П’ятнадцять на сьому вечора. Час вирушати.

Тедді зоставив мобільний телефон на нічному столику в своїй кімнаті, щоб не залишити жодних цифрових слідів перебування поблизу будинку Арно Троньє. Для своєї операції він надягнув джинси й чорний светр із високим коміром. Перед дзеркалом у ванній кімнаті натягнув на своє коротке посріблене на скронях сивиною волосся темно-синю кепку без логотипів чи написів. Звичайно, вона не приховувала чорної пов’язки на його лівому оці, але принаймні трохи її скрадала. Якщо ж зустріне когось, достатньо буде лише опустити голову чи нахилитися, ніби зав’язати шнурки. Тедді був до такого звичний.

Він увімкнув телевізор, вибрав канал France 2, встановив звук на помірну гучність, а сам спустився сходами на три поверхи вниз. Вийшов непомітно. Машина стояла через дві вулиці, у сьомому окрузі Ліона. О 18:30 він сів за кермо і поїхав до Вільмуар’є. Згідно з даними Google Street View, Троньє жив серед дерев і полів у старому заміському будинку, віддаленому від траси, за тридцять кілометрів від свого місця роботи. Важко уявити, що двадцятидев’ятирічний хлопець міг купити таку нерухо­мість. Спадщина?

Через величезні затори на дорогах кримінолог прибув до місця призначення о двадцятій п’ятнадцять. Як він з’ясував під час підготовки, камери спостереження у містечку були тільки на головній вулиці, яку він зав­бачливо об’їхав. Спершу повільно проїхав повз будинок. Світло ніде не світилося, «рено кангу» не видно. Як він і розраховував, фігурант, мабуть, тягав залізо в тренажерній залі в сусідньому місті.

Тедді поставив машину за триста метрів від будинку, біля контейнерів для скла. Місцевість навколо була горбиста, і, незважаючи на вітер, погода незвично теп­ла як для лютого. З вимкненим ліхтариком у руках звернув у хащі й зупинився перед високим парканом. Натягнув шкіряні рукавички. За хвилину переліз на інший бік і притулився до стовбура дерева. Там він з подивом відчув трепет, який переживав у молодості, коли працював над справами про подружню зраду — найприбутковішим бізнесом агенції. Він обожнював цю частину своєї роботи. Але зараз, у свої п’ятдесят, із більшою радістю працював за письмовим столом.

Обвів поглядом затінене обійстя: одноповерховий будинок, квадратне подвір’я, ворота в кінці під’їзної дороги, ще одну будівлю, схожу на сарай. Саме вона його найбільше й зацікавила. Завмер, вдивляючись у ніч і шукаючи світлові точки, які могли б вказувати на наявність інфрачервоних камер. Краще бути обережним, адже Троньє цілком міг виявитися схибнутим на безпеці.

Пригнувшись, Тедді зрештою пішов до сараю. Десь пролунав крик нічної пташки, а потім знову запала тиша. Можливо, дівчата й кричали, коли кат розтинав їхню плоть, але хто б міг їх тут почути? Криміналіст на мить уявив ці крики. Хоча вони й були приглушені, але здавалися йому такими реальними, такими глибокими, що він завмер і затамував подих. А далі — нічого. Тільки вітер. Цей крик йому примарився? Він належав Аполліні? Чи Елізі? Такі марення час від часу з ним ставалися. Особливо вночі. Але зараз не час відволікатися на своїх примар.

Двостулкові дерев’яні двері сараю незамкнені: заліз­ний прут, що мав слугувати засувкою, лежав долі. Тедді відчинив одну стулку й повільно увійшов. Коли зачинив за собою двері, відчув холодок на плечах — щось пронизливо моторошне. Запах селітри переважав запах дерева і викликав неприємні відчуття. Кримінолог увімкнув ліхтарик, посвітив ліворуч і побачив залишки брезенту, перехрещені балки, старі сільськогосподарські машини, верстак з підвішеними над ним інструментами. Окинув поглядом увесь простір, і сплеск адреналіну перехопив подих. У напівтемряві стояв «рено кангу», загнаний задом під старий сінник, що утворював антресоль. Дві круглі фари сліпими очима дивилися прямо на нього. Тедді миттєво погасив ліхтар.

Отже, цей тип відсиджувався удома, не вмикаючи світла. Цікаво, чи помітив він присутність Тедді? Малоймовірно. Можливо, цей схиблений рано лягав спати через спортивну дисципліну. Може, хворів, мав температуру або поїхав до тренажерної зали якимось іншим транспортом. Одне не викликало сумніву: звідси треба якомога швидше вшиватися. Але спершу він мав отримати відповіді.

Кримінолог ступив кілька кроків наосліп прямо перед собою, знайшов ганчірку, причеплену до цвяха, обмотав нею свій ліхтар, щоб приглушити світло, і знову увімкнув його. Поволі пішов сараєм. Пахло дивно — сумішшю гарячого металу й вологого дерева. На верстаку валялися усілякі старі інструменти. Тедді помітив темні сліди вздовж сталевих зубців пилки. Він трохи пошкрябав їх і понюхав. Важко було сказати напевно. Але судмедексперт згадував про такий інструмент, пояснюючи деякі поранення жертв, зокрема на литках і передпліччях.

Насправді Тедді шукав те, що майже на сто відсотків довело б провину чоловіка — газовий різак на візку. Кинув погляд на вхідні двері. Нічого. Рами рипіли від вітру, а перфоровані листи металу так розгойдувалися, що крізь них проглядало небо. Тедді оглянув сільськогосподарське приладдя, пройшов до кінця сараю, оглянув кожен куточок, підняв накриття. Рудий пил танцював, огортаючи його, наче в центрі арени. Що далі він заходив у будівлю, то більше відчував пригніченість — здавалося, що вихід зостався далеко позаду, за багато кілометрів. А тим часом ніде не було видно різака. Залишалася одна можливість: задня частина «рено кангу».

Тедді поклав руку на ручку задніх дверцят. Вони з клацанням відчинилися.

А потім Тедді отримав удар кованим ломом прямо в обличчя. Він відвернув голову занадто пізно, і лом влучив у праву брову — чоловік аж зігнувся від болю. Йому здалося, що голова зараз вибухне. Не даючи ні хвилини перепочинку, гора м’язів кинулася на нього і з усієї сили гепнула ним об балку. Пролунав тріск і жахливий гуркіт, наче в шахті стався обвал. Раптом посипався дощ із шматків дерева впереміш із соломою. Усе відбулося так швидко, що напівпритомний Тедді ледь устиг помітити, як балка, падаючи, торкнулася його носа й потягнула за собою нападника.

Наступної миті на землю разом із хмарою куряви опустилася тиша. Опинившись на долівці, Тедді закашлявся, витер обличчя, побачив кров на рукавичках. Хитаючись, підвівся, нездатний збагнути, що саме сталося. Арно Троньє нерухомо лежав біля його ніг правою щокою на підлозі. Балка розтрощила йому голову.

Ошелешений, Тедді нахилився над нападником.

Той іще дихав.

Тедді почувався як один зі щасливчиків, яким поталанило вижити в сюжетах американських фільмів-­катастроф. Частина підлоги горища обвалилася, інша частина висіла в повітрі, тримаючись на вцілілих опорах. Кримінолог навколішки понишпорив серед завалів, знайшов свій ліхтарик і кепку. З правої брови текла кров. Незважаючи на це, він не забував про мету: освітлював салон «рено кангу» на випадок, якщо там була жертва. Тоді він і помітив газовий різак, складений у спеціальному відсіку, а також наручники на підлозі й кілька мотків скотчу. Очевидно, кат готувався невдовзі скоїти злочин.

Погляд Тедді зупинився на Троньє. Якщо негайно не втрутитися, він може померти. Треба миттєво щось вирішувати. Голос у глибині душі нашіптував, що цей негідник заслуговує померти тут, на самоті, що це буде справедливою розплатою. Але він не міг дозволити людині померти, навіть якщо це останній покидьок. Вирішено. Треба покликати на допомогу.

Не роздумуючи, він обшукав кишені підозрюваного, дістав його мобільний телефон і розблокував його великим пальцем непритомного чоловіка. Набрав «15»{6}. Поки чекав, знайшов шматок тканини і прикрив ним мікрофон телефону. Коли оператор відповів, він говорив слабким голосом людини при смерті.

— Стався нещасний випадок… У сараї… Рятуйте!..

Він уривчасто пробелькотів адресу, натиснув відбій і поклав телефон на грудях Троньє, поруч із його рукою. Пошкандибав через завали, залишив двері клуні прочиненими і повернувся до свого автомобіля, не побачивши дорогою жодної живої душі. Поки запускав двигун, нарешті спромігся трохи заспокоїти дихання.

Через шість хвилин він зустрів машину швидкої допомоги, яка мчала в протилежному напрямку по два­дцять четвертій автостраді. Коли працівники швидкої допомоги натраплять на спорядження в машині, вони, поза сумнівом, встановлять зв’язок зі справою Шалюмо. На місце події прибуде поліція. І справа вирішиться сама по собі. Тедді подивився на своє відображення в дзеркалі заднього огляду. Брова над здоровим оком сильно розсічена, кров не зупинялася. Треба накласти шви. Тобто — їхати до лікарні, без варіантів.

Ліон… Місто Вогнів на горизонті сяяло так яскраво, ніби небо палало. Тедді завжди любив це бурхливе місто на горі, багате на воду й зелень. Однак того вечора воно здавалося йому ворожим і холодним. Вітер, що проносився по дорогах, вже не був приємним. Він поїхав до найближчої лікарні швидкої допомоги — імені Едуара Ерріо. Там приймальне відділення було переповнене хворими. Тим краще, він буде лише одним із багатьох пацієнтів.

Документи, реєстрація в електронному реєстрі. Лікар, який його прийняв, запитав, що сталося. Тедді імпровізував — пояснив, мовляв, вдарився об кутик відчинених дверцят духовки, коли піднімав сільничку, що впала на підлогу. Таке з ним часто ставалося через частково обмежене поле зору. Звичайно, його слова не відповідали стану його вбрання, але це не мало значення. Це був побутовий нещасний випадок. Крапка. Через три години він вийшов із чотирма швами.

Коли Тедді нарешті дістався до свого будинку, він видалив останній маршрут, збережений в автомобільному навігаторі, викинув у смітник закривавлену кеп­ку й рукавички, а потім швидко зайшов додому, де знесилено впав на диван. Була вже друга година ночі. Незважаючи на те, що прийняв знеболювальне, він зал­пом вихилив склянку віскі. Сьогодні не треба нічого розслідувати. Треба просто приховати всі сліди, не наробивши дурниць. Звісно, Шалюмо міг і загинути від отриманих травм. А якщо й виживе, то навряд чи згадає його обличчя, враховуючи силу удару й непроглядну темряву. Але в жодному разі не можна дозволити, щоб його вистежили.

Тедді повністю роздягнувся, запустив пральну машину, а потім кинувся до свого комп’ютера. Історія, кукі-­файли, електронні листи… Він очистив пристрій від усіх слідів своїх пошуків про Арно Троньє. Алкоголь уже почав притупляти біль, коли він пішов у спальню по свій телефон і побачив, що його партнерка Ґаранс двічі намагалася додзвонитися, поки його не було вдома. Чорт! Вона ж ніколи так не робила, хіба що під час важливих справ. Але нічого такого вони не планували. Після другого дзвінка вона залишила повідомлення:

Лише масивна латунна табличка серед багатьох інших подібних вказувала на існування агентства «Шаффран і Декюппер» на першому поверсі будівлі на вулиці Бешевелін у сьомому окрузі. О сьомій тридцять Тедді набрав код на вході, піднявся сходами і в кінці коридору відімкнув двері ліворуч. Ґаранс надіслала йому нове повідомлення пів години тому, сповістивши, що вже на місці. Занепокоєний її вечірнім повідомленням, він пережив кошмарну ніч. До того ж його поглинало бажання зателефонувати до лікарень поблизу Вільмуар’є, аби покласти край коловороту різноманітних запитань, що не давали йому спокою. Арно Троньє потрапив до відділення невідкладної допомоги? Він вижив? Опритомнів?

Щойно він увійшов до кабінету своєї партнерки, з її змученого вигляду зрозумів, що вона теж погано спала. Сиділа на стільці з опущеними плечима й розгублено крутила ремінці велосипедного шолома. Її зачіску розділила навпіл сива смуга непофарбованого волосся — нагадування про те, що невдовзі їй виповниться п’ятдесят. Ця смуга підкошувала її. Тепер вона бачила тільки наполовину порожню склянку. Тридцять років шлюбу, троє дітей, маленька квартира в центрі міста — Ґаранс Декюппер уже терпіти не могла цього впорядкованого життя і їхнього агентства, яке старіло разом з ними. В особливо депресивні періоди вона сумно жартувала, що скоро вони шпигуватимуть за невірними дружинами, пересуваючись з медичними ходунками або на гольфкарах. Тедді не завжди сміявся з її жартів, але мусив визнати, що Ґаранс доволі кумедна. Вона спеціалізувалася на пошуках зниклих безвісти людей.

Не кажучи ні слова, він пішов налити собі кави й по­вернувся до неї.

— Вибач за вчорашній вечір, я потрапив до травмпункту, — пояснив він і показав на свою брову. — Готував вечерю і вдарився об дверцята духовки. Здається, через цей майбутній аудит я постійно думаю про перспективи нашої агенції. Ми не змогли модернізуватися, Ґаранс. У цьому вся проблема. Нам усього по п’ятдесят років, але в мене таке відчуття, ніби ми вже опинились за бортом…

Ґаранс зняла свій шолом. Вона була якась не така, як завжди. Подивилася на нього з таким сумом і співчуттям, мовби стояла над могилою. Тедді підійшов до неї, тримаючи в руках чашку з логотипом кримінальної поліції Ліона.

— Ну, розповідай, — сказав він, відпивши ковток. — Судячи з твого обличчя, ти виявила величезну недостачу в наших бухгалтерських книгах за три дні до приїзду інспекторів, так?

— Це щодо твоєї дочки. Погані… новини.

