боком, а взимку стіни теплі. Койки на ніжках і полиці для пожитків — теж розкіш неабияка. Навіть щури цю інсулу не дуже любили. Горище тут засипали тирсою, перемішаною з вапном. Від цього куди тепліше, але гризуни такого не люблять. У цьому будинку немає повій, п’яниць і вуличного наброду, який винаймає куток подобово. Тут публіка чиста. Навіть знаменитий адвокат Флавій Віктор має тут квартиру.

Загалом мешканці вихвалялися своїм щастям на кожному розі, викликаючи в решти містян лише зубовний скрегіт. Тим доводилося спати на підлозі, всю зиму нюхати чад від жаровні, а навесні відшкрібати сажу зі стелі, стін і власних облич. Задушливий кашель — вірний супутник кожного римлянина.

Марк окинув поглядом свою нову кімнату. Метрів п’ятнадцять квадратних, скриня з одягом і хрест на стіні. Навпроти висіла пандура й кіфара, яку він теж із Божою допомогою опанував. Шляхетний інструмент, назву якого він раніше вимовляв із захопленим придихом, з погляду музики виявився штуковиною ще вбогішою, ніж тутешня лютня. Звуки він видавав сумні, як життя повії на пенсії.

— Цікаво, — запитав Марк у стелі. — А мені гітару зроблять, якщо я розповім як? Зуби зводить від цих східних танців.

— Марку! — до кімнати влетіла сестра Фауста й пірнула йому під пахву. — Цю жінку більше не приводь. Спати нам не дала, вересклива дурепа. Нехай минула приходить.

— Як скажеш, маленька, — погладив її по голові Марк. — Я щось придумаю.

— Гаразд, приводь цю, — зовсім по-дорослому зітхнула дванадцятирічна дівчинка. — Я про неї дізналася. Вдова, не гуляща, чиста. У терми щодня ходить. Якось потерпимо.

На вулиці заскреготіли жорна. Закричав невдоволений віслюк, якого хлопець-слуга надто сильно штрикнув гострою палицею. Віслюків у пекарні двоє, і їм нелегко доводиться. Вони й млин крутять, і по зерно їздять, і тісто місять у новій величезній бочці. Третій потрібен…

— Марку! — у сусідній кімнаті пролунав голос батька, чудово чутний і тут. — Іди вже на молитву. І Фаусті скажи! Мати сердиться. Нам і в старій пекарні треба показатися, і тут норма велика.

— Іду, — неголосно сказав Марк, і батько його чудово почув.

Перший поверх інсули потроху оживав. Навстіж відчинилися двері термополії, неймовірно великої за мірками Субури. Іншої харчевні на Узвозі немає, а тому бідніший люд уже тягнувся по вчорашній хліб і поску, воду з оцтом. Дехто брав слабеньке осіннє винце, наполовину розбавлене водою. Узимку його пили підігрітим, із медом і травами, а зараз так.

Кам’яні стільниці, за якими сиділи ранні пташки, потроху заповнювалися голодним людом. Крисп роздмухував учорашнє вугілля, поки син і зять посипали сіллю й травами щойно привезену рибу та нарізане тонкими шматками м’ясо. Забулькали казани, куди засипали сочевицю й горох, зашкварчав топлений жир, куди кинуть чебуреки й пельмені. З пекарні потягнуло теплом. Першу піч поставили на розігрів. Це години півтори, не менше. Дуже вже довго таке диво набирає жар. Розтоплювали їх по черзі, одну за одною. І так само, по черзі, завантажували хлібинами.

Марк пройшов до пекарні, де робітники, які метушилися з дровами й тістом, відклали справи й уклонилися. Старшим тут поставили Феодора, паннонця, який провів свою сім’ю через дикі землі. Чоловіком він виявився хватким, міркував швидко, а колектив тримав залізною рукою. Уже й Тит майже не втручався в роботу, лише іноді стаючи до печі для власного задоволення.

— Господарю, — схилився Феодор. — Борошно змололи. Відсіву накопичилося багато. І висівки куди сьогодні дінемо? Віслюки стільки не з’їдять. Може, свиню заведемо? Крисп давно просить.

— Товариству продамо, — махнув Марк. — На плебейський хліб піде. Не хочу свинарника біля будинку. І так лайном звідусіль тягне.

— Ходімо, — потягнув його за рукав Тит. — Допоможемо майбутньому зятеві тісто замісити.

— А ходімо, — кивнув Марк. — Нехай люди бачать, що ми свої нуммії чесно заробляємо.

Тит зареготав у голос. Ідея прикидатися найманим робітником у власній пекарні йому дуже подобалася. А те, що вона оформлена на іншу людину, — то в Римі звичайна річ. Місто таке! Роби що хочеш, але дотримуйся закону. Магістр колегії надумав було притиснути Сергія, але його викликав куратор Афраній, який указав йому на це беззаконня. Пироги до домуса на Авентині носили регулярно, а сам пан куратор, який мав звіряче чуття, сваритися з головним пекарем єпархії не бажав. Так установилася крихка рівновага, просякнута взаємною ненавистю.

— Здоров будь, зятечку! — гучно привітався Тит, а Сергій лише пробурчав.

— Зятечок, ага! Коли Лету за мене віддасте?

— Як їй п’ятнадцять стукне, — пообіцяв Марк, щойно батько розкрив рота. — Худа вона поки що. Ти ж не хочеш, щоб твоя дружина в пологах померла.

— Ні, не хочу, — замотав головою Сергій. — Потерплю до осені.

— Я тісто місити, — заявив Марк і став за воріт.

— Здоров будь, Порфирію, — з вулиці долинув єхидний голос Тита. — Чи не прийшов ти подивитися, де ми? Так ось вони! Доповідай шановному Ліберію: пекар Тит і син його Марк свою повинність несуть справно. Ха-ха-ха…

— Здоров! — привітно замахав Марк, побачивши непохмелену пику писаря. — Дивись, я тісто мішаю. Допомогти не хочеш? Ні? А вина з нами вип’єш? По обличчю бачу, тобі сьогодні треба. Знову ні? Ну, як знаєш…

Марк і Лета сиділи за столом, ледь не висолопивши язики. Вони зводили баланс за березень. Перший місяць, який відпрацювали від початку й до кінця, з повним завантаженням.

— Тисячу вісімсот модіїв зерна змололи, — шкрябала паличкою Лета. — Наша частка десята, сто вісімдесят. З одного модія вихід двадцять хлібин. Три тисячі шістсот на місяць. Половина білого… половина секундарія… На п’ятдесят чотири тисячі нумміїв, брате, наторгували.

— Витрати? — запитав Марк, звіряючись із записами.

— Трохи більше двадцяти, — порахувала Лета. — Разом чистого прибутку з хліба чотири соліди й сімнадцять силікв. Тепер борошняний пил і висівки…

— Майже півтора соліда, — задоволено заявив Марк. — І наче дрібниця, а беруть добре.

— Доходи по Зої, Децімі й пирогах я до вечора зведу… Крисп іще зі своєю харчевнею, — з тугою подивилася на брата дівчинка. — Я там із глузду з’їду! Нічого не розумію.

— Та нічого, сестричко, — підморгнув їй Марк. — Згадуй, як я тебе вчив. Облік по-босяцьки. Забула?

— Забула! — зраділа Лета. — Це де «Ми винні», «Нам винні» й сальдо?

— Ага, — потріпав її по голові Марк. — І оренду ще порахуй.

— Пораховано, — кивнула Лета. — Шість солідів і сім силікв. Скільки святим отцям віддамо? Нам уже платити час! Наче купу грошей заробляємо, а в нас такі борги, що я спати не можу.

— Поки по п’ять солідів на місяць віддаватимемо, — відповів Марк, подумавши. — Шістдесят на рік. Три сотні мені на п’ять років дали. Нічого їх балувати. Нам улітку ще двадцять Мемміям платити.

— Міддю в єпархію зможеш віддати? — з надією подивилася на нього Лета. — Золото вже й по десять тисяч за солід рахують. І навіть більше.

— Спробую, — скривився Марк. — Може, і взагалі хліба вдасться хоч трохи впихнути. Але сумніваюся я… Архідиякон Целестин, сестро, на дурня зовсім не схожий.

Транстиберим. Мішанина складів біля річки вирує потоками возів. Навантажені зерном, вином і олією мули вервечкою йдуть від причалів, а потім розвозять товар по крамницях неосяжного Міста. Сотні тисяч людей щодня хочуть їсти, пити й заправляти лампи. Заріччя — одне із сердець Рима, яке б’ється без упину.

Марк іще раз подивився на приземкувату кам’яну будівлю без вікон, зітхнув і пішов у бік житлових кварталів. Цей склад він уже вважав своїм, але запропоновані схеми його відбирання відкидав одну за одною. Коли Марк розібрався, з’ясувалося, що бездоганної серед них немає. Або бруд, або кров, або і те й інше. Він підійшов до інсули й рішуче піднявся на другий поверх, де й жив самотній старий на ім’я Стабій. Марк вигадав свою схему, поки що незнайому Риму.

Стук-стук-стук.

— Чого тобі? — двері відчинила стара рабиня.

— Мені потрібен шановний Стабій. Я Марк, син Тита. У мене до нього пропозиція.

— Пане! Пане! — крикнула рабиня. — Якийсь Марк прийшов. Впускати?

— Який іще Марк? — долинув деренчливий голос. — Не знаю ніякого Марка. Чого йому треба?

— Щось запропонувати хоче!

— Ну, впусти його.

Марк увійшов до невеликої квартири з двох кімнат. Стабій не бідний. На підлозі лежала мозаїка, а стіни були завішані килимами з Персії. Кушетка обтягнута дорогою тканиною, а в кутку — висока бронзова ваза витонченої роботи. Сам Стабій виявився худим старим із випнутим животом і важкими мішками під очима. Дихав він хрипко, але дивився гостро й підозріливо.

— Шановний Стабію! — коротко вклонився Марк.

— Хто ти й що тобі потрібно? — примружився старий.

— У мене є пропозиція, — відповів Марк. — Щодо складу. Я хочу його придбати.

— Склад не продається, — буркотливо промовив Стабій.

— А я й не збираюся його купувати, — усміхнувся Марк. — Я хочу обміняти його на ваше добре життя. Проведіть його решту в безтурботності й спокої, пане.

— Ти про що це базікаєш? — старий звів сиві кошлаті брови. — До мене хто тільки не приходив. І купити хотіли, і ножем лякали. І навіть диякон із церкви обходжує. Заповіт хоче отримати. Тут усі знають, що в мене нікого немає. Моя стара вже років десять як віддала Богові душу. Донька померла в пологах, а синів забрала лихоманка.

— Усе дуже просто, — відповів пекар. — Можливо, ви чули про мене? У Римі мене знають як Марка з Узвозу. Я володію Будинком із дельфіном, тим самим, де є латрина[1] на кожному поверсі, а вода тече з труби.

— Чув, — кивнув Стабій. Він дивився на Марка з цікавістю. — На ринку базікають про цей будинок. Дива про нього розповідають.

— Я пропоную вам жити в мене, — сказав Марк. — Квартира на другому поверсі. Їжа на першому. Узимку тепло. Поруч тільки пристойні люди. Жодних бійок, п’яних дурнів і повій. Коли сили покинуть вас, служниці дбатимуть про вашу старість. Вас нагодують гарячою їжею, а якщо захочете, мої слуги винесуть вас у двір подихати свіжим повітрям. Вас навіть до Цирку відвезуть, якщо захочете. Ви житимете так, ніби жили в домі люблячого сина. За цю квартиру й їжу з вас не візьмуть жодного нуммія.

— У всього є ціна, — не повірив Стабій.

— Є, — кивнув Марк. — Заповіт. У вас немає дітей. Я хочу отримати склад, а за це зроблю решту ваших днів такими, про які мріють багато хто. Ви ні в чому не знатимете відмови, а коли помрете, вас поховають гідно, оплакуватимуть за звичаєм і поминатимуть у церкві. Ви заповідаєте мені склад, а за це я стаю вашим сином до кінця ваших днів. Тим, хто про вас подбає.

— Хм, — замислився старий. — Звучить дивно.

— Я не кваплю, — Марк підвівся й поклав на столик сувій. — Тут мої зобов’язання щодо вашого утримання до самої смерті. Почитайте. Завтра опівдні я пришлю по вас віз. Ви самі оглянете будинок. Ну ж бо, наважуйтеся, шановний. Ви ж нічого не втрачаєте, просто подивіться. Якщо мої умови вас влаштують, ми засвідчимо їх у табеліона. Усе буде суворо за законом. Диякон пропонує вам турботу після смерті, а я — просто зараз.

Стабій не зміг стримати цікавості. Надто мало подій у житті самотнього старого. Наступного дня він приїхав, піднявся на другий поверх і застиг від подиву. Тут усе не так. У коридорі є вікно, і він залитий світлом. Так зазвичай не роблять. Навіть у дорогих будинках доводиться пробиратися майже навпомацки, підсвічуючи собі лампою.

— Латрина, шановний!

Марк відчинив двері туалету й показав на відполіроване дерев’яне сидіння.

— Хотів мармурове зробити, — винувато розвів руками Марк, — але взимку холоднувато. Сестри почали лаятися. Довелося замінити.

— Воістину, це дивовижно, — прошепотів Стабій, повертаючи важіль змиву. Вода з шумом потекла вниз.

— Іноді забивається, — пояснив Марк. — Прочищаємо тросом і промиваємо лугом. Лайно йде у вигрібну яму за будинком. Дарма я взагалі водяний змив зробив. Можна було без цього обійтися. Але тепер чого вже шкодувати…

— А як воду подаєте? Насосом?

— Так, шановний, — кивнув Марк. — Пізно ввечері, коли в пекарні вже немає метушні, робітники качають.

— А це що? — Стабій зайшов до сусідньої кабінки, де побачив свинцевий розтруб.

— Сечу збираємо, — усміхнувся Марк. — Я її пральням здаю, а на ці гроші дрова купую.

— Стіна тепла, — старий приклав долоні до цегляної кладки. — Це гаряче повітря, так? Із пекарні?

— Точно, — кивнув Марк. — Узимку тут дуже тепло. На другому, третьому й четвертому поверхах за всю зиму жодного разу не запалювали жаровень. На п’ятому й шостому — тільки в найбільші холоди.

— Дивовижно.

Старий крутив головою на всі боки, а потім підійшов до глиняного умивальника. Він повернув кран і завмер, милуючись водою, що текла. Марк закрив його й докірливо промовив:

— Ми воду бережемо, шановний. Не треба лити її даремно. Двоє робітників качають її нагору цілу годину.

— Я згоден, — раптом сказав Стабій. — Хай мене грім уб’є, але згоден. Договір читатиме мій адвокат, Марку. Я дізнався про тебе. Ти надто хитрий, якщо піднявся з багна за пару років. Я не стану підписувати те, що ти мені даси.

— Безумовно, шановний, — легко погодився Марк. — Безумовно. Бажаєте подивитися своє майбутнє житло? Ми ж до нього навіть не дійшли.

— Так, бажаю! — рішуче заявив Стабій. — Хай мене грім уб’є! Як ти збудував таке диво, хлопче? Люди базікають про тебе всілякі небилиці. Тепер я розумію, чому.

— Так для того й збудував, щоб про мене базікали, шановний Стабію, — несподівано серйозно сказав Марк. — Я це зробив не лише заради прибутку. Ім’я в Римі іноді важить куди більше, ніж гроші.

— Тут напишіть своєю рукою, шановний, — Флавій Віктор показав стилосом. — А тут прикладіть печатку.

— Ти згоден? — старий повернувся до адвоката, якого привів із собою, і той мовчки кивнув. Стабій дістав із-за пазухи печатку й приклав її до воску таблички, а потім до папірусу. Потім ще раз, і ще.

— Ось договір, за яким мій клієнт зобов’язується дбати про присутнього тут Стабія Руфа. Ми внесли всі ваші зауваження.

— Так, усе правильно, — юрист Стабія уважно прочитав договір. — Можна підписувати, шановний.

Марк теж підписав договір, поставив печатку й потис Стабію руку. Справу зроблено. Копія піде до архіву, і оскаржити заповіт не вийде. Він урівноважений зустрічними зобов’язаннями. Їжа й квартира теж грошей коштують.

Марк вийшов на вулицю й зайшов до попіни за рогом, де вже сидів Берт. Той привітно махнув рукою й підсунув склянку. Невелика таверна була повна людей, але вони сиділи в кутку, ледь не торкаючись носами.

— Усе вийшло? — прошепотів Берт.

— Так, — так само тихо відповів Марк. — Підписав заповіт. Тепер чекай на свою частку. Поки старий живий, склад його.

— Так оренду він отримуватиме! — розчаровано протягнув германець.

— Спадкоємець я, — Марк постукав йому пальцем по лобі. — Навіть його рабиня мені дістанеться. Усе, що він накопичив, заберемо й поділимо. А поки я тобі в рахунок майбутніх доходів даватиму хліб. Щоб на тебе хлопці не косилися.

— Це ти, старший, здорово придумав, — германець вишкірив зуби. — У мене ще пара таких старих на прикметі є. Там, правда, дружини й діти живі. Але якщо скажеш, я це миттю виправлю.

— Трясця тобі у потилицю, Берте! — Марк підняв до закопченої стелі мученицький погляд. — Усе б тобі ножем махати. Коли ти вже подорослішаєш? Давай краще вип’ємо. Добру ж справу провернули.

Що б іще такого додати до меню? — міркував Марк, ліниво пережовуючи обридлу смажену рибу. — Асортимент у Криспа небагатий. Він багато років готує одне й те саме. Каші, рагу, смажене м’ясо й риба. Чогось не вистачає… Може, солодку випічку запровадити? — напружено думав Марк. — І якісь напої за сезоном. Узимку глінтвейн… Глінтвейн, ага, авжеж… Кориця потрібна. Це не для Субури розвага. Якихось інших трав покласти? Ягоди скоро підуть. Може, морс…

— Марку, — неголосно покликав його Крисп. — Люди кажуть, у будинку Нікомахів хочуть термополію відкрити. У нас із тобою наче домовленість була. Жодних термополій на Узвозі.

Марк стривожено підвів голову. Будинок Нікомахів стояв за дві сотні кроків. Якщо конкуренти там відкриються, оборот упаде щонайменше на третину. Надто ласий шматок — головна вулиця Субури. Чимало охочих годувати тих, хто тут живе.

— Хто хоче відкрити?

— Якісь зайди, — знизав плечима шинкар, люто гримаючи каструлями й сковорідками. — Син від батька з’їхав, вирішив свою термополію відкрити. До нього вже підійшли, сказали, що в нас так не робиться. Треба спочатку в людей дозволу запитати. Він наче зрозумів, але не відразу. Тупий, як осляча дупа.

— Непорядок, — насупився Марк. — Навіщо нам чужі термополії, коли своя є.

Жадібний до великих грошей торговець прийшов на заході сонця. Марк упізнав його відразу, за промовистим заздрісним поглядом. Тут людно. Народ густо обсів довгі кам’яні стільниці, дзвенів дрібними монетами й тарілками, голосно плямкав і сьорбав. А хіба є для власника харчевні краща музика? От і цей невисокий чоловічок із ранніми залисинами став стовпом, усіма порами тіла вбираючи звуки заможної старості.

— Це він, — показав підборіддям Крисп. — Радіє, що скоро гроші лопатою гребтиме. Сучий син! Кишки йому випущу! Дрібно порубаю й у гунські пиріжки запхаю…

Дрібно порубати… — у голові Марка з’явилася якась думка, але зникла, коли майбутній конкурент сів навпроти.

— Ти Марк? — запитав той, а дочекавшись кивка, додав: — Я Мисаїл. Мені сказали, у Субурі свої порядки. Треба в тебе дозволу питати, коли хочеш крамницю відкрити. Дивно тут у вас.

— Та чому дивно? — здивувався Марк. — Навпаки, у нас усе дуже розумно влаштовано. Он бачиш, шановний Євтихій їсть. Євтихію!

— Так, старший, — підскочив зеленяр.

— Скажи, друже, — Марк обійняв його за плечі. — А якщо я дозволю цій людині поруч крамницю відкрити, точнісінько як у тебе? Ти радий будеш?

— Та борони Господи, Марку! — зблід зеленяр. — Я ледве хрисаргір сплатив. Якщо ще одна крамниця із зеленню відкриється, кінець мені.

— Значить, не буде крамниці, — кивнув Марк. — Їж, рідний, їж. Пробач, що потурбував.

Він повернувся до гостя й продовжив:

— Тут усе так улаштовано, шановний Мисаїле. Євтихій торгує зеленню, Крисп — їжею, хтось іще — тканиною, сандалями чи посудом. Он там сидить Микита. Він не платить мені за хліб жодного нуммія, але за це постачає баранину. І навіть якщо хтось запропонує мені безкоштовні дрова, я їх не візьму. Бо дрова мені привезе сусід Лукій. Розумієш? Кожен займається своєю справою, а все потрібне купує в сусідів. Або міняє. Або бере в борг, якщо грошей немає. Нам не потрібні чужинці. Вони відбирають хліб у тих, хто тут народився й живе.

— Ти не можеш заборонити мені відкрити термополію! — обурився Мисаїл.

— Не можу, — кивнув Марк. — Я тобі просто зараз кажу: відкривай. Не в моїй владі щось тобі забороняти. Але в моїй владі попросити цих людей не ходити до тебе. Не наказати, а попросити. Розумієш різницю? Ти хочеш щодня викидати гору їжі?

— Я скаргу префекту подам! — побагровів Мисаїл. — Ти беззаконня чиниш!

— А я тебе засуджу, — холоднокровно заявив Марк і повернув голову до Криспа. — Скажи, друже, ти чув, як він мені побоями погрожував?

— Та тут усі це чули! — дружньо вишкірився шинкар. — Гаю, ти чув? Свідком підеш?

— Якщо треба, піду! — відірвався від тарілки мордатий вугляр. — Тільки спочатку скажи, що говорити треба.

— Молодець, — усміхнувся Крисп і кинув йому невелику булочку. — Правильно відповів.

— Та що у вас тут відбувається?

Мисаїл сидів блідий і витирав рясний піт. Рідке волосся прилипло до маківки, а він водив очима навсібіч, слухаючи, як ті, хто заходив, вітають друзів, як обіймаються й підбігають до Марка висловити пошану. Чужинець почав щось розуміти.

— Це Субура, шановний, — співчутливо дивився на нього Марк. — Тут інше життя, не таке, як біля Номентанських воріт. Ми дбаємо один про одного й не дозволимо чужинцям розоряти своїх.

— А мені що робити? У мене сім’я! — з надривом запитав Мисаїл.

— Пошукай інше місце, — порадив Марк. — Відкрий термополію в провулку, я не заважатиму. Більше того, я дам тобі добру ціну на хліб. І якщо тобі буде зручно, дозволю набирати воду з мого фонтана. І я обіцяю, що вгамую волоцюг, які спочатку тобі докучатимуть. Я готовий тобі допомогти, шановний. Допомогти в усьому, але за умови, що ти нічого не відкриєш на цій вулиці.

— Я подумаю, — несміливо підвівся Мисаїл і з тугою подивився навколо. — Невже вам поменшало б… Гроші так і течуть.

— Зі свого городу ворон женуть, а не чужих курей годують! — підняв палець Марк. — Тут нуммій відберуть, там відберуть, а там, дивись, і податки платити нічим. Іди, шановний, з Богом. Пошукай собі інше місце.

Мисаїл пішов, а Марк повернувся до Криспа й сказав:

— Мені здається, солодких пиріжків не вистачає. Спробуймо покласти замість начинки пасту з фініків і протерту айву з медом. Відвар із чебрецю й пиріжок. Разом смачніше!

— Давай, — радісно кивнув Крисп. — З такими печами чого б і не зробити. З інжиром іще можна. Добре піде.

Наступного ранку Марк вирішив сам розвезти хліб по дияконіях. Начебто невдоволені отці з далеких кінців Рима. Візник завантажив візок після першої випічки й поїхав угору схилом Віміналу, просто до титулу Пуденція. Ця церква стоїть найближче.

До невеликого храму йшли люди з усієї Субури. Проповіді отця Філіпа зачіпали якусь струну в душах людей. Хорошою він був людиною, не зіпсованою владою й грошима. Люди тягнулися до нього. От і зараз він служить.

— Отче Євгенію, — Марк поцілувався з дияконом. — Я хліб привіз. Вам скільки?

— Давай півсотні, — почухав носа старенький диякон. — Нові люди з Реції прийшли. Там наче війни зараз немає, але й життя ніякого немає. Вирішили тікати звідти, поки на дорогах спокійно.

Спокійно… — замислився Марк.

І справді рік, який він знав як чотириста двадцятий від Різдва Христового, виявився напрочуд нудним. У хорошому сенсі цього слова. Консул Констанцій дав перепочинок країні, понівеченій варварами. Лише на кордоні загони прикордонників-лімітанеїв стримували вторгнення дрібних зграй. Так то справа звичайна. Готи, гуни й навіть вандали в Іспанії сиділи тихо.

— Дай Боже! — сказав Марк. — Ясновільможному Констанцію довгих літ.

— Амінь, — склав руки на грудях диякон.

— Тут печатку постав, святий отче, — візник тицьнув йому табличку. — Півсотні хлібин.

— Точнісінько як писарі в префектурі, їй-богу, — підібгав губи диякон, але хліб сумлінно перерахував і печатку поставив. — Оце вас пан архідиякон виховав, просто дивина.

Проблема стала зрозумілою лише під кінець дня. Поки розвозили хліб по ближніх дияконіях, дальнім доводилося чекати. Поки віслюк пробереться захаращеними вулицями, поки повернеться порожній після першого рейсу, сонце вже добре перевалювало за полудень. А в далекі квартали Рима, кудись у район кладовищ за муром, хліб узагалі потрапляв надвечір.

— Нікуди це не годиться, Марку, — скрипів диякон, який служив у церкві святого Лаврентія, що за Соляними воротами. — Хліб у тебе добрий, але в мене люди голодні. Два десятки сиріт і вдів. І троє покалічених солдатів. А ще родина прийшла з Германії, і двоє паломників. Ти вже зроби ласку, придумай щось. Пресвітер Кирило дуже гнівається на таку недбалість.

— Зрозумів, отче, — кивнув Марк. — Усе виправлю. Просто завтра.

— Виправ, Марку, Богом прошу, — сказав диякон. — Гіркий твій хліб, для нещасних людей він, яким і допомогти нікому. Не варто їх іще більше мучити.

От прокляття, думав Марк, ледве переставляючи дерев’яні ноги. Він за день миль п’ятнадцять пройшов, а то й більше. Це що ж, мені десяток віслюків купувати? А що вони цілий день робитимуть? Їх же годувати треба. І самі віслюки грошей чималих коштують. Суцільне розорення. І все заради того, щоб у якийсь ведмежий куток три десятки хлібин відвезти. Через десять кілограмів віслюка гнати. Тьху!

Осяяння прийшло звідти, звідки не чекали. Уже пізно ввечері вдовиця Аста, яка старанно працювала трохи нижче Маркового пояса, підняла голову й ображено запитала:

— Та що з тобою сьогодні? Чому твій корінь такий сумний?

— Та клопоти спокою не дають, — зізнався Марк, а потім несподівано для себе сказав: — Треба три десятки хлібин за Соляні ворота відвезти. А мені шкода віслюка заради такого гнати.

— Теж мені клопіт, — жінка знизала пухкими плечима. — Рознощиків своїх пошли. Комусь із них точно по дорозі. А якщо не по дорозі, все одно пошли. Не убуде з них. Це ж в одному кошику понести можна.

Марк підняв її підборіддя й подивився жінці просто в очі. Гострим розумом вони не блищали. Навпаки, Аста була дурна, як гуска. Але практична кмітливість у неї точно була. Як інакше вижити з трьома дітьми й без чоловіка.

— Ти в будинку з Нептуном куток винаймаєш?

— З Нептуном, — нерозуміюче кивнула та.

— До січневих календ за квартиру не платитимеш, — сказав їй Марк. — Я це владнаю. А хліб отримуватимеш, як і раніше.

— О, мій милий! — Аста розпливлася в задоволеній усмішці. — Знаєш, що таке щаслива жінка? Це та, якій не треба платити за житло. Я тобі зараз покажу, на що така жінка здатна. Іди сюди, мій леве…

Рано-вранці Марк вишикував рознощиків у шеренгу, пройшовся туди-сюди, а потім запитав:

— Хто сьогодні йде до Соляних воріт?

— Я, господарю! — підняв руку Филимон, невисокий кремезний грек.

— Зайдеш до титулу Лаврентія біля кладовища, віднесеш хліб диякону.

— Та туди ж зайву милю тупати, — обличчя рознощика витягнулося.

— Богоугодна справа, — Марк підняв палець. — Розуміти треба. Сиротам і вдовам хліб віднесеш. Пренестинські ворота? Чого мовчимо? Ніхто. Значить, потрібен доброволець. Ти доброволець! — тицьнув він навмання.

— Заплатити б треба за роботу, господарю, — похмуро подивилися на нього рознощики.

— Отримаєте на обід боби з підливою, — зітхнув Марк, і робітники неохоче кивнули. Миска бобів із запахом м’яса — не надто велика нагорода, але все краще, ніж нічого. Вони знали, що варто лише свиснути, охочі на їхнє місце набіжать одразу. На доставці пирогів і вина хлопці непогано заробляли.

— Фламінієві?

— Я візьму.

— До святої Цецилії в Заріччі?

— Я.

— Ватикан?

— Борони Боже від цієї діри! — заголосили рознощики. — Пожалій, господарю! Далеко ж!

— Гаразд, — скривився Марк. — У Ватикан знову віз пошлемо. Тоді до Цецилії хліб не треба нести. Вона по дорозі.

— Господарю! — уперед вийшов той самий грек. — Давай інакше зробимо. Ми в ближні дияконії хліб рознесемо, а віз пошли в далекі. Завантажуй його з першої випічки й відправляй. До обіду все на місці буде.

А й справді правильно, осяяло Марка. Рознощики візьмуть на себе найбільш завантажені райони, де не проштовхнутися і де віслюк може застрягти у вуличному заторі. А віз можна пустити околицями, розвантажуючи хліб у найдальших і найнезручніших місцях.

— Филимон отримує нагороду, — сказав Марк. — Двісті нумміїв. Гідно придумав.

Рознощики закричали від захвату, наче їм самим грошей дали, заплескали по плечах збентеженого щасливця. А Марк дивувався сам собі. Простіше простого виявилося розв’язати проблему. Чому він дивиться на цих людей згори? Адже вони анітрохи не дурніші за нього. Просто телевізора ніколи не бачили.

— Працюємо! — плеснув він у долоні, і рознощики з гамором розбрелися. Їхні пироги вже на підході. Для них окрему піч збудовано.

Візит невдалого власника харчевні Мисаїла не минув безслідно. Марк, який зводив виторг за день, почув стукіт у двері. Він закрив свої записи й крикнув:

— Заходьте!

— Господарю, — до кімнати просунув носа управитель пекарні. — Чоловік тебе питає. Не знаю, хто такий. Дуже поважний і вдягнений багато.

— Скажи йому, що зараз спущуся, — кивнув Марк.

Феодор вийшов, а Марк відсунув від себе таблички. Справи йшли непогано. Гнітив лише курс міді, що стрімко дешевшав. За солід дають дедалі більше нумміїв. Замість семи тисяч двохсот, як у Константинополі, знахабнілі міняйли просять і десять тисяч, і одинадцять, і навіть дванадцять. Благочестя Меланії з роду Валеріїв не минуло для римлян задарма. Після продажу її колосальних володінь золота й срібла на Заході катастрофічно не вистачає, і все воно осіло в скринях найбагатших сенаторських родин. Навіть воїнам іноді то зерном платять, то сіллю, а то й не платять узагалі, і тоді вони беруть самі.

Марк неквапливо вийшов у двір, мружачись на призахідне сонце. Гість і справді мав поважний вигляд. Ошатна синя далматика з широкими рукавами, черевики з тонкої шкіри й багатий пояс. На пальці тьмяно мерехтів срібний перстень, а в руках — складаний диптих, з яким частенько ходили управителі.

— Ти Марк, син Тита? — гість окинув пекаря оцінювальним поглядом. — Я Вірій Нікомах Фелікс…

— Одразу уточни, шановний, — перебив його Марк. — Ти з роду Нікомахів чи їхній колишній раб?

— Я вільновідпущеник сенатора, — гість почав наливатися багряною злістю. Він зрозумів, що з нього тонко глузують. Його ім’я говорило саме за себе.

— Тоді слухаю тебе, — кивнув Марк. — Не ображайся. Я маю розуміти, з ким маю справу.

— Я прокуратор роду Нікомахів, — пихато заявив гість. — Я відаю майном пана в Субурі й на Віміналі.

— Я радий за тебе, — кивнув Марк. — Ти добре влаштувався. Навіщо прийшов?

— Ти виявляєш неприпустиму нахабність, Марку, — заявив Фелікс. — Ти завдаєш збитків моєму панові.

— Яким чином? — уточнив Марк. — Якщо ти говориш про якогось Мисаїла, то він прийшов до мене, і я відповів: відкривай свою термополію хоч зараз. Він тобі про це розповів?

— Не грайся словами, пекарю, — зло вишкірив зуби прокуратор. — Ти вважаєш інших людей дурнями? Мій патрон розчавить тебе, як блоху!

— Він розчавить мене просто сьогодні? — уточнив Марк.

— Чому сьогодні? — розгубився гість. — Я повідомлю йому про це завтра вранці. Ти зробив так, що крамниця простоює, а це неприпустимо.

— Ну й навіщо ти прийшов? — здивувався Марк. — Біжи, доповідай.

— Я чув, ти розумна людина, — погладив бороду прокуратор. — Нехай Мисаїл відкриє термополію, і ми забудемо про цю розмову.

— Відкривай усе, що хочеш, — сказав Марк. — Я ж сказав, що не можу цього заборонити.

— І ти не станеш заважати, — прокуратор тицьнув пальцем Маркові в груди. — Ти добре мене зрозумів, пекарю?

А от це вже погано, подумав Марк. Десяток людей зупинилися й із цікавістю слухали розмову. З вікон звісилися кумасі, передчуваючи подальший розвиток подій. На думку перехожих, залітний гусак дозволив собі забагато. Та й сам Марк думав так само. Якщо не відреагувати, авторитету кінець.

— Ти забувся, — спокійно сказав пекар. — Прибери руку, вільновідпущенику, або я тобі її зламаю. Колишній раб не торкатиметься римлянина! Я ні про що не домовлятимуся з тобою. Забирайся звідси, шматок лайна. Завтра чекаю на тебе з вибаченнями.

— Ти ще пошкодуєш про це! — побагровів прокуратор. — Господар дізнається про тебе.

Він повернувся й пішов вулицею вниз, усією спиною виражаючи цілковите обурення.

Ф’юїть! На свист Марка підбігли двоє хлопчаків, які жбурляли каміння з пращі. Дві пари очей дивилися з жадібним нетерпінням.

— Ти! — Марк тицьнув у першого. — Ідеш он за тим ошатним. Дізнаєшся, де живе, отримаєш ситний обід.

— Ти! — тицьнув він у другого. — Біжи за міст Проба. Знайдеш попіну в будинку з лев’ячою головою на фасаді. Там сидить якийсь Берт і п’є вино. Скажи, що я його чекаю.

— А мене тамтешні не поб’ють, старший? — боязко запитав хлопчисько.

— Не поб’ють, — усміхнувся Марк. — Скажи, що ти моя людина, з вісткою прийшов, вони й відчепляться. Якщо знайдеш його сьогодні, завтра прийдеш до Криспа й зжереш стільки, скільки в тебе влізе.

— Зрозумів, старший! — сказав малий і побіг, зі спритністю молодого сайгака перестрибуючи смердючі калюжі.

— Нікомахи, — скривився Марк. — Подумати тільки. Ці ж і справді прихлопнуть мене мимохідь. Але й такого неповаги спускати не можна. Діятимемо боляче, але акуратно…

Пробудження вийшло кепським. Щойно служниця відчинила двері квартири, туди вдерся десяток варнаків, миттю приставивши ножі до ший і самого Вірія Нікомаха Фелікса, і його дружини, і дочок. Усіх їх загнали до спальні.

— Тихо! — видихнув в обличчя Фелікса страхітливий варвар із солом’яним волоссям. — Хто заверещить, помре. Хто поводитиметься смирно, залишиться живий. Моргни, якщо зрозумів.

Прокуратор слухняно моргнув.

— А тепер скажи своїм куркам, що все гаразд, — губи варвара розтягнулися в моторошній усмішці. — Ми поговоримо, а потім підемо. Їх ніхто не зачепить.

— Дівчатка, — тремтячим голосом промовив Фелікс. — Не бійтеся. Ці люди візьмуть гроші й підуть. Вони вас не зачеплять.

— Ти помилився, — усміхнувся світловолосий, притискаючи прокуратора до постелі свинцевим поглядом бувалого душогуба. — Ми тут нічого не візьмемо. Ми прийшли звістку тобі передати.

— Говори, — прохрипів вільновідпущеник, відчуваючи на шиї вістря ножа.

— Ти, шматок лайна, шановну людину засмутив, — сказав варвар. — Сьогодні на заході сонця підеш до термополії й принесеш вибачення. Якщо людина тебе пробачить, залишишся живий. Якщо їй твої вибачення не сподобаються, помреш. Якщо побіжиш скаржитися господарю чи варті, то помруть усі. Дружина, дочки, слуги. Ти дивитимешся на їхні муки й помреш останнім. Добре мене зрозумів?

Варвар натиснув кінчиком ножа на шию, і на білосніжний хітон пана Нікомаха Фелікса потекла тонка цівка крові. Прокуратор заскиглив від жаху й засмикав ногами, намагаючись відсунутися подалі від цієї страшної людини. Дружина, яка лежала поруч біліша за крейду, охнула й закотила очі.

— Я зрозумів… зрозумів… — просипів прокуратор. — Нікуди не піду. Вибачуся…

— От і славно, — варвар сховав ніж під одяг і поплескав по щоці старшу дочку, яка заціпеніла від жаху. — А ти гарненька. Якщо твій батько виявиться дурним, ми з тобою ще побачимося. Сходи в терми, я люблю, коли дівка підмита.

Варнаки пішли, і служниця сповзла по стіні, неголосно підвиваючи. Заридали дочки, а дружина, що прийшла до тями, подивилася на чоловіка мертвим поглядом.

— Феліксе, — прошепотіла вона білими губами. — Що ти накоїв?

— Він же сказав, — скривився прокуратор, із огидою розглядаючи вимазану кров’ю руку. — Я помилився, люба. Я сильно помилився. Але я неодмінно все виправлю. Щось дивне відбувається в Субурі, якщо ім’я Нікомахів уже нікого не лякає.

Архідиякон Целестин задумливо дивився на мішечки міді, яку приніс Марк, і скорботно підтискав губи. П’ять солідів — це ціле відро нумміїв. І вже, звісно, він волів би побачити замість нього п’ять золотих монеток завбільшки з ніготь. Але Марк дивився на нього з такою надією й благанням, що святий отець лише тяжко зітхнув і махнув рукою.

— Віднеси отцю-скарбнику, скажи, що я дозволяю прийняти.

— Вік не забуду вашої ласки, пане, — зрадів Марк. — Я ж у Субурі торгую. Звідки там золото візьметься?

— Тільки за премудрість твою! — погрозив пальцем Целестин. — За множення стовпчиком і за дебет із кредитом. Ти мені зізнайся, звідки такого навчився?

— Грек з Александрії навчив, святий отче, — похнюпився Марк. — Коли люди єпископа Феофіла нечестивий Серапеум розгромили, він утік звідти. Я йому хліба дав, а він мені знання.

— Так, — скривився архідиякон. — Багато мудрості за старого імператора Феодосія загинуло. Непохитний у вірі був покійний государ. Усю еллінську філософію бісівською спокусою вважав. А в Серапеумі найзатятіші язичники сховалися.

— А вчительку Гіпатію, як мені сказали, парабалани живцем ножами для устриць на шматки порізали, — примружився Марк. — Це п’ять років тому було.[2]

— Нічого про це не знаю, — знизав плечима Целестин. — Але якщо вона істинну віру відкинула, то справедливо свої муки прийняла. І після смерті її Геєна чекає. Нічого жінці філософією займатися. Її справа дітей народжувати. Це Нечистий її розум потьмарив.

— Як скажете, пане, — покірно погодився Марк. — Але, погодьтеся, ці цифри куди зручніші в обліку.

— Погоджуся, — кивнув Целестин. — Я вже наказав дияконам їх вивчити. А ти навчиш їх додавати й множити. Соромно сказати, але такий безлад у справах церкви, що серце моє болить день і ніч. До речі, сину мій, не хочеш сан прийняти? Ти грамотний, тямущий. Рік читцем побудеш, а потім дияконом станеш. Я б тебе до себе забрав. Мені помічник потрібен.

— Я пекар, святий отче, — перелякався Марк. — Хочу ще одружитися, дітей і внуків побачити. Недостойний я.

— Так, — розуміюче зітхнув Целестин. — Ти мирська людина. Це не гріх. Іди, сину мій. Через місяць чекаю на тебе.

— У мене прохання, святий отче, — сказав Марк. — А не могла б церква… через своїх людей… ну… скажімо…

— Та не томи ти! — не витримав Целестин. — У спокусу гніву мене вводиш!

— Міді в Римі багато, а срібла й золота мало. Зате їх багато на Сході. От би церква невеликий обмін провела? Там золото зі сріблом, тут мідь… Га?

— Та ти часом не святу церкву на міняльну контору хочеш перетворити? — потемнів архідиякон. — Та як у тебе язик повернувся?

— Богоугодна справа, пане, — квапливо заговорив Марк. — Люди стогнуть від цих міняйл. Як час податку настає, так за срібло наполовину більше просять. У Константинополі срібла й золота багато. А багато їх, бо за шовк і прянощі золотом платять. От би імператорську конституцію видати, що не можна з Рима золото й срібло вивозити. Хоча б на якийсь час. Нехай наше вино й олію беруть. І мідну монету, звісно…

— Он ти про що! — замислився архідиякон. — Ти хочеш, щоб блаженніший папа до імператора з проханням звернувся… Та ти часом не збожеволів, юначе? Тебе гординя опанувала? Не тобі таке пропонувати. Сказано ж: шевцю не слід судити про те, що вище сандалії.

— Пліній Старший писав, святий отче, — покаянно похнюпився Марк. — Читав.

— Втішно, — здивовано подивився на нього Целестин. — То навіщо тобі цей задум?

— Олії більше продаватимемо, — пожвавився Марк. — І вина. Церковні землі багаті, святий отче. А стануть іще багатшими. Отримуватимете спеції за свій товар, а в Римі продаватимете їх за золото. Тільки це золото нікуди з Італії не піде, пане. Його майстри отримають за роботу, вартові й торговий люд. Воно потрапить у гаманці людей, і торгівля процвітатиме. І все тому, що свята церква про людей подбала.

— Найбагатші землі в сенаторів, — замислився архідиякон. — Хто заважає їм своє вино й олію на перець міняти?

— Сенаторів не так багато, святий отче, — заперечив Марк. — Навіть якщо так, то нехай краще вино продають, ніж золото вивозять. Я сам чув, як міська варта стогне. Їм сіллю й хлібом платять замість чесної монети. Та й у мене на Узвозі багатьом платити нічим. Хліб на м’ясо міняю, на тканини, на дрова, на зелень… Навіть повії хлібом беруть.

— Точно не хочеш сан прийняти? — уважно подивився на Марка Целестин. — Іди з Богом, сину мій. Я поговорю з блаженнішим папою. Це справа не в моїй владі, і непроста вона. Рим єдиний, хоч і з двома головами. Він на спільній торгівлі стоїть. Боюся, як би розбрату між государями не вийшло після таких задумів.

Марк вийшов із покоїв архідиякона й притулився до стіни, насилу вгамувавши хвилювання. Аж у п’яти душа пішла. Це ж він щойно з п’яти солідів один заощадив. Упарив-таки мідь панові архідиякону.

— Тепер до отця-скарбника, — усміхнувся Марк, піднявши важезний кошик. — Ото він зрадіє! Хоча я його знаю. Не стане рахувати, просто зважить.

Уже за пів години Марк, ощаслививши церковну скарбницю відром міді, бадьоро крокував у бік Віміналу. Ранок до полудня — найнапруженіший час у церкві, потім легше. Богослужіння закінчилося, євхаристія минула, та й отцівські бесіди пресвітер теж провів. Починається звична денна метушня: роздавання милостині, приймання пожертв і відвідування пастви вдома. Марк сидів у маленький кімнаті позаду, поруч із дияконом, розбираючи старий одяг, мішки із зерном і глечики.

— От же ж! — бідкався диякон. — Знову сюди пшеницю привезли. Адже просив одразу до тебе. Ну що за люди нетямущі! Завтра віслюка пришли, Марку.

— Ага, пришлю, — кивнув той, черкнувши щось у табличці. — Хліб залишимо, зерно тоді заберемо. Олія потрібна, пане дияконе? Якщо зайва, викуплю.

— А давай, — прикинув Євгеній. — Тут людям нічим за житло платити. Допоможемо їм.

— У мене є порожня кімната, — сказав Марк. — Я туди можу на якийсь час пристойну сім’ю поселити. Грошей із них не візьму.

— Тебе скоро сенатори заріжуть, — почувся ззаду веселий голос пресвітера.

— За що мене різати? — знизав плечима Марк. — Я ж не Юлій Цезар.

— Ти навіть гірший, — хмикнув отець Філіп. — Ти хочеш, щоб люди за житло не платили. І так хвиля містом іде. Інсулярії руки собі ламають. Від них тепер вимагають відхожі місця й воду в будинку. Як у тебе.

— Ну, нехай теж роблять, — знизав плечима Марк.

— Дивись, хлопче, — зиркнув з-під брів пресвітер. — Цей будинок уже раз горів.

— Ви щось знаєте? — прикусив губу Марк.

— Я так багато всього знаю, — мученицька гримаса спотворила худе обличчя священника, — що краще б і не знав. Я ж різних людей сповідаю. Паліїв теж.

— Он воно що… — ахнув Марк, присівши на лаву. — Ось чому в Мемміїв три будинки поспіль згоріли. А вони думають, боги від них відвернулися.

— Меммії — язичники, — посуворішав пресвітер. — Захист еллінських демонів нічого не вартий. За це Господь карає недостойних руками інших грішників.

— А це ж таємниця сповіді, святий отче, — невесело усміхнувся Марк.

— Не порушена, — гордо заявив Філіп. — Я тобі просто сказав, що паліїв сповідаю. А крім них ще й убивць, і ґвалтівників, і хабарників, і гулящих жінок. Знаєш, скільки їх у Субурі?

— Ах ти ж… — задихнувся Марк, якому на гулящих жінок було глибоко начхати. — А ви, святий отче, знаєте, де в Субурі будинок Мемміїв стояв?

— Знаю, — усміхнувся в бороду пресвітер. — І Євгеній знає. А він же навіть не сповідає. Він усього лише диякон.

— Я покажу, — спокійно кивнув старенький. — Колись я частенько там бував. У тому будинку жили чесні майстри, а тепер там лупанарій і попіна, де пиячить найвідчайдушніший набрід.

Марк і Віктор стояли в одному з провулків Субури, короткому й непримітному настільки, що в нього навіть назви не було. Ішов він від Бузинної вулиці вглиб кварталу й закінчувався тупиком. Сюди любили заганяти перехожих, а потім грабувати. Завширшки провулок мав шість кроків, через що навіть опівдні тут була постійна напівтемрява. Небо синіло над головами вузькою смугою. Лише воно одне й було чимось радісним у цьому місці. Сморід, темрява й безпросвітне життя панують тут. У безіменному тупику живуть отримувачі безкоштовного хліба, поденники й старі повії. Паскудне місце, де будинки зліплені з чого попало.

— Стережися! — пролунав голос згори.

— Якщо виллєш, — закричав Марк, — я тебе знайду й утоплю у твоєму відрі! Ану, сховайся!

Виснажена пияцтвом жінка з п’ятого поверху злякано подивилася, але брудне відро з підвіконня прибрала. Пробурмотіла лайку, а потім сховалася у своїй конурі, вирішивши винести помиї пізніше.

Шуканий будинок мав на фасаді грубо виліплену жінку з настільки видатним бюстом, що будь-які сумніви відпадали одразу: тут лупанарій. З-за зачинених дверей долинав п’яний регіт, дзенькіт посуду й жіночий вереск. Поверхом вище хтось фальшиво стогнав, відпрацьовуючи свої десять нумміїв. Тут дешеві повії. Старі й страшні. Або, навпаки, наймолодші, перелякані до смерті, не звиклі до долі повії. Замість задоволення клієнт отримував лише скарги й плач.

— Дивись, Марку, — Віктор поколупав стіну. — Верхній поверх надбудовано, там камінь свіжий. Я таке вже бачив. Якщо вони розібрали й перебудували будинок Мемміїв, то можуть бути покарані за законом «про вбудовану балку».

— Це що таке? — підозріливо витріщився на адвоката Марк. — Теж якийсь едикт семисотрічної давнини?

— Та що ти, друже мій, набагато старший! — розреготався Віктор. — Він до Законів XII таблиць сходить, а їх Нума Помпілій[3] придумав.

— І він досі діє? — з тупим нерозумінням запитав Марк. — Понад тисячу років?

— Діє, — розвів руками Віктор. — Це ж Рим. Тут усі закони діють, якщо їх не скасовують іншим законом. Цей проголошує, що якщо матеріал зруйнованого будинку використали без відома господаря, то слід заплатити за нього подвійну ціну. Але якщо тут беззаконно захоплено землю, то застосовні Інституції Гая, одного з п’яти великих юристів. А вони проголошують: Omne quod inaedificatur solo cedit. Усе, що зводиться на землі, слідує за землею.

Хм… — замислився Марк, згадуючи минуле життя. — Цей закон я знаю. Попадав… Ох уже цей Гай… Придумав свої інституції, а потім через дві тисячі років люди мучаться.

— Земля Мемміїв цілком точно зайнята, Марку, — показав Віктор. — Адже навіть просвіту між будинками немає. Я думаю, інсулу підпалили, загасили, а потім розтягли рештки дерева.

— Так, справа була взимку, — кивнув Марк. — Цей будинок горів. А оскільки грошей у Мемміїв немає, то й відновлювати вони його не стали.

— На Узвозі побоялися без документів будувати, місце помітне, — розуміюче кивнув Віктор. — А тут така діра… Сюди навіть варта не заходить.

— Навіщо тоді спалили Будинок із дельфіном? — почухав потилицю Марк. — Яка була потреба?

— Я теж не розумію, — Флавій Віктор був спантеличений. — Мені треба дещо перевірити. Я завтра схожу до префектури. Треба підняти деякі папіруси.

— Ти хочеш перевірити документи на їхній будинок біля Номентанських воріт? — здогадався Марк, і адвокат мовчки кивнув.

— Ходімо поїмо, — плеснув його по плечу Марк. — У нас нові пиріжки з фініками й айвою. Я пригощаю.

Увечері термополій був повен людей. Вони йдуть перекусити після трудового дня. Беруть коржі із загорнутою в них начинкою. Не шаурма, але щось схоже. Беруть гаряче вариво, каші й м’ясо. Беруть новомодні гунські пиріжки, які виявилися дуже добрими з юшкою. Особливо коли туди солі від душі покласти й пряних трав. Відчинена навстіж харчевня вміщала чоловік сорок, які сиділи лікоть до ліктя й жували з найзосередженішим виглядом. Крисп працював із сином, дочкою й зятем, але останнім часом не справлявся. Довелося взяти хлопчиська на підхват. Під кінець дня його вже ноги не тримали. Крисп немолодий, хоче від справ відійти.

— Чуєш, Марку, — сказав він. — Треба буде стіни розмалювати. Кури там, качки, свині… Щоб усі бачили, чим торгуємо.

— Ти не про те думаєш, — скривився Марк. — От дивись! У тебе людина підійшла, побачила, що ніде сісти, і пішла геть. У провулках поїсть або на Аргілет спуститься.

— Ну, пішов і пішов, — байдуже знизав плечима Крисп. — Інший прийде. Все одно сісти ніде.

— Ні, друже мій, — обурився Марк. — Так ми з тобою далеко не підемо! Термополій добрі гроші приносить, але ти не гніви Бога! Не втрачай тих, хто несе тобі свою монету.

— Що пропонуєш? — насупився Крисп.

— Ще одне приміщення взяти, — знизав плечима Марк. — Нехай зять сам працює. Надто ласий шматок наша вулиця. Все одно хтось відкриється. І там такі люди будуть, що ми проти них і рота не розкриємо.

— Та я не заперечую, але де я йому порожню крамницю знайду? — здивувався Крисп.

— Я знайду, — повернув до нього голову Марк. — Умови ті самі. Працюємо навпіл. Я даю гроші на облаштування, увесь хліб, вугілля й випічку.

— Хм… — замислився Крисп. — Але тоді тут заробіток менший буде…

— Для власної ж дочки шкодуєш? — підколов його пекар, але тут до термополію ввійшов учорашній прокуратор, який закрутив головою. Побачивши Марка, Нікомах Фелікс зробив улесливе обличчя й гучним голосом заявив:

— Шановний Марку! Між нами вчора сталося певне непорозуміння. Прийми мої вибачення. Ось глечик старого фалернського, велика рідкість у Римі. Він із льохів самого сенатора Нікомаха.

Люди загомоніли, закрутили головами. Ті, хто бачив учорашній скандал, розповіли про нього сусідам. А Марк підвівся назустріч і привітно повів рукою.

— Твої вибачення прийнято, шановний. Розділи зі мною стіл.

Усе. Сварка закінчена, далі слухати нічого. Люди знову схилилися над тарілками, викинувши з голови вільновідпущеника і його нахабну витівку.

— Старе фалернське! — щиро захопився Марк. — Випий його зі мною й моїм батьком, шановний. Він саме в пекарні.

Зовсім скоро троє чоловіків, які зайняли стіл подалі від чужих вух, статечно обговорювали справи, зовсім не гідні чарівного напою, принесеного Феліксом. Треба сказати, від захвату ніхто не знепритомнів. Так, вино. Так, чудове. Але багато вин Кампанії за якістю анітрохи не гірші. Там теж навчилися добрий виноград вирощувати. Ось що означає легенда, оспівана поетами минулого.

— У нас, шановний, — сказав Марк після другого кубка, — справи так ведуться. Приходиш до того, кого називають пріор, старший, і з ним спочатку говориш. Вияви повагу! У тебе з’явився клопіт? То навіщо сваритися? Прийди до мене, як до друга, і я допоможу тобі від щирого серця. Спочатку я зробив послугу тобі, а потім ти мені. Так ми тут і живемо.

— Я у великій скруті, шановний Марку, — насупився прокуратор. — У мене крамниця простоює. А це не діло. Перший поверх, добра вулиця. Мій патрон розгнівається.

— Справа тільки в цьому? — підняв брову Марк. — Друже мій, Нікомаху Феліксе… Ми ж із тобою вже друзі? Завтра опівдні біля твоєї крамниці стоятиме людина й благатиме, щоб ти віддав її йому.

— Отак легко? — не повірив своїм вухам прокуратор.

— Звісно, — серйозно кивнув Марк. — Я часто допомагаю людям у їхніх клопотах.

— Я твій боржник, шановний пріоре, — задумливо промовив Фелікс. — Дозволь піти.

— Звісно, друже мій, звісно, — підвівся Марк. — Твоє вино чудове. Заходь до нас частіше. Тут тобі завжди раді.

— А вино було так собі, — крякнув Тит, коли прокуратор пішов. — Добре, але я й не гірше пив. Багато базікають люди. Сумно мені…

— Чому? — здивувався Марк. — Усе наче непогано йде.

— Старого фалернського спробував, — показав Тит на порожній глечик. — Я ж про це все життя мріяв. А тепер, виходить, і мріяти більше нема про що. Паскудне відчуття, сину.

— А ти коли-небудь море бачив, батьку? — запитав його Марк.

— Та ти що? — Тит злякано замотав головою. — Я далі кладовищ ніколи й не ходив.

— Значить, іще є про що мріяти…

— Сюди всі! — волав Север. — До мене, мужі! Постіймо за віру!

Невеликий храм розкольників-новаціан,[4] що на самому початку Довгої вулиці, оточив натовп запеклих кафоликів. Люди лютували, штовхалися, тягли парафіян за рукави. Серед них були сусіди, з якими жили пліч-о-пліч. І це робило все тільки гіршим.

— Аніко! — заревів Север і поліз крізь натовп. — Ти що, псе, від схизматика причастя приймаєш?

— Я кафар! Чистий! — вишкірився пекар. — Не те що ти, приблудна сволото! Таких, як ти, взагалі до церкви пускати не можна. Від тебе за милю кров’ю тхне!

— Я во славу Божу б’юся! — обурився Север. — По-доброму прошу, Аніко! Іди до праведної церкви. Нехай пресвітер покладе на тебе руки! Причастися Святих Тайн.

— Давно ти кафоликом став? — закричав пекар. — Сам із ножем по Африці бігав, людей єпископа Августина різав.

— Ти, подібний до мула, про Карфагенський собор чув? — обурився Север. — Немає більше ворожнечі між Церквою мучеників і єпископом Рима. Покайся, по-доброму прошу!

— Та пішов ти! — сплюнув йому під ноги старий пекар. — Не піду я до твоєї поганої церкви! От вийде єпископ Рустикул, прокляне тебе!

— Церква погана? — Север почорнів від злості й з розмаху вдарив пекаря у вилицю. Той відлетів і впав просто на руки своїх синів, які тут-таки кинулися в бійку.

Довга вулиця закипіла. Почулися чавкаючі удари й крики, заходили палиці по спинах, полетіло каміння. Крихітний храм, перероблений зі старого домуса, спробували зачинити зсередини, але нападників було багато. Куди більше, ніж новаціан.

— Не бийте їх, брати! — кричав пресвітер новаціан. — Не уподібнюйтеся грішникам. Бог їм суддя!

— Не дай їм зачинитися! — волав Север, діставши палицею пресвітера. Той охнув і впав.

Жилавий, верткий африканець уже звалив двох синів Аніки, незграбних вайлуватих хлопців. Він пропустив пару ударів і тепер блискав кривавим вишкіром. Губи його були розбиті вщент, і він раз у раз спльовував тягучу багряну слину. Заверещали парафіянки, яких потягли за волосся на вулицю, закричав диякон, якого почали бити нещадно. Захисники церкви новаціан побігли, а кафолики переможно заревіли, святкуючи перемогу. Читець, диякон і пресвітер сиділи біля стіни, побиті до крові, й стогнали. Север влаштувався поруч навпочіпки й віщав.

