<p>ПРОЛОГ</p>

Все має свій досвіток і вечір, за яким приходить ніч. Людина, пташка, звірина, дерево.

У цієї криниці світанок теж, безумовно, був. Сивіший од туману, далекіший од зорі. Може, вона найдревніша і найживучіша криниця на всій нашій грішній землі, яка щомиті щось втрачає й не встигає ні помічати того, ні журитися.

Звільніться від клопотів, поквапу і прийдіть до цієї криниці, якій немало-небагато — сім століть. Хоча б подумки, а прийдіть.

Візьміть курс на благословенну Шевченкову землю і йдіть шляхами, лугами, полями, байраками, повз села веселі, старі, нові й новітні, через містечка й хутори. І дослухайтеся до вітрів. Один з них летить із Чернечої гори, другий — з Моринців, третій — з Кирилівки. Біля криниці вони сходяться, втихають і п’ють воду. І душа її стрепенеться (бо в кожної криниці є ще й душа), й пригадається, як на її вік, майже вчорашнє. Пригадається спекотне літо, курний шлях. По ньому торохтить віз, обліплений осами, і пахне звідти яблуками чи сливами.

З воза зістрибував юний Тарас і пив воду. Пив по дорозі на базар і повертаючись із базару, не підозрюючи, що п’є, може, і не воду, а причащається вічністю. Ще віз намотає на свої колеса сто бід і сто мук для нього, а безсмертя вже висвячує його ось цією джерельною водою із невмирущої криниці.

І місцевість, і колодязь ви впізнаєте ще здаля. Природа довго все тут підбирала, вибирала, думала, зважувала, а вже тоді творила у стані високого натхнення, з ясного головою і молодою силою.

І вийшло отаке: широкий луг з левадами, вербовими й лозовими нетрями, кущами калини та терну. Легким і теж натхненним помахом кинула річку, і похлюпотіла вона вільно-превільно, як козацька пісня. Об її чисті джерела забили хвостами щуки, окуні, в’юни, і так — по сьогодні. Через неї перекинуто кілька кладок, гребельок. Вода в ній зеленопрозора і здорова, бо все тут здорове і непоневолене.

Первозданно й незаймано дихає луг, і від нього пливе п’янкий букет пахощів: холодної м’яти, звіробою, деревію, материнки, калгану, валер’янового кореня, дивосилу та ще всякого цілющого зілля.

Луг піднімається на ледь помітне узвишшя. Його виманює на сухе прохолодна діброва, а за нею — хутірець. Все огинає підкова старого мішаного лісу.

А скільки тут писку, щебету, витьохкувань, квакань, кукувань, квіту, кольорів, усякого зеленого буйства, озонованого простору, що пий те все — і не нап’єшся, люби — й не вилюбиш, пливи — і не перепливеш цю щасливу сонячну повінь.

Час тут просто собі тік, протікав, витікав, повільно збігав, дзюркотів, а не біг, летів, мчав, по дорозі щось змітаючи, вкорочуючи й перетворюючи в тлін. Хлюпотів собі, як джерельний струмочок, байдужий до клекоту і всепожираючих хвиль могутньої шумливої ріки часу. Ставай на коліна чи лягай і пий його невеличкими ковтками.

Він відміряв усьому живому щедрий шмат. Нічого не вривав, не викошував передчасно. Ні людину, ні пташку, ні звірину. Все жило собі, починаючи від людей, усього хвостатого, пернатого і аж до трави. Навіть тепло прилітало сюди раніше і вичахало пізніше. Вже по селі все вижовтиться, дещо обтруситься, вив’ялиться, і носяться вітри, як молоді, невпокорені коні, а тут гудуть бджоли, дзуменять увечері комарі, снується бабине літо, горять смолоскипами дуби, і їх довго ніхто не гасить, лише сороки щоранку б’ють на сполох. Вкриваються засмагою кетяги калини, сивіє терен, пресвято пахне луг і золотиться медами й вирієм настояна тиша.

Отака вона, ця місцевість, названа кимось Теплою балкою.

Скажіть, чого варта наша земля без таких ось радістю витворених куточків, дарованих людині не про будень, а про свято?!

І над усім цим була нависла чи то сокира, чи то коса. Словом — смерть. Тяжка, болісна.

Рішення з’явилося як Пилип з конопель. Хутірець знести з лиця землі, людей переселити на щойно нарізану в селі вулицю. Отак — запустити бульдозери і стерти. Хуторяни зреагували на це просто: зносьте, сказали, але ми із своїх гнізд на старості літ нікуди не підемо. Старі птахи своїх гнізд не залишають. Запускайте бульдозери вночі, коли ми будемо спати. Тут жили, тут і помремо. Туди (і тицькали вузлуватими пальцями в небо) підемо, а на нову вулицю — нізащо!

Те ніхто всерйоз не сприйняв, хоча заява хуторян і лягла на стіл Всевишнього, однак до неї і там поставилися скептично й насторожено. Переселення із землі на небо було, є і буде, однак то все вимушене, витівки злої долі. З добровільною, та ще й груповою, заявою тут зустрілися вперше і теж, як і на землі, а точніше, у колгоспі «Шлях Ілліча», розгубилися.

Однак рішення посунуло і на хутірець, і на луки зі всяким птаством і цілющим зіллям, і на чисту, із зеленими берегами й дубовими кладками річку, що аж кишіла рибою, бо конче тут, а не деінде треба будувати птахофабрику і відгодівельний комплекс.

Уже все було замірено, вже скалили сталеві щелепи бульдозери, ще прозвучав би якийсь прощальний акорд над цею красою, і попливли б усі звуки, запахи, медами й зіллям вишита тиша до вічної Лети. Впала б на дно і скресла. Так би і сталося, коли б не Іван Верес. Відчув усе і заспішив до села. Розставив широко руки і вигукнув: «Не дам загубити Теплу балку! Можете мене привселюдно знищити, а її не дам! Уявіть, у що перетворяться луг і річка! У прах і сморід!»

З одного кабінету йшов у інший і казав приблизно таке: цей куточок — легені землі. Без левад, лугів, малих річок і хуторів край загубить одну, може, із своїх найніжніших й найпрекрасніших пісень.

Місце для птахофабрики й відгодівельного комплексу знайшли за селом, а тут знову загуляли радісні вітри і незаймана воля.

Відтоді між Іваном Вересом і Теплою балкою висівся теплий бузковий верес. Його тягло сюди, і все живе й неживе випромінювало на нього довіру і любов. Він приїздив сюди по тишу для своєї душі. Після роботи, у дні, які вимолочували його, як ціпи пшеничний сніп. Зачерпував її, пив разом із криничною водою, блукав серед трав, купався у річці і залишав балку, почуваючи, як у ньому зачаїлася і тиша, і її хлюпотлива пахуча повінь.

Приходив чи приїздив у будь-яку пору. Ось і зараз ледь-ледь земля видяглася зі снігів і вдяглася у рясні та сиві тумани, ще навіть не досвіток, а передсвітання весни, сіре, мовчазне, намальоване кількома невибагливими фарбами, а він бреде в нього.

Стояв і дослухався, чи йде до Теплої балки весна. В селі вже давно прозоро-синьо світився ранок, а в цій низині кублилися тумани. Табунилися над луговою жовтою травою, скубли озимину по городах, витікали безшелесною річечкою з хуторянської вулички, пливли до діброви й влягалися на мокрі сонні дуби. В цій низині вони залягали, як соми в річкових ямах.

Над хутірськими хатами виколихувалися дими і раювала первісна тиша. З неї раптом вирвався пташиний голос, зухвалий, радісний. Сіяв ним у вимоклу ріллю, низьке небо, аж сполохалися сороки і порснули прямо в туман.

— Шпаченя! Прилетіло шпаченя! — зрадів Іван.

Він пройшов розгаслим шляхом до діброви. Сніг зарипів під ногами, як потовчений на крупу щебінь. Повдихав її скупі, на дубовому листі настояні запахи й пішов назад. Слухав, як кришиться під ногами торішній деревій, і ловив його неживий, однак щемливий запах. Шлях був продовженням хутірської вулички, вростав у асфальтовану трасу й нагадував притоку судноплавної ріки.

Власне, вростав він не у саму трасу, а у її згин, бо в цьому місці вона робила крутий поворот. Її гуркіт тут нічого не руйнував, бо і сам згин був на безпечній відстані. Ото криниця й стояла в центрі того кута, де зливаються дві дороги — курна хутірська і цілком сучасна, якою мчать автобуси на Умань, Вінницю, Одесу. Стояла метрів за п’ятдесят од траси, але її всі бачили ще здаля. Рейсові автобуси робили тут у спекотні дні вимушені зупинки. Пасажири висипали з автобусів і бігли до криниці. Пили з цебра, наливали у пляшки, термоси і розвозили по Україні джерельну силу і добру згадку про добру воду з доброї криниці.

Дехто мацав цямрини, з недовірою косував на вирізані старослов’янські літери, які несуть коротку, але вражаючу інформацію: криницю викопав Василь Яда в тринадцятому столітті.

Викопав у якесь спекотне літо невідомо для кого: князів і їхніх коней, чи для втомлених подорожніх, чи для черні, яку мучила спрага й гарячі степові вітри. І хто був той Василь Яда, теж невідомо. Був і відлетів у вічний вирій. А криниця його живе, зачаровує всіх своєю таїною.

Доля, виявляється, є не лише у людей, а й у криниць. Землю розтинали князівські міжусобиці, вона горіла під ординськими ногами, її топтали яничари і випалювали поневолювачі всяких мастей. Нею бігли ріки сліз і крові. Земля заламувала з розпачу руки, а криниця вижила, як і сам народ.

За сім століть її ніхто не засипав, не зруйнував. Чиїсь руки її постійно оновлювали.

Двадцяте століття її забуло. Воно зробило такий шалений виток по спіралі, що куди йому було до якоїсь там криниці. І час позбиткувався над нею. Поволі замулювалися джерела, вмирала вода, гнили дубові цямрини. Стояла собі за селом, неподалік хутора, забута, напівмертва, і пригадувала лиця, що відбивалися в її гладіні: русинські, українські, татарські, монгольські, турецькі. Пригадувала посвистування стріл, нагайок, побрязкування мечів, шабель, вибухи снарядів і втомлено ховалася під землю. Повільно й тяжко.

А якогось дня уздріла над собою юне, вродливе лице й стрепенулася. То був знову ж таки він, Іван Верес, той, що врятував Теплу балку від загибелі.

Перечитав деякі цінні архівні матеріали з історії свого краю і виголосив у кабінеті голови колгоспу палку промову, що ця криниця пам’ятка історії, що з неї пили воду ще руські князі, пили козаки й чумаки, пили Гонта, Залізняк, Богун, Богдан Хмельницький, Тарас Шевченко, бо ще кріпаком возив цією дорогою сливи і яблука отця Григорія у їхній теперішній райцентр.

Її треба реставрувати.

Голова колгоспу слухав, не перебивав, лише хмурнів і кивав головою, а тоді видавив із себе сміх, як плач. Ну хто, мовляв, те, хлопче, бачив, а як і бачив, то де він, той, що бачив? По раю гуляє чи смолу в пеклі мішає? Гаряча й зелена, Вересе, твоя голова. Покпинив з нього, кинув кілька терпких фраз, зміст яких зводився до одного: «Оце мені тільки й клопоту! Вона мені як п’яте колесо до воза!» Як хоч, так і розумій: криниця чи, може, й історія. І додав: «Робіть з нею, що хочете: чи засипте її, чи викладіть всередині золотом».

І Верес вирвав її у смерті. Криницю розчистили, опустили цементні кільця, зробили дубові цямрини, розкішний різьблений дашок, вчепили не відро, а дубове цеберце, поставили над нею лелеченя, що ніяк не може злетіти. Іван власноруч вирізав старослов’янський напис.

Тепер її ніхто не минає. В ній нуртують могутні джерела, і роздає вона всім свою воду і свою оповиту таїною й печаллю душу.

* * *

Іван пустив цебро. Воно розбудило воду, і з дна вилетів тихий зойк, єдиний і неповторний, — зойк з криничного дна. Витягнув і довго, смакуючи, пив сиву, як туман, воду.

Шпак утих і знову озвався, вітаючи рань весни, яка пахла ріллею, розмоклим дубовим листям і потривоженим торішнім деревієм.

Відірвався од відра й усміхнувся до пташки, усміхнувся красиво вималюваними губами, сяйливо-сірими очима, всім своїм вродливим лицем. І ці схожі на два перестиглі пшеничні колоски вуса, і розстебнутий кожух, і сіра каракулева шапка-папаха робили його схожим на молодого, веселого чумака.

Сів у машину, і вона рушила до села. Біля колгоспної контори зупинилася. Верес прочинив двері голови і вдруге за цей ранок привітався.

— Доброго здоров’я, — Вернега загув мирно й воркітливо, як травневий джміль. — Того здоров’я, правда, як кіт наплакав. У мене, звісно, Іване Савичу, не у вас.

Верес стояв високий, зграбний. Він привіз із Теплої балки усмішку.

— Чого це ви так сяєте, Савичу, з самого ранку? — Вернега спромігся на скупу усмішку і вдихнув цигарковий дим.

— А оце напився води із Ядиної криниці, і на мене напала якась дика веселість.

— Мені привезли б, може, і я засяяв би як нова копійка.

Іван сів.

— Їздив я туди, звісно, не по воду. Ідея з’явилася, Михайле Васильовичу.

— Оп’ять ідея, — Вернега відкинувся на спинку крісла, тримав цигарку між середнім і безіменним пальцями і пахкав димом. — 3 вас вони сиплються, як з дірявого мішка горох. Що-то молодість! А в мене одна ідея: як дотягти з кормами до тепла. Так що ж там за ідея?

— Можна вважати, мізерна.

— Ну…

— Колись на хуторі стояли два вітряки. Ще і я їх пам’ятаю.

— Ну і що! — щілинки очей Михайла Васильовича поширшали. — Вже років до двадцяти як їх знесли.

— Знаю. От і подумав, що поруч із криницею можна поставити вітряк. Буде і схованка для людей, і гарно, й оригінально.

Михайло Васильович здвигнув плечима, загасив недопалок і дістав нову цигарку.

— Для чого, скажіть, знадобився вам цей вітряк? Що, від цього врожайність на полях збільшиться, погода буде завжди така, як ми хочемо, чи цей здичавілий клімат вирівняється?

— Ефект чисто морального плану. Для людей схованка, та це, врешті, й ворота до села.

— Теж іще мені ворота знайшов! І які там люди?! — Під Михайлом Васильовичем заскрипіло крісло.

— А хуторяни? Скільки разів бачив, як ждуть автобуса під дощем.

— Хай ждуть. Від дощу вони лише молодіють і здоровшають. Вони ж усі до одного довгожителі! — Вернега досі не міг пробачити їм того бунту й затятості, з якою відстоювали свій ветхий хутір. — У вашому вітряку, згадаєте моє слово, буде збиратися всяка нечисть і виписуватиме й вирізатиме таке, що вуха будуть в’янути. Придумав — вітряк. — Вернега закрутив головою, ніби на неї напали оси.

Верес дивився на нього круглими очима, і той не витримав його дитинно-чистого погляду й перший опустив свої.

— Ну, кому це треба? — сказав рівнішим голосом. — Якби ми поставили там якусь модну корчму з висклявою музикою, оце було б те, що треба. А то якийсь допотопний дідівський вітряк! Подивляться як на якусь примху сентиментальних дядьків.

— Не подивляться! Ми з вами ведемо таку суперечку, ніби я пропоную збудувати замок, а не вітряк. Справа копієчна. Там он стільки автобусів снує, зупиняються коло криниці.

— Діло мені до тих автобусів! Їдуть, то й нехай собі їдуть, куди їм треба. Серед пасажирів немає Катерини Другої, щоб я виставляв для неї мальовані села! — він переможно глянув на Вереса, мовляв, ми теж вміємо сплітати словеса.

— Я ж не про потьомкінські села вам торочу, а про оформлення нашої зупинки.

— Інтересно, як ви собі це уявляєте, Іване Савичу? Та в мене кожен тесля на вагу золота! Не розумію я вас, чесне слово, не розумію…

Вернега вмовк, втупив очі у вікно і порахував подумки до десяти: це щоб не наговорити зайвого. Побачив, як тихо пролітає крупа, і знову подумав, що на випасах лежить мертва торішня трава і ось ця крупа, а не ота зелена, соковита із сонечками кульбаби, на яку він вже не раз подумки вигонив колгоспну череду. Сіре вікно із сухою крупою щось у ньому скришило, і він повернув до Вереса роздратоване лице.

— Я вас ніяк не можу зрозуміти, хочу, а не можу.

— Такий я складний? Що саме в мені вам не зрозуміло? Поясніть, будь ласка, може, я вам допоможу мене зрозуміти.

— Як би вам сказать, — Михайло Васильович затарабанив пальцями по столі. — Не розумію я вашої запопадливості. Колгосп же не сцена, на якій треба робить усякі красиві декорації. Нам треба ділом займатися, продовольчу програму виконувати. То ви воювали за озеленення сільських вулиць. Усіх підняли на ноги, носилися у Мліїв, просто, вибачте, звихнулися на тому. Хай. Зробив. Потім вам засіла, як колька в п’яті, та Ядина криниця. Капнули й туди колгоспні грошенята. Потім до ставків добралися. Ну, і це ніби потрібно: очистили, обсадили вербами. Але цей вітряк, то вже чортзна-що!

— Ви ще одну деталь з моєї бурхливої біографії забули, — Верес скрижанів на виду, — як я відвоював у вас Теплу балку й врятував її від свиней.

— Там, де смердить, шановний, там і пахне, — Вернегу кольнуло від тих слів. Про балку намагався ніколи не згадувати. Воював за неї не один Верес, а багато хто із дідовщан. Кожне нагадування про це дратувало. — Відколи ви в селі, скажу вам відверто, хочте сердьтеся, а хочте — ні, відтоді в мене луснув спокій, а скоро, бачу, лопне й терпець. Ви весь час вставляєте мені палицю в колеса.

Верес встав. Його сяйливо-радісні недавно очі світилися двома сірими крижинами.

— По-перше, Михайле Васильовичу, я дома, у своєму селі. По-друге, все, що я роблю тут, зовсім не для того, щоб вас подратувати і, як ви кажете, вставити палицю в колесо. Це моя батьківщина, і все мені тут дороге, все болить.

— За ці деревця, віджилі хутори, ставки, криниці, вітряки мене оно там, — Вернега тицьнув пальцем у стелю, — не питають. Це всім до лампочки. А за плани скубуть. Без цього всього можна прожити, а без хліба, молока та м’яса ніяк.

— Ну, за хліб, молоко і м’ясо я теж несу відповідальність. Як і ви, я вже в п’ять годин на ногах. Хліб і до хліба — це добре, але ж не хлібом єдиним живе людина. Ми з вами відповідаємо тут і за матеріальні, і за духовні цінності.

— Подалася душа в рай! — Вернега присвиснув. — Красиво говорити ви вмієте. Це я знаю і чув не раз.

— Ну, це, припустимо, не вада. Але не про мене мова. Ось дивіться, під Києвом зробили музей під відкритим небом. Звезли туди старі хати з різних областей України, клуні, церкви, вітряки. Для чого, запитали б ви? Ні хліба від цього, ні м’яса, ні молока…

Останні слова Вереса зачепили Вернегу за живе. Він спохмурнів, і щоки його взялися багрянцем.

— Я ж не голова комісїї по збереженню пам’яток старовини, а голова колгоспу! Мірки ваші, Іване Савичу, не для нашого життя. Не ображайтеся, але ви як не від світу цього. Їй-бо!

— Дивак, — Іван скупо посміхнувся, — Дон-Кіхот, як писав Олійник, у масштабах села. Лише з тією різницею, що Дон-Кіхот воював з вітряками, а я за вітряки. Теслів я знайду сам!

— А платить їм з чиєї кишені будете? З моєї?! — підвищив голос Вернега.

— Із своєї, не хвилюйтеся. Ваша буде ціла. — Верес рушив до дверей.

— Ну-ну, як кажуть, дай боже нашому теляті… Займалися б ви краще серйозними справами, а не прибирали село, як дівка світлицю. Ви що, завойовуєте собі в односельців дешевий авторитет? Вернега, мовляв, старий кретин, від нього тхне гноєм, а я інтелігент і, основне, живу для вас.

— Гноєм від вас не пахне, швидше бензином із двадцять четвертої. Працювати з вами — що бігти нагору проти вітру. Справа виїденого яйця не варта, а я тут псую свої нерви, — сказав Іван, і слова його обпекли Михайла Васильовича, ніби він ліпив їх із снігу.

— Мені твоя демагогія, як той казав, до лампочки. Іди й роби діло!

— Я вже вас попереджав, щоб ви зі мною таким тоном не розмовляли. Запам’ятайте врешті-решт, що я не ваш підлеглий, а номенклатурна одиниця райкому партії. Та й з підлеглими легше треба.

Верес вийшов. Вернега докурив цигарку й пожбурив нею в кошик для сміття. «Номенклатурна одиниця. Творець сучасної історії. Естет, трясця його матері! — думав. — Йому, бачте, все болить! Любов до села розриває груди! Пограйся, пограйся, побачу, чи надовго тебе вистачить».

Михайло Васильович потарабанив пальцями по столі, роздратований, і сказав уголос:

— Нічого в нас, хлопче, з тобою не вийде! Як той казав, разойдьомся красіво!

І подумав, що все це було колись і в ньому, але збігло, як повенева вода.

За вікном сіялася густа крупа. Він зиркнув на годинник і почав одягатися. Його викликали в райком партії. Здогадувався чому і потайки радів.

Сів у машину з непевним настроєм. Ще в ньому все хиталося й гуло, як після недавнього бурану чи землетрусу в три бали, однак поволі влягалося, втихало, і крізь усе те прокльовувалася радість, як перше зілля крізь ще не прогріту весняну землю. Дивився у вікно і гув до водія густим, прокуреним голосом. І раптом стомлено вмовк. Повернувся лицем до весни, яка стояла на узліссі у домотканій льолі і більше була схожа на зиму. Сказав зовсім розчулено:

— Весною люблю будь-яку погоду, навіть отаку. А осені не люблю найзолотішої і найгарнішої.

І в душі з’явилося щось таке, чого збагнути одразу не можна. Подумав, що людина з роками міняється лише частково. Щось у ній не вицвітає, не в’яне. Ось він, приміром, багато чого розгубив за свої п’ятдесят літ, а ось цього, свого, потаємного, не позбувся.

Андрій зиркнув на вимоклі чорні дерева, обцяцьковані гайворонням, обвислі хмари і хмикнув.

Минали старий став з якоюсь сливово-чорною водою і уламками крижин. Михайло Васильович подивився, як брижить її вітер і жене шматки льоду, й вигукнув:

— Зупини! Очам не вірю! Невже прилетіли качки? Яка нерозумна птиця!

Андрій різко загальмував. Михайло Васильович скрушно похитав головою:

— Таки качки.

Зір мав, як у степового орла. Андрій теж прикипів очима до вихололого ставка, в якому ніщо не нагадувало про весну, навіть оті качки, яких бачить Вернега і не бачить він.

— Та нема там нічого. То очерет жовтіє.

— Розплющ очі і побачиш, — буркнув Михайло Васильович і рушив по мокрому лузі.

— То жми, то зупини. Спізнишся, діду, а я буду винен, як та невістка. Без солі ж мене з’їси. Ти ж — як оця погода. Мабуть, через те її й любиш, — так тихо огризнувся Андрій, що ні вітер, який шарпав старий очерет, ні голова того не почули. Всі монологи він проголошував або подумки, або ось так, аби ніхто не почув. Це давало внутрішню рівновагу і знімало роздратування.

Михайло Васильович йшов по плямах ніздрюватого, схожого на дрібний щебінь снігу. Він розбризкувався під його важким кроком, хлюпав болотяною кашею. Сліди були чорні й глибокі. В черевиках зачавкотіло. Взув з протертою підошвою черевики, бо в райком партії в чоботях показуватися не хотілося. Обносився, а так просто на взуття не розживешся. Єдиний магазин, який ще пам’ятав про нього, — це «Богатир» у Києві, а до нього майже двісті кілометрів. Хто думав, що доведеться плуганитися до цих нерозумних качок.

Вони сиділи на жовтому острівці торішньої осоки, тулилися одна до одної й дивилися пригаслими очима на пошарпані вітром мітелки очерету, залишки снігу і важке, холодне небо, яке закликало їх на рідні болота, а тепла не подарувало.

— Ви ще тут живі? — Михайло Васильович поторкав пальцями вихололі тільця і зрадів: вони ворушили крильцями. Вмощував собі на руку і гув розм’яклим голосом:

— Вам ще гірше, ніж буває нам, хоча й нас іноді життя так скрутить, що хочеться шубовснути головою оно туди, — повів бородою на ставок і рушив назад. Йти було незручно. Незграбно мітив у власні сліди, однак не розгубив своєї монументальності. Ноги ставив, як крокви, і просувався, ніби видобутий з граніту. Зійшов з п’єдесталу, на якому залишено напис для нащадків: «Вернега Михайло Васильович, голова колгоспу із багаторічним стажем». Могутній, з обвітреним довгобразим, як в руських воїнів, лицем. Природа довго не панькалася, коли ліпила його. Тицьнула двоє сірих уважних очей. Колись вони були голубино-круглими, тепер поменшали на розповнілому лиці. Вчепила довгуватий ніс і пізніше подзьобала його віспою. Виліпила повні губи, які то ховали, то показували міцні, прокурені зуби.

На його обличчі прочитувалося все, що закарбувалося за довгі роки головування. Скільки бідував, витягував на собі, скільки ходив у передовиках, скільки разів його хвалили і чихвостили. Закарбувалося все, що недоспав, розніс по полях, по грузьких дорогах, по фермах, що зруйнували, знищили в ньому люди і тяжкі ситуації.

Вибрався на дорогу, витер об торішню траву черевики й посміхнувся до Андрія.

— Сім штук — і всі живі.

Нагадував у цю мить велику дитину, якій подарували гарну іграшку.

Водій розстелив на задньому сидінні кілька газет, і вони вмостили на них качок.

— Тепер жми, Андрію, а то ще запізнимося.

— Що ми будемо з ними робити? — Андрій знову ворухнув темно-русявими бровами і скосив на Михайла Васильовича сині очі.

— Поки я буду в райкомі, рвонеш у школу і віддаси Ївзі Федорівні. Скажеш, що це я знайшов і просив приютити. У них там є живий куточок, то до тепла дітвора догляне.

Він зиркнув на годинник і присвиснув:

— На цілих п’ятнадцять хвилин пізнимося. От підсунув чорт цих качок. Знову нагадають Вернезі про дисципліну, розхлябаність.

— Скажете, що була вагома причина, ну, наприклад, корова телилася. Тяжкий випадок, а ви ж у минулому ветеринар, — порадив Андрій.

— Тобі, Андрію, не шофером, а міністром бути, — Михайло Васильович нервово засовався на сидінні. — Вчиш старого, сивого чоловіка пороти шиту білими нитками брехню. Я що, схожий на того, що задешево продає свою совість? — Він видихнув повітря, як паровоз, й перескочив на свого улюбленого коника: любив гудити сучасну молодь. — Ну й покоління пішло! Які ви всі верткі, метиковані, практичні. Жах!

Андрій змовчав і, коли голова колгоспу сховався за дверима райкому, сказав уголос:

— Користуйтеся, Вернего, мудрими порадами, поки я при вас. Знімуть же зараз стружку за те, що спізнилися.

Михайло Васильович піднімався по східцях на другий поверх, відчуваючи, що цей візит до першого секретаря, може, один із найприємніших за останні роки. Давно чекав цього дня.

Чекав роз’єднання. Розмови про це йдуть давно, але якісь непевні. Укрупнення, не раз нагадував у райкомі партії, не для таких великих і розгалужених господарств, як у нього. З ним нібито й згоджувалися, але віз стояв на місці. І він терпляче чекав, коли нарешті заберуть від нього Дідовщину, а лишаться рідні Прилуки. Коли він позбудеться дідовщинських садів і його перестануть смикати за здачу державі фруктів і ягід, а заодно розпрощається і з Вересом, більше схожим на молодика з телевізійної передачі «Знатоки», ніж на колгоспного парторга.

Нехай лишається зі своїми ідеями й енергією у своєму селі і робить, що хоче. Побачать, що з того вийде. За чиєюсь широкою спиною можна сипати ідеями. А вони йому і не по кишені, та вже й не по силі.

Так думав Вернега, ступаючи по вишневій доріжці у довгому коридорі.

Він прочинив одні, потім другі двері, подумавши про те, навіщо ці подвійні двері. Можливо, для того, щоб не чути телефонних теревенів секретарки.

— Можна?

— Навіть треба, — секретар вийшов із-за столу, потис йому руку і зиркнув на годинник.

— Ви, як завжди, Михайле Васильовичу, запізнюєтеся. Вам усе не вистачає якихось п’ятнадцяти хвилин. Спробуйте вставати на чверть години раніше. Домовилися ж на дев’ять п’ятнадцять, значить, ви повинні бути точно, а не о пів на десяту.

Михайло Васильович густо почервонів і бовкнув, в ту ж мить проклинаючи себе, власну безпорадність і те, що злетіло з язика.

— Була на те серйозна причина, Віталію Федоровичу. Корова телилася. Дуже тяжкий випадок. А я ж у минулому ветеринар.

Він спаленів, а секретар пожував нижню губу і глянув так, що Михайлу Васильовичу чомусь хотілося втиснутися між подвійними дверима його кабінету й пересидіти там, поки спаде цей раптовий жар.

Поки Віталій Федорович з кимось говорив по телефону, Михайло Васильович підійшов до вікна. Плечі його опустилися, спина зсутулилася. Відчув знову липке болото на підошвах і якийсь свинцевий осад, що раптово випав у душі. Мовби й не було в ній того виповненого сонцем і теплом кубельця, куди приютив диких качок і якусь радісну свою надію на спокійніше життя. Сам собі нагадував отих знедолених качок, які теж летіли на якусь радість, а попали на сніги та холод. З тим свинцем знову сів на м’який стілець, зиркнув на Віталія Федоровича і впіймав уламок якоїсь заздрісної думки. Той сидів перед ним ще зовсім молодий, в новому сірому костюмі, білосніжній сорочці, із сяючою густою сивиною.

Вернега глянув на себе збоку й відчув раптом печаль і досаду. Він — великий, незграбний, в тельбатому зношеному костюмі і старих, потертих черевиках. Не чоловік, а старий, втомлений кінь, що збайдужів і до вівса, й до батога, а хоче лише зеленого лугу і волі.

«Цей пацан мене не зрозуміє», — подумав.

Нарешті секретар поклав трубку.

— Оскільки в нас пішла така відверта розмова, — переключився на нього секретар, — скажу вам відверто. Не ображайтеся. Так, як ви керували п’ятнадцять, двадцять і двадцять п’ять років тому, зараз не годиться. Ви часто підходите до життя з мірками п’ятдесятих — шістдесятих років, а зараз вісімдесяті. Не ображайтеся, але іноді ви нагадуєте дядька, який похльоскує батогом і погейкує на волів.

Вернега засовався в кріслі.

— Час змінився, і керівник, Михайле Васильовичу, теж змінився. Криками й погрозами нічого не досягнеш, тільки озлобиш людей. Нинішній керівник повинен бути не лише освіченим і грамотним господарником, а й культурним, стриманим, толерантним.

Михайло Васильович збив у попільничку попіл із цигарки і звів на секретаря втомлені очі. Хотів перепитати: «Яким, яким?» — але промовчав.

«Всі тепер полюбляють, трясця його матері, не наші словечка. По-своєму і не скажеш! Така вже бідна наша мова. Мода, як на литу низьку платформу. Культурні вони, толерантні! Тьху ти господи! Язика поламаєш, — огризався подумки Михайло Васильович. — Були б ви такі, коли б не ми. Всі ви тепер схожі на модних естрадних хлопчиків. Ти теж, синаш, ніби зійшов з вітрини універмагу. А я, як ти кажеш, хуторянин. Я плуганюся у своєму старому костюмі з протертою підкладкою, у мене в черевиках болото — і нічого. Була б душа без порчі».

Віталій Федорович якусь хвилю дивився у вікно, де ніяк не могли помиритися весна із зимою.

Вернега курив, смоктав валідол і голосом, що розм’як, як віск, хотів переконати секретаря.

— Ну, подумайте самі: я народився і живу у Прилуках. У мене там дім, сім’я, а головувати буду в Дідовщині. Де логіка?

— Є логіка, — скрижанів голос секретаря.

— Та й хочеться спокійнішого життя. Хіба я його за стільки літ не заробив?

— Тоді треба йти на пенсію, коли хочеться спокійнішого життя. Що це ви, товаришу Вернего, морочите мені голову. Поводите себе, вибачте, як стара дівка: за вдівця не хочу, за розвідняка теж, хочу за жонатого.

Михайло Васильович вмовкнув, запалив нову цигарку й подумав: «До чого ти оце приплів сюди ще й стару діву, трясця його матері? А ще розумний чоловік».

— Я не розумію, чого ви так проти Софії Байди? — запитав секретар. — Вона ж через рік уже дипломований агроном.

— Немає в неї досвіду. Нехай ще пограється у своєму пальметовому саду. Вона на ньому просто помішалася, — не сказав, а ніби просвистів Вернега.

Віталій Федорович скосив у його бік іронічний погляд.

— Ви погано, я чув, ставитеся до молоді. А дарма. Вперлися зі своїм Рудем.

— Ми з ним пропрацювали разом п’ятнадцять років, — а з цим дівчам що я буду робити? В ляльки гратися?

— Ну, гаразд. Переговорите з своїм агрономом-пенсіонером, як він згодиться, повідомите мені. Можете йти.

Вернега важко підвівся і пішов до дверей.

— Багато курите, більше, ніж я. Не годиться! — кинув навздогін секретар, розглядаючи його широку сутулу спину.

Михайло Васильович вийшов із кабінету з такою головою, яка чомусь нагадувала йому мантачку. Всі погострили коси і кинули. Вона лежить собі на покосі, а в ній все дзвонить, гуде і вжикає, аж іскри летять.

Довго блукав між машинами — ніяк не міг знайти свою. Нарешті побачив Андрія: той відкинувся на сидінні й хропів під якусь тихеньку музику. Вернега затремтів від обурення: «От роботьонка, трясця його матері. Не встиг загальмувати, як уже й спить. І ніхто тебе не їсть поїдом, не пиляє. Тепло, затишно. А тут, як сірий віл, тягнеш, а тебе всі луплять і ревіти не дають». Він хряпнув дверцятами. Андрій спав щасливим сном молодості. Вернегу це розізлило вкрай.

— Хропеш? — він вгруз у сидіння. Андрій завертів головою, потер очі й підняв сидіння.

— Коли ти вже виспишся, трясця його матері? Менше мишей лови вночі, то вдень не спатимеш.

— Та погода така — на сон хилить, — винувато посміхнувся Андрій.

— Погода! В тебе завжди погода! Міністр! Тяжкий випадок, телятко йшло ніжками. Заціпило б тобі! Свистун!

— Яке телятко? Куди йшло ніжками?

— Нікуди! — і тут відчув, що ляпнув невпопад. — Поганяй!

Андрій зрозумів, що надія повертіла перед Михайлом Васильовичем хвостом і подалася геть. Він мовчки виїхав на центральну вуличку містечка, напівпорожню, мокру й непривітну. На стінах будинків поналипав сніг, з кіосків виглядали сонні лиця. Проїхали повз будку, де дядя Сеня ремонтував взуття.

— Почекай, — кинув Михайло Васильович і вийшов. Схилився на будку, і здавалося, що вона зараз перекинеться разом із старим, сутулим євреєм.

— Що ви хотів? — Сеня звів на Вернегу печальні чорні очі.

Михайло Васильович показав свої черевики.

— Вах, вах, вах! — забідкався Сеня і взявся чаклувати над ними. — Такий ремонт я на ходу не роблю, але для вас — зроблю. У цій машині і в таких черевиках не можна. В них можна їхати на возі, а у двадцять четвертій не годиться.

Михайло Васильович глянув на свої чорні від болота шкарпетки й сховав ногу за ногу.

Почекав, послухав кілька містечкових напівісторій-напіванекдотів, які Сеня розповідав майже талановито, радий, що є терплячий слухач, розплатився, подякував, зняв мокрі шкарпетки і взув черевики на босу ногу.

— Будьте ви мені здорові, заходьте. — Дядя Сеня знудьговано дивився услід машині, поки вона не зникла за поворотом.

Тяжкий осад, що випав ще там, в кабінеті першого секретаря, не зникав, а, навпаки, поважчав.

Проїхали повз соліста місцевого ресторану. Йшов проїжджою дорогою, згрібши за талії двох худих дівчат з вибіленим у перекисні водню волоссям і з такими лицями, ніби їх довго вимочували у воді, як коноплі. Минули ларки, з яких виглядали дві тлусті молодиці. Одна куняла біля морозива, друга — біля здоровенної каструлі з пиріжками.

«Ото життя! — подумав про них те саме, що й про водія, Михайло Васильович. — Мені хоча б на півдня таке. Штрикай виделкою в смажений пиріжок, бреши, що він свіжий, чи хвецькай морозивом у паперові формочки і кидай у відстовбурчену кишеню копійки. Мрія ідіота!»

— Підожди, хоч пиріжка куплю. Я ще не снідав.

Андрій загальмував. Вернега вийшов з машини, оглянувся: ніде нікого знайомого, лише та знудьгована трійця суне сюди й голосно регоче.

— Свіжі пиріжки? — запитав басом.

— Та ще теплі, — прокинулася молодиця. — Беріть. Скільки вам?

Вернега подумав і сказав:

— Ну, як теплі, то давайте штук вісім.

Молодиця обхопила їх хрустким папером і подала. Він потискав їх пальцями й сказав невдоволено:

— Вони такі свіжі, як я парубок.

— Та стою вже оно скільки, може, й захололи.

Посунув до машини, і його догнала розмова тих трьох, що підійшли до ларка.

— Дєвочки! Угощаю пиріжками, — сказав соліст.

— Ти що, жлоб, всяке дєрмо їсти? — хіхікнула котрась із «дєвочок».

Вернега люто виматюкався і сів у машину.

— Їж, — поклав на газету між сидіннями, — казала, що з м’ясом.

Андрій хотів був відмовитися, бо Настя поклала йому в кульок здоровенне гусяче стегно, пропахле яблуками, яке він, поки Вернега прів і смоктав валідол у кабінеті першого секретаря, смачно з’їв з консервованим огірком, запив смородинним морсом і заснув. Але, щоб не образити голову, неохоче взяв пиріжок, відкусив.

— Вони такі з м’ясом, як я при здоров’ї, — буркнув Михайло Васильович і з’їв ще одного. Андрій неохоче дожував і витер пальці.

— Бери ще, я ж на двох брав.

— Я поїв, коли ви там були. Настя мені півгусака сьогодні поклала.

— От житуха! — Вернега дістав з кишені штанів носову хусточку й витер масні губи. — Водій ласує печеним гусаком, а голова колгоспу на ходу набиває живіт цими глевкими, холодними пиріжками. А оно та лярва, — Вернега тицьнув вимащеним олією пальцем у відчинене віконечко, — на морді якої виписана вся її біографія, каже, що таке можуть їсти тільки жлоби. Принцип: хто менше робить, краще їсть, і навпаки: у виродків смаки й життя аристократів, а у тих, хто працює до сьомого поту і живе, як на розпеченій сковороді, — жлобське життя. Це я не про тебе, Андрію, а про отаких, як я, і отих, що поцургенили до ресторану. Поїхали. — Вернега помовчав і додав: — Та й у тебе, Андрію, життя не із гірших. Давай поміняємося.

— Не хо’, — Андрій солодко потягнувся, натис на акселератор і засміявся широкою посмішкою людини, яку нічого поки що не гризе, не мучить, не давить, не вкорочує віку, не толочить душу, не зраджують здоров’я й дружина. Перед нею життя ще як квітуючий травневий луг. Лети по ньому, толочи різнотрав’я, падай у нього, розкинувши руки. Лежи й дивись у ясні небеса. Чекай, може, пропливе біла хмаринка чи з’явиться літаюча тарілочка. Заодно слухай солов’я, що вмирає від любові у верболозах. Є такі посмішки.

У Вернеги теж виповзла на губи якась ображена, зболена, більше схожа на гримасу. Вийшла як стара тельбата корова, якій лишилося три чисниці до смерті. Її доїли всі, хто хотів, а тепер пора прирізати. Вийшла на той самий луг, по якому вже поблукав і потоптався листопад. Усе витолочив, вибив ратицями до чорної землі, усе, що можна, вижовтив, вив’ялив і обтрусив. Що б він віддав, аби можна було помінятися тими посмішками, які розшифровувалися, наче код. «Таких цінностей на світі не існує», — подумав Михайло Васильович і відчув пекельну втому. Плечі його ще більше зсутулилися і опустилися. Він постарів на цілу весну.

Виїхали з райцентру на широку трасу.

— Повертай назад! — раптом сказав Михайло Васильович, і очі його зухвало заблищали. Йому хотілося кинути зараз виклик усьому і всім: молодості, що збігла в нестатках і бідах; тяжким рокам його головування; секретарю, що так жорстоко з ним повівся; долі, що все повертається до нього спиною; отим знудьгованим містечковим псевдоаристократам із дна людської цивілізації; Андрієві, що п’є і ніяк не вип’є свій медовий рік. Усім і всьому.

В райцентрівському ресторані він пив коньяк і закушував огірками й холодною яловичиною.

Трійця розляглася в кріслах, цмулила коктейль і курила.

«І як така погань почала плодитися вже й тут? — подумав Михайло Васильович. — Як проникла ця інфекція і в малі містечка? Це із серії тих, що вирізають по городах мак». Він згадав про дику й страшну у своїй суті пошесть, що розповзлася по планеті, як клітини раку по організму, і відчув якусь судому й холод. — Кого ж вони пустять на світ? Потенційних калік?»

Вони зиркали у його бік і хихотіли. Піднялися й рушили до нього.

— Сель ву плє! — сказав фіолетово-синій і впав поруч на вільний стілець. Дівиці плюхнулися з двох боків.

— Бонжур, — сказали дуетом.

У них блукав ще вчорашній хміль, і вони шукали, де б похмелитися, та не мали за що. Дівиці помахали ногами, схованими у вишурувані джинси й імпортні кросівки, і випустили на Вернегу по хмарці диму.

— Де-ма-кар те-лят па-се, — скоромовкою, з французьким прононсом сказав Михайло Васильович і зміряв їх злим поглядом. Зареготався і кинув ще спантеличеній трійці: — Пер сіль, аж впрів.

— По-якому це ви шпарите? — звела вищипані брівки одна з дівиць.

— По-французьки, хіба не чуєш, — сказала друга голосом інтелектуалки і збила попіл з цигарки у вільний фужер.

«Світило» розтягло тонкі, бліді губи у посмішці й блукало очима по тарілках. А потім сказало:

— Що ж це ви сидите один? Приєднуйтеся до нашої компанії, поговоримо про жизнь. Ідьот?

— Приєднуйтеся до чортів, жаб, п’явок у болоті! — гримнув до них Вернега.

— Що за тон? Ми ж травоядні і з добрими намірами, а ви хамите, — сказав синьо-фіолетовий.

— Слухай, алік, бери своїх альонок і чеши звідси!

Проте встав сам, розрахувався і пішов до виходу. Заблискав білими ногами, що виглядали з-під штанів, і викликав цим гучний регіт трійки.

— Ну і кадр, — долетіло до його слуху.

…Вдома Михайло Васильович зачинився у своїй кімнаті й плакав. Чавив пучками сльози, а вони бігли й бігли. А потім заснув. Прокинувся і з жахом подумав про все, що сталося з ним сьогодні. Годинник показував одинадцять годин вечора. В голові гуло, як в телефонних дротах у вітряну ніч. Почекав, поки поснуть дочки й дружина, і вийшов на веранду. Ніч стояла ясна, зоряна, із злизаним окрайцем місяця. Моторошними голосами кричали коти і дерли горлянки перші півні.

Вернега лежав на розкладному кріслі, прикрившись пледом. Курив і дивився у темні шибки. В цю ніч йому було про що подумати. Ненавидів і жалів себе одночасно за свою невезучість у всьому. Думки розтікалися, але їх перекривав один і той самий настирний спогад: німці ведуть із двору корову, а мати хапає її за худі боки, плаче і просить забрати завтра, а не сьогодні, щоб виорати нею город. Попався якийсь сентиментальний німчик, поплескав матір по плечі, а корову вивів з подвір’я. Тоді вони запряглися з матір’ю в плуг і цілу ніч орали. Мати держалася за плуг, а він тягнув його, лишав борозни, у які скрапував піт і мамині сльози. Інколи здається, що так і не випрягся з того плуга по сьогоднішній день. Тепер, коли бачив ось такі ясні, високі зорі, пригадував ту ніч. Тоді вони розпливалися й пливли, бо відривав погляд од землі до неба і відчував лише струмочки поту на лиці, і через ті струмочки заплаканими виглядали зорі, заплаканим був місяць і озивалася до них його заплакана душа.

У коридорі рипнули двері, вийшла дружина й прикрила його пуховою ковдрою.

— Мені не холодно.

— Що сталося, ти можеш врешті-решт сказати?

— Нічого. Іди спи. Не чіпай мене. Людині інколи потрібні безсонні ночі.

Ївга Федорівна пішла. Ніч поволі збігала. Дерли горлянки другі, а потім треті півні. Досвіток принесли дикі голуби: загули нескінченно й закохано. «Всяка тварь відчуває гостроту життя, а ти, Вернего, ніби вже й відбув своє», — подумав похмуро.

Докінчував пачку цигарок. У мисочці, з якої годували цуценя, лежала купа недопалків. Михайло Васильович зітхнув, як ковальський міх, і знову побачив у дверях дружину.

— Михайле, — тихо сказала Ївга Федорівна, — ти хоч поглянь, котра година. Вже он геть розвидняється, а ти все куриш. А тоді будеш хапатися то за серце, то за печінку, то за підшлункову.

— На цьому, шановна, й зупиніться, а то набалакаєте три мішки гречаної вовни і всі неповні, — роздратовано сказав Михайло Васильович.

— Ляж поспи. Що ти собі думаєш?

— Мені є про що думати! Я вдень виспався. Іди спи, як тобі спиться. Я що, тобі заважаю?

Дружина забрала непочату пачку цигарок, що лежала на підвіконні.

— Що ти робиш? Тобі ж не можна стільки курити. — Голос її тік тихо, рівно, як і в усіх людей, що мають спокійний характер і вміння володіти собою.

— Іди хоч ти, не варнякай, трясця його матері! Директор школи вона, понімаєш, і дома. Двом начальникам у одній хаті таки тісно.

— Ти ж від одної-двох цигарок страждаєш, а тут оно яка купа недопалків.

— Швидше здохну. Щось мені вже все остогидло. Мать, пора вже додому, у вишеньки.

Михайло Васильович глянув на світанкові небеса, дзвінку і чисту синь досвітку, прислухався, як на одній приречено любовній ноті дикий голуб кличе свою голубку, на повні груди вдихнув тиху світанкову благодать і подумав, що сам собі бреше, як старий пес. «Ти ж за життя хапаєшся руками й ногами, а ляпаєш язиком, щоб тебе всі жаліли», — роздвоївся в ньому один Вернега на два. Відірвався від першого, звичайнісінького п’ятдесятидев’ятирічного голови колгоспу, і повернувся лицем до іншого — філософа.

— Скажи, Ївго, ти грамотна жінка, чого люди в останні хвилини життя, десь я чув, хочуть бачити якісь картини рідної природи: луг, річку, поле, батьківське подвір’я? Чути голоси птиць.

— Оце ти про це думав цілу ніч і курив?

— Примітивна ти людина, хоч і директор школи.

«А тому, що природа ніколи не обкрадає нашої душі. А ми, люди, обкрадаємо один одного і вкорочуємо собі життя. Людина страшенно недосконала істота — взяти чи її фізіологію, чи духовну суть», — закінчив свій мовчазний внутрішній монолог Михайло Васильович і зітхнув. У мозку зринула ще якась оригінальненька думка, але її зіжмакала, мов непотрібний папірець, Ївга Федорівна.

— Ота тарілочка не для недопалків, між іншим. Я поставила її для цуценяти, а не для того, щоб ти кидав туди цей сморід. Викинеш те сміття і помиєш тарілочку.

Вернега присвиснув.

— От трясця його матері! Усі тебе вчать, виховують і потихеньку жують, жують. Тобі, Ївго, псячої тарілочки жаль, а моєї душі не шкода. Тьху на вас усіх! — Михайло Васильович відвернувся до стіни.

— Як тебе зіпсувала, Михайле, посада. Просто страшно.

— Ніби є такі, кого вона не псує! — буркнув і полегшено зітхнув: пішла.

— Усі тебе вчать, — сказав сам собі, — ти найдурніший. Ти навіть не школяр, не петеушник, а якийсь дефективний пацан.

Хотілося втекти від самого себе, сховатися десь, пересидіти там, а потім довго себе шукати. Вуха й очі від вчорашнього ранку пече так, наче їх натерли червоним перцем. Ще вчора, позавчора була сяка-така надія, крихка, як перший льодок, але він по ній дряпався. Лід чи то тріснув, чи то розтав під його новим кожухом, все затріщало, і він спустився на самісіньке дно. Тепер сидить там, обвішаний думками, як жабуринням, і дивиться у чиїсь булькаті холодні очі.

«Да-а! Ганебно вийшло. Вперше в житті зробив не так і покараний. От і не вір у кару божу». — Михайло Васильович зітхнув і натягнув на ніс ковдру.

Нову техніку одержав ще восени і поставив її в другій бригаді у Прилуках. Не тому, що він скнара, а щоб той шмаркач Верес, як дорветься до влади, відчув сповна, яка тяжка шапка Мономаха. За його широкою спиною можна бути й розумним. «Похазяйнуєш по-новому, коли я тобі лишу всю стару техніку. Я починав головувати з трьох тракторів, двох косарок, воли, коні — ото і вся тобі техніка. А ти почни із старих комбайнів, тракторів і машин. Може, дещо й зрозумієш. Хочеш мені, старому, зношеному коню, носа втерти. Втреш!» То був монолог піврічної давності. Вчорашній день — як удар меча. Голова не полетіла, але душа кривавить. Все лишилося без змін. Його і Вереса залишили в Дідовщині, а в Прилуках буде хтось інший. Не знав ще хто, а вже починав його ненавидіти.

А що доведеться ще вислухати від Вереса! Сутичка в них з цього приводу була ще зимою, коли він одержав нову техніку й поставив її у Прилуках. Верес налетів на нього, і Вернега пішов шляхом найменшого опору. Пояснював, що це перша партія машин, а другу одержить навесні й віддасть у Дідовщину. Хіба це має якесь значення?

Верес розкусив його крутійство, кинув кілька їдких фраз, з яких Вернега запам’ятав лише одну: «А не станеться так, що хтось сам себе перехитрить?» Як у воду дивився.

«І ніяка інтуїція не спрацювала, трясця його матері. Було б кілька машин перегнати в Дідовщину. Тепер уже пізно. Тепер тут усе чуже. Твоє лише ось ця хата, двір, жінка, дочки і ти сам. Кретин! От які кренделі викидає життя!»

Вернега встав і почав ходити по веранді. Розтоптаними капцями 48-го розміру міряв метраж веранди, підсмикував витягнуті на колінах спортивні штани й гамував сором і розпач. Щось було в ньому трагікомічне. Вийшов на подвір’я й голосно зітхнув. Увімкнув світло, оглянув свій вилинялий спортивний костюм із «вим’ям» на колінах і зігнав свою злість на дружині: «Замість того, щоб читати мораль, купила б пристойний костюм. Соромно, як хтось побачить у такому. Оно Дмитро Солон ходить по дворі у синьому з червоними лампасами, як генерал-відставник чи академік. А моїм пора підлогу мити».

Вийшов на середину дворища, наловив дрижаків. Ще все нагадувало ранню весну: і заморозки, і темрява, і похрускування примерзлого болітця під ногами. Гуло в голові, і біль розривав груди. Наскрізь. Куриво зробило свою чорну справу.

Він вмився й вийшов до воріт. Ївга Федорівна тихо покликала його:

— Я бульйон підігріла, ходи трохи підснідаєш. А то ще й шлунок собі зіпсуєш.

— Який ще бульйон?! — Михайло Васильович крутнувся на одній нозі. — Тут і так усе стоїть у горлі, а вона зі своїм бульйоном…

Світло погасло, хряпнули двері. Вернега розлючено подивився на шлях, готувався напуститися на водія, якщо той запізниться хоча б на хвилину. Однак в ту ж мить побачив у темряві пучки світла і почув гул мотора. Андрій примчав секунда в секунду.

— По тобі, Андрей, можна звіряти Кремлівські куранти, — буркнув і вгруз в сидіння, а очі втупив у бічне скло.

Коли машина рушила, відчув ще один мулький камінчик на своїй душі: Ївга. Отак завжди зриває на ній злість. А вона все вибачає і мовчить, може, тому й прожили разом уже тридцять два роки. Мала б інший характер — щодня кипіло б. Він як бензин: спалахує в одну мить. Ні сіло ні впало подумав, що Ївга ось цю саму дорогу, якою він завжди їздить «Волгою», двічі на день міряє пішки. Може, тому і нерви в неї міцні. Він ніколи не підвозить її своєю машиною, хоча міг би це робити. Майже щодня, коли вона прошкує в Дідовщинську десятирічку, він проводить вранішні планірки, а водій додивляється вранішні сни. Колись давно було запропонував цю маленьку послугу, але вона категорично відмовилася. «Не хочу, щоб на мене дивилися як на головиху». — «Ну то нехай дивляться як на безголову», — вколов і тут, і більше до цієї розмови не поверталися.

«Вона ж — сама совість і чесність, — тепер уже подумки накинувся на дружину. — Такими й дочок поробила. Не хата, а монастир. Коли б не її виховання, то не ходили б і досі в дівках. Не з найгірших же».

Трішки відлягло від серця, однак через якусь хвилину настрій став схожий на вчорашній день: на мить виглянуло сонце, і відразу ж повалив лапатий сніг. На лісовій дорозі зустрівся з Іваном Вересом. Той виставив голову у вікно, привітався і посміхнувся. Михайло Васильович ледь помітно йому кивнув. Все в ньому збурунилося з новою силою. «Пацан, чого зуби шкіриш? Радий, що Вернезі, як старій коростявій дворнязі, дали під зад? Невідомо ще, який фініш у тебе буде. Прийти на все готове, то можна й сміятися на повні груди. А я все потом і кров’ю зводив. Тепер у вас усіх посмішки інші: нахабні, впевнені. А чого б вам не сміяться? Харчі у вас хороші, не те що ми: окрайцеві хліба й макусі були раді. Одягом вас ніяким тепер не здивуєш. Я ж починав своє головування у фарбованих в бузині штанях. Мріяв колись хоча б на конях їздити».

Цей досвіток і ранок змучили його вкрай суперечливими, розхристаними монологами й думками.

«Ти вже майже двадцять літ їздиш «Волгою», а все козиряєш тими штаньми та минулими бідами. Всі тоді бідували, всі, хто знав війни й голодовки. Не ти один», — говорив двійник.

— Привіт! — озвався до нього Михайло Васильович ображено й сконфужено.

— Що таке? — повернувся Андрій.

Вернега почервонів і не озвався. Андрій метнув погляд ліворуч, праворуч. Промчала козуля через дорогу і зникла за деревами. Він із недовірою покосився на Вернегу.

Лице в того осунулося й потемніло. І ні птаство лісове, ні свіжий ранковий вітер, що мчав за ними і влітав у відчинене вікно, не могли відірвати його від тяжких думок. Він загруз у них, як в трясовинні.

— Що там у Дідовщині плещуть нащот мене? — озвався до водія. — Там усі вже у курсі справи?

— Та всяке, — неохоче мовив Андрій, — народ, знаєте, який! Любить поточить язики. Ще нічого не було, а всі звідкись усе знають. І починають теревенити. Що за люди!

Він дипломатично вмовкнув і увімкнув приймач. На Вернегу полилося «Миллион алых роз».

— Виключи! Куди не поткнешся, тільки й чуєш цей мільйон. Наче пісень більше нема!

— Чого, а мені подобається. Хороша пісня, — але, щоб не викликати нову хвилю роздратування, вимкнув.

— Пісня, може, й гарна, а голосу цього не терплю. Так що ж конкретно плещуть про мене? — нагадав знову.

— Та… нічого такого.

— Що ти ламаєшся, як яшний пряник? Почав, то кажи.

— Кажуть, Вернега сам себе перехитрив. Мітив у свої Прилуки, перетяг туди всю нову техніку, а вийшов пшик.

— Нехай вони показяться.

Біль під грудьми побільшав. Пекло наскрізь вогнем. Він зігнувся, кинув до рота кілька таблеток ношпи. По одній, як насіння.

— І який дурак сказав, що воно допомагає. Як боліло, так і болить.

— Навіщо ви по стільки ковтаєте? Не можна. То ж хімія.

— А мені одної мало. На мою статуру треба півпачки.

Михайло Васильович виставив із вікна голову і нюхав ліс великим, трохи подзьобаним носом.

— Не лети так швидко. Цей шматок дороги — єдина радість на цілий день. — Він вдихнув повітря й голосно видихнув.

— Болить, а жити хочеться. Ач, як виспівує шпаченя.

Минули грабові зарості, а за ними в темряві вгадувалися дахи дідовщинських хатів. Вернега відкинувся на спинку й мацав п’ятірнею правий бік.

— Болить? — співчутливо глянув на нього Андрій.

— Болить, трясця його матері. Розриває груди, нудить. Словом, пора мені, бачу, під вишеньки.

— Та перестаньте.

— Чого «перестаньте»? Шостий десяток закінчую. Це не те, що в тебе, — два з половиною, і то не повні.

— Кажуть, баба Явдоха якісь трави продає від печінки й підшлункової. Може, заїдемо, хай дасть.

— Що це за баба?

— Грицька Непитущого, нашого міліціонера, мати.

Вернега хмикнув.

— Ну, ти мені, бачу, насовітуєш. Я вже раз був тебе послухав. От дає! Голова колгоспу тільки-но продер очі й подався до Явдохи. Ми її вже не раз у сільську Раду викликали. То не баба, а торба з чадом. Куди не візьми — темно. Торгує травами, самогонкою, у церкві, кажуть, всіма і всім верховодить. Та як я до неї поїду, то завтра не тільки в районі, а й у області знатимуть. Ще якоїсь зарази підсуне.

— Нічого подібного. Моїй тещі помогло.

Михайло Васильович промовчав.

— Хочете, я можу сам заїхати й попросити.

Вернега якусь хвилю роздумував.

— Так болить, що уже й розведених кізяків напився б, — сказав жалібно.

— То давайте заїдемо.

— Тільки не під двір.

Машина зупинилася біля ставу під вербами. Андрій повернув до Явдошиного двору. Хата стояла давно не білена, віконниці перекошені. Збиралися із Гринем збудувать нову, навіть фундамент заклали навпроти старої. Та на тому й зупинилися. Фундамент заріс бур’янами й більше не дратує Явдоху. Не в хоромах живе, зате коло ставу, зате в неї найкращий півень у селі, будить білий світ, ставкову гладь і все живе навкруги.

Андрій постояв біля хвіртки, повагався — вона теліпалася на одному завісі. Андрій поторгав її й схилив на поточені шашелем ворота. У цій господі усе, крім Явдохи й Гриня, їв шашіль.

Андрій постукав у шибку й спитав:

— Бабо Явдохо, ви спите?

— Сплю, — почулося через деякий час із сіней, — а якої розчортової матері мені вставать? Що, в мене дитина цицькова плаче чи колгоспні корови ревуть?

Гаркнув засув, і Явдоха просунула в щілину дверей невмите лице, жовте й кругле, як гарбуз. Повела ніздрюватим носом і скосила на Андрія невеликі темні очиці не то кольору пожухлої зелені, не то мокрого попелу.

— Чого тобі? — голос чимось нагадав звук із дна криниці, коли об неї вдариться відро.

— Трава потрібна.

Квапливо почав розповідати, що саме болить. Явдошин погляд знищував його.

— Тобі дня не буде? — обірвала його балачку. — Притолозав засвіт.

Двері хряпнули, засув жалібно заскімлив.

— Та це не мені, голова колгоспу захворів. Таблетки не помагають. Печінка прихопила.

У щілині з’явилося знову жовте лице, з сіней війнуло цвіллю й сухим зіллям.

— Наче вони комусь помагали. Так би й сказав, що для голови, а то ніяк не розродишся. Тобі сухої чи навару?

— Та краще навару.

Андрій відійшов од дверей й почав лузати насіння.

Михайло Васильович важко сидів у машині й дивився на сонну ставкову воду. Знову перемелював, як на жорнах, вчорашню розмову із першим секретарем і почував себе приблизно так, як колись у дитинстві, коли прокидався на печі і шукав дірки, а натикався головою на глухі стіни. Той шпетив його, називав хуторянином, а він мимрив щось незв’язне і обливався потом — то гарячим, то холодним. Подумки виголошував цілі промови, захищався, навіть нападав на секретаря. Але все те ховалося в ньому, як підземні ріки. Як він заздрив тим, що виходили на трибуни й говорили розумно, толково. Вік прожив, а не навчився.

Тим часом Андрій походжав по занедбаному подвір’ї баби Явдохи і зиркав на відчинені двері. Встиг вилузати дві жмені насіння, поки на порозі з’явилася баба й подала йому банку, загорнуту в газету. Сказала скоромовкою:

— За півчаса до їди по стакану тричі на день. Банку й кришку принесеш.

— Зрозумів. Спасибі.

— За спасибі не одбудешся.

Андрій тицьнув їй карбованця. Явдоха вхопила його цупкими пальцями й зникла. Андрій вискочив із двору, витер об лугову примерзлу траву чоботи й сів у машину. У кабіні розійшлися гіркуваті запахи. Вернега відпив прямо з банки.

— Цілу склянку дуйте, — авторитетно наказав Андрій.

— Ну й лексикончик у вас, Андрію Петровичу, ви б уже сказали: хлисніть. — Вернега зміряв рівень рідини в банці. — Уже, як ти кажеш, видув. Як не здохну, то ще трохи помучуся. Тепер жми на ферму.

Михайло Васильович повеселілими очима зиркав на березневий схід: там червоніло дитинно й чисто. Подумав, що життя складне, але не таке вже й погане.

— Ти не знаєш, Андрію, що таке толерантність? — блиснув очима.

— Що-що?

— Ото і я кажу «що-що»? То-ле-рант-ність, — по складах повторив Вернега.

— А чорт його знає. — Андрій здригнув плечима. — Це що їжа якась чи одяг?

— Та ні. Це якась моральна категорія.

— А може, це оте саме? — Андрій захихикав і побачив свою Настю в одязі Єви.

— У тебе одне в голові. Мабуть, і замість сірої речовини одне «оте». Жеребець, трясця його матері! Симентал. Дур з тебе аж пре! Хоча б моєї сивини посоромився. Тобі б моє життя, потерли б тебе так, як мене, то не те що баби, жити не захотів би! А так, звісно, кров грає, шкура тріщить, — незлостиво гудів Михайло Васильович. Глянув на пришелепкувате Андрієве обличчя, по якому блукало щось відразне, й подумав, що, мабуть, у тих, у кого отаке здоров’я, завжди дурнуваті лиця, а у тих, у кого сама мудрість на лиці, його, як правило, катма. Вернега зиркнув у дзеркало — в ньому заскакало його брезкле, розповніле лице з великим носом і малими очима, відвислим підборіддям — і відвернувся, але філософського плину думок не обірвав. Природа, думав, мудра. Вона у всьому любить рівновагу. Дай усім розумним звіряче здоров’я, а всім тупим слабке, наступить крах. Порушиться, так би мовити, психологічно-фізичний баланс людського буття. Він не був упевнений, що такий існує, але думка йому сподобалася. Людину щось мусить інколи гальмувати й стримувати, щоб вона не наробила дурниць. Одну — болячки, другу — слабкий інтелект, третю — відсутність зайвих грошей. «Виголосив би вчора секретарю ось оце, — раптом переключився на болючу тему Михайло Васильович, — може, й не сказав би, що він морально лишився тим дядьком, який ще і досі погейкує на волів і похльоскує батогом. А так жував жуйку, плів щось, і батіг пройшовся по мені».

Плетиво думок обірвав комірник Дмитро Солоп, повз подвір’я якого вони проїжджали. Стояв на освітленій площадці перед верандою й робив зарядку. Вернега вдруге за цей ранок «пройшовся» по його новому, з червоними смугами спортивному костюмі й сказав:

Довгожитель! Генерал! Трясця його матері! От хто життям дорожить!

— А чого ж! — озвався Андрій.

Вернега знову загруз у свої думки, і вони хльоскали його по самому серці. Він тільки з виду такий, як фортеця, а всередині — драглі, кисіль. Давно пора скрутити декому в’язи, а він того не вміє зробити. Добрячок. Є такий тип людей, що губляться перед нахабами. А вони присмоктуються до колгоспного добра, як п’явки.

З тими думками витяг себе з машини й посунув до відчиненої брами. В корівнику брязкали дійниці, голосно перемовлялися доярки і лаялися фуражири. Голос Петра Тертичного, завідуючого фермою, перекривав усі звуки й голоси. Є такі, що мають якусь особливу енергію. Стояв у закутку корівника, говорив неголосно, а Вернега все чув. Голос його нагадував надокучливе, рівне шумовиння дощу або шарудіння сухого кукурудзиння у вітряну погоду.

Петро побачив Михайла Васильовича і помчав навстріч так швидко, що Вернега лише встиг подумати, що і цей зараз візьме його в шори.

— Михайле Васильовичу, доброго ранку, — сказав швидко, бо завжди кудись квапився. Не чоловік, а ртуть. Рухався, здається, навіть тоді, коли стояв і мовчав.

— Учора був у вас, але мені сказали, що ви в райкомі партії. Тричі заходив.

— Що там стряслося, Петре Самійловичу, що ти аж тричі до мене рвався?

Вернежин погляд зупинився на автопоїлці, в яку тицялася мордою корова й дивилася на нього печально. «І ця щось од мене хоче. Може, на пенсію?» — зло і єхидно подумав Михайло Васильович.

— Та все із Варкою морока. Не дає спокійно жити.

— Ти що, Петре, закохався в неї, чи що?

— Швидше в чорта рогатого або городнє опудало можна закохатися, ніж у неї, — зашелестів словами, ніби в них забрався вітер. — Упіймав учора аж із трьома грілками молока. Притому грілки нашиті до піджака. Бреше, викручується, божиться, що вперше взяла. Кажу, як же вперше, коли місяць тому те саме було. Що з нею, гадюкою, робити? Ні штрафи, ні погрози не допомагають.

— Зайдеш до мене з нею після доїння, — і пішов по корівнику. Він любив усі ці запахи: кислого жому, гною, змішані із коров’ячим диханням. Когось, може, знудило б від них, а він любив. Подумав, що земля ледь-ледь звільняється від снігу, ще поки виросте на лузі трава, ждати та ждати, а корми кінчаються. І як тільки людям вдається робити запас кормів на півтора року? Зараз цей Петро почне морозити, що відкрили останню траншею гички і кінчається запас сінажу.

— Драстуйте, молодиці, — привітався з доярками.

Йому відповіли.

— З кормами у нас гаплик, — Тертичний дріботів уже поруч. Поки голова йшов корівником, він устиг перемовитися з доярками, докінчив сварку з фуражирами, покричати на первістку, що хвицається ногами й б’є всіх, окрім нього, і вродився тут як тут.

— Знаю. Скоро ляжемо, Петро, з тобою удвох у жолоби, — невесело пожартував Михайло Васильович.

— Та з мене наїдку як з козла молока! — махнув рукою Петро.

— З мене буде. На тиждень вистачить!

Вернега повернувся до дверей і побачив Вереса. Той вже встиг повернутися з Прилук. По виразу його лиця зрозумів, що він уже знає про вчорашню розмову у райкомі партії.

Михайло Васильович відірвався від Тертичного і пішов назустріч Вересу.

— Я до вас зайду після планірки.

І пішов у глиб корівника.

Вернега посунув до виходу. Зустрілися, як дві брили льоду, вдарилися одна об одну й розійшлися на певний час, поки хвилі знову не зіткнуть їх.

* * *

Цілий день повзали над селом підсинені хмари. Вітер перекочував їх, як важкі колоди, і не давав провиснути дощам. А підвечір вітри впали у яри, хмари зупинилися, і з них засіялася тиха-тихісінька мряка, схожа на осінню. Але земля і сад запахли по-весняному: мокрою корою, набухлими бруньками, першим зелом.

Софія Байда вибродила в ньому довгий день. Чоловіки з її садівничої бригади товклися в старому саду, а вона — у цьому молодому, що забуяв з її рук. Вернега довго не згоджувався віддати частину площі біля старого саду. Сад уже плодоносив, родив яблука, та такі, яких ще ніколи не було в їхньому селі.

Софія сховала до сумки садівничий ніж і розігнула затерплу спину. До неї пливло надвечір’я із сірими обрисами лісу, зеленою озиминою, чорною масною ріллею і гайворонням. Все ще непривітне, але досвіток весни починався.

Дощ сіявся, як мокра порохнява. Софія вже хотіла було податися із саду, але побачила Вернегу і зупинилася. Йшов од траси, як столітній дуб.

— Добрий вечір, Софіє! Тобі мало дня було, що ти ще й увечері мокнеш? Так оце те твоє сьоме диво світу? Пальметовий сад Софії Байди?

— Звучить майже, як висячі сади Семіраміди, — посміхнулася Софія.

— І що ти оце тут робила цілий день?

— Закінчила формувати крону.

Вернега пройшовся уздовж ряду, помацав пальцями зрізані верхівки дерев, пожував нижню губу й махнув рукою.

— Що це, трясця його матері, за сад?! Якісь дегенерати, а не дерева. І треба мені було послухати тебе і відпустити під це лихо стільки гектарів землі!

— Що ж тепер робити? Не корчувати ж їх, — з тінню образи мовила Софія. — Ви несправедливий. Ці сади не менша, можливо, подія, ніж політ у космос. Люди стільки билися над їх виведенням, а ви отак зневажливо говорите.

— Ти не перегинай! Ну що це за дерево, куди воно годиться? Оно яблуні, то це ж видно, що яблуні. Одна на півдвору, — він махнув рукою на старі, крислаті дерева. — А це якась чортівня: низьке, плоске.

— Головне не форма, а зміст. Мале — ще не означає, що нікудишнє. Більшість геніїв, Михайле Васильовичу, були невисокого росту, — засміялася вона.

— Усе ясно. Он що мені заважає бути геніальним — мій ріст. — Вернега вимушено посміхнувся. — Ти, Софіє, теж із толерантних. Нині молодь, кажуть, освічена, культурна і толерантна.

— Дивлячись яка молодь. Вона, як і старі, теж різна. Я швидше настирлива й нестримна.

— Це я знаю.

— А про сад ви дарма так. Згадайте, скільки яблук лишається на верхівках восени. Збиваємо, обтрушуємо, бо руками не дістанеш. А ці ростуть до трьох метрів, плодоносять уже в перший рік. І врожаї вищі.

Михайло Васильович знову гребонув рукою по мокрому надвечір’ї.

— Не знаю, як хто, а я морально не визрів для таких садів. Я чоловік великий і все люблю велике.

— Великий чи високий? — не втрималася дівчина, і та репліка зачепила Михайла Васильовича.

— Тільки землю ти мені, Софіє, перевела. Тобі — сад, квіточки, антонівки, симиренки, макінтоші чи ще якась там чортівня, а мені, дорогенька, завтра хоч самому в жолоби лягай. Знову підемо з торбами на багаті села.

І посунув до траси, злився із сірим надвечір’ям. Сам пішов, а настрій залишив. Він перекинувся на Софію. І вона відчула й цю мокву навколо себе, і грузьке болото під ногами, і низьке небо з провислими хмарами. Відірвала закляклі ноги від липкого чорнозему і пішла до траси. Все весняне кудись попливло від неї, лишилися тільки ці глибокі Вернежині сліди. Те, що цілий день світилося в ній, раптом згасло. Софія зробила різкий рух вбік і відійшла від його слідів. Підвела очі до неба і на його сиво-синім ситці побачила журавлиний ключ. Він не привидівся, а був цілком реальний, безшелесний і, мабуть, до безміру втомлений. Вона помахала йому рукою. Хвилинний настрій полишений головою, відділився од неї і полетів услід за журавлями. По ній прокотився теплий весняний вітер, а потім радість. Вона зірвалася й побігла.

Опам’яталася вже перед вимоклими, обвішаними болотом східцями Будинку культури. Довго відчищала чоботи, хлюпалася в калюжі, аж поки чоботи заблищали.

Піднялася на другий поверх, де містилася їхня бібліотека. Поки була там, ранній вечір устиг перерости у чорний — з кучмою низьких хмар, дрібним дощем і пахощами димів.

Спускалася з другого поверху на перший. Навстріч їй із фойє летіла гримлива музика. Місцевий оркестр видобував її з інструментів із такою силою, що всі земні звуки потонули у ній і вмерли. Хтось трохи фальшивим фальцетом поспішав за нею, постогнував і підвивав. Софія пізнала голос колишнього однокласника Сергія Підлісного. Він кілька разів брав приступом столичну консерваторію, а потім сказав усій Дідовщині, що не вступив туди, бо не мав блату, і приніс свій глевкуватий талант на олтар сільській скороминучій культурі.

Софія схилилася на двері. У просторому фойє блимало по черзі то зелене, то червоне світло — так звана дискотека. Сергій стояв перед мікрофоном, відкидав довгасту, як огірок-ропак, голову, посмикував вузькими плечима і щось завивав. Якщо вірити у вічність померлих, то духи його роду, оті, що виточували свої голоси на козацькій шаблі чи розпускали по широкій долині пісні, як буйні вітри, напевно, корчаться десь від сорому за свого співучого нащадка.

Танцюристи товклися, як примари: червоно-зелені, зелено-червоні. Віднедавна у них танцюють лише так. Мода — як інфекція. Повзе від далеких земель, куди їй заманеться, і приживається, де хоче. Зародок цього мистецтва виплодився десь, а доповз і до цього наддніпрянського села. По дорозі встиг витерти ноги об вальси, польки, фокстроти і відправити в Червону книгу людської пам’яті гопаки, краков’яки.

Дівчата з короткими зачісками, хлопці з чубами до пліч. Повз Софію пропливали джинси, котонові, вельветові, блискучі куртки, дуті кольорові чоботи. Вдень село тим не цвіло. Вдень вся ця кольорова публіка виходила на люди у засмальцьованих комбінезонах, куфайках, шкільних формах, гумових чоботях, кашкетах і теплих хустках. А ввечері щось коїлося, як у казці. Стягувалося те, як шкіра, і одягалося інше, сучасне і суперсучасне, дороге, блискуче.

Однак тут продовжувало жити й оте, перенесене із залитих місяцем левад, вигонів, із реготу на колодах, із хмільних вечорів тих дівок і парубків, яким давно відспівали солов’ї і співають тепер у раю на райських кущах. Посмішки, жарти, парубочі витребеньки… Мабуть, душа не вміла вбиратися у джинсовий бум, а лишалася по-сільському розкутою і безпосередньою. Регіт летів на хутори, в лісові нетрі, на луги точнісінько так, як сто чи, може, двісті літ назад.

Соліст побачив Софію, поклав мікрофон, війнув довгими патлами і опинився біля неї.

— Добрий вечір кращим людям нашого села, нашого краю і нашого часу.

— Добрий вечір першій зірці на дідовщинському небосхилі, що служить рідній естраді і рідному народові на громадських засадах, — сказала Софія. — Тобі патли не заважають, Сергію, коли головою махаєш?

— Трохи. Чіпляються до мікрофона й лізуть у рот, — він засміявся й погарнішав.

— Заходь — відріжу. На людину станеш схожим.

— З радістю. Навіть можеш і голову відрізати, аби твоїми руками.

— Отак ти нею дорожиш?

— Ні, просто хочу, щоб ти хоч так торкнулася мене, інакше ж не діждешся.

— Та живи з патлами, — Софія одірвалася від одвірка.

— А ти не міняєшся, лише красивішаєш. Скажи, чого ти така?

— Яка?

— Не така, як усі.

— Тоді б ти не дивився на мене так закохано. — Софія посміхнулася і рушила.

— Почекай. Я тебе запрошую на танець, нормальний стопроцентний вальс, а то від цього виття вже щелепи болять.

— То навіщо ж виєш? Ти ж колись співав гарні пісні. А це все, що ти горланиш щовечора, — якась, вибач, гидота. Носій нового. Морду бити за таке нове хочеться.

— Візьми й побий, — Сергій покірно схилив голову.

— Вироджуйся далі, — Софія махнула рукою й пішла до виходу.

Сергій перетнув фойє, і в ту ж мить дівчину догнала із якоюсь злістю і розпачем почата ним «Ой що ж то за шум учинився».

Біля виходу стояв гурт парубків. Від них несло тютюном і горілкою. Хтось із них повис перед нею розхристаною тінню й перегородив дорогу.

— Що так рано тікаємо спати? Може, провести, а то ще вкрадуть. Таких дєвочок крадуть, — сказав тим знудьгованим і нахабним тоном, який буває в хлопця, коли його ніхто конкретно не цікавить, а просто дика молода сила несе його на веселе галасування естради і сліпуче світло у Будинку культури.

— Не чіпай. Це наш Мічурін у спідниці. Хлопців не любить, любить лише дерева, — кинув хтось із гурту.

— Тоді я справжнісінький дуб. Люби мене, люби — не покинь, — завив жевжик і не збирався пропускати Софію.

Вона глянула на його руді, аж червоні, брови, рідке чорне волосся й сказала тоном, який поважають навіть розбещені парубки:

— Згинь, маро. Ти не дуб, ти фарбований лис.

Компанія зареготала.

— У нього тільки голова дубова, все інше трухлява верба, — почувся веселий тенорок, і всі загелготіли, як гуси.

— Звільни дорогу, маро вечірня, — починала сердитися Софія.

— Краще відійди, — порадив хтось, — ця запросто може й по пиці змазати.

— Мені?! Я вже й злякався. Ми таких дєвочок двома пальчиками берем. Еге ж? — Він вхопив Софію рукою за талію.

Ніхто не встиг отямитися, як нахаба полетів од дверей у парубочий гурт. Ті від несподіванки розступилися, і він гепнувся на мокру від липкого болота підлогу.

Софія вийшла й вдихнула настояне на вишневій корі повітря. За спиною почувся регіт, свист. Залицяльник підводився з підлоги й на всю горлянку лаявся.

— Нас обіжають, — вереснув хтось вискляво, — а ми такі хороші й дефіцитні. Некрасиво так. Ай-яй-яй!

Після сліпуче освітленого фойє темрява повисла перед Софією, як смоляна завіса. Вона розсувала її і йшла до дороги, де світилися ліхтарі й кидали на мокрий асфальт гойдливі плями світла. Софія ступала на них і світилася під ними й сама. Світилася її оранжева куртка, легка, неначе наповнена повітрям, — батьків подарунок, привезений з обласної наради передовиків сільського господарства. Софія накинула на голову тонкий каптур, і дощ приглушено бився об нього й тихо шурхотів, йшла пружною ходою, і стан її погойдувався, як може погойдуватися при ходьбі лише молоде дівоче тіло. Вузька в плечах, тонка в талії, з довгими, стрункими ногами. Лице в неї смагляворожеве, з відтінком осіннього призахідного неба, з рівним профілем і постійною печаллю в темно-карих очах. Однак було в ній те, що в’язалося лише з цим селом. Щось від землі, води, неба. Як у квітки, що виросла не в теплиці, а на відкритому грунті з дощами, палючим сонцем і приморозками.

Повернула в бічну вуличку і вийшла на гребельку. Внизу вирувала повінь, така, як і в ній самій. Тільки та за якийсь тиждень мине, а Софіїна нескінченна.

Вулиця, будинки, хати і люди спали. Знала, що і його вікна будуть темними. Чула і бачила його на відстані. Завжди знала, де зустріне: на полі, лісовій дорозі, в центрі села. Приходила туди і завмирала. Стояла безшелесна, безплотна, мов лісова мавка. Ховалася за скирти, дерева, в темряву, розчинялася в місячному сяєві, перетворювалася на траву, листя, туман, повітря. Чи ховалася в Теплій балці. Вона стала часткою її душі, відтоді, як він вперше схилився над нею непритомною, як били в голові дзвони і розпечені хвилі приносили й відносили його гойдливу тінь.

Ховалася за стовбури дерев, ставала тінню, вростала в кущ калини й спостерігала, як він іде лугом. Іван проходив, а вона вилітала із своєї схованки, падала у трави і цілувала зачеплені ним голівки деревію, свічки кінського щавлю, тички тимофіївки.

Вікна чорніли саме так, як і передбачала Софія. Дрімав старий осокір. Софія провела по його стовбуру пальцями, торкнулася губами. Якби дерева вміли закохуватися, то цей вибрав би Софію. Вже ось скільки літ кожного вечора її молодий трепет перекочується в нього. Осокір вибруньковувався, зеленів, жовтів, скидав листя, тягнувся голим гіллям з гніздами омели до нахололих зимових зірок — в нього постійно все мінялося, а в Софії все стояло на місці, як у криниці, невичерпно. І знало про це тільки це старе дерево та Стась Верес, який умів читати таїну дерев, неба і людської душі.

Під парканом хтось схвильовано дихав, зітхав і напружено дивився на Софію, на ледь вловиме світло, що йшло від неї з густої березневої темряви. Голос відірвався від нього несміливий, тихий, як вранішній дощик у затяжну засуху.

— Софійко…

То Гринь Непитущий, дільничний міліціонер, завис над парканом широкою тінню. Темрява рятувала його, хоч страх і нерішучість не давали змоги рухатися й говорити. Але треба було щось сказати, аби Софія не втекла. І Гринь зашелестів словами.

— Іду по твоїх слідах аж від клубу. Боявся, щоб та п’яна босота не ув’язалася. Їм що? Море по коліно. І хоч би наші, а то ж прилучанських половина. А ти здорово його відшила. Де це ти навчилася?

— Самбо, брат навчив, — сказала Софія й пішла. Гриць заспішив поруч. Уже кілька разів прокручував одну і ту саму думку, та рота не насмілювався розкрити. Чув, як там холодно й незграбно починало щось булькотіти, хрипіти. Ковтав звуки й стихав. Біля подвір’я своєї покійної тітки Мотрі, в якому жили тепер вітри та дикі коти, кахикнув у кулак, поторкав штахет і сказав:

— Ти хоч знаєш, скільки я за тобою ходжу?

Софія провела долонею по лиці, відчула свою вологу, шовковисту шкіру й уважно подивилася на Гриня своїми чорними, як ніч, очима.

— Два роки. Парубкую і парубкую. Скоро оно двадцять вісім стукне. Соромно вже й до клубу йти. Там сама соплячня. — Гринь стурбовано подивився на Софіїне подвір’я. Не помітив, коли й прийшли.

— Хочеш, я вийду за тебе заміж?

Слова кинули Гриня у якесь солодке пекло, спопелили в ньому рештки сміливості. Розтулив повні губи й щось пробелькотів. Звуки не в’язалися у слова. Зібрався з духом, ухопив повітря й, захлинаючись, видихнув:

— Знову смієшся?

— Не сміюся. Хоч завтра, — прочинила хвіртку, хряпнула нею й зникла. Коли б не кроки по асфальтованій доріжці і не світло, що спалахнуло спочатку на веранді, а потім у вікні, подумав би, що знову все привиділося: і Софія, і її слова. В ньому розжеврілася радість, що межувала із стражданням. Поторгав хвіртку, помацав паркан — усе добротне, зроблене так, щоб вистачило й внукам. Ця думка потішила Гриня. Впевненим і твердим кроком пішов до Байдиного дворища.

Чвиркав калюжами, і світ стояв перед ним не чорною темрявою і мрякою, а рожевою попоною, де цвіли його надії на таку ж рожеву долю.

* * *

До Дідовщини повернулися в старі гнізда птахи, і Стась сказав, що буде дружна весна і гарний урожай.

А в цьому сибірському, вихололому містечку ще й досі літали білі мухи, стояли тріскучі морозі і ніщо не нагадувало Вікторії Яничарській рідний Київ і теплу Дідовщину. Хіба що ось ці яблука. Її, корінну киянку, звиклу до прискореного пульсу столиці, це містечко дратувало тишею і провінційною нудьгою. Вона стоїть за прилавком невеличкого критого базару, стукотить ногою об ногу, дихає в пухову сіру хустку, однак холод пробирається під кожушок, під вовняні, з грубої нитки, шкарпетки. Холод жорстокий і немилосердний.

У сумках, кульках, «дипломатах» сибіряки виносять дідовщинські яблука мліївських сортів. Пахучі, жовті, червоні, зелені, натерті воском до неприродного блиску. Ці плоди сяк-так зупиняють наступ весняного авітамінозу і нагадують щиросердним сибірякам про далекий південь, Україну, теплу, багату землю.

Вікторія стоїть біля ящиків із яблуками, хукає на руки, кривить губи і каже кожному, хто морщиться, почувши ціну:

— Попробуйте доперти їх аж сюди. Пупок надірвете. Думаєте, це безплатно дається, за красиві очі?

Дехто торгувався, дехто брав одразу. Вікторія вважала себе психологом. Безпомилково вгадувала й відчувала покупця. Чоловіки середнього віку, ті, що приходили сюди із «дипломатами» чи шкіряними портфелями, та молодики у спецівках, знала, візьмуть, не зронивши жодного слова. Жінки будуть довго торгуватися, клянчити і підуть ні з чим.

До Вікторії йшла бабуся у потертому пальті, ношеній-переношеній шапці-вушанці. «Ця довго буде скімлить», — подумала Вікторія.

Бабуся нюхала яблука, голубила їх очима і несміливо просила збавити ціну. Вікторія форкала й відверталася. Що їй до бабусиної дочки, до складної операції, про яку вона оце говорить?

— А вам дорожче життя й здоров’я дочки чи гроші?

Стара кинула Вікторії папірець, поклала в сумку яблука так обережно, ніби вони могли розбитися, і почовгала далі.

Вікторія довгими, як у піаністки, пальцями заховала гроші і веселими зеленими очима провела згорблену постать старої.

Сусід у кашкеті-«аеродромі» підморгнув їй і поторсав завмерлі ваги з двома гірками мандарин.

— Кров совсєм замьорз.

Він аж посірів од холоду, однак у голосі не вимерз гірський озон та клекітливий кавказький акцент. Вікторія потішалася його варняканням: горланив на весь базар. До чоловіків звертався, як до жінок, і навпаки. Однак їй підморгував правильно: як жінці. І пригощав мандаринами та вірменським коньяком, Вікторія його — бутербродами і кавою з термоса.

— Не думал, што такой красівий женщин тоже мьорзніт. — Вікторія реготала, і сміх її дзвенів під вкритою інеєм стелею. На вагах лежали останні два кілограми симиренки. Збула їх, пограла ямочками на лиці перед цим кавказцем і пообіцяла повечеряти з ним у готельному ресторані.

Відігрілася в люксовому номері й залізла під душ. Милувалася, як збігає вода по її тілу, з якого ще не зникла засмага, привезена з Дідовщини, підрахувала виторг, сума виходила кругленька, і Вікторія подумала про все відразу, про земне щастя, земний рай, про свою красу, яка в однаковій ціні і в Києві, і в Дідовщині, і тут, у цьому заштатному сибірському містечку з людьми добрими, тихими, терплячими.

Передрімала, одяглася й спустилася у напівпорожній зал ресторану із запахами чогось підгорілого й прокислого одночасно.

Кавказець стояв вифранчений у велюровий коричневий костюм, ніби зібрався до шлюбу. Від нього густо несло французькими парфумами.

— Молодец, што прішол, — він показав два разки здорових білих зубів. Вікторія теж засміялася:

— Я чи ти молодець?

— Ти.

Вечеряли пишно. Він звав її Вікою, голосно сміявся і вчив вимовляти своє ім’я, яке вона ніяк не могла запам’ятати. Вона теж захмеліло веселилася і називала його Вахтангом.

— У мене ти будеш Вахтанг, як Кікабідзе. — Вікторія млосно засміялася.

Зустріч була перенесена в його номер, пропахлий парфумами, мандаринами і потом. Кавказець освідчувався їй у коханні. Вікторія висмоктувала з мандаринів сік, відщипувала шматочки шкаралупи й кидала їх в густі кучері кавказця. Він кликав її на край світу, Вікторія пестила його і знущально сміялася.

— Нащо ти мені назавжди? У мене таке чудо і дома є. Навіть краще.

Він зняв із себе золотий ланцюжок із хрестиком і повісив їй на шию. Вікторія плела щось про християнство, до якого вони обоє мають однакове відношення. Молодик з того нічого не второпав, лише збагнув, що він залишився без ланцюжка.

Уже в літаку Вікторія торкнулася його пальцями і всміхнулася: «Якийсь там нещасний ланцюжок! Сам же вчепив. Нічого. Переб’ється. В нього в одному чемодані з мандаринами їх кілька».

Київ зустрів туманним похмурим днем. Це не засмутило Вікторію: сонця достатньо було в її душі, де жодної хмарки і темної плямки.

Подалася з аеропорту до ощадкаси, поклала гроші на книжку, вхопила таксі й помчала додому.

З траси машина повернула у тиху, викладену бруківкою вуличку. Зовсім поруч вирувало місто, а тут — тиша, сади, паркани з електродзвінками, цегляні будинки в один і два поверхи. Поруч — Печерська лавра, золоті бані якої вже ось двадцять дев’ять років бачить вона з мансарди свого будинку. Вона подумала про свою невіддільність і від цього історичного місця, і від всієї історії Києва. Чи багато знайдеться серед тих, що вважають себе корінними киянами, отаких, як вона? Більшість із них уже в другому чи третьому поколінні не кияни, а її рід тягнеться, напевно, десь ще від язичників. Прізвище її троюрідних братів по материній лінії Дажбог.

Коріння її великого роду розгалузилося по Печерську, Подолу, Солом’янці, Корчуватому, Нивках й по Ярославовому валу.

З тими думками, що висвітлили її всю, вийшла з машини, відчинила ключем хвіртку і потрапила на вилизане подвір’я. Культ чистоти, порядку й достатку давно знищив тут добрий дух. З раннього дитинства Вікторія знала, що в дворі є місця, по яких можна ходити, на інших — лише стояти, а є й такі, на котрі не можна й дихати.

Дерева в саду стояли мокрі, непривітні. На Вікторію лягла оглушлива тиша. Дома була лише мати. Вона якось силувано посміхнулася до дочки й чмокнула її в щоку. По виразу її обличчя Вікторія відчула, що за два тижні її відсутності тут щось відбулося.

Роздяглася, роззулася в коридорі, вскочила в м’які капці і зайшла з матір’ю на кухню.

— Як ви тут? — вдихнула пахощі, що неслися від каструль, і відчула шалений голод.

Мати сіла на табуретку й дивилася у вікно. Від неї завжди віяло спокоєм, теплом, пахло ваніліном і чимось домашнім, затишним.

Мати не відривала погляду від шибки. За нею на яблуневій гілці сиділа синичка й клювала шматочок сала.

— Микола пішов, — сказала по довгій паузі й зітхнула. Відірвала очі від вікна й глянула на дочку.

— Як пішов? — Вікторія відчула, як щось у ній заскімлило.

— Зовсім пішов. Подав на розлучення, забрав свої речі і пішов. Сказав: «Досить. Просив її, благав, переконував. Але спекулянтський дух у ній такий сильний, що вона без базарів уже не може. То в неї те в крові вже».

Вікторія завмерла, виструнчилася й стояла над матір’ю, як молодий безшелесний кипарис. Мати смикала пухкими пучками гудзик на халаті й говорила зовсім тихим, боязким голосом:

— Може, й справді, дочко, кинь це діло. Нащо тобі ті сади? В тебе ж чудова професія.

— Куди вже чудова! Сто сорок керебе в зуби — і будь здорова. Боже, яка наволоч! — Вікторія нервово заходила по кухні. Дістала пачку цигарок і закурила. Мати сумно дивилася на доньку, а та метушилася туди-сюди, як молода тигриця, що потрапила у клітку. Нарешті жбурнула недопалок у сміттєве відро й сказала повеселіло:

— Баба з воза — коням легше. Я таких, як він, сотню знайду. Цей чистоплюй і мораліст мені добряче остогид. Що там у нас, мамо, є поїсти?

Мати загаркотіла посудом. Вікторія вгамувала голод і відчула приплив нових сил і радості. Піднялася до себе. Окрім книг і Миколиного одягу, все було на своїх місцях. Розстелила постіль і впала на неї. Вона зараховувала себе до рідкісного типу людей, яким ніхто й ніколи не заважає вважати себе щасливими. Майже всі люди мусять від чогось страждати. Одним заважає слабке здоров’я, іншим — кар’єра, посада, ще комусь — поганий характер, невезіння, а їй — ніщо. Тому й заснула швидко праведним сном людини, яка має ще не розхитану нервову систему і на яку стреси діють точнісінько так, як цунамі на маленького зеленого коника в південному степу.

Розбудили її крики на першому поверсі. Без них їхній дім, здається, почав би або осідати, або ж потріскалися б стіни. Вони тут як надійний фундамент.

У їхньому величезному будинку не було кімнати і столу, за яким хоча б вряди-годи збиралася вся родина. Таких дат і свят не було.

Батьки розташувалися на першому поверсі. Найстарший брат, Олег, жив з дружиною, а потім і без неї, з іншого боку будинку, туди вів окремий вхід. Брат Віктор жив на другому поверсі, вони з Миколою — в мансарді, мали дві кімнати і навіть свою ванну. Наймолодша сестра, Тетяна, вийшла заміж за болгарина і вже кілька років живе в Болгарії. В гості не приїздить, зрідка присилає їм вітальні листівки.

Вікторія раділа, коли спускалася від себе і бачила зачинені всі двері. Лише тоді панував тут мир і спокій. Таке в їхньому домі — рідкість. Здебільшого з самісінького ранку потрапляла у пекло сварок. Сварилися між собою батько й мати, точніше, батько постійно чіплявся до матері, покірної і наполоханої. Але найжорстокіша гризня велася між батьком і Віктором. Вона теж сварилася зі всіма по черзі. Олег бешкетував, коли напивався. Тверезим ходив мовчазний, похмурий, а напившись, вривався в коридор і галасував. Кричав, схлипував, ніс якусь словесну каламуть, з котрої проривалося кілька зрозумілих фраз: «Ви поламали мені життя! Ненавиджу вас!» і «Мамо, прости!» Після того, як його залишила дружина, це повторювалося майже щодня. Винятком був Микола. Він почував себе, як рослина, перенесена з інших грунтів і кліматичних зон. Не прижився.

Вікторія натягувала на голову ковдру і кілька разів провалювалася у сон, але батьків і братів голоси виривали її з нього.

— Спокій нам тільки сниться, — сказала вона, дістала пачку цигарок і закурила.

Скільки й пам’ятає себе, в їхньому домі за щось сварилися: за гроші, за нутрії, за прибуток від саду. Сварилися просто так, знічев’я, коли набридали одне одному. Вихлюпували ненависть, злість, дратувалися.

Колись тут панував жорстокий патріархат, який, здавалося, буде вічним і який може зруйнувати тільки батькова смерть. У дитинстві Вікторія боялася батька, боялася його гучного голосу, невеличких сухих рук, які били їх, дітей, немилосердно. Били за найменшу провину: за вирваний у теплиці тюльпан, з’їдений перший огірок, першу полуницю. Махав ними і блискав на всіх сухими, злющими очима.

Усі мусили з ранку й до ночі щось робити: прибирати в будинку, на подвір’ї, полоти грядки, поливати в теплицях, годувати нутрії, чинити їхні шкурки. Батько шастав по базарах. Завантажував стару «Волгу» і віз. Гроші ховав навіть від матері. Вони ходили у поношеному одязі, завжди канючили в батька на кіно, на морозиво, але на «витребеньки» їм не перепадало ні копійки. Зате ганяв їх від однієї роботи до іншої і кричав, що колись спасибі скажуть. Не сказали. Не змовляючись із Віктором, перестали доглядати нутрії. То був день, коли вона просила гроші на випускне плаття й туфлі. Батько приїхав з Бессарабки, продав редиску й ранні піони. Він скрутив їй дулю. «А оце бачила? Плаття їй захотілося! Та в тебе їх сто штук!» Вікторія кричала до нього, тупала ногами й казала, нехай виздихають його нутрії і згорить усе разом з його грошима. Брат, що повернувся саме з роботи, підтримав Вікторію і запевняв, що не торкнеться ні до чого. Після того батько озлобився на всіх, відділився і працював сам. Займався теплицями, годував нутрії, кролів, забивав їх, вичиняв шкурки і збував. Ходив у старому одязі і покашлював. Лягти в лікарню не хотів, хоча в грудях аж свистіло і дихати ставало все важче і важче. Вважав, що все тут піде прахом, якщо хоча б на тиждень залишить дім. З усіх чотирьох любив Тетяну, яка залишила дім, Київ і запевняла, що назавжди. З Олегом стосунки були холодні. Олег з ним не сварився, але ненавидів. З Віктором і Вікторією батько вів відкриту війну. Звав їх тунеядцями, дармоїдами, шипів на них і лютувався, забувши, що колись, як народилися, радів, кілька днів ходив щасливий, що в нього народилися близнята. Назвав їх Віктором и Вікторією, щоб були в усьому переможцями.

Вікторія любила матір. Вона її добрий дух. Дуже часто її гнітила думка, що Олег і Тетяна успадкували материн характер, а в її і Вікторових жилах тече батькова сварлива, жадібна до грошей, зла кров.

Життя йшло, і їхня родина перенесла ще одну епохальну подію. В рамках її існування — то цілий еволюційний виток. Зробив його брат Віктор. Він виявився на їхньому родовому древі плодом зрілішим, ніж батько. Батько — галасливий кустар, який гребе під себе, стираючи до крові пучки, і працює без проблиску фантазії. Словом, як говорила Миколі Вікторія, йде на мамонта, затиснувши в руках камінь. А брат сидить собі за скелею й пускає в того ж таки мамонта стріли. Він не морочився з кролями, нутріями, не добував їм корм, а їздив то на Закарпаття, то на Кавказ і купував шкурки лами, овечі шкури. Вичиняв, фарбував і шив дублянки. До їхнього двору повалили замовники.

— У мене не гірші, ніж імпортні, — казав гордо.

Пошив і їй — горіхового кольору, легку, красиву. На східцях, де не раз у дитинстві, пустуючи, скочувалися разом донизу, відбувся обмін: Віктор вручив їй дублянку, Вікторія — складені акуратною купкою гроші. Олег у той день напився, сидів на східцях, на яких півгодини тому розпрощалися брат із сестрою, схлипував і кричав: «Ненавиджу! Мамо, пробач!» Віктор купив «Волгу», що стало причиною частіших сварок між ним і батьком.

Вікторія спостерігала за тим усім, і щось починало її смоктати, пекти, нуртувати всередині, як шторм на морській глибині. Налітала на Миколу, жувала його щодень, їла, виказувала, що вона роззута, роздягнена, а його зарплати не вистачає й на букіністичні магазини.

Батькова кров кидала її в пошуки, і вона знайшла те, чого шукала. Її звели з людьми, що їздили збирати на Херсонщину кавуни. Збирала, потім машину кавунів привозила до столиці. Згодом кавуни відправлялися в холодніші області. І так три літа підряд. Невдовзі кавуни їй набридли, втомили одноманітні степи і спека. І вона перекочувала у помірний лісостеп, а точніше, в Дідовщину — розкішне село з річечкою, ставками, величезним колгоспним садом, який вона наймалася сторожувати.

Восени повернулася засмагла, весела, з огрубілими руками. Привезла ящики із відбірними яблуками зимових сортів. Напровесні повезла ті яблука з членами, як казала, сміючись, «підпільного товариства» на північ. Повернулася ще більше весела, ніж із Дідовщини. Тепер і вона проклала стежку до ощадкаси.

До них часто приходили Миколині друзі, якісь бородаті молодики, що вміли гарно цілувати руки й інтригувати своїми розмовами про літературу й мистецтво.

Вікторія слухала їх і напружено ловила кожен звук, що долинав з першого поверху. Подумки благала брата і батька: тільки б не почали сваритися. Вживалася в те товариство, переймала їхні манери, жести. Навіть інколи разом з ними їздила по селах центральної України збирати фольклор. На Миколиних губах сіпалася єхидна посмішка. Нехай собі…

Тепер все те зникло. Пройшло, наче короткий грибний дощ над виснаженою спекою й гарячими вітрами землею. Щезло. Лишився галас на першому поверсі, хронічна задуха, нічна тиша.

Вікторія докурила цигарку й знову лягла. Накрила голову подушкою, але гамір не давав заснути, нервував. Вона встала, одяглася і спустилася вниз. На неї ніхто не звернув уваги. Постояла збоку, пограла злою, зневажливою посмішкою. Знову ці шкурки. Батько хотів об’єднати своє і синове ремесло, а прибуток ділити на двох. Віктор доставляє сировину, він вичиняє, фарбує, і разом шиють. Віктор кричав, що ніколи того не буде.

— Яке тобі діло, чим я займаюся на своїй половині? Печуть мої тисячі?

Ти мені засмердів будинок і подвір’я тою овчиною, щоб сьогодні ж забрався з моєї майстерні. Де хоч, там і вичиняй їх, — хлипав натомлено батько й заходився кашлем.

— Благодійничок папаша! Експлуатувати себе не дозволю. Досить! Напахався у тебе, а голий і босий був. Мав дулю з маком.

— Ви коли-небудь нажеретеся тих грошей? — озвалася Вікторія. — Гадючник, а не дім.

— О! — Батько крутнувся, витер мокрого лоба. Перекашляв і рештки злості вилив на неї. — Інтелігентка явилася, королева джунглів, сибірячка, збирачка фольклору! Ха-ха! — Його душив черговий приступ кашлю.

— Так, явилася! — вишкірила до нього зуби Вікторія. — Був би ти батьком, а не жлобом, то нікуди б не їздила. Он той костюм на тобі вже років із десять, задихаєшся, здихаєш, а все тобі мало. Ти ж п’ятдесятниками і сотнями можеш обклеїти паркани на нашій і на сусідній вулиці. Кому ти все копиш? На той світ забереш, чи що?

— А віддам у Фонд миру! — верескнув батько і замахав худими руками.

— Ха-ха-ха! — зареготав Віктор. — Він у Фонд миру віддасть свої тисячі! Та ти ж за копійку до Хрещатика голим поповзеш. Скоро подохнеш, а ніяк не нажерешся.

Батька трясло.

— Вам ні коп’я не буде! Хоча б одне народило внука, а так що той, що ти пустоцвіти. Прожила з Миколою вісім літ, а ялівкою так і зосталася. — Він забігав по вітальні, ніби щойно з’їв пекучу перчину, хапав повітря й кричав: — Пустоцвіт, ялівка.

— Марку! — виглянула з кухні мати. — Що ти верзеш на рідних дітей?!

— Які це діти? Які це діти?!

— Охолонь! Чого ти пінишся?

— Щезни, не дратуй хоч ти!

— Щоб ти здох! — злість скаламутила Вікторію.

— Скоро те й буде. Хіба не бачиш, що він і так на ладан дише, — кинув Віктор уже в коридорі.

Вікторія вилетіла слідом за братом, вдяглася й опинилася на вулиці. Батько хльоснув її навідмаш, хльоснув по тому місці, яке вже давненько пече й кровоточить. Нагадав про дитину. Їй чомусь здавалося, коли б у неї була дитина, все було б інакше, може, навіть їхній гадючник зажив би іншим життям. Колись дорікнула Миколі, що в них немає дітей з його вини, а він теж, як щойно батько, вдарив її у самісіньке сонячне сплетіння: то, мовляв, природа вирішила поставити на їхньому великому родові велику крапку. Вчасно зрозуміла, що треба таких виродити. Ох і було ж тоді йому! Страшно згадати.

Вікторія побрела вулицями розпечена, ніби щойно побувала у ковальському горні. Хтось зачепив її плечем — вона визвірилася, однак роздратування не погамувала. Забрела в гастроном, потинялася туди-сюди, відчистила продавщицю з відділу бакалії, яка стояла біля цінника з написом: «Яйцо 1²⁰».

— Не яйцо, а яйця. Хіба можна так безграмотно писати?! — Вона ще пам’ятала, що в неї вища освіта.

Та глянула на неї, як на хвору, нічого не второпала, тільки покрутила пальцем на скроні, коли граційна статура Вікторії сховалася за дверима гастроному.

Сіла в тролейбус і подалася до тьоті Марусі, маминої сестри, де її міг втішити і заспокоїти воркітливий і м’який голос. У тролейбусі було повно народу, вона трималася за поручень і нишпорила по салоні, сподіваючись побачити когось знайомого. Погляд упав на дідка-піжона. Стояв у шкіряному піджаці і непокритою головою. Дивився у вікно. Вікторії видно було його профіль, зморшкувату шию і лискучу, як голівка гриба, лисину, обрамлену ріденьким волоссям, вифарбуваним у їдкий чорний колір. Там, де волосся відросло, світилася сивина. Він розвеселив її. Дивилася на нього й потішалася. Дідок відчув її погляд, неспокійно завертів головою, а потім повернув до Вікторії напружене лице. Уздрів її посмішку й сам посміхнувся зморшкуватим лицем, веселими, блудливими очима. Вона не відвела погляду, і старенький швидко сховав свої очі. Усміхаючись, вийшла на потрібній зупинці. Напругу й роздратування було знято. До неї повернувся веселий настрій.

— Хай живе міський транспорт! — сказала сама до себе й повернула в знайому вулицю. Пройшлася бережком напівмертвої Либеді, що ще жебоніла між бетоном, нагадуючи людям, що вони ще недовговічніші, ніж ріки.

Тітки не було дома. Вікторія поблукала біля її подвір’я, повдихала смачні запахи від кондитерської фабрики і подалася до телефонної будки. Кілька разів набрала номер Володимира Сергійовича й помовчала у трубку. Послухала юний, мовби з дитячого хору, голос його секретарки. Відчула досаду й знову пішла до сонної Либеді.

Забагато всього зібралося в ній: сибірський холод, кавказький покровитель, що стояв на аеродромі, поволі синів од холоду і махав їй кашкетом-«аеродромом», сварка вдома, дідок-піжон, голос секретарки, яка, може, років на десять молодша від неї і, без сумніву, гарна. Інакше це був би не Володимир Сергійович.

— Коли ти вже вгомонишся? Сивина давно в чубі, а чорт ще й досі в ребро б’є. Порох сиплеться, а ти на жіночі ноги все дивишся і подумки всі круглі коліна гладиш.

Вікторія виголосила те вголос, злорадно засміялася. І монолог, і сміх упали в Либідь та й попливли за водою.

А Вікторія втекла думками в Дідовщину, в колгоспний сад у настояну на солоді медову тишу. Там ніщо її не гнітить не рипається в душу. Ото лише Стась Верес, отой дивак меле язиком, що заманеться. Але він такий з усіма.

Через кілька місяців знову поїде туди, в розкішне, мальовниче село. Голова колгоспу так і сказав: — «Приїжджайте й наступного року, бо сільські сторожі ненадійні. В того сват в того брат. Розвезуть врожай машинами».

Раптовий льодок, що з’явився в душі й хотів було там залишитися, розтав, випарувався і став хмаркою. Біленькою і майже непомітною. Навіть не хмаркою, а смужечкою, як слід від надзвукового літака.

* * *

Дідовщина поволі вигрівалася, навіть прокотилася гроза із теплою зливою. Зрушила рештки снігу, який ховався у яругах і темних місцях.

Матвій Карпенко, двоюрідний дід Софії Байди, прийшов із хутора в село, щоб провідати родичів. Щовесни він залишав хутір і нагадував усьому гіллястому роду, що він, старий Матвій Карпенко, ще живий і збирається довго жити. Бо вміє брати силу від землі і від неба, відчуває ті точки на дідовщинських лугах, левадах і горбах, де енергія із землі йде в людину.

Із Стасем Вересом півдня проблукали в лісі. Позамазували глиною усі дірки, які хтось повикручував на березах і попідставляв під них трилітрові банки.

Стась залишив старого між тих біло-чорних, як лелеки, стовбурів і подався додому. Матвій сидів на пеньку, пив очима запаморочливу синь неба і посміхався лагідними, схожими на це небо, очима.

— Це ваша, діду, робота?

Дмитро Солоп стояв у розвилці двох беріз, ніби загруз між ними. Ловив гачкуватим носом запах молодого лісу, багровів і каламутився зором. Зняв кашкет, витер крапельки поту на гладенькому, блискучому лобі і знову запитав суворо:

— Це ви таку подлость зробили?

— Ні. На це здатний тільки ти.

Матвій встав, а Солоп відчув у ногах безсилля.

— Я ж на лікарство, врачі посовітували попить із год березовий сік.

— Запасайся всього на одинадцять місяців, — сказав Матвій.

— А чого? — Дмитро зблід.

— Бо року не протягнеш.

— Ну-ну, ти, діду, мені не каркай. Я переживу ще он того дуба, що стоїть при вході в ліс.

— Переживеш одне зозулине «ку-ку», — і пішов геть, щоб не оскверняти очі, вуха, вуста. Полишив для Дмитра білий березовий туман і білі дзвони в голові, з яких він довго не міг вибратися до того дуба, з котрим віднині конкурував у довголітті.

Стась прийшов додому і сказав матері й Івану, що квапливо сьорбав борщ і зиркав на годинник:

— Буде дощове літо: дуже багато соку в берези.

З тим вийшли з матір’ю на город і посадили троє відер ранньої картоплі. А Сашці здалося, що в ямки з картоплею вона посадила і рештки своєї сили.

Баба Ярина побачила з двору сусідів, вибігла босоніж на пухку теплу грядку — у білій сорочині, чорній рясній спідниці, сліпучо-білій хустині. Погріла на грядці вихололі ноги, подивилася здитиніло на городи, людей і злетіла біло-чорною лелекою до старого, вкритого соломою гнізда, де стояв, батькуючи її, дід-бусол. Дотлівали, додивлялися свій десятий десяток літ по-різному: він при ясній свідомості і немічному тілі, в неї помутнів розум, а з тіла хлюпала дівоча легкість і здоров’я.

Стефа Богданівна, дружина Івана Вереса, повернулася із школи з головним болем. Випила кілька таблеток анальгіну й лягла на веранді. Сонце на неї діяло негативно, особливо оце весняне, радіоактивне: дратувало і втомлювало. Вона любила похмуру погоду, дощі, тумани, таку, яка здебільшого стояла у їхньому містечку на Прикарпатті, де гори ховалися в хмарах. Здавалося, що на їхніх вершинах блукають отари овець і скубуть то білі сніги, то квітку білотку. А клімат цього лісостепу не любить її, як і вона його. Та чи лише його?

Стефа подивилася в небо, помережане графічним малюнком осокора, і зітхнула. Її кликало небо до тих білих табунів над горами, шумливих потічків і таємничих тисових шепотів. Стефа чомусь подумала, що так довго жити, як живуть тиси, вона б не хотіла. Он в Японії, читала, є такий, який прожив сім тисяч літ. Жити хай би й не довго, аби гарно, так, як колись мріялось, а не так, як довелося. Стефа зітхнула, те зітхання підхопив і поніс вітер. Може, він донесе його на найвищий шпиль тих гір, що дивляться в очі її відшумілої юності і примарного щастя.

По дорозі додому зустріла Вернегу. Вивалився з машини, випустив на неї шлейф диму і запропонував бути агітатором, бо попередня пішла у декретну відпустку. То, може, це стане закономірністю.

Стефа Богданівна кинула «ні» і пішла, не розгубивши ні власної гідності, ні попередньої думки про голову колгоспу з його неоковирними жартами.

А Михайло Васильович довго не міг звільнитися від неприємного відчуття, що ляпнув зайве. «Моїм язиком тільки лапті плести», — розпікав себе. Потім дивився, як рівно кладе ряди сівалка Павла Байди, як дихає тепле поле, і чув, що та невдала репліка, сказана гоноровій учительці, ще муляє його. Глянула на нього як на дурня і кинула лише два речення. Одне складалося із «ні», а друге повне і об’ємне: «Я фамільярності і подібних жартів не люблю». Треба було вибачитися, але не встиг: Стефа Богданівна відстукала каблучками якийсь нервовий і неприступний ритм.

У городній бригаді позаглядав у парники. Ганна Байда, Софіїна мати, повідкривала їх, і розсада пустила справжній помідоровий запах.

— Куди не піди, кругом Байди, — сказав Михайло Васильович. Йому конче хотілося змити якоюсь балачкою той настрій, що лишився після розмови із вчителькою.

— У полі — Байди, в саду — Байди, на пасіці — Байди, в городній теж і в космосі скоро теж будуть. — 3 тим і пішов, вважаючи, що сказав доладу, а Ганна здвигнула плечима, і на її обличчі з’явилася тінь.

До контори дістався пішки, бо Андрій Запорожець знову гайнув машиною і зупинив її біля гребельки — паводок не давав проїхати під верби. Пішов з банкою до Явдошиного двору, клянучи себе, що бовкнув у ту фатальну хвилину про Явдоху, про траву, про свою тещу, якій нібито та Явдошина трава допомогла. З порожньою банкою зайшов, з повною — вийшов.

Явдоха провела його аж до хвіртки, яка в її господі грала чисто символічну роль. Нехай усі бачать, хто із нею знається, а то всяке барахло буде цвікать у очі й позаочі, що треба, а чого й не треба. Може, декому заціпить, коли дізнається, хто п’є її трави.

Цілий місяць вона загравала з постом. Казала Гриневі, що ось-ось розговіється, тоді вже буде в них і варене, й парене, а зараз нехай посидить на пісному. Гринь сопів носом і обурювався:

— У вас, мамо, завжди піст. Усігда голодний, аж кишки пухнуть.

— Чорти тебе не візьмуть, — огризалася мати й хрестила рота. Вічно цей Гринь спровокує її згадать чорта.

Гринь підобідував і підвечерював у сестри Варки. Та заносила і матері то шмат качки, то ковбаси і гундосила:

— Їжте, а то захлянете. Вам той піст так потрібен, як мені лихорадка. Хто теперечка ті пости празнує?

Явдоха вимовляла «хай бог простить» і жувала скоромне.

А Гринь усе худнув і страждав. Ходив такий, наче трішки вчадів і бачив перед собою туман. Ніби й видно усе крізь нього, а вийти не може і на стежку втрапити теж. Софія зникла. Від того вечора, коли бовкнула ту фразу, що підкосила його і він ніяк не може оговтатися, так більше й не бачилися. Шукав у саду — не знаходив, а запитати в когось із садівників не наважувався. Вистоював довгими вечорами біля двору — не виходила. А потім не втерпів і вирішив вийти на дипломатичну балачку із Софіїним дідом, а своїм сусідом Пилипом Байдою. Хоч і крутив носом і гордував ними, хоч і відгородився високим тином, однак же сусіди.

Гринь позиркав через штахет у дідове подвір’я — охайне, якесь великоднє. Хату побілила Софіїна мати, а дідова невістка Ганна, повітка жовтіла, посередині подвір’я — льох теж як сніговий замет. Хмиз — за повіткою, ряди дровець — під стіною. Та ще й білі стовбурці дерев, які старий добілював вапном. «Куркулі, — подумав Гринь, — ці Байди. Гребуться, гребуться». А в них на городі вовки виють, кури хату замітають. Зате — гуляю я!

Гринь перегнувся через тин, понюхав їдке вапно, покашляв у кулак і сказав:

— Що це ви, дєд, усе длушпаєтеся, длушпаєтеся то на городі, то в дворі, то на колгоспній пасіці. Коли вже оддихать будете?

— А ось як ти почнеш длушпатися, я перестану. — Дід Пилип побив щіткою порепаний стовбур груші, бо рідина не приставала до нього, і на Гриня полетіла вапняна курява.

— Осторожно! — Гринь витерся рукавом, плюнув, бо вапно потрапило і в розкритий рот. — Розхвецялися!

— Що, панові халяви в болоті заляпав вапном?

— Не халяви. Я оно в красовках уже. — Гринь повертів ногою, взутою в новісінькі кросівки. — Поміг би вам, та вже в чистому.

— Хто, ти поміг би? Та в тебе ж руки не з того місця виросли.

— Як це не з того? — Гринь нерозуміюче подивився на Пилипа і повертів куцими руками.

Дід уже видягнув себе з куфайки, визув із кирзових чобіт. Працював у старому сатиновому халаті і черевиках.

Він знову поляпав щіткою — легка біла курява полетіла намГриня.

— Культурно, бачу, не вмієте работать.

— Увесь при культурі, Грицьку, у нас ти, а ми — від землі, від гною. — Дід не повертав до нього голови, лише скосив чорне око і знову відвернувся. Гриню видно було лише його профіль, схожий на Софіїн. І він повернув балачку туди, збирався одразу, але завадила дипломатія.

— Діду, а де це Софія, що ніде її не видно?

— А тобі вона нащо? — Тепер старий глянув обома очима, чорнішими від нічної ріллі.

— Раз питаю, значить, нада, — коротко й вагомо відрізав Гринь. — Вона, мать, поїхала в академію сесію складать, що ніде не видно?

— Може, й поїхала, а може, й ні. Тобі яке до того діло?

— Значить, є діло, коли питаю.

— Ти що, теж у академію зібрався поступати?

— Нащо мені ті академії? Я й так учений.

— Два роки в першому, два в — третьому, два — в п’ятому, та й уся восьмирічка.

— Брехня. Двічі сидів тіко в п’ятому. А вам аби з кого понасміхаться. От і уважай старість, — ображено мовив Гринь, а подумки додав: «Шизік». Чвиркнув у Пилипове подвір’я й почалапав до шляху, почуваючи голод молодого вовка.

Матір зустрів коло ставка. Йшла од церкви в усьому святешньому, з пучечком верби в руці. Похльоскала Гриня по спині й проказала:

— Не я б’ю, верба б’є!

— Що за штучки, що за фольклор? — витріщився на матір очима, схожими на латаття. — Ви що, мамо, тяпнули трохи? — Гринь хряснув себе пальцями по шиї.

Та це так полагаїця казать. Чого ти надувся, як гусак?

Я всяких релігійних фокусів не люблю, — повернувся широкою спиною до матері, а заодно й до релігії. Вже був рушив назустріч паморочливо пахучому квітневому надвечір’ю, але мати обмацала його очима й владним голосом повернула до себе.

— А нащо це ти нові красотки взув? Ану скинь і взуй щось старіше! А ці будуть про святки.

Її слова зависли над ставковою гладдю й булькнули під неї, як пуголовки. І Гринів регіт — туди ж.

— Самі ви, мамо, красотка! Вчепилися: красотки та красотки. Скіки повторять: красовки, — по складах вимовив Гринь. — Ясно вам?

— Не вчи вченого їсти хліба печеного. Грамотєй знайшовся. А хто купив тобі ці бісової душі крисовки?

— Поняла називається. — Гринь стенув плечима і пірнув у теплі верболози з ніжними сивуватими котиками.

Надвечір’я стояло таке, як буває посеред весни: багато сонця, усе воскресає, радіє, снується над голим гіллям якийсь зеленавий туманець, а земля як породілля після пологів: муки скінчилися. Усьому новонародженому тепер рости.

Гринь йшов до двоюрідного брата по матері Дмитра Солопа. В нього саджали картоплю. Не хтось там, а сам начальник районної міліції з жінкою і тещею. Йшов зумисне підвечір, так, щоб і не натрудитися, і щоб вважалося — допоміг. Словом, ішов на вечерю.

Замахнувся на вівчарку, вона його впізнала, заскімлила і вмовкла. Подався на город, де жовтіла й червоніла хустки на головах дружини і тещі начальника райміліції.

Сам начальник, зодягнутий у спортивний костюм, копав ямки, жінки закидали в них перерізані половинки картоплі. Дмитро — сорокап’ятирічний чолов’яга, важкий, тілистий, з куцими, як і в Гриня, ногами й руками, з головою, що нагадувала столовий буряк. Лице, завжди червоне, зараз ще більше налилося фарбою: його злили ці недотепні накидальниці, що швиргали картоплю сяк-так, ніби ніколи її не садили. Дмитро ходив слідом і повертав кожну картоплину вічками догори. Та ще досі не йшли з думки Матвієві слова. Ніколи не вірив у різні забобони, а тут взяло за живе. Коли б ще була якась ясність із цією хворобою, а то — ніхто нічого конкретного йому не каже. Як боліло в животі, так і болить. І що далі, то більше. Хотів, як радив лікар, промити березовим соком та й гостям принести свіженького, а вийшло он що.

— Асті! — підійшов Гринь і всім по черзі потис руки.

Дмитро розвернувся до нього налитим злістю лицем:

— Здоров-здоров, як не жартуєш.

— Поміч нужна?

— А чого ж. Бери оно накидай. Ви йдіть відпочиньте, може, щось там поможете Любці на стіл готувати, а ми вже тут самі.

Гринь швиргав половинки картоплі, не згинаючись над ямками. Вони падали будь-як. Солоп ще більше збуряковів, зашипів, зашкварчав, мов розпечене залізо, яке полили водою.

— Ти як ото швиргаєш? Хто тебе так учив? Ти що, картоплі ніколи не садив? Зігнуться не можеш? Отако, бачиш? — І тицьнув перед Гриневим плескатим носом брунькувату картоплину росточком догори.

Гринь пошморгав носом і промовчав. З Дмитром краще бути покірним. Згинався, чув, як тріскаються в штанях ниточки. Він обтрушував холоші і обережно клав картоплю.

Увечері йому перепала дармова розкішна вечеря у Дмитровій світлиці. На неї прибув районний прокурор, директор автобази і трапеза затягнулася.

Гринь їв і ніяк не міг погамувати голод. Кидав до рота шинку, хрумтів парниковими огірками. Така випивка й закуска — сон і не менше. Адже у їхньому домі найбільша розкіш — смажена картопля і яєчня.

Гриневе зникнення ніхто не помітив. Його занесло під ясні зорі над Байдиним подвір’ям. Він стояв, дослухався до хмелю у своїй голові і думав свою єдину думу: хотів би мати щодня ось такий, як у Солопа, стіл, ось такий, як у Байд, цегляний будинок, обвите виноградом з великим садом дворище. Їхня убога хатина з подвір’ям, де росла груша лимонка, бузина, кущ калини та всяка всячина, нанесена вітром і пташками, була зараз йому чужою. Гринь раптом побачив свій тин, розхитаний і ветхий, який збирається ремонтувати роками, й густо почервонів. Те все не для нього. Його манило інше життя.

Але де ж це Софія! І нащо вона так жорстоко пожартувала над ним. Вже он скільки вечорів стоїть він, як скіфська баба, й змучено дивиться на її вікна. Світло в них спопеляло хлопця. Крім спраги, нічого додому не поніс. Випив кілька кухлів води і вгамував її.

Явдосі снилися великодні сни. Вона випурхнула з них, побачила, що то Гринь гаркотить кухлем, а не злодії, і знову поринула в тиху благодать тих снів.

* * *

Уже давно збігла вода у яри, вже давно зашугало в небі всяке птаство, вже картопля, кинута Гринем на Солоповому городі, виткнула із землі зелені росточки, а Софія не з’являлася. В Гриневі поволі відмирала надія, як відмирає кора на враженому хворобою дереві. Якийсь нерв починав галасувати в нім, плакати і з’їдати все живе.

А зорі над Байдиним подвір’ям голубили і кликали його. Під парканом висіявся чубчик споришу, і якогось дня забіліли в глибині саду абрикоси. Гриня їла образа, і липкий холод повзав по жилах. Уже й бджоли роями вилетіли із вуликів і впали на перший цвіт. Уже закигикнули на ставку чайки і заходилися ліпити гнізда ластівки. Час летів, не приносячи Гриню ніяких радощів. Життя пливло одноманітно, нудно.

Ходив, міцно затягнутий міліцейською формою, і, як умів, страждав. За цей час ще більше схуднув, тільки очі зеленим лататтям цвіли на круглому, повному лиці. Широким, приплюснутим носом (у їхньому роді інших носів не було) вдихав весняні пахощі і худнув собі далі. Чув, як згорають в ньому калорії і вільнішою стає міліцейська форма.

Софія зникла, розтала, збігла разом із снігами у яри, полетіла з птахами десь далі на буйніші луги, дрімучіші ліси. Була і нема.

Тинявся біля старого осокора, сподіваючись зустріти її там. На ньому круглими гніздами темніла омела, гули дикі голуби, а Софії, що майже щовечора ховалася за нього, як мавка, не було. А може, вона вросла в нього чи сховалася від Гриня до наступної весни? Гринь не втерпів і помацав з усіх боків зверху донизу осокорову кору. Софії не знайшов, лише зринув неподалік чийсь сміх. То — Стась.

— Не чіпай, це не твоє.

Сміху вже не було, а було щось таємниче, клекотливе в його голосі. Гринь відступив і впірнув на дно вечора.

* * *

Софія нарешті повернулася з весняної сесії, але від Гриня ховалася. В неділю майже цілий день проблукала в діброві біля Теплої балки. Стояла за дубами й дивилася, як на її очах росте вітряк. Діди Матвій і Пилип робили крила, Іван допомагав їм. Тулила до лиця пучечок прохолодного рясту й спостерігала за їхньою роботою, аж поки сонце не покотилося за хутір. Тіні видовжилися, і в діброву вповзла прохолода.

Діди попрошкували повз неї до Матвія вечеряти. Софія перечекала, поки вони сховаються у вулиці, й вийшла із своєї схованки.

Постала перед Вересом гойдливою тінню. Він випростався, поклав молоток і завмер. Софіїні очі вже не втікали, а кликали. Він розчинився у них.

Мовчали. Пахло деревиною, з лугу і лісу молоді вітри гнали до села пахощі зрілого квіту.

Софія зірвалася й побігла слідом чи то за вітром, чи за весною. Чула, як позаду заскрипіла корба, як вдарилося об воду цебро і чаїно зойкнула луна.

Збіг ще якийсь тиждень-два, і вона пірнула у буйне яблуневе море, білий пахучий світ. Щось водило нею, туманило, п’янило. Перестояла гаряча повінь вирувала в ній. Цитькала подумки на себе, звільнялася на мить від свого настрою, але щось знову хапало її молоде тіло і кидало в спекоту. Було таке відчуття, що вона бреде палючою пустелею і та пустеля не кінчається. «Що це за напасть зі мною?» — дивувалася Софія і бралася до роботи. Швиргала на купки хмиз, торф, солому, зиркала на жінок, чоловіків із своєї бригади. Здавалося, що всі помічають, що з нею діється щось не те. Поприкривали купи вологою землею: вночі обіцяли заморозок.

Увечері подалася додому прихопити термос із чаєм і теплу хустку. Дорогу перетнула колгоспна череда — вже кілька днів вигонили її на луг, і Вернега полегшено зітхнув. Череда пронесла запах кульбаби, молочаю і відпливла тельбатими боками. Стась сидів на коні рівний, гінкий і щось муркотів собі під ніс.

— Стасю! — покликала Софія, бо минав її і не помічав.

— О! Привіт.

У Софії спалахнули очі, а наступної хвилини розгубилася.

— Передали зведення, що вночі буде заморозок до мінус одного градуса. А що там твоя народна метеорологія каже?

Стась зняв і надів кашкета, глянув на небо і сказав таким впевненим тоном, ніби щойно не з лугу, а із засідання вищих небесних інстанцій, де порадились і вирішили в цю квітучу травневу ніч послати на землю заморозок.

— Буде. Без сумніву, буде. Подивися на небо: ні хмариночки, ні вітерцю, а з півночі віє холодом. Рятуй свій сад.

І поплив — гойдь-гойдь.

Батько й мати щойно прийшли з роботи й вечеряли в літній кухні. В їхній родині звикли до того, що збиралися всі увечері, а день у кожного був свій.

— Йду на ніч, — Софія понюхала вимиті руки: гарно пахло якесь мило, — вночі обіцяють мінус один.

— Може бути. Оно глянь, який червоний захід, — батько тицьнув пальцем у відчинені двері.

За ними краса неймовірна. Біла піна саду, крізь яку просвічується оранжево-рожевий небосхил із окрайчиком червоного сонця. То і не сонце, а хтось відбатував половину здоровенного кавуна, обчистив її і поклав на обрій. Від нього сяйво на півнеба. І хрущі попадали на землю, прибиті цивілізованою людською рукою. А вишні й клени підставляли їм своє гілля й благали не зникати, а густи так, як сто років тому. Бо без них із цього правічного українського пейзажу вивітрюється жива душа.

Усі помовчали, задивившись на вечорову красу.

— Одягайся добре, — сказала мати.

Софія повечеряла й побігла до хати по теплий одяг.

— Така дурна до роботи, як і ми, Ганно, з тобою, — сказав Байда і відчув у душі і це тихе надвечір’я, і розквітлий сад. Бо все в його житті без тріщин і щербин, і доля — як рівна долина. Він був з тих людей, що вміють відчувати своє щастя.

— А в кого ж їй вдатися? — Ганна поклала на стіл дві великі руки, що посіпувалися від утоми.

Софія вибігла з двору тоді, коли до нього наближався Гринь. Але він її не помітив. Стояв біля хвіртки, як на бойовому посту, і чекав дива. Стояв до півночі, до похолодання. А потім поплентався під верби, рипнув хвірткою, похлебтав нахильці із відра крижаної води і сказав білим од землі до вершечків Пилиповим яблуням:

— Ми не дуже набиваємося. Я теж можу крутнуть хвостом.

І пішов спати.

А Софія цілу ніч бродила в саду. Чоловіки з її бригади допізна гомоніли, курили, а потім задрімали на ящиках біля цегляного плодосховища.

Ніч аж дзвеніла білим холодом і прозорістю. Перед світанком роса загусла, взялася сивим оловом. Несло чимось крижаним від землі, навіть від глухого зозулиного голосу.

— Вставайте, пора розпалювати, — Софія відчула, що і вона добряче змерзла.

— А яка там температура? — озвався сонно чоловік.

— Добирається до нуля.

Розійшлися між яблуневими рядами і запалили купи. Схід посвітлішав, і темрява пливла туди, як синя ріка. Дим завис спочатку над верхівками дерев, вигойдався на трасу, а з неї через озимий клин добрався і до Прилук.

Вернега вирвав з постелі змучене безсонням тіло, вийшов на веранду, подратувався шкварчанням шпаків на кленку, послухав соловейка. Погляд упав на білу росу на траві, і він сам раптово похолов. Лише тепер згадав про зведення з району, а він забув попередити Софію, щоб зробила обкурювання саду. Градусник біля веранди показував мінус один.

Нашвидку одягнувся і рушив трасою назустріч машині.

Сонце сходило, як із палаючої скирти. Сад спочатку віддавав голубизною, потім ставав рожевим, абрикосовим. Починало теплішати.

Софія ковтала дим і брела до траси.

Назустріч ішов голова. Хоч дим побачив ще здалеку, однак вигляд у нього був стурбований.

— Молодець, Софіє, просто молодець! — видихнув замість вітання. — Я згадав про зведення аж вранці. Закрутився вчора і забув тебе попередити. Все б вимерзло к лихій годині.

— Мене повідомили. Була в конторі — дівчата сказали.

— Ну й прекрасно! — Він вдихнув гіркий дим, закашлявся й подався до машини. По дорозі плутався в думках, як у закручених дротах: «Така забудькуватість може дорого мені обійтися Стільки літ головую і ні разечку ні про що важливе не забував а це раптом на тобі… Не голова стала, а решето». Сонце підбилося над землею, і одразу потепліло. Садівнича бригада перечекала якусь годину й почала гасити купи. Дим розсіявся, і Софія знову відчула ту невідступну, до кінця реформовану думку, що терзає її кілька днів підряд. Впіймати ніяк не могла, але вона в ній засіла і мучила. Цей квіт щось в ній роз’ятрив. З тим прийшла додому, поспала кілька годин. З тим і прокинулася. І розшифрувала химерний тест своїх почуттів: це буйство цвіту зникне за якийсь тиждень. Так буде колись і з нею — щось облетить, як із цих повних весняного щастя дерев. Вона зупинилася посеред кімнати й спалахнула від цього прозріння. І вже не могла погасити того вогнища, що розгорілося в ній.

Сіла на велосипед і подалася до лісу. Перед дерев’яною сторожкою нерішуче зупинилася, а потім зайшла. Вийшла з неї через годину й поїхала додому.

Ледь почало вечоріти, пішла в степ і почала чатувати на курній дорозі за селом. В її очах, у постаті і навіть у крикливій червоній сукні було щось лиховісне. Вона відчувала, що на цій дорозі на своєму запилюженому «газику» скоро з’явиться Іван Верес. Таке було з нею часто: бачила й чула те, що не чули її вуха і не бачили очі. І він справді з’явився. Під’їхав до Софії, мотор закашлявся й замовк. Її обдала курявою. Софія сіла в кабіну. «Газик» розвернувся й помчався до лісу. Заїхали у вузьку просіку, де стояла сторожка — почорніла дерев’яна хатина. Колись тут товклися лісники, тепер лісове господарство перебралося, а тут зимували й літували лісовики, мавки, добрі духи й світлячки.

Слідом за Софією Верес зайшов до хатини й не відчув пустки, якою завжди дихають оселі без людського духу. На нього дихнуло весною і тривогою. Він зрозумів — Софія тут була вже не раз. Кімната була прибрана, старим деревом пахнув стіл, на якому в горщечках стояли лісові квіти. Верес помітив білу пляму в кутку — там стояв піл, застелений білосніжним покривалом. Іван стояв трохи розгублений, переводив погляд із стін на дівчину, вдихав чарівні трунки цієї хатини, що хлюпалися на нього не то з лісу, не то від Софії.

Іван дивився на неї і бачив чомусь зовсім не цю Софію, що стояла перед ним у кутку сторожки й розпалювала в його душі це невтримне й зухвале пожарище, а іншу.

Ось вона на лузі в Теплій балці, злетіла з коня й лежить без свідомості, розметавши по землі дві довгі чорні коси.

Ось іде осіннім полем, у прижовклій кукурудзі, розгублена й схвильована.

Ось світлим спогадом зринає з тої ночі, з її випускного балу, залита місячним сяйвом — ніжна, гарна, недосяжна…

У єдину вцілілу шибку заглядав промінчик призахідного сонця, золотив Софіїну шию. Вона відступила далі в куток і нараз відчула вагу власного тіла — повітря було як вода.

— Що ти надумала? — Іван незрушно стояв біля дверей, відчував тремтіння у своєму голосі, не міг відірватися від її магнетичного погляду, який палахкотів полум’ям, що не минає й не милує. — Навіщо ти мене сюди привела? — Розумів безглуздість своїх запитань.

Софія не озвалася, тільки заплющила очі й провела по них пальцями.

Верес збагнув, що йшов до цієї миті довго, дуже довго, значно довше, ніж ішли їхні погляди, якими він не раз обпікався, запалювався і починав палахкотіти.

Із Софіїного тіла у його руки переливався нестримний дрож.

— Що ти надумало, нерозумне дівча? — прошепотів у її коси, торкнувся їх губами.

Той дотик розлився по всьому Софіїному тілі, і вона знову вже вкотре відчула, як воно наповнюється буйним яблуневим цвітом.

Іван підхопив її на руки, почув, як вона зойкнула, а може, не вона, а все її гаряче молоде тіло чи душа.

Уперше зрозумів, що він живе на цій грішній землі і що йому, тридцятиоднорічному чоловікові, аж ніяк не обминути цього короткого замикання долі…

Старезний ліс виповнився коханням.

Солов’ї не вмовкали ні на мить. В ту ніч по темних холодних яругах відцвів останній ряст, кругом зацвіли конвалії, зозулині черевички.

Ніч зійшла на землю, як на вівтар, і тихо прочинила двері в сторожку. Постояла й непомічено вийшла, лишивши у дверях щілинку, аби в неї пробрався бузково-зелений досвіток.

— Як я ждав цього, хоча стільки років й глушив, убивав у собі те, що ти розбудила в мені ще на твоєму випускному, а може, ще й раніше. Глушив, нищив, уникав зустрічей. І все починалося знову. — Іван торкнувся губами Софіїних теплих пучок. — Як тепер далі жити?..

— «І як тепер тебе забути? Душа до краю добрела. Такої дивної отрути я ще ніколи не пила…» — продекламувала Софія. — Я хотіла цієї ночі. Єдиної на все життя. Думай тепер про мене, що хочеш. Тепер мені однаково. Вийду заміж, і ти не будеш боятися зустрічей зі мною, бо буду чужа.

Верес припав губами до смаглявого Софіїного плеча.

— Вийду за найгіршого з тих, що снують за мною, щоб ніколи його не полюбити. І все життя любитиму тільки тебе.

Він стиснув її плечі й знову спрагло цілував їх.

— Не роби цього, — простогнав тихо, — достатньо дурниць яких наробив колись я. Ти знаєш, що таке бачити кожен день людину, яку не любиш?

— Не знаю, але скоро знатиму, — сказала зухвало, почуваю, чи злу втіху від своїх слів. — Я ж трохи божевільна, вважає батько, що від мене можна сподіватися всього. Ти ж все одно не мій і ніколи моїм не будеш! — Софія зайшлася плачем.

— Ти просто не розумієш, що говориш, — сказав, коли вона вмовкла. — Вийти заміж за найгіршого! Кому це потрібно?

— Потрібно. Кину виклик долі, що подарувала цю дику любов, а тебе забрала.

— Почекай, не спіши, — просив Іван, — дай оговтатися, нехай у мені все вистоїться.

— Чого чекати? Дива? Мені вже двадцять три роки. Не оглянуся, як стану старою дівою. Життя єдине, і я не знаю, буде воно в мене довгим чи коротким.

Верес вхопив долонями її лице і повернув до себе.

— Значить, його можна перепаскудити?

— А кому воно потрібне? — Софія відвернулася й тихо проказала: — Воно й так уже зіпсоване. Стільки літ з тобою і без тебе, стільки виболіла моя душа, один бог знає. Щастя мчало мені навстріч, але пролетіло, не зупинилося. «Отакі-то коні — сльози на долоні».

Він знову припав до неї, і обоє відчули музику, зіткану із найніжніших акордів.

…Щастя тим і солодке, що швидко минає. Воно летить од нас із швидкістю світла, летить кудись у безвість, не повторюючись і не повертаючись.

* * *

Софія хотіла проникнути в хату непоміченою. Роззулася на зацементованій площадці перед верандою й ледь чутно прочинила двері. Ступала на пальцях. З глибини веранди почувся батьків голос:

— Чого ти крадешся? Ніхто не спить.

У Софії перехопило подих.

— Сподіваюсь, саду ти в цьому платті не обкурювала? — У батьковому кусливому голосі чулися відтінки різних емоцій.

Софія промовчала, ступила обома ногами в миску з холодною водою, вистудила з себе жар і пішла до своєї кімнати, лишивши на підлозі мокрі сліди як виклик ночі, що збігла, як збігає й минає все на світі, батьковому в’їдливому погляду і ще комусь — не знати кому.

Скинула із себе сукню, зірвала все до нитки. Одягла нічну сорочку, впала на ліжко й зайшлася плачем. Коли батьки пішли на роботу, вона підхопилася й теж пішла в сад. Цілий день у ній дзвеніла минула ніч: з солов’ями, зозулями, шпаками, дятлами, Івановим диханням, шепотом. І ніжність заполоняла душу. Вона брела нею, пірнала в неї, втікала від неї.

Повернулася додому ввечері й хотіла відразу лягти в ліжко, але мати покликала вечеряти. Софія копирсалася виделкою в тарілці й дивилася у відчинені двері літньої кухні. Перед ними пізнім цвітом біліла вишня, у повітку з пір’їнками в дзьобиках шугали ластівки. Софію охопила невигойна печаль. Крізь неї протисся її голос, неживий, вистуджений.

— Мамо, я виходжу заміж, — звела на матір очі й побачила, як розпливлося в усмішці мамине лице.

— Слава богу, а то я вже непокоїтися почала. Як-не-як уже двадцять три рочки. Тепер молодь, як колись, рано одружується. А хто ж він, коли не секрет?

Софія гризла шкуринку хліба, мовчки дивилася в куток, де висів друшляк. Втупилася в його решітчатий пузатий бік, аж зарябіло в очах.

— Не секрет, — глянула на матір і побачила, як по її лиці попливли зафотографовані її зіницями дірочки. Відчула всю безглуздість цієї розмови, втому, біль, що рвали тіло навпіл. Силкувалася з’єднати себе докупи, бо треба було, коли вже ступила крок, іти далі. Минути цю розмову, наче грузьке багно, щоб опинитися на рівному й сухому. Нехай і вимажеться, витягне на собі жабуриння, але ж вийде. Лишиться лише згребти із себе запах гнилі і по шию забрести в чисту воду. — Грицько Непитущий.

Мати зупинила на ній сполоханий погляд.

— Одведи й заступи! Ти пожартувала? Здуріла, їй-богу, здуріла дівка!

— Мамо, він мене любить і ходить за мною роками. А хіба цього мало?

— А ти його любиш?

— Той, кого я люблю, давно одружений. Яка різниця, за кого виходити: Степана, Миколу, Грицька? Всі вони мені на одне лице…

У кухню вповзла сторожка тиша. Осоружний друшляк паралітично шкірив зуби.

— Як же ти з ним збираєшся жити, коли не любиш? — по довгій мовчанці запитала мати, зблідла й поменшала. Софії стало шкода її, шкода себе.

Сутеніло, з пізньої вишні падали пелюстки, і Софія подумала що вона схожа зараз на цю молоду вишню, яка вже губить свій цвіт.

На подвір’я зайшов батько, і вона затерпла вся і витягнулася, як струна… Зараз він про все дізнається і знищить тебе ще чорнішими, як у тебе, очима, такою, як і в тебе, гординею і гострими, як лезо, словами.

А батько неквапно роздягся до пояса, довго мився під умивальником, потім витирався рушником, і все це тяглося для Софії нестерпно довго.

Зайшов у літню кухню веселий, заніс із собою пахощі трояндового мила. Провів п’ятірнею по густому, трохи мокрому чубові і сів до столу.

— Чого носи повішали? — присунув тарілку з супом і почав їсти.

Мати перечекала, поки він поїсть, а тоді сказала:

— Ти чуєш, Павле, що вона говорить?

— Ще не чую, — випив із чашки сметану й глянув на Софію.

— Заміж збирається.

— Ну то що ж тут поганого? Давно пора. Скільки ж його можна дівувати? Диплом скоро буде, пора й про сім’ю подумати. Все в житті треба робити вчасно. — Голос Павла Пилиповича не віщував нічого лихого. На душі в нього був сонячний штиль: день збіг спокійно, й додому прийшов із тим самим настроєм.

— Усе правильно ти, Павле, кажеш, але послухай до кінця. Ти не спитав, за кого. Зовсім розум втратила дівчина.

— То питаю: за кого?

— За Гриня Непитущого, — видушила з себе мати.

— Свят, свят, свят! — зареготав Байда так голосно, аж шибки задзвеніли. — Котра із вас з мене насміхається — чи стара, чи молода? Хтось тут дурний, тільки не я. — Павло Пилипович підвівся з-за столу. — Якщо вам немає чого робити, то йдіть подивіться програму «Час». Послухайте, що у світі робиться, то, може, порозумнішаєте.

— А я не жартую, — з викликом сказала Софія.

Павло Пилипович встав, сперся на одвірок і метнув на дочку такий погляд, що коли б він міг матеріалізуватися, то став би, напевно, сокирою чи кульовою блискавкою.

— У тебе не інакше як гарячка, ти що це мелеш? То це ти з ним вигуляла ніч? Скільки парубків у селі, як орлів, а ти вибрала цього пришелепкуватого губошльопа. — Байда поволі закипав.

Софія втягнула голову в плечі й нагадувала равлика, що силкується виставити голівку із свого схову, але боїться: щось надто грізне зависло над ним.

— Хіба він найгірший?

— А ти шукаєш найгіршого? Як на мене, то й найгірший. — Павло Пилипович стояв коло одвірка, довгий, худий, і палахкотів, як смолоскип. — Ще бракувало мені в родичі Непитущих! Уявіть: мій внук — нащадок цього смердючого роду. Ха-ха-ха! — істерично й зло реготнув Байда. — Щоб я більше цього не чув. Забудьте про цю балачку. Ясно?..

— Тату, мені вже не шістнадцять, не сімнадцять і навіть не двадцять років. Мені з ним жити, а не тобі, — в Софіїних очах закипала смола.

— Здуріла, їй-богу, здуріла дівка не на жарт! Хоч тобі вже не сімнадцять і не двадцять, а розуму не добавилося. У тебе завжди якісь фокуси в голові. Це тільки ти здатна на таке! На нього путня дівка і не гляне!

— А чим він поганий, що ти так про нього говориш? Хлопець як хлопець. Не красень, але й непоганий. Звичайнісінький собі. Не злий, не вредний. А що в нього мати така, то хіба це його вина? Батьків не вибирають.

— У-у-у, якої ти заспівала! Теля ти безроге! Яблуко од яблуньки далеко не котиться. Чула таке? Ти що, не бачиш, який він? Було б воно путяще, то пішло б, як усі люди, працювати, а то напне міліцейську форму, розставить пику, як решето, й ганяє на мотоциклі по селі. Хіба це, скажи, робота?

Байда витягнув довгу, худу шию і сплюнув за поріг.

— Дивна ти людина, тату. Міряєш усе життя своїми аршинами. Вважаєш, що тільки та робота, коли руки в мазуті або в землі. Та коли б не міліціонери, що було б?!

— Міліціонери потрібні, але не тут. В селі їм робити нічого, принаймні таким, як він. Це ж його браток Солоп сюди влаштував. З району його поперли, то в річці вражу щуку утопили. Той бовдур багато кого, кажуть, у районі підкупляє, а цей лягавий тут дурня валяє.

— О! Починай! Всі нечесні, всі гребуть під себе. — Софія відвернулася до плити.

— Не всі. Хіба я сказав, що всі? А цей рід увесь нечестивий, липкий. Якщо я когось і ненавиджу в селі, то це Непитущих і Солопа. І ти сунеш мене в їхні родичі! Тьху на тебе і на твою балачку! — Байда стукнув кулаком по одвірку.

— Він тобі, доню, таки не пара, — озвалася мати, що весь час мовчала й сумно дивилася на Софію. — Подивися на себе і на нього. Нас люди засміють.

— Обшім так, Софіє! — Батькові смагляві щоки побагровіли. — Ще раз кажу, що цеї розмови в нас не було! Твоїх вибриків з мене досить! Кажи спасибі, що я простив тобі медінститут. Думаєш, я повірив, що ти завалила сесію? Знайди дурнішого, а не мене. І багато чого вибачав, а цього не прощу. Роби, як знаєш, але я тобі все сказав і своєї думки не зміню. Ти ж мене знаєш.

— Я вже все вирішила.

— І тобі не соромно буде йти до сільради подавати заяву? — Байда хитав головою і мружив очі, як кіт.

— А ми в райцентрі подамо. Там у нього в загсі є знайомі.

— Ну-ну, кругом у нього блат. Міг би з такою хваткою й нахрапистістю далеко піти, коли б ще й голова була, а не порожня макітра. Ноги його в моїй хаті не буде! Ясно? Такого сорому мені не треба. Виходь за нього і їдь з моїх очей, куди хочеш.

— Тату! Не можна так ставитися до людей. Не всім же бути такими правильними, як ти.

— Ай-яй-яй! Яйця почали курей вчить! Ти мене не виховуй і не вчи. До людей я ще ніколи погано не ставився. А це не люди, це покидьки! Хитрюжки й злодюжки! Сміття! Таких би душив ось цими руками! — Батько витягнув перед Софією дві чорні, жилаві руки. — Вибрала! Ха-ха! Гринь Непитущий! Бігало по селі завіскряне, злодійкувате, вічно голодне і так і дивилося, де що погано лежить. Баштани аж тріщали під ним. Тепер, нечестиве, трусить горілку і заливає себе нею.

— Я не бачила його ніколи п’яним.

— Ти нічого не бачиш, хіба тільки це? Ти не побачила багатьох гарних хлопців, що ходили біля двору. А тепер уже й не побачиш. Тепер вже й такому рада! — Павло Пилипович знову сердито плюнув за поріг. — Хоч із села тікай. Син церковної сестриці, самогонниці, трав’яної відьми Явдохи — зять Павла Байди! Рятуй мою душу!

— Героя Соціалістичної Праці, — єхидно мовила Софія. Встала й пішла до хати.

Байда люто вдарив ногою по дверях. Він знав, що Софія зробить так, як сказала. У ній тече його кров.

Малі діти не дають спати, а дорослі дихати, — схлипнула стиха Ганна.

Той тихий голос розлютив Павла Пилиповича. Отак завжди: він палає, а вона тліє.

— З таким характером і нервами, як у тебе, проживеш сто років, не менше.

— З вами проживеш, — сказала спокійним і рівним голосом.

— Ти зі всім завжди згодна, навіть посвататися з Явдохою Непитущою.

— І скаже таке.

Павло Пилипович хряпнув дверима і під розквітлою вишнею грубо вилаявся, оскверняючи її білу цноту і білий весняний світ. На душі в нього було чорно і ця краса дратувала ще більше.

Софія лежала в ліжку й плакала.

А над садом зійшла вечірня зоря й вивела за собою срібний ріжок місяця. Під ними майнула тінь, і у відчинене Софіїне вікно влетіло тремтливе сяйво. Вона впіймала його й відчула, як воно забилося в ній і заболіло.

* * *

Гринь сидів у байдівській світлиці й почував себе так, ніби під ним стояв електростілець. Сидів у позі приреченого до страти і думав про манюню, з макове зернятко, надію вижити. Міліцейська форма давила, як панцир. Блідість, яку заніс сюди з собою, поволі зникала. Сонце повернулося й пряжило прямо на нього. Виймав із нагрудної кишені хусточку і витирав разочки поту на лобі. Сонце пекло немилосердно, і здавалося, Гринь ось-ось розтане й витече із міліцейської форми на Байдину встелену зеленим паласом підлогу.

Світло-зелені очі обмацували кожен предмет. Гринь був переконаний, що очі в нього голубі й звабливі, особливо коли дивляться на дівчат. Він вважав, що із зовнішністю йому повезло. Не з красунчиків, але своїми чарами памороки дівці забити може. Яка Софія недоступна, а вибрала, бач, його. Хоч і не з тих, що хапають зірки з неба, але з везучих: руки і не в мазуті, і не в гною. Чиста робота — чисті й руки. Гринь витягнув перед собою цурпалки своїх пальців, критично оглянув їх, побачив чорні обідочки під нігтями й почав вишкрібати їх складанню ножем.

Байда усе не приходив. Із сусідньої кімнати пахло чимось смачним, запаморочливим, від чого можна й свідомість втратити. До того ж у животі починало бурчати, спочатку тихо і зрідка, а далі все частіше й сильніше. Від переляку він став сизий. Натискував ліктем на живіт, але там зрадливо бурчало. Він тугіше затягнув ремінь, та нічого не змінилося. На його круглому обличчі виступили плями, ніби хтось товк його лицем натертий буряк.

Майоріла у дверях коричнева Софіїна сукня — поралися з матір’ю біля столу. Гринь сидів і худнув на очах, як копичка сіна, до якої вчепилося кілька тельбатих корів. Такого самозгорання ще не було в його житті. Навіть коли в армії стрибав з парашутом, худнув не так, як зараз. Страх перед Павлом Байдою нищив його зсередини. Гринь встав і, почуваючи тремтіння в колінах, вийшов.

— Покурю, — сказав Гринь Софії, подався до нужника.

Повернувся, знову вгруз у крісло. Страх не меншав, не відпускав, а хапав його, як смерч. Не почував такого навіть тоді, як чихвостили в кабінеті начальника райвідділу міліції, коли писав пояснення й плутався у розділових знаках, мов теля у довгому заплутаному цепку. Лише дурнувато посміхався. Може, тому, що роль у тій історії йому випала епізодична. Смаку слави не відчув, лише трохи злякався. Він і ще двоє міліціонерів підібрали ввечері п’яного. Той клявся, що напився з радості, а ті двоє зняли з нього обручку, витрусили з кишені гроші. Гринь стояв збоку і лише кліпав очима. Потерпілий підтвердив, що Гринь не чіпав його, не бив і нічого не відбирав. Однак із райцентром довелося розпрощатися. У тій самій формі і з тим самим потертим чемоданчиком повернувся у своє село пильнувати порядок.

Його знову змлоїло, і він кулею вилетів з кімнати.

— Кури на веранді, — озвалася Софія.

— Я ж культурний, — захололими губами сказав Гринь і мерщій подався в садок.

Мука була жорстокою. «На страшному суді і то, мабуть, краще, ніж мені». Знову впав у крісло, не почуваючи ваги власного тіла. Майбутній тесть наводив на нього пекельний жах. Цей Павло Байда не чоловік, а норовистий кінь, у якого з очей летять іскри, а з рота — полум’я. Ніколи не привітається по-людськи. Щось буркне під ніс, а Гриню здається, що то не вітання, а якась лайка.

Нарешті на веранді загупало, і він почув розкотистий Байдин бас.

Гринь задерев’янів, потім закам’янів, умер, почав ділитися на клітини, клітини на — хромосоми. Усе в ньому засмикалося, забунтувало, заволало — хотіло кудись утекти, але зупинилося й причаїлося.

— Чого це ви тут моститеся, а не в літній кухні?

Ганна показала очима на сусідню кімнату.

Гринь повернув розгублене лице. На ньому застигла нерухома посмішка. Ніби то був не Гринь, а сиділа в кріслі його велика фотографія. Байда глянув на нього, і в голові майнула думка, що то сидить якийсь велетенський плазун з порочною душею і несформованим єством. Його знудило. Хотів був чкурнути з хати, але вчасно передумав. «Воно сидить тут, а я втечу. Е, ні! Усе буде навпаки».

Гринь відчув, що йому конче треба бігти до нужника, бігти не зволікаючи, і він нігтями вгруз в м’яку оббивку крісла, закляк, обливаючись то холодним, то гарячим потом.

— А-а-а! — прогув над ним Байда. — Женишок тут. Це йому білою скатертиною стола накрили! Я зараз вас усіх тут мокрим рядном накрию. Він схилився на одвірок. Циганкуватий чуб вибився з-під кашкета, очі наливалися гнівом. Не чоловік, а змій-горинич.

Ганна підійшла до нього й поклала на плече руку.

— Людина у твоїй хаті, то будь й ти людиною.

— А я не хочу бути людиною, — сердито скинув Ганнину руку. — Що це ви тут мені влаштовуєте прийоми? Я тут хазяїн чи хто?

— Та ти, ти! — знічено мовила дружина. — Тільки що — одразу кричать. От уже характер!

Софія різала хліб і мовчала.

— Ми-ми-ми з Софією заяву подали, тату, — бовкнув Гринь і прикусив язика. Як воно, оте «тату», зірвалося з нього, сам не знав.

І тут Байду прорвало, мов діючий вулкан.

— Чортові лисому я тато, вовкам і гадюкам, а не тобі, стерво лягаве! Тата воно, ледащо, знайшло! Язика біля самісіньких гланд вирву, як ще хоч раз назвеш мене татом. Ясно? А тепер вимітайся з моєї хати по-доброму, бо буде по-лихому!

— Павле! — зойкнула Ганна.

— Іди звідси, не плямкай! Теж мені теща знайшлася!

Гринь вискочив у коридор, одразу вскочив у обидва черевики, і його винесло на залиту вечоровим сонцем вулицю. Різонуло по очах білизною цвіту. І нагадало, що ця краса не для нього, а для людей із долею, яка не петляє, а тече рівно й повноводо.

Дивився собі під ноги й волочив думки, як оберемки сіна: не взяв зумисне мотоцикла, думав випити чарку, а цей придурок Байда ні чарки, ні поїсти не дав. Він знову побачив рум’яні голубці, що світилися до нього з сусідньої кімнати, качку, запечену до коричневого блиску, і в животі пробігла судома.

«Нічого, ми не з гордих. Обійдемося й без благословення. Ви ще побачите, хто я! Я вам на горло наступлю, ох і наступлю!»

Надвечір’я лило золоті меди на білий цвіт, і на його тлі Гринь нагадував жебрака, що випадково забрів у розкішний палац і зупинився біля прекрасної, у золотій оправі картини.

Просив же Дмитра піти з ним, а той покрутив гачкуватим носом і сказав: «До когось іншого пішов би, а до Байди нікагда. У нас із ним свої рахунки».

Варчиного чоловіка Василя сам не захотів — миршавий і злодійкуватий. Байда того й до воріт не підпустив би. Не доля, а брехлива циганка.

З-за тинів аж кричав білий цвіт. Гринь брів Через гарячу смолу своїх понівечених надій. Біля свого двору на нього напосіла люта злість. Він з розмаху штовхнув ногою хвіртку, і та, заскімливши, відлетіла зовсім. Відчував потребу зігнати на комусь злість або хоча б когось принизити.

Мати збиралася до церкви. Вив’язувала тернову хустину перед засидженим мухами дзеркалом.

Гринь завис у прямокутнику відчинених дверей, повертів, як гусак, головою і напустився на неї.

— Оп’ять до цього опіуму йдете? Оп’ять мене позорите? Хароше діло! Я в селі на видноті, весь порядок, можна сказать, держиться на мені, а мати в церкві сестрицею. Як з вами балакать? Що не кажи — не доходить до вас.

Явдоха, невисока на зріст, з лицем і носом, як у Гриня, ще при здоров’ї і при силі, повернулася до нього широким торсом.

— Як мацеклєт, костюм, штани, чи ті, в бісової душі, красотки купить, то церковними грішми не гидуєш, а як туди йду, то корчиш із себе голову сільради. Щось ти не в дусі прийшов! Що, не так стелилося, як хотілося?

Гринь посунув до дивана, впав на нього, і курява злетіла з-під його боків. Поволі осідала на його новий костюм.

— Ото було б не ляпать язиком, що женишся. Носився тут із своєю женячкою, як курка з яйцем. «Мацеклєта не візьму, бо хочу випить. Не знаю, чи й на ніч прийду. Тепер у мене друга жисть піде, тепер я заживу…» Не кажи гоп, поки не перескочив.

— Даже за стіл не посадили, — жалібно вискнув Гринь, і вся злість вичахла з нього, як вичахає з печі під ранок тепло.

— Сволочі, — плямкнула Явдоха, — чи моя дитина переїла б вас? Натуральні сволочі.

І посунула до дверей. Її чекали скупі земні радощі. Тому швидко забула і про Гриня, і про його женихання, пам’ятала тільки про великодні святки і свою вигріту під старість долю, яка впустила її до себе на вівтар вже тоді, коли сонце покотилося до заходу.

— Сволочі! — глухо повторив Гринь і сів до столу. Відбатував кусень хліба, кусень старого жовтого сала, поклав цибулю, сирі яйця. Випив склянку смердючого самогону, змолотив усе, що було на столі. Випив ще, захлипав і захитався.

— Які тіки сволочі! — сказав уже на подвір’ї. Довго дивився у дідову Пилипову господу. «Оно ще один такий, як тесть», — подумав про старого.

Дід Пилип сидів на стільчику біля повітки і лущив торішню кукурудзу. Відгонив горобців і гув до них таким точнісінько голосом, як Павло Байда.

Гринь поплентався до тину, довго мовчав, мацав руками сторчовки, облизував губи, а тоді сказав:

— Діду Пилипе, а давайте поговоримо по душам…

— Балакай, Грицько, хто ж тобі не дає.

Гринь знову облизав товсті губи, поводив очима за горобцями, уздрів неподалік козу, що смикала траву, і помекав до неї.

Старий глянув на нього й посміхнувся.

— Ви, дєд, конєшно, в курсе за нас із Софією? Так от, чого він комизиться? Такі женихи, як я, під тинами не валяються.

Він притисся обличчям до щілини між штахетами і сказав до кози:

— Ме-е-е. Такого, як я, ще пошукать треба.

— Це точно, — кинув дід, не відриваючись від роботи.

— Та що вам, діду, казать? Ви ж мене знаєте. Я то, шо нада! Парінь гвоздь. — Гринь гигикнув і шморгнув носом.

— Іржавий і кривий, правда, але гвоздь.

— Що ви сказали? Через год-два буду полковником або капітаном міліції. А може, й генералом. Тесть мене з хати вигнав, — Гринь схлипнув. — Чого він комизиться?! Діду, чого це ваш син з мухами в носі?

— Хто з мухами в носі, а хто з вавками в голові. — Пилип висипав з ряднини лущену кукурудзу в мішок і кинув пригорщу горобцям.

— Це на м-мене намйок?

— Ні, на козу.

— А що, в неї вавки в голові, га?

— Еге ж, іди, Грицько, лягай спати, завтра прохмелишся, тоді й поговоримо.

— Не, ви скажіть, в кого це вавки в голові? В мене, чи що?

Гринь ліг на траву, згорнувся й заснув так швидко, що старий не встиг нічого відповісти. Схлипував і бормотів щось у сні. Так і проспав би до ранку, коли б не Варка. Йшла на ферму на вічернє доїння й заглянула до них. Побачила відчинені двері, трубним голосом погукала матір, потім брата. Вийшла на город, позаглядала в льох, а вже тоді побачила Гриня, що спав сном праведника, встромивши лице в молоду кропиву.

Довго сопла над ним широким, як і у всіх Непитущих, носом, довго гугнявіла іржавою трубою і просила підвестися. Гринь хропів і відбрикувався від сестри. Вона перекотила його на рядно й потягла до хати.

— Ненормальне. Коли ви вже нажеретеся тої горілки? — Варка гула, сопла, червоніла й пашіла жаром, як груба «буржуйка».

У сінях Гринь почухав пожалену щоку, розплющив очі, схлипнув і заплямкав:

— Я, може, Варко, генералом буду.

— Малахольне. Що ти собі тіко думаєш?! Пропадеш колись ні за цапову душу.

Явдошин голос злітав під самісіньке склепіння старої церкви, Гринь додивлявся генеральські сни на прибитому пилом багаторічної давності дивані, а Варка топтала дідовщинський шлях черевиками сорок першого розміру. Весна не проникала у Варчину душу, як не проникає через гірські хребти сонце. Єдине, що вона відчула з її приходом, що в гумових чоботях парить і пора взувати щось легше.

* * *

Уже котрий ранок підряд, коли сонце посилало своє проміння у незавішані шибки, Гринь додивлявся одні і ті ж сни: йому снилося весілля, якого не було. Галасувала естрада, і репетувала якісь сороміцькі пісні Машка — язиката продавщиця із райцентрівського гастроному. Трусила розкішними грудьми і заставляла Гриня червоніти. То раптом бачив голубі «Жигулі», перев’язані червоною стрічкою з бантом. Павло Байда тримає їх двома пальцями, як миршавого кота, і проголошує коротко й вагомо: «Дорогому зятеві на вічне користування».

Гринь метався з боку на бік, потів і раптово прокидався. «Жигулі» відпливали, а стіни тітчиної хати виринали, як грати, за якими вмирали всі його мрії.

Верзлося різне. То він щойно повернувся з космосу і приїхав у Дідовщину в костюмі, в якому «плавав» у космічному кораблі. Дідовщина ахнула, сплеснула в долоні та так і заклякла з відкритими ротами коло тинів і на шляхах. То раптом біля Байдиного двору він приземлився на білосніжному літаку і гордо вилазить з нього, побризкуючи орденами і медалями.

Зараз Гринь втупився в облуплений жолобок віконної рами і бачив себе на літаючій тарілці. Тарілка така, як стоїть у матері в миснику, але завбільшки з гарбу. Він звісив з неї ноги, помахує ними і дивиться на землю, що нагадує йому помережений футбольний м’яч. Софія вже кілька разів оббігла її, махає руками і просить повернутися.

Її голос повертає його із далекого космосу і екзотичних видінь у тітчину Мотрину хату, і він знову відчув, що життя далеко не весела прогулянка. Що уявлялося і що він має? Оцю стару тітчину хату? Перебралися сюди із Софією без весілля, бо Байда навідріз відмовився справляти, та й сама Софія не схотіла. Без благословення, без Софіїних перин, подушок, килимів, «Жигулів», на яких Софія їздила більше, ніж батько. Ні телевізора, ні холодильника, нічогісінько. Сяка-така постільна білизна, посуд — і все.

У тебе щось трапилося? — допитувалася Софія. — Ти ходиш, як у воду опущений.

— Думаю, — озвався Гринь.

— Про що, коли не секрет?

Гринь зітхнув й обмацав очима вгнутий, пофарбований синьою фарбою сволок.

Я пішла, — сказала Софія, і він підхопився.

По дорозі її перестріла баба Ярина. Стояла, як біла хмарка, в чистій випраній сорочечці, білій хустинці, вилинялій спідничині й посміхалася до неба, дерев, білого світу, якому вона ще ніби належала і ніби вже й ні.

Далі було Вересове подвір’я. Біля нього повітря наче загусло. Софія той шмат дороги перебрела, спотикаючись і важко дихаючи. Тому й не помітила Стася.

Аж біля саду зупинилася, перевела подих і зрозуміла: бігла і ні від чого не втекла.

Заправляла в обприскувач навар дурману, приготовлений ще звечора, й подумала, що хтось і її ним напоїв.

Другий рік вони труять мідяниць, попелиць, гусінь, павутинних кліщів наварами дурману, блекоти.

Одягла маску й подалася у свій молодий сад. На трасі показався «газик». Біля саду зупинився. Верес втиснувся через круглу дірку в сітці і йшов до неї.

Софія зняла маску, поставила обприскувач і заціпеніло дивилася на Івана.

— Ну, драстуй, Софіє! — сказав Іван. — Сьогодні, як бачиш, тобі не вдалося втекти. Прийшов поздоровити.

Софія глянула на нього насторожено й сумно. І попливла кудись озимина з молодим колосом, поплив її молодий сад, і Верес то відпливав, то припливав, як на гойдливих хвилях.

Він узяв її за плечі, притис до себе, довго й спрагло цілував.

— Що ти робиш?

— Поздоровляю тебе з одруженням, — мовив задихано і знову припав до її губ.

— Люди ж кругом, — пручалася Софія.

— А я їх не бачу. Я осліп. Хай сюди збігається все село. Мені до того що?! І що тим людям до нас із тобою і до тих божевільних дурниць, які ми наробили кожен окремо.

— Не муч мене. Не шукай мене, Іваночку! — Софія хотіла звільнитися, але Верес стискав її, пригортав.

— Буду мучити, буду шукати. Боже! Яка ти, виявляється, нерозумна. І кого я тільки люблю!

Нарешті Софія вирвалася й побігла. Верес її не бачив, бо якийсь туман застелив усе довкруж.

Добру годину Софія просиділа в порожньому плодосховищі, обхопивши голову руками. Все, що вона зробила, — безглуздість, черговий вибрик і виклик долі, що не вберегла для неї Івана. Жодна людина не сприймає того, що вона зробила. Он і ті дядьки та тітки ошелешено дивляться на неї кілька днів підряд і мовчать.

Пішла в молодняк, де залишила обприскувач. Чула, як кликали її обідати, але вона подалася в ярок і виплакалася там досхочу.

Із саду пішла останньою. Чому вона йде не додому, а в це чуже подвір’я і чим виправдати своє божевілля? Помстилася Вересу, що не діждався її? Софія змучено посміхнулася й переступила поріг тепер уже свого нового житла.

Гринь лежав на зіжмаканій постелі, взутий, одягнутий, дивився, як і вранці, у сволок і сопів.

Вона втомлено сіла на стілець і сама собі нагадала непрохану гостю в цій хаті.

— Що з тобою? — запитала по довгій мовчанці.

Гринь мовчав, на його лиці блукали якісь тіні.

— Ти що, не хочеш зі мною говорити?

— Я думаю, — буркнув похмуро, але погляду від сволока не відірвав.

— Про що, коли не секрет?

— Про одне і те ж кожен день. А тепер скажу, бо що у тверезого на умі, те в п’яного на язиці. Думаю, хто ж той гад, що був у тебе до мене, — Гринь проковтнув повітря. — Убив би! — Червоні плями розповзлися по його обличчі.

— Їх було багато, — спокійно мовила Софія. — Дуже багато. Всіх не повбиваєш.

— Скільки багато? — Гриневі перехопило дихання.

— Осіб п’ятдесят, а може, і всі сто.

Гринь дурнувато свиснув. Софія вийшла на подвір’я. У голубих сутінках світився кущ жасмину, чорніли дві тополі за Вересовим будинком, і кликало її старе розлоге дерево, до якого давно не ходила. Дочекалася темряви і пішла.

* * *

Явдошин півень загорланив на сідалі. Луна покотилася через клубки туману над ставком на сусідні кутки. І день почався.

Вона розплющила очі, посміхнулася, впізнавши голос свого співуна. Крізь шибки цідився у хату сивий досвіток, чіплявся за павутиння по кутках і пахнув Явдосі цвіллю. Може, комусь і божою ранню, а Явдосі цвіллю, що квітує в неї по кутках, під столом і за розсохлою, побитою шашелем шафою.

Півень горланив, аж брижилася на ставку сонна вода, аж прогинався й хитався туманець й вмовкали по садах солов'ї. Лише зозулі насмішкувато сипали сріблом у молоді пшениці, на яблуневу зав’язь — кували чийсь довгий вік.

Явдоха прикрила повіками очі й посміхнулася всім жовтим плесковатим обличчям, мішками під очима, зморшкуватим лобом. Її півень перекриває усі голоси, якими аж кишить рання рань. У Пилипа на яблуні занудно гуде горлиця, шкварчить шпачня, а її вигуляний, худий, аж синій, півень глушить усі ті щебети, кування, писки, зойки.

Явдоха відвернулася до стіни, вткнулася носом в старий штапельний килимок на стіні. Він теж віддавав цвіллю й сирістю. Ці запахи завжди її приколихували. Вона заснула вмить, як вигуляне за день дитя.

І побачила химерний сон: цвіль по кутках її хати співала півнячим голосом, а півень сидів на сідалі цвіллю й глипав жовтим оком на боже рання. У Явдохи Непитущої бувають всякі сни. Колись приснилося, що вона Пилипова коза, стоїть біля тину і їсть штахет. Хрумтить ним, як огірком. Чи — йде заміж за покійну Пилипову Одарку. Не сни, а чиста тобі напасть.

А півень все дер горлянку. Розбудив шофера голови колгоспу Андрія Запорожця. Він зиркнув на годинник і повернувся на другий бік. «Ще можна поспати з півгодини, а воно, недорізане, верещить», — з досадою подумав Андрій. Повалявся в ліжку, попотягався до хрускоту в суглобах, подихав на сонні Настині кучері, вдягнувся й, позіхаючи, вийшов на подвір’я, де його чекала чорна «Волга».

Ранок димів цвітом, клубочився у молочному тумані і співав на всі голоси. Сон відлетів умить. Андрій молодо посміхнувся до молодого світу, молодої садиби з молодим садом. Все тут молоде, і кучерява Настя у відчиненому вікні теж сліпучо-молода, молодша від першої зелені. І любов їхня молода. Настя грає до нього очима, ще кокетує, як у перші дні їхнього подружнього життя, від неї пульсує щось гаряче, хмільне. Вона світиться до нього налитим тілом і душею, яка ще не встигла вихолоти й збайдужіти.

У них ще не скінчився медовий рік. Настя блудливо дивиться на нього, і з-за куща бузку любовно озивається соловейко.

— Ніколи не вмиєшся! Якби знала, що ти такий невмивака, ніколи б заміж за тебе не вийшла.

Андрій чиркнув пальцем по росі на кущі півонії і поводив ним по повіках. Настка зайшлася сміхом. Той сміх — як запах липового цвіту. І Андрій полетів на нього до вікна, де світилося оголене Настине плече, а з глибокого вирізу двома тугими динями дубівками виглядали неприкриті груди.

Андрій скочив через підвіконня, вхопив Настю, гарячу, млосну, перехопив губами її гріховний зойк, і вони допили недопиту вночі медову чашу, кожного разу найсолодшу.

Він виніс щасливу посмішку на подвір’я, кинув розгарячіле тіло у вихололу машину, і вона, підім’явши спориш, виїхала на порожню вулицю.

Промчала селом, розбризкала росу на придорожній дорозі і повернула до лісу. Лилася музика з приймача, з Андрієвої незахмареної душі, з лісу, зодягненого у все зелене, квітуче, пахуче й співуче.

Ліс промайнув, і Андрій влетів у крайню вуличку й загальмував біля темно-сірого паркану. Відкинувся на спинку сидіння, і за якусь хвилю на груди йому схилилася кучерява Настина голова. Андрій, здається, навіть відчув її шовкові, легкі, як дитяче дихання, кучерики, побачив блакитні очі. Він прогнав сон і коротко посигналив.

За кілька хвилин у хвіртці з’явилася важка, сіра постать Вернеги.

— Чого пікаєш; трясця його матері? Думаєш, я хоч око цеї ночі стулив? Так боліла підшлункова, що я аж вив. Під ранок біль трохи стишився, а тут і тебе чорти принесли. Пікає він! Молодий фермер жде наймита — старого пузатого негра!

Андрій розреготався.

— Ви вчора ввечері що казали? Без п’ятнадцяти п’ять як штик. Боявся, що задрімаю.

Вернега сів, і машина рушила.

— Не треба, казав уже тобі, цілу ніч мишей ловить, то не будеш постійно хотіти спати. А то Настя, мабуть, цілий день в дитсадку ходить сонна, а ти тільки й ждеш, щоб Вернега вийшов з машини і довго не повертався, — звично бурчав Михайло Васильович.

— Коли ж його і поспать, як не тепер? — посміхнувся водій.

Михайло Васильович дивився у вікно. Погляд у нього важкий, як свинець. Він блукав по хвилях легкого туманцю, у якому купався ранній світ.

Скільки зарікався, що кину цю дурну звичку, і нічого не виходить. Тільки понервую — і відразу ж за цигарку. Тепер усе болить і в роті наче коти кублилися. Глянув на свою пику: як старий монгол. Замість очей — щілинки, ще й мішки під ними. Катай, Андрію, до Явдохи, нехай дасть тої бурди, бо сьогодні здохну, як старий пес.

— Зрозумів, — мовив Андрій, пригадав сердите Явдошине лице, уявив, як знову буде клянчити під її вікнами, і тінь пробігла по його гарному лиці.

Під’їхали до ставу, і Андрій почвалав до Непитущої. Перескочив через почорнілий тинок, опинився у царстві лопухів, глухої кропиви. Кущ бузини розносив різкі і якісь солодко-нудні пахощі.

Півень вискочив із сідала й загорланив на драбині. Поки дійшов до хати, заросився. Поторгав дверима, постояв, прислухався. З кутка дверей на нього дивився павук. У тонкій мережці погойдувалося кілька сухих мух.

Явдоха відчинила двері й змовницьки кивнула головою.

— Трава в мене вже кінчається, — сказала просто так, щоб набити ціну.

— Скоро нової назбираєте. Оно недавно ніби сніг лежав, а вже й літо на носі.

— У бога все готове, — сказала Явдоха й зникла.

Півень різав тишу і Андрієві вуха. Він вхопив грудку й пожбурив нею в худого, заповзятого соліста. Той змахнув крильми й злетів на землю, жовтими очима подивився на кривдника. «Оце тобі за те, що будиш мене, коли ще й чорти навкулачки не б’ються. А оце за твою придуркувату хазяйку!» — Андрій знову пожбурив грудкою у півня. Той підскочив і подався за повітку.

Михайло Васильович дивився на серпанок над тихою світанковою водою, жовтий від гусячих лапок луг. Думав про своє життя, до якого давно втратив смак. В останні роки воно й справді нагадувало йому діжку з дьогтем, в якій була одна-однісінька ложка меду. Він борсається й ніяк не дістане тієї єдиної ложки. А хтось, напевне, ще й заздрить йому і думає, що він купається в добрі як вареник у маслі. Пан паном. А що цей пан їсть на ходу холодний суп, бо немає часу навіть, щоб його нагріти, що його останнім часом тикають мордою, як паскудного кота, то хто про це знає!

Андрій знуджено поглядав на двері. Нарешті в них з’явилася Явдоха, як оматеріалізований дух. Йшла до нього, наче посланниця Олімпу, несла напій богів, який повертає не лише здоров'я а й молодість. Вернега від нього не омолодився, але біль на деякий час стихав.

Андрій знову витяг їй карбованця, але Явдоха зупинила його тим самим жестом богині, яка дарує ще й життя, не те що якийсь там навар із безсмертника, шипшини, ведмежих вушок і кукурудзяного волоття.

— Там на мою Варку завхермою в’ївся. Взяла була мені трохи молока, бо я застудилася, то він там таке підняв, що страх. Скажи Вернезі, щоб заступився. А за наваром приходь. Я для нього буду безплатно давать. Для доброї людини мені не шкода. То ти не забудеш, скажеш?

— Скажу, — пообіцяв Андрій і пішов.

Поки Вернега хлебтав із банки, Андрій переповідав йому Явдошине прохання. Той нічого не відповів, лише крекнув і допив рештки рідини.

— Що ви робите?— спохопився Андрій. — То ж на чотири рази.

— Та чорт із ним, ще буду ждать тих трьох разів. То мені як слону муха.

— Ви як дитина, чесне слово.

— О! Ще один педагог знайшовся. Куди не поглянь — одні вихователі. Всі умні, Вернега — дурак.

Андрій зігнав до перенісся густі брови й замовк.

А Явдоха знову вляглася в ліжко. Пружини тонко й протяжно заскімлили. Нюхнула цвіль на вилинялій, поцяцькованій мухами тканині на стіні, і сон впорхнув у її тіло, як пташа у рідне гніздо. Легко й швидко. Явдошине тіло й душа жили у вічній злагоді, не заважали одне одному, не набридали. То було зоологічно-рослинне життя: без стресів, без переживань, без зайвих емоцій. У неї не розвинулося вміння брати зайве до душі. Її скубуть, періодично викликають у сільську Раду, кожного разу «попереджають востаннє», а вона виходить з кабінету схожа на вранішню впокорену воду. Ніщо не шелесне, не озветься в ній.

В її роду всі жили до ста літ. Вона збиралася прожити не менше.

Пропливло кудись Андрієве лице, а потім посипалися з стелі карбованці, паперові й металеві. Летіли і стукали об підлогу. Явдоха збирала їх у фартух.

Стукали в шибку. Голосно й настирливо. Вона знову прокинулася, хоча сон ще блукав у обох півкулях її мозку.

— Мамо, чуєте, мамо, — вкотився низький і рипучий Варчин голос, — вам сьогодні молока брать чи, може, не треба? — Варка налягла пазухою на віконницю й шкребла нігтем потріскану фарбу.

— Як це не брать, як це не брать? — Явдоха підійшла до вікна. — Ще треба оце мене будить, наче ти сама не знаєш.

Варка ображено засопла й прогула дзвінко, ніби у нову дійницю:

— Не можна й спитать. Вчора заносила, то, думаю, може, сьогодні й не треба.

— Гиндик думав, та в малясу впав.

— Береш його, й руки трусяться, ждеш усігда, поки всі з тої херми порозходяться. Думаєте, воно в мене з пазухи береться. Ще й кричать! Попробували б ви на моєму місці. Всі нерви собі спортила!

— Вони в тебе є, ті нерви?! — Явдоха скрипнула перекошеною половинкою вікна, відчинила його, а зачинить не зачинила — так і висіло, як відвисла губа. Вона махнула рукою й пішла до ліжка.

Варка почовгала до хвіртки, збиваючи холодну росу. Руки стовбурчилися, як гумові. Давня звичка розставляти широко руки. Мовляв, дивіться, я йду на ферму без всяких там сумок. Поверталася додому повільніше, крок важчав. Просувалася шляхами, як вивершена сіном гарба. Шурх-шурх ногами по стежці. Подих напружений і погляд хоч і повільний, лінькуватий, але наполоханий. Варка водила очима, мацала ними тини, дерева. Ніде ніякої небезпеки. В льоху в себе віддихувалася і з-під куфайки чи з-під широкого піджака виймала надійно вмонтовані Василем грілки з молоком. Впорхував у льох і Василь, чоловічок дрібненький, втричі легший від Варки, покірний, боязкий, виливав молоко в глечики, банки, мив грілки, обдавав їх окропом і вставляв у нашиті на підкладку кишені.

— Лучче, Вася, штрах заплатить та носить, ге ж? — віддихувалася Варка.

— Шо той штрап, шо той нам, Варю, штрап! Він рідко буває, а молоко кожен день.

Шкірив жовті, з’їдені зуби, лагідненько світив голубими вицвілими очицями й спочивав ними на тельбатій Варці.

Отож вона коливалася уздовж тинів. Ранок усміхався і до неї всіма своїми теплими усмішками, всіма голосами, молодими гніздами, цвітом і зеленню. Вона того не бачила, не чула й не відчувала. В ній надійно дрімало те, що в іншій душі озивалося солодким щемом, радістю. Дрімало багато поколінь у всьому древі її роду. Варку тягнули за вуха у кожному класі. Двічі сиділа у першому, двічі — в третьому, сьомого не доходила пішла на ферму.

Метикованим і здібним до науки вважала Явдоха Гриня, Той катався на «трояках» і сам переїздив на них із класу в клас, якщо не брати до уваги п’ятого, до якого він ходив двічі.

«Цей хвостів волам крутить не буде», — літала над тупенькою Варчиною головою улюблена материна фраза. Гринь совався по черені, шурхотів ячменем, лупав шкодливими очима по хаті і виколихував у собі ненависть до колгоспної праці.

Варка сопла, натягувала на вже налите колгоспним молоком тіло штапельне плаття і йшла до клубу.

З усіх емоцій і відчуттів знала лише страх. Він її холодив, пік, паралізував мову, руки, ноги. А все інше жило поза її сприйняттям. Тому ранок не ніс їй ніякої емоційної інформації. Не було для неї ні зозуль, ні солов’їв, ні пахучого весняного світу. Просто розвиднілося — і треба йти на ферму, не ляпотить дощ, а сухо і сонячно. Трохи поболювала голова: позавчора писала контрольну з математики. Присилували-таки піти у вечірню школу, вчитель ходив за нею по п’ятах і благав прийти, бо, мовляв, середня освіта для всіх обов’язкова. А Варці вона що п’яте колесо до воза. Як брала собі молоко з ферми, так і бере. Вона таки пожаліла вчителя, прийшла до школи, навіть переписала з дошки контрольну. Добряче впріла, погубила букви, коми, переплутала плюси з хрестиками і пішла. Тепер ось уже два дні болить голова. Більше, вирішила, в житті не піде, хай той вчитель хоч на коліна стане. Як так сушить тою наукою голову, то сказиться воно!

Коливалася попід тинами й жувала пиріжок.

Стась побачив її ще здаля. Стояв за стовбуром осокора й дивився, як по ньому повзають мурахи. Сьогодні серед ночі його розбудив повен місяць. Він крутився з боку на бік, чув, як у нього вкочується лиховісна темна хвиля й нуртує там дико й чорно. Тільки проклюнулося на світ, як він підхопився, вилетів із хати. Никав по лузі, на городі, товкся, заросяний, у подвір’ї.

Почекав, поки Варка наблизиться, вийшов з-за стовбура й бовкнув:

— Живий молоковоз суне!

Варка злякано засопла, видихнула повітря, а потім спішно ковтала його й отетеріло дивилася на Стася.

— Малахольне, отак злякало! — і пошурхотіла далі.

— Стара, розсохла діжа, — беззлобно сказав Стась і потрюхикав за дерево.

— Ей, ти! — витягнув довгу шию з-за стовбура. — Ревматизм тими грілками нагуляєш! Чула?!

Те вдарило об широку Варчину спину, обсипало жаром, а тоді холодом. Швидше переставляла ноги й прискорено дихала.

А Стась у ту ж мить забув про неї. Каламуть в душі трішки осіла, частку її понесла з собою Варка. І Стась знову дивився на порепаний стовбур, по якому снували мурахи.

Ранок димів, курився ніжним зеленавим туманцем над садами, Стасевою головою. У ній теж тремтів, клубочився тихий туманець багато літ. Не залишав її. Щось там замкнулося, випав якийсь ланцюжок, і в місячні ночі здіймалися в ній цілі бурі й нуртували Стасем, аж поки місяць не спадав. Тоді наступав штиль. Стась відсипався, вмовкав, ходив стомлений і сумний.

У спину пригрівало сонечко. Він відірвав очі від стовбура й глянув на шлях. В очах рябіло. Крізь білі й чорні плями прорізалася куценька, з довгими рукавами постать Соди, продавця з сільського магазину. Той тягнув жовтий шкіряний портфель і вимахував вільною куценькою ручкою. Поспішав до першого автобуса — їхав на базу. Сода посміхався й мурликав щось собі під ніс. Ковтав озон, а з ним і тихеньку радість, що світ не забув про нього. Ось він толочить цей незрівнянний ранок, і арифметика його існування проста. Костюмчик і черевики на ньому нові, і червоненький «Москвич» стоїть у новому гаражі. Чом не радіти йому? Стась притлумив його світлий вранішній настрій.

— Ей, ти, липкорукий! — Стась зіперся на дерево і стояв — довгий, худий, блідолиций. Сірими напруженими очима вп'явся в маленького, акуратного, як лісовий горішок, Соду.

— Ти того… руки наждачним папером три, щоб людські гроші до них не липли.

Той не ворухнувся, навіть не зиркнув у Стасів бік, лише вилиняв лицем, вже не мурликав, не посміхався.

— Злодії тепер не ті пішли, — не вгавав Стась, — колись лізли людям у кишені, на дорогах перестрівали, а тепер стоїть собі культурненько за прилавком, пальчиком по рахівниці водить, видає товар, а грошики кладе частково в касу, а частину — собі в кишеню. Ти ж як не здереш із когось, то вмреш. Не чоловік, а шовкопряд. Хату, як школу, собі відгрохав, синкові машину, собі машину. Аякже, з миру по нитці… — Голос у Стася хрипів і зривався на крик. Він входив у вищу стадію свого ораторського мистецтва. — Розпустилися, далі нікуди! Хвороба сімдесятих-вісімдесятих років — рак совісті! Чув таке? Той під пахвою несе, той — під полою, той на возі везе, той — у машині. А тоді гудуть: того нема, цього нема. Через таких і нема.

— Усі погані, один ти гарний. У всіх совість зогнила, в одного тебе на місці, один ти правдивий.

— Не всі, але в багатьох — як решето! — Стась ступав за Содою.

— Та йди ти! Вчепишся як реп’ях до штанів. Як найде на тебе, то хоч із села тікай, — спокійно й воркітливо мовив Сода.

Стась зупинився, блискав очима й довго проводжав розбурханим поглядом вузьку Содину спину.

Сашка неначе прокинулася від сну. Вичовгала хворими надломленими поліартритом ногами, сперлася обома руками на палицю й дивилася підсліпуватими очима туди, звідки доносився голос сина.

— Стасю, не чіпляйся до людей, — сказала безбарвно й байдуже. Колись вона вимовляла те з соромом, розпачем, болем. Те давно вивіялося з її голосу, лишилася сама втома. — Як маєш тамечки лаяться, то лучче б жуків на городі позбирав, я вже їх до пуття й не бачу.

— Нехай позбирає сільська інтелігенція, — Стась коротко реготнув. — Картоплю, чи то, прошу пана, бараболю, не гидує їсти. Нехай і колорадських жуків не гидує. Вона ж усе любить заморське, жуки теж заморські.

— Ну й бідовий! — каже мати, зиркає на Іванову хату й зникає в чорному проваллі сінешних дверей.

Той лемент розбудив Стефу Богданівну.

— Жах! — вголос сказала вона, звикла розмовляти сама з собою. — Вночі мучила мігрень, а тепер цей не дає поспати.

Вона встала з ліжка, накинула халатик на нічну сорочку і вийшла. Чутливе Стасеве вухо вловило скрип дверей і тихі кроки. Він обернувся й побачив її у дверях веранди. Стояла розпашіла від сну, рожевощока, висока, худа блондинка з карими очима. Цим рідкісним поєднанням Стефа страшенно пишалася й вважала це ознакою справжньої породи.

Взяла собі татові карі, як бурхливі води Черемошу, очі, високий ріст і горду поставу. Мамине лляне, неначе хмарки над краківським передмістям, волосся, звідки була родом, тонкий, з горбинкою ніс, невеличкий рот.

Ці дві течії текли в ній. Озивалися по черзі то тато, то мама. Не ладили між собою і заважали Стефі спокійно жити.

Стефа належала до тієї категорії жінок, яким важко визначити вік. Він коливався у неї від тридцяти трьох до сорока. Мала повних тридцять шість. Учора ввечері довго сиділа перед дзеркалом й думала про себе як про сторонню людину: «Хіба цій жінці даси тридцять шість років? Нині учениці є солідніші».

У неї старіння почалося не з шиї, рук, лиця, а з голосу. Ледь перейшло їй за тридцять, як він почав у неї скрипіти, кришитися, щось вицвітало з нього молоде й соковите, як фарба з тканини. Віддавав ламкою кригою.

Стефа Богданівна стояла з єдиним бігуді над високим чолом і дивилася на ранок, що пестив її так, як, може, ніхто й ніколи не пестив, будив щось у ній притлумлене, влежане, майже вироджене. Сіяв теплом на її невеличкі груди і нагадував, що молодість сяка-така збігає, як пісня на платівці. Ще кілька витків, ще кілька акордів — і все!

Стефа випростала тонкий стан, хотіла було знову рушити до пухкої, ще студентської, перини, однак Стась і тут не втримав свого жалючого язика.

— О! Сільська інтелігенція прокинулася! Що, сонце у вікна б’є, спати не дає? Треба негайно повісити чорні штори.

— Я прошу вас зі мною так не розмовляти. Я, здається, не давала вам приводу говорити зі мною зневажливим тоном. — Стефа гордо повела плечем, ніздрі її тонкого, з горбинкою носа вхопили повітря, губи зблідли, руки нервово ловили пасмо волосся, що сповзало на лоб. Стефа таки його впіймала й приколола шпилькою до гульки на потилиці.

— Ще і як давала! А як ти, прошу пана, хотіла, щоб з тобою розмовляти? З ледачими інакше й не балакаю! Мені всі посади, авторитети, дипломи до одного місця, як кажуть французи, до святкового лиця. Схиляюся лише перед розумом, добротою і милосердям. Ти ж до таких не належиш, хоча й думаєш про себе багато зайвого.

— Як ви смієте! — На рожевих Стефиних щічках зацвіли якісь коралові плями.

— Що ти корчиш тут із себе пані? Прошу, пані, перепрошую. — Стась завертів худими стегнами. — У нас панів давно немає. А коли з’являються, то їх відправляють тобі відомо куди.

Це було понад її сили. Стефа прикрила долонями лице й проказала здавленим голосом (внутрішня культура й походження не дозволяли вимовити те вголос): «Вар’ят, хам», хряпнула дверима й понесла до кімнати розтоптану гідність й нервове посіпування на зблідлих губах.

Стась плюнув собі під ноги, тонко й протяжно свиснув.

— Іди лишень до хати. — Мати знову з'явилася у розчинених дверях. Голос випурхнув з неї і нагадав Стасю шелест пташиних крил. Тихо-тихо й безбарвно — з нього давно зникли кольори, йому чомусь завжди здавалося, коли чув її голос, що то хтось водить граблями по купі сухого листя. Листя вмерло, а шелест ще живе.

Сашка виплакала з свого голосу все, разом із сльозами витекли всі райдужні фарби, веселі звуки. Збігло швидше, ніж велить час, щось і з її тіла, її душі. Швидко перетворювалася на бабу, ніби під нею крутилася Земля не так, як під її однолітками. Поза веснами й літами, навколо пізніх осеней і зим.

— Побалакав — і хватить, — знову провів хтось граблями по листі.

Стась втягнув голову в плечі й слухняно повернув до хати, чорною тінню зник у чорному проваллі сіней. Ніздрі вловили запах капусняку, звареного із свіжою свининою і густо заправленого смаженою цибулькою. Той запах приколихав його розбурхану плоть, і Стась відразу розм’як, стягнув із себе піджак і поклав край столу, поверх нього — кашкет. Мати не перечить, не перекладає одягу на стілець. У ці дні дратувати Стася не можна, бо буде ще гірше.

— Сину, не нервував би ти себе. Хіба поможе? — Сашка щораз вимовляла оте «хіба поможе», не задумуючись, кому що має помогти.

— А чого ж вони хитрують? Не люблю нечесних, — примирливо сказав парубок і присунув до себе миску.

Голосно сьорбав, обсмоктував трубчасту кістку й дивився кудись у темний куток, завішаний рушником.

Сашка комеляла в другому кінці столу. Відщипувала м’якушку, кидала в тарілку й неквапом їла. Тихо, тільки гула на вікні муха, билася об скло, плуталася в старенькій, подзьобаній міллю фіранці, силкувалася виплутатися з неї. Стась відірвав погляд од кутка, довго дивився на муху, краєм хворобливої свідомості думав, що сам схожий на неї. Тонкими пальцями впіймав її і виніс у сіни, згріб у тарілку кістки й поніс старому псові.

Стась погодував собаку, погрівся на осонні. Парило й припікало водночас. Навісна хвиля, дарована щораз місяцем, поволі влягалася. Стась пішов у затінок саду, став під горіхом і задивився на спорожнілий шлях. Ним ще погойдувало, як вітрильником, який після розбурханого моря попав на спокійні води.

У сусідньому подвір’ї рипнули двері. Баба Ярина вислизнула з хати, оглянулася й подалася на город. Невдовзі з’явився за нею і дід Юхим. Стояв на порозі в самих підштаниках, білій сорочці. Не дід, а білий сніг. Тричі прокричав «Ярино», і вона вилетіла з городу з пучком зеленої цибулі, вскочила в льох з виглядом шкодливої дитини. Вийшла звідти й зупинилася посеред подвір’я.

— Чи тебе прив’язать, чи що? Ну що ти вчепилася до тої цибулі. Дай їй хоч вирости! Смичеш і смичеш! Чи тобі і так не гірко? — І сховався у сінях.

Стась повернув лице знову до шляху і стояв рівний і безшелесний, як дерево, босими ногами відчуваючи шовкову траву.

Гул мотоцикла почув ще здаля. Дмитро Солоп збив куряву, і вона полетіла на Стася, на молоде горіхове листя. Стась ковтнув її і вийшов на шлях. Постояв, подивився в небо, чи не скоро зірветься там гроза, й подався на хутір до діда Матвія.

А Солоп пошниряв вулицями, потім — по колгоспному дворищі. Нарешті уздрів біля тракторного парку знайому «Волгу». Вийняв з люльки целофановий кульок з шматком ще теплої яловичини і поніс до машини. Робив, як завжди, коли Вернеги немає. Нехай думає, що те впало з неба отак у поліетиленовому кульку із зображенням соковитих яблук. Набрав їх у області до сотні. Важить, знав, не лише товар, а й упаковка. Епоха газет та кукурудзяних качанів замість пробки давно й безповоротно пройшла. З тим покінчено. Село теж досхочу насмокталося хімії, поливає нею городи, жене нею все із землі.

Солоп смикнув дверцята, кинув на переднє сидіння кульок, підморгнув до Андрія і відплив до мотоцикла з почуттям виконаного обов’язку. Курява за ним ще довгенько не розходилася в розпеченому повітрі і тяглася стовпищем аж до колгоспної комори.

Михайло Васильович повернувся за чверть години. Біль під грудьми притих, однак нестерпно хотілося спати. Він відсунув кульок і сів.

— Це вам, — сказав Андрій і звузив сонні очі. — Солоп у своєму амплуа.

Михайло Васильович спалахнув. Спека, здавалося, зараз зжере його і він витече у розчинені дверцята на грудкуватий шлях, а потім випарується.

«Кретин, старий кретин. Попався, як дурна, довірлива миша у мишоловку, за шмат м’яса. Тьху! Та чи тобі те м’ясо потрібне, коли в тебе двір аж кишить всякою птицею. Тим і прибрав тебе поволі до рук. Він цупить, а ти, Вернего, корчиш із себе дурника, ніби нічого не чуєш і не бачиш, і втішаєшся, що не хочеш марати руки об цього ката і хапугу». Він обірвав свої думки і запитав Андрія фальшивим голосом:

— Що це? Може, бомба?

— Думаю, що ні. Щось мирніше. — Андрій розстебнув верхній гудзик теніски. Машина нагрівалася від Вернеги.

— Мабуть, знову дари колгоспної комори.

Михайло Васильович кресонув по ньому очима, гидливо двома пальцями розгорнув кульок і сказав:

— М’ясо. Візьми собі, Андрію. Насті треба їсти зараз свіжу яловичину, в ній багато вітамінів.

— Навіщо вона мені! Ми яловичини з Насткою не їмо.

— А що ж ви їсте? — розсердився Вернега.

— Одне одного, — засміявся Андрій.

— Гайда до комори! — рішуче наказав голова.

Машина рушила і біля розчиненої брами колгоспної комори зупинилася.

— Віднеси й скажи, що Вернега наказав більше такого не робити.

— А може, ви самі…

— Тобі сказано — роби! — гримнув Михайло Васильович. «Слимак, слюньтяй, мурло! — напустився на себе, як тільки водій вийшов з машини. — Дозволив, щоб ця гнида топталася по тобі і твоїй совісті. Ти собі не взяв на копійку, а цей везе, тягне. Дітям покупляв цегляні будинки, старший його двіюшник їздить на машині десь аж із Криму, щоб загрузиться. І все це з комори. Знайшов золоту жилу!

Купив тебе, Вернего, дармовим м’ясцем. Знала б Ївга про це, пішла б у райком партії. То така, що пішла б…»

Поки він катував себе подумки, Андрій уже йшов од комори й посміхався. Посміхався знущально і, здавалося голові, презирливо. Він втупився в шлях, де зеленіли молоденькі топольки, висаджені Софіїною бригадою. Іванова ідея озеленити всі дороги. Колгоспний шлях обступили каштани, на вулицях — тополі й фруктові дерева. Щось потепліло в ньому, і він повеселіло подумав, що світ таки тримається не на солопах, а на таких, як ця Софія Байда.

* * *

Вікторія Яничарська зірвалася в дорогу в той день, коли Софіїна садівнича бригада почала збирати жовті й чорні черешні. Вона мчала автобусом у Дідовщину. Дивилася у вікно, за яким буяло літо, ловила п’янке повітря, що влітало у салон, і мружила від задоволення розкосі зелені очі.

Біля її ніг — дві сумки, а в душі — великі й сонячні надії. Втретє їде в Дідовщину. Вікторія посміхається, посмішка її скаче в оглядовому люстерку, і водій, що стріляє на неї очима, відповідає тим самим.

Вікторія відвертається й знову втікає у невеличкий рай своїх думок, де все здавалося суцільною екзотикою: і те, що вона, корінна киянка, потяглася до цього села, що вона проживе тут добрих три-чотири місяці і почуватиме себе господинею. Нехай там копошаться собі дядьки й тітки, щось там собі розпушують, обприскують, обривають. Вони їй не заважають почувати себе не лише господинею в саду, а і в житті. Вони існують ніби поза кадром або ж беруть участь у масовках, де головна героїня таки вона. Не заважають їй, не заводять з нею балачок і не витравляють з неї думку, що вона в тому саду перша і єдина. Вона обходила свої величезні володіння, почуваючи себе Євою, яку спокушає все відразу: солодкі плоди на деревах і молоді, нахабні зальотники на машинах, мотоциклах, велосипедах, що влітали сюди коршунами через дірку в огорожі. Вдень вона ретельно затягувала її дротом, а ввечері все знову рушилося, і ніч спекотно й гріховно сипала в сад зорями, наче яблуками.

Не можна сказати, що вона вже так і не помічала тих жінок і чоловіків на чолі з тією схожою на половчанку Софією, більше вдавала, що не помічає, і вони платили їй взаємністю. А ввечері, коли вони залишали сад, почувалася в ньому вільніше. Вішала на красиве плече рушницю, кликала вівчарку Дара і пливла в літньому вечоровому солоді.

Микола обурювався її літуваннями, щось плів їй про сором і роль жінки.

Спогад про Миколу війнув на неї холодом. До сонячного раю влетіла ніч. Ще щось було в її душі, що кликало Миколу.

Минали дідовщинський ліс. Вікторія розслаблено куняла. Хотілося забути все: Миколу, і вчорашню гризню, що тривала до пізньої ночі, і Володимира Сергійовича.

Автобус зупинився в центрі села. Вікторія пройшла повз погляд водія, вдихнула вранішню куряву, збиту машинами й возами, і пірнула в першу ж вуличку. Минула церкву, обійшла пагорб, який звали тут Лисою горою. На ньому тирлувалися на прив’язі кілька кіз і дідусь пас корову. Обійшла колгоспний тік, тракторний парк, пересікла автостраду і повернула до саду. Знайшла дірку в сітці, втягла через неї сумки й легко пролізла сама.

Кинула сумки під кущ смородини й побрела між дерев. Зірвала жменю жовтих черешень і поласувала ними, потім гризла біло-воскові ранні яблука. Над головою заливалося якесь пташеня. Вікторія вдихнула молодими легеням озон і розсміялася сміхом молодим і щасливим.

— Що таке щастя? — сказала чи то деревам, чи цвіркунові у траві. — Як кажуть турки, хто здоровий, той щасливий кожний день. Значить, я щаслива.

Вікторія відкинула голову, на її лобі з’явилася зморщечка. Вона прикрила її рудою гривкою. Завжди вважала, що її красива голівка могла у древні часи належати одночасно відомій гетері й відомому філософу. У неї — чисто філософське сприйняття життя, філософське мислення. Інтелект чоловіка, а чари найсправжнішої і найдосконалішої жінки.

— Ха-ха-ха! — сміялася і як філософ, і як жінка.

Сила й енергія палахкотіли в ній. Йшла пружною ходою молодої тигриці, висока, в міру тонка, сяяла коротким рудим, вифарбуваним хною волоссям, як полум’ям. Двадцятидев’ятирічна фурія, сяйливо-гарна. Граційно ставила стрункі повнуваті ноги, затягнуті вичовганими джинсами, погойдувала бездоганними стегнами, витягувала тонку талію і пливла. На хтивих червоних губах блукала посмішка, та, яка паморочила усіх чоловіків і багатьох стійких робила нестійкими. Заклична, розкута, кокетлива. Іншої не мала.

«Ходімте в сад, я покажу вам сад, де на колінах яблуні спить вітер», — продекламувала вголос те, що колись давно, ще в їхній медовий місяць, читав їй Микола. Знову цей Микола. Вікторія легенько зітхнула. Вона знала, що він ще довго буде виринати з її спогадів. Однак те злетіло, як осінній листок з дерева. Листя з’являється й відмирає, дерево — живе.

Вікторія не йшла, а пританцьовувала й пила радість, що летіла на неї з чистих ранкових небес, з дерев із налитими солодкими плодами. Хтось те все висадив і викохав. Їй ніколи не спадало на думку, хто й коли заклав цей сад.

Прошмигнула повз пасіку діда Пилипа, вдала, що не помітила його. Він просвердлив її зневажливим поглядом і зігнувся над вуликами — теж робив вигляд, що не пізнав. У душі у неї пробігла легенька, майже непомітна хмарка.

Подалася до сторожки, глиняної хатини при вході у сад. Поторгала зачинені двері, заглянула крізь густо обвите павутинням вікно до кімнати, де, крім дерев’яного полу, облупленої плити та столу, не було нічого. Сьогодні вона наведе тут порядок, навіть повісить на єдиному вікні занавіску.

Від траси доносився гул — вона прокидалася, скрипіла колесами, пахла бензином. Вікторія подумала, що цей сад знищили б оті, що літають машинами, коли б не вона. Розтягли б по ящиках і вивезли б. Минулого літа застала на гарячому двох молодят. Рвали абрикоси. Вона приперла обох до огорожі, гнала їх у сільську Раду, а Дар шкірив зуби і гавкав. Жінка розплакалася, а чоловік поблід і заїкався, белькотів щось про борги і що абрикоси рвали на продаж. Вікторія під конвоєм провела їх до сторожки, заставила висипати абрикоси. Наступного дня наварила собі ціле відро янтарного варення.

Вікторія йшла уздовж огорожі, місцева шоферня вже помітила її — пролітає й сигналить. З шоферами треба мати добрі стосунки. Он уже котрийсь загальмував, виліз із кабіни і біжить до огорожі. Вікторія глянула на його світлі кучері аж до пліч, усміхнені уста й посміхнулася теж: колись тими кучерями заплутався у сітці. Вікторія відразу впізнала його: возив щебінку з місцевого кар’єру в райцентр. Лише ім’я не могла пригадати: Валерій чи Віктор.

— Привіт, ясочко, — сказав зальотник і схилився на огорожу.

— Привіт, привіт!

— Тобі, бачу, сподобалося в нас.

— А чого б і ні! — Вікторія неохоче кокетувала. Її добряче вже втомили ці липкі погляди й розмови з натяками.

— Така женщина і раптом гибіє тут з ранку до ночі. Нічого не розумію! Нащо тобі така робота?

Вікторія примружила розкосі очі й зиркнула на парубка так, ніби хлюпнула паруючу смолу.

— А ти думаєш, возити товчене каміння — то вже найцікавіша справа?

— Але ж чоловіча!

— У нас уже давно, дорогенький, забули про справи суто чоловічі й жіночі. Жінки літають у космос, водять машини, керують фабриками, а чоловіки працюють кухарями, продавцями, шиють одяг, і нікого це не дивує. Сам ти он носиш жіночу зачіску, а мітингуєш за старосвітський поділ.

— Ні. Таким жінкам сторожування не пасує!

— А що таким пасує? Сидіти секретаркою у приймальні якогось пузатого начальника?

У його посмішці було для неї щось образливе й неприємне. «Сопляк! Лізло кілька разів цілуватися і вже думає, що може тикати мені! Воно ж років на шість молодше від мене».

— Ти щось хотів?

— Боронь боже! — хлопець відірвався від огорожі, вскочив у кабіну, й самоскид помчав далі.

Вікторія стенула плечима, забрала сумки й подалася до Явдошиної садиби, де квартирувала вже двоє літ. Там було спокійно. Робила, що хотіла.

Йшла селом, ховалася у затінок дерев, бо хоч і ранок, але припікало. Вузькими вуличками добиралася до ставу, біля якого стояла відкрита всім вітрам, жаб’ячим хорам і пташиним співам Явдошина давно не мащена хата.

Минала подвір'я Вересів. Зиркнула за паркан, пошукала поглядом Стефу Богданівну, з якою познайомилася випадково і зрідка навідувалася до неї, коли вже зовсім заїдала нудьга.

— Кого я бачу! Царице небесна! Хто ощасливив знову цю провінцію! Перша леді сибірських базарів! — Стась виглянув з-за широкого стовбура, як примара. Руки тримав у кишенях, кашкет прикривав одне вухо, а друге стовбурчилося листком лопуха. — Ах-ах-ах! Королева північних базарів! — задріботів за нею. — Скільки вторгувала за яблука, що накрала й вивезла минулої й позаминулої осені? Га? Скільки тисяч виручила? Добра «Волга», мабуть, набігла?

— Забирайся геть, прибацаний! — Вікторія прискорила крок.

— Сама прибацана! — незлостиво сказав Стась. Він смачно поїв зранку, і його зморив сон. Потрюхикав за осокір, відразу ж забувши про Вікторію.

Вона подумала про село з відразою. Згадала, як любив його Микола і його друзі, що приходили до них. Не раз дратуючись, думала: топчуть асфальт, а чують пахощі ріллі і журавлине курликання над нею. Вікторія кепкувала з тих сентиментів. Село для неї — красива природа, чисте повітря й натуральні харчі, і все! Люди ж дратували наївністю і безпосередністю. Чого вартий оцей причинний Стась!

Вікторія підходила до Явдошиного подвір’я лиха. «Два йолопи з самісінького ранку зіпсували настрій. Погана прикмета!» — подумала вона. Штовхнула ногою хвіртку — та зіскочила із завісів.

— Боже, яка безгосподарність! — прошипіла вона. Одна дратівлива хвиля ще не вляглася, а друга вже накотилася. — Рідкісне ледащо! Мабуть, єдине на все село.

Почала прилаштовувати хвіртку на місце.

Любов до порядку й чистоти прищепили їй з ранніх літ. У їхньому будинку й подвір’ї панував культ чистоти. Все добротне, все доглянуте. Часто сварка спалахувала за те, що батько знаходив сірник під балконом, чи за несвіжий килимок біля вхідних дверей.

«Зате в цьому гадючнику тобі буде спокійно. Ти приходитимеш сюди переодягтися і щоб поставити у льох банки з консервацією і варенням», — втішила себе й пішла від ідеї символічної хвіртки до цілком реальної Явдохи, що виносила з літньої кухні самогонний апарат.

— Спиртний завод працює без перебоїв, — сказала Вікторія. — Здрастуйте, тьотя Дуся! Постанови, бачу, не для вас.

— Це мій, дочко, хліб. З умом все можна робить! Варю вночі. Якого чорта в ту пору принесе! А вдень боюся. Таке робиться, таке робиться — страх! Ні на свайбах тобі, ні на проважаннях ніде ніякої п’янки. Мій Грицько з головою сільради ходять перевіряють.

— Значить, моя міліція мене береже, — розреготалася Вікторія. — А куди ж ви її сплавляєте із вашого спиртозаводу, якщо такий контроль?

— А в мене покупці давні й постійні — шофери із райцентру.

— Ну-ну, на здоров’я вам, тьотя Дуся, — Вікторія знову засміялася.

У Явдохи аж у голові паморочилося від отого «Дуся». Так її за шістдесят п’ять літ ще ніхто не кликав, і це страшенно їй подобалося.

«Що ти хочеш, як воно культурне й городське. Це не наші сільські остолопи, які, крім «Дунька» і «Явдоха», нічого не знають», — втішалася вона.

— Ну, як тут життя-буття? — запитала Вікторія.

— А отако й живемо. Коли скачем, коли плачем. Заходь у хату.

Вікторія занесла сумки до кімнати, де пахло, як і в минулому, цвіллю, пилом і сирістю. Те саме ліжко, застелене вилинялою, невизначеного кольору ковдрою, розсохлий диван, поцяцькований мухами стіл, плетені стільці, шафа.

Явдоха відсунула на причілковому вікні фіранку — стало видніше і густіше запахло пилюкою. Вона хмаркою осипалася із старої тканини в жолобок на підвіконні. Вікторія скривилася. Явдоха того не помітила — саме вмощувалася на стільці. Вікторія впала на диван, заполучивши нову хвилю роздратування. Пилюка і тут пурхнула, наче на курному шляху, по якому прокотилася підвода.

«Вона, мабуть, поняття не має, що є ганчірка, якою можна хоча б вряди-годи витирати пил, — зло і з відразою подумала Вікторія. — Сьогодні ж наведу тут шмон, а то гидко до всього торкатися».

— Так що тут новенького у вас? — Вікторія схилилася над сумками.

— Що новенького? Та так, все по-старому. Ото тіки, що Гринь мій оженився. Ти ж бачила його?

— Кілька разів.

— Він уже в нас міліціонером робить. Такий там почотний, куди твоє діло! Хороша у нього должность.

Явдоха вмовкла й прикипіла очима до довгих Вікторіїних пальців з викоханими нігтями, які смикнули замок «блискавку» й почали викладати щось із сумки.

— На кому ж він женився? — для годиться запитала Вікторія і позіхнула. Гринь цікавив її не більше, ніж торішній сніг.

«Хто ще може за таке чудо заміж вийти! Якась ненормальна! — Вікторія понад усе любила мовчазні монологи. Це теж у неї від батька. Успадкувала від нього не лише скажену, колись жадібну до насолод кров, любов до грошей, істерію, а й красиві манери і любов до внутрішніх монологів. — Але тут і такий товар проходить! Живемо без претензій!» — усміхнулася кутиками уст.

— Та взяв там таке нещастя, що куди твоє діло! Сохнув за нею год із п’ять. Прийде, було, і тіки й чую: «Поїхала на машині. Не я буду, як і я там не сидітиму».

— Так він за нею сохнув чи за машиною? — засміялася Вікторія.

— А чорт його розбере! Вона така чванлива, ні разечку сюди не прийшла, ні разечку не сказала мені «мамо». Та і я тіки раз у них була. Він, правда, приходить. Прийде, дурний, та ще й хвастається, що жінка в нього на все село: красіва, на машині їздить і в Києві в академії вчиться. А я йому: ти, кажу, на її красу і на грамотність не дивись. З лиця води не пить. А роги трохи поламай. Обжени разів із двадцять навколо хати, то подобрішає ураз і матір твою поніматиме. А він каже: «Поживемо — побачимо. Трохи ще підожду, а тоді з неї чванство скоро виб’ю». І ти скажи, скіки в районі робив і не знайшов там собі щось путяще, а до цієї вняпився, як сучка в халошу. Вона з такої сім’ї, що одведи й заступи. Не хотіли мого Гриня, з хати вигнали, даже свайби не схотіли робить. Ото зійшлися, як розводовські, та й живуть у Мотриній хаті.

Вікторія терпляче чекала кінця Явдошиній балаканині. Їй добряче вона набридла. Викладала гостинці на диван, Явдоха не зводила очей із її швидких рук. З’явилися банки, згортки, пачки масла, хустки…

— Дещо вам привезла.

— І нащо ти, дитино, тратишся? — сказала Явдоха голосом, з якого хоч нектар збирай. — Скіки всього навезла.

«Тобі спробуй не привези! — відповіла подумки Вікторія. — Я твоє загребуще нутро добре знаю!»

Явдоха спішно ховала тканину й хустки в шафу, продукти винесла в льох. Зараз Варка зайде із ферми, почне канючить.

— А дрожжей нема? — озвалася із сіней.

— Є, забула викласти. Достали мені кілограмчик. Я ж знаю, що цей товар у вас в ходу. — Вікторія засміялася.

— Цього году врожай хрухтів страшний, — сказала ще солодшим голосом. Погляд голубив холодненьку пачку. На базарі за таку злуплять десятку, а тут лежить собі дармова.

— Я вже бачила. — Вікторія одкинулася на дивані.

Явдоха внесла з льоху сиру, сметани, молока, малосольних огірків і заходилася у літній кухні смажити яєчню. Навіть стіл витерла і тарілки помила, щоб догодити цій гидливій Вікторії.

— Ви все ж так з молочком і всім іншим?

— Носить Варка, — стишила голос Явдоха, ніби хтось міг те почути. — Правда, каже, що гинший раз важко взять, але з порожняком не приходить. Хто на чому їде, той на тому й везе. Теперечки не обдуриш — не проживеш, — по-філософськи закінчила Явдоха, і Вікторія протягла лінькувато: «Да-а-а» й сіла до столу.

Поснідала, переодяглася в нову ситцеву сукню й подалася в контору колгоспу.

Вернегу зустріла уже в дверях. Щось говорив бухгалтеру й смикався до виходу. Вікторія стала перед ним сяйлива й молода, як весняний ранок. Блакитна ситцева з манюніми синіми квіточками сукня підкреслювала її гарні форми, ясні очі, бездоганну засмагу тіла, набуту на київських пляжах.

Вона привіталася й посміхнулася тією усмішкою, яка діє на чоловіків майже усіх вікових категорій однаково: збиває з пантелику.

— Ви до мене? — Її посмішка діяла на Вернегу, як доза отрути. Ураз перестав смикатися, забув, що в нього у розпорядженні лічені хвилини, за які він мусить добратися в райком партії. Топтався на місці й розгублено усміхався.

— До вас, — Вікторія впіймала його розгубленість й продовжувала стримано кокетувати.

— Я дуже поспішаю в район. Ви можете до своїх обов’язків приступати хоч зараз, — сказав і зрадів, що так швидко вивільнився з-під її магнетичного погляду. Аж упрів за кілька хвилин. Відкинувся на сидінні, втупився у вікно і цілу дорогу думав, чого тіло старіє швидше, ніж душа. Он ще щось в ній та зрідка й тенькне. Напасть чиста?

Вікторія пішла. Така розмова її влаштовувала. Подалася до Явдошиного двору. В хаті застала Варку, привіталася. Взяла стару ковдру, окуляри й подалася до ставка.

Варка товклася у сінях і гула:

— Та хіба таки нічого й не привезла? Як це так?

— А ото так. Приїхала, тіки одежі повну сумку набила.

— Безсовісна, — вона недовірливо помацала поглядом стіни, зачинену шафу й посунула на шлях.

Вікторія відшукала затишне місце з соковитою травою й густими кущами лози, розстелила ковдру, лягла.

Була та пора літа, коли все ще грає кольорами, свіжістю, напоєне молодими соками і зеленим здоров’ям. Природа чекала рівнодення, шалених червневих гроз. З усього пульсувала умиротвореність і радість. З берега доносилося качине крякання, шугали ластівки, й протяжно квилила чайка, як чиясь заблудла душа.

Вікторія окинула все розмореним поглядом і сказала вголос:

— Благодать!

Ще кілька хвилин помилувалася пейзажем, а потім роздратовано зиркнула на молодицю, що припинала неподалік телятко.

«Треба тільки тут, більше місця немає. От вже противний народ! Наче на зло тут стукає, бо побачила, що загораю. Аби зробити якусь пакость. Вони тут всі на один копил. Вважають, що людина створена лише для того, щоб ішачить з ранку й до ночі».

Молодиця зупинилася й розглядала Вікторію, мовби читала її мовчазну промову.

— Ну що, припікає? — озвалася жінка.

— Терпіть можна.

— А чого ж! У полі терпимо не таке, що тут, біля води, в купальнику терпіти можна. Ти приїжджа?

Вікторія вдала, що не чує.

— Бачу, що приїжджа, бо в нас не заведено загорать.

Вікторія прикрила очі. Лежала тиха, залита сонцем, як єгипетська піраміда. А зсередини була схожа на вулик, в якому гув розбурханий рій. «Яке мені діло до того, що тут у вас заведено! Я, тітонько, виліплена з іншого тіста і не збираюся подавати заяву про вступ до вашого колгоспу. Лежу, нікого не чіпаю, а ти лізеш із своїми дурними теревенями. Який все-таки безпардонний народ!» Роздутими ніздрями вхопила солодкого, аж зеленого від всякого зілля повітря, скельцями окулярів блиснула на жінку й перевела погляд на величезну хмару, що наповзла на сонце й кинула на берег і воду густу тінь. Приємна прохолода огорнула її розгарячіле тіло. Молодиця подивилася на її купальник, що відігравав суто символічну роль, хмикнула й сховалася за кущами. Вікторія відчула полегкість. Це теля ще терпіти можна, але дурні теревені не для неї. Дикуни, а не люди. За неповних півдня вже кілька разів устигли зіпсувати настрій.

Перевернулася з боку на бік, потім — на спину. Чомусь пригадала палючий сибірський мороз і смаглявого кавказця, імені якого вона так і не запам’ятала, але довго згадуватиме, як він віяв грошима, наче травень цвітом. Побавилася спогадами, відчула приплив нового, мабуть, уже зайвого тепла й плюхнулася у воду. Випливла на середину ставу, лягла на спину й спрямувала свої очі в небеса. Думала, що попереду в неї хоч і нудні, але спокійні дні. Воля! Нею можна розпоряджатися, як заманеться. А чи багато щасливчиків на цій грішній землі належать самі собі і можуть жити, як хочеться! А вона може! Попливла до берега і лише ступила на шовкову траву, як ураз відчула себе на грішній землі: у чашу, з якої щойно пила меди, капнули отрути. Такий уже, мабуть, сьогодні день. Біля ковдри стояло телятко й жувало нову блакитну сукню. Дивилося на неї балухатими очима й жувало талію, зім’яло те місце, над яким було декольте.

Вона вхопила сукню, почала смикати — у руках залишився низ. Налетіла на теля й почала гамселити його кулаками й плакати від злості. Телятко протяжно мекнуло й відбігло.

— Щоб ти здохло разом із твоєю кретинкою хазяйкою, що прив’язала тебе так близько!

Роздався шалений свист і регіт. Мов жабенята, у воду вскочила зграйка хлопчаків.

— Дикуни!

Взяла окуляри, ковдру і попрямувала до хати. Розгнівана, налетіла на роботу. Все, що можна, витягла з хати, перемила, перечистила. Тим себе трохи вихолодила. Попоїла і лягла на чистому дивані. Треба було десь згаяти цей неприємний день вже до кінця. Не сидіти ж коло пащекуватої Явдохи й слухати про її недолугого Гриня і ту неопорочену елементарним інтелектом Варку, що переносила з ферми цілу річку молока.

Згадала про Стефу Богданівну, одягла сарафан, з якого виглядала засмагла спина й античної форми груди, подалася до Вересів.

Біля хвіртки зупинилася, глянула, чи ніде не стовбичить Стась, прошмигнула уздовж зеленої стіни винограду, рівних свічок ще не розквітлих мальв, всяких кущів, встигнувши подумати, що такого красивого дворища не бачила навіть у їхньому районі, де не вщухає ревна конкуренція.

Стефа Богданівна лежала на канапі й читала. Вікторія привіталася. Та довго розглядала її, блукала очима по її оголених плечах і, здається, думала, чи відповідати їй, чи ні. Зняла й знову наділа окуляри і мовчки роздивлялася гостю.

— Перепрошую, я вас не пізнала, — нарешті повернувся до Стефи дар мови. — Сідайте.

Вікторія сіла на стілець. Стефа відклала книжку.

— Не розумію, чому всі хвалять цього письменника. — Вона дивилася кудись повз Вікторію у відчинені двері веранди, де світився здоровенний кущ розквітлих руж. — Ось уже дочитую, а, окрім роздратування, шляк би його трафив, нічого не відчула. Якийсь примітив. Жодного порядного образу жодної шляхетної особистості! Усе якісь діди, баби, дядьки тітки, кривляння над мовою. Ну що це, скажіть, за література?!

Вікторія закинула ногу за ногу, з-під тонкої тканини оголилося засмагле коліно. Стефа зиркнула на нього й відвела очі, як від чогось непристойного. Вікторія пограла красивою, налитою ногою й подумала: «Сама ти сто раз прочитана книга, точніше, з тої серії, яку не захочеш читати, глянувши на заголовок і обкладинку».

— Не розумію і не сприймаю такої літератури. — Стефа знову порухала окулярами й повернулася до Вікторії профілем — вважала, що такі профілі були в часи середньовіччя. Хтось колись ще в студентські роки сказав їй, що він у неї, як у молодого Гейне. Вікторія глянула на стиснуті Стефині губи й дратівливо повела плечем. «Треба ж такому чудовиську вродиться. Хоч говорить, хоч мовчить — однаково неприємна. Дивак Верес».

Стефа Богданівна раптом підхопилася й забігала по веранді. Над її викладеною на маківці голови білою гулькою гула оса. То плуталася у волоссі, то виривалася з нього. Стефа забігала по веранді, присідала, махала руками, йойкала, але оса не залишала її. Вікторія мовчки спостерігала цю сцену й стримувала сміх.

— Яка бридота! — розпачливо вигукнула Стефа, почуваючи ненависть до цієї надокучливої істоти, що глумиться над нею. Вона вхопила з подушок накидку і замахала на комаху.

Оса вилетіла у відчинені двері. Стефа втомлено сіла на канапу. Поправляла волосся й сконфужено усміхалася.

— Як воно тут життя? — озвалася Вікторія, бо пауза надто затяглася і між ними провисла незручна мовчанка. Вона дістала з мініатюрної сумочки пачку цигарок і сірники.

Стефа Богданівна зиркнула на цигарки й кинула:

— Давайте вийдемо ліпше в сад. У мене сьогодні болить голова. Чисто гину від мігрені.

Вона взяла з кушетки ковдру й пішла під молодий горіх. Вікторія вийшла за нею слідом. Сіли по різні боки ковдри. Стефа Богданівна сховала під себе бліді, худорляві ноги й натягла на коліна сукню. Вікторія навпаки — відкинулася й витягла їх так, що на Стефу світили стегна. Вона відводила від того очі, почуваючи настирливе бажання сісти отак само і щоб хтось теж бачив її розкуту й доступну. Той «хтось» був абстракцією, але в чоловічій подобі і обов’язково нетутешній.

— Нічого доброго немає, — озвалася нарешті Стефа. — Вже мене чорти беруть на це життя, Вікторіє… забула, як вас по батькові.

— Марківна. Ви так само почуваєте себе тут самотньою? — Вікторія дивилася, як повзе хмарка диму від неї до Стефи Богданівни.

Не те слово, — Стефа помахала рукою, і хмарка розійшлася. То не самотність, Вікторіє Марківно, а якась герметичність. Можна збожеволіти. Ні від особистого життя, ні від роботи ніякої втіхи. — Вона зірвала горіховий листок і помахувала ним, як віялом.

Іван Савич так само з ранку до ночі в полі? — Вікторія не зводила очей з неба. Там збиралися й бубнявіли темні грозові хмари.

Так. Від світу до ночі. Як можна, скажіть, любити цю роботу?

— Мабуть, можна. Є люди одержимі.

— Якась наруга над собою і мною. Чи дощ, чи хурделиця, лишає дім і йде ні світ ні зоря.

Вікторія не відповіла. Розглядала Стефу Богданівну, затягнуту сукнею строгого покрою кольору жухлого картоплиння, як панцером. Бліде обличчя, невеличкий рот. Коли вона говорила, губи складалися в трубочку, а краї опускалися. «Невже такий гарний мужчина міг цілувати ці губи, — подумала Вікторія про Вереса. — І як він взагалі міг на ній одружитися?! Цих чоловіків ніяк не збагнеш».

Запахло передгроззям, в саду посутеніло. Вікторія побачила Стася, що вийшов із хати, й затовкла об траву цигарку. За ним вичовгала й мати. Загонили в сіни квочку з курчатами.

— Добрий вечір! — привіталася до них Вікторія. Сашка не почула, бо скликала курчат, Стась почув, але не відповів.

— Отак і живу, — Стефа Богданівна похитала головою. — Отакі люди — ніякої тобі культури, — притишено мовила вона і змовкла. На мить на її лиці відбились образа й сором не лише за Вересів, а за ціле людство.

— Чи думала я колись, що житиму в цьому селі і в такому оточенні! Яка жорстока річ життя… Село, Вікторіє Марківно, не для мене. Я постійно страждаю. Задуху почуваю і в педколективі. Ніякого тобі натяку на інтелігентність, — Стефа лунко вимовила літеру «г» і вмовкла, дослухаючись до громів, що рокотали за селом і в ній самій. Знову заятрився давній біль, що постійно жив у ній, пік і холодив водночас. До цього болю вже звикла, а до себе ось такої ніяк не звикне. Усе не так. Не там, де хотілося, живе, не те робить, не так одягається, не те говорить, не те їсть. Від цього вона страждала. Лишилися вицвілі спогади в душі і якась вічна мерзлота. Карі очі пойняла зажура, вони зволожилися, ніби і там усе чекало грози.

Вікторія побачила, як Стась зачинив сінешні двері, й дістала знову цигарки.

— Ви хочете, щоб вас тут розуміли! — ковтнула вона теплий дим, — Хто? Оцей пришелепкуватий Стась чи ці жлоби, що зневажають кожну культурну людину? Та вони ж сміються з нас! — Вікторія щиро подивилася Стефі Богданівні в очі. Попіл із цигарки впав їй на коліна, вона здмухнула його, і він забілів у Стефи Богданівни на сукні, тій, що тета Ядзя прислала із Кракова і яку не оцінила Вікторія. Стефа гидливо струсила його.

— Так-так, інтелігентній, культурній людині немає чого тут робити, — згодилася й вона.

До села повзли сутінки і наближалися громи. Вони чомусь розвеселили Вікторію. Вона підхопилася й подумала, що краще потрапити під зливу чи сидіти у Явдошиній хаті і нюхати цвіль, ніж дивитися на це аскетичне, позбавлене будь-яких емоцій створіння.

— Піду. Зараз почнеться гроза. До побачення.

— Так-так, ідіть, на все добре.

Стефа Богданівна залишилася з розбурханими почуттями і оголеною душею. Вона дивилася, як погойдується на фоні синіх сутінок струнка, довгонога постать, пекла її заздрісним поглядом і подумки дорікала собі: «Знайшла перед ким плакатися на свою долю, шляк би його трафив. Перед цією столичною міщанкою, цією, перепрошую, повією, самкою! Он як повиляла стегнами. Пристойна жінка так не ходить». Стефа підхопилася й зробила кілька кроків, начеб хотіла продемонструвати сама собі, як повинна ходити пристойна жінка. І враз зупинилася й витягнулася, як тятива.

Вікторія здибалася із Вересом біля хвіртки. Він привітався й відступив убік, пропускаючи її, але вона стояла незрушно, лила з очей гарячий віск і не збиралася проходити. Подумала, що ця мить найкраща і найприємніша за весь бездарно проведений день. Тому й не квапилася її обривати. Та й цей високий, швидкий, з розумним і вродливим лицем Верес чи не єдиний, в кому бачила те, що так колись хвилювало в Миколі.

— Добрий вечір, — майже інтимно сказала вона, і те понесли воркітливі громи. Верес рушив, а Вікторія теж. Обоє опинилися у розчиненій хвіртці майже впритул. Вікторія відчула його молоде пружне тіло, чоловічу силу, запах поля, і в неї влетіло миттєве запаморочення. Перечекала, поки воно мине, й вийшла на вулицю.

— «А ты такой холодный, как айсберг в океане», — замурликала собі під ніс.

Стефу гойднуло й підкинуло, як човна на хвилях.

— Ти, пся крев, — злетіло з блідих вуст, — на моїх очах, на моїх очах! — Дві темні сльози покотилися по її щоках.

— У чому справа, ти про що?

— Та ви ж мало не залишилися обоє в хвіртці!

— А-а-а! Он ти про що! Я ж не винен, що в тебе такі подруги, що могли б віддатися чужому чоловікові на очах у його жінки, — сказав, жартуючи, Верес.

Стефа затремтіла від обурення.

— Прошу не називати її моєю подругою! — вона швидко змахнула ті дві сльози, почуваючи за них сором.

— Ну, духовна спільниця, чи що! Тут же всі для тебе сіра маса, а ця столична дама вносить у твою задуху духовний озон.

Стефа відкинула горду голову й видихнула, ковтаючи слова:

— Ти, вар’яте, лише й чекаєш нагоди, щоб скочити у гречку!

— Хто ж цього не чекає! — сказав Іван.

Він мовчки мив під умивальником руки, ретельно намилював їх і тер. Той підкреслений спокій вибив останні краплі Стефиного самовладання.

— Повторіть, що ви сказали! — захлинаючись і втрачаючи владу над собою, простогнала Стефа. Уся її спадкова шляхетність по маминій лінії і весь гонор, що перейшов від тата, злетіли вмить, оголюючи суть.

— Сказав, що майже кожен чоловік чекає нагоди скочити в гречку, — повторив Іван і пройшов повз неї у літню кухню.

Стефа затупала ногами. Стояла у дверях і кричала. Злість оволоділа нею, як тяжкий недуг.

Іван мовчав. Увімкнув газову плиту, поставив на неї сковорідку, нарізав сала.

Стефа ураз вмовкла, сухими змученими очима дивилася, як він перевернув підсмажені шматочки, набив туди яєць. Вони смачно зашкварчали. Стефа ковтнула слину.

— Ну що, розрядилася? — Іван поставив сковорідку на підставку й поніс її до столу. — Сідай поїж. Ви ж, ваша мосць, настільки ліниві, що здохнете, пшепрашем за грубість, від голоду, а не приготуєте.

— Їжте самі! І прошу мене не ображати.

— Ну то йди спати, а то ваш високоморальний авторитет впаде в очах сусідів, дітей, котрих ви вчите чесності й культурі.

Оте «ви» було межею її гніву. Стефа, пересилюючи голод, стовбичила біля порога і знову вибухнула:

— Так далі тривати не може! Ви поводитеся останнім часом так, ніби мене взагалі не існує. Коли хочете — йдете, коли хочете — приходите, робите, що вам заманеться. Та що там казати! Ви всі шість років нашого подружнього життя демонструєте мені свою байдужість.

— Що ж поробиш, я лицемірити не вмію! Я сів, мадам, не в той поїзд, і він повіз мене не до моєї станції, — без надриву сказав Іван.

У Стефи округлилися очі.

— Он як! Що ж, тоді мені нічого тут робити. Я також, повинна вам сказати, потрапила не у свій поїзд. Так-так.

— Це я знав із самого початку.

— Якщо ви вже так образно заговорили, то я вам скажу, що все не те. Ви не подарували мені ні крихітки щастя.

— Для чого ж, скажи, ткала такі прозорі сіті, робила той стриптиз у освітленій кімнаті?

Тепер Стефа почервоніла. Ковтнула повітря, відчула в ньому брак кисню.

— Чого ж так настирливо і цілеспрямовано зваблювала мене? Що, останній шанс? Пекло тавро старої діви? — бив навідмаш Іван.

— Ви некультурний хам!

— Хам культурним не буває! Одне поняття виключає інше! Стефо, у тебе ж університетська освіта!

— Що не скажеш про вас.

— Це теж предмет ваших потаємних страждань, Стефо Богданівно, але ми відхилилися од теми. Так от, ми опинилися з тобою в одному поїзді, навіть одному купе й зрозуміли, що і ти, і я сіли не туди. У нас є можливість зійти на наступній зупинці і дочекатися своїх рейсів.

Стефа половила роздутими ніздрями повітря і знову заговорила:

— Ви страшні люди. Бігме, страшні. Живу, як серед вовків. Мати зі мною не говорить, а вашого братчика взагалі витримати важко. Ображає мене, всякі бридоти говорить, і ви хоча б коли-небудь зробили йому зауваження. Чи ви не бачите, як він знущається наді мною?

— Ти мого брата не чіпай. — На Івановім обличчі зарухалися жовна, й впала на очі темна тінь. — А за що тебе любити їм? За твій гонор і лінощі? Сама ти їм хоч якесь добре слово сказала чи торкнулася до якоїсь роботи у дворі чи на городі? Страшні не ми, Стефо! Коли ти мене вже викликала на цю розмову, то скажу тобі відверто: нам краще розлучитися. Ще не пізно ні мені, ні тобі все почати спочатку. Я втомився від усього. Не люблю я тебе, Стефо, і, мабуть, ніколи й не любив. Було колись сяке-таке захоплення і пройшло, а щось більше, на жаль, не з’явилося.

— Говоріть, я слухаю, — прошепотіла ледь чутно.

Я сказав усе. Брехати й лицемірити не в моєму характері. Думаю, що тобі нецікаво знати, що я люблю іншу жінку. Дай боже, Стефо, тобі когось так полюбити. — Іван встав і пішов у материну хату.

Стефа тонкою тінню гойднулася в освітлених дверях. Її губи шепотіли якісь прокльони, вона кидала ними в сутінки, що ковтнули Івана.

Надворі почалася злива. У ній було щось символічне. Над Стефою сьогодні доля теж пронеслася грозою. Пішла на веранду, не вимкнувши світла у літній кухні. Світ став чорним. Все це не для неї: і ця гроза, що принесла з поля переджнивні запахи, і цей викоханий сад із запаморочливим солодом ранніх яблук і тонким ароматом руж і матіоли. Її доля колись летіла у чистих безхмарних небесах гордим птахом і впала додолу й розпачливо закаркала звичайнісінькою собі вороною. Не закличуть її ні вирій, ні далекі землі, ні теплі моря.

Стефа сиділа на ліжку в довгій нічній сорочці, дивилася у темні вікна і думала про іншу грозу, ту, що змела все у її житті.

А була ж колись сонячна днина. Вона — студентка столичного вузу факультету романо-германської філології. Вільно розмовляла по-польськи, читала чеською й словацькою мовами. Мала прекрасну німецьку вимову, успішно засвоювала англійську й французьку.

Мама, яку теж сліпило сяйво, що йшло від доччиної долі, казала в достойному товаристві, що з такою світлою голівкою, як у їхньої Стефусі, треба вродитися, настирливістю того не візьмеш. Вроджений поліглот, інтелектуалка. По містечку ходили про неї легенди, автором яких була рідна матуся.

Так, як вона, ніхто тоді не вдягався, не мав такого взуття і ніхто так впевнено й незалежно не тримався, як вона, з якого боку не підійти. Старалися всі: тато, мама, тьотя Ядзя з Кракова, яка не мала дітей, і Стефуся була їй за рідну.

Усі найкращі товари, що надходили на базу, обмацувалися найперше маминими очима й маминими руками.

Стефа, можна сказати, розпочала історію цілком нову для цивілізованого людства: одна з перших на київських вулицях з’явилася у брюках. А потім одна з перших прийшла в них на заняття. Дарма що навколо цього точилися всілякі розмови. Людство трохи заторможено реагувало на шалений наступ моди. Поки воно моралізувало, розпатякувало і ностальгійно зітхало за довгими сукнями, оголеними жіночими плечима, корсетами й локонами, Стефа з’являлася з хлопчачою стрижкою і у бездоганному фінському брючному костюмі. То була епоха кримпленового буму, після якого людство помудрішало на ціле бавовняне століття.

Стефа сяяла одягом, знаннями, гонором. Скромно чи й без смаку одягнуті однокурсниці викликали в неї криву посмішку. Її було зараховано на курсі до клану тих, котрих підвозили на заняття татусі в державних машинах.

Батько щомісяця міряв траси від Карпат аж до Києва. Привозив багажник продуктів. Шофер ніс ящики і ящички слідом за татусем і викладав у холодильник всякі м’ясива, копчені, тушені, балики, ковбаси, холодці, овочі й фрукти, свіжі й консервовані, тістечка, пироги — кращі зразки угорської кухні. Ставив ще кілька баночок червоної або чорної ікри. Стефуся хоча з вигляду вся прозора, але була гурманкою і змолочувала те все за три тижні. Дзвонила додому й плаксивим голосом повідомляла, що сьогодні обідала в кафе. Тато знову прикочував, вивантажував усе, клав на її ощадну книжку якусь сотню-дві й зникав.

Жила Стефа у найнятій батьком однокімнатній квартирі біля Бессарабського ринку — з високими стелями, дубовим паркетом, розкішною ванною, кахлями і тьотею Клавою, що являлася сюди двічі на тиждень, як добрий дух, прибирала все, прала, виварювала, готувала гарячі страви і зникала, полишивши у квартирі чистоту, смачні запахи та почуття відрази й приниження.

І так чотири роки з куценьким хвостиком.

Стефа знала, що ці вулиці, парки, театри — віднині її. Якщо й залишить Київ, то ненадовго, на кілька років: поїде за кордон на стажування. І все. Тато обіцяв зробити їй двокімнатний кооператив, як тільки вона стане молодим спеціалістом.

Однак у чистому, безхмарному небі пролунав грім і одночасно стався землетрус. Поштовх був мізерний, а землетрус жахливий. Знищив, зруйнував усе дощенту. Фатальний день для їхньої родини.

Було так: батько запросив поважних гостей до ресторану. Святкували його день народження. Пили, їли, співали, веселилися… Після всього Стефин тато повсаджував гостей у машини і шепнув офіціантці: «Нелюсю, подзвоніть завтра Ярославу Івановичу, нехай перерахує потрібну суму». І поїхав.

Нелюся ніби й телефонувала Ярославу Івановичу, голові одного з колгоспів району. А далі все закрутилося, завертілося, як у лихому сні. Чи то лопнув терпець у голови, чи Нелюся десь щось ляпнула не те… Словом, з-під татуся забрали шкіряне крісло і посадили на тверді нари. Все це сталося за кілька місяців до захисту Стефоччиного диплому.

Який жах! — тільки й спромоглася сказати Стефуся, налякана і знищена.

І столиця, й робота у ній, і кооперативна квартира, і манливі вогні Європи — все лишилося у примарному сні.

Стефу послали працювати у сільську школу.

Наймана кімната у хаті баби Калини, а опісля — однокімнатна квартира у будинку для сільських спеціалістів. Без теплої води, без імпортних гарнітурів, якими похвалявся обставити її квартиру татусь. І без достойних претендентів на її руку.

Чорні осінні ночі, дощі, сільське бездоріжжя і самотність, самотність безкрая й страшна, як випалена сонцем пустеля.

— Я того не годна витримати! — приреченим голосом скаржилася сама собі Стефа і ладна була померти.

Вона ще й досі тужить за їхнім двоповерховим будинком з фонтанами і сауною на подвір’ї, з видом на Карпати. Все це відпливло в нереальність.

…Стефа зітхнула. Чула, як зайшов на веранду Іван.

Ліг на канапу, перевертався з боку на бік і слухав, як шаленіє горобина ніч. Безсоння стало віднедавна для нього нормою. Почалося ще в перший рік їхнього подружнього життя. Прокидався серед ночі і з жахом думав, що не любить цю жінку, яка спить поруч нього на високій перині. З перших днів зрозумів, що вони надто різні. Щось було нестерпним вже в ті медові дні: чи оте холодне, як із криги, «ви», коли гнівалася на нього, чи побрязкування ножем об тарілку, чи категоричний і трохи різкий голос. Тріщина росла, ширилася, перетворювалася в провалля. Вони опинилися по різні його боки й мовчки спостерігали, як з кожним днем віддаляються одне від одного.

Іван починав ненавидіти себе теперішнього і того минулого, що стояв серед хлопчачих пристрастей і чекань. Згадував, як стовбичив біля розчиненого вікна своєї холостяцької однокімнатної квартири, в якому щодня бачив тонку постать з хмаркою білого волосся на голові. Пропливала, інтригувала і зникала за рогом вулиці. Щодня — вранці і ввечері. Іван висовувався з вікна і вітався: «Добрий день!» Вона лише скошувала в його бік очі і мовчки йшла далі.

Горда і таємнича, зовсім не схожа на простих, щиросердних Іванових однокурсниць. Він чекав тих ранків і вечорів, щоб побачити, як вона пропливає повз його вікна.

А якось перегородив дорогу й сказав:

— Ми з вами, виявляється, сусіди.

Вона так подивилася на Івана, що йому стало не по собі.

— Ну і що! — сказала сухо. — Це так важливо?

Він плентався поруч і мовчав.

— У вас, перепрошую, це метод загравання до дівчат? — запитала холодно.

— Який метод? — розгубився Іван і почервонів. — Я й не збирався до вас залицятися.

Знову йшли мовчки.

— Як вас звати? — запитав біля шкільного подвір’я.

— Стефа Богданівна, — гордо сказала вона й пішла геть.

Йому подобалося тоді у ній все: горда постава, незвична трохи мелодика голосу, педантизм і навіть те, що її боялися учні. Щось було привабливе в ній самій, тонкій, високій, з карими очима і лляними, розкиданими по плечах кучерями. Але відтоді не вибігав їй назустріч, не кидав із вікна своє щиросердне «добрий день», а зиркав обережно й насторожено.

«Якась вона незвичайна», — думав Іван, молодий агроном, що потрапив у це село з тих самих київських вулиць, які ще шуміли й у Стефинім серці. Своєю появою він нагадав їй про це дороге їй місто. Єдине, чого він не знав, це те, що, коли б вона зустріла його у столиці раніше у цьому благенькому костюмі і потертій на шиї й рукавах сорочці, та ще й дізналася, що він учиться в сільськогосподарській академії і поїде в село, вона насміялася б із його залицянь, ба навіть його присутність була б для неї образою.

Він повернувся з роботи пізно, бачив її освітлене вікно і її в ньому. Вона розсунула фіранку, походила туди-сюди й почала роздягатися. Іван стояв, поки її молочно-біле тіло не розчинилося в темряві.

Те повторилося й наступного вечора, потім ще й ще. Сяйне біла-біла, як з мармуру, і кане в темряву. Він квапився вимкнути світло в своїй кімнаті раніше. Таїна розтала раптово, як вранішній туман. Вона просто зникла для нього. Не помічав, коли йшла повз його вікна, не вітався.

А роздягання до костюма Єви і вдягання нічної сорочки при світлі продовжувалося. Івану те видалося бридким — у ньому озвалося хліборобське походження і цнотливе сільське виховання. Якось зустрів її на дорозі і запитав різко:

— Це що, у вас метод залицяння до хлопців?

Стефа спалахнула, але нічого не відповіла. Стриптиз більше не повторився.

Іван встиг забути про неї. А Стефа про нього не забула. Перестріла на темній, притрушеній осіннім листям вулиці, привіталася:

— Добрий вечір, Іване, щось вас давненько не видно. Думала, вже подались кудись із цього села.

— Поки що тут, але справді збираюся додому. Скучив за своєю Дідовщиною…

Стефі стало зимно від його слів, і на осінній вулиці повіяло вітром з приморозком. Якусь хвилю збиралася з думками, а тоді запросила його на чай. Гостини тривали до ранку…

А потім Стефа воркувала Іванові про порядність, почуття обов’язку, совість. Вони так далеко зайшли у своїх стосунках, що повинні одружитися. І вони одружилися. Переїхали до Іванових батьків: Стефі йшов тоді тридцятий рік, йому — двадцять п’ятий.

Цей новий дім на п’ять кімнат і все, що в ньому, здавалося Івану безглуздістю. І одруження їхнє із Стефою — якийсь фарс, глум долі, дешевий спектакль, де він зіграв не свою роль. Зіграв фальшиво і бездарно.

…Іван встав і відчинив двері веранди. Блискавка вихопила густу намоклу зелень, кущ ружі, білі півонії біля материної хати.

У нього виникло дике бажання піти до Софії. Постукати у вікно, відсторонити Гриня і без жодного слова повести її звідти в грозу. Розчинитися в ній і цілуватися, як у ту ніч весняного божевілля у лісовій сторожці. Бажання було таким нестримним, що він кинувся в коридор і зашурхотів плащем.

— Куди це ви зібралися? — пролунав із глибини кімнати напівсонний Стефин голос. — І навіщо ви відчинили двері? Ви що, не видите, що робиться?

Голос бив магічною силою. Він зруйнував все, що ще мить тому видавалося здійсненним. Тримав дощовик і дивився у чорне провалля ночі.

— Негайно зачиніть двері! Ще впустите кульову блискавку! — Вона страшенно боялася грози, тому не наважувалася вийти зачинити двері. Стояла у довгій нічній сорочці, з двома бігуді над чолом і дратівливо покушувала губу. — Куди це ви збиралися йти? Чи не до тої рудої, обскубаної, що затисла вас бюстом у хвіртці?

— Не до тої! Іди спати! — глухо сказав Іван.

Стефа щось говорила, але грім бив поруч, і голос, здається, безгучно вилітав із її грудей.

— Поставте свій плащ на місце, — нарешті прорізався її голос. — «А шляк би його трафив, вічно переплутаю, де покладіть, поставте, а де повісьте. Ніяк не запам’ятаю», — з досадою подумала Стефа. Знову цей вар’ят буде кепкувати з її говірки. Але ж вона добре знає й літературну мову! Це просто так вживає діалектну мову, для колориту, а інколи, щоб подратувати Вереса.

Іван дійсно посміхнувся, Стефа те швидше відчула, ніж побачила. Вона хряпнула дверима й пішла до кімнати.

Іван знову думав про Софію. Виціловував її подумки, божеволів і провалювався в солодку муку.

Заснув опівночі, а прокинувся, як завжди, о п’ятій. Сонце лило на землю щедре тепло, і небо було чистим і ясним, ніби та злива, що не вгамовувалася цілу ніч, — лише сон.

Іван взув гумові чоботи й вийшов на подвір’я. Мати стояла на порозі своєї хати и дивилася в небо. Щось було в її позі язичницьке й скорботне. Він мовчки дивився на матір, на її покручені в суглобах руки, складені під грудьми, і щось печальне перейшло від неї до нього. Час був з нею немилосердний, гнув і випинав з неї силу, перетворював на ветху бабусю, хоч мала вона лише шістдесят.

Іван привітався.

— Доброго здоров’я, сину! — Сашка почула Іванів голос і засміялася очима, зморшками на лиці, а вуста не сміялися. Розучилися давно.

— Стою оце й думаю, як він на ту ферму дійде. Цілу ніч било, думала, й хату спалить.

На її лиці був звичний біль, коли говорила про Стася. Він поселився в ній назавжди, звив, наче птах, гніздо й нікуди звідти не летів. Ятрився, випивав з неї здоров’я, життя. Вона слабшала, він дужчав.

— Не знаю, що його й корові дать. Звечора не вкосили, а зараз не виведеш. Стоїть і мукає.

Я піду зараз на берег та вкошу їй трави.

— Як же його, сину, йти?

— Нічого. Чи перший раз?

Іван поклепав косу, взяв рядно й подався в береги.

Над прижовклими пшеницями, картоплями завис туман. Верес грузнув у розмоклій стежці і знову бачив Софіїне лице. Воно випливало з обважнілого пшеничного колосся, то з біло-бузкового картопляного цвіту.

Він вийшов на луг і обійняв його весь одразу із старими й молодими вербами, з кущами калини, очеретами, старим, вкритим ряскою й лататтям ставком, з качками, чорногузами, чайками й чаєнятами. Луг жив тією щемною вранішньою красою, коли чути кожен звук і запах чисто й прозоро. Іван послухав, як в очеретах кричить качка, й почав косити.

Шляхом пропливла колгоспна череда, ревла трубними голосами й місила болото. Стась їхав на коні, стиха погейкував на корівок і цьвохав у повітрі батогом. Голос його журчав мирно й лагідно. Іван провів братову постать і знову замахав косою. Струсив траву, склав її на рядно.

Між очеретами заголубіла чиясь сукня, хтось лунко бив жердиною по воді і наближався до берега. Іван швидше відчув, ніж побачив, Софію і попрямував туди. Її човен з’явився у вузькому очеретяному коридорі. Спочатку відро з ряскою, потім край сукні, руки із жердиною. Софія зойкнула, її очі перехопили сонячне проміння й заіскрилися темно-карим золотом.

Іван ступив у човен, забрав жердину і мовчки попхав його знову до ставу. Дивилися одне на одного й чули, як перекочується від нього до неї якесь невтримне сяйво. Важкий просмолений човен застряг у вузькому очеретяному лабіринті.

Десь неподалік квилила чайка.

— Скажи, як тепер далі жити. — Іван дивився на неї вологими, круглими, як у голуба, очима. — Що мені робити зі своєю любов’ю?

Софія повела плечем. Іван припав до того плеча, до рук, що пахли ряскою й ставковим зіллям.

А потім сиділи. Вона на перекладині, Іван на просмоленому дні — і дивилися одне на одного.

— Не шукай мене. Добре? — сказала Софія. — Ні до чого це все… Окрім страждань, нічого в нас з тобою не буде.

Іван знову пригорнув її до себе й знову цілував, аж поки Софія не розплакалася. В обох було одне бажання: лишитися назавжди у цьому старому човні, де очерет, як ліс, і смужка неба над головою. Час існував поза ними чи вони поза часом.

Коли вибралися на берег, Софія вхопила відро з ряскою й пішла лугом. Аж на городі поставила відро й віддихалася. Дрож у тілі не минав. На подвір’ї поставила мисочку качкам і дивилася, як жадібно вони ковтають. Гойдалося перед очима Іванове лице, чула на собі його гаряче дихання, його руки. Пекло губи, і знову хотілося його губ.

Гринь висунув у відчинене вікно перележане на складках подушки лице. Зупинив на Софії погляд, прогув:

— Сонько, внеси кисляку або росолу з льоху. Луче росолу. — Поводив очима за вгодованим качуром і додав: — Пече всередині.

Своїм поглядом Софія випалила із Гриня рештки сну в одну мить.

— Принцеса! Чого лупаєш? Чого вовком дивишся?!

Настрій у Гриня був схожий на те болото, що глянуло на нього з-під розмитої дощем призьби.

— Щоб була дома як штик. У мене дехто сьогодні ввечері буде. Дєло одне серйозне будемо рішать. Може, знову в район прорвусь. Тебе заберу, в ресторан устрою. Шо зиркаєш, шо зиркаєш? Штук дві качки заріж. Поняла? Де росіл? Я кому сказав дать росолу!

— Згинь!

Гринь відірвався од вікна, знову впав у ліжко і захропів.

Софія пішла.

Гринь прокинувся так само раптово, як і заснув. Годинник показував одинадцять. З приймача лилися звуки музики і бадьорий голос диктора: передавали виробничу зарядку. Гринь розвісив вуха й слухав. Це була його улюблена передача. Плетиво звуків щось у ньому приколихувало і приносило насолоду. Помахав у ліжку руками, подригав ногами, але не відчув ніякої радості. В роті пекло й кишіло, наче там розвелися пуголовки.

Радісний і дужий той, хто не проспить досвітку, благословенної пори пробудження. Встигне зробити за довгий день і навіть за коротке життя багато той, хто прокидається разом з досвітком. Ніколи, напевно, так вільно й розкуто, так наповнено не живе людська душа, як в пору досвітку. Може, тому, що він швидко минає.

Гринь нічого не відав про цей здоровий ритм природи і не вірив, що можна вставати разом із сонцем. За свій вік він не бачив жодного світанку. В цей час він спав якимсь могильним сном. Від пересипання в ньому глухнули й німіли усі почуття, квітнули лінощі.

Однак треба було вставати. Він піднявся, як ведмідь із лігва, якого розбудили посеред зими. Заревів і позіхнув до хрускоту в щелепах. Млоїло від учорашнього і від злості на Софію. Була б зараз у хаті, згриз би її і сказав би все, що думає про неї. А так не було на кому й злості зігнати.

Поторготів каструлями, казанками. Порожньо. Після того, як він раз накричав на неї, не готує їсти.

І вчора ввечері у хаті стояв цілий бунт. Намагався вияснити їхні стосунки, але з того нічого не вийшло. «Я такий, що ні на що не подивлюся! Візьму та й кину тебе! Мені така жисть не нужна! Де це видано, щоб жінка спала на розкладушці! Нашо я, скажи, женився?» — аж заходився від крику, а вона, безсовісна, розреготалася й сказала: «Я сама тебе скоро кину, п’яничка ти! Погралася, і досить». Гринь упав на ліжко, ревів і схлипував: «Хотіла мною свої гріхи прикрить! П’яничка! Я з горя, може, п’ю!» Хотів побити Софію, але хіба таку поб’єш? Шкваркне, як отого у фойє.

Сяк-так погамував голод старим салом, принесеним від матері, і молодим часником.

Згадав, що вчора його викликали в сільську Раду й просили пристежити, хто вирізає по селі молодий мак. Чорта пухлого він буде стежить! У нього сьогодні є справи важливіші, ніж якийсь там мак.

Гринь завів мотоцикла й помчав прямо на калюжі. Болото з-під коліс чвиркало на тини, на якусь бабусю полетіло ціле віяло, а від неї на Гриня сто прокльонів. Гринь коротко реготнув і відчув радість. Біля магазину, де зібрався невеличкий гурт, додав газу і промчав з вітром. Всі поспішно відступили.

Він мстив тепер кожному і всім разом за довгі роки приниження, за насмішки, за образливі прізвиська, за знущальний смішок дівчат на танцях і оте: «Та йди ти, Стецько! Я з такими не танцюю!» Спробували б так сказати комусь із парубків! А Гриневі можна, він усе стерпить. Бо він син Явдохи Непитущої, за якою ходила нечиста слава. Бо він Варчин брат, що теж належала до рідкісного десятка. Скільки існувала їхня школа, скільки вчилося в ній дідовчан, а Варка посідала першість. Коли хтось хотів когось образити, то казав: «Тупе, як Варка». До тої слави додалася й інша: носить з ферми молоко, і ніякі штрафи на неї не діють.

Темна тінь від матері й сестри переповзала й на Гриня. Тягав після армії два роки поштарську сумку, чув кпини й насмішки: «Такий здоровий бугай, а таку собі роботу знайшов: Ти що, каліка? Та тобі б обіддя гнуть!» Терпів. Був у сільраді виконавцем, знову кусали, що робота не бий лежачого. Плюнув на все й подався у район у міліцію. Про нього ніби й забули. А тепер він дільничний міліціонер, блюститель порядку, представник, можна сказати, місцевої влади. Одягав міліцейську форму й тинявся або їздив на мотоциклі по селі. Вечорами вертівся в парку, біля танцмайданчика. Мовляв, думайте про мене, як собі знаєте: чи я прийшов на танці, чи стежу за порядком. Пас очима Софію. Вона вже давно не відвідувала танцмайданчика, усе бігала в бібліотеку. Швиденько прошмигне на другий поверх, а через хвилин двадцять — назад. А Гринь слідом. Аж туманилося в голові від одної думки, що Софія усе з книжками шастає. Для Гриня то щось недосяжне, як далекі галактики. Він швидше викопає на горі криницю, ніж прочитає від початку й до кінця хоча б одну книжку.

Повз слідом за нею до Вересового двору, терпляче чекав, поки вона надивиться на його вікна й плентався за нею далі. Боявся озватися, покликати, видати себе, бо він син Явдохи Непитущої, яка не вділила йому ні вроди, ні доброї долі. А Софія із гордого роду Байд, що славився роботящістю й красою. Такі вони всі: Софіїні дядьки, тітки, дід, прадід. А старший її брат Юрко взагалі наводив на Гриня жах. Сам не знав чого. Той з’являвся у село, сяяв чорним байдівським чубом, блискучими карими очима, бездоганною формою. Хоч і вчилися в паралельних класах, однак німів перед ним і заздрив. Найдужче пекло те, що він живе у Зоряному містечку, і в селі подейкують, що скоро полетить у космос. «Брехня це все, — казав сам собі Гринь. — Нікуди він не полетить. Льотчик — це ще не космонавт». Міф про космос розвіяв сам Юрко. Приїздив, вбирався у батьків одяг і косив сіно в берегах. І, головне, говорив по-дідовщинськи, що неприємно вразило Гриня. А минулого року приїхав саме, як комбайн молотив пшениці на городах. Байдин син цілу ніч не відходив од комбайна, ходив з городу на город, кидав снопи в барабан. Дідовщина тоді не могла нахвалитися Юрком, сам Павло Байда цвів, а Гринь кривився й думав собі: «Не солідно! Наче якийсь простий дядько, а ще без п’яти хвилин космонавт. Я б так не робив. Ці Байди усі із заскоками. Корчать із себе».

Тепер доля повернулася до нього святковим боком. Його знеславлений рід породичався із міцним, як столітній дуб, родом Байд. Усі раптом умовкли, як від легкого шоку. Мовчать, не під’юджують Гриня, не насміхаються. Нехай там тесть поламається, подметься. Змириться. Нікуди він не дінеться цей привередливий Байда.

Гринь притишив швидкість і повернув до Теплої балки. У цьому глухому хуторі, де жили тільки старі, де тишу порушували собаки, півні, дикі голуби та шпаки, почував себе впевнено й сміливо.

Біля Ядиної криниці зупинився і напився води. Вона розбудила в ньому шалений голод. Прохурчав повз діброву, гул мотоцикла сполохав пташок, і в озоновану тишу посунув голубуватий шлейф диму. Біля першої ж хати заглушив мотор. Штовхнув ногою хвіртку, дійшов до середини подвір’я й, розчепіривши ноги, зупинився. Спектакль був не із складних. Гринь кинув «асті», плямкнув губами і сказав гугняво, аж сам засоромився свого голосу:

— Що, бабо, в колгоспі робить здоров’я нема, а горілочку варить є?

Стара мила глечики й вішала на тинок поперед хати. Тримала у руках глечик, ніби збиралася запустити ним у Гриня.

— Хто це її теперечки варить?

— І ви скажете, що у вас немає ні грама самогонки?

— Є пляшка. Роками вже стоїть…

— Хороше діло. Варить не варимо, а горілка є!

За тим Гринь полякав стару «ордером» на обшук, конфіскував пляшку самогонки й вилив її в бідон, що стояв у люльці мотоцикла. Розчарувався. Ще б пак! Стільки затратив акторської майстерності за якусь там пляшку перваку.

Та сама інсценізація у ще кількох дворах, та ж поза, ті словеса, те ж побулькування у бідон. Розчарування росло: переводиться народ, роздобув якийсь там мізер. Мати, подумав, за один раз вигонить більше, ніж він витрусив з усього кутка.

Звістка про Гринів наліт облетіла хутір за кілька хвилин.

Біля подвір’я Матвія Карпенка стояв довго й думав. Напружував усі звивини і зважував усі «за» і «проти». Як-не-як, а Софіїн двоюрідний дід по матері. Він довго дивився, як мотається уздовж двору пес, деренчить цепом по проволоці.

Отак і тоді, років шістнадцять-сімнадцять тому, на нього налетів на Матвієвому городі отакий, а може, ще й лютіший. Вирвав шмат штанів і сідниці. Жодного кавунця не встиг поцупити.

Спогад не із романтичних. Гринь плюнув на ворота, розцяцьковані кованим залізом, і штовхнув хвіртку. Наплювати, що Матвій Софіїн родич. Ніяких родичів. Служба є служба…

Гринь випнув живота, заклав руки за спину і зайшов на подвір’я.

— Ану цить, а то пристрелю, — сказав так, щоб ніхто не почув. — Кому кажу…

За густим виноградним листям голубіли вулики й біліла дідова постать з чорною сіткою на голові.

— Діду, а йдіть сюди, розговор є до вас, — погукав Гринь.

Дід длушпався у щільнику. Викладав на тарілку шматочки, що стікали медом, дурманили Гриневі нюх і нагадували, що є на світі вареники з сиром чи вишнями, які можна вмочати у мед. А він знав єдиний харч: старе сало й цибуля, якими просмердівся уже весь. Проковтнув клубок слини й подумав про сподіване свято, у яке вірив колись, одружуючись на Софії. Їсти, що хочеш і коли хочеш, спати на пуховій перині і їздити на тестевих «Жигулях». Коли їдеш в гості, сам сидиш за рулем, назад, як наберешся, — Софія, а ти то дрімаєш, то чіпляєшся за щось до неї. А вийшла дуля з маком. Як їв, так і їсть бридке сало, як спав на старому ліжку, так і спить, а про машину і мріяти годі. Гринь відчув, що наповнюється злістю, як відро водою. І він крикнув знову:

— Товаришу Карпенко, ви що, не уважаєте Радянську владу? Хірург, їдрі його в корінь! Скиньте, діду, оте решето та підійдіть сюди! В конце концов, я ще довго буду отут колядувать?

— Що? — приклав руку до вуха Матвій.

— Зовсім оглух старий чи дурника валяє. Підійдіть, кажу вам, поки не розсердився, бо тоді буде пізно. Ви ще мене не знаєте!

Дід знизав плечима і загаркотів медогонкою. Гринь прикинув довжину цепка, на якім гарцював пес, і подумав, що коли притиснутися до винограду, то він не дістане. Рвонувся й прослизнув. Пес стрибав на цепу, хапав повітря, харчав, але Гриня не дістав. Той потер спітнілого лоба й підійшов до пасіки.

— Ану, діду, кончайте возню та пішли до хати. Балачка є. Тіки свого пришелепкуватого пса придержіть.

Дід і далі робив своє.

— Він у нас глухий, — пискнуло щось з-за сусіднього тину. Гринь повернувся на той голос — ніде нікого, як з неба впало.

— Ох ти ж, відьмака старий, як же тобі втовкмачить, щоб ти йшов до хати, — сказав з досадою.

— Туди-туди йдіть! — замахав руками й тицяв на хату.

Старий дістав ще одну раму з бджолами. Вони загули над Гринем, він закишкав на них і замахав кашкетом.

— Та скіки я буду тут вас убалтувать! Іди, кажу, до хати, пеньок глухий.

Матвій розвернувся до «місцевої влади» спиною, виклав знову в тарілку шматочки щільників й зник, ніби розчинився в повітрі. Гринь поводив очима, помацав ними вулики, загорожу і побачив ще одну хвіртку. Їх, виявляється, було тут дві. Він рушив туди й остовпів, ноги затрусилися. Відмахувався од бджіл і заціпеніло дивився на собаку, що бігав по дворі уже відв’язаний. А дід сидів на порозі ганку, дивився кудись на шлях і курив.

Гринь спочатку побуряковів, потім посинів, потім посірів, а далі зблід.

Пес метався навколо огорожі, стрибав на тинок, шкірив зуби, харчав і булькав. А тут хмарою гули бджоли.

Ув’язнення було із найжорстокіших і найганебніших. Гринь, як і пес, завив, захарчав і забулькав ротом. Кричав, аж охрип, а дід смоктав самокрутку й мовчав. Нарешті озвався. Крикнув до собаки: «Тихо», і пес в ту ж мить замовк, але огорожу пильнував.

Гринь скористався затишшям і вилив на дідову голову ще відро помий.

— Чого ти дереш горло, дурню? — озвався до нього Матвій.

— Я з тебе, трухлявої, глухої колоди, дров нарубаю! — пригрозив Гринь, забувши, що тепер він Матвіїв родич.

— Я чую навіть, як іде секундна стрілка на твоєму годиннику.

Гринь лупнув очима й мацнув себе за руку.

— Та не там. Он у лівій кишені. І, окрім трьох копійок, там нічого більше немає, а ти похвалявся, що дістанеш пістолет. Хто б такому пришибленому його доручив? Тобі небезпечно й батога давати.

Гринь закам’янів. Дивився на раму, над якою роїлися бджоли й бурштиновими крапельками скрапував мед. Легка судома перехопила гортань. Якось треба було вибиратися з ув’язнення, і Гринь бовкнув:

— Ось дозвіл на обшук вашого кутка. Поступив сигнал, що тут завелися злісні самогонщики. — Він узяв шматочок щільника, струсив з нього комаху і кинув до рота.

Дід єхидно засміявся.

— Ще злісніші за твою матір? Що ти показуєш людям ту бумажку? На ній же нічого не написано.

Гринь знову похолов. Папірець він вирвав із блокнота, на ньому дійсно не було жодної плями. Він знову потягнувся до тарілки, але Матвій зупинив його:

— Ану прийми руки. Лізе воно в тарілку!

Гринь видавив зубами рештки меду, а віск виплюнув собі під ноги.

— У нас після постанови ніхто її не жене. Отож іди звідси, ледащо, бо я тебе потрушу. Все життя труситиме. Геть із двору!

Гринь смикався то до однієї, то до другої хвіртки. Цей рід знищить його фізично й морально.

— Ви-ви в мене побалакаєте! Ви в мене получите! Оскорблять при ісполнєнії служебних…

Такій святій комасі, як бджола, не сподобався його крик. Тут усе жило без криків, примусу, понукань, приниження. У всьому царювали воля, довіра, совісливість людей.

Кілька бджілок подзижчали над його головою, обнюхали, а потім одна з них сіла на щоку й загнала жало. Гринь ойкнув, а Матвій звів на нього свої блакитні очі, і на нього війнуло чимось холодним і тяжким. Таке було щось і в Софіїних очах, у яких раптово зникали зіниці і на нього летіти ядучі стріли. Чув, що Стась приходить до діда розбитий безсонням, стривожений, а повертається тихий, мов ставкова вода.

Гринь відчув втому, безсилля. Ще одна бджола вліпила жало трохи нижче. Лице роздувалося, як коров’яче вим’я. Рушив було до хвіртки, але зиркнув на пса, на його почервонілі від люті очі і вкляк, як неживий.

— Іди, іди! сказав Матвій, і він покірно пішов. Минув подвір’я й викотився на шлях.

— Ей, постій! А горілку треба вилити! — Дід підійшов до тину.

Гринь дістав бідон і хлюпнув з нього усе в калюжу.

— Тепер їдь і на цьому кутку не появляйся, поки й житимеш.

— Ми ж, дєд, родичі, а ви мене обіжаєте, — пискнув Гринь.

— Уже скоро не будемо ними.

Стояв невисокий, худорлявий, з непокритою сивою головою й дивився на шлях.

— На що ви натякаєте?

— Ні на що! Їдь!

Гринь довго морочився з мотоциклом, але мотор аж ніяк не заводився. Гринь махнув рукою й покотив його повз діброву, повз криницю і новісінький вітряк.

На хуторі гуляв регіт, як весняний вітер в степу. І тепле червневе повітря понесло інформацію про Гринів заліт аж до села. Він пхав свого «коника» під полуденним сонцем, прів, обливався потом і почував себе знесиленим. Щось давило на голову, ніби одягли на неї казан. Півлиця здулося, розпухло, закрило одне око.

Село потішалося з нього.

Стась уже знав про все. Зустрів його біля ставу викупаний, посвіжілий і пішов поруч. Ставив ноги як крокви, махав довгими руками і мирно бубонів до Гриня:

— Що, йшов у наступ з фанфарами і орлиним виглядом, а повертаєшся, як мокра курка і, головне, без подушного.

— Це того відьмака Матвія бджоли мене покусали, — розкрив рота Гринь.

— Не відьмака, а екстрасенса! — Стась значуще витягнув два пальці й помахав ними. — Знаєш, Гриню, чого люди часто страждають? Того, що вони більше дбають про тіло, а не про душу. Тобі треба подумати про душу. В тебе з нею не все в порядку. Інфарктна в тебе душа.

Гринь сонно й тупо мацав очима пришерхле болото і того філософського Стасевого одкровення про спасіння душі не збагнув і сказав плаксиво:

— Больной я, сильно больной. Пойняв? Іти вже не можу. Від хутора пхаю, а ти ще й насміхаєшся і кажеш, що я бездушний.

Стась порухав вухами, посвистів і відстав.

Гринь відчинив ворота, вкотив мотоцикл, вчалапав до хати і впав на ліжко як підкошений.

Пухлина на щоці росла, як на дріжджах. Гринь спав, а вона росла. Прокинувся, коли снувалося оранжеве надвір’я. Сіпало щоку, розколювалася голова. Пригадав, як ганебно виливав у калюжу горілку, а хуторяни іржали від сміху.

Сповз із ліжка, підійшов до вікна. Глянув в уламок дзеркала — Софія розтовкла його у перший же день, коли вони перейшли сюди. З того уламка дзеркала на нього глянуло щось розпухле, спотворене, з одним оком. Він лайнувся і знову ліг в ліжко. Кілька разів перемолов подумки усе, що сталося з ним на хуторі, а потім знову віддався своїм звичним роздумам. Заходився думати таке: чого, наприклад, їдять свинину, собачатини не їдять. Потім взявся за корів і курей. Чого одні дають молоко, а інші яйця, а не навпаки. Далі його думками заволоділи коти і жаби. Котам би більше пасувало сидіти у ставку і квакать, а жабам — нявкати.

Від зоології перейшов до ботаніки і знову брижив чоло. Що було б, коли б гарбузи росли на кленках? Або: коли б схрестити картоплю з морковкою, капустою, буряком і старим салом? Залив водою — і готовий тобі борщ.

Далі йшла астрономія. Повертівся думками навколо земної осі й промимрив у куток, де на вішалці висів його розпорений під пахвами плащ:

— Нехай не свистять, що Земля крутиться. Нікагда не повірю! Якби вона крутилася, то ніщо б не вдержалося, усе б попадало й побилося!

Всесвіт його не почув, а власна плоть озвалася бурчанням у животі.

Від астрономії перейшов до медицини. Тут все було зрозумілим. Він полаяв лікарів і сказав подумки: «Мені б тіки диплом у руки. Я там шмон навів би швидко». Посвистів розпухлими губами і знову захропів. Лице його сходило на подушках, як великоднє тісто в діжі.

Гринь хропів, стомлений суцільними невезіннями і філософськими блуканнями по світах і науках. Снилася гора густого меду. Він виповз на неї, лизав до нудоти, аж поки загруз по груди.

Софія залишилася в саду сама. Вікторія вешталася біля сторожки й розглядала Софію, що сиділа на лавчині біля плодосховища з виглядом людини, якій після роботи немає куди йти. Ця Софія сліпила її й відлякувала. Вона не з когорти простих, непретензійних сільських молодиць. В ній було щось від таких людей, яких зустрінеш не щодня. Інтригував і той факт, що Софія без зусиль поступила в медичний інститут, провчилася один семестр і кинула його. Он син її знайомих, маючи ціле кодло репетиторів, вже три роки бере цю фортецю і не візьме.

Ця Софія теж її за щось зневажає. Кілька разів починала з нею сяку-таку балачку, але так і не зуміла налагодити контактів.

Вікторію з’їдала нудьга. Це надвечір’я, високе і тихе, як храм, в якому, окрім пташиних голосів, усе відлякує німотою. Так і сам онімієш. І Вікторія рушила до Софії.

— Вас можна привітати з одруженням?

— Вітайте, — сказала байдуже.

Вікторія вмовкла.

Софія встала й пішла у глиб саду, залишивши Вікторію з гірким присмаком розчарування.

Із саду подалася в Теплу балку. Зняла босоніжки, перебрела луг, сіла на кладку й опустила ноги в теплу воду. З неї випливло Іванове лице.

І так було цілісінький день. Рвала яблука — пливло, вкладала в ящики — являлося. І все терпло в ній.

Вдень йшла на обід, він перетнув її дорогу і благав покінчити з цею нерозумною грою. Вона стояла незрушно й повторяла:

— Тобі можна, а мені ні? Тепер ми квити: ти живеш, як в льоху, і я ніби в силосній ямі. І цим будемо схожі. Я ж все перекроїла у своєму житті, щоб було, як у тебе.

Він вскочив у машину, кинувши «яка ж ти нерозумна!», і рвонув повз неї.

Тепер ось вона сидить із цим скреготом коліс у голові, з його словами, із своїми розпачливими думками. Всі дивляться на неї як на дивачку. Сама починала розуміть, що одруження з Грицем — це все-таки щось серйозніше, ніж те, що дозволяла собі раніш. Черговий вибрик, але цього разу непростимий.

У той день, як вибиралася з отчого дому, батько сказав їй:

— Цига́н тобі простив, купання в ополонці теж, простив Карого, медінститут, а Непитущого довіку не прощу. Іди! Ти мені не дочка!

Виявляється, все пам’ятав, усі її, як він каже, коники. Їх назбиралося за двадцять три роки чимало. Перший датується літом, коли їй виповнилося шість років. Винесла циганським дітям свій найкращий одяг, бо на них лахміття, а їй тато й мама ще куплять. Батько бив тоді її вперше й востаннє. Вона рюмсала коло ставка, і ті цигани, що повертали з Прилук, посадили її в кибітку, в якій аж кишіло дітьми. «Ти будеш наша, — сказала стара циганка. — Ти он як схожа на нас. Я тебе навчу танцювати, співати по-циганськи. Дай твою ручку. Вона он яка гаряча. Тут є якась південна кров, може, навіть грецька».

Батько вихопив її в той момент, як циганка сказала їй дивну фразу: «У тебе буде велика любов. Така, що викрутить тебе, вимучить, але на весь вік одна». Він кинув її у «газик» і помчав до села.

Вдруге — демонструвала купання перед однокласниками у крижаній воді. Півкласу посунуло рипучим січневим снігом до ставка. Став білів, чорнів лише вкритий тонким льодком йорданський хрест. Софія зняла пальто, шапку й полізла в той хрест. Корчі взяли відразу. Витягли її рибалки, що сиділи з вудками неподалік.

Потім була історія з косами. У школі хлопці задивлялися на її довгі, тугі коси, Софію це дратувало. І вона прийшла до школи з відрізаним волоссям.

Далі був вступ до медінституту, який вона залишила, успішно склавши сесію. Декану пояснила, що лікаря з неї не буде. Зрозуміла це, переступивши поріг анатомічки. Батькам сказала, що завалила сесію. Причина була у Вересові. Жити, не бачивши його, було понад її сили. І вона повернулася, закінчила Мліївський радгосп-технікум і опинилася ближче до Івана. До його полів, доріг, стежок, по яких він ходив і їздив. А потім вступила в сільськогосподарську академію на агрономічний факультет, який закінчив і він.

Софія відчула, що втомилася сама від себе, від своїх некерованих вчинків.

Хоча був ще один випадок у її неординарній біографії. З нього все і почалося.

Стояв спекотний травень. Вона серед цілої зграї хлопчаків, одна-єдина, в лузі за селом. На ній спортивний костюм, очі горять, щоки пашать. Вони ловлять коней, вискакують на них і літають по Теплій балці. Сперечалися до хрипоти, що нікому ще не вдалося сісти на молодого, не об’їждженого коня. Хто б не сів, скидає з себе.

Поки хлопці галасували, Софія відірвалася від гурту, і ніхто не встиг зогледітися, як вона опинилася на Карому. Він здичавіло скакав по жовтому від кульбаби лузі. Мертвою хваткою вхопилася за гриву, притислася ногами до його боків. Все крутилося й зливалося докупи — жовтий, зелений колір лугу рябів перед очима. Софія сиділа бліда, задерев’яніла, але посміхалася. Кінь покидався з боку в бік, пофоркав, потряс нею і побіг рівними колами. Софія випрямилася, на лиці заграла горда, уже не силувана усмішка. Хлопчаки проводжали її заздрісними очима. В той момент, коли Софія трохи розслабилася, спокійніше трималася за гриву, кінь скинув її й помчав до лісу.

Софія пам’ятає лише, як шуміло в неї в голові, перед очима стояв суцільний туман, зелений і липкий. З нього випливло лице з сірими великими очима, русявими вусами і неприродно червоними губами. Губи рухалися, але голосу вона не чула. Лице то наближалося, то віддалялося. А потім щось бурчав над нею батько, схилявся дід Матвій. До неї повернулася сила.

Цілу ніч до неї пливло й відпливало незнайоме лице. Наступного дня вона запитала в матері, хто то був учора з батьком. Мати сказала, що то Сашки Верески син Іван.

Збіг травень, збігло літо, збіг рік, а те лице, бачене єдиний раз, усе ж так само випливало, розгублено посміхалося і ховалося. І з’явилося в ній щось могутнє й шалене, як розбурханий океан. З ним прийшла вона у десятий клас, з тим туманом ходила половину осені, поки не з’явилася у їхній школі Стефа Богданівна Верес, дружина того самого Івана Вереса.

Мука виросла, а любов не вмерла. Палила її. Софія страждала, несла свою любов і муку, як кам’яний хрест, і хотіла одного: ніколи не зустрічатися з ним.

Зустріч відбулася тієї ж осені. Вона стояла у кукурудзяних хащах шкільної ділянки й зовсім поруч, за жовтими стеблами, побачила його обличчя, усміхнене, молоде, те, що снилося їй, марилося ночами. Світ гойднувся, гойднулися кукурудзяні стебла, гойднулося осіннє небо. Він щось говорив, а Софія не чула його слів. Аж нарешті долетіло:

— Ти Софія Байда, секретар комсомольської організації? Вона мовчки кивнула головою.

— О! Та це ж та дівчина-козак, що приборкує диких коней! — зрадів чомусь він, впізнавши Софію.

Вони пішли уздовж ділянки.

— Мене звати Іваном Савичем.

Він поклав їй руку на плече й говорив. Софією била дріж.

— Я ось до вас у якій справі: як опаде листя, давайте зробимо кілька недільників і обсадимо вулиці села деревами. Ви допоможете зі своїми школярами мені це зробити?

Він подивився у Софіїні очі і відступив. У них кублилися вогняні хмари.

— Я вас чимось образив? — розгубився Верес.

— Ні. — Кілька секунд вона боролася з собою, а потім випалила на одному подиху: — Скільки вам їх привести: клас, два, цілу школу?

Пролунав дзвоник, і вона поспішила на урок.

На недільник привела усі старші класи. Вони обсадили центральні вулиці і поновили дерева в парку.

Верес радів, як дитя, і знову плив перед Софією, пливли його слова:

— У вас, Софіє, дар лідера, вам можна бути отаманом.

Цілу ніч вона кусала собі губи, щоб не плакати.

Любов перетворила її із циганкуватого дівчиська у струнку, смагляву дівчину з гарячими темно-карими очима, чорними важкими косами — гарну, недоступну, недосяжну.

Вечорами біля їхнього двору стояло ревище. Літали мотоцикли, мопеди, велосипеди. Софія знала, чого вони літають, ішла на Вересову вулицю, ховалася за стовбур дерева й дивилася на його вікна. Вмирала й воскресала багато разів. Інколи бачила не його, а Стефу Богданівну, і тоді пекучий біль тривожив її груди.

У школі з появою Стефи Богданівни події розгорталися по-новому. Вона не прижилася ні серед вчителів, ні серед учнів.

Стефа Богданівна з’являлася на шкільному подвір’ї, на вітання ледь помітно, з погордою кивала головою. Прочиняла двері до вчительської з виразом людини, яка випадково зайшла не туди, куди достойна була зайти. Той самий поблажливий кивок головою і маска гордої відчуженості. Ледь чутне «доброго ранку» спорхувало з її вуст, обличчя було непроникним, байдужим.

Старші вчителі витримували дистанцію, молодь відверто демонструвала антипатію. Хтось мовби випадково сказав при ній, що Софія Байда зі своїми комсомольцями і молодим парторгом зробили справу історичної ваги: озеленили село.

Стефа Богданівна слухала розмови про Софіїну вроду, її сильний характер і починала ненавидіти дівчину. В ній озвався глибоко захований комплекс неповноцінності. Він з’явився в ній ще тоді, як з-під тата забрали жовте шкіряне крісло і коли все у її житті полетіло шкереберть. Боялася його, але він жив, як шкідник під корою дерева. Відкладав усе нові личинки й множився. До згуби була ревнива, як і її мамуня, що їздила з татом навіть на ділові засідання в обласний центр. Стефа ревнувала Івана до всіх і всього: до матері, брата, роботи.

Піонервожата Марина якось сказала:

— Така розумна і красива ця Софія.

Стефу чомусь образили ці слова, як чомусь ображала і присутність піонервожатої. Думала про неї як про нездару, бо та два роки підряд бере розгін на педінститут і ніяк не подолає бар’єра.

— Правда ж, Стефо Богданівно? Скажіть, адже у вас витончений смак. — І знову ця неприхована іронія, за яку хотілося дати ляпаса. Вона зміряла піонервожату довгим, ненависним поглядом і сказала:

— Чого не скажеш про вас, Марино. У вас є перспектива бути вічною абітурієнткою.

Походила по шкільному подвір’ї, заспокоїлась і разом з ненавистю до піонервожатої відчула ще більшу ненависть і до Софії. З тим і зайшла на урок в десятий і уважно придивилася до Софії. Її краса таки сліпила.

Стефа Богданівна повернулася до класу своїм класичним профілем, втупила погляд у похмурий пейзаж пізньої осені і почала урок з розмови, які полюбляла понад усе і які десятикласники єхидно називали «філософські роздуми Стефи Богданівни».

— Педагог повинен учити вас не лише знати предмет, а й умінню жити, пристойно себе поводити.

Учні перезирнулися, дехто захіхікав. Стефа Богданівна того не помітила. Вона надто далеко віддалилася від них.

— Ви повинні вийти зі школи не лише освіченими й культурними людьми. Знаєте, що найцінніше в людині? — Вона помовчала, похитала головою і сказала, повернувшись до класу: — Скромність і чесність. Це найбільший скарб людського характеру. Особливо це стосується дівчат. Дівчина повинна бути красивою внутрішньою, а не зовнішньою красою.

— А що ж робити, коли в неї і та, і друга є? — запитав котрийсь із хлопців.

Стефа Богданівна не зреагувала на запитання.

— Найвища краса — внутрішня, — повторила трохи розгублено, — тобто скромність і чесність. Я так чи не так говорю, Байда? Чи ви не слухаєте мене?

— Ви завжди, Стефо Богданівно, говорите правильно, — мовила Софія, але по класу пробіг смішок.

Стефа Богданівна почервоніла від образи.

Софія втупилася у вікно, у вихололий і вивіяний вітром пейзаж. Їй остогидла ця балаканина, яка нерідко забирала половину уроку і нічого не залишала в душі.

Стефа Богданівна пройшлася кілька разів од вікна до столу, притлумила роздратування й, мовби нічого не сталося, розгортала свій нудненький монолог далі:

— Чесність по відношенню до всіх і всього. Ось що визначає людську суть! Байда, ви знову мене не слухаєте і з мудрою міною дивитеся у вікно. Ви що, вважаєте себе тут найрозумнішою? Я б цього не сказала.

— Я все прекрасно чую, що ви говорите, Стефо Богданівно. — Софія встала й глянула на вчительку. — Тільки я з вами не згодна.

Стефа Богданівна знову повернулася до класу своїм гейнівським профілем і запитала:

— Це ж, перепрошую, чому?

— Ну, по-перше, скромність і чесність — це ще не внутрішня краса, ці риси її доповнити можуть, але підмінити — ні. По-друге, я не згодна, що лише ці дві риси визначають людську суть. Як на мене, то найцінніше в людині — це доброта, розум, порядність. А коли всі гарні якості в людини підміняє лише скромність і чесність, то вона стає занудою, тягарем для інших і для самої себе. Добре, коли у всьому є розумна міра і необтяжливі пропорції. І взагалі, Стефо Богданівно, — Софія запнулася, помовчала і докінчила почате, — ми більше говоримо на сторонні теми, ніж вчимо іноземну мову.

Клас завмер. Стефа Богданівна вдихнула й швидко видихнула повітря, на обличчі розквітли дві рожеві плямки. Такого зухвальства не сподівалася. Б’є навідмаш і боляче. До того ж просто образила й принизила її перед класом. І Стефа Богданівна поставила в кінці цієї розмови чорну й велику крапку.

Ви, Байда, замість того, щоб повчати вчительку й хамити їй, краще стежили б за своєю зовнішністю. Руки у вашому віці, тим більше дівчині, треба мити ретельніше.

Софія подивилася на свої руки, що лежали на парті. Білила перед Жовтневими святами шкільний паркан без рукавиць, і вапно роз’їло шкіру. Тріщинки загоїлися і вкрилися темною шкіркою.

Вона подивилася на вчительку довгим і ненависним поглядом.

У коридорі пролунав дзвінок, і клас озвався реготом. Стефа Богданівна вискочила в коридор і помчала в директорський кабінет. Із сльозами на очах розповідала, як образила й нахамила їй ця Байда. Ївга Федорівна слухала її і говорила: «Не можу повірити. Це не схоже на Софію, я з нею поговорю, обов’язково».

А ввечері Стефа шпетила Івана, що компрометує її. І що взагалі може бути спільного в нього, освіченої людини, з цим недовченим і невихованим дівчам.

— Ти про кого? Я нічого не збагну з твоєї полум’яної промови. Давай ще раз спочатку і спокійно, — сказав Іван.

— Про цю Софію Байду, — із сльозами на очах сказала Стефа. — Кажуть, що ви зробили з нею справу історичної ваги: обсадили вулиці села деревами.

— Що за ідіотизм? Чим же я тут тебе компрометую? І тобі не соромно опускатися до цих безглуздих теревенів?

— Не соромно. Вона мені сьогодні нахамила.

Стефа переповіла розмову на уроці.

Іван вислухав її, посміхнувся, і це викликало нові шторми у її душі.

— Чого ви смієтеся? Вам завжди смішно, коли мені хочеться плакати.

— Значить, навчися і ти сміятися, щоб не плакати. Образила ти її, а не вона тебе. Вона розумна дівчина. Навіщо ти так з нею?

Іванові слова донищили Стефу. Вона почала мстити Софії. Піднімала на кожному уроці, намагалася впіймати на невивченому і дорікала: «Знань, Байдо, за красиві очі не купиш. Ставлю вам слабеньку «трієчку». Треба більше працювати над собою».

У день випуску між Іваном і Стефою розгорілася сварка. Стефа наполягала, щоб Іван не йшов увечері до школи. Вона не йде, і йому нічого там робити. У неї розігралася мігрень.

Іван одягнув світло-сірий костюм, сказав, що найганебніше посягати на людську волю, і пішов.

Стефа перечекала, поки зайде сонце і ляже на село ніч, а тоді подалася до шкільного подвір’я, звідки доносилася музика і хвилююче пахли квіти. Стала за теплицею й дивилася на площадку перед вікнами, де веселилися випускники, вчителі, батьки.

Все було так, як і уявляла, йдучи сюди. Інтуїція не підвела її і цього разу. Після урочистостей Іван кілька разів танцював із Софією.

Кілька солодких хвилин, кілька шалених миттєвостей. Його пальці стискають її руку. По Софії пробігла судома, Іван теж розхвилювався.

— Ви куди збираєтеся поступати, Софійко? — запитав, щоб якось вивести себе із цього несподіваного стану.

— У медінститут, — Софія ховалася од місячного сяйва.

Стефа ламала вишневу гілку й кусала собі губи. Запах матіоли з клумби викликав новий приступ головного болю. Бачила більше, ніж було.

Софія світилася в сутінках. Тоненька, в шовковій елегантній сукні кольору чайної троянди. Верес не відпускає її і сам не йде, хоча батьки і майже всі вчителі порозходилися.

Ніч у недобудованім будинку Вересів закінчилася скандалом.

Стефа зібрала свої речі в чемодани й смикалася до дверей. Тупотіла ногами й швиргала одягом, взуттям.

Іван просив не робити дурниць. Стефа таки виклала свої речі й залишилася, але за ціле літо не озвалася до нього й словом. Вона ходила за ним назирці, вистежувала. Страждала, боролася з ревнощами, але вони були сильнішими за здоровий глузд.

Софія поволі зникала з її уяви, але віра в Івана надломилася.

Про те, що творилося в Софіїній душі, ніхто не знав. Ні мати, ні батько. Старий Байда вважав, що все її життя складається з необдуманих поступків. Не знав про її чергове божевілля — ніч з Іваном у лісовій сторожці. Коли б дізнався, мабуть, убив би.

…Софія дивилася у споночілий сад і думала, що доля вділила і їй крихітку щастя. Адже в неї були ці дві незрівнянні ночі: одна бузково-синя у тому червні, коли їх з Іваном носила під місячним сяйвом музика, коли в обох паморочилася голова і з її тіла перекочувався до Вереса дрож; він зізнався їй в ту випиту солов’ями ніч у лісовій сторожці, що ледь втримався, щоб не поцілувати її при всіх.

Друга влетіла в них минулої весни. Вони горіли в ній, і в обох вона щось випалила, якусь живу частину душі, що не засівалася радістю, а чорніла мукою.

Обидві ночі — майже сон, а є жорстока реальність, її чергова нерозумна витівка — Гринь Непитущий. Добре, що хоч прізвище собі його не взяла.

Софія відірвалася від стовбура й пішла. Село клекотіло, гомоніло, дивилося телевізори, квапилося на танці. Йшла до чужого дворища, чужої хати і чужого їй Гриня. Усе до розпачу чуже.

Налила в миску води й опустила в неї ноги.

Гринь лежав розпухлий, виспаний і, втупившись у сволок, перебирав події дня, думав про те, що краще було б послухатися Вернегу й пристежить, хто ж це вирізає мак. Далі думки попливли до Машки, продавщиці із гастроному на околиці райцентру. Завжди, коли тіло набирало зайвої сили й енергії, топтався подумки біля тілистої Машки. Повз її язик пройти незачепленим вселюдно — що мусі продертися крізь павутиння, в якому сидить павук і пантрує жертву. На тому думки обірвалися: зайшла Софія.

Вона глянула на Гриня й пирснула.

— Що це ще за циклоп?

Гриня це образило.

— Чого обзиваєшся, чого зуби шкіриш?

Софія дивилася на спотворене Гриневе обличчя і відчула невтримне бажання втекти назавжди.

— Ти дурня валять кончай! Сьогодні ляжеш ще раз на розкладушці, уб’ю! Віділлю водою і знову буду бить. Нащо мені така жінка, що не спить біля мене? Скажи кому — засміють. Одну ніч були разом, а то гонить, а я, дурень, терплю.

— І за ту одну шкодую!

— Ти мені ці штучки брось! Жонатий я чи нє?

— Від сьогодні вже ні!

— Я з тебе дур виб’ю швидко. Думала, Гринь теля, його можна увесь час водити на налигачі до Вересового двору. Фу! Простити собі не можу. Дурак! Зовсім дурак був.

— Ти ним і залишився.

— Шо-шо-о?! — Гринь підступив до неї. — Шо ти сказала? Повтори!

— Те, що ти чув. І не кричи, й не махай руками. — Софія відчинила дверцята шафи.

— А то що буде?! — у Гриня прорвався зрадливий фальцет.

— Не будеш бачити на обоє очей, — посміхнулася Софія дістала сумку, повкидала в неї свої речі.

Гринь ковтнув слину й відчув, як в душу заповз маленький черв’ячок і вмить виріс до розмірів вужа. То був страх.

— Що це за кіно?

— А таке кіно, самодіяльне: погралися ми з тобою, і досить. Будь здоровий! Лишаю тобі посуд і найкращі побажання.

Софія рушила до дверей. Гринь перегородив їй дорогу.

— Відійди, — спокійно, але владно сказала вона.

— Только через мій труп!

Він штовхнув Софію на середину кімнати. Пригадав, що вона володіє прийомами самбо тільки тоді, коли летів на долівку. Впав і заревів:

— Дура набита! Счас як наверну! — Проте лежав, не рухався. Софія вискочила з хати й пірнула в темну вулицю, почуваючи раптову полегкість людини, що довго йшла, наковталася куряви, намуляла ноги, а потім пірнула в теплу, чисту річку, щоб змити із себе бруд.

На батьковому подвір’ї розплакалася. Сад мовчки приколихував її роз’ятрену душу, торкався вуха горіховий листок, глухо падали яблука білого наливу, розколювалися і пахли червнем.

Поблукала по саду, а тоді постукала в темну шибку.

Батько вийшов на веранду, увімкнув світло. Воно вихопило частину двору й Софію.

— Це ти?

— Я, — мовила, ковтаючи сльози.

— Що таке? — запитав батько. — Ви не заблудилися випадково, громадянко Непитуща?

— Я ніколи Непитущою не була і вже не буду, — голосом школярки мовила вона.

— Е-е-е, дарма. Такий чоловік, при посаді, майже князьок. Сьогодні збирав самогоночку на хуторі для свого барильця. Осоромився ваш муж, обгадився на ціле село. — Байда стояв у дверях і, здається, не збирався впускати її до хати. — Там, правда, йому трохи не повезло: бджоли нашого діда Матвія покусали, пес мало міліцейської форми не подер, ще й горілку в калюжу довелося вилити. Ти ж нашого діда знаєш. Словом, не везе вашому чоловікові: з воза упав, віл на нього напудив, та ще й колесо переїхало.

— Досить знущатися.

— Знущаться! Невідомо, хто над ким! Заходь! — гримнув Байда. — Назамужувала, й досить. Цілих сорок днів. Можна завтра й обід справити, як за покійником. Коли підеш за речами?

— Вони тут, он сумка в саду.

Батько пішов, вніс до веранди сумку. Софія сіла на стілець й зняла босоніжки.

— Я все це знав, тільки не вгадав, якого саме дня підеш від нього. Казав, що через тиждень. У таке болото влізла! Тепер тебе ніякі води не обмиють. Чого розсілася? Іди в хату…

Байда стояв у довгих чорних сатинових трусах, сам чорний, худий.

— Що там таке? озвалася Ганна. — Чого ти лементуєш серед ночі? — Вона вийшла на веранду, побачила заплакану Софію й кинулася до неї.

— Полюбуйся! Я що, не вгадав, як воно буде?

Мати обняла дочку й завела до кімнати. Софія увімкнула нічник. Тут все було так, ніби вона нікуди й не зникала. Речі, до яких ми звикаємо, мають інколи магічну силу. Софія глянула на свій гребінець на тумбочці трюмо, шматочок халата, що виглядав із шафи, на свою дитячу фотографію під вишитим рушником, і все в ній затремтіло. На неї дивилися величезні шкодливі очі. Софія затримала погляд на своєму портреті і подумала, що все, що вона накоїла, — неминучість. На цьому зухвалому, невпокореному байдівському лиці все запрограмовано: доброта, милосердя, розум, дурниці — все, чого вона досягла і встигла накоїти. Софія кілька разів схлипнула й подумала, що такий характер у неї від батька, а не від матері, то й нічого вже йому так її шпетити.

— Наче дівчина як дівчина, — сказав Байда, гамуючи раптову радість, — а як викине що, то одведи й заступи. В кого ти така? — Він повис у дверях Софіїної кімнати.

— У тебе, тату, — не задумуючись, мовила вона, — лише у тебе. — В ній лунко озвалася радість.

Байда хмикнув, пошкріб волохаті груди й пішов спати.

Він пригадав, що всі «коники», дитячі й парубочі, відпали від нього вже тоді, як пішли діти. Мовби сталася якась психологічна перебудова, а до того довгенько ходила за ним химерна слава. Енергія бродила в ньому дика, і витрачав її не лише на благородні справи. Він погортав у пам’яті сторінку за сторінкою, як книжку, і вийшло щось неймовірне.

Згадав, як розшив із хлопцями повітку і стрибав із неї, використавши як парашут дві материні хустки. Батько лупцював його ввечері, як Сидорову козу. Того ж літа він постинав серпом напівстиглі голови соняшників, уявляючи, що в руках у нього шаблюка, а соняшники — вороги. Його знову бив батько. «Покаявся» і через кілька днів зібрав дітлахів і горланив на все подвір’я: «Дивіться цирк!» Брав за ноги курчаток, розкручував і підкидав їх. Вони смішно летіти в повітрі і падали на землю. Увечері всі тридцятеро лежали коло повітки мертві, а батько бив його, поки й не стомився.

«От стерво! Невже це я таке робив?» — Байда потер п’ятірнею лоба. Пригадав, як він Ганниного батька, що сторожував на баштані і мав звичку спати на возі, з другом Марком затяг аж до лісу. Тесть не хотів віддавати за нього Ганну, до самої смерті так і не пробачив йому тієї витівки.

Байді стало душно й соромно, і він гукнув, щоб відігнати від себе настирливі спогади:

— Ганно! Подивися, чи я не зачинив у веранді кота.

І подумав: «Мені той кіт потрібний як п’яте колесо до воза».

— Не зачинив.

Ганна налила у склянку вершків, узяла тарілку з пиріжками й пішла до Софії. Вона їла, а мати не зводила з неї очей.

— Нічого, дитино, ще буде й на твоїй вулиці свято. Мені сон проти сьогодні снився. Ніби пожмакана червона хустка розправляється на вітрі і стає новою.

А Байда все гортав сторінки свого буйного минулого. Зупинився на тому, як з Марком тягли зв’язаного Дмитра Солопа до ставка топити. Не втопили, а поволокли на хутір і підвісили до вітряка. Кричали по черзі — то він, то Марко. «Оце тобі за Стася!» — «Тремтиш, гнидо!» — «Будь ти проклятий!»

Була середина весни, все зеленіло й квітувало. Проклюнувся досвіток, а Солоп висів розіп’ятий на вітряку. Хутір озвався півнями, а потім і Матвієвим голосом — вийшов зустрічати досвіток і побачив ту картину. Подивився, помовчав і сказав:

— Відпустіть його, хлопці. Нехай не оскверняє крил: вони ж колись людям хліб мололи.

Марко відв’язав його. Солоп звалився на землю, як лантух, і побіг до шляху.

— Щоб ти здох! — гукнув навздогін йому Байда.

— Здохне! — спокійно мовив Матвій і додав: — В отаку пору і здохне.

Довго крутився Байда, пригадував і нарешті видихнув:

— Таки в мене вдалася бісова дівка.

— Що? — сонно запитала Ганна.

— Нічого. Спи! Мені оно скоро вставати, а ти заважаєш своїми балачками.

* * *

Стефа Богданівна прокинулася з гарним настроєм, що траплялося дуже рідко. За тюлевою шторою світився ранок, в очі било пекуче липневе сонце. Вона відсунулася до стіни під жовто-коричневий килим.

— Іване Савичу! — прорізав тишу низький контральто і злетів, як голос служителя культу під соборне склепіння.

Іван вийшов із сусідньої кімнати у голубій сорочці, на ходу застібаючи гудзики.

— Скажіть, котра година? — запитала.

— Пів на восьму.

— А чому ви й досі вдома?

— Прийшов переодягтися. У райком партії викликають.

— Щось дуже часто останнім часом ви туди їздите, неначе ви не парторг, а голова колгоспу. — Стефа позіхнула, прикрила долонькою маленький ротик.

— Ще ні, але все у божій волі. Ви б хотіли бути дружиною голови колгоспу?

— Не жартуйте так жорстоко!

— Я з вами ніколи не жартую. Дозволив собі зробити це єдиний раз і досі розплачуюся.

Стефу те вдарило, як могутня хвиля після вистрілу бронебійної гармати.

— Все життя мріяла бути дружиною голови колгоспу! Хай би його шляк трафив!

Вона засміялася здавленим і сипучим сміхом, схожим на сухий, колючий сніг. Він вилетів з її грудей як заклинання тим діамантовим видінням, які не те що не стали реальністю, а навіть не приходять у її сни.

Голос Вереса повернув її до жорстокої реальності, а точніше, на город, де аж кишить цей потворний колорадський жук і буяють не кокосові пальми, а плодючий український осот.

— Ти хоча б трішки виходила на город. На якусь годину ж можна вийти. Мати із Стасем уже тричі його висапали, а літо дощове, то знову зілля зійшло. Все хазяйство на материних руках. Сама ж бачиш, що її доїдає цей проклятий поліартрит.

— Я, між іншим, як і ви, працюю, а не гуляю. І пристойно заробляю.

— Наскільки мені відомо, в школі зараз канікули і ви заходите туди вряди-годи. Соромно, що вас годує хвора мати.

— Я без того всього можу обійтися і все можу собі купити! — Стефа відвернулася до стіни й прикрила повіками очі.

— Можеш, але чомусь не обходишся. Готовеньке — воно краще.

— Відступіться од мене зі своїм городом і коровою! — Вона провела долонями по лиці й проказала розпачливо: Всього могла сподіватися у житті, але бути сільською вчителькою — нізащо!

— За крадені в держави гроші багато чого можна купити, але не долю.

«Нащо тільки я розповіла йому про трагедію своєї сім’ї?» — подумала Стефа.

— Я вас починаю ненавидіти! — видихнула вона.

— Прекрасно! Я тільки цього й чекаю!

— Як же я жорстоко помилилася! — Стефа стиснула пальцями скроні.

— Усе ще можна поправити, Стефо. Ще не все втрачено. Ваша доля блукає манівцями, а може вийти й на рівну стежку.

— О так! — ковтаючи слова, мовила вона. — В мене все буде гаразд, а ви зі своїм характером приречені на самотність. Такого ніхто терпіти не буде. Жодна порядна жінка не вийде за вас заміж! Запам’ятайте мої слова!

— Запам’ятаю! — Іван посміхнувся і пішов геть.

Стефа страждала. Тинялася по хаті, по подвір’ї, думки, що роїлися в голові, були невтішними. Сама собі нагадувала самотнього звіра, що сидить у ямі і виє на місяць.

Як же вона помилилася в Іванові. Який же він безсердечний і кусючий! Не говорить, а кропивою жалить. Ще її в лицемірстві звинувачує! А сам! Яким прикидався колись романтично-схвильованим, насправді це грубий мужик. Куди й подівся той молодий хлопець, що так гарно вмів читати вірші, ніжно брати за руку, цілувати в долоньку й дивитися в очі. Міраж! Того не було! Те їй привиділося.

У них із перших днів усе не ладилося. Спочатку вірила у «притирання» характерів, але це притирання затяглося на багато літ. Вони живуть, неначе ходять по паралельних лініях, які ніколи не перетнуться. У них повна несумісність. Є пари, у яких характери, смаки, погляди збігаються. Вони ж як два материки у різних частинах планети.

Тепер вже чітко бачила, що їх ніщо й ніхто не порятує, навіть нащадок. Лікарі сказали, що в неї не буде дітей. Стефа тим не переймалася. Іван хотів дитини лише спочатку, тепер не хоче.

Стефа зітхнула. Він не хоче тепер навіть бачити її. Накрохмалена постіль (єдине, що вона любила робити, — прати, виварювати й прасувати білизну) біліла, як льодова скеля серед довгої полярної ночі й вічної мерзлоти. Давно відчувала, що вона не хвилює його як жінка. Спав Іван майже по-спартанськи на веранді, а вона сама на цьому широкому, білому, як холодна пустеля, ліжку.

Стефа не помітила, коли споночіло. Несподівана думка осінила її. У тридцять років так надовго не цураються жінки. Хтось та має в нього бути. То був черговий приступ ревнощів.

Прислухалася до кожного шелесту за вікном. Івана не було. Не чути його кроків, поцокування умивальника під кленом. Тиша. Теплий вечір і холодна самотність.

Стефа встала, одягла сукню й вислизнула на вулицю. Наткнулася на постать і сполохано відступила. Хтось йшов повз їхнє подвір’я. Вона напружено вдивлялася якусь мить і запитала:

— Це ви, Байдо?

— Я, — відповіла Софія.

Навіть у темряві Стефі було видно красиві лінії Софіїного тіла, ніби ніколи не били її студені вітри, не смалила спека, не знала вона грубої роботи. Звідки в цієї сільської дівчини така граційна осанка?

— Ви з роботи? — озвалася Стефа для годиться. День збіг без спілкування з людьми, якщо не брати до уваги сварку з Іваном, отож у неї виникла потреба перекинутися з кимось словом.

— Ще й досі дівуєте чи вже вийшли заміж? — злетіло із Стефиного язика, і їй стало соромно і за своє запитання, і за хуторянський мовний стиль.

— Уже й розлучилися, — весело відказала Софія. Їй хотілося швидше втекти від цих очей, що розглядали її з якоюсь непристойною відвертістю. Вона це відчувала навіть у темряві.

— О-о-о! — покпинила Стефа Богданівна, — Нині молодь на шлюб дивиться як на забаву. Ніякої моралі.

Вона вже налаштувалася на коротеньку, не позбавлену гострої філософської приправи лекційку, але Софія пірнула в теплий вечір, розтала в темряві.

Почуваючи якийсь осоружний страх і сором, Стефа пішла до колгоспного саду. Проникла тінню й сіла неподалік сторожки. Біля відчинених дверей лежав пес, кілька разів гавкнув на неї, але Вікторія прикрикнула на нього. Стефа напружено дивилася на освітлені двері. Стало моторошно. «Як ця Вікторія може бути тут ночами? Я збожеволіла б од страху!» — подумала вона.

Хтось ішов до сторожки. Стефа заніміла. Пройшов повз неї і зайшов в освітлені двері. Пес не озвався, лише заскімлив. Ні, то був не Іван.

До Стефи долетів низький бас і сміх Вікторії. Потім той басок перейшов у хтивий шепіт.

За садом зійшов місяць, освітив спочатку верхівки дерев, а потім вилив на всю землю ківш срібла. Відшукав і Стефу. заглянув їй в очі. Почувала себе незапрошеним гостем на чужому весіллі, якому перепала дармова чарка і він випив її натщесерце.

Встала, відчуваючи щось непевне: трішки сорому, трішки радості (то був не Іван), трішки заздрощів. Цілий букет відчуттів. А ще й трішки гордині: вона ніколи б не хотіла бути такою, як ця Вікторія. Але в чому ж тоді щастя? І чого ж воно тоді минає її, чесну й чисту? Стефа зітхнула.

Йшла селом, а з нею діялося щось непевне, і вона подумала що то в ній озвалися мамині гени.

Постійні розмови матері про дівочу цноту і скромність формували її неемоційною і навіть відлюдкуватою. Дарма що мамин рід обростав легендами й плодив гультяїв та байстрюків. Тета Ядзя кілька разів виходила заміж офіційно й неофіційно. Мама перша у всьому роду обурилася блудливими родичами і ще невінчана втекла до тата в українське село. А потім вони переїхали на Радянську Україну, в Прикарпаття. Мама ні разу не пошкодувала за тим, що зробила, хоча увесь рід, окрім сестри Ядзі, відцурався її. З усього посагу мала вилинялу шовкову сукню та ще шляхетний спогад про їхню культурну, попри все, сім’ю.

Татусь ліпив Стефочку дещо іншою. Він викупував єдину, кохану дитину в розкоші й повторював одне і те ж: «Треба жити чесно, у злагоді із совістю».

Стефа вірила і в мамину, і в татову життєву філософію. Вірила, що матуся найвірніша, найскромніша і найпорядніша із жінок, а татусь — найчесніший із чоловіків. Все, що вона має в житті, — то батьки працюють до сьомого поту й тягнуться з усіх сил, щоб в неї було незгірш, як у людських дітей.

Крах наступив одночасно. В один день Стефа перестала вірити в мамину високу моральність і татову порядність і чесність. Бруд виплив раптово і нагадував чорні плями мазуту на чистій поверхні озера. Тато, виявляється, запускав руку в державну кишеню, а мати мала необережність закрутити голову тому напівлисому музикантові з ресторану, якому крутила її в інший бік офіціантка Нелюся. З того все й почалося. Нелюся сказала, що на чужій біді щастя не збудуєш, і підпиляла ті стовпці, на які опиралася розкішна й міцна будівля їхнього родинного благополуччя.

Біда була великою і несподіваною для всіх. Нелюся відкрила частину секретів, частину розповіли інші. Свідків знайшлося більше, ніж годилося, навіть власний татів шофер не пожалів його і витяг на світ божий стільки всілякого бруду, що всіх охопив жах.

Стефа відчула себе ошуканою і знищеною морально. Не вірила ні в які чесноти батьків, і все, що оточувало її, деякий час було осоружним.

Літня ніч світилася зорями, місяць лив срібло не лише на село, а й у її збуджену й розточену думками та спогадами душу.

Зайшла до веранди й покликала трохи пригніченим голосом:

— Іване Савичу!

Голос глухо вдарився об стіни. Підійшла до свекрушиної хати й тихо постукала в шибку.

— Хто там? озвався Стась. Він не спав — мучив повний місяць.

— Іван у вас? — запитала Стефа.

— Він спить, — прошелестів Сашчин голос.

— На інтелігенцію напало безсоння, — озвався Стась тим голосом, якого боялася і який ненавиділа Стефа, — На вас, бачу, повний місяць теж впливає негативно. У вас лунатизм чи ви переспали вдень? — відчинив вікно.

До Стефи повернулася гординя, наче одяг, якого вона певний час не вдягала і почувала себе не так, як завжди.

Вона хряпнула дверима, лишивши на веранді світло: нехай посвітить їм у вікна.

Наступного вечора знову пішла до сторожки. У її одноманітному і нудному житті з’явилося оригінальне заняття. Воно розворушило й оживило Стефу. Вона аж повеселіла з виду. Так ніби на потрісканій, випаленій землі хтозна-звідки з’явилося джерельце й визеленило та освіжило шматочок землі навколо себе.

Щовечора дивилася на сторожку, дослухалася до чужих любощів, і в ній оживало щось непевне й все голосніше озивалося те, що колись, думала, не народилося в ній чи народилося глухонімим. Якісь пристрасті бурунилися в ній і формувалися в цілком реальні бажання. Сама жахалася того. В ній відбувалася жорстока боротьба між вихованням і спадковістю. Пекла раків і уявляла, що то не Вікторія, а вона мліє в обіймах — грубих і несамовитих. І так цілісінький тиждень. Аж доки не відчула виснаження і злої образи. Треба це все припинити. І то негайно!

Тому й топталася зранку біля кабінету Вернеги. Перечекала всіх, переслухала сварки, а тоді зайшла з тим виглядом, який не віщує нічого доброго.

— Михайле Васильовичу, у вас знайдеться для мене кілька хвилин?

Вернега зібрався вже йти, стояв посеред кабінету, але повернувся, сів і запросив сідати й Стефу.

— Звичайно. Я вас уважно слухаю, Стефо Богданівно.

— Я постараюся викласти суть справи швидко.

Вона сиділа у позі скромниці, праведниці, а може, просто богині чистоти й високої моральності. Дивилася у запилюжені вікна й говорила:

— Розмова, звичайно, дуже неприємна, але я мушу говорити. Це просто мій обов’язок, я не можу проходити повз неподобства.

Вернега засовався на стільці: преамбула задовга, а він так поспішає в поле.

— Слухаю вас…

І Стефа виклала все: що Вікторія глибоко аморальна особа, що її перебування в селі небажане, що до неї в сторожку ходять вночі чоловіки, і невідомо, чи вони не одружені.

Вернега оторопіло дивився на Стефу Богданівну й крутив у руках олівець. За тридцять років головування всього наслухався, а з таким до нього прийшли вперше.

— А як це вам вдалося побачити? — Вернега лукаво зиркнув на Стефу.

Вона трішки розгубилася.

— Зовсім випадково, але факт лишається фактом.

— Цілий тиждень випадково?

— Ви, Михайле Васильовичу, не іронізуйте, тому що справа моралі не менш важлива, ніж матеріальні цінності. Хоча матеріальні цінності теж страждають. Сама мені хвалилася, що консервує собі все, що хоче. В даний час — черешні.

— Спасибі, Стефо Богданівно, — серйозно мовив Михайло Васильович. — Я про це не знав.

Стефа встала й з почуттям виконаного обов’язку гордою ходою пішла до дверей.

— Стефо Богданівно, — покликав її Вернега, коли вона вже прикривала двері.

Та обернулася. В щілині дверей появилися копичка білого волосся й тернові очі. В них уже відстоялася каламуть, і вони випромінювали на Вернегу чисті, спокійні хвилі.

Вернега одним грубим помахом руки скаламутив ту відстояну благодать.

— Інтересно, а хто вас вчив підглядати і, вибачте за грубість, винюхувати? Наші вузи цьому ж не вчать!

Двері гучно грюкнули й відчинилися. До Вернеги долетіли сердиті кроки.

* * *

Наступного дня Гринь сидів у кабінеті голови. Сидів на тому самому стільці, на якому вчора виголошувала свою пристрасну промову Стефа Богданівна, з однією суттєвою різницею Стефа почувала себе борцем, майже Жанною д’Арк, а Гринь — побитим псом. Йому здавалося, що стілець цей електричний і ось-ось його увімкнуть в електромережу.

Вернега перебирав усі його грішки, великі й малі, добрався й до родичів, Гриню довелося вислухати кілька прикрих бувальщин і про них.

— Хто тобі дозволив самочинно влаштовувати трус? — запитав Вернега.

— Безобразіє, конєшно, — згодився Гринь, — сознаю.

— Де ти подів ту горілку, трясця його матері?

— Вилив у калюжу. Хотів у ставок шуганути, жаб підпоїти, щоб краще співали, але той старий придурок Матвій заставив вилити в калюжу, — Гринь з досадою крекнув. — Здівався самим натуральним образом.

— «Старий придурок», — перекривив його Михайло Васильович. — Що за вирази?! Він же старий чоловік, а ти, шмаркач, обзиваєш його отак.

— Виноват! — буркнув Гринь.

Бреши комусь іншому, а не мені! У ставок він хотів ту горілку вилити! Жаб підпоїти! Так я й повірив. Я б тебе підпоїв, мурло ти чортове. Тебе ставили за порядком стежити, а не безчинствувати.

— Так самогонку ж варять, — забулькав Гринь, наче ковтав її, кляту, з вузького горла.

— То хіба це так робиться? Ти ж підриваєш віру людей у місцеву владу. Ясно тобі?

— Понятно!

До горілки ти добрався, а прямих своїх обов’язків не виконуєш. Учора біля Будинку культури хлопці влаштували бійку, розбили вікно. Цього ти не бачив, а де в кого захована горілка, знайшов. Ще раз щось подібне викинеш, вижену к чортовій матері.

— Всьо поняв, — відірвав від піднебіння липкого язика Гринь. — Молодий, ісправлюсь.

— Якщо «всьо поняв», то даю тобі для виправлення бойове завдання. Тільки не розпускай язика. У твоєї матері живе квартирантка, та, що сторожує наш сад. Кажуть, що консервує собі все, що бачить. Піди перевір, чи це так. І прийдеш і про все доповіси. В сторожку теж заглянь. Іди!

Гринь вилетів з кабінету з виразом приреченого до страти, але той вирок йому замінили пожиттєвим ув’язненням.

Не йшов, а летів до материного подвір’я. «Зараз нароблю тут шороху!» — вирішив собі. Мені дали по шапці, то і я декому попсую кров.

Гринь тупав туди-сюди, давив черевиками опалі груші лимонки й мовчки блудив очима по подвір’ї. Думав, так наче котив під гору віз із гарбузами. Спочатку про Софію, що й досі не являється. «Поваляє дурника, скучить і прийде. Ще й звиняться буде». Потім завернув до Вернеги, що шпетив увесь його рід.

— Ти чого ходиш надутий, наче жабу проковтнув? — запитала мати й загаркотіла глечиками на східцях у льоху.

— 3 вами буде розговор особий, я доберуся ще й до вас, — пообіцяв Гринь.

— Ой лишенько, як злякав! Чого це ти сичиш? Не дави оно луче груш, за них теж якусь копійку можна вторгувати.

Явдоха злила з кількох глечиків молоко в один й понесла його в сіни, щоб скисало.

— Жінка покинула, то ти на всіх кидатися почнеш! Було б у руках з першого дня держать. Кому кажу, щоб не давив груш! — гаркнула уже з сіней.

— Я кого хоч можу отак розчавить! — набундючився Гринь.

— Дивись, щоб тебе не розчавили. Щось ти сильним паном став.

— Ну, ладно болтать. Не до вас прийшов. Де ваша квартирантка?

— На городі загорає. Лежить оно, як породілля. А нащо вона тобі?

— Дєло єсть.

— Що це ще в тебе до неї за дєло може бути? — Явдоха виглянула з сіней.

— Тільки-но од Вернеги. Хвалив мене за гарну службу. Казав, таких людей, як ти, Гриша, побільше б у селі. Відколи ти тут — кругом порядок.

— Ой-йой-йой! Хвали мене, моя губонько.

— Не перебивайте. Що казав, те казав. Хіба я винен…

— Ну-ну! Бреши далі.

— Ну й сказав, щоб я за вашою квартиранткою прислідив. Хтось капнув на неї. Краде черешні, консервує, а у вас в льоху ховає.

— Воно тобі нужне! Може взяти, нехай бере, а ти не мішайся до того. Кожен хоче пожити! — завершила улюбленою фразою Явдоха й пішла в комору. До Гриня донеслося глухе шарудіння совка в зерні.

Гринь, як гусак, ходив туди-сюди, трощив і далі груші і думав, як йому підійти до тієї рудої столичної квартирантки і як почати з нею розмову. Заглянув у льох, побачив банки, по яких гуляв сонячний промінчик, покахикав у кулак.

Вікторія загорала на городі, простеливши стару ковдру на скошеній конюшині. Гринь зиркав туди й не наважувався підійти. Він ніяковів перед нею, дарма що знає її давно. Ще коли приїздив на вихідні із райцентру, зустрічався з нею й почував себе не у своїй тарілці, і ходив як не своїми ногами, і говорив іншим голосом, підбираючи слова, які застрявали в горлі, але, здавалося Гриню, звучали культурніше. Він ламався перед нею, хоча вона звертала на нього увагу так само, як на старі меблі у материній хаті.

— Гриню, йди мішка подержиш, — озвалася з комори мати. Гринь лінькувато потеліпався туди.

— Я оце до млина зібралася, а то скоро новий урожай буде, а в мене півзасіка пшениці та цілий лантух кукурудзи. Вася пристарався. Повезу, змелю, поки в млині не завізно, — мирно воркувала Явдоха.

Гринь пошморгав носом — тут аж кишіло мишами.

Вулицею прогаркотіла підвода й зупинилася коло двору. Явдоха й Гринь як по команді виставили з дверей розтовчені носи. Ніби перед появою на світ їх ретельно хтось розкачав качалкою.

Біля воріт вовтузився Варчин чоловік Василь.

— Готово, мамо? — запитав весело.

— Усе, Васю, — сказала, як завжди, голосом солодким і люблячим. Бо зять у неї, любила хвалитися й піднімала догори великого пальця, «во!», Варка вредна й скупа, а він плохий, як голуб.

Василь — чоловічок дрібненький, миршавенький, у завеликому, виношеному костюмі й новому кашкеті. Варка завжди купляла йому костюм на два розміри більший, щоб не здавався таким худим і малим.

Василь сірим горобчиком спорхнув із воза і зайшов у сіни. Витер кашкетом лоб, точніше те місце, де він мав бути, бо волосся на голові починало рости над бровами. Василь вхопив лантух із пшеницею, викинув собі на плече й поніс до воза. Гринь витріщив здивовані очі. Не чоловік, а мураха біля пшеничної зернини.

— Отаке жилаве! — любовно мовила Явдоха. — Самого сто грам, а цупить центнер. — Василь кинув лантух на віз, обтрусив на завислому плечі піджака ворсинки з мішка й прибіг знову у сіни по другий мішок.

— Був у Дмитра тіки шо, — Василь потер кирпатого носика. — Сильно болить у нього в животі.

— От біда! — Явдоха загрібала ногою під скриню ту пшеницю, що розсипалася по долівці. — А що врачі кажуть?

— А шо вони кажуть… — махнув рукою Василь й вхопився за гичку мішка.

— Удвох, удвох із Гринем, Васю, — заворкувала Явдоха. — Я знаю, що ти рвучкий до роботи.

— Удвох — то й удвох.

Він цупив мішок, а Гринь тримався за гичку, сунув за ним і сопів.

— Іди, Васю, чарочку тобі наллю, — покликала Явдоха коли переносили зерно.

— Та я трохи в Дмитра підобідав.

— Та йди сюди, і ти, Гриню, йди.

— Не употребляю! — відкопилив губу Гринь. — Бросив. Зав'язав.

— Зарікалася свиня чогось не їсти. «Зав’язав», — перекривилася Явдоха, — В котрий це раз? Он уже увесь у вузлах. Та як не хочете, то й не треба. — Вона вилізла на віз і вмостилася на купку злежаного сіна. Василь всівся попереду.

— Ти ж дивися тут, Гриню, щоб все було харашо. Рушай, Васю.

Василь легенько хльоснув коней батогом, і вони рушили.

Гринь зайшов на подвір’я й тихими котячими кроками, які відтренував ще тоді, коли ходив назирці за Софією, подався на город. Став за стовбуром груші-дички й прикипів очима до зелено-золотистої плями, яка засвітилася й попливла, торкнулася у Гриневі чогось такого, що він затремтів, як осикове листя.

Зелене — то чубчик відрослої конюшини, золотисте — то Вікторія, що лежала майже в костюмі Єви. Той самий блакитний купальник, який більше грав символічну роль і тримався на її тілі, як смужечка туманцю над вранішнім озерцем. В’юниться собі й нічого не ховає.

Вікторія чи то спала, чи просто, прикривши повіками очі, мліла, пригадуючи щось таке, від чого в неї по перегрітій шкірі пробігав легенький струм, який породжувало липневе сонце і її здорова, нічим не виснажена кров.

У Гриневі боролися різні відчуття: страх перед її столичною вищістю, захоплення прекрасними формами і бажання довести Вернезі, що недарма їсть міліцейський хліб.

Він випнув груди й рушив до неї.

— Що, загораємо? — пробелькотів, відчуваючи легке запаморочення від її красивого тіла і нестерпне бажання помацати його рукою.

— Як бачите! А ви що, товаришу міліціонер, прийшли оберігати мій спокій? — Вікторія блиснула на Гриня чорними скельцями окулярів.

— Наоборот, — Гринь кахикнув у кулак, — прийшов арестувати вас.

— О! Це вже інтересно! А де ордер на арешт? — охоче підтримала гру Вікторія, бо мала море вільного часу і вже знудилася серед цих бур’янів.

— А он гайну счас за мацоклєтом, погрузю в коляску банки з черешньою, що ти наконсервувала, ото і буде ордер.

Лише тепер Гринь зрозумів, що він і не боягуз, і не барахло, як запевняв годину тому Вернега.

— Мені вчулося чи ти справді це сказав? — Усмішка залишала її розпашіле лице.

— А шо тут понімать?! — Гринь, як Солопів індик, надув шию, схрестив на грудях куці руки й дивився кудись повз осот, молочай у космічні далі, почуваючи, що він стоїть не просто на материнім городі, а на планеті.

Вікторія сіла, зняла окуляри й глянула на Гриня своїми гарними розкосими очима.

Він поблукав поглядом по її відкритому античному бюсті, ковтнув слину й втупився в червоні цяточки колорадських жуків, що мирно доїдали кущі картоплі.

— Неприступний, як міський вал! — сказала Вікторія, наділа окуляри й знову вляглася.

— Ти, давай, не оскорбляй! — відірвав погляд від жуків і знову звернув його до всесвіту. — Я при ісполнєнії і теж можу обізвать.

— Ха-ха-ха! Який ти неросторопний. Я компліментствую, а не оскорбляю.

— Думала, ніхто нічого не бачить, ти одна така розумна, а всі дурненькі. Голова визвав і сказав, що поступив на тебе сигнал, каже, піди перевір і доложи. Тіки язика не розпускай. Я заглянув у льох, і факт наліцо! — Гринь лишився задоволений собою і своїм вмінням культурно говорити.

Вікторія підхопилася на ноги. Гринь розгублено відступив — від неї летіло щось розпечене, гаряче. Він розщебнув комір сорочки:

— Жарко.

— А ти роздягнися, позагорай. — Голос Вікторії знову повернув утрачені нотки. Її професійне око прочитало все, що відбувалося з Гринем.

— Я на службі.

— Ти зараз у подвір’ї своєї матері.

Вікторія сіла й запалила цигарку. Гринь розгублено топтався на місці, дивився на довгі лаковані нігті, цигарку, вдихав пахучий дим. Усе це імпонувало йому. У нього завжди була глибоко захована мрія одружитися на жінці, яка курить. Від цього віяло чимось екзотичним.

— Я думала, ти свій, — Вікторія випустила кільце диму прямо на Гриня, — а ти розквакався: «Складу акта, заберу банки». Ну іди й заявляй. Чесний знайшовся! Мені твоя мати розповідала про твої штучки, які ти виробляв ще у райцентрі. Рильце добряче в пушку, а корчиш святого.

Гринь лупав на неї розгублено і тупо. Такого повороту розмови не чекав.

— Зовсім здуріла стара.

— Тепер, голубе, багатьох треба арештовувати. І тебе, і твого двоюрідного братця, і твою сестричку Варку. Адже п’єш молочко, яке вона тягає з ферми? П’єш! Сир, сметану їси? Отож-то! То чого ж тут ламаєшся, мов яшний пряник? Корчиш із себе неціловану дєвочку, в якої побувала рота солдат! Ха-ха! Чесний озвався!

Вікторія погасила об грудку землі цигарку і встала. Гринь мовчки сопів.

— Піду передрімну перед службою!

Вона встала, війнула на Гриня розпашілим тілом. Він погуляв по ньому очима й відвів погляд. Вікторія знову прочитала просте письмо Гриневої душі і відчула себе досвідченим вершником, який вкоськав дикого коня.

— Допоможи мені винести цю ковдру й подушку на горище.

Гринь покірно поніс постіль в сіни, мовчки піднявся за нею на горище. На них дихнуло сіном, старою соломою і теплим пилом. Крізь віконечко просочувалося світло й блідо освітлювало горище; трухляві бантини, комин…

— Отут я інколи сплю, — збрехала Вікторія, бо була тут уперше.

Гринь кинув ковдру й подушку на сіно й розгублено глянув на отвір у горищі, який Вікторія глухо прикрила лядою.

— А ти скинь піджак. Хто ж у таку спеку ходить у піджаку? — Вікторія розстібала гудзики піджака, а Гринь топтався на місці. Робила якісь спіралеподібні рухи, обвивала його, як виноградна лоза стовп. Витягла з рукава одну руку, потім — другу. Піджак полетів на злежане сіно. Розстебнула гудзики сорочки й провела долонею по оголеній шиї. Гринь усе ще ловив солом’яно-трав’яний дух горища і запаморочливий запах її тіла. Смішно роздував ніздрі, як молодий, здоровий кінь, що зачув воду.

Потім стиснув її руками, наче кліщами, й припав до відкритих грудей. Вікторія хіхікнула лоскітливим, запаморочливим сміхом. Той сміх заволодів усім єством, Гринь підхопив її й поклав на сухе задушливо-пахуче сіно. Вона цілувала його, прикривши повіками очі. Не то від задоволення, не то щоб не бачити його обличчя…

— От і познайомилися! — вигукнула вона й помітила, що віконечко у фронтоні зовсім зголубіло. — Отак ліпше, а то хотів мене закласти. «Арештую, складу акта». Дурачок ти мій! — Вікторія поплескала його по щоці. Гринь усе ще млів, як добряче уварений борщ, і слухав її пащекування.

— Бач, як я швидко тебе арештувала, булькатенький ти мій.

Це вже було відверте знущання, і Гринь хотів запротестувати, але в нього вийшло: «не-не-не, м-м-м».

— Скільки тобі стукнуло? — потягала Гриня за ніс.

— Двадцять восєм.

— Трохи застарий. Мені подобаються молодші. Страх люблю молодших за себе мужиків. Хоча б років на п’ять, шість.

— М-м-м, — знову хотів сказати щось Гринь, але не вийшло.

— А мені двадцять дев'ять, але ніхто мені їх не давав. Двадцять два — двадцять три, не більше.

— А я б дав, — бовкнув Гринь.

— Помовч, мій лупатенький! Тобі дуже пасує мовчання. Тоді в тобі з’являється щось загадкове.

Гринь потягнувся до одягу, але Вікторія відшвиргнула його геть і ніжно провела рукою по Гриневих грудях, вкритих густою щетиною.

— Аполлон ти мій! Красавчик!

Вона хіхікала, Гринь сопів.

— Ех, тепер би чашечку кави з коньяком. Люблю покайфувать, люблю красиву жизнь! Ти, Гриша, любиш?

У відповідь почула хропіння.

— Вставай, ледащо! Ще ніхто зі мною не дозволяв такого!

Вона струснула його плечі. Він прокинувся і не міг збагнути, де він і що з ним.

— Спати біля такої жінки, як я, то вже нахабство. Ану, чеши звідси. — Вікторія стала на коліна й потягла Гриня за волосся. Він вхопив її і знову повалив на сіно.

— Я про такого, як ти, мріяла усе життя, — сказала щасливо.

Поволі гусли сутінки. Вікторія відчинила ляду й наказала:

— Тепер драпай звідси. Після короткого арешту вам, товаришу міліціонер, подаровано амністію.

Гринь шукав одяг і не знаходив. Вікторія сміялася и лінькувато мацала рукою по сіні. Він шастав по горищі, стукався лобом об бантини, якісь предмети. Піджак штани знайшов, а все інше зникло.

— Вдягай костюм, завтра знайдемо решту, — засміялася Вікторія.

З костюма Адама Гриль переодягнувся у міліцейську форму й подався до квадратного отвору. За ним полетів її регіт. Гринь виповз на подвір’я, обвішаний сіном. Обтрусився і вислизнув на спорожнілий шлях. А Вікторія провалювалася в тихий сон, розмірковуючи, що всі оті красиві, розумні й цікаві, що товклися й грілися біля неї, в порівнянні з Гринем — ніщо. Він просто-таки бог кохання.

* * *

Варка добру годину тинялася на подвір’ї. Поторгала двері, постукала пальцем у шибку. З хати цвіллю віялася тиша. Хотілося дочекатися матері, та остогидло стовбичити у дворі. Варка сіла на маленький стільчик і почала махати лопухом перед собою: проганяла мух і спеку. Знудженим поглядом блукала по шляху, по бур’янах, які густим чагарником піднялися над закладеним колись фундаментом під нову хату.

«Де можна оце скіки бути? — повільно текла у Варчиній голові думка. — Сіли біля лавки в антобуз, встали біля базару. Тиняються десь по магазинах, тринькають гроші, а тоді скажуть, що мало вторгували. Як не збрехнуть, то не дихнуть. От уже людина вродилася».

Варка відкинула лопух і закопирсалася паличкою в рівчачку, що вимив дощ.

Хилилося до полудня. Припікало, заколихувало Варку після доброго обіду. Її, розслаблену, розкуту, напівсонну, раптом підкинуло й розбудило. Чорна головина «Волга» різко загальмувала і зупинилася. За якусь мить Варчин погляд із лінькуватого, сонного став зляканим, зацькованим. Ця машина завжди викликала у Варки дрож в колінах і осоружний, як дотик гадюки, страх.

Поки побачила знайому сумку, материн плескатий ніс, встигла пережити чи не всі страхи вранішні й вечірні, коли несла з ферми три повнісінькі грілки молока.

Явдоха вийшла з машини з виглядом цариці, що зійшла з престолу і спускається до черні. Варка ще кілька секунд половила відкритим ротом парке повітря, сплюнула й полегшено зітхнула.

— Спасибі, Андрушка, — сказала Явдоха й зайшла у відчинену хвіртку.

Машина рушила, обдала газами горде Явдошине лице. Але тим не прим’яла її щастя. Його знищила Варчина тельбата постать.

— Ну, ви мене, мамо, й злякали! Хай бог милує! Аж живіт заболів. Думала, по мене приїхали.

— А ти думала, що твоя мати вже ніхто і ніщо. Йду до траси, махаю попутним машинам, а він під’їжджає, одкриває дверцята і каже: «Сідайте, бабо Явдохо, на місце Вернеги». І регоче.

Варка видихнула з себе рештки гарячого повітря і теж відчула себе щасливою.

— Ну, ви й даєте, мамо, — засміялася вона драглистим сміхом. І не побоялися. Я б тамечки й умерла. А якби він з посудом од молочного завіз вас у міліцію?

— Він там знає, куди я їздила і що в мене у сумці. Ти, Варко, як зморозиш щось, то тіки послухай.

— Хоч не напрасно їздили? Продали все?

— А чого ж його кататься сюди та туди? — Явдоха дзенькнула порожнім посудом, взяла стільчика, на якому дрімала кілька хвилин тому Варка, сіла.

— Щось вас довгенько не було. Я вже не знала, що й думати.

А що тут думать! Ти ж знаєш, що я поїхала у свинячий голос. Базар уже ніякий, пошти нікого немає. Дивляться усі як на умалишонну.

Так закінчувалися всі її розповіді про «невдале» базарування. Явдоха не перевантажувала себе ніякою фантазією. Сюжет старий, але надійний.

Вона дістала носову хусточку з нагрудної кишені і вив'язала звідти гроші.

— Осьо всі двадцять два до копійки.

А чого це так мало? — Варка відкопилила губу й розчаровано дивилась на матір. — Там, мамо, тіки сметани було рублів на двадцять, сиру кілограмів шість, молоко.

— Ти думаєш, і в цю пору такий базар, як зранку. Стоїш за прилавком і ждеш, щоб хто підійшов. Одна собачня бігає і нюхає тебе. Почала дешевше просить — розібрали.

Варка топталася на місці й ображено сопіла. «Хіба я не казала, що так воно й буде, — подумала вона. Гребуть, гребуть під себе, і все їм мало». А вголос прогундосила:

— Не свистіть, мамо, чипухи! Ви не продешевите! Наче я вас не знаю. Так я й повірю, що ви продали дешевше.

— Знаєш що, Варко, — скипіла Явдоха, — вози сама та й продавай, бо я тобі ще ніколи не вгодила! Нащо його було балакать: моє діло принести з херми молоко, ваше — продать. А гроші пополам. Попробуй, допри більш як двадцять кіл. Стоїш і оглядаєшся, чи нікого із сільських не видно.

— Готове, мамо, можна перти.

— От бери та й при! — розізлилася Явдоха.

— Що я, ненормальна? Дома ні корови, ні кози, а я молоко продаю. Як скажете що, то хоч стій, хоч падай. Я шо, чокнута?

— Діло хазяйське.

— Та й гроші так, як ви, не пощитаю. Скіки взять, скіки здачі дать — упрію, а не пощитаю.

— Не пощитає вона, а каже — мало.

Варка затисла в жмені половину виторгу і ображено посунула з двору.

— Сумку з банками забери, — кинула мати.

Варка розвернулася широким торсом, хряпнула хвірткою й кинула:

— Більше ноги моєї у вас не буде. Коли ви вже нажеретеся? Хотя б про Льоньку мого подумали. Повернеться осьо з гармії, жениться надумає. Мені ж нада якусь копійку зібрать. Знать вас більше не хочу, не позволю здівацця! Знайшли дурочку!

Явдоха глянула на хвіртку, що вивалилася прямо на стежку, й скипіла.

— Вона сама знайшлася, не треба було й шукать. Де ти од мене дінешся! Завтра-післязавтра й прицургениш!

— Не прицургеню! — І розтала з Явдошиних очей.

Вона перечекала хвилю, дістала заховані під кофтиною гроші, склала докупи з тими, що поділилася з Варкою. Про дочку забула, а згадала про шмат ковбаси й свіжу булку. Дістала й почала спокійнесенько їсти.

Парке повітря теж хилило Явдоху на сон. Його розвіяв Гринь гурчанням мотоцикла. Скотився з нього, переніс через хвіртку обтягнуте міліцейською формою черевце й запитав:

— Чого це хвіртка лежить?

— А то та малахольна Варка хряпнула нею так, що вона й вивалилася.

— Сила єсть — ума не нада, — зауважив Гринь і сів на перевернуте догори дном відро. — Як тут житуха?

— Тут усім тіки ламать можна, а полагодить немає кому, — не зреагувала на мирний, дипломатичний Гринів тон: не виключено, що буде канючить гроші. — Взяв би й полагодив. — Явдоха струсила з пелени крихти булки й покликала вискляво: тю-тю-тю-тю!

За сажем озвався хазяйновито півень і привів на Явдошин клич табунець курей.

— Нема коли всякою єрундою заніматься. Роботи по горло.

— Для матері всігда нема. І що ти в чорта робиш?! — Явдоха перехрестила рота, прогнавши від нього чорта, що злетів з язика.

— Як це що?! — Гринь ображено надув воло. — Занятий все времня. За день наганяєшся — мацоклєт аж шкварчить увечері.

Гринь перед тим, як попросити в матері грошей, пішов у повітку, виніс жмут алюмінієвого дроту й рушив до воріт. Довго дивився на хвіртку, так наче то були не почорнілі від часу дошки, які він шарпав відтоді, як зіпнувся на ноги, а шмат метеорита. Підняв її і прикріпив дротом до підгнилого стовпця.

— Так і я можу, сказала Явдоха й подумала, що син її вродився для культурної, а не для грубої роботи.

Витер чоло і знову сів на відро.

— Ти їсти хочеш? Та дурнувата не приходила? — переключилася на Софію.

Гринь заперечливо похитав головою, дістав з коробки цигарку, припалив із запальнички й пустив цівки диму, гонорово відкинувши голову. Явдосі він здався в цю мить красенем. Усе йому пасувало: і ця форма, й цигарка, й запальничка, яку він вертів у руці. А головне, ця поза.

— От уже найшов на свою голову. Тіки опозорила нас. До двадцяти восьми год допарубкувався і не міг чогось путящішого знайти. Їде пані машиною, я стою, махаю, а вона проїхала и не глянула в мій бік. Та я, може, й не сіла б до тебе. Спасибі, Гандруша Запорожців підвіз аж до двору.

Гринь відчув досаду, що повзла-виповзала звідкілясь зсередини. Мати роз’ятрила в ньому давнє. Софія назавжди забрала з собою мрію про Байдині «Жигулі».

— Які, дивлюся, сьогодні в городі дівчата! Як ляльки, ходять, а ти отакого чорта знайшов. Та за тебе люба піде — хоч городська, хоч сільська.

— Хто думав, — пожував губу Гринь.

— Може, перейдеш додому, якої чортової матері будеш сидіть там один?

— Повременю. Чого спішить? Ніде не дінеться! Погне кирпу, забере манатки та й повернеться. Я шо, не знаю женщин!

— Дурний ти та й не каєшся! Я б не унижалася перед всяким. — Явдоха відкопилила губу, нюхнула повітря, в якому зачула передгроззя, й подумала, що недарма її хилило увесь час на сон.

— А я й не унижаюся. Пішла, то й котися колбаскою. Я собі ще сотню таких, а то й луччих, знайду.

Гринь встав, і під ним дзенькнула дужка відра об іржавий бік. Заходив біля нього з виглядом людини, яка зійшла з трону, оздобленого золотом і парчею.

Сонні Явдошині очі відпочивали на синові, вона милувалася ним, і в лінькуватій голові снувалася думка: «І не вчився, а в люди вибився. Людські діти йдуть од тракторів засмальцьовані, очей не видно, а цей, як міністр, по селі їздить, і Вернега його хвалить».

— То будеш їсти чи ні? — запитала мати.

— 3 полчасика, як з росторану. Угощали хлопці з райміліції. — Гринь чвиркнув крізь зуби. — Кажуть, ти пішов — і нема ніякого порядку. Просять, щоб вернувся до них.

Брехня заколихувала й кидала в сон. Він щойно пообідав у колгоспній їдальні, і його, як і матір, після їжі розбирали лінощі.

— Обіщають і квартиру дати в новому домі в центрі, там одне начальство получить.

Явдоха сиділа й до хрускоту в щелепах позіхала, хрестила рота й знову дерла його.

Гринь стрельнув недопалком в бур’яни, струсив із рукава гусінь, що впала з груші, і знову закурив. Брехня розбурхала трохи гідність, що спала в ньому зимовою сплячкою. Він прорік:

— Що це ви, мамо, мене позорите? Стидно селом їхать.

Явдоха, розгнівана Варкою і переповнена любов’ю до Гриня, була психологічно не готова до такої різкої переміни розмови. Вона покліпала рудими віями й пильно глянула на сина.

— Що таке?

— Кажу, що неприлічно ведете себе. Позорите мене.

— Чого це я тебе позорю?

— Кажуть, ти кругом наводиш порядок, а мати в тебе того, — Гринь дав собі щигля по товстій шиї. — Та ще й самогонкою торгує, до церкви ходить, зіллям промишляє, вже, кажуть, і голову ним поїть.

Я хіба в нього заливаю те зілля? Сам просить. Андрія присилає.

Скіки це буде продолжаться, я вас спрашую?

— Скіки нада, стіки й буде! — відрубала Явдоха. — Чарочку для апетиту п’ю, а хто її теперечки не п’є? Може, ти не п’єш?

Так я ж мужчина, а ви женщина. Зовсім ре… — Гринь осікся й не сказав улюбленого «рехнулася». Сільське походження вчасно смикнуло його за язик. Лексикон, повністю сформований у райцентрі, на який безпосередній вплив мав індустріальний обласний центр, тут, під цією грушею, що пам’ятає ще погейкування волів і дідів у солом’яних капелюхах, зазвучав би дисонансом.

У гастрономі, куди він робить часті зальоти, щоб вщипнути за пухленький бік першу красуню (в масштабах магазину), такі словеса мітять в точку. Йому відповідають так само, але урізноманітнюючи словниковий запас: «Валяй, шизік, а то як долбану по башці, то шариків не позбираєш». Гринь лише шкірив на те зуби і казав, що в нього їх нема, то й не страшно. «Воно й видно», — відповідала Машка, грубенькими пальцями з непристойно червоними нігтями і чорними обідочками під ними кидала до рота шматочок ліверної ковбаси, наганяючи на Гриня вовчий апетит і ковбасою, і своїм здобним тілом.

Все це миттю зринуло у Гриневій свідомості: і запилюжений райцентр, і продмаг на відшибі з вітринами, обквацяними мухами, і Машка з язиком, що теліпався, як дишло, і він подумав, що давно не був у неї і треба б уже «нагрянуть».

Фразу закінчив цілком пристойно і голосом, якого, здається, ніколи не мучила совість:

— Зовсім розпустилися. Женщина як-не-як.

— Щось ти великим паном став, — чи давно я тебе била, як ти за повіткою топив?

— То дєцтво було, — по-філософськи розмірковував Гринь. — А ви таки не розпускайтеся так.

— Іди ти, Гриню, к чортовій матері. Я вже й так вчена.

— А я й не до вас і йшов, а до діда Пилипа, — Гринь побрів до перелазу, потім відсунув кілька сторчовок і через дірку заліз у подвір’я старого Байди.

— Діду, ви дома, — прочинив двері у хату, — чи нема?

Дід Пилип, худий, довгий, з чорними очима, які передав усім Байдам, сидів край столу й пришивав гудзик до сорочки.

— Ні, немає.

— У вас усе шуточки, дєд, в голові.

— А в тебе джмелі?

— Оси! — реготнув Гринь і лишився задоволений собою.

— Заїжджав до вас на пасіку, а сторожиха сказала, що минут із двадцять, як пішов на обід.

Там, у саду, Гринь прослизнув до Вікторії в сторожку, а потім сидів і чекав, поки дід Пилип піде додому.

Старий зиркнув на нього і засміявся. Той сміх насторожив Гриня.

— Як ви тут? Як здоров'я? Помаленьку?

— Помаленьку. А ти приходив на пасіку узнати, як моє здоров’я? — І знову ядучий сміх і лукавий погляд.

Гринь помовчав, потинявся по кімнаті, позаглядав у велике дзеркало на стіні. Виглядом своїм залишився задоволений.

— Де Софія? — запитав з удаваною безтурботністю.

Дід Пилип відірвався від шитва, глянув на Гриневе поважне лице, що нагадувало йому товсту яшну перепічку, й пирснув.

Те образило Гриня.

— Ви всі хароші, — зашкварчав, як молоко на гарячій плиті. — Замість того, щоб нашу жисть скріплять, то ви всі її розвалюєте.

— Яка там у трясці у вас сімейна жисть? Тій дурній козі щось у голову стукнуло, тобі теж. Збіглися, розбили глечик та й розбіглися, бо побачили, що разом немає чого вам робити.

— Ну, ви, дєд, не дуже! Нам з Софією нада жить! — Гринь сів на стілець.

— То й живи, чого ж шляєшся, як ледачий пес?

— Не виражайтесь, бо я теж можу! Вона сказала, що мене не любить, оскорбляє, обзивається всякими словами. А ще образована.

— А за що тебе любить? Подивися на себе: молодий хлопець, а відпустив черево, п’єш, невідомо чим займаєшся.

— Ви не дуже оскорбляйте, ми все-таки рідня.

— Лисому дідькові ти рідня. — Дід відкусив нитку, встромив голку в подушечку над вікном і почав одягати сорочку. — І отій рудій хвойді, до якої ти шастаєш у сторожку і ховаєшся з нею в матері на горищі.

У Гриня змокріла спина і підломилися ноги в колінах. Він половив ротом повітря, поплямкав товстими губами й вискочив у відчинені двері.

Влетів у материну хату й важко впав на стілець.

Явдоха збиралася до церкви, кінчиком іржавої шпильки ніяк не могла проколоти кофтину там, де відпав гудзик, а пришивати новий було ліньки.

— Чого це ти захекався, наче за тобою собаки бігли?

— Гірше! Мамо, налийте чарку і не балакайте багато. Явдоха зникла на кухні, погаркотіла посудом і внесла сала, огірків, хліб на тарілці, чарку самогону.

— У ресторані він був! — під’юджила сина.

— Не жміться! Давайте ставте графин. Всігда жмотнічаєте.

— Це той, що не любить тих, що п’ють! — Явдоха знову пішла на кухню і повернулася з графином. — Чого ти себе сушиш, дитино? Було б за ким побиваться!

— Наче я переживаю! — Гринь встиг пригасити себе. — Просто зло, гад, бере, що кожне із себе корчить.

Усвідомлював, що тепер до Софії не було вороття, і тим гостріше почував свою втрату. Про перемир’я не могло бути й мови.

«І треба мені була та сторожиха…» — подумав з гіркотою. Він страждав. Тягнув зубами тверде волокнисте сало й шморгав носом.

Явдоха вийшла із сіней і віч-на-віч зустрілася із Вікторією.

— Щось цього року мені не везе з погодою, — сказала дратівливо, — скоро одурію від цих гроз і дощів.

Вікторія боялася гроз, дощі навівали на неї нудоту й хандру. У сторожці хоч вий, в Явдошиній хаті, коли йде дощ, ще більше пахне сирістю і цвіллю. Це безкінечне болото й бруд, а вона так любить стерильну чистоту. Дискомфорт втомлював її і виснажував емоційно.

— А ото ж літають, та й погода така, — озвалася Явдоха, — Долітаються! Як ми до бога, так він і до нас.

Гринь, тільки побачив Вікторію, посунув на неї, як броньовик на вогняну точку.

— Гришка, одстань! — сказала вона, прислухаючись, як рокочуть за селом громи.

— Тебе що, гедзь укусив, що ти хвицаєшся? — Він слинив жирними губами їй шию, і вона гидливо морщилася й відштовхувала його.

— Уже налакався, терпіть не можу п’яних. Відстань!

— А я й не п’яний! Трохи вмазав, але знаєш, скільки мені треба, щоб сп’яніти? Відро, не менше! — Гринь захихикав гундосим голосом.

— Найшов чим хвастаться.

Гринь стискав Вікторію міцними руками.

— Як ти мені за цей тиждень надоїв, липнеш, як банний лист.

— А казала, що я цей, як його, якесь ругатільне слово.

— Сексуальний гангстер, — силувано засміялася Вікторія. — Провінція ти сіра, елементарних речей не знаєш! Мовчав би побільше, було б краще!

— О-о! Язик, гад, поламаєш, поки вимовиш!

— А ти дай йому спочинок. Тобі взагалі, запам’ятай, личить мовчати. Поки в тебе рот закритий, тебе ще можна терпіти, тільки ти його одкриєш і щось бовкнеш — хоч стій, хоч падай.

— Гришка, значить, дурак? — ображено сказав Гринь і випустив її з обіймів.

— Значить, дурак! — Вікторія скористалася моментом і скочила на ліжко.

— Ну й чорт з тобою, умну із себе корчиш. Я знайду собі не таку грамотну!

— Валяй!

Гринь вискочив із двору, мотоцикл ревнув і зірвався з місця. Він пролетів селом і вискочив на трасу. Зупинився біля магазину й рішуче зайшов всередину.

У магазині було порожньо. Їдко пахло оселедцями й ваніліном. Гринь пробіг очима по вітрині з консервними банками, кульками крупів і макаронів, перевів погляд з довгого ножа обквецяного халвою, на липучки, що звисали із стелі і на які чомусь не сідали мухи, і лише тоді побачив у кутку прибиральницю, що мила підлогу.

— Асті! — кинув їй знехотя, бо в неї теж не язик а помело.

— Здоров був! — глипнула на нього жінка і пирснула. Вона понесла відро й швабру в подвір’я й кудись гукнула:

— Машко! Он твій міліціонер прителіпався!

— Він такий мій, як і ваш, — озвалася із підсобки Машка.

Гринь поважно походжав по магазині, цокав підківками по вимитій підлозі, мов кінь по розбитій бруківці.

Руки заклав за спину, живіт випнув, голову відкинув і походжав уздовж прилавків із маргарином, тюлькою так, ніби перед ним було бойове військо, а він генерал.

Машка вискочила з дверей у засмальцьованому халаті, зиркнула на Гриня, сперлася повними, як цебра, грудьми на прилавок, потерла повну рожеву щічку й запитала: — Хочеш анекдот про останню стадію склерозу?

— Тіки не такі похабні, як ти любиш, бо я краснію, — жеманно повів плечем Гринь, глянув на високий Машчин бюст, облизав губи.

Машка перехопила його погляд.

— Не заглядай туди, куди не слід, і не дихай на мене. До тебе без протигаза не підходь. Несе за кілометр.

— Поїхали до мене, — бовкнув Гринь.

— З якої радості? — Машка світилася молодістю, здоров’ям і стояла свіжа, гарненька, як налите соками яблуко.

— А побачиш!

— Шукай дурніших. То розказувати анекдот чи не треба?

— Та нащо мені твій анекдот. Похабщини не терплю.

— Ах-ах-ах…

— Поїхали тоді на лоно природи, коли не хочеш до мене.

— Іди ти зі своїм лоном. Знаю ваше лоно. У вас усіх одне на умі, — вульгарно сміялася Машка і тим ще більше паморочила Гриня.

— Ти, Машко, як поламаний семафор, — він вщипнув її легенько, і Машка ляснула його по руці. — Стоїш, блимаєш і не пропускаєш. Дивись, а то в старих дівах останешся.

— Ти що, свататися прийшов?

— А хотя би! Що, поганий з мене муж? Такі, як я, дорогая, на дорозі не валяються.

— Авжеж, що не валяються, — сказала язиката Машка. — сам казав, що відро треба, щоб валятися.

— Ти б у мене жила як у бога за пазухою і тіки б дітей рожала, — плів Гринь.

— І всі були б лупатенькі, як ти, — знущалася дівка.

— Такі красиві, як ти, і умні, як я, — відкопилив губу й поплескав Машку по щоці.

— А як будуть і розумні, й такі красиві, як ти? — Машка знову розреготалася.

— Що ти усе зуби шкіриш і ламаєшся. Їдемо до мене чи ні? Спеціально за тобою припер.

— То при назад, бо он гуркоче, то змокнеш, як бродячий пес, сказала і зникла за дверима, полишивши Гриню запах молодого тіла й розчарування.

З розгону налетів на липучку, і вона міцно вчепилася у його чуб. Він посмикав її, але затріщало волосся. Розкручувалася спіраллю, а відпустити Гриня не хотіла. Він люто смикнув її і вискочив з магазину. Шмат липучки відірвав і пожбурив у вікно, шмат, що прилип до голови, прикрив кашкетом.

Впало кілька крапель дощу, остудило його гаряче тіло.

Знову помчався до Байд. Ще раз хотілося випробувати свою долю.

Вкотився на подвір’я й прочинив двері веранди. Софія висмикнула з розетки штепсель радіо, побачила Гриня й застигла з проводом у руках.

— Привєт, принцеса-баронеса. — У Гриневі забурхала зла і дика кров, як у бика-симентала, що зірвався з прив’язі й літає, шукаючи жертви.

— Будь здоровий, чорнобровий!

Гриня пересмикнуло: знову натяк на його руді брови. «Ну, котрась із вас сьогодні в мене поплаче. Я вам, курви, цього не подарую!» — пообіцяв усім відразу Гринь.

— Толку з того, що вони в тебе чорні. Ума нема — щитай каліка. Втекти від чоловіка! Дура набита! Ану забирай манатки і марш звідси!

— Послухай, Непитущий! Чим швидше ти звідси підеш, тим краще буде для тебе.

— Ти не дуже умнічай, а то порішу на місці і скажу, що так і було! Поняла? Принцеса, їдрі його корінь.

Далі усе нагадувало прискорені кадри фільму. Влетів до веранди батько, вхопив Гриня, виволік з подвір’я й турнув на шлях. Гринь гепнувся в калюжу. Злетів кашкет, оголюючи голову із шматком липучки.

Павло Байда був злий на весь білий світ за ці дощі, що лили кожний день.

Гринь виповз із калюжі, зірвав жмут кропиви й витирав болото із штанів. Раптовий переляк минув, його душили сльози, образа. Руки пекла кропива.

— Я вас на п’ятнадцять суток! Не подивлюся, що ви Герой!..

Боліло тіло і уцінена, як товар, на який не було попиту ще з виробництва, його душа. Він витирав брудною рукою сльози, лишаючи на щоках брудні сліди.

— Ви в мене попідмітаєте асфальт, — погрожував пригаслим голосом.

— Іди, гниднику, бо я тобою попідмітаю шлях!

Байда раптово вихолов. Стало соромно, і він роззирався навкруги, чи ніхто не бачить і не потішається з цього спектаклю. Нікого. Лише Софія, що заварила цю бридку кашу, стоїть на східцях веранди й регоче. У нього при всій відразі до Гриня ворухнувся в душі якийсь раптовий жаль. А ця немилосердна дівка стоїть і святкує свою злу перемогу.

— Піди винеси чемоданчик із інструментом! — гримнув на неї Павло Пилипович.

Софія зникла і за хвилю з’явилася з чемоданчиком, в якому Байда тримав інструмент. Сьогодні пішов без нього в поле, а комбайн знову вийшов із ладу.

Гринь помацав на голові липучку і почав її зривати разом із волоссям.

— Ти в мене на кутні посмієшся, — пообіцяв схлипуючи.

— Почекай, я вийму ту цяцьку, — Байда підійшов до нього, побачив у його чубі шмат липучки і теж пирснув.

— Вийміть оно луче їй язика, щоб не була така розумна, — лупнув заплаканими очима на нього Гринь.

Він осідлав мотоцикл, натис черевиком на педаль. Мотоцикл випустив смужку синього диму, помчав у передгроззя.

Павло Пилипович кресонув очима по усміхненій Софії, скочив на велосипед і поїхав у поле, забувши чемоданчика.

Софія ще посміялася, подихала передгроззям, побачила, що батько не взяв те, за чим приїздив, взяла чемоданчик і побігла слідом.

Гроза зустріла її на польовій дорозі. Посунула сірою дощовою лавиною.

Верес мчав їй навстріч. Зупинив машину, вискочив з неї і кинувся навстріч Софії. Вихопив її з-під зливи і поніс.

Вона відчула, як у неї влетіли всі грози, які перебачила за свої двадцять три роки.

— От і не вір у передчуття, — сказав Іван, торкаючись губами її оголених мокрих рук, що сплелися навколо його шиї. Я знав, що сьогодні побачу тебе. Ти ж до мене бігла.

Вони розчинилися у зливі. В машині було душно. Вони завмерли в тому поцілунку, який пережив коротку грозу, зливу…

Дощові краплі ще вистукували об капот машини, а небо вже випустило сонце, і над гречками провисла веселка. Гроза відходила за село.

Іван відчинив дверцята.

— Наші з тобою зустрічі — як оці грози, — його очі котили на Софію якийсь сумний серпанок.

— Я так більше не можу. Це все страшенно мучить мене. Це не я, Софія Байда, а ніби хтось інший краде чужого чоловіка. Колись таких ненавиділа.

Іван прикрив її губи своїми й видихнув:

— Я не чужий. Я твій і більше нічий. Весь до клітиночки! Стефа знає про все.

— Що знає? — ковтнула вологе повітря Софія.

— Все! А як же інакше?

— Ти божевільний!

А хто каже, що ні! Я справді божевільний. Іду — бачу тебе, проводжу планірки — ти прочиняєш двері. Їду машиною — ти стоїш на дорозі, і я натискаю на гальма, а ти зникаєш, як мавка. Я й зараз не переконаний, чи ти раптом не привиділася.

Іван притис її до себе й прикрив повіками очі. Вона цілувала їх, ніжно торкалася вустами, гладила його густу чуприну, і їх обох несла кудись грозова хвиля.

Сонце вилизало середину райдуги, лишилося два її кінці. Той, що пив у ставку воду, і той, що впирався у полеглі пшениці.

— Як ти п’яниш мене! — почув Іван свій голос — змучений і чужий.

— Поїхали, — сказала Софія, бо знала, що мусить сказати це першою.

Верес довіз її до рогу вулиці. Софія скинула босоніжки, вистрибнула з машини й поскакала по теплих калюжах, як метелик, що сьогодні з’явився на світ і побачив, який він прекрасний, переповнений сонцем і квітами. Її проводжали захмелілі від любові Вересові очі.

* * *

Іван повернув на сусідню вулицю і зупинився: побачив Вернежину «Волгу», що буксувала у вибоїні. Він привітався, Михайло Васильович кивнув йому головою.

— Давайте зачеплю вас тросом та витягну. — Верес вийшов з машини.

— Самі виберемося, — буркнув Михайло Васильович, почуваючи в тому щось символічне.

Казав же цьому сонькові, щоб не їхав, а він — «проскочимо». От і вскочили, а не проскочили.

Машина розсівала навсібіч віяла болота і буксувала. Вернега лютими очима дивився на шлях. Нарешті вибралися з калабані, повз Вереса пропливло втомлене, постаріле, але звеселіле Вернежине обличчя.

Іван посміхнувся. Сцена потішила його, він прочитав Вернежині думки.

Подався додому розхвильований, почуваючи на собі Софіїне дихання, її руки, всю її, юну й гарячу.

Біля двору Вересів у незмінній білій сорочині, рясній спідниці стояла баба Ярина. З-під хустки сріблилося сиве волосся. Баба дивилася в небо, приклавши човником долоньку до очей.

— Ти чий? — спитала вона Івана, коли той вийшов з машини.

— Сашчин, — відповів Іван розгублено.

— А Сашка чия?

— Ярино! — викотилося з сусіднього двору. Баба змахнула руками й заляпотіла босими ногами по болоті. Іван провів її печальним поглядом. Кільканадцять хвилин тому отак само бігла по калюжах Софія. Бігла, як саме щастя, сама любов.

«Який жорстокий до нас час, — з сумом подумав Іван. — Як він винищує людину! Невже і ми з Софією будемо колись отакі?»

Він відірвався від воріт і неквапно пішов у материну хату.

А Вернега мацав очима калюжі, роздратовано зиркав на вимокле, залите сонцем поле. Все доокруж сліпило, ніби глумилося над ним. З самого ранку була ще надія на день без дощу. А тепер пшениці прибило до землі, неначе хтось пройшовся по них котком. За пшеницями червонів квадрат гречки. Михайло Васильович висунувся із віконечка, подихав пахощами поля, позітхав.

— От, трясця його матері, такі вже брехуни там сидять! На власні вуха чув зранку по радіо, що дощу сьогодні не буде. Малохмарно, без опадів. Язики б вам поприщило! Не розбираєтеся, то йдіть вагони розвантажувати і не переводьте державні гроші. — Він видавив із себе жалюгідну усмішку

— Вони майже завжди брешуть, — знічев’я підтакнув Андрій. Думками він був біля своєї Насті, яка скоро подарує йому сина.

— Та не завжди, дратувався Вернега, — інколи і правду кажуть. То ти, Андрію, так слухаєш. Оно знову в калабаню влетиш!

і Андрій зрозумів, що йому краще мовчати.

Вернега був як недавнє небо, — хмаровиння купчилося, провисало й чекало, де б його прорватися зливою.

Побачив під накриттям механізаторів і ще більше спохмурнів. У загінках стояли комбайни картина безшелесна, змертвіла.

Машина зупинилася неподалік. Михайло Васильович вийшов з кабіни и поляпотів калюжами до комбайнів. У черевик просочилася вода, і він подумав про райцентр, майстра Сеню і дружину, що похвалялася щось пошукати для нього підходяще. З водою в черевики проникло болото й чмокало під важким Вернежиним кроком.

Він привітався з похмурими механізаторами і запитав, почуваючи у своєму голосі фальшивий оптимізм:

— Чого носи повішали?

Механізатори курили й дивилися в далину, де диміли під гарячим сонцем пшениці, з тремтливими чорними крапками жайворонків.

— Немає чого радіти, — сказав хтось. Вернега помацав очима чоловіків і побачив Павла Байду.

— Як не ллє, то комбайни ремонтуємо. А пшеничка поволі собі сиплеться. Отакі жнива.

— Всі претензії до бога і до тих мудрагелів, що понаробляли штучних морів. Площа випаровувань збільшилася, от вам і вологість збільшилася. Згадайте, які в нас були колись спекотні літа, а тепер не літа, а ціле горе. Ось вам і не будемо ждати милості від природи!

Вернега розговорився, і ця куценька, палко виголошена промова про зміни в кліматі, до яких причетні штучні моря, була тим щасливим експромтом, який виручив його в даній ситуації. Не знав, з чого почати балачку, а вона сама зав’язалася.

— Людина такий варвар, що лізе кругом напролом, а тоді чухає потилицю. Коли б мало бути в тому місці море, то природа його сама б зробила, а то чогось вона його там не вліпила. А нам із вами терпи.

— Ну, комбайнам бог не поможе. — Байда затягнувся цигаркою. — Їх давно треба викинути в металобрухт, а не длушпатися тоді, коли треба ловити кожну сонячну хвилину.

Михайло Васильович видавив із себе недобрий сміх.

— Фермер обізвався, трясця його матері! На брухт комбайни! Більше нічого не скажете, Павле Пилиповичу? — Вернегу знову пересмикнуло: — Ви що це, Байда, сидите такий, наче рідну тітку поховали? Люди не таке терпіли. В окопах гибли! — «До чого це я сюди ще й окопи приплів? — подумав Михайло Васильович. — Ніякої логіки». — Якийсь дощ, поломка комбайна, і вже ціла трагедія.

— Не комбайна, а комбайнів. Ви ще, Михайле Васильовичу, і голодовки, і тиф згадайте, що викошував людей, не тільки окопи, — не сказав, а вийняв кілька цеглин із постаменту, на якому стояв міцний Вернежин авторитет.

— Ти що це, Пилиповичу, мітингуєш тут? Передовий комбайнер, а панікуєш, як істерична баба. Я б на твоєму місці цього не робив!

— Давайте поміняємося! Я — на ваше, ви — на моє.

— Найшов кому позавидувати! Не заздри моєму місцю!

— А я не заздрю.

Вернега розвернувся і широким кроком пішов до машини. Його догнала чиясь фраза.

— Йому б наше життя! Сидиш тут, як паралізований! — То був голос уже не Байди.

Дивився на висіяне зерно, уже набухле, готове пустити росточки, і подумки накинувся на пресу: «Оце тобі й зберемо до зернини! Глянули б ви, задрипані писаки, скільки його під ногами!» — Він зло посміхнувся. Його завжди дратували ці фальшиві газетні штампи районних, та й не лише районних, газет. Таке можуть писати ті, що бачать жнивне поле з екрана кольорового телевізора. Зібрати хліб до зернини — все одно, що впіймати руками райдугу, жар-птицю, визбирати в решето дощ.

День ще не закінчувався, і він не чекав од нього нічого втішного. Біля контори на нього чекав Дмитро Солоп. От на кому він зірвав би всю свою злість, але щось його стримувало. Вернега розвернувся до нього спиною й зробив вигляд, що заклопотаний і не помітив.

Той почалапав за ним до кабінету.

— Ви щось хотіли? — запитав Вернега.

Солоп стояв пригнічений, але весь ніби виліплений з червоної глини. Коротка червона шия, квадратне, завжди багряне, а нині якесь поблідле, аж фіолетове, обличчя, товсті губи, хижий гачкуватий ніс, опуклий лоб. «Чистий тобі кат, — подумав Вернега. Цьому дай волю, перетовк би все, пустив би багатенько крові. Не одному Стасю розтоптав би життя». Вернега відчував гостру ненависть до цього чоловіка.

— Хотів, — Солоп зняв кашкета й витер кругле, без жодної зморшки чоло.

— Що саме?

— Мені треба лягати в обласну лікарню на обстеження.

— А чого це аж у область? — Вернега запалив цигарку, погрався пачкою, у якій лежав один-єдиний із стертою сіркою сірник і подумав, що коли проїжджали повз сільмаг, щось хотів купити, а що не згадав. Знову доведеться стріляти в конторі по кілька сірників. Жінка як здуріла: влаштовує трус й виймає з кишень цигарки й сірники.

— Та там знайомі є.

— А-а-а! — тільки й протягнув Михайло Васильович, і в голові пробігла думка, швидка й недобра: «Боїшся лягати в районну лікарню, бо там головним лікарем Володимир Верес, старший Іванів і Стасів брат. Боїшся за свою шкуру, думаєш, що всі такі виродки, як ти!»

— Ну, що ж, заміну ми вам знайдемо. Лікуйтеся на здоров’я, — великодушно махнув рукою.

— Яке там уже здоров’я, — Солоп натягнув капелюха й, похнюплений, вийшов.

А Вернега вкусив його подумки: «Що, крадене не пішло на користь? Мабуть, добряче тебе припекло, коли у жнива змушений лягти. Такого моменту, коли в комору суне новий урожай, ти так просто не пропустив би».

Він здавив широкою долонею телефонну трубку й набрав домашній номер. Дружина підійшла до телефону, коли він набрав номер втретє й нарахував сімнадцять гудків.

— Де вас носить? — гаркнув до неї Михайло Васильович.

— А чого «вас»? Чи ти вже почав мене на «ви» величать, як Стефа Богданівна Вереса? — засміялася Ївга Федорівна. — Дівчата на роботі, я — в літній кухні. Там же телефону немає. Зайшла до хати по лавровий лист і випадково почула.

— Спасибі лавровому листу. Ви хотіли, щоб я вам телефонні апарати і в туалеті поставив?

— Та мені той телефон такий потрібний, як оці щоденні дощі!

— Ну, добре! В мене на теревені часу немає. Я зараз приїду пообідаю і заодно перевзуюся.

Мав сорок хвилин законного часу на обід. Більше собі не викроював. Коли б не дощ, поїв би в колгоспній їдальні, а так треба було ще перевзутися.

Зайшов до літньої кухні голодний, втомлений, розлючений. Зняв намоклі черевики й викинув за двері. Ївга Федорівна промовчала, лише зиркнула й закусила губу. Вона квапливо ставила на стіл тарілки. Коли він ось так все швиргає, краще мовчати або відповідати короткими реченнями і спокійним тоном.

— Занедбала ти мене, жінко. Зовсім запустила. — Михайло Васильович взув чоботи й сів до столу. Подув на борщ у ложці й сьорбнув. — Глянув тільки що на Солопа й досада мене взяла: костюм на ньому новісінький, туфлі блищать. А я як конюх.

— Знайшов кому заздрить! — Ївга Федорівна нарізала хліба й поклала перед чоловіком.

— Не заздрю, а зло бере! Якийсь злодюга живе по-людськи, а я, як останній старець. І тягну на собі весь колгосп.

— Ну й що! — сказала Ївга Федорівна і в ту ж мить зрозуміла, що не треба було того говорити. — Я директор школи і теж нагадую інколи поштову забейкану коняку. Тебе хоч не виснажують дороги, а я тягну ноги у будь-яку погоду, і мені вже давно не тридцять, а п’ятдесят шість. А Солоп возить жінку на базар і з базару, в магазин і в кіно. Так що я теж гірша за Солопку і терплю собі мовчки.

Михайло Васильович відшвиргнув ложку, його винесло з літньої кухні. Лише встиг обпекти губи, а смаку борщу не відчув.

— У кіно вона на державній машині схотіла! — крикнув уже за дверима.

— Що так швидко? — запитав Андрій.

— Жінка пожувала, так що лишилося тільки проковтнути! — відрізав Михайло Васильович, і Андрій подумав, що йому треба мовчати до кінця дня, не вмикати приймача, не слухати записів свого портативного магнітофона і не дрімати. Тактика проста, але надійна.

Увечері подалися знову в поле. Шляхи підсохли, зелень випромінювала свіжість. По полі носився густий запах мокрої пшениці.

Вернезі нестерпно хотілося побачити одне: комбайни собі мирно пливуть, пшеничний клин вужчає, стерня ширшає, комбайнери білозубо посміхаються до нього чи до сонця на самісінькому обрії.

Але все виглядало не так. Комбайни як стояли в обід у загінках, так і зараз темніли валунами на золотистому тлі, а комбайнери тупцювали коло Байдиного.

Павло Пилипович лежав на брезенті під агрегатом і крутив щось ключем.

— Ну, як тут?

Так, як і було! — буркнув Байда. — Ось пролежав кілька годин на брезенті. Скоро радикуліт чи ще якусь болячку наживу. А результат один. Ми з цими комбайнами, бачу, намолотимо. Треба просити сусідів прислати хлопців хоча б на три-чотири дні.

Вернега крутнувся на місці.

— Скільки його можна товкти у ступі воду, Байдо? Мені видніше, що робити. Чи ви мітите в голови колгоспу, то я ще на місці.

Павло Пилипович встав і зміряв голову колгоспу одним із тих поглядів, якого ще ніхто не витримував.

— Істерична баба ви, а не я.

— Що ви собі дозволяєте? Як ви зі мною розмовляєте? Облиште паніку, трясця його матері. Мені видніше, що робити із цими жнивами. Я на цій посаді не лише зуби, а все здоров’я своє з’їв. І що ви за людина? Як вас тільки жінка терпить?

Байда обтер об себе руки й кинув:

— Так точнісінько, як ваша вас! — І пішов полем.

Вечір стояв тихий і лагідний. Байда повернув до села. Йшов розгаслим шляхом і дивився на зелень, що в призахідному сонці грала багатством відтінків: від світло-зеленого аж до чорного.

Дружина з дочкою готували вечерю.

Павло Пилипович помив руки й сів до столу.

— Я йшов оце додому і подумав, що не таке в мене вже й погане життя. Син літає, дочка, як кажуть, плекає сад. Обоє порядні, путящі. Так я кажу, дочко?

Софія хмикнула й нічого не відповіла.

— То що людині іще треба?

Байдин ліричний плин думок перервав шум мотора. Всі повернули голови до хвіртки й побачили, як власною персоною йшов до них Гринь. Вмитий, переодягнений у нову сорочку й чистий костюм.

Погляд його цвів надією. Він тупнув, як хазяїн, на собаку, посварився пальцем і піднявся східцями до веранди. Побачив Байду і зів’яв. Не сподівався так рано застати його дома. Коли б помітив був його це з вулиці, можна було повернутися, а так треба переступати поріг і щось говорити.

— Асті, — проказав своє коронне вітання. — Що дивитеся, як на літаючого ящера?

Ніхто йому не відповів. Вечеряли.

— Що, вже й балакать до мене не хочете? — Гринь нахабно посміхнувся. — Я, конєшно, не дуже набиваюся. — Він підійшов впритул до столу. — Дайте хоч вареника попробувать.

— Їж бери. — Ганна поставила перед Гринем тарілку й поклала виделку.

— Ти йому плюй межи очі, а він каже, дощ іде, — скривився Павло Пилипович, досадуючи, що Гринь обірвав його радісні думки, які завітали до нього аж в кінці дня.

— А я не злопам’ятний і не гордий. На мене півсела дметься, аби обращав вніманіє, то й на світі не треба жить. — Він ковтнув вареника.

— І ти ще й хвалишся, що півсела тебе не любить! — скривився Байда.

— А я не дівка, щоб мене любить. Порядок нада уважать. — Гринь кидав до рота вареники й ковтав їх, як удав.

Павло Пилипович відвернувся й відклав виделку.

— Оно батько вигнали в обід мене з двору, а я вже й пересердився. Я не гордий! Я такий: скипів — і тут же відпустило.

— Синаш об’явився!

Байда лайнувся при всіх, чого з ним ніколи не траплялося.

— Фу! Культурний чоловік, а отаку нецензурщину городить! Стидно слухати!

Гринь проспав півдня і був врівноважений, спокійний.

Софія втягнула голову в плечі й дивилася в тарілку.

— Ти от що, Сонько, — звернувся він до неї, — дурня не валяй, а збирай манатки — і гайда додому. По тебе приїхав. Побалувалися — і харош! Чого не буває. Я тобі се простив!

— Ти чорта хрести, а він каже пусти, — сказала Софія.

Павло Пилипович починав заводитися, сам того не помічаючи.

— Ти знаєш, кого мені нагадуєш, Непитущий?

Гринь витяг з кишені хусточку, хотів нею витерти губи, але побачив, яка вона засмальцьована, й вчасно сховав. Витирався пальцями.

— Інтересно знать: кого?

— Скажену собаку. Її добивають, а вона скаче і хоче ще когось покусати.

— За оскорблєніє, между прочим, теж стаття є, — холодно, але не втрачаючи спокою, сказав Гринь. — А ти, Сонько, що, замість вареника язика ковтнула?

— Ти мені такий бридкий, що не хочу дивиться у твій бік. Ще раз з’явишся у нашому дворі, пеняй на себе.

— Не лякай, а то вже злякався! — реготнув Гринь. — Що ж ти мені так страшне зробиш?

— Замкну хвіртку і спущу вівчарку. Вона як бачить тебе, то аж піна з рота летить і очі біліють.

Гринь сторопіло глянув на Софію. То така, що зробить. У неї слово рідко розходиться із ділом. Він тримав вареника на виделці біля рота, роздумуючи, чи покласти в тарілку, чи кинути до рота. Проковтнув і видихнув:

— Ну, що ж, пожалоста! Пожалієш, та буде пізно, — і покотився з подвір’я.

Першою засміялася Софія, а тоді — батько, мати.

— Туди його к чортовій матері зятьок! Удень з вогнем такого не знайдеш. — Павло Пилипович пожбурив кісткою у розчинені двері.

Гринь мчав споночілим селом, ловив масними губами свіже повітря й подумки кляв усіх Байд до далекого коліна. Сьогодні остаточно пересвідчився, що все втрачено, неначе програв у карти ціле королівство. Доля вкотре форкнула на нього лошицею, ляснула по лиці хвостом, вдарила копитами і подалася геть.

Гриць промчав селом, подратував гурчанням мотоцикла собак. Їхав до сторожки, сподіваючись, що, може, хоч Вікторія змінить гнів на милість.

* * *

Стефа Богданівна чекала Івана. Сиділа на веранді й дивилася на освітлену хвіртку. Днями вона зробила для себе відкриття, що не хоче втрачати Івана, що бути одною морально й психологічно не готова. Тому вирішила випробувати давню, але перевірену жіночу тактику. Її вчила колись матуся: до чоловіка треба йти через шлунок і з ласкою.

Стефа кілька днів і вечорів думала над тим і вважала це явним приниженням. Він їй наговорив такого образливого, а вона ще й має скакати перед ним на одній нозі.

— Нізащо! — вимовляла вголос кілька разів, і чувся їй мамин лагідний, воркітливий голос. Матуся нагадувала, що жінка має бути мудрішою від чоловіка, не поспішати спалювати мости.

І Стефа нарешті згодилася з тією непретензійною філософією. Коли вона розлучиться з Іваном, то самотність доконає її. Стефі зовсім не хотілося волі, якої чекав Іван.

Вона приготувала вечерю, роблячи для себе ще одне відкриття: вона не навчилася готувати найпростіших страв, які так смачно готувала свекруха, вже не говорячи про справжнє кулінарне мистецтво матері. До кухні вона ставилася з неприхованим презирством і свято вірила, що все це не для неї.

Так. Вона мусить розвіяти в Івановій душі любовний туман і привернути його до себе. Нехай там собі плеще, що хоче! Хтось там його засліпив, заполонив. Стефа вирішила, що це фантазія і вигадка чистої води. Просто хоче їй допекти. Він занадто правильний і порядний, щоб десь щось собі дозволити.

Вона сиділа на кушетці, закинувши ногу за ногу, — поза, запозичена у Вікторії. Думала над першою фразою, від якої усе буде залежати і яка б стала епіграфом до всієї їхньої розмови. Можна було б так: «Івасю, ти так давно мене не цілував. Ти не хочеш мене поцілувати?» Вона перебрала ще кілька фраз і залишила цю, як найбільш вдалу.

Пригадала, що мати вміла робити це просто талановито і сокоріла по телефону: «Бодику, в тебе нічого не болить? Данку, я вже тебе зачекалася. Все стоїть на столі й холоне».

Стефа погралася люстерком, подарувала сама собі кілька посмішок і знайшла, що вони в неї запаморочливо чарівні.

Іван зайшов на повір'я і вже хотів був чкурнути в материну хату, як його зупинив Стефин владний голос.

— Ви вже, газдо, минаєте рідний дім?

Це була не та фраза, яка мала зазвучати першою, однак це не збило Стефу з пантелику. Вона вийшла з веранди прибрана пропахла дорогими парфумами й попливла на сторопілого Івана. Сутінки ховали її розгублене лице. Варіанти усіх перших фраз розлетілися, як шкодливі коти. Єдине, на що вона спромоглася — це на капризний тон. Докір був із серії тих, що звучали останні роки.

— Йдеш ні світ ні зоря, приходиш вночі! Що це за життя?

Іван втомлено дивився на неї й мовчав.

— У вас на все й на всіх, — Стефа раптово перейшла на «ви», — вистачає часу, лише на власну дружину його ніколи немає. Згадайте, коли ми були разом в кіно чи просто разом відпочивали.

Вони зайшли до веранди, Іван щільно причинив двері. Йому завжди здавалося, що їхні перепалки чують не лише сусіди, а ціле село. Він соромився сварок і вважав їх непристойними.

— Я жива людина і вимагаю те, що й інші. — Стефа трішки зашарілася. — У мене є врешті-решт чоловік чи нема? Чи, може, мені завести коханця?

Іван засміявся, і сміх видався Стефі не просто образою, а знущанням.

— Заведи, Стефо, коханця!

— Он як ви заспівали! І вам не соромно?! Так хочете мене здихаться.

— Ні, хочу, щоб ти відчула себе щасливою.

— Ви глубоко аморальний тип, коли у зраді бачите щастя.

— Хіба ж це, Стефо, зрада? Ми ж не любимо одне одного й ніколи не любили. Просто зійшлися двоє на вузенькій стежці, і їм здалося, що не розминутися, що це доля. Тебе обставини змусили вийти заміж за першого зустрічного, мене — молодість, брак життєвого досвіду. Давай припинимо цю балачку, крім зіпсованого настрою, вона нічого нам не несе.

— Чому ж, говоріть. — Стефине лице зацвіло рожевими пелюстками. Їй стало соромно й образливо за свої наївні бажання повернути Івана.

— Пам’ятаєш, я тобі говорив про те, що люблю одну жінку? Це Софія Байда! — Він відчув тремтіння голосу.

Стефа відступила крок, округлила очі і якусь хвилю заціпеніло дивилася на Івана.

— Я люблю її божевільно і бажаю, Стефо, щоб і ти пережила подібну любов.

— Замовкніть! — Стефа змучено заплющила очі й затулила долонями вуха.

У неї було таке відчуття, що вона опинилася на безлюдному острові, де ніч і виють вовки.

— Я вас ненавиджу! І ніколи не любила, ніколи! Ви мені завжди здавалися простачком Іваном, якого б я соромилася повести у культурне товариство.

Іван рушив до дверей.

— Однак я вам свято трішки підпсую! Де й подінеться ваш телячий закоханий вираз на лиці.

— Для чого ж, Стефо? Хіба ти станеш від того щасливішою чи кращою?

— Ви хотіли зробити мені боляче, але я зроблю боляче вам!

Стефа відчула, як зникають кудись її бездоганна спадковість і виховання, університетська освіта, освіченість і ті кілька мов, які знала колись, а тепер почала катастрофічно забувати. Хіба що сяк-так володіла ще німецькою та читала по-польськи — рятували листи цьоці Ядзі. Те все залишало її, і вона опустилася на ту реальну землю, на якій живуть всі ревниві, засліплені помстою жінки.

— Ви ще поплачете з тією вашою любов'ю.

— За що ж мстити, Стефо, коли ти мене ніколи не любила і зараз ненавидиш?

— Я вам влаштую свято кохання!

Іван широким кроком проміряв дворище і зник у синій тиші. І Стефа знала, що то вже назавжди. Недарма казала їй тета Ядзя, що Іван є Іван.

Вона пішла у світлицю, стягла з ненавистю святковий одяг і лягла на білу, рипучу й холодну, як домовина, постіль. Прокляла свою долю та з тим і заснула. Ніч подарувала їй химерний сон: вона таки злетіла, відірвалася від дідовщинського чорнозему і летіла аж до зірок. Хапала їх і дивувалася, що вони не гріли, а холодили руки. Стефа ними гралася, як колись у дитинстві грудками білого снігу, жбурляла на всіх, хто кривдив і не розумів її на грішній планеті. Спочатку закидала всіх, хто так жорстоко повівся з татунцем, била ними чорну, як кафка, офіціантку Нелюсю. З неї, вважала, й витікала чорна, як і вона сама, ріка їхніх страждань. Та лише реготала і повторювала одне і те ж, що й на суді: «най і одержу, що заробила, але більше того не годна терпіти, бігме, не годна…»

Жбурляла Стефа тими вихололими, як пізні яблука зорями на цілий Київ, що зламав усі її рожеві надії й не стримав обіцянок деяких солідних вуйків зліпити їй гніздечко на київських заплавах, щоб омивали її долю всі дніпровські рукави і не зникало небо з повітряними трасами на Європу.

Замість журавля в небі навіть не синиця в жмені, а вискубаний горобець. Село чуже у всіх відношеннях: етнічно, духовно, морально. Вона була не готова жити в ньому, не сприймала людей із трохи заповільною наддніпрянською мовою, житла без теплої води і голубої, як у колишньому їхньому на два поверхи будинку, ванни. Не сприймала боліт, дощів, сільської їжі без тих ласощів, які водилися у їхніх холодильниках.

Жбурляла Стефа тими зорями у Йвана та Софію, а Софія хапала їх, і сплітала собі вінок, і ще сміялася, як русалка, й світила срібним місячним тілом.

Верес губами ловив те сяйво, що летіло від Софії, і цілував його. Стефа похвалялася, що «пустить їм кров», кричала, що все це вона передбачала багато років тому, що інтуїція її ще ні разу не підвела.

А місяць лив на село срібну воду. Вона падала безшелесно. В ній пливли хати, сади, пшениці, городи з головатими соняшниками.

Земля робила ще один виток навколо Сонця. Коли дивитися на Дідовщину з літака, то вона своєю формою нагадує два загнутих волових роги — широкі при основі і довгі та вузькі в кінці.

Ті два «роги» лежали між хлібами, садами і теж пили срібну місячну воду. Вона залила село, як ріка.

Пливли в тій ріці Софія і Верес, кликали одне одного перешерхлими від любові губами, летіли, як дві зорі, і вірили, що любов їхня вічніша від них самих. Вона ніколи не вмре, не щезне, хіба що як колись вони відлетять у вирій з дідовщинськими журавлями, соловейками, то вона лишиться на цій землі і стане джерелом чи новою рікою, застигне горою чи стане новою легендою про душевну красу цього народу.

Вікторія й Гринь спали в сторожці, відчинивши двері. І та срібна ріка безшелесно влилася й туди. І хлюпотіла по їхніх лицях, по яблунях, що гупали яблуками на дно ночі і пахли жнивно й неповторно. Кілька ящиків, із тих, які назбирала Софіїна бригада, стояли біля самісінької сторожки.

Ту срібну повінь розхлюпала Солопова машина й зупинилася біля огорожі. Ящики було поставлено на заднє сидіння. Це презент для обласних онкологів, яким завтра довірить себе. Ящики відставила Вікторія ще звечора — величезні молочно-білі наливи, медову малинівку, янтарну антонівку.

Як і домовилися, Дмитро сам під'їде, сам забере і зникне. Тому гул мотора не перервав молодого сну. На вустах у Вікторії блукала щаслива усмішка. Їй снився рай, де замість Адама і Єви вони з Гринем. Блукають по саду у непорочному одязі перших людей, і Вікторія регоче, що все в них з Гринем теж почалося з яблука. А Гринь раптово почав ділитися, наче клітина. З одного Гриня утворилося багато, і Вікторія всіх їх наділяла своєю любов’ю і яблуками, вирощеними і зібраними Софіїною бригадою. Бо людське суспільство — це багато ось таких Софій і значно менше ось таких Вікторій. Одним жити в тому саду мурахами, іншим — непомітними короїдами. І коли їх вчасно не знешкодити уражені дерева і сад в цілому відчують недугу.

Явдоха Непитуща додивлялася десятий сон, уткнувши ніс-картоплину в цвіль на стіні.

Варка лежала поруч із Василем, голова до голови, і були вони рівними. Постіль і смерть всіх рівняє. Варка нагадувала тугу глиняну гору, за яку зачепився кущик засмиканого вітрами і прямим сонячним промінням будячка. То худий, дрібний тілом, однак жилавий і покірний Василь. Усе махав маслакуватими руками з набубнявілими жилами від важких лантухів і покрикував уві сні на Варку: «Соб! Цабе!»

— Вася, не шуми! — прогундосила вона крізь сон. — Ляж на спину!

Але Василь тулився до її теплого, розкішного боку. Варка вкотре переходила плавом молочну ріку, забувши навіть скинути куфайку й гумові чоботи. Хлебтала молоко, набирала в пазуху й думала, як би його тут поставити дамбу. Прокинулася, побачила повного місяця у вікні, що глумився над нею, й плямкнула:

— Як приверзеться що, то тіки подивися. Якийсь малахольний сон.

Вернега напівспав-напівдумав. Такий неглибокий сон поселився в ньому давно. Підточував його нервову систему, розмагнічував здоров’я, характер.

Уже котру ніч підряд приходитиме один і той самий спогад, і буде терзати до світу, і повторятиметься десятки разів зі всією жорстокою послідовністю.

Ось він іде полем і несе в пазусі мерзлу картоплю. Вона відтає в нього на грудях, пускає холодні цівочки, які запам'яталися йому назавжди.

Варить її, солодку, нудну, й годує всіх по черзі: напівживу матір, молодших від себе братів і сестер. А потім по черзі ховає їх з дядьком Саником і материною сестрою Улитою під білий крик вишневого саду. Тому й боявся вже багато літ пори, коли зацвітали вишні…

Михайло Васильович стогнав, здавлював долонями голову і намагався прогнати той спогад, яким майже щодня кілька десятків літ підряд шматує його серце.

Змушував себе думати про щось приємне, а воно було просте-простісіньке і зовсім недалеке: ось зимою відсвяткує гучно своє шістдесятиріччя, його з почестями проведуть на пенсію, може, навіть вчеплять якусь медаль чи й орден. Хіба не заслужив? І він житиме з чистою совістю. Не буде смикатися, дратуватися, буде спати досхочу, по-людськи, неквапливо, не зиркаючи на годинник і не обпікаючи рота гарячим варивом, буде їсти. Не вставатиме з півнями і, основне, ладитиме зі всіма. Бо від природи він не сварливий, милосердний і навіть сентиментальний. Не раз думав, що у його ведмежу плоть природа заклала заячу суть. Дарма що він часто зривається на крик, що нервує і постійно бурчить. Он молодий, що в сини йому годиться, Іван Верес ні на кого не кричить, не підвищує навіть голосу, говорить зі всіма рівно, спокійно, а порядок таки наводить.

Михайло Васильович зітхнув, і сон, що вже був горнувся до нього, полетів кудись у темні лісові нетрі.

А при ньому плодиться всяка нечисть, як у забрудненому середовищі мікроби, бо він завжди губився перед нахабами й не вмів бути з ними жорстоким. Дивина! З порядними вмів, а з покидьками чомусь губився. Є такий тип людей.

Теоретично знав, як із ними боротися, і не так багато й треба було робити, щоб життя пішло без вибоїн, але щось зламалося в ньому самому, якийсь гвинтик чи механізм, на якому тримався він увесь. Поволі виходив з ладу, даючи великі перебої.

Жнива зі старою технікою здавалися йому початком якогось страшного краху, краху людської віри в нього, краху совісті, порядності. Чи кричали б тепер дідовщинці, як колись на загальних зборах: «Вернегу, більше нікого не хочемо!»? Навряд.

Є люди, думав Михайло Васильович, яким усе сходить з рук, а є такі, які жорстоко розплачуються за будь-яку помилку. Здебільшого така розплата не минає порядних людей. Вернега належав до категорії останніх.

Плив у тій місячній ріці Павло Байда. Сидів на східцях веранди, ловив чисте мерехтіння зірок, пив місячну воду і думав про сина, за яким добряче заскучав. Це визолочене і висвячене тишею небо віщувало погожу днину, і Байда з нетерпінням чекав досвітку.

Лежала без сну Сашка Вереска. Вона вже встигла передивитися кілька тривожних снів, бо незмінно лягала і вставала разом із сонцем. Тому до півночі встигала виспатися. Дивилася в стелю, чула своє покручене хворобою тіло, витолочену бідою душу і тихо-тихесенько, щоб не чув Стась, зітхала. По тому, як він важко дихав, знала, що ним знову крутить висріблена до білого сяйва ніч.

у неї на серці незмінно лежав важенний камінь, той, що давно вигрів собі місцину, вгруз, вріс у неї, обріс з роками мохом і тиснув кожну мить. Ні час, ні зливи, що випадали в Сашчиній душі, не кришили його, не змивали, не зменшували. Лишався таким, яким упав туди двадцять літ тому, і пролежить, поки Сашка не піде геть із цього світу.

Сашка кожної ночі, як вилітав із її тіла сон, прокручувала одні і ті ж події. Вони мелькали перед нею, як кадри сотні раз баченого й перебаченого німого кіно. Вони швидше нагадували безмовний дитячий діафільм на білій полотнині. З них давно зникли динаміка, голоси. Вони вилиняли, змертвіли, однак лихоманили її втомлену пам’ять.

Ось вони з Савою йдуть од вінця. Безшелесні кроки, безшелесні усмішки, і радість теж безшелесна. Ось вони по черзі колишуть вночі свого першого сина Володю. Хтось стука у вікно і просить Саву йти кудись у темну ніч, бо когось скрутила хвороба. Він мовчки одягається і йде, а Сашка лежатиме й чекатиме його і буде думати, що біди людські найчастіше вриваються в темні й лихі ночі. Він повернеться перед світом, занісши до хати клубки холодного повітря.

Потім Сашка пропускає цілих одинадцять років. Вони схожі між собою. По хаті дибуляє вже дворічний Іванко.

У наступних кадрах снується рання осінь. Вона сидить заплакана на лежанці, а Сава беззвучно сміється з її сліз, з того, що цілими днями п’є якесь зілля, носить з городу важкі мішки картоплі і запевняє, що їй те поможе. Ще якийсь тиждень поковтала напари трав, поробила над собою екзекуції і змирилася з появою на світ нової дитини. Сава радів і казав, що то буде дівчинка, бо страшенно хотів дочки.

Так майже двадцять дев’ять років тому назад з’явився на світ Стась. Сашка спалахнула до нього якоюсь несамовитою любов’ю. Прикипіла до нього серцем, як тільки приклала до грудей і він довірливо зацмокав губами. Почуття до третьої дитини виявилися гострішими, ніж до старших, і вона пояснювала їх тим, що стала мудрішою і зрілішою у своєму материнстві. Часто зринав пекучий сором, що хотіла вбити свою велику любов ще в зачатті. Вона шептала: «Господи, прости той гріх» — і припадала до сонного теплого клубочка тремтливими губами.

Потім вона пробігає через дев'ять щасливих літ і бачить свого Стася тонюнькою стеблиною з лляною голівкою на довгій шийці, з великими, розумними, сірими очима, високим лобом. У білій сорочечці і штанцях на одній шлейці. Міг годинами стояти на одному місці, дивитися в одну точку и думати. Сава не раз говорив: «Дивись, Са’, наче вийшов із довженківського фільму. Що воно буде з цієї дитини?! Якесь воно незвичайне росте!»

Далі Стась стоїть коло двору і просить: «Мамо, ну візьми мене з собою! Ну візьми, ріднесенька! Прошу тебе, ну хіба тобі важко?» І бачить своє строге, неприступне лице: «Ще кудись влізеш — це ж тік, віялка. Гуляй з хлопцями на вигоні». Стась біжить вулицею і просить-таки взяти, а вона на нього гримає. Він довго дивиться їй навздогін великими заплаканими очима. І стоїть по сьогодні отак в її пам’яті, і дорікає тими очима, і проклинає, і милує…

Отут Сашка раптово зупиняється, важко перевертається з боку на бік, важко починає дихати, частіше зітхати і тихо стогнати. Чує усі викручені поліартритом суглоби, чує прискорене биття серця й повторяє, як і багато літ підряд, одну й ту ж фразу: «Чого ж було не взяти? Як просив, як благав, як плакав! Наче відчував усе, а ти камінь каменем».

Далі спогади плутані й холодні, як вужі. Сава приходить з лікарні, вона — з току. Іван сидить на порозі й плаче. Кілька разів, ковтаючи слова й втрачаючи послідовність, розповідає одне і те саме. Як вони ганяли на вигоні м’яча, як приїхав машиною Дмитро Солоп. Лишив грузовик на вигоні, а сам пішов додому вечеряти. Хтось із хлопців улучив м’ячем у кабіну, скло дзенькнуло й розлетілося. Хлопці розбіглися, а Стась як стояв, так і лишився стояти.

Дмитро вискочив з подвір’я, згріб Стася, кинув у кабіну на уламки скла й помчав селом. Іван біг за машиною й кричав, але вона скоро зникла.

Дмитро зупинив машину біля діброви, виволік Стася й почав несамовито бити головою об стовбур. А коли той сповз додолу, бив ногами. Лють і гранчак перваку засліпили його. Не відразу помітив, що бив уже непритомну дитину. Коли з рота і носа потекла кров і бігла струмочками по тоненькій блідій шийці, раптово вистудився й зупинився. Скочив у машину і поїхав у поле.

Сашка із Савою бігали то до Солопової жінки, то за село. Солоп не повертався, а налякана жінка белькотіла, що нічого не бачила, нічого не чула, бо була на городі.

Вони метушилися під місячним сяйвом і кликали охриплими голосами: «Стасю, Стасю!» Ніч зловісно мовчала.

Стася знайшли вже на світанку непритомного, знекровленого, всього у синцях.

Далі спогади фарбуються у чорний колір. Свідомість до дитини не поверталася кілька діб. Три місяці підряд суцільна невідомість: життя чи смерть. Від Стася не відходили лікарі, батько, брат Володя, на той час уже студент медінституту.

Смерть таки відступила. Однак з лікарень Стась потрапляв у санаторії. Прийшло маленьке просвітлення, навіть закінчив п’ять класів. А потім з’явилися головні болі, погляд ставав відсутнім, розпачливим.

Незабаром Володимир став головним лікарем районної лікарні отож життя молодшого проходило під його опікою. Стась жив, ріс, розвивався, як і всі діти, однак біда не відійшла назавжди. Щось там у мозку затьмарилося чи роз’єднався якийсь ланцюжок. Періодично ним нуртувало, крутило. Той смерч зривався і ніс до діда Матвія. Руки старого знімали з нього збудливість, і він, тихий і впокорений, заходив у село.

Батько помер на сорок сьомому році, біда поволі руйнувала й нищила матір, як дерево ще молоде, але з пошкодженим корінням. Ходила, все робила, але ніби ховалася за обрій. Відбувала дні і ночі, не почуваючи смаку до життя і потайки чекаючи вічного спочину. Того дня, який звільнить її від усіх мук.

Стась піднявся і по місячній стежці пішов до вікна. Відчинив його і прислухався до нічного світу. Чув у ньому якісь тривожні голоси, клекіт, писк, шелест пташиних крил, тихі зойки, чув як падає роса на листя. Те, що лишалося німим для інших, він чув. Натягнув штани, сорочку, взяв під пахву черевики і вийшов. Мати не озвалася. За довгі роки звикла мовчати й терпіти все.

Тонкими пахощами з городчика дихнула на нього матіола. Стась пожив тими пахощами і заляпотів босими ногами по пекучому од роси споришеві. Ходив од воріт до городу, мокрі гілки дерев хльоскали його по спині.

— За що тільки тебе так опоетизовують?! — сказав про росу. — Ти ж така клята, як моя доля…

Сновигав по дворищу, викупаний срібною водою, — місячна людина, місячна тінь на сонній землі.

Сашка кілька разів визирала у відчинене вікно, приклавши долоню до вуха, вслухалася у його легке шурхотіння й лягала.

Він не проспав ще жодного сходу сонця. Та мить, коли воно виткнеться з-за обрію, повертала йому частку втраченої за ніч сили. Стась погрів мокрі плечі і через город вийшов на луг. Витолочив і там сиву росу, перетнув дорогу й подався в поле. Аж там відкотив холоші, взув черевики просто на босі ноги — то від стерні.

Сів на узбіччі польової дороги і стежив за рухом сонця. Дивився в небеса, і йому здавалося, що він розчиняється в них, в усьому пробудженому, пульсуючому світі.

Першим побачив його тут Павло Байда.

— Доброго ранку, Стасю!

Стась радо кивнув головою.

— Ну, це вже точно сьогодні буде гарний день, — на все поле сказав Павло Пилипович, — Ти для мене, Стасю, як добрий дух. Тільки зустріну тебе, так і обов’язково повезе. Вже не раз помічав. — Байда вимушено засміявся, а Стась мовчки звів на нього вимучені безсонням очі.

— Бач, який я марновірний, — відвів свій погляд Байда, чомусь почуваючи вину перед цим хлопцем за свою повноцінність і щасливе, наповнене життя. — Вірю у всякі прикмети. Ти мені віщуєш завжди щось добре.

Стась посміхнувся кінчиками вуст, і його бліде обличчя засвітилося, стало гарним.

— Що сьогодні буде? — запитав Байда. — Як ти кажеш, сину, з дощем чи без дощу?

Стась звів очі до неба й сказав:

— Дощу сьогодні не буде. Роса, як горох, цілу ніч летіла.

— Ой, коли б твої слова та до бога! — весело сказав Байда. — Бо в цій мокві все пропаде і зогниє.

І розійшлися. Байда рушив до польового стану, а Стась обійшов його стернищем, сховався за могилу й дивився, як сходяться комбайнери. В душі стояла холодна каламуть. Він ще довго й сумно дивився на чоловічі постаті, комбайни, а тоді сховався за високу могилу й подався до лісу.

Кожна звірина, вважав Стась, мусить сама собі зализувати рани. Тому, коли ним отак лихоманило, втікав у ліс.

Пройшов просікою, позаглядав у затягнуті павутинням вікна сторожки. Вдихнув її пустку й відчув, що в ній давно нікого не було: ні Івана, ні Софії. Він ловив цю інформацію якимись незбагненними чуттями, мав якусь хворобливу інтуїцію.

Софію й Івана він просто «вирахував». В той минулий травневий вечір він їх не бачив, не зустрічав. Просто побачив на столі у своїй хаті букетик рясту, побачив приголомшеного Івана, його відсутньо-щасливе лице, з якого так і не зник той вираз.

А невдовзі сидів у лісі за дубами й побачив Софію, що зайшла в хатину і скоро вийшла, постояла перед нею, викотила з очей хмару печалі і зникла за деревами, як потривожена косуля.

І здогад осяяв Стася. Носив їхню таїну і думав. Усіх було шкода, навіть Стефу, яку не любив.

Від просіки повернув у гущавину. Він вільно блукав по лісі, його ніколи не чіпали гадюки. Міг лягти й заснути там, де його знеміг сон. Він почував себе тут невіддільним від дерев, звірини, пташок. Сам себе інколи сприймав як дощ, кущ калини, мох, туман. Ставав мовби безтілесним і розчинявся в повітрі.

Пірнув у грабові зарості, повдихав перенасичений вологою запах лісу, який пищав, кричав, щебетав, але крізь все те проглядала літня умиротвореність і тривога про недалеку осінь.

Збігали останні дні липня, найгірші й найболючіші дні. Двадцять сьомого липня двадцять років тому його було майже знищено. Стрілка його долі тоді хилилася у бік смерті, потім завмерла й довго не рухалася ні в який бік, аж лише згодом затремтіла й повернулася до життя. У ці дні він щороку почував себе гірше, ніж будь-коли, і чекав, щоб вони швидше збігли.

Хрускав гіллям і думав, що літо пролетіло, як один короткий день. Серпень Стась зараховував до осінніх місяців. Він любив усі пори року однаково. Серед будь-якої погоди міг розчинитися і не почувати її набридливого холоду чи непривітності.

Сонце піднялося над лісом. Стась підставив плечі під його косе проміння. Дивився з-під густих брів сухими напруженими очима і поволі приколихувався лісовим світом: пташками, тишею, запахами.

Стояв високий, худий, з лицем людини, яка все, що відбувається в світі, пропускає крізь свою зболену, надломлену душу. Лице філософа-стражденника, в якому заземлилися усі людські трагедії і негаразди світу.

Він не божий чоловік, а боже дитя із святою душею, в якій не встиг висіятися й прорости жоден із людських пороків. Та душа мала здатність ловити всі людські біди і страждати більше, ніж над власними. В ній жило надлюдське милосердя. Стась забував про власні жалі і трагічну долю і переймався лише тим, що боліло комусь.

Він походив між деревами, подихав запахами вологої кори, натрапив на два мурашники і кілька разів широкими колами пройшов од одного до другого. Ці істоти давно викликали в нього інтерес.

В одному снували чорні, а в другому руді. Стась сперся плечем на стовбур граба й спостерігав за метушнею рудих. Ось від нього у напрямку сусідського мурашника поповзли кілька десятків мурах. Неподалік володінь чорних вони різко розвернулися й поповзли назад. За якусь хвилю туди рушили цілі полчища. Їх вела розвідка. Стась завмер. Руді комахи напали на чорних з трьох боків. Чорні, мабуть, не чекали нападу. В мурашнику сталася справжня паніка. Вони квапливо залишали мурашник, розбігалися, але руді доганяли їх, нападали й перегризали їм шиї.

Стась ще довго спостерігав за жорстокою війною, брижив високе чоло. Він поки що нічого не міг второпати в цій гризні. Невдовзі усе прояснилося. Частина рудих рушила «додому» з біленькими лялечками. Стась сторопіло дивився на ту несподівану розв’язку бою. «Невже саме за них і тривала ця війна? До чого вони їм? Невже нападники вивоювали собі майбутніх рабів, на яких буде триматися уся чорна робота у їхній мурашиній державі?»

Стась голосно й пронизливо свиснув. Луна озвалася ще пронизливіше. Але ні на свист, ні на відлуння мурахи не звернули ніякої уваги. Нападники стали переможцями і, мабуть, святкували свою мурашину радість, хоча в мурашнику чорних ще тривав жорстокий бій. Їх донищували руді, як нальотники-кочівники мирне населення, забравши в нього все найцінніше — його майбутнє.

Стась додивився усе до кінця. Мурашник був повністю зруйнований. Навколо нього валялися знищені комахи.

Він раптом відчув дике й жорстоке бажання обкласти мурашник рудих з усіх боків березовою корою і підпалити, знищити цю мікромодель жорстокого світу.

Стась подумав, що один мурашник — то Дмитро Солоп, інший — то він сам. У наступну хвилю йому стало соромно за своє бажання стерти мурашник.

Він побрів на просіку. Тяжкий настрій не розвіявся, а, навпаки, ще темнішою хмарою провис у його душі. Він думав над простим і не новим: серед усіх біологічних видів на всіх етапах еволюції є ті, що не прагнуть нічийого рабства, і ті, що плодять рабів. Ліс не приніс йому полегшення, навпаки: ще більше щось у ньому витолочив. Ноги самі понесли до лісового джерельця. Сюди ніколи не проникало сонце і завжди пахло вільгістю, болотом.

Стась пив студену воду, почуваючи голод і спрагу одночасно. Довго никав поміж дерев — так він завжди «зализував» свою рану. Він мусить повернутися додому іншим. Зовсім утратив лік часу. Кілька разів проміряв широкими кроками просіку і залишив ліс.

Він йшов у напрямку лісосмуги. Сьогодні була кругла дата, рівно двадцять літ тому його знайшли напівмертвого он на тому місці під дубом батько й мати. Він завжди йшов сюди, коли почував злам. Його чомусь тягло сюди, хоча це місце Стась ненавидів, все тут кричало буйною зеленню, соковитою травою, ніби відібрало в нього частку життя, щоб хизуватися зеленим здоров’ям.

Стась стрибнув на траву і почав топтати її черевиками. Розчавити б і знищити свою хворобу, лишити б тут, де вона почалася.

Зі свого злого пориву виніс полегкість і тупий біль в усьому тілі. Йшов полем, потуплено дивився собі під ноги, слухав, як хрускає під ногами стерня.

Комбайни пливли, підбираючи полеглі пшениці. Полуденне сонце купалося в бездонному, чистому небі. На обрії показалася ледь помітна хмарка. Він зачепився за неї зором.

— Стасю, Стасю! — почув голос Павла Байди. — Павло Пилипович зупинив комбайн і махав йому руками. — Ходи сюди!

Стась неквапливо пішов до нього.

— Ти бачиш, ми сьогодні з тобою вгадали погоду, — сказав запилюжений Байда. — Залазь!

Стась вибрався на площадку і став поруч. Комбайн хитнувся і рушив. Навстріч їм летів свіжий вітер, клубки куряви і полова. Розпечене повітря стало враз свіжим, навіть прохолодним. Стась відчув несподівану радість, і до його вимученого тіла повернулася сила. Може, її заніс туди із небесних широт вітер, може, вона летіла від здорового й дужого тіла Павла Байди, але Стась відчув, як у його тілі закрилися ті клапани, через які завжди вихлюпується з нього сила і добрий настрій.

Байдин голос пересилював гуркіт агрегату, але що саме він казав, Стась не чув і не дослухався, бо відчуття польоту не минало. Він усміхнувся стерні, полину при дорозі, далекій козацькій могилі і зеленим садам, що нагадували звідси декорацію. Небом за ними пливла єдина хмарка, схожа на ріденьку й довгеньку мичку вибілених конопель.

Стась пообідав з комбайнерами і непомітно зник. Пішов, щоб донести й не розхлюпати по дорозі оце раптове просвітлення, що сходило в душі, як в ранню рань на небі сонце. Лиховісна хвиля вичахла, пішла кудись у лісові нетрі. Він сам звільнився од неї. І то була велика перемога. Душа його світилася, як прив’яла від палючої спеки квітка, орошена росою і радісним світанням. Стась підняв голову і міряв довгими ногами вузьку, зарослу споришем стежку. Сьогодні в нього вихідний. Він поспить, а потім позносить з городу снопи пшениці, складе в стіжок і накриє целофаном, щоб в разі дощу не замокали.

З сусідського подвір’я вилетіла клята за щось дідом баба Ярина. Стала на шляху, стара, витолочена роками, й шукала очима, хто б її захистив.

Стась шугнув у хвіртку і мало не налетів на Стефу. Та встигла відступити й гордо відкинути голову. Потім пішла, зробивши вигляд, що не побачила його. Нафранчена, напахчена, у новій бежевій сукні, жовтих босоніжках на низькій білій платформі, з ретельно вимощеною гулькою над високим чолом.

— Ух ти! Тебе й пізнати не можна. Ти, Стефо, ніби виткана з повітря. Куди це ти так вифрантилася? — запитав Стась.

Стефа нічого не відповіла, ще гордовитіше відкинула голову й пішла, лишивши тонкі пахощі парфумів, що лоскотали Стасеві ніздрі. Не знала, чи ображатися, чи сприймати його фразу як комплімент.

Стась прикрив хвіртку, а Стефа прискорила крок. Баба Ярина перегородила їй дорогу і відступила чомусь до тину. Стефа зиркнула на годинник і подумала, що можна було й раніше вибратися. Сонце вже припікало. На автобусній зупинці вона сховалася під накриття. Ніде нікого. Стефа сіла на дерев’яну лавку. Промчав грузовик. Молодий шофер висунувся з кабіни, вишкірив до неї зуби, щось погукав і сховав своє усміхнене обличчя.

Стефа зміряла розхитаний кузов машини поглядом, у якому, окрім зневаги, нічого не було. Фамільярність шокувала. Скільки тут живе, ніяк не звикне до простодушшя цих людей, як не може звикнути до того, що тут вітаються один з одним чужі, незнайомі люди. Стефа подумала про це, бо довелося відповісти легеньким кивком голови на привітання бабусі, що пройшла повз неї з решетом під пахвою.

Пригадала, як уперше добиралася зі свого містечка до Львова автобусом, стояла в черзі до каси, і хтось зумисне голосно сказав у неї за спиною: «Йой! І ми ниньки будемо їздити смердючими автобусами! Це вам не машина і не купе СВ!» А інший голос додав: «Скільки б ниточка не вилася, а кінець буде!»

Стефа зітхнула. Все було не так. Звикла до розкішного життя і вірила, що все це пливе до них чистими водами. Тепер непокоїло інше: часу збігло багато, а ностальгія за іншим життям не проходила, хоча й усвідомлювала, що все їхнє життя і батькові вчинки — суцільна непорядність. Це теж пекло її немилосердно.

Стефа знову тяжко зітхнула й подивилася на свої руки білі-білі, не спотворені ніякою роботою.

* * *

Стефа сиділа в приймальні першого секретаря й знуджено розглядала людей, що теж, як і вона, чекали своєї черги. Найзатишніше почувала себе тут секретарка: то щось вицокувала на машинці, наганяючи на Стефу мігрень, то «гралася» кнопками селектора і весь час щось повідомляла секретарю, то відшивала когось по телефону і безбожно брехала, що в першого нарада.

Стефа кілька разів підходила до неї й просила, щоб її прийняли раніше, бо вона запізниться на автобус. Але просити секретарку однаково, що битися головою об стіну.

Вона усміхалася усмішкою всіх секретарок і повторяла, що порядок є порядок: всі йдуть по списку. Тут всі рівні, і в усіх важливі справи.

— Хіба ви краща за інших? — сказала дівчина, і Стефа подумки хлюпнула на неї бензином і кинула запаленого сірника. Сіла й заніміла.

Коли обурення вляглося, пройшлася по ній презирливим поглядом. Це нещастя, ця, напевне, вчорашня двієчниця почуває тут над розумними людьми свою владу. Мумія з відпрацьованими фразами. Дивне явище: всі люди різні, а секретарки — на один копил, наче їх народила одна мати. Стефа розглядала її здаля. Невеличка, можна сказати мініатюрна, вифарбувана всім, що випускає вітчизняна й зарубіжна парфюмерна промисловість. Бездумно дивиться в одну точку й копилить повні чутливі губенята. Така собі гарнюня лялечка в імпортній оправі.

Стефа відірвала від неї погляд й переключилася на секретаря. Інтересно, а який він? У Стефиній уяві пропливло кілька постатей. Перша — масивна, з черевцем і лисиною, чимось схожа на Вернегу. Друга — худа, із сірим аскетичним обличчям. Третя — якась миршава, невеличка, нервова. Совається в кріслі, всіх перебиває і кричить. Усі три явно їй не сподобалися.

І, мовби у відповідь на її думки, двері кабінету відчинилися і з них вийшов секретар, привітався до всіх, поклав секретарці на стіл якісь папери й сказав:

— Ларисо, віддрукуй, будь ласка, оце зараз.

Стефа здивувалася. Жодна деталь ані в зовнішності, ні в одязі, ні в поведінці не в’язалися з тим, що намалювала кілька хвилин тому її уява. Перед нею стояв високий, років сорока двох — сорока трьох, чоловік. Стефа пробігла очима від його стрункої худорлявої постаті до смаглявого, з правильними рисами обличчя, від густої сивини до великих блакитних очей, яких не можна було не помітити, бо і смаглявість, і сивина відтіняли їх. На ньому був бездоганно випрасуваний сірий костюм, сіра краватка і білосніжна сорочка. Все скромно, все в тон і зі смаком. В ньому відчувалася внутрішня сила, справжня інтелігентність і простота.

Він ще щось пояснив секретарці й знову пішов у кабінет. Стефа кілька разів подумки прогнала свою розповідь, відшліфувала вступ, що складався з кількох довгих абзаців. Початок був такий: «Ви мені пробачте за цю розмову. Вона мене якоюсь мірою принижує й компрометує, бо непристойно брудну білизну виносити на люди, але…» Прокрутила довгий монолог кілька разів. Історичний проміжок, охоплений нею, приблизно шість років, від того випускного вечора по вчорашній день, коли Верес розповів їй про свою любов до Софії.

Стукала на машинці секретарка, але той шум не заважав їй думати.

Перед нею раптом виринули виразні блакитні очі секретаря. Стефа зашарілася. Подумала: якщо він буде так уважно дивитися їй в очі, як тоді, коли вийшов з кабінету й привітався до всіх, а на ній затримав погляд, мовби пізнавав її і не міг пізнати, то вона може збитися й випустити якийсь дуже важливий абзац із ретельно відредагованої, як редакційна стаття, розповіді.

Коли б вона запитала, чого прийшла сюди, то не знайшла б відповіді. Почуття до чоловіка, ревнощі?.. Першого, здається, ніколи й не було, ревнощі ж раптово перегоріли, як пересушена березова кора, до якої піднесли запаленого сірника. Чирк — і нема. Купка попелу, яку розвіяв вітер. Привів її сюди скорше гонор і почуття помсти. Хто із жінок міг би спокійно слухати, як рідний чоловік говорить про любов до іншої? Жодна не стерпіла б! А вона, Стефа, не просто жінка, а й особистість.

Навернулася печальна думка, що ось уже тридцять шість, а їй ніхто так і не сказав про нестямну любов. Хіба що любив її колись отой напівлисий земляк-однокурсник. Але вона розкусила його відразу. Любив Ромцьо не її, бо вся «любов» з нього вичахла, як тільки пронюхав про невеселі справи з її батьком, і перед розподілом одружився на киянці.

«А Янечек?» — запитала сама себе пошепки, і по ній пробігла солодка судома. Лише тепер зрозуміла, чому ясно-голубі очі секретаря так розтривожили її. Ніяк не могла вловити нитку, яка зачала щось ткати в душі, якісь невловимі, сонячні візерунки. Вперше з часу їхньої розлуки з Янеком зустріла подібні очі.

Стефа відкинула двадцять два роки і побачила себе дівчатком-підлітком з конопляно-білими кісками і двома бантами, вплетеними в них. Потім побачила світлочубу голову Янечка і виразні очі блакитного кольору. Як весняне небо. Рідкісний колір. Очі раз по раз зупинялися на ній і котили трепетну хвилю.

Вони бігали по лузі там, на околиці Кракова, неподалік господи тети Ядзі, куди вона приїхала з батьками в гості. Порхали, як два білі метелики, дві хмаринки. І раптом Янечек ухопив її за тонюню ручку і зупинився, захеканий. Стефа дуже близько побачила його очі, сліпучо-голубі, ясніші від небес. І він сказав їй лише три слова: «Я чебе ко́хам!» І ще кілька разів повторив їх і торкнувся вологими губами її банта. Вона тоді ще не знала, що тим словам судилося зринати й звучати не раз. Та, власне, вони завжди нагадували Стефі про тепле сонце серед затяжних обложливих дощів, які зависли над її долею. Коли б знаття, що той момент був найщасливіший у її житті, затриматися б і випити його до дна. А так зірвалася й полетіла по розквітлій кульбабі, а потім наполохано процокотіла черевичками по бруківці, на подвір’ї стала під виноградною лозою й слухала, як схвильовано бухало її серце.

А наступного дня вони поїхали. Стефа назавжди повезла із собою ту весну, ту романтичну й хмільну мить, яка осіла в ній і світилася, як фосфоричний світлячок у темряві.

Збігло понад двадцять літ, а Янечек жив у її пам’яті таким, як тоді, юним і гарнішим од всіх красенів, яких довелося бачити. Ті три слова, сказані чотирнадцятилітнім підлітком, хвилювали дорослу Стефу більше, ніж перші шлюбні ночі з Іваном. І, здається, нікого, окрім нього, й не любила. То, виходить, і вона не безгрішна, виходить, вони з Іваном квити?

Янечек розхвилював її, розтривожив до легкого головокружіння. «Янечек, Янечек», — повторила вона подумки, встала й пішла до виходу.

Покликала секретарка, її голос вона почула, мов крізь сон. Можна заходити, підійшла вже черга. Стефа глянула на неї такими очима, наче хотіла сказати: «Що вам від мене треба? Відступіться геть!»

Мовчки вийшла на залиту сонцем площу, червону від сальвій і герані. Перетнула її і пішла вуличками райцентру, все ще захмеліла від сонячного дощу, що випав у її душі несподівано, як і всі сліпі дощі. Від тої зелені, що пливла до неї з польської левади і гойдалася перед очима разом із юним, як ангел на картинах живописців середньовіччя, і красивим, як бог кохання, Янечком.

Поверталася не тією Стефою, якою прийшла сюди. Сонячний дощик, що випав і скропив благодатною вологою її душу, змив щось у ній, освіжив і навіть омолодив.

Нехай Верес оцінить її благородство: вона дарує йому волю. Вона зникає з його життя. Ось лише напише мамі листа і подасть заяву на розлучення.

Минула меблеву фабрику, пройшла повз відчинені ворота олійні. І раптом подумала про бездарно проведений день: забралася до райцентру, висиділа кілька годин у коридорі райкому партії, прогавила всі автобуси, а тепер невідомо чим добереться до села. Автобус піде аж підвечір.

Тинялася по райцентру, никала по промтоварних магазинах, їла морозиво і все відчувала на собі блакитну хвилю, що котила свої води і щось змивала в ній, висвячувала й висвітлювала. Було від того так гарно, так солодко, що не помітила, коли розпечений день покотився за обрій.

Містечко поволі ховало тих, що цілий день товклися тут із сумками, возили щось у грузових машинах, тягали вантажі, і випускало парами, меншими й більшими групами тих, що пахли духами, форсили вельветами, джинсами, м’яко топтали асфальт босоніжками із найкращою і найзручнішою низькою підошвою.

Стефа подумала, що хоча б сюди був привіз її Іван, і то не почувала б такої задухи, як в селі.

Сіла в автобус, дивилася у вікно, ловила запах вечора, зітканого з тисячних пахощів. Земля все віддавала, чиїсь руки те брали і несли кудись, щоб вистачило всім. Але все те відбувалося поза нею, бо вона жила не в цьому географічному квадраті, де тільки й розмов, що про жнива, а на далекій, екзотичній планеті, де все інше, починаючи від думок і кінчаючи роботою.

Янечек теж мав доступ на ту планету, і фосторив їй душу, й зривав пелюстковий дощ.

А далі йшла од траси. З оранжево-лілового вечора раптом вийшла на ту саму дорогу й Софія. Вона завмерла. Обом нараз забракло слів. Стефа мовчки дивилася на Софію і не могла відшукати в ній ніякого ганджу. Це вже зовсім не та школярка, що сиділа за партою, звісивши на високі груди дві чорні коси. Її краса зробила якісний виток по спіралі і піднялася вище.

— Ви мені хочете щось сказати, Байда?

— Мені нічого вам сказати, Стефо Богданівно. Є ситуації коли всі слова бувають зайвими. Ми з вами ніколи не могли знайти спільної мови, тим паче тепер…

— Це з вами я повинна була розумітися? — Стефа усміхнулася усмішкою свого роду по маминій лінії. — Ви колись грали роль великої цнотливиці. Як же тепер з вашою роллю коли ви загуляли з чужим чоловіком?

Софія спалахнула.

— Не все можна висміювати й опошлювати, — мовила тихо.

— Он як! А ви хотіли, щоб я щовечора ставила у кут до образів свічку й молилася богу на ваше з моїм чоловіком кохання?

— Все це не так просто.

— А ви поясніть, може, й зрозумію складну філософію непорядної жінки. Розкажіть, може, щось і второпаю в цьому житті. Як казали древні, сапіенті сат! — ні сіло ні впало мовила Стефа і відчула, що переграла. — Але ваша справа длушпатися в землі. У вашій садівничій бригаді, напевно, латиною не говорять?

— Не говорять, — Софія усміхнулася. Почуття вини перед цією жінкою раптово зникло. — Вам хочеться образити й принизити мене, Стефо Богданівно. Але я люблю, як ви кажете, длушпатися в землі. Той, хто ближче до землі, чіткіше бачить зорі.

— Ай-яй-яй! Особливо з чужим чоловіком! Ви завжди здавалися мені нахабою, і я бачу, що не помилилася.

— Ну, що ж, як казали древні, яких ви щойно цитували, все своє ношу з собою.

Софія пішла, сховалася в оранжевій тиші, а Стефа заклекотіла й сказала собі, що ця простачка три життя прожила б, а не досягла б того, чого досягла вона. «А що саме, Стефо?» — безпардонно запитав її внутрішній голос, але вона тупнула на нього й повернула в сусідню вулицю, щоб не йти тією стежкою, якою пішла Софія.

Усе, що недавно зеленіло в її душі, цвіло первоцвітом, раптом пожухло і вицвіло. В наступну хвилину Стефа подумала, що вона остання недотепа, коли отак змалодушничала і, просидівши в приймальні майже дві години, пішла в той момент, коли підійшла її черга. Якийсь там дитячий спогад завадив. Все це дешеві сентименти, просто найшла якась мана.

Обличчя Янека пропливло перед очима кілька разів. Він усміхався розгублено й ображено. Сонячний дощик в душі — то лише міраж. Він зник, а вічна мерзлота залишилася.

* * *

Гринь прокинувся й солодко потягнувся. Мати щось шукала в старій шафі і тим його розбудила. Кілька разів позіхнув до хрускоту в щелепах, сон ще бродив у ньому, і коли б не цей скрип старої шафи, якби мати не шаруділа там, як миша в новому врожаї, то він би додивився сниво. А так на кульмінаційному моменті й обірвалося: у Байдину машину сів, а куди поїхав, невідомо. Гринь свиснув з досади, Явдоха від несподіванки ойкнула й розсердилася.

— Свисти, свисти, азіяте, всі гроші просвистиш!

Гринь побахкав ногою по вилинялій тканині на стіні й реготнув:

— Було б що просвистувать! Це вам не можна, а мені, чи свисти, чи не свисти, однаково. А куди це ви, мамо, так рано збираєтеся? — Він знову протяжно позіхнув.

— Не закудикуй, куди треба, туди й іду. Ти ж мені не розказуєш про свої походеньки.

— Ну не до хахаля ж ви йдете?

— До кого, до кого?

— Та то я шуткую. — По Гриневім масному лиці плавала усмішка. — І у вас уже секрети. Всі тепер темнять.

— Спаса сьогодня.

— Оп’ять двадцять п’ять! У нас же розговор з вами, ма’, був на цю тему. Релігія — опіум для народа. — Гринь збрижив чоло. — Нащо вам та церква? Аби ж ви хоч вірили. З вас така віруюча, як з собачого хвоста сито. Зберуть десяток старців, витрусять з них пенсії — і харош!

— Мели, мели! А що мені, до сільбуду ходить? — Явдоха розчесала волосся й скрутила його в бублик на потилиці. — Мацоклєта хто тобі купив? Мати. А за які гроші? Та й так то на пиво, то на диво дайте, мамо. Та, дивись, підзбираємо й машину купимо, — сказала, аби Гринь не в’яз.

— Купимо, як щось облупимо! — На тому знову провалився у солодкий сон, пригрітий серпневим ранком, з якого вже щось вичахло і скресло.

Явдоха пішла. Біля воріт наштовхнулася на Вікторію. Обидві розтягли роти в солодких усмішках, і обидві сховали за них кусливі, як весняна мошкара, слова.

«Підвернулася під руку, — подумала Явдоха, — не люблю як першу бабу на дорозі, а не чоловіка, зустріну. Це вже точно не повезе. Не могла ти з цими сумками пізніше прицургенить!»

«О! Велика служителька культу подалася облапошувать нещасних бабусенцій». — Вікторія провела довгим, глузливим поглядом Явдоху і затягла на подвір’я дві важкі сумки з банками перетертої смородини й малини.

— Спиш, ледащо? — сказала голосно Вікторія, але Гринь хропів собі далі.

Вона заходилася готувати сніданок. Вийняла з целофанового кулька телячу печінку, телятину. «Велика справа бути дипломатом і носити при собі немеркнучу зброю — вроду, що кладе наповал навіть такого буркотливого ведмедя, як Вернега», — снувалися в її голові веселі думки. Вона їсть щодня свіже м’ясо, мед, найкращі фрукти, овочі. Почувала себе тут просто таки щасливою. Харчі, про які можна лише мріяти, повітря — саме здоров’я. За ці два місяці вона налилася, як осіннє яблуко, здоров’я і сила так і вібрують у її молодому тілі.

Вікторія заходилася смажити печінку, і з літньої кухні у хату потягло запахом, що виривав і Гриня з глибокого сну. Вона перевернула ледь підрум’янені шматочки, кинула один до рота й подумала про київські базари, де торгаші давно втратили почуття міри і луплять за телячу печінку по десять-дванадцять карбованців. Але вона все одно її купувала, бо після своїх сибірських вояжів могла купувати все, на чому зупинялися очі. Гризлася з нахабними базарниками до хрипоти в голосі, згадувала і совість, й порядність, і забутого всіма бога, кидала гроші, забирала дефіцит і йшла з виглядом ображеної інтелігентки, яка ще не зробила жодного нечесного кроку й ні разу не розминулася з власного совістю.

Смачні запахи і набридливі серпневі мухи таки розбудили Гриня. Він розплющив очі й побачив усміхнену, веселу Вікторію, що ставила на стіл тарілки.

— Дрихнеш усе, ледащо?! — кокетливо мовила вона, бо все цього ранку усміхалося до неї й голубило. — Я ж тебе просила під’їхати та забрати банки, то ти пухнеш од сну, а я перла дві сумки, аж очі на лоба вилазили.

— Проспав, — розклеїв рота Гринь, дотягнувся до приймача й увімкнув його на всю потужність. Передавали виробничу зарядку. Вікторія замахала руками й кинулася до приймача, але Гринь скомандував:

— Не трож!

— А-а! Духовне хобі! Ти, Гришка, унікум! — Вона єхидно посміхнулася й відпливла до столу.

Гринь насолоджувався співучим голосом диктора під ритмічні звуки піаніно і вихиляннями Вікторії під ту музику. Плавала по кімнаті, погойдувала розкішними стегнами, світила високим бюстом і розколихувала Гриневу завжди пожадливу плоть.

— Інтелектуал, — підійшла до ліжка й смикнула за віхтик рудуватого волосся, — вставай, будемо снідати.

— А ти думала, я некультурний.

Гринь згріб її і кинув на ліжко так швидко, що вона встигла ляше зойкнути.

З тарілок поволі вичахало тепло. Гриня першого витверезив голод. Вікторія лежала, щось шепотіла й рум’янілась, налита соками, солодом і доступністю.

Накинулися на їжу, а потім, закривши двері на засув і засунувши фіранки, знову полягали в ліжко.

— Я тобі, Гриш, все вибачаю за твій темперамент. Ти створений лише для любові. Таких би я занесла до Червоної книги, тримала б у заповіднику як рідкість! — Вікторія похлинулася сміхом, втішена своєю дотепністю, хоч Гринь нічого не второпав, але знав, що то був якийсь незрозумілий для нього комплімент.

— Я в райцентрі й не таких аристовував…

— Мене не цікавить, яких ти арештовував у своєму райцентрі. Ясно тобі? — Вона відкопилила припухлу від поцілунків губу й відвернулася до стіни.

Гринь грубо повернув її до себе й стиснув, наче кліщами. Її ревнощі й компліменти щодо його чоловічих чар трохи запаморочили голову.

— Таких красивих і образованих, як ти, там нема. — Гринь ущипнув Вікторію за рожеву щічку. — Тебе постав у вітрину, й подумають, що манекен. Усе якісь поварихи, продавщиці підверталися, одна кадра з росторану була.

Вікторія дратівливо подумала: «Мовчить — солодкий, як мед. А заговорить — на край світу втекла б! Примітив дикий!»

Гринь побачив, що Вікторія налаштувалася на сон, і знову почав її грубо пестити.

— Одстань! — різко і владно сказала вона. — Ти виспався майже до обіду, а я ніч передрімала. То собака гарчав, то тебе, придурка, ждала, думала, забереш банки. — Вікторія відвернулася до стіни.

Тепер, коли тіло побувало в раю, душа теж туди рвалася. Вона знову відчула, що їй хочеться не лише синиці в жмені, а й журавля в небі. Може, оцей Верес?.. Він розумний, вродливий і, з усього видно, не любить Стефу, що спить на високодуховних і високоморальних подушках і незім’ятому простирадлі. Але цей журавель нікуди з рідних боліт і від рідного неба не полетить. Та й не помічає він її. Проходить, як повз красиве дерево, яке кидає на нього густу тінь. Вона для нього просто рибка з пишного акваріума.

З тими думками Вікторія опускалася в біле хмаровиння сну, дарма що Гринь силувався повернути її на грішну землю.

А тим часом життя в Дідовщині текло, як на великій сцені, де всім вистачало місця й занять. Земля повернулася до Сонця так, що все село з людьми, хатами, садами, полями, ставками, лісами, коровами, кіньми і всякою звіриною й птаством грілося, паслося, працювало…

Людям було жарко від жнивного сонця і від роботи а Явдосі Непитущій було гаряче від свічок, від спертого повітря і від всюдивидящого ока дяка Гаврила.

Явдоха з полотняним чорним вороком, на якому теліпається деренчливий дзвіночок, обходить гурт бабів, що чимось нагадують зграйку старих ворон, з яких поволі вичахає життя. У ворок летять копійки, карбованці, трояки.

Гаврило недремно й напружено водить єдиним оком, аж біліє більмо на другому. Однак Явдошиним рухам позаздрив би й ілюзіоніст. Паперові гроші, що випустить із спітнілої долоні якась бабуся, Явдоха вправно вихвачує з ворка й кидає собі в пазуху в той момент, коли кладе на свою грішну душу хрест.

За вівтарем Гаврило спалахнув, як смолоскип. Тільки лупнув на доход, так і закричав, зарепетував на усе своє вискляве дияконське горло й затряс віхтиком рідкої бороди.

— Оце і все?!

Ще не встигли догоріти останні свічки, ще зграйка бабусь повільно дибуляла до виходу й стукала палицями, а Гаврило і Явдоха, ковтаючи запахи ладану й зілля, галасували мало не на всю церкву.

— Де поділа, нечестива твоя душа, гроші? Де трояки, де п’ятьорка? Я ж бачив, що їх кидали.

— То вам, Гаврило, привиділося на п’яну голову. Менше пийте, то не буде ввижаться. Коли це тут більше рубля хтось кидав? Га? Хрестом клянуся, що не було! — Явдоха палко божилася й хрестилася.

— В огниві тобі горіть, нечестива! Яке маєш право брати чуже? — Гаврило тряс бородою і махав руками, як диригент без оркестру.

— Не маю, то й не беру! А ви, дяче, маєте право службу правити? Ви ж не батюшка, а правите!

— А ти маєш право, дурна бабо, на вівтар ступати?

— У нас тепер всі рівні: й чоловіки, й жінки. Жінки тепер кругом. Темний ви, Гавриле, як дьоготь.

Пожежу погасили ще дві сестриці, що й собі підступилися до того ворка погріти руки.

Отакі діла творилися в тій церкві, яку колись були забили довгими цвяхами. А потім знайшлися ентузіасти, відбили двері, повитирали пилюку з ликів божих, довели усе до толку, й життя воскресло. Явдоха в тому участі не брала, зате тепер постійно гріє руки біля ворка із срібним дзвоником, наче в них зайшли зашпори.

Вернега їхав у поле, побачив бабусь, що сунули з церкви, свічки й згадав чорта. «Куди тільки дивиться голова сільської Ради? — запитав сам себе. — А шарпати за це темне збіговисько будуть мене». Михайло Васильович сховав похмурий погляд у запилюженому спориші. «Волга» збивала куряву, він ловив свіжий вітерець і свинцевим поглядом мацав хати, паркани. Останнім часом усе давило на нього.

— А кажуть, що життя як тільник. Смужка — чорна, смужка — біла. Де ж вона, та біла смужка, трясця його матері? Заїло на чорному кольорі, як голку на платівці. Шипить і булькає одне і те ж, — сказав Михайло Васильович і зітхнув. Він думав про жнива, які в нього ще повзли по-черепашому, а в деяких колгоспах про них забули, виорали стерню і вже почали сіяти озимину.

— От у тебе, приміром, Андрей, тільки білі й червоні смуги в житті, чорних нема?

Андрій слухав пісню, що лилася з приймача, підмуркував, прицмокував язиком і думав про свою Настю. Вернега глянув на його безхмарне лице й визвірився:

— Ти оглух?

— Ріккі е Повері співає, Італія, — сказав Андрій.

— Фу ти, господи! Він все знає! Усіх модних кривляк! А дощі будуть, мудрець?

— Може, й будуть, бо на сон хилить.

— Та як орієнтуватися на твою хронічну сонливість, то дощі залили б не лише нашу планету, а всю Сонячну систему. Ти ж постійно спиш. Мабуть, і в сні спати хочеш.

Андрій засміявся, Вернега вмовк і ганив подумки весь його рід з діда-прадіда, що славився одним: ночами гуляли, заводили у блуд дівок, молодиць, нищили скирти, клуні, а опісля колгоспні сади й левади. Вдень відсипалися. Така вся чоловіча лінія його роду. А жінки трудяги.

Такий і цей Андрій, думав Михайло Васильович. Це зараз, після одруження, він зміцнів, а ходило таке собі дохлякувате, вусате, а бешкет робив аж на сусідніх селах. Цілий день сидів за кермом, як у воду опущений, а ввечері неначе воскресав, розправляв плечі, від чого вони ширшали, ловив ніздрями запахи ночі і ті насолоди, на які він полетить, розпрощавшись з головою.

Вернега помацав водія прискіпливим поглядом і почав шпетить його. Андрій називав це: згонити злість.

— Ну й поколіннячко пішло! Пожрать, солодко поспать — і все. На тебе глянеш — жить не хочеться. Ти ж лінуєшся не те що думати, а навіть говорить нормальними реченнями. Одне знай торочиш: «Поживемо — побачимо», «Хіба я знаю?» «Бабка надвоє сказала». Златоуст, їдрі його в корінь. Є такий сорт людей, які не говорять, а отруюють навколишнє середовище.

«Давай валяй, діду, їж хоч мене, — огризнувся подумки Андрій, — на мене все можна валити, я видержу, в мене нерви ще ого-го-о! Ти ж, старий псих, як не пожуєш когось, то захворієш». А вголос сказав:

— Вам ніколи не вгодиш, — відвернувся й позіхнув.

— А ти й не годи! — зірвався Михайло Васильович, мовби лише й чекав цієї Андрієвої фрази. — Не люблю тих, що годять. І за що тебе, таку сновиду, тільки жінка любить? Ти ж, мабуть, і біля неї спиш?

— Біля неї заснеш! — засміявся Андрій і відчув, як по ньому пробіг легенький струм. Він укотре за сьогодні пригадав свою Настю, колишню зірку прилучанського танцмайданчика, яка однаково вміє водити машину й гаряче цілуватися. За неї перетовклися майже всі хлопці, били не раз і його, а Настя розтягувала їх, сідала на мотоцикл і командувала: «Сідай мерщій!» І летіла з ним у ніч запаморочливої ніжності. Такої ніжної й гарячої, як вона, не зустрічав. Андрій враз відігнав видиво, бо мало не врізався в придорожній стовп. Різко загальмував — Вернега вдарився лобом об вітрове скло.

— Спить, стерво! Ти вирішив укоротити мені вік? — сказав Михайло Васильович, дивуючись, що маленький струс зняв з нього напругу.

Андрій наполохано зиркнув на нього, вирулив машину на рівне й сказав:

— Пробачте.

— Та нічого, може, так було б і краще. Життя і гроша не варте. Порпаюсь, як гнойовий жук, і ні ззаду, ні спереду. К чортовій матері все! Осьо стукне в січні шістдесятка — і дня не буду!

Вернега впіймав себе на фальші, покректав, посовався на сидінні і вмовкнув. Ще вірилося, що розправить плечі там, у Прилуках.

Він повністю опустив бічне скло, повдихав придорожні запахи й відчув ранню осінь. Вона поволі брела полями. В селі її ще не так чути. Дивився на прижовклу траву, скручений цвіт петрових батогів, жовті свічки коров’яків, які вже вкотре за літо встигли осипатися й розквітнути. Мовчав. Згадав, що кілька корівників вийшли із ладу, а будівництво нових повзе такими темпами, що до холодів навряд чи в них переселять худобу. Не будівельники, а черепахи. Михайло Васильович потовкся думками навколо недобудованих ферм, чомусь пригадав розчинені двері церкви, запалені свічки, рушники, ікони і подумав, що ті, хто ходить туди, мають зовсім інші дні і ночі, ніж він і ті, що з ранку до пізнього вечора гибіють у полі.

Він глянув на електричні проводи з намистом ластівок, і його пойняв ще більший сум. Час не біжить, а летить. Осінь вже на носі, а тут ще пшениця не домолочена. Районна газета й радіо мов збісилися й топчуться по ньому, як хочуть. Знайшли над ким позбиткуватися. Вернега чвиркнув у вікно. Таких довгих і тяжких жнив щось і не пам’ятає. Усе на нервах, на криках.

Довго вдивлявся в постать, що маячіла біля «газика», якась довга, стебелькувата. Нарешті впізнав Івана Вереса.

— Ти не знаєш, Андрей, скільки цьому піжону точно років? — запитав шофера.

— Тридцять чи тридцять один. Десь так.

Михайло Васильович поморщився. «Можна стоять ось так посеред поля і посміхатися: чи то небу, чи то полю, чи недобитій дощами пшениці, яка лежить на моїй совісті і душі. Моя молодість не була такою, як твоя. Нова генерація керівників, трясця його матері! Гуманісти, толерантні, культурні, освічені!» Вернега закінчив довгенький внутрішній монолог і лайнувся вголос.

Андрій засміявся й зупинив біля Вереса машину.

Верес привітався першим, Вернега буркнув щось собі під ніс.

— Сусіди прийшли допомогти добить нам жнива, — сказав Іван.

— Там немає вже чого добивать. Не стільки тої помочі, як балачок потім не оберешся. Кожне буде цвікать, що Вернегу за вуха тягли. Це ваша робота, Іван Савич?

— Що саме?

Не вдавайте, що не розумієте, про що я питаю!

Вернега схрестив за спиною руки й вп’явся очима в сиву стіну лісу.

— Ви сюди ці комбайни пригнали, питаю?

— Вони ж не вівці і не телята, щоб їх пригонити, — засміявся Верес. Він засмаг, лице його випромінювало рожеве світло а усмішка була ясна і чиста. Івана ніби підмінили останнім часом. Це був ніби й не той Верес, у якого сипалися з очей іскри. Цей стояв спокійний, усміхнений, з безхмарним настроєм. І це теж чомусь роздратувало Вернегу. Стіна, що відгороджувала їх завжди, виросла, поширшала. Останнє своє невезіння пов’язував із Вересом і не міг йому цього простити, як і не може вибачити того, що постійно заважає йому їхати тією колією, якою звик і добре в’їздив за довгі роки.

Комбайни нові, аж лискучі, пливли по полю. Вернега проводжав їх зболеним поглядом. Собі їх мітив, а доля посміялася як русалка. Позагравала, повела його й лишила — тільки зловтішний сміх у вухах і жабуриння на душі.

— Оце їхав сюди, — сказав Верес, навіть не підозрюючи що творилося зараз в душі у Михайла Васильовича, — глянув на Лису гору і наче вперше її побачив. Фактично в центрі села а пасуть там корів і хлопчаки футбол ганяють. Аж на очі давить. Дійсно Лиса гора. Подумав, що добре було б закласти там парк. Для господарських угідь горб не придатний, а от уявив, що там ростуть дуби, ялини, клени… Зелений острів посеред села.

Вернегу пересмикнуло від тих слів, наче по ньому пробіг струм. Він обпік Вереса поглядом, як окропом, покашляв у кулак і гаркнув:

— У вас, Іване Савичу, одне на умі! Я бачу, що ви наповратилися із Дідовщини зробить музей під відкритим небом. Сади, парки, вітряки, ставки, козацькі могили — це все добре. А от про гречку ми всі чогось забули. Все маємо, а гречки клинчики. Дожилися гречкосії, що гречка на Україні стала дефіцитом. Стид і сором. Зате хвалимося рисом. Хто той рис коли їв у нас?! — Вернега дивився повз усміхненого Івана на новенькі комбайни, як на дітей, які волею жорстоких обставин стали звати батьком чужого чоловіка.

— Е-е-е! Я не згоден з вами! Про гречку ви справедливо говорите, а зі всім іншим я не згоден. Хліб хлібом, але є ще й таке поняття, як культура краю. Хіба сільська людина менш достойна її, ніж міська? Ось дивіться, із цих експериментальних сіл молодь не втікає до міста. А куди їхати, коли дома все є? Від добра добра не шукають.

Не відриваючи погляду від сяйливих комбайнів, що погойдувалися на пожухлому пшеничному полі і за якусь годину-дві залишать його, як залишають примарні надії ошукану долю, Михайло Васильович сказав:

— Оце вже аж ваш парк зробить революцію. Висадите на Лисій горі дерева, і ніхто нікуди не поїде з села. Смішно і наївно.

— Я не поборник того, щоб ніхто нікуди не їхав із села. Всі не повинні тут лишатися.

Михайло Васильович нетерпляче махнув рукою.

— Он у нас вже є радість — цей сад, скільки землі, вважай, гуляє. Тепер тими яблучками чи грушками нікого вже не здивуєш навіть навесні. Тепер люди зажерлися. Було, як знайдеш зимою в картоплі якесь заваляще яблуко, то дивишся на нього як на диво, воно вже і яблуком не пахне, а їси його й не віриш що це воно. — Вернега знову покректав і додав: — Мабуть, на літаючу тарілку сучасна дітвора спокійніше дивилася б, ніж ми на свіже яблуко холодної й голодної зими. Тепер вас нічим не здивуєш.

Іван примружив очі й сховав за них посмішку, а Вернега холодним поглядом зачепився за далеку козацьку могилу: «Нехай цей зазнайкуватий шмаркач не думає, що їм по дорозі і що їм є про що говорити. Думає, як вирвався в начальники, то вже й на коні».

— І як ви собі це уявляєте? — Михайло Васильович зиркнув на Вереса. — Насадимо дерев, а туди знову запустять корів, і що буде з того вашого парку?

— Ну, можна так зробити, що ніхто не пожене туди пасти. Пояснити людям, не поможе — оштрафувати. А місце, можна сказати, унікальне: на узвишші — парк, внизу — став, а поруч на мочарі можна спорудити спортивний комплекс. Отоді ніхто не буде вештатися вечорами, не знаючи куди подіти зайву енергію.

Вернега присвиснув і похитав головою:

— Як той казав: дайте води напиться, бо так хочеться їсти, що немає де и переночувать. Це ваша нова ідея?

— Можна вважати, стара! — засміявся Верес.

— Це вже будете робити без мене, Іване Савичу, — не стримуючи роздратування, сказав Вернега. — Я в цьому селі стільки набудувався, що вам і не присниться. Ось піду на пенсію, вас оберуть головою, то беріть і будуйте, що вам заманеться. Закладайте парки з альтанками, співучими фонтанами, штучними озерами, з чорними і білими лебедями. Побачу, чи надовго вас тоді вистачить. А за моєю широкою спиною можна фантазувати.

— Тяжко з вами працювати, Михайле Васильовичу. — Верес зітхнув. — Хочеться бігти, а ви триножите. Чого у нас так із вами виходить?

— Широко і не в ногу ступаєте, того так і виходить. — Вернега подивився на нього лукаво й переможно. — А щодо того, що ви оце мені наговорили, то воно мені ні пече, ні гріє. Як той казав, я вже на п’ятдесят процентів домовився: я згоден, а вона — не знаю. Ваші ідеї мені — во! — Він чиркнув долонею по шиї і, не попрощавшись, пішов.

Вгруз у сидіння, вгруз очима у стернище і знову забурчав:

— Ти мені землі і грошей колгоспних на стріляних горобців не переводь! Закладе воно парк! Зробить спорткомплекс! Мені хліб державі треба здати. Паша скотині потрібна. Нащо мені, скажи, Андрію, цей садівничий профіль! За м’ясо як вимагали, так і вимагають, хліба скільки здавав, стільки й здаю, ще й більше. А сади доглядай. Карликові, низькорослі, до трьох метрів. Щоб ви подуріли з ними! — Вернега витер розпашіле лице рукавом сорочки.

— Якась чепуха виходить, — вирішив сказати щось втішне голові Андрій, — ви живете в Прилуках, а головуєте в Дідовщині. І чим тільки люди думають?

— Шкода, Андрій, що ти не секретар райкому партії.

— Я б порядок навів, — зареготав той, а Вернега видавив із себе усмішечку, як останній схід сонця перед полярною ніччю.

— Давай жми на «стратегічний об’єкт», — невесело пожартував Михайло Васильович.

Машина повернула на будову. Чим ближчали цегляні корівники, що світили новими кроквами, тим чорнішала ніч в душі голови. Було все так, як і передбачав. Будівельники лежали на стружках і грали в карти. Тут же валялися порожні пляшки.

— Ну що, ханурики, гниємо далі і ріжемось в дурня, ждемо зарплати і вішаємо голові на вуха лапшу?

Чоловіки неохоче повсідалися.

— Так у нас же обід.

— Знаю я ці обіди: з першої години і до п’яти. Симентали ледачі. Беру вас під особистий контроль. Якщо за два тижні не вкриєте шифером — пеняйте на себе! Не одержите ні карбованця. Ясно вам?

Чоловіки перезирнулися й посунули до корівників.

Вернега сів у машину. Злість і досада не залишали його. Куди не поглянь, кругом глухі кути. Там шпетять його за жнива очно й по телефону, а він пече раків та розводить руками, тут з корівниками ніяк не впораються ці горе-будівельники. А куди подіти худобу? Хвороба не відпускає, розгулялася всерйоз, а лягти в лікарню й полікуватися чи поїхати до санаторію — це щось із серії фантастики і голубих мрій. Він швидше впаде, ніж ляже в лікарню.

«Волга», піднявши куряву, заїхала під плакучі верби біля ставу. Вернега вийняв пачку цигарок, новеньку коробку сірників, закурив і смачно затягнувся.

— Полікуємося, — із злою посмішкою сказав Михайло Васильович.

Андрій багатозначно посвистів, взяв порожню банку і шаснув у Явдошине царство трав і бур’янів.

Гринь і Вікторія ще додивлялися молоді сни, навіть не здогадуючись, що чиєсь життя може бути схоже на покручене колесо. В них воно як рівна липова алея, що збігає до теплого морського лиману в ту медову пору, яку всі звуть «оксамитовий сезон»: в міру тепла, в міру прохолодна, повна краси, цвіту і насолод.

Явдоха дивилася на це нешлюбне «вінчання» й осудливо хитала головою. Її селянське походження бунтувало.

Викладала із сумки й заносила в комору принесені з церкви пиріжки, яйця, домашнє масло, жовту, обпатрану курку, яку нащось притягла баба Лукія. Бурчала собі під ніс на Гриня й на Вікторію й почала поратися біля курки. Робота відволікла її від лайки, вона спохопилася, що все-таки свято, а ці безсоромники заставили її сквернословити.

Вона виклала на тарілку жовтий жир, тельбушки, цілу пригорщу жовтків саме тоді, коли Андрій був уже поруч.

— Дурна Лукія, — сказала голосно, — ця курка ще неслася б та й неслася, а вона притарабанила, щоб бог поставив перед душею покійних чоловіка Остапа та дочки Марусі. Поставить! Чи бог поставить, а я на стіл поставлю її! — Явдоха тонко й пронизливо засміялася.

— З ким це ви, бабо, балакаєте? Драстуйте вам, — сказав Андрій й стукнув порожньою банкою об поріг.

— Сама з собою, — витерла об ганчірку руки Явдоха.

— А-а-а, з розумною людиною.

— Принесло тебе саме тепер. — Вона поспішала впоратися з куркою, поки не прокинулись Гринь і Вікторія.

Андрій розвів руками.

Явдоха мотнулася в повітку, смикнула під бантиною звіробою, залила його окропом і поставила на газову плиту. Усі трави, які варила, рятуючи Вернегу, були на горищі, лізти по них ліньки і ніколи. «Помогти не поможе, а вреда не зробить», — подумала вона, забуваючи про авторитет своєї гомеопатичної фірми і високу порядність травника.

Навар забулькав, вилетів з каструлі. Явдоха вилила його в банку, загорнула в газету й тицьнула Андрієві в руки.

— Щось ви швидко сьогодні.

— А чого з ним довго моняться. Готовий стояв, тіки підігріла.

Андрій почвалав до воріт, а Явдоха запалила в печі.

День збігав поволі. З кухні сотався димкуватий запах смаженого м’яса. Явдоха прикрила двері до кімнати і відчинила кухонні, щоб ці запахи не розбудили молодят. Перевернула підрум’янені шматки, посунула в піч сковороду й подумала, що так їм і скаже: або нехай женяться, або не розводять тут розпусти. Ще такого в її хаті не було. Лежать в одному ліжку, ніби щойно повернулися від вінця. Два голуби пара.

Вона потинялася по городі, вибрала останні огірки, кинула кілька у сумку, поставила туди пляшку горілки, тарілку з курятиною, а тоді, вже переодягнута в святешний одяг, заглянула до кімнати. Гринь і Вікторія, обнявшись, спали.

— Такий день, як год, виспать, — сказала Явдоха.

Вікторія заплющила очі й натягнула на голі плечі край наковдреника. Скинула Гриневу руку й сіла. Глянула на Явдоху очима сонними, але безгрішними.

«Сидить, як турецька свята, — подумала Явдоха. — Де стид, де совість — чорти батька зна».

— Скажеш Гриневі, нехай курей зачинить, як зайдуть на сідало.

— А ви, ма, куди? — прокинувся Гринь і солодко потягнувся.

— На кудикині гори. — Явдоха хряпнула дверима і вийшла на подвір’я, почуваючи себе ображеною і святою.

— Псих! — сказав їй навздогін Гринь, але вона того не почула.

З подвір’я ступила на звечорілу вулицю. Літній день відходив за далекі стернища поволі й тихо. Дивилися в синє небо обважнілі сади, сотався у повітрі запах городини, переспілих груш та пізніх абрикос, що сипалися у прив'ялу траву. Від ставу війнуло прохолодою.

Явдоха винюхала ті запахи й подумала про вічність, про людську тимчасовість і земне щастя. Нехай там що завгодно торочить Гаврило про безгрішну душу і те, що її чекає на тому світі. Явдоха у все це не вірить, і гарне життя цікавить її не завтра, а в цю мить.

Осмикнула нову кофтину й повернула від гребельки на центральну вулицю. До неї наближалося монотонне гудіння й запах полови. Явдоха йшла повз колгоспний тік, скосила очі на штахет і побачила жовті купи пшениці й жінок, що снували навколо них, як мурахи.

У цю мить очі в Явдохи мали колір мокрого попелу. Вона поводила ними й погудила жінок, що не знають вихідних і не шанують свят, а працюють до сьомого поту. Головне в цьому житті — звити затишне кубельце. Іншого світу немає, вона знала напевне, і ніхто не переконає її, що після смерті щось там ще когось чекає. Вся Гаврилова балаканина про безсмертя душі смішила її. Вона вірила в одного бога: гроші. Як, напевно, і Гаврило, і вся їхня братія, що маскується за лицемірну балаканину. Однак можна й покривити душею, коли ти не ковтаєш пилюку на току, коли тобі не свердлить цілий день мозок віялка, а чекає святешний стіл посеред церкви, накритий, як для богів.

З тими думками Явдоха й ступила на вигорілу шовкову траву на церковному дворищі, з виглядом святої занесла сумку, виставила наїдки на загальний стіл, на якому все парувало, пахло, рум’янилося й світилося в пляшках.

Гаврило походжав навколо бенкетного столу, тряс гострою, червонястою, як стручок перцю, бородою й зорив, що виставляла Явдоха. Побачив тарілку з птицею й посміхнувся — порядок у його курятнику.

— Усі вже? — спитав для годиться.

— Явдоха прийшли, то вже і всі, — озвалася котрась із бабів. Гаврило зачинив широченні, схожі на браму, двері, й сестриці повсідалися навколо столу. Він сів у центрі. Явдоха наповнила чарки.

Гаврило підвівся.

— Ну, сестри мої, за святий спас.

— Спас, готуй кожуха про запас, — нащось ляпнула Явдоха й упіймала лихий Гаврилів погляд й шикання жінок.

— Да сохрани, господи, нас від лукавого. — Він лупнув на Явдоху й потряс бородою. Вона позіхнула, перехрестивши рот. Чаркалися, примовляючи:

— Дай боже здоровля.

— Всім добра — нікому зла.

— За все найлучче.

Зі стін дивилися здивовані очі богів, богинь, янголів. Явдоха звела й свої захмелілі на ікону навпроти неї, і їй здалося, що борода в Миколая-угодника посивіла, очі наповнилися слізьми і він свариться пальцем.

У вузькі, високі вікна заглядали перші серпневі зорі, від них несло холодом і тишею. Гуляння набирало обертів і своєї звичної температури. Тоді Гаврило наповнив груди повітрям і захриплим, як у немічного козла, голосом, затягнув:

— Місяць на небі…

Місяць ще лише йшов до тої точки на планеті, де стояла церква і вібрував за неї дияконів голос. Сестриці приєдналися тими ж голосами, якими вищали на криласі.

Явдоха відчула, що її «духовна» програма вичерпалася, і стало нудно. Що треба було випити — випила, що хотілося — з’їдено, а слухати оце котяче вищання не хотілося. Вона вже його вдосталь наслухалася.

Дістала з-під столу свою сумку, поставила туди тарілку з курятиною, пляшку з непочатою горілкою, чиюсь баночку меду і віднесла сумку до дверей. Вже хотіла була шаснути, та брама зарипіла і котрась із жінок покликала її:

— Явдохо, не йдіть ще, гуртом підемо.

— А я й не йду, я, звиняйте, до вітру, — вислизнула й дивилася в щілину.

Гуляння було в апогеї. Гаврило вибивав довгими, крючкуватими пальцями по столі, сестриці повискували під його акомпанемент, котрась не втрималася й пустилася навколо столу. Явдоха простягнула руку в щілину, дістала сумку й пішла.

— А то потім прибирай та підмітай, — сказала вже на рипучих східцях.

Вечірня прохолода приємно освіжила розпашіле лице. Минула освітлений колгоспний тік, там усе лишалося без змін: віявся хліб і ховався в засіки. Явдоха вдихнула запах зерна і тим відчула свою причетність до жнив і всього сущого на землі.

Нюхала серпневу ніч і думала вже не про вічність, як по дорозі до церкви, а про діла суто земні. Завтра майне на базар. Варка знову натирила молока повен льох. Явдоха погнула кирпу, але та впросила її і дала слово більше не в'язнути з тими грошима. «Прости мене, мила, що ти мене била», — подумала Явдоха й посміхнулася сама до себе.

Пучок світла з фар вихопив ту посмішку, і вона сховалася в темряву. З машини вийшов Вернега й голосно сказав:

— Ти їдь, Андрей, до контори й чекай мене, а я пішки пройдуся. А то й ходить розучуся! Так за день натовче на тому грудді, що й дихать не хочеться.

Машина рушила, Вернега дійшов до церкви й зупинився. Почув лемент, спів і вирішив, що в нього слухові галюцинації. Як мав років сім, то вірив, що в церкву вночі злітається всяка нечиста сила. Михайло Васильович оглянувся — ніде нікого, тільки он за тими древніми грушами та попівською хаткою вгадувалися цвинтарні хрести. Страх — бридкеньке відчуття, але він напав на Вернегу. Переборовши його, рушив на церковне подвір’я. Підійшов до відхиленої брами, побачив накритий стіл, почув захмелілі голоси і відчув, як йому бурхнула у скроні кров. Почвалав до воріт, але за ним зірвалася нова хвиля співу, могутніша й веселіша. З хору висклявих голосів, виухкувань, вибивань об стару дерев’яну підлогу виплескувань в долоні осібно чувся ламкий, захриплий чоловічий голос:

— Тринди-ринди коржі з маком…

Далі почув Михайло Васильович щось соромицьке, якусь примітивну фольклоризацію, зустрінуту розкутим жіночим реготом.

Вернега витер піт з чола і темною тінню посунувся уздовж церковного паркану до контори. Він подумав, що таке може бути лише в нього і більше ні в кого. «Якщо вже тут, у церкві, влаштовують пиятику і отаке співають, то цей народ зайшов далеко. Якесь виродження. І сам собі ж заперечив: «А оті он, що до ранку на току будуть віяти хліб? Чи ті, що ще з годину будуть молотити у полі? Ти їх теж зараховуєш до них? Ні, оця нахабна компанія, що з церкви зробила вертеп, — це ще не народ, Вернего!»

Рефлексія останнім часом стала для нього хронічним явищем. Не раз себе запитував, де й коли припустився помилки, що зробив не так, чому плодиться всяка нечисть. Жити самому чесно, виявляється, мало для того, щоб чесно жили інші. Дійсно розгнуздалися. Хто схотів — вийшов на роботу, хто схотів — поїхав на базар. А він кричить, погрожує, і всі давно махнули на те рукою і, напевно, кепкують з нього, як з останнього дурня.

Пора складати манатки та йти половлювати рибку. Ото тобі і тринди-ринди коржі з маком…

Андрій стояв біля контори й курив. Слухав вибахкування естради на танцмайданчику і, як завжди увечері, почував у собі веселе буяння і злагоду між душею і тілом. Подумки він уже мчав до своєї Настки, ось тільки дід притолоза, він його одтарабанить додому, і можна жити.

— Ну що, пройшлися? — запитав він і пожбурив недопалок в урну.

— Пройшовся, — хмикнув Михайло Васильович, зайшов до свого кабінету і впав у крісло. Над ним і в ньому зависла якась порожнеча.

Андрій докурив ще одну сигарету, а він усе дивився на білу стіну. Телефонний дзвінок пролунав різко й несподівано. Вернега взяв трубку й почув голос дружини. Михайло Васильович глянув на годинник: десять хвилин на першу.

— Ти ще довго? — запитала Ївга Федорівна, і її голос насторожив.

— Зараз же їду. Ти чого не спиш? Щось трапилося?

Дружина відповіла, ковтаючи сльози:

— За вами поспиш.

— Що сталося?

— Приїдь — розповім. Це не телефонна розмова.

— Ти можеш без цих вступів чи вам усім наплювати на моє здоров’я, якого в мене лишилася якась ложка? Нащо було дзвонити, коли не хочеш сказати по телефону?

— Та не кричи ти, я не глуха. От уже людина!

Вернега встав і відчув раптовий холод.

— Кажи по телефону!

— Кажи, то й кажи: наша Галина вагітна, — почув у трубці.

— Що ти мелеш, трясця його матері? — Він нащось постукав трубкою по столі.

— Не мелю. Я не раз помічала, що з нею щось негаразд, але, думала, здається. Тепер вона зізналася сама.

— А може, ще не пізно щось зробити? — сказав розгублено.

— Відпадає. Вона зробила це свідомо. Каже, що їй уже тридцять перший рік, заміж уже не вийде, а самій залишатися не хочеться. Сьогодні, ти б чув, такого мені наговорила, що страшно було слухати. Ми з тобою мало не злочинці, що своїм вихованням скалічили їй життя, і їй нічого тепер не лишається, як народити дитину. Дай боже, каже, щоб така доля обминула Лєну, бо їй теж уже двадцять сім.

— Ну, досить, — обірвав її Михайло Васильович, — хто він?

— Не зізнається, його, каже, не існує. Яка ганьба! Дочка голови колгоспу й директора школи нагуляла дитину… — Ївга Федорівна заплакала. — Ви доконаєте мене.

— Цить! — люто крикнув Вернега. — Заладила «ви» та «ви». Наче і я вагітний. Сама винувата. Мати називається! Не вгледіла доньку, тепер не скімли. Треба було дома матір’ю бути, а не директором школи! Сволочі ви всі, гади і сволочі!

Михайло Васильович почув у трубці: пі-пі-пі, але ще кричав у неї. Впав у крісло і обхопив голову руками. Єдине, чого він хотів зараз, це померти. Прямо отут, у кріслі, щоб так його й поховали в цьому вишмульганому темно-вишневому кріслі, а не в труні. В цьому костюмі з протертою на полах піджака підкладкою і з дірками в кишенях, з яких завжди щось губиться.

Життя втратило будь-яку цінність. У нього, Вернеги, який вважав, що його дочки можуть бути еталоном вихованості, скромності, дівочої чистоти й порядності, старша невідомо з ким нагуляла дитину. І це його Галя, його совість, його душа — покритка. Яке дурнувате й гидке слово! Михайло Васильович повторив його кілька разів, розтягуючи склади.

— То їдемо чи ні? — Андрій відчинив двері до кабінету й прикрив долонею позіхання.

— Їдемо, — покірно й тихо мовив Вернега, встав і вийшов за Андрієм на темну вулицю.

Подивився в зоряне небо, відшукав сузір’я Ківш і подумав, що смерть страшна не розлукою з дорогими людьми, а тим, що очі не бачитимуть оцього всього, вуха не чутимуть, а серце не відчуватиме більше нічого.

Машина їхала селом, а він знову, як колись у ніч ранньої безсонної весни, думав про те, на що тоді так і не знайшов відповіді: чого воно перед смертю людина хоче побачити рідні, колись сходжені нею місця? І раптом побачив усі свої світанки, весняні, літні, осінні, зимові, і відчув, що ще не готовий зникнути навіки.

— Не жени так.

Машина збавила швидкість.

— Чи це люди так споганіли, чи так споганів я? — сказав розчулено. — Як ти вважаєш, мудрець?

— Що це на вас найшло? — обережно запитав Андрій.

— Таки найшло. Пригадую, як тяжко було по війні, жили рвалися, копійки одержували, а совість і душа у кожного світилися як кришталь.

— Зажерлися, — коротко й вагомо сказав Андрій. — Людям потрібні постійні стреси, щоб душа не обростала жиром і шерстю.

— Ти теж, бачу, Андрію, філософ.

— Сковорода, тільки у 24-й «Волзі», — посміхнувся він. — Колись десь прочитав у когось страшну фразу: війни освіжають людство.

— Будь вони прокляті з їхнім освіжінням.

Виїхали на лісову дорогу, сиво-синю від місячного сяйва. Михайло Васильович подумав, що, може, оця дорога через ліс і є отой шматочок щастя, який подарувала йому його складна, нелагідна доля. Бо десь когось цілий вік штовхають у переповненому транспорті в боки, і він дихає загазованим повітрям, а йому сміється щодень, сповідується й світить своєю душею ліс. Проїдеш ним, наслухаєшся його звуків, надихаєшся його пахощами — і проходить втома, і все інше, що давить на тебе, тисне й вкорочує життя.

Андрій увімкнув приймач, з нього почулася якась тріскуча музика. Андрій слухав її, махав головою, млів од задоволення. Вернега зиркнув на нього і подумав, що оця свята краса серпневої ночі і вихвицювання за кермом не сумісні.

— Та виключи ти, найшов що слухати!

Андрій покрутив коліщатко й знайшов чийсь могутній голос, що завис на якійсь довгій і високій ноті. Зиркнув на Вернегу, й посмішка сховалася під вусом: на, мовляв, насолоджуйся.

Михайло Васильович змовчав, слухав цей титанічний голос, що, здається, давив його.

— Таким голосом можна обіддя гнути, трясця його матері! Добре, що он уже мій паркан. «А чи добре?» — подумав невесело. Чомусь було страшно повертатися у власний дім.

Він вийшов з машини і став біля воріт. Андрій круто розвернувся й помчав у ніч, не забарившись на всю потужність увімкнути приймач. Вернега почув якусь нестримну в своїй веселості музику.

А потім впала тиша. Вона принесла з лісу голос пугача, далекий і моторошний.

* * *

Стефа Богданівна від’їжджала вересневого сонячного ранку. Дорога чекала її довга, може, аж підвечір вона добереться у своє прикарпатське містечко. Мама її чекає, від тата приходять листи покаяння й надії, що вони знову зустрінуться під одним дахом. У Стефи, коли читала ці рядки, на губах сіпалася іронічна усмішка: дах зовсім інший, ніж колись. Дві кімнати, кухня і веранда. Мама запевняє, що головне — здоров’я і спокій на душі, а все інше не так важливо. Стефа хитала головою, згоджувалася, відчуваючи, як все в ній кричить і протестує.

Тета Ядзя після того, як Стефа повідомила її, що проживши з Іваном майже шість років, збагнула, що «сіла не в той поїзд», буквально засипала її листами. Втішала так, мовби більше хотіла вкусити, ніж втішити. Кожного разу не забувала вліпити: «Я знала, я відчувала, що так воно й буде. Пшечеш Іван є Іван…»

Верес метався від будинку до критої машини з неприхованою радістю. Повантажили із Стасем меблі, килими, телевізор, загорнутий у ганчір’я кришталь. Виносив якісь ящички, книги і наспівував тихим баритоном: «Ой не стелися, хрещатий барвінку».

Стефа ходила з кімнати в кімнату, затягнута вузькою сірою спідницею і голубим тонким светриком.

Ні Іванова веселість, ні те, що ось через кілька хвилин урветься зосім ниточка, що єднала її з цим усім, не викликало ні болю, ні жалю. В душі була порожнеча. Не відчувала й радості, що їде додому. Все занадто складно й невесело і там, і занадто багато розмов було навколо їхньої сім’ї. Хоча й минуло багато часу, але ті плітки знову можуть зринути — така хвороба усіх провінційних містечок.

Дома її нічого не чекає: скромне місце викладачки у школі механізаторів. Мама працює вахтером у гуртожитку якогось технікуму, що з’явився там не так давно. Мама хотіла вийти на колишні зв’язки і влаштувати її в цьому ж технікумі, бо це престижніше, ніж школа механізаторів, але Стефа категорично відмовилася. «Ніяких зв’язків! — сказала, коли їздила додому. — Усі вони лопаються, як мильна булька. Якось влаштуюся сама».

Стефа міряла дрібними кроками кімнати і зробила для себе ще одне відкриття: ці стіни, обклеєні якимись сріблястими й рожевими обоями, для неї чужі. Все тут її не любило, і вона платила взаємністю.

Побачила з вікна розкуйовджену Іванову голову й гукнула:

— Там біля веранди мішок з бараболею — мати дала. Не забудь поставити і його.

У щойно сказаному відчула щось принизливе. Краще б не брала цей мішок, наче подачка їм із матір’ю. Ще не стерлися з пам’яті спогади про все, що стояло на столі, в холодильниках та льохах їхнього двоповерхового будинку. Ця фраза про бараболю висмикнула з неї якийсь болючий нерв. І вона залилася фарбою.

— Або не треба! Кому вона потрібна, та бараболя! — і гордо відкинула голову.

Іван із Стасем вхопили той лантух і втиснули і його.

— Все! — мовив Іван, задиханий і веселий. — Лишилася стара шафа із моїм одягом і холодильник. Я його не міг втиснути.

— Лиши його собі, — великодушно мовила Стефа і стала на верхній східець веранди.

Вона кинула прощальний погляд на сутулу Стасеву спину. Не йшов, а біг у береги. Не хотів бути свідком прощання. Стефа подумала, що згадає його не раз. Відчувала за шибками старої хати напружений Сашчин погляд. Може, навіть стара й плаче, не за нею, звісно, а невідомо за чим. Хотіла зайти попрощатися, але передумала: треба зникнути, вирішила, як вранішній туман. Був і нема, і ніхто за ним не шкодує. Це знала Стефа напевно, що за нею тут ніхто не заплаче і вона ні за ким і ні за чим.

Вона окинула поглядом подвір’я і сад. Ось за чим вона не раз пошкодує: за цим подвір’ям і садом. У них таких садів і дворів немає.

Стефин погляд блукав по обважнілих від плодів крислатих яблунях, грушах, сливах, горіхах, що ось-ось затріскають і полоснуть у траву. Усіх цих дарів вистачало до нового врожаю.

А весни в цьому подвір’ї які! А бузкові й жасминові нетрі уздовж доріжок, а виноградний тунель, у який потрапляєш з вулиці! Он уже він починає світиться на сонці.

Ось чого їй не вистачатиме дома: дерев, кущів. Серед них їй було добре. Не серед людей, а серед дерев.

«Стефо, — озвався в ній внутрішній голос, — і ти ні за ким не пожалієш? Ну хоча б за однією людиною?»

— Ні, — відповіла вголос і почервоніла. Роззирнулася, чи ніхто не почув. Іван стояв на шляху і мовчки чекав.

Стефа звела очі до неба, торкнулася поглядом чогось вічного, однак полегшення не відчула. Душа почала вже схлипувати. Може, навіть викотилася б з очей сльоза, і Стефа зафіксувала б її як першу й останню у цьому селі, однак того не сталося, бо водій коротко, але вимогливо посигналив.

І вона пішла по східцях. Почуваючи легкий дрож у руках і ногах, сіла в кабіну.

— Хай щастить тобі, Стефо, скрізь і у всьому, — сказав Іван.

Вона мовчки похитала головою, щось хотіла сказати й собі, але якийсь давкий клубок перекрив їй горло.

Уже коли минули село і поїхали повз ліс, очі її заблищали волого й розчулено. Тепер вона чітко могла відповісти на запитання, за ким пошкодує: за Стасем. Так, так, не за Іваном, з яким мовби не жили, а стояли по різні береги ріки, а за Стасем озветься в серці якийсь щем. Хоч і багато прикрого почула від нього. Однак жило в ньому якесь неземне милосердя. Коли не крутило ним чорне лихо й злість, ходив серед людей, як дерево, а в затінку якого знайдеш спокій і радість.

Він, мабуть, єдиний колись розумів її. Це він останнім часом почав так напускатися на неї, а в перші роки, як приїхали вони сюди з Іваном, він ставився до неї, як до ображеної дитини. Іван відразу відійшов від неї й сховався в роботі, Стась завжди був поруч і дивував її своєю ерудицією, пам’яттю, інтелектом, начитаністю. Він перший похитнув її віру у свою вузівську освіту, бо знав значно більше, і Стефа часто не могла підтримати розмову, почуваючи білу пляму у своєму вихованні й освіті. Стефа слухала його і часто думала, що цей хлопець ніколи не просиджував у читальнях, а знає більше за неї. Вона в них проводила майже весь вільний од занять час, але її мозок силувано брав знання, а добровільно випускав їх.

Дорогою поволі очищалася від тяжких, гнітючих почуттів. У ній лишилася зовсім світла хмарка печалі. З нею вона й переступить поріг рідного дому. Та хмарка буде темніти, бубнявіти, поки не проллється короткочасним не холодним і не теплим дощем. Просто зникне, звільнивши місце цілком погідній днині.

А Верес довго стояв посеред спустілої кімнати, дивився на голі стіни, прибиті пилюкою й павутинням квадрати там, де стояли меблі, і не міг вийти з якогось заторможеного стану. Він по-піратськи свиснув, луна так хльоснула по шибках, що здавалося, якщо не впаде стеля, то посиплеться скло. Однак все лишалося на своїх місцях, і він почав поволі, а потім швидше рухатися. Пообмітав стіни, стелю, помив підлогу, переніс з веранди в кімнату кушетку й пішов у материну хату.

Сашка сиділа на стільчику й дивилася у темний куток, заставлений іконами. Стась погойдувався на табуретці, вона під ним скріпила, однак це їм не заважало думати якусь одну думу.

— Чого це ви сидите, як на поминках? — озвався Іван.

— Як же тепер буде, сину? — Сашка важко підвелася, ступила крок, їй хотілося глянути зблизька в Іванове лице, але горя на ньому не побачила й сказала: — Тепер балачок не оберешся.

— Перетерплю. Побалакають та й перестануть. Ви ось що: краще перебирайтеся в нову хату та й живіть по-людськи. Там же гуляє он скільки кімнат, плюс кухня й веранда.

Стась заперечливо похитав головою і подумав, що в старій хаті живе спокійний і добрий домовик, а там невідомо який він. І з Стефою ж не помирився. І ще про щось подумав Стась, від чого на його блідуватих губах пробігла і скресла усмішка.

— А хіба тут не по-людськи? — озвалася Сашка. — Чого його тягати все туди та сюди? Нам і тут непогано. Стасю, піди, сину, помішай варення, та будемо, діти, снідати.

Стась слухняно подався у літню кухню, звідки доносився запах варених слив. Повернувся, сів до столу, на якому стояли тарілки з картоплею і смаженою індичатиною та банка з квашеними огірками.

Іван попоїв, подякував матері й подався на шлях. Сашка і Стась вийшли слідом. Усім було цього ранку не по собі. Так завжди почувають себе люди, коли втрачають те, що їм ніколи не було дорогим, однак до чого звикли. Іван сів у машину і рушив.

У цей ранок з легким туманцем і молодим диханням осені, з сонцем і росою на мальвах уздовж шляхів Іван відчув повне розкріпачення від обтяжливих думок і почуттів.

Перед очима знову стояла Софія. Він подумки хапав її в обійми і відчував у руках судому. З ним було одне і те ж: мчав полем, а вона бігла за ним, виходила з лісосмуг і дивилася тим поглядом, від якого Іван хмілів.

Він шукає її вже котрий день, а вона зникає, просто невідомо чого ховається від нього. Якось увечері підождав її біля їхнього подвір’я. Софія відсторонила його руки, вивільнилася з обіймів і сказала:

— Я з одруженими, товаришу Верес, не зустрічаюся.

— Я до цього клану вже не належу, — охоче підтримав гру і знову пригорнув її. — До того ж це нам ніколи не заважало.

— Колись не заважало, а тепер заважає! — сказала і вислизнула з його рук. Коли зникла за хвірткою, Іван зрозумів, що це був не жарт.

Він шукав її багато днів підряд і не знаходив. Софія вміла зникати. Іван страждав, вона його мучила.

Два тижні тому вона влетіла в його кабінет, і він страшенно зрадів і одночасно розгубився, побачивши її, розтривожену й рішучу.

— Щось сталося? — Він вийшов їй назустріч і посадив на своє місце. Софія підхопилася і сіла на стілець навпроти.

— Вернега каже, щоб я приймала агрономування, і в райкомі партії наполягають. Рудя прооперували, і він уже не потягне цю роботу. Я відмовлялася, але голова кричить: «Ти вже на четвертому курсі, для чого тебе держава вчить?» Боюся я з ним починати. Що мені робити, як ти порадиш?

— А те, що ти вже вирішила. — Він узяв у свої руки її обличчя й поцілував у губи.

Софія підхопилася й гнівно сказала:

— Який же ти несерйозний! Я до тебе прийшла за порадою, а в тебе завжди одне на умі. Я для тебе лише жінка, і все.

Вона вискочила з кабінету, Іван — слідом. «Жигулі» круто розвернулися, і Софії — як не було.

Відтоді щовечора стояв допізна біля її двору, але Софія проникала в нього невідомо як. Принаймні не через хвіртку.

Їздив по полях, які тепер належали Софії, шукав, але не знаходив. Не втримався й подався в сад. Жінки сказали, що Софія забігає до них аж підвечір.

З бурякового поля помчав на картоплище. І скрізь вона вже була й кудись неслася далі. Софія їздила на мотоциклі, обвітрена й засмагла, як половчанка.

З картоплища подався до кагатів. Вернегу зустрів, а Софії і там не було.

Він побачив її з кабіни свого «газика» на фоні зораної ріллі. Кров бурхнула йому в скроні. Збільшив швидкість, бо не був певен, що вона зараз не сяде на мотоцикл і не зникне на обрії голубим вітром, а він знову буде її шукати і нести в собі цю нестерпну муку.

Він проїхав під лісосмугою й зупинився неподалік. Схилився на кермо й дивився на Софію. Вона його не помітила. Розмовляла з молодими трактористами. Один з них, білявий, виглядав з кабіни й нахабно скалив зуби, другий стояв біля сіялки й посміхався. Іван упізнав їх.

Вони відверто кепкували, іронізували над нею.

Софія спочатку вдавала, що не помічає їхньої розгнузданої балаканини, грубих жартів.

Заміряла лінійкою глибину посіву й, стримуючи себе, спокійно сказала:

— Отут доведеться пересівати. В одному місці зерно лежить зверху, в іншому — на глибині п’ятнадцять сантиметрів. А глибина посіву має бути вісім-десять сантиметрів. Ви що, про це не знали?

Білобрисий перебив Софію, чвиркав крізь зуби, лаявся й реготав. Помічник, вузькоплечий, худий, вуграстий хлопець, підтакував, і обоє вдоволено сміялися.

— На нас ще ніхто не скаржився, що ми неглибоко оремо, правда, Борю? — вишкірив зуби білобрисий. — Всі нами довольні. Що ти тут розкомандувалася: «Не та глибина, не та глибина!» Та мать з нею, з тою глибиною! Я таких начальничків, як ти, у гробу бачив! Іди ближче, я хоч і вмазаний, однак цілуваться і все таке інше це не заважає. Я так гарно цілуюся… Іди покажу! Він виліз із кабіни й посунув до Софії, невисокий, квадратний, увесь налитий силою й нахабством.

Іван за мить опинився біля Софії, але вона гнівно наказала:

— Відійди!

На Вереса парубок не зреагував. Розчепірив волохаті руки й п’яно сунув на Софію.

Вона спокійно обійшла Івана й дала парубкові гучного ляпаса. Той заревів, підняв обидві руки, ніби готувався до стрибка.

— Ти, мене?! Удушу, порішу при свідках, кров до краплі випущу.

Вереса зірвало. Він став між ними.

— Стій, мурло, бо це я зараз кров з тебе випущу.

— А ти що, хахаль чи хто? А, начальничок! Клав я…

— Відійди, Іване! — коротко і владно сказала Софія. — Ти мені заважаєш з ним «поговорити».

— Та яка з ним балачка?

Парубок розлючено рвався до Софії, Верес тримав його і просив її відійти. Вона знову обійшла Вереса, білобрисий розмахнувся і в ту ж мить покотився на свіжу ріллю. Довго борсався там, отетеріло вертів головою, згрібав куцими пальцями грудочки землі з волосся.

— А ти не хочеш продемонструвати свої чоловічі чари? — повернулася до молодшого, що мерзлякувато висіпував худими плечима. — Ходи, ти ж теж щось там варнякав.

Парубок нарешті звівся, щось бурчав, випльовував чорну слину й витирав забитий землею рот.

— Ну то що? — сказала спокійно Софія. — Запам’ятайте цей день і час. Ще раз вийдете на роботу ось такі чи питимете тут, повідриваю голови і викину на могильник, куди викидають всяку падаль. Ясно?

Білобрисий усе вишкрібав себе й сопів. Стан у нього був як після сеансу гіпнозу.

— Чого мовчиш, недоноску? Та хіба такі мішки з половою вміють цілуватися?! — знущалася вона. — Ще раз нахамиш — пеняй на себе. Замість того, щоб верзти всіляку бридоту, книжки б читали. Більше лою було б у голові!

Парубок заліз у кабіну, витирав розквашеного носа й мовчав.

— І звертатися до мене лише на «ви». Мене звати Софія Павлівна. Чули, гидоморді цуценята? Повторіть кілька разів, щоб не забули. Чого заціпило?

— Та поняли, не маленькі, — прогугнявив за обох вузькоплечий. — Хіба ми вас не знаємо?

— Ну й чудово! Домовилися. А тепер забирайте свої порожні торби, пляшки і гайда додому. Я звільняю вас від роботи. П'яним сіяти хліб гріх. Ви і так перепаскудили кілька гектарів, треба пересівати. За це вирахується з вашої зарплати. Доповім голові, нехай вирішує, що з вами робити. Думаю, що вас нічого приємного не жде. Механізаторів у нас хоч греблю гати.

— Ми все зрозуміли, осьо побачите, Софіє Павлівно, нашу роботу, — озвався знову за двох помічник, а той, другий, зиркав з кабіни на Софію і нагадував загнаного звіра.

— Я, по-моєму, дуже чітко вам пояснила: хліб не дозволю вам сіяти. Я марновірна. Ей, ти, капітан із потовченим рилом, спускайся на землю, і беріть курс на село.

Парубки переглянулися, забрали сумки й покірно посунули польовою дорогою.

Софія сіла на мотоцикл і помчала у напрямку лісу. Верес їхав за нею. Відчув, як за цих кілька хвилин у ньому помінялося безліч всяких відчуттів і почуттів. Софія відкрилася для нього новою гранню. Він ніколи не бачив її такою владною. Одною фразою може знищити, одним помахом відкинути отакого натоптаного, квадратного, як оцей білобрисий.

До цього Софія була для нього просто гордим, розумним, у міру примхливим дівчам, від якого можна сподіватися всього, як від весняної погоди: то сонця, то дощу, то вітру, то холоду, чи й все це разом вона може подати, як букет. Тепер він побачив у ній особливу, міцну, байдівську основу.

Він занепокоєно дивився на неї — хоча б ні на що не налетіла. Знав, що в ній зараз все клекоче. Їхала до лісу. Іван пригадав Стасеві слова, що кожна звірина втікає до лісу, щоб позализувати свої рани і поїсти цілющої трави. Софія теж шукала зцілення в лісі.

Верес повернув машину ліворуч — так шлях коротший і він приїде першим. В душі цвів строкатий букет почуттів. В нього з’явилося таке відчуття, ніби він знайшов коштовний камінь, який однаково світить гранями і під сонцем, і під морозом та дощем, бо він справжній і над ним довго й ретельно працювала природа.

Верес заїхав у глиб лісу й вийшов з машини. Став за крислатим дубом і слухав, як гомонять до нього притихлі дерева і б’ється власне серце. Стояв розбурханий, схвильований, переповнений ніжністю. Подумав, що цю мить подаровано йому, аби він пам’ятав її до останнього подиху.

Софія лишила мотоцикл біля куща ліщини і йшла, як синя тінь. Синя куртка, синьо-білі кросівки, сині джинси, які подарував їй брат і сказав, що це справжні і що їх можна носити на роботу. Софія пообіцяла тоді, що з почуття милосердя до бідного Леві Страуса, який шив їх лише для грубої роботи, вона буде носити їх, якщо вони і не вписуватимуться у їхні краєвиди.

Верес вийшов з-за стовбура, великий, як лісовик, вхопив Софію і став несамовито цілувати.

— Мила! — вимовив єдине слово і захлинувся гарячою повінню.

Софія довго й невтішно плакала в нього на грудях. Іван гладив її волосся, вимите до сліпучого блиску, цілував і жадібно вдихав його запах.

— Ну заспокойся, ну перестань! Якісь там подонки відкрили свої паскудні роти, а ти отак плачеш.

— Та справа не лише в них, — ковтаючи сльози, схлипувала вона. — Вернега не звертає на мене ніякої уваги. Для чого тоді було агітувати на цю посаду? Для чого було мене зривати? Я так чекала осені! Я страшенно люблю свій сад весною й восени. А для нього я — круглий нуль.

— Ти ж знаєш, який він чоловік. Старий, законсервований голова колгоспу. До всього нового ставиться упереджено, молодь не любить уже за те, що вона молодь. Що вона носить не той одяг, який носив він і його покоління, що їсть не те, що їв він. Все прекрасне належало лише його поколінню, а нинішнє — то якісь виродженці, нахабні й розбещені. Шукай, якщо зможеш, до нього свій підхід. Я особисто його не знайшов. Ми з ним не можемо знайти спільної мови. В райкомі партії, до речі, що весною наполягали на твоїй кандидатурі, але він вперся зі своїм Рудем. Старий кінь, каже, борозни не спартачить.

Софія округлила очі.

— А я й не знала про це. Значить, он чого він зі мною так поводиться. Взяв мене вимушено.

— Не переймайся тим. Це ж Вернега.

Верес узяв у свої долоні її заплакане лице, й лукаві бісики заграли в його очах.

— Ти мені скажи, де це ти навчилася прийомів самбо? — Він засміявся, Софія й собі усміхнулася, а потім обоє зайшлися гучним реготом.

— То мене Юрко навчив. Ціле літо тренував, — сказала Софія, витираючи сльози. — Хотів ще й карате навчити, але то дуже складно, хоч деякі деталі засвоїла. Каже: щоб могла себе в разі чого захистити.

Верес похитав головою.

— Сподіваюся, на мене й на бідного Вернегу це не буде поширюватися?

— Не обіцяю. Життя — річ складна. — Софія підморгнула Іванові й зайшлася щасливим сміхом. Іван не зводив з неї своїх закоханих очей.

Сонце піднялося за дубами, червонило листя, яке де-не-де бралося позолотою. Вони стояли посеред лісової тиші, посеред своєї молодості і любові. Він легко підняв її і поніс між деревами у настояний терпкими осінніми пахощами ліс.

* * *

Збігали останні дні вересня, ще повні сонця і тепла. Але ночі були вже прохолодні. Досвітки сивіли росою, і хрипливі голоси молодих півників таки були осінні.

Софія прокидалася щодня з тим самим бажанням: їй хотілося в сад, однак до нього навідувалася аж підвечір, і то не щодня.

Ще не вжилася у свою нову роль. Вернега потішався над нею і дивився як на дитя, що грається в дорослого. Це вона постійно відчувала.

Софія лежала в ліжку, дивилася на заплакані шибки, ясний і чистий схід. Підхопилася, натягла вовняний светр, штормівку і подалася у вихололий ранок.

— Обережніше на тому мотоциклі. — Мати вийшла за нею слідом.

— Не переживай. Я везуча.

Сонце піднімалося все вище, і їй здалося, що робить воно це важко, напрягаючи вже не такі, як навесні і влітку, сили. Вона мчала прямо на нього, здіймала холодний вітер, і штормівка шелестіла, як паперова.

Їхала на бурякове поле другої ланки, нетерпеливилося побачити, чи Вернега дотримав свого слова: обіцяв послати вночі туди машини і вивезти до ранку буряки.

Михайло Васильович не відходив од своїх традиційних ходів: спочатку вся техніка працювала на першу ланку, бо так годиться і так роблять роками, а потім — на другу.

Софія вирішила поламати цю традицію. Ці кучугури буряків, що ростуть і нагадують міські вали, починають її пекти.

Вчора голова запевняв, що всі машини й навантажувачі будуть у другій ланці і ті буряки, за які вона так непокоїться, за ніч будуть вивезені. Як корова язиком злиже.

Тепер вона мчала туди з тривогою і почуттям власної неповноцінності. Цей комплекс з’явився в неї з перших днів агрономування і почав швидко прогресувати.

Кожне її невезіння Вернега зустрічав з поблажливою усмішкою, примружував очі і подумки потішався: «А ви думали, сопляки, що ви ті три кити, на яких тримається світ? На нас, дідах, він тримається, а не на вас, культурних, освічених, толерантних». Те слово засіло в ньому, як гостра тріска, і він в’їдав ним подумки всіх тих, що були не схожі на нього.

«Недарма, ще коли людство тільки-тільки спиралося на ноги, родами заправляли старійшини. Бо сила не в молодості, а в мудрості», — так думав Михайло Васильович, коли Софія розповідала йому про тих п’яних сівачів і вимагала, щоб він якось їх покарав. Він відмахнувся від неї, як од набридливої мухи. Знайшла з чого робити бунт. Та якби він усіх карав, в колгоспі вже нікого б не лишилося. Чи вони одні! Он будівельникам що не казав, як не лякав, а вони й досі гниють біля тих корівників. То що йому, вішаться через тих ханиг? А почнеш, мовляв, штрахувати, кинуть усе і втечуть із села.

«З простим людом треба бути, дочко, дипломатом, а не махати батогом». — «Можливо, — сказала на те Софія, — але не добрим дядьком, який дипломатію плутає з безхребетністю і потакає ледарям і тунеядцям. Страшно, Михайле Васильовичу, коли люди п’ють з приводу і без. Горілка багато чого знищила в нашому житті. Дивитися на це як на норму — злочин».

Розмова тривала якихось десять хвилин, а пройшла між ними, як плуг, і проорала глибокі борозни. Тепер голова не говорить з нею, а перемовляється через ту переорану межу, дивлячись кудись повз неї. Все, що вона йому говорила, він не сприймав усерйоз, ігнорував кожне її втручання в господарські справи.

Софія від того страждала.

Ще здаля побачила кучугури буряків, і все в ній спалахнуло. Ось тобі і «корова язиком злиже». Софіїна заповзятість усе більше дратувала Вернегу. Йому вже багато крові попсував Верес. Вчора метав іскри з очей, називав окозамилювачем, мужиком, що сам себе перехитрив. Тепер ця зелена Софія майже те саме верзе.

Роками було так: вся збиральна техніка йшла у першу ланку. Там усе вчасно збиралося й вивозилося на цукровий завод. А Михайло Васильович вдоволено потирав руки, набирав знайомий номер телефону і гув у трубку: «Ви там ще не забули про старого Вернегу і його «маяків»? Бо коли щось не так, то ви поскубти любите, а про хороше написати забуваєте. Пришліть хоч якогось там паршивенького кореспондентика, та нехай вріже статейку».

То була світлиця у його великій будівлі. В ній завжди все сяяло, як і має бути у світлиці. Туди заводили гостей і показували все, як в музеї. Але ж були в цій «будівлі» й такі кімнати, куди не ступала людська нога. Вони відлякували своєю неприкрашеною правдою.

Село кепкувало з його роблених «маяків». Про це Михайло Васильович, на своє щастя, не знав. Місцеві златоусти швидко реагували на сільські події. Не знав, що дядьки за невдалий і програшний маневр з новою технікою відразу ж охрестили його вовком із відомої казки, де доля повелася з ним, як підступна лисиця. Обвела навколо пальця, заставила засунути хвіст в ополонку. І ось він і без хвоста, і без риби. Не знав голова, що в Дідовщині хтось пустив казочку про те, що Вернега ходить по липових мостах, спить на липовому ліжку, сидить у липовому кріслі і п’є виключно липовий чай, який йому варить Явдоха Непитуща. Бо він страшенно любить липу.

Місцевий фольклор витав у ефірі, а до слуху Михайла Васильовича не потрапляв. Андрій Запорожець усе чув, усе знав, але вважав себе гуманістом і щадив старого.

Восени Вернега трошки оговтався, до нього часто закрадалася оптимістична думка, що всі неприємності вже, мабуть, минули. Дощі припинилися, з жнивами покінчено, майже обсіявся. Як повезе з погодою, то й осінні роботи якось закінчать. Він навіть подумував зрідка, що дозволить собі, як почнуться морози, хоч раз чи двічі вибраться на рибалку. Це в ньому засіло, як ідея фікс.

Осінь подарувала йому спокійніші дні, і він подумав, що із чорної смуги він обома ногами ступив на світлу.

Софії в ролі агронома він не сприймав. Поблажливо і жартома кликав її інколи Софією Павлівною. Робив усе так, як звик робити, вона йому заважала і набридала своєю запопадливістю. Та що йому, сивому чоловікові, який на цій посаді з'їв уже не вовка, а слона, якесь там недовчене дівча. Старається ну й нехай.

Софія лишила поле, на якому кублився туман і блищала на гичці сива холодна роса, й помчала до колгоспного двору.

Машина голови зробила крутий віраж біля колгоспної контори. Софія перетнула їй дорогу і заглушила мотор.

Михайло Васильович виглянув з кабіни:

— Сьогодні машини караваном підуть у другу ланку. Це вже точно. Так що все йде, Софіє, так, як ти хочеш. — І сховався, підняв скло, ніби хотів одгородитися од Софії.

— Граєтеся зі мною, товаришу Вернега, як досвідчений кіт нерозумним мишеням, — Софія похитала головою і видавила з себе посмішку, яка не сподобалася йому.

Машина збила хмарку куряви й пірнула в неї. Софія дивилася вслід розгубленим поглядом.

До обіду кілька разів навідувалася до буряківниць. Картина не мінялася, лише виросло ще кілька куп. Їх висушувало сонце, що пекло вдень майже по-літньому. Дала собі слово до вечора не заходити до голови. Коли сонце пішло до заходу, знову поїхала в поле.

Зупинила мотоцикл ще на дорозі. Все так само, як було вчора, позавчора… Напружено вдивлялася в далекий шлях. Обіцяні машини не з’являлися. Замість них повзли довгі тіні й холодили все доокруж. Вони доповзли й до неї. Сонце ховалося за скирту, а заграва наливалася фарбою, червоніла й обіцяла холодний досвіток.

Софія перетнула дорогу уздовж лісосмуги й опинилася на полі першої ланки. Тут панувала тиша, до вечора все закінчено, і жінки поралися вдома. Жодної бурякової купи, лише горбики гички.

Поволі опускалися сутінки. Софія знову їхала в другу ланку. Наткнулася на ті ж високі і довгі вали буряків і лихі погляди жінок. Зустріли її мовчки.

— Ідіть додому, — сказала Софія жінкам і подалася з поля.

«Не колгосп, а пароплав у відкритому морі, де капітан давно збився з курсу і за кермо хапається вся команда», — з гіркотою подумала вона.

Змила з себе куряву, сяк-так повечеряла і впала в ліжко. Вулицею кілька разів проїхала машина, кілька разів посигналила, а потім зупинилася і спрямувала пучок світла у її вікна. Пізнала Іванів «почерк», але її душили сльози і виходити з ними до нього не хотіла.

Машина рушила, прогула й стихла, і Софія розплакалася. Вранці вскочила в кабінет Вернеги слідом за ним.

— Сьогодні я перша зіпсую вам настрій прямо зранку. Враховуючи усі зіпсовані дні і останню майже безсонну ніч, вважаю, що маю на це моральне право, — сказала вона.

— Валяй. Мені не звикати. — Михайло Васильович сів за стіл і втупився у якісь папери. — Всі тільки тим і займаються, що псують мені настрій, всі мають моральне право, починаючи від рідної жінки і кінчаючи рідним начальством. Не Вернега, а оберемок віниччя перед порогом: кожне витирає ноги.

— Михайле Васильовичу, наскільки я знаю, ви до своєї посади прийшли не відразу, а пізнавши ціну тяжкої праці.

Вернега поморщився і засовався в кріслі.

— Ти по ділу прийшла балакати чи пишеш твір на вільну тему?

— По ділу. Хто вам дав право так зневажати людей і їхню працю?

— Балакала-говорила.

Софія встала.

— Учора цілий день прочекали обіцяних машин. Жінки до ночі чекали. А в першій ланці пішли додому, ще сонечко було на небі. Там ні бурячка, а тут цілі кучугури як лежали, так і лежать.

— Тобі не подобається, що люди завидна дома? — вирішив повернути на жарт розмову Михайло Васильович.

— Мені не подобається несправедливість. Як можна так нечесно ставитися до людей? Одним все, іншим — нічого. Люди втомлені, знервовані, а ви мене водите за носа і ще й заявляєте, що все йде так, як я хочу.

— А чого це вони, трясця його матері, знервовані? — Мовби й не почув останніх слів Вернега і з напускним спокоєм дивився на Софію. — Що вони — всі секретарі райкомів партії чи голови колгоспів?

— Ваша іронія тут ні до чого. Речі просто обурливі. Люди все це бачать і тільки й говорять, що ви ліпите липових героїв. Хіба це чесно, щоб цілий місяць уся техніка була в першій ланці?! Врешті-решт, окрім здорової логіки й правильного господарювання є ще і якась порядність керівника.

Останні Софіїні слова зачепили Михайла Васильовича за живе. «І ця соплячка прийшла мене виховувати і шпетити як останнього бовдура». Він невдоволено кректав, м’яв пальцями цигарку й намагався обірвати Софію, але це не вдавалося.

— Та почекай, помовчи ти, дай слово вставити, а то застрочила, як з кулемета. Ковтни оно води і помовчи. — Він підсунув їй графин з водою і закурив.

— Я довгенько мовчала, а ви зі мною розмовляли, як із немовлям: тю-тю-тю, ля-ля-ля. Бо що воно там розуміє. Та справа не в мені. Я можу стерпіти і проковтнути й таке. Добро страждає. Коли вже людей не шкода, то подумайте про ті тонни буряків, які лежать, пріють, в’януть, гниють, а завтра почнуть ще й мерзнути. Ось вам і високий процент цукристості.

— Я дав наказ, щоб з першої ланки машини пішли ввечері в другу, але чого вони цього не зробили, не знаю. Розберуся зараз.

— Мати анархія у всьому! Хочу — роблю, хочу — ні! — Випалила Софія.

— Ти, Софіє, — сказав з притиском, — ще дуже молода як людина і як спеціаліст, щоб отаким тоном розмовляти зі мною. Я тобі не в батьки а в діди годжуся! Ясно?

— Ясно! Саме тому ви так і поводитеся зі мною і демонструєте відкрито свою зневагу. Наскільки розумію, прожиті роки — не основне достоїнство людини, а молодість, як кажуть, не порок. Вона теж щось та вміє. Раз ви мені довірили цю посаду, то повинні хоча б трішки зі мною рахуватися.

— Ти, Софіє, береш на себе чужі функції. Твоя справа — добрива, сівозміни, гербіциди і все таке інше. А ти хватаєшся за все відразу. Буряки зберуть і без тебе. Або ставай на моє місце та й керуй. Далеко підеш. Ти напориста!

— Пробачте. А чому ви при людях відмахуєтеся од мене як від чогось недостойного вашої уваги? — запитала Софія. — Як же бути з авторитетом молодого спеціаліста?

Вернега якусь хвилю отетеріло дивився на неї.

— Пробачте великодушно. Буду викать і звати вас лише Софією Павлівною, а зараз ідіть і займайтеся своїми справами. Я не люблю, коли мені заважають. Машини пришлю, нічого з тими буряками за день-два не зробиться. Більші виростуть.

— Це щось нове. А я й не знала, що давно викопані буряки ростуть.

— Все! — гаркнув Вернега. — Рандеву закінчено. Ви вільні, Софіє Павлівно. — Михайло Васильович подумки лайнувся. «Всі ці Байди на один копил. Недарма я так опирався, але куди було вже опираться, коли в райкомі натисли. А воно ще дурне, зелене. Енергії хоч греблю гати, а розуміння ситуації — ніякого. З нею буде ще важче, ніж із Вересом».

Софія шукала Вереса. Цілий місяць її агрономування — це щось на зразок перебування в камері без вікон і дверей. Тиняєшся в усі боки, шукаєш виходу, а його немає. Лише все щемить від ударів.

Івана ніде не було. Дізналася, що він поїхав чогось у область. Цілий день носила в собі щось мульке, неприємне.

Увечері ходила повз Іванове подвір’я й довго не наважувалася прочинити хвіртку. Світилося одне-єдине вікно. Софія довго дивилася на нього, а потім нечутно пройшла подвір’ям і тихо постукала в шибку.

Іван відхилив штору, побачив її і засвітився щастям. Він відчинив вікно й ухопив Софію. За мить вона стояла в кімнаті й силувалася щось сказати, а він її гаряче цілував.

— У тебе що, двері забиті? — пручалася Софія.

— Угу. Цілий день без тебе. Думав, здурію.

Софія відступила з освітленого вікна. Стояла тонка, у кружевнім платті кольору стиглої вишні і пухнастій кофтині. Івану здавалося, що від неї йде якесь сліпуче сяйво. Він посадив її на нову, ще пропахлу лаками софу. Днями купив стінку з м’якими меблями і застелив підлогу пухнастим килимом. Сам сів поруч і взяв її руки в свої.

— Ти мені пробач, що я прийшла, — сказала вона.

— Ти просто розумниця. Як у тебе справи?

— Нічого втішного. Те, що й завжди. Сьогодні сказала йому все, що думала. Він образився. Кожного ранку прокидаюся і сама в себе запитую: для чого це все? Нічого в мене з цією посадою не вийде.

— Вийде. — Іван посміхнувся й провів долонею по Софіїному акуратно зачесаному і зібраному у пухнастий хвостик волоссі, що віялом лежало на спині. — Він чоловік чесний і добрий, але консерватор і ретроград. Отак він звик робити, отак він і робить. Будь-яке втручання його дратує. Найкоротший шлях до нього — постійно йти на компроміс із собою, робити все, як він велить. Я цього не роблю, тому ми майже кожний день з ним сваримося. Несумісність, так би мовити.

— Хотіла з тобою порадитися. Жінки завтра збираються в райком партії. Взяли з тих куп кілька буряків — підгнилих, в’ялих — і хочуть показати секретарю. Я їх просила зачекати, бо якось ніби й негарно виносити сміття з власного дому, але народ є народ. Він нечесної гри не любить і не прощає. Вернега і так вовком на мене дивиться, скаже, що то моя робота, що я їм підказала поскаржитися. Вже й так казав, що шкодує, що взяв мене на цю посаду.

Іван похитав головою:

— Ну й дід. Як обшарпаний феодал. Жінка вирішили правильно. Чого це має пропадати їхня праця?

— Та ще яка праця!

— Раз людина у безчинствах зайшла надто далеко, значить, її треба вчасно зупинити і поставити на місце. Нехай дадуть дідові по шиї, може, опустить голову й побачить людей, а не якісь дуті цифри й примарні подвиги.

Помовчали. Софія встала й рушила до дверей.

— Піду я.

Іван пригорнув її і довго дивився у вологі, блискучі очі.

— Залишся, — прошепотів він. — Дуже тебе прошу. Ти ж тепер моя.

— Ні! — Софія відступила до дверей. — І більше ніколи подібного не говори. Ображусь, і надовго.

Вона пішла в осінню ніч, яка після яскравого світла стала перед нею суцільним мороком. Іван вийшов за нею. Він обняв її за плечі й повів у сад.

Він благав її стати його дружиною завтра ж, цього тижня. Софія мовчала. Жінки мудріші й проникливіші від чоловіків. Їм хотілося продовжити оце сп’яніння одне одним, оце сонцестояння у закоханому серці.

Потім стояли посеред Байдиного двору й слухали голоси їхніх півників. Розлука з Софією здавалася Іванові безглуздям. Стільки йшов до неї, стільки вистраждав ночей, стільки перебрів їх, холодних, і раптом наткнувся на оце «не поспішай».

— Не поспішай. «Нехай це сонечко посвітить, нехай ця туга продзвенить», — сказала і зникла, як тінь.

І коли лягла, розпечена Івановою любов’ю, в постіль, подумала, що вона незрозуміла сама собі. Манити, кликати, вибити Вереса із звичної колії і раптом оце розважливе: «Почекай, не поспішай».

За вікном ще трохи похиталася сива каламуть і відступила. Софія підвелася, почуваючи шелестіння крил за собою і голубий, хиткий туман перед очима. «Сну не було, і не треба, — подумала вона, — любов має велику силу, вона тримає людину на особливій фізичній і духовній висоті».

Іван стояв перед її вікном і дивився спеченим поглядом на заплакані шибки. Вона відчинила його й сказала схвильованим голосом:

— Боже! Ти тут!..

— Тут! Нехай усі бачать, як ти мене мучиш.

І пішов до хвіртки.

* * *

Софія випурхнула з хати, як з гнізда. Відчуття крил не зникало довго, з ним збігло кілька годин.

Коли вже підбилося над селом сонце, коли повернула до бурякового поля, згадала про жінок і їхній візит у райком партії, лише тоді щось раптово погасло в ній.

Наткнулася на довгий ряд машин, завершувала цей кортеж чорна «Волга» голови. Софія промчала повз них і перша підійшла до жінок. «Візит до першого секретаря відбувся», — подумала вона. Це видно з того, як Вернега курив цигарку за цигаркою і вдавав спокій.

Михайло Васильович тримався з усіх сил. З тим самим виразом «нічого не сталося» вийшов з машини і наблизився до буряківниць, що збуджено переповідали Софії розмову із секретарем.

— Драстуйте, молодиці! — з награною веселістю мовив Михайло Васильович. — Що це ви бойкот влаштували? Може, вже з цими буряками прямо в обком партії подалися б?

Він вдавав, що вся ця історія не варта виїденого яйця. Однак ізсередини його пекло, наче там хтось пожалив кропивою. «Це не один там хтось попер на мене бочку, — стріляло в голові, — а вся ланка. Отже, всі думають однаково».

Жінки мовчки дивилися на голову. Вернега на жодному лиці не побачив сполоху чи каяття. Лише затяте обурення.

— Зразу ж жалітися, трясця його матері! На місці по-людськи вирішить не можна? Тільки треба, щоб Вернезі зайвий раз по задниці дали. Тоді всім добре! От народ пішов?

— По-людськи не вийшло.

Вернега крутнувся на одній нозі і забігав біля буряків з таким виглядом, наче він вдарився ліктем об щось тверде: в очах потемніло од болю, хочеться повити, але соромно.

— Це твоя, Софіє, робота! — гаркнув він. — Твій почерк!

— До чого тут Софія! — Жінки вузьким коридорчиком обступили Вернегу. Їхня поведінка говорила про те, що їм начхати і на його гнів, і на його слова. Вони сильніші, бо їх більше і за ними правда, а він заплутався, як муха в павутинні: борсається і злиться.

— Ці Байди всі однакові!

Вернегу трясло. Йому треба було зірвати на комусь злість, і він обрушився на Софію. Дарма що дивилася на нього очима, в яких не побачиш зіниць, дарма що з них теж стрибають на нього червоні язики полум’я. Плювать, що вони в неї темнющі, великі й лихі. В нього вони ще лихіші.

— Вони всі з характером. Люблять пускати кров. Думають, як десь там у них, у Зорянім містечку, син і брат, то їм тут усе дозволено. Космонавти, трясця його матері!

— Помиляєтеся, Михайле Васильовичу, це не Софіїна робота.

Вернега розвернувся всім корпусом на той спокійний, але владний голос Вереса. Спокою на його лиці не уздрів.

— Це я порадив жінкам піти з цими буряками в райком партії, а не Софія.

— Ви?!

Якусь хвилю вони мовчки дивилися один на одного.

— Я. І це ще не все. Попереджаю, що доповім у райкомі партії про все, щоб не було для вас несподіванкою, комуніст Вернега, і щоб ви не розцінили це, що і я пускаю вам кров і капаю на вас.

— Заодно не забудьте прозвітувати, чого від вас пішла дружина і чи ви взагалі маєте моральне право бути парторгом колгоспу, товаришу Верес.

— Вже прозвітував, — Іван злегка почервонів, але погляду не відвів.

Вернега круто розвернувся і широкими кроками пішов до машини. Вскочив у неї, дістав з кишені валідол, кинув до рота і від злості не встиг притримати язиком — проковтнув. І одразу ж поліз до кишені за цигаркою.

— Паняй, Андрей!

Машина рушила, Вернега хитався важким тілом, коли вона наскакувала на груддя.

Андрій мовчав. Знав: у такі хвилини треба ставати глухим, німим, безтілесним, не перевищувати швидкість, але й не їхати повільно. За шерстю не гладити, бо все одно буде не так.

По дорозі гнів улягався, як раптовий вітер. Він зник, а дерева ще колишуться за інерцією. Скоро вони стануть безшелесними.

Михайло Васильович стомлено відкинувся на спинку сидіння. Ні сіло ні впало згадав дочку, її тепер чомусь інші очі, наповнені таїною нерозгаданого світла. Такі очі бувають лише у вагітних жінок і мадонн на картинах живописців середньовіччя. Згадав слова дружини, що в неї тяжкий токсикоз, і серце стислося від болю.

«Кину все к чорту і буду няньчити внука чи внучку. З того буде більше толку, ніж тут. Комусь вішають ордени, а мені мало не щодня ставлять клізми».

Хотів засміяться, а вийшло щось схоже на свист. Андрій порухав бровами і прикусив губу.

* * *

На початку жовтня почалися дощі. З неба сіяло то мокрою пилюкою, то рівним, густим дощем. Сонце зрідка з’являлося блідою плямою за ватяною ковдрою хмаровиння. Мовляв, я є, от лише вийти ніяк не можу.

Сад принишк, прижовк, скинув частину листя і плодів. А головне, з нього висоталися тепло і пташки.

Садівнича бригада визбирувала останні яблука і відправляла в городищенське плодосховище, де вони у великих холодильниках будуть зберігатися до зими чи весни.

Вікторія в гумових чоботях і дощовику з каптуром никала по саду. Сидіти у вогкій, темній сторожці в таку погоду було просто-таки нестерпно. Вона ковзала поглядом по мокрих деревах, які ще не так давно милували їй очі, і відкрито демонструвала свою знудженість і повну несумісність з цією природою і цими людьми, що звикли не помічати негоди.

Картина в саду різко помінялася, і вона відчула себе лебедем, якому замість чистого плеса підсунули брудну канаву. Заскучала за містом: за асфальтом, вимитим до чорного блиску, за теплом, що вже, напевно, пульсує в їхньому котеджі. А найбільше — за ванною. Вона просто-таки снила нею, марила.

Заплющувала очі і бачила до блиску намиті кахлі, килимок на підлозі із кольорової в’єтнамської соломки, сліпучу білизну ванни з густою піною, збитою від шампуню «Селена». А під піною — бірюзова вода, як у Чорному морі в районі Ластівчиного Гнізда. Цей ефект досягався домішуванням у купіль хвойного концентрату.

Вікторія подумки занурювала в ту благодать своє засмагле тіло, на якому світилися дві незагорілі смужки. Вона відгонила видиво і йшла садом, ступала в холодні калюжі, розбризкувала гумовими чобітьми їхню гладінь й знуджено зиркала на мокрі постаті, що, як мурахи, вешталися біля цегляного плодосховища. Час збігав повільно, ніби теж вимок і зупинився чи планета стала повільніше крутитися.

Їй хотілося по-вовчому завити на цей безкінечний дощ, на людей, що снують під ним, роблять свою роботу й не підозрюють, що є якесь інше життя. Все її дратувало: люди, дерева, болото, ферми, запацьорені телята в огорожі, повз які йшла щодень і відверталася, як від чогось неприємного.

У селі восени, збагнула вона, ніякої романтики. Є лише болото й робота. Єдине, що гріло душу, — це ящики у її сторожці із сортовими зимовими яблуками, які мають незрівнянний смак і запах і зберігаються до самісінької весни. У кожному яблуку застигло літо. Вікторія відбирала їх з тих ящиків, які збирала бригада. Відбирала ті, які їй посміхалися. Складала в ящики, перекладала стружками і з Гринем уночі попереносила з плодосховища в сторожку. Тонни дві, не менше. Тепер там пахне яблуками й деревиною. Це єдине, що гріло її в ці дні. Завтра вночі вона помчить з цими плодами до Києва. Ще потриматися наступну ніч і день. І все. Вона пересяде з цього мокрого, забейканого болотом воза на оксамитово м’яку і сонячну візницю.

Життя повинне піти рівніше, без віражів, вибоїн і викрутасів, які трішки натовкли й нашмульгали їй душу. Дома тепер спокійніше. Старший брат Олег пішов од них. Одружився й пішов жити до дружини. Вікторія їздила за літо туди двічі й потрапляла на сварку. Востаннє, коли Олег виносив з будинку свої речі і вантажив на машину, Віктор помагав йому й люто лаявся з батьком.

— Тепер поживеш, Олег, без жлобів. Хай він провалиться, цей проклятий приватний сектор, ця душогубка, куди не доходить кисень.

Батько стояв біля брами і пантрував, щоб сини не винесли чогось зайвого. Він надовго зайшовся кашлем, хапався за груди, жер Віктора розлюченими очима і бризкав словами, як отрутою:

— Чого ти йдеш, Олег, а не цей подонок?! Лишився б.

— Хіба сюди можна привести нормальну людину? — сказав Олег.

— Можеш не розраховувати, — вишкірив зуби Віктор, — я звідси нікуди не піду. Я тобі не Олег. Тебе все одно скоро винесуть вперед ногами, і ми всі полегшено зітхнемо.

— Не діждешся! Ти швидше там опинишся! Мені б кудись вас сплавити, сволочі, тебе і цю лярву. — Батько, не піднімаючи голови, тицьнув пальцем на балкон, де стояла Вікторія. Вона відірвала свій погляд від бань Лаври і теж струсила на батькову голову отруту із своїх очей. Смалила цигарку, ковтала їдкий дим і кидала словами, як гадючатами.

— Тебе, старого хрича, вже давно пора відправити на Берковці, а ти все ще швендяєш, травиш душу, всім життя не даєш.

Мати стояла на веранді й витирала очі. Батько зайшовся новим приступом кашлю, а коли втихомирився, коли в грудях перестало шипіти і булькати, поспішив і її шмагонути. Він умів попадати в больові точки і бити без промаху:

— Ти перша туди підеш! У тебе то єдиний порятунок. Ялова телиця. Переспала і з чортом і з янголом, а дитини народить не можеш! У Миколи вже дочка є! Ясно? Бачив його, ходить, аж хитається від щастя. Таким я його не бачив у своєму домі ні разу.

Те не хльоснуло її, а різонуло по серці.

— Щоб ти здох! — видихнула вона й сіла в крісло-качалку.

Ковтала гаряче повітря й важко дихала.

— А я куплю місце на Байковому кладовищі і замовлю собі пам’ятник на весь капітал! Ясно вам? Ви вгадали. Я все, що маю, заберу з собою.

Віктор реготав сухим коротким сміхом, що нагадував Вікторії автоматну чергу.

— Там таких придурків, як ти, не ховають. Там ховають пристойних людей. Але ти не переживай. Ми тобі місце знайдемо, аби ти швидше зіграв у ящик.

Вони ще довго галасували, крізь їхні крики проривався Олегів голос. Він просив обох:

— Ну перестаньте, помовчіть хоч, поки я поїду.

Вікторія дивилася на ясну, сліпучу синь, у якій купалася Лавра, й думала з розпачем: «Живемо серед такої краси, а життя ні в кого немає. Не дім, а кунсткамера, гадючник, жорна! Ми можемо поволі поїсти одне одного, бо всі схожі між собою».

Мокрий день поволі переходив у мокрий вечір. Всі пішли із саду, а Вікторія попленталася в сторожку. В ній стояла чорна темрява, пахло сирістю і яблуками, як в льоху.

Вікторії захотілося по-вовчому завити під цей ритмічний, нескінченний дощ, під легеньке вигулювання вітру у вимоклих деревах. Вона увімкнула транзистор.

Відкинула пропахлу вільгістю стару ватну ковдру, зашаруділа матрацом, який колись приємно пахнув вівсяною соломою, бо на ній, вважала, корисно спати. Тепер все це дратувало й пахло не так, як літом.

Марила периною, м’якою софою і сліпучо-білою, накрохмаленою постіллю.

Запалила цигарку. Вогник на мить вихопив усе незатишшя, в якому вона жила ось уже стільки днів і ночей.

Зачувши дим, Дар невдоволено форкнув і тихо заскімлив. Вікторія прикрикнула на нього. Так просто, знічев’я, щоб перевірити, чи не розмок у ній голос і не витік разом із дощем у чорнозем. Із стелі в самісінькому кутку ритмічно скрапували краплі й билися об дерев’яну підлогу. Вітер дужчав, зривав дощові бризки і бив ними об шибки.

— Катівня, просто катівня, — плаксивим голосом озвалася вона до осені й до вівчарки. — А десь, уявляєш, Дар, хтось лежить у білосніжній постелі і слухає божественну музику чи дивиться кольоровий телевізор. А ти гибій у цій дірці, шабаш! Ех, житуха! Був би біля мене мільйонер або хоча б такий, як цей Володимир Сергійович, не гибіла б я тут, а так життя заставляє, — сповідалася Вікторія.

Вогник цигарки, поки вона говорила, погас, і Вікторія знову чиркнула сірником по коробці. Цього разу, як спалахнув вогник, на неї глянули примружені, розумні очі Дара.

— Ех, зате післязавтра буду балдіти години дві у ванні, одягну пеньюар і цілий день валятимуся в ліжку. Заробила! Кави, чи що, попити?

Навпомацки знайшла купу дров, поклала їх у плиту, хлюпнула туди соляркою і піднесла запаленого сірника. Дрова спалахнули, весело загув вогонь. Невдовзі попливло тепло і загундосив алюмінієвий чайник. Вікторія дістала рештки індійської кави поклала ложечку у чашку. Довго перетирала її з цукром: любила з пінкою. Хлюпнула туди коньяку й почала неквапом сьорбати.

— А що це так довго немає Гришки? — Вікторія говорила сама з собою й почувалася певніше серед цієї тяжкої тиші, серед мороку за вікном, тихих завивань вітру і дощу.

Вітер дужчав, шарпав гілля, видобував із нього якусь тяжку, холодну мелодію.

Згадка про Гриня трохи притлумила солодкі мрії про інше життя, яке почнеться в неї післязавтра.

«Ну і що! — подумала. — Це далеко не Ріо-де-Жанейро, навіть не Жмеринка, зате з ним мені поки що добре».

Гринь — безвідмовне знаряддя в її руках. Не те, що той гордий Микола, що форкав на все, що б вона не сказала, вічно мружив свої розумні карі очі й місяцями не торкався до неї, наче боявся чогось. Міг мовчати тижнями, що викликало у Вікторії істеричні приступи гніву. Вона кричала до нього, а він затято мовчав, лише інколи повторяв приреченим голосом: «Дурень, який я дурень! У таке багно вліз!» Вікторія пригадала навіть інтонацію, з якою вимовляв це Микола, і сплюнула на підлогу. Такій жінці, як вона, надто розумний чоловік ні до чого. Двоє неординарних людей рідко вживаються під одним дахом. А Гринь — як зручна, вигідна річ. Взяла — покористувалася, не треба — поставила. Його трохи вишколити, пристойно одягти, навчити не ментиляти язиком, поводити по ресторанах, щоб він забув свою звичку їсти руками і плямкати. Словом, окультурити трохи, щоб не пекти при людях раків, і може бути. Такого вистачить на півстоліття.

Вікторія вслухалася у звуки за дерев’яною стіною, але там все відбувалося з ритмічною одноманітністю і точністю: шуміло, шарпало й стікало з черепичного даху в ринви. З приймача полився сумний голос Юрія Антонова: «Скоро-скоро на луга лягут белые снега и метель о чем-то грустном запоет…» Вікторія підспівувала фальшивим, позбавленим будь-якого слуху голосом: «…Только жаль, что все прошло, и никто мне это лето не вернет». «Як про мене», — подумала і вмовкла. Єдине, вважала, чим обійшла її природа, — це голосом. Вона його соромилася, а так хотілося інколи заспівати на все горло. Хіба ж дозволиш собі таке, коли всі пісні звучали в неї на один мотив.

Думки обірвав Гринь. Він голосно постукав у вікно. Дар підхопився й басовито загавкав. Вікторія припала до шибки, але за нею було чорно, аж морошно.

— Хто?

— Я, Вітьок, хто ж іще може бути? — почула Гринів голос.

Вона відсунула засув. Гринь зняв брезентовий плащ і повісив його на цвях біля дверей.

— Зовсім спортилася погода. Темно, як в негра під п’ятою. Ги-ги-ги!

— Чорт із нею! Ти мені головне скажи. Найшов когось чи ні?

— Всьо в ажурі! Найшов шабашничка в міжколгоспстрої. Вже й липову командировочку зробив.

— Слава богу! полегшено зітхнула Вікторія і засвітила гасову лампу, закопчену до чорноти.

Гринь стягував мокрі черевики.

— Післязавтра під’їде вранці, завантажимо, і з привєтом Дуся! Тіко, гад, просить сімдесят ре. Каже, за п’ятдесятку не хоче рискувати. Нехай дядя їде. Дві тонни яблук перевезти не штука.

— От скотина, здирщик! — У Вікторії нервово зарухалися гарно вирізьблені крила чутливих ніздрів. — Чорт із ним! Я ту сімдесятку з одного ящика матиму. Лягаймо спати, бо наступна ніч, вважай, ляпне.

Гринь поліз на постіль, і під ним зашарудів солом’яний матрац.

Вікторія поволі відтавала. Настрій підскочив, як рівень ртутного стовпчика на градуснику, якого з морозу занесли в натоплену хату.

— Може, щось поїси? Є сир, кава.

— Не хо. Я ж того кадра в кафе водив. Пивка попили, закуску брав, — не моргнувши оком, збрехав Гринь. Сиділи вони у спорожнілому Мащиному магазині. А потім поплентався до Машки на квартиру, і прощалися з нею ще й там. Машка дізналася, що Гриня висватують аж у Київ, що він їде звідси назовсім, і спалахнула до нього такою раптовою і гарячою любов'ю, що Гринь, який у своїх походеньках встиг «вовка з’їсти», пройти, як він каже, Крим, і Рим, і мідні труби, теж розгубився перед Мащиними слізьми, гарячими поцілунками і благаннями не їхати. Притискала Гриня пухкими руками до високих грудей і шепотіла: «Не їдь, Гришуню, зі мною тобі буде, як у бога за пазухою». — «Нащо мені та божа пазуха, мені більше наравиця твоя», — реготав Гринь. Він випив Мащину любов і запив пляшкою горілки з перцем. Обіцяв колись «нагрянути». З тим і пішов у дощовий морок.

Гринь дивився на Вікторію, що чомусь вешталася туди-сюди, подумки провів паралель між нею і Машкою і зробив висновок що Вікторія культурніша і грамотніша, а Машка краща, бо товстенька й солодка, як медяник.

— А ведь было и тепло, только жаль, что все прошло и никто мне это не вернет, — речитативом затягла Вікторія, не потрапляючи навіть на уривки мелодії. Гринь зареготав.

— Лягай уже спати, Софія Ротару!

Вікторія дмухнула в каганець, і її ковтнула пітьма.

— Лягаю, лягаю, мій мудрий Соломоне! — мостилася на його волохатій руці.

Гринь захріп, вона раптом притислася до його грудей і стала принюхуваться, ніби собака, що брала слід. Від Гриня несло дешевими духами — такими ні він, ні вона не користувалися. Засинала й прокидалася від ревнощів. Нюхала й чула ті духи — приторні й різкі: «Красная Москва».

Проклюнулося на світ. Заяснів за вікном досвіток. Вляглися вітри, і вщух дощ.

Вікторія вдивлялася в холодне синє небо, в якому бубнявіла рожева хмарка. «Не виключено, що сьогодні з’явиться сонце», — подумала вона й ще раз вдихнула пахощі, що йшли від Гриня.

— Ти нікуди вчора не заїжджав? — запитала вона, як тільки Гринь розплющив очі і згріб її руками. — У перукарні не був?

— Нє! — вибалушився він, розняв руки і відчув, що запахло смаленим.

Вікторія обпекла його довгим, проникливим поглядом.

— А чого від тебе пахне цими духами? — нюхнула його й скривилася. — Фе, яка бридота!

Вона підхопилася, розметавши відросле майже до пліч волосся. Тепер воно мало свій природний колір — чорний. Від чого вона стала ще красивішою, бо мала унікальне поєднання: зелені очі й чорне волосся.

— Що за чипуха, які духи? — белькотів Гринь.

— Ага! Щось дуже ти розгубився і червонієш.

Гринь кліпав очима і мимрив собі під ніс:

— Що за чуш! Придумай ще щось…

Такої проникливості не сподівався. Його аж знудило від її слів, від спопеляючого погляду. Пригадав, що і в самого забивало подих від цих духів, у яких Машка мовби викупала себе.

У Вікторії визрів план помсти раптово. Вона почала повільно роздягатися. Скинула футболку, у якій спала. Гринь прикипів очима до її різьбленого бюста й притягнув її до себе. Але Вікторія різко відштовхнула його, зіскочила з ліжка і, ловлячи дрижаки, якось хижо й заклично почала зривати з себе одяг.

Гринь в ту ж мить опинився поруч, але вона охолодила його гучним ляпасом. Щеміли долоні, але вона била його по щоках, видихаючи:

— Ось тобі, ось тобі! Щоб запам’ятав на все життя! Кобелюка погана! Я тобі поверну за це сторицею! Так і знай! За один раз буде моїх десять!

Перед Гринем спалахували бенгальські вогні, і пекло нестерпно щоки. Він упав на ліжко, а Вікторія, тремтячи від злості і холоду, почала натягувати на себе одяг.

«Так мені, дураку, і треба, — сховавши голову під подушку, розпачливо думав Г ринь. — Так мені і треба. Нащо мені була та Машка? Від цієї біснуватої можна всього сподіватися: візьме й покине мене к чорту. Вона ж така!»

Вікторія стріляла в нього якимись пекучими і образливими словами. Він сховав голову під подушку й мовчав. Хряпнула дверима й пішла. Гринь ще трохи повалявся на твердій постелі, порозпікав себе каяттям і теж поплентався додому.

Цілий день Вікторія з ним не розмовляла. Він лестився до неї, загравав, по-собачому заглядав їй в очі. Вікторія різко відштовхувала його й шипіла:

— Йди до тої, яка купала тебе в духах!

І демонстративно мазала за вухом «Чорною магією». На Гриня котився аромат м’яких, як літня ніч, французьких духів і звабливого Вікторіїного тіла. Шастала по хаті, складала щось у сумки, металася повз Гриня, як торпеда. Святкувала свою перемогу над ним і подумки клялася, що відплатить йому.

Гринь покірно виносив з льоху банки з консервованими черешнями, вишнями, абрикосами, грушами, перетерту смородину й малину. Совався в льох і з льоху в хату з єдиною думкою: візьме чи ні? Може й не взяти.

Явдоха смажила в літній кухні на свіжій олії картоплю, зиркала на зігнуту Гриневу спину, що ментиляла перед нею, й подумки кляла його: виніс бовдур до баночки. Не втерпіла і заглянула-таки в порожній льох, а потім шаснула в сіни.

Вікторія притислася до стіни й тицькала пальцем на банки: рахувала, як курчат.

— Вісімдесят штук, — сказала голосно. — О! Як я попрацювала за сезон? Га?

Явдоху те пересмикнуло, вона потеліпала в літню кухню, де запахло підгорілою картоплею, тепер вже кленучи Вікторію. «Скупердяйка! Вже й пощитала! Де чорт не долетить, там вона добіжить».

— Я вам лишаю банок шість, — прочитала вона майже Дослівно Явдошині думки і занесла в комірчину консервацію.

Явдоха помішала картоплю й знову стала на порозі. Їй було неспокійно, що з її двору йде кудись добро.

— Ви, мамо, найдіть там якісь ганчірки, газети та позамотуйте банки, щоб в машині не побилися, — розпорядився Гринь і тим заробив потеплілий погляд Вікторії. Вона зиркнула на нього — й лід скрес. Вибігла у льох перевірити, чи Гринь забрав усе.

У нього теж щось осунулося в грудях. Відчув, що таки їде у вимріяний Київ, що йому світить нове життя всіма манливими барвами. Він кахикнув у кулак і зашепотів на вухо матері:

— Може, дивись, пристроюся та й вас заберу. Попробуєте в мене ще й городської жисті.

Явдоха часто захрестилася й проказала:

— Свят, свят, свят! Одведи й заступи біля вас віка доживать! Пробуй її сам, ту жисть, та не подавися.

— Не хочте, то й не нада, — і подався в льох.

Вікторія вже піднімалася східцями, Гринь вхопив її і зім’яв у своїх обіймах.

— Іди до тієї, у якої був учора і яка тебе купала в духах, — безпромашно вдарила Гриня. Він знову відчув осоружний холод, що поповз під шкіру. Щойно його витягли з ополонки і знову опустили прямо в одязі. Ледь відірвав язик від піднебіння й видавив:

— Що за чуш? Вчепилася з тими духами!..

— Тоді звідки вони в тебе?

— А може, хто случайно ляпнув, як ми в кафе з тим кадром були! Мало що може бути!

— Ти що, сидів у тому кафе голий?

Вікторія посварилася на нього пальцем, примружила очі, і Гринь сприйняв це як знак перемирення. Згріб її з такою силою, що вона запручалася, але більше для годиться.

На них виглянуло скупеньке, бліде, як і їхня любов, сонце. Посвітило, і на нього поповзли сірі провислі хмари. Вікторія обвила руки навколо Гриневої шиї.

— А тепер поїдеш до комори. Там голова мені виписав гречки, меду і м’яса.

— Для тебе хоч на край світу! — догідливо мовив Гринь, і вони в обнімку вийшли з льоху.

— На край світу не треба, а за продуктами чеши!

Гринь завів мотоцикл і, розляпуючи калюжі, подався на центральну вулицю.

Повернувся майже щасливий. Витяг з багажника важезну сумку й поставив її в сінях.

— Чуть пупа не надірвав. Дмитро всього більше дав!

— Як там він? запитала Явдоха, що теж вималювалася на порозі в сінях.

— Плохо. То скрутить, то, каже, як вип’є таблетку, одпустить. Язва там у нього, скоро ляже на операцію. Схуд, не пізнать Дмитра. Каже, що ще поп’є якусь там траву — в одного діда був, то той йому дав. Як не поможе, то ляже під ніж.

Явдоха похитала головою, помацала очима сумку, що стояла поряд з банками компотів, шморгнула носом і подалася геть.

Вікторія вдоволено потерла руки й провела пальцями по Гриневій щоці.

— Ти в мене молодець!

А потім, наче кішка, притислася до нього всім пружним тілом і лагідно проказала:

— Гриша, я ще хочу поїхати на хутір, там, каже дід Пилип, в людей є коралове намисто.

— Ти ж уже накупляла його.

— Ну й що! Нехай лежить! Кораловий бум уже пройшов, але невідомо, що мода викине років через п’ять-десять. Нехай лежить. Воно ж їсти не просить. Це все-таки натуральні речі. Люблю все натуральне.

Гринь пригадав свій невдалий зальот на хутір і Матвієві слова, щоб не з’являвся там до кінця свого життя, й скривився.

— Я так хочу, — наполягала Вікторія.

— Будь здєлано, — з готовністю, але без ентузіазму сказав Гринь. Був радий, що її гнів минув, як раптова гроза. Їй нічого не варто наостанок фиркнуть, надавати ляпасів, що вона часто робить, і залишити його в Дідовщині на посміховисько всім, а найбільше Машці, у якої від любові до насмішок півкроку.

— «Будь здєлано!» — перекривила його Вікторія. — Ну що за жлобська мова! Я ж тобі не повариха, не продавщиця і не кадра з ресторану, а культурна, освічена жінка. Вчися говорити по-людськи, щоб мені не було соромно за тебе.

— І запомнила ту повариху, продавщицю і кадру з ресторану. Тобі б прокурором бути або слідчим, — мовив Гринь.

— Ти побільше мовчи. Добре? — попросила вона, почуваючи, що в жмені не синиця, навіть не горобець, а якесь бридке опудало. — Заводь свій мотоцикл, — наказала вона.

— За чим остановка.

— Діду Пилипе! — покликала Вікторія через тин. — То правда, що на хуторі є намисто, чи ви пожартували?

— Та що мені, робить немає чого? Чого б я жартував? Там у кожній хаті разків по п’ять-шість, не менше, — і повернувся худою спиною.

— Поїхали, Гришка.

Вікторія сіла в коляску, й мотоцикл помчав.

Повернувся під вечір. Вікторія зійшла біля сторожки, а Гринь подався додому поставити мотоцикл. Тепер він йому ні до чого. Вже майже підняв якір і відчув легеньке погойдування на хвилях. Аби лише попутний вітер був.

Вікторію застав невдоволеною. Сиділа в куртці, гумових чоботях, в’язаній шапці й дивилася в куток.

— Ти чого двері не зачинив, як ішов?

— А що тут закривати! Що тут красти? Та в нас ніхто нічого ні в кого не краде, — заговорив Гринь і заходився розтоплювати плиту.

Вікторія клопоталася:

— Порядок має якийсь бути. Тим паче он стільки ящиків з яблуками.

— Як стояли твої ящики, так і стоять. Я голодний як вовк, — нагадав Гринь, і Вікторія від тої фрази вийшла із заторможеного стану й взялася готувати вечерю.

— Ти м’яса відрізав?

— Оно в кульку.

На сковорідці смачно зашкварчало м’ясо й картопля. Вікторія погріла руки над плитою й сказала:

— Свистун цей Пилип. Не може без дурних теревенів. «Там у кожній хаті по п’ять-шість разків». На весь куток знайшли один поточений, і то миршава баба хотіла здерти десятку. От вже народ.

— Було б чого переживать!

— Я не переживаю, досада бере, що над нами той придурок посміявся.

— Я йому тіки що казав, що це ви, дєд, єрунду порите, а він похихикав і каже: «Це не найбільша ваша досада».

— Щоб він провалився! — кинула у відчинені двері Вікторія.

— Не бери в руки важкого, а в голову дурного, — зареготав Гринь і ковтнув слину.

Їли із сковорідки. Гринь кидав до рота гарячі шматки м’яса, картоплю, ковтав і поволі вгамовував голод.

— Ну хто так їсть? — витерла масні губи Вікторія. — Запам’ятай: усі свої звички, все безкультур’я лишаєш тут, а там усе інше. Якщо ти будеш так і там ковтати, плямкати, сопіти, я просто буду соромитися за тебе.

— Будь спок. — На Гриня найшли веселі лінощі. Він сьорбнув каву, у яку Вікторія долила коньяку, й сказав: — Я можу бути й культурним. — І він узяв виделку, ножа, розставив пальці, манірно пожував закритим ротом і продемонстрував Вікторії все своє вміння їсти «культурно». Вона засміялася й потепліла від смачної вечері й кави з коньяком.

— Мені з тобою легко, бо ти ніколи не лізеш у пляшку. Ти завжди зі всім згоден: так — то так, не так — то й не так.

Гринь пестив Вікторію як ніколи ніжно, з відданістю собаки, яку за провину не вигнали з дому, а приласкали і навіть дали ласий шмат. Головне, що він мовчав. Після їжі він часто впадав у меланхолію, і це більше хвилювало її, ніж його руки.

Осіння холодна ніч лежала під низьким небо. І так само було у Вікторії на душі: темно, холодно й страшно.

— Отак переживаю кожного разу, — озвалася до Гриня, — поки дождешся шабашника, поки завантажиш ящики і виїдеш із села, тіпає тобою. А потім цілу дорогу трясе. Ти, Гриш, поїдеш у формі. Не так чіплятимуться. Добре?

— Угу, — мугикнув Гринь.

— З яблуками трохи простіше, а коли кавуни везла аж з Херсонської області, то думала, що одурію. На кожнім міліцейськім посту тіпало. Ми на кавуни їздили цілою компанією, правда. А потім тією ж компанією возили на північ продавати. Дурне діло ті кавуни — половина перетовчеться за дорогу. Швидко гниють. — Їй хотілося поговорити, щоб час швидше збігав і не так гриз страх перед дорогою. — Я тричі на них їздила, а потім переключилася на яблука. Тут якось спокійніше і легше, а копійка набігає не менша, ніж на кавунах.

— Угу, — Гринь ще раз мугикнув і провалився в сон, успадкований від далеких предків, які мали міцні нерви й спати могли під гугукання татарських орд, дзижчання стріл, спали, коли десь поруч стріляли і кулі прошивали солом'яний дах. Були непідвладні стресам, біготні, поквапу, знервованому ритму часу, який зжер із людських сердець те, що було в них ще якихось п’ятдесят-сімдесят років тому.

Гринь жив поза цими часовими нашаруваннями й змінами в людському цивілізованому суспільстві. Він хропів на всю сторожку, викликаючи у Вікторії заздрощі.

— Мужчинам таки легше живеться, — прорекла вона. — Йому море по коліна. Он ліг і вже хропе, а ти лежиш як на голках.

Гнітюча темрява, гнітюча чорна ніч скришили рештки її мужності. Єдине, що нагадувало про щось живе на цьому світі, — це Гриневе хропіння і мишаче шарудіння під підлогою.

— А раптом він не приїде? — вголос мовила Вікторія. — Гришка, чуєш, Гриш! Ти точно домовився?! Та не хропи ти, як трактор! — Вона вчепилася в Гриневе плече. Він сонно заплямкав і повернувся на другий бік. — Вставай, бо я вже змучилася! — істерично вереснула Вікторія, аж стихли миші під половицями.

— Що? — Гринь підхопився. — Що, вже приїхав?

— А раптом той кадр підведе?

— Фу! — Гринь знову впав у постіль. — Ти зовсім рехнулася! Сім кусків на дорозі не валяються. — Він знову захропів.

Вікторія одягла куртку й сіла біля вікна. Курила, жадібно ковтала дим і поїдала моторошну тишу. Від вікна тягло холодом. Ще зранку пускався дощ, а зараз вітер ніс із півночі пронизливий холод.

Сад в цю ніч порідшав, почорнів, але того вона вже не побачить, не побачить і того, як він спалахне цвітом. Але то не її клопіт. Вона буде чекати, коли він знову обважніє плодами.

Маленький ліричний відступ трохи заспокоїв її.

Невдовзі почувся далекий шум мотора. Вікторія затермосила Гриня.

Він ускочив у свою форму, як прикордонник, зачувши сигнал бойової тривоги. Обоє вийшли в холодний, аж крижаний, досвіток.

Фари машини посікли чорну непроглядну темінь і погасли. Машина злилася з темрявою. Від неї відділилася невисока присадкувата постать і підійшла до них.

— У вас не знайдеться сірників? — змовницьки сказав чолов’яга прокуреним, сонним голосом.

— Найдеться! — весело відгукнувся на пароль Гринь. — Це ми, Петруха. Чужих нема, — почуваючи себе детективом, відповів Гринь.

— Ну що? Готово? — пошепки запитав чолов’яга й підніс до цигарки сірника. Вогник пострибав і освітив нижню частину його лиця.

— Счас, — сказав Гринь.

Вікторія присвічувала кишеньковим ліхтариком, а чоловіки виносили із сторожки ящики з яблуками й грушами, ретельно відібраними Вікторією, — без плямки, без вм’ятинки. Справжнісінькі шедеври селекціонерів. Вікторія ніколи не задумувалася над тим, скільки гибіла в цьому саду Софія зі своєю бригадою, — ледь-ледь сходили сніги й до пізньої осені. Обрізання дерев, формування крони, мульчування, знищення жирових пагонів, боротьба з шкідниками, внесення добрив, розпушування міжрядь, вологозарядний полив пізньої осені, всі ці пальмети — «рузинська», «дельбара», «буше-тома», навкісна, веретеноподібна, двоярусна, над якими билася Софія і які вже подарували плоди, для неї те, що для простого смертного чужі галактики. Хіба це важливо? Основне, що всі ці згустки сонця ось у цих ящиках і всі до одного належать їй.

З чиїхось рук тепло витікає до саду, а з саду — до чиїхось рук. Простий закон, писаний самими ж людьми.

Цим яблукам ще треба пройти довгий шлях, може, аж до того стовпа, що стоїть між Європою і Азією, а може, туди вище, аж до полярного сяйва, де вічна мерзлота, а в людей вічний авітаміноз. Уже якось їм раду дасть. Натре легенько воском і оксамиткою до синтетичного блиску, і ніхто повз них спокійно не пройде.

— Далі куди? — пошепки запитав їх водій.

— Ще на квартиру, там треба забрати банки з консервацією, — тихо і теж по-змовницьки мовила Вікторія.

Машина заїхала на Явдошине подвір’я, не перервавши її сну. Повмощували в порожні ящики замотані банки, сумки. Явдоха спала сном праведниці.

— Тіко так, — сказав шофер уже на повний голос, — гроші зараз.

— Зараз, то й зараз, — Вікторія дістала з сумочки уже приготовлені заздалегідь сім десяток, перерахувала їх ще раз і подала чоловікові. — Нам яка різниця.

Вона вмостилася на засмальцьованому сидінні поруч Гриня.

— Е, ні! А грузив ящики за красиві глаза? Гоніть ще п’ятнадцятку.

— А хто вас просив грузити? — скипіла Вікторія. — Ми й самі справилися б. Думала, по-людськи помагаєте, а ви й на цьому робите бізнес.

— Я вам не тьотя й не дядя, щоб помагати, — відрізав чолов’яга. — Кожний заробляє гроші, як може!

— Але ж домовлялися за сімдесят, — спаленіла Вікторія.

— Я такий, що можу й передумати. Помогти вигрузить? Чоловік повернув до Вікторії червонясте, квадратне, як цеглина, лице і кинув такий погляд, після якого у Вікторії почали тремтіти тонкі музикальні пальці. Вона дістала ще три п’ятірки.

— Оце друга балачка, — хихикнув якось по-баб’ячи квадратний. — Тіки так: перед Києвом хтось із вас пересяде в кузов, бо двох у кабіні везти не положено. Неприятность може бути.

— Пересядемо, — сказав Гринь.

Машина розпанахала темряву, зачепила рештки Явдошиних воріт і помчала у чорне передсвітання.

Цілу дорогу Вікторія клекотіла від обурення. Гринь гасив його мирним посопуванням.

Перед Києвом вій виліз з кабіни й вмостився між ящиками ловлячи дрижаки й свист вітру.

Вікторія навпаки — ожила. Щось тенькнуло в ній і забриніло. Кругом ще темрява, але освітлена тисячними вогнями. Он там вгадувалася Лавра, а там — могутня жінка з мечем. Вікторія почуваючи радісний дрож, відтеплілим голосом говорила водію, куди їхати, де повертати. Зупинилися біля їхнього двору, схожого, як і багато інших на цій вулиці, на неприступну фортецю.

Вискочила з кабіни, дістала ключі і відчинила браму. Гринь з’явився перед нею посинілий, задубілий, із скривленою усмішкою.

— Думав, дуба вріжу! — Зуби цокотіли, а Вікторія тихенько засміялася й чмокнула його в щоку.

— Я зараз тебе відігрію, мій херувимчику!

Машина заїхала на подвір’я й підкотила до льоху.

Вікторія й Гринь носили в нього ящики. Він мало був схожий на звичайнісінький льох, а більше на просторе бомбосховище. Усе вифарбуване, побілене.

Шофер сидів у кабіні й посвистував.

— Готово?! — гукнув голосно.

— Валяй! — розняв холодні губи Гринь.

— Щоб ти їх собі на ліки пустив, — кинула навздогін машині Вікторія.

Гринь запобігливо засміявся.

— Та тихо ти! Іржеш тут! — цитьнула на нього Вікторія. Гринь прикусив товсту губу й втягнув голову в плечі.

Вікторія поманила його пальцем за собою. Вони пороззувалися в коридорі й піднялися східцями на мансарду. На них дихнуло пусткою з обох кімнат відразу. Вікторія роздяглася й впала на софу, застелену гуцульським ліжником.

Поволі розвиднялося. Гринь топтався посеред кімнати, роззирався, мацав очима в сутінках предмети і переживав стан легкого шоку.

— Все! Скінчив діло — гуляй сміло! — Вікторія наповнювалася радістю, як пересохла долина водою.

— Ходи сюди, мій дурнику! — голосом, з якого враз вицвіли дідовщинські кольори, сказала Вікторія.

Він слухняно потрюхикав і сів скраєчку.

— Дай поцілую тебе, ти заробив найкращий мій поцілунок. — Вона притягла його і вп’ялася в усміхнені Гриневі губи. Тим висмикнула з-під нього підлогу. По тому, як вона зупинила його гарячі обійми владним і різким жестом, Гринь зрозумів, що в нього починається якесь зовсім інше життя. Життя кімнатної собачки.

Вікторія зникла за білими дверима. За якусь хвилю звідти донісся шум води і вдоволені зойки. Милася довго.

За вікном розсіялися сутінки. Гринь відчинив двері на балкон. Побачив золотий, не жовтий, а саме золотий сад, бані Лаври, почув далекий клекіт міста і зупинився, як заворожений. А потім скрипів половицями й ходив з однієї кімнати в другу, мацав усе руками, ніби хотів пересвідчитися, що це не сон. Пошкріб пальцями килим на стіні, такий здоровенний, що під ним, як під дахом, сховалася б їхня хата. Гринь встромив у нього плесковатого носа, втягнув запах: пахнув якоюсь хімією, а кольори мав чудесні: жовто-зелені. Тер нігтем, що виліз з подертої шкарпетки, той, що лежав на підлозі і нагадував рівненько скошену траву на лужку. Мацав меблі, хоч і запилюжені, але такої краси, що Гриню навіть не вірилося, що в них можна класти одяг. Потім дзенькав брудним пальцем по кришталевих салатницях, якихось химерних, ніби з тонкого льоду зроблених, кошиках, фужерах, графинах, чарках на високих ніжках. Ловив той дзвін і не вірив своєму щастю. Невже віднині і він на це буде мати право?

Вікторія вийшла з ванни розпашіла, в рожевому пеньюарі, як рожеве видиво.

— Благодать! Ради таких моментів варто жити на білому світі! Іди змиєш і ти свої гріхи!

Гринь зареготав, хотів щось бовкнуть на зразок, що йому і моря для цього не вистачить, але вчасно притримав свій язик. Стягнув форму і зник за дверима. Опустився в піну, як у біле хмаровиння. Вікторія терла його мочалкою, Гринь кректав і сопів, як грішник, якого з чистилища мають випустити в рай.

— Живуть же люди! — хмелів од цієї розкоші і він.

— Я пішла. Поміняй воду, бо ця он чорна, як з-під сажотруса. Вона гидливо помила руки і вийшла.

Гринь невдовзі з’явився в кімнаті пахучий і вимитий до блиску, як приватний автомобіль. Вікторія окинула поглядом його незграбну, присадкувату поставу з короткими ногами й випустила отруту із своїх красивих, коралових від купання губ:

— Аполлон!

— Не ругайся, — мирно, по-домашньому сказав Гринь і почав натягувати на себе свіжу білизну.

Вікторія затягла важкі штори, і в кімнаті посутеніло. Скинула пеньюар і впала в ліжко.

— Не будити, не говорити й не чіпати мене, — сказала категорично. — Сон для мене все: настрій, сила, здоров’я.

— Спи, спи.

Гринь ліг поруч на те місце, яке належало колись Миколі і Вікторія відчула, як в її сонячний настрій влетіла печаль, мов пташа у відчинене вікно. Сум людини, яка марить журавлем в небі. «Цей хоч без претензій, — втішала себе, — робитиму з ним що захочу. А на тому де сядеш, там і злізеш. Там характер, там особистість. Микола як фортеця. Сім років жила з ним, а так і не проникла в його душу. На любов не реагував, коли починала кричати, надовго йшов з дому». З тим і провалилася в сон.

Розбудив її батьків голос, що доносився з коридора. Вона встигла відвикнути від нього, і зараз він щось пошматував у ній і перевернув. Вікторія подумала, як було б добре, щоб цей голос не вривався в її життя ніколи, не лякав, не нервував.

Цього разу він кричав на матір.

Вікторія солодко потяглася, проляпотіла до вікна, відсунула штори. В кімнату заглянуло сонце й теплою плямою лягло на Гриневу міліцейську форму. Вікторія склала її, сховала в шафу, де лежав непотріб, і прикрила старим халатом.

— Гриш, — покликала солодким голосом, — дрихнеш усе?

— Я не сплю, — Гринь глянув на обклеєну золотистими обоями стелю. Він так і не зімкнув очей, чого з ним ні разу ще не було. Різкі переміни в житті висмикнули з-під ніг грунт і навернули на якісь незвичні і нав’язливі думки. Скільки не силував себе заснути, а вони заважали йому. Усе бачив себе генералом. Просто напасть якась.

Вікторія сіла поруч, почала перебирати Гринів чуб і тим трішки розігнала рожеві хмарки.

— Ти не кажи моїм, що працював міліціонером. Добре? — Вікторія, як кішка, потерлася щокою об його щоку.

Гринь поплямкав губами, помовчав і спитав:

— А ким же?

— Ну, — Вікторія поморщила рівного носика, — ну, директором ресторану. Це ж все-таки престижніше. Ти ж там усе знаєш.

— Я там не одну собаку з’їв, — авторитетно мовив Гринь.

— Воно й видно, — хихикнула Вікторія. — То домовилися? Взагалі, грай мовчазного, розважливого, серйозного. Мої батьки люблять скромнячків.

— Я такий і є, — відкопилив губу Гринь.

— Такий, такий. Ти поваляйся ще, а я збігаю в гастроном.

Магазин цікавив її, як тепер дідовщинський дощ. Батьків сварливий голос знову зрушив у ній бажання відділитися від них. Купити готову кооперативну квартиру і піти з цього гадючника, поки батько не знищив у ній все живе.

Мова про це із Володимиром Сергійовичем тривала давно ще за Миколиної ери, потім, коли той пішов, Вікторія замовкла. Влітку, як приїздила на вихідні до Києва і нагадала йому про це, він відмахнувся, сказав, що для цього треба бути одруженою. При такому котеджі, як у них, зробити для неї кооператив важко навіть йому.

Вікторія нервово заходила по кімнаті. Вона зараз же викличе його на побачення і натисне. І ще дуже хотілося чомусь сказати йому, що в неї новий чоловік. Ще в Дідовщині вагалася, а тепер знала, що новий штамп про одруження їй зараз необхідний. Вона це зробить якнайшвидше.

Вікторія одягла в’язане синє плаття, шкіряний плащ, що гарно облягав її стан, чорний капелюшок з вуалькою і пропливла повз ошелешеного Гриня, як чарівна незнайомка. Він лише присвиснув і багатозначно поплямкав, як нещодавно ще у своєму селі. Спустилася східцями на перший поверх.

— Драстуйте, папа і мама, — сказала й чмокнулася з матір’ю. Батько хотів чкурнути в кімнату, але затримався і сказав:

— О! Відєніє явилось.

— А я чула крізь сон, що наче хтось товчеться вгорі, — зраділа мати. — Виглядаю тебе вже щодня, а тебе нема та й нема!

— А куди таке добро дінеться! — Батько зайшовся кашлем, повернув до Вікторії худу, сутулувату спину й хряпнув дверима. — Щось привезла? — кинув уже звідти, гамуючи приступ кашлю.

— Аякже! Я з порожніми руками не повертаюся.

І пішла. Спустилася тихими осінніми вулицями до вируючої траси і подалася у напрямку телефонної будки.

Над Києвом провисло важке жовтневе небо. Було вітряно. На цій київській горі завжди дмуть вітри і приносять запах дніпровської води.

Глянула на себе сторонніми очима й подумала: невже ця елегантна, в плащі із натуральної шкіри жінка та сама, що ще вчора місила дідовщинське болото, слухала завивання вітру й дощу у вихололому осінньому саду і ритмічне скрапування крапель зі стелі, яке, здавалося, доведе її до божевілля.

Це все нагадувало тепер зайві і якісь бездарні кадри загалом талановитого фільму. Віднині все інше.

Вона почекала біля телефонної будки — там була бабуся. Понасолоджувалася тим, що бачили її очі: полуденне місто жило так, як жило вже багато-багато літ.

Бабуся вийшла. Вікторія зайшла. Прикрила двері будки — шум притих, і вона швидко почала набирати потрібний номер. Дзвонила Володимиру Сергійовичу по прямому, обминаючи секретарку, через яку прорватися до нього все одно що через вогонь.

Голос Володимира Сергійовича прозвучав утомлено.

— Привіт! — безхмарним, виспаним голосом сказала Вікторія. — Це я.

Голос його провалився, а потім знову влетів у трубку.

— Чую. Якими вітрами?

— Осінніми і, головне, попутними.

У ній все співало. Вона боялася такого суціль сонячного щасливого настрою, бо на зміну йому, як правило, приходив тяжкий або ж його стирала якась неприємність.

— Є розмова, — грайливо сказала вона.

— Телефонна чи ні? Серйозна чи так собі? — вицвітав голос Володимира Сергійовича і ставав схожий на цей день із розгойданими деревами, з яких тепло і листя катастрофічно летить у вічність.

— Ну, ти ж знаєш, що я женщина серйозна й ділова. — Вікторія засміялася в трубку, і той недоречний сміх вдарив його, як скрегіт гальм.

— Тоді по телефону не треба, я о шостій, годині буду. Куди під’їхати?

— Ні! Шоста година мені не підходить. Ти мені потрібен зараз. Я жду тебе біля цієї будки, з якої часто тобі дзвоню.

— Я зараз не можу, в мене люди, — мінявся його голос.

— Мені вчити тебе, що говорити людям? Вибачся, скажи, що викликають у міністерство. Чи ти розучився брехати?

У трубці зітхнули, але Вікторія повісила її першою. Він, знала, зараз примчить. Не пройде і півгодини, як він буде тут. Його прижене страх, що висить над ним, як меч. Не її чари, до них він давно збайдужів, охолов, а прижене страх, як і пригонив десятки разів, роздратованого, лихого.

Вікторія подумала про нього з веселою злорадністю: «Я тебе буду тероризувати, поки ти й ходитимеш по цій землі. Над тобою тисячі разів прокаркає каяття, та не буде тобі вороття. Я знищу, витолочу в тобі все живе, як знищив і витоптав ти мою душу. Це тобі розплата за все, що ти забрав у мене. Я тебе ненавиджу більше, ніж батька, тому й не зникну до кінця днів твоїх, являтимуся, як темна тінь, і повзтиму на твоє благополуччя, авторитет, занесу сокиру над твоєю кар’єрою, домашнім спокоєм, над усім, що таке дороге тобі і з чим ти боїшся розпрощатися».

Вікторія блукала коло будки, дивилася, як повзуть по небу хмари, й подумала, що вповзають вони просто в неї. А через хвилю з її безхмар’я і сонячної благодаті нічого не лишилося. В душі залягли обложливі дощі.

День той вона пригадувала не раз, бо він так і лишився кращим у її житті. І травень той найкращий, і Сергій донині стоїть у її пам’яті — чистий і світлий. Навіть пам’ятала легке запаморочення від Сергієвих закоханих очей.

Розмови їхні й краєчком не торкалися того, що вирувало в серці. Лише про школу, про випускні іспити, про те, куди йти далі вчитися.

Вони йдуть від Вічного вогню до старих Липок. На ній рожева сукня. Під нею видно вже цілком сформовану постать. Чорне волосся зібране у пухнастий хвіст. Воно віялом розсипалося по плечах.

Біля сірого будинку Сергій довго вмовляє її, а вона розгублено просить: «Іншим разом, мені незручно». Нарешті, паленіючи, заходить із Сергієм у просторий хол.

Батько вийшов з кімнати якийсь хлопчакуватий, змахував долонею з лоба непокірний світлий чуб і посміхався. Вікторія подумала спочатку, що то Сергіїв старший брат, хоч знала, що в нього братів немає.

Мама винесла з кухні смачні запахи і густу блакить святкової сукні. Обоє молоді, обоє щасливі, обоє ще не розучилися гарно й тепло дивитися одне одному в очі. Сиділи поруч. Він то клав дружині руку на плече, то гладив коротке волосся і вкрадливо цілував їй руки. Вікторії здавалося, що вона потрапила у якийсь зовсім інший світ. Її батьки постійно сварилися і ненавидіти одне одного.

А тут така нерозтрачена любов, ніжність і тепло у кожному слові, жесті, погляді.

Він звав її лише «Томонько-сонечко».

Вечеряли за святковим столом, а потім стояли на балконі й дивилися на салют. Сергіїв тато стояв між нею і Сергієм і обнімав обох за плечі. Вікторія чула на своєму плечі його руку, і було їй від того гарно-гарно. Від цеї батьківської ласки, м’якого голосу. Батько їх ніколи не обнімав, ніколи не пестив, завжди кричав і сварив.

Винесла з їхнього дому щось сонячне, рідне, від чого не могла звільнитися довго.

А потім їхнє безглузде купання в Дніпрі, Сергієва ангіна і її нерішучий дзвінок. Довго й плутано пояснювала Сергієвому батькові, що ось має білети з фізики і хоче передати їх Сергію, їй просто хотілось його побачити.

— Я через кілька хвилин виходжу, — сказав діловим голосом, голосом державного чоловіка, який приїхав на обід і в якого пораховані всі хвилини, — де ви там із вашими білетами?

Він під’їхав білою «Волгою» й відчинив дверцята. Сидів у бежевому костюмі й посміхався щиро, гарно. Вікторія привіталася й подала йому складені вдвоє білети і записку для Сергія.

— Сідайте, я вас підвезу додому.

— Спасибі, мені недалеко.

— Сідайте-сідайте! Не соромтесь, я не кусаюсь, — і знову засміявся.

Вікторія вскочила в машину, натягла на круглі засмаглі коліна куценьку спідничку-плісе. Він добродушно посміхнувся і впіймав її паленіючий погляд.

— Ви любите весну? — запитав і зиркнув на білі плями тернового квіту на кручі.

— Дуже.

— А які у вас улюблені квіти?

— Конвалії, — не задумуючись, сказала Вікторія.

— Я так чомусь і знав, — невідь-чого зрадів він. — По тому, які квіти любить дівчина чи жінка, вважаю, можна трохи прочитати її характер. Ось ви любите, наприклад, конвалії, значить, ви дуже лірична і скромна. Так чи ні?

Вона сконфужено посміхнулася.

— Бачу, що вгадав. Тоді я мушу, хоч і поспішаю, подарувати вам хоча б один букетик цих квітів. Пора весняних квітів збігає ще швидше, Вікторіє, ніж юність, — він багатозначно глянув на неї. Давайте гайнемо до Володимирського ринку й купимо їх. Не заперечуєте?

Вона розгублено посміхалася і не зогледілася, коли вони встигли опинитися біля базару. Він вискочив з машини і зник серед натовпу. Повернувся з кількома букетиками конвалій.

— Оце і все, — сказав розчаровано. — Обійшов весь базар і найшов лише в одної бабусі. Пізно ми приїхали.

— А скільки ж іще їх треба?! — засміялася Вікторія і притулила до розпашілої щоки прохолодний, пахучий квіт.

— Такій милій дівчині, як ви, з такими ясними зеленими очима і чорним волоссям — це ж треба мати рідкісне поєднання природних фарб, — він засміявся і докінчив почате, — можна подарувати цілий віз, і то буде мало.

І розповів їй про грузинського художника Ніко Піросмані, що продав свою молочну лавку і на всі гроші купив своїй коханій Маргариті, француженці-танцівниці, цілий віз троянд і підвіз під її вікно.

— А знаєте, де тут ціле море конвалій? — раптово поміняв тему.

— Ні! — губилася й червоніла Вікторія.

— О! Та ви зовсім не користуєтеся благами природи. Живете в Києві, корінна киянка, а свого міста і передмістя, по суті, й не знаєте. Не годиться. Це прогалина у вашому вихованні. Вам уже сімнадцять літ, ви цілком доросла людина.

— Ще немає, лише шістнадцять з половиною.

— То не має значення. Тоді я змушений відкрити вам красу, хоч і часу зовсім обмаль, але ми проскочимо на кілька хвилин та й назад. — Він зиркнув на годинник і наддав швидкості.

У неї вертілося на язиці сказати, що вона готується до екзамену з української мови та літератури, але чомусь їй заціпило, й вона мовчала.

Машина промчала повз автовокзал, Виставку, іподром, і в районі Віти-Поштової повернула в ліс. Попетляла дорогою і заїхала прямо до білих конвалієвих нетрів.

Вони вийшли з машини, і Володимир Сергійович, молодіючи на очах, подався по білих озерах і швидко повернувся з цілим оберемком. Вікторія взяла його, а Володимир Сергійович знову пірнув у них і цього разу приніс і не дав, а розсипав по розгубленій Вікторії прохолодний, паморочливо пахучий квіт.

Володимир Сергійович сміявся молодим сміхом, і щось передалося йому від лісу, від весни, буйне, зелене, шалене.

А потім Вікторія сіла в машину й чекала, коли врешті вони поїдуть звідси. Володимир Сергійович, здається, забув, що страшенно поспішає. Сів поруч на задньому сидінні й довго мовчав. То було якесь нестерпно обтяжливе мовчання.

Взяв несміливо її тоненьку руку й поцілував. Вікторія спаленіла, а Володимир Сергійович цілував її десь біля зап’ястя й мовчав.

Вікторія забилася в куток, як впіймане в клітку пташа, і єдине, чого ждала, щоб все це скінчилося, щоб перестали палати її руки, лице, волосся.

Однак Володимир Сергійович ніжно цілував її руки, гладив волосся і промовив:

— Юна богиня весни, не впевнений, що така є, але про вас хочеться сказати саме так. Ці очі і ці коси… Це щось божевільне, це щось неповторне, як оця мить…

Щось і в ній проклюнулося, як брунька навесні, і раптом сколихнулося і рушило. Спочатку несміливо, а потім сміливіше. Так її ніхто ніколи не пестив, не торкався. Сергій торкнувся один-єдиний раз губами її волосся, і то в танці. І щось сталося з нею, чого раніше не було.

Він цілував її гаряче, пестив ніжно й сміливо, щось надломилося в ній, і Вікторія вже не пручалася й не ховала лице, а обвила руками його шию й завмерла в довгому поцілунку. «Отак краще, радість моя», — шепотів він захмелілим голосом. Зірвав з неї блузку, і Вікторія опам’яталася, вирвалася з його обіймів вилетіла з машини, але він догнав її, вхопив, і на неї знову покотив якийсь рожевий туман ніжних слів і шалених обіймів. Вони впали в конвалії, у той рожевий туман…

У машині вона сиділа в позі зацькованого звіра й повторювала.

— А як же Тамара Степанівна?

— До чого тут Тамара Степанівна, вона про це не знає і знати не буде, в неї і сумніву немає, що вона найщасливіша жінка на землі. Заспокойся, — і знову повів її у ніжність, як у море тепле й манливе.

Вікторія плакала кілька днів і ночей. Те, що сталося з нею було невтішним горем. Кілька разів стримувала себе, щоб не побігти до Дніпра й не шубовснути під його хвилі. Бачила Сергія, що блукав вечорами біля її будинку. Ховалася за штору й по-собачому скімлила.

А потім нащось подзвонила Володимиру Сергійовичу. Він зрадів її дзвінкові і вичитував, що вона довго не дзвонила.

— Я ж просив, я ж благав подзвонити.

— Не було часу. Почалися екзамени, — сказала Вікторія, і в горлі застряв гарячий клубок.

Він примчав за нею, вхопив, і знову летіли у напрямку лісу. Володимир Сергійович цілу дорогу однією рукою гладив їй руки, волосся, цілував і сміявся щасливо та молодо.

Зустрічалися лише за містом. Він боявся всього і всіх. Єдиний лише раз сміливо з’явився з нею біля вузу і рекомендував її якомусь чоловікові як свою дочку. Вікторія розгублено зиркала на них, стояла в куценькій синій сукенці з білим в крапочку комірцем, із короткою кіскою — справжня дитина.

— Яка у вас, Володимире Сергійовичу, чудесна донечка. Така вродлива і скромна! — сказав той незнайомий чоловік. Доля Вікторії тепер частково залежала й від нього. — Схожа на вас, але чорнявенька, напевно, волосся від дружини. А я чомусь думав, що у вас син!

Володимир Сергійович сміявся, а Вікторія червоніла й опускала все нижче голову.

Однак студенткою вона стала. Усі п’ять років Вікторія зустрічалася лише з Володимиром Сергійовичем. Він водив її на чиїсь порожні квартири, випитував, чи не обзавелася любов’ю, ревнував. Скоро Вікторія почала катуватися тими побаченнями. Він розбестив її. З ним вона навчилася курити, пити і не п’яніти. Він не беріг її, вона була для нього об’єктом насолод, коли треба, відправляв її до лікарів, на певний час віддалявся, а потім знову все повторювалося. Магія його влади була сильніша від будь-яких почуттів. Він змушував її приходити до нього навіть тоді, коли з’явився Микола. І Вікторія йшла, плачучи, поверталася, клянучись кожного разу, що це востаннє.

А потім Володимир Сергійович втратив до неї інтерес, наполохано реагував на кожен її дзвінок, кожне необережно сказане по телефону слово. Щось нависло над ним. Він став боятися зустрічей, і це потішало Вікторію. В ній поселилися злі й мстиві почуття. Тепер вона примушувала його зустрічатися, нахабно називала «папашею» і насолоджувалася його розгубленим виглядом, його несміливими проханнями припинити їхні побачення.

Вікторія йшла напролом. Дзвонила, ловила його наполоханий, з погано прихованим роздратуванням голос і зловтішалася.

За ту багатолітню любов Володимир Сергійович тепер розплачувався душевною рівновагою і виконував усі її забаганки, прохання чи й просто будь-які капризи.

А Вікторія була тут невичерпною. Кожного разу, темніючи від обурення, він шепотів: «Шантаж, справжнісінький шантаж. От вліз так вліз! Думав, теля безроге, а тепер сам ослом став. Погорю я з нею, як швед під Полтавою». І щораз після побачення з Вікторією повертався додому знищений, втомлений, але з’являвся на порозі рідного дому з виглядом добропорядного чоловіка, батька, глави сімейства. Цілував дружину і тулився щокою до її щоки.

Володимир Сергійович вийшов з машини. Вікторія побачила спочатку його сивину, втомлені очі, а потім розповніле трохи тіло. У ньому давно відмер інтерес до інтригуючих зустрічей, тепер він ішов на них по інерції, швидше від хронічного страху, щоб ця божевільна, зухвала й нахабна Вікторія одним своїм дзвінком не зруйнувала у його житті все. Адже не раз, перебравши шампанського, похвалялася, що помститься йому. «Мені нічого не варто взяти й подзвонити Сергію й розповісти йому, хто вбив ще у зародку наше кохання», — істерично похвалялася вона, а Володимиру Сергійовичу здавалося, що він ось-ось втратить свідомість.

Колись вона почувала себе знищеною ним, тепер він усе частіше відчував, як вона втоптує його в асфальт. І не порятують його ні посада, ні бездоганна біографія, ні монументальний авторитет. Щось безповоротно знівелювалося в ньому, і тепер він покірно йде на кожен її виклик, кожен капризний вибрик.

Вікторія дивилася на цього підтоптаного чоловіка, на якому бурхлива молодість і нервова робота не забули лишити своїх слідів, і посміхалася. Посміхалася й ненавиділа.

Він йшов до неї, як сіра хмара. Ніс кучму сивини, сірий плащ і тепер уже не голубий, а сірий погляд.

— Ну, що там іще? — запитав приречено.

Вікторії теж не хотілося довго затримуватися біля нього, і так прочекала хвилин із двадцять п’ять. Вона нагадала про його обіцянку купити якнайшвидше кооператив. Він мовчки вислухав і сказав:

— Подзвониш післязавтра. Я виясню все і скажу, що і як треба робити. Там у вас, ти, здається, казала, прописані ті, що й не живуть?

— Той скнара напрописував більше ніж треба.

— Ну, то це вже добре.

Він сів у машину, а Вікторія подивилася на його зсутулену спину й подумала: «Будь ти проклятий! Коли б не ти… Зламав мене, а доля сама зламалася. І ось маю Гриня».

Машина поїхала, а Вікторія повернулася додому. Того сонячного настрою, з яким залишала дім, не було, але і особливої печалі теж.

Гринь знудьговано скрипів половицями і гамував вовчий голод.

— Що за така інтересна плита чи піч? — сказав і помацав червону цеглу.

— Це камін. Чув таке? Не плита і не піч. — Вікторія роздяглася і повісила одяг у шафу.

— А як же на ньому готувати їжу — ні дверцят, ні конфорок?

— Тут їжа не готується. Це для кайфу. Сидиш, цмулиш коньячок чи каву, за вікном сіється дощ чи сніг, а он там потріскує вогонь. Затишно і гарно.

— А їдять його мухи! — видихнув Гринь і нагадав, що почне гризти меблі, якщо його негайно не нагодують.

— Не вмреш, тобі корисно поголодати.

— Йолки-палки! Так не цілий же день!

— Не виступай, ходімо вниз, я познайомлю тебе з батьками. Запам’ятай цей історичний момент. Від тебе вимагається одне: грати мовчазного і скромного.

— Поняв! — сказав Гринь.

Вікторія йшла першою, Гринь незграбно сунувся слідом.

— Це, мамо, Гриша, — сказала вона, — помниш, я тобі про нього говорила?

Гринь силувано розтягнув губи і довго не міг звести їх докупи, подав матері руку й пробелькотів:

— Григорій.

Він, мамо, директором ресторану працював, — скоромовкою мовила Вікторія. — Ми голодні, як вовки.

— Я вже з голоду хотів сосати лапу, — Гринь налаштувався на веселу хвилю.

Коли мати вийшла в кладовку, Вікторія налетіла на нього:

— Скільки раз тобі говорила, побільше мовчи!

Поки жінки ладнали вечерю, Гринь ходив по подвір’ї, поважний, як Солопів індик, і мацав усе руками. Позаглядав у теплицю, там нічого не побачив, понюхав квіти. На грядках навколо будинку їх було, напевно, більше, ніж в усій Дідовщині. Ряди троянд, айстр, цілі зарості хризантем, починаючи з білих і кінчаючи темно-вишневими. Тут були всі ті сорти, на які поки що була багата природа, — всіх кольорів. Зовсім дрібненькі, середніх розмірів і головаті, схожі на маленьких цуценяток. Вони, здається, не цвіли, а горіли холодним біло-жовто-рожево-вишневим пожарищем.

— Н-да-а, — сказав Гринь і побрів далі.

Довго вертів у руках шланг для поливу, заглядав у отвір. Він раптом завібрував у його руках, і в лице та на новенький костюм вилетів струмінь води. Гринь відскочив убік, але шланг звився по асфальті, як змія, й кресонув його по ногах.

З відчиненого вікна пролунав єхидний сміх. Шланг втихомирився, з нього тоненьким струмочком витікали рештки води. Зате з Гриня стікала вона рясними потічками. Він топтався на місці й сконфужено посміхався.

— А я думав, не работа, — пробелькотів розгублено.

— Індик думав, та в мелясу впав, — вишкірив зуби точнісінько так, як Вікторія, коли сердилася, батько. — Будеш кругом сунуться — без носа залишишся. Тут усе работа! Пойняв?!

— Пойняв, — плямкнув Гринь і пішов у хату.

На лиці у Вікторії застиг переляк, а потім він перейшов у лють.

— Старик пошутив і пустив із шланга на мене воду.

— Ідіот! Старий кретин! — вибухнула вона. — Вижив із ума і не може без своїх злих хохмочок.

— Побалакай мені! — почувся за стіною батьків голос. — Я вижену звідси і тебе, і всіх твоїх хахалів.

— Здох би ти вже швидше. Пам’ятник за свої гроші поставлю. Пішли нагору!

Вони піднялися в мансарду, Гринь стягнув із себе мокрий костюм, і Вікторія вивісила його на балкон. Перебрала весь Гринів гардероб, що містився у невеличкій сумці, — кілька сорочок, кілька майок і трусів, та й все.

— Одягну форму, Вітьок. — Гринь стояв у одязі Адама й хапав дрижаки.

Вікторія пожбурила йому білизну.

— Форму! Кретин! Не міг взяти з собою хоча б ще одні брюки. Вона дістала міліцейську форму і довго дивилася на запилюжені, у плямах штани.

Гринь натягнув їх і задоволено почав ходити по кімнаті.

— Папаша в тебе з характером.

— З шизою, а не з характером, — буркнула Вікторія, — шизік, ідіот.

Знизу долинули голоси. Вікторія глянула на Гриневі штани, і її пересмикнуло. «Ще гостей не вистачало!» — промайнула думка. Вона виглянула з дверей і густо почервоніла. Гості прийшли не до них, а до неї. Миколин товариш Ярослав, який два роки був у Африці, і її колишня співробітниця Віра, та, що бралася її від чогось «рятувати». «Порятувала б краще себе від кохання до чужого чоловіка», — раптом напустилася вона на Віру.

Вікторія затрималася в дверях, видихнула із себе повітря і рушила вниз.

Віра помітила її, помахала рукою. Вікторія видавила з себе усмішку. Ярослав топтався на місці і смикався до дверей.

«Ну-ну, ще не вистачало влаштовувати прийоми для Миколиних дружків», — подумала Вікторія і краєм вуха почула Ярославів голос:

— Я ж нічого не знав.

— Привіт! — засвітилася, як пригасла свічка, Вікторія. Вони чмокнулися з Вірою. Ярослав легенько вклонився.

— Блудний син повернувся! Мамо рідна! Та в усьому імпортному! — Вона безцеремонно роздивлялася Ярослава і наповнювалася заздрістю. — Реклама, а не чоловік! А чорний який! Ти навіть посміхатися став по-африканськи. Скільки це тебе не було?

— Два роки. А ви тут, бачу, теж не сиділи склавши руки.

— А чого ж! — пересилюючи конфуз, мовила Вікторія. — Життя біжить, а ми за ним. Інколи впопад, інколи ні. Пішли туди.

Вони піднялися до Вікторії. Гринь зайшов з балкона у кімнату, і потік її словес погас, як вогонь, у який спрямували пожежний шланг.

— Асті, — сказав Гринь і завертів головою, як покусаний шершнями кінь.

Ярослав зиркнув на нього, потім на Вікторію, розгублено покашляв у кулак.

— Це він? — шепнула на вухо Вікторії Віра.

— Угу, — мурликнула та.

Ця розкішно одягнута Віра, донька київського професора, гарна, інтелігентна і розумна, і цей вишуканий, пропахлий арабськими парфумами Ярослав! Вони як пришельці з іншого світу. А Гринь стовбичив біля них у міліцейських брудних штанях, грав плебейською посмішкою і нагадував, що в той світ у неї немає перепустки, до нього згоріли всі мости. Але треба було вітати гостей і витримати все до кінця. Гриня вона подавила очима. Яким незграбним і жалюгідним видавався він на фоні цього красунчика із африканським загаром.

Віра подала Гриневі руку. Він вхопив її своїми обома й потряс.

Вікторію обдало жаром і холодом одночасно. Вона глянула на нього як на річ, котру не встигла сховати і вона лежить на видноті й пече очі.

Ярослав і Віра вийшли на балкон. Вікторія побачила закоханий Ярославів погляд, сумний і зболений. Такий самий був і у Віри. Стояли й мовчки дивилися одне на одного. У неї відлягло від серця, ці, окрім себе й своєї любові, нікого й нічого не помітять. «Втеча від домашнього раю! — іронізувала подумки Вікторія. Ну-ну! А не так давно співали обоє пісеньки про вірність». Вона витерла стіл і накрила його скатертиною. Гринь стовбичив поруч.

— Чого торчиш? Став стільці! — прошипіла вона.

Гринь кинувся носити до столу стільці.

— І дивись, — пошепки говорила вона, — ти бачив коли-небудь глухонімих людей?

— Скільки угодно!

— Так ото будь таким! Ясно?

— Пожалоста! Хоч сто порцій!

— Я тебе прошу не теліпати язиком. Бо ти ж знаєш мене!

— Всьо буде харашо, Вітьок, я тебе не підведу!

Вона спустилася на кухню, принесла на таці салати, шинку, битки, картоплю. Поставила мускатне вино, принесений Ярославом арабський коньяк.

— Ну що ж, товариство, будемо вечеряти, — покликала гостей, — бо для нас це і сніданок, і обід, і вечеря разом.

Ярослав і Віра стояли на фоні осіннього надвечір’я, пливли у своїй любові до якихось печальних берегів, вдихали дими, що ятрилися по київських горбах, і пили очима одне одного.

Вони мовчки зайшли і сіли до столу.

— Керуйте, Славцю, — сказала Вікторія.

Вона випила вино і відчула себе дитиною, що випала з колиски, забилася, злякалася, накричалася досхочу. Її переповили, дали їсти і знову поклали в колиску.

Гринь пригубив чарку і поставив.

— Чого це ви, Грицю, не п’єте? — тихим, розм’яклим голосом, в якому, здається, ще пливли осінні дими і Ярославова любов, запитала Віра.

Він незграбно тримав у руках виделку і длушпався нею у салаті з огірків і помідорів. Вікторія глянула на його відстовбурчений палець і нервово посіпала губами.

— Не употребляю, — не без гідності сказав він. — Должность не позволяє.

— Усі посади дозволяють робити це у неробочий час, якщо, звичайно, дозволяє здоров’я, — мовив Ярослав. — У розумних, звісно, дозах.

— Здоров’я в нього на десятьох, — сказала Вікторія, і в її голосі вперше прозвучала щирість.

— Ну то в чому тоді справа?

Ярослав долив у Гриневу чарку коньяку.

— Воно-то, конєшно, можна, щоб од компанії не одбиватися, а то подумаєте, що я корчу із себе щось. — Гринь висушив чарку, крекнув і занюхав хлібом.

Вікторія відчула, як по ній запульсувало приємне тепло.

Ярослав і Віра мовчали, Вікторія говорила. Вона забула, чого вже три літа їздить у Дідовщину, і знову плела, як і колись, що збирала фольклор.

— Уявляєте, — ховаючись за голубу хмарку диму, як за прозору завісу, розповідала вона, — тут полювала за Метерлінком, а там заходжу в сільську бібліотеку — і, мамо рідна, прямо на полиці перед моїм носом. Боже! Які філософські і водночас поетичні речі! Геніальний чоловік!

Вікторія вільно й невимушено, красуючись власною довершеністю, пливла рідними водами. Вона заскучала за собою ось такою і мліла сама від себе:

Гринь зупинив її. Отак прямо перегородив течію грубою, неотесаною колодою.

— Вона тих книжок перечитала більше, ніж я за свої двадцять вісім років бачив.

Вікторія вмовкла й вхопила той дим, який щойно вилетів з її рота.

Гринь булькнув з пузатої пляшки собі в чарку й проковтнув її так швидко, ніби у шлунку в нього був вакуум.

— Оце по-нашому…

Ярослав, примруживши сірі очі, посміхався і щипав себе за правий вус, Віра дивилася собі в тарілку, Вікторія пополотніла.

— Годі тобі пити, сп’янієш, — сказала знервовано.

— Йолкі-палкі! Я випив! Скільки я тут випив?! Ні в одном глазу. Я, Вітьок, апсолютно не вмазаний. Ти ж знаєш, скільки мені треба, щоб…

Вікторія непомітно наступила Гриневі на ногу. Той вдавано зойкнув.

— Та що ти мені все ногу давиш? Може, в мене тут трудовий мозоль?

Віра і Ярослав розсміялися. По Вікторіїних щоках пливли бурякові плями. Віра глянула на неї й сказала:

— Ходімо на балкон.

Жінки вийшли.

— Де ти підчепила оце чудо? — тихо запитала Віра.

Вікторія знову закурила, пожадливо ковтаючи дим. Дивилася, як за жовті сади в червоне хмаровиння сідає сонце, лишивши на півнеба пожарище.

— А що з того, що я мала розумного й освіченого? Що? — розпачливо сказала вона, і на її очі набігли сльози. — Від цього, може, хоч дитину народжу.

— Дитину? Ти думаєш, що говориш? Яка нормальна жінка захоче від такого, вибач, дурня родити дитину? А спадковість?

— Тобі легко бути мудрою і розважливою, маючи батька професора, нормального чоловіка і оцього по вуха закоханого в тебе Славка.

— То по це лихо треба було їхати невідь-куди?! Не розумію я тебе, чесне слово.

Тягло прохолодою від Дніпра, тільки Лавра випромінювала своє вічне світло і тепло. Жінки дивилися в принишклий і обважнілий од пізніх яблук сад. Вікторія чула батьків астматичний кашель, що доносився з саду. На душі в неї було порожньо і холодно. Вона витерла очі, й обидві зайшли до кімнати.

— Нам пора, — мовив Ярослав і зупинив на Вірі щасливі від любові очі.

Вікторія відчула заздрість, чорну й важку.

— Зачекайте, — мовила вона, — я пригощу вас яблуками. Чи, може, кави?

— Краще яблуками, — сказала Віра.

Вікторія рушила до дверей і кивнула Гриню:

— Ходім, поможеш.

Він поплентався слідом, почуваючи, що її злість і обурення несуть смертельні електричні розряди. Махала кошиком, як мечем. Він прямував у льох, як на гільйотину. Все з нього вилетіло, а влетів страх.

Тільки ступили на перші два східці, як Вікторія завила сиреною.

— О-о-о!!! Пігмей, пітекантроп, дебіл!..

Вона вчепилася йому в сорочку й почала трясти, а потім Гриня обпекли ляпаси.

Била й стогнала від люті і розпачу. Гринь притисся спиною до цементної стіни і в проміжках між ляпасами моргав очима.

Нарешті Вікторія відчула втому й полегкість. Стан був як після приступу, організм виснажився, ослаб, і її облило холодним потом.

— Я ж тебе просила, я ж благала тебе, ідіота, щоб став глухонімим, щоб не відкривав рота. Боже! Який сором, з ким я зв’язалася! — ковтаючи сльози, видихнула вона. — Ідіот, шизік! — відірвалася від нього і рушила східцями вниз. Гринь кілька разів спотикнувся і сповз слідом за нею.

Запах яблук і стружок подіяв на неї заспокійливо.

— Я ж, Вітьок, щоб разговор піддержать, не люблю без’язиких. Сидять надуті, як індики.

— Твої розмови їм потрібні як п’яте колесо до воза. Прийшли, щоб побачитися. Обоє мають благополучні сім’ї, дітей. А тут любов неждано нагрянула. Ясно?

— Йо-майо! — присвиснув Гринь. — А я думав, вони жонаті, а вони любовники, значить, а я й не поняв.

— Ну, гаразд! Годі варнякати. Знімай краще ящик та виберемо яблук, котрі менші.

Гринь зняв ящик і поставив біля її ніг. Вікторія довгими пальцями зашаруділа стружкою.

— Що це таке? Що це за ящик? Гришка, глянь! — запитала здивовано й відступила.

Гринь подивився, понюхав плесковатим носом. Швидше почув запах гнилі, ніж побачив її. Протер кулаками очі і врешті второпав: у ящику були биті і гнилі яблука. Такі лежать на купах у саду. Їх вивозять на поля замість добрива.

— Ану знімай ще! — Вікторія кинулася до ящиків, відгортала стружки й нащось висипала їх на купу. У всіх ящиках була гниль.

— Боже! Прокляття! Я зараз збожеволію! — завила вона. Вхопилася руками за голову й забігала по льоху. Голос її глухо бився об цементні стіни. Бачила себе і Гриня, як вони пізно ввечері носять ці ящики із плодосховища у її сторожку.

— Хтось підшутив над нами. Забрав ті яблука, що ми відібрали, а накидав у ящики битих. — Гринь відчув, як швидко тверезіє, і йому забаглося сісти на мотоцикл і полетіти так швидко, щоб аж вітер свистів. Полетіти до Машки на її пухову перину й просту вечерю.

Пошутив! Ідіот! Кретин! — Нею крутив новий приступ несамовитої люті. Ти ж ящики вантажив. А я світила! Міг би почути запах гнилі, як носив, міг би, аби сліпи не заливав! — Вікторія знову ляснула Гриня по щоці, але стану афекту не зняла.

Гринь лупав очима і думав, що йому не хочеться ні ванни, ні килимів, ні кришталевих айсбергів, ні розкоші, ні краси, яку видно з балкона, ні запаху дніпровської води на світанку, чим страшенно гордилася Вікторія.

Вона плакала й дивилася на купу гнилих яблук.

Як же це я не подивилася! — заламувала вона руки, як над покійником. Сто карбованців віддати за гниль, та ще отак перемандражувати, перетіпатися ніч.

Не сто, а вісімдесят п’ять, — резонно зауважив Гринь і потер червону припухлу щоку. Руки у Вікторії музикальні, а удар як у вантажника.

Заткнись! Це ти, ти у всьому винен! Ти ж останній йшов із сторожки і не зачинив її. Я увечері тобі про це сказала, а ти мені ще й відповів, що тут нічого красти. От що хотів хто, те й робив.

Вікторія розпачливо дивилася на купу гнилі. Вигляд у неї був, як у професіонала-злодія, що набив чемодан дублянками, знятими у громадян у темних під’їздах, і не встиг зогледітися, як ті валізи і його за кілька хвилин до відправлення поїзда з м’якого купе перемістили у міліцейську машину.

Вона опустилася на коліна й заридала. Гринь теж присів і оторопіло водив очима з неї на купу гнилих яблук. Чув запах диму, що доносився сюди із саду, де старий палив листя, й подумав, що пахне смалятиною.

— Це того старого придурка Пилипа робота, — сказав абсолютно тверезим голосом. То він і послав тебе на хутір по намисто. Це їхня із Стасем робота. Вони вже давно тебе осуждають. Кажуть, доки та хвойда із Києва буде їздить сюди і красти те, що люди приробили.

— Заткнись, ідіот! — Вікторія вхопила пригорщу почорнілих яблук і кинула Гриню в рот. Той заточився і впав. Вікторія ще дужче зайшлася плачем. Почула батьків сміх і звела заплакані очі.

Батько стояв у дверях — ним трясло від сміху.

— Тікай, поки живий! Це ж вампір, а не жінка. Вип’є з тебе усю кров і вижене. А яблучка доведеться носити і прикопувати в ярку, — він знову лиховісно засміявся і зник, як привид.

Його божевільний сміх кинув Вікторію у холод, а потім в жар. На мить їй здалося, що все її життя — то оця купа гнилі, яку треба винести на смітник. Але лише на одну коротку мить.

Вона підняла голову, побачила синій отвір дверей і пішла, як грішник, до воріт пекла. Запах осінніх димів нагадав їй про Дідовщину, про яку вона думала тепер із ненавистю.

Гості пішли. Забрали з собою примарні ілюзії про інше життя, яке колись заглянуло і до неї разом з Миколою, але вона втратила його назавжди.

Півночі сиділа в плетеному кріслі-гойдалці на балконі, загорнувшись у плед. Вдивлялася в нічні вогні, дослухалася до звуків, чадила і думала. Другу половину ночі вона грілася біля каміна. Пила турецьку каву, привезену Володимиром Сергійовичем із якоїсь закордонної поїздки, і зітхала. Потріскували дрова, по тілу розливалося тепло, а того блаженного щастя, яке дарував завжди цей камін, не було.

«Чорна ніч, то була суціль чорна ніч!» — скаже колись Вікторія, а зараз вона думала. Думала, що і ця купа гнилі, і цей Гринь — жорстокий дарунок долі, відплата за те, що не пішла тією дорогою, на яку колись вивів її Микола, кликав за собою, любив, а вона зійшла з неї і пішла іншою. Знову з холодною ненавистю подумала про батька і Володимира Сергійовича й потупила зір у відчинених дверях: там виднівся шматочок неба з чистими, ніби вимитими, зорями. Мовчала ніч, лише доносилися пахощі дніпровської хвилі, терпкий дух хризантем й опалого листя.

І щось було в її долі і від тих чорних нічних хвиль, від того терпкого, з неприємним цвинтарним запахом цвіту, щось від цього опалого листя — гарного, але вже неживого.

Вперше по-справжньому боліла душа. Вікторія проклинала когось, каялася і кликала те, що було, що могло бути, але обійшло.

Гринь спав, схлипуючи уві сні. Пестив Машку, і вона не пручалася, а пригорталася налитим тілом й клялася, що буде любити вічно.

* * *

Вернега стояв біля вікна й чекав механізаторів. У цьому вікні все помінялося, як декорації на сцені. Село і не зимове ще, і осіннім його не назовеш. Голі дерева чіпляються гіллям за низькі хмари, що сунуть, сунуть кудись, наповнюючись снігами, заметілями, і чекають своєї пори.

Сади неначе розтали. Повиринали враз хати, цегляні будинки, паркани, повітки, сажі, гаражі.

Цієї пори, подумав Михайло Васильович, ніхто не любить, вона, напевно, як ніяка інша, нагадує людям про скороминучість молодості, про те, що все з часом кудись витікає, одлітає.

Словом, зникає безслідно. І ти лишаєшся, як оті дерева, але без надії на зелене листя і білий квіт.

Старість заглядала йому в очі і бачилася сивою, згорбленою бабусею у чорному лахмітті.

Ще вчора вранці він думав про неї приязно. Зайшов у старі корівники, побачив забейканих корів, невиспаних доярок і подумав, що краще, аби все це сховалося від нього назавжди. Щоб не оці хвости і роги ментеляли звідусіль, а була тепла хата смачні запахи з кухні, пухова ковдра, з-під якої виглядає його завеликий ніс.

Після вчорашньої розмови в райкомі партії все раптово перегралося. Те, що здавалося солодкими мріями, стало ненависним.

Мабуть, тому, що в залі засідань, де сиділи голови колгоспів з усього району, відчув себе майже пенсіонером.

Секретар райкому партії батькував його при всіх. Раніше щадив його літа, а то заявив, що відправить на пенсію, як тільки виповниться шістдесят. Він скотився по здачі м’яса й молока в останні ряди, засипався з жнивами, тепер — із буряками, і швидкісний метод, що прижився у всіх колгоспах, його так і не зачепив. Згадав і будівництво корівників, і дисципліну праці, яка розвалилася ще більше, ніж віджилі своє корівники.

Вернега сидів, дивився кудись повз нього, горів увесь, але гідності не розгубив. Його, сивого, шанованого колись чоловіка, чихвостив оцей молодий, красивий, елегантний, як артист, що ніби не є насправді першим секретарем райкому партії, а лише грає його роль.

Михайло Васильович подумки огризався і сопів, як ковальський міх. Секретар хитав головою і дивився на Михайла Васильовича. «Не розумію, що з вами сталося. Двома колгоспами управляли більш-менш нормально, а тут з одним зашилися. Може, і це вам уже не під силу?» — дійшло, як крізь сон.

Хтось прокпинив із задніх рядів: «Масштаб не той!» — і зал дружно зареготав. Вернега ледь стримався, щоб не вийти.

«Валяйте! — охолодив себе. — Вернега із сталі. Тирлуйтеся по ньому, як хочете. Групове ізбієніє!»

Сховав під носову хусточку валідол, і мовби витираючись, поклав його до рота. Зал залишив перший.

— Пацани! — видихнув Михайло Васильович. — Яке приниження пережив учора!

Та хіба тільки вчора? А місяць тому що було на закритих партійних зборах? Верес то блід, то покривався червоними плямами, казав, що голова котиться вниз по якійсь непростимій для комуніста й керівника траєкторії, що працювати з ним просто каторга і він тратить свої сили не на те, на що їх треба витрачати, а на безглузду війну з Вернегою.

Гув, наче бахкав молотом по розпеченому залізу, Павло Байда. Знову говорив про жнива, що всіх вимордували, і що могло все бути інакше.

Усім болять колгоспні діла, окрім нього, Вернеги.

Прикипів очима до сірого асфальту за вікном, на якому ворушилися, наче живі, сухі стебла кукурудзи. Біда, так і не навчився мудро говорити, не вміє, коли треба, щось путнє сказати, як оті новоспечені начальнички. Так наче тільки вони народилися і їх відразу поклали не в колиски, а на трибуни і гойдали по сьогодні. У них до всього державний підхід, державне мислення, а він дядько, що погейкує на волів. Михайло Васильович пригадав, як він щось варнякав учора під єхидненькі ухмилочки залу, і видавив із себе:

— Тьху ти господи! А по дорозі додому яку промову виголосив. Сказано, мужик сильний заднім умом. Усіх за пояс заткнув: зелених, жовторотих, з одним дипломом і двома. Нагадав, щоб не забували, що своїм ситим життям і мирним днем вони зобов’язані ось таким, як він, Вернега, молодість якого збігла в голоді, холоді і нестатках.

Прочмихав тракторець, лишивши синю смужку диму. Михайло Васильович дивився, як вона поволі розходиться в холодному повітрі, і брів своїми думками далі.

«А тепер Вернега не той, не так робить, не так живе. Забули, що саме він, а не хто інший, витяг колгосп із найвідсталіших у передові. Чомусь про це не згадують».

«Передовим ти був багато років тому, потім опинився в числі середнячків, а нині знову — серед найвідсталіших», — почув голос двійника і зненавидів його відразу, як оцей суціль сірий, вивіяний холодом день.

Двійник мерзлякувато сховався, а Михайло Васильович розправив плечі і разом із уявною трибуною поплив у непроглядні нетрі своєї не виголошеної вчора промови.

«А забули, як Вернега бульдозерами розрівняв навіть те місце, де стояв похилений клуб, і збудував на два поверхи Будинок культури? А хто школу одгрохав, а чия заслуга, що люди не місять болото, а ходять асфальтовими дорогами? А вам хіхоньки та хаханьки! Пацани…»

Хтось скрипнув дверима й зачинив їх. Голоси в коридорі ставали усе голоснішими.

Михайло Васильович прочинив двері, побачив механізаторів, що топталися біля його дверей і курили. Було синьо від диму. Це вам що, вокзальний туалет? Начаділи, трясця його матері, хоч сокиру вішай. В очах рябіє, — і осікся.

— Заходьте!

Він вгруз у крісло, перечекав, поки механізатори зсядуться на зелений ряд стільців під стіною. Дістав цигарку і прикурив.

— Значить, так. Усі, хто не на буряках, ідуть корчувати сад, той, старий, що біля поля. Нам треба до морозів звільнити від нього кілька гектарів.

Він зупиняв на кожному свій погляд, йому здавалося, що хтось щось мусити заперечити, але чоловіки поопускали голови й мовчали, лише Павло Байда дивився на нього й супив густі, як дві п’явки, брови.

— На тому місці пашу для скотини посіємо, а то грушок та черешеньок коровам не даси. Весна приходить, то хоч сам в жолоби лягай. Люди, читаєш в газетах, на півтора року запасаються кормами, а тут ледь витягуємо тих нещасних сім-вісім місяців. Корчувати дерева підете ти, Варич, ти, Литус, ти, Запорожець, і ви, Байда. Запитання є?

— Я того робити не буду, — глухо сказав Павло Пилипович, — на мене не розраховуйте.

— Обійдемося без вас. Підеш ти, Вдовиця. Ви, Байда, дозволяєте собі більше, ніж положено. Наша демократія все стерпить. Спробували б ви заявити таке якомусь навіть миршавенькому капіталістикові. Через п’ять хвилин ви б у нього вже не працювали.

— Доведеться радіти, що ви не якийсь миршавенький капіталістик, а голова колгоспу.

Байда рушив до дверей.

— Завдання ясне? — підвищив голос Михайло Васильович. — Ідіть.

Чоловіки вийшли. Вернега відкинувся в кріслі, заплющив очі й прислухався до того, що пекло його всередині, й підвівся. Одягнув плащ, тицьнув недопалка в попільничку і залишив кабінет. Ковтнув холодного, аж пекучого, повітря й сів у машину.

Тут завжди був свій, пропахлий бензином світ. Грала музика, і ніщо не в’язалося з памороззю на покрівлях, з голими деревами і людьми в куфайках, що рухалися обважнілою ходою.

Андрій, напівприкривши повіками очі, вистукував пальцями по керму і теж підвивав за чиїмсь голосом.

— Рви, Андрей, на буряки! Скільки вони будуть там іще длушпатися! Сніг на носі, а вони усе теляться. Не вміють діло робити, та ще й винних шукають…

— Так я узнав, що таке ретроград, Михайле Васильовичу.

— Що-що? — розвернувся всім корпусом Вернега.

— Ну, ви вчора, як ми їхали з району, питали, чи я не знаю, Що таке ретроград. Настя в словнику подивилася.

— А-а-а, — розчаровано потягнув Михайло Васильович, — так що ж це за штука?

— Противник прогресу.

Вернега похитав головою, витягнув губи, поцмокав ними і нічого не сказав.

«Виходить, я ще й противник прогресу. Ах ти нещастя! Нахапався усякого непотребу і хизується своїм красномовством. І перед ким? Перед простим народом? — подумав про секретаря. — Ти мені по-простому, по-мужицьки скажи, а не ліпи всяку єрунду. Я без цих словечок обходжусь, а прогрес роблю власними руками».

Михайло Васильович повертів перед носом пухкими білими руками з акуратно відрізаними нігтями. Вони не належали ні людині фізичної праці, ні інтелігенту.

Бурякове поле від дороги відмежувалося примерзлим груддям.

— Ти тут пожди, а я піду в ланку.

Йшов груддям і думав, що він давно розучився просто отак ходити і терпіти холод. Ніби й не починав своє головування з власних ніг. Аж згодом пересів у бричку. Тепер все те нагадує кадри якогось давнього, ще глухонімого кіно, де все неприродно рухається, а очі всіх нагадують очі юної Віри Холодної. Мовби ніколи того й не було. Нізащо вже того не повторив би. Ось треба подолати пішки якихось п’ятсот метрів, а все в ньому протестує. Невже так розбестила його машина?

Софія Байда, забачивши його, сіла на мотоцикл і помчала навперейми вітру. «Не хоче зі мною зустрічаться. Ігнорує. Ну-ну. Стоп! — сказав сам собі. — «Ігнорує» не наше слово, а вже ніби таке, як трактор, вила, гній. Нехай буде!»

Він розвернувся і йшов так, щоб вітер бив у спину, а не в лице. Перевів погляд на жінок, що ходили біля куп буряків, неповороткі й важкі, як пінгвіни, й подумав, що йому буде коштувати великих зусиль заговорити з ними. Був уже поруч. Вітер хльоскав по ньому, шарпав поли плаща, шарудів ними, забирався під комір сорочки.

— Діла, бачу, ідуть, — Михайло Васильович покашляв у кулак. Рано були оно які купи, а тепер поменшали.

— Діла не йдуть, а повзуть.

Михайло Васильович оглянувся на той голос, але всі сиділи в однакових позах, брали набряклими, червоними руками буряки, відчищали їх і кидали на купи.

Він мовчки спостерігав за тяжкою ритмічністю роботи: кілька буряків почистять, похукають на руки і знову за буряк.

І все знову нагадало йому заповільнені кадри, надто реалістичні, сьогоднішні, з правдивими фарбами, а не тими, які побачиш у кольоровому телевізорі. Все заторможене, придавлене холодом: міміка на червоних, нахльосканих вітром лицях, закоцюрблі, нерухомі у суглобах пальці, постави. Навіть буряки летіли на купи по якійсь заповільненій траєкторії.

Михайло Васильович окинув поглядом площу, що зеленіла примерзлою гичкою аж до обрію, і по ньому поповз не холод, а крига. «Угроблю і людей, і врожай, — шмагонула думка, — сніг уже аж висне. Може, і вночі піде».

Краще б померти, ніж отак жити, — знову відірвалося від чиїхось губ. Хтось зайшовся кашлем, хтось глибоко і важко зітхнув. І знову затяте, багатозначне мовчання.

Михайло Васильович поніс все те до машини як вирок собі. Пливли буряки, пливли набряклі руки, похмурі, обвітрені лиця, пливло те, що пролягло в ньому чорними борознами, чорним, переораним тисячу разів його пам’яттю болем. Відчув, як знову холодить груди мерзла картопля, відтає там, пускає вологу, а він іде.

Відірвався від своїх дум, повернувся до жінок і сказав:

— Цьому немає ніякого прощення і ніякого виправдання. Вернего! Ці жінки тебе прокленуть.

«Які ж вітри вивіяли з твоєї душі милосердя, Михайле? — розм’яклим голосом запитав двійник. — Згадав, як років двадцять із лишком ти обходив кожну хату, де жили старі, самотні вдови і хворі, закупляв для них ковдри, постільну білизну. А потім виступав перед школярами і просив їх взяти над ними шефство. Сам заходив до них, допомагав продуктами, паливом. Про тебе тоді ходили легенди, і любили тоді тебе люди. Повів би у вогонь чи у воду — пішли б. Вірили кожному твоєму слову».

Вернега зітхнув і поніс ще більшу муку. Вітер війнув нею на жіночий гурт, і їм подумалося в ту хвилю про те саме, що і йому.

Вітер шарпав слова і жбурляв їх по вихололій землі:

— …Взяла штук п’ять буряків, іду додому, думаю, спечу, і повечеряємо з матір’ю. А тут об’їждчик налетів. Кричить, батогом перед носом махає. В тюрму, каже, кину, згною. Ти забула, яке зараз врем’я? Жене мене до контори, а я прошу його та плачу, щоб пожалів моїх сімнадцять годочків. Де там! Вернега мовчки вислухав і каже: «Йди додому і більше не бери. Час трудний. Всі візьмуть по п’ять буряків, то не буде чого й державі здавати. А ти, — повернувся до об’їждчика, — ніде ні слова. Чув? — Строго так. — Їй ще жить та жить, а ти хочеш у тюрмі її згноїти. Нам вона жива потрібна». А був би дурний чи лихий, Де б я була?! Охо-хо-хо! Згадаю те і не вірю сама собі. Отакий він був. І чого людина з роками так міняється?!

І розлетілося, скресло.

— До саду! — простогнав, наче в голос заплуталися степові передзимні вітри.

Андрій звів на нього здивовані очі, і машина рушила.

Тепло повернуло його до тями, вуха знову спалахнули, і він подумав, що десь зараз шпетять його молодиці і бажають йому сто болячок, яких у нього трішки менше.

Сад зустрів його спокоєм. Ні людей, ні бульдозерів, ні тракторів тут ще не було. Він окинув поглядом площу, яку мітив звільнити од дерев і засіяти весною багаторічними травами. Тяжкі думи поступилися місцем цілком спокійним і погожим. Підмога невелика, але відчутна.

Перевів очі на сад, подивився, як вітер шарпає на яблунях вцілілі листочки, і подумав, що в ньому лишилося стільки сили й здоров’я, як в цього саду листя. Все кудись з роками вилетіло, дарма що на вигляд він просто Геракл: під два метри ростом і до ста кілограмів вагою. Це все бутафорія, фальшива реклама.

Ще трохи почекали й подалися до контори. Сьогодні відкриті партійні збори, і треба було б продумати виступ.

Верес збирає відкриті партійні збори. Вже тиждень висить оголошення. Відчуття таке, що сьогодні його поведуть на гільйотину. Все знав і бачив наперед, навіть те, як Верес вийде до трибуни, уважним поглядом буде вивчати зал, а тоді зробить довгий вступ, що не хотів це питання виносити на відкриті партійні збори, щадив роки й авторитет Вернеги. Що мав із головою не одну розмову сам на сам, збирали з цього приводу партком, розглядали методи його керівництва господарством на правлінні колгоспу, закритих партійних зборах, але Вернега не зробив ніяких висновків. Якщо він так не поважає керівництво, то, може, хоч колгоспну громаду пошанує.

Вернега випустив з грудей гаряче повітря й відчув, як щось там запекло. Дожився: буде пекти раків при повному залі. «Демократія, трясця його матері! Хто більше робить, того більше й б’ють. Посунуть гуртом на мене і зітруть і за цю горе-техніку, і за бурякові жнива. Та начіпляють всяких дохлих собак. У них язикатих і ротатих повне село».

У кабінеті стояла задуха. Михайло Васильович роздягнувся і сів до столу. Дістав папір, поклав на нього ручку. Скільки ось уже головує, скільки було на його віку зборів, а завжди готувався, записував перших кілька абзаців свого виступу. Цілий вік карався одним і тим: не вмів говорити перед людьми. Тільки бачив перед собою багато облич, багато спрямованих на нього очей, думки плуталися, більше починав думати не над тим, що сказати, а як сказати. Починав махати руками і молоти щось несусвітне. Тому завжди записував і вивчав напам’ять кілька перших абзаців, а далі почував себе впевненіше.

Михайло Васильович покрутив ручку й написав:

«Дорогі товариші комуністи й безпартійні!» Подумав, потер лоба, закреслив слово «дорогі» і вивів «шановні». Кілька разів перечитав написане.

Двері раптом різко відчинилися, й на порозі виросла Софія Байда. Вигляд у неї був такий, ніби вона втікала від вітру, а він її наздоганяв, поли кожушка розхристані, очі горіли, як вранці у її батька. Вона причинила двері й налетіла на Вернегу.

— Михайле Васильовичу, що за дике рішення корчувати сад? Ні в яких планах, здається, такого не було. Наш колгосп, наскільки мені відомо, спеціалізується на здачі державі ягід і фруктів.

— Та не сад, а кілька гектарів біля поля. Чого це ви, Софіє Павлівно, так розтривожилися?

— Що значить, кілька гектарів? Там же сортові черешні, абрикоси. І яку революцію в нашому господарстві зроблять оці кілька гектарів? — Софія нащось зняла пухову в’язану шапку й знову одягла.

— Софіє Павлівно! — смакуючи інтонаціями, сказав Вернега. — Мені краще знати, що робити в колгоспі. Ви лише молодий, недовчений спеціаліст, і коло ваших службових обов’язків, я вже колись, здається, вам нагадував, значно вужче, ніж ви собі думаєте. Приймати рішення тут маю я. Зрозумію?

— Куди вже зрозуміліше! Але це, пробачте, якийсь маразм, а не рішення!

Вернега встав і завис над столом темною скелею. Нащось підтягнув штани, рушив був і зупинився.

— Це що за вислови? Ти що собі дозволяєш?! Що за тон і слова?!

— Такий тон і слова, яких ви зараз варті. Це ж просто божевільні рішення.

— Товаришко Байда, я попросив би тебе вибирати вирази! — Михайло Васильович згріб листок з написаними першими реченнями свого виступу, пожмакав його і кинув у кошик для сміття.

— Ну, гаразд, поясніть тоді, будь ласка, причину такого рішення. Чим воно продиктовано?

— А я не збираюся звітувати перед такими зеленими, але з гонором, як ти! Хто ти така, щоб встрявати у мої рішення і накази? Дозволяєш собі багато. Я в твоєму віці дивився на голову колгоспу як на посланця божого, щоб я колись дозволив собі отак з ним розмовляти! Та це дико навіть уявити! І коли ще був їздовим, і коли працював уже ветеринаром, завжди знав дистанцію між собою і головою колгоспу. Вмів поважати, вмів дослухатися до його слів, не вискакувати поперед батька в пекло. Але вам тепер усім море по коліна, ще з пелюшок державні люди! Ви тепер всі почуваєте себе пупом землі. Повага до старших — для вас пережитки. Ми ходили в лахмітті, пухли з голоду, а батьків і старших шанували і слухали, бо знали, що вони мудріші. Вам же тепер усім на чиїсь літа, життєвий досвід, сиву голову начхати, бо ви просто-напросто зажиріли. Ось ти, приміром, — Михайло Васильович зміряв Софію з ніг до голови, — корчиш із себе велику революціонерку, таку правильну і справедливу, а носиш на роботу кожушок, який, мабуть, не одну сотню коштує. Он який розцяцькований та хутром обшитий. Не бійсь, імпортний!

Софія здивовано округлила і без того круглі очі й усміхнулася:

— Помиляєтеся. Цей кожух ще з тих овець, яких ви більше поважаєте, ніж сучасну молодь. Не імпортний і не дорогий, наш, старосвітський кожух, дідів. Я його перешила на себе і вишила. Власна фантазія.

Вернега покректав, відчув, що заїхав не у ті ворота, й зганьблено випав із сідла.

— Он як!

— Що ж мені носити, коли я день і ніч на мотоциклі гасаю по полях вже із місяць з температурою. І батькам не кажу. Ви ж не хочете виділити мені, як у інших колгоспах, «газик».

Михайло Васильович трошки сконфужено усміхнувся і гамував себе, щоб знову не наговорити чогось зайвого. І так влип з тим кожухом. «Профан профаном, — подумав з прикрістю, — в елементарних речах не розбираюся. Ніколи б не сказав, що він саморобний».

— Іди займайся своїм ділом, — буркнув Михайло Васильович, — не тобі вчити, як жити, ось такого діда, як я.

— Я знаю, принижувати і зневажати людей ви вмієте. До того ж зневажаєте не за конкретні діла, а то за молодість, то за одяг, то за те, що ми не пухнемо з голоду. Вас послухаєш, то здається, що вам пече, що в нас інше життя! Ви що, страждаєте, що ми не зазнали вашого гіркого життя, що ми ситі і одягнуті? Це, як бачите, не заважає нам бути людьми. Ваші дочки теж належать до цього покоління, і ви ж, мабуть, не бажаєте їм того, через що пройшли самі.

Михайло Васильович зміряв Софію холодним поглядом.

— Ти моїх дочок не чіпай і не виступай тут. Сьогодні будуть відкриті партійні збори, там і виступиш. Балакать ви всі вмієте. — Михайло Васильович пошукав очима листок паперу з початком свого виступу, згадав, що зіжмакав його і викинув у кошик, і побуряковів.

Софія вискочила, не закривши дверей. Михайло Васильович посунув у них, на ходу зриваючи з вішалки плащ. У коридорі наткнувся на Вереса.

— Ви поспішаєте? Я до вас на хвилинку.

— Слухаю вас. Михайло Васильович втупився в двері бухгалтерії.

— Не зрозумів, звідки взялося рішення корчувати сад? Про це, здається, ніколи не говорилося.

Вернега звів на нього злі, змучені очі.

— Як ви мені всі осточортіли!

— Я знаю, — сказав Іван. — Не ображайтеся, Михайле Васильовичу, але сьогодні на партзборах ми ще більше не злюбимо один одного.

— Я готовий! — гаркнув Вернега, розвернувся і пішов пружною ходою, мовби втікав від самого себе.

— В сад! — гаркнув до Андрія.

Той швидко вимкнув приймач, з якого линула тиха, заспокійлива музика.

Сад зустрів їх тишею, яку полохав лише вітер: шарудів голим гіллям і видобував набридливе гудіння.

«Це що, бойкот?» — запитав сам у себе Вернега.

— У тракторний парк! — видавив знову короткий наказ, як командир батальйону бійцям під час запеклого бою.

Їхали на шаленій швидкості, збивали останню куряву на шляхах. Михайло Васильович запевняв себе подумки, що покарає механізаторів, що не виконали його наказу, і Павла Байду теж. Тут він проявить твердість характеру й покаже, що таке дисципліна. По штрафнику вліпить, тоді зрозуміють, що таке розпорядження голови колгоспу.

Михайло Васильович згрібав долонею з чола волосся, а воно зсовувалося на очі. Згадав, що вискочив з кабінету без капелюха.

— На хвилину заїдемо в контору, я забув капелюха.

У кабінеті розривався телефон. Вернега підняв і опустив трубку, але за хвилю він знову настирливо задзеленчав.

— Слухаю вас! — Почув голос Віталія Федоровича і опустився в крісло. — Та зірвалося.

Він слухав секретаря, і злість влягалася, наче курява на пошарпаній колесами дорозі. Натомість прийшла втома. Скинув плаща і кинув його на спинку крісла.

— Народ тепер спритний, — пісним голосом сказав Михайло Васильович, — тільки що — і в райком партії жалітися. Наче самим не можна у всьому розібраться.

Він ще покахикав, посопів біля трубки, щось довго й занудно говорив про корми, великі й малі проблеми, приплів сюди й Продовольчу програму, задихався, впрів, поклав трубку, коли в ній уже не було чути голосу секретаря, лише короткі гудки. Ще раз підняв її і з силою брязнув.

— От уже й мурло! Не вміє й слова сказати. Белькоче, сопе і плете — Химині кури несуть чубаті яйця! — сказав сам до себе й вийшов з кабінету.

Тепер був у капелюсі, але без плаща.

Андрій глянув на нього: куці, приношені штани, великі розтоптані черевики, піджак з короткуватими рукавами, черевце… Завершував портрет сірий, зім’ятий пальцями капелюх. Андрій пирснув.

— У парк? — запитав Вернегу.

— Та ні, до кагатів.

Андрій покрутив коліщатко приймача.

— Тільки-но чув, учені сконструювали новий комбайн на електронному управлінні, — сказав Андрій. — Сам по полю рухається, а людина сидить десь там за пультом управління і стежить за всім.

— Ну-ну, побачим, як вони працюватимуть, ці комбайни-роботи, — буркнув Михайло Васильович.

— Кажуть, підуть у виробництво і відразу ж — на поля. Уявляєте, ціла революція. Це більше, ніж колись у селах з’явилися трактори.

— Ні, це не більше. Зараз людей уже нічим не здивуєш, хіба що пришельцями з космосу.

Вони наближалися до бурякових кагатів. Софія стояла біля невеликої групки людей і щось говорила.

Михайло Васильович опустив бічне скло і мовчки поспостерігав за нею, як вона розмахує руками, швидко і впевнено щось говорить, і з досадою подумав, що в цієї зовсім молодої дівчини є те, чого завжди не вистачало йому. Не говорить, а стріляє словами, як снайпер. А він жує жуйку, а розумні думки й слова приходять опісля.

Софія обернулася, і він безцеремонно поманив її пальцем. Вона відділилася від гурту й підійшла до машини.

— Знаєш, як це зветься? Сіксоцтво і непорядність. Уперед, Андрію!

Машина рушила. Софія не встигла нічого відповісти, лише метеликами змахнули довгі вії. Вона провела нерозуміючим поглядом «Волгу», яка зникла за водогінною баштою.

* * *

Софія довго чистила об чищалку кирзові чоботи з наліпленим болотом. Оце «довго» було продиктоване одним: відтягти неприємний, просто ненависний момент, коли треба переступити поріг кабінету голови і просити. А просити мусила машину, хоча б на тиждень-два. Бо дні стояли з тих, для яких природа поскупилася хоча б якимось сонячним штрихом. Все, куди не поглянь, стомлює очі, серце. Прийшла пора холодних дощів, низького, захмареного неба. Все в чеканні снігів. Софія цілими днями місила болото, шарпав її вітер, шмагав дощ. З кожним днем усе більше морозило, ув’язалися слабість, приступи кашлю, віддишка.

Коли-не-коли підкине попутна машина, але то воля випадку. Раніше її підвозив Іван, тепер і того не було: днів із десять як поїхав на обласні курси.

Софія прочинила двері.

— Я до вас на хвилинку, — сказала нерішуче.

— Я зайнятий. Що там у те… у вас, Байда?

Вернега зиркнув на неї і знову опустив очі на купу паперів.

— Мушу просити у вас машину хоча б на період цього бездоріжжя. За цілий день так намісишся болота, що сили, здається, йдуть переважно на подолання доріг.

Михайло Васильович відсунувся разом із кріслом, встав і закрокував навколо столу. Все в ньому давно протестувало проти цієї молодої, але зрілої у всьому Софії Байди. Він у її віці був просто собі парубком, їздовим, який добре вмів вивершить гарбу з соломою, цьвохнути батогом, ляпнуть щось дояркам і посидіти увечері з парубками та дівками на колодах. Помудрішав значно пізніше, і не без Ївжиного впливу. Отака на той час, подумав Михайло Васильович, могла б повести не лише колгосп, а сміливо очолила б райком партії. Пригадав її приперчений виступ на минулих партійних зборах. Зал то гудів, то зривався на регіт. Після нього закрутилося щось неймовірне, ніби Софія виголосила не промову, а кинула між людей бомбу. Якщо до того ще все мало якісь рамки, то ця смілива й дотепна дівка розв’язала всім язики. Лавина прорвала дамбу й посунула на Вернегу…

Він і зараз відчув у собі такий самий жар, як тоді, і глуху образу на всіх, і небажання будь-кого бачити, а цю мудроголову і поготів. Обличчя його налилося багрянцем, і він знову не втримався від того, від чого зарікався, давав собі слово не говорити принаймні Софії. Але сказав:

— Які ви тепер ніжні. Тільки вилупилися — і подавай вам машину, ванну, асфальт, бо інакше ви не виживете. Зникнете як біологічний вид. А як же ми жили? Ми що, по-вашому, інші були, не з того тіста? Ми не люди? Та я коли почав головувати, то вдень відміряв по тридцять кілометрів — і нічого. Живий лишився. Чоботи вічно каші просили, а ходив. Увечері онучі хоч викрути. А вам транспорт подавай. І не соромно вам, Байда, вимагати транспорт?

— Не соромно. Агроному належить мати машину, я не вимагаю чогось зайвого і незаконного. До того ж від цих ходінь я добряче простудилася. То розжарієшся від ходьби, то зупинишся — охолонеш. От і ходжу з температурою вже більш як місяць.

Михайло Васильович пропустив останні слова повз вуха.

— Зажиріли ви! — Він міряв кабінет, ходив від стіни до стіни.

Софія стояла біля дверей і зиркала на нього з-під чорних брів. Ще до цього моменту вона намагалася розібратися у своїх стосунках з головою, намагалася знайти хоча б якесь виправдання його постійним бурчанням і невдоволенню. Тепер з’явилася глуха ненависть до всього, що звалося Вернегою. У нього була своя непробивна, як панцир, жорстока філософія.

— Давай їй машину! Може, бери мою?! Ходити пішки корисно. Так і медицина радить.

— Але не з температурою…

— Ноги в неї гудуть, — не міг уже зупинитись Михайло Васильович, — до чого ж ви пішли дохлі. Одні жирування в голові і насолоди! Страшно подумати, до чого дійшли: п’ють макове молочко. Жах!

— Михайло Васильовичу, я молодого маку не зрізаю і напоїв з нього не вживаю. І про виродження сучасної молоді ми поговоримо іншим разом. А зараз з вами говорить не та, яку ви впіймали з лезом біля грядки маку, а агроном вашого колгоспу Софія Байда. Правда, з когорти виродженців, молода.

— Молода, та рання. Он як виступала. Позаздриш. Це ви вмієте! Виступаючих розвелося багато, а їсти їм дай, та не абищо, а посмачніше. — Михайло Васильович повертів товстою шиєю.

— Ви експлуатуєте одну і ту ж тему. Вас нецікаво слухати. Скільки можна вже нападати на молодь? І скільки можна міряти життя аршинами і кроквами? Огляньтеся, роздивіться й подумайте, що ви говорите. Ви комуніст, державна людина, а отаке несете! Молодь така, молодь сяка, молодь перетака. Ми були, ми давали, ми всі до одного герої, а ви гнилі, паршиві, розніжені, алкоголіки, наркомани. Ну хіба ж це справедливо? Хіба ж усі виродки? Та вони завжди були і будуть, напевно. Для чого ж гудить усіх підряд? Можна подумати, що ваше покоління суціль безгрішне, що все вийшло з подвигів.

— Ти мені лекції не читай! — Вернега сів у крісло.

— Чому ж, ви ж любите цю тему. По-вашому, молодь ні на що не здатна. А на всіх будовах — молодь, у шахтах — молодь, армія молодь, цілина — молодь, — Софія запнулася і вмовкла.

Лекція мені твоя до лампочки! — звузив очі Михайло Васильович. Говори не говори, а машини я тобі не дам. Немає в мене зайвого транспорту. Іди в райком партії, капни, як ти вмієш це робити, на Вернегу, нехай там подбають. Або ж їзди батьковими «Жигулями», як не подобається ходити пішки.

Софія пішла. По селі гуляв вітер, сипало мокрим снігом. Вона вийшла на польову дорогу. Тут вітер завив, загув. Він летів десь із Прилук, гнав підсинені снігові хмари, витрушував із них мокрий, лапатий сніг. То переходив у колючий дощ, знову заліплював лице.

Небо, здається, влаштувало жорстокий іспит усім, хто рятував бурякове поле.

Софія йшла по грузькому болоті, вкритому білими плямами. Вона плакала. Витирала краєм хустки мокре лице, дивилася на далекі постаті жінок і з жахом думала, що не дійде до них. Зупинилася й перевела подих. Сніг обліпив її всю, як снігову бабу. Він танув у неї на губах, Софія ковтала вологу і чула, як вона вгамовує жар у її тілі.

Купи буряків і постаті колгоспниць зливалися з білим безгомінням поля і неба. Білі точки рухалися, і в них вгадувалися засніжені людські постаті.

Сльози самі по собі текли по її лиці, зливалися з рівчачками талого снігу. Зайшлася надовго кашлем. Все в ній раптом зламалося, скришилося, кудись поділися її молода сила і здоров’я. І це за якихось півтора місяця. Зламало усе разом: простуда, відкрита війною з Вернегою. І це поле… Прокидалася і лягала з одною думкою, що добрий клин буряків поволі гине, а люди йдуть під лютий холод, як на катівню, і хочуть його порятувати.

Софія хукала на задубілі руки. Чомусь соромилася, ідучи сюди, одягати рукавиці.

Дивилася на жінок і думала, що це і її крах. Гострішого болю вона не відчувала, ніж в ці безконечно довгі хвилини просування по полю. Вона — дитина дітей війни — про великі людські страждання знає лише з книг, кіно. А ось ці людські муки — перед нею. Мокрий сніг із вітром обліплює людей, а вони виривають із куп напівмерзлі буряки, лишаючи на полі і своє здоров’я. Хто скаже, що це не подвиг? Але продиктований не жорстокими обставинами, а безглуздим і бездарним керівництвом. І хто поверне їм здоров’я, яке забере у них цей сльотавий день? Вернега? Та він уже кілька днів не з'являється сюди!

Дійшла і безмірно зраділа, що подолала цих кілька кілометрів від села до поля.

Жінки діставали з-під заметів слизькі буряки, відрізали гичку й кидали на купи. Щось було в їхніх лицях і постатях приречено-гнівне, вираз шаленої втоми і нелюдської терплячості. Кілька навантажувачів подавали буряки в машини.

Софія привіталася, їй хтось відповів. І знову мовчання, тихе скімлення вітру, біла пелена снігу і її важке, уривчасте дихання.

Усі слова над цим полем уже прозвучали, все, що треба, було уже сказано. Гупання буряків у кузов машини і скрип навантажувачів нагадували про якийсь робочий ритм, а жінки не озивалися одна до одної, ніби втратили голоси. Все робилося із затятою мовчанкою. Діставали термоси із чаєм, пляшки з горілкою. Хтось покликав її охриплим голосом погрітися, і вона зраділа живому голосу.

Пригубила настояну на молодих горіхах горілку. Хтось дав шмат хліба з домашньою ковбасою, налив у покришку з термоса чаю. Вона сп’яніла, ще більше ослабла, але зігрілася і зайшлася кашлем.

— Ми з цього поля всі каліками підемо, — сказала котрась із жінок.

У Софії йшла обертом голова. Здавалося, ось-ось втратить свідомість і впаде на мокру землю. Жінки це помітили, заговорили:

— Іди додому і не смій більше сюди приходити. Нехай воно все вигорить. Тобі ще жити та жити, а як надломиш здоров’я, то ніхто тобі його не верне і не згадає, де ти його згубила.

Гуртом відіслали з поля, і вона пішла тою самою дорогою по своїх слідах. Кволо переставляла ноги й молилася на рештки сил, щоб донесли додому.

У селі було затишніше. Пройшла добра година, поки Софія добралася до свого двору, заліплена мокрим снігом, вихолола і знесилена вкрай.

Роздяглася у коридорі, зайшла на кухню, в якій пахло холодцем і було спекотно.

Мати виносила тарілки у комору, щоб захололи. Побачила доньку й запитально глянула на неї.

— Погано себе почуваю, — сказала Софія, — морозить і температура.

— То треба мати воляче здоров’я, щоб буть цілий день на ногах і не простудитися. — Мати поставила тарілку й губами торкнулася Софіїного лоба.

— Іди ляж, а я заварю липи.

Софія чула, як закипів чайник, як мати тихо побрязкувала посудом. А потім провалилася у щось спекотно-червоне. То було поле, з якого щойно прийшла, тільки не біле, а суціль червоне, з червоним снігом і гайворонням. Вона йшла ним і ніяк не могла перейти. Червоне болото липло до ніг, червоні ворони шугали, як коршуни. Доходила до середини, і її знову приносило до дороги, і починалося все спочатку.

Її палило. Просила пити, але ніде нікого, лише шугали ці птахи й каркали.

Щось приємне, холодне торкнулося її чола і вивело з того палючого поля. Софія розплющила очі й побачила матір, що схилилася над нею й витирала зволоженою у розчині оцту ганчіркою їй лоб. Батько стояв біля ліжка й дивився вологими чорними очима.

Софія перевела погляд на вікна. За ними синіло надвечір’я й трусило рівним сніжком. Батько увімкнув торшер — по кімнаті розлилося м’яке зелене світло.

— Ти гориш уся, донечко, — мати торкнулася губами її щоки. — Що в тебе болить?

— Здається, все, — видавила посмішку Софія, — крутить ноги, руки, кожен суглобчик чую.

Вона зайшлася сухим кашлем.

— Я ж тебе просила піти до лікаря й полежати дома. Ти вже он скільки кашляєш, а все відмахувалася, що пройде. А воно, бач, не пройшло.

Мати вийшла на кухню, а батько почав ходити по кімнаті. Щось було притихле й розгублене у всій його постаті. Це в ньому осіло ще відтоді, як діти були малими: боявся і губився, коли вони хворіли, панікував, коли температурили, і завжди думав одне і те саме: «Чого не я, а вони?» Бачив, як Софія місить цілий день болото, як її перуть дощі й хльоскають вітри, страждав і закипав люттю на Вернегу. Ледь стримував себе, щоб не наговорити йому чогось різкого, злого. Знав, що не має права. Катувався, бачачи Софію ввечері дома. Вповзала в хату й, не вечерявши, падала в ліжко. Не раз бачив Івана коло свого двору, але мовчав. Знав, що в Софії не було сили вийти до нього, і лютував на Вернегу ще дужче: хто дав йому право забирати її молоді радощі і здоров’я?

З Вернегою зчепився сьогодні після обіду, коли забіг додому і побачив Софію в ліжку.

Не втримався і пішов на нього при всіх, прямо в майстерні. Михайло Васильович вдавав, що поспішає, хотів був чкурнути, але Байда завис у дверях. Той хотів усе звести на жарт, казав, що віддасть Софії свою персональну машину разом з персональним шофером, коли вона не витримала іспиту на стійкість.

«Досить насміхатися! — грубо обірвав його Байда. — Якщо з Софією щось серйозне, я вам цього не подарую. Так і знайте! Своїх дочок, мабуть би, не послали здавати «іспит на стійкість» бо своїх жаль, а чужим можна і казочки розказувати про власний героїзм. Ми були ого-го, а ви ніщо».

Вернега хотів був щось заперечити, але Байда не давав слова вставити.

«Дуже ви мене скривдили як батька, і прощення вам немає, бо ви теж батько двох дочок, і серце у вас за ними болить, а в мене за моєю не менше. Не дай боже щось із Софією, я подам на вас у суд. Так і знайте! При всіх кажу».

Вернега круто розвернувся й мовчки вийшов з майстерні, а Байдою ось уже півдня трусить, ще й досі щось вирує у ньому, як тайфун.

Мати повернулася з великою чашкою.

— Випий, Софійко, тут я тобі липи з малиною зробила. Вона підмостила їй під спину подушку, і Софія почала поволі пити пахучий напій. Усе в кімнаті випромінювало тепло — стіл з вишитою скатертиною, штори, килим на підлозі, крісла.

— Будь вони прокляті, ці буряки, — прорвало Павла Пилиповича.

— Чи їх не можна було викопати тоді, як люди покінчили й забули. Так він гробить людей.

— Та тихо ти, що про це вже балакати? — замахала на нього дружина.

— Люди вже й забули про них, — мовби й не почув її слів Байда. — А цей запер, коли стояли золоті дні, всю техніку в першу ланку, а тут все стояло на місці. Спохватився він… Де це видано, щоб одна ланка ледь не на місяць закінчила раніше, ніж друга?

— Може, трохи поїси, доню? — запитала мати.

Вона сиділа над нею, як і колись, і та сама печаль у добрих очах, і та тиха, лагідна мова.

— Не хочеться.

— Треба хоч трошки, бо охлянеш і зовсім ослабнеш, — з освітленого кутка озвався батько.

Мати внесла рушник, тарілку з їжею і поставила коло Софії.

Батько вийшов на кухню, мати — слідом.

— Ніч іде, а вона горить, — сказав Байда, — може все-таки викликати лікаря?

— Не знаю, що робити…

По черзі заходили до неї, торкалися гарячого лоба. Жар не проходив, у гарячці марилося одне і те ж: червоний сніг купи буряків, важкі, схожі на сніговиків, постаті жінок.

Софія вирвалася з того тяжкого плетива і кволо попленталася до вікна.

Стояла срібно-синя зимова ніч, з неповним, розпливчастим місяцем. Вона не відчула звичної радості від першого снігу і першої зимової ночі.

Жар спав раптово, і її почало морозити. Лягла в постіль, натягнула ковдру. Було невтримне бажання торкнутися Іванової руки. В ній все стогнало і тихо скімлило — стільки не бачилися. Між ними лягла безконечна пустеля днів і ночей, безодня дощів, вітрів, холодів, що вивіяли щось із неї і понесли невідь-куди.

Подумки цілувала Іванові очі. Верес на відстані відчув її ніжність, розтривоженими очима дивився у зимове вікно і перешерхлими губами вимовляв її ім’я. Він у цю ніч не зімкнув очей, перевертався з боку на бік. Чув Софіїн голос — він то кликав його, то зникав, то знову пробивався, як підсніжних з-під снігу.

Про це Софія дізнається пізніше. Їх гойдала одна і та ж хвиля, одна вибілена ніч молодої зими з охриплими голосами третіх півнів.

Годинник на стіні показував пів на п’яту. Почала провалюватися в сон. Іван тихо прочинив двері, безшелесно зайшов, а дійти до неї ніяк не міг.

Кілька разів прокидалася, бачила білий день і знову провалювалася в сон.

Остаточно її розбудив скрип корби криниці. Вона сіла на постіль й побачила засніжений, з білим лапатим гіллям сад. Падав сніг. За одну ніч до села прийшло свято зими, а з ним і відчуття чогось сяючого, чистого.

Софії здавалося, що вона пам’ятає усі перші дні зими, бо ту радість сповна можуть відчути лише сільські люди, сільська дітлашня. Маленький даруночок природи людям за довгі чорні ночі, безлисті дерева, бездоріжжя й вітри, що вивівали не лише настрій, а здається, й пам’ять про зелене листя і тепле буйство літа.

Софія, як і вчора, не відчула того свята першого снігу, радості від першого кружляння сніжинок за вікном. Перед очима пливло поле з чубчиками примерзлої гички.

Батько зайшов до кімнати босий, у чорному кожусі, заніс із собою запах зимового повітря.

— Так і чалапає! Скинь хоч кожуха, — мати смикнула його за полу, — старий, а розуму нема. Холоду оно скільки наніс, а вона ж горіла цілу ніч.

— Я дитину хочу побачити, — розм’яклим голосом сказав батько.

— То не можна роздягтися?

Мати стягла з нього кожуха й понесла в коридор.

— Нічого не буде. Байди народ крепкий.

Софія посміхнулася. Оте «дитину» прозвучало якось несподівано і вже незвично. Років із десять не чула.

— Ну, як ти тут, мала? — погладив її долонею по голові.

Софія почула запах солярки й бензину з домішками туалетного мила.

— Та нічого. Дома в теплій постелі не те, що вчора в полі.

Батько рубонув рукою повітря й похитав головою.

— Уже з полем гаплик. Хлопці виорали до клаптика. Точніше, не виорали, а приорали гектарів із п’ять буряків. Цілу ніч трактори ревли. Отакі справи…

Софія мовчки дивилася у засніжене вікно. Сніг пік і дратував.

— З такими господарями нахазяйнуєшся. Те згноїв, те приорав, те, що росло років із двадцять, взяв би й викорчував, — батько вмовк і теж подивився на холодний пейзаж за вікном. Там стрибали на гілці два снігурці, щось клювали й роззиралися навкруги. Зима їх теж застала зненацька.

Як усе раптово змінилося, думала Софія. Ще зовсім недавно вони з Іваном шурхотіли листям у Теплій балці, цілувалися, блукали серед червоних дубів у лісі й пили по крапельці свою любов, а тепер он на те все впали сніги…

Сухий кашель обірвав її думки, і вона раптом відчула всю вагу батькових слів: п’ять гектарів буряків пішло в землю.

— Але дівчата бойові! Зранку були в райкомі партії. Тут же й комісія приїхала. Там зараз страшне робиться. Секретар обійшов всю виорану площу, все заміряв, з людьми говорив. Народ, знаєш, розгніваний. Вернезі буде тугувато… Складе, мабуть, манатки та піде карасиків ловить. Він про це тільки й балакав. Йому й так лишився якийсь місяць до пенсії. Хоча головував він колись чудово. Підняв колгосп. І добрий був. Гарячий, запальний, але добрий і чесний. Він ніколи нічого не гріб під себе. А це, видать, під старість трохи знахабнів і зіпсувався. Як підмінили. Мені і шкода його: так здорово починати, так працювати, тягти все на собі і так безславно закінчити. Чорт його знає, що роки роблять з людиною.

Він вмовкнув і вийшов на кухню. Ганна подивилася на нього тим поглядом, який рідко з’являвся у неї, але коли зустрічав його, то ставало не по собі.

— Оце зараз треба було їй все казати! Ти ж бачиш, як вона за все переживає. Не міг день-два почекати. Який ти безтолковий.

— Все одно ж дізнається, — трохи розгублено мовив Байда й подумав, що жінки таки мудріші, бісові душі.

* * *

Збіг добрий тиждень, а хвороба не відпускала Софію. Навпаки, пускала усе більше коріння. Це вона відчула всім ослабленим організмом. Очі покруглішали і ще більше блищали.

Батьки вмовляли їхати в лікарню, але вона категорично відмовлялася.

Батько ходив похмурий і неохоче переповідав їй колгоспні новини. Село гуло, як потривожений вулик. До Софії проривалися члени комісії, але Байда їх не пустив, сказав, що він знає все те, що й вони, і чіпати її зараз не треба.

Верес стовбичив біля їхнього двору, хукав на руки і йшов додому.

Тоді Байда вийшов якогось вечора з подвір’я і підійшов до розгубленого Івана.

— Добрий вечір, — сказав Павло Пилипович, покахикуючи в кулак.

— Добрий вечір.

— Ти от що, — почав невпевнено, — іди зі мною, Софія хвора, і, бачу, серйозно. Умов її поїхати в лікарню, бо справи в неї кепські. Боюсь, щось з легенями.

Іван рвонувся у відчинену хвіртку і зупинився.

— І давно це?

— Боюся, що давно. Злягла більше тижня, а з температурою ходить і покашлює ще з перших холодів.

Павло Пилипович зайшов до веранди й погукав:

— Пішли, стара, корову доїть.

— А ти ж хотів кіно дивитися.

— Передумав.

Ганна вийшла з дійницею, з якої покотилася пара від теплої води.

Іван привітався, жінка кинула швидкий погляд на чоловіка і цього разу похвалила його подумки.

— Проходь.

Верес пішов за нею. Роззувся, скинув пальто. Ганна ледь чутно прикрила двері до Софіїної кімнати і, побризкуючи дійницею, пішла слідом за чоловіком. Лише сніг під ними зарипів.

Іван стояв біля дверей і дивився на схудле Софіїне лице, яке при зеленому світлі торшера здавалося дуже блідим. Лише чорні криниці очей були Софіїні. Вона спалахнула й посміхнулася.

Іван зрушив з місця, і йому знову здалося, як і тоді в сторожці, що йшов він до неї безмірно довго. Впав біля неї, і обоє відчули, якою довгою була їхня розлука. Щось захиталося перед його очима, й пливло вузьке, золотисте Софіїне плече, зелено-чорне волосся. Вона схрестила руки на його шиї, і їм здалося, що вони поволі вростали одне в одного.

Верес взяв її на руки й носив по кімнаті, мов малу дитину.

— Що в тебе болить? — запитав і обережно поклав її на ліжко.

Це чомусь образило Софію.

— Нічого в мене не болить, звичайнісінька собі простуда, кашель, — сказала розчаровано. — Ніби це найголовніше, що ти мав мені сказати.

— Я люблю тебе все більше і більше, — сказав те, чого чекала Софія. — Я розучився думати про будь-що, окрім тебе. — Іван торкнувся губами Софіїних довгих вій, чув, як вони затремтіли, і він затремтів сам. — Без тебе життя нічого не варте. Думав, здурію. Скільки днів шукав і не знаходив. Якесь зачароване коло! Не знав, що ти хворієш.

Софія гладила тонкими пальцями його чуб, лице, і в ній все завмирало й прокочувалося ніжними хвилями.

— І найголовніше, ми ж завтра подамо заяву, — він зазирнув їй у очі. — Ти згодна?

— Згодна, — ворухнула губами Софія.

— Завтра ж їдемо з самісінького ранку, заїдемо до Володі, нехай він тебе послухає і призначить якесь лікування, а потім — у загс.

— У лікарню я не поїду, — вперто сказала Софія й прийняла свої руки з його плечей.

— Я ж не збираюся тебе там залишати, але це треба зробити, люба! — Іван цілував кінчики її пальців і вслухався в її важке дихання. На дні його душі забився неспокій і тривога.

— Нікуди я не поїду, — повторила Софія.

— Тоді я візьму тебе на руки й понесу. — Іван знову підхопив її й поніс — вже без того попереднього шалу і сп’яніння.

Цілу ніч просидів біля неї. Спала Софія уривками. Прокидалася й просила:

— Ну для чого ти це робиш? Ти ж впадеш завтра. Іди в сусідню кімнату й ляж на диван.

— Ти спи, спи, — він прикривав їй плечі й легенько зволожував водою перешерхлі губи. Дивився й дивився на Софіїне обличчя і не міг надивитися, ніби бачив уперше.

Як тільки посвітліло, вдягнувся й вийшов на подвір’я. Дерева стояли в інеї. Синьо засвічувався ранок. Байди поралися біля худоби.

Іван привітався до них і здивувався: не відчув незручності, що цілу ніч пробув у їхньому домі.

— Я швидко повернуся, допоможіть Софії зібратися.

Коли повернувся, вже зовсім розвиднілося. Софія стояла в коридорі в кожушку, хутряній шапці, чоботях.

Вони виїхали на трасу. Мовчали.

Біля Теплої балки Іван вирулив на хутірську дорогу й заглушив мотор. Мовчки дивилися на полотнище снігів, вихололу в інеї діброву, безшелесні крила вітряка, змерзле лелеченя на дашку криниці, криті льодом цямрини, завіяний і теж у блискучому серпантині частокіл.

— А раптом я помру? — сказала вона й зіщулилася.

Іван наштовхнувся на її слова, як на стіну. Він різко загальмував і притис її до себе.

— Це вже ніяк з тобою не поєднується! Ну навіщо ти так, люба?

З-за хмар вийшло сонце, визолотило слизьку дорогу, освітило зелено-біле безгоміння лісу, торкнулося їхніх рук, губ, очей. Обоє подумали, що ця зимова дорога через ліс вросте в їхню пам’ять і житиме там, де живе сторожка з весняним лісовим буйством, ставок і вони в човні, гроза посеред поля, осінній шурхіт листя під ногами і нахололі високі зорі.

Машина тихо рушила і тихо їхала, щоб чогось не наполохати і не розгубити.

* * *

Сонце в квартирі з’являлося десь після обіду, а зранку в ній стояли приємні сутінки і тепла, умебльована й встелена килимами благодать. Вікторія застелила паласом лінолеум навіть на кухні — вийшов підстрижений, кольору пожухлої зелені моріжок, який заспокоював очі й доповнював собою кухонні меблі «Червона шапочка».

Вікторія дуже швидко звикла до своєї нової трикімнатної кооперативної квартири з виглядом на сад якогось білякиївського радгоспу. Здається, поки робили тут ремонт, кілька днів звикала. А коли завезли меблі, коли все поставила й застелила, як їй хотілося, відразу ж забула і про свою мансарду, і про сад, і навіть історичне місце забувалося, як і батькові приступи злості й кашлю. Ніби того нічого й не було.

Те все по той бік її долі, а сама доля потекла повноводою рікою по рівній зеленій долині.

У казках, де є добрі чарівники, все відбувається значно складніше, ніж вийшло в неї. Завертілося, закрутилося, не встигла оком моргнути, як з’явився цей готовий кооператив і все в ньому. Тим чарівником був Володимир Сергійович. У ці дні вона думала про нього інакше, ніж звикла думати роками. Не поїдь тоді вона з ним по ті конвалії — і нічого б цього не мала.

Вікторія прикрутила вогонь під каструльками, червоними в білу крупну крапочку — все в тон до кухонних меблів, і попливла в розкішному блакитному халаті по квартирі, почуваючи себе вільною рибою у невеликій чистій річечці. Саме в річечці, а не в тому задушливому акваріумі, з якого давно зник кисень і вона вже задихалася. Звідти втікало все живе, навіть миші і кроти, що поселялися по сусідських дворах, до них чомусь не наближалися, ніби там жили злі духи.

Насолоджувалася волею, тишею, насолоджувалася інтер’єрами і чистотою кімнат.

Гринь ляпотів у ванній водою. Вона загонила його туди вранці і ввечері. Вишколювала, вчила правильно їсти, говорити. Гринь слухняно виконував усе, сопів і мовчав. Вікторія нагадувала матір-одиначку, що взяла собі на виховання чужу неотесану дитину і вірила, що з того щось вийде.

Гринь вийшов з ванни розпашілий, пропахлий духмяним милом, на ходу зав’язуючи смугастий халат. Тепер це його домашня форма. Він спочатку протестував, казав, що почуває себе бабою, плів щось із серії Мащиного гумору, але Вікторія розчавила його базікання однією фразою: так ходить уся Європа. І Гринь поволі звик до халата, до своїх оголених ніг, вкритих густою рудою щетиною.

— У мене, гад, від цих купань скоро в одному місці верба виросте. Ти мене ними доконаєш!

— Не виступай! — категорично мовила Вікторія. — Ти ж до цього мився лише в один сезон: літом, у ставку. Іди снідати!

Гринь зняв волохаті капці і босий рушив до столу: по килимах взутому ходити не дозволялося.

Вікторія поставила йому тарілку з відбивною й гречаною кашею і бутерброд з червоною ікрою.

Гринь підчистив усе за кілька хвилин, вміло користуючись виделкою і ножем. Вікторія поставила йому подумки за все п’ятірку і подала чорну керамічну чашечку з чорною кавою. Гринь поморщився, але почав сьорбати. Скільки уже вихлебтав тієї кави, а смаку так і не второпав. Встав, крекнув і сказав:

— Розсіл із огірків добріший.

— Ну й провінція, — муркнула Вікторія і загаркотіла брудним посудом. — Тільки так, Гришка, — сьогодні ти мусиш їх сплавити, інакше додому не являйся.

— Пойняв.

Гринь подлушпався зубочисткою в зубах і вийшов з кухні, відчувши у обважнілому тілі сонливість.

Вікторія зиркнула на його розслаблену ходу і заверещала:

Як ти ходиш? Як ти, чудо горохове, ходиш?! От уже пітекантроп! Скільки вб’єш, стільки і в’їдеш. Два місяці товкмачу тобі, і ніякого зрушення. — Вона витерла рушником руки і пішла слідом. М’якше, м’якше ступай! Ногу витягни і викидай вперед! Ось так!

Вона красивою хижачкою легко пройшла повз Гриня. Він тупцювався у коридорі, форкав, як загнаний кінь, але продовжував терпляче «брати уроки».

Ти навіть не село, а глухий хутір, де ще немає електрики а гасу не завезли. Темінь, хоч око виколи!

Вікторія захіхікала з власного дотепу, запливла, погойдуючи стегнами, до кімнати і впала впоперек софи. Поманила Гриня пальцем, він залишив коридор і закрокував по кімнаті.

Вікторія метляла ногою й озивалася до спітнілого Гриня:

— Дибай, дибай, Гришок, щоб я не соромилася вивести тебе в люди. Ходьба — це теж один із тестів. Шліфуйся, золотко ти моє дубове.

Гринь задер голову і викидав поперед себе то одну, то другу ногу, бо так, за твердженням Вікторії, з’являлася горда осанка й граційність. Робив усе із сумлінністю циркової кобили, яка про конюшню вже встигла забути, а вогні рампи ще відлякували. Йому і самому хотілося якнайшвидше перелицюватися, і він «шліфувався». Вчився мовчати і говорити не «по-дідовщинськи». Щоденне купання у ванній, причісування, креми, лосьйони, дезодоранти, дорогі одеколони поволі стирали з Гриня усі нашарування, які лишило село.

— Може, досить? — запитав жалібно.

— Ще, ще, опудало ти моє городнє, потренуйся. Не треба відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні, — тоном філософа сказала вона.

Гринь зиркав на її оголені ноги, глибокий виріз на грудях, витирав крапельки поту на чолі і знову міряв кімнату.

— Ну, добре, на сьогодні досить, — змилостивилася Вікторія і простягла свою пещену руку.

Гринь театрально схилився й чмокнув її, бо це теж входило в обов’язкову програму їхніх занять: цілував руку в кінці кожного «уроку». Вона подумки ставила йому «зараховано» й відпускала.

— Ну що? Щось виходить з мене? — перевів подих Гриць.

— Казав сліпий — побачимо. — Вікторія встала. — Збирайся.

Гринь переодягнувся і відчув себе впевненіше.

— Вітьок, капни на банку, — Гринь жалібно дивився на неї, — одне кофе, гад, кожен день. Місяць у рот нічого не брав. Скоро міль там заведеться. Мужик я чи ні?

— Мужик, мужик, — Вікторія поплескала його по плечу. — Знаєш формулу води?

— Хіба я на воду в тебе прошу?

— Так не знаєш? А, я ж забула, що ти був у школі серед почесних двієчників. Аш два о, темнота! — А формулу горілки знаєш? Аш десять двадцять. О! Зрозумів? Тепер чеши! — Вікторія відчинила двері й випхала Гриня. — Тільки щоб сьогодні обов'язково сплавив.

Вікторія відправляла Гриня під меблевий магазин «сплавить» громіздкі німецькі меблі «Мемфіс», що стояли ще там, у батьків.

— Ти ж знаєш того придурка! Ще комусь продасть. Сьогодні ж найди покупця. Там, під тими магазинами, кілометрові черги і бажаючих тьма.

Вікторія посміхнулася, пригадуючи довгі, виснажливі списки тих оптимістів, що ждуть, відмічаються, стовбичать, вірять, а отакі, як вона, маючи Володимира Сергійовича, без мук, зайвих нервувань вклинюються першими в ті довгі черги й беруть на вибір усе, що їм до смаку. Нехай у тих чергах хтось обзаводиться терпінням, приймає циркулярний душ «шарко», що гартує нервову систему, навчиться, якщо не вміє, в’язати і жде.

Гринь пішов. Вікторія знала, що повернеться він не раніше вечора, бо справа, на яку вона його послала, марудна.

Вона поволі роздяглася й поволі вдяглася. Взула замшеві коричневі чоботи на низькій платформі, одягла французьку дублянку, норкову шапку і вийшла в зимовий день.

Довго блукала в місті, відвідала кілька ювелірних магазинів, повешталася по Виставці, нарешті, знудившись і проголодавшись подзвонила Володимиру Сергійовичу.

— Що там іще? — розпачливо обізвався той. — Невже якась нова ідея фікс?

— Ніякої страшної ідеї. Просто хочу тебе бачити.

Він тяжко зітхнув і посопів у трубку.

— Ти гадаєш, що і я не знаю, як змарнувати свій день?

— Ну, я тебе прошу, благаю. Востаннє. Невже це так тяжко?

— Звідки ти дзвониш?

— З Виставки.

Володимир Сергійович помовчав, а тоді сказав:

— Давай трохи далі, отам, навпроти університетських корпусів.

Вікторія прогулювалася по хіднику. Володимир Сергійович мчав сюди з одною метою: зупинити цей нестерпний, майже тринадцятирічної давності спектакль. Як вона сміє чинити над ним диктат, тримати його ось уже стільки років у «чорному тілі». Врешті-решт, йому все давно остогидло, він втомився від брехні. Він поважний чоловік, батько, дід двох білоголових внучат. У ньому все протестувало, ним трясло від гніву і обурення. Скільки можна конспіруватися? Почував себе останнім негідником. Дружина лежить в клініці Шалімова, минув лише тиждень після тяжкої операції. Процент ризику був великий, і він, усе це знаючи й немало переживши, знову затягує на своїй шиї зашморг і мчить, бо боїться цієї жінки. Панічно боїться її дзвінків, її вимагань.

Він побачив профіль Вікторії, струнку, затягнуту в талії постать і видихнув розпечене повітря.

Років із десять тому сам би вилетів до неї з машини, тепер вона викликала відразу, дратувала.

Вікторія помітила його, але пройшлася повз нього інтригуючою ходою, ще раз продемонструвала свою бездоганну осанку, красиву ходу, набуту ще в Палаці піонерів, куди мама водила її на танці. Продемонструвала свою нову дублянку, темно-коричневу, з чорним хутром. Та, горіхового кольору, що пошив їй брат, набридла. Тепер у неї все нове: нова квартира, новий чоловік, нова дублянка, може, навіть вона сама стала новою.

— Мадам Яничарська, — Володимир Сергійович відчинив дверцята, — у вас нова роль?

Вікторія зобразила на лиці фальшиве здивування і впорхнула на переднє сидіння.

— Я слухаю тебе, але, попереджаю, востаннє. Часу в мене обмаль.

— О! Ти що, зібрався на той світ?

— Для тебе так. Не виключено, що ти мене відправиш туди раніше, ніж мені відведено богом.

— Ви, Володимире Сергійовичу, стали згадувати бога. Що з вами, любий?

— Я і чорта, й бога згадав би, аби ти мене забула, не дзвонила, не чіпала, не кликала. Я прошу тебе, Вікторіє, — він подивився на неї змученими очима. — Ну, будь людиною, не будь схожою на вередливу й злу бабу з відомої казки. Відпусти золоту рибку назавжди. Заробив же за вислугу літ. Не муч мене більше. Я ж розплатився за все сторицею.

Вікторія грала очима, у яких одночасно було хронічне кокетування і ледь стримувана злість. Щось мало там поступитися місцем одне одному, і вона зробила над собою зусилля й лишила у своїх очах віск, гарячу смолу, меди і облудні чари.

— А життя проходить, і ніхто нам не подарує ні конвалій, ні молодості, ні тої навіженої весни, — мовила вона.

— Ох, конвалії, конвалії, — прорік він глухо. Хай би вони були зогнили ще в землі!

— Навіщо ж так?! Екзотично-романтичний епізод із життя. Постарієш, будеш дякувати долі, що подарувала тобі його.

Вікторія торкнулася пучками його поріділої сивини за вухом і швидко відсмикнула пальці. Однак чоловіча плоть встигла зреагувати на той дотик.

— От змія, — посміхнувся Володимир Сергійович.

— Що ж, я згодна, раз ти так хочеш, прямо зараз поставити на всьому крапку, але я все люблю робити красиво, по-християнськи…

— Не чіпай християнства, воно ні в чому не винне і в твоїх падіннях теж.

— Ну, про гріхи говорити не будемо. У тебе їх не менше, а, може, й більше. І в моїх гріхах винен ти, тобто мої гріхи теж належать тобі.

— Не я, а твоя спадковість, твої гени, і тільки! І не фантазуй, що це я зробив тебе такою, що я варвар, що відібрав у тебе цноту. Не був би я, був би хтось інший. Ти порочною вродилася. То твоя генетична програма. Ти ж добре знаєш, що я тебе не гвалтував. Ти сама мені віддалася.

Вікторія відвернулася й промовчала. В його словах була правда, але вона вдала, що образилася.

Чомусь спливло у пам’яті далеке літо. До них увечері завітав Миколин товариш, якийсь бородатий художник. Вона навіть і імені його вже не пам’ятала. Микола поїхав до батьків на Полтавщину. Вікторія щедро накрила на стіл і зморозила, що чоловік з хвилини на хвилину буде.

Ніч стояла спекотна… Вони несподівано опинилися в ліжку. А коли розвиднілося, бородань гладив їй долоню й казав, що вона не винна, бо в неї є Венерин пояс на долоні, рідкісна лінія, що буває у людей крайньої збудливості, людей розбещених, істеричних, непогамованої пристрасті.

«Така я і є!» — згодилася.

Зараз пригадала те, і їй стало не по собі. Переключилася на Володимира Сергійовича. Цей потрібний їй чоловік може зникнути навіки. А вона так звикла, що ним можна користуватися як завгодно і коли завгодно. Він у її житті як добрий чарівник чи маг.

— Боже! Що то був за травень!

Вона повернула до нього свої продовгуваті зеленющі очі. В них з’явився вологий туманець і покотився на Володимира Сергійовича. — Ти пам’ятаєш ті білі озера конвалій, тих солов’їв і своє божевілля? Такий красивий, гарячий і ніжний! Я тебе тоді відразу полюбила…

Вікторія прикрила повіками очі, з них скапнуло дві росини. Вона черкнула губами по його щоці, гаряче подихала на неї й завмерла. Майже гіпнотичні вправи. М’яка чоловіча душа не була ні сліпою, ні глухою, лише втомленою, збайдужілою, вистудженою часом і роками.

Володимир Сергійович сидів у тій самій позі, а душа його відштовхнулася від нього і потрюхикала втомлено, але звично до Вікторії.

Ну що ж, іди, прощай навіки! — сказала вона, відчуваючи, що він йде не від неї, а до неї. — Я тебе великодушно відпускаю і викидаю з пам’яті навіть телефон, але на прощання хочу показати свою квартиру.

— Та йди ти зі своєю квартирою до біса!

І, кленучи себе, свій безвільний характер, зайшов із Вікторією в ліфт. Вона знову викотила на нього з своїх очей теплий, як літнє світання, туман, погладила сіточку зморщок біля очей, поцілувала за вухом ту місцинку, яку любила цілувати. Колись те діяло на нього, як дві течії холодного й гарячого повітря, що зливалися в одну. Тепер те все вицвіло й перегоріло.

Коли Гринь цокотів зубами під меблевим магазином, шукаючи покупця на старий не модний тепер «Мемфіс», Вікторія вперше грішила у своїй новій квартирі.

Лежали на широченному біло-золотистому ліжку, і обоє відчували терпке розчарування. Вікторія більше, Володимир Сергійович менше. Він понесе його з добрячою дозою приниження, якого вистачить до останніх днів.

Вікторія дивилася у затягнуте шторами вікно, Володимир Сергійович зупинив печальний погляд на фотообоях. На них був осінній пейзаж: далекі гори, річка, луг і тельбаті воли. Картина нагадала про щось первозданне і чисте.

Обоє мовчали, бо, власне, не мали про що говорити, в них давно зникло те, що колись об’єднувало. Він давно почував себе скелелазом, який впевнено піднімається по крутій, стрімкій скелі, але Вікторія раптом перегороджує йому дорогу й зупиняється на тих виступцях, які проглядалися ним до самісінької вершини. Чи дійде до неї, чи полетить стрімголов униз?

Дзвінок у дверях пролунав довгий і настирливий. Він підняв обох, як бойова тривога. Так умів дзвонити лише Гринь.

Володимир Сергійович за кілька секунд стояв у галстуці, а Вікторія навіть із нафарбованими губами.

— Це чоловік, — сказала вона, насолоджуючись блідістю на його лиці, — ревнивий, як дідько. Може навіть убити.

— Що ж робити? — прошелестів він, почуваючи, як у нього починають тремтіти руки і раптово підніматися тиск.

Вікторія випхала його у ванну, тицьнула у руки вантуз і шепнула:

— Ти сантехнік. Ясно?

Він длушпався аристократно-білими пальцями біля крана, стукав вантузом, пускав воду, почуваючи, що ці хвилини відберуть у нього кілька років життя.

Вікторія відчинила Гриневі, розцілувала його гарячіше, ніж завжди.

— Чого так довго не відчиняла? — запитав він.

— Була на балконі. Не чула. Добре, що сантехнік ванну прочищає, то почув і покликав. На кухні вже все справив, а у ванні вода щось погано сходить.

— В курсє, — теліпнув Гринь, роздягнувся, роззувся і пішов на кухню, де ще не вивітрився запах коньяку і кіпріотського мускату.

— Ну що, продав? — запитала Вікторія й загаркотіла посудом.

— Сплавив.

— Молодчина ти в мене.

Гринь поклав пачечку грошей і сів на табуретку. Вікторія розклала їх, як карти, й заходилася рахувати.

— Хазяйка, все готово! — тремтячим голосом озвався з ванної Володимир Сергійович.

Вікторія зайшла туди й пустила воду. Почуваючи втіху, поцілувала його у зблідлі губи.

— Будь ти проклята! — видихнув він, відштовхнув її і вилетів у коридор. Тремтіння в руках не минало. Застібав черевики й зиркав на кухонні двері.

Вікторія дістала з кишені трояк і, щоб почув Гринь сказала:

— Ось вам за труд трьошка.

— Хабарів не беру, — мовив чоловік.

— Та який це хабар! Просто на пиво. Як вас, до речі, звати?

— Вася! — гаркнув той, одягаючи світлу дублянку і натягуючи пижикову шапку.

— Не соромтеся, Васю. За ваші труди хіба трояк треба? Вікторія явно знущалася, бо почувала, що вийшла з крижаної купелі сухою і без тіні простуди. Вона багатозначно йому підморгнула.

— Ну хіба що на пиво. — Володимир Сергійович зиркнув на кухонні двері, звідки доносилося побрязкування виделкою. Зіжмакав гроші і кинув Вікторії в лице.

Коли відчинила двері і він вислизнув у них, задихаючись від злості, сказав:

— Сволоч, яка ж ти сволоч, а я останній скот!

— Щодо останнього не заперечую!

— Більше ти мене не залигаєш, нехай все полетить к чортовій матері!

— Залигаю! — цідила колючі і липкі слова. — Надто багато буде летіть. Не балуйсь, Вася! Ти був на висоті! — і причинила двері, за якими зникло бліде, знервоване і змучене обличчя.

— Ти дала чєловєку за труд? — голосом хазяїна озвався з кухні Гринь. Він підминав уже котру котлету, і весь цей спектакль лишився для нього непоміченим, як талановита гра акторів для глядача, що раптом заснув.

— Дала, пирснула Вікторія і пішла у ванну. — Такий труд!.. з якоюсь істеричною веселістю озвалася вже звідти. — Нікудишній спеціаліст.

Халат злетів, і вона підставила себе під теплу воду. Все це нічого в ній не залишило, окрім якогось інтригуючого внутрішнього лоскоту. Так ніби хтось поселився в ній і лоскотав.

* * *

Явдоха робила одночасно три роботи: топила в печі, зиркала на годинник на стіні з двома довгими гирями і збирала сумку. З неї густо пахло мишами, але те Явдоху не пригнічувало: за дорогу все вивітриться.

По хаті поплив солом’яний дух, і візерунчаті шибки почали «плакати». Явдоха глянула на них і сказала голосом людини, яку жде радість і до неї вона йшла, може, все своє життя.

— Я ненадовго. Погостюю якийсь тиждень-два та й назад. Подивлюся на сватів, гостинця їм завезу, подивлюся на Гриневу жисть, бо страх як хочеться побачити.

І переносилася думками в Київ. Ось вона ходить по сватівському будинку, всі їй годять і кличуть Дуся Євлампіївна або просто сваха Дуся, особливо сват. А потім вешталася уявою по крутих та білих київських горбах і пила всі насолоди, що не встигли прийти до неї за її вік.

Хтось загупав коло хати, і солодке видиво відірвалося від неї та й попливло за облуплений, вкритий інеєм саж.

Явдоха викинула на сковорідку нарізане мерзле з червоною прорістю сало, кинула на пригаслий вогонь скрутень соломи й посунула на рогачі сковорідку в піч.

Андрій Запорожець обмів віниччиною сніг з черевиків і зайшов у хату, заніс на приношеному кожусі запах бензину.

Явдоха нюхнула його й повернула розпашіле обличчя до печі, де починало шкварчати й пускати юшку сало. Той принесений Андрієм запах машини аж ніяк не в’язався із цим здоровим солом’яним духом, та й Андрієва поява не в’язалася з її райдужними думками.

— Можна? — Андрій щільно закрив за собою двері.

— Зайшов, а тоді питаєш, чи можна.

Очі в Явдохи сховалися, як равлики, Андрій у ту ж мить подумав, що він піде звідси з тим, з чим і прийшов.

Явдоха звичним рухом вийняла з печі сковорідку, висмикнула з-під неї рогача, і та м’яко опустилася на припічок. По хаті поплив ще густіший запах смаженого сала.

— А я до вас із того ж таки приводу — за травою для Вернеги, — озвався Андрій. — Так та печінка мучить чоловіка.

— Ти вже вроді його й не возиш, а й досі по траву їздиш.

Кінчиком ножа повернула підрум’янені шматки, підкинула в піч соломи, подмухала на жар і, коли вогонь спалахнув, знову посунула сковорідку в піч.

— Ну то й що! Чоловік просить, каже, що легше йому стає, як п’є ті трави. Хіба мені важко зробити людині добре діло? Зваріть або дайте сухої, та нехай сам варить. Я ж не безплатно.

Явдоха помовчала, покусала нижню губу.

— Мені зараз ніколи, приїдь отак під обід. Невеликий він теперечка пан, підожде.

— А коли б був головою, то знайшли б час і зараз, колись серед ночі приїздив, і ви не лінувалися заварювати. Це ж хвилина часу кинути в кульок сухої трави, та й все.

— Це довга пісня. Треба вносити з повітки драбину та лізти на горище, а в печі погасне. Приїдеш в обід й забереш.

«В обід я вже буду в Києві, — подумала Явдоха. — Він у мене тепер полічиться! Довіку не прощу, що забив церкву!»

Андрій пішов, а по її виду поповзла солодка посмішка та вже й не сповзала. Кришила рівними кружальцями картоплю й цвіла до неї, до сковороди, до погнутого, осмаленого рогача, до чорних челюстей. Аж поки не ввалився Гаврило. Вони не бачилися від літа. Довго вовтузився біля високого порога, переставляв то одну, то другу ногу, але поріг ладив лише з тверезими.

— Ти, окаянна, такий поріг зробила, що чесна людина його й не переступить!

— Це ви, Гавриле, чесна людина? — Така, мать, як ваша покійна баба: де не ступне, там і вкраде. Боялися її всі, як вогню.

Гаврило сперся на одвірок і замимрив, як козел:

— И-и-и. — 3 тим і подолав поріг. — Оскорблєніє, Євлампіївно, натуральне оскорблєніє.

Він стояв у Явдохи за спиною, погойдувався туди-сюди й нюхав смачні запахи, що пливли на нього з печі.

— Чого це ви, Гавриле, нализалися спозаранку? — Явдоха ще грілася серед своїх медових думок, але Гаврилова поява їх руйнувала. Вислизав Київ, у якому була двічі, і то молодою, вислизала сватівська майже в три поверхи хата, де вона сидить чомусь на двох поверхах відразу і коло неї бігають, сокорять, годять і частують гірким, солодким, кислим, хрумким, м’яким. Словом, не видиво, а коротка пісня без слів.

Явдоха любила вичитувати всіх випивох, тому й сказала з виразом святої:

— І взялися за цю п’янку кругом, а ви, Гавриле, не каєтеся.

І так було завжди. Варто було їй почути, що якась жінка любить чарку, як вона вся наїжачувалася, згонила до перенісся брови, очі ставали схожі на дві голодні п’явки, вона звертала їх до неба, вірячи, що її слова лягають відразу у найцінніше досьє небесной канцелярії.

— Я оце, Євлампіівно, знаєш, з горя випив. Така оказія сталася, що й святий Миколай напився б.

Гаврило припав очима до кришеників картоплі, що шкварчали й пахли так неповторно, як тільки може пахнути смажена картопля в печі, та ще й на соломі.

— У вас, Гавриле, усігда оказія. Свиня, звиняйте, болото собі знайде! — не повертаючи голови, сказала Явдоха. Накришила цибулі — й знову на ламкий, але найпахучіший солом’яний вогонь.

Цибуля підрум’янилася, і запахи вилетіли з печі, і до них озвався голодний Гаврилів шлунок. Однак ниточку розповіді він утримав.

— Йду раненько до автобуса — стара послала на базар. У сумці у мене п’ять десятків яєць, трилітровий бутель молока. Я — сумку в руки і йду. Морозище тріщить, а мною сон водить. Дай, думаю, щоб швидше, піду через цвинтар, бо на перший автобус спізнюся. Пішов знацця. Кругом біло, моторошно, а хрести чорніють. — Гаврило ковтнув слину, бо Явдоха із сковорідки виклала картоплю у тарілку, а на неї почала бити яйця. Прикинув оком, чи на двох ладнає снідання скупа Явдоха, чи лише для себе, і повів балачку далі: — Якось не по собі мені стало. Думаю, ану, дивись, зараз мрець вийде. Давай швидше йти. І раптом, чуєш, Євлампіївно, не стало хрестів, не стало мене.

Явдоха повернула почервоніле лице й подивилася на Гаврила.

— Я провалився, гепнувся в яму, тіки брязнув бутель з молоком і яйця квакнули. І не вдарився, не забився, а ніби на крилах або на парашуті туди спустився. М’яка посадка, значить, бо снігу туди звечора повно нападало. У першу мить нічого не можу второпати, лупаю очима, а потім згадав, що то на бабу Гапку ту яму вчора викопали. Оговтався, кричу, аж охрип, «рятуйте» та «караул», а хто ж почує в таку рань. Мороз поза шкірою гуляє, шапку по ямі шукаю, знайшов, а одягти не можу. Волосся стоїть дибки. Сиджу, зубами цокаю, вию і думаю, за що ж це так покійна Гапка на мене прогнівалася? І згадав: колись ціле літо носила до церкви яйця, а моя їх на базар сплавляла. Баба Гапка на базарі їй і бовкнула, що пізнала їх, бо такі довгенькі і червоненькі несе лише одна її курочка зозуляста і вона їх пізнала б і з заплющеними очима. Помацала б пальцями і пізнала б. Бог, Євлампіївно, все і всіх бачить.

Явдоха так реготала, що лице її вкрилося густим рум’янцем.

— То як же ви, Гавриле, вилізли з тої ями?

— А як? Розвиднілося, і хлопці йшли до конюшні, почули, прибігли, а потім віжки мені спустили й витягли. Сміялися, мало животи не порвали. Отака придибенція зі мною була. Стара на мене ще й налетіла. Їй, бач, яєць і молока шкода, а що я ледь не подох од страху в тій ямі, то мене не шкода. Ото я й випив. А хто б не випив на моєму місці?

Явдоха від сміху витирала сльози, а Гаврило грів худим плечем одвірок і вслухався в себе. Почув, як поволі втікає з нього хміль, а так нестерпно хочеться його затримати, бо лише так і почувався святим у раю і гойдався на якихось райських кущах і пив солодке райське повітря.

— Давай, Євлампіївно, не тягни ризину, став мерщій на стіл, за йордан піднімемо чарку.

Явдоха поставила на стіл тарілку з картоплею, сковорідку з яєчнею, де світилися аж червоні жовтки, квашених огірків і банку черешневого компоту.

— Ну, за все найлуче, — підняла першою чарку.

Висушили до дна. Явдоха захрумтіла огірком. Гаврило довго нюхав окраєць хліба і кректав. Картопля і яєчня танули, як свіжий сніг теплого сонячного дня.

Гаврило нюхав райські трояндові кущі й хитався на них, не чуючи й не бачачи цієї несусвітної, як вважав, грішниці Явдохи. Вона плямкала й говорила, на душі в неї було стільки сонця, що аж сліпило. Прикро лише, почала боліти голова. Останнім часом часто болить потилиця. Але вона тим не дуже переймалася.

— Їду я, Гавриле, до сватів оце в гості. Попав мій Гринь у сильно культурну сім’ю. Писав, що наравиця йому там, що як розпишуться, то й на харошу должность піде. Пише, приїдь, ма, та подивися, як я тепер живу. Кожний день у ванні купаюся. То, було, тижнями ноги не мию, а це щодня. То я оце сьогодні й думаю гайнуть, бо сильно ждуть.

Гаврило додивлявся вже на столі той сон, який обірвав йому деренчливий і потужний, як гул реактивного літака, будильник.

Явдоха прибрала тарілки, розбудила Гаврила, всунула в руки йому шапку, яка сьогодні звідала вічне пристанище баби Гапки, й випхнула в сіни.

— З богом, Гавриле, ідіть додому та проспіться, а я піду до автобуса.

— И-и-и, — протяг Гаврило, стукнувся лобом об одвірок і зарипів, захрумтів аж голубим січневим снігом.

Явдоха одягла на себе найкращий одяг, вив’язалася хусткою, вдягла плюшку, торгнула дверима і теж зарипіла сніжком. Хвіртку підперла й накинула мотузка. Пішла до Варки, скаже, щоб у хаті коли-не-коли протопила та курей нагодувала. Грошенята, тканину й нечисленну купу рушників, подарованих на похоронах, зв’язала у вузол і приховала на горищі. Ця Варка переполовинить все, та ще й скаже: «А що, ви його на той світ візьмете?» Вузол прикрила купою віниччя — не знайде.

Варка прийшла щойно з ферми, щоки її горіли з морозу. Сиділа за столом, наминала сало з вареною картоплею і хрумтіла пелюстками квашеної капусти. Відрізала шматочки від цілої головки, вмочала в олію й кидала до рота.

Явдоха лишила у веранді сумку й зайшла до хати. Варка зиркнула на матір лінькуватими очима й опустила їх у тарілку. Не любила, коли хтось приходив під час трапези, це заважало травленню й не та була насолода.

— Ото вас, мамо, тамечки з усіх сторін ждуть та виглядають, — прогугнявила вона, жуючи тверду шкуринку сала. — Ви там такі нужні своїми старцями трусить. Там тіко й балакають, де це сваха Явдоха з Дідовщини. — Варка присвиснула носом і всунула до рота півкартоплини.

— Наче я набиваюся. І Гринь, і вона просять страшне. У кожному письмі, — збрехала Явдоха, бо листів було лише два, щойно вони поїхали, від Гриня. Явдоха вперто звала Вікторію «вона». — Та й сватів охота побачить. Писав Гринь, що в кращому в хаті ходять, ніж ви, мамо, до церкви. Там, каже, в розкоші купаються. На грошах сплять і грішми вкриваються. А я їх не переїм і не переп’ю.

— Щось я не дуже вірю, що він у такій сім’ї довго вдержиться. Так ото непонятно, чого вона з ним зв’язалася. Дівчата на хермі кажуть, що в неї в Києві не такі, як Гринь, є. Аж тут таке щастя знайшла. Куди йому до неї тягатися? Роздивиться, що ледаче, дасть під зад, та й приїде він знову на вашу голову.

— Іди ти, Варко, зі своїми балачками к чортовій матері, — сказала Явдоха.

— Хіба це я кажу, це доярки таке балакають.

— Осьо тобі ключ, протопиш завтра у хаті, курям даси. — Явдоха рушила до дверей.

— Муліного купіть, — плямкнула Варка навздогін і посьорбала розсолу капусти.

У хвіртці Явдоха наткнулася на Василя. Він зіскочив з воза, блиснув засмальцьованою куфайкою, хукнув на замерзлі долоні і кинув собі на вузенькі плечі мішок комбікорму. Ніби не йшов, а повз під ним, як мураха.

— Ох, Васю, грижу собі нагуляєш, дитино, цими клунками, — пожаліла зятя Явдоха. Василь ошкірив дрібні зуби.

— Я, мамо, тягучий. Я їх стіки переносив, що можна було б викласти скирту аж до Прилук. Дві свиноматки, кури, качки — не шутка. Все годується з цих лантухів, — випалив на ходу і зник у повітці.

Явдоха потягла сумку через прозорий ставок. Дивилася на обклечані інеєм верби і думала, що їй повезло на зятя. Аби ще на невістку повезло, то й була б її душа на місці. Такий цей Василь тихий та беручкий до роботи. Ніде свого не упустить. Скільки Варку не відмовляла, щоб заміж за нього не виходила, бо дрібний, миршавенький, а дебела, з великою пазухою Варка, за Явдошиними еталонами, була чи не першою красунею на селі. Довго комизилася і все мріяла про зятя вчителя чи бухгалтера. Навіть уявляла його з чорним потертим портфелем, у фетровому капелюсі, шевйотовому костюмі і з кишеньковим годинником на цепочці, якого він раз по раз виймає з кишені білими пальцями і дивиться. Тільки не цього маленького їздового у кашкеті-шестиклинці, з личком як дулька. Горобчик, а не чоловік. А цей горобчик виявився шкодливим і зухвалим пташам. Через три місяці після весілля вродився Льонька. Соняшники дома повипиває і на сусідніх городах бешкет робить. З усього колгоспу цупить. Що на очі потрапить, те вже й на возі.

Явдоха рипіла снігом й нюхала зимові дими. Село казково-біле, по-йорданськи пахуче, сніг голубуватий від сліпучо-блакитного неба, від сонця.

Від зятя й дочки перейшла до Гриня й Вікторії. В душі тріпотіло крилечками якесь пташеня. Як не вийшло з Варкою, то сторицею повернулося за Гринем. Хіба могла мріяти вона про сватів у самісінькому Києві, та ще й неподалік золотих бань Печорської лаври. Відтоді, як Гринь і Вікторія подалися до Києва, вона і говорити, й ходити почала по-іншому. Про що б не говорила, а на язик завжди навернеться: «Ось у моїх сватів у Києві», або: «Живуть, як царі, кажуть, продавайте, свахо, хату та живіть тутечки». І пишалася, й копилила губу.

З тим і зайшла в автобус, з тим вмостилася на сидінні й згубила погляд за вікном. Все летіло назустріч молочно-біле, святкове. Чорніла одна-єдина постать у валянках, кожусі. Чоловік йшов неквапливою ходою уздовж дороги, ніс вудки. Явдоха пізнала Вернегу й посміхнулася.

Автобус промчав повз нього, а Михайло Васильович провів його байдужим поглядом і йшов собі далі. Не почував радості, що вимріяний день до нього прийшов. Марив ним, отаким святешньо-білим, чистим, спокійним, голубино-голубим. А куди та радість поділася? Нема. Михайло Васильович не знав, що всі мрії солодкі, поки вони ще мрії. Варто їм перейти у реалії, як стають справою буденною і звичною. Тому йшов байдужою, втомленою ходою, зупинявся, відпочивав — давно відвик ходити. Дарма що чисте січневе повітря розпира груди, дарма що поблискує товстим льодом ставок і хльоскають по снігу вудки. На душі як у генерала, якого вивели у відставку в кульмінаційний момент бою. Майже тридцять років прожив у шаленій круговерті, а тепер потрапив у цю оглушливу тишу.

Але Явдосі того не збагнути. Вона жила завжди однаково: не на суші і не на воді, не на горбі й не на рівному. Їхала собі у розхитаній гарбі. Її везли, а вона сиділа. Ніхто не нищив їй здоров’я, не стояли в неї за спиною начальники, не водилося в хаті будильника. Будили її завжди півень і білий світ. Що з того, думала Явдоха, що він гарцював з рання до ночі? Він там десь іде, а вона їде. Її ніхто не чіпає, а в нього і те не так, і се не так. І що з того, що колись було так?

В автобусі голова ще більше розболілася, рвало тім’я, аж мерехтіло все перед очима.

Однак Київ уже біг, летів до Явдохи. Біло-біло, а бані Лаври золоті. Явдоха аж ахнула. Згадала, що з автобуса треба виходити, як тільки минуть міст через Дніпро.

Попросила водія зупинитися, він загальмував, і Явдоха вивалилася, витягла сумку, з якої усе ж так само пахло капосними дідовщинськими мишами.

Довго роззиралася на скописько машин, тролейбусів, нескінченний потік людей. Нарешті якась жінка впіймала таксі й посадила в нього Явдоху. Вона показала водієві клаптик конверта з адресою. Він скривився, сказав, що це далеченько, возив її вуличками, провулками, підвозив когось.

Нарешті заїхав у тиху вуличку, що, нагадала Явдосі їхній райцентр. Двори, цегляні будинки, собаки у дворах. Явдоха полегшено зітхнула.

— Скільки з мене? — запитала водія, коли той зупинився.

— Трояк, — позіхнув той.

Явдоха вийняла з халяви валянок вузлик з грішми, дістала зіжмаканий трояк і подала таксистові. Він круто розвернув машину й помчав далі. А вона довго роздивлялася, шукала очима у дворах Вікторію або Гриня.

Таксист був із того десятка, до якого належала й сама Явдоха. Кляла його й сумирно тягла сумку у ту вуличку, куди показав іти чоловік. Нарешті все співпало: назва вулиці, номер будинку, і Явдоху прорвало:

— От падлюка, здерло три рублі, а я ще з кілометр тягла сумку. Щоб тобі руки покорчило.

Вона поторгала хвірткою, а потім постукала. За коричневим парканом раювала тиша. Зовсім недалеко ціле ревище, машинне пекло, а тут первісна, печерна тиша.

З неї вилетів кашель, потім непривітний і холодний, як зимовий вітер, голос:

— Що ви стукаєте? Для чого стукати? Там дзвінок є! Щось клацнуло, і перед Явдохою вималювалася постать худого, сутулуватого чоловіка, дуже схожого на Вікторію.

— Тут живуть Яничарські? — проспівала Явдоха голосом, схожим на голос її невсипущого галагана.

— Ну, — чоловік поволі ховався за хвіртку, ніби чогось боявся.

— То це ви, мать, батько Вікторії, а мені вже сватом будете? Чоловік зупинив на ній холодні сірі очі, зігнав до перенісся густі брови.

— Не знаю, кому я сват, а кому — брат. А ви, собственно, до кого? — Він майже сховався за хвіртку.

— Я Гришина мати.

— А-а-а, так вони вже тут не живуть. Купили на Теремках кооператив і перебралися.

Явдоху обвіяло від тих слів спочатку гарячим, а потім крижаним повітрям. Цей сват, зрозуміла відразу, не впустить її, навіть щоб справить нужду.

— Що ж мені тепер робити?

— Подождіть, я напишу вам їхню адресу. — Він хряпнув хвірткою і зник. Вийшов через кілька хвилин з папірцем у руках. — Отут адреса і чим їхати.

Він прикрив хвіртку, і вже звідти долетів до Явдохи його хрипкуватий кашель.

Знову петляла вулицями до зупинки двадцять четвертого тролейбуса, знову дивилася на холодні київські краєвиди. Раз по раз смикала водія, чи ще довго їй їхати. А потім трясло її ще в автобусі. Тягала сумку від будинку до будинку, почувала втому каторжанина, кляла ту мить, що погнала її в Київ. Подумала, що то їй кара за те, що не дала трави Андрієві для Вернеги, а може, й Варка наврочила.

Нарешті якісь молодята відвели її до потрібного будинку, завели у ліфт і навіть натисли кнопку потрібного поверху. Вийшла й кілька хвилин знесилено дивилася на двері з потрібним номером. Натисла на кнопку і почула, як зсередини озвався дзвінок, ніби там щось над дверима зашкварчало на гарячій сковорідці.

Гринь вималювався в дверях у смугастому халаті, з-під якого карикатурно виглядали товсті, вкриті густою рудою рослинністю ноги. Явдоха відступила крок і сказала:

— Ой лишенько! Гриню, це ти чи не ти?

У цьому одязі він разюче був схожий на неї в молодості.

— Нє, Петро Перший, — зареготав Гринь.

— Чого ж це ти як арештант?

Гринь значуще хмикнув. Він вже звик до себе нового, до цього махрового в синьо-сіру смужечку халата, до своїх волохатих, оголених ніг. І сказав те, що йому товкмачила кілька днів підряд Вікторія, поки він звик:

— Так уся Європа ходить, а ви — «арештант».

Він відійшов, пропустив матір, Явдоха зайшла й відразу напустилася на сина:

— Пишеш, приїдь, а куди, то один господь знає. Хіба важко два слова написати, що ви вже на другій квартирі?

Гринь заплямкав губами, але тут голубим вітром вибігла з кухні Вікторія. Довгий халат летів за нею, розвівався, оголюючи її стрункі ноги.

— О! Та в нас гості! — з фальшивою радістю мовила вона, скривилася й вдала, що цілує Явдоху в щоку. Та теж не лишилася в боргу: потерлася об її плече бородою й почала роздягатися.

— Хай вона сказиться, така їзда. Уже часа три по Києву катаюся. Зійшла, як ти мені казала, як тіки переїхати міст, бачу, стоїть той пам’ятник аж до неба. Думаю, кажись, усе правильно, тут десь і свати поблизу живуть.

Вікторія слухала, не перебивала і ревно чекала, коли ж Явдоха почне роззуватися, бо як почалапає у своїх валянках далі вітальні, то з нею станеться інфаркт.

— Ви скидайте валянки, нехай ноги з дороги відпочинуть, — лагідненько мовила вона. Вікторія не знала, як тепер звати їй Явдоху: тьотя Дуся відпало само собою, звати мамою цю дідовщинську посмітюху, усю нечестиву з ніг до кінчиків волосся на голові, як вважала Вікторія, язик не повертався. Тому звертання обминала.

— Та нічого, — мовила Явдоха, — мені і так добре. Валянки мнякі, не давлять.

У них у вузлику був схований увесь капітал, виділений для Києва.

По обличчі Вікторії пробігла темна тінь, і крижаний вітер війнув з очей спочатку на Гриня. Вона подавила його колючим багатозначним поглядом, мовчки показала на Явдоху, і Гринь, кахикнувши в кулак, виголосив біля кухонних дверей куцу промову.

— Ви, мамо, роззувайтеся. Ми не те що не ходимо по квартирі взуті, а даже в комнати як заходимо, то скидаємо тапочки. Так що роззувайтеся, осьо вам комнатні тапці.

З лиця Вікторії поволі сповзла тінь і виповзла на Явдошине. Вона довго вовтузилася, відв’язувала від ноги вузлик з грішми так, щоб не бачили ні Вікторія, ні Гринь, сунула його в носок валянка й нарешті закінчила свою розповідь:

— Взяла таксі, він мене з півчаса возив, здер три рублі, а я ще кілометрів із два пішки толозала.

Явдоха добавила той кілометр, щоб фарби в її розповіді не здавалися вилинялими. Тому Вікторія підстрибнула й крутнулася на місці.

— Три карбованці! Та що ви! Там від сили копійок сорок-п’ятдесят наб’є. Нащо ж ви аж три дали?

— Скіки сказав, стіки й дала. Що я, торгуваться з ним буду? Такий наче на вид представительний.

— От бидло, здирщик! — спалахнула Вікторія.

— Безобразіє! — нарешті прорвався через їхні словеса, як через частокіл, і Гринь. — Бачить, що сільська старуха, й дере.

Він заніс на кухню сумку. Вікторія завела туди й свекруху. Чекала від неї вигуків, захвату од червоних, схожих на ягідку, меблів, від штор, на яких намальовані тутешні й заморські дари землі, від стерильної чистоти. Але Явдоха була глуха і до краси, і до чистоти. Якийсь нерв, що хронічно страждав у Вікторії і змушував її все вилизувати, вишкрібати до блиску, перебував у вічній сплячці у Явдохи. Її ніколи не гнітив дискомфорт. Найбільшу насолоду в житті доставляли дармові гроші і довгий сон. Ото і вся куца формула її земного щастя. Вона дивилася не на кухню-ягідку, кухню-сонечко, обкладену з легкої руки Володимира Сергійовича кахлями з українським орнаментом, як на гуцульських рушниках, а зорила в сумку, щоб Гринь не потовк яйця.

Вікторію така байдужість образила.

«Цій посмітюсі начхати на нормальне людське житло. Живе, як у нужнику, то що їй до того імпортного й вітчизняного, що прийшло сюди прямо з бази», — зачеплена за живе Явдошиною байдужістю, подумала Вікторія.

— Що це ми вас на кухні тримаємо? Гриша, покажи мамі квартиру.

Гринь поважно виплив з кухні, як вивершена під гору гарба. З тилу він змахував на кряжисту, широкоплечу молодицю, затягнуту смугастим халатом. Весь його вигляд аж кричав: дивіться, я весь до крапельки новий. Нова хода, нова осанка, інакше тримаю голову. Викидав поперед себе то одну, то другу ногу і таким чином рухався.

Явдоха ступала по килиму, роздивлялася меблі з химерним різьбленням, м’які золотисто-жовті крісла, софу, золотисто-зелений килим на стіні, такі ж золотисто-жовті портьєри.

Гринь потягнув за мотузочок вмикач, і з люстри бризнуло у споночілу кімнату світло.

— Ловко, як у церкві, — звела до стелі очі Явдоха. — Такий абажур гарний.

— Абажур! — хмикнув натренованим голосом Гринь. — Цей абажур тищу «бабок» стоїть.

— А меблі ці п’ять з половиною тисяч, — вималювалася у дверях Вікторія.

Явдоха лише похитала головою, звузила очі до щілинок і проковтнула всі слова. Коли на неї давили тисячі, вона враз німіла.

— Це наша зала, а оце… — Вікторія відчинила двері до наступної кімнати, в якій все вражало скромністю: письмовий стіл, зелені крісла, на стінах — декоративні тарелі. — Це мій кабінет, ми ще його поки що не обставили.

Вона поки не вирішила, для чого їй знадобиться кабінет, але у багатьох Миколиних друзів вони були.

— Ти що, голова колгоспу, чи що? — вибалушилася Явдоха.

Гринь поблажливо хихикнув.

— Для вас, мамашо, голова колгоспу — це вже найбільша величина.

Вікторія пропустила те повз вуха й відчинила двері до наступної кімнати, схожої на світанкову біло-рожеву хмару в момент, коли сонце збирається ось-ось з’явитися на небі і на неї впало його перше м’яке, ясно-рожеве проміння.

Меблі білі із золотистою ліпкою, а все інше рожеве. Покривало на широченному ліжку, штори, білорожевий килим на стіні, біла ваза на підлозі з якоюсь синтетичною рожевою квіткою, щось рожеве пухнасте на підлозі.

— Це наша спальня. «Луї» зветься.

Вікторія відчула щемний приплив ніжності, любові і гордості одночасно. Таке хіба що почуває мати, дивлячись на свою вродливу, талановиту, розумну і одночасно слухняну дитину.

Повінь затопила Вікторію, і вона подалася на кухню, кинувши на ходу:

— Гриш, ідіть у кабінет.

Явдоха ще нюхнула у білій вазі рожеві троянди, здивувалася, що вони живі, і сказала розчулено:

— Такі ловкі, наче з бомаги зробляні.

— Ото через три дні за ними на базар ганяю, аж на Володимирський. Сказала, щоб постоянно були у цій вазі свіжі рози. Отак, мамо, ми скромненько собі й живемо.

У Гриня від щастя розболілася голова, а Явдоха прицмокнула лише губами й хитала головою.

Він поплив до сусідньої кімнати, вгруз у м’яке крісло, закинув ногу за ногу, виробляв позу. Явдоха й собі сіла на ту зелену, як копичка свіжоскошеної трави, розкіш.

— Ото й не писали вам, — помахуючи товстою білою ступнею, мовив Гринь. — Поки зробили ремонт, поки переїхали, меблі достали. Возні много! Думаєте, пішов у магазін і купив? Фігу з маком. Все нада достать. Але як є «бабки» та рука десь, то все дєлаєця просто.

— Ти ті меблі доставав? — озвалася з кухні Вікторія, і знову по ній прокотився лоскіт. Вона блудливо посміхнулася й заходилася терти варені буряки.

Явдоха сиділа в кріслі й нюхала запах фарби, він її приколихував, бо звикла до різних запахів у своїй хаті. Гринь усе помахував ногою, тарабанив пальцями по м’якій оббивці і сопів мирно й щасливо. Стан, у якому він перебував, був не небесною, а космічною виссю. Рік тому подібне не могли йому подарувати ніякі сни, ні навіть його химерні фантазування. Він, Гринь Непитущий, ходить, спить, усім користується, словом, живе серед цієї вишуканої, дорогої розкоші. Інколи ловить себе на думці, що це сон. Шкода, що бачить його зараз лише мати, а не півсела. Чомусь зринуло кругле, як повний місяць, Мащине лице, а потім її груди, схожі на два серпневих гарбузи, і та убога кімнатка, куди вона його привела й спалахнула раптовим коханням. Прилипла до нього, приросла так, наче й не було ніколи кпинів, насмішок, терпких жартів. Всі прив’язувалися до нього, окрім Софії. Ця зненавиділа його раптово, як раптово полюбила Машка.

Спогад про Софію притьмарив сліпуче сонце, що світило у його душі. Він любив її, наскільки дозволяла його вилиняла ще від зачаття душа.

Гринь відгородився від Софії і почав думати про Машку. Очі в нього поволі соловіли й ставали схожими на очі всіх березневих котів. Він кілька разів подумки роздягнув її, погрався на очах у матері безсоромною уявою і прогнав.

— Ну, що там нового в селі? Які новості? — розтягуючи слова і звуки, прорік Гринь.

— Та бог його знає, які новості. Відколи церкву забили, сидю дома й нічого не чую. Ото хіба піду до лавки по хліб та щось почую від людей.

— Як там Варка? Молоко носить?

— Яке там у чорта молоко! Вернегу зняли, доробив до пенсії та й пішов, а поставили Івана Вересчиного. То такий строгий, що куди твоє діло! Варку за те молоко на товаричиський суд визивали. Штрах припаяли, а далі, сказали, як попадеться, то буде гірше.

— Не імєють права, — голосом правосуддя мовив Гринь.

— Еге, не мають! Сам зловив. Йшла з вечірнього доїння з повними грєлками, а він вигулькнув, як уже повертала у свою вулицю. Каже так собі культурненько удвох із завхермою: ану, мовляв, показуй, розстібай куфайку. Варка стоїть ні жива ні мертва, нею трусить, зуб на зуб не попаде. А вони: розстібай. Мусіла молоко на свинарник віднести й поросятам вилити. Ото таке горе получилося з Варкою. Тепер і крихти не бере. Сидимо без краплі молока. Купляємо в лавці, бо цей голова ларьок поставив, і молоко колгоспникам продають. Вася теж возить ті клунки і труситься. Рідко що бере. Каже, при Вернезі можна було півколгоспу додому привезти, а цей усіх прикрутив. На роботі щоб минута в минуту був, ніякої ніде пиятики, усіх прикрутив. Той лучий був.

— Безобразіє, канєшно. Якби я там був, то такого там не було б, — сказав Гринь, почуваючи, що видиво не минає: Машка знову гойдається перед його лінивою, ситою уявою своїм налитим тілом, замішаним на якійсь пухкій здобі. Кличе і не зникає. «Треба менше спати й менше їсти всяких пундиків», — резонно зауважив собі Гринь.

— Варка вже казала, якби Гриша був, то її ніхто не трогав би.

— А як там Дмитро?

— Плохо. Діла в нього нікудишні. Лежить уже в районі. В області, казала Любка, розрізали та зашили. Пізно робити операцію.

— Значить, таки правда? А такий здоров'як був!

— Бачив би ти його зараз. Висох геть. На одних уколах живе.

Помовчали для годиться. Ця звістка не обпалила сумом Гриня.

— А Софію бачите? — стримуючи дрож у голосі, тихо запитав він, але чутливе вухо Вікторії вловило ті зрадливі нотки.

— В больниці лежить, сильно застудилася. Не знаю, може, вже й дома, але в селі балакають, що Верес туди щодня їздить.

— Я, гад, знав що так воно й буде, чувствував, що знюхаються!

Його голос упав до шепоту, і щось у ньому теж упало й заболіло, вперше й по-справжньому.

Вікторія вилетіла з кухні й стала у дверях голубим розгніваним вітром. Від неї полетіли на Гриня кульові блискавки. Вона шалено ревнувала Гриня до Софії. Ця сліпуча красуня осіла в ній якимсь важким камінчиком. Вона — одна з тих небагатьох людей, які переконали Вікторію, що село — не лише свіже повітря і натуральні харчі. В ній бачила стільки всього неординарного, що, зустрівши, кожного разу починала сумніватися у своїй непересічності і жіночих чарах. Окрім інших багатьох заборонених тем, не дозволялося Гриню у будь-яких текстах вимовляти Софіїне ім’я. Домашня інквізиція його не гнітила. Нагадував впольованого ще молодого, не навченого папугу, кинутого в дорогу клітку. Клював собі смачну їжу і вчився повторяти те, що вчила його господиня.

Гринь збагнув, що ляпнув невпопад, і отерп.

— Нащо ви йому те сказали? — затряслася від гніву Вікторія. — Та він же зараз помре від ревнощів. Ти ж її ще й зараз ревнуєш до того Вереса. Ти ще згадай про своє сватання і як тебе напала ведмежа хвороба.

У голові у Гриня попливли якісь дзвони — так дзвеніло і блискало перед очима, коли Вікторія давала йому ляпаси. Виробився умовний рефлекс. Він від переляку перестав навіть махати ногою, і гола Машка з грудьми-гарбузами відпливла у підсобку, на ходу одягаючи засмальцьований, пропахлий тюлькою і халвою халат.

— Не ревную, а, гад, зло бере. За дурачка мене щитали, — засовався в кріслі Гринь.

— А то ніби ти й не такий! Дурачок самий натуральний! Вона погнала тебе, як ледачого пса, ось ще і я візьму та вижену! Ха-ха! — Вікторія істерично засміялася.

— Брось цей разговор. Найшла про що балакати!

— Не я, а ти його почав і рота мені не затуляй.

— Накривай стол! Жрать охота! — сказав Гринь густим басом, і Вікторія слухняно пішла на кухню.

Знав би він, як любить Вікторія такі тверді нотки в чоловічій мові, як любить грубу силу і владність, говорив би лише так.

Явдоха, що не встрявала в їхню перепалку, сиділа й думала одне і те ж: коли нарешті дадуть їй попоїсти. Відтоді, як поснідала з Гаврилом, нічого в роті не мала.

Вікторія припинила її муки цілком мирною фразою:

— Мийте руки та йдіть вечеряти.

Гринь знову вийшов з кімнати, широко повідчиняв білі двері ванни й туалету й сказав:

— Заходьте, куди вам нада.

Вікторія спровадила свекруху то за одні, то за другі двері, а тоді завела на кухню, де пахли на столі наїдки.

Тихо, як великий кіт, гув холодильник, шипів на плиті чайник, пливло тепло від батарей. Застолля налаштувало на мирний лад.

— Ми, мамаша, як потепліє, приїдемо та продамо тітчину Мотрину хату, — длушпаючись виделкою в салаті з буряків, сказав Гринь.

— Може, хтось якусь тищонку дасть.

Явдоха розморено сопла над тарілкою, їла й ніяк не могла погамувати голод. Червоненька кухня посміхалася собі всіма шафчинами й пливла кудись повз неї. І голоси невістки й сина теж пливли. Їй ліньки було підтримувати їхні розмови, хоча на язиці так і вертілося сказати, що покупець давно є.

— Я сама цим займуся. — У Вікторії розлетілися поли халата, і вона світила матовими колінами, засмаглими стегнами. Гринь гуляв по них захмелілими очима й чомусь уявляв, що це сидить зовсім чужа жінка. — Тебе, Гришка, надують. Ти ж в цих ділах профан. Тикнуть тобі під ніс дулю з маком і — будь здоров.

— Не тикнуть. Я, гад, горло кому хоч за своє перегризу. Хотів уже обкласти її огнєупорним кирпичом, сарай підправити, гараж строїть — думав, тесть машину оддасть! — Гринь багатозначно прицмокнув. Хоча одруження з Софією і схоже на короткий та смішний анекдот, злий жарт, хоча доля й навернула його оглоблею, однак сум за тим усім ще потроху тлів. — Но жизнь дала тріщину, — теліпнув він і впіймав дві цівки вогню і отрути, що вилетіли одночасно з очей Вікторії.

— От бидло! Скільки вовка не годуй, а він у ліс дивиться. Ти за тою жизню жалієш? — перекривала вона Гриня.

— Не жалію, но всьо-таки…

— Що «всьо-таки»? — знову втратив рівновагу її голос.

— Нічого! Не приставай! І не чіпляйся до слов! — відрубав Гринь.

— Я поки що не чіпляюся, ти ж знаєш, як я вчепитися можу. Ти ж аж бліднеш, коли про неї згадуєш. Живеш зі мною, а про ту думаєш. Думаєш же, правда? Ну, чого ж мовчиш?

Гринь побачив знову ту картину, яка хвилювала його більше, ніж усі жінки разом взяті: Софія летить у своїх голубих «Жигулях», він сидить поруч і ловить заздрісні чоловічі погляди. І він зізнався щиросердно:

— Іногда. Даже часто здержуюсь, щоб не назвати тебе її ім’ям.

— Дрянь! Пігмей!! — Вікторія з розмаху плюхнула в його обличчя чарку з недопитою горілкою і вилетіла в біло-рожеву спальню.

Гринь облизав патьоки горілки, витер пальцями лице й замимрив:

— Отак усігда. Що не по її, зразу обзиває, по мордам б’є. Така психічна, страх.

Явдоха враз неначе прокинулася від сну й сполохано подивилася на сина.

— Нема вам за що лаятися, із-за такої чипухи…

Вікторія сиділа біля вікна й дивилася на вечірній зимовий пейзаж. Він нагадував її спальню. Дивилася на зимове пожарище неба з рожевими хмарками, білу далечінь, радгоспівські поля й курила. Поволі вгамовувалася.

Ця кімната — острівець її щастя. Заходила у неї, як у храм. І все робила з якоюсь особливою насолодою: знімала покривало, пірнала в рожеву нічну сорочку й лягала на білосніжну постіль. Якщо й думала колись про щастя, то воно випливало до неї ось такою розкішною спальнею з широченним ліжком, схожим на білу яхту. На ньому знову був хтось інший, а не оцей пришелепа. Гринь чомусь завжди ввалювався саме тоді, як той красень схилявся над нею і гаряче щось шепотів. І вона роздратовано запитувала щораз:

— Добре помився?

— Блищу, як наш унітаз, — відповідав Гринь і вкладався поруч.

Вона віддалялася від своїх видінь, поверталася лицем до цілком реального Гриня і тицькала йому в руки якусь книжку. Він пробігав очима кілька абзаців і провалювався в глибокий сон.

Вікторія інколи вставала й блукала по своїй квартирі. Вмикала світло й милувалася кімнатами, громаддям кришталю, заходила на кухню, запливала у ванну й вбирала очима її заспокійливу голубизну. Гриневе хропіння було шаленим осквернінням цієї вишуканої краси.

Вікторія винесла недопалки й викинула в туалет, повернулася, постояла перед фотообоями на стіні. Ще сплакнула, вилила із сльозами краплі злості на Гриня й рушила до дверей. Куриво, спальня, картина молодої осені на стіні заспокоїли її так, ніби вона прийняла щойно ванну із валер’янового кореня.

Зайшла на кухню зовсім присмирніла. Лише почервонілі очі нагадували про недавню грозу. Вона сіла на табуретку біля батареї.

— Так хто ж то таки з тими яблуками підстроїв? — запитала невідомо кого: Гриня чи Явдоху.

— Та хто ж, крім Пилипа і Стася, таку подлость зробить, — запобігливо озвався Гринь. — Винюхали, що нас не було, і поміняли ящики. Ті, що були в сторожці, винесли в сарай, а в порожні насипали битих, що лежали на купі. Помниш, ти ще й спросила, де це та купа яблук ділася?

— Не придала тоді значення. Мені і в голову не прийшло, що таке міг хтось устругнути. Такий старий чоловік і до такого дійти.

— То такий весь рід паршивий, кого не візьми, — сказав Гринь.

— Паршивий, паршивий, — підхопила Явдоха. Гринь вже встиг повідати їй ту невеселу історію з дідовщинськими яблуками.

— Радій, що вони вже тобі не родичі, — примруживши очі, сказала Вікторія.

— Як з тюрми, гад, вийшов. Хай воно сказиться! — голосом розкаяльника докинув він.

— То-то же, що з тюрми! Нарешті ти починаєш прозрівати. А то я швидко відправила б тебе знову до твоєї агрономші, щоб катала тебе на «Жигулях».

Гринь промовчав.

Вікторія повеселіла й присунула свою табуретку до столу.

— Ну, ще по грамулі, Вітьок!

Гринь відчув себе волом, якого розпрягли, дали напитися і кинули щойно скошеної трави.

— Валяй! — недбало махнула вона рукою. Гринева принизлива поступливість і полохливість викликали в неї гидливість. Коли він отак втягував голову в плечі, тоді бачився отой хтось, що хапав її, згрібав, трусив нею, казав щось грубе, образливе і зупиняв таким чином її істерію. І вона, як підкошена, падала в його руках. Але то все подумки. Коли б Гринь те знав. Коли б він знав, що хоче її розбещене, без найменших гальм єство. Просто треба не бліднути, не вмовкати, а вхопити за плечі руками-обценьками і довго-довго трясти. Тоді все з неї сходить, усе тане, розкисає і випаровується, як шмат льоду, кинутий на розпечену до червоного плиту.

Ніхто, окрім неї самої, не відав про ті глибоко приховані бажання. В’янув перед нею й Микола, втихав і надовго вмовкав. Єдиний раз мала те, про що мріяла її гріховна суть. Там, в Дідовщини, йшла присмерком, в саду. І той зелений залицяльник зупинив машину й перемахнув через огорожу. Говорив щось грубе й цинічне й хапав Вікторію. Вона відштовхувала його й голосно сварилася. Тоді парубок несамовито згріб її і кинув на соковиту траву. Вікторія враз зів’яла й подумала про щастя, яке ходило навколо неї в отакій подобі.

Гринь і Явдоха сопли над тарілками, Вікторія мовчала.

— Ловко у вас, — витерла пальцями масні губи Явдоха і звела очі на Гриня. — Попав ти, сину, в хороші руки, то й держися тут.

— Та вона в цій квартирі товчеться вдень і вночі. Все язиком вилизує, мене, гад, ще коло ліхта роззуває.

— Уют — моя слабість, — грайливо повела плечем Вікторія.

— Ото вам аби ще бог дитинку послав, — сказала Явдоха, не відаючи, що ці слова перетнуть Вікторію, як гостра коса.

Вона нервово вхопила м’якушку хліба, зіжмакала її й кинула в тарілку. Гринь теж нащось відломив шмат хліба, витер ним губи і кинув до рота.

— Гришка! — істерично закричала Вікторія. — Скільки тобі разів казати, щоб облишив цю жлобську звичку?!

— А що тут такого? Я ж у свій рот кладу, не у твій.

Та небесна благодать, мир і злагода, що тільки-тільки з'явилися, хруснули, як молодий льодок, на який кинули грудку.

Вікторія знову пішла до своєї спальні, в якій пахло морозним повітрям, що соталося через відчинену кватирку. Вона хряпнула нею і впала впоперек застеленого ліжка, вперше не знявши покривало. І надривно заридала. Попри щось скалічене, розтовчене й відмерле в її душі, там жило цілком здорове повноцінне бажання: Вікторія хотіла мати дитину, і кожне нагадування про неї краяло їй серце. Зринув перед очима Володимир Сергійович, вона знову відчула до нього тупу ненависть, ненависть до всіх їхніх зустрічей.

І все було ненависним: голоси, що доносилися з кухні, її біло-рожева спальня, засніжений пейзаж, підсинений зимовим смерканням, її розкішний халат, довгі нафарбовані нігті. Все дратувало, пекло, жалило. Аби ще не вчорашній день, від якого ніяк не може звільнитися. З вікна тролейбуса побачила Миколу, що котив червону колясочку до Голосіївського парку. У ній щось заболіло, а потім взялося льодом. Осіло мукою. І, напевно, надовго. Можливо, на все життя.

— Гришка! — голос її полетів через коридор.

За мить Гринь просунув у щілину дверей свого почервонілого носа.

— Зніми з антресолей розкладачку й постав у моєму кабінеті.

Вона вже сиділа на ліжку й сказала те, не повертаючи до Гриня свого бездоганного профілю.

— В курсє, — він спішно прикрив двері й погупав коридором на кухню.

— Не покладу ж я її в залі, — сказала Вікторія в порожнечу кімнати.

* * *

Київ провів Явдоху без печалі, а Дідовщина зустріла без радощів. Привезла напівпорожню сумку і повне розчарування. Хата нагадала Явдосі стратегічний об’єкт під час облоги. Все, що можна, перерито. Варка не сподівалася такого швидкого повернення матері і рискала в шафі, сундуках, ящиках, як голодний вепр. Шукала материн тайник з грошима. Так все й залишила до наступного разу, бо спішила на ферму. А перед тим, як піти звідси, нюх підняв її на горище, там вона пройшлася вздовж і впоперек, кілька разів ударилася об бантину. Зсередини хата гула, ніби по горищі сунувся танк. Нарешті знайшла те, що шукала, взяла кілька відрізів тканини, добрий десяток рушників, дві сотні грошей, сплюнула на купу віниччя й посунула вниз.

Явдоха переступила поріг хати і тільки ахнула. Кров запульсувала по жилах, голову неначе хтось вхопив обценьками і не відпускав. Так і вилетіла на січневий мороз, вхопила ротом холодного повітря й подалася у напрямку ферми. Знала, що зараз Варка може бути лише там.

Скандал вийшов на нейтральній території. Варка коливалася їй назустріч, як мандруючий айсберг. Глянула на матір і почала вростати в сніг і одночасно примерзати до нього підошвами.

— Варко, совість май, — замість вітання видихнула Явдоха. — Оддай, то моє.

— І я ваша, — сказала Варка.

— Принеси, бо до сільради піду.

— Той йдіть, — спокійно відказала та.

— Заявлю не тіки про це, а й про молоко, що годами крала.

— А ви годами його продавали і брали собі більше грошей, ніж мені. Мати називається!

— Оддай гроші і матерію. Де твоя тіко совість?

— Про совість згадали! Тепер ви мене совістите, а як мені годами брехали, то не стидно було? Од кого ви крали? Та людські матері для дітей стараються, а ви собі тягли, а в мене ж син. Осьо з гармії прийде, треба й те, треба й се. Совісна обізвалася. Ідіть, не чіпляйтеся. Тамечки, мать, наскладали, що на три віки хватить. Звикли цілий вік на дурняк жить, і — посунула повз тини, закусивши товсту губу.

— Хай тебе страшний суд скарає! — видихнула Явдоха.

— Нехай. Разом перед ним станем.

У Явдохи підвищився тиск, а потім і температура. Цілий тиждень нею водило, літали метелики перед очима, йшла носом кров. Ніхто до неї не заходив, сама сяк-так топила в плиті, сяк-так їла і бачила якість жахливі сни: то вона стоїть над ямою, то її кличе покійний чоловік Семен.

— Брешете! — пересилила своє горе. — Виживу!

І відтоді відчула себе краще, хоча голова ще боліла. Злість від Варки перекинулася на Гриня. Коли б не ті його прийми, коли б не подалася була туди з дурної голови, то все було б на місці.

А то грошенята свої розвезла, а в сумці притарабанила дулю з маком.

Відпустило, як продала Мотрину хату.

А що, поживилися? — сказала, зустрівши Варку. — Думала дам вам із Гринем по три сотні, а тепер дам одному Гриневі, а тобі осьо, — скрутила пухкеньку дулю й тицьнула Варці під ніс.

— Проваліться зі своїми грішми. В домовину собі їх візьміть.

І розійшлися ворогами.

Дві з половиною тисячі лягли туди, куди їм належало лягти. Ніхто крім неї і її худого галагана, ніколи сховку не бачив. Здогадуватися здогадувалися, а бачити не бачили, куди ховаються ті гроші, що рівчачками стікалися сюди довгі роки.

Перший рівчачок брав свій початок із церкви і дзюркотів собі мідяками, срібними й паперовими карбованцями, трояками довгі роки. З них майже нічого не витрачалося, лише обмінювались в райцентрівській їдальні на десятки й двадцятьп’ятки.

Другий рівчачок витікав із колгоспної ферми і теж хлюпотів до Явдохи довгі роки. І набігло тринадцять тисяч. Явдоха повкладала їх у трилітрові банки, закрила металевими покришками і закопала в повітці під дровами.

Сьогодні вийняла банки, переглянула шурхітливі сотні і втиснула туди ще дві з половиною тисячі. І знову поставила їх в ямку, пристелила соломою і прикрила дровами.

* * *

На початку березня приїхали Гринь і Вікторія продавати уже куплену хату.

По дорозі додому побачили в знайомому подвір’ї нового хазяїна й остовпіли.

— Що за номера? — сказав до чоловіка Гринь. — Що ви тут робите?

— Як що? Живу тут, — була відповідь.

Вони прискорили крок, заляпотіли розгаслим болотом і влетіли в Явдошину хату, відчуваючи, що скоро з неї вилетять.

Зустріч була без офіційної частини і урочистостей. Явдоха виклала три сотні, повернулася до обох спиною й посунула на кухню. Впала на ліжко й вдала із себе тяжко хвору.

Вікторію лихоманило, вона гидливо кривилася й поволі нагрівалася сама від себе, як електрочайник.

Гринь демонстрував старим стінам, вицвілим, запилюженим рушникам свою нову, придбану в новій квартирі на Теремках, походку. Міряв кімнату, викидав уперед то одну, то другу ногу, тряс головою й гундосив:

— Какоє ви імєлі право це зробити без мене? Тітка казали, що перепишуть хату мені.

— Казати казала, а не переписала, — озвалася з кухні Явдоха. — Балакати язиком можна багацько!

— Бо раптово вмерли. З городу йшли і скопитилися, — Гринь поцмокав нащось язиком.

Вікторія хрускотіла довгими пальцями, кусала губи, пускала кільця диму і цівки отрути з розкосих очей. На давно небілені стіни, на вилизаного до невпізнанності Гриня, на непричесану Явдоху, що чекала, коли вони вшиються з хати.

— За шматок кишки — сім верст пішки, — сказала не Вікторія, а збирачка народного фольклору і пожувала нижню хтиву губку. — За оцими нещасними трьома сотнями в отакий світ перти! Ну й пронира. — Вона поманила Гриня пальцем і зашепотіла на вухо: — Піди скажи, нехай дасть ще сотню-дві, та цвітний телевізор купимо.

Гринь, викидаючи ноги, посунув на кухню. Явдоха відвернулася до стіни й нюхала рідну цвіль.

— Ви ще не спите? — дипломатично кахикнув у кулак.

— За вами поспиш! Гаркотите, як оглашенні!

— Ви, мамо, ще нам якусь сотню-дві грошенят дайте. Ми добавимо та цвітний телік купимо.

— Кого-кого? — глухо вдарився об стіну Явдошин голос. — Якого ви дурня купите?

— Телевізор, — вніс ясність Гринь.

— Іди ти к разчортовій матері з тим телевізором. Яке щастя знайшов! На всяку дурничку гроші тратить! Дала три сотні, і за те дякуй.

— Мамо, я ж пішов на все готове. Ви ж усе бачили!

— А ти хотів, щоб я за тобою придане дала? Двадцять дев’ятий год балбесу, а й досі хоче, щоб мати содержала. Стидався б! Ти оно в міліції собі заробиш, а я повинна й про чорний день подумати.

— Дай бог, щоб він швидше до тебе завітав! — щиро побажала Вікторія.

Гринь вийшов з кухні і щільно причинив за собою двері.

— Чула? Її вломаєш.

— Жлобйо! Яке жлобйо! Для рідного сина пожаліла, — заговорила короткими реченнями, як автоматними чергами, Вікторія. — Подавись ти ними! В гроб собі поклади!

Гринь мовчки затягнув «блискавку» на сумці. Всі гостинці з Києва курсуватимуть назад до столиці.

— Обійдемося! — сказав Гринь.

— А чого ж не обійтися! Кормлю тебе, одягаю, квартира як ляля.

Вона вскочила в шубу й вискочила на подвір’я. Курс було взято знову на Київ. Гринь вивалився слідом за нею.

Вікторія ще стрельнула ненависним поглядом по заплаканих шибках діда Пилипа, штовхнула хвіртку, з якої давно вилетіла жива душа, й подумала, що зробила це востаннє.

Гринь плентався поруч. З дворів озивалися до нього собаки, чавкотів під ногами почорнілий сніг.

Дідовщина зачула весну.

— Ноги моєї більше не буде в цьому селі! — поклялася Вікторія.

— А я тобі казав, що мати й копійки лишньої не дасть. Ти знаєш, скільки в неї грошви десь поховано?! Страшне! Скіки слідив, щоб побачити, де вона ховає, ні разу не підслідив.

— Кому ж вона їх збирає, ця лінива посмітюха? Вже ж одною ногою в ямі стоїть.

Гринь не ображався. Лише щось раптово злетіло з нього. Зрадила походка — спрацював якийсь рефлекс. Він топтав дідовщинське болото так, як робив це усі попередні роки. Перевалювався качуром з боку на бік і толочив почорнілий сніг.

Біля Варчиного подвір’я Вікторія залишилася на вулиці, а Гринь зайшов у хату попрощатися. Лишив на клаптику паперу свою адресу.

Варка сплакнула в кінчик рябенької хустини.

— Мати таке мені, Гриша, казали, кляли, обзивали!

— Таких матерів нада… — з досадою кинув Гриць і не доказав. Махнув рукою і вийшов. Варка провела його до порога.

— Ну, всьо, пока, — Гринь потис її могутню руку й пішов. — Прівєт Васі, — кинув із шляху.

Прошкували мовчки. Обох гризла досада, втомилися за дорогу і навіть не відпочили.

— О! Ще і його несе! — сказав Гринь, побачивши Стася, що явився з-за рогу вулиці довгою безшелесною тінню.

— А-а-а, це той прибацаний.

Стась зупинився, погрів зуби під березневим, уже злагіднілим сонцем, і коли вони наблизилися, голосно сказав:

— Привіт охоронцям державного порядку, можна сказати, державним людям: сторожам і міліціонерам. Що так швидко залишаєте наше село?

Вікторія стрельнула в нього поглядом, як із мисливської рушниці, але Стась не впав — рушниця була заряджена холостими патронами.

— З хатою, чував, припізнилися. Попали на постфактум і вловили облизня вартістю в три сотні. Дарма, дарма продано хату. Вона тебе, Грицько, до тепла і додому сплавить, і прилетить Явдошин качур з теплого оманливого вирію на рідне болото, а гнізда немає. Бачив колись фільм «Примарне щастя»? Оце і в тебе таке, Грицько. Взяв би собі Машку, та й жили б на здоров’я.

По Гриневі поповзли холодні й кусючі мурахи. Він враз поменшав, голосніше почав чавкотіти мокрим снігом, сковзався по ньому й хотів одного, аби земля тріснула і він туди сховався.

Стась плуганився слідом, у нього не було певного заняття. Просто зачув весну, просто десь треба було згаяти час і поточити, язик.

— Хороша дівчина! Коли не зайду в магазин, про тебе запитує, чи не приїхав назовсім. Каже, що все одно вона відчуває, що ви будете разом. Жде. Прямо тобі не Машка, а Пенелопа. Так що ти в нас нарозхват.

Гриневі здавалося, що все на ньому горить, починаючи від розгаслих мокрих черевиків і кінчаючи намитим до синтетичного блиску рудавим волоссям.

— Зовсім звихнувся, — сказав звареним язиком.

— Це що за Машка? — розвернулася до Гриня Вікторія.

— Ни-ни-ни, — зрадливо зацокав зубами Гринь, — не знаю. Мало що він ляпне.

— Ні, знаєш. Це барахло так просто нічого не ляпає.

Стась голосно присвиснув:

— Ей, ти, королева сибірських базарів! Ти не знаєш Машки? Та це ж Гринева коханка з бюстом на всю область. Та не ревнуй, не ревнуй!

— Гришка, заткни йому рот, інакше я вчеплюся йому в горло.

Гриневі стало холодно. Ніби хтось опустив його в ополонку й витягнув звідти.

— Що я йому скажу, у нього брат все-таки голова колгоспу?

— Що ти, як мокра курка?! Де твоя чоловіча гордість?! Постав цього ідіота на місце!

— Учепиться з добра-дива, — в’янув далі Гринь.

— І що це за Машка, я тебе питаю?

— Та одна там продавщиця…

— Ти з нею щось мав?

Гринь мовчав і чвакотів розгрузлою дорогою далі.

— Я тебе запитала, ти — відповідай.

— Було дєло…

Вікторія з розмаху вдарила Гриня по щоці. Перед його очима застрибали короткі електричні спалахи, й покотилася вулицями луна. Стась розреготався й прорік:

— Так вона навіки прощалася з Дідовщиною, де вперше відчула себе ошуканою.

Постояв, повбирав очима сліпучу голубизну неба, і рушив додому.

— Значить, так, — Вікторія квапливо ковтала пропахле талим снігом і корою дідовщинське п’янке повітря. — Я тебе не хочу бачити й терпіти ні хвилини біля себе. Іди до своєї Машки з пазухою на всю республіку. Тобі, бугаяці, саме така корова й потрібна, а не така інтелігентна жінка, як я. Іди! Мені таке лайно й задарма не треба! Думала з тебе людину зробити, але ти бидло бидлом, — висотувала з себе не слова, а будяки Вікторія. — Речі твої я вишлю посилкою. Їх не так і багато.

— А гроші за хату? — Гринь хапав повітря й нагадував жирненького коропчика, якого викинули на берег, висмикнули з рота геть з м’ясом рибальський гачечок, ще не прибили, але воду на юшку вже поставили.

— А годувала, поїла, шмотки купляла за які шиші? За твої жаб’ячі очі?

Гринь ковтав солоні сльози й трюхикав за Вікторією далі.

— Тобі й слова не скажи. Тіки що не так, зразу по мордам, зразу їдь додому. Скоро інвалідом коло тебе стану.

— Ти інвалід на голову з моменту зачаття. Видно, твоя мати гарненько вмазала, коли тебе сотворяла!

Вона гидливо скривилася, по-чоловічому сплюнула й підняла комір шуби.

На автобусній зупинці стояли мовчки. Сонце поволі котилося за сонні вихололі сади. Тягло ще морозцем, але в повітрі чулося недалеке пробудження, щось чисте й радісне, як божа рань. То починала дихати весна.

Вікторія згубила розпечені й припечалені очі у засніженому колгоспному саду, що виднівся за трасою, й відчула раптову тугу за цим усім. То було останнє прощання з цим селом, що лишило в її біографії незабутній слід. З тим і сіла в автобус, відшвиргнувши з білої платформи шматочок дідовщинського болота, щоб ніщо-ніщо більше не нагадувало їй про це село. З Гринем, вирішила, вона вчинить точнісінько так, як із цим шматком болота.

Всю дорогу Вікторія затято мовчала. Гринь гугнявив їй щось на вухо. Вона ні на що не реагувала.

Повернулися до Києва, коли зовсім споночіло.

— Пошамать би чогось. — Він зайшов на кухню й сів на табуретку.

— Пошамаєш у своєї богомільної матусі! Збирай свої шмотки!

Гринь закліпав очима. Її мовчання в дорозі він розцінив як перемир’я, а виявляється, що помилився.

— Я слів на вітер не кидаю. Збирайся!

Вона влетіла в кімнату й почала швиргати на підлогу його сорочки, шкарпетки, білизну.

Гринь стояв у дверях і дивився, як швидко літали в повітрі її руки й щось викидали із шафи.

— А сірий костюм? — бовкнув Гринь.

— А костюм здам у комісійний. Ти його не купляв, ти його й носить не будеш. Машка купить. Валяй до неї. Вона ж, чув, жде тебе і вірить, що діждеться.

— Нікуди я не поїду!

— Поїдеш! Бачити таку жлобину не хочу! Вимітайся, краще самій бути, ніж жити з отаким барахлом. Думала, хоч дитину від тебе народжу, а, бачу, й цього не буде! Кастрат нещасний!

Гринь стояв у дверях і прислухався сам до себе: відчував, що і в нього лопає терпець.

— Що це за Машка і коли ти з нею крутив шури-мури?

— Коли нада було, тоді й крутив! Ясно? — підвищив раптом голос Гринь, і Вікторія замовкла. Стояла із затиснутою в руках Гриневою майкою й сторопіло дивилася на нього.

— Тобі не однаково, з ким і що я мав? Я ж не питаю про твоїх хахалів, скільки їх було в тебе — двадцять, тридцять, сто! — Він відірвався від одвірка й пішов на неї. Та дивилася на нього очікувально. Вхопив Вікторію за плечі й довго тряс, витряс усі слова, потім злість. Коли в ній лишилася одна покора, кинув її на зелений килим і почав зривати з неї одяг, нахабно і грубо. Утішив її ненаситну плоть і відразу ж піднявся в її очах на кілька щаблів.

— Іди приготуй щось їсти. Жрать, як вовк, хочу! — баском сказав Гринь і відкинувся в кріслі.

Вікторія вперше не втрутилася в його стилістику. Покірна й майже щаслива пішла на кухню.

* * *

Андрій Запорожець був першим, хто переступив Явдошину хату і побачив її на підлозі без будь-яких ознак життя. Він виволік її з хати, втягнув у машину й помчав у районну лікарню.

Діагноз встановили відразу: інсульт.

Андрій примчав до Варчиного двору й, пересилюючи тремтіння в голосі, розповів їй все від початку до кінця.

Варка мовчки слухала, не перебивала, кліпала очима й сопла. Що таке інсульт, вона не знала, второпала одне: що матері зараз немає дома і що хата незамкнена. Вона подалася туди, не проронивши жодного слова. Не зовсім повірила в Андрієві слова. Тому позаглядала в повітку, льох, постояла біля порожнього сажа й погукала: «Мамо!»

І лише тоді почала шукати тайник з грошима.

Наступного дня подалася-таки в лікарню, сподіваючись що мати повідає їй щось цінне перед тим, як залишити білий світ. Однак повернулася ні з чим.

Був обхід, до матері її не пустили, лише сказали, що стан її безнадійний. Біль не озвався, однак щось її в тій звістці приголомшило.

Варка дала Гриневі телеграму, і він явився сам, без Вікторії.

Пріли удвох цілу ніч і цілий Варчин, вихідний: знали, що десь ті гроші заховані, а де — невідомо. Знову було перерито все до нитки в старій шафі, вивернуто все в коморі — звідти пороснули по норах миші. Перещупали все в льоху, на горищі, в повітці, а грошей катма.

Десь там Явдошина грішна душа стояла на роздоріжжі і думала, чи лишати їй тіло, чи затриматися в ньому хоча б до перших пташок чи бузкового квіту, а діти ділили те, що не хотіло ділитися.

Гринь колупав стіни, Варка стукала палицею по підлозі й нашорошувала вуха. Звук у сінях в кутку розтривожив її.

— Отут, чуєш, наче гуде, як стукаєш?

Гринь із заповзятістю хорта поповз у той куток і припав вухом до долівки. Варка гамселила кілком і стояла розжохана, розтривожена, вперше в житті переживаючи справжнє потрясіння.

— Ну що?

— І мені кажеться, що звук подозрілий, тут могла запросто заховати. Неси лопату й сокиру.

Варка гайнула в повітку й принесла, що просив Гринь. Він надрубав ямку, а потім лопатою поглиблював її. Варка світила каганцем. Обоє нагадували злодіїв-могильників. Навіть перейшли на шепіт. Гринь витер з чола густі крапельки поту.

— Бачу, гад, додлушпаюся до води, а «бабок» не найду.

— Копай, Гри, копай.

— Бери та копай! Почула вона не такий звук! — визвірився на неї Гринь.

— Ти ж теж слухав і казав, що наче щось подозріле, як я гупала.

— Ну, немає ж, сама бачиш, що нема.

Гринь загорнув ямку й затоптав ногами свіжу землю, так ніби поховав у неї свої і Варчині надії.

Зайшли до хати, як золотошукачі-каторжани. Золота не намили, а долоні й п’яти нашмульгали. Гринь впав на диван, наполохавши скрипом пружин пилюку, а заодно й домовика. Варка стояла коло лежанки й свердлила очима синього сволока. Думала, що їй уже пора йти додому поратися, а раптом Гринь знайде ті гроші, і лишиться вона ні з чим.

— Шукали, шукали й осталися ми, Гри, при бубнових інтересах, — шморгнула вона носом.

— Що да, то да! Нада навістити, узнати, як там діла. Може, сама признається, — сказав Гринь і помахав ногою. У цій розслабленій позі йому не вистачало європейської форми і заважали холоші. Відчув, що заскучав сам за собою, за тим у смугастому халаті, із залишками чогось первісного на литках.

— З’їзди завтра туди, Гри, — вхопилася за те Варка. — Узнай, як там, з врачами поговори. А може, вони вже неживі?

— Все возможно, — сказав Гринь і поводив плесковатим носом, щоб прогнати сон. Однак Варка кудись відпливала від нього й припливала, як шлюпка.

— Бачиш, як воно виходить. Гребли, гребли, і все може піти прахом. Такі вже недобрі. — Варка схлипнула, рот скривився, і півобличчя стало, здається, губами. У відповідь почула хропіння. Вона витерла очі, здвигнула плечима й пішла.

Волочила думки, як граблі: як же це вона не пристежила, куди ховає мати гроші?

— Дала маху, — підвела чорну риску під всім і знову зарюмсала.