— Орки порушили історичні кордони й захопили велике місто в Прикордонні⁈ — реакція правителя Східної Імперії, великого Імператора-дракона Валентайна Сі-Анорі, на повідомлення секретаря, який прийшов із новинами, виявилася передбачувано бурхливою. З ніздрів правителя навіть повалив жовтуватий дим, а людська постать Імператора почала вкриватися лускою.

— І «так», і «ні», — поспішив повідомити Амір Сі-Лорі й запевнив запального правителя, що все не настільки однозначно, та й орки вже покинули місто.

— Місто спалене? — уточнив драконід і дуже здивувався, почувши від слуги заперечну відповідь.

— До столиці графства Альмар, міста Чорні Шахти, без бою ввійшла велика група орків під командуванням командира-людини, який називає себе Альваром Завойовником. Ця група найманців раніше брала участь у великій битві й прийшла вимагати плату, яку їм пообіцяв наймач. Орки пробули в місті тринадцять днів і мирно пішли, мабуть, отримавши обіцяне. Руйнувань у місті Чорні Шахти немає, про погроми й грабунки наші джерела теж нічого не повідомляють. Схоже, орки поводилися сумирно, і це видається особливо дивним.

Безсмертний Імператор, який сидів на троні й уже повернув собі людську подобу, задумливо підпер голову долонею.

— Справді дивно… Орки-найманці, та ще й із командиром із людей. І цей командир зумів прищепити диким людожерам залізну дисципліну… Щось мені це не подобається, Аміре! Невже орки почали об’єднуватися? Чи є якісь подробиці того, що сталося? Скільки було тих орків, звідки вони прийшли й куди пішли?

Секретар перегорнув принесений стос аркушів і ще раз пробігся поглядом по рядках.

— Орків було близько пів тисячі, і начебто це були бійці племені Жовтої Риби разом із племенами якогось Борза й Мудрого Сича. А ще з ними перебувало кілька десятків людей-найманців і зовсім небагато гоблінів з ельфами. Але що найдивніше, компанію командирові загону найманців складали старший паладин храму Матері-Живиці, відома вам темношкіра прикликана героїня Мурена і… — секретар зробив паузу й подивився на владику, — одна з багатьох дів чистої лінії Імператора Заходу Кельнміїра.

Після цих слів запала тривала пауза, Імператор Сходу мовчки розмірковував, але за кілька хвилин усе-таки зізнався, що геть спантеличений.

— Мурена ж агентка церкви «істинних богів», наскільки пам’ятаю. Та й присутність старшого паладина церкви теж натякає, що це була операція наших церковників. Ти вже спілкувався із жерцями?

— Так, мій пане, — слуга низько вклонився правителю. — Вони й самі спантеличені, хоча й зізналися, що до Прикордоння справді було направлено великий загін паладинів, посилений прикликаною героїнею Муреною. Від того загону давно немає жодних звісток, але мета місії справді перебувала на територіях орків. Ім’я Альвар Завойовник жерцям також знайоме. Ось тільки церковники не розуміють, що серед їхніх посланців забула вампірка чистої лінії.

— Аміре, це вже не так важливо. Якщо то була наша операція, отже, все гаразд. Тим паче що орки покинули захоплене місто й пішли. Є ще якісь новини?

Секретар прибрав аркуші до теки й відповів, що новин немає. Хіба що ректор Академії Магії ненав’язливо нагадує, що в протеже правителя Надії не оплачений наступний рік навчання, а осінь настане вже за кілька днів. Йому продовжувати навчати магиню чи відраховувати?

— Що за запитання, Аміре? — щиро здивувався Валентайн Сі-Анорі. — Звісно, навчати! Сам міг би здогадатися й внести належну плату. Тим паче що німа дівчина блищала на прийомі в палаці, затьмаривши своєю красою всіх титулованих аристократок, і танцювала дивовижно! Гадаю, в Академії можна більше не приховувати, що магиня Надія зацікавила мене й перебуває під моїм заступництвом. Нехай біля дверей її кімнати цілодобово чергує охорона, а на всі заняття й виходи до міста молоду магиню всюди супроводжує група охоронців. Не вистачало нам іще через якусь безглузду випадковість втратити майбутню Імператрицю!

На своє чергове засідання рада старійшин ельфійського Роду Мудрого Сича зібралася в дуже неповному складі, а душевний стан восьми довгожителів, які прийшли на збори, був вельми далеким від спокою та умиротворення. Самогубство хранительки традицій Замінуель Нічної Птахи, яка вчора ввечері втопилася в Лісовому озері, наробило галасу й знову порушило гостре питання легітимності цих зборів. Та й крики невдоволеного напівголодного натовпу, який зібрався біля князівського палацу й скандував «ганьба зрадникам!!!» та «поверніть нашу княгиню!!!», виразно долинали до зали засідань, що теж не додавало членам ради спокою й оптимізму. Причому нічого вдіяти з бунтівниками було не можна, оскільки окупаційні війська Роду Невидимого Богомола відмовилися втручатися у внутрішні справи сусідів і наводити лад силою, а власна армія Роду Мудрого Сича взагалі здебільшого підтримувала мітингувальників.

— Тіло потопельниці дістали? — похмуро поцікавився Даріен Вічний, який вів ці збори, — найстаріший ельф, що засідав у цій раді, чий вік уже перевалив за тисячу років, але відповіддю голові довго було лише похмуре мовчання.

Нарешті Тангенс Геометр, глава єдиної на землях Роду Мудрого Сича школи обдарованої молоді, не підводячи голови, відповів на запитання головуючого.

— Так, дістали. Допомогли русалки, яких прислали сусіди. Син хранительки традицій іще вночі збігав до фортеці Борза Пожирача Змій до усуненої княгині й умовив допомогти. Увечері відбудеться прощання із загиблою.

Запала похмура мовчанка. Із п’ятнадцяти членів ради старійшин лише за якихось пів сезону в строю залишилося тільки восьмеро. Двоє ельфів, які спочатку голосували проти усунення Діасси Спритної Лані, ще в середині літа перебігли до своєї пані на землі орків разом зі своїми родинами. Ще троє не витримали тягаря відповідальності, а також постійних докорів одноплемінників у зраді й перестали відвідувати засідання. Вальдес Орлиний Зір узагалі привселюдно оголосив, що припустився жахливої помилки й кається. А тепер і Замінуель Нічна Птаха теж вибула, через нестерпний тягар провини ухваливши непросте рішення накласти на себе руки…

Не стримавши емоцій, Даріен Вічний спересердя вдарив кулаком по столу. Останнім часом усе йшло зовсім не так, як він розраховував, коли піддався на вмовляння сусідів із Роду Невидимого Богомола й готував повалення молодої глави Роду, яка не мала авторитету. Після того злощасного засідання, на якому недосвідчена княгиня, що все-таки помітила його підривну діяльність, звинуватила Даріена у зраді й спробувала виключити такого шанованого ельфа зі складу ради, через що сама втратила владу, невдачі посипалися на давнього ельфа з усіх боків.

Та й узагалі справи в усіх кланах, що входили до Роду Мудрого Сича, пішли шкереберть. Уперше на пам’яті ельфів наприкінці літа до річок не прийшов на нерест лосось, що було особливо болісно на тлі вкрай мізерного врожаю зерна цього року й майже цілковитої відсутності звірини для полювання в усіх найближчих лісах. Ягід із грибами теж уродило вкрай мало через посушливе літо, а тому склади й комори, яким належало ломитися від припасів на початку осені, тепер стояли майже порожніми.

Жителі п’яти поселень Мудрого Сича чудово розуміли, що це означає. Якщо вже тепер, у благодатну літню пору достатку, їжі ледве вистачає для прогодування жителів і солдатів окупаційних гарнізонів Невидимого Богомола, то щонайпізніше в середині осені почнеться справжній голод, а шансів пережити сувору зиму взагалі буде зовсім-зовсім мало.

І причина лих, що звалилися на Рід, теж була зрозуміла всім, тим паче що дух-захисник Мудрий Сич щоразу прямим текстом називав її друїдам і всім, хто звертався до нього з молитвами та проханнями: підлі зрадники в раді старійшин, вигнання законної правительки Роду й присутність чужих бійців Невидимого Богомола на територіях Мудрого Сича. Усе це аж ніяк не сприяло заспокоєнню жителів, і бунти проти окупації, як і проти «проклятих зрадників у раді», спалахували дедалі частіше.

Поки що ці виступи були безкровними — мирні жителі ще не наважувалися братися до зброї й лише висловлювали своє невдоволення словами. Але члени ради старійшин, як і начальники невеликої армії Мудрого Сича, та й командири окупаційних гарнізонів, чудово розуміли, що одного дня небезпечну межу буде перетнуто, а доведені до відчаю ельфи, які візьмуться за луки й уміють стріляти без промаху, — це великі проблеми й велика кров. Ігнорувати катастрофу, що насувалася, було не можна, і саме питання забезпечення Роду продовольством та втихомирення протестувальників сьогодні стояли на порядку денному ради старійшин.

— Особисто я вважаю всі побоювання перебільшеними, — навмисно бадьоро запевнив присутніх Даріен Вічний. — У нас у скарбниці вистачить монет цілий сезон, а може, навіть два, купувати продовольство в торгових поселеннях людей. До того часу напруга протестів спаде, жителі встигнуть забути про втікачку Діассу й поступово заспокояться.

Ось тільки в таке мирне розв’язання тривожної ситуації решта присутніх не повірила, і вперше старому ельфові відкрито заперечили, причому відразу двоє членів ради старійшин.

— А чи будуть узагалі в людей надлишки їжі, щоб продавати їх перед холодною й голодною зимою? Тим паче що нам потрібен не мішок-другий зерна, а їжа щонайменше на пів року для п’яти тисяч наших жителів, та ще й майже тисячі чужих солдатів! Це десятки й сотні возів із продовольством!

— До того ж дорога до людських ринків пролягає через землі, які тепер контролюють княгиня-втікачка й орки Жовтої Риби. Чи погодяться Діасса Спритна Лань та Альвар Завойовник пропускати вантажі для нас? Чи не відберуть вони продовольство собі, адже його буде куплено, скажімо прямо, за гроші, відібрані в самої правительки!

Друге заперечення прозвучало різко, на межі крамоли, і Даріен Вічний заскреготів зубами від обурення. Він докладав стільки зусиль, щоб переконати ельфів Роду Мудрого Сича в нікчемності Діасси Спритної Лані, яка після усунення є втікачкою без найменшої влади. Але навіть шановані члени правлячої ради в душі однаково продовжують вважати княгиню-втікачку законною правителькою, яка має право розпоряджатися скарбницею та майном Роду Мудрого Сича! Ось тільки чіплятися до слів і розпалювати конфлікт мудрий ельф не став, а навів, як йому здавалося, інший гідний аргумент.

— Навіть якщо торгівля з людьми й не складеться, сильний і численний Рід Невидимого Богомола нам обов’язково допоможе!

— І чим вони зможуть допомогти? — хором запитали відразу троє присутніх, причому Арденуен Праведний, якого давній ельф, що вів збори, вважав своїм вірним союзником у заколоті проти княгині, навіть виклав свої сумніви максимально докладно.

— Мені зовсім не віриться, що сусіди з Роду Невидимого Богомола стануть нам допомагати, оскільки власних проблем у них тепер більш ніж досить, і ситуація навіть гірша, ніж у нас! Князь Налоель Забіяка оголосив жалобу за загиблими й пішов у хащі священного лісу, цілковито усунувшись від управління своїм Родом. Молодші князі гризуться між собою, шукаючи винних у жахливій катастрофі на Глинському полі й визначаючи нового спадкоємця замість загиблого Валькора Неперевершеного Мечника.

— А ще подейкують, — долучився до розмови інший член ради, — що невдалий наречений Діасси, молодший князь Альтуїн Гарний, тяжко поранений рідним братом і втратив око на дуелі за право вважатися новим спадкоємцем Роду Невидимого Богомола. А княгиня Альдуен Мудра седмицю тому померла від отруєння невідомою отрутою, причому отруйником злі язики називають її дядька Брандуїла Нехтувача Смерті.

— Отож-бо, — підтримав ці слова Арденуен Праведний. — Сусідам тепер відверто не до нас. Їхній дух-захисник Невидимий Богомол серйозно ослаблений і лютує через розгромну поразку армії, втрату цінної корони спадкоємця, загибель князів і потрапляння членів Роду в полон до орків. А озлоблений дух… — промовець невесело всміхнувся й указав рукою на вікно, за яким натовп і далі скандував образи на адресу членів ради, — це невдоволення, бунти, голод, хвороби та інші неприємності.

Сперечатися із цим твердженням ніхто не став. Усі чудово розуміли, що не може бути все гаразд у Роді, в якому дух-захисник гнівається й насилає на своїх прихильників біду за бідою. Та й запасів продовольства в таких ельфів не вистачить, щоб ділитися ними із сусідами. Ось тільки Арденуен Праведний не заспокоївся й продовжив свою різку промову.

— Але головна проблема сусідів навіть не все вищеописане. Та нечувана ганьба, якою своєю боягузливістю й порушенням слова молодший князь Валькор укрив одноплемінників, не лише послабила духа-захисника, а й відвернула від Роду Невидимого Богомола всіх їхніх нечисленних союзників.

— А це лише порожні вигадки й чутки, які розпускають орки! — спробував заперечити Даріен Вічний, який вів збори, але решта членів ради дружно з ним не погодилася.

По-перше, свідків того, що сталося на дуелі, було чимало, і всі розповідали одне й те саме. По-друге, вигадки то були чи ні, але чутка про підлість Роду Невидимого Богомола, чий молодший князь порушив умови поєдинку честі, а Рід анітрохи не засудив цього вчинку й не вибачився, уже поширилася по всьому Прикордонню. Ельфи Роду Гірського Барса й вірні княгині-втікачці Діассі піддані зареклися спілкуватися з «покидьками», доки ті не змиють своєї ганьби. Усі людські торговці, перш ніж вести справи з будь-якими ельфами, спочатку уточнювали, чи не з Роду Невидимого Богомола їхні співрозмовники, і відмовлялися продавати товари «шахраям зі зганьбленого Роду Невидимого Богомола».

Навіть друзі-люди з вільного міста Болток і ті розірвали військовий союз та вигнали всіх ельфів Роду Невидимого Богомола зі своєї території, щоб «не мати жодних справ із покидьками». Арденуен Праведний припустив, що якщо так піде й далі, то Вічний Король може взагалі заборонити князю Налоелю Забіяці прибувати на щорічні великі збори глав ельфійських Родів у день осіннього рівнодення, і після такої ганьби главі Роду Невидимого Богомола залишиться лише повіситися.

Після бурхливих висловлювань членів ради, які дружно засудили порушення ельфами Роду Невидимого Богомола даного слова й законів честі, запала тривала мовчанка. Проблеми сусідів були дуже серйозними, а тому виникали справедливі сумніви, що Рід Невидимого Богомола надасть допомогу чужим окупованим поселенням. Швидкого безкровного поглинання обезголовленого Роду Мудрого Сича, на яке розраховували князь Налоель Забіяка та його агенти, не сталося через збережений вплив усуненої княгині Діасси Спритної Лані й серйозний опір жителів. Династичний шлюб слабкої княгині з молодшим князем Роду Невидимого Богомола, який мав закріпити права сусідів на території, теж зірвався з оглушливим тріском. А якщо ще й спалахне повстання невдоволених жителів, то окупаційним загонам Невидимого Богомола залишиться або втопити тут усе в крові, або забиратися геть на свої території.

— Я бачу лише один вихід… — затягнуту мовчанку порушила старша травниця Аруелла Дитя Лісу, яка тепер залишилася єдиною жінкою у складі ради старійшин. — Потрібно домовлятися з Альваром Завойовником. Велику угоду з його орками ми не надто мудро розірвали, хоча можливість полювання та збирання грибів у благодатних лісах на захід і південь від Бездонного озера тепер дуже допомогла б. Але, може, вождь-людина погодиться знову укласти цю взаємовигідну угоду?

Даріен Вічний поспішив одразу втрутитися й припинити небезпечну пропозицію, що суперечила його особистим планам, а також планам його господарів із Роду Невидимого Богомола.

— Ганебна угода з орками передбачала передання армії Мудрого Сича під контроль Альвара Завойовника та його командирів у разі конфлікту орків із кимось із сусідів. А я нагадаю, що усунена Діасса Спритна Лань була й досі є одним із таких командирів. Ви готові віддати й без того нечисленних лучників Роду нашій політичній супротивниці? Що завадить потім Діассі силою повернути собі трон, коли в нас узагалі не залишиться армії?

— Але як же гарнізони Невидимого Богомола, що стоять у кожному нашому поселенні? — здивувалася травниця. — Навіщо вони тоді взагалі тут?

Відповів їй Арденуен Праведний, тяжко зітхнувши.

— Сусіди не стануть помирати за чужі інтереси, особливо якщо на боці Діасси й орків Альвара виступить повстале населення. Бо великий ризик втратити всю армію Роду в цьому необов’язковому конфлікті. Та й репутація Альвара Завойовника настільки грізна, що зайвий раз зв’язуватися з ним ельфи Роду Невидимого Богомола не захочуть. Посилатимуться на чинну угоду про ненапад із Жовтою Рибою й утечуть. Зізнатися, я взагалі дивуюся, чому Альвар Завойовник досі не привів сюди свої війська й не повернув Діассу Спритну Лань на трон. Нерішуча й слабка армія Роду Мудрого Сича не стала б для нього серйозною перешкодою, а крім неї тут узагалі немає супротивників для вождя орків.

— Навіщо вождю орків поспішати й втрачати бійців? — невесело всміхнувся Агунуен Довговухий, шанований старший друїд. — Невдоволення шириться, армія розкладається, ельфи щодня тікають від нас до фортеці Діасси. Усе йде до того, що стиглий плід сам упаде йому до рук.

— Але я все-таки спробувала б поговорити із цим Альваром, — продовжила наполягати старша травниця. — Нехай не про мирну угоду й військовий союз, але, може, вождь хоча б погодиться продавати нам їжу? Його орки захопили багату здобич у місті Чорні Шахти й, подейкують, цілковито спустошили міські склади. Ми купимо надлишки провіанту — і нам вигода, і їм не буде проблем зі зберіганням!

— Ну, спробувати можна… — із сумнівом промовив Даріен Вічний, явно не надто вірячи в успіх таких переговорів. — Ось ти, Дитя Лісу, сама й вирушиш до Альвара Завойовника, оскільки тебе вождь орків не вб’є. Пропонуй йому срібло, якісь послуги або навіть землі з тих, що нещодавно перейшли нам, але спробуй владнати проблему нестачі їжі, що втихомирить невдоволених. Вирушай негайно!

Травниця згідно кивнула й покинула залу зборів. Давній же ельф дочекався, доки за жінкою зачиняться двері, після чого звернувся до решти членів ради.

— Аруелла надто м’якосерда, а тому наступну тему я не наважувався обговорювати при ній. Але особисто я пропоную розв’язати питання зі смутою інакше. Кажете, ельфи щодня тікають від нас до фортеці Діасси Спритної Лані? Насправді це добре. У потоці біженців ніхто не зверне уваги на двох-трьох непримітних ельфів із нашої таємної служби. Їм лише потрібно буде підібратися близько до усуненої дівки й остаточно закрити питання з її безглуздими претензіями на трон. Досить буде отруєної стріли або кинджала.

Новоспечений барон Уолтер Траго Вусатий, червоніючи й соромлячись присутності важливого гостя із земель орків, разом з Альваром Завойовником розглядав недобудовану дальню стіну свого лицарського замку. Роботи з її перебудови були замовлені ще батьком на початку весни, і найняті майстри доволі жваво розібрали стару й занепалу дерев’яну стіну. Але потім гроші в баронській скарбниці закінчилися, каміння так і не доставили в достатньому обсязі, через що роботи призупинили, а за деякий час і майстри-каменярі розбрелися хто куди, віддавши перевагу заможнішим замовникам.

Наскільки Уолтер Траго знав, перед початком будівництва батько розраховував на фінансову підтримку церкви «істинних богів» і трофеї з очікуваного невдовзі захоплення торгового поселення Кролячі Ями. Але церква не стала розщедрюватися на будівництво особистого замку барона Траго, віддавши перевагу вкладенню коштів у створення нового монастиря на цих землях, а після смерті побожного батька взагалі припинила виплати. Захоплення ж Кролячих Ям узагалі не відбулося з багатьох причин, не останньою з яких був несподіваний розгром загону церковників і дружини барона на землях орків. А тому фортеця так і стояла з величезною проломиною завдовжки кроків двадцять у дальній стіні, являючи собою легкодоступну й ласу здобич для агресивно налаштованих сусідів, яких батько Уолтера, барон Рюхен Траго Побожний, устиг нажити чимало.

Слуги й селяни з найближчих сіл розповідали про появу останнім часом підозрілих осіб в околицях замку. Ці незрозумілі спостерігачі без видимої причини вешталися біля фортеці, розглядали стіни й особливо дальню недобудовану, та поспішали піти, якщо до них прямував хтось з озброєних людей. Усе це свідчило про те, що фортецею барона Траго зацікавилися якісь недруги й найближчим часом варто чекати нападу. Та й нездорову увагу Альвара Завойовника до величезної проломини в стіні не вдалося приховати від власника замку. Явно ж недобрі думки навідали тепер вождя орків, який на особисте запрошення барона Уолтера Траго приїхав обговорити можливість укладення військового союзу.

— Скільки коштуватиме добудова стіни й скільки часу забере ця робота? — поцікавився гість, і сер Уолтер відразу переадресував запитання немолодому управителеві, який супроводжував володаря земель та його гостя під час цього обходу території.

Управитель відповів, і вираз зневіри сам собою з’явився на обличчі новоспеченого барона. Таких грошей у його виснаженій скарбниці не було й близько, тим паче що гідний похорон батька, який нещодавно помер, теж потребував серйозних витрат. Очікувані ж восени податки із селян шести навколишніх сіл не покривали навіть п’ятої частини вартості робіт, а збори із захопленого три роки тому міста Червона Круча йшли лише на утримання розташованого там війська, яке мало придушувати будь-які спроби до бунту надто свавільних містян.

Залишалося сподіватися лише на срібну штольню, розташовану у володіннях баронства Траго в південних пагорбах, ось тільки звістки звідти останнім часом надходили сумні, здатні лише навіяти зневіру. Основні срібні жили на всьому верхньому ярусі були вже майже цілковито вироблені, й потрібно було копати глибше. Ось тільки роботи на глибині не можна було розпочати без серйозної попередньої підготовки. Відкачування води, спорудження підіймача, встановлення ланцюжка кріплень для запобігання обвалам, закупівля складного й дорогого гірничого обладнання… усе це потребувало часу й серйозних фінансових вкладень, але ні першого, ні другого в розпорядженні барона не було.

Та й названий управителем найоптимістичніший строк спорудження стіни «шість-вісім седмиць» теж не вселяв оптимізму. Замок явно атакують раніше, і перешкодити цьому барон Уолтер Траго не міг. Гарнізон тепер являв собою жалюгідне видовище, а тому власник замку навіть відіслав бійців займатися десь подалі, щоб не ганьбитися перед гостем.

Справді, чотири дюжини ледь навчених і сяк-так споряджених новобранців, набраних лише цього літа на заміну досвідченій дружині, яка загинула на землях орків, могли викликати в Альвара лише посмішку й навряд чи сприяли б укладенню військового союзу з могутніми орками Жовтої Риби. Наймана ж сотня панцирної піхоти, якою так пишався його батько Рюхен Траго Побожний, полягла в битві на Глинському полі. Основний же загін барона з двохсот п’ятдесяти бійців тепер охороняв порядок у місті Червона Круча, де регулярно спалахували заворушення прихильників незалежності, й не міг бути оперативно перекинутий на допомогу фортеці Траго в разі загрози її захоплення.

— Я знайду потрібну суму й обов’язково добудую стіну! — запевнив гостя власник замку. — Візьму позику в банкірського дому Валенів під заставу земель і срібної шахти. Або, може, продам комусь із сусідів право на управління містом Червона Круча на п’ять чи навіть сім років. Однаково від того міста лише самі витрати, доки там не скінчаться повстанські настрої.

Альвар Завойовник, який до цього мовчав і хмурився, після таких слів співрозмовника різко розвернувся до власника замку.

— Бароне, якщо ти продаси місто Червона Круча комусь із сусідів, ми негайно станемо ворогами!!! Не потрібно нічого продавати. Мої орки добудують стіну й захистять твій замок у разі нападу сусідів. Але натомість ти, бароне Уолтере Траго, передаси мені в управління всю свою армію. Причому коли я кажу «всю», це означає не лише пів сотні напівголих селян, які тепер махають дерев’яними мечами за стіною замку. А й увесь гарнізон міста Червона Круча до останнього бійця.

— Але як же… — розгубився новоспечений барон Траго, — як я зможу потім жити без охорони й дружини?

— Так і зможеш. Живи собі на втіху у фортеці або місті Червона Круча, радій життю, бенкетуй і волочись за спідницями. А всі турботи щодо оборони фортеці й міста, як і утримання бійців, я візьму на себе.

Вусатий Уолтер трохи подумав, але заперечно похитав головою.

— Ти хочеш понизити мене до рівня свого намісника чи управителя. Ні, Альваре, за всієї поваги я так не можу. Ну не може титулований аристократ, яким я є за правом народження, перебувати в підпорядкуванні простолюдина! Закони це забороняють, та й сусіди мене засміють!

Наполягати гість із диких земель не став.

— Як знаєш… Але тільки не залучай жодних банкірів, гроші я сам тобі позичу. Усю суму, яка знадобиться для добудови стіни, створення укріплень та всієї необхідної для оборони машинерії. Жодних відсотків, віддаси за сім або навіть десять років, а заставою стане срібна шахта й твій родовий замок. Але до повної виплати боргу саме я стану твоїм управителем у місті Червона Круча, це ж закони не забороняють? Ну й утриманням розміщеного там гарнізону я сам особисто займатимуся. Формально це залишиться армія баронства Траго, ось тільки годувати бійців, тренувати й споряджати буду я та мої підлеглі. Щоб у разі необхідності протистояти спільному ворогові я отримав сильного союзника, а не напівголодний і некерований натовп! На таких умовах я готовий укласти військовий союз, і твою фортецю ніхто із сусідів не захопить, слово вождя!

Названі умови сера Уолтера більш ніж улаштували, і барон попросив управителя негайно підготувати відповідні папери. Поставив відбиток персня на розігрітому сургучі й із певним подивом чекав, доки вождь орків, який виявився письменним, уважно прочитає документ і поставить свій розмашистий підпис. Коли ж барон, який ледь не підстрибував від радості, відійшов, щоб наказати кухарям накривати святковий стіл із нагоди укладення важливого військового союзу між сусідами, його немолодий управитель поставив вождеві орків цілком очевидне запитання.

— Чи правильно я розумію, Альваре Завойовнику, що жити тепер недалекому баронові Траго залишилося зовсім недовго й саме вождь орків стане законним власником цього замку, а заодно й моїм господарем?

Гість довго й пильно дивився з висоти свого величезного зросту на надто кмітливого слугу, після чого ледь чутно відповів.

— Долю Уолтера Траго я поки що не вирішив. Новий барон не надто розумний і не такий амбітний, як його батько Рюхен. Але як господар міцного замку на кордоні моїх земель, який подасть сигнал лиха й утримуватиме оборону до підходу основних сил Жовтої Риби, він може бути корисним. Та й налаштовувати всіх сусідів проти мене й моїх орків убивством титулованого аристократа теж не хочеться, оскільки до великої війни з людьми я поки що не готовий. Але загалом ти маєш рацію, розумний управителю, такі думки в мене справді крутяться, і до повної виплати боргу недалекоглядний барон, який не має спадкоємців, навряд чи доживе!

Коли я планував переселити частину жителів міста Чорні Шахти на території орків, то навіть близько не підозрював, як багато виявиться охочих. Люди боялися жахливої різанини й погромів, які влаштують найманці та солдати віконта Зязика Славного, що переміг у війні, і всіма силами намагалися забратися якомога далі від приреченого міста. Біженці були готові йти навіть просто світ за очі, але я запропонував їм прихисток і роботу, та ще й гарантував безпеку на новому місці, тож пропозиція вождя орків стала для людей порятунком, і цілі вервечки возів та піших мандрівників вирушили на схід.

У підсумку за дві седмиці мої орки не лише вивезли з міста Чорні Шахти всі припаси й цінності, а й повели за собою понад дванадцять тисяч (!!!) людей-переселенців. Причому зовсім не силою, ми брали лише добровольців, готових працювати не покладаючи рук, щоб забезпечити собі гідне життя на новому місці. Зізнатися, я навіть розгубився й не розумів, куди можна прилаштувати таку величезну кількість голодних ротів.

Найміцніших духом і не обділених фізично чоловіків визначив новобранцями до армії Жовтої Риби, і таких набралося без малого сім із половиною сотень. З урахуванням іще сотні міської варти під командуванням Браїна Барила, яка майже в повному складі також побажала піти з приреченого міста разом зі своїми сім’ями, і бійців графа Кубіна та найманців розбитих загонів, які вижили й приєдналися до нас, поповнення армії Жовтої Риби становило мало не тисячу людей! А ще за тиждень після того вдалося вдало домовитися з бароном Уолтером Траго, тож двісті п’ятдесят бійців гарнізону міста Червона Круча теж опинилися в моєму розпорядженні, і я перекинув їх до тренувального табору, замінивши сотнею варти Браїна Барила, яка виконувала роботу з підтримання порядку анітрохи не гірше.

Звісно, розраховувати тут на багато не доводилося, оскільки більшість новачків поки що не розуміла, з якого боку братися за меч, та й про дисципліну нічого не чула. Але я сподівався з часом навчити їх і створити із цього різношерстого неорганізованого натовпу вмілих та хоробрих воїнів, якими Жовта Риба пишатиметься.

Але якщо з міцними й хоробрими чоловіками, придатними на роль воїнів, вдалося розібратися досить швидко, то з рештою було складніше. П’ять тисяч людей, причому як чоловіків, так і жінок, я направив на відновлення міста Західний Заслін. З урахуванням їхніх малолітніх дітей і підлітків загальна кількість переселенців узагалі становила понад дев’ять тисяч. Це було приблизно у два з половиною раза більше, ніж, за моїми прикидками, жило сім століть тому в цьому нині зруйнованому місті, а чорний привид Тобіас Одинадцятий узагалі називав оцінку чисельності населення лише в три з половиною — чотири тисячі. Але частину працівників я думав відпустити після закінчення робіт, справедливо заплативши за їхню працю, а хтось, можливо, піде раніше, тож невеликий запас був необхідний.

І ось нескінченна колона біженців розтяглася від Південних боліт до Східних скель, і моїм оркам коштувало чимало зусиль та нервів упродовж чотирьох діб захищати цих безпорадних і беззахисних жителів від диких звірів, годувати в дорозі й організовувати місця для ночівлі, допомагати відсталим та шукати зниклих, деякі з яких примудрялися заблукати навіть на рівній, наче лисина, рівнині.

Нарешті основна маса жителів дісталася Західного Заслону, і я провів розмову з прибулими. Відразу пояснив їм, що безпечно тут лише всередині оточеної скелями долини, а зовні повно диких звірів, бродячих скелетів і кровожерливих велетнів, тож за життя цікавих, які розбредуться бозна-куди, мої орки відповідальності не нестимуть. Що від швидкості та якості роботи поселенців залежить строк відновлення й комфорт їхніх же майбутніх осель. Попередив, що ледарі й нероби, які лише марно витрачають провіант, мені тут на великому будівництві не потрібні, і всіх таких буде вигнано з міста або далі на схід, у дикі землі велетнів-людожерів, або назад на захід до людей, але вже без надійної охорони в дорозі. Переселенці мене чудово зрозуміли, і охочих перевіряти слова суворого вождя орків не знайшлося. І нехай жити працівникам поки що пропонували в шатрах і фургонах, та й стояти в чергах за їжею біля похідних кухонь, жодної зневіри в нових жителів я не побачив. Навпаки, ентузіазм зашкалював, і відновлювальні роботи в Західному Заслоні пішли дуже швидко.

Решті ж, кого я не залучив до великого будівництва, знайшлася інша робота на територіях орків. Працівники були потрібні на полях і в майстернях, у мідних та залізних шахтах, на прокладанні доріг і спорудженні ланцюжка з п’яти укріплених фортів на диких східних територіях, у яких мандрівники зможуть ховатися від негоди або диких звірів. Ще два такі форти — по суті, кілька міцних дерев’яних хат із вікнами-бійницями, огороджених високими частоколами, а також оглядовою і водночас сигнальною вежею — я наказав спорудити на великих Південних болотах. Ці території Жовтій Рибі також необхідно було контролювати, ось тільки вночі без міцних стін вижити в цій дикій небезпечній місцевості було практично неможливо.

Усі наступні дні я немов човник метався між тренувальним табором і містом, яке відновлювали, навчаючи новобранців, контролюючи перебіг робіт і розв’язуючи проблеми, що виникали то тут, то там. Так, логістиці заважали численні зграї гривистих вовків на східних пагорбах, і саме їх винищенням зайнялися мисливці Жовтої Риби та летючі загони кінноти під командуванням Мансура. Гоблінів, які було збунтувалися через наплив чужинців на території, що ці капловухі коротуни вважали своїми, показово провчив. Ні, нікого не вбив, хоча цілком міг би, але покарав бунтівників батогами й поставив решту перед вибором: або допомагати новому поселенню, працюючи нарівні з людьми чи приносячи їжу й отримуючи за це плату, або забиратися далі на схід. Подіяло, гобліни почали допомагати на будівництвах, а також постачати людям гриби, озерну рибу й пізні літні ягоди.

Загалом робота кипіла, і серед найперших відновлених будівель готувався до швидкого здавання білокам’яний палац правителя, який я вже назвав своєю новою резиденцією. До кінця літа запрацювали й водяний млин, і велика пекарня, і міська лазня відкрилася біля водоспаду та озера, і навіть парочка питних закладів вечорами почала приймати відвідувачів, та й нові торгові крамниці щодня відкривалися з продуктами чи всіляким корисним дріб’язком. У відновлених будівлях запрацювали швачки й шевці, відкрилася цирульня, загриміли молотами ковалі, і навіть власна броварня почала працювати, тож місто, яке довгі століття лежало в руїнах, оживало просто на очах.

Чорний привид Тобіас Одинадцятий суворо контролював будівництво, спочатку викликаючи своєю появою забобонний жах і паніку в нових містян та численні скарги на страшну нежить, що мешкала в руїнах. Але до такого ефектного мера Західного Заслону нові жителі швидко звикли й уже навіть пишалися таким могутнім безсмертним міським головою, який день і ніч облітав володіння та контролював порядок і безпеку. Суперечки привид розв’язував швидко й справедливо, злодіїв та порушників спокою знаходив і ловив вправно та невблаганно, передаючи правопорушників до лап орків або вирішуючи їхню долю на місці.

У тренувальному таборі теж поступово просувався процес навчання новобранців, і серйозних ексцесів, на диво, не було, попри величезну кількість новачків. Гадаю, причиною були досвідчені ветерани-орки, які показували приклад своїм відповідальним ставленням до тренувань. Та й десятники із сотниками в армії Жовтої Риби підібралися вмілі й жорсткі, відразу припиняючи найменші порушення дисципліни та прояви лінощів. У місті Червона Круча, намісником якого я став, жодних заворушень також не було, і виступів прибічників незалежності давно не траплялося. Ельфи роду Невидимого Богомола теж зачаїлися й не виявляли себе. Усе йшло напрочуд гладко. Настільки гладко, що мене не полишало дивне відчуття затишшя перед бурею.

І ця буря справді сталася.

Гонець-гоблін, який примчав на виснаженому варгу, що ледве переставляв лапи, доставив мені тривожну звістку: вранці до Південних боліт, за якими простягалися землі орків Водяного Духа, прибув неозброєний перемовник від сусідів. Цей посланець передав моїм робітникам і дозорним, зайнятим спорудженням острогу на найдальшому острові посеред великих боліт, звістку про прибуття важливого представника могутнього вождя орків Тангира Пізнавача Тисячі Жінок.

З’ясувалося, що цей представник «істинного царя всіх орків» Могула Жорстокого, який жив далеко-далеко на півдні, ще в середині літа прийняв делегацію племен Водяного Духа, що прибула до нього. Вислухав їхні скарги на нахабного вождя-людину, який убив призначеного Тангиром законного намісника територій Ші Велике Гніздо й розорив місто Уяш. Ось тільки рубати з плеча невгамовний у справах із жіночою статтю Тангир не став, а виявив несподівану мудрість, вирішивши краще розібратися в суперечці вождів на півночі й направивши до нас свого повноважного суддю.

Який після довгої, майже місячної подорожі тепер відпочивав на землях Водяного Духа, а заодно давав мені змогу як слід підготуватися до зустрічі з ним і заготувати належні дари. У переданому посланні мені пропонувалося прибути за три дні на суд, який відбудеться в розореному мною місті Уяш.

Новина була безумовно тривожною. Хоч як крути, але законного ставленика Тангира я вбив, причому навіть не одного, а тому на поблажливість навряд чи міг розраховувати. Звісно, можна було проігнорувати небезпечний виклик на суд і продовжити займатися своїми справами. Ось тільки в такому разі, підозрюю, велика війна з південними орками Водяного Духа була неминуча, та й напевно не лише з ними. І хоча можна було, мабуть, окопатися на болотах і тримати оборону до осінніх затяжних дощів, які унеможливлять пересування військ багнистою територією, я все ж залишав цей сценарій на найкрайніший випадок. І якщо була можливість домовитися мирно, нехай навіть заплативши якусь належну віру за вбивство намісника, цим шансом потрібно було скористатися.

А тому я вирішив усе-таки зустрітися з прибулим суддею й спробувати довести йому, що є не менш сильним і шанованим вождем, ніж убитий моїми орками Ші Велике Гніздо, та й діяв лише у відповідь на безпричинну агресію південних сусідів. Ось тільки коли я оголосив про таке своє рішення лідерам племені, які зібралися на влаштовану мною екстрену нараду, і старший шаман, і мери поселень Ійя та Розумної Сови, та й деякі інші шановані орки підказали, що моя зовнішність не надто відповідає тому, що я хочу довести судді.

І річ тут була зовсім не в моїй людській расі, як можна було подумати, а в прийнятому в орків «описі славного життєвого шляху й високого статусу», які можна прочитати за прикрасами й татуюваннями на тілі кожного вождя племені. І хоча ікло вождя Жовтої Риби на шнурку я все ж носив, але цього було мало, і потрібно було доповнити образ, щоб суддя зрозумів, хто перебуває перед ним.

І ось із кухлем гарячого чаю в лівій руці та роздягнений до пояса я сидів біля багаття поруч із шатром верховного шамана Злидня Йорго. Ікластий і зморшкуватий старий орк, короткозоро мружачись та відмахуючись від настирливих комарів, старанно набивав мені на правому передпліччі й правому боці грудей належний вождеві набір татуювань. Молода травниця Зельда, яка водночас виконувала в племені роль хранительки традицій, змінивши на цій високій посаді стару Фелну, уважно спостерігала за процесом і зрідка щось коментувала або виправляла. Причому давній старий шаман із кепським характером зовсім не відмахувався від слів юної хранительки традицій, а відповідав їй і навіть іноді погоджувався, щось виправляючи в кольоровому малюнку на моїй шкірі.

На правому боці грудей мені набили страхітливий вишкірений орочий череп в обрамленні квітучої гілки із синіми квітами та гронами червоних ягід — символ вождя племені, який контролює кілька регіонів. Основний малюнок обрамляв орнамент із переплетених у русі рудого сича, довгого зубастого вугра й чорного прудкого бекаса, а також колюча батогова лоза як знак того, що армія вождя перевищила тисячу бійців. Нижче черепа було зображено гроно лісових горіхів, ягоди тайті й мухомор із дивним синім кольором шапинки — за словами хранительки традицій, символи того, що чисельність племені Жовтої Риби перевалила за п’ятнадцять тисяч жителів. А ще нижче мені набили орочий ятаган із жовтим топазом на руків’ї як символ командувача армії, що виграв понад дюжину битв.

Тут ми з моїми помічниками серйозно посперечалися, оскільки не зійшлися в кількості цих самих битв — у мене виходило близько тридцяти трьох, а то й усі тридцять шість, якщо враховувати бої з нежиттю в Західному Заслоні й дрібні сутички. Така кількість давала мені право нанести аж три топази на руків’я ятагана, ось тільки верховний шаман «зарахував» лише дев’ятнадцять великих битв і обмежився одним каменем.

На передпліччі ж орк набив мені набір «особистих досягнень»: навколо руки хвилясту чорну стрічку героя, який убив байкар тош дуґе («жах темних печер», мова орків) — василіска. Поверх стрічки семикутну зірку золотого кольору як знак того, хто вбив духа-захисника, а також дві невеликі білі зірочки за магічного кайпі й магічну відьму-каргу. Нижче навколо руки зобразив тоненьку виту червону стрічечку з головою довговухого ельфа за перемогу над молодшим князем ельфійського Роду.

Як на мене, перемога над Неперевершеним Мечником далася набагато важче, ніж над василіском, і мала цінуватися вище, але в геральдиці орків була прийнята власна система цінностей і пріоритетів. Так, звичайні бої з рядовими орками взагалі не цінувалися й не відзначалися, і лише за вождя або сильного поєдинника можна було отримати невелику чорну зірочку чи крапку на плечі нижче за всі інші досягнення. Мені доводилося вбивати й вождів, і сильних поєдинників, але відзначати такі дрібниці в татуюванні навіть не став, щоб залишити місце для майбутніх яскравіших звершень.

— Готово, вождю! — повідомив стомлений Злидень, і багатогодинні тортури закінчилися.

Права рука й груди горіли вогнем, але я все ж знайшов у собі сили всміхнутися й роздивитися себе в невеличкому дзеркальці, яке послужливо принесла цілителька Луана. Молоденька жриця відразу підлікувала мене магією й натерла сверблячу шкіру якоюсь ароматною олією з травами, пообіцявши, що запалення не буде, за день-два всі неприємні відчуття минуть, і на зустріч з орочим суддею я піду вже з повністю загоєною шкірою.

— А як ефектно вийшло! — захопилася білява баронеса Тільда Ур-Вайєтт, уважно оглянувши малюнок із дуже близької відстані й навіть навіщось кілька разів лизнувши мою шкіру на плечі та грудях. — Альваре, ти й раніше мав ефектний вигляд, але тепер став іще бажанішим для жінок! У мене аж ноги самі собою розсуваються. Ех, якби ти не був простолюдином… — вампірка сумно зітхнула.

— Скажеш таке… — зніяковів я, розглядаючи себе в дзеркальці й звикаючи до своєї нової зовнішності.

До цього самого дня я не планував жодних татуювань на тілі й навіть ставився до них досить негативно. Але обставини різко змінилися, і тепер я не просто мирився з неминучістю, а навіть погоджувався, що став виглядати грізніше й брутальніше. І куди тільки подівся той худий хлюпик, яким я був лише рік тому? Із дзеркала на мене дивився накачаний здоровань із тижневою щетиною на підборідді та квадратною щелепою, рельєфними м’язами й моторошним страхітливим черепом на засмаглій до бронзового відтінку шкірі. Зустрінеш такого в темному провулку й сам віддаси йому гаманець із мобілкою, навіть якщо він цього й не вимагатиме.

— Альваре… — моє милування собою перервав неголосний голос Діасси Спритної Лані. — На зустріч із тобою давно чекає посланниця від Роду Мудрого Сича. Старша травниця Аруелла Дитя Лісу, одна з членів ради старійшин, які голосували за моє усунення. Зі мною розмовляти жінка навідріз відмовилася й сказала, що її направила правляча рада до Альвара Завойовника, а не до «дівки-втікачки, яка тепер нічого не вирішує». Я чесно сказала їй, що вождь орків сьогодні надовго зайнятий і краще прийти іншого дня, але вперта травниця вирішила почекати. І сидить на пні біля входу до поселення вже п’ятнадцять клепсидр.

Без малого чотири години горда ельфійка терпляче чекає на аудієнцію з орочим вождем? Добряче ж ельфів припекло, якщо безсмертні гордії забули про те, що «орки — лише бруд під ногами», як прямо в обличчя сказав мені їхній посланець лише місяць тому, коли приніс повідомлення про розірвання великої угоди між племенем Жовтої Риби й Родом Мудрого Сича.

— Що ж, клич її просто сюди! — я вирішив не вдягатися в одяг вождя племені й постати перед посланницею просто так, голим до пояса. — Подивимося, яка потреба привела цю гордячку сюди! І ти, Діассо, будеш присутня під час цієї розмови — скажи травниці, що це моя обов’язкова умова для ведення бесіди зі зрадниками, які вигнали законну правительку й віддали свій Рід на поталу сусідам!

Людина мала страшний вигляд. Величезна, м’язиста, розмальована татуюваннями з білими черепами, колючими гілками й гострими клинками. Справжній неприборканий дикун, у будь-яку мить без вагань готовий пустити кров. Відразу ставало зрозуміло, як ця людина зуміла здобути таку повагу серед диких орків, які шанували лише силу. Травниці Аруеллі вже доводилося бачити цього вождя в день коронації княжни Діасси, але тоді людина поводилася скромно й чемно, та й була пристойно вдягнена, тож особливої уваги до себе не привернула. Тепер же вождь орків не спромігся накинути на плечі бодай безрукавку й у світлі розставлених навколо смолоскипів блищав намащеною олією шкірою, похмуро спідлоба дивлячись на невисоку ельфійку.

Праворуч від різьбленого білого трону вождя з гордо піднятою головою й кам’яним обличчям стояла усунена княгиня Діасса Спритна Лань, яка всупереч усім законам і традиціям продовжувала носити офіційне вбрання глави Роду й витий срібний вінець. Поруч із утікачкою стояла… тут ельфійка, яка прожила вже п’ять століть, не змогла точно визначити височенну й наголо поголену темношкіру дівчину, від якої виходила виразна аура небезпеки та смерті. Можливо, вона демон? Від вождя орків можна було очікувати чого завгодно, навіть союзу з ворогами людської раси.

Ліворуч же від трону стояла, навпаки, дуже низькоросла людська жінка з білим, немов сніг, волоссям і неприродно червоними очима. Чорні вигадливі візерунки на її криваво-червоній довгій сукні напевно щось означали, ось тільки ельфійка дуже погано розумілася на геральдиці людей і прийнятих у них символах влади, а тому не змогла визначити, хто саме перебував у почті вождя. Поруч із біловолосою стояв закутий у сріблясту броню широкоплечий лицар, і ось його спорядження ельфійка впізнала: старший паладин церкви Матері-Живиці! Ельфам її Роду довелося сьорбнути лиха від таких фанатиків-жерців багато століть тому, коли вигнані з Вічного Лісу ельфи йшли територіями людей. Більше нікого в колі світла від смолоскипів не було, хіба що за троном господаря височів мовчазний і чорний, мов вугілля, велетень-людожер. Дивна, м’яко кажучи, зібралася компанія у вождя орків…

Подумавши секунду, старша травниця ледь помітно вклонилася, розсудливо вирішивши, що інакше конструктивної розмови може взагалі не вийти. Взагалі-то кланятися чужинцям лісові ельфи вважали ганебним, але від цієї людини залежало постачання їжі, тож…

— Кланяйся нижче! — суворим голосом зажадала від травниці ельфійська княгиня, яка відчувала відверту неприязнь до відвідувачки, однієї з перших, хто проголосував за її усунення. — Інакше своєю зневагою ти образиш владику всіх навколишніх орків!

Старша травниця завагалася, не бажаючи виконувати такий ганебний наказ. І вона готова була заприсягтися, що вождь Альвар, який насупився ще дужче, нічого не вимовив уголос, однак двоє міцних орків, які з’явилися за її спиною, грубо схопили жінку за плечі й силоміць поставили на коліна, схиливши її голову до самої землі.

— Досить! Відпустіть її! — суворо промовив орочий вождь, після чого здоровані миттєво залишили жінку в спокої й відступили, розчинившись у темряві за межами кола світла.

Аруелла Дитя Лісу відразу підвелася з колін і гордо підняла голову, ось тільки її руки зрадницьки тремтіли. Перед нею справді був дикун, який визнавав лише силу, і саме цю силу він щойно продемонстрував.

— Говори, посланнице! — наказав Альвар Завойовник. — Навіщо ти прийшла до мене, хоча чудово знаєш, що я дуже погано ставлюся до тих, хто несправедливо скривдив мою вірну союзницю, княгиню Діассу Спритну Лань?

Травниця, подолавши початкову несміливість, узялася розповідати. Що ельфи Роду Мудрого Сича хочуть миру з таким могутнім сусідом і постачання їжі, оскільки рік видався не надто врожайним, а запаси на зиму робити потрібно. Орки ж Жовтої Риби, за чутками, взяли багату здобич у місті Чорні Шахти, а тому можуть, мабуть, продати ельфам надлишки провіанту.

— Ти думаєш, мені потрібне ваше срібло? — здивувався її співрозмовник. — Ні, монет у мене повні скрині. Зате в мене шістнадцять тисяч підданих, яких потрібно буде годувати всю довгу зиму, а потім ще половину весни. Тож запаси й мені самому знадобляться.

— Ну… якщо наше срібло тебе не цікавить… — тут травниця тяжко зітхнула, оскільки в душі вкрай не схвалювала такого, але за наказом Даріена Вічного була змушена запропонувати, — ми готові розплатитися за постачання новими землями на захід від Бездонного озера.

Однак вождь орків сприйняв її слова несподівано негативно. Людина звела брови, підвелася з трону, зробила кілька кроків уперед і суворо промовила, нависаючи над переляканою ельфійкою, яка зіщулилася.

— Невже ти сама не помічаєш, наскільки жалюгідно й безглуздо звучить твоя пропозиція? Гордий князь Ерагор Знавець Лісу стільки років і зусиль витратив на те, щоб придбати для свого Роду ці родючі землі, які мали розв’язати проблему голоду! Мудрий князь розв’язав це завдання й пішов із почуттям виконаного обов’язку, передавши кермо влади своїй рідній племінниці. Ви ж скинули законну правительку й насамперед відмовилися від угоди з моїми орками, яка дозволяла вам полювати й збирати їжу в наших лісах. А тепер узагалі хочете відмовитися від величезного шматка лісу, який мав годувати ваш Рід багато десятиліть! Хіба так чинять мудрі правителі, які дбають про благо своїх підданих⁈

І оскільки Аруелла Дитя Лісу промовчала, не спромігшись нічого відповісти на ці справедливі звинувачення, вождь орків продовжив.

— Я, може, й суворий, але мені потрібні спокійні й передбачувані сусіди-ельфи. А тому я дам вам удосталь їжі, та ще й безкоштовно, — вождь орків різко урвав Діассу Спритну Лань, яка було спробувала втрутитися в розмову й заперечити, після чого знову повернувся до травниці. — Але лише за однієї умови: ти даси мені слово, що жодна зернина, жоден шматок м’яса із цих поставок не потрапить до ельфів ворожого мені Роду Невидимого Богомола! Бо постачати ворогам я не маю наміру!

Травниця, яка було підбадьорилася від слів Альвара, знову опустила голову й із жалем зізналася, що не може такого пообіцяти. Чужі бійці окупаційних гарнізонів перебувають у кожному поселенні Мудрого Сича й без дозволу беруть усе, що захочуть.

— Ну тоді… — могутня людина надовго замислилася, а потім зробила альтернативну пропозицію. — Я дам вам можливість чесно заробити їжу, щоб горді ельфи не сприйняли це як подачку й не вважали себе ображеними. Мені післязавтра й на два-три дні знадобляться всі ваші лучники. Після закінчення цього строку ваші стрільці повернуться до своїх домівок, причому кожен із них принесе із собою стільки їжі, скільки зможе віднести. Крім того, у фортеці Борза Пожирача Змій, а також у поселеннях Оора й Однозубого буде відкрито безкоштовні кухні для ельфів Роду Мудрого Сича. Від завтрашнього дня й до початку наступної весни кожен голодний ельф матиме право прийти туди й наїстися без жодної плати. Але це мають бути ваші ельфи, а не дармоїди зі зганьбленого Роду Невидимого Богомола!

Травниця ретельно обміркувала слова орочого вождя й визнала його пропозицію прийнятною, про що відразу й повідомила.

— Ось і чудово! Тоді післязавтра ввечері чекаю ваших стрільців біля початку стежки через Південні болота, багато ваших лучників уже там бували й знають місце.

Аруелла Дитя Лісу низько й шанобливо вклонилася, причому вже з власної ініціативи, після чого розчинилася в темряві. Ельфійка Діасса Спритна Лань дала їй час відійти подалі, а потім накинулася на вождя орків із докорами. Мовляв, навіщо все це було потрібно, коли для відновлення її на посаді глави Роду необхідно, щоб ельфи були невдоволені, голодували й бажали скинути невдах із правлячої ради старійшин?

— Просто для тебе, Діассо, це рідкісний шанс поспілкуватися з власною армією й нагадати підданим, які тебе забули, що саме ти є їхньою правителькою й командувачкою. Щоб у разі бунту бійці стали на твій бік, а не захищали заколотників. Крім того, нехай мирні ельфи Роду Мудрого Сича на власні очі побачать, що в їхньої княгині все добре, їжі вдосталь, а дух-захисник їй сприяє. Вони потім повернуться до своїх холодних і голодних домівок і зайвий раз замисляться, чи не настав уже час скидати остогидлих зрадників із ради старійшин.

— Це так, але… — почала було Діасса, але вождь орків притулив палець до губ дівчини.

— Ну а найголовніше… — Альвар зробив паузу й хижо всміхнувся, показавши два ряди білих рівних зубів, — я вирішив, що жодні аргументи й надзвичайно дорогі подарунки не подіють на орочого суддю, який приїхав із півдня, так переконливо, як двотисячна армія, що прийде разом зі мною! А тому за три дні мені знадобляться всі доступні бійці, зокрема й ельфи-лучники Роду Мудрого Сича!

Аруелла Дитя Лісу не обманула, і лучники Мудрого Сича справді прибули в призначений строк до Південних боліт. Причому, наскільки я розумів, прибуло все військо, яке тепер залишилося в цього Роду, ослабленого окупацією та розділеного кризою влади. Сто шістдесят вісім стрільців у похідних сіро-зелених плащах, із довгими луками за спинами й додатковими сагайдаками зі стрілами. Здебільшого похмурих і насторожених, які очікували від мене якоїсь підлості. І, схоже, проінструктованих членами ради не вірити ані вождю орків, ані тим паче княгині-втікачці Діассі Спритній Лані, оскільки при появі командувачки лучників і без того невеселі обличчя стрільців насупилися, а багато ельфів узагалі стиснули кулаки.

Цей мій здогад щодо упередженості прибулих довговухих стрільців невдовзі підтвердився. Серед лучників знайшлося кілька ельфів, які зберегли вірність усуненій правительці Діассі. Саме від них дорогою через болота ми з княгинею й дізналися, що перед відправленням із бійцями провів розмову глава заколотницької ради Даріен Вічний, украй невдоволений самоуправством своєї колеги Аруелли, яка дала обіцянку оркам від імені всього Роду. Цей давній ельф запевнив лучників, які вирушали на чужу війну, що орки й княжна-втікачка обов’язково спробують заманити їх у пастку та вбити, щоб позбавити Рід Мудрого Сича армії, а потім захопити поселення, які залишаться без захисту, влаштувавши там криваву різанину. І тому довговухий покидьок перед відправленням наказав своєму воїнству не чекати удару в спину, а атакувати першими, за першої ж нагоди усунувши причину кризи — бунтівну дівку Діассу — і в такий спосіб поклавши край розколу в суспільстві ельфів, який послаблював і пригнічував Рід Мудрого Сича.

Насторожена поведінка довговухих бійців стала мені зрозумілою, і я навіть із запізненням злякався, що все могло закінчитися різаниною ще там, біля початку болотної стежки. На щастя, ніхто з ельфів усе ж не наважився атакувати першим. Можливо, далися взнаки теплі й підбадьорливі слова, з якими усунена правителька звернулася до свого воїнства. Може, вплинула присутність охоронців навколо княгині, і вбивці не були впевнені в успіху нападу. Хоча, може, далися взнаки й «базові налаштування», які втовкмачували жителям лісу із самого раннього дитинства: простим ельфам у жодному разі не можна нападати на князів і молодших князів, навіть чужих і вороже налаштованих. Хай там як, замаху на самому початку не сталося, хоча це не виключало можливості підлого нападу пізніше, коли вбивцям випаде зручна нагода.

І що мені робити з отриманою інформацією про можливий замах? Тримати «не своїх» ельфів подалі від їхньої командувачки й узагалі не залучати до можливої битви? Але тоді навіщо мені взагалі ці сто шістдесят вісім лучників, від яких самі лише проблеми? До того ж виникала складність зі спілкуванням. Розуміти мову ельфів у всьому моєму двотисячному воїнстві могли лише одиниці, а вправно керувати в бою прибулими стрільцями, крім самої Діасси Спритної Лані, міг хіба що я особисто або… хтось із досвідчених ельфів-десятників. До речі, чим не вихід?

На вечірньому привалі в таборі на останньому великому острові посеред боліт я, попередньо узгодивши це питання з Діассою Спритною Ланню, покликав десятника з дивним для ельфа ім’ям або прізвиськом Рудий, який уже мав досвід командування, та й на тренуваннях іноді підміняв свою правительку. Оголосив ельфові з двома пов’язаними поверх чола нагородними стрічками — синьо-блакитною за перемогу над племенами Водяного Духа на початку літа й чорно-помаранчевою за перемогу на Глинському полі, — що хочу підвищити його до сотника й доручити саме йому командування прибулими одноплемінниками, не такими вмілими та навченими, як стрільці, що перебували в армії Жовтої Риби, а тому навряд чи здатними виконувати бойові завдання нарівні з рештою.

— Я взяв твоїх одноплемінників у цей бойовий похід і гарантував їхнє повернення додому за три дні. Але вони гірше споряджені й не мають жодних обладунків, до того ж не проходили наших суворих тренувань і не розуміють свого місця в битві. Тепер у такому вигляді твої одноплемінники помітно поступаються бойовими можливостями навіть гоблінам і лучникам-людям, не кажучи вже про еліту з «далекобійців» та арбалетників Діасси.

— Так, це правда, вождю, — погодився ельф-ветеран. — Чомусь заведено вважати всіх ельфів природженими стрільцями. Але я й сам усю дорогу через болото дивився на прибулий загін і думав, наскільки ж вони відстали від нас!

— Отож-бо! Не скажу, що вони тягар, ось тільки потребують окремого керування з урахуванням усіх нюансів. А я не хочу стати покидьком, який порушив дане Роду Мудрого Сича слово, якщо довговухі лучники в метушні битви не зрозуміють наказу, вчасно не відійдуть, не сховаються за щитоносцями й поляжуть у ближньому бою з орками-берсерками. Тож приймай командування цим загоном і дій самостійно. Причому головним твоїм завданням буде збереження життя довірених тобі бійців, а допомога основній армії Жовтої Риби в бою — другорядною.

— Я зрозумів, вождю Альваре. У мене лише одне запитання. Після битви, коли ельфи Мудрого Сича повернуться додому й потреба в окремому загоні зникне, ти знову понизиш мене до десятника?

Що⁈ Я навіть розсміявся від такого дивного припущення бійця. І запевнив Рудого, що, звісно ж, не понижу, а його підвищення до сотника не має зворотної сили. У мене вже тепер в армії Жовтої Риби майже три сотні власних стрільців, не рахуючи прибулих ельфів Мудрого Сича, і досвідчені сотники мені життєво необхідні. До того ж сама Діасса Спритна Лань із часом може стати першим півтисячником армії Жовтої Риби, яка постійно зростає, або піти керувати Родом, коли поверне собі трон, і на заміну дівчині знадобиться командир елітної сотні. Саме ним, Рудим, я й бачу його в майбутньому.

— І срібний медальйон благословення Богині Смерті я теж отримаю? — уточнив довговухий лучник, і я не зміг приховати усмішки, яка мимоволі лізла на обличчя.

Медальйони, які я роздав обраним, щоб приховати своє геройське вміння телепатичного керування військами, уже встигли стати символом особливої гордості власників і предметом заздрості всіх інших. Бійці вірили, що ці медальйони наділяють носія особливою могутністю, і пристрасно хотіли заслужити таку саму нагороду.

— Рудий, ти отримаєш свій медальйон, щойно армія повернеться з бойового походу на землі Жовтої Риби. Обіцяю! Усе, йди повідом підлеглим про призначення й поговори з ними. Заспокой і, якщо вийде, спробуй пояснити, що ми вважаємо їх друзями, а зовсім не ворогами.

Окрилений новоспечений сотник побіг до дальніх багать, біля яких окремо від основної армії Жовтої Риби розташувалися прибулі ельфи. Я ж повечеряв у товаристві близьких друзів. Окремо поспілкувався з молодою цілителькою Луаною, на плечі якої лягло керування похідним шпиталем, і запевнив, що зовсім не забув про її минулий день народження. Насправді в потоці невідкладних важливих справ забув, каюся, але знати про це молоденькій жриці було зовсім не обов’язково. І запевнив, що подарунок на повноліття їй уже замовлено й він чекає на неї після повернення до міста Західний Заслін.

Потім я, один із небагатьох у воїнстві Жовтої Риби, пішов спати під дахом — острог на цьому острові посеред боліт уже добудували, і міцні дерев’яні хати були готові приймати постояльців. Що цікаво, тут, у дальньому болотному острозі, навіть з’явилися постійні мешканці. Я вже встиг познайомитися із цими відважними переселенцями: п’ять людських сімей із міста Чорні Шахти, одна з яких узагалі була багатодітною, перебралися сюди, віддавши перевагу життю під дахом за міцним частоколом посеред смертельно небезпечних боліт перед мешканням у наметах у Західному Заслоні й очікуванням довгої черги на заселення у відновлені будинки.

Загалом нічого особливо божевільного в їхньому рішенні перебратися до далекого поселення не було, оскільки тут завжди була охорона, та й удень на болотах було не так небезпечно, навколо росло багато ягід і грибів, а в озерцях водилося чимало риби. До того ж робітники-шляховики Жовтої Риби вже будували міцну гать, яка мала забезпечити можливість пересуватися болотами цілий рік. Але я все одно захоплювався хоробрістю цих людей і, викликавши хащівника Хрина, попросив його разом із кікіморами дбати про безпеку острогу та його мешканців.

Уночі до невеликої кімнатки, у якій я вже роздягався й готувався до сну, попередньо постукавши, зайшла баронеса Тільда Ур-Вайєтт. Вампірка була незвично сумною й зізналася мені, що їй дуже прикро через те, що незабаром доведеться залишити гостинні орочі землі. Однак невблаганно наближалася осінь, а разом із нею закінчувався й строк її служби у вождя орків. Так, я чудово пам’ятав нашу з вампіркою домовленість і не наполягав на її подальшій роботі на мене, хоча вже звик до товариства свавільної та гострої на язик Тільди, і без цієї біловолосої дівчини на душі стане якось порожньо.

— Сідай і слухай, — указав я на міцний ослін у центрі кімнати й, сам сівши на краєчок ліжка, без приховування почав розповідати про своє відвідання обителі Богині Смерті.

Ну, майже без приховування. Свою геройську сутність того, хто спочатку прибув з іншого світу, я все ж не став розкривати. Але розповів про свою службу в армії королівства Брена, про відчайдушну й безнадійну оборону фортеці Алатир-Кала, як і про навіженість та самогубні завдання прикликаної героїні Стелли і її перекидання в ліжку з місцевим дворянчиком, начальником гарнізону фортеці.

Розповів про підслухану у фортеці розмову й свою втечу з армії, щоправда, не став згадувати запозичений мною в героїні плащ-невидимку. Про візит Морани пізно ввечері до села Сухий Луг і своє перебування в обителі Богині Смерті. Про дочку богині, загадкову Мелісенту, з якою мені вдалося завести розмову й навіть трохи потоваришувати. Про книгу доль, у якій дочка Смерті шукала відомості про мене, і про її пропозицію повернути мене назад до світу Елати, нехай і в інше місце та час. Про два свої нові відвідання обителі Морани після отруєння й після приймання демонічного каменя. Про дивне моторошне місце поза часом і світлом, звідки хоробра Мелісента витягла мене за допомогою своєї свічки душі, і про обіцянку знову зустрітися ближче до кінця року, коли наберуся сил і знайду блідо-жовте демонічне ядро.

Тільда уважно мене слухала й лише раз поставила уточнювальне запитання: чи знайшов я потрібне демонічне ядро? Вислухала відповідь, що демонічні камені мені відтоді траплялися, але все не ті. І тому до нового візиту в обитель Богині Смерті я поки що не готовий, та й не маю відчуття досягнення межі сили, яку потрібно долати за допомогою ядра. Я щодня старанно тренуюся й спостерігаю поступове покращення своїх результатів, тож «стіни», яку потрібно ламати таким радикальним способом, явно ще не досяг.

— Я тебе почула, Альваре. І тепер мені справді є що розповісти моєму панові Кельнміїру. Гадаю, за такі відомості великий Імператор щедро мене нагородить. Але… що таке? — біловолоса дівчина прислухалася, а потім навіть повела носом, схоже, принюхуючись. — Що за галас надворі? І звідки взялися дим та запах гару?

Справді, тепер і я почув стривожені крики за вікном. На нас напали? І хоча запаху диму ще не відчував, однаково з криком поспішно рвонув до виходу з хати, прихопивши зброю й дорогою надягаючи свої обладунки зі шкури магічного кайпі. Міцні масивні двері виявилися чимось заблокованими зовні, а тим часом наш дерев’яний будинок, схоже, горів, тепер і я вже відчував гар, а крізь щілину під дверима рясно потягнувся їдкий дим. Вузькі віконця-бійниці хати не дозволяли протиснутися крізь них і вибратися назовні.

— Нагору! — скомандував я Тільді, а також Альвару Удачливому й Мурені, які перебували зі мною в одному будинку та вискочили на галас.

У цьому центральному будиночку острогу справді був вихід на дах — там містився майданчик для стрільців, із якого можна було оглядати околиці за частоколом і за потреби тримати оборону. Ми всією юрбою піднялися драбиною, вискочили нагору й побачили дах із деревної кори, який горів у кількох місцях, палаючу стіну з боку дверей, а також велику групу орків і чорного Вуглика, які, попри жар та язики полум’я, що здіймалися вище даху, поспіхом розбирали споруджену перед зовнішніми дверима барикаду з колод, яка заважала вождю та його супутникам вийти з хати.

Зрада? Диверсія? Мої думки в цю мить судомно металися, шукаючи винних у підпалі. На щастя, спуститися було цілком можливо з протилежного боку даху, хоча там і доводилося стрибати на землю з доволі великої висоти. Але мої супутники не забарилися це зробити, оскільки полум’я швидко наступало, і перебувати нагорі стало нестерпно спекотно й небезпечно.

Я теж спустився, перед цим оглянувши місця займання. Пожежа з боку вхідних дверей палала добряче, на п’ять кроків не підійти через жар, але на даху вогонь іще тільки розгорявся, і полум’я мені вдалося збити, відірвавши й скинувши палаючі дошки та шматки кори. Мою увагу відразу привернули застряглі в деревині наконечники стріл і обвуглені древка. Запалювальні стріли? Орки, які виламували заклинені зовнішні двері та яких я заспокоїв, зістрибнувши на землю й з’явившись біля них, теж дружно розповідали про п’ять чи шість вогняних стріл, які водночас пролетіли в чорному нічному небі звідкись із боку боліт і підпалили хату.

Якщо стріли, то винуватцями замаху можна було сміливо називати ельфів. У них були й мотив, і чіткий наказ голови ради старійшин, тож начебто все було очевидно. Ось тільки жодні ельфи Мудрого Сича табору не покидали, запевнив мене викликаний Рудий. Та й Діасса, яка підбігла, теж повідомила, що всі її арбалетники та стрільці перебувають на місці, а розставлені навколо табору дозорні не бачили порушників порядку, які залишали намети вночі.

Я й сам уже розумів, що версія з підлими ельфами не пояснює спорудженої біля дверей барикади та, судячи з усього, ще й политої чимось горючим дерев’яної стіни. Надто швидко вона зайнялася — трьох хвилин не минуло, а полум’я вже охопило половину хати. Біля воріт острогу стояла охорона з місцевих жителів, і жодних ельфів ці охоронці не бачили. Та й Діасса Спритна Лань, яка була мішенню, ночувала окремо у своєму командирському наметі посеред армійського табору, і ельфи напевно бачили свою правительку-втікачку. А тому версія з підлими вбивцями-ельфами анітрохи не пояснювала нападу на будиночок вождя Жовтої Риби всередині острогу.

Ні, тут було щось інше, і злочинці, схоже, могли вільно пересуватися всередині острогу. Закляття невидимості? Навичка скритності? На щастя, дах зловмисники не здогадалися просочити горючою сумішшю, або прохід туди був можливий лише через центральні кімнати, а турбувати сплячих мешканців убивці побоялися, що дало мені й моїм друзям змогу вибратися назовні та врятуватися. Та й я не спав у мить нападу, всупереч припущенню вбивць, оскільки допізна розмовляв із Тільдою, а тому не спав і миттєво відреагував на небезпеку. І хоча хату, яка вже палала на повну, врятувати було неможливо, це було найменшим із можливих наслідків підлого нападу.

— Хрине, Кірено, до мене! — скомандував я, і на мій заклик з’явилася нечисть, яка супроводжувала армію в цьому поході.

Я пояснив завдання: вирушити на болота й пошукати сліди в місці, звідки, ймовірно, було випущено запалювальні стріли. Хрин кивнув, підтверджуючи, та ще й викликав на допомогу зграю підконтрольних йому кікімор, і вся ця невидима для решти зграя нечисті кинулася на розвідку. І не марно вони збігали: знайшлися й сліди взутих ніг, і покинуті луки, і просочене якоюсь смердючою олією клоччя, яке зловмисники прив’язували до стріл.

Саме за запахом олії, ну й за слідами, що вели туди й назад, ми невдовзі й визначили паліїв, які намагалися мене вбити. Точніше, достатньо було вирахувати двох, а решта самі себе видали, спробувавши під шумок утекти вночі з острогу. Дві з п’яти сімей, які оселилися в острозі, виявилися причетними до замаху. Троє чоловіків середнього віку, дві непримітні жінки, які видавали себе за «дружин», і хлопчина років чотирнадцяти, нібито «племінник» одного з жителів. Усіх їх обшукали й знайшли піхви для прихованого носіння зброї на гомілці або спині, сумочки з дротиками та алхімічними склянками, а також у всіх на плечі або під пахвою виявилися татуювання у вигляді восьмипроменевої зірки й дракона з розправленими крилами.

Орден Порядку? Полонені не відмовлялися й охоче розповідали про себе та своє завдання. Що дивно, головною ціллю замаху був зовсім не я, а темношкіра прикликана героїня Мурена — саме її смерть групі професійних убивць замовили далекі наймачі, які надіслали характерний опис цілі та її ймовірне місце перебування в поселенні Кролячі Ями.

Саме в тому поселенні вбивці й змішалися з багатотисячною вервечкою біженців, яка йшла на схід, непомітно проникнувши на землі орків Жовтої Риби. Ось тільки не рушили до далекого міста Західний Заслін, як решта, а поспілкувалися з місцевими, зокрема найманцями Мансура, і віддали перевагу Південним болотам — убивці з’ясували, що незабаром там, на кордоні з орками Водяного Духа, почнеться активність, і вождь Альвар Завойовник разом із темношкірою Муреною напевно пройде єдиною в тих краях болотяною стежкою, а тому діяли на випередження. Так, мене вбивцям теж замовили, ось тільки це було очікуваним легким супутнім завданням, так би мовити, між іншим. Зізнатися, таке зневажливе ставлення до мене з боку Ордену Порядку було навіть образливим.

Усі шестеро не просили про помилування й чудово розуміли, що за спробу вбивства на них чекає неминуча смерть. А тому поводилися дуже зухвало й хамили мені просто в обличчя. Сміявся в очікуванні смерті й зухвало відповідав навіть чотирнадцятирічний хлопчисько, який пройшов школу професійних убивць у відділенні Ордену Порядку далеко-далеко на півдні материка й уже років п’ять виконував замовлення на усунення всіляких осіб, які чимось не догодили главі Теократії. Утім, дещо корисне зі свідчень цієї шістки вбивць я все ж почув. Виявляється, Мурену «пасли», і шляхи повернення до Східної Імперії для темношкірої дівчини були щільно перекриті.

— Я й не планувала поки що йти від тебе, Альваре Завойовнику, — спокійно відповіла прикликана героїня на повідомлену їй інформацію. — Тут я почуваюся особистістю, а не лялькою-маріонеткою, якою керують господарі. І я поки що не розплатилася з тобою за своє спасіння. Можливо, пізніше, коли вважатиму борг сплаченим, спробую прорватися крізь заслони Теократії на землі Східної Імперії. Але тільки не тепер. Тепер на територіях орків Жовтої Риби я відпочиваю душею й тілом після стількох років кривавої роботи на церкву, і моя відпустка ще не закінчилася!

Коли допит убивць-паліїв закінчився, я наказав прив’язати всіх шістьох до жердин на болотах, подалі від вогнів великого табору. Нічні дозорні потім уранці розповіли, що після опівночі чули страшні крики й глухе гарчання кровожерливих тварюк, які мешкали в тутешніх місцях. Сам я цього не чув, оскільки мирно спав у похідному наметі, і совість мене зовсім не мучила. Тут був інший світ і свої закони. І якби я помилував хоча б одного злочинця, який зазіхнув на моє життя, то неминуче викликав би невдоволення або навіть відкритий бунт орків, які зовсім не приймали милосердя до ворогів і в такому разі вважали б свого вождя слабким.

На світанку армія Жовтої Риби пройшла болота й довгою похідною колоною рушила рівниною на західному березі широкої річки. Послані вперед розвідники вже повідомили, що мій опонент у принциповій суперечці, вождь Ольхен Їжак із роду Водяного Духа, теж прибув на суд. Причому прибув не сам, а зі своєю армією, чисельність якої мої розвідники оцінили приблизно в три з половиною — чотири тисячі бійців. Це було водночас і добре, і погано. Погано було те, що племена Водяного Духа виставили вдвічі більшу армію, ніж була в мене. Але до тумена, тьми в десять тисяч бійців ця армія дуже не дотягувала, і це вселяло певний оптимізм.

А ще армія Водяного Духа чомусь не зайняла міста Уяш, а віддала перевагу табору на панівному пагорбі за півтора кілометра від міських стін, що, як на мене, було стратегічною помилкою мого опонента. Адже навіть невеликий гарнізон із трьох сотень берсерків не дозволив би мені швидко оволодіти містом і здобути перевагу в захисті в разі серйозного зіткнення. Але вождь Ольхен Їжак так не вчинив, чим дав мені шанс, яким я миттєво скористався. Під здивованими поглядами чужих орків армія Жовтої Риби ввійшла у відчинені навстіж ворота міста Уяш, де я наказав негайно розставити стрільців на стінах, а решті бійців перевірити ворота, а також запаси каміння та метальних дротиків у кутових сторожових вежах.

Коли останні вози нашої колони втягнулися до міста, я наказав зачинити фортечні ворота. І в супроводі великої групи орків, а також Альвара Удачливого, Вуглика, Тільди, Мурени й Луани вирушив до центральної будівлі міста Уяш — колишньої резиденції вождя Ші Велике Гніздо, — над якою майорів незнайомий темно-червоний стяг із чорною розчепіреною орочою долонею.

Із суддею прибуло близько пів сотні орків — міцних, могутніх і дуже-дуже високих навіть для цього великого дикого племені. Так, моїх головних поєдинників, які вирізнялися богатирською статурою, Костолома, Ґи Безжального Вбивцю й Магу Видавлювача Очей, ці чужі гренадери перевершували зростом на цілу голову. Охоронці перебували біля входу до будівлі й у коридорах першого поверху, але безперешкодно пропустили мене, і я нарешті побачив суддю.