— Щоб я вас у Субурі не бачив, прокляті схизматики. З’явитеся тут іще раз — нарікайте на себе. Більше я таким добрим не буду. Ідіть до праведної церкви, покайтеся й прийміть благословення святого отця. Врятуйте душі свої, негідники.

— Здохни, нелюде, — простогнав пресвітер, під оком якого наливався фіолетовий синець. — Горіти тобі в Геєні…

— Ти мене почув, — спокійно відповів Север і встав. — Дізнаюся, що новаціани в цьому сараї священні тексти читають, замкну вас у ньому й спалю во славу Божу. Навіть не потикайтеся сюди більше. Праведний отець тут служитиме.

— Я скаргу префекту подам, — відкашлявся пресвітер. — Це тобі так не минеться.

— Ще й як минеться, — усміхнувся Север. — Вас, схизматиків, скоро й зовсім із Рима виженуть. Щоб народ не бентежили. І саватіан із пелагіанами заодно. Спасу від вас немає.

Він встав і закричав:

— Усе тягніть із нечистого капища! Книги… Облачення… Образи… Світильники! Нічого не залишати! Якщо тут праведний храм буде, все повернемо!

— Тут олія й хліб! — закричали Северу.

— Беріть собі, брати! — крикнув той.

За чверть години невелику парафію новаціан було розгромлено вщент. Пресвітер пішов, наляканий моторошною славою фанатика-африканця, а парафіяни в жаху розбіглися по домівках. Сам Север, перебуваючи в чудовому настрої, пішов вулицею вниз, до себе. Там на нього чекала Деціма, відрада всього його непутящого життя.

Уже підходячи до будинку, він подивився на руки, вкриті засохлою кров’ю, і скривився. Деціма не повинна бачити його таким. Він повернув до фонтана й свиснув якогось хлопчину.

— Так, старший! — віддано втупився той.

— Полий на руки, — наказав Север. — Не хочу воду паскудити.

Уже за кілька хвилин він дивився на побиті кулаки. У двох місцях шкіра розсічена, але кров уже не тече. Зійде! Він піднявся на другий поверх інсули й увійшов до невеликої затишної квартирки з двох кімнат.

— Знову бився!

Деціма сплеснула руками й заохала. А Север замість відповіді обійняв її й погладив по опуклому животику. Дружина стала при надії майже відразу після весілля. Їй ось-ось народжувати.

— Ну от навіщо тобі це? — схлипнула Деціма, притулившись до його грудей. — Чого тобі бракує?

— Щастя на землі хочу, — цілком серйозно відповів той. — Щоб люди праведно жили. Вірили, як належить. От як ми з тобою. Як Марк… Як отець Філіп.

— А раптом тебе покалічать! — схлипнула Деціма. — Раптом уб’ють!

— До Царства Небесного потраплю, — знизав плечима Север.

— Ти до Царства Божого, а я куди⁈ — закричала жінка. — До Геєни за життя? На вічні муки! Сама, з двома дітьми, без захисника! Я вже так жила. Ледь розуму не втратила. Знаєш, як воно жінці самій? Коли навколо хижаки чатують! Якби Марк мені не допоміг, і не знаю, що далі було б! А ти… Тільки про себе й думаєш!

І вона сіла на ліжко, гірко ридаючи. Север присів поруч, невміло гладячи її по голові, по плечах. Він розгублено сидів якийсь час, обіймаючи заплакану дружину, а потім сказав глухим голосом:

— Пробач, рідна. Грішник я. Гординя мене опанувала. Я ж сирота, усе життя сам. Не звик про інших думати. А тепер ось ти в мене є.

— І дитя наше, — схлипнула Деціма.

— І дитя, — покірно кивнув Север. — Я не покину вас ні за що. У мене ж більше й немає нічого в житті. Раніше мене віра на цьому світі тримала, а тепер ти, Марк, Онисим, сусіди наші… Я раніше мертвий був, тому й не цінував життя. Усе хотів мученицький вінець прийняти. А тепер я живий. Не хочу помирати. Жити хочу. Бо є заради кого.

— Дурень! — щасливим голосом сказала Деціма, обіймаючи його за шию. — Не ходи більше битися. Не пущу.

— Зовсім не ходити? — скривився Север. — Це ти жорстоко зі мною, дружино. Я трішки, кров розігнати.

— Ну тільки якщо трішки, — зітхнула Деціма. — Знімай хітон. Його тепер у прання віддавати. Кров просто так не зійде. От як ти сьогодні до людей підеш? Наче справжній головоріз…

— Вони мене й не таким бачили, — пробурчав Север, але визнав правоту дружини. Негоже з побитою пикою до людей іти.

Засідання товариства пекарів проходило в пекарні Марка після заходу сонця. Русцій із сином Сергієм, компаньйони Деметрій і Курцій, Сава й Тит. Деціма через вагітність далеко з дому не виходила, і Север прийшов сам. Пекарі пригостилися пирогом і випили вина. Давній звичай велить тому, кого називають старшим, годувати підлеглих. Бо почесний цей обов’язок.

Марк поглядав на Севера, обличчя якого носило сліди недавніх розбіжностей на релігійному ґрунті, й несхвально хитав головою. Решта хмикали в бороди, коли африканець шипів від болю, намагаючись випити вина. Розбиті губи в нього ще не загоїлися. Проте Север почав першим.

— Я вчора ввечері в порту був, брати, — сказав Север. — Мені Марк велів із матросами з Карфагена вино пити. Кажуть, погані види на цей урожай. Дощів мало, вітер із пустелі дме. Сходи рідкі, і порожнього колоса багато.

— Ціна на зерно злетить, — насторожилися пекарі. — Зовсім біда! Префект змусить нас ціну на хліб собі у збиток тримати.

— Купити б пшениці та ячменю, — невисокий, майже квадратний Сава безсило стискав важкі кулаки. — Та тільки знову по пекарнях нотаріїв пустять, будуть мішки перераховувати.

— У пекарнях не можна дешеве зерно тримати, — похитав головою Курцій. — У здирництві звинуватять.

— Знайду місце, — сказав Марк, подумавши. — Тут можна багато сховати. І ще один склад є, у Заріччі. Туди відвеземо.

— А сюди писарі не прийдуть? — боязко запитали пекарі, і Тит відповів:

— А нехай приходять. Ми їх на поріг не пустимо. Ця пекарня на церкву працює. Префект аннони тут влади не має.

— Оце діло, — посвітлішали майстри.

— Я ось що скажу, шановні, — заявив Марк. — Якщо Север таке дізнався, то й купці-фрументарії теж дізналися. Треба бігти до всіх: до торговців, злодіїв і вагарів. Нечисте зерно тут сховаємо. Сюди писарям аннони ходу немає.

— Правду люди кажуть, — хмикнув Русцій. — Міцна церковна огорожа.

— Думаю, тільки міцнішою ставатиме, — відповів Марк. — Он у Севера кулаки не загоюються. Старається як може.

— Ха-ха-ха! — загоготали пекарі. — Чули ми, як ти Аніці обличчя розбив. Він із дому не виходить тепер, чекає, поки синці зійдуть.

— Вип’ємо, шановні! — підняв кубок Тит.

Шановний Стабій насилу спустився сходами й зайшов до термополію. Той містився саме під його житлом. Людський гамір приємно лоскотав слух. Старий раніше жив самітно, далеко ходити йому було не до снаги. А тут усе поруч.

— Здоров будь, Криспе, — сказав він. — Залишив мені рибки?

— Зараз свіжу засмажимо, — привітно кивнув той. — Притримав для тебе. Вино сьогодні непогане привезли. Вип’єш?

— Давай, — Стабій вишкірив рідкі зуби. — Не так багато мені в житті лишилося. На повій мене вже не вистачає, але вино ще тішить.

Стабій завжди приходив під кінець і брав приблизно одне й те саме. Крисп знав його смак, а тому зовсім скоро об камінь стільниці дзенькнула тарілка з гороховою кашею й смаженою рибою. Пережувати жорстке м’ясо старий уже не міг. Шинкар хлюпнув вина й повернув срібну монетку в пів силікви. Стабій за звичкою розплатився.

— Для тебе тут усе безкоштовно, старий, — нагадав Крисп. — Дати вина із собою? Посидиш на вулиці, повітрям подихаєш. Жінки сьогодні хотіли пісень поспівати.

— Та й посиджу, — зрадів старий. — Нудно вдома з рабинею.

— Здоров будь, шановний Стабію, — поруч присів Марк. — Вино сьогодні відмінне привезли. Як риба? Добра?

— Крисп трав не пошкодував, — кивнув старий.

— Скажи, — запитав Марк. — Ти здаси мені куток у своєму складі? Мені б на якийсь час зерно покласти.

— Та клади, — байдуже махнув рукою Стабій. — Я напишу листа прокуратору. Він розмістить.

— Скільки візьмеш? — діловито запитав Марк.

— Та нічого, — байдуже відмахнувся Стабій. — Навіщо мені тепер гроші? У мене й так усе є. І будинок, і їжа, і навіть новий син.

— Може, я для тебе щось зробити можу? — розгубився Марк.

— Море хочу побачити, — несподівано заявив той. — Нехай мене до Остії відвезуть. Я день по берегу погуляю, а потім назад, доживати віку. Я ж біля моря народився, Марку. Сумую за ним. Я знаю, що цього немає в нашій угоді… Зроби старому ласку, Марку. Я сам оплачу цю дорогу.

— Зробимо, — Марк анітрохи не здивувався. — Скажи, коли зберешся, я все влаштую. І батько мій поїде. Бо він ніколи моря не бачив.

— Давай на травневі нони, — замислився Стабій. — Море вже буде лагідне. А листа я тобі завтра дам. Вези в цей склад що хочеш. Він усе одно вже майже твій.

— Ей! Ей! — Марк обійняв його за плечі. — Ти чого це розкис, мов тісто в бочці? Криспе, пришли на другий поверх дівку жвавішу. Нехай йому кров розжене. Ми ще загуляємо з ним!

— Загуляємо, звісно, — усміхнувся Стабій і встав, відсунувши тарілку. — Не треба дівок. На вулицю піду. Крисп сказав, жінки сьогодні пісні співатимуть. Послухаю.

Зерно на склад у Заріччі повезли вже наступного ранку. Вчасно отримати звістки — усе одно що грошей заробити. Пекарі непомітно скуповували пшеницю та ячмінь, не цураючись злодіїв і нечистих на руку вагарів, які обважували їх самих. Викупали запаси навіть у своїх побратимів-хлібопеків. У когось син одружується, у когось піч димить. Хіба мало хто в якій скруті. Усі вільні гроші Марк вклав у пшеницю. Він викупив зерно з церковних сховищ. Там не так трепетно стежили за цінами. Знайомі фрументарії Фуск і Гай Меммій узагалі нічого не продавали, вичікуючи, коли ціни підскочать іще.

Під кінець тижня Рим здригнувся й зашумів, мов море перед бурею. На початку літа пшениця завжди дешевшала. Фрументарії скидали торішнє зерно, чекаючи нового африканського врожаю, але цього року все пішло не так. Зерно й не думало падати в ціні, а потім раптом подорожчало на чверть. Грошей у товариства пекарів уже не залишилося. Ні своїх, ні позичених. Усі вони були вкладені в запаси, і шановні мужі ходили, не підводячи очей. Раптом колеги-пекарі помітять щасливий блиск в очах і донесуть. Клопоту тоді не обберешся. Прийдуть писарі з колегії й обшукають пекарню. Вони, звісно, нічого не знайдуть, але все одно причепляться до якоїсь дрібниці й накладуть штраф. Ні! Як сказав Марк, гроші люблять тишу. І пекарі перейнялися простою мудрістю цих слів.

А сам Марк знову стояв перед архідияконом Целестином, який із видимим задоволенням зводив баланс церковної каси. Був він прихильником жорсткого порядку в справах, і подвійний запис привів його в цілковитий захват.

Аскетичні покої архідиякона анітрохи не схожі на кабінет сибарита Євлалія. Крім стелажів із сувоями й восковими табличками, тут майже нічого немає. Лава та хрест на стіні. Ось і все.

— Навіщо прийшов? — прихильно запитав архідиякон, клацаючи новим, небаченим у Римі абаком. Замість палички з камінцями перед ним лежала дерев’яна коробка із залізними спицями й круглими кісточками. Рахувати на такому виявилося набагато зручніше, і пан архідиякон ганяв кісточки туди-сюди, радіючи, мов дитина. Тут же для кожного розряду своя рядка. Можна навіть дроби рахувати. Але оскільки отець архідиякон із дробами не дружив, то чотирьох спиць йому вистачало з головою. Тисячі, сотні, десятки й одиниці. І одна — на двадцять чотири горошини. Для силікв.

— Вгодив ти з подарунком, сину мій, — сказав Целестин, відірвавшись від рахунків. — Яка добра штука! Невже й цього тебе втікач-грек навчив?

— Ні, святий отче, — похитав головою Марк. — У купця-сирійця підгледів і собі такі зробив. Зручно.

— Чого прийшов? — запитав архідиякон. — За боргами ще рано платити. А щодо інших справ у мене до тебе питань немає. Хліб вчасно здаєш, і якість добра.

— Про якість і прийшов поговорити, святий отче, — скривився Марк. — Ціна на зерно вгору пішла. Кажуть, неврожай буде в Африці. Може, ячмінь у хліб додаватимемо?

— Та-а, — посмутнів Целестин. — Із наших маєтків віліки[5] те саме пишуть. В Італії наче все добре, а на півдні Сицилії поганого врожаю чекаємо. Гіркий хліб милостині. Невже ще гіршим доведеться його зробити?

— Я пропоную людей бобами годувати, святий отче, — схилив голову Марк. — Хоча б через раз. Раптом хліба не вистачить на всіх. А я боюся, його не вистачить. Коли врожай поганий, вдів і сиріт тільки більше стає.

— Як бобами? — розгубився той. — Як вони боби їстимуть?

— Можемо з термополіями домовитися, — відповів Марк. — Вони приготують. Церква постачатиме боби й видаватиме тесери на їжу. Одна тесера — один обід.

— Складно, — скривився Целестин. — Ти що, думаєш, у мене диякони всі такі, як ти? Помиляєшся, Марку. Є такі, що розумом своїм подібні до колоди м’ясника. Вони у твоїх тесерах заблукають, мов у лісі. З них половина рахує на пальцях, і то ледве-ледве.

— Ну й навіщо ви їх тримаєте? — наважився запитати Марк.

— Та інших немає, — розвів руками архідиякон. — Іди, сину мій. Я поговорю з блаженнішим. Може, й зробимо так. Але тільки в Субурі, під твоїм наглядом. Хоча думка розумна… Боби можуть багатьом допомогти. Коли хліба немає, то й миска сочевиці в радість.

Марк вийшов із Латеранського палацу, насвистуючи якусь легковажну пісеньку. Вийшов на Остійську вулицю, піднявся до форумів і повернув на Аргілет. Біля крамниці Зої народу не було, через що, поклавши руку на серце, там ніхто не страждав. Навпаки, родина висипала на вулицю, користуючись коротким перепочинком. Зоя сиділа на табуреті й обмахувалася подолом заляпаного хітона. Її сини ганяли камінці бруківкою, азартно волаючи.

— Як справи, Зоє? — запитав Марк, потріпавши по головах хлопчаків, які кинулися обійматися.

— Та розуму скоро позбудуся, — з тугою сказала та. — День і ніч горілий жир нюхаю. Сам як думаєш? Ех, де мої шістнадцять…

— Що, знову повією пішла б? — засміявся Марк.

— Навіть не сумнівайся, — кивнула та. — Це вже точно краще, ніж день у день чебуреки смажити. Що там із моїм боргом?

— Дві силікви на тиждень списую, як домовилися. Ще рік — і ти вільна.

— О-ох! — зажурилася Зоя. — От же барана народила я! Він людей ріже, а мені тепер плати. Куди б його подіти, безтолкового!

— До церкви віддаси? — примружився Марк. — Дивись, дияконом стане. Він грамотний, рахувати вміє. Якщо захочеш, я замовлю слівце.

— До церкви? — Зоя безглуздо закліпала очима. — Та просто зараз забирай! Вік не забуду твоєї ласки! Все не годувати його! П’ятнадцятий рік пішов Приму. Корінь чоловічий, як у коня, виріс. Нічого в матері на шиї сидіти.

— Поговорю з отцем Філіпом, — сказав Марк, плекаючи в душі хитрі задуми.

Такого мужа він своїй сестрі не бажав, а та наче вперлася рогом. Їй Прима подавай, і край. А чого Марк не вмів ні в тому житті, ні в цьому, то це відмовляти тим, кого любить. Гірше за це немає нічого. Він уже майже дійшов до дому, як зустрів Флавія Віктора, який ішов у той самий бік. Адвокат привітно підняв руку й сказав:

— У мене є незвичайні новини, друже мій. Пам’ятаєш, ти просив усе розвідати про будинки Мемміїв. Так от, вони належать різним людям. Ніхто не захоплював землю сенатора. Угоди щодо них зареєстровані належним чином.

— Як це? — здивувався Марк.

— А так, — розвів руками адвокат. — Цими будинками цілком законно володіють шановні люди. Не грабіжники, не палії й не розбійники із Субуранських провулків. Вони набагато небезпечніші. Це ті самі люди, які добре знають закони Рима.

Життя в Римі змінило британського адвоката Флавія Віктора остаточно й безповоротно. Втративши прибуткову практику й затишний дім, він став дивитися на навколишній світ із невластивим йому раніше цинізмом. Наївна й спокійна доброта, яку він міг собі дозволити в Лондинії, тут здавалася сущою дурістю. Місто було жорстоке до чужинців. Воно приймало у своє безмірне черево всіх без розбору, але більшість або вивергало із себе, або перетравлювало, залишаючи самі кістки. З прийшлих успіху досягали одиниці. Тільки найрозумніші, найнахабніші й безпринципні. А йому… А йому просто пощастило. Він зустрів потрібних людей у потрібний час. Це не справжній успіх, а випадковість, раптова примха Фортуни. І адвокат, бувши людиною розумною, чудово це усвідомлював. Тому й ходив невеселий, дивуючи дружину. Та, навпаки, змінам, що сталися в їхньому житті, була дуже рада.

Клодія була молодшою на десять років і досі гарною собою, хоча вже подарувала йому двох синів. Віктор дозволив собі слабкість, коли його перша дружина померла під час пологів. Він одружився з любові. Успішний адвокат міг дозволити собі й не таку примху. От і зараз він дивився на правильний овал її обличчя й точений носик і не міг відвести очей.

— Та що з тобою? — здивовано запитала Клодія. — Чому ти сумуєш Ми під дахом інсули від холоду тремтіли, але ти й там іноді жартував. Не гніви Бога, чоловіче мій. Адже в нас усе добре, а сум — спокуса Нечистого.

— Я знаю, душе моя, — Віктор дмухнув, прибравши пасмо, що впало їй на щоку. — Я сподівався на гарну угоду, але Марк обійшовся без мене. Я розраховував на ній заробити.

— То знайди іншу, — пригорнулася до нього Клодія. — Рим величезний і багатий, Вікторе, а ти в мене розумний. Ти вже не дав цьому проклятому місту перемогти тебе. Тепер переможи його сам. Я вірю в тебе.

— Недарма я одружився з тобою, — Віктор погладив її по щоці. — А мій батько казав, що посаг у тебе малий, а стегна надто вузькі. Усе хотів висватати за мене дочку куріала з Камулодуна. Вона була страшна, мов фурія. Але за нею віллу давали, між іншим.

— І ти залишився б ні з чим та ще й зі страшною, сварливою дружиною! — заразливо розсміялася Клодія. — Пощастило тобі! Ти залишився просто ні з чим. Скажи, тога сьогодні потрібна?

— Ні, душе моя, не потрібна, — поцілував її Віктор. — У мене справи в Субурі.

— Бережися, — наморщила ніс Клодія. — І не потикайся в провулки. Святою Катериною тебе заклинаю!

— Звісно, — усміхнувся їй Віктор і швидко спустився сходами, мов хлопчисько, а не шановний юрист, якому пішов четвертий десяток.

Тільки вона могла підняти йому настрій. Саме Клодія зробила так, що він не збожеволів у крихітному закутку на сьомому поверсі інсули. Два роки цього пекла! А вона не сказала йому жодного слова докору. Віктор боязко озирнувся, але сьогодні Клодія не стала висовуватися з вікна, щоб помахати йому рукою. І тоді він пройшов на кілька будинків вище й звернув ліворуч, у справжнісіньку клоаку, що складалася з мішанини зліплених інсул, сараїв і майстерень.

Сюди не дійшли руки імператорів минулого, а вже тепер мостити вузькі вулички тим паче нікому й на думку не спало б. Просочена лайном і сечею земля була втоптана до кам’яної твердості, й лише зливи змивали звідси нечистоти. Віктор цілеспрямовано йшов далі, до одних багатообіцяльних руїн, чиї господарі давно померли. Він вирішив опрацювати кожну вуличку і кожен будинок, але вирвати в цього міста своє. Невдовзі Віктор зрозумів, що заблукав, але вперто йшов далі. Він вийде на вулицю Патриціїв і почне пошуки звідти. Там уже точно не схибить.

— От прокляття! — шепотів він, боязко поглядаючи вгору. — Щоб тільки нічого не кинули.

Вулички подекуди ставали такими вузькими, що Віктор, розвівши руки в боки, міг торкнутися протилежних стін. На перших поверхах — дешеві ідальні, де пиячить усілякий набрід. На других живуть ті, хто на Узвозі навряд чи оселиться навіть на шостому. Грошей не вистачить. Хто живе під дахом цих будинків, Віктор навіть боявся припустити. Не інакше як демони Пекла.

— Та як же тут смердить! — вразився Віктор, гидливо обійшовши двох місцевих жителів, які захоплено кидали кості.

— Е-е-е! — захоплено промовив один, побачивши чистий одяг і пристойного на вигляд перехожого. — Ти тільки поглянь!

В очах, гідних дохлої риби, з’явилися проблиски надії, а губи розтяглися в усмішці, оголивши рідкі, кривуваті зуби.

— Давай сюди! — він простягнув руку до далматики. — А то заріжу.

— Я людина Марка й Севера, — квапливо промовив адвокат, побачивши, що гравці втратили до костей будь-який інтерес і звернули на нього свій прихильний погляд. — Торкнете мене — вам кінець.

— Севера? Марка? — гравці одразу посмутніли й знову взялися за кості. — Тобі чого тут треба? Старші прислали сварку владнати?

— Яку сварку? — не зрозумів Віктор.

— Та цей будинок! — гравці тицьнули в будівлю найжалюгіднішого вигляду. — У нього п’ять господарів. Він ось-ось завалиться, а ці сволоти не ремонтують. В одного грошей немає, а інші за нього платити не хочуть. Ми думали, хтось старшому поскаржився.

— Ви тут живете? — примружився Віктор.

— Ні, прийшли на перегони подивитися, — презирливо сплюнули ті. — Живемо, звісно. Скоро нам сусіди на голову зваляться. Балки на п’ятому поверсі зовсім прогнили. Увесь будинок на підпорах стоїть.

— А чому не підете звідси? — не зрозумів Віктор.

— Дешево, — сказали ті й відвернулися.

— На мене дивіться, коли я з вами розмовляю! — Віктор кинув пару мідяків, і очі гравців знову заблищали цікавістю.

— Чого хотів, важний пане? — примружився щербатий.

— Ви зараз усе-все розповісте мені про цей будинок, — наказав Віктор. — І тоді вам обом сьогодні буде за що повечеряти. І ще й на вино вистачить.

— Це ми залюбки, — вишкірився субуранський набрід. — Гони мідяки, і ти слухати втомишся.

— Спершу розповідай, — відмахнувся Віктор. — Гроші наперед отримаєш у продавця капусти біля Аппієвих воріт. Якщо твоя розповідь виявиться нудною, я тобі ні нуммія не дам.

Воістину це місто змінило мене, думав Віктор, слухаючи розповідь людей, яких ще кілька років тому злякався б швидше, ніж нападу саксів. Я прийшов туди, де не буває сторонніх. Я залишився цілий, і зі мною ведуть справи. Виходить, я тут уже свій…

Не так-то воно сталось, як гадалось. Такого очевидного висновку дійшов Марк, намагаючись здійснити свій підступний план щодо Прима. З’ясувалося, що хлопець зовсім не сидить у матері на шиї, а є головною ударною силою у виготовленні фаршу. А справа ця за будь-яких більш-менш помітних обсягів виявилася надзвичайно важкою. Четверо синів Зої важко працювали, мов раби на латифундіях, від світанку й майже до заходу сонця. Жваве місце, швидкі поставки тіста й чотири пари рук — ось запорука фінансового успіху.

— М’ясорубка потрібна, — усвідомив Марк.

З’ясувалося, що усунення Прима з чебуречної спричинить заколот. Виконувати пекельну роботу без старшого брата Зоїні сини відмовлялися. А брати людину за гроші, коли є четверо безкоштовних дармоїдів, виявилася не готова сама Зоя. Вона вважала це справжнісіньким святотатством.

Будову шнекової м’ясорубки Марк, як і будь-яка нормальна людина, пам’ятав у деталях. Він її десятки разів і збирав, і розбирав, і мив, проклинаючи фарш, що застрягав у решітці. Він тонни м’яса через неї пропустив, качаючи слабкий підлітковий біцепс. Але коли спробував замовити таку тутешнім мідникам, то зіткнувся з колективним нерозумінням. Майстри навіть братися за таку роботу не хотіли. Хоча, що там робити! Гвинт, решітка й сталевий ніж, що щільно прилягає до цієї решітки. І ще гвинтові жолобки в олов’яному корпусі. Ну що тут складного!

Після тижня пошуків і вмовлянь один майстер усе ж погодився, заломив дику ціну за виготовлення форми, а ще за тиждень приніс щось, у чому за певної уяви можна було впізнати м’ясорубку.

Марк із трепетом прикрутив струбцину до стільниці, перехрестився, а потім урочисто поклав у горловину шматок баранини й почав крутити руків’я. Перші миті шнек бадьоро штовхав м’ясо вперед, а з дірочок поліз фарш, викликавши приголомшені зітхання Криспа та його сина, які стояли поруч. Марк гордовито поглянув на них, але невдовзі крутилка стала йти важко. З отворів решітки полізли червоні волокна, схожі на черв’яків. Ще один оберт — і м’ясо раптом полізло через горловину назад. І при цьому, от же паскудство, воно анітрохи не нагадувало фарш.

— Ну? — із надією запитав мідник.

— Треба розібрати, — відповів Марк, із превеликими труднощами розкрутивши м’ясорубку.

Тут щось не те, думав він, дивлячись на забиту решітку, пожоване м’ясо й ніж, обмотаний жилами. Почистив м’ясорубку, а потім завантажив її ще раз. Цього разу результат вийшов іще гіршим. М’ясо ледь показалося з решітки, зате весело лізло нагору, нізащо не бажаючи перетворюватися на фарш.

— Он воно що, — зрозумів Марк, коли розчаровані експериментом люди розійшлися. — Підгонка деталей погана. Видавлює м’ясо крізь щілину між корпусом і гвинтом. Сталь ножа — лайно. І до решітки ніж прилягає погано, теліпається. Тьху ти!

Він засмучено зняв зі столу цей непотрреб і зажурився. Точність роботи тутешніх майстрів залишала бажати кращого. Може, й знайдеться хтось, хто після місяців експериментів досягне потрібного результату, та тільки Маркові не хотілося фінансувати ці розробки.

— Та-а! — промимрив він, підперши щоку рукою. — Пів соліда псу під хвіст. Але хоч м’ясорубку на кольоровий метал здам. Не так прикро. Отже, пускаємо в діло запасний план.

Запасним планом був пристрій із трьох паралельних ножів із двома ручками. Працювати таким набагато простіше, ніж звичайним тесаком. Тільки знай, тисни туди-сюди й перекочуй напівкруглі леза.

— Ну, хоч так, — зітхнув Марк, коли потрібний агрегат узяв на озброєння спочатку Крисп, а потім Зоя. Їхньому захвату не було меж.

— Старший! — ревів Крисп. — Та це ж… Це ж… У мене слів немає!

— Якщо слів немає, будемо більше м’ясних страв робити, — сказав Марк. — Наприклад, люля. Знаєш, що таке люля, Криспе? По обличчю бачу, що не знаєш. Гаразд, так і бути, навчу. І треба ісіції продавати.[6] Заодно й нерозпроданий хліб у діло піде.

— Ти хочеш класти хліб у ісіції? — не повірив своїм вухам Крисп. — Та нас же поб’ють!

— Ми не будемо смажити звичайні ісіції, — похитав головою Марк. — Ця страва називається котлети! Їх роблять із хлібом. Це дешевше.

Поки Марк намагався спростити роботу кухні, Рим лихоманило дедалі сильніше. Новий префект Петроній Максим[7] погрожував пекарям страшними карами, але домігся прямо протилежного ефекту. Зерно й далі дорожчало, а слідом за ним — хліб. У Місті вдосталь було й бобів, і риби, і м’яса, але відсутність хліба означала для римлян голод. Вони не розуміли, як можна жити без хліба, а багато хто взагалі харчувався майже винятково ним.

— Люди префекта лютують, — сказав Сава, коли товариство пекарів зібралося вкотре. — Я поки ціни тримаю, але на весь рік зерна не вистачить.

Сиділи вони біля входу в пекарню, відчинивши навстіж двері, щоб впустити всередину живлющу прохолоду. Увечері на вулиці надзвичайно добре, а печі холонули повільно. Усередині сидіти було надто спекотно.

— Для аннони зерна менше дають, а норму таку саму вимагають, — із тугою заявив Курцій. — Просто біда. До гріха нас спонукають. Уже багато хто почав вагу зменшувати. Хліби вищими роблять, щоб ніхто не здогадався.

— Є висівки й борошняний відсів, — натякнув Тит. — Візьми в нас.

— Про це й хотів попросити, — кивнув Курцій. — Боюся, доведеться вологе зерно брати. Залиште висівки й відсів, Христа ради. Не віддавайте іншим.

— Ціна й на висівки росте, Курцію, — сказав Марк. — Пекарі з усіх боків ідуть. Та й у церковний хліб починаю їх класти. Мало зерна у святих отців.

— Яка буде ціна, за такою й візьмемо, — відмахнувся старий пекар. — Своїх висівок уже не вистачає.

— Я пропоную, шановні, — сказав Марк, — замість дешевого хліба булки з начинкою пекти. З м’ясом, сиром… Тут до ціни не причепляться. Звідки префекту знати, скільки така булка має коштувати. А якщо перевірка прийде, скажемо: хліба немає, продали.

— Діло кажеш! — зашуміли пекарі. — А білий хліб і секундарій як пекли, так і будемо пекти. На них заробіток поки є.

— Засідання оголошую закритим! — заявив Марк. — Скуштуйте нову страву, шановні майстри. Люля-кебаб називається.

— Знову якась гунська вигадка? — пекарі боязко косилися на шпажки з нанизаним м’ясом.

— Радше перська, — усміхнувся Марк. — Скуштуйте.

— Смакота! — заявив Север, який першим уп’явся зубами в соковиту ковбаску. — Децімі таку візьму?

— Ну, якщо ніхто більше не буде… — Марк озирнувся.

— Чого це ми не будемо? Ще й як будемо! — обурилися пекарі й розтягли кебаби за одну мить.

— Я вас залишу, — сказав Марк, побачивши заклопотаного Віктора, який подавав йому знаки з вулиці.

— Здоров будь, Марку, — сказав адвокат. — Докопався я до правди з будинками Мемміїв. Помилилися ми з тобою. Ніхто їх не захопив. Вони як застава перейшли у іншу власність.

— Як це сталося? — запитав Марк.

— Сам здивувався, — скривився Віктор. — А виглядає все так: спочатку Будинок із дельфіном у Мемміїв згорів, а потім Меммії беруть у борг гроші. І беруть під заставу двох будинків, що залишилися.

— Відновити хотіли! — здогадався Марк.

— Я теж так подумав, — кивнув Віктор. — Та тільки наступної зими обидва будинки згоріли. Цілком випадково…

— А що в таких випадках буває? — із завмиранням серця запитав Марк.

— Меммії отримали гроші на відновлення першого будинку, — пояснив Віктор. — У заставу дали два будинки, що залишилися. Договором було передбачено, що в разі загибелі або істотного пошкодження застави кредитор має право вимагати дострокового погашення позики. Оцінку, найімовірніше, провів приватний табеліон, а підкуплені писарі її прийняли. Меммії не змогли розрахуватися, і заставу продали потрібній людині. Так обидва зруйновані будинки перейшли до кредитора за сущі нуммії, а решту він стягнув із позичальника через суд.

— Чому Меммій із ним не розрахувався? — не второпав Марк. — У нього ж були гроші на ремонт.

— Кредитор знав, із ким має справу, — усміхнувся Віктор. — На цей борг уже наросли відсотки, а до того ж Меммії вже запустили в ці гроші свою лапу. Сенатори бувають дуже нерозумні у своїх витратах. Вони розраховували перекрити борг надходженнями з будинків, що залишилися, але ті згоріли.

— Решти грошей Мемміям на відновлення не вистачило, — задумливо промовив Марк. — А зважаючи на те, що в справах вони необізнані… якщо не сказати гірше… то гроші швидко витратили й залишилися без майна. А кредитор будинки відновив, продав і непогано заробив. Хитро!

— Не думаю, що продав, — похитав головою Віктор. — Він, найімовірніше, вчинив точнісінько так само, як ти з пекарнею батька. Фіктивний продаж і зустрічний борг на суму покупки. Думаю, ці будинки все ще його. І він не фігурує в жодній угоді.

— А кредитор не дурень, — присвиснув Марк. — Якщо зміг провернути таку справу, то він точно не дурень. Ти дізнався, хто це?

— Ні, — розвів руками Віктор. — Це майже неможливо. У Римі безліч юристів-табеліонів. І в кожного десятки й сотні табличок із договорами. Навіть якщо ти прийдеш до потрібного, він просто не скаже тобі правди.

Марк трохи постояв, обмірковуючи ситуацію, а потім здивовано повернувся до Віктора.

— Це що ж виходить, можна отак просто сенаторів розоряти?

— Не просто, Марку, — похитав головою Віктор. — Дуже непросто. Але треба віддати належне, виконано все бездоганно. Моє захоплення цією людиною. Він мов материй вовк. Побачив хвору вівцю в стаді сенаторів і зарізав її.

— Ти ж щось пропонуєш? — примружився Марк. — Я ж бачу! Але знай, Вікторе, я не буду знищувати будинки й у холод залишати людей без даху над головою.

Віктор винувато опустив очі.

— Друже мій, — сказав він. — Забудьмо про будинки Мемміїв. Нехай сенатори самі розбираються зі своїми клопотами. Ти вже побачив, як у Римі наживають гроші. Зовсім не обов’язково бігати з ножем, щоб грабувати людей. У нас є закони. І той, хто їх знає, може зробити дуже, дуже багато. Ось я, наприклад, закони знаю. А ти зробиш решту. Сьогодні я бачив інсулу, яка ось-ось завалиться. П’ять господарів, тридцять сімей. Ніхто нікого не слухає, ніхто не хоче домовлятися. Якщо ми знайдемо спосіб зібрати цей будинок в одних руках, то заробимо дуже непогані гроші. І, можливо, врятуємо людей.

— Врятуємо? — здивувався Марк. — Навіщо їх рятувати? Від кого?

— Від них самих! — запевнив його Віктор. — Вони так ненавидять одне одного, що радше спалять половину Субури, ніж поступляться хоч на п’ядь. Тобі обов’язково треба сходити туди.

— Тоді ближче до вечора, — погодився Марк. — Завтра непростий день.

Прикормлений нотарій прислав звістку, що ясновельможний префект вирішив перевірити пекарні. Усього один пиріг, а скільки користі! Товариство пекарів почистило склади й підготувало документи, згідно з якими все зерно збігалося до зернини. Хліби коштували встановлених грошей, таблички з печатками лежали під рукою, а комори лякали порожнечею. Марк і Тит, як сумлінні пекарі, що відбувають повинність, стояли біля печі й віддано пожирали поглядами перевіряльників. Робили вони це даремно, бо уваги на них звертали не більше, ніж на меблі. Нотарій, два апаритори з префектури й якийсь незнайомий писар із колегії. За чутками, це новий зять магістра Ліберія. Того милосердний Господь нагородив п’ятьма дочками, не давши сина. Писар виявляв неймовірне завзяття, яке полягало в переморгуванні з дівчиною із сусіднього будинку. Та стріляла йому очима, а писар гордо випинав груди й ніби ненароком поправляв свій пояс.

Віддуватися під час перевірки доводилося Сергію, і він не підвів. Хлопець у пекарні народився й виріс. Апаритори по-хазяйськи зайшли до приміщень, відкрили діжки, розтерли борошно між пальцями, простукали порожні скрині й зазирнули в печі.

— Ти господар? — нотарій звірився зі списком. — Сергій, син Русція?

— Я, пане, — пекар смиренно склав руки на животі.

— Де товар?

— Та ось він, — показав Сергій. — Білий по двадцять, секундарій по десять. Ще є булки з м’ясом.

— Де плебейський хліб? — підозріло втупився в нього нотарій.

— Та немає його тут, пане, — запевнив його Сергій. — До «Хлібного дому» на форумі відвіз. Ще вранці. Де мені зерно взяти? Скільки дали, стільки й випік.

— Де документи на зерно?

— Ось, пане, — Сергій спокійно простягнув таблички.

— Ти маєш продавати плебейський хліб за встановленою ціною, — нотарій гидливо скривився й повернув документ.

— Дайте зерно, я спечу, пане, — Сергій знизав міцними плечима. — Я не вмію пекти з повітря. Те, що я отримав, пішло до «Хлібного дому». Для продажу мені зерна не дали.

— А це що? — переможно завив нотарій, побачивши мішки. — Ти печеш свій хліб із зерна аннони! Значить, крадеш у бідних, а сам наживаєшся! Гей, ти, з колегії! Запиши це!

— Це моя пшениця, — спокійно відповів Сергій. — Ось синграфа[8] й розписка про отримання товару. Я його в порту в купця з Карфагена взяв. А ось документи на зерно аннони. Ось я його отримав, а ось хліби здав. Перераховуйте, пане. Абак принести?

— Які всі розумні стали! — скривився нотарій, але й договір поставки, і накладні аннони вивчив ретельно, мало не обнюхавши.

Причепитися не було до чого. Марк особисто перевірив кожну цифру. Апаритори розкрили мішки й запустили руки в саму глибину. Взяли в жменю зерно й переконалися: пшениця найвищої якості, велика, суха й без домішок. Зовсім не така, яку видають на складах аннони. Вони навіть насипали зерно в склянку й зважили.

— Перевірили, пане. Зерно сухе, чисте, бур’янів немає.

І тоді писар промовив очікуване.

— Хліб неси!

— Будь ласка, пане, — Сергій повів рукою. — Вибирайте самі.

Нотарій навмання витягнув хліб із полиці й поклав його на ваги. Як він не мучився, ваги показували на двадцяту частину більше належної ваги. Він узяв ще один хліб, а за ним другий і третій.

— У тебе хліб важчий, ніж належить, — здивовано заявив нотарій.

— Це працівники недогледіли, пане, — розвів руками Сергій. — Ух, я їм задам! Сподіваюся, за це не карають?

— Ні, — розгублено відповів чиновник, а потім розламав хліб і почав його нюхати. Нічого не винюхавши, відщипнув трохи, пережував із найзамисленішим виглядом і заявив.

— Тут помел грубуватий!

— Це секундарій, пане, — заперечив Сергій. — Тому й борошно грубіше. Якщо вам цей хліб не подобається, пишіть реляцію до префектури. Цей хліб опечатаємо й надамо раді колегії. Нехай вони вирішують.

— Гаразд, сьогодні тобі пощастило, пекарю, — нотарій велично змахнув рукою. — Але ми з тобою ще побачимося.

Комісія вийшла, а Сергій упав на лаву, витираючи рясний піт.

— Христом Богом заклинаю, Марку, — тільки й вимовив він. — Давай іще раз облік повторимо. Якби не Лета, попався б на його гачок. До ворожки не ходи, штраф би присудили ні за що. У мене батько хліб і зерно все життя на черепках рахував. Тільки й знав, що платив. Через те в кабалу й потрапив.

— Нехай тебе майбутня дружина вчить, — усміхнувся Марк. — А куди це вони пішли? Чи не до нас?

— Ага! — Тит вийшов на вулицю й спостерігав за безкоштовною виставою. На його обличчі блукала щаслива усмішка.

Комісію префектури навіть на поріг не пустили. Феодор стояв на вході, взявшись руками в боки, й ставив запитання нотарію, який намагався проскочити до пекарні, де горіли три печі з чотирьох.

— Чого треба?

— Ми люди префекта! — гордо сказав нотарій.

— І що треба? — знову запитав Феодор. — У нас зерна аннони немає. Ані зернини. Ця пекарня на дияконію працює. І зерно тут церковне.

— Я подивитися бажаю, — спробував пройти нотарій.

— Маєте право, — прихильно кивнув Феодор, усе так само заступаючи йому дорогу. — Он диякон Євгеній біжить. Якщо скаже, я вас пропущу.

— Ну що тут у вас знову? — старенький диякон, по якого послали, щойно комісія прийшла на Узвіз, добряче захекався.

— Люди префекта, святий отче, — показав рукою Феодор. — Хочуть церковне зерно перерахувати.

— А на якій підставі? — Євгеній по-пташиному нахилив голову набік. — Тобі, нотарію, навіщо церковний хліб? Тут зерна аннони й модія немає. Кому як не тобі знати.

— Маю право перевірити, — уперся чиновник.

— Маєш, — погодився диякон. — Проходь і дивися. Але документи ти звідси не забереш. Вони не твої, а церкви. Переписуй. Тільки не розумію я, навіщо тобі це. Ти ні вагу, ні якість перевірити не зможеш. Ця пекарня пече той хліб, який велить дияконія. Якщо вважаєш, що є порушення — доповідай префекту. Нехай він розбирається з блаженнішим єпископом. Ну що, йдеш?

— Ні, — стиснув губи нотарій і кинув писарю. — Записуй! Будинок із дельфіном. Пекарня церковна. Зерна аннони не отримує.

Комісія пішла далі, а веселого диякона Євгенія з пошаною провели до термополію, де в Марка було місце для особливих гостей. На столі негайно з’явилися люля-кебаб, юшка з курячих пупків, солодкі пиріжки й глечик вина.

— Дуже непогано, сину мій, — худорлявий диякон швидко впорався з частуванням, запивши його трьома кубками вина. — Добре, що сьогодні день не пісний, інакше ти вкинув би мене в спокусу сумування. А це неприпустимо.

— Святий отче, — поруч з’явився Флавій Віктор. — Дозвольте вкрасти в вас Марка. Нас із ним уже чекають. Пробачте за турботу.

— Іди, Марку, іди, — старенький послабив пояс далматики й добродушно махнув рукою. — Я ще трохи посиджу. Он того м’яса на паличках іще принесіть!

Крисп уловив погляд Марка й тямуще кивнув. Диякон Євгеній сьогодні закінчить їсти лише тоді, коли сам того захоче. Йому ні в чому не відмовлятимуть.

А сам пекар і Віктор ішли заплутаними лабіринтами Субури, згадуючи різними поганими словами того, хто дозволив збудувати таке неподобство. Кілька разів вони збивалися з дороги й поверталися назад. Але все ж, попри шалене переплетіння вуличок, знайшли те, що шукали.

Марк дивився на витягнутий угору будинок, затиснутий із боків сусідніми інсулами. Він гордовито ніс черепичний дах, піднятий на поверх вище за решту. Колись його прикрашала ліпнина, але тепер штукатурки на фасаді майже не залишилося. Уся вона обсипалася від зимових дощів. Над входом до під’їзду в незапам’ятні часи виліпили тризуб, але тутешні жартуни крайні зубці відбили, перетворивши символ Нептуна на відомий усім жест — digitus impudicus, безсоромний палець. Крихітні віконця взимку закривали перекошеними віконницями, але тепер вони були розчинені навстіж. Надворі весна.

Вуличка завширшки чотири кроки майже не знала сонячного світла. Вона йшла зигзагом із заходу на схід, а тому сонце не заглядало сюди навіть опівдні. Цей прикрий факт призводив до того, що смердючі калюжі висихали тут набагато повільніше, ніж на розпеченому камінні головних вулиць.

— Я тобі виллю! — пригрозив Марк.

У таких місцях він ніколи не втрачав пильності. Якась нечесана жінка визирнула на вулицю з помийним відром, але, побачивши кулак, сховалася назад. Вона почекає, поки незвично чисті й упевнені в собі гості не заберуться звідси геть. На її обличчі з’явилася невластива задумливість. Мабуть, вона не могла зрозуміти, що цим людям тут узагалі знадобилося.

— Ти серйозно? — запитав Марк, дивлячись на трухлявий торець балки, що стирчав на вулицю. — Та він же скоро завалиться.

— У цьому весь сенс, — усміхнувся Віктор. — Це ти ще всередині не був.

Із під’їзду війнуло густим смородом. Суміш гнилі, сечі й немитих тіл. На першому поверсі вичиняли шкури, і це додавало до букета запахів додаткову нотку чарівності. Марк боязко поглянув на Віктора, але той лише підбадьорливо усміхнувся. Адвокат чомусь був у захваті від цього об’єкта.

— Уздовж стіни йди, — процідив Марк, щойно ступив на першу сходинку. Та небезпечно прогнулася й видала огидний скрип.

— Брудно ж! Навіщо вздовж стіни йти? — поцікавився Віктор і сміливо пішов сходами, провалившись на четвертому кроці.

— Бо там дошки не гнуться, — Марк допоміг йому витягнути ногу, обережно прибравши гострі тріски. — Ти, друже мій, ніколи не жив у Субурі. Тобі пощастило. Ти міг поранити ногу й померти від гарячки.

— Спаси, Господи! — перелякався адвокат, але Марка послухався й тепер ішов, притиснувшись до стіни.

У коридорах було незвично ясно, а все тому, що половини дверей узагалі немає, а ті, що є, розчинені навстіж. По стінах повзли довгі, звивисті тріщини, які, мабуть для міцності, замазали вапном. Не допомагало. Тріщини повзли далі.

— Знову сходинку зламали, негідники! — заверещала якась стара, визирнувши з третього поверху. — Нехай Плутон вічно мучить ваші душі! Хто лагодити буде? А?

— А тут мило, — Марк стару проігнорував, і вона забралася до своєї конури, звідки почулося ображене хрюкання.

Гнилі балки виявилися на п’ятому поверсі. Їх підпирали якісь жердини, що стояли просто на підлозі. Стіни під перекриттями — у темних патьоках. Вони почорніли від постійної сирості й поросли мохом. Чоловік, що лежав поруч, хропів, випускаючи в повітря потоки винних випарів. Аварійна конструкція його зовсім не хвилювала. Йому було добре. Нагорі хтось почав ходити, і на голову посипалося дрібне сміття. Марк обтрусив волосся й вилаявся.

— Це все сволоти з горища, — до Марка підбіг якийсь голий хлопчисько й показав на темну пляму. — У них дах тече, так вони змовилися й жолоб поставили, щоб на нас вода лилася. А ще вони мочаться в цьому кутку.

— А навіщо? — зацікавився Марк.

— Бо на п’ятому сильно димлять, — пояснив хлопчисько. — Вони під дахом чадіють. От уяви, пане, ти спиш на дошках, а крізь них тобі в ніс дим лізе.

— А чому на п’ятому сильно димлять? — Марк вирішив розмотати клубок до кінця. — І чому дим іде на горище?

— Та в даху дірка, — охоче пояснив хлопець і розвів руки. — Здорова! А між дошками щілини. Тяга така, що в нас дупа до підлоги примерзає. Доводиться сильніше топити.

— А на третьому теж сволоти живуть? — уточнив Марк, згадавши стару.

— Ще й які! — запевнив його хлопчисько. — Вони сходи лагодити не дають. На четвертому повія живе. Через цю суку весь будинок не спить. До неї останній набрід ходить. От сусіди й сподіваються, що якийсь залицяльник провалиться, розлютиться й ту повію заріже. От усьому будинку радість буде! До речі, не хочете полегшитися, панове? Вона за п’ять нумміїв дає. За мідяк до неї проведу.

— Угу, — почав розуміти ситуацію Марк. — Не потрібна повія. А на другому живуть чинбарі, і ви їх усім будинком ненавидите?

— Точно, — хлопчисько вишкірив щербатий через малолітство рот. — Два нуммії давай. Я що, безкоштовно тут розпинаюся?

— А дах полагодити? — натякнув Марк. Він так подивився на простягнуту руку, що хлопчисько полохливо сховав її за спину.

— А хто його лагодити буде? — розсудливо заявив той. — Ми, чи що?

— Господарі, — нерозуміюче подивився на нього Марк.

Хлопчисько розреготався злим сміхом і втік, перестрибуючи через підозрілі дошки зі спритністю вуличного акробата. Марк запримітив ці місця й показав Віктору. Обережніше, мовляв. Той приречено кивнув. Навіть його колишня інсула не йшла ні в яке порівняння з цим…

— Ти куди преш? — пролунав лютий вереск тієї старої. — Ти до кого? До кози блудливої? Немає її! Здохла! Поховали третього дня!

— Я тобі очі видеру, гарпіє! — заверещала якась жінка на четвертому. — Сама здохни! Іди до мене, мій любий. Я тебе приголублю!

— Ходімо на горище, — сказав Марк.

— Святі угодники! — прошепотів Віктор. — Нічого страшнішого в житті не бачив.

— Найстрашніша тут повія, яка дає за п’ять нумміїв, — зі знанням справи сказав Марк. — Коли її побачиш, тиждень спати не будеш. Ходімо на горище! Та дивись, ноги не поламай!

Вони ошелешено розглядали частокіл із дощок, жердин і якихось геть непридатних палиць, зв’язаних для міцності мотузками й збитих розкосами. Тут навіть були підпори, які підпирали інші підпори. Між ними якісь люди облаштували собі гнізда, кинувши лахміття просто на підлогу. Чорні щури під перекриттям несхвально дивилися на гостей. Від тих пахло незвично смачно: чистим тілом і хлібом. Щури жваво пищали, обговорюючи між собою візит чужинців.

— Тут же навіть торкнутися нічого не можна, — Марк здивовано розглядав несподівано добротний жолоб, підставлений зсередини під дірявий дах. Він відводив воду вбік від мешканців горища, а подальша доля небесної вологи їх зовсім не цікавила. Жолоб упирався просто в стіну, і тепер це вже була проблема сусідів знизу.

— Торкнеш якусь палицю — і тут усе складеться, — Віктор боязко погладив одну з підпор.

— А ти не чіпай! — каркнула якась брудна жінка, оточена цілим виводком. — Чого вам тут треба? Красти прийшли?

— Перевірка з префектури! — гримнув на неї Марк. — Як звати? Де чоловік? Чим займається? Податок за минулий рік сплачено?

— Ісідо, спаси нас, — пискнула жінка й зарилася в купу ганчір’я, виставивши вперед голих дітей. — Немає чоловіка, сама я, добрий пане! Не жени, заради Христа!

— Ходімо звідси, — сказав Марк. — Я все побачив.

Вони вийшли на вулицю, і Марк несподівано для себе відзначив, що повітря Субури напрочуд чисте й свіже. Після цього будинку навіть Клоака Максима могла здатися райським садом. Марк крокував у бік Узвозу, а коли зайшов до термополію, попросив Криспа.

— Вина. Глечик.

Вони сиділи вдвох із Віктором. Невелика перегородка відділяла столик від зали, ховаючи їх від сторонніх очей. Перший кубок провалився в горлянки непомітно, але після другого розмова вже пішла.

— Ти впевнений, що це може бути цікаво? — запитав Марк.

— Будинок — гидота. Оренда дешева. Мешканці — набрід, а господарі ще гірші, — пояснив Віктор, загинаючи пальці. — Ця інсула, якщо викуповувати частки, коштує двісті солідів. Якщо продавати її цілком, то навіть у такому стані — двісті п’ятдесят, не менше. Якщо її трохи підремонтувати, то піде за всі п’ятсот. Але вкласти треба чимало.

— Нецікаво вкладати, — відмахнувся Марк. — У мене й близько таких грошей немає. Хто господарі?

— А ось це найкумедніше, — усміхнувся Віктор. — Їх п’ятеро. Один лихвар, два брати-гуртовики, сирота під опікою й парафія святого Климента.

— Церква? — здивувався Марк. — За заповітом частку отримала?

— Саме так, — кивнув Віктор. — Таких інсул у Римі тепер безліч. Парафії отримують за заповітами цілі будинки, частки в них і землю. З церквою дуже складно вести справи. Є постанови соборів, які забороняють продаж подарованого майна. Для лихваря будинок — товар. Для церкви — майно бідних. Це різні речі. Але й це ще не все. Лихвар хоче отримати цей будинок задешево, а тому не дає його ремонтувати. Брати ненавидять один одного, а опікун сироти каже, що без рішення суду не заплатить ані нуммія.

— Халепа-а… — замислився Марк. — І як ти хочеш у цій ситуації заробити? Май на увазі! Я не збираюся купувати частку в цьому клубку змій.

— Почни з церкви, — підняв кубок Віктор. — Перекупи оренду на наступний рік. Повір, вона дуже невелика. У парафії лише восьма частка.

Чим Рим постійно дивував Марка, то це тим, що абсолютно будь-яка подія тут неодмінно призводила до поборів. З’явився новий узурпатор — потрібні гроші на війну. Перемогли узурпатора — вимагають грошей на влаштування святкових ігор. Немає спадкоємця в Імперії — сенатори моляться й роблять багаті пожертви церквам. З’явився спадкоємець — готуй подарунки немовляті відповідно до свого статусу. Aurum oblaticium, «піднесене золото». Так називався цей звичай. Звичка імператорів щороку обіймати посаду консула теж була вельми розорливою для сенаторів. Адже Рим усе ще республіка.

Цього року в Равенні чекали нових подарунків. Подейкували, що Констанцій вимагає коштів на війну проти узурпатора Максима, який за намовою Нечистого оголосив себе імператором в Іспанії. Точніше, у тій її частині, що ще підкорялася владі. Ніхто не називав це податком. Усі називали це добровільним даром. І ніхто не смів відмовитися.

— Найславніший бажає отримати гроші на місяць раніше, — Гай Меммій, зерноторговець, сидів за столиком у термополії, попиваючи вино. Він щойно докладно виклав проблеми сенаторського сімейства й тепер чекав, що Марк кинеться їх вирішувати, спотикаючись і дякуючи за честь.

— Усе це сумно, — відповів Марк. — Але в нас є договір. Я віддаю двадцять солідів у липневі календи. І віддаю гроші або самому сенатору, або тому, хто принесе належним чином завірений мандат.

— Але тебе просить сам Флавій Меммій Руфін! — округлив очі торговець.

— Та хоч Сол Інвіктус,[9] — холоднокровно відповів Марк. — У нас є договір.

— Найславніший виявив тобі честь, передавши свій будинок на вельми вигідних умовах, — зерноторговець обвів рукою навколо. — І ти отримуєш із нього прибуток.

— А ось це тебе не повинно стосуватися, — усе так само спокійно відповів Марк. — Я ці руїни для того й купив. І в мене самого стільки турбот і боргів, що тобі навіть не снилося, шановний Гаю. Твоя пропозиція мені нецікава.

— Це не було пропозицією… хм-м… — розгубився торговець. — Сенатор вважає, що це вже вирішене питання. Ти не розумієш, Марку! Гроші потрібні зовсім скоро. Інакше я втрачу право продавати їхнє зерно, а сімейство Мемміїв чекає ганьба.

— Шкода, — Марк із нудьгуючим виглядом підвівся. — Начебто непогані люди.

— Та що ти собі дозволяєш! — обурився Гай Меммій.

— Двадцять солідів на рік, — Марк з усмішкою подивився на гостя. — Навіть за ставкою в третю частку така щедрість коштуватиме мені пів соліда. Ну й навіщо мені це?

— Ти хочеш посваритися із сенатором через дванадцять силікв? — здивувався торговець.

— Я не боюся посваритися із сенатором через дванадцять силікв, — поправив його Марк. — У мене з ним угода, і я точно виконую свої зобов’язання. Договір не порушено.

— Зерно дам, — похмуро засопів торговець. — На цьому гроші повернеш. Я сильно помилився, Марку, коли розповів тобі про турботи найславнішого. Поступися мені половиною. Усього шість силікв!

— Ні нуммія не поступлюся, — відрізав Марк.

— Ну й жадібний ти, пекарю, — насупився Гай Меммій. — Ти зрозумів, що виходу немає, і викрутив мені руки. Мені тепер доведеться зі свого гаманця гроші віддати. Сенатор не прийме від мене відмови. Для нього це приниження.

— Таке життя, — усміхнувся Марк. — Тільки помилився не ти, Гаю. Помилився твій патрон. Я не його клієнт. Я лише його боржник, який справно платить за своїми рахунками. Розумієш різницю?

— Пані скоро приїде до Рима, — торговець підвівся, злобно поглядаючи на пекаря. — Приготуй гроші, Марку. А я приготую зерно сенатора. Торішнє візьмеш?

— Я візьму будь-яке, навіть упереміш із дохлими мишами, — відповів Марк. — Тільки й ціна в нього буде відповідна.

Зерно Гая Меммія Марк пустив у продаж відразу ж, але тільки у вигляді борошна. Так і вигідніше, і перевірити складніше. Адже не зерно продає, а скільки він за помел узяв — його справа. Ціну він дав прийнятну, зате брав золотом і сріблом. Пекарі скреготіли зубами, але платили. Діватися було нікуди. У столиці світу із зерном краще не стало.

— Лето, — запитав він сестру. — До початку червня двадцять золотих зберемо?

— Якщо в єпархію трохи пізніше гроші віднесеш, зберемо, — дівчина від старанності навіть язика висунула, ганяючи кісточки рахівниці. — Сергій заплатить, оренда інсули, термополій, церковний хліб, пироги, Зоя, пекарня Деціми… Я в неї пару золотих на місяць попрошу. Вона не відмовить. У червневі іди батькові-скарбнику гроші понесеш. Не раніше, брате.

