БОЛЕСЛАВ ПРУС
КОНРАД Т. ЛЕВАНДОВСЬКИЙ
ФАРАОН ВАМПІРІВ
ВСТУП
У північно-східнім куті Африки лежить Єгипет, вітчизна найстаршої та останньої людської цивілізації, яка в крові та болю надала початок новим розумним расам. Тисячі років тому єгипетські жерці були провідниками вмерлих, яким їхня воля та знання гарантували безсмертя та життя після смерті. Жерці лікували хворих як лікарі, впливали на хід публічних робіт як інженери, і, поряд з тим – на політику як астрологи, а, над усім, як знавці власної країни і її сусідів; вони змогли ввести свій народ в часи Великої Зміни, якій самі вже не спростали.
Ця історія розповідає про події, підчас яких в Єгипті пала остання людська династія, а після сина Сонця, того, хто живе вічно, Рамзеса ХІІ на трон вступив той, нехай живе вічно, син Сонця Сен-амон-Рамзес ХІІІ, але невдовзі вирішив оздобити власне чоло уреєм[1] темряви, який називали короною вампірів…
РОЗДІЛ І
На тридцять третьому році свого успішного правління Мер-амон-Рамзес XII, володар Верхнього та Нижнього Єгипту, правитель Фінікії та дев'яти народів, після поради з богами, рівний яким він є, призначив свого двадцятидворічного сина, Хам-сем-мерер-амон-Рамзеса, наступником престолу.
Цей вибір дуже порадував благочестивих жерців. Бо старші сини фараона, через незбагненне чаклунство, були одержимі злим духом. Зміни, що відбулися в їхній крові, обернулися проти них. Лише четвертий син, Рамзес, народжений від цариці Нікотріс, яка померла під час пологів, був сильним, як бик Апіс, і хоробрим, як лев, з якими він був родичем по крові.
Отримавши титул ерпатра, молодий царевич попросив батька милостиво призначити його командиром корпусу Менфі. Рада під головуванням військового міністра Сан-амон-Херхора, верховного жерця храму Амона у Фівах, вирішила: наступник трону з підготовленим до бою корпусом у десять тисяч чоловік виступить на схід до кордону землі Госен. Тим часом генерал Нітагер, головнокомандувач армії, що охороняє ворота Єгипту від вторгнення азійських народів, виступить від Гірких озер проти наступника.
Дві армії зустрінуться в пустелі поблизу міста Пі-Байлос. Наступник трону здобуде перемогу, якщо Нітагер не застане його зненацька, тобто якщо він збере всі свої полки та зможе вишикувати їх у бойовий стрій для зустрічі з ворогом. Його достойність Херхор буде в таборі царевича Рамзеса і доповість фараону про перебіг подій.
Шістнадцятого дня місяця Мілорі, тобто на початку червня, десять полків спадкоємця престолу розташувалися табором на дорозі над містом Пі-Байлос разом зі своїм обозом та частиною військових машин. Їхніми рухами керував сам спадкоємець. Він сам організував дві лінії розвідки: дальню для спостереження за ворогом, а ближчу — для захисту власної армії від нападу, що було можливо в місцевості, повній пагорбів та ярів. Завдяки цьому зосередження власне корпусу відбувалося дуже швидко, і війська прибули до Пі-Байлоса у призначений час.
Ситуація була іншою для штабу князя та грецького полку, який його супроводжував. Штаб, зібраний у Мемфісі, мав найкоротший шлях, тому він вирушив останнім, тягнучи за собою величезний обоз. Майже кожен офіцер, а це були паничі із знатних родин, мав лектику, яку несли чотири невмерлі чорношкірі, бойову колісницю, намет та численні скрині з одягом, їжею та глечиками, наповненими пивом та вином, а також місячних танцюристок, які повинні були лежати вдень у спеціальних саркофагах, щоб на них не падав жодний промінь сонця. Коли ця куча-мала виступила з Мемфіса, вона зайняла більше місця на дорозі, ніж армія наступника престолу.
Щовечірні виступи танцюристок і співачок у прохолоді, під зоряним небом, на тлі дикої природи так захоплювали молодих офіцерів, що вони спали кілька днів після цього, зовсім не придатні до виконання службових обов'язків. Роздратований спадкоємець престолу, дізнавшись про дії свого штабу, наказав якомога швидше повернути прекрасних вампіриць до міста та пришвидшити марш.
Його достойність Херхор, військовий міністр, залишився при штабі, офіційно лише як глядач. Це був чоловік сорока років, але все ще жвавий, міцної статури та замкнутий. Він рідко говорив і так само рідко дивився на людей з-під опущених повік. Як жрець, він голив бороду та волосся і носив шкіру пантери, перекинуту через ліве плече.
Його лектику, які несли шість обезголовлених чорних напівмумій, постійно супроводжував Пентуер, жрець і писар міністра, худий аскет, який навіть у найспекотнішу погоду залишав свою поголену голову непокритою. Він був простолюдином, але, незважаючи на своє скромне походження та саму наявність людської крові в його жилах, він обіймав важливе становище в державі завдяки своїм винятковим здібностям.
Попередню ніч штаб наступника престолу разом з його достойністю міністром провів під відкритим небом за милю від полків, які вже шикувалися до битви поперек дороги за містом Пі-Байлос.
У цьому районі панувала велика активність, кишіло військами та їхньою прислугою. Попереду пройшов загін кавалерії, озброєної списами. За ними йшли лучники в чепцях та спідничках, з сагайдаками за спинами та широкими тесаками на правому боці. Лучників супроводжували пращники, які несли мішки зі снарядами та короткі мечі. За сто кроків позаду них йшли два невеликі піхотні загони: один озброєний списами, інший — сокирами. Обидва несли прямокутні щити. Над усім цим піднялася хмара золотого пилу, і хвилям коливався жар.
Раптом від авангарду підскакав верховий солдат і повідомив міністрові, що наближається наступник престолу. Його достойність зліз з лектики.
— Вітаю тебе, сину фараона, нехай живе він вічно, — сказав Херхор.
— Вітаю тебе і бажаю жити довго, святий отче, — відповів Рамзес. — Ти рухаєшся так повільно, ніби тобі відпиляли ноги, а Нітагер стоятиме перед нашим корпусом щонайпізніше через дві години.
— Ти сказав правду. Твій штаб марширує дуже повільно.
— А що робить Патрокл?
— Патрокл з грецьким полком супроводжує військові машини.
— А мій родич і ад'ютант Тутмозис?
— Нібито, він ще спить, відновлюючи кров, втрачену під час нічної гулянки.
Рамзес нетерпляче тупнув ногою по землі і замовк. Це був красивий юнак, з майже жіночним обличчям, якому гнів та засмага прибавляли привабливості. Лише легка схожість зі сфінксом видавала левову кров у його жилах, яка ідеально поєднувалася з людською.
— Тутмозис — лайдак! — заявив наступник. Потім, дивлячись на оточення, яке вже зібралося навколо нього, він наказав найближчому офіцеру: — Еунана, йди розвідати дорогу попереду!
— Можливо, ти, о образ місяця, доручиш мені зараз розвідати ущелини? — тихо спитав офіцер.
— Знаю, що ти чуйний, — відповів Рамзес. — Слідкуй за всім.
Як тільки Еунана відійшов, як у задній частині колони, що йшла, вибухнув ще більший галас. Розганяючи грецьких солдатів, з'явився юнак, одягнений у багато вишитий фартух і золотий пояс через плече. Однак понад усе виділялася його величезна перука, що складалася з безлічі кісок, і накладна борода, схожа на котячий хвіст. Це був Тутмозис, найвидатніший модник Мемфіса, який прикрашав себе та обливався парфумами до такої міри, якби вже й не жив, і за ассирійською модою, намагався приховати перші ознаки тління.
— Вітаю, Рамзесе! — вигукнув денді, різко відштовхуючи офіцерів. — Уяви собі, що твоя лектика десь загубилася, тож ти мусиш сісти до моєї, яка, хоча й негідна тебе, але не є найгіршою.
— Ти розгнівав мене, — відповів царевич. — Спиш замість того, щоб пильнувати військо, а тим часом загін просувається без команди.
— Але ж тут є військовий міністр і великий Патрокл! Чого я вартий порівняно з ними? Сідай до моєї лектики, Рамзесе. Там є свіжі вінки з троянд, смажені пташки та глек вина з Кіпру. Смійся над цим, — посміхнувся елегантний юнак, — і радуй своє піднебіння, перш ніж його видублять содою так, що не відчуватимеш жодних смаків! Я також забрав, — додав він тихіше та фамільярніше, — саркофаг із Сенурою...
— Сьогодні я не можу думати ні про що, крім армії.
— Оцей твій потяг до війни в тобі просто жахливий.
У цей момент з авангарду вилетів вершник. Це був розгарячкований Еунана.
— Ерпатре, найвищі вуста! — вигукнув офіцер, схиляючись перед Рамзесом. — Коли, згідно з твоїм божественним наказом, я їхав на чолі загону, пильно стежачи за всім, то помітив на дорозі двох прекрасних скарабеїв. Кожен зі священних жуків котив перед собою кулю муміє[2] через дорогу, в бік пісків. Тому, як веліло благочестя, я та мої люди, віддавши шану золотим зображенням сонця, зупинили наш марш.
— Бачу, що ти й справді благочестивий єгиптянин, — відповів достойний Херхор. І, повернувшись до кількох високопосадовців, що стояли ближче, додав:
— Ми не підемо далі дорогою, бо можемо затоптати священних жуків, а що ще гірше, пил від їхніх подрібнених кульок може піднятися разом з пилом і потрапити в легені солдатів... Пентуер, чи можемо ми обійти скарабеїв через той яр, що праворуч?
— Так, — відповів писар міністра. — Цей яр має милю довжини і знову виходить на дорогу, майже навпроти Пі-Байлоса.
Свита царевича з нетерпінням чекала рішення.
— Величезне марнування часу! — сердито втрутився наступник. — Така перешкода не зупинить навіть осла на його шляху.
— Бо ж осел ніколи не буде фараоном, — спокійно відповів Херхор.
— У такому разі, ти, міністре, проведи загін через яр! — вигукнув Рамзес. — Я не знаюся на жрецькій тактиці. Крім того, мені потрібно відпочити... — звернувся він до Тутмозиса. — Чи достатньо щільно затягнуті штори у твоїй лектиці, щоб Сенура могла вийти з саркофага?
РОЗДІЛ II
Його достойність Херхор негайно наказав своєму ад'ютантові, який носив сокиру, взяти на себе командування авангардом замість Еунани. Потім він вислав наказ, щоб військові машини з'їхали до яру.
Незважаючи на пісок, військові машини, кожна запряжена парою волів, котилися пустелею швидше, ніж дорогою. Еунана йшов поруч з першою з них, спантеличений і розмірковуючи, чому міністр позбавив його командування авангардом. Добру півгодини процесія рухалася звивистим яром з голими, стрімкими стінами, коли авангард знову зупинився. У цьому місці простягнувся досить широкий канал. Кур'єр, посланий до міністра зі звісткою про перешкоду, приніс наказ негайно його засипати. Близько ста грецьких солдатів з кирками та лопатами кинулися до роботи.
Раптом з глибини яру вийшов чоловік з мотикою. Це був старий єгипетський феллах.
— Що ви робите, язичники? Це ж канал! — вигукнув він у повному здивуванні.
— Як ти смієш проклинати воїнів його святобливості? — гордовито запитав його Еунана.
Селянин втратив мужність і почав благати:
— Пане, — сказав він, — але ж я сам копав цей канал десять років, ночами та святами! Наш хазяїн пообіцяв, що якщо я зможу провести воду в цю долину, він зробить мене своїм наймитом, дасть мені п'яту частину врожаю та дарує мені свободу... Чуєте...? Свободу мені та моїм трьом дітям, о боги!
Він підняв руки і знову повернувся до Еунани:
— Протягом десяти років, коли інші ходили на ярмарок чи на танці, або ж на святу процесію, я прокрадався до цього негостинного яру. Я не ходив на могилу власної матері, лише копав, забув про померлих, щоб моїм дітям та собі хоч на один день перед смертю дати волю та землю…
Феллах замовк, помітивши наближення свити міністра Херхора. По віялу він зрозумів, що це має бути хтось величний, а по шкурі пантери — що це має бути жрець. Він підбіг до нього, став на коліна і вдарився головою об пісок.
— Чого ти хочеш, чоловіче? — спитав сановник.
— Він хоче, щоб цей рів не засипали, — сказав Еунана.
Міністр знизав плечима і пішов до каналу, через який був перекинутий пішохідний місток. Тоді розпачливий селянин схопив його за ноги.
— Заберіть цей напівтруп... — крикнув його достойність, відсахнувшись, ніби від укусу гадюки.
Еунана покликав солдатів. Через мить його достойність, звільнений, досяг іншого боку рову, і солдати, частково піднявши в повітря, потягли феллаха в тил загону, що йшов маршем. Його пригостили кількома десятками кулаків, а унтер-офіцери, завжди озброєні очеретяними тростинами, відрахували кілька десятків ударів і покинули біля входу до яру.
Побитий, закривавлений бідняк хвилину сидів на піску, протер очі і раптом, схопившись, почав тікати в бік дороги, стогнучи:
— Поглинь мене, земле...! Нехай буде проклятий той день, коли я побачив світло! У плащі правосуддя немає навіть клаптика для рабів. І самі боги не подивляться на таку істоту, чиї руки лише для роботи, чиї уста лише для плачу, а спина лише для палиць... О смерть, перетвори моє тіло на попіл, щоб я не народився рабом вдруге там, на полях Озіріса! Тому я відрікаюся від людського життя! Відрікаюся від своєї віри! Тепер я приймаю долю невмерлого...
Зловісна хитрість спалахнула в очах нещасного. Він швидко переконався, що поруч нікого немає, і похитуючись пішов дорогою туди, де, як йому сказали під час бичування, були скарабеї, які стали причиною його нещастя. Невдовзі він їх знайшов.
Жах святотатства, яке він збирався вчинити, на мить зупинив його, але чорний відчай переміг усі страхи. Феллах забрав у одного зі скарабеїв його кульку, розчавив її в тремтячих руках, притиснув чарівний пил до обличчя і глибоко вдихнув. Тепер настав час зробити цей подих останнім. Святотатець спішно потягнувся до мотузки, зав'язаної навколо його стегон…
Тим часом царевич Рамзес, задихаючись від гніву, піднявся на вершину пагорба, а за ним пішов Тутмозис. Сенура розлютила спадкоємця престолу. Вона надто боялася, що випадковий порив вітру підійме завісу лектики і обпече її сонячним світлом. Вона думала лише про це, а не про задоволення, яке мала б принести своєму панові. Зрештою, розгніваний Рамзес наказав їй повернутися до саркофага і залишив лектику свого двоюрідного брата. Бажання наступника трону залишалося незадоволеним, що подвоїло його гнів через дії Херхора.
З яру долинав галас солдатів і гуркіт балліст і катапульт, що котилися по дорозі.
— Дивись, — крикнув Рамзес Тутмозисові, — це нібито моя земля, а ось мої війська! І все ж верховний головнокомандувач цими військами — жрець! Як хтось може таке терпіти?!
— Херхор — великий воїн! — прошепотів Тутмозис, наляканий богохульством.
— Який він воїн! Що він завоював?! Подивись, що роблять наші сусіди. Ізраїль зволікає зі сплатою данини і платить все менше і менше. Хитрий фінікієць щороку виводить кілька кораблів з нашого флоту. Ми повинні утримувати велику армію проти хеттів на сході, а в Ассирії, навколо Вавилона та Ніневії, назріває рух, який відчувається по всій Месопотамії. І що на це ми? Дивись, Тутмозисе, який кінцевий наслідок правління жерців. Мій прадід мав сто тисяч талантів річного доходу та сто шістдесят тисяч війська, тоді як мій батько має лише п'ятдесят тисяч талантів і сто двадцять тисяч війська.
— Звідки ти все це знаєш...? Звідки беруться такі думки? — вголос подумав Тутмос, мовчки клянучись, що сьогодні він особисто проб'є Сенуру осиковим кілком.
— Але я не походжу з роду жерців! Мене ж вчили, ще до того, як я став наступником трону. О, коли я стану фараоном після мого батька, нехай він живе вічно, я поставлю на шиї ногу, взуту у бронзовий сандаль! І спочатку я зазирну до їхніх скарбниць, які завжди були переповнені, але з часів Рамзеса Великого вони почали розбухати, і сьогодні вони так розпухли від золота, що скарб фараона за ними майже не є видним.
— Горе мені і тобі! — зітхнув Тутмозис. — У тебе є плани, які змусять цей пагорб зігнутися, якби він почув і зрозумів. І хто піде за тобою?
Царевич подумав, а потім нарешті відповів:
— Військо...
— Значна його частина піде за жерцями.
Вони досягли вершини пагорба. Раптом Тутмозис, який трохи виступив уперед, вигукнув:
— Невже очі мої наврочили? Дивись, Рамзесе!
— Це, мабуть, якесь жрецьке господарство, яке не сплачує податків, — гірко відповів царевич.
Біля їхніх ніг простягалася родюча долина, видно було кілька хатин для слуг і гарний будинок управителя. Пальми, виноград, оливки, фігові дерева з повітряним корінням, кипариси, навіть молоді баобаби. Посередині протікав струмок.
Двоє юнаків спустилися до виноградників і тут почули жіночий голос, що співав тужливим тоном:
— Де ти, курочко моя, відкликнися! Де ти є, моя кохана?... Де ти, відкликнися! Пам'ятай, що ніч тебе застане, і ти не потрапиш додому. Відкликнись, а то я розгніваюся і піду, а тебе схопить яструб…
— Подивись-но, Рамзес, яка гарна дівчина! — захоплено вигукнув Тутмозис.
Замість того, щоб дивитися, царевич вибіг на стежку та перегородив шлях співачці. Це справді була гарна дівчина з грецькими рисами обличчя та шкірою кольору слонової кістки. На ній був довге біле вбрання, під прозорою заслоною було видно її схожі на яблучка дівочі груди. Чорне волосся було закручене у вузол на потилиці.
— Хто ти, дівчино? — вигукнув Рамзес. Загрозливі зморшки зникли з його чола, а очі заблищали.
— О, Єгово!… Отче!... — вигукнула вона, її оксамитові очі набули виразу ніжного смутку. — Звідки ти прийшов?… — тремтячим голосом спитала вона Рамзеса. — Солдатам сюди заходити не дозволено.
— Чому ні?
— Тому що це земля великого пана Сезофріса.
— Хо! хо! — посміхнувся Рамзес.
— Не смійся, бо скоро збліднеш. Пан Сезофріс — писар пана Хаїреса, який носить віяло над найвидатнішим номархом Мемфісу…
— Хо! хо! хо! — повторив Рамзес, сміючись все голосніше й голосніше.
— Твої слова дуже сміливі, — сказала дівчина, насупившись. — Якби не доброта на твоєму обличчі, я б подумала, що ти грецький найманець або бандит.
— Він ще ним не є, але одного дня може стати найбільшим бандитом, якого коли-небудь бачила ця земля, — вставив елегантний Тутмозис, поправляючи перуку.
— А ти мусиш бути танцюристом, — відповіла дівчина, вже підбадьорившись. — О!… Я навіть впевнена, що бачила тебе на ярмарку в Пі-Байлосі, як ти заклинав змій…
Обидва юнаки були у чудовому настрої.
— А ти хто така? — спитав Рамзес дівчину, взявши її за руку, яку вона відвела.
— Не будь таким сміливим. Я Сара, дочка Гедеона, управителя цього маєтку.
— Єврейка? — спитав Рамзес, і тінь промайнула по його обличчю.
— Чи це шкодить!... — заспокоював його Тутмозис.
— Отже, ви язичники, — з гідністю сказала Сара. — Відпочиньте, якщо втомилися, назбирайте собі винограду та йдіть з Богом.
Вона хотіла піти, але Рамзес зупинив її.
— Зупинися! Ти мені подобаєшся, і не можеш залишити нас просто так.
— Тебе опанував злий дух. Ніхто в цій долині не наважився б так зі мною говорити... — обурилася Сара.
— Ким би ти не була, твоя краса перевершує мою гідність, — пристрасно відповів Рамзес.
— Чи ти вважаєш, що єврейки менш солодкі за єгиптянок? — спитав Тутмозис. — Щоправда, вони не бажають виправляти власну кров, тому швидко стають потворними і старіють, а також вони скромніші, але вже це надає їхньому коханню надзвичайного шарму. У мене було три коханки-єврейки… Головне — взяти їх, поки вони ще свіжі!
— Досі ти казав правду, а тепер брешеш, — сказала Сара. — Єврейка ніколи не буде нічиєю коханкою! — гордо додала вона.
— Навіть коханкою писаря у такого пана, який розмахує віялом над номархом Мемфіса? — глузливо запитав Тутмозис.
— Навіть…
— Навіть коханкою того пана, що носить віяло?
Сара завагалася, але відповіла:
— Навіть.
— Тож, можливо, вона не стала б коханкою номарха?
У дівчини впали руки. Вона здивовано подивилася на обох юнаків по черзі. Її губи затремтіли, а очі наповнилися сльозами.
— Хто ви такі? — стривожено запитала вона. — Ви спустилися сюди з гір, як мандрівники, які потребують води та хліба. Але ви розмовляєте зі мною, як найбільші пани… Що ви за люди? Твій меч, – звернулася вона до Рамзеса, – інкрустований смарагдами, а на шиї у тебе ланцюг такої роботи, якого наш пан, милосердний Сезофріс, не має у своїй скарбниці.
— Скажи мені краще, чи я тобі подобаюся? – наполягав Рамзес, стискаючи її руку та ніжно дивлячись їй в очі.
— Ти такий же прекрасний, як ангел Гавриїл, але я боюся тебе, бо не знаю, хто ти такий…
Раптом з-за гір пролунав звук сурми.
— Тебе кличуть, Рамзесе! – сказав Тутмозис.
— А що, якби я був таким же великим паном, як твій Сезофріс? – продовжив царевич.
— Ти можеш бути… – прошепотіла Сара.
Десь на пагорбі пролунав звук другої сурми.
— Ходімо, Рамзес! – наполягав стривожений Тутмозис.
— А що, якби я був наступником престолу, ти б пішла до мене, дівчино? — спитав царевич.
— О, Єгово… — вигукнула Сара, падаючи на коліна.
Тепер у різних місцях сурми грали швидку побудку
— Біжимо… — вигукнув відчайдушно Тутмозис. — Хіба ти не чуєш тривоги в таборі?
Наступник трону швидко зняв ланцюг з шиї та накинув його на Сару.
— Віддай це своєму батькові, — сказав він. — Я купую тебе в нього. Будь здорова!
Він підняв її, пристрасно поцілував у губи, і вона знову впала вперед і обійняла його ноги.
Юнаки побігли на звук сурм.
РОЗДІЛ III
Наступник престолу і його супутник чверть години бігли скелястим хребтом пагорба, чуючи, як сурми все ближче оголошують тривогу. Нарешті вони досягли місця, звідки могли оглянути всю околицю.
Греки зі своїми машинами стояли без діла біля гирла ущелини, а шлях їм перегороджували щільні ряди якоїсь іншої армії, немов чотири паралельні огорожі, наїжачені іскристими списами.
— Що тут відбувається?... — грізно крикнув Рамзес, підбігаючи до штабу. — Чому ви трубите тривогу замість того, щоб марширувати?!
— Ми відрізані, — сказав Херхор.
— Як?... Ким?!
— Трьома полками Нітагера, що вийшли з пустелі.
— Отже, ворог стоїть там?
— Стоїть сам непереможний Нітагер...
Спадкоємець престолу в цей момент ніби збожеволів. Його рот скривився, очі вирячилися. Він вихопив меч і, біжучи до греків, хрипко крикнув:
— За мною проти тих, хто перегородив нам шлях!
— Живи вічно, Рамзесе! — вигукнув Патрокл, також вихоплюючи меч. — Вперед, нащадки Ахіллеса... — звернувся він до своїх воїнів. — Покажемо єгипетським коровникам, що нас не зупинити!
Сурми засурмили до атаки. Чотири короткі, але прямі ряди просунулися вперед, здіймаючи хмару пилу та хвалебні вигуки на честь Рамзеса.
За лічені хвилини греки опинилися перед набагато більшими єгипетськими силами та завагалися.
— Вперед… — крикнув спадкоємець, біжучи з мечем у руці.
Греки опустили списи. Шепіт поширився по рядах противників, і їхні списи також опустилися.
— Хто ви, шаленці… — гучно вигукнув Нітагер.
— Спадкоємець трону! — відповів Патрокл.
Хвилина тиші.
— Розступіться! — наказав той самий голос, що й раніше.
Полки східної армії повільно розчинилися, як важкі подвійні ворота. Грецький загін пройшов крізь них.
Тоді до спадкоємця престолу підійшов сивоволосий воїн у золотому шоломі та обладунках і, низько уклонившись, сказав:
— Ти переміг, ерпатр. Тільки великий вождь вибирається з клопотів таким чином». Ти показав левові кігті, як і личить дитині фараонів.
— Ти — Нітагер, найхоробріший з хоробрих! — вигукнув задиханий царевич, опускаючи меч. — Вітаю тебе, великий вождю!
Маневри були визнані закінченими. Спадкоємець трону в супроводі свого міністра та генералів поїхав до військ у Пі-Байлос, привітав ветеранів Нітагера та попрощався з його полками, наказавши їм йти на схід. Сам він та його свита вирушили назад до Мемфіса.
Навпроти яру, в який вранці спустилися військові машини, за дванадцять кроків від дороги росло старе тамариндове дерево. Тут зупинилася варта, що передувала свиті царевича.
На вутлому дереві висів голий чоловік.
— Що це означає?» — вигукнув спадкоємець.
Помічники підбігли до дерева та зрозуміли, що повішений — це той старий феллах, канал якого засипала армія. Тіло повішеного все ще рухалося, але це був ще не кінець агонії, але щось набагато зловісне. Кожна частина тіла робила некоординовані рухи, ніби жила власним життям. Його язик рухався в роті, як змія, а сліпі очі кліпали.
— Що це? — подумав Рамзес, підходячи ближче. — З яких це пір звичайні самогубці оживають?
Збуджений Пентуер проштовхнувся крізь солдатів, безцеремонно схопив Рамзеса за руку та потяг його назад.
— Захищайте ерпатра! — крикнув він охоронцям царевича. Ті слухняно опустили списи, хоча спочатку не розуміли, проти кого. Однак, вони швидко це стало ясно.
Рухи повішеного раптом зробилися цілеспрямованими, гнучкими та еластичними. Немертвий феллах схопився однією рукою за натягнуту мотузку над головою, легко підтягнувся і одночасно послабив його іншою, потім стягнув петлю з шиї. Потім він легко зістрибнув на пісок і, видаючи зловісний вереск, кинувся на охоронців Рамзеса.
— Амон, Озірісе, Апіс! — крикнув Пентуер. — Благаю вас, не здавайтесь!
Найхоробріший із воїнів стрибнув уперед і проткнув селянина списом. Невмерлий не відреагував. Він недбало переламав держало навпіл, притягнув супротивника до себе і миттєво відірвав йому голову — легко та вільно, мов гранат. Наступної миті він розтрощив череп, ніби це була шкірка плода, і, голосно сьорбаючи, всмоктав свіжий мозок.
Оніміла від жаху свита Рамзеса лише спостерігала. Ніхто не смів відступити перед ерпатром чи зробити хоча б півкроку до чудиська, в якого перетворився жадібний до помсти феллах.
— Ассирійська зараза... — прошепотів Пентуер, наполовину собі, наполовину наступникові трону.
Невмерла бестія, з обличчям, залитим свіжою кров’ю та охляпами мозку, задовольнивши свій початковий голод, накинулася на решту єгиптян. Гвардійці не виявляли страху. У першому зіткненні живий труп збив на землю половину охоронців царевича, розтрощивши списи, спрямовані на нього, та розбивши їхні щити разом з руками. Пролунали жахливі крики та тріск ламаних кісток.
Рамзес завмер, як лев, що причаївся, його рука була на рукояті меча, який він лише наполовину витягнув з піхов. Перед обличчям небезпеки тваринний інстинкт взяв гору над його тілом. Його волосся стало дибки, мов левова грива. Спадкоємець престолу, наполовину перетворившись на тварину, чекав ідеального моменту для удару. Тутмозис же не готувався до битви; він явно хотів втекти, але гідність та вірність завадили йому залишити царевича. Тож він завмер.
— Сокирники, вперед! — Пентуер був єдиним тут, хто не втратив самовладання. — Відрубайте йому руки, а потім голову! Слава воїнам Його святобливості Фараона! Хай загинуть мерзенні богохульники!
Сокирники і справді досягли успіху набагато краще, ніж списоносці. Б'ючись у строю, плече до плеча, вони засипали нежить ударами з обох боків, відрубуючи йому кінцівки, ніби очищаючи дерево від гілок, і нарешті розсікаючи його, мов рибу. Гвардійці під наглядом Пентуера закопали ці шматки, які ще рухалися та сіпалися, в пісок окремо, на безпечній відстані один від одного, щоб вони не зрослися знову. Коли прибула свита Херхора, інцидент закінчився. Невмерлі раби первосвященика, які несли ноші, хоча й безголові, мабуть, якимось чином відчули кров, бо, проходячи повз місце події, вони широко роззявили стравохідні отвори, що залишилися незашитими на верхівках їхніх ший, і намагалися ковтнути повітря. На щастя, завдяки ретельному та вмілому відсіканню їхніх голів раніше, вони зараз не повстали, але після миттєвого хвилювання підкорилися наказам двох своїх погоничів, які направляли їх довгими шипами, і неухильно рушили далі.
Його святобливість Херхор збув шалений звіт свого секретаря зневажливим помахом руки.
Рамзес задумливо їхав деякий час, потім раптово зупинився і повернув коня. Одразу ж його свита оточила його, під'їхали старші командири, і повільно, неухильно наближалися ряди полків на марші. У пурпурових променях сонця, що заходило, царевич виглядав мов бог. Солдати дивилися на нього з гордістю та любов'ю, командири — із захопленням. Пригода біля гирла ущелини була забута. Принаймні поки що…
Царевич підняв руку, всі замовкли, і він почав говорити:
— Достойні вожді, хоробрі офіцери, слухняні солдати! Сьогодні боги дозволили мені відчути солодкість командування такими, як ви. Радість сповнює моє серце. І оскільки я хочу, щоб ви, командири, офіцери та солдати, завжди розділяли моє щастя, я виділяю по одній драхмі на кожного солдата.
У рядах війська закипіло.
— Вітаю, наш вождь! Вітаємо, наступнику фараона, який нехай живе вічно! — вигукнули солдати, а найгучніше — греки.
Рамзес продовжив:
— Я виділяю п'ять талантів, які мають бути розділені між нижчими офіцерами. Нарешті, я виділяю десять талантів, які мають бути розділені між Його Превосходительством Міністром та головнокомандувачами!»
— Скажи мені, Пентуер, — спитав Херхор свого писаря, — де наступник візьме двадцять талантів, щоб виконати обіцянку, яку він дав сьогодні армії? Я лише прошу тебе згадати, що ти бачив, щоб ти міг розповісти це колегії жерців.
— Чи скоро її скликають? — спитав Пентуер.
— Поки що немає причини. Я спробую спочатку заспокоїти цього непокірного бичка батьківською рукою Його святобливості… Шкода буде хлопця, бо він має великі здібності та енергію південного вітру. Тільки якщо вітер, замість того, щоб здувати ворогів Єгипту, почне нищити його пшеницю та виривати з корінням його пальми…
Не підозрюючи про погрозу, що лунала за його спиною, Рамзес під'їхав до палацу фараона.
Ця будівля стояла на пагорбі за містом, посеред парку. Тут росли дивні дерева: баобаби з півдня, кедри, сосни та дуби з півночі. Завдяки мистецтву садівників вони жили десятиліттями та досягали значної висоти. Тіниста алея вела знизу до брами, яка була заввишки з триповерховий міський будинок. З кожного боку брами височів пілон – вежа у формі усіченої піраміди.
Побачивши спадкоємця, що наближався, з пілону вибіг придворний чиновник, одягнений у білу спідницю, темний плащ та перуку, схожу за розміром на капюшон.
— Палац вже закритий? – спитав царевич.
— Ви сказали правду, високоповажний пане, – відповів чиновник.
— А хто там блукає з смолоскипами? – сказав царевич, вказуючи на нижню частину парку.
— Вони знімають з дерева брата вашої світлості, який сидить там з полудня. У ньому знову прокинулася зла кров.
Спадкоємець повернув коня та поїхав до тієї частини парку, де розташовувався його палац. Його тепло зустріли напівголі слуги, деякі з яких вибігли з смолоскипами, інші впали перед ним на обличчя. Рамзес увійшов у дім. Він викупався в кам'яній ванні і повечеряв пшоняним коржем, жменею фініків і келихом легкого пива. Потім наказав слугам піти і надіслати до нього Тутмозиса.
— Тож ти ще не спиш...? — здивовано запитав викликаний юнак, ступаючи на терасу. — Благаю тебе, Рамзес, виспись.
— Що там з Сарою?!
— Її батько — чесна та розумна людина. Його звати Гедеон. Коли я сказав йому, що ти хочеш взяти його дочку, він упав на землю та почав рвати на собі волосся. Він поклявся, що краще побачить свою дочку живим трупом, ніж чиєюсь коханкою. Але потім ми досягли згоди. Твоя Сара коштуватиме тобі: це господарство та два таланти на рік готівкою, а також одноразову виплату у вигляді десяти корів, вола, ланцюжка та золотого браслета.
— А що вона на це? — спитав царевич.
— Під час переговорів вона ходила серед дерев. Потім сказала батькові, що якби він не віддав її тобі, вона б піднялася на скелю та кинулася б головою вниз на землю, щоб перетворитися на нежить, оскільки така умова згоди її батька. Зараз, сподіваюся, що ти будеш спати спокійно, — підсумував Тутмозис.
Раптом знизу, серед гущавини, пролунав голос, не дуже сильний, але чіткий:
— Хай вічна темрява огорне тебе, Рамзес, щоб ти міг жити і царювати вічно.
Обидва здивовані юнаки вихилилися.
— Хто ти?! — вигукнув царевич.
— Я твій найпокірніший слуга, — повільно та спокійно відповів голос.
Потім усе стихло. Жоден рух, жоден шелест гілок не видавали людської присутності в цьому місці. За наказом царевича слуги вибігли з смолоскипами, спустили собак, і обшукали всі кущі, що оточували будинок наступника трону. Але нікого не було.
— Ще один вампір... — знизав плечима Тутмозис. — Я міг би поклястися, Рамзес, що у них на тебе якісь грандіозні плани.
— А може, це привид того селянина? — пожартував царевич.
— Привид? — здивовано спитав його ад'ютант. — Ти ж знаєш, так само добре, як і я, що нежить не має душі; вони помирають раніше, ніж помирають їхні тіла; ось у чому полягає це перетворення. Я б радше припустив, що той, хто говорив з нами, був якимось твоїм приятелем.
— Чому він ховався? Зрештою, ніч, він міг би вийти і віддати мені шану.
— А чим це тобі шкодить? — сказав Тутмозис. — У кожного з нас є десятки, якщо не сотні, невидимих ворогів. Тож дякуй богам, що в тебе є хоча б один невидимий друг.
РОЗДІЛ IV
Тронна зала була великою, але щільність колон робила її тісною. Вона освітлювалася крихітними віконцями в стінах і великим прямокутним отвором у стелі. Тут панували прохолода та тінь, майже темрява, проте це не заважало бачити жовті стіни і колони, вкриті ярусами розписів. Вгорі — листя та квіти; внизу — боги; а ще нижче — люди, що несли їх статуї або приносили їм жертви. На найнижчому рівні — вампіри — сини Сета та вічної ночі, — а між цими групами простягалися ряди ієрогліфів. Все це було розписано яскравими кольорами: зеленим, червоним і синім.
У цій залі з візерунчастою мозаїчною підлогою в білих шатах і босоніж мовчки стояли викликані до фараона жерці, найвищі посадовці держави, військовий міністр Херхор та генерали Нітагер і Патрокл. Незважаючи на ранги, на обличчях присутніх малювались тривога та зневіра. Лише Херхор залишався байдужим.
Раптом почувся дзвін дзвіночків і брязкіт зброї. До зали з оголеними мечами увійшли приблизно десяток охоронців у золотих шоломах і нагрудниках, потім два ряди жерців, і нарешті, оточений хмарами диму з кадильниць, з'явився фараон, якого несли на троні.
Правитель Єгипту, Рамзес XII, був чоловіком майже шістдесяти років, з виснаженим обличчям, бо він бажав залишатися чистокровною людиною, незважаючи на тяготи старості. Він був одягнений у білу тогу, на голові був червоно-білий ковпак із золотим змієм, у руці він тримав довгий посох. Коли з'явилася процесія, всі впали ниць.
Ноші зупинилися перед балдахіном, під яким на піднятому помості стояв трон з чорного дерева. Фараон повільно зійшов з лектики і сів. Праворуч від нього стояв великий писар, а ліворуч – суддя з посохом, обидва у величезних перуках.
Писар звернувся до фараона:
— Наш пане і могутній правитель! Ваш слуга Нітагер, великий охоронець східного кордону, прийшов віддати вам шану.
— Відповіси моєму слузі Нітагеру, – сказав фараон писареві, – і запитай його, що він думає про військові здібності мого сина та наступника, з яким він мав честь зіткнутися вчора в Пі-Байлосі. Чи буде мій син добрим полководцем?
— Амоном з Фів, славою моїх предків, в яких текла царська кров, клянусь, що Рамзес, твій наступник, буде великим полководцем, якщо боги дозволять йому, – відповів Нітагер. — Він переможе ассирійців, яких ми мусимо розбити сьогодні, якщо наші онуки не хочуть наслідувати їх тут, на Нілі.
— Що на це скажеш ти, Херхор? – спитав фараон.
— Щодо ассирійців, вважаю, що видатний Нітагер надто рано турбується про них. Ми ще хворіємо від старих війн і повинні спочатку добре зміцнитися, перш ніж розпочати нову, – сказав міністр. — Наступник мудро очолив основні сили, але нехтував своїм штабом, через що ми йшли так повільно та безладно, що Нітагер зміг перегородити нам шлях.
— Якби ваша достойність, — сказав Патрокл, — не зіштовхнув колону з дороги через тих скарабеїв там...
— То яка ваша остаточна думка щодо наступника трону? — перебив фараон суперечку, повернувшись до Херхора.
— Живий образ сонця, сине богів, — відповів міністр. — Накажи намастити Рамзеса, дай йому великий ланцюг, але ще не призначай його командиром корпусу Менфі. Царевич є занадто молодим, занадто запальним і недосвідченим для цієї посади.
Фараон поклав голову на руку, подумав і сказав:
— Йдіть з миром і в моїй милості. Я зроблю так, як велять мудрість і справедливість.
Сановники глибоко вклонилися, і Рамзес XII, не чекаючи своєї свити, пішов до свого кабінету. Це був двоповерховий зал з алебастровими стінами, в якому знаходилася тілесна статуя Гора з пташиною головою, прикрашена золотом і коштовностями, яка постійно водила поглядом за правителем. Коли з'явився фараон, один із чиновників доповів про спадкоємця престолу, який невдовзі увійшов і низько вклонився батькові. Виразне обличчя царевича виражало гарячковий неспокій.
— Я радий, ерпатре, — сказав фараон, — «що ти повертаєшся здоровим зі своєї тяжкої подорожі.
— Нехай ви, ваша святобливість, будете вічно і наповнювати обидва світи своїми працями, — відповів царевич.
— Щойно, — сказав фараон, — мої військові радники розповіли мені про твою працю та розсудливість. Твої діяння не залишаться без винагороди. Ти отримаєш великий ланцюг і два грецькі полки, з якими будеш тренуватися.
Царевич був приголомшений, але через мить запитав приглушеним голосом:
— А корпус Менфі?...
— Через рік ми повторимо маневри, і якщо ти не зробиш жодних помилок у керівництві армією, то отримаєш корпус.
— Я знаю, це зробив Херхор! — вигукнув розгніваний наступник, ледве стримуючи лев'ячу кров, що скипала в його жилах.
Він глянув навколо та додав:
— Я ніколи не можу бути з тобою наодинці, батьку мій... Серед нас завжди є чужі люди.
Фараон злегка поворушив бровами, а його свита зникла, немов натовп тіней.
— Що ти хочеш мені сказати?
— Тільки одне, батьку. Херхор — мій ворог. Він звинуватив мене перед тобою і виставив мене на такий сором!
Незважаючи на свою смиренну поставу, царевич закусив губу та стиснув кулаки.
— Херхор — мій вірний слуга і твій приятель. Саме його красномовство зробило тебе спадкоємцем престолу. Я не довіряю свій корпус молодому вождю, який дозволив себе відрізати від своєї армії.
— О, мій батько! — вибухнув царевич. — Якщо в мені й наростає гнів, то це тому, що я бачу ворожість Херхора та жерців до мене.
— Зрештою, ти онук первосвященика; жерці вчили тебе. Ти дізнався більше їхніх таємниць, ніж будь-який інший царевич.
— Я впізнав їхню гординю і їхнє ненаситне прагнення влади. Але я покладу цьому край…
Вимовивши ці необережні слова, наступник жахнувся. Правитель підвів на нього ясний погляд і спокійно відповів:
— Я керую армією та державою. Усі накази та укази виходять від мене». У цьому світі я — терези Озіріса, і я один зважую справи своїх слуг: наступника, міністра та народу. Було б нерозумно думати, що я не знайомий з усіма питаннями.
— Але ж, отче, якби ти на власні очі спостерігав за ходом маневрів…
— Можливо, я б побачив полководця, — перебив його фараон, — який у вирішальний момент розпускає своє військо і переслідує ізраїльтянку в кущарях. Але я не хочу знати про такі дрібниці.
Потім царевича Рамзеса викликали до його найшановнішої матері, Нікотріс, яка була другою дружиною фараона, а сьогодні - найвеличнішою не вмерлою пані в усьому Єгипті.
Це була висока особа, і хоча вона не жила вже двадцять років, все ще була красивою, завдяки майстерності найкращих бальзамувальників. Знатна пані прийняла свого сина в гробниці з фаянсовим саркофагом, з якого вона щойно вийшла. Біля її ніг, на стільці, лежав маленький песик, а з іншого боку стояла навколішки чорношкіра рабиня з віялом. Хоча її господиня більше не відчувала ні тепла, ні холоду, віяло було, перш за все, символом її королівської гідності. Царська дружина була закутана в пов'язки з найтоншого льону та носила мусліновий плащ, розшитий золотом, та перуку, прикрашену коштовностями у формі квітів лотоса. Її очі зі скла та емалі все ще зберігали людське сяйво, особливо помітне, коли вона з любов'ю дивилася на свого сина.
— З якої причини, Рамзесе, ти наказав мені прокинутися від мого вічного сну?
— Ти так говориш зі мною, мамо, що в мене вже немає сміливості звернутися до тебе зі своїм проханням.
— Тож, мабуть, справа в грошах?
Збентежений Рамзес опустив голову.
— І багато тобі потрібно?
— П'ятнадцять талантів...
— О боги! — вигукнула пані. — Тож твоя єврейка є такою вимогливою?
Рамзес почервонів, але підняв голову.
— Знаєш, мамо, це не так, — відповів він. — Але я обіцяв війську винагороду, але не можу її заплатити!
Цариця подивилася на нього зі спокійною гордістю.
— Як це погано», — сказала вона через мить, — коли син приймає рішення, не порадившись з матір'ю. Пам'ятаючи про твій вік, я хотіла дати тобі фінікійську рабиню, яку мені надіслав Тир, з посагом в десять талантів. Але ти віддав перевагу єврейці.
— Вона мені подобалася. Серед твоїх служниць, мамо, немає нікого такої гарної, навіть серед жінок його святобливості.
— Ти говориш, мов хлопець з найнижчої жрецької школи, – відповіла та, знизуючи плечима, – і забуваєш, що сказав Рамзес Великий: "Жовтий народ є більш численним і багатшим за нас; давайте діяти проти нього, але обережно, щоб він не став ще сильнішим…". Тому я не думаю, що дівчина з цього народу підійде на роль першої коханої наступника фараона.
— Невже слова Рамзеса можуть стосуватися дочки жалюгідного орендатора? – вигукнув роздратований царевич. — Три століття тому євреї покинули Єгипет, і сьогодні вони мають смішну державу, якою правлять жерці...
— Бачу, — відповіла знатна пані, злегка насупившись, — що твоя коханка не гає часу... Будь обережним, Рамзесе!... Пам’ятай, що їхній лідер, Мессу, якого звали Мойсеєм, — це жрець-зрадник, якого донині проклинають у наших храмах. Пам’ятай, що євреї вивезли з Єгипту більше скарбів, ніж коштувала праця кількох поколінь; що, що ще гірше, вони забрали не тільки наше золото, а й таємницю збереження життя після смерті, яку, на наш жаль, вони продали ассирійцям, щоб здобути їхню прихильність. На щастя, в Єгипті збереглося ще кілька важливих таємниць. Тож, Рамзес, будь готовим до того, що дочка цього народу може використати твоє ліжко, щоб вирвати у нас решту таємних знань, які не зміг вкрасти Мойсей.
— Повір мені, мати, всі ці чутки поширюють жерці. Вони не хочуть дозволити людям інших вір, які могли б служити фараону проти них, досягнути підніжжя трону.
Цариця з хрускотом підвелася зі стільця і, схрестивши руки на грудях, здивовано подивилася на сина.
— Отже, це правда, що мені казали, нібито ти ворог жерців, — сказала вона. — Ти, їхнє найдосконаліше творіння і улюблений учень?
— Мати, ти б і досі могла насолоджуватися радощами життя, якби не ті мутації та магічні маніпуляції, які здійснювалися над твоєю вагітною утробою! — гірко відповів царевич. — Вони позбавили тебе аромату квітів, смаку їжі та здатності розрізняти кольори...
— Я добровільно пішла на цю жертву, а твій вигляд, сину мій, робить все це вартим того. Пам’ятай, що твій дід, мій батько, Аменхотеп, який мешкає з богами, був верховним жерцем і мав величезну владу над живими та невмерлими.
— Саме тому, що мій дід був правителем, і таким же є мій батько, я не можу винести влади Херхора.
Мати знизала плечима.
— І це ти, — сумно сказала вона, — хочеш командувати корпусом? Але ти розпещена дівчина, а не чоловік і вождь...
— Що?! — перебив її царевич, ледве стримуючи спалах гніву.
— Я не впізнаю свого сина... Я не бачу в тобі майбутнього володаря Єгипту! Твоя династія буде схожа на нільський човен без керма. Ти проженеш жерців з двору, і хто залишиться? Хто буде твоїм оком у Нижніх і Верхніх Землях, а хто за кордоном? Але фараон повинен бачити все, на що падає божественний промінь Озіріса...
— Жерці будуть моїми слугами.
— Вони також і мої найвірніші слуги. Завдяки їхнім молитвам твій батько править тридцять три роки, хоча він лише людина і уникає війн, які можуть бути катастрофічними...
— Для жерців.
— Для фараона, для держави! — перебила пані. — Чи знаєш ти, що відбувається з нашою скарбницею, коли вимагаєш п'ятнадцять талантів? Чи знаєш ти, якби не щедрість жерців, усі царські маєтки вже були б у руках фінікійських вампірів? Ця жалюгідна раса під-істот, нездатна жити в благословенному сяйві Озіріса, могла б навіть захопити владу в Єгипті.
— Одна вдала війна заповнить царську скарбницю, як Ніл затоплює наші поля.
Велика пані хрипко засміялася.
— Ні, — сказала вона. — Ти, Рамзесе, ще така дитина, що навіть твої нечестиві слова не можна вважати гріхом. Будь ласка, займися грецькими полками, позбудься єврейської дівчини якомога швидше, а політику залиш... нам...
— Чому я маю позбутися Сари?
— Бо якби у тебе народився син від неї, могли б виникнути ускладнення в державі, яка і так має достатньо проблем. Пам'ятай, що у твоїх жилах тече кров священних тварин Єгипту. Ти не повинен дозволяти своєму насіння рости в утробах, ворожих до нас. Син єврейки завжди буде євреєм, а не єгиптянином. Хто знає, можливо, колись вони використають твого потомка проти нас. Ти можеш гніватися на жерців, але не ображати їх публічно. Вони знають, що багато чого треба пробачити спадкоємцю престолу, особливо якщо він має такий бурхливий характер. Але час все заспокоїть, заради слави династії та блага держави.
Царевич замислився. Раптом він заговорив:
— Тож я не можу розраховувати на більше грошей з твоєї скарбниці, мамо?
— В жодному випадку. Мені знадобиться посаг, коли я остаточно піду з твоїм батьком до землі Ра. Ти ж не хочеш, щоб я там блукала жебрачкою, сину мій.
— А що я буду робити з військом?! — вибухнув царевич, нетерпляче потираючи чоло.
— Відправ єврейку від себе і попроси жерців. Можливо, вони тобі позичать.
— Ніколи! Краще вже взяти у вампірів!
Пані похитала головою, від чого пергаментна шкіра на її шиї заскрипіла.
— Ти — ерпатр, роби, як хочеш. Але я попереджаю тебе, треба буде дати велику заставу, і як тільки фінікієць стане твоїм кредитором, він тебе не відпустить. Вони підступніші за євреїв.
— Частини мого доходу вистачить, щоб покрити ці борги.
— Тож роби, як тобі заманеться, але пам’ятай, що фінікійці — мов щури в зерносховищах: коли один пролізе крізь щілину, інші підуть за ним. Вони вже давно п’ють більше єгипетської крові, ніж їм дозволено. Ніхто точно не знає, скільки їх і що планують фінікійські старійшини, замкнені в Лабіринті.
Рамзес вагався покидати матір.
— Скажеш мені щось ще? — спитала та.
— Я просто хочу запитати... Моє серце знає, що в тебе, мамо, є якісь плани на мене. Які?
Цариця погладила його обличчя. Її рука була шорсткою, як нестругане дерево.
— Ще ні… ще ні! Сьогодні ти такий же вільний, як і будь-який молодий дворянин у цій землі, тож скористайся цим. Але, Рамзесе, настане час, коли тобі доведеться взяти дружину, чиї діти будуть царевичами царської крові, а син — твоїм спадкоємцем. Я думаю про ті часи.
— І що…?
— Поки що нічого певного. У будь-якому разі, політична мудрість підказує мені, що твоя дружина має бути дочкою жерця.
— Можливо, дочкою Херхора? — вигукнув царевич з огидою. — Зрештою, вона ж майже не схожа на людину…
— Але в неї є утроба, яка ще більше очистить твою кров. Її вивели спеціально для того, щоб твої діти стали новою расою богів.
— І цей шматок плоті та слизу має зайняти місце прекрасної єврейки поруч зі мною? — іронічно запитав Рамзес.
— Ти повинен постаратися, щоб сьогоднішню помилку забули. Тобі достатньо буде один раз заплющити очі та виконати свій чоловічий обов'язок.
— Цілую твої ступні, мамо, і йду, — сказав Рамзес, хапаючись за голову. — Я чув тут стільки дивних речей, що починаю боятися, що Ніл потече до водоспадів, або піраміди перемістяться до східної пустелі.
— Не блюзнірствуй, дитино моя, — прошепотіла цариця, дивлячись на сина зі страхом. — У цій країні бачили і дивніші дива...
— Але ж не такі, — запитав син з гіркою посмішкою, — що стіни царського палацу підслуховували своїх господарів?
— Вони були свідками смерті фараонів після правління протягом лише кількох місяців і падіння династій, які правили дев'ятьма народами.
— Тому що ці фараони забули свої мечі заради кадильниць, — відповів царевич.
Він вклонився матері та пішов.
Коли кроки спадкоємця затихли у величезному вестибюлі, обличчя благородної дами змінилося: величність змінилася трупним виглядом. риси обличчя, а в її скляних очах спалахнули чарівні іскри.
Цариця підбігла до статуї богині, стала навколішки і, висипаючи індійський пахощі на вугілля, почала говорити:
— О Ізідо! Ізідо! Ізідо! Тричі я вимовляю твоє ім'я. О Ізідо, що народжуєш змій, крокодилів і страусів! О Ізідо, що дозволила мені народити дитину від людини, бика та лева в одній подобі. Тричі хай буде прославлене твоє ім'я!» Дозволь, щоб мій син міг народити нову расу, яка успадкує Єгипет заради твоєї слави!
Молячись так, цариця вклонилася і торкнулася чолом долівки. І в цей момент над нею пролунав тихий шепіт:
— Голос праведника завжди буде почутий.
Велична мумія схопилася на ноги і, сповнена здивування, почала озиратися. Але в кімнаті нікого не було. Зі стін на неї дивилися лише намальовані квіти, а зверху вівтаря — статуя богині, сповнена неземного спокою.
РОЗДІЛ V
Засмучений царевич повернувся до своєї вілли і покликав Тутмозиса.
— Ти повинен навчити мене, — сказав Рамзес, — як позичати гроші у фінікійських кровососів...
— Я зараз піду по фінікійського банкіра Дагона, і клянусь, що ти знайдеш спокій ще до півночі.
Він вибіг, заліз на невеликі ноші і, оточений слугами та такими ж модно одягненими, як і він сам, юнаками, зник у паркових алеях.
Після заходу сонця фінікієць Дагон, найвидатніший банкір у Мемфісі прибув до будинку спадкоємця престолу. Це був вампір, якому було понад двісті років, жовтий, сухий, але міцної статури. Він був одягнений у синю туніку, мав величезні власні волоси, перехоплені золотим кільцем, і велику чорну бороду. Його провели до будинку Рамзеса, він став на коліна на порозі та прокудкудакав:
— Вітаю тебе, о місяць Єгипту...! Хай будеш ти жити вічно, і нехай твоя слава досягне тих далеких берегів, до яких причалюють фінікійські кораблі...
За наказом царевича він підвівся і заговорив з різкою жестикуляцією:
— Коли ми зрозуміли, що ти, мій пане, хочеш моїх послуг, така радість сповнила наш дім, що я наказав дати слугам десять глечиків крові, а моя дружина, Тамар, почала вимагати, щоб я купив їй нові сережки. Моя радість стала настільки сильною, що, коли їхав сюди, я відмовився дозволити погоничеві бити ослів. А коли мої негідні ноги торкнулися твоєї підлоги, княже, я вийняв золотий перстень і віддав його твоєму рабу, який полив мені води на руки. З дозволу твоєї високості, чи не міг би ти, ерпатре, наказати, щоб мені більше не давали води, налитою зі срібного глечика... Звідки взялося це мерзенне срібло в цьому домі?
— Азарія, син Гавера, продав мені цей глечик.
— Єврей?! Ваша Достойність торгує з євреями? І що скажуть на це боги?
— Азарія — такий самий купець, як і ти, — відповів наступник трону.
Почувши це, Дагон схопився за голову обома руками і почав шипіти та стогнати:
— О, Баал Таммуз...! О, Баал...! О, Ашторет...! Азарія, син Ґавера, юдей, буде таким же купцем, як і я! О мої ноги, навіщо ви мене сюди привели? О серце, навіщо ти терпиш такий біль і глузування...? Найвидатніший князю! — кричав фінікієць. — Вистав мене на сонце, відсічіть мою руку, якщо я підробляю золото, але не кажіть, що юдей може бути купцем! Скоріше Тир паде, швидше Сидон замете піском, ніж єврей стане купцем! Вони можуть доїти своїх худих кіз або змішувати глину з соломою під єгипетським батогом, але ніколи не торгувати. Фух!... Фух!... Нечиста нація рабів!... Розбійники та злодії! Марнотратники, які проливають всю кров на землю, перш ніж з'їсти м'ясо! Вони гидують кров'ю! І кажуть, що цей їхній Яхве так наказує їм... О, Ваал, яка жахлива єресь!
Царевич, з якоїсь невідомої причини, розгнівався, але потім заспокоївся, що здалося дивним йому, який до того часу ніколи не вважав за потрібне стримувати себе ні з ким.
— Отже, — раптом сказав спадкоємець, — ти, шановний Дагоне, позичиш мені п'ятнадцять талантів?
— О, Ашторет!... П'ятнадцять талантів?! Це такий важкий тягар, що мені довелося б сісти, щоб як слід подумати про це.
— Тоді сідай.
Дагон підвівся з підлоги та відкинувся на спинку стільця.
— На який термін царевичеві потрібні ці п'ятнадцять талантів? — спитав він.
— Напевно, на рік.
— Скажімо так: на три роки. Тільки його святобливість міг би взяти п'ятнадцять талантів на рік, але не молодий царевич, який щодня мусить розважати веселих вельмож та красивих жінок… О, ці жінки! Чи правда, з дозволу вашого достоїнства, що ви, царевич, взяли до собі Сару, дочку єврея Гедеона?
— А скільки відсотків ти хочеш? — перебив його царевич.
— Це дрібниця, про яку ваші святі уста не мають потреби згадувати. За п'ятнадцять талантів царевич даватиме п'ять талантів на рік, і протягом трьох років я сам зберу весь борг, тож ваше достоїнство навіть не знатиме.
— Ти даси мені п'ятнадцять талантів сьогодні, а через три роки забереш тридцять…
— Єгипетський закон дозволяє, щоб відсотки дорівнювали позиці, — відповів фінікієць.
— Але хіба це не забагато?
— Забагато?! — скрикнув Дагон. — Кожен великий володар має великий двір, величезний маєток і платить лише високі відсотки. Мені було б соромно взяти менше від спадкоємця престолу, і сам царевич мав би побити мене срібними кийками та вигнати, якби я насмілився взяти менше...
— Коли ти принесеш гроші?
— Принесеш? О, боги! Одна людина не може цього зробити. Я зроблю краще; я організую всі виплати царевича, щоб ваша достойність не думала про такі жалюгідні справи.
— То тобі відомі мої виплати?
— Трохи відомі, — недбало відповів фінікієць. У тиші ночі чітко чути найслабший шепіт... — Цареич хоче надіслати шість талантів східному війську, що зроблять наші банкіри в Хетемі та Мигдолі. Три таланти видатному Нітагеру та три видатному Патроклусу — це буде організовано на місці. І я можу виплатити Сарі та її батькові Гедеону відступного через того пархатого Азарію. Так було б навіть краще, бо вони обдурять царевича в його розрахунках.
Рамзес втратив терпіння і почав ходити по кімнаті.
— Тож, мені дати тобі розписку на тридцять талантів? — спитав він.
— Яку ще розписку? Чому розписку?... І що я отримаю з розписки?... Царевич здасть мені в оренду на три роки свої ферми в номах Такенс, Сес, Неха-Мент, Меха-Печу, Себт-Хет і Хабу...
— В оренду? — сказав царевич. — Мені це не подобається.
— То звідки я візьму свої гроші... мої тридцять талантів...?
— Зачекай. Я маю спочатку запитати у наглядача, скільки ці маєтки приносять мені щорічно.
— Навіщо вашій достойності турбуватися? Що знає наглядач?... Він нічого не знає, як чесний фінікієць. Врожай кожного року різний, і дохід різний… Я можу втратити гроші на цій угоді, а потім наглядач не відшкодує мені їх.
— Але ж розумієш, Дагоне, мені здається, що ці маєтки приносять набагато більше, ніж десять талантів на рік…
— Царевич не хоче мені довіряти, гаразд. Я, за твоїм наказом, можу залишити ферми в Сесі. Невже царевич все ще невпевнений у моєму серці? Що ж, тоді я поступлюся Себт-Хету. Але навіщо тут наглядач? Висушіть його та закопайте в піску! Чи навчить він царевича мудрості? О, Ашторет! Я б втратив сон і апетит, якби якийсь наглядач, підданий чи раб наважився виправити мого милостивого пана. Я б висмоктав з таких людей кров, навіть якби це означало, що я захворів! Мені потрібен лише писар, щоб написати, що ти, найвидатніший пане, здаєш мені в оренду ферми в цій, тій і тій провінції на три роки. І потрібно шістнадцять свідків, щоб довести, що царевич виявив мені таку честь. Але звідки слугам знати, що їхній пан позичає у мене гроші?
Спадкоємець трону, якому вже все знудило, знизав плечима.
— Завтра ввечері, — сказав він, — принеси гроші та найми собі писаря та свідків. Я не бажаю про це думати.
— Ах, які мудрі слова! — вигукнув фінікієць. — Щоб ти, найвидатніший пане, вічно насолоджувався солодким смаком крові...
І він пішов, а Рамзес задивився у вікно.
На березі Нілу, за північним передмістям Мемфіса, стояв маєток, який спадкоємець престолу подарував задля помешкання Сарі, дочці єврея Гедеона.
Будинок був дерев'яний, одноповерховий, як і було в звичці, з терасою, увінчаною полотняним шатром. На першому поверсі жила чорна рабиня Рамзеса, а на горі жила Сара зі своєю родичкою та служницею Тафет. Будинок був оточений садом з оливковими деревами, виноградними лозами, горіховими деревами та солодкими каштанами, і який весь був оточений стіною з необпаленої цегли.
Вже десять днів Сара жила в цьому усамітненні, сповнена страху та сорому, ховаючись від людей, так що майже ніхто зі слуг маєтку її не бачив. У своєму завішеному від сонця будуарі вона шила, ткала лляне полотно на маленькому ткацькому верстаті або робила вінки зі свіжих квітів для Рамзеса. Іноді вона вислизала на терасу і, обережно розсуваючи стіни намету, дивилася на Ніл, наповнений човнами, їхні веслярі співали веселі пісні. Або ж вона піднімала очі вище і з благоговінням дивилася на сірі пілони царського палацу, що мовчки та похмуро височів над другим берегом ріки. Потім вона тікала назад до своєї роботи і кликала Тафет.
— Сиди тут зі мною, матко, — казала вона. — Чому ти завжди спускаєшся вниз?
— Садівник приніс фрукти, а з міста надіслали хліб, вино та пташок. Я мусила їх забрати.
— Сиди тут і розмовляй, бо мене охоплює страх... Я боюся...
— Чого ти боїшся, дитино?
— А чи я знаю? Мені здається, що мене схопив гриф і відніс до свого гнізда на скелі, з якої неможливо спуститися...
Після заходу сонця, коли її ніхто не бачив, Сара була сміливішою. Тоді вона виходила на терасу і дивилася на ріку. А коли здалеку з'являвся човен, освітлений смолоскипами, що вирізали криваві та вогняні смуги на чорній воді, Сара стискала своє бідне серце обома руками, яке тремтіло, немов спійманий птах.
Ось Рамзес плив до неї, і вона не могла зрозуміти, що з нею відбувається. Чи це була радість від того, що наближається гарний юнак, якого вона зустріла в долині, чи страх, що вона знову побачить великого правителя та володаря, який налякав її?
— Ще до кінця року твій пан покине тебе, і інші допоможуть йому, — попереджав її батько. — Якби ти була єгиптянкою, він би прийняв тебе до свого дому назавжди, але він не може утримати єврейську жінку.
— Невже він покине мене? — зітхнувши, перепитала Сара.
Раптом заграла музика. Флейта та арфа зіграли куплет, після чого тенор почав співати:
"
Потім спів замовк, заглушений галасом і тупотом багатьох ніг.
— Язичники! Вороги Єгипту! — вигукнув хтось. — Співаєте, коли ми занурилися в стражданнях, і славите єврейку, яка зупинила Ніл своєю магією.
— Біда вам! — закричав інший голос. — Ви топчете землю спадкоємця престолу. Смерть впаде на вас і ваших дітей!
— Ми відступимо, але нехай єврейка вийде до нас, щоб ми могли розповісти їй про наші кривди!
— Тікаймо! — крикнула Тафет.
— Ніколи!» — відповіла Сара, її ніжне обличчя спалахнуло від гніву. — Хіба я не належу до спадкоємця престолу, перед яким ці люди падають ниць?
Вся в білому, вона вибігла на терасу, кричачи натовпу за стіною:
— Ось я! Чого ви від мене хочете?!
Гамір на мить стих, але знову почулися загрозливі голоси:
— Будь проклятою ти, іноземка, гріх якої зупиняє води Нілу!
Кілька каменів, кинутих навмання, просвистіли в повітрі. Один влучив Сарі в лоб. Внизу Тафет кричала щосили, а чорношкірий раб, схопивши сокиру, стояв біля єдиних дверей будинку, оголошуючи, що розтрощить голову кожному, хто наважиться увійти.
— Кидайте каміння в цього нубійського пса! — кричали нападники.
Але натовп раптово замовк, коли з глибини саду вийшов чоловік з поголеною головою з накинутою на тіло шкірою пантери.
— Народе Єгипту, — спокійним голосом сказав жрець, — яким правом ви піднімаєте руку на майно спадкоємця престолу?
— Там живе нечиста єврейка, яка стримує підйом Нілу! Горе нам! Злидні та голод нависли над Нижнім Єгиптом.
— Люди поганої віри та слабкого розуму, — сказав жрець, — де ви чули, щоб одна жінка могла зупинити волю богів? Щороку, в місяць Тота, Ніл починає підніматися і зростає до місяця Хояк. Хіба колись траплялося інакше? Як тоді жінка могла спричинити лихо, яке не змогли б спричинити навіть наймогутніші вороги?...
— Святий отець говорить правду! Слова пророка є мудрими! — пролунав голос у натовпі.
— І все ж Мессу, єврейський вождь, приніс темряву та чуму до Єгипту! — заперечив інший голос.
— Воістину, — продовжив жрець, — злі люди блукають серед вас, як гієни в зграї. Вони не жаліють ваших страждань, а хочуть спонукати вас до повстання проти фараона. Якби їхній злий план вдався, і з ваших грудей почала текти кров, ці люди сховалися б від списів, як зараз від мого заклику.
— Слухайте пророка! Слава тобі, чоловіче божий! — вигукнув натовп, схиливши голови. Найбільш благочестиві падали на землю.
— Послухай мене, народе Єгипту. За вашу віру в слова жерця, за вашу слухняність фараону та його наступнику, за шану, яку ви віддаєте рабу Божому, вам буде дарована благодать. Ідіть до своїх домівок з миром, і, можливо, перш ніж ви спуститеся з цього пагорба, Ніл почне підійматися.
— Нехай так буде!
— Ідіть! Чим більша ваша віра та благочестя, тим швидше ви побачите знак благодаті.
— Ходімо! Ходімо! Благословенний будь, пророче!
Вони почали розходитися, цілуючи шати жерця.
Раптом хтось вигукнув:
— Диво! Диво збувається!
На вежі в Мемфісі запалилося світло. Ніл піднімався… Благословенні, вони повернулися до жерця, але той зник у тіні.
Натовп, нещодавно обурений, але хвилину тому вражений і сповнений вдячності, забув про свій гнів і про жерця-чудотворця. Тим часом з іншого берега під крики та пісні прибув освітлений човен спадкоємця престолу. Ті самі люди, які півгодини тому хотіли проникнути до вілли царевича, тепер падали перед ним ниць або кидалися у воду, щоб поцілувати весла та борти корабля, що привіз сина правителя Єгипту.
Радісний Рамзес, оточений смолоскипами, увійшов до будинку Сари в супроводі Тутмозиса. Сара з'явилася у дверях, зі зв'язаною головою, спираючись на чорношкірого чоловіка та власну служницю.
— Що це означає? — спитав здивований царевич.
— Жахливі речі! — вигукнув Тафет. — Язичники напали на твій будинок, і один з них вдарив Сару каменем.
— Які язичники?
— Єгиптяни! — пояснила служниця.
Царевич кинув на неї презирливий погляд. Але лють швидко подолала його.
— Хто вдарив Сару?! Хто кинув камінь? — крикнув він, схопивши чорношкірого чоловіка за руку.
— Ті, з-над ріки, — відповів раб.
— Гей, наглядачі! — крикнув розлючений царевич. — Озбройте всіх з маєтку та йдіть за цим натовпом!
Негр знову схопив сокиру, охоронці почали викликати наймитів з будівель, а солдати з оточення царевича вихопили мечі.
— Заради Бога, що ви хочете зробити? — прошепотіла Сара, повісившись на шию царевича.
— Я хочу помститися за тебе! — відповів він. — Хто нападе на мою власність, той нападе на мене!
Тутмозис зблід і похитав головою.
— Послухайте, пане, — сказав він, — а як ви можете впізнати людей, які скоїли злочин вночі та в натовпі?
— Мені байдуже! Це зробив натовп, і натовп відповість.
— Жоден суддя так не скаже, — дорікнув йому Тутмозис. — А ти ж маєш бути верховним суддею.
— Досить! — глухо перебив спадкоємець. — Мій гнів — як глечик, повний води. Горе тому, на кого він виллється! Ходімо в будинок.
Наляканий Тутмозис відступив. Син фараона взяв Сару за руку і повів її на другий поверх. Він посадив її поруч зі столом, на якому стояв недоїдений обід, і, підійшовши ближче до свічника, зірвав з її голови пов'язку.
— Ах! — вигукнув він з полегшенням. — Це навіть не рана, а просто синець!
Потім він покликав Тутмозиса та негра і наказав їм переповісти події вечора.
— Він захищав нас, — сказала Сара. — Він стояв з сокирою у дверях.
— Ти це зробив?... — спитав царевич раба, гостро дивлячись йому в очі.
— Пане, хіба я мав дозволити незнайомцям... Вдертися до твого будинку?
Царевич погладив його по кучерявій голові.
— Ти вчинив, — сказав він, — як хоробрий чоловік. — Я даю тобі свободу. Ти можеш вибрати, чи тобі більше подобається жити як людина, як вампір, чи стати нежиттю-мумією. Я заплачу бальзамувальникам за твоє перетворення, якщо ти обереш останнє.
— Дякую, пане! — чорношкірий чоловік схопив хазяїна за ноги.
Царевич знову почав розпитувати його про деталі вторгнення, і коли йому розповіли про появу жерця та його диво, царевич схопився за голову, вигукнувши:
— Звідки він взявся?! Хто він?!
Цього чорношкірий чоловік пояснити не міг. Однак він сказав, що поведінка жерця була дуже доброю до царевича та Сари, і що напад очолили не єгиптяни, а люди, яких жрець назвав ворогами Єгипту та безуспішно закликав вийти вперед.
— Дивно! Дивно! — задумливо сказав наступник, кидаючись на ліжко. — Мій чорношкірий раб — хоробрий воїн і розумна людина. Священик захищає єврейку, бо вона моя... Що це за дивний священик? Він же, мабуть, не має нічого спільного з Херхором?... А єгипетський народ, який зазвичай стає на коліна перед псами фараона, нападає на будинок спадкоємця престолу, як таке можливо? Тільки жерці могли їх підбурювати... Але інший жрець назвав їх ворогами Єгипту... Дуже цікаво...
РОЗДІЛ VI
Закінчився місяць Тота і розпочався місяць Паофі, друга половина липня. Вода в Нілі змінилася з зеленуватого кольору на білий, потім на червоний і продовжувала підніматися. На Нілі з'являлося все більше човнів і плотів. Одні люди ловили рибу сітками, інші везли врожай до комор або худобу, що мукала, до своїх стаєнь, а ще інші відвідували друзів. Повітря було наповнене шерехом води, що піднімалася, криками переляканих птахів і радісними піснями людей. Ніл піднімається, хліба буде вдосталь! Вампіри також були щасливі, бо ситий селянин дає кращу кров. Протягом усього того місяця тривало розслідування нападу на будинок спадкоємця престолу. Щоранку човен з чиновниками пришвартовувався до якогось маєтку. Людей відривали від роботи, засипали підступними питаннями та били палицями. К вечору до Мемфіса повернулися два човни: один перевозив чиновників, інший — в'язнів.
Таким чином було ідентифіковано кілька сотень злочинців, половина з яких нічого не знала. Бачачи, що розслідування чиновників не дає результатів, одного дня царевич сам відплив до Мемфіса та наказав відкрити в'язницю.
Усередині царевич побачив натовп жінок та дітей. Серед них був старий чоловік.
— Це в'язні?
— Ні, найдостойніший пане. Це родина, яка чекає на перетворення злочинця, якого мають задушити. Їм щедро надали право на одного невмерлого, бо, як бачите, ерпатре, у цій родині немає сильного чоловіка, який міг би працювати для них у полі. Для них вже підібрано злочинця, якого ведуть до камери перетворення, — пояснив наглядач. Потім, повернувшись до групи, що чекала, він сказав: — Потерпіть ще хвилинку, дорогі люди, ви скоро отримаєте своїх невмерлих. Святобливий повелитель піклується про свій вірний народ!
— Нехай буде благословенне ім'я фараона! І твоє, шановний пане, – відповів старий. — Щиро тобі дякуємо! Ми вийшли з дому минулої ночі, залишили льон у полі, а тут ріка піднімається...
— Не бійтеся, невмерлий буде готовий за хвильку.
Рамзес і наглядач вирушили в дорогу, перетнувши кілька подвір’їв. У дерев’яних клітках, на голій землі, в тісній камері кишіли злочинці, засуджені до ув’язнення. В одній будівлі лунали жахливі крики – затриманих били, щоб одержати зізнання.
— Я хочу побачити тих, кого звинувачують у нападі на мій будинок, – сказав глибоко зворушений царевич.
— Їх понад три сотні, – відповів наглядач.
— Покажи мені ватажків.
Невдовзі почали з’являтися обвинувачені, яких приводили одного за одним. Усі вони були худі, їхнє волосся та бороди відросли, а в очах був вираз спокійного божевілля.
— Дутмоз, – сказав чиновник, – розкажи, як ви напали на будинок найдостойнішого ерпатра.
— Скажу правду, як перед судом Озіріса. Це сталося ввечері того дня, коли Ніл мав почати підніматися. Тож ми піднялися на гору, звідки легше було побачити сигнал із Мемфіса. Тоді до моєї дружини підійшов якийсь воїн і сказав: "Ходи зі мною в цей сад, там ми знайдемо виноград чи ще щось".
Потім допитали якогось Анупу. Це був низькорослий селянин, на спині в нього були світлі шрами від палиць.
— Скажи, Ануп, — знову почав чиновник, — як було з тим нападом на сад спадкоємця престолу?
— Око Сонця, — відповів селянин, — джерело мудрості, ти найкраще знаєш, що я не влаштовував напад. Просто до мене прийшов сусід і каже: "Анупе, ходи нагору, бо Ніл піднімається". А я питаю: "А чи справді він піднімається?". А він на те: "Якби не було розваг, людям не було б чим радіти, а там грають і співають". Тож ми пішли, кажу вашій справедливості, нагору, а там уже розігнали музикантів і кидали у сад каміння…
— Хто кидав?
— Я не зміг розгледіти. Ці люди не схожі на селян: скоріше на нечистих парашитів, які розрізають померлих для бальзамування.
— А священика ти бачив?
— Кажуть, що це був не священик, а, мабуть, якийсь дух, що охороняє будинок царевича.
— А ти кидав каміння, Ануп?
— Хіба я наважився б кидати каміння в сад спадкоємця престолу? Адже я простий селянин, і за таке святотатство мені б відрубали руку аж до ліктя.
Царевич наказав припинити слідство. А коли обвинувачених вивели, він звернувся до чиновника.
— То ці люди належать до обвинувачених?
— Як ви сказали, пане, – відповів чиновник.
— То вони ж невинні! – вигукнув князь.
— Напад був, отже, був і злочин.
— Ти мудро говориш, — відповів спадкоємець. — Але скажи мені: чи не було би у його святобливості права звільнити цих людей?
Чиновник склав руки на грудях і схилив голову.
— Навіть він, рівний богам, мусить дотримуватися закону. Якщо мав місце злочин, то мають бути й покарання, і покарані. До того ж нам і досі потрібні люди, щоб годувати фінікійських синів темряви, згідно з угодою, укладеною з ними століття тому.
Рамзес повернувся з порожніми руками й не наказав слугам нікого приймати. Самотній, він ходив по терасі своєї вілли, занурившись у роздуми. Він поглянув у сад і між деревами, на вершині пагорба, побачив два велетенські силуети пілонів, на яких палали смолоскипи вартових. Йому спало на думку, що ця варта ніколи не спить і що пілони ніколи не їдять, а проте стоять. Вічні пілони, могутні, як велетень, що їх зводив, — Рамзес Великий.
У душі царевича вперше в житті почало вимальовуватися якесь неясне, але грандіозне уявлення про державу. Щось величніше за храм у Фівах, щось більше за піраміду Хуфу, щось давніше за Сфінкса, щось міцніше за граніт. У безмежній, хоч і невидимій споруді держави люди — наче мурахи в скельній щілині, а фараон — наче архітектор-прохожий, який ледь встигає вкласти один камінь у стіну — і вже йде. А стіни зростають з покоління в покоління, будівництво триває далі. І триватиме, навіть коли люди зникнуть. Єгиптян, можливо, замінять інші народи, так само як нові династії фараонів замінюють попередні, але будівля держави буде зростати. Хіба можна прив’язуватися до мурашок?
Ще ніколи він, царський син, який пройшов мутації, не відчував своєї малості так сильно, як у цю мить, коли його погляд у ночі блукав над Нілом, між пілонами замку фараона та невиразними, але могутніми силуетами мемфіських храмів. Який шлях йому обрати? На чий бік стати?
Раптом з-поміж дерев, гілки яких торкалися тераси, пролунав голос:
— Я знаю твої турботи і благословляю тебе. Суд не звільнить звинувачених селян, але не переймайся цим. Люди минають, як хмара пилу, що вітер несе пустелею. Вони навіть до кінця не усвідомлюють, що існують. Яке значення мають їхній сміх і сльози? Їхнє існування має зникнути, і вони повернуться до мулу та глини, з яких колись виникли. Час людей минув. Не варто гніватися на них, але не дозволяй більше морити їх голодом і катувати, бо їхня кров втратить свою єдину цінність. Нехай твій наглядач відкличе скаргу.
— То це мій наглядач подав скаргу? — здивовано запитав царевич.
— Ти сказав правду. Він подав її від твого імені. Але якщо він не з’явиться на суді, не буде потерпілого, а де немає потерпілого, там немає злочину.
Кущі зашелестіли.
— Стій! — вигукнув Рамзес. — Хто ти?!
Це була важка ніч. Царевич крутився на ліжку й відчував, як у його розум вриваються чужі думки, надіслані кимось із темряви.
— Держава й священнослужителі… — напівсонний, повторював він, залитий холодним потом. — Держава і жерці….
Лише боги знають, що б сталося, якби ті думки, які тієї ночі були посіяні в душі царевича, мали час розвинутися й дозріти. Можливо, як фараон він став би одним із найщасливіших і найдовше правлячих правителів?
Управитель маєтку зник з поля зору суду, відправлений спадкоємцем до ному Такенс, а незабаром кудись зникла вся скриня з матеріалами справи про напад. Звинувачення було знято, а всіх затриманих відпустили. Дивно, що за них заступилися вампіри, але хіба пастух не піклується про овець, яких потім з’їдає?
Тож у душі спадкоємця престолу зміцнилося переконання, що держава — це не лише вічна й непохитна споруда, до якої фараони мають додавати по одному каменю слави, а й дім, мешканці якого час від часу повністю змінюються й змінюють один одного. У його жилах текла вдосконалена, але здебільшого, все ж людська кров. Хіба не настав час відмовитися від напівзаходів?…
Рамзес добре знав, що вампіри вміють підкидати думки, від цього захищали спеціальні амулети, але цей жрець точно не міг бути фінікійським вампіром — їх ніколи не висвячували. Це мав бути корінний єгиптянин, який ділився з ним захоплюючим баченням.
— Неоціненна людина! — згадав царевич про таємничого жерця-радника. — Я мушу його мати! А може, це справді якийсь дух? — подумав він.
У Єгипті завжди легше зустріти злих чи добрих духів, ніж дощ.
Вода Нілу з червоної стала коричневою, а в серпні, у місяці Хатор, досягла половини очікуваного рівня.
Пошуки таємничого жерця дали несподіваний результат. Царевич виявив, що збирачі податків банкіра Дагона з маєтків, відданих йому в оренду, стягують удвічі більші податки, ніж було домовлено, а на додачу вночі без міри висмоктують з селян кров, так що ті ледь мали сили працювати. Якби так тривало й надалі, то після закінчення терміну договору маєтки спадкоємця престолу занепали б і повністю спорожніли. Тож Рамзес наказав витягнути одного з вампірів із його денної схованки й виставити на сонце, аж поки той не розсипався на порох, на велику радість селян. Потім він надіслав гнівного листа до Дагона, в якому вимагав суворого дотримання умов угоди.
Через кілька днів після заходу сонця банкір приплив до маєтку Сари. Він одягнув шати, вишиті золотом, в своїй густій бороді мав скляну кульку, з якої витікали аромати, а до голови прикріпив два пера. У подарунок він привіз дорогий келих.
— Прекрасна Саро, — почав він, — нехай Єгова виллє на твою родину стільки благословень, скільки сьогодні тече води в Нілі. Адже ми, фінікійці, і ви, євреї — сусіди. А я так палаю до тебе коханням, що якби ти не належала до нашого найшановнішого пана, я віддав би за тебе Гедеону, хай він буде здоровий, десять талантів і взяв би тебе за законну дружину. Ось який я пристрасний!
— Геть, вампіре! — викрикнула Сара, не приховуючи огиди. — Я не можу прийняти твій дар! Чи бачиш, Дагон, ці пурпурові відблиски всередині цього келиха?…
— Справді, — відповів банкір, ледь стримуючи себе, — як же я міг не побачити цього пурпуру, що свідчить про те, що келих зроблений із найчистішого золота.
— А я тобі кажу, що це кров відібраних у батьків дітей, яку ви п’єте! — гнівно відповіла коханка наступника престолу. — Якщо ти негайно не підеш звідси, я накажу тебе випороти срібним ланцюгом!
Ще ніколи жодного високопоставленого вампіра не трактували таким чином. Адже він прибув без злих намірів, із пропозицією взаємовигідного союзу. Люди їхнього становища завжди повинні домовлятися, не зважаючи на релігійні забобони, що їх розділяють. Тим часом ця засліплена єврейка не обмежилася звичайною відмовою, а ще додала до неї найтяжчі можливі образи.
Оскільки вона обрала війну, то отримає її! Коли будинок Сари сховався за деревами, Дагон, піднявши руки, почав шепотіти:
— О Баале, Сидоне, о Ашторет…! Помстіться за мою образу! Прокляніть цю дочку Юди! Нехай її щастя зникне, як крапля дощу в пустелі. Нехай її пан вижене її з дому, як паршиву свиню… Нехай божевілля опанує її душу… І як сьогодні вона відкинула мій келих, так нехай настане час, коли люди відкинуть її, коли вона буде, вічно спрагла, буде жебрати…
Потім він плював і бурмотів незрозумілі й страшні слова, аж поки на мить чорна хмара закрила місяць, а вода біля його човна почала каламутитися й здійматися великими хвилями. Коли він закінчив, повний місяць знову засяяв, але ріка ще довго не заспокоювалася, наче її розбурхав новий приплив.
Веслярі Дагона злякалися й перестали співати, але, відокремлені від свого господаря стіною намету, вони не помітили його ритуалів.
Відтоді вампір не з’являвся перед спадкоємцем престолу без запрошення. Але коли одного дня царевич прийшов до своєї вілли, він застав у спальні прекрасну шістнадцятирічну фінікійську танцівницю, яка замість одягу мала лише золотий обруч на голові та ніжну, наче павутинку, шаль на плечах.
— Хто ти така? — запитав царевич.
— Я жриця і твоя прислужниця, мене послав пан Дагон, щоб я відвернула твій гнів від нього.
— Як ти це зможеш зробити?
— Ось як… Сідай сюди, — сказала вона, посадивши його в крісло, — я стану навшпиньки, щоб стати вищою за твій гнів, і цим освяченим шарфом я відганятиму від тебе злих духів… Геть…! Геть! — шепотіла вона, танцюючи навколо Рамзеса. – Нехай мої руки знімуть похмурість з твого волосся… нехай мої поцілунки повернуть ясний погляд твоїм очам… нехай биття мого серця наповнить музикою твої вуха, пане Єгипту… А геть…! А геть! Він не ваш, а мій… Кохання потребує такої тиші, що навіть гнів мусить замовкнути перед ним.
Танцюючи, вона гралася з волоссям Рамзеса, обіймала його за шию, цілувала в очі. Нарешті, втомившись, вона сіла біля ніг царевича й, поклавши голову йому на коліна, пильно дивилася на нього, важко дихаючи з розтуленими губами.
— Ти вже не гніваєшся на свого слугу Дагона?… — шепотіла вона, гладячи обличчя царевича.
Рамзес хотів поцілувати її в губи, але вона зірвалася з його колін і втекла, вигукуючи:
— О ні, не можна!
— Чому?
— Я незаймана і жриця великої богині Ашторет. Ти мав би дуже любити й шанувати мою покровительку, перш ніж тобі буде дозволено поцілувати мене.
— А тобі дозволено цілувати?
— Мені все дозволено, бо я жриця і присягнулася зберігати цнотливість.
– То навіщо ти сюди прийшла?
– Щоб розвіяти твій гнів. Я це зробила і йду. Будь здоровий і завжди добрий! — додала вона, кинувши проникливий погляд.
— Де ти живеш? Як тебе звати?! — запитував схвильований князь.
— Мене звати Пестощь. А живу я… Ех, навіщо мені говорити. Ти ще не скоро прийдеш до мене.
Вона махнула рукою й зникла, а князь, наче зачарований, не зрушив із крісла. А коли через мить виглянув у вікно, то побачив розкішні носилки, які четверо нубійців швидко несли в бік Нілу.
Рамзес не сумував за тією, що відійшла; вона здивувала його, але не захопила.
Сара спокійніша за неї, — думав він. І вродливіша. Втім, мені здається, що ця фінікійка має бути холодною, а її ласки — вивченими.
Однак відтоді царевич перестав гніватися на Дагона.
РОЗДІЛ VII
У місяці Хояк, з середини вересня до середини жовтня, води Нілу досягли найвищого рівня, і почалося незначне спадання. У цей час його святобливість Рамзес XII покинув свій сонячний палац поблизу Мемфіса і на кількох десятках оздоблених кораблів поплив до Фів, щоб подякувати тамтешнім богам за добрий паводок.
Найвеличніший правитель дуже ласкаво попрощався зі своїм сином і наступником, але владу на час своєї відсутності доручив Херхорові. Рамзес вирішив, що це через Сару.
— Ти дуже помиляєшся, — сказав йому Тутмозис. — Ти так помиляєшся, що це мене навіть лякає. Невже ти справді не розумієш причин немилості, які знає кожна освічена людина в Єгипті?
— Я нічого не знаю…
— Тим гірше, — сказав збентежений Тутмозис. — Чи знаєш ти, що серед селян співають про тебе пісні про те, як ти визволив нападників із в’язниці, а що ще гірше, до того ж кажуть, що коли ти станеш наступником Його святобливості, податки будуть скасовані? Треба додати, що скільки разів серед селян починали говорити про несправедливість і податки, стільки разів відбувалися заворушення. Якби ти дозволив, я б розповів тобі, як на цю справу дивляться жерці…
– Звісно, говори!
– Отже, є один дуже мудрий священик, який з вершини храму Амона спостерігає за небесними рухами, і він придумав таку притчу. Фараон — це сонце, а наступник престолу — місяць. Коли місяць рухається здалеку за світлим богом, ми маємо світло вдень і світло вночі. Але якщо трапиться так, що місяць стане перед сонцем, тоді настає затемнення — велика паніка для усього світу.
— І всі ці балачки, — перервав його Рамзес, — доходять до вух його святобливості? Горе моїй голові!
— Фараон, як земний бог, знає про все, але він надто могутній, щоб зважати на шепіт селян. Він розуміє, що кожен єгиптянин віддасть за нього життя, а ти — будеш першим. Однак він вирішив, що безпечніше буде не довіряти тобі владу.
Після відходу Тутмозиса наступник престолу занурився в глибокі роздуми, навіть відчув тривогу.
Рамзес знав історію своєї країни і пам’ятав, що в Єгипті великим прощали багато чого. Великий володар міг зіпсувати канал, таємно вбити людину, потай знущатися з богів, приймати дари від посланців чужих держав. Але два гріхи були неприпустимими: зрада жрецьких таємниць і зрада фараона. Людина, яка вчинила те чи інше, зникала, іноді через рік, з оточення слуг і друзів. Але куди вона подівалася і що з нею сталося? Про це навіть не наважувалися говорити.
Отож Рамзес відчув, що опинився на подібному схилі. Пізніше, коли після найдовшого життя батька він стане фараоном, матиме право й засоби вчинити багато таких вчинків, про які ніхто в Єгипті не подумав би без жаху. Але сьогодні він мусить справді стерегтися, щоб його не визнали зрадником і бунтівником проти основних законів держави. У Єгипті був один явний правитель: фараон. Він правив, він встановлював закони, він думав за всіх, і горе тому, хто наважився б голосно засумніватися в його всемогутності.
Царевич задивився на пагорб, на якому працювали зрошувальні машини. Рухи журавлів, що опускалися й підіймалися, нахили ковшів, струмені з насосів були настільки ритмічними, що людей, які їх керували, можна було вважати автоматами. Жоден із них не заговорив до свого сусіда, не змінив місця, не озирнувся, а лише нахилявся й випростувався завжди одним і тим самим чином від ранку до вечора, від місяця до місяця, а, мабуть, від дитинства до смерті.
"Які ж жалюгідні створіння, — думав наступник, дивлячись на працю селян. — Вони хочуть зробити мене виконавцем своїх марень! Яких змін вони можуть вимагати в державі? Адже вони існують лише для того, щоб служити Єгипту своєю працею та кров’ю. І я мав би присвятити своє життя таким жалюгідним істотам?! Ніколи! Майбутній фараон мусить знайти інший шлях!".
Гнів ударяв йому в голову, а приниження тиснуло на нього від думки, що він, спадкоємець престолу, не став намісником завдяки пліткам таких істот, які все життя хитаються над криницями каламутної води! Одного разу він необережно захистив їх від вампірів — і ось, чим це закінчилося!
У цю мить він почув серед дерев тихий шелест, і ніжні руки лягли йому на плечі.
— Що, Саро? — запитав принц, не обертаючись.
— Ти сумний, мій пане? — відповіла та.
— У мене є турбота.
— Розкажи мені про неї. Турбота — це як скарб, відданий на зберігання. Поки ми самі її охороняємо, навіть сон тікає від нас, і лише тоді стає легше, коли ми знаходимо другого охоронця.
Рамзес обійняв жінку й посадив поруч із собою на лавку. Він замислився, а за мить почав говорити:
– Чи зможеш ти домогтися, щоб Його святобливість організував великий похід на Схід і призначив мене воєначальником? Чи даси ти мені хоча б корпус Менфі, про який я просив, або зробиш мене від імені фараона намісником Нижнього Єгипту? А чи зможеш ти домогтися, щоб усі піддані Його святобливості думали й відчували так само, як я, його найвірніший?
Сара опустила руки на коліна й сумно прошепотіла.
— Це правда, що я не можу цього зробити. Я лише людина.
— Ось саме, людина… — зітхнув Рамзес. — Що ж може людина? Мабуть, лише одне… Ти можеш мене розвеселити, — відповів він, посміхаючись. — Я знаю, що ти вчилася танцювати й грати на музичних інструментах. Тож зніми ці довгі шати, що личать жрицям, які охороняють вогонь, і одягни прозорий муслін, як фінікійські танцівниці… і так танцюй, і так пести мене, як вони…
Сара схопила його за руки й із полум’ям в очах вигукнула:
— Ти зв’язуєшся з такими розпусницями?! Нам, дочкам Юди, не дозволено носити нескромні сукні.
— Ні танцювати, ні співати? Навіщо ж ти цього вчилася?
— Наші жінки й дівчата танцюють на славу Господа, а не для того, щоб сіяти у чоловічих серцях вогняні зерна пожадливості. А співаємо ми… Зачекай, мій пане, я тобі заспіваю.
Сара вклонилася на траві біля ніг князя й, узявши на арфі кілька акордів, почала:
–
Сара замовкла, а царевич замислився й через мить промовив.
— Ти мала мене розвеселити, а тим часом мені хочеться повіситися. Ти переконала мене, що людське життя є безглуздим й не варто бути людиною. Ви, євреї, — похмурий народ. Якби в Єгипті вірили так, як вчить ваша пісня, ніхто б не сміявся на берегах Нілу. Могутні сховалися б від страху в підземеллях храмів, а народ, замість того щоб працювати, втік би до печер і звідти чекав би милосердя, яке, до речі, не настало б. Наш світ інший, Саро. У ньому можна мати все, але все треба робити самому. І наші боги не допомагають плаксам. Вони спускаються на землю лише тоді, коли герой, який наважився на надлюдський вчинок, вичерпає всі свої сили. Тому, Саро, скоріше, твої принади, а не твоя пісня, розвіють мої турботи. Якби я поводився так, як вчать єврейські мудреці, і чекав на допомогу з неба, вино втікало б з моїх уст, а жінки — з моїх домівок. А головне — я не міг би стати наступником фараона, як мої брати, з яких один не пройде навіть через кімнату, не спираючись на двох рабів, а інший стрибає по деревах. Я не такий, як вони, і не хочу бути таким, як ти.
— А ким ти хочеш бути, мій пане? — запитала Сара.
— Цього я ще не знаю.
Надвечір до маєтку Сари причалив другий човен, з якого зійшов головний управитель маєтків Рамзеса. Царевич зустрів посадовця біля садових воріт.
— Я хотів, — сказав спадкоємець, — побачитися з тобою й сказати тобі, що до мене дійшла чутка, ніби серед мого селянства ходять якісь непристойні розмови про зниження податків. Я хочу, щоб селяни дізналися, що я не зменшуватиму їм податків. А якщо хтось, попри попередження, уперто триматиметься своєї дурості й продовжуватиме говорити про податки, то спершу отримає палиць, а потім усю свою кров віддасть вампірам.
— Може, вже зараз дати палиці певній кількості найнепокірніших, щоб вони краще запам’ятали твій милостивий наказ? — прошепотів управитель.
— Так, можна дати палиць найнепокірнішим. За бунтівні балачки треба бити й зливати кров. Якщо їм не подобається таке життя, яке вони ведуть, вони теж можуть стати невмерлими!
Ці слова незабаром облетіли Єгипет. Після від’їзду чиновника спадкоємець позіхнув і, оглядаючи все навколо нудним поглядом, промовив до себе:
— Я зробив усе, що міг!
У цю мить з боку господарських будівель до князя долинули тихий стогін і гучні удари. Рамзес пішов туди й побачив, що наглядач за підсобними робітниками, Єзекіїль, син Рубена, б’є палицею одного зі своїх підлеглих, заспокоюючи його при цьому.
— А тихо…! А замовкни, ти підла тварина!
А побитий підсобник, лежачи на землі, затуляв рукою рот, щоб не кричати.
Царевич у першу мить кинувся, наче пантера, у бік будівель. Раптом він зупинився.
– Що я йому зроблю? – прошепотів він. – Адже це маєток Сари, а цей єврей — її родич.
Він прикусив губи й сховався серед дерев, тим більше, що екзекуція вже закінчилася.
"То ось так господарюють покірні євреї? — думав князь. — Ті, хто пишається своєю досконалою людяністю… То ось як? Дивиться на мене, як переляканий пес, а сам б’є найманих робітників?… Чи всі вони такі?".
І вперше в душі Рамзеса прокинулася підозра, що й Сара під маскою доброти може приховувати лицемірство.
У Сарі й справді відбувалися певні зміни.
З першої миті, коли вона зустріла царевича в пустельній долині, Рамзес їй сподобався. Але це почуття раптово згасло під впливом приголомшливої новини, що цей вродливий хлопець — син фараона й спадкоємець престолу. За кілька днів вона стала його коханкою, здивована, налякана, не розуміюча, що з нею відбувається. А потім вона ще й дізналася, що змішує свою чисту людську кров з істотою, яка лише зовні схожа на людину, а насправді є мутованою напівтвариною. Живучи з Рамзесом, вона вчиняла найтяжчий із можливих гріхів, та все ж не могла відмовитися від нього…
У душі Сари зародилися невідомі досі почуття. Вона почала ревнувати Рамзеса і боятися, що він її покине. І ще одна турбота мучила її — те, що вона відчуває себе перед спадкоємцем служницею й рабинею. Адже вона належала йому, а він — їй. То з якої ж причини він не показує, що хоча б трохи належить їй, а кожним словом і рухом дає зрозуміти, що між ними лежить якась прірва…
Одного дня принц приплив до неї з собакою. Він пробув лише кілька годин, але весь цей час пес лежав біля ніг принца, на місці Сари, а коли вона хотіла там сісти, він гаркнув на неї… А царевич сміявся й так само занурював пальці в шерсть нечистого звіра, як і в її волосся. І пес так само дивився князю в очі, як і вона, хіба що з тією різницею, що дивився сміливіше за неї.
Сара не могла заспокоїтися й зненавиділа розумну тварину, яка забирала у неї частину пестощів, зовсім не дбаючи про них, а ще й поводилася з господарем з такою фамільярністю, на яку вона сама не наважувалася.
Вона ревнувала до пса!
РОЗДІЛ VIII
Спадкоємець престолу більшу частину дня проводив поза маєтком, зазвичай на човні. І, пливучи по Нілу, він або ловив сіткою риб, які тисячами множилися у благословенній річці, або пробирався на болота й, сховавшись серед високих стебел лотосів та папірусів, стріляв з лука по дикій птицях, гучні зграї яких кружляли густо, наче мухи. Але й тоді його не покидали амбітні думки, тож із полювання він зробив собі своєрідне ворожіння. Не раз, побачивши на воді зграю жовтих гусей, він натягував лук і казав:
— Якщо влучу, то колись стану фараоном…
Стріла тихо свиснула, і пронизана птаха, махаючи крилами, видавала настільки болісні крики, що на всьому болоті заворушилося. Зграї гусей, качок і лелек зривалися вгору і, описавши велике коло над вмираючою товаришкою, опускалися в інші місця.
Коли все затихло, царевич обережно рухав човен далі, орієнтуючись на коливання очерету та уривчасті крики птахів. А коли серед зелені він помітив ділянку чистої води й нове зграю, знову натягував лук і казав:
— Якщо влучу, стану фараоном, могутнім, як Рамзес Великий.
Цього разу стріла влучила у воду й, кілька разів відскочивши від її поверхні, зникла серед лотосів. Звідти долинув пронизливий крик якоїсь пораненої птиці, вид якої неможливо було розпізнати. Принц влучив, але не знав, у що…
Коли ввечері втомлений він повертався до вілли, Сара вже чекала на порозі з мискою води, глечиком легкого вина та вінками з троянд. Принц посміхався їй, гладив по обличчю, але, дивлячись у її сповнені ніжності очі, думав:
"Цікаво, чи змогла б вона бити єгипетських селян, як її завжди налякані родичі. О, моя мати має рацію, не довіряючи євреям, хоча, зрештою, Сара може бути іншою…".
— А хто це знову…? — раптом запитав він, вказуючи на чоловіка, який боязко визирав з-за стіни.
— Це Аод, син Барака, мій родич… Він хоче служити тобі, пане. Чи можу я його прийняти?
Царевич знизав плечима.
— Це твоє господарство, — відповів він, — ти можеш приймати всіх, кого забажаєш. Тільки якщо ці люди будуть так розмножуватися, незабаром вони захоплять весь Мемфіс.
— Ти не терпиш моїх братів, пане? — прошепотіла Сара, з тривогою дивлячись на Рамзеса й притискаючись до його ніг.
Царевич здивовано поглянув на неї.
— Я про них навіть не думаю, — гордо відповів він.
Ці дрібні інциденти, що падали на душу Сари вогняними краплями, не змінили Рамзеса для неї. Він завжди був однаково доброзичливим і пестив її, як завжди, хоча дедалі частіше його погляд біг на інший берег Нілу й зупинявся на могутніх пілонах палацу.
Настав місяць Тобі, кінець жовтня та початок листопада. Рівень Нілу знизився, щодня оголюючи нові ділянки чорної, болотистої землі. Для Єгипту починалася найпрекрасніша пора року — зима. Земля швидко вкривалася смарагдовою зеленню, з-поміж якої виринали нарциси та фіалки.
Вже кілька разів корабель, що віз шановану невмерлу Нікотріс та намісника Херхора, з’являвся поблизу маєтку Сари.
— Зачекайте! — прошепотів розгніваний спадкоємець. — Я переконаю вас, що й мені не нудно!
Він наказав підготувати човен на двох і сказав Сарі, що попливе з нею.
— О. Єгово! — вигукнула та, склавши руки. — Але ж там твоя безсмертна мати й священик-намісник.
— А тут буде спадкоємець престолу. Візьми свою арфу, Саро.
— Ще й арфу? — запитала вона, тремтячи. — А якщо ваша шанована мати захоче поговорити з тобою?... Якщо вона погляне на мене, я, мабуть, кинуся у воду!
— Не будь дитиною, Саро, — відповів, сміючись, царевич. — Його високоповажність намісник і моя мати дуже люблять спів. Тож ти навіть зможеш привернути їхню прихильність, якщо заспіваєш якусь гарну єврейську пісню. Та, що про смерть, буде якраз доречною для моєї матері. Напевно, її втішить думка, що жодні людські страждання вже не можуть її торкнутися.
На придворному кораблі помітили, що спадкоємець престолу сідає разом із Сарою у простий човен і навіть сам гребе.
— Ви бачите те саме, що й я, ваша високоповажність, — прошепотіла цариця міністру, — що він пливе нам назустріч із цією своєю єврейкою? О, якби не він сидів у цій шкаралупі, я б наказала її розбити! — гнівно вигукнула велична невмерла.
— Навіщо? — запитав міністр. — Царевич не був би нащадком первосвящеників і фараонів, якби не смикав за вуздечку. У будь-якому разі він довів, що в важливих випадках вміє панувати над собою. Він навіть здатний визнати власні провини, що є рідкісною і неоціненною рисою для спадкоємця престолу. А те, що царевич хоче дратувати нас своєю улюбленицею, свідчить про те, що його болить немилість, у якій він опинився, до того ж з найблагородніших мотивів.
— Але ж ця єврейка! – просичала цариця, мнучи віяло з пір'я в щільно перев’язаних руках.
— Вже сьогодні я спокійний щодо неї, — відповів міністр. — Це мила, але дурненька істота, яка не думає і не змогла б скористатися своїм впливом на царевича. Вона не приймає подарунків і навіть ні з ким не бачиться, замкнена у своїй не надто дорогій клітці. З часом вона, можливо, навчилася б користуватися становищем коханки наступника трону й спустошила б його скарбницю на кільканадцять талантів. Але перш ніж це станеться, вона набридне Рамзесові…
— Нехай через твої уста, Херхоре, промовляє всезнаючий Амон.
— Я в цьому впевнений. Наступник ані на мить не був у неї закоханий, як це буває з нашими панами. Рамзес бавиться з нею, як зрілий чоловік із рабинею. А щодо того, що Сара вагітна…
— Невже?! — вигукнула пані. — Звідки ти це знаєш…?
— Ми мусимо знати все, — посміхнувся Херхор.
— А якщо народиться син…? Він може створити проблеми, – втрутилася цариця. – Невідомо, як кров мого сина поєднається з кров’ю звичайної людської жінки. Плід може виявитися нежиттєздатним.
— Усе передбачено, — сказав жрець. — Якщо народиться донька, ми дамо їй придане та виховання, як личить панночці високого роду. А якщо син, обтяжений вадою крові, яка не дозволить йому стати єгипетським напівбогом, — тоді він стане писарем у храмі! Може також статися так, що кров єврейки просочить весь плід, не даючи місця жодним домішкам, і тоді той хлопчик буде євреєм.
— Ой, мій онук — єврей!
— Не прив’язуйтеся до нього занадто рано. Кров дитини можна змінити і після її народження. Наші посланці повідомляють, що ізраїльський народ починає прагнути власного царя. Тож доки дитина виросте, їхні вимоги дозріють, і тоді ми дамо їм правителя, який власним прикладом переконає їх практикувати мутації, які будуть облагороджувати їхню расу! Єврейська кров перестане бути отруйною для фінікійських вампірів, і ми знову зможемо скористатися цим норовливим народом.
— Ти як орел, що одним поглядом охоплює схід і захід! — з захопленням відповіла цариця. — Я відчуваю, що моя відраза до цієї дівчини починає слабшати.
На човні зазвучала арфа, і Сара тремтячим голосом заспівала пісню:
—
— Який чудовий голос! — прошепотіла цариця. — Лише прекрасним голосам я ще можу радіти…
Первосвященик слухав уважно.
—
— Чи знаєте Ви, пані, що це за пісня? — запитав Херхор мовою, зрозумілою лише священикам. — Ця дурна дівчина посеред Нілу співає молитву, яку дозволено промовляти лише в найтаємничішому святилищі наших храмів…
— То це богохульство?
— На щастя, на цьому кораблі є лише один священик, — сказав міністр. — Я цього не чув, а навіть якби й чув, то забуду. Однак, боюся, чи не покарають боги цю дівчину.
— Але звідки ж вона знає цю страшну молитву? Адже Рамзес не міг її навчити?
— Царевич у цьому не винен. Але не забувайте, пані, що євреї винесли не один такий скарб з нашого Єгипту. Тому серед усіх народів землі ми ставимося до них як до святотатців.
Цариця взяла первосвященика за руку.
— Але моєму синові, — шепотіла вона, дивлячись йому в очі, — нічого поганого не трапиться?
— Гарантую вам, пані, що нікому нічого поганого не трапиться, оскільки я нічого не чув і нічого не знаю. Але його треба відокремити від цієї дівчини.
— Розлучити м’яко! Правда, намісник? — запитала мати.
— Як можна м'якше, але треба… Мені здавалося, — говорив первосвященик ніби до себе, — що я все передбачив. Усе, за винятком процесу за богохульство, який через цю дивну жінку нависає над спадкоємцем престолу!
Наближався місяць Мехір, грудень. Рівень води опускався, трава щодня ставала вищою й густішою, а серед неї, наче барвисті іскри, спалахували квіти найрізноманітніших кольорів і незрівнянного аромату. Попри це царевич нудьгував, а навіть — чогось боявся.
"А може, батько відсторонить і мене від престолу, як і старших братів?" — думав іноді спадкоємець, і піт виступив йому на чоло, а ноги замерзли. Що він тоді б зробив? До того ж Сара була нездорова: худла, блідла, великі очі запали, іноді вранці скаржилася на нудоту. Незрозуміла хвороба Сари, її часті сльози, зникнення привабливості остаточно відвернули принца від цього прекрасного куточка землі. Він почав думати про від’їзд.
У такому настрої його застав Тутмозис, який приїхав із викликом від фараона. Його святобливість повертався з Фів і бажав, щоб спадкоємець престолу виїхав назустріч йому, щоб привітати його.
Рамзес вирушив без зволікання. Чим далі вони просувалися вгору за течією річки, тим густіше ставали натовпи людей на обох берегах і човнів на Нілі, тим більше плило квітів, вінків і букетів, які кидали під корабель фараона.
— А ось і його святобливість! — радісно вигукнув Тутмозис.
Очам спостерігачів відкрився неповторний краєвид. Посередині широкого вигину плив величезний човен фараона, з піднятим, наче шия лебедя, носом.
Човен спадкоємця причалив до великого човна фараона. Якийсь чиновник покликав Рамзеса, який впав до ніг батька, а володар світу притиснув його до своєї божественної грудей.
Миттєво підняли бічні стінки намету, і весь народ з обох берегів Нілу побачив свого правителя на троні, а на найвищій сходинці — царевича Рамзеса, що стояв на колінах, поклавши голову на батьківське лоно. Настала така тиша, що було чутно шелест прапорців на кораблях. І раптом пролунав величезний крик, гучніший за всі попередні. Ним єгипетський народ вшановував примирення батька з сином, вітав теперішнього і вітав майбутнього володаря.
— Ти вчинив правильно, відмовившись від наївних реформ і двох грецьких полків. Адже тобі належить корпус Менфі, вождем якого ти відсьогодні є…
— Мій батьку! — прошепотів тремтячий спадкоємець.
— Крім того, у Нижньому Єгипті, відкритому з трьох боків для атак ворогів, мені потрібен хоробрий і розсудливий чоловік, який би бачив усе навколо, обмірковував у своєму серці й швидко діяв у надзвичайних ситуаціях. З цієї причини в тій половині королівства я призначаю тебе своїм намісником.
З очей Рамзеса полилися рясні сльози. Ними він прощався зі своєю молодістю, вітав владу, до якої вже багато років з тугою й тривогою зверталася його душа.
— Я вже втомлений і немічний, — говорив правитель, — і якби не турбота про твій юний вік та майбутнє держави, я б ще сьогодні благав вічно живих предків, щоб вони покликали мене до своєї слави.
Королівський човен та його пишна свита причалили до палацу в Фівах. Змучений фараон сів до носилок, і в цю мить до спадкоємця підійшов Херхор.
— Два слова, мій царевич, — сказав він. — Попередь, о наступнику, одну зі своїх жінок, Сару, щоб вона більше не співала релігійних пісень. Тоді, під час прогулянки по Нілу, ця дівчина співала наш найсвятіший гімн, який мають право слухати лише фараон і первосвященики. Бідна дитина може важко розкаюватися за своє несвідоме блюзнірство.
— Тож вона вчинила блюзнірство? — запитав збентежений принц. — Дякую тобі, Херхор, за попередження, ти — справжній приятель.
Обличчя первосвященика осяяла посмішка гордості й надії. Весілля Рамзеса з його дочкою знову було на відстані витягнутої руки…
РОЗДІЛ IX
З того дня, як Рамзес став намісником Нижнього Єгипту, його життя стало надзвичайно обтяжливим. До нього приходили з вітаннями верховні жерці храмів, міністри, посланці з Фінікії, Греції, Єврейської землі, Ассирії, Нубії та інші, імен і національностей яких він не міг запам’ятати. Далі йшли начальники сусідніх номів, судді, писарі, вищі офіцери корпусу Менфі та землевласники.
Нарешті з’являлися вродливі жінки, а також матері вродливих дочок, які смиренно й наполегливо просили, щоб намісник прийняв їх до свого дому. Деякі самі вказували розмір бажаної зарплати, вихваляли свою невинність і таланти.
Через десять днів, протягом яких він щохвилини розглядав нових людей та обличчя й вислуховував прохання, задовольнити які могли б, мабуть, лише багатства всього світу та божественна сила, царевич Рамзес знову відчув глибоку зневагу до людей. Ні раніше серед селян, ні тепер серед купців та чиновників він не бачив жодної цінності, заради якої варто було б пожертвувати життям і працею. Лише бачення держави було привабливим, але люди для його втілення зовсім не були потрібні. Служити державі могли б так само добре й вампіри, або невмерлі. Особливо останні завдавали б набагато менше клопоту…
У цій ситуації сили Рамзеса вичерпалися. Він не міг заснути, був настільки роздратований, що не міг знести навіть дзижчання мухи, і часом не розумів, про що до нього говорять.
Херхор прийшов йому на допомогу. Він наказав вельможам оголосити, що царевич більше не приймає відвідувачів, а на народ, який, незважаючи на кількаразові заклики розійтися, все ще чекав, він вислав загін нумідійських солдатів із палицями. Тим вдалося набагато легше, ніж Рамзесу, задовольнити людську жагу. Адже ще не минула година, як відвідувачі зникли з площі, наче туман, а той чи інший протягом кількох наступних днів обливав холодною водою голову чи іншу поранену частину тіла.
Таким чином стосунки між спадкоємцем престолу та верховним жерцем Амона стали майже дружніми.
— Скільки людей, принц, ти можеш вислухати за день, не втомлюючись? — запитав Херхор.
— Ну… двадцять…
— То ти щасливчик. Я вислуховую щонайбільше шістьох чи десятьох, але це не звичайні прохачі, а великі писарі, наглядачі та міністри. Кожен із них повідомляє мені не дрібниці, а найважливіші події, що відбуваються в армії, у володіннях фараона, у релігійних справах, у судах, у номах, у русі Нілу. А тому вони не повідомляють мені дрібниць, адже кожен із них, перш ніж прийти до мене, мусив зустрітися з десятьма нижчими писарів. А кожен писар і наглядач зібрав відомості від десятьох підписувачів і помічників наглядачів, а ті, у свою чергу, вислухали звіти від десятьох нижчих чиновників.
Таким чином, я та його святобливість, спілкуючись лише з десятьма людьми на день, знаємо, що важливого сталося у ста тисячах куточків країни та світу.
Вартовий, який пильнує ділянку вулиці в Мемфісі, бачить лише кілька будинків. Десятник знає всю вулицю, сотник — район міста, начальник — усе місто. А фараон стоїть над усіма ними, немов на найвищому пілоні храму Пта, і бачить не лише Мемфіс, а й такі міста: Сохем, Он, Херау, Турра, Тетауї, їхні околиці та частину західної пустелі. З такої висоти його святобливість, щоправда, не помічає людей, яким заподіяно кривду або яких не винагородили, але бачить натовп робітників, що без діла збираються разом. Він не побачить солдата в пивній, але дізнається, чи полк проводить муштру. Він не бачить, що готує на обід якийсь селянин чи міщанин, але помітить пожежу, що спалахує в районі.
Цей державний порядок, — говорив, оживляючись, Херхор, — є нашою славою та силою. А коли Снофру, фараон першої династії, запитав одного священика, який пам’ятник собі спорудити, той відповів: "Намалюй, пане, на землі квадрат і поклади на нього шість мільйонів валунів — вони символізуватимуть народ. На цей шар поклади шістдесят тисяч обтесаних каменів — це будуть твої нижчі чиновники. На них уклади шість тисяч відшліфованих каменів — це будуть вищі чиновники. На них постав шістдесят каменів, покритих різьбленням, — це будуть твої найближчі радники, жерці та вожді, а на вершині поклади один камінь із золотим зображенням сонця, яким будеш ти сам".
Так і вчинив фараон Снофру. У такий спосіб виникла найдавніша східчаста піраміда — вірне відображення нашої держави — з якої народилися всі інші. Це непохитні споруди, з вершини яких видно краєвиди світу, і які наповнюватимуть захопленням найвіддаленіші покоління. У такій системі, — продовжував міністр, — полягає й наша перевага над сусідами. Ефіопи були такі ж численні, як і ми. Але їхній цар сам дбав про свою худобу, сам бив підданих палицею і навіть не знав, скільки їх має, ані не зміг зібрати їх, коли вторглися наші війська. Там не було єдиної Ефіопії, а лише велика юрба безладних людей. Тому сьогодні вони є нашими васалами. Лівійський князь чинить так само — сам розглядає кожну справу, особливо між багатими людьми, і приділяє їм стільки часу, що майже не встигає озирнутися. Тож під його носом народжуються цілі зграї розбійників, яких ми винищуємо.
А яке це щастя для нас, що царі Ніневії та Вавилону мають лише по одному міністру і так само втомлені навалом справ, як ти сьогодні! Вони все хочуть бачити, судити й наказувати самі, через що повністю заплутали державні справи. Якби ж знайшовся якийсь підлий єгипетський писар, який поїхав би туди, пояснив би царям їхні помилки в управлінні та запровадив нашу чиновницьку ієрархію, цю нашу піраміду влади, то за кільканадцять років Юдея та Фінікія потрапили б до рук асирійців, а за кілька десятків років — зі сходу та півночі, сушею й морем — на нас навалили б могутні армії, з якими ми не змогли б впоратися.
— Тож сьогодні ми нападемо на них, скориставшись цим безладом! — вигукнув царевич.
— Ми ще не оговталися від наших попередніх перемог, — холодно відповів Херхор і почав проводжати Рамзеса.
— Невже ці перемоги нас ослабили?! — вибухнув спадкоємець. — Невже ми не привезли скарбів?!
— А хіба не затупляється сокира, якою ми рубаємо дерево? — запитав Херхор і вийшов.
За кілька днів до від’їзду до Нижнього Єгипту Рамзеса викликали до Його святобливості. Фараон сидів у кріслі в мармуровій залі, де нікого не було, а чотири входи охороняли нубійські вартові.
— По-перше, сину, – сказав фараон, – я відкрию тобі свої турботи. З нашим скарбом погані справи. Надходження податків щороку зменшуються, особливо з Нижнього Єгипту. Я запитую: що це означає? Мені відповідають: народ збіднів і ослаб, зменшилася кількість мешканців, море забрало частину земель на півночі, а пустеля — зі сходу, було кілька неврожайних років, словом, нещастя слідує за нещастям, а скарбниця дедалі пустішає…
— Буде так, як накажете, ваша святобливосте, — втрутився наступник трону.
— Друге завдання, яке ти маєш виконати, є складнішим. В Азії відбувається щось, що починає турбувати мій уряд. Отже, Ассирія, мій царевич, — це вулкан. Протягом століть там панують спокій і тиша, але раптом звідти вириваються великі армії й нищать мирних сусідів. Сьогодні навколо Ніневії та Вавилону чути вирування, ця гора димить. Тож ти мусиш з’ясувати, наскільки цей дим віщує бурю, і придумати заходи для запобігання їй. Що гірше, ассирійці значно вдосконалили мистецтво створення невмерлих, яке вкрали в нас євреї. Їхні живі трупи вже не розкладаються за кілька тижнів і весь час зберігають свою силу. Боюся, що ассирійці створять з них армію, яка рушить на Єгипет. Боюся, що наш народ, змушений утримувати єгипетську аристократію та жерців, а також годувати фінікійських вампірів, не матиме вже достатньо сил, щоб протистояти цьому виклику.
— Тож нам треба найняти більше найманих воїнів, мій батьку, — відповів Рамзес. — Давай викличемо греків, лівійців, нубійських воїнів…
— У нас немає на це грошей, — важко зітхнув старий фараон.
— То що ж мені робити? — здивувався Рамзес.
— Розглянь усі можливості, сину мій. І не покладайся лише на судження самих єгиптян, бо кожен народ і кожна раса має власний погляд на речі й не осягає всієї істини. Тож вислухай, що думають про ассирійців фінікійці та євреї, хетти та єгиптяни, і ретельно обміркуй у своєму серці, що спільного є в їхніх судженнях про Ассирію.
— Серед народів, у яких я маю дізнатися думку про Ассирію, ти, батьку, не згадав греків, – втрутився спадкоємець.
Фараон кивнув головою з доброзичливою посмішкою.
— Ти не довіряєш грекам, батьку?
— Греки не відрізняють мрій і міфів від реальності. Це вроджені брехуни, хоча їх приємно слухати, особливо коли вони говорять про свою філософію. Кожен із них пожертвує життям заради цієї ілюзії, але це не шлях для нас, єгиптян. Користуйся, сину мій, грецькими мечами, але не грецькими порадами.
— А що мені думати про фінікійців? – запитав наступник трону.
— Колись вони були мудрими, зреклися людської природи й стали вампірами, але це лише торговці. Для них усе життя зводиться до заробітку, аби тільки він був великий, найбільший! Фінікієць — як вода Нілу: багато приносить і багато забирає, і проникає всюди. Треба давати їм якомога менше, а насамперед пильнувати, щоб вони не проникали до Єгипту крізь щілини, потайки.
— А євреї?
— Народ кмітливий, але похмурі фанатики й природжені вороги Єгипту. Лише коли вони відчують на своїх шиях підковані цвяхами сандалі Ассирії, вони звернуться до нас. Тільки от тоді вони нам уже можуть не знадобитися… Ретельно обміркуй усе це, сину мій, і обереш найкращий шлях для держави фараонів!
РОЗДІЛ X
Квартал іноземців Мемфіса розташовувався в північно-східному куті міста, неподалік від Нілу. Будинки тут, як, втім, і в усьому місті, були переважно білими. Проте можна було побачити будинки зелені, як луг, жовті, як пшеничне поле, блакитні, мов небо, або червоні, як кров.
Майже в самому центрі цього району стояв заїжджий двір "Під Кораблем", що належав фінікійцеві з Тиру — Асархадону, який ще не перетворився на вампіра. Тож він і далі залишався людиною, віком понад п’ятдесят років, сивочолим, одягненим у довгу сорочку та мусліновій накидці на голові. Він невтомно метушився від світанку до ночі, привітно розмовляючи зі своїми гостями різних народів і станів, що не заважало йому звертати увагу на писарів, які скрупульозно записували спожиті ними страви та напої, на наглядачів, які, у свою чергу, стежили за прислугою та писарями, а понад усе — на мандрівника, який прибув сьогодні вранці. Цьому чоловікові було близько сорока років, він мав густе волосся та бороду кольору воронячого крила, задумливі очі та дивно благородні риси обличчя. Він назвався Пхутом, а щодо національності — заявив, що є харранцем.
— Це небезпечний щур, — одразу ж подумав господар, поглядаючи на нього краєм ока. — Має вигляд священика, а ходить у темному плащі, наче злодій…
І негайно наказав слугам стежити за ним.
Близько дев’ятої години вечора Пхут покинув заїжджий двір "Під Кораблем" у супроводі негра, що ніс смолоскип. Вони пройшли через весь іноземний квартал, аж поки на зміну кам’яним будинкам прийшли розлогі сади, а серед них — елегантні палаци. Перед одними з воріт негр зупинився й загасив смолоскип.
— Ось тут "Зелена Зірка", — сказав він і, низько уклонившись Пхуту, повернув додому.
Харранець постукав у ворота. За мить з’явився воротар. Він уважно оглянув прибульця й пробурмотів:
— Анаель, Сахіель…
— Амабіель, Абалідот, — відповів Пхут.
— Вітаємо, — сказав воротар і швидко відчинив ворота.
За ними розкинувся густий сад, що так щільно оточував невеликий храм, що його зовсім не було видно ззовні. Прибулець почав шепотіти молитви невідомою мовою, а потім навпомацки знайшов стукалку й тричі постукав у двері святилища. У відповідь пролунав голос, походження якого було невідоме.
— Ти, хто серед ночі порушуєш спокій святого місця, чи маєш ти право сюди входити?
— Я той, хто мав прийти від братів зі Сходу, — відповів Пхут. — Я приходжу від імені того, хто ніколи не відкриває свого першого імені.
— То ти халдей — сказав єгипетський жрець, відчинив двері й впав ниць перед магом.
— Я хочу, щоб мої брати з цього храму прийняли мене зі щирим серцем і прислухалися до слів, які я приношу їм від братів із Вавилону, — відповів халдей Пхут.
— Нехай так і буде, — сказав жрець, і на його знак відсунулася частина стіни, що утворювала огорожу храму, і увійшли троє нових єгипетських жерців.
— Ти, — звернувся прибулець до найстаршого, — ти Мефрес, первосвященик храму Пта в Мемфісі… А ти — Херхор, верховний жрець Амона в Фівах, наймогутніший після царя в цій країні. Ти, — він вказав на наймолодшого, — Пентуер, другий пророк у храмі Амона, радник і секретар Херхора.
Сказавши це, він замовк, заплющив очі й, піднявши руки, промовив заклинання, сила якого підняла його на три фути вгору. Так він дав їм себе впізнати й остаточно підтвердив свою особу. Потім він знову м’яко опустився на землю.
— А ти, без сумніву, Бероес, первосвященик і мудрець Вавилона, про чиє прибуття нам оголосили рік тому, – відповів Мефрес.
— Ти сказав правду, – сказав халдей. Він обійняв їх одного за одним, і вони схилили перед ним голови.
— Я приношу вам великі слова з нашої спільної батьківщини, яка є мудрістю, – сказав Бероес. — Побажайте вислухати їх і діяти за потреби. По-перше, до тебе, Херхор, слово від найвищої ради...
Той схилив голову.
— З причини нехтування великими таємницями ваші жерці не помітили, що для Єгипту наближаються лихі роки. Вам загрожує катастрофа, якщо протягом наступних десяти років ви почнете війну з Ассирією; її армії розгромлять ваші, прийдуть до Нілу і знищать усе, що існувало тут століттями. Це зловісне вирівнювання зірок, яке зараз нависає над Єгиптом, вперше сталося за часів Чотирнадцятої династії, коли вашу землю завоювали та розграбували гіксоси.
Жерці слухали з жахом. Херхор зблід, і табличка випала з рук Пентуера.
— Остерігайся Ассирії, — продовжив халдей, — бо сьогодні її час. Це жорстокий народ! Він зневажає працю і живе лише війною. Він саджає на паль або здирає шкіру з переможених, руйнує захоплені міста та забирає людей у рабство. Їхня розвага — полювання на лютих тварин, а спорт — стріляти в полонених стрілами або виколювати їм очі та їсти їхній мозок, поки вони ще живі. Вони перетворюють чужоземні храми на руїни, використовують посудини богів на своїх бенкетах і перетворюють жерців та мудреців на своїх блазнів. Їхні стіни прикрашені людськими шкірами, а їхні столи — розсіченими головами ворогів.
Коли халдей замовк, заговорив шановний Мефрес:
— Великий пророк, ти навіяв страх на наші душі, але не пропонуєш спасіння.
— Найважливіше для тебе — підтримувати десятирічний мир з Ассирією, а це в межах твоїх сил. Ассирія все ще боїться тебе і нічого не знає про збіг лихих доль на твоїй землі. Вона радше хоче розпочати війну з народами Півночі та Сходу, які сидять навколо моря. Тому ти міг би укласти союз з Ассирією вже сьогодні.
— На яких умовах? — вставив Херхор.
— На дуже добрих. Ассирія поступиться тобі землею Ізраїлю до міста Акко та землею Едому до міста Елату. Тому без війни твої кордони просунуться на десять днів путі на північ і на десять днів путі на схід.
— А Фінікія? — спитав Херхор. — Бо вампіри, які її населяють, є васалами Єгипту.
— Остерігайся спокуси! — вигукнув халдей. — Якби фараон сьогодні простягнув руку до Фінікії, то за місяць ассирійські війська, що прямували на північ і схід, повернули б на південь, і ще до кінця року їхні коні купалися б у Нілі!
— Але Єгипет не може відмовитися від свого панування над Фінікією! — яро перебив його Херхор.
— Якщо він не відмовиться від свого панування, то підготує собі знищення, — відповів халдей. — Я повторюю вам слова найвищої ради: "Передайте Єгиптові, — наказали мені мої брати з Вавилона, — щоб він тримався своєї землі, як куріпка, десять років, бо на нього чатує яструб нещастя. Скажіть їм, що ми, халдеї, ненавидимо ассирійців більше, ніж єгиптян, бо ми щодня несемо тягар їхнього панування. І все ж, незважаючи на це, ми рекомендуємо Єгипту мир з цим кровожерливим народом. Десять років!
— Згоден! — відповів на це Мефрес.
— Тільки подумайте, — продовжив халдей. — Якщо Ассирія розпочне війну проти вас, Вавилон, який ненавидить війну, втягнеться, виснажить ваші багатства та затримає працю мудрості. Навіть якщо ви не здастеся, ваша країна буде спустошена на довгі роки, втративши не лише значну частину свого населення, а й родючі землі, які без ваших зусиль пісок поховав би протягом року.
— Ми розуміємо це, — вставив Херхор, — і тому ми не маємо наміру вступати в бій з Ассирією. Але є багато людей, які прагнуть війни, — додав він. — Я ж давно бачу, що ми не можемо її вести. Можливо, через десять років.
— Отже, ви укладете договір з Ассирією? — спитав халдей.
— Клянуся, якщо мій власний син штовхне Єгипет до війни, розчавлю власного сина! — освідчив Херхор.
Тоді маг голосно відізвався:
— Бараланенсіс, Балдахіенсіс, Паумахіє, я закликаю вас бути свідками наших договорів і підтримати наші наміри!
Звук сурем пролунав так чітко, що Мефрес вклонився до землі. Херхор здивовано озирнувся, а Пентуер став навколішки, затремтів і затулив вуха. Пурпурова завіса на вівтарі загойдалася, її складки набули форми, ніби з-за неї намагалася вийти людина.
— Будьте свідками, — вигукнув халдей зміненим голосом, — сили неба і пекла. А хто порушить угоду чи видасть її таємницю, нехай буде проклятий!
— Він буде проклятий! — відповів неземний голос. — І знищений у цьому житті та в наступному.
— Амінь!» — хором відповіли Херхор, Мефрес і Пентуер.
О восьмій годині ранку маг, який видавав себе за Пхута з Харрану, повернувся до фінікійського заїзду "Під Кораблем". Через кілька хвилин прибув довірений слуга Асархадона, і господар коротко запитав його:
— То що?
— Я був усю ніч, — відповів слуга, — на площі, де знаходиться храм Сета. Близько десятої вечора з саду, що прилягав до веселого дому "Зелена Зірка", вийшли троє жерців. Один з них, Пхут з чорною бородою та волоссям, попрямував через площу до храму Сета. Я побіг за ним, але туман почав розсіюватися, і він зник з поля зору.
Господар заїзду, почувши звіт, постукав себе по чолу та почав бурмотіти собі під ніс:
— Отже, мій Харране, якщо він одягає священицький одяг і йде до храму, він, мабуть, священик. А якщо він носить бороду та волосся, він, мабуть, халдейський священик. А якщо він таємно зустрічається з місцевими жерцями, то тут замішана якась хитрість. Я не скажу про це поліції, бо можу собі нашкодити. Але я повідомлю одного з великих сидонців, бо тут може бути якась справа, якщо не для мене, то для наших братів у темряві.
РОЗДІЛ XI
Подорож царевича розпочалася в найпрекраснішу пору року, в місяць Фаменут, тобто наприкінці грудня та на початку січня. Численні плоти з пшеницею пливли з Фів до моря. У Нижньому Єгипті збирали конюшину та сенну. Апельсинові та гранатові дерева були вкриті цвітом, а на полях сіяли люпин, льон, ячмінь, боби, квасолю, огірки та інші городні рослини.
Де б не з'являвся Рамзес, люди у святковому вбранні, тримаючи в руках гілки, утворювали лінію та кричали, співали або падали ниць перед спадкоємцем престолу. Але принц помітив, що, незважаючи на гучні вирази радості, їхні очі були мертвими та стурбованими. Він також помітив, що натовп був розділений на групи, якими керували певні люди, і що радість відбувалася за командою. І знову він відчув у серці холодок презирства до цього натовпу, який навіть не міг радіти. Тепер, чіткіше, ніж будь-коли, він оцінив відстань, яка існувала між ним і простим народом. І він зрозумів, що лише аристократія була класом, з яким він поділяв здоровий глузд, і над яким його підносила кров божественних істот у його жилах.
— Подивися, пане, — сказав місцевий номарх, — це образ нашої країни, Квенех. Озіріс возлюбив цю смужку землі в пустелі, наповнюючи її рослинами та тваринами на благо собі. Потім добрий бог прийняв людську подобу і став першим фараоном. А коли відчув, що його тіло в'яне, він покинув його і увійшов до свого сина, а потім до свого сина. Таким чином Озіріс століттями живе серед нас як фараон і радіє Єгипту та його багатствам, які він сам створив. Бог виріс, як могутнє дерево. Його гілки — всі єгипетські царі, його гілки — номархи та жерці, а його гілочки — лицарський стан. Видимий бог сидить на земному троні та збирає належне йому з землі, тоді як невидимий приймає жертви в храмах і проголошує свою волю через жерців.
— Все, що ти кажеш, правда, — перебив його царевич. — Я знаю це і добре розумію. Але я не можу зрозуміти, чому, незважаючи на це, дохід його святобливості зменшився? Невже Озіріс постарів?
— Пам’ятайте, Ваше Достоїнство, — відповів номарх, — що бог Сет, хоча він і брат сонячного Озіріса, ненавидить його, бореться з ним і псує всі його справи. Де б’ються боги, людина не може чинити опір. Де Сет перемагає Озіріса, хто перегородить йому шлях?
— Можливо, настав час поклонитися богу підземного світу, — розмірковував Рамзес, — і попросити його про милості, які Озіріс нам дарує.
Потім Рамзес на власні очі побачив ном Аа, його поля, міста, населення та чиновників. Він побачив, що трудяще населення було байдужим і пасивним, виконуючи лише те, що йому казали, та й то неохоче. Він знову переконався, що справді вірних і люблячих підданих можна знайти лише серед аристократії. Здебільшого вони були родичами фараонів. Ці люди щиро тяжіли до династії та були готові служити їй з непідробним ентузіазмом. Не так, як селяни, які, вигукнувши вітання, бігли до своїх свиней та волів.
Якби ж то існував спосіб звільнити аристократію від людських обмежень... Ця думка не переслідувала Рамзеса. З родом таких істот він міг би побудувати державу, про яку світ ще не чув. У місяці Фармуті, який припадав на кінець січня та початок лютого, принц переїхав до провінції Хак.
Там, у місті Ану, відбулася низка бенкетів і забав. Наступник трону також зустрівся з писарями та чиновниками, але жоден з них не зміг переконливо відповісти на його запитання. Він не міг знайти пояснення занепаду Єгипту. У кращому випадку його відправляли до храмів та мудрості, що там прихована. Зрештою, стало зрозуміло, що він або не послухається наказу фараона, або підкориться волі жерців, що сповнювало його гнівом та обуренням. Тому він не поспішав розкривати таємниці, приховані в храмі. У нього ще залишався час для посту та благочестивих занять.
— Маєтки жерців є найбагатшими!…! — нагадував він собі щоразу, коли проходив повз храми та каплиці дорогою. — Я маю нарешті дізнатися секрет їхнього успіху!
Нарешті він прийняв рішення та повідомив його Тутмозису.
— Незабаром я вирвусь від вас та оселюся серед жерців!
— Ах! Ти справді це зробиш, Рамзесе?
— Я мушу. Можливо, я нарешті дізнаюся від них, чому фараони бідніють... І відпочину від бенкетів…
Того ж дня в Мемфісі фінікієць Дагон, вампір і шляхетний банкір спадкоємця престолу, лежав на кушетці під верандою свого палацу, насолоджуючись повним місяцем. Його оточували запашні хвойні кущі, вирощені у вазах. Двоє чорношкірих рабів охолоджували багача віялами, а він, граючись з молодою мавпою, слухав рахунки, які читав йому писар, і які звучали для його вух як найпрекрасніша музика.
У цей момент раб-одвірний доповів про прибуття знатного вампіра Рабсуна, що був фінікійським купцем, який осів у Мемфісі.
Гість увійшов, низько уклонившись, і шляхетний Дагон наказав писареві та рабам вийти з-під веранди. Потім обережно озирнувся і сказав гостю:
— Можемо говорити.
Рабсун почав без вступу.
— Чи знає ваше достоїнство, що князь Хірам особисто прибув з Тиру? У нього є вигідна угода для Вашого Достоїнства... — оголосив гість.
— Що може хотіти від мене найстаріший вампір Фінікії? — спитав Дагон. — Хіба йому ще недостатньо того, що він у мене забрав?!
— Ходімо до мене, Дагон, і Хірам теж прийде до мене. Нову угоду можна обговорити у мене.
— Нехай буде так, — неохоче погодився господар.
Перед світанком достойний Дагон сів у лектику, які несли шість рабів. Попереду нього йшли двоє чоловіків з палицями та двоє невмерлі із смолоскипами, а за ношами йшли четверо слуг-вампірів, озброєних з голови до ніг. Рабсун чекав на порозі свого будинку, а потім провів свого гостя до найглибшого льоху.
— Ось, — сказав господар, відкриваючи пишний саркофаг, що стояв посеред кімнати, — його ситість князь Хірам, член найвищої ради в Тирі. Ось достойний Дагон, банкір царевича, наступника трону та намісника Нижнього Єгипту.
Старий вампір підвівся, потім обидва сановники вклонилися один одному, склавши руки, і сіли. Хірам злегка відкинув свій одяг, відкривши велику золоту медаль на шиї, на що Дагон почав гратися товстим золотим ланцюгом, який він отримав від царевича Рамзеса.
— Я, Хірам, — сказав старий, — вітаю тебе, пане Дагоне. Бажаю тобі успіхів у твоїй справі та більше людської крові, ніж ти можеш випити.
— Я, Дагон, вітаю тебе, пане Хіраме, і бажаю тобі того ж, що й ти мені...
— Пан вже бажає сперечатися? — роздратовано перебив Хірам.
— Де ж я сперечаюся? Рабсун, ти йому скажи: я сперечаюся? Спочатку він наказує захопити мої кораблі в Тирі, а тепер хоче вести справи? У чому сенс?
— Вашим достоїнствам краще говорити про справи, — відповів господар.
Подумавши хвилинку, Хірам почав.
— Ваші друзі з Тиру дуже вітають вас через мене.
— Це все, що вони мені надсилають? — глузливо спитав Дагон.
— Чого ще пан бажає? — відповів Хірам, підвищуючи голос.
— Ви ж добре знаєте, мій пане!
— Тихо! Згода серед вампірів! — втрутився господар.
Хірам зробив кілька глибоких вдихів і сказав:
— Це правда, нам конче потрібна згода... Важкі часи настають для Фінікії.
— Невже море затопило вам Тир чи Сидон? — запитав Дагон з посмішкою.
Хірам сплюнув і запитав:
— Чомусь пан сьогодні такий злий?...
— Я завжди серджуся, коли мене називають не "достойністю", а "паном", ніби я просто якась людина...
— А чому ви не називаєте мене "ситістю"? Я — князь вампірів!
— Можливо, у Фінікії, — відповів Дагон. — Але в Ассирії ви три дні чекаєте в покоях якогось невмерлого сатрапа, щоб вас вислухали, а коли вас приймають, ви лежите на животі, як будь-який інший фінікійський купець. А що б ви зробили з диким невмерлим, який за своєю примхою може посадити вас на палю та виставити на сонці?! — крикнув Хірам.
— Що б я зробив, я не знаю, — сказав Дагон. — Але в Єгипті я сиджу на одному дивані зі спадкоємцем престолу, який тепер є намісником.
— Згоден, Ваша Достойність! Згоден, Ваша Ситість! — розмірковував їхній господар.
— Згоден...! Згоден, цей пан — просто фінікійський купець, і він відмовляється виявляти мені повагу! — вигукнув Дагон.
— У мене сто кораблів... — прошипів Хірам.
— Десять з яких мої! Щоб ти побачив сонце опівдні! Але подавися моїми кораблями! Його святобливість фараон має двадцять тисяч міст, містечок та поселень, і незабаром я здам їх в оренду...
— Ваші достоїнства затоплять цю справу і всю Фінікію! — сказав Рабсун, вже підвищивши голос. — Коли над Фінікією нависне лихо!
— Дозвольте мені хоча б дізнатися, що це за лихо, — перебив Дагон.
— Тоді нехай говорить Хірам, і ви дізнаєтеся, — відповів господар.
— Ну, нехай говорить...
— Чи знає ваше достоїнство, що сталося в заїзді "Під кораблем" у нашого майбутнього брата, Асархадона? — почав Хірам. — Кілька місяців тому якийсь Пхут, нібито з міста Харран, зупинився в заїзді Асархадона...
— Знаю. Він мав стягнути п'ять талантів зі жерця, — вставив Дагон.
— Що далі? — спитав Хірам.
— Нічого. Він здобув прихильність жриці та, за її порадою, вирушив до Фів шукати свого кредитора. Це не моя справа.
— В тебе розум людської дитини і балакучість жінки, — сказав Хірам. — Цей харранець зовсім навіть не харранець, а халдей, і його звати не Пхут, а Бероес...
— Бероес? Бероес? — перепитав той, згадавши Дагона. — Де я чув це ім'я...
— Ти його чув? Ти, невіглас?! — зневажливо сказав Хірам. — Бероес — наймудріший жрець у Вавилоні, радник ассирійських князів і самого царя.
— Нехай буде радником, аби тільки не фараона, яка мені різниця? — сказав банкір.
Рабсун підвівся зі свого стільця і, погрожуючи кулаком Дагону, крикнув:
— Ах ти свиня, відгодована фараоновими помиями. Ти піклуєшся про Фінікію так само, як я про Єгипет. Якби міг, ти продав би свою батьківщину за драхму. Ти прокажений пес!
Дагон зблід і відповів спокійним голосом:
— Про що говорить цей крамар? Мої людські нащадки вчаться плавати в Тирі. Моя дочка та її чоловік у Сидоні. Я позичив половину свого майна верховній раді, хоча не отримую за це навіть десяти відсотків. А цей крамар каже, що мені байдуже до Фінікії!
— Досить! — крикнув Хірам, б'ючи кулаком по столу. — У цієї людини справді є будинок і земля в Харрані, і там її звати Пхут. Тут цей нібито Пхут провів цілу ніч у старому храмі Сета, який тут є дуже важливим.
— Знаю. Туди ходять лише первосвященики на важливі зустрічі, — вставив Дагон. — І навіть це нічого не означало б, — продовжив Хірам. — Але один із наших купців повернувся з Вавилона два місяці тому з дивною новиною. В обмін на великий подарунок придворний вавилонського сатрапа повідомив йому, що у Фінікії назрівають проблеми! "Ассирійці візьмуть тебе, — сказав придворний нашому купцю, — а єгиптяни візьмуть ізраїльтян. Маючи це на увазі, верховний халдейський жрець Бероес вже пішов до фіванських жерців, щоб укласти з ними договір".
— Цього не може бути! — крикнув Дагон.
— Ти повинен знати, — продовжив Хірам, — що халдейські жерці вважають єгиптян своїми братами. А оскільки Бероес має велике значення при дворі царя Ассара, новина про цей договір цілком може бути правдою.
— Що може означати договір між Бероесом та єгипетськими жерцями?— втрутився Рабсун, задумавшись.
— Дурню! — відповів Дагон. — Фараон робить лише те, що йому радять жерці.
— З фараоном буде договір, не бійся! — перебив Хірам. — У Тирі ми точно знаємо, що ассирійський посланець Саргон вже прямує до Єгипту з великою свитою та дарами... Він нібито хоче побачити Єгипет і укласти угоду з міністрами, але насправді він приїжджає, щоб укласти договір про поділ країн між нашим морем і рікою Євфрат.
— Нехай сонце їх спалить! — вилаявся Рабсун.
— Що ти думаєш, Дагон? — спитав Хірам.
— А що б ти зробив, якби Ассар справді напав на тебе? — Хірам тремтів від гніву.
— Що...? Ми сядемо на кораблі з родинами та скарбами, а тим собакам залишимо руїни міст і гниючі трупи рабів з відрубаними руками, щоб вони нічого не могли з ними зробити... Хіба ми не знаємо земель, більших і прекрасніших за Фінікію, де можна було б знайти нову батьківщину, багатшу за... це? Тільки греки та євреї відмовляються розмовляти з вампірами, але ми майже досягли угоди з етрусками.
— Нехай боги оберігають нас від такої крайності, — сказав Дагон.
— Саме на тому й полягає суть — порятувати Фінікію від знищення, — сказав Хірам. — Ассирійцям наш народ потрібен набагато менше, ніж єгиптянам, які не можуть без нас обійтися. Цар Ассар нас цілковито зневажає, і жодного дня не минає, щоб він не виставив якогось вампіра на сонце. Горе нам, якщо ми потрапимо до його мертвих рук! І ти, Дагон, можеш дуже допомогти в цій справі.
— Що я можу зробити...?
— Чи можеш ти дізнатися від жерців, чи був серед них Бероес і чи уклав він з ними угоду?
— Важко! — пробурмотів Дагон. — Але, думаю, що знайду жерця, який зможе мені все це пояснити...
— Ти також можеш, — продовжив Хірам, — перешкодити договору з Саргоном при дворі фараона.
— Дуже важко... Сам я не можу з цим впоратися.
— Я буду з тобою, і Фінікія доставить золото. Податок вже збирають.
— Я сам дав два таланти, — прошепотів Рабсун.
— Від кого ти, Дагон, хочеш дізнатися про Бероеса та угоду? — спитав Хірам.
— Ну ж бо, твоя ситість. Небезпечно говорити про справи місцевих жерців.
— І чи міг би ти порушити ту угоду через цього когось?
— Я думаю... Я думаю, нам потрібно домовитися з наступником престолу.
Хірам підняв руку і відповів:
— Наступник — добре, бо він стане фараоном, можливо, навіть скоро. Що він думає про нас, вампірів?
— Він виставив одного з моїх на сонце... Але потім перестав гніватися.
— Якщо ти, Дагоне, маєш вплив на спадкоємця трону, це добре, — продовжив Хірам. — Бо якщо спадкоємець хоче договору з Ассирією, буде договір, і написаний на нашій шкірі, до речі. Але якщо спадкоємець хоче війни з Ассирією, то він мусить розпочати цю війну, навіть якщо жерці проти нього закликатимуть на допомогу всіх небесних богів.
— Хе! — втрутився Дагон. — Якщо жерці справді цього хочуть, угода буде... Але, можливо, вони цього і не захочуть... Багато речей ще не вирішено.
— Тому, Дагон, — сказав Хірам, — у нас повинні бути всі вожді та наступник. Але якщо ти один будеш штовхати його на війну з Ассирією, все буде марно. Ти повинен зробити так, щоб кожен кухар царевича хотів війни, кожен цирульник царевича хотів війни, кожен банщик, носильник, писар, офіцер, кучер, щоб усі вони хотіли війни з Ассирією, а наступник трону чув про це з ранку до ночі, і навіть коли спить…
— Це буде зроблено.
— Ти знаєш його коханок? — запитав Хірам.
Дагон стиснув зуби.
— Перша з них — дурна єврейка, — відповів він. — Інші думають лише про те, щоб одягатися, фарбуватися та мазатися парфумами… Але звідки беруться ці парфуми і хто їх привозить до Єгипту, вони не знають.
— Ми повинні запропонувати йому коханку, щоб вона знала про це, — сказав Хірам.
— У нього вже була одна вампіриця, і він відіслав її, — зауважив господар. — Він віддав перевагу єврейській жінці…
— Тому що Сенура була недостатньо розумною, — відповів Дагон.
— Ми повинні запропонувати йому наймудрішу та найпрекраснішу, яку маємо...
— А де я можу її взяти? — спитав Дагон. — І... у мене є... — вигукнув він, ляснувши себе по чолу. — Ти знаєш Каму, жрицю Ашторет?
— Що?» — здивувався Рабсун. — Жриця святої богині Ашторет буде коханкою єгиптянина? Але це ж святотатство!
— Тому жриця, яка це вчиняє, може померти, — легковажно вставив старий Хірам. — Померти для світу...
— Аби тільки Сара, єврейка, не стала нам на заваді, — сказав Дагон після хвилини мовчання. — Вона чекає дитину, чому царевич вже радіє. Якби в неї народився син, усіх інших жінок він відкинув би.
— У нас також будуть гроші і для Сари, — сказав Хірам.
— Вона нічого не візьме! — вибухнув Дагон. — Ця нещасна дівчина ненавидить вампірів; вона відкинула дорогоцінний золотий кубок, який я їй сам приніс...
— Немає потреби хвилюватися, — сказав Хірам. — Куди не дійде золото, туди піде магія. А куди не йде магія, вона все одно знайде...
— Ніж... — прошипів Рабсун.
— Прокляття! — розпалено сказав Дагон.
— Або отруту... — додав Хірам.
РОЗДІЛ XII
Поблизу міста Пі-Баст стояв великий храм богині-годувальниці Хатор. У місяць Паоні (березень-квітень), у день весняного рівнодення, близько дев'ятої години вечора, коли сідала зірка Сіріус, біля воріт храму стояли два мандрівні жерці та покутник. Він йшов босоніж, на його голові був попіл, і це він постукав у браму.
Після довгої мовчанки з-за воріт почувся шепіт і запитання:
— Хто нас будить?
— Раб Божий, Рамзес, — сказав той.
— За чим ти прийшов?
— За світлом мудрості.
— Які ти маєш права?
— Я отримав нижче посвячення.
Брама широко розчинилася. Посередині стояв жрець у білому одязі.
— Заходь, — сказав він.
— Бачу, я справді відпочину тут після прийомів у номархів! — весело вигукнув Рамзес.
— Думай про вічність, — відповів жрець і пішов геть, залишивши царевича самого в глибоких сутінках.
Величезність храму, його численні колони, вогні, що палали перед статуєю богині, — все це приваблювало Рамзеса. Він озирнувся біля храму і рушив уперед.
Раптом йому здалося, що чиясь рука ніжно торкнулася його потилиці… Він озирнувся, але там нікого не було, тому він продовжив йти.
Цього разу дві руки схопили його за голову, а третя лягла на спину…
— Хто тут?! — вигукнув царевич, кидаючись між колони.
Однак він спіткнувся і мало не впав, коли щось сильно схопило його за ноги.
Страх охопив Рамзеса. Він почав безцільно тікати, натикаючись на колони, що перегороджували йому шлях, а темрява огортала його з усіх боків.
— О свята богине, врятуй мене... — прошепотів він.
У цей момент він зупинився. За кілька кроків попереду нього були великі двері храму, крізь які проглядало зоряне небо. Він повернув голову — серед лісу величезних колон горіли лампи, їхнє сяйво відбивалося від бронзових колін святої Хатор. Принц стояв схвильований і розкаяний. Його серце калатало всередині, як птах, що потрапив у пастку. Вперше за багато років він упав обличчям донизу і палко молився про благодать і прощення.
— Тебе почують... — пролунав над ним солодкий голос. Рамзес швидко підняв голову, але знову нікого не було. Тож він молився ще палкіше і заснув, обличчям на камінні, з розпростертими руками. Коли він прокинувся наступного дня, він був іншою людиною: він пізнав силу богів і отримав обіцянку благодаті. Невдовзі до нього прийшли жерці.
— Ви, святі отці, мали відкрити мені таємницю скарбу фараону. Чи мають бути нею ті речі, які я бачив вночі?
— Зовсім ні, – відповів старший з них. — Але ми нічого не знаємо про державні справи. Святий жрець Пентуер, великий мудрець, ось-ось прибуде сюди, і він зніме завісу з твоїх очей.
Храм Хатор зустрів Пентуера з великою шаною, і храмові нижчі жерці йшли півгодини, щоб привітати поважного гостя. У вестибюлі царевич і первосвященики чекали на нього, і разом з ним вони спалювали ладан перед величезною статуєю Хатор.
Після трьох днів, які Пентуеру знадобилися для підготовки, церемонія перед статуєю богині повторилася, а потім її учасники звернули в бічний коридор за вівтарем, вузький і низький, в кінці якого горів вогонь. Повітря тут було насичене запахом смоли, що кипіла у казані. Прямо поруч із ним з діри в підлозі виривалися жахливі людські стогони і прокльони.
— Що це означає?! – спитав Рамзес одного зі жерців, що йшли поруч. Той нічого не сказав. Обличчя всіх присутніх, наскільки їх можна було побачити, були сповнені зворушеності і страху.
У цей момент первосвященик Мефрес підняв велику ложку і, зачерпнувши гарячої смоли з казана, сказав підвищеним тоном:
— Нехай так згине кожен зрадник священних таємниць!
З цими словами він вилив смолу у дірку в підлозі, і з-під землі пролунав жахливий рев.
— Убийте мене! Убийте мене, якщо у ваших серцях є хоч крапля милосердя! — простогнав голос.
— Нехай черви з'їдять твою плоть! — сказав Ментезуфіс, вливаючи розтоплену смолу до діри.
— Собаки! Шакали! — простогнав голос.
— Нехай твоє серце буде спалене, а попіл розвіяний у пустелі... — сказав наступний жрець, повторюючи церемонію.
— О боги! Чи можна так страждати?! — відповіли йому з підземного світу.
— Нехай твоя душа, з образом свого сорому та злочину, блукає місцями, де живуть щасливі люди! — сказав інший жрець, виливши ще одну ложку смоли.
— Нехай земля поглине вас... Милості!... Дайте мені спокій!
Перед тим, як настала черга Рамзеса, голос у підземному світі вже замовк.
— Ось так боги карають зрадників! — сказав первосвященик храму блідому царевичеві.
— Можемо починати, — сказав первосвященик Мефрес. — Святий Пентуер готовий.
Вони вийшли на подвір’я, де протягом багатьох днів готувалися живі образи, значення яких мав пояснити секретар Херхора.
— З волі його святобливості фараона, — почав Пентуер, — і за згодою найвищої жрецької влади ми маємо посвятити спадкоємця престолу, царевича Рамзеса, у певні деталі єгипетського державного життя, відомі лише божествам, правителям країни та храмам. Тому, з ласки богів і твого дозволу, я покажу тобі, чому це сталося і чому скарбниця та війська зменшилися і продовжуватимуть зменшуватися в майбутньому. З кожним поколінням, рабе божий, Рамзесе, — звернувся жрець безпосередньо до наступника трону, — Єгипет втрачав свою родючу землю, а вузька її смуга, що простягалася вздовж Нілу, все більше звужувалася. Куди поділися ті поля, де колись росли пшениця та ячмінь, або де паслися стада худоби? Тобі казали, що їх поховав пустельний пісок. Але чи сказали тобі чому? Селяни, які боролися з пустелею з відром та плугом від світанку до сутінків, зникли. Зрештою, чи знаєш ти, чому зникли ці божі працівники? Куди вони поділися? Що змело їх із землі? А ось що! По-перше, іноземні війни. Через ці кістки, розкидані по східних пустелях, західні піски поглинули наші землі, і сьогодні потрібна величезна праця та багато поколінь, щоб знову викопати чорну єгипетську землю з-під кургану піску…
Царевич і первосвященики уважно слухали.
— Я сказав, — продовжив Пентуер, — що потрібна велика праця, щоб розкопати Єгипет і відновити його колишні багатства, які поглинула війна. Але чи маємо ми сили здійснити цей план? У сьогоднішньому Єгипті вже не вісім мільйонів мешканців, а лише шість, і коли два мільйони людей зникають, податкові надходження також повинні зменшитися. Але це ще не все!
Пентуер на мить помовчав, а потім продовжив свою проповідь.
— Отже, з часів дев'ятнадцятої династії ми втратили сто тисяч мір землі та два мільйони людей. Це пояснює, чому дохід держави зменшився на тридцять дві тисячі талантів, і ми всі це знаємо. Зрештою, це лише початок катастроф для Єгипту та скарбниці. Очевидно, у його святобливості залишилося дев'яносто вісім тисяч талантів доходу. Але чи думаєш ти, що фараон отримує весь цей дохід?
За часів дев'ятнадцятої династії в кожному повіті було близько ста чиновників, і вони отримували тисячу драхм в якості річної зарплати. Сьогодні на тій самій території, незважаючи на таке скорочення населення, є понад двісті чиновників, які отримують дві тисячі п'ятсот драхм на рік. Скарбниця фараона зараз віддає чиновникам двадцять чотири тисячі талантів, тоді як за часів дев'ятнадцятої династії вона давала лише десять тисяч. У ті часи, коли селяни були ситими та заможними, скарбниця Його святобливості ледве вміщувала дари його підданих. А тепер подивись, що відбувається сьогодні...
Завіса опустилася і відкрилася група зголоднілих селян на фоні маєтку.
— А це сьогоднішні селяни, — сказав Пентуер схвильованим голосом. — Їхнє тіло складається зі шкіри та кісток, вони виглядають хворими, вони брудні, і вони вже забули, коли змащували тіла олією. Але їхні спини поранені палицями. Ось вам сьогоднішній Єгипет! — підсумував Пентуер. — Бідні селяни, багаті писарі, скарбниця не така повна, як раніше. Але навіть це ще не найгірше... Дивіться!
Священик подав ще один знак, і сталося щось несподіване. Руки почали прибирати зерно з поля, коржі та фрукти зі столу, тканини з ліжок та вішалок. Коли ці речі зникли, ті ж руки почали хапати та викрадати дружин та дітей селян, а потім і їх самих...
Глядачі з подивом спостерігали за діями таємничих постатей. Раптом хтось закричав:
— Це фінікійці! Вампіри! Це вони нас так обдирають!
— Так, святі отці, — голосно сказав Пентуер. — Це руки фінікійських вампірів, які ховаються в темряві. Вони обкрадають фараонові податки та п'ють кров селян, коли вже нічого не можуть витягти...
— Так...! Вони шакали...! Будьте прокляті...! Вигнати гадів! Спалити їх на сонці! — кричали жерці.
— Століття тому вампірам дозволили селитися в Єгипті. Фараони, наслідуючи приклад Рамзеса Великого, забезпечували їм недоторканність і безпеку вдень, коли вони були безсилі та мусили ховатися від світла. Їм також дозволялося помірно пити кров єгипетських селян. Натомість вони мали займатися торгівлею і таким чином віддячувати за милості. Тим часом, о святі отці, подивіться, що сталося! Той, хто візьме у фінікійських вампірів один талант золота, зобов'язаний повернути два таланти через три роки. Найчастіше, однак, фінікійці, під виглядом полегшення клопоту боржника, самі звільняють його від сплати, здаючи в оренду тридцять двох чоловіків і два міри землі за кожен талант, позичений на три роки...
Пентуер перейшов до іншої живої картини, приготованої на подвір’ї храму, і глядачі пішли за ним.
— Подивіться туди, шановні, – сказав він, вказуючи на нове видовище. — Цей квадрат землі, сто вісімдесят кроків завдовжки та стільки ж завширшки, становить дві міри. Ця група чоловіків, жінок та дітей становить вісім сімей. Усе це разом — люди та земля — віддається в жахливе рабство на три роки. Протягом цього часу їхній власник, фараон або номарх, не має в них користі, а після закінчення терміну він забирає назад безплідну землю, а люди… Дивіться! Максимум два десятки… Бо решта померла, стікаючи кров’ю в муках! Вампіри женуть їх на роботу від світанку до сутінків, а потім безконтрольно бенкетують нещасними. В результаті люди просто вимирають! Вони стають вимираючим родом! І до кого прийдуть голодні вампіри, якщо у них закінчаться селяни? До нас! До священиків та вельмож!
Присутні з жахом зашепотіли.
— Скажу ще раз! Два міри землі та тридцять двох чоловіків бере фінікієць у трирічну оренду за позику в один талант золота. Подивися, який це шматок землі та який натовп людей, а тепер подивися на мою руку... — Він розкрив руку. — Цей шматок золота, який я тримаю, шматок менший за куряче яйце, — це талант[3]!... Подивись! За шматок цієї неплідної матерії фінікієць бере шматок землі, який може прогодувати та одягнути тридцять двох чоловіків, і до того ж він бере та пожирає цих чоловіків... Протягом трьох років він отримує владу над істотами, які можуть обробляти та сіяти землю, збирати зерно, виробляти борошно та пиво, ткати одяг, будувати будинки та посуд...
Пентуер зробив паузу, схвильований, на мить відпочив, потім повернувся до царевича.
— Вже кілька місяців, — сказав він, — ти з тривогою питаєш, слуга божий Рамзес, чому зменшилися доходи його святобливості? Мудрість богів показала тобі, що зменшилася не лише скарбниця, а й армія, і що обидва ці джерела царської влади продовжуватимуть зменшуватися. І або це закінчиться повним руйнуванням держави, або небеса пошлють Єгипту правителя, який зупинить потік лих, що століттями затоплюють нашу батьківщину. Нарешті, пам’ятай, що Єгипет носить на грудях отруйну змію. Ця змія, що висмоктує кров народу, багатство номархів, владу фараона — це фінікійці-вампіри!
Наступного дня Пентуер, не попрощавшись, виїхав на світанку з храму та вирушив до Мемфіса. Кілька днів Рамзес ні з ким не розмовляв. Він сидів у своїй келії або блукав тінистими коридорами, розмірковуючи. У його душі йшла робота.
Фінікійці жахали його. Царевич ще не усвідомлював масштабів нещасть, які цей народ завдав його державі. Жах був тим сильнішим, що, зрештою, він сам здав своїх підданих в оренду Дагону і був свідком того, як банкір стягував їхні борги! Спочатку це обурювало його, але потім він перестав турбуватися Дагоном і наказав селянам слухатися. Коротше кажучи, щоразу, коли в душі Рамзеса спалахував гнів на вампірів, його гасило почуття сорому. У певному сенсі він був їхнім спільником. Вже тоді було так, ніби він був одним із них...
Отже, Єгиптові потрібні були люди, але люди вмирали. Звідки взяти людей? І багато людей, сотні тисяч, навіть мільйон, навіть два мільйони людей… І ось, люди є! Все, що потрібно було зробити, це увійти до Азії, взяти все, що знайдеться по дорозі, і відправити назад до Єгипту… І війна не закінчиться, доки не збереться достатньо, щоб кожен єгипетський селянин мав свого раба. Живого чи невмерлого.
Однак Пентуер переконливо доводив, що саме стародавні війни зруйнували Єгипет. У переможних завоюваннях загинуло так багато єгиптян, що, зрештою, для підтримки ремесел і торгівлі та забезпечення гідного доходу аристократії необхідно було імпортувати іноземні народи та раси, включаючи вампірів з Фінікії.
Але чому виклади Пентуера має бути абсолютно правдивим? Він вимагав вигнання вампірів з Єгипту, можливо, навіть їх знищення. Ассирія прагнула того ж… Можливо, були й інші рішення. Чи могла переможна війна з Азією насправді зашкодити Єгипту? Особливо, якщо її не вели людські руки? Чи могли жерці обдурити наступника фараона в цьому питанні?
РОЗДІЛ XIII
Минув місяць Паоні, і почався Епіфі (квітень-травень). Води Нілу відступили, канали стали мілкими та смердючими. Дрібний пил висів над усією землею серед потоків палючого сонця. Незважаючи на це, царевич задоволено їхав верхи. Він втомився від покаянного життя в храмі та прагнув бенкетів, жінок та метушні. Нещодавно близько тридцяти тисяч іноземців розбили табір біля Пі-Басту: сашу (араби), фінікійці, філістимляни, хетти, ассирійці та інші шанувальники богині ночі Астарти-Ашторет, яка мала там своє найважливіше святилище з тих пір, як вампірам дозволили оселитися в Єгипті. Фараон і номархи виявляли свою доброту до паломників, які приносили країні значні доходи.
Біля міських воріт Рамзеса зустріли його придворні, а також номарх Хабу та його чиновники. Один за одним почалися бенкети та веселощі.
Через кілька днів царевича вранці розбудив гучний шум біля палацу. Рамзес запитав про причину, і Тутмозис пояснив, що там зібралися царські робітники, які вимагали свою прострочену платню. Невдовзі після цього прибігли наложниці, плачучи та скаржачись, що управитель царевича скупиться на їхній одяг та парфуми.
— Чому зник Дагон? — здивовано запитав Рамзес. — Хіба його немає при моєму дворі? Він мертвий?
— Фінікійці, — відповів йому Тутмозис, — стривожені, навіть засмучені новиною...
— Якою новиною?
— Хтось поширив чутку, нібито коли твоя достойність зійде на трон, усі вампіри будуть вигнані, а їхнє майно конфіскують в скарбницю... Очевидно, твоє достоїнство, дізнавшись у храмі про зло фінікійців, пообіцяв вигнати або вбити їх. Тож вампіри почали приховувати свої гроші та перестали їх позичати. Сьогодні наша аристократія впала в бідність, з якої немає виходу, і навіть ваш двір, мій пане, переживає труднощі. Через місяць те саме може статися в палаці його святобливості…
— Тихо, — перебив царевич, — і негайно поклич Дагона до мене!
Тутмозис вибіг, і банкір з'явився перед правителем одразу після заходу сонця.
— Сет опанував тебе, Дагон! — засміявся наступник престолу. — Ти теж віриш, що я думаю вигнати тебе? Це чутки, негідні твоїх вух. Мені потрібні гроші, і швидко!
Банкір упав йому до ніг.
— Я нічого не можу зробити для тебе, мій пане! — скиглив Дагон. — Але я принаймні дам тобі добру пораду… Знаменитий тирський князь Хірам знаходиться тут, у Пі-Басті. Старий, мудрий і дуже багатий вампір… Поклич його, пане, і попроси сто талантів, і, можливо, він зможе задовольнити ваше достоїнство.
Хірам не зволікав з прибуттям до спадкоємця. Вже опівдні наступного дня перед палацом з'явився масивний саркофаг, у якому лежав вампір. Намісник наказав підготувати щільно затемнену залу, потім показав гостеві на стілець і наказав придворним піти.
— Вчора слуга вашої достойності, Дагон, сказав мені, що царевичу потрібно сто талантів, — почав Хірам. — Я негайно відправив своїх гінців до Сабне-Хетама, Сетрое, Пі-Уто та інших міст, де швартуються фінікійські кораблі, щоб розвантажити товари. І я думаю, що за кілька днів ваша достойність отримає цю невелику суму. Однак мене дуже дивує, що означає, що наступник і намісник фараона повинен позичати сто талантів, коли його держава має понад сто тисяч талантів...
— Звідки?! — вигукнув Рамзес.
— Як то, звідки? З данин від азійських народів... Фінікія винна вам п'ять тисяч, і я гарантую, що вона їх поверне, якщо не станеться жодних нещасних випадків... Але крім неї, Ізраїль винен три тисячі, філістимляни та моавітяни по дві тисячі. Хетти аж тридцять тисяч... Я не пам'ятаю подробиць, але знаю, що загалом сто три або сто п'ять тисяч талантів».
Рамзес закусив губу. Його жваве обличчя виражало безпорадний гнів. Він опустив очі та мовчав.
— Отже, це правда... — Хірам раптом зітхнув, дивлячись на намісника. — Отже, це правда? Бідна Фінікія, але також бідний Єгипет...
— Я хочу, щоб ти мені пояснив, — сердито сказав Рамзес. — Які страждання загрожують Фінікії та Єгипту?
— Наші кораблі, — прошепотів Хірам, — зі всіх країв землі пливуть до батьківщини, щоб за першим закликом перевезти людність та скарби кудись за море… На захід.
— З причини чого? — здивовано спитав правитель.
— Бо Ассирія має взяти нас під свою владу.
Царевич вибухнув сміхом.
— Ти збожеволів, шановний вампіре! — вигукнув він. — Ассирія має захоплювати Фінікію…! А що ми, Єгипет, можемо сказати з цього приводу?
— Єгипет на це вже погодився.
Щоки намісника зашарілися.
— Якийсь сонячний промінь, мабуть, обпік тобі голову, вампіре, — сказав він Хіраму крижаним, спокійним голосом. — Ти навіть забуваєш, що таке не могло статися без дозволу фараона та мене!
— Але ж це станеться. Тим часом жерці уклали угоду.
— З ким? З якими жерцями?
— З халдейським первосвящеником Бероесом, уповноваженим царя Ассара, — відповів Хірам. — А хто з вашого боку? Я не стверджую напевно, але, здається, його достойність Херхор, його достойність Мефрес і святий пророк Пентуер.
Царевич зблід.
— Коли це сталося? Де?!
— Схоже, вони уклали угоду вночі, в храмі Сета на околиці Мемфіса, — відповів Хірам. — А коли? Точно не знаю, але здається, це був день, коли ваша достойність виїжджала з цього міста.
— Неможливо! І я не повірю тому, що ви кажете, ваша ситість, поки не надасте мені доказів.
— Докази будуть, — відповів Хірам. — З дня на день ассирійський посланець Саргон, друг царя Ассара, прибуде до Пі-Басту. Наразі він прибуде сюди, як і інші, під виглядом паломництва до храму Ашторет. Він запропонує вам дари, царевичу і його святобливості, а потім – ви укладете угоду… І справді, ви скріпите те, що жерці вже вирішили, на загибель Фінікії, а можливо, і на ваше власне нещастя.
— Ніколи! – сказав князь. – Яку компенсацію Ассирія мала б надати Єгипту?
— Це слова, гідні царя: яку компенсацію отримав би Єгипет? Бо будь-яка угода добра для держави, якщо вона щось приносить. І це мене дуже дивує, – продовжив Хірам, – що Єгипет уклав погану угоду! Бо Ассирія, окрім Фінікії, захоплює майже всю Азію, і ніби з милосердя вони залишать вам фанатичних ізраїльтян, філістимлян і Синайський півострів… Звичайно, в такому випадку данина, належна Єгипту, буде анульована, і фараон ніколи не збере цих сто п'ять тисяч талантів.
— Такої домовленості не може існувати! — вставив Рамзес.
— Лише в одному випадку я б зрозумів таку угоду, якби жерці хотіли скасувати царську владу в Єгипті… Це те, до чого вони прагнули з часів твого діда, царевич.
— Ти знову верзеш дурниці! — вставив намісник. Але в його серці промайнув укол тривоги.
— Можливо, я і помиляюся, — відповів Хірам, пильно дивлячись йому в очі. — Але слухай уважно, ваше достоїнство… — Він підсунув своє крісло ближче до принца і тихо заговорив. — Якби фараон розпочав війну проти Ассирії та переміг, до нього було б прив'язане велике військо. Сто тисяч талантів невиплаченої данини. Двісті тисяч талантів з Ніневії та Вавилону. Потім сто тисяч талантів щорічно з завойованих країн. Такий величезний статок дозволив би йому викупити майно, закладене жерцям, і раз і назавжди покласти край їхньому втручанню у владу.
Очі Рамзеса заблищали. Вампір продовжив:
— Сьогодні армія залежить від Херхора, а отже, від жерців, і за винятком іноземних полків фараон не може розраховувати на неї у разі війни. Більше того, скарбниця фараона порожня, як ми обидва знаємо, а більша частина царського майна належить храмам. Навіть для того, щоб утримувати двір, фараон щороку мусить набирати нових боргів, а оскільки фінікійців більше не буде з вами, вам доведеться позичати у жерців... Отже, через десять років його святобливість, хай живе він вічно!, втратить решту свого майна, і що тоді?
Рамзес обливався потом. Він схвильовано ходив по приміщенню, а Хірам дивився на нього з жалем. Раптом Рамзес зупинився перед фінікійцем і сказав:
— Це неправда! Якийсь хитрий шахрай обдурив тебе, Хіраме, під виглядом правди, і ти йому повірив. Якби такий договір існував, його б укладали в найсуворішій таємниці. І в такому разі один із чотирьох жерців, про яких ти згадав, був би зрадником не лише царя, а й навіть власних спільників...
— Могла бути й п'ята людина, яка підслуховувала їх, — вставив Хірам.
— І він продав вам таємницю...
Хірам посміхнувся.
— Я здивований, — сказав він, — що ти, царевич, ще не пізнав силу золота.
— Вони, слуги богів, — схвильовано сказав наступник трону. — Вони б лякалися покарання...
Фінікієць посміхнувся, оголивши ікла.
— Я бачив, — відповів він, — багато храмів різних народів, а в храмах статуї великі та малі: дерев'яні, кам'яні, навіть золоті. Але ніколи не зустрічав богів.
— Богохульник! — вигукнув Рамзес. — Я бачив божество, відчув його руку на собі та почув його голос.
— Де це було?
— У храмі Хатор.
— Вдень? — спитав Хірам.
— Вночі... — відповів принц, а потім замислився.
— Вночі царевич почув промову богів і відчув їхню руку на собі, — повільно повторив фінікієць, чітко вимовляючи окремі слова. — Вночі можна побачити багато чого. Як саме це сталося?
— Мене схопили за голову, руки та ноги, і клянусь...
— Пхі! — перебив Хірам з посмішкою. — Не слід клястися даремно! — Він наполегливо дивився на Рамзеса своїми гострими та мудрими очима, і, побачивши сумніви, що виникають у юнака, сказав: — Скажу тобі дещо, пане. Ти недосвідчений, оточений павутинням інтриг, тоді як я був другом твого діда та батька. Що ж, я зроблю тобі одну послугу. Приходь до храму Ашторет вночі, давши клятву таємниці... Приходь один, і ти побачиш, які боги говорять і торкаються нас у храмах.
— Прийду, — сказав Рамзес, хвилинку подумавши.
Після від'їзду Хірама царевич замкнувся в найвіддаленішій кімнаті під виглядом читання священних папірусів. Тим часом його вогненна уява впорядковувала щойно отриману інформацію, і формувався план. Понад усе він розумів, що між вампірами та жерцями точилася тиха боротьба не на життя, а на смерть. Хірам говорив правду: якщо фінікійські вампіри зникнуть з Єгипту, то всі маєтки фараона, навіть номархів та всієї аристократії, потраплять під контроль храмів. Але жерці також говорили правду, кажучи, що подальше існування вампірів у Єгипті призведе до нестачі людей, щоб годувати їх і одночасно підтримувати місцеву аристократію.
Але чому жерці приховували від нього суму данини, яку винні різні азійські народи? Сто тисяч талантів — це сума, яка могла б одразу покращити фінансове становище фараона... Чому вони приховували те, що знав навіть тирський князь, але не спадкоємець єгипетського престолу? Який сором для нього, спадкоємця престолу та намісника, що лише чужинці відкривали йому очі! Тож урок Пентуера був лише наполовину правдою і наполовину брехнею...
Царевич оперся на стіл і підрахував:
— Отже, у нас є, — подумав він, сто тисяч талантів данини для збору... Хірам підрахував, що розграбування Вавилона та Ніневії принесе двісті тисяч — триста тисяч загалом одразу... А що, якби Єгипет не виграв війну з Ассирією?...
Але це питання змусило його кров закипіти. Як міг Єгипет не затоптати Ассирію, коли він, Рамзес, нащадок Рамзеса Великого, стояв на чолі війська!
Хірам дотримав своєї обіцянки, і намісник отримав обіцяні сто талантів протягом п'яти днів. Двір Рамзеса був у захваті. На початку місяця Майсорі (травень-червень) князь Хірам повідомив царевичеві, що той може прийти до фінікійського храму Ашторет того ж вечора. Коли після заходу сонця вулиці потемніли, намісник прив'язав короткий меч, надягнув плащ з капюшоном і непомітно пішов до будинку Хірама.
Побачивши його, вампір поклав руку на серце.
— Клянуся тобі, спадкоємцю єгипетського престолу та майбутньому фараону, що щоразу, коли ти почнеш битися з нашими спільними ворогами, вся Фінікія, як один, прийде тобі на допомогу. І візьми це як пам'ять про нашу сьогоднішню розмову... — Він витягнув з-під одягу золоту медаль, вкриту таємними символами, і, шепочучи молитви, повісив її на шию Рамзеса. — З цим амулетом, — сказав Хірам, — ти можеш подорожувати по всьому світу. І де б ти не зустрів вампіра, він дасть тобі пораду, золото, навіть меч... А тепер ходімо!
Царевич і вампір швидко вийшли з міста, обираючи менш освітлені боки вулиць. Через півгодини Рамзес підвів очі й побачив квадратну білу вежу над верхівками дерев. Це був храм Ашторет.
У цей момент пролунав звук флейти, що грала тужливу мелодію, яку супроводжували жіночі голоси.
—
—
—
—
Рамзес заплющив очі та занурився у мрії. Краса вампірської церемонії полонила його. Він ніколи раніше не підозрював, що їхнє існування може бути настільки привабливим. Крізь опущені вії царевич більше не бачив саду, лише потік місячного сяйва, в якому він стояв. Ніжний, ніжний місяць здавався йому в ту мить набагато кращим за палюче та сліпуче сонце. Місячне сяйво було привітнішим, а його чорні тіні та освідчення вампіра в коханні захоплювали Рамзеса більше, ніж магія храму Хатор. У ту мить його титул, його влада та важливі державні справи здавалися йому жалюгідними дрібницями порівняно з цією місячною ніччю та цими криками його закоханого серця. Якби йому дали вибір: вся влада фараона чи духовний настрій, у якому він зараз перебував, він би віддав перевагу своїм мріям, у яких зник увесь світ, він сам і навіть час, а залишилася туга, що летіла через вічність на крилах пісні. І що з того, що вампіри пили кров, якщо їхня любов була набагато разів більш тривалою, ніж людська зачарованість?
Раз! Два! Три! Три потужні удари в бронзовий гонг пролунали з храму, розбивши поетичну атмосферу. Рамзес попрямував до сріблястої вежі, що височіла над деревами, ніби манячи його до себе. Всередині храму було чорно, як найчорнішої ночі. Темряву ще більше посилювали білі промені місячного світла, що струменіли крізь вузькі, високі вікна. Усередині перед статуєю богині Ашторет горіли два світильники. Якесь дивне освітлення зверху робило статую чудово видимою. Рамзес пильно дивився на богиню. Це була велетенська жінка зі крилами страуса. На ній був довгий, довгий халат, на голові гостроверхий ковпак, а в правій руці вона тримала пару голубів. Її прекрасне обличчя та опущені очі виражали таку ніжність, таку невинність, що царевича охопило здивування. Досі йому розповідали лише, що Ашторет-Астарта була покровителькою помсти та найрозпуснішої, кривавої розпусти.
Фінікія щойно відкрила йому одну зі своїх таємниць.
"Дивна порода ці вампіри, – подумав Рамзес. — Їхні боги-людожери не їдять людей, вони перетворюють їх, а за їхньою розпустою стежать незаймані жриці та богиня з дитячим обличчям...".
Раптом він відчув, як щось схоже на велику змію швидко повзе по його ногах. Рамзес відступив і зупинився в промені місячного світла.
"Привид..." – сказав він собі.
У цю мить він почув шепіт:
— Рамзесе! Рамзесе...
Неможливо було розібратися, чий це голос – чоловічий чи жіночий – і звідки він лунає.
— Рамзесе...! Рамзесе...! – пролунав шепіт, ніби від підлоги.
Царевич знову увійшов у неосвітлене місце і, прислухаючись, нахилився. Раптом він відчув на голові дві ніжні руки.
Він підскочив, щоб зловити їх, але вловив лише повітря.
— Рамзесе...! – пролунав шепіт зверху. — Рамзесе! — Голос піднімався все вище й вище, кружляючи, ніби той, хто говорив, міг літати. — Рамзесе! Ходімо! Я чекаю…
Наступник трону підвів голову, безпорадно стежачи очима за голосом, і раптом відчув на губах квітку лотоса. Коли він простягнув руку, хтось легко оперся на його передпліччях.
— Рамзесе! — пролунав поклик з боку вівтаря.
Царевич обернувся і був приголомшений. У промені світла, за кілька кроків від нього, стояв чоловік, який був схожий на нього мов крапля води, за винятком того, що це був вампір. Те саме обличчя, очі, юнацька щетина на обличчі, та сама постава, рухи та одяг. Тільки ікла стирчали між губами, а свіжа кров стікала по роту та підборіддю. Очі привиду блищали тріумфом.
У цей момент Рамзес відчув поцілунок на шиї. Гострі кінчики зубів вампіра пестили шкіру, під якою пульсувала артерія, але вони не наважувалися вкусити його. Царевич обернувся якомога швидше, але там нікого не було, а тим часом його двійник зник.
— Хто тут…? Я хочу знати! — сердито вигукнув Рамзес.
— Це я... Кама... — відповів солодкий голос. І в промені світла з'явилася прекрасна оголена вампіриця в золотій пов'язці на стегнах.
Рамзес підбіг і схопив її за руку. Жінка не втікала.
— Ти Кама? Я пам'ятаю! Так, Дагон колись послав тебе до мене, але тоді тебе звали Пестощь...
— Бо я — вона, — відповіла вона. — Вічна пестощь...
— Ти торкалася мене своїми руками...
— Я.
— Яким чином...
— О, а ось таким... — відповіла жінка, обіймаючи його за шию, цілуючи, а потім знову ніжно кусаючи шию кінчиками зубів.
Рамзес схопив її, але вона відірвалася з силою, нечуваною для такої маленької статури. Жінка була набагато сильнішою за нього, що одночасно збентежило і збудило його.
— Отже, ти — незаймана жриця Ашторет... — Очі Рамзеса палали, ніздрі розширювалися, а голова гуділа. Та ж сама вампіриця справила на нього незначне враження кілька місяців тому, але сьогодні він був готовий вчинити божевілля заради неї. Він відчував невимовний смуток від думки, що якщо вона стане його коханою, то доведеться померти...
— Ти така гарна, — сказав він. — Де ти живеш? Ти справді жриця, що охороняє вогонь...
— Так.
— І твої закони такі жорстокі, що не дозволяють тобі відчувати задоволення від чоловіків? Ти зробиш для мене виняток...
— Вся Фінікія прокляла б мене; боги помстилися б... — відповіла вона зі сміхом. Рамзес знову пригорнув її до себе, і вона знову відірвалася від нього, як дитина.
— Стережися, царевичу, — сказала вона з зухвалим поглядом. — Фінікія могутня, а її боги...
— Яке мені діло до твоїх богів чи Фінікії... Якби з твоєї голови впала хоча б волосинка, я б розтоптав Фінікію, як злу змію! Усі фінікійські вампіри згоріли б на сонці!
— Кама! Кама! — пролунав голос з боку статуї.
Жінка була налякана.
— О, бачиш, мене кличуть... Можливо, вони навіть чули твої богохульства...
— Аби тільки їм не почути мого гніву! — вибухнув наступник трону.
— Гнів богів жахливіший...
Вона повернулася та зникла в тіні храму. Рамзес кинувся за нею, але раптово відступив. Весь храм, між вівтарем і ним, був охоплений величезним, кривавим полум'ям, серед якого почали з'являтися жахливі фігури: величезні кажани, рептилії з людськими обличчями, тіні...
Потім раптом його огорнуло свіже повітря. Рамзес вже був за межами храму, і в той самий час бронзові двері з гуркотом зачинилися. Він ще довго стояв перед ними, поки не прийняв рішення піти і повернутися до свого палацу.
Побачивши царевича, Тутмозис скрикнув:
— Рамзесе, Сара народила тобі сина…
— Справді? — спитав той неуважно.
Ще вчора звістка про народження сина сповнила б його радістю. Але зараз він сприйняв її майже байдуже. Вся його душа була сповнена спогадами про цей вечір, найдивніший з усіх, що він коли-небудь знав у своєму житті.
РОЗДІЛ XIV
Наступного дня на обличчі Рамзеса були лише втома і слабкість.
— Ну, — позіхаючи, спитав він Тутмозиса, — ти впевнений, що в мене народився син? Коли це сталося?
— Коли народився твій славетний син? Мабуть, це було близько десяти днів тому.
— Нехай приїдуть якомога швидше, якщо дозволить їхнє здоров'я, — наказав він. — А жерці нехай подбають про дитину та проведуть для неї всі необхідні церемонії. Вони і так чудово знають, що потрібно зробити, я не втручатимуся… — Він зробив паузу і перекинувся думками на щось інше. — Тутмозисе, — сказав він. — Ми повинні швидко викликати полки з прибережних міст. Я хочу провести огляд і винагородити їхню вірність. Знаю, що можу розраховувати лише на армію, бо на багатьох інших посадах є лише святі зрадники!
— О, боги, тихше… — прошепотів Тутмозис і злякано зазирнув в іншу кімнату.
— О, — засміявся царевич, — звідки цей страх? Тож для тебе не секрет, що у нас в Єгипті є зрадники?
— Я знаю, про кого ви говорить ваше достоїнство, — збентежено відповів Тутмозис, — бо ви завжди були упереджені до жерців. Але я вважав, що після угоди з Херхором і тривалого перебування в храмі все зміниться.
— А що храм? — знизав плечима Рамзес. — Я там навчився одного: що найкращі землі, найхоробріші люди та величезні багатства не є власністю фараона.
— Тихше! Тихше! — нервово прошепотів Тутмозис.
— Тільки я постійно мовчу. У мене й досі спокійне обличчя, і я вдаю дурня, який нічого не знає, тож дозволь мені розповісти правду, хоча ти... Крім того, навіть у найвищій раді я мав би право сказати, що в цьому Єгипті, який безроздільно належить моєму батькові, мені, його наступнику та наміснику, довелося позичити сто талантів у якогось тирського вампіра... Хіба це не ганьба?! І хто мене сьогодні запевнить, що жерці не прагнуть повалити трон, як казав Хірам? Зрештою, мій батько навчив мене, що фінікійці, коли це в їхніх інтересах, більше за всіх кажуть правду. І, звичайно, вони зацікавлені в тому, щоб їх не вигнали з Єгипту, і щоб вони не потрапили під владу Ассирії... — розмірковував він. — Ах, Ассирія та її полчища живих трупів! Уяви собі, Тутмозисе, що колись це була просто хвороба, одна з багатьох, схожа на проказу, лише з іншими симптомами. Хворі починали розкладатися ще до смерті та відчували тягу до поїдання мізків. Наші жерці, намагаючись вилікувати цих нещасних, відкрили спосіб створювати працездатних невмерлих та живих мумій, одна з яких — моя шановна мати.
— Я знаю, пане, — вставив Тутмозис, але Рамзес проігнорував його та продовжив.
— Зрадник Мойсей вкрав у нас цю таємницю та передав її ассирійцям. Євреї тепер пояснюють, що зробили це на славу власного Бога. Вони кажуть, що з жалю хотіли лише зцілити заражених, щоб ті одужали разом зі своїми родинами з вдячністю прийняли віру Яхве та стали їхніми союзниками. Однак вони не знали всіх рецептів та заклинань, тому замість того, щоб вилікувати заражених, вони створили новий вид живих трупів, які розкладалися набагато повільніше та довго зберігали свою силу. Ці істоти, замість того, щоб служити євреям, схопили їх за горло та змусили розкрити таємницю життя після смерті». Відтоді правителі Ассирії мали у своєму розпорядженні армії невмерлих. Там, де вони пройдуть, не залишаться нічого, крім руїн та нових трупів. Воістину, вогонь кращий за цю чуму! Її слід викорінити, але замість цього наші жерці укладають з ними союз! Що ти думаєш, Тутмозисе? Можливо, наші святі отці все ж таки дадуть ассирійцям те, що Мойсей не зміг вкрасти? А потім разом вони створять третій вид нежиті, який правитиме світом! Якщо такий план існує, влада людських фараонів лише завадить їм…
— Але Херхор бажає стати твоїм тестем, — заперечив Тутмозис.
— Тому що він чудово знає, що мої нащадки та нащадки його доньки більше не будуть людьми. Мені здається, що, всупереч тому, що сказав Пентуер, жерці не мають наміру полегшувати страждання єгипетського народу. Вони вже змирилися з тим, що людство вимре, і по-своєму готуються до нової ери…
Раптом Рамзес перервав свій монолог і підняв голову. Здалеку він почув звук флейт і рогів.
— Що це означає? — спитав він Тутмозиса.
— Чудові новини! — відповів придворний з посмішкою. — Азіати вітають поважного паломника з Вавилону…
— Аж з Вавилону? Хто він такий?
— Його звати Саргон…
— Саргон…? — перебив царевич. — Саргон…! Ага! Ха!… — Він почав сміятися. — Ти знаєш, хто він насправді?
— Знаю, Рамзесе. Саргон — великий сановник при дворі царя Ассара. Він веде з собою десять слонів, табуни найкрасивіших пустельних коней, натовпи невмерлих і живих слуг.
— Вгадай, чому він сюди приїжджає.
— Вклонитися чудовій богині Ашторет, якій поклоняється вся Азія, — відповів Тутмозис. — Ассирійці це вправні дипломати, і вони публічно виявляють повагу навіть богині вампірів.
— Ха!... Ха!... Ха!... — сміявся принц, згадавши повідомлення Хірама про прибуття ассирійського посланця. — Саргон... ха!... ха!... Саргон, родич царя Ассара, раптом став настільки побожним, що вирушає у важку подорож на місяці, лише щоб вшанувати богиню Ашторет у Пі-Басті... І водночас у Ніневії щодня спалюють на сонці вампірів та їхніх жерців, на радість невмерлим Ассара. Невже ти думаєш, Тутмозисе, що в Ассирії він не знайде більших богів та більш вчених жерців... Ха! Ха! Ха!
— Ти мене лякаєш, пане, — простогнав придворний.
Спадкоємець трону поклав руку йому на плече.
— Заспокойся, — сказав він, дивлячись йому в очі. — Якщо тільки ви залишитеся мені вірними, ви, вельможі та воїни, і ви побачите дивні події і... ваші важкі часи закінчаться...
— Ти ж знаєш, що ми помремо за твоїм наказом, – відповів Тутмозис, поклавши руку на груди.
З моменту повернення Рамзеса з храму Хатор охоплені панікою вампіри проводили свої дні в молитвах та відмовляли всім у позиках. Але після розмови Хірама з правителем благочестя та обережність раптово покинули синів темряви, і вони почали щедріше, ніж будь-коли, позичати єгипетським володарям.
Мудре єгипетське жрецтво звернуло увагу на безглуздя аристократів. Але воно помилялося в оцінці його джерел, і святий Ментезуфіс, який кожні кілька днів надсилав звіт Херхору, постійно повторював йому, що спадкоємець, якому набридли релігійні практики в храмі Хатор, тепер розважається, і вся аристократія разом з ним.
Видатний міністр навіть не відповів на ці зауваження, що доводило, що він вважав гулянку царевича природною, а можливо, навіть корисною. Таким чином, Рамзес отримав значну свободу. Майже щовечора, коли сп'янілі від вина придворні починали втрачати свідомість, наступник трону, тверезий, як ніколи раніше, виходив з палацу до храму Ашторет, щоб там шукати справжнього сп'яніння.
Заховавшись серед дерев саду, він спостерігав за палаючими смолоскипами, слухав співи шанувальників жриці та мріяв про неї. Якби він міг мати Каму на поклик, він би швидко втомився від неї і, можливо, взагалі не переслідував би її. Але смерть і таємниця вічності, що маячила на порозі її спальні, різкий дотик приниження, який майбутній фараон переживав від простої жриці, — все це створювало ситуацію, якої Рамзес ніколи раніше не відчував, і тому вона була привабливою. "Чи чули коли-небудь, – думав він, жадібно беручи участь у темних, але таких захопливих таємницях, – щоб наступник фараона бігав за жінками, навіть вампірицями, мов бідний писар, який не може позичити десять драхм? Досі всі вони приходили до мене, тож і ця має прийти... А ця не може прийти, бо її вб'ють...".
Одного разу, коли царевич увійшов до храмового саду, він помітив, що будинок жриці був яскравіше освітленим і галасливішим, ніж зазвичай. Дійсно, кімнати та тераси були повні гостей, а по палацу тинявся натовп дивних відвідувачів.
"Що це за банда?!" – подумав наступник.
Натовп був і справді незвичайним. Неподалік стояв слон, який на спині ніс позолочені ноші з пурпуровими шторами. Поруч зі слоном іржав десяток коней з товстими шиями та ногами, хвости яких були зв'язані знизу, а на головах – металеві шоломи.
Серед цих неспокійних, майже диких тварин блукали десятки чоловіків, яких Рамзес ніколи не бачив. У них було кошлате волосся, великі бороди та гострі капелюхи з вухами. Деякі були одягнені в довгі шати з грубої тканини, що спадали до щиколоток, інші — у короткі куртки та штани, а дехто — у чоботи з халявками. Усі були озброєні мечами, луками та списами.
При вигляді цих іноземців — сильних, незграбних, що вульгарно сміялися, смерділи падлом і розмовляли незнайомою та грубою мовою — гнів царевича закипів. Як лев, який побачив дивну тварину, хоч і не голодний, все ж стрибає, так і Рамзес, хоча ці істоти нічого йому не зробили, відчув до них жахливу ненависть. Їхня мова, їхній одяг, їхній запах, навіть їхні коні дратували його.
— Ассирійці... невмерлі... — прошепотів Рамзес, і в його очах спалахнула ненависть. — Їхній володар, Саргон, залицяється до священної Ками, і вони охороняють його... Нехай проказа сточить їх, синів свиней...
У той момент він не дбав про скарби, рабів чи славу, бо в ньому піднявся голос ненависті, потужніший за все інше. Фараони так довго воювали з ассирійцями, обидві сторони пролили стільки крові, боротьба пустила таке глибоке коріння в їхніх серцях, що царевич, лише побачивши ассирійських воїнів, потягнувся до меча.
Але він схаменувся і повернувся до палацу, потім викликав Тутмозиса.
— Я вважав, — гарячково сказав Рамзес, — що зневажаю злодіїв писарів, лицемірство номархів, що ненавиджу хитрих і амбітних жерців. Мені були гидкі євреї, і я боявся фінікійців... Але сьогодні я переконаний, що це були лише примхи. Тільки зараз я знаю, що таке ненависть, коли побачив, почув і відчув запах ассирійців. Тепер я розумію, чому собака розриває кота, який переходить йому дорогу...
— До євреїв та фінікійців ти звик, Ваше Достоїнство, але це перший раз, коли ти зустрів ассирійців, — вставив Тутмозис.
— А щодо фінікійських вампірів... — пробурмотів царевич сам собі під ніс. — Фінікієць, філістимлянин, сасу, лівієць, навіть ефіоп — вони як члени нашої родини. Коли вони не платять данини, ми сердимося на них; коли платять, ми забуваємо... Але ассирієць — це щось настільки чуже, настільки вороже, що... Ні, Тутмозисе, я ніколи не буду щасливий, поки не побачу поле, всіяне їхніми розчленованими трупами, поки не нарахую щонайменше сто тисяч їхніх відрубаних рук!
Через кілька днів царевич послав свого улюбленця з викликом до Ками. Та негайно прибула на щільно завішених ношах.
Рамзес прийняв її в темній кімнаті.
— Я був, — сказав він, — одного вечора в твоєму домі.
— О, Ашторет! — вигукнула жриця. — Чому я завдячую цією найвищою ласкою? І що завадило тобі, високоповажний пане, покликати свою рабиню?
Царевич почервонів. Як би вона здивувалася, дізнавшись, що він провів десять вечорів під її вікнами!
— Отже, Камо, — спитав принц, — ти приймаєш ассирійців?
— Він великий магнат! — вигукнула Кама. — Він родич царя, Саргон, який пожертвував п'ять талантів золота нашій богині.
— І, оскільки він такий щедрий магнат, фінікійські боги не покарають тебе смертю...
— Що ти кажеш, пане? — відповіла жриця, склавши руки. — Тож ти не знаєш, що азіат, навіть якби знайшов мене саму в пустелі, не підняв би на мене руку, навіть якби я віддалася йому. Вони бояться богів.
— То чому цей азіат, що смердить трупами, приходить до тебе?
— Він хоче вмовити мене поїхати до вавилонського храму Астарти.
— І ти поїдеш?
— Поїду, якщо ти, мій пане, накажеш мені... — відповіла Кама, закриваючи обличчя вуаллю.
Царевич мовчки взяв її за руку. Його губи тремтіли.
— Не чіпай мене, мій пане, — зворушено прошепотіла Кама. — Ти — правитель і опора моя та всіх фінікійців у цій землі, але будь милосердним... Зрештою, ти добрий бог, тому ти не можеш завдати шкоди своїй жриці...
Наступник трону знову відступив назад і струсився, ніби бажаючи розвантажити себе. Кама подивилася на нього крізь опущені повіки і злегка посміхнулася.
— Ага! — прокинувся царевич. — Скажи мені, жриця... Хто був той вампір, такий схожий на мене, якого я бачив того дня у твоєму храмі?
— Привид. Або, можливо, передвісник майбутнього...
— Тоді, Камо, скажи привидові, який так схожий на мене, щоб він якомога швидше покинув Єгипет і нікому не показувався! Мені дуже цікаво, — сказав він, гостро дивлячись на Каму, — чому твої співвітчизники показали мені моє живе зображення вампіра. Чи хочуть вони попередити мене, що в них є заміна мені?
Кама впала йому до ніг.
— О, пане! — прошепотіла вона. — Будь милосердним! Якщо комусь і потрібен твій безпорадний двійник, то це не нам, вампірам, для яких ти єдина надія на порятунок. Жерцям Єгипту набагато більше потрібен такий, і, можливо, вони вже…
— А чому ти представила мене вампіром?
Опустившись на коліна, Кама схилила голову до землі.
— Пробачте нашу зухвалість, пане, але наша найбільша мрія — щоб одного дня ти захотів стати одним із нас…
Рамзес не відповів. Не виявляючи жодних емоцій, він встав і попрощався зі жрицею. Він не міг гніватися на неї, хоча мав би. Як вона сміє пропонувати, щоб майбутній живий бог став нижчою істотою, що живе в темряві та боїться життєдайного сонця?! З іншого боку, краса вампірських ритуалів була такою захопливою… Особливо сама Кама…
Поки що Рамзес не приймав жодного рішення. Він був задоволений тим, що контролює ситуацію. Вперше в Єгипті молодий царевич обдурив жерців та збив їхню пильність. Він непохитно відчував, що має перевагу в цій інтризі. За ним стояли фінікійські вампіри та таємниця договору з Ассирією, яку вони вкрали, і хто знає, які ще послуги могли б йому надати сини темряви?
Невдовзі, незважаючи на спеку, Сара прибула до Пі-Басту з усім своїм двором та сином. Царевич був у захваті.
— Дивись, Тутмозисе, — сказав він своєму улюбленцю, — яка прекрасна дитина! Справжня пелюстка троянди. І з неї колись виросте чоловік, з цієї дрібниці! Жерці кажуть, що він не успадкував від мене рис бика та лева, але це можна легко виправити, і мій син також стане напівбожеською істотою. Вперше я схильний їм вірити!
Здавалося, що Рамзес забув про свої політичні амбіції та насолоджувався лише своєю родиною. Але ця ідилія дуже швидко закінчилася, оскільки вона не відповідала інтересам фінікійців. Одного разу до палацу прибув достойний Хірам з великою свитою і, стоячи перед наступником, сказав:
— Наш милостивий пане! Ми прийшли благати тебе вшанувати своєю присутністю ігри на честь богині Ашторет. — З цими словами сивоволосий князь-вампір став на коліна перед Рамзесом і на золотому підносі передав йому золотий ключ від ложі цирку, побудованого в саду храму богині.
Намісник разом з номархом та його головними офіцерами вирушив туди через три дні на заході сонця. Царевич сів у ложі та озирнувся.
Праворуч від нього була ложа Хірама та найвидатніших фінікійців, а ліворуч — ложа фінікійських жерців та жриць, серед яких Кама, що займала одне з передніх місць, привертаючи увагу своїм багатим вбранням та красою. Вона була одягнена в прозорі шати, прикрашені різнокольоровою вишивкою, на руках і ногах — золоті браслети, а на голові — пов'язка з квіткою лотоса, вишукано виготовлена з дорогоцінного каміння.
Кама, глибоко уклонившись принцу разом з іншими, відвернувся від нього і почала жваву розмову з ассирійцем, який мав чудову поставу та сиве волосся, лише злегка позначене ознаками гниття. Він та його супутники носили бороди та волосся, заплетене в численні коси. Від цього видовища кров Рамзеса знову скипіла.
Він не звертав уваги на те, що на арені, у світлі дюжини десятків смолоскипів, видовище слідувало за видовищем. Гімнасти, приборкувачі змій, танцюристи, жонглери та блазні виступали один за одним, викликаючи захоплені вигуки глядачів.
Але правитель був похмурий. У ньому зіткнулися дві пристрасті: ненависть до ассирійців і ревність до Ками. Так він терпів до перерви, після якої почалася найважливіша частина видовища – бій биків.
Роздратований царевич, замість того, щоб дивитися на арену, продовжував розглядати ложу фінікійських жерців. І він побачив, що Кама ще більше наблизилася до Саргона і вела з ним дуже задушевну розмову. Ассирієць, однак, практично пожирав її очима і палко стверджував, що їсти свіжі мізки набагато краще, ніж пити кров, і Кама обов'язково повинна їх спробувати... Він запевнив її, що богиня Ашторет також може служити як невмерла...
Лише замішання, що виникло серед глядачів, протверезило Рамзеса і спонукало його глянути видовище. Бик розтерзав усіх своїх супротивників. Жінки на трибунах плакали, чоловіки проклинали і кидали в тварину все, що потрапляло під руку. Сталося щось нечуване в цирках: п'ятеро чоловіків лежали на арені, інші тікали від звіра, куди могли, а публіка ревіла від гніву чи страху.
Раптом усе стихло, глядачі підвелися та вихилилися зі своїх місць. Зляканий Хірам зблід і розвів руками. З лож вельмож на арену вискочили двоє чоловіків: царевич Рамзес з оголеним мечем і Саргон з короткою сокирою. Бик, мабуть, якимось чином відчув кровну спорідненість між ним та спадкоємцем престолу, бо поставився до нього як до свого та обійшов його, атакуючи ассирійця. Нелюдськи сильний Саргон збив бика з ніг одним ударом сокири між очей.
Публіка радісно заревіла і почала обсипати квітами переможця та його жертву. Кама з найбільшим запалом виривала квіти у своїх сусідів і кидала їх ассирійцю.
Кривавий туман промайнув перед очима Рамзеса. Він би з радістю встромив меч у груди свого переможного суперника. У той момент він не знав, кого він більше ненавидить: ассирійців чи фінікійців... Глибоко принижений, він негайно покинув цирк.
РОЗДІЛ XV
Був місяць Тота (кінець червня, початок липня). Рамзес постійно намагався забути Каму, навіть ненавидіти її, але не міг перестати думати про неї. Зрештою, він піддався цій внутрішній боротьбі, і одного разу, як звичайний шанувальник, надіслав листа жриці, повідомивши, що хоче побачити її та запитуючи, коли вона його прийме. Кама відповіла, що чекатиме на нього цієї ж ночі та виконає свої обов'язки.
У її будинку було тихо, горіло лише кілька вогнів. Коли царевич несміливо постукав, жриця сама відчинила двері. У темному вестибюлі вона поцілувала йому руки, шепочучи, що померла б, якби та розлючена тварина якось йому нашкодила.
— Але тепер ти мусиш бути спокійним», — сердито відповів спадкоємець, — оскільки твій коханий врятував мене, свята діво...
— Коханий? Ніколи! Я можу стати лише дружиною того жахливого невмерлого.
— І ти вийдеш за нього заміж?! — Рамзес відчув бажання задушити її.
— Якщо мені накаже найвища рада тирських жерців, що мені робити? — відповіла та, розридавшись. — Фінікію мають захопити ассирійці, а Саргон має стати її сатрапом. Щоб вампіри продовжували існувати, я маю пожертвувати собою, перестати бути вампірицею і стати смердючою невмерлою.
— Ти збожеволіла! — вигукнув царевич.
— Я кажу тобі те, що знаю. У нашому храмі вже вдруге починаються моління, щоб відвернути нещастя від Фінікії. У ці дні халдейський жрець Істубар прибув до Єгипту з листами, в яких цар Ассар призначає Саргона своїм посланцем і повноважним представником для укладення з тобою договору про передачу Фінікії Ассирії.
— Камо, клянусь тобі на честь мого батька, що поки я живий, Ассирія не візьме Фінікію. Хіба цього недостатньо?
— О, мій пане! О, мій пане... — вигукнула та з обожнюванням, падаючи царевичеві до ніг.
— Тож ти не станеш дружиною цього живого трупа зараз, чи не так?
— О! — здригнулася вона. — Ти можеш це попросити?
— І ти будеш моєю... — прошепотів Рамзес.
— Тож ти хочеш моєї смерті? — відповіла вона з жахом. — Ти вимагаєш більшого, ніж Саргон… Ха! Якщо ти цього хочеш, я готова.
— Я хочу, щоб ти жила… — пристрасно прошепотів він. — Жила, належачи мені…
— Цього не може бути…
— А найвища рада вампірів і тирських жерців?
— Вони можуть тільки видати мене заміж.
— Ти неодмінно увійдеш до мого дому».
— Якби я увійшла туди не як твоя дружина, я б померла... Але я готова до цього... Заради тебе, мій пане, я можу навіть не побачити завтрашнього місяця!
— Будь спокійна, — урочисто відповів царевич. — Той, хто має мою милість, не постраждає.
Кама впала перед ним долілиць.
— Як таке може статися? — спитала вона, цілуючи йому ноги.
Рамзес не втримався, підняв її на руки і одним рухом розірвав її туніку, насолоджуючись виглядом її оголених грудей.
— Мій пане, що ти робиш?» — прошепотів Кама, схрестивши руки. — Зрештою, це моя смерть...
— Ти будеш моєю, і фінікійські боги не вб'ють тебе, якщо вони піклуються про свої храми та жерців, — сказав Рамзес, потім з надзвичайним зусиллям подолав свою пожадливість і пішов.
Щойно Кама встигла поправити свій одяг, спадкоємець престолу з'явився на її порозі. Перш ніж жриця встигла висловити здивування чи щось сказати, царевич погасив світло та міцно обійняв її.
— Ти вже достатньо знущалася наді мною! — люто прошипів він. — Більше не дозволю, щоб мене дурили!
Вона легко могла б розірвати його обійми, але не наважилася кинути йому виклик. Рамзес обсипав її палкими поцілунками, ще більше розстібаючи її шати.
— Господи! — вигукнула Кама, налякана. — Що ти тут робиш?!
— Гидка вампіриця! — гукнув Рамзес. — Ти думаєш, що можеш гратися почуттями спадкоємця престолу, ніби він якийсь звичайний школяр?! Безкінечно спокушати його та відмовляти йому?! Досить цього!
Він розв’язав пов’язку на її дівочій стегнах, зірвав її з тіла і кинув на підлогу.
— Божевільний... — ридала жриця, — ти мене вб’єш...
Вона спробувала схопити його за руки, але цього разу не змогла цього зробити. Як людина може бути сильнішою за вампіра?
Здавалося, він прочитав її думки.
— Ти б могла перемогти людину, — прогарчав він крізь зуби, кидаючи вампірицю на ліжко, — але твої інтриги щойно розбудили в мені кров звіра. Спробуй лише чинити опір, і я неодмінно вб’ю тебе, а не твою скам’янілу богиню… Цими руками, — закричав він, простягаючи до неї руки, з кінчиків пальців вистрибнули лев’ячі кігті, — я розірву тебе на шматки, якщо ти зараз не станеш моєю коханкою!
— Господи, благаю...
— Змія! — вибухнув Рамзес, і на його голові та шиї, буквально на очах, почала рости левова грива. — Невже ти справді сміла мріяти, що спадкоємець єгипетського престолу стане вампіром? Що він колись сповідуватиме твою віру?!
Він жорстоко зірвав з неї печатку цноти та заволодів її тілом.
— Що ти мені тепер скажеш?! — тріумфально закричав він.
— Тихо!… Тихо!… — заголосила жриця, затуливши йому рота рукою. — Я твоя рабиня… Нехай мій господар робить зі мною все, що хоче, аби це було тихо, аби це не було розкрито…
Рамзес зґвалтував її та повністю заспокоївся. Він повернув собі людський вигляд, потім одягнувся, поцілував її, нібито нічого не сталося, і вислизнув з будинку, зникнувши в темному саду.
Кама спостерігала за ним, кусаючи стиснутий кулак.
— Нікчемний… — прошепотіла вона, сповнена одночасно болю та задоволення. — Нікчемна потвора…
Коли Рамзес наступного дня прийшов відвідати сина, він знайшов Сару в сльозах.
— Господи… мій пане! — вигукнула вона. — Знаю, що ти мене більше не кохаєш, але принаймні не наражай себе на небезпеку...
— Хто сказав, що я тебе більше не кохаю? — здивовано спитав царевич.
— Ти ходиш до тієї збоченої фінікійської вампіриці...
— Хто тобі розповів про фінікійку?
— Стара жриця дізналася з кришталевої кулі, що ми всі помремо через вампірів, принаймні я і мій син... — вибухнула Сара. — Вона передбачила це мені давно, ще біля Мемфіса, що я повинна уникати вампірів.
— Смійся з цього, Саро, — весело перебив її наступник престолу. — Материнство тебе втомило, а спека турбує твої думки, тому ти хвилюєшся без причини. Будь спокійна і пильнуй мого сина.
Увечері він пішов до Ками. Жриця тепер була повністю йому покірна; вона перестала ставити між ними перешкоди і слухняно виконувала всі його примхи. Рамзес здивувався лише тоді, коли виявив подряпини на її тілі, але не запитав, звідки вони взялися. Він припустив, що його нова коханка недбало гралася з кішкою...
Кілька днів по тому святий жрець і пророк Ментезуфіс прийшов до царевича, сів на вказаному місці та почав говорити.
— З мемфіського палацу Господа Вічності мені повідомили, що на той час до Пі-Басту прибув верховний халдейський жрець Істубар, придворний астролог і радник Ассара, царя Ассирії. Славетний Істубар, — продовжив жрець, — приніс із собою документи, завдяки яким видатний Саргон, родич Ассара, стає у нас посланцем і повноважним представником цього могутнього царя...
Рамзес мало не розреготався. "Отже, цей чарівник, подумав спадкоємець, навіть не підозрює в глибині душі, що я знаю про всі їхні шахрайства...".
— Видатний Саргон і шановний Істубар, — продовжив Ментезуфіс, — поїдуть до Мемфіса, щоб поцілувати ноги його святобливості. Але спочатку, ваше достоїнство, як намісник, чи не могли б ви люб'язно прийняти обох сановників та їхню свиту?
— З великою охотою, — відповів царевич, — і коли випаде нагода, я запитаю їх, коли Ассирія сплатить нам залеглі данини.
Ментезуфіс підвівся і прийняв офіційну позу.
— Намісник нашого пана та дарувальник життя, іменем його святобливості, я забороняю вам говорити з будь-яким ассирійцем про данини!
Царевич зблід.
— Священику, — сказав він, також підводячись, — за яким правом ви розмовляєте зі мною зверхнім тоном?
Ментезуфіс відкинув своє вбрання та зняв з шиї ланцюжок, на якому висів один з перснів фараона.
Намісник оглянув його, благоговійно поцілував і, повернувши жерцеві, відповів:
— Я виконаю наказ його святобливості, мого пана та батька. Але чи не могла б ваша достойність пояснити мені, чому Ассирія не повинна платити нам данину, яка б негайно звільнила державну скарбницю від труднощів?
— Тому що в нас немає сили змусити Ассирію платити нам данину, — холодно відповів Ментезуфіс. — У нас сто двадцять тисяч війська, а в Ассирії близько трьохсот тисяч.
— Ага! Скажіть мені тепер, ваша достойність, — продовжив царевич, — з якою метою Саргон їде до ніг фараона?
— Не знаю, — Ментезуфіс хотів піти, але намісник зупинив його.
— Ще одне слово, — м’яко сказав він. — Якщо Єгипет є настільки слабким, що заборонено навіть згадувати про ассирійську данину, то звідкіля впевненість, що ассирійці не нападуть на нас?
— Від цього ми можемо захистити себе угодами, — відповів жрець.
Спадкоємець махнув рукою.
— Немає угод для слабких! — сказав він. — Срібні таблички з викарбуваними угодами не закриють кордони, якщо за ними не стоятимуть списи та мечі.
— А хто сказав вашій достойності, що у нас вони не спрацюють?
— Ти сам. Сто двадцять тисяч чоловіків повинні здатися трьомстам тисячам. Тобто, якщо ассирійці одного разу вторгнуться на нас, Єгипет перетвориться на пустелю...
Очі Ментезуфіса запалали.
— Якби вони вторглися до нас, — вигукнув він, — їхні кістки ніколи б не побачили рідної землі! Ми озброїмо всю знать, робітничі полки, навіть злочинців з шахт... Ми витягнемо скарби з усіх храмів... А Ассирія зустрінеться з півмільйоном єгипетських воїнів!
Рамзес був у захваті від цього спалаху патріотизму жерця. Він схопив його за руку і сказав:
— Якщо ми можемо виставити півмільйонну армію, то чому ми цього не робимо? Давайте добре підготуємося і вдаримо на Вавилон! Хіба великий воїн Нітагер не благав нас про це вже кілька років? Хіба його святобливість не стурбований безладом в Ассирії? Якщо ми дозволимо їм зібрати свої сили, боротьба буде складнішою, але якщо почнемо самі…
— Щоб бог Амон говорив твоїми устами, — сказав жрець. — Так і буде, — додав він. — Ассирія буде принижена, можливо, навіть твоїми руками, пане, але не відразу… не відразу!
Ментезуфіс попрощався з ним, і царевич залишився сам. В його серці і розумі все гучало.
"Отже, Хірам мав рацію, що жерці мене обманюють, — подумав він. — Тепер я теж певен, що вони таємно уклали угоду, яку його святобливість муситиме схвалити. Він муситиме! Чи хтось і колись чув про таку потворність?! Він, володар двох світів, сонячного та західного, мусить підписувати угоди, вигадані інтриганами!
У нього перехопило подих.
"До речі, святий Ментезуфіс зрадив себе, — продовжив роздумувати Рамзес. — Тож невже Єгипет може виставити півмільйонну армію? Я навіть не міг мріяти про таку силу! Скільки років знадобиться, щоб навчити цих людей? Які війська знадобляться? Перш за все, сокирники... Звідки здобути метал, щоб озброїти їх? Як всіх їх прогодувати?...".
Царевич заглибився в роздуми, обмірковуючи кожну деталь підготовки до війни з Ассирією.
Достойний пророк Ментезуфіс, повернувшись до келії, сказав собі:
— Він запальний, бабій, бешкетник, але могутня особистість! Після сьогоднішнього слабкого фараона, можливо, цей нагадає нам часи Рамзеса Великого. Через десять років злі зірки зміняться, він дозріє та розтрощить Ассирію. Ніневія буде перетворена на руїни! Ми зметемо інші мерзенні раси, відновимо забуту могутність людських імперій! Священний Вавилон поверне собі належну гідність, і єдиний верховний бог єгипетських і халдейських пророків правитиме від Лівійської пустелі і аж до найсвятішої річки, Гангу!
Кілька днів по тому достойний Саргон офіційно повідомив царевича про свою нову роль ассирійського посла. Той утримався від відповіді на два дні та надав Саргону аудієнцію ще через два дні. У день, призначений для візиту Саргона, єгипетські військові та натовп людей, прагнучих видовищ, зібралися біля палацу спадкоємця престолу. На кожному розі вулиці трубачі вигравали сигнал, а за ним лунав гучний голос глашатая:
— Ось, наближається посланець могутнього правителя Ассирії, царя Ассара, невмерлий Саргон, родич царя, володар величезних маєтків, переможець у битвах, правитель провінцій. Люди, віддайте йому належну шану як приятелеві його святобливості, правителя Єгипту!
За трубачами їхало близько десятка ассирійських кіннотників у спичастих шапках, куртках та вузьких штанях. Їхні невмерлі коні, з кошлатою шерстю та блискучими червоними очима, на головах і грудях носили бронзову броню, що нагадувала риб’ячу луску. Далі йшла піхота в шоломах і довгих плащах, що сягали до землі. Один із цих загонів був озброєний важкими палицями, інший – луками, а третій – списами та щитами. Крім того, кожен невмерлий мав меч та обладунок.
За воїнами йшли коні, колісниці та ноші Саргона, оточені живими слугами в білих, червоних та зелених шатах. Потім з'явилося п'ять слонів з ношами на спинах. На одному слоні їхав Саргон, на іншому — халдейський жрець Істубар.
Процесію замикали піші та кінні воїни. Їх супроводжувала пронизлива ассирійська музика, що складалася з труб, барабанів, мідних духових інструментів та пронизливих флейт.
Царевич Рамзес, оточений жерцями, офіцерами та знатними людьми, одягненими в барвистий та багатий одяг, чекав на посла у великій залі для аудієнцій. У дворі величезні, важко одягнені ассирійські воїни стояли в три ряди проти напівоголених та спритних єгипетських воїнів. Обидві сторони дивилися одна на одну, як зграя тигрів на стадо носорогів. Невмерлі воїни Саргона були набагато стійкішими до ударів, але живі компенсували це в бою більшою швидкістю руху та мисленням. У серцях і тих, і інших тліла давня ненависть. Але тепер наказ взяв гору над ненавистю. Коли слони увійшли, засурмили єгипетські та ассирійські сурми, обидві армії підняли зброю, народ упав ниць, а ассирійські сановники, Саргон та Істубар, спустилися зі своїх нош на землю.
У залі царевич Рамзес сидів на підвищенні під навісом, а біля входу з'явився перекладач.
— Найвидатніший володарю! — звернувся він до наступника трону. — Посол і повноважний представник великого царя Ассара, славетний Саргон, і його супутник, благочестивий пророк Істубар, бажають вітати вас і віддати шану вам, наміснику та наступнику фараона, щоб жив він вічно!
— Попроси цих сановників увійти і потішити моє серце своїм виглядом, — відповів царевич.
Саргон увійшов до зали з шумом та брязкотом, одягнений у довгу зелену шату, багато розшиту золотом. Поруч з ним, у білосніжному плащі, крокував благочестивий Істубар, а за ним ассирійські пани в дорогому одязі несли дари для царевича. Саргон підійшов до піднесення та заговорив ассирійською мовою, що перекладач одразу ж повторив єгипетською:
— Я, Саргон, воєначальник, сатрап і родич наймогутнішого царя Ассара, прийшов привітати тебе, намісника наймогутнішого фараона, і на знак вічної дружби пропоную тобі дари...
Спадкоємець трону поклав руки на коліна і сидів нерухомо, як статуї своїх царських предків.
— Перекладачу, — сказав Саргон, — чи не перекрутив ти моє ввічливе вітання царевичеві?
Ментезуфіс, стоячи біля піднесення, нахилився до Рамзеса.
— Пане, — прошепотів він, — достойний Саргон чекає на милостиву відповідь...
— Тоді дай йому відповідь, — вибухнув царевич, — що я не розумію, за яким правом він розмовляє зі мною, нібито з рівним мені за гідністю.
Ментезуфіс розгубився, що ще більше розлютило царевича, губи якого почали тремтіти, а очі знову спалахнули. Але халдей Істубар, розуміючи єгипетську, швидко сказав Саргонові:
— Впадемо обличчям долу!
— Чому я маю падати обличчям долу? — обурено спитав Саргон.
— Впади, якщо не хочеш втратити прихильність нашого царя, а можливо, руки й голову.
З цими словами Істубар лежав розпластаний на підлозі, а поруч із ним — Саргон.
— Чому це я маю лежати на животі перед цим молокососом? — обурено пробурмотів він.
— Тому що він намісник, — відповів Істубар.
— Чи я не є намісником мого пана?
— Бо він буде фараоном, а ти — ні.
— Про що сперечаються посланці наймогутнішого царя, Ассара?» — спитав, вже заспокоївшись, царевич у перекладача.
— Про те, чи повинні вони показати вашому достоїнству дари, призначені для фараона, чи просто доставити лише ті, що надіслані саме вам, — відповів хитрий перекладач.
— Так, я хочу побачити дари, призначені для мого святого батька, — сказав царевич, — і дозволяю посланцям підвестися.
Трупно-синій від гніву Саргон підвівся, і сів на підлогу, підібгавши ноги під себе.
— Я не знав, — вигукнув він, — що мені, родичу та повноважному представнику великого Ассара, доведеться витирати пил з підлоги єгипетського намісника своїм одягом!
Ментезуфіс, який розмовляв ассирійською мовою, не питаючи Рамзеса, негайно наказав принести дві лави, вкриті килимами, на яких невдовзі сіли невмерлий Саргон і спокійний Істубар.
Перевівши подих, посланець наказав принести до ганку великий скляний келих, сталевий меч і двох коней, покритих золотою збруєю. Коли його наказ було виконано, він підвівся і вклонився Рамзесу:
— Мій пан, цар Ассар, посилає тобі, царевичу, пару чудових коней, нехай вони несуть тебе лише до перемог. Він посилає келих, з якого радість завжди буде литися до твого серця, і меч, якого ти не знайдеш поза озброєнням мого наймогутнішого правителя.
Він витягнув з піхов досить довгий меч, що блищав мов срібло, і почав згинати його в руці. Меч вигнувся, як лук, а потім раптово випрямився.
— І справді! Це чудова зброя... — сказав Рамзес.
— Якщо дозволите, правителю, я покажу вам ще одну з її переваг, — сказав Саргон, який, вихваляючись вишуканою ассирійською зброєю, на якийсь час забув про свій гнів.
На його прохання один з єгипетських офіцерів вихопив свій бронзовий меч і тримав його, ніби збираючись атакувати. Тоді Саргон підняв свій сталевий меч, вдарив і відрубав шматок меча свого супротивника.
Здивований шепіт пролунав залою, і обличчя Рамзеса почервоніло.
"
Лише два жерця, халдей Істубар та єгипетський Ментезуфіс, були спокійні, як люди, яким було дано знання майбутнього та владу над ним.
РОЗДІЛ XVI
Після прийому намісником Саргон залишився в Пі-Басті, чекаючи листів від фараона з Мемфіса, тим часом серед офіцерів та знаті почали поширюватися дивні чутки. Фінікійці розповідали, звичайно, в найсуворішій таємниці, що жерці з якоїсь невідомої причини не тільки пробачили Ассирії її непогашені данини, не лише звільнили її від їх сплати раз і назавжди, але й, щоб полегшити якусь північну війну, уклали з ними мирну угоду на багато років вперед.
— Фараон, — шепотіли вампіри в темряві, — ще більше захворів після звістки про поступки невмерлим варварам. Царевич Рамзес хвилюється і ходить з сумом, але обидва мусять поступитися жерцям, невпевнені в почуттях знаті та війська.
Останнє найбільше обурило єгипетську аристократію.
— Що? — шепотіли між собою магнати, боржники вампірів, — тобто династія нам більше не довіряє? Тобто жерці налаштовані зганьбити та зруйнувати Єгипет? Бо зрозуміло, якщо Ассирія воює десь на далекій півночі, то зараз саме час напасти на неї та використати здобич, щоб укріпити збіднілу скарбницю фараона та аристократію!
В той же час жерці радилися з Саргоном.
— Сьогодні, — заговорив Ментезуфіс, — я отримав листа від найдостойнішого міністра Херхора. Він пише, що Його святобливість фараон добре налаштований укласти з вами угоду.
— Я підпишу її. Але як ви її там виконаєте... Ха!... Ха!... Ха!... Не знаю... — закінчив Саргон з грубим сміхом.
— Як ти смієш, прислужник великого Ассара, сумніватися в добрій волі та вірі нашого правителя?! — вигукнув Ментезуфіс.
Саргон трохи завагався.
— Я говорю не про його святобливість, — відповів він, — а про спадкоємця престолу...
— Він юнак, сповнений мудрості, який без вагань виконає волю свого батька та верховного священства, — сказав Мефрес.
Саргон кивнув.
— О, ви мудреці...! Вчені в письмі! — глузливо сказав він. — Ви люди, для яких відкрився світ цегли та папірусу, але справжній світ, у якому ми всі живемо, закрився... Я людина проста! Але в мене нюх, як у собаки, і так само, як собака може відчути ведмедя здалеку, так я можу розпізнати героя.
— Навіть якби ти говорив правду, — перебив Ментезуфіс, — навіть якби царевич захотів піти на Ніневію, він би не пішов.
— А хто його зупинить, коли він стане фараоном?
— Ми.
— Ви?... Ви!... Ха! ха! Ха!... — зайшовся Саргон сміхом упиря. — Ви все ще вважаєте, що цей юнак не відчуває нашої угоди… Хіба вампіри були б такими спокійними, якби не були впевнені, що молодий єгипетський лев захистить їх від ассирійського бика, який прагне витягнути їх на сонце з їхніх темних лігов?
Ментезуфіс крадькома глянув на свого супутника. Він був наляканий геніальністю ассирійця, який сміливо виказав те, про що вони навіть не подумали. І справді: що, якби спадкоємець престолу здогадався про їхні наміри і навіть спробував їх ускладнити?
Мефрес заспокоїв Ментезуфіса ледь помітною посмішкою.
— Не хвилюйся, — прошепотів він братові. — Я стежу за всім і вже вжив необхідних заходів.
Він говорив далі після візиту до Саргона, коли обидва святі мужі задумливо поверталися до храму.
— Хто знає, — сказав Ментезуфіс, — чи не має рації цей підгнилий Саргон щодо нашого наступника? Царевича потрібно випитати.
— Зробіть це, ваше достоїнство. Я хотів би нагадати вам, що цариця Нікотріс під час своїх перших і останніх пологів народила не одного, а трьох синів...
— Знаю, знаю. Двоє інших померли в дитинстві.
— Так ось, ні, ваше достоїнство. Так було оголошено, але брати-близнюки наступника живі. Їх лише приховали від світу, — оголосив Мефрес.
— Як так? Нащо?!
— Вони є ідеальними копіями царевича, але лише зовні. Рамзес один з трьох є людиною, або, принаймні, найбільшою мірою. У нього переважила людська кров, тоді як у другого брата — левова кров, а в третього — бичача. Найбільш схожого на людину з трьох було оголошено єдиним сином і спадкоємцем престолу. Але інших залишили живими, оскільки вони могли бути нам корисними…
"
— Я більше нічого не скажу, ваше достоїнство. Лише прошу, мій святий брате, відкинути будь-який страх. Я контролюю все набагато краще, ніж, здається, вважає цей сопляк і жалюгідні вампіри, що ховаються в його тіні!
Увечері обидва жерці з дуже серйозними виразами обличчя підійшли до наступника трону, просячи про конфіденційну розмову.
— Що сталося? — спитав царевич. — Його достойність Саргон знову бажає схилитися переді мною?
— На жаль, нас Саргон не цікавить, — відповів первосвященик. — Серед людей ходять чутки, що ви, найвидатніший володарю, підтримуєте тісні стосунки з невірними фінікійцями, як з тими, що ще живі, так і з тими, хто перетворився на вампірів.
— А фінікійці — небезпечні істоти, природжені вороги сонця, яке світить над Єгиптом! — додав Мефрес.
Наступник трону посміхнувся.
— Якби ви, святі люди, — відповів він, — позичили мені грошей і мали б гарних дівчат у своїх храмах, мені довелося б бачитися з вами частіше. І тому, з необхідності, я маю дружити з фінікійцями!
— Кажуть, що ваше достоїнство відвідує вночі якусь фінікійську жінку...
— Ви, святі отці, не є опікунами моїх жінок, то чого ви хочете?
Мефрес був настільки збентежений, що рум'янець залив його поголену голову.
— Ваше достоїнство сказав правду, – відповів він. — Але є дещо гірше: люди здивовані, що хитрий вампір Хірам так легко позичив вам сто талантів, навіть без застави...
Губи царевича сіпнулися, але відповів він спокійно:
— Це не моя вина, що Хірам довіряє моєму слову більше, ніж єгипетські багатії!
Верховний жрець був настільки роздратований спокійним глузуванням Рамзеса, що замовк і стиснув губи. Ментезуфіс полегшив його стан, раптово запитуючи:
— Що б ви сказали, ваше достоїнство, якби ми уклали угоду з Ассирією, поступивши їй північну Азією разом з Фінікією?
Говорячи, він пильно дивився на обличчя наступника трону. Але царевич відповів цілком спокійно:
— Я б сказав, що лише зрадники могли б переконати фараона до такої угоди.
— А що, якби цього вимагала безпека держави? – наполягав Ментезуфіс.
— Чого ви від мене хочете?! — вибухнув царевич. — Ви втручаєтесь у мої борги та жінок, оточуєте мене шпигунами, смієте дорікати мені, а тепер задаєте мені якесь каверзне питання. Що ж, кажу вам: навіть якби вам довелося мене отруїти, я б не підписав такий договір! На щастя, це залежить не від мене, а від його святобливості, волі якого ми всі повинні підкорятися.
— То що б зробило ваше достоїнство, якби був фараоном?
— Те, що б вимагали честь та інтереси держави.
— Я не сумніваюся в цьому, — сказав Ментезуфіс. — Але що ви вважаєте інтересами держави, ваше достоїнство? Де нам шукати керівництва?
— А для чого потрібна верховна рада?! — вигукнув царевич з удаваним гнівом. — Ви кажете, що вона складається лише з мудреців. Тож нехай вони візьмуть на себе відповідальність за угоду, яку я вважаю ганьбою та руїною Єгипту.
— Звідки ви знаєте, ваше достоїнство, — відповів Ментезуфіс, — що ваш божественний батько ще не вчинив точно так само?
— Тоді чому ти мене про це питаєш? Що це за розслідування? Хто дає тобі право заглядати в глибини мого серця?
Рамзес удав таке обурення, що обидва жерці дещо заспокоїлися.
— Ти кажеш, царевичу, — сказав хитрий Мефрес, — як личить доброму єгиптянину. Звичайно, нам теж було б боляче від такої угоди, але безпека держави іноді вимагає тимчасової покори обставинам.
— Але що тебе до цього змушує? — вигукнув царевич. — Ми програли велику битву, чи у нас більше немає війська?!
Після цього зауваження жерці попрощалися з царевичем, переконані, що Рамзес, хоч і в гніві на угоду, не порушить її.
Однак, царевич після їхнього від'їзду розлютився і розбив об стіну скляну чашу — подарунок Саргона.
Тутмозис, бажаючи заспокоїти правителя, зашепотів:
— Не хвилюйтеся, пане! Наскільки мені відомо, вся аристократія, всі номархи, всі старші офіцери щось чули про цей договір, і всі вони обурені. Тож просто дайте мені знак, і ми розіб'ємо цеглини договору об голови Саргона, навіть самого Ассара!
— Але це було б повстанням проти його святобливості, — так само тихо відповів принц.
Обличчя Тутмозиса зробилося сумним.
— Я не хотів би, — сказав він, — щоб твоє серце кровоточило, але твій батько, рівний найвищим богам, тяжко хворий. Його святобливість дуже втомився від перебування на цій землі і вже бажає піти. Але жерці зупиняють його, і вони не викликають вас до Мемфіса, щоб безперешкодно підписати угоду з Ассирією.
— Але ж вони зрадники!... Зрадники! — прошипів розлючений царевич.
— Ось чому в тебе не буде проблем порушити угоду, коли ти обіймеш владу після свого батька, — посміхнувся Тутмозис. — Хіба в Азії немає непокірних племен, які вторгнуться в наші кордони? Хіба хоробрий Нітагер не стежить зі своїм військом, готовий відбити нападників і перенести війну на їхні землі? І ти думаєш, що Єгипет не знайде людей, щоб озброїти та зібрати скарби для війни?... Ми всі підемо, бо кожен може щось здобути і якось застрахувати своє життя. А скарби лежать у храмах... Здебільшого в Лабіринті!
— І хто їх звідти візьме? — з сумнівом вставив царевич.
— Хто? Будь-який номарх, будь-який офіцер, будь-який дворянин зробить це, якщо матиме наказ фараона. Молодші жерці покажуть нам шлях до схованок.
Намісник уважно подивився на Тутмозиса.
— Звідки беруться такі думки? — спитав він. — Зрештою, нещодавно ти блід від згадки про жерців...
— Бо я був один. Але сьогодні я дізнався, що вся єгипетська аристократія поділяє моє розуміння, тому мені спокійніше.
— А хто говорив тобі та знаті про угоди з Ассирією?
— Дагон та інші фінікійці, — відповів Тутмозис. — Вони навіть пропонували збунтувати азійські племена, коли настане час, щоб наші війська мали привід перетнути кордони. А як тільки ми вирушимо в дорогу до Ніневії, фінікійці та їхні союзники приєднаються до нас... У тебе буде армія, здатна воювати день і ніч, армія, якої не мав навіть Рамзес Великий!
— А що, як жерці дізнаються про такі плани? Воістину, ніхто з вас не уникне смерті!
— Вони нічого не дізнаються, — весело відповів Тутмозис. — Вони занадто довіряють своїй владі, погано платять своїм шпигунам і своєю жадібністю та гордістю знеохотили весь Єгипет. Тому аристократія, армія, писарі, робітники, навіть нижчі жерці лише чекають сигналу, щоб увірватися до храмів, забрати скарби та покласти їх до підніжжя твого трону.
Царевич дав Тутмозису знак, що той може йти. Коли він залишився сам, то почав розмірковувати.
Тепер, безсумнівно, фінікійці були дуже зацікавлені в тому, щоб не потрапити під владу Ассирії. Невмерлі терпіли вампірів лише за їхню корисність. Вони б із задоволенням винищили їх усіх за першої ж нагоди. Тому на фінікійців можна було покластися як на союзників у разі війни, оскільки поразка єгиптян означала б кінець Фінікії.
З іншого боку, Рамзес не підозрював, що жерці, навіть укладаючи такий ганебний договір з Ассирією, чинили державну зраду. Ні, це не вони були зрадниками, а ліниві сановники. Вони процвітають у мирі, бо в умовах миру вони збільшують свої скарби та розширюють свою владу. Вони не хотіли війни, бо війна посилила б владу фараона та наклала б на них великі витрати.
Однак Рамзес уже вирішив розпочати війну з Ассирією, але хотів діяти розсудливо. Він вирішив поступово переконати жерців приєднатися до нього, і лише якщо вони чинитимуть опір, він розчавить їх за допомогою армії та вампірів. Тепер він був спокійний і задоволений, як людина, яка після довгих вагань знає, що робити, і вірить у власні сили. Тож, щоб позбутися хоча б сліду свого нещодавнього хвилювання, він пішов до Сари, але знову знайшов її в сльозах.
— Що це? — роздратовано спитав царевич. — Ти знову привела якусь ворожку, щоб лякати тебе фінікійськими жінками?
— Я боюся не фінікійських жінок, а фінікійських вампірів... — сказала вона. — О, ви не знаєте, пане, які це мерзенні чудовиська! Хірам — найбільший злочинець з них... Запитайте мого батька, і він розповість тобі, пане, як Хірам заманює молодих дівчат з далеких країн на свої кораблі, а після відплиття призначає їх на продаж або п'є їхню кров...
— Можливо, це й так, але яке до нас це діло? — спитав царевич.
— Ще й яке, — відповіла Сара. — Ти, пане, сьогодні слухаєш поради фінікійців, а наші євреї виявили, що Фінікія хоче спровокувати війну між Єгиптом та Ассирією. Мабуть, навіть найвидатніші фінікійські купці та банкіри зв'язали себе з цим страшними клятвами.
— Яка їм користь від війни? — вставив царевич з удаваною байдужістю.
— Яка користь?! — вигукнула Сара. — Вони постачатимуть вам та ассирійцям зброю, товари та новини, і братимуть вдесятеро вищу ціну за все. Вони оббиратимуть мертвих з обох боків і випиватимуть кров у поранених єгиптян... Вони викуплять крадене майно та рабів у ваших та ассирійських солдатів. Хіба цього недостатньо? Єгипет та Ассирія будуть зруйновані, але Фінікія збудує нові склади для своїх багатств.
— Хто ж це навчив тебе такої мудрості? — поблажливо посміхнувся царевич.
— Мій батько, наші родичі та знайомі шепочуться про це. Зрештою, хіба я не знаю фінікійців? Перед тобою, пане, вони лежать на животі, і ти не бачиш їхніх лицемірних поглядів, але я часто дивилася в їхні очі, зелені від жадібності або жовті від гніву. О, стережися, пане, фінікійських вампірів, вони — як отруйної гадюки!
Рамзес подивився на Сару і мимоволі порівняв її щире кохання з підступними інтригами Ками, яка тепер з холодним розрахунком віддавала йому своє тіло; він не сумнівався в цьому. Але зараз Сара зіпсувала йому настрій, і чим яскравіше він уявляв собі розбещеність Ками, тим більше бажав її. Коли настав вечір, Рамзес пішов до фінікійської жінки.
Він піднявся нагору, постояв перед кімнатою, здивовано слухав мить і раптом відсунув завісу. В кімнаті знаходилися Кама та Хірам і про щось шепотілися.
— Сподіваюся, ті, хто хоче мене здивувати, не завадять власною шиєю об сокиру, і не вгонять собі в серце осиновий кілок! — сердито сказав він, побачивши це.
Посмішка Ками застигла на її напіввідкритих губах. Хірам смиренно став на коліна.
— Що ми зробили такого, щоб заслужити гнів нашого пана та захисника? — спитав він.
Рамзес задумався. Підозри та страхи Сари заразили й його. Він вирішив, що більше не може терпіти інтриги вампірів і що їх потрібно приборкати.
— Ти не кажеш мені всієї правди, ти плетеш інтриги за моєю спиною! — вибухнув він. — Ти думаєш, що в мене недостатньо власної волі, і тобі потрібно впливати на мене з тіні через моїх довірених придворних?! Ти маєш мою прихильність, але цього тобі недостатньо, ти хочеш мати владу наді мною? О, не дочекаєтесь цього!
Пара вампірів упала перед ним ниць.
— Наказуй і проси, чого забажаєш, наш пане!
— Чого ви прагнете? Окрім війни з Ассирією?
— Ми бажаємо служити тобі, мій пане, всіма силами; ми хочемо бути основою твого майбутнього трону, - запевнював його Хірам.
— Чого ви хочете натомість?
— Рівних прав з єгипетською аристократією. Вони служитимуть тобі вдень, а ми вночі...
— І я маю стати одним із вас, так?
— Якби ти тільки побажав цього, наш пане, ми б негайно проголосили тебе богом – чоловіком нашої богині Ашторет і фараоном усіх вампірів світу. Не лише фінікійських, які тепер повністю належать тобі, але й володарем тих, хто існує всюди, куди сягають крила ночі і шанується ім'я Ашторет.
— Ось чому ти показав мені моє зображення як вампіра в храмі?
— Саме тому, пане.
— А де ти взяв мого двійника-вампіра?
— Це грецький вампір Лікон, співак у нашому храмі, - відповіла фінікійка, все ще стоячи на колінах.
— Грек?! — Рамзес пирхнув від сміху. — З яких пір білошкірий грек може вдавати з себе мідношкірого єгиптянина? Тим більше, вампір… Думаєш, хтось такому повірить?!
— Вночі всі кішки сірі... — сказав Хірам. — Його схожість з вашою достойністю й справді дуже віддалена; на світлі та без гриму для обличчя ніхто б цього навіть не помітив. Ми б не наважилися використати Лікона проти нашого пана. Він був лише невинною картиною, втіленням нашої найпотаємнішої мрії...
— Твоє щастя!
Рамзес закусив губу. Він відчув подвійне полегшення та тривогу. Слово "подвійне", коли він вимовив його вголос, пробудило в ньому темне передчуття... Однак, поміркувавши, він вирішив, що був надто під впливом передчуттів Сари.
— Чи пробачиш ти нам, мій пане? — прошепотіла фінікійка, спираючись на коліна царевича. — А мені?... — вона улесливо подивилася йому в очі.
— Жінкам багато прощають», — сказав спадкоємець трону.
— А ти не станеш мститися мені? — тривожно запитала вона Хірама, повертаючись до перерваної розмови, коли зізналася князеві-вампіру, що вже стала коханкою Рамзеса.
— Фінікія, — повільно та рішуче відповів старий, — забуде навіть найбільший гріх і простить тому, хто здобуде прихильність нашого пана, нехай живе він вічно!
З цими словами Хірам низько вклонився і вийшов з кімнати, залишивши жрицю з царевичем.
Кров Рамзеса прилила йому до голови. Він обхопив обличчя Ками, що стояла на колінах, долонями та прошепотів:
— Чула, що сказав достойний Хірам? Фінікія забуде твій найбільший гріх! Тобі більше не потрібно ховатися! А якщо Хірам так сказав, то яке виправдання ти знайдеш, щоб відкрито жити в моєму палаці?!
Кама поцілувала йому руки, шепочучи:
— Ти підкорив мене, ти повністю підкорив мене; я твоя рабиня. Але сьогодні насолоджуйся моїм тілом таємно. Будь ласка, не ображай відкрито божественну Ашторет!
— То ти переїдеш до мого палацу? — спитав царевич.
— З часів зростання та зменшення місяця не було жодного випадку, щоб жриця Ашторет… Але це дуже погано! Фінікія, мій пане, дає тобі такий знак пошани та відданості, якого жоден фараон ніколи не отримував… Тільки не змушуй мене нікуди переїжджати… — благала та, скидаючи з себе довгі шати жриці.
РОЗДІЛ XVII
Дізнавшись від Хірама, що фінікійці подарували йому жрицю, спадкоємець трону хотів якомога швидше мати її у своєму домі не тому, що не міг жити без неї, а тому, що вона була для нього новинкою.
Але Кама не хотіла переїжджати. Царевич, однак, не наполягав на цьому, оскільки його увага була зайнята іншими справами. Його святобливість фараон викликав свого сина, щоб той доповів йому про його подорож країною.
Рамзес наказав писарям підготувати офіційний придворний документ, в якому детально описувалася проповідь Пентуера в храмі Хатор. Відвезти звіт царевич доручив Тутмозису.
— Перед фараоном, — сказав йому царевич, — ти будеш моїм серцем і вустами. І ось що ти повинен зробити. По-перше, коли найвидатніший Херхор захоче знати мою думку щодо угоди з Ассирією, відповідай, що я бажаю виконати всі накази нашого пана.
Тутмозис кивнув, показуючи своє розуміння.
— Тоді, — продовжив намісник, — коли ти станеш перед моїм батьком і будеш впевнений, що ніхто не слухає, впади до його ніг від мого імені і скажи ось що:
— А коли, — продовжив намісник, — його святобливість запитає, що я думаю про ассирійців, пади ниць і відповідай, що ассирійці — великі та сильні звірі, які мають чудову зброю; але з їхнього вигляду зрозуміло, що вони погано навчені. Вони криво носять свої списи, тримають свої сокири, як теслі чи м’ясники, а вміле та швидке володіння мечем зовсім перевершує їхні можливості. Їхні щити, хоча й міцні, їм мало корисні, бо воїни незграбні. Скажи також, — продовжив Рамзес, — нашому пану, який дає нам життя, що вся єгипетська знать і військо обурені однією лише чуткою про те, що ассирійці можуть захопити Фінікію. Зрештою, Фінікія — це єгипетський порт, найбільше джерело нашого багатства та ремісників, тим більше, що багато ремесел на Нілі вже забуті. Нарешті, скажи йому, що я чув від фінікійців, що Ассирія сьогодні слабка. Якби ми напали на неї зараз, ми могли б захопити великі скарби та безліч живих трупів, щоб допомогти нашим селянам у їхній роботі. Фінікія — це бронзові двері до нашої скарбниці, а чи є така людина, яка віддасть ключі злодію?
Тутмозис вирушив до Мемфіса в місяці Паофі (липень-серпень). У той час Ніл почав значно підніматися, зменшуючи потік азійських паломників до храму Ашторет. Коротше кажучи, країна заспокоїлася, і царевич Рамзес сфокусував свою увагу на офіційне зведення Ками до рангу своєї першої коханки. Сара мала стати його другою наложницею. Йому вже набридла єврейка з її постійним скигленням та скаргами, але оскільки вона була матір'ю його первістка, він не мав наміру відпускати її, хоча жерці неодноразово пропонували це. Мефрес був особливо наполегливим, але його наступник трону відпустив його ні з чим.
Тож одного разу Рамзес провів таємну раду з Хірамом, який, за його наказом, пожертвував храмові Ашторет дванадцять талантів золота та статуетку богині, вишукано вирізьблену з малахіту. Через кілька днів усе місто сколихнула надзвичайна звістка. Кама, жриця Ашторет, за наказом богині, статуя якої говорила під час служби, мала запропонувати свою цноту царевичеві Рамзесу, спадкоємцю престолу, з вдячності за ласки, які народ вампірів отримав і отримає в майбутньому від майбутнього фараона. Розуміється, що в храмі Ашторет негайно була скликана рада найбагатших і найпобожніших шанувальників. Рада вирішила звільнити Каму від її жрецьких обов'язків та обітниць цнотливості, а також зняти прокляття, що загрожували дівам, які втратили свою невинність на службі богині. Того ж дня достойний Хірам з'явився перед царевичем Рамзесом і вручив йому золоту скриньку, що містила пергамент з численними жрецькими печатками та підписами найвидатніших вампірів.
З цієї хвилини Кама належала спадкоємцю престолу з усією величчю законів богів, вампірів і людей. З цим документом, коли сонце зайшло, принц і вся його свита вирушили до вілли в саду храму Ашторет, і при світлі різьблених ламп, в яких палала ароматна олія, відбулося церемоніальне переведення нареченої до будинку її господаря. Ця церемонія нічим не відрізнялася від звичайного єгипетського весілля; якби Кама не була вампіром, а корінною єгиптянкою, яка користувалася б повними привілеями, вона стала б дружиною Рамзеса і майбутньою царицею Єгипту. Це могло б статися, якби його святобливість, за згодою Верховної ради жерців, зволив видати указ, що зрівнює права фінікійських вампірів з правами єгипетської аристократії. Після переїзду шлюбна ніч дещо затрималася, оскільки жрець Ментезуфіс прибув до будинку царевича з невідкладними державними справами. Рамзес побачив Каму трьома годинами пізніше, ніж планував, і її вигляд дуже вразив його. Обличчя жриці було подряпане, ніби вона оплакувала померлого члена родини, і жінка тремтіла всім тілом, дивлячись на царевича зі страхом. Рани на тілах вампірів гоїлися майже миттєво, хіба що їх завдав інший вампір. Але хто б наважився навіть подряпати його жінку?! Рамзес дійшов висновку, що Кама поранилася власними нігтями, керована абсурдним відчаєм від втрати гідності жриці.
— Тобі не потрібно ходити в жалобі за своєю богинею, — сказав він, вказуючи на золоту скриньку, в якій знаходився документ. — У тебе є все, чого ти хотіла! Твоя безпека — у цій скриньці…
— Яке мені діло до безпеки! — відповіла та. — Ти граєш зі мною, як з останньою рабинею, і я боюся тебе…
— Тобі чогось бракує?
— Ти маєш право робити зі мною все, що забажаєш, навіть мучити і вбивати мене. Я не буду скаржитися, але дай мені хоч щось натомість!
— Чого ще ти хочеш?
— Коли ми будемо наодинці, ти можеш принижувати мене скільки завгодно, але перед усім світом зроби мене першою!
— Ти моя перша жінка.
— Ні, мій пане! Першою все ще є єврейка Сара. Бо вона є матір'ю твого сина. Яка мені користь скрізь ходити на крок попереду неї, коли всі дивляться на неї та виявляють їй повагу? Я не хочу бути приниженою перед людьми! Там, перед статуєю Ашторет, я була першою… Ті, хто віддавав шану богині, ставши перед нею на коліна, дивилися на мене… І що?! Солдати барабанять і грають на флейтах, чиновники складають руки та схиляють голови перед будинком єврейської жінки.
— Перед моїм первістком, — нетерпляче перебив її принц, — і він не єврей.
— Він єврей! — скрикнула Кама. — Кожен син єврейської жінки — єврей!
Рамзес схопився на ноги.
— Ти збожеволіла, — сказав він. — Хіба ти не знаєш, що мій син не може бути євреєм? Над ним проводили спеціальні ритуали, які змінювали його кров…
— Ти був там? Тебе не було! Тоді я кажу тобі, що він єврей, як його дід, як його дядьки, і його звати Ісааком...
— Що ти сказала, фінікійка? — Він стиснув кулаки. — Хочеш, я тебе вижену...
— Добре, вижени мене, якщо брехня вийшла з моїх вуст. Але якщо я говорив правду, вижени єврейку та її потомство і віддай мені палац. Я хочу, я заслуговую на те, щоб бути першою у твоєму домі... Бо вона обманює тебе, знущається з тебе! І заради тебе я відреклася від своєї богині, надала себе її помсті...
— Дай мені доказ, і її палац буде твоїм. Ні, це брехня! — сказав царевич. — Сара ніколи б не вчинила такого злочину... Мій первісток не може мати чистої єврейської крові в своїх жилах...
— Ісаак! Ісаак! — скрикнула Кама. — Іди до неї та переконайся сам…
Рамзес, напівпритомний, вибіг від Ками та попрямував до вілли, де жила Сара.
— Вітаю тебе, мій пане, — сказала Сара, коли блідий від хвилювання Рамзес став на порозі.
— Саро, як звати твого сина? — спитав він.
Налякана, та схопилася за голову.
— Як звати твого сина? — повторив він рішуче.
— Ти знаєш, мій пане, що Сеті… — відповіла та ледь чутним голосом.
— Подивися мені в очі…
— О, Єгова! — прошепотіла Сара.
— Я бачу, що ти брешеш. А тепер я тобі скажу: мого сина, сина спадкоємця єгипетського престолу, звати Ісаак… і він єврей… мерзенний єврей…
— Боже…! Боже…! Милості! — закричала вона, кидаючись до ніг царевича.
Рамзес ні на мить не підвищив голосу; його обличчя було попелястим.
— Мене попереджали, — сказав він, — не брати єврейку до свого дому. У мене всередині все стиснулося, коли я побачив хазяйство, повне євреїв. Але я стримав свою огиду, бо я довіряв тобі. А ти, разом зі своїми євреями, вкрала мого сина, ти злодійка дітей...
— Жерці погодилися дозволити йому залишитися євреєм... — прошепотіла Сара, ридаючи біля ніг царевича.
— Жерці? Які жерці?!
— Найдостойніший Херхор... найдостойніший Мефрес... Вони поставили мене перед вибором.
— Яким вибором? — Рамзес затремтів. — Я ж тобі чітко і не раз, казав, що хочу, щоб мій син був схожий на мене!
— Святі люди сказали мені, що зміна крові не потрібна, щоб твій син став царем євреїв... Тому я вирішила залишатися у відповідності зі своєю релігією і не піддаватися мутації. Наш Бог хоче, щоб кров євреїв завжди була чистою... Жерці схвалили мій вибір.
— Жерці...? Мефрес? Херхор...! — повторив царевич. — Цар юдеїв? Позбавлений привілеїв фараонової крові? І це має бути кар'єра для мого сина?! Але я ж казав тобі, що твій син може стати командиром моїх лучників, моїм довіреним писарем... Ти не послухалася мене, ти дозволила себе обдурити, і тепер цей хлопець навіть не єгиптянин! Він ніхто! Ти чуєш мене, жінко! Мій син нікчемний! — Рамзес, розлючений, вирвав з голови жменю волосся. — Хотів би я, щоб він помер! — заревів він страшним голосом.
Він замовк, на мить замислившись, кусаючи губу. Раптом вигукнув:
— Гей! Слуги! Солдати!
В одну мить кімната почала наповнюватися. Увійшли плачучі служниці Сари, писар та її управитель, потім раби, і нарешті кілька солдатів з офіцером.
— Сотник, — сказав царевич офіцерові, — візьми цю жінку та її дитину та відведи їх до кімнати для челяді! Ця єврейська жінка більше не буде господинею, але служницею тієї, хто її замінить. А ти, управителю, — додав він, звертаючись до чиновника, — пам’ятай, щоб єврейська жінка не забула завтра помити ноги своїй господині, яка незабаром прийде. Якщо ця служниця виявиться неслухняною, якщо її господиня так накаже, вона повинна отримати батога.
Сара загорнула скиглячу дитину в хустку та вийшла з кімнати, шепочучи:
— Боже Авраама, Ісаака та Якова, помилуй нас...
Давши вказівки, намісник повернувся до своєї кімнати, але не спав усю ніч. Вогонь помсти палав глибоко всередині нього.
Він відчував, що розчавив Сару, нещасну єврейську жінку, яка наважилася його обдурити. Він покарав її, як цар, який збиває людей з висоти одним помахом повіки. Але Сара була лише знаряддям жерців, а спадкоємець трону мав занадто велике почуття справедливості, щоб пробачити винних після того, як зламав знаряддя. Його лють ще більше посилилася, бо жерці були недоторканними.
Однак тепер навіть найжалюгідніший єгиптянин мав право сказати йому:
— Я кращий за тебе, спадкоємцю престолу, бо жоден з моїх синів не був євреєм...
Відчуваючи тягар образи, Рамзес одночасно зрозумів, що не може помститися за неї одразу, але коли настане слушний момент, він так сильно вдарить жерців, що вони більше ніколи не повстануть.
Колишня фінікійська жриця принесла Рамзесу мало щастя. Набагато менше, ніж тоді, коли їхня пристрасть розквітала прихованою від світу. Тепер, коли аура таємничості та смертельного ризику зникла, Кама почала втрачати в його очах будь-яку привабливість. Більше того, вона поводилася дедалі дивніше.
Коли царевич вперше прийшов відвідати її в палаці, який раніше займала Сара, він думав, що його зустрінуть із захопленням і вдячністю. Натомість Кама прийняв його майже гнівно.
— Бачу, ти не задоволена, — сказав він здивовано.
— О, горе мені! — вигукнула Кама, кидаючись на ліжко. — Ось мені нагорода, нещасній, за те, що я відмовилася від власної богині... Лише тиждень тому до моїх ніг клали квіти та намащали мене парфумами, а сьогодні... Хіба цього недостатньо?! Ти все ще хочеш насолоджуватися моїм болем і приниженням?
Наступник трону знизав плечима і тихо вислизнув з кімнати. Він не відвідував фінікійку знову, аж поки не пройшло кілька днів, але знову застав її в поганому настрої.
— Благаю тебе, пане, — вигукнула вона, — поважай мене трохи більше! Бо навіть слуги починають мене ігнорувати, солдати дивляться скоса, і я боюся, що вони пришлють мені смертельно хворого селянина, коли я запрагну задовольнити свій голод... Чому ти більше не хочеш від мене задоволення? Чому ти хочеш лише бачити мої страждання?
— Але ж я хочу пестити тебе...
Рамзес ніжно обійняв її, і вона відреагувала так, ніби це був якийсь підступ. Однак він нарешті заспокоїв її і зробив щасливою у своїх обіймах. Коли вони відпочивали від екстазу, його знову вразили сліди ран на тілі Ками... Ця вампіриця або отримувала збочене задоволення, шмагаючи себе срібним дротом за його відсутності, або це була її покута за те, що покинула свою богиню... Він вирішив не порушувати цю тему, щоб не псувати атмосферу моменту. Через кілька днів Рамзес знову відвідав Каму, але застав її в стані божевілля. Вампіриця ховалася в найтемнішій кімнаті палацу, голодна, неохайна, немита.
— Горе мені... — вигукнула вона. — Я живу серед ворогів. Моя гардеробниця хоче мене отруїти, а перукарка хоче навести на мене якусь серйозну хворобу... Солдати тільки й чекають нагоди, щоб встромити срібні стріли мені в груди... Вони всі хочуть мого життя... Вони беруть приклад з тебе!
— Камо... — перебив царевич. — Любов моя…
— Не називай мене так, — прошепотіла та з жахом, — або це принесе мені нещастя...
Роздратований наступник трону, якому від усього цього зробилося нудно, якомога швидше покинув її. Заради безпеки Ками він наказав подвоїти охорону і, розмірковуючи, чи є якісь ліки від вампірського божевілля, повернувся до своїх кімнат. Там він знайшов Тутмозиса, який щойно повернувся з Мемфіса.
— Що ти мені скажеш? — спитав царевич свого улюбленця, здогадуючись, що той не приніс добрих новин. — Ти бачив його святобливість?
— Я бачив бога сонця Єгипту, — відповів Тутмозис, — і ось що він мені сказав: "Тридцять чотири роки я керував важкою колісницею Єгипту, і так втомився, що вже сумую за своїми великими предками, які мешкають у західній країні. Незабаром я покину цю землю, і тоді мій син, Рамзес, засяде на троні і буде чинити з державою те, що надиктує йому його власна мудрість".
— А договір з Ассирією? — швидко запитав наступник трону.
— Він укладений у тому сенсі, що Ассирія може вести війну на сході та півночі без перешкод з нашого боку. Але справа Фінікії відкладається, доки ти не зійдеш на престол…
— О, благословенний! О, святий правителю! — радісно вигукнув царевич. — Від якої жахливої спадщини ти мене врятував…
Однак Тутмозис приглушив його радість.
— Але крім цього сталася погана річ, бо його святобливість, щоб довести Ассирії, що він не втручатиметься у війну проти північних народів, наказав скоротити нашу армію на двадцять тисяч найманців. Чотири лівійські полки вже розформовано…
— Але ж це божевілля! — майже завив наступник трону, хапаючись за голову. — Чому ми так послаблюємо себе? І куди ці люди подінуться?
— Вони вже направилися до Лівійської пустелі. Там вони, найімовірніше, об’єднаються зі своїми братами і разом нападатимуть на наші західні кордони...
— Слухай, Єгипте! Священними головами мого батька та матері, пам’яттю Рамзеса Великого! Усіма богами, ким би вони не були, клянусь, що якщо під час мого правління жерці не підкоряться моїй волі, я їх розчавлю...
Тутмозис налякано слухав.
— Я або ж вони! — підсумував розлючений царевич. — Єгипет не може мати двох господарів. Тож ти будеш мені вірним?
— Я, вся знать і військо, клянусь тобі!
— Ці люди так міцно зв’язали мене, що я можу лише бавитися... Тож я бавитимусь... Але одного дня я покажу їм, хто є правителем Єгипту!
З того дня знову почалися дикі бенкети. Палац Рамзеса кишів вельможами, офіцерами, магами та співаками, а вночі відбувалися страшенні оргії, серед яких звуки арф змішувалися з криками п'яних гуляк, спазматичним сміхом та стогонами жінок усіх рас.
Рамзес запросив Каму на один з таких бенкетів, але та відмовилася. Царевич образився, і, помітивши це, Тутмозис сказав:
— Мені сказали, пане, що Сара також втратила твою прихильність?
— Не згадуй мені про ту єврейку! — прошипів царевич. — Ти ж, мабуть, знаєш, що вона зробила з моїм сином?
— Я знаю, чого вона йому не зробила, — відповів фаворит, — але мені здається, що це не її вина.
— Так. Колись я відплачу жерцям за це!
— У цьому випадку вони також не зовсім винні. Наприклад, достойний Херхор зробив це, бажаючи збільшити славу та могутність твоєї династії. Більше того, він діяв з відома пані Нікотріс. Вони обидва вирішили припинити твої стосунки з тією єврейкою.
— А якщо так...» — очі Рамзеса засяяли. — Нарешті я можу зробити щось, щоб розгнівати Херхора!
Рамзес негайно покликав управителя і наказав перевести Сару та дитину до колишнього палацу Ками. Слуги спадкоємця були в захваті від цього наказу. Усі слуги, раби і навіть писарі супроводжували Сару до її нової резиденції з музикою та радісними вигуками.
Фінікійка, почувши шум, запитала про причину. А коли їй сказали, що Сара повернулася до прихильності спадкоємця трону та переїхала з приміщення для челяді назад до палацу, колишня жриця впала в повне божевілля. Повідомлений про це Рамзес заявив, що більше нічого про неї не хоче чути.
Водночас, в іншому місці палацу, жерці Пентуер і Мефрес зібралися на таємну раду.
— Мій пан, святобливий Херхор, дуже незадоволений! — оголосив секретар міністра. — Ваша святобливість пообіцяла змусити спадкоємця престолу віддалити вампірицю та єврейку одна від одної.
— Нам це майже вдалося... — заявив Мефрес, хитро посміхаючись.
— Майже, — повторив Пентуер. — Царевич виявився менш імпульсивним, ніж ми вважали. Він уже повернув єврейці прихильність, і будь-якої миті він покаже тій вампіриці своє велике серце, поговорить з нею розсудливо, і тоді виявиться, що її насправді відвідують два абсолютно різних Рамзеси... один добрий, інший злий і жорстокий... Що тоді станеться?
— До такого не дійде! — гукнув Мефрес.
— Кама не дурна, вона нарешті помітить... Або інші вампіри почнуть щось підозрювати та повідомлять наступникові! Його святобливість Херхор вважає, що слід вжити більш рішучих заходів...
— Це буде зроблено!
— І приберіть свідків, — закінчив Пентуер.
— Запевніть достойного міністра, що я за всім стежу... У Херхора не буде причин для невдоволення.
Секретар міністра вклонився Мефресу та пішов. Наступного дня, як і очікували жерці, Рамзес заспокоївся від свого гніву до Ками та вирішив помиритися і з нею. Обміркувавши це питання, наступник трону глибоко вирішив, що якщо він хоче правити всім Єгиптом, то спочатку повинен опанувати двох своїх жінок. Тож він пішов до вампіриці та спокійно перечекав її перший спалах божевілля та докорів. Він перебив її лише тоді, коли та вдалася до погроз.
— Богиня помститься за мене... — з пристрастю прошипіла вона.
— Досить цього! Передай своїй Ашторет, — спокійно відповів спадкоємець, — щоб вона ніколи не погрожувала царевичам, бо інакше вона теж відправиться до челяді.
Фінікійка тремтіла від гніву. Вона підняла стиснуті кулаки, її волосся стало дибки, а в очах горів брудний вогонь ненависті.
— Єврейка є нещасною, бо ти вигнав її з палацу, а я маю бути задоволена, хоча боги вигнали мене з усіх своїх храмів... І моя душа... душа жриці, що тоне в сльозах і страху, хіба вона не означає для тебе більше, ніж це єврейське потомство, ця дитина, яка... нехай він помре... нехай він...
— Замовчи — повторив принц, закриваючи їй рота.
Та відступила, налякана.
— Камо, пам’ятай, що найвірніший спосіб розбудити чоловіка від захоплення його коханкою — це кидати прокляття на його сина...
— Заспокойся, мій пане, я більше ніколи не згадаю ані про своє нещастя, ані про твого сина, — похмуро відповіла вампіриця.
— І я не відмовлюся від своєї ласки, і ти будеш щаслива, – підсумував Рамзес і пішов.
Кама знала, що принц повернеться приблизно через дванадцять хвилин, як це було його звичкою, цього разу в зовсім іншому настрої, неохоче слухаючи скарги. У руці він триматиме батіг зі срібним кінчиком, яким приборкував її та розривав шкіру. Саме ця жорстока гра доводила Каму до межі божевілля. Рамзес іноді був добрим до неї, іноді насолоджувався її муками. Вампіриця не скаржилася на біль і не заперечувала проти побиття, бо вона повністю належала Рамзесу, але весь свій біль, гнів і ненависть вона переносила на Сару. Вона не могла знести думки про те, що з єврейською жінкою поводяться краще, ніж з нею.
РОЗДІЛ XVIII
Серед мешканців міста Пі-Баст вже почали поширюватися різні чутки про лівійців. Казали, що солдати-варвари, яких випустили жерці, повернулися на батьківщину та почали грабувати та спалювати єгипетські села, вирізаючи мешканців. Весь західний кордон держави був у небезпеці, і мешканці навіть почали тікати з міста Теренутіс. З боку моря з'явилися лівійські загони, нібито послані грізним лідером Мусавасою, який нібито оголосив священну війну проти Єгипту по всій пустелі.
Царевич Рамзес знав про непокій натовпу та бачив байдужість сановників. Він був сповнений люті, що не отримував жодних інструкцій з Мемфіса з цього питання.
— Побачиш! — одного разу сказав він Тутмозису. — Святі пророки накажуть нам зробити так, що Мусаваса візьме Нижній Єгипет, а нам доведеться тікати до Фів, якщо не до Сунну, якщо ефіопи не виженуть нас знову...
У перший день місяця Хатор (серпень-вересень) у палаці наступника відбулося найбільше свято. Бавитися розпочали о другій годині дня, і до заходу сонця всі були п'яні. Дійшло до того, що чоловіки та жінки котилися мов живі килими, по просоченій вином підлозі, всипаній квітами та розбитими глечиками.
У цей момент до зали увійшов ад'ютант і, перелізши через тіла кількох п'яних гуляк, підійшов до спадкоємця трону, який все ще сидів на своєму стільці, але вже збирався впасти серед інших учасників оргії.
— Достойний пане, — прошепотів він, — святобливі Мефрес і Ментезуфіс бажають негайно поговорити з вами.
— Добре, — царевич, спираючись на плече офіцера, рушив привітати новоприбулих. — Чого ви хочете, святі мужі?
Ментезуфіс надягнув на обличчя нейтральний вираз і заговорив.
— Лівійці повстали і починають збирати загони з наміром напасти на Єгипет. Тому, волею його святобливості та верховної ради, ваша достойність має зібрати війська з Нижнього Єгипту та знищити повстанців.
— Отже, відтепер я є головнокомандувачем і верховною владою в цій провінції? — спитав наступник.
— Все так, як ти сказав
— І чи маю я право провести з вами військову раду?
— Обов'язково, — відповів Мефрес. — Хоча, можливо, й не зараз...
— Сідайте, — перебив царевич. — Я не такий п'яний і не свідомий речей, як ви вважаєте.
Обидва жерці виконали наказ.
— Я питаю вас, бо це необхідно для моїх планів. Чому лівійські полки були розформовані?
— Інші теж будуть розформовані, — сказав Ментезуфіс. — Верховна рада хоче позбутися двадцяти тисяч найдорожчих солдатів, щоб щорічно забезпечувати скарбницю його святобливості чотирма тисячами талантів, без яких двір фараона може опинитися в скруті...
— Жрецька рада не тому розганяє двадцять тисяч війська і відкриває ворота Єгипту бандитам, щоб наповнити скарбницю фараона! — сердито відрізав Рамзес.
— Але для чого?
— Щоб заслужити прихильність царя Ассара. А оскільки його святобливість відмовився поступитися Фінікією ассирійцям, ви хочете послабити державу іншим способом, розпустивши найманців і розпалюючи війну на нашому західному кордоні.
— Беру богів за свідків того, що ви нас дивуєте, ваша достойність! — вигукнув Ментезуфіс з удаваним обуренням.
— Тіні фараонів були б ще більше вражені, почувши, що в тому ж Єгипті, де царська влада спутана, якийсь халдейський самозванець впливає на долю держави.
— Вухам своїм не вірю! — відрізав на це Ментезуфіс. — Що ваше достоїнство каже про якогось халдея?...
Намісник глузливо засміявся.
— Я кажу про Бероеса. Якщо ви, святий чоловіче, не чули про нього, запитайте шановного Мефреса, а якщо забув і він, нехай звернеться до Херхора та Пентуера... Це велика таємниця ваших храмів! Іноземний волоцюга, який проник до Єгипту, як злодій, нав'язує членам верховної ради таку ганебну угоду, що ми змогли б підписати його лише програвши багато битв, втративши всі наші полки та обидві столиці. І подумати тільки, що це зробила одна людина, найімовірніше, шпигун царя Ассара! А наші мудреці були настільки зачаровані його хитрощами та красномовством, що коли фараон не дозволив їм відмовитися від Фінікії, вони, хоча б, розпустили свої полки та спровокували війну на західному кордоні... Ви щось чули таке?! — продовжив Рамзес, зовсім втративши контроль. — Коли настає найкращий час збільшити армію до трьохсот тисяч чоловік і просунути її до Ніневії, благочестиві божевільні розганяють двадцять тисяч найкращих воїнів і підпалюють власні будинки…
Мефрес, закляклий і блідий, слухав ці жорстокі глузування. Нарешті він заговорив.
— Я не знаю, достойний пане, з якого джерела ти черпав свою інформацію. Нехай вона буде такою ж чистою, як серця членів верховної ради! Але припустимо, що ти маєш рацію, і що якомусь халдейському жерцю вдалося переконати раду підписати таємну угоду з Ассирією. Отже, якщо це так, то звідки тобі відомо, що цей жрець не був посланцем богів, який своїми вустами попереджав нас про небезпеки, що нависли над Єгиптом?
— З яких пір халдеї користуються такою вашою довірою? — спитав царевич.
— Халдейські жерці — старші брати єгипетських, — вставив Ментезуфіс.
— Тоді, можливо, і ассирійський цар також є правителем над фараоном? — увійшов йому в слово наступник трону.
— Не блюзнірствуй, ваше достоїнство, — суворо перебив Мефрес. — Ти безрозсудно досліджуєш найсвятіші таємниці храмів, і це небезпечно навіть для тих, хто вищий за тебе!
— Добре, я не досліджуватиму! Але як можна знати, що один халдей — посланець богів, а інший — шпигун царя Ассара?
— За чудесами, — відповів Мефрес. — Якби за твоїм наказом, царевичу, ця кімната наповнилася духами, якби невидимі сили підняли вас у повітря, ми б сказали, що ти — інструмент безсмертних, і послухалися б твоєї поради…
Рамзес знизав плечима.
— Я теж бачив духів, їх робила молода дівчина… А ще я бачив фокусника, що лежав у повітрі в цирку…
— Тільки ти не побачив тонких струн, які його четверо помічників тримали в зубах… — вставив Ментезуфіс.
Розгніваний образою, царевич згадав історію, яку він почув на бенкеті від Тутмозиса, якому, у свою чергу, її розповів Дагон, який також був кредитором кількох молодих марнотратних жерців, що прагнули вкрасти різні плітки з храмів в обмін на продовження термінів погашення боргу.
— За часів правління царя Хуфу один первосвященик обов'язково бажав літати в повітрі, — сказав Рамзес, багатозначно дивлячись на Мефреса. — З цією метою він молився богам і наказав своїм підлеглим бути обережними, щоб його не підняли невидимі сили. І що ви скажете, святі люди? Відтоді не минало жодного дня, щоб пророки не запевняли первосвященика, що він справді ширяє в повітрі, хоча й не дуже високо, лише на кілька пальців над землею. — Він глузливо подивився на обличчя старого жерця. — Ну, можливо, на один палець...
Обличчя Мефреса смертельно зблідло, і Рамзес продовжував знущатися з нього.
— Хоча, якщо придивитися уважніше, той жрець звик левітувати лише на півпальця над землею. Або, можливо, лише на волосину... Воістину, сила віри, або, можливо, радше лестощі, можуть піднести людину високо... Але що це таке, ваше достоїнство?!
Верховний жрець, слухаючи власну історію, хитнувся на стільці і впав би, якби Ментезуфіс не підтримав його. Збентежений Рамзес одразу протверезів і допоміг оживити старого жерця. Він дав йому напитись води, натер йому чоло та скроні оцтом і почав охолоджувати його віялом…
Коли Мефрес нарешті глянув на царевича, його погляд сповнився безоднею чорної ненависті.
— Що ж мені робити? — спитав наступник трону, відчуваючи, що сталося щось погане.
— Виконувати свої обов'язки головнокомандувача, — холодно відповів Ментезуфіс.
Обидва жерці урочисто вклонилися царевичеві та пішли.
Рамзес наказав викликати Тутмозиса. Довірена особа з'явилася негайно, на диво абсолютно тверезий.
— Ми знаходимося у стані війни, а я головнокомандувач, — оголосив наступник.
Тутмозис вклонився до землі.
— І я більше ніколи не випиватиму, — додав царевич. — А чи знаєш, чому? Жерцям я все розповів...
— Що? — вигукнув Тутмозис з жахом.
— Що мені відомі їхні політичні таємниці, — додав царевич.
— А... — прошипів Тутмозис. — Це було зайвим.
— Не звертай уваги, — сказав Рамзес. — Негайно відправ скороходів до полків, щоб командири могли зібратися на військову раду завтра вранці. Накажи запалити сигнали тривоги, щоб усі війська Нижнього Єгипту з завтрашнього дня рушили до західного кордону.
Тим часом Мефрес і Ментезуфіс поверталися до своїх кімнат в храмі Пта. Коли вони дісталися до келії первосвященика Шема, святий Мефрес підняв руки і вигукнув:
— О, трійця безсмертних богів, Озіріс, Ізіда і Гор, рятуйте Єгипет від загибелі!... В цьому молодому серці ховається зміїне кубло! Він зневажає священицький стан, насміхається над чудесами, не вірить в богів!
— Найбільше мене бентежить, — задумливо сказав Ментезуфіс, — звідки він знає про ваші домовленості з Бероесом? Бо я можу поклястися, що йому про них відомо.
— Скоєна жахлива зрада, — відповів Мефрес, хапаючись за скроні.
— Дуже дивна річ! Вас там було четверо...
— І від когось він дізнався про прибуття Бероеса і навіть про його зустріч з Мефресом, Херхором і Пентуером у храмі Сета, — сказав Ментезуфіс. — Більше того, він відкрито насміхався з благочестивих практик святобливого Мефреса.
Їхній господар, первосвященик Шем, схопився за голову обома руками і почав бігати по келії.
— Не схоже... — сказав він. — Не схоже!
— Я йому цього не пробачу, — крижаним голосом промовив Мефрес. — О, він пам’ятатиме мою помсту... Попам'ятає! Але зараз ми повинні просити у богів Єгипту перемогу для військ його святобливості.
— Ми розпочнемо церемонії зранку, – запевнив Шем.
В полудень служба була найурочистішою. Бо о цій годині війська, що йшли на захід, прибули, щоб отримати благословення первосвященика та відновити силу своїх амулетів, які мали властивість послаблювати ворожі удари. Крім того, солдати, боячись за своє життя, зізналися жерцям у своїх найпотаємніших думках та гріхах, щоб отримати їхнє прощення. Тому, після закінчення святкувань, коли троє вельмож, Шем, Мефрес і Ментезуфіс, зібралися на чергову конфіденційну зустріч, ситуація прояснилася, і була зібрана така інформація:
Серед війська поширився слух, що якби на престол зійшов царевич Рамзес, він розпочав би війну з Ассирією, яка принесла б великі прибутки учасникам. Казали, що найнижчий солдат не повернеться з цієї експедиції без тисячі драхм, якщо не більше. Аристократія ж вважала, що новий фараон спочатку відбере у жерців і поверне знаті все майно, яке стало власністю храмів, як оплату за взяті борги. Також було сказано, що майбутній фараон правитиме самостійно, без участі верховної жрецької ради.
Всю цю інформацію зібрав найдостойніший Шем та його жерці.
— І що ж тепер, ваша достойність, — сказав Мефрес Шему, — як ви думаєте про спадкоємця престолу та про заворушення, які спричинили його дії?
— Скажу, що, на мою думку, спадкоємець не завдасть шкоди Єгипту, тому ми повинні бути до нього поблажливими… Який зі спадкоємців не мріяв обмежити владу жерців? Кожен фараон на початку свого правління хотів позбутися впливу верховної ради.
— Ваші слова сповнені мудрості, — нетерпляче сказав Мефрес, — але до чого вони нас приведуть?
— До того: щоб ви не звинувачували спадкоємця перед верховною радою.
— Схиляюся перед вашою мудрістю, — холодно заявив Мефрес. — І знайду інший шлях…
РОЗДІЛ XIX
За порадою астрологів, основні сили мали вирушити з Пі-Басту на сьомий день місяця Хатор. Це також був сприятливий день для вагітних жінок і торговців тканинами, але несприятливий для жаб і мишей.
З моменту призначення головнокомандувачем Рамзес забув про своїх жінок і гарячково поринув у роботу. Святобливий Ментезуфіс, який, як довірена особа Херхора, добре знав мистецтво війни, спостерігав за своїм наступником і був захоплений ним.
— Нехай Озіріс буде мені свідком, що цей юнак — природжений вождь! Лівійці вже програли цю війну, хоча ще не чули свисту нашої стріли.
— Тим більш небезпечним для нас є такий фараон… — втрутився Мефрес з затятістю, що характеризувала старих людей.
Увечері шостого дня місяця Хатор царевич Рамзес викупався і оголосив своїм ад'ютантам, що завтра, за дві години до сходу сонця, вони вирушать до лівійського кордону. Потім царевич пішов на прогулянку палацовими садами. Він думав про те, щоб відвідати одну зі своїх жінок, але зрештою вирішив не робити цього. Він все ще був злий на Сару, тоді як фінікійка вже кілька днів почувала себе погано. Тож він вирішив залишитися сьогодні сам і поспати в одній з альтанок.
Він не знав, що до постійної дратівливості Ками додалися якісь особливі нездужання та біль у суглобах. Її обличчя свербіло, особливо лоб над бровами, де з'явилися маленькі цятки.
Це було найбільшим занепокоєнням вампіриці останнім часом.
— Пляма... так, є плямки... — сказала Кама собі, сповнена страху, дивлячись у бляшане дзеркало. — Дві... три... Я вмиюся, і цятки зникнуть до завтра...
Завтра настало, але плями не зникли. Вони ставали все більшими й більшими.
— О, богиня! — закричала вампіриця, кидаючись на землю перед статуєю Ашторет. — Не може бути! Хіба це не від срібного пилу?! Ніхто мене ним не посипав... Щоб я... Богиня, рятуй мене! Я повернуся до храму... Я спокутую свої гріхи всім своїм вічним життям...
І вона знову заспокоїлася, і знову думала:
— Жодного срібла немає... Я вже кілька днів натираю шкіру, тому вона червона... Чи хтось чув, щоб жриця та спадкоємець престолу захворіли на проказу... О боги...! Такого ніколи не бувало, як стоїть світ... Тільки рибалки, в'язні та жалюгідні євреї... Тільки срібний пил приносить проказу вампірам... тільки коли його глибоко втерти в шкіру... Царевич цього зі мною не робив! Він лише бив мене шматком срібла, який недовго тримався на моїй шкірі… лише її гладив… А може це та паскудна єврейка! Ох, це на неї, сили небесні, спустіть проказу!
У цю мить у місячному світлі біля вікна першого поверху блиснула тінь. Потім почувся шелест, і царевич Рамзес стрибнув посеред кімнати. У його руці був батіг зі шкіри, обплетений срібним дротом.
Кама була приголомшена. Раптом вона схопилася за голову, і в її очах промайнув безмежний страх.
— Пане?... — прошепотіла вона, перелякавшись. — Будь ласка, змилуйся над мною сьогодні! Я хвора...
— Може, мені йти до Сари? — спитав той, глузливо сміючись.
Фінікійка не знала, що сказати. Її розум був повністю заплутаний, і в ній наростав сліпий бунт.
— Сари!...
Ім'я єврейської жінки вирвалося з горла вампіриці, мов виття пораненого звіра. Кама стиснула кулаки, і в її очах спалахнув зловісний сяйво.
— Чого ти хочеш? — спитав заінтригований двійник царевича. — Говори! Можливо, я можу запропонувати тобі свою милість сьогодні...
— Милість? — вона пильно втупилася в нього.
— Що забажаєш, – підтвердив він. — Сьогодні твоя щаслива ніч, Камо. Я вирішив зробити тебе щасливою, тож проси, чого забажаєш. Я виконаю будь-які твої прохання!
— Будь-яке прохання... – повторила та, і її голос луною гуляв у гробниці. Потім вона піднесла обличчя до його вуха і почала шепотіти.
— Жінко, – сказав двійник, удаючи здивування, – через тебе говорять найгірші духи!
— А ти сам проклинав того єврейського покидька, сказав, що йому краще померти. Для Сари це гірше за кинджал, – відповіла вампіриця зі сміхом. — Що?
— Я б ніколи не подумав про таке...! А може, краще вбити їх обох?
— Ні...! Вона хай живе... Це буде моя помста...
— Яка збочена душа... – прошепотів двійник. — Але ти мені подобаєшся...
Він відійшов до вікна і зник. Кама висунулася за ним і, гарячково, забувшись, прислухалася. Можливо, через п'ятнадцять хвилин після того, як той покинув фіговий гай, пролунав пронизливий жіночий крик.
Замість очікуваної радості фінікійку охопив страх і передчуття. Вона впала на коліна і втупилася божевільними очима в темний сад. Вона не знала, що, крім справжнього царевича, її переслідує двійник, посланий Мефресом. Кама поясняла зміни в поведінці принца інакше, а саме, що Рамзес стає іншою істотою, коли в ньому прокидається кров пустельного лева. Тепер вона скористалася цим моментом, щоб помститися єврейці, але знала, що царевич пошкодує про це, прокинувшись від свого звірячого трансу. І здригнулася від думки, що він може згадати або здогадатися, хто спонукав його до цього вчинку...
Унизу скрипнув стовп ґанку, і у вікні знову з'явився двійник у темному плащі. Він важко дихав, його руки тремтіли, і він дивився на вампірицю поглядом, якого та ніколи раніше не бачила, сповненим безмежної глузування.
— Зроблено. Я зробив те, що ти бажала, радуйся!
Вампіриця мовчала, дивлячись на нього широко розплющеними очима.
— Тепер ти можеш померти щасливою, тож помирай! Саван в тебе вже є…
— Який саван? — прошепотіла з жахом жінка.
— Та біла шовкова вуаль, яку я тобі дав. Вона вся просякнута сріблом… Якби ти виставила її на сонце, вона б за лічені миті повністю почорніла. А ти її носила… — посміхнувся він. — Звідси і сліди на твоїй шкірі…
— Нііііі… — у неї запаморочилася голова від відчаю.
— Мені набридли ви обидві! — оголосив двійник Рамзеса. — Але з тобою я, принаймні, отримаю стільки ж задоволення. Сара помре від горя, а ти — від прокази вампірів…
Кама впала на землю, видаючи нерозбірливий завивання. Вона схопила волосся обома руками і відірвала дві жмені від голови — воно з великою легкістю вийшло зі шкіри. Усвідомлення цього факту було останньою свідомою думкою вампіриці. Через мить вона знепритомніла від відчаю.
Двійник принца безперешкодно вийшов із саду на вулицю Пі-Баст і, поблукавши провулками, ховаючи обличчя під капюшоном плаща, увійшов до Храму Пта через задній вхід і попрямував прямо до келії первосвященика Мефреса.
— Я виконав твій наказ, святий пророче! — доповів він.
Коли сонце зійшло над містом, останній фургон військового конвою зник далеко за обрієм, і видатний номарх Пі-Баст, повернувшись додому після урочистого прощання зі спадкоємцем престолу, звернувся до своїх слуг:
— Зараз я йду спати, і горе тому, хто розбудить мене перед вечірнім бенкетом!
Не встиг він закінчити це попередження, як увійшов офіцер охорони порядку і попросив конфіденційної аудієнції з дуже важливої справи.
— Сталося велике нещастя, — оголосив прибулий. — Вбито сина спадкоємця престолу...
— Що? Як?! — крикнув номарх.
— Син єврейки Сари.
— Хто його вбив? Коли?...
— Сьогодні ввечері.
— Але хто міг це зробити?!
Офіцер схилив голову та розвів руками.
— Я питаю, хто його вбив? – повторив сановник, більше наляканий, ніж розгніваний.
— Пане мій, побажайте провести розслідування самостійно. Мої губи не повторять того, що чули мої вуха.
Жах номарха посилився. Він наказав привести слуг Сари та водночас послав за первосвящеником Мефресом. Ментезуфіс, як представник військового міністра, відправився з царевичем.
Здивований Мефрес прибув першим. Номарх повторив новину про вбивство дитини спадкоємця та про те, що поліцейський не сміє дати жодних пояснень.
— А чи є свідки? – запитав первосвященик.
— Вони чекають наказів, святий отче.
Привели одвірного Сари.
— Чи чув ти, — спитав його номарх, — що дитину вашої пані вбили?
Чоловік упав на землю та відповів.
— Я навіть бачив, як благородне тіло розбили об стіну, і я зупинив нашу пані, яка з криками, вибігла в сад.
— Коли це сталося?
— Сьогодні після півночі. Одразу після того, як найдостойніший царевич-спадкоємець прийшов до нашої пані... — відповів одвірний.
— Як це сталося, що царевич був з вашою пані минулої ночі? — спитав Мефрес.
— Ти сказав, великий пророк.
— Це дивно! — прошепотів Мефрес номарху.
Другим свідком була кухарка Сари, а третім — служниця. Обидві стверджували, що після півночі наступник трону увійшов до кімнати Сари, залишився там на деякий час, потім швидко вибіг у сад, і невдовзі після цього з'явилася пані Сара, яка жахливо кричала.
— Але ж царевич не виходив зі своєї кімнати в палаці всю ніч... — недовірливо сказав номарх.
Поліцейський офіцер похитав головою та оголосив, що в залі чекають ще кілька палацових слуг.
Їх викликали, і святобливий Мефрес розпитав їх, і виявилося, що царевич не спав у палаці. Він вийшов зі своєї кімнати до півночі і вийшов у сад. А повернувся, коли пролунали перші сурми, що означали підйом. Коли свідків вивели, а двоє сановників залишилися наодинці, номарх застогнав, впав на стілець і сказав Мефресу, що він тяжко захворів і краще помре, ніж проведе це розслідування. Верховний жрець був дуже блідий і зворушений, але він відповів, що вбивство потрібно розслідувати, і наказав номарху, від імені фараона, йти з ним до кімнат Сари. У цій експедиції їх також супроводжував первосвященик Шем, який прибув одразу після того, як почув про лихо.
Сад спадкоємця був неподалік, і троє сановників невдовзі прибули на місце злочину.
Увійшовши до кімнати нагорі, вони побачили Сару, яка стояла на колінах біля колиски, ніби годувала грудьми немовля. Криваві плями розтікалися червоним по стіні та підлозі. Номарх так ослаб, що йому довелося знову сісти, але Мефрес залишався спокійним. Він підійшов до Сари, торкнувся її плеча і сказав:
— Пані, ми прийшли сюди від імені його святобливості.
Сара раптово схопилася на ноги і, побачивши Мефреса, вигукнула жахливим голосом:
— Будь проклятий! Ти хотів єврейського царя, і ось цар... О, чому, нещасна, я послухала твою підступну пораду...
Вона захиталася і впала назад біля колиски зі стогоном:
— Мій син... мій маленький Сеті...! Він був такий гарний, такий розумненький... Він просто простягав до мене руки... Єгова! — кричала вона тремтячим голосом, — поверни його мені, бо це у твоїй владі! Така крихітна дитина... навіть гієна зглянулася б над ним...
Первосвященик взяв її за руки і поставив на ноги. Кімната була сповнена поліції та слуг.
— Саро, — сказав первосвященик, — в ім'я його святобливості, володаря Єгипту, я закликаю тебе і наказую тобі відповісти, хто вбив твого сина.
— Хто вбив? — сказала Сара здавленим голосом, її погляд був прикутий до обличчя Мефреса. — Хто вбив, питаєш ти? Мене питаєш! — нелюдськи закричала вона. — Я вбила свою дитину, бо ти зробив її євреєм…
— Це неправда! — прошипів первосвященик.
— Я… я!... — вперто повторила Сара.
Жрець бога Пта, Шем, не ставив жодних запитань, лише уважно слухав. Коли він, Мефрес і номарх поверталися додому через сад, начальник провінції з хвилюванням промовив:
— Мені шкода цієї жінки!
— Її покарають, і справедливо, але за брехню, — відповів Мефрес.
— Що ви думаєте, ваше достоїнство?
— Я впевнений, що боги знайдуть і судитимуть справжнього вбивцю...
Біля садової брами схвильований управитель палацу Ками перегородив їм шлях.
— Фінікійка зникла! Вона зникла цієї ночі... Вона кудись втекла.
— Нове нещастя... — прошепотів номарх.
— Не бійся, — сказав Мефрес. — Вона точно пішла за Рамзесом... Вампіриці не раз супроводжували його, коли він вирушав у похід зі своїм військом.
З цих слів видатний номарх зрозумів, що Мефрес ненавидить царевича, і його серце стислося. Якщо Рамзеса визнають винним у вбивстві власного сина, він ніколи не зійде на батьківський престол, а суворе ярмо священства ще важче обтяжить Єгипет. Тому скорботний сановник покладав усі свої надії на верховного жерця бога Пта, який діяв розсудливо та неупереджено.
Горе сановника посилився, коли того вечора йому повідомили, що двоє лікарів з храму Хатор, оглянувши тіло дитини, висловили переконання, що вбивство могла скоїти лише людина. Хтось, за їхніми словами, схопив хлопчика за обидві ноги правою рукою та розбив його голову об стіну. Однак рука Сари не могла охопити обидві ніжки, на яких зрештою залишилися сліди від великих пальців. Після цього пояснення первосвященик Мефрес у супроводі первосвященика Шема пішов до Сари у в'язницю та благав її всіма єгипетськими та іноземними богами заявити, що вона є невинною у смерті дитини, та описати справжнього винуватця злочину.
— Ми повіримо твоїм словам, — сказав Мефрес, — і ти скоро будеш вільною.
Але Сара, замість того, щоб зм'якнути від такого акту зичливості, розлютилася.
— Шакале! — скрикнула вона. — Хіба двох жертв тобі недостатньо, щоб ти ще прагнув більшого? Я це зробила, бідолахо, я... бо хто ще може бути таким мерзенним, щоб убити дитину?... Маленьку дитину, яка нікому не завдала шкоди...
— А чи знаєш ти, вперта жінко, що тобі загрожує? — спитав святобливий Мефрес. — Три дні ти триматимеш на руках труп своєї дитини, а потім потрапиш до в'язниці на п'ятнадцять років.
— Лише три дні? — перепитала та. — Але я хочу залишитися зі своїм маленьким Сеті назавжди... І не до в'язниці, а до могили. Я піду за ним, і мій пан поховає нас разом...
— Злочин, незважаючи на впертість цієї дурної жінки, буде розкритий! — сказав розгніваний Мефрес.
Святий чоловік і гадки не мав, що його пророцтво здійсниться дуже швидко.
Поки Мефрес намагався отримати зізнання від Сари, вища рада фінікійських вампірів на чолі з Хірамом допитала Каму, яка прийшла до своїх рано вранці, благаючи про порятунок, і з каяттям визнала свою провину. Після ретельного розгляду її свідчень було зроблено висновок, що царевич Рамзес зустрічався з Хірамом або Дагоном та обговорював з ними спільні інтереси, саме в той час, коли Кама стверджувала, що спадкоємець був з нею та розважався, завдаючи їй болю. Таким чином, було виявлено, що у царевича був двійник, і навіть поверховий огляд показав, що це не міг бути Лікон, грецький слуга в храмі Ашторет. Подальша інформація, надана Дагоном, вказувала на стежку, що вела до храму Пта. Молоді жерці – боржники вампіра – згадували, що не раз бачили там наступника трону, який розмовляв зі святим Мефресом…
Перш ніж це питання було розглянуто глибше, першим рішенням ради вампірів було негайно передати Каму єгипетській поліції.
Наступного дня первосвященики, Шем, Мефрес і номарх Пі-Басту, отримали найпокірніший виклик негайно з'явитися до начальника поліції. Він дуже низько вклонився жерцям і звернувся до номарха:
— Чи не будете ви такі люб'язні, ваша честь, розповісти мені, як був одягнений царевич того вечора на військовій раді, в якій ви обидва брали участь?
— На ньому був обладунок, а під ним — білий каптан та пурпурний фартух, облямований золотою бахромою, — відповів номарх.
Начальник поліції сплеснув у долоні, і до кімнати привели одвірного Сари.
— Ти бачив наступника трону, — сказав він, — коли той увійшов до будинку вашої пані вночі? А чи пам'ятаєш ти, що на ньому було надіто...
— Наш пан був у каптані з жовтими та чорними смугами, у відповідному головному уборі та синьо-червоному фартухові, — відповів одвірний.
— Він був у обладунку?
— Ні, пане.
— Клянуся, — вставив достойний номарх, — що царевич носив обладунок, білий каптан і пурпурово-золотий фартух...
— А тепер, — сказав начальник поліції, — будь ласка, найшановніші, ходіть зі мною до в'язниці. Там ми побачимо ще одного свідка...
Вони спустилися вниз, до підземної зали, де під вікном стояла велика клітка, накрита полотном. Начальник поліції відкинув тканину палицею, і присутні побачили жінку, що лежала в кутку.
— Але це ж пані Кама... — вигукнув номарх.
Це й справді була Кама, хвора і дуже змінена. Коли, побачивши сановників, вона підвелася і стала на світлі, присутні побачили її обличчя, вкрите плямами мідного кольору. Її очі були ніби божевільні.
— Камо, — сказав начальник поліції, — богиня Ашторет вразила тебе проказою...
— Це не богиня! — сказала та зміненим голосом. — Це мій пан, який заради жорстокої розваги залишив мені вуаль, просочену сріблом... О, я нещасна!
— Камо, — продовжив начальник поліції, — найвидатніші первосвященики, святобливі Шем і Мефрес, зглянулися над твоїми стражданнями». Якщо ти відповіси правду, вони помоляться за тебе, і, можливо, всемогутній Озіріс відверне твою проказу. Ще є час, хвороба тільки починається, і наші боги можуть багато зробити…
Хвора жінка впала на коліна і, притиснувши обличчя до ґрат, промовила уривчастим голосом:
— Помилуйте мене… Я зреклася фінікійських богів і присвятила своє довічне служіння великим богам Єгипту… Тільки зніміть з мене вампірську проказу…
— Відповідай мені правдиво, — запитав начальник поліції, — і наші боги не відмовлять тобі у своїй милості: хто вбив дитину єврейської жінки Сари?…
— Мій пан, царевич Рамзес! Спочатку він надіслав мені одяг, просочений сріблом, а потім убив дитину єврейської жінки… він змусив мене саму просити його про це…
— Чи був наш пан тут до вбивства?
— І до, і одразу після.
— А у що він був одягнений?
— На ньому був жовто-чорний смугастий каптан, така ж шапка та синьо-червоний фартух...
— А що ще?
— У нього був батіг, але він залишив його в мене, коли пішов убивати дитину єврейської жінки.
— Нащо він убив власну дитину?
— Тому що я цього бажала... але він сам раніше казав, що волів би, щоб його син помер, оскільки він був лише євреєм.
— Багато свідків чули ці слова, - вставив Мефрес. — Царевич Рамзес бажав смерті власного сина.
— Я вважаю, що ні, - сказав первосвященик Шем. — Наступник насправді сказав це в гніві, але його гнів швидко минув. Я впевнений, що він любив дитину і не мав наміру заподіяти їй шкоди. Вбивця — хтось інший.
— Хто?! — вигукнула раптом Кама.
— Мовчи, вампіриця, коли тебе не питають! — гордовито змусив її замовкнути Мефрес.
— Як злочинець потрапив до будинку, який охоронявся? — продовжив своє розслідування Шем. — Він, мабуть, був разюче схожий на царевича?… Вони схожі, як дві пальмові гілки…
— О, Ашторет! — простогнала вампіриця. — А я, дурна, думала…
— Але вбивця був одягнений інакше… — заявив начальник поліції.
— Ми вже точно це знаємо, — підтвердив верховний жрець храму Пта. — Це не царевич убив дитину, і це не він дав тій нещасній жінці отруєну вуаль.
— Хто посмів?! — голосно скричав Мефрес. — Підняти злочинну руку на потомство та дружину спадкоємця? — Він пильно подивився на Каму. — Ви, вампіри, хвалилися тим, що маєте двійника царевича.
— Це не Лікон, — простогнала колишня жриця. — Не мучте мене більше... поверніть мені здоров'я... Змилуйтеся, і я буду вірною вашим богам... Ви вже йдете? О, ви, безжалісні!
— Побачимо, що нам скаже цей грецький вампір, коли ми будемо потроху виставляти його на сонце! — люто вигукнув Мефрес і повернувся до поліцейського. — Негайно заарештуйте його!
— Бідолашне створіння, — зі співчуттям сказав первосвященик Шем, дивлячись на Каму, — я пришлю до тебе могутнього чудотворця...
— О, нехай Ашторет благословить тебе... Ні, нехай благословлять тебе твої всемогутні та милосердні боги... — в жорстоких муках прошепотіла фінікійка.
Сановники покинули в'язницю та розійшлися. Минуло ще кілька днів. Тим часом парашити зберегли тіло сина Рамзеса від тління, а Сара залишалася у в'язниці, чекаючи суду, впевнена, що її засудять. Каму звільнили. Її визнали невинною у підбурюванні до вбивства сина спадкоємця, оскільки злочинець спланував це заздалегідь і лише знущався з неї. Не було також жодного страху, що її вампірська проказа пошириться на людей. Однак людські засоби також не подіяли на неї. Чудотворний лікар відвідав її, прочитав за неї молитви та дав їй випити цілющої води. Незважаючи на це, лихоманка фінікійки не зникала; плями над бровами та на щоках ставали дедалі помітнішими, перетворюючись на рани, які безповоротно позбавляли її колишньої краси. Вона стала нікчемною як коханка Рамзеса, і її вигляд міг лише віднадити царевича від вампірів, тому Хірам наказав їй покинути Пі-Баст.
Того ж дня начальник поліції прибув до храму Пта з повідомленням про те, що грек Лікон помер під тортурами, але не зізнався. Таким чином, винуватець злочину залишився невиявленим.
— Те, що він не зізнався, не означає, що він був невинним, — заявив Мефрес.
— Однак, розслідування доведеться продовжувати! — заявив Шем. — Доки вбивцю не буде притягнуто до відповідальності...
— Я зроблю все, що в моїх силах! — запевнив його начальник поліції. Він попросив благословення та пішов виконувати свої обов'язки.
Після цієї розмови дуже засмучений Мефрес негайно вирушив до селянського будинку на віддаленій околиці Пі-Басту. Довірений молодий священик, який виконував обов'язки одвірного, без вагань впустив його, лише запевнивши, що все гаразд.
Мефрес спустився у підвал, де на грубому ліжку міцно спав двійник Рамзеса. Верховний священик не вагався; він витягнув з-під ризи скляну флягу з прозорою рідиною, відкоркував її та бризнув нею на обличчя живої копії принца. Шкіра та плоть, яких торкнулася їдка рідина, одразу почорніли та почали розходитися, оголюючи голі кістки черепа. Через мить ніхто не міг впізнати цього чоловіка, який насправді був наполовину людиною, наполовину левом. Вбивство потомства суперників було поширеною практикою серед цих великих пустельних котів.
Мефрес вилив решту рідини в горло сплячого. Незважаючи на жахливі опіки, двійник спадкоємця не прокинувся. Він лише задихався уві сні, а незабаром і зовсім перестав дихати.
Первосвященик вийшов з підвалу.
— Підпаліть цей будинок вночі та зникніть безслідно, — наказав він одвірному.
— А живий образ царевича? — прошепотів здивований молодий священик.
— Його вже немає в живих, як і образу... — гидко посміхнувся Мефрес. — Поліція вважатиме обгорілий труп жертвою пожежі, але це нормально, бо в нас є ще один...
— Буде так, як накажете, святий отче! — одвірний впав ниць перед своїм начальником.
— Пам’ятай, що чекає на тих, хто видасть таємниці храмів! — попередив його Мефрес, йдучи.
Наступного дня опівдні первосвященик Шем, номарх і начальник поліції прибули до в’язниці Сари. Нещасна жінка не їла кілька днів і була настільки слабка, що навіть не встала з лави, побачивши високопосадовців.
— Саро, — сказав номарх, — ти вільна... Ти не вбивала дитину. Твого сина, кріпись, Саро, вбив чоловік, настільки схожий на царевича Рамзеса, що коли він увійшов до твоєї кімнати, ти подумала, що він є нашим паном... І ти воліла звинуватити себе, а не нашого пана.
— Тож це був не Рамзес?! — закричала жінка, хапаючись за голову. — І я, нещасна, дозволила незнайомцю витягнути мого сина з колиски... Ха! Ха! Ха!...
Вона почала сміятися, дедалі істеричніше. Раптом, ніби їй підсікли ноги, вона впала, кілька разів смикнула руками і, сміючись, сконала, але на її обличчі залишився вираз глибокого жалю, який не змогла відігнати навіть смерть.
Смерть не могла забрати і її самої, але цього свідки того, що сталося, вже не бачили.
Тіло Сари негайно відправили прямо з в'язниці до бальзамувальників. Першу процедуру мав виконати парашит-вампір нижчого рангу, і саме він помітив, що залізне лезо ножа не здатне порушити нібито померлу жінку, чиї нутрощі він збирався видалити. Це була перша ознака вампірського перетворення.
Тому парашит перервав операцію та швидко повідомив Хірама, який, у свою чергу, негайно викликав Дагона. Князь-вампір подивився на банкіра з такою суворістю та серйозністю, що той не наважився вчинити своїх звичних витівок.
— Ти казав мені, що в гніві колись прокляв єврейську коханку царевича, — нагадав Хірам Дагону. — Що саме було це за прокляття?
— Я хотів, щоб її щастя пройшло.
— Прокляття спрацювало! — заявив господар. — Щоб її пан вигнав її, і вона збожеволіла...
— І це сталося, — сказав Хірам. — А які саме слова ти використав потім?
— Я хотів, щоб вона була вічно спраглою... — насупився Дагон. — Це просто було сказано від поспіху та гніву...
— Дурню! — закричав фінікійський князь, хапаючись за голову. — Ти зробив вампірицею єврейку, що ненавидить вампірів…
РОЗДІЛ XX
Західний кордон Єгипту довжиною понад сто миль, являє собою стіну розбитих ярами голих вапнякових пагорбів заввишки у кілька сотень метрів. Якби хтось піднявся на один з пагорбів і повернувся обличчям на північ, то побачив би дивне видовище. Внизу, праворуч, він би побачив вузьку, але зелену луку, перерізану Нілом, а ліворуч — безкінечну жовту рівнину, схожу на бурхливе море, що раптом замерзло, мертвий ландшафт, де загинула вся рослинність. Природа померла, залишивши лише скелети та попіл, що переноситься з місця на місце гарячим вітром.
Між пустелею та Середземним морем простягалася дуже довга, хоча й не дуже широка, смуга родючої землі, населена різними племенами, яких єгиптяни називали лівійцями. Деякі з цих племен були землеробами, інші — рибалками та моряками, але кожне з них, по суті, було бандою дикунів, які понад усе надавали перевагу крадіжці, війні та грабунку, а не праці. Останню війну з лівійцями вів ще Рамзес III, який відрубав величезні купи рук у полеглих ворогів, щоб запобігти їх перетворенню на небезпечну нежить, і привіз до Єгипту тринадцять тисяч рабів. Відтоді ніхто не боявся нападу лівійців, і лише ближче до кінця правління Рамзеса XII політика жерців знову розпалила вогонь у цих регіонах.
На їхню думку, війна з Лівією на західному кордоні мала стати випускним клапаном для героїчних прагнень спадкоємця престолу. Його достойність Херхор і верховна рада мудро припустили, що мине кілька років, перш ніж лівійці попросять миру. План був розумним, але його автори зробили одну помилку: вони не розпізнали в царевичі Рамзесі блискучого стратега! Розформовані лівійські полки, грабуючи дорогою, швидко досягли батьківщини. Перші з вигнанців, досягши лівійської землі, розповіли своїм співвітчизникам, що Єгипет сьогодні є ослабленим так само, як і під час вторгнення гіксосів дев'ятсот років тому. Робітникам не платили заробітну платню, а селян практично душили податками, залишаючи маси людей готовими до повстання, якби тільки можна було знайти допомогу.
Ця новина, мов зграя птахів, поширилася по лівійському узбережжю і була негайно прийнята. Бандити та варвари завжди були готові до нападу, а сьогодні ще більше, коли колишні солдати та офіцери його святобливості запевняли їх, що розграбувати Єгипет — це дуже легка справа. І ось по всій Лівії спалахнув вогонь. Навіть хитрий і мудрий лівійський князь Мусаваса був захоплений загальним підйомом. Як енергійна людина, він негайно оголосив священну війну проти Єгипту і, маючи під рукою тисячі хоробрих воїнів, штовхнув перший корпус на схід під командуванням свого сина, двадцятирічного Техенни, порадивши йому скоріше напасти на Єгипет та пограбувати все, що зможе.
При перших звістках про рух лівійців армія, що займала фортеці в Сохет-Хемау, на Содових озерах[4], відступила. Це була дуже добра ознака для варварів, але Мусаваса зробив ту саму помилку, що й верховне жрецтво: він не зміг передбачити військового генія Рамзеса. А потім сталося щось надзвичайне: перш ніж лівійський корпус досяг Содових озер, армія спадкоємця престолу, вдвічі більша, вже була там. Незважаючи на розлив Нілу, вона, добре забезпечена водою та їжею, досягла краю пустелі через вісім днів після свого виступу.
Якби Техенна міг здійматися, як орел, над рядами свого загону, він би з жахом побачив, що єгипетські полки заховані в усіх ущелинах цієї місцевості, і що його будь-якої миті могли оточити.
Вся армія спадкоємця престолу швидко зосередилася на південь від міста Теренутіс. На велику радість царевича, Патрокл прибув з грецькими полками, а з ним і жрець Пентуер, посланий Херхором як його другий радник, а насправді — як наглядач за головнокомандувачем.
Присутність жерців у таборі не радувала Рамзеса. Однак він вирішив ігнорувати їх і не питав їхньої думки під час військових нарад. Незважаючи на це, стосунки між ним і ними якось пом'якшилися. Ментезуфіс не нав'язувався царевичеві. Пентуер тим часом займався організацією медичної допомоги пораненим.
Військова гра розпочалася всерйоз.
Головнокомандувач відправив шпигунів назустріч лівійцям, що наближалися, щоб з'ясувати їхню кількість та порядок. Посланці невдовзі повернулися, принісши точні вказівки щодо місцезнаходження, але значно перебільшили кількість ворогів. Тому Рамзес переоцінив небезпеку зіткнення та подвоїв свою обережність. Щоб забезпечити свої шанси, він вдався до стратегії. Він відправив довірених людей проти лівійців, наказав їм видати себе за втікачів, увійти до ворожого табору та виманити від нього найбільші сили Мусаваси — вигнаних лівійських солдатів. "Скажіть їм, — сказав Рамзес своїм агентам, — що в мене є сокири для сміливих і милосердя для смиренних. Якщо в майбутній битві вони кинуть зброю та покинуть Мусавасу, я прийму їх назад до армії Його святобливості та накажу їм сплатити заборгованість з платні".
Жерці, переконані, що принц бреше, не заперечували.
Територія навколо Содових озер була долиною завдовжки кілька десятків кілометрів. Десять болотистих озер, наповнених гіркою, солоною ропою, простягалися вздовж усієї її довжини. Приблизно на половині довжини долини стояли дві групи будівель: фортеця на сході та скляні заводи на заході, для яких лівійські торговці постачали паливо. Обидва ці міста були покинуті внаслідок воєнних дій. Увечері чотирнадцятого дня місяця Хатор лівійці опинилися біля входу в долину Содових озер, впевнені, що перетнуть її двома маршами безперешкодно. Того ж дня, якраз коли сонце сідало, єгипетська армія вирушила до пустелі і, подолавши понад сорок кілометрів за дванадцять годин через піски, наступного ранку стояла на пагорбах між фортецею та заводом з виробу скла і сховалася в навколишніх ярах.
Якби хтось сказав лівійцям тієї ночі, що в долині Содових озер виросли пальми та пшениця, вони були б менш здивовані, ніж новиною про те, що вся єгипетська армія перегородила їм шлях. План спадкоємця престолу був простий: він хотів відрізати лівійців від їхньої батьківщини та відтіснити їх на південь у пустелю, де спека та голод винищили б розсіяних ворогів. З цією метою він розташував свою армію на північних схилах долини та розділив свої сили на три корпуси. Правим крилом, найбільш просунутим до Лівії, командував Патрокл, якому було доручено відрізати шляхи відступу атакуючих. Лівим крилом, найближчим до Єгипту, командував Ментезуфіс, щоб заблокувати просування лівійців. Спадкоємець престолу, разом з Пентуером, прийняв командування центральним корпусом, що знаходився поблизу скляного заводу.
На п'ятнадцятий день місяця Хатхор, близько сьомої ранку, кілька десятків лівійських кавалеристів швидкою риссю проїхали долиною. Вони на мить відпочили біля хатин, озирнулися і, не побачивши нічого підозрілого, повернулися до своїх.
О десятій годині ранку, серед палючої спеки, яка ніби висмоктувала піт і кров з людей, лівійські орди увійшли в долину та пройшли повз прихований загін Патрокла.
Через годину вони досягли позиції Рамзеса.
З глибини долини долинав шурхіт, спочатку слабкий, поступово посилювався. На цей звук єгипетські воїни, що трималися за схил пагорба, почали підніматися, оглядати свою зброю та шепотітися. Тим часом шурхіт глибоко в долині посилився і перетворився на гамір, серед якого можна було розрізнити пісні, звук флейт, скрип возів, іржання коней та крики командирів. Оточений хмарами жовтуватого пилу, лівійський корпус повільно просувався, немов строката синьо-біло-червона змія завдовжки кілька кілометрів. В його голові їхав приблизно десяток вершників. За вершниками йшла група пращників у сірих сорочках, потім сановник на ношах з великою парасолькою. Далі йшов загін списоносців у синьо-червоних туніках, потім велика група майже голих чоловіків, озброєних палицями та списами, ще більше пращників та списоносців, лучників, а за ними — загін воїнів у червоних шатах із сокирами. Вони йшли приблизно по чотири в ряд, але цей порядок постійно порушувався, і наступні групи по чотири в ряд збивалися разом. Співаючи та голосно цокаючи, лівійський змій проповз у найширшу частину долини, навпроти скляних заводів та озер. Тут порядок став ще більш нестабільним. Ті, хто йшли попереду, яким сказали, що це місце для відпочинку, тоді як наступні колони прискорили крок, щоб швидше дістатися до місця призначення та відпочити. Дехто вибігав з лав, кидав зброю, кидався в озеро або зачерпував руками його смердючу воду. Інші, сидячи на землі, витягували фініки з мішків або пили воду з оцтом з глиняних пляшок.
Високо над ними вже кружляли кілька грифів.
У цей момент залишалося лише віддати наказ про атаку, але Рамзеса охопив невимовний смуток і страх. Раптом він відчув весь тягар відповідальності, що впав на нього. До самої основи його душі дійшло, що це вже не гра, і що б не сталося, повернути назад буде не можна. Мухи почали літати перед його очима, він почав втрачати свідомість, і на мить йому здалося, що він відмовиться від свого трону, аби не бути в цьому місці та не бачити, що станеться. Він зісковзнув зі скелі, з якої спостерігав за ситуацією, і дивився вперед божевільними очима.
Пентуер підійшов до нього і різко смикнув за руку.
— Прокинься, командуючий, — сказав він. — Армія чекає наказів!
Пентуер був блідий, але спокійний. За кілька кроків від нього такий самий блідий Тутмозис тримав у тремтячих руках офіцерський свисток. З-за пагорба виринали солдати, їхні обличчя були сповнені глибоких емоцій.
— Рамзесе, — м’яко повторив Пентуер. — Армія чекає…
Царевич подивився на жерця з відчайдушною рішучістю і прошепотів здушеним голосом:
— Починайте…
Пентуер підняв свій блискучий талісман і намалював ним кілька знаків у повітрі. Тутмозис голосно свиснув, і свист повторився в далеких ярах праворуч і ліворуч, після чого єгипетські пращники почали підніматися на пагорби.
Було близько полудня.
Рамзес оговтався від першого враження і почав уважніше озиратися. Він побачив свій штаб, корпус списоносців і сокирників під командуванням своїх досвідчених офіцерів, і, нарешті, пращників, що шикуються в стрій… І він був певен, що жоден з цих людей не тільки не бажав померти, але й навіть не хотів би битися і рухатися в цю жахливу спеку. І все ж ними гнала сила, сильніша за їхню волю.
Раптом пролунав величний голос, потужніший за рев лева:
— Воїни його святобливості фараона, розбийте цих лівійських собак! Боги з вами!
На надприродний голос відповіли два однаково потужних: тривалий крик єгипетської армії та гучний галас здивованих лівійців.
Царевич, більше не потребуючи ховатися, піднявся на вершину пагорба, звідки ворога було добре видно. Перед ним простягався довгий ряд єгипетських пращників, а за сто кроків від нього, серед хмар пилу, кишів лівійський табір. Сурмачі, свистки і прокльони варварських офіцерів закликали до порядку. Ті, хто сидів, встали. Ті, хто пив воду, хапаючи зброю, побігли до своїх людей. Хаотичний натовп почав шикуватися в ряди, все серед криків і метушні.
Тим часом єгипетські пращники випустили перший шквал снарядів. Наступні вони кидали спокійно, організовано, ніби на навчаннях. Десятники вказували своїм загонам ворожі групи, які потрібно було атакувати, і за лічені хвилини солдати обсипали градом свинцевих куль і каміння. Царевич бачив, що після кожного залпу цільова група лівійців розсіювалася, і дуже часто один або декілька з них залишалися на землі.
Незважаючи на це, лівійські ряди шикувалися та відступали за межі досяжності єгипетських снарядів. Їхні пращники просунулися вперед і почали відповідати єгиптянам з такою ж швидкістю та спокоєм. Коли один із солдатів Рамзеса впав, з протилежного боку вибухнув сміх та радісні вигуки. Лівійські пращники почали сміливішати та підходити ближче.
Невдовзі над наступником трону та його свитою заревіло та засвистіло каміння. Один снаряд, кинутий більш вправно, вдарив ад'ютанта в плече та зламало кістку; інший збило шолом іншого ад'ютанта; третій впав до ніг царевича, розбився об скелю та обсипав обличчя командуючого гарячими уламками.
Лівійці вибухнули сміхом і голосно проклинали єгипетського вождя, якого його охоронці захистили стіну своїх щитів. Ще один град каміння безпорадно посипався на них.
Страх, жаль і жалість — все це вмить втекло з душі Рамзеса. Він більше не бачив перед собою людей, яким загрожували страждання та смерть, а ряди диких звірів, яких потрібно було знищити. Він автоматично потягнувся за мечем, щоб повести списоносців, які чекали наказу атакувати, але презирство стримало його. Він мав заплямувати себе кров’ю цього натовпу?! А задля чого солдати? Царевич гордо випростався і, піднявши руку, красномовно вказав на своїх піхотинців.
Єгиптяни видали захоплений крик на честь його святобливості фараона, з брязкотом вдарили щитами та опустили клинки. Жрець Пентуер вибіг попереду строю та повів їх, простягнувши руки до сонця, співаючи гімн Озірісу.
Доблесні лівійські пращники, також співаючи, подвоїли свої зусилля, намагаючись зупинити наступаючу хвилю єгипетської піхоти, і також почали наступати. З обох боків снаряди гуділи, як жуки, а стріли та тятиви дзижчали, як рій бджіл. Іноді каміння вдарялося одне об одного в повітрі з лютим гуркотом, і час від часу, з того чи іншого боку, воїн відступав у тил, стогнучи від болю, або падав мертвим на місці. Але це не зіпсувало нікому настрою. Обидві сторони кинулися одна на одну зі злісним захопленням, яке поступово переросло в дикий гнів, лють і самозабуття.
Раптом здалеку, на правому фланзі, почувся звук сурм і повторюваний крик. Це був безстрашний Патрокл, вже п'яний ще з світанку, який атакував ворожий ар'єргард.
— Удар по лівому крилу! — крикнув царевич.
Наказ негайно повторили трубним звуком, потім ще одним... потім десятим, і за мить єгипетські полки почали виходити з усіх ярів, показуючи свою повну кількість і силу. Без поспіху, але й без безладу, навпроти лівійців вишикувалися лінії з чотирьох рядів єгипетських списоносців з колонами сокирників на флангах. Все це повільно почало просуватися вперед.
— Зміцніть центр! — наказав наступник трону.
Скороходи понесли наказ. За першою лінією, яка вже вступила в бій з ворогом, було сформовано два нових загони з чотирьох рядів. Єгиптяни ефективно виконали цей маневр, ігноруючи град снарядів, а лівійці, наслідуючи їх, вишикувалися у вісім рядів навпроти центру Рамзеса.
— Підсуньте резерви ближче, — відповів на це царевич. — Подивись-но, — сказав він одному з ад'ютантів, — чи готове ліве крило.
Щоб краще оглянути долину, ад'ютант побіг до пращників і раптово впав. Інший офіцер зайняв його місце і невдовзі повернувся, сповістивши, що війська лівого крила вже вишикувалися.
З боку загону Патрокла гамір посилився, і раптом з пагорбів піднялися густі чорні хмари диму. До царевича прибіг кур'єр зі звісткою, що грецькі полки підпалили лівійський табір і зараз захоплюють їхній обоз.
— Розгромити зараз їхній центр, — наказав наступник. З дванадцять труб, одна за одною, засурмили сигнал до атаки, а коли вони замовкли, у центральній колоні пролунала команда, ритмічний бій барабанів і шерхіт ніг піхоти, що йшла повільно, в такт.
— Раз... два!... Раз... два!... Раз... два!...
Команду повторили на лівому крилі, барабани знову забурмотіли, і тепер вся щільна маса єгипетської піхоти, наскільки сягало око, кинулася вперед.
Раз... два!... Раз... два!...
Лівійські пращники почали панічно відступати, продовжуючи закидати камінням єгиптян, що йшли шагом на них. Але хоча подекуди солдат падав, колони продовжували рухатися, неухильно просуваючись: один... два...! один... два...!
Жовті, дедалі густіші хмари позначали просування єгипетських полків. Пращники більше не могли кидати каміння, і запала відносна тиша, серед якої чулися стогони та плач поранених воїнів.
— Вони рідко так добре марширували під час муштри! — вигукнув царевич своїм штабним.
— Тому що сьогодні вони не бояться палиці, — пробурмотів старий офіцер.
Відстань між хмарою пилу, що приховувала основні єгипетські сили, та спокійно стоячими лівійцями зменшувалась з кожною миттю. Позаду них, за нерухомою лінією варварів, з'явилася нова хмара. Цей резерв зміцнював лівійський центр, якому загрожувала найзапекліша атака.
Спадкоємець престолу збіг з пагорба та сів на коня. Останні єгипетські резерви висипали з ярів і, зайнявши позиції, чекали наказів. За піхотою наступали кілька сотень азійських вершників на маленьких, але чіпких конячках.
Царевич поїхав за тими, хто йшов в наступ і через сотню кроків, знайшов новий пагорб, не дуже високий, але який дозволяв йому оглянути все поле бою. За ним йшли свита, азійська кіннота та резервна піхота.
Рамзес нетерпляче глянув на ліве крило, де Ментезуфіс мав би зламати опір противника, але ще не впорався з цим. Лівійський центр стояв, ніби висічений з каменю, і ситуація виглядала дедалі серйознішою.
Корпус Рамзеса був найсильнішим, але він також протистояв майже всім силам Техенни. Кількісно обидві сторони були рівними; царевич не сумнівався в перемозі, але його стривожила величезна кількість втрат, завданих таким доблесним супротивником.
Більше того, битва мала свої особливості. Влада головнокомандувача над тими, кого відправляли в атаку, закінчилася. Здавалося, що у Рамзеса більше не було нічого, лише резервний полк і жменька азійських вершників. Отже, якщо одна з трьох єгипетських колон зазнає поразки, або якщо ворог раптово отримає нове підкріплення…
Наступник престолу нервово потер чоло. У цей момент він знову відчув повну відповідальність головнокомандувача. Він був схожий на гравця, який, поставивши все на карту, кинув кості та запитав: як вони впораються?...
Ядро єгипетських сил було за кілька десятків кроків від лівійських колон. Команда… сурми… барабани загриміли швидше, і тепер війська почали бігти. Але з боку ворога пролунав звук сурми, ряди списів опустилися, і барабани люто били…
Біг!
Хмари пилу піднялися вдвічі вище, потім злилися в одну величезну хмару… Вони зіткнулися! Рев людських голосів, тріск списів, брязкіт мечів вибухали в небо, як тисяча громових ударів. Жахливі стогони незабаром потонули в загальному гаморі…
Вздовж усієї лінії бою вже не було видно ні людей, ні клинків, ні їхньої зброї, ні навіть колон. Лише жовтий пил тягнувся у формі велетенського змія, то густішаючи, то знову розріджуючись.
Через дванадцять хвилин бойової метушні та диявольського гамору спадкоємець помітив, що пил на лівому крилі повільно зникає. Ментезуфіс втратив свою перевагу та відступає!
— Підсильте ліве крило! – вигукнув царевич.
Половина піхотного резерву побігла у вказаному напрямку та зникла в хмарі пилу. Ліве крило перестало поступатися під лівійським натиском, випрямилося та вирівняло лінію фронту. Тим часом єгипетське праве крило повільно просувалося вперед, грецькі найманці під командуванням Патрокла затоптували в пісок кожного, хто стояв на їхньому шляху. Однак центр, найсильніший і найважливіший, залишався нерухомим, не маючи змоги отримати перевагу.
— Підсильте центр, — наказав царевич.
Інша половина піхотного резерву просунулася вперед і зникла в пилу. Крики на мить посилилися, але жодних ознак руху вперед не було.
— Негідники б'ються хоробро! — сказав наступникові престолу старий офіцер з його свити.
— Ти ж сам їх навчив... — кисло відповів Рамзес, додавши: — Ментезуфісу давно пора показати, на що він здатний!»
Єгипетське ліве крило, яким командував жрець, відтісняло лівійців набагато повільніше, ніж греки. Можна було очікувати, що Ментезуфіса зупинять і відтіснять. Це був найслабший корпус Рамзеса, і Тегенну потрібно було чимось зайняти, щоб він цього не помітив.
Царевич покликав до себе командира азійської кінноти.
— Подивись-но сюди, праворуч, — сказав він, вказуючи на місце, де пилова змія була найтоншою — там має бути проміжок. Їдьте обережно, щоб не затоптати наших солдатів і не впасти боком на центральну колону цих собак…
— Мабуть, вони на ланцюгах, раз так довго стоять на одному місці, — відповів азіат, сміючись.
Він залишив двадцять своїх кавалеристів з наступником і побіг з рештою, кричачи:
— Живи вічно, наш вождю!...
Спека була невимовною. Царевич напружував очі та вуха, намагаючись пробити стіну пилу. Він чекав, чекав і чекав… Раптом він радісно скрикнув — центральна хмара, що кружляла над єгипетською піхотою, захиталася і трохи просунулася вперед. Вона знову зупинилася, знову рушила і почала повільно, дуже повільно, але все ж таки рухатися вперед…
Галас посилився, і в ньому лунали такі жахливі тони, що неможливо було розібрати, що це означає: гнів, тріумф чи поразка.
Раптом праве крило лівійців почало дивним чином згинатися, відступати та розбігатися. Хмара пилу поширювалася все ширше й ширше. Водночас Пентуер під'їхав верхи на коні та крикнув:
— Патрокл прорвався в тил лівійців!
Плутанина на правому крилі наростала і наближалася до центру поля бою. Було зрозуміло, що лівійці розірвали ряди і починають відступати. Паніка охопила навіть їхню центральну колону, яку люто рвала азійська кіннота.
Весь штаб наступника престолу, схвильований і гарячковий, стежив за рухами жовтого пилу. Через кілька хвилин тривога противника проявилася на лівому крилі. Там також лівійці почали тікати, і Ментезуфіс здобув вирішальну перевагу.
— Щоб я ніколи не побачив сонця завтра, якщо це не перемога! — вигукнув старий офіцер, який раніше розмовляв з Рамзесом.
Прибув кур'єр від Ментезуфіса з повідомленням, що ряди лівого крила досягли іншого боку долини, і лівійці оточені з трьох боків.
— Вони б тікали, як лані, — розповідав задиханий посланець, — якби піски позаду них не заважали їм.
— Перемога! Живи вічно, вождю! — вигукнув захоплений Пентуер.
Це була лише друга година дня.
Азійські вершники почали голосно співати та стріляти стрілами в повітря на честь царевича. Штабні офіцери злізли з коней, кинулися до ніг спадкоємця, нарешті стягнули його з сідла та підняли на руки, кричачи:
— Ось могутній полководець! Він розтоптав ворогів Єгипту! Амон праворуч і ліворуч від нього, тож хто може йому протистояти?!
Тим часом лівійці, все ще відступаючи, увійшли в південні піщані дюни, але позаду них з'являлися єгиптяни. Тепер, кожні кілька хвилин, з пилових хмар виринали нові гінці та бігли до Рамзеса.
— Ментезуфіс перекрив їхній тил... — кричав один.
— Дві сотні здалися! — кричав інший.
— Патрокл з'єднався з Ментезуфісом! Варвари оточені! Священні прапори лівійців забрано: баран, лев і яструб!
Натовп навколо штабу дедалі більше зростав. Рамзеса оточували люди, покриті кров’ю та пилом, але сп’янілі перемогою до божевілля.
— Живи вічно! Живи вічно, наш вождь! — нестримно кричали вони.
Навіть жерці тепер були ниць перед царевичем і цілували його ноги, віддаючи йому шану, ніби він був божеством, яке щойно зійшло на землю.
Наступник престолу настільки не міг зібратися, що то сміявся, то плакав, то незв'язно говорив:
— Боги виявили милість... Я думав, ми програємо... Жахлива доля для вождя, який, не вихопивши меча і навіть нічого не бачачи, має відповідати за все...
— Живи вічно, переможний вождь! — кричали вони, не даючи йому можливості висловитися.
— Теж мені, перемога — засміявся царевич. — Я навіть не знаю, як її було досягнуто...
— Він виграє битви, а потім ще дивується! — вигукнув хтось із процесії, і захоплення вождем ще більше посилилося.
— Кажу ж, що навіть не знаю, якою була битва... — пояснив приголомшений Рамзес.
— Заспокойся, вождю, – сказав Пентуер. — Ти так мудро розмістив свої війська, що ворога довелося розгромити. А як? Це вже належить не тобі, а твоїм полкам.
— Я навіть не дістав меча...! Я не бачив жодного лівійця...! – жалівся царевич.
Південні схили долини Содових озер все ще вирували та вирували, але в самій долині пил почав осідати. Тут і там, ніби крізь туман, можна було побачити скупчення єгипетських солдатів, які трясли своїми піднятими списами та раділи своїй перемозі.
Наступник престолу повернув коня в тому напрямку та виїхав на безлюдне поле бою, де билися центральні колони. Це був квадрат завширшки кілька сотень кроків, поцяткований глибокими ямами та всіяний тілами поранених і полеглих. З того боку, звідки під'їжджав царевич, через кожні кілька кроків лежали єгиптяни, потім лівійці щільніше, потім єгиптяни та лівійці упереміж, а ще далі – майже одні лівійці. У деяких місцях трупи лежали поруч із трупами, іноді по три чи чотири, навалені один на одного. Пісок був поцяткований коричневими плямами крові. Рани були жахливими, особливо там, де проходили колони єгипетських воїнів з сокирами, навчених боротися з невмерлими ассирійцями – у всіх полеглих супротивників були відрубані обидві руки. Багато хто був обезголовлений, іншим черепи були розкриті до тулуба, а з деяких висипалися нутрощі. Тут і там поранені лівійці корчилися в конвульсіях, а з їхніх ротів, повних піску, виривалися прокльони або благання про смерть. Наступник трону швидко пройшов повз них, не дивлячись на моторошний килим, хоча деякі з єгипетських поранених видавали слабкі крики на його честь.
Трохи далі Рамзес зустрів першу групу полонених. Ці чоловіки одразу ж упали перед ним ниць, благаючи про пощаду. Через мить пригнали ще сотні захоплених рабів. Побачивши, з ким вони зустрілися, один за одним вони падали на землю і повзали в пилу, благаючи про пощаду.
Цьому не було кінця, бо на південних пагорбах бої вже припинилися, і дві останні, найбільші групи лівійців здалися грекам, які негайно погнали зв'язаних полонених до наступника, щоб їх судили за їхню зраду.
— Паршиві пси — крикнув хоробрий Патрокл. — Ви, що підняли свої грішні руки на військо Його святобливості, нехай вас з'їдять черви! Ви загинете, як воші під нігтем благочестивого єгиптянина, якщо негайно не упокоритеся перед його високістю, царевичем Рамзесом!
Двоє гоплітів притягли Техенну зі зв'язаними за спиною руками. Вони мали намір кинути його в пісок біля ніг наступника фараона, але перш ніж вони встигли підійти ближче, Рамзес дав їм знак, що не хоче бачити свого найважливішого полоненого чи вирішувати його долю. З багатьох причин краще було відкласти цей момент тріумфу.
РОЗДІЛ XXI
Наступник престолу вирішив повернутися до свого намету, змити піт і пил, відпочити та почекати, поки його думки проясняться, щоб він міг приймати рішення, гідні майбутнього фараона. Знесилений випробуванням, царевич проспав довго, всю ніч і більше половини наступного дня, а коли прокинувся, на нього чекав захоплений Тутмозис.
— Шпигуни з лівійського кордону приносять добрі новини! — оголосив фаворит. — Великий натовп наближається до долини Содових озер, але це не армія, а беззахисні люди, жінки та діти, на чолі з Мусавасою, батьком Техенни, та найвидатнішими лівійцями.
— Що б це означало?
— Вони явно хочуть благати про мир.
— Після лише однієї битви? — здивовано запитав царевич.
— Але ж якої битви! — вигукнув Тутмозис. — Страх множиться в їхніх очах перед нашими військами... Вони відчувають слабкість і бояться вторгнення та смерті. Вся Лівія хоче схилитися перед тобою, Рамзесе!
По обіді до табору царевича прибув з Єгипту свіжий фіванський полк разом із кількома тисячами чоловіків та кількома сотнями ослів, які перевозили великі запаси їжі та наметів. Водночас з Лівії знову прибули шпигуни, які повідомляли, що натовп беззахисних людей, що наближається до них з покорою, стає більшим. Так само, як раніше лівійців мобілізувала жага до здобичі та грабунку, тепер смертельний жах перед поразкою Техенни, чутки про неї, що переростали в небувалу катастрофу, спонукали кожного хитрого варвара якомога швидше здатися єгипетському завойовнику, щоб врятувати власну шкіру, свободу та майно. Лівійські посланці вже прибули, благаючи від імені Мусаваси про милосердя для його сина Техенни та обіцяючи Єгипту повну покору та вічний мир.
Вночі вартові оголосили, що натовп лівійців, які благали про милосердя, увійшов до ущелини. На світанку засурмили сурми, і все єгипетське військо стало зі зброю в найширшому місці долини.
О дев'ятій ранку перед наметом царевича зупинилася золота колісниця. Коні, прикрашені страусовим пір'ям, так рвалися до галопу, що кожного з них довелося стримувати двом конюхам.
Рамзес в блискучому панцирі вийшов з намету, сів на колісницю та сам взяв віжки, тоді як жрець Пентуер зайняв місце поруч із візником. Коли царевич зі своєю свитою піднявся на пагорб, з якого він мав прийняти вороже посольство, армія підняла громовий крик на його честь.
Церемонія була повторенням спонтанної шани переможених, упокорених страхом одразу після битви, але тепер їй було надано набагато урочистішу форму, щоб ще більше засліпити та залякати варварські уми, щоб ніхто більше ніколи не думав про черговий напад на Єгипет. За тридцять кроків до колісниці наступника престолу Мусаваса та провідні лівійці, які були з ним, упали на животи та лежали на піску, поки царевич не наказав їм підвестися. Проповзши кілька кроків, вони знову впали і зробили це тричі, щоразу Рамзес мусив наказувати їм підвестися.
Тим часом Пентуер, стоячи поруч із наступником трону, прошепотів своєму володареві на вухо:
— Нехай твоє обличчя не виявляє їм ні люті, ні радості. Натомість будь спокійним, як бог Амон, який зневажає своїх ворогів і не радіє найменшому тріумфу...
— Це ти? — раптом заговорив Рамзес. — Ти Мусаваса, мудрий лівійський вождь? Як ти міг вчинити такий тяжкий гріх і підняти руку на землю богів? Невже твоя колишня розсудливість покинула тебе?
— Пане! — відповів сивий лівієць. — Смуток затьмарив розуми вигнаних солдатів його святобливості, тому вони побігли назустріч власній загибелі, тягнучи за собою мене та моїх людей. Освіти своє обличчя, о великий єгипетський могутній вождь! — вигукнув Мусаваса. — Ми прийшли до тебе як піддані, щоб твоє ім'я було великим у Лівії, і щоб ти був нашим сонцем, як ти є сонцем дев'яти народів.
Сказавши це, хитрий лівійський вождь знову на живіт донизу.
— Встань, Мусавасо, — сказав царевич, — і послухай, що я маю тобі сказати. Твоя доля і доля твоїх народів залежить не від мене, а від милосердного володаря, який височіє над усіма нами, як небо над землею. Тому я раджу тобі та лівійським старійшинам негайно вирушити до Мемфіса і там, поклонившись правителю та богу цього світу, повторити смиренну промову, яку я тут почув.
Ментезуфіс підійшов до Пентуера і прошепотів:
— Боюся, що тріумф нашого молодого пана може зайти надто далеко. Хіба ти не думаєш, що було б розсудливо якось перервати це святкування?
— Навпаки, — тихо відповів Пентуер, — не переривай святкування, а я гарантую тобі, що Рамзес не виглядатиме веселим під час цього тріумфу.
Заграли сурми та барабани, і тріумфальна процесія почалася.
На чолі йшли голі раби з дарами, які охороняли могутні лівійці. Вони несли золоті і срібні статуї богів, скрині, наповнені парфумами, емальовані посудини, тканини, посуд і, нарешті, золоті чаші, всипані рубінами, сапфірами та смарагдами. Чоловіки, які їх несли, мали поголені голови та пов'язки на ротах, щоб ніхто не міг вкрасти дорогоцінний камінь.
Царевич Рамзес поклав обидві руки на край воза і з висоти пагорба дивився вниз на лівійців та своє військо, як орел на куріпок. Гордість сповнювала його з голови до ніг, і кожен відчував, що ніхто не може бути могутнішим за цього переможного вождя. Тоді Пентуер, стоячи позаду нього, прошепотів:
— Прихили своє вухо, мій пане... Відколи ти покинув місто Пі-Баст, там відбулися дивні та сумні події... Твоя жінка, Кама фінікіянка, захворіла на вампірську проказу... Їй дали одяг, просочений срібним розчином, який безповоротно роз'їдав її плоть...
— Хто посмів? — спитав царевич.
— Не рухайся, мій пане, і не показуй тисячам своїх рабів свого горя в день тріумфу... — прошепотів пророк. — Ми гадаємо, що Кама стала жертвою вампірів, які не пробачили їй зради богині Ашторет...
— Вампіри не послухалися мене... — дуже здивувався Рамзес.
— Здається, сини темряви розділилися на ворогуючі фракції. Ти, о царевичу, не можеш розраховувати на них так сильно, як думав. Вампірів, які повстали проти тебе, очолював якийсь Лікон, який виявився надзвичайно схожим на тебе, мій пане. Набагато більше, ніж тобі розповідали...
— О боги! — прошепотів Рамзес. — А цього Лікона схопили?
— Так, мій пане. Лікон мертвий, він помер під час тортур, які застосували, щоб змусити його розкрити своїх спільників у злочині...
— Тож вампіри все ще змовляються проти мене?
— Так, царевичу. Тепер я розповім тобі найгірше, нещасний мій пане, — прошепотів Пентуер. — Але пам’ятай, щоб вороги Єгипту не помітили твого смутку…
Спадкоємець престолу неспокійно поворушився.
— Твоя інша жінка, Сара, іудейка…
— Вона теж захворіла?
— Вона померла у в’язниці…
— О боги! І хто посмів її туди кинути?!
— Вона звинуватила себе у вбивстві твого сина…
— Що?!
Біля ніг принца пролунав гучний крик. Лівійські полонені, взяті під час битви, знову рушили, очолювані сумним Техенною.
— Мій син мертвий? — спитав Рамзес жерця.
— Сара звинуватила себе у дітовбивстві…? Невже божевілля опановувало її душу?
— Дитину вбив злий Лікон…
— О боги, дайте мені сили, — простогнав царевич.
— Стримайся, пане, як і личить переможному вождю. Лікон убив дитину, — повторив Пентуер. — А Сара звинуватила себе, щоб врятувати тебе. Бо коли вона побачила вбивцю вночі, то подумала, що це ти.
— Невже вона була такою мені вірною?... А я вигнав її з дому! Я зробив її служницею фінікійської жінки... — розпачливо прошепотів принц.
Тепер з'явилися єгипетські воїни, які несли кошики, повні рук, відрубаних у полеглих лівійців. Це був не символ тріумфу, а розсудливості, завдяки якій нежить, що вилуплювалася на полі бою, більше не могла завдати шкоди живим. Руки полеглих єгиптян також були відрубані, але вони залишилися з їхніми тілами. При цьому видовищі очі Рамзеса блиснули від образу безрукого тіла Сари та його понівеченого сина... Вражений царевич закрив обличчя і гірко заплакав.
Ця непередбачена подія поклала край першому тріумфу спадкоємця єгипетського престолу. Але сльози, які він пролив над відрубаними руками, прив'язали лівійців до нього міцніше, ніж переможна битва. Ніхто не здивувався, коли ввечері єгипетські та лівійські воїни сиділи разом навколо вогнищ, ділячись хлібом і п'ючи вино з одних і тих самих чаш. Війна та ненависть, що мали тривати роками, змінилися глибоким почуттям миру та довіри.
РОЗДІЛ XXII
— Скажіть мені, святий отче, — сказав Рамзес Ментезуфісу, — якою є справжня різниця між спаленням мертвої людини та створенням з неї мумії?
Питання виникло у зв'язку з похороном, який греки влаштували своїм полеглим після битви. Царевич намагався чимось зайняти свої думки, щоб не мучити себе спогадами про свого померлого сина, Сару та Каму.
— Ми надаємо набагато більшого значення життю після смерті, ніж грецькі варвари, — відповів священик. — Наші міста мертвих та піраміди, де досі живуть духи давніх фараонів та їхніх найвірніших слуг, свідчать про це. Поховання та могила – найважливіші справи, про які людина повинна подбати протягом свого життя. Бо поки ми живемо в тілесній формі п’ятдесят чи сто років, наші тіні живуть десятки тисяч років, доки вони повністю не очистяться, тому вони повинні мати де жити і що їсти протягом цього часу. Ассирійці сміються з нас, але те, що вони роблять, створюючи своїх невмерлих, – це лише варварська карикатура та погана імітація наших звичаїв. Вони б плакали через своє нехтування душами померлих, якби знали таємницю смерті та могили, як ми…
— Ти мене лякаєш, – сказав наступник. — Невже ти забув, що серед мертвих у мене є дві прекрасні істоти, яких не поховали за єгипетським ритуалом?
— Навпаки, мій пане. Зараз роблять їх мумії. І Сара, і ваш син матимуть усе, що їм може знадобитися в їхній довгій подорожі Землею Заходу.
— Справді? – спитав втішений Рамзес.
— Запевняю вас, що це так, – відповів жрець, – і що буде зроблено все необхідне, щоб вони були щасливі, мій пане, коли й ви колись втомитеся від земного життя.
Спадкоємець трону слухав, глибоко зворушений. Він щиро бажав знову стати справжнім єгиптянином, відсторонити від себе вампірів і більше не продовжувати свої негідні суперечки з жерцями.
— Отже, ти кажеш, святий чоловіче, – промовив він, – що я колись знайду свого сина і зможу сказати цій жінці: Саро, я знаю, що був надто суворим з тобою?
— Я так само впевнений у цьому, як і в тому, що бачу вас тут, достойний пане.
— Говори! Говори про це, будь ласка! – вигукнув занурений у жалобу царевич. – Людина не дбає про могили, поки не вкладе в них частинку себе... І це нещастя спіткало мене, і саме тоді, коли я подумав, що, крім фараона, немає нікого могутнішого за мене!
— Якщо це тебе заспокоїть, мій пане, накажіть, і ми розбудимо мумії вашого мертвого сина та Сари. Вони будуть як ваша благородна мати...
— Мій син, маленький невмерлий?... — Рамзес здригнувся від цієї думки.
— Ми можемо це зробити, — спокійно запевнив Ментезуфіс. — Але ти повинен знати, що ця дитина ніколи не виросте і не навчиться говорити. Тому завжди краще оживляти мумії дорослих.
— Краще дозволити моєму синові спочивати з миром, — вирішив царевич. — Але якщо ви можете це зробити, чому б вам не воскрешати наших полеглих солдатів, щоб вони могли знову битися? Мені потрібні будуть такі люди проти ассирійців...
— Ми можемо запропонувати вам невелику охорону, пане, для вашої безпеки, але процес оживлення мумій вимагає дуже дорогих амулетів. Полк таких невмерлих коштував би стільки ж, скільки десять полків живих солдатів.
— Але ж ассирійці так роблять!
— Ассирійський метод дешевий, але набагато менш досконалий.
— Багатий фараон міг би дозволити його собі… — пробурмотів Рамзес.
— Ви питали, пане, — Ментезуфіс волів уникнути незручної теми, тому повернувся до попередньої. — Яка різниця є між спаленням мерця та створенням з нього мумії? Це те саме, що між знищенням одягу та його захованням у коморі. Якщо одяг добре зберігається, він може стати в нагоді багато разів, але якщо у вас є лише один, було б божевіллям палити його…
— А до чого тут вампіри? — втрутився наступник трону.
— Їхнє існування перебуває в рівновазі між життям і смертю, але ніколи повністю не є тим чи іншим, – відповів жрець. — У темряві їх неможливо відрізнити від людей. Вампіриця Кама могла б навіть народити тобі дітей. Дочки були б з раси матері, а сини були б людьми, такими як ти, пане. Однак запліднити вампіра набагато складніше; це вимагає більше часу, ніж живу та здорову жінку. Тому в темряві відмінності між людьми та вампірами не дуже великі, найбільша з них, можливо – це тип їжі. Однак, коли кровососи виходять на сонце, його божественне сяйво показує їх такими, якими вони є насправді: попіл, той спалений одяг, у який душа більше не може одягнутися, і вона залишається з вічною наготою та стражданнями в потойбічному житті, якщо вона там опиняється». Тіло мертвого вампіра не можна бальзамувати; воно завжди розсипається на порох. Ось чому, мій царевич, ми вважаємо вампірів нижчими істотами, негідними ставлення до них як до рівних людям.
— І вони хотіли, щоб я став одним із них... — пробурмотів Рамзес.
— Жалюгідне богохульство, — знизав плечима священик. — Як вам відомо, ваше достоїнство, — продовжив він, — людина складається з трьох частин: тіла, божественної іскри та тіні, Ка, яка з'єднує тіло з божественною іскрою. Коли людина помирає, її тінь і божественна іскра відділяються від тіла. Якби людина жила без гріха, її іскра разом зі своєю тінню одразу ж пішла б до богів, до вічного життя. Але кожна людина грішить, плямить себе в цьому світі, і в результаті її тінь, Ка, повинна очищатися, іноді протягом тисячоліть. Вона очищається, невидимо блукаючи по нашій землі, серед людей і здійснюючи добрі справи. Однак навіть у потойбічному житті тіні злочинців чинять злочини і зрештою втрачають і себе, і божественну іскру в собі. Тепер, і це, мабуть, не секрет для вашого достоїнства, ця тінь, Ка, повністю схожа на людину, тільки виглядає ніби витканою з дуже ніжного туману. Тінь черпає свою основну силу з тіла, яке залишається після неї на землі. Тому, коли ми кидаємо тіло в могилу, воно швидко розкладається, і тінь має бути просочена пилом і гниллю. Коли тіло спалюють, тіні залишається лише попіл для підтримки. Але коли ми муміфікуємо тіло, тобто коли ми бальзамуємо тіло протягом тисячоліть, тінь, Ка, є завжди здоровою та сильною, і проходить епоху свого очищення мирно, навіть приємно.
— Фінікійські вампіри та ассирійські невмерлі — це інші способи зв'язати Ка з тілом, — зазначив спадкоємець престолу.
— Це правда, — визнав священик, — але набагато менш досконалі, ніж наші мумії, як сплячі, так і живі. Як я вже казав, це лише незграбні спроби наслідувати єгипетський геній. Є також євреї, які повністю відмовилися від практики впливу на посмертну долю душі та залишили її на милість свого бога. В результаті євреї живуть у постійному страху та тривозі за своє майбутнє в цьому світі та в наступному. Дійшло до того, що вони фактично почали насолоджуватися земними стражданнями, вважаючи, що це єдиний спосіб здобути прихильність Яхве.
— Сара була такою, — зізнався Рамзес з важким серцем. — Вона постійно сумувала і чимось хвилювалася...
— За тисячі років досліджень жерці дізналися дуже важливі деталі про потойбічне життя. Ми можемо створювати звичайні мумії, а також такі, що ходять і розмовляють, як ваша шановна мати, яка бажала продовжувати піклуватися про вас, незважаючи на свою смерть, мій пане, і її бажання було виконано. А коли шановна цариця Нікотріс забажає відправитися до могили, ми покладемо її одяг, начиння, зброю, посуд та інструменти, які вона любила, у сусідній похоронній камері. Ми покриємо стіни картинами із зображенням бенкетів, полювань, служб та інших подій, у яких брала участь цариця. Ми також додамо фігурки членів родини, слуг, коней, собак та великої рогатої худоби, щоб її тінь не з'являлася у світі без потреби, оскільки вона знайде все необхідне у своєму посмертному домі. Ваша мати житиме там у мирі, вільна від вічного голоду, який мучить вампірів та живих мерців.
Коротше кажучи, шановний князю, наш похоронний ритуал надає тіні сили, захищає її від дискомфорту та туги за землею та полегшує її вступ до богів. Єгипетські знання досконалі та повні. Нам не потрібно робити нічого більше, ніж те, що було зроблено досі. Наші таємні книги сповнені найбільш автентичних знань. Не один святий єгипетський пророк міг засинати, подібно до смерті. Потім його тінь, відокремившись від тіла, миттєво вирушала до Тиру, Ніневії, Вавилону, оглядала необхідні речі, слухала зустрічі, що відбувалися, і після пробудження давала якомога детальніший звіт.
— Чому все ще так не відбувається? — здивувався Рамзес. — Але ми повинні… платити шпигунам золотом?
— Відсутність належного догляду за храмами та священством призвела до зникнення певних навичок.
— Ах так... — у душі принца виникли давні сумніви.
— Мушу додати, — продовжив Ментезуфіс, — що не лише люди, а й тварини, рослини, каміння, будівлі та предмети мають такі ж самі тіні. Ось тільки тінь мертвого предмету не є мертвою, вона посідає життя: рухається, пересувається з місця на місце, вона навіть мислить, і це проявляється за допомогою різноманітних знаків, частіше за все – стукоту.
"Тож тіні пірамід насправді можуть бути жахливими чудовиськами..." — глузливо подумав Рамзес. Він не вимовив цього вголос, але його охопила впевненість, що знання жерців не такі повні, як вони стверджували. У них були прогалини та абсурд, приховані хитрощами ремесла... У той момент спадкоємець престолу прагнув зрозуміти, куди йде світ. Він вирішив шукати цю мудрість так само старанно, як і тоді, коли досліджував, чому доходи фараона зменшуються.
У цей момент до царевича наблизився Тутмозис, тож жрець залишив їх у спокої.
— У мене тут посланець від Хірама, який, боячись гніву жерців, ховається і навіть може покинути Єгипет, — оголосив придворний. — Так ось, Хірам клянеться всім святим, що вампір Лікон був невинний...
Царевич на мить розлютився, але швидко опанував себе.
— Невинний?... — повторив він. — То де ж ховається справжній вбивця?!
— Вампіри за допомогою начальника поліції виявили, що верховний жрець Мефрес убив селянина, який жив на околиці Пі-Басту, і наказав спалити його тіло, щоб не було видно обличчя. Однак є свідки, які бачили його раніше і вважають, що він був схожий на тебе, мій пане.
— О, боги! — простогнав спадкоємець престолу. — Кому ж тоді вірити?! Вампірам чи жерцям?
— Думаю, вампіри вірні тобі, мій пане. Це інтриги жерців накликали на них підозру.
— Ага... ага!... — пробурмотів царевич. — Вони обіцяють влаштувати моїй дитині та Сарі гарні похорони... вони бальзамують їхні тіла... Але вбивцю ховають у безпечному місці... Ага!
— Здається, мій пане, це не повинно тебе дивувати, — вставив Тутмозис. — Тобі вже відомо, що жерці підозрюють тебе у ворожості та пильнують... Тим більше...
— Що ще?
— Що його святобливість дуже хворий. Дуже...
— Тутмозисе, — раптом сказав царевич. — Як вважаєш, я можу розраховувати на армію, якщо піду проти жерців?
— Після такої перемоги? Ми підемо на храми, тільки дай мені свій наказ!
РОЗДІЛ XXIII
Протягом кількох місяців, що царевич Рамзес служив намісником Нижнього Єгипту, здоров'я його святого батька все більше погіршувалося. І наближався момент, коли володар вічності, що вселяв радість у серця, правитель Єгипту та підвладних йому земель, займе своє місце поруч зі своїми шановними попередниками у фіванських катакомбах. Зусилля лікарів були марними, і нарешті їм довелося звернутися за порадою до первосвященика храму злого бога Сета. Серед повсюдного страху похмурий жрець увійшов до спальні його святобливості, оглянув хворого та призначив страшні ліки.
— Необхідно, — сказав він, — щодня давати фараону чашу крові невинних дітей і провести ритуал, після якого його святобливість перетвориться на вампіра. Це єдиний спосіб для старого та хворого тіла нашого володаря відновити здоров'я та бадьорість.
— Крокодил не пожирає своє потомство; шакал і гієна віддають життя за своїх цуценят, і чи маю я пити кров єгипетських дітей, які є моїми дітьми? — відповів фараон, і його голос затих. — Сором вам згадувати такі мерзенні речі в палаці єгипетських богів. Хіба ви не знаєте, що фінікійці та ассирійці — нерозумні варвари? Я все своє життя служив сонцю, а тепер маю ховатися від його святого сяйва? Ідіть, жерцю Сета, послухайтеся поради, і нехай моя доля в цьому світі здійсниться!
На світанку двадцять першого числа Хатхор з Мемфіса до табору біля Содових озер прийшов наказ трьом полкам вирушити до Лівії та стати гарнізонами в містах, а решта єгипетської армії разом з царевичем мала повернутися до столиці.
Наступного ранку, о дев'ятій годині, розділені сили вже були в дорозі, одні на північ, інші на південь. Тоді святий пророк Пентуер підійшов до наступника престолу і заявив:
— Було б добре, ваше достоїнство, якби ви могли раніше дістатися до Мемфіса. Свіжі коні чекатимуть на півдорозі…
— Тож батько тяжко хворий?! — вигукнув Рамзес. — Ходімо, ходімо!
Невдовзі вони дісталися місця, звідки можна було побачити величезні силуети пірамід та фігуру сфінкса.
— Це вже четвертий раз я тут, — сказав спадкоємець престолу, дивлячись на пам'ятники минулої слави Єгипту, — і щоразу моє серце наповнюється подивом і жалем. Коли я ще був учнем, я думав, що, коли зійду на престол, збудую щось величніше, ніж піраміда Хуфу.
— Не заздріть Хуфу, мій пане, — відповів жрець. — Інші фараони залишили після себе набагато кращі роботи: озера, канали, дороги, храми та школи…
— Чи можна порівняти їх з пірамідами?
— Фараон будував свою велику гробницю тридцять років, протягом яких сто тисяч чоловіків працювали по три місяці щороку. І яка користь від цієї роботи? Кого вона годувала, зцілювала, одягала?...
— Мій святий батько, — сказав Рамзес через мить, — представив мені ці питання інакше. Сину, — сказав він, — ці піраміди — вічний доказ надлюдської могутності Єгипту. Бо справа не в тому, чи були піраміди необхідними, а в тому, що воля фараона, одного разу висловлена, була виконана. Піраміда — це не гробниця Хуфу, а воля Хуфу!
— Ще в школі мене вчили, що людська воля — це велика сила, найбільша сила під сонцем. Однак людська воля ледве може підняти хоча б один камінь. Якою ж великою тоді є воля фараона, який підняв гору каміння просто тому, що йому сподобалося, тому що він цього бажав.
— Народ страждав, — відповів Пентуер.
— Селяни! Завжди селяни! Для тебе, жрець, лише ті заслуговують на увагу, кого їдять воші. Ціла низка фараонів лягала в могилу; деякі помирали в муках, деяких убивали. Але ти їх не пам'ятаєш, лише селян, чия єдина заслуга полягає в тому, що вони народили інших селян. Запитай столітнього селянина, чи пережив він стільки ж гіркоти протягом свого життя, скільки я за мої кілька місяців на посаді намісника і воєначальника.
— Я поділяю твій смуток, царевич, — сказав Пентуер, низько уклонившись.
— Скажи мені, жрець, чому ми не можемо будувати піраміди сьогодні.
— Я пояснював тобі це, мій пане, ще в храмі Хатор. Іноземні війни спустошили та обезлюдили Єгипет...
— Ти помиляєшся, Пентуер! Завоювання — джерело багатства! Хіба ти не бачив дарів, які нам принесли переможені лівійці? Хіба ти не порахував цінність захоплених рабів? Натомість загинула лише жменька хоробрих єгиптян. Якби ці люди не впали, а працювали в полях, вони б ніколи не витягли з землі половини цих багатств за все своє життя! І це була лише одна битва та дуже маленька війна.
— Можливо, я і помиляюся, — визнав Пентуер. — Але, якщо так, то яка, на твою думку, справжня причина падіння Єгипту?
Рамзес знову подивився на піраміди.
— Люди слабшають, — сказав він, — вони вже не ті, що колись були. Можливо, їхній час уже минув...
Перш ніж жрець встиг придумати відповідь, здалеку до них долинув хор чоловічих голосів.
— І хто там співає? — спитав Рамзес.
Пентуер швидко пішов до храму, з якого долинав урочистий гімн. Невдовзі він був достатньо близько, щоб розпізнати слова, потім повернувся і підійшов до місця, де сидів заглиблений у задуми спадкоємець.
Жрець став перед ним на коліна, простерся до землі та вигукнув:
— Вітаю тебе, фараоне, правителю світу!
— Що ти кажеш?! — вигукнув царевич, схоплюючись на ноги. — Мій батько мертвий?
— Нехай єдиний і всемогутній Бог обдарує тебе мудрістю та силою, а щастям твій народ.
— Сідайте на коней! — сказав Рамзес. — Ми повинні поспішати!
— Його святобливість наказує вам сісти на коней! — гукнув Пентуер.
Присутні були приголомшені. Тутмозис першим відновив самовладання і, поклавши руку на меч, вигукнув:
— Хай живе всемогутній і милостивий фараон Рамзес Тринадцятий!
РОЗДІЛ XXIV
Як тільки на світанку Рамзес XIII, на чолі невеликої свити, в'їхав до палацового двору, де слуги впали перед ним ниць, а охоронці салютували зброєю під звуки труб і барабанів.
Вийшовши з лазні, його святобливість одягнув коротку солдатську сорочку в чорні та жовті смужки, поверх неї золотий панцир, на ногах сандалі, зав'язані ремінцями, а на голові плаский шолом. Потім він підперезався ассирійським сталевим мечем, який супроводжував його в битві на Содових озерах, і, оточений великою свитою генералів, з гуркотом і брязкотом увійшов до зали для аудієнцій.
Там йому шлях заступив первосвященик Херхор у супроводі святобливих первосвящеників Шема, Мефреса та інших. Херхор вклонився Рамзесові і зворушено сказав:
— Пане! Твій вічноживий батько відійшов до богів, де скуштує вічного щастя. Однак тобі належить подбати про долю осиротілого панства. Нехай вічно живе його святобливість фараон Хам-сам-мерер-амінь-Рамзесс-нетер-хог-ан!
Присутні з ентузіазмом повторили цей вигук. Вони очікували, що новий правитель проявить якісь емоції чи збентеження. На загальний подив, новий володар Єгипту лише насупився і відповів:
— Я бачу золотого змія на митрі вашого достоїнства. Чому ви надягли символ царської влади?
— Це митра вашого святого діда, Аменхотепа, — могутній Херхор зблід, як віск. — Верховна рада наказала мені носити її у важливих випадках. Будь ласка, пам’ятайте, ваша святобливість, — пояснив він, — що протягом двадцяти чотирьох годин Єгипет був без законного правителя. У такий важкий час верховна рада наказала мені надягнути на себе святу реліквію, щоб не затримувалося управління державою та служіння богам. Однак, як тільки у нас з’явиться законний і могутній правитель, я зніму чудесну реліквію...
Сказавши це, Херхор зняв з голови митру, прикрашену уреєм, і передав її первосвященику Мефресу. Грозове обличчя фараона прояснилося, і володар спрямував свої кроки до трону.
Тоді, у свою чергу, святобливий Мефрес перегородив йому шлях і, уклонившись до землі, сказав:
— Будь ласка, святий володарю, почуй моє найпокірніше прохання...
Але в його голосі та в очах не було смирення, коли, випроставшись, він продовжив:
— Це слова найвищої ради всіх первосвящеників...
— Скажіть їх, — відповів фараон.
— Вашій святобливості відомо, — продовжив Мефрес, — що фараон, який не отримав висвячення у первосвященики, не може здійснювати найвищі жертвопринесення, а також одягати чи роздягати чудодійну статую Озіріса.
— Розумію, — перебив його володар. — Я фараон, який не посідає достоїнства верховного жерця.
— З цієї причини, — продовжив Мефрес, — верховна рада смиренно благає вашу святобливість призначити первосвященика, який міг би замінити вас у виконанні релігійних обрядів.
— Добре, — відповів Рамзес, — що ти, ваше достоїнство, нагадав мені про цей важливий обов'язок. Ремесло війни та державні справи не дозволяють мені займатися обрядами нашої святої релігії, тому я мушу призначити для цього заступника...
Сказавши це, володар почав оглядати зібраний народ.
Ліворуч від Херхора стояв святий Шем. Фараон вдивлявся в його ніжне та чесне обличчя і раптом запитав:
— Хто ти такий, ваше достоїнство?
— Мене звати Шем, і я первосвященик храму Пта в Пі-Басті.
— Ти будеш моїм заступником у релігійних обрядах, — сказав володар, вказуючи на нього.
Шепіт захоплення прокотився зібраним натовпом. Після найдовших роздумів і обговорень було б важко обрати більш гідного жерця на таку високу посаду. Однак Херхор ще більше зблід, а Мефрес стиснув сині губи та заплющив очі.
Через мить новий фараон сів на трон, на ніжках якого були вирізьблені фігури князів та царів дев'яти народів. На золотому блюді Херхор підніс правителю біло-червону корону, оточену золотим змієм. Правитель мовчки поклав її собі на голову, і присутні впали на землю.
Це була ще не церемоніальна коронація, а прийняття влади. Після того, як жерці окурили фараона ладаном та заспівали гімн Озірісу, просячи бога дарувати правителю всі благословення, цивільним та військовим сановникам дозволили поцілувати найнижчу сходинку трону. Потім володар взяв золоту ложку та, повторюючи молитви, прочитані вголос святим Шемом, підніс ладан статуям богів, розташованим по обидва боки його царського трону.
— Що мені тепер робити? — спитав правитель.
— Показатися народу, – відповів Херхор.
Піднявшись мармуровими сходами, через широко відчинені позолочені двері його святобливість вийшов на терасу і, піднявши руки, по черзі повернувся до чотирьох сторін світу. Заспівали сурми, а з вершин пілонів замайоріли прапори. Кожен, хто був у полі, на подвір’ї чи вулиці, падав ниць. Палиця, піднята над спиною тварини чи раба, була опущена без шкоди, і всі злочинці, засуджені того дня, отримували помилування.
Спустившись з тераси, правитель запитав:
— Чи є у мене ще якісь справи?
— На вашу святобливість чекає їжа та державні справи, – сказав Херхор.
— Чи то я можу відпочити, – сказав фараон. — Де тіло мого святого батька?
— Його передали бальзамувальникам... – прошепотів Херхор.
На очі фараона навернулися сльози, а губи тремтіли. Але він стримався і, мовчки, дивився в землю. Слугам було не годиться бачити емоції такого могутнього правителя.
Бажаючи звернути увагу свого володаря на інше питання, Херхор втрутився:
— Чи не зволить ваша святобливість прийняти належну шану від цариці-матері?
— Не личить моїй матері вітати мене. Я краще піду до неї.
Він пройшов повз передпокій, ненадовго зупинився біля дверей до крипти своєї матері, потім постукав і тихо увійшов.
У кімнаті з голими стінами, де замість меблів стояв низький саркофаг, все інше було прибрано на знак жалоби, сиділа на камені мати фараона, цариця Нікотріс. Вона була загорнута в саван, посипаний попелом, а пов'язки на її чолі були змащені нільським мулом.
Побачивши Рамзеса, шановна пані з довгим хрускотом нахилилася, щоб упасти йому до ніг. Але син обійняв її та, плачучи, сказав:
— Якщо ти, мати, спустишся до землі раніше за мене, мені, мабуть, доведеться піти під землю раніше за тебе...
Цариця притиснула його голову до своїх зів'ялих грудей, витерла сльози краєм савану, а потім, піднявши руки, прошепотіла голосом, схожим на розірвану тканину:
— Нехай усі боги, нехай духи твого батька та діда оточать тебе захистом і благословенням... О, Ізідо, я ніколи не скупилася на жертви, включаючи цю найбільшу. Я дарую тобі свого коханого сина... Нехай цей мій царський син стане твоїм сином, коли я піду, і нехай його слова та сила примножать твою божественну спадщину...
— Чи залишив мені мій батько якісь накази? — спитав Рамзес.
— Він лише просив тебе пам'ятати про нього, а верховній раді він передав такі слова: "Залишаю вам наступника, який є левом, биком і орлом в одній особі. Слухайтеся його, і він піднесе Єгипет до небувалої могутності.
— Як думаєш, жерці мене слухатимуться?
— Пам’ятай, — сказала мати, — що емблема фараона — це змія. А змія — це розсудливість, яка мовчить і, коли тобі це невідомо, завдає смертельного укусу... Якщо ти візьмеш час за союзника, ти переможеш усе.
— Херхор жахливо зухвалий! Сьогодні він наважився надягти митру святого Аменхотепа. Звичайно, я наказав йому зняти її, і я усуну його з уряду... Його та кількох інших членів верховної ради.
Цариця з хрипом похитала головою.
— Єгипет є твій, — сказала вона, — і боги наділили тебе великою мудрістю. Якби не це, я б страшенно боялася конфлікту з Херхором.
— Я більше не сварюся з ним. Я його виганяю.
— Єгипет є твій, – повторила мати, – але я боюся битви зі жерцями. Це правда, що твій надмірно лагідний батько підбадьорив цих людей, але ти не можеш довести їх до відчаю жорстокістю. Крім того, подумай: хто може замінити їхні поради? Вони знають усе, що було, є і буде на землі та на небі. Вони бачать найпотаємніші думки людей і керують їхніми серцями, як вітер керує листям. Без них ти не знатимеш лише того, що відбувається в Тирі та Ніневії, а й навіть у Мемфісі та Фівах.
— Я не відкидаю мудрості, але бажаю служби, – відповів фараон. – Я знаю, що їхній розум великий, але його треба контролювати, щоб він не обманював, і тримати під контролем, щоб він не зруйнував державу… Скажи мені, мамо: що вони зробили з Єгиптом за тридцять років? Народ страждає або повстає, армія невелика, скарбниця порожня, і все ж, за місяць ходи звідси, Ассирія піднімається, як тісто на дріжджах, і вже нав'язує нам угоди!
— Роби, як хочеш. Але пам’ятай, що символом фараона є змій, а змій уособлює мовчання та розсудливість.
— Нехай твоє серце залишається спокійним, – відповів він. — Коли фараон б’ється, Амон стоїть ліворуч і праворуч від нього. І хто може зрівнятися з ним?
— Воістину, ти син Ізіди та Озіріса, і я добре зробила, що віддала тебе богині... Єгипет нарешті має правителя!
Величезна свита його святобливості все ще стояла у залі аудієнцій, але розділена на дві частини. З одного боку були Херхор, Мефрес і кілька старших первосвящеників; з іншого – усі генерали, високопоставлені цивільні чиновники та значна кількість молодших жерців.
Орлиний погляд фараона миттєво помітив цей поділ серед сановників, і в серці молодого правителя спалахнула радісна гордість.
"А зараз, не вихопивши меча, я здобув перемогу...!" – подумав він.
Цивільні ж та військові сановники все далі й далі віддалялися від Херхора та Мефреса. Бо ніхто не сумнівався, що двом первосвященикам, до того часу наймогутнішим у державі, бракувало прихильності нового фараона.
Спаливши ладан на честь своїх предків, правитель пішов до царського кабінету, щоб вислухати звіти.
Першим був Херхор. Він вклонився володареві набагато нижче, ніж під час вітання, і з великим хвилюванням привітав з перемогою над лівійцями.
— Ви, ваша святобливосте, — сказав він, — кинулися на лівійців, як Тифон на жалюгідні намети кочівників, що блукали пустелею. Ви виграли велику битву з дуже невеликими втратами, і одним помахом свого божественного меча ви закінчили війну, кінця якої ми, звичайні люди, не могли бачити.
— Скільки у нас війська? — сухо перебив його фараон.
— Тут, біля Мемфіса?
— Ні, у всьому Єгипті.
— Ваша святобливість мала десять полків у Лівії... — голосно порахував первосвященик. — Славетний Нітагер має п'ятнадцять на східному кордоні. Десять — на півдні, бо Нубія починає хвилюватися». І п'ять розміщені як гарнізони по всій країні.
— Загалом, сорок полків, — сказав фараон, трохи подумавши. — Скільки це буде воїнів?
— Близько шістдесяти тисяч...
Володар схопився зі свого місця.
— Шістдесят замість ста двадцяти?! — крикнув він. — Що це означає? Що ви зробили з моїм військом?!
— У нас немає коштів на утримання більшої кількості військ...
— О, боги! — крикнув фараон, хапаючись за голову. — У такому разі ассирійці нападуть на нас через місяць! Ми роззброєні...
— У нас є попередній договір з Ассирією, — вставив Херхор.
— Так могла б відповісти жінка, але не військовий міністр, — підвівся володар. — Що означає договір без армії? Зрештою, половина сил, яка є в розпорядженні царя Ассара, сьогодні б розчавила нас.
— Заспокойся, святий володарю. При першій же звістці про зраду ассирійців у нас буде півмільйона воїнів.
Фараон засміявся йому в обличчя.
— Ти збожеволів, жрець! Де ти їх візьмеш? Ти заглибився в папірусах, а я вже сім років у війську, і майже не минає дня без мене, щоб я не проводив стройові навчання чи маневри. Як це так, що за кілька місяців у тебе буде півмільйона армія?
— Вся знать виступить...
— Яка мені користь від твоєї знаті! Знать — це не солдати. Для півмільйонної армії потрібно щонайменше сто п'ятдесят полків, а у нас, як ти кажеш, сорок. Де я взагалі візьму офіцерів, щоб командувати цими полками? А воїни? Де ці люди, які сьогодні пасуть худобу, орють землю, роблять гончарні вироби або п'ють і байдикують на своїй власності, які, якщо потрібно, навчаться військового ремесла? Єгиптяни — поганий матеріал для воїнів, я знаю це, бо бачу їх щодня. Лівієць, грек, хетт навіть у дитинстві стріляє з лука та пращі, досконало володіє палицею, і протягом року навчається правильно марширувати. Єгиптянин марширує так собі після чотирьох років тренувань. Це правда, що потрібно два роки, щоб ознайомитися з мечем і списом, але чотирьох років недостатньо, щоб він точно метав снаряди з пращі... Тож через кілька місяців можна було б виставити не армію, а півмільйонний загін, який би вмить знищила будь-яка орда ассирійських невмерлих. Бо хоча ассирійські полки бідні та погано навчені, ассирійський солдат гине не від простого каменя, стріли чи списа; його треба розрубати, а перед усе — він має розгін дикого звіра, чого так не достає лагідному єгиптянинові. Ми розбиваємо неприятелів тим, що наші слухняні і навчені полки йдуть як барани, треба вибити половину воїнів, перш ніж стрій зламається. Але ж: коли строю нема, немає і єгипетської армії!
— Ваша святобливість каже мудру правду, — сказав Херхор червоному від гніву фараону. — Я також знаю, що єгипетські сили слабкі, що їхнє тренування вимагає багаторічної праці... Саме тому я хочу укласти договір з Ассирією.
— Ви вже його уклали...
— Тимчасовий. Саргон, бачачи хворобу вашого батька та боячись вашої святобливості, відклав укладення належного договору до вашого сходження на престол.
Фараон знову розлютився.
— Що?! — вигукнув він. — Тобто вони справді думають захопити Фінікію? І вони думають, що я підпишу свою ганьбу на початку власного правління? Злі духи опанували вас усіх!
— Пане, дозволь мені сказати ще дещо...
— Досить! Ви мене підвели, первосвященику; негайно покиньте мій палац!
РОЗДІЛ XXV
Тоді фараон викликав Тутмозиса. Він наказав йому від його імені привітати армію, яка поверталася з Содових озер, і розподілити двадцять талантів між офіцерами та солдатами. Потім володар наказав прийти Пентуеру.
— Що ви робите з пожертвами? — спитав він його.
— Жерці не витрачають усі пожертви, а накопичують їх...
— Для чого?
— Для якоїсь невідкладної потреби держави...
— Хто бачив ці цінності?
— Я сам. Скарби, що зберігаються в Лабіринті, не зменшуються, а множаться з покоління в покоління, щоб у разі...
— Щоб, — перебив його фараон, — ассирійці мали що взяти як здобич, коли завоюють Єгипет, так гарно впорядкований жерцями! Нащо ж тоді я тут потрібен? Що мені ще робити, окрім як спостерігати за неминучою руїною та поразкою?
— Живи вічно, ваша Святобливість! — вигукнув Пентуер. — Немає в Єгипті людини, яка б не пожертвувала собою за тебе і не благословила твоє ім'я.
— О, якби ж вони знали, — вибухнув гнівом правитель, — який я безсилий і бідний, кожен номарх одразу ж захотів би стати володарем свого нома! Я думав, що, успадкувавши подвійну корону, я буду мати значення... Але тепер, у перший же день мого правління, я зрозумів, що я лише тінь колишніх правителів Єгипту! Бо ким може бути фараон без багатства, без армії, і, перш за все, без вірних слуг…
Володар пройшовся по кімнаті і через мить сказав набагато спокійнішим тоном:
— Я призначаю тебе, Пентуер, головою ради, яка розслідуватиме причини постійних повстань у моєму царстві. Я хочу, щоб покарали лише винних, а справедливість здійснилася відносно нещасних. Я знаю, що це близько твоєму серцю.
— Нехай Єдиний Бог підтримає тебе Своєю благодаттю, — сказав зворушений жрець. — Я зроблю так, як ти накажеш, мій пане. Але я знаю причини повстань, і без розслідування…
— Скажи мені.
— Я багато разів говорив про це вашій святобливості. Люди голодні, мають забагато роботи, платять високі податки, і до того ж вампіри висмоктують з них кров і сили». Ті, хто раніше працював від сходу до заходу сонця, тепер повинні починати за годину до сходу сонця і закінчувати через годину після заходу сонця, але коли вампір годується ними вночі, нещасна душа не зможе виконати навіть половини роботи. Не так давно, кожного десятого дня, проста людина могла відвідувати могили своїх батьків, розмовляти з їхніми тінями та робити жертви. Але сьогодні ніхто туди не ходить, бо немає часу.
— Ну, що я тоді маю зробити, щоб покращити долю селян?
— Ви наказуєте мені говорити, пане?
— Будь ласка... Я наказую... як хочеш... Тільки говори мудро. Я знаю, що ти можеш.
— Благословенне твоє правління, справжній сину Озіріса! — відповів жрець. — Це те, що треба зробити! Перш за все, накажіть, пане, щоб за громадські роботи оплачувалися, як це робилося в минулому...
— Звичайно.
— Далі, треба видати указ, що сільськогосподарські роботи триватимуть лише від сходу до заходу сонця... Потім, як це було за часів божественних династій, зробити так, щоб люди відпочивали кожного сьомого дня. Не кожного десятого, а кожного сьомого. Нехай селянська родина має стільки ж землі, скільки підлога цієї кімнати, і вони більше не будуть голодні. Дай селянам, пане, піски пустелі у власність, і за кілька років там виростуть сади... Нарешті, і найголовніше! Заборони фінікійським вампірам пити кров єгиптян і вижени їх з своєї землі! Я точно знаю, що у людей, яких не висмоктують досуха, народжується більше дітей, ніж у тих, хто голодний, перевантажений роботою і виснажений. Їхнє потомство кволе, похмуре та схильне до крадіжок та брехні. Зрештою, стражденні селяни воліють стати невмерлими, як той нещасний чоловік, канал якого був засипаний. Вони оскверняють священних скарабеїв і безповоротно втрачають свої душі. Якщо вампіри продовжуватимуть полювати на них, багато ваших знедолених підданих можуть вважати прибулих ассирійців своїми рятівниками…
— Якщо я забороню вампірам годуватися, вони вимруть і, найімовірніше, повстануть від голоду. Краще було б знищити цю расу взагалі.
— І нехай вони загинуть! Якщо Ассирія правитиме світом, вампіри також будуть знищені. Ця раса не має майбутнього. Чим швидше вона зникне, тим краще.
— Вампіри необхідні Єгипту, Пентуер. Вони займаються торгівлею та ремеслами, ти це добре знаєш!
— Ми знайдемо їм заміну, і на якийсь період скарби Лабіринту можуть стати джерелом багатства...
— Ми обговоримо це далі. А тепер ти, син селянина і знаєш, що серед жерців є шахраї та дурні, скажи мені: чому ти не хочеш служити мені в боротьбі з ними? Бо ти розумієш, що я не покращу долю селян, якщо спочатку не навчу жерців послуху моїй волі...
Пентуер заламував руки.
— Пане, — відповів він, — боротьба проти священства є нечестивою та небезпечною! Не один фараон розпочинав її і… не зміг закінчити…
— Тому що його не підтримували такі мудреці, як ти! — вибухнув молодий володар. — І справді, я ніколи не зрозумію, чому такі мудрі та шановні люди об’єднуються з бандою негідників, як більшість цього класу.
Пентуер похитав головою і заговорив з переконанням:
— Протягом тридцяти тисяч років святобливе священство плекало Єгипет і зробило країну такою, якою вона є сьогодні: дивом для всього світу. І чому жерці, незважаючи на свої недоліки, змогли це зробити? Бо вони — світильник, у якому горить світло мудрості. Цей каганець може бути брудним, навіть смердючим, але він все ж зберігає божественний вогонь, без якого темрява та дикість панували б серед людей.
Ти говориш, пане, про боротьбу зі священством, — продовжив Пентуер. — Що з цього вийде для мене? Якщо ти програєш, я буду нещасним, бо ти не покращиш долю селян. А якщо ти переможеш! Дай Бог, щоб я не дожив до цього дня! Якщо ти розтрощиш світильник, хто знає, можливо, і не загасиш той вогонь мудрості, який палає над Єгиптом і світом тисячі років... Ось, мій пане, причини, чому я не хочу втручатися у твою боротьбу з найвищими жерцями...
Слухаючи це, фараон походжав по кімнаті, заглиблений у думки.
— Знай: я не хочу гасити божественне світло... — відповів він без гніву. — Нехай жерці плекають мудрість у своїх храмах, але, клянусь Озірісом, нехай не марнують моє військо, не укладають ганебних договорів і не грабують мене з царських скарбниць, — сказав він із захватом. — Ти можеш йти.
Жрець, відступаючи, вклонився і впав обличчям долілиць на землю у дверях.
Рамзес залишився сам.
"Смертні люди, — подумав він, — як діти. Херхор є достатньо мудрим, щоб знати, що Єгипту потрібно півмільйона солдатів на випадок війни. Він знає, що ці війська потрібно заздалегідь і досить довго навчати, і все ж він зменшив кількість моїх полків...
Нарешті, Пентуер... Яка дивна людина! Він хоче дати селянам їжу, землю та неустанними святами... Що ж, все це зменшить мій дохід, який і так занадто малий, але йому здається цілком природним, що всі скарби фараонів зрештою опинилися в Лабіринті! А якби я сказав йому: допоможи мені забрати царські скарби у жерців, він би назвав це безбожністю та гасінням вогнів у Єгипті!
Фараон посміхнувся і знову задумався:
Одна битва відкриває очі ширше, ніж десятиліття мирного правління... Хто скаже собі: "Я зламаю перешкоду!", той зламає її. Але хто вагається, той повинен поступитися...
Раптом він почув приглушений голос:
— Сину мій...! Сину мій...
Фараон схопився на ноги.
— Хто тут?! — скрикнув він.
— Я - твій батько... Ти вже мене забув?
Правитель не міг зрозуміти, звідки долинав голос. Згори, знизу, чи, можливо, від великої статуї Озіріса, що стояла в кутку.
— Сину мій, — знову промовив голос, — поважай волю богів, якщо хочеш отримати їхню благословенну допомогу. О, поважай богів, бо без їхньої допомоги найбільша земна сила — мов пил і тінь. О, поважай богів, якщо хочеш, щоб гіркота твоїх помилок не отруїла моє перебування в щасливій Країні Заходу…
Голос замовк, і фараон наказав принести світло. Одні двері кімнати були зачинені, а біля інших стояв вартовий. Жоден сторонній не міг увійти.
Рамзес уже чітко бачив, що між ним і жерцями почалася бійка, а точніше, щось огидне, що навіть не заслуговувало назви бійки, і з чим він, вождь, спочатку не міг впоратися.
Бо де ж його ворог? Проти кого мала виступити його вірна армія? Проти жерців, які публічно падають перед ним ниць? Чи проти зірок, які кажуть, що фараон ще не став на шлях істини? З чим і з ким боротися? "Я віддаватиму накази, — нарешті вирішив він, — а той, хто наважиться їх не підкоритися, — це мій ворог, і проти нього я зверну поліцію, суди та армію!".
РОЗДІЛ XXVI
За дві години ходу від палацу, через Ніл, за каналом, за родючими полями та пальмовими гаями між Мемфісом та Містом Мумій, лежав надзвичайно оригінальний район. Усі його будівлі були присвячені мертвим, населені лише колхітами та парашитами, які бальзамували трупи. Процесія, що несла тіло померлого фараона, зупинилася там перед найбільш чудовою брамою, і один з жерців постукав.
— Хто там? — спитали зсередини.
— Озіріс-Мер-амен-Рамзес, володар двох світів, приходить до тебе і вимагає, щоб ти підготував його до вічної подорожі, — відповів жрець.
— Чи можливо таке, щоб сонце Єгипту згасло…? Щоб той, хто був диханням і самим життям, помер?
— Такою була його воля, — відповів жрець.
Потім з'явилася жриця, переодягнена в богиню Ізіду, і наказала занести тіло всередину. Першим до покійного підійшов парашит, переодягнений у бога Тифона. На голові у нього була жахлива маска, кудлата руда перука, на спині — кабаняча шкура, а в руці — кам'яний ефіопський ніж.
Цим ножем він швидко почав відрізати небіжчикові підошви.
— Що ти робиш зі сплячою людиною, брате Тифон? — спитала його Ізіда.
— Відшкрябую ноги своєму братові Озірісу, щоб він не забруднив небо земним пилом, – відповів парашит, переодягнений у Тифона.
Відрізавши підошви, він схопив залізний гак, занурив його в ніс мерця та почав виймати мозок. Потім він розрізав йому живіт і швидко витягнув через отвір нутрощі, серце та легені.
— А що ти тепер робиш, брате Тифон? – вдруге спитала Ізіда.
— Я очищую свого брата Озіріса від земних речей, щоб він став прекраснішим, – відповів парашит.
Пролунало три звуки бронзового гонгу, і попередня церемонія закінчилася.
Сімдесят днів небіжчик лежав у насиченій содою воді. Потім тіло, повернувши обличчям на південь, обмивали освяченою водою, а його нутрощі – пальмовим вином. На підлозі, вкритій попелом, сиділи скорботники, рвали на собі волосся та дряпали обличчя, оплакуючи померлого. Жерці, переодягнені у богів, зібралися навколо смертного одра. Серед них були оголена Ісіда у короні фараона, юний Гор, Анубіс з головою шакала, Тот з головою птаха та табличками в руках та багато інших.
Під наглядом цієї шанованої групи фахівці почали наповнювати нутрощі померлого дуже запашними травами, тирсою та заливати ароматними смолами, все це під акомпанемент молитов. Потім, замість власних очей, Рамзесові вставили скляні очі, вставлені в бронзу. Далі все тіло посипали содою. На шию померлого повісили зображення жука-скарабея. Кожну руку, ногу та палець померлого обмотали стрічками, на яких були написані молитви та заклинання. Ці стрічки запечатали гуміарабіком та бальзамом. На груди та шию поклали рукопис Книги мертвих.
Жерці молилися вголос.
Царське тіло було одягнене в дорогий одяг, на його обличчя поклали золоту маску, а на руки – надягли персні та браслети, самі ж руки потім поклали хрест-навхрест. Під його голову поклали підставку зі слонової кістки, на якій звиклі спати єгиптяни. Нарешті, тіло замкнули в трьох трунах: укритою написами паперовій, позолоченій кедровій та мармуровій. Форма перших двох точно відповідала формі тіла померлого; навіть вирізьблене обличчя було схожим, тільки усміхненим.
Після трьох місяців у дільниці мертвих мумія фараона була готова до урочистого поховання. Потім її перенесли назад до царського палацу.
Протягом сімдесяти днів, коли шановані останки замочували у воді з содою, Єгипет дотримувався жалоби. Тим часом царський палац зазнав величезних змін. Фараон переніс свої особисті апартаменти до одного з флігелів, де майже всі решту кімнат займали його генерали. Грецьких солдатів він розмістив у підвалі, охоронців нагорі, а ефіопів — у кімнатах уздовж стіни. Азіати з ескадрильї, яка завдала вирішального удару армії Техенни, охороняли палац.
Правда, що жрецький корпус, який знаходився в головному палаці, залишався там і виконував релігійні обряди під керівництвом достойного Шема. Але оскільки жерці не супроводжували фараона на сніданку, обіді чи вечері, їхня їжа стала дуже невишуканою.
Даремно святі люди нагадували, що їм доводиться годувати представників дев'ятнадцяти династій та безлічі богів. Скарбник, зрозумівши наміри фараона, відповів жерцям, що для богів і предків буде достатньо квітів і пахощів, а самі пророки, як наказує мораль, повинні їсти ячмінні коржі та пити воду чи пиво. На підтвердження своїх грубих теорій скарбник навів приклад первосвященика Шема, який жив як покутник, і, що ще гірше, сказав їм, що його святобливість та його генерали користуються солдатською кухнею.
Тож жерці палацу почали мовчки розмірковувати, чи не краще було б залишити скупий царський двір і переселитися до власних притулків поблизу храмів, де їхні обов'язки були б легшими, а голод не гриз би їхні шлунки. І, можливо, вони б зробили це негайно, якби найдостойніші Херхор і Мефрес не наказали їм залишатися там, де вони є.
Але становище Херхора, коли прийшов новий правитель, також не можна було назвати сприятливим. Донедавна всемогутній міністр, який майже не виходив з царських покоїв, тепер сидів сам у своєму палаці і, траплялося, тижнями не бачив нового фараона. Він все ще був військовим міністром, але майже не віддавав наказів, бо фараон сам вирішував усі військові справи. Він особисто читав звіти генералів, сам вирішував будь-які сумнівні питання, а його помічники отримували необхідні документи з військового міністерства. Його достоїнство Херхор, якщо його колись викликав правитель, ймовірно, мав почути чергове дорікання. Проте всі сановники визнали, що новий фараон працював дуже наполегливо.
Рамзес XIII встав до сходу сонця, викупався та покадив ладаном перед статуєю Осіріса. Відразу після цього він вислухав звіти верховного судді, верховного писаря комор та стаєнь по всій країні, верховного скарбника і, нарешті, управителя своїх палаців. Після сніданку фараон зайнявся справами військового міністерства та казначейства, а близько третьої години дня, оточений великою свитою, вирушив до військ, що розташувалися табором поблизу Мемфіса, та спостерігав за військовою стройовою підготовкою. Дійсно, найбільші зміни відбулися у військових справах. Менш ніж за два місяці його святобливість сформував п'ять нових полків, а точніше, воскресив ті, що були розформовані під час попереднього правління.
Він привів своїх найбільш здібних помічників до військового міністерства, укомплектованого виключно жерцями, які швидко вилучили важливі військові документи. Він наказав провести перепис усіх чоловіків у державі, які мали військове звання, але не виконували жодних обов'язків протягом кількох років, лише керуючи домашнім господарством. Відкрив дві нові школи підготовки офіцерів для дітей віком від дванадцяти років.
Зрештою, він оголосив, що жодному військовому підрозділу не дозволено проживати в селах, а лише в казармах або таборах. Кожен полк мав визначений навчальний майданчик, де цілими днями вони метали каміння з пращі або пускали стріли по цілях на відстані ста-двісті кроків.
Також родинам знаті було видано наказ, щоб їх чоловіки тренувалися в метанні снарядів під керівництвом офіцерів та десятників регулярної армії. Наказ було негайно виконано, в результаті чого Єгипет, лише через два місяці після смерті Рамзеса XII, став схожим на військовий табір.
Бо навіть сільські та міські діти, які раніше гралися в писарів та жерців, тепер, наслідуючи своїх рідних, почали грати у військо. Так, каміння та стріли свистіли з кожного майдану та саду з ранку до ночі, а двори були переповнені скаргами на тілесні ушкодження. І сталося, що Єгипет перетворився, і, незважаючи на жалобу, всередині панувала велика активність, і все завдяки новому правителю.
Сам фараон загордився, бачачи, як вся держава виконує його царську волю. Однак настав момент, коли він також спохмурнів.
Того дня, коли бальзамувальники витягли тіло Рамзеса XII з содової ванни, великий скарбник, складаючи свій звичайний звіт, сказав фараону:
— Я не знаю, що робити... У нас у скарбниці дві тисячі талантів, а для поховання нашого померлого володаря нам потрібна щонайменше тисяча...
Фараон задумався.
— Ми повинні, — відповів він, — взяти нову позику. Зверніться до Херхора та Мефреса, щоб нам дали храми.
— Я вже говорив з ними про це. Храми нам нічого не дадуть.
— Пророки образилися! — посміхнувся фараон. — В такому разі ми повинні викликати вампірів... Пошліть до мене Дагона.
Увечері прибув фінікійський банкір. Він упав на землю перед володарем і підніс йому золоту чашу, інкрустовану коштовним камінням.
— Тепер я можу померти, — вигукнув Дагон, — коли мій наймилостивіший правитель зійшов на трон...!
— Але, перш ніж помреш, — сказав фараон вампіру, що стояв на колінах, — принеси мені кілька тисяч талантів.
Фінікієць був наляканий, а точніше, лише вдавав велике збентеження.
— Ваша святобливість, накажіть мені пошукати перлини в Нілі, — відповів він, — бо я помру негайно, і мій пан не звинуватить мене у злому намірі… Але сьогодні неможливо знайти таку суму!
Рамзес XIII здивувався.
— Як так? — спитав він. — Тож у фінікійців більше немає для мене грошей?
— Ми віддамо свою кров і життя вашій святобливості, — сказав Дагон. — Але гроші… Звідки ми візьмемо гроші?! У минулому храми давали нам позики під п'ятнадцять чи двадцять відсотків річних. Але відколи ваша святобливість, досі спадкоємець престолу, перебував у храмі Хатор, там, у Пі-Басті, жерці геть відмовилися позичати нам гроші. Господи наш! Якби вони могли, вони б вигнали нас з Єгипту сьогодні, і вони б із задоволенням знищили нас… О, скільки ми терпимо від їхньої милості…! Селяни роблять, що їм заманеться і коли захочуть… Вони дають нам стільки крові, скільки з носа крапель… Якщо ж якогось покарати, вони бунтують, а нещасний фінікієць піде шукати допомоги в суді, і там або програє справу, або мусить платити втричі більше, ніж раніше… Наші години на цій землі полічені, — говорив Дагон зі сльозами в голосі.
Фараон насупився.
— Я займуся цими справами, – відповів він, – а суди здійснять для вас правосуддя. Тим часом, однак, мені потрібно близько п’яти тисяч талантів.
— Де ж ми їх візьмемо, пане... – простогнав Дагон. — Покажіть нам купців, ваша святобливість, і ми продамо їм усе наше рухоме та нерухоме майно, за умови, що вони виконають ваші накази.
— Пошліть до Тиру та Сидону... – втрутився Рамзес. — Кожне з цих міст могло б позичити не п’ять, а сто тисяч талантів...
— Сидон і Тир! – повторив Дагон. — Сьогодні вся Фінікія накопичує золото та коштовності, щоб сплатити викуп ассирійцям... Посли від царя Ассара вже ходять нашою країною, кажучи, якщо ми щороку платитимемо щедрий викуп, цар дозволить нам жити і навіть дозволить нам заробляти більше, ніж ми маємо сьогодні, завдяки милості вашої святобливості та Єгипту.
Рамзес зблід і стиснув зуби. Фінікієць перевів подих і швидко додав:
— Зрештою, навіщо мені марнувати час вашої святобливості своїми дурними балачками? Князь Хірам знаходиться тут, у Мемфісі... Можливо, він краще все пояснить моєму пану, бо він справжній мудрець і член найвищої ради наших міст...
Рамзес пожвавився.
— Тоді приведи мені Хірама якомога швидше, – відповів він. — Бо ти, Дагон, розмовляєш зі мною не як банкір, а як плакальник на похороні.
Вампір вдарив чолом об підлогу, скрегочучи зубами, і запитав:
— А чи не міг би достойний Хірам негайно прийти сюди? Я знаю, що ваша святобливість воліє лягти спати, але Хірам так боїться жерців, що волів би вночі віддати шану вашій святобливості...
Фараон закусив губу, але погодився на це. Він навіть послав Тутмозиса з банкіром, щоб привести старого вампіра до палацу через таємні входи.
Близько десятої години вечора Хірам, одягнений у темний одяг мемфіского купця, з'явився перед володарем.
— Чому ти так скрадаєшся, твоя ситість? — ображено, без милості спитав його фараон. — Мій палац — це в'язниця чи будинок прокаженого?
— Ах, наш правитель! — зітхнув старий фінікієць. — З того моменту, як ти став володарем Єгипту, злочинцями вважаються ті, хто наважується тебе бачити та ігнорує те, що ти зволив говорити про…
— Кому ти маєш повторювати мої слова? — спитав фараон.
Хірам підвів очі й підняв руки.
— Ваша святобливість, пан знає своїх ворогів… — відповів він.
— Не звертай на них уваги, — сказав фараон. — Ваше достоїнство знає, чому я вас викликав? Я хочу позичити кілька тисяч талантів…
Хірам зашипів і так сильно похитнувся, що господар дозволив йому сісти в його присутності, що було найвищою честю. Зручно влаштувавшись і відпочивши, Хірам сказав:
— Навіщо вашій святобливості позичати, коли ви можете мати великі скарби...
— Я отримаю їх, коли завоюю Ніневію, — перебив його фараон. — Це далекі часи, а гроші мені потрібні сьогодні...
— Я не кажу про війну, — відповів Хірам. — Я говорю про справу, яка негайно принесе скарбниці великі суми та стабільний щорічний дохід... Я надішлю вашій святобливості священика, який пояснить усю цю справу.
— Хто цей священик?
Хірам на мить подумав і сказав:
— Чи маю я обіцянку вашій святобливості, що ніхто, крім нас, не знатиме про нього? Він буде служити вам більше, мій пане, ніж я сам... Він знає багато таємниць і багато священицьких беззаконь...
— Обіцяю, — відповів фараон.
— Цей жрець — Саменту. Він служить у храмі Сета поблизу Мемфіса. Це великий мудрець, але йому потрібні гроші, і він дуже амбітний. А оскільки первосвященики принижують його, він сказав мені, що якщо ваша святобливість цього забажає, він... він сам скасує священство... Бо він знає багато таємниць... О, так багато!
Рамзес заглибився в роздуми. Він розумів, що цей жрець — великий зрадник, але також оцінював, наскільки важливими можуть бути його послуги.
— Справді, — сказав фараон, — я подумаю про цього Саменту.
Очі вампіра загорілися.
— Пане, — відповів він, — я розповім вам усе, але заклинаю вас вашою короною, тінню вашого батька... нікому не розкривати цю таємницю... Це найбільша таємниця халдейських та єгипетських жерців... Від цього залежить майбутнє світу!
— Ну, ну... Хірам... — відповів фараон з посмішкою.
— Тобі, царю, — продовжував фінікієць, — боги дали мудрість, енергію та благородство, тож ти наш… Ти єдиний серед земних правителів можеш бути посвяченим, бо тільки ти можеш здійснювати великі справи… Тому ти отримаєш таку владу, якої ще жодна людина не досягала…
Тепер знай, наш пане, що на сході, півдні та півночі від Ассирії та Вавилона немає ні пустелі, ні боліт, населених дивними чудовиськами, але є величезні країни та держави… Настільки величезні, що піхота вашої святобливості, відома своїми походами, мала б йти на схід майже два роки, перш ніж досягти їхніх кордонів… На сході та півдні від Вавилона, біля великого моря, живе сто мільйонів людей, які мають могутніх царів, жерців, мудріших за єгиптян, стародавні книги, майстрів-ремісників… Ці народи не лише вміють виготовляти тканини, посуд та посудини такі ж красиві, як єгиптяни, але й з незапам'ятних часів мають підземні та наземні храми – більші, величніші та багатші за єгипетські…
— Давай… продовжуй… – вставив Рамзес. Але по його обличчю неможливо було зрозуміти, чи заінтригував його опис, чи обурила брехня.
— У цих країнах є перли, дорогоцінні камені, золото, мідь... Там є незвичайні зерна, квіти та фрукти... Нарешті, є ліси, де можна місяцями блукати серед дерев, товстіших за колони вашого храму, вищих за пальми... Люди цих регіонів прості та добрі... І якби ви, ваша святобливість, відправили туди два свої полки на кораблях, ви могли б підкорити територію землі, більшу за весь Єгипет, багатшу за скарбницю в Лабіринті.
Завтра, якщо ваша Святобливість дозволить, я надішлю вам зразки їхніх тканин, деревини та бронзи... Я також надішлю вам дві крупинки їхніх чудодійних бальзамів, які, якщо проковтнути їх, відчиняють для людини ворота вічності, і вона може відчути щастя, яким володіють лише боги...
— Я дуже прошу зразки тканин та виробів, — вставив фараон.
— А далеко-далеко, на схід від Ассирії, — розповідав Хірам, — лежать ще більші країни з населенням двісті мільйонів...
— Як легко тобі казати "мільйони"![5] — посміхнувся Рамзес.
Хірам поклав руку на серце.
— Клянуся, — сказав він, — духами моїх предків і своєю честю, що кажу правду!
Фараон був зворушений; така велика клятва спантеличила його.
— Говори... кажи далі... — сказав він.
— Ці країни, — продовжив фінікієць, — дуже дивні. Вони населені людьми з розкосими очима та жовтим кольором обличчя. Ці народи мають володаря, якого називають Сином Неба, який керує ними через мудреців, які, однак, не є жерцями і не мають такої ж влади, як у Єгипті…
І все ж ці народи схожі на єгиптян… Вони шанують своїх померлих предків і дуже піклуються про їхні останки. Вони використовують письмо, схоже на ваше, жрецьке письмо… Але вони носять довгі шати з тканин, зовсім невідомих вам, у них сандалі, схожі на маленькі лавки, і вони покривають голови загостреними скриньками… Також дахи їхніх будинків загострені та загнуті вгору по краях…
У цих надзвичайних народів зерно більш родюче, ніж єгипетська пшениця, і з нього вони виготовляють напій, міцніший за вино. У них також є рослина, листя якої надає сили кінцівкам, бадьорості розуму і навіть дозволяє обходитися без сну. У них є папір, який вони вміють прикрашати барвистими зображеннями, і у них є глина, яка при випалюванні робиться прозорою, мов скло, і резонує, як метал…
Завтра, якщо ваша святобливість дозволить, я покажу вам зразки виробів цього народу…
— Ти розповідаєш дива, Хірам… — сказав фараон. — Але щоб туди потрапити, я спочатку маю завоювати Ассирію…
— Ти можеш дістатися туди морем і обійти Ассирію, — відповів фінікієць. — Все, що потрібно, це викопати канал, що з’єднує Середземне та Червоне море, і за кілька місяців весь фінікійський та єгипетський флоти досягнуть цих багатих земель, до яких майже неможливо дістатися суходолом. І хіба ваша святобливість, — сказав він з палаючими очима, — не бачите скарбів, які ми там знайдемо? Золото, каміння, зерно, деревину…? Клянуся тобі, пане, – продовжив він із захопленням, – що золото тоді буде для тебе доступнішим за мідь сьогодні, дерево буде дешевшим за солому, а раб дешевшим за корову… Тільки дозволь мені викопати канал і найняти нам п’ятдесят тисяч ваших солдатів…
План був настільки сліпучим і обіцяв стільки прибутку, що Рамзес XIII відчув себе сп’янілим. Але він опанував себе.
— Хірам, – сказав він, – ти даєш прекрасні обіцянки… Настільки прекрасні, що, боюся, ти приховуєш за ними якісь менш сприятливі наслідки. Тому я маю глибоко задуматися сам і порадитися з жерцями.
— Вони ніколи добровільно не погодяться на це… – вигукнув фінікієць. — Хоча… нехай боги пробачать мені це блюзнірство, я впевнений, що якби верховна влада в державі перейшла сьогодні до рук жерців, то за кілька місяців вони б викликали нас на це будівництво…
Рамзес подивився на нього з холодною зневагою.
— Старець, – сказав він, – залиш послух жерців мені, і ти сам надаси доказ того, що те, що ти сказав, правда. Я був би дуже бідним фараоном, якби не зміг усунути перешкоди, що виникають між моєю волею та інтересами держави.
— Воістину, ти великий правитель, наш пане, — прошепотів Хірам, вклоняючись до землі, а потім пішов. Тоді Дагон підійшов навшпиньках і, опустившись на коліна перед фараоном, прошепотів:
— Коли ваша святобливість зволить підписати угоду з достойним Хірамом, Тир і Сидон покладуть усі свої скарби до ваших ніг.
Рамзес насупився. Йому не сподобалася зухвалість фінікійців, які наважилися нав'язати йому умови. Тож він холодно відповів:
— Я обміркую це і дам Хіраму свою відповідь. Можеш йти, Дагон.
Після того, як фінікієць пішов, Рамзес знову замислився. Гнів почав ворушитися в його душі. "Ці кровососи, — сказав він у серці, — вже вважають мене одним зі своїх... Вони наважуються здалеку показати мені мішок із золотом, щоб змусити мене укласти угоду! Не знаю, чи якийсь фараон колись дозволяв їм таку фамільярність.
— Гей! Тутмозис! — гукнув він.
Його улюбленець невдовзі з'явився перед ним.
— Що накажеш, мій пане?
— Відправ одного з молодших офіцерів до Дагона, щоб повідомити йому, що він більше не мій банкір. Він надто дурний для такої високої посади.
РОЗДІЛ XXVII
Звістка про неласку до Дагона поширилася по всіх царських палацах, і ще до кінця години весь Мемфіс дізнався про це. По місту поширилися чутки, що вампіри втратили прихильність фараона, і протягом дня осмілений народ почав грабувати крамниці ненависних істот і витягувати тих з їхніх крипт на сонячне світло.
Жерці зітхнули з полегшенням. Херхор навіть відвідав святого Мефреса і сказав йому:
— Моє серце відчувало, що наш пан відвернеться від цих язичників, які п'ють кров народу. Я думаю, ми повинні висловити йому вдячність.
— А може відчинити йому двері до наших скарбниць? — шорстко спитав святий Мефрес. — Не поспішайте, ваше достоїнство. Я вже здогадався про наміри цього юнака, і горе нам, якщо ми дозволимо йому взяти над нами гору...
— А якби Рамзес нарешті порвав з вампірами?
— Він виграє з цього сам, бо не поверне їм боргів, — сказав Мефрес.
— На мою думку, — сказав Херхор після деяких роздумів, — це той момент, коли ми можемо повернути собі прихильність молодого фараона. Палкий гнівом, він знає, як бути вдячним... Я пережив це на власному досвіді.
— Кожне слово тут — помилка! — люто перебив його Мефрес. — Тому що, по-перше, цей царевич ще не фараон, бо його не коронували в храмі. По-друге, він ніколи не буде справжнім фараоном, бо зневажає висвячення у первосвященики... І нарешті, не ми потребуємо його ласки, а він — ласки богів, яких він ображає на кожному кроці...!
Задихаючись від гніву, Мефрес хвильку відпочив і продовжив:
— Він провів місяць у храмі Хатор, слухаючи найвищу мудрість, а невдовзі після цього зблизився з фінікійцями. Більше того, він відвідав храм Аштарет і звідти забрав жрицю-вампірицю, що порушує принципи всіх релігій... Потім він публічно насміхався з моєї побожності...
— Ну і що?... — спитав Херхор, гостро дивлячись йому в очі. — Що, в нас немає причин виявляти йому вдячність, а радше слабкість. А оскільки він відчайдушно хоче грошей, ми йому їх не дамо!
— А що, як його голодна армія вирішить пограбувати храми? — продовжував питати Херхор.
— Ха!... Ха!... Ха!... — Мефрес вибухнув сміхом. — Людині, яка правила державою стільки років, слід було підготуватися до такої небезпеки.
— Припустимо, — повільно сказав Херхор, — що я знайшов спосіб протидіяти небезпекам, які загрожували державі. Але чи зможе ваше достоїнство, найстарший первосвященик, запобігти цій образі священства та храмів?
На мить вони обоє подивилися одне одному в очі.
— Ти питаєш, чи можу я? - спитав Мефрес. — Чи можу я? Я навіть не вагатимуся. Боги вклали в мої руки блискавку, яка знищить будь-якого святотатця.
— Псит!… — прошепотів Херхор. — Нехай буде так…
— Зі згодою чи без неї верховного жрецтва, — додав Мефрес. — Коли човен перекидається, немає часу сперечатися з веслярами.
Вони розійшлися в похмурому настрої. Того ж вечора фараон викликав їх до себе.
Ті прибули у призначений час, кожен окремо. Обидва глибоко вклонилися володареві і стояли кожен у своєму кутку, не дивлячись один на одного.
"Можливо, вони посварилися…? — подумав Рамзес. — Це не має значення…".
За мить увійшли також святий Шем і пророк Пентуер. Потім Рамзес сів, жестом запросив чотирьох жерців присісти на низькі стільці навпроти себе і сказав:
— Святі отці! Я досі не викликав вас на раду, бо всі мої накази стосувалися лише військових справ…
— Ви мали рацію, ваша святобливість, — втрутився Херхор.
— Також я зробив усе, що міг, у такий короткий час для зміцнення оборонних сил держави. Я заснував дві нові школи для підготовки офіцерів і відбудував п'ять полків…
— Ви мали рацію, пане, — сказав Мефрес.
— Але є ще одна справа, — сказав фараон, задоволений кивками двох сановників, від яких він очікував опору. — Наближається день похорону мого божественного батька, але в скарбниці немає достатніх коштів…
Мефрес підвівся зі свого стільця.
— Осіріс-Мер-амен-Рамзес, — сказав він, — був справедливим володарем, який приніс багато років миру своєму народові та славу богам. Тож, ваша святобливість, дозвольте, щоб похорон цього благочестивого фараона відбувся коштом храмів.
Рамзес XIII був здивований і зворушений честю, відданою його батькові. Він помовчав, ніби не знайшовши відповіді, а потім нарешті відповів:
— Я дуже вдячний вам за честь, виявлену моєму богоподібному батькові. Я дозволяю такий похорон і ще раз дякую вам...
Він замовк, поклав голову на руку і замислився, ніби борючись із самим собою. Раптом Рамзес підняв голову: його обличчя оживилося, очі заблищали.
— Я зворушений, — сказав він, — доказом вашої доброти, святі отці. Якщо пам'ять про мого батька є такою дорогою вам, то невже ви не можете бути недобрими до мене...
— Невже ваша святобливість сумніваєтеся в цьому? — вставив первосвященик Шем.
— Ви кажете правду, — продовжив фараон, — я помилявся, звинувачуючи вас в упередженні до мене. Але я бажаю це виправити, тому буду з вами щирим.
— Нехай боги благословлять вашу святобливість! — промовив Херхор.
— Мій божественний батько, через вік, хворобу та, можливо, навіть свої священицькі обов'язки, не міг присвятити стільки сил і часу державним справам, скільки можу я. Я молодий, здоровий і вільний, тому хочу і буду правити самостійно. Так само, як полководець повинен вести своє військо на власну відповідальність і за власним планом, так я керуватиму державою. Це моя чітка воля, і я не відхилюся від неї.
Але я розумію, що навіть якби я був найдосвідченішим, то не обійдуся без вірних слуг і мудрих радників. І тому я іноді питатиму вашої думки з різних питань.
— Ось чому ми і є найвищою радою при троні вашої святобливості, — втрутився Херхор.
— Так, — сказав на це фараон, — я користуватимуся вашими послугами, навіть з цієї ж миті.
— Наказуй, пане! — сказав Херхор.
— Я хочу покращити життя єгипетського народу. Але оскільки надто поспішні дії в таких питаннях можуть принести лише шкоду, я запропоную їм для початку невеликий подарунок: після шести днів роботи сьомий день відпочинку...
— Так було протягом усього правління вісімнадцяти династій. Цей закон такий же старий, як і сам Єгипет, — сказав Пентуер.
— Відпочинок кожного сьомого дня дасть п'ятдесят днів на рік кожному робітнику, тобто відніме п'ятдесят драхм у його хазяїна. А з мільйоном робітників держава втрачатиме близько десяти тисяч талантів на рік... — сказав Мефрес. — Ми давно підрахували це в храмах! — додав він.
— Це вірно, — жваво відреагував на це Пентуер. — Втрати будуть, але лише в перший рік. Якщо народ звільниться від необхідності годувати вампірів, він відновить свої сили в наступні роки та компенсує все з надлишком...
— Ти кажеш правду, — відповів Мефрес, — але поки що нам потрібно десять тисяч талантів на цей перший рік. Я думаю, що навіть двадцять тисяч талантів не завадять.
— Ви маєте рацію, шановний Мефрес, — сказав фараон. — Зі змінами, які я хочу запровадити у своєму царстві, двадцять, або навіть тридцять тисяч талантів не будуть надто великою сумою. Тому, — швидко додав він, — мені знадобиться ваша допомога, святі люди…
— Ми готові підтримати кожен намір вашої святобливості молитвами та процесіями, — сказав Мефрес.
— Так, моліться та заохочуйте народ до цього. Але крім цього, дайте державі тридцять тисяч талантів, — відповів фараон.
Первосвященики мовчали. Рамзес зачекав хвилинку, а потім повернувся до Херхора:
— Ви мовчите, ваше достоїнство?
— Тож я навіть не можу здогадатися: звідки нам взяти тридцять тисяч талантів?
— Зі скарбниці Лабіринту.
— Це скарби богів, до яких можна доторкнутися лише в момент найбільшої потреби держави, — відповів Мефрес.
Рамзес XIII кипів від гніву.
— Якщо доля селян вас не хвилює, — вигукнув він, б'ючи кулаком по підлокітниках, — тоді ця сума є потрібною мені!
— Ваша святобливість, — відповів Мефрес, — можна заробити понад тридцять тисяч талантів на рік, а Єгипет — вдвічі більше...
— Яким чином?
— Дуже просто, — сказав Мефрес. — Накажіть, о правителю, вигнати фінікійських вампірів з держави. Зрештою, добрий початок уже покладено...
— Якщо ви можете дати мені лише таку пораду, я можу обійтися без неї! Зрештою, у фінікійців є наші підписи, що засвідчують, що ми сумлінно повернемо власні борги!
— Ваші предки, пане, вирізьбили не на папірусі, а в бронзі та камені, що дари, які вони приносили богам і храмам, належать і вічно належатимуть богам і храмам.
— І вам, — глузливо відмітив фараон.
— Нам, — відповів нахабний первосвященик, — настільки ж, наскільки держава належить тобі, правителю. Ми охороняємо ці скарби та примножуємо їх, але не маємо права їх розтринькувати…
Киплячи від гніву, Рамзес залишив зустріч і пішов до свого кабінету. Його ситуація стала для нього жорстоко зрозумілою. Він більше не сумнівався у ненависті жерців один до одного. Фараон згадав поклони Херхора, погляди Мефреса та тон їхніх голосів. Їхня гординя і зневага постійно виринали під виглядом ввічливості. Йому потрібні були гроші, і вони обіцяли йому молитви, навіть наважувалися сказати, що він не єдиний правитель Єгипту.
Усередині приховувалася явна загроза. Державна скарбниця містила, можливо, тисячу талантів, яких, згідно з нинішніми стандартами витрат, могло б вистачити на сім-десять днів. А що тоді? Як відреагують чиновники, слуги і, перш за все, армія, не тільки неоплачувана, але й відверто голодна? Верховні жерці знали про скрутне становище фараона, і якщо вони не кинуться йому на допомогу, то вони бажають знищити його, і знищити протягом кількох днів, ще до поховання батька. Рамзеса охопив відчай, він відчував, що в ту мить, коли він витратить останній талант, його влада закінчиться, а разом з нею і його життя.
Молодий володар викликав Тутмозиса. Незважаючи на пізню ніч, царський фаворит з'явився негайно.
— Тобі вже відомо? — спитав фараон. — Жерці відмовилися позичати мені грошей, хоча скарбниця порожня.
Тутмозис випростався.
— Ти, ваша святобливість, накажеш вкинути їх до в'язниці? — відповів він.
— Ти б це зробив?
— Немає жодного офіцера в Єгипті, який би вагався виконувати накази нашого володаря та полководця.
— У такому разі... — повільно сказав фараон, — поки що немає потреби нікого ув'язнювати. Я надто пишаюся собою і надто зневажаю їх. Падлину, яку знайшов на дорозі, не замикають у металевій коробці, її просто обминають.
— Але ж гієну саджають у клітку... — прошепотів Тутмозис.
— Поки ще зарано, — відповів Рамзес. — Я мушу бути милосердним до цих людей, принаймні до похорону мого батька. Інакше вони будуть готові вчинити якесь лиходійство над його шановною мумією та порушити спокій його душі... А тепер — йди завтра до Хірама і скажи йому, щоб він надіслав мені того жерця, про якого ми говорили.
— Буде зроблено.
— Передай вельможам, що вони не тільки нічого не втратять, виконуючи мої накази, але й їхнє життя значно покращиться. Багатства Єгипту нарешті мають бути вирвані з негідних рук і віддані вірним слугам.
Таким чином було прийнято рішення про початок громадянської війни. Фараон попрощався зі своїм улюбленцем і задоволено пішов відпочити.
Наступного дня, після настання сутінків, його святобливості повідомили про прибуття делегації фінікійських купців. І справді, десяток фінікійців на чолі з Рабсуном прибули з дарами. Коли володар з'явився перед ними, вони впали на землю, після чого Рабсун заявив, що, дотримуючись давнього звичаю, вони наважилися принести скромну жертву до ніг правителя, який дав їм життя та безпеку їхньому майну.
Потім вони поклали на стіл золоті чаші, ланцюги та келихи, наповнені коштовностями. Потім Рабсун поставив на сходинки трону піднос з папірусом, на якому фінікійці зобов'язалися забезпечити армію всім необхідним постачанням на суму в дві тисячі талантів.
Це був благородний подарунок: адже все, що запропонували фінікійці, становило три тисячі талантів. Фараон дуже люб'язно відповів вірним купцям, пообіцявши їм свій захист. Вони радісно з ним попрощалися.
Рамзес зітхнув з полегшенням: банкрутство скарбниці, а отже, необхідність застосування насильницьких заходів проти жерців, було відкладено ще на десять днів.
Опівночі достойний Хірам знову з'явився в кабінеті його святобливості.
— Нехай діти Дагона стануть свинопасами, а його онуки — євреями! А ти, правителю, тільки наказуй, і все, що має Фінікія, вона покладе до твоїх ніг без жодної розписки чи угоди! Невже ж то ми ассирійці чи… жерці? — додав він пошепки, натякаючи, що знає, що відбулося між фараоном і вищою радою, — щоб одного слова такого могутнього правителя було недостатньо?
— А що, якби я, Хірам, справді вимагав великої суми? — спитав фараон.
— Якої?
— Наприклад… Тридцять тисяч талантів…
— Негайно?
— Ні, протягом року.
— Ваша святобливість отримає її, — без вагань відповів Хірам.
Владика був вражений цією щедрістю.
— Ну, але я мушу дати вам заставу…
— Це просто для форми, — відповів фінікієць. — Ваша святобливість дасть нам копальні як заставу, щоб не викликати підозр у жерців. Якби не це, вся Фінікія здалася б вам, пане, без застав і розписок…
Рамзес відчув, ніби його підносять. Тільки тоді він відчув солодкість царської влади, і завдяки кому? Фінікійським вампірам!
— Хіраме! — сказав він, не в змозі стримати радості. — Сьогодні я даю вам, фінікійцям, дозвіл на будівництво каналу, який з'єднає Середземне море з Червоним.
Вампір упав до ніг фараона.
— Ти найвеличніший цар, якого будь-коли бачили на землі! — вигукнув він.
— Поки що ти нікому про це не повинен говорити, бо вороги моєї слави спостерігають. Але щоб бути певним, я даю тобі цей, мій царський перстень...
— Щастя всієї Фінікії у твоїх руках! — повторив глибоко зворушений Хірам. — Ти здійсниш, мій пане, вчинок, який прославить твоє ім'я, доки місяць і сонце не згаснуть...
Фараон стиснув його сиву голову і наказав йому сісти.
— Отже, ми союзники, — сказав він через мить, — і я сподіваюся, що це призведе до процвітання для Єгипту та Фінікії...
— Для всього світу! — втрутився Хірам.
— Скажи мені, однак, князю, звідки твоя довіра до мене?
— Я знаю благородний характер вашої святобливості. І в мене є новини, які здивують і порадують вас, мій пане. — Вампір знизив голос. — Ваша жінка, Сара, жива...
— Як так?! — здивувався Рамзес. — Її ж перетворили на мумію!
— Ті, хто так каже, не заглянули під пов'язки...
— Що з нею відбувається?
— Вона зробилася однією з нас.
— Єврейка? Вампірицею...? А мій син? — фараон притиснув руку до чола, намагаючись зібратися з думками.
— Для вашого сина, мій пане, пробачте нам, ми нічого не могли зробити. Однак ми все ще розшукуємо його справжнього вбивцю.
— Так чи можу я побачити Сару? Чи можу я сказати їй, що я був несправедливим і сліпим до її кохання? Чи можу я загладити свою провину...?
Усі при дворі знали, що фараон не наблизився до жодної жінки з моменту повернення з Лівії.
— Її перетворення ще не завершене, мій пане. Сара все ще міцно спить. Коли вона прокинеться, вона негайно з'явиться перед вами, якщо ви цього побажаєте, мій пане. Вона замінить Каму, яка підвела вас і нас.
— А що з Камою? — спитав фараон.
— Ми наказали їй покинути Єгипет, але вона воліла вийти на сонце, побачивши, як сильно спотворене її обличчя. Бідолашна Кама загинула; її попіл змішався з піском пустелі.
— Євреї проклянуть Сару, — зауважив Рамзес, насупившись. — І вони можуть підкласти їй одяг, просочений сріблом...
— Ми будемо охороняти її та не допустити цього, мій пане. Крім того, я думаю, євреї забудуть її. Сара — не перша вампір-єврейка в історії цього народу. До неї була якась Ліліт.
— Менше про це! — перебив його Рамзес. — Тепер припустимо, що, щоб виконати свої обіцянки, дані тобі, я маю спочатку розчавити жерців. Це буде війна, а результат війни завжди невизначений...
Хірам посміхнувся.
— Пане, — сказав він, — якби ми були настільки злі, що покинули вас сьогодні, коли ваша скарбниця порожня, а ваші вороги зарозумілі, ви б неодмінно програли. Але якщо у вас, пане, наше золото, наші шпигуни, ваша армія та генерали, то у вас буде стільки ж проблем зі жерцями, скільки у слона зі скорпіоном. Ви ледве ступите на них, і вони будуть розчавлені... Нарешті, є ще й третє. Верховний жрець Саменту, якому ваша святобливість наказала прийти, чекає в саду. Я піду; тепер його черга; він багато вам розповість...
Через півгодини з'явився верховний жрець. Він не поголив свою руду бороду та кудлате волосся, як личить шанувальнику Сета. Його обличчя було суворим, але очі були сповнені мудрості. Він вклонився без зайвої смирення і спокійно витримав оцінюючий погляд фараона.
— Сідай, — сказав володар.
Саменту сів на підлогу.
— Ти мені подобаєшся, — сказав Рамзес. — Це ти розповів Хіраму про договір наших жерців з ассирійцями?
— Так, — відповів Саменту, не опускаючи очей.
— Ти був учасником цього недостойного вчинку?
— Ні, пане. Я підслухав ту домовленість... Вони обрали храм Сета, думаючи, що мене там немає, бо я пішов молитися в печери глибоко під землею. Тим часом у храмах, як і в палацах вашої святобливості, стіни прорізані каналами, через які можна чути, що говорять у кімнатах, навіть на вершинах пілонів і в найглибших склепіннях…
— А зі склепінь можна розмовляти з тими, хто живе у верхніх кімнатах? — вставив фараон.
— І вдавати, нібито слухаєш поради богів… — серйозно додав жрець.
Фараон посміхнувся. Тож припущення, що до нього говорив не дух його батька, а жерці, було правдою! Він згадав щось ще…
— Мені здається, я вже десь чув твій голос, Саменту. Це ти повідомив мені про напад на будинок Сари!
— Це вірно, мій пане.
— І це ти зупинив чоловіків, які напали на її будинок…
— Так, мій пане. Я прагнув служити тобі.
— Ти служиш вампірам понад усе, Саменту, — зауважив Рамзес. — Чому ти довірив їм велику державну таємницю?
— Бо я хотів запобігти ганебному договору, який шкодить і нам, і Фінікії. Я не міг звернутися до тебе відкрито, мій пане, і ти б точно не повірив голосу з темряви.
— Ти міг би попередити когось із благородних єгиптян…
— Кого? — спитав жрець Сета. — Чи тих, хто був безсилий проти Херхора, або тих, хто звинуватить мене перед ним і піддасть тортурам? Я сказав Хіраму, бо він контактував з нашими вельможами, яких я ніколи не бачу.
— А чому Херхор і Мефрес уклали таку угоду? — запитав фараон.
— Вони, на мою думку, слабоумні люди, налякані Бероесом, халдейським первосвящеником. Він сказав їм, що зло лютуватиме над Єгиптом десять років, і що якщо ми протягом цього часу почнемо війну з Ассирією, то зазнаємо поразки.
— І вони йому повірили?
— Мабуть, Бероес показав їм якісь чудеса. Він навіть злетів над землею... Це, безсумнівно, дивна та цікава річ, але я ніколи не зрозумію: чому ми повинні втрачати Фінікію, бо Бероес вміє літати? А Мефрес безмежно йому заздрить...
— Ти ненавидиш жерців?
Саменту розвів руками.
— Вони мене теж ненавидять, і що ще гірше, вони погано поводяться зі мною, нібито тому, що я служу Сету. Тим часом, що це за боги, яким потрібно рухати головами та руками за допомогою ниток? Або що це за жерці, які, вдаючи з себе благочестивих та стриманих, мають по десять жінок, витрачають десяток талантів на рік, крадуть пожертви з вівтарів і навряд чи розумніші за учнів школи писарів?
— Але ж ти приймаєш пожертви від вампірів?
— А від кого мені брати? Деякі фінікійці щиро поклоняються Сету, щоб він не топив їхні кораблі. Серед нас же його шанують лише бідні, доведені до відчаю. Якби я задовольнявся їхніми пожертвами, сам та мої діти померли б з голоду. Крім того, я вважаю, що майбутнє цього світу належить расі вампірів. Люди можуть вижити лише як джерело їжі, тому селян потрібно захистити від несправедливості та перевтоми від виснажливої праці. Я сам уже вирішив, що одного дня приєднаюся до вампірів. Однак поки що в мене все ще є обов'язки, які вимагають від мене виходити на денне світло.
Фараон подумав, що цей жрець не така вже й погана людина, хоча й розкривав таємниці храмів. Більше того, він здавався мудрим і говорив правду.
— Чи чув ти щось? — знову запитав володар, — про канал, який з’єднає Середземне море з Червоним?
— Я знаю про це. Наші інженери століття тому готували проект.
— А чому його ще не завершили?
— Тому що жерці бояться, що до Єгипту можуть прийти іноземні народи, які можуть підірвати нашу релігію, а разом з нею і їхні доходи.
— А чи правда те, що Хірам сказав про народи, що живуть на Далекому Сході?
— Це абсолютна правда. Ми знаємо про них давно, і не минає десятиліття, щоб ми не отримали якусь коштовність, малюнок чи артефакт з цих країн.
Фараон знову задумався і раптом запитав:
— Чи будеш ти вірно служити мені, якщо я зроблю тебе своїм радником?
— Я служитиму вашій святобливості життям і смертю. Однак, якби я зробився відкритим радником трону, жерці, які мене ненавидять, були б обурені.
— А ти не вважаєш, що їх можна скинути?
— І дуже легко! — відповів на це Саменту.
— Яким би був твій план, якби мені довелося їх позбутися?
— Нам слід захопити скарбницю Лабіринту, — сказав жрець. — І ви повинні знати, пане, що крім гір золота, там також знаходяться саркофаги, в яких знаходиться спляча аристократія вампірів.
— Жерці не розповідали мені про це, — заявив Рамзес, сердито насупившись.
— Це ще одна з їхніх таємниць. Коли століття тому між людьми та фінікійськими синами темряви було укладено угоду, ті вищі вампіри, які відмовилися його прийняти, заявили, що воліють проводити свій час у летаргії. Жерці зробили їх своїми заручниками та помістили в Лабіринт.
— Хірам мав би це знати, але він не сказав мені, — зауважив Рамзес.
— Бо він знає, що аристократія вампірів, прокинувшись, не підкориться жодній людині. Тільки вампіру.
— І тому Хірам постійно пропонує мені також пройти перетворення та стати одним із них?
— Так, мій пане.
— Я ціную твою чесність, Саменту. Чи проведеш ти моїх солдатів у Лабіринт, якщо буде потрібно?
— Так, мій пане. У мене вже є багато підказок; я знайду решту, бо знаю, де шукати.
— Що ти порадиш робити далі? — спитав фараон.
— Слід порушити справу про державну зраду проти Херхора та Мефреса за таємні зв'язки з Ассирією...
— А докази?
— Ми знайдемо їх за допомогою фінікійців, — відповів жрець Сета.
— Хіба це не становило б небезпеки для Єгипту?
— Жодної. Чотириста років тому фараон Аменхотеп IV скинув владу жерців, утвердивши віру в єдиного бога, Ра Хармахіса. Само собою зрозуміло, що він тоді забрав скарби з храмів інших богів. Тоді ні народ, ні військо, ні знать не заступилися за жерців. Не кажучи вже про сьогоднішній день, коли давня віра сильно ослабла!
— Хто ж допоміг Аменхотепу? — спитав фараон.
— Простий жрець, Ей.
— А хто ж, після смерті Аменхотепа IV став спадкоємцем його престолу, — сказав Рамзес, уважно дивлячись жерцеві в очі.
Але Саменту спокійно відповів:
— Цей інцидент доводить, що Аменхотеп був некомпетентним правителем, який більше дбав про честь Ра, ніж про державу.
— Воістину, ти справжній мудрець… — сказав Рамзес.
— До послуг вашої святобливості.
— Призначаю тебе своїм радником, — вирішив фараон. — Але в цьому випадку ти не можеш таємно відвідувати мене, просто поселишся в палаці…
— Вибач, пане, але поки членів найвищої ради не ув'язнять за спілкування з ворогами держави, моя присутність у палаці завдасть більше шкоди, ніж користі... Тому я буду служити і радити вашій святобливості, але таємно...
— І ти знайдеш шлях до скарбниці в Лабіринті?
— Сподіваюся, що до вашого повернення з Фів, пане, це питання буде вирішено. А коли ми перенесемо скарби до цього палацу, коли суд засудить Херхора та Мефреса, яких ваша святобливість тоді зможе помилувати, тоді, з вашого дозволу, я з'явлюся відкрито.
— І ти вважаєш, що все буде добре?
— Я ставлю власне життя на карту! — вигукнув священик. — Народ любить вашу святобливість, тому легко налаштувати його проти віроломних сановників. Армія слухається вас, як жодного фараона з часів Рамзеса Великого... Тож хто може чинити опір...? І більше того, ваша святобливість має за собою фінікійців і гроші, найбільшу силу у світі!
Коли Саменту прощався з фараоном, володар дозволив йому поцілувати свої ноги та подарував йому важкий золотий ланцюг і браслет, прикрашений сапфірами. Не кожен сановник заслужив таку прихильність за роки своєї служби.
Візити та обіцянки Саменту наповнили серце фараона новою мужністю. Якби ж то можна було отримати скарби Лабіринту! За невелику їх частину можна було б звільнити знать від фінікійських боргів, покращити долю селян і викупити заставлені маєтки двору.
А якими будівлями збагатилася б держава…
РОЗДІЛ XXVIII
В середині місяця Фаменут (січень) почалася весна, і приготування до похорону Озіріса-Мер-амена-Рамзеса були завершені.
Шановна мумія фараона була поміщена в білу скриню, верхня частина якої ідеально відтворювала риси померлого. Фараон ніби дивився емальованими очима, а божественне обличчя виражало м’який смуток не за світом, який він покинув, а за тими, хто все ще приречений на тяготи цього життя.
Сімнадцятого числа Фаменута мумію та саркофаг перенесли з кварталу мерців до царського палацу та розмістили в найбільшій залі.
А жерці співали:
Після завершення обрядів святу мумію поклали на золотий візок, незважаючи на лютий опір придворних жінок. Одні з них чіплялися за труну, інші благали жерців не забирати від них їхнього доброго володаря, інші дряпали собі обличчя та скуйовджували волосся, і навіть били чоловіків, які несли тіло.
Крики були жахливими, але нарешті гучні співи жерців взяли гору.
Через кожні кілька сотень кроків стояв загін воїнів, вітаючи володаря глухим ударом барабанів і прощаючись з ним пронизливим звуком труб. Це був не похорон, а тріумфальний марш до землі богів.
На відстані за колісницею йшов Рамзес XIII, оточений великою свитою генералів, а за ним йшла цариця Нікотріс, шурхаючи підошвами і спираючись на двох фрейлін. Їхній шлях продовжувався вздовж Нілу до землі Піом, на східному кордоні якої стояв знаменитий Лабіринт, відомий як Лопе-ро-хант. Побудований Аменгематом, він мав форму гігантської підкови, що займала ділянку землі в тисячу кроків завдовжки та шістсот завширшки.
Ця споруда була найбільшою скарбницею Єгипту. У ній спочивали мумії багатьох відомих фараонів, видатних жерців, полководців та будівельників. Тут також лежали залишки шанованих тварин, особливо крокодилів. Тут, нарешті, лежали скарби єгипетської держави, накопичені століттями і які важко було уявити. Там також зберігалися інші таємниці, відомі лише найбільш посвяченим первосвященикам.
Лабіринт не був ні недоступним ззовні, ні суворо охоронявся. Тут знаходився лише невеликий загін жрецьких військ та кілька жерців перевіреної чесністі. Безпека скарбниці по суті залежала від того, що, крім цих кількох осіб, ніхто не знав, де цю скарбницю шукати всередині Лабіринту, який був розділений на два рівні: над землею та під землею, кожен з яких містив по півтори тисячі приміщень. Увійти туди було легко, але втекти неможливо.
Кожен фараон, кожен первосвященик і, нарешті, кожен великий скарбник і верховний суддя був зобов'язаний оглянути державні скарби на власні очі одразу після вступу на посаду. Але жоден сановник не дійшов би туди без провідника.
Дехто вірив, що скарбниця знаходиться під землею, далеко за межами власне Лабіринту. Були також ті, хто вірив, що скарбниця лежить під дном озера, тож за потреби її можна буде затопити. Однак жоден державний чиновник не любив зациклюватися на цьому питанні, знаючи, що спроба заволодіти багатством богів призведе до загибелі святотатця.
Можливо, справді, непосвячені могли б знайти шлях туди, якби їхні думки не були паралізовані страхом. Тимчасова та вічна смерть загрожувала кожному та його родині, хто наважився розкрити такі таємниці з нечестивим розумом.
Прибувши до цих країв, Рамзес XIII спочатку відвідав Лабіринт.
Біля воріт його зустріла група жерців-аскетів та невеликий загін воїнів, кожен з яких був повністю поголений.
— Ці люди схожі на жерців! — вигукнув Рамзес.
— Тому що кожен з них отримав нижчу ступінь присвячення, а сотники — вищу, — відповів первосвященик будівлі.
Придивившись уважніше до обличчя цих дивних воїнів, фараон зрозумів, що їх не можна ні залякати, ні підкупити. Від них випромінювалася така самовпевненість, ніби кожен мав у своєму розпорядженні непереможні полки духів.
Через величезний двір між двома рядами сфінксів фараон і жерці увійшли до головної будівлі. Тут, у дуже просторій, але дещо тьмяній залі, було вісім дверей, і наглядач запитав:
— Якими дверима ваша святобливість бажаєте скористатися, щоб дістатися до скарбниці?
— Тими, що приведуть нас найшвидше.
Кожен з п'яти жерців взяв два смолоскипи, але запалив лише один. Найвищий наглядач стояв на чолі, тримаючи в руках велику нитку намистин, на яких були виписані якісь знаки. За ним йшов сам Рамзес, оточений трьома іншими жерцями.
Верховний священик з намистинами повернув праворуч і увійшов до великої зали, стіни та колони якої були вкриті написами та фігурами. Звідти вони увійшли у вузький коридор, що вів догори, і опинилися в іншій кімнаті, позначеній безліччю дверей. Тут перед ними відчинилась плита в підлозі, відкриваючи отвір, через який вони спустилися, і знову пройшли вузьким коридором до кімнати, яка не мала дверей. Але провідник торкнувся одного ієрогліфа, і стіна відійшла перед ним. Рамзес намагався запам'ятати напрямок, яким вони йшли, але його увага швидко розсіялася. Він бачив лише, як вони поспішають великими залами, малими кімнатами, вузькими коридорами, піднімаючись угору чи біжучи вниз, що в деяких залах було багато дверей, а в інших їх взагалі не було. Водночас він помітив, що провідник при кожному новому вході рухав намистину своїх довгих чоток, а іноді, при світлі смолоскипа, порівнював позначки на намистинах з позначками на стінах.
— Де ми зараз? — раптом запитав фараон. — Під землею чи нагорі?
— Ми у владі богів, – відповів жрець, що супроводжував його.
Після кількох поворотів і проходів фараон знову сказав:
— Але ми вже були тут раніше, принаймні двічі...
Жерці мовчали, лише один з них освітлював смолоскипом стіни одну за одною, і Рамзес, придивившись уважно, зізнався собі, що вони, мабуть, раніше тут не були. Смолоскип опустили в невелику камеру без дверей, і фараон побачив на землі висохлий, чорний труп, загорнутий у гнилий одяг.
— Це, – сказав супроводжуючий, – тіло фінікійця, який намагався потрапити до Лабіринту за часів шістнадцятої династії і дійшов аж сюди.
— Його вбили? – спитав фараон.
— Він помер від голоду та спраги.
Вони йшли близько півгодини, коли жрець з смолоскипом освітив ділянку коридору, де також лежав висохлий труп.
— Це, — сказав доглядач, — тіло нубійського жерця, який за часів діда вашої святобливості намагався вкрасти наші таємниці...
Фараон не питав, що з ним сталося. Він відчував, ніби потрапив у прірву, і будівля розчавлювала його своєю вагою. Він більше не думав про те, щоб згадувати свій шлях крізь сотні коридорів, залів і кімнат. Він навіть не хотів пояснювати собі, як це сталося, що кам'яні стіни розступаються перед ними або підлога западає.
"Саменту нічого не зробить! — сказав він собі. — Він помре, як ті двоє, про яких я маю скоро йому розповісти".
Рамзес ніколи не відчував такого пригнічення, такого відчуття безпорадності та нікчемності. Часом йому здавалося, що жерці покинуть його в одній із вузьких кімнат без дверей. Тоді його охоплював відчай; він тягнувся до меча і готувався рубати їх. Але потім згадував, що без їхньої допомоги не вибереться, і збентежено схиляв голову. О, якби ж то на мить вони могли побачити денне світло! Якою ж страшною має бути смерть серед цих тисяч кімнат, наповнених лише темрявою!
Героїчні душі переживають моменти глибоких мук, які звичайні люди навіть не можуть уявити.
Процесія тривала майже годину, коли вони нарешті увійшли до низької зали, що підтримувалася восьмикутними колонами. Троє жерців, що оточували фараона, розійшлися, і Рамзес помітив, що один з них обійняв колону і ніби зник у ній.
За мить в одній зі стін з'явився вузький отвір. Жерці повернулися на свої місця, і їхній провідник наказав запалити чотири смолоскипи. Потім усі пройшли до отвору та обережно протиснулися крізь нього.
— Це передпокої скарбниці, — сказав доглядач будівлі. Жерці швидко запалили смолоскипи, прикріплені до колон та стін, і Рамзес побачив низку величезних кімнат, наповнених різноманітними безцінними артефактами. Кожна династія та кожен фараон зберігали тут свої найбільш унікальні та найцінніші речі.
Там були вози, човни, ліжка, столи, скрині та трони із золота або листового золота, оббиті або інкрустовані слоновою кісткою, перламутром та різнокольоровим деревом, настільки вишукані, що майстри виготовляли ці дрібнички десятиліттями. Там були обладунки, шоломи, щити та сагайдаки, що сяяли дорогоцінним камінням. Там були глечики, миски та ложки з чистого золота, дорогі шати та балдахіни.
Все це, завдяки сухості та чистоті повітря, зберігалося незмінним протягом століть. Серед цікавого фараон помітив срібну модель ассирійського палацу, подаровану Рамзесу XII Саргоном. Верховний жрець, пояснюючи фараону, який подарунок від кого, уважно оглянув його обличчя. Але замість захоплення скарбами він побачив невдоволення.
— Скажіть мені, ваше достоїнство, — раптом запитав фараон, — яка користь від цих скарбів, замкнених у темряві?
— Вони містять велику силу, якщо Єгипет опиниться в небезпеці, — відповів первосвященик. — За кілька цих шоломів, колісниць та мечів ми можемо купити прихильність усіх ассирійських сатрапів. Можливо, цар Ассар не чинив би опір, якби ми надали йому звідси меблі для тронної зали чи зброю до зброярні.
— Гадаю, вони радше захоплять усе це мечем, ніж проситимуть, — втрутився володар.
— Нехай спробують! — сказав жрець.
— Розумію... Ви маєте способи знищити ці скарби. Але тоді ніхто не матиме від них користі».
— Це вже не мій розум, – відповів головний зберігач. — Ми охороняємо те, що нам довірили, і робимо те, що нам кажуть.
— Хіба не було б краще використати частину цих скарбів, щоб зміцнити державну скарбницю та вивести Єгипет з тих страждань, у яких він зараз перебуває? – спитав фараон.
— Це не залежить від нас. Ми просто зберігаємо і охороняємо.
Фараон насупився. Він деякий час без особливого ентузіазму розглядав предмети, а потім нарешті знову запитав:
— Добре. Ці вишукані вироби можуть бути корисними для завоювання прихильності ассирійських сановників. Але якщо почнеться війна з Ассирією, як ми видобуватимемо зерно, людей і зброю з народів, які не цінують особливих виробів?
— Відкрити скарбницю! – сказав первосвященик.
І цього разу жерці розбіглися; двоє зникли, ніби всередині колон, а один піднявся на стіну за допомогою драбини і щось робив з різьбленою фігуркою.
Знову приховані двері відчинилися, і Рамзес увійшов до власне скарбниці. Це була величезна кімната, переповнена безцінними матеріалами. Усередині стояли глиняні бочки, повні золотого піску, грудки золота, складені як цеглини, та золоті злитки в пачках. Срібні цеглини утворювали цілу стіну кімнати, а точніше, ділили її навпіл. Після спілкування з Саменту, Рамзес здогадався, що, а точніше, кого, замурували таким чином...
Навколо, на кам'яних столах, лежали дорогоцінні камені всіх кольорів: рубіни, топази, смарагди, сапфіри, діаманти і, нарешті, перли розміром з волоські горіхи, навіть — з пташині яйця. За один такий самоцвіт можна було б купити ціле місто.
— Це наше багатство на випадок нещастя, — сказав жрець-зберігач.
— Яких ще нещасть ви чекаєте? — спитав здивований фараон. — Люди збідніли, знать і двір у боргах, армія наполовину розпущена, у фараона немає грошей. Чи був Єгипет коли-небудь у гіршому становищі?
— Було й гірше, коли його завоювали гіксоси.
— Через півтора десятка років, — відповів Рамзес, — навіть ізраїльтяни завоюють нас, якщо тільки лівійці та ефіопи не випередять їх. І тоді це прекрасне каміння, розламане на крихти, піде на прикрасу єврейських та негритянських сандалій.
— Будь спокійним, ваша святобливість. Якщо потрібно, не тільки скарбниця, а й Лабіринт зникне безслідно разом з його зберігачами.
Рамзес нарешті зрозумів, що має справу з фанатиками, які мали лише одне на увазі: не допустити, щоб хтось заволодів скарбом.
Фараон сів на купу золотих цеглин і сказав:
— Отже, ви зберігаєте це багатство для темних часів Єгипту?
— Правду кажеш, святобливий пане.
— Добре. І хто переконає вас, охоронців, що такі часи настали, якщо вони настали?
— Для цього необхідно скликати надзвичайні збори родовитих єгиптян, що складатимуться з фараона, тринадцяти первосвящеників, тринадцяти номархів, тринадцяти представників знаті, тринадцяти офіцерів і по тринадцять торговців, ремісників і селян.
— Отже, ви б віддали скарби таким зборам? — спитав фараон.
— Ми б дали необхідну суму, якби всі збори, як один, вирішили, що Єгипет у небезпеці, і…
— І що…?
— І якби статуя Амона у Фівах підтвердила це рішення.
Рамзес опустив голову, щоб приховати вираз свого великого задоволення. У нього вже був план.
"Я можу зібрати такі збори і привести їх до одностайності, — сказав він собі. Мені також здається, що божественна статуя Амона підтвердить рішення, коли я оточу його жерців своїми азіатами...".
— Дякую вам, благочестиві люди, — сказав він уголос, — за те, що показали мені дорогоцінні речі, велика цінність яких, однак, не заважає мені бути найбіднішим царем світу. А тепер я прошу вас вивести мене звідси коротшим і зручнішим шляхом.
— Ми бажаємо, ваша святобливість, — відповів наглядач, — щоб ви додали вдвічі більше багатства до Лабіринту... Що ж до виходу звідси, то він лише один, і ми повинні повернутися тим самим шляхом.
Один із жерців дав Рамзесу фініки, інший — флягу вина, змішаного з зміцнювальною речовиною, після чого фараон відновив сили і щасливо пішов.
— Я б багато віддав, — сказав він, сміючись, — щоб зрозуміти кожен поворот цього дивного шляху!
Головуючий священик зробив паузу.
— Запевняю вас, ваша святобливість, — сказав він, — що ми самі не розуміємо і не пам'ятаємо цього шляху, хоча кожен із нас пройшов ним десятки разів…
— То як ви знаходите дорогу сюди?
— Ми користуємося певними підказками. Але якби хоча б один із нас помер у цю мить, ми б померли тут з голоду…
Нарешті вони вийшли до передпокоїв, а звідти — у двір. Фараон почав озиратися навколо і зробив кілька глибоких вдихів.
— За всі скарби Лабіринту я б не хотів їх охороняти! — вигукнув він. — Страх стискає мої груди, коли я думаю, що можна померти в цих кам'яних підземеллях…
— Але можна також прив'язатися до них, — відповів головний священик з посмішкою. Фараон подякував кожному зі своїх провідників і завершив:
— Я був би радий надати вам якусь послугу, тож попросіть…
Але жерці слухали байдуже, а їхній начальник сказав:
— Вибачте мені мою самовпевненість, пане, але чого ми можемо бажати? Наші інжир і фініки такі ж солодкі, як і з твого саду. Вода є такою ж доброю, як і з твого колодязя. Якби нас притягали багатства, чи не маємо ми їх більше, ніж всі царі?
"Я не залучу їх до себе, – подумав фараон, – але я передам їм рішення зборів та указ Амона...".
РОЗДІЛ XXIX
Покинувши землю Піома, фараон та його свита кілька днів мандрували на південь, вгору по Нілу, оточені хмарою човнів, і їх зустрічали вигуками та обсипали квітами.
За сорок миль від Піома, на лівому березі Нілу, лежало велике місто Сіут, де Рамзес XIII відпочивав кілька днів. Було навіть доречно зупинитися, оскільки мумія померлого царя все ще перебувала в Абідосі, де біля гробниці воскреслого Озіріса підносили урочисті молитви.
На другий день свого перебування там жрець Пентуер, голова комісії, що розслідувала тяжке становище народу, звернувся до його святобливості.
— У вас є якісь новини? – спитав його володар.
— У мене є новина, що весь Єгипет благословляє вашу святобливість. Усі, з ким я розмовляв, сповнені бадьорості та кажуть, що ваше правління відновить державу.
— Я хочу, — відповів фараон, — щоб мої піддані були щасливі, а народ зітхнув з полегшенням. Я хочу, щоб Єгипет, як колись, мав населення у восьми мільйонів, і щоб він повернув собі землі, які пустеля відібрала у нього. Я хочу, щоб працьовита людина відпочивала кожного сьомого дня, і щоб кожен землероб мав власний шматок землі.
Пентуер упав ниць перед своїм доброзичливим володарем.
— Встань, — сказав Рамзес. — Але я скажу тобі, що я пережив години важкого горя. Бо я бачу страждання свого народу, я прагну підняти його, і водночас мені повідомляють, що скарбниця порожня. Ти ж сам знаєш, що без десятків тисяч талантів готівкою я не наважився б на такі покращення. Але сьогодні я спокійний: у мене є засоби, щоб витягти необхідні кошти з Лабіринту.
Пентуер здивовано подивився на правителя.
— Скарбник пояснив мені, що я повинен робити, — продовжив фараон. — Я мушу скликати збори всіх станів, по тринадцять чоловіків з кожного. І коли вони ствердять, що Єгипет потребує допомоги, Лабіринт надасть мені скарби...
Пентуер похитав головою.
— Пане, — сказав він, — шість мільйонів єгиптян, і я та мої друзі погодимося раніше за всіх, що ви повинні черпати з цієї скарбниці... Але не обманюйтесь, ваша святобливосте! Бо сто найвищих сановників держави виступлять проти цього, і тоді Лабіринт нічого не дасть.
— Отже, вони хочуть, щоб я став жебраком в одному з храмів? — вибухнув фараон.
— Ні, — відповів жрець. — Вони боятимуться, що скарбниця, коли її відкриють хоч раз, спустошиться. Вони підозрюватимуть ваших найвірніших слуг у частці прибутків, що витікають з цього джерела. Заздрість шепотітиме їм: чому б і тобі не отримати щось? Не ворожість до вас, пане, а взаємна недовіра та жадібність спонукатимуть їх до опору...
Почувши це, пан заспокоївся і навіть посміхнувся.
— Якщо це так, Пентуер, як ти кажеш, то будь певен, – сказав він. — У ту мить я точно зрозумів, чому Амон утвердив владу фараона та дав йому надлюдську силу. Отже, розумієш, навіть сотня найвидатніших злодіїв не може зруйнувати державу.
Рамзес підвівся зі свого стільця та додав:
— Скажи моєму народові, щоб він працював і був терплячим. Скажи віруючим і жерцям, щоб вони служили богам і плекали мудрість, яка є сонцем світу. А мені залиш тих впертих і підозрілих вельмож... Горе їм, якщо вони розгнівлять моє серце. Іди, виконуй мої накази.
— Пане, – сказав жрець, – я твій вірний слуга!
Відпочивши два дні в урядовому палаці в Абідосі, Рамзес XIII, оточений своєю свитою, пішов до храму Озіріса і приніс там жертви. У відповідь на його щедрість первосвященик запропонував правителю свою найкрасивішу п'ятнадцятирічну танцівницю, яка, здавалося, була дуже задоволена своєю долею. Потім вони увійшли до церемоніальної зали, і там, під оглушливий дзвін дзвонів, у темряві кімнати з'явився золотий човен, закритий шторами, що іноді рухалися, ніби за ними сиділа жива істота.
Жерці впали ниць, а Рамзес уважніше вдивлявся у прозорі штори. Одна з них розсунулася, і фараон побачив дитину надзвичайної краси, яка дивилася на нього очима такими мудрими, що правитель Єгипту майже злякався.
— Це Гор, — прошепотіли жерці, — Гор, сонце, що сходить. Він син і батько Озіріса, і чоловік своєї матері, яка є його сестрою.
Раптом Рамзес подумав про свого вбитого сина, який міг би бути таким же прекрасним, і правитель Єгипту розплакався.
— Навернений! Навернений фараон! — говорили жерці між собою. — Ледве він увійшов до святилища Озіріса, як його серце зворушилося…
Далеко після полудня Рамзес повернувся до свого палацу, щоб послухати звіти. Коли всі високопосадовці покинули кабінет владики, прибув Тутмозис і сказав:
— Жрець Саменту бажає віддати шану вашій святобливості.
— Добре, введи його.
Саменту прибув, одягнений у плащ паломника, і, шанобливо вітаючи його святобливість, оголосив:
— Я майже знаю шлях до скарбниці в Лабіринті.
Владика похитав головою.
— Це складна річ, пробурмотів він. — Як ти знайшов шлях?
— Написи в моєму храмі Сета пояснили мені це. — Цей шлях, – продовжив Саменту, – чотири рази зигзагоподібно проходить через увесь Лабіринт. Він починається на найверхньому поверсі, закінчується в найнижчому підземеллі і посідає ще багато повертів. Тому дорога і є такою довгою.
— А як ти дістанешся з одного залу до іншого, де є багато дверей?
— На кожних дверях, що ведуть до місця призначення, є уривок речення: "Горе зраднику, який намагається проникнути в найвищу таємницю держави та простягнути святотатську руку на власність богів. Його труп буде подібний до падалі, а дух його не знатиме спокою, а блукатиме темними місцями, розірваний власними гріхами".
— І цей напис тебе не лякає?
— А вашу святобливість лякає вигляд лівійського списа? Погрози корисні для простого народу, а не для мене, який міг би сам написати ще більш небезпечні прокляття.
Фараон замислився.
— Ти маєш рацію, — сказав він. — Спис не зашкодить тому, хто може його відхилити, а хибний шлях не обдурить мудреця, який знає слово істини. Але як ти змусиш каміння в стінах розвалитися, перш ніж ти та колони стануть вхідними дверима?
Саменту зневажливо знизав плечима.
— У моєму храмі, — відповів він, — також є непомітні входи, які ще важче відкрити, ніж у Лабіринті. Той, хто знає слово таємниці, знайде дорогу всюди, як ви справедливо сказали, ваша святобливість.
Фараон поклав голову на руку і продовжував розмірковувати.
— Мені було б тебе жаль, — сказав він, — якби на цьому шляху тебе спіткало нещастя.
— У найгіршому випадку я зустріну смерть, і хіба це не загрожує навіть фараонам? Зрештою, ваша святобливість, хіба ви не сміливо пішли до Содових озер, хоча й не були впевнені в поверненні? І не думаєте ви, пане, — продовжив жрець, — що мені доведеться пройти весь шлях, яким йдуть відвідувачі Лабіринту. Я знайду скорочені шляхи і протягом однієї молитви до Озіріса дістануся туди, де вам, йдучи, довелося б прочитати тридцять молитов...
— Чи є інші входи?
— Без сумніву, є, і я повинен їх знайти, — відповів Саменту. — Я не піду, як ваша святобливість, вдень, ані через головні ворота...
— То як же?
— У зовнішній стіні є невидимі ворота, які мені відомі, і які мудрі хранителі Лабіринту ніколи не охороняють. У дворі вартових вночі мало, і вони так покладаються на захист богів або страх простого народу, що зазвичай сплять. Крім того, тричі між заходом і сходом сонця жерці йдуть до храму молитися, а їхні воїни моляться під небом. Перш ніж вони закінчать хоча б одну службу, я буду в будівлі.
— А якщо ти заблукаєш?
— У мене є план.
— А якщо план хибний? — спитав фараон, не в змозі приховати свого занепокоєння.
— А що, як ваша святобливість, не отримає скарбів Лабіринту? Що, як фінікійці, передумавши, не дадуть обіцяної позики? Що, як армія буде голодна, а надії простого народу будуть розвіяні? Навіщо про це хвилюватися?! Повірте мені, мій пане, що я буду в безпеці серед коридорів Лабіринту, ніж ви у своєму палаці...
— Але темрява... Темрява! І непроникні стіни, і глибини, і ті сотні стежок, де доводиться блукати... Повір мені, Саменту, боротьба з людьми — це іграшка, але боротьба з тінями та несвідомістю — це жахлива річ!
Саменту посміхнувся.
— Ваша святобливість, — відповів він, — не знає мого життя. Коли мені було двадцять п'ять, я був жерцем Озіріса.
— Ти? — здивувався Рамзес.
— Я, і зараз розповім, чому я вступив на службу до Сета. Мене колись послали на Синайський півострів будувати невелику каплицю для шахтарів. Будівництво затягнулося на шість років, і я, маючи багато вільного часу, блукав серед гір і досліджував печери.
Чого я там тільки не бачив! Коридори завдовжки в кілька годин ходьби. Вузькі входи, через які доводилося повзти на животі. Печери такі величезні, що в кожній міг би розміститися храм. Я дивився на підземні річки та озера, кришталеві споруди, печери, абсолютно темні, де не було видно руки, або знову ж таки такі видимі, ніби в них світило друге сонце…
Скільки разів я губився в незліченних проходах, скільки разів гаснув мій смолоскип, скільки разів я падав у невидиму прірву! Були часи, коли я проводив дні під землею, харчуючись смаженим ячменем, облизуючи вологу з мокрого каміння, не знаючи, чи повернуся до світу.
Але я набув досвіду, мій зір загострився, і я навіть полюбив ці пекельні царства. І сьогодні, коли я думаю про дитячі схованки Лабіринту, мені хочеться сміятися. Людські будівлі — це кротові купи порівняно з величезними спорудами, зведеними мовчазними та невидимими духами землі. Однак, одного разу я зіткнувся з жахливою річчю, яка змінила мою віру.
На захід від Синайських копалень лежить вузол ущелин та гір, серед яких часто лунає підземний грім, тремтить земля, а іноді видно полум'я. Зацікавлений, я вибрався туди на довгий час, пошукав і завдяки непомітній щілині виявив цілий ланцюг величезних печер, під склепіннями яких могла б розміститися найбільша піраміда.
Поки я там блукав, до мене дійшов дуже сильний запах гнилі, такий неприємний, що мені захотілося втекти. Подолавши його, я увійшов у печеру, звідки він виходив, і побачив... Уявіть собі, пане, людину, чиї ноги та руки вдвічі менші за наші, але товсті, незграбні та закінчені пазурами. Додайте до цієї форми широкий та сплющений з боків хвіст, зверху вирізаний мов гребінь півня. Додай до цього дуже довгу шию, а на ній собачу голову. Кінець кінцем, закуй цього потвора у роговий обладунок, на спині покритий загнутими колючками. І тепер представ, що фігура та стоїть на ногах, опершись руками та грудьми в камінь.
— Щось дуже потворне, — вставив фараон. — Я б убив його негайно!
— Воно не було потворним, — сказав жрець, хитаючи головою. — Бо подумайте, пане, цей монстр був заввишки з обеліск...
Рамзес XIII зробив невдоволений жест.
— Саменту, — сказав він, — мені здається, що ти досліджував свої печери уві сні.
— Клянуся вам, пане, життям моїх дітей, — вигукнув жрець, — що я кажу правду! Так, пане, цей потвор у шкірі рептилії, вкритий шипастим обладунком, якби він лежав на землі, був би п'ятдесят кроків завдовжки, включаючи хвіст. Незважаючи на мій страх і відразу, я кілька разів повертався до його печери та досліджував його якомога уважніше.
— Тож він був живий?
— Ні. Це вже був труп, дуже древній, але такий же збережений, як наші мумії. Його тримала надзвичайна сухість повітря, або, можливо, невідомі солі землі. Це було моє останнє відкриття, — продовжив Саменту. — Більше я не заходив у печери, але багато розмірковував. Озіріс, сказав я, створює великих істот: левів, слонів, коней... тоді як Сет народжує змію, кажана, крокодила... Чудовисько, з яким я зіткнувся, безсумнівно, є творінням Сета, і оскільки воно перевершує все, що ми знаємо під сонцем, Сет, отже, є могутнішим богом, ніж Озіріс. Потім я навернувся до культу Сета, і, прибувши до Єгипту, оселився в його храмі. Коли я розповів жерцям про своє відкриття, вони пояснили, що знають ще багато таких чудовиськ.
Саменту трошки перепочив і продовжив:
— Якщо ваша святобливість колись захоче відвідати наш храм, я покажу вам дивних і жахливих істот у гробницях: гусей з головами ящірок і крилами кажанів, ящірок, схожих на лебедів, але більших за страусів, крокодила, втричі довшого за тих, що живуть у Нілі, або жабу розміром з собаку. Це або мумії, або скелети, знайдені в печерах і збережені в наших святилищах. Люди вважають, що ми їм поклоняємося, але насправді ми лише вивчаємо їхню будову та захищаємо їх від псування.
— Я повірю тобі, коли побачу їх сам, – відповів фараон. — Але скажи мені: звідки могли взятися такі істоти?
— Мій пане, – відповів жрець, – світ, у якому ми живемо, зазнає великих змін. Навіть у самому Єгипті ми знаходимо руїни міст і храмів, похованих глибоко в землі. Був час, коли Нижній Єгипет був зайнятий рукавом моря, і Ніл протікав по всій ширині нашої долини. Ще раніше, там, де зараз знаходиться наша країна, було море. Наші предки населяли землю, яка зараз є західною пустелею. А перед тим, ще раніше, десятки тисяч років тому, не було людей, подібних до нас, а були істоти, подібні до мавп, які, проте, вміли будувати хатини, підтримувати вогнища та битися палицями та камінням. Тоді не було коней чи волів, а були слони, носороги та леви, втричі чи вчетверо більші за сучасних тварин, усі однакової форми. Все це з часом зменшилося, мій пане. Люди також минули свої славні дні. Тепер настав час, щоб нові істоти захопили світ. Я думаю, що це будуть вампіри. Людство зникає, і жодні реформи чи дії цього не змінять. Єгиптяни більше ніколи не будуватимуть пірамід. Такий порядок у світі.
— А чи було ще щось раніше? — запитав Рамзес, зворушений історією.
— До появи гігантських слонів і левів жили ще більші рептилії, які літали, плавали та ходили. Однак, до появи рептилій у цьому світі були лише равлики та риби, а до них лише рослини, але рослини такого роду, яких сьогодні вже не існує... Ще раніше земля була порожньою та безлюдною, а Дух Божий літав над водами.
— Я щось чув про це, — сказав фараон, — але не повірю, поки ти не покажеш мені мумії чудовиськ, які мають спочивати у вашому храмі.
— З дозволу вашої святобливості я завершу те, що почав, — сказав Саменту. — Так ось, коли я побачив той величезний труп у синайській печері, мене охопив страх, і кілька років я не зайшов би до жодної печери. Але коли жерці Сета пояснили мені походження таких дивних істот, мій страх зник, а цікавість посилилася. І сьогодні для мене немає приємнішого проведення часу, ніж блукати під землею та шукати стежки в темряві. З цієї причини Лабіринт не завдасть мені більше клопоту, ніж прогулянка царським садом.
— Саменту, — сказав володар, — я дуже ціную твою надлюдську мужність і мудрість. Ти розповів мені стільки цікавого, що в мене справді виникло бажання самому досліджувати печери, і, можливо, одного дня я попливу з тобою на Синай. Тим не менш, боюся, ти зможеш не впоратися з Лабіринтом, і про всяк випадок я скличу збори єгиптян, щоб вони дозволили мені користуватися скарбницею.
— Це ніколи не буде проблемою, — відповів жрець. — Але моя робота буде не менш необхідною, бо Мефрес і Херхор ніколи не погодяться передати скарби.
— І ти впевнений, що тобі все вдасться? — наполегливо запитував фараон.
— Як Єгипет Єгиптом, — переконував його Саменту, — ніколи не було людини, яка мала б стільки ресурсів, скільки я, щоб виграти цю битву, яка для мене навіть не битва, а гра. Дехто жахається темряви, яка мені подобається, і я навіть можу бачити в ній. Інші не можуть орієнтуватися між численними кімнатами та коридорами; а я роблю це з легкістю. Люди не знають секретів відкриття прихованих дверей, з якими я знайомий. Якби я мав лише те, що розрахував, я б відкрив шляхи в Лабіринті за місяць-два. Але в мене також є детальний план цих проходів і я знаю слова, які ведуть мене з кімнати в кімнату. То що ж може мене зупинити?
— І все ж, на дні твого серця лежить сумнів, бо ти чогось боїшся...
Жрець знизав плечима.
— Я нічого і нікого не боюся, — спокійно відповів він, — тільки я обережний. Я все передбачаю і навіть готовий бути спійманим.
— На тебе чекають жахливі муки! — прошепотів Рамзес.
— Жодних. Прямо з підвалу Лабіринту я відчиню двері до країни вічного світла.
— І ти не триматимеш на мене зла?
— За що? — спитав жрець. — Я йду з великою метою; я хочу зайняти місце Херхора в цьому царстві.
— Клянуся, ти його займеш!
— Це, якщо я не загину, — відповів Саменту. — А те, що на гірські вершини піднімаються через прірви, що в цій подорожі можна послизнутися та впасти — що це означає? Ти, мій пане, подбаєш про долю моїх дітей.
— Тоді йди, — сказав фараон. — Ти гідний стати моїм першим помічником.
Вранці, залишивши Абідос, Рамзес XIII поплив вгору по ріці до міст Тан-та-рен (Дендера) та Кане, які лежали майже одне навпроти одного: одне на східному, інше на західному березі Нілу.
— Що ви робите? — спитав фараон місцевих жерців.
— Нам відома, — відповів жрець, — будова небесного склепіння та рух зірок.
— Яка користь від цього комусь?
— Ми надали Єгипту значну послугу. Ми вказуємо сторони світу, за якими зводяться будівлі та риються канали. Без допомоги нашої науки кораблі, що плавають морями, не могли б відійти далеко від берегів. Нарешті, ми складаємо календар і обчислюємо майбутні небесні явища. І незабаром у нас буде затемнення...
Рамзес удав, що поглинутий своїми думками і не слухає, відвернувся і негайно пішов.
Місто Кане також кишіло фінікійськими вампірами, які з великим ентузіазмом вітали нового правителя та пропонували йому різні цінності вартістю десять талантів. Незважаючи на це, фараон ледве провів у місті день. Він отримав звістку з Фів, що шанована мумія Рамзеса XII вже перебуває в палаці в Луксорі, очікуючи поховання.
Два дні шанована мумія перебувала в храмі Амона-Ра, а потім золотий човен перевіз померлого через Ніл. Решта шляху плавно піднімалася вгору, і вид ставав дедалі чіткішим: круті пагорби, поцятковані дірками мов губка, — це були гробниці єгипетських сановників. Далі починалася похмура ущелина, що вела від гробниць сановників до царських гробниць.
Там був вхід, який вів до підземної гробниці, яку фараон будував для себе протягом свого тридцятирічного правління. Ця гробниця була справжнім палацом з покоями для володаря, родини та слуг, їдальнею, спальнею та ванною кімнатою, каплицями, присвяченими різним богам, та колодязем, на дні якого була невелика кімнатка, де мала вічно спочивати мумія фараона.
Коли похоронна колісниця зупинилася біля входу до гробниці, жерці вийняли мумію та поклали її на землю, притуливши до скелі. Тоді Рамзес XIII спалив ладан перед тілом свого батька, і цариця Нікотріс, обійнявши мумію навколо шиї, востаннє промовила:
— Я твоя сестра, твоя дружина, Нікотріс. Не покидай мене, о великий! Чи справді ти хочеш, мій добрий батько, щоб я віддалилася? А якщо я піду, ти будеш сам. І чи буде хтось з тобою? Тому я, твоя дружина, сьогодні спочину поруч з тобою!
Рамзес, зі сльозами на очах, підійшов, щоб назавжди попрощатися з матір'ю, тим часом первосвященик Херхор запалив ладан перед мумією, а Мефрес налив вина і сказав:
— Твоєму двійникові Ка ми пропонуємо ці дари, Озірісе-Мер-амен-Рамзесе, правителю Верхнього та Нижнього Єгипту!
Після цього заклинання жерці запалили смолоскипи, взяли царську мумію та поклали її назад у скриню, а разом з нею – у кам'яний саркофаг, який загалом мав людську форму. Потім, незважаючи на крики, відчай та опір скорботних, вони понесли цей величезний тягар до гробниці.
Пройшовши кілька коридорів і кімнат при світлі смолоскипів, вони зупинилися в одній, де був колодязь. Вони опустили саркофаг у цей отвір і разом з царицею пішли за ним у нижні склепіння. Там вони помістили саркофаг у вузькій кімнаті, де також чекав давно готовий саркофаг пані Нікотріс. Її труни відкрили, і вона лягла в першу, востаннє наказавши жерцям вірно служити її синові. Це було урочисто обіцяно, а потім амулети у формі скарабеїв з-під пов'язок, що огортали тіло цариці, були зняті, знявши їхню магічну силу. Ка леді Нікотріс відокремилася від зів'ялого тіла та пішла за тінню свого чоловіка. Мумія цариці замовкла та перестала рухатися, а потім жерці закрили над нею кришки трун та саркофага.
Потім вони вийшли та швидко замурували вхід до крипти, приховуючи його так, щоб найдосвідченіше око не виявило вхід до гробниці. Потім повернулися нагору та з такою ж ретельністю замурували вхід до колодязя. Все це було зроблено самими жерцями, без свідків, і так ретельно, що мумії Рамзеса XII та його дружини й донині спочивають у своєму таємничому житлі, захищені як від злодіїв, так і від цікавості сучасників. Протягом наступних тридцяти століть багато царських гробниць були осквернені, але ця залишилася недоторканою.
Рамзес XII та Нікотріс залишилися самі у своїй таємній кімнаті. Крізь маленьке віконце, заховане в скелі, проникав єдиний промінь світла, розсіюючи темряву. Замість страусового пір'я над царською парою шелестіли крила величезних кажанів. Замість музики вночі лунали завивання гієн та, зрідка, могутній крик лева, що вітав фараона в його пустельній могилі.
РОЗДІЛ XXX
Після похорону фараона Єгипет повернувся до свого звичайного розпорядку дня, а Рамзес XIII – до державних справ. У місяці Епіфі (квітень-травень) новий правитель відвідував міста за Фівами вздовж Нілу. Де б новий правитель не з'являвся, піддані зустрічали його з шаленим ентузіазмом.
Рамзес міг бути задоволений і гордий, бо жоден фараон, навіть під час свого тріумфального в'їзду, ніколи не був прийнятий так, як зараз. Тому номархи, писарі та первосвященики, бачачи безмежну відданість народу новому фараону, схилилися перед його владою та шепотіли між собою:
— Простий народ подібний до стада биків, а ми — до розсудливих та винахідливих мурах. Бики можуть легко затоптати наші мурашники. Тож шануймо нового володаря, щоб ми могли насолоджуватися добрим здоров'ям та захистити наші домівки від руйнування.
Таким чином, опір сановників, дуже сильний ще кілька місяців тому, сьогодні затих і поступився місцем безмежній смиренності. Вся аристократія, все священство впали ниць перед Рамзесом XIII. Лише Мефрес і Херхор залишилися непохитними.
Тому, коли фараон повернувся зі своєї подорожі країною, першого ж дня великий скарбник приніс йому дві несприятливі новини.
— Усі храми, — сказав він, — відмовилися позичати скарбниці та найскромніше благають Вашу Святобливість наказати повернути позичені у них суми протягом двох років.
— Розумію, — відповів правитель, — це справки святобливого Мефреса! Скільки ми їм винні?
— П'ятдесят тисяч талантів.
— Таку суму ми маємо сплатити протягом двох років! — повторив фараон, розважаючись абсурдністю. — А як ви покриваєте свої поточні витрати? — спитав він.
— Фінікійці позичають нам гроші за наказом Хірама, — відповів скарбник. — Ми вже позичили вісім тисяч талантів...
— І ви надаєте їм розписки?
— І розписки, і застави... — зітхнув скарбник. — Вони кажуть, що це проста формальність, але вони селяться в маєтках вашої святобливості та забирають у селян усе, що можуть, включаючи кров...
Сп'янілий гостинністю народу та смиренністю магнатів, фараон більше навіть не думав гніватися на Херхора та Мефреса. Час гніву минув, настав момент дії, і Рамзес того ж дня сформулював свій план.
Наступного дня він скликав своїх найбільш довірених сановників: первосвященика Шема, пророка Пентуера, фаворита Тутмозиса, та фінікійця Хірама. І коли вони зібралися, Рамзес, ігноруючи гримаси жерців при вигляді вампіра, сказав:
— Вам, мабуть, відомо, що храми вимагають, щоб я повернув кошти, які позичив у них мій вічно живий батько. Кожен борг є священним, і я з радістю спочатку поверну той, що заборгував богам. Але моя скарбниця порожня, бо податки надходять нерегулярно і зменшуються. З цієї причини я вважаю, що держава в небезпеці, і я змушений потягнутися за скарбами, що зберігаються в Лабіринті.
Два жерці неспокійно заворушилися.
— Знаю, — продовжив фараон, — що згідно з нашими священними законами, мого указу недостатньо, щоб відкрити для нас підвали Лабіринту. Але жерці там пояснили мені, що я повинен робити. Я маю скликати представників від усіх станів Єгипту, по тринадцять чоловіків від кожного, і отримати від них підтвердження моєї волі… — Фараон посміхнувся на цьому місці і закінчив: — Сьогодні я скликав вас, щоб ви допомогли мені скликати ці збори станів, і ось що я тобі наказую: ти, високоповажний Шем, обереш мені тринадцять жерців і тринадцять номархів. Ти, благочестивий Пентуер, приведеш тринадцять землеробів і тринадцять ремісників з різних номів. Тутмозис надасть тринадцять офіцерів і тринадцять вельмож, а князь Хірам, у своїй повноті, подбає про те, щоб у мене було тринадцять купців.
— Насмілюся нагадати вашій святобливості, — втрутився верховний жрець Шем, — що на цих зборах мають бути присутніми високоповажний Херхор і високоповажний Мефрес, і вони навіть зобов'язані протистояти посяганню на скарбницю в Лабіринті.
— Так, я повністю згоден! — жваво відповів фараон. — Вони викладуть свої причини, я — свої. І збори вирішать, чи може держава існувати без грошей і чи розумно хоронити скарби в підвалах, поки уряд стоїть перед банкрутством.
— Кілька сапфірів з тих, що лежать у Лабіринті, дозволять сплатити всі борги фараона фінікійцям! — сказав Хірам. — Я негайно піду до купців і скоро доставлю вам не тринадцять делегатів, а тридцять тисяч, які проголосують за наказом вашої святобливості... — з цими словами вампір пав на підлогу і попрощався з правителем.
Коли Хірам пішов, верховний жрець Шем сказав:
— Не знаю, чи було добре, що на цій раді був чужинець нижчої раси.
— Він мусив бути! — вигукнув фараон. — Бо він не лише має великий вплив на наших купців, але, що важливіше, сьогодні забезпечує нас грошима. Ніхто інший!
Запала тиша, якою скористався Пентуер, сказавши:
— Якщо ваша святобливість дозволить, я негайно піду на збори землеробів та ремісників. Усі вони проголосують за нашого пана, але з-поміж натовпу мають бути обрані наймудріші.
Він попрощався з фараоном і пішов.
— А ти, Тутмозис? — спитав Рамзес.
— Пане мій, — сказав його улюбленець, — я так впевнений у твоїй знатності та війську, що замість того, щоб говорити про них, наважуюсь звернутися до тебе з власним проханням...
— Тобі потрібні гроші?
— Зовсім ні. Я хочу одружитися...
— Одружитися з тобою?! — вигукнув фараон. — Яка ж жінка заслужила таке щастя від богів?
— Це прекрасна Хеброн, дочка найвидатнішого фіванського номарха, Інтефа... — відповів Тутмозис.
Фараон поплескав його по плечу.
— Ну... ну! — сказав він. — Я завтра піду до Інтефу, і, клянусь богами, вірю, що організую для тебе весілля протягом кількох днів. А тепер ти можеш вирушити до своєї Хеброн.
Залишившись лише з Шемом, його святобливість спитав:
— У тебе похмурий вигляд. Ти сумніваєшся, що знайдуться тринадцять жерців, готових виконати мої накази...
— Впевнений, — відповів Шем, — що майже всі жерці та номархи зроблять усе необхідне для щастя Єгипту та задоволення вашої святобливості. Однак не забувай, пане, що коли справа дійде до скарбниці Лабіринту, остаточне рішення прийме бог Амон...
— Статуя Амона у Фівах?
— Так.
Фараон зневажливо махнув рукою.
— Амон, — сказав він, — це Херхор і Мефрес... І я знаю, що вони не погодяться, але я не маю наміру жертвувати державою заради впертості двох чоловіків.
— Ваша святобливість помиляється, — серйозно відповів Шем. — Це правда, що дуже часто статуї богів роблять те, чого хочуть їхні первосвященики, але... не завжди! У наших храмах, пане, іноді трапляються надзвичайні та таємничі речі... Статуї богів іноді роблять і говорять все, що самі побажають.
— У такому разі я спокійний, — перебив його фараон. — Боги знають стан держави та читають моє серце... Я хочу, щоб Єгипет був щасливим, і оскільки це єдина мета, до якої я прагну, жоден мудрий і добрий бог не може втручатися.
— Нехай слова вашої святобливості збудуться, — прошепотів первосвященик.
— У тебе є щось, що мені сказати, — сказав Рамзес, бачачи, що його релігійний заступник вагається прощатися.
— Так, пане. Я маю обов'язок нагадати вам, що кожен фараон, одразу після приходу до влади та поховання свого попередника, повинен розглянути можливість зведення двох будівель: гробниці для себе та храму для богів.
— Саме так! — вигукнув пан. — Я часто думав про це, але, не маючи грошей, я не поспішаю видавати ці накази. Бо ти ж розумієш, — жваво додав він, — що якщо я щось збудую, то це буде щось грандіозне, щось таке, що змусить Єгипет не скоро забути мене.
— Ти хочеш піраміду, ваша святобливість?
— Ні. Я не збудую піраміду більшу за піраміду Хуфу, ані храм більший за храм Амона у Фівах. Моя держава надто слабка, щоб братися за такі величезні роботи. Тому я мушу створити щось зовсім нове, бо кажу вам, наші будівлі мені вже набридли. Усі вони схожі одна на одну і відрізняються одна від одної, мабуть, лише розмірами, як дорослий і дитина.
— То що? — спитав здивований первосвященик.
— Я говорив про це з греком Діоном, який є нашим найвидатнішим архітектором, і він схвалив мій план, — продовжив фараон. — Що ж, для своєї гробниці я хочу збудувати круглу вежу із зовнішніми сходами, як та, що у Вавилоні. Я також збудую храм не для Озіріса чи Ізіди, а для Єдиного Бога, в якого вірять усі: єгиптяни, халдеї, фінікійці та євреї, щоб тісніше прив’язати ці народи до мого царства. Я хочу, щоб цей храм був схожий на палац царя Ассара, модель якого Саргон приніс моєму батькові...
Первосвященик похитав головою.
— Це великі наміри, мій пане, — відповів він, — але їх неможливо здійснити. У нас основною формою кожної будівлі є усічена піраміда, найміцніша з усіх форм, так само як Єгипет є найміцнішою з усіх держав. Гордий і безрозсудний ассирієць складає куби один на один і будує багатоповерхову будівлю, під вагою якої зрушується земля. Смиренний і розсудливий єгиптянин, навпаки, ставить свої усічені піраміди одну за одною. Таким чином, у нас ніщо не висить у повітрі, а кожна частина будівлі спирається на землю. Звідси випливає, що наші будівлі довгі та вічні, тоді як ассирійські високі та крихкі, як і їхня держава, яка сьогодні швидко піднімається, і через кілька століть залишаться лише руїни. Ассирієць — гучний хвалько, тому він виставляє напоказ у своїх будівлях усе: колони, картини та скульптури. Скромний єгиптянин, навпаки, ховає свої найкрасивіші скульптури та колони всередині своїх храмів, як мудрець, який ховає високі думки, почуття та бажання глибоко в серці, але не прикрашає ними свої груди та спину. З у нас все прекрасне приховане; у них все робиться для показухи. Ассирієць, якби міг, розрізав би собі шлунок, щоб показати світові, які шляхетні і рідкі страви він їсть... Чи ви тоді, пане, — підсумував первосвященик, — мали б вистачити сміливості звести тут ассирійські будівлі, наслідувати націю, яку Єгипет ненавидить і зневажає?
— Це не так, — відповів Рамзес. — Але я прагну побачити фінікійські вежі на Нілі...
РОЗДІЛ XXXI
Тим часом Пентуер прямував до Нижнього Єгипту, з одного боку, щоб знайти тринадцять делегатів від селян та ремісників для фараона, а з іншого — щоб заохотити трудящих вимагати допомоги, обіцяної новим правителем. Він глибоко вірив, що найбільша потреба для Єгипту — це усунення несправедливостей та зловживань, яких зазнають трударі.
Тим не менш, Пентуер був жерцем, і він не тільки не бажав падіння свого класу, але й навіть не хотів розривати зв'язки, що пов'язували його з ним. Тож, щоб засвідчити свою вірність, він пішов до Херхора попрощатися.
Колись могутній сановник зустрів його з посмішкою.
— Рідкісний гість! — вигукнув хазяїн. — Відколи ти став радником його святобливості, ти мені не показувався. Щоправда, ти не єдиний... Але що б не сталося, я не забуду твоїх послуг, навіть якщо ти ще більше мене уникатимеш.
— Я найменший з радників нашого пана, але я не уникаю вашого достоїнства, чиїй милості я завдячую тим, ким я є сьогодні, — відповів Пентуер.
— Знаю, знаю! — перебив його Херхор. — Ти ж не прийняв високу посаду, щоб не працювати над руйнацією храмів.
Пентуер, не бажаючи обговорювати такі делікатні питання, розповів Херхору, чому він їде до Нижнього Єгипту.
— І справді, — відповів на це Херхор, — нехай Рамзес XIII скличе збори всіх станів. Він має на це право. Але ти не питаєш, чи це не зашкодить нам, духовенству?
Пентуер здивувався.
— Але ж ви самі робите великі поступки селянам, які належать до храмів! — вигукнув він. — До речі, у мене є ваш дозвіл...
— Я нічого не маю проти поступок для простого народу! — запевнив його Херхор. — Просто я переконаний, що Рамзес нічого для народу не зробить. Він відкрив нові військові школи, збільшив кількість полків, озброїв всю націю, обіцяв вільні дні простому народу. Але як він цього досягне?! Ви думаєте, що він править. Я правлю, я все ще правлю, я, якого він вигнав від себе! Я відповідальний за зменшення податкових надходжень сьогодні, але я також запобігаю селянському повстанню, яке вже спалахнуло б. Я стежу за тим, щоб роботи на каналах, дамбах і дорогах не були покинуті. Зрештою, я вже двічі завадив Ассирії оголосити нам війну, яку цей божевільний провокує своїми військовими декретами.
— А перемога на Содових озерах? — спитав Пентуер.
— Я дарую йому енергію та військові знання, — відповів Херхор. — Він знає одне. Але скажіть мені: чи виграв би він битву на Содових озерах, якби не твоя допомога та допомога інших жерців?
— То де ж закінчиться ваша ненависть?
— Ненависть…! — повторив священик-військовий міністр. — Як я можу ненавидіти юнака, якого мисливці загнали в кут, як оленя в яру, і який все ще відкидає того, хто міг би його врятувати?!
— Отже, ви хочете врятувати нашого пана, ваша святобливість?
— Я не такий невблаганний, як Мефрес. Я все ще прагну угоди з Рамзесом і його шлюбу з моєю дочкою!
— І щоб ваше достоїнство зробилося його наступником! — вибухнув Пентуер.
— Ти став дивно нерозумним, Пентуере, — відповів Херхор, знизуючи плечима, — оскільки сам займаєшся політикою. Звичайно, якби фараон пішов, я був би зобов'язаний стати ним, як верховний жрець Амона з Фів і голова верховної ради жерців. Але яка мені з цього користь? Хіба я не мав більше влади, ніж фараони, протягом десятка чи близько того років? Чи не роблю я сьогодні, вигнаний військовий міністр, у державі те, що вважаю за потрібне? Ті ж самі верховні жерці, скарбники, судді, номархи і навіть генерали, які тепер уникають мене, зрештою, повинні виконувати кожен таємний наказ верховної ради, що має мою печатку. Чи є в Єгипті людина, яка не виконала б таких наказів? Чи наважилися б ви самі їм протистояти?
Пентуер опустив голову. Якщо найвища, таємна рада жерців залишиться при владі, незважаючи на смерть Рамзеса XII, то Рамзес XIII повинен або підкоритися їй, або зіткнутися з нею в боротьбі не на життя, а на смерть. Фараон мав за собою весь народ, все військо, багатьох жерців і більшість цивільних сановників. Рада мала кілька тисяч прихильників, власні скарби та неймовірно розумну організацію. Результат такої боротьби був дуже сумнівним.
— Отже, ви вирішили знищити фараона... — прошепотів Пентуер.
— Зовсім ні. Ми лише хочемо врятувати державу. З Рамзесом чи без нього. Я бачу далеко за межі дурної громадянської війни за скарби Лабіринту та фінікійські борги. Єгипетський народ виснажується, але це стосується не лише єгиптян, а й усіх людей. Хоча, можливо, варвари менш помітно постраждали, вони все ще зберігають певну енергію, але вони також втратять її через кілька поколінь. Що ж тоді, Пентуере? Чи залишимо ми світ смердючій нежиті чи вампірам? Ні! Ми повинні створити нову, сильну расу, яка збереже спадщину мудрості поколінь. Ми готувалися до цього десятиліттями, а тепер цей геній оточує себе вампірами та намагається зірвати наші плани!
— Можливо, ви обійшлися з ним надто жорстоко, тому він прийняв допомогу фінікійців.
— Його батько діяв похожим чином, — відповів Херхор. — Але ми поклали цьому край! Рамзес XII також розпочав своє правління з невігластва та свавілля, але коли у нього закінчилися гроші, а його найпалкіші прихильники почали зневажати його, він звернувся до богів. Він оточив себе жерцями та навчався у них. Насправді, він навіть одружився з дочкою первосвященика Аменхотепа. А через дванадцять років він сам став первосвящеником, не тільки благочестивим, але й високоосвіченим. Він дозволив нам експериментувати з плодами цариць і не забороняв, хоча перші експерименти були невдалими, і королеви завжди гинули. Зрештою, однак, нам вдалося поєднати кров людини, лева та бика в ідеальних пропорціях і створити царевича Рамзеса, але це була лише половина справи. Ми також створили найбільш сприятливу матір для його майбутніх дітей…
— Доньку вашої святобливості?
— Так, Пентуер! У її випадку ми поєднали людську та бджолину кров. Точніше, ми створили наполовину жінку, наполовину королеву бджіл…
Молодший жрець зблід від цієї таємниці. Досі він знав лише те, що дочка Херхора не була особливо красивою і не могла самостійно пересуватися. Вона жила в недоступній кімнаті в храмі Амона, яку ніколи не покидала її.
— І Рамзес XIII мав би одружитися з нею? — спитав Пентуер. — Чи бачив наш володар… свою наречену…
— Він бачив її молодим царевичем, — Херхор стиснув губи. — Можливо, трохи зарано… ну…
— І що він сказав?
— Нічого. Його знудило, коли він її побачив... Тільки потім, через свою матір, він сказав мені, що ніколи не зможе доторкнутися до цієї істоти... Цариця не була надто наполегливою, і, мабуть, вона також не була в захваті від вигляду своєї майбутньої невістки, але це безглузді примхи! Рамзесу не потрібно бути з дружиною щоночі. Йому потрібно лише раз перебороти себе, повестися як чоловік і запліднити мою дочку. Лише раз!
— Якщо його святобливість відчуває таку огиду, можливо, є якийсь інший спосіб передати життєву силу фараона молодій пані?...
— Цього не може бути. Шлюб має бути законним, а потомство правовитим.
— Напевно, небагато потомства можна очікувати від одного союзу між царським подружжям...
— Ти нічого не розумієш, Пентуер! — роздратовано сказав Херхор. — Як тільки моя дочка завагітніє, вона народжуватиме нескінченно, як бджолина матка. Протягом трьох років після їхнього весілля я очікую дві тисячі онуків, які подорослішають протягом наступних трьох років.
— Що тоді?
— Мої онуки виглядатимуть як люди та схрещуватимуться з людьми, але насправді вони стануть могутньою новою расою напівбогів. Через п'ять років народиться достатньо хлопчиків, щоб одружитися з усіма дочками єгипетських писарів, номархів та жерців, і достатньо дівчат, щоб одружитися з усіма їхніми синами. Для будь-якого вельможі буде великою честю приєднатися до родини фараона! Таким чином, протягом десяти років народиться та подорослішає друге покоління нащадків моєї дочки, і вся єгипетська аристократія стане расою напівбогів. Ось чому мені потрібні були ці десять років миру з Ассирією будь-якою ціною, розумієш?
— А як щодо єгипетського народу, ваша святобливість? — спитав шокований Пентуер.
— Твій улюблений народ отримає від цього велику користь. Він буде звільнений від вампірів, і ми зменшимо йому податки на дві третини.
— Як це можливо?!
— Рада нових єгипетських правителів не потребуватиме звичайної людської їжі. Вони не їстимуть зерна чи м’яса, не питимуть вина чи пива.
— Що ж вони їстимуть?
— Однієї чашки напою, подібного до ферментованого меду, раз на десять днів буде достатньо. Ми легко виробимо необхідну кількість у наших храмах. Решту потреб задовольнять знижені податки. Це майбутнє, яке первосвященики уявляли для Єгипту, і я щиро раджу його святобливості не стояти нам на заваді.
— А якщо фараон не дослухається до цієї поради? — спитав Пентуер.
— Тоді ми обійдемося без нього, — сказав на це Херхор. — Але поставимо на своєму, як не в цьому, то в наступному поколінні. Жрецький стан в Єгипті є терплячим…
Він помовчав, після чого продовжив:
— Послухай мене, Пентуер. Я знаю не тільки те, що він робить, але й те, про що думає цей твій фараон. Він ще навіть не коронувався, тож він для нас ніщо. Я знаю, що він хоче зробити жерців своїми слугами, а себе єдиним володарем Єгипту. Однак такий план — дурість, навіть зрадницький. Не фараони, як ти добре знаєш, створили Єгипет, а боги та жерці. Не фараони визначили підйоми Нілу та регулювали його розливи. Не фараони навчили людей сіяти, збирати врожай чи розводити худобу. Не фараони зцілюють хвороби мешканців та стежать за безпекою держави від зовнішніх ворогів. Тому тепер жерці здійснять нове велике діло. Одне з багатьох... Таким є, Пентуер, порядок речей у цій країні. Що було б, скажи мені сам, якби наше достойне священство покинуло державу на милість фараонів?» Зрештою, наймудріші з них мають за плечима лише кілька десятиліть досвіду. Жрецтво ж навчалося та вчилося десятки тисяч років… Наймогутніший правитель має одну пару очей і рук, тоді як ми маємо тисячі очей і рук у всіх номах і чужих землях… Тож чи можна порівнювати дії фараона з нашими? І у разі розбіжностей у думках, хто має поступитися: ми чи він? Ти ж добре знаєш, що це фараон! Якщо Рамзес не схаменеться, ми струсимо його з себе, як надокучливу комаху, і розчавимо! Ми вже знаємо, що потрібно зробити, щоб народився ще один хлопчик, як він, а потім терпляче чекатимемо, поки він виросте.
— І що мені тепер робити? — спитав спустошений Пентуер.
— Роби так, як вам каже цей юнак, аби тільки не зраджувати священні таємниці. А решту залиш на час. Я щиро бажаю, щоб юнак на ім'я Рамзес XIII схаменувся та став шановним батьком нової, могутньої раси, перед якою буде тремтіти світ, обожнюваний усіма своїми потомками… Підозрюю, що він би вже зробив це, якби не зв'язався з огидними зрадниками, над якими висить рука богів.
Пентуер попрощався з первосвящеником, сповнений сумних передчуттів. Однак його дух залишався сильним, знаючи, що все, чого він досяг сьогодні для покращення життя народу, залишиться, навіть якщо фараон схилиться перед владою жерців.
У найгірші часи, подумав він про себе, ми повинні робити те, що можемо і що повинні. Одного дня стосунки покращаться, і нинішній посів принесе плоди. Проте він вирішив заспокоїти нетерплячих, щоб вони не посилювали бід фараона. Він негайно вирушив до Нижнього Єгипту, шукаючи по дорозі найрозумніших селян та ремісників, з-поміж яких можна було б обрати делегатів на збори, скликані Рамзесом XIII.
Скрізь на своєму шляху він зустрічав ознаки крайнього занепокоєння. Як селяни, так і ремісники вимагали надання їм сьомого дня відпочинку та оплати за всі громадські роботи, як було і раніше. Лише застереження жерців різних храмів допомогли запобігти загальному повстанню або, принаймні, забезпечити безперебійне продовження робіт.
Водночас Пентуера вразили кілька нових явищ, яких він не помічав місяць тому. По-перше, люди розділилися на дві партії. Одні були прихильниками фараона та ворогами жерців, інші піднімалися проти вампірів. Одні стверджували, що жерці повинні передати скарби Лабіринту фараону, а інші шепотіли, що фараон надмірно захищає кровососів та інших іноземців.
Однак найдивніша чутка, що походила з невідомого джерела, полягала в тому, що Рамзес XIII виявляв ознаки божевілля, як і його повалений зведений брат та старший брат, які поводили себе мов тварини. Ця чутка поширювалася жерцями, писарями та навіть селянами. Пентуер здогадався, що це пішло від Мефреса, який поклявся знищити Рамзеса і сунув вперед, нехтуючи навіть думкою Херхора.
Щоб відновити самовладання та зібратися з думками, посланець фараона вирушив на північ, де на краю пісків стояв невеликий храм Нут, богині неба. Там жив старий жрець Менес, найвидатніший єгипетський спостерігач за зірками та інженер. Він жив бідно та самотньо у своєму храмі, вивчаючи зірки вночі та працюючи на своїх дивних інструментах вдень.
Пентуер не був тут кілька років, і його вразила спустошення та бідність, які він знайшов. Цегляна стіна руйнувалась, дерева в саду були всохлі, а по дворі блукали лише худа коза та кілька курей.
Біля храму нікого не було. Тільки коли Пентуер почав кричати, з пілону спустився старий. Він був босоніж, у брудній шапці, як у селянина, з ганчір'яною пов'язкою навколо талії, а на спині мав шкіру пантери, хутро на якій повністю зникло. Незважаючи на це, його постава була гідною, а обличчя сповнене розсудливості. Він гостро подивився на гостя і сказав:
— Або мені здається, або ти Пентуер.
— Це так, — відповів новоприбулий і тепло обійняв старого.
— Хо!... Хо!... — вигукнув Менес. — Бачу, як ти змінився на благородних підлогах. Твоя шкіра гладенька, твої руки біліші, а на шиї золотий ланцюжок. Богиня небесного океану, мати Нут, мабуть, довго чекала на таку прикрасу!
Пентуер хотів зняти ланцюжок, але Менес зупинив його посмішкою.
— Заспокойся! — сказав він. — Якби ти знав, які коштовності ми маємо на небі, ти б не так поспішав пропонувати золото… Ти що, прийшов, щоб оселитися зі мною?
Пентуер похитав головою.
— Ні, — відповів він. — Я прийшов лише поклонитися тобі, божественний учителю.
— А потім назад до двору? — засміявся старий. — О, ви, ви, ви…! Якби ви знали, що втрачаєте, відмовившись від мудрості заради палаців, ви були б найсумнішими з людей.
— Ти сам, учителю?
— Як пальма в пустелі.
— І тобі не шкода?
— Мені?… — вигукнув Менес. — За той час, що ми не бачилися, я вирвав у богів кілька таємниць, яких не віддав би й за обидві єгипетські корони. Рік тому я завершив вимірювання та розрахунки, що стосуються зоряного руху Землі».
— Що це означає?
Менес озирнувся навколо та знизив голос.
— Я відкрив одну річ, якої ви і справді будете лякатися... Але не кажи цього жодній негідній людині. Знай, у місяці Паофі (тобто липні-серпні) у нас буде затемнення сонця. День перетвориться на ніч... І нехай я помру з голоду, якщо промахнувся з відліком хоча б на двадцяту частину години!
— І це станеться у нас? — спитав Пентуер. — У Єгипті?
— Як я вже казав. Я написав про це фараонові, думаючи, що натомість він принесе якусь жертву для нашого занедбаного храму. Але він, прочитавши листа, висміяв мене і наказав моєму посланцю занести цю новину до Херхора...
— А Херхор?
— Дав нам тридцять мір ячменю. Він єдиний в Єгипті поважає мудрість, але молодий фараон безрозсудний. Він невіглас і пихата людина.
— Ти сердишся, отче?
— Я не гніваюся, але шкодую. Двадцять років тому нас було п'ятеро в цьому храмі, ми працювали над відкриттям нових таємниць. Сьогодні я один, і, клянусь богами! Я не можу знайти не лише наступника, але й навіть людину, яка б мене зрозуміла.
— Звичайно, отче, я б залишився тут до смерті, щоб пізнати ваші божественні ідеї, — сказав Пентуер. — Але скажи мені, чи можу я закритися в храмі сьогодні, коли на кону стоїть доля держави, щастя простого народу, і коли моя участь у цьому...
— Чи вплине це на долю держави та кількох мільйонів людей?» — глузливо перебив його Менес. — О, ви, дорослі діти в митрах і ланцюгах посадовців! Народ не раз вже мав свій сьомий день відпочинку та землі, лише щоб потім її втратити... О, якби тільки це могло змінитися! Скільки династій і жерців пройшло через Єгипет за тридцять тисяч років, скільки міст і храмів перетворилося на руїни, навіть нові шари землі виросли над ними... Все змінилося, крім того, що два плюс два становить чотири, що трикутник — це половина прямокутника, і що місяць може закрити сонце. У швидкоплинному світі лише мудрість триває і залишається. Горе тому, хто покидає вічне заради речей, що минають, як хмари! Його серце ніколи не знатиме спокою, а його розум гойдатиметься, як човен на вітрі!
Пентуер провів кілька днів у храмі божественної Нут. Разом з Менесом він дивився на зірки та стежив за розрахунками, що передбачали майбутнє сонячне затемнення. Він захоплювався бідністю та геніальністю свого вчителя.
РОЗДІЛ XXXII
Поки Пентуер подорожував державою, обираючи делегатів, Рамзес XIII одружував свого улюбленця Тутмозиса у Фівах. Спочатку правитель двох світів, оточений пишною свитою, на золотій колісниці приїхав до палацу найвидатнішого Антефа, номарха Фів.
— Я знаю, шановний Антефе, що так само, як ваші шановні предки живуть у найгарніших гробницях, так і ви, їхній нащадок, є найвидатнішим серед номархів Єгипту. Ти також, мабуть, знаєш, що на моєму дворі та в армії, а також у моєму царському серці перше місце посідає мій улюбленець і командир варти Тутмозис. За словами мудреців, багата людина чинить неправильно, якщо не вставляє найдорожчого коштовного каменю в найгарніший перстень». А оскільки ваша родина, Антефе, є найдорожчою для мене, а Тутмозис є найулюбленішим, я вирішив об'єднати вас. Що легко може статися, якщо ваша дочка, прекрасна та мудра Хеброн, візьме Тутмоса за чоловіка.
На це видатний Антеф відповів:
— Ваша святобливість, володарю живого та західного світу! Як увесь Єгипет і все, що в ньому, належить тобі, так і цей дім і всі його мешканці є вашою власністю. Оскільки ти в глибині серці бажаєш, щоб моя дочка Хеброн стала дружиною вашого любимого Тутмозиса, то нехай так і буде. Але ходімо і запитаємо мою дочку.
— Добре! — невдовзі сказала Хеброн. — Я згодна на шлюб з Тутмозисом!
Наречена була справді красивою і справляла враження досвідченої в питаннях сексу, що не було незвичним у Єгипті. Рамзес швидко помітив, що Хеброн не звертала уваги на свого майбутнього чоловіка, а натомість посилала виразні погляди в його бік, фараона.
І це також не було несподіванкою в Єгипті.
Коли гості сіли за столи, заграла музика, а танцюристи почали передавати гостям вино та квіти, Рамзес сказав:
— Чим довше я дивлюся на тебе, Хеброн, тим більше я вражений. Якби сюди увійшов чужинець, він би подумав, що ти богиня чи верховна жриця, але ніяк не щаслива наречена.
— Помиляєшся, мій пане, – відповіла та. — В цю мить я щаслива, але не з причини того, що я наречена.
— Як таке може бути?… — перебив фараон.
— Шлюб мене не спокушає, і я б точно воліла стати верховною жрицею Ізіди, а не дружиною…
— То чому ж ти виходиш заміж?
— Я роблю це для свого батька, який відчайдушно хоче мати спадкоємця своєї слави… Головним чином тому, що ти цього хочеш, пане… — І вона додала тихіше, щоб почув лише Рамзес: — …щоб бути ближче до вашої святобливості…
Тутмозиса також, як фараонові самому було добре відомо, набагато більше цікавило посаг Хеброн, ніж її жіночі чари. Улюбленець Рамзеса не мав наміру змінювати свій нинішній спосіб життя після весілля.
Церемонія одруження відбулася через три дні. До палацу Інтефа прибули верховні жерці Херхор і Мефрес, номархи сусідніх провінцій та найвищі сановники міста Фіви. Тутмозис прибув пізніше на своїй колісниці в супроводі офіцерів гвардії, і, нарешті, його святобливість Рамзес XIII. Пана супроводжували великий писар, начальник лучників, начальник кінноти, великий суддя, великий скарбник, верховний жрець Шем та генерали-ад'ютанти.
Коли це величне зібрання прибуло до зали предків в будинку найдостойнішого Інтефа, Хеброн з'явилася в білому одязі в супроводі великої свити друзів та служниць. Потім її батько, спаливши ладан перед статуєю Амона, статуєю свого батька, та перед Рамзесом XIII, який сидів на підвищенні, оголосив, що звільняє свою дочку Хеброн з-під опіки та пропонує їй посаг. Він вручив їй золоту скриньку, в якій знаходився відповідний документ, написаний на папірусі перед судом.
Після короткого відпочинку наречена сіла на дорогі ноші, які несли вісім провінційних чиновників. Музики та співаки йшли попереду неї, сановники оточили ноші, а за ними йшов великий натовп людей. Наречений і наречена разом зі своєю пишною свитою пройшли алеєю сфінксів до королівського палацу. Натовпи людей і воїнів зустрічали їх вигуками, кидаючи квіти вздовж путі.
Раніше Тутмозис жив у фараона, але в день весілля його володар подарував йому прекрасний палац глибоко в садах, оточений лісом з інжиру, мирту і баобабів, де молода пара могла проводити свої щасливі дні, прихована від очей, ніби відрізана від світу. У цьому тихому куточку люди з'являлися так рідко, що навіть птахи не тікали від них.
Як тільки молодята та гості прибули до свого нового дому, відбулася остання весільна церемонія.
Тутмозис взяв Хеброн за руку і підвів її до вогню, що горів перед статуєю Ізіди. Потім Мефрес вилив ложку святої води на голову нареченої, Хеброн торкнулася вогню рукою, і Тутмозис поділився з нею шматочком хліба та надягнув їй на палець свій перстень, означаючи, що тепер вона господиня маєтку нареченого, слуг, отар та рабів.
Тим часом жерці співали весільні гімни та обнесли статую божественної Ізіди по всьому будинку. Жриці виконували священні танці. День завершився видовищами та великим бенкетом, під час нього всі помітили, що Хеброн все ще з фараоном, тоді як Тутмозис тримався від неї на відстані та пропонував гостям лише частування.
Коли зірки згасли, святобливий Херхор покинув весільний бенкет, а невдовзі після цього кілька найвищих сановників зникли. На світанку в підвалі храму Амона зібралися такі шановні постаті: первосвященики Херхор, Мефрес та Ментезуфіс, верховний суддя Фів, та голови номів Абс, Хорті та Емсух.
Ментезуфіс оглянув товсті колони, зачинив двері та погасив світло, залишивши горіти лише одну лампу перед статуєю Гора в нижній кімнаті. Сановники сиділи на трьох кам'яних лавках, і номарх Абсу сказав:
— Якби мені наказали визначити характер його святобливості Рамзеса XIII, я б справді не зміг цього зробити.
— Він божевільний! — вставив Мефрес.
— Чи божевільний, я не знаю, — сказав Херхор. — У будь-якому разі, дуже небезпечна людина. Ассирія вже двічі нагадувала нам про остаточний договір, а сьогодні, як я чув, вони починають турбуватися про озброєння Єгипту.
— Це не має значення, — сказав Мефрес. — Бо найгіршим є те, що ця нечестива людина насправді має намір осквернити скарби Лабіринту!
— А я вважаю, — сказав номарх Емсуха, — що обіцянки, дані селянам, ще гірші. Доходи держави, і наші, будуть значно підірвані, якщо простий народ почне відпочивати кожного сьомого дня. А якщо фараон надасть їм землю…
— А він готовий це зробити, — прошепотів верховний суддя.
— Чи готовий він…? — спитав номарх Хорті. — Мені здається, що він хоче лише грошей. Тож якби ми віддали йому частину скарбів Лабіринту…
— Це неможливо! — перебив його Херхор. — Державі нічого не загрожує, лише фараону, і це ще не все, що має значення. По-друге, як гребля міцна, доки її не пронизує єдиний струмінь води, так і Лабіринт повний, доки ми не виймемо з нього перший злиток золота. Після цього все піде… Зрештою, кого ми збагатимо скарбами богів і держави…? Юнака, який відкрито зневажає віру, принижує жерців і підбурює народ. Хіба він не гірший за Ассара? Бо той справжній варвар, але він не завдає нам шкоди.
— Фараону непристойно так відкрито залицятися до дружини свого фаворита в день їхнього весілля… — задумливо відізвався верховний суддя.
— Сама Хеброн провокує його! — сказав номарх Хорті.
— Кожна жінка приваблює чоловіків, — відповів номарх Емсуха. — Але чоловікові дано розум, щоб він не грішив…
— Хіба фараон не є чоловіком усіх жінок у Єгипті? — прошепотів номарх Абса. — Гріхи, зрештою, належать осуду богів, а нас хвилює лише держава.
— Небезпечно! Небезпечно… — сказав номарх Емсуха, хитаючи руками та головою. — Немає сумнівів, що простий народ вже зухвалий і будь-якої миті повстане. І тоді жоден первосвященик чи номарх не буде впевнений не лише у владі та багатстві, а навіть у житті!
— На бунт в мене є спосіб, — втрутився Херхор.
— Божевільний! Божевільний… — вперто повторив Мефрес. — Його старший зведений брат вже вдає з себе мавпу та п'є з парашитами, і Рамзес почне це робити будь-якої миті.
— Святий Мефрес виявляє до нього милосердя, — твердо сказав Херхор, — вважаючи його божевільним. Інакше нам довелося б вважати фараона зрадником...
Присутні тривожно заворушилася.
— Так, людина на ім'я Рамзес XIII — зрадник, бо він не лише обирає шпигунів і злодіїв, щоб вони розкрили шлях до скарбів Лабіринту, але й не лише відмовляється від договору з Ассирією, якого Єгипет відчайдушно потребує...
— Серйозні звинувачення! — сказав суддя.
— Але також, послухайте мене! Він укладає угоду з мерзенними фінікійцями, щоб прокопати канал між Червоним і Середземним морем. Цей канал становить найбільшу загрозу для Єгипту, бо нашу землю може миттєво затопити! Йдеться вже не про скарби Лабіринту, а про наші храми, будинки, поля, шість мільйонів нерозумних, але невинних людей, і, зрештою, про наші життя та життя наших дітей!
— Якщо це так... — зітхнув номарх Хорті.
— Я та достойний Мефрес ручаємося за це, і що ця єдина людина накопичила в своїх руках такі небезпеки, які ніколи раніше не загрожували Єгипту. Тому ми зібрали вас, шановні мужі, скориставшись весільними урочистостями, щоб вигадати засоби порятунку... Але ми повинні діяти швидко, бо наміри цієї людини мчать вперед, мов пустельний вітер, і нехай вони нас не засиплють!
На мить у темній кімнаті запанувала тиша.
— Яку пораду ми можемо дати? — сказав номарх Емсуха. — Ми живемо в номах, далеко від двору, і, зрештою, ми не тільки не знаємо намірів цього божевільного, але ми навіть не підозрювали про них, ми ледве віримо їм... Тому я вважаю, що найкраще залишити цю справу вам, достойні Херхор та Мефрес. Ви виявили хворобу, тепер вигадайте ліки та застосуйте їх. А якщо вас турбує величезність відповідальності, оберіть найвищого суддю, щоб він вам допоміг...
— Так! Так! Він говорить вірно! — підтвердили обурені сановники.
Ментезуфіс запалив смолоскип і поклав на стіл перед статуєю бога папірус, на якому був написаний акт, у якому зазначалося, що перед обличчям небезпек, що загрожували державі, влада таємної ради переходить до рук Херхора, якому допомагають Мефрес і найвищий суддя. Цей акт, засвідчений підписами присутніх сановників, був запечатаний у скриньці та захований у таємному місці під вівтарем.
Крім того, кожен із семи учасників під присягою зобов'язався виконувати всі накази Херхора та залучити до змови десять сановників. Херхор, у свою чергу, пообіцяв надати їм докази того, що Ассирія наполягає на договорі, що фараон не бажає його підписувати, що він веде переговори з фінікійцями про будівництво каналу та що він підступно намагається отримати доступ до Лабіринту.
— Моє життя та честь у ваших руках! — підсумував Херхор. — Якщо те, що я сказав, неправда, ви засудите мене до смерті, а моє тіло — до спалення.
Тепер ніхто не сумнівався, що первосвященик говорив правду. Бо жоден єгиптянин не піддав би своє тіло спаленню, тобто знищенню власної душі.
Кілька днів після весілля Тутмозис провів з Хеброн в товаристві його святобливості у подарованому йому палаці. Але замість того, щоб радіти своїй молодій дружині, він щовечора повертався до вартових казарм, де в супроводі офіцерів та танцівниць весело проводив ночі.
Через п'ять днів Тутмозис прийшов до фараона та оголосив, що може відновити свою службу. Відповідно, він відвідував свою дружину лише за сонячного світла, а вночі вартував у кімнаті свого пана.
Одного вечора фараон сказав йому:
— В цьому палаці так багато куточків для шпигунства та підслуховування, що кожна моя дія контролюється. Таким чином, — продовжив він, — я не можу нікого приймати у своїй присутності, але мушу залишити палац і порадитися зі своїми слугами в безпечному місці...
— Чи варто мені слідувати за вашою святобливістю? — спитав Тутмозис, побачивши, що фараон шукає свій плащ.
— Ні. Ти мусиш залишитися тут і переконатися, що ніхто не зайде до моєї кімнати. І не впускай нікого, навіть якщо це тіні моєї матері та мого вічно живого батька... Ти скажеш, що я сплю і що не хочу нікого бачити.
— Буде так, як ти сказав, — відповів Тутмозис, надягаючи на свого пана плащ з капюшоном.
Потім він вимкнув світло в спальні, і фараон вийшов бічними коридорами.
Опинившись у саду, Рамзес зупинився та уважно оглянув околиці. Потім, очевидно, усвідомивши своє місцезнаходження, швидко пішов до палацу, який був дарунком Тутмозису. Після п'ятнадцяти хвилин блукання звивистими стежками фараон опинився біля альтанки, захованої в заростях. Йому здалося, що він почув шелест, і тихо спитав:
— Хеброн?...
До нього підбігла постать, також одягнена в темний плащ. Вона підбігла до Рамзеса та обвила його шию, шепочучи:
— Це ти, пане?... Це ти? Як довго я чекала...
Фараон відчув, як вона вислизає з його обіймів, підняв її на руки та відніс до альтанки. Відтоді Тутмозис уникав фараона і не смів дивитися йому в очі. Оскільки Рамзес також був дещо стурбований, здавалося, що їхні сердечні стосунки охололи.
РОЗДІЛ XXXIII
На початку місяця Паофі (липень-серпень) його святобливість та двір переїхали з Фів до палацу поблизу Мемфіса. В кінці подорожі, яка знову проходила вздовж Нілу, Рамзес XIII часто задумувався, і одного разу сказав Тутмозису:
— Я помічаю дивне явище... Люди збираються на обох берегах так само густо, можливо, навіть густіше, ніж тоді, коли ми пливли цим шляхом. Але заклики набагато слабші, за нами пливе менше човнів, і вони скупо розсипають квіти...
— Божественна істина ллється з твоїх вуст, пане, — відповів Тутмозис. — Справді, люди виглядають втомленими, що, однак, є результатом жахливої спеки...
Тутмозис відчував, і, що ще гірше, відчувала вся царська свита, що народні маси помітно охололи в любові до свого пана.
"Ось дурний натовп! — подумав фараон, не в змозі стримати своєї презирства. — Нещодавно вони готові були потонути, щоб тільки побачити обличчя його святобливості, а сьогодні шкодують, що кричали... Невже вони вже забули і сьомий день відпочинку, і землю, якою володіють?
Відразу після прибуття до палацу Рамзес наказав зібрати делегатів, які мали вирішити питання про скарбницю Лабіринту. Водночас він наказав своїм відданим чиновникам та поліції розпочати агітацію проти жерців та за сьомий день відпочинку.
Невдовзі Нижній Єгипет вирував активністю. Селяни вимагали не лише свят, а й грошових виплат за громадські роботи. Ремісники в тавернах та на вулицях проклинали жерців за бажання обмежити священну владу фараона. Жертвопринесення храмам приносили рідше, а статуї богів, що охороняли кордони номів, все частіше закидали камінням та брудом, і навіть скидали на землю.
Страх охопив жерців, номархів та їхніх прихильників. Даремно судді проголошували на ринках та дорогах, що, згідно зі старими законами, землероби, ремісники та навіть торговці не повинні пліткувати, що відволікало їх від щоденної роботи. Простий народ, під сміх та крики, закидав таких балакунів гнилими овочами та кісточками фініків.
Тоді аристократія почала збиратися в палаці та, лежачи біля ніг фараона, благати його про допомогу.
— Ми відчуваємо, — вигукували вони, — ніби земля руйнується під нашими ногами... ніби світові кінець! Стихії неба і землі збентежені, наші розуми в безладді, і якщо ви, наш пане, не врятуєте нас, наші дні полічені!
— Моя скарбниця порожня, моє військо невелике, а поліція давно не отримувала платню, — відповів фараон. — Тому, якщо ви хочете мати тривалий мир і безпеку, то повинні надати мені кошти. Однак, оскільки ваша тривога непокоїть моє королівське серце, я зроблю все, що зможу, і сподіваюся незабаром відновити порядок.
Його Святобливість наказав зібрати війська та розташувати їх у найважливіших пунктах країни. Водночас він наказав Нітагеру залишити східний кордон своєму помічнику та вирушити до Мемфіса з п'ятьма своїми найкращими полками.
Фараон зробив це не стільки для того, щоб захистити аристократію від простого народу, скільки для того, щоб мати під рукою великі сили на випадок, якщо первосвященики підбурили Верхній Єгипет та полки, що належали храмам.
Десятого числа місяця Паофі в царському палаці та його околицях вирувала велика активність. Зібралися делегати, щоб надати фараону право брати гроші зі скарбу в Лабіринті, а також безліч людей, які хотіли хоча б спостерігати за місцем, де мала місце ця незвичайна в Єгипті церемонія.
Процесія делегатів розпочалася вранці. Попереду йшли селяни в білих чепчиках і пов'язках на стегнах. Кожен ніс товсту тканину, щоб прикрити спину в присутності фараона. За ними рухалися ремісники, одягнені як селяни, відрізняючись від них тоншими тканинами та вузькими фартухами, вкритими барвистою вишивкою. Далі йшли купці, ще не перетворившись на вампірів, деякі в перуках, всі в довгих сорочках і плащах. Тут уже можна було побачити багаті браслети на руках і ногах, а також персні на пальцях. Далі йшли офіцери в чепцях та куртках з чорними, жовтими, синіми та білими, синіми та червоними смугами. Двоє з них, замість курток, носили бронзові напівобладунки на грудях. Після довгої паузи з'явилися тринадцять дворян у великих перуках та довгих білих мантіях до підлоги. За ними просувалися номархи, їхні мантії були оздоблені пурпуровою стрічкою та з коронами на головах. Процесію замикали жерці з оголеними головами та обличчями, в шкірах пантер, що були повішені навкіс через спину.
Делегати увійшли до великої зали палацу фараона, де одна за одною стояло сім лавок: найнижча для селян, найвища для священства.
Невдовзі з'явився його святобливість Рамзес XIII, якого несли на ношах, перед яким делегати впали на землю. Коли володар обох світів сів на високий трон, він дозволив своїм вірним підданим піднятися та зайняти свої місця на лавах. Потім зі шкатулкою в руках увійшли первосвященики Херхор, Мефрес та хранитель Лабіринту і сіли на нижні трони. Пишна свита генералів оточила фараона, позаду якого стояли два високопоставлені чиновники з віялами з павиного пір'я.
— Правовірні єгиптяни! — сказав володар обох світів. — Ви знаєте, що мій двір, моя армія та мої чиновники потребують допомоги, яку збідніла скарбниця не може забезпечити. Я не кажу про витрати на мою священну особу, бо я їм і одягаюся як солдат, а кожен генерал чи великий писар має більше слуг і жінок, ніж я.
Серед зібраного народу пролунав шепіт згоди.
— Досі було звично, — продовжив Рамзес, — що коли скарбниця потребувала коштів, на трудівників-простолюдинів накладалися більші податки. Однак я, знаючи свій народ та його бідність, не тільки не хотів би знову обтяжувати їх, але й був би радий надати їм деяке полегшення...
— Живи вічно, наш пане! — пролунав голос з кількох нижніх лавок.
— На щастя для Єгипту, — сказав фараон, — наше царство має скарби, за допомогою яких можна зібрати армію, винагородити своїх чиновників, обдарувати народ і навіть повернути всі борги, які ми маємо, чи то храмам, чи фінікійцям. Цей скарб, зібраний моїми славними предками, лежить у підвалах Лабіринту. Але його можна торкнутися лише тоді, коли всі ви, правовіруючі, як один визнаєте, що Єгипет потребує допомоги, і що я, ваш пан, маю право розпоряджатися скарбами моїх попередників...
— Ми це визнаємо! Благаємо вас, пане, бери стільки, скільки необхідно! — кричали з усіх лавок.
— Достойний Херхор, — звернувся до нього правитель, — чи має святе священство якесь право голосу в цій справі?
— Дуже мало, — відповів первосвященик, підводячись. — Згідно з вічними законами, скарбницю Лабіринту можна торкатися лише тоді, коли держава не має інших засобів, але сьогодні це не так. Бо якби уряд ліквідував і скасував фінікійські борги, що виникли внаслідок несправедливого лихварства, то не тільки скарбниця вашої святобливості була б наповнена, але й простий народ, який тепер працює на фінікійців, зітхнув би з полегшенням від своєї важкої праці.
З лавок делегатів знову почувся схвальний шепіт.
— Ваша порада сповнена мудрості, святий чоловіче, — спокійно сказав фараон, — але вона є небезпечною. Якби мій скарбник, видатні номархи та знать колись навчилися скасовувати чужі борги, вони б не сплачували свої борги фінікійцям сьогодні, а завтра могли б забути про борги перед фараоном і храмами. Хто може мені сказати, однак, чи простий народ, підбадьорений прикладом великих, не вважатиме, що й він має право забути про свої обов'язки перед нами?
Удар був настільки сильним, що достойний Херхор нахилився вперед на своєму стільці та замовк.
— А ти, верховний наглядач Лабіринту, маєте щось додати? — спитав фараон.
— У мене тут є скринька, — відповів він, — з білими та чорними каменями. Кожен делегат отримає по парі та кине один з каменів у глечик. Той, хто хоче, щоб ви, ваша святобливість, потурбували скарбницю Лабіринту, він покладе чорний камінь; той, хто воліє, щоб майно богів не чіпалося, покладе білий камінь.
— Не погоджуйтесь на це, мій пане! — прошепотів скарбник правителю. — Нехай кожен делегат досить чітко висловить те, що в нього на душі!
— Давайте поважати давні звичаї, — вставив Мефрес.
— Добре, нехай кидають камінці в глечик, — вирішив фараон. — Моє серце чисте, а наміри непохитні.
Святобливі Мефрес і Херхор обмінялися поглядами.
Наглядач Лабіринту, у супроводі двох генералів, почав обходити лави та роздавати делегатам по два камінці: чорний і білий. Бідні простолюдини були дуже спантеличені, побачивши перед собою таких високих сановників. Деякі селяни падали на землю, не наважуючись взяти камінці, і з великими труднощами розуміли, що в глечик можна кинути лише один камінець: чорний чи білий.
"Я, звичайно, хочу догодити і богам, і Його Святобливості... — прошепотів старий пастух. — Я кину два...
Нарешті сановникам вдалося пояснити, і селяни зрозуміли, що від них вимагається, і голосування почалося. Кожен делегат підходив до глечика і кидав свій камінець так, щоб інші не могли бачити, якого кольору камінь він кидає.
Тим часом великий скарбник, стоячи на колінах за троном, прошепотів правителю:
— Все втрачено! Якби вони голосували відкрито, у нас була б одностайність, але тепер, хай моя рука зів'яне, якщо в глечику не буде двадцяти білих камінців!
— Заспокойся, вірний слуга, — відповів Рамзес з посмішкою. — У мене під рукою більше полків, ніж буде голосів проти нас.
— Але який сенс? Чому?... — зітхнув скарбник. — Вони не відкриють нам Лабіринт без одностайності.
Рамзес все ще посміхався.
Процесія делегатів закінчилася. Наглядач Лабіринту підняв глечик і відправив його вміст на золоту тацю. На дев'яносто одного голосувальника було вісімдесят три чорних камінців і вісім білих.
Генерали та чиновники піджали хвости, первосвященики дивилися на зібрання з тріумфом, але невдовзі їх охопила тривога. Бо Рамзес мав веселе обличчя.
Ніхто не наважився оголосити вголос, що проект його святобливості провалився. Але фараон говорив з повною свободою:
— Правовірні єгиптяни, мої добрі слуги! Ви виконали мій наказ, і моя милість з вами. Два дні ви будете гостями в моєму домі. Як тільки ви отримаєте свої дари, ви повернетеся до своїх сімей та занять. Мир вам і благословення.
З цими словами володар вийшов із зали зі своєю свитою, а первосвященики Херхор і Мефрес обмінялися тривожними поглядами.
— Він зовсім не хвилюється, — прошепотів Херхор.
— Я ж казав, що він скажена тварина! — розлючено замітив на це Мефрес. — Він не вагатиметься ґвалтувати, і якщо ми не випередимо його...
— Боги захистять нас і свої святилища.
Того вечора в покої Рамзеса XIII зібралися його найвірніші слуги: великий скарбник, великий писар, Тутмозис і Каліпос, новий головнокомандувач греків, замість Патрокла, який помер від п'янки.
— О, мій пане! — простогнав скарбник. — Чому ви не зробили так, як ваші вічно живі предки? Якби делегати проголосували відкрито, ми б уже мали право на скарб у Лабіринті!
— Його високість говорить правду, — вставив великий писар.
Фараон похитав головою.
— Ви помиляєтеся. Навіть якби весь Єгипет кричав: "Поверніть нам скарби Лабіринту!", первосвященики не віддали б їх.
— То чому ми потурбували їх, скликавши делегатів? — питали вони один за одним. — Цей царський вчинок дуже розлютив і підбадьорив народ, який сьогодні схожий на підйом води...
— Я не боюся цього підйому, — сказав володар. — Мої полки будуть для нього дамбами. І я маю очевидну перевагу від делегацій, які показали мені слабкість наших супротивників: вісімдесят три камінці позаду нас, лише вісім позаду них! Це означає, що поки вони можуть розраховувати на один корпус, я можу розраховувати на десять. Не обманюйтесь, — продовжив фараон. — Війна між мною та первосвящениками вже почалася. Вони — фортеця, яку ми закликали здати. Вони відмовилися, тому ми повинні розпочати штурм.
— Живи вічно! — вигукнули Тутмозис і Каліпос.
— Наказуй, пане, — сказав великий писар.
— І ось моя воля, — сказав Рамзес. — Ти, скарбнику, розподілиш сто талантів між поліцією, робітничими чиновниками та сільськими головами в номах: Сефт, Неха-хент, Неха-печу, Себт-Хет, Аа, Амент і Ка. У тих самих місцях ти розподілиш між власниками заїжджих дворів та таверн весь доступний ячмінь, пшеницю та вино, щоб простий народ міг мати безкоштовну їжу та харчуватися у них. Ви зробите це негайно, щоб до двадцятого числа Паофі припаси були там, де їм потрібно.
Скарбник вклонився до землі.
— Ти, писар, напиши і оголоси завтра на вулицях столиць номів, що варвари із західної пустелі мають намір у великій кількості вторгнутися в божественну провінцію Фаюм. Ти, Каліпос, відправиш чотири грецькі полки на південь. Два стоятимуть біля Лабіринту, два просунуться аж до Ханеса. Якщо жрецьке ополчення виступить з Фів, ти відкинеш їх і не даси їм дістатися Фаюма. А коли народ, обурений жерцями, погрожуватиме Лабіринту, нехай твої греки окупують його…
— А якщо охоронці Лабіринту чинитимуть опір? — вставив Каліпос.
— Це вже буде заколот, — відповів фараон, продовжуючи. — А ти, Тутмозис, відправиш три полки до Мемфіса і розташуєш їх біля храмів Пта, Ізіди та Гора. Коли обурений народ захоче штурмувати, полковники нехай відчинять ворота, але не пустять простий народ до святих місць і захистять первосвящеників від образи. Як у Лабіринті, так і в мемфіських храмах знайдуться жерці, які зустрінуть військо із зеленими гілками. Полковники запитають у цих людей пароль і будуть радитися з ними…
— А якщо хтось наважиться чинити опір? — спитав Тутмозис.
— Тільки бунтівники не підкорятимуться наказам фараона, — відповів Рамзес.
— Храми та Лабіринт мають бути зайняті військами двадцять третього Паофі, — продовжив фараон, звертаючись до головного писаря. — Тому люди, як у Мемфісі, так і у Фаюмі, можуть зібратися вже вісімнадцятого, спочатку невеликою кількістю, потім у зростаючій. Тож якщо приблизно двадцяте число почнуться незначні заворушення, їх не слід турбувати. Однак вони можуть штурмувати храми лише на двадцять другий та двадцять третій день місяця. А як тільки армія займе ці місця, все має заспокоїтися. Тепер найголовніше. Разом з армією до храмів зайдуть фінікійські вампіри і захоплять усі архіви та папіруси жерців. Люди можуть їх знищити, а самі воїни не визнають їхньої цінності. Саме вампіри шукатимуть найважливіші документи та таємниці жерців — як докази їхньої зради, так і підказки, необхідні для управління державою. Вампірів також не залякають жрецькі хитрощі, які викликають страх серед забобонного населення.
— Але як, о володар, — запитав Тутмозис, — вампіри наблизиться до храмів серед білого дня? Сонце їх спалить…
— Відбудеться сонячне затемнення, і тоді вони увійдуть, — сказав володар.
— Що?! — всі присутні були вражені.
— Місяць на кілька хвилин закриє сонце, і вдень станеться коротка ніч, — відповів. Рамзес. — Вампіри зможуть безпечно вийти зі своїх схованок і увійти до храмів, нехай тільки військо та простий люд вчасно відкриє їм брами.
— Чи не краще було б негайно ув'язнити Херхора та Мефреса? — спитав Тутмозис.
— Нащо? Я не про них турбуюся, а про храми та Лабіринт, який армія ще не готова зайняти. Крім того, Хірам, який перехопив листи Херхора до ассирійців, повернеться лише приблизно перед двадцятим числом. Тож лише тоді ми матимемо докази того, що первосвященики — зрадники, і оголосимо про це народу.
— Тож, мені йти до Фаюма? — спитав Каліпос.
— О ні. Ви з Тутмозисом залишитеся зі мною з обраними полками... Ми повинні мати резерви на випадок, якщо первосвященики відвернуть від нас частину народу.
— Ви не боїтеся зради, мій пане? — спитав Тутмозис.
Фараон зневажливо махнув рукою.
— Зрада все ще сочиться, як вода з тріснутої бочки. Ці первосвященики вже мають туманне уявлення про мої наміри, і я знаю їхні наміри. Однак, оскільки я випередив їх у зборі сил, вони відтепер будуть слабшими.
— А чаклунство?... — спитав Тутмозис.
— Немає таких чар, які не можна розвіяти сокирою! — вигукнув Рамзес, сміючись. — Я вдавав невігласа, не бажаючи нічого знати про сонячне затемнення, а Херхор знову проігнорував мене. Можливо, востаннє!
На знак, який був даний його святобливістю, Тутмозис залишився в кімнаті, а троє інших сановників, низько уклонившись володареві, пішли.
— Нарешті, — зітхнув великий писар, коли він і скарбник увійшли до вестибюля, — нарешті правління поголених голів закінчиться!
— Воістину, настав час, — додав скарбник. — Протягом останніх десяти років будь-який пророк важив більше, ніж номарх Фів чи Мемфіса.
— Гадаю, Херхор в тайні готує човен, щоб спуститися по Нілу, — вставив Каліпос.
— З ним все буде гаразд! — сказав писар. — Його святобливість, зараз грізний, простить їм, коли вони упокоряться...
— В будь-якому разі, у державі буде відновлено певний порядок, якого вже починало бракувати, — додав скарбник.
— Мені лише здається, що його святобливість робить забагато приготувань, — сказав писар. — Я б завершив усе грецькими полками, залишивши простий люд у спокої...
— Він молодий... йому подобається рух, шум... — додав скарбник.
— Зрозуміло, що ви не військові! — сказав Каліпос. — Коли справа доходить до бою, ми повинні зібрати всі наші сили, бо завжди будуть несподіванки.
— Було б краще, якби за нами не було простого народу, — відповів писар. — Чернь напевно злякається цього сонячного затемнення і втече!
— Ви так кажете, ваше достоїнство, бо не знаєте повного масштабу планів нашого володаря, — сказав Каліпос. — Головнокомандувач спостерігає і намагається все передбачити. Що ж, сонячне затемнення справді налякає простий народ і таким чином покладе край заворушенням. Тим часом, на той час, ворота храму будуть зламані, і солдати та вампіри зроблять решту.
— А солдати не втечуть, побачивши сонця, що згасає?
— Офіцери вчасно пояснять їм, що Амон-Ра закрив своє обличчя на прохання фараона, щоб допомогти йому в цій битві.
— Я не бачу жодних можливих сюрпризів, — казав писар. — Думаю, що первосвященики спробують знову поширити звістку, що фараон збожеволів.
— Вони спробують різні хитрощі, — вставив верховний скарбник, позіхаючи, — але, по правді кажучи, у них не вистачить сил. У будь-якому разі, я дякую богам за те, що вони помістили мене в царський табір. Що ж, ходімо спати!
Після того, як сановники покинули покої фараона, Тутмозис відчинив приховані двері в одній зі стін і ввів Саменту. Владика з великою радістю прийняв первосвященика Сета, простягнув йому руку для поцілунку та покачав головою.
— Мир тобі, добрий слуга, — сказав правитель. — Що ти приніс?
— Я двічі був у Лабіринті, — відповів жрець.
— І ти вже знаєш дорогу?
— Я знав її і раніше, але тепер я відкрив одне. Скарбниця може обвалитися, убивши людей і знищивши коштовності, які є її найбільшим скарбом…
Фараон насупився.
— Тому, — продовжив Саменту, — я маю намір розбудити вищих вампірів, які там сплять, і з їхньою допомогою взяти під контроль Лабіринт.
— Добре, зроби це, — погодився Рамзес.
— Я можу це зробити; мені відомі всі необхідні заклинання, але є одна велика складність. Ув'язнені там вампіри відмовилися слухатися людей. Тепер вони також не захочуть виконувати накази від жодної людини…
— Але ж вони точно слухатимуться Хірама?
— Так, але це лише тимчасове рішення… Коли з'ясується, що Хірам служить людському правителю, вищі вампіри, найімовірніше, не будуть його слухатися. Тоді вони стануть правителями Лабіринту, і буде ще важче витягти заховані там скарби.
— Тоді я домовлюся з ними про якусь угоду, — відповів Рамзес. — А зараз я погоджуюся з твоїм планом. Однак я не хочу, щоб усіх охоронців убили, скажіть пробудженим вампірам про це. Тільки тих, хто наважиться чинити опір.
— Краще вбити всіх і одразу! — сказав жрець.
— Достойний Саменту говорить правду, — заговорив Тутмозис. — І, можливо, ми занадто милосердні до цих первосвящеників.
— Не кажи так, вождю, — сказав жрець. — Їхні сили, порівняно з його святобливістю — жменя піску порівняно з пустелею, але Херхор і Мефрес дуже мудрі!
— Я не буду їх недооцінювати, — запевнив фараон. — У кожному храмі у мене є молодші жерці, які дружелюбно ставляться до мене, а в Лабіринті будеш ти!
— А тут — наші сокири!
— Але, пане, — Саменту став на коліна, — благаю тебе про одне! Коли ти переможеш, понад усе, не прощавай Херхору та Мефресу. Ти не знаєш, які вони вороги! Якщо вони переможуть, то загинеш не тільки ти сам, а й твоя династія!»
— Хіба переможцю не личить бути великодушним? — похмуро запитав молодий фараон.
— Жодної великодушності для цих двох! Жодної милосердя! — вигукнув Саменту. — Мефрес — справжній убивця твого сина!
— Що ти кажеш?! — неспокійно заворушився Рамзес.
— Повторюю, Мефрес винен. Він використав твій живий образ, а потім убив його, щоб відвернути підозру від себе. Вампіри вже за цим простежили.
Рамзес зблід від шоку і промовчав. Жадання помсти тепер переважило всі його плани, і на мить воно перемогло інші наміри.
— Якщо ти кажеш правду, Саменту, — заявив Тутмозис, — ми, воїни його святобливості, нарешті врегулюємо віковічний спір між жерцями та фараоном і кинемо голови Херхора та Мефреса до ніг нашого володаря!
РОЗДІЛ XXXIV
Дванадцятого числа місяця Паофі тривожні новини поширилися з різних єгипетських храмів.
У храмі Гора перекинувся вівтар, а в храмі Ізіди статуя богині плакала. Тим часом в храмі Амона у Фівах та біля гробниці Озіріса в Дендері з'явилися дуже погані ознаки. За безпомилковими ознаками жерці зробили висновок, що Єгипту загрожує якесь велике нещастя до кінця місяця.
В результаті первосвященики Херхор і Мефрес наказали провести ходу навколо храмів і робити жертвопринесення в будинках. Вже наступного дня в Мемфісі відбулася велика процесія: бог Пта вийшов зі свого храму, а богиня Ізіда — зі свого. Обидва божества прямували до центру міста в супроводі дуже невеликої групи віруючих, переважно жінок. Однак вони були змушені відступити: прості єгиптяни насміхалися з них, а невіруючі почали кидати каміння у священні човни богів.
Поліція залишалася байдужою до цих зловживань, а деякі її члени навіть приєдналися до непристойних жартів. Однак з полудня якісь невідомі особи почали розповідати натовпу, що жрецтво не дає жодної допомоги робітникам і хоче бунтувати проти фараона. Ближче до вечора групи робітників зібралися біля храмів, проклинаючи жерців. У той же час у ворота кидали каміння, і якийсь злочинець публічно відрубав носа статуї Гора, який охороняв свій храм.
Через кілька годин після заходу сонця первосвященики та їхні найвірніші прихильники зібралися в храмі Пта. Серед них були достойні Херхор, Мефрес, Ментезуфіс, три номархи та верховний суддя з Фів.
— Жахливі часи! — сказав суддя. — Я точно знаю, що фараон хоче підбурити натовп до нападу на храми...
— А я чув, — сказав номарх Себес, — що Нітагеру надіслано наказ прибути якомога швидше з новими військами, ніби цих вже недостатньо!
— Зв'язок між Нижнім і Верхнім Єгиптом перервано з учорашнього дня, — додав номарх Аа. — Армія стоїть на дорогах, а галери його святобливості обшукують кожен корабель, що пливе Нілом.
— Рамзес XIII не є "святобливістю", — сухо вставив Мефрес, — бо він не отримував корон з рук богів.
— Все це дрібниці, — сказав верховний суддя. — Гірше — зрада. У мене є непрямі докази того, що багато молодших жерців підтримують фараона і доповідають йому про все...
— Є навіть ті, хто зобов'язався сприяти захопленню храмів армією, — додав Херхор.
— Армія має увійти до храмів?! — вигукнув номарх Себеса.
— Принаймні, такий наказ на двадцять третє, — відповів Херхор.
— І ваше достоїнство спокійно говорить про це? — спитав номарх Амента.
Первосвященик знизав плечима, і номархи почали переглядатися.
— Я вже цього не розумію! — майже сердито сказав номарх Аа. — У храмах лише кілька сотень воїнів, жерці зраджують нас, фараон відрізає нас від Фів і підбурює народ, а достойний Херхор говорить про це так, ніби запрошує нас на бенкет! Або давайте захищатися, якщо ще можемо, або...
— Давайте піддамося його святобливості? — іронічно запитав Мефрес. — У вас завжди буде на це час...
— Але ми хотіли б дізнатися щось про засоби оборони, — сказав номарх Себеса.
— Боги врятують вірних їм, — спокійно відповів Херхор.
Номарх Аа заламав руки.
— Якщо щиро, ваша байдужість також дивує мене, — сказав верховний суддя. — Майже все населення проти нас...
— Населення хилиться за вітром, як ячмінь у полі, — сказав Херхор.
— А військо?
— Яке військо не впаде перед Озірісом?
— Знаю, — нетерпляче перебив його номарх Аа, — але я не бачу ні Озіріса, ні вітру, який поверне до нас населення. Тим часом фараон вже зв'язав їх із собою обіцянками сьогодні, а завтра він прийде з подарунком...
— Страх є сильніший за обіцянки та подарунки, — відповів Херхор.
— Чого їм боятися? Трьох сотень воїнів, які в нас є?
— Вони боятимуться Озіріса.
— Але ж де він? — схвильовано спитав номарх Аа.
— Ви всі його побачите. І той, хто осліпне в цей день, буде щасливий.
Херхор вимовив ці слова з таким незаперечним спокоєм, що серед зібраних зробилося тихо.
— Зрештою, що ми робимо? — запитав верховний суддя через мить.
— Фараон, — сказав Херхор, — хоче, щоб люди напали на храми двадцять третього. Ми ж повинні організувати, щоб вони напали на нас двадцятого Паофі.
— Вічно живі боги! — знову вигукнув номарх Аа, піднімаючи руки. — І чому ми повинні накликати на себе нещастя, та ще й на три дні раніше?
— Послухайте Херхора, — твердо сказав Мефрес, — і зробіть усе, що у ваших силах, щоб напад відбувся двадцятого Паофі, починаючи з ранку.
— А що, як вони справді нас переможуть? — запитав спантеличений суддя.
— Якщо чари Херхора не спрацюють, тоді я закличу богів на допомогу, — відповів Мефрес, і в його очах спалахнув зловісний вогонь.
— Я розумію! У вас, верховних жерців, є свої таємниці, які не дозволено розкривати нам, — сказав великий суддя. — Отже, ми зробимо, як ви накажете, і спровокуємо напад раніше, двадцятого...
— Нехай буде так! — одночасно вигукнули обидва первосвященики.
Потім Херхор додав:
— Десять років ми правили державою, і за весь цей час нікому з вас не було завдано шкоди, і ми дотримали кожної обіцянки. Тож будьте терплячими та вірними ще кілька днів, і ви побачите силу богів і отримаєте свою нагороду.
Невдовзі номархи попрощалися з первосвящениками, навіть не намагаючись приховати свого смутку та тривоги. Залишилися лише Херхор та Мефрес.
Після тривалого мовчання Херхор промовив:
— Чи останній з живих образів Рамзеса є достатньо добрим, щоб його замінити?
— Тільки здалеку, і щоб він мовчав. Ви знаєте так само добре, як і я, ваше достоїнство, що це лише тварина, схожа на людину. Її можна використовувати лише для одного...
— Тоді не використовуй його! — зітхнув Херхор, потираючи чоло.
— Ви все ще думаєте одружити Рамзеса зі своєю дочкою? — спитав Мефрес.
— Наш план був таким завжди.
— Рамзес не є гідним народити нову расу єгипетських правителів! — пирхнув Мефрес. — О ні, цей лиходій цього не заслуговує! Він має померти без спадкоємця.
— Стримай свою особисту ворожнечу, твоє достоїнство.
— Я не дозволю богохульнику жити!
— Як ваше достоїнство бажає, — байдуже відповів Херхор. А про себе додав: "Благочестивий Мефрес починає показувати зуби та кігті... Він сам бажає стати першим міністром і хранителем Лабіринту, а можливо, навіть зробити одного зі своїх байстрюків фараоном... Воістину, щоб задовольнити жадібність моїх помічників, богам довелося б створити десять Єгиптів!".
Коли двоє сановників розійшлися, Херхор послав за Пентуером. Колишній секретар з'явився перед ним через кілька годин. Він був зворушений.
— Що ти мені скажеш про наміри Рамзеса? — спитав первосвященик.
— Фараон атакує нас нашою ж зброєю! — оголосив прибулий. — Він лише вдавав з себе дурня та невігласа! Він знає про затемнення і має намір використати його у своїх цілях. Ваше достоїнство, наказавши прискорити атаку на храми, зробили те, чого хотів Рамзес. Вампіри, союзники фараона, чекатимуть моменту, коли посеред дня зробиться ніч, і вони вторгнуться в наші храми… Їх не злякають ілюзії, корисні для простого народу.
— Нечуване богохульство! — Херхор зблід, як крейда. — Я дозволив цьому ососкові знову перехитрити мене...
— Є ще дещо, — додав Пентуер. — Рамзес знає, що Мефрес є відповідальним за смерть його сина та Сари. Тепер він ні перед чим не зупиниться!
— Ми це зробимо... — Херхор відновив самовладання. — Підеш до Рамзеса і скажеш йому, що в розрахунках Менеса була помилка. Старість затьмарила йому розум, і наш шановний мудрець виявив помилку, поки ти був з ним.
— Що за помилка? — спитав молодший жрець.
— Незначна. Затемнення почнеться у розрахунковий час, але триватиме вдвічі довше, ніж очікувалося спочатку...
— Мені доведеться обдурити нашого пана, дивлячись йому прямо в очі.
— Такий наказ вищої ради жерців! — зламав його опір Херхор. — Іди і виконай те, що тобі наказано!
Поки тривала ця розмова, первосвященик Саменту, вірний своїй обіцянці фараону, увійшов до Лабіринту коридором, відомим лише йому самому. У руках він тримав десяток смолоскипів, один з яких горів, а на спині у нього був невеликий кошик з необхідним приладдям.
Саменту легко пересувався з приміщення в приміщення, з коридору в коридор, одним дотиком усуваючи кам'яні панелі в колонах і стінах, де були заховані двері. Іноді він вагався, але потім читав таємничі знаки на стінах і порівнював їх зі знаками на намистинах, що висіли на шиї.
Після півгодини блукання він опинився в скарбниці, де, знявши панелі підлоги, дістався до зали внизу. Зала була низькою, але просторою, її стеля підтримувалася безліччю присадкуватих колон.
Саменту поставив кошик і, запаливши два смолоскипи, при їх світлі почав читати написи на стінах. "Незважаючи на мою незначну постать, — говорив один напис, — я справжній син богів, бо мій гнів жахливий. Ззовні я перетворююся на стовп вогню і створюю блискавки. Коли я ув'язнений, я — грім і руйнування, і немає жодної будівлі, яка могла б протистояти моїй силі. Тільки свята вода, яка позбавляє мене сили, може мене заспокоїти. Але мій гнів народжується як з полум'я, так і з найменшої іскри. По відношенню до мене все скручується і опадає. Я, мов той Тифон, що звалює найвище дерево і підіймає камені".
— Одним словом, кожна святиня має власні таємниці, яких інші не знають! — сказав Саменту сам собі.
Він відкрив одну з колон і вийняв великий горщик з кришкою, приклеєною воском. У ньому був отвір, крізь який проходила довга тонка мотузка, що закінчувалася десь усередині колони. Саменту відрізав шматок мотузки, доторкнувся нею до смолоскипа і помітив, що мотузка дуже швидко горить, видаючи шиплячий звук. Тепер він обережно зняв кришку ножем і побачив усередині горщика щось схоже на пісок і попелясту гальку. Він вийняв кілька камінців і, відступивши вбік, доторкнувся до смолоскипа. Вмить спалахнуло велике полум'я, і галька зникла, залишивши після себе густий дим і неприємний запах. Верховний жрець Сета вийняв ще трохи попелясто-сірого піску, висипав його на підлогу, поклав серед нього шматок мотузки, яку знайшов біля горщика, і накрив все це важким каменем. Потім він підніс смолоскип ближче, мотузка затліла, і через мить камінь підскочив угору серед полум'я та реву.
— Маю я тепер цього богів! — сказав Саменту, посміхаючись. — Скарбниця більше не завалиться...
Він почав ходити від колони до колони, відкриваючи шибки та витягуючи заховані горщики. Біля кожного лежала мотузка, яку Саменту перерізав, і відкладав горщики... Він зав'язав дрібку попелясто-сірого піску в ганчірку та взяв її з собою.
— За це, — сказав жрець вголос, — його святобливість міг би дати мені половину цих скарбів, або хоча б... зробити мого сина номархом... І він неодмінно це зробить, бо він є великодушним правителем...
Потім він, виснажений, присів на підлогу. Шість його смолоскипів догоріли; ніч, мабуть, вже добігала кінця.
"Я б ніколи не здогадався, — мрійливо сказав він собі, — що жерці тут мають такий дивний матеріал. Його можна було б використовувати для руйнування ассирійських фортець! А коли почнуться роботи на каналі, який з’єднає Червоне море із Середземним, цей порошок зможе розбити скелі, що стоять на заваді. Коли вздовж цього каналу будуть побудовані фортеці та збереться велика армія, вся торгівля з невідомими народами Сходу та Заходу потрапить до рук єгиптян, і Ассирія перестане бути посередником, нестерпно завищуючи витрати та ціни на товари…".
Саменту перестав мріяти. Він відпочив, і тепер настав час взятися за найважчу роботу. Він дістав лом з кошика і підважив першу срібну цеглину в стіні, що розділяла склепіння. Після п’ятнадцяти хвилин зусиль йому вдалося створити отвір, і він почав швидко його розширювати. Йому потрібно було створити великий прохід, достатньо широкий, щоб вампірам, які проходили повз, не доводилося протискатися, зачіпаючи смертоносний метал.
Через дві години отвір у срібній стіні був уже досить великим. Спітнілий Саменту перейшов на інший бік, підняв смолоскип і оглянув ряди саркофагів, що стояли там… Їх були сотні! Він ніяк не міг відкрити їх усі, тому зупинився на десятку. Представники вампірської аристократії, що спочивали всередині, суттєво відрізнялися від людей. Ці Сини Темряви не мали волосся; їхні тіла були більш жилавими. Було очевидно, що вони зазнали набагато складнішої трансформації, ніж звичайні фінікійці.
Верховний жрець Сета знову на мить відпочив, а потім розпочав обряд Пробудження. Він продекламував першу літанію заклинань, потім порізав руку і побризкав кров’ю губи вампірів, що лежали у відкритих саркофагах. Потім випростався і почав співати урочистий гімн богам темряви.
Він не закінчив…
Йому здалося, що він побачив спалах світла крізь отвір у срібній стіні, яку він частково розібрав. В одну мить його охопив такий жах, що він загасив смолоскип.
Світло у скарбниці Лабіринту робилося більш яскравим.
Саменту напружив вуха, але чув лише биття власного пульсу.
— Що може мене тут чекати? — сказав він, знизавши плечима. — Якби ж то я міг заспокоїтися...
Йому здалося, що він почув сильний стукіт. Хтось проник до скарбниці! Багато людей... Жрець відчув холодок – у ногах, у серці, у голові... Він більше не сумнівався, що його не лише викрили, а й переслідують та оточили.
У цей момент первосвященик відчув відчуття, відомі лише тим, хто став перед самою смертю. Він перестав боятися, бо його уявні страхи зникли перед полум’ям смолоскипів, що наближалися... І він не тільки відновив контроль над собою, але й навіть відчув себе безмежно вищим за все живе... За мить жодна небезпека йому більше не загрожуватиме!
Думки проносилися в його голові зі швидкістю та ясністю блискавки. Він охопив усе своє існування: свої праці, свої небезпеки, свої надії, свої амбіції — і все це здавалося йому дрібним. Бо що з ним сталося б, якби в цей момент він був навіть фараоном або володів коштовностями всіх царських скарбниць? Все було марнославством, порохом, а ще гірше — ілюзією. Тільки одне велике і... справжня — смерть…
Тим часом чоловіки з смолоскипами, ретельно оглядаючи кожен куточок, вже дійшли до середини величезної зали. Будь-якої миті вони мали виявити пролом у срібній цегляній стіні. Саменту побачив блискучі кінчики їхніх списів і зрозумів, що вони вагаються, що наступають зі страхом і неохотою.
Саменту навіть не відчував до них ворожості, лише цікавість: хто міг його зрадити? Але навіть це питання його мало хвилювало; бо йому здавалося незрівнянно важливішим питання: чому людина повинна померти і чому вона народжується? Бо перед обличчям смерті ціле життя скорочується до однієї болісної миті, навіть якщо вона найдовша та найбагатша на переживання. Чому це?... Для чого це?...
Голос одного з озброєних чоловіків протверезив його.
— Тут нікого немає, і не може бути! Грім, який ми чули, мабуть, пролунав з глибин землі!
Озброєні чоловіки зупинилися. Саменту відчув, що любить цих людей, які відмовилися йти далі, і його серце завмерло.
Але в цей момент у срібній стіні помітили дірку.
— Хто там?! — хрипко крикнув командир.
Їм з'явився Саменту. Його вигляд справив таке сильне враження, що чоловіки з смолоскипами відступили. Вони, мабуть, прийняли його за вампіра... Він міг би пройти крізь переляканий натовп, і ніхто б його не зупинив, але священик більше не думав про втечу.
— Що, мої вуха мене обманювали?! — вигукнув головний доглядач Лабіринту, простягаючи руку. — Ось зрадник, який шумів! Зв'яжіть його! — крикнув він.
Саменту зробив кілька кроків назад. Він швидко витягнув з-під одягу флакон і підніс його до губ. Однак він не встиг випити жодної краплі отрути. Щось вдарило його ззаду в плече, вибивши флакон з руки. Верховний жрець Сета впав обличчям донизу на підлогу.
В той же час подув крижаний вітер, загасивши всі смолоскипи. Пролунали крики переляканих людей, а одразу за ними — жахливі верески охоронців Лабіринту, яких убивали одного за одним. І звуки поспішного сьорбання…
Потім потужні, тверді, як залізо, руки підняли Саменту і поставили його на ноги.
— Ти розбудив нас… — прошепотіли голоси вампірів у темряві. Вони звучали як луна. — Ти розбудив нас… Ти розбудив нас… Чого ти хочеш? Хочеш ти…? Хочеш ти? — Вони без зусиль прочитали його думки. — Це те, чого ти хочеш?
— Так, хочу! — висловив своє останнє людське бажання Саменту, верховний жрець Сета.
РОЗДІЛ XXXV
На вісімнадцятий день місяця Паофі в Єгипті запанував хаос. Зв'язок між нижнім і верхнім царствами був перерваний, торгівля припинилася, по Нілу курсували лише сторожові кораблі, а сухопутні шляхи були зайняті загонами армії, що йшли до міст з найвідомішими храмами.
Тільки селяни, які належали храмам обробляли поля. Тим часом у маєтках знаті, номархів і особливо фараона льон був незібраний, конюшина недоторканою, і не було кому збирати виноград. Селяни нічого не робили, окрім як тинялися групами, співаючи, їли, пили та погрожуючи або жерцям, або фінікійським вампірам.
У містах крамниці були закриті, а безробітні ремісники проводили свої дні, радячись про перетворення держави. Це скандальне явище набуло таких небезпечних масштабів, що збирачі податків і навіть судді почали ховатися. Це було особливо актуально враховуючи, що поліція була дуже поблажливою до зловживань простого народу.
Ще одна річ заслуговувала на увагу – велика кількість їжі та вина. У тавернах і благодійних їдальнях, особливо фінікійських, як у Мемфісі, так і в провінціях, кожен міг їсти та пити скільки завгодно, за дуже низьку плату або навіть безкоштовно.
Казали, що його святобливість влаштовуватиме бенкети для свого народу, які триватимуть цілий місяць. Через складні, навіть перервані, контакти міста мало знали про те, що відбувається у їхніх сусідів. І лише фараон, а ще краще жерці, знали про загальну ситуацію в країні.
Ця ситуація характеризувалася, перш за все, поділом між Верхнім, або Фіванським, і Нижнім, або Мемфіським, Єгиптом. У Фівах перевагу мала партія жерців, у Мемфісі – люди фараона. У Фівах казали, що Рамзес XIII збожеволів і хоче зрівняти права вампірів і людей, а потім продати весь Єгипет фінікійцям. У Мемфісі стверджувалося, що жерці хотіли отруїти фараона та закликати ассирійців, яким обіцяли секрет створення єгипетських живих мумій, які б набагато перевершували ассирійські методи створення нежиті.
Простий народ, як на півночі, так і на півдні, відчував інстинктивний потяг до Рамзеса — відомого переможника лівійців. Але народ був пасивною та нерішучою силою. Коли виступав урядовий агітатор, селяни були готові атакувати храми та бити жерців, але коли з храму виходила процесія, вони падали обличчям до землі та непритомніли, слухаючи оголошення про лиха, які спіткають Єгипет цього місяця з волі ображених богів.
Майже всі перелякані вельможі та номархи вирушили до Мемфіса, щоб благати фараона про допомогу проти повсталих селян. Оскільки Рамзес XIII закликав до терпіння і все ще не зміг докорити простому народу, магнати почали радитися зі жрецькою партією.
Однак Херхор також мовчав і закликав до терпіння. Інші жерці, підлеглі Мефреса, доводили своїм володарям, що Рамзес збожеволів, і натякали на необхідність негайного усунення його від влади.
У самій столиці пліч-о-пліч циркулювали дві партії. Безбожники, які пили, шуміли та кидали бруд на стіни храмів і навіть на статуї, та благочестивці, здебільшого старі чоловіки та жінки, які молилися на вулицях, голосно благаючи богів про спасіння. Безбожники щодня чинили якесь святотатство. Серед благочестивців щодня якийсь хворий чи покалічений одужував.
Але як не дивно, обидві сторони, незважаючи на свої шалені пристрасті, не завдавали одна одній шкоди, не кажучи вже про насильницькі дії. Це випливало з того, що кожна з них розпалювала смуту за планом, розробленим у вищих ешелонах.
Фараон, ще не зібравши всіх військ і доказів проти жерців, не давав сигналу до рішучого нападу на храми. Жерці ніби чогось чекали. Однак було очевидно, що сьогодні вони вже не почувалися такими слабкими, як у перші дні після голосування делегатів. Та й сам Рамзес XIII був задумливий, коли з усіх боків йому доносили повідомлення про те, що селяни з маєтків жерців майже не брали участі в заворушеннях, а працювали. Більше того, князь Хірам ще не повернувся з Пі-Басту з листами, що доводили зраду Херхора та Мефреса. Тим часом галас наростав. Навколо храму Ізіди було вбито кілька благочестивих чоловіків, які передбачали катастрофу для Єгипту або дивом одужали. Навколо храму Пта натовп напав на процесію, побив жерців і розбив священний човен, в якому подорожувала статуя бога. Майже одночасно з міст Сохем та Ану прибули естафети, що змусило людей увірватися до храмів, а в Херау вони навіть увірвалися та осквернили найсвятіше місце.
Увечері делегація жерців майже непомітно прибула до палацу його святобливості. Шановні пророки з плачем упали до ніг владики, закликаючи його врятувати богів і храми. Ця несподівана подія, що свідчила про те, що серед жерців також зростали невпевненість і сумніви, наповнила серце Рамзеса великою радістю і ще більшою гордістю. Він наказав делегатам підвестися та люб'язно відповів, що його полки завжди готові захищати храми, за умови, що їх туди пустять.
— Я не сумніваюся, — сказав він, — що нападники відступлять, побачивши святилища богів, зайняті військовими.
Делегати завагалися.
— Ваша святобливість знає, — відповів старший, — що армійські навіть не може увійти до стін храму... Тому ми повинні запитати думки первосвящеників.
— Так, порадьтеся, — сказав фараон. — Я не можу творити чудес і не можу захищати храми з відстані власного палацу.
Засмучений делегат залишив фараона, який після їхнього від'їзду скликав таємну раду. Він був переконаний, що жерці підкоряться його волі, але йому ніколи не спало на думку, що ця делегація — це трюк, організований Херхором, щоб ввести його в оману.
Коли цивільні та військові сановники зібралися в царській палаті, Рамзес, сповнений гордості, виступив:
— Я хотів, щоб було оголошено, — сказав він, — що мемфіські храми мають бути взяті лише двадцять третього Паофі. Але тепер я наказую зробити це завтра!
— Наші війська ще не зібралися... — втрутився Тутмозис.
— І в нас ще немає листів від Херхора до Ассирії, — додав великий писар.
— Неважливо! — відповів фараон. — Завтра відбудеться затемнення сонця, а Херхор думає, що я про це не знаю. Тож нехай завтра народ дізнається, що Херхор і Мефрес — зрадники, від яких з огидою відвернувся верховний бог Амон-Ра. Ми представимо доказ номархам і жерцям через кілька днів, коли Хірам повернеться з Пі-Басту.
— Новий наказ вашої святобливості суттєво змінює початковий план і суперечить наказам, виданим армії досі, — сказав Тутмозис. — Завтра наші війська Лабіринт не займуть... А якщо храми в Мемфісі наважаться чинити опір, то в нас навіть немає таранів, щоб зламати ворота.
— Тутмозисе, — відповів пан, — я навіть не пояснюватиму тобі свої накази. Але я хочу переконати тебе, що моє серце глибоко оцінює хід подій. Якщо народ, — продовжив Рамзес, — атакує храми сьогодні, то завтра він захоче вдертися до них. Якщо ми його не підтримаємо, його відкинуть. А якщо жерці сьогодні надсилають делегацію, вони, мабуть, слабкі. Тим часом, за кілька днів їхні прихильники серед народу можуть збільшитися... Вони могли б скликати вірних селян з маєтків жерців, які повстануть проти нашого народу. Я знаю, що мої накази досі ввели армію в оману, але я не сумніваюся, що мої полки зможуть підготуватися.
— Їжа закінчується, — вставив скарбник. — Через три дні простий народ має повернутися до роботи, бо нам не буде чим годувати його безкоштовно…
— От, бачите! — сказав фараон Тутмозису. — Досвідчений моряк не бореться з течією чи вітром, а дозволяє човнові дрейфувати в тому напрямку, який обирають…
У цей момент увійшов гонець зі звісткою, що простолюдини напав на чужинців. Вони нападали на греків, сирійців і, перш за все, на фінікійців… Багато крамниць було пограбовано, а кількох торговців витягли з крипт і спалили на сонці.
— Це доказ того, — вигукнув обурений фараон, — що натовпи не слід збивати з колись позначеного шляху! Завтра нехай війська будуть біля храмів… А вампіри нехай будуть готові виконати мої накази. Завтра Херхора та Мефреса слід ув’язнити та привести до палацу. А з Лабіринтом ми закінчимо за кілька днів.
Члени ради вирішили, що рішення фараона було правильним, і розійшлися, захоплюючись його рішучістю та мудрістю.
Вже була ніч. З Мемфіса прибув другий кур'єр з з донесенням, що поліції вдалося захистити чужоземців. Але люди розлючені, і невідомо, що вони робитимуть завтра. З того моменту приходив один за одним кур'єр за іншим. Одні приносили звістки, що великі маси селян, озброєних сокирами та палицями, прямують з усіх боків до столиці. В інших місцях повідомлялося, що люди в районах навколо Пема, Сохема та Она тікають у поля, кричачи, що завтра настане кінець світу. Інший кур'єр приніс листа від Хірама про те, що він скоро прибуде. Інший повідомляв, що храмові полки пробираються до Мемфіса і, що ще важливіше, що з Верхнього Єгипту наступають сильні загони людей і військ, ворожі до фінікійців і навіть до його святобливості. Перш ніж вони прибудуть, подумав фараон, у мене вже будуть у руках первосвященики та полки Нітагера... Вони запізнилися на кілька днів!
Тоді фараон викликав Тутмозиса.
— Завтра тоді, — сказав володар, — мої війська займуть храми. Але скажіть полковникам, нехай знають, що моя воля — щоб святині залишалися недоторканими і щоб ніхто не піднімав руку на жерців...
— Навіть на Мефреса та Херхора? — спитав Тутмозис.
— Навіть на них, — відповів фараон. — Їм буде достатньо покарання, коли їх усунуть з їхніх нинішніх посад і оселять у храмах з вченими, щоб там молитися та без перешкод вивчати мудрість.
— Нехай буде так, як накаже ваша святобливість! Хоча це ускладнить наші стосунки з вампірами...
— Я не стану одним із них! — заявив Рамзес XIII. — Я син сонця, тому не можу ховатися в темряві від його святого світла. Вампіри повинні відмовитися від своїх мрій і прийняти, що їхнім правителем буде людина. Якщо ж ні, вони зазнають моєї неласки і побачать, як Єгипет карає за зраду! Оскільки вони вже забули, я нагадаю їм про волю Рамзеса Великого, який поставив синів темряви на коліна і підкорив їх своїй владі.
— Ваша святобливість, ви хочете позбутися одночасно і жерців, і вампірів? — здивовано спитав Тутмозис. Рамзес підняв палець, показуючи, що не хоче чути жодних сумнівів, а потім, щоб змінити тему, сказав з посмішкою:
— Ти пам'ятаєш, Тутмозисе, маневри в Пі-Байлосі? Минуло два роки! Коли я розгнівався на зухвалість і жадібність жерців, невже ти міг подумати, що я так швидко зведу з ними рахунки?
РОЗДІЛ XXXVI
Двадцятого числа місяця Паофі місто Мемфіс виглядало так, ніби це було свято. Вся діяльність припинилася; навіть носії не несли своїх тягарів. Весь народ висипався на площі та вулиці або збирався навколо храмів. Головним чином навколо храму Пта, який був найбільш укріпленим, і де духовні та світські сановники збиралися під керівництвом Херхора та Мефреса. Біля храмів війська стояли у вільному строю, щоб солдати могли спілкуватися з народом.
Численні торговці ходили серед простого народу та війська, несучи кошики з хлібом, глечики та шкіряні мішки з вином. Вони пропонували людям їжу безкоштовно. Коли хтось запитував їх, чому вони не беруть плату, одні відповідали, що його святобливість пропонує це своїм підданим, а інші казали: "Їжте та пийте, справжні єгиптяни, бо не знаємо, чи доживемо до завтрашнього дня!".
Це були жрецькі перекупники.
Навкруги крутилася безліч агентів. Одні голосно заявляли своїм слухачам, що жерці повстають проти свого пана і навіть хочуть отруїти його за те, що він пообіцяв народу сьомий день на відпочинок. Інші нашіптували, що фараон збожеволів і змовився з іноземцями, щоб знищити храми та Єгипет. Вони заохочували народ атакувати храми, де жерці та номархи радилися щодо гноблення ремісників та селян. Вони висловлювали побоювання, що якщо на храми напали, їх може спіткати велике нещастя…
Тим не менш, нізвідки біля стіни Храму Пта з'явилося кілька масивних балок і куп каміння.
Шановні мемфіські купці, що прогулювалися серед натовпу, не сумнівалися, що народний переполох був викликаний штучно. Дрібні писарі, поліцейські, наглядачі за робітниками та переодягнені військові десятники вже навіть не приховували свого офіційного становища чи бажання підштовхнути народ до захоплення храмів. Їм допомагали парашити, жебраки, храмові слуги та нижчі жерці. Будь-хто здоровий розумом міг бачити, що вони також підбурювали населення до насильства та нападу на власні священні будівлі!
Тому розсудливі громадяни були вражені такою поведінкою жрецької партії, і народ почав охолоджуватися від вчорашнього запалу. Корінні єгиптяни не могли зрозуміти, що відбувається і хто насправді підбурює до заворушень. Хаос посилювали напівбожевільні фанатики, які, бігаючи голими по вулицях, розривали на себі тіло до крові та кричали:
— Горе Єгипту! Безбожність перевищила свої межі, і наближається година суду! Боги продемонструють свою силу над зухвалістю беззаконня!
Армія зберігала спокій, чекаючи, коли народ почне прориватися до храмів. З одного боку, такий наказ надійшов з царського палацу, але з іншого боку, офіцери передбачали засідки в храмах і воліли, щоб гинув простий народ, а не солдати. Солдатам і так було чим зайнятися.
Але натовп, незважаючи на крики агітаторів і задарма роздане вино, вагався. Землероби дивилися на ремісників, ремісники на землеробів, і кожен чогось очікував.
Раптом, близько першої години ночі, з бічних вулиць до храму Пта висипався п'яний натовп, озброєний сокирами та палицями. Це були рибалки, грецькі моряки, пастухи, лівійські волоцюги, навіть в'язні з шахт у Туррі. На чолі натовпу йшов робітник-велетень, несучи смолоскип. Він став перед брамою храму і почав гучним голосом кричати людям:
— Чи знаєте ви, правовірні, про що тут радяться первосвященики та номархи? Вони хочуть змусити його святобливість Рамзеса щодня відраховувати з робітників ячмінний корж і запровадити новий податок на селян, драхму з душі... Тому, кажу вам, ви чините дурість і зло, стоячи тут, склавши руки! Ми повинні нарешті зловити храмових щурів і передати їх фараону, нашому володареві, проти якого змовляються нечестивці! Бо якщо наш правитель піддасться раді жерців, хто тоді заступиться за простий народ?
— Він каже правду! — підтверджував натовп.
— Наш пан наказав нам відпочивати сьомого дня!
— І він дасть нам землю!
— Він завжди мав милосердне серце до простих людей! Пам’ятаєте, як два роки тому він звільнив селян, яких судили за напад на ферму єврейської жінки? Я сам бачив, як він два роки тому побив писаря за стягнення несправедливого податку з селян!
— Хай живе наш пан Рамзес XIII, захисник пригноблених!
— Лише подивіться, — раптом пролунав голос здалеку, — худоба сама повертається з пасовищ, ніби наближається вечір...
— Що там худоба! На жерців!...
— Гей, ви! — крикнув велетень біля воріт храму. — Відчиніть нам по-доброму, щоб ми могли побачити, про що радяться первосвященики та номархи?!
— Відчиніть...! Або ми виламаємо ворота!
— Дивно, — казали інші, — і птахи вже готуються спати... А ще ж тільки полудень... Щось погане відбувається в повітрі!
— Боги! Ніч настає, а я ще навіть не зібрала зелені на вечерю... — дивувалася якась дівчина.
Але ці зауваження заглушив рев п'яного натовпу та стук колод, що били в мідні ворота храму.
Якби натовп менше зосереджувався на нападах, люди б уже помітили, що в природі відбувається якесь незвичайне явище. Сонце світило, на небі не було жодної хмаринки, проте денне світло починало згасати, і робилося прохолодно. З будинків, що прилягали до Храму Пта, почали виходити постаті в темних плащах з капюшонами, низько натягнутими на голови, і прямувати до святилища, поки що тримаючись місць, де тіні були найглибшими. Це були вампіри, які кілька днів таємно збиралися в підвалах, чекаючи початку затемнення, щоб приєднатися до атаки.
— Ще одну колоду сюди! — кричали нападники, що штурмували храм. — Брама піддається!
— Давай! Ще раз!
Половина воріт завалилася з тривалим тріском. Проміжок був все ще занадто вузьким, щоб крізь нього могла протиснутися навіть одна людина, тому нападники почали енергійно розширювати його.
Натовп, що спостерігав, ревів, як буря. Тут і там невеликі групи почали відриватися та приєднуватися до нападників. Зрештою, вся маса людей повільно рушила до стін храму. Надворі, незважаючи на полудень, наростала темрява, і в садах Храму Пта почали співати півні, але лють натовпу вже була настільки сильною, що мало хто помітив зміни.
— Дивіться! — крикнув якийсь жебрак, — судний день наближається... Боги!
Він хотів продовжити, але отримавши удар палицею по голові, упав на місці.
Голі, але озброєні фігури почали підніматися стінами храму. Офіцери закликали солдатів до зброї, впевнені, що їм скоро доведеться підтримувати атаку народу.
— Що це означає? — шепотіли солдати, дивлячись у небо. — Хмар немає, а світ виглядає так, ніби потрапив у бурю...
— Це диво Амона, який приходить на допомогу Його святобливості фараону! — одразу оголосили офіцери. — Нічого не бійтеся, нехай Рамзес XIII живе вічно!
— Бийте! Ламайте... — почулися крики.
Половина воріт завалилася під ударом тарана, бронзові петлі, виламані зі стіни, розбилися, а інша половина безпорадно відчинилися. Дорога до храму була широко відкрита, але нападники, побачивши величний храм богів, завагалися в забобонному страху, переможені власною зухвалістю, і на мить зупинилися, щоб зібратися з духом.
У цей момент на терасі над брамою з'явився Херхор, оточений свитою жерців та світських сановників. Найвидатніший первосвященик був одягнений у золоту ризу та головний убір Аменхотепа, оточений царським змієм. Херхор подивився на величезні натовпи людей, що оточували храм, і, нахилившись до атакуючого загону, сказав:
— Хто б ви не були, правовірні чи язичники, в ім'я богів я закликаю вас залишити храм у спокої!
— Відчиніть ворота! — гукнув велетень знизу. — Ми хочемо побачити, чи не замишляєте ви зраду проти нашого пана...
— Сину мій, — відповів Херхор, — впади обличчям долі і благай богів пробачити твоє святотатство.
— Це ти повинен просити богів захистити тебе! — крикнув вожак і, піднявши камінь, кинуі його наверх, в бік верховного священика.
Водночас тонкий струмінь, нібито води, вилетів з вікна пілона на обличчя велетня. Бандит захитався, руки його затремтіли, і він упав з жахливим криком. Обличчя його почало розповзатися та чорніти, ніби обпечене невидимим вогнем. Найближчі до нього видали крик тривоги, на який дальші ряди, не підозрюючи про те, що сталося, відповіли сміхом та прокльонами.
— Заходьте! Йдемо! Шлях вільний! — почувся голос ззаду, і на Херхора та його свиту посипався град каміння.
Той підняв обидві руки. А коли натовп знову затих, первосвященик гучним голосом вигукнув:
— Боги! Я довіряю вашому захисту святині, проти яких повстали зрадники та богохульники!
— Не бійтеся!» — наказували офіцери своїм солдатам. — Те, що зараз буде, станеться з волі його святобливості.
Раптом десь над храмом пролунав надлюдський голос:
— Я відвертаю обличчя від проклятого народу і огортаю землю темрявою!
І сталося щось жахливе: коли голос промовив це, сонце втратило свій блиск. І з останнім словом стало темно, як уночі. На небі заблищали зірки, а замість сонця стояло чорне коло, оточене полум'ям.
Жахливий крик вирвався з сотні тисяч грудей. Ті, хто штурмував ворота, кидали колоди, а селяни падали на землю. Ззаду, проти потоку людської маси, що відступала від храму, кинулися вампіри, скидаючи свої плащі та пробиваючись до зруйнованих воріт.
— Настав день суду і смерті! – кричав хтось голосно з кінця вулиці.
— Боги…! Милості…! Святий чоловіче, відверни кінець світу! – кричали голоси в натовпі.
— Горе військам, які виконують накази безбожних командирів! – гучно кричав хтось з храму.
У відповідь половина людей упала ниць, так що тут і там вампірам доводилося бігти по спинах, раз у раз перевалюючись через тіла. Інші єгиптяни в паніці відштовхували їх, а ті сліпо мчали крізь темряву, розбиваючись об стіни будинків і падаючи на тротуар, де їх затоптували на смерть свої ж товариші.
У двох полках, що стояли перед храмом, незважаючи на попередження командирів, виникла плутанина при настанні такого жахливого явища в небі. Ряди розступилися. Деякі солдати почали кидати зброю і безцільно тікати до річки разом з натовпом. Інші зібралися навколо своїх командирів, але були й такі, як рядові, так і унтер-офіцери, які в цей момент пережили навернення і перейшли на бік жерців, спонтанно утворивши лінію перед зламаною брамою і завадивши вампірам отримати доступ до святилища. Фінікійці, не готові до бою з регулярною армією, не змогли прорвати оборону на марші і почали збиратися в більші групи та стежити за підкріпленням, марнуючи дорогоцінний час.
Тим часом, за лічені хвилини замість щільних колон військ на площі залишилися розкидані списи та сокири, а біля вуличних входів насипалися купи поранених і трупів. Третина солдатів залишилася вірною Рамзесові, але їх було занадто мало, щоб контролювати натовп і продовжувати атаку на храм. Більше того, офіцери не знали, як поводитися з вампірами, які раптово з'явилися у такій великій кількості, тому вирішили чекати нових наказів.
Це ще не було поразкою, але мало які програні битви призводили до таких втрат.
— Боги!... Боги!... — стогнали та плакали люди. — Змилуйтеся над невинними!
— Озірісе! — гукнув Херхор з тераси. — Змилуйся і покажи своє обличчя нещасним людям...
— Востаннє відкликнуся на молитви моїх жерців, бо я милосердний! — відповів надлюдський голос з храму.
І в ту саму мить темрява зникла, а сонце знову засяяло. Ще один крик, ще один плач, ще одна молитва пролунали крізь натовп, змішуючись із жахливими вересками палаючих живцем вампірів, які в безнадійному захисті закривали очі руками або намагалися натягнути на голови ганчірки. Однак під палючим сонцем цей клаптик тіні не міг врятувати їм життя. Зграя переляканих кровососів, які недбало покинули свої схованки серед білого дня, миттєво розсипалася на порох. Сп'янілий від радості народ вітав схід сонця, танцюючи на попелі фінікійських вампірів. Незнайомці обіймалися, деякі помирали, і всі повзли на колінах до храму, щоб поцілувати його благословенні стіни. Війська, які все ще залишалися вірними фараону, відступили глибше в місто.
На вершині брами стояв найдостойніший Херхор, дивлячись у небо, а два жерці тримали його святі руки, якими він розсіював темряву та рятував свій народ від знищення.
Ті ж сцени, з певними варіаціями, відбувалися по всьому Нижньому Єгипту. У кожному місті, двадцятого числа місяця Паофі, люди збиралися біля храмів від світанку, і в кожному місті близько полудня якась банда штурмувала священні брами. Скрізь, над воротами, близько першої години, з'являвся первосвященик храму зі своєю свитою, проклинав нечестивих і наводив темряву. А коли натовп у жаху тікав або падав на землю, первосвященики молилися Озірісові, щоб той показав своє обличчя, і на землю поверталося денне світло.
Таким чином, завдяки сонячному затемненню, група мудрих жерців вже похитнула владу Рамзеса XIII у Нижньому Єгипті. За лічені хвилини правління фараона, навіть не усвідомлюючи цього, стояло на краю прірви. Тільки вагомий розум і точне знання ситуації могли врятувати його. Однак цього бракувало в царському палаці, де в той важкий момент почалося всемогутнє панування випадковостей.
Вранці 20-го місяця Паофі його святобливість встав на світанку і, щоб бути ближче до театру військових дій, переїхав зі своєї головної резиденції до вілли, розташованої за годину ходьби від Мемфіса. Ця вілла прилягала до казарм азійських військ з одного боку та до палацу Тутмозиса та його дружини, прекрасної Хеброн, з іншого. Разом зі своїм паном прибули вірні сановники Рамзеса та його перший гвардійський полк, якому фараон безмежно довіряв.
Рамзес XIII був у чудовому настрої. Він викупався, щільно поснідав і слухав гінців, які прибували верхи з Мемфіса кожні п'ятнадцять хвилин.
Їхні звіти були монотонними до нудьги. Верховні жерці та кілька номархів на чолі з Херхором і Мефресом замкнулися в храмі Пта. Військо було сповнене мужності, а народ схвильований. Усі благословляли фараона та чекали наказу атакувати. Коли о дев'ятій годині четвертий посланець повторив ті ж слова, фараон все ще не віддав наказу атакувати. Він чекав знаку від молодших жерців, які старанно вимірювали час, що залишився до сонячного затемнення. Вони принесли йому пророцтва:
— Якщо сьогоднішній день пройде для тебе щасливо, ти житимеш і царюватимеш сто років, — сказав жрець, знавець шляхів зірок.
Фараон замислився, а потім, засміявшись, сказав:
— Так само, як лівійці біля Содових озер кидали в нас каміння та стріли, так і сьогодні жерці кидають у нас погрози. Балакучість, навіть жерців, менш небезпечна, ніж стріли та каміння.
З Мемфіса прибув новий кур'єр зі звісткою, що все гаразд, і що група ватажків чекає на знак.
— Якби нашим полкам було доручено зайняти храми, вони б уже були там... — сказав Тутмозис.
На гарному обличчі фараона з'явилися ознаки гніву.
— Ти забув, — вставив Рамзес, — що за моїм наказом армія мала не атакувати, а захищати храми від простого народу...
У Тутмозиса кров прилила до голови, бо він здогадався, що фараон не розповідає йому все, як раніше. Тим часом час було розраховано, і Рамзес наказав розпочати атаку.
Щойно посланці вирушили, підбіг помічник і повідомив, що біля воріт зупинили процесію, яка несла саркофаг якогось важливого вампіра, який терміново хотів поговорити з його святобливістю.
Це був фінікійський князь Хірам, який вирушив у надзвичайно ризиковану подорож серед білого дня. За наказом Рамзеса негайно підготували кімнату, де вампір міг безпечно покинути своє сховище. Фінікієць був дуже втомлений і роздратований. Його сиві брови наїжачилися, а очі були налиті кров’ю.
— Є в тебе листи первосвящеників до Ассирії? — прямо запитав фараон.
— Навіщо тобі ці листи, якщо ти уклав мир зі жерцями?
— Про що ти говориш, твоя ситість?! — гукнув на нього Тутмозис.
— Я знаю, що кажу! — відповів Хірам. — Ви витягли десятки тисяч талантів від фінікійців, нібито щоб звільнити Єгипет від влади жерців, а сьогодні ви грабуєте та вбиваєте нас за це… Подивіться, що відбувається від моря до першого порогу: всюди юрби ваших женуться за фінікійцями, як за собаками, бо такий наказ жерців. І за мить ваші найвірніші союзники згорять на сонці на площі перед храмом…
— Ти збожеволів, вампір… У цю мить наші люди захоплюють разом з вашими храм Пта в Мемфісі… Все йде за планом!
Хірам махнув рукою.
— Вони його не захоплять! — відповів він. — Або вас самих обдурили, або ви обманюєте нас! Ми мали захопити для вас Лабіринт і його скарбницю, ми це зробили, а тепер, коли ми стали непотрібними, ви нас знищуєте!
— У чому ваша проблема? — коротко та суворо запитав Рамзес.
— Безлад і зрада, що панують серед вас... Те, що ви більше не уряд, а натовп офіцерів і сановників, яких жерці ганяють куди завгодно і коли завгодно... Вже три дні в Нижньому Єгипті панує така жахлива плутанина, що населення вбиває нас, фінікійців, ваших єдиних друзів... І чому це так? Тому що управління вислизнуло з ваших рук, і жерці вже захопили його...
— Кажи по суті! — наказав фараон.
— Затемнення триватиме набагато менше, ніж нам казали! — схопився за голову Хірам. — Мої вампіри не зможуть виконати своє завдання, ані знову сховатися!
— Жерці обдурили мене, — спокійно сказав фараон. — Але жертва вампірів не буде забута...
— Ми пропали! — закричав Хірам.
— Ви, вампіри, можливо, але не ми, люди...
— Що ти кажеш, пане... — Фінікієць опустився на коліна. — За нашу вірність ось така відплата?
— Досить цього скиглення, вампір! — розлютився Рамзес XIII. — Служи мені або помри! У тебе є листи Херхора до Ассирії? — знову спитав він.
Фінікієць витягнув з-під свого одягу пакунок і мовчки передав його фараону.
— Це саме те, що мені було потрібно! — тріумфально вигукнув фараон. — Ми повинні негайно оголосити народу, що первосвященики зрадили державу!
— Вони всюди б'ють фінікійців, — вперто повторював Хірам. — Наші крипти руйнують, наші маєтки розкрадають, а десятки вампірів вже спалені.
— Я чув! Це робота жерців, — сказав фараон. — Скоро дізнаємося. Приведіть Пентуера!
Викликаний жрець негайно з'явився за наказом фараона.
— Як довго триватиме сонячне затемнення? — спитав його Рамзес.
— Майже п'ятнадцять хвилин... — ледь чутно, заїкаючись, сказав жрець.
— Це неправда! — вибухнув Хірам. — Не більше трьох хвилин! Я щойно отримав повідомлення від наших вчених у Тирі!
— Ну, що ти скажеш, Пентуер? — запитав фараон з дивним спокоєм. — Пам’ятаю, що в перших звітах також згадувалося лише три хвилини. Але потім ти прийшов і сказав мені, що Менес помилився...
— Так, пане, — прохрипів жрець крізь стиснуте горло.
— А зараз виявляється, що він все ж таки не помилявся... Що це означає? — наполягав Рамзес.
— О, пане! — Пентуер упав на коліна. — Пробач, я мусив...
— Що ти мусив?
— Обдурити вашу святобливість за наказом вищої ради жерців та його преосвященства Херхора.
— Ти чув це, Хірам? — фараон повернувся до фінікійця.
— Мої вампіри пропали... — простогнав старий у відчаї, але його очі блищали люттю. — Ти використав нас, жорстокий пане, але тепер ми володіємо Лабіринтом!
— Тоді віддасте мені ключі від Лабіринту на золотій таці на колінах, коли я захочу прибути. І бійтеся вчинити інакше... Бо тоді будівля Лабіринту буде розібрана камінь за каменем, а зрадники щезнуть на сонці.
— Вони знищать усі скарби! Є спосіб...
— Саменту подбав про те, щоб цю перешкоду було усунуто в першу чергу. Ти добре чув Пентуера; це не я тебе обдурив, а Херхор обдурив мене і тебе. Тому я повторюю тобі востаннє, вампіре, служи або ви згинете!
— Обдурені... — жалісно простогнав Хірам.
— Ти і справді вважав, нібито я колись стану вампіром? — Рамзес знизав плечима. — Якщо так, то ти дійсно дурень.
Фінікієць упав обличчям долілиць і більше нічого не сказав.
— Пентуер, пізніше я придумаю покарання за твою брехню, — сказав фараон. — А поки що ти маєш супроводжувати мене і не намагатися втекти.
Раптом залунали сурми. Варта та азіати взялися за зброю, і фараон, оточений своїм штабом, вийшов до них і повідомив військо про затемнення, додавши, що вони не повинні боятися, бо темрява скоро мине, і він сам буде з ними.
— Живі вічно!» — відповіли ряди збройних.
Потім почало темніти.
Генерали зайняли свої місця на чолі колон, фараон прогулювався двором, задумавшись, а цивільні сановники тихо перешіптувалися з Пентуером.
— Невже це й справді ніч? — запитали вони жерця.
— Вона буде, але лише на дуже короткий час...
— Куди подінеться сонце?
— Воно сховається за місяцем...
— Ми повинні повернути свою прихильність мудрецям, які вивчають зірки... — казали один одному можновладці.
Темрява швидко згущалася. Коні азіатів почали непокоїтися, рої птахів спустилися на сад і з гучним цвіріньканням посідали на всі дерева. У темряві ніхто не помітив, як до саду також увійшла постать у капюшоні.
— Відізвіться! — гукнув Каліпос до греків.
Загриміли барабани, засвистіли флейти, і під цей акомпанемент грецький полк заспівав жваву пісню про дочку жерця, яка так боялася жахів, що могла спати лише у казармах, в обіймах цілої роти хоробрих гвардійців. Раптом зловісна тінь упала на жовті лівійські пагорби, блискавично закриваючи Мемфіс, Ніл і палацові сади. Ніч огорнула землю, і на небі з'явилася вугільно-чорна сфера, оточена вінком полум'я.
Грізний рев заглушив пісню грецького полку. Це азіати видали бойовий клич, пускаючи хмару стріл у небо, щоб відлякнути злого духа, який хотів поглинути сонце.
— Ти кажеш, що чорне коло — це місяць? — спитав фараон Пентуера.
— Менес так стверджує.
— Він великий мудрець! — із захопленням визнав фараон.
— Напевно...
— А що, якби місяць відірвався від неба і впав на землю...
— Цього не може бути... А ось і сонце! — радісно вигукнув Пентуер.
Усі зібрані полки вигукували на честь Рамзеса XIII, ніби він приніс оновлене світло.
Фараон подивився на Пентуера.
— Воістину, — сказав володар, — ми бачили дивну подію... Але я не хотів би бачити її вдруге... Відчуваю, що якби я не був солдатом, страх стиснув би моє серце. Жерці не правили б державою так довго, — додав він, — і не поховали б дев'ятнадцять династій, якби не знали, як скористатися подіями, подібними до сьогоднішніх...
Подякувавши військам за їхню стійку поведінку перед обличчям незвичайного явища, фараон повернувся до вілли. Він все ще був заглиблений у думки, розмовляючи спокійно, навіть м’яко. Дійсно, в душі Рамзеса, після побаченого, вирувала нова боротьба. Він починав розуміти, що жерці мають у своїх руках сили, які він не тільки ігнорував, але й мало замислювався про них, відмовлявся слухати про них. Вони використали сонячне затемнення краще, ніж він. А що ще вони знали? Він вирішив, що мусить швидко помиритися з ними. От тільки він не бачив способу вирішити суперечку…
Пентуер добре відчув цей момент вагання, тому, ставши на коліна біля ніг свого володаря, порадив:
— Дозволь мені діяти, Рамзесе… Якщо храм Пта не буде захоплено, а жерців не буде скривджено, я помирю тебе з Херхором». Ти одружишся з його дочкою, і твоє правління буде сповнене слави… Пам’ятай, що твій дід, святий Аменхотеп, також був верховним жерцем і намісником фараона, і що ти сам, хто знає, чи правив би ти сьогодні, якби святе духовенство не бажало мати власну кров на троні…
— Ти збожеволів, жерцю?! — вибухнув фараон, розвіюючи свої сумніви. — Я маю одружитися з дочкою Херхора?
— Я знаю, пане, вона не красуня…
— "Не красуня" — це м’яко сказано! Я бачив її. Вона чимось схожа на велику бджолу, чимось на льоху з десятками сосців… Я повинен лягти з чимось таким?...
— Пане, ти сильний; напевно, ти зможеш хоча б раз подолати свою відразу та виконати свій подружній обов’язок. Тоді тобі більше не доведеться її бачити…
— Потім я іже нічого не бачитиму.
— Що ти кажеш, пане?…
— Пентуер, ти такий вчений, як ти можеш бути таким дурнем! Хіба ти не знаєш, чим кінчають трутні?
— Але… звідкіля… — жрець був глибоко збентежений.
— Тихо! Я добре знаю, що в дочці Херхора тече кров бджолиної матки. Моя мати трохи розповіла мені про це, бажаючи для мене довгого царювання, але вона не зізналася в усьому, бо також боялася видати плани жерців, за які пожертвувала власним життям. Тож Саменту розповів мені про все інше. Він підтвердив те, що я підозрював, що дочка Херхора витягне з мене все моє насіння і змусить мене померти від задоволення… Я віддаю перевагу меншому задоволенню, але частішому і численнішому… Зникай з моїх очей і візьми свою пораду з собою!
Тож фараон не змінив своє рішення.
Лише о третій годині прибув перший посланець з Мемфіса, ад'ютант командира полку, що стояв біля храму. Він повідомив фараону, що храм не було взято через гнів богів, що люди втекли, що жерці торжествують, але попри безлад, який запанував у війську протягом тієї жахливої, хоч і короткої, ночі, вірні війська все ще залишаються на своїх постах. Однак їм потрібні були підкріплення та нові накази.
— Звичайно, — сказав ад'ютант, — нам також вдалося перегрупувати та організувати солдатів-втікачів. Але використовувати їх проти храмів не можна. Особливо зараз, коли жерці були зайняті доглядом за пораненими». Кожен єгиптянин упав би на землю, побачивши поголену голову та шкіру пантери, і пройде багато часу, перш ніж хтось наважиться перетнути священні ворота. Крім того, їх досі охороняють ті відступники, які в релігійному запалі стали на бік Херхора. Ми не хочемо вбивати своїх без наказу.
— А що роблять жерці? — спитав Рамзес.
— Вони благословляють усіх воїнів, годують їх, напувають і вдають, що армія є невинною в нападі на храм, що це була змова фінікійців, яких боги відкрито покарали.
— І ви допускаєте цю деморалізацію полків? — вигукнув Тутмозис.
— Але ж його святобливість наказав нам захищати жерців від простого народу... — відповів ад'ютант.
— Якби нам дозволили зайняти храми, ми були б там з десятої ранку, а первосвященики були б у підвалах, — сказав улюбленець фараона.
У цей момент черговий офіцер оголосив, що зі столиці прибув ще один жрець і хоче поговорити з його святобливістю.
Тутмозис провів гостя. Той був ще досить молодий, з обличчям, ніби вирізьбленим з дерева. Він повідомив, що прийшов до фараона від Саменту.
Рамзес одразу ж прийняв жерця, який, упавши на землю, передав правителю перстень, побачивши який фараон зблід.
— Що це означає?! — спитав лорд. — Саменту мертвий?...
— Він помер за тебе та сонячний світ, — відповів посланець. Передаю тобі його слова від вампірів Лабіринту. А посланця, мій пане, карати не треба.
Здивований Рамзес на мить занімів. Нарешті він сказав:
— Говори сміливо.
— Вампіри Лабіринту будуть віддавати шану та служити лише правителю своєї раси. Вони не віддадуть тобі скарби, мій пане, доки ти лише людина. У разі, якщо ти спробуєш захопити Лабіринт силою, він буде знищений...
— Саменту зрадив! Так само, як зрадили Мефрес і Херхор! — сердито вигукнув Тутмозис. — Мій пане! — звернувся він до фараона. — Невже ти ніколи не звільнишся від цих зрадників?
У цій ситуації його святобливість негайно скликав таємну раду в своїй кімнаті. Він викликав Хірама та жерця, який прийшов з перснем Саменту. Пентуер не хотів брати участь в раді, але його змусили.
Коли сановники зібралися, фараон надав слово посланцю Саменту. Молодий жрець відмовився говорити що-небудь про Лабіринт чи ультиматум вампірів. Натомість він довго розповідав про те, що Храм Пта був абсолютно беззахисним і що кількох десятків солдатів було б достатньо, щоб захопити всіх, хто ховався всередині.
— І ця людина — теж зрадник! — крикнув розлючений Тутмозис. — Сам жрець закликає вас до ґвалту над жерцями... Убийте його!
Але на обличчі посланця не ворухнувся жоден м'яз.
— Шановний пане, — відповів він, — якщо я помру, мій опікун і господар, Саменту, шукатиме помсти. Смерть за смерть...
— Мені подобається цей молодий! — прошепотів Хірам, повертаючи собі впевненість. Він побачив, що хід цієї гри явно змінюється на користь вампірів. — Нам не потрібно сперечатися, просто сягнути за головами Мефреса та Херхора! — гукнув посланець вампірів.
Інші не бачили загрози, що містилась у цих словах, лише шанс на перемогу. Здавалося, свіжіше повітря наповнило темну кімнату. Генерали випросталися, цивільні сановники з цікавістю подивилися на жерця, і навіть обличчя фараона проясніло.
— Як ти вважаєш? — раптом спитав фараон молодого жерця, — що б зараз зробив святий Саменту?
— Я впевнений, — енергійно відповів жрець, — що Саменту увійшов би до храму Пта, запалив би ладан богам, але покарав би зрадників та вбивць.
— Воістину, ця людина — учень Саменту! — вставив Хірам. — Тільки він чітко бачить, що нам залишається робити.
Військові та цивільні сановники голосно погодилися з Хірамом, і великий писар додав:
— Оскільки ми почали боротьбу проти жерців, її потрібно закінчити, особливо сьогодні, коли у нас є листи, які доводять, що Херхор укладає пакт з ассирійцями, що є великою зрадою держави...
Тутмозис підвівся зі стільця.
— Мій пане, — сказав він, — дозвольте мені діяти. Дуже небезпечно продовжувати цей стан невизначеності, що панує зараз, і було б злочинно та нерозумно не скористатися цією нагодою. Оскільки цей жрець каже, що храм незахищений, дозвольте мені піти до нього з жменькою людей, яких я оберу сам...
— Я піду з вами, — втрутилася Каліпос. — З мого досвіду, тріумфуючий ворог — є найслабшим. Тож якщо ми зараз увірвемося до Храму Пта, жменька новонавернених фанатиків біля воріт не зможе нас зупинити!
— Вам не потрібно вриватися, ви увійдете як виконавці наказів фараона, який наказує вам ув'язнити зрадників, — сказав великий писар. — Для цього сила не потрібна; достатньо влади правителя...
— Ха, якщо це так, — сказав молодий жрець Сета, — тоді я повідомлю його святобливості ще дещо...
Він зробив кілька глибоких вдихів, але все ж таки закінчив приглушеним голосом:
— На вулицях Мемфіса партія Мефреса проголошує, що... не смію цього сказати...
— Про що...? Говори сміливо, — вставив фараон.
— Що ваша святобливість збожеволіла, що у вас немає верховного жрецького чи навіть царського сану, і що... вашу святобливість можна усунути з трону...
Фараон схопився зі свого крісла.
— Тутмозис! — вигукнув він голосом, який відчувався як оновлена енергія. — Візьми скільки завгодно війська, йди до храму Пта та приведи мені Херхора та Мефреса, звинувачених у великій зраді. Якщо вони виправдають себе, я поверну їм свою прихильність; інакше…
Він не закінчив, бо сановники почали кричати:
— Смерть зрадникам!
Рамзес XIII наказав скласти акт про арешт членів верховної ради та передав його Тутмозису, урочисто промовивши:
— Доки бунт жерців не буде придушений, я передаю свою владу начальнику варти Тутмозису. А тепер послухайте його!
— Ви дієте мудро та справедливо! — вигукнув великий писар. — Не личить фараону боротися з бунтівниками, а брак енергійної влади може призвести до нашого падіння...
Усі сановники вклонилися перед величним Тутмозисом.
Фаворит у супроводі генералів вийшов на подвір’я. Він наказав першому полку гвардії вишикуватися та сказав:
— Мені потрібно кілька десятків чоловіків, які готові померти заради слави нашого пана...
Більш ніж достатньо солдатів та офіцерів виступили вперед на чолі з Еунаною, яка два роки тому приніс звістку про скарабеїв під час маневрів.
— Ви готові померти? — спитав Тутмозис.
— Ми помремо, пане, з вами за його святобливість! — вигукнув Еунана.
— Ви не помрете, а переможете мерзенних злочинців, — відповів Тутмозис. — Солдати, що приймуть участь в цій експедиції, стануть офіцерами, а офіцери будуть підвищені на два ранги вище. Ось що кажу вам я, Тутмозис, головнокомандувач з волі фараона.
— Живі вічно!
Тутмозис наказав запрягти двадцять п'ять важких колісниць і посадити в них добровольців. Потім він і Каліпос сіли на коней, і невдовзі вся свита, мчачи до Мемфіса, зникла в хмарі пилу.
Тоді Хірам вклонився фараону і прошепотів:
— Лише зараз я вірю, що ваша святобливість не був в змові з первосвящениками. Найпокірніше благаю вас, станьте одним із нас...
— Ти збожеволів! — розлютився фараон.
РОЗДІЛ XXXVII
В той же час жрець, який стояв на варті на вершині пілона храму Пта в Мемфісі, повідомив первосвященикам і номархам, які зібралися в залі, що в палаці фараона видно якийсь рух.
— Схоже, його святобливість буде просити у нас дозволу продовжити своє правління, — сміючись, сказав один з номархів.
— Сумніваюся! — холодно відповів Мефрес.
Херхор особисто пішов до пілона, щоб прочитати повідомлення від своїх шпигунів при Рамзесі, надіслане спалахами світла. Невдовзі він повернувся і сказав зібраному натовпу:
— Наш молодий учень Сета чудово впорався... Він витягнув лисицю з лігва... У цю ж мить Тутмозис їде сюди з кількома десятками добровольців, щоб ув'язнити або вбити нас.
— І ти все ще наважуєшся захищати Рамзеса?! — крикнув Мефрес.
— Я мушу і буду захищати його, бо я урочисто поклявся в цьому покійній цариці. Крім того, у мене є свої плани щодо Рамзеса. Я хочу зробити його своїм зятем, як вам це прекрасно відомо.
— Ну, я не клявся, і в мене немає дочки! — люто відповів Мефрес і демонстративно покинув залу засідань.
— Що він хоче зробити? — спитав один із номархів.
— Хворий дідуган... — відповів Херхор, знизуючи плечима.
Перед шостою годиною вечора загін гвардійців безперешкодно підійшов до храму Пта, і командир постукав у наспіх відремонтовані ворота, які одразу ж відчинилися. Це був Тутмозис зі своїми добровольцями. Солдати бунтівників відступили вбік, що додало головнокомандувачу впевненості.
Однак, коли він увійшов на подвір'я храму, він з подивом побачив, що винна сторона не мала наміру ховатися. Херхор, оточений жерцями, з'явився в короні Аменхотепа.
— Чого ти вимагаєш, сину мій? — спитав первосвященик у командира, дещо збентеженого всім цим.
Але Тутмозис швидко відновив самовладання і сказав:
— Херхор, верховний жерцю Амона Фіванського! Через листи, які ти написав Саргонові, сатрапу Ассирії, і які фараон має при собі, тебе звинувачують у державній зраді і ти повинен виправдатися перед його святобливістю...
— Якщо молодий пан, — спокійно відповів Херхор, — хоче дізнатися про таємні подробиці політики вічно живого Рамзеса XII, нехай зробить запит нашій найвищій раді та отримає всі пояснення».
— Я закликаю тебе негайно слідувати за мною, якщо ти не хочеш, щоб тебе примусили, — вигукнув Тутмозис.
— Сину мій, благаю богів захистити тебе від насильства та покарання, на які ти заслуговуєш...
— Ти йдеш? — спитав Тутмозис.
— Я чекаю на Рамзеса тут, — відповів Херхор.
— Тоді залишайся тут, самозванцю! — крикнув Тутмозис.
Він вихопив меч і кинувся на Херхора. У цей момент Еунана, стоячи позаду генерала, підняв спис і щосили встромив його в спину Тутмозиса. Інший охоронець вдарив улюбленця фараона між шиєю та правою ключицею, від чого кров бризнула повсюди. Нещасний упав на землю, притиснутий до землі та мало не розрубаний навпіл. Кілька воїнів, з націленими списами, кинулися до Еунани, щоб покарати за зраду, але після короткої сутички з товаришами вони впали. Три чверті добровольців були на платні у жерця.
— Хай живе святобливий Херхор, наш володар! — вигукнув Еунана, розмахуючи своїм кривавим списом.
— Хай живе вічно! — повторили воїни та жерці, і всі впали обличчям долілиць перед первосвящеником.
Найдостойніший Херхор підняв руки та благословив їх.
Тим часом Мефрес, залишивши храмову раду, спустився до підземель, де перебував живий образ Рамзеса, останній з його невдалих братів-близнюків. Відразу ж після входу верховний жрець витягнув з-за пазухи кришталеве дзеркало та підніс його до обличчя сплячого мутанта. Іншою рукою він витягнув з-під мантії вузький кинджал.
Довгу мить Мефрес бурмотів якісь заклинання.
— Відкрий очі! — рішуче наказав він.
Двійник, що був на ліжку, розплющив повіки. Під ними були абсолютно нелюдські очі бика, які одразу ж наповнилися кров’ю.
— Ти вб’єш його! — Мефрес показав чудовиську його ж відображення в дзеркалі. — Ти вб’єш його, щойно зустрінешся з ним, коли побачиш це обличчя!
Двійник заревів, мов корова, і спробував підвестися, але все ще був паралізований.
— Візьми цей стилет, — сказав Мефрес, втискаючи тонкий сталевий кинджал йому у руку. — Візьми цей стилет і йди до палацового саду... Там, стій в клумбі фігового дерева та чекай на того, хто схожий на тебе...
Напівлюдина, напівбик почав скреготати зубами від безпорадного гніву, побачивши своє відображення в дзеркалі.
— А коли ти його побачиш, то маєш його вбити... — підсумував Мефрес. — А зараз я даю тобі дозвіл піднятися! — вимовив він заклинання таємною мовою жерців. — Вставай і йди!
Потім він накинув на звіра офіцерський плащ з капюшоном, прошепотів йому на вухо пароль і, скориставшись кривавим хаосом у головному дворі храму, вивів двійника з підземного переходу через приховану браму на безлюдні вулиці Мемфіса.
Виправивши в дорогу знаряддя своєї сліпої помсти, Мефрес повернувся до членів ради, дуже задоволений собою. Раптом, коли він дістався першого поверху, його оточили кілька чоловіків у коричневих плащах.
— Це найдостойніший Мефрес, — сказав один з них.
І всі четверо стали на коліна перед первосвящеником, який машинально підняв руку в благословенні. Але раптом він опустив її, запитуючи:
— Хто ви такі?
— Охоронці закону та священних таємниць.
— Чому ви перегородили мені дорогу? — спитав він, і його руки та тонкі губи одночасно затремтіли. — Що це означає?! — закричав Мефрес підвищеним голосом. — Ви вбивці, послані Хер...
Він не закінчив. Один з нападників схопив його за зап'ястя, інший накинув йому петлю на шию, а третій і четвертий міцно затягнули кінці. Мефрес, з розтрощеною гортанню, кілька разів смикнувся і завис у повітрі, підібгавши ноги, ніби його мрія про левітацію нарешті здійснилася… На мить мотузку натягнули. Коли Мефрес помер, вбивці поклали його на підлогу і вклали в його безжиттєву руку папірус із смертним вироком за образу величі його святобливості Рамзеса XIII шляхом поширення наклепу про нібито божевілля правителя.
Вирок підписав Головний суддя Єгипту, його достоїнство Херхор.
Кати мовчки зникли в коридорах.
РОЗДІЛ XXXVIII
Відразу ж після від'їзду Тутмозиса Рамзес знову в доброму настрої весело розмовляв із сановниками. Але о шостій годині він почав відчувати тривогу.
— Тутмозис мав би вже послати до нас гінця!» — сказав володар. — Бо я впевнений, що справу вже вирішено…
— Не знаю, — відповів великий скарбник. — Вони можуть чинити опір у храмі... Зрештою, частина війська перейшла на бік жерців.
Тому його святобливість продовжував чекати, посеред зростаючої тривоги.
На заході сонця камердинер фараона увійшов до кімнати та прошепотів, що пані Хеброн тяжко захворіла і благає його святобливість відвідати її. Сановники, знаючи про відносини свого володаря з прекрасною Хеброн, обмінялися роздратованими поглядами, але коли фараон оголосив про свій намір піти на прогулянку, вони не заперечували. Сад, завдяки посиленій охороні, був таким же безпечним, як і палац. Ніхто не вважав за доцільне стежити за фараоном, навіть здалеку, знаючи, що Рамзес не любить, коли до нього звертаються в певний час.
Коли володар зник у коридорі, великий писар сказав великому скарбникові:
— Час тягнеться, як вози в пустелі. Можливо, Хеброн має послання від Тутмозиса?
— У цю хвилину, — відповів скарбник, — його експедиція з кількома десятками людей до храму Пта здається мені незбагненним божевіллям...
— Відвага важливіша за кількість!
— А де той молодий жрець Сета? — спитав скарбник.
— Він прийшов без нашого відома і пішов, не питаючи, — відповів Хірам. — Кожен з нас поводиться як змовник.
Скарбник лише похитав головою.
Тим часом Рамзес швидко пройшов відстань між своєю віллою та палацом Тутмозиса. Коли він увійшов до спальні, то зупинився як укопаний.
Хеброн лежала мертва. Її тіло було білим, як вапно, і повністю позбавлене крові. Останні червоні смуги висихали на шиї коханої Рамзеса, прямо поруч зі слідами укусу вампіра...
— Хто посмів?! — вигукнув шокований Рамзес.
Вампіри ніколи раніше не вбивали. Їм дозволялося випити лише стільки людської крові, щоб вижити самим і не завдати шкоди людині, яку вони вкусили.
Фараон вибіг з кімнати вбитої жінки, голосно закликавши слуг та охоронців. Однак Хеброн відпустила їх усіх раніше, щоб вони її не турбували. Сповнений жаху Рамзес блукав порожнім палацом, відчуваючи чітку присутність вампіра-вбивці, що ховався всередині… Зрештою, замість солдатів, увірвався наляканий помічник. Він мав новину настільки важливу, що не вагаючись порушив особистий спокій правителя.
— Тутмозиса вбито! — крикнув він, перш ніж Рамзес встиг згадати про смерть Хеброн. — Принесли листа від найдостойнішого Херхора до вашої святобливості…
Він став на коліна та передав папірус своєму володареві.
Рамзес відновив самовладання, розгорнув сувій і почав читати. З кожним словом червоні ієрогліфи все сильніше стрибали перед його очима. Верховний жрець Херхор смиренно повідомив його святобливість, фараонові Рамзесу XIII, що він є його найвірніший слуга і що для його ж блага він почав командувати всіма армійськими підрозділами, що складаються з корінних єгиптян. Він приписав смерть Тутмозиса святому обуренню правовірних воїнів, зворушених нападом на божий храм, який вони не змогли вчасно зупинити. Однак натомість він, Херхор, запропонував його святобливості голову Мефреса, що є винним у крові сина фараона та Сари. Крім того, первосвященик зазначив, що смерть Тутмозиса дозволить фараону одружитися з прекрасною Хеброн і зробити її своєю другою дружиною, після дочки свого покірного слуги. Це найвища воля богів, і той, хто наважиться піти проти неї, закінчить своє життя в підвалі храму, облитий киплячою смолою…
Фараон перестав читати, зрозумівши, що те, що він бачить, вже не ієрогліфи, а червоні плями, що спалахнули на його обличчі від люті.
— Ми помстимося за Тутмозиса! — наказав він своєму ад'ютанту, і від емоцій його голос тремтів. — Зберіть усі війська! Я сам їх очолю!
Офіцер вклонився і побіг передати наказ про виступ.
Рамзес розірвав листа та вийшов у сад. Він мав за будь-яку ціну заспокоїтися та очистити свої думки. У цей момент йому понад усе потрібен був ясний розум!
Раптом з-за купи фігових дерев вийшов чоловік у темному плащі та перегородив фараонові шлях. Щоб краще роздивитися, володар наблизив обличчя до свого та раптово закричав від люті, спочатку переконаний, що має справу з вампіром Ліконом, який убив Сару.
— О, це ти, негідник?! — задихаючись, вигукнув він. — До мене, варта!...
Двійник Рамзеса, в якому переважала кров бика, видав рев бика і атакував. Однак їхні сили були рівні, і гнів Рамзеса схилив чашу терезів на його користь. Фараон схопив свого близнюка за шию, змусивши того застогнати та опуститися на коліна. Одночасно фараон відчув пекучий біль у лівій частині живота.
— Ти ще й кусаєшся? — вигукнув Рамзес.
Він міцно схопив обома руками шию свого дикого брата, і коли почув тріск ламаних хребців, з огидою відкинув його. Напівлюдина, послана Мефресом, впала, б'ючись у передсмертних конвульсіях.
З темряви виринула ще одна тінь.
— Мій пане… — сказала вампіриця Сара, наближаючись. Кров Хеврон все ще була на її губах. — Ти вже забув мене?
— Це ти?... — здивовано спитав Рамзес. — Мені сказали, що ти ще спиш…
— Ти не хотів нічого знати про мене, мій пане. І дуже швидко знайшов собі іншу!
— Усі жінки в Єгипті мої.
— О ні, Рамзесе! — шалено прошипіла Сара. — Я втратила свою дитину, своє життя і свою прихильність в очах мого Бога Яхве. Лише одне залишилося для мене — моя любов до тебе! Я не відмовлюся від неї і ні з ким не поділюся нею. Відтепер тільки я буду з тобою. Оскільки мені дозволено знову жити, я житиму для тебе! І ніколи більше не буду благати твоєї любові, ні змагатися за неї з кимось, я більше не буду ревнувати до пса! Ти, Рамзесе, будеш назавжди моїм, а я назавжди твоєю!
— Ти збожеволіла, жінко!
— У тебе немає іншого вибору. Мій або нічий! Доторкнися до свого боку...
Фараон відчув рукоятку кинджала.
— Він поранив мене? — здивувався Рамзес.
Він витягнув з боку тонке сталеве лезо і притиснув його до рани.
"Цікаво, — подумав він, — чи є у когось із моїх радників пластир".
— Пластир вам не допоможе, мій пане, — сказала Сара, читаючи його думки. — Цей кинджал отруєний...
Рамзес відчув нудоту та швидкий відтік сил. Вдалині пролунала сурма, і азіати почали висипатися з казарм, тягнучи за собою коней.
— Лише перетворення на вампіра зупинить отруту... — прошепотіла Сара, наближаючись до свого коханого. — Разом назавжди... Я вип'ю твою кров, а потім ти вип'єш мою...
Фараон спробував чинити опір, але відчув сильну хвилю запаморочення і сказав найбільш голосно, наскільки міг:
— Згоден!
Потім він нахилив голову набік, щоб вампіриця Сара могла зручніше вкусити артерію на його шиї. Темрява ночі огорнула їх і з'єднала навіки.
Через деякий час з палацу вибігли сановники та слуги з смолоскипами. Усі вони зупинилися від подиву, потім один за одним стали на коліна перед володарем, що надходив.
Фараон, підтримуваний Сарою та одним з офіцерів, йшов повільно, з попелясто-блідим обличчям і затуманеними очима. Він простягнув руку перед собою, ніби намацуючи шлях у темряві чи шукаючи зброю. Раптом його губи ворухнулися, і серед загальної тиші він видихнув свій останній подих як людина. Він, володар двох світів: земного та західного, а тепер третього – підземного.
Однак він не впав, а, хоч і непритомний, залишився на ногах.
Перетворення відбулося дуже швидко та бурхливо, глибоко переоравши розум молодого правителя, але незабаром його думки почали прояснюватися, а очі набули нового сяйва.
Тоді Хірам виступив уперед, вклонився йому та вигукнув гучним голосом:
— Нехай живе вічно його ситість, син темряви, Рамзес XIII!
РОЗДІЛ XXXIX
Найдостойніший Сан-амен-Херхор отримав відповідь на свій зухвалий лист до фараона невдовзі після півночі. Вампіри Лабіринту принесли її, взявши з собою голову первосвященика, яку вони насадили на спис перед головною брамою Храму Пта.
Цього вистачило, щоб солдати єгипетських полків, похитнувшись у своїй вірності його святобливості, негайно повернулися під командування Рамзеса. Доказ зради Херхора ассірійцям, представлений залишкам верховної ради та її прихильникам, до яких фараон виявив свою щедру прихильність, зробив решту.
Правовірні єгиптяни, стривожені чутками про те, що фараон став вампіром, були заспокоєні його святобливістю, з'явившись народу на терасі свого палацу під яскравим сонячним світлом, згідно з давнім звичаєм. Дехто все ще шепотів, що він двійник володаря, інші ж казали, що кров священних тварин – бика та лева – що тече в жилах фараона, захищає його вампірську природу від денного сяйва. Ці чутки швидко вщухли.
Потім розпочалися реформи, які були дуже корисними для Єгипту. Працюючим людям дозволялося відпочивати два дні – кожного шостого та сьомого дня тижня. Усі данини та податки були скорочені вдвічі, а тимчасовий дефіцит доходів, що виник у результаті цього, покривався за рахунок цінностей скарбниці Лабіринту. І щасливий народ не повстав, ні коли вампірам було надано рівні права з людьми, ані пізніше, коли фараон видав указ, що наказував усім великим писарям, номархам та іншим високопоставленим державним чиновникам, які бажали зберегти свої посади, негайно пройти перетворення на вампірів разом зі своїми сім'ями. Жерцям було надано свободу вибору в цьому, але тим, хто відмовився, заборонялося виховувати собі наступників. Ассирія, яка нещодавно погано показала себе у війні з дикими племенами північного сходу, була занурена в політичну хаос через події в Єгипті, який відкрито готував величезну армію людей і вампірів до експедиції проти Вавилона та Ніневії. Царя Ассара було розчленовано, а його наступник і лідер змови, невмерлий Саргон, приніс Рамзесові присягу на вірність з усіх підвладних йому земель в обмін на визнання його правління. Імперія живих мерців була розгромлена без меча, а фінікійські вампіри подбали про решту. Роззброєні армії невмерлих незабаром були змушені копати канал, що з'єднує Середземне море з Червоним. Невдовзі вампіри почали прибувати до Мемфіса морем і Нілом з усіх куточків земної кулі, щоб зустрітися з наймогутнішим Сином Темряви, Його Ситістю Рамзесом XIII, благаючи про милосердя, прийняття під його володіння та анексію своїх земель до розширюваної Єгипетської імперії.
За заступництвом цариці Сари євреям було дозволено жити. Вважалося, що ця надзвичайно самобутня порода людей, чия кров шкодить вампірам, повинна бути збережена в ім'я мудрості та знань. Таким чином, були встановлені межі, в яких євреї могли жити та керувати собою, як вони хотіли. Невдовзі весь народ Ізраїлю вшанував милостиву дружину фараона, назвавши її новим ім'ям — Есфірь — щоб дотримуватися власних суворих релігійних законів, які вимагали від них проклинати ім'я відступниці Сари. Багато вчених вампірів з усього світу потім з великою увагою вивчали ці та подібні витончені збочення єврейської філософії.
Всього кількох місяців було достатньо, щоб увесь єгипетський народ забув, що колись Єгиптом правили люди. Через три тижні після того, як ситуація в царстві заспокоїлася, Рамзес викликав до себе Пентуера. Жрець дуже схуд, а його худе обличчя було спотворене мукою та сумом.
Коли прибулий упав обличчям донизу, фараон наказав йому встати і сказав:
— Ти був наївним, намагаючись служити двом господарям одночасно. Через це ти став маріонеткою, спочатку в моїх руках, потім у руках Херхора. Однак я розумію, що ти бажав добра і народу, і жерцям.
— Не так все мало статися... — простогнав пригнічений жрець.
— Обставини вирішили все... — сказав Рамзес. — Що ти вирішив робити далі? — спитав він.
— Знаю одне, мій пане: я ніколи не хочу ставати вампіром. Дозволь мені піти у вигнання. Я лише прошу милості обрати собі місце.
— Хочеш відправитися до Менеса? — здогадався фараон.
— Пробачте, ваша святобливість, — відповів жрець, — але придворне життя так мене стомило, що моє єдине бажання сьогодні — вчитися мудрості.
— О, ти ніколи її не навчишся, Пентуер, — з жалем відповів пан. — Інакше ти б давно зрозумів, що подальше існування людей є безглуздим, хіба що як їжа для вищих істот. Тобі пощастило, що я вважаю твою сентиментальність кумедною. Що ж, іди, і передавай Менесу від мене привіт! Пам’ятай також, що я вмію бути вдячним». Скажи Менесу, що я виконаю кожне його прохання, якщо, наприклад, він не накаже мені зректися трону... Повернися до мене сам, коли відпочинеш і змиришся з неминучим майбутнім. Я буду тримати для тебе гідне місце.
І фараон торкнувся рукою смиренно схиленої голови жерця.
ЕПІЛОГ
У місяці Мехірі (листопад-грудень) Пентуер прибув до храму Нут, де Менес, останній мудрець людського роду, проводив свої дослідження небес і землі.
Старий впізнав обличчя Пентуера, але не його душу. Молодий жрець поводився мов невмерлий – він не їв, не спав і не розмовляв цілими днями, що зрештою дуже розлютило його господаря.
— Ти зовсім збожеволів, чи духи темряви лише тимчасово оволоділи твоїм серцем? Це ти, мій учень, чи не ти?
— У мене хвора душа, – відповів Пентуер.
— Що тебе турбує?
— Чим довше я про це думаю, тим більше я впевнений, що Рамзес і Херхор однаково програли в цій битві. Обидва загинули як люди, і разом з ними закінчилося правління людини над усім Єгиптом і підвладними йому землями. А я, дурень, у момент, коли хід історії та доля світу були на волосині, не міг вирішити... Можливо, якби я не покинув Рамзеса XIII, якби я запропонував йому свої послуги, цей найблагородніший з фараонів досі був би живий як людина. Його оточували сотні вампірів та зрадників, він сам відмовився стати кровопивцею, проте жодна добра людина не показала йому шлях до порятунку чи не дала йому вибору!
— І ти справді думаєш, що міг би його врятувати? — спитав Менес. — О, гординя неосвіченого мудреця! Вся твоя кмітливість не врятувала б сокола, що заплутався серед ворон, а ти, мов якийсь бог, хотів змінити долю людини? Ні, тим більше долю всього людства?!
— Рамзес мав або перемінитися, або загинути?...
— Звичайно! Понад усе, він був і є фараоном-воїном, а сьогоднішній Єгипет ненавидить кровопролиття. Він віддає перевагу золотому браслету, аніж мечу, навіть сталевому. Він віддає перевагу доброму співакові чи танцюристу, а не безстрашному воїну, він віддає перевагу прибутку та задоволенню, а не війні. Тільки серед вампірів все ще живе та первісна лють, яка колись існувала в людей, котрі заклали основи держави на Нілі та пірамідах. Життєздатність людської раси безповоротно вичерпалася, тому хтось на кшталт Рамзеса рано чи пізно повинен був приєднатися до вампірів.
Після настання темряви, лежачи на в'язках свіжого очерету, Менес і Пентуер слухали весільну музику, що доносилася з сусіднього села, та п'яні крики радісних селян. Молодшого жерця знову охопила меланхолія.
— Жахлива річ, — сказав Пентуер. — Минуло лише кілька місяців з кінця правління останньої людини над цією державою, а вони вже забули, що колись були першою расою світу! Вони просто веселяться та їдять… У них немає більших амбіцій, ніж бути ситою та задоволеною їжею для вампірів… Воістину, пам'ять про людську велич триває лише короткий час!
— А чого ти хотів, щоб люди посипали голови попелом до кінця часів? — спитав Менес. — Коли крокодил ловить жінку чи дитину, чи думаєш ти, що води Нілу одразу перестають текти? Вони течуть незалежно від трупів, і навіть незалежно від підйому чи спаду ріки. Те саме з людським життям. Чи закінчується одна династія, а починається інша, навіть якщо це династія вампірів, чи державу стрясають повстання та війна, чи процвітає добробут, маси людей повинні їсти, пити, спати, одружуватися та працювати, як дерево росте незалежно від дощу та посухи. Тож нехай вони стрибають, якщо в них здорові ноги, або нехай плачуть і співають, коли їхні груди сповнені емоцій.
— Визнай, однак, що їхня радість здається дивною перед обличчям такого людського падіння, — вставив Пентуер.
— Зовсім не дивно, бо люди завжди сумні чи щасливі, і немає години, щоб хтось не сміявся чи не зітхав. І весь хід історії такий: одні йдуть, а інші приходять на їхнє місце. Так, людство колись прийшло, а тепер воно йде.
— І ви думаєте, вчителю, що ніщо не може врятувати людей? — спитав Пентуер.
— Я не бачу такої сили. А им, юнак, який не може прийняти свою епоху та становище, схожий на останній свіжий листок на гниючому дереві.
К І Н Е Ц Ь
Урей - це стилізоване зображення здибленої єгипетської кобри (богині Уаджет). У Стародавньому Єгипті він служив символом царської влади, мудрості та захисту, а також виступав як "Око Ра", здатне викидати отруту і полум'я для знищення ворогів фараона. Священну змію виготовляли із золота та дорогоцінного каміння. Золотий урей розміщували прямо на лобі фараонів - він кріпився до головних уборів (таких як неміс чи корона).
У Автора муміє – це зовсім не та речовина, що зовсім нещодавно була модними ліками.
Як певна вагова одиниця, талант згадується вже у Гомера, причому скрізь предметом, що зважується, є золото. За висновками метрологів, маса таланту дорівнювала масі семитичного шекеля (сигля, сикля), саме важкого золотого вавілонського шекеля, рівного 16,8 г. Гомерівські таланти вироблялися формі довгастих круглих брусків, схожих на найдавніші золоті статеры. Крім того, в гомерівські часи були в обігу напівталанти масою в 8,4 г.
Крім гомерівського маловагового таланту, у ту ж епоху був відомий талант, що відповідав 26,2 г. Вперше про нього згадується у зв'язку з перемогою сицилійських греків над карфагенянами при Гімерах (480 до н. е..); потім у письменників до ІІ століття до нашої ери він служить для позначення вагового заходу золотих предметів, які давалися в нагороду (вінки) або посвячувалися в храмах.
Разом з тим, талант є найбільшою мірою ваги в античні часи – від 20,47 кг (малий птолемеєвський талант) до 37 кг (егінський талант). В книзі талант є мірою в розрахунках золотом.
Содові озера (Ваді-аль-Натрун) - западина на північному сході Лівійської пустелі в єгипетському губернаторстві Бухейра, розташована на захід від дельти Нілу. Назва долини пов'язано з наявністю в ній більше десяти невеликих багатих содою озер (натрун з грецької мови означає їдкий натрій). Першими використовувати озера долини Натрун для видобутку соди почали стародавні єгиптяни, які застосовували її для муміфікації.
В тексті слово "мільйони" застосовано Прусом і Левандовським. Насправді ж це слово вперше придумав (за легендою) Марко Поло, описуючи багатства "Катаю".