Що не кажи, а який же колоритний вигляд мав цей орк! Величезний, причому не лише заввишки, а й надзвичайно товстий, упоперек себе ширший. І весь укритий татуюваннями від голови до кінчиків ніг, причому значення більшості з них я не розібрав, але верховний шаман Злидень Йорго, який стояв у мене за спиною, різко зблід і низько вклонився до пояса. Суддя лежав у неглибокому басейні, вся поверхня якого була всипана пелюстками квітів, а три дівчини-рабині раси темних ельфів-дроу з позолоченими нашийниками й золотими браслетами на кісточках та зап’ястках — це був увесь одяг рабинь — обмахували господаря величезними віялами з пір’я якихось яскравих екзотичних птахів.

— Ви перебуваєте в присутності Доги Караючої Длані — судді великого царя орків Могула Жорстокого та його повноважного намісника Тангира Пізнавача Тисячі Жінок. На коліна! — наказав укритий шрамами моторошний орк-охоронець із величезним, чорним, мов ніч, ятаганом, який стояв перед басейном, і кілька орків із мого почту, трохи повагавшись, виконали наказ.

Сам же я залишився стояти з гордо піднятою головою. І із задоволенням відзначив, що всі мої сотники, як і більшість членів почту, також воліли стояти, попри недвозначний наказ упасти навколішки.

— Що ж, людський вождю орків Альваре Завойовнику, — подав голос товстий суддя, який хлюпався в басейні, з цікавістю розглядаючи мене своїми маленькими, запливлими жиром очицями, немов дивовижного метелика на шпильці. — Давай послухаю твою історію. Хто ти? Звідки родом? І як докотився до того, що відкрито зухвалиш судді Могула Жорстокого?

Товстий орк був дуже невдоволений моєю поведінкою й не приховував цього. Який же небажаний розвиток ситуації! Від його прихильності й остаточного вердикту залежало, чи станеться велика війна. І тому насамперед я постарався пояснити судді неосяжних розмірів, що зовсім не намагаюся йому зухвалити й навіть певною мірою визнаю його авторитет, як і високе становище в суспільстві орків. Ось тільки ставати навколішки не буду ні перед ким — ні перед королями та Імператорами людей, ні перед князями ельфів, ні перед великими вождями орків, а тим паче перед їхніми посланцями. І лише таким, на моє глибоке переконання, і має бути справжній вождь орків: гордим, сильним і непохитним, здатним відстояти кордони племені та власну гідність.

— Людино, я тепер говорю не про небажання схилити коліна переді мною. А про те, що ти самовільно ввійшов до міста Уяш, хоча тебе поки що не викликали. Та ще й привів із собою армію, що я розцінюю як загрозу життю й спробу тиску на мою неупередженість!

Овва! Виходить, усе ж існують якісь норми, що регламентують діяльність орочого судді? Ось чому Ольхен Їжак не став займати місто й тримався осторонь від судді та його охорони! Утім, я по слово до кишені не поліз і миттєво відповів, що в переданому мені гінцем суперника повідомленні прямо вимагалося йти до міста Уяш, причому не було ані слова про те, що заборонено приходити з військом. Ба більше, я навіть висловив думку, що Ольхен Їжак навмисно дезінформував мене, щоб виставити в невигідному світлі перед важливим суддею, який прибув.

— Гаразд, припустімо… — не став наполягати огрядний рабовласник і повторив своє початкове запитання, бажаючи дізнатися більше про мене.

Перед докладною відповіддю я зняв обладунки, а за ними й повстяну натільну сорочку-підобладунок. І навіть трохи покрутився, дозволивши прибулим оркам уважно роздивитися татуювання на моєму тілі. І, судячи із затягнутої мовчанки судді, такі аргументи подіяли на нього краще за будь-які мої слова.

— Вражає! — урешті погодився суддя. — П’ятнадцять тисяч підданих, тисячна армія… До того ж бачу на тілі мітку вбивці байкар тош дуґе, яка дає право забрати собі будь-яку дівчину. Тепер зрозуміло, звідки у твоєму почті стільки неймовірних жінок.

Я не звернув уваги на останню частину фрази, вирішивши трохи пізніше пояснити присутність поруч зі мною темношкірої героїні, дочки Кельнміїра та жриці церкви, щоб не відводити розмову від потрібного тепер напрямку.

— На запитання «хто я?», гадаю, відповів. Що ж до запитання «звідки родом?», то особливого сенсу розповідати про пересічні дні мого дитинства та юності не бачу, а тому почну з миті, коли я помер.

— Овва… Несподіваний початок! — зацікавився й навіть сів у басейні Дога Караюча Длань. — Зазвичай смертю історія закінчується, а зовсім не починається.

— Але тільки не в моєму випадку! Смерть прийшла по мене, причому в буквальному сенсі. Богиню Морану прикликали до світу Елати спеціально, щоб забрати мене. І могутня богиня чесно виконала свою роботу, забравши мене до своїх чертогів, де я й прожив якийсь час. Але оскільки правда була на моєму боці, а мій підлий недруг учинив украй негідно, усунувши мене таким способом, мені дали новий шанс.

— Це взагалі як? — зацікавився Дога, і я задовольнив його цікавість.

Розповів, що мене повернули до світу Елати, і я отямився на холодному вівтарі, біля якого проводив свої ритуали шаман орків Дереш Похмурий. Причому отямився з повною пам’яттю про минуле життя, незвичайними силами, подарованими богинею, і рідкісною здатністю розуміти мову орків. Відтоді живу в Жовтій Рибі й за цей час підніс спочатку маленьке плем’я до грізної за мірками Прикордоння сили, здатної дати відсіч будь-яким сусідам. Причому навіть нахабним ельфам, які було зазіхнули на землі Жовтої Риби. Та й армію церковників-людей зі Східної Імперії, що нагрянула на землі орків, я теж розбив ущент. Як і армію племен Водяного Духа, яка навіщось приперлася до моїх володінь. Із часом Жовту Рибу сусіди почали поважати й побоюватися, а мудрий старий вождь племені Білий Зуб визнав мене сином. Після його смерті я успадкував владу над Жовтою Рибою, тож моє право вождя племені законне, комар носа не підточить.

— Дай-но мені інший амулет правди! — неприємним і несподівано верескливим голосом зажадав товстун у свого грізного начальника охорони. — Бо цей, схоже, не працює. Ну не можуть розказані цією людиною небилиці бути правдою, однак мій медальйон чомусь мовчить!

Жирний орк різко зірвав із шиї золоту монету з отвором посередині, порвавши при цьому тонкий шкіряний шнурок, на якому вона трималася, і гидливо відкинув геть. Монета із дзвоном покотилася підлогою й зникла під великим комодом у кутку кімнати.

— Мені її підняти? — пролунало в моїй голові нечутне для решти запитання кікімори Кірени, і я так само беззвучно дав уявну відповідь забрати такий рідкісний і цінний предмет.

Товстун же затиснув у долоні інший детектор правди — крихітну чорно-зелену фігурку жаби завбільшки з м’ячик для настільного тенісу — і попросив мене знову повторити свою розповідь. І в міру того, як я говорив, очі судді від подиву розкривалися дедалі ширше, доки нарешті не вирячилися настільки, що, здавалося, були готові випасти з очниць.

— Дивно… — суддя розкрив долоню й невдоволено подивився на кам’яну жабу у своїй руці, навіть потряс її, немов це був несправний ліхтарик. — Теж не працює, чи що?

— Усе набагато простіше! — відповів я йому з усмішкою. — Просто в моїх словах не було ані краплі брехні. А твою жабу нумо перевіримо іншим способом. Наприклад, тепер я скажу відверту неправду. Я вмію літати!

— Ах, йо (далі нецензурно)!!! — жирний орк різко махнув рукою, відкидаючи магічний прилад, наче його боляче вдарило струмом. На поверхні ж басейну почали з’являтися й лопатися численні великі бульбашки.

Одна з оголених дівчат-рабинь дроу впустила опахало й відступила, обома руками затискаючи ніс. Але отримала болючий поштовх у спину від одного з охоронців судді й повернулася до своєї роботи, намагаючись не звертати уваги на їдкий неприємний запах, що розлився кімнатою й від якого навіть у мене засльозилися очі. Один з орків-охоронців поспішив відчинити вікно, щоб провітрити приміщення. Сам же Дога Караюча Длань, не звертаючи уваги на свій конфуз, як ні в чому не бувало продовжив.

— Гаразд, людино, ти мене переконав. Цікава в тебе виходить історія. І вождь у племені Жовтої Риби теж сам собою цікавий. І якими ж землями тепер володіє твоє плем’я?

Я почав перелічувати, для наочності загинаючи пальці.

— Землі духа-захисника Хира від тих боліт, що видніються з твого вікна, і до Бездонного озера. Землі Мудрого Сича за великою річкою та Бездонним озером. Землі Невловимого Бекаса до самих територій ельфів. Людське місто Червона Круча. Фортеця Траго на заході. Ну й східні нічийні пустки аж до першої гряди пагорбів перед Хребтом Владик теж тепер мої.

Запала тривала мовчанка. Потім суддя, прикинувши в голові, пригадав, що в багатьох описаних мною земель є законні намісники, які отримали ярлик на правління з рук самого Тангира Пізнавача Тисячі Жінок.

У відповідь я мовчки дістав із поясної сумки й показав, високо піднявши над головою, три схожі між собою бронзові медальйони-ярлики на шкіряних шнурках.

— Це ярлики на землі Хира, Мудрого Сича й Білого Оленя. Усіх намісників убили в чесному бою, вони виявилися слабкими й негідними правити. Адже щоб вождя орків поважали в Прикордонні й щоб на його землі не зазіхали підступні ельфи та люди, мало просто носити ярлик на шнурку. Потрібно ще й мати силу, а головне — бути готовим її застосувати!

Останніми днями перед зустріччю із суддею мені довелося серйозно шукати третій ярлик і навіть оголосити по всьому племені Жовтої Риби щедру нагороду тому, хто знайде, а також публічно пообіцяти не застосовувати проти злодія, ким би він не був, жодних каральних заходів. Бронзовий медальйон із вигравіюваною закарлючкою знайшовся в хитрого Оора, колишнього вождя племені й мера однойменного поселення. За словами цього орка, у середині весни він придбав цінну річ у одного з бійців колишньої Чорної Риби й приховав «про всяк випадок».

І воно того варте! Суддя зазнав справжнього шоку. Випадки вбивства претендентом намісника, підозрюю, не раз траплялися в історії орків. Але щоб відразу трьох! Або навіть чотирьох з урахуванням усунення Ші Великого Гнізда, суперечку за землі якого ми тепер саме й розбирали із залученням судді. І поки Дога Караюча Длань сидів у басейні з роззявленим від подиву ротом, я дістав іще один медальйон і поклав на кам’яний бортик басейну.

— А ось четвертий ярлик, на землі Водяного Духа. Сам сьогодні вирішиш, чи гідний я його отримати.

Жирний орк відразу опанував себе й, передавши медальйон начальникові охорони, який підійшов, одразу перейшов до головної теми сьогоднішнього розгляду.

— Минуле обговоримо потім. Тепер же розберемо твою суперечку з родом Червоного Полоза.

Я було відкрив рота, щоб уточнити, що в судді, схоже, неправильна інформація і сперечаюся я зовсім не з племенами якогось неотруйного плазуна, а з родом Водяного Духа. Але Дога Караюча Длань сам усе й пояснив.

— Водяного Духа вбили цього літа. Подія дуже рідкісна. І, наскільки розумію із золотої зірки на твоєму плечі, саме ти, людино, і вбив духа. Смерть захисника призвела до розколу серед племен орків на цих землях. Шамани різних племен почали поклонятися різним духам, і замість Водяного Духа з’явилися відразу два інші духи-захисники: Червоний Полоз і Нічний Скорпіон. Які тут-таки розпочали війну між собою, що призвело й до великої війни між племенами орків, яка серйозно послабила обидві сторони…

Я насилу приховав задоволену усмішку. Ось чому в мого опонента Ольхена виявилося втричі менше військ, ніж я спочатку побоювався! У них тут, виявляється, палає громадянська війна. Ну або непримиренна релігійна війна, якщо поглянути з іншого боку. Тепер би ще налагодити зв’язок із ворогами Червоного Полоза й ударити спільно з двох боків…

— Альваре, від табору орків відокремилася невелика група, — надійшло уявне повідомлення від Діасси Спритної Лані. — У цій групі вождь Ольхен, а з ним шестеро орків. Ідуть до замкнених воріт міста. Несуть три якісь скрині. Важкі, судячи з усього. Мені наказати лучникам їх убити?

Ні, звісно! Я наказав пропустити делегацію до міста, а заодно, скориставшись нагодою, запитав ельфійку про її одноплемінників-дроу з попелястою шкірою та сріблястим волоссям, яких бачив в оточенні орочого судді.

— Це мерзенні виродки! Прокляті створіння, які продали душу злим духам і демонам! Не вір жодному їхньому слову, Альваре!!!

Ніколи раніше не відчував від своєї довговухої подруги такої пекучої непримиренної ненависті до когось. Я заспокоїв Діассу й запевнив, що не спілкуюся з темними ельфами. А заодно взяв із княгині обіцянку, що вона якось потім у спокійній обстановці докладно розповість про історію темних ельфів-дроу та їхні взаємини зі світлими лісовими побратимами. Повідомив судді про наближення до міста мого опонента, і Дога Караюча Длань тут-таки передбачувано поцікавився, звідки в мене такі відомості.

— Богиня Смерті дарувала мені здатність спілкуватися на відстані з власниками особливих амулетів із її символом, — відповів я, не надто бажаючи розкривати цю тему. — Один із захисників на стінах побачив групу орків і повідомив мені, а я лише озвучив цю інформацію.

— Я бажаю отримати такий незвичайний амулет! — миттєво зацікавився жадібний товстун, і його запливлі жиром очиці загорілися. — І взагалі щось не бачу поки що жодних дарів від тебе, людино на ім’я Альвар Завойовник. Ти ж не хочеш, щоб терези мого правосуддя від самого початку схилялися не в бік твоєї перемоги? Чи он ті три такі різні людські жінки за твоєю спиною і є твоїми дарами для мене?

— Амулет ти отримаєш, але моїх жінок чіпати не смій! Бо не зважатиму на твій високий статус і пофарбую басейн у червоне! — пригрозив я судді, але потім знизив тон і запевнив, що дари обов’язково будуть, якщо так заведено в правосудді орків.

За моєю командою Ги Безжальний Убивця підійшов ближче, зняв із шиї власний медальйон, а потім відкинув кришку принесеного довгого лакованого ларця із червоного дерева, продемонструвавши двуручний меч усередині, що світився червоним.

— Страхітливий артефакт давнини, — пояснив я подарунок. — Тисячолітній клинок Туранського гірського царства старої епохи до демонічного вторгнення в Елату. Має моторошну здатність пожирати душі вбитих ним ворогів, не дозволяючи жертві переродитися в новому тілі й повністю обриваючи її життєвий шлях.

Так, саме така моторошна здатність виявилася в клинка командира нечисті, який я підібрав у Західному Заслоні після підриву групи скелетів. Річ була надзвичайно рідкісною й коштувала чимало, ось тільки сам я не наважився її використовувати та зберігати, як і передавати комусь зі своїх підлеглих, небезпідставно побоюючись накликати на себе невдоволення Богині Смерті.

А тим часом Костолом вийшов уперед, став поруч зі своїм товаришем і відкрив невелику скриньку, продемонструвавши жменю блідо-рожевих пігулок усередині.

— Алхімічний засіб для посилення бійців-орків… — почав було описувати я подарунок, але суддя зупинив мене на півслові.

— Цю річ я чудово знаю, людино. Ти ж напевно помітив, що всі мої охоронці більші, швидші й сильніші за будь-яких інших орків? Так ось, це саме воно! І хоча я отримую такі пігулки від алхіміків Тангира Пізнавача Тисячі Жінок, щоб підтримувати моїх бійців у такому посиленому стані, однаково за такий подарунок окрема подяка!

Пігулки були саме ті, що торговець сіллю передавав для Борза Пожирача Змій. Їхні властивості допомогла визначити преподобна мати Ванда, а на прикладі охоронців судді можна було побачити отриманий ефект. Але щодо застосування такого засобу на практиці в нас виникли гарячі суперечки із залученням шаманів, цілителів і авторитетних сотників-орків. Головний недолік: алхімічні пігулки спричиняли сильну залежність, і далі без їхнього регулярного вживання боєць-орк просто не міг жити. У буквальному сенсі помирав за кілька днів, якщо не отримував чергової дози препарату. До того ж Ванда попереджала про підвищену агресивність «модифікованих» орків та їхню можливу непокору наказам командирів. Тож ми дійшли висновку не використовувати такий засіб у Жовтій Рибі, хоча «головорізи» Костолом і Мага Видавлювач Очей погоджувалися посилитися таким способом.

— І нарешті, третій та останній мій подарунок, — оголосив уже я сам, і орки ввели до кімнати ельфа роду Невидимого Богомола в самій лише настегновій пов’язці, але з рабським обручем підкорення на шиї. — Бачу, судде, ти тримаєш рабів-ельфів, тож подарунок буде доречним. Гордий світлий ельф, який миттєво вбив би себе, якби отримав контроль над тілом, але який вірно служитиме тобі й твоїм синам, беззаперечно виконуючи будь-яку роботу.

Рід Невидимого Богомола відмовився викуповувати свого полоненого, захопленого на Глинському полі, а потім узагалі почав погрожувати мені вбивством? Ну то нехай їхні князі потім не дивуються, що їхній дух-захисник чомусь хиріє й слабшає! Треба ж мені виправдовувати моторошну репутацію вождя орків, який не пробачає образ і здатен відповісти ударом на удар! Княгиня Діасса Спритна Лань розповідала мені, що ніщо так не пригнічує духа, як потрапляння ельфів Роду в полон. Тож нехай цей жирний суддя відвезе полоненого далеко на південь, де одноплемінники не зможуть його знайти, і серйозний «дебаф» на духа-захисника Невидимого Богомола буде постійним!

Дога Караюча Длань прийняв подарунки й залишився вельми задоволеним. Але, мабуть, жадібність брала своє, і жирний суддя знову прозоро натякнув, що хотів би отримати ще й одну з трьох людських жінок, які прибули разом зі мною, і тоді, мовляв, його вердикт як судді буде на мою користь. Або погоджується обміняти одну зі своїх трьох обридлих темношкірих ельфійок-рабинь на будь-яку дівчину з мого оточення. Довелося пояснювати максимально зрозуміло.

— Дого, тобі знайоме ім’я «Кельнміїр»? Ота дрібна біловолоса дівчина ліворуч — його рідна дочка.

Судячи з усмішки, яка відразу зникла з обличчя орка, ім’я Імператора Заходу виявилося йому знайомим, і зв’язуватися з моторошним вищим вампіром Дозі зовсім не хотілося.

— Он та висока темношкіра дівчина в центрі — прикликана героїня-вбивця, якій протегує Богиня Смерті. Не впевнений, що героїня захоче піти з тобою, а змусити її силою не зможуть ні твої орки, ні навіть я. Молоденька жриця праворуч — наша велика цілителька, здатна дати благословення цілій армії та вилікувати будь-які хвороби. Навіть смертельну чуму, яку нам принесли гобліни. Сама Морана приходила до нашого табору й торкнулася пасма її волосся, щоб показати своє особливе прихильне ставлення до цілительки. За цю дівчину — живий символ наших перемог — мої орки розірвуть будь-якого ворога, і вкрай не раджу ставати цим ворогом!

Подіяло, і більше товстун моїми супутницями не цікавився. А невдовзі з боку сходів почулися кроки, і до кімнати, згинаючись під вагою принесених скринь, увійшли орки роду Червоного Полоза на чолі зі своїм вождем Ольхеном Їжаком.

Ми відійшли вбік, дозволяючи прибулим оркам продемонструвати принесені судді дари. Банальне срібло у вигляді монет і срібного посуду, але зате дуже багато. Важка й грубо зроблена двобічна сокира із чорного заліза з вибитим на ній знаком полоза, який згорнувся в клубок. І давній золотий диск із вибитими на ньому незрозумілими письменами, потертий і подряпаний настільки, що старі написи на ньому вже ледве проглядалися. Як на мене, дари були зовсім без родзинки, але Дога Караюча Длань прийняв їх вельми прихильно.

Суддя напружено думав хвилини дві, при цьому знову зіпсував повітря в кімнаті. І нарешті озвучив рішення. Доводи обох сторін однакові за своєю силою, і для з’ясування істини знадобиться провести кривавий бій на смерть. По три представники від Жовтої Риби й від Червоного Полоза мають зійтися в бою троє на троє просто в цій невеликій кімнаті. Переможній стороні відійдуть землі на південь від великої річки й до самих боліт, зокрема відійде й місто Уяш.

Усі супутники, які прибули зі мною, крім хіба що цілительки Луани, захотіли взяти участь у битві. Та я й сам був готовий випробувати свої сили, але тут Дога оголосив, що самі вожді не повинні брати участі в битві. Обидва вожді показали, що здатні керувати територіями, а Тангиру Пізнавачу Тисячі Жінок потрібні такі вмілі намісники.

— Іще серед трьох бійців Альвара не повинно бути біловолосої демониці! — висунув несподівану умову мій опонент Ольхен Їжак, указавши рукою на вампірку Тільду Ур-Вайєтт, яка вже почала відрощувати довгі пазурі. — Бачив її бій на річковому острові. Вона не людина й не орк, а моторошна кровожерлива тварюка!

Я не встиг і рота відкрити, як товстий суддя підтвердив, що дочка великого вампіра Кельнміїра не повинна брати участі. Чорт! Не те щоб я справді збирався залучати Тільду, але мені не подобалися обмеження, спрямовані на послаблення моєї сторони. У підсумку, оглянувши свою групу, я зупинився на Ги Безжальному Убивці й Мазі Видавлювачі Очей.

Третім до них хотів поставити високорослого Костолома, ось тільки вчасно пригадав, що цей мій боєць іще не до кінця оговтався після надзвичайно тяжкого поранення й половину літа не тренувався. Тоді, може, Ааха Жилоріза третім до групи? Але я зупинив вибір на темношкірій Мурені, яка щосили тягнула руку й при цьому заявляла, що бажає нарешті погасити борг, який висів на ній.

З боку Червоного Полоза команда теж уже визначилася: три найбільші й найм’язистіші орки, і вони вже знімали із себе важкі обладунки, віддаючи перевагу додатковій швидкості та рухливості перед кістяними пластинами й металевою лускою.

— Чорнушко, не здумай тут померти! Інакше ображуся й не вважатиму тебе своєю подругою! — крикнула баронеса, разом з іншими відходячи до стін, щоб звільнити більше простору для учасників.

Луана беззвучно молилася, і посох у її руці світився золотим сяйвом. Орки кричали, і я теж підбадьорював учасників. Ще від мене не приховалося, що всі троє ворогів проковтнули якісь порошки, висипавши вміст пакетиків до ікластих пащ. Але тут Дога Караюча Длань, який так само сидів по пояс у басейні, наказав усім замовкнути, після чого почав зворотний відлік.

Мурена злегка присіла й, піднявши поли короткої шкіряної спідниці, витягла з прихованих піхов на стегні жменю метальних ножів. Ґи Безжальний Убивця хижо вишкірився й показав величезному оркові, що стояв навпроти нього, промовистий жест, ніби перерізає тому горло, а потім ламає спину через коліно. Мага Видавлювач Очей, який уперше захищав честь Жовтої Риби як поєдинник племені й тому дуже старався показати себе, витяг ятаган і почав розминати кисті, по черзі обома руками виписуючи клинком вісімки. У перемозі моїх бійців я не сумнівався, тим паче що найдосвідченіших супротивників ми вже вбили там, на річковій переправі.

Суддя встиг дорахувати від десяти до шести, як раптом мій опонент, вождь Ольхен Їжак, грізно загарчав, привертаючи увагу, і попросив огрядного орка зупинити відлік, сказавши, що йому потрібно спочатку поговорити з Альваром Завойовником «віч-на-віч». Усі присутні здивувалися, і я зокрема. Проте Дога Караюча Длань зворотний відлік зупинив. Слідом за вождем, який загрозливо вишкірявся, я вийшов до сусідньої кімнати й навіть на прохання орка зачинив за собою двері, щоб нас не могли підслухати. Відразу після цього Ольхен перестав демонстративно вишкірятися й промовив цілком нормальним тоном.

— Тут нас не чують, тож можна поговорити відверто. Альваре, у мене до тебе буде ділова пропозиція. Хай чим закінчиться цей бій у судді, я готовий відмовитися від розграбованих твоїми орками земель. І навіть від міста Уяш, де ще залишилися якісь жителі. Натомість попрошу допомоги Жовтої Риби у війні проти племен роду Нічного Скорпіона.

Я вирішив, що недочув, і навіть перепитав. Але Ольхен Їжак підтвердив, що справді поступиться мені ярликом на спірні землі, навіть якщо трійка його бійців переможе в битві. Зізнатися, я був приголомшений.

— Якщо ти готовий поступитися землями, то навіщо тоді весь цей фарс із поїздкою до Тангира Пізнавача Тисячі Жінок, викликом зажерливого судді, надзвичайно дорогими дарами й битвою трьох поєдинників?

— Розумієш… — ікластий орк скоса глянув на зачинені двері, але потім відповів як є. — Мої ж власні бійці не зрозуміли б мене, якби я поступився землями роду без бою. Зчинили б бучу, може, навіть викликали мене на поєдинок або зарізали вночі. А тим часом і обставини серйозно змінилися за минулий час, та й не варті ці землі за бурхливою річкою того, щоб за них триматися. До того ж тепер не до них, зізнатися…

Оскільки я промовчав, Ольхен Їжак тяжко зітхнув і продовжив пояснювати.

— Могутнього Водяного Духа більше немає, єдиний рід розколовся. Незламна армія чисельністю в тьму залишилася в минулому. Тепер два племені проти трьох, і пролита велика кров уже не дозволить нам жити мирно. У перші ж дні війни, коли я з армією племені владнував прикордонний конфлікт із гірськими велетнями, на моє головне поселення віроломно напали. Я втратив тоді молодшого сина й вагітну дружину — їх спалили просто в шатрі берсерки Нічного Скорпіона, які вдерлися вночі. Тож тепер піду до кінця, щоб помститися за їхню смерть! І я вже спалив у відповідь одне вороже поселення, і мої орки щедро забарвили там свої ятагани кров’ю.

Ось тепер ситуація на колишніх територіях Водяного Духа стала мені зрозумілішою, але я все ж попросив докладніше розповісти про співвідношення сил.

— Два племені Червоного Полоза загальною чисельністю шістнадцять разів по тисячі жителів проти трьох племен Нічного Скорпіона. Населення у ворогів трохи більше. Десь вісімнадцять тисяч, може, двадцять, але їхня армія після двох поспіль поразок трохи менша за мою. Було ще одне плем’я, очолюване старим Йоргом, але воно надто довго не могло визначитися з вибором сторони, тож його знищили. Спочатку ми напали й розграбували, забравши більшість жінок і дітей, а потім Нічний Скорпіон знищив рештки.

— Загалом я зрозумів, — зупинив я подальші пояснення сусіднього вождя. — Ось тільки не можу зрозуміти, чому ти сам не впораєшся? За твоїми ж словами, у тебе армія більша, та й полководець ти дуже досвідчений. До того ж бачив я твоїх бійців там, на річковій переправі. Ветерани. Чудово навчені й умілі. А ще й відмінно споряджені.

— Тут така річ… — Ольхен Їжак відверто зніяковів і трохи затягнув із відповіддю. — Альваре, ти бачив тоді кістяк єдиної армії Водяного Духа, а він тепер здебільшого в Нічного Скорпіона. Або загинув у двох великих кривавих битвах. У мене ж, сам напевно сьогодні роздивився, половина армії — новобранці, старі та юнаки. Довелося ставити до строю взагалі всіх, хто був здатний тримати сокиру, бо там уже не до вибору було. Нічний Скорпіон же, хоча й пошарпаний, але набирає сили. Ми поки що успішно відбиваємося й навіть виграли дві битви, але для переходу в наступ сил усе ж не вистачає. Та й якщо я зрештою переможу, скільки в мене залишиться бійців? Кілька сотень чи навіть менше? Ти ж у такому разі першим і нападеш на знекровлений рід Червоного Полоза. А не ти, то рід Хранителів Солі або банди кочівників Голодного Шакала. Або знову велетні спустяться з гір, якщо охорона на кордоні ослабне.

Що ж, ось тепер ситуація стала мені гранично зрозумілою. До сьогоднішнього дня вождь Ольхен не сприймав мене серйозно, однак побачив двотисячну армію Жовтої Риби, яка перейшла болота, і замислився. Воювати на два фронти сил у нього однозначно не вистачало. Затягувати час теж не виходило, оскільки супротивник посилювався швидше. Серйозні ж битви з Нічним Скорпіоном призведуть до великих втрат і ризику нападу Жовтої Риби, якій тепер досить просто вичікувати, а потім напасти на ослабленого переможця сутички двох уламків Водяного Духа.

То, може, справді саме так і вчинити — почекати, не втручаючись у чужу війну? Ось тільки протистояння Червоного Полоза й Нічного Скорпіона могло розтягнутися не на один сезон, а постійно тримати на цих землях армію я не зможу, надійних же інформаторів у мене тут немає. І надто великий ризик, що зручний момент я проґавлю, якась із воюючих сторін знайде іншого сильного союзника й переможе, унаслідок чого території відійдуть іншому хижакові. До того ж, нічого гріха таїти, у мене самого були такі самі проблеми, як і в Червоного Полоза, і половину армії Жовтої Риби становили зелені новобранці, у багатьох із яких поки що не було навіть найпростіших обладунків. Та й ельфи Мудрого Сича зі мною лише на цей бойовий похід, а потім підуть собі додому…

Загалом думав я зовсім недовго. Захист південного кордону здавався тепер найпроблемнішим завданням, і надійний союзник на півдні був украй важливий для племені Жовтої Риби. А тому…

— Я тебе зрозумів, Ольхене Їжаку, і готовий допомогти у твоїй війні. Ось тільки й ти не обмани! Тоді докладно поговоримо після бою поєдинників, а то на нас, мабуть, уже зачекалися.

Я вирішив, що розмову закінчено, і повернувся до дверей, збираючись повернутися до великої зали із суддею, але орк мене зупинив.

— Зачекай, Альваре! Якщо вже щодо головного питання ми домовилися, то є ще одна справа. Розумієш, один із трьох бійців Червоного Полоза — мій рідний син Тамір. Моя остання дитина. Плоть від плоті. Він із жовтою пов’язкою на голові й оберегом із мушлі на шиї. Нехай він виживе! І ти здобудеш не просто сусіда, а друга!

Щойно ми з Ольхеном повернулися до зали, як огрядний суддя продовжив зворотний відлік, причому із цифри шість, на якій раніше зупинився. І як тут за решту секунд виконати прохання сусіднього вождя, та ще й так, щоб інші присутні в залі не зрозуміли⁈ Я ледве встиг крикнути Мурені людською мовою, що центрального бійця супротивника вбивати не можна, а потрібно спробувати взяти живцем. Хотів віддати такий самий наказ, тільки уявний і беззвучний, Ґи Безжальному Убивці, але затнувся, несподівано пригадавши, що свій срібний медальйон орк віддав жирному судді. Це збило мене на секунду-другу, і я втратив дорогоцінний час.

Я ж стільки разів пояснював оркам Жовтої Риби величезне значення цих зовсім не потрібних насправді медальйонів, покликаних лише приховувати мою геройську здатність беззвучно й на великій відстані спілкуватися з обраними! Тож у критичну мить і сам попався на цей прийом, не відразу збагнувши, що медальйон мені й не потрібен. І коли я все ж віддав уявну команду своєму «головорізові» Ґи Безжальному Убивці, зворотний відлік суддя вже закінчив, і битва почалася. У підсумку зробив лише гірше. Ґи в найбільш невідповідну мить завмер у нерозумінні, та й Мурена після отриманої команди теж надмірно обережничала, залишившись на місці й не кинувшись уперед. А тому на трійку ворогів із ревом наодинці кинувся лише Мага Видавлювач Очей.

Він і помер першим, не зумівши відбити град ударів відразу трьох найдосвідченіших супротивників і пропустивши спочатку проникне поранення в груди, а потім і косий удар, який начисто зніс цьому величезному оркові ікласту голову. Цілий фонтан крові хлинув із перерубаної шиї мого поєдинника, бризки рясно окропили всіх навколо, окремі краплі крові долетіли навіть до мене. Величезне обезголовлене тіло простояло ще секунди три, а потім упустило ятаган і гепнулося на підлогу. Мінус перший із трійки моїх бійців, двоє інших же завмерли в сум’ятті й озиралися на мене — мовляв, невже так і було задумано⁈

Ні, так задумано зовсім не було, але ситуація в бою різко стала критичною, і в остаточній перемозі моєї сторони я вже зовсім не був упевнений. А ще моторошно закричав командир моїх берсерків Аах Жилоріз, якому вбитий Мага доводився двоюрідним братом. Лише своєчасне втручання масивних Костолома й Вуглика, які повисли на плечах оскаженілого орка й повалили його на підлогу, завадило командирові берсерків вихопити клинок і кинутися на арену.

Але тут Мурена нарешті опанувала себе й невидимою стрімкою тінню побігла в обхід трійки підбадьорених супротивників, які задоволено ревли, на ходу розкидаючи метальні ножі. Три ножі, три влучання. Ось тільки якщо вбивця Маги отримав лезо просто в око й тепер стояв, незрозуміло, живий чи вже ні, то два інші снаряди виявилися не такими смертоносними. Син вождя Тамір отримав влучання в ліву ногу трохи вище коліна, а третій орк узагалі відбувся лише розсіченим вухом.

— Та я за смерть побратима буду довго тішити себе вашими безголовими тілами!!! — оглушливо закричав на все горло Ґи, привертаючи увагу супротивників саме до себе, а потім власним ятаганом полоснув себе по грудях, глибоко розсікаючи плоть і спричиняючи сильну кровотечу.

Після чого з ревом кинувся на ворогів. Ударив ногою в груди вже фактично мертве тіло орка з ножем, який стирчав в очниці, щоб не заважало й не відволікало, і труп полетів просто до басейну судді. Потім зійшовся в лютій січі відразу з двома супротивниками, лише стрімко мигтіли клинки й лунав дзвін ятаганів. Мурена скористалася ситуацією й зі спини накинулася на сина вождя, закинувши йому на шию зашморг, який невідомо коли з’явився в руках темношкірої дівчини, і повиснувши на плечах.

Упав другий орк Червоного Полоза, його тіло командир моїх «Головорізів» розсік від плеча до самого живота. До калюж крові на підлозі додалися вивалені нутрощі, та й кількість крові теж різко збільшилася. Останній же супротивник хрипів, крутився й судомно намагався скинути вбивцю, яка висіла в нього на спині й невблаганно затягувала зашморг. Ґи цілком міг прикінчити цього останнього, тепер безпорадного ворога, але, озирнувшись на мене, розгублено знизав плечима — мовляв, і що далі робити, якщо ворог не здається, а вбивати його заборонено?

Мабуть, час. Я вийшов уперед на арену й наказав своїм бійцям припинити бій і відступити. Жирному ж судді, який сидів у ванні з кров’ю й задоволено реготав, оголосив, що моє плем’я Жовтої Риби відкликає всі претензії на землі за Південними болотами й іде. Дога Караюча Длань відразу перестав сміятися й посерйознішав.

— Ні, Альваре, так не піде! Я бажаю бачити бій на смерть, тож не можна припиняти битву, доки вся трійка ворогів не впаде. Добивайте останнього, — огрядний орк указав товстим пальцем на орка, який упустив зброю й опустився на коліна, стягував із шиї зашморг і важко дихав.

На Ольхена Їжака тепер було боляче дивитися. Жах. Страх. Відчай. Вождь зустрівся зі мною поглядом і кивком указав на суддю, який сидів у ванні. Я зрозумів його без слів і мовчки кивнув. Після чого вождь Червоного Полоза, несамовито закричавши, вихопив свій кривий клинок і побіг до самовдоволено усміхненого товстуна, якого смерть, кров і трупи навколо лише розважали.

Я своєю магічною глефою ткнув у спину начальника охорони Доги, який було спробував зупинити вбивцю, що зазіхав на господаря. Потім добив цього страхітливого величезного орка з чорним, мов ніч, магічним ятаганом, розрубавши його тіло навпіл, і відразу переключився на іншого охоронця. Але все ж краєм ока помітив, як на шляху Ольхена Їжака несподівано став подарований судді ельф у рабському нашийнику, який до цього мовчки стояв біля бортика басейну, тож про нього всі забули. Довговухий раб голими грудьми прийняв призначений судді смертельний удар, що дозволило Дозі прожити зайві кілька секунд і голосно закричати, кличучи охорону.

Погано. Дуже погано! Крик судді урвався бульканням, коли ятаган розлюченого батька, який відчайдушно боровся за життя сина, занурився в неосяжне черево. Оскаженілий Ольхен завдавав нових і нових ударів у груди та живіт, і кров товстуна хльостала, але надзвичайно живучий Дога все ще корчився й намагався відбиватися голими руками від гострої сталі.

Бій уже кипів по всій залі, мої супутники без нагадування підтримали мене, та й орки Ольхена теж вступили в бій. І навіть син вождя Тамір, який підвівся, підібрав свій ятаган і кинувся атакувати охоронців судді.

— Заблокуйте двері!!! — крикнув я своїм супутникам і вказав закривавленим лезом глефи на масивні двері, що вели до сходів і за якими вже лунав тупіт безлічі ніг.

Тут, у залі мерзенного судді, була лише дюжина охоронців, до цієї миті вже наполовину перебита, але навіть ця шістка становила серйозну загрозу, відчайдушно б’ючись і дорого продаючи свої життя. Я бачив, як один за одним падали орки з групи Ольхена, не зумівши нічого протиставити майстерності та швидкості високих і смертоносних охоронців судді, «модифікованих» алхімічними пігулками. Вампірка була сильнішою навіть за таких посилених супротивників, і Тільда Ур-Вайєтт уже вбила одного. Та й Мурена не дрімала й наочно показувала, що таке прикликана героїня, яка пройшла чотири посилення демонічними ядрами.

— Не можна залишати нікого зі свідків у всій будівлі! — про всяк випадок уточнив я, хоча це, гадаю, і так було зрозуміло.

Убивства судді нам ніколи не пробачать ні Тангир Пізнавач Тисячі Жінок, ні сам Могул Жорстокий, а тому тепер було критично важливо зробити так, щоб інформація про подію не поширилася за межі цього особняка.

— Легко сказати, вождю… — промовив Костолом, на грудях якого виднівся довгий поріз, що розсік міцні обладунки. Орк указав на двері, вчасно замкнені Луаною й Альваром Удачливим, які здригнулися від важкого удару ззовні. — Їх там ще з чотири десятки, і всі вкрай сильні. Як би хто не втік, поки ми тут зайняті. Та й нам самим якось би вижити, коли цей оскаженілий натовп увірветься всередину!

Насправді це були дві різні проблеми, і рішення в них були різні. І для початку…

— Діассо, Хуго, Фадире, на нас напали орки судді! — уявно зв’язався я зі своїми командирами, які залишилися охороняти міські стіни. — Терміново оточіть особняк у центрі міста подвійною стіною щитів і без команди вбивайте будь-якого високого орка, який спробує вийти з будівлі! І так, орки Ольхена тепер наші союзники, їх не чіпайте!!!

Двері до зали знову здригнулися від важкого удару — схоже, охоронці Доги використовували щось як таран. І якщо всередині все вже було фактично закінчено, останнього бійця судді тепер добивали Мурена з Тільдою, то чотири десятки оскаженілих берсерків, посилених алхімією, лякали навіть мене. Без тяжких втрат тут було не обійтися. Хоча…

Я покрутив перстень із великим самоцвітом на пальці. Артефакт Неперевершеного Мечника, який зупиняв час, чомусь відмовлявся працювати. Але, може, це лише в мене, оскільки в мене імунітет до магії? Пробігшись поглядом по орках і людях, які зібралися біля мене, я вибрав того, хто потім точно поверне таку цінну річ.

— Альваре Удачливий, до мене! Надягни ось цю каблучку на палець. І коли двері впадуть, поверни перстень усередину. Сам потім зрозумієш, що потрібно робити. А ще терміново підбери он той двуручний меч, — я вказав на подарунок Дозі Караючій Длані, який так і лежав на бортику басейну з кров’ю та мертвим тілом судді, що плавало у воді.

Мій колишній командир з армії Брени запитань не ставив, перстень слухняно надягнув, та й по меч теж збігав. І коли під черговим ударом тарана двері розчахнулися, сталося саме те, що я сподівався побачити.

Світ навколо завмер. Костолом застиг із розкритим у крику ротом. Мурена скам’яніла із занесеним для кидка ножем. Вуглик замахувався страшною палицею, щоб знести чужих орків, які з’явилися у дверях. Єдиною істотою, що тепер рухалася, був колишній сільський п’яничка. Альвар Удачливий здивовано озирнувся, невпевнено спробував покрутити головою й зробив кілька кроків. А потім щосили розмахнувся мечем і розрубав навпіл орка у дверях!

Що я можу сказати? Світ для мене теж завмер, щойно мій півтисячник відійшов далеко до сусідньої кімнати. Але не минуло й частки секунди, як повернулися звуки, та й інші, хто перебував у кімнаті, почали рухатися, здивовано розглядаючи купу мертвих тіл на підлозі.

— Тримай, вождю, повертаю! — блідий, мов крейда, Альвар Удачливий повернув мені перстень і вкритий кров’ю меч. — І більше, прошу, не треба мені такого завдання, бо це страшно!

Тут однозначно були потрібні пояснення для решти присутніх у залі, які тепер були розгублені й нічого не розуміли, і я привернув загальну увагу. Повідомив, що спрацювали молитви цілительки Луани, — я вказав на маленьку перелякану дівчину в одязі молодшої жриці, яка скромно стояла біля стіни. — Богиня Морана відповіла на заклик тієї, кого обдарувала своїм знаком, після чого старший паладин церкви Альвар Удачливий тимчасово набув страхітливої смертоносної сили й викосив усіх ворогів.

Версія першою спала мені на думку й була не кращою й не гіршою за решту. Але щойно я її озвучив, як Костолом опустився навколішки перед Луаною, а потім його жест повторили інші орки, зокрема Ольхен Їжак та його син, який вижив. Вампірка Тільда навколішки ставати не стала, але її слова, звернені до Альвара Удачливого, я почув.

— Слухай, вибач за те, що я іноді кепкувала з тебе й називала нікчемним. Я зовсім не зі зла це робила, просто характер у мене такий. Та й хто міг знати, що ти ТАК умієш⁈

— Переконайтеся, що свідків не залишилося! — суворо промовив я й видав Костолому давній двуручний меч із завданням для певності обезголовити трупи ворогів, щоб жодні шамани чи некроманти, яких Тангир Пізнавач Тисячі Жінок надішле для розслідування, не могли викликати й опитати душі мерців.

Підійшов до бортика басейну й, вважаючи питання вирішеним, забрав собі ярлик на ці спірні землі. Вождь Ольхен сперечатися не став і лише запитав, що буде далі.

— А далі ти відведеш своє військо за річку. І скажеш бійцям, що п’ятеро твоїх орків загинули в битві, а питання Дога Караюча Длань вирішив не на вашу користь. Але зате суддя наказав нам укласти військовий союз проти Нічного Скорпіона, і відтепер Жовта Риба — ваш вірний друг та союзник.

— Це зрозуміло, але як я поясню все це? — вождь обвів рукою кімнату, указуючи на численні мертві тіла.

— А ніяк не потрібно пояснювати. Усе пройшло тихо-мирно, і суд завершився спокійно. Увечері до вас дістанеться пором, на якому мої бійці доставлять п’ять тіл твоїх орків для належного вогняного поховання. А ось завтра прибуде ще один гонець і принесе звістку, що караван судді, який повертався назад, був атакований і перебитий підлими нападниками з племен роду Нічного Скорпіона. Ти будеш голосно обурюватися, вимагати покарання для покидьків, навіть пошлеш гінця до Тангира Пізнавача Тисячі Жінок і в посланні присягнешся намісникові жорстоко помститися за загибель його судді, знищивши рід Нічного Скорпіона.

— А якщо свідки раптом знайдуться?

Я заспокійливо поплескав орка по плечу.

— Якщо ти сам і твій син Тамір не проговоритеся, то за моїх хлопців не хвилюйся — усі мовчатимуть як риби. А інші нічого й не знають. Особняк оточено, і ніхто сюди, до будівлі, не потрапить. Трупи ж ми вночі тихо винесемо й скинемо в річку подалі від міста. Тут повно кайпі, тож слідів не знайдуть. Інших же свід…

Я замовк на півслові, оскільки мій погляд зачепився за трьох оголених дівчат-дроу, які стояли навколішки зі схиленими до самої підлоги головами. І як я міг про них забути?

Зайві свідки скоєного злочину, а інакше розцінити вбивство офіційного судді орків та його охорони не виходило, нам тут були зовсім не потрібні. Ось тільки й розправитися з безпорадними довговухими дівчатами-рабинями, які покірно стояли тепер навколішки в очікуванні своєї долі, у мене рука не підіймалася. Як казала дочка Богині Смерті, це «не відповідало моїм переконанням і моралі», і так учинити я не міг. А тому, запевнивши вождя орків Ольхена Їжака, що питання з ельфійками-дроу обов’язково вирішу й рабині проблемою не стануть, я уточнив у сусіда розташування таборів ворожого нам роду Нічного Скорпіона й попрощався із союзником.

Терпляче зачекав, доки залитий кров’ю судді вождь Ольхен разом із сином Таміром, який сильно шкутильгав на ліву ногу, залишить кімнату й попрямує до сходів. При цьому подумки попросив моїх командирів, бійці яких оточили будівлю щільним кільцем охорони, безперешкодно пропустити двох орків Червоного Полоза. За потреби допомогти пораненому молодому бійцеві, який ледве йшов, і з усією повагою провести цю парочку за ворота міста Уяш. Діассі Спритній Лані я взагалі наказав разом з усіма стрільцями повертатися на стіни, оскільки присутність світлих ельфів у безпосередній близькості до кімнати з ельфами-дроу лякала й могла спровокувати кривавий конфлікт. І лише закінчивши всі ці приготування, звернувся до колінопреклонених оголених дівчат із запитанням, хто вони й як довго перебувають у товаристві Доги Караючої Длані?

Поставив запитання я ельфійською, однак відповіді не отримав. Мене не зрозуміли? Чи не захотіли відповідати? Я повторив свої слова мовою людей, але теж безрезультатно. І лише коли втретє запитав, уже мовою орків, усі три довговухі дівчини синхронно підняли голови. Але дві з них промовчали, і лише третя, з нерівно обрізаним коротким світлим волоссям і косим білим шрамом через ліву щоку, ледве чутно промовила.

— Новий господарю, ми з народу дроу. Вісім років тому південні орки піднесли нас судді як подарунок.

— Вісім років? І ви всі ці роки були в товаристві жирного судді, подорожували разом із ним, обслуговували товстуна й були присутні на всіх його переговорах?

— Так, новий господарю, — відповіла та сама ельфійка, чомусь знову опустивши голову й упершись чолом у кам’яну підлогу.

Вісім довгих років рабині всюди супроводжували суддю, були присутні на судових засіданнях, і в їхній присутності орки обговорювали важливі питання. Яка ж безцінна скарбниця інформації мені трапилася! Можна буде дізнатися про побут і рівень технологій південних орків, взаємини племен, чисельність армій, та й узагалі географію континенту в найбільш недослідженій для людей частині Елати! Ось тільки варто було мені прямо запитати, чи можуть дівчата розповісти, про що вели переговори вожді орків, як та сама ельфійка-дроу зі шрамом, не піднімаючи голови, ледве чутно промовила.

— На жаль, не зможемо. У моїх подруг вирізані язики — Дога Караюча Длань суворими тортурами перевірив, скільки ми можемо розповісти про його справи, і визнав двох із нас надто балакучими. Я ж завжди вміла терпіти біль і тримати язик за зубами. І завжди намагалася відразу забути все, що чула.

— А це якраз погано! Ваша цінність для мене полягає саме в тому, чи здатні ви розповісти щось цікаве про інших вождів орків. Якщо ж ви для цього не придатні… — я ніби ненароком перевірив пальцем гостроту леза глефи.

Але моя провокація не спрацювала, ельфійка впиралася й мовчала. Або односкладово відповідала на мої розпитування, що не пам’ятає, які саме могутні вожді розбирали суперечки в присутності судді. Коли ж я для перевірки поцікавився в рабині, що сталося в цій самій кімнаті й звідки тут узялося стільки крові та трупів, то отримав несподівану відповідь, що дівчина «відійшла саме в ту мить» і «не була присутня», а тому «сама не знає». Очевидно, це була сформована роками захисна лінія поведінки, щоб вижити в рабстві. При цьому ельфійка брехала настільки впевнено, що я навіть здивувався й засумнівався, чи не забула вона й справді те, що сталося лише кілька хвилин тому?

— Гаразд, останнє запитання. Чи бачила ти могутнього намісника Тангира Пізнавача Тисячі Жінок?

На це запитання довговуха рабиня було відкрила рота, щоб за звичкою відповісти заперечно, але раптом завагалася й після секундної паузи відповіла ствердно. Вочевидь, заявити, що «не помітила» такого шанованого вождя орків, було рівнозначно смерті, а тому стандартна тактика заперечення дала збій. Я ж дійшов висновку, що темношкіра ельфійка все чудово пам’ятає, і чесна відповідь тут упирається лише в недостатню довіру до мене. Утім, у її впертості й «забудькуватості» був навіть позитивний момент, і за розголошення небезпечної інформації про те, що сталося в судді, можна було не надто боятися.

— Гаразд, мовчазна, я тебе зрозумів. Ти мене зацікавила, і я знайду тобі застосування, тож за своє життя можеш не хвилюватися. Але як мені тебе називати? Як тебе звати?

— Новий господарю, у мене немає імені. Як немає імен і в моїх подруг. Вони обидві вже народилися в неволі, я ж своє ім’я забула. Чесно забула. Я ж дуже-дуже давно прислуговую різним господарям.

— Наскільки давно? — відразу зацікавився я, але рабиня знову ввімкнула режим «амнезії».

— Не пам’ятаю, збилася з ліку. Серед моїх господарів було багато різних орків, кілька велетнів, навіть мінотавр на якийсь короткий час. Людина в мене вперше. Колишні господарі кликали мене «гей, ти!» або «вухата, до мене!», ну чи «дівко, до ноги!».

Це ж скільки темна ельфійка провела в неволі⁈ І від безсмертя, судячи з усього, не завжди буває користь. Я щиро пожалів дівчину й серйозно подумав дати їй свободу, але лише потім, коли інформація в її довговухій голові вже не становитиме для мене загрози.

— Називати тебе «гей, дівко!» мені зовсім не хочеться. Тож віднині тебе звуть «Альфа», запам’ятай це. Якщо ж колись пригадаєш своє справжнє ім’я, змінимо на нього. Твоїх же подруг віднині зватимуть «Бета» — це он та ліворуч з обрізаними вухами, і «Гамма» — та, що праворуч із татуюванням білої орочої долоні на її худій дупі.

Три дівчини синхронно вклонилися. Я ж указав їм на блюдо з фруктами й залишки м’яса на тарілці біля краю басейну та наказав пообідати. Після чого обов’язково сходити до вбиральні, оскільки до глибокої ночі, а то й узагалі до наступного дня, їм доведеться провести в замкнених скринях — лише так ельфів-дроу можна було провезти без запитань повз ельфів Роду Мудрого Сича, які охороняли місто Уяш, щоб доставити до Західного Заслону. Я особисто переконався, що повітря до скринь надходить і дівчата не задихнуться. Моїм же оркам наказав збирати розсипані по підлозі цінності, принесені в дар судді родом Червоного Полоза, і наполовину засипати сріблом три скрині, принесені Ольхеном Їжаком, а зверху постелити м’які покривала.

— Я так розумію, Альваре, ти вирішив залишити незвичайних рабинь собі, — баронеса Тільда Ур-Вайєтт із цікавістю дослухалася до моєї розмови з дроу, щоправда, незрозуміло, скільки розуміючи з мови орків, а потім спостерігала за всіма цими приготуваннями до перевезення.

— Так, вирішив зберегти їм життя. Вони знають багато таємниць інших вождів орків і можуть принести користь.

— А ще напевно вправні й безвідмовні в ліжку! — біловолоса стерва, звісно ж, не могла не вколоти.

Я не став сперечатися з вампіркою й щось їй доводити — нехай думає що хоче, у міру своєї зіпсованості. Лише попросив Тільду не розповідати Діассі Спритній Лані про це моє нове «придбання».

— Міг би й не попереджати. Я зовсім не дурна й історію старанно вчила. Тож чудово знаю, як світлі й темні ельфи тисячоліттями захоплено різали одне одного, доки останніх темних не витіснили до диких південних земель Елати. Між гостровухими за довгі століття накопичилася така ненависть, що світлі й темні ельфи в принципі не можуть ужитися разом!

Я було відкрив рота, щоб прокоментувати, але невисока Тільда підняла руку й приклала пальчик до моїх губ, закликаючи помовчати.

— Ось тільки знаю я не лише це, вождю. Сімсот років тому ельфи-дроу присягнули на вірність Владиці Демонів, після чого стали заклятими ворогами всіх інших вільних рас: людей, дварфів, драконів, навіть орків із гоблінами. На тій давній війні темні ельфи вирізнялися особливою жорстокістю й здобули моторошну славу карателів, через яких обезлюдніли цілі регіони Елати. Після ж вигнання їхнього господаря й розгрому армії демонів рештки дроу сховалися від справедливої відплати на заражених магічною скверною територіях.

— А хіба там узагалі можна жити? — здивувався я, оскільки завжди чув протилежне — магічна скверна вбивала все, і лише спотворені демонічною магією звірі могли там якось існувати.

— Жити там не можна, це факт. Лише храмовники Ордену Порядку у своїх експедиціях наважуються ненадовго заходити на спотворені території, та й то неглибоко. Але ельфи-дроу — виняток. Це єдина з розумних рас, яка примудряється якось виживати на заражених землях. Багато століть минуло від великої війни, дроу відтоді майже й не з’являлися в інших частинах материка, тож про них забули. Ось тільки хочу нагадати тобі, Альваре, що всюди по всій Елаті темні ельфи досі оголошені поза законом, і ніхто цього правила не скасував за минулі століття. Та й у писаннях «старої церкви» про дроу йдеться лише як про слуг демонів. Ти знав це, Альваре?

Ні, я такого не знав. Утім, усе одно свого рішення не змінив і повторив, що бажаю зберегти трьом дівчатам життя.

— Як знаєш, Альваре, — підкреслено байдуже відповіла вампірка. — Я лише хотіла попередити, що жоден торговець не продасть їм окрайця хліба. Жоден власник заїжджого двору не пустить на ночівлю. Ельфам-дроу дозволено існувати лише як безправним рабам, та й то не всюди. Світлі ельфи й дракони їх не пробачили й убивають відразу, щойно побачать. У Східній Імперії, яка особливо сильно постраждала від карателів-дроу, темних ельфів теж відразу вбивають. Тож поговори зі своєю дрібною цілителькою Луаною, а то ця малолітня жриця Матері-Живиці зовсім розгублена й не знає, як поводитися.

Я погоджувався, що з Луаною потрібно поговорити, ось тільки докладну розмову зі жрицею довелося відкласти до вечора — надто багато сторонніх вух увесь час крутилося поблизу, яким зовсім не обов’язково було знати про дівчат-дроу під моїм захистом. Та й, прямо скажімо, не до розмови тепер було. Плем’я Жовтої Риби вступило у велику війну на боці роду Червоного Полоза, і щоб не діяти наосліп, мені потрібно було якнайшвидше отримати інформацію про ворожі сили. Для цього п’ятірку невловимих і швидких гоблінів на варгах, а також кількох вправних кінних розвідників із хлопців Мансура я наказав переправити човнами й поромом на інший берег річки, а решті розвідників перевірити околиці, особливо обидва броди через неспокійну й повну хижаків річку, яку місцеві називали «Багряний Потік».

Невдовзі розвідники, розіслані в усі боки, почали доставляти перші донесення, і цілісна картина почала поступово складатися зі шматочків мозаїки. Насамперед за нашими діями уважно стежили — ми сполохали ворожих розвідників-орків у очереті на протилежному березі річки. Крім того, найближчий брід нижче за течією річки, або, як місцеві орки його називали, «Оленячий Брід», був заблокований ворожим військом чисельністю приблизно в шістсот клинків.

Серед ворогів вирізнялися закуті в метал елітні латники-орки, і на піднятих угору високих жердинах, немов на сигнумах римських легіонів, у них виднілися емблеми скорпіона й річкового рака. До складу роду Нічного Скорпіона входило три племені, і одне з них, плем’я вождя Аби Голоти, саме використовувало річкового рака як свій символ — поселення цього племені було нижче за течією, а риболовство й добування ракоподібних були важливими складовими їхньої діяльності.

Виходило, що нам протистояв кістяк тієї єдиної армії Водяного Духа чисельністю в тумен, якою раніше лякав мене Ольхен Їжак. Причому їхній вождь Аби Голота вирішив повторити мій же власний прийом, заблокувавши найближчий брід і пропонуючи Жовтій Рибі наступати у вкрай невигідних умовах. Так, армія в мене формально була втричі більша, і супротивник напевно це вже підрахував. Але втрати під час переправи були б катастрофічними. До того ж, я анітрохи в цьому не сумнівався, інші племена роду Нічного Скорпіона могли оперативно прийти союзникам на допомогу. І тоді моїх бійців, які все-таки зуміли форсувати річку під градом стріл, відкинули б назад, і всі жертви виявилися б марними.

Утім, бачив я й позитивні моменти в такому розташуванні супротивника й у тому, що нам протистояв найсильніший із трьох ворогів. Упоратися з ним — і війну вже можна буде вважати виграною. Місто Аби Голоти ж фактично залишилося без охорони, причому це місто було в закруті річки й, як це заведено в орків, стіни з боку річки в ньому не було. Цим можна було спробувати скористатися. Я наказав рубати дерева в найближчому лісі на колоди й збивати великі плоти просто на очах у розвідників із протилежного берега, які знову уважно стежили за нашими діями.

Крім того, у мене була величезна перевага в кількості лучників та арбалетників, а головне — у дальності їхньої стрільби, а тому командирів ворога, шаманів та інших найнебезпечніших супротивників можна й потрібно було відразу усунути. Я доручив це завдання ельфійській княгині Діассі Спритній Лані, видавши вразливим у ближньому бою стрільцям для прикриття сотню щитоносців на випадок, якщо вже сам супротивник вирішить форсувати річку під градом стріл.

Перші кроки я зробив. Залишалося тепер дочекатися повернення решти моїх розвідників, щоб остаточно зрозуміти цілісну картину, ну й завершити всі справи на цьому березі. Я відправив під надійною охороною через Південні болота до Західного Заслону караван із захопленим добром. П’ятьох полеглих орків передав роду Червоного Полоза, а Мазі Видавлювачу Очей улаштував вогняні проводи з усіма належними героєві почестями.

З його засмученим до краю двоюрідним братом Аахом Жилорізом, який надягнув на чоло чорну жалобну пов’язку й відрізав мізинець на лівій руці на знак скорботи, я поговорив під час прощальної церемонії й висловив співчуття. Пояснив те, що сталося, тим, що без амулета Морани не зміг віддати наказ Ґи Безжальному Убивці, через що й виникла фатальна неузгодженість на початку бою. Кожен із трійки моїх бійців почав діяти сам по собі, а наші суперники, навпаки, домовилися про спільні дії й скористалися нашим замішанням.

— Я тебе не звинувачую, вождю. Просто на місці Маги мав бути я! Саме я третій за силою воїн племені Жовтої Риби після Ґи й Костолома, це ми на тренуваннях не раз з’ясовували. Можливо, я б упорався. Але брат ублагав дати йому шанс теж проявити себе. У Борза Пожирача Змій він був найсильнішим і найшанованішим воїном, у нас же загубився на тлі найкращих бійців і відійшов у тінь. Мага ж мріяв про славу й хотів, щоб сини ним пишалися… Що я тепер скажу його дружині?

— Так і скажи, що він помер заради нашої перемоги. І що нові великі землі за Південними болотами — його заслуга, а тому цій орчиці буде виплачено компенсацію за втрату годувальника й дано цілий рік на вибір нового чоловіка. Тобі ж, щоб угамувати твою скорботу, дам почесне право погодувати хижаків у Багряному Потоці тілами ворогів, які вбили твого двоюрідного брата!

Я вигадав це спонтанно, але побачив, як миттєво розправилися плечі орка і як його очі загорілися вогнем ентузіазму. Ми справді ще вдень зібрали всі трупи в мішки й віднесли до берега, та й хижі крокодили-кайпі тут водилися в якійсь неймовірно величезній кількості. Однак ми чекали темряви, щоб ні жителі міста Уяш, ні спостерігачі супротивника не побачили, як ми позбуваємося компрометувальних тіл. Особняк від крові також ретельно відмили, тож про подію на орочому суді більше нічого не нагадувало.

Завантаження на плоти ми почали вже пізньої ночі. Сорок шість збитих за день великих і стійких плотів, здатних умістити до півтори тисячі бійців. Увесь день мої орки перетягували колоди, збивали й зв’язували їх, увесь день стукали сокирами. Завантаження армії відбувалося зі смолоскипами, великою кількістю вогнів і постатей, що снували туди-сюди в освітленій ділянці. Я теж був присутній під час завантаження й віддавав команди, голосно лаючись у берестяний рупор на орків, які затримували всіх, несучи розібрані балісти. Уся ця метушня тривала довго, години дві щонайменше, доки гонець-гоблін, що прискакав, не доставив звістку, на яку я весь цей час так чекав.

Дещо пошарпана обстрілом армія вождя Аби Голоти, у якій мої далекобійці-лучники за день вибили практично всіх шаманів і більшість командирів, покинула охороняти нікому не потрібний брід і поспіхом відійшла захищати рідне місто. Загроза висадки з води величезної армії Жовтої Риби справді лякала, і ворог відвів війська від стратегічної переправи. Відразу після цього мої передові загони під командуванням Діасси Спритної Лані й Хуго Спритного перейшли річку та міцно закріпилися на протилежному березі, забезпечивши плацдарм для основної армії Жовтої Риби, яка вже повним ходом переправлялася вночі бродом.

— Час! — я наказав групі із сотні орків, які весь цей час залишалися зі мною в місті Уяш та імітували бурхливу діяльність, припинити клеїти дурня й теж вирушати до Оленячого Броду.

Переправлятися зручніше мілководдям, ніж ризикувати повним хаосом під час нічної висадки з некерованих плотів просто під списи й клинки армії супротивника, яка вишикувалася на березі й була готова до оборони. Тепер же, коли двотисячна армія Жовтої Риби виконала найважчий етап — форсувала широку річку, — у нашій остаточній перемозі я вже не сумнівався. Тим паче що ще один гонець-гоблін, який прискакав слідом, приніс надихаючу звістку: у річковому місті Голоти на центральній площі горіло величезне поховальне багаття, яке орки зазвичай споруджували лише для полеглого вождя.

З Луаною вдалося поговорити лише після опівночі. На той час ми у складі найостаннішого з усіх загонів Жовтої Риби теж благополучно перейшли обмілілу річку Оленячим Бродом, біля якого всіх хижаків мої орки до цього старанно перебили. Основна армія Жовтої Риби вже взяла місто Голоти в півкільце, ось тільки я наказав поки що не поспішати зі штурмом і направив до обложеного міста парламентера з пропозицією здатися, щоб уникнути непотрібних втрат.

Загалом опір тут справді був безглуздим — моя армія тепер у чотири або навіть у п’ять разів перевершувала супротивника чисельністю й уже раніше показала місцевим, наскільки добре вміє штурмувати міста. До того ж психологічний тиск на обложених ми чинили надзвичайно серйозний: гупали бойові барабани, войовничі вигуки «Альвар! Альвар! Альвар!» розносилися всією округою, а вогні величезного військового табору було видно звідусіль. Мої ельфи масово запускали запалювальні стріли, поки що, щоправда, вище над містом, але всі чудово розуміли, що в разі наказу всі міські дерев’яні споруди дуже швидко запалають. Важкий таран мої орки також уже підтягли до воріт і залишили на видному місці, у супротивника ж не залишилося ні стрільців, ні інших захисників на стінах — ельфійські лучники не дозволяли оркам навіть підняти голови, миттєво знищуючи сміливців, які висовувалися.

Усе йшло до того, що місто здасться без бою. І поки ми чекали відповіді від ворожого вождя Аби Голоти, якщо він іще живий, ну або когось іншого, хто прийшов йому на зміну, серйозній розмові з цілителькою в моєму похідному шатрі ніхто не заважав. І не встиг я рота розкрити, як молодша жриця сама перейшла до найскладнішої частини розмови.

— Альваре, я весь день думаю про тих трьох дівчат, які прислуговували судді. Навіть переглянула святі книги в пошуках відповідей. Дроу — вороги людської раси, так сказано і в працях Сазона Богослова, і в буллі глави церкви Кантора Третього часів великої війни з демонами. Але ж і орки, і вампіри, і навіть безневинні гобліни в тих самих текстах теж названі ворогами людства! Однак вищий вампір Кельнміїр править Західною Імперією людей, і небеса від цього не впали. З орками люди теж спокійно торгують і ведуть різні справи. Ми з тобою цілком нормально спілкуємося з вампіркою, орками й гоблінами, і всі вони визнають велич Морани та Матері-Живиці. Навіть нестерпна в інших питаннях Тільда просить благословити її перед боєм, визнаючи дієвість божественних благословень і забуваючи, що є «ворогом людства» на думку церкви. Велика Богиня Смерті теж не вважає негідним приходити по душі орків. То якщо старі закони й булли виконуються не так уже й суворо, може, і ставлення до ельфів-дроу вже має змінитися?

Які ж прогресивні слова прозвучали з уст жриці церкви, яка раніше боялася навіть обговорювати такі крамольні теми! Почуй Луану хтось із фанатиків-церковників, і моя подруга може позбутися сану, а то й узагалі голови! І тому мені довелося навіть трохи вгамувати запал юної дівчини в цьому питанні.

— Згоден, Луано, і я теж думаю про це весь день. Ось тільки між орками й ельфами-дроу все ж є одна принципова відмінність, — пригадав я сьогоднішню розмову з вампіркою Тільдою Ур-Вайєтт. — Орки просто історично захищають свої землі й, буває, ворогують із людьми на кордоні. Ну, іноді ще влаштовують набіги й розорюють найближчі людські села, але загалом на існування людей в Елаті не зазіхають. Союзу з демонами орки не укладали й навіть, наскільки я зумів дізнатися, захищали свої землі від демонів так само, як захищали б від будь-яких інших агресорів.

— Так, про це є згадка у святих книгах, — підтвердила Луана, яка підготувалася до цієї розмови. — У битві під Орликом один із загонів барона демонів не прибув, оскільки його розбили під час переходу через землі орочих племен.

— Отож-бо. Але ельфи-дроу — зовсім інше. Сім століть тому вони приєдналися до демонів, причому проявили себе вкрай жорстоко, убиваючи на захоплених землях усіх людей без розбору. За це їх справедливо покарали й вигнали, тут я цілком згоден із правителями давнини. Але відтоді минуло вже сім століть! Нинішні темні ельфи не мають жодного стосунку до тих, хто колись став під знамена демонів і чинив безчинства. А тому я не хочу орієнтуватися на застарілі догми й думаю дати ельфам-дроу шанс у моїй державі, яка формується. Хтозна, може, якщо темні ельфи дізнаються, що десь в Елаті їх не переслідують і вони можуть мирно жити на незаражених скверною землях, довговухі забажають переселитися до мене й присягнути на вірність?

— Було б добре… — зітхнула моя подруга. — Але залишається питання із церквою «істинних богів», яка однозначно визначила ельфів-дроу ворогами людської раси. Жерці вкрай консервативні й відмовляються змінювати щось у усталених догмах. То, може, Альваре, ти прямо запитаєш у Морани про її ставлення до темних ельфів, коли настане час тобі ковтати черговий демонічний камінь і ти знову помреш?

Несподівана пропозиція! Схоже, Луана серйозно переоцінювала ступінь мого знайомства з Богинею Смерті, оскільки мені навіть важко було уявити ситуацію, у якій богиня стала б мене слухати, а тим паче відповідати на запитання. Але нічого відповісти Луані я не встиг, оскільки засурмив сигнальний ріг, ворота обложеного міста відчинилися, і з них вийшов невисокий згорблений старий орк у вбранні шамана, який завзято розмахував білим прапором. Із ним перекинувся кількома словами Костолом, після чого боєць повернувся в мій бік і закричав на все горло.

— Вождю Альваре, вони приймають наші умови й здаються!!! За умови, що ми збережемо життя дітям, жінкам і мирним роботягам. Ну й приймемо до своєї армії половину їхніх бійців-чоловіків!

— І як я, учителю? — мокрий від поту Гліб важко дихав після багатогодинного бігу, але все ж задоволено усміхався й намагався мати бадьорий вигляд перед майстром Яо Сухим Оком, який відповідав у монастирі Першої Ластівки за фізичні тренування послушників. — Зумів покращити свій результат?

Літній наставник із поголеною налисо головою, який сидів із заплющеними очима в позі для медитації, не розтуляючи повік, перевернув водяний годинник, що стояв поруч із ним, і збив самовдоволений вираз з обличчя прикликаного героя.

— Одинадцять клепсидр. Здохла черепаха дісталася б Долини Таємниць швидше. Утім, якщо й далі бажаєш утекти звідси, такого результату вже може вистачити. Якщо дуже пощастить і всі наші охоронці водночас будуть сліпими, п’яними та кульгавими.

Попри глузливі слова, рудий високий хлопець зовсім не образився, а навпаки, розсміявся. Новий особистий рекорд! Одинадцять клепсидр — це трохи менше трьох годин. Подолати сімнадцять миль складною гірською місцевістю, зарослою лісом і сповненою всіляких перешкод, за такий короткий строк було неймовірно круто й давало законний привід для гордості. Глава охоронців майстер Лунь колись назвав строк у вісім клепсидр своєрідним орієнтиром, який давав утікачеві реальний шанс уникнути впіймання й утекти з монастиря Першої Ластівки. Тож якщо ще піднатиснути на тренуваннях, покращити дихалку й витривалість, то втеча вдасться.

Ось тільки… Гліб уже передумав кудись іти з монастиря. Тут колишній дебошир і ватажок молодіжної зграї з далекої Землі відчув, що таке зростання фізичної сили й духовних можливостей. Зрозумів, що може стати іншим — саме героєм, якими всі захоплюються. Тепер він умів таке, про що рік тому навіть не мріяв. Повітряний кулак, який руйнував мішені на відстані п’яти кроків. Сталеві м’язи, які дозволяли підтягуватися й відтискатися без утоми. Миттєва реакція, яка давала змогу ловити кинуте в нього каміння та випущені стріли з дерев’яними тупими наконечниками. Причому ці здібності постійно розвивалися!

Усвідомлювати, наскільки з кожним днем ти стаєш сильнішим, швидшим і витривалішим, як завдання, що раніше здавалися неможливими, стають дріб’язковими, було неймовірно приємно! Це було набагато крутіше за нехитрі радощі попереднього життя до перенесення в Елату: сигарети, комп’ютерні ігри та дешевий алкоголь. І навіть… ось ніколи раніше Гліб не повірив би, що одного дня скаже таке, але тепер він не проміняв би додаткове тренування чи урок бойових мистецтв на ніч із симпатичною дівчиною. Тож нехай місцеві наставники навіть не сподіваються його позбутися!

Тепер Гліб на цілу голову, причому не лише в буквальному сенсі, а й у переносному, перевершував усіх учнів, які прийшли одночасно з ним і займалися в групі першорічок. Навіть старших адептів другого-третього року він перевершував, хоча половина з них уже пройшла перше посилення, а дехто навіть друге. Його завзяттю на тренуваннях інші учні дивувалися й захоплювалися, наставники ж не могли натішитися. І хоча з медитацією в Гліба було не так райдужно, а внутрішньої енергії вистачало лише на один Повітряний кулак, крім якого жодні духовні техніки поки що не відкрилися, герой відчував, що перебуває на правильному шляху й нові незвичайні здібності одного дня обов’язково з’являться. Ніби прочитавши думки учня, наставник розплющив очі й неголосно промовив.

— Ти готовий до другого піднесення. Глава нашого монастиря великий майстер Сяо вже замовив братам із південного монастиря Нетопира партію демонічних ядер для посилення наших учнів, серед яких є камінь і для тебе. Цими днями вантаж доставлять. Ось тільки… — монах у яскравому помаранчевому вбранні зробив паузу й тяжко зітхнув. — Наші брати висунули незвичайну умову. Вони не взяли платні за твій камінь, однак зажадали, щоб герой з іншого світу вирушив разом із їхніми монахами в експедицію за гірське Руде озеро.

— Знову підозрюють присутність там демона? — запитав Гліб, оскільки назва «Руде озеро» останнім часом дедалі частіше виринала в розмовах наставників і була пов’язана, як правило, із чутками про демонічну активність у тому далекому південному регіоні.

Наставник промовчав, і це було красномовніше за будь-яку відповідь.

— Але навіщо їм потрібен я? Я ж послушник лише першого рангу, зробив один-єдиний крок на шляху піднесення Урсі. Так, скоро буде й другий крок, хоча це принципово нічого не змінює, оскільки в будь-якому монастирі знайдеться щонайменше дюжина сильніших монахів-воїнів!

— Розумієш, Глібе, не все в цьому питанні залежить від сили. У попередніх походах монахи Урсі високих рангів, прислані зі Східної Імперії досвідчені маги-демонологи, та й жерці Ордену Порядку зі своїми хитрими інструментами вздовж і впоперек обійшли підозрілу територію за Рудим озером. Однак нічого вони там не знайшли!

— У якому сенсі нічого? Там порожнеча? Чи щось усе ж є?

— Там звичайні пагорби й скелі на кордоні заражених скверною земель, де-не-де з рідким лісом. Навіть якісь люди живуть у тих краях — мирні хлібороби та мисливці, та й запашний бурштин у тих місцях теж здавна видобувають на берегах Рудого озера. Магічні тварюки іноді заходять із проклятих земель, але це нормально для прикордонних зі скверною територій і не пояснює причини астрального збурення. Ось і виникла ідея направити туди прикликаного героя, щоб він подивився свіжим поглядом. І знайшов те, чого інші впритул не помічають. Адже герої, як вважається, дуже ефективні саме проти демонів і краще за інших здатні розпізнавати їхні омани й магічні хитрощі.

— Та я й не відмовляюся брати участь, — трохи зніяковів рудий хлопець. — Тим паче що за роботу мені заплатять демонічним каменем. Просто дивно все це. У магії я не сильний, демонів у своєму житті в очі не бачив, та й духовних сил у мене зовсім небагато. До того ж там вештаються агенти Ордену Порядку, а я начебто… — Гліб не закінчив фрази, але й так було зрозуміло, до чого він веде: прикликаного героя агенти відразу усунуть.

У відповідь поголений наставник весело розсміявся.

— Ось за це можеш узагалі не хвилюватися! Ба більше, хлопче, для тебе це унікальний шанс показати себе корисним для Ордену Порядку й потрапити до списку тих героїв, яких ці небезпечні фанатики не чіпають.

— А хіба не всіх прикликаних героїв агенти Теократії вбивають відразу, щойно виявлять?

— Уяви собі, не всіх! Безневинні цілителі та маги світла, хтось, за кого поручилися шановані правителі або кого самі агенти визнали корисним. В Ордену Порядку є невеликий список винятків. І великий майстер Сяо подбав про те, щоб і ти зміг потрапити до цього списку недоторканних. Достатньо буде виконати це доручення на благо Ордену Порядку й усіх нас, і про загрозу агентів зможеш назавжди забути.

— Якщо так, то я обома руками за! Коли вирушати?

Майстер Яо Сухе Око знову розсміявся.

— Оце ентузіазм, схвалюю! Але не поспішай, хлопче. Спочатку дочекайся свого каменя й пройди друге посилення, потім звикни до зміненого тіла та нових можливостей. А вже восени за тобою прибудуть монахи Нетопира й усе пояснять дорогою.

— Ай-ай-ай, як недобре! — мій ранковий сон, наповнений яскравими еротичними фантазіями про знайомих і не дуже дівчат, серед яких чомусь переважали ельфійки різних мастей, різко урвався на найцікавішому місці перенесенням до вже добре знайомого місця.

Обитель Морани, робочий кабінет її дочки Мелісенти. Ось тільки самої дівчини в кімнаті чомусь не було, зате за письмовим столом сиділа її мати у фіолетовій сукні й золотій масці на обличчі. Перед богинею на столі лежала надзвичайно товста розгорнута книга з пожовклими від часу сторінками, на полях якої Морана пером і чорнилом робила якісь примітки.

— Та це… Нічого ж не було! — спробував було виправдатися я, відповідаючи на звинувачувальні слова, якими мене зустріли, чим, схоже, збентежив безсмертну богиню.

— Ти це про що? А! Ельфійки у твоєму сні? — великій богині не становило жодних труднощів прочитати мої думки й, схоже, сам сон. — Ех, молодість, бурхливі гормони. Ні, Тимофію-Альваре, мені взагалі немає жодного діла до твоїх снів, як і до твоїх нових служниць. Але мене засмучує викуваний дварфами проклятий меч, який майже вісім століть припадав пилом у сховищі Західного Заслону, але вчора знову почав викрадати душі, порушуючи їхній кругообіг у колесі життя. Якщо вже ти самовільно назвався моїм посланцем у світі Елати, то в такому разі будь ласкавий і поводься відповідно!

Це вона про меч, яким Альвар Удачливий убивав охоронців орочого судді, щоб їхні душі не могли викликати й опитати некроманти? Ну так, загалом я міг би й сам здогадатися, що така темна зброя навряд чи потішить Богиню Смерті, яка мала на ці орочі душі власні плани.

— Винен, не подумав, — погодився я, не ставши сперечатися чи заперечувати порушення встановленого богами порядку речей. — Як виправити?

— Добре, що визнаєш помилку. Меч має потрапити до рук тієї дрібної цілительки з білим пасмом волосся, і нехай дівчисько його благословить. Сил цієї жриці цілком вистачить, щоб зруйнувати прокляття й вивільнити ув’язнені в мечі душі, навіть ті, що мучаться вже тисячу років.

— Зроблю відразу ж, щойно прокинуся! — пообіцяв я й обережно поцікавився, чи справді мені судилося прокинутися?

Запитання було зовсім не марним, як могло здатися на перший погляд. Опинитися в обителі засмученої мною Богині Смерті, причому засмученої двічі — моїм самовільним примазуванням до її величі, а потім ще й викраденням належної Морані здобичі, — це могло дорого мені обійтися, і не факт, що мені судилося прокинутися.

— Прокинешся, куди ти подінешся, — мені здалося чи Морана всміхнулася під своєю золотою маскою? — Рано тобі ще помирати, Тимофію-Альваре, твій строк не вийшов. Хоча моя дочка вже занудьгувала й чекає на тебе в гості. Чимось ти зумів зачепити зазвичай байдужу й холодну Мелісенту, щоправда, не розумію чим саме. Ось і тепер дочка відпросилася з роботи пошукати тобі подарунок до нової зустрічі. Чекає на тебе, готується, чепуриться. Ніколи такою її не бачила, та й друзів у дочки ніколи не було. Тож підкажу тобі, де знайти потрібне демонічне ядро. Це буде моїм подарунком дочці й компенсацією тобі за зіпсований давній магічний меч.

Овва! Мій настрій за якусь хвилину змінився з наляканого на натхненний. На мене чекає в гості Мелісента, а її велика мати Богиня Смерті навіть організовує нашу зустріч!

— У торговця рідкісними речами в місті Чорні Шахти є блідо-жовтий демонічний камінь, який саме тобі підійде. Дорого коштує, звісно, але ти щось вигадаєш. Або можеш розчленувати когось із духів-захисників. Нічного Скорпіона чи Червоного Полоза. Обидва духи зовсім молоді й слабкі, тож упораєшся, якщо зможеш упіймати. У будь-якому разі проковтни демонічне ядро седмиці за дві-три, сил у тебе вже вистачатиме. А ще квіти не забудь прихопити, якщо вже у вас із Мелісентою так повелося!

Судячи з того, що кімната з книжковими стелажами почала блякнути й розчинятися, Морана визнала розмову завершеною й зникала з мого сну.

— Зачекай, прошу! — закричав я, доки богиня зовсім не зникла. — Лише одне запитання!

Я справді раніше пообіцяв Луані при нагоді запитати Богиню Смерті про «ворогів людства» зі святих книг церкви, а конкретно про темних ельфів-дроу, і наскільки суворо тепер потрібно дотримуватися цих старих рядків. І якщо можливість поставити запитання справді випала, я хотів виконати обіцянку.

— Щодо темних ельфів і мого ставлення до них? А сам як гадаєш?

Несподівано. Мені ж самому й відповідати на власне запитання?

— Ну… я думаю… що Богині Смерті байдуже, істота якої розумної раси померла. Усі вони рівні перед смертю, а їхні душі рано чи пізно повертаються, щоб піти на нове коло життя. У людей це відбувається швидше — десь за сорок-сімдесят років, в ельфів повільніше й займає кілька століть, але порівняно з нескінченною вічністю немає абсолютно жодної різниці між цими випадками. І ельфи-дроу не є винятком із загального правила.

Морана відклала перо й рукою з довгими пальцями та білою, немов крило нічного метелика, шкірою поправила золоту маску на своєму обличчі.

— Якщо й сам знаєш, навіщо тоді питав? Хоча, не приховуватиму, потішив ти мене своєю відповіддю. Усе правильно розумієш. Може, одного дня я навіть візьму тебе до своїх помічників. Та й узагалі твоє незамулене ставлення до запліснявілих догм церковників, які лише перешкоджають роботі богів у сучасному світі, мені дуже імпонує. І далі стежитиму за твоїми успіхами, Тимофію-Альваре!

Кімната з книгами зникла. Я прокинувся різко, немов від відра холодної води. Сів на лежанці в похідному шатрі, важко дихаючи й досі чуючи у вухах відлуння слів богині. Визирнув за полог і, попри темряву надворі, прихопив із речей давній проклятий меч та поспішив до жіночого шатра будити цілительку Луану. Дану Морані обіцянку потрібно було виконувати, та й дівчині буде цікаво дізнатися відповідь богині на її запитання.

Заготовлені вчора місткі плоти знадобилися для перевезення на протилежний берег Багряного Потоку жителів міста Аби Голоти. Так, згідно з учорашніми домовленостями з вождем Ольхеном Їжаком, південний берег уже був не моєю територією, тож захоплене вночі місто однаково довелося б залишити. Зате північніше практично порожніло моє велике місто Уяш, тож переселення мирних ремісників напрошувалося саме собою. До рішення вождя про примусове переселення нові жителі племені Жовтої Риби поставилися на диво спокійно — це було найменшим із можливих лих, та й принципової різниці, на якому березі жити, для більшості орків не було. Жителі пакували речі, розбирали шатра й дерев’яні будинки, переганяли худобу до річки, плотогони ж без утоми снували, перевозячи все це добро на протилежний берег.

Я ж, як раніше й домовлялися з Ольхеном Їжаком, ще рано-вранці послав союзникові гінця зі звісткою про напад орків Нічного Скорпіона на караван Доги Караючої Длані й загибель усіх орків-охоронців каравану разом із самим суддею. Після чого займався адміністративними справами, контролюючи переселення нових жителів і намагаючись вести облік їхньої кількості та перевезеного майна, як раптом десь опівдні надійшло повідомлення від дозорних. До захопленого міста Аби Голоти наближалася невелика група орків, причому вони розмахували жердинами з білими ганчірками. Перемовники?

Разом із групою з десятка охоронців, а також своїми наближеними супутниками я рушив назустріч парламентерам і зустрів їх за пів кілометра від міських стін — мені не хотілося впускати чужих орків до міста Голоти й показувати, що ми зайняті перевезенням жителів і розбиранням будинків. Прибулими виявилися орки племені Сіпая, яке входило до ворожого Жовтій Рибі роду Нічного Скорпіона: нас відвідали син вождя й жінка-шаман цього племені в товаристві двох охоронців.

— Вітаємо великого Альвара Завойовника, слава про військові перемоги якого докотилася навіть до нашої глушини! — з такими словами звернулася до мене немолода орчиця з підпиляними іклами, на плечі якої була недбало накинута шаманська накидка з пір’я та звіриних шкурок. — Я Олана Похмура Хмара, верховний шаман племені Сіпая. Зі мною молодший син вождя Гомеш Зіркар, — жінка вказала на молодого орка з незвичайним татуюванням білої зірки на чолі. — Він не боєць і присвятив життя вивченню природи. Послав же нас сюди дух-захисник роду Нічний Скорпіон, дух серйозно стурбований і бажає переговорів.

— Запізнилися ви з переговорами, — відповів я після привітання та представлення своїх супутників. — Учора суддя Дога Караюча Длань наказав моїй Жовтій Рибі укласти союз із Червоним Полозом і вступити у війну проти Нічного Скорпіона. Я виконав цей наказ і захопив місто вашого союзника Аби Голоти, тож які тут можуть бути переговори?

Запала незручна пауза, прибулі невпевнено переглядалися. Нарешті та сама жінка-шаманка знову виявила ініціативу.

— Можливо, Альвар Завойовник іще не знає, але суддю Догу Караючу Длань цієї ночі вбили в пагорбах на сході. Нашим союзникам із племені Кволого Бака не сподобалося рішення судді оголосити землі на південь від Багряного Потоку такими, що належать роду Червоного Полоза, і союзники його вбили. Голову Доги, подейкують, вождь Кволий Бак обісцяв, потім насадив на кілок біля входу до свого дому й несамовито кричав, що так буде з кожним його ворогом.

Овва! Моє ранкове повідомлення Ольхену Їжаку було доставлено. Причому звістка про смерть судді зі швидкістю лісової пожежі поширилася округою, з кожним новим переповідачем обростаючи «подробицями», якщо навіть до ворожих орків племені Сіпая докотилася вже в такому вигляді.

Довелося мені вдати здивування й відповісти, що звістка про смерть судді до мене доходила, ось тільки без подробиць, а тому я з цікавістю послухаю деталі віроломного нападу. І відразу зауважив, що орки племені Кволого Бака явно втратили голову від жаги наживи, адже великий Тангир Пізнавач Тисячі Жінок однозначно не пробачить убивства свого посланця й жорстоко мститиме.

Жінка-орчиця охоче почала переповідати «подробиці» моторошної різанини на дорозі в східних пагорбах, яскраво й детально описуючи вбивство кожного з членів почту судді. Про темних ельфійок, до речі, у її розповіді не було ані слова — мабуть, про присутність довговухих дівчат у почті Доги Караючої Длані мало хто знав, а тому в розповіді рабині не фігурували.

Надійшло уявне повідомлення від Костолома — мій орк запитував, звідки взялася вся ця маячня про розпороті нападниками животи й відрубані кінцівки, яку несе обкурена грибами шаманка, і чи не варто зупинити цей потік відвертої брехні? Але я наказав оркові мовчати. Мовляв, що більше серед орків ходитиме таких «подробиць» розправи із суддею на східній дорозі, то складніше буде слідчим, присланим Тангиром Пізнавачем Тисячі Жінок або навіть королем орків Могулом Жорстоким, виявити правду й вийти на нас.

Нарешті Олана Похмура Хмара закінчила свою довгу розповідь і запевнила мене, що плем’я Сіпая до нападу на суддю непричетне. Ось тільки боїться потрапити під гарячу руку Тангира Пізнавача Тисячі Жінок, який неминуче пришле своїх карателів розібратися з родом Нічного Скорпіона, а тому звернулося до Жовтої Риби з проханням про захист. І тут уперше до розмови долучився син вождя Гомеш Зіркар.

— Нездатний ходити батько, хвороби якого останнім часом посилилися, наділив мене повноваженнями передати Альвару Завойовнику пропозицію. Плем’я Сіпая готове стати васалом Жовтої Риби й виступити разом із ним та його армією проти племені Кволого Бака!

Оце так! Несподіваний розвиток ситуації, я на таке зовсім не розраховував. І щоб потягнути час та добре подумати, попросив докладніше розповісти про плем’я Сіпая, щоб краще розуміти, з ким маю справу, і вирішити, чи потрібен мені взагалі такий васал.

Шість тисяч орків. Місто на південному сході, яке контролює прохід на південь до земель Хранителів Солі, і три менші табори. Розвинене ковальство. Склодуви. Видобування заліза й міді. Вісімсот бійців, серед яких лише половина — досвідчені ветерани. Було спокусливо, чорт забирай… Ось тільки мені дуже не подобалося, що в такому разі доведеться порушити дане Ольхену Їжаку слово й претендувати на землі, які я домовився віддати Червоному Полозу. Та й незалежна армія у вісімсот клинків, яка лише частково підкорялася мені, теж насторожувала. А тому я вирішив відмовити.

— Васал мені не потрібен, як і землі на південному березі Багряного Потоку. Але можу запропонувати вам увійти до складу Жовтої Риби й переселитися північніше. Частина орків зможе оселитися в місті Уяш, частина займе порожні тепер поселення біля північних пагорбів, ваш же вождь стане мером міста Уяш і моїм намісником на північних землях від Багряного Потоку й до великих боліт…

Не встиг я закінчити свою промову й пояснити переваги перебування в Жовтій Рибі, як мене вже перебив син вождя, кволий звіздар.

— Я згоден! Тобто… мій батько-вождь згоден, і все плем’я Сіпая теж. І ми хотіли б забратися за річку якнайшвидше, бажано вже сьогодні, щоб не мати нічого спільного зі злочинцями з племені Кволого Бака.

Сильно ж їх притиснуло! Загроза тотальної різанини, яку неминуче влаштує Тангир Пізнавач Тисячі Жінок, робила переляканих орків дуже поступливими. Олана Похмура Хмара теж була за якнайшвидше вливання її племені до Жовтої Риби, ось тільки поставила очевидне запитання: що тепер робити їхньому духові-захисникові Нічному Скорпіону?

— Ти ж шаманка? Причому, за твоїми ж словами, навіть верховна? Ну то приклич духа-захисника сюди, з ним і вирішимо це питання.

Судячи з того, як розгубилася й навіть трохи злякалася жінка, у своїх здібностях прикликати духа-захисника роду вона сумнівалася. Але дух з’явився миттєво — судячи з усього, Нічний Скорпіон теж чудово розумів, що для нього запахло смаленим, і відчайдушно шукав спосіб урятуватися.

Це виявився глянцево-чорний величезний і плаский скорпіон заввишки мені до грудей, але водночас із розмахом кінцівок-клешень десь метрів п’ять. За його спиною здіймався довгий суглобчастий хвіст, який закінчувався кривим і гострим отруйним жалом. Мої орки-охоронці миттєво схопилися за зброю, Тільда злякано заверещала й почала відрощувати пазурі, але я, навпаки, був спокійний і впевнений у собі. Якби ця тварюка відчувала свою силу й була небезпечною, то не з’явилася б настільки слухняно на перший мій поклик.

Утім, запобіжних заходів я теж ужив і подумки звернувся до своїх духовних помічників, після чого навколо скорпіона з’явилися чотири підконтрольні мені духи-захисники. Мудрий Сич у вигляді жінки в накидці з пір’я. Невловимий Бекас у вигляді молодого хлопця. Хир, який через відсутність навколо будь-якої води, хоча б маленької калюжі, за секунду змінив подобу з чоловіка-водяника на величезного вугра й, звиваючись по-зміїному, хутко поповз до річки, що виднілася вдалині. І нарешті, Тобіас Одинадцятий, який завис у повітрі у вигляді чорного й моторошного привида.

На частку секунди мені здалося, що поблизу з’явилася ще й величезна змія червоного кольору. Але Червоний Полоз, який з’явився розібратися із суперником, якщо це справді був він, миттєво зорієнтувався в ситуації й волів забратися, щоб не провокувати чотирьох духів-захисників, кожен із яких був на порядок сильнішим за нього. А ось Нічний Скорпіон залишився, ось тільки сильно «здувся» в розмірах і вже не викликав такого жаху.

— У тебе два шляхи, — повідомив я, безстрашно наближаючись із глефою в руці до величезного членистоногого. — Перший: ти присягаєш мені на вірність як своєму господареві, зберігаєш орків двох племен, які тобі поклоняються, й отримуєш землі на північ від Багряного Потоку й до боліт. Другий: я виріжу твоє демонічне ядро, у тебе всередині саме те, яке мені потрібне.

Скорпіон ніяк не відповів, хоча, можливо, й не міг говорити зрозумілою для людини мовою, зате за нього відповів Тобіас Одинадцятий.

— Він щойно присягнув тобі на вірність, господарю.

Пізно ввечері, коли я вже збирався переправлятися через Багряний Потік і йти, мене знайшов Ольхен Їжак. Вождь прийшов до міста Аби Голоти сам, без охорони й війська, і був відверто розгублений.

— Дуже дивна війна. Альваре Завойовнику, я не розумію, як ти це робиш. Я все літо морочився з ворогами з Нічного Скорпіона, стільки крові пролив, а все без користі. Але минув лише день від нашої з тобою розмови, як два з трьох ворожих племен уже підкорені Жовтою Рибою. Залиш мені хоча б останнє, дай самому з ним розібратися! Я ж у посланні, відправленому гінцем Тангиру Пізнавачу Тисячі Жінок, присягнувся, що обов’язково помщуся за смерть його судді. Тож дозволь мені розбити Кволого Бака й принести Тангиру голову вбивці!

Насправді я й так не планував битися із загнаним у кут ворогом, звинуваченим у смерті судді. Кволий Бак чудово розумів неможливість здатися, а тому битиметься відчайдушно, дорого продаючи життя кожного свого бійця. В армії вождя було понад півтори тисячі берсерків, і війна з ним коштуватиме мені величезних втрат. А тому я, визнавши справу зробленою, а союзницький обов’язок виконаним, уже навіть почав перекидати армію Жовтої Риби назад за великі болота. Ось тільки Ольхену знати про це було зовсім не обов’язково.

Я помовчав із пів хвилини, вдаючи, що розмірковую. Після чого милостиво погодився.

— Гаразд, вождю, вони твої. Убий Кволого Бака й відправ його голову Тангиру. Жовта Риба ж виконала свої союзницькі зобов’язання перед Червоним Полозом і йде. Дуже сподіваюся, що з півдня мені більше ніколи не доведеться чекати нападу.

— Так, Альваре, можеш на це розраховувати! Поки я залишаюся вождем і командиром об’єднаної армії двох племен Червоного Полоза, я ніколи не зазіхну на твої землі. Присягаюся!

Я лише кивнув, нічого не відповівши й не пообіцявши, хоча ідеї в голові в мене вже зародилися не найприємніші для південного сусіда. Армія Ольхена Їжака незабаром сильно порідіє й ослабне, коли проблему з Кволим Баком буде остаточно вирішено. І ось тоді вже можна буде повернутися до питання південних кордонів і визначити, що потрібніше для Жовтої Риби. Слабкий безпечний сусід, який є буфером із могутніми й багатими орками Хранителями Солі. Відданий васал, готовий вірно йти за сюзереном. Або тямущий мер південних територій Жовтої Риби за Багряним Потоком.

Людина в плащі з капюшоном оглянула бездиханне тіло біля своїх ніг. Цього разу її жертвою став босоногий хлопчисько-безпритульник, який через необережність зайшов увечері до темного безлюдного провулка й поплатився життям за свою безпечність. Ну що за бовдур! По всьому місту давно розвішані попереджувальні плакати про маніяка-душителя, який орудує в столиці королівства Ларнеї, і містяни з настанням сутінків ховаються по домівках, міцно замикаючи засуви на дверях і віконницях. Цей же босоногий пацан у відвертому лахмітті чи то виявився надто безрозсудним, чи то йому справді не було куди йти. Душитель присів і зняв зашморг із шиї трупа. Тяжко зітхнув, оскільки знову не відчув жодних емоцій від свого вдалого полювання. Це ставало вже навіть нудним…

Зовсім не на таке життя розраховував Анатолій, коли тікав із заміського мисливського будиночка, у якому за прикликаними героями іншого світу здійснювали цілодобовий нагляд, де їх пестили й потурали будь-яким бажанням. Там під опікою короля можна було не турбуватися про дах над головою, хліб насущний і кухоль вина, та й регулярно тренували їх як у бою на мечах, так і у використанні здібностей. Тут же портрети розшукуваного злочинця висіли на кожному розі, і навіть зі справжньою биркою громадянина королівства Ларнея Східної Імперії, з гримом і накладним волоссям та бородою йому стало дуже непросто знаходити ночівлю.

Не кажучи вже про розваги. З грального дому, де його швидко впізнали й спробували схопити живцем, Толик ледве втік, залишивши за собою вервечку трупів. У кожному шинку прикликаний герой незмінно бачив королівських спостерігачів, які лише вдавали, що п’ють нарівні з іншими, а насправді пильно стежили за відвідувачами з-під капюшонів і насуплених брів. У будинку розпусти, куди Толик зазирнув у середині літа, він так перехвилювався через двері, які несподівано грюкнули в коридорі, що мимоволі став невидимим і втік, на ходу надягаючи штани й чуючи за спиною наляканий вереск повії.

Його долею стало постійно змінювати схованки й переховуватися в досить великому місті. Але водночас Анатолій немов шкірою відчував, як навколо нього стискається кільце оточення і як дедалі менше залишається простору для маневру. Учора он господиня будиночка, у якому він проживав останні півтори седмиці, боячись зайвий раз виходити на вулицю, усе ж щось запідозрила в його поведінці чи зовнішності й викликала міську варту. Толик утік лише в останню мить, вислизнувши невидимим через вікно, а далі тікаючи від погоні дахами. Причому деякі вартові мали дивні амулети й могли його бачити, попри геройську здібність приховування, і відірватися від настирливих переслідувачів довго не виходило. Він, звісно ж, потім повернувся й задушив підступну жінку, доки та не встигла розповісти вартовим, що розвішані всюди портрети «небезпечного маніяка» дещо застаріли й тепер прикликаний герой має трохи інший вигляд. Але ночувати відтоді ось уже два дні доводилося на вулиці…

Було й дещо інше, що псувало Толикові настрій. Герой уже давно відчував, що той імпульс, який він отримав після вживання демонічного ядра, остаточно вичерпався, і для подальшого руху шляхом посилення йому життєво необхідно було роздобути нове демонічне ядро. Ось тільки легко сказати «роздобути». Такі рідкісні речі на дорозі не валяються, і прикликаний герой досить туманно уявляв, де взагалі видобувають такі камені. У магічних крамницях королівства Ларнея таких абсолютно точно не було, Толик перевіряв багато разів і навіть якось ризикнув запитати прямо. Продавця потім, щоправда, довелося про всяк випадок убити, але його відповідь герой запам’ятав чітко: «Хіба що в Ульхеймі».

То, може, справді вже настав час залишати негостинну столицю Ларнеї й вирушати до Ульхейма? Тисячолітнє місто Ульхейм, наскільки знав прикликаний герой, було столицею Східної Імперії та її найбільшим містом із населенням понад мільйон людей. Там можна буде знайти все що завгодно, зокрема й потрібний йому демонічний камінь. Та й переховуватися від виявлення в такому величезному місті буде набагато простіше, коли він вирішить продовжити своє нічне полювання вже на новому місці. Зважившись, Толик сховав зашморг до кишені, накинув на голову капюшон і пішов до стоянки диліжансів біля ринкової площі.

Попрощатися із союзними ельфійськими лучниками я вирішив урочисто й тепло, щоб у гостровухих залишилося позитивне враження від спільного бойового походу з Жовтою Рибою й був шанс на подальшу співпрацю в майбутньому. А тому після зворотного переходу через Південні болота я вишикував тритисячну армію неподалік від гоблінського поселення Чорної Риби великим півколом, у центрі якого розмістив загін зі ста шістдесяти семи ельфійських лучників. Від мене не приховалося, як обережні сусіди спочатку напружилися, можливо, очікуючи наостанок агресії від орків, але дуже швидко заспокоїлися й навіть заусміхалися, коли замість наказу нападати вождь орків виступив із промовою й відзначив внесок лучників Мудрого Сича в спільну справу.

У своїй промові я зауважив, що разом ми здатні на багато що й жодні вороги не спроможні зупинити броньовану піхоту скажених неприборканих орків, яку підтримують найкращі стрільці всієї Елати. Такій армії не можуть нічого протиставити ні королівства людей, ні дикі племена орків, ні стрільці лісового народу з інших ворожих нам Родів. А тому я висловив надію, що співпрацю обов’язково буде продовжено в майбутньому, коли розкол у сусідів буде подолано, законна княгиня Діасса Спритна Лань повернеться на трон, а окупаційні загони Невидимого Богомола, які тепер захопили поселення Мудрого Сича, горді ельфи з ганьбою проженуть геть.

При цьому я ані слова не сказав про те, що Жовта Риба допоможе в міжельфійських чварах, лише пообіцяв нашим сусідам підтримку харчами у важкий для них період окупації та захоплення влади зрадниками, які працювали на ворожий Рід Невидимого Богомола. Але я був упевнений, що це читалося й без слів — ельфи бачили грізну армію Жовтої Риби, яка майже втричі перевершувала чисельністю армію окупантів, і чудово розуміли, що вождя орків стримує лише небажання виконувати брудну роботу за самих господарів території, які й повинні скинути зрадників і почати повстання проти окупації.

Також усіх ельфійських лучників, незалежно від того, під командуванням Діасси чи Рудого вони перебували в цьому бойовому поході, я нагородив почесною багряною стрічкою. Така стрічка була не лише нагородою, яка давала власникові привід для законної гордості, а й дозволяла отримувати додаткові щосезонні виплати бійцям Жовтої Риби. При цьому я ніби ненароком зауважив, що чергову виплату буде здійснено через чотири дні. Від мене не приховалося, як деякі «чужі» ельфи з тугою поглядали на своїх побратимів з армії княгині Діасси, і я анітрохи не сумнівався, що кількість перебіжчиків найближчими днями різко зросте. Після чого я видав сусідам п’ять великих возів із харчами — по одному возу на ельфійське поселення, — а також дозволив стрільцям набрати з наших запасів стільки провізії, скільки ельфи були здатні віднести.

Коли ельфійський загін відійшов, я перейшов на орочу мову й багато в чому повторив ті самі слова вже для орочих загонів. Провів нагородження, розповів новачкам із племен Нічного Скорпіона про свою велику мету створення єдиної могутньої держави, у якій орки не вважалися б чужинцями й були повноправними громадянами нарівні з людьми та ельфами. Промовив багато красивих гучних слів, тож кінець моєї промови навіть потонув у захоплених вигуках «Альвар! Альвар!! Альвар!!!», і мені довелося закінчувати виступ.

Потім я відпустив рядових бійців і провів нараду із сотниками та півтисячниками армії. Привітав із великою перемогою, яка розв’язала складну проблему південного кордону, і наказав якнайшвидше розширити тренувальний табір, щоб у ньому могла розміститися й тренуватися ще тисяча бійців. Після чого наказав готуватися до нової війни приблизно через три седмиці, цього разу з людьми. Я вже зрозумів слабкість цього напрямку, де вороги щонайбільше могли зібрати армію у дві-три тисячі бійців, і то якщо дати їм достатньо часу на підготовку та об’єднання. І хотів скористатися періодом теплої осені до затяжних дощів, просунувшись на північний захід і взявши під свій контроль найближче торгове поселення Кролячі Ями.

Навіщо мені це було потрібно? По-перше, хотілося з’єднати «основні» території Жовтої Риби з територіями барона Уолтера Траго й містом Червона Круча, намісником якого я був, щоб усе це становило єдине ціле й легше керувалося без необхідності перекидати війська чи посилати гінців і збирачів податків через чужі, непідконтрольні мені землі. По-друге, мені дуже не подобалося, що торговий рух і далі оминав мої території, а купецькі каравани не поспішали користуватися «старою орочою дорогою» й платити вождю орків мито за безпечний проїзд. За все літо старою дорогою скористалися щонайбільше півтора десятка возів. Це було вкрай мало, а тому я хотів не залишити купцям альтернативи — який би шлях вони не обрали від портів Внутрішнього моря до міст Західного Урсі, їм однаково довелося б їхати через землі Жовтої Риби.

— Мурено, для тебе буде окреме завдання, — зупинив я темношкіру героїню, яка вже збиралася залишити армійський табір і вирушити до свого шатра в поселенні Розумної Сови.

Я відвів високу дівчину вбік, де нас ніхто не підслуховував, і пояснив суть завдання.

— До мене дійшла чутка, що торговцеві рідкісними речами в місті Чорні Шахти доставили демонічне ядро блідо-жовтого кольору. Його ціни я не знаю, але дуже сподіваюся, що монет має вистачити, — я дістав важкий гаманець і вручив його дівчині. — Тут п’ятнадцять золотих, переважно сріблом. Купи камінь для мене й якнайшвидше достав його до Західного Заслону. Якщо ядро коштуватиме дешевше, усі монети, що залишаться, можеш залишити собі.

— Е-е-е… Дякую, звісно, вождю. Але чому для такого простого доручення потрібна я? — здається, горда прикликана героїня вже була готова обуритися, що її використовують як звичайну посильну.

— Мурено, місто Чорні Шахти я добре пограбував і вивів звідти третину населення. А тому новий господар міста віконт Зязик Славний, підозрюю, буде не радий мене бачити. До того ж якщо демонічним ядром зацікавиться вождь орків, це приверне до мене непотрібну увагу. Це лише ви з Тільдою знаєте, що я здатен посилюватися таким чином, але для всього іншого світу це велика таємниця, і нехай нею й залишається. А от якщо камінь купить героїня з іншого світу, ні в кого не виникне запитань. Заодно дізнайся в торговця рідкісними речами, чи є в нього потрібні тобі помаранчеві камені та скільки такі можуть коштувати. Постараюся знайти для тебе потрібну суму й допомогти з переходом на новий ступінь.

Темношкіра дівчина завмерла, беззвучно розкривши рота й кліпаючи очима.

— Так, Мурено, ти не недочула. Я хочу купити камені для тебе, бо бажаю найняти тебе на постійну роботу. При цьому не хочу уподібнюватися до твоїх господарів із церкви «старих богів». Які, немов запряженого у візок віслюка, роками манили тебе недосяжною морквиною й змушували виконувати за них важку та брудну роботу. Але не лише для цього я посилаю тебе до Чорних Шахт. Тільда збирається залишити нас і вирушити додому до Західної Імперії. Я прошу скласти твоїй подрузі компанію й провести до міста Чорні Шахти, щоб наша вампірка не встрягла в неприємності через свій гострий язичок. У місті допоможи їй знайти віз до моря… чи куди там баронеса вирушить… і простеж, щоб Тільда благополучно поїхала.

— Гаразд, Альваре, я все зроблю, — темношкіра вбивця сховала гаманець до сумки на поясі. — Куплю ядро для тебе. Проведу вампірку. І обов’язково дізнаюся про помаранчеві камені для п’ятого посилення. Але тільки не йди на задню й не відмовляйся від своїх слів, коли дізнаєшся, наскільки дорого коштують такі камені!

Приблизно за годину після цієї розмови до мого шатра вождя в поселенні Розумної Сови зайшла баронеса Тільда Ур-Вайєтт. Я вказав біловолосій дівчині на пухкий гаманець на столі.

— Там усі твої монети, плюс я додав від себе за чудову роботу. І не сперечайся, ти заслужила! Екіпаж незабаром буде готовий, твої скрині й валізи вже вантажать, а Яшко Красномовець із Муреною відвезуть тебе до міста Чорні Шахти.

Вампірка зважила гаманець на долоні й поклала назад на стіл. Оглянула моє скромне житло й поставила несподіване запитання.

— Що, Альваре Завойовнику, ось так і розлучимося? Навіть не обіймеш мене й не скажеш наостанок теплих слів?

Зізнатися, я зніяковів. Тільда мені подобалася, ось тільки вона завжди говорила про своє високе аристократичне становище й установлювала чіткі межі допустимої поведінки, переступати які я ніколи не намагався. Дівчина ж знову оглянула невелике шатро й попросила мене на якийсь час відіслати домовика й усю іншу невидиму нечисть, якщо така тут тепер є. Я попросив Гельмута, який у затінку біля стіни лагодив великий чайник із відламаною ручкою, сходити до річки й побалакати з русалками. І навіть пообіцяв домовикові «величезний подарунок» уже сьогодні ввечері, після чого бородатий чоловічок нарешті дав спокій кухонному начинню, якому давно вже було місце на смітнику, й вийшов із шатра.

Щойно поли знову зімкнулися за ним, вампірка підійшла ближче й попросила мене нахилитися. Я дуже здивувався, коли дівчина поцілувала мене, причому не цмокнула в щоку, а по-справжньому просто в губи. Але Тільда спритно викрутилася, щойно я спробував її обійняти.

— Вибач, Альваре, ти мені дуже подобаєшся, але це все, що я можу тобі дати. Я все-таки шляхетної крові, дочка Імператора Заходу, а ти простолюдин. І навіть за цей поцілунок мені доведеться серйозно виправдовуватися перед Кельнміїром, який неодмінно дізнається про мій проступок.

Я промовчав, здивований зізнанням гості із заходу, вампірка ж продовжила.

— Знаєш, Альваре, за це літо я багато разів думала викликати тебе на поєдинок. І якби ти не зміг зі мною впоратися, то я навмисно програла б тобі й стала б начебто твоєю здобиччю. У такому разі діють дещо інші закони й правила, і можна було б… можна… ну, коротше, варіанти були. Знаєш, що мене зупинило? Те, що ти надто правильний із дівчатами! Стільки спокус навколо, стільки красунь, а ти поводишся як малолітня дитина! Навіть рук не розпускаєш, хоча дехто у твоєму оточенні зовсім не проти! Тож моя тобі дружня порада наостанок перед розлукою: не втрачай своїх можливостей! — Тільда підійшла до столу, забрала свій гаманець і попрямувала до виходу. — Усе, Альваре, проводжати мене не треба, а то наговорю ще якихось дурниць, про які потім шкодуватиму. Прощавай!

— Гельмуте, приїхали. Вилазь! — я розв’язав зав’язки сумки, випускаючи домовика до холу першого поверху вже майже повністю відремонтованого палацу правителя міста Західний Заслін.

Маленький бородатий чоловічок із сумнівом глянув на чорного привида Тобіаса Одинадцятого, який висів у повітрі поруч зі мною, невпевнено ступив на вкриту старим килимом підлогу, зробив кілька кроків і озирнувся. Довгий коридор із безліччю дверей. Кольорові мозаїчні вікна, старовинні картини на стінах, давні потемнілі від часу обладунки. Вишикувані слуги, яких я раніше підібрав для роботи в палаці з-поміж біженців. Гельмут повільно пішов уздовж стіни, діловито оглядаючись, іноді постукуючи долонею по стіні, задоволено киваючи й із кожним кроком дедалі ширше розправляючи плечі. Здається, домовикові подобалося його нове житло — обіцяний мною «величезний подарунок».

— А домовик у тебе вельми сильний, Альваре! — зауважив невмирущий мер міста, із цікавістю розглядаючи незвичайну нечисть. — Просто він поки що не впевнений у собі й не відчуває себе тут господарем дому.

— Нічого, незабаром Гельмут озирнеться, звикне й розгорнеться на повну силу. Установить захисний магічний бар’єр навколо будівлі, стежитиме за порядком у особняку. Тим паче що тут у нього буде цілий штат помічників. І його подруга кікімора Кірена, і людський кухар із групою кухарчуків, і праля, і різнороб, і навіть садівник, — я вказав на слуг, які з цікавістю й зовсім без остраху поглядали на домовика. — Причому серед помічників будуть не лише вони.

Я покликав домовика до сходів, які вели на другий поверх, і вказав йому на трійцю перелякано завмерлих ельфійок-дроу, які, схоже, вперше побачили справжнього домовика. Зізнатися, я й сам дуже хвилювався за колишніх рабинь орочого судді й поспішав до Західного Заслону, оскільки не був упевнений, що дівчат випустили зі скринь і що вони живі-здорові. На щастя, обійшлося.

— Гельмуте, знайомся! Зліва направо Альфа, Бета й Гамма. Твої помічниці для наведення порядку в домі, працюватимуть тут, у особняку, під твоїм наглядом. Прибиратимуть, витиратимуть пил, стелитимуть білизну, накриватимуть на стіл, митимуть посуд. Їхні спальні будуть на другому поверсі в кінці коридору. Що ж до одягу… — я зніяковів, усвідомлюючи, що золотих обручів на шиях, щиколотках і зап’ястках дівчат якось замало, щоб це вважалося пристойним одягом, — то я вже сьогодні намалюю ескізи, а Кірена чи хтось інший пошиє для них костюми покоївок. А амулети благословення богині Морани я видам їм просто тепер на знак того, що дівчата перебувають під моїм захистом і що Богиня Смерті схвалила їхню присутність біля мене.

Усі три ельфійки отримали з моїх рук срібні медальйони на ланцюжках і відразу надягли. Після чого в товаристві домовика й трьох ельфійок, які безмовними тінями ступали за мною, я обійшов обидва поверхи будівлі, оглядаючи коридори й кімнати. Ремонт тут іще подекуди тривав, групи робітників-людей і гоблінів штукатурили стіни й білили стелі, міняли розсохлі двері або заносили нові меблі замість тих, які за сім минулих століть стали непридатними. Рабинь-ельфійок і домовика вони бачили й проводжали здивованими поглядами, але ніхто не став коментувати присутність нечисті та дроу в палаці вождя орків.

Я ж із цікавістю оглянув велику вітальню з величезним каміном на пів стіни й ворсовим килимом, робочий кабінет із книжковими шафами, причому зовсім не порожніми. Оглянув свою спальню з розкішними меблями, привезеними з міста Чорні Шахти з графського палацу. Потім спустився до підвалу й із задоволенням оглянув запаси провізії, якою були по самі вінця забиті комори. Десятки й сотні мішків із борошном, бочок із соліннями та олією, ящиків з овочами, в’язки ковбас і окостів, розвішані на стельових балках. Тишу порушив шлунок однієї з ельфійок, який забурчав, і я обернувся до дівчат.

— Коли ви востаннє їли?

— Востаннє їли біля басейну мертвого судді Доги Караю… — почала машинально відповідати мені Альфа, лише під час відповіді збагнувши, що запитання вголос не пролунало.

Дівчина замовкла на півслові й здивовано витріщилася на мене.

— Із тобою зрозуміло, амулет діє, і богиня Морана дала тобі свої благословення. Тепер ти, Бето. Підніми праву руку.

Ельфійка, довгі вуха якої були наполовину обрізані, після секундної паузи витягнула праву руку вгору.

— Чудово! Ну й ти, Гаммо. Плесни в долоні й чітко подумки промов для мене своє ім’я.

— Я — Гамма! — німа темношкіра дівчина точно виконала все, що я просив.

Я ще трохи поекспериментував і переконався, що працює як «особистий чат» із кожною з ельфійок, так і «груповий», причому в останньому випадку мене чує ще й кікімора Кірена, яка перебуває на першому поверсі.

— Чудово! Ваш безпосередній начальник домовик Гельмут теж незабаром отримає такий самий медальйон. Зі мною він говорити чомусь соромиться, але з кікіморою й русалками спілкується без труднощів. Сподіваюся, і з вами домовик теж почне говорити напряму, це спростить спілкування. Якщо ж не захоче, отримуватимете вказівки й завдання через кікімору Кірену. Усе зрозуміло?

Мені подумки відповіли три голоси.

— Добре. Тепер ви вирушите на другий поверх і виберете собі окремі спальні, заходити до яких ніхто інший не матиме права, навіть я сам. Це буде ваш особистий маленький світ, де ви зможете відпочивати після роботи, зберігати особисті речі й займатися своїми справами. Коли виберете спальні, вирушайте до малої їдальні й поїжте. Я скажу кухареві, щоб нагодував вас і відтепер готував на вас трьох. Потім приміряєте пошитий для вас одяг, а від завтрашнього ранку беріться до роботи.

— Господарю, прошу вибачення, але які правила у твоєму домі?

Запитання пролунало особисто від Гамми, але я відповів відразу всім дівчатам.

— Ставлення до ельфів-дроу у світі Елати далеко не всюди добре, тож у ваших же інтересах поки що не виходити з особняка. Щонайбільше — до саду на задньому дворі. Ну й розмовляти з кимось, крім мене, Гельмута й Кірени, поки що забороняю. Ви вважаєтеся загиблими, і нехай так буде й далі. Інших обмежень немає. Живіть, працюйте, звикайте. А якщо хтось із вас пригадає щось цікаве з життя інших дроу або згадає, про що розмовляли вожді орків у присутності судді, то із задоволенням вислухаю ваші розповіді й навіть добре винагороджу за сміливість.

Бета й Гамма чомусь синхронно подивилися на свою подругу. Альфа відразу зніяковіла, трохи помовчала, але потім усе ж не витримала й емоційно промовила.

— Ну гаразд, гаразд! Говоріть новому господареві, я дозволяю.

— Новий господарю, — уявне повідомлення надійшло від Бети. — Ми з Гаммою молоді й народилися вже в неволі, нам і п’ятдесяти років немає. Але Альфа пам’ятає часи війни з демонами й навіть брала активну участь у тих кривавих подіях. І голоси демонічних господарів останнім часом звучать у її голові й наказують робити страшні речі.

— Скажи мені, Брандуїле Нехтувачу Смерті, чому людина, яка образила великий Рід Невидимого Богомола й убила мого прославленого спадкоємця, досі ще жива? — високий ельф у темному жалобному вбранні, не обертаючись, почув наближення кроків і відразу безпомилково впізнав родича.

Запитання прозвучало в оплетеній квітучим плющем кам’яній альтанці посеред темного непролазного лісу, дістатися до якої було непростим завданням навіть для ельфа. Тут буяла природа, а світлі маги й друїди могли черпати свої сили. Саме сюди князь Роду Невидимого Богомола зазвичай ішов у хвилини роздумів і скорботи, і саме тут Брандуїл Нехтувач Смерті зумів знайти відсутнього вже тривалий час главу Роду.

Молодший князь зупинився й опустив погляд, оскільки сказати щось на своє виправдання не міг. Дивна людина Альвар Завойовник, який несподівано переміг найкращого мечника Роду ельфів, і далі жив собі та плювати хотів на всі зусилля сусідів із його усунення. Уже три команди професійних людських убивць отримали щедрі завдатки за виконання цього замовлення, але віз і нині був там. На територіях орків дістати Альвара було вкрай важко, оскільки будь-яка стороння людина там відразу впадала в око й викликала підозру. На території ж людей вождь орків вибирався вкрай рідко й несподівано, застати його в такі моменти ніяк не вдавалося.

Ех, прогавив Брандуїл зручну мить, коли цілі вервечки біженців ішли на схід до орків і разом із ними можна було непомітно відправити вбивць на території Жовтої Риби. Ось тільки самостійно зробити такий відповідальний крок молодший князь тоді не наважився, а розлад у раді старійшин, довгі безплідні засідання та інші проблеми, які обрушилися на Рід, забрали дорогоцінний час. Тепер же непомітно перейти кордон з орками Жовтої Риби було неможливо, хіба що направити групу вбивць під виглядом проїжджих купців, ось тільки який шанс, що вождь орків захоче з ними зустрітися й таким чином підставиться?

А тому молодший князь зробив ставку на ельфів підкореного Роду Мудрого Сича. Ці боягузи справді іноді тікали зі своїх поселень до княгині Діасси, яка переховувалася, і там, на територіях орків Жовтої Риби, перебіжчиків привітно приймали, даючи притулок і прихисток. Здавалося б, знайди невдоволених колишньою правителькою й домовся про ціну, ось тільки Брандуїл несподівано зіткнувся з відсутністю надійних виконавців. Уже дві групи таких убивць пішли до гірської фортеці Діасси, але перше ж, що зробили ці підкуплені хитруни, — розповіли все втікачці, видавши плани сусідів щодо її усунення та усунення Альвара Завойовника. Після чого підібратися до княгині, яка посилила охорону, стало вкрай важко, але ще складніше стало дістати людину.

Саме це й постарався пояснити Брандуїл Нехтувач Смерті князю Налоелю Забіяці, попросивши главу Роду набратися терпіння.

— Куди вже далі терпіти? Дух-захисник Невидимий Богомол гнівається, урожай гине, справи в торгівлі й політиці йдуть шкереберть. Про мій славний Рід людські купці розпускають погані чутки й відмовляються з нами працювати. Союзники розірвали з нами договір. Мені давно вже час вирушати на збори глав ельфійських Родів до Вічного Короля, але що я там почую? Як мій великий Рід ганьблять і називають брехунами через безпідставні чутки, які поширює цей мерзенний Альвар Завойовник?

Брандуїл Нехтувач Смерті промовчав, оскільки розумів, що риторичне запитання князя не потребує відповіді. І справді, глава Роду зітхнув і дав слушну пораду.

— Мої вивідувачі доповіли, що темна лиса дівчина з найближчого почту Альвара Завойовника шукає помаранчеві демонічні ядра й розпитує про них у всіх магічних крамницях. Це наш шанс знайти те, що цікавить Альвара, й організувати зустріч із ним. Тож розбийся в корж, Брандуїле, але добудь хоча б один такий камінь. Грошей не шкодуй, тут питання відновлення честі Роду й задобрення духа-захисника, а за таке жодних монет не шкода. Як добудеш, направ відновленою дорогою до орків Жовтої Риби групу вбивць під виглядом торговця рідкісними речами та його охорони. Упораєшся — офіційно оголошу тебе своїм спадкоємцем. Сподіваюся, до мого повернення від Вічного Короля почути добрі звістки.

Докладніше вислухати розповідь дівчат-дроу я пообіцяв пізніше ввечері, а тепер відпустив вечеряти довговухих ельфійок із незвичайною попелясто-сірою шкірою й настільки контрастним світлим волоссям, немов його вибілили перекисом водню. Сам же вже наодинці й докладно продовжив огляд свого нового житла. Із задоволенням оглянув запаси дров на задньому дворі, достатні для роботи кухні й опалення палацу взимку. Дав завдання немолодому посивілому садівникові та його онукові, конкретно описавши, що бажаю бачити навколо палацу й на задньому дворі. І дозволив поселити його дочку із чоловіком у флігелі — за словами діда, дочка була вправною швачкою, а зять тямущим теслею, і такі могли знадобитися тут, в особняку.

Піднявся нагору надзвичайно високою драбиною, приставленою до стіни, і поговорив із робітниками, які закінчували латати дірявий дах. Погодував свого пташеня. Він уже повністю оперився і намагався махати крилами. Останнім часом я рідко приділяв птахові достатньо уваги, тож мій вихованець занудьгував і довго не хотів мене відпускати, ображено клекочучи й прямуючи за мною, незграбно перевалюючись на розчепірених лапах, тому я посадив його собі на плече й продовжив огляд палацу вже з птахом.

Тривалий час провів у бібліотеці на другому поверсі. Погортав старовинні книги в бібліотечних шафах і потішився їхньою хорошою збереженістю. Минуло щонайменше сім століть, а фоліанти зовсім не розсипалися від старості, та й текст на їхніх пожовклих сторінках цілком читався. Приблизно третина книг виявилася релігійними текстами церкви Матері-Живиці й поклонників бога війни Дракера, причому написані вони були староцерковною мовою з великою кількістю застарілих слів, які вийшли з ужитку. Це було цікаво з історичного погляду, адже виходило, що раніше в Західному Заслоні шанували «істинну» церкву.

Я вирішив при нагоді показати ці книги Луані, щоб молоденька жриця оцінила їхню важливість для її організації. І справді, раптом тут, у старовинній бібліотеці загубленого міста, зібрані рідкісні або навіть такі, що вважалися втраченими, примірники? Їх можна буде використати як гідний подарунок вищим жерцям «істинної» церкви, коли настане час налагоджувати з ними відносини. Або банально продати за великі гроші, оскільки покупці на такі рідкісні речі завжди знаходяться.

Ось тільки далеко не всі старовинні фоліанти я зміг прочитати. Приблизно в половині книг моєї бібліотеки використовувалися не звичні кутасті руни, яких навчала мене цілителька Луана, а якісь кружечки з гачками, спіралі та складні переплетення кілець. Зате навіть під час швидкого гортання сторінок однієї з таких незрозумілих книг я знайшов малюнок гірської місцевості, до болю схожої на краєвид із вікна мого палацу, карту дороги в горах на схід від Західного Заслону й малюнок входу до підземного тунелю, освітленого десятками ліхтарів і такого, що йшов кудись углиб гори.

Масивні ворота, сторожові вежі, безліч солдатів… це свідчило про величезну важливість цього стратегічного тунелю. То, може, це й є забутий усіма таємний прохід до територій Східного Урсі? Якщо так, то в мене виникали запитання. Тут, із західного боку Хребта Владик, усе зрозуміло: території були залишені людьми, і незабаром тут оселилися орки та моторошні велетні-людожери. Але чому такий самий вихід зі східного боку не знайшли за минулі століття? Чи там теж щось сталося й гірські території перестали бути доступними для людей?

В іншій же книзі незрозумілою мовою знайшлося безліч малюнків сталактитів, друз кристалів, усіляких павуків, кажанів або зовсім дивних істот, про існування яких я навіть не підозрював. Чого варта хоча б біла горизонтально-пласка змія на сотні тонюсіньких павучих ніжок. Або хижий пухнастий мох, який на малюнку душив і пожирав щура, що потрапив до нього. Я навіть спочатку припустив, що бачу хворі фантазії невідомого художника книги, які не мають жодного стосунку до реального тваринного світу Елати, ось тільки на черговому такому малюнку побачив добре знайомого мені хижого василіска й зрозумів, що всі зображені в книзі чудовиська існують насправді.

Ще якась невелика частина книг була написана старою мовою людей світу Елати, яку я розумів, але стосувалася географії, гірничої справи й мінералогії, причому з докладними картами, малюнками та схемами незвичайних пристроїв. В одній із таких книг, яка називалася «Про потайний гірський народ, що здавна живе під Хребтом Владик», були малюнки величних крилатих драконів, що ширяли над засніженими горами, і насторожених бородатих дварфів у брудному подертому одязі, які тримали в міцних руках кирки, смолоскипи й мотки мотузок. А також підземна зала колосальних розмірів, де десятки дварфів-каменярів працювали над створенням надзвичайно високої статуї бородатого воїна із сокирою. Саме такі книги зацікавили мене найбільше, і я вирішив обов’язково ознайомитися з їхнім змістом, особливо коли холодними зимовими вечорами зовсім не буде чим зайнятися.

Пташеня занудьгувало й заснуло в мене на плечі, тож я відніс його назад до окремої кімнати в кутовій вежі з вікнами в бік засніжених гір і пересадив до великої клітки. Домовикові Гельмуту, який з’явився, пояснив, що ця крихітна кімнатка буде лише для мого вихованця й сюди величний хижий птах прилітатиме, коли навчиться літати й цілими днями пропадатиме, ширяючи над горами.

Хтось може висловити справедливий докір — навіщо птахові окрема кімната, коли тисячі робітників на будівництві Західного Заслону не мають нормального житла й змушені тулитися у фургонах і халупах? Я й сам чудово розумів, що мій новий палац у Західному Заслоні здатен умістити набагато більше, ніж вождя, трьох дівчат-дроу та неповний десяток слуг із пів дюжиною охоронців, але навмисно не розширював список мешканців.

По-перше, хай би як незвично й дивно це звучало для людей світу Землі, це було підтвердженням мого високого статусу. Мені й так постійно дорікали під час розмови всілякі аристократи, уся гордість яких полягала лише в шляхетному походженні, що я простолюдин і тому ніколи не стану їм рівнею. А тому підкреслити своє високе привілейоване становище я просто був зобов’язаний, щоб ті самі робітники на будівництві та інші біженці бачили в мені начальника й господаря.

По-друге, це було питанням безпеки. Я ні на секунду не забував про ті погрози, якими сипав молодший князь Роду Невидимого Богомола, і серйозно побоювався підісланих ельфами вбивць. Світлі ельфи, треба віддати їм належне, своє слово зазвичай тримають. І якщо мені відкрито пообіцяли проблеми й навіть смерть, отже, якісь капості гостровухі для мене приготували. Та й про Орден Порядку теж не можна було забувати. Їхню групу вбивць, яка ледь не спалила мене живцем на болотах, удалося усунути, але напевно це була не остання група агентів Теократії, і варто було очікувати нових підступних нападів. Я пам’ятав, що серед тисяч робітників, які тепер відновлювали Західний Заслін, напевно затесалися й наймані вбивці, а тому розширювати штат слуг, які мали доступ до палацу, потрібно було вкрай обережно. І тому нехай краще гірському орлові, у вірності якого я не сумнівався, віддадуть окрему кімнату, ніж я пропущу до свого дому асасина, який устромить мені ніж у спину.

Ну й по-третє, у мене вже з’явилися ідеї, куди можна буде поселити «зайві» тисячі біженців із настанням холодів, і саме тому я й наказав сотникам готувати армію Жовтої Риби до швидкої нової війни, цього разу з людьми. Найближче поселення Кролячі Ями, фортеця барона Уолтера Траго й шість невеликих сіл навколо неї, та й місто Червона Круча могли прийняти безліч переселенців. Але головним призом осінньої військової кампанії я бачив величезне місто Чорні Шахти, яке за договором із віконтом Зязиком Славним мої орки залишили й пішли, ось тільки я розраховував повернути цю перлину Прикордоння собі.

Вислухати Альфу справді було варто. Ми сиділи у великій камінній залі в глибоких кріслах, і вже нічого не негадувало про забиту довговуху рабиню. Навпроти мене знаходилась дівчина в чорно-білому вбранні покоївки, яке виглядало на стрункій довгоногій ельфійці напрочуд стильно, немов фасон спеціально створили для представниці раси дроу. Фрукти на срібному блюді, відкоркована пляшка старого терпкого вина, два старовинні кришталеві келихи на столику — кухар постарався й виконав усі мої прохання. Три свічки в срібному канделябрі на різьбленому столику створювали затишну й довірливу атмосферу. Із запізненням я навіть злякався, що довговуха рабиня сприйме те, що відбувається, як побачення й спробу загравання з боку нового господаря, але Альфа поводилася дуже спокійно й гідно, немов звикла саме до таких умов, а не до рабського нашийника й постійних побоїв орків.

У мене навіть зародилася серйозна підозра, що Альфа не така проста, якою хоче здаватися, і колись справді була оточена комфортом, розкішшю та купою слуг. Ось тільки розпитувати про це вкрай обережну рабиню було марно — відразу лунали звичні виправдання «господарю, я забула», «я не пам’ятаю» і так далі. Навіть свого справжнього імені моя співрозмовниця не називала, хоча я вже анітрохи не сумнівався, що ельфійка чудово його пам’ятає. Альфа недостатньо мені довіряла, щоб повністю відкритися. А точніше, зовсім не довіряла. Утім, навіть ті відомості, якими ельфійка-дроу ділилася зі мною, змушували мене сидіти з роззявленим від подиву ротом.

Втеча від людської армії, яка переслідувала залишки племен дроу, що відступали на південь. Дороги, вздовж яких нескінченними рядами стояли кілки з насадженими на них довговухими біловолосими головами. Собаки-шукачі, які гавкали з піною біля рота, і люті варги, що йшли слідом та знаходили переляканих жінок і дітей, які ховалися в заростях. Осідлані пегаси й грифони, які кружляли над степами й вишукували останніх уцілілих. Кров, вогонь, насильство. Люди мстилися ельфам-дроу за їхній союз із демонами та спалені за наказом демонічних владик людські села, і марно було благати про пощаду. Ельфи-дроу не були потрібні людям навіть як раби, і тому на всіх упійманих чекала неминуча смерть після того, як переможці натішать свою хіть і садистські нахили.

Альфа нічого не розповідала про ті злочини, які чинили самі темні ельфи. Її розповідь описувала лише останній етап великої війни семисотрічної давнини, коли переможці мстилися переможеним і впивалися своєю безкарністю та вседозволеністю. Ельфів-дроу витіснили до південних земель материка, які особливо сильно постраждали від застосування моторошної демонічної магії.

Безплідні випалені до попелу пустелі, де вдень шкіра злазить від нестерпно пекучого сонця, а вночі зуб на зуб не потрапляє від моторошного холоду. До того ж хвилі смердючих сморідних хмар, які спалюють легені. Моторошні створені магією істоти, які атакують усіх, кого бачать. Або звірі, спотворені магією до невпізнання. Навіть колись безневинні кролики в таких умовах перетворювалися на кровожерливих тварюк, які розривали плоть жертв своїми кривими зубами, а більші звірі взагалі ставали смертельно небезпечними чудовиськами, від яких не було жодного порятунку.

Тотальний голод, канібалізм, кривава боротьба за нечисленні укриття, у яких можна було перечекати денне вбивче світло або хвилі отруйних хмар. У таких умовах останні ельфи-дроу намагалися якось виживати. Пристосовувалися виходити з укриттів і діяти лише вночі. Училися заздалегідь визначати небезпеки й надійно ховатися. Полювали на демонічних тварюк і вчилися на помилках тих, хто не вижив. Звикали вживати неїстівне м’ясо спотворених звірів, а також ті рослини, які зуміли вирости в таких моторошних умовах.

А коли всі ці хитрощі не допомагали, кидали жереб і з’їдали того, хто програв. Або обмінювали приреченого на їжу в напівдиких сусідів, які жили на межі спотворених земель, — мінотаврів, гірських велетнів, огрів. Що господарі робили з купленим полоненим, колишні одноплемінники намагалися не думати. Найімовірніше, зрештою теж з’їдали, хоча у випадку з дівчатами варіанти були різноманітнішими.

Самій Альфі довго щастило — вона не попалася солдатам людської армії й не загинула від голоду чи отруйних випарів, та й коротку соломинку жодного разу не витягла, хоча десяток разів брала участь у смертельному жеребкуванні. Її організм виявився здатним перетравлювати гірке, наповнене токсинами м’ясо спотворених звірів, а від хронічної нестачі води ельфійка не збожеволіла, як багато інших її одноплемінників. Та й її невелике плем’я опинилося в трохи сприятливіших умовах, оскільки знайшло придатну для укриття печеру, до того ж неподалік було поселення підгірних дварфів, із якими почалася сяка-така торгівля. Добуту ельфами-дроу магічну руду, зібрані в пустелі колючі гілки й здобуті шкури спотворених тварюк обмінювали на чисту підземну воду та крихти їжі, але навіть такий обмін дозволяв утікачам, яких зневажав увесь інший світ, виживати.

Але одного разу щастя скінчилося. Тієї ночі Альфа разом з іншими одноплемінниками вирушила обчищати город гірських велетнів, які жили за кам’яною грядою, де навколишні скелі утворили сприятливу для землеробства ділянку, куди не доходили отруйні хмари. Ельфи-дроу справді частенько підкрадали їжу в успішніших сусідів, і зазвичай такі вилазки закінчувалися вдало. Але тієї ночі довговухим злодіям не пощастило, і розлючені велетні влаштували засідку на нахабних розкрадачів свого добра. Когось із дроу велетні спіймали й відразу розірвали навпіл, а ельфійку, яка забилася до глибокої розщелини, довго намагалися виколупати з її укриття, але не змогли й залишилися чатувати.

Сидіння тривало довго, кілька діб, доки нарешті знесилена від голоду й спраги дівчина не піддалася на вмовляння обложників, які пообіцяли зберегти їй життя, і погодилася вийти. Життя велетні їй справді зберегли, але поставили на правому стегні тавро розпеченим металевим прутом, — я справді раніше звернув увагу на білий кільцевий шрам із якимись напівстертими символами на темній шкірі дівчини, — і відтоді почалося її життя в рабстві, сповнене принижень і побоїв за найменші провини. Вона працювала по дому, готувала їжу, прала й танцювала для своїх господарів, співала й розповідала цікаві притчі, а одного разу кумедну ельфійку подарували вождю мінотаврів, з якими велетні тоді уклали військовий союз.

Багато господарів змінилося в ельфійки-дроу за минулі десятиліття й століття рабства. Гірські велетні, мінотаври, огри, орки… Траплялися серед них і відносно нормальні, і відверті садисти-ґвалтівники, усіх моя співрозмовниця навіть не змогла пригадати. Її дарували, продавали, програвали в азартні ігри, доки одного разу Альфа не опинилася в товстого орка на ім’я Дога Караюча Длань, у якого й без того вже були дві інші рабині-ельфійки її народу.

— Не найгірший був із господарів. Принаймні годував регулярно й узагалі не цікавився плотськими втіхами, на відміну від багатьох інших орків. До того ж за Бетою й Гаммою з відрізаними язиками я швидко зрозуміла, чим загрожує балакучість, і зуміла зберегти здатність говорити, попри всі тортури й підступні спокуси. Ну а далі, новий господарю, ти й сам знаєш.

Я довго мовчав, приголомшений зізнанням співрозмовниці, а потім поставив очевидне запитання: чому дівчина не втекла від господарів за всі ці довгі роки рабства й принижень?

— А куди мені тікати? — здивувала мене ельфійка зустрічним запитанням. — Я зовсім не впевнена, що та печера в спотворених землях, у якій ховалися мої родичі, досі існує, а мої колишні знайомі живі. Адже минуло стільки часу, що я навіть боюся про це думати. До того ж я банально не знаю дороги туди, а якщо потраплю комусь до рук дорогою, то мене відразу вб’ють. Люди — як ельфійку-дроу, орки — як рабиню-втікачку з тавром. Та й, новий господарю, з власного досвіду можу сказати, що життя в неволі, попри всю його жорстокість, часто було кращим, ніж у голодних проклятих землях. А місцева їжа, — ельфійка взяла з таці темно-синій плід тайті, — однозначно краща за те м’ясо спотворених звірів, від якого мене вивертало навиворіт!

— У мене виникло інше запитання, — я вирішив підійти до історії війни демонів із людьми з іншого боку, оскільки на прямі запитання про її участь у тих подіях ельфійка відмовлялася відповідати, — чи маєш ти якісь бойові навички? Умієш поводитися з луком, мечем або кинджалом? Якось же ти полювала на спотворених тварюк?

Альфа зніяковіла й завагалася з відповіддю, що було красномовніше за будь-які слова. Билася вона абсолютно точно, ось тільки розповідати про свою участь у давній війні не хотіла. Нарешті ельфійка дала таку обережну відповідь.

— Мені доводилося тримати в руках і меч, і лук, і спис. Але в жодному виді зброї майстринею я так і не стала, та й досвіду було зовсім-зовсім мало.

Таке обережне формулювання насторожило мене, і я запитав навмання.

— Чи означає твоя відповідь, що ти була здібна зовсім до іншого? Наприклад, до магії? Або до керування військами?

Реакція Альфи, яка перелякано смикнулася, була приблизно такою самою, немов я несподівано дав їй болючого ляпаса.

— Господарю, я… не пам’ятаю. Усе було настільки давно, що в пам’яті залишилися лише туманні образи. Дозволь мені не відповідати на це запитання, оскільки я не можу дати точної відповіді. Та й узагалі вже пізно. Чи не час мені йти до своєї спальні? Або до твоєї?

Ось тільки в мені, навпаки, прокинувся мисливський азарт, я немов собака-шукач відчув, що натрапив на слід.

— Останнє запитання. Справді останнє, і більше ніколи розпитувати тебе на цю неприємну тему не стану. Відповіси чесно — і можеш іти відпочивати. Ти не схожа на просту селянку, яка все життя до полону збирала мізерний урожай. У тебе манери діви шляхетної крові, ти чудово знаєш, як тримати келих і смакувати дороге вино. І ти прочитала напис на пляшці, зроблений мовою людей, я це помітив. Тож ти не лише розумієш нашу мову, а й навчена грамоти. То магія чи керування військами?

Альфа мовчала дуже довго, і я навіть вирішив, що знову почую про «нічого не пам’ятаю». Але відповідь від темної ельфійки все ж пролунала.

— І те, і інше.

Того вечора до моєї спальні одна за одною приходили Бета, Гамма, а потім і сама Альфа. Дівчата-рабині дуже дивувалися, що господар не потребує їхніх послуг уночі й відсилає назад. Бета з обрізаними вушками з усіх трьох виявилася найнаполегливішою й приходила потім ще двічі, утім із таким самим результатом. Але коли я прокинувся вранці, однаково виявив цю ельфійку-дроу у своєму ліжку, згорнуту клубочком і таку, що тихо спала в мене в ногах. Липуча й настирлива, наче домашня кішка…

Я тихо встав і одягнувся, вийшов до коридору й побачив Вуглика, який дрихнув, хоча взагалі-то мав охороняти двері моєї спальні. Чорний огр сидів на підлозі, спираючись на свою масивну палицю, і солодко сопів, бачачи десятий сон. Теж мені захисник! Я вмився й привів себе до ладу, а коли повернувся, побачив Бету, яка сиділа на моєму ліжку й здивовано озиралася в пошуках зниклого господаря. Коли я з’явився, на заспаному личку ельфійки відбилася непідробна радість. І доки Бета перебувала в добродушному настрої, я поставив запитання, яке давно мене цікавило.

— Розкажеш, що в тебе з вухами?

На мій подив, дівчина не стала відмовчуватися й чесно зізналася, що одного з господарів-орків дратували «неправильні» вуха його рабині, не такі, як в інших ельфійок, і він обчикрижив їх ножицями для стриження муфлонів.

— Усе тому, що я лише наполовину ельфійка. Або навіть на чверть. І моя мати, і бабуся, і, можливо, прабабуся довгі роки прислуговували оркам або людям. І хоча шанс завагітніти в дівчат моєї раси досить малий, одного разу за століття рабства це все ж трапилося…

Мені все стало зрозуміло, і подальше пояснення темної напівельфійки я зупинив. І доки Бета одягалася, поставив їй інше запитання.

— Як ви спілкуєтеся з Альфою?

— У сенсі «як»? Вона говорить, ми з Гаммою слухаємо. І киваємо або хитаємо головою, якщо старша про щось нас запитує.

— А що ти можеш сказати про Альфу? — зізнатися, учорашні одкровення давньої ельфійки не йшли мені з голови. Як і попередження її подруг про те, що Альфа чує голоси демонів, та й учора сама ельфійка-дроу це також підтвердила, щоправда, без подробиць — у неї знову сталися дуже своєчасні «провали в пам’яті».

Ось тут моя співрозмовниця забарилася з відповіддю, явно не впевнена, чи варто ділитися своїми потаємними думками з людиною, з якою знайома лише четвертий день. Але все ж рабиня ризикнула відповісти на моє запитання.

— Старша хитра й підступна. У неї величезний життєвий досвід, і вона читає господарів, наче розгорнуті книги, стаючи для кожного з них незамінною й дуже цінною. Але водночас її гра набагато складніша, ніж може здатися на перший погляд, вона не просто виживає в умовах рабства й навколишнього світу, який ненавидить ельфів-дроу. Я навіть підозрюю, що старша не служила Дозі Караючій Длані, як ми з Гаммою, а була приставлена до судді як наглядачка. Може, великим вождем Тангиром Пізнавачем Тисячі Жінок, а може, навіть самим орочим правителем Могулом Жорстоким. Але в одному я абсолютно впевнена: язики мені з Гаммою жирний суддя відрізав за її порадою!

— Зачекай, — я навіть вирішив, що недочув. — Альфа розповідала, що ви вже були німими, коли вона потрапила до судді.

— Зовсім ні! Господарю, можеш уточнити цей момент у Гамми. Нас скалічили через кілька седмиць після того, як до нас приєдналася старша. Саме вона нашептала судді, що ми становимо небезпеку й можемо розбовкати його таємниці, а вона сама ніколи не зрадить.

Оце так! Незвичайний погляд, і я справді вирішив при нагоді з’ясувати цей момент у третьої дівчини-рабині.

— А ще саме старша радила нам учора йти до тебе в спальню й домогтися особливої прихильності нового господаря. Казала, що це буде корисно для всіх нас задля подальшого спокійного життя на новому місці.

Як багато несподіваних відкриттів для одного ранку! На знак подяки за відвертість я дозволив Беті поснідати разом зі мною. І взагалі оголосив, що віднині спільний сніданок із господарем стане її постійним привілеєм, і нехай Альфа та Гамма гадають, за що їхній подрузі така честь.

На цей день у мене була запланована велика нарада в поселенні Розумної Сови з мерами всіх поселень племені Жовтої Риби, яке розрослося. Настала осінь, і від усіх намісників мені були потрібні звіти про збирання податків і данини, забезпеченість жителів житлом, наповненість складів та комор перед довгим холодним періодом, запаси дров і вугілля, будівельних матеріалів та взагалі готовність їхніх поселень до настання суворої зими. Ось тільки реальність внесла корективи до мого робочого графіка.

Не встиг я поснідати, паралельно відзначивши для себе, що Бета набагато простіша й не навчена ні столового етикету, ні користування серветками й навіть не вміє нормально користуватися виделкою, як у їдальні виникла чорна тінь, через що в кімнаті відразу потемніло. Тобіас Одинадцятий, а навідав мене саме дух-захисник Західного Заслону, повідомив про велику делегацію гоблінів, яка від самого ранку чекала біля будівництва східної міської стіни. Прибули гобліни, за їхніми власними словами, до вождя орків Альвара Завойовника й водночас мали дуже стурбований вигляд.

Треба ж! Привидові вдалося мене заінтригувати. У товаристві огра Вуглика й п’ятірки охоронців-орків для солідності я попрямував до східної стіни. Тут будівництво було в самому розпалі — стару кладку, яка обвалилася внаслідок землетрусу, робітники повністю розібрали й тепер заново клали ряди надзвичайно важких каменів, для надійності скріплюючи їх зв’язувальним розчином і навіть у деяких місцях металевою арматурою. З огляду на товщину стіни біля основи аж у п’ять кроків, мало вийти настільки надійно, що пробити таку стіну без потужної вибухівки було майже неможливо.

Але… виникала проблема з воротами в цій міцній і високій стіні. Ставити для своєї столиці абищо не хотілося, оскільки в такому разі повністю втрачався сенс непробивних стін. Але де взяти морений дуб, залізне дерево або деревину білого янута в такій кількості — а саме такі особливо міцні матеріали зазвичай використовували для виготовлення найміцніших міських воріт, — поки що не розумів ніхто з моїх одноплемінників. Та й таку цінну деревину було заведено зміцнювати й обковувати смугами зачарованої темної сталі або навіть дорогоцінного міфрилу, оскільки в такому разі на ворота можна було накласти захисні заклинання, що надало б іще більшої міцності та стійкості до вогню. Але де взяти такі цінні матеріали, я зовсім не розумів.

Точніше, одна шахта чорного заліза була неподалік від поселення Горбуна. Ось тільки кобольди, які жили там під землею, останнім часом зовсім знахабніли й заломили таку астрономічну ціну за магічну руду, яку видобували в мізерних кількостях, що в мене жодних грошей не вистачило б для закупівлі в них металу в обсязі, достатньому для виготовлення двох величезних міських воріт. Двох, тому що на будівництві західної стіни ситуація була багато в чому схожою.

Гобліни справді терпляче чекали на мене, причому декого з них я навіть упізнав — мене відвідали вожді найближчих невеликих племен, які жили в гірській долині на схід від Західного Заслону. З ними я раніше вже спілкувався з різних господарських питань, а одного разу навіть дав їм урок покори й направив до долини своїх орків для залякування, коли гобліни вирішили побунтувати, невдоволені появою людей і великим будівництвом під боком. Ні, жодних погромів мої орки тоді не влаштували й крові не проливали, але сама поява пів тисячі величезних і лютих берсерків миттєво погасила всі заворушення, і вожді гоблінів принижено приповзли домовлятися зі мною про мирне співіснування.

— Говоритимеш ти, Бряху Синьозубий, — я вказав на колоритного босоногого вождя гоблінів, розмальованого кольоровими татуюваннями від вух до самих п’ят і такого, що, крім настегенного пов’язка, носив лише величезну хутряну шапку з кольоровими стрічками. — До речі, подароване тобою пташеня вже оперилося й незабаром пробуватиме літати. Я задоволений подарунком.

Гоблін розплився в щасливій усмішці, показавши ряд дрібних і гострих, немов голки, зубів. Напевно, він вважав себе найрозумнішим і найдалекогляднішим серед прибулих, якщо здогадався надіслати вождю орків такий незвичайний подарунок, який виокремив його з групи інших зеленошкірих вождів.

— Альваре Завойовнику, літо видалося врожайним. Багато ягід і грибів зібрано. Овочі не пожерла гусінь, а це велика рідкість. Зерно колоситься на полях, і ось-ось настане час жнив. Комори будуть набиті вщерть, та й схованки в скелях теж. Але мої брати хвилюються, — босоногий вождь обвів рукою, указуючи на інших гоблінів, які прийшли разом із ним. — Дедалі частіше наші мисливці бачать гірських велетнів. Вони дедалі ближче й уважно стежать за гоблінами на полях. Спостерігають. Готуються. І коли збирання врожаю закінчиться, моторошні велетні спустяться з гір і нападуть. Відберуть урожай. Розграбують наші запаси. Уб’ють багатьох гоблінів і багатьох заберуть із собою. І тому ми прийшли до тебе, великий славний вождю орків, із проханням про допомогу.

— Чудово, що ви прийшли. Але якої саме допомоги гобліни чекають від моїх орків? Захистити ваші поселення?

Вожді пожвавилися й почали переглядатися між собою, але Брях Синьозубий відповів за всіх відразу.

— Потрібно вбити кількох велетнів, а решту налякати, щоб назавжди забули дорогу до нас!

За нервовими смішками орків-охоронців за моєю спиною я вже зрозумів, що завдання ці зелені коротунці пропонують нам украй непросте. Велетнів сам я поки що наживо не зустрічав, лише багато чув про цих величезних велетнів, порівняно з якими навіть мій Вуглик мав вигляд жалюгідного недомірка. Удвічі вищі за огрів, могутні, люті й вічно голодні, велетні жили в горах Хребта Владик на межі снігів і були заклятими ворогами драконів, чиї гнізда вони постійно розоряли, крали драконячі яйця й убивали молодняк.

Для мене залишалося загадкою, чому дракони, яких багато хто небезпідставно вважав вершиною харчового ланцюга Елати й найгрізнішими хижаками цього світу, не могли впоратися з гірськими велетнями. На боці драконів були й уміння літати, і швидкість, і смертельне вогняне дихання. Але, мабуть, і велетні мали свої козирі, якщо сотні й тисячі років виживали поруч із драконами й навіть харчувалися їхніми молодими особинами. У будь-якому разі завдання гобліни підкинули мені непросте, і тепер потрібно було визначитися з відповіддю.

Відмовити? Але в такому разі мій авторитет непереможного й безстрашного вождя орків серйозно похитнеться. До того ж був величезний ризик, що голодні велетні, не задовольнившись мізерною здобиччю в гоблінських поселеннях, зазіхнуть на місто Західний Заслін. Тож воювати з ними однаково доведеться, але воювати краще, коли сусіди ще й щось за це пропонують. І тому для початку я уточнив, скільки часу, на думку самих гоблінів, у нас залишалося до нападу.

— Велетні зазвичай приходять у середині осені, — пролунала відповідь одного з вождів, і Брях Синьозубий теж підтвердив таку оцінку:

— Альваре, рік на рік не припадає, це залежить від того, наскільки теплою видалася осінь. Але щойно на полях не залишається врожаю, за кілька днів потрібно чекати появи моторошних велетнів.

— Вони нападуть десь за чотири-п’ять седмиць, — уточнив строки його зморшкуватий колега з костуром — найстарший і найдосвідченіший з усіх гоблінських вождів.

Що ж, досить логічно з боку велетнів поводитися саме так. Сам я теж планував осінню військову кампанію саме на період після закінчення жнив, щоб заволодіти зібраними супротивником запасами провізії. Але тепер потрібно буде якось викручуватися, оскільки армія Жовтої Риби через три-чотири-п’ять седмиць буде дуже далеко від цих місць, а тут, у Західному Заслоні, перебуватиме хіба що нечисленний гарнізон.

— Слухайте мене уважно, сусіди. Я допоможу вам розібратися з моторошними велетнями, але й від вас потрібно буде дещо зробити. По-перше, віднині ваші племена зберігатимуть запаси їжі, крім необхідного мінімуму на три-чотири дні, не в хистких коморах і якихось незрозумілих схованках, які велетні однаково знайдуть і розграбують. А в надійному Західному Заслоні за міцними стінами, де ваші продукти будуть у повній безпеці, і ви отримуватимете їх за потреби. Звісно, за вирахуванням невеликої моєї частки. Скажімо… п’яту частину я братиму за послугу зі зберігання. Це зовсім небагато порівняно з тим, скільки ви щороку втрачаєте через напади велетнів. І якщо вас така пропозиція влаштовує, уже сьогодні ви почнете переносити припаси до міста, причому робитимете це демонстративно, щоб велетні, які стежать за вами, це бачили.

Запала довга мовчанка. Обережні недовірливі гобліни явно сумнівалися, чи варто віддавати припаси людям і таким чином потрапляти в повну залежність. Нарешті Брях Синьозубий порушив мовчання й обережно поцікавився, що буде «по-друге»?

— По-друге, ваші мисливці почнуть уважно стежити за велетнями й негайно попередять жителів поселень та охорону Західного Заслону, коли вороги почнуть підтягуватися й готуватися до атаки. Відразу після цього гобліни дружно покинуть домівки й підуть за міські стіни. Я не хочу, щоб гірські велетні, розлючені відсутністю їжі в поселеннях, почали вбивати жителів або забирати їх із собою як «живі консерви».

Останнє слово для моїх клаповухих слухачів виявилося, схоже, незнайомим, але з контексту зеленошкірі вожді здогадалися, що я маю на увазі. І ось ця моя друга умова, на відміну від першої, була сприйнята гоблінами вельми позитивно. Опинитися в момент атаки моторошних велетнів за міцними міськими стінами Західного Заслону під охороною лютих і могутніх орків мріяли всі без винятку гобліни. Я ж пояснив свій задум.

— Мені потрібно, щоб велетні бачили, як багата здобич вислизає з їхніх лап і що ось-ось у ваших коморах узагалі не залишиться нічого їстівного, а це загрожує нападникам страшним голодом у суворий зимовий період. Це змусить велетнів нервувати й діяти поспішно. Я хочу, щоб велетні не стали розоряти й руйнувати ваші бідні поселення, а напали відразу на моє місто Західний Заслін, де на них уже чекатиме армія Жовтої Риби. Причому мені дуже хочеться, щоб велетні зробили це якнайшвидше, оскільки на середину осені я маю власні плани.

Вожді відповіли мені не відразу, довго перед цим сперечаючись між собою. Загалом мій план гоблінів улаштовував, ось тільки віддавати їжу на зберігання людям зеленошкірим недоросткам не хотілося. Нарешті Брях Синьозубий озвучив відповідь.

— Моє плем’я погоджується на такі умови, Альваре Завойовнику, й уже сьогодні почне перевозити їжу до твоїх сховищ. Також погоджуються племена Вітци й Борга, — гоблін указав на двох інших вождів, причому одним із них виявився той самий мудрий старий із костуром. — Але решта шість племен вирішили відмовитися від твоєї пропозиції й пережити осінь по-старому, розпихавши припаси по безлічі схованок у горах і перечекавши набіг велетнів в укриттях.

Лише три з дев’яти погодилися… Я не подав вигляду, що засмучений, хоча мій план ґрунтувався саме на повній відсутності їжі в гоблінів, що змусило б гірських велетнів іти на штурм Західного Заслону. Просто на підготовлені до їхнього приходу пастки й під залпи сотні розміщених на стінах арбалетників. А також під вогонь безлічі баліст, які на той час мої орки вже доставлять із міст Червона Круча й Уяш, а також із фортеці Уолтера Траго.

— Що ж, на тому й вирішимо. Але попереджаю, що умови для тих, хто не погодився просто зараз, будуть набагато суворішими! — я наказав роздати гоблінам трьох «правильних» племен зелені пов’язки як знак того, що саме ці клаповухі жителі мають право ховатися за стінами Західного Заслону. Усіх інших же «халявників» наказав безжально розстрілювати, якщо вони спробують проникнути до мого міста.

Коли делегація гоблінів пішла, я покликав кікімору Кірену, яка в невидимому стані була присутня на цих переговорах.

— Розумієш, що потрібно робити?

— Звіс-сно, господарю-ю. Зібрати всіх н-наших кікімор і стежити наступні дн-ні, куди дурні гоблін-ни, які відмовили господарю-ю, стан-нуть ховати їжу.

— Молодець! Усе схоплюєш просто на льоту! Ось тільки самими кікіморами в такій важливій справі не обмежимося. Пошукайте місцеву гірську нечисть і повідомте, що я маю для них вигідну справу — половина їжі зі знайдених гоблінських схованок дістанеться їм, другу половину заберуть мої орки.

Так, Схід — справа тонка, і лише так із нетямущими гоблінами й потрібно чинити! Підозрюю, що виття незабаром здійметься знатне, і недалекоглядні гобліни, які залишилися ні з чим, відмовившись від вигідної співпраці з Жовтою Рибою й виявивши зникнення їжі зі схованок, знову прибіжать до мене просити про захист. Але в мене не благодійна організація, а за захист від такого грізного й небезпечного ворога, як гірські велетні, їм доведеться платити вже зовсім на інших умовах!

Призначена на сьогодні нарада з намісниками все ж відбулася, хоча я й запізнився до полудня через непередбачену затримку вранці. Я слухав доповіді мерів і, зізнатися, сумнішав дедалі більше з кожним промовцем. Ні, із запасами все було добре, та й житлом була забезпечена переважна частина населення, тож сувору зиму плем’я Жовтої Риби, яке розрослося, мало пережити без особливих труднощів. Проблема вимальовувалася дещо в іншому.

Зібрані з населення, торговців і майстрів податки покрили лише малу частину утримання величезної тритисячної армії, щось близько сорока відсотків від суми. За моїми власними підрахунками, на початку кожного сезону бійцям Жовтої Риби, крім виданого їм речового забезпечення у вигляді продуктових наборів і запасів усіляких матеріалів, належало виплачувати загалом тридцять чотири золоті, шість срібних і сімдесят чотири мідні монети. І це не враховуючи окремих «бойових», які належали бійцям, що особливо відзначилися, а також премій за наявні нагородні стрічки.

Так, півтисячники Армії Жовтої Риби отримували найвищі оклади в тридцять срібних монет кожен. Півтисячників у мене поки що було четверо: прекрасна командирка стрільців Діасса Спритна Лань, надійний командир важкої штурмової піхоти Фадир Твердолобий і відразу два командири списників легкої піхоти — людина-ветеран Альвар Удачливий і молодий орк Хуго Спритний. Усіма ними я особливо дорожив, і ця четвірка командирів була взірцем для інших бійців, до якого їм потрібно було прагнути.

Далі йшли шістнадцять сотників з окладами по десять срібних монет. Двадцять два півсотники з окладами по п’ять. Десятники й досвідчені ветерани-найманці з-поміж людей, і загалом саме цей кістяк армії, від якого залежали дисципліна й перемога в бою, був найбільшою статтею витрат, обходячись мені аж у вісімнадцять золотих із дріб’язком!

Рядових бійців в армії Жовтої Риби тепер було понад дві тисячі триста, і вся ця величезна маса ділилася в платіжній відомості умовно на три класи залежно від досвіду, роду військ і небезпеки. Хтось із них отримував лише три мідяки, а хтось аж десять, але особливих суперечок із цього приводу серед рядових ніколи не виникало. Так, штурмовики й арбалетники отримували найбільше, й інші розуміли, що це абсолютно заслужена платня за ризик. Ельфи-далекобійці теж отримували багато, хоча й перебували далеко від першої лінії та теоретично були в безпеці, але спробуй-но навчитися стріляти настільки вправно!

У підсумку з урахуванням «бойових» і «нагородних» довелося витратити майже сорок золотих монет, і на осінню виплату армії грошей у мене вистачило. Але я бачив майже спорожнілі скрині в підвалі палацу й чудово розумів, що якщо нічого кардинально не змінити, то на початку зими станеться фінансова криза. А крім армії кошти були потрібні й на інші напрямки, і тому я поставив перед зборами намісників питання, як збільшити надходження або де роздобути гроші, водночас не надто змушуючи торговців і виробників затягувати паски?

Перший хід підказала Ійя, мер поселення Сильної Діви. За словами орчиці, ельфи Роду Мудрого Сича, причому не піддані нашої княгині Діасси, а її політичні противники, останнім часом почали пробувати торгувати з людьми через її територію й закуповувати харчі в поселенні Кролячі Ями або навіть далі. Орчиця пропонувала конфіскувати товари й продати, виручивши за них якісь кошти, а краще підстерегти вухатого гінця з монетами, настукати йому по голові й на цілком законних підставах вилучити вкрадені в законної правительки гроші.

— Непогано, — погодився я, — хоча тут виникне необхідність повернути принаймні частину грошей княгині Діассі. Та й такий відкритий розбій на території Жовтої Риби відлякає й без того нечисленних подорожніх, чого дуже не хотілося б.

— Альваре, можна вчинити інакше, — із пропозицією виступив мій представник у місті Червона Круча, член торгової гільдії на ім’я Марат Баламут із тонкими закрученими вусиками, які впадали в око, котрий уперше був присутній на таких зборах і працював через перекладача Яшка Красномовця. — У мене є знайомі купці і в Чорних Шахтах, і в Кролячих Ямах, і, звісно ж, у Червоній Кручі. Можна через їхні зв’язки поширити інформацію про те, що прибув дуже великий вантаж зерна, але купець продає лише гуртом усю партію, даючи за великий обсяг величезну знижку. І подбати, щоб ця чутка дійшла до довгих вух потрібних ельфів. Ну а довговухого гінця, який прибуде в призначене місце з вантажем монет… — чоловік із вусиками не договорив, пропонуючи кожному самому додумати закінчення фрази.

З ким тільки доводиться працювати… Утім, пропозиція торговця мені сподобалася, хоча провернути все потрібно було не на наших територіях, щоб до Жовтої Риби не вели жодні сліди, і без убивства підданого моєї хорошої довговухої подруги. Саме це я й оголосив. Додавши, що якщо операція з вилучення краденого пройде вдало, згодом я зроблю ініціатора Марата Баламута офіційним намісником міста Червона Круча.

Потім ми обговорили можливість розчищення срібної шахти, яка обвалилася внаслідок обвалу, на формально нейтральній землі в пагорбах на північний захід від наших територій. Мої розвідники-орки вже ходили туди й досліджували завал. Загалом завал справді можна було розчистити, хоча це й вимагало багато часу та зусиль, але я наказав поки що не витрачати сили на цей проєкт, доки не розберемося з належністю земель навколо шахти. Шахта була досить близько до стику кордонів баронства Траго й земель вільного міста Болток, із правителем якого, як і з його спадкоємцем, у мене виникли напружені відносини після битви на Глинському полі.

Обговорили й чинну срібну шахту, яка належала барону Траго. Я знав про непросту ситуацію з нею від самого власника, якому були потрібні чималі кошти для організації видобування з більшої глибини, тож теж наказав поки що притримати коней. Можливо, пізніше, коли я так чи інакше отримаю цю срібну шахту собі, буде сенс у неї вкладатися. Але для цього мені було потрібно, щоб нинішній власник барон Траго або помер, або не зумів розрахуватися зі мною за виданим кредитом, адже саме срібна шахта, як і баронський замок, були заставою. Поки ж посилювати й без того норовливого сусіда, який хизувався своєю «шляхетною кров’ю» й не погоджувався ставати моїм васалом, я не бачив жодного сенсу.

І оскільки нових ідей більше ніхто не висловив, я взяв слово й озвучив задум, який обмірковував давно й довго.

— До міст і торгових поселень Прикордоння з півночі від Внутрішнього моря ведуть дві дороги. «Північний тракт», який є основним маршрутом, і ним щодня проходять десятки й сотні возів. На жаль, із цього великого потоку ми нічого не отримуємо, оскільки він іде повз наші території. І є ще «старий орочий шлях», який лише нещодавно відновлено й поки що не має особливої популярності, хоча він коротший і безпечніший. І ось тут я пропоную, заручившись підтримкою барона Уолтера Траго й діючи начебто від його імені, захопити торгове поселення Кролячі Ями, щоб у будь-якому разі торговці потрапляли до нас!

Запала тиша. Було чутно навіть, як муха б’ється об скло олійної лампи під стелею. Усі присутні розуміли, що якщо орки ось так нахабно порушать вікові кордони й нападуть на людське поселення, то осторонь не залишаться й сильні королівства людей, а може, навіть і великі Імперії. Не кажучи вже про те, що незалежність найближчого до нас невеликого торгового поселення гарантували відразу кілька впливових дворянських родів, а тому атака означатиме війну відразу з кількома сильними графствами, баронствами й вільними містами.

Я зрозумів загальний настрій і поспішив розвіяти сумніви.

— Саме тому ми й діятимемо від імені барона Траго, а не від імені орків Жовтої Риби. Ми знову, як і на Глинському полі, виступимо лише в ролі найманців-кондотьєрів, щоб це вважалося війною людських баронств і графств, а сильні світу цього не звернули уваги на такі дрібні чвари в Прикордонні.

— Це, звісно, добре, що вампір Кельнміїр і дракон Валентайн не пришлють свої війська розбиратися з нами, — погодилася Розумна Сова, — але які очікуються сили супротивника?

До цього запитання я був готовий і відповів докладно, загинаючи пальці.

— По-перше, граф Яго Господар Скла — впливовий правитель вільного міста Болток і найбагатша людина в усьому Прикордонні. Він виступить зі своєю знаменитою важкою кіннотою й численними загонами найманців, ласих до його грошей. Я б оцінив армію графа загалом у тисячі три — три з половиною, але важкої кінноти з них лише сотні дві-три, не більше. Лицарям пощастило не потрапити до наших пасток на Глинському полі, тож у нас з’явиться новий шанс зустрітися з елітою дворянства Прикордоння. По-друге, окремо його нащадок віконт Зязик Славний, який захопив місто Чорні Шахти. У віконта тепер лише три сотні дружинників, це я точно знаю від своїх людей в окупованому місті, хоча він може набрати до війни ще сотню-другу. По-третє, серед наших супротивників абсолютно точно буде армія барона Діоклетіана Чорного — він люто ненавидить родину Траго й однозначно виступить проти нашого союзника. Ось сил барона я точно не знаю, але навряд чи більше пів тисячі. Це все, — я показав присутнім три зігнуті пальці. — Може, когось і пропустив, але там зовсім небагато, можна навіть не враховувати. Одне можу сказати вам абсолютно точно, друзі: ми не програємо цю війну!

— Альваре, я привезла замовлений тобою демонічний камінь! — чорношкіра Мурена, яка повернулася із затяжної поїздки містами Прикордоння, знайшла мене біля будівництва воріт Західного Заслону й простягнула ганчірковий згорток, усередині якого я побачив крихітний блідо-жовтий камінець.

Чудово! Я відразу сховав цінну річ до внутрішньої кишені. Тепер у мене нарешті з’явилася можливість виконати настанову богині Морани й за кілька днів вирушити в гості до її дочки Мелісенти. Потрібно буде лише не забути прихопити пристойний букет квітів перед цим візитом, а до того розібратися з невідкладними справами. Але радів я не лише доставленому прикликаною героїнею демонічному ядру, а й поверненню самої Мурени, яка невідомо де пропадала понад тиждень.

Коли темношкіра дівчина не повернулася за день-два з міста Чорні Шахти, куди їздила проводжати свою подругу баронесу Тільду Ур-Вайєтт, мене почали долати найтривожніші думки. І що біловолоса вампірка таки вмовила Мурену скласти їй компанію в поїздці додому до королівства Ван-Деек, і тепер ця парочка перебуває на півдорозі до Західної Імперії. І що Мурена в останню мить передумала й вирішила повернутися до своїх колишніх наймачів із церкви «істинних богів», самовільно привласнивши монети, узяті в мене на купівлю демонічного каменя. І що з темношкірою вбивцею щось сталося — агенти Теократії знайшли або, може, вона вскочила в якісь неприємності й сидить тепер десь у в’язниці чи ховається від вартових. Я навіть відправляв Мансура з парою його хлопців дізнатися, що сталося, і за потреби допомогти героїні, яка потрапила в біду. Але командир найманців повернувся з порожніми руками й лише підтвердив, що в Чорних Шахтах моєї знайомої немає.

Я поцікавився в самої темношкірої дівчини, де вона пропадала стільки часу. Мурена мого інтересу не зрозуміла й відповіла здивовано.

— У сенсі «де»? Як домовлялися, провела Тільду й того ж дня купила камінь для тебе. А потім довго виконувала інше твоє доручення й дізнавалася вже про камені для мене.

Мурена, яка зовсім не почувалася в чомусь винною, у всіх подробицях розповіла, як безуспішно моталася найближчими містами Прикордоння, не пропускаючи жодної крамниці торговців рідкісними речами й магічними предметами. Один демонічний камінь помаранчевого кольору, точніше інформацію про нього, знайшла майже відразу — торговець рідкісними речами в місті Чорні Шахти повідомив, що має таке демонічне ядро на прикметі, й пообіцяв незабаром дістати таку рідкість. Ось тільки ціну торговець заломив… — на цьому місці розповіді Мурена затнулася й явно напружилася, очікуючи моєї миттєвої відмови, — аж шістдесят золотих!

Ого! У кілька разів більше за ту суму, що залишалася тепер у моїй скарбниці. Утім, я не подав вигляду, що розгубився, і пообіцяв прикликаній героїні зібрати необхідну суму. Мурена кивнула й продовжила свою розповідь.

Після Чорних Шахт дівчина відвідала місто Брін, а потім за порадою одного з торговців поїхала на ярмарок до далекого торгового поселення Велль. Там почула про помаранчевий камінь і вже було зраділа, але слід привів до сусіднього графства, до перекупника, який указав на вже відвіданого торговця рідкісними речами з міста Чорні Шахти — судячи з усього, це був той самий камінь, який їй уже обіцяли дістати. Дорогою назад на лісовій дорозі зазнала нападу розбійників і самотужки розкидала всю банду чисельністю в півтора десятка татів. Спочатку злякалася, припустивши засідку агентів Теократії, але це виявилися звичайні, не навчені бою селяни, які не від хорошого життя взялися за палиці й коси. Ні, не всіх лиходіїв вона вбила, лише ватажка й двох його поплічників, але решті дала такий урок, що чоловіки ще нескоро залікують переломи й наважаться вийти на великий шлях. Так і не знайшовши другого потрібного їй для посилення каменя, дівчина вирішила припинити пошуки й повернулася до мене.

— Як я й казала, Альваре, буде дуже непросто. Демонічні ядра помаранчевого кольору могутні й рідкісні, аби з яких чудовиськ такі не добудеш. Торговці говорили про особливо сильну нежить, яка переродилася в магічного духа. На кшталт твого Тобіаса Одинадцятого або давніх лічів. Власне, дварфи перший камінь якраз і виколупали із сильного ліча десь у глибинних печерах під Хребтом Владик. Або це має бути демонічна тварюка рівня ватажка пекельних гончаків, але зустріти їхню зграю можна лише в спотворених проклятих землях. Ще підійде віверна, але не звичайна, а давня й така, що володіє магією.

— М-да, халепа… — погодився я, оскільки на прикметі в мене не було нічого підхожого. Звісно, крім Тобіаса Одинадцятого, якого я не збирався пускати в розхід заради його демонічного ядра. — Перший камінь постараюся не проґавити й викуплю відразу, щойно торговець повідомить про надходження замовлення. Та й другий камінь спробую відшукати. Старовинних руїн на сході багато, а нежиті там як багна. Можливо, десь і завелося таке сильне чудо-юдо, як давній ліч.

Ми трохи помовчали, і темношкіра дівчина вказала на величезний котлован, який продовжували поглиблювати численні будівельники.

— А це для чого? Басейн надумав вирити на місці відсутніх воріт?

— Майже вгадала. Тут буде яма-пастка для гірських велетнів. Місцеві гобліни кажуть, що ці величезні чудовиська зовсім близько й незабаром нападуть. Власне, я їх навіть навмисно дражню й підбурюю, щоб спровокувати атаку. А армію Жовтої Риби, ти напевно це помітила, перебазував ближче й розмістив табором за західними стінами міста.

— Цікаво, а всередині цих велетнів є демонічні ядра? — тема каменя посилення явно дуже хвилювала Мурену, і вона знову звела розмову до їхнього добування.

Я невпевнено знизав плечима.

— Та хто ж його знає? З одного боку, велетні начебто просто гуманоїди, такі як люди чи орки, нехай і дуже великі. Ось тільки я чув від гоблінів, що деякі старі й сильні велетні здатні до магії землі й льоду. Та й якось же велетні протистоять драконам, що лише завдяки грубій силі навряд чи можливо. Тож не виключаю, що в найстаріших велетнів усередині є магічне ядро. Утім, незабаром самі розкриємо й подивимося.

— Тоді я в справі! — повеселішала й надихнулася Мурена. — А коли варто чекати нападу велетнів?

— Уже зовсім скоро. Останніми днями мої орки за допомогою місцевої нечисті активно шукають у навколишніх пагорбах, — я обвів рукою й указав на гряду пагорбів на сході, — і грабують схованки гоблінів, де ті ховають свої запаси їжі. Уже з п’ятнадцять возів зерна й сушених грибів із ягодами привезли до Західного Заслону, а схованки все ніяк не закінчуються. Гобліни скаженіють, але нічого вдіяти не можуть. А велетні, які розраховували на цю їжу й уже вважали її фактично своєю, теж усе це чудово бачать і пускають слину. Тож, думаю, щонайпізніше за два-три дні нападуть на моє місто.

Темношкіра героїня невдоволено скривилася. Схоже, дівчині не сподобалися мої методи роботи з місцевим клаповухим населенням, і гоблінів їй стало шкода.

— Я пропонував гоблінам домовитися по-доброму, — пояснив я Мурені причину таких дій, — ось тільки вони не сприйняли мене серйозно. Ні, деякі племена погодилися, і їхні запаси їжі перебувають у безпеці за міцними міськими стінами. Але решта вождів гоблінів фактично послали мене куди подалі, тож тепер розплачуються за свою недалекоглядність. Крім їжі, у гоблінських схованках і обсидіану знайшлося чимало, і я навіть не знаю, де вухаті роздобули вулканічне скло в такій великій кількості. І старовинні предмети, витягнуті з давніх руїн. Серед трофеїв трапляються цікаві магічні персні, і жіночі прикраси, і навіть парні кинджали з обсидіану. Подивися, і якщо щось сподобається, можеш узяти собі абсолютно безплатно. Звісно, якщо не гребуєш використовувати речі зі старовинних склепів.

— Не гребую. І обов’язково скористаюся твоєю щедрою пропозицією, вождю Альваре. Але мені б спочатку відпочити після довгої дороги. Та й у річці обполоснутися теж не завадило б, а то на мені сантиметровий шар пилу й бруду. Чи є у твоєму місті заїжджий двір або, може, вільне місце для мене в якомусь шатрі на березі водойми?

— Ображаєш! — обурився я й указав Мурені на білокам’яний палац, що височів над усіма іншими будівлями міста. — Мої друзі гідні жити по-королівськи! Твої кімнати в правому крилі першого поверху давно готові й чекають на тебе. Домовик Гельмут повідомлений про таку мешканку й пропустить без запитань. Басейн у будинку розташований на цокольному поверсі, скажи слугам, щоб приготували для тебе ароматичні олії, мило й рушники. Якщо голодна, попроси кухаря нагодувати тебе або дочекайся спільної вечері.

— Овва! — темношкіра вбивця була вражена моєю гостинністю й таким теплим ставленням до себе. — Ніколи раніше мене так не приймали. Мабуть, якщо ти справді дістанеш для мене демонічні ядра, то я присягну вірно служити тобі, Альваре Завойовнику. І залиш одну вільну кімнату в палаці для моєї подруги Тільди. Щось мені підказує, що біловолоса вампірка ще до зими повернеться. Надто вже вона зітхала дорогою додому й казала, що сумуватиме за часами в орків.

Особисті кімнати та їхнє меблювання темношкірій героїні сподобалися, це було відразу помітно. Як сподобався й невеликий басейн, на поверхні якого плавали пелюстки квітів. І смачна вечеря в їдальні в товаристві Альвара Удачливого, Хуго й Мансура, які завітали в гості з армійського табору. Але три невисокі темношкірі дівчини в рабських нашийниках, які прислуговували в особняку вождя орків, викликали в Мурени шок і різке неприйняття. Для прикликаної героїні з африканської Уганди, чиї предки століттями були джерелом рабів для британських колоній, а після формального скасування рабства ще довгий час зазнавали гноблення британських колонізаторів, тема темношкірих рабів сприймалася вкрай болісно.

Мурена була присутня під час убивства орочого судді, а тому знала про трьох уцілілих тоді рабинь-дроу. Ось тільки аж до сьогодні не замислювалася про їхню подальшу долю й вважала, що я дав їм свободу й відпустив на всі чотири сторони після того, як у скринях вивіз із міста, яке кишіло світлими ельфами. Мені довелося довго сперечатися з Муреною й пояснювати обуреній дівчині, що тут інший світ зі своїми законами. Що про темношкірих африканців та їхнє гноблення європейськими колонізаторами тут ніхто навіть не чув. Що нашийники на ельфійках-дроу я залишив зовсім не через бажання принизити темношкірих дівчат, а заради їхньої ж безпеки, оскільки інакше вільних дроу мають право вбити світлі ельфи або люди зі Східної Імперії. Що всі три ельфійки в моєму домі перебувають абсолютно в тому самому статусі й становищі, що й решта слуг з-поміж людей, і що я не вимагаю від дівчат-дроу нічого проти їхньої волі.

Із великими труднощами прикликану героїню вдалося більш-менш заспокоїти, і вона змирилася з присутністю темношкірих служниць в особняку. Хоча повністю вгамувати невдоволення Мурени не вдалося, і героїня вперто вимагала, щоб із дівчат зняли нашийники. Інакше навіть погрожувала піти або напасти на мене, якщо рабинь сьогодні ж не звільнять. Довелося мені залучити до нашої суперечки Альфу, тим паче що ця давня ельфійка-дроу вже видала своє знання мови людей.

Довговуха Альфа уважно вислухала нову мешканку особняка й гідно відповіла.

— Шляхетна воїтелько, я вдячна за твою турботу про мене й двох моїх подруг. Ось тільки прошу дослухатися до слів вождя й не наражати нас на небезпеку. Тепер ми троє вважаємося власністю господаря Альвара Завойовника й перебуваємо під його захистом, ніхто не має права вимагати нашої смерті. Ні ельфійська княгиня Діасса Спритна Лань, про яку я багато чула з розмов людей у будинку. Ні священнослужителі церкви «істинних богів», зокрема молодша жриця Луана. Ні навіть далекі королі з Імператорами. Але якщо ми позбудемося нашийників, то будемо приречені на швидку смерть. Ельфів-дроу багато хто ненавидить, тож кинджал у спину, стріла крізь вікно або отрута в їжі стануть лише питанням часу. Ми знайшли новий дім, де нам усім трьом добре, і не хочемо помирати.

Після таких слів Мурена опустила голову й неохоче визнала, що була неправа. Хоча відразу ж попередила мене, що стане моїм найлютішим ворогом і викличе на поєдинок, якщо дізнається, що вождь орків користується своїм становищем господаря й змушує дівчат-рабинь робити безсоромні речі проти їхньої волі. Я ж, насилу підтягнувши відвислу щелепу від того, наскільки впевнено й уміло виступила Альфа, розсудивши складну суперечку, запевнив прикликану героїню, що цього ніколи не станеться, після чого мир між нами було відновлено.

Наступної ж ночі крізь дрімоту я почув, як тихо відчинилися двері спальні, а в темряві на тлі світлішого дверного отвору побачив обриси невисокої дівчини у світлій нічній сорочці.

— Знову ти мені спати не даєш, Бето… — пробурчав я не надто задоволено, але все ж посунувся, дозволяючи ельфійці лягти поруч. — Уяви, який скандал станеться, якщо Мурена застане тебе в моїй спальні. Сувора героїня ж нізащо не повірить, що ти приходиш за власною волею.

— Господарю, я не Бета, а Гамма, — голос пролунав у мене просто в голові.

Що⁈ Я миттєво прокинувся й сів на ліжку. Мене відвідала справді Гамма — вуха ельфійки були цілими, та й якщо придивитися в темряві, риси обличчя виявилися зовсім іншими.

— Я анітрохи не претендую на місце Бети за сніданком разом із господарем чи вночі в спальні. І прийшла зовсім ненадовго, лише поговорити.

— У нас із Бетою не те, що ти думаєш… Утім, неважливо. Про що ти хотіла поговорити?

— Про Альфу. Господар і сам напевно помітив сьогодні, наскільки вправно й уміло старша розсудила суперечку. Саме про це я й хотіла поговорити.

Я не зрозумів і попросив пояснити докладніше, на що Гамма охоче почала розповідати.

— Ми з Бетою вже кілька років прислуговували товстому орку Дозі Караючій Длані до того, як йому подарували Альфу разом із грамотою від Могула Жорстокого про те, що нашого господаря призначено мировим суддею. Це сталося десь років вісім тому. До цього Дога Караюча Длань звався просто Догою — багатим плантатором, на чиїх безкраїх полях працювали орки підкорених племен і раби різних рас. Але після отримання сувою з посланням Дога піднісся й почав працювати суддею, мандруючи з великим почтом охоронців і слуг, розбираючи суперечки вождів і всюди отримуючи багаті дари.

— Цікава історія, але до чого тут узагалі Альфа?

— Терпіння, господарю, я саме підійшла в розповіді до цього моменту. Просто майже відразу я звернула увагу на те, що Дога не ухвалює жодних важливих рішень, попередньо не поговоривши зі своєю новою рабинею-ельфійкою. Та й ставлення до Альфи було дещо кращим, ніж до мене чи Бети. Ми були для господаря просто брудом під ногами, а новеньку рабиню ніколи не били й не карали. Я запідозрила неладне й одного разу прямо запитала в нової подруги, чи не вона насправді справжній суддя? Альфа тоді лише посміялася, але того ж дня нам із Бетою відрізали язики. Я той болісний урок засвоїла й більше не лізла не у свої справи.

Оце так! Причому версія Гамми добре узгоджувалася з припущенням її подруги Бети про те, що третя ельфійка зовсім не така проста й, цілком можливо, була приставленою до судді наглядачкою. Ось тільки Гамма вважала Альфу зовсім не наглядачкою, а справжнім суддею, який уважно спостерігав, слухав аргументи сторін судового процесу й ухвалював рішення, яке потім озвучував огрядний господар-орк. По суті, Дога Караюча Длань був потрібний лише для привернення уваги сперечальників, притягуючи погляди до своєї неосяжної постаті й поводячись зухвало-шокуюче, що дозволяло справжньому судді без тиску й поспіху ухвалювати неупереджене рішення.

— Ти мені дуже допомогла, Гаммо, дякую. Без твоєї підказки я б сам не здогадався. Щось іще можеш сказати про старшу?

— Хіба що те, що господар Альвар і так уже знає. Сама Альфа нещодавно зізналася нам, що знову почала чути в голові голоси, які мовчали майже сім століть. Давні демонічні господарі повертаються до Елати й проводять перекличку своїх уцілілих маріонеток. Старша серйозно налякана й поки що чинить опір, не відповідає на дедалі наполегливіший поклик. Але якщо демони на таке здатні, то інші давні дроу їх теж напевно чують. І хтось зі старших уже відгукнувся й погодився допомогти поверненню господарів.

Велетні прийшли до долини наступної ночі. Мене розбудив набат дзвона на відновленій сторожовій вежі, тож я поспіхом одягнувся й вибіг назовні в супроводі Мурени, Вуглика та інших охоронців. Поспішив до східної стіни, уже майже по всій довжині добудованої, хіба що воріт не вистачало та не всюди були зубці нагорі. Довго вдивлявся в темряву й не бачив причини тривоги, але незабаром розгледів хатини, що запалали в далеких поселеннях, а за допомогою підзорної труби у світлі пожеж і надзвичайно високі повільні постаті в кількості щонайменше трьох десятків, а також дрібні цятки гоблінів, які панічно розбігалися.

Армію Жовтої Риби вже підняли за тривогою, і вона в повному складі ввійшла до Західного Заслону, хоча біля східної стіни я наказав закутим у метал бійцям поки що не показуватися. На стіні ми демонстрували лише десяток-другий лучників, та ще пів сотні жителів поспіхом споруджували з колод і возів барикаду, захаращуючи отвір у стіні на місці відсутніх воріт. Усе мало виглядати так, ніби атака велетнів застала нас зненацька.

За якийсь час з’явилися й гобліни, що панічно тікали, і з кожною хвилиною їх ставало дедалі більше. Власників рятівних зелених пов’язок пильні вартові воріт безперешкодно пропускали до міста, решту ж клаповухих халявників, чиї вожді не захотіли домовлятися й платити за безпеку своїх одноплемінників, відганяли ратищами списів. Я знав, що абсолютно така сама ситуація відбувається тепер і на крутій гірській стежці через скельну гряду, і в заваленій камінням ущелині — суворі орки не пропускають гоблінів без рятівних зелених пов’язок, попри будь-які їхні благання й спроби підкупу.

Жорстоко? Звісно. Але ці спритні верткі недоростки здебільшого врятуються, поховавшись серед скель і каміння. Зате їхні вожді раз і назавжди запам’ятають, що недооцінювати мене не варто, а мої пропозиції миру й співпраці ігнорувати вкрай не рекомендується. Утім… подумавши, я зробив невелике послаблення й дозволив пропускати до міста вагітних і жінок із малолітніми дітьми на руках, про що посильні відразу повідомили вартових ущелини й гірської стежки.

До світанку потік біженців-гоблінів вичерпався, зате зовсім близько від стіни з туману, що опустився на долину, велично вийшли високі похмурі постаті. Були вони надзвичайно високими, метрів по шість-сім на зріст, пузатими й абияк одягненими у звірині шкури. У когось із велетнів були лише настегенні пов’язки, в інших ще й косо-криві накидки на плечах, у кількох жінок, які прийшли до нас, з обвислими грудьми я бачив пошиті зі шкур спідниці. Зате майже в усіх велетнів, незалежно від статі, до поясів були приторочені мішки, що ворушилися, а то й клітки з до смерті переляканими гоблінами всередині.

Дикі велетні не стали розмірковувати й розглядати фортечну стіну із захисниками та продовжили неквапливо й невблаганно перти вперед. Я ж невдоволено похитав головою — надто вже високими виявилися наші вороги, я все ж припускав, що велетні будуть трохи меншими на зріст. Такі громили піднятими довгими й сильними ручищами могли, напевно, навіть учепитися за верх фортечної стіни, підтягнутися й перелізти зверху, попри грушоподібні тіла та величезну вагу. Або хапати й стягувати захисників, які стояли на стіні. Ось тільки діра на місці міських воріт манила велетнів, і нападники рушили саме до отвору, вважаючи цей шлях найочевиднішим і найпростішим.

Приховувати наші справжні сили більше не було потреби, тож я махнув рукою, і молодий чоловік-сурмач затрубив у кривий ріг. Пролунав тупіт безлічі ніг, і на фортечній стіні стало тісно від арбалетників та бійців із ятаганами. На навколишніх же скелях обслуги перестали ховатися й підкотили ближче до краю балісти, привезені ще кілька днів тому.

Залп! Найближчий моторошний велетень, який тепер нагадував величезного дикобраза, спіткнувся на рівному місці й упав, навіть спричинивши відчутне коливання землі. Його сусід праворуч вижив, попри пів сотні влучань стріл і болтів, але опустився на одне коліно й завив від болю. Смерть одного й тяжке поранення другого побратима не стали для решти велетнів уроком. Вони лише прискорили крок, прагнучи швидше підійти й розібратися з нахабними захисниками, які наважилися чинити опір нездоланній силі.

Залп! Залп! Діасса Спритна Лань кричала, перемішуючи ельфійські слова з орочою лайкою, а її лучники обсипали нападників градом стріл. Упав третій велетень, а слідом і четвертий, який отримав величезну стрілу з балісти просто між очей. Але атака тривала, і найближчі з нападників уже перебували на відстані лише метрів десяти від отвору в стіні, штовхаючись і поспішаючи до міста.

Але тут із гуркотом обвалилося хитке перекриття, присипане землею та пилом і таке, що приховувало вириту перед воротами величезну яму, і відразу троє найближчих велетнів упали в провалля. Ще один зупинився на самому краю, похитнувшись і завзято замахавши руками, але все ж зумів утриматися. Та навіть троє, які потрапили в пастку, були чудовим результатом. Орки, що стояли на іншому краю провалля, почали кидати в полонених, які потрапили в пастку, горщики з олією, Альвар Удачливий же кинув униз палаючий смолоскип.

Від виття велетнів, які згорали живцем, у мене заклало вуха, а Діасса Спритна Лань узагалі опустилася на коліна й затулила голову руками. Навіть решту велетнів пройняло, і вони зупинилися в жаху, спостерігаючи загибель товаришів. Залп по нерухомих цілях! Ще залп! Один із палаючих велетнів якимось дивом таки зумів вибратися з глибокої пастки з вертикальними стінками й із виттям кинувся навтьоки, і це стало останньою краплею для решти. І хоча такі громили й далі могли спробувати перелізти через стіну або дотягнутися до захисників, бойовий запал нападників повністю згас. Велетні розвернулися й почали відступати, прискорюючи крок через град стріл у спину. Перед воротами залишилися лежати шість величезних тіл, і ще двоє корчилися в передсмертних муках у вогняній ямі.

Перемога! Бійці почали дружно скандувати моє ім’я, але я зупинив їхнє святкування. Недостатньо просто відбити першу атаку, потрібно було розв’язати проблему з велетнями раз і назавжди, оскільки я не міг дозволити собі постійно тримати тут, у фортеці, великий гарнізон. А тому…

— Виходимо за стіну! При цьому обережно обходьте яму по краях, не впадіть униз у вогонь! Ми самі йдемо атакувати цих гірських чудовиськ у їхньому власному лігві!

Поки мої орки долали вузьке місце в отворі міських воріт і формували загін, достатній для атаки групи величезних велетнів, від наших ворогів і сліду не залишилося. Попри всю свою позірну повільність, пересувалися ці гіганти набагато швидше за пішу людину чи орка, і наздогнати їх на рівнині було неможливо без використання швидкої кінноти.

А ще мене вразила дивовижна живучість гірських велетнів, здатних витримувати десятки й навіть сотні влучань із луків та арбалетів. Фактично лише пряме влучання в голову з балісти вбивало цих ворогів, усе інше лише дряпало й завдавало незручностей, але не більше. Це свідчило про те, що без величезних втрат ближній бій із ними не обійдеться, причому далеко не факт, що моя армія в цьому бою взагалі переможе. Тому, відійшовши від бойового запалу й поміркувавши на холодну голову, я скасував переслідування й наказав бійцям повертатися до Західного Заслону.

Відправлена слідом за велетнями, які пішли, група гоблінів-розвідників на варгах теж повернулася ні з чим. Наші супротивники вже залишили гірську долину, пішовши далі за східні пагорби. Гобліни знайшли хіба що бездиханне тіло велетня, який сильно обгорів і все-таки помер від отриманих ран. Витоптана земля навколо трупа й сліди волочіння свідчили про те, що решта велетнів якийсь час крутилися біля свого загиблого товариша й навіть пробували його тягти, але все ж покинули й пішли без нього.

За підсумками битви ми знищили дев’ятьох велетнів із загону в понад три десятки. Якщо оцінювати з погляду подальших перспектив, то результат був вельми скромним і навіть гнітючим. Загроза нападу зі сходу нікуди не зникла, і нові загони злих голодних велетнів неминуче прийдуть знову. Ось тільки цього разу велетні вже будуть обережнішими й до такої примітивної ями-пастки більше не потраплять. А ще нападники можуть не атакувати фортецю в лоб, а спробувати обійти її вузькою ущелиною на схід — ми хоч і засипали цей прохід камінням, створивши непереборні для возів завали, але такі велетні однаково зможуть перебратися через перешкоди. Особисто я на місці ворожого командира саме так би й учинив, зайшовши супротивникам у незахищений тил.

До речі… а це ідея!

Я наказав збудженим після бою оркам прибрати тіла, заново накрити пастку біля міських воріт, навтикати перед фортечною стіною ряди загострених кілків і викопати глибокий рів перед самою стіною. Не те щоб я сильно вірив в ефективність таких кроків, але потрібно ж було чимось зайняти тритисячну армію Жовтої Риби, щоб бійці не нудьгували й не тинялися без діла містом. Сам же лише в товаристві темношкірої Мурени й летючого духа Тобіаса Одинадцятого вирушив ще раз оглянути звивисту ущелину біля Західного Заслону й великого гоблінського поселення.

Оглянув уздовж усієї протяжності круті осипні стіни ущелини, які в деяких місцях сягали висоти понад шістдесят метрів, але й на найнижчих ділянках не дозволяли вибратися. Оцінив сам вузький звивистий прохід, у деяких місцях настільки тісний, що тут не розминулися б два вози, навіть якби вони змогли перебратися через численні кам’яні завали. Невдоволено оглянув зграї стерв’ятників, які кружляли над головою, стривожені нашою появою біля їхніх гніздівель. Птахи могли видати нашу засідку, тож успішно провести операцію можна було лише вночі, коли ці денні птахи сплять.

І звернувся до своїх супутників.

— Ось тут або он там біля повороту дуже зручне місце для засідки. Іти велетні тут зможуть лише вервечкою по одному, тож моїм списникам і берсеркам доведеться щомиті стримувати лише одного ворога. Решта ж велетнів тупо стоятимуть позаду першого під градом надзвичайно важких каменів, стріл і горщиків із запальною сумішшю, не спроможні ні допомогти своєму передньому товаришеві, ні дістати супротивників нагорі.

— План, безумовно, хороший, — погодилася Мурена, теж уважно оглянувши запропоноване місце. — Справа за малим. Якось самим видертися нагору на ці вертикальні скелі й заздалегідь підготувати все необхідне. А найголовніше — вмовити велетнів піти через ущелину. Хтось має піти до їхнього лігва й розповісти велетням про існування цього обхідного шляху. І цього «когось» вони можуть узяти в заручники, а то й просто з’їсти.

Я вважав пропозицію з вісником зайвою — велетні, які довгі роки жили поблизу, напевно знали про цей вузький прохід на захід крізь скельну гряду. До того ж я погоджувався з Муреною, що цього посланця голодні велетні з великою ймовірністю просто-напросто зжеруть. Ризикувати кимось зі своїх знайомих я не збирався, та й багатьох із нас супротивники бачили на фортечній стіні й не повірили б нашим словам.

А ось відповідь на перше зауваження темношкірої дівчини була дуже простою. Піднятися з міста на пласку вершину скельної гряди можна було як крутою стежкою, так і через підземні тунелі шахти, де за давніх часів видобували чорне залізо. Тож і пройти нагору, і навіть затягнути важкі машини в розібраному вигляді було цілком можливо. Як і перекинути тут тимчасовий місток у вузькому місці ущелини й перевести частину стрільців на протилежний бік, щоб атакувати ворогів з обох схилів.

— Ось тільки цим самим стрільцям у засідці доведеться невідомо скільки чекати, коли велетні зволять напасти… — пробурчав мій безсмертний супутник Тобіас Одинадцятий, який теж активно брав участь в обговоренні оборони рідного міста.

— І птахи, які кружляють, їх видадуть, — невдоволено додав я. — Якщо велетні не зовсім тупі, то помітять стривожені зграї й запідозрять недобре.

— Це так… — погодився безсмертний намісник. — Справу доведеться проводити вночі. І, схоже, доведеться мені самому струснути старовиною й послужити тим самим посланцем, який заманить велетнів до ущелини. Мене вони з’їсти не зможуть, я безтілесний. Та й знають мене велетні, оскільки не раз бачили в старих руїнах. І повірять моїм словам, якщо скажу, що мене дратує будівництво і я хочу позбутися людей, які прибули до забороненого міста. Але далеко від Західного Заслону я ніколи не відходив — це складно для такого, як я, духа, прив’язаного до конкретного місця. Я можу ненадовго залишити місто, але дуже ненадовго. Тож, Альваре, з тебе знайти точне місце стоянки гірських велетнів. Із мене ж — умовити їх іти в обхід через ущелину, причому неодмінно вночі!

Здавалося б, усе просто, і вистежити таких гігантів, які залишали чіткий глибокий слід на вологій землі, було легше легкого. Ось тільки все виявилося не таким райдужним, як мені бачилося спочатку, і відшукати таємну стежку в скелях, яка вела до гірського притулку велетнів, було зовсім непросто. Чіткий глибоко втиснутий слід, який відходив від старої вимощеної каменем дороги, кілометри за три-чотири за гребенем далекого пагорба губився, не було ні запахів, ні прим’ятої трави. Варги з чудовим нюхом і кікімори лише крутилися на одному місці, але не розуміли, куди поділася здобич.

Можливо, тут мала місце своєрідна захисна магія, яка не дозволяла знайти таємний притулок у горах. Або з якогось місця велетні посипали свій слід спеціальним порошком, який збивав нюх досвідчених шукачів. Але ми витратили два повних дні, обшукали всі околиці на вісім-десять кілометрів навколо, перевіряючи всі проходи в скелях і заглядаючи до кожної тріщини, але не знайшли жодних зачіпок.

Ельфійські розвідники з підданих Діасси, визнані майстри своєї справи, теж губилися й белькотіли, що «тут не ліс, де ми здатні вистежити будь-якого звіра, а лише безживне каміння». Місцеві ж кобольди, у яких я запитував поради, узагалі відмовилися допомагати — чи то не знали таємного шляху, чи то не хотіли сваритися з велетнями, з якими перебували в добрих відносинах і торгували всіляким дріб’язком.

Підказка надійшла лише на третій день і зовсім із несподіваного боку. Цього дня я вирішив організувати кінну поїздку далі на схід, щоб перевірити території за наступною грядою пагорбів, куди відправляти піших розвідників було надто ризиковано. Із собою взяв ельфійську княгиню Діассу Спритну Лань, яка останніми днями бурчала, що я приділяю їй мало уваги й не запрошую в гості до свого нового особняка в Західному Заслоні, хоча всіх інших командирів армії Жовтої Риби там приймаю. Крім ельфійки, зі мною поїхали Мурена, командир найманців Мансур і пів дюжини його вершників для прикриття.

Ще із собою я взяв уже підросле пташеня, яке постійно розминало крила й пробувало злітати. Птах досі не отримав імені, і хоча мене це зовсім не хвилювало, мої знайомі дівчата вважали такий стан речей неправильним. Луана запропонувала назвати пташеня «Мунер» — був у неї в дитинстві якийсь знайомий хлопець із таким ім’ям, теж вічно скуйовджений і незграбний, але мені таке ім’я для гордого хижого птаха зовсім не сподобалося. Діасса Спритна Лань ще в середині літа пропонувала ім’я на ельфійський лад «Енто вуе’піре ліорі» (Вечірня Тінь Небес, мова ельфів). Красиво, але спробуй вимовити, особливо спросоння. Ельфійка на мою відмову тоді образилася й більше варіантів імені для вихованця не пропонувала. Вампірка Тільда свого часу не вигадала нічого милозвучнішого за «Лайнюх» чи «Смердюх». Тож залишалося моє підросле пташеня, яке тепер розмірами вже перевищувало земного індика, а розмахом крил не поступалося великому лелеці, досі безіменним.

Ми проїхали вже половину запланованої відстані, як раптом безіменне пташеня нарешті злетіло з мого плеча! Не незграбно спурхнуло, як раніше, подолавши десяток-другий метрів, судомно махаючи короткими крильцями, а потім уткнувшись дзьобом у землю. А розправило крила, спіймало повітряний потік і впевнено злетіло, відразу набравши величезну висоту. Воно гордо кружляло над нами, ледь помітне на тлі яскравого сонця, і ми із супутниками навіть зупинилися в захопленні.

— К’узаліва к’урука! — промовила Мурена, приклавши долоню козирком до чола, щоб сонце не заважало бачити гордого птаха. Цієї миті дівчина навіть перейшла, схоже, на свою рідну мову.

Ельфійка Діасса Спритна Лань перепитала, і темношкіра героїня переклала сказане.

— Я сказала «народжений літати» мовою суахілі. Йому пасує таке ім’я.

Довговуха княжна замислилася, а потім задоволено дзвінко розсміялася.

— Перше слово мені нічого не говорить. А ось «курука» співзвучне з ельфійським словом «куу’руке», що означає небо в ясну погоду. І водночас слово схоже на «кууруеке» — підрослий син, який незабаром стане самостійним. Дуже хороше слово, доречне. Альваре, нехай твого птаха саме так і звуть!

Я не заперечував, Курука то Курука, а хижий птах неквапливо ще з пів години намотував кола над нами, доки не почав різко знижуватися й спритно з першої спроби сів на мою підставлену руку в спеціальній рукавичці. Пташеня щось збуджено клекотіло — чи то з гордістю, чи то стривожено, і світла ельфійка відчула хвилювання птаха.

— Курука щось помітив. Там, — Діасса вказала рукою на скелі за пів кілометра від нас. — Якусь небезпеку. І так! Я теж бачу там нагорі рух серед каміння. Це велетні! Вони лежать серед валунів і розглядають нас!

Ого! Ми несподівано виявили місце проживання цих велетнів, яке безуспішно шукали вже третій день. Наближатися до спостерігачів ми не стали й, проїхавши осторонь, немов нічого не помітили, продовжили шлях на схід. Після чого за пів години розвернулися й поскакали назад, знову не акцентуючи уваги на групі скель удалині. Після прибуття я знайшов потрібну точку на карті — одній із кількох, знайдених у палаці й сусідніх будинках Західного Заслону, — і вказав Тобіасу Одинадцятому.

— Я полетів на схід, — повідомив мені чорний дух, справді за цих слів вилітаючи у відчинене вікно. — Чекайте гостей цієї ночі!

Ніч видалася підхожою для несподіваного нападу — похмурою, з чорними хмарами, що швидко переміщалися небом, і пронизливим вітром, який пробирав до кісток навіть крізь щільний одяг. Але це для нападників погода була найсприятливішою, а ось чекати нападу, який міг і не статися, за такої погоди було вельми нелегко. Дрібний нудний дощ теж не додавав нам приємних миттєвостей, мої бійці промокли до нитки й сиділи на слизькому камінні, цокаючи зубами на холодному вітрі. При цьому розводити багаття я категорично заборонив, щоб не сполохати нашу обережну здобич.

Ніч уже добігала кінця, і здавалося, що ми даремно тут мерзнемо й гарантовано заробляємо нежить із можливими ускладненнями, аж до запалення легенів, коли надійшло довгоочікуване повідомлення від кікімори Кірени.

— Вони йдуть, господарю-ю! — моя подруга спостерігала за дорогою за півтора кілометра від входу до вузької ущелини — гранична відстань, на якій іще діяла моя геройська здібність за поточних умінь. — Їх баг-гато. Чотири дюжин-ни, а то й більше. Ідуть н-неквапливо й обережн-но. Попереду н-на сотню кроків перед решт-тою найменший із велетн-нів, не вищий за твого огра. Мабуть, дитина або підліток.

Погано, що наші вороги йшли з розвідником. І особливо погано буде, якщо вони пошлють хлопчиська першим перевірити ущелину, а самі до пастки не ввійдуть. Я подумки наказав Хуго та його списникам відступити з ущелини й залягти неподалік від входу, погасивши всі вогні й нічим себе не видаючи. І дуже своєчасно! Велетні справді не полізли до підозрілого місця, зупинилися кроків за двісті від входу й послали вперед дитину.

Уже почало світати, коли найменший велетень пройшов ущелину наскрізь, постійно спотикаючись у темряві об каміння, що осипалося, й іноді навіть падаючи. Він оглянув спляче поселення гоблінів і повернув назад до своїх.

— Хуго, зачекайте трохи й повертайтеся на колишнє місце. Щити й списи в три ряди, але смолоскипи поки що не запалюйте!

Від мого півтисячника надійшло підтвердження, його орки елітних перших сотень готувалися перекрити вузький гірський прохід і стояти на смерть. А незабаром надійшли повідомлення й від Альвара Удачливого з Фадиром Твердолобим, які з безпечної відстані спостерігали за велетнями, що готувалися до атаки, і збиралися разом зі своїми бійцями стати тією кришкою, яка не дасть нашим ворогам розвернутися й утекти.

— Альваре, вони входять до ущелини! Вийшло!

На мій погляд, раділи мої друзі передчасно, оскільки ще потрібно було впоратися з тією неприборканою міццю, яка йшла на нас в атаку. Але перша частина нашого плану вдалася, і це справді вселяло надію.

— Час! Фадире, Альваре Удачливий, перекривайте ворогам відступ! Лучники й каменеметальники, готуємося! Але поки що тихо, ані звуку!

Я більше розраховував саме на орків-каменеметальників, адже яким би твердим не був твій лоб, пудова каменюка, яка прилетіла з висоти приблизно двадцятого поверху, гарантовано розколе череп. Але й три сотні арбалетників та лучників, які поливали ворога зверху потоком стріл, теж мали зібрати врожай смертей.

— Вони в зоні ураження! — Діасса Спритна Лань, яка перегнулася через край урвища й вдивлялася в напівтемряву під нами, уже не стала шепотіти чи передавати повідомлення подумки.

— Ну тоді почали! — я підпалив ґніт порохового заряду й першим з усіх скинув униз подарунок нашим ворогам.

Слідом за горщиком із запальною сумішшю вниз полетіло каміння, величезна кількість важких каменюк. Тут нагорі ми зібрали цілі гори снарядів, і майже тисяча орків та людей розсілися по обидва боки ущелини, готуючи велетням великий сюрприз. Від гуркоту вибуху, багаторазово посиленого луною, у мене з носа пішла кров. Хтось з орків не втримався на краю урвища й із відчайдушним виттям упав униз. Що ж відбувалося внизу, мені навіть уявити було складно.

— Альваре, велетні просто під нами! — крик Діасси я радше прочитав по губах дівчини, ніж почув, і запалив новий ґніт. А за ним третій.

Посилені порохові заряди один за одним полетіли вниз. Вибухи, гуркіт, земля, що тремтіла під ногами. Каменеметальники й лучники працювали не покладаючи рук.

— Альваре, до нас вийшли лише двоє! — повідомлення від Хуго Спритного підтверджувало, що плани ворогів пішли прахом, а основна маса нападників чи то розвернулася й побігла, чи то вже полягла.

Утім, навіть двоє розлючених велетнів, які будь-якою ціною пробивалися до виходу з пастки й трощили все на своєму шляху, — це страшно.

— Альваре, цілий натовп ломиться назад до виходу! Вони всі в крові й поранені, але сповнені рішучості прорватися!

— Діассо, скажи своїм лучникам, щоб допомагали захисникам біля обох виходів з ущелини!

Серце від хвилювання було готове пробити ребра й вистрибнути з грудної клітки, але я нічим тепер не міг допомогти своїм хлопцям. Ех, не там я обрав місце в цьому бою, потрібно було стояти в строю захисників, які перешкоджали відступу велетнів, і допомагати моїм бійцям…

— Альваре, ми відбилися… — першим відзвітував Хуго Спритний, ось тільки в його голосі я не почув жодної радості.

Відразу запитав про втрати й отримав відповідь, що загинули вісім орків-списників. Ще стільки ж поранено або скалічено. Зупинити розлючених гірських велетнів було дуже й дуже непросто. Ось тільки тепер був не час сумувати за загиблими, доки битва ще не завершилася.

— Ідіть глибше до ущелини й допоможіть нашим хлопцям, ударивши велетням у тил!

Від Альвара Удачливого довго не було жодних звісток, і я вже місця собі не знаходив від хвилювання, коли від мого армійського товариша надійшло повідомлення, що найбільший велетень таки зумів прорватися, розкидавши захисників, немов ті були легкими ляльками. Супротивника було серйозно поранено, і він залишав за собою кривавий слід, але щодуху йшов на схід.

— Є поранені й убиті з нашого боку, особливо в сотні списників-людей. Поки не знаю скільки. І той громила, який єдиний зумів піти, ударив у наш стрій крижаною магією! Той велетень-чаклун був на цілу голову вищим за всіх інших ворогів і набагато сильнішим!

Що⁈ Давній велетень, який володів магією? Усередині такого цілком могло бути демонічне ядро, причому, можливо, навіть дуже могутнє!

— Мансуре, не проґав цього підранка! Простежте на конях, куди піде цей останній велетень! Кірено, теж стеж разом з іншими кікіморами, не дайте йому сховатися!

Велетневі, який стікав кров’ю, удалося піти зовсім недалеко, і він зупинився в покинутому гоблінському поселенні. Усівся просто на дах будиночка, продавивши його своєю вагою, і зайнявся закривавленою ногою — розірвав ті брудні ганчірки, які слугували йому настегенною пов’язкою, і перетягнув праву ногу вище рани, зупиняючи кровотечу. Цієї затримки вершникам Мансура вистачило, щоб оточити поселення й не дозволити небезпечному ворогові спокійно піти, обстрілюючи велетня з луків і кидаючи в нього списи та дротики. Незабаром надійшла й ороча піхота, узявши поселення в щільне кільце. А слідом підбіг і я разом із Муреною, задля більшої швидкості навіть спустившись зі скелі мотузкою.

Наш супротивник справді був величезним і страшним — заввишки метрів під вісім, із довгими сильними ручищами, весь укритий старими моторошними шрамами й свіжими опіками, саднами та синцями. Жодного одягу на велетні не залишилося, на могутній шиї теліпалося лише намисто з дуже великих білих зубів. Непропорційно маленька для такого величезного тіла голова виглядала безглуздо, але злісний погляд маленьких чорних очей на ній мимоволі викликав тремтіння. Усіх нас велетень вважав їжею та здобиччю й дивився на людей та орків, які його оточили, зверхньо в усіх значеннях цього слова.

— Я Боча Пожирач Драконів!!! — громоподібний голос прокотився долиною, породивши багаторазову луну. — Запам’ятайте це ім’я! І нехай віднині воно являється вам у наймоторошніших нічних кошмарах!!!

На довершення своїх слів велетень витягнув угору праву руку, і з неї зірвалася сліпуча блискавка, підсвітивши низькі хмари над нами. Я бачив, як орки, що стояли біля мене, дружно здригнулися, а дехто навіть відступив на крок. Боча розреготався, задоволений справленим враженням. Він уже нікуди не поспішав і збирався просто тут прийняти свій останній бій, дуже дорого продавши своє життя й забравши до обителі смерті безліч ворогів. Причому не лише магія була його зброєю — велетень простягнув лапу й вирвав із корінням найближче дерево, нашвидкуруч обламавши гілки й створивши величезну палицю, якою почав розмахувати, відганяючи настирливих вершників, що кружляли біля нього.

— Ну, підходьте! Хто першим хоче вирушити до чертогів смерті? — прогуркотів велетень, самовдоволено регочучи.

Напевно, це було риторичне запитання, але я ступив уперед, розштовхавши ряди орків-списників і виймаючи магічну глефу з кріплення за спиною. Мене спробували зупинити охоронці й прикликана героїня Мурена, але я лише смикнув плечима, звільняючись від їхніх захватів, і безстрашно пішов уперед просто до Бочі Пожирача Драконів.

— Чуєш ти, мікроцефале-переростку! Я вже давно бажаю потрапити до обителі Богині Смерті, та все якісь дурні велетні на кшталт тебе заважають!

— Хто ти, козявко? — здивувався мій супротивник і навіть трохи нахилився, щоб краще роздивитися.

Я не відповів, зате замість мене це зробили бійці армії Жовтої Риби, які зібралися навколо. Хтось крикнув першим, а решта відразу підхопили його крик. Альвар! Альвар!! Альвар!!!

— То ти і є той Альвар Завойовник, про якого говорили гобліни перед тим, як ми кидали їх до казана з киплячою юшкою! Гобліни пищали, що ти мене покараєш і помстишся за їхні смерті. Дурні! — велетень глузливо всміхнувся й простягнув праву руку в мій бік. — Що ж, козявко, скажи цьому світові «прощавай»!

Секунди минали, однак нічого не відбувалося. Велетень опустив руку й подивився на свою долоню так, немов вона була в чомусь винна перед господарем. Я ж скористався розгубленістю свого супротивника й кинувся вперед, намагаючись пробігти між його товстезними, наче колони, ногами. Два соковиті удари по колінних зв’язках, і долину знову оголосив громоподібний крик велетня, ось тільки цього разу вже сповнений болю.

Боча не втримався на ногах, які перестали витримувати вагу тіла, й упав навколішки, навіть земля здригнулася від його падіння. Я ж опинився за його спиною, але знову розвернувся й промчав під його тілом у зворотному напрямку, скориставшись тим, що велетень присів і мені стали доступні інші, раніше недосяжні частини його тіла. Новий удар глефою, і у високо піднятій руці я продемонстрував присутнім бійцям свій трофей — величезний, майже метрової довжини, член велетня, відтятий під самий корінь. Важким він виявився, пудів два, напевно, але я був на взводі й зумів утримати таку вагу однією рукою.

— Що, Бочо, уже не так весело? — звернувся я до велетня, який вив від болю, упустив непотрібну палицю й обома руками затискав рану в паху. — Але це лише початок! За всі смерті моїх друзів і мирних гоблінів ти сьогодні заплатиш сповна!

Кров била фонтанами, я ж був м’ясником і робив свою роботу, розбираючи страшного велетня на частини, відтинаючи йому кінцівки та шматки тіла. Навіть звичних до вигляду крові орків пройняло. Я бачив білі, немов крейда, обличчя Костолома й Ги Безжального Убивці, які стояли в першому ряду, і розумів, що ніколи більше ці двоє головорізів не замислять проти мене заколот. Причому не лише вони. Узагалі ніхто з присутніх ніколи не замислить проти мене нічого лихого, надто вражений можливими наслідками. Деякі бійці від такої кількості крові взагалі непритомніли або зігнулися, спорожняючи шлунки. Нарешті мене зупинила Мурена, міцно схопивши за руки й сказавши, що мій супротивник уже давно стік кров’ю.

— На, тримай своє замовлення! — я простягнув темношкірій дівчині невеликий камінець яскраво-помаранчевого кольору, тепер увесь вимазаний кров’ю.

Оглянув притихлу армію Жовтої Риби й крикнув усім, незалежно від роду військ, раси та чину, шукати в окрузі красиві осінні квіти, з якими їхньому вождю не соромно буде з’явитися в небесних чертогах Богині Смерті. Так, я відчував, що сповнений сил, як ніколи, і готовий до нового піднесення. І не хотів більше відкладати візит до Мелісенти.

— Альваре, я доглядатиму за твоїм тілом стільки, скільки буде потрібно. Обіцяю! — молоденька жриця Луана, яка схилилася наді мною, тримала в одній руці склянку води, а в іншій — демонічний камінь, і цієї миті була незвично серйозною. Цілителька ще раз оглянула мою спальню, де я просто в новому чистому одязі й з букетом квітів у руках приліг на ліжко, щоб постати перед своєю небесною знайомою Мелісентою в презентабельному вигляді. Поглянула на Вуглика, який усівся у дверях і отримав від мене чіткий наказ нікого до кімнати не впускати, крім хіба що Луани. Промовила коротку молитву Матері-Живиці й простягнула мені небезпечний камінець. — Ковтай і відразу ж рясно запивай водою. І щасти тобі!

Я зробив ковтальний рух і запив із запропонованої дівчиною склянки. Приготувався до моторошного болю, який скрутив мене колесом під час першого геройського посилення, але цього разу нічого такого не сталося. Просто в шлунку стало тепло, світ почав поступово тьмяніти й розчинятися. За відчуттями минула приблизно хвилина темряви, потім обстановка навколо різко змінилася.

Е-е-е, не зрозумів. Де це я опинився? Справді було від чого розгубитися, оскільки опинився я зовсім не в знайомій кімнаті бібліотеки з безліччю книг. А на вимощеному чорно-білою кам’яною плиткою невеликому круглому майданчику, з усіх боків оточеному водоспадом із повільно-тягучою й темною водою, немов це була навіть не вода, а густе чорнило чи смола. Високо над головою горіло й пульсувало зоряне небо, причому настільки яскраве, що його світла вистачало, аби роздивитися найдрібніші деталі навколишньої обстановки. У центрі ж самого майданчика стояв круглий білий столик, заставлений порцеляновими чашками й тацями зі всілякими солодощами, навколо якого сиділи й дивилися на мене, здивовано кліпаючи очима, п’ять по-своєму незвичайних осіб.

Дві жінки середнього віку, схожі між собою, наче рідні сестри-близнючки. Однакове темне волосся, однакові зачіски, однакові очі й овали облич, однаковий відтінок шкіри. Навіть сукні на обох були однакового крою й кольору — чорно-білі, як і сам дивний світ у цьому місці. Однак найдивнішим у них було те, що рис облич я ніяк не міг розгледіти, чіткими залишалися лише очі, усе інше ж було якимось розмитим. Крім цих двох жінок, за столиком сиділа постать у вільному й чорному, наче імла, балахоні з капюшоном, який повністю закривав обличчя. А також двоє напрочуд великих для свого віку дітей — світловолосі кучеряві хлопчик і дівчинка в білосніжному одязі. За обличчями й зовсім дитячими незграбними постатями їм було лише років три-чотири, але водночас розмірами ці діти майже не поступалися дорослим. Дівчинка пускала слину й сиділа в мокрих штанцях, хлопчисько ж заліз із ногами на стілець. Судячи з усього, до моєї появи ця дивна компанія пила чай і вела неквапливу розмову при світлі зірок, тепер же погляди всієї п’ятірки були звернені на мене.

— Е-е-е… мир цьому дому! — ляпнув я перше, що спало на думку, водночас із запізненням ховаючи за спину принесений букет осінніх квітів — кричуще яскравих і різнокольорових, які зовсім не гармоніювали з навколишньою чорно-білою обстановкою.

— Смертний? — здивовано промовила одна з жінок, після чого перевела погляд на свою сусідку за столиком. — І звідки у твоєму домі взявся смертний, сестро?

— Він… не зовсім смертний, — лише коли друга жінка заговорила, її обличчя нарешті сформувалося й стало чітким, і я нарешті впізнав у ній богиню Морану, яка тепер ніяково бентежилася й, схоже, намагалася виправдатися перед родичкою. — І прийшов він сюди у справі. Прикликаний герой прибув за черговим посиленням. Доню, швиденько розберися з відвідувачем і мерщій повертайся до нас.

Постать у чорному балахоні слухняно схопилася зі стільця — просто карикатурне зображення смерті, якою її малюють у моєму світі, хіба що без щербатої коси в руках. Немов почувши мої думки, дівчина відкинула капюшон, показавши знайоме гарне личко Мелісенти, і вже було ступила в мій бік, але перша жінка її зупинила.

— Зачекай, племіннице, я щось не зрозуміла… У нього в грудях горить іскорка твоєї свічки. Так, точно, поза всяким сумнівом! Ти що, використала свою свічку життя й пірнала за ним у первинний хаос? І знову ж таки, квіти цей смертний комусь приніс… Чи не тобі?

Мелісента перелякано завмерла й обернулася до матері, немов шукаючи в неї підтримки.

— Доню, йди, я сама розберуся, — Морана нетерпляче змахнула рукою, і ми з Мелісентою нарешті перемістилися до добре знайомої кімнати з книгами.

Безліч запитань крутилася в мене на язиці, і я ледве стримувався, щоб не випалити їх усі разом. Що то було за місце? Чому я не бачив облич богинь? Хто ці двоє дітей-переростків? І чому Морана так поспішала мене спровадити? Моя ж безсмертна знайома трохи постояла розгублено посеред бібліотечної кімнати, потім упівголоса цілком виразно вилаялася. Після чого пояснила причину свого роздратування.

— Наскільки ж незручно вийшло, Альваре! Треба ж було тобі проковтнути демонічне ядро й померти саме в ту мить, коли нас із матір’ю навідала моя тітка Живиця зі своїми нащадками. Ця богиня до жаху прискіплива й дуже не любить, коли заведені правила порушуються навіть у дрібницях. Тепер так просто тебе вже не повернути до життя.

— Очікуються проблеми? — насторожився я, на що Мелісента лише невпевнено знизала плечима.

— Поки що не знаю. Сподіваюся, мати щось вигадає. У найгіршому разі поживеш тут у мене якийсь час, доки не настане строк твого переродження в новому тілі. Але про Елату й своїх знайомих можеш у такому разі відразу забути, та й я теж зітруся з твоєї пам’яті, і тут уже нічого не вдієш. Гаразд, чого завчасно засмучуватися й забивати голову? Просто чекаємо, що там старші вирішать. І годі вже м’яти мої квіти, давай поставлю їх у вазу!

Я машинально віддав букет, занурений тепер у свої думки. Надто вже невеселі перспективи змалювала мені Мелісента, що не кажи. Я помер, це нарешті прозвучало відкрито, без натяків і двозначностей. Напевно, й минулого разу було те саме, причому тоді ще й мою душу довелося шукати в далеких закутках світобудови. Ось тільки минулого разу мене повернули до життя й повернули в колишнє тіло, тепер же із цим виникли проблеми. Тож цілком можливо, що мені світить утратити все й переродитися в подобі нерозумного немовляти в якомусь іншому світі. Ось тобі й «сходив за черговим посиленням»!

Але хіба прикликані герої мають помирати під час поглинання демонічних каменів? Мелісента ж сама казала, що сюди до неї герої потрапляють дуже рідко й зазвичай посилення в них відбувається штатно — відсипаються кілька днів і встають сповнені сил. Моя подруга якраз і добирала для мене такі умови, щоб я пройшовся по краю, але залишився живим. Помилка в розрахунках? Але ж і велика Морана теж радила мені вирушити на зустріч із її дочкою за кілька седмиць і навіть підказала, де знайти потрібний демонічний камінь!

У те, що й усезнаюча богиня теж помилилася, вірилося з великими труднощами. Найімовірніше, причина була в іншому. Наскільки я зміг зрозуміти з усіх недомовок дочки з матір’ю, сама моя поява в цьому дивному місці порушувала прийняті в безсмертних істот закони й порядки. До певного часу Мелісента та її могутня мати заплющували на це очі й приязно мене приймали, але тепер про порушення дізналася інша богиня, а тому халява закінчилася й для мене настав час розплати.

Мелісента ж тим часом поставила принесений букет у велику чорну із золотими прожилками вазу, яка з’явилася нізвідки, й критично оглянула квіти. Дочка смерті нічого не сказала, хоча я дуже старався догодити їй цим подарунком і відібрав для букета найкращі й найяскравіші з тисяч квітів, які за моїм наказом зібрали бійці армії Жовтої Риби. Так нічого й не сказавши про букет, дочка Богині Смерті раптом ляснула себе долонею по чолу й полізла до шухляди свого столу. Довго рилася, перебираючи речі, які там зберігалися, потім виклала на письмовий стіл масивний медальйон із темного металу на довгому срібному ланцюжку.

— Одягай! І не сперечайся!

Я взяв до рук і оглянув дивний предмет, який зберігався у сховищах обителі смерті. Важкий, грамів триста, увесь якийсь нерівний і підкреслено кострубатий, немов у майстра, який його виготовив, не було під рукою нормальних інструментів і хоча б не такої кривої форми для лиття. Складалося враження, що річ була моторошно давньою. Водночас на одній поверхні темного медальйона був витиснений знак Морани, причому він навіть слабко світився зеленкуватим кольором, на іншій же вилася в’язь дрібних напівстертих рун, яких я не зміг прочитати. Під уважним поглядом дівчини я все ж надів дивний медальйон на шию.

— Тепер ти вісник моєї матері у світі Елати, її повноважний представник у світі живих. Твоїми устами говоритиме Богиня Смерті, а твоїми руками чинитиметься її правосуддя. Ти зможеш убити будь-якого ворога, вказавши на нього пальцем або навіть віддалено, просто назвавши ім’я. Сам же будеш незнищенним. Убити тебе вороги й далі зможуть, оскільки людське тіло слабке й уразливе, ось тільки через якийсь час ти воскресатимеш знову й знову. Думаю, саме цей медальйон Вісника Смерті мати й мала на увазі, коли в розмові із сестрою натякнула, що ти не зовсім смертний. Що? Зачекай…

Мелісента раптом завмерла на півслові й підняла руку, зупиняючи мої запитання й коментарі та, схоже, дослухаючись до чогось, чого я не чув. Потім повідомила, що нас обох сестри-богині кличуть на чаювання й ми тепер перенесемося назад до водоспаду часу. Мить — і я знову опинився на чорно-білому майданчику, оточеному темним неквапливим потоком, який лився з небес. За час нашої начебто зовсім недовгої відсутності тут відбулися зміни — зоряне небо над головою зовсім потемніло, зате на столику з’явилася яскрава лампа, а ще виник шостий стілець. Дівчинка заснула, поклавши голову на стіл. Її ж товстий незграбний брат бавився чаєм, пускаючи бульбашки по поверхні в склянці.

— Сідай, Тимофію-Альваре, — послужливо запропонувала мені задоволено усміхнена Живиця, указавши рукою на вільний стілець. — Хочу краще роздивитися друга моєї улюбленої племінниці.

Я слухняно сів на запропоноване місце, і Богиня Життя власноруч налила мені до чашки запашний квітковий чай. Морана ж, помітивши в мене на шиї новий медальйон, насупилася й невдоволено похитала головою.

— Це зовсім зайве, доню, тому що ми із сестрою домовилися. Альвар усе робить правильно й методично, несучи віру до диких місць. І моя сестра Живиця погодилася з тим, що твій друг корисний і гідний повернення до світу живих. Тож медальйон Вісника Смерті не потрібен, і після вечері поверніть такий небезпечний предмет на місце. Світ Елати зовсім не перебуває на межі знищення, тож час для настільки радикальних дій іще не настав. Утім, Альваре, замість відібраного медальйона я дам тобі право не лише будь-якої миті приходити до мого дому, а й безперешкодно йти з нього, зберігши при цьому життя й душу.

Чай був дуже смачним, я навіть похвалив напій і попросив добавки, чим заслужив задоволену усмішку Живиці, яка власноруч збирала трави у відомих лише їй місцях сили. А ось тістечка й інші солодощі, чесно кажучи, розчарували. На столі в небожителів я очікував побачити щось неземне й чарівне, а не банальні нудотно-солодкі крекери та еклери, які можна купити в будь-якому мережевому магазині. Утім, дивні діти наминали солодощі з величезним задоволенням, а на блюдах замість з’їденого з’являлися все нові й нові частування.

Складно сказати, скільки часу тривало наше чаювання із супутньою розмовою. Зоряне небо над головою за цей час то розгорялося з новою силою, то знову чорніло, то розколювалося яскравими спалахами вибухлих зірок і гігантських протуберанців, але мої безсмертні сусіди за столиком зовсім не звертали уваги на це світлове шоу. Зате в’їдлива Живиця причепилася до мене з розпитуваннями. Чи сумую я за втраченими батьками й чи хочу знову їх побачити? Чи краще мені в Елаті, ніж у рідному світі? І чи не хочу я все кинути й повернутися в той день, коли сталося перетинання світів, але лише за годину до катастрофи? Тоді ж і я сам зумію уникнути перенесення, забравшись із небезпечної зони, і зможу врятувати безліч хороших людей, та й із сестрою все вийде не настільки сумно…

Я відповідав на каверзні запитання співрозмовниці, незмінно стверджуючи, що задоволений своїм життям і нічого в ньому змінювати не бажаю. Але в якийсь момент усе ж не витримав і поцікавився, чи взагалі можливе описане богинею перенесення в минуле, чи вона запитує просто з цікавості?

— Хто знає? — хитро всміхнулася безсмертна Живиця. — Просто я бачу, що з тобою вчинили несправедливо, не поцікавившись твоєю думкою й перенісши до іншого світу проти твоєї волі. Ось і намагаюся зрозуміти для себе, чи здобув ти в новому житті щось рівноцінне втраченим друзям дитинства, люблячим батькам і сестрі та загалом змарнованому великому майбутньому?

Оскільки я нічого не відповів, богиня продовжила мене підбурювати й провокувати.

— Я ж анітрохи не перебільшую, Тимофію. Ти міг стати відомим математиком, який увічнив своє ім’я й просунув науку вперед. Або талановитим програмістом, творіннями якого користувалися б мільйони людей. І навіть художником, який створив новий провокаційний напрям у живописі й здобув скандальну славу разом із цілою армією фанаток-прихильниць, готових різати собі вени лише заради того, щоб на мить привернути твою увагу.

Який жах! Останній варіант мене зовсім не надихнув, і богиня тонко це відчула, відразу виправившись і почавши пропонувати альтернативні варіанти, спокушаючи перспективами, які я втратив у попередньому світі, але які в принципі можу повернути. І на противагу цим великим перспективам богиня применшувала мої досягнення у світі Елати.

— Що ти маєш тепер, Альваре? Ну проміняв ти продуване всіма вітрами шатро на кам’яний дім, і що з того? Навколо дикі орки, які вб’ють тебе відразу ж, щойно даси слабину. Із близьких друзів хіба що наївна дівчинка-мрійниця, яка лише через те, що орки вважають її жінкою вождя, помилково вирішила, що має якусь вагу й вплив у цьому чужому для неї племені.

— Ця «наївна мрійниця», між іншим, твоя віддана служителька! — нагадав я богині, на що Живиця лише недбало відмахнулася.

— І що з того? У мене таких відданих служителів мільйони, навіть десятки мільйонів. Слухняних фанатиків, готових без вагань стрибнути з високої скелі й розбитися, якщо я накажу їм це зробити. Однією прихильницею більше, однією менше — жодної різниці!

Нічого собі ставлення до прихильників, які день і ніч прославляють Матір-Живицю! Зізнатися, я розгубився й у пошуках підтримки поглянув на Мелісенту, однак моя знайома знову натягнула на голову чорний капюшон, відвернулася й сиділа відсторонено, немов її тут за столиком і не було. Її ж мати взагалі з якогось моменту долучилася до цієї своєрідної гри, разом із сестрою-близнючкою почавши мене підбурювати.

— Ну які в тебе перспективи у світі Елати, Альваре? Ну переможеш ти ще дюжину сусідів, ну збільшиш армію племені Жовтої Риби ще на кілька сотень клинків. Вище голови однаково не стрибнеш, і зрівнятися могутністю з Імперіями чи просто коаліцією королівств твоя нова молода держава не зможе й буде розбита. Як не зможе протистояти й оркам півдня, якщо вони вирішать узятися за тебе серйозно.

— А дівчата навколо тебе, — знову вкрай нетактовно втрутилася її сестра Живиця, — хіба є підхожий для тебе варіант у світі Елати? Про Луану мовчу, вона начебто в ролі молодшої сестри для тебе, та й шлях моєї жриці не передбачає заміжжя. Але всі інші навколо або негідні тебе простолюдинки, які двох слів зв’язати не можуть. Або, навпаки, аристократки чи княгині й вернуть носа вже через те, що ти не шляхетної крові. Так і далі купатимешся з русалками й тискатимеш довговухих темношкірих рабинь, які не сміють перечити господареві?

Мелісента за цих слів здригнулася, показавши, що все ж дослухається до розмови. І хоча приклад русалок і дроу був абсолютно некоректним, по суті спотворюючи реальну ситуацію, сперечатися й щось доводити я не став, щоб не розвивати тим самим неприємну для мене тему, на що явно й розраховувала співрозмовниця. Живиця ж іще спробувала підлити олії у вогонь, пригадавши принесений мною букет і вирішивши посмакувати цю тему, але тут усі інсинуації припинила її сестра.

— Альвар просто друг моєї дочки й приніс квіти як ввічливий і вихований молодий чоловік.

— Просто друг? Друзі зазвичай не дарують квітів. Та й дівчата не палять свою свічку безсмертя заради аби кого.

— Просто друг, і крапка, — натиснула голосом її сестра. — Моя дочка доросла й цілком розумна. Чудово розуміє, наскільки вони з Альваром різні за природою, і дурниць не накоїть. Та й я нізащо не дозволю, щоб дочка вічно страждала через те, що її обранець був смертним, швидко постарів і пішов. Сама в минулому припустилася такої помилки й настільки страшної долі для дочки не бажаю!

Після такої однозначно висловленої позиції Богині Смерті тема наших із Мелісентою зустрічей продовження не отримала, а незабаром Живиця взагалі звернула увагу на те, що її діти-переростки занудьгували, і повідомила господарям дому, що їй час збиратися в дорогу. Вона попрощалася й просто безслідно розчинилася разом із дивними дітьми, і я нарешті полегшено зітхнув, оскільки ці довгі тортури закінчилися.

— Я сама тут приберу, — Морана встала й оглянула заляпаний плямами та всипаний крихтами стіл. — Ти ж, доню, допоможи гостеві з вибором здібності й проведи додому.

— Тепер бачиш, наскільки з моєю тіткою непросто? — із вимученою усмішкою запитала мене Мелісента, коли ми вдвох знову опинилися в кімнаті з книгами. — Але ти тримався молодцем, Альваре, не зірвався, на що вона явно розраховувала. А ще Живиця спробувала промотати час, десь на два-три століття, щоб тобі не було куди й до кого повертатися. Жарт у неї такий дурний — показати, наскільки смертні нікчемні перед її величчю. Добре хоч мати вчасно помітила й припинила. Але в будь-якому разі часу минуло вже багато, понад седмицю у світі Елати, тож давай швиденько підберемо тобі нову геройську здібність, і я переміщу тебе назад.

— Лише одне запитання, — я не витримав і з безлічі запитань, які крутилися в голові, запитав про дивних дітей, які поводилися за столом зовсім потворно.

— Це мої двоюрідні брат із сестрою, діти Живиці. Мати надто любить їх і не бажає, щоб вони колись виросли й пішли від неї. Вони мають вигляд маленьких, але насправді обидві дитини НАБАГАТО старші за мене й навіть старші за деякі зорі, але зупинилися в розвитку й залишаються для матері такими самими кумедними незграбними карапузами, якими вона бажає їх бачити. Надмірна материнська любов іноді буває страшнішою за смерть!

У мене просто не знайшлося слів. Мелісента ж розвела руки в боки, і кімнатою нескінченним хороводом запурхали вже бачені мною раніше карти здібностей. Дочка Богині Смерті почала ловити деякі з них, бажаючи показати й запропонувати їх мені, але я зупинив дівчину.

— А можна замість усього цього, — я вказав на хаотичний набір карт, що пурхав кімнатою, — узяти тебе із собою до Елати? Можна не назавжди, а просто на екскурсію. Щоб ти подивилася на світ смертних і створювану мною державу на власні очі й зрозуміла, що не настільки вже там усе безрадісно, як нещодавно розповідала твоя тітка. І орки цілком керовані, якщо знати, як із ними поводитися. І люди зовсім не безнадійні через свою малу тривалість життя. Та й про ельфійок-дроу й русалок тобі краще самій подивитися й зрозуміти, як мало правди було в сказаному Живицею.

— Ну… я навіть не знаю… — схоже, мені справді вдалося здивувати свою співрозмовницю. — Я сама не проти, ось тільки моя мати навряд чи дозволить таке. Тож давай я спочатку обережно її підготую, а потім запитаю, коли вона буде в гарному настрої. Тепер же, Альваре, загадай щось інше.

— Гаразд, — не став сперечатися я. — Тоді подивися, чи є серед запропонованих здібностей посилення того вміння, яке я обрав минулого разу? Хочу бачити світ очима й чути вухами тих істот, із якими вже налагоджений ментальний зв’язок.

— Є таке! — зраділа Мелісента й поманила пальцем одну з карток сіро-фіолетового кольору. — І якщо сама істота буде не проти, ти справді зможеш «під’єднатися» до неї й побачити світ її очима. Рідкісне вміння, дуже мало хто з героїв його обирає. Зазвичай усі беруть щось стандартне й таке, що відразу дає відчутний ефект, — жбурлятися там вогняними кулями або вправно махати мечем. Ти ж ідеш іншим шляхом, і це вже починає ставати цікавим. Гаразд, Альваре, ламай уже картку в пальцях, знімай медальйон і готуйся до воскресіння. Докладно тоді якось іншим разом поспілкуємося, тепер же тобі вже настав час прокидатися!

Цього разу, коли я розплющив очі після тривалого непробудного сну, була друга половина дня, а за вікном ішла сильна злива. Від зовсім недавньої літньої спеки не залишилося й сліду, осінь вступила у свої права не лише за календарем, і в кімнаті відчутно тягло прохолодою, навіть холодом. Луана ж, наче й не минуло багато днів від миті поглинання демонічного каменя, стояла наді мною й уважно вдивлялася в моє обличчя.

— Привіт! — життєрадісно всміхнувся я своїй найближчій і найвірнішій подрузі. — А ми буквально щойно з богинею Живицею говорили про тебе!

Молоденька жриця здивовано прочинила рота й кумедно сплеснула руками.

— Ви говорили… про мене⁈ — Луана зніяковіла, поправила чубчик і чомусь почервоніла. — І… що сказала моя богиня?

— Що ти здобула певну вагу й повагу в племені орків, — дещо по-своєму витлумачив я слова небесної співрозмовниці, утім не збрехавши жодним словом. — І що ти настільки фанатично віруєш, що без вагань стрибнеш із високої скелі й розіб’єшся на смерть, якщо твоя богиня накаже це зробити.

— Ну… — молоденька цілителька виявилася зовсім збитою з пантелику. — Так… напевно. Якщо так буде потрібно моїй пані. Але яка вона, мати всього сущого, розкажи?

І як би делікатніше описати ту стервозну жінку з двома неслухняними дітьми-імбецилами?

— Живиця прискіплива й сувора, у кожному питанні прагне розібратися до найдрібніших деталей. І якщо вже почала про щось тебе розпитувати, то докопається до суті, а ти сидітимеш, наче на прочуханці в начальника. А ще чомусь я не відразу побачив обличчя богині, спочатку якийсь час були лише темні уважні очі, які пронизували тебе наскрізь.

— Ну це якраз зрозуміло! — засміялася й перебила мене на півслові молодша жриця. — Саме так описують Живицю та її сестру Мару всі богослови й апостоли. Для кожної людини небесні сестри мають різний вигляд. Тлумачі вважають, що богині беруть із пам’яті самої людини близьку й рідну для неї подобу, зовні схожу на матір, няньку чи старшу сестру. Саме тому, коли якась із небесних сестер з’являється в місці, де зібралося багато людей, вона завжди надягає маску, щоб у пастви потім не виникало суперечок і протиріч.

Оце так! Про таке просте пояснення я якось не подумав. Багато чого ще хотів розповісти своїй подрузі та й розпитати Луану про новини за час моєї відсутності, але увагу привернув якийсь незрозумілий шум за вікном. Там крізь шум дощу й свист вітру чулося глухе гарчання та дивний металевий дзенькіт. Я обережно сів на ліжку й виявив на собі лише не надто чисті підштаники, зате всю шкіру на животі, руках і ногах укривав густий шар липкої олії, змішаної з оцтом. Устав і підійшов до вікна, з цікавістю визирнувши у двір.

— Я все поясню, Альваре! — поспішила заспокоїти мене молодша жриця, яка підбігла, оскільки я нервово стиснув кулаки й почав оглядати кімнату в пошуках своєї броні та зброї.

Було від чого так розхвилюватися. У внутрішньому дворику мого власного особняка величезна велетка з обмотаною ганчірками головою й лівою рукою на перев’язі, а також іще один гірський велетень із ногою в гіпсі, який спирався на костур із цілого стовбура дерева, натягували смугастий тент-навіс над ще одним своїм побратимом, що лежав на галявині догори черевом!

— Авжеж, Луано, постарайся пояснити це видовище! — обернувся я до цілительки, і дівчина, винувато опустивши голову, почала розповідати.

— Це Мурена наполягла, щоб велетням зберегли життя. Твої орки були категорично проти, особливо шкідливий старший шаман Злидень Йорго. Там навіть поєдинок стався, і Мурена перемогла Костолома. Не на смерть, просто сильно побила сотника «Головорізів» і змусила визнати поразку, урятувавши тим самим життя полоненим. Командири орків — Хуго, Ги й Фадир — навіть приходили потім до мене по пораду, щоб я розсудила їхню суперечку з прикликаною героїнею. І я… я… ти тільки не сварись, Альваре, але сказала, що велетнів потрібно підлікувати й відпустити.

Дівчина ще нижче опустила голову, побоюючись моєї різко негативної реакції.

— Та-а-ак… — я навіть не знав, що й сказати з цього приводу. — І багато в нас тепер таких полонених?

— Із заваленої камінням ущелини твої орки притягли п’ятьох. Але один, найтяжчий, із розколотою валуном головою помер від ран наступного дня, я не змогла його врятувати. Отже, тепер четверо. Одна жінка, її, до речі, звуть Осольда, і в минулому вона була людожеркою. Насторожена, шкідлива, але загалом спілкуватися з нею можна, вона адекватна. Дитина велетнів на ім’я Кастер узагалі не постраждала. І є ще двоє дорослих чоловіків. Той, що зі зламаною ногою, — це Дин, він найспокійніший з усіх. А лежить увесь переламаний Геп, ось його я трохи побоююся, оскільки він увесь час гарчить і дивиться на мене як на їжу. Схопив би й зжер, якби лише обидві його руки не були перебиті. Поговори з ним, Альваре! Скажи, що якщо його не лікувати, то він так і залишиться на все життя нерухомим і безруким калікою.

— А навіщо цього Гепа тоді взагалі лікувати, якщо він настільки небезпечний? — не зрозумів я, але зустрів сповнені благання очі дівчини, яка безкорисливо піклувалася про мене всі ці дні, і не зміг устояти, пообіцявши подрузі виконати її прохання.

Я занурився до басейну з проточною водою, а потім ретельно змив ту мазь, якою цілителька натирала мене всі минулі вісім днів, очищаючи шкіру й позбуваючись смердючого поту. І в коридорі першого поверху, куди я вийшов уже повністю одягненим у супроводі свого огра-охоронця Вуглика й цілительки Луани, зустрів усіх трьох ельфійок-дроу в однакових мереживних убраннях покоївок. Дівчата були зайняті прибиранням і синхронно вклонилися, Альфа ж як старша за всіх трьох висловила радість від повернення господаря з небезпечної й багатоденної подорожі до світу смерті.

— Сьогодні я обов’язково буду присутня за вечерею, господарю, ви самі дарували мені такий привілей! — передала мені подумки Бета й докірливо додала, що до моєї спальні Вуглик із Луаною не пускали її всі дні мого перебування в комі після прийняття демонічного ядра, хоча такий привілей я їй теж обіцяв.

— Господарю, ви просили мене наглядати за Альфою. Є новини. Під час вашого геройського посилення старша поводилася підозріло. Докладно розповім потім при нагоді, — це повідомлення надійшло вже від Гамми.

Взагалі-то я вважав факт поглинання мною демонічного ядра конфіденційною інформацією. Не варто було агресивним сусідам знати, що вождь племені Жовтої Риби найближчі кілька днів буде неактивним, а тому коло посвячених у цю таємницю було вельми вузьким, на пальцях двох рук можна порахувати. Дівчата-дроу до цього списку посвячених не входили, а тому було вельми дивно, що всі три служниці звідкись чудово знали, що відбувалося зі мною останніми днями й де я нещодавно побував. Це означало, що ельфійки-дроу набагато краще обізнані про навколишній світ і те, що відбувається з їхнім господарем, ніж я вважав. І по-доброму тепер слід було знайти джерело витоку таємної інформації, щоб цей балакучий знайомий із найближчого кола, якому я довіряю, у майбутньому не став серйозною проблемою.

Із такими думками я вийшов на задній двір і опинився на мокрій після дощу галявині, де садівник із синочком безстрашно ходили серед величезних велетнів-людожерів і збирали до великого мішка опале з дерев листя. Слуги привіталися зі мною, я теж поздоровкався й відразу поцікавився їхньою думкою про таких незвичайних сусідів.

— Якщо чесно, пане, то спочатку страшнувато було, звісно, — весело всміхнувся у вуса немолодий садівник. — Хоча велетні спершу були міцно зв’язані, а двоє найбільших узагалі закуті в ланцюги, тож не настільки вже й небезпечні. Але потім ми бачили, як ваша жриця безстрашно оглядає полонених, перев’язує й лікує. Вона навіть одному з них до пащі заглядала й гнилий зуб виривала. Та й темношкіра дівчина теж із ними розмовляла. Тож і наші страхи трохи вщухли, а потім ми потроху звикли. Остаточно ж заспокоїлися, коли на четвертий день велетнів розв’язали за наказом пані Мурени, а вони однаково поводилися сумирно.

Зрозуміло… Я підійшов до величезних велетнів, які з моєю появою на задньому дворі насторожилися й збилися докупи.

— Де ще один? — суворо поцікавився я, і надзвичайно висока жінка після паузи зізналася, що малюк Кастер пішов дивитися на будівництво західної стіни. Там робітники до нього вже звикли й навіть іноді просять допомогти та підняти щось важке.

Я задумливо почухав потилицю й підійшов до громили, який лежав на землі, — єдиного з полонених, до щиколотки якого все ще кріпився товстий металевий обруч із довгим міцним ланцюгом, другим кінцем обв’язаним навколо кам’яного стовпа. Утім, пересторога була, схоже, зайвою — нога велетня була зламана й лежала на траві, вивернута під неприродним кутом. Жах, звісно. Хоча набагато гіршою була ситуація з верхніми кінцівками полоненого — обидві його величезні мозолясті руки розпухли біля плечей і почорніли, чи не почалася вже гангрена… Безстрашно ступивши зовсім близько, я оглянув незграбні пов’язки з обривків ганчірок, абияк накладені його одноплемінниками на зламану ногу й гнійні рани на руках.

— Вирішив померти таким способом, від зараження крові? — поцікавився я у велетня, який уважно стежив за моїми діями, і додав, що якщо громила бажає смерті, то я можу забезпечити її набагато швидше й безболісніше.

— Це ж ти вбив Бочу Пожирача Драконів? — грізний велетень зиркнув на мене спідлоба своїми чорними очиськами. — Якщо так, то вбий і мене!

— Та легко! — на підтвердження своїх намірів я зняв зі спини магічну глефу. — Але якщо все ж бажаєш прийти до обителі смерті не жалюгідним розмазнею з гнилими куксами, якого зарізали, наче безпорадну свиню, а гордим воїном, то, може, спочатку підлікуємо тебе? Днів сім-десять — і ти станеш на ноги, та й руки в тебе знову рухатимуться. Ти візьмеш зброю й битимешся зі мною в чесному поєдинку, у якому я тебе вб’ю й пишатимуся цією славною перемогою. Ти ж підеш із честю й гордо піднятою головою, а не як тепер…

— Ти так упевнений, чоловічку, що зможеш упоратися зі мною, коли я буду здоровий і сповнений сил? — недовірливо всміхнувся велетень. — Я взагалі-то харчувався такими, як ти!

Довелося пояснювати й ставити на місце цього людожера, який намагався роздмухувати власну значущість.

— Я — прикликаний герой, який пройшов уже кілька посилень. До того ж за моєю спиною стоїть Богиня Смерті Морана. Мені доводилося вбивати й набагато сильніших супротивників — духів-захисників територій, василісків, легендарних ельфійських мечників, та навіть того самого Бочу Пожирача Драконів. Ти ж, Гепе, хоч і славний боєць, але все ж зовсім не видатний. Тож так, я впораюся з тобою!

Оскільки полонений нічого не відповів, я важко зітхнув і зручніше перехопив глефу, маючи намір одним ударом відтяти велетневі голову.

— Зачекай, людино… — зупинив мене Геп, у якого крізь маску зверхності й презирства все ж пробилися інші емоції. — Ти мене переконав. Так, я бажаю піти з честю. Дозволю себе лікувати й даю слово, що не чіпатиму твоїх людей. Десять днів на відновлення — і я буду готовий битися з тобою, прикликаний герою!

Дуже добре! Луана, яка чудово чула цю розмову орочою мовою й на диво все зрозуміла, невдоволено похитала головою, але все ж розкрила свою лікарську сумку й узялася до страшних загноєних ран полоненого. Я ж попрямував до двох його одноплемінників, які з моїм наближенням помітно злякалися. Великий майже лисий велетень зі зламаною ногою взагалі незграбно опустився на одне коліно, тримаючись тремтячими руками за свій величезний костур.

— Ви двоє й далі доглядатимете свого пораненого товариша, — я вказав на Гепа за моєю спиною. — І дивіться мені, за десять днів він має стояти на ногах! Після поєдинку ви обоє зможете бути вільними й підете до своїх гір, ніхто не стане вас затримувати. Малюк Кастер теж зможе піти. Утім… якщо захоче, він може залишитися в моєму місті.

— Вождю Альваре, а можна ми з Осольдою теж залишимося? — запитання належало величезному Дину зі зламаною ногою. — Нам нікуди йти, у горах же взимку на нас чекає лише смерть. Ми сильні й можемо приносити твоєму племені користь. Коли моя нога загоїться, я зможу допомагати твоїм будівельникам. Або охоронятиму міські ворота від набігів інших гірських племен.

Овва! Я замислився про людське око, хоча внутрішньо тепер тріумфував. Отримати таких незвичайних і сильних захисників для племені Жовтої Риби було величезною удачею, і, звісно, проґавити такий шанс я не збирався.

— Гаразд, ви двоє теж можете залишитися в племені Жовтої Риби. І навіть Геп, якщо все ж вирішить не помирати й визнає мене своїм вождем, коли одужає, теж зможе стати членом племені й грізним охоронцем міських воріт Західного Заслону.

Їсти хотілося страшенно, тож я зажадав перенести сьогоднішню вечерю на раніший час, а від кухаря — постаратися на славу, заставивши стіл усілякими наїдками. І поки їжу готували, а стіл накривали, вийшов за огорожу палацу до міста поспілкуватися з будівельниками й жителями Західного Заслону. Мене зустріли радісними вигуками, водночас вітали з успішним проходженням геройського випробування й поверненням до активного життя. Дякували за хороші кам’яні будинки для їхніх родин і можливість оселитися в цьому спокійному місці. Висловлювали захоплення тим, як я самотужки впорався з ватажком племені велетнів, і з придихом у голосі говорили, що таке під силу лише таким, як я, прикликаним героям.

Я приймав привітання й натужно всміхався, водночас насилу стримуючи роздратування, яке закипало всередині. Уже тепер тисячі людей знали, що я прикликаний герой і здатний пережити проковтування демонічного ядра. І вже не було жодної можливості зупинити подальше поширення цієї небезпечної інформації по всій Елаті. Якщо раніше в очах людей та орків я був просто удачливим авантюристом, який волею випадку захопив владу над одним з орочих племен, і мої плани частенько ґрунтувалися на серйозній недооцінці мене супротивниками, то тепер ті щасливі часи закінчилися. Віднині мене всюди сприйматимуть серйозно, і воювати, розширюючи підконтрольні території, стане в рази складніше.

За вечерею товариство за столом мені склали не лише Бета з Луаною й темношкіра Мурена, яка прискакала звідкись із заходу на змиленому скакуні. А й прикутий до крісла очільник торгової гільдії міста Чорні Шахти пан Маді, який прибув до Західного Заслону в торгових справах і чиє крісло на коліщатках возив уже бачений мною раніше м’язистий здоровило, габаритами не менший за шафу для одягу. Про візит важливого торговця до мого міста я дізнався випадково під час спілкування з жителями Західного Заслону, але відразу запросив поважного гостя до себе на вечерю. І навіть не став ховати від нього темних ельфійок-дроу, вирішивши відкрито продемонструвати довіру, тим паче що пан Маді був небалакучим.

— І як поживає ваш син Вітор? — після другої зміни страв на столі поцікавився я в гостя, маючи на увазі вцілілого сина колишнього графа Кубіна Молодшого.

— Із ним усе добре, зламана рука зрослася, і дитина вже забула про колишню травму. Але я все ж вивіз його з Чорних Шахт, оскільки в місті стало надто неспокійно.

Неспокійно? Загалом я чув про серйозні проблеми в залишеному місті, але попросив гостя розповісти докладніше. Виявилося, що новий міський голова віконт Зязик Славний, якого в народі вже прозвали Зязиком Вішальником, лютував і видавав укази один божевільніший за інший, намагаючись залатати діру в кишені й виплатити платню дружині та численним найманцям. Його ж головорізи регулярно влаштовували облави й обшуки, вриваючись до перших-ліпших будинків і шукаючи начебто приховані там скарби колишнього очільника міста. Насправді ж банально грабуючи жителів, які залишилися в місті, й відбираючи ті крихти, які вдалося зберегти в перші цілковито божевільні дні захоплення міста, коли армія вільного міста Болток увійшла до Чорних Шахт, а солдатам дали три дні вседозволеності для грабунку й задоволення хіті.

Укотре я переконався, що тоді вчинив дуже правильно, вивівши з-під удару частину населення Чорних Шахт і прихистивши на своїх територіях. Ось тільки доля жителів, які залишилися в місті, після цього стала ще сумнішою. Отримавши як військовий трофей не найбагатший торговий центр Прикордоння з населенням понад тридцять тисяч жителів і розвиненою економікою, а напівпокинуте місто із забитими дошками будинками, зачиненими крамницями й порожніми складами, віконт Зязик зовсім злетів із котушок і лютував. А найголовніше — він не отримав «незліченних скарбів» свого поваленого попередника, який хизувався багатством, а тому опинився в складному становищі й не мав змоги розрахуватися зі своїм військом, що сильно позначилося на дисципліні.

Найманці перетворилися на звичайних мародерів і відкрито грабували жителів, та й дружинники віконта Зязика мало чим відрізнялися від звичайних розбійників. Мій важливий гість пан Маді, який спочатку вважав своє становище в Чорних Шахтах вельми міцним, теж зрештою втомився від щоденних поборів і необхідності відкуповуватися, від постійного грабунку його торгових крамниць і вилучення товарів. А тому шукав новий притулок і як один із варіантів розглядав відроджуваний Західний Заслін. Тут було спокійно, що було великим плюсом у його справі. Ось тільки це місто лежало далеко осторонь від традиційних торгових маршрутів, що було, звісно, великим мінусом. Місто Західний Заслін годилося для розміщення складів тривалого зберігання або майстерень, але велику будівлю для штабу торгової гільдії все ж варто було шукати в іншому місці.

— Придивися до Кролячих Ям, поки ціни на будинки там не злетіли до небес, — порадив я важливому торговцеві, але той спочатку не зрозумів.

— Це ж просто село, через яке проходить дорога! Там навіть стін немає, не кажучи вже про надійний гарнізон. Або… — безногий торговець замовк на півслові, схоже, усе зрозумівши, після чого продовжив уже іншим тоном, сповненим ентузіазму. — Лише це поселення відділяє твої території, Альваре Завойовнику, від дружнього барона Уолтера Траго й підконтрольного міста Червона Круча. А Кролячі Ями тепер, коли в Чорних Шахтах такий хаос і свавілля, різко піднесуться й підвищать свій статус, тож лише питання часу, коли вони перейдуть під контроль Жовтої Риби.

— І до речі, щодо Кролячих Ям… — втрутилася в розмову темношкіра вбивця. — Торговець рідкісними речами із цього поселення Ваха Напіввухий прислав гінця з повідомленням, що замовлений мною демонічний камінь уже в нього. Ціну він погоджується знизити до п’ятдесяти п’яти золотих, але нижче вже не може. Камінь чекатиме три дні, а потім його відправлять назад.

От халепа, наскільки ж невчасно! У скарбниці таких грошей тепер не було, а роздобути таку велику суму за лічені дні було непростим завданням. Тепер терміново продавати частину наявного на складах металу й продовольства, втрачаючи частину можливої суми через терміновість…

Але тут до розмови знову долучився пан Маді.

— На вашому місці я б не надто вірив цьому самому напіввухому Васі, навіть якщо потрібний камінь справді існує й перебуває в нього. У цього напівельфа з розірваним вухом… скажімо так… специфічна репутація. Він передає грабіжникам і вбивцям інформацію про своїх багатих покупців, після чого на тих чекають великі неприємності. Навіть до мене доходили чутки, що темношкіру дівчину, яка сидить за цим столом, шукають агенти Ордену Порядку, тож Ваха однозначно теж про це чув. І думаю, план у цього пройдисвіта такий: отримати золоті монети, цінний камінь потім повернути собі, а ще й отримати нагороду від Ордену за допомогу в усуненні прикликаної героїні.

Що ж, дякую за своєчасне попередження! І, як то кажуть, у цю гру можна було грати вдвох, і я був би дуже радий зберегти п’ятдесят п’ять золотих монет для якихось важливих наступних покупок. До того ж мені було дуже цікаво подивитися на тих безумців, які ризикнуть напасти на Мурену, чиї тренування я кілька разів бачив. Швидкість рухів темношкірої дівчини була настільки неймовірною, що я не завжди встигав помітити переміщення й помахи! Якщо прикликана героїня буде попереджена про засідку, шансів у її супротивників буде відверто небагато. А якщо до «пастки» потраплять відразу двоє прикликаних героїв… це обіцяло бути вдвічі цікавішим!

Продавати запаси металу й продовольства не знадобилося. Суму, якої бракувало, я отримав від пана Маді, коли багатий торговець придбав один із відновлених особняків у Західному Заслоні для себе та своєї родини, а також купив велику територію на пустирях на захід від міста під склади тривалого зберігання й для якихось своїх майбутніх підприємств. Тож уже за день, попередньо провівши низку переговорів, я разом із Муреною вирушив до поселення Кролячі Ями купувати для темношкірої дівчини друге демонічне ядро.

— Третій ліворуч будинок на вулиці, господарю-ю, — кікімора Кірена, яка обстежила територію, зустріла мене на в’їзді до торгового поселення. — Ус-середині четверо. Сам торговець рідкісними речами Ваха Напіввухий. Двоє його охорон-нців. І хлопчисько-посильн-ний н-на другому поверсі.

Якось замало. Ми помилилися, припускаючи підлість із боку торговця з поганою репутацією? Адже якби готувалася засідка на прикликану героїню, то зловмисники зібрали б серйозний загін, а не двох охоронців. Хоча перш ніж розслаблятися, звісно, варто було подивитися на цих двох слуг гостровухого торговця. Може, там такі чудовиська, що вдвох здатні скрутити прославлену вбивцю з чотирма геройськими посиленнями?

Утім, перш ніж вирушати на зустріч із торговцем, який на нас чекав, я попросив свою невидиму для людей подругу перевірити ще й сусідні з будинком Вахи Напіввухого оселі. Сам же разом із темношкірою дівчиною поки що попрямував до місцевої корчми, господаря якої непогано знав. І щойно ввійшов до обідньої зали, відразу звернув увагу на велику й галасливу компанію з дюжини підозрілих здоровил, яка займала відразу два столики й щось бурхливо обговорювала, але миттєво замовкла, щойно вони побачили мене разом із моєю супутницею. Та й сам господар закладу повівся незвично — перелякано зіщулився, наче побачив не мене, а живого мерця.

— Нам із подругою лише горло промочити з дороги, — голосно оголосив я, кинувши на прилавок срібну монетку, а потім ледь чутно додав, непомітним кивком указавши на підозрілих осіб у дальньому кутку зали. — Чи не мене ця шантрапа вбивати зібралася?

Корчмар лише мовчки кивнув у відповідь. Що ж, тепер це вже було більше схоже на правду, хоча сил супротивник однаково зібрав замало, та й не мали ці пияки вигляду професійних агентів Ордену Порядку, здатних упоратися з прикликаними героями. Радше вони нагадували вчорашніх селян, портових биндюжників і розорених ремісників, які від безвиході взялися за палиці й ножі. Худі, абияк одягнені, зате дехто татуйований із ніг до голови, що в злочинному світі вельми цінувалося й показувало всі «досягнення» цього пройдисвіта, а загалом нагадувало звичаї, прийняті в орочих племенах. До речі… потрібно буде потім запитати у верховного шамана Злидня Йорго, чи не належить мені якийсь почесний знак на праве плече за вбивство вождя гірських велетнів?

Отже, недруги таки вирішили мене тут убити. Я віддав подумки наказ Хуго й Ги Безжальному Убивці, чиї орки не стали входити до людського поселення й чекали в сусідньому гайку. А також Мансуру, який разом із вершниками барона Уолтера Траго очікував сигналу на західній дорозі. Після чого ми з Муреною неквапливо випили по кухлю пінного пива — вельми слабенького, тож на нашу реакцію в бою воно вплинути не мало, — і попрямували на зустріч із підлим напівельфом-торговцем.

На нас уже давно чекали. Господар торгової крамниці з нерівним лівим вухом, наче з нього колись силоміць вирвали коштовну сережку, гадаючи, що ми цього не помітимо, подав умовний знак хлопчиськові, який відразу поспішив на другий поверх. Сам же підступний торгаш почав багатослівно розповідати, як складно йому було роздобути таке могутнє помаранчеве демонічне ядро й скільки зусиль це йому коштувало, після чого із солодкавою усмішкою попросив показати принесені монети.

— Спочатку покажи товар! — зажадав я у відповідь, намагаючись водночас не надто кривитися від сповненого паніки істеричного ментального повідомлення Кірени, яка виявила цілу групу озброєних людей, що сиділи в засідці в будинку через вулицю. У повідомленні кікімори йшлося, що їх там щонайменше десятеро.

Торговець же вкрай неквапливо сходив до підсобки й виніс невеликий ганчірковий згорток. Підкреслено повільно розв’язував тасьму, довго вовтузився з вузлами, постійно водночас нетерпляче поглядаючи на вхідні двері й явно очікуючи прибуття викликаних убивць, які мали прикінчити нас із Муреною. Тупіт безлічі копит і дзенькіт заліза його насторожили, й напівельф перелякано обернувся до вікна.

— Це барон Уолтер Траго прибув зі своєю кіннотою, — пояснив я шум на вулиці й зажадав від торговця діяти швидше, оскільки не збирався чекати до заходу сонця, доки він упорається з нескладним вузликом на тасьмі.

Напівельф нервово ковтнув, але мусив підкоритися. Усередині згортка… знайшлася звичайна невелика галька, а зовсім не демонічне ядро. Нас обдурили! Уже за мить обидва охоронці торговця рідкісними речами позбулися голів і впали на підлогу, рясно поливаючи дошки торгової зали своєю кров’ю. Причому я до цих убивств не мав стосунку, це Мурена зганяла свою лють, уже було вирішивши, що отримала омріяний другий камінь для свого наступного геройського посилення. Я ж поклав лезо чарівного меча на плече напівельфа й зажадав від господаря крамниці правдивих відповідей. Із вулиці тим часом долинули крики й дзенькіт сталі, що теж не додало моєму співрозмовникові хоробрості й бадьорості.

— Це… це не я вигадав! — залепетав переляканий продавець. — Це молодший князь Альтуїн Гарний з ельфійського роду Невидимого Богомола запропонував заманити в пастку вождя орків. І навіть усучив мені мішок монет для наймання вбивць із вільних загонів. Цей одноокий ельф казав, що його рід пов’язаний перемир’ям з орками Жовтої Риби й не може атакувати відкрито, але неодмінно допоможе, якщо виникнуть якісь труднощі. Я… я не посмів йому відмовити, бо інакше мене самого підлі ельфи вбили б. І домовився із загонами найманих убивць, які вешталися в поселенні або поблизу. Три групи загальною чисельністю близько двадцяти бійців.

Я навіть не знав, сердитися мені чи сміятися.

— То замовниками мого вбивства є підлі ельфи Невидимого Богомола, а зовсім не Орден Порядку? І ти найняв лише два десятки селян із вилами, іржавими ножами й кривими палицями проти відразу ДВОХ ПРИКЛИКАНИХ ГЕРОЇВ, здатних однією лівою й із зав’язаними очима перебити тут у поселенні всіх до одного⁈ Ні, ну ви серйозно⁈

Судячи з розширених від жаху очей напівельфа, який лише тепер усвідомив свою неймовірну дурість, саме так усе й було — нас не вважали небезпечними й справді планували тихо усунути силами місцевої шантрапи. Розлючена Мурена ж метнулася на другий поверх і повернулася з відтятою головою підлітка, який подавав знак спільникам і махав у вікно строкатою хусткою. Як на мене, це було зовсім зайвим, і вбивати хлопця взагалі не було потреби. Але розлючена вбивця була на взводі й тепер у пошуках жаданого демонічного ядра почала обшукувати шухляди шаф уздовж стін і стола торговця, витрушуючи вміст на підлогу, на що Ваха Напіввухий із хвилюванням у голосі попередив, що потрібного каменя там немає.

— Мені його так і не видали ельфи, хоча до цього обіцяли, що дадуть як приманку, щоб заманити обережного вождя Жовтої Риби до пастки. Але я точно знаю, що цей камінь ельфи викупили в перекупника. Отже, тепер він у гостровухих.

Темношкіра вбивця видала рик розлюченої пантери, але все ж після мого окрику зупинилася в останню мить, уже занісши для удару руку з кинджалом, і не стала вбивати ошуканця.

— Ти зв’язався з родом Невидимого Богомола, хоча чудово знав, що вони мають репутацію покидьків, які не тримають слова⁈ — зізнатися, я й сам ледве стримувався, щоб не позбавити цього мерзотника голови.

— Ну а що мені залишалося, пане Альваре? Мене самого ельфи тоді зарізали б…

Двері крамниці з гуркотом розчахнулися, вибиті могутнім ударом ноги, і мій співрозмовник уже було зрадів, але це ввалився барон Уолтер у супроводі загону закутих у панцирну броню мечників-охоронців. Барон оглянув мертві тіла на підлозі, затримав погляд на темношкірій воїтельці, яка присіла із закривавленими кинджалами в руках, і повернув до мене голову в шоломі із заборолом.

— Поселення ми загалом захопили, Альваре. Лише особняк очільника Кролячих Ям твої орки ще штурмують — упертий староста забарикадувався у своєму будинку й відмовляється відчиняти по-доброму. Із тих, хто чинив опір, живим не залишився ніхто, хоча деякі розбійники встигли кинути зброю й здатися. Мирні жителі сидять по домівках і не висовуються. Що нам робити далі?

— Підніми стяги баронського роду Траго над в’їзною брамою й дахом будинку старости, оскільки поселення Кролячі Ями відходить тобі.

— Дякую, вождю! — лицар ударив себе кольчужною рукавицею по металевих грудях і пішов у товаристві своїх охоронців, я ж повернувся до розмови з мерзотником, який заманив мене й Мурену до пастки.

— Твої спільники мертві. Сам жити хочеш? Тоді чесно відповідай, як ти мав повідомити замовника про успіх місії. Відправити наші з Муреною голови на територію ельфів?

— Ні, навіщо такі труднощі? Молодший князь Альтуїн Гарний тепер тут, у поселенні Кролячі Ями. Ельф вирішив на власні очі побачити, як уб’ють ворога роду Невидимого Богомола. Князь винайняв одну з кімнат на заїжджому дворі.

Що??? Ми з Муреною переглянулися й обидва наввипередки кинулися до виходу, причому темношкіра героїня навіть застосувала швидке переміщення. Я ж дорогою до заїжджого двору ще й віддав ментальний наказ Хуго, Діассі й Ги Безжальному Убивці терміново оточити Кролячі Ями й нікого з поселення не випускати. І наказ виявився дуже своєчасним, оскільки вже біля самісіньких воріт орки й союзні мені ельфи перехопили запряжений парою коней критий віз, у якому перебувала група з п’ятьох ельфів роду Невидимого Богомола. Зокрема в самій глибині фургона серед тюків ховався світловолосий молодший князь Альтуїн Гарний із чорною пов’язкою поверх лівого ока.

— І що мені з тобою робити, «одноокий пірате»?

Я ходив навколо зв’язаного й невдоволено буркотливого ельфа, який сидів просто у пилюці на дорозі. Моя ж темношкіра супутниця пританцьовувала поруч від радості й вигукувала якісь фрази рідною мовою суахілі, оскільки жаданий демонічний камінь знайшовся в поясній сумці Альтуїна Гарного. Цей пройдисвіт справді не став віддавати дорогоцінне ядро торговцеві рідкісними речами, вирішивши, схоже, привласнити такий цінний предмет. Що ж, учинок цілком у дусі інших його підлих родичів.

Зв’язаний полонений із зарозумілим пафосом у голосі нагадав, що між моїм племенем Жовтої Риби та його родом Невидимого Богомола діє перемир’я до наступної весни, а тому я нічого не можу з ним зробити й зобов’язаний відпустити.

— Ось у цьому й проблема, — погодився я, сідаючи поруч. — Якби тепер не було перемир’я, я б просто повісив такого негідника на найближчому дереві, й ніхто не сказав би поганого слова про мої дії. Як-не-як ти намагався мене вбити й найняв для цього асасинів, тож я маю законне право відповісти. Ось тільки ти маєш рацію, гостровухий, убити тебе я не можу. Але й відпускати після всього, що ти накоїв, теж буде неправильно. Діассо Спритна Лань, ти в нас княгиня ельфів і краще знаєш закони свого народу, що скажеш?

— Дай-но подумати, Альваре… — моя подруга серйозно замислилася. — Він князівської крові, тож вішати його не можна. Але його може викликати на поєдинок той, у чиїх жилах тече шляхетна кров. Це може зробити барон Уолтер Траго, — ельфійка вказала на закутого в броню лицаря, який сидів у сідлі неподалік. — Або можу я сама, тим паче що приводів у мене більш ніж достатньо. Його рід Невидимого Богомола захопив мої землі. А ще цей негідник смертельно образив мене, розірвавши наші заручини, тож я матиму на це право.

Хороший варіант… утім, ні. По очах ельфійського князя я побачив, що смертельного поєдинку з моєю подругою-лучницею він анітрохи не боїться, оскільки вважає себе вправнішим мечником. І якби він убив Діассу Спритну Лань на дуелі, я нічого не зміг би потім зробити й мусив би відпустити цього мерзотника. Барон же Уолтер Траго не мав формального приводу для виклику на поєдинок, та й цей аристократ був мені конче потрібний живим. Оскільки саме участь барона Уолтера Траго в захопленні Кролячих Ям не дозволяла назвати цей воєнний конфлікт міжрасовим протистоянням людей та орків і не давала могутнім сусідам приводу втрутитися в ці прикордонні чвари.

— Надто багато честі для такого негідника — проводити дуель із тобою чи сером Уолтером, — відповів я на слова княгині. — Утім, у мене з’явилася краща ідея!

За моїм наказом до воріт притягли вбивць, які вчасно здалися й яких мої орки лише зв’язали, але не стали вбивати. А також напівельфа — торговця рідкісними речами. Я вказав їм на полоненого й оголосив умови.

— Особисто вбити його я права не маю. Але відповісти роду Невидимого Богомола тією самою монетою й найняти вбивць — причому тих самих, яких ельфійський рід раніше найняв, щоб убити мене, — мені жодні закони не забороняють. Утім, це не буде вбивством безпорадного полоненого, і кожній стороні я дам шанс. Вам видадуть лише палиці й ножі, жодної стрілецької зброї. Ельфа ж відпустять за тридцять кроків від вас, хоча його руки й далі будуть зв’язані за спиною… та й штани, мабуть, ми знімемо для більшої видовищності. Якщо молодший князь промчить через усе поселення без штанів і добіжить до о-о-он того далекого лісу на обрії, ніхто не матиме права переслідувати його далі, і він виживе, але вас усіх до одного повісять. А ось якщо здобич не зможе добігти до лісу, усім вам гарантую життя й свободу. Причому тому, хто принесе його відрізані вуха, дам по сім срібняків за кожне. А ще цілу золоту монету за відрізаний член ельфійського князя!

Герольди нового господаря поселення барона Уолтера Траго протрубили й на весь голос оголосили умови змагання, причому трьома мовами, щоб зрозуміли всі — і люди, й орки, й ельфи. Подивитися на таке небачене видовище зібралася не лише багатотисячна армія Жовтої Риби, а й більшість жителів поселення Кролячі Ями теж повилазила зі своїх будинків. Я разом із Діассою та Муреною розмістився на балкончику крайнього будинку поселення, звідки відкривався чудовий краєвид на поле зі скошеною пшеницею, невеликий струмок і луг із високою травою, який тягнувся далі аж до самого лісу. Також я приніс сюди свого крилатого вихованця Куруку, на шиї якого красувався новенький срібний медальйон зі знаком Морани — я хотів випробувати своє нове геройське вміння й із висоти орлиного польоту в режимі «онлайн» поспостерігати за погонею.

— Ваші ставки, дівчата? — поцікавився я у своїх супутниць, і Мурена відразу без вагань відповіла, що ельф утече.

— Ельфи бігають швидше за людей, це незаперечний факт. До того ж полонений матиме фору в тридцять кроків. Тож одноокий князь урятується.

— Це справді так, — погодився я, — але попереду буде багниста ділянка зі струмком. Там у загоничів з’явиться шанс наздогнати втікача. Адже якщо Альтуїн спіткнеться й упаде обличчям у багнюку, то швидко підвестися зі зв’язаними за спиною руками йому буде непросто, та й витерти потім бруд з обличчя молодший князь не зможе.

Ми обоє подивилися на ельфійку, яка вже цілком розуміла людську мову й суть нашої суперечки. Але Діасса Спритна Лань здивувала нас обох, після деяких вагань трохи недоладно, але все ж цілком зрозуміло відповівши людською мовою, що справжній гордий ельф, якщо він і справді такий, узагалі відмовиться брати участь у цій виставі для натовпу. І не стане тікати, щоб не бути об’єктом глузувань, а гордо й безстрашно прийме смерть на старті, аби лише не ганьбити свій рід і духа-захисника. Слова гордої ельфійки мене вразили, й усмішка зійшла з мого обличчя. Це було дивно, але моя подруга переживала за нахабу, який її образив, і в душі вболівала саме за нього.

— Ось і подивимося, чи належить молодший князь, який тебе образив, до тих, хто дбає про честь роду.

Натовп вибухнув сміхом — це люди барона стягли з Альтуїна Гарного, який верещав і брикався, штани й поставили голозадого князя на лінію старту. П’ятьом його переслідувачам, які підбадьорювали себе войовничими вигуками й розминали ноги перед швидким бігом, роздали палиці та ножі. Нарешті новий господар поселення Кролячі Ями барон Уолтер Траго власноруч узяв кручений ріг, подаючи сигнал до початку змагання.

Старт!!! Овва! Голозадий ельфійський князь справді рвонув прудко, під улюлюкання й глузування натовпу, який зібрався по обидва боки вулиці, промчав під нашим балконом, проскочив ворота й побіг дорогою в бік далекого лісу. Я підкинув Куруку й наказав птахові на великій висоті триматися над ельфом.

— Молодший князь Альтуїн мене розчарував… — промовила біля мене ельфійською Діасса Спритна Лань, і я мимоволі відволікся від керування птахом. — Якби він учинив хоробро й гордо, як належить ельфу князівської крові, і обрав смерть замість ганьби, то я втрутилася б і попросила тебе припинити цю огидну виставу для дикого натовпу. І навіть вдалася б до закону «шлюбу під шибеницею», якби це знадобилося, і врятувала б його ціною своєї свободи, терміново одруживши його із собою. Але Альтуїн виявився негідним, тож нехай переслідувачі наздоженуть його й уб’ють!

Оце так… Я навіть не знав, як реагувати на таке зізнання ельфійської княгині. Вочевидь, усе ж була іскра кохання, яке моя прекрасна знайома відчувала до свого колишнього нареченого, нехай навіть той жорстоко образив її, втратив око й узагалі належав до ворожого роду Невидимого Богомола. На щастя, самопожертва ельфійської красуні не знадобилася, Альтуїн зумів далеко відірватися від своїх переслідувачів, і навіть багниста ділянка заболоченого струмка та зарослий високою травою луг його не зупинили. Я бачив усе очима свого птаха, доки Курука не відлетів надто далеко й ментальний зв’язок не перервався.

Коли ельфійський князь убіг до лісу, його невдачливі переслідувачі, найближчий із яких, торговець рідкісними речами, відстав кроків на двісті, запізніло кинулися врозтіч, але вершники Мансура всіх їх наздогнали й на скаку зрубали голови. Ось і все…

— Ех, потрібно було організувати грошові ставки, я б озолотилася! — запізніло забідкалася темношкіра Мурена, яка дуже точно передбачила результат змагання у швидкості.

— Жодна людина не здатна наздогнати ельфа! — вторила їй Діасса, ельфійка навіть зауважила, що результат був визначений заздалегідь, і в переслідувачів не було жодного шансу.

— Ну… не знаю. Свого часу я обігнав ельфа й відірвався в Лісі Вічного Короля від молодшого князя роду Червоної Змії, який мене переслідував, — пригадав я свій найперший день в Елаті, тяжке поранення рідної сестри й той моторошний забіг крізь ліс наввипередки зі смертю.

Сказав я це просто так і зовсім не хотів дражнити ельфійку, але Діасса Спритна Лань чомусь сприйняла мої слова саме як виклик її здібностям і мало не рукавичку, кинуту в обличчя всім лісовим ельфам. Горда дочка лісу заявила, що бажає позмагатися зі мною в бігу. Тільки не тепер, щоб не привертати уваги натовпу, а пізніше ввечері, коли всі розійдуться. І бігти не просто заради цікавості, а за щось справді важливе для кожного з нас, щоб був потужний стимул брати участь і перемогти. Я зніяковів і вже було спробував запізніло відмовитися, але ельфійка продовжила наполягати й навіть озвучила умови:

— Якщо я переможу, то вже завтра орки Жовтої Риби ввійдуть до всіх поселень мого роду й звільнять їх від окупації, навіть якщо це означатиме війну з родом Невидимого Богомола й велику кров.

Нічого собі! У мене тут війна на носі, оскільки сусіди не пробачать захоплення важливого торгового поселення Кролячі Ями й однозначно втрутяться, а затівати ще одну важку воєнну кампанію в цей період було не просто нерозумно, а навіть небезпечно. Невже сама Діасса цього не розуміє? Або молодій ельфійці настільки не терпиться знову сісти на трон княгині, що вона готова прокласти собі шлях по коліна в крові орків і своїх співвітчизників? Я відмовився брати участь, але Діасса ніяк не заспокоювалася й однаково вимагала назвати мою умову — що я бажаю отримати, якщо все ж переможу в принциповому забігу?

Важко зітхнувши, я все ж озвучив своє бажання. Ельфійка охнула, подивилася на мене й відповіла.

— Дуже складно буде протиснути це через раду старійшин, знадобиться час. І, сам розумієш, зможу я це зробити лише після того, як поверну собі трон княгині роду. Та й це буде лише позицією мого роду Мудрого Сича, але не всіх інших ельфійських родів, а тим паче людських королів та інших дворян. Але все ж я тебе почула, Альваре Завойовнику. Якщо переможеш мене сьогодні ввечері, то ельфи дадуть тобі титул молодшого князя, і ти перестанеш бути простолюдином!

Сьогоднішні збори старійшин роду Невидимого Богомола були позаплановими, однак і привід для скликання членів ради виявився настільки надзвичайним, що ніхто з довговухих довгожителів навіть не зміг пригадати схожих прецедентів. Молодший князь Альтуїн Гарний, третій претендент на трон очільника славного й численного роду Невидимого Богомола, заявився на рідну територію в настільки непрезентабельному й ганебному вигляді, що всі одноплемінники, які його бачили, лише ахнули! Замурзаний, увесь у болоті, з подряпаним гілками обличчям, але найголовніше — без жодного одягу нижче пояса, виставивши всю свою безсоромність напоказ. Водночас Альтуїн пройшов у такому скандальному вигляді через території людей, орків Жовтої Риби й ельфів роду Мудрого Сича, усюди його бачили й показували пальцями, а матері затуляли малюкам очі, щоб ті не дивилися на безсоромність шляхетного довговухого княжича.

Про те, що саме сталося, розповіли його супутники, які трохи пізніше приїхали возом і яких орки безперешкодно відпустили разом з усіма товарами. Сам же «головний герой» сьогоднішніх скандальних подій на запитання не відповідав і лише нерозбірливо мугикав крізь зуби або вимагав негайно оголосити війну оркам Жовтої Риби, а заодно людям, найближчим ельфам і взагалі чи не всім сусідам. Він був явно не при собі й то ридав, наче малолітня дитина, то погрожував комусь страшними карами, то затуляв обличчя руками й вив по-звірячому. За наказом лікарів княжича замкнули в усамітненому лісовому будиночку, приставивши до нього охорону, й оголосили душевнохворим.

Такої оглушливої ганьби давній ельфійський рід іще не знав. Сьогоднішня історія могла затьмарити навіть скандальні події літа, коли безславно полягли в бою на Глинському полі дві сотні найдосвідченіших ельфійських лучників, а молодший князь Валькор Неперевершений Мечник, за словами очевидців, порушив у поєдинку з вождем орків закони честі й покликав на допомогу своїх союзників. Та літня історія вельми болісно вдарила по престижу роду й силі його духа-захисника, тож членам ради навіть страшно було уявити, до яких наслідків призведе сьогоднішній скандал. Надію давало лише те, що сам запальний очільник роду князь Налоель Забіяка тепер був у від’їзді, вирушивши в далеку подорож на північ до Лісу Вічного Короля, інакше вже летіли б голови всіх винних або тих, хто мав хоч найменший стосунок до цієї історії, а то й просто потрапив під гарячу руку.

Але справа була не лише в особистій ганьбі одного зі спадкоємців ельфійського роду, яку побачили тисячі сусідів. Четверо супутників, разом із якими молодший князь перебував у людському поселенні й готував замах на вождя орків, переказали членам ради історію, яку люди в поселенні Кролячі Ями тепер смакували на всі лади. Ця історія стверджувала, що хитромудрий і довго підготовлюваний замах на Альвара Завойовника провалився виключно через жадібність і підлість Альтуїна Гарного. Який не став віддавати перекупникові цінне демонічне ядро як приманку, про що вони раніше домовлялися, через що обережний вождь орків підняв тривогу й покликав до поселення свої загони, які впоралися з усіма найнятими ельфами вбивцями. Цю історію подавали під соусом «як бачите, рід Невидимого Богомола знову продемонстрував, що зовсім не тримає слова, а всі його представники — природжені негідники».

Наслідки нового скандалу, який ганьбив рід, усі чудово розуміли, але присутній у складі ради старійшин, попри відносну молодість, молодший князь Брандуїл Нехтувач Смерті все ж їх озвучив.

— Сьогоднішні події неминуче вдарять по нашому духу-захиснику Невидимому Богомолу, який і без того тепер ослаблений. А тому всім нам потрібно готуватися до того, що дух-захисник зачахне й озлобиться на нас. Насуваються голод, хвороби, неврожаї з року в рік, доки ми не умилостивимо духа й не відновимо його колишню силу. Тож рекомендую почати скуповувати продукти в сусідів і робити запаси цілющих трав, а також усіх необхідних матеріалів, доки така можливість для нас іще відкрита. Бо все йде до того, що одного дня купці по всій Елаті взагалі перестануть вести будь-які справи з нашим родом Невидимого Богомола!

— Я впевнений, що до такого все ж не дійде, — відповів йому Ганнуен Наймудріший, старший друїд і очільник школи талановитої ельфійської молоді. — Завжди знайдуться пройдисвіти, які заради зайвих монет будуть готові порушити заборони й торгувати з нами, хоча й ціну ці перекупники задиратимуть утричі. Але ідея створення запасів дуже слушна. Я її підтримую й, ба більше, пропоную розпочати це негайно.

— Але, може, нам не варто чекати подальшого погіршення ситуації, а вже тепер позбутися кореня всієї проблеми? — запитання належало молодшому князю Лоннуену Величному, рідному братові «героя» сьогоднішнього скандалу, який уже давно був із братом на ножах і навіть нещодавно бився з ним на дуелі.

Побачивши звернені до нього похмурі обличчя присутніх, високородний ельф поспішив уточнити.

— Не подумайте, я зовсім не пропоную вбити рідного брата, хоча Альтуїн на це заслужив. Позбавлення титулу й вигнання опозореного члена роду мають утихомирити духа-захисника, і Невидимий Богомол більше не гніватиметься. Що скажете?

Цю позицію відразу підтримали кілька членів ради, а найкраще її озвучив старший друїд.

— Альтуїн повністю втратив довіру ради старійшин. І справа не лише в сьогоднішньому скандалі з непристойним виглядом, а й в іншому, давнішому його провалі. Ми всі провели велику підготовчу роботу й подали йому рід Мудрого Сича готовим на блюдечку. Молодшому князю достатньо було очолити цей рід, узявши за дружину їхню слабку княжну Діассу, яка нічого не вирішувала й під якою трон уже хитався на повну, і дівчисько зраділо б такому порятунку. Потім якийсь рік-два — і це вже були б повністю наші піддані, яких ми включили б до нашого великого роду Невидимого Богомола. Але навіть це найпростіше завдання Альтуїн провалив, в останню мить затявшись і відмовившись від такої перспективної нареченої. Унаслідок цього рід Мудрого Сича з кожним днем дедалі більше віддаляється від нас, а наших бійців місцеві ельфи вже відкрито проклинають і називають загарбниками!

У залі здійнявся гомін. Пригадали Альтуїну й самовільно привласнене ним дороге демонічне ядро, на купівлю якого було витрачено пів сотні золотих монет зі скарбниці роду і яке мало слугувати приманкою в хитрій пастці на вождя орків. Унаслідок цього й чималі гроші витратили даремно, й насторожений Альвар уникнув смерті, та ще й вождь орків отримав бажаний камінь зовсім безплатно. А тому члени ради одностайно схилялися до того, що опозореного князя потрібно позбавити титулу й вигнати.

Пропозиція мала розумний вигляд, ось тільки… позбавити одного зі спадкоємців титулу міг лише сам очільник роду, а князь Налоель Забіяка був відсутній і повернутися з далекої подорожі міг хіба що наприкінці осені, а то й лише на початку зими. Чекати так довго означало наражати весь рід на численні поневіряння й лиха, і це чудово розуміли всі. А тому зі свого місця рішуче встав молодший князь Брандуїл Нехтувач Смерті, наймолодший з учасників цієї ради.

— Чекати до початку зими ми не можемо. І тому я сам вирішу цю проблему вже сьогодні. Не хвилюйся, Лоннуене Величний, твій брат не мучитиметься перед смертю. Швидка отрута або кинджал звільнять його від ганьби. Чи, може, хтось із членів ради має заперечення?

Усі присутні промовчали, не знайшлося жодного голосу на підтримку опозореного молодшого князя Альтуїна Гарного. Почекавши достатньо часу й так і не дочекавшись заперечень, Брандуїл Нехтувач Смерті вклонився членам ради й сів назад у своє крісло. Після цього настала довга тиша, яку лише хвилини за три порушило риторичне запитання Ельвіни Прекрасної, мудрої й дуже вродливої ельфійської чарівниці, до якої колись за давніх часів «підбивав клинці» навіть син Вічного Короля.

— Ще рік тому все було спокійно, наш рід Невидимого Богомола процвітав і мав великий авторитет серед сусідів. У який саме момент ми звернули не туди? Чому тепер усе не так? Чому колись славне ім’я роду полощуть у багнюці, а з п’ятьох молодших князів залишилося… можна сказати, уже лише двоє?

— Формально троє, якщо рахувати прокляте дитя, — нагадала хранителька традицій, на що довговічна чарівниця лише відмахнулася. — Тиміну я не вважаю справжньою княжною, та й дух-захисник Невидимий Богомол її не прийняв. За давніх часів таких дивних дітей узагалі топили відразу після народження, щоб не допустити подальшого поширення прокляття.

— Такою була передсмертна просьба моєї сестри, яка померла під час пологів, — нагадав молодший князь Лоннуен Величний, — і ви всі тоді погодилися залишити новонароджене дитя живим, тож запізно вже сперечатися з цього приводу. Але моїй племінниці Тиміні вже двадцять два роки. І личком дівчина вдалася у свою матір-красуню. То, може, якщо вже прокляте дитя не вбили відразу після народження, як веліли звичаї, постараємося підібрати їй нареченого на стороні? Видаймо Тиміну заміж кудись подалі, щоб позбавити наш багатостраждальний рід хоча б цього прокляття, яке висить над нами вже двадцять років?

— Та хто захоче взяти до свого роду прокляте дитя⁈ — не повірила й зло розсміялася довговуха чарівниця. — Усі сусіди-ельфи знають про цю нашу проблему й навіть не стануть розглядати таку пропозицію серйозно. Та й самих цих сусідів у нас, прямо скажімо, замало, щоб були якісь підхожі варіанти з вільними нареченими шляхетного походження. У роді Мудрого Сича лише одна княгиня Діасса Спритна Лань, та й та скинута. У Гірських Барсів молодших князів кілька, але сусіди знають історію Тиміни Доставлячки Нещастя й ніколи не погодяться на заручини свого княжича з нею. Тож глухий кут.

— Зачекайте, здається, у мене з’явилася ідея! — підняв руку й навіть знову встав зі свого місця Брандуїл Нехтувач Смерті. — А чому ми обмежуємося лише ельфами? Чому б не придивитися для Тиміни нареченого серед людських правителів? Якогось принца, ну, може, графа чи барона? Ні, я цілком серйозно. Вродлива молоденька ельфійка князівської крові — за такою нареченою вишикується черга женихів. Про прокляття дівчини ми не говоритимемо, людям про таке знати зовсім не обов’язково. І тоді вб’ємо відразу двох зайців — і сильного союзника здобудемо в цей непростий час, і наш рід позбавимо двадцятирічного прокляття!

— Якось це… неправильно, — скривився старший друїд, та й інші члени ради старійшин теж сприйняли таку ідею без захоплення.

Утім, попри початкове загальне неприйняття, ідею позбавити рід Невидимого Богомола проклятої дитини в такий спосіб усе ж підтримали інші, й молодшому князю Брандуїлу Нехтувачу Смерті доручили скласти список можливих кандидатів у женихи з-поміж шляхетних молодих людей у сусідніх державах. Але лише після виконання ним основного завдання: молодшому князю Альтуїну Гарному не судилося побачити завтрашній світанок.

Орки працювали не покладаючи рук, і вже до вечора навколо всього поселення Кролячі Ями з’явився глибокий рів із високим земляним валом, а подекуди навіть виникли ділянки високого частоколу із загострених колод. Ще не повноцінна фортечна стіна, звісно, але з наскоку взяти невелике торгове поселення стало набагато складніше. Мирні жителі, спочатку вельми насторожені, швидко переконалися, що грабувати їх ніхто не збирається, і навіть навпаки — віднині їх захищатимуть не лише люди, а й сильні орки, миттєво заспокоїлися й навіть допомагали в будівництві. І хоча силою ми нікого з них не утримували, наскільки мені доповіли, із Кролячих Ям не виїхала жодна родина.

Найкумедніше, що навіть староста поселення не змінився після захоплення — упертий бородатий чолов’яга на ім’я Пахом Торгаш усе ж склав зброю й наказав зробити це решткам своєї невеликої дружини. Після чесної відкритої розмови зі мною й бароном Уолтером Траго цей багатий купець погодився стати намісником барона й присягнув йому на вірність. Унаслідок цього він не лише зберіг свій багатий двоповерховий будинок та інше майно, а й свою звичайну частку з доходів усіх торгових крамниць поселення й заїжджого двору.

Цей самий Пахом навіть написав під мою диктовку листи правителям вільного міста Болток і міста Чорні Шахти, у яких повідомляв про добровільний перехід поселення Кролячі Ями під владу родини Траго й висловлював надію на подальше мирне добросусідське співіснування. Кінних гінців негайно відправили за обома адресами, і до вечора один із них навіть повернувся зі зворотним посланням від віконта Зязика Славного, міського голови Чорних Шахт. У листі, скріпленому сургучною печаткою з відбитком персня-печатки віконта, містилося лише два рядки:

«Мені начхати на те, що відбувається в далеких Кролячих Ямах. Живіть як хочете!»

Віконту Зязику, зайнятому відновленням порядку в захопленому ним місті, справді було не до того, що відбувалося десь там у сусідів, і такої відповіді я від нього загалом і очікував. Але мене набагато більше цікавила відповідь його впливового батька, графа Яго Господаря Скла, правителя багатого вільного міста Болток. І ось ця відповідь чомусь запізнювалася — вочевидь, графові був потрібен час на переговори й консультації з його союзниками.

Пізно ввечері, уже фактично в темряві й під дрібним дощиком, який почався, ми з ельфійською княгинею Діассою Спритною Ланню вийшли за межі військового табору Жовтої Риби біля поселення Кролячі Ями, і я попросив своїх охоронців далі за нами не йти. Діасса Спритна Лань попросила про те саме четвірку озброєних ельфів, які всюди безмовними тінями йшли за своєю пані. Ми з довговухою дівчиною відійшли подалі в темряву й уважно озирнулися. За нашим запланованим змаганням із бігу ніхто не спостерігав, і це було добре.

— Я весь день думала над твоїм бажанням, Альваре, і дійшла висновку, що здійснити це буде дуже складно. Не можна просто так узяти й оголосити когось шляхетним за походженням. Над тобою сміятимуться, та й авторитет мого ельфійського роду після такого впаде.

Я вже було відкрив рота, щоб заперечити, але ельфійка мене зупинила.

— Зачекай, Альваре, я не договорила. Зрозумій мене правильно, я не відмовляюся, просто відразу попереджаю про дуже великі труднощі з виконанням. І пропоную тобі загадати щось інше, що я точно зможу зробити. Але якщо ти не погоджуєшся змінити таке своє бажання на інше в разі перемоги, то я прошу в тебе тридцять кроків фори — це буде справедливо, зважаючи на складність твого бажання.

Тридцять кроків? Це ж дуже й дуже багато в змаганні з легконогою ельфійкою! І без того перемогти мені буде дуже непросто, а з такою перевагою суперниці й узагалі нереально! Я збирався відмовитися, але, немов прочитавши мої думки, ельфійка навела такий аргумент.

— Ельфійському молодшому князю Альтуїну сьогодні ти дав таку фору в тридцять кроків. Невже у твоїх очах я менш гідна, ніж цей шахрай і злодій?

— Альтуїн біг зі зв’язаними за спиною руками… — нагадав я, але тут Діасса просто вразила мене наповал, розстебнувши свою велику сумку через плече й витягнувши моток тонкої мотузки.

— Можеш і мені зв’язати руки, щоб усе було чесно. І не потрібно бігти до самого лісу — наздожени мене, і ти переміг. Тільки зачекай спочатку, я зміню свою довгу сукню на спортивний костюм.

Мені довелося відвернутися, поки шляхетна дівчина переодягалася, і я навіть чесно не підглядав. За цей час зняв важку броню зі шкури кайпі, а також відстебнув пояс із мечем і залишив глефу стирчати в землі. Нарешті Діасса повідомила, що готова, і навіть сама завела руки за спину.

— Якесь збочення… Побачить хтось із твоїх підданих, і спробуй потім довести, що в нас було лише змагання з бігу! — пробурчав я й запропонував ельфійці просто пообіцяти не розчіплювати рук.

— Ні, зв’язуй! Не хочу мати вигляд брехухи, якщо раптом спіткнуся й мимоволі змахну руками.

Гаразд, ти сама напросилася… Я звелів шляхетній дівчині торкнутися пальцями обох рук ліктів і обв’язав руки мотузкою — не туго, але все ж достатньо міцно. Після чого залишився на місці, а Діасса почала відраховувати кроки, віддаляючись від мене. І щойно вона дорахувала до тридцяти, без команди рвонула бігти в темряву, а я із запізненням на секунду-півтори помчав навздогін.

Найскладніше було не загубити її в темряві на самому початку, і я справді часом втрачав ледь помітний удалині силует. Але поступово призвичаївся, вирівняв дихання й додав швидкості. Нас розділяло двадцять кроків, потім п’ятнадцять, десять… І тут Діасса на повній швидкості влетіла в мілку річечку, піднявши хмару бризок і різко сповільнившись, а кроки за три взагалі впала обличчям у воду.

— Наздогнав! — я торкнувся спини дівчини й спробував витягти її тіло з води, але отримав дуже болючий удар коліном… так, так, просто в те саме вкрай чутливе для всіх чоловіків місце, через що мусив розтиснути руки й зігнутися в три погибелі, чим моя суперниця відразу скористалася, вирвавшись і продовживши біг.

Усі мої аргументи про те, що я її торкнувся й переміг, а про спротив і подальшу гонку ми не домовлялися, зовсім не діяли, Діасса лише тікала все далі. Довелося й мені зібратися й продовжити біг, благо у траві до пояса на лузі вже протоптаною моєю суперницею смугою пересуватися мені було набагато легше, і метрів за двісті-триста я знову наздогнав Діассу. Дівчина запізніло спробувала присісти й загубитися у високій траві, спритно навприсядки перемістившись убік, але я вже був зовсім близько й бачив її з висоти свого зросту, тож такий трюк не пройшов.

— Знову наздогнав! — побоюючись знову отримати коліном у пах, я повалив здобич спиною на землю й притиснув, міцно тримаючи за плечі й залишаючись біля голови дівчини поза досяжністю її ніг. — А це компенсація за заподіяну мені шкоду! — я безцеремонно цьомкнув ельфійську княжну просто в губи.

Діасса явно сторопіла, лежала з округленими очима й зовсім не виривалася. Я ж оголосив, що цілуватиму її й далі, а потім узагалі почну по-хамськи мацати, і так доти, доки ельфійка не визнає поразки в забігу. І оскільки жодної реакції на мої слова не було, справді знову її поцілував — цього разу вже довго й смачно. Нахилився зробити це втретє, але тут дівчина вже мене зупинила.

— Ну годі вже, розійшовся! Гаразд, Альваре, ти переміг. Тепер, сподіваюся, ти мене розв’яжеш?

Звісно, я відразу звільнив дівчині руки й навіть допоміг підвестися. Очікував соковитого ляпаса за своє свавілля, але його чомусь не було. Ельфійка лише з тугою поглянула на рятівний темний ліс, до якого залишалося лише метрів триста, і заявила.

— Ех, а перемога була так близько! Що ж, сама винна. Але про поцілунок і взагалі про це змагання — нікому ні слова! Інакше дуже сильно ображуся!

Своїми слідами ми повернулися до залишених речей, і мені знову довелося відвернутися, поки моя знайома переодягалася. Дощ посилився, але це було навіть добре — княжні не доведеться пояснювати підданим своє мокре після купання в річці волосся. Ми пройшли до військового табору, і тут біля великого багаття мене знайшов армійський півтисячник Альвар Удачливий.

— Прибув гонець від графа Яго Господаря Скла. І, судячи з його переляканого вигляду, навряд чи він приніс добрі звістки.

Я знайшов гінця й отримав з його рук невеликий тубус із якимось сувоєм усередині. У світлі багаття зламав графську печатку й витягнув сувій, пробігшись очима по акуратних каліграфічних символах. Підняв голову й побачив, що безліч очей дивляться на мене в очікуванні коментаря вождя щодо отриманого повідомлення. Набрав побільше повітря в легені й оголосив.

— Господар вільного міста Болток надіслав мені ультиматум. Причому саме мені, а не барону Уолтеру Траго, який формально захопив поселення Кролячі Ями. У повідомленні граф вимагає від Жовтої Риби негайно звільнити захоплене поселення й забратися… далі зовсім нецензурно, але за змістом — назад на орочі землі. Інакше погрожує піти на нас війною й усе розорити. Причому цю писульку, крім самого графа Яго та його сина віконта Зязика Славного, який раніше взагалі-то збирався залишитися осторонь, підписали ще півтори дюжини якихось аристократів, що входять до певної «коаліції». Знайомих імен серед них майже не бачу, хіба що барона Діоклетіана Чорного, тож потрібно буде обов’язково подивитися, хто це взагалі такі.

Запала тиша. Нарешті Альвар Удачливий обережно поцікавився, що ми робитимемо перед загрозою війни з цілою зграєю людських князівств, графств або навіть королівств? Невже справді відступимо?

— Жартуєш? Ми так старанно готувалися до цієї війни, чи не з середини літа накопичували сили й тренувалися. Тепер під нашими знаменами три тисячі бійців, які рвуться в бій і бажають показати себе. Тож ми обов’язково битимемося! А що більше ворогів, то багатшою врешті буде здобич!!!

Важлива порада на майбутнє всім, хто забажає налякати сусіда силою військової коаліції або величезною кількістю своїх друзів: перш ніж оголошувати супротивникові свої погрози, спочатку подбайте про те, щоб ці ваші розрізнені союзники хоча б зібралися разом. Інакше замість серйозної загрози вийде цирк-шапіто, у якому роль клоуна, з якого всі сміються, відведуть саме вам.

Граф Яго Господар Скла надіслав мені листа з образами й погрозами, причому нижче печатки аристократа та його розмашистого підпису йшов довгий список імен і відбитків перснів тих, хто за першим свистом начебто готовий стати під знамена графа й надати свої дружини для спільного бойового походу проти Жовтої Риби. Мені знадобилася допомога барона Уолтера Траго, який непогано знав своїх сусідів, особливо шляхетних лицарів, що вміли махати мечем, аби визначити деякі імена зі списку. Ще кілька імен підказав його немолодий управитель, який теж перебував тепер у військовому таборі. Але навіть з їхньою допомогою вдалося впізнати не всіх, а лише тринадцять імен із вісімнадцяти підписантів.

Маркіз Андре Орі, господар великого земельного наділу, острівного поселення Хам і п’яти сіл. Безземельний лицар сер Брайн, позбавлений батьком спадщини за якісь провини (за чутками, інцест із рідною сестрою), але який зібрав півсотенний загін досвідчених вершників і тепер брав участь як найманець у всіх конфліктах Прикордоння. Сер Ондрі Туговухий, переможець торішнього лицарського турніру в Чорних Шахтах, зі своєю невеликою дружиною. Брати Хуві та Лаплас Ур-Торі — обидва могутні лицарі, ветерани кількох недавніх воєн, а також їхня відчайдушно-хоробра сестра Сільфі Ур-Торі, бойова магиня, прикликачка елементалів. Шевальє Генрік Ур-Літо, чия численна й багата родина відносно недавно перебралася до Прикордоння із Західної Імперії, але швидко набирала тут сили та впливу.

Більшість із підписантів самі собою мало що важили, і навіть пів сотні бійців далеко не в усіх набиралося, але все це разом мало справді загрозливий вигляд. Ось тільки, наскільки я зумів з’ясувати через своїх розвідників, більшість людей зі списку підписантів іще не залишила своїх володінь і сиділа вдома, припускаючи, що війна з дикими орками, якщо й почнеться, то граф скличе союзників іще дуже нескоро. Величезна помилка з їхнього боку!

Три півтисячні загони Жовтої Риби цієї ж ночі були направлені до невеликих поселень і фортів найближчих ворогів, у яких мирно спали шляхетні лицарі, що нічого не підозрювали, зі своїми дружинами, слугами й скромними загонами соратників. Ще за шістьма адресами вирушили прудконогі ельфи-лучники з отруєними стрілами або невидимі кікімори. Лише шевальє Генріка мій союзник барон попросив не вбивати, а тільки налякати, оскільки кузина сера Уолтера, молоденька Діана Траго, була нареченою цього аристократа й навіть дату весілля вже призначили.

Якщо все пройде гладко, то вже до середини наступного дня список «коаліції проти орків Жовтої Риби» мав скоротитися вдвічі. Ось тільки таким швидким способом, на жаль, можна було усунути не всіх потенційних ворогів. Найнебезпечніші супротивники зі списку «коаліції» ховалися за високими стінами родових замків і охоронялися численними юрбами навчених дружинників, тож дістатися до моїх ворогів було дуже непросто. І тому я пішов іншим шляхом.

Мене давно дивувала та неймовірна легкість, із якою тут, у світі Елати, можна було підробляти офіційні листи знаті, більшість представників якої була неписьменною й лише ставила відбиток персня на складеному слугою-писарем листі. Тут навіть не використовували спеціального паперу з вензелями й водяними знаками, бери взагалі будь-який більш-менш придатний — і зійде. І тому вночі в моєму наметі вождя діялося те, до чого місцеве населення не додумалося. На чистому аркуші крейдованого паперу я тренувався ставити розмашистий підпис графа Яго Господаря Скла, а поруч на столі вже сохли кілька гіпсових зліпків, зроблених із відбитка його персня на сургучі листа з ультиматумом. Коли ж вирішив, що навчився якісно підробляти підпис, молодша жриця Луана під мою диктовку почала акуратним каліграфічним почерком складати тексти чотирьох «термінових листів від очільника коаліції».

Для початку — серу Бріану Молодшому Сі-Маорі з власним міцним лицарським замком, штурмувати який я однозначно не збирався. Потім командирові сотенного загону найманців Юї Везучому — усувати окремо його не було жодного сенсу, оскільки місце командира просто посів би хтось із його помічників, і розібратися тут потрібно було з усім загоном найманців разом. В обох листах граф Яго Господар Скла вимагав від союзників негайно, не втрачаючи жодної клепсидри зайвого часу, зібрати бійців і вирушити на з’єднання з військами барона Діоклетіана Чорного до його замку, оскільки «дозорці доповіли, що Альвар Завойовник уже завтра збирається перекрити дороги й розбити вас поодинці».

Наступного листа було адресовано вже самому барону Діоклетіану Чорному, якому «випало надзвичайно відповідальне й таємне доручення» підкреслено привітно прийняти союзників, що прибудуть, розмістити чужих бійців усередині фортеці, а ввечері влаштувати на честь прибулих великий святковий бенкет. І на цьому бенкеті обох командирів-зрадників, які потай уже давно продалися оркам і служили їхньому вождю Альвару Завойовнику, наказувалося напоїти отруєним вином (глечик із яким посланець також передавав барону Діоклетіану). Солдатів, що прибули, у листі пропонувалося роззброїти й кинути до в’язниці, а в разі збройного опору вбити всіх до одного без жодного жалю.

Ну й нарешті, останнє четверте послання від імені «рідного батька» було адресовано віконту Зязику Славному. У перших рядках листа батько описував, які непрості часи тепер настали й наскільки важливі рішучість і готовність діяти без вагань. Далі граф Яго переходив до суті справи — на носі велика війна з орками Жовтої Риби, а оскільки супротивник вельми сильний, то як ніколи важлива згуртованість усіх членів зібраної проти Жовтої Риби коаліції. Але розвідники доповідають, що один із головних союзників, на якого граф Яго дуже розраховував, а саме барон Діоклетіан Чорний, веде якусь власну закулісну гру. За чутками, він одного за одним заманює членів коаліції до свого замку й там підло вбиває. Батько зізнавався, що не знає, чи працює барон Діоклетіан Чорний на орків, чи переслідує якісь власні інтереси, та й узагалі, чи правдиві ці чутки, що ганьблять барона, а тому доручав рідному синові це перевірити.

За день-два віконтові пропонувалося зібрати всі наявні під його командуванням війська, аж до останнього солдата-каліки, а також підняти всі доступні поблизу Чорних Шахт загони найманців, не шкодуючи на це жодних монет. І далі цією великою армією вирушити до замку барона Діоклетіана Чорного, де провести ретельне розслідування й, якщо приголомшливі чутки підтвердяться, повісити зрадника на воротах його ж власного замку. Замкову скарбницю випотрошити й забрати собі, саму ж фортецю Діоклетіана Чорного спалити дотла й далі йти на з’єднання з армією батька, яка чекатиме у вільному місті Болток.

Я уважно перечитав усі складені Луаною листи, не знайшов жодних помилок і підписав їх розчерком графа Яго Господаря Скла, після чого накапав сургучу й поставив відбитки графської печатки. Згорнув усі листи в сувої, причому лист віконтові перев’язав непростою тасьмою кольорів графського дому від справжнього листа-ультиматуму графа, і знову всюди поставив печатки з відбитком персня.

— Усе гаразд? — запитав я у напрочуд поступливої сьогодні цілительки, яка покірно виконала всі мої розпорядження.

Взагалі-то я побоювався, що моя педантична подруга категорично відмовиться допомагати мені в цій дещо брудній справі, але Луана цієї ночі була напрочуд спокійною й поступливою.

— Так, Альваре, усе гаразд. Якщо ти посланець небесних сестер у світі Елати, отже, вони діють твоїми руками й бажають цього. Так велять богині, і куди мені, скромній цілительці, сперечатися з непогрішимими небесними сестрами?

Оце так! Deus lo vult («Так хоче Бог», латина), у моєму світі цей девіз хрестоносців виправдовував будь-які їхні вчинки й злодіяння, і у світі Елати, схоже, існувала подібна позиція жерців. Хай там як, я прибрав сувої до підготовлених тубусів для листів, покликав чотирьох вершників з-поміж найманців Мансура, для яких ми вже підібрали плащі й одяг у кольорах прапора вільного міста Болток. Видав підготовлені послання разом із найдокладнішими інструкціями, після чого нарешті вирушив відпочивати — довга ніч уже закінчувалася, і на сході небо набуло рожевого відтінку, провіщаючи новий важливий день.

Перші відлуння нічних приготувань почали надходити наступного дня. Повернулися відправлені вночі загони орків, і мені продемонстрували голови братів-лицарів Хуві та Лапласа Ур-Торі. Їхню сестру-магиню Сільфі я просив за можливості взяти живою, але зробити це виявилося неможливо, оскільки супротивниця була надто небезпечною, тож мені вручили ще одну голову. Потім до моїх ніг кинули рухливий мішок із потенційним родичем барона Уолтера Траго, шевальє Генріком Ур-Літо. Із мішка долинали базарна лайка й погрози, тож я поки що не поспішав звільняти полоненого й наказав посадити його до ями. А ось небезпечного сера Ондрі Туговухого я взагалі не збирався залишати живим, але мої орки, які вирушили по його голову, навіщось притягли лицаря цілком, зв’язаного й добряче пом’ятого, але цілком бадьорого й навіть не скаліченого. І що мені тепер із ним робити?

— Гм-м-м… Виключно з поваги до лицарської честі й твоєї майстерності переможця великого турніру Чорних Шахт, сере Ондрі, призначаю за твою голову викуп у сім золотих монет. До сплати викупу посидиш поки що в клітці. Хоча, якщо даси слово не намагатися втекти, тебе розв’яжуть і ти зможеш без обмежень пересуватися моїм табором.

— А який у цьому сенс? — відмовився від такої щедрої пропозиції цей здоровань. — У мене немає ні грошей на викуп, ні багатих родичів, які б за мене його заплатили. Тож рубай мою бідову голову, вождю орків, чого час гаяти?

Овва! Він зовсім не боявся смерті й поводився напрочуд спокійно, а головне — дуже гідно для полоненого, чиє життя висіло на волосині. Зізнатися, цей сміливець мені навіть сподобався. І, схоже, не лише мені.

— Альваре, я заплачу за нього викуп! — слова належали темношкірій героїні, і промовила їх Мурена орочою мовою, щоб наш полонений не зрозумів.

Звідки раптом така щедрість? Я перекинувся зі своєю знайомою кількома фразами й зрозумів, що ініціатива зберегти шляхетному лицареві життя належала саме темношкірій убивці, яка керувала в цій нічній місії всім півтисячним загоном, і не послухатися небезпечної начальниці орки не наважилися. Як вона збирається повертати витрачені на викуп гроші, Мурена поки що й сама не знала, але її рішення йшло від самого серця. І якщо так…

— Гаразд, сере Ондрі, обійдемося взагалі без викупу. Мені достатньо буде твого слова, що не братимеш участі у війні моєї Жовтої Риби проти вільного міста Болток, яка розгорається, після чого можеш бути вільним. Життя твоїх зброєносців і слуг це не поверне, але тобі віддадуть зброю, обладунки й коня.

Відповіддю мені стало довге мовчання, і я навіть вирішив, що лицар мене не почув, цілком відповідно до свого прізвиська Туговухий. Але нарешті зв’язаний полонений заговорив, ось тільки зовсім не про своє звільнення. Він кивком указав на Мурену, яка нікуди не пішла й досі стояла поруч.

— Яка ж вона приголомшлива воїтелька! Героїня Мурена, я багато про неї чув, а сьогодні особисто переконався, що всі чутки про її незвичайну зовнішність і силу анітрохи не перебільшені. І навіть улещений тим, що таку досвідчену й прекрасну вбивцю послали проти мене. Я вдячний долі за те, що героїня в останню мить зупинила ікластих головорізів. Скажи, Альваре, її зупинив мій оберіг Богині Смерті на шиї? Я ж чув, що прикликана героїня Мурена служить жерцям Морани.

Не знаю, чому сер лицар не поставив це запитання безпосередньо героїні, а питав у мене, але моя знайома зніяковіла й розгубилася, почавши виправдовуватися орочою мовою.

— От іще… Альваре, я й кулона його не бачила, доки він тепер не сказав про нього… Але чому врятувала, сама не знаю. Може, він просто не заслуговував на смерть?

Я переклав її слова шляхетному лицареві інакше.

— Мурена каже, що їй був потрібен досвідчений партнер для спарингів на мечах, щоб відточувати майстерність, а тут, у Прикордонні, гідних супротивників їй не знайти. І пропонує тобі, сере Ондрі, в обмін на збереження життя залишатися при ній до завершення цієї воєнної кампанії й допомагати їй із тренуваннями.

— Що⁈ — очі темношкірої дівчини округлилися від здивування, ось тільки виправляти мене вона все ж не стала й після деякої паузи кивнула.

Лицар же миттєво погодився на такі умови й поклявся не намагатися нікуди втекти й навіть у разі потреби захищати свою рятівницю від небезпек. Після чого я наказав його розв’язати, повернути зброю з обладунками й добре нагодувати.

Почали повертатися й інші мої посланці. Ельфи коротко доповіли про усунення трьох виявлених цілей. Отруєні сильною отрутою стріли зробили свою справу — вдалося влучити з вельми далекої відстані крізь невелику щілину в прочиненому вікні. Вижити вдалося лише одній наміченій жертві — випущена стріла не пробила одягнену під обладунками кольчугу, і піднялася тривога, тож довговухому асасинові із загону Діасси Спритної Лані довелося терміново тікати до густого лісу.

Кікімори були винахідливішими й витончено усунули обох доручених ворогів. Одного в найбільш невідповідну мить паралізували уколом змоченого в отруті стилета й зіштовхнули до вигрібної ями старого сільського нужника, де лицар зі спущеними штанами й важкою кірасою не мав жодних шансів виплисти. Ще один ворог отримав отруєну голку у вухо просто під час сніданку в товаристві соратників і слуг, і ніхто з присутніх за столом нічого не зрозумів — усі вирішили, що маркіз подавився шматком їжі, й намагалися допомогти йому позбутися предмета, який застряг у горлі, доки не стало надто пізно.

Але головні події все ж відбувалися в іншому місці. Замок барона Діоклетіана Чорного став місцем кривавої драми. Вечірній бенкет перетворився на стихійну бійню, у якій тяжких втрат зазнали всі сторони. А півтисячний загін віконта Зязика Славного, що прибув наступного дня, довершив розгром, перебивши залишки дружини барона й підпаливши замок із трьох боків. Нічну заграву було видно за багато миль, тож навіть поспішно примчали посланці з вільного міста Болток дізнатися про причину пожежі.

Шкода, що я особисто не був присутній під час розмови віконта з посланцями невдоволеного батька й навіть не здогадався направити туди когось із нечисті, щоб послухати їхню словесну перепалку. Дивись, і збагатив би свій словниковий запас місцевими лайливими ідіоматичними висловами. Хай там як, вирушати до батька на килим у місто Болток ошуканий віконт не став і вирішив повернутися до своїх Чорних Шахт… однак виявив, що за час його відсутності залишене без захисників місто вже без бою захопила Жовта Риба, і відчиняти йому ворота ніхто не збирався!!!

Довгих п’ять днів після цього супротивник не робив жодних активних дій — ціла вічність в умовах війни! Однак на шостий день до моєї ставки вождя, перенесеної до Чорних Шахт, прибула делегація з білими прапорами парламентерів. Очолював її особисто сам граф Яго Господар Скла, треба віддати належне нерозважливій хоробрості цього немолодого аристократа. У мене руки свербіли взяти його в полон і тим самим відразу завершити війну, однак я все ж стримався й запросив ворожого командира до колишнього палацу правителя графа Кубіна Молодшого, який знову зайняв.

Переговори відбувалися в колишній великій обідній залі, тепер переобладнаній під мій командний центр — карти різних сусідніх територій на стінах із прапорцями моїх сотень і напрямків удару. А також виготовлений із пап’є-маше й розфарбований в осінні кольори величезний, на пів кімнати, макет Глинського поля на велетенському столі з позначками ям для видобутку глини, багнистих ділянок, непрохідного рову з водою, місць поховань бійців великої битви та інших особливостей місцевості — предмет моєї заслуженої гордості й робота тутешнього домовика Куюна, який присягнув мені на вірність і виявився дуже вправним у виготовленні таких наочних посібників. Було видно, що граф Яго територію Глинського поля миттєво впізнав, але дуже постарався не виказати свого здивування.

— Вождю Альваре, я хотів би обговорити умови припинення цього непотрібного обом сторонам протистояння, — почав мій опонент, неквапливо обходячи кімнату й зупинившись біля однієї з карт на стіні, з усіх сил намагаючись не надто дивуватися докладному плану своєї столиці, вільного міста Болток, із позначками всіх головних вулиць, казарм варти, веж і настінних гармат. Цю карту я намалював сам, підібравшись упритул до ворожої столиці й використавши Куруку для огляду згори.

— Так, я вас уважно слухаю, графе!

— Я подумав за ці минулі дні й вирішив визнати владу барона Уолтера Траго над торговим поселенням. Це буде справедливо. Після чого твої орки підуть на свої території й більше не повернуться. Такий результат тебе влаштує?

Він сміється з мене? Поселення Кролячі Ями перейшло на мій бік іще до початку протистояння з так званою «коаліцією», що, власне, і стало першопричиною конфлікту. Після чого сталося багато всього, у чому граф саме тепер міг переконатися, коли почав уважно розглядати список моїх супротивників із його ж власного листа, у якому майже всі рядки вже були викреслені.

— А якщо серйозно, графе? — відповів я запитанням на його абсолютно безглузду пропозицію.

— Я тепер цілком серйозний, Альваре. Моя армія підготувалася до походу й сповнена сил. Вона може будь-якої миті вийти з міста й атакувати будь-яку з твоїх позицій. Місто Червона Круча. Родове гніздо родини Траго. Місто Чорні Шахти або навіть просто торгове поселення, яке стало причиною суперечки. Ми можемо навіть піти на землі орків і спалити там усе! Ти не зможеш усюди тримати достатньо бійців, тож твою армію буде розбито частинами. Якщо ж вирішиш усе-таки зібрати всі сили разом, то в мене банально в півтора раза більше бійців, і ти програєш! Але я хочу миру між сусідами й не бажаю зайвих втрат, а тому пропоную тобі мир на гідних умовах.

Я довго чесно намагався стримуватися під час його промови, але зрештою все ж не зміг і розсміявся.

— І це «гідні умови»? Із вісімнадцяти підписантів твого ультиматуму чотирнадцятеро вже мертві або перебувають у мене в полоні. Твій старший син Зязик позбувся міста Чорні Шахти й знову став безземельним. Замок барона Діоклетіана спалено дотла, та й фортецю сера Бріана Молодшого Сі-Маорі вже контролює моя сторона. Фактично з усіх точок на карті в тебе залишилося лише одне-єдине місто Болток. І я відразу попереджаю, що варто лише твоїй армії з нього вийти, як Жовта Риба ввірветься до твоєї столиці!

Граф стиснув кулаки, але все ж промовчав. Уже прогрес! І тому я озвучив умови миру, які справді вважав справедливими.

— Торгове поселення Кролячі Ями й землі навколо нього залишаються за моєю стороною. Як залишаються за мною і місто Чорні Шахти, і колишня фортеця Сі-Маорі, я знайду там гідних намісників. Колишні землі Діоклетіана поділимо порівну. Ну й із тебе двісті сорок золотих за те, що я не стану захоплювати твою столицю, місто Болток, хоча сил для цього в мене цілком вистачає!

Мій співрозмовник мовчав дуже довго. Чи то був надто приголомшений почутим, чи то намагався знайти якісь раніше не враховані мої сили, через які я відповідав йому з такою впевненістю у власній перевазі. Нарешті граф Яго відповів.

— Схоже, Альваре Завойовнику, нашу суперечку вирішить лише генеральна битва, яка й визначить переможця. Тоді зустрінемося за три дні на Глинському полі, — сивий аристократ указав на макет у центрі кімнати й навіть знову підійшов до столу, розглядаючи місцевість майбутньої січі. — Бачу, що ти дуже готуєшся до цієї битви, тож постараюся тебе не розчарувати!

— Що за поспіх? Навіщо потрібно було терміново висмикувати мене зі святкових урочистостей з нагоди осіннього рівнодення? — Даріен Вічний з’явився на раді старійшин у винятково поганому настрої й, схоже, шукав, на кому зірвати свою лють.

Причиною роздратування патріарха був не лише терміновий виклик на надзвичайне засідання ради, а й зірваний сьогодні виступ перед багатотисячним натовпом ельфів роду Мудрого Сича, який зібрався на галявині перед священним древом. Уперше на цьому головному для всіх ельфів святі Даріен Вічний виступав замість князя, оскільки саме очільник ради тепер керував усім родом, і прадавній ельф дуже пишався своєю новою роллю. Молокососи, які зібралися внизу і більшості з яких не виповнилося навіть двох століть, мали поважати прожиті патріархом роки й вихваляти його мудрість. Але натомість вигуки натовпу «Ганьба!» і «Зрадник!», які заглушали будь-які сказані ним слова, не дали Даріену Вічному звернутися до одноплемінників і оголосити програму святкових заходів.

Потім у промовця звідкись із натовпу взагалі прилетіло тухле яйце, забруднивши святкове вбрання й змусивши прадавнього ельфа поспішно припинити виступ. Послані шукати бунтівника вартові повернулися ні з чим, а судячи з їхніх задоволених мерзенних пик і ледь приховуваних усмішок, бійці особливо й не старалися знайти бешкетника та навіть подумки його підтримували. Даріен лютував, оскільки скрізь його оточували лише зрадники й дармоїди, які замість праці на благо роду були готові цілодобово облягати будівлю ради старійшин і вигукувати образи на адресу мудреців, що там засідали.

Старший друїд Агунуен Довговухий простягнув невдоволеному очільникові ради сувій, а старша травниця Аруелла Дитя Лісу пояснила.

— Гонець від Альвара Завойовника сьогодні доставив.

Руки очільника ради зрадницьки затремтіли, і він упустив послання на підлогу.

— Щ-що там? — не ставши нахилятися по річ, яка впала, поцікавився прадавній ельф. — Орки оголошують нам в-війну?

— Зовсім ні, — заспокоїв перенервованого очільника ради Агунуен Довговухий. — І навіть радше навпаки. Альвар пише, що якщо нещодавно продемонстроване родом Мудрого Сича бажання відновити добросусідські відносини щире, то він пропонує нам довести прагнення до зближення й узяти участь у спільному бойовому поході. Сотні лучників від нашого роду йому буде достатньо, а наступний крок назустріч вождь орків зробить уже сам. Ну й далі наприкінці листа запевнення, що всі надіслані родом Мудрого Сича бійці будуть щедро винагороджені, а оберігати їхні життя вождь орків стане нарівні з життями інших бійців армії Жовтої Риби.

В очільника ради миттєво спітніли долоні, а праве око почало нервово смикатися, коли він уявив реакцію сусіднього роду Невидимого Богомола на участь Мудрого Сича у воєнній кампанії орків. За минулу таку авантюру, коли Альвар Завойовник залучив ельфів до війни проти південних орків, Даріена Вічного потім викликали «на килим» господарі й мало не четвертували! Тоді після походу за болота відразу одинадцятеро вправних бійців-ельфів утекли до Діасси Спритної Лані, і цим ветеранам довелося шукати заміну, набираючи новобранців до нечисленної навіть до втечі армії. Гірше того, бунтівні настрої в усіх п’яти поселеннях роду після того випадку різко посилилися, і навіть почалися випадки відкритої непокори окупаційним загонам та напади на членів ради старійшин, яких жителі вже цілком відкрито звинувачували в зраді.

А тому Даріен Вічний анітрохи не сумнівався, що ще одна успішна воєнна кампанія Альвара, якщо дозволити ельфам роду Мудрого Сича брати в ній участь, може стати тією останньою іскрою, яка перетворить тліючі протести на палаючий народний бунт. Цього не можна було допустити за жодних обставин! Саме це очільник ради й спробував пояснити іншим присутнім, і говорив він начебто правильні речі, ось тільки зустрів напрочуд сильний опір.

… Наших бійців уже повідомили про новий похід вождя орків, і вони рвуться в бій.

… Минулого разу наші лучники-ельфи повернулися овіяні славою й зі щедрою здобиччю, що дозволило їхнім родинам на якийсь час забути про голод.

… Наші воїни хочуть повторити той успіх і принести своїм родинам трофеї, а також багато їжі. Що в цьому поганого?

… Дуже складно буде втримати наших бійців від участі. Особливо найчестолюбніших із них, які після минулого походу з гордістю носять багряні стрічки — знак пошани, яким нагородив їх вождь Альвар.

… Якщо ми заборонимо нашим лучникам брати участь, то вони просто втечуть до Діасси Спритної Лані. Краще вже подати їхню участь як узгоджене рішення ради старійшин, тоді орки будуть нам вдячні й допоможуть узимку.

Даріен Вічний скреготів зубами від люті й роздратування, однак нічого не міг удіяти. Лише Тангенс Геометр вагався й визнавав справедливість побоювань очільника ради, інші ж присутні впиралися, наче віслюки, й вимагали неодмінної участі роду Мудрого Сича в новому воєнному конфлікті. Навіть Арденуен Праведний, якому начебто належало обома руками підтримувати свого спільника в заколоті, і той висловився за відправлення бійців, нехай і після отримання певних гарантій від орків, що обіцяна Альваром «вдячність у відповідь» означає реальну допомогу їжею та припасами у важкий зимовий період. Проведене голосування взагалі показало, що в очільника ради не залишилося жодного прихильника, і його голос «проти» виявився єдиним.

— Та що ви робите⁈ — не стримався й вигукнув у серцях ельф. — Ви хоч розумієте, що численний і могутній рід Невидимого Богомола страшенно образиться на нас і зітре на порох, якщо ми підтримаємо їхніх ворогів⁈

— Та кого взагалі хвилює думка Невидимого Богомола? — зневажливо відмахнувся Арденуен Праведний. — Як то кажуть, своя тога ближча до тіла, і нас мають хвилювати лише інтереси власного роду. До того ж сусіди перебувають тепер у найглибшому занепаді — троє загиблих молодших князів за неповний сезон є яскравим показником. Причому третій, подейкують, узагалі збожеволів і наклав на себе руки. А що набагато гірше, у Невидимого Богомола з’явилася стійка репутація негідників і шахраїв, з якими чесним ельфам не можна мати жодних справ. Після такого страшного удару по репутації їхній дух-захисник має взагалі перебувати при смерті!

— Зовсім не дивно, коли їхні князі таке витворяють! — засміялася старша травниця. — У мене самої очі на лоба полізли, коли зустріла біля річки Альтуїна Гарного без штанів! Тож моя думка така: від Невидимого Богомола потрібно триматися подалі, щоб самим не забруднитися в їхній багнюці. І робити ставку на Альвара Завойовника, який, навпаки, швидко набирає силу. Вождь орків допоможе нам у скрутний час і забезпечить достатньою кількістю їжі!

Слова травниці зустріли бурхливим схваленням інші члени ради, і навіть присутні в залі засідань охоронці не стрималися й заплескали.

Після такого нищівного політичного провалу Даріену Вічному залишалося лише підвестися з крісла голови ради старійшин і повідомити про складання із себе повноважень, а також про вихід зі складу ради. Після чого піти, понуривши голову й вирішуючи для себе: вирушити йому до своїх господарів із Невидимого Богомола й принижено благати надати притулок, вислуховуючи при цьому образливі докори, чи відразу податися в добровільне вигнання?

А може… зробити те, чого від нього ніхто не очікує? Вирушити на поклін до вигнаного дівчиська Діасси, упасти довірливій дурненькій у ноги й запропонувати записати його рядовим лучником на війну, щоб бойовою славою він змив із себе ганьбу? А що, хороша ідея! Зі своїми здібностями він швидко піднесеться й стане незамінним для молодої та наївної правительки. І повернеться потім до свого роду не зневаженим зрадником, а шанованим першим радником молодої й палко улюбленої народом княгині. І перше, що зробить, — стратить усіх віслюків, які засідають у раді старійшин, за те, що не дослухалися до його слів!

Усе-таки репутація — найважливіша річ для будь-якого правителя й полководця! Коли на початку літа я збирався на Глинське поле, мене ніхто не знав і не сприймав серйозно. Тепер же перед битвою на тому самому місці я отримав із пів дюжини пропозицій від різних загонів найманців, причому деякі головорізи були готові допомагати на умовах «післяплати» — з очікуваних трофеїв після пограбування багатого вільного міста Болток. Здивували й ельфи роду Мудрого Сича, які слухняно прийшли на допомогу. Зізнатися, я не надто вірив у їхню згоду й написав листа за порадою Діасси Спритної Лані лише тому, що не захотів сперечатися зі своєю знайомою. Однак ельфи несподівано погодилися, прислали сто тридцять стрільців і взагалі запевнили, що бажають відновити колишню угоду про дружбу! Як погодився прийти мені на допомогу й південний сусід, вождь Ольхен Їжак, який особисто очолив військо Червоного Полоза й привів на Глинське поле півтори тисячі диких головорізів.

Водночас мої розвідники повідомляли, що й граф Яго Господар Скла всі останні дні активно вів переговори з потенційними союзниками. З деким справді домовився, але це були суцільно дрібні гравці на політичній арені, яких можна було не сприймати серйозно. Натомість переговори зі значними сусідами в мого опонента провалилися з тріском! Ніхто з великих дворян Прикордоння з дружиною хоча б у пів тисячі бійців не забажав виступити на боці графа й протистояти диким оркам та їхньому вождю з репутацією полководця, який завжди перемагає.

Таким чином, перед боєм у мене несподівано виявилося навіть трохи більше бійців, ніж у супротивника! Приблизно п’ять із половиною тисяч проти п’яти. Не кажучи вже про кращу мотивацію й підготовку моїх ікластих хлопців, які готувалися до осінніх битв іще із середини літа й тепер зі шкіри пнулися в бажанні проявити себе. Тож битва мала відбутися, і я вірив в успіх.

Чесно зізнаюся, спочатку мій план був зовсім іншим: виманити армію графа Яго з міста Болток і відвести якомога далі за приманкою з «панічно відступаючих загонів», потім перебити вкрай нечисленних захисників воріт, які залишилися в місті (силами нечисті або, можливо, якогось загону, що проник за стіни), відчинити ворота й самому захопити добре укріплене місто Болток із високими міцними стінами, після чого диктувати графові свої умови. Частково саме через це я так старався показати графові, який відвідав мене, макет Глинського поля, щоб мій опонент не сумнівався, що все вирішиться саме там.

Але… плани змінилися. Несподівано я зрозумів, що інші мої сусіди дуже уважно стежать за розвитком ситуації, і тому мені потрібно не хитрувати, а показово розбити ворожу армію саме на Глинському полі, продемонструвавши вражаючу перевагу Жовтої Риби. У такому разі мені буде легше потім домовлятися із сусідами про мирне співіснування або навіть військовий союз, та й ніхто з них не зазіхатиме на мої території й не бачитиме в мені легкої здобичі.

До Глинського поля стікалися незліченні вози з провіантом, матеріалами й інструментами — я вирішив підійти до найважливішої битви з максимальною відповідальністю й готувався до будь-якого розвитку ситуації, зокрема й до глухої оборони під захистом надійних укріплень. Приходили колони людей, загони орків ставили намети, ельфійські лучники розмічали поле й визначали відстань до помітних об’єктів. Будівельники насипали земляні вали й установлювали кілки, на височинах інженери встановлювали далекобійні катапульти.

На тлі загального пожвавлення перед великою битвою майже непоміченою пройшла інформація, що скромне васальне поселення Стиглого Гарбуза на територіях орків Невловимого Бекаса об’єдналося з більшим поселенням Червоної Глини. Так, уперта жінка-вождь Улія Горда, яка на початку літа категорично відмовилася входити зі своїм невеликим племенем до складу Жовтої Риби, не змогла сплатити належну васальну данину й вирішила відмовитися від самостійності. Переселила всіх жителів до поселення рідного брата й сама теж переїхала туди на правах звичайної ткалі. Таким чином, у Жовтої Риби взагалі не залишилося васалів.

Утім, для самої Улії я вже бачив інше застосування, оскільки ця орчиха була письменною й знала три мови, що вкрай рідко траплялося серед орків. А тому я хотів запропонувати жінці організувати першу школу Жовтої Риби, де дітей навчали б грамоти й давали загальні знання про навколишній світ. Попередньо Улія вже дала свою згоду, і тепер мери поселень обирали місце для школи.

Ще мене здивувала Діасса Спритна Лань, причому в поганому сенсі. Ельфійка без жодного жалю повісила у фортеці Борза Пожирача Змій шанованого члена ельфійського суспільства, очільника ради старійшин роду Мудрого Сича, який прийшов вибачатися перед нею й просити княгиню повернутися. Принаймні саме так цю негарну історію переказали мені приголомшені знайомі ельфи й сам дух-захисник, який зазнав травми від такого вчинку очільниці роду й прилетів до мене скаржитися. Сваритися з командиркою всіх лучників Жовтої Риби перед великою відповідальною битвою було нерозумно, але я все ж викликав княгиню для пояснень, оскільки потрібно було раз і назавжди припинити такі вчинки, що послаблювали моїх духів-захисників і мене самого загалом.

— Альваре, я не повірила жодному слову Даріена Вічного! Цей хитрий інтриган прийшов начебто миритися й просити пробачення, але водночас однаково поводився зарозуміло й називав мене не інакше як «малеча» чи «дівчисько», демонструючи свою перевагу. До того ж він справді працював на рід Невидимого Богомола, у чому сам зізнався, і саме Даріен Вічний був ініціатором мого повалення, а я ніколи не забуваю й не пробачаю образ!

— Але ти й справді досить молода за ельфійськими мірками й в очах цього старого насправді мала вигляд юного дівчиська. До того ж існує таке поняття, як суд. На якому шанований і неупереджений член суспільства вислуховує аргументи сторін і оголошує справедливий вирок. Навіть у диких орків, яких ельфи вважають первісними дикунами, і то такі суперечки розглядають у суді. Якби цей Даріен Вічний справді був винний у зраді, його засудили б до заслуженого покарання, а твій авторитет як очільниці роду лише зріс би. Тепер же дух-захисник Мудрий Сич ослаб і прилетів скаржитися на тебе. Твої ж піддані взагалі приголомшені твоїм учинком. Називають тебе деспоткою в спідниці й шепочуться, що княгиня недосвідчена й поки що не годиться для самостійного керування родом, що тобі потрібен мудрий наставник або навіть регент.

Розмова відбувалася напередодні битви за пів кілометра від військового табору Жовтої Риби на Глинському полі, коли я попросив дівчину прогулятися зі мною до найближчого пагорба й разом із висоти оглянути ворожі позиції. З пагорба справді відкривався краєвид на ворожий табір, але головною перевагою цього місця було те, що тут не було жодних сторонніх вух. Так, я справді бажав зберегти репутацію Діасси й не хотів, щоб хтось із підданих ельфійки чув, як їхню княгиню відчитує людина-простолюдин. Але однаково довговуха подруга стояла переді мною червона, наче варений рак, і нервово теребила пальцями поли одягу.

— Альваре… я справді погарячкувала, що тут казати. Не стрималася, побачивши цього підлого зрадника, чим підставила весь свій рід, та й ти отримав привід на мене злитися. Твоєю думкою я дорожу. Як і дуже ціную те, що ти знайшов час для розмови зі мною в метушні нескінченних переговорів із командирами й приготувань перед боєм. А тому зробімо так: ти призначиш мені покарання, яке сам вважатимеш справедливим, а я покірно його прийму. Даю слово виконати все, що скажеш!

Ельфійка почервоніла ще дужче, схоже, лише після своїх необережних слів збагнувши, у яку словесну пастку щойно себе загнала. Хоча… якщо подумати… навряд чи вельми розумна ельфійка могла помилитися настільки безглуздо, подарувавши молодому хлопцеві бажання й не встановивши жодних обмежень. Моя подруга таким чином перевіряє мене? Чи, навпаки, підштовхує до більшої рішучості щодо неї? А може, жодного прихованого змісту тут немає й усе справді вийшло випадково? У будь-якому разі мені був потрібен час подумати.

— Я оголошу покарання після битви, ти ж завтра обов’язково постарайся вижити.

Ельфійка легко погодилася й, наче нічого не сталося, продовжила розмову.

— Що ж до мудрого радника, якого хочуть бачити біля мене піддані, то я й сама чудово усвідомлюю свою недосвідченість. Ось тільки більше нікому не довіряю! Усі без винятку мудрі шановані ельфи, які пропонували свою кандидатуру на роль наставника чи радника, бажали відсунути мене й правити самі! А знаєш, що найсмішніше?

— Що?

— Я й сама не проти поступитися місцем очільниці роду! Якби ти тільки знав, Альваре, як мені набридла роль правительки, яка постійно має розв’язувати проблеми, що сиплються на голову! Заготівля їжі на холодний період, гризня між поселеннями через землю, нестача абсолютно всього — від грошей до металу, вічна тривога через підісланих убивць… Як я втомилася від такого життя! І як би хотіла знову стати простою мисливицею, яка живе своїм життям, ні про що не турбується й просто робить те, що їй кажуть старші. Тільки не розповідай про це моїм підданим, але я відмовилася б від князівського трону, ось тільки зміна влади має відбутися не так, наче мене обдурили й викинули через непотрібність!

Оце так! Складно ж доводиться моїй подрузі, на тендітні плечі якої звалилися турботи про тисячі одноплемінників. Я навіть думав обійняти дівчину, щоб морально підтримати в такий складний період, але все ж не наважився, оскільки зовсім не був упевнений у її позитивній реакції на такі мої дії. І різко змінив тему, указавши на ворожий табір на східному боці широкого поля.

— Граф показує далеко не всі свої сили, лише загони піхотинців. Їх десь тисячі три, причому половина з них — важкі панцирники. Серйозні хлопці, багато з ними завтра буде мороки. Хоча головну свою зброю — великий загін важкої лицарської кінноти — мій супротивник поки що ховає за стінами міста, щоб ми не зрозуміли їхньої чисельності. Думаю, це поповнення з’явиться лише вночі або навіть уранці безпосередньо перед атакою. А ще подивися на ті строкаті намети вдалині від головного табору там і он там біля річки. Знаєш, що це?

Ельфійка заперечно похитала головою, і я охоче пояснив.

— Ці намети стоять там не просто так. Саме там розташовані місця масових поховань загиблих бійців минулої битви. І саме тепер ворожі некроманти проводять там свої темні ритуали й готуються, підіймаючи мертве військо. А завтра вранці вся ця багатотисячна армія скелетів і напіврозкладених зомбі попре в атаку на наші позиції!

— І ти так спокійно про це говориш, Альваре? І навіть не спробуєш перешкодити ворогові?

— А навіщо? Я вже стикався з нежиттю під час служби в армії й чудово знаю, наскільки складно нею керувати. Тож нехай підіймають якомога більше зомбі, під зав’язку, просто до межі керованості. А потім, якщо щось станеться з ворожими магами-некромантами… скажімо, цієї ночі… куди попрямує ціла орда зомбі? Сама порівняй відстань до нас і до табору графа Яго. Причому ворожі бійці мирно спатимуть у наметах, а не стоятимуть із піднятими щитами, готові відбивати напад нежиті. Тож зомбі я зовсім не боюся, а непокоюся зовсім про інше. Чи вистачить нам завтра ворогів і чи не даремно мої орки приперлися на Глинське поле й будували тепер усі ці незліченні пастки та укріплення!

Ельфійка дивилася на мене розширеними очима, не розуміючи, жартую я чи говорю серйозно. Але потім довговуха подруга зуміла здивувати вже мене самого.

— Альваре, а стань моїм першим радником! Якщо хочеш, я тебе навіть до складу ради старійшин включу, щоб ти навчив інших керувати поселеннями й усіляких воєнних хитрощів. Або навіть ні, я розпущу всю цю дурнувату нікчемну раду й залишу лише тебе одного! Просто ти єдиний, хто не намагається відібрати в мене князівський трон, і лише тобі я довіряю!

Несподівано… Ех, знала б подруга про мої грандіозні плани щодо ельфів роду Мудрого Сича, яких я вважав мало не своїми підданими, не говорила б такої дурні. Утім, уголос я сказав зовсім інше.

— Усе-таки ти ще маленьке наївне дівчисько, Діассо, як і називав тебе страчений старий. Сама подумай, хіба приймуть твої ельфи людину й слухатимуться моїх розпоряджень? Ні, звісно! Для них я завжди залишатимуся чужинцем. Тож я допоможу тобі повернути князівську корону й усіляко допомагатиму, перебуваючи поруч, але керувати родом тобі доведеться навчитися самій!

Припущення щодо того, що ворогів нам може й не вистачити, виявилося надто оптимістичним. Ні, мої кікімори все зробили чітко, усунувши магів-некромантів мало не в повному складі, й уночі у ворожому таборі справді спостерігався якийсь гармидер. Ось тільки рано-вранці з високого пагорба в передсвітанковому тумані вже можна було розгледіти нескінченні лави ворожого війська, яке шикувалося. І бійців у ньому я нарахував аж надто багато, щонайменше тисяч шість, а може, навіть сім. Причому це була лише піхота й лучники, кіннота ж іще мала підійти, і тієї кінноти напевно було дуже багато. У мене самого тут, на ратному полі, було трохи більше чотирьох із половиною тисяч бійців — армія Жовтої Риби в три тисячі клинків, півтори тисячі орків Ольхена Їжака та союзні ельфи в кількості менш як півтори сотні.

Чи злякався я цієї миті? Ні, анітрохи! Здивувався такій кількості супротивників — так, але страху й тривоги за результат битви не було жодних. І радше я навіть зрадів, що поле битви ми готували зовсім не даремно й не даремно вчора я витратив стільки часу, пояснюючи командирам загонів їхні завдання. Просто сьогодні мав відбутися вихід Жовтої Риби у світ саме як самостійної грізної сили Прикордоння, і було навіть добре, що в нашого майбутнього тріумфу виявилося так багато глядачів!

А тим часом за хмарами пилу вдалині я зрозумів, що підійшла ворожа кіннота. Тепер усе й почнеться! Мої орки вже вишикувалися в бойові порядки, а величезний шестиметровий велетень Геп підняв на долоні високо над головою жрицю Луану, щоб нашу цілительку було видно навіть із найдальших лав війська. Дівчина в коричневій мантії послушниці нижчого рангу молилася, а навершя її посоха світилося так яскраво, що затьмарювало сонце. Благословення богині Матері-Живиці перед боєм стало вже звичним ритуалом в армії Жовтої Риби, і грізні орки стояли тепер зі схиленими головами, беззвучно повторюючи слова за людським дівчиськом. Що дивно, чужі орки Ольхена Їжака поводилися так само, і навіть деякі ельфи, не розуміючи слів чужою мовою, однаково бажали отримати небесну благодать і схилили голови.

— Альваре, до нас хтось скаче полем із боку ворога! — крик орка-арбалетника з вишки привернув мою увагу, і я приклав долоню козирком до чола, щоб краще роздивитися вершника.

Один і з білим прапором на піднятому вгору довгому древку. Парламентер? Я наказав Вуглику йти за мною й рушив назустріч. Лицар у повному обладунку, і герб на його щиті здався мені знайомим. Але лише коли вершник під’їхав ближче й підняв забороло, я його впізнав. Віконт Зязик Славний, старший син графа Яго Господаря Скла. Лицар зупинився за три кроки від мене й навіщось закричав на повний голос, хоча я й так чудово його чув.

— Мій милосердний батько ще раз пропонує тобі, вождю Альваре, уникнути кровопролиття й відступити. Село Кролячі Ями в такому разі залишиться за тобою, усі інші надбання ти віддаси. Зокрема й моє місто Чорні Шахти! Інакше ж ти неминуче програєш і втратиш усе!

— Та невже? А чи вистачить у твого батька сил узяти всі ці укріплення? — я вказав на нескінченні лави встромлених у землю кілків, глибокі рови, земляні вали й вишки з розставленими на них арбалетниками. — Адже саме вашому боку доведеться поспішати й атакувати, нас самих ніщо не обмежує, і ми можемо тут стояти хоч до зими!

— Навіщо нам узагалі лізти напролом? — не зрозумів лицар, тож довелося докладно пояснити цьому тугодумові.

— Твій багатий батько має мережу шпигунів у багатьох містах Прикордоння й напевно вже знає, що я домовився з великою кількістю найманців. Але чи бачиш ти тут, на Глинському полі, хоч одного найманця? Лише орки й мої власні бійці Жовтої Риби. Не хочеш дізнатися, де перебуває й що робить тепер ця друга половина мого війська? Відповідь дуже проста. Я ж обіцяв твоєму батькові, що варто йому лише вивести армію з міста Болток, як його столицю відразу ж захоплять і віддадуть вогню. Я завжди тримаю своє слово. Тож незабаром на північному сході ми побачимо стовпи чорного диму.

Лицар зблід і брудно вилаявся, тривожно поглядаючи на обрій і справді очікуючи побачити там чорний дим.

— А тепер, коли ви все знаєте, спробуйте розвернути свою армію, яка вишикувалася проти мене, і відійти з Глинського поля! Обіцяю, розгром буде страшний, і жодним залишеним на поталу ар’єргардом ви не відбудетеся! Та й твій батько не захоче опинитися між молотом і ковадлом — між утраченим містом із великим ворожим гарнізоном усередині й ордою орків Жовтої Риби, яка переслідуватиме його армію, що панічно відступатиме. Тож у вас лише один вихід: спробувати перемогти мене тут і тепер, а потім іти на допомогу місту Болток, доки вашу столицю ще не зовсім спалили дотла!

Віконт розвернувся й помчав удалину, постійно підганяючи острогами свого нещасного коня. Минуло ще хвилин п’ять, і вдалині дружно завили труби. Ворог пішов у наступ!

Армія Жовтої Риби зайняла порожній півкілометровий простір між двома високими пагорбами, чиї круті схили з боку супротивника та із зовнішнього боку ми ще й додатково підкопали для більшої стрімкості й полили водою, щоб слизькою глиною неможливо було видертися. Обійти позиції ліворуч заважали струмок із багнистими берегами й розташоване далі болото, праворуч же на багато сотень метрів тягнулися ряди загострених кілків аж до глибокого яру. Таким чином я постарався заблокувати інші напрямки й запрошував атакувати мої позиції лише «в лоб».

Сама ж армія вишикувалася у формі латинської літери V верхнім боком до супротивника. Ні, там теж був не порожній простір, і ріденька шеренга орків зі щитами та списами все ж стояла для видимості. Ось тільки завданням цього передового загону було лише не дозволити ворогові помітити споруджену за їхніми спинами засіку й численні викопані ями, що мали зупинити важку кінноту ворога, яка набрала розгін. І відразу ж відступити, не вступаючи в бій та посиливши собою обидва крила армії, щоб їх не втоптали в багнюку копита важких скакунів. Утім, у безпросвітну дурість графа Яго Господаря Скла та його здатність послати еліту лицарства вперед без належної розвідки я все ж не вірив. А тому очікував спочатку навали піхоти, яка водночас і примне високу траву перед атакою кінноти, і саме до відбиття такої атаки готувався.

Свій командний пункт я організував на вершині лівого пагорба, звідки відкривався чудовий огляд практично на все Глинське поле. Причому розташувався я тут навіть із комфортом. Тент від сонця, оскільки осінній день очікувався безхмарним і по-літньому спекотним. Столик із гарячим сніданком і розкладне крісло. Слуга-гоблін з опахалом і ще один із глечиком холодного морсу, який час від часу доливав напій у мою склянку. А головне — чудова підзорна труба, що дозволяла роздивитися будь-які подробиці, навіть перекошені страхом обличчя ворожих солдатів, яких пустили першою хвилею на позиції «моторошних орків-людожерів».

Як я й припускав, свою цінну кінноту граф приберіг і пустив уперед тих, кого не шкода було втратити, — набрану із селян голоту без серйозного спорядження, яка спокусилася обіцянками щедрої винагороди, а також різношерсті наймані загони без єдиного командира й централізованого керування. Водночас ці найманці мали виявити й знешкодити своїми тілами всі пастки на шляху професійної панцирної піхоти, яка йшла слідом, — грізної сили, якою славилося місто Болток.

— Катапультам і балістам поки що не стріляти, бережіть снаряди! — наказав я, побачивши приготування обслуги важких машин, яка розпаковувала ящики з вогняними бомбами. — По легкій піхоті працюватимуть лише лучники! Діассо, як і домовлялися, клади мерців щільно в районі он тих жердин із біло-зеленими прапорцями.

Так, звідси з висоти я бачив майже все. Для погано видимих ділянок у мене був Курука — величезний хижий птах велично й неквапливо кружляв над полем, і за потреби я міг дивитися на «картинку» очима свого вихованця. Що саме тепер і робив, спостерігаючи за важкими вершниками графа, які стояли вдалині й чомусь не поспішали рухатися вперед. Їх було близько восьми сотень, і мені було дуже важливо зрозуміти, куди вони попрямують, оскільки від цього залежали й мої відповідні дії.

Поруч зі мною на оглядовому пункті також перебувала прикликана героїня Мурена, вельми роздратована тим, що активні події останніх днів ніяк не дозволяли їй прийняти такі бажані демонічні ядра й відключитися на кілька діб. Темношкіру вбивцю в бій я не посилав — за таких масштабів битви користі від одного бійця, нехай навіть такого вправного, було зовсім небагато, а ось шанс утратити вбивцю без серйозних обладунків у хаосі сутички був дуже великим.

Також на пагорбі поруч зі мною перебував несподіваний супутник і шанувальник Мурени сер Ондрі Туговухий — м’язистий рудоволосий телепень, трохи загальмований, зате безстрашний і щирий. Колишній полонений не лише повернув собі свободу й отримав право перебувати в товаристві обожнюваної ним темношкірої героїні, а й упіймав за хвіст птаха удачі, ставши командиром загону важкої кінноти Жовтої Риби, що формувався.

Поки що ця «важка кіннота» складалася лише із самого лицаря й парочки молодих зброєносців, які залишилися без своїх господарів і знайшли в чемпіоні лицарських турнірів Ондрі нового пана. Але я подумував надати їм на підсилення загін «надважкої кавалерії» з броньованих дугарів у костюмах «м’ясних косарів», яких у моїй армії було вже шестеро, а згодом знайти й інших бійців до цього поки що скромного за чисельністю загону. До слова, легка кавалерія Жовтої Риби вже була численнішою, і під командуванням Мансура служило вже півтори сотні вершників.

Сер Ондрі Туговухий справді не чув на ліве вухо, колись на лицарському турнірі гепнувшись із коня й боляче вдарившись головою об землю, зате він став першим із дворян Елати, хто офіційно присягнув мені на вірність. Для інших це мало вигляд справжнього дива — ну не міг аристократ служити простолюдинові, але самого прославленого лицаря формальності хвилювали мало. Він бачив у мені найголовніше: сильного лідера, який контролював уже кілька міст і фортець, що за прийнятими в Елаті критеріями значно перевищувало ранг звичайного лицаря чи навіть барона й приблизно відповідало рівню графа. Служити настільки могутньому панові небагатому й безземельному лицареві із занепалого роду, яким, по суті, і був сер Ондрі, було зовсім не соромно. Ще одним важливим чинником стало те, що прославлена прикликана героїня Мурена перебувала при мені й водночас підкорялася вождю орків, а зовсім не навпаки, що значно додавало мені поваги й авторитету в очах Ондрі Туговухого.

— О! Увага!!! — я вказав найближчим співрозмовникам на стовп пилу вдалині, іншим же командирам передав це повідомлення ментально «у груповому каналі». — Граф повів кінноту праворуч! Схоже, командувач супротивника вирішив не стояти без діла, гадаючи, чи продавить його піхота наші порядки, а вирішив обійти нас справа й ударити з флангу!

Загалом обійти мої позиції було справді можливо, зробивши величезний гак кілометрів на шість-сім грузьким розкислим бездоріжжям. Ось тільки для лицарських коней, які несли на спинах не лише важких вершників, а й по пів центнера металу, це було непростим випробуванням, після якого чекати від скакуна жвавості в бою вже навряд чи доводилося. Ну а ще мене дивувала самовпевненість графа — невже він справді вважав, що я не передбачив такого варіанта, коли готувався до битви й навіть побудував макет Глинського поля, і заздалегідь не вигадав заходів протидії? Вочевидь, в очах пихатого аристократа я досі залишався тупуватим вождем орків, якого так легко ошукати.

Що ж, якщо кіннота пішла, це спрощувало завдання оборонців, і тепер лобового удару важких вершників, які змітали все на своєму шляху, можна було не боятися. Повернення кінноти графа можна було очікувати щонайменше лише хвилин за сорок, а на той час від графської піхоти вже мало що залишиться. До речі… перші лави ворожих найманців уже ввійшли до зони ураження моїх лучників, які розташувалися на обох пагорбах, і віддану Діассою команду розпочати стрільбу я чудово розчув.

Злагоджений залп чотирьох сотень лучників, які від учора готувалися саме до такого сценарію й навіть заздалегідь розмітили поле для точнішої стрільби… для піхоти в легких обладунках і здебільшого без щитів це було страшно! Від передової групи приблизно з двох сотень селян і найманців залишилася лише половина, та й вона прожила лише на кілька секунд довше — доки не пролунали другий і третій залпи.

— Чудово! І полягли саме в потрібному районі, як наші шамани просили.

Ми справді підготували ворогам багато сюрпризів, одним із яких була моторошна магічна пастка, яку пів ночі встановлювали старший шаман Злидень Йорго разом із дюжиною його помічників. Навіть наша юна травниця Зельда допомагала їм креслити руни на землі, як і шамани Червоного Полоза. Тож там задумувалося щось справді грандіозне. Ось тільки для спрацювання підготовленої магії були потрібні кров і жертви. Багато крові й багато жертв. І саме ці умови я постарався виконати, наказавши Діассі Спритній Лані вбивати ворогів у певній ділянці.

Друга хвиля нападників трохи завагалася, побачивши таку швидку й безславну загибель своїх товаришів, але командири іх примусили йти вперед. Мої лучники продовжували сіяти смерть, сотня ж арбалетників за наказом довговухої командирки вже спускалася з пагорба й висувалася вперед, займаючи місця позаду щитоносців передової лінії — очікувалося наближення ворожої панцирної піхоти, а проти неї звичайні луки малоефективні. Що ж, цілком виправдані дії з боку ельфійки, але про всяк випадок я додав бійців до передової лінії, відправивши туди загін із резерву, який ховався за пагорбами, — ще не вистачало, щоб ворожа піхота пробила хистку перепону й дісталася до моїх арбалетників.

Залп! Залп!! Залп!!! До моїх бійців не дістався жоден ворог, зате найбоягузливіші або найрозважливіші з найманців уже розвернулися й побігли назад. По них почали працювати ворожі лучники, нещадно вбиваючи боягузів, та й ворожий маг проявив себе, створивши вогняну стрілу й спаливши одного з дезертирів.

— Діассо!

— Бачу, Альваре, уже працюємо! — ельфійка зрозуміла мене буквально з пів слова, і довговухі стрільці-дальнобійники за кілька секунд уже нашпигували стрілами ворожого мага, а заодно й тяжко поранили якогось незрозумілого типа в коричневій мантії поруч із ним. Лікаря ж, який кинувся до пораненого, я наказав пощадити. Але не лучників — їх належало викосити всіх до одного, доки вони не підійшли ближче й не стали становити для нас загрозу.

Що ж, від першої хвилі ми відбилися. Утім, це була лише розминка, а головні події тільки наближалися.

Рівні лави закутої в броню панцирної піхоти насувалися на нас, карбуючи крок і ховаючись за величезними ростовими щитами. Бійці першої та другої лінії несли щити й були озброєні звичайними одноручними списами, але всі інші їхні товариші далі несли довжелезні піки. П’ятиметрові древка, а можливо, навіть і довші, закінчувалися вістрями, що виблискували у світлі сонця, але поки що були підняті вертикально. Цілий ліс найгостріших пік височів над грізним загоном панцирної піхоти, і це викликало якщо й не жах, то принаймні повагу. Вражали й навіть пригнічували та злагодженість і невблаганність, із якими йшли бійці, а від їхніх кроків тремтіла земля. Двісті п’ятдесят пікінерів у кожній лінії, і таких лав у першому загоні було чи то десять, чи то взагалі дванадцять. А потім за п’ятдесят кроків ішов, карбуючи крок, ще один такий самий за чисельністю полк панцирної піхоти.

Що цікаво, перша група йшла з чорно-зеленими смугастими щитами, а ось у другого полку щити були блакитними з якоюсь незрозумілою біло-чорною емблемою. На моє запитання про це відповів сер Ондрі.

— Першими йдуть «Злобні черепашки» — професійна армія вільного міста Болток, предмет заслуженої гордості графа Яго та його головна ударна сила. Другі ж — це «Блакитні устриці», панцирна піхота князівства Трент із південного узбережжя Внутрішнього моря. До їхніх територій звідси миль двісті, тож я навіть не уявляю, скільки грошей угатив Яго Господар Скла, щоб найняти їх і змусити подолати такий величезний шлях!

Я не зміг стримати усмішки, почувши назву «Блакитна устриця» — безсмертну комедію «Поліцейська академія» мені теж довелося подивитися. Ось тільки насправді веселого було мало. Сюди, на Глинське поле, проти мене та моїх орків привели два найвідоміші в Прикордонні загони піхоти, і ці п’ять-шість тисяч безжальних професійних бійців тепер ішли вбивати мене й моїх хлопців.

За моєю командою гучно загупали барабани, а височезний велетень Геп підняв високо над головою долоню з маленькою жрицею, яка стояла на ній, і, зробивши це, моторошно заревів. Луана з розпатланим на вітрі волоссям і палаючими вогнем очима тепер мала дуже могутній і величний вигляд. Уже сам її вигляд проганяв сумніви й повертав упевненість у перемозі, що похитнулася в декого при появі грізної панцирної піхоти ворога. Почалося вже звичне скандування бойового кличу загонами орків: «Альвар! Альвар!! Альвар!!!» Чудово! Із бойовим духом у моїх хлопців усе було цілком гаразд, і вигляд грізної піхоти супротивника їх не налякав. А якщо так…

— Балісти, катапульти, вогонь! Злидню Йорго, твій вихід!

Наші облогові машини дружно вистрілили. Але якщо важкі метрові стріли баліст лише зникли десь у самій глибині війська «Злобних черепашок», і ефект звідси здалеку був не надто помітний, то спалахи від вибухів горщиків із гримучою сумішшю бачили всі! Мало не все праве крило війська «черепашок» попадало, не втримавшись на ногах. Але… не встиг я зрадіти, як більшість бійців підвелася, наче нічого не сталося, знову стала до строю й продовжила йти вперед, карбуючи крок. І хоча подекуди у внутрішніх лавах панцирної піхоти зяяли прогалини, однаково складалося враження, що серйозної шкоди наш обстріл не завдав.

Уся надія залишалася на магічну пастку, і наш верховний шаман Злидень Йорго не підвів! Старий орк почав читати слова закляття запізно, і військо «черепашок» уже минуло зону ураження, але ось другому полку дісталося на повну! Земля затремтіла й спучилася. Засвистів чорний вихор, із кожною миттю набираючи сили. Небо різко потемніло, а в повітрі заметушилися незліченні чорні та білі примари. Потім полем прокотився моторошний крижаний регіт, і сотні прозорих рук потягнулися з усіх боків до переляканих бійців, затягуючи під землю піхотинців, які верещали від жаху, або, навпаки, підіймаючи їх високо над поверхнею. Величезна непрозора хмара розлилася по землі, накриваючи полк «Блакитних устриць» цілком, і початковий сіро-чорний колір цього дивного ожилого серпанку з кожною секундою дедалі більше набував криваво-червоного відтінку.

Як пояснював мені цієї ночі верховний шаман, він збирався запросити земних, болотяних і лісових духів на бенкет, заманивши свіжою кров’ю й пообіцявши досхочу смачної їжі, і не було в його чаклунстві нічого демонічного. Духи природи самі собою не злі й не добрі, вони просто існують і майже завжди хочуть їсти. Деякі з них навіть допомагають людям в обмін на їжу — духовну чи матеріальну, а найсильніші можуть із часом здобути магічне ядро й стати духами-захисниками територій. Духи рідко відкрито нападають на людей чи орків, тим паче так масово й удень, але коли вони це роблять, збоку це має неймовірно моторошний вигляд!

Тим дивовижнішим було те, що «Злобні черепашки» не звертали жодної уваги на світопреставлення, яке коїлося за їхніми спинами, й уперто перли вперед. Залп моїх арбалетників із відстані ста кроків вибив кількох бійців першого ряду, але їхні місця відразу зайняли інші піхотинці. Не припиняли стрільби ельфи, цілячись поверх щитів у задні лави, але панцирна піхота однаково продовжувала невблаганно рухатися вперед.

— Відступайте!!! Терміново відходьте назад!!! — наказав я оркам передової групи, які забули всі настанови перед боєм і вирішили, схоже, померти з честю, не показавши ворогам спини.

Чітко виконали наказ і побігли назад арбалетники, яких на тренуваннях сувора командирка Діасса Спритна Лань вимуштрувала до автоматизму. Але багато піхотинців-орків, що прикривали їх, завагалися й згаяли час. А дехто взагалі замість відступу побіг уперед на ворога, що було вже відвертою дурістю. «Злобні черепашки» чітко за командою опустили піки вперед, і жоден з орків навіть не добіг до першої лави супротивників. Дикі ідіоти, яким кров ударила в голову! Я заскреготів зубами від люті.

А тим часом у ворогів виникли проблеми — перша лава щитоносців дісталася до засіки з повалених колод, гострих кілків та іншого мотлоху. Деякі панцирники взагалі виявили перед собою глибокі ями й спробували зупинитися на краю, але попадали вниз, підштовхувані в спини своїми товаришами, які йшли слідом. Виник хаос, стрункі ряди щитів розсипалися, чим повною мірою скористалися мої арбалетники, які вже перезарядилися й дали залп із близької відстані. Ось тепер уже їхня стрільба дала результат, і багато ворожих бійців перших лав попадали. Та й ельфи-лучники не припиняли стрільби ні на мить, а постріли зблизька вже пробивали шоломи й панцирі, роблячи стрільців набагато смертоноснішими.

Ще однією не менш важливою проблемою ворога стало те, що пікінери не могли розвернути стрій до рядів орків, які їх очікували, прикрившись щитами й наїжачившись списами, не підставивши водночас спини стрільцям і бійцям з іншого боку. Бій закипів на правому фланзі, й увесь стрій панцирної піхоти ворога загалом почав повертатися праворуч, але більша частина пікінерів просто мусила стояти без діла або намагалася витягти своїх товаришів, які потрапили в пастки, а активно билися з моїми орками щонайбільше п’ятдесят людей.

Мабуть, час!

Я віддав довгоочікуваний наказ, і орки Ольхена Їжака, які досі взагалі не брали участі в битві, перестали ховатися за пагорбами й випросталися на повен зріст. І з обох пагорбів двома дикими верескливими потоками кинулися вниз крутими слизькими схилами, обходячи ззаду супротивників-людей, які загрузли в битві. У строю пікінерів із їхньою довгою древковою зброєю, що діставала дуже далеко, багато переваг, але є й дуже серйозний недолік — він нездатний швидко розвернутися або щось протиставити ворогам, які вже підібралися впритул. Тож це була майже гра в одні ворота, і сотні ворогів падали, уражені в спини або змушені відбиватися в ближньому бою від диких агресивних орків лише короткими мечами й ножами.

Коли безславно загинув командир «Злобних черепашок», до якого прорвалися берсерки Ольхена й зрубали ветеранові в шоломі з рогами голову, організований опір узагалі припинився. Хтось із пікінерів іще бився, деякі навіть стали колами й намагалися боротися в оточенні. Але більша частина піхотинців уже тікала, покидавши свої непотрібні піки й щити. Були навіть ті, хто впав на коліна й затулив голову руками, благаючи про пощаду.

Від другого полку панцирної піхоти «Блакитні устриці» на цю мить узагалі мало що залишилося — лише просякнута кров’ю широка ділянка з купою розкиданого спорядження. Тож у другому раунді великої битви я здобув переконливу перемогу над найкращою панцирною піхотою Прикордоння. Тепер залишалося лише дочекатися повернення важкої кінноти графа Яго, яка вже мала завершувати свій сумнівний і довгий обхідний маневр та з’явитися. Після чого вже остаточно оформити перемогу в битві на Глинському полі — у тому, що вісім сотень вершників графа не зможуть нічого протиставити чотирьом із половиною тисячам орків, я анітрохи не сумнівався.

І до речі… я покликав Куруку й подивився на світ очима свого крилатого вихованця, щоб зрозуміти, куди поділася важка кіннота, якій уже належало б з’явитися.

Що??? Лише шлейф пилу вдалині на обрії позначав шлях кавалерії. Граф Яго Господар Скла, схоже, і не збирався кидати своїх вершників у бій, а поспішно щодуху тікав. Причому його загін рухався зовсім не до міста Болток, як можна було б припустити, а кудись на північ. Мій опонент покинув і свою приречену столицю, і свою вже розбиту піхоту, якій відводилася лише роль приманки, що мала на якийсь час відволікти мене й утримати від переслідування. Зізнатися, я не розумів дій графа, і це мене серйозно непокоїло.

Хай там як, битву на Глинському полі час було завершувати. Але водночас добре було б отримати не лише втрати, а й якісь надбання для моєї армії, що показала себе з найкращого боку.

— Увага всім моїм оркам і оркам Червоного Полоза!!! — прокричав я в берестяний рупор орочою мовою. Мій голос кілька разів відбився луною від двох пагорбів, і від несподіванки всі завмерли, звуки бою миттєво стихли. — Усі дружно припиняємо битися й відходимо на п’ятдесят кроків назад! Мені потрібні хоробрі бійці до армії, тож спробую домовитися з тими ворогами, хто не втік і не кинув зброї.

Я повторив приблизно ті самі слова людською мовою, щоб залишки панцирної піхоти мене зрозуміли, і бій не поновився з новою силою. За моїми оцінками, живими та зі зброєю в руках залишалося близько двох із половиною сотень людей. Непоганий бонус, який шкода було втрачати.

Тих же, хто принижено впав на коліна, я наказав зв’язувати й тягти до ям. Вони не бійці, і такі мені були не потрібні, ось тільки й відпускати їх було неправильно й небезпечно. А тому я оголосив на весь голос, що їхню подальшу долю вирішать небесні сестри Живиця й Морана. Ми залишимося на Глинському полі й займатимемося пораненими, розбиранням трофеїв і похованням загиблих ворогів. І водночас до заходу сонця чекатимемо якогось божественного знака. Якщо ж жодних знамен не буде, отже, жалюгідні боягузи огидні богиням, як і нам. І тоді всіх малодушних спалять на великому поховальному вогнищі, на якому ввечері ми проведемо в останню путь наших загиблих товаришів!

Розмова з оточеними піхотинцями спочатку не клеїлася — панцирники зі «Злобних черепашок» чули про орків чимало кривавих байок, а тому відмовлялися вірити, що людей пощадять. У мене під час переговорів якийсь зневірений ідіот навіть метнув сокирку на довгій ручці, на щастя, моєї реакції вистачило, щоб відбити глефою його снаряд. Зрештою я втратив терпіння й навіть махнув на впертюхів рукою, вважаючи подальші вмовляння марними, але Альвар Удачливий, барон Уолтер Траго й прославлений лицар Ондрі Туговухий усі разом ублагали мене все ж дати бійцям ще один шанс і самі виступили переговорниками.

Говорили вони про велику кількість людей та ельфів в армії Жовтої Риби, яких ніхто не гнобить, і про сите життя на територіях орків. Аргументи, як на мене, другорядні, і особисто я говорив про нагальніше — можливість приреченим бійцям узагалі зберегти життя, уклавши з вождем Жовтої Риби контракт терміном на п’ять років. Але чомусь саме аргументи моїх супутників подіяли, та й, мабуть, сам приклад людських лицарів і шанованого воїна в обладунках святого паладина в армії орків теж був серйозним доказом, тож «Злобні черепашки» обрали життя. Двісті сімдесят вісім вправних бійців-ветеранів панцирної піхоти — чудове поповнення для моєї армії! І нехай приблизно третині цих новачків було потрібне лікування, та й необхідний був час, щоб переконатися в їхній лояльності, перш ніж довіряти їм і відправляти в новий бій, але все одно результатами другої битви на Глинському полі я залишився вельми задоволений.

Мої ж безповоротні втрати склали сорок шість орків, причому більшість із них полягла під час плутанини з відступом передового загону. Сам півсотник передової групи теж загинув, тож звинувачувати в прорахунку й недостатній підготовці бійців було нікого, і потрібно було просто врахувати помилки й не допустити їх повторення в майбутньому. Кількість же поранених наближалася до сотні — міцні щити й нові обладунки виручали й у більшості випадків рятували бійцям життя, але повного імунітету від ушкоджень усе ж не давали. На щастя, переважну більшість поранених можна було відновити й повернути до строю, хоча в лікарів найближчими днями роботи значно побільшає.

Союзні орки Червоного Полоза втратили приблизно стільки ж, та й поранених у них виявилося, як і в мене, під сотню. Однак своїми загиблими й пораненими бійцями вождь Ольхен Їжак пообіцяв зайнятися сам і, попрощавшись, повів своє військо назад за Південні болота, навіть не ставши претендувати на трофеї великої битви. А тим часом цих трофеїв було багато. Дуже багато. Сотні великих металевих щитів, здебільшого цілком придатних або навіть неушкоджених. Тисячі сталевих панцирів, клинків, пік і шоломів. Цілий наметовий табір з усім похідним майном ворожої армії, зокрема шатрами, харчовими припасами на тисячі людей, міцними возами, волами й кіньми. Усе це потрібно було підрахувати й відправити на наші території.

І поки частина орків вантажила все це добро на вози, інші копали рови для трупів ворогів і оббирали мерців перед похованням, радіючи кожній знайденій дрібничці чи виявленому гаманцеві з монетами. На такі дрібниці я не претендував, тож подібні трофеї діставалися бійцям. На обрії ж палало місто Болток, і на північному сході в небі виднілися шлейфи темного диму — загони найманців загальною чисельністю близько тисячі людей захопили столицю графа Яго, яка залишилася без охорони, й тепер займалися там грабунками та насильством.

Жорстоко? Не сперечаюся. Але такі реалії війни, і я не поспішав до приреченого міста, щоб припинити безчинства, які там коїлися. По-перше, дотримувався укладених домовленостей із незалежними загонами найманців, для яких трофеї після захоплення багатого вільного міста Болток і були оплатою за їхню участь у битві. Повний день на пограбування, але самого палацу графа загарбники не мали чіпати й другого ранку обіцяли слухняно піти з міста — такими були обумовлені умови, і я зі свого боку їх дотримувався. По-друге, нехай краще орки Жовтої Риби, які прийдуть наступного дня, асоціюватимуться в жителів із припиненням безчинств і відновленням порядку, ніж піде поголос про нашу кровожерливість. А так ніхто із сусідів не дорікне мені потім варварством і жорстокістю, і я залишуся осторонь від цього бруду, переключивши увагу на нікому не підпорядковані безконтрольні загони найманців, які й творили що заманеться.

Водночас забирати собі місто Болток я не збирався, попри привабливість такого трофея. У стратегічних комп’ютерних іграх, яких я переграв чимало, існує таке поняття, як «агресивна експансія» — це реакція інших сусідів на збільшення територій і військової могутності когось із гравців на політичній арені. По суті, воно означає межу терпіння, після якої загарбника оголошують загальною загрозою, формують проти нього військову коаліцію з величезної кількості держав і показово розчавлюють цим котком, щоб надалі неповадно було так вирізнятися й усіх лякати. І щось мені підказувало, що моя Жовта Риба після захоплення за дуже короткий час поселення Кролячі Ями, міста Чорні Шахти, замку Бріана Молодшого Сі-Маорі, захоплення більшої частини територій маркіза Андре Орі й спалення фортеці Діоклетіана Чорного вже дуже близько підійшла до цієї межі, тож тепер потрібно було трохи приборкати свої апетити, показавши себе адекватним.

До того ж, як то кажуть, святе місце порожнім не буває, і торгове місто з розвиненою скляною промисловістю, яке залишилося без господаря, неодмінно зацікавить сусідів, і вони перегризуться між собою в боротьбі за такий бажаний трофей. І нехай уже краще вони сваряться й витрачають сили на міжусобні чвари, ніж згуртуються проти мене.

А ще не варто було забувати про графа Яго Господаря Скла, який поскакав із Глинського поля невідомо куди. Я майже не сумнівався, що вирушив він просити допомоги в когось із віддаленіших і могутніших сусідів, істерично верещачи про «нашестя орків на землі людей». Мій опонент матиме винятково безглуздий вигляд, коли з’ясується, що жодні орки його місто не захоплювали, а сам градоначальник боягузливо втік, кинувши свою столицю на пограбування всіляким мародерам.

У другій половині дня до мене підійшла княгиня Діасса Спритна Лань. Запитала, чи вже відпускати союзних ельфів Мудрого Сича, чи стрільці-лучники мені ще знадобляться для якихось цілей? Також довговуха командирка з болем у голосі повідомила, що в командувача союзними стрільцями сотника Рудого все ж сталася втрата — випадкова стріла, що прилетіла звідкись із несподіваного боку, пробила голову одному з ельфів-лучників, і врятувати того не вдалося.

— Я ж багато років знала цього веселого хлопця з мисливського поселення біля Сірчаного плато. Хороший мисливець і жартівник був, гарно співав пісні вечорами біля багаття…

За словами ельфійки, яка розпитала Рудого про всі подробиці події, до ворогів у той момент було далеченько й, найімовірніше, то був випадковий «дружній вогонь». Так, і в ельфів, яких вважають найкращими лучниками всієї Елати, іноді трапляються такі безглузді пригоди. У когось зі стрільців здригнулася рука або порвалася тятива під час пострілу, через що випущена стріла пішла не так і вразила союзника спереду. На користь такої версії свідчив той факт, що стрілу зі смертельно пораненого товариша хтось швидко витягнув і сховав. Шукати вбивцю було марно, якщо вже інші ельфи нічого не помітили, але княгиню цікавило зовсім інше — що робити з цим мерцем? Класти тіло ельфа на спільне поховальне вогнище чи відправляти додому?

— А чому ти це в мене питаєш? — здивувався й навіть розгубився я. — Ти ж сама ельфійка й краще за мене знаєш традиції свого народу. До того ж ти княжна роду Мудрого Сича й сама маєш оголосити рішення, як слід учинити із загиблим героєм із твого власного роду.

Вочевидь, така проста думка моїй подрузі на гадку не спадала. Що не кажи, молода княгиня ще не звикла правити й усе сподівалася, що складні рішення за неї ухвалить хтось інший. І навіть після моїх слів дівчина однаково зволікала з вибором, тож довелося мені взяти відповідальність на себе.

— Твій знайомий хоробро бився й заслужив почесті нарівні з іншими загиблими бійцями, тож накажи покласти тіло в загальний ряд. Там не лише орки, а й двоє людей із загону Альвара Удачливого, а тепер ще й ельф, і це покаже іншим, що ми шануємо всіх своїх героїв.

— Дякую, Альваре! Ти мені дуже допоміг! — несподівано подякувала мені ельфійка за таку, здавалося б, дрібницю. — З мене ще одна послуга до загальної купи тих, що я тобі й без того винна. І до речі, бій давно закінчився, а ти обіцяв озвучити своє бажання саме після бою.

Що ж, за минулий день у мене вистачило часу добре подумати, тож до цього питання я був готовий. І нехай спочатку хотів загадати щось особистого характеру на межі дозволеного — наприклад, запропонувати довговухій дівчині скупатися разом зі мною голяка в нічній річці, оскільки це дуже сильно просунуло б наші стосунки, — озвучив я зовсім інше.

— Пригадую, ти сердилася на мене за те, що я не запрошую тебе в гості до мого нового палацу. Так ось, післязавтра вранці ти приїдеш до мене в Західний Заслін і погостюєш у мене в замку три дні й три ночі. І ти не станеш істерити й опиратися заведеним у моєму домі порядкам, навіть якщо тебе як лісову ельфійку щось дивуватиме й шокуватиме.

Моя подруга серйозно замислилася, схоже, напружено перебираючи тепер у голові всілякі небезпеки й неприємності, які могли чатувати на дівчину в чужому домі й навіть шокувати. Тож я постарався розвіяти її побоювання.

— Не хвилюйся, Діассо, ніхто тебе в моєму домі не скривдить, і ти будеш оточена комфортом і турботою. Якщо тобі так буде спокійніше, можеш узяти із собою групу охоронців і близьких подруг, але тільки не базік.

Схоже, цими словами мені вдалося ще більше заінтригувати ельфійську княгиню, і дівчина пообіцяла приїхати в гості. Навіщо мені це було потрібно? Думаю, ви й самі все зрозуміли. Так, я справді вирішив познайомити світлу ельфійку з ельфами-дроу, які жили в моєму домі. Колись Діасса Спритна Лань усе одно про них дізналася б і страшенно на мене тоді образилася б. Тож нехай ця зустріч історичних ворогів відбудеться з моєї ініціативи й під моїм контролем. Наївним мрійником я не був і в те, що ельфійки подружаться, зовсім не вірив. Але якщо ельфи, які ворогують між собою вже тисячу років, відразу одне одного не повбивають, усе ж був якийсь невеликий шанс, що за три дні під одним дахом вони познайомляться краще й ненависть між цими далекими родичами трохи зменшиться.

— Сонце вже сідає, Альваре… — вирвала мене з роздумів Луана й указала на вечірнє червоне світило, яке торкнулося обрію.

Так, мабуть, далі чекати не було жодного сенсу. Небесні сестри-богині проігнорували надану їм нагоду показати себе перед потенційною паствою, не з’явилися особисто й не дали нам жодного знака. Я махнув рукою, і відразу з десяток орків узялися з різних боків поливати олією величезну стосовану купу дров, на якій поверх полін акуратним рядком лежали загорнуті в савани тіла. Сорок дев’ять тіл — орки, люди, один ельф.

Тритисячна армія Жовтої Риби зібралася навколо в скорботному мовчанні. Були присутні й ельфи Мудрого Сича, чий загиблий у бою одноплемінник теж лежав тепер серед тіл, підготовлених до вогняного поховання, вони також мовчали. Тишу порушувала лише прощальна молитва, яку гучним чітким голосом почала читати наша жриця, і мукання трьох десятків полонених, жердини з якими були встромлені просто поверх купи дров із тілами. До цього ці боягузи істерично верещали, благали про пощаду або лаялися, тож я наказав заткнути їм усім роти кляпами, щоб вони не порушували урочистість моменту.

— Дивіться!!! — крик командира стрільців Рудого перервав молитву Луани, сотник ельфів указував кудись на захід, у бік сонця, що заходило.

Я обернувся, як і багато інших. У чистому вечірньому небі над обрієм сходив криваво-червоний місяць Мара, і там-таки буквально на очах формувалася, росла й чорніла невелика хмаринка. Або вже велика хмара. Радше навіть грозова хмара. Буквально за пів хвилини вона заповнила собою половину неба, а всередині неї раз у раз спалахували яскраві розряди блискавок. І ось просто в небі на тлі цієї чорної хмари виникла величезна напівпрозора постать жінки у фіолетовій довгій сукні й із золотою маскою на обличчі, і була вона настільки велетенською, що могла, мабуть, переступати через гори.

— Мара! Морана! Богиня Смерті! — з усіх боків лунали налякані голоси бійців трьома різними мовами, багато хто падав ниць, я ж шанобливо опустився перед богинею на одне коліно, схиливши голову.

Світ потемнів і втратив усі звуки, мені навіть здалося, що час зупинився. Морана ж миттєво перемістилася до підготовлених для спалення тіл, водночас утративши свою початкову прозорість і різко зменшившись до розмірів звичайної людини. Жінка в золотій масці пройшлася поміж тіл, оглянула мерців, кивнула й задоволено промовила.

— Герої, які билися з моїм ім’ям на вустах та ім’ям моєї сестри, гідні поваги! Я заберу їхні душі з собою, і нове життя вони отримають довге й щасливе, я особисто простежу за цим. А ось ці… — богиня перевела погляд на притихлих зв’язаних полонених, і чомусь я знав, що під золотою маскою на її обличчі відобразилися зневага й насмішка, — немає серед них хоробрих, але люди вони загалом непогані, і час їхній помирати ще не настав, кому ж це знати, як не мені! А тому мій наказ такий: відріжте кожному великий палець на правій руці, щоб не могли вони тримати ні меч, ні спис, ні лук, після чого відпустіть на всі чотири сторони. Цьому, — Морана вказала на худорлявого хлопчину з закривавленою головою, — відріжте палець на лівій руці, оскільки він шульга. Але теж відпустіть живим. Удома його пузата дружина цієї ночі народить, тож нехай батько побачить свого первістка й потім згадує мою милість. Виконуйте!

Тиша, що скувала світ, після наказу богині зникла, на вишикуваних бійців обрушилися звуки грози, завивання вітру й шелест лугових трав. І з усіх боків до полонених наввипередки кинулися орки й люди, і навіть ельфи. Це було неймовірно, але слова богині чомусь зрозуміли всі, незалежно від раси.

Морана ж відразу втратила інтерес до полонених і вмить перемістилася до Луани. Подивилася на притихлу цілительку, яка все ж не стала ставати навколішки й зустріла погляд богині з гордо піднятою головою, і задоволено кивнула.

— А ти ростеш, дівчинко! Сили твої помітно збільшилися від часу нашої попередньої зустрічі, і з цієї скромної мантії молодшої цілительки ти вже виросла. Наказую тобі носити синій одяг жриці другого рангу. А якщо складеш важкий іспит цієї зими, здолавши разом із військом Альвара каральну армію воїнів-паладинів, матимеш право вдягнути біле вбрання старшої жриці.

Овва! Не часто богиня так відверто підказує, а тому до її застереження щодо війни з паладинами потрібно було поставитися з максимальною увагою. Сама ж Морана знову перемістилася й несподівано опинилася біля мене.

— Устань, Альваре, адже ти мені не чужа людина й до мого дому маєш право навідуватися. Минулого разу незручно вийшло, через метушню з гостями моя донька забула віддати тобі підготовлений подарунок. Тож обирай: зі мною підеш по подарунок чи передати його тобі через цю тремтячу красуню? — Богиня Смерті вказала на незвично бліду тепер темношкіру героїню, яка боялася зайвий раз зітхнути через смерть, що в буквальному сенсі була всього за два кроки від неї.

Минулого разу, коли Морана забрала мене із собою, це викликало величезний переполох в Елаті й привернуло до мене непотрібну увагу. А тому я максимально делікатно відповів, що завжди радий бувати в гостях у небесної богині й бачити її красуню-доньку Мелісенту, але тепер зв’язаний справами й відбути на кілька днів не можу. А тому подарунок цього разу прошу передати через Мурену.

— Як забажаєш! Ну тоді, Альваре, до наступної зустрічі!

Богиня обернулася й переконалася, що всіх полонених уже відв’язали від жердин і відвели подалі. Змахнула рукою, і величезна купа дров разом спалахнула, обдавши всіх жаром і змусивши відсахнутися на кілька кроків та навіть прикрити очі від яскравого світла. Коли ж я проморгався й знову зміг бачити, то виявив, що Морани біля нас уже немає, а вечірнє небо набуло звичайного вигляду, причому на ньому не було жодної хмаринки.

Цієї ночі у військовому таборі Жовтої Риби мало хто зміг заснути — орки, гобліни, люди й ельфи були перезбуджені й обговорювали диво, яке сталося просто в них на очах. Причому найдивовижнішим вони називали навіть не появу великої Морани, а те, що Богиня Смерті тихо пішла, нікого із живих із собою не забравши. Такого ніхто не міг пригадати, навіть жриця Луана, яка ретельно вивчила священні книги, і під час кожного свого візиту до світу Елати смерть забирала із собою когось або залишала по собі мертві тіла, причому іноді дуже й дуже багато.

Щоб заспокоїти своїх хлопців, які відмовлялися лягати спати, і зняти в них нервове напруження, я навіть наказав роздати бійцям по чарці вина чи самогону з наших армійських запасів — і перемогу на Глинському полі відзначити, і подальші події. А оскільки однієї чарки для великого сильного орка зовсім мало, наказав оркам наливати по дві, Вуглику три, а велетню Гепу взагалі видати одну бочку вина цілком. Після чого поодинокі вигуки «Альвар! Альвар! Альвар!» переросли в захоплений рев багатотисячного натовпу, який було чути, мабуть, навіть у сусідніх містах Прикордоння. І аж до самого ранку в різних місцях великого армійського табору хтось знову раптом починав скандувати моє ім’я, а інші бійці підхоплювали цей вигук, тож нормально виспатися мені не вдалося.

Цієї ночі до своїх поселень вирушили союзні ельфи Мудрого Сича, повівши з мого дозволу два перевантажені харчовими припасами фургони, та й самі навантажившись так, що ледве могли переставляти ноги. Від дармового вина чи самогону ельфи, до речі, теж не відмовлялися, і декого з незвички від міцності напою навіть розвезло. Водночас я чув їхні розмови між собою й розумів, що ельфійські стрільці перебувають у шаленому захваті й знову прийдуть за першим же моїм запитом, а випадок сходження Морани взагалі стане головною темою в усіх ельфійських поселеннях. Традиційно лісові жителі поклонялися духам-захисникам, однак у «старих людських богів» теж цілком вірили й поважали їх, тож мій авторитет як знайомого самої Богині Смерті в очах ельфів дуже зріс.

Але хоч ніч і минула бурхливо, вранці наступного дня армія Жовтої Риби вже стояла під білокам’яними стінами міста Болток. Міські ворота, схоже, були вибиті тараном і валялися на землі. У прорізі воріт гойдалися повішені тіла вартових і ще якихось містян, кілька мертвих тіл виявилося й за воротами. Але хоча подекуди над кварталами ще курілися димки недогорілих пожеж, учорашні безчинства вже, схоже, закінчилися, а загони вільних найманців справді пішли зі здобиччю, кинувши захоплене ними місто.

Основну армію вводити до Болтока я не став і, взявши із собою лише півтори сотні людей Мансура, проскакав у фактично нічийне місто. На вуличках кілька разів помічав калюжі крові й порубані тіла, розкидані мішки та поламані вози, але нікого з жителів дорогою до замку графа в центрі міста ми не зустріли й бачили лише налякані погляди з вікон крізь щілини трохи прочинених штор.

— Людське поріддя без честі й роду, бодай ви кров’ю вмилися! Пустили за димом усе моє сподівання, щоб ваші кістки собаки глодали! — я не стримався й брудно вилаявся, коли наприкінці шляху виявив, що чужі найманці свого слова не дотримали, пограбувавши й спаливши багатий палац графа Яго. Дах будівлі обвалився, як і все праве крило, і тепер колись прекрасний замок являв собою лише закопчений кістяк, у якому не було жодних шансів знайти щось цінне.

Чорт! Я дуже розраховував на багату скарбницю мого супротивника, яка допомогла б закрити питання з фінансуванням армії Жовтої Риби, що розрослася. Мабуть, не судилося, і розв’язувати цю проблему тепер доведеться якось інакше. Утім, у місті було ще одне місце, крім палацу, яке мене також цікавило. Вільне місто Болток мало сумнівну славу найбільшого центру работоргівлі всього Прикордоння, і я розраховував пошукати серед невільників когось цікавого.

У невільники потрапляли всілякі люди й нелюди — і продані за борги містяни-ремісники, і розорені селяни, і захоплені в полон під час різноманітних конфліктів мирні жителі, і викрадені бандитами діти. Іноді в рабство потрапляли й узяті в полон досвідчені бійці — такий звичай, наприклад, був поширений у Західній Імперії або в Урсі. Везти дешевий товар так далеко із Західної чи Східної Імперій не було жодного сенсу, тож на невільничий ринок міста Болток часто потрапляли вельми цікаві екземпляри — письменні писарі, мудреці, здатні бути вчителями, досвідчені ветерани, придатні на роль гладіаторів, та й здібних до магії Магів тут іноді можна було зустріти серед невільників. Загалом перевірити варто було, тим паче що платити за рабів я однаково не збирався — і не хотів заохочувати такий огидний бізнес, та й банально тепер не мав зайвих грошей, а тому товар, який мені сподобається, думав просто конфіскувати за правом сильного.

Але… реальність піднесла сюрприз, ринок виявився розгромленим. Головорізи-найманці, які вдерлися сюди вчора, перебили работорговців та їхніх охоронців, відчинили клітки з рабами й забрали всіх, хто їм сподобався. Сильних чоловіків і вправних бійців, підозрюю, відразу записали до своїх лав і видали зброю. Вродливих дівчат-невільниць викрали як трофеї. Залишили лише непотрібних їм малолітніх дітей, які так і сиділи в незамкнених клітках, дивлячись на мене й людей Мансура наляканими оченятами й не наважуючись вийти. А ще нападників зовсім не зацікавили орки, яких так і залишили сидіти в клітках.

Зате мене орки, навпаки, зацікавили, я зіскочив із жеребця й пішов з’ясовувати, кого саме бачу. Людина, яка вільно розмовляла орочою мовою, зацікавила змордованих полонених, і мені почали відповідати — спочатку боязко й невпевнено, потім дедалі активніше. Виявилося, що зустрів я останніх представників племені Тоо з роду Мудрого Сича — можна сказати, моїх власних підданих! Це плем’я минулого року, рятуючись від гніву Борза Пожирача Змій, утекло на території людей.

Орки зовсім не були агресивними й просили в людей лише клаптик землі для ведення господарства, але їх схопили й закували в кайдани. Спочатку їх змусили працювати в мідній шахті, де вони пів року не бачили сонячного світла. Потім рудна жила виснажилася, а тих орків, які вижили після пів року виснажливої праці, колишній господар привів на продаж. Сімнадцять виснажених орків — одинадцять чоловіків і шість жінок, усіх їх я наказав випустити з кліток і відправити до нашого табору, щоб їх нагодували й трішки полікували.

Поки я спілкувався з орками, люди Мансура випустили дітей і постаралися їх порахувати. Вісім десятків малюків віком від п’яти до десяти років, як хлопчиків, так і дівчаток. Я взагалі не уявляв, навіщо вони мені, але кидати їх точно не збирався й думав відвезти до Західного Заслону або Чорних Шахт, де малюкам знайдуть прийомні родини чи вихователів, які опікуватимуться сиротами в спеціально створеному дитячому будинку.

Люди Мансура пригнали запряжені волами вози, на які ми посадили всіх малюків і найбільш виснажених орків, які вже не могли пересуватися самостійно. І вже хотіли залишати невільничий ринок, коли мою увагу привернув якийсь невиразний рух в одній із кліток. Я миттєво обернувся… і нічого там не побачив. Просто порожня, але чомусь замкнена клітка. Я подумав, що мені здалося, але все ж ступив ближче… і магія невидимості розвіялася. Усередині клітки виявився чорнявий і брудний хлопець у лахмітті й із важкими кайданами на руках та ногах. Спочатку я прийняв його за людину, але помітив маленькі ріжки, а потім і тонкий довгий хвіст, що закінчувався китичкою чорного волосся.

— Таки помітив… — промовив він не надто задоволено. — Ну якщо помітив, тоді випусти мене! А то після того, як учора работорговця вбили, я цілий день провів, намагаючись відімкнути замок, але щось поки не виходить.

— Хто ти? — я зовсім не поспішав звільняти цілком незнайомого хвостатого хлопця зі злодійськими здібностями ховатися на рівному місці. Не дарма ж його продали в рабство, мабуть, було за що.

— Звати мене Шмиг, прізвисько в мене таке. За расою я тифлінг, відразу кажу, бо темні люди, буває, лякаються тифлінгів, плутаючи нас із демонами. Тифлінг-Шмиг. Чув, можливо, про мене? Найкращий розвідник і злодій усього Прикордоння! За ким завгодно простежу й вивідаю будь-які його секрети. Або що завгодно вкраду на замовлення, і жодні перешкоди мене не зупинять!

Прозвучало надто пафосно для брудного обідранця в ланцюгах, який за цілу добу не зміг відімкнути замок власної клітки.

— Якщо ти такий спритний і непомітний, як же примудрився потрапити за ґрати? І чому не звільнився самотужки?

Моє підступне запитання самовпевненого пацана зовсім не збентежило.

— У кожного бувають невдачі, і тут головне, як до них ставитися. Хтось опускає руки після провалу, а хтось здобуває досвід і наступного разу таких помилок не припускається. Що ж до замків на ланцюгах і клітці… перш ніж звинувачувати мене, що в мене руки з не з того місця ростуть, чесно скажи, а ти хоч раз пробував відмикати замки без відмичок голими пальцями? Ні? От і я без інструментів цього не вмію. Але випусти мене, і я тобі знадоблюся!

Я розсміявся, вважаючи його слова черговим порожнім вихвалянням. Але посмішка зникла з моїх губ, коли хлопчина продовжив.

— Учора в клітці чув одну цікаву розмову. Нападники, які вбили торговців, обговорювали між собою, куди варто перевезти скрині з монетами зі скарбниці Володаря Скла, доки інші найманці не побачили цей скарб і не відібрали. Випусти мене, і я візьму слід та знайду їхню схованку для тебе. Третину монет візьму собі… хоча ні, лише чверть собі візьму, а решту тобі, Альваре Завойовнику, якщо мене випустиш і знімеш із моїх ніг та рук ці остогидлі браслети!

— Дочко, я тобою задоволений! — худорлявий вампір, який вальяжно розвалився на диванчику в домашньому халаті й із келихом вина в руці, простягнув руку для поцілунку, і баронеса Тільда Ур-Вайєтт, яка опустилася перед Імператором Заходу навколішки, взялася цілувати всипані неймовірно дорогими перснями пальці владики.

Великий Кельнміїр із легкою зневажливою усмішкою на тонких губах дозволив одній із незліченної кількості своїх дочок отримати заслужену нагороду, після чого прибрав руку й підсумував.

— Отже, ти виявила похвальну ініціативу й прослідувала за церковниками Східної Імперії до Прикордоння. Там ти зуміла з’ясувати, що Альвар, який їх цікавив, — це той самий чоловік, якого і я шукав із минулого року. Найнялася до нього на службу, здобула довіру й вивідала інформацію про Богиню Смерті та її таємне житло, куди потрапляють ті, кого забрала смерть.

— Саме так, владико! — білява вампірка стояла навколішки, дивилася на свого господаря знизу вгору зі щенячим обожнюванням і не виляла хвостом лише через відсутність у неї цього самого хвоста.

— Чудово, Тільдо, дочка сім’ї Ур-Вайєтт. Ну то не тягни й розкажи мені, де тепер перебуває моя палко кохана сестра Ґвіневра?

— Е-е-е… — дівчина зніяковіла, задоволена усмішка на її обличчі змінилася виразом розгубленості. — Я цього не знаю, владико. Вождь орків Альвар Завойовник мені не розповів. Думаю, що він і сам цього не знає, хоч і побував у чертогах смерті…

Різкий ляпас повалив тендітну дівчину на підлогу, на її розбитих губах відразу виступила кров.

— Дурепа!!! І ти посміла прийти до мене з порожніми руками⁈ Навіщо мені твоя марна інформація, якщо найважливішого ти не вивідала⁈ Я й без тебе давно знаю, що Богиня Смерті забирає загиблих у свої чертоги й що потім вони отримують нове життя, перероджуючись! Мене цікавить лише доля сестри, де шукати її у величезному світі, а цього ти не вивідала, порожньоголова лялько!

Налякана такою різкою зміною настрою владики Тільда лепетала щось незв’язне на своє виправдання — схоже, просила дати їй шанс виправитися й завершити місію, але для Імператора винної дочки наче більше й не існувало.

— Хто там сьогодні наступний у черзі на аудієнцію? — голосно запитав він. — До мене, негайно!

Різьблені двері кабінету миттєво розчинилися, і білява мініатюрна дівчина, яка чекала своєї черги в коридорі, дуже схожа на Тільду й навіть одягнена в таку саму червону сукню з чорною вишивкою, швидко вбігла й упала навколішки перед господарем. Не звертаючи уваги на свою побиту сестру, що валялася поруч, нова відвідувачка доповіла.

— Діва чистої лінії Лучія із сім’ї Ур-Дорг прибула за вашим наказом, мій Імператоре!

Кельнміїр прискіпливо оглянув свою чергову дочку, яка після досягнення шістнадцятирічного віку прибула на оглядини, і задоволено кивнув, оскільки всі затверджені стандарти краси діви чистої лінії в ній були дотримані.

— Гарна! Я пам’ятаю твою матір Розаліну зі стародавньої династії Ур-Дорг, — задумливо промовив Імператор Заходу, схопивши двома пальцями дівчину за підборіддя й безцеремонно повертаючи його, щоб роздивитися личко з усіх боків. — Рідкісна красуня була навіть серед інших моїх дочок, і я радий, що донька успадкувала ці риси. Ось тільки наша з тобою ніч поки що відкладається, і можеш звинувачувати в цьому он ту дурепу! — вампір указав на Тільду, яка лежала на підлозі.

Побита баронеса опустила обличчя, але не посміла заперечити батькові. Кельнміїр же продовжив.

— Лучіє, тобі випав рідкісний шанс зробити для мене щось справді важливе, за що я буду тобі вдячний. Візьми в палацового скарбника гроші на далеку подорож і вирушай у південне Прикордоння. Орієнтиром тобі буде поселення… — стародавній вампір затнувся й перевів погляд суворих очей на Тільду, і дівчина слухняно допомогла батькові.

— Поселення Кролячі Ями й місто Чорні Шахти.

— Саме так. Запам’ятала? У тих краях розпитай про чоловіка на ім’я Альвар Завойовник, який став вождем орків племені Жовтої Риби. Цей чоловік має дивну здатність відроджуватися після смерті й водночас пам’ятає все, що з ним сталося в потойбічному світі. Тож твоє завдання — зустрітися з цим Альваром і вибити з нього інформацію про мою сестру Ґвіневру — де вона тепер в Елаті й під чиєю подобою живе. Якщо Ґвіневра не в Елаті, то хоча б з’ясуй, у якому зі світів тепер моя сестра, Альвар має це знати. Якщо вождь орків упиратиметься й запевнятиме, що не знає відповіді, убий його й відправ до Морани, щоб він розпитав богиню. А потім дочекайся його воскресіння й знову допитай! Тобі все зрозуміло? Тоді поспішай, я з нетерпінням чекатиму твого повернення!

— Так, владико Кельнміїре! — білява відвідувачка схопилася й мало не бігцем покинула кабінет.

Вампір знову взяв до рук келих темно-червоного вина й довго сидів із заплющеними очима, доки побита Тільда Ур-Вайєтт несміливо не нагадала про себе.

— А мені що робити, батьку?

— Тобі? — Кельнміїр навіть не спромігся розплющити очі. — Ти мене розчарувала, Тільдо із сім’ї Ур-Вайєтт, тож більше не цікавиш мене ні як агентка, ні як діва чистої лінії. Повертайся до свого маленького баронства, виховуй як слід нашого сина, щоб хлопчисько виріс сильним, зухвалим і безжальним. Знайди собі чоловіка зі шляхетних аристократів і більше не потрапляй мені на очі! Перш ніж підеш, витри за собою соплі й кров із мого килима, а потім поклич наступну з моїх дочок, які чекають у коридорі своєї черги на аудієнцію.

Орки Жовтої Риби до вільного міста Болток так і не ввійшли — постояли за стінами, після чого розвернулися й подалися геть. Та й торгові лавки, майстерні, а тим паче простих містян моя армія не грабувала. Виняток зробили лише для великого продовольчого складу, що належав безпосередньо графові Яго Господарю Скла й не привернув особливої уваги вчорашніх загарбників та мародерів, хоча був повний бочок із квашеними й солоними овочами, в’яленої шинки та інших харчових припасів — справжнє багатство за нинішніх часів, повз яке я просто не міг пройти. Обчистили цей склад людські загони Альвара Удачливого, вартові міста Чорні Шахти, колишні «Злобні черепашки» й найманці Мансура, залишивши по собі самі голі стіни.

Угнали ми й стада овець, буйволів, дугарів і волів, що паслися на луках навколо міста Болток, — за отриманою від жителів інформацією виходило, що все це добро також належало моєму ворогові, а тому підлягало конфіскації як контрибуція. Уцілілим бійцям загону «Злобних черепашок» я надав право забрати з міста свої сім’ї, чим вони відразу скористалися, і дав час на збори, після чого армія відійшла від стін вільного міста.

Сам я трохи затримався разом із невеликою групою орків, доки надвечір не отримав сигнал від кікімори Кірени. Цю мою вірну подругу й іншу нечисть я послав по слідах випущеного на волю тифлінга. Водночас жодних нагород і тим паче частки зі здобичі я цьому пройдисвіту не обіцяв, сказавши, що не вірю жодному слову з його казок про «скрині з монетами», а просто відпускаю без жодних умов. Проте направив нечисть простежити за Шмигом — а раптом хвостатий хлопець не збрехав і справді здатен вистежити найманців, які мене обікрали?

І що дивно, звільнений від кайданів і випущений із клітки Шмиг справді пішов по сліду возів, місцями стаючи навкарачки й нюхаючи землю зовсім по-звірячому. За ним же, увесь час залишаючись невидимими, на деякій відстані йшли кікімори. Взятий слід привів їх усіх до ліска, а потім до зарослого бур’яном яру, де святкувала вдалий напад на місто Болток півсотенна банда Одноокого Сіро — один із безлічі вільних загонів, що обіцяли мені допомогу у війні проти графа Яго. Ці беззаконники порушили укладені домовленості й спалили замок графа, викравши звідти скрині зі сріблом. А потім, наче взятої в графському замку скарбниці їм було мало, ще й разом із компанією таких самих відморозків здійснили напад на невільничий ринок, перебивши работорговців і забравши звідти полонених, які їм сподобалися, а точніше полонянок.

Як відомо, надмірна жадібність до добра не доведе. Якби ці беззаконники обмежилися лише замком, я б їх, найімовірніше, не знайшов. Але так зумів вистежити за допомогою мимовільного помічника Шмига, і мої орки з’явилися на місці розгульного святкування вкрай несподівано для відморозків-ґвалтівників. Бою як такого навіть не було — одні з бандитів уже язиком не ворочали, інших же захопили зненацька без зброї та зі спущеними штанами, — тож усе закінчилося дуже швидко й без втрат із мого боку.

П’ять повних скринь монет і срібних речей — дуже непоганим виявився улов. А крім того, два вози з награбованими нападниками в місті речами — переважно гарним одягом, глиняними бутлями з вином та олією, а також сувоями дорогих тканин. І дюжина дівчат-невільниць — заплаканих, переляканих і побитих, багато хто взагалі без одягу, учора й сьогодні їм добряче дісталося. Полонянок я наказав звільнити від ланцюгів, нагодувати й одягнути.

Але найнесподіваніший трофей чекав на мене в самому центрі розбійницького табору — до жердини був прив’язаний уже знайомий мені тифлінг Шмиг, чиє обличчя було добряче пом’яте й сяяло свіжими синцями. «Найкращий злодій і розвідник усього Прикордоння» знову безглуздо попався, коли спробував, прокравшись до табору, відімкнути скрині з монетами й украсти в розбійників їхні скарби.

— Щось надто часто я тебе рятую останнім часом, — невдоволено промовив я, не поспішаючи розв’язувати хвостатого хлопчину. — Ти точно впевнений, що є хорошим розвідником і злодієм?

— Найкращим у всьому Прикордонні! Трохи цього разу не пощастило, жадібність згубила. Треба було взяти жменю-другу монет і тікати. Але захотілося побільше монет нагребти в сумку й не встиг тихо втекти.

Я наказав тифлінга розв’язати, дати копняка для профілактики й відпустити. Утім, у Шмига відразу вистачило нахабства вимагати «свою частку» зі скарбів, хоча ми ні про що таке не домовлялися.

— Винятково через мій гарний настрій і тільки тому, що після твоєї розповіді ми справді почали шукати вози з украденим! — я кинув йому одну золоту монету, яка просто розчинилася в повітрі, непомітно-швидко заграбастана спритною рукою тифлінга.

— Дякую, начальнику! — усміхнувся цей пройдисвіт, цілком задоволений і таким результатом. І відразу поцікавився, чи не знайдеться у вождя орків «якогось путнього завдання для спритного розвідника й шпигуна»?

— Завдання? Дай-но подумати… — думка прийшла майже відразу, і я усміхнувся. — А достав-но ти три листи правителям найближчих міст, я тобі навіть коня дам для швидкості. За кожен лист із мене по п’ять срібняків, і справу потрібно виконати до завтрашнього вечора.

— Щось забагато за прості листи. Де тут заковика?

Молодець, збагнув. Я не став нічого приховувати й чесно пояснив свій задум.

— У тих листах будуть рядки, що мені як вождю орків Жовтої Риби місто Болток узагалі не потрібне, бо не маю там жодних справ та інтересів, а тому беззахисне тепер велике місто дістанеться першому, хто встигне забрати його собі. Ось тільки кур’єр для такого послання мені потрібен саме нейтральний, оскільки є ризик, що посланого гобліна чи орка ці правителі, які мене недолюблюють, просто-напросто повісять. До тебе ж, Шмигу, не буде за що причепитися — знайшов тебе в клітці й звільнив, давши таке завдання. Тебе вони не чіпатимуть, та й ти будь-кому заговориш зуби й сам викрутишся. Тільки не варто говорити нікому з трьох, що, крім нього, такий самий лист надіслано ще двом градоначальникам. Упораєшся з таким нескладним завданням — поговоримо про серйозніші справи.

Того ж вечора, перш ніж вирушати до Західного Заслону, я провів серйозну розмову із сером Ондрі Туговухим. Прославленому чемпіону, який був безземельним лицарем, я запропонував узяти під свій контроль нічийну тепер фортецю «Червону» на західному кордоні моїх територій, що раніше належала Бріану Молодшому Сі-Маорі. А разом із фортецею отримати й солідний шмат землі площею близько напівтисячі квадратних миль з одинадцятьма розташованими там селами, мисливськими угіддями, трьома лісопильнями, двома водяними млинами й усіма жителями загальною чисельністю близько двох тисяч. Лицар був шалено щасливий отримати власний земельний наділ, причому відразу такий солідний, тож, не зволікаючи, приклав відбиток персня до щойно складеного офіційного васального договору, в якому новий землевласник визнавав «великого вождя орків Жовтої Риби» своїм сюзереном.

Власної армії для охорони території в небагатого Ондрі Туговухого поки що не було. А тим часом далі за його новими володіннями починалися території Західного Урсі, де постійно тривала гризня між сильними воїнами-магами, які стали на шлях піднесення Урсі й займалися зміцненням тіла, духу та своїх магічних можливостей. На тих територіях діяли свої закони, і правий завжди той, хто сильніший, слабкі ж могли лише підкорятися й платити данину. Я не хотів, щоб мій васал мав вигляд слабкої жертви в очах агресивних сусідів і потерпав від набігів та розорення. А тому потрібно було відразу подумати про захист.

Прикликана героїня Мурена, яка брала участь у моїх переговорах із новим землевласником як його потенційна майбутня наречена й дружина, запевняла, що сама лише її присутність у західній фортеці відіб’є в більшості сусідів охоту зв’язуватися із сером Ондрі Туговухим. Ось тільки однієї присутності темношкірої вбивці було мало, а тому для охорони нових західних територій і забезпечення там порядку тимчасово до зими я передавав своєму новому васалу дві сотні пікінерів із напівтисячі Альвара Удачливого.

Також видав лицарю, який хіба що не стрибав від щастя, причому безоплатно, двадцять золотих сріблом і дрібною міддю на найм та екіпірування нових рекрутів, яких він зобов’язався набрати до зими. І ще п’ятнадцять золотих монет видав як безвідсоткову позику на п’ять років для освоєння й розвитку земель, щоб владнати наявні там справи, відновити мости й відремонтувати дороги. А ще обов’язково наказав побудувати полігон і ристалище для тренування важкої кінноти — як-не-як саме сер Ондрі був командиром цього підрозділу армії Жовтої Риби, який тільки-но формувався, і в майбутньому йому потрібно було займатися навчанням вершників.

Що ж до переселення Мурени до західної фортеці до свого нареченого, лицаря-чемпіона Ондрі Туговухого, то в цьому питанні я повівся як суворий наставник або старший брат дівчини й поставив три обов’язкові умови.

Перша: спочатку самій Мурені отримати п’яте геройське посилення, яке мало пройти під контролем досвідченої цілительки Луани в моєму особняку Західного Заслону. П’яте посилення мало забезпечити героїні певну перевагу в можливих дуелях із неспокійними сусідами, та й викликати ще більшу повагу до неї й дозволити уникнути більшості конфліктів.

Друга умова: офіційно проведене вінчання в присутності жерців Морани. Прикликана героїня була зовсім не волоцюжкою-жебрачкою з вулиці, згодною бігти до першого ж дому, куди її поманили пальцем. А була гордою воїтелькою, причому представляла у світі Елати сувору Богиню Смерті, і тут абсолютно неприпустимо було порушувати традиції й підривати авторитет безсмертної небесної покровительки.

Ну й третьою моєю умовою було те, що лицар Ондрі перед заручинами мав уже стати фінансово незалежним і триматися на плаву завдяки власному земельному наділу, а не постійним вливанням грошей і припасів від сюзерена. Я особливо наголосив, що й без грошей Мурени — десь близько восьми золотих монет із дріб’язком, які, схоже, пекли темношкірій дівчині руки, і під час переговорів героїня раз у раз поривалася подарувати їх майбутньому чоловікові для розвитку територій.

— Нехай ці гроші краще підуть на твоє весільне вбрання, Мурено, і на організацію свята, ніж розчиняться невідомо куди, — такими були мої слова.

Ці умови закохану парочку влаштували, і попередньою датою шлюбної церемонії Мурена з Ондрі призначили день весняного рівнодення навесні наступного року. Після чого лицар вирушив до своїх нових володінь у супроводі двох сотень бравих вояків-піхотинців із-поміж людей. Мурена ж разом зі мною подалася до Західного Заслону верхи на швидких скакунах, і дорогою дівчина вирішила з’ясувати, чому я такий суворий до її обранця?

— Я дозволив йому здійснити заповітну мрію й отримати власну землю. Дав армію й гроші. І це ти називаєш «був суворим»? Так, не дозволив абсолютно недосвідченому в питаннях адміністрування й ведення фінансів лицарю, який навіть читати як слід не вміє, безконтрольно витратити твої гроші. Нехай поки вчиться, нехай набиває ґулі, зв’язуючись іноді з недобросовісними підрядниками, але це будуть його власні помилки й досвід, і ти від його помилок не страждатимеш. Загалом сер Ондрі справив на мене позитивне враження, і тому я передав західні землі саме йому.

Тут я зізнався, що спочатку планував фортецю «Червону» передати в управління шевальє Генріку — мій союзник барон Волтер Траго дуже просив за цього свого майбутнього родича й навіть готовий був за нього поручитися. Ось тільки цей аристократ мене дуже сильно розчарував, оскільки навіть десятиденне перебування в ямі не виправило його нестерпного характеру й не додало розуму. Шевальє продовжував «бичитися», називаючи мене «брудним простолюдином» та іншими лайливими словами, погрожував усілякими карами, як і помстою графа Яго Господаря Скла. Він абсолютно нічого не навчився, а до того ж був безпросвітно тупим і агресивним, тож утратив наданий йому долею шанс. Зрештою родичі зібрали за шевальє Генріка призначений мною викуп, і я з легким серцем позбувся цього тягаря.

— Що за поспіх? Навіщо ти всіх зібрав так пізно, молодший князь Брандуїле Нехтувач Смерті? — члени ради старійшин роду Невидимого Богомола, багатьох із яких гінці висмикнули просто з ліжок, відверто позіхали й були дуже невдоволені.

Молодший князь, який сидів на чолі столу й за відсутності глави Роду виконував роль голови цього зібрання старійшин, підвівся й підняв руку, припиняючи подальше бурчання членів ради, і почав говорити.

— Надійшли важливі новини щодо наших неспокійних сусідів — орків Жовтої Риби. І ці новини, дуже схоже на те, стосуються безпосередньо нас. Орки Альвара Завойовника вщент розгромили людську армію графа Яго Господаря Скла — нашого колишнього союзника, але багате місто Болток брати не стали й цього вечора під покровом темряви перемістилися ближче до наших кордонів, а також до поселень ельфів роду Мудрого Сича. Наші спостерігачі стежили за цим переміщенням і оцінили загальну чисельність армії Альвара в п’ять тисяч бійців.

З усіх боків почулися здивовані й навіть налякані вигуки.

— П’ять тисяч⁈ Звідки в орків такі сили⁈

— Там не лише орки Альвара Завойовника, а й ельфи Діасси Спритної Лані, а також якісь люди й великий загін орків із півдня, — пояснив молодший князь, який вів це зібрання. — Але головне тут навіть не їхня величезна чисельність, а їхні подальші плани. Для чого збирається ця дика юрба? Вождь Жовтої Риби повністю владнав свої справи на півночі й заході, але величезну армію перед холодним зимовим періодом не розпустив і перекинув до наших кордонів. Думаю, ви й самі чудово розумієте, що це означає.

Присутні загомоніли, оскільки лише прямої війни з орками тепер і бракувало на тлі й без того незліченної кількості проблем, що сипалися на рід Невидимого Богомола.

— Розумію, що нічого доброго такі маневри сусідів нам не віщують. Ось тільки… — старший друїд Ганнуен Наймудріший вирішив усе ж озвучити свої сумніви. — У нас же діє перемир’я з орками до наступної весни! Невже Альвар готовий його порушити й напасти?

— Згодна, — підтримала попереднього промовця чарівниця Ельвіна Прекрасна. — Альвар за всієї своєї непередбачуваності й агресивності здався мені людиною, яка завжди дотримує слова. Удар по його репутації буде найсильнішим, і його духи-захисники відразу постраждають, та й його покровителька Богиня Смерті постане в невигідному світлі. Невже вождь орків Жовтої Риби готовий на це піти?

— Вождю орків і не знадобиться порушувати перемир’я, — нагадав членам ради Брандуїл Нехтувач Смерті. — Йому достатньо буде ввести війська до п’яти поселень Мудрого Сича, де розквартировані наші гарнізони, і велика війна спалахне сама собою. Приводом для введення військ стане «відновлення влади княгині Діасси Спритної Лані», яку Альвар незмінно в усіх розмовах називає законною правителькою.

Так, у такому разі дії Альвара мали цілком виправданий вигляд, і формального порушення перемир’я вождь орків не допускав. Просто його орки, які ввійшли для відновлення порядку, зустрілися б з ельфійськими лучниками роду Невидимого Богомола, які невідомо що робили на чужих територіях, і кривавий конфлікт став би неминучим.

— Це ж не просто твої домисли, родичу? — запитав молодший князь Лоннуен Величний.

— На жаль, так, не просто домисли. Мої спостерігачі повідомили, що ельфійська княжна Діасса Спритна Лань після битви на Глинському полі не стала повертатися до своєї гірської фортеці, а в компанії лише невеликої групи охоронців вирушила «на термінові переговори» до столиці орків Жовтої Риби, міста Західний Заслін. Своїм підданим це дівчисько сказала, що цей візит дуже важливий і триватиме десь три-чотири дні. Особисто я анітрохи не сумніваюся, що наші сусіди обговорюватимуть плани війни з Невидимим Богомолом.

Після таких слів головуючого запала важка тиша. Так, сумнівів не залишилося, орки справді готувалися до великої війни. У якій мали всі шанси перемогти через чотириразову перевагу в чисельності.

— Може, якщо все одно воювати, раптово нападемо першими? Так, це буде порушенням перемир’я з усіма негативними наслідками, але так хоч наші лучники завдадуть ворогові шкоди, а не поляжуть марно у війні із закутими в броню орками Альвара, — шокуюча пропозиція надійшла від Лоннуена Величного, але її відразу розкритикували інші.

Рід Невидимого Богомола й без того паплюжили на кожному кроці, називаючи мерзотниками й негідниками, такими, що не дотримують слова, тож не варто було давати зловтішникам ще й такого приводу. Та й ослаблений дух-охоронець Невидимий Богомол міг не пережити чергової ганьби. Тож Лоннуен Величний сам відкликав свою пропозицію й зізнався, що не подумав про тяжкі наслідки віроломного нападу.

— Ну то, може, відведемо наші окупаційні загони з поселень Мудрого Сича? — запропонувала старша цілителька. — Все одно користі від їхнього розміщення там жодної — жителі бунтують і відмовляються годувати наших стрільців, а вчора так узагалі якийсь мерзотник із місцевих підпалив казарму, через що наші лучники ледь не загинули! Не буде наших військ у поселеннях Мудрого Сича — і в Альвара не залишиться приводів розпочати велику війну з нами!

Ось тільки такий крок означав ганебну втечу із займаних територій і крах усіх планів поглинання слабкого роду Мудрого Сича, які плекав глава Роду, що вирушив до Вічного Короля. Після свого повернення з далекої подорожі Налоель Забіяка в такому разі рватиме й метатиме, і полетять голови тих, хто ухвалив рішення про відведення військ.

— Ех, ну де пропадає наш великий князь, коли він так потрібен тут⁈ — вигукнув старший друїд. — Без князя ми нічого вирішити не можемо, оскільки всі політичні дії виходять за межі наших повноважень!

— Не всі, — поправив шанованого друїда молодший князь Брандуїл Нехтувач Смерті. — Ми маємо право вести переговори з орками про повернення тіла загиблого в поєдинку Валькора Неперевершеного Мечника. А ще можемо запропонувати могутньому й буйному сусідові поширити договір про ненапад також на поселення Мудрого Сича. Ось тільки навіть приблизно не уявляю, які дари можуть знадобитися, щоб вождь орків відмовився від нападу. Усього нашого золота й срібла не вистачить, щоб змінити його рішення!

Усі замовкли. Здавалося, що влаштований мозковий штурм зайшов у глухий кут.

— Тут не потрібне золото, — голос чарівниці Ельвіни Прекрасної пролунав у тиші, що настала, надзвичайно різко. — Ми можемо запропонувати Альвару Завойовнику титул молодшого князя, що для людини-простолюдина буде дорожче за будь-яке золото й срібло. Таке рішення не потребує схвалення князя Налоеля Забіяки, достатньо буде одностайного рішення членів цієї ради. Але оскільки ельфійські титули задарма не роздають, вождь орків отримає від нас на додачу молодшу княжну Тиміну Доставлячку Нещастя як дружину або наложницю й повинен буде продовжити перемир’я з нашим Родом хоча б іще на рік та поширити його дію й на поселення Мудрого Сича.

Пропозиція була настільки несподіваною, що майже хвилину інші члени ради сиділи мовчки, осмислюючи інформацію й обдумуючи наслідки такого кроку.

— А це ж може спрацювати! — погодився Брандуїл Нехтувач Смерті. — Навряд чи обережний вождь орків візьме прокляту ельфійку собі за дружину, але як наложницю, а заодно й заручницю, цілком може заковтнути наживку. Давнього прокляття наш Рід у такому разі позбудеться, а далі це вже будуть не наші проблеми. І якщо інших пропозицій немає, не гаймо часу й проведімо голосування. Чудово! Одностайно! Тоді я просто зараз вирушу до орків у їхню далеку столицю Західний Заслін, прихопивши підготовлені для переговорів подарунки. Щоб устигнути озвучити нашу пропозицію до того, як Альвар Завойовник із Діассою Спритною Ланню домовляться розпочати війну проти нас!

Прибув до Західного Заслону я пізньої ночі й одразу ж підняв на ноги всіх, наказавши готувати палац до завтрашнього прийому дуже важливої гості. Усе в коридорах і кімнатах має блищати й сяяти, свіжі квіти пахнути на кожному кроці, гаряча вода в достатній кількості заздалегідь нагріта для басейну, а кухар із кухарчуками мають зі шкури пнутися й не шкодувати жодних припасів, але догодити вибагливій гості та її можливому супроводу. Все-таки не щодня ельфійські княгині відвідують твій дім, тож мені хотілося справити на Діассу Спритну Лань сильне враження й приголомшити ельфійку комфортом, достатком і розкішшю.

Сам я валився з ніг від утоми після багатогодинної скачки, тож навіть випередив Мурену, яка теж збиралася до ванної кімнати. Швиденько викупався в басейні, змив із себе піт і дорожній бруд, після чого, безперестанку позіхаючи, вирушив спати. Темну ельфійку Бету, яка тихенько прошмигнула до спальні слідом за мною, сьогодні відіслав геть і наказав ельфійці-дроу готувати дім до приходу гостей нарівні з двома іншими її подругами. Розгублена німа дівчина ментально нагадала, що я сам надав їй такий привілей, і пообіцяла сьогодні не пустувати, а просто тихо лежати поряд зі мною в обіймах або навіть у ногах. Але я залишився непохитним — мені потрібно було виспатися й бути свіжим перед прийомом гостей, а присутність поруч у ліжку ледь прикритої тонким пеньюаром Бети, яка сприймала будь-який мій рух уві сні як запрошення до ближчого контакту, цьому не сприяла.

Засмучена Бета пішла, пообіцявши повернутися іншим разом і в слушніший момент. І за відчуттями, тільки-но склепив очі, як мене вже будив домовик Гельмут, обережно смикаючи за плече. Що таке? Дадуть мені поспати хоча б кілька годин? Я хотів висловитися, причому, можливо, навіть у дуже грубій формі, але… хоч за вікном мрячив дощ і було похмуро, денне світло, що пробивалося крізь штори, підтверджувало, що ранок уже минув і час наближався до полудня.

Кікімора Кірена, яка теж була тут у кімнаті й вбралася в нову зелену сукню, повідомила замість мовчазного домовика, що ельфійська делегація щойно в’їхала до міста. Попереду вершниця на білосніжному єдинорозі, ця дівчина закуталася від дощу в дорожній плащ і ховала обличчя під капюшоном, але все ж назвала своє ім’я охоронцям біля західної брами. А відразу за нею — критий віз, запряжений двома кіньми-ваговозами, візником там теж був світлий ельф. Усіх їх вартові безперешкодно пропустили до Західного Заслону й указали шлях до цього палацу, як я й наказав.

У мене лише кілька хвилин на те, щоб одягнутися й мати пристойний вигляд! Я скочив із ліжка, наче мене підкинула пружина, і взявся квапливо вдягатися у парадний одяг, який служниці спеціально підготували до святкового дня. Справді, не приймати ж рідкісну гостю та її супровід у бойових обладунках зі шкур — уже добряче подряпаних, але головне, просякнутих димом багать, кров’ю й потом так, що вже ніяк не відіпрати до колишньої чистоти. Але водночас у виборі парадного одягу я навмисно відмовився від стилю людської знаті Елати, яка за нинішньою модою одягалася у вишиті узорами камзоли із мереживними комірами-жабо, а нижче — у тонкі обтислі штани-лосини, що нагадували колготки дівчаток-школярок із мого колишнього світу. Ні, я хотів мати вигляд не посміховиська, а вождя суворих орків.

Тому кравцеві спеціально для таких заходів замовив тонку лляну сорочку з довгими рукавами, пофарбовану в чорний колір і вишиту срібними орочими узорами. У вирізі сорочки при розстебнутих верхніх ґудзиках було видно біле ікло на простому шнурку — символ вождя племені. Поверх — тепла накидка з вовчого хутра: усе-таки за вікном уже стояв жовтень, якщо співвідносити з календарем колишнього світу, і навіть у приміщенні було доволі зимно, а вночі для обігріву житлових кімнат уже доводилося розпалювати вогонь у камінах. На ногах щільні темні шкіряні штани — нормальні, а не дівчачі колготки. Взуттям мені слугували високі чоботи з тонкої м’якої шкіри — носив би в домі значно зручніші й функціональніші капці, але такого взуття у світі Елати поки що не вигадали, та й грізний вождь орочого племені мав би в них комічний вигляд. Довершував образ суворого варвара широкий міцний пояс зі срібною бляхою у вигляді голови сича, а на поясі — піхви з магічним мечем, здатним різати обладунки, наче тонкий папір.

За вікном почувся шум — гості вже приїхали, тож я поспішив на перший поверх, збираючись зустріти Діассу Спритну Лань біля входу до будинку, як і належить гостинному господареві. Але… різко зупинився й навіть мимоволі поклав руку на ефес клинка, оскільки садовою доріжкою до дверей мого особняка йшла не лише довговуха подруга, яка справді куталася в плащ через безперервний дощ. А й молодший князь Брандуїл Нехтувач Смерті з ворожого мені роду Невидимого Богомола! Причому ворог прибув до мого дому не сам, і четверо незнайомих ельфів, які приїхали з ним, надриваючись, тягли якусь страшенно важку скриню, оковану металом. П’ять ворожих ельфів не просто в центрі моєї столиці, а вже всередині мого двору, де й охорони до ладу немає!

Зрада? Підлий напад? Рід Невидимого Богомола вирішив підтвердити свою репутацію негідників і надумав, порушивши перемир’я, атакувати мене просто в моєму домі? Саме такі думки першими виникли в мене в голові. Щоправда, я не розумів ролі ельфійської княгині в усьому цьому, а у віроломство довговухої подруги зовсім не вірив, а тому ментально запитав прямо в самої Діасси.

— Альваре, сама не знаю, що цим чужим ельфам тут потрібно. Я зустріла князя Брандуїла сьогодні вранці дорогою до Західного Заслону. Зупинилася в останньому острозі по дорозі перечекати сильний дощ, а їхній віз теж туди завернув. Тепер ельфи роду Невидимого Богомола їдуть за мною, немов на мотузці. Я пробувала прогнати князя, але Брандуїл упирається. Каже, що їде з дарами до вождя орків і хоче поговорити з тобою про припинення конфлікту з Жовтою Рибою до того, як ми з тобою поспілкуємося й про щось домовимося.

Отже, молодший князь ельфів бажає налагодити зіпсовані відносини? Причому зробити це хоче терміново, ще до того, як я поспілкуюся з главою сусіднього ельфійського Роду? Невже рід Невидимого Богомола припустив, що ми з Діассою збираємося обговорювати тут плани воєнної кампанії проти них? А що, збоку ж напевно саме так усе й виглядає — двоє лідерів зустрілися подалі від чужих очей обговорити плани щодо сусідів. І якщо так, то відразу спростовувати таке припущення й заспокоювати сусідів було нерозумно й варто було, мабуть, спершу виторгувати якісь поступки «за скасування війни».

Не розслабляючись і не прибираючи руки з меча, я все ж зійшов із ґанку й пішов назустріч. Із поклоном привітав довговуху ельфійку, яка мокла під дощем, шморгала застудженим носом і, схоже, збиралася завтра захворіти, і порадив Діассі мерщій бігти під дах.

— Альваре, накажи своїм людям подбати про мого єдинорога, — попросила змерзла дівчина й указала на чудового білосніжного звіра, який залишився біля входу й відмовився заходити у двір. — У жодну стайню цей обережний красень не піде, тож його треба просто вивести за міську браму й відпустити, він сам знайде дорогу назад до рідного лісу.

— Не бачив у тебе раніше єдинорога, — зауважив я, але ельфійка відразу пояснила.

— Це дикий звір, тому й сідла жодного немає, його мені наш друїд у дорогу дав. Сказав, що такий звір і довезе мене куди треба, і захистить від будь-яких небезпек. А ще сказав, що єдиноріг дуже підніме мій авторитет серед підданих і всі перестануть обговорювати наші з тобою стосунки, які деякі недоброзичливці почали називати надто вже близькими для просто дружніх.

Отже, у моєї подруги виникли проблеми через надто часте спілкування з людиною? Я пообіцяв подбати про лісового звіра й відпустити на волю, і відразу доручив цю роботу юному синові садівника, який уже біг до єдинорога з жменею яблук у руках. Тепер настав час привітати й іншого гостя.

— Вітаю тебе, славний молодший князю Брандуїле Нехтувач Смерті, — я навіть трохи вклонився ворогові, визнаючи його відвагу. З’явитися на чужих територіях лише з жалюгідною купкою воїнів… не кожному вистачить на таке мужності. — Що привело гордих синів лісу так далеко в пагорби й гори?

— Вітаю і тебе, вождю могутніх орків Альваре Завойовнику, — ельф повторив мій жест і теж трохи вклонився. — Рада старійшин роду Невидимого Богомола побачила можливість припинити безглузду сварку сусідів і направила мене з пропозицією. У тій скрині, — князь указав на страшенно важкий ящик, який його супутники ледве дотягли до сходів і тепер зупинилися віддихатися, — монети й необроблені самоцвіти, серед яких трапляються навіть доволі великі. Погоджуся, банально й несмаковито, і особисто я віддав би перевагу чомусь вишуканішому, але цей дар призначений лише для того, щоб ти мене вислухав.

Що ж, ельфові вдалося мене зацікавити, і я погодився на переговори.

— Заходь до дому, молодший князю Брандуїле, магічний бар’єр тебе пропустить. Закони гостинності захищають тебе, тож нічого в моєму домі не бійся й нічому не дивуйся. Але ось твої четверо супутників зайти не зможуть, — я попросив розпатланого домовика Гельмута, який стояв тепер під дощем біля моїх ніг у новенькій картатій жилетці, проявитися й показати себе гостеві, — тож їм доведеться чекати у возі, якому до завершення переговорів належить перебувати за межами міських стін. Між Жовтою Рибою й родом Невидимого Богомола тепер ворожнеча, і я не можу дозволити ворожим лазутчикам вивчати мою столицю.

Поява справжнього домовика буквально за кілька кроків від нього здивувала ельфійського князя, але значно сильніше незваного гостя шокувала чорна тінь, що зависла над ґанком і уважно вивчала групу ельфів, — Тобіас Одинадцятий з’явився подивитися на тих, хто без дозволу насмілився ввійти до його міста.

— Принаймні чесна відповідь із твого боку, Альваре, і мене такі умови влаштовують, — погодився довговухий співрозмовник і наказав своїм супутникам повертатися до воза й чекати на нього в полі перед містом.

Допитливий домовик уже відкинув віко скрині й рився в купі срібних монет, виколупуючи й розглядаючи на просвіт дрібні кольорові камінці, що траплялися серед срібла.

— Відділи каміння від срібла й усе це перетягни до мого сховища! — наказав я нечисті, а сам відчинив двері перед ельфійським князем, впускаючи його до свого дому.

— Ще раз прошу нічому й нікому не дивуватися, — повторив я промоклому Брандуїлу й Діассі Спритній Лані, яка вже скинула дорожній плащ дівчинці-служниці, що підбігла, й чепурилася перед величезним дзеркалом у світло-рожевій довгій сукні та зі сяйливою діадемою у світло-золотому волоссі. Зараз вам принесуть гарячі напої, щоб ви не застудилися за такої погоди, й покажуть ваші кімнати.

— Зачекай, Альваре, доки не забула… — моя гостя простягнула невеликий згорток, який, схоже, до цього ховала під плащем. — Це, звісно, не скриня зі скарбами, але річ, про яку ти раніше розповідав, коли говорив про свою службу в армії. Магічна сфера, що зчитує вміння й характеристики того, хто до неї торкнувся. Ти якось казав мені, що хотів би знайти таку річ, і я в її пошуках обшукала все Прикордоння!

Овва! Я справді якось у розмові з ельфійкою згадав магічну сферу, якою мене перевіряли перед розподілом до легкої піхоти, сказавши тоді, що така річ дуже допомогла б під час формування армії Жовтої Риби. І Діасса спеціально знайшла таку саму магічну сферу, щоб мене потішити! Я щиро подякував дівчині й, якби не присутність стороннього князя, мабуть, обійняв би подругу й навіть поцілував. Але тепер таке було зовсім недоречно.

А тим часом у кінці коридору з’явилася група з трьох ельфійок-дроу в охайних чорно-білих костюмах покоївок, і я оголосив завмерлим від подиву гостям.

— Представляю вам служниць, які працюють у моєму домі. Як самі бачите, це ельфійки-дроу, і позакривайте роти. Я врятував усіх трьох із полону орків під час літньої воєнної кампанії й дав їм прихисток і роботу. По центру Альфа, вона старша з трьох. По краях Бета й Гамма. Останні дві дівчини народилися в неволі й ельфійської не розуміють ані слова, а ще вони німі — орки відрізали їм язики, щоб рабині мовчали. Альфа старша й рідну мову пам’ятає.

Згадана Альфа принесла тацю з трьома кухлями гарячого глінтвейну й тепер простягала напої мені та гостям. Що дивно, першим оговтався Брандуїл Нехтувач Смерті. Молодший князь слухняно взяв один із запропонованих кухлів і безстрашно відпив із нього.

— Ну ж бо, Діассо, сміливіше! — поквапив я дівчину, яка зволікала, — не думаєш же ти, що я захочу отруїти свою найкращу подругу?

Лише після моїх слів ельфійка взяла один із двох кухлів, що залишилися на таці, й пригубила паруюче ароматне вариво. Я взяв останній кухоль, і Альфа прибрала порожню тацю.

— Це ті самі дроу зі служниць орочого судді? — уточнила світла ельфійка, не зводячи очей, розглядала мовчазних дівчат-служниць. — Пригадую, ти сказав мені, що розв’яжеш проблему. Я ще подумала тоді влітку в місті біля річки, що вбивство беззбройних жителів не дуже схоже на тебе, але все ж не звернула належної уваги. Тепер зрозуміло, як ти «розв’язав» ту проблему.

Утім, хоч ельфійка й була невдоволена таким сусідством, влаштовувати сцени Діасса Спритна Лань усе ж не стала. Брандуїл же взагалі повівся на диво незворушно, чим значно підвищив свій авторитет у моїх очах. Цей молодший князь виявився не лише розумним і хоробрим, а ще й мав добру витримку — дуже потрібні риси для того, хто входив до списку спадкоємців великого й давнього ельфійського Роду.

— Обід буде лише через чотири клепсидри. Тож, Діассо, у тебе вистачить часу прийняти гарячу ванну, вода вже готова. І не сперечайся зі мною! Мені зовсім не хочеться, щоб дорога гостя завтра захворіла на нежить, тож добре прогрійся у воді. Рушники, халати, ароматні олії, квіткове мило й усе необхідне є в кімнаті з басейном, Гамма тобі покаже й у всьому допоможе. І дуже прошу, Діассо, не ображай мою служницю — вона зовсім юна ельфійка-дроу й не має жодного стосунку до тих давніх ворогів із ворожих ельфійських племен, з якими воювали твої предки.

Із Брандуїлом же, поки його кімнату теж готували до прийому гостя, я випив чарчину міцного лікеру, «щоб зігрітись», після чого провів для гостя коротку екскурсію палацом. Показав другий поверх зі старовинними картинами й статуями. Здалеку вказав на спальну кімнату, де поринула в довгий сон прикликана героїня Мурена. Так, темношкіра вбивця не дочекалася цілительки Луани, яку очікували в Західному Заслоні лише завтра-післязавтра, оскільки та була зайнята пораненими у великій битві, і самовільно проковтнула обидва демонічні ядра. Утім, за темношкіру дівчину я особливо не переживав — це було вже п’яте її «геройське» посилення, і вона краще за мене знала, що потрібно робити.

Через вікно показав гостеві сім’ю велетнів, яка смажила цілого бика на рожні й жила в мене на задньому дворі останні дні, оскільки для них орки й люди завершували облаштування великої печери за містом, утеплюючи її та збиваючи там величезні меблі. Показав свою бібліотеку на третьому поверсі з безцінними томами часів Туранського гірського царства, а також флігель слуг і вежу птаха-вихованця Куруки.

Потім провів ельфа до кімнати нарад із командирами, куди днями з міста Чорні Шахти доставили великий стіл із дуже точним макетом територій роду Мудрого Сича, виконаним із розфарбованого пап’є-маше. Домовик Куюн із Чорних Шахт знову постарався втілити «у форматі 3D» мої начерки місцевості, замальовані з навколишніх пагорбів і за допомогою літаючого Куруки. Берег Бездонного озера, фортеця Борза Пожирача Змій, невеликі річки, ліси й озера — усе було виконано з ювелірною точністю. Як і п’ять ельфійських поселень Мудрого Сича з позначеними прапорцями окупаційними загонами Невидимого Богомола й зазначенням конкретних будівель, де ночують бійці, та їхньої чисельності.

Карта спірних територій мого гостя передбачувано зацікавила, і Брандуїл Нехтувач Смерті все поривався щось сказати з цього приводу, але я оголосив, що всі серйозні переговори вестимуться лише ввечері після вечері, коли мої гості відпочинуть із дороги й не валитимуться з ніг від утоми.

— Зрозумів тебе, Альваре, і не заперечую проти такого розпорядку. Я справді не спав усю ніч, і мені потрібно впорядкувати думки. У мене буде лише одне запитання до тебе просто зараз. Його я дуже хотів поставити ще перед першою битвою на Глинському полі, але тоді мій прадід Валькор Неперевершений Мечник своїм натиском не дозволив нам нормально поговорити. Тож поставлю це запитання тепер і дуже розраховую отримати на нього чесну відповідь без зайвого пафосу. Ким для тебе є Діасса Спритна Лань і навіщо ти цій ельфійці допомагаєш?

— Це два запитання, а не одне. Утім, неважливо. Тобі чесно сказати без зайвого пафосу? Я міг би сказати, що Діасса Спритна Лань — слабка правителька, якою легко маніпулювати, і це було б правдою. Міг би сказати, що вона гарна життєрадісна дівчина й приваблює мене як чоловіка, і це теж було б правдою. Але головне все ж не це. Я бачу в ній дівчину-ельфійку, яку ненароком убив у забороненому для людей Лісі Вічного Короля. Та ельфійка теж була гарною, світловолосою й довговухою, їй би ще жити й жити. Виправити минуле я не можу, але роблю все, щоб хоча б у цієї іншої ельфійки у житті все склалося добре.

Моя несподівана відповідь явно шокувала співрозмовника, і Брандуїл довго мовчав, але потім попросив усе ж уточнити, чи немає в мене планів… так би мовити… підвищити роль Діасси в моєму житті, зробивши дівчину не лише хорошою подругою?

— Я поясню своє нетактовне запитання. Просто твої дії, вождю Альваре, виглядають не завжди логічними. Ти міг би шукати дружби із сильнішим і численнішим родом Невидимого Богомола, і мій князь пішов би назустріч сильному могутньому сусідові. Але натомість ти від початку став на бік того, хто слабкий і програє, а тепер навіть готовий розпочати велику війну через території Мудрого Сича, — князь указав на великий макет на столі. — От я й подумав, чи не пов’язує вас із Діассою щось більше, через що всі доводи розуму тобою відкидаються й прокидаються почуття до неї?

— Іншими словами, тебе цікавить, чи не спимо ми з Діассою?

— Грубувато… — скривився мій співрозмовник, але потім усе ж кивнув.

— Запевняю, горда княгиня Діасса зовсім не така, що доводить і єдиноріг, на якому дівчина приїхала до мене в гості. Такий звір дасться лише невинній діві з чистими помислами або зовсім уже дитині й нікому іншому видертися на себе не дозволить. Вона чиста душею діва князівської крові, я ж простолюдин за походженням, і шляхетна ельфійка радше помре, ніж погодиться переспати зі мною й осоромитися. Для княгині Діасси слова «честь» і «гордість» не порожній звук. Я тобі скажу навіть більше. Діасса Спритна Лань була єдиною, хто в поселенні Кролячі Ями переживав за твого спійманого родича Альтуїна Гарного. І якби молодший князь обрав смерть замість ганьби, Діасса врятувала б його, скориставшись правом «весілля під шибеницею». Але Альтуїн обрав ганьбу…

Мій співрозмовник довго мовчав, а потім промовив, що не знав таких подробиць ганебної пригоди в Кролячих Ямах, хоча вони ще більше утверджують його в думці, що вчинив він правильно.

— Так, Альваре, це я стратив зганьбленого молодшого князя Альтуїна з мовчазного схвалення членів ради старійшин. Але питав я тебе про твоє ставлення до Діасси Спритної Лані не з простої цікавості. Просто рада старійшин направила мене зробити тобі пропозицію породичатися. І якщо місце біля тебе вільне, то горда княжна роду Невидимого Богомола красуня Тіміна може стати твоєю дружиною або навіть просто наложницею, а разом з ельфійкою ти отримаєш і титул молодшого князя. Це — унікальний шанс для такого, як ти, простолюдина стати аристократом, що відчинить перед тобою багато раніше зачинених дверей. Натомість наш Рід просить відвести війська Жовтої Риби від нашого кордону й від поселень Мудрого Сича, продовжити термін перемир’я на один рік і не встрявати в наші внутрішні ельфійські справи із сусіднім Родом. Нашу пропозицію я висловив, тож поки думай. Відповідь же хочу почути ще сьогодні, після вечері.

— Княжна Тіміна? Так, чула про таку спадкоємицю глави роду Невидимого Богомола, — підтвердила Діасса Спритна Лань, яка вдень відпочила у своїх покоях і першою з гостей спустилася до великої обідньої зали на вечерю. — Але чому ти питаєш про неї, Альваре?

Поки кухарі сервірували стіл, я налив довговухій подрузі легкого аперитиву й, нічого не приховуючи, переказав пропозицію представника сусіднього Роду, на яку князь Брандуїл чекає відповіді цього вечора. Як і очікувалося, ельфійська княгиня невдоволено скривилася.

— Альваре, ти хочеш мене обдурити й порушити дану раніше обіцянку? Ти ж запевняв мене, що ще до кінця зими окупанти з роду Невидимого Богомола підуть із моїх земель і що я знову відновлю свою владу над поселеннями Мудрого Сича. Я тобі вірила й слухняно робила все, що ти скажеш. А тепер з’ясовується, що ти всерйоз розглядаєш пропозицію моїх ворогів і думаєш продовжити з ними перемир’я ще на цілий рік!

— Заспокойся, Діассо. Я, звісно, не святий, але все ж не варто звинувачувати мене в тому, чого я не робив! Із тобою я завжди був чесний, і тепер теж. Та й сама подумай, хіба став би я розповідати тобі про цю таємну пропозицію сусідів, якби вирішив тебе обдурити?

— Думаю, що не став би… — змушена була погодитися моя співрозмовниця, і я продовжив її заспокоювати.

— Від своїх слів щодо повернення тобі князівської корони я не відмовляюся й розглядаю всі можливі інструменти для виконання своєї обіцянки. Військові, економічні, ну й політичні зокрема. Стати молодшим князем і отримати вплив на рід Невидимого Богомола через їхню спадкоємицю — як на мене, це дуже сильний хід! До того ж, якщо справи підуть зовсім кепсько й доведеться вдатися до крайніх заходів, то за такого розкладу від трону князя й влади над усім родом Невидимого Богомола мене відділятимуть лише три голови. І якщо окупаційні загони лучників, які захопили твої поселення, одного дня перейдуть під мій власний контроль… хіба це не буде чиста перемога⁈

— Альваре, іноді ти лякаєш мене своєю відвертістю й безпринципністю… — зізналася Діасса Спритна Лань і попросила плеснути їй у келих іще лікеру, який їй сподобався.

Я орочою мовою передав наказ Гаммі, яка стояла позаду крісла Діасси й обслуговувала важливу гостю за столом, наказавши дівчині стежити, щоб вино у світлої ельфійки ніколи не закінчувалося. До постійної присутності цієї мовчазної служниці ельфійська княгиня вже почала звикати й точно більше не реагувала на німу дівчину як на «найлютішого ворога всіх світлих ельфів». До цього Гамма допомогла Діассі роздягнутися й прийняти гарячу ванну, втирала ароматичні олії в шкіру й робила масаж (каюся, скористався своєю новою геройською здібністю й трохи підгледів очима служниці, але хто б на моєму місці втримався?), потім прислужувала княгині вдень за обідом і показувала гості її покої, а під час відпочинку Діасси випрасувала їй сукню й акуратно зашила шов, що розійшовся в одному місці. Тож тепер княгиня без вагань підставила келих ельфійці-дроу й відпила, приймаючи напій «від історичного ворога».

— Щось із цією Тіміною не так, — задумливо промовила моя знайома після паузи. — Я от тепер озираюся на минуле й не пригадую, щоб хоч раз бачила цю дівчину на великих святах. Не було її ніколи й серед гостей, які зрідка відвідували мого правлячого дядька, коли стосунки мого Роду з Невидимим Богомолом були ще нормальними. Та й бажання якнайшвидше спекатися ельфійської княжни, віддавши її людині, причому навіть не обов’язково як дружину, а хоча б наложницю… усе це виглядає, м’яко кажучи, дивно. Щось тут точно не так!

— Може, вона якась потвора? Або дурненька блаженна? — я серйозно злякався провести решту життя в компанії безсмертної супутниці, на яку без здригання не глянеш, або яка може лише безглуздо витріщати очі й мукати.

— Ні, таке абсолютно виключено. Неповноцінних дітей ельфи не залишають живими й ще немовлятами відносять у лісові хащі як підношення лісовим духам, тож тут щось інше. Утім, можеш запитати прямо в молодшого князя Брандуїла, він уже спускається сходами на перший поверх.

Кроків гостя я не чув, але миттєво повірив ельфійці з її довгими й рухливими вухами, здатними в лісовій гущавині за п’ятдесят метрів почути кроки обережного лісового звіра. Підвівся зі свого місця й пішов назустріч молодшому князеві, який удень трохи відпочив і вже був повністю готовий до серйозних переговорів.

— Мене підняв аромат, що долинає з кухні, — промовив молодший князь із веселою усмішкою. — Важко далі спати, коли рот мимоволі наповнюється слиною.

Так, кухарі сьогодні постаралися, і чого тільки на столі не було: і фарширована тушкованими овочами озерна риба, і пироги з ягодами, грибами та визигою, і лісова дичина на будь-який смак, і найрізноманітніша випивка будь-якої міцності. Я вказав гостеві на різьблений стілець навпроти мене. І на уважну Альфу, яка в строгому костюмі покоївки мовчазною тінню застигла біля вказаного мною поки що порожнього стільця.

— Старша й найдосвідченіша з моїх працівниць цього вечора за столом обслуговуватиме такого важливого гостя. Не хвилюйся, обережний князю, ельфійку-дроу проінструктовано, що гість недоторканний, тож вона пообіцяла викинути перед вечерею всі свої кинджали й пляшечки з отрутою.

Остання фраза була, звісно ж, жартом. Просто вдень під час обіду князь Брандуїл відмовився від допомоги дівчат-дроу, сказавши, що хоче під час переговорів почуватися в безпеці, а не щомиті чекати удару кинджалом у спину або отрути в келиху від «непримиренних і найлютіших ворогів усіх світлих ельфів». Але чого я зовсім не очікував, так це того, що старша з ельфійок-дроу не змовчить, а доповнить мої слова.

— За своє довге життя мені доводилося зустрічати князів із лісових ельфів і навіть прислужувати їм за столом. І не завжди наше знайомство закінчувалося тим, що я їх потрошила.

Від таких слів, сказаних із цілком незворушним обличчям, Брандуїл Нехтувач Смерті спершу отетерів із напіввідкритим ротом, а потім несподівано розсміявся, вважаючи сказане ельфійкою-дроу кумедним жартом. А от я, навпаки, посерйознішав, бо раптом засумнівався, чи взагалі жартом були слова прадавньої воїтельки раси дроу, яка живе вже бозна-скільки років.

Хай там як, вечеря почалася, і Альфа справді прислужувала моєму гостеві — доливала вино й хмільний мед, радила скуштувати ті чи інші страви й розповідала, якими столовими приборами, згідно з етикетом, заведено їсти цю страву при дворах людських королів або ельфійських князів, запрошених на бенкет до Вічного Короля. Я дав своїм гостям трохи насититися, перш ніж розпочав переговори. Насамперед, за порадою Діасси Спритної Лані, справді поставив Брандуїлу запитання прямо: що не так із цією княжною Тіміною? Молодший князь невдоволено зиркнув на свою довговуху сусідку, дуже точно визначивши джерело моїх сумнівів, але все ж докладно відповів на непросте запитання.

— Так, Альваре, приховувати не буду. Молодша княжна Тіміна вважається проклятим дитям, що приносить нещастя. Її мати померла під час пологів, як до цього померли під час пологів її бабуся й прабабуся. Це якесь тяжке прокляття, що переслідує жінок цієї лінії вже кілька поколінь. У всіх них народжуються лише дівчатка, а самі матері неминуче помирають під час своїх перших пологів, попри всі зусилля цілителів. Саме тому від Тіміни відмовилися всі потенційні наречені з інших ельфійських Родів — високородні ельфи вірні своїм обраницям до кінця життя, а кому хочеться ставати вдівцем із проклятою донькою на руках?

Мда… Ось тепер те, що відбувається, стало мені вже зрозумілішим. Щоб умилостивити вождя орків і уникнути війни, мені хочуть спекатися небажаної нареченої, від якої відмовилися самі ельфи й для якої вже зневірилися знайти нареченого. А воно мені треба? Наче прочитавши мої думки, молодший князь продовжив.

— В усьому іншому Тіміна цілком здорова, вродлива й, як кажуть її наставники, вельми розумна. Дівчину ніколи не приваблювали звичайні дитячі забави, і практично все своє дитинство вона провела подалі від сторонніх очей у сховищі знань, вивчаючи старовинні книги з історії, алхімії та лікарської справи. А ось гучних заходів і прийомів дівчина уникає, оскільки їй неприємні сповнені співчуття або, навпаки, злоби погляди, які там її оточують. Але свою сумну долю княжна прийняла з гордо піднятою головою й стане чудовою дружиною або наложницею тому, кого не злякає прокляття, що висить над нею. Титул же молодшого князя залишиться за її чоловіком навіть у разі смерті самої Тіміни.

Запала довга мовчанка — я розмірковував, ельфи ж не заважали мені й продовжували неспішно вечеряти, віддаючи належне майстерності кухаря.

— Вона принесе горе… — промовив я вголос, ділячись своїми думками. — Якщо Тіміна така чудова, якою її змальовує мій дорогий гість, то забути таку померлу супутницю буде неможливо! І все решту життя я буду нещасливий.

— Дівчину можна стерилізувати, — радикальна пропозиція надійшла від Альфи, яка стояла біля Брандуїла з глечиком медовухи напоготові й доливала напій щоразу, коли князь відпивав ковток і ставив келих на стіл. — Це перерве багаторічне прокляття й дозволить самій Тіміні уникнути смерті. Княгиня зможе займатися улюбленими науками й не непритомніти від страху щоразу, коли чоловік уночі навідується до її спальні.

— Який узагалі чоловікові інтерес приходити вночі до такої дружини, нездатної народити дитину? — здивувався Брандуїл Нехтувач Смерті й навіть назвав таке безглуздям, але Альфа з ним не погодилася.

— У чоловіків-ельфів, як і в диких лісових звірів, справді не заведено відвідувати жінку, коли та не перебуває в стані фертильності, а в ельфійок таке буває вкрай рідко. Але представники інших розумних рас кохаються просто так, заради задоволення, мало не щоночі, і далеко не завжди така близькість має на меті зачати дитину.

Альфа нічого вголос не сказала, але дуже виразно на мене подивилася, і я зрозумів, що старша зі служниць має на увазі. Її подруга Бета, якій дозволялися всілякі вільності й навіть дозволялося перебувати вночі в моїй спальні, була стерилізована одним із колишніх господарів-орків. Тому захотілося отримати собі живу ляльку для задоволення хіті й без можливих наслідків у вигляді дітей, і він дав завдання шаману племені. Я бачив непривабливі шрами, що залишилися на животі ельфійки, та й сама Бета чесно розповіла про цю свою «особливість», але все одно моє ставлення до неї не змінилося, і права перебувати в спальні господаря Бета не втратила.

— Ні, калічити шляхетну ельфійську княжну я вважаю неправильним, — усе ж висловив я свою думку. — Вона горда діва шляхетної крові й має право на власну думку та власні інтереси в житті. Ось тільки й повноцінною така дружина чи наложниця теж не буде. Не варте «прокляте дитя» Тіміна п’яти поселень Мудрого Сича, які ось-ось самі впадуть мені до рук. До того ж у мене є певні зобов’язання перед Діассою Спритною Ланню, а тому не можу просто взяти й відмовитися від своїх слів.

Брандуїл Нехтувач Смерті спохмурнів, припустивши, що на цьому подальші переговори втратили сенс, але я продовжив свою промову.

— Я чудово розумію, що повністю відвести війська з територій сусідів, не втративши при цьому обличчя й не зачепивши гордості духа-охоронця Невидимого Богомола, просто неможливо. Тому й не наполягаю на цьому неможливому варіанті, але запропоную інший.

Мені вдалося повністю заволодіти увагою співрозмовників, тож я продовжив, для наочності навіть загинаючи пальці.

— Перша моя умова: два поселення Мудрого Сича, найближчі до фортеці Борза Пожирача Змій, будуть залишені військами Невидимого Богомола протягом наступної седмиці. Долю ж решти трьох поселень нехай вирішить князь Налоель Забіяка, коли повернеться зі своєї далекої подорожі. Друга моя умова: церемонія одруження з Тіміною має пройти на ваших територіях за всіма ельфійськими правилами й канонами, щоб у жодного із сусідів не виникло навіть найменших сумнівів у законності отримання мною титулу молодшого князя. Третя: там-таки на церемонії буде підписаний договір про перемир’я між Невидимим Богомолом і Жовтою Рибою терміном на півтора року, і відразу після завершення святкування я поїду назад на свої території разом зі своєю новою наложницею.

— Одне уточнювальне запитання, — зупинив мою промову молодший князь. — Із яким за чисельністю військом ти плануєш прибути на наші землі? Просто якщо орків буде надто багато, боюся, що рада старійшин не погодиться.

— Думаю… супроводу з двох дюжин бійців буде достатньо, і така кількість не налякає ваших надто вразливих жителів. Решта ж армії Жовтої Риби стоятиме на кордоні, щоб остудити голови ваших прихильників війни. Та й, вибач, звісно, за відвертість, але репутація у твого роду Невидимого Богомола не найкраща, тож мені хочеться підстрахуватися від можливих неприємностей.

Князь Брандуїл кивнув, погоджуючись і з таким розміром почту, і з розумністю моїх запобіжних заходів. Діасса Спритна Лань слухала мою промову з похмурим виглядом, але все ж мовчала. Я ж підбив підсумки.

— Щойно два поселення Мудрого Сича будуть звільнені, а я повернуся на свої території живий-здоровий із титулом молодшого князя й молодою наложницею, я негайно відпущу свою армію по домівкам до наступної весни й чекатиму мирного розв’язання територіального спору між Невидимим Богомолом і Мудрим Сичем.

— Загалом так, усе правильно. Але мушу все ж запитати, що станеться, якщо рада старійшин мого Роду не погодиться на такі твої пропозиції?

Я хотів спершу підвестися й повести гостя на третій поверх, де на столі в мене був найдокладніший макет обговорюваних територій, але потім усе ж просто описав наслідки впертості словами.

— Якоїсь осінньої темної ночі армія Жовтої Риби тихо, без шуму, прибере ваших вартових на кордоні й мовчки, без смолоскипів і сурм, увійде на території Мудрого Сича. Одразу ж атакує сплячі гарнізони, не дозволивши розгубленим ельфам навіть вибігти надвір зі своїх палаючих казарм і будинків. Жителі й бійці армії Мудрого Сича будуть повністю на моєму боці, тож мої орки матимуть усю інформацію про супротивника.

— Не думаєш же ти, що решта армії Невидимого Богомола буде просто стояти осторонь і не втручатися? — запитав із недовірливим смішком молодший князь, але я лише відмахнувся.

— Лише вранці з великим запізненням рада старійшин Невидимого Богомола збереться на екстрене засідання, на якому ваші мудреці постануть перед дилемою: змиритися й визнати законність повернення княгині Діасси Спритної Лані до своїх володінь або все ж спробувати ще посмикатися й оголосити війну Жовтій Рибі. І це за умови, що в Невидимого Богомола на той момент залишиться лише двісті п’ятдесят — триста лучників проти приблизно такої самої кількості лучників у Мудрого Сича й близько п’яти тисяч закутих у метал орків.

— Невесела перспектива, — погодився мій помітно засмучений гість. — Уже краще мирне сусідство.

— От і я так само думаю, тож постарайся вмовити раду старійшин.

— Я зрозумів, Альваре, і постараюся донести членам ради твої погляди. Але насправді мене послали ще з одним запитанням. Обезголовлене тіло загиблого в поєдинку на Глинському полі Валькора Неперевершеного Мечника ми знайшли, але для належного поховання потрібна голова. Не підкажеш, де її шукати?

Я дав указівку домовикові, й Гельмут невдовзі з’явився, несучи в лапах велику й важку скляну посудину з широким горлом, закриту щільною кришкою й заповнену якимось каламутним вмістом. Я поставив трофей на стіл і пояснив шокованим гостям, які підвелися зі своїх місць і, не зводячи очей, розглядали незвичайну річ.

— Голову твого родича відразу ж залили диким медом, щоб не зіпсувалася влітку в спеку. Але якщо вдивитися вглиб крізь скло ось із цього боку, то навіть риси Валькора можна розгледіти. Можеш забрати цей трофей собі — це мій тобі подарунок, князю Брандуїле Нехтувачу Смерті. Зізнатися, я ніколи не хотів ворогувати ні з Валькором Неперевершеним Мечником, ні взагалі з твоїм родом Невидимого Богомола, але все ж не прийти на допомогу моїй подрузі Діассі, що потрапила в біду, ніяк не міг.

— Розумію… Усім би таких друзів, як у Діасси. Готових встрягнути в чужу війну, ризикувати собою й покласти купу життів, аби лише допомогти подрузі, що потрапила в біду.

— А що заважає тобі дружити зі мною? — поставив я ельфові пряме запитання. — Ще під час нашої першої зустрічі я зрозумів, що з усіх спадкоємців князя Налоеля Забіяки саме ти, Брандуїле Нехтувачу Смерті, найадекватніший і найздібніший. Ти з нового покоління ельфів, готового приймати зміни й робити кроки, яких ніколи не змогли б зробити закостенілі старці. Ти спокійно приїжджаєш на територію орків, спілкуєшся з людиною й не намагаєшся вбити моїх служниць-дроу, водночас ти хоробрий і розумний. Тож якщо одного дня захочеш усунути старого буркотливого дідугана й сам очолити рід Невидимого Богомола, який тепер просто-напросто гине через невміле управління, то я тебе підтримаю. І битимуся за тебе всіма способами, як б’юся тепер за Діассу Спритну Лань!

Запала незручна пауза — молодший князь навіть не знав, як реагувати на мої слова, надто вже різкою й несподіваною виявилася пропозиція. І тут знову подала голос Альфа.

— Щоразу, коли виникала ось така пауза в переговорах, я завжди радила учасникам зробити перерву в спілкуванні й хильнути орочого грибного пива. Воно дозволяє струснутися й прочистити мізки, а заодно прибирає всю ніяковість, після чого домовлятися буває значно легше.

При згадці про ороче грибне пиво я мимоволі скривився — мав я досвід уживання цього каламутного смердючого пійла ще ранньої весни, і тоді від кількох ковтків мене так розвезло, що довелося йти купатися в холодній річці, щоб прийти до тями. Але мої гості, причому й Діасса Спритна Лань теж, несподівано підтримали ідею Альфи й почали вимагати від господаря дому налити їм такого напою замість м’яких ельфійських медів і легкого вина.

— Ви впевнені? Гидота ж рідкісна, та й від грибного пива мізки якийсь час зовсім не працюють.

Але гості наполягали, тож довелося мені викликати кухаря.

— Чи є в нас у домі грибне пиво?

Запитання виявилося несподіваним для старшого кухаря, і він задумливо почухав лисину, але пообіцяв знайти. І справді, не минуло й десяти хвилин, як на стіл поставили відкопаний десь у підвалі вкритий білою пліснявою глиняний глечик.

— Хороше пиво, витримане, ще в середині літа придбав у гоблінів. Тільки раджу його не нюхати, бо запах у нього забійний. І обов’язково добре закушуйте, якщо не хочете закінчити вечір під столом! — попередив нас кухар і розлив каламутнувату рідину по трьох кришталевих келихах, а потім ще й плеснув для Альфи, яка підставила першу-ліпшу склянку зі столу.

— Ну… за вдалі переговори й можливий початок великої дружби! — запропонував я, і ми зі дзвоном цокнулися келихами.

Воу… Витримане грибне пиво виявилося ще більш «забійним», ніж те свіжозварене, яке я куштував навесні. Очі в мене засльозилися, а запах у роті з’явився такий, наче я весь день їв лише найсмердючіші й найзіпсованіші з усіх можливих сирів. Поруч намагалися віддихатися Діасса й Брандуїл, обидва червоні й із виряченими очима. Я терміново закусив шматком м’яса й щедро запив легким ельфійським медом. Наче відпустило. І навіть приємна легкість з’явилася в тілі разом із ледве стримуваним бажанням податися на подвиги — ну там осідлати коней і проти ночі поїхати в гори пошукати ще якихось велетнів, щоб битися з ними, а може, навіть знайти драконів.

Судячи з усього, в інших відчуття були приблизно такими самими. Альфа пропонувала принести музичну скриньку, яку вона знайшла десь у запасниках старого дому, і потанцювати — мовляв, раніше, коли в неї був власний замок на березі затоки Внутрішнього моря, вона саме так і робила. Діасса обома руками схопила мене за комір сорочки й дорікала, що я поспішаю, і титул князя вона мені й так подарує після повернення територій, тож немає жодної потреби мені одружуватися з проклятою княжною. Брандуїл же несподівано зізнався всім із дурнуватим сміхом, що старий князь Налоель Забіяка його давно розчарував, а тому він уже почав розчищати собі шлях до трону, щоб змінити старого.

З кожною секундою думки в голові ворушилися дедалі важче, тож я встиг хіба що притягнути Діассу й поцілувати дівчину — чомусь я вважав дуже важливим зробити це до того, як остаточно відключуся. Після чого настала темрява…

Снилася мені всяка маячня. Переважно про вогонь і людей та нелюдів, що в ньому згорали. Про безжальних драконів, що прорвалися за неприступну браму Туранського гірського царства й переслідували людей і дварфів, які в паніці розбігалися величними залами. Про палаючі вогнища інквізиції та чергову групу єретиків, засуджених до мученицької смерті. Серед яких чомусь була й преподобна мати Ванда, яка до останньої миті мовчала й з усмішкою на розбитих до крові губах зустріла смерть, із почуттям зневаги поглядаючи на своїх убивць у рясах вищих жерців церкви. А ще були темні ельфи-дроу, які вже програли тисячолітню війну своїм світлим родичам і були змушені відступити, але перед відходом на південь спалили дотла Вічний Ліс разом із тисячами й тисячами мешканців. І крики, стогін, смерть… Краєм свідомості я розумів, що це лише сон і все це несправжнє, ось тільки виринути з цього кошмару й прокинутися чомусь не міг. Й одні моторошні видіння лише змінювалися іншими.

Коли ж кошмарна ніч нарешті закінчилася і я почав уже більш-менш усвідомлювати реальність, стало тільки гірше. Як же розколювалася моя бідна голова! У ній одночасно дзвонив набат, верещали бензопили, ревіли гоночні мотори й кричали воюючі армії. Краще б я взагалі помер. Тоді може хоча б відродився в нормальному стані, а не ось це все… Пробудження давалося вкрай важко, і хотілося лише одного — й далі лежати із заплющеними очима, просто чекаючи з обережною надією, що колись усе це закінчиться й стане легше. Але якоїсь миті хтось турботливий підняв моє тіло, посадив на ліжку й підніс до моїх губ склянку. Я ж машинально відпив невеликий ковток холодної солонувато-кислої рідини. Невдовзі справді стало легше, а дзвінкі дівочі голоси, що зовсім поруч сміялися, змусили мене все ж розплющити очі й остаточно повернутися до реальності.

Виявив я себе у власній спальні на зім’ятому ліжку, чомусь зовсім без одягу. Поруч на краєчку сиділа, прикриваючи груди руками, цілком гола Бета. Рвані шрами на її обрізаних вухах із такого ракурсу було добре видно, тож у мене промайнула думка замовити ельфійській дівчині золоті сережки-накладки на вуха, щоб приховати її каліцтво. Обговорювали ж мене, зовсім не соромлячись у висловах і дзвінко сміючись, темношкіра Мурена, яка чомусь уже прокинулася після поглинання демонічних ядер і навіть причепурилася, та цілителька Луана в мокрому від дощу дорожньому плащі. Взагалі-то варто було випровадити обох нахаб із моєї спальні — тут усе-таки була моя особиста територія, куди стороннім без дозволу заходити заборонялося, але сил сваритися зовсім не було, та й цілительці я був вдячний за те, що так швидко й ефективно привела мене до тями.

— Ну як, Альваре, живий? Ти змусив мене понервувати — свідомості немає, жар страшенний, пульс настільки частий, що здавалося, твоє серце не витримає. А ще ти постійно щось марив про вогонь, про людей і дварфів. А ось ця дурепа, — Луана невдоволено зиркнула на ельфійку-дроу Бету, яка не розуміла ані слова, але все ж здогадувалася, що саме її тепер сварять, — вирішила скористатися нагодою й почала домагатися господаря, якому й без того було зле. Та й взагалі, Альваре, це ж треба було додуматися пити настоянку з мухоморів! До речі, я відразу викинула той глечик у смітник від гріха подалі.

— Я був проти. Це гості вмовили скуштувати, — спробував виправдатися я й здивувався власному хрипкому сухому голосу.

Цілителька теж миттєво звернула на це увагу.

— Треба буде зробити тобі гарячу ванну з морською сіллю й травами, а то справді захворієш.

— А гості як? З ними все гаразд? — поставив я найважливіше із запитань, дуже яскраво уявивши наслідки отруєння двох ельфійських князів у моєму домі.

— Так, із твоїми гостями все чудово. Діасса сидить в обідній залі з мокрим волоссям і в банному халаті, лікує похмілля народними засобами, за нею доглядають Кірена й Гамма. А той русявий княжич утік відразу ж, щойно я його розбудила. Вдягаючись просто на ходу й страшенно червоніючи від сорому. Я навіть не встигла запитати, що він робив голий уночі в кімнаті Альфи.

Навіть так⁈ Чи то ненависть до дроу в Брандуїла Нехтувача Смерті була не такою сильною, як молодший князь намагався показати, чи то старша з трьох темних ельфійок зуміла знайти стежку до серця хлопця. Я хотів дізнатися подробиці, але тут Мурені набридло стояти мовчки, і вона теж долучилася до розмови. Похвалилася, що успішно пройшла геройське посилення й цього разу навіть побачила Богиню Смерті, а також побувала в її чертогах, чого раніше з нею ніколи не траплялося.

— Зустріч відбувалася в якомусь квітучому саду. Мара похвалила мене за вірне служіння й розповіла, що знадобиться для шостого геройського посилення. Хоч воно ще дуже нескоро станеться, бо війна з демонами почнеться раніше.

— Війна з демонами? — миттєво стрепенувся я. — Це тобі Богиня Смерті сказала?

Темношкіра воїтелька мовчки кивнула. А потім зізналася, що моє особливе доручення виконати не змогла й подарунка від дочки богині мені не принесла.

— Богиня Смерті сказала, що її норовлива дочка не захотіла зі мною зустрічатися, бо чекала в гості саме на тебе. Але подарунок Мелісента тобі приготувала. Маєш якогось олівця й клаптик паперу? Тут малювати треба, і бажано швидше, доки я не забула.

Заінтригований, я сам сходив до свого кабінету на третьому поверсі й приніс товсту пачку паперу, а також графітний олівець і про всяк випадок письмове приладдя. Мурена відразу взялася малювати, від старання навіть висунувши язика.

— Це… гори? Хребет Владик? — здогадався я за характерними обрисами.

Не припиняючи додавати деталі до свого малюнка, темношкіра вбивця пояснила.

— Це конкретне місце в горах, яке тобі обов’язково треба відшукати. Воно ліворуч від великої брами. Йти потрібно дуже крутою стежиною. Там стоятиме ось такий примітний темний камінь, увесь укритий стародавніми охоронними рунами. Подарунок лежить під ним. Зрушити камінь можеш тільки ти, усіх інших уб’є захисною магією.

Мурена закінчила малювати й показала мені. І мене осяйнуло! Я ж уже бачив зображене місце! Точніше, обриси цих гір узагалі щодня бачу з вікна своєї спальні, і ось цю двоголову вершину, біля підніжжя якої саме й був проритий тунель. Ні з чим не сплутаю. Але головним було навіть не це. Цю браму я бачив сьогодні у своєму кошмарному сні. Коли ціла зграя вогнедишних драконів скористалися туманом, і раптово з’явилася біля відчиненої брами, яка перегороджувала шлях до густонаселеного підземного міста. А ще…

— Ходімо зі мною! — запропонував я Мурені й повів дівчину до бібліотеки на третьому поверсі, Луана теж попленталася за нами.

Я йшов уздовж книжкових шаф зі старовинними фоліантами, гарячково намагаючись пригадати, в якій же книзі вже бачив такий малюнок. Ця? Чи може он та пошарпана? З усією обережністю я витягнув том, що розсипався від старості, й поклав на стіл у центрі бібліотеки. Перегорнув кілька сторінок і знайшов саме те, що шукав, — малюнок один в один, який щойно намагалася зобразити Мурена. Величезна металева брама, що перекривала шлях до тунелю, який ішов під гору. Безліч охоронців у незвичних обладунках, вежі з балістами по краях. Виходить, не допомогло все це проти драконів…

На жаль, мови чи літер, використаних у книзі, я не розумів і міг лише розглядати малюнки. Луана теж зізналася, що руни чи ієрогліфи їй незнайомі. Я підійшов до вікна з малюнком Мурени в руках, але, на жаль, дощ не дозволяв роздивитися гори на обрії й побачити двоголову вершину, щоб хоча б зорієнтуватися, куди мені йти по подарунок Мелісенти.

Утім… у дворі займалися своїми справами велетні. Геп грубим двометровим тесаком загострював величезні колоди, виготовляючи навіщось здоровенні кілки й складаючи готові штабелем. Осольда, попри дощ і людських дітей, що підглядали за велеткою через паркан, роздягнулася до пояса й прала білизну у величезній діжці. Ще двох не було, мабуть, допомагали моїм робітникам на будівництві. Якщо хто й знав гори, то це гірські велетні, які все життя провели в тих краях, тож я подався вниз із малюнком.

Привітав Діассу Спритну Лань, яка в білому банному халаті й із замотаною рушником головою сиділа в обідній залі. Темні кола під очима ельфійки та її шкіра неприродного зеленкуватого відтінку красномовно свідчили, що вчорашнє застілля не минулося й для неї без наслідків. Від дівчини, попри ранній ранок, уже пахло вином, та й напівпорожній келих у руках ельфійки пояснював, які саме «народні засоби від похмілля» мала на увазі цілителька.

— Ти мав рацію, Альваре, коли відмовляв нас від цього грибного пива. Я мало не померла цієї ночі… — зізналася мені безсмертна ельфійка, а потім вибачилася за свій неналежний вигляд. Її розкішна рожева сукня тепер була в пранні, і Гамма разом із домовиком намагалися привести її до більш-менш пристойного стану. Довелося міняти й постільну білизну в гостьовій спальні. Утім, із цим було простіше, бо запасної в палаці було вдосталь.

Я відібрав келих у Діасси й попросив не напиватися від самого ранку. І відразу ж викликав слугу-кравця, щоб той зняв з ельфійки мірки й якнайшвидше розв’язав несподівану проблему нашої гості, забезпечивши її одягом і на святкові вечори, і повсякденним, і костюмом для верхової їзди. Після чого, залишивши ельфійську княгиню в руках майстра, вирушив говорити з велетнями.

Коли я з’явився, Осольда й Геп припинили свою роботу й схилилися в шанобливому поклоні. Але коли слідом за мною на задній двір вийшла Луана, величезний людожер узагалі опустився навколішки, і викуваний ковалями півметровий оберіг богині Живиці на його могутній шиї загойдався на товстому ланцюзі.

— Встань, сину мій! — величним жестом жриця дозволила своєму фанатичному послідовникові підвестися з колін. — І допоможи Альвару з його проханням.

— Знаєш це місце? — я дістав аркуш із-за пазухи, і Геп підніс його до очей, прикриваючи малюнок від дощу своєю широкою долонею.

— Знаю, господарю. Дорогу показати можу. Провести — ні. Погані землі. Багато драконів. Не люблять відвідувачів.

Що ж, цього, мабуть, і варто було очікувати після мого тривожного сну про драконів та інші жахіття. Я попросив велетня докладно описати шлях до двоголової гори, після чого разом із молодою жрицею повернувся до будинку. І вже там, усе ще перебуваючи під враженням від нічного кошмару, обережно запитав цілительку.

— Луано, а де тепер твоя наставниця?

— Преподобна мати Ванда? Її викликали листом до святого міста Тільден, і вона поїхала седмиці дві-три тому. А навіщо вона тобі знадобилася, Альваре?

Я не став зізнаватися, що бачив лихий сон за її участі, який закінчився вкрай трагічно, але все ж засмутився. Посилати гінця за преподобною матір’ю з попередженням було вже пізно. За дві-три седмиці немолода жінка напевно вже дісталася якогось із південних портів Внутрішнього моря, перетнула неспокійні води й навіть, мабуть, уже потрапила до Східної Імперії. Тож мій моторошний сон про вогнища інквізиції цілком міг бути віщим або навіть свідчити про факт, який уже стався.

— До речі, Альваре, ти нагадав мені про одне прохання, яке передали мої давні подруги з навчального центру. Розумієш, зі смертю старого барона Рюхена Траго Побожного великий жіночий монастир, що будується біля міста Червона Круча, залишився без покровителя й джерела фінансування. А тепер іще й шанована настоятелька Ванда поїхала, залишивши замість себе тимчасову керівницю без належного авторитету й досвіду, тож три десятки жриць тепер перебувають у непростій ситуації. У них немає коштів завершити будівництво стін, молитовні та житлового корпусу. І навіть вугілля на зиму немає за що купити, не кажучи вже про запас харчів. Дещо вони вирощують самі, але цього мало, щоб пережити холодний період. А ще їх уже кілька разів грабували, і беззбройні жінки не могли протистояти розбійникам, які відбирали ті крихти, що їм жертвують. Альваре, ти допоможеш моїм подругам?

Чому б і не допомогти? Справа виглядала богоугодною, і небесні сестри Живиця з Мораною напевно будуть задоволені. Та й у мене саме три тисячі «зайвих» будівельників закінчували роботи тут, у Західному Заслоні, і перед настанням холодів я збирався чесно виплатити їм платню за два сезони й перекинути на інші будівництва — туди, де вони зможуть провести холодний період у нормальних будинках, а не в наметах, що продуваються всіма вітрами. До фортеці барона Траго, наприклад. Або до нової захопленої Червоної фортеці на західному кордоні. Або просто повернути їх до рідного міста Чорні Шахти, яке тепер стало моїм і теж потребувало уваги. Місто Червона Круча, біля стін якого й будувався великий монастир, теж підходило для цієї мети, якби не один нюанс. Монастир, що просив допомоги, був жіночим, і відправляти туди неграмотних та охочих випити чоловіків із не завжди твердими моральними принципами навряд чи було доброю ідеєю.

А що, якщо…

— Луано, гроші й харчі для твоїх подруг я знайду. Але ось щодо робочих рук…

— Усі доступні робітники зайняті? — засмутилася цілителька, дуже далека від управління племенем і взагалі не обізнана з реальною ситуацією в Жовтій Рибі.

— Річ не в тому. У мене тепер вільні лише орки. Можу виділити сотню міцних і витривалих будівельників, які й стіни зведуть, і будинки для черниць, і взагалі зроблять усе, що скажуть. Я їх проінструктую, тож жодних ексцесів не буде — ні крадіжок, ні брудних домагань до жінок, та й від розбійників захистити твоїх подруг вони цілком зможуть. Ось тільки… як сприймуть черниці присутність орків у своїй святій обителі, навіть якщо ці самі орки поклонятимуться Живиці й Морані? Це ж ти вже звикла, вивчила мову й маєш великий авторитет серед орків, але інші жінки їх боятимуться.

— Так, це може стати проблемою… — погодилася Луана, утім, пообіцяла поговорити зі святими сестрами й пояснити ситуацію. І навіть висловила впевненість, що черниці не відмовляться від такої допомоги.

На тому й порішили, і я залишився вельми задоволений. Присутність мирних орків, які допомагають послушницям церкви, стане дуже гарним прикладом добросусідських відносин. А ще це одним махом перекреслить наклепи моїх недругів із-поміж деяких людських правителів, що намагаються виставити Альвара Завойовника та його Жовту Рибу кривавими агресорами й мало не людожерами. Допомога монастирю від орків буде дуже корисною для зменшення негативного ефекту від захоплення мною нових західних територій і має трохи заспокоїти сусідів.

Підійшла дівчинка-служниця, і Луана нарешті скинула їй мокрий плащ, продемонструвавши свій новий синій із золотом одяг жриці другого рангу. Подруга відразу розповіла, що згідно з прийнятими в церкві правилами підвищення можливе лише зі схвалення когось із вищих жерців, і зазвичай усі такі запити розглядаються по року, а то й довше. А прикладу, щоб послушниця разом «перескочила» через кілька ступенів і піднялася з молодшої жриці до справжньої кандидатки в старші жриці, та ще й у такому юному віці, вона взагалі не знайшла. Але писати кудись прохання й чекати схвалення глав церкви Луана не стала, вважаючи слова Богині Смерті достатнім аргументом.

— Мара сказала, що я готова, а богиня — найважливіший суддя в таких питаннях.

Тут ми помітили Альфу, яка з’явилася в коридорі першого поверху й наче нічого й не сталося, в одязі покоївки витирала пил із підвіконь. Я покликав ельфійку-дроу й поцікавився її самопочуттям після вчорашнього, на що служниця безтурботно всміхнулася.

— Та що зі мною буде? Нехай я й майже повністю забула своє давнє минуле, але деякі старі звички з тих часів у мене все ж збереглися. Я ніколи не п’ю казна що, коли сама цей напій не готувала й не наливала. А та бурда, яку приніс кухар, і без того мала підозрілий вигляд. Тож учора я лише для годиться пригубила грибне пиво й, можу сказати, вчинила правильно, бо ви з ельфійською княжною Діассою Спритною Ланню майже одразу відключилися, і вас довелося переносити до ваших спалень.

— А на Брандуїла хіба не подіяло?

— Подіяло, але доволі слабо. Молодий княжич зізнався, що лише ледь-ледь відпив із кухля. Просто його вже кілька разів намагалися отруїти підступні родичі, і він став дуже обережним у гостях. Але й тієї кількості випитого вистачило, щоб розв’язати молодому княжичу язика й зробити хлопця розкутим. Які розкішні компліменти він мені говорив і які вірші власного твору читав! Давно в мене не було настільки галантного залицяльника, тож я навіть вирішила підіграти йому й «піддалася» його чарам.

Я вирішив, що момент доволі вдалий, і попросив Альфу більше розповісти про себе — те, що вона пам’ятає зі свого минулого. Про власний замок на березі Внутрішнього моря, про який вона вчора обмовилася. Про зустрічі з князями ельфів, яких вона «не завжди потрошила». Побоювався, що в Альфи знову станеться «раптовий напад амнезії», але цього разу ельфійка повелася інакше.

— Я не брехала тобі, Альваре, і справді забула своє минуле. Або хтось могутній дуже постарався, щоб я все забула. Але іноді якісь яскраві моменти все ж спливають у пам’яті, і деякі з тих епізодів, зізнатися, мене дуже лякають. Говорити про них тепер не стану, але полохливою беззахисною овечкою я точно не була, а світлих ельфів різала залюбки. А ще за часів великого вторгнення демонів до Елати я служила цим самим демонам. Бо позбутися магічного зашморгу, який вони накидають на тебе, абсолютно неможливо. Тепер лише провали в пам’яті дозволяють мені ігнорувати накази колишніх господарів і не відповідати на їхній поклик, і така ситуація мене цілком влаштовує.

— Гаразд, наполягати не буду й поставлю лише два запитання. Ти ж насправді й була суддею орків, яка розв’язувала суперечки вождів?

— Гамма розповіла? — миттєво збагнула ця насправді надзвичайно розумна ельфійка. — Ну так, вона першою здогадалася. Їй би промовчати, але мала почала ділитися своєю здогадкою направо й наліво. І те, що за балакучість її позбавили лише язика, було великою милістю й моїм особистим проханням, сам Дога Караюча Длань хотів позбавити дівчину голови.

Так, цікава історія. І чомусь у такому контексті дії Альфи вже не виглядали безглуздою жорстокістю. Навпаки, це було милосердям і бажанням зберегти одноплемінниці життя.

— Дякую за чесну відповідь. Сподіваюся, що й на друге моє запитання ти теж відповіси правдиво. Це ж ти колись давно підпалила Ліс Вічного Короля?

Альфа не змінилася на обличчі, але я відразу зрозумів, що, схоже, вгадав із цим неймовірним припущенням. Чому я вирішив навмання поставити це дивне запитання? Та просто одне з облич дроу, що миготіли в моєму кошмарному сні, надто вже нагадало мені одну знайому темну ельфійку, яка не дуже й змінилася за безліч минулих століть.

— Чесно кажучи, мені начхати, що там у вас сталося понад тисячу років тому й через що взагалі точилася війна в Лісі Вічного Короля. Та й до світлих ельфів забороненого Лісу я ставлюся вкрай погано, бо вони вбили мою сестру. Гаразд, можеш не відповідати, якщо не пам’ятаєш або не хочеш зізнаватися.

І тут, коли я вже й не сподівався, відповідь усе ж прозвучала.

— Можливо, ти маєш рацію, бо палаючий від обрію до обрію ліс мені іноді сниться. Тільки цей давній ліс, що простягався від Північного океану до Внутрішнього моря, раніше називався інакше. Це було чарівне царство ельфів, де три види світлих ельфів: лісові, вищі й місячні, а також темні дроу жили в гармонії. Так званий «Вічний Король» — лише один із безлічі князів великої цариці ельфів, моєї господині, пам’ять про яку збереглася лише в серцях останніх її слуг. Мої землі лежали на півдні Лісового царства, на березі неспокійного моря, і в мене справді колись був власний замок. Прекрасний, із височенними білокам’яними вежами, з яких можна було дивитися на бурхливе море й неймовірних чудовиськ, що там мешкали.

— Що сталося? Чому гармонія зникла й почалася війна між ельфами?

— Не знаю. Або, можливо, не пам’ятаю. Зрозумій, Альваре, я навіть власне ім’я забула, не те що подробиці подій тисячолітньої давнини. Мені здається, що мене зачарували підступною магією, щоб я втратила пам’ять. Якийсь могутній і підлий ворог, можливо, навіть сам Вічний Король або його дух-захисник Лісовий дракон. Але чомусь мені здається, що варто мені згадати власне ім’я, як пам’ять відразу ж повернеться до мене разом із магічними силами. Так, я колись була сильною чарівницею, іноді уві сні я це бачу. Ось тільки за нескінченно довге життя я перебрала всі можливі жіночі ельфійські імена, і жодне з них не озвалося в моїй душі. Вони точно не мої. Але того, хто підкаже правильне ім’я… я або відразу вб’ю, або оголошу своїм господарем і вірно служитиму йому все своє життя!

Тисячолітнє місто Ульхейм розчарувало Анатолія доволі швидко. Рік тому, коли його — слабкого, нічого не розуміючого й наляканого — привезли до цього величезного галасливого міста в кареті із заштореними вікнами, прикликаний герой бачив лише палац правителя Імператора-Дракона, та й то з боку заднього двору. Однак і того мимовільного враження вистачило, щоб у голові склався образ кричущої розкоші й неймовірного багатства столиці Східної Імперії. Це цілком узгоджувалося з інформацією, яку йому надавали супровідники, — до імператорської столиці стікаються потоки золота й срібла з усіх околиць, і тут за сотні років накопичилося стільки багатств, що чиновники мало не вкривають дороги золотом.

Ось тільки в зовнішніх районах Ульхейма, куди доставив утікача диліжанс, абсолютно ніщо не свідчило про багатства столиці. Такі самі обшарпані й невисокі двоповерхові будиночки, яких повно було в королівстві Ларнея, звідки прибув прикликаний герой. Такі самі торговці-лоточники, що ледве зводять кінці з кінцями й продають на вулицях усілякий дріб’язок. Такі самі босоногі хлопчаки-зазивали й такі самі пошарпані життям повії. У столиці хіба що натовпи були густішими, та жителі поводилися галасливіше й нахабніше, але й тут траплялися самі бідняки або й зовсім жебраки.

Зате проживання в тисячолітньому місті обходилося незрівнянно дорожче, ніж у містах Ларнеї. Взяті із собою гроші закінчилися в Толика дуже швидко, хоча здебільшого він сам у цьому й був винен. Добре вино й вродливі дівки коштували в Ульхеймі дорого, а в столичних гральних домах шулери, як з’ясувалося, могли ще й повчити майстерності його, професійного «каталу», й умить обібрали мало не вщент.

Гаманець спорожнів, а хороша кімната в заїжджому дворі коштувала в Ульхеймі аж чотири срібняки на день. Що це за грабіжницькі ціни?! За такі гроші Толик раніше міг знімати схожу кімнату в провінції цілих дві седмиці, та ще й із пристойною їжею! Варіант шукати дешевше житло або й зовсім опуститися до безкоштовної нічліжки разом із жебраками прикликаний герой не розглядав, а тому шукав спосіб швидко повернути гаманцеві приємну вагу.

Ось тільки міської варти в столиці виявилося до образливого багато, причому охорона патрулювала вулиці вдень і вночі групами по чотири-п’ять бійців, що для розшукуваного вбивці-душителя було великим мінусом. Найменша необережність — і на крик позбігаються вартові. Та й підходящої жертви, у якої могли б знайтися зайві монети в гаманці й яка звернула б із людної вулиці в темний глухий провулок, йому ніяк не траплялося. Навколо жила сама біднота, у якої й відбирати було нічого.

Основні гроші в Ульхеймі крутилися у внутрішньому місті. Там-таки розташовувалися й головні торгові крамниці, зокрема крамниці магічних рідкостей із демонічними ядрами, заради яких Толик, власне, й прибув до тисячолітнього міста. А тому героя страшенно тягнуло наче магнітом до внутрішнього міста, ось тільки потрапити до багатих кварталів виявилося вкрай важко. Внутрішнє місто було своєрідною «державою в державі», й оточувала його висока неприступна стіна. Обидва входи пильно охоронялися, причому, крім звичайних вартових, біля брами стояли ще й бойові маги.

В’їжджати всередину дозволялося лише торговцям за спеціальними перепустками, причому всіх їх охоронці чудово знали, але вози однаково щоразу ретельно обшукували. Також пройти всередину можна було за спеціальним запрошенням, незрозуміло де й ким виданим, або з биркою жителя внутрішнього міста. Ще за браму вартові пропускали учнів і викладачів столичної Академії Магії, розташованої саме за внутрішніми міськими стінами, а тому саме на таких магів і почав полювати Толик.

Найбільше його цікавили саме викладачі, оскільки важко буде йому — сивому й зморшкуватому п’ятдесятирічному чоловікові з двотижневою щетиною — зійти за юного учня, навіть якщо він перевдягнеться в учнівську мантію. Ось тільки, як з’ясувалося, Маги столичної Академії Магії недарма вважалися найкращими в усій Східній Імперії й цілком могли дати відсіч вуличним розбійникам. Учора якийсь сивий бородатий дідуган у фіолетовій мантії із золотими зірками виявив Толика навіть під чарами приховування й негайно атакував цілим роєм магічних цяток, які переслідували невдалого грабіжника кілька кварталів і боляче жалили навіть крізь одяг.

Куртка стала геть непридатною, і її довелося викинути, та й тепла сорочка теж сильно постраждала й тепер більше нагадувала сито. Уночі на лавці в міському парку в такому вигляді було страшенно холодно, та й шлунок, що нив від дводенного голодування, теж не додавав Анатолію доброго настрою. Але рішучості проникнути до внутрішнього міста той невдалий випадок не поменшив, а тому прикликаний герой знову стояв неподалік від брами в очікуванні якоїсь підходящої жертви.

Як раптом його погляд зачепився за високу дівчину в мантії учениці Академії Магії, яка вийшла з внутрішнього міста, а точніше — за її незвичайного рожевого кольору волосся. Раніше учениці магічної Академії його зовсім не цікавили — серйозних грошей при собі в них бути не могло, та й мантії були жіночого крою, у такій пильні охоронці через браму не пропустять, але тут був зовсім інший випадок. Просто цю дівчину Анатолій миттєво впізнав — це була та сама дівка, що разом із ним потрапила до іншого світу й була поранена в горло ельфійською стрілою. Потім їх разом із ще одним бовдуром, який згодом загинув від рук агента Теократії, ельфи доставили до свого короля. А звідти всіх трьох у закритій кареті під охороною повезли до Ульхейма, де розділили — двох чоловіків відправили до Ларнеї, а цю малу чомусь залишили в столиці.

Виходить, вона стала Магом? Та ще й друзів і слуг собі завела — он та дівчина поруч, що йде й дзвінко сміється, схоже, її близька подруга, а ті двоє мовчазних хлопців явно йдуть за господинею й допомагають нести покупки. Мабуть, у цієї дурепи грошей кури не клюють, якщо може дозволити собі жити в столиці й утримувати слуг. Від образи й люті Толик глухо загарчав крізь зуби. Поки його, наче собачку, дресирували в якомусь глухому заміському маєтку, з ранку до вечора змушуючи вчитися місцевої грамоти й опановувати прийоми фехтування, ця вертихвістка прохолоджувалася тут у столиці⁈ Він сидів без грошей і їжі, голодний і змерзлий, був змушений красти й убивати, тікав від погоні й постійно ховався від переслідувачів, а вона тут розважалася⁈

Усі попередні цілі миттєво було забуто, відтепер Толик хотів лише одного: якнайшвидше вбити цю нахабу, яка самим фактом свого існування плює йому в обличчя! У неї й грошей із собою напевно багато, що водночас розв’яже всі фінансові проблеми. І нехай із нею тепер троє супутників, він усе-таки прикликаний герой-невидимка, та й ніж із зашморгом завжди при ньому, тож цій дівці з рожевим волоссям не жити!!!

Непомітною тінню він пішов за цією четвіркою, яка безтурботно прямувала лабіринтом вузеньких вуличок зовнішнього міста. Мала дівчина весь час щебетала, перемиваючи кісточки викладачам і хлопцям Академії Магії, двоє носильників ішли слідом і час від часу долучалися до розмови, рожева ж мовчала. Так, Толик пригадав, що в неї було пошкоджене горло. Що ж, тим простіше буде її вбити, не зможе покликати на допомогу. Треба буде лише дочекатися моменту, коли супровідники відволічуться або відійдуть далі, і тоді…

Але що це? За черговим поворотом непримітної вулички невидимий переслідувач раптом виявив, що дві дівчини продовжують іти далі, наче нічого й не сталося, а от хлопці, які їх супроводжували, кудись запропастилися. Невже зайшли до якогось будинку? Мабуть, вони тут і жили, а дівчата просто йшли в тому самому напрямку, заодно провівши своїх кавалерів додому. Що ж, ситуація спростилася. Із двома слабкими дівчатами він, мабуть, упорається. Малій — ніж у серце, рожевій — зашморг на шию. Чекати далі не було сенсу, та й район навколо був безлюдним, тож невидимий убивця пришвидшив крок, наближаючись до своїх жертв.

Але коли до цілі залишалося лише п’ять кроків, Толик раптом виявив, що невидимість із нього чомусь злетіла, руку боляче заломили за спину, ніж вибили з пальців, а до горла приставили гострий клинок. Дівчата-учениці теж миттєво розвернулися, схоже, зовсім не здивувавшись. Мала присіла поруч із поваленим на землю вбивцею й оглянула лисину на його потилиці.

— Перевірте його праве плече! — наказала вона, й один із хлопців відразу порвав тканину сорочки своїми напрочуд сильними пальцями.

— Знака агента Теократії немає, — доповів один із «носильників», професійно водночас обшукуючи спійманого героя, і лише тепер Анатолій помітив на ньому сріблясту кольчугу, приховану під плащем, піхви з мечем на поясі, але головне — вертикальні вузькі зіниці, зовсім не характерні для людини.

Хто ці чудовиська? Чому охороняють німу дівку? У що він узагалі вплутався? Тим часом ніж і зашморг — незаперечні докази лихих намірів — уже підібрали, і тепер мовчазна дівчина з рожевим волоссям уважно їх розглядала. Надія нічого не сказала про знахідку, та, може, й не могла цього зробити, а ось її невисока балакуча супутниця, лише глянувши на знаряддя вбивства, самостійно ухвалила рішення.

— Убийте його!

— Ні-і-і-і-і!!! — заволав притиснутий до землі Толик, використовуючи рідну мову іншого світу. — Ну скажи ти їм… як там тебе звали… хто я взагалі такий. Поясни, що ми разом потрапили до Елати на територію ельфів!

Німа дівчина підняла праву руку, зупиняючи надто запопадливих охоронців. Дістала невелику дощечку й почала швидко щось писати на ній грифелем. Тим часом Толик раптом пригадав, що з усіх розумних народів Елати вертикальні зіниці мають представники раси драконідів, і вони зберегли від своїх далеких предків-драконів істинний зір — здатність бачити крізь будь-які чари й ілюзії. Ось як його помітили… Тим часом німа дівчина дописала текст і показала своїм супутникам.

— Навіть так? — здивувався один із драконідів, прочитавши напис на дощечці. — То цей лисий старикан і є те саме «Чудовисько Ларнеї»? Прикликаний герой, що геть з’їхав з глузду, утік з-під варти й став невловимим маніяком-душителем, чиїм ім’ям лякають жителів Імперії? За його затримання, пригадую, обіцяно нагороду у двісті п’ятдесят золотих. Тоді так, пані Надіє, такого треба здати варті, щоб його судили й прилюдно стратили на площі!

Оскільки голова в мене все ще трохи шуміла, та й у моєї дорогої гості Діасси Спритної Лані наслідки отруєння грибним пивом остаточно не минули, ми вирішили цей день спокійно провести в моїй резиденції, тим паче що дощ за вікном не сприяв прогулянкам. Спеціально для своєї рідкісної гості я провів екскурсію палацом, показавши колекцію старовинних картин, «зал трофеїв» із головою василіска, опудалом болотяної кікімори, головою величезного кайпі й білого носорога-дугара, бібліотеку та виконаний із пап’є-маше макет територій її роду Мудрого Сича. Останній зацікавив Діассу найбільше, і довговуха дівчина із захопленням розглядала дрібні деталі, дивуючись точності моделі й майстерності виконавця.

— Домовик у палаці Чорних Шахт — великий майстер таких робіт, і тепер він зайнятий виготовленням чергового шедевра — найближчих територій Урсі на захід від фортеці Червоної. Але це вже буде заняття на весну, коли сніг розтане й дороги знову стануть прохідними. Цей же макет я подарую тобі відразу, щойно питання з територіями Мудрого Сича остаточно вирішиться.

— А коли воно вирішиться? — тут-таки кумедно настовбурчила вушка ельфійська княгиня.

— Ну, дивися сама. Найближчими днями ось ці два поселення, — указкою я обвів групи крихітних будиночків, — без бою повернуться тобі, й тимчасовий кордон проходитиме ось цим болотистим струмком. Дух-охоронець Мудрий Сич відразу ж зніме прокляття зі звільнених територій і, навпаки, сприятиме росту там пізніх осінніх грибів, тож твої жителі встигнуть створити якийсь запас провіанту перед суворою довгою зимою.

Діасса кивнула, вельми задоволена такими планами безкровного повернення частини підданих і забезпечення їхніх потреб. Я ж указав на решту спірних територій.

— Новий договір із Невидимим Богомолом, якщо, звісно, князь Брандуїл Нехтувач Смерті зуміє протягнути його через раду старійшин, не дозволить мені силою взяти решту трьох поселень. Але їхні жителі самі побачать різницю в рівні життя й потягнуться до тебе. Усіх охочих переїхати треба буде обов’язково підтримати, надавши їм нове житло, забезпечивши роботою й видавши запас продуктів.

— Це зрозуміло, своїх вірнопідданих я обов’язково підтримаю. Але невже ти пропонуєш мені відмовитися від великого шматка землі й трьох решти поселень?

— Ні, звісно! Але тут війною не вирішити, і в хід піде дипломатія. Є один цікавий хід, який дозволить тобі не просто повернути власні землі, а багаторазово їх збільшити. І цей хід… ти тільки не непритомній одразу, а спершу дослухай… твоє весілля з молодшим князем Брандуїлом Нехтувачем Смерті! Після цього весілля ти — тепер уже повноправна княгиня, а титул понижений бути не може — станеш княгинею об’єднаного Роду, причому з позиціями рівними або навіть сильнішими, ніж у їхнього нинішнього князя Налоеля Забіяки, оскільки дух-охоронець Мудрий Сич у багато разів сильніший за ослабленого Невидимого Богомола, а за твоєю спиною стоїть армія, учетверо більша за армію твого опонента.

Діасса нічого не відповіла, але з виразу невдоволення, що промайнув на обличчі дівчини, я зрозумів, що такий варіант моїй співрозмовниці не надто подобається. Чи то Брандуїл не вразив її як чоловік, чи то необхідність ще глибше зануритися в адміністративні справи гнітила дівчину, а тому я продовжив.

— Якщо ж такий спосіб здається тобі неприйнятним, можна піти іншим шляхом. Будемо сподіватися, що Брандуїл не обдурить і я справді ще цієї осені стану молодшим князем роду Невидимого Богомола. Твої сусіди навіть не підозрюють, що пустять голодного вовка у свій хлів! Обіцяю тобі, Діассо, що з моїми амбіціями й, як ти казала, «безпринципністю», дуже скоро я залишуся єдиним князем Невидимого Богомола або домінуватиму в тому Роді так, що решта молодших прислужуватимуть мені. Я свого слова дотримую, і спірні землі відразу ж тобі поверну, тож питання буде вирішено.

— Не подобається мені задум із «проклятим дитям», яку ти хочеш узяти собі в наложниці, — зізналася моя довговуха співрозмовниця, але відразу уточнила. — Не подумай нічого, Альваре, це зовсім не ревнощі з мого боку, просто не вірю я в чесність цієї угоди. Рід Невидимого Богомола славиться своєю підступністю й напевно щось задумав. До того ж, наскільки я зрозуміла зі слів Брандуїла, усі ці домовленості тепер укладаються за спиною глави Роду, який не повернувся з поїздки на північ до Вічного Короля й поки не знає про ці угоди. Князь Налоель Забіяка, повернувшись, може розірвати всі угоди й перекроїти все на свій лад!

— А ось це найвигідніший для нас варіант, — засміявся я, потираючи руки, — оскільки це буде прямою образою й порушенням усіх домовленостей між Жовтою Рибою та Невидимим Богомолом, зокрема й перемир’я! Це повністю розв’яже мені руки й дозволить прямо атакувати землі твоїх сусідів. У такому разі ніякі складнощі з дипломатією навіть не знадобляться, і я заберу собі все — і їхні землі, і їхню княжну, і всі їхні поселення, і голови всіх їхніх решти князів! Рід же Невидимого Богомола зайвий раз підкреслить свою погану славу покидьків, що не дотримують слова, і ніхто із сусідів не матиме права критикувати мене, оскільки я матиму законне право на відповідь!

Із келихами витриманого вина з виноградників Західного Урсі в руках ми невеликою компанією сиділи в добре натопленій гостьовій залі, базікали про подальші плани й паралельно розбиралися з будовою магічної сфери, яку як подарунок привезла для мене Діасса Спритна Лань. До звичайних учасників таких вечірніх посиденьок у моєму палаці — мене, кікімори Кірени, темного духа Тобіаса Одинадцятого й Мурени — приєдналися моя довговуха гостя в новій вечірній сукні небесно-блакитного кольору, а також цілителька Луана, старша зі служниць Альфа, командир найманців Мансур і півтисячник Альвар Удачливий, який прискакав із західних кордонів.

Мій давній армійський друг приніс звістку, що навколо вільного міста Болток уже другу добу не припиняються бої між нашими сусідами. Відразу кілька армій по вісімсот-тисячу бійців кружляють, вишукуючи зручні моменти для нападу на конкурентів, і сутички між ними трапляються із завидною регулярністю. Самого графа Яго Господаря Скла та його кінноти серед цих суперників не помічено, а от залишене ним місто знову горить, навіть незрозуміло, хто цього разу його підпалив. Але я й мої орки Жовтої Риби точно не маємо до цієї події жодного стосунку, тож ніяких претензій до нас узагалі бути не може.

Звісток від пронозливого Тифлінга-Шмига, який розвіз листи, що посварили сусідів, чомусь не було, але я все ж сподівався, що цього корисного шахрая не стратив хтось із правителів і він лише причаївся до пори до часу. А ось його місія була вдалою, і об’єднання сусідів у коаліцію проти Жовтої Риби можна було більше не боятися, оскільки вони всі пересварилися між собою й тепер витрачали людей, гроші й час на сварки за вільне місто Болток.

Загалом за західні кордони й нові придбані території я вже був спокійний, і лише невизначеність з ельфійським родом Невидимого Богомола не дозволяла мені розпустити більшу частину армії Жовтої Риби до наступної весни. Водночас я не забував про попередження Богині Смерті щодо появи взимку карального загону паладинів. Ось тільки постійно тримати багатотисячну армію Жовтої Риби в наметах тренувального табору заради відбиття однієї атаки не було жодного сенсу, і достатньо було залишити в активному стані п’ятсот-сімсот бійців, решту ж відпустити до їхніх родин або розподілити по містах, де бійці зможуть нормально перезимувати в теплих будинках.

Обговорювали ми не лише події на західному кордоні, а й нову підказку Богині Смерті, а також малюнок Мурени з величезною брамою й проходом, що йшов під землю. Призначений мені божественний подарунок, захований десь там у горах, належало забрати, причому якнайшвидше. Ось тільки вести на схід у гори велику армію було, мабуть, величезною помилкою, оскільки дракони, що мешкали біля Хребта Владик, могли серйозно стривожитися й знищити чужинців, які вторглися в їхні володіння. А тому я пропонував їхати туди самому або, в крайньому разі, з дуже невеликим загоном вірних супутників, щоб поява такої скромної кількості людей не образила господарів території. Тим паче що небезпечних сусідів дорогою на схід після знищення сім’ї велетнів Бочи Пожирача Драконів більше не залишилося, хіба що могли трапитися племена диких гоблінів або хижі звірі, але у здатності впоратися з ними я не сумнівався.

Решта погоджувалися зі мною, хіба що все ж не радили вирушати в таку далеку дорогу зовсім самому й пропонували свої кандидатури як супровідників. Навіть княгиня Діасса Спритна Лань просилася їхати зі мною, хоча я й нагадував ельфійці, що її взагалі-то чекають удома піддані після триденного дипломатичного візиту, та й повернуті два поселення Мудрого Сича їй невдовзі доведеться приймати. Але ельфійка виявляла надзвичайну впертість і все одно наполягала на своєму. Луана ж узагалі заявила, що я ніколи не беру її в поїздки, віддаючи перевагу іншим супутникам, а тому вона серйозно образиться, якщо й цього разу я відмовлюся від її товариства.

— Здається, я розібралася з магічною сферою! — припинила наші суперечки довговуха Альфа. — Ще не зовсім зрозуміло, як тут визначити навички, але шкалу характеристик я вже накидала, — ельфійка-дроу вказала на намальовану на великому аркуші паперу багатопроменеву зірку.

Першою випробувати магічний прилад захотіла Мурена. Ми запалили яскраву олійну лампу й поставили її у вказане Альфою місце на столі, темношкіра вбивця ж поклала долоню на магічну сферу. І наче за помахом чарівної палички яскраві рисочки з’явилися на намальованій зірці, причому позначаючи різну довжину різних променів.

— Судячи з усього, ось це спритність, — ельфійка-дроу вказала на найдальшу від центру риску, — і в тебе вона на «відмінному» рівні, майже максимум. На «дуже добре» — витривалість і сила. А ось інтелект, удача й сприйняття, уже вибач, у тебе кульгають і всі на рівні «нижче середнього». І магії в тебе взагалі ніякої немає. Що означають ось ці яскраві цятки окремо від зірки, я не знаю, тут потрібна якась інструкція або сувій з описом, але схоже, що це твої здібності володіння зброєю й якісь геройські навички.

— Володіння кинджалами на геройському рівні, швидкий ривок, бій без зброї, імунітет до отрути, приховування й тихий крок, — розкрила свої секрети прославлена вбивця, вказавши на найдальші від сфери й водночас дуже яскраві цятки. — А що означає решта, тьмяніша, я поняття не маю. Може, саме вивчилося за час мого життя в Елаті.

— А тепер можна я? — Діасса Спритна Лань із нетерпінням відразу зайняла місце випробуваної й поклала долоню на кришталеву сферу.

— Якось так… — з усмішкою прокоментувала нову діаграму темна ельфійка. — Спритність як і у попередньої, усе інше — «посередньо» або «нижче середнього». Трохи магії, мабуть, щось духовне від лісових ельфів і твого духа-охоронця. А ось ця найяскравіша цятка явно володіння луком, тут щось на рівні «герой» або навіть вище. Ну й багато всього по дрібницях — мабуть, звичайний ваш ельфійський набір: вистежування, знання лісу, полювання, знімання шкури…

Не знаю вже, що хотіла побачити княгиня у своїх уміннях, але Діасса чомусь помітно засмутилася й відійшла від столу. Усі подивилися на мене, пропонуючи стати наступним випробуваним, але я попросив саму Альфу першою продемонструвати свої вміння. Старша зі служниць спочатку відмовлялася, але потім усе ж піддалася на мої вмовляння.

— Як скажеш, господарю…

Ого! На столі з’явився цілий набір із десятків ліній, причому як яскравих, так і, навпаки, темних. І що ж означає цей калейдоскоп?

— Спритність, сила, витривалість, уважність — «дуже добре», а інтелект навіть трохи вище за це, — сама Альфа озвучила отриману діаграму. — Ось ці смужки, підозрюю, володіння всілякою зброєю. А ось магія в мене, як бачите, взагалі не працює, хоча потенціал дуже сильний. Вочевидь, колись я була неабиякою чарівницею.

Настала моя черга, і я теж поклав праву долоню на чарівну сферу.

— Цікаво… ніколи такого не бачила, — нервово всміхнулася Альфа, якось дивно подивившись на мене. — Ти взагалі людина, Альваре? Інтелект на вищому рівні, але водночас магії в тебе не просто немає, вона взагалі від’ємна! Володіння якимось одним видом зброї на «геройському» рівні, купа всякого дивного. А ще ти безсмертний, у цьому взагалі немає жодних сумнівів. Не в тому сенсі, як ми, ельфи, такої характерної ельфійської смужки в тебе немає, але ти відроджуєшся після кожної смерті! Хто ти, господарю⁈

Виїхали через день учотирьох на витривалих і швидких гнідих скакунах, що були здатні без утоми пересуватися гірською місцевістю й за потреби відірватися від будь-якої небезпеки. До цієї четвірки ввійшли: я з пернатим вихованцем Курукою на плечі, командир вершників Мансур, темношкіра Мурена й цілителька Луана, яка таки наполягла на своїй участі в цьому гірському поході. Ельфійка Діасса Спритна Лань теж благала взяти її з собою й навіть майже-майже зуміла мене вмовити. Але третього вечора її перебування в моєму домі із заходу примчав захеканий гоблін-гінець і повідомив, що окупаційні загони ельфів роду Невидимого Богомола залишили два поселення Мудрого Сича, що були біля фортеці Борза Пожирача Змій . З усього виходило, що князь Брандуїл Нехтувач Смерті передав мої умови раді старійшин і ельфи на них погодилися.

До Діасси поверталися не лише два поселення Мудрого Сича, а ще й півтори тисячі жителів. У момент політичного тріумфу правительці краще було перебувати разом зі своїми підданими й купатися в променях слави — це було дуже корисно для зростання авторитету, якого молодій княгині критично бракувало. Та й добре було б показати всім недоброзичливцям, що княгиня їздила до вождя орків зовсім не прохолоджуватися, а вести серйозні переговори про майбутнє роду, які завершилися грандіозним успіхом. У такому разі ні в кого з ельфів не виникне жодних крамольних думок, якщо княгиня знову збереться приїхати до мене, і піддані абсолютно нормально ставитимуться до таких «дипломатичних» поїздок. Діасса Спритна Лань погодилася з моїми аргументами й поскакала, взявши із собою три десятки моїх вершників Жовтої Риби у якості охорони.

Наша ж четвірка вирушила в дорогу наступного дня з першими променями сонця. Проминула три пасма високих пагорбів і до полудня дісталася найблищих до скель гоблінських поселень. До цих місць мої розвідники й мисливці ніколи не забрідали, і навіть весняна експедиція Суена Мисливця на схід так далеко не зайшла. Місцеві гобліни виявилися зовсім дикими й заляканими, на спілкування йшли дуже неохоче й лише за обіцянку подарунків, а про Жовту Рибу та моїх орків узагалі нічого не чули.

Проте я наказав загону зупинитися й розбити табір для відпочинку. Мені потрібно було розпитати місцевих гоблінів про подальший шлях, оскільки ми, схоже, збилися з маршруту й уже давно не зустрічали тих прикмет, про які розповідав мені з Луаною велетень Геп. Так, це здавалося дивним за наявності в нас пернатого «ока», але з повітря не завжди можна було правильно оцінити прохідність тропи, і ми не раз потрапляли в глухий кут або опинялися на крутих схилах, пересуватися якими можна було лише з ризиком для життя. Водночас двоголову гору, що була нашою кінцевою метою, усі ми чудово бачили, ось тільки прямого шляху туди не було, а петляти в лабіринті гірських ущелин і перетинати бурхливі потоки з крижаною водою нам зовсім не хотілося.

А ще я не розумів, де проходить вимощена каменем дорога, яка, згідно з давніми картами, пролягала через Західний Заслін і мала вести саме до брами біля двоголової гори. Невелику півкілометрову ділянку цієї дороги ми зустріли на гірському плато, що продувалося всіма вітрами, але далі шлях знову виявився засипаним землею й камінням, і старовинну дорогу ми знову втратили. Власне, нічого дивного в цьому не було. У моєму рідному світі середня швидкість приросту «культурного шару» становила п’ять-десять міліметрів на рік, тож за сімсот років давню дорогу мало завалити багатометровим шаром піску, глини й сміття. В Елаті, дуже на те схоже, ситуація багато в чому була подібною, тож знадобиться чимало зусиль, щоб відкопати старовинний торгівельний шлях до західного узбережжя, якщо одного дня я вирішу це зробити.

— Туди не ходити дурний людина. Там смерть. Скелети. Багато скелетів. І туди не ходити. Там теж скелети. Та й туди теж не можна ходити. Дуже багато скелетів.

Усе моє спілкування з гоблінами відбувалося приблизно в такому стилі. Місцеві жителі чи то не знали подальшого шляху на схід, чи то не хотіли розповідати про нього людям. Не допомагали ані дари, ані щедрі обіцянки сміливому провідникові, який наважиться провести нас через скелі до двоголової гори. Усюди було «багато скелетів», і лише близька присутність нежиті, схоже, захищала ці далекі поселення гоблінів від розорення гірськими велетнями, які тероризували всіх інших гоблінів. Я розповів, що велетнів мої орки вже перебили, але мені відверто не повірили.

Довелося діяти інакше. Я пригадав, що старий шаман Дереш Похмурий, який прикликав мене до орків, розповідав, як замолоду в компанії таких самих відчайдушних сміливців ходив на схід до засніжених гір. Причому під час тих мандрів він проходив біля величезного некрополя — старовинного напівзруйнованого міста, тепер заселеного небезпечною нежиттю. Якось раніше я припускав, що шаман мав на увазі Західний Заслін, де раніше теж водилося чимало скелетів і привидів. Але про некрополь розповідав і командир моїх розвідників Суен Мисливець, і за його словами до міста мертвих було «п’ять днів дороги». Відстань до Західного Заслону була значно меншою, і пішки від Бездонного озера туди доходили за дві доби. То виходить, нам потрібна дорога повз некрополь, де «дуже багато скелетів»? Саме туди я й попросив гоблінів указати шлях.

Лоповухі аборигени довго переглядалися між собою, однак відмовляти нас не стали й докладно, до найменших деталей, пояснили дорогу до некрополя, явно розраховуючи потім поживитися нашою поклажею та кіньми, коли «дурних людей» зжере вічно голодна нежить. Ми ж не поспішаючи перекусили на березі дзвінкого струмка й продовжили шлях, хоча я наказав усім відтепер бути особливо обережними, а Луані — накласти на всю групу благословення.

За три години ми дружно спішилися, залишили коней унизу й почали видиратися на руду скелю, за якою, за словами лоповухих хитрунів, саме й було місце, де «дуже багато скелетів». Крилатий Курука теж бачив скелетів, та й жриця Луана підтверджувала, що відчуває попереду нежить, а тому лізти напролом ми не стали, вирішивши спершу озирнутися. І треба сказати, що гобліни не збрехали, нежиті попереду справді було дуже багато. Сотні й навіть тисячі скелетів різного ступеня збереженості блукали вуличками зруйнованого міста просто серед білого дня. Фантасмагоричне видовище!

Та й загалом картина, що відкрилася перед нами, вражала. Перед нами лежали руїни старовинного міста, колись разів у чотири більшого й жвавішого, ніж мій Західний Заслін. Я бачив сотні обвалених будинків, причому навіть залишки палацу правителя з мармуровими колонами. Бачив напівкруглий амфітеатр і величний храм, присвячений якійсь незрозумілій багаторукій істоті, якщо судити зі збереженої величезної статуї без голови. Бачив я й вимощену каменем дорогу, що проходила через місто й вела далі до засніженої гори з двома вершинами, до якої залишалося не так уже й далеко, навряд чи більше сорока кілометрів.

— Будемо прориватися навпростець? Чи обійдемо небезпечне місце стороною? — запитання належало Мансуру й змусило всіх нас серйозно замислитися.

Місто, яке ми спостерігали, не мало фортечних стін — мабуть, колись воно лежало глибоко всередині території Туранського гірського царства, і нападу ворогів тут не чекали. Його «стінами», якщо можна так сказати, був Західний Заслін на заході, а зі сходу непрохідне гірське пасмо Хребта Владик не дозволяло пройти жодному ворогові. Тож ми могли спокійно в’їхати на конях і, пришпорюючи скакунів, спробувати промчати навпростець через усе місто, і скелети навряд чи зможуть нас зупинити. Пряма дорога, наскільки ми бачили, хоч і була місцями завалена камінням, але проїхати нею все ж було можливо. Ось тільки чи лише самі скелети тут мешкають? У Західному Заслоні головною небезпекою були зовсім не вони. Я поставив це запитання Луані.

— Не впевнена, Альваре, але начебто нічого особливо сильного тут не відчуваю, — такою була відповідь жриці світлої богині.

А тому ми зважилися. Повернулися до своїх коней і, побажавши всім нам удачі, рвонули просто в місто, оминаючи скелю, з якої ми оглядали давнє місто. Першим із мечем у руці скакав Мансур, я на пів корпуса позаду, теж приготувавши магічний меч, наші дівчата мчали за нами. І… у нас вийшло!!! Місцеві скелети серед дня виявилися якимись пасивними й здебільшого просто проводжали нашу групу порожніми очницями, навіть не намагаючись зупинити. Тих же небагатьох, хто опинився на шляху, ми просто знесли на повному скаку, від захвату криками підбадьорюючи наших скакунів. Якихось п’ять хвилин — і ми вискочили з протилежного боку зруйнованого міста.

— Чудово! — я зупинив розпаленого коня й обернувся до Луани, яка хвилину тому щось верещала, ось тільки в метушні скачки я не розібрав слів дівчини. — Що ти там казала?

— Я кричала, що відчуваю дуже сильну нежить у центрі міста, а тому пропонувала розвернутися, поки не стало надто пізно, — збентежено зізналася молоденька жриця, нервово озираючись на залишені нами руїни.

Там скелети справді пожвавилися, а в повітря піднялися численні білясті й чорні тіні, у швидкому хороводі кружляючи над руїнами, але в будь-якому разі всі вони запізнилися й упустили нас.

— Сильна нежить? — перепитала Мурена, і наша юна жриця підтвердила.

— Так! Щось дуже моторошне й могутнє. Навіть страшніше за вищого вампіра. Я суджу за своїми відчуттями від баронеси Тільди Ур-Вайєтт, яка настільки сильного тремтіння в мене не викликала. Ця тварюка буде навіть сильнішою за Тобіаса Одинадцятого!

Ого! У будь-якому разі нам пощастило проскочити без пригод, однак тепер краще було забиратися подалі від небезпечного некрополя. Але не встигли ми піднятися на найближчий пагорб, щоб озирнутися, як… згори з хмарного неба почулося ляскання широких крил, від чого Курука різко зірвався з мого плеча й із тривожним клекотом полетів геть. Ми всі зупинилися. І спершу крізь пелену хмар показався темний крилатий силует, а потім перед нами з шумом гепнувся великий червоний дракон, налякавши наших коней до стану неконтрольованої паніки. Завдовжки кроків вісім, від початку голови до кінчика хвоста, вкритий сіро-червоною лускою й із виразним гребенем уздовж усієї спини, він спирався на широкі шкірясті крила, голосно шипів і мотав головою.

З усієї нашої четвірки лише командир вершників Мансур утримався в сідлі й зумів якось заспокоїти коня, що метався й ставав дибки, усі інші попадали на землю.

— Ой йой! — я підвернув ногу під час падіння, а тому підвівся насилу, стиснувши зуби від болю. Повернувся до дракона й невдоволено оголосив: — Ми, звісно, чекали представника гірських владик і приготували належні дари для зустрічі, але ж не можна так раптово падати людям на голови!

Луската тварюка, схоже, зрозуміла мої слова й задоволено вишкірилася, показавши два ряди гострих зубів. Мурена єдина з нас не забилася під час падіння й уже стояла за моєю спиною з магічними кинджалами в руках. Я ж допоміг підвестися Луані, яка стогнала, і проводив поглядом наших коней, що мчали геть.

— Між іншим, усі ваші подарунки там, — я вказав рукою на переляканих скакунів. — Мансуре, спробуй наздогнати й повернути. А я поки, як і належить, представлюся охоронцеві гірських вершин.

Сильно кульгаючи, я наблизився до дракона. Трохи вклонився й назвав себе, після чого представив і своїх супутників. Повідомив, що орочі території до міста Західний Заслін відійшли до мене, та й гоблінів, які живуть східніше, я теж підкорив, а території велетнів сім’ї Бочі Пожирача Драконів очистив. А тому, як і належить добропорядному правителеві племені, я приїхав знайомитися із сусідами, щоб домовитися про мирне співіснування й взаємовигідну співпрацю.

Дракон опустив голову до самої землі й уважно слухав мою промову, однозначно розуміючи слова, однак нічого у відповідь не сказав. Я ж продовжив і, вказавши на засніжену двоголову гору попереду, попросив дозволу проїхати до її підніжжя, оскільки в мене в тих краях важлива справа. Знову жодної відповіді. І як тут вести переговори, коли від співрозмовника немає жодного зворотного зв’язку⁈

На щастя, повернувся Мансур, ведучи за повід мого коня. Я розстебнув сідельні сумки, розстелив просто на пожухлій траві чисту скатертину й почав викладати свої дари.

— Чув, що дракони люблять золото й гарні дрібнички. Тому ось цей масивний жезл із самоцвітами, знайдений у скарбниці Західного Заслону, — плата за прохід до двоголової гори для нашої четвірки вершників. А ще дракони, як кажуть, люблять смачно поїсти. Тому ось це блюдо копченої риби з Бездонного озера, відро засоленої ікри й ось ця запашна чверть оленячої туші, приготована професійним кухарем на рожні, — мій подарунок гірським владикам до їхньої вечері. А ось це… — я витяг загорнутий у промащений папір згорток і показав драконові вміст, — просто кумедний сувенір на пам’ять. Засушений прутень вождя гірських велетнів Бочі Пожирача Драконів. Він хвалькувато заявляв, що все життя харчувався драконами Хребта Владик та їхніми яйцями. Можете залишити цей трофей собі на згадку або навіть зжерти його у відповідь.

Лише тут з’явилася хоч якась реакція з боку співрозмовника — дракон закашлявся, випускаючи з рота клуби диму й чи то сміючись, чи то, навпаки, висловлюючи обурення. Я відійшов від розстеленої скатертини, дозволяючи крилатому ящерові краще роздивитися принесені дари. І тут дракон нарешті заговорив, трохи шиплячи, але цілком зрозуміло висловлюючись мовою людей.

— Ввіш-шливий сусід і ш-шемна промова. Ви ш-шетверо мош-шете проїхати до гори й повернутися, зупиняти вас ніхто не буде, хош-ша з небес мої брати пильно стеш-шитимуть за ваш-шими діями. І твоє плем’я має право селитися, полювати й видобувати метал західніше міста Свиязь, — ящір мотнув зубатою головою, вказуючи на руїни некрополя за нашими спинами. — Це місто мертвих — меш-ша наш-ших територій. Поруш-шників буде вбито. Я все сказав.

До величезної брами, що перегороджувала шлях у підгірний тунель, наша група дісталася вже в темряві. На останній ділянці шлях був зовсім простим, оскільки вимощена каменем дорога тут збереглася в гарному стані, але до цього довелося спішитися й пересуватися в напівтемряві розсипом каміння, що засипало долину, — мабуть, колись давно тут зійшов селевий потік, перекривши шлях. І всю дорогу над нами кружляли дракони — іноді лише парочка, іноді до півдюжини, вони контролювали кожен наш крок і ні на секунду не випускали нас із поля зору. І навіть уночі, якщо прислухатися, можна було почути ляскання широких крил у небі над нами. Щоб Курука не лякався й не зривався від кожного шуму над головою, мені довелося надягти вихованцеві на голову спеціальний шкіряний ковпак, що закривав птахові очі.

Сторожові вежі не збереглися, та й загалом місцевість біля брами не дуже нагадувала стару картинку в давній книзі або малюнок Мурени. Але от оковані сріблястим металом двостулкові ворота тут справді були й, що дивно, виявилися замкненими, зовсім не як у моєму пророчому сні. Масивні й неймовірно високі, метрів сім, мабуть, заввишки, вони ледь світилися збереженою охоронною магією й викликали повагу.

У світлі смолоскипів ми оглянули перешкоду й не виявили ані важелів із цього боку, ані замкової шпарини, ані узагалі будь-яких способів відчинити масивні стулки. Хіба що вигравіюваний на воротах химерний малюнок і незрозумілий напис могли в цьому допомогти, саме таку версію висловила прикликана героїня Мурена, пославшись на казку про мудрого мага Ґандальфа Сірого, який зумів прочитати напис і ввійшов у схожу браму. Луана й Мансур темношкіру дівчину передбачувано не зрозуміли, я ж скептично похитав головою — на те вона й казка, щоб у ній ворота відчинялися чарівним словом.

І поки мої друзі продовжували вивчати перешкоду, я залишив вихованця Мурені й із запаленим смолоскипом у руці та вірною глефою в кріпленні за спиною вирушив шукати стежку в гори, про яку Богиня Смерті розповідала моїй темношкірій подрузі. Глефу я взяв не просто так. Ми вже давно помічали численні пари янтарно-помаранчевих очей, що кружляли навколо нас і відбивали світло смолоскипів. Вовки чи, може, якісь інші зграйні хижаки полювали на нас і вичікували зручного моменту для нападу.

Чи злякався я? Однозначно ні. І, мабуть, мій упевнений вигляд та відсутність страху бентежили гірських хижаків, вовки не нападали, але все ж трималися на неподалік. Я ж ішов, освітлюючи схил смолоскипом і уважно його оглядаючи.

Знайшов щось схоже на описаний підйом кроках у двохстах ліворуч від воріт і зруйнованої вежі, хоча схил тут виявився дуже крутим. І поліз угору, щосекунди ризикуючи зірватися в темряві. Мені дуже пощастило, що стояла суха погода, інакше видертися тут слизьким мокрим схилом абсолютно точно не вдалося б. Так я хвилин за п’ять дістався рівного майданчика й побачив саме те, що шукав, — чорний камінь заввишки з метр у вигляді чотиригранної піраміди, усі боки якого були густо вкриті синіми сяйливими рунами. Важив він аж ніяк не менше пів тонни, і підняти таку вагу не було жодної можливості.

Але я й не став піднімати каменюку, а використав свою глефу як важіль. Засунув пласке лезо під край і почав потроху, буквально по кілька міліметрів, зрушувати чорну піраміду. Все це діло було неймовірно важким, і я спітнів уже за хвилину, попри студене повітря тут у горах. Тож навіть зняв обладунок і взагалі роздягнувся до пояса, але все одно продовжував працювати.

Якоїсь миті сліпучо-яскрава блискавка з тріском зірвалася з вершини каменюки, і я почув крик, що стихав і віддалявся. Мабуть, якийсь хижак із небезпечної зграї вирішив видертися крутим схилом слідом за мною, але потрапив у зону ураження захисних чар піраміди. Мене смертельна магія, як і раніше, не вражала, але своєму імунітету я вже давно перестав дивуватися — таким було моє «геройське» вміння.

Нарешті хвилин через п’ятнадцять я зсунув камінь настільки, що стало можливо побачити невелике заглиблення під ним. Засунув руку й витяг важкий плаский кристал синього кольору, прозорий і правильної восьмикутної форми. Не знаю, що це взагалі могло бути, але, мабуть, це й був обіцяний мені подарунок від дочки Богині Смерті. Можна було йти, але для надійності я вирішив усе ж спершу повернути важезну піраміду на місце, щоб ніхто не зрозумів, що дорогоцінний скарб з-під неї вже хтось забрав.

Коли я повернувся до своїх друзів, тягнучи за хвіст мертву звірюку з грізними зубами й розкішним хутром вугільно-чорного кольору, Мурена вже ставила для нас намет, а Луана з Мансуром готували вечерю на багатті. Мій незвичайний трофей відразу привернув загальну увагу, й досвідчений найманець упізнав у хижаку «нічну гірську пуму» — хитру й смертельно небезпечну для людини. Але особливо страшну тим, що вона абсолютно невидима в темряві й ніколи не полює сама. Хай там як, після смерті першої пуми решта звірів у страху розбіглися, тож жовтих очей навколо стоянки ніхто з нас більше не бачив.

Мурена попросила віддати їй шкуру — мовляв, із такої можна буде пошити розкішну зимову шубу, яка дуже пасуватиме до темного кольору шкіри дівчини. Я не заперечував. І витяг із-за пазухи велике ікло на шнурку — знак вождя племені Жовтої Риби — й указав на зуби пуми. Явно колись давно ікло такого звіра й послужило матеріалом для амулета вождя. Ми розмовляли й займалися своїми справами, як раптом із темряви почулося ввічливе покашлювання, а потім звуки кроків.

До нашого багаття вийшов ошатно вдягнений юнак із вогненно-рудим волоссям. Він добродушно всміхався й демонстрував порожні руки, а також відсутність зброї на поясі, тож Мансур із Муреною теж прибрали долоні від руків’їв клинків. Але якщо решта моїх друзів дивилися на одяг і руки, я більше звернув увагу на його очі з вертикальними чорними зіницями. Він драконід? Чи дракон, який набув людської подоби? А тим часом дивний юнак підійшов і зупинився за кілька кроків від нашого багаття.

— Мир вам, подорожні. Не лякайтеся, я лише запитати. Надто вже багато запитань у моїх родичів викликала група людей, що прийшла на наші землі, троє з яких несуть на собі мітки небесних богинь, а четвертий має настільки неймовірну удачу, що це схоже вже навіть не на благо, а на якесь прокляття. Але хоч усе це вкрай цікаво, послали мене все ж з іншим запитанням. Альваре Завойовнику, покажи те, що ти витяг з-під охоронного каменя.

Я завагався, оскільки не був упевнений, що дивний незнайомець не спробує відібрати мою здобич. Наче прочитавши мої думки, рудий хлопець відповів на мої сумніви.

— Не хвилюйся. Мій слуга ж пообіцяв вам, що вашу четвірку безперешкодно пропустять до двоголової гори й випустять із територій драконів, а слово одного дракона — це слово всієї зграї.

Ще секунду повагавшись, я все ж витяг із сумки плаский синій кристал і передав його до рук Дракона. І його вертикальні зіниці відразу стали круглими.

— Оце так… Знаєте, що це?

— У загальних рисах, — відповів я за всіх своїх друзів, не ставши розкривати незнайомцеві нашу цілковиту необізнаність.

— Це ключ від цієї магічної брами, — рудий хлопець указав на масивні металеві стулки, що перегороджували вхід до підгірного тунелю. — Наша зграя давно його шукає. Відтоді як сто років тому порушники-дварфи зачинилися зсередини, заблокувавши нам доступ до підземних залів. Там залишилися кладки з яйцями. Там залишилися деякі наші схованки з безцінними скарбами тисячолітньої давнини. Там залишилися наші святині й поховальні зали.

Я очікував, що після таких слів рудий хлопець просто забере безцінний ключ собі, але дракон несподівано повернув кристал мені.

— Якщо одного дня захочеш продати чи обміняти цей предмет, ти знаєш, де знайти на нього покупців.

О так! Я дуже багато чого хотів від драконів, але перш ніж торгуватися, поставив уточнювальне запитання.

— А ти випадково не знаєш, які саме порушники-дварфи зачинили двері сто років тому? З якого вони були клану?

— Із клану Дубощита, — миттєво пролунала відповідь.

Я недобре примружив очі й із натиском у голосі заговорив.

— Це той самий клан покидьків, який сім століть тому взяв авансом купу золота й матеріалів у замовників із Туранського гірського царства, але так і не розрахувався, а втік із грошима, сховавшись під горами?

Рудий хлопець відверто здивувався.

— Не знаю, людино, звідки тобі відома та давня історія, але це справді ті самі шахраї. Точніше, їхні нащадки в третьому поколінні, оскільки дварфи так довго не живуть.

— Ось так-так… — я задумливо покрутив синій ключ у руках. — Розумієш, Драконе, так уже вийшло, що я — законний спадкоємець тих самих замовників, з якими не розрахувалися ці підлі недомірки. І дуже схоже на те, що в нас із тобою спільні цілі!

Український переклад підготовлено для Telegram-каналу ProdoMag — @prodomag.

На каналі можна знайти цю книжку, інші завершені переклади та нові розділи творів, які ще пишуться.