— Середина місяця? — замислився Марк. — Це ще куди не йшло. Усе ж ми справно хліб печемо. Думаю, трохи потерпить архідиякон.

— А який за мене посаг дадуть? — раптом почервоніла Лета. — Сергій цікавиться, чи чинний наш договір? А то він переживає, що мене йому ніяк не віддадуть. Думає, ти кращого нареченого шукаєш.

— Чинний договір, — кивнув Марк. — Половина пекарні буде твоя, а другу половину він потроху виплатить. Будеш шанованою пекаркою.

— Та вже й шанованою, — скривилася Лета. — Це ми зараз зітхнути змогли. А кілька років тому? Та гірше за колонів жили! Не приведи Господь!

— Будемо потроху багатіти, сестро, — сказав Марк. — Закон прив’язав нас до печі, але він не забороняє володіти однією пекарнею хоч десятьом братам одночасно. А є там робота для десятка людей чи ні, нікого не цікавить. Головне, щоб повинність виконувалася.

— А син повії теж до ремесла матері прикріплений? — Лета пирснула в кулак.

— Не чув про таке, — розреготався Марк. — Але думка цікава. До речі! Де Прим? Я ж його до церкви прилаштував.

Нове життя Приму дуже сподобалося. Ніякого тобі рубленого м’яса, ніякої спеки й запаху топленого сала, яким мати просякла наскрізь. У звичайному житті він носив звичний одяг, але в церкві вдягав білосніжну туніку з довгими рукавами. Голос у нього був гучний, читав він якщо не вільно, то цілком розмірено й виразно, а вже його недобра слава й поготів була відома всім. Народ валом валив, щоб поглянути на розкаяного грішника. У церкві Пуденція парафіяни показували на хлопчиська пальцями. Дехто навіть намагався його торкнутися, щоб упіймати часточку щастя вбивці, який звіщав апостольське слово. Євангеліє може читати тільки пан диякон. Сьогодні Прим ніс у народ Послання святого апостола Павла до римлян:

Термополій на Субуранському узвозі гудів, наче вулик. Увечері робочий люд тягнувся сюди. Харчевня мимоволі перетворилася на місце зустрічей, де ледь знайомі люди обговорювали перегони, податки й ділилися плітками. Всі столи ввечері були повністтю зайняті. Люди сиділи лікоть до ліктя, галасливо поїдаючи страви, які тут почали змінювати з незвичною для Рима частотою.

Крисп кректав і бурчав, нарікаючи на молодь, але не помітити зростання виторгу не міг. Він навіть не гадав, що іноді можна змінювати начинку пиріжків, і тоді їх братимуть охочіше. Та й узагалі, не обов’язково сорок років поспіль готувати одне й те саме. Виявляється, ремісникам Субури подобається різноманіття. Навіть їм набридає набір з горохової каші й рагу, що не змінювався вже років триста. Марк змусив компаньйона щомісяця вводити нову страву і, на подив Криспа, який десятиліттями готував одне й те саме, саме її починали брати охочіше за решту. Ну хто б міг подумати!

Крисп, мов скажений пес, бігав Римом, куштуючи страви в інших копо,[11] а потім чаклував у себе на кухні. І він… о Боже! Кілька разів зазирнув на форум Траяна, де прикупив спецій. Крихітна порція заморських трав надавала стравам зовсім іншого смаку. Та й коштувало це, поклавши руку на серце, не якихось захмарних грошей. Що таке кілька горошин перцю на цілий казан звичної юшки? У Римі під час готування використовували десятки трав, які коштували значно дешевше за заморські спеції. Їх везли з Галлії, південної Італії та Африки. І тепер вони, змішуючись із запахом часнику, наповнювали термополій ні з чим не зрівнянним ароматом.

Саме до цього запаху принюхувався чоловік незвичного для цього місця вигляду, який увійшов до термополію. Він не місцевий. І він не зовсім людина. На ньому немає нашийника, але таке не сплутаєш. Це раб. Раб завжди несе в собі часточку величі свого господаря. Саме тому остіарій будинку Валерії Пауліни був схожий на колишнього консула, а на Марка, який сидів за своїм столиком, дивився згори вниз, мов на істоту нижчого порядку. Він, народжений у багатому домі, усією душею зневажав сморід Субури.

— Найславніша пані Валерія Євдоксія, — поважно надувся він, — наказує тобі, пекарю Марку, з’явитися до неї завтра опівдні. У відомий тобі будинок на Авентині.

— Я тебе почув, рабе. Можеш іти, — відповів Марк і відвернувся.

На обличчі слуги промайнула невдоволена гримаса, але відразу зникла. Адже він і справді раб. Якщо виявить непоштивість до вільного римлянина, отримає стусанів. Уміла рука не залишить слідів, і тоді навіть господар не зможе подати до суду. Адже шкоди його майну немає. Раб вийшов із термополію й пішов вулицею вниз. Він виконав наказ пані.

Марк повернувся до Віктора, з яким розмовляв, і скривився.

— Зараз не до викупу часток, друже. Завтра я маю внести Мемміям другий платіж за Будинок із дельфіном. Я майже жебрак!

— Я ж щомісяця плачу тобі за квартиру! — удавано обурився адвокат. — І ти знаєш, ціна її не така вже й мала.

— Гаразд, — погодився Марк. — Ще пару місяців, і я жебрак.

— Це зараз не надто важливо, — відмахнувся Віктор. — Справа нешвидка. Треба встановити, чи є в когось із господарів іпотека.

— Іпотека? — мимоволі здригнувся Марк, згадавши минуле життя. Він же так і помер, не розрахувавшись із банком. — Тут є іпотека?

— Та що це з тобою сьогодні? — розсердився Віктор. — Є, звісно! Я ж тобі багато разів казав. Це позика під заставу нерухомості. Боржники частенько приховують такі речі. Можна купити частку, а потім її втратити. Прийде кредитор і вимагатиме сплати боргу вже з тебе. Або вилучить заставу.

— Нічого собі! — присвиснув Марк. — А не бувало такого, що до суду приходила якась старенька вдова сенатора, казала, що її ошукали, й вимагала повернути проданий будинок?

— Бувало, — кивнув Віктор. — Якщо шановна матрона зможе довести свої слова і повернути гроші покупцеві, цю купівлю-продаж можна буде оспорити.

— А якщо вона віддала гроші шахраям, але будинок вимагає повернути? — пожвавився Марк.

— Як же важко з тобою сьогодні, — зітхнув Віктор. — Ти такі дивні запитання ставиш. Навіть найпродажніший претор не посміє ухвалити рішення на користь такої жінки. Це ж до імператора дійде! Немає грошей — немає будинку. Вона, коли ставила на купчу свою печатку, чітко висловила свою волю. Табеліон її зафіксував. Якщо стара вижила з розуму, то до чого тут добросовісний покупець? Нехай іде до дітей і живе в них із милості.

— А якщо в неї немає дітей? — нахилився вперед Марк. — Ні дітей, ні будинку, ні грошей.

— Нехай помирає в якійсь канаві, — знизав плечима Віктор. — Закон цього не забороняє.

— От і я завжди так думав, — зітхнув Марк, знову згадавши перипетії минулого життя. — Недарма я опинився в Римі. До речі! — схаменувся він. — У Місті десятки табеліонів. Як ти дізнаєшся, чи є на частках обтяження?

— Так, справа непроста, — погодився Віктор. — Я поки спробую поговорити з мешканцями. Іноді вони дивовижно багато знають. Адже той, хто дає в борг, обов’язково приходить оглянути свою заставу. А потім ще не раз приходить, щоб переконатися, що вона ціла. Я просто підійду до будинку й знайду жінку, яка найчастіше визирає з вікна. Я завжди так робив.

— Візьми в Сергія плебейського хліба, — сказав Марк. — Роздай тамтешнім мехканцям. Так вони згадають набагато швидше.

— Днями цим займуся, — кивнув Віктор. — Спочатку мені треба отримати рішення префектури.

Адвокат пішов, а Марк подався в провулки, туди, де стояв колишній будинок Мемміїв. Він покружляв вузенькими вуличками, вилаявся, кілька разів заблукавши, а потім, дослухавшись до вродженого інстинкту аборигена, пришвидшив крок, щоб не потрапити під водоспад помиїв із верхнього поверху. Добірна лайка позаду змусила Марка усміхнутися. У таких місцях розслаблятися не можна. Він стиснув кастет у кулаці й пропустив повз себе підозрілого обірванця, облитого вмістом нічного відра.

Тут немає кам’яних плит і тротуарів, як немає й відстані між будинками. Вони стоять не просто поруч. У них часто спільні стіни, перев’язані балками. Ось тому пожежа — найстрашніше лихо в Римі. Полум’я повзе з будинку на будинок, не зустрічаючи перешкод. А через вуличку іскру перекидає найменший порив вітру, перетворюючи величезний район на вогняну пастку. Марк навіть здригнувся, уявивши таке лихо.

Колишній будинок Мемміїв жив своїм життям. На першому поверсі пили вино, із вікон стирчали обличчя жінок, які спілкувались із сусідками навпроти. Зважаючи на ширину вулиці, вони навіть могли пошепотітися. Поряд із попіною — майстерня мідника, куди напівголий хлопчисько приніс бронзове кільце. Марк згадав, де бачив такі. В Емпоріумі, річковому порту. Ці кільця майже всі вкрали, тому їх і замінюють на залізні. Замінюють там, де ще швартуються кораблі. Причал, що простягнувся на милю, тепер охороняють понівечені леви. Без кілець у носі, побиті якимись негідниками, а то й зовсім перекинуті у воду.

Марк іще раз придивився до будинку. Пожежа… Він горів. Тоді чому не згоріли сусідні будинки? Адже вони стоять упритул. Навіть зрозуміти не можна, де який. Будинок Мемміїв вирізняється лише свіжим каменем надбудови й яскравим дахом.

— Дешево обійшлося відновлення, — прикинув він. — Тут же нічого немає, просто порожня коробка, складена зі сміття.

Він розвернувся й пішов назад, просто до чебуречної, яка саме закінчувала роботу. Сонце хилилося до заходу, і життя в Місті потроху затихало, переміщаючись із вулиць до будинків і питних закладів. Вулиця Аргілет, славетна своїми книжковими крамницями й шевцями, теж потроху засинала.

— Привіт, Марку! — приязно кивнув Малх-сирієць, який торгував тут книжками. — Коли Овідія повернеш? Борг росте!

— Завтра занесу, — схаменувся Марк. — Пробач, друже! До речі, у мене до тебе запитання. Скажи, якби хтось вирізав на дошці текст, намастив дошку чорнилом і приклав до папірусу…

— Який дурень це робитиме? — здивувався Малх. — Сидіти місяцями, щоб вирізати всі літери! Та їх переписати недовго.

— Зате один раз зробив — і назавжди, — з надією подивився на нього Марк.

— У моїй справі це ні до чого, — із жалем похитав головою сирієць. — Я ж не знаю, що куплять завтра. У мене тут сотні сувоїв, кожного по два. Щойно один продають, я відразу роблю копію. Є лише одна книга, яку можна видати так, як ти сказав. Це Біблія, та й то не кожна. Хіба що та, що підготував Єронім Стридонський.[12]

— Я так і думав, — кивнув Марк. — А «Одіссея»? «Іліада»?

— Давно не брали, — розвів руками торговець. — Вірші Клавдія Клавдіана питають часто. А останнім часом — тексти святих отців: Василія, Афанасія, Августина… Та ось іще що! Не вийде в тебе й із Біблією. Папірус — матеріал примхливий. Якщо дошку в чорнилі притиснеш до нього, половина літер розмажеться.

— Угу, зрозумів. Книжку завтра занесу, — сказав Марк. — Тоді й розрахуюся.

— А! — махнув рукою Малх. — Хліба принеси, та й усе. Я вже місяць не продав жодного Овідія.

Марк перейшов вулицю. Там, навпроти, Зоя з превеликим полегшенням зачиняла крамницю. Прим, якого церква позбавила каторги, зараз на вечірній службі. Франк і Гун миють казани й ножі, а Секунд перераховує виторг. Дванадцятирічний хлопчисько напрочуд вдумливий, обережний і розважливий. Він уважно оглядає кожну монету, ворушачи при цьому губами.

— Секунде! — покликав Марк.

— Здоров будь, старший, — підняв той голову. — Збився!

— Будинок із голою жінкою знаєш? — запитав Марк. — На першому поверсі — попіна з повіями й мідник.

— Знаю, — кивнув хлопчисько. — Це в провулку, недалеко від Патриціїв. Ми туди крадену бронзу носимо. Там мідник спритний, що хочеш бере. Хоч статую імператора Костянтина разом із конем притягни. Без розмов купить, на шматки розіб’є й до ранку переплавить. Тільки платить мало, жадібна сволота.

— Знайди тих, хто в цьому будинку до пожежі жив, — попросив Марк. — Тих, хто пам’ятає той день. Точно їх знайдеш, вони по сусідніх інсулах розбіглися. Але тільки без зайвого шуму.

— Коли? — уважно подивився Секунд.

— Зараз.

— Бога побійся, старший, — злякався хлопчисько. — Я туди ввечері не піду. Мене там умить продірявлять. І зовсім не ножем, якщо ти раптом не зрозумів. У тому будинку лихий люд живе. Завтра вранці сходжу, коли вони спатимуть.

— Гаразд, але тільки зранку, — погодився Марк. — Я маю знати про ту пожежу все. Будь-яка дрібниця важлива.

Цього разу Марка приймали в таблінумі, робочому кабінеті домуса. Валерія Євдоксія сиділа нерухомо, мов статуя, з вигадливою зачіскою з переплетених кіс і локонів. Три дочки сиділи позаду, зайняті вишиванням, і ніби ненароком поглядали на гостей. Марк, окрім Віктора, привів із собою ще п’ятьох.

— Гроші, пані, — Марк поклав гаманець.

Вільновідпущеник Гай Меммій, який стояв біля крісла господині, перерахував монети, а потім кивнув.

— Двадцять солідів, пані. Усе без обману.

Віктор уважно прочитав мандат, який сенатор дав своїй дружині, а потім приклав до розписки свою печатку. Приклав її й Марк, і свідки. Марк махнув рукою, і сторонні, вклонившись, вийшли з будинку Валерії Пауліни. Вийшов і Гай Меммій. Вони свою справу зробили. А от Марк залишився. Він гадав, навіщо тут сидять дочки. Молодша, мабуть, Летиція. Теж доволі гарненька, але її псують примхливо стиснуті губи. Майже як у Флори. Дівчисько явно наслідує старшу сестру.

Усвідомлення прийшло швидко. Та їм же просто нудно! Дівчата, які дуріють від тоскного життя, ув’язалися за матір’ю, що приїхала до Рима у справах сім’ї. Вони розглядають нових людей, чують якісь плітки, вдихають незнайомі запахи. Їм навіть це в радість. На батьківській віллі вони розмовляють лише між собою та зі слугами. Марк знав, що гості в них — велика рідкість.

— Ти щось хотів? — велично підняла брову Євдоксія.

— Я хотів запитати, пані, — відкашлявся Марк. — Я дещо дізнався… випадково… Чи є у вашому оточенні людина, яка могла б бажати вам зла?

— Чому ти питаєш? — обличчя матрони скам’яніло. — Що саме ти дізнався?

— Ваші будинки, пані, — відповів Марк. — Що більше я дивлюся на цю справу, то менше вірю, що це була випадкова пожежа. А вчора я дізнався таке, що всі сумніви відпали. Ці будинки не згоріли. Їх спалили.

— А я казала! — Флора з огидою відкинула свою роботу. — Я ж вам казала! Навіть йому це зрозуміло! Ніхто не хотів мене слухати!

— Це дуже серйозна заява, пекарю, — трохи захриплим голосом сказала Євдоксія. — У тебе є докази?

— Ні, пані, — похитав головою Марк. — Та вони мені й не потрібні, я не збираюся нікого звинувачувати. Ваші будинки згоріли одночасно, а потім були продані якимось випадковим людям. Я знайшов тих, хто жив у будинку з голою жінкою на фасаді…

— Це наяда, німфа джерела, — скривилася Євдоксія.

— От, із нею, — кивнув Марк, — із німфою джерела. Пожежу досить швидко загасили. Постраждали дах і верхній поверх. Решта вціліла. Вігіли прибігли гасити, та ще й випадкові перехожі допомогли. Які випадково чомусь гуляли вночі Субурою із сокирами й відрами. До речі, вас не збентежило, що всі три інсулярії загинули у вогні й не змогли дати свідчення? Я бачу це так: у вас спочатку спалили один будинок, а потім видали позику під заставу двох інших. Ви витратили частину позики, і тоді згоріли останні дві інсули. Після цього вас попросили повернути гроші з відсотками, бо застава більше не має належної вартості. Ви не змогли розрахуватися, і будинки вилучили. Адже так усе й було?

— Так, усе було саме так, — мертвим голосом промовила Євдоксія. — То хто посмів так учинити з майном сенатора Меммія?

— Ми не в суді, пані, — знизав плечима Марк. — Але я точно знаю одного винного. Це той, хто порадив вам лихваря. Той, хто прийшов із пропозицією, і є зрадник.

— Гай Меммій, — прошепотіла Євдоксія. — Він улаштував ту позику. Сказав, що швидко відновить Будинок із дельфіном. Треба лише закласти дві інсули, що залишилися. А вони згоріли… Ми не змогли розрахуватися. Сенаторові довелося витратитися на видовища в Капуї… Великі боги… За що він так із нами вчинив? Адже ми були добрі до нього!

— Він вільновідпущеник чи народжений вільним? — між іншим запитав Марк.

— Він був немовлям, коли його батьків звільнили, — з огидою відповіла Євдоксія. — Його батько торгував нашим зерном і зміг викупитися.

— А як звали лихваря, якого привів ваш прокуратор? — про всяк випадок уточнив Марк, і по обличчю Євдоксії покотилася самотня сльозинка.

— Я не знаю! Гай цим займався… — вона ледве стримувала ридання. — Навіть не знаю, чи є зараз ці таблички… У нас їх точно немає. Він привіз гроші, а потім забрав підписане з нашого боку… Сказав, що поверне, коли підпише в кредитора. Ми й уваги на це не звернули… Гроші ж уже були в нас. А потім вони знадобилися для суду. У суді ж теж виступав він. Він же прокуратор!

— Негідник! — Флора металася таблінумом, мов тигриця. — Під суд його!

— Доказів немає, доню, — скорботно стиснула губи Євдоксія. — Усе це лише слова.

— Нехай його катують! — заверещала Флора. — Він зробив нас жебраками!

— Він вільна людина, пані, — підвищив голос Марк. — Без належних доказів його не катуватимуть!

— Ти знайдеш тих людей, які спалили! — на перекошеному обличчі Флори з’явився вираз якоїсь божевільної надії. — Нехай тоді катують їх! Ми повернемо своє майно!

— Ви поставите дибки весь Рим, але нічого не повернете, найшляхетніша пані, — розчарував її Марк. — Зате потім, коли все вляжеться, мене знайдуть із ножем у серці. Я просто зробив добре діло. Не змушуйте мене шкодувати про це. Я не піду до суду, а якщо мене туди викличуть, не скажу ні слова. І жоден свідок не скаже. Усе, що сталося в Субурі, залишається в Субурі. А вам треба лише обачніше вибирати собі слуг. Я, з вашого дозволу, піду.

— Мамо! — неголосно сказала Сабіна, не відриваючи очей від вишивки.

Марк уп’явся в неї поглядом, жадібно розглядаючи правильний овал обличчя, ніжні губи й недбало спадні локони розпущеного волосся. У скронях застукала кров, а в голові почало туманитися. Яка шляхетна гідність! Саме її бракувало Маркові в жінках Субури. Серед них теж траплялися красуні, але всі вони здавалися йому вульгарними. А він ніколи не любив таких жінок.

— Нехай цей чоловік прийде до нас на обід, — продовжила Сабіна, у властивій знаті манері говорити про присутніх у третій особі. Цю звичку мали всі нобілі Рима.

— Доню моя! — Євдоксія пішла багряними плямами. — Ти збожеволіла⁈

— Не на сімейну трапезу в триклінії, мамо, — спокійно заперечила Сабіна. — Нехай буде діловий обід у саду. Це не завдасть шкоди нашій честі.

Валерія Євдоксія ненадовго, лише на кілька митей, замислилася, а потім між її бровами з’явилася ледь помітна складка. Марк уклонився й вже майже вийшов, коли почув за спиною:

— Достойний Марку, сину Тита, — сказала дружина сенатора, повернувши собі всю пиху. — Рід Мемміїв хоче виявити тобі честь. Чи не розділиш ти із нами обід? Це не буде зустріч друзів. Нам необхідно обговорити ділові питання. Ми чекаємо на тебе завтра опівдні.

— Марку! Марку! Деціма народила!

Дівочий вихор увірвався до пекарні й закружляв Марка в хороводі, що складався з радісних вигуків, блиску очей і дзвону браслетів. Сестри навіть слухати його не стали й потягли на Довгу вулицю як був, не давши переодягнутися.

Пекарня Деціми сьогодні простоювала, а раби ніжилися на сонечку, віддаючись гріху черевоугодництва. Їх пригостили на честь свята білим хлібом і вином. Марк піднявся на другий поверх інсули й там натрапив на Севера. Той клопотався біля дружини, наче квочка. То води з вином принесе, то хліба підсуне. А то й узагалі сяде біля ліжка й почне лепетати якісь нудотно-солодкі дурниці. Загалом, африканець поводився як цілковитий дурень.

Поруч крутився Онисим і намагався торкнутися немовляти, але мати не давала. Деціма усміхалася вимученою усмішкою. Губи покусані. Видно, нелегко їй довелося. Вона лежала на боці, підклавши руку під щоку, й годувала дитину, якій тут було найкраще з усіх. Немовля причмокувало, не розплющуючи очей.

— Так… Ось…

Розгублений Север схопився й обійняв Марка. Він явно не знав, куди себе подіти. То смикав пояс, то діставав хрест із-за пазухи й шепотів молитви. На його обличчі було написане бажання кудись бігти й щось робити, але нікому наказувати. Децімі не до нього, а без неї він не знає, що робити. Круглий сирота, який не знав близьких, окрім диякона в Карфагенській церкві, уперше знайшов рідну людину. Свою кров…

— Забери його звідси, Марку, — засміялась Деціма. — Сестра прийшла, допоможе мені. У мене від нього вже голова болить. То поїсти принесе, то попити, то якусь дурницю каже. Нехай нап’ється, чи що. Забери його, заради Христа. Я з ним розуму позбудуся. Нехай у тебе заночує.

— Ходімо, — Марк потягнув друга за собою. — Хлопчик чи дівчинка? Як назвали?

— Донька, — погляд Севера набув осмисленого виразу. — У мене донька! Ніяк не назвали… Не до того було.

— Ходімо! — потягнув його Марк. — Децімо! Подарунок із мене!

— Марцеллою назвемо, — сказала пекарка. — На честь тебе й матінки твоєї. Хрещеним підеш?

— Звісно, — кивнув Марк. — Клич.

Він витягнув на вулицю Севера, який упирався й до останнього не відривав очей від дружини. Вийшов, посадив друга на камінь і всунув йому в руку глечик із вином, який відібрав у раба. Той обурено пискнув, але Марк сипонув йому міді, й раб затих.

Север приклався до глечика від душі. На шиї заходив оброслий бородою кадик. Ковток за ковтком вино провалювалося в нутро людини, яка ніяк не могла повірити в той поворот, що піднесла їй доля. Видно, дев’яти останніх місяців не вистачило, щоб звикнути до цієї думки.

— Вип’єш зі мною? — запитав Север.

— Тільки ввечері, — похитав головою Марк. — Зустріч із важливими людьми.

— Ходімо до церкви, — підвівся африканець. — Хочу Господу хвалу вознести. Учорашнього хліба візьмемо, роздамо бідним біля Пуденції.

— Ходімо, — покірно сказав Марк.

Тут же ще немає ні меси, ні сорокоустів, ні подячних молебнів. Незвично, але як є. Церква ще бродить, мов тісто в бочці. Нові ритуали з’являються й зникають. Нові погляди оголошують єрессю або, навпаки, перетворюють на догму. Часто християнин замість святкового бенкету йшов до церкви й роздавав милостиню. От і Север вирішив учинити так само.

Двоє друзів із сумками, повними хлібів, стали на порозі церкви. Диякон Євгеній вишикував нужденних у чергу, а Север почав давати кожному по фунтовій булці, примовляючи:

— Порадій зі мною, брате… Пригостися, заради Христа…

Марк стояв поруч, подаючи йому хліб, але тут відчув, як Севера охопила лють. Це легко зрозуміти. У такі миті в оточення волосся ставало дибки від енергії, що била в усі боки блискавками. Африканець схопив жебрака за благеньку тканину туніки й прошипів.

— А я тебе знаю! Ану, прочитай «Отче наш»!

— Я… — придушено хрипів той. — Не знаю я, відпусти…

— То чого тобі тут треба? — підняв його Север. — Ти ж ідолопоклонник! Іди, у фламінів Юпітера хліба попроси.

І він відкинув його від себе, пригрозивши кулаком.

— У, поганцю! Хліба мого хочеш? Дякуй, що я сьогодні святкую. А то вибив би тобі зуби.

— Повернися, сину мій! — диякон притягнув язичника назад і взяв у Севера хліб. — Велять нам отці Августин і Єронім допомагати всім голодним, не зважаючи на їхню віру.

— Так? — здивувався Север. — Ну, якщо сам Єронім Стридонський так велить, тоді їж, бідолахо. Не битиму! Їж, сказав!!!

Жебрак здригнувся, перелякано вчепився зубами в хліб. Почав квапливо відривати шматки й ковтати, майже не жуючи. А Север, миттю розгубивши всю лють, знову набув благосного настрою, роздаючи милостиню.

— Скуштуй хліба, сестро…

— Порадій новонародженій діві Марцеллі…

Хліб швидко закінчився. Марк залишив Севера в церкві, де той із несамовитою вірою втупився в мозаїки. Його губи ворушилися в молитві.

— До мене потім прийдеш, — нагадав йому Марк. — Посидимо, вип’ємо…

Він повернувся на Довгу вулицю. На самому її початку стоять терми Діоклетіана, які розкішшю анітрохи не поступаються термам Антоніна Каракалли. Марк підняв голову й подивився на сонце. До полудня ще багато часу, він устигне скупатися. Марк уже дійшов до місця, але остовпів, дивлячись на натовпи жінок біля лазень.

— Прокляття! — вилаявся він. — Та як я міг забути! Ранок же. Жіночі години. Удома обполоснуся. Не личить до знатної родини просто з пекарні йти.

Марк стояв перед воротами домуса на Авентині й намагався вгамувати серце, що шалено калатало. Він почувався як старшокласник, який іде на день народження до найкрасивішої дівчини в школі. Той прищавий хлопчисько, який точно знає, що йому нічого не світить, а з ним просто розраховуються за можливість і далі списувати. Такий собі вірний раб, коштом якого красуня підвищує самооцінку, але з яким ніколи не піде в кіно.

— Дурниця якась! — опанував себе Марк. — Я ж розумію, навіщо мене покликали. Родині збіднілих рантьє терміново потрібен той, хто вирішуватиме їхні проблеми. Хочеться зрозуміти, чи потрібно це мені. Зважаючи на те, з ким я маю справу, це поки неочевидно.

Він обговорив учорашню розмову з Віктором, і вердикт того був однозначний: ці люди можуть бути корисними. Ім’я Мемміїв відчинить такі двері, куди ніколи не впустять пекаря Марка, хоч би яким впливовим він був у Субурі. Та й заробити на них можна.

— Ну, побачимо, — видихнув Марк. — Якщо буде вигідно, чому ні…

Недарма Гай Меммій зубами тримався за можливість продавати їхнє зерно. Він обкрадав родину своїх благодійників абсолютно безсоромно. Як пояснив Віктор, у Римі це було звичайною справою. Дрібна аристократія вироджувалася, затиснута в лещатах замшілих звичаїв. Займатися торгівлею сенаторам забороняє закон, і далеко не всі з них мали здібності й волю, щоб обійти цю заборону. Той, хто таку волю мав, почувався чудово, прикриваючись вільновідпущениками й рабами. Ті ж, у кого в голові немає нічого, крім честі, стрімко розорялися, втрачаючи останнє. Одне призначення претором — і все! Старої родини більше немає. Вона витратила родовий статок на ігри, про які забудуть за тиждень. Меммію Руфіну принаймні вистачило розуму прикинутися смертельно хворим. Для цього теж потрібна неабияка мужність.

Марк пригладив волосся, скосив очі, намагаючись оглянути з усіх боків туніку й новий пояс, а потім постукав. Туніку він не забруднив, а пояс і сандалії купив учора. Наречений, та й годі!

— Ти до кого?

Учорашній раб усе ж знайшов, як дошкулити за зневагу. Зробив вигляд, що не впізнав. Марк усміхнувся.

— Пекар Марк до пані Валерії Євдоксії.

— Тебе кликали? — з непроникним обличчям запитав остіарій.

— Так, на обід, — зловтішно відповів Марк, і двері перед ним зачинилися. Раб пішов доповісти.

Треба сказати, остіарій не поспішав. Марк зрозумів: це така тонка знущальна витівка, на межі дозволеного. Слуги завжди знайдуть, як плюнути в тарілку тому, кого ненавидять. Він простояв так чверть години, не менше, після чого його все-таки впустили.

Діловий обід виявився скромним перекусом у перистилі. Внутрішній дворик, оточений галереєю під черепичними навісами, розкішшю не вражав. Він був вимощений кам’яними плитами, подекуди тріснутими й просілими від часу. У центрі двору — невеликий басейн зі статуєю, з якої не надто ретельно зішкребли зеленуватий наліт. Мармур басейну потемнів. Та й узагалі, за межами розкішної приймальні цей будинок показував справжнє обличчя своїх господарів — римських аристократів, що поступово бідніли й були змушені пускати пил в очі. Родина сенатора сиділа під розлогим платаном, що давав густу тінь. Жінки все так само вишивали, поки слуги поруч із ними ставили на стіл закуски.

— Вітаю вас, високородні!

А це ж навіть не їхній будинок, думав Марк, стоячи, зігнувшись у поклоні. Тут живе родина Олібріїв, одна з її не надто багатих гілок. А Валерія Пауліна, дружина сенатора, доводиться Мемміям родичкою.

— Пообідай із нами, достойний Марку, — повела рукою Євдоксія. — Тепер це вже можливо.

— Я не голодна, — скривилася Меммія Флора, і Летиція повторила її гримасу.

— А я пообідаю з ним, — спокійно сказала Сабіна, усе так само займаючись вишивкою. — Цей чоловік уже зробив нам більше послуг, ніж усі знайомі й рідня.

— Нехай тобі цей пекар ще й на лютні зіграє, — виплюнула Флора, як завжди, анітрохи не переймаючись присутністю того, про кого говорила.

— У мене немає із собою лютні, пані, — спокійно відповів Марк. — Але якщо в цьому домі знайдеться кіфара, я із задоволенням зіграю.

— Ти граєш на кіфарі? — сенаторська родина застигла з непристойно роззявленими ротами. Флора випалила спересердя.

— Може, ти ще й вірші читав?

— Клавдіан мені не подобається, — Марк подивився їй в очі. — Як на мене, він надто помпезний, а його стиль важкуватий. А от Овідія люблю. Вам щось почитати, пані?

— Клавдіан помпезний! Ах! — Сабіна прикрила рот рукою, дивлячись на Марка з дитячим переляком. — Я не одна так думаю?

— Тут надто спекотно, мамо, — Флора гордо підняла голову й попрямувала до дверей у внутрішні покої. — Я піду в дім.

Флора пішла, а от Летиція залишилася. Їй до смерті хотілося послухати, як дивний гість зіграє на кіфарі. Почався обід. Марк пригубив вина й з’їв якесь тістечко. Валерія Євдоксія кидала багатозначні фрази, а він шанобливо слухав. Нарешті, коли потік чергових банальностей вичерпався, дружина сенатора заявила:

— Нашій родині потрібен новий прокуратор, достойний Марку. Ми хочемо запропонувати цю честь тобі.

— Із вдячністю прийму вашу пропозицію, високородна пані, — відповів Марк. — Але спершу я хотів би знати, чого чекає від мене рід Мемміїв на цій посаді. Раптом я не зможу йому допомогти.

— Прокуратор — це управитель майном знатної родини, — пояснила Євдоксія. — Колись прокураторами в нас служили вершники, і в них була власна канцелярія. Вони відали маєтками по всій Імперії, прибутковими будинками, продажем зерна, олії, вина. Вони закладали нові сади й виноградники. Вони ж вели судові справи, збирали оренду, призначали віліків у маєтках, купували й продавали рабів…

Тут Євдоксія зніяковіла. Із того, що вона перелічила, вже нічого не залишилося. Одна вілла під Капуєю, де землю обробляють колони. Багато розуму треба, щоб зібрати оброк з орендарів. Із цим цілком справляється вілік, управитель. Марк це зрозумів, що й стало причиною її збентеження.

— Справи не дозволять мені надовго залишати Рим, пані, — кивнув Марк. — Я можу взяти на себе всі питання, пов’язані з купівлею й продажем зерна та олії. Можу представляти вас у суді, виконувати дрібні доручення. Якщо ви підготуєте документи, я їх уважно вивчу. Коли стану вашим прокуратором, маю знати кожну цифру.

— Поглянь поки ось це, — Валерія Євдоксія посунула в бік Марка табличку. — Це за минулий рік.

— Ви отримуєте орендну плату зерном та олією, пані? — запитав Марк, уважно вивчивши написане. Було там, відверто кажучи, небагато. Усього кілька рядків.

— Є ще виноградники, — додала вона. — У нас добре вино. Колони віддають третину врожаю.

— Це все я заберу, — прикинув Марк. — Маєток у три з половиною тисячі югерів[13] дає приблизно двадцять чотири тисячі модіїв. Багато, але не надто. Кампанська пшениця відмінна, її добре беруть. Олія… Вино… Не бачу великої проблеми, пані. Багато кісточок оливи залишається? Якщо є надлишки, я можу їх продати.

— Небагато, — похитала головою Євдоксія. — Вичавками в нас топлять вогнища. Ми посадили нові оливи, але вони поки не ввійшли в повну силу. Першого врожаю чекаємо за пару років.

— Прес гвинтовий чи важільний, пані? — запитав Марк.

— Ні, — похитала вона вигадливою зачіскою. — Давимо важким жорном.

— Угу, — помітив Марк. — Є худоба? Ковбаси на продаж? Сир? Творог?

— Тільки для себе, — із жалем відповіла Євдоксія. — Пасовищ у нас небагато.

— Скажіть, ви ще не продавали зерно нового врожаю? — запитав Марк.

— Поки ні, — похитала головою Євдоксія. — Але цей… цей негідник уже підписав контракти від нашого імені, за торішньою ціною. Ти натякаєш, що він і тут нас обдурив?

— Найімовірніше, — кивнув Марк. — Зерно зараз дороге. В Африці неврожай. Якщо ви ще не отримали грошей, можете не визнавати ці угоди. Я сумніваюся, що він насправді підписав договори, він не дурень. Коли я звернувся до нього, не отримав ані модія. Він чекав хорошої ціни.

— І… — тут голос Євдоксії здригнувся. — І наскільки ціна вже зросла?

— У півтора раза, пані, — відповів Марк. — Я чув, зараз намагаються привезти зерно з Єгипту. Але це справа нешвидка. Якщо в Константинополі дозволять, перші кораблі з Александрії ми побачимо не раніше вересня. А поки немає навіть натяку, що ціна на зерно впаде. Ба більше, вона точно зросте.

— Проклятий негідник! — Валерія Євдоксія не могла повірити власним вухам. — Та він же пив нашу кров усі ці роки. Наживався, поки ми…

Вона замовкла на мить, а потім із надією подивилася на Марка.

— Скажи, ти впевнений, що ми не зможемо повернути наші будинки?

— Зараз — так, — рішуче кивнув Марк. — Якщо хтось здатен заради заробітку спалити три інсули й позбутися свідків, я б не став випробовувати його милосердя. Це було б… необачно.

— Ах! — Сабіна й Летиція впустили шиття й обхопили щоки руками.

— Та що ти таке кажеш, Марку? — з гидливим нерозумінням подивилася на нього Валерія Євдоксія. — Хто посміє підняти руку на родину сенатора?

— Наприклад, зграя втікачів-рабів, — холоднокровно відповів Марк. — Або той, хто прикинеться ними. На дорогах неспокійно, пані. У лісах безліч таких зграй. Не тільки з полів тікають. У нас торік пекар у розбійники подався. Сказав, краще в катакомбах житиме, ніж біля печі стоятиме. Гіркий хліб чесного римлянина, пані.

— У його словах є сенс, мамо, — сказала Сабіна, знову накладаючи стібки на вишивку. — Нас уже розорили, і зробили це з неймовірною нахабністю. Ніхто не боїться імені Мемміїв. Наших слуг убили, уб’ють і нас, якщо знадобиться. Італія вже не та, що була за старого августа Феодосія.

— Ти приймаєш пропозицію нашої родини, Марку? — запитала Євдоксія. — Це велика честь для пекаря!

— Приймаю, пані, — кивнув Марк. — Мені знадобиться мандат із печаткою сенатора Флавія Меммія Руфіна, і тоді я приступлю до своїх обов’язків. А поки цього мандата в мене немає, я хотів би дати вам пораду. Викличте Гая Меммія й попросіть його принести договір на зерно цього року. Скажіть, що хочете продати його зараз, бо вам потрібні гроші для підношення ясновельможному Констанцію.

— Навіщо? — здивовано подивилася на нього Євдоксія. — Ти ж сам сказав, що воно дорожчатиме.

— Цей чоловік попросив договір, мамо, — перебила її Сабіна. — Він не казав, що ми за ним віддамо хоча б модій.

— Усе правильно, високородна пані, — вклонився їй Марк. — А коли Гай Меммій його принесе, покличте мене. Я буду в адвоката Флавія Віктора. У жодному разі нікому не кажіть, що призначили мене своїм прокуратором. Запевняю, вам сподобається те, що станеться потім. А поки нехай мені принесуть кіфару. Я зіграю…

— Вставай! Та вставай же! Іти треба.

У кімнатці Зої піднялися чотири розпатлані голови. Сама Зоя, украй виснажена, спала тут-таки. Вона ловила останні години відпочинку перед світанком. Адже зовсім скоро вставати. На неї знову чекає казан із киплячим жиром.

— Ви чого? — протер очі Прим, який прийшов із вечірньої служби й утомився як останній собака. — Ніч же!

— Франк добрі руїни знайшов, — прошепотів Секунд. — Каже, там бронзова скоба є, ціла. Це між фарбарнею і дров’яним складом. Ми повернемося до світанку. А то мамка насварить.

— Бреше, дрібний лайнюк, — Прим позіхнув так, що ледь щелепу не вивихнув. — Як могли бронзу пропустити?

— Я сам бачив! — видихнув Франк. — Там шматок кладки осипався, просто під нею. Витягти не зміг, закидав брудом. Якщо камінь збити, можна дістати.

— Ходімо, — підвівся Секунд.

— Не піду, — Прим сів, обхопивши коліна руками. — Я знаю, де це. У цього будинку є господар. Я поклявся, що більше не битимуся, не крастиму й не вбиватиму.

— Ти чого, брате? — нерозуміюче подивився Секунд. — А якщо нас притиснуть?

— Я поклявся, — уперто стиснув зуби Прим. — Отцю Філіпу й старшому. Не піду.

— Ти! — уперед виступив зазвичай небагатослівний Гун. — Через тебе все! Ти в сараї сидів, хліб їв! А нас батогом шмагали. Навіть мамку. Платимо за тебе щомісяця. Могли б у Будинку із дельфіном жити як люди, а живемо тут. У тебе совість є?

— Я поклявся! — у голосі Прима прозвучав відчай.

— Боягуз! — припечатав Гун, у розкосих очах якого майнула зневага.

— Ходімо, — похмуро прошепотів Секунд. — Ганьба тобі, брате. Зачини за нами, а потім біля вікна сиди. Як повернемося, впустиш.

Три худенькі тіні ковзнули в провулки, розчинившись у їхній непроглядній темряві. Сюди навіть місячне світло не добивало. Вони йшли впевнено, знаходячи дорогу наосліп. Те, що для стороннього було безглуздим лабіринтом, для цих хлопчиськів — рідний дім. Мішанину субуранських провулків вони знали як свої п’ять пальців.

— Тихо! — Секунд на мить присів, коли поруч з’явився пустир із купами цегли, порослими чагарником. — Завмерли!

— Головорізи сплять, — видихнув Гун, стискаючи в побілілих пальцях бронзову бритву. Він позичив її в Прима, який уже почав зішкрібати свій перший пушок.

— Ходімо, наче тихо, — прошепотів Секунд, до болю в очах вдивляючись у руїни. — Шкода, ножа не взяли.

— Якщо варта з ножем схопить, під батіг потрапимо, — похмуро відповів Гун.

— Трясця! Та щоб його! — вилаявся Франк. — У лайно наступив, тепер смердітиме. Мамка вб’є, якщо додому принесемо. Старшого на них немає. Змусив би язиком злизати.

— Покидьки! — погодився Гун. — Гадять де попало.

— Сюди! — прошепотів Франк, коли поруч показався ще один пустир.

Руїни зяяли порожніми вікнами трьох уцілілих поверхів. Ну, майже трьох. Три поверхи вціліли по фасаду, а позаду нього уступами йшла цегляна хвиля аж до землі. Цей будинок не згорів, він завалився через бажання господарів заробити швидко й багато. Кепський фундамент, мало скоб у стінах і погана деревина. Невеликий поштовх земної тверді — і будинок розсипався, поховавши під собою мешканців. Хлопчиська обережно полізли по купах цегли. Їм треба нагору, туди, де серед каміння дивом уціліли бронзові скоби — найбажаніша здобич для всіх субурських вуличних голодранців.

— Як сюди лізти? — вилаявся Секунд, але спритний, наче білка, Франк уже видерся на третій поверх і заклично махав рукою.

Позаду почувся хрускіт цегли. Кілька тіней з’явилися за спинами хлопчиськів. Дві, три… п’ять… сім… Кремезні чоловіки притискали їх до будинку, оточуючи дугою.

— Тікаємо! — закричав Секунд, уже не дбаючи про тишу. — Через будинок!

— Там глухий кут! — заволав Гун. — Не втекти!

— Нагору лізьте! — крикнув із третього поверху Франк. — Та швидше ж! Це плагіарії!

Плагіарії, мисливці за рабами. Найстрашніше лихо Субури. Вони промишляють уночі, годинами сидячи в засідці. Необережні волоцюги, сироти з руїн і захмелілі п’яниці частенько ставали їхніми жертвами. Нещасного спеленають по руках і ногах, заб’ють рот кляпом, закидають мішками з вовною, а потім вивезуть у порт. Розв’яжуть бідолаху десь у Нумідії, на краю пустелі, де йому дадуть лопату й серп і скажуть, що тепер він житиме й помре тут, не побачивши нічого, крім клаптика поля. Доля молодих жінок була ще гіршою. На них чекав лупанарій у маленькому порту Іспанії, де вже давно немає влади августа. Там правлять вандали або свеви.

— Кінець нам, — приречено сказав Секунд, дивлячись із висоти на людоловів. Ті багатообіцяюче усміхалися їм знизу й привітно махали рукою. Один із них, сирієць із намотаним на голові тюрбаном, вийшов уперед і крикнув.

— Спускайтеся, щенята! Ми вас не скривдимо.

— Та ні, шановний, — чемно відповів Секунд. — Нам і тут непогано.

— Якщо я вас звідти витягну, пошкодуєш, — очі сирійця небезпечно блиснули.

— Спочатку витягни, — вишкірився Гун.

— Ми Маркові люди! — крикнув Секунд. — Якщо нас зачепиш, він тебе закопає!

Сирієць зневажливо відмахнувся, і двоє молодших плагіаріїв полізли нагору, насилу балансуючи на тонких стінах. Ножі заважали, й бандити взяли їх у зуби, чіпляючись за цеглу руками й ногами. Вони лізли все вище, а в серцях хлопчиків заворушилася глуха чорна туга. Їм не протриматися тут до світанку. Закидають камінням, схоплять, а потім відлупцюють так, що тиждень лежатимеш.

— Бідні наші дупи, — похмуро сказав Секунд. — Ані дрючка, ані каменюки…

— Вибий цеглину, брате, — Гун просунув пальці в бритву. — А я їх зустріну.

— Давай, — прикинув Секунд, і вони з Франком спробували розібрати стіну.

— Знайшов! — крикнув Франк і віддав братові уламок каменю.

Діло пішло. Секунд гатив по стіні, розколюючи стару цеглу, а Франк кидав її в розбійників. Перший із плагіаріїв підібрався зовсім близько. Несуча стіна ділить будинок навпіл. Вона йде уступами, і розбійникові треба лише підтягнутися, щоб вибратися на рівну ділянку. Ось показалася голова…

— На-а! — заверещав Гун, полоснувши бритвою людолова по очах.

Плагіарій несамовито закричав і затулив обличчя руками. З-під пальців текла кров. Він розтиснув зуби, і ніж випав, безсило дзенькнувши об камінь. Ніж мало не полетів униз, але Гун устиг упіймав його й усадив у шию розбійника. Той захрипів, схопився за руків’я й завалився набік, просто на купу сміття.

— Шкода ножа, — просипів Гун, вишкіривши зуби в шаленому куражі. Він побачив ще одного бандита, який повз по стіні, й закричав:

— Ну, йди сюди, я й тебе до богів відправлю!

— Зарізав! — почувся здивований голос унизу. — Зарізав, помісь змії й собаки! Усім на стіну! Живими брати! Я косоокого сам на шматки поріжу!

Прим зачинив за братами двері інсули, а коли повернувся до кімнати, мати вже стояла, взявшись руками в боки. Її очі метали блискавки, а щербатий оскал не віщував нічого доброго. Прим знав, що зараз буде. Він заплющив очі й утягнув голову в плечі. Побоїв не уникнути.

— Красти пішли? — перший ляпас підірвав голову хлопчиська різнокольоровими зірками. — Я запитала, вони красти пішли? Чого своїми коров’ячими беньками кліпаєш?

— Шматок бронзи знайшли, ма, — неохоче відповів Прим. — Витягнуть і повернуться.

— А чому в мене серце не на місці? — заверещала Зоя. — Чому я в поту прокинулася? Я знаю чому! Так завжди буває, коли ви, невдячні лайнюхи, у якусь дурню влипаєте! Ти чому з ними не пішов? Чому братів покинув?

— Я Богом поклявся, що красти не буду, — похмуро відповів Прим, коли ще один могутній ляпас ледь не збив його з ніг.

— Зоя! — заревли з-за стіни. — Та горіти тобі в Геєні. Завтра своїх виродків відлупцюєш. Ми теж допоможемо, із превеликим задоволенням. Дай поспати, сволото!

— Іди за ними! — прошипіла Зоя. — Поверни їх! Якщо щось не так, відразу біжи назад. Піднімай весь Узвіз! Чого мнешся, як дівка під солдатом? Та як ти міг їх самих на крадіжку відпустити? Давай, пішов, святоша проклятий!

Прим вибіг на вулицю й помчав провулками, зі швидкістю жеребця в Цирку. Свою матір він шанував як богиню, а її передчуттям вірив. Хто, як не боги… як не Бог посилає нам їх. Він знав, куди треба дістатись, і зовсім скоро опинився на місці, намагаючись угамувати серце, що шалено калатало. Перші промені світанку вже розігнали нічний морок, і він побачив потрібні руїни. Вузька вулиця. Ліворуч — інсули, а праворуч — фарбарня й вугільний склад. Руїни якраз між ними.

— На-а! — почув він крик Гуна, а потім глухий звук тіла, що впало.

Прим подивився на братів, які балансували на стіні, на людей унизу, а потім застогнав. Він усе зрозумів. Плагіарії загнали їх у пастку, а безголовий Гун ще й прирізав одного з них.

— Біда! — шепотів він, ляпаючи п’ятами по втоптаній землі провулків. — Мамці недарма видіння було. Бог відвів. Усю ніч молитися буду…

Прим вибіг на Узвіз, оголошуючи вулицю несамовитими криками. Чесні люди ще спали, але хіба до сну, коли чуєш таке:

— Усі сюди! Біда-а! Плагіарії моїх братів узяли! Людолови поруч!

Відкрилися віконниці, у вікнах з’явилися заспані обличчя. Посипалася добірна лайка, і на вулицю почали виходити чоловіки з дрючками. Вийшов Микита з мечем, і Спурій зі щитом та германським тесаком. Відставний солдат сяяв, наче мідний таз. Битися йому не дозволяли, а дур кудись подіти треба. Вийшов і Марк із дідовою палицею. У нього на поясі невелика сумочка. Там лежить бронзовий кастет. Це Прим знав.

— Скільки їх? — похмуро запитав Марк.

— Десяток, старший, — крикнув Прим. — Одного Гун зарізав.

— Веди! — Марк махнув рукою, і натовп чоловіків, що лютішали просто на очах, побіг слідом за хлопчиськом.

Плагіаріїв ненавиділи всією душею. Ненавиділи й боялися. Якщо посваритися з ними, то вкрадуть дружину або доньку. Люті розбійники годувалися чужим горем, але намагалися не переходити межі. Здебільшого вони брали тих, за кого нікому заступитися, кого не стануть шукати.

— Сюди! — закричав Прим, коли підбіг до руїн.

Чоловіки з Узвозу відстали. Їм не наздогнати прудконогого хлопця. Вони розтяглися мало не на стадій…

— Прокляття! — вилаявся Прим.

Поруч із ним ще нікого, а на стіні танцює Гун із бритвою і якийсь сирієць з обмотаною ганчіркою головою. Франк і Секунд кидали каміння, але їх уже оточили. Їм тепер або стрибати вниз, або лізти на ножі бандитів.

— Гуне! — закричав Прим, розмотуючи пояс. — Я зараз! Стримай його! Виводь братів!

— Та як я їх виведу? — зло крикнув Гун. — У нього ніж!

Їх із сирійцем урівнювало лише те, що обоє стояли на стіні. Жадібні господарі збудували її незвично тонкою, ледве у дві долоні завширшки. Один незграбний рух — і людина, що балансує на висоті третього поверху, полетить униз.

Мода, яку запровадив Север, одразу прижилася в Субурі. Усі хлопчиська кидали каміння з пращі. Хто краще, хто гірше. До африканця їм було далеко, але кроків із п’ятнадцяти влучити в горщик могли майже всі.

— Далеко! — Прим прикусив губу й змахнув пращею.

Камінь пролетів повз сирійця, але той почув шелест і здивовано озирнувся. Другий пролетів зовсім поруч, розбійник спробував ухилитися й зірвався вниз, безглуздо розмахуючи руками. Гун переможно заревів.

— Секунде! Франку! За мною біжіть!

Хлопчиська кинулися до тієї ділянки стіни, де нікого не було, і полізли вниз. Плагіарії з лайкою пробиралися за ними, але йти вузькою кладкою ризикнули не всі. Вони спробували спуститися, щоб упіймати втікачів унизу будинку, але було вже пізно. Ревучий натовп спітнілих і злих чоловіків уже оточив руїни.

— Камінюками їх збивайте, — наказав Марк. — Гуне! Секунде! Франку! До мене!

У людоловів полетіло каміння. Двоє впали, обливаючись кров’ю, а решта намагалися лягти на стіну й так перечекати смертельний град. Хлопчиська, які вибралися з руїн, кинулися обіймати старшого, але той жестом зупинив їх. Той самий сирієць, упавши на цеглу, вижив. Він зі стогоном намагався підвестися, але йому в горло вже вперся гострий кілок.

— Я Марк з Узвозу, — сказав пекар. — Будеш по-доброму говорити?

— Пішов ти! — виплюнув сирієць криваву слину.

— Спурію! — покликав Марк. — Без тебе не впораюся! Допоможи мені. Головоріз говорити не хоче.

— Я його миттю розговорю, старший, — вишкірився старий солдат. — Сирієць? Ненавиджу сирійців! Ану дай сюди вушко, мій солоденький пиріжечку…

Несамовитий крик рознісся над Субурою, а із сусідніх вікон почали визирати перелякані обличчя. Побачивши, що відбувається, люди починали усміхатися й перегукуватися із сусідами. Видовища в Римі любили, особливо на дурняка.

— Люди! — закричав Прим. — Не бійтеся! Це людолови! Плагіарії! Марк їх покарає!

— Оце діло! — крикнули з вікна на четвертому. — А як покарає? Знову у вигрібну яму запхає? Чи сьогодні щось новеньке буде? Скажи, хлопче, не тягни. А то нам страх як цікаво.

— А коли моїх братів на стіну загнали, тобі теж цікаво було? — зло вишкірився Прим. — Ти ж удома сидів і під себе сцяв! Так, гидото?

— Я його знаю! — охнув хтось на третьому поверсі. — Це ж читець із церкви Пуденція!

— А я нічого поганого не роблю! — крикнув Прим, розуміючи, що тепер розмови з отцем Філіпом точно не уникнути.

— Хороший читець! — протягнув голос на четвертому.

— Ану, сховайся! Бо прокляну ім’ям Господа! — у безсилій люті закричав Прим, і віконниці відразу захлопнулися.

У грудях хлопчиська розгорівся якийсь дивний вогонь. Він зрозумів, яку владу дає близькість до Бога. І йому дуже сподобалося те, що він щойно відчув… А біля інсули розгорнулася справжня бійня. Мисливців на рабів стягували зі стіни, наздоганяли, якщо вони намагалися втекти, й били нещадно. Їх одинадцять разом із тим, кого зарізав Гун, але Марк ставив запитання.

— Скільки вас?

— Пішов ти! — верещав той, тримаючись за залишок вуха.

— Ментулу[14] ріж! — наказав Марк, і Спурій з реготом задер брудну туніку.

— Ні! Ні! Скажу! — заверещав сирієць. — Дюжина нас. Один удома залишився.

— Де дім? Чий? Як упізнати? Як звати останнього?

— Ти Марк, якого називають старшим? — почувся голос ззаду.

Марк повернувся. Перед ним стояв літній чоловік із втомленими очима й руками, в які намертво в’їлася фарба. Він тут не один. За ним стоять ще два десятки таких самих робітників із сусідньої фарбарні. Вони мовчать, дивлячись із надією і вдячністю.

— Я Марк, — кивнув пекар.

— Ти йди, старший, — сказав майстер. — Не бери на себе зайву кров. Хтозна, раптом донесуть. Десяток мерців — це навіть тобі так не минеться. Ми самі з ними розберемося. У мене доньку вкрали, у сусіда — дружину. І де останній ховається, теж знаємо. Залиш це нам. Богом клянуся, їхні кістки навіть пси не знайдуть.

— Забирайте, — Марк байдуже махнув рукою в бік побитих і поранених розбійників. — Якщо потрібен захист, приходьте до мене. Допоможу.

— Прийдемо, — жваво загули фарбарі. — Життя від цієї сволоти немає. Жінок кривдять. Грабують! Вулицею не пройти.

— Ми все зробимо надійно, шановний Марку, не хвилюйся, — запевнили його майстри. — Пси не розкопають.

— Люди! — крикнув Марк, повернувшись до інсули. — Я покарав розбійників і передав їх мешканцям вулиці. Вони всі живі. Ну, майже всі… На моїх руках немає крові.

— Ми всі бачили! — закричали люди з вікон. — Будь здоровий, Марку! Нехай боги благословлять тебе!

— Бог нехай благословить, а не боги! — заволала жінка із сусіднього вікна. — Нечисть ти еллінська! Бог один!

— Ходімо додому! — скомандував Марк, і натовп потік провулками назад, на Субуранський узвіз. Він повернувся до похнюплених братів і запитав:

— Хто з вас, недоумків, придумав уночі в провулки поткнутися?

— Я, — опустив голову Франк. — Там бронза була. Її мідник бере з того будинку, де жінка з цицьками. Отакий шматок!

— Це наяда, — механічно поправив його Марк, розглядаючи бронзову скобу в руці хлопчиська. Він таки витяг її з кладки. — Приме, до церкви біжи. Секунд і Гун — до матері. А ти, Франку, йдеш зі мною.

— Битимеш, старший? — хлопчисько поглядав навсібіч, прикидаючи, як би втекти, але все ж цю думку полишив. Який сенс!

— Не битиму я тебе, осляча голово! — вилаявся Марк. — До мого дому йдемо.

— Мені туди не можна, — раптом зупинився Франк і відчайдушно почервонів. — У мене ноги в лайні. Вляпався, коли йшли.

— Іди й помий їх, — Марк із болісним стогоном звів очі до неба. — Та не здумай у басейн лізти, телепню. Відром зачерпни.

Через чверть години вони ввійшли до під’їзду Будинку із дельфіном, і Франк заздрісно зітхнув. Світло, вода дзюрчить, щури по стінах не лазять. І навіть пахне добре. Старий із другого поверху палить ладан для запаху. Гроші, видно, нікуди дівати.

Марк повів хлопчика далі коридором, зупинився перед дверима з табличкою «Флавій Віктор, адвокат» і постукав. Відчинила жінка років тридцяти, доволі приємна. Навіть на Франка вона подивилася із симпатією, чого той зовсім не очікував. На нього рідко дивилися із симпатією, здебільшого намагалися копнути або дати стусана.

— Вітаю, Марку. Покликати Віктора?

— Так, — кивнув той, а коли адвокат з’явився у дверях, сказав: — Друже, дай мені будь-який закон.

— Навіщо? — здивувався Флавій Віктор, але сперечатися не став. Запросив їх до квартири й узяв із полиці якийсь сувій.

— Читай! — наказав Марк, і Франк слухняно пробубонів, де-не-де затинаючись на важкуватому стилі римських юристів.

— Тепер повтори сам, — ще раз наказав старший, і Франк слухняно повторив усе, що прочитав. Від початку й до кінця.

— Вражаюче, — Віктор дивився на хлопчиська округленими очима. — Незвичайна пам’ять.

— У тебе є хлопчик на побігеньках, — Марк підштовхнув Франка. — Йому більше нічого робити в крамниці матері. Тепер це твій учень.

— Гаразд, — розгублено кивнув Віктор. — Заходь, юначе. А на тебе, Марку, я чекаю в себе за кілька годин. Я підготував усі документи щодо Гая Меммія. Там є одна дуже гарна можливість…

У конторі знаменитого адвоката Марк тепер проводив більше часу, ніж удома. Віктор найняв другого помічника, втікача з Галлії, і звалив усю дрібну роботу на нього. Собі він залишив лише виступи в суді й зустрічі з грошовитими клієнтами. Марк був саме таким. Замовлення від нього йшли одне за одним і оплачувалися тут-таки.

— Відповідь із префектури отримано, — показав Віктор воскову табличку. — Нам видали інструментум[15] із печаткою вікарія. Будинок із тризубом визнано небезпечним для мешканців. Господарям належить зробити там ремонт і усунути порушення. Тут вони перелічені: дах, що протікає, неправильне відведення води, гнилі балки…

— Знову господарів збиратимемо? — запитав Марк.

— Я пошлю своїх людей, вони їх сповістять, — відповів Віктор.

— І господарі знову нічого не зроблять, — скептично подивився на нього Марк.

— Тоді ми маємо право подати Actio communi dividundo,[16] — з акулячою усмішкою порадував його Віктор.

— Але будинок не можна поділити! — здивувався Марк.

— Саме так, друже мій! — адвокат підняв палець. — Саме так! Цей будинок можуть змусити продати. Або зобов’яжуть за рішенням суду когось одного виконати ремонт, а решта будуть йому винні.

— Прокляття! — вилаявся Марк. — Цього не можна робити! Якщо будинок продадуть, мене отець Пірр прокляне. І архідиякону нажаліється. А якщо я цей будинок ще й куплю, мені голову відірвуть.

— Тоді не будемо продавати будинок, — зітхнув Віктор. — Будемо лякати, що його продадуть. Чуття мені підказує, що дехто цього не захоче.

— Займися цим, — кивнув Марк. — Просто сьогодні.

— Так, обійдемо всіх, — погодився Віктор.

Стук. Стук. Стук.

— Де пекар Марк? Мені сказали, що його можна знайти тут.

До контори Флавія Віктора увійшов раб, остіарій Валерії Пауліни. І він знову робив вигляд, що впізнає того, хто нешанобливо поставився до нього.

— Його немає, — ледве стримуючи сміх, відповів Марк. — Він помер.

— Як помер? — розгубився раб. — Ось же ти!

— А навіщо тоді питаєш, дурню? — резонно запитав пекар, але відповіді не отримав. — Я так розумію, мені треба йти на Авентин?

— Забери документи, — Віктор підсунув два папірусні сувої й восковий диптих.

Марк опинився на місці вже хвилин за двадцять, і Валерія Євдоксія мовчки простягнула йому договір на продаж зерна. Вони зустрілися в таблінумі. Сабіна, єдина з дочок, сиділа поруч із матір’ю. Сьогодні вона не шила, а тому не могла знайти собі місця. Руки, звиклі до жіночої роботи, то лягали на коліна, то нервово поправляли волосся. Вона ніяк не могла їх угамувати. Марк розгорнув документ, прочитав і усміхнувся.

— Він ваш, пані, — відповів пекар, повертаючи договір дружині сенатора.

— Що ти маєш на увазі? — здивувалася Євдоксія.

— Ця ціна була доброю для початку травня, а зараз червень, — пояснив Марк. — Зерно сильно подорожчало, і це легко перевірити. Гай Меммій — ваш прокуратор, і він своїм недбалим ставленням до справ порушив ваші інтереси. Його дії завдали шкоди родині патрона. Конституція августа Костянтина проголошує, що вільновідпущеника можна знову повернути в рабський стан, якщо він виявив невдячність. До проявів невдячності відносять непокору, зарозумілість і levis offensae contraxerit culpam[17]. Август Гонорій теж часто ухвалює рішення на користь господарів. Він вважає, що колишній раб не повинен забувати про свій обов’язок.

— Ми зможемо зробити його рабом? — Євдоксія недовірливо дивилася на Марка. — Я щось чула про це, але думала, що так уже ніхто не робить. Коли було ухвалено цей закон?

— Дев’яносто років тому, пані, — відповів Марк, у якого після зустрічей із Віктором голова пухла. Римське право виявилося страхітливо обширним.

— Юноно, дякую тобі, — з полегшенням видихнула Євдоксія. — Мої жертви були не марними.

— Мій мандат, пані, — Марк поклав перед нею папірус. — Поставте печатку сенатора, і я займуся цим. А ось договір на мої послуги. Я попрошу лише двадцяту частину ваших доходів і половину від спільної діяльності, якщо вона буде.

— Готово, — Євдоксія приклала печатку і до одного документа, і до другого. — Ти за цим ходив до адвоката?

— Не тільки, — похитав головою Марк і простягнув їй нову табличку. — Я ходив ще й заради цього.

— А це що? — Євдоксія розкрила диптих і заглибилася в читання. Марк пояснив:

— Судовий позов найславнішого мужа сенаторського стану Флавія Меммія Руфіна до Гая Меммія, вільновідпущеника. Останнього звинувачують у нехтуванні своїми обов’язками прокуратора шляхетної родини й у неповазі до патрона.

— Але він же злодій! — вигукнула Євдоксія.

— Умисел треба доводити, мамо, — неголосно сказала Сабіна. — А це лише нехтування. Достатньо того, що він продає наше зерно за низькою ціною. Результат однаково буде один — його повернуть у рабський стан.

— Цілком правильно, пані, — вклонився їй Марк. — Нам не треба доводити, що він злодій. Нам достатньо довести, що він, будучи вільновідпущеником, знехтував інтересами свого господаря.

— А майно? — жадібно запитала Євдоксія. — Що буде з його майном?

— У раба не може бути ні майна, ні родини, — відповів Марк. — Закон не визнає його людиною. Він стає річчю. Якщо Гая Меммія повернуть у рабський стан, він перестане бути власником. Але спершу треба з’ясувати, що саме належить йому, що він тримає на інших людях і що встиг вивести.

— Боги послали нам тебе, — видихнула Євдоксія. — Я шмагатиму його щодня. Я насолоджуватимуся його криками. Я випалю тавро на його лобі! Коли цей позов опиниться в суді?

— Поставте печатку, пані, — показав Марк на табличку, — і адвокат подасть ваш позов уже завтра вранці. Ім’я Мемміїв прискорить розгляд. І пам’ятайте! Ви покликали мене, щоб запитати ціну на зерно, дізналися про зловживання свого прокуратора і лише тоді передали мені його посаду.

— Навіщо такі складнощі? — нерозуміюче подивилася на нього Євдоксія.

— Я не хочу отримати удар ножем, — відповів їй Марк. — Нічого ще не закінчилося, пані. Навпаки, усе лише починається. Гай Меммій усе ще вільна людина. А це означає, що ви не маєте права його утримувати, а в суді він може захищатися, використовуючи всі свої можливості.

— Ти можеш іти, достойний Марку, — Валерія Євдоксія встала з крісла. — Родина Мемміїв вдячна тобі за допомогу.

Марк уклонився, а дружина сенатора і його дочка вийшли в перистиль, залишивши юнака в сум’ятті. Ладна фігурка Сабіни знову змусила серце битися частіше. Дівчина середнього зросту, але струнка й гнучка. З високими грудьми, яких не може приховати сукня…

— От навіщо вона мені? — запитав Марк сам у себе, коли вийшов на вулицю. — Ну ж нічого не світить. Вона дивиться на мене як на таргана. Треба терміново спустити пару. Покличу Асту на ніч. Здається, надлишок гормонів заважає мені думати.

Він спустився з пагорба й повернув до форумів. Йому потрібна Віа Сакра, Священна дорога. На цій вулиці біля підніжжя Палатина працює безліч ювелірів і міняйл. Ауріфіції, золотих справ майстри, аргентіфіції, які працювали зі сріблом, геммарії, різьбярі по каменю, і маргаритарії, торговці перлами.

Чиста, охайна вуличка, вимощена базальтовими плитами, напівпорожня. Тут немає бездіяльних натовпів. Житло тут дороге, а будинки невисокі. І на початку вулиці, і наприкінці її стоїть наряд варти. Видно, тутешні торговці доплачують префекту міських когорт. Перші поверхи суцільно зайняті крамницями. Більше половини тих, хто тут працює, — ювеліри, є продавці спецій, різьбярі по кістці, пурпурарії, продавці тканин, пофарбованих у пурпур, і серикарії, продавці шовку. Утім, їх тут небагато. Пахощами, спеціями й дорогими тканинами торгують неподалік, на Віа Туска.

— Золото чи срібло? — раптом зупинився Марк. — Може, переробити на золото? Цей собі візьму… Мабуть, усе ж залишу срібло. За золото дівчинці голову відріжуть.

І він повернув до аргентаріїв. Так у Римі називали банкірів. Вони теж сиділи на цій вулиці, мабуть, задля зручності. А іноді поєднували ремесло ювеліра з видачею позик. Сюди несли старовинні монети, а розібратися в пробах того, що карбували імператори після Клавдія, міг лише дуже досвідчений чоловік. І буйний Нерон, і переможний Траян, і лютий Антонін Каракалла, і підступний Філіп Араб відзначалися однією рисою: усі вони псували монету. Римляни несли сюди свої заощадження, аргентарії визначали пробу й переплавляли гроші на прикраси. А там, де монета, там і борги… Кілька потертих денаріїв імператора Гордіана приніс сюди й Марк. Їм років двісті, дорогоцінного металу в них немає й половини. Паскудні гроші, срібний брухт.

— Вітаю, шановний, — сказав він, коли зайшов до крамнички на першому поверсі триповерхової інсули. — Я залишав замовлення — натільний хрест із розіп’ятим Ісусом.[18] Він готовий?

— Так, пане, — кивнув майстер. — Замовлення доволі незвичайне, але прошу поглянути.

— Непогано, — задоволено усміхнувся Марк, розглядаючи зображення Спасителя. — Дуже непогано! Я подарую його своїй хрещениці. А вам, шановний, раджу наробити таких іще. Їх непогано братимуть.

— Уже, — задоволено вишкірився аргентарій. — Це напрочуд добра думка. Двоє моїх племінників захотіли собі такі. Як вас звати, шановний?

— Мене знають як Марка з Узвозу. Я печу хліб для дияконій.

— І чому я не здивований… — одразу посерйознішав аргентіфіцій. — Мене звати Павло. Було честю зробити це, пане. У Місті про вас всі говорять.

— Тоді, якщо буде щось із важкими боргами або цікавими заставами, знайдіть мене, — запропонував Марк. — Ми можемо заробити разом. Будинок із дельфіном на Субуранському узвозі. Вам кожен його покаже.

— Ось як? — уважно подивився на нього аргентіфіцій. — Проблемні борги, кажете? У нашому ремеслі таке трапляється. Наскільки важкими можуть бути ці борги?

— Будь-якими, — знизав плечима Марк. — Я оціню й вирішу, чи варто за них братися. І якщо варто, назву ціну.

— Що ж, — пильно подивився на нього аргентіфіцій. — Я це запам’ятаю. Гарного вам дня, пане.

Марк поклав хрестик для крихітки Марцелли в гаманець на шиї й, насвистуючи, пішов на Довгу вулицю, просто через штовханину форумів. Цього року ремонту не було. Новий префект Петроній Максим не поспішав розлучатися з грошима, а в міській скарбниці їх і близько немає. Марк пройшов через форум Веспасіана, порадів свіжому мармуровому облицюванню, а потім повернув до храму Марса. Передбачливий імператор Октавіан Август ще чотириста років тому відділив нетрі від пафосної пишноти високою стіною. Вона непогано стримувала вогонь і кілька разів рятувала форуми, коли Субуру знищували пожежі. Марк пірнув в арку й зовсім скоро опинився на Довгій вулиці, на самому її початку.

Пекарня Деціми коптила сьогодні з подвоєною силою. Народження дитини не звільняє майстра від норми. Двісті п’ятдесят хлібин — хоч як, а подавай. День не працював — запишуть у борг, однаково потім здаси. Марк сунув голову в пекарню, а Север, побачивши його, вийшов на вулицю, голий до пояса, весь у доріжках солоного поту. Деціма таки змусила його збрити бороду, через що він перестав бути схожим на мандрівного філософа. Хоча африканець не дуже опирався. У пекарні з бородою не надто й попрацюєш. Север приклався до глечика так, що вода потекла по мускулистих грудях. Африканець попив, віддихався й поліз обійматися.

— Де дружина твоя? — Марк обійняв Севера, який відпрацював у пекельній спеці.

— Удома. Де їй іще бути! — здивувався той. — Це ти в провулках пошумів уночі?

— Трохи, — скривився Марк. — Зоїні недоумки вирішили бронзи в руїнах поцупити. Ледь плагіаріям не попалися. Довелося виручати.

— Головорізів майстри в чанах із фарбою втопили, — усміхнувся Север, — потім тіла спалили й попіл по всій Субурі розвіяли. А коли закінчили, напилися й почали пісні горлати. На роботу ніхто не вийшов, хворіють.

— Я подарунок хрещениці приніс, — схаменувся Марк і дістав із гаманця хрест.

— Ах ти ж! — захоплено вигукнув Север. — Оце дяка! Краса яка! Такого хреста ні в кого немає! Зайдеш?

— Додому треба, — підняв руки Марк. — Важкий день, друже. Завтра!

Він іще раз обійняв Севера, пірнув на вулицю Сандальників, пройшов її наскрізь і вийшов на Аргілет. Друга половина дня, коли пристойні люди ведуть розумні бесіди в термах або сплять після обіду. Вітерець ударив в обличчя, принісши із собою густий чебуречний дух. Мій живіт забурчав, вимагаючи, щоб його покормили…

— Хай мене грім поб’є! — простогнав Марк. — Дірява моя башка! Знову забув!

Він побачив крамницю книжника Малха й сховався за чужими спинами. Адже він так і не повернув сувій Овідія. На щастя, сирієць щось переписував, схиливши голову над папірусом, і Марк проскочив непоміченим. Марк зайшов у термополій і махнув Криспу.

— Вина й поїсти чогось.

— Вино вже стоїть, — шинкар показав підборіддям. — На тебе чекають.

— Шановний Леонтію? — здивувався пекар, побачивши за своїм столиком банкіра, співвласника будинку із тризубом, що розвалювався. — Чим завдячую такій радості?

— Нам треба поговорити, Марку, — сказав старий, ліниво сьорбаючи вино. — Я розумію, чого ти домагаєшся, і тому по-доброму прошу: відступи. Будинок із тризубом мій. Я хочу його забрати. Ти закинув свої сіті туди, де вже ловлять рибу інші люди.

— Там є частка церкви, — примружився Марк. — Не забереш.

— Обміняю, — спокійно сказав лихвар. — Мені є що їм запропонувати. Ти заважаєш, юначе. Ти зробив за мене певну роботу, розворушив префектуру. Дякую тобі за це. А тепер відійди вбік. По-доброму прошу.

— Я добряче витратився, — Марк відкинувся на спинку стільця й склав руки на грудях. — Я викупив право оренди в титулу Климента.

— Я все знаю, — лихвар поклав на стіл золоті монетки й воскову табличку. — Ось твої три соліди. А ось договір на відступлення цього права.

— Цього мало, — Марк із цікавістю дивився на лихваря.

— Десять золотих зверху, — той спокійно виставив стовпчик монет. — Просто відійди, Марку. Це легкі гроші. Не варто сваритися з тим, хто давно веде справи в Субурі. Вона стане надто малою, якщо почати воювати. Чи ти вирізав чергову банду й тепер вважаєш себе новим Стіліхоном?

— Ні, — Марк похитав головою. — Стіліхон погано закінчив. Мені не потрібна кров. Я не люблю її. Але з цього будинку я хотів заробити більше.

— Я теж хотів заробити більше, — усміхнувся лихвар. — Але тепер віддаю частину свого майбутнього заробітку. Я додам послугу замість грошей.

— Яку? — нахилився вперед Марк.

— Бачу, ти всерйоз вирішив зайнятися прибутковими будинками, — лихвар налив собі ще вина. — Мої люди бачили тебе біля колишньої інсули Мемміїв. Даю добру пораду, юначе: не лізь туди.

— І в чому полягає твоя послуга? — примружився Марк.

— Я нікому не скажу, що ти цікавився цим будинком, — холоднокровно відповів лихвар. — І повір, це дорогого варте.

— Ти недоговорюєш, — підняв кубок Марк. — Я маю боятися. Але кого?

— У цьому будинку, на другому поверсі, живе гладіатор Галл, — усміхнувся старий. — Знаєш, скільки він платить за квартиру? Нічого! Ані нуммія!

— Ось як? — замислився Марк. — Що ж, шановний Леонтію. Послугу прийнято, і ми домовилися. Я більше не наближуся до будинку із тризубом і одноокою шльондрою. Моторошне місце. Удачі тобі з ним.

— По руках, Марку, — лихвар підвівся з важким кректанням. — З тобою можна мати справу. Звертайся, якщо буде щось цікаве. Обговоримо.

Леонтій потис пекареві руку й пішов собі. Марк прибрав вісім солідів у гаманець, а п’ять відклав убік. Він віддасть Віктору його частку, коли піде додому.

— Отже, все-таки Галл… — скривився він. — Дуже небезпечна сволота. Зрозуміло, чому він живе там безплатно…

— Візьми мідне блюдо й поклади повний черпак начинки, збризни олією, а зверху — лаганум. [19] Скільки покладеш листів лагануму, стільки й черпаків начинки…

— І яка потрібна начинка? — недовірливо запитав Крисп.

— Е-е-е… Варене свиняче вим’я, грудки дроздів… От прокляття!

Марк спантеличено замовк, а потім збентежено подивився на Криспа. Очі шинкаря нагадували невеликі блюдця, а губи дрібно тремтіли. Він явно поривався сказати щось не надто приємне, але стримувався з усіх сил.

— Ти хочеш, щоб я це в термополії готував? — уточнив Крисп, коли зміг підібрати потрібні слова. — У Субурі? Марку, ти здурів?

— Так, не надто вдалий приклад, — погодився той. — Я для тебе сувій Апіція купив. Він був божевільно багатий, але на куховарстві знався.

— Якщо ти хочеш страву з лагануму, я зроблю, — запевнив його Крисп. — Тільки не з м’ясом дроздів… І це не листкова страва на парі, а товстий корж і густа сочевична каша. Її намазують на корж і жеруть. Для такого не треба сувій якогось Апіція купувати. Це тобі жінка в будь-якому селі зробить.

— А листкові пироги вмієш пекти? — запитав Марк.

— Та справа нехитра, — почухав потилицю Крисп. — Тракти [20] насушу й зроблю.

— Спробуй, — попросив Марк, у голові якого майнула цілковито ідіотська думка, що коротко формулювалася так: — Чому вони, природжені римляни, ніколи не їдять пасту? Якийсь абсурд!

Марк їв тракту багато разів. Це і є величезна паста, тільки у вигляді млинця. Висушене до кам’яної твердості прісне тісто, яке може зберігатися кілька місяців. З якоїсь неймовірної причини ніхто не додумався його відварити, зате смажили у фритюрі й запікали з начинкою.

— Якщо хочеш, — несміливо сказав Крисп, — я миттю один лист зроблю. На сковороді висушу. Трохи не те буде, але тобі зійде. Я ж тебе знаю, Марку. Кажи, що надумав.

— Зварити твою тракту хочу, — зізнався Марк.

— Ну, точно здурів, — остаточно переконався Крисп. — Та хто таку гидоту їстиме! Варене тісто? Та мене зараз знудить!

— Зроби тракту й юшку з курки, — сказав Марк. — Не клади туди нічого, крім коріння. Поклич, коли буде готово.

— Та що на тебе сьогодні найшло? — невдоволено забурчав Крисп. — Що за вигадки в тебе весь час! Зять вовком виє від твоїх жебраків.

— А чим він невдоволений? — здивувався Марк.

— Та сходи до Юнія й сам дізнайся, — бурчав шинкар, який увесь цей час змітав дріб’язок у горщик, накладав кашу, смажену рибу й рагу. Балачки анітрохи не заважали йому робити звичну справу. Руки в нього жили окремо від голови.

Марк вийшов на свіже повітря. Ще рано, і сонце не встигло розжарити базальтові плити Субуранського узвозу. На вулиці приємне тепло, і навіть смердючих калюж на камінні немає. Марк викорінив цю звичку у своєму кварталі. Спочатку люди ставилися до цього як до юнацької примхи, але сперечатися не наважувалися. Фарбарі, що загуляли й щедро розсипали попіл людоловів по вулицях Субури, наплели про нього нових небилиць. За тиждень кількість убитих мисливців за рабами перевалила за сотню, причому Марк серце їхнього ватажка з’їв сирим, а з яєць решти зробив собі намисто. Народ перейнявся.

На стільчику біля входу сидів Стабій і гучно сьорбав із глибокої чаші. У нього пельмені з бульйоном і зеленню. Він мружився на сонечко й задоволено шкірив рідкі старечі зуби. Стабій приніс свій перець і щедро сипонув у тарілку. Він багато чого міг собі дозволити, а останнім часом узагалі ні в чому собі не відмовляв. Він жадібно доживав решту свого життя.

— Як поїздка на море? — запитав Марк, який не бачив його кілька тижнів.

— Слів немає, як добре, — зізнався той. — А вже батько твій як задоволений був, і не передати. Гідний він у тебе чоловік, чесний майстер. І в кого тільки ти вдався, Марку?

— А я що, не такий? — Марк навіть трохи образився.

— Та ти хто завгодно, тільки не чесний майстер, — хрипко закудкудакав Стабій, що в його виконанні означало завзятий сміх. — Чесний майстер у злиднях живе, біля печі спину ламає й мре в сорок років. Бо зносився весь, як осел на млині. Смачна у вас юшка з гунськими пиріжками. Сам придумав?

— Сам, — ображено підібгав губи Марк і пішов угору вулицею.

До харчевні Юнія добрих п’ятсот метрів. Там, у домі Нікомахів, зять Криспа відкрив ще один термополій, менший і скромніший. Але оскільки Маркові й тут належала половина, то й фарш, і тісто, і навіть частину готових страв доставляли з Будинку із дельфіном. Інакше одиночному термополію просто не вижити.

А чому одиночному, Марк раптом зупинився, вражений несподіваною думкою. Рим — місто кустарів. Тут невідомі роздрібні мережі. То чому б не зробити? Віслюки є, печі є, вода є… Фабрика-кухня й розвезення…

— Хо-хо, хлопче! — сказав він сам собі. — А це ж ідея. Треба розширюватися!

Верхня частина Субуранського узвозу завжди здавалася Маркові іншою вулицею. Унизу, біля самих форумів, Рим день і ніч вирував, мов казан. Там кричали торговці, лаялися візники, з дверей крамниць пахло смаженим м’ясом, рибою й гарячим хлібом. Будинки тулилися один до одного, нависали над вулицею, але що далі, то більше неба з’являлося над головою. Там широко розкинулися імператорські форуми.

Що вище підіймався Субуранський узвіз, то тісніше ставало. По обидва його боки схили пагорбів — Оппій ліворуч і Циспій [21] праворуч. Здавалося, ніби мощена дорога йде крізь кам’яний тунель. На нижніх уступах схилів іще стояли високі інсули. Їхні стіни, потемнілі від дощів і кіптяви, міцно вросли в камінь дороги. До дверей верхніх поверхів вели зовнішні сходи. Десь над головою висіли дерев’яні галереї, десь зі стіни стирчали балки, що підтримували абияк прибудовані кімнати. З вікон на Марка дивилися жінки, діти й старі. Його впізнавали й махали руками.

Але вище починалися зовсім інші будинки. Схили пагорбів укріплені підпірними стінами, а нагору ведуть вузькі проїзди й сходи. Там збудовані високі паркани, за якими ховалися домуси й навколишні сади. Марк зітхнув. Коли живеш у серці Субури, важко повірити, що в Римі взагалі існує місце, де ростуть дерева.

Тут, в одній з інсул, і відкрив свій термополій Юній, зять Криспа. Марк побачив його здалеку, бо черга нужденних розтягнулася на двадцять кроків. У руках у них порожні миски, а в очах — смертельна туга. Вдови, сироти, скалічені воїни, біженці… Вони отримують миску бобів і сідають уздовж стін, вдихаючи запах порожньої підливи. Копо не дозволяє їм їсти в термополії. Там місце лише для тих, хто платить.

— Ану посунься, голото! — мордатий візник із гострою палицею в руці зайшов у термополій. — Чим пригостиш, господарю?

Отримувачі безплатної їжі стиснули в кулаках тесери й мовчки відступили. Вони знають своє місце в цьому житті. Чекатимуть стільки, скільки треба. Якщо прийде галаслива компанія, пропустять і її. Тому, хто бідний, не личить вередувати.

— Вибирай, шановний, — почувся улесливий голос шинкаря. — Вибирай! Усе свіже! Маркової юшки бажаєш? Сьогодні гунські пиріжки з трьох сортів м’яса. Я тобі дюжину зварю й зеленню приправлю. Пальчики оближеш!

— А давай! — милостиво кивнув візник, сідаючи за кам’яну стільницю. — А поки вина дай і хліба.

— Вино кампанське, — запропонував Юній. — Візьміть кубок, шановний. Ось хліб, іще теплий. Із Будинку із дельфіном щойно принесли.

Візник сів обідати, Юній вправно кинув пельмені в киплячу воду, а його дружина продовжила збирати тесери й ляпати в тарілки біженців гарячі боби. Марк добре її знав. Жінка років тридцяти, напрочуд схожа на свого батька. Вона теж вічно невдоволена й бурчить, мов голодний живіт.

— Юнію, на два слова! — покликав Марк, і шинкар вибіг із термополія, улесливо зазираючи в очі. Він же з тих, кого називають приймаками. Безрідний зять при дружині. Його доля — горбатитися за їжу на тестя. А тут випав шанс стати повноправним господарем. За мірками Рима — чималий крок угору. Тут не надто поважають тих, хто працює на інших.

— Старший, — уклонився він.

— Крисп сказав, тобі вдови й сироти заважають? Що не так? Ти ж десяту частину бобів забираєш собі. Багато розуму треба, щоб їх зварити?

— Людям заважають, старший, — скривився Юній. — Через них думають, що в мене тільки бідняки й їдять.

— А якщо вони в один час приходитимуть? — поцікавився Марк.

— Опівдні! — захоплено пискнув Юній. — У цей час у мене порожньо. Пристойні люди відпочивають. Зроби так, щоб вони опівдні приходили. Бога за тебе молитиму.

— Зроблю, — кивнув Марк. — Я невдоволений тобою, Юнію.

— Чому, старший? — мордочка копо витягнулася. — Що не так?

— Дивись! — Марк повів рукою по пагорбах навколо Узвозу. — У тебе довкола десятки багатих людей. А в них слуги, раби… Не в усіх є кухарі, а ті, в кого є, готові купувати пироги або ті ж пельмені. Білий хліб можеш туди продавати, смажених гусей, перепелів!

— Та вони в мене не куплять, — несміливо сказав Юній, і Марк вибухнув:

— А ти пробував? — заревів він. — Ти до них ходив? Зайди в кожен дім, уклонися, пригости пирогом. Боїшся, що тобі відмовлять? Ти правий. Дев’ять відмовлять, а десятий потім купить. Під лежачий камінь вода не тече, Юнію. Гроші ниттям не заробляють.

— Зрозумів, старший, — утягнув голову в плечі шинкар і пірнув у гарячу тінь термополія.

Марк пішов назад, але встиг почути, як голос Криспової дочки, що приємністю нагадував інструмент стоматолога, продзижчав:

— Переодягнися в чисте, телепню, й іди, куди сказали. Чув, що тобі розумна людина звеліла? Він два роки тому раків жер, а тепер йому вся Субура вклоняється. Іди, сказала! Я тут сама впораюся. От же горе моє…

Марк опинився вдома вже за чверть години. Крисп мовчки поклав перед ним твердий, висушений до каменю корж. Він розкачаний до прозорості й трохи пригорів по краях. Зазвичай лаганум і тракту сушать у тіні, а іноді попередньо бланшують у кип’ятку для поліпшення смаку.

— Постав казанок із юшкою на вогонь, — попросив Марк, і Крисп мовчки налив курячого бульйону й із гуркотом поставив його на жаровню.

— От чого тобі не сидиться? — проскрипів він. — Юшка ще гаряча. Навіщо її кип’ятити?

— Тому, — багатозначно відповів Марк, а потім почав ламати корж і кидати його в бульйон, що булькав.

Ну, не спагеті, звичайно,— думав Марк, помішуючи шматочки тіста. — Радше бешбармак… Хоча ні! Там локшина яєчна… Здається, орек’єте в Апулії такими шматочками готують. Ні, теж не дуже схоже… Видів пасти — незліченна кількість, але про ті, що як палички, доведеться забути. Знаю тільки, що для їх виготовлення бронзова форма потрібна. І що мені з того знання? Я вже м’ясорубку зробив. Е-ех…

Хвилин за десять Марк розлив по тарілках отриману подобу локшини, а потім запросив Криспа за свій столик. Шинкар із невдоволеним обличчям сів, зачерпнув ложкою духмяне вариво й почав зосереджено жувати. Він їв статечно, як єпископ на бенкеті, й мовчав, дослухаючись до власних відчуттів. Доївши юшку, він сказав:

— Незвично, Марку. Наче чогось бракує.

— Перцю бракує, — зітхнув той. — З перцем зовсім інша річ була б. Але це Субура… Який ще перець!

— Здається, варена тракта й без юшки піде, — несміливо сказав Крисп. — Треба тільки із соусом помудрувати.

— Не треба нічого мудрувати, — запевнив його Марк. — Завтра розкачай коржів, туго скрути й поріж на тонкі скибки. Щось на кшталт воронячого гнізда вийде. Оці гнізда й суши. А ще одну партію просто поріж на тонкі смужки. Висушено має бути добре. Якщо в них вода залишиться, швидко запліснявіють.

— Це я зможу вранці людей годувати! — миттю зрозумів Крисп. — Тракта довго лежить, якщо правильно висушити.

— Навіть через кілька тижнів зможеш, — запевнив його Марк.

— А соус? — жадібно запитав Крисп.

— Тертий базилік, часник і оливкова олія, — усміхнувся Марк. — Ну й трави до смаку. Перетираєш у ступі й поливаєш варену тракту.

— Ти де таке їв? — підозріло втупився в нього шинкар. — Марку! Я тебе від народження знаю. Ти ж у Субурі виріс. Звідки в твоїй голові такі думки взялися?

— Купець зі Сходу розповів, — напустив туману Марк. — Завтра зроби. Пару днів людям нову страву безплатно роздаватимемо. Нехай куштують.

— Безплатно! — схопився за серце Крисп. — Та за що їм таке щастя?

— Нехай звикнуть, — підняв палець Марк. — І мені горщик із лаганумом приготуй. До отця Целестина сходжу.

Марк ішов до Латеранського палацу швидким кроком. За спиною в нього кошик рознощика, а в ньому — загорнутий у старий плащ горщик. Він майже біг, а тому, коли вдерся до покоїв архідиякона, ледве дихав. Груди розривало гострим болем, та й печінка нагадувала про себе неабиякою важкістю. Архідиякон Целестин дивився на хлопця, поволі наливаючись люттю. До нього ось так не вдиралися, але Марк видихнув.

— Не гнівайтеся, пане, — прохрипів він. — Біг, щоб устигнути. Нову їжу для бідних придумав. Скуштуйте, поки не охололо.

— Та ти при своєму розумі? — тільки й вимовив архідиякон. — За тобою наче всі еллінські демони женуться на чолі з нечестивою Астартою. Як ти смієш без доповіді заходити?

— Отець-секретар відлучився, — Марк винувато схилив голову. — А мені ніяк не можна чекати. Ось!

Він опустив на підлогу кошик, розмотав ганчірки й поставив горщик на стіл, безцеремонно відсунувши документи. Дістав виделку, а потім із маленького горщечка полив отриману пасту соусом, від якого кімнатою рознісся різкий запах часнику й базиліку.

— Це що таке? — архідиякон підозріло втупився в горщик. — На варених черв’яків схоже. Отруїти мене вирішив, негіднику?

— Не гнівайтеся, святий отче, — Марк перемішав соус виделкою, а потім вручив її священникові.

— Тризубець Нептуна? — насупився той.

— Охолоне, святий отче! — благально подивився на нього Марк. — Скуштуйте. Для бідних їжа. Який ще тризубець! Чотиризубець же. Від вашої святості всі демони без оглядки розбіжаться.

— Непогано, — здивувався Целестин, обережно зачепивши виделкою тонку локшину. — Нехай святий Петро буде свідком! Непогано! І соус добрий. Це що таке?

— Тракта, — пояснив Марк. — Якщо такі смужки правильно висушити, вони й пів року пролежать, пане. Для голодних часів, для солдатів у поході ціни їм немає. Можна заготовити, поки зерно дешеве, а потім довго зберігати.

— Ну й чим це краще за хліб? — із сумнівом подивився на Марка отець Целестин, не забуваючи старанно працювати виделкою.

— Та хоча б тим, що можна видати їжі одразу на тиждень, — відповів Марк. — Прийшла бідна родина, взяла пів мішка й два тижні їсть. Не треба отців дияконів від служби відривати. Не треба хліб щодня розвозити. Не треба боятися, що той хліб засохне.

— Оце так, — виделка Целестина застигла в повітрі. — Це ж простий корж, лаганум. Його на сонці готують. Виходить, церкві не треба на дрова витрачатися! Самі зварять.

— Виходить, так, — кивнув Марк, який до такого аргументу не додумався. — Хоча взимку біля печей сушити доведеться. Зовсім без дров не вийде обійтися, але ті дрова безплатні. Хліб однаково ніхто пекти не перестане.

— Ти суху тракту приніс? — запитав Целестин, і Марк мовчки поставив на стіл ще один горщечок, наповнений сухою локшиною.

— Це називається паста, пане, — сказав Марк. — А соус — песто. Базилік, часник…

— Та я за запахом зрозумів, із чого твій соус, — відмахнувся архідиякон. — Невелика хитрість. Виходить, твоїх черв’яків і в пісний день їсти можна. Хм-м… От завтра його святість пригощу. Нехай вирішить. До речі, Марку! Що там із бобами? Їдять убогі?

— Їдять, святий отче, — запевнив його Марк. — Ніхто ще не відмовився. За боби відзвітую. Будете задоволені.

— Світла в тебе голова, — милостиво кивнув Целестин. — Іди, сину мій. Дияконів цими днями зберу. Розкажеш їм про дебет і кредит. Треба й отців просвіщати. Мої скромні сили закінчуються, коли бачу, які звіти з церков надсилають. Спокуса гніву ледь у спокусу вбивства не переходить.

— Так можна й це питання вирішити, святий отче, — запевнив його Марк. — Школу відкриємо й туди дітлахів бідноти приймемо. Але не всіх, а найкмітливіших. У мене ось сусід, восьми років від роду, на спір Псалтир вивчив. За три дні.

— Увесь Псалтир за три дні? — здивувався архідиякон. — Та бути такого не може! Чи може? Тебе у брехні наче не помічали. Школа, кажеш? І там майбутніх рахівників готувати? А як дізнатися, хто кмітливий?

— Три місяці вчити, а потім випробування влаштувати, — упевнено сказав Марк. — Хто дурний, нехай іде далі красти або у фарбарню, отрутою дихати.

— І неодмінно діти бідняків… — архідиякон неуважно постукав пальцями по столу. — А краще сироти… Щоб свята церква їм матір’ю й батьком стала… Такі за шматок хліба твою науку зубами гризтимуть. Треба знайти вчителя, який зможе тримати в кулаці вуличну голоту. А це непросто…

— Є такий, — запевнив його Марк. — Север. Він багато дітлахів грамоти навчив.

— Север із Довгої? — злякано перехрестився Целестин. — Той, що парафію новаціан розгромив? Добру справу зробив, але він же буйний, як п’яний гот.

— Не пошкодуєте, святий отче, — запевнив його Марк. — Той будинок досі порожній стоїть. От давайте в ньому школу й відкриємо. А голоти в Субурі стільки, що втомитеся найкращих вибирати.

— Іди, Марку, — махнув рукою Целестин. — Дивуєш ти мене своїм розумінням… Поговорю з його святістю.

— Можна я ще раз здивую, святий отче? — уже у дверях сказав Марк. — У мене в родині рахівником сестра працює. Дівчатам рахунок краще дається. Вони посидючі й уважні.

— Так, — поміркувавши, кивнув архідиякон. — Це справа споріднена з ткацтвом. Там теж жінки куди кращі за чоловіків. Іди, сину мій. У мене твоя паста холоне. Покличу.

Марк вийшов із Латеранського палацу й уже збирався зітхнути на повні груди, але тут до нього підбіг якийсь незнайомий хлопчисько й простягнув руку.

— Старший! Мене Флавій Віктор послав. Сказав, суд завтра вранці буде. Він у себе в таберні чекає. Зараз до нього йди. Я тебе по всьому Місту шукаю. Ноги до дупи стер.

— Завтра? Це добре, — Марк сипонув хлопчиськові дріб’язку й пішов у бік форумів. Він прокуратор шляхетної родини. Може статися так, що йому теж доведеться виступати в суді. Він має бути готовий.

Незвичайна справа викликала в Римі неабиякий ажіотаж. Шляхетну родину пограбував власний прокуратор! Те, що звинувачення в крадіжці не висували, нікого не цікавило. Дурнів у вищих верствах суспільства небагато, і знать одразу зрозуміла ситуацію. У них самих точнісінько такі ж проблеми з вільновідпущениками. А вже витонченість ходу оцінили всі без винятку. Витягти з небуття якийсь замшілий закон і вимагати повернути в рабський стан клієнта, звільненого ще в дитинстві![22] Це вважали дуже тонким жартом. Адже останніми роками рабів частіше відпускали на волю, ніж купували. Це було просто вигідніше.

Базиліка Юлія потроху наповнювалася людьми, причому роззяв усередину не впускали, доки місця не займуть високородні. Раз у раз біля сходів базиліки зупинялися ноші, й розцяцькований слуга кричав:

— Дорогу найяснішому Аніцію.

Або:

— Дорогу високородному Турцію… Олібрію… Петронію… Авіту…

До Валерії Євдоксії підходили, висловлювали співчуття, захоплювалися красою її дочок і з єхидною усмішкою цікавилися здоров’ям чоловіка. Як він там, бідолаха… Євдоксія трималася гідно, відповідала впевнено, а співчуття щодо здоров’я чоловіка приймала з найскорботнішим виразом обличчя. Марк позаздрив витримці цієї жінки. Адже з неї знущалися, а вона навіть не показувала, наскільки боляче ранять її ці запитання. Нелегко бути знатною дамою, а бути небагатою знатною дамою ще важче.

Уже за годину під склепіннями базиліки стояв важкий дух часнику, поту й вишуканих ароматів. У Марка від такої суміші навіть голова паморочилася, надто вже незвичний букет утворили сенатори й простолюд, які зібралися в одному великому залі. За лівою навою, відокремлена колонами від решти, сиділа знать. По центру юрмився простіший люд, а праворуч розташувалися нотарії префектури. Перед ними на низеньких столиках лежали таблички, сувої й невеликі мішечки з печатками. Більшості присутніх не було жодного діла до Мемміїв. Бездіяльні люди, які отримували безплатний хліб, прийшли подивитися, чим закінчиться суперечка багатої родини з її вільновідпущеником. Усі розуміли, що Гай Меммій обікрав свого патрона, і симпатії народу були на його боці. Народ тріумфував, жваво обговорюючи, скільки він міг урвати і як гульнули б вони самі, випади в їхньому житті така нагода.

На підвищенні сидить префект Міста Флавій Петроній Максим. Він дивовижно молодий. Йому навряд чи виповнилося двадцять п’ять. Його обличчя настільки непроникне, що Маркові він видався людиною, яка могла б однаково спокійно вислухати прохання сенатора, скаргу торговця або віддати наказ про страту. На ньому біла туніка з широкою пурпурною смугою, поверх неї — темний плащ, застебнутий золотою фібулою. По обидва боки стоять ліктори. Своєю нерухомістю вони нагадують статуї, яких у цьому залі чимало.

Гай Меммій стоїть навпроти й дивиться в підлогу. Він здається спокійним, лише пальці, зчеплені на опуклому животі, час від часу стискаються до білого. Він передбачливо зняв важкий золотий ланцюг із шиї, а з пальців — персні. Утім, це не надто допомогло. Молодий префект не дурень. Він подивився на білі смуги, що залишилися на місці перснів, і його губи презирливо сіпнулися. Уперше за весь час. Позаду обвинуваченого стоїть адвокат. Він зібраний і щось шепоче на вухо своєму підзахисному. Той лише покірно киває.

Віктор стояв поруч із Марком, одягнений у білосніжну тогу. Він добряче хвилювався. Адже вперше за всю адвокатську кар’єру виступає перед такими людьми. Римські сенатори й префект Міста — це не куріали провінційного Лондинія.

— Адвокате Флавію Вікторе, — промовив Петроній Максим. — Ти представляєш інтереси присутньої тут високородної матрони Валерії Євдоксії?

— Так, найясніший, — коротко вклонився Віктор. — Я маю таку честь.

— Виклади свою справу.

Віктор знову вклонився, але цього разу двічі. Не лише префектові, а й родині Мемміїв, що сиділа в першому ряду.

— Пане префекте, високородні сенатори! Перед вами справа не про невдалу торговельну угоду. І не про те, що ціна зерна одного дня буває вищою, а іншого нижчою. Це справа про людину, якій довірили чуже майно. Гай Меммій був вільновідпущеником дому Мемміїв. Йому довірили продаж зерна нового врожаю. Він знав потреби цієї родини й мав право вести переговори з покупцями.

Віктор зробив багатозначну паузу.

— Але замість того, щоб добитися для патрона найкращих умов, він погодився на ціну, значно нижчу від тієї, яку пропонували інші покупці.

У залі почувся гомін. Гай підняв голову:

— Це брехня!

Петроній Максим навіть не подивився на нього, а нотарій, який стояв поруч із вільновідпущеником, прошипів:

— Негайно замовкни! Тобі не дозволено говорити. Чекай, доки тебе запитають.

Гай знову опустив очі, а Віктор продовжив:

— Захист скаже, що ринок непостійний. Скаже, що зерно не можна зберігати безкінечно. Скаже, що сьогоднішня низька ціна може бути кращою за завтрашню, ще нижчу. І все це може бути правдою. Але є одна річ, якої ринок не змінює. Прокуратор не є господарем майна. Він розпоряджається ним від імені патрона, але це не дає йому права завдавати своєму патронові збитків.

Петроній Максим злегка кивнув.

— У чому ти його звинувачуєш? У крадіжці? У зловживанні?

— У невдячності, пане, — Віктор вимовив це слово спокійно. — Згідно із законом, вільновідпущеник повинен виявляти шанобливість до родини патрона, а нехтування справами і є найчорнішою невдячністю. У шляхетної родини Мемміїв немає доказів крадіжки, як немає й доказів умислу. Ми стверджуємо, що людина, зобов’язана дбати про інтереси патрона, уклала явно невигідну угоду, хоча мала можливість отримати більше.

— Чим ви можете підтвердити свої слова? — нахилився вперед префект. — У вас є якийсь документ? Договір? Розписка? Хоч щось?

— Є синграфа, пане. Гай Меммій хотів продати зерно врожаю цього року, вирощене в капуанському маєтку Мемміїв.

Петроній Максим простягнув руку. Служитель забрав документ у Віктора й передав префектові. Петроній розгорнув його.

— Хто склав купчу?

— Табеліон покупця, — відповів Віктор. — У присутності свідків. Ціну й обсяг зазначено. Десять тисяч модіїв по тридцять нумміїв за міру.

Префект деякий час вивчав текст.

— Відповідач поставив свою печатку?

— Так, пане.

— Ти стверджуєш, що ця ціна нижча за звичайну, — префект передав табличку нотаріям, які сиділи в залі.

— Безперечно. Нижча за ціну, за якою в той самий період зерно продавали іншим покупцям.

— Тридцять нумміїв за модій? — задумливо протягнув префект. — Хм-м… Давненько в Місті не бачили такої ціни. Пекарі шлють мені делегацію за делегацією. Наскільки я знаю, зараз просять п’ятдесят за пшеницю якості силіго. А в цьому договорі вказано саме її.

— Тому ми й тут, пане, — сказав Віктор.

У залі стало тихо. Навіть неголосне сопіння якогось роззяви віддавалося луною під високими склепіннями базиліки. Петроній Максим підняв очі.

— Чому ти вважаєш це невдячністю, а не просто помилкою?

Віктор відповів не одразу.

— Тому що помилка — це коли людина намагається зробити добре з усією можливою старанністю. Тут же людина мала можливість запитати, попередити або дочекатися рішення патрона. Він цього не зробив. Гай Меммій торгує зерном сенатора майже двадцять років, а до цього ним торгував його батько. Угода вельми сумнівна. Було б дивно, якби довірений купець-інститор[23] не знав цін.

— Пане префекте! — виступив уперед адвокат Гая. — Закон, на який посилається мій гідний колега, проголошує, що вільновідпущеник зобов’язаний виявляти належну пошану. Але не слід плутати шанобливість із позбавленням права на свободу в торговельних справах! Мій клієнт діяв у межах повноважень, наданих йому найславнішою Валерією Євдоксією. Якщо її слова про швидкий продаж були неправильно витлумачені — це помилка в переговорах, а не злий умисел. Звинувачувати людину за неправильно витлумачену вказівку — означає карати за старанність, а не за проступок.

— Вільновідпущенику Гаю Меммію, — Петроній Максим зміряв купця поглядом. — Чому тебе влаштовувала ціна, нижча за ту, яку пропонували за зерно?

Гай випростався й твердо відповів:

— Тому що я мав продати зерно й швидко отримати гроші.

— Хто сказав тобі, що чекати не можна?

— Я так зрозумів зі слів пані Валерії Євдоксії. Вона наказала мені продати врожай. У мене були для цього всі повноваження. Я ж прокуратор.

— Повноваження продати зерно за будь-якою ціною?

— У межах розумного, пане.

Петроній Максим подивився на Віктора.

— Яка ціна була розумною?

— Та, яку можна було отримати на ринку. Тобто п’ятдесят нумміїв за міру. Можливо, сорок п’ять, якби гроші внесли одразу. Так, прокуратор Гай Меммій мав право продати зерно, але це право не означає, що він може зробити це на невигідних для патрона умовах.

Петроній Максим знову звернувся до Гая.

— Ти знав про вищу ціну?

— Знав, пане.

— Чому не прийняв її? Чому пішов на свідомо невигідну угоду?

Гай відкрив рота. І знову закрив.

— Пані наказала мені продати врожай. Я вирішив, що гроші потрібні їй негайно. Покупці з вищою ціною платили міддю і з відстроченням. Ті, хто запропонував нижчу ціну, платили наперед, золотом.

Петроній Максим відкинувся на спинку крісла.

— Але ти не став узгоджувати своє рішення з патроном?

— Ні, пане. Я спирався на свій досвід. Я давно в цій справі.

У залі стало зовсім тихо. Віктор нічого не говорив. Він уже зрозумів, що справу виграно. Петроній Максим узяв до рук договір.

— Гаю Меммію, ти був прокуратором дому Мемміїв, і твій патрон довірив тобі продаж зерна. Отже, суд установив, що ти знав про вищу ціну й усе ж уклав угоду за нижчою. Ти зробив це без згоди патрона.

— Так, пане, — Гай трохи забарився з відповіддю. — Я хотів як краще.

Петроній Максим деякий час дивився на нього, а потім перевів погляд на Віктора.

— Якщо суд визнає, що прокуратор виявив недбалість, чого вимагатиме твій довіритель?

— Родина Мемміїв просить визнати свого вільновідпущеника Гая Меммія невдячним щодо патрона й застосувати до нього покарання, передбачене імператорським законом про невдячних вільновідпущеників.

Петроній Максим кивнув.

— Я почув достатньо.

Марк відчув, як напруження відпускає плечі, як Віктор ледь помітно усміхнувся. Ще мить — і все закінчиться. Але тут із-за спини пролунав різкий голос:

— Найясніший префекте!

Усі озирнулися. Валерія Євдоксія встала. Її обличчя під сотнями поглядів розчервонілося.

— Слухаю вас, високородна пані? — повернувся до неї Петроній Максим.

— Він спалив будинки, що належали моєму чоловікові, — Євдоксія вказала на Гая.

У базиліці стало зовсім тихо. Віктор зблід, а Марк відчув, як усередині все похололо. Гай теж завмер у подиві, зате його адвокат розплився у зловтішній усмішці.

— Що ви сказали, пані? — префект не повірив власним вухам.

— Гай Меммій причетний до пожеж. Він знав, що будинки спалять. Він знав про позику. Він…

— Пані, прошу вас! — різко перебив її Віктор. Але було пізно.

Марк заплющив очі, щоб не бачити непробивну дурепу, яка щойно спустила у вигрібну яму гору власного золота. Йому захотілося підійти до мармурової колони й ударитися головою.

— Дурепа, яка ж дурепа, — повторював він подумки. — Та що ж ти накоїла?

— Звідки ви це знаєте? — запитав Петроній Максим.

— Мені говорили, — відповіла вона. — Якщо катувати цього негідника, він усе розповість.

— Це серйозне звинувачення, пані, — заявив префект, насупившись. — Куди серйозніше, ніж звинувачення в нешанобливості. Суд не може залишити його поза увагою.

Віктор стояв нерухомо, білий, як його тога. Ще хвилину тому Гай Меммій майже програв справу про недбалість. Тепер він став можливим співучасником підпалу. Петроній Максим подивився на Віктора.

— Це звинувачення стосується цієї справи?

— Ні, пане префекте, — похитав головою адвокат.

— Тоді чому воно прозвучало?

Віктор повільно відповів:

— Високородна Валерія Євдоксія у хвилюванні сказала те, чого не мала говорити. Прошу не брати цю заяву до уваги.

Префект знову подивився на Гая.

— Ти причетний до пожеж?

— Ні, — твердо відповів той.

— Пане префекте, — виступив адвокат Гая. — Це не стосується предмета справи. Це образливе й голослівне звинувачення, яке не має стосунку до позову! Мій клієнт — вільний римський громадянин, і його честь не може бути заплямована випадковою фразою розгніваної матрони. У найславнішої немає жодного доказу! Якщо в пані є свідки або документи, нехай надасть їх суду. Якщо немає, прошу пана префекта закликати її до порядку й захистити мого клієнта від наклепу.

Петроній Максим постукав пальцями по підлокітнику. Він уже збирався винести рішення, а тепер зробити це неможливо. Якщо він оголосить Гая винним у невдячності, а завтра з’ясується, що той справді причетний до підпалів, його рішення опиниться під сумнівом. Якщо виправдає, звинувачення в підпалі залишиться без розгляду. Префект підвівся.

— Суд продовжиться завтра. Сторона обвинувачення має надати докази своїх слів. До завтрашнього засідання Гай Меммій залишається під захистом закону. Нікому не дозволено чинити над ним насильство.

Гай уклонився. Марк подивився на Віктора. Той стояв нерухомо, на очах сповнюючись тугою. — Так бездарно програти!

— Навіщо вона це сказала? — прошепотів Віктор.

— Бо вона тупа сільська дурепа, — самими губами відповів Марк, і Віктор скорботно зітхнув, усвідомлюючи його правоту.

Гай тим часом уже прямував до виходу. Марк хотів гукнути його, але не встиг. Він махнув рукою й підійшов до родини сенаторів.

— Та що ж ви наробили, пані! — докірливо похитав він головою. — Ми ж про все домовилися.

— Я вимагала справедливості, — та гордо задерла носа. — Ми могли закінчити все вже сьогодні.

— Ви отримали б цю людину разом із майном, — до неї підійшов Віктор. — Ви отримали б цілий статок, а потім мали б право катувати його без обмежень. Навіщо було зривати процес?

— Та що станеться до завтрашнього ранку? — не витримала Флора, яка стояла поруч із матір’ю й презирливо кривила губи. — Ми не надамо доказів, і префект просто відмовить у розгляді цієї скарги.

— Уби-и-или! — пролунав тужливий крик удалині.

— Уби-и-или!

— Що станеться до ранку, пані? — Марк, блідий від гніву, подивився Флорі в очі. — Наприклад, хтось вирішить, що такого важливого свідка небезпечно залишати живим. Ходімо на вулицю, найславніші. Ставлю солід проти нуммія, що ми знайдемо Гая Меммія за сотню кроків звідси, і з його тіла неодмінно стирчатиме ніж. Так роблять ті, кому добре заплатили за вбивство і хто не хоче попастися.

Вони поспішно вийшли на вулицю, де жваво гомонів натовп. Гай Меммій лежав долілиць, а між лопатками стирчало руків’я ножа. Флора схлипнула, а Летиція кинулася до матері, яка притиснула її до грудей. Сабіна дивилася на тіло немиготливим поглядом, а її личком розпливалася мертвотна блідість.

— Його вбили, — прошепотіла вона. — Мамо! Що ти накоїла! Усе пропало…

— Ми й так отримаємо статок, — оговталася Валерія Євдоксія. — Він помер, а Меммії — його патрони. Ми маємо право на спадщину.

— Якщо в нього є діти й немає заповіту, ви не отримаєте нічого, — різко відповів Віктор. — Такий закон, пані. Він захищає клієнта від зловживань патрона.

— Так, у нього є дружина й діти, — Сабіна скривила губи в усмішці. — Як безглуздо все вийшло! Мамо, ну хто тягнув тебе за язик?

— А хіба нічого не можна зробити? — Євдоксія тільки-но почала розуміти, що накоїла.

— Уже нічого, пані, — похитав головою Віктор. — Ви щойно позбавили себе раба, грошей і можливості повернути своє майно.

— Але я скаржитимуся префектові! — закліпала віями дружина сенатора. — Справа ж майже вирішена.

— Суд свого рішення не виніс, — скорботно подивився на неї Віктор. — І тепер уже не винесе. Нема кого більше карати, пані! Нема кого! Тямущий адвокат розвалить наші звинувачення. Ми могли довести нешанобливість і повернути Меммія в рабський стан, але вчинити так із його дітьми вже не можемо. Вони народилися вільними. Вони вам нічого не винні й тому законно успадкують статок батька.

— Але ж можна щось зробити? — Євдоксія розгублено переводила погляд із Марка на Віктора.

— Зараз ні. Можливо, потім, коли у вас з’являться докази, — адвокат коротко вклонився й пішов до виходу.

— Ходімо додому, мамо, — спокійно сказала Меммія Сабіна. — Замкнемося й поплачемо разом. Нижчим не варто бачити наших сліз.

— Будь ласка, — сказав Марк, укотре не дочекавшись від цих людей подяки. — Ви це чули? Нижчим![24] Ну й стерви. Здається, я починаю розуміти покійного Гая. Класова боротьба не на порожньому місці народилася…

Прим не забув про той вогонь, що якось запалився в його грудях. Він пригрозив прокляттям, і здоровезний чолов’яга злякався, як новобранець при вигляді п’яного трибуна. Хлопчисько тепер наче по-іншому бачив світ. І Письмо він читав зовсім інакше. Прим не бубонів, намагаючись якнайшвидше перегорнути сторінку. Навпаки, говорив повільно, розмірено, роблячи паузи в потрібних місцях. До того ж багато текстів він уже знав напам’ять, а тому пильно дивився на парафіян, наче намагався пропалити їх наскрізь. На чоловіків його погляд не діяв, зате на жінок — ще й як. До того ж у Прима через вік почав ламатися голос. Став низьким, чоловічим, і це ще більше посилювало ефект. Жінки завмирали від захвату й дивилися на нього, мов зачаровані. Вони поринали в чари голосу вродливого юнака, навіть не надто розуміючи, що він узагалі говорить.

— Однак! — сказав Марк, стоячи з отцем Філіпом у правій наві. — Ти диви, що витворяє наш хлопчина.

— Та я вже й сам не радий, — зізнався священник. — Але жіноцтво валом валить на проповідь. Коли Прим читає, вони навіть не дихають, а очі в самих скляні. Одна обмочилася й не помітила. Що з цим робити, не знаю…

— Я знаю, — кивнув Марк.

Уже того вечора він найняв синові повії безробітного ритора, втікача з Першої Германії. Той опановував у його пекарні незнайому раніше звичку до фізичної праці. Знайти роботу ритора в Римі тепер важко. Багато їх сюди набігло. Стільки ж, скільки юристів і провінційних землевласників, розорених дощенту. Непотрібні люди, що загубилися в цьому новому житті.

— Заходь, не бійся, — сказав Марк, підштовхуючи Прима в спину. — Він тебе не з’їсть.

Прим ступив уперед. У кутку пекарні сидить сухий, жилавий чоловік із запалими очима. Йому за п’ятдесят, у його голові й бороді немає жодної чорної волосини. Він зовсім сивий. На ньому груба туніка, забруднена борошном. Костисті кулаки нерухомо лежать на столі, а руки так перевиті жилами, що видно кожен м’яз. Хлібопеки не бувають товстими. Тут будь-який жир сходить одразу, перетворюючи людину на живий посібник для скульптора. Цей старий такий самий. І не скажеш одразу, що він освічений. Тільки очі його видають. Вони мудрі й утомлені, але чіпкі, як реп’ях.

Прима наче навиворіт вивернули, а в голові його билася дурна думка: як він працює в пекарні з бородою? Спекотно ж.

— Знайомся, Приме, — Марк поклав руку на плече хлопчика. — Це вчитель Євагрій. Він з Александрії. Утік, коли тамтешні єпископи почали різати тих, хто розумніший за них. Він займатиметься з тобою риторикою.

— Це ще що таке? — підозріло запитав Прим. — Я не по цій частині.

— Сідай, юначе, — голос Євагрія виявився напрочуд глибоким і співучим. Він говорив латиною зі східним акцентом.

Прим сів на лаву навпроти. Йому стало не по собі. Очі наставника, чіпкі й уважні, свердлили хлопчика, мов свердло.

— Шановний Марк сказав, ти служиш у церкві, — промовив Євагрій, — читаєш уголос Письмо. Він хоче, щоб я навчив тебе говорити. Подивімося, що ти вмієш.

Прим кивнув, відчуваючи, як пересохло в горлі.

— Прочитай мені щось із Письма. Що знаєш.

Прим перевів дух і почав:

— Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне. Блаженні засмучені, бо вони будуть утішені…

— Стій, — перебив його Євагрій. — Голос у тебе дзвінкий і гарний. І це добре. Але ти читаєш, наче молишся. Монотонно, наче воду ллєш. А тепер прочитай мені щось інше. Байку якусь знаєш?

— Про вовка і ягня, — почервонів Прим.

У церкві ніхто не просив його читати язичницькі байки. Отець Філіп такого не схвалював. Прим запитально подивився на Марка, але той лише знизав плечима. Мовляв, сказали — роби. Знизав плечима й вийшов, не став заважати.

— Ти читаєш людям слово свого бога, — пояснив Євагрій, не чекаючи відповіді. — Зрозуміло, що нести його треба з благоговінням. Але тепер уяви! Перед тобою сотні людей, і в кожного свої турботи. У когось померло дитя, у когось немає хліба, а в когось згорів дім під Аквілеєю. Твої слова мають проникати до самого серця. Ти повинен палити їх вогнем. Тоді вони будуть твої. Ви, християни, не розумієте головного. Мало нести слово Бога. Треба нести його правильно. Якщо вчитимешся, станеш найкращим з усіх. Ми почнемо з малого. Прочитай мені байку так, наче ти став вовком.

— Вовк… побачив ягня біля струмка…

Голос Прима здригнувся, а потім зірвався. Він замовк і почервонів. Хлопчисько ковтнув і почав знову, намагаючись вкласти в голос більше виразності, але збився на середині. Він відверто розгубився, роблячи те, до чого не звик.

Євагрій дивився на нього спокійно.

— Чому ти зупинився, юначе? — запитав він.

— Я не знаю… як стати вовком, — зізнався Прим.

— Нічого. Це перше, чого я тебе навчу, — усміхнувся Євагрій. — Ти маєш бути тим, кого зображуєш. Коли читаєш слова Христа — будь Христом. Коли говориш від імені Петра — стань Петром. Це називається етопея — наслідування характеру через мовлення.

Прим сидів, не знаючи, куди подіти руки. Ще недавно він вважав себе тим, кого слухають люди. А тепер виходить, що він узагалі нічого не вміє. Напрочуд прикре відчуття.

Євагрій вийшов із пекарні на вулицю, де Марк чекав на нього, сидячи зі стаканчиком вина.

— Як тобі хлопчик? — запитав він. — Візьмешся?

— Годиться, — відповів Євагрій, сідаючи поруч. — Голос є, гарний. У мене були учні й кращі, але й із цим цілком можна працювати.

— Скільки часу знадобиться? — запитав Марк.

— Два роки, — упевнено відповів Євагрій. — Може, три. Менше ніяк. Але за цей час я навчу його не просто читати написане. Якщо витримає, говоритиме так, що в церкві не залишиться жодної людини із закритими вухами. Тільки з відкритими ротами.

— Там уже жінки з відкритими ротами стоять, — розсміявся Марк.

— Вони не розуміють жодного слова з того, що він говорить, — відмахнувся ритор. — Це звичайна історія в будь-якій церкві, де служить вродливий диякон. Ти думаєш, в Александрії не так? Я ж зроблю так, щоб люди чули його слова.

— Священників не вчать риторики, — здивувався Марк. — Чому?

— Християни вважають давні науки бісівщиною, — з гіркотою промовив Євагрій. — Вони могли б поставити їх собі на службу, а натомість знищують. Як безглуздо й марнотратно!

— Ти вчитимеш дітей своєму мистецтву? — несподівано для себе запитав Марк. — Скоро відкриється школа. Там готуватимуть рахівників для церкви. Але якщо освіта в ній буде доброю, то на цих дітей чекає велика доля.

— Знову стати вчителем? — голос Євагрія здригнувся. — У християн?

— Так, доведеться охреститися, — кивнув Марк. — Ритору-язичнику важко знайти місце.

— Я згоден, — рішуче відповів Євагрій. — Я хочу знову стати тим, ким був усе своє життя. Я не пекар, не вантажник і не погонич віслюка. Краще я служитиму новому богові й знову стану шанованою людиною, ніж здохну біля твоєї печі. Не ображайся, господарю Марку.

— Не ображаюся, — Марк підвівся. — Бери цього хлопця, Євагрію, і ліпи з нього оратора. Уяви, що вчиш сенаторського сина. Можеш навіть бити його, якщо знадобиться. Це не завадить. Він буває нетямущий, а його впертість гідна віслюка.

Ритор пішов, а Марк глибоко зітхнув. Сестра Фауста нізащо не хотіла викидати з голови цього хлопчиська. А раз так, доведеться зробити з нього людину…

Наступні тижні закрутили Марка у вирі справ. Літо ж надворі, і до Рима везуть зерно нового врожаю. Дозріває зерно Італії, але його не вистачає для ненаситної утроби Рима. Сотні тисяч людей хочуть їсти щодня, а деякі з них ще й не працюють. Або працюють лише час від часу. Надійшло перше зерно Мемміїв. Його везли потроху, хоча навіть тисяча модіїв — величезний обсяг для скромного пекаря. Стати в одну мить негоціантом[25] не так уже й просто. Марк сунувся до пари знайомих пекарів, але ті навіть розмовляти не стали. Дізнається магістр — із лайном змішає. Про його ненависть до нахабного вискочки чули всі. А скидати ціну Маркові не хотілося. Історія з Гаєм Меммієм іще свіжа в пам’яті.

І тоді Марк зробив крок, який здавався божевільним навіть йому самому. Він пішов до колегії, просто до магістра Ліберія. Треба сказати, магістр був настільки приголомшений такою нахабністю, що покірно пропустив його до свого кабінету. У нього навіть слів не знайшлося. Ліберій сидів за столом і видавав звуки, схожі на сопіння кабана. Так фиркає бувалий сікач перед тим, як розігнатися, повалити невдалого мисливця на землю й розпанахати його іклами.

А Марк знову розглядав закопчену фреску на стіні. Там, де минулого разу він бачив хтивих сатирів, сьогодні проступало лагідне море й корабель, що борознив його хвилі. Із цього Марк зробив висновок, що все не так уже й погано, зняв із плеча кошик і дістав загорнутий у старий плащ горщик.

— Що тобі тут треба? — вибухнув Ліберій. — Як ти посмів сюди прийти! Пішов геть, невдячна тварюко! Забери цю гидоту з мого столу!

— Ця гидота називається паста. І вона добряче скоротить кількість хліба, потрібного Риму.

Марк відкрив горщик, полив пасту соусом і вручив Ліберію виделку, на яку той витріщився з тупим нерозумінням.

— Як можна скоротити кількість хліба? — розгубився Ліберій. — Ти що сюди притягнув? Думаєш, я це жерти буду? Забирайся, Марку. Іди, ховайся за дияконами. Тебе й за ними дістануть.

— Корабель тоне, магістре, а я простягаю вам руку, — спокійно заперечив Марк. — Може, я й сволота, але не дурень. За кілька років люди почнуть їсти це більше, ніж хліб. Бо воно гаряче й смачне. І довго зберігається. Тоді безліч пекарів просто розориться. Ви хочете бути серед них?

— Так, ти не дурень, — раптом заспокоївся Ліберій і склав руки на грудях. — Ти дуже хитра сволота. Що цього разу надумав? Хочеш узагалі всіх грошей позбавити? Не тільки мене?

— Спробуйте, шановний, — запевнив його Марк. — Це смачно. А те, що між нами сталося, — дрібна сварка. Сьогодні я вас позбавив грошей, завтра ви мене. А позавтра ми заробили їх разом. Життя надто складне, щоб розумним людям накопичувати образи одне на одного. Сказано в Письмі: час розкидати каміння і час збирати каміння. Зараз настав час їх збирати.

— Бодай ти пропав, Марку, — з тугою промовив Ліберій. — Ненавиджу тебе. Так хочеться башку тобі проломити, ти б знав… Але ж за запахом чую — щось путнє. І якщо не я, то інший візьметься.

— Саме так, пане, — чемно вклонився Марк. — Просто встроміть виделку, намотайте й їжте.

— Смачно, — сказав Ліберій, коли із задумливим виглядом пережував першу порцію. — Що це?

— Подрібнена тракта, — відповів Марк, і магістр застогнав.

— Прокляття! Ти що, хитрозада сволото, покришив сухе тісто, зварив і полив соусом із базиліку? І все?

— Так, — коротко відповів Марк. — Соуси можуть бути різні. З травами й без. А ще сюди можна додати рубане м’ясо.

— Провались ти в Геєну, Марку, зі своїми вигадками, — скорботно зітхнув Ліберій. — Тракта зберігається тижнями. Її будь-яка дурепа насушить, а потім приготує. Для хліба потрібні піч, дрова й уміла людина, яка його спече. А цю гидоту можна зварити в будь-якому домі. Що ти наробив? Ти ж сотні родин засобів до існування позбавив.

— Хліба буде потрібно менше, — терпляче промовив Марк, — а зерна й борошна стільки ж. Тут небезпека в іншому. Надто просто її робити. Якщо колегія візьме цю справу під себе, то пекарі залишаться при грошах. А то й зароблять. Узимку пасту можна сушити біля печей. Хліб однаково нікуди не подінеться.

— Ти ж міг свою колегію створити? — глибоко посаджені очиці магістра свердлили Марка підозрілим поглядом. — З твоїми зв’язками це раз плюнути. Ми б пекли хліб для аннони й поволі розорялися, а ти б золото лопатою гріб. Чому не став?

— Не хочу сотні родин без заробітку залишити, — зізнався Марк. — Не хочу, щоб люди мене проклинали. Я ж розумію, що поки влада розбереться, що сталося, пекарі розоряться дощенту. Повинностей із них ніхто не зніме.

— Правильно розумієш, — скривився Ліберій. — Гаразд, кажи, чого хотів? Я ж по очах бачу, що не просто так миритися прийшов. Проси.

— Я став прокуратором родини капуанських Мемміїв, — скромно потупився Марк. — Хочу прилаштувати зерно за чесною ціною. Посприяйте, пане. Добра кампанська пшениця. Замовте за мене слівце перед людьми. Можу сам зайнятися, але не хочеться часу витрачати. Просто скажіть майстрам, що в мене є зерно і що ви не сердитиметеся на них, якщо вони його в мене візьмуть.

— Яку ціну даси? — скривився Ліберій.

— Як у всіх, — розвів руками Марк. — Ми ж тепер друзі.

— Іди, — відмахнувся Ліберій. — Скажу. Зайду до тебе, покажеш, як сушіння влаштував. Справа наче нехитра, але поглянути треба. Якщо з тракти воду не вигнати, їй одразу кінець.

— А на бенкет нас із батьком покличете? — набрався нахабства Марк. — Ну, щоб усі побачили, що між нами більше немає ворожнечі. А ми при всіх добрий дар піднесемо.

— Покличу, це навіть корисно, — сказав Ліберій після роздумів. — Через три дні буде рада колегії. Ти накриваєш стіл на п’ятдесят людей. Оцією своєю трактою людей і нагодуєш.

— Добре, — кивнув Марк. — Поговорите з префектом, щоб не дозволив нікому в Римі торгувати пастою?

— Та вже не сумнівайся, — підібгав губи Ліберій. — Насамперед поговорю. Ти й так від мене чималий шматок відкусив. Якщо ще й цього позбутися, ти половину майстрів по світу пустиш.

Шановні пекарі, які прийшли на раду колегії, дивилися на те, що відбувалося, широко розплющивши очі. Марк, Тит, його дружина й дочки поставили у дворі колегії жаровні й творили на них щось незрозуміле. Смажили копчене м’ясо, кидали просто на сковороду відварені смужки тіста й заливали все це збитим яєчним жовтком із тертим сиром. Пекар Аніка, який прийшов останнім, клявся, що бачив, як Марк свою страву посипав товченим перцем, але вирішив нікому не розповідати, бо ще засміють. Скажуть, що зовсім погано бачити став.

Люди потроху займали місця за столами, перешіптуючись. Усі вже здогадалися, що вискочка Марк зміг помиритися з магістром. Інакше хлопчисько не сяяв би усмішкою кота, який украв рибу з господарського столу. Але що це за страва така, люди так і не зрозуміли. Тільки Захарій, який працював по сусідству, прогудів:

— Це в Марковому термополії продається, шановні. У тому, що на Субуранському узвозі. Перші три дні безплатно давали, так місцеві за неї мало не побилися. А тепер нічого, купують і нахвалюють.

— Це що таке, Захарію? — запитали в нього.

— Карбонара називається, — знизав плечима той. — Тільки не питайте, до чого тут вугілля.[26] Я сам не знаю.

Марк і Тит сіли за стіл, де вже поставили глеки з вином, хліб і мисочки з оливками. Зазвичай бенкет у колегії цим і закінчувався, але Марцелла, Лета й Фауста розставили тарілки, куди почали накладати невідому страву. На пів сотні людей приготувати непросто, а тому чекати не стали. Бенкет почався з належних узливань.

— Шановні майстри! — Тит підвівся. — Горе тим, хто затьмарює своє серце злобою. Усі ми пекарі від роду. Нам треба триматися разом. Шановний Ліберію, прийми від нас із сином дар. Не тримай зла в серці.

Тит простягнув складену далматику з найтоншого єгипетського льону, і пекарі заздрісно зітхнули. Добрий дар, до імператора в такій увійти не соромно. Видно, добре йдуть справи у вискочок, якщо можуть дозволити собі такі витрати.

— Немає зла в моєму серці, — Ліберій махнув пухкою рукою. — Марк юний і гарячий. Він не завжди думає, коли щось робить. Це все молодість, а вона швидко минає. Я не можу довго сердитися на людей. Господь велів прощати. Ось я й прощаю.

— Це що таке? — не витримав Аніка, який підгледів, як Ліберій накручує на виделку пасту й поважно кладе її до рота.

— Це, шановні майстри, — відповів Ліберій, — те, що може нас розорити, а може збагатити. Якщо ми з вами дозволимо іншим робити цю Маркову вигадку, нам кінець.

— Смачно! — понеслося столом.

— Бий мене Боже, до чого ж смачно!

— Це ж тракта, тільки варена, — здивовано прошамкав Аніка, коли йому теж поклали нову страву. Він так здивувався, що говорив із набитим ротом. — Чому ми через неї розоритися маємо?

— Та тому що її будь-хто насушити може, — похмуро відповів Захарій. — Ти повинність перед анноною виконаєш, а заробляти на чому будеш? Сам же знаєш, з імператорського хліба нам самі збитки.

— Хай мене грім поб’є! — Аніка не доніс виделку до рота. — Якщо це жерти почнуть, нам кінець.

— Не бійтеся, шановні, — Ліберій задоволено усміхнувся. — Ясновельможний префект дарував нашій колегії привілей. Цю пасту тільки ми зможемо продавати в Римі. Він, хвала Господу, гадки не має, що це таке. Я сказав, що це ще один товар із борошна, і він не став упиратися.

— Вип’ємо за магістра Ліберія! — Марк підвівся з кубком у руці. — Його передбачливість і мудрість у справах не мають собі рівних!

— Вип’ємо, — видихнули пекарі, подумки лаючи невгамовного юнця останніми словами. Самі проблеми від нього.

Добре, з полегшенням думав Марк. Тепер уже точно зерно Мемміїв прилаштую. Без малого двадцять п’ять тисяч модіїв. Я б із ним з глузду з’їхав.

Цей серпень в Італії видався надзвичайно спекотним. Марк уже й сам був не радий, що вирішив їхати в таку далечінь. Але за останні кілька місяців у нього утворилося вікно у справах, накопичилася гора чужих грошей і не давав спокою один запит, який він хотів особисто поставити сенаторові Меммію Руфіну. До того ж він вважав, що не надто правильно найматися на роботу до людини, не знаючи її особисто. Тож Марк сів на корабель в Остії й через два дні зійшов у порту Вольтурнума.[27] В Марка із собою не було нічого зайвого: лише заплічний мішок, гаманець на шиї та кастет у шкіряній сумочці на боці.

Заштатне містечко, про яке він досі навіть не чув, зовсім не вразило Марка. Військо готів колись його розорило, але все одно цей сонний глухий закуток жив так само, як у благословенні часи старого Феодосія. Оглушлива тиша, розвішані перед будинками рибальські сіті й язичницькі храми — звичайна картина в італійській провінції. Християнство тут іще таке слабке, що Марка, який прийшов до місцевої церкви, без зайвих розмов влаштували на постій і нагодували. Храм Флори ще стояв. Двері його зачинені, і жертв давно не приносили. Меммії продовжували платити за його утримання — чи то з упертості, чи то тому, що багато поколінь родини вважали цей храм своїм. Вони служили там жерцями, доки це ще було дозволено.

На віллі Марк опинився вже наступного полудня. Вона зовсім поруч із містечком, за десять миль. Трохи міді — й для нього знайшлося місце в невеликому суденці, що йшло вгору за течією. Після кількох годин шляху безбожно звивистою річкою човен пристав до кам’яного причалу. Марк зіскочив на пісок і озирнувся. Північний берег Вольтурна[28] високий, його не заливає. Від причалу йде втоптана в камінь дорога. Нею кілька століть возили зерно. Меммії — щасливчики. Їхня вілла стоїть просто на березі судноплавної річки.

— Та ні, це не щастя, — сказав сам собі Марк, оглядаючи околиці. — Це останній актив, який вони змогли зберегти. За який чіплялися зубами. Кампанська вілла з невеликою пристанню… Їй ціни немає. Точніше, є, але дуже велика. Тисяч п’ятнадцять солідів. Ні! Тут же пристань! Радше двадцять.

Марк пішов уздовж берега, щоб краще оглянути родове гніздо Мемміїв. Стіни вілли, колись сліпучо-білі, тепер стали брудно-сірими, під колір туфу, з якого їх складено. Половина вілли двоповерхова, а друга половина збудована в один поверх. Із цим домом явно щось не так. Черепиця на південному боці даху свіжа, а на північному — темна, поросла мохом. Вона старша на кілька століть. Невеликі віконця в зовнішніх стінах закладені каменем, причому грубо й невміло. Біля воріт так само кострубато складена вежа. Вона метрів п’ять заввишки, і на ній теж свіжа покрівля. Вежу збудували зовсім недавно, як недавно повісили й ворота. Цим воротам і десяти років немає, і вони значно менші за старі. Проріз частково закладений свіжою кладкою.

— А що в нас було десять років тому? — запитав сам себе Марк і відповів. — Готи йшли цими місцями до Регіума, щоб переправитися на Сицилію. Вони й пограбували тут усе. А потім, коли помер Аларіх, а шторм розметав флот, розвернулися й дорогою до Галлії розорили тут усе ще раз. Щоб уже напевно.

Вілли знаті дедалі більше почали нагадувати невеликі замки. Сенатори ставлять високі глухі стіни, що кільцем охоплюють житлові приміщення й склади. У них можна відсидітися під час набігу, а в затишні атріуми, прикрашені статуями, заженуть корів і кіз. Дім Мемміїв такий самий — кам’яний пояс із черепичним дахом. Не бозна-яке укріплення, але від ватаги германців відбитися можна. Марк обійшов чималий прямокутник і присвиснув. Вілла стояла на закруті, просто в центрі річкової петлі. Якщо доведеться викопати рів, то від берега до берега — метрів триста. І тоді закрут перетвориться на маленький острів.

— Подобається мені дачка Мемміїв, — сказав Марк, заносячи кулак, щоб постукати. — Непогано вони влаштувалися. Дуже непогана нерухомість у світлі прийдешніх подій.

Стук-стук-стук.

— Чого тобі?

Двері відчинив старий раб, одягнений у поношену туніку. Він дивився на гостя непривітно, з підозрою. Марк відповів:

— Прокуратор родини Мемміїв. Прибув із Рима. Доповідай найславнішому, що Марк, син Тита, просить про зустріч.

— Так? — раб покліпав вицвілими очима й відступив убік. — Проходьте, пане. Сюди, до таблінуму.

Так, несолодко довелося цій родині. Таблінум, приймальня, — це обличчя дому. Тут колись були фрески, але тепер стіни просто побілені, а облуплені картини сором’язливо проглядають де-не-де. Покрівлю тримають чотири мармурові колони. Вони теж побиті, а дефекти в них замазані вапном. Наче невмілий стоматолог поставив пломбу.

— Найславніший сенатор чекає на тебе, Марку, сину Тита!

Раб, промовляючи це, мав настільки кумедно-урочистий вигляд, що юнак ледь стримав сміх. Він приховав усмішку й пройшов до атріуму, оточеного колонадою. Він вимощений каменем, у швах якого проросла трава. У центрі двору — статуя Флори у квітковому вінку, дивовижно ціла на тлі решти занепаду. Марк озирнувся. За колонами перистилю ховалися незліченні двері.

— А там що? — Марк кивнув у бік другого атріуму. Вілла виявилася збудованою у формі прямокутної вісімки.

— Там тепер склади, майстерні, сарай для возів і загін для мулів, — неохоче пояснив раб. — Наші домочадці[29] тепер не такі численні, а часи, сам знаєш, які.

Сенатор зустрів Марка в бібліотеці. Стелажі, що стояли вздовж стін, завалені потемнілими сувоями. У центрі — столик і невелика кушетка, на якій лежав сенатор, підперши голову рукою. Йому років сорок. Він невисокий, добре складений і зовсім не нагадує смертельно хворого, яким прикидається. Обличчя його засмагле й чисто виголене, а губи кривляться в дивно знайомій презирливій усмішці. Марк пригадав, де її бачив. Меммія Флора так усміхається.

— Сідай, Марку, — сенатор повів рукою. — Здоров’я не дає мені змоги займатися справами, як раніше. А ти молодий. Дружина мені про це розповідала, і я сумнівався в її виборі. Шкода, що не вийшло з негідником Гаєм. Я б пригадав йому його злочини.

— Шкода, пане, — кивнув Марк і виклав на стіл гаманець, що глухо дзенькнув золотом. — Тут сто п’ятдесят солідів. Це за зерно, я вирахував свою частку. А ось звіт по кожній партії. Пішли чутки, що ось-ось прийдуть кораблі з Александрії, і я продав усе до останнього модія. Ціна незабаром має впасти.

— Сто п’ятдесят із зерна? — голос Меммія здригнувся. — Це більше, ніж зазвичай. Значно більше…

— Рік неврожайний, пане, — розвів руками Марк. — Не обіцяю, що наступного вийде так само.

— Це тішить, — кивнув сенатор. — Я задоволений твоїми стараннями, Марку. Ти зможеш продати вино й олію? Скоро збиратимуть урожай.

— Звісно, — кивнув Марк. — Рим великий, пане.

— Повірити не можу, — обличчям Меммія пробігла судома. — Я знав Гая з дитинства. Я досі не вірю, що він розорив мене.

— Не він один, найславніший, — запевнив його Марк. — Інакше навіщо б його вбили одразу після суду. Хтось злякався, що він заговорить.

— Так, Сабіна сказала мені, — скривився сенатор. — Як безглуздо все вийшло… Ми могли б добряче поправити свої справи. Хоча б частину вкраденого повернути.

— У мене запитання, пане, — сказав Марк. — Гай Меммій сказав таку фразу: який із будинків сенатора тобі припав до вподоби? Хіба у вас іще є будинки?

— У мене немає будинків, — похитав головою Меммій. — Те, що в мене є, — це купи битої цегли. Ті дві інсули завалилися ще за мого батька. Це просто клаптики землі. У мене намагалися їх купити, але давали такі сміховинні гроші, що я навіть розмовляти не став.

— А де ці клаптики землі, пане? — Марк підібрався, мов тигр перед стрибком.

— На Целії, — здивовано подивився на нього той. — А кому вони тепер потрібні? У Римі повно зруйнованих будинків.

— Чи готовий шановний сенатор піти на одну вигідну торговельну операцію? — запитав Марк.

— Сенаторський стан не дозволяє мені займатися торгівлею, — Меммій гордо задер підборіддя.

— Зате мені, як вашому представникові, дозволяє, — ледь помітно усміхнувся Марк. — Я хотів би збудувати на вашій ділянці будинок.

— У тебе є такі гроші? — здивувався сенатор. — Ти ж щойно збудував один. Ти не схожий на багатія, Марку. Гай сказав, що ще недавно ти сам стояв біля печі.

— У мене немає таких грошей, найславніший, — похитав головою Марк. — Але вони є в людей. Я збудую будинок за гроші покупців, і ми з вами дуже добре на цьому заробимо.

— Але хто дасть тобі свої гроші? — не повірив Меммій.

— Мені — ніхто, — погодився Марк. — А от вам дадуть. Я ж ваш прокуратор.

— Звучить дивно, — недовірливо подивився на нього Меммій.

— Ви отримаєте близько ста солідів уже наступного літа, пане, — холоднокровно сказав Марк. — Може, трохи менше, може, трохи більше. І на додачу до цих грошей продасте непотрібну землю за справедливу ціну. Якщо це Целій, то не менше двохсот золотих.

— Триста солідів? — сенатор подивився на Марка застиглим поглядом, а потім ледь чутно прошепотів: — Заміжжя Флори…

— Ви згодні, пане?

— Я готовий це розглянути, — рішуче заявив сенатор. — Родина Мемміїв виявить тобі честь, Марку. Ти розділиш із нами обід.

Марк іще ніколи не був у справжньому триклінії, а тому постарався не крутити головою надто вже відверто. Навіть тепер тут красиво, хоча частина колон побита, фрески потьмяніли, а Нептун на стіні непристойно одноокий. Це приміщення виходить просто у внутрішній двір і, попри слово «три» в назві, старовинних лож тут немає. У минулому столітті було модно ставити шість лож, а тепер їх ставлять дедалі рідше. Християни їдять за столами, а прихильники давніх традицій будують stibadium — єдине напівкругле ложе, на якому й розміщуються гості. Таким, як Марк, місця на ньому не належало. Для нього поставили невеликий столик і стілець, доволі жорсткий і незручний.

Зрозуміло, подумав він. Куди вже нам із сенаторами лежати за столом. Я маю від щастя зомліти, що мене взагалі сюди запросили.

Причепурений заради такої нагоди раб приносив із кухні страву за стравою. Усе просте й усе вирощене тут. Хліб, оливки, сочевична юшка, смажена баранина, курка, вино. Стіл дуже ситний, і Марк раптом усвідомив, що ці люди їдять так завжди. Їхнє поняття про бідність зовсім не таке, як у пекаря. Їжа до нього не входить. Їжа — це щось само собою зрозуміле. Як повітря чи вода.

Родина Мемміїв увійшла до триклінію й розмістилася на напівкруглому стибадії. Вони ледве кивнули йому у відповідь на уклін. Навіть Сабіна… Марк стиснув зуби, але зобразив люб’язну усмішку й сказав:

— Дозвольте мені піднести подарунки, найславніші.

— Подарунки? — здивувалася Євдоксія.

— Я почну з маленької пані Цезонії.

Марк поліз у мішок, що стояв біля його ніг, і дістав звідти ляльку на мотузочках. Яскраво розфарбована дерев’яна іграшка з хрестовиною була тут незнайомою. Марк опустив її на підлогу, а потім змусив зробити кілька па. Шестирічна мала заверещала від щастя, відібрала іграшку в Марка й миттю забула про їжу. Навіть сенатор і його дружина дивилися на кривляння дерев’яної ляльки не кліпаючи. Що вже казати про їхніх дочок.

Летиція, якій було років дванадцять, несміливо глянула на Марка й опустила очі. Їй не можна запитувати про подарунок. Вона може тільки прийняти його. Бідна дитина. Марк простягнув їй гарний гребінь, який дівчинка схопила трохи швидше, ніж годилося.

— Дякую, достойний Марку, — відповіла вона, насилу зберігаючи спокій. Її оченята блищали від щастя.

— Це вам, пані Сабіно, — Марк простягнув їй довгастий шкіряний футляр. — Це flabellum, віяло, але такого немає ні в кого. Ви перша.

— Дякую, — пролепетала дівчина, витягнувши складені разом кістяні пластини. Вона не зрозуміла, що з цим робити.

— Просто розгорніть, — підказав Марк, і віяло з шелестом розкрилося.

— Яка краса! — не витримала Валерія Євдоксія. — Звідки це привезли?

— Зробили на моє замовлення, пані, — відповів Марк. — Я сам його придумав.

— Але ж ти пекар! — спантеличено подивилася на нього матрона.

— А хіба це може мені завадити? — запитав Марк, дивлячись на Сабіну, яка то відкривала віяло, то закривала, то ховала за ним усміхнене обличчя.

— Пані Флоро, — Марк простягнув старшій із дочок невелику скриньку. Та жадібно схопила подарунок і відкрила.

— Дзеркало, вбудоване в кришку, — пояснив Марк. — Кілька відділень для пудри, шпильок і перснів. Дерево з Індії. Такого в Римі теж ні в кого немає. А тепер ви, пані Євдоксіє.

— Що це? — та спантеличено м’яла в руці шкіряну сумочку.

— Гаманець, мішечок для дрібниць і просто прикраса, — пояснив Марк. — Його можна носити через плече.

— А як його відкрити? — дружина сенатора не могла впоратися із застібкою. — Зрозуміла! Хм… Кумедно… Твої подарунки дуже незвичайні, Марку. Ми вдячні тобі.

— Ти хороший! — Цезонія підбігла й обійняла Марка за шию. — А Флора казала, що ти пекар і від тебе смердить кислим тістом. Я понюхала. І нічого не смердить! Ти гарний, і від тебе добре пахне. Ти Флору не слухай. Вона така злюка. Це тому, що її заміж не беруть.

Дзинь-нь!

Скляний кубок, що впав на підлогу, розлетівся вщент. Родина Мемміїв видихнула єдиним поривом, і Марк зрозумів, що мала роз’ятрила незагойну рану. Для сенатора гідне заміжжя дочок — недосяжна мета. Вийти за рівного можна, але він буде таким само небагатим, як вони самі. Мемміям нізащо не дати доброго посагу. До цього дня.

— Цезоніє! — перебив дочку сенатор. Він заговорив квапливо, доки Флора не розридалася й не вибігла з триклінію. — Твоя старша сестра виходить заміж через рік.

— Та невже⁈ — п’ять жінок повернулися до Меммія Руфіна, який зберігав недбало-загадковий вигляд.

— У неї буде гідний чоловік, — кинув сенатор і взявся до курки, яку раб поставив перед ним.

Марк опустив голову, намагаючись не заржати молодим жеребцем. Обличчя жіночої половини Мемміїв були просто уморні. Євдоксія безглуздо кліпала очима. Флора витирала сльози, водночас усміхаючись, а Сабіна переводила задумливий погляд із гостя на батька. Здається, вона знайшла джерело багатства, що так несподівано звалилося їм на голову.

— Ти зіграєш нам на кіфарі, Марку? — запитала Летиція, яка вже намилувалася своїм гребенем і запустила пальці в блюдо з козлятиною.

— Звісно, пані, — відповів Марк.

Сумно, думав Марк, коли вілік, управитель маєтку, провів його володіннями Мемміїв. Убогі хатини колонів, базальтове колесо, яким чавлять олію, і величезний кам’яний чан для винограду. Його топтатимуть босими ногами, щоб отримати сік. Гвинтовий прес? Ні, не чули. Клаптики полів розкидані тут і там. У маєтку навіть не вся земля оброблена. Видно, рук бракує. Їх бракує по всій Італії. Після дружнього візиту готів Аларіха багато сіл так і не оговталися. Частина людей загинула, частина пішла, а нові селяни народжувалися надто повільно.

— Воли ваші? — запитав Марк.

— Половина наші, — відповів управитель, чоловік років тридцяти п’яти, по-селянському ґрунтовний і спокійний. — А решту колони купили в складчину. Один на три родини. Без волів тут зовсім біда була б…

— А виноград просто до кілків прив’язуєте? — здивувався Марк, який раніше якось не замислювався над цим.

— А як іще його підв’язувати? — здивувався вілік. — Не на землю ж лозу кидати.

— До поперечин, — сказав Марк. — Наче до паркану. Шпалерами називається. В Аквітанії так роблять.

— У цих галлів усе не як у людей, — підібгав губи вілік.

Марк наполягати не став. Цей чолов’яга впертий, як віслюк. Треба із сенатором поговорити. Адже, як не крути, тут і його гроші теж. Двадцята частка.

— Гвинтовий прес для вина хочеш? — запитав Марк.

— І для олії! — радісно вишкірився той, але одразу зітхнув. — Господар не дасть. Дорого. Та й гвинтовий не потрібен. Важелем із камінням зручніше чавити. Він і дешевший, і людей до нього менше треба.

— Буде в тебе прес, шановний, — сказав Марк. — Богом клянуся. До наступного літа поставлю. Що ще потрібно?

— У мене сорок родин колонів, — вілік із насмішкою подивився на юнака. — Треба ще двадцять, а краще двадцять п’ять. Їх теж поставиш, пане прокураторе? Чи збрешеш, як із пресом?

— Двадцять родин до весни приведу, — спокійно кивнув Марк. — Я для дияконій хліб печу. У їхніх списках сотні біженців. Багато чоловіків поки не обіцяю, але сиріт і вдів із дітьми знайду.

— То ти зараз не жартуєш, молодий пане? — вілік облизав пересохлі губи. — Дивись, ти ж Богом поклявся. Він покарає, якщо збрехав. Жінок, дітей, сиріт міцніших… Усіх веди! Я їм будинки дам, порожні є… Від оброку на три роки звільню! Конче люди потрібні. Земля є. А як добрий урожай — хоч плач.

— Готуй будинки! — Марк ляснув його по плечу, а в голові вже визрівала одна багатообіцяльна ідея. Занедбаної землі в Італії хоч відбавляй, а людей мало.

Треба при нагоді поговорити з отцем Целестином, думав він.

Перший будинок Мемміїв на Целійському пагорбі виявився не просто купою цегли, а купою цегли, так густо зарослою чагарником, що Марк навіть побоявся туди заходити. У таких місцях і змія може сховатися, і злодій. Ділянка не те щоб аж очі вбирала. Навпаки, вона розташована в глибині кварталу, і її не видно з Тускуланської вулиці, що проходить неподалік. Навколо чистенькі невисокі будинки, і на дорозі немає бруду. Тут живуть крамарі, м’ясники, заможні мідники й купці із сусіднього Мацеллуму Магнуму.[30]

— Для торгівлі місце не дуже, — скривився Марк. — Отже, продаватимемо інші його переваги. Наприклад, тишу. Це ж Целій, а не якась Субура. Тут публіка пристойніша.

— Ти сказав, що хочеш продавати не частки в будинку, а окремі ценакулуми?[31] — нерозуміюче дивився на нього Віктор. — Ти не можеш продати те, чого римське право не визнає як окрему нерухомість. Так ніхто не робить!

— А ми зробимо, — знизав плечима Марк. — І взагалі, хто у нас юрист? Треба продати те, що право визнає. Готуй договір. Назвемо його, е-е-е… угода про пайову участь. Уяви: ти не найняв житло, а купив його. Воно твоє, назавжди! Ти не платиш оренду, тебе ніхто й ніколи не вижене.

— Що це ще за «пайова участь»?

— Не знаю, — розвів руками Марк. — Сам вигадав.

— Ні, так не можна, — замислився Віктор. — Немає таких договорів. Можна оформити купівлю майбутньої речі — emptio rei futurae. Але продавати доведеться частку в усьому майні, а за покупцем окремою угодою закріплювати певний ценакулум.

— Мені байдуже, — махнув рукою Марк. — Але погодься, думка ж хороша.

— Хороша. А в чому хитрість? — із підозрою втупився на нього Віктор.

— Дуже дорого, і гроші одразу, — відповів йому Марк. — Та й за ремонт усе одно доведеться платити. І таку угоду ти мені теж складеш. Я без неї частки з ценакулумами продавати не буду. Інакше протече дах — і кінець усьому дому.

— Можна встановити комуніо[32] й укласти між співвласниками окремий пактум,[33] — задумався Віктор. — У ньому визначимо, хто яким ценакулумом користується і як усі разом утримують будинок.

— Саме так, — відповів Марк. — А ще внеси такий розділ, щоб співвласники могли заперечити проти продажу частки, якщо не схвалять нового сусіда.

— Це ще навіщо? — у Віктора відібрало мову. — Я не впевнений, чи це законно. Власність у Римі священна!

— Навіщо це потрібно? — перепитав Марк. — А для того, щоб сусіди подобалися один одному. У цьому будинку поселяться ті, хто зараз наймає найкращі житла в Місті. У них є гроші. Вони не пошкодують коштів на оздоблення. Адже це їхнє житло назавжди! Назавжди, розумієш?

— Здається, розумію, — повільно кивнув Віктор. — Якби в мене було п’ятдесят солідів, я б собі таке житло купив.

— Сто, не менше, — відрізав Марк. — Я не стану ділити будинок на закутки. Ценакулуми зробимо просторими, по два на поверх. Спочатку ми знімемо вершки з цього міста, друже мій. А коли вигребемо багатіїв, переключимося на людей простіших.

— Усього вісім ценакулумів? — вразився Віктор. — І тут ти теж зробиш латрини[1] на кожному поверсі?

— У кожному ценакулумі, — відрізав Марк.

— Щось мені недобре, — зізнався Віктор. — І своя вода?

— І тепло, — кивнув Марк. — І вхід до будинку з ключем.

— Тоді сто солідів буде мало, — запевнив його адвокат. — Проси більше. Куплять. До речі, друже мій, як ти змусиш таких людей дати тобі гроші наперед? Ти ж простий пекар.

— Сенатор Меммій письмово поручиться, — відповів Марк.

— Як? — приголомшено промовив Віктор. — Як ти зміг умовити його на це? Після того, що вже сталося!

— Його старша дочка дуже хоче заміж, — зізнався Марк. — Він мав дурість пообіцяти їй це. А коли я зрозумів, що він загруз по вуха, сказав, що без поруки нічого зробити не зможу. Сенатор поборсався, але п’ятеро жінок не залишили йому жодного шансу. Сам винен, я його за язик не тягнув.

— Ходімо, — Віктор потягнув його за рукав. — Друга ділянка має бути неподалік.

Вони сходили весь Целій уздовж і впоперек, але потрібного пустиря так і не знайшли. Пагорб не такий уже й великий, це не величезний Есквілін. Вони обійшли його двічі, й усе безрезультатно. Нарешті Віктор витер піт із чола й із надією запитав:

— Може, ти помилився, коли заповіт переписував?

— Та нічого я не помилився! Ось же! — обурився Марк, дістав табличку й прочитав уголос:

— Серед іншого батьківського майна є земельна ділянка з будівлями, розташована на Целійському пагорбі, яку Флавій Меммій Руфін-старший придбав у Луція Валерія Севера за правом купівлі. Межі цього майна, як вони зазначені в купчій, такі: з півночі — будинок і ділянка Елія Феліціана; з півдня — громадська вулиця, що йде від Тускуланської дороги до спуску Скавра; зі сходу — будинок і ділянка згаданого Валерія Севера; із заходу — будинок із крамницею, де продають вовняні тканини. Згаданий Меммій Руфін-син прийняв спадщину свого батька й вступив у володіння його майном разом із зазначеною земельною ділянкою та будівлями. Жодного права третьої особи на це майно не виявлено.

— Та тут, крім вулиці, нічого й немає, — похмуро протягнув Віктор. — Давай місцевих розпитувати.

— Перепрошую, шановна, — Марк зупинив якусь жінку з кошиком зелені. — Ви не знаєте, де тут будинок Елія Феліціана?

— Тут немає такого будинку, — впевнено сказала та. — Я тут народилася, знала б.

— А будинок Валерія Севера? — із надією запитав Марк.

— Он той будинок якихось Валеріїв, — показала вона. — Із Геркулесом.

— А крамниця з вовняними тканинами тут є? — зрадів Марк, але жінка лише знизала плечима.

— Ніколи не бачила. На нашій вулиці тканинами не торгують.

— От прокляття, — вилаявся Марк. — Купчій пів сотні років. А в спадщину вписали старі дані. Цей Елій Феліціан давно помер.

— Здається, я знаю, де наша ділянка, — на обличчі Віктора блукала мрійлива усмішка.

— Де? — стрепенувся Марк.

— Та ось же вона, — зареготав адвокат, показуючи на невеличкий ринок із харчевнею та десятком хистких крамничок. Його з боків стискають інсули, а вглиб ділянки він заходить літерою П.

— Однак! — крякнув Марк. Він схопив за руку крамаря, який виходив із харчевні, й запитав: — Скажіть, шановний. А це все давно збудували?

— Років сім-вісім тому, — почухав той голову.

— Бінго! От Гай Меммій! От молодець! — вигукнув Марк і повернувся до Віктора. — Займешся?

— Займуся, — кивнув той. — Але ти, друже мій, не розраховуй на швидку перемогу. Якщо тут попрацював покійний зерноторговець, усе буде дуже непросто. Думаю, у нього й печатки господаря були. Або він підсунув йому договір оренди років на двісті.

— Думаєш, сенатор поставить свою печатку незрозуміло на чому? — не повірив Марк і затнувся. Він же сам недавно провернув щось подібне.

Паста поширилася Римом зі швидкістю пожежі в джунглях. Перший місяць її називали «паста Марціана», а потім незрозуміле слово «паста» відкинули. Тепер будь-який виріб із вареного тіста називали просто, «Марціана». Зробив це Крисп, який, як завжди, пробурчав, що в нього вже язик відсох. І що ніяких паст він не знає, а от Марка[34] — ще й як. Так у термополії на Узвозі почали казати:

— Гей, копо! Марціану дай!

— Тобі яку?

— Карбонару.

Народ вирішив. За кілька тижнів ця назва докотилася до міських мурів, а потім виплеснулася за їхні межі. Невеликий караван біженців, яких Марк спокусив ситим життям у селі, власним домом і податковими канікулами, поніс її Доміціановою дорогою далі в Італію. Із їжі людям, крім пасти, не дали нічого. Хліб у дорозі засохне, а варити зерно страшенно довго. Вийшло так, що альтернативи пасті в дорозі майже немає. Надто вже зручною вона виявилася.

Паста з’явилася навіть тут, на Целії, де архітектор Косьма, який збудував Будинок із дельфіном, знову кричав на молодого господаря так, що слина летіла навсібіч.

— Та не роблять так!

— А мені начхати! — кричав у відповідь Марк. — Роби, як я сказав! Або забирайся!

— Та гаразд, господарю, не гнівайся ти так, — пішов на поступки Косьма. — Дивні речі кажеш. Піч у кожному ценакулумі. Та де це бачено!

— Це не та піч, — відмахнувся Марк. — Ти просто димоходи в стіні виклади. І отвори для прочищення сажі.

— Загадками говориш, — насупився Косьма, але сперечатися не став.

А Марк дивився на стіни, що росли, й нервово кусав губи. Його план простий, як сокира: він будує перший поверх і тут-таки починає продавати. Отримує якісь гроші — будує далі. І так, доки не закінчить. Те, що залишиться, і буде прибутком. А от покупців у нього поки немає.

— Якщо гора не хоче йти до Марка… — зітхнув він, розуміючи, що гроші стрімко закінчуються, — то Марк піде до гори сам. А точніше, на Священну дорогу. Якщо там потрібних мені людей немає, то я взагалі не знаю, де вони є.

Він спустився з Целія, протиснувся через форуми й уже за пів години поринув у тишу вулиці, вщерть набитої сріблом і золотом. Біля підніжжя Палатину чимало міняйл, але він їх особисто не знав, а виглядати жалюгідним прохачем категорично не хотілося. Преміальний товар так не продають. Саме тому він пішов туди, де його мали запам’ятати.

— Шановний Марк? — аргентарій Павло злегка вклонився. — Твої хрести розходяться швидше, ніж варена тракта твого ж імені. Ти знову прийшов вибрати подарунок?

— Так, — кивнув Марк. — Хочу матір потішити якоюсь дрібничкою. Покажеш?

— Так, шановний, вибирай, — аргентарій дістав товар.

— Мабуть, візьму ось цю підвіску, — Марк майже не дивлячись тицьнув у овальний шматочок бурштину. — Я заплачу зараз. Зможете принести мені додому? Я не встигну до ночі. Нове будівництво, весь у справах.

— Принесемо, звісно, пане, — відповів аргентарій, приймаючи срібло. — Ти будуєш новий будинок?

— Я будую новий, небачений будинок, — усміхнувся Марк. — Але не для субуранської голоти. Там житимуть багаті люди, шановний Павле. Чотири поверхи, вісім величезних ценакулумів, власна латрина в кожному. Тепло цілий рік, ґрати на вікнах, вмуровані в стіни. Такого будинку в Римі більше немає.

— Скільки думаєш брати за оренду? — аргентарій підняв гострий погляд.

— Я не здаватиму там житло, — похитав головою Марк. — Продаватиму частку в будинку, а за кожною часткою пактум назавжди закріплюватиме окремий ценакулум.

— Продавати? — завмер аргентарій. — Тобто, купивши частку в будинку, я назавжди отримаю окремий ценакулум?

— Так, — змовницьким шепотом відповів Марк. — Частка буде твоєю власністю, а ценакулум — закріплений тільки за тобою. Усього вісім шановних господарів, закритий двір із замком, своя вода. Коли я добудую цей будинок, ціна злетить до небес. За ці ценакулуми битимуться.

— Скільки коштує? — голос аргентарія здригнувся.

— Зараз — сущі нуммії, — недбало кинув Марк. — Поки будується, від ста до двохсот солідів. Перший поверх найдорожчий, четвертий — найдешевший. За бажанням покупця ми навіть викладемо мозаїку на підлозі й розпишемо стіни. Він може сміливо вкладати гроші. Адже частка буде його власністю, а ценакулум — його житлом.

— Не розумію… — прошепотів Павло. — А земля? А сходи? Дах? Вигрібна яма? Я знаю про такі угоди, вкладався в них. В одному випадку земля залишилася в одного господаря, і він задушив решту. А в іншому співвласник зажадав виділити його ділянку під будинком. Суди тривали два роки. Це великий головний біль, шановний.

— Усе враховано, шановний Павле, — відповів Марк, розраховуючись за покупку. — Відомий адвокат Флавій Віктор підготував цілу купу договорів. У пактумі співвласники зобов’яжуться не вимагати поділу спільного майна, а земля, сходи, дах і двір залишаться в комуніо. Втім, навіщо тобі це? Ти ж не покупець…

— Стій! — крикнув Павло, коли Марк уже стояв у дверях. — Давай поговоримо… Ти можеш показати свій будинок?

— Ходімо, — Марк запрошувально махнув рукою. — Це на Целії. Зараз саме будують перший поверх.

— У мене не вистачить грошей на перший, — зізнався Павло. — Але четвертий я б розглянув.

— Я можу влаштувати другий за ціною четвертого, — натякнув Марк. — Ти ж аргентарій. Позичаєш гроші під відсоток і приймаєш чужі гроші на депозитум. Проводиш платежі й вкладаєшся в морські перевезення. Так?

— Припустімо, — обережно відповів Павло. — Це моє ремесло.

— Тоді знайди ще сімох людей, яким це буде цікаво, — попросив Марк. — Зроби це тихо. Мені не потрібен зайвий галас. Про мене й так надто багато говорять, а гроші люблять тишу.

— Та-а, — хмикнув аргентарій. — Марціану вже продають на нашій вулиці. Кожен копо вважає своїм обов’язком вигадати власний соус. Я дуже добре тебе розумію, пане. Замовлення доставлять негайно. А я піду з тобою. Я хочу побачити будинок, де з ценакулуму із шовковими завісами не доведеться виносити смердюче відро.

На будівництві вони опинилися до полудня. Робітники прилягли на дошки, закушуючи хлібом, який приніс рознощик з Узвозу, і попиваючи вино. За годину-другу вони встануть і знову почнуть місити вапно та класти цеглу. Молодий господар вимагає швидкості й платить за кожну п’ядь кладки, а не за день роботи. А раз так, то й мулярам вигідно працювати до заходу сонця.

Павло ходив порожньою коробкою, піднятою до пояса, й прискіпливо колупав пальцем стіни. Що саме він хотів таким чином зрозуміти, Марк не знав, але розсудливо мовчав. Тримався трохи ліниво. Не ти, мовляв, то інші куплять. Павло підійшов до ґрат майбутнього вікна, похитав їх і розплився в задоволеній усмішці. Прути завтовшки в палець перепиляти можна, але ох і попрацювати доведеться.

— Я візьму перший поверх, — твердо сказав він. — Увесь.

— Оце так? — здивувався Марк. — А казав, що грошей немає.

— На всякі дурниці немає, а на добру справу знайдуться, — пробурчав міняйло. — Ти зможеш зробити тут невелике приміщення… справжню фортецю?

— Виллємо кімнату з бетону із залізними прутами всередині, — кивнув Марк. — Підлогу, стіни й навіть стелю. Її перський таран не візьме. А для дверної коробки зробимо залізні закладні на лікоть углиб. Двері будуть із клепаних сталевих листів, але зверху ми оздобимо їх деревом і розпишемо. Вони виглядатимуть як звичайна стіна. Кімната стане коротшою, але ніхто навіть не здогадається, що за нею є потайне приміщення. І два-три хитрі замки…

— Ти! — Павло приголомшено замовк. — Але як?

— Ти аргентарій, — пояснив Марк. — Я знаю, що тобі потрібно. Сюди жодна сволота не зайде, а якщо зайде, не зможе відкрити. Плати, Павле, і ти отримаєш справжню фортецю для своїх грошей, договорів і розписок. Я можу зробити таберну, де ти прийматимеш людей без зайвих очей та вух.

— Хай мене грім поб’є, Марку! — банкір витер піт. — Ти добряче лякаєш. Я тільки зараз зрозумів, чому субуранська наволоч тебе слухається. Поруч із тобою я почуваюся якимось хлопчиськом. А мої предки вже не першу сотню років цим ремеслом на життя заробляють. Залізні двері… Бетон із прутами… Та щоб я здох.

— Що з рештою шістьма ценакулумами? — запитав Марк.

— Я поговорю з людьми, — кивнув міняйло. — У них буде лише одне запитання: гроші наперед. Це небезпечно. Чекати цілий рік вони побояться.

— Поруки сенатора Меммія вистачить? — запитав Марк. — У нього маєток під Капуєю. Він не закладений, а коштує не менше двадцяти тисяч.

— Під поруку сенатора дадуть, — із полегшенням видихнув Павло. — Ти пробач, Марку, але багато хто вважає тебе щасливим хлопчиськом. Обірванцем, який виліз із багнюки. Під твоє ім’я мені грошей не дадуть.

— Я це розумію, — спокійно кивнув Марк. — Ти хотів дізнатися, як будуть захищені земля, сходи й дах?

— Так, — відповів банкір.

— Це просто, — відповів Марк. — Кожен отримає частку відповідно до придбаної площі. А пактум закріпить за кожним співвласником виключне користування певним ценакулумом — саме тим, який буде описаний у договорі.

— А земля? — нетерпляче перебив його Павло.

— Земля, сходи, дах, двір та інші спільні частини будинку залишаться в комуніо. Кожному належатиме частка відповідно до придбаної площі.

— Так, це можливо, — пожував губами міняйло. — В тебе гарний адвокат. А потім ми всі підпишемо пактум? І там буде написано, як ми разом лагодимо дах, міняємо прогнилі сходи й вивозимо лайно.

— Саме так, — кивнув Марк. — Можете навіть інсулярія найняти. Він носитиме вам дрова, відчинятиме двері й митиме підлогу на сходах.

— Ти обіцяв якісь печі, — повернувся до нього Павло. — Я їх тут не бачу.

— Я продам їх потім, коли будинок добудують, — відповів Марк. — Вони ще не готові. Їх можна буде ставити взимку й прибирати влітку. І дим від них вилітатиме в трубу. Твій розпис на стінах не доведеться підновлювати, шановний Павле.

— У мене залишився сумнів лише в одному, — заявив міняйло. — Ти сказав, що співвласники зможуть заборонити продаж частки тому, кого вважатимуть негідним.

— Ми передбачимо це в пактумі, — Марк злегка скривився. Досвідчений банкір миттю помітив прогалину й ударив туди.

— Я продам свою частку кому захочу й коли захочу, — усміхнувся той. — Я позичу гроші, а потім не поверну в строк. Частка піде в заставу, і начхати я хотів на ваші угоди. Ну та гаразд! По руках, шановний Марку. Я купую.

Так, напружено думав Марк. Не напартачити б із печами. Суцільного залізного корпусу коваль не зробить, але листи відкувати зможе. І склепати їх теж зможе. Буржуйка — ось вибір справжніх професіоналів. Треба тільки знайти доброго майстра. Це не надто велика проблема для Субури. Там із десяток кузень.

— У нас минулого разу була розмова, — погляд міняйла раптом став колючим. — Ти сказав, що готовий займатися складними боргами. Сьогодні я зрозумів, що тоді ти не вихвалявся. У мене є такий. Чоловік виявився хитрішим за мене. Я спокусився легкими грошима й не взяв застави. Коротка позика, надійна людина. Ну що могло піти не так? Я виграв суд, але нічого не отримав. Його будинок — посаг дружини, склад належить зятю, а крамниця — вільновідпущенику. Я не можу стягнути двадцять солідів уже п’ять років. Для мене надто небезпечно застосовувати силу. У нього рідня в префектурі, я можу втратити більше. Продам тобі це право вимоги за десять…

— Не мені, шановний, — Марк підняв перед собою руки. — Не мені! Я не маю до цього жодного стосунку. До тебе прийде моя людина. Його звати Берт. Договір відступлення права вимоги оформите на нього. Не лякайся, коли його побачиш. Із друзями він сама люб’язність. Ми ж тепер друзі?

— Будеш платити! — голова шановного Септимія Корва вкотре занурилася у воду. — Будеш, падло! Свиняче черево! Бодай тобі зле стало! Какатор![35]

Його занурювали в корито раз по раз, доки груди не почало розривати від задухи, а перед очима не попливли різнокольорові кола. Слухати його не хотіли, а коли він намагався щось сказати, просто пхали у воду. А потім знову і знову.

Як він тут опинився? Ішов із ринку, аж раптом до боку приставили ніж. Якийсь страхолюдний волоцюга наказав поводитися тихо, якщо хоче жити. З ним просто поговорять, а потім відпустять. Його привели сюди, у портові лабіринти Заріччя. Септимій Корв мовчав і не намагався втекти. Жити він хотів, і ще й як. Ці страшні люди не поставили йому жодного запитання. Просто сунули головою в корито з водою.

— Будеш платити! — вкотре почув він.

— Поки досить. Тягніть його сюди!

Септимія Корва притягли до якогось світловолосого чолов’яги з грубим, наче витесаним із каменю обличчям і кинули на землю. Варвар, подумав купець, германець. Старший у них. Тому він так спокійно й дивився, як ці негідники знущаються з шановного торговця, а сам тим часом їв корж із м’ясною начинкою.

— Ч-чого ви хочете? — пробелькотів купець. — За що я маю платити?

— А ти нікому не винен? — здивувався варвар. — Ану, хлопці, занурте його ще разок. Треба йому пам’ять освіжити.

— Не треба занурювати! — заверещав Корв. — Скажіть, чого ви хочете!

— Ти мені грошей винен, — упевнено заявив варвар. — Я твій борг купив. У аргентарія з Віа Сакра, Павла. Пам’ятаєш такого? В мене і договір є, все як годиться. Показати?

— Та я все віддам, пане, — облизав губи купець. — От просто завтра й віддам. Принесу, куди скажете. Навіщо ви мене мучите? Це ж просто борг…

Варвар презирливо сплюнув. Корв зрозумів, що з цими людьми так говорити не можна, але було пізно. Германець клацнув пальцями, і шановного Септимія Корва знову занурили в дерев’яну діжку, а потім ще раз, і ще… Він знепритомнів.

Опритомнів купець від того, що хтось легенько штрикав його величезним ножем. Обережно так. Не до крові.

— Ти, какатор, так нічого й не зрозумів, — спокійно сказав йому варвар. — Гадаєш, мені можна навішати марціану на вуха? Я тобі не якийсь там міняйло з Віа Сакра. Якщо грошей не буде в мене до заходу сонця, я тебе власними очима нагодую.

— Принесу, пане, принесу, — квапливо заговорив купець. — Не губіть!

— Твій?

Двоє головорізів витягли з-під навісу хлопчика, в якому Корв із жахом упізнав власного сина. Рот йому заткнули кляпом, а руки зв’язали за спиною.

— Ви… навіщо? — пробелькотів купець. — Як…

Германець моргнув, на долоню Корва наступила брудна нога, а до мізинця приклали лезо ножа. Розбійник дивився поглядом кволої риби. Він повільно сказав:

— Ти слухаєш мене, купець. Ти говориш правильно. Якщо говориш неправильно, втрачаєш палець. Коли пальці в тебе закінчаться, я візьму твого сина.

— Я зрозумів, пане, — Септимій Корв важко ковтнув слину.

— Ти брав двадцять солідів у Павла?

— Брав, пане, — залепетав купець. — Я віддам…

— Мені потрібні ці гроші сьогодні, — вишкірився германець.

— Стільки не знайду, — прошепотів Корв і тут-таки пронизливо заверещав. Із порізу бризнула кров. — Знайду! Знайду! Горщик закопаний!

— Та ти тямущий! — захопився розбійник. — Розповідай, де він.

— У крамниці в мене, — облизав пересохлі губи купець.

— Ну, ходімо, — германець підвівся й витер жирні руки об солом’яне волосся. — Хлопці! Якщо до заходу сонця не повернуся, значить, цей лайноїд мене здав. Заріжте щеня, заріжте його дружину й дочок. А потім знайдіть і його та згодуйте ракам.

Коли Флавій Віктор зустрічався з цим підручним Марка, його охоплювало дрібне тремтіння. Та й помічників-юристів теж. Вони не могли дивитися в свинцевий вир, який через якесь непорозуміння був очима душогуба із Заріччя. Саме тому адвокат розіслав шановних мужів із дорученнями, залишивши в таберні малого Кварта, який на власне ім’я нізащо не хотів озиватися. Тільки Франк, і ніяк інакше. Восьмирічний учень Берта зовсім не боявся, навпаки, радісно кинувся назустріч, а той лагідно скуйовдив його русяве волосся.

— Що, малий, вирішив чистою роботою зайнятися? Набридло горілий жир нюхати?

— Розташовуйтеся, шановні, — люб’язно сказав Франк, усаджуючи гостей у приймальні. — Ви до пана адвоката з якої потреби?

— Засвідчити погашення боргу, — Берт розтягнув губи в моторошній усмішці, а блідий чоловік із перев’язаним пальцем, що сидів поруч із ним, приречено кивнув.

— Я зараз усе зроблю, — защебетав хлопчисько. — Таблички можна? Позика, відступлення права вимоги й погашення? Чверть години, шановні. Я підготую хірограф.[36] Ваші імена?

Через зазначений час до кабінету Флавія Віктора увійшли позичальник, який неабияк лякав своїм блідим виглядом, і позикодавець, який лякав іще більше.

— Отже, — Флавій Віктор розгорнув табличку. — Борг у двадцять солідів сплачено. Ти, шановний Берте, це підтверджуєш?

— Ага! — вишкірився бандит.

— Тоді поставте свої печатки, — заявив Віктор, — а я, як табеліон, їх засвідчу. Кварте! Поклич свідків.

Ще за чверть години щасливий Септимій Корв притискав до грудей складну табличку, не вірячи своєму щастю. Але Берт нікуди не поспішав. Він поклав руку на коліно боржника, який уже було спробував піти, і сказав:

— Сидіти! У мене, правнику, питання є. За цим договором лихва передбачена?

— Звісно, — здивувався Віктор. — Третина за рік. Тут же написано.

— П’ять років несплата, — кинув Берт. — Порахуй.

— П’ять років? — Флавій Віктор удав, що замислився, але дістав новомодний абак. — Шановний Корве, ти підтверджуєш, що маєш прострочення за п’ять років? Може, у тебе є розписки, що ти платив?

— Немає, — просипів купець. — Немає в мене розписок…

— Тоді, — Віктор про людське око почав перекидати кісточки. — За перший рік борг зріс до двадцяти шести солідів і шістнадцяти силікв… За другий — до тридцяти п’яти солідів, тринадцяти силікв і ста нумміїв… За третій — до сорока семи солідів, дев’яти силікв і двохсот тридцяти трьох нумміїв… За четвертий — до шістдесяти трьох солідів, п’яти силікв і одинадцяти нумміїв… П’ятий… Вісімдесят чотири соліди, шість силікв і двісті п’ятнадцять нумміїв.

— Вісімдесят чотири соліди? — ошелешено перепитав купець.

— Вісімдесят чотири соліди, шість силікв і двісті п’ятнадцять нумміїв! — обурився Берт. — Ти глухий? Не чув, що шановна людина сказала?

На Септимія Корва було страшно дивитися. І без того блідий, він став молочно-білим, пальці затремтіли, а зуби вибили барабанний дріб.

— Ну так, — нерозуміюче подивився на них адвокат. — Ось ваша розписка, видана аргентарію Павлу з Віа Сакра. Ось умови й ваша печатка під ними.

— Але ж це беззаконня![37] — не витримав купець. — Не можна нараховувати складні відсотки.

— То ви не будете оформляти новий борг? — здивувався Віктор. — Мабуть, я вас неправильно зрозумів. Мені, шановний, байдуже. Я лише табеліон. Ви доходите згоди, повідомляєте її мені, а я засвідчую.

— Дай нам поговорити, правнику, — блиснув поглядом Берт, і юрист мишкою вислизнув на вулицю, намагаючись угамувати шалено калатаюче серце. Не вдалося. Таберну оточив десяток головорізів найнеприємнішого вигляду, а з його кабінету долинуло:

— Ти що влаштував, псе? Я тобі печінку виріжу!

— Та беззаконня це, шановний Берте, — почувся жалібний, майже плаксивий голос. — Я ж борг повернув.

— Беззаконня? — пролунав глухий удар і короткий схлип. — А за яким законом ти людині грошей не віддавав? Тепер плати, лайноїде. Ну що? Робимо, як домовилися, чи хочеш померти в Клоаці зі зламаними ногами? Твоя дружина й дочки вдома чекають. Забув?

— Я все зроблю, пане, — похмуро відповів купець.

— Правнику, заходь! Ми домовилися.

Флавій Віктор пройшов повз Франка в приймальні й сів за стіл. Хлопчиськові було страшенно весело. Він прислухався до того, що відбувалося за дверима, і раз у раз пирскав у кулак. Чомусь шмаркача, який виріс у Субурі, такою дрібницею було не пройняти.

— Отже, шановні, — із кам’яним обличчям промовив адвокат. — Ви дійшли згоди? Яку угоду я маю оформити?

— Нову позику, — вишкірився Берт. — На шістдесят чотири соліди, шість силікв і двісті п’ятнадцять нумміїв. Лихва — десята частина. Строк — рік.

— Ви це підтверджуєте, шановний Септимію Корве? — запитав Флавій Віктор, і той приречено кивнув. — Добре, тоді я запрошу свідків. Застава за позикою буде?

— Ні!

— Так! — Берт перебив купця, який уже було відкрив рота. — Його зять поручиться за нього. Він цілком випадково прийшов сюди з усіма документами на склад.

— Я-як зять? — це все, що Септимій Корв зміг із себе вичавити.

— Доведеться зачекати, шановні, — сказав Віктор. — Можете посидіти в приймальні. Я підготую документи. Ім’я заставодавця?

Люди вийшли з кабінету, а Флавій Віктор кинувся до глечика й налив повний кубок. Йому конче треба було вгамувати тремтіння в пальцях. Таблички давно готові. Вони з Марком відпрацювали цю угоду до найменших подробиць. Тепер справа за малим. Кілька печаток на воску — і на безчесного купця ляже борг, якого він не віддасть ніколи…

— А я ж перетворився на закінченого негідника, — сказав сам собі Флавій Віктор. — Я по вуха вліз у найбрудніший бруд. Ну а з іншого боку… Я був чесним два роки й жив у злиднях. Тепер я роблю жахливі речі разом із поганими людьми, зате діти ситі, а дружина шанує мене, як раніше. Та я за один її погляд розорю десятьох таких Корвів. Ні, Марку, ти прийшов у моє життя не просто так. Сам Бог послав тебе. Було б гріхом відкидати його дари.

Він випив кубок двома ковтками, а потім розчахнув двері.

— Прошу, шановні! Кварте, приведи заставодавця і свідків…

Непримітна попіна біля Номентанських воріт гула веселим гамором. Тут пиячили вантажники, ремісники й раби, у яких у кишені завелася зайва мідь. Фальшиво реготали шльондри, задоволено повискуючи, коли захмелілі гості хапали їх за всіляке. Тут було зручно. Кам’яні склепіння утворювали ніші, з яких не долинало ані звуку. Липка спека, що йшла від спітнілих тіл, щільний гамір і запахи дешевої їжі били по всіх чуттях одразу, але Марк терпів. Це найкраще місце для зустрічей. Тут нікому ні до кого немає діла, а запитань ставити не заведено.

— Частку приніс, старший, — Берт поклав на стіл невеликий мішечок. — Десять міняйлу, три твої й три правнику. Мені — чотири. Усе як домовлялися.

— Коли склад отримаємо, твоя третина, — Марк підняв кубок. — Хочеш стати шановним громадянином, Берте?

— На купчисі одружуся, — вишкірився той і розвів руки в боки. — Знайду жінку от із такою дупою й настругаю їй пів дюжини товстих дітей. Податки платитиму, як останній дурень. Хіба не про це Атаульф мріяв?

— Який Атаульф? — не зрозумів Марк. — Рекс готів? Перший чоловік августи Плацидії?

— Він самий, — кивнув Берт. — Я його добре пам’ятаю, він родич Аларіха. Я ж із роду воїнів-федератів. Коли римляни наші родини різати почали,[38] батько до готів перейшов. А я від війська відстав, та так і прижився тут. Рекс Атаульф хотів, щоб готи й римляни стали одним народом. Щоб нас визнали рівними. І щоб германська знать стала римською знаттю. Ми б тоді воювали за вас.

— Ось як? — замислився Марк. — Не знав. Розумна була людина. Царство йому Небесне. Тільки імператори на це нізащо не підуть. Навіть якщо їм небо на голову впаде. А воно скоро впаде.

— Недобрі вісті є із Заріччя, старший, — нахилився вперед Берт. — Народ злиться. Хліб дорогий. Скоро знову на форум підуть. Гарячі голови хочуть склади Гальби громити. До міста така погань тягнеться, що навіть мені не по собі. Біглі раби, дезертири, колишні гладіатори. Чекай крові й пожеж.

— Скільки в нас часу?

— Небагато, — похитав головою Берт. — Кілька днів, не більше. Лиходії з боліт помалу підходять. Ідуть по одному, щоб варта не схопила. Вночі річкою пливуть. Вони зараз у руїнах ховаються. Людей із тавром на лобі бачив. Ці найлютіші. Їм кров, що водичка. Навіть Циклоп прийшов. Не чув? Він зовсім схиблений. Ні щоб просто пограбувати — мучить людей. На шматки ріже.

— Зрозумів тебе.

Марк насупився. Він чекав чогось подібного. Обіцяні префектом Петронієм Максимом кораблі з Александрії затримувалися…

П’ятеро старших Субури сиділи в термополії, коли її двері для решти вже зачинили. У дальньому кутку утробно бурчав Спурій, набиваючи рота пирогом, пастою та люля-кебабом. Вина йому дали всього один кубок, через що старий солдат неабияк засмутився.

— Я, шановні, вісті отримав, — сказав Марк. — Недобрі вісті.

— Які? — недобре зиркнув Венацій, копо з вулиці Сандальників. — Про те, що новий душогуб завівся? Уже чули. Порізав жінку так, що по шматках збирали.

— Я теж про нього чув, — вагомо кинув Мароній, голова юдеїв Субури. — Але Марк зараз не про це. Мої брати з-за річки кажуть, знову заворушення будуть. Голота з катакомб почала збиватися в банди.

— Погано, — відкупник Ремігій скривився. — Заворушення — це завжди збитки у справах.

Север, навпаки, шкірився задоволеною усмішкою. Викладання в школі для сиріт забирало всі його сили. А відновити їх він міг лише одним способом…

— Це ще не все, — наполягав Марк, до якого сьогодні прибіг гонець зі Священної дороги. — Не тільки через хліб бійка буде. Дехто із сенаторів-язичників хоче, скориставшись метушнею, пригадати нам старі образи. Вони схизматиків до себе кличуть. Пелагіани, новаціани, акваріани, саватіани, аріани…

— Нові з’явилися, — сказав Ремігій. — Знову зі Сходу напасть привезли. Ці вважають, що Діва Марія народила не живого Бога, а людину Христа. Кажуть, в Ісусі дві природи: божественна й людська. Їх поки небагато, але…

— От сволота! — обурився Ремігій. — Христос став Богом, коли Його Святий Дух зачав у дівочому лоні. Та на ножі їх за таке!

— Це все вельми цікаво, шановні, — обережно перервав розмову юдей Мароній. — Ви, християни, дуже захопливо сперечаєтеся про Бога. Шкода, після цього завжди доводиться прибирати з вулиць багато трупів. Але повернімося до наших справ. Субура — оплот кафоликів. Якщо сюди язичники й схизматики ввійдуть, нам теж дістанеться. Хоча ми зовсім не кафолики.

На відміну від більшості римлян, Мароній носив бороду. В іншому він нічим не вирізнявся серед присутніх. Лише китиці, нашиті на край багатого плаща, видавали в ньому юдея.

— Пропоную створити загони, — сказав Марк. — Швидко навчити й поставити на чолі ветеранів. Такі є в кожному кварталі. Спурію! Ти нажерся, черево ненаситне?

Відставний солдат гучно ригнув і підійшов до столика, де сиділи старші. Марк розгорнув аркуш папірусу, на якому грубо намалював карту Рима з основними вулицями.

— Тут підуть, — солдат тицьнув кострубатим пальцем. — Тут, тут і тут. Аргілет, Довга з двох боків. Субуранський узвіз із боку Лабікани прикрити. Найімовірніше, туди не полізуть, але хто знає. Сотню тут, другу — тут. Позаду можна поставити менші загони. Там же варта біля воріт, натовп не пустить. Із Квіриналу теж не підуть. Там багатенькі живуть, їх охоронятимуть. Добірну сотню залишити в резерві, щоб перекидати провулками. Усіх, хто ходити може, вигнати на перехрестя й туди, де між будинками діри. Таких місць із два десятки. З Віміналу ще можна спуститися, із Циспія, Оппія…

— Усього три сотні? Небагато, — здивувався Ремігій.

— Нам і цих не навчити, — пояснив солдат. — Ви ж не воїни, а натовп. Навіть купи триматися — і то непросто буде.

— Що потрібно?

— Десяток ветеранів, — вишкірився Спурій. — Десяток міцних палиць, барильце вина й тиждень часу.

— І все? — не повірили мужі. — А зі зброєю як бути? Якщо в нас з’явиться добра зброя, префект міські когорти пошле. Скрутно нам доведеться.

— Це ще не все, — погодився ветеран і загнув палець. — Потрібні вози, щоб перекривати вулиці. Щити, каміння для верхніх поверхів і довгі кілки. Ліктів сім-вісім.

— Сариси? — охнув Марк.

— Не знаю я ніяких сарис, — старий солдат утупився в нього нерозуміючим поглядом. — Сказав же, довгі кілки потрібні. Вулиці вузькі. Ми їх унизу зупинимо. Якщо дозволимо пройти вглиб, усі будинки й крамниці розорять.

— Юдейська громада дасть людей і все, що знадобиться, — вагомо промовив Мароній.

— Приведу людей із Патриціїв, — кинув Ремігій. — І голоту з провулків битися вижену. Недорого візьмуть.

— Хліба дам, — сказав Марк. — Годуватиму тих, хто вийде битися.

— Уся Довга прийде, — знову вишкірився Север. — Не пустимо поганих схизматиків до наших храмів. У лайно втопчемо.

— Точно тижня вистачить? — Марк недовірливо подивився на Спурія.

— Щоб навчити воювати — ні. Щоб не здохнути — так.

Спурій жадібно потягнувся до глечика, а Марк визирнув на вулицю й свиснув. Хлопчиськові, який підбіг риссю, сказав:

— Зою поклич сюди.

— Навіщо тут шльондра? — здивувався Ремігій. — Рано ще, Марку. Як переможемо, повеселимося. Тільки молодшу візьмемо, і щоб зуби всі були. На таку мій корінь не підніметься.

— Зоя не завжди була шльондрою, — поправив його Марк. — Її батько — шановний кошикар з Ахаї. Нам потрібні щити. Ти вмієш плести з лози, Ремігію? Ні? І я не вмію. А от вона вміє й інших навчить.

Місто гуло. Перевозити возами свіжий хліб ставало небезпечно. Голодний люд чув їжу за запахом, починав злитися й тягнути руки. «Хлібні доми» оточила варта, а потім їх і зовсім зачинили. Одержувачам безплатної їжі відмовляли й наказували чекати. Якщо влада й не хотіла влаштувати бунт, та зробила все, щоб він стався. Спершу почали дерти горлянки власники тесер, а коли хліб подорожчав іще на п’ять нумміїв, околиці вибухнули. Тільки Субура залишалася спокійною. Виходи з неї перекрили, а пекарям старші наказали тримати ціну, але продавати тільки своїм. Не розбагатіють через п’ять нумміїв. Краще втратити гроші, ніж відбивати пекарню від голодного натовпу…

— Спурію! — кричав Марк. — Навіть не думай сьогодні пити вино. Ти в поході. Що за це належить? Забув?

— Слухаюся, пане! — старий солдат за звичкою витягнувся.

— Ти центуріон ополчення, осляча твоя макітро, — Марк схопив його за груди. — Побачу з глечиком — вижену із Субури. Іди в Заріччя жити.

— Та зрозумів я, старший, — гикнув солдат. — Усе, Мітрою Світлоносним… А, хай мене грім поб’є! Христом клянуся! Більше ні краплі.

— Відчую запах вина — кінець тобі, — пригрозив Марк. — Іди. Аргілет за тобою.

— Та втримаємо, старший, — Спурій вишкірив пеньки зубів. — Це ж не вулиця, справжній лімес![39]

І справді, Субуранський узвіз і вулицю Патриціїв, що зливалися в Аргілет, укріпили на совість. Упоперек поставили вози, а всі проходи завалили мішками із землею. Місце для барикади вибрали так, щоб над нею нависали дерев’яні галереї, де вже розташувалася пацанва й купи каміння. Натовп зайде на вулицю, але відразу потрапить у кам’яний мішок, перекритий піхотою зі щитами й гострими кілками. Марк виставив ополчення, щойно голодні люди потягнулися на форум.

— Усе буде, як завжди, — пробурмотів він. — Галас, безлад, покарання невинних, нагородження непричетних. Зараз покричать день-другий і почнуть громити крамниці.

Субура, що сховалася в комариних низинах Міста, нагадувала розчепірені пальці. Вімінал і відроги Есквіліну виступали вперед, до форумів. А багатоповерхове пекло, в якому Марк мав честь народитися, тулилося біля підніжжя цих пагорбів. Вище жили пристойні люди в домусах, стояли церкви й зеленіли залишки імператорських садів. Багаті райони охороняли міські когорти. Солдатів у Римі навряд чи й тисяча. Ще тисяча значилася лише у звітах скарбників, через що втримувати порядок у місті було, м’яко кажучи, складнувато.

Усі доріжки, що вели в низину, перекрили заставами. Товпи субуранської пацанви крутилися поруч. Старші помахували пращами. Молодших ганяли з дорученнями й звістками. Субура, в якій жили кілька десятків тисяч людей, перетворилася на обложену фортецю. І так уже вийшло, що командував цією фортецею Марк. Він був єдиним, кого готові були слухати пекарі, мідники, ковалі, візники, ткачі, фарбарі, вантажники, сандальники й навіть книгочії з крамниць Аргілету. Утримувачі попін, розбійники й сутенери опинилися в меншості та визнали вибір решти.

— Секунде! — наставляв хлопчину Марк. — Бери десяток хлопців із нашої вулиці й мчи на форум. Слухайте й запам’ятовуйте. Щойно щось почуєте — бігом сюди!

— Зрозумів, старший, — кивнув хлопчина, не по літах розсудливий і розумний.

Місто вибухнуло на третій день. Коли стало остаточно зрозуміло, що хліба не буде, голодний люд кинувся штурмувати склади в Емпоріумі, зчепившись із солдатами не на життя, а на смерть. Чимало гарячих голів із Субури теж опинилися там. Голод розуму не додає. Але майстри й торговці, які пішли в ополчення, з місця не рушили. Надто ласий шматок їхні крамниці. Розграбують миттю.

— Іду-уть! Іду-уть!

Швидконогий хлопчина мчав із форумів, надриваючи горлянку. Слідом за ним бігли й інші. Вони перелізли через барикаду, протиснулися крізь стрій мужиків із кілками й загомоніли.

— Ідуть, старший! На Прохідному форумі натовп! Там ті, кого дядько Север вигнав із церкви. І ще якісь… Рабів багато з палицями й камінням. Ножі є…

Ревучий натовп підкотився до Аргілету хвилин за тридцять. Барикада стояла трохи вглибині, а лазутчиків сюди не впускали. Тому вулиця завширшки у вісім кроків, перекрита мішками й вістрями довжелезних кілків, стала для багатьох повною несподіванкою. Натовп, страшний своєю сліпою люттю й енергією, здивовано загув. Перші ряди спробували загальмувати, але їх невтримно тиснули вперед, просто на вістря.

— Стійте, люди! — кричав Марк, видершись на віз, але тут-таки застогнав від болю. Гострий камінь розсік голову до крові й скинув його на землю.

Марка відтягли до стіни, перев’язали рану й дали води. У голові каламутилося, до горла підкочувала нудота. Заплющивши очі, він почув:

— Ану, хлопці! Згадуємо, чого дядько Спурій учив! Щити підняти! Списи опустити!

— Зараз, дядьку, — нервово хихикнув хтось. — Покажемо лайноїдам!

— А-а-а!

Перші ряди кинуло на барикаду проти їхньої волі. Ззаду тиснули кілька сотень людей, які не бачили, що відбувається попереду. Пролунав крик болю, а за ним — передсмертний хрип. Триметровий кіл увійшов у живіт, прикритий лише вицвілим хітоном.

Марк сяк-так підвівся, проклинаючи дурне бидло, й відійшов назад. Він командував резервною сотнею. А тут розпоряджався Спурій, озвірілий від запаху крові й відсутності вина.

— Пращники! — заревів солдат. — Бий!

Малеча, яка стояла поруч із Марком, кинулася до заздалегідь складених куп бруківки. Защебетали ремені пращ, засвистіло каміння, яке діти метали через голови батьків і братів. Із верхніх поверхів інсул у натовп нападників полетіли каменюки. Їх теж приготували чимало. Якщо раптом закінчиться каміння, у діло піде черепиця. Трифунтовий шматок обпаленої глини ламає ключицю, а якщо вже влучить у голову… Пірр Епірський не дасть збрехати. Неперевершеного бійця й полководця вбила якась стара. Як безглуздо вийшло. Ця думка блискавкою промайнула в нещасній голові Марка. Він заліз на бочку, про всяк випадок прикрившись плетеним щитом.

— Спаси Господи! — зблід він. — Та це ж якась бійня…

Вулиця Аргілет виявилася завалена тілами, що стогнали. Град каміння косив людей, які не могли піти. Ті, хто намагався, застрягли в тіснині. Затиснуті з боків сусідами, вони вили від безсилої люті. А каміння все летіло й летіло, розбиваючи обличчя до крові, проламуючи голови, ламаючи кістки…

— Зупиніться!!! — закричав Марк. — Дайте їм піти!

Хлопчаки неохоче згорнули пращі, а в тих, хто кидав каміння згори, майже закінчилися снаряди. Настала оглушлива тиша, яку порушували лише стогони поранених людей. З десяток уже не ворушилися. Двох прикінчили кілки, решту — каміння.

— Старший! — до Марка підбіг якийсь незнайомий хлопчина. — На Довгу схизматики пішли!

— Спурію! — закричав Марк. — Більше жодної крові! Дайте їм забрати тіла!

— Як скажеш, старший, — кивнув солдат. — Та я й сам розумію. Своїх же б’ємо.

— Я на Довгу, — сказав Марк. — Якщо ззаду підуть, зустрінь і по мене пошли.

— Зустрінемо, — кивнув солдат. — Сюди вони більше не полізуть. А от ззаду, через Лабікану, можуть піти. Злі вони, ніяк не заспокояться.

Север стояв на барикаді, приклавши руку до чола. Арку в Субуранському мурі вони залишили, а відразу за нею з возів і мішків збудували укріплення, назване дивним словом «барикада». Двоє відставних солдатів задум визнали слушним, а думку Марка перетворити початок Довгої на пастку — такою, що заслуговує всілякої уваги. У цій кам’яній кишці нападникам не врятуватися.

— Іду-уть! — верещав хлопчина, посланий на форум. — Схизматики йдуть!

Рішуче налаштований натовп із палицями й камінням увійшов в арку і, побачивши барикаду, наїжачену кілками, зупинився. Нападниками командували люди недурні й обережні. Вони готові битися, але не готові вмирати марно. Север бачив знайомі обличчя. Новаціани, багато хто з них жив тут-таки…

— Аніко! — закричав Север, побачивши старого пекаря із синами. — Відведи людей, заради Бога. Не вводь у спокусу смертовбивства. Іди до мене, покаємося один перед одним у гріхах, як святі отці в пустелях роблять. Обіймемося, брате у Христі!

— Не брат ти мені, душогубе поганий, — закричав Аніка. — Ти святу церкву розорив! Ти в ній притон бісівський влаштував! Мучитися твоїй душі в Геєні за це.

— Я дітей навчаю, — спокійно відповів Север. — А старі гріхи я сповіддю очистив. Немає на мені більше крові. А та, що була, святою водою змита. Іди, старий, Богом прошу.

— Ти — кафолик проклятий! — закричав Аніка. — Слуга нечестивого єпископа! Йому в Геєні горіти, і тобі з ним!

— Нечестивого єпископа? — зблід Север. — Ти так блаженнішого Боніфація назвав? Мене скільки хочеш ображай! Я стерплю, заради Христа. А єпископа хулити не смій! На, сволото!

Север і сам не помітив, як руки розмотали пояс, як поклали камінь у шкіряну пастку і як відправили цей камінь у політ. Страшний удар кинув пекаря на плити бруківки. Ніс провалився кудись углиб обличчя, а з розсіченої під час падіння потилиці потік струмок крові.

— За мною! — закричав Север. — Роби, як учили!

Мужі з Довгої посипалися з барикади, мов горох, покинули щити й пішли вперед, намагаючись тримати крок. Перші три ряди опустили довжелезні кілки, загородившись десятками дерев’яних жал.

— Лівою! — закричав Север, який став попереду. — Лівою! Лівою!

Натовп схизматиків здригнувся й потік назад. А мужі з Довгої, лаючись і переступаючи через тіло вбитого пекаря, понесли вперед криваві сліди. Голова старого, що луснула, мов диня, розтеклася багряною калюжею від тротуару до тротуару.

— У зад їх коли! — весело закричав Север. — Не беремо гріха на душу, браття! Отець Філіп сваритиме. Від єпитимії здохнемо!

Застряглий в арці натовп схизматиків завив. Підібратися до ворога вони не могли, кілки надто довгі. Їх із глузливим свистом кололи в м’які місця, витискаючи в тіснину форумів.

А Марк, який підійшов через вулицю Сандальників, скорботно присів біля тіла пекаря, якого знав, скільки себе пам’ятав. Він заплющив Аніці очі й склав розкидані руки на грудях. Підвівся, протиснувся крізь натовп збуджених крамарів із закривавленими кілками в руках, а потім пройшов через арку, просто до форуму Августа. Там іще гув розгублений натовп.

— Люди! — Марк підняв руку. — Тут іще обійшлося. Хто не вірить — сходіть на Аргілет. Там зараз трупи збирають. Ідіть додому! Богом прошу. Не треба крові!

— Обійшлося? — закричав Фелікс, старший син Аніки. — Мого батька вбили! Твій ручний пес убив!

— Забери тіло, Феліксе, — спокійно відповів Марк. — Тебе ніхто не зачепить. Це не твоя бійка. Іди додому, до матері. Не поглиблюй її горя.

— У-у-у! Уб’ю-ю, га-ад!

Старший син Аніки підняв палицю й кинувся на Марка. Той не став приймати виклик і побіг до рятівної арки. За нею — Довга вулиця й сотні людей.

— Не чіпайте дурня! — кричав Марк, забігаючи в арку. — Нехай іде! Він наш, із Субури.

Пекар, який забіг слідом за Марком, розгубився, побачивши натовп розлючених мужиків. Ніхто його не бив, ніхто не сказав ані слова. Вони просто дивилися. Фелікс знав цих людей від народження. Багато хто купував хліб у їхній пекарні. Він пройшов уперед на негнучких ногах, сів біля тіла батька, взяв його за холодіючу руку й завив, розмазуючи сльози по брудних щоках…

Люди, які щойно жваво обговорювали перемогу, збентежено замовкли. І Фелікса, і Аніку знали всі. Адже росли на одній вулиці…

— Старший! Старший!

Ще один хлопчина, який прибіг зі сходу, приніс звістку.

— Людей архонта Маронія притиснули! З боку Лабікани й ззаду! З пагорбів спустилися, наших побили, а потім на них ударили! Уже двері в крамницях ламають!

— А як же варта біля Пренестинських воріт? — скреготнув зубами Марк.

— Пропустили, — шморгнув носом хлопчина.

— Біго-ом! — закричав Марк. — За мно-ою!

Резервна сотня, зібрана з хлопців не старших двадцяти, понеслася провулками зі швидкістю скакових коней. Вони опинилися на місці вже за чверть години й потрапили просто в м’ясорубку вуличного бою. Тут і справді нападу не чекали. Вулиця Лабікана заможна, її завжди охороняють наряди варти. Хтось зумів домовитися.

Юдеї билися, мов дикі звірі. Пів сотні мужиків із палицями стиснули їх із двох боків. Їх закидали камінням, нещадно били, а декого вже встигли зарізати. Марк кляв себе останніми словами.

— Полководець хрінів, — шепотів він. — Дурень! Дурень! Вирішив, що розумніший за інших. На варту понадіявся!

Сотня вишикувалася квадратом десять на десять людей. Перший ряд опустив кілки й підняв щити, а другий підняв кілки над головою. Це все, що вони встигли засвоїти. От тільки тримати стрій субуранська голота так і не навчилася. Тому ветерани наказали стати коробкою, щоб військо просто не розвалилося на шматки. А так хоч рідні стіни допоможуть, причому в прямому сенсі. Фаланга… Ну, майже…

— Би-и-ий! — страшним голосом закричав Марк і увігнав свій кіл у спину якогось вуличного голодранця.

Перший удар фаланги вийшов страшним. Кілки вп’ялися в напівголі тіла й відразу забарвилися кров’ю. Нападники відповісти не могли. Не дотягнутися ні палицею, ні ножем.

— Тримай лінію! — кричав Марк, напираючи на чужинців. — Тримай! Та куди ти виліз, йолопе! Назад! Назад!

Серед тих, хто прийшов грабувати, було багато рабів. Їх видавали зачіски. Юдеї, побачивши підкріплення, завили й запрацювали палицями з подвійною силою. Вони відтягли поранених за спини й оточили їх дугою. Притиснулися до стіни, пропускаючи тих, хто тікав. Кілки фаланги гнали схизматиків і сенаторських рабів геть, за пролом у Сервієвому мурі. Там закінчувалася Субура.

Поруч із Марком упав хлопець із сусіднього будинку — камінь влучив у голову. Його відтягли назад, а на його місце став інший. Вуличні голодранці хапалися руками за кілки, намагалися підлізти ближче й ударити ножем, але другий ряд не ловив ґав. Марк відбив щитом удар тесаки, а той, хто стояв за ним, тицьнув своїм кілком просто в перекошене від злості обличчя. Пронизливе виття різонуло по вухах. Волоцюга впав під ноги фаланзі, що наступала, а потім захрипів. Задні ряди його добили.

Усе скінчилося за чверть години. Марк заліз на барикаду й вдивився вдалечінь. Нападники відійшли, показуючи кулаки. Услід їм летіли каменюки, але вже не завдавали шкоди. Спітнілий і злий Мароній став поруч. Дихає зі свистом, мов загнаний кінь. Густа борода злиплася в неохайні кіски.

— Трьох утратили, десятеро тяжко поранені. Двоє помруть до ранку.

Щільна туніка архонта в кількох місцях розірвана й висить клаптями. Під нею тьмяно блищить залізо кольчужної безрукавки. Він стискає важкий германський тесак, по лезу якого стікають багряні краплі. Марк озирнувся. Каміння бруківки залите кров’ю й завалене безладно розкиданими тілами. Убитих немає й половини. Майже всі поранені кілками, багато хто намагається відповзти.

— Непоганий у тебе одяг, шановний Маронію, — усміхнувся Марк.

— Я давно живу на світі, — знизав плечима юдей, витираючи ніж об одяг убитого нападника. — Уже втретє він рятує мені життя. Раджу купити такий самий, Марку. Богом клянуся, він тобі знадобиться. Ти крокуєш надто широко й не помічаєш, скільком людям віддавив ноги.

— Що робимо з пораненими? — запитав Марк. — Пропоную здати варті.

— Спробуй, — скривився Мароній. — Але чуття підказує мені, що з цього не буде користі. Я вже розпитав двох. Тут є люди Сіммахів. Тих, що з язичницьких родів.

— Спробуємо, — знизав плечима Марк. — Гей, хлопці! Чужинців в’яжіть! Здамо їх варті!

Поранених полонених набралося два десятки. Це ті, хто міг ходити. Решту склали рядком на тротуарі. Мертвих, живих — без розбору. Коли заворушення скінчаться, міські раби вивезуть їх за мур і поховають.

— Помилилися ми, — скривився Марк. — Понадіялися, що варта їх утримає.

— Малою кров’ю обійшлися, — спокійно відповів Мароній. — Дякую за допомогу, Марку. Я твій боржник. Ніколи не бачив, як іде фаланга. Тільки в книжках читав. Виявляється, це страшно до жаху. А тут усього-на-всього десять людей у ряд.

— Треба решту навчати, — сказав Марк.

— Навіть не думай, — гостро глянув на нього юдей. — Викинь це з голови. Якщо влада дізнається, що ти вчиш чернь правильно воювати строєм, помреш на арені.

— Прокляття! — вилаявся Марк. — Не подумав я. Знову не подумав… Ти правий, Маронію. Народу тут бояться набагато більше, ніж ворога.

— Готуй адвоката, Марку, — сказав архонт. — Я не здивуюся, якщо тебе самого за заколот притягнуть до суду. Сьогодні ти здобув справжню владу, і префект нізащо тобі цього не пробачить. Він захоче знищити рекса Субури. Ти дивишся на мене здивовано, юначе. А чому? Це ж Рим. Тут є закон, але немає справедливості.

Місто не заспокоювалося. Від того, що Субура відбила напад, хліба в ній не побільшало. Навпаки, він майже зник. Сотні людей виплеснулися з її вулиць. Вони збивалися в банди, нишпорили по всьому місту, вплутувалися в бійки й лізли на хлібні склади, коли бачили там чергову колотнечу.

До Субури увійшли воїни міських когорт. Вони ліниво поглядали на місцевих і голосно реготали, тицяючи пальцями в роздуті на сонці трупи. Тіла вбитих не забирали так довго, що Марк зробив це сам. Узяв вози й наказав завантажити вбитих нападників. Їх виявилося чоловік сорок, разом із тими, хто помер від ран. Їх поховали на кладовищі біля Соляної дороги.

Воїни, як водиться, почали безчинствувати. Заверещали скривджені жінки, затріщали двері зламаних крамниць. І тоді містяни закидали воїнів черепицею й знову виставили барикади. А наступного дня по Марка прийшли. Йому ввічливо наказали з’явитися на Капітолій. Сам префект Міста наказав.

— Пекарю Марку, сину Тита, чи визнаєш ти, що закликав чернь Субури до заколоту? Чи визнаєш ти, що твої дії призвели до кровопролиття й смертей?

— Ні, пане, — відповів Марк.

Він стояв перед префектом Петронієм Максимом і зовсім недоречно думав зараз не про власну шкуру, а про те, що бачить перед собою майбутнього імператора, винуватця смерті Аеція. Через нього вандали розорили Рим. Запитання ставить нотарій, а сам префект сидить мовчки, зберігаючи кам’яний вираз на гладкому, майже юнацькому обличчі. Йому всього двадцять п’ять, і він не працював у своєму житті жодного дня. Пекар у двадцять п’ять може виглядати на сорок.

— Навіщо ти озброїв чернь?

— У нас немає зброї, пане, — відповів він. — Ми відстояли свої домівки й церкви за допомогою каміння та палиць. На наших вулицях не було варти. Довелося битися самим.

— Люди кажуть, ви йшли, наче воїни, прикриті щитами, — сказав нотарій.

— Ми прикрилися плетеною лозою, пане, — відповів Марк. — Але не тому, що замишляли заколот, а тому, що хотіли жити. Нікому не хочеться отримати ножем у живіт. Подивіться, в мене розсічена голова. Хтось кинув камінь, коли я намагався зупинити натовп.

— Ви збудували в Субурі справжню фортецю, — нотарій звинувачувально тицьнув пальцем. — Навіщо?

— Щоб не пустити заколотників проти законної влади до своїх домівок, пане. Нам навіть це не допомогло. Розбійники спустилися з пагорбів і вбили багатьох чесних містян. Ми просто прогнали їх.

— Ви їх убили!

— Вони не хотіли йти.

— Ви заманили їх у пастку й влаштували бійню!

— Вони напали на нас. Ми їх не кликали. Моя кров пролилася першою, пане.

— Як загинув пекар Аніка?

— Я цього не бачив, пане.

— Але ти знаєш!

— Я цього не бачив, пане. Я не можу повторювати чутки перед лицем ясновельможного префекта.

— Ви напали на воїнів!

— У мене є список жінок, яких намагалися зґвалтувати. І скарги крамарів, у яких відібрали товар. Ми захищалися, пане.

— Тебе віддадуть на тортури, пекарю. Тебе бичуватимуть, і ти зізнаєшся в усьому.

— Мені немає в чому зізнаватися, пане. Я не зробив нічого поганого. Я лише захищав свій дім і родину. Я печу хліб для дияконій. Його б розграбували. Ми не могли цього допустити. Це зерно — майно церкви.

— Який упертий негідник, — голосно здивувався префект. — Ведіть наступного!

— Як тебе звати? — нотарій заніс стилос над папірусом.

— Север, пане. Свого батька не знаю.

— Чим займаєшся?

— Я вчитель. Навчаю дітей грамоти й Закону Божого. Наставляю у вірі в міру своїх скромних сил. Навчаю рахувати.

— Ти командував бандою?

— Я захищав вулицю, на якій живу.

— Ви багатьох поранили!

— Але не вбили! Ми могли, але не стали, пане. Гріх проливати кров намарно.

— А пекар Аніка? Як він помер?

— У нього влучив камінь, пане. Каміння іноді літає, коли паплюжать святого єпископа. Ми шануємо блаженнішого Боніфація.

— Ти вбив Аніку!

— Він сам себе вбив, коли пригрозив Геєною єпископу Рима. Господь карає грішників руками праведників. На мені немає вини. Я її не визнаю.

— Наступний!

— Твоє ім’я і рід занять?

— Фелікс, син Аніки. Пекар.

— Навіщо ти прийшов на Довгу вулицю в день заколоту?

— Я живу в Субурі, пане. Я йшов додому.

— Чому ти йшов із цілим натовпом?

— Нам було по дорозі, пане.

— Як загинув твій батько?

— Він сказав необдумані слова. У нього влучив камінь, пане.

— Хто його вбив? Север?

— Ні! Камінь прилетів із натовпу.

— Що робив пекар Марк того дня?

— Він намагався зупинити людей. Він закликав до миру.

— Наступний!

Петроній Максим оглянув писарів, які зібралися навколо, ніби шукаючи підтримки. Він вагався, зважуючи всі «за» і «проти». Допит перетворився на якесь посміховисько. Ніхто нічого не бачив. Ніхто нічого не чув. Ніхто нічого не хотів розповідати владі. Нарешті мовчання затяглося, і префект подивився на вікарія.

— Що скажеш, Альбіне?

— Це Субура, найясніший, — розвів руками вікарій. — Вони нічого нам не скажуть. У них є правило: що сталося в Субурі, залишається в Субурі. Цей Фелікс, у якого вбили батька, радше заріже кривдника, але не стане доносити.

— А цей пекар, що про нього скажеш? Він слизький, мов вугор.

— Марк з Узвозу — той ще хитрун, володарю, — шанобливо промовив заступник. — Я його добре пам’ятаю. Він не міг поділити пекарню з компаньйоном і покликав бандитів із Заріччя. На його руках чимало крові, але він убиває всіляку голоту. Нещодавно в Субурі вирізали банду викрадачів людей, та так хвацько, що навіть тіл не знайшли.

— Він небезпечний? — підняв брову префект.

— Радше надто впливовий, володарю, — скривився вікарій. — Я наказав простежити, хто зустрічатиме його біля входу до префектури. Там побачили кількох священників, шановного аргентарія, явного бандита, архонта юдеїв зі свитою, адвоката родини Мемміїв і цілий натовп людей із Субури. Його й Севера мало не на руках додому понесли. У Субурі його раніше називали старшим. Тепер називають рексом, як варварського вождя.

— Він же хлопчисько! — не витримав префект.

— Він вельми спритний у справах, володарю, — пояснив вікарій. — Марціану, цю нову страву бідноти, вигадав Марк з Узвозу.

— І що ти пропонуєш? — префект постукав пальцями по підлокітнику крісла. — Звинуватити його й вигнати з міста?

— Боюся, це спричинить непотрібні складнощі, володарю, — відповів вікарій. — Йому прихильний сам єпископ Боніфацій. Та й у Субурі при ньому, поклавши руку на серце, стало куди спокійніше. Якщо його вигнати, чернь обуриться. Можуть імператору прохання подати. А цей Марк ще й прокуратор капуанських Мемміїв. Вони можуть через свою рідню зробити так, що це прохання побачать. Навіщо нам це?

— Тоді нехай служить нам, — Петроній Максим стукнув по підлокітнику. — У Субурі не працює половина майстерень. Її чернь бешкетує біля хлібних складів. Туди досі не впускають чужинців, її вулицями не йдуть вантажі. Візники були в мене сьогодні вранці. Вони благають про допомогу. Нехай цей Марк угамує плебс, якщо вже він такий спритний у справах.

— Мудрість володаря безмежна, — схилив голову вікарій. — Я й сам хотів це запропонувати. За часів мого батька обтяжували впливових містян. І ми маємо право покласти повинності на будь-кого. Якщо цей Марк такий вправний, нехай принесе користь. Якщо в нього вийде, ми нічого не втрачаємо. Якщо не впорається, ми забудемо про нього назавжди. А вбитий пекар і пів сотні мертвих обірванців… Нехай Господь упокоїть їхні душі. Бог дав, Бог і взяв.

— Ти хочеш дати йому посаду? — насупився префект. — Мені не подобається ця думка.

— Ну що ви, володарю, — улесливо хихикнув Альбін. — Ми дамо йому мандат і iussum praefectorium, офіційне доручення префекта. Він не зможе від нього відмовитися. Воно буде покладене на нього як державна повинність.[40]

Марк стояв у знайомому кабінеті. Стояв, бо сісти йому ніхто не запропонував. Він уже знав, що обвинувачення спустять на гальмах. Із Латеранського палацу передали. А раз так, із ним домовлятимуться, за можливості подавши це як найбільшу ласку.

— Пекарю Марку, — вікарій не обдурив очікувань, — ясновельможний префект Петроній Максим вирішив виявити до тебе милість. Ти виправиш ті злодіяння, які вчинив…

— Пан помиляється, — перебив його Марк. — Я не чинив злодіянь. Я їм запобігав. Закони августів дозволяють громадянам захищати мечем своє життя й майно.

— Ти хочеш посперечатися про це, пекарю? — очі вікарія блиснули недобрим вогнем. — Тобі доручено громадську справу. Ти не можеш від неї відмовитися.

— Я лише вношу ясність, пане, — спокійно відповів Марк. — Я готовий послужити місту, якщо йому потрібна моя служба. Але пан міг забути. Я пекар. Я несу повинність із випікання хліба. Це займає весь день.

— Е-е-е… — вікарій розгубився. — Ти отримаєш тимчасове звільнення від повинності. Скажімо, на місяць…

— І що я маю зробити за цей місяць? — поцікавився Марк.

— Ти маєш угамувати чернь, — відповів вікарій. — Нехай повернуться до своїх домівок. Нехай знову вийдуть на роботу. Нехай розберуть завали на вулицях і відновлять торгівлю. Ви маєте роззброїтися й розпустити свої загони.

— Що я за це отримаю? — запитав Марк.

— Прощення, — зневажливо подивився на нього вікарій. — Ми забудемо про те, що сталося на ваших вулицях.

— Боюся, не впораюся, пане, — розвів руками Марк. — Ви вважаєте мене за когось значного, але це не так. Я лише пекар.

— Ти хочеш скуштувати батогів?

— А ви хочете отримати новий бунт? — парирував Марк. — Вам потрібна спокійна Субура. Я вважаю, це чогось варте. Небагато, пане. Я не попрошу нічого, що вас обтяжить.

— Говори, — неохоче кивнув Альбін.

— Звільнення, — сказав Марк. — Для мене й мого батька. Звільнення від повинностей колегії навічно. Місту це нічого не коштуватиме. У моєї родини немає пекарні, яка входить до аннони. Я залишуся пекарем, але пектиму для церкви. Цей бунт не перший і не останній. Я ще не раз стану в пригоді.

— Ти просиш дуже багато, — з кам’яним обличчям відповів вікарій. — Це не в моїй владі. Закон каже: людині, одного разу зарахованій до corpus pistorum, не повинно надаватися жодної можливості вийти з нього будь-яким способом, навіть якщо всі пекарі погодяться.

— Тоді подайте прохання до імператорської канцелярії, — заявив Марк.

— Ти хочеш отримати рескрипт? — вікарій потер підборіддя. — Подати можна, але не можу обіцяти, що вийде. Ми можемо вказати, що ти й твій батько звільняєтеся від повинності. Але вийти зі стану пекарів ви не зможете. Для цього треба стати сенатором. Це все?

— Ні, — похитав головою Марк. — Мені потрібна коротка кольчуга. На мене можуть відкрити полювання. А ополчення я розпущу після відновлення порядку, і не раніше.

— Добре, — кивнув вікарій. — Це прийнятно. Кольчугу повернеш до арсеналу, коли все скінчиться. Тепер усе?

— Не все! — жорстко відповів Марк. — На тридцять днів ви гарантуєте мені недоторканність за всі справи, пов’язані з нинішніми заворушеннями. Ви прибираєте солдатів від меж Субури, а я за місяць угамую всіх буйних. Поки я виконую доручення, ви не втручаєтеся в мої дії без особливої потреби.

— Ти мені умови ставиш? — обурився вікарій.

— Інакше бунту не вгамувати. А за це ви отримаєте спокійний район, де гола жінка пройде вулицею в золотому намисті, і її не зачеплять.

— Як ти хочеш це зробити? — здивувався вікарій.

— Це вас не стосується, — похитав головою Марк. — Ви даєте зерно, і я запущу пекарні. Віддайте останнє, якщо знадобиться. Тоді ті, хто громив склади, повернуться додому.

— Ти знаєш, хто грабував склади й убивав воїнів? — насупився вікарій.

— Знаю, — кивнув Марк. — Декого навіть від народження.

— Ти здаси їх варті!

— Нізащо! — похитав головою Марк. — Це спричинить новий бунт. Я зроблю так, що вони повернуться до роботи.

— Добре, — кивнув вікарій. — До справи, пекарю. Ти отримаєш мандат у мого секретаря. Іди й роби, що тобі доручили.

Умиротворення Субури Марк почав із відвідин Латеранського палацу. Він стояв перед єпископом Боніфацієм, відчуваючи, як калатає серце. Папа допустив його до руки, а це, як не крути, найбільша милість.

— Целестин хвалить тебе, сину мій, — заявив папа, і архідиякон, який стояв поруч, мовчки вклонився. — Я дозволив марціану для харчування святих отців. Тільки наказав не захоплюватися соусами. Усе ж смачна їжа — диявольська спокуса. Не слід служителям церкви догоджати своїй плоті.

— Як накажете, пане, — покірно відповів Марк. — Про милість прошу. Префект видав мені доручення. Я маю заспокоїти Субуру.

— Що тобі потрібно? — примружився єпископ.

— Зерно, — коротко відповів Марк. — Усе, що є на церковних складах. Мені треба нагодувати людей, інакше Рим запалає. Убитих уже ховають десятками.

— Це зерно належить бідним, — погляд єпископа заледенів.

— Я поверну, пане, — уперто відповів Марк. — Ви мене знаєте, я слів на вітер не кидаю.

— Говори, — наказав єпископ. — Ти ж не тільки за цим сюди прийшов.

— У Місті надто багато зайвих людей, — видихнув Марк. — Для них немає їжі й немає роботи. Імператорам доводиться годувати десятки тисяч. А навіщо?

— Ти хочеш змінити встановлене цезарями? — підняв сиві брови єпископ.

— Так, пане! — уперто заявив Марк. — Якщо не змінити те, що вже не працює, Місто так і бунтуватиме. Кожен шторм чи неврожай призводить до біди. Скоро закриється море. І якщо кораблів з Александрії не буде, зими ми не переживемо.

— Кораблі стоять у Неаполі, — усміхнувся єпископ. — Сьогодні прискакав гонець. Вони перечікують негоду.

— Це тішить, але нічого не вирішує, пане, — заперечив Марк. — Усе повториться знову. Ми латаємо драний хітон, і для цього беремо тканину з цього самого хітона. Кожного третього року в Римі бракує хліба.

— Так і бути, я дам зерно в борг, — не витримав єпископ. — Префект аннони його поверне, коли прийдуть кораблі. Що ти пропонуєш, Марку?

— Я пропоную церкві взяти на себе забезпечення Рима хлібом, — Марк подивився єпископу просто в очі. — Перевірити всі списки отримувачів. Відібрати тесери, видані незаконно. Нероб виселити з міста взагалі. Безплатний хліб породжує тільки заколоти. Повернути повноваження магістрам вікусів,[41] які були ще пів сотні років тому. Навіщо годувати тих, хто може працювати? Магістри й диякони краще знатимуть, хто потребує допомоги. Чиновники аннони ніколи не ходять далі «Хлібного дому».

— Ти хочеш зруйнувати аннону? — папа непристойно витріщив очі. — Але ж це поля, кораблі, склади, списки…

— Я пропоную церкві стати анноною, — поправив його Марк, — а зайвих людей відправити з міста на порожні землі. Село задихається без робочих рук. Годувати треба лише тих, хто не може заробити собі на життя. Хліба для роздач знадобиться в рази менше, ваша святосте. Ви не уявляєте, скільки дармоїдів годується безплатно.

— Церкві стати анноною? — задумливо протягнув єпископ. — Але це зневажає всі устої…

— Це місто буде вашим, пане, — гаряче запевнив його Марк. — Жоден язичник чи схизматик не отримає безплатного хліба. Адже він піде через дияконії. Хліб — це влада над Римом.

— На це ніхто не погодиться, — похитав головою папа. — Імператор не дозволить. Сотні чиновників працюють в анноні. Вони мають величезний вплив.

— Імператору потрібні гроші для солдатів, — заперечив Марк. — Для нього десятки тисяч отримувачів безплатного хліба — жорна на шиї. Він буде щасливий позбутися їх. Якщо блаженніший скаже, що скоротить витрати вдвічі, імператор може дослухатися до нього.

— А церква зможе скоротити витрати вдвічі? — папа пильно вдивився в обличчя Марка. — Я б знову подумав, що ти базікало, але… Ти вже не раз дивував.

— Утричі, — рішуче махнув рукою Марк. — Але зайвих людей доведеться безжально гнати за мур.

— Гіркий хліб милостині, а ти й його хочеш відібрати! — насупився папа. — Гнати куди? На певну смерть?

— У маєтки церкви, ваша святосте, — відповів Марк. — Нехай не їдять хліб, а вирощують його. Так, побунтують, не без цього. Але все треба робити обережно. Район за районом, парафія за парафією. За кілька років вичистимо всіх. Хто не працює, той не їсть![42]

— Вони не вміють сіяти хліб!

— Розподілити їх між досвідченими віліками, — гаряче сказав Марк. — Дати добру частку врожаю. Допомогти зерном, волами, знаряддям.

— Стій! Стій! Стій! — підняв руку єпископ. — Давай почнемо з малого, поки ти у своїх мріях не повернув Італію до благословенних часів імператора Траяна. Що ти пообіцяв префекту?

— Я пообіцяв, що за тридцять днів усі жителі Субури повернуться до своїх домівок, а нічною вулицею спокійно пройде гола жінка із золотим намистом на шиї.

— Целестине! — папа розгублено повернувся до архідиякона. — Ти чув? Та що він таке говорить? Його все-таки опанували злі демони?

— Прошу вашу святість віддати Марку зерно з церковних складів, — уклонився Целестин. — А я тим часом пошукаю якусь легковажну дівчину. Не кожна погодиться на нічну прогулянку Субурою в такому непристойному вигляді.

Барикади на Аргілеті й Довгій розтягли тієї ж миті, коли до Субури пішли вози із зерном. Містом бігали хлопчаки. Вони шукали своїх батьків і тягли додому, погрожуючи прочуханкою від матерів. Місто заздрісно завило. У Субурі потроху задиміли пекарні, її вулицями пішли обози, але чужинців туди не впускали. Не всім випало таке щастя — хліб секундарій по десять нумміїв. Для цього треба жити в Субурі. Містяни спробували обуритися, але ватажків так і не породили, а тому покірно платили, скільки скажуть.

Щоб купити хліба, потрібні гроші, а щоб їх заробити, треба взятися до діла. За кілька днів застукали молоти, засмерділи фарбарні, а шевці схилилися над лагодженням стоптаних сандалій. Аргілет — вотчина шевців і книгарів. Останні постраждали особливо. Не до віршів людям, коли під дверима твоєї крамниці лежать роздуті трупи.

Сирієць Малх, від якого через слабосилість і піднесений спосіб мислення в бійці користі не було, теж узявся до діла. Марк так і не повернув йому сувій Овідія, зате підкидав хліба й дав роботу. Умілий різьбяр із Галлії вирізав на буковій дошці «Отче наш», і тепер книгар, майже не дихаючи, наносив на неї чорнило, замішане на сажі. Марк був одержимий цією затією, а хто такий звичайний крамар, якщо сам рекс Субури просить його чимось зайнятися. Усе одно робити нічого.

— Ну, Господи, благослови! — видихнув Малх, приклав дошку до аркуша папірусу й сильно притиснув.

— Лайно, — спокійно сказав різьбяр. — Я ж тобі казав, нічого не вийде. Папірус твій — переплетена трава. Не буде на ньому доброго відбитка.

— Та я й сам знаю, — протягнув Малх, похмуро розглядаючи мішанину чорнильних плям.

Свята молитва скидалася на малюнок із плям, де не те що зрозумілих слів — жодної цілої літери не було. Вони відразу здогадалися, що нічого не вийде. Треба тепер Марку показати, а то він усе не вірить.

— Що, бідолахо? — співчутливо подивився на нього різьбяр. — Знову старе дрантя варитимеш?

— Варитиму, — скорботно зітхнув Малх. — А що мені ще залишається? Крамниця ж зачинена, а Марк годує.

Сирієць тоскно подивився в куток, де горою лежали смердючі лляні ганчірки, рвані сіті, розкуйовджені мотузки й діряві вітрила, куплені за безцінь в Емпоріумі. Він узяв ніж із трьома лезами й сів біля колоди. Треба було покришити всю цю купу на дрібні шматочки, а потім розварити в лузі й перетерти в ступі. Малх не заперечував. Книгар — не книжка. Він хоче їсти щодня. А його крамниця зачинена.

— Ну, Господи, благослови, — похмуро пробурмотів Малх, розрізаючи ножем стару сіть.

— Я зрозумів, чого бракувало, — Крисп із переможним виглядом поставив тарілку з пастою на стіл. — Пам’ятаєш нашу розмову? Ти ще про перець сказав.

— Пам’ятаю, — кивнув Марк, намотуючи на виделку макаронний виріб власного імені. — Ти що в соус додав?

— Товчений горіх, — змовницьким шепотом сказав копо, нахилившись до самого його вуха. — Тільки нікому не кажи!

— Прокляття! Точно! — прошамкав Марк. — Товченого горіха в песто бракувало. А я все думаю, чогось порожнуватий… Молодець, старий!

— А ти думав, — гордо відвернувся шинкар. — Феодоре, чого мнесся? Господар один.

Потроху термополій на Узвозі перетворився на переговорну. Марк більшу частину часу проводив тут, розмовляючи з людьми. Сніданок часом переходив в обід, а обід — у вечерю. Як сьогодні. Хлопець почав помічати, як нещодавно ще жилаве тіло розпливається й укривається несміливим шаром жирку. За нинішніх часів це почесно, але Марку категорично не подобалося.

— Господарю, — старший пекар ніяково всівся за стіл. — Тут така справа… Люди борошно хочуть купувати. Не хліб… Самі марціану сушать тепер. Кажуть, так дешевше виходить. Що робити?

— Продавати, — знизав плечима Марк. — А що ще? Не ми продамо — інші продадуть. Скільки таких, хто сам готувати захоче? Тарілка марціани без соусу п’ять мідяків коштує.

— Я пропоную на борошно ціну вищу поставити, — порадив пекар. — Тоді не буде сенсу самому готувати. Зможеш у колегії домовитися?

— Зможу, — кивнув Марк. — Поки префектура до цього не додумалася, колегія всіх змусить тримати єдину ціну. Зробимо так, щоб пекарям було вигідно продавати борошно.

Феодор пішов, і Марк знову взявся за виделку. Недовгу самотність перервала поява заклятих ворогів: Севера й Фелікса. Їх викликали, і вони прийшли, люто зиркаючи один на одного. Марк махнув рукою, і обидва плюхнулися за стіл.

— Наливайте собі самі, — сказав він, і Север хлюпнув у кубок. Фелікс скривив губи й пити не став.

— Давай я тобі наллю, — сказав Марк, і син убитого Аніки взяв кубок. Він не випив ані краплі.

— Послухайте мене уважно, — сказав Марк. — Ти, Феліксе, повівся гідно. Як і належить тому, хто живе в Субурі. Я сумую за твоїм батьком і нової крові не допущу. Аніка знав, до чого призведуть його слова. І ти теж це знав. Не Север, то хтось інший кинув би в нього камінь. Така його доля. На Севера наклали тяжку єпитимію. Він день і ніч молиться за упокій душі твого батька.

— Батько помер, а його вбивця живий, — похмуро заперечив Фелікс.

— Усе в руці Господа нашого, — парирував Марк. — Твій шановний батько прожив стільки, скільки попустив йому Бог. Мабуть, міг би прожити довше, якби необдумані слова не злетіли з його уст. Але я не про це!

— А про що? — насупився Фелікс.

— Про тебе! — Марк тицьнув у нього пальцем. — Горе застилає тобі очі, Феліксе, і ти не бачиш головного. Зовсім скоро і ти, і твої брати, і ваші діти залишитеся без заробітку. Ніхто не купуватиме хліб у схизматиків, із якими бився.

— Та що ти таке кажеш, Марку? — Фелікс зблід. — А колегія як же…

— Колегія дасть тобі норму, — жорстко відповів Марк. — Але з імператорського зерна не заробиш. Ти це не гірше за мене знаєш. Ти живеш із сусідів, а вони до Пуденція ходять. Якщо й тебе там не буде, сусіди підуть до іншого пекаря, а твій хліб засохне.

— Та як же! — повторив Фелікс. — Жили ж поруч стільки років. За що ти так із нами?

— Не я, — похитав головою Марк. — Люди самі зроблять вибір. Або йдіть із Субури туди, де багато новаціан, або прийміть істинний завіт. Тут вам не жити. Я тобі таємницю відкрию. І п’яти років не мине, як у схизматиків не залишиться жодної церкви. Ні у вас, ні в пелагіан. Усі закриють. А тих, хто до причастя в праведні храми не ходить, обкладуть таким податком, що завиєте. Ні зерна не побачиш, ні добрих продажів.

— Краще до юдеїв піду, ніж до кафоликів, — вичавив із себе Фелікс.

— А пекарню із собою забереш? — співчутливо подивився на нього Марк. — Давай я її викуплю. На ці гроші збудуєш іншу. Тільки спочатку з Маронієм поговори, чи потрібен йому ще один пекар.

— Ось як ти справи ведеш, Марку? — пекар підвівся, залишивши на столі неторканий кубок із вином. — Руки викручуєш? Я чув, термополій на Довгій наполовину твоїм став. І на вулиці Патриціїв теж. Не дозволяєш людям крамниці відкривати. Та хто ти такий? Усе під себе в Субурі забрати хочеш? Мало тобі?

— Ці люди самі до мене прийшли, — жорстко відповів Марк. — Я дав їм захист, добрий товар і чесну ціну за частку. Менше заробляти вони не стали, повір.

— Та зрозуміло, — усміхнувся Фелікс. — Немає в тебе справедливості. Завжди свого пса захистиш, навіть якщо він дітей на обід їсти почне.

— Ти готовий прилюдно помиритися із Севером? — запитав Марк.

— Ні, — відрубав Фелікс і пішов до дверей. — І на нього, і на тебе управу знайду!

— Я тебе не відпускав! — гаркнув Марк. — Сів на місце! Ти вийдеш звідси або з миром, або в савані! Сиди й слухай, Феліксе! Ти повівся в префектурі як належить. І за це я тобі вдячний. Моє рішення таке: ти йдеш із Субури в Заріччя. Твої брати йдуть туди ж. Поговори зі своїми одновірцями-новаціанами. Переконай їх піти добром, інакше я виселю їх звідси силою. У мене наказ префекта: не допустити нової крові. Йому на вас начхати, повір. У Транстиберимі велика громада ваших, живіть із ними. Твоя пекарня відійде Урсу, а ти забереш його пекарню. Там погана піч, але як відшкодування за кров батька вам збудують нову. Таку, як у мене. Вона не коштуватиме тобі жодного нуммія.

— Як у тебе? Тут? — пекар ковтнув слину й несміливо попросив: — Дозволь глянути, Марку. Тільки чув про неї.

Фелікс повернувся за чверть години й сів за стіл із надзвичайно задумливим виглядом. Він узяв кубок, зробив ковток, за ним ще один, і ще…

— Я згоден, — заявив пекар. — Я поговорю з братами. Ми приймемо твою плату й помиримося із Севером. Але Заріччя ще гірше за Субуру.

— Я познайомлю тебе з потрібними людьми, — запевнив його Марк. — Тамтешня голота ще за стадій тобі вклонятиметься.

— Мир, — сказав нарешті Фелікс. — Готуй угоду, Марку. Ми підемо із Субури. Нам більше нічого тут робити. Ми не приймемо завіту з кафоликами.

— Нову піч йому! Зуби йому вибити, а не нову піч, — похмуро засопів Север, коли Фелікс пішов. Марк удавано замахнувся.

— У-у-у, лиходію! Угамуйся вже. Не хлопчисько вже, щоб людей направо й наліво валити. Прибив би тебе, душогубе африканський!

— Так, — Север винувато відвів очі. — Щось я того дня спалахнув. Пробач, Марку. Я розплачуся за піч. Усе до нуммія віддам.

— Та не треба мені від тебе нічого, — відмахнувся той. — Ти ж мені як брат. Просто вгамуйся, прошу. Інші часи настають, Севере. Ножем уже не помахаєш.

— А чому б ні? — усміхнувся той. — Саме час ножем помахати. До мене чутки дійшли, що розбійний люд на тебе злий. Хотів із тобою обговорити. Довго ще без охорони ходитимеш?

— А з розбійниками що не так? — здивувався Марк.

— Пости на вулицях усю ніч стоять, — усміхнувся Север. — Працювати людям не даєш.

— От прокляття, — прошепотів Марк, який і справді випустив це з уваги. — Коли підеш додому, поклич Галла. Це колишній гладіатор. Він у будинку з наядою живе.

— Із ким? — витріщив очі африканець.

— Це жінка з великими цицьками, — поправився Марк. — Там, де мідник скуповує крадене й попіна зі шльондрами.

— А, будинок Ремігія? — зрозуміло кивнув Север. — Так би відразу й сказав.

— То це будинок Ремігія? — у Марка раптом пересохло в горлі. — Відкупника? Звідки знаєш? Він же на іншого оформлений.

— Та про це багато хто знає, просто не базікають, — знизав плечима Север. — Якщо інсулярій збирає для Ремігія орендну плату, значить, це будинок Ремігія. Мені казали, відкупник сам туди по гроші приходить. Його ще гладіатори охороняють. Галл і його дружки. Вони всі в тому будинку живуть.

— Скажи, нехай Галл на заході сонця прийде, коли термополій зачинять, — попросив Марк. — Треба поговорити.

Север пішов, а Марк склав руки на грудях і замислився. А все ж було на поверхні. Гладіатори разом із відкупником збирають хрисаргір і недоїмки. Це знає вся Субура, і він теж знає. То чому не пов’язав ці факти?

На мене що, затемнення найшло? — сам собі здивувався Марк. — Адже все гранично просто й логічно. Коли близько спілкуєшся з кимось, намагаєшся не думати, що він кількох людей убив, а сенаторську родину розорив ущент. Ну, добре… Тепер я знаю правду… І що мені з цього знання? Та рівно нічого! Я зобов’язаний повернути ці будинки? Ще чого!

— Якщо Меммії знову стануть багатими, не бачити мені Сабіни як своїх вух… — Ой! Я це вголос сказав? Прокляття!

Сабіна. Він часто думав про неї, але нічого, крім роздратування, ці думки не викликали. Вона дивиться на нього як на порожнє місце. Навіть за людину не вважає, говорить про нього в третій особі, наче про річ. Дочка сенатора з найдавнішого роду не пара пекареві з клоаки, що кишить малярійними комарами. Свататися до неї — годі й думати. Сенатор і його дружина радше помруть, ніж допустять таку ганьбу. І річ тут навіть не в грошах. Для них такий зв’язок — катастрофа всього життя.

Отже, триматимемо Меммія на голодному пайку, — прикинув Марк. — Нема чого його балувати. Цьому виродку тільки дай грошей — він тут-таки одужає. А там почне ігри влаштовувати, обіди давати. Ні, обійдеться. Нехай Флору заміж видадуть, а то в неї вже нервовий розлад на тлі затяжної незайманості. Терпіти її не можу. На біса мені така своячка!

Я знову про це думаю? — здивувався Марк. — Та нічого там ловити! Нічого! Не віддадуть за мене Сабіну. Треба Асту покликати, а то й мені утримання на мозок тисне.

— Сам із собою розмовляєш? Я теж це люблю.

Галл, який сидів навпроти, розуміюче шкірився. Марк і не помітив, як він підійшов.

— Налий собі, — махнув він, і гладіатор показав кубок. Він уже сам себе обслужив.

— Чого хотів? — обережно запитав Галл, переконавшись, що в термополії більше нікого немає, а двері щільно зачинені.

— Хотів вам із Ремігієм послугу зробити, — сказав Марк. — Ви мені послугу зробили, а тепер я віддячу. Я ж із вашою допомогою прокуратором Мемміїв став. Не треба тобі жити в їхньому будинку, Галле. І не треба Ремігію там з’являтися. Меммії сплять і бачать, як би повернути свої інсули. Чим менше вас пов’язуватимуть із цими будинками, тим краще для вас.

— Чого-о?

Гладіатор дивився на Марка як на привида. Він явно розгубився.

— Ти навіщо мені це кажеш? — заспокоївся він не відразу. — Хіба ти не працюєш на них?

— Я працюю сам на себе, — усміхнувся Марк. — Поки мені вигідно, я із сенатором. Стане невигідно — піду. Мені не треба, щоб Меммії знову набрали сили. Поки вони бідні, не я їм служу, а вони мені. Вони їдять із моєї руки, як голодні цуцики. А якщо знову стануть багатими, змусять ноги собі цілувати. Я ненавиджу цю позолочену сволоту. Вони не вміють заробляти, тільки тринькають те, що дісталося від батьків.

— О-он навіть як? — гладіатор відставив кубок. — Здивував. Нічого не скажу, Марку… Здивував. Не чекав від тебе такого. Думав, якщо дізнаєшся, війну за ці будинки почнеш.

— Та начхати мені на них, — зізнався Марк. — Користуйтеся.

— Чого хочеш за це? — глибоко посаджені очиці блиснули під густими бровами. Широка пика гладіатора закам’яніла.

— Коли мене різати прийдуть? — Марк запитав прямо.

— Це дивлячись хто, — гладіатор хмикнув, оцінивши його дотепність. — У тебе багато ворогів. А тепер, коли ти мандатом префекта людям під носа тицяєш, їх іще більше стало. Хоча ні, менше… Ремігія й мене можеш зі списку викреслити.

— Треба покінчити з розбоєм у Субурі, — жорстко сказав Марк. — На вулицях має бути безпечно.

— А як людям жити? — Галл склав руки на могутніх грудях.

— А ти про яких людей говориш? — запитанням на запитання відповів Марк. — Плагіаріям узагалі жити нема чого. Я цю погань у Клоаці втоплю. Хто ножичком у провулках махає, нехай в інші райони йде. Нема чого гадити там, де живеш.

— Я-то не проти, але не всі погодяться, — замислився Галл. — У мене в Субурі інтересу немає. Що тут брати? Але безголових головорізів вистачає. Того ж Циклопа візьми. Він нікого не слухає, від крові наче п’яніє. У нього зовсім мізки перекосило.

— Це з нових бандитів? Чув про нього, — скривився Марк і натякнув: — Я цілий місяць можу робити все, що хочу. Префект мені й слова не скаже. Або безголові йдуть із Субури, або домовляються. Інакше їм кінець.

— Круто береш, Марку, — Галл відкинувся на стільці. — У самого ж родина. Не боїшся за сестер, за матір?

— Боюся, — зізнався Марк. — Тому й обговорюю це з тобою. Не кажи прямо. Спершу розвідай настрої, Галле. Подивися, хто готовий домовлятися, а хто ні. Мене не згадуй. Скажи, що префект спокою в Місті бажає. Варту поставить на кожному розі. Зроби це, я в боргу не залишуся.

— Хочеш на мене весь бруд скинути… — гостро глянув Галл. — А з тими, хто не захоче домовлятися, що буде?

— Або помруть, або займуться чесною працею в каменоломнях, — знизав плечима Марк.

— Даси заробити? — раптом запитав гладіатор. — Тоді все лайно візьму на себе.

— Дивлячись як заробити.

— Знаю, де дві банди плагіаріїв ховаються. Якщо їх живими взяти й продати… Це ж навіть справедливо вийде. Як там у вас, християн: «око за око, зуб за зуб»?

— Ні, — замислився Марк. — Вони громадяни. За законом їх продати не можна.

— За законом можна тільки платити податки, лизати п’яти шляхетним і дохнути на їхніх полях, — зло вишкірився Галл. — Прикрий мене, Марку. Ти отримаєш чисту вулицю, а я — гроші. І всі залишаться задоволені.

— Щоб прикрити таке беззаконня, мені теж знадобляться гроші, — відповів Марк, у голові якого визріла непогана комбінація. — Треба буде занести нагору, Галле, а там беруть тільки золотом.

— Тоді доведеться наловити побільше, — гладіатор почухав бичачу потилицю. — Людей п’ятдесят хоча б. Старість не за горами. Я і мої хлопці хочемо зустріти її гідно. Добре, що в Субурі поки вистачає всілякої сволоти.

Будинок на Целії підіймався вверх, і заворушення в Місті цьому ніяк не заважали. Робітників годували, платили їм вчасно, то навіщо бунтувати. Уже закінчили перший поверх, над яким Марк наказав викласти армопояс. Цього разу майстер Косьма навіть сперечатися не став. Просто залив залізні прути бетоном, мимоволі пишаючись власною роботою. Приємно, коли можна недбало кинути в товаристві шановних людей:

— Про Будинок із дельфіном чули? Я збудував…

Тому, коли молодий господар наказав відлити з бетону кімнату, майстер навіть слова поперек не сказав, просто затулив те крило дошками від сторонніх очей. Здогадався, для чого та кімната.

— Як справи йдуть? — запитав Марк, обійшовши будівництво.

— Вигрібну яму виклали, господарю, — сказав Косьма. — Труби для води теж закопали. Коли акварії прийдуть, відкопаємо. Не дай Боже, ще помнуть.

— До літа здаси? — запитав Марк.

— Радше до осені, — обережно поправив його будівельник. — Дім непростий, господарю. Ти мені про оздоблення нічого не сказав. Як фасад робитимемо? Пропоную між поверхами ряди цегли пустити. Сірий камінь, потім плінфа. Гарно! І вікна аркою з цегли викласти. Сором же! Наче не багатий дім будуємо, а інсулу для злиднів.

— От прокляття! — Марк ляснув себе по лобі. — Не подумав. Може, поштукатуримо й пофарбуємо?

— Ой, дорого, — замотав головою Косьма. — Дуже дорого вийде, господарю. І часто оновлювати доведеться. Тобі за таке спасибі не скажуть. Цегли вистачить, повір.

— Роби! — махнув рукою Марк. — Сходи теж із бетону відллємо. Ненавиджу, коли сходинки скриплять.

— Сходи? — голос будівельника зірвався на фальцет. — Та як можна сходи з бетону відлити?

— А я тобі покажу, — усміхнувся Марк, згадавши свій досвід на батьківській дачі. — Опалубку зіб’ємо й зробимо. Ширина сходинки — один фут. Висота — пів фута. А потім викладемо їх мозаїкою.

— Я-як мозаїкою? — Косьма дивився на Марка широко розплющеними очима. — Дорого ж!

— Все це не просто так, друже мій. Не за так, — Марк поплескав його по плечу. — Ти поки не розумієш. Гроші не на будівництві заробляються. Вони заробляються на оздобленні. Багаті люди захочуть жити красиво. От ми їм у цьому й допоможемо.

— Ти мене в могилу заженеш, — будівельник потер груди. — Думаю, тільки звик до твоїх витівок, а ти знову… Сходинки з бетону! Та хто так робить?

— Не забудь арматурою до стіни їх прив’язати, — нагадав Марк. — Завтра зайду.

Він ішов у бік терм Антоніна, насвистуючи легковажну пісеньку. Він продасть цим людям не тільки буржуйки, а ще й обставить квартири новими меблями. Побачивши його шафи, багатії не зможуть відмовитися.

Устигнути б до літа! — скривився Марк. — Терміново треба відкрити столярний цех. Тут іще ніхто не робив спальних гарнітурів? Значить, я буду перший.

Марк із сумом подивився на ринок, що облаштувався на землі Мемміїв, і зітхнув. Не до нього зараз, руки не доходять. Марк спустився з Целія й підійшов до терм Антоніна Каракалли. Зазвичай він ходив у терми Траяна, вони значно ближче. Але сьогодні йому треба сюди. Вікарій Альбін відвідує їх щодня саме в цей час. Він не бідний, але власних терм, як в Аніціїв чи Нікомахів, у нього немає.

Марк зайшов усередину, роздягнувся, поклав хітон у кам’яну нішу й покрутив головою. Франк крутився тут-таки. Він мовчки повів старшого через приміщення терм: холодне, тепле, а потім завів у парну.

— Там! — прошепотів він, кивнувши на нішу.

Вікарій Альбін зволив пітніти на самоті. Він умостив худе тіло на мармурових сходинках і дивився вгору. Туди, де в кольорове скло купола било яскраве світло. Сонце ще стояло високо, хоч уже перевалило за полудень. Через це все тут наче плавало в жовтуватому мареві.

— Пане! — Марк коротко вклонився. — Вітаю вас.

— І тут мені спокою немає, — скривився вікарій. — Пекарю Марку, що тобі потрібно?

— Я хотів обговорити одне важливе, складне й небезвигідне для пана вікарія питання.

— Небезвигідне? — усміхнувся той. — Ну, обговорюй. Тільки врахуй: метушня через кілька мідяків мені нецікава. Подумай, перш ніж починати розмову. Я ще не встиг на тебе розсердитися.

— Я обіцяв володарю, що на вулицях Субури буде безпечно, — Марк обережно вмостився поруч. — Залишилося небагато — вигнати звідти найзапекліших негідників. Але тут є певна складність. Я не можу ловити їх на гарячому. Життя не вистачить. Та й заріжуть мене за кілька днів, якщо почну. Треба брати всіх гуртом.

— Ти знаєш, де ховаються явні злочинці? — з цікавістю подивився на нього Альбін.

— Знаю, пане, — кивнув Марк. — Плагіарії, убивці, вуличні грабіжники, ґвалтівники, розкрадачі імператорського зерна…

— Досить, я зрозумів, — підняв руку Альбін. — Тягни їх до суду. Приведи свідків. Я не надто прискіпуватимуся до свідчень і відправлю негідників на Сардинію, у свинцеву шахту. То що, знайдеш свідків?

— Знайду, — знову кивнув Марк. — Якщо пан накаже, вони засвідчать, що ці люди їли серця немовлят і запивали їх кров’ю невинних дів.

— Та що ти таке верзеш, пекарю? — вікарій у жаху перехрестив лоба.[43] — Не треба пити кров! Нехай скажуть, що бачили, як вони крали зерно. Цього буде досить.

— Тепер про вигоду, пане, — пошепки сказав Марк. — Свинцева шахта — це чудово. Але нам-то що з того? Здорові, сильні мужі… Вони грошей коштують.

— Ти, пекарю, хочеш римських громадян у рабство продати? — недобре усміхнувся вікарій. — Хороший святоша! Церковний хлібопек! Так і знав, що прикидаєшся.

— Можу просто всіх головорізів перерізати, — стиснув зуби Марк. — Так богоугодно буде?

— Чого ти від мене хочеш? — вікарій презирливо випнув губу.

— Документи, — схилив голову Марк. — Перепустку в порт… Щоб варта відвернулася… Щоб писар випустив корабель. А щодо церкви… Пожертви будуть гідні. Нехай ці люди хоч щось добре у своєму житті зроблять.

— Ти, пекарю, дурень, — із почуттям заявив вікарій. — Хочеш стати злочинцем і мене на злочин штовхаєш. Продаж вільної людини — один із найтяжчих злочинів. За це можна на арену потрапити. До речі, скільки їх буде?

— Та чоловік із пів сотні, пане, — зажурився Марк. — Пробачте, біс поплутав. Забудьте про цю розмову, благаю. Думав, як найкраще ваше доручення виконати. Мені ж і своїх людей підгодувати треба. А за що?

— Та сядь ти, осляча голово! — роздратовано сказав вікарій, побачивши, що Марк поривається встати. — Ну справді, дурень. Хоч і розумний. Ти просто ще молодий, пекарю, погано життя розумієш. Це ж Рим! Навіщо йти на злочин, коли в тебе в руках закон?

— Не розумію, пане, — винувато подивився на нього Марк. — Поясніть.

— У тебе є мандат префекта, — глузливо примружився вікарій. — Ти на законних підставах ловиш розбійницьку голоту й ведеш її до суду. Свідки кажуть: так, бачили, як ці лиходії грабували склади й убивали добрих містян. Я виношу вирок: damnatio ad metalla, засудження до робіт у рудниках. Після цього рішення громадянин уже не громадянин. Він навіть не людина. А ще суд може постановити, що ці люди зобов’язані виконувати громадські роботи в Африці. Їх передають перевізникові — і все! Зрозумів?

— Ні, пане, — Марк навіть почервонів від сорому. — Зробіть ласку, поясніть.

— Ти ловиш цих людей на виконання закону, — терпляче відповів вікарій. — Тобі для цього дали громадське доручення й мандат префекта. Я за законом їх засудив. За законом їх передали на корабель і за законом відвезли в Африку. Якщо вони десь дорогою зникнуть, їх ніхто й ніколи не шукатиме. Ти думаєш, ми звіряємо списки всілякої сволоти в рудниках? Звісно, ні. Утекли вони, втопилися чи здохли від проносу — це вже не наша справа. Ми з тобою закону дотрималися. Тепер зрозумів?

— Геніяльно! — прошепотів Марк і захоплено подивився на вікарія. — Я так розумію, тепер мені залишилося знайти потрібного торговця. Щоб зміг викупити велику партію…

— Солід за голову — і отримаєш обвинувальний вирок, — поблажливо подивився на нього вікарій. — Товар поганий, тому прошу небагато. А тепер провалюй, пекарю. Я хочу попаритися на самоті.

— Так, я піду, пане, — вклонився Марк. — Мені треба охолонути. Дякую за науку.

Він вийшов із гарячого кальдарію й плюхнувся в прохолодний басейн, насилу заспокоюючи дихання. Невже все так просто? Фантастична римська бюрократія, виявляється, має чимало тріщин, крізь які витікають гроші. Далекі провінції ледве керовані. Африка раз у раз бунтує. Реальна влада там належить сенаторським родам. І тепер це чорна діра, звідки нікого не видають. Приватна каменоломня на межі з Лівійською пустелею — саме те місце, де знайдуть вічний спокій найзапекліші бандити Субури. З ланцюгом на нозі далеко не втечеш. Та й бігти там нікуди. Нескінченно довгу й водночас вузьку смугу земель уздовж моря охороняють загони кінних нумідійців. Вони сотні років ловлять утікачів-рабів.

Марк захоплено розглядав мармурову композицію «Фарнезький бик». Він бачив її в музеї Неаполя, а вона, виявляється, стоїть у термах. Тут цілі обидва брати, які прив’язують нещасну Дірку до бичачих рогів.

— Оце так мандат! — хмикнув Марк. — Як би й собі такий назавжди роздобути? Чудова річ. І вельми сприяє законному збагаченню.

Він вийшов із терм Антоніна й рушив крізь тисняву форумів просто до Палатина. Сьогодні натовп гув по-доброму. В Остію прийшли кораблі із зерном, а це означало, що бунтувати більше нема чого. Життя потроху входило у звичну колію. Тепер головною новиною стане подорожчання дров. Осінь же.

— Чули? Чули?

— Що?

— Вандали в Іспанії життя не дають. Дай Боже здоров’я коміту Астерію, вигнав їх у Бетику.[44] Ледь Новий Карфаген[45] не захопили!

— Господи, допоможи нам! Зміцни руку августа Гонорія, захисника нашого.

Такі звістки тепер лунали звідусіль. Галлія палає, мов багаття, а Іспанію шматують свеви, алани й вандали. Якщо вони вирвуться звідти в Африку — Західній імперії кінець. Вона банкрут. Марк уже всю голову зламав, думаючи, як би цьому запобігти. Але поки нічого розумного на думку не спадало.

А з іншого боку, який сенс рятувати цей жахливий анахронізм? — думав він. — Сьогоднішній Рим — потвора, кадавр. Повільно вмирає, гниє живцем. Від нього відвалюється шматок за шматком, бо він втрачає сили, пожираючи сам себе. Він розорює населення безумними поборами, шматує його батогами відкупників. Навіть під варварами простій людині живеться ситніше. Можна дати Аецію стремена й високе сідло, і він усіх переможе. Та він і без них усіх переміг. Допомогло? Ні. Хто в нас у важкій кінноті? Невже римляни? Та нічого подібного. Алани й готи. Їм подарувати суперзброю? А якщо стремена з’являться в гунів — тоді ховайся в жито… Аттіла поки дитина, але вже сів на коня.

Марк і не помітив, як підійшов до крамниці аргентарія Павла. Постояв і рішуче штовхнув двері.

— Шановний Марку? Яким вітром? — Павло вийшов із глибини таберни.

— Зроби мені честь, шановний, — сказав Марк, — прогуляйся зі мною.

— Звісно, — погодився Павло й кивнув синові, щоб той став за прилавок. — Ходімо. Я сьогодні був на будівництві. Нова кімната — вище всяких похвал.

— Маю потребу, шановний, — сказав Марк, коли вони відійшли подалі від чужих вух. — Пів сотні запеклих душогубів, яких посадять на корабель до Африки. Влада засудить їх до робіт у каменоломнях і ніколи не стане їх шукати. Про це я вже домовився. Мені потрібен купець-мангон,[46] який заплатить золотом і сам вирішить долю цих людей.

— Чотири соліди за голову, — не замислюючись, відповів Павло. — Ти отримаєш гроші, коли вони зійдуть на корабель. Далі не твоя турбота.

— Чотири? — обличчя Марка розчаровано витягнулося. — Так мало?

— Товар поганий, — пояснив міняйло. — Зухвалий, непокірний. Їх дорого не продаси. Я вкладатиму свої гроші, Марку. І ризики теж мої. Хтось із них обов’язково здохне дорогою. Когось заб’ють палицями для науки іншим. Або розіпнуть. В Африці так іще роблять.

— Ти сам їх повезеш? — здивувався пекар.

— Та навіщо? — усміхнувся аргентарій. — Я працюю з надійними купцями. Це ж звичайний foenus nauticum, морська позика. Я вкладаю свої гроші в угоду й отримую добрий заробіток. Але якщо товар гине, я втрачаю все. Це мій ризик. За цю ціну я беру на себе зобов’язання мовчати. Ніхто й ніколи не дізнається про тебе. Ти просто отримаєш гроші й поділишся з ким треба.

— Серйозно, — здивовано кивнув Марк, який у римські фінанси ніколи так глибоко не занурювався. — А що потім із рабами станеться? Як вони в’їдуть до Африки?

— Це тебе не стосується, — відрубав аргентарій. — Твоя справа — щоб вони дійшли до корабля. Далі ними займуться інші люди. Ти отримаєш гроші й забудеш про цю угоду назавжди.

— А документи?

— Будуть документи, — відмахнувся Павло.

— Справжні?

Міняйло подивився на нього з чималим роздратуванням.

— Марку, ти хочеш заробити чи стати правником? Це Африка. Там багато питань вирішуються простіше, ніж тут. Просто роби свою справу, а я владнаю все інше. До речі, в мене є покупець. Візьме квартиру нагорі.

— Добре, — усміхнувся Марк. — Гроші потрібні. Починаємо другий поверх будувати.

— Порука Меммія! — підняв палець Павло. — Без неї грошей не дам.

— Та пам’ятаю я, — скривився Марк.

Доведеться знову тягтися до капуанського маєтку. Як би налагодити оперативний зв’язок із сенаторською родиною? Отця Целестина попросити? У церкви гінці по всій Італії скачуть.

— Я можу гроші Мемміїв покласти на депозитум? — осяяла його думка.

— Звісно, — кивнув міняйло. — Це моє ремесло. Я оформлю документи на вклад, і їх завезуть у маєток. У мене люди їздять до Капуї.

— Фу-ух! — видихнув Марк. — Я занесу тобі виручку від продажу вина. А заодно передам супровідний лист. Коли Меммій Руфін побачить, що в нього побільшало грошей, він підпише куди охочіше.

— Коли чекати товар? — запитав Павло.

— Тиждень-два, — сказав Марк. — Поки наловимо, поки суд… Так, радше два.

— Поспішай, — заявив міняйло. — Море скоро закриється. Годувати цю наволоч усю зиму ніхто не стане.

Марк пішов назад, перетнув форуми й вийшов на Аргілет. Крамниця Зої вже зачинялася, і сьогодні звідти долинав незвичний запах. Каштани! Смажені каштани! Він підійшов і простягнув руку. Зоя мовчки насипала в мисочку маслянистих горіхів і віддала йому. Секунд із Гуном мили ножі у відрі, й Марк старанно відвернувся. Після цього видовища в нього на кілька днів зникав апетит до Зоїної стряпні.

Зате каштани мають бути смачними! Він узяв один і почав перекидати його в пальцях. Каштан обпікав. Марк розкусив шкаралупу, подув на гарячу м’якоть і сунув її до рота. Спершу відчув дим і гіркоту підгорілої шкірки, потім проступила м’яка солодкість — борошниста, схожа на хліб із горіховим присмаком. Марк поспіхом прожував каштан і взяв наступний. Цей він уже не їстиме так швидко. Смакуватиме. Смак дитинства, як-не-як. Він завжди чекав осені, коли можна було набити живіт чимось, крім зіпсованого хліба. Марк стояв так, ліниво розглядаючи людей, що поспішали, останні вози й крамниці, які зачинялися. Спочатку він навіть не чув, про що говорили хлопчаки за два кроки від нього.

— У солдати запишуся, — бурмотів Гун.

— Ну й баран, — відповідав йому Секунд. — Люди собі пальці ріжуть, щоб під набір не потрапити. Чи ти думаєш в імператорські доместики податися? Ха-ха-ха! Розмріявся, дурню.

— Та хоч у лімітанеї,[47] — зло відповів Гун. — Усе краще, ніж у цій крамниці гнити.

— А мамку на кого залишиш?

Гун нічого не відповів, лише сердито засопів. А Марк зітхнув. Не можна насильно ощасливити. Він витягнув цю родину з цілковитих злиднів, але вони дружно ненавиділи єдине джерело свого існування. Ненавиділи люто, до тремтіння. Прим і Франк утекли звідси, аж п’яти блищали, а решта двоє братів тільки й мріяли втекти. І нічого з цим не вдієш.

— Що, справді воїном хочеш стати? — не витримав Марк.

— Навіть сниться, — схлипнув Гун, — як на коні скачу, як із лука стріляю. А я ж на коні ніколи не сидів. І лук двічі в житті бачив.

— Кров предків у тобі говорить, — розуміюче кивнув Марк. — Як ножі домиєш, поклич до мене гладіатора Галла. Іди сміливо. Тебе там ніхто не зачепить.

Марк дійшов до будинку, піднявся до себе й зазирнув у кімнату Лети. Їй не треба було нічого зайвого пояснювати. Сестра мовчки розгорнула перед ним табличку з прибутками й витратами. Зручна річ цей диптих. Дебет ліворуч, кредит праворуч. Марк узяв стилос і записав у дебет: Р — 200 солідів. А потім у кредит: В — 50 солідів. Г — 50 солідів. Гладіаторам він заплатить по золотому за голову. Небагато, але для них і це величезна сума.

— Поясниш? — Лета показала на таблички.

— Ні, — відрубав він. — Не треба тобі цього знати, сестро.

До чого я докотився, зітхнув Марк, поправивши сальдо на свою користь. Витрати будуть, без цього ніяк. Ополчення вивести, усіх нагодувати, потім напоїти. Зате ще один поверх зведу. Начебто нічогенький місяць виходить, вдалий.

— Море скоро закриється, — відрубав Марк. — Треба поспішати.

— Хтось може по щілинах поховатися, — люто засопів Галл, та так, що рване вухо небезпечно налилося багрянцем.

— Немає часу, — повторив Марк. — Хочеш п’ятдесят золотих заробити — ворушися.

— Мало даєш, — пробурчав Галл.

— Та ти ж не сам їх ловитимеш, — заперечив Марк. — Я всю Субуру на вулиці виведу. Їх за законом засудять і за законом до Африки відправлять. Ми з тобою, Галле, взагалі жодного злочину не скоїмо. Навпаки, громадську повинність виконаємо.

— Хитро-о, — під важкими бровами гладіатора спалахнув вогник поваги. — Розумний ти, старший. Спритно все обставив. Вільних людей продаси, та ще й шану за це отримаєш.

— Тому й грошей мало дають, — скривився Марк. — Усюди заплатити доведеться. А потім усю Субуру напувати, годувати. Люди свята захочуть.

— Згоден я, — кивнув Галл. — Давай золотий за голову. Знайду пів сотні головорізів. Мені дуже гроші потрібні. І моїм людям теж. Волосся вже сивіє, скоро зуби випадати почнуть.

— Не кину вас, — несподівано для самого себе сказав Марк. — Ми тепер разом. Одну справу робимо.

— Он воно як? — зрадів гладіатор. — Ну, збирай своє ополчення, рексе. Треба всі вулички перекрити, щоб щури не розбіглися. Бачив коли-небудь, як умілий ретіарій сіткою працює? Таких уже немає…

Власників страхітливих тупих мордяк звали Ахіллом, Гектором і Купідоном, і своїми іменами вони явно пишалися. Особливо Купідон, який колись був сагітарієм, кінним лучником. Судячи з паралельних шрамів на щоці, він вельми близько поспілкувався з якоюсь «кішкою», а та приголубила його лапою. Господар тонко пожартував, давши йому ім’я. Купідон був той іще красунчик.

Галл і Ахілл, судячи з невеликих круглих щитів, виступали фракійцями. Тільки замість кривих мечів-сик узяли в руки палиці, обмотані ганчір’ям. Гектор залишився на вулиці, акуратно розкладаючи сітку з грузилами по краях. Тризуба в нього немає. Най такою дурницею хтось інший займається. Гладіатори виявилися хлопцями вкрай практичними, до ностальгії не схильними.

— Тут! — сказав Галл, привівши ополчення в короткий і смердючий провулок. — Тут усього троє, самі впораємося. Перекрийте вулицю. Ми дамо їм утекти. Так менше крові буде.

Вони піднялися в інсулу, і зовсім скоро на п’ятому поверсі пролунали крики й звуки ударів. За кілька хвилин на вулицю вискочив якийсь обірванець із закривавленим обличчям і кинувся провулком. Гектор змахнув скрученою в джгут сіткою й сплутав утікачеві ноги.

— Влучно! Та ти просто майстер! — вихопилося в Марка, і гладіатор задоволено порожевів.

— Дещо пам’ятаємо, старший, — пробурчав він. — До майстра мені далеко, але якщо на арені вижив, значить, був нівроку. Ми тут усі такі… Хто вижив…

— Здається, гладіатори рідко гинули? — запитав його Марк. — Я малий був, коли бої заборонили. Ніколи не бачив.

— Рідко, — чоловік знизав широкими плечима. — Та тільки гладіаторові не належить своєю смертю помирати. Арена — наша могила. А ми долю обдурили, виходить…

Цю розмову перервала поява Галла і його друзів, які тягли двох зв’язаних, побитих до крові чоловіків. Їх передали ополченцям, а Галл сказав:

— Сусідня вулиця. Там стара майстерня. Десятеро зачаїлися. Самі не впораємося, поженемо на вас. Богом прошу, не нашкодь…

— Замовкни вже! — прошипів Марк, і гладіатор із стулив рота.

Розбійний люд спить довго, не те що чесні мешканці. Субура встає до світанку, а бандити — опівдні. Уночі в них сама робота. Склади, крамниці, багаті будинки… Навіть в інсули часом вривалися, хоча, здавалося б, що там брати…

— Тут, — Галл кивнув на непримітну інсулу, затиснуту з боків іншими будинками. — Станьте кільцем і кілки свої вперед виставте. Та не так! Щільніше. Ви ж барани, хоч вас і багато. Зараз вовки побіжать, вам не рівня. Ми їх сполохнемо.

— Не проґавте, старший, — попросив Купідон, натягуючи лук. — Інакше прийдуть по нас. Тижня не проживемо. Ні ви, ні ми.

— Виходи із Субури перекриті, — похитав головою Марк. — На всіх вулицях патрулі. Понад тисяча мужів із палицями й кілками. Не втечуть.

— Дай боги, — пробурчав ретіарій Гектор, розгортаючи сітку. — Іди, Галле, я їм допоможу. Пекарі, вантажники… Які з них вояки, сміх та й годі.

Марк сперечатися з ним не став. Гладіатор має казав, як є. Умілий боєць розкатає вщент простого ремісника з палицею в руках. А там, у руїнах, ховається найнебезпечніша сволота — плагіарії. Люті звірі, які не знають жалю.

— Живими їх брати! — крикнув Марк. — Вони підуть на суд префекта! Живими!

У руїнах пролунав несамовитий крик, і звідти стрімголов вибігли гладіатори, за якими повискакували озвірілі мисливці за рабами. Найпершому не пощастило, він відірвався від решти. З тихим шелестом розгорнулася сітка й накрила його з головою. Розбійник безсило заревів, але дістав по голові м’якою палицею й затих. Решта, побачивши спрямовані на них кілки, зупинилися. Провулок у кілька рядів перегородили сердиті люди. Марк вийшов уперед.

— Ми не хочемо крові! Киньте ножі, підніміть руки, і ви потрапите на суд префекта. Богом клянуся, вам не заподіють шкоди. Якщо не здастеся, накажу підрізати сухожилля, а потім кину на вулиці. Матері викрадених дочок вас на шматки розірвуть.

— Відпусти, — невисокий кремезний чоловік ступив уперед. — Я тебе знаю, Марку. Ти розумна людина. Візьми викуп. Ми підемо із Субури.

— Ти плагіарій, — похитав головою Марк. — Я тебе не випущу. Кидай ніж.

— Як скажеш, — вишкірився той і невловним рухом метнув сталеве лезо.

Ніж дзенькнув об залізо кольчуги й безсило впав на землю. Галл та решта зареготали. Про кольчугу тут ніхто не знав. Вона схована під широкою сорочкою.

— Вуха тобі на суді не знадобляться, — спокійно відповів Марк. — То що, йдете добром? Я Богом клянуся, вас ніхто пальцем не зачепить.

— Пішов ти! — виплюнув ватажок. Марк підняв руку, і в ногу розбійника вп’ялася стріла. Купідон не підвів — тут і десяти метрів немає.

— Ціль у другу! — скомандував Марк і запитав: — А як ти лук зберіг? У Римі не можна з лука стріляти.

— Не можна, твоя правда, — погодився гладіатор, і мисливець за рабами з виттям упав, хапаючись за стріли, що вп’ялися в ноги.

— За пів ціни піде, — буркнув Купідон, і Марк знову прошипів:

— Та помовч вже!

— Пробач, рексе, — покаявся гладіатор. — Стріла без наконечника, звичайна паличка. Швидко загоїться. Я свою справу знаю.

— Здаємося ми, — почулося з боку оточених бандитів. — На суд підемо. Нічого не доведеш! Ми ще повернемося й поговоримо з тобою, пекарю. Беззаконня чиниш!

— Спурію, — неголосно сказав Марк, показуючи на ватажка, що вив від болю. — Відріж йому вуха! Не зараз, коли піду. Не люблю крові.

Цього разу Север узяв той кінець кварталу, що біля Сервієвого муру. У нього найважча ділянка. На Довгу, що лежала в низині, збігаються кілька вулиць із Квіриналу й Віміналу. А є ще криві провулки, проходи між будинками й майстернями. Тому він вигнав у патрулі всіх мужів, перекривши хоч трохи небезпечні місця. Підозрілих, які виходили на вулицю, оточували, в’язали й саджали біля стіни. Тих, хто ліз битися, нещадно лупцювали й теж в’язали. Убивати без вагомої причини Марк не велів.

— Ей, ти! — почув Север. — Ану стій! Куди?

Якийсь волоцюга кинувся вниз вулицею, не слухаючи криків. Север весело вишкірився, зняв із шиї пращу й метнув камінь.

— Добрий кидок, старший! — пролунав здивований гомін, коли удар між лопаток збив волоцюгу на землю.

— Так, я старався, — хмикнув той. — Отець Філіп сказав, якщо ще когось уб’ю, він мені більше гріхів не відпустить. І без того за Аніку тяжку єпитимію на мене наклав.

— Ей! Ей! Та ви чого! — обурився ще один, якого здали сусіди по інсулі. Головоріза витягли на вулицю, відлупцювали, зв’язали й теж посадили біля стіни.

— Чого розбій чините! — верещав той. — Я на вас варті поскаржуся!

— Та ти посиди, бідолашний, — Север лагідно поплескав його по щоці. — От Марк прийде, він розбереться. Якщо ти добра людина, рекс тебе відпустить. А якщо погана — на суд підеш.

— Та твій Марк мене й не знає, — дивився на людей чоловік.

— Зате сусіди тебе знають, — усміхнувся Север, вішаючи пращу на шию. — Вони за тебе слово скажуть.

— Ми скажемо! — заверещала якась жінка й почала гамселити тутешнього бандита кулаками. — Ми мовчати не будемо! Життя від нього немає! Скільки нас через нього плакало. Скількох удів скривдив.

— До суду підеш, достойна? — запитав її Север. — Там скажеш, що він силоміць чесних жінок брав?

— Піду, — прикусила губу жінка. — Усе скажу судді.

— Ну й чудово, — усміхнувся їй Север і повернувся до решти. — У цьому будинку все. Ходімо далі.

— Гладіатори! — крикнув якийсь хлопчисько. — Галл сюди йде!

— Здоров, м’ясо, — кивнув їм Север, і гладіатори дуже зареготали. Африканець був єдиною людиною, якій дозволялося так поводитися.

— Не здох іще від молитов, святошо? — вони поплескали його по плечах. — Ну от скажи, навіжений, ти навіщо пекаря вбив?

— Спокуса гніву опанувала. Зірвався, — Север цілком щиро зітхнув, і гладіатори зареготали ще дужче, до сліз і непристойного вереску.

— Ой, не можу! — Галл витер сльози. — Зірвався він! Що ж буде, коли ти розлютишся? Твій Бог каже: «не вбивай», а ти крові пролив більше, ніж ми вчотирьох.

— Усе на славу Йому, — статечно відповів Север. — Моє сумління чисте, а гріхи відпущені. Сьогодні взагалі нікого навіть пальцем не зачепив. Тільки камінчиком, та й то не до смерті.

— Ха-ха-ха! — гучно зареготали гладіатори. — З тобою від сміху помреш, Севере.

— Гаразд, — сказав Галл, показуючи на головорізів, які сиділи біля стіни. — Цього й цього відпустіть. Вони поклялися, що в Субурі нікого не зачеплять.

— Цього відпустити не можу, — Север показав на того, кого гамселила скривджена вдова. — Ґвалтівник. На нього люди злі.

— Тоді не відпускай, — байдуже сплюнув Галл. — Не бачу одноокого. У будинку з колесом одноокий живе. Його Циклопом звуть. Ви що, йолопи, не взяли його?

— Не було там одноокого, — розгублено перезирнулися інші. — Ми кожен будинок оглянули.

— Ослячі дупи, — побагровів Галл. — Я ж про нього окремо сказав! Якщо він пішов, спатимемо по черзі. Він нам не пробачить. За мною йдіть. На даху дивилися?

— Ні, — замотав головою Север і крикнув: — На дах! Швидко! Як побачите — кричіть.

— Поодинці до нього не лізьте! — наказав Галл. — Небезпечна сволота.

— Старший! Старший! — до Севера підбіг якийсь хлопчисько й потягнув за рукав. — Тебе вниз кличуть. Дружину твою й дочку якийсь головоріз схопив. Сказав, на шматки їх поріже, якщо не прийдеш.

— Він назвався? — похолов Север.

— Та це Циклоп, його всі знають.

Марк стояв біля пекарні Деціми й кусав губи від безсилля. Проґавили лише одного, і він тут-таки цим скористався. Пройшов дахами будинків, що стояли впритул до зовнішніх стін, спустився сходами, а потім дістався сюди. Хитрий, мов лис, бандит вивчив тут кожен камінь і кожну діру. Він не зміг піти на Квіринал, а ховатися побоявся. Зазвичай, коли їх гнала варта, головорізи лізли на дах і лежали там, доки не мине небезпека. Але сьогодні це не допомогло б. Зрозумів бандит, що скоро почнуть обшукувати будинки згори донизу.

— Деціма… Марція… Та як же…

Розгублений Север тупцював тут-таки й бурмотів імена коханих йому. Він не знав, куди себе подіти. Осторонь сиділи зв’язані, яких приготували для передачі владі. Ще десяток теж приготували, але їх передадуть могильникам. Вони не схотіли здаватися. В одного голова проломлена каменем, ще одного зарізали, решту закололи кілками.

— Я піду туди, — Север подивився з таким болем, що в Марка серце защеміло. Він похитав головою й прошепотів:

— Я піду, ти зірвешся. Витягну їх.

— Господь нехай береже тебе, — білими губами прошепотів Север. — Скажи, нехай моє життя за них візьме. Він головою хворий, чужий біль любить. Нехай катує скільки хоче. З мене ні звуку не вийде. Нехай тільки відпустить…

— Циклопе! — заревів Марк. — Я йду один і без зброї!

— Іди сюди, Марку, іди! — із пекарні почувся глумливий голос. — Поговоримо.

Марк увійшов у напівтемну пекарню, де сьогодні ще не розпалювали вогню. Кислуватий запах тіста ударив у ніс густою хвилею. А потім він побачив очі. Величезні очі насмерть переляканої жінки. Деціма тримала на руках дочку, а до шиї жінки притискалося лезо ножа. Синя жилка билася під сіруватим залізом. Марк бачив, як із кожним ударом вона піднімала шкіру й притискала її до леза.

Невисокий жилявий розхристаний чоловік міг здатися вкрай смішним, якби не його єдине око. Воно палало такою злобою, що в Марка пересохло в роті. Друге око давно витекло, а брову перетинав кривий шрам. Циклоп — раб-утікач. Марку розповідали про нього. Нещасний хлопчисько потрапив до господаря-садиста. Убивати рабів давно заборонили, а от катувати — ні. А раптом він був нешанобливий до пана? Хто прийме скаргу на господаря? Ніхто й ніколи. За чутками, хлопець, який збожеволів від мук, зарізав господаря й подався в болота навколо Рима. У Субурі він з’явився не так і давно, але вже прославився безприкладною, цілковито безглуздою жорстокістю.

— Залиш їх і йди, — сказав Марк. — Я клянуся святим Петром, якого шаную. Тебе не зачеплять.

— Влади захотів, цуцику? — коротко розсміявся Циклоп. — Хочеш господарем у Субурі стати? Вирішив винищити вільний люд?

— Вони підуть на суд, — сухо відповів Марк. — А решта в Субурі більше не грабуватимуть. Вони поклялися. Ти теж міг так зробити.

— А ти мені не указ, — хохотнув Циклоп. — Мені ніхто не указ. Я роблю, що хочу.

— І чого ж ти хочеш? — Марк по-господарськи схопив глечик вина. — Децімо, я вип’ю? Ти не заперечуєш?

— Та-а-ак, — тільки й змогла відповісти жінка.

— То чого ти хочеш, Циклопе? — запитав Марк. — Хочеш піти — йди. Я за них викуп заплачу й сам тебе з міста виведу.

— Вона зі мною піде, — Циклоп показав в усмішці рідкі кривуваті зуби. Він ухопив Деціму за пишні груди. Та скрикнула від болю, а на сукні проступила молочна пляма.

— Солодка така жіночка!

— Вона нікуди не піде, — похитав головою Марк.

— Тоді я її вб’ю! — вишкірився втікач-раб.

— Убивай, — знизав плечима Марк. — Вона мені ніхто. А тебе я в цій печі живцем спалю. Ти ж хочеш жити, Циклопе. Хочеш, я знаю. Дивись…

Марк повільно зняв із шиї гаманець і висипав його вміст на стіл. Він не відводив погляду від Деціми. Дивився на неї, не кліпаючи, доки в затуманених жахом очах не з’явилося розуміння. Марк відвернувся.

— Раз, два, три, — він виклав у стовпчик соліди, відсунувши вбік силікви й мідь. — Десять золотих і трохи срібла. Дивись, я кладу гроші назад і віддаю тобі. Лови!

Марк кинув гаманець так, щоб бандит міг схопити його тільки правою рукою. Циклоп на мить випустив Деціму, щоб упіймати золото, і та метнулася вбік із несамовитим криком.

Марк кинувся на бандита й збив його з ніг. Циклоп коротко замахнувся. Удар у бік, ще удар. Ніж ковзав по кільцях кольчуги, і втікач-раб завив від безсилля. Худе тіло виявилося несподівано сильним. Він ривком перевернув Марка й ударив кулаком у ніс. Різнобарвний хоровод мало не засліпив хлопця, а по щоках потекла гаряча кров. Циклоп реготав як божевільний, перетворюючи обличчя супротивника на відбивну. Ніс, губи, брови. Від дикого болю Марк уже нічого не тямив, а вирватися ніяк не міг. Його руки були затиснуті стегнами розбійника. Той виявився чудовим борцем. За лічені секунди перетворив сильного хлопця на шмат м’яса.

— Ха-а-а…

Із грудей Циклопа наче випустили повітря. Марк прочинив заплиле око й побачив, як бандит застиг із занесеною рукою. У руці ніж. Рот прочинений, а з нього стирчить наконечник стріли, що знайшов собі шлях крізь перепону кривих зубів. Циклоп застогнав і впав би просто на Марка, але той устиг скинути його із себе.

— Старший, живий⁈

У пекарню ввалилися гладіатори, і Север, який кинувся обіймати заплакану дружину. Марк, зі стогоном трохи підвівшись, не знайшов нічого кращого, ніж сказати:

— Купідоне! Ти ж казав, у тебе стріли без наконечників.

— Не всі, старший, — вишкірився той. — Було й кілька інших. Силіква за штуку. Тепер переробляти.

— Та заплачу я тобі за цю стрілу, — Марк зі стогоном підвівся й оглянув сорочку. Їй кінець. Лівий бік порізаний на клапті.

— Добре він тебе відгамселив, — Галл ляснув його по плечу. — Міцний гад. Був.

— Скільки? — запитав Марк, і гладіатори чудово його зрозуміли.

— Сорок сім, — відповів засмучений Галл. — Можеш вести до префектури. Але якщо я сказав, що п’ятдесят, значить, буде п’ятдесят. Решту самі впіймаємо. Три соліди на дорозі не валяються.

— Море скоро закриється, — відрубав Марк. — Треба поспішати.

— Хтось може по закапелках заховатися, — люто засопів Галл, та так, що навіть рване вухо почервоніло.

— Немає часу, — повторив Марк. — Хочеш п’ятдесят золотих заробити — ворушися.

— Мало даєш, — пробурчав Галл.

— Та ти ж не сам їх ловитимеш, — заперечив Марк. — Я всю Субуру на вулиці виведу. Їх за законом засудять і за законом до Африки відправлять. Ми з тобою, Галле, взагалі жодного злочину не скоїмо. Навпаки, громадську повинність виконаємо.

— Хитро-о, — під важкими бровами гладіатора спалахнув вогник поваги. — Розумний ти, старший. Спритно все обставив. Вільних людей продаси, та ще й шану за це отримаєш.

— Тому й грошей мало дають, — скривився Марк. — Усюди заплатити доведеться. А потім усю Субуру напувати, годувати. Люди свята захочуть.

— Згоден я, — кивнув Галл. — Давай золотий за голову. Знайду пів сотні головорізів. Мені дуже гроші потрібні. І моїм людям теж. Волосся вже сивіє, скоро зуби випадати почнуть.

— Не кину вас, — несподівано для самого себе сказав Марк. — Ми тепер разом. Одну справу робимо.

— Навіть так кажеш? — зрадів гладіатор. — Тоді, збирай ополчення, рексе. Мусимо всі щілини перекрити, щоб щури не розбіглися. Бачив коли-небудь, як умілий ретіарій сіткою працює? Таких уже немає…

Власників страхітливих тупих пик звали Ахіллом, Гектором і Купідоном, і своїми іменами вони явно пишалися. Особливо Купідон, який колись виступав як сагітарій, кінний лучник. Судячи з паралельних шрамів на щоці, він вельми близько поспілкувався з якоюсь кішкою, а та приголубила його лапою. Господар тонко пожартував, давши йому ім’я. Купідон іще той красунчик.

Галл і Ахілл, судячи з невеликих круглих щитів, виступали фракійцями. Тільки замість кривих мечів-сик узяли в руки палиці, обмотані ганчір’ям. Гектор залишився на вулиці, акуратно розкладаючи сітку з грузилами по краях. Тризуба в нього немає. До такої дурниці він не додумався. Гладіатори виявилися хлопцями вкрай практичними, до ностальгії не схильними.

— Тут! — сказав Галл, привівши ополчення в короткий, до неможливості смердючий провулок. — Тут усього троє, самі впораємося. Перекрийте вулицю. Ми дамо їм утекти. Так менше крові буде.

Вони піднялися в інсулу, і зовсім скоро на п’ятому поверсі пролунали крики й звуки ударів. За кілька хвилин на вулицю вискочив якийсь обірванець із закривавленим обличчям і кинувся провулком. Гектор змахнув скрученою в джгут сіткою й сплутав утікачеві ноги.

— Гарно! Та ти просто майстер! — вихопилося в Марка, і гладіатор задоволено зніяковів.

— Дещо пам’ятаємо, старший, — пробурчав він. — До майстра мені далеко, але якщо на арені вижив, значить, був нівроку. Ми тут усі такі… Хто вижив…

— Здається, гладіатори рідко гинули? — запитав його Марк. — Я малий був, коли бої заборонили. Ніколи не бачив.

— Дуже рідко, — чоловік знизав широкими плечима. — Та тільки гладіатор не помирає своєю смертю. Арена — це і є наша смерть. А ми фатум обвели навколо пальця, виходить…

Цю розмову перервала поява Галла і його друзів, які тягли двох зв’язаних, побитих до крові чоловіків. Їх передали ополченцям, а Галл сказав:

— Сусідня вулиця. Там стара майстерня. Десяток ховається. Самі не впораємося, поженемо на вас. Богом прошу, Марку, не пошкодь…

— Замовкни! — прошипів той, і гладіатор із швидко стулив рота.

Наволоч спить довго, не те що чесні трударі. Субура встає до світанку, а бандити — опівдні. Уночі в них сама робота. Склади, крамниці, багаті будинки… Навіть в інсули часом вривалися, хоча, здавалося б, що там брати…

— Тут, — Галл кивнув на непримітну інсулу, затиснуту з боків іншими будинками. — Станьте кільцем і кілки свої вперед виставте. Та не так! Щільніше. Ви ж барани, хоч вас і багато. Зараз вовки побіжать, вам не рівня. Ми їх сполохнемо.

— Не проґавте, старший, — попросив Купідон, натягуючи лук. — Інакше прийдуть по нас. Тижня не проживемо. Ні ви, ні ми.

— Виходи із Субури перекриті, — похитав головою Марк. — На всіх вулицях патрулі. Понад тисяча мужів із палицями й кілками. Не втечуть.

— Дай боги, — пробурчав ретіарій Гектор, розгортаючи сітку. — Іди, Галле, я їм допоможу. Пекарі, вантажники… Які з них вояки? Сміх та й годі.

Марк сперечатися з ним не став. Гладіатор має рацію. Умілий боєць розкатає в млинець простого ремісника з палицею в руках. А там, у руїнах, ховається найнебезпечніша сволота — плагіарії. Люті звірі, які не знають жалю.

— Живими брати! — крикнув Марк. — Вони підуть на суд префекта! Живими!

У руїнах пролунав несамовитий крик, і звідти стрімголов вибігли гладіатори, за якими повискакували озвірілі мисливці за рабами. Найпершому не пощастило, він відірвався від решти. З тихим шелестом розгорнулася сітка й накрила його з головою. Розбійник безсило заревів, але дістав по тімені м’якою палицею й затих. Решта, побачивши спрямовані на них кілки, зупинилися. Провулок у кілька рядів перегородили сердито сопучі люди. Марк вийшов уперед.

— Ми не хочемо крові! Киньте ножі, підніміть руки, і ви потрапите на суд префекта. Богом клянуся, вам не заподіють шкоди. Якщо не здастеся, накажу підрізати сухожилля, а потім кину на вулиці. Матері викрадених дочок вас на шматки розірвуть.

— Відпусти добром, — невисокий кремезний чоловік ступив уперед. — Я тебе знаю, Марку. Ти розумна людина. Візьми викуп. Ми підемо із Субури.

— Ти плагіарій, — похитав головою Марк. — Я тебе не випущу. Кидай ніж.

— Як скажеш, — вишкірився той і невловним рухом метнув сталеве лезо.

Ніж дзенькнув об залізо кольчуги й безсило впав на землю. Галл дико зареготав, а решта його підтримали. Про кольчугу тут ніхто не знав. Вона схована під широкою сорочкою.

— Вуха тобі на суді не знадобляться, — спокійно відповів Марк. — То що, йдете добром? Я Богом клянуся, вас ніхто пальцем не зачепить.

— Пішов ти! — виплюнув ватажок. Марк підняв руку, і в ногу розбійника вп’ялася стріла. Купідон не підвів, та тут і десяти метрів немає.

— У другу! — скомандував Марк і запитав: — А як ти лук зберіг? У Римі не можна з лука стріляти.

— Не можна, твоя правда, — погодився гладіатор, і мисливець за рабами з виттям упав, хапаючись за стріли, що вп’ялися в ноги.

— За пів ціни піде, — буркнув Купідон, і Марк знову прошипів:

— Та замовкни ти!

— Пробач, рексе, — покаявся гладіатор. — Стріла без наконечника, звичайна деревинка. Швидко загоїться. Я свою справу знаю.

— Здаємося ми, — почулося з боку оточених бандитів. — На суд підемо. Нічого не доведеш! Ми ще повернемося й поговоримо з тобою, пекарю. Беззаконня чиниш!

— Спурію, — неголосно сказав Марк, показуючи на ватажка, що вив від болю. — Відріж йому вуха! Тільки не зараз. Коли піду. Не люблю я крові.

Цього разу Север узяв той кінець кварталу, що біля Сервієвого муру. У нього найважча ділянка. На Довгу, що лежала в низині, збігаються кілька вулиць із Квіриналу й Віміналу. А є ще криві провулки, проходи між будинками й майстернями. Тому він вигнав у патрулі всіх мужів, перекривши хоч трохи небезпечні місця. Підозрілих, які виходили на вулицю, оточували, в’язали й саджали біля стіни. Тих, хто ліз битися, нещадно лупцювали й теж в’язали. Убивати без вагомої причини Марк не велів.

— Ей, ти! — почув Север. — Ану стій! Куди?

Якийсь волоцюга кинувся вниз вулицею, не слухаючи криків. Север весело вишкірився, зняв із шиї пращу й метнув камінь.

— Добрий кидок, старший! — пролунав здивований гомін, коли удар між лопаток збив волоцюгу на землю.

— Так, я старався, — хмикнув той. — Отець Філіп сказав, якщо ще когось уб’ю, він мені більше гріхів не відпустить. І без того за Аніку тяжку єпитимію на мене наклав.

— Ей! Ей! Та ви чого! — обурився ще один, якого здали сусіди по інсулі. Головоріза витягли на вулицю, відлупцювали, зв’язали й теж посадили біля стіни.

— Чого розбій чините! — верещав той. — Я на вас варті поскаржуся!

— Та ти посидь, бідолашний, — Север лагідно поплескав його по щоці. — От Марк прийде, він розбереться. Якщо ти добра людина, рекс тебе відпустить. А якщо погана — на суд підеш.

— Та твій Марк мене й не знає, — зацьковано дивився на людей чоловік.

— Зате сусіди тебе знають, — усміхнувся Север, вішаючи пращу на шию. — Вони за тебе слово скажуть.

— Ми скажемо! — заверещала якась жінка й почала гамселити тутешнього бандита кулаками. — Ми мовчати не будемо! Життя від нього немає! Скільки нас через нього плакало. Скількох удів скривдив.

— До суду підеш, достойна? — запитав її Север. — Там скажеш, що він силоміць чесних жінок брав?

— Піду, — прикусила губу жінка. — Усе скажу судді.

— Ну й чудово, — усміхнувся їй Север і повернувся до решти. — У цьому будинку все. Ходімо далі.

— Гладіатори! — крикнув якийсь хлопчисько. — Галл сюди йде!

— Здоров, м’ясо, — кивнув їм Север, і гладіатори, що підійшли, зареготали. Африканець був єдиною людиною, якій дозволялося так поводитися.

— Не здох іще від молитов, святошо? — вони поплескали його по плечах. — Ну от скажи, навіжений, ти навіщо пекаря вбив?

— Спокуса гніву опанувала. Зірвався, — Север цілком щиро зітхнув, і гладіатори зареготали ще дужче, аж до сліз.

— Ой, не можу! — Галл витер сльози. — Він зірвався! Що ж буде, коли ти оскаженієш? Твій Бог каже: «не вбивай», а ти крові пролив більше, ніж ми вчотирьох.

— Усе на славу Йому, — смиренно відповів Север. — Моє сумління чисте, а гріхи відпущені. Сьогодні взагалі нікого навіть пальцем не зачепив. Тільки каменем, та й то не до смерті.

— Ха-ха-ха! — гучно зареготали гладіатори. — З тобою від сміху помреш, Севере.

— Гаразд, — сказав Галл, показуючи на головорізів, які сиділи біля стіни. — Цього й цього відпустіть. Вони поклялися, що в Субурі нікого не зачеплять.

— Цього відпустити не можу, — Север показав на того, кого гамселила скривджена вдова. — Ґвалтівник. На нього люди злі.

— Тоді не відпускай, — байдуже сплюнув Галл. — Не бачу одноокого. У будинку з колесом одноокий живе. Його Циклопом звуть. Ви що, йолопи, не взяли його?

— Не було там одноокого, — розгублено перезирнулися містяни. — Ми кожен будинок оглянули.

— Віслючі дупи, — побагровів Галл. — Я ж про нього окремо сказав! Якщо він пішов, спатимемо по черзі. Він нам не пробачить. За мною йдіть. На даху дивилися?

— Ні, — замотав головою Север і крикнув: — На дах! Швидко! Як побачите — кричіть.

— Поодинці до нього не лізьте! — наказав Галл. — Небезпечна сволота.

— Старший! Старший! — до Севера підбіг якийсь хлопчисько й потягнув за рукав. — Тебе вниз кличуть. Дружину твою й дочку якийсь головоріз схопив. Сказав, на шматки їх поріже, якщо не прийдеш.

— Він назвався? — похолов Север.

— Та це Циклоп, його всі знають.

Марк стояв біля пекарні Деціми й кусав губи від безсилля. Проґавили одного-єдиного, і він тут-таки цим скористався. Пройшов дахами будинків, що стояли впритул один до одного, спустився сходами, прибудованими до зовнішніх стін, а потім дістався сюди. Хитрий, мов щур, бандит вивчив тут кожен закапелок і кожну діру. Він не зміг піти на Квіринал, а ховатися побоявся. Зазвичай, коли їх гнала варта, головорізи лізли на дах і лежали там, доки не мине небезпека. Але сьогодні це не допомогло б. Зрозумів бандит, що скоро почнуть обшукувати будинки згори донизу.

— Деціма… Марція… Та як же…

Розгублений Север тупцював тут-таки й повторював імена близьких людей. Він не знав, куди себе подіти. Осторонь сиділи зв’язані, яких приготували для передачі варті. Ще десяток теж приготували, але їх передадуть могильникам. Вони не схотіли здаватися. В одного голова проломлена каменем, ще одного зарізали, решту закололи кілками.

— Я піду туди, — Север подивився з таким болем, що в Марка серце защеміло. Він похитав головою й прошепотів:

— Я піду, ти зірвешся. Витягну їх.

— Господь нехай береже тебе, — білими губами прошепотів Север. — Скажи, нехай моє життя за них візьме. Він головою хворий, чужий біль любить. Нехай катує скільки хоче. З мене ні звуку не вийде. Нехай тільки відпустить…

— Циклопе! — заревів Марк. — Я йду один і без зброї!

— Іди, Марку, іди! — із пекарні почувся глумливий голос. — Поговоримо.

Марк увійшов у напівтемну пекарню, де сьогодні не розпалювали вогню. Кислуватий запах тіста, такий звичний, ударив у ніс густою хвилею. А потім він побачив очі. Величезні очі насмерть переляканої жінки. Деціма тримала на руках дочку, а до шиї жінки притискалося лезо ножа. Синя жилка билася під сіруватим залізом. Марк бачив, як із кожним ударом вона на волосину піднімала шкіру й притискала її до вістря.

Невисокий, якийсь розхристаний, наче весь із самих жил, чоловічок міг здатися безглуздим і смішним, якби не його єдине око. Воно палало такою злобою, що в Марка пересохло в роті. Друге око витекло, а брову перетинав кривий шрам. Циклоп — утікач-раб. Марку розповідали про нього. Нещасний хлопчисько потрапив до господаря-садиста. Убивати рабів давно заборонили, а от катувати — ні. А раптом він був нешанобливий? Хто прийме скаргу на господаря? Ніхто й ніколи. За чутками, хлопець, який збожеволів від мук, зарізав господаря й подався в болота навколо Рима. У Субурі він з’явився нещодавно, але вже прославився неймовірною, цілковито безглуздою жорстокістю.

— Залиш їх і йди, — сказав Марк. — Я клянуся святим Петром, якого шаную. Тебе не зачеплять.

— Влади захотів, щеня? — коротко розсміявся Циклоп. — Хочеш господарем у Субурі стати? Вирішив винищити вільний люд?

— Вони підуть на суд, — сухо відповів Марк. — А решта в Субурі більше не грабуватимуть. Вони поклялися. Ти теж міг так зробити.

— А ти мені не указ, — хохотнув Циклоп. — Мені ніхто не указ. Я роблю, що хочу.

— І чого ж ти хочеш? — Марк по-господарськи схопив глечик вина. — Децімо, я вип’ю? Ти не заперечуєш?

— М-м-м, — тільки й змогла відповісти жінка.

— То чого ти хочеш, Циклопе? — запитав Марк. — Хочеш піти — йди. Я за них викуп заплачу й сам тебе з міста виведу.

— Вона зі мною піде, — Циклоп показав в усмішці рідкі кривуваті зуби. Він ухопив Деціму за пишні груди. Та скрикнула від болю, а на сукні проступила молочна пляма.

— Солодка така жіночка!

— Вона не піде, — похитав головою Марк.

— А я її вб’ю! — вишкірився втікач-раб.

— Убивай, — знизав плечима Марк. — Вона мені ніхто. А тебе я в цій печі живцем спалю. Ти ж хочеш жити, Циклопе. Хочеш, я знаю. Дивись…

Марк повільно зняв із шиї гаманець і висипав його вміст на стіл. Він не відводив погляду від Деціми. Дивився на неї, не кліпаючи, доки в затуманених жахом очах не з’явилося розуміння. Марк відвернувся.

— Раз, два, три, — він виклав у стовпчик соліди, відсунувши вбік силікви й мідь. — Десять золотих і трохи срібла. Дивись, я кладу гроші назад і віддаю тобі. Лови!

Марк кинув гаманець так, щоб бандит міг схопити його тільки правою рукою. Циклоп на мить випустив Деціму, щоб упіймати золото, і та метнулася вбік із несамовитим криком.

Марк кинувся на бандита й збив його з ніг. Циклоп коротко замахнувся. Удар у бік, ще удар. Ніж ковзав по кільцях кольчуги, і втікач-раб завив від безсилля. Худе тіло виявилося несподівано сильним. Він ривком перевернув Марка й ударив кулаком у ніс. Різнобарвний хоровод мало не засліпив хлопця, а по щоках потекла гаряча кров. Циклоп реготав як божевільний, перетворюючи обличчя супротивника на відбивну. Ніс, губи, брови. Від дикого болю Марк уже нічого не тямив, а вирватися ніяк не міг. Його руки були затиснуті стегнами втікача-раба. Той виявився чудовим борцем. За лічені секунди перетворив сильного хлопця на шматок м’яса.

— Ха-а-а…

Із грудей Циклопа наче випустили повітря. Марк прочинив заплиле око й побачив, як бандит застиг із занесеною рукою. У руці ніж. Рот прочинений, а з нього стирчить наконечник стріли. Він знайшов собі шлях крізь перепону кривих зубів. Циклоп застогнав і впав би просто на Марка, але той устиг скинути його із себе.

— Старший, живий⁈

У пекарню увірвалися гладіатори разом із Севером, який кинувся обіймати заплакану дружину. Марк, зі стогоном трохи підвівшись, не знайшов нічого розумнішого, ніж сказати:

— Купідоне! Ти ж казав, у тебе стріли без наконечників.

— Не всі, старший, — вишкірився той. — Кілька гарних приберіг. Силіква за штуку. Тепер переробляти доведеться.

— Та заплачу я вже тобі за цю стрілу, — Марк зі стогоном підвівся й оглянув сорочку. Їй кінець. Лівий бік порізаний на клапті.

— Добряче він тебе відгамселив, — Галл ляснув його по плечу. — Міцний гад. Був.

— Скільки? — запитав Марк, і гладіатори чудово його зрозуміли.

— Сорок сім, — відповів засмучений Галл. — Можеш вести до префектури. Але якщо я сказав, що п’ятдесят, значить, буде п’ятдесят. Решту самі впіймаємо. Три соліди на дорозі аж ніяк не валяються.

Порт Емпоріум у цей час переповнений. Останні кораблі залишають Рим, і до весни тут буде зовсім порожньо. Кам’яні леви з кільцем у носі сумно дивляться на каламутну воду Тибру. Тепер із вантажів тут будуть переважно дрова. Їх сплавляють плотами з верхів’їв. Місто споживає цілу силу-силенну дров. Сотні терм і пекарень не припиняють роботи, доки світить сонце. Ще, мабуть, баржі із зерном зі складів Остії швартуватимуться біля цих причалів.

Марк і Павло тут уже від самого ранку. Блискавичне й справедливе римське правосуддя вирішило долю пів сотні людей за одне засідання. Вирок був коротким і безжальним: усіх у рудники. І ось засуджених повели сходнями. Їх охороняє повна когорта варти. Тут же найнебезпечніші вбивці, злодії та розкрадачі імператорського зерна. Головорізів, які впиралися, посадили на корабель, а Марк, що стояв біля причалу, помахав їм рукою. Найзапекліших негідників Субури повезуть у невідому далечінь. Розбійники зиркали спідлоба, але навіть пригрозити у відповідь не могли. Руки в них зв’язані. Павло, який ворушив губами, рахуючи товар по головах, задоволено кивнув.

— Рівно п’ятдесят. Із тобою приємно мати справу, Марку.

— Тож ходімо розрахуємося, — відповів той. — Мені треба ще рознести цілу купу золота.

— Нехай старі боги дадуть спокійного моря, — Павло перехрестився. — Ходімо.

— Корабель не повернеться до весни? — поцікавився Марк.

— Ні, — похитав головою Павло. — Той купець із Лептіс-Магни.[48] Узимку він ходить у Гарамантиду. Везе туди товар, який узяв тут.

— Гарамантида? — наморщив лоба Марк. — Це ще що таке?

— Це країна в центрі Лівії, — пояснив міняйло. — Вона стоїть на торговому шляху через Велику пустелю. Страусове пір’я, чорні раби, золотий пісок…

— Золотий пісок? — стрепенувся Марк. — Але чому його немає тут? За пустелею багато золота, я точно знаю.

— Шлях надто важкий, — пояснив Павло. — Багато диких народів. За пустелею немає єдиного князя, який тримав би всіх у кулаці. Та й Гарамантида тепер не та, що раніше. Її поля висихають, їх пожирає пустеля.

— Але вони могли б заробляти на торгівлі, — здивувався Марк. — Це ж не країна, а митниця в пустелі.

— Усе правильно, — кивнув Павло, відчиняючи двері своєї крамниці. — Митниця, заїжджий двір і міняльна контора. Царі Гарами надто слабкі й щороку стають іще слабшими. У них навряд чи більше тисячі воїнів. Вони насилу утримують свою землю й просто збирають мито з купців. І народу там небагато, адже живуть вони в оазах.

— Дуже ціка-а-аво, — протягнув Марк, голова якого пухла від ідей.

А Рим таки не безнадійний, думав він. Є золото, є. Треба тільки його дістати.

— А скільки треба заплатити за ввезення золотого піску? — наче між іншим запитав він.

— Двадцяту частину на митниці в Лептіс-Магні, — відповів аргентарій,[49] відраховуючи соліди. — І дві унції з фунта візьмуть на монетному дворі, якщо захочеш перекарбувати в соліди.

— Віддати п’яту частину? — обличчя Марка розчаровано витягнулося.

— Тому так ніхто й не робить, — заспокоїв його Павло. — Золотий пісок приносять аураріям[50] і продають як товар. А чому тебе це цікавить, Марку?

— Та я взагалі дуже допитливий, — зізнався той. — Навіть якщо високий паркан бачу, обов’язково зазирну. Інакше просто не засну.

— Так, допитливість — корисна риса для торгової людини, — погодився Павло, розкладаючи на столі полотняні гаманці. — Як ти просив. Двадцять, три по десять і один на п’ятдесят. Що робити з рештою?

— На депозитум поклади, — махнув рукою Марк. — Скоро в будівництво пущу.

— Як скажеш, — погодився аргентарій. — Але якщо вирішиш зв’язатися з гарамантами,[51] не йди на південь сам. Втратиш рік.

— Не піду, звісно, — Марк засунув золото під кольчугу, і стало страшенно незручно. — У мене й тут справ по горло.

— Але якщо раптом підеш, я візьму золото за доброю ціною й розплачуся чесною монетою.

— От же старий лис! — повернувся до нього Марк, якого осяяв раптовий здогад.

Він розклав на столі кілька солідів і лише тоді помітив однакову тріщину на діадемі імператора. Монети абсолютно однакові. Такого не може бути! Не може. Штемпель живе не так уже й довго, а новий майстер вирізає вручну.

— Ти власним штемпелем монету карбуєш! — Марк підняв міняйла за туніку й подивився просто в очі. — Хоч десяток заведи, щоб монети відрізнялися. На вогнище ж потрапиш, жадібний дурню! Родину занапастиш!

— Та що ти таке говориш, Марку? — міняйло зблід як полотно. — У мене ледь серце не зупинилося. За таке відразу страчують. Кажу ж, викуплю пісок і нароблю браслетів. Іди, заради Христа. Іди!

Тиша респектабельної вулиці тішила Марка. Священна дорога завжди йому подобалася. Тут не буває п’яних криків, вереску побитих повій і потоків помиїв із вікон. Від стіни до стіни — десять кроків, викладених каменем. Ні травинки, ні квіточки… А от це якраз Маркові не подобалося. Він завжди мріяв про власний будинок.

— А тепер на Авентин, — промовив він. — Хабарі самі себе не рознесуть. Вікарій уже скупався в термах і тепер зволить відпочивати.

Так воно й виявилося. Чиновники працювали від світанку й лише до обіду. А високі чиновники тим паче себе не обтяжували. Вікарій винятком не був. Лише значна сума золотом затримала його в суді до заходу сонця. Його рід небагатий, тому домус на Авентині не вражав розкішшю. До тих самих Валеріїв йому далеко. Будинок тіснуватий, хоча розписи поновили, а камінь, яким вимощено атріум, зовсім свіжий. Навіть шви ще не встигли потемніти. Базальтові плити дивовижно нагадують ті, якими минулого року вимостили форум Нерви. Тут чисто й охайно. Витончено вигнута мармурова діва вінчає фонтан, у якому хлюпоче вода.

— Проходьте, пане, — раб показав на потемнілі двері. — Господар чекає.

Так, у Флавія Альбіна непогана бібліотека. Стелажі із сувоями сягають стелі. Сам вікарій лежить на кушетці й потягує вино, в якому Марк розгледів кубики льоду. Ні, він дуже недооцінив статки цієї людини. Лід у Римі надзвичайно дорогий. Восени він уже мав закінчитися.

— Пане, — вклонився Марк, поклавши на столик важкий гаманець. — Прийміть моє підношення. Усе пройшло вище всяких похвал.

— Угу, — вікарій відставив кубок і висипав на долоню жменю солідів. — Треба ж, новенькі, просто з монетного двору.

— Такими заплатили, пане, — розвів руками Марк, якого пробив холодний піт. — Купець із Лептіс-Магни розпродався на ринку, а назад узяв наш товар.

— Добре, — кивнув вікарій і зсипав золото в гаманець, не рахуючи й не придивляючись. — Моя тобі порада, пекарю. Сиди тихо й не висовуйся. Погляди великих звернулися на тебе. Якщо магістр офіцій зволить підписати рескрипт, повір, він запам’ятає твоє ім’я.

— Звісно, пане, — вклонився Марк. — Я мрію про тишу й спокій. До речі, дякую за кольчугу. Вона двічі врятувала мені життя.

— Я вже знаю, — пробурчав вікарій. — Не забудь здати її в арсенал. Ти знову бійню влаштував, святошо. Прикидаєшся християнином, а крові пролив, як гот-катафрактарій.[52]

— Я не люблю кров, пане, — спокійно відповів Марк. — Я не проливаю її без потреби. Запитайте кого завгодно.

— Про це я теж знаю, — махнув рукою вікарій. — Гаразд, іди. Коли захочеш провести воду в будинок на Целії, приходь, допоможу. Чого так здивовано дивишся, хлопче? Звісно, я про нього чув. І префект чув. Рим не такий великий, як ти думаєш. Знаєш, скільки нових будинків тут зараз будується? Один!

От прокляття, Марк лаяв себе останніми словами. Ну чому? Чому він вважає цих людей ідіотами? Вони зовсім не ідіоти, а якраз навпаки, якщо виживають у такому непростому світі. Марк узяв дозвіл на своє будівництво в нотарія у префектурі, а той негайно передав нагору. Вертикаль влади всюди працює однаково, або ж одразу розвалюється.

Він пройшов повз порожній Колізей, у якому вже багато років не проводили боїв, і вискочив на Аргілет. Крамниця Зої сьогодні користувалася підвищеною увагою. У черзі стояло чоловік десять. У крамниці працює подружжя, що втекло з півночі Італії. Вони ріжуть м’ясо, поки Секунд відпускає товар, а Гун дістає з киплячого жиру розпечені чебуреки. Сама Зоя стоїть на вулиці, обмахуючись рушником. Її розчервоніле обличчя на диво замислене. Марк раніше за нею такого не помічав. Сусідка була, м’яко кажучи, невеликого розуму.

— Здоров’я тобі, старший! — крикнули з черги.

— І вам здоров’я, добрі люди! — відповів Марк. — Благослови вас Бог!

— Що, Зоє! — підморгнув він. — Набридло в таберні? Не хочеш кинути?

— А цих хто годуватиме? — зітхнула Зоя, показуючи на синів.

— Я, — відповів Марк. — Заберу обох. Зі мною працюватимуть. А ти ще заміж вийдеш.

— Може, й справді вийти? — замислилася Зоя. — Справа нехитра. Мужики ж дурні, не тим місцем думають. До мене один підходив, цілком нічого такий, у гарному поясі. Я йому оченята постріляю — він і попливе. Та ти вже все за мене вирішив, — раптом хмикнула вона. — Чоловіки про дружин так не дбають, як ти про мене. І за що мені таке щастя? Невже за те, що зі мною невинність утратив.

— Точно вже ні, — усміхнувся Марк. — Невелика послуга.

— Ти дивись, — попередила Зоя. — Аста, яка тобі постіль гріє, поводиться як господиня. Людям накази роздає, щенят своїх жерти водить. Їй ніхто й слова не каже, бояться. Останнім часом зовсім знахабніла. Гадає, що Фортуну за плечі обійняла.

— От прокляття! — вилаявся Марк. — Треба нову грілку шукати. А куди ж цю подіти?

— Та заміж віддай, — порадила Зоя. — Підкинь трохи грошей, її миттю заберуть. Жінка видна, від’їлася на безплатних харчах.

— Гун! Зі мною підеш! — крикнув Марк. Хлопчисько з огидою жбурнув у булькаючий жир готовий чебурек і стрімголов вискочив із крамниці.

— Що треба зробити, старший?

— Галла з його мужами приведи в термополій, — наказав Марк. — А сам сядь біля входу. Чекай, доки покличу.

— Уже там, старший, — сказав Гун і побіг, перебираючи короткими ногами каміння бруківки.

Йому десять. Видно, яким він виросте. Невисоким і кремезним, як усі справжні гуни. Судячи з розкосих очей, він народжений від знатного воїна. Гунська орда дорогою на захід кого тільки до себе не прийняла. Декого й від римлянина ледве відрізниш, якщо мати — полонянка. А от такі виразні монголоїди — прямі нащадки тих, хто прийшов здалеку, з північних кордонів Китаю. Вони не змішуються з усякою черню.

Марк пішов Аргілетом повз крамничку сирійця, якому так і не віддав сувій Овідія. Той і далі варить ганчір’я, потроху досягаючи певних успіхів. Отриманий папір уже не рветься в пальцях, але щойно починаєш на ньому писати, чорнило розпливається величезною плямою. Чималий прогрес. Марк махав рукою, відповідаючи на привітання з крамниць і вікон. Увійшов у термополій і сів за свій столик. Тепер його відділяла від зали легка перегородка. Хоч якась самота.

— Криспе! — крикнув він. — Стара ти сандалія! Чому дозволяєш стороннім тут командувати? Чому годуєш кого попало?

— Ти про Асту? — винувато відвів очі копо, руки якого продовжували жити власним життям. Вони щось кришили й сипали в киплячий казан.

— Ні, я про отця Філіпа, — гаркнув Марк і осікся. Термополій повний людей.

— Гнати? — з надією в голосі запитав шинкар. — Життя від неї не стало.

— І по шиї надавай на прощання, — розлютився Марк. — Ні, не треба по шиї. Просто прожени. От коза!

Шинкар мовчки поставив перед ним тарілку карбонари й кубок. Марк показав п’ятірню, і той миттю все зрозумів. Поставив іще чотири.

Треба перебиратися звідси, думав Марк, вправно працюючи виделкою й ложкою. Вести справи там, де багато сторонніх вух, — така собі ідея. А справи в мене стають дедалі кучерявішими й кучерявішими…

— Нехай гості йдуть за будинок, до млина, — сказав Марк і прихопив із собою глечик.

За інсулою в матері з батьком збудовані альтанка й столик. Осел, що розмірено ходить по колу, і скрегіт жорен для них звичні. Вони не уявляють життя без цього звуку. Сідають увечері й насолоджуються прохолодою за медовими пиріжками та білим вином. Це найбільша розкіш, яку старі із Субури здатні собі уявити.

— Старі! — хмикнув Марк. — І сорока немає, а вони цілком щиро вважають себе старими. Прокляте життя.

А ось і гладіатори. Тупі, страшні обличчя вже не здаються ані тупими, ані страшними. Марк пізнав цих людей ближче, і виявилося, що навіть у цих душогубів є свої переживання й власний внутрішній світ. Вони ж зовсім розгубилися. Лише спритний Галл і тримає їх на плаву. Їм судилося померти на арені, а вони все живуть і живуть. Ніколи не думали, що старість колись настане, а вона вже щосили стукає у двері. Їм теж близько сорока. І усвідомлення цього страшенно їх лякає. Вони не розраховували на таке довге життя, завжди думали не далі наступного дня.

— Старший! — кивнули вони.

Марк по черзі обійнявся з гладіаторами, що за римськими звичаями означало неабияку близькість. Наступний щабель — коли чоловіки цілують один одного. Але це вже для рідні й дуже близьких друзів. Гладіатори сіли за стіл і налили собі вина.

— Гарна робота. Отримуйте, як домовлялися, — Марк виклав перед ними чотири гаманці, що дзенькнули. Той, у якому двадцять солідів, — для Галла, решті по десять. Він знав, гладіатори саме так ділять здобич.

— Золотом не світіть, — попередив він. — Якщо потрібні гроші, приходьте до моєї сестри, вона розміняє за добрим курсом.

— Якщо що буде, звертайся, — заявив Галл. — Ми з Ремігієм працюємо, сам знаєш. Але там замовлення час від часу. Тож якщо треба когось зарізати чи ноги переламати, тільки поклич. У найкращому вигляді все зробимо.

— Мені інша служба потрібна, — сказав Марк.

— Це яка? — здивувалися гладіатори.

— У мене є один хлопчисько, — Марк нахилився вперед. — Зможете зробити з нього воїна?

— Воїна? Ні, — відповів за всіх Галл. — Ми гладіатори, а не воїни.

— А що, є різниця? — щиро здивувався Марк. Він і в цьому житті, і в тому був максимально далекий від таких питань.

— Гладіатор — він наче клоун, тільки зі зброєю, — пояснив Галл. — Ми актори, а не солдати. Так, нас ранять і вбивають по-справжньому, але все, що на арені, — несправжнє. Ми от із Гектором кілька разів билися. Він мене тризубом поранив. А потім ми йшли з ним вино пити й повій дерти. Бо немає в нас один до одного злості. Розумієш?

— Ну то й що? — Марк не зрозумів. — Ви володієте зброєю, і воїни нею володіють.

— Хто? — презирливо подивився на нього Галл. — Спурій володіє? Та він тільки стрій навчений тримати й списом бити. Випусти такого на арену — його будь-який першорічник укладе. Але якщо десять таких «спуріїв» стануть упоперек вулиці, вони від нас мокрого місця не залишать.

— Ти, старший, не розумієш, — долучився до розмови Ахілл. — Ми бійці. Нас учили битися один на один. А солдат із легіону так не вміє. Йому таке вміння навіть шкодить. Його справа — тримати стрій. Якщо він почне мечем красу показувати, центуріон його потім згноїть. Бо не солдатська це справа. Воїн має щит тримати й списом колоти.

— Тобі хто потрібен? Охоронець? Убивця?

— Усе ж таки воїн, — скривився Марк. — Щоб на коні вмів і з луком…

— Цього Купідон його навчить, — заспокоїли його гладіатори. — Він і сагітарієм виступав, і гопломахом. Це коли зі списом. Тільки справжній гун лук від народження натягує. До дванадцяти років він на скаку зайця б’є. Він команди знає. Утече, коли накажуть. І нападе, коли накажуть. Цього в Римі не навчиш.

— Навчіть чого зможете, — роздратовано сказав Марк. — Ніж, меч, щит, лук. Ну що самі вмієте, того й навчіть.

— А нам із того що? — зацікавилися гладіатори.

— Вечеря щодня. Карбонара, — сказав Марк.

— З вином!

— Без.

— Згода! — простягнув руку Галл. — Де майбутнє «м’ясо»?

— Там, за рогом, хлопчисько сидить, — показав Марк на вулицю. — Той, що вас сюди привів.

— Гун, чи що? — здивувалися вони. — Годиться. Зле цуценя, крові не боїться.

— От і чудово, — з полегшенням видихнув Марк. — Він мені за кілька років знадобиться.

— За кілька років тільки самі основи опанує, старший, — попередив Галл. — Із лука за два роки не навчишся. А вже з коня стріляти — тим паче. Тонка наука.

— Із коня тоді пізніше, — скривився Марк. — У Римі не поскачеш.

— Та чому? — заспокоїв його Купідон. — За муром місця багато. А конячку візьмемо в оренду. Є стайні.

— Домовилися, — простягнув Марк руку. — Забирайте його.

— Бувай здоровий, — гладіатори потиснули йому руку й пішли.

А Марк відкинувся на теплий камінь за спиною. Може, підготувати десяток таких хлопчаків? Адже життя небезпечне й швидкоплинне. Його можна втратити після укусу малярійного комара.

Ні, поки одного вистачить, — вирішив Марк. — Якщо дізнаються, що збираю цілу банду, мені кінець. Гунові треба буде завдати лише одного удару. Ненавиджу кров! Може, знайдеться інший вихід. У мене попереду ще довгі роки. Я встигну…

Ідіотський звичай, за яким римська знать мала годувати й розважати плебс, наздогнав Марка, мов стріла Купідона. Гладіатора, а не пухкенького малюка з крильцями. Пекар раптом усвідомив: якщо він хоче зміцнити свою владу над цими людьми, мусить виявити щедрість. Не вийде сховатися в нірку й радіти там заощадженим солідам. У Римі це не працює.

Саме тому термополії по всій Субурі сьогодні варили пасту з Маркового борошна. Вони, як і домовлено, не брали за свою роботу жодного нуммія й давали кожному по невеликій булочці безплатно. Марк привіз їм зерна.

А ще він найняв жинок із колегії актрис міму. Було в Римі й таке об’єднання, що опікувалося цими безправними. Не від доброго життя вони трималися разом. Актори вважалися infames — людьми безчесного ремесла, нарівні з гладіаторами й повіями. Вони втрачали громадянську честь, їх могли прилюдно висікти за наказом магістрату, а домогтися захисту в суді таким жінкам було куди важче, ніж порядній матроні.

— Ти що коїш? — архідиякон Целестин, якого Марк запросив на свято, не міг знайти слів від обурення. — Ти навіщо цих нечестивців у святий храм притягнув?

— Отець Філіп благословив, — прошепотів Марк, і архідиякон люто засопів, на очах впадаючи в спокусу гніву.

— Філіп надто добрий, — неголосно прогарчав Целестин. — А ти надто зухвалий, якщо насмілився таке влаштувати. Храм Божий — не місце для кривлянь лицедіїв.

— Святий отче, вони не лицедіятимуть, — тихо сказав Марк. — Просто подивіться, що зараз станеться. Запевняю, тут немає гріха.

Целестин хотів заперечити, але цієї миті зазвучав хор. Сім жінок заспівали так чисто й дзвінко, що важкі склепіння Пуденції відповіли їм власним відлунням.

— Ave, gratia plena, Dominus tecum…

На амвон зійшов молодий читець із розгорнутим кодексом. Він такий вродливий, що жінки в базиліці водночас видихнули. Він не читав, а буквально й був самим священним словом, проникаючи в кожне серце. І лише коли юнак закінчив, із тіні північного приділу з’явилася дівчина. На ній проста біла стола, підперезана шкіряним паском. Волосся приховує прозорий покрив. Вона йде повільно, ступаючи босими ногами по камінню мозаїки. Дивиться в підлогу, сама скромність і благочестя. За нею вийшов хлопчик років дванадцяти. Його світла туніка перехоплена золотавою стрічкою, а за плечима на тонкій вербовій рамі здіймаються білі крила з гусячого пір’я. Він не промовляє ані слова. А читець продовжував:

— Missus est angelus Gabriel a Deo…

Хлопчик із крилами підняв праву руку на знак привітання, і хор знову проспівав уривок із Євангелія від Луки:

— Ave, gratia plena…

І тільки тоді дівчина здригнулася й підняла погляд. Марк дивився на неї в усі очі. Вона грала чудово. Мімів учать передавати почуття рухом. Жодних пафосних жестів, жодного заламування рук. Вона лише відступила на крок і притиснула долоню до грудей. Але в цій простоті виявилося більше сили, ніж у найдовшій проповіді. Храмом прокотився ледь чутний зітх. Стара жінка опустилася навколішки біля колони. Якийсь ремісник зашепотів молитву й витер сльози.

Целестин стояв нерухомо. Він раптом зрозумів, що дивиться не на кривляння зневажених ним акторів. Слова апостола Луки, які він сотні разів читав з амвона, уперше набули людського обличчя. Читець продекламував наступний рядок:

— Ne timeas, Maria; invenisti enim gratiam apud Deum…

Хлопчик зробив іще один крок. Дівчина повільно схилила голову. Хор замовк. І тоді вона вперше заговорила — зовсім тихо, майже пошепки, але в тиші, що настала, її почув увесь храм.

— Се раба Господня. Нехай буде мені за словом Твоїм.

У Целестина затремтіли губи. Він відчув болісний сором. Усе життя сперечався про природу Христа, про канони, про правильні формули сповідання. А зараз сім нечестивих жінок проспівали священне слово так, що плакали каменярі, ковалі й навіть злодії. Архідиякон повільно рушив до дівчини. Марк напружився. Невже прожене? Але Целестин зупинився й опустився навколішки. Він віддав шану Діві, чия чистота й смирення щойно були явлені народові.

— Пресвята Діво… — прошепотів Целестин і тут-таки осікся. — Господи всеблагий… пробач мені гординю мою. Піддався спокусі Нечистого.

Актриса розгублено подивилася на отця Філіпа. У неї навіть губи затремтіли від переляку. У її ролі цього не було. Священник ледь помітно кивнув. І тоді вона обережно торкнулася плеча архідиякона.

— Господь нехай перебуває з тобою, — сказала вона.

Хор тихо продовжив останні рядки Благовіщення. Ніхто вже не рухався. Навіть діти мовчали, наче боялися сполохати тишу, що оселилася під склепіннями. Целестин підвівся й став на своє місце. Обличчя його було мокре від сліз.

— Завтра з’явися в Латеран, Марку, — схлипнув він, перехрестивши собі лоба. — Про це має дізнатися святіший отець. А цього читця я звідси заберу. Нічого йому в Субурі робити.

От що сила мистецтва робить, — подумав раптом Марк. — А то повії, повії… А все ж було доволі простенько, без вишуканості, а як самого пана архідиякона розібрало. Я навіть не очікував. Потрібна культура римському народові, потрібна… Він простий. Немає на їхніх серцях зашкарублої кірки цинізму, як у людей майбутнього. Пройняти цих людей дуже легко.

— Скажи, шановний Марку, — зашепотів мім, чию трупу найняли для цієї вистави. — Може, нам охреститися? Я все життя непристойщину на ярмарках показував, а тут такий успіх! Такий успіх! Люди плачуть.

— Краще знайди того, хто трагедію напише, — відповів Марк. — Є ще в Римі умільці?

— Не можна трагедію, шановний пане, — злякався мім. — Заборонено це! Нас палицями відлупцюють і з Міста виженуть.

— Не можна зіграти трагедію про благочестиву дівчину? — Марк скептично подивився на міма. — Яка не віддалася багатому розпусникові й пішла в монастир? Покажи мені того, хто насмілиться таке заборонити. Я хочу познайомитися з цим відважним чоловіком.

Марк стояв навколішки, опустивши голову. Папа простягнув руку, і він поцілував її.

— Старіє Боніфацій, — чомусь подумав Марк. — Рука в’яла, у коричнюватих плямах. Шкода, хороша він людина, — але вголос цього не сказав.

— Встань, сину мій, — промовив папа. — Целестин каже, ти якесь незвичайне дійство в храмі влаштував. Нібито всі плакали від розчулення.

— Це не я, — відхрестився Марк. — Це отець Філіп вирішив показати містерію. Я лише порадив. Сказав, що коли людям подобаються спів і театр, то нехай вони це отримають. Краще виставу про Благу вість дивитися, ніж непристойщину на Флораліях.[53]

— Знову здивував, — усміхнувся папа. На виснаженому обличчі з’явилася легка усмішка. — Ми женемо мімів, як останню нечисть, а ти поставив їх на службу церкві.

— І ритора із Серапеуму ще, — раптом бовкнув Марк. — Отець Целестин бачив, який у Пуденції читець. А всього-то кілька місяців із наставником позаймався.

— Ось як? — розгубився папа. — Ритори, значить. У нас є святі отці, які здобули освіту. Але вони зі знатних родин.

— Дозвольте взяти ритора до школи для сиріт, — замружився Марк, який уже давно перевів туди старого Євагрія. — Нехай навчає отроків правильно читати. Від цього буде тільки користь.

— Дозволяю, — махнув рукою папа. — У мене ось яка розмова до тебе, Марку. Ти говорив про аннону… Церква може взяти на себе постачання Міста, але їй потрібна для цього людина. Підеш на службу до єпархії?

— Я пекар, ваша святосте, — опустив голову Марк. — Я попросив звільнення від повинності, але префект не має влади його мені дати. Для цього потрібен рескрипт імператорської канцелярії.

— Це можливо, — спокійно відповів єпископ. — Магістр офіцій вирішить твою долю. Ти готовий прийняти священний сан?

— Ні, ваша святосте, — похитав головою Марк. — Я мирянин. Служіння Богові не для мене. Пробачте за зухвалість.

— Немає за що мені тебе прощати, — відповів Боніфацій. — Ти ні в чому не винен. Це й справді не для всіх. А ти міг би здобути могутність, Марку.

— Я хочу мати сім’ю, — відповів той. — Жодна могутність не варта дитини, яку цілуєш перед сном.

— Твій вибір, — кивнув папа. — Справи церкви потребують невсипущої турботи. Сім’я тільки заважатиме. Ти приймеш чин Dispensator pauperum, розпорядника допомоги бідним. Він якраз, гм… звільнився. І він дозволений мирянинові. Якщо август Гонорій дозволить церкві взяти на себе постачання Рима, ти цим займатимешся. Якщо ні, у церкви вже стільки майна й земель, що нещасний Целестин часом впадає у спокусу зневіри.

— Чи буде мені дозволено займатися своїми справами, ваша святосте? — запитав Марк. — Їх теж вистачає. У мене ж багато людей працює.

— Якщо це не заважатиме справам церкви, — відповів єпископ. — Найми тямущого прокуратора собі на допомогу.

— Якщо такий є, чому отець Целестин досі його не найняв? — зітхнув Марк і заплющив очі, очікуючи удару посохом. Але ні, минулося. Папа засміявся, витираючи сльози.

— Ну ти й нахаба, Марку! У тебе не язик, а скорпіоняче жало. Ти ще обіцяв, що гола жінка в золотому намисті зможе пройти Субурою.

— Перевірте, ваша святосте, — Марк уперше за сьогодні подивився єпископу просто в очі. — У мене немає намиста, але ланцюг і браслети візьму в борг. Якщо вона пройде від форуму до терм Діоклетіана, я веду свої справи разом із церковними.

— А давай, — несподівано легко погодився єпископ. Він, як і всі римляни, був неймовірно азартний. — А якщо не пройде?

— Накладете на мене єпитимію, як на брехуна, — відповів Марк.

 — А я все одно займатимуся своїми справами разом із церковними, — подумав він і знову не сказав цього вголос. Видно, подорослішав…

— Марку, ти збожеволів, — шепотіла Зоя, знімаючи сукню на самому початку Довгої.

Вона роздяглася догола, залишившись в одних сандаліях. Останнім зняла ліфчик, який кинула Маркові зі словами:

— Натирає твоя вигадка! Ні, я теж збожеволіла, якщо погодилася на це.

— Ти не просто так погодилася, — нагадав Марк, надягаючи на неї золотий ланцюг. — Я тобі пообіцяв, що відпущу з крамниці з чебуреками. Забула?

— Та пам’ятаю я, — пробурчала вона, надягаючи важкі браслети. — Я до Неаполя гола дійду, аби тільки більше не нюхати горілий жир. Ти де стільки золота взяв?

— На Священній дорозі, — критично оглянув її Марк. — Якщо тебе пограбують, мені кінець. Я на цю суму позику оформив. Тобі краще не знати, скільки це коштує.

— Зрозуміло, — зітхнула Зоя й тицьнула в дві постаті, що стояли віддалік. — А оті, в каптурах… це хто?

— А, не звертай на них уваги, — відмахнувся Марк. — Це папа Боніфацій і префект Петроній Максим. Прийшли подивитися на тебе голу.

— Дурень! — чомусь не повірила Зоя й пішла вулицею, звабливо хитнувши стегнами. Марк мимоволі облизнувся. У Зої трохи налилися груди й сідниці, але фігура все ще вельми гарна.

— Святий отче, — пролунав молодий голос з-під каптура щільного плаща. — Я своїм очам не вірю. Ми йдемо в Субуру за голою жінкою? Уночі?

— Це твоє місто, Максиме, — пролунав старечий голос. — Ти відповідаєш за його спокій, а я — за його душі. Якщо нас уб’ють, значить, така воля Господа. Ми погано робили те, що мали. Марк сказав своє слово, а я йому не повірив. І ти йому не повірив. Тільки тут є одна тонкість. Поки що він свої обіцянки виконував. Подивімося, чим усе закінчиться. Ми ж прийшли не на голу дупу витріщатися. Ми маємо оцінити, як виконана громадська повинність.

— Як накаже ваша святосте, — пробурчав префект. — Але погодьтеся, уся ця витівка виглядає цілковитим божевіллям.

— Усе, що пов’язане з цим хлопцем, — божевілля, — проскрипів Боніфацій. Йому важко. Він іде, спираючись на міцний посох. — Бачиш, ми пройшли вже двісті кроків, а її поки що не пограбували.

— До терм іще далеко, — похмуро відповів Максим. — Дивіться, у вікні голова з’явилася. Кінець цій жінці. Зараз її голота на шматки розірве.

Сонне обличчя, що з’явилося на третьому поверсі інсули, перекосилося від неймовірного подиву. Чоловік протер очі, добре придивився, а потім заволав на всю горлянку.

— Люди! Люди! Вставайте!

— Що? — загрюкали віконниці. — Що? Пожежа?

— Готи біля воріт?

— Податок прийшли збирати?

— Чого кричиш, дурню?

Довга вулиця прокидалася, а з вікон повилазили сонні люди. Ще ніколи крики вночі не означали нічого доброго. Люди злилися, але, побачивши причину галасу, неабияк збуджувалися.

— Ого!

— А давно в нас голі жінки вулицями розгулюють?

— Та вона в золоті! Щоб мені провалитися!

— Здохни, безсоромна повіє! — якась розпатлана жінка відштовхнула чоловіка від вікна й висунулася назовні мало не до пояса. — Здо-охни-и!

— Та що ж це коїться!

— Може, помацаємо її? Нічогенька жіночка! При тілі.

— Замовкни, дурню! Марк дізнається — власні яйця зжереш. Він же не велів…

— То це Марк послав? — здогадалися люди. Вулицею понеслося:

— Люди! Марк голу жінку в золоті послав! Перевіряє нас!

— Ага! Шукай дурня! Зачепиш її — у вигрібній ямі втоплять.

— І то правда.

Кілька людей вискочили на вулицю, але замість того, щоб зірвати золото, радісно заволали.

— Та це ж Зоя з Узвозу. Ми її всією вулицею знаємо…

— Ах ти ж, вовчице! — заверещала якась жінка. — Тварюко блудлива! Щоб тебе лихоманка побила, навіжена повіє! Прийшла наших чоловіків спокушати? Я тобі волосся вирву!

— Це Зоя! Повія!

— Яка Зоя? Та, що гунськими пиріжками торгує?

— Ох, мало біда не сталася! Це ж мати Маркових щенят. Він за неї на шматки поріже.

— Гарна дупа! — свиснули з вікна. — Зоє, скільки береш?

— Проведіть її, хлопці! — закричали тим, хто був на вулиці. — Не дай Боже, знову гладіатори прийдуть. У нас іще після минулого разу пики не загоїлися!

— А мене відпустили! Сказали, що я п’ятдесят перший і щоб провалював. А це що означає, га?

— Ну й Марк! Яку пастку влаштував!

— Хитро-о! Видно, вирішив найдурніших головорізів упіймати. А ми не дурні!

— А це що за гусаки в плащах? Їх-то помацати можна?

— Сховайся, дурню! Марк не велів у Субурі грабувати! Теж в Африку захотів?

Розмови з вікна у вікно перекочувалися Довгою, що розтягнулася на добру милю. Десяток чоловіків із палицями оточив Зою й повів угору вулицею. Там, біля самих терм Діоклетіана, закінчувалася Субура. Там на неї чекав Марк, який мало не до крові покусав собі губи. За його спиною стоять гладіатори. Купідон уже наклав стрілу на лук.

— Ага! Ми знали! — заволали містяни. — Це ти, Марку! Перевіряв нас. Та забирай свою Зою! Ми її навіть пальцем не зачепили. І отих двох теж не зачепили!

— Ну що, Максиме? — почувся насмішкуватий голос з-під каптура. — Як тобі вистава? Треба сказати, я навіть у театрі кращої не бачив. Розкажеш комусь — не повірять.

— Так, ваша святосте, — неохоче відповів префект. — Воістину, це було незабутньо. Я в Субурі вночі! Досі коліна тремтять.

— Усе через твою впертість і гординю, — бурчав єпископ, коли вони поверталися Довгою вулицею вниз. Туди, де біля форуму Августа на них чекала розгублена варта.

— Та дивно це все, блаженніший, — уперто заявив префект. — Де це бачено — черні владу вручати.

— Та ти себе розумнішим за нього вважаєш? — обурився папа, тицьнувши на статую Октавіана Августа, що стояла на форумі. — Найвеличніший із великих так установив, а він залізною рукою тримав порядок у Місті. Коли я був у твоєму віці, магістрів вікусів вважали шанованими людьми. Це гординя префектів і жага влади привели Рим до безладу. Дай людям самим вирішувати свою долю. Скинь із себе зайвий тягар, Максиме. Поверни все до старих порядків. Предки були не дурніші за нас.

— Я подумаю, блаженніший, — скривився префект. — Може, й справді зробити так, як ви сказали. Мені бракує варти, щоб охороняти всі ці щурячі нори. За Августа самих вігілів було вісім тисяч! А в мене скільки?

— Ось твої вігіли! — папа показав на чоловіків із палицями, які розбігалися по домівках. — Вони захистять, вони гаситимуть пожежі. І Місту це нічого не коштуватиме. Виокреми найвпливовіших людей із плебсу. Зроби їх своєю опорою. Чим твій дефенсор[54] займається? Кого він захищає? Та його імені ніхто в Римі не знає.

— Та ви часом не свого Марка в дефенсори ладите, святий отче? — недобре подивився префект. — Я нізащо цього не допущу. Його вже називають рексом Субури. Якщо дати йому справжню владу, сенаторам доведеться просити дозволу, щоб потрапити до Курії. Він підімне під себе все місто. Ви бачили його охорону? В одного лук! Лук у Римі!

— Ну, не хочеш — і гаразд, — папа з удаваною байдужістю знизав плечима. — Зніми з нього повинності перед анноною, ясновельможний префекте. І тоді, так уже й бути, я витягну цей цвях із твоєї сандалії. Нехай Марк, син Тита, працює на благо церкви.

— Рескрипт із канцелярії августа вже в мене, блаженніший, — зізнався Петроній Максим. — Я довго розмірковував, віддавати його цьому Маркові чи не віддавати. Мабуть, віддам. Римові не потрібен такий пекар. Забирайте його собі. Лише клопіт від цього хлопця.

Український переклад підготовлено для Telegram-каналу ProdoMag — @prodomag.

На каналі можна знайти цю книжку, інші завершені переклади та нові розділи творів, які ще пишуться.

Латрина (лат. latrina) — римська вбиральня; у цьому контексті — приватна вбиральня всередині житлового приміщення.

Йдеться про розгром парабаланами, християнськими радикалами, храму Серапіса в 391 році. Цей погром був ініційований імператором Феодосієм Великим. Жінку-математика Гіпатію вбили в 415 році. Тоді парабалани розперезалися до того, що один із них ударив каменем префекта Александрії.

Нума Помпілій — легендарний другий цар Рима, який правив у VIII столітті до н. е. Йому приписують створення першого збірника права — Законів XII таблиць. Насправді цей звід створили на три століття пізніше.

Новаціани — одна з багатьох розкольницьких течій у Римі. Згідно з ученням Новаціана, оскільки Церква є спільнотою святих, усі відступники й ті, хто вчинив смертні гріхи після хрещення, мають бути вигнані з неї й у жодному разі не можуть бути прийняті назад. Церква не може прощати тяжких грішників. Якщо ж вона їх прощає й приймає назад, то сама стає нечистою. Папа Целестин I відібрав у новаціан усі церкви в Римі, змусивши їх збиратися в будинках.

Вілік (лат. vilicus; від villa) — це управитель або старший наглядач сільського маєтку (вілли рвастики). Часто вільновідпущеник або раб. В описуваний час класичні латифундії із сотнями рабів уже практично зникли. Орну землю віддавали в оренду колонам, прикріпленим до землі, але особисто вільним селянам.

Римляни знали й любили різноманітні вироби з рубленого м’яса. Котлети (Isicia) й особливо аналог тефтельок — globi carnis, м’ясні кульки.

Майбутній імператор Петроній Максим, який організував убивство Флавія Аеція, змінив на посаді префекта Сіммаха на початку 420 року. Обидва префекти походили з роду Аніціїв.

Синграфа — письмовий договір поставки. Цей термін більш характерний для купців сходу імперії.

Sol Invictus (лат.) — Непереможне Сонце. Офіційний культ бога Сонця в Римі. Головний бог армії кінця III — початку IV століття. День народження Непереможного Сонця відзначали 25 грудня. Існує теорія, що західна традиція святкувати Різдво Христове в ту саму дату пов’язана з тактичними поступками язичництву або з бажанням духовенства замінити одне свято іншим.

Послання святого апостола Павла до Римлян (розділ 12, вірші 16–19). Тут подається у перекладі Біблії Івана Огієнка. У богослужбовій практиці до цього уривка часто додають слово «Браття!», хоча у самому тексті Римлян 12:16 його немає.

Копо — caupo (іноді — copo). Шинкар, утримувач заїжджого двору. У пізній латині від цього слова з’явилося дієслово cauponare зі значенням «фальсифікувати», «підробляти». Річ у тім, що шинкарі нерідко розбавляли вино водою сильніше, ніж хотілося б гостям, — такий обман був поширеною практикою.

Святий Єронім Стридонський зробив канонічний переклад Біблії латиною, який називають Вульгатою. В описуваний час цей чоловік ще живий. Живе в палестинському монастирі й часто веде бесіди з майбутньою святою Меланією з роду Валеріїв. Вона теж переїхала на Схід, розпродавши землі в Італії й поглибивши цим вилученням грошей фінансовий хаос в Імперії.

Югер дорівнює ¼ га. Площа маєтку — приблизно 850 га. Зазначена врожайність відповідає 15 центнерам із гектара. Не найбільша сенаторська вілла зі звичайною для тих років урожайністю.

Ментула (лат. mentula) — грубе, нецензурне латинське слово на позначення чоловічого статевого органа. Римська військова та вулична лайка вирізнялася особливою жорстокістю і прямотою.

Інструментум (лат. instrumentum) — офіційний письмовий документ.

Actio communi dividundo (лат.) — позов про поділ спільного майна.

Levis offensae contraxerit culpam (лат.) — вину в незначному проступку.

У цей час натуралістичні зображення Ісуса на хрестах лише-но почали з’являтися. У IV столітті й раніше їх узагалі не було.

Laganum (лат.) — у буквальному перекладі — млинець, плаский виріб із прісного тіста. Він є прямим предком лазаньї й співзвучний із нею. У римлян був багатошаровий пиріг — плакента, складений із різних начинок.

Tracta (лат.) — тонкі листи прісного тіста, які могли висушувати, а потім довго зберігати. В Апіція їх ламають і використовують як загусник для соусу. За способом приготування тракта від домашньої пасти нічим не відрізняється.

Оппій і Циспій — відроги Есквілінського пагорба, які нагадували розчепірені пальці. Між ними тулилися квартали Субури, а на плато Есквіліна жили заможні містяни.

Закон про повернення вільновідпущеника в рабський стан став реакцією на глибоку трансформацію римського суспільства. Вплив вільновідпущеників зріс незмірно, і це спричиняло напруження серед сенаторів. Хоча закон Костянтина формально зберігав чинність і його пізніше включили до Кодексу Феодосія, він, імовірно, не був часто застосовуваним інструментом у судах V століття. Він відігравав радше роль потенційної загрози або засобу тиску в руках патрона, ніж регулярно застосовуваної правової норми.

Інститор (лат. institor) — торговий агент, управитель або прикажчик, якому власник капіталу (найчастіше сенатор чи багатий патрицій) доручав ведення бізнесу від свого імені.

До V століття становий поділ трансформувався в систему honestiores, «почесних», і humiliores — «незнатних» або «нижчих». У суді до них застосовували різні покарання. Нижчих судили набагато суворіше.

Негоціанти (лат. negotiatores) — фінансові спекулянти та кризові торговці. Коли державні поставки зривалися, негоціанти скуповували приватний урожай у великих землевласників та перепродували його міщанам. У часи катастрофічного голоду V століття вони ставали або рятівниками, що знаходили зерно, або найненависнішими мародерами, які штучно завищували ціни на хліб.

Карбоне (італ. carbone) — вугілля. В італійській традиції слово часто стає основою для візуальних алегорій. Зокрема, у кулінарії воно утворює назву пасти «карбонара», де щедрий шар чорного меленого перцю на світлому соусі метафорично відтворює образ вугільного пилу.

Місто-колонія Вольтурнум (лат. Volturnum) — античне приморське місто та фортеця в гирлі річки Вольтурн (сучасна Вольтурно). Засноване у 194 році до н. е. На час подій, що описуються, місто ще залишалося оборонним і торговим пунктом на узбережжі Кампанії. Нині це територія сучасного італійського міста Кастель-Вольтурно.

Вольтурн (лат. Volturnus) — сучасна річка Вольтурно в Італії, найдовша водна артерія південної частини Апеннінського півострова. У V столітті ця річка мала важливе стратегічне значення, оскільки її долиною проходили ключові дороги, що зв'язували Рим із Капуєю та Неаполем.

Римські домочадці в широкому сенсі включали й рабів. На великих віллах лише домашньої прислуги могло бути кілька десятків, а то й сотень людей.

Мацеллум Магнум — великий продовольчий ринок на Целійському пагорбі в Римі.

Ценакулум (лат. cenaculum) — окреме житлове приміщення або квартира в багатоповерховому римському будинку; саме по собі не було окремим об’єктом нерухомої власності.

Комуніо (лат. communio) — спільна власність кількох осіб на одну річ або майно, де кожному належить визначена частка.

Пактум (лат. pactum) — угода між сторонами; тут — домовленість співвласників про користування окремими ценакулумами та утримання спільних частин будинку.

Марціана (лат. Marciana) — буквально «Маркова»; жіноча форма латинського прикметника Marcianus, утвореного від імені Marcus — Марк

Какатор (грубо, лат. cacator) — гівнюк, засранец, той, хто гадить.

Хірограф (лат. chirographum) — власноручна розписка боржника.

У Римі нарахування відсотків на відсотки було прямо заборонено. Цю заборону обходили шляхом укладання нового договору позики. Саме тому Флавій Віктор удав здивування. Це була більш ніж поширена практика.

У 408 році було страчено магістра армії Стіліхона, головного захисника союзу з германцями. Його страта розв’язала руки антиварварській партії при дворі імператора Гонорія. Під час подальших заворушень римські солдати й місцеві жителі за наказом уряду влаштували різанину, вбиваючи дружин і дітей федератів по всій Італії. У відповідь на це близько 30 000 солдатів, які раніше воювали за Рим, перейшли на бік Аларіха. Ці воїни були добре навчені, що значно посилило армію готів. Через два роки Рим упав.

Лімес (лат. limes) — укріплений кордон Давньоримської імперії, що складався з валів, ровів, веж та фортець. Він захищав державу від нападів та служив місцем для митного контролю і торгівлі.

Покладання громадських повинностей, publicum munus, — звичайна практика в пізній імперії, коли державні інституції вже не справлялися. Держава перекладала свої турботи на тих, хто міг їх виконати, а натомість із ними домовлялися про певні привілеї. У такому разі офіційної посади не давали, лише мандат із дорученням. Така людина не мала широких повноважень і діяла під наглядом чиновника. Наприклад, куріали провінційних міст могли частково виконувати поліцейські функції.

Магістри вікусів — квартальні старости Рима. В описуваний період у 14 районах було по 48 таких магістратів. Їхні повноваження були істотно урізані на користь міської префектури. Жодної реальної влади вони не мали.

Вислів походить із Другого послання апостола Павла до Солунян (2 Сол. 3:10): «Як хтось не хоче працювати, хай і не їсть».

В описуваний час людина осіняла себе хресним знаменням зовсім не так, як це роблять сьогодні. Основною формою було накреслення малого хреста великим або вказівним пальцем на лобі. Трохи пізніше почали торкатися грудей. Прообразу сучасного великого хреста від плеча до плеча тоді ще не було. Спосіб складання пальців у V столітті ще не був суворо регламентований.

Бетика (лат. Baetica) — це давньоримська провінція на півдні Піренейського півострова, яка здебільшого відповідає території сучасної Андалусії в Іспанії.

Новий Карфаген (лат. Carthago Nova) — сучасна Картахена. Найважливіший римський порт на південному сході Іспанії. Це місто вандали розорять у 425 році, коли римська влада ще більше ослабне.

Мангон (лат. mango) — історичний латинський термін на позначення работорговця. Вважається, що назва походить від виразу manu agebat (водити за руку), оскільки работоргівець водив зв'язаних рабів за руку під час продажу.

Лімітанеї (лат. limitanei, від limes — кордон) — це прикордонні військові підрозділи пізньої Римської імперії, які охороняли державні рубежі. Традиційно гірше постачалися й управлялися. В описуваний час на Заході остаточно деградували й влилися в польові армії.

Лептіс-Магна — багате й дуже красиве римське місто на території сучасної Лівії, за 130 км на схід від Триполі. У 439 році його зруйнували вандали, а потім остаточно добили набіги берберів. Нині там руїни з безліччю археологічних пам’яток.

Аргентарій (лат. argentarius) у Стародавньому Римі — це приватний банкір, який займався фінансовими операціями, обміном валют, кредитуванням та веденням грошових рахунків громадян. Вони відігравали ключову роль у римській економічній системі та були попередниками сучасних комерційних банків.

Аурарій (лат. aurarius) — майстер, який працював із золотом. Цей термін об'єднував різних ремісників золотих справ, зокрема ювелірів, позолотників та карбувальників.

Гараманти — це стародавній північноафриканський народ, який створив потужну міську цивілізацію у самому серці пустелі Сахара (історичний регіон Феццан на території сучасної Лівії).

Катафрактарій — важкоозброєний кінний воїн, який разом із конем був майже повністю захищений важким обладунком. Римляни запозичили цей вид кінноти на Сході (у парфян та сарматів) під час воєн у I–II століттях.

Флоралії — язичницьке релігійне свято на честь богині Флори. Супроводжувалося доволі відвертими виставами.

Principes plebis — впливові люди кварталу: заможні ремісники, шинкарі, домовласники. Вони часто ставали неформальними ватажками вулиці. Таких призначали вуличними старостами — магістрами вікусів (кварталів).

Defensor civitatis — «міський захисник». Особа, яку призначали для захисту інтересів громадян від свавілля влади. У 409 році імператор Гонорій змінив порядок його призначення. Відтоді дефенсорів обирали місцеві міські ради, знать, духовенство й землевласники, але це призначення вимагало затвердження префектом преторія. Повноваження захисників, як і всього місцевого самоврядування, стали істотно слабшими, зате посилилася влада префекта Рима й чиновників.