Кримінолог на мить замислився: коли взагалі вони востаннє говорили про Морґану?

— Які ще погані новини? — запитав, затамувавши віддих.

Вона трохи помовчала, а потім глибоко зітхнула і ви­палила:

— Вона мертва, Тедді.

Йому здалося, що секунди розтягуються, слова Ґаранс доходять по краплині, спотворені, наче сповільнений звук аудіозапису. Ніби крізь туман побачив, як вона підвелася, обняла його, уткнулася носом у його шию. Він похитав головою і відсторонився.

— Як це?.. Ні…

— Учора ввечері, близько шостої години, зателефонував поліцейський. Із Квебеку. Вони знайшли тіло, яке ідентифікували за документами. У гаманці також була візитівка агентства з нашим номером, ручкою підписано: «Тато». Поліцейський подзвонив нам. Я саме була на місці, тож поговорила з ним.

Тато… Тедді хотiлося вибратися з цього кошмару. Ми повернемо час назад і все буде добре. Він стояв, не здатен навіть поворухнутися. З моменту смерті її матері він не часто спілкувався з дочкою. Він не бачив її десять років, лише кілька разів на рік вони коротко говорили. Йому було боляче, що вона не хотіла підтримувати стосунків, але принаймні він знав, що дівчинка жива. Від повідомлення про її смерть у нього підкосилися ноги. Він упав на диван.

— Що з нею сталося?

Ґаранс сіла поруч із ним.

— Твоя дочка раніше жила в Монреалі?

Повисла тиша. Тато. Незважаючи на те, що вона трималася на відстані, Морґана зберігала ту візитівку. Урешті-решт, розірвавши зв’язки з Францією, вона таки не розірвала їх повністю з ним.

— Я… думаю, що так… Так мені здавалося з її дописів у соцмережах…

Напарниця кивнула головою. Скільки суперечок, часто бурхливих, було в неї з Тедді на цьому дивані з потрісканою шкірою? Скільки сварок, скільки сміху за двадцять три роки? Вона зрозуміла, що відтепер усе буде не так, як раніше. В історії їхнього агентства починається новий розділ — можливо, останній.

— Вона жила в глушині в Квебеку. Містечко Норфервілль. Ти про нього чув?

Він похитав головою.

— Богом забуте місце посеред Далекої Півночі. Я вже подумала була, чи не жартує ґуґл, — пояснила Ґаранс. — Мені довелося до максимуму збільшити масштаб, щоб роздивитися будинки. Навкруги нічого немає, жодного населеного пункту в радіусі кількох сотень кілометрів. Тільки ліси й озера, тисячі озер. За словами поліцейського, це було… непросте видовище.

Тедді витер сльозу з куточка правого ока, а потім з нижнього краю захисної пов’язки: з того боку сльози завжди текли рясніше.

— Розповідай далі…

— Морґану знайшли на околиці міста замерзлу в снігу. Одяг з неї було зірвано і… Чорт, Тедді, я вислухала все, що розповів той офіцер! Він сказав, що тіло було «жахливо понівечене».

Вона взяла його руки і стиснула в своїх. Він опустив голову і дивився на дошки підлоги. Морґана ходила по них, коли він маленькою брав її з собою на роботу. Він іще чув її сміх, бачив радісне обличчя. Це було ніби вчора. Поки спогади переповнювали його, голос партнерки далі лунав у його вухах.

— Буде розслідування, але все ускладнюється тим, що місто розташоване в дуже віддаленому місці. Ніхто туди не приїжджає, крім гірників і нечисленних туристів, які шукають гострих відчуттів. Місцеві поліцейські більше заклопотані полюванням на ведмедів і владнанням суперечок між сусідами — ти розумієш, про що я. Вони просто не створені для розслідування таких справ, тому, думаю, туди відряджатимуть спеціальних агентів. Більше я нічого не знаю. Це так далеко від нас…

Вона встала, принесла клаптик паперу і простягнула його Тедді.

— Ось, це номер телефону начальника місцевої поліції. У них там уже далеко за північ, і я не певна, чи є в такому містечку черговий поліцейський.

Кримінолог подивився на рядок цифр, нашвидкуруч написаних олівцем. На іншому кінці — смерть. Ґаранс не могла більше терпіти цього болю, який пронизував її нутро. Вона взяла куртку, пачку сигарет і попрямувала до виходу.

— Я повернуся трохи пізніше. Мені треба встигнути на зустріч. Це жахливо, Тедді. Страшно й боляче.

Вона зачинила за собою двері. Залишившись на самоті, Тедді згорнувся клубком і заплющив очі. Перед очима постало жахливе видіння: закривавлене тіло два­дцятивосьмирічної дівчини посеред незайманої сніжної рівнини, а її великі очі, схожі на озера, дивляться на нестерпно біле сонце.

Його донька. Його єдина маленька доня.

Тато…

Він вибухнув риданнями.

Лісопильня «Утард» працювала за тридцять кілометрів від Бе-Комо{7}, на північному березі річки Святого Лаврентія. Вона вражала своїми гігантськими розмірами, але саме такі розміри були необхідні, аби впоратися з суворою міццю канадських лісів. Наскільки сягало око, простягалися купи коричневих колод, золоті гори тирси, високі, як триповерхові будинки, стоси дощок, завантажені на піддони. Картину доповнював парк лісорубних машин, здатних обрізати, розпиляти і розрубати будь-яке дерево з корінням менш ніж за десять секунд.

Цілий світ металу й деревини поринув у мертву тишу після того, як біля підніжжя робочого бульдозера — гігантського бульдозера — знайшли тіло робітника. Цього ранку тіло вже забрали співробітники похоронної служби. Усе вказувало на те, що машина задавила водія, який намагався розв’язати дрібну технічну проблему. Двигун досі працював. Колеги, які стали свідками цієї сцени, кинулися на допомогу, але було вже запізно: п’ятдесятишестирічний Фред Сенекаль загинув на місці.

Після того як Леона Рок завершила розмову зі співробітниками Комісії з питань дотримання стандартів, справедливості, охорони праці та безпеки, вона швидким кроком повернулася до свого пікапа в білому, чорному й жовтому кольорах поліції Квебеку. На телефон прийшло повідомлення, що командир хоче зустрітися з нею якомога швидше. Тож вона негайно вирушила в дорогу. Мартена Мішо не варто змушувати чекати.

У цей період сильних снігопадів дорога до лісопильні — двадцять кілометрів посеред лісу — була ще відносно проїзною, оскільки її регулярно розчищали від снігу, тож молода жінка дісталася міста менш ніж за пів години. Завдяки хмаркам, що нагадували овечок, води річки Святого Лаврентія набували надзвичайно красивих відтінків сірого й синього кольорів, а коли визирало сонце й горизонт розвиднювався, можна було побачити інший берег, приблизно за п’ятдесят кілометрів. У такі моменти Бе-Комо скидалося на мальовничу листівку: з одного краю уздовж річки тягнулися білосніжні пляжі, а з іншого — смарагдові обриси північних лісів. Ось такими були ворота на Далеку Північ. Місто Квебек лежало за чотириста кілометрів нижче, Монреаль — за сімсот.

Леона поставила машину біля відділку на вулиці Мінган. На фасаді довгої будівлі з червоної цегли, схожої на казарму, майоріли прапори Квебеку, поліції та міста Бе-Комо. Вона зайшла до свого кабінету, зняла рукавички й куртку.

Постукала у двері свого начальника. Чоловік зі статурою хокеїста мав у своєму підпорядкуванні сорок дев’ять поліцейських і десять цивільних співробітників. З цим начальником, який за три роки спільної роботи жодного разу їй не подякував і не похвалив, Леона підтримувала досить відсторонені взаємини. Коли він щось наказував — виконувала роботу, і крапка. Увійшов­ши, вона кинула погляд на Патріка Дрюмона, теж лейтенанта поліції. Вираз його обличчя не віщував нічого доброго.

— Я приїхала так швидко, як змогла.

— Що ви можете сказати про «Утард»? — запитав Мішо і жестом попросив її зачинити за собою двері.

— Звіт судового патологоанатома остаточно встановить обставини, але все вказує на звичайний нещасний випадок. Слідчі Національної служби з охорони праці перевіряють, чи не було збоїв у роботі обладнання, які могли б поставити під сумнів відповідальність підприємства.

— Тож невдовзі справу має бути закрито. Я знімаю вас з неї, далі її вестиме Дрюмон. Ви потрібні мені для іншої справи. Значно серйознішої.

Вона поглянула на Патріка, який приховував свою радість, і знову звернулася до свого начальника.

— Слухаю, командире.

— Біла жінка, двадцять вісім років, француженка, сильно пошматована, з розрізаним животом. Що це було — правопорушення чи напад звіра — поки що точно невідомо. За попередніми висновками місцевий слідчий схиляється до версії вбивства.

Кажучи це, він з гуркотом поклав на стіл стос паперів, демонструючи у такий спосіб, що його рішення не підлягає обговоренню. І хоча ця новина не могла не порадувати Леону, яка цінувала довіру до неї і виконання важливого завдання, вона не могла позбутись думки, що тут напевно криється якийсь підступ. Відтоді, як вона почала працювати в підрозділі з розслідування тяжких злочинів, Мішо систематично відсторонював її від участі в таких справах. Він ніколи не висловлював цього відкрито, але цей мерзотник був одним із тих, що вважали, ніби жінці зі змішаною кров’ю немає чого робити в поліції Квебеку, її місце — десь у резервації, у поліції для корінного населення.

Трішки збентежена, вона ввічливо усміхнулася йому.

— Дякую за довіру.

— Не радійте передчасно, Рок. Я відряджаю вас, бо ви добре знаєте місцевість. Мені хотілося б, щоб це містечко залишалося просто віддаленою точкою на мапі. На жаль, воно в нашій юрисдикції, тож ми змушені з цим розбиратися.

Леона не вірила своїм вухам.

— Ви ж не маєте на увазі… Норфервілль?

— А що ж іще?

Молода жінка намагалася зберегти спокій. Сам лише звук цієї назви викликав у неї гіркоту в шлунку.

— Вибачте, командире, я… я більше не маю нічого спільного з тим містечком. Я не була там, відколи закрилася копальня. Це було двадцять років тому і…

— Гадаю, ви знаєте, що вже п’ять років руду знову видобувають. Місто залюднилося і стало таким, як раніше — тільки з мобільними телефонами й інтернетом. Жертву знайшов місцевий житель. Ще одна причина, щоб туди поїхали ви, бо ви зможете завоювати їхню довіру.

Леона не хотіла заглиблюватися в подробиці, але правда полягала в тому, що інну їй не довіряли. Вона їх покинула, вона, як і інші жителі, виїхала після закриття рудника. Вона стала поліцейською. А ще вона була «яблуком»: зовні червона, всередині біла. Вона відповідала всім критеріям, які перетворювали її на ворога.

— Там досі немає індіанської поліції? — запитала вона.

— Лідер громади з резервації вже не один рік вимагає від уряду створення місцевого підрозділу, але, судячи з усього, у владних ешелонах не поспішають. Тому всю цю територію контролюють сержант Ліотта і його команда. Вони забезпечать вам підтримку, нададуть кабінет на час розслідування. Як лейтенант відділу особливо важливих злочинів ви старша за них. Але дам вам пораду: не тисніть на них надто сильно, вони грають на своєму полі. Поліцейські з Далекої Півночі мають суворий характер і не люблять, коли хтось пхає носа в їхні справи.

Сержант Поль Ліотта… Леона, поринувши в роздуми, відчула, як руки стиснулися у кулаки. Її поїздка туди, безсумнівно, буде кошмаром, але, можливо, зрештою, це було того варте.

— Якісь проблеми? — запитав Мішо. — Ви не го­тові?

— Ні, командире. Тобто, так. Просто… Я взяла вихідний на післязавтра. У мене важлива зустріч. Але… я скасую її.

— Чудово.

— Але прошу дозволити мені не носити форму під час перебування там. Цивільний одяг полегшить мої взаємини з інну, якщо вони взагалі складуться. У кожному разі, це допоможе уникнути ситуації, коли мене одразу сприймуть неприязно. Коли я жила в Норфервіллі, Ліотта і його бригада з інну не дуже ладнали, камери у відділку завжди були переповнені, іноді туди потрапляли за один лише погляд з-під лоба. Не думаю, що з часом стосунки покращилися. Достатньо подивитися, що відбувається у будь-якій резервації Канади.

Побачивши, як начальник насупився, подумала, що він не поступиться. Проте командир врешті ствердно кивнув головою.

— Погані білі й хороші індіанці, так? Що ж, ви про це знаєте краще за мене. Оскільки ви застрягнете в тій глушині, Дрюмон дистанційно допомагатиме з пошуком в архівах, офіційними запитами до прокуратури та іншими необхідними процедурами. Судмедексперт і експерт-криміналіст поїдуть з вами на один день, бо вони мені потрібні в інших справах. Простіше було б, якби не довелося транспортувати тіло. З огляду на температуру, ризику розкладання немає…

Леона зібралася щось сказати, але начальник підняв руку, зупиняючи будь-які заперечення:

— Я знаю, це не за протоколом, але надзвичайна ситуація у Норфервіллі — особливий випадок. Ви зрозумієте, що ми не можемо працювати там, використовуючи наші звичні інструменти. Проте маємо п’ятнадцять днів на проведення розслідування. Інакше кажучи, ви матимете всі права, але не будете зобов’язані звітувати перед прокурором. Обшуки, допити, затримання — не соромтеся діяти, але, звичайно, в розумних межах. Не треба вважати себе Джоном Вейном. І, звісно ж, я хочу бути в курсі всіх ваших дій.

Леона мляво кивнула головою. Почувалася так, ніби її раптово викинули з літака без парашута. Мартен Мі­шо підвівся зі свого місця і підійшов до величезної мапи Квебеку, що висіла на стіні. Територія утричі більша за материкову Францію, але у вісім разів менше заселена. Температура могла опускатися до мінус п’ятдесяти градусів за Цельсієм. Це сталося на півночі Квебеку — провінції з понад п’ятьмастами тисячами озер.

— Жертва — француженка, а Ліотті вчора спало на думку сповістити про неї батькові по телефону, навіть не зателефонувавши спершу мені. Тобто він мав зробити все правильно, а зробив з точністю до навпаки. Але я його не картав — вони там не звикли до таких речей. У кожному разі, я не хочу, щоб ця справа набула надто великого розголосу, тож якнайшвидше знайдіть мені ви­нуватця. Добре було б, якби це виявився ведмідь.

Судячи з його погляду, начальник не жартував. Ведмідь у лютому… Цей чоловік справді вірив у те, що казав?

— Місто не дуже велике й ізольоване, тож це має полегшити завдання, — вів далі Мішо. — Як відчуваєте, впораєтеся?

Леона з напускною впевненістю дала шефові зрозуміти, що він може їй довіряти. Усі ці роки вона уникала Норфервілля, намагалася викреслити його зі своєї пам’яті, — але його тавро досі залишалося, закарбоване в кожній звивині її мозку. Це було місце, про яке неможливо забути, демон, який згорнувся клубочком у шлунку і вночі вилазив шкрябати його стінки, змушуючи Леону прокидатися з криками.

Глухий голос Мішо повернув її до реальності.

— Що ж, тоді збирайте речі. Літак завтра о восьмій ранку з водного аеропорту. Я покладаюся на вас і чекаю результатів. Не думав, що колись доведеться розбиратися з такою справою у цій глухомані. Проте, либонь, колись це все ж таки мало статися.

Леона пропустила Патріка вперед до виходу. Залишившись наодинці з шефом, звернулася до нього, тримаючись за ручку дверей:

— Останнє, командире: сержант Ліотта знає, що при­їду саме я?

— Я повідомив йому про це, розраховуючи, що ви погодитеся.

— І як він відреагував?

— Він вас пам’ятає. Знає, що ви співробітниця поліції Квебеку. І дуже зрадів, що я відряджаю саме вас.

– Ти не промовила ні слова за весь цей час, Леоно. Якщо не хочеш їхати, я спробую домовитися з Мішо, щоб ми помінялися місцями. Ти залишиш­ся, а я поїду…

Леона склала у валізу теплий одяг із вовни й тер­мо­шовку. За останніми даними на півночі Квебеку за­раз погода арктична, температура вдень рідко піднімає­ться вище мінус п’ятнадцяти градусів. Хоча для середини лютого це не щось надзвичайне. Але найбільше її непокоїла ймовірність снігової бурі, яка, згідно з прогнозами, в найближчі дні була досить висока. Снігова буря — це не просто сильна хуртовина, це значно гірше. Молода жінка добре розуміла, про що йдеться, адже мала жахливі спогади з дитинства. Норфервілль, повністю вкритий кригою, завмирає, наче похмура декорація у скляній кулі. Якось після такої бурі знайшли чоловіка на снігоході — всього за три кілометри від міста. Мабуть, він дорогою знепритомнів. Так і сидів за кермом, примерзши до сидіння.

Не кажучи ні слова, вона притиснула коліном кришку валізи, закрила замок і пішла по сумку. Одягу треба взяти щонайменше на два тижні.

— Мішо недолюблює мене, але не думаю, щоб він хотів зірвати цю справу, — відповіла нарешті, складаючи флісову куртку. — Загалом він чинить раціонально. Хоч я не маю великого досвіду, усе ж найкраще підходжу для роботи там. Я впораюся.

— Норфервілль… Ти ніколи не розповідала про цю частину свого життя. Скільки ти там прожила? П’ятнадцять років?

— Шістнадцять.

— І як там було?

Тихочешзнати, Патріку? Тисправдіхочешзнати? Норфервілль — цезло. Уцьомумістіпричаїлосящосьзловісне, вонохапаєтебезагорло, руйнуєзсередини, душить. Людитамбожеволіють, стаютьжорстокими. Тихочеш, щобятобіцерозповіла, Патріку?

Леона відігнала ці думки й знизала плечима:

— Нема чого розповідати. Норфервілль — це суцільна нудьга. Уяви нескінченні зимові ночі, які зводять місцевих з розуму. Цілі дні, коли не можна вийти на вулицю через холод, який робить клімат Бе-Комо схожим на клімат Багамських островів. У будинках нема чого робити, крім як чекати. У Норфервіллі білі та корінні жителі намагаються жити разом, але це все одно, що намагатися змішати олію з водою… Я можу довго описувати це чарівне місце, якщо хочеш. Розповідати про безперервні відключення електроенергії та водопровідні труби, що тріскаються від морозу.

Спираючись плечем на одвірок, Патрік з любов’ю дивився, як вона стрибає між різними шафами. У свої тридцять шість років вона була чарівна. Довга чорна коса змійкою гойдалася на її спині. Йому подобалася її тонка шия — вона так і притягувала погляд.

— Усе буде добре. Я не хочу зіпсувати наш останній вечір.

За вікном панувала суцільна темрява. Крізь шибки можна було розгледіти силуети людей у вікнах навпроти. Усі будинки тут однакові — з зеленими дахами й перламутровими фасадами. Прості будиночки, схожі на мобільні, але затишні. У теплій атмосфері господарі готували вечерю, діти гралися у вітальнях або робили домашні завдання… А кінець вулиці впирався у пляж.

Поліцейський скористався тим, що Леона повернулася спиною, і обійняв її. Він відчував у її тілі напругу, якої вона так і не змогла скинути з моменту, коли їх викликали до кабінету начальника.

— Може, ти на хвилинку спинишся і ми трохи розслабимося?

Вона стиснула руки свого партнера, намагаючись стримати його запал.

— Я втомилася… День був важкий. Той нещасний випадок на лісопильні…

Патрік повернув її до себе, усміхнувся і уважно подивився на її обличчя з великими чорними очима, схожими на круглі камінці типу тих, що можна знайти біля підніжжя водоспадів. Вона мала звабливі вилиці, притаманні людям, що живуть високо в горах. Лише поранені вуста трохи порушували гармонію рис. Іноді його колега приходила на роботу з ранами на губах. Казала, це через холод, але Патрік відчував, що за цим криється дещо інше. На запитання про це Леона часто реагувала вкрай бурхливо. Вона відкидала все навколо, включно з ним, і тоді у нього виникало питання, чи не кусає вона собі губи в такі моменти. Він ще не наважився відкрито поговорити з нею про цю проблему.

— Ти ж не збираєшся мене сьогодні ввечері покинути самого?

— Вибач, Патріку. Мені треба зібратися, а потім я піду спати. Завтра дуже рано виїжджати. Дістатися до Норфервілля — не така й проста справа…

Збудження її партнера миттєво зникло. Він так і стояв непорушно, а Леона ходила туди-сюди, ніби нічого не сталося. Ніби все це було цілком нормально.

— Ми вже майже п’ять місяців зустрічаємося і часто ночуємо разом, то ти в мене, то я в тебе — хоча й живемо за п’ятсот метрів одне від одного. На роботі ти намагаєшся показати, що ми з тобою чужі люди. Останні кілька тижнів повсякчас вигадуєш виправдання, щоб рідше бачитися. Іноді вибухаєш, як балон із газом, а я навіть гадки не маю чому. Чорт, що не так, Леоно? Що я роблю не так?

— Ти все робиш правильно. Просто… мені потрібен час.

Патрік не знав, сердитися чи ні. Він і так постійно давав їй час. Чому з нею так складно?

— Добре. Я буду терплячим, бо дуже тебе кохаю і переконаний, що ми зможемо прожити разом щасливе життя. Тільки не знущайся з мене, я цього не витримаю.

Сказавши це, він уже розвернувся було до виходу, але перш ніж вийти, запитав:

— Твоя зустріч післязавтра в Квебеку — та, що була така важлива для тебе, але яку ти так легко скасувала під час розмови з Мішо, — ти так і не хочеш мені розповісти, що це була за справа?

Леона з жалем похитала головою і помітила, як потемніли блакитні Патрікові очі.

— А, це твої таємниці?

Цього разу він вийшов, грюкнувши дверима. Леона відчувала провину — вона не мала права завдавати йому страждань. Патрік був хороший, занадто хороший. Занадто врівноважений. І, в певному сенсі, занадто дорослий. Він був схожий на тих пілотів, які дотримуються заздалегідь визначеного маршруту й мають лише одну мету: безперешкодно дістатися до пункту призначення. І Бе-Комо — ідеальне місце для цього: тут народжувалися, розмножувалися і помирали з відчуттям, що прожили прекрасне життя. Що довше вона зволікала із зізнанням, що ніколи не матиме достатньо сильних почуттів до нього, то гірше ставало. Але того вечора вона швидко забула про свого приятеля і всі терзання. Адже на горизонті був Норфер.

Норфервілль… Чудовисько зі сталевими іклами й жовтими очима, які наскрізь пронизували ліс, знову виринуло з мороку. Леона не хотіла вірити, що це випадковість, особ­ливо за два дні до зустрічі.

Це був знак.

Це зловісне місто кликало її до себе, щоб звести рахунки.

Закінчивши пакувати речі, Леона пішла до гостьової кімнати, де облаштувала невеликий робочий куточок. Ноутбук, стілець, роздруківки електронних листів, акуратно складені в замкнених на ключ шухлядах, щоб Патрік їх не знайшов. Останні півтора місяця вона майже щовечора зачинялася там.

Вона увімкнула ноутбук, зайшла в поштову скриньку, яку створила під псевдонімом «Софі Міньйо», і клац­нула на папку «Голоси корінних народів». Це була асоціація, до якої вона приєдналася в грудні під вигаданим іменем. Папка вже містила кілька десятків свідчень, які надходили з усього Квебеку, та навіть з усієї Канади через подібні структури. Усі ці розповіді сухо й холодно описували фізичне та словесне насильство, вчинене проти американських індіанців протягом останніх сорока років. Леона дізналася, що сотні інших підлітків і молодих жінок пережили такі самі моторошні ночі, як і вони з Маєю, іноді за тисячі кілометрів від Норфервілля, в інших провінціях країни. Це аж ніяк не був поодинокий випадок.

Під псевдонімом написала Валентині Фортін, президентці асоціації, колишній юристці, що вона — метиска і також зазнала сексуального насильства. І що вона прийде і дасть свідчення, коли знайде в собі сили.

Потім їй надійшов лист від очільниці асоціації, слова з якого Леона перечитувала щовечора, переконуючи себе, що вона будь-що-будь повинна розповісти про свою травму під власним ім’ям. Більше не можна ухилятися. Зважаючи на те, що більшість свідчень були про поліцейських з поліції Квебеку, вона ризикувала наразитися на шалений пресинг або й утратити роботу. А вона ж так довго боролася і доводила, що в поліції Квебеку є місце не тільки для жінок, а й для представниць змішаних рас. Таких було дуже мало…

Прикро, але ця справа була важливіша і заслуговувала на її жертву. Вона клацнула на повідомлення, яке тепер знала напам’ять.

Леона дрімала, заколисана гудінням DHC-3 Otter{14}, із якого зняли плавучі платформи, щоб встановити колеса. План польоту передбачав приземлення на єдиній злітно-посадковій смузі аеропорту Норфервілля приблизно о 10:10, тобто через дві години після зльоту. Раптом порив вітру струсонув моноплан і вирвав її з дрімоти. Напівсонним поглядом жінка оглянула своїх супутників. Попереду судмедексперт Сімон Рой розгадував кросворди, а трохи позаду молодий Тео Пакетт, експерт-криміналіст, читав книжку про боєприпаси. Ці двоє чоловіків були не надто балакучими, але їй це підходило. Обстановка справжнього затишку, тепло і відчуття захищеності перед зустріччю з суворим субарктичним кліматом. Невдовзі вона залишиться сама під цим оманливо блакитним небом, де жодна хмаринка не перекриває дорогу пекучому холоду, що спускається прямо з верхніх шарів атмосфери.

Вона притулилася скронею до ілюмінатора. Густі ліси й стрімкі пороги перших кілометрів відступили перед натиском суворої безмежності Далекої Півночі. До самого обрію серед засніжених ялин виблискували тисячі озер, обрамлених крижаними вінцями. Під крилами літака розстилалася земля, схожа на край світу. «Нітассінан», — подумала Леона. «Наша земля» в перекладі з мови інну-аймун. Уявити тільки, що її пра-прадід провів увесь вік напівкочівником на цих землях, у гармонії з природою, полюючи та рибалячи! Вона не витримала б і години такого життя.

Пілот закликав пасажирів підготуватися до приземлення. Літак почав знижуватися, пролітаючи над глибокими червоними ранами, які залишила IronNorthCompany. Ніби якийсь розлючений велетень шаблею пошматував цей край землі. Далі виднілися ряди бараків, де жили вісімсот гірників, які видобували залізо з надр Землі, потерпаючи від холоду і болю. У небо піднімався густий чорний дим.

— Щось горить. Здається, палять шини біля рудника, — зауважив пілот, перш ніж зайти на розворот. — Відчувається запах протестів.

Літак рухався в напрямку Норфервілля, який одним кінцем тулився до берега озера Рідж. А ліворуч виднілася резервація Папакассік. Колись вона жила на одній із цих вулиць, а їх тут було три: Західна, Крайня та Південна, вони тяглися від окраїн міста, немов щупальця, на кілька кілометрів углиб природи, серед комфортабельних будинків, які IronNorthCompany орендувала для працівників вищої ланки. Це було таке собі розкішне передмістя, що контрастувало з запилюженим і занедбаним центром.

Згідно з інформацією, яку молода жінка напередодні знайшла в інтернеті, загальна кількість населення становила близько чотирьох тисяч осіб, включно з гірниками та представниками народу інну з резервації. Це було на п’ятсот осіб менше, ніж двадцять років тому, проте все одно залишалося чимало людей — і стільки ж підозрюваних. Біля озера майже кілометр завдовж­ки і п’ятсот метрів у найширшій частині вона раптом помітила невеликі будівлі. Наскільки вона пам’ятала, за часів її молодості їх тут не було.

— Що це там? — запитала Леона і показала на них пілотові.

— Northern Adventures — компанія, що спеціалізує­ться на організації дозвілля. Для туристів і гірників пропонуються екскурсії на гідропланах і гелікоптерах, які також забезпечують трансфер до розкішного комплексу, розташованого за тридцять хвилин на північ — «Озеро Венді». Готель заповнений майже весь рік, там навіть є спеціальна смуга для зльоту й посадки на замерзлому озері. Люди з усього Квебеку регулярно приїжджають туди рибалити й полювати. Багаті бізнесмени, відомі спортсмени… Чимало іноземців. Словом, у Норфервіллі не тільки нещасні живуть — дехто вміло скористався місцевими умовами. Бізнес є бізнес!

Норфервілль існував у двох вимірах. Гроші та розкіш протистоять корінним мешканцям, які, осівши й звикнувши до супермаркетів, тепер змушені виживати у злиднях. Леона думала про Маю, її мучила думка про зустріч з колись найкращою подругою. Вони не бачилися і не спілкувалися відтоді, як Леона раптово виїхала з міста через кілька місяців після тієї жахливої ночі. Як люди, що кидають своїх тварин на узбіччі дороги й тікають, навіть не озирнувшись. У глибині душі Леоні було соромно.

Удар об бетон, поворот, двигун змовк. Коли відчинилися задні дверцята, в салон увірвався полярний холод разом із синюватим крижаним пилом, який здійняв гвинт. Жінка загорнулася у пальто, накинула на голову каптур, оторочений густим хутром, і зійшла коротким трапом, який пілот опустив на смугу. Дивне відчуття охопило її, коли нога торкнулася цієї землі після майже двадцятирічної відсутності. Ніби якась невидима вовча пастка зімкнулася на її щиколотці. Невже з Норфервілля втекти неможливо і рано чи пізно, хоч би де ти був, його пазурі неодмінно повернуть тебе до нього?

Притримуючи каптур, поліцейська з острахом підвела очі, примружені від різкого вітру, і подивилася на термінал. Перед невеликою будівлею з бетону та зеленого металу вимальовувалася велика постать.

Це він.

Немов врослий у землю, сержант Поль Ліотта стояв і чекав на них.

У свої майже шістдесят років Ліотта досі залишався таким самим, як був раніше. Сержантом, який так і не отримав підвищення. Кремезною постаттю, чия уніформа підкреслювала його грізність, і від присутності якої можна було очікувати лише неприємностей. З плином часу його брови посивіли, щоки запали, а губи, здавалося, стали ще тоншими, так що його рот губився під ріденькими вусами. Шкіра стала грубіша, загартована, здатна витримувати екстремальні температури. Незмінним залишився тільки його погляд: холодні блакитні очі випромінювали якусь ненормальну енергію, що буквально пронизувала наскрізь.

Він, як і корінні жителі та жменька білих, залишився тут після закриття копальні. Чи просив він про переведення, але йому відмовили, чи, навпаки, як кліщ тримався цього міста, з якого витекла вся кров? Так чи інакше, ці роки, без сумніву, жахливі у своїй суворості та самотності, мали загартувати його, хоча він цього зовсім не потребував.

— Що ж, не будемо гаяти часу. До ваших будиночків заїдемо пізніше, а зараз перейдемо безпосередньо до справи. Мої співробітники з позавчора чергують поблизу місця, де було знайдено тіло, щоб дикі тварини не влаштували собі бенкет. Нещодавно в цій місцевості бачили рись. Але головне — це собаки.

— Собаки?

Посеред порожнього терміналу Ліотта повернувся до Леони.

— Ти не в курсі? Сподіваюся, ти не проти, що я звертаюся до тебе на «ти»? Мені було б дивно казати «ви», адже я знав тебе, коли ти була ще маленька. І твого батька добре пам’ятаю, він був хорошою людиною, його всі любили. Як він, до речі?

«Ти був із ними тієї ночі? Сидів за кермом? Це ти розважався, дрифтуючи? Чи сидів ззаду, притиснувшись до мене? Ти першим засунув мені в рот свого члена й прошепотів мені на вухо: “Кляті дикунки”?».

Загубившись у своїх думках, вона здригнулася, коли він узяв її сумку з рук і закинув собі на плече.

— Як він? — повторив сержант.

— Ви… Ви щось казали про собак.

Ліотта мовчки подивився на неї і знову рушив уперед. Леона відчула збентеження. А що, як вона переоцінила свої сили й не зможе залишитися тут сама, далеко від усіх, поруч із цим чоловіком?

— Вони стрімко розмножилися за той час, що місто було майже безлюдним. Практично здичавіли, жерли все, що траплялося на шляху, навіть власних щенят, і навчилися виживати в холоді.

Він ненадовго замовк, повернувся до судмедексперта і експерта-криміналіста, а потім мовив далі:

— Одна зграя живе в лісі, і є кілька одинаків — вони небезпечніші, гребуться у смітниках і не бояться на нас гарчати. І це не маленькі тварини, а звірі завбільшки з вовків. Ми почали відстрілювати їх, але цього недостатньо. Вони на волі, вештаються поблизу, через зиму і голод стають небезпечними. Дружня порада: не відходьте надто далеко від протоптаних стежок. Як сказав би хтось інший, я не несу відповідальності за нещасні випадки, вас попередили!

Чоловіки перезирнулися — схоже, вони вже зрозуміли, у якому місці опинилися.

На автостоянці Ліотта завантажив поклажу в багажник свого пікапа. Це була новенька модель у кольорах поліції Квебеку. Леона сіла на переднє сидіння, її колеги — на заднє, і вони рушили в дорогу. Ліотта увімкнув опалення на повну потужність. Коли він зняв рукавички й узявся за кермо, пасажирка помітила, що він не носить обручки. Наскільки вона знала, він ніколи не був одружений. Тут важко знайти свою другу половинку.

— Розкажіть мені все, що знаєте.

Сержант добре почув її прохання, проте дістав рацію і доповів, що прибуде на місце злочину у супроводі трьох осіб. Праворуч Леона побачила замерзлу воду озера Рідж, що виблискувала під сонцем, яке білою таблеткою аспірину висіло низько в небі. Цей надзвичайно красивий краєвид викликав у неї хвилю спогадів. Вона знов побачила Маю, Тода, усю їхню компанію. Згадала ковзани, ярмарки, змагання з риболовлі на озері, ночі, проведені в хатинах на долівці, встеленій маленькими гілками ялинки. Врешті-решт, у Норфервіллі була не тільки пітьма. Частина її юності була безтурботна.

— Тіло знайшов у понеділок уранці місцевий житель, старий П’єр Сюї, — нарешті сказав сержант, поки Тео Пакетт фотографував пейзаж своїм телефоном крізь вікно автомобіля. — Він повертався на снігоході з озера Вуд. Одразу приїхав до відділку і відвіз нас на місце події. Я негайно викликав його для офіційного допиту, але він не з’явився, як і завжди буває зними…

«З ними…». Ліотта залишився таким самим. Леона була впевнена, що він сказав так зумисне, щоб показати їй, як мало вона для нього значить, незважаючи на її звання та форму.

— Я сама його допитаю, — відповіла вона.

— Якщо думаєш, що він тобі скаже більше, ніж нам, то ти глибоко помиляєшся.

— Побачимо.

Вулиця Атлантична, якою вони поїхали одразу після того, як залишили крихітний аеропорт, обігнула Норфервілль, звузилася і різко перетворилася на одну з численних ґрунтових доріг, що, здебільшого, закінчувалися на берегах великих озер регіону. Тут вони опинилися на кордоні резервації Папакассік, а трохи нижче видно було ряди будинків.

— Я не описуватиму стану трупа, не хочу псувати інтригу, — вів далі поліцейський. — Я не боягуз, але, чесно кажучи, видовище не з приємних. Згідно з документами, нашу жертву звати Морґана Шаффран. Двадцять вісім років, проживала в Монреалі. Поки я вас чекав, перевірив особисту інформацію: вона постійно жила в Квебеку сім років. Незаміжня, без дітей.

Збентежений почутим, експерт-криміналіст нахилив­ся вперед і сказав:

— Якщо я правильно розумію, ви торкалися тіла і толочили землю навколо нього.

Ліотта втупився у дзеркало заднього огляду.

— Ви мене розсмішили. Як вас звати?

— Тео Пакетт.

— Мені здається, ви не в курсі, що в цих краях часто сніжить, Тео Пакетте. І не потроху. Коли старий знайшов тіло, все вже було вкрите снігом. Що ви хотіли, аби ми зробили? Повернулися навесні? Я одразу поклав документи й телефон жертви в суху торбинку, інакше все вже було б знищене до цього часу. Що ви на це скажете?

Сержант не відводив погляду від свого співрозмовника, замість того, щоб зосередитися на дорозі. Переляканий Тео Пакетт закляк на своєму сидінні.

— У такому разі ми візьмемо відбитки пальців і зразки ДНК, — все-таки наважився він сказати. — Ми повинні мати можливість виключити ваші сліди, а також сліди всіх, хто наближався до тіла. Така процедура.

— Процедура… Якщо вам так подобається витрачати державні гроші, то на здоров’я. Далі я повідомив новину батькові дівчини. Спершу натрапив на його колегу, яка завідує невеликою детективною агенцією чи що там у них. Вона передала йому повідомлення, щоб він мені зателефонував. Я йому пояснював, що це не найкраща ідея, але як можна йому завадити? Він уже купив квиток на літак і їхав до аеропорту. З Франції сюди неблизький шлях.

— Найгіршою ідеєю було взагалі зв’язуватися з ним, — сухо відповіла Леона. — Тут для нього немає нічого, крім болю. Я навіть не впевнена, чи можна буде показати йому тіло дочки.

Ліотта нічого не відповів, але його обличчя виказувало роздратування. Леона ж вела далі:

— Ви кажете, що наша жертва — з Монреаля. Це тисяча п’ятсот кілометрів звідси. Ви бачили її в останні дні? Чи ваші співробітники?

— Ні, ми побачили її вперше. Але вона мала при собі ключ. Мешкала в «Блу-Рідж», в одному з невеликих ­окремих будиночків на березі озера. Я попросив свого брата не пускати персонал у її будиночок до вашого приїзду.

— Вашого брата?

— Так, він власник цього готельного комплексу, а ще має в Норфері три бутіки та продуктову крамничку. До речі, вона більше не називається «Магазинчик на розі», тепер її назва «Крамниця приємних цін». Він любить перейменовувати речі, це його спосіб надавати їм індивідуальності.

Сержант запалив сигарету, закрив кришку своєї запальнички Zippo вже тисячу разів повтореним рухом, затягнувся і видихнув дим носом. Відразу шлунок Леони стиснувся від різкого запаху диму. Один з нападників тієї ночі курив.

— До твого відома, коли рудник закрився, тут все розпродавали за безцінь. У місті залишилося всього двісті шістдесят троє білих з колишніх трьох тисяч. Уявляєш, яка це була катастрофа? Місто спорожніло швидше, ніж ванна зливається. Порожні вулиці, замкнені магазини, покинуті будинки. І така тиша, що могла пробудити мертвих. Здавалося, ніби перебуваєш в одному з тих клятих американських міст-привидів, тільки з морозом на додачу. Саме тоді мій брат приїхав із Сагенаї і викупив усе це в індіанців. Він ні в кого нічого не вкрав. Просто щоб зробити те, що він зробив, потрібні яйця. Щоб сказати собі, що залізо завжди буде потрібне, а його в цій місцевості ще повно. Він мусив чекати чотирнадцять років, щоб йому дали добро. Чотирнадцять років — це довго. Цей період був пеклом на землі, але тепер все окупилося. Норфервілль процвітає завдяки тим, хто мав мужність не покидати корабля. І я був одним з них, крихітко.

Леона сердито поглянула на нього.

— Не називайте мене «крихіткою». Я ваша безпосередня начальниця.

— Як скажеш, шеф. Але твоє звання тут не має значення. Це лише шматок матерії на уніформі, якої ти навіть не носиш.

З сигаретою в зубах він ляснув долонями по керму.

— Маю передчуття, що це розслідування буде непересічним!

У морозній тиші сержант нарешті зупинився за іншим автомобілем поліції, що стояв поперек дороги. Леона пам’ятала, що ця дорога була однією з найкрасивіших, але й однією з найжвавіших через місцевих жителів, які їхали на риболовлю: озеро Вуд за шість кілометрів від Норфервілля завжди було багате на рибу, зокрема на прісноводного лосося, на відміну від інших озер в окрузі, де риби було мало.

— Приїхали, — оголосив Ліотта і вимкнув двигун. — Можете взяти своє спорядження, якщо хочете, але воно вам не дуже знадобиться. Тіло тверде, як дерево. Будьте обережні, під снігом можуть бути ями. Ідіть за мною.

Судмедексперт пішов з порожніми руками, а криміналіст узяв свою сумку й фотоапарат. Леона не знала поліцейського, який вийшов з іншого автомобіля їм назустріч — молодий чоловік років тридцяти, міцної статури, солідний у своїй важкій куртці. Він доброзичливо привітався з нею.

— Арно Манжматен. Радий бачити вас на борту, лейтенанте. Це тіло — не найприємніше видовище.

У Манжматена була лиса голова, зуби, схожі на лопати, як у Фредді Меркюрі, тільки з квадратною щелепою і величезними руками на додачу. Незважаючи на загрозливо кремезну статуру, цей чоловік викликав симпатію.

Леона просто кивнула головою, а Ліотта вказав на яскраво-жовту пляму на снігу — мабуть, куртку:

— Вона там, нагорі.

Перш ніж піти за ним, поліцейська натягнула на обличчя маску від холоду, вшиту в її флісову куртку, а потім роззирнулася. Вбрання, на яке вказав сержант, було видно зі стежки. Отож саме так Сюї побачив його, коли повертався з озера Вуд. А коли йшов туди, він його не помітив, що не означало відсутності тіла. Можливо, було темно, або рибалка не надто роздивлявся місцевість навколо.

Вони піднялися невеличким схилом у бік лісу, сніг сягав до середини гомілок. Пара від їхнього дихання осідала на брови крихітними кристалічними частинками. Через кілька хвилин вони побачили труп, що лежав біля дерева. Ліва рука зігнута під неприродним кутом над головою — лікоть, очевидно, вивернули з великою силою.

Видовище було настільки відразливе, що Леона стиснула кулаки в рукавичках. Обличчя, вкрите шаром паморозі, здавалося зробленим з тонкої порцеляни. На ньому майже не було пошкоджень, але на перерізаному горлі чітко проступали подряпини, схожі на сліди від кігтів. Куртка подерта, з-під неї видно светр і живіт з великою темно-червоною діркою над пупком. Їй розрізали живіт, ніби величезний кулак врізався в неї, оминаючи шари одягу й плоті.

Леона вже бачила тіло чоловіка, на якого напав бурий ведмідь, але то й близько не було схоже на жахливу картину, що постала перед її очима. Ведмеді як правило намагаються уникати людей. Якщо тільки їхнім дитинчатам не загрожує небезпека, вони тікають від найменшого стороннього шуму. Що ж до вовків — ті могли напасти, щоб поживитися, і залишити після себе лише купу кісток. Треба було чекати на результати експертизи, але вже зараз Леоні здавалося очевидним, що жодна тварина не могла зробити настільки мерзенного вчинку. Тоді, може, це зробила людина? Яке чудовисько могло бути здатне на таке жорстоке вбивство тут, у Норфервіллі?

Вона вивчила сліди, що вели від стежки і оточува­ли жертву, включно з їхніми власними. Тео Пакетт, зі свого боку, сфотографував тіло з усіх боків, повільно пройшовся навколо, закликавши їх зробити те саме, шукаючи можливі докази. Потім присів, щоб відчис­тити сніг біля голови, і повторив цю процедуру по всьому тілу.

— Мені здається, що її вбили не тут. З огляду на тяжкість травм, вона, мабуть, стікала кров’ю. Якби це було так, на землі було б набагато більше крові.

Леона дивилася на чорний край лісу, на його густі, високі, щільно розташовані дерева. Згадала собак, про яких казав Ліотта. Може, вони ховаються десь неподалік і спостерігають за ними? Чекають, коли вони підуть, щоб улаштувати бенкет? Її погляд ковзнув у бік озера Рідж і пагорбів за ним. Чому жінку покинули в цій глушині? І де саме було скоєно злочин?

Голос криміналіста пробудив її від роздумів.

— Зараз лишається тільки ретельно позначити місце події, щоб не втратити бодай якийсь орієнтир: усе довкола здається однаковим, а коли знову піде сніг — сліди щезнуть, мов їх ніколи й не було. Я візьму відбитки пальців і зразки ДНК під час огляду тіла. За таких обставин складно застосувати інші засоби. В ідеалі було б добре перекопати сніг у радіусі двох метрів — переконатися, що ми нічого не пропустили.

Леона подивилася на Ліотту. За всю його сорокарічну кар’єру йому, мабуть, ніколи не давали розпоряджень, тож вона скористалася нагодою:

— Скільки людей у вас, сержанте?

— Разом із Манжматеном і мною — восьмеро. Але всі люди зайняті тим, що охороняють місто. У них повно роботи з корінними жителями, які протестують, намагаючись відвоювати свої кляті прабатьківські землі. Вони вже майже вгамувалися, залишилося хіба троє селюків, але в цих краях завжди знайдеться робота, повір мені…

— Прошу вас задіяти двох співробітників. Нехай вони розпочнуть тут пошуки до настання ночі.

Поки Ліотта міряв її вбивчим поглядом, до жертви підійшов судмедексперт і нахилився над великою діркою в животі. Сімон Руа був чоловіком з витонченими рисами обличчя. Його маленькі круглі окуляри надавали йому схожості з Гаррі Поттером, тільки сорокарічним.

— У нас є все необхідне, щоб забрати тіло?

— У мого офіцера в пікапі лежить мішок для трупа, — відповів Ліотта. — Щойно дасте зелене світло, відвеземо тіло до центру медико-соціальних послуг, щоб ви могли виконати свою роботу. Увімкнемо обігрівачі на повну потужність, тіло розмерзнеться. Там є кімната для невідкладних випадків. Але попереджаю: не чекайте сучасного обладнання.

Міський центр надання медико-соціальних послуг населенню… Леона пам’ятала цю будівлю, частково фінансовану IronNorthCompany, де працювали соціальні працівники, приймали людей, які потрапили в скрутне становище, і надавали базові медичні послуги. Тоді там працювало троє лікарів, але щоб зробити операцію з приводу апендициту або перелому, потрібно було дві години летіти літаком до лікарні в Септ-Іль. Якщо, звичайно, погода давала таку можливість. А це означало, що часу на страждання було предостатньо.

Поки чоловіки щосили намагалися засунути статую з піднятою над головою рукою в чорний мішок, Леона спостерігала за кольоровими дахами будинків унизу і стовпом чорного диму, що піднімався над входом до шахти, праворуч від озера Рідж.

Вона опинилася в пастці. Але якщо вона тут у пастці, то і вбивця — теж.

Коли літак відірвався від злітної смуги аеропорту імені Шарля де Голля, Тедді відчув, ніби покинув одне пекло, щоб потрапити в інше, ще гірше. Дізнавшись про смерть Морґани, він не замислювався. Доручив агенцію Ґаранс, заповнив електронну форму заяви на проживання в Квебеку, спакував валізу й забронював квиток на літак. Після короткої зупинки в Монреалі він приземлився в місті Септ-Іль. Потім йому пояснили, що через відсутність авіасполучення далі він мусить їхати потягом Tshiuetin{15}, який курсує до Норфервілля двічі на тиждень, у середу та суботу. На щастя, чекати не довелося і він сів на потяг, що виїжджав о сьомій ранку. Поїздка тривала близько тринадцяти годин. Подорож на край світу.

Тож коли літак DHC-3 Otter, що перевозив Леону та її колег, готувався до зльоту з Бе-Комо до Норфервілля, Тедді з великою сумкою на плечі зайшов на вокзал Септ-Іль. Минуло двадцять годин відтоді, як він ­замкнув двері своєї квартири в Ліоні. Він був на грані ви­снаження, потерпав від синдрому зміни часових поя­сів. Стоячи на пероні в дивному блакитному тумані крижаної канадської ночі, він промерз до кісток, адже вбрання, в якому він приїхав, було зовсім не пристосоване до таких умов: шарф, шкіряні рукавички, що зовсім не гріли, і куртка з каптуром без підкладки, яка підходила для погоди на іншому боці Атлантики, але не в цих широтах.

Потяг, вагони якого прикрашали зображення північних оленів, лосося та гусей, уже чекав у зеленкуватому світлі старих ліхтарів, готовий відвезти його ще далі, у ще вище місце на земній кулі, де все біліло, де зима тривала дев’ять місяців з дванадцяти і, якщо вірити чуткам, зводила з розуму. Праворуч від нього чоловік з індіанськими рисами обличчя завантажував поштові мішки, призначені для жителів Норфервілля. Інший працівник востаннє перевіряв рейки, стукав по колесах потяга Tshiuetin залізним молотком, від чого гуділо так, що барабанні перетинки боліли. Тедді здавалося, ніби він повернувся на п’ятдесят років у минуле.

Якщо казати правду, він не уявляв, де саме перебуває. Він нічого не знав про цю країну та її жителів з чорними очима і шкірою кольору кави, які упаковували і маркували величезну кількість багажу — переважно харчові продукти — біля входу в помаранчевий ангар, який слугував залізничним вокзалом. Провівши коротку розвідку в дорозі між двома аеропортами, дізнався, що частина Норфервілля була заселена не інуїтами{16}, як він вважав, а інну — корінним народом, що колись заселяв усі ці території. Багато корінних жителів також проживало в Уашаті та Маліотенамі, двох резерваціях, розташованих поруч із Септ-Ілем, а також в інших резерваціях, розкиданих по всьому Квебеку. Він уявив табори з наметами посеред лісу, але слово «резервація» насправді означало лише квартали бараків, які здебільшого розташовувалися в самих містах.

Потім довелося піти до ангару, щоб отримати квиток. Працівник залізничної компанії, інну з сильним квебецьким акцентом, попросив його паспорт, розгорнув і подивився на фотографію. Коли його погляд повернувся до обличчя Тедді, він зупинився на чорній шкіряній пов’язці на його лівому оці, яка завжди привертала увагу більше, ніж він сам, і ніхто не знав, як дивитися в очі чоловікові, схожому на циклопа. Що робити: зосередитися на пов’язці? Ігнорувати її? Чоловік вказав йому на журнал реєстрації, щоб він сам записав свої особисті дані, попросив покласти багаж на стрічку і повідомив, що забрати його можна після прибуття.

Кримінолог терпляче дочекався, поки зареєструє­ться останній пасажир — їх назбиралося близько сорока на потяг із трьомастами місцями — і знову повернувся до касира. Той охоче пішов йому назустріч і дозволив пере­глянути журнал реєстрації, але порадив поспішити: потяг вирушав за чверть години.

— У вас хіба немає нічого на голову? — здивувався чоловік. — Ви ж їдете в Норфервілль, а не в Монреаль. Ви ж в курсі, чи не так? — і розсміявся разом зі своїм сусідом.

Тедді здогадався: у його очах він був просто ще одним розгубленим туристом. Відійшов, щоб спокійно переглянути книгу реєстрації. І відчув щем у серці, коли побачив дані Морґани, занесені в середу, десятого лютого, тобто сім днів тому. «Морґана Шаффран», — написано красивим акуратним почерком. Перед її ім’ям було два Надо, а після — три Ганьйон. Його дочка, мабуть, подорожувала сама. Вона, як і він, напевно, стояла в черзі серед сімей. Тедді не знайшов жодного іншого згадування її імені на попередніх сторінках. Можливо, то був її єдиний візит до цього міста. Подорож в один кінець.

Він навмання сів у якийсь вагон, зайняв місце біля вікна і уявив, як Морґана сидить на цьому самому місці рано-вранці, готова їхати в ту далечінь. Алечому? Щотиробилавтакомуглухомунепривітномумісціпосередзими?

Він усвідомив, що дуже мало знає про життя своєї дитини. Він стежив за нею в соціальних мережах, але вона була не надто активна. Моменти життя з друзями, фотографії в хокейних залах — вона грала на аматорському рівні, дописи про танення льодовиків і вимирання білих ведмедів… Він намагався не пропустити жодного її допису, прагнучи дізнатися якомога більше. А ще час від часу надсилав їй повідомлення. «Це тато. Напиши мені… Я часто про тебе думаю. Можу приїхати до тебе в Монреаль, якщо хочеш». Вітав її з днем народження, бажав щасливого Різдва. Вона вітала його у відповідь. Радше просто з ввічливості, ніж з якоїсь іншої причини.

А зараз вона була мертва. Замордована. Вбита. Він не міг цього усвідомити.

Мусив її побачити. Щоб усе зрозуміти.

Останні мерехтливі силуети промайнули за вікнами. Потяг рушив у ніжній тиші бузкового світанку, а лагідне тепло обігрівачів огортало вагон спокоєм. Хтось уже хропів, згорнувшись на лаві карамельного кольору. Десь у глибині вагона гомоніли люди, радіючи зустрічі. Попереду маленькі темноволосі діти споруджували на сидіннях намети з картатих ковдр. Поруч із чоловіком у робочому комбінезоні сиділа вродлива біла жінка років тридцяти і зажурено вдивлялась у далечінь за склом. Може, вона прощалася з коханим на пероні? Чи поверталася з відпустки?

Тедді любив потяги, вони давали змогу вигадувати тисячі історій. Він здивовано відвернув голову, коли незнайомка пильно подивилася йому в очі, а потім надіслав повідомлення Ґаранс, що без пригод дістався Квебеку й невдовзі вже буде в Норфервіллі. Вона зразу відповіла. Побажала успіхів і повідомила, що через виняткову ситуацію фінансовий аудит перенесли на наступний місяць. І це добре, бо вона подивилася документи й виявила, що він практично нічого не підготував. Тедді відклав телефон. Аудит був найменшим з його клопотів.

За вікном стрімко змінювалися краєвиди. Француз зрозумів, що тут усе буде більше, величніше. Рейки тяглися на десятки кілометрів уздовж бурхливої річки, з обох боків стиснутої стінами скель. Вище на схилах берези просвічували поміж темними ялинами. Барви пульсували в феєрії світла — від смарагдового кольору лишайників до яскраво-рожевого каміння. А потім почалася тайга. Могутня. Нескінченна. Те саме дерево, безліч разів повторене божевільним художником протягом багатьох годин.

Потяг час від часу зупинявся посеред снігів, щоб висадити нав’ючених як віслюки місцевих жителів побіч колії, де взагалі нічого не було. Ці чоловіки, згорблені під вагою багажу, зі снігоступами на ногах зникали в дикості природи, а потяг рушав далі.

— Вони піднімаються в ліс, — пояснив йому хтось із сусідів. — На кілька місяців вони покидають затишну резервацію і йдуть жити в Нітассінан, як їхні предки. Тільки полювання, вогонь, риболовля і хижа. Чесно кажучи, я не знаю, як вони це роблять. Я волію розносити їжу в теплі…

Тедді повернувся до співрозмовника, який штовхав повз візок з наїдками та напоями. Це був інну років сорока, з кучерявим волоссям з дивним вибіленим пас­мом.

— У мене є паштет, який можна розігріти в мікрохвильовці, якщо хочете. Дуже смачний.

— Ні, дякую. Я не голодний.

— Я, здається, ніколи вас не бачив, — вів далі чоловік. — По роботі? На копальні?

— Їду до дочки.

Кримінологу не хотілося розмовляти, але раптом він передумав.

— Ви живете в Норфервіллі? — запитав він.

— У резервації. Це не те саме.

Тедді дістав із кишені пальта фотографію Морґани, яку завантажив з однієї з її сторінок у соціальних мережах і надрукував перед від’їздом.

— Це моя дочка. Вона сіла на потяг минулої середи. Ви її бачили?

Чоловік уважно подивився на фотографію.

— Ні, не пам’ятаю. Що вона робить у Норфервіллі?

— Я не знаю, — пробурмотів він собі під носа. — Я, чорт забирай, не знаю…

Він знову ковзнув поглядом за вікно, і чоловік зі своїм візком пішов далі. Невдовзі вони звернули на об’їзну колію і знов зупинилися, щоб пропустити потяг із рудою, який рухався у протилежному напрямку. Він виявився кілька кілометрів завдовжки і настільки важкий, що залізні рейки під ним дрижали. На кожному вагоні великими червоними літерами було написано «IRON NORTH COMPANY». Через його повільну швидкість вони простояли більше тридцяти хвилин.

О першій годині дня білі робітники зійшли в Ескері, одному з двох робітничих містечок, де проживали залізничники, які обслуговували техніку та колії — зокрема, вони прибирали сніг, коли це було необхідно, або трупи північних оленів, яких іноді збивали потяги, оскільки ці тварини любили лизати залізо. Потяг Tshiuetin зупинявся за вказівками диспетчерів, нікуди не поспішаючи, і це зовсім не заважало його пасажирам, які й далі спали, розмовляли, грали в карти. Тедді зрозумів, що на цих величезних просторах життя існувало, проте час тут плинув інакше, набагато повільніше, ніж у західних мегаполісах, де життя сповнене шаленого поспіху й галасу.

У кишені завібрував телефон. Тедді здивувався, що тут є зв’язок. Ім’я, що висвітилося на екрані, миттєво повернуло його до похмурої реальності. Олів’є Ланьє, начальник ліонської кримінальної поліції. Тедді чекав на цей дзвінок і водночас боявся його. Він вийшов у перехід між двома вагонами, глибоко вдихнув і підняв трубку.

— Тедді Шаффран? Ланьє на дроті.

— Командире… Я в потязі десь у Квебеку. Можливо, зв’язок буде поганим.

— У Квебеку? Ви у відпустці?

— Моя дочка… Вона померла.

Настала довга тиша.

— Мені дуже шкода, Тедді. Справді шкода. Прийміть мої найщиріші співчуття. Можна, я зателефоную вам через кілька днів? Нічого термінового. Це стосується справи Шалюмо.

— Тільки не кажіть, що він убив четверту жертву…

— Ні, не хвилюйтеся. Ми вже встановили особу підозрюваного. Арно Троньє, двадцять дев’ять років, з маленького селища за тридцять кілометрів від Ліона. Працює касиром у спортивному магазині в «Броні».

— Це… хороша новина. Як його знайшли?

— Власне, він сам нас знайшов. Викликав службу порятунку після обвалу частини свого сараю. Він опинився під завалами. На місці події один із парамедиків виявив у його автомобілі підозрілі предмети, тож сповістив місцеву поліцію. Коли патрульні приїхали й побачили газовий різак, одразу все зрозуміли.

Тедді зрадів, що цієї миті не стояв перед Ланьє, особ­ливо враховуючи вигляд його розсіченої брови. Він поглянув на останній вагон, де люди курили, притулившись до панорамного вікна. Потяг рухався вперед, за вікном віддалялися дерева й шпали. Тедді раптом усвідомив, що поїхав не тільки побачити тіло своєї дочки. Він утікав — якнайдалі.

— Неймовірний поворот долі. Він зізнався у своїх злочинах?

— Йому було б непросто це зробити. Він помер через кілька хвилин після госпіталізації…

Тедді притиснув кулак до губ, відчуваючи глибоке полегшення. Зрештою, це було найкраще, що могло статися.

— Ми схопили злочинця, але я не приховуватиму від вас свого розчарування, — провадив Ланьє. — По-­перше, справу вдалося розкрити завдяки банальному випадку. По-друге — і це мене засмучує найдужче — він ніколи не відповість за скоєне. Не буде ніякого суду, не буде нічого.

Неважко було уявити стан командира. Результат цієї справи був схожий на поразку і міг залишити гіркий осад на довгі роки.

— Це, звичайно, не полегшить вашого розчарування, але принаймні ви можете бути впевнені, що він більше нікого не вб’є, — зауважив Тедді.

— Ваша правда. До речі, у нього в будинку знайшли фотографії четвертої молодої жінки, яку він, найімовірніше, збирався вбити найближчими днями. Вона житиме, навіть не знаючи, що її доля змінилася того дня, коли завалився сарай. Цей нещасний випадок урятував її, а це вже чимало.

У приймальній кімнаті міської амбулаторії панувала спека. Пахло дезінфекторами й затхлим потом. Чотири електричні конвектори та керамічні обігрівачі працювали на повну потужність навколо оглядового столу. Леона зіщулилася, коли чоловіки поклали на нього жертву. Шкіра ледь узялася синявою — майже прозорою, як та, що часом проступає під кригою замерзлого озера.

У цій тропічній спеці, до якої тепер додався запах смерті, поліцейська з Бе-Комо стояла поруч із Ліоттою та судмедекспертом.

Тео Пакетт взяв у всіх зразки ДНК, як того вимагала процедура. Люди могли залишити сліди на місці злочину, і треба визначити, чи належали їм, наприклад, сліди, виявлені на вбранні жертви, чи вони невідомі. Зробивши це, він пішов брати зразки та знімати відбитки пальців у кімнаті Морґани Шаффран.

Леона була не в найкращій формі. За всю свою професійну кар’єру вона лише кілька разів побувала на розтинах, і щоразу це ставало для неї неабияким випробуванням. Навіть якщо це давало можливість ді­знатися правду, вона вважала це варварством. Мати навчила її поважати померлих. Розрізаючи їх на шматки, вирізаючи органи і складаючи їх у спеціальні контейнери, цих людей фактично позбавляють спокою, на який вони мають право.

Незважаючи на умови, Сімон Руа намагався зробити все максимально якісно. Він роздав халати, рукавички, шапочки й бахіли, дістав своє обладнання. У двох валізах помістилося усе необхідне для проведення повноцінного обстеження: хрящовий ніж, молоток, розширювач Вайтланера, ножиці Лістона, електрична циркулярна пилка, пробірки для забору зразків… Оскільки стіл не був обладнаний жолобами для відведення рідини та зливними отворами, принесли відра, в які вже крапала вода від танення льоду. Звичайно, це було імпровізоване рішення, але доволі ефективне.

— Почнемо з того, що роздягнемо жертву й проведемо зовнішній огляд, — оголосив судмедексперт крізь свою зелену маску.

Поки Леона робила серію фотографій своїм мобільним телефоном, Сімон зміг нарешті розташувати праву руку жертви вздовж її тулуба, що супроводжувалося легким хрускотом. Узяв зразки з-під нігтів, з ротової порожнини, потім за допомогою шприца відібрав зразки зі склоподібного тіла кожного ока.

— Через низьку температуру не було звичайного процесу розкладання. Тому я не зможу дати вам точної інформації про час смерті.

Озброївшись хірургічними ножицями, він взявся делікатно розрізати одяг. Його рухи стали ще обережнішими, коли леза наблизилися до рани в черевній порожнині, де кров запеклася і склеїла волокна між собою. Коли тіло постало перед ними повністю оголеним, в кімнаті запанував безмовний жах. Злочинець жорстоко розправився з молодою жінкою, з небаченою люттю. Передпліччя, руки, груди були вкриті синіми порізами, які через мороз стали схожі на розсунуті пухкі губи. Переважно вони були розташовані по чотири — паралельні й глибокі.

— Схоже на порізи від кігтів, — зауважила Леона.

— Схоже, — погодився лікар. — У будь-якому разі те, що спричинило ці поранення, було досить довге й гос­тре, бо пройшло крізь кілька шарів тканини й порізало шкіру. Мені важко уявити що-небудь інше, крім тварини… І водночас я не розумію, як це могла бути тварина. Дивний парадокс.

Одразу він увімкнув диктофон і почав свій звіт:

— Норфервілль, середа, 17 лютого 2016 року. Приймальне відділення міської амбулаторії. Зовнішній ­огляд пацієнтки Морґани Шаффран, двадцять вісім років згідно з її документами, європейської зовнішності…

Він перелічив і докладно описав кожну рану: вигляд, довжину, глибину. Леона зіщулилася від жаху. Ліотта не дивився на труп. Він дивився на неї, не кліпаючи, з допитливим вогником в очах. Хотів її залякати? Намагався показати, що не варто було повертатися сюди, донього? Чи в цьому погляді не було нічого, крім цікавості? Хай там як, вона вирішила не реагувати на цей погляд і знову зосередилася на трупі, коли судмедексперт вимкнув диктофон.

— Почали з’являтися синці, і деякі з них не збігаю­ться з положенням, у якому виявили тіло. Це підтверджує гіпотезу про переміщення. Сліди на передпліччях — оборонні. Вона намагалася захищатися.

Леона збентежено підступила ближче.

— Нападник був просто перед нею, — додала.

— Він вищий, судячи з розташування і кута завданих ран. Вона підняла руки над головою, ось так, — показав Сімон. — Ліва рука, схоже, зламана в ліктьовому суглобі. Або це сталося внаслідок падіння і сильного удару, або її буквально викрутили.

Жертва була зростом приблизно метр шістдесят — це не дуже звужувало коло можливих варіантів, тим більше, що вбивця міг нахилитися над нею, коли вона лежала на землі. Поліцейська ледве стримала блювотний позив, коли побачила, як руки експерта в білих рукавичках безцеремонно розсунули ноги жертви. У вухах загуділо.

— Щось не так, лейтенанте?

Леона зрозуміла, що відступила до стіни і розтирає чоло. Обидва чоловіки пильно дивилися на неї.

— Спека нестерпна, — пробурчала.

— Можеш вийти, якщо для тебе це занадто, — запропонував Ліотта. — Я про все подбаю.

— Ні, все гаразд. Я просто… вип’ю трохи води. Скажіть, її зґвалтували?

Спеціаліст оглянув промежину трупа.

— Видимих слідів немає, але треба підтвердити за допомогою анатомічного розтину. Загалом частина нижче таза не постраждала.

Поліцейська підійшла до столика з краном у глибині кімнати. Вона ополоснула обличчя прохолодною водою, піднесла губи до струменя. Зґвалтування не було. Отже, мотив, судячи з усього, не сексуальний. Доведеться пояснити батькові жертви, що вбивця просто зарізав її і покинув у лісі.

Сімон Руа незворушно працював далі. Він вирішив, що поверхневі тканини вже достатньо розмерзлися, щоб перейти до внутрішнього огляду, зважування та вивчення органів. Перш ніж він опустив лезо скальпеля, Леона звернулася до нього:

— Не забувайте, що батько захоче її побачити.

— Зроблю все, що в моїх силах. Де ми будемо зберігати тіло, коли я закінчу?

— Я закрив хокейну залу, — заговорив Ліотта. — Температура там ідеальна для зберігання. Покладемо там, поки ви його не заберете.

Лікар кивнув, а потім зробив Y-подібний розріз: дві лінії з обох боків тулуба з’єднувалися біля основи шиї і вниз до пупа. Лезо рухалося важче, ніж зазвичай, тому що глибокі шари ще були твердими, а потім пролетіло над отвором у животі, і знову проникло в плоть аж до лобка.

За допомогою розширювача Сімон відсунув широкі клапті шкіри, відкривши неймовірний внутрішній механізм, і раптом здивовано завмер:

— Гм… Як це?..

Дуже повільно начепив свої маленькі круглі окуляри на ніс, ніби зіткнувшись із незрозумілою загадкою, і підвів погляд на Леону.

— Печінка… Її немає.

Розтин закінчили вже поночі. Судмедексперт залишився привести верхню частину тіла до пристойного вигляду. Вийшовши на вулицю, Леона подивилася на небо, де вже почали з’являтися холодні зірки. Те саме небо, що й двадцять років тому — чисте, нескінченне, як сама безмежність Далекої Півночі. Леона від амбулаторії пішла пішки: «Блу-Рідж», де залишився її багаж і речі колег, розташований усього за кілометр.

Поки вона йшла, примарний пейзаж перед нею легко накладався на образи, що закарбувалися у пам’яті. Жовті вогні гірничих споруд і помаранчеве світло доменних печей вдалині створювали в темряві моторошне сяйво, ніби світіння нафтовидобувної платформи посеред океану. Вдалині підсвічені вивіски магазинів і шум двигунів ще вдихали трохи життя в замерзлі артерії міста. Побіч неї пропливали поодинокі тіні, однакові силуети без обличь, приховані під великими каптурами з хутром — люди-автомати поверталися додому. Праворуч над озером висів туман кольору ртуті: арктичний морський серпанок. Візуальне втілення невблаганного холоду, цього голодного, жорстокого, спраглого смерті рота. Коли він виходив із берегів, ця дивна і небезпечна хмара заморожувала все на своєму шляху, проникала крізь одяг і плоть, так що кров застигала в жилах. Ніхто не міг затриматися там більше ніж на кілька хвилин, ­боячись, що ніколи не вийде звідти.

Леона пройшла всього двісті метрів Гудзонською дорогою, що вела до центру, аж перед нею зупинився великий пікап. З кабіни вийшов Ліотта, навіть не вимкнувши двигуна. Підсвічений ззаду фарами, він був схожий на величезну тінь.

— Сідай у машину, тут тепло. Відвезу тебе до твого помешкання.

— Ні, дякую, я хочу трохи прогулятися. До речі, щось я не бачила вашої одвічної правої руки, молодшого сержанта Ніка Лавіньє. Він досі тут?

— Так, але вже не в поліції. Знайшов собі краще заняття…

— Але ж ви були нерозлучні.

Отримавши у відповідь лише мовчання, жінка змінила тему:

— Що дало вивчення місця, де знайшли тіло?

— Мої люди прочісували все навколо, поки не стало темно, як у ведмежій дупі. Нічого нового.

Вона мовчки кивнула й обійшла машину. За спиною вловила рух. Двигун заглух, зачинилися дверцята. Сержант поспішив до неї.

— Ми маємо справу зі справжнім божевільним, так?

— Зарано робити висновки. Але це більше, ніж просто холоднокровне вбивство.

— Серйозно? Мушу зізнатися, ти мене просто вразила.

Леонині м’язи напружилися.

— Завтра покладіть мені на стіл список усіх протоколів і проваджень за останні три місяці, — звеліла вона, намагаючись говорити твердо. — Білі, інну, співробітники IronNorthCompany… Я хочу бачити все.

— Розумію, що хочеш, але багато не чекай. Ми тут не займаємося паперовою роботою щоразу, коли стає­ться якась дрібниця, інакше не вистачило б дерев. Як правило, ми намагаємося розв’язувати проблеми в позасудовому порядку, розумієш? Так у нас заведено. І це дуже добре працює.

— Як скажете. Мені потрібен перелік, і все. А ще мені потрібна цивільна машина. Я, мабуть, багато їздитиму між містом і резервацією.

Протягом кількох секунд було чутно лише рипіння їхніх кроків на снігу. Ліотта дихав так важко, що повітря свистіло в його легенях. Відкашлявшись, він нарешті вимовив глибоким суворим голосом, який відображав його характер:

— Мушу тобі сказати… вже деякий час місцеві жителі нервуються.

— Як це — «нервуються»?

— Відчувається якась напруженість, щось незрозуміле в громаді, але я не можу достеменно визначити, що саме. Це схоже на відчуття, коли наближає­ться буря — щось змінюється у повітрі. Менше людей на вулицях, сходили по продукти — і швидко додому. Ті, кого я привожу до відділку, не кажуть ні слова. Це незвично.

«Вони не розмовляють з тобою, бо ти провадиш стратегію терору, — подумала Леона. — Просто збираєш врожай багаторічного залякування».

— Я так розумію, люди протестували проти планів розширення копальні.

— Копальня завжди викликала розбрат серед інну, це не новина. Але зараз усе інакше, я відчуваю, що з’я­вився якийсь страх. І це вбивство неподалік від резервації навряд чи поліпшить ситуацію — якщо ти розумієш, про що я. Коротше, май це на увазі, коли підеш у гості до старого П’єра Сьюї. Я переконаний, що індіанці щось приховують.

Леона нічого не відповіла, просто йшла далі, уткнувшись носом у вовняну маску. Холод пробирався крізь одяг, і навіть найсучасніші спеціально розроблені тканини не могли цьому запобігти.

Гудзонська дорога досі несла на собі сліди двох десятиліть занехаяння. Руїни деяких будинків зрівняли із землею, уламки скинули в старі шахтні вирви; інші — наполовину відбудували, а деякі залишили як було, просто забивши двері й вікна дошками або криво поставленими бетонними блоками. Колишня крамниця залізних виробів «У Джона» тепер скидалася на базар, де продавали електроніку. Запилюжені вітрини сусідили з фасадами, пофарбованими у яскраво-синій чи зелений — аби створити ілюзію відродження. Однак Норфервілль залишався собою — залізною скелею посеред крижаного безкраю.

Леона здригнулася всім тілом, коли побачила вдалині миготливу червоно-жовту вивіску. «Віхола». Старий бар витримав випробування часом. Перед будівлею, під навісом, що слугував альтанкою, курили й пили кремезні чоловіки. Розжарені недопалки сигарет танцювали в повітрі, немов світлячки. Гірники відпочивали після важкого робочого дня.

— Якщо не хочеш нарватися на неприємності, тут потрібно правильно поводитися. Наприклад, відповідати, коли до тебе звернулися. Формулювати прохання ввічливо.

Поліцейська обернулася. Ліотта зупинився за три метри від неї, посередині тротуару, і засунув руки в кишені. Вона підійшла до нього й цього разу подивилася йому в очі.

— Ви мені погрожуєте?

Сержант посміхнувся. Від цього руху на його щоках з’явилися дві довгі смуги, схожі на акулячі зябра. Його тінь на землі була набагато більша за нього самого.

— Норфер більше не те безпечне містечко, яке ти знала. Тепер тут стало більше насильства, пограбувань, людей, які розважаються підпалюванням будівель. Наркотики затьмарюють їм розум. Я просто хочу бути впевненим, що твоє перебування тут пройде добре. Адже я певною мірою несу за тебе відповідальність.

— Я обійдуся без охоронця. Усе буде добре.

— Як хочеш. Але якщо знадобиться допомога — ти знаєш, де мене знайти. У кожнім разі я дуже радий тебе бачити, навіть за таких обставин, крихітко. Я наче повертаюся у свою молодість… У найкращі роки.

Блиск у його очах промайнув лише на частку секунди, проте в цьому блиску Леона розгледіла всю його лиху натуру. Звичайно, він знав про протести жінок із корінних народів, які піднімалися по всій Канаді — про це писали в пресі, але найбільше про це повідомляла поліція. І, вочевидь, він добре знав про ту «географічну терапію», яку, певно, і сам колись практикував. Вона була в цьому переконана. Однак ці викриття, здавалося, його не лякали. Навпаки. Він вважав себе недоторканним у своєму відрізаному від світу містечку.

Коли він нарешті пішов, Леона звернула на першу перпендикулярну вулицю, яка трапилася на її шляху, впала на коліна, зняла рукавички, набрала снігу й притиснула його до обличчя. Вона засунула повні жмені снігу до рота і, незважаючи на біль і дошкульний хрускіт кристаликів на зубах, почала жувати. У неї потріс­калися губи, і здавалося, ніби їх покусав рій ос.

Коли кров, змішана з льодом, потекла їй у горло, вона побігла геть у нічну темряву. Сніг під ногами рипів у такт її крокам, і вона чула, так само чітко і ясно, як і двадцять років тому, як Норфервілль голосно сміявся.

Ектор Ліотта точно був рідним братом сержанта. Схожість між ними просто вражала. Проте коли Лео­на звернулася до нього з запитанням, у погляді власника, директора та менеджера готелю «Блу-Рідж» з’яви­лася неочікувана доброзичливість.

— Вона приїхала сюди десятого лютого, номер був заброньований на ім’я Морґани Дойл. Усі бронювання оформлюються через інтернет, оплата має бути внесена онлайн не пізніше, ніж за два дні до початку перебування. Кожен клієнт отримує код, за допомогою якого він може відімкнути скриньку біля дверей свого помешкання і взяти ключ. Усе відбувається автоматично.

— Тобто можна заселитися, взагалі не контактуючи з персоналом?

— Саме так. Зараз я вам покажу.

Він накинув куртку і попрямував до виходу з ресторанного комплексу — великого скляного куба з видом на озеро.

— Припустімо, ви забронювали будиночок номер двадцять, отримали код — 1597. Ваш багаж уже занесли всередину.

Будиночки були розташовані досить далеко, приблизно на відстані двохсот метрів, розкидані вздовж берега.

— У вас такі потріскані губи, — зауважив він, коли вони вже збиралися виходити. — Може, вам…

— Морґана Дойл часом не згадувала, чому приїхала сюди?

— Як я вже вам казав, ми майже не спілкуємося з нашими клієнтами, хіба що тільки з тими, що хочуть отри­мати інформацію або приходять до ресторану. Вона, здає­ться, раз чи двічі у нас їла, але ні, я не знаю, чому вона приїхала саме до нас. Брат розповів мені, що видовище було не з приємних. Серед місцевих жителів справді є якийсь маніяк?

Готель «Блу-Рідж» був розташований на невеликій відстані від міста, з протилежного від аеропорту боку. Між схованими за ялинами бунгало в’юнилася неширока дощата доріжка, освітлена яскравими ліхтариками. Блискучий сніг на гілках, замерзле озеро й зорі надавали цьому місцю казкового вигляду. У цьому полягав весь парадокс Норфервілля. Одначе Леона чула якесь неприємне постійне тріскотіння.

— Мені довелося встановити електричну огорожу через цих клятих собак, які отруюють нам життя, — пояснив Ектор Ліотта. — Дочекатися вже не можу, коли їх усіх відловлять. Час від часу один-двоє досі сюди забрідають. Але можу вас заспокоїти, у нас ніколи не було особливих проблем.

Леона уважно поглянула на березові зарості. Почувалася вона не дуже спокійно. Ще маленькою якось заблукала в лісі — хоча зайшла туди усього лише на кілька метрів — і зрозуміла, що це живий і небезпечний простір, який здатні приборкати лише корінні мешканці. Нітассінан не для білих людей.

— Які постояльці у вас зазвичай зупиняються? — запитала вона, щоб відігнати своє занепокоєння.

— Зараз у нас близько п’ятнадцяти туристів. Вони приїхали подивитися на північне сяйво або покататися на вертольоті. Але більшість гостей у цей сезон — біо­логи, геологи, бізнесмени, у яких справи на шахті, а також багато робітників, які хочуть трохи розважитися і вибратися зі своїх незручних збірних будинків, особ­ли­во у вихідні. Вони мають гроші, які можуть витрати­ти, тож ходять на риболовлю, катаються на снігоходах і таке інше. Ви побачите переважно їх. У цей період ми заповнені десь на сімдесят відсотків. Тут все добре працює цілий рік.

Леона згадала, що її тато вирішив оселитися в Норфервіллі й жити з родиною в будинку компанії, тоді як більшість його колег кожні два тижні поверталася додому літаками, які орендувала IronNorthCompany. Решту часу вони грали в карти у своїх щитових будиночках і сиділи в місцевих барах, щоб трохи розвіятися.

— Ви не помітили нічого незвичайного в поведінці нашої жертви? Можливо, ви бачили когось разом з нею?

— З таким автоматизованим обслуговуванням люди, які не хочуть привертати зайвої уваги, стають і поготів невидимими. А оскільки вона, очевидно, скористалася вигаданим іменем, то, мабуть, прагнула залишитися непомітною. Хоча я не знаю цього напевно.

— А в ресторані? Коли ви бачили її востаннє?

Ектор Ліотта замислено зупинився перед кодовим замком.

— Здається, чотирнадцятого… Так, саме так. В обід.

Чотирнадцятого… А вже наступного дня П’єр Сюї підняв тривогу. Отже, Морґана Шаффран була вбита в проміжку між обіднім часом чотирнадцятого і ранком п’ятнадцятого.

Ектор Ліотта дістав ключа зі скриньки й відімкнув двері будиночка. Відступивши, пропустив Леону вперед. Звідси не було видно самого ресторану, але на озері відбивалися його вогні.

— Ваш брат приходив сюди?

— Він лише швидко оглянув приміщення, пересвідчився, що все гаразд. А ваш колега в круглих окулярах приходив і все ретельно обстежив.

Тео Пакетт пів години тому надіслав повідомлення: у кімнаті жертви не виявив нічого вартого уваги. Постіль міняли щодня, ліжко застеляли, підлогу мили.

— А бунгало було відімкнене, коли ви з братом прийшли?

— Ні. Вона замкнула й забрала ключ. Поль приніс ключ, який знайшов при ній.

Ідіот сержант явно порушив усі можливі протоколи. Вона подякувала управителю за допомогу, запевнила, що поверне ключ на місце, а коли залишилася сама, піднесла долоні до вуст і подмухала на них, щоб заспокоїти обвітрену шкіру. Коли очі перестали сльозитися від болю, зайшла до кімнати.

Праворуч була розташована кухонька, ліворуч — спальня і ванна кімната. Леона подумки описала все, що побачила. Зарядний пристрій досі увімкнений у розетку, на підлозі валявся згорнутий шарф, на килимку — пара капців. У холодильнику залишилося трохи їжі, біля плити стояли пачки макаронів і рису. У мийці лежав посуд. Леона присіла перед журнальним столиком біля дивана, швидко перебрала брошури, що лежали на ньому, і попрямувала до спальні.

Порожня валіза Морґани Шаффран стояла біля ліжка. Поліцейська відчинила шафу й роздивилася одяг на вішалках. Побачила кілька утеплених штанів і комбінезонів для захисту від холоду, але також, що було дивно, дуже елегантну сукню, сексуальну нічну сорочку, мереживну білизну, пару черевичків на високих шпильках у коробці. Зовсім не те вбрання, що беруть із собою в таку місцевість. Вона зробила кілька фотографій і набрала номер Патріка.

— Леоно! Я вже почав хвилюватися. Ну, як там у тебе справи?

Вона розповіла йому про комплекс «Блу-Рідж», озеро, будиночок і коротко переповіла перші деталі розслідування. Про труп, нівечення, патологоанатомічний розтин, зниклу печінку… У слухавці відлунював голос її співрозмовника. Їй здавалося, що він перебуває на іншому кінці світу.

— Як ти тримаєшся?

Вона заплющила очі. Знову побачила холодний погляд Ліотти під час розтину. Від цього у неї по спині пробіг холодок.

— Мені здається, що… це занадто для мене. Бачив би ти це тіло, Патріку… Це обличчя посеред снігу, ця червона діра в животі. Це було безумством — відправити мене сюди саму. Я не маю достатньо досвіду, щоб розслідувати таку справу.

— Ти завжди вміла давати собі раду. Ти знаєш, як поводитися з чоловіками, і я знаю, про що кажу. Місцеві копи тебе підтримають. У їхніх інтересах теж зловити того покидька, який це скоїв.

Вона підійшла до вікна, з якого відкривався вид на чорний масив лісу. Потім, стривожена, засмикнула маленьку фіранку.

— Я попрошу тебе з’їздити до Монреаля, — сказала вона. — Згідно з паспортними даними вона проживала в багатоквартирному будинку на вулиці Курсоль, адресу я скину тобі в повідомленні.

— Монреаль… це не так уже й близько. Може, тамтешня поліція з цим розбереться?

— Я хотіла б, щоб ми тримали все під контролем і щоб ти особисто взявся за це. Треба дізнатися якомога більше про її оточення. Де вона працювала, з ким спілкувалася і головне — що робила в Норфервіллі. Вона назвалася фальшивим іменем, бронюючи житло, а в її шафі є вбрання, яке не надто пасує до місцевої погоди. Сукня, черевички на шпильках, сексуальна білизна…

— Може, вона приїхала до когось? У тій місцевості не бракує самотніх чоловіків. Припускаю, що більшість гірників приїжджають без родин.

— Твоя правда…

Любовна пригода, яка погано закінчилася? Чому ж тоді її так понівечили? Можливо, вонанарваласянаякогоськінченогопсихопата… Раптом поліцейська почула шум у вітальні. Хтось крутив ручку вхідних дверей. Потім заходився грюкати. Леона кинулась до дверей.

— Я мушу йти, Патріку. Поговоримо пізніше.

— Добре. Бережи себе… Я кохаю тебе, Леоно.

Не відповівши, вона поклала слухавку і різко відчинила двері. А потім побачила перед собою мармурове обличчя чоловіка, який здавалося, постав з глибини століть. Високий, ставний, з обличчям, помережаним дрібними зморшками, які під впливом низької температури стали схожими на тріщини. Спершу вона уважно роздивилася круглу шкіряну пов’язку, а потім поглянула на інше око, яке здавалося навіть чорнішим, аніж пов’язка ліворуч.

— Мене звати Тедді Шаффран. Я хочу побачити свою дочку.

Передусім йому потрібна була міцна гаряча кава. Чоловік скидався на бурульку, не відчував власних вух. Його праву брову нещодавно зашили. Леона відвела його до барної стійки в ресторані, посадила біля батареї опалення і замовила напої. Сержант Ліотта, який привіз чоловіка до неї з поліцейського відділку, де той опинився, розмовляв зі своїм братом біля стійки, перед ним стояла пінта пива. Принагідно він вручив Леоні ключі від пікапа, який надавав їй на час перебування в місті. Леона подякувала, але не стала затримуватися біля братів і приєдналася до батька жертви.

— Ви подолали надзвичайно довгу дорогу, але, на жаль, зможете побачити свою дочку лише на кілька хвилин. Її тіло має залишатися у розпорядженні органів правосуддя на час розслідування. Лише після цього ми зробимо все можливе, щоб ви могли забрати її, якщо забажаєте.

Тедді, звичайно, хотів би повернути Морґану туди, де їй належало бути: на кладовище Круа-Рус, поряд з матір’ю. Але все це здавалося йому таким далеким, таким неправдоподібним цієї миті. Він схопився за свою чашку, руки його досі тремтіли. І хоча кава була жахлива на смак, йому здавалося, що він ще ніколи не насолоджувався нічим так сильно.

— Що сталося?

— Ваша дочка під ім’ям Морґана Дойл кілька днів проживала в будиночку, який я обшукувала. Її тіло знайшли на околиці міста, поблизу резервації інну. Вона лежала, присипана снігом, на схилі між трасою і лісом, і два дні тому її знайшов місцевий житель, який повертався з риболовлі.

Поліцейська швидко оглянула всіх навкруги. Навколо них вечеряли люди: пари, групи чоловіків пили й обговорювали щук, гольців і якість рибальських гачків. Леона трохи нахилилася до свого співрозмовника.

— Цілком імовірно, що це вбивство, але поки що я не можу сказати вам більше. Розслідування тільки почалося. Ми провели перші експертизи. Біологічні зразки й мобільний телефон завтра доставлять літаком до нашої лабораторії.

— «Цілком імовірно» це вбивство? Тобто ви ще не впевнені? Мені сказали, що тіло понівечене.

— Або ж то сліди від кігтів тварин. Рисі, ведмедя, вовка… У цій місцевості чимало хижаків, тож не можна відкидати ймовірності того, що хтось міг напасти на неї. Поки що зарано робити висновки. Але я запевняю вас: ми зробимо все можливе, аби з’ясувати, що сталося.

Тедді поставив порожню чашку на стіл і встав.

— Це все, що мене цікавить. А тепер, будь ласка, їдьмо. Я хочу її побачити…

Поліцейська не стала заперечувати, вона добре розуміла, що хоч як він змерз і втомився, ніщо не зможе змусити цього чоловіка відступити від своєї мети. Ліотта випив свою пінту до дна, і вони сіли в його пікап. Леона сіла спереду, Тедді — ззаду. Француз, затиснувши руки між колінами, не відривав погляду від вікна. У кінці вулиці ліхтарі освітлювали фасад церкви з червоним дахом. За нею можна було розгледіти невелике кладовище, могили на якому заледве виднілися з-під білого снігового покриву. Слабко освітлені непривабливі будинки ніби відгородилися один від одного великими відкритими просторами та купами снігу, накиданого снігоприбиральними машинами.

У кожного в голові роїлися запитання, проте ніхто не промовив ані слова. Тиша стала ще більш гнітюча, коли вони нарешті дісталися місця призначення і Ліотта відімкнув центральні двері хокейної зали та увімкнув світло. Всередині працював потужний калорифер: парадоксально, але приміщення потрібно було обігрівати, щоб підтримувати температуру близько мінус восьми градусів, ідеальну для зберігання трупа. Тіло, накрите простирадлом до підборіддя, лежало на столі з коліщатками посередині льодового майданчика.

На слизькій поверхні розстелили смугу сірого килима. У цій картині було щось нереальне, щось неспівмірне: таке велике приміщення для такої маленької людини… Проте Леона подумки відзначила, що цього разу Ліотта проявив професіоналізм і повагу.

— Можете зайти, — суворо сказав сержант. — Але, будь ласка, нічого не чіпайте.

Тедді повільно ступив на килим, почуваючись так, ніби пливе над прозорим льодом, помережаним слідами від ковзанів. Люди розважалися тут, ганялися одне за одним, сміялися між цими стінами, які тепер охороняли безживне тіло його дочки. Він не міг не думати про те, що їй, мабуть, страшенно холодно, що ніщо більше не зігріє її, навіть його батьківське серце, яке стиснулося, коли перед ним постало її обличчя, страхітливо біле. Теп­ла сльоза відразу набігла на край його ока, але не скотилася. Він почувався, мов у кошмарному сні. А головне, йому здавалося, що тут, у Норфервіллі, немає нічого нормального.

— Моя маленька…

Тедді розгубився. Якби він був на самоті, то закричав би. Закричав би на все горло. Він волів би побачити свою дочку красивою, з легкою усмішкою, як у похоронному бюро, з пудрою на обличчі, що згладжувала б тон шкіри, але все було інакше. Ніякі хитрощі не могли приховати потворність смерті. Судмедексперт, звичайно, зумів надати їй нейтрального виразу обличчя, трохи випрямити рот, але Тедді бачив у цих застиглих рисах лише муки останніх секунд життя. Завдяки досвіду він умів розпізнавати сліди болю. І, Господи, це було все, що він бачив тієї миті. Невимовний біль.

Він іще довго непорушно стояв на місці. Думав про страждання, яких завдавала йому зовнішня схожість однієї з жертв Шалюмо із його дружиною, що не так давно померла, про прірву, в яку він ледь не зірвався. Тепер він зрозумів, що буває ще гірше. Набагато гірше. Ця жертва не була схожа на його дочку — вона була його дочкою.

Коли він різко відкинув простирадло і почув, як двоє інших людей позаду нього скрикнули, Тедді зненацька усвідомив, що з цієї прірви він уже ніколи не вибере­ться…

– Який напад тварини?.. Ви знущаєтеся з мене…

Тедді сидів на ліжку в хатині Морґани, навпроти розчиненої шафи. Він бавився флаконом парфу­мів, який прихопив у ванній кімнаті. А перед ним нервово походжала туди-сюди Леона. У хокейній залі цей чоловік поводився як божевільний. Після цього він всю дорогу назад сидів мовчазний і незворушний, втупившись поглядом у порожнечу, і запитував себе, чи не втратив він розум. А потім стояв перед будиночком, який орендувала його дочка, ладен замерзнути на місці, чекаючи, поки йому відчинять.

— Вам не слід було цього робити, — сказала вона. — Ми намагаємося захистити вас, членів родин жертв. Те, що ви переживаєте, і так надто болюче. Навіщо вам наражати себе на таке видовище?

Пальці Тедді так міцно стискали флакон з парфумами, що аж побіліли.

— Ви ж бачили сліди на її передпліччях. Морґана намагалася захищатися, але нічого не змогла вдіяти, бо він був вищий і сильніший за неї. Він розрізав їй живіт і вирвав печінку — тут, у цьому містечку на краю світу. І ніхто їй не допоміг… Боже, ви це усвідомлюєте?

Звичайно, вона усвідомлювала, він навіть не міг уяви­ти, наскільки. Вона спостерігала, як він вдихає аромат, ніби намагаючись воскресити спогади. Його доньці було двадцять вісім років, а йому самому, як здавалося Леоні, ледь за п’ятдесят. Він був, мабуть, дуже молодий, коли вона народилася.

— Мсьє Шаффране… чи маєте ви хоч якесь уявлення, що могло привести вашу дочку до Норфервілля?

У сутінках своїх помислів Тедді уявив собі печінку своєї дочки в руках убивці. Темна маса, така гаряча, що від неї піднімалася легка пара. Що він потім із нею зробив? Забрав її з собою? Тедді різко здригнувся і знову розплющив очі.

— Так приємно пахне. Можна я залишу собі цей флакон? Колись давно цими парфумами користувалась моя дружина…

— Не бачу в цьому нічого поганого. Якщо хочете, ми можемо відкласти мої запитання до завтра. Мені дуже прикро. Вам потрібно відпочити.

— Я… Я не знаю, що вона тут робила. Десять років ми з Морґаною майже не спілкувалися. Я намагався бути в курсі її життя, але через велику відстань це було непросто. Я навіть не знаю, де вона працювала в Монреалі. Імовірно, в соціальній або гуманітарній сфері. Вона завжди любила опікуватися іншими.

— Чому вона переїхала до Квебеку?

Тедді підійшов до шафи й провів пальцями по тканині сукні.

У юності Морґана ніколи не була любителькою вишукано одягатися, вона частіше ходила в джинсах із дірками та футболках.

— Припускаю, що через кохання… Вона познайомилася з хлопцем із Квебеку, коли волонтерила в одному таборі для мігрантів в Італії. Це сталося після того, як вона закінчила навчання на факультеті гуманітарних наук в Анже. Тоді вона вже майже не розмовляла зі мною, але я поповнював її банківський рахунок, тож мені все-таки вдавалося дізнаватися якісь новини від неї. Вона перебралася до Монреаля у двадцять один рік і попросила мене… залишити її в спокої. Тож я навчився жити без неї. Це було важко. Дуже важко…

Леона лише кивнула головою. Вона здогадувалася, яке почуття провини лежало тягарем на плечах цього чоловіка. Про причину розриву з дочкою вирішила не розпитувати. Мабуть, це було щось серйозне.

— Ви знаєте ім’я того її квебецького коханого?

Тедді Шаффран походжав вітальнею, прискіпливо роздивляючись кожну деталь. Він висував шухляди, перевертав подушки на дивані та кріслі. Леона дозволила йому це робити.

— Ні, я його не пам’ятаю. Але їхні стосунки закінчилися багато років тому. Думаю, Морґана жила сама. Принаймні такий висновок я зробив, виходячи з її коментарів у соцмережах, але достеменно я не знаю.

— Це ім’я, яке вона собі взяла, Дойл — вам це щось говорить?

— Здається мені, що, йдеться про Артура Конан Дойла. Вона дуже любила читати пригоди Шерлока Голм­са, коли була маленька… Я і сам був його фанатом, тож вона часто брала мої книжки з бібліотеки. І ніколи не повертала на місце, ми їх завжди знаходили під її ліжком.

Його очі наповнилися сльозами.

— Так, я це пам’ятаю… Дойл…

Леона стримано кивнула головою.

— Ви не могли б дати мені її фотографію? Можна навіть котрусь давнішу.

Тедді пошукав у гаманці й простягнув Леоні світлину.

— Ось ця зроблена три роки тому. Я роздрукував її з інтернету. Кращої у мене немає, вибачте.

— Ця підійде, дякую, — відповіла вона, обережно беручи глянцевий клаптик паперу.

Морґана була гарненькою світловолосою дівчиною. Її усмішка осявала обличчя, а в очах блимав особливий вогник, що одразу вселяв довіру. Тедді сів на диван і помітив ручку поруч із брошурами. Стара кулькова ручка з погризеним ковпачком. Не з тих, що належали закладу.

— Убивця скоїв свою розправу на тому місці, де знайшли тіло? — запитав він.

— Ні, ми вважаємо, що тіло перевезли.

— А раніше в цій місцевості не було подібних випадків? Коли тут було останнє вбивство?

— Я не знаю. Послухайте, річ у тім, що я…

— Ви змогли поговорити з чоловіком, який забив на сполох? Я так розумію, що це був індіанець.

— Завтра я його допитаю, — зітхнула Леона. — Я також лише щойно приїхала.

Тедді перебрав рекламні буклети: пропозиції трекінгових турів із харчуванням у наметових таборах, заготівлею дров, розпалюванням багаття — все це організовували «справжні корінні жителі». Польоти на гідролітаку від компанії Northern Adventures. Він уважно роздивлявся мапу міста, намагаючись знайти хоч якусь позначку чорнилом, або ж якесь обведене місце…

— І вони відправили вас сюди саму… Поліцейську, яка має лише свої дві руки і пістолет під курткою, щоб розкрити таку справу, в оточенні місцевих молодиків, які неначе зійшли з екрана фільму авторства братів Кое­нів. Боже мій…

Леона постаралася не втратити самовладання. Проте вона вирішила, що настав час покласти край цій розмові.

— Ви дуже втомилися, пережили сильне нервове потрясіння. Я вас прошу піти, мені треба завершити обшук будинку. Для вас зарезервовано помешкання — через три будиночки звідси. Номер сімнадцятий, код доступу до вашого ключа… — Леона подивилася у телефон, — 9789. Там біля дверей ви побачите скриньку.

— Дякую.

— Я домовлюся, щоб завтра ви разом із моїми колегами полетіли літаком, — додала вона. — Вам так буде зручніше, адже потяг, яким ви приїхали, відходить до Септ-Іля о шостій годині ранку.

Її співрозмовник похитав головою. Біля його темної пов’язки на скроні пульсувала велика вена.

— Послухайте, лейтенанте…

— Рок.

— Послухайте, лейтенанте Рок. Я регулярно співпрацюю з французькою поліцією, допомагаю розслідувати заплутані справи. Саме такі справи, як ця, якщо чесно. Ви можете ознайомитися з моєю біографією в інтернеті. Тому якщо ви вважаєте, що я проїхав понад шість тисяч кілометрів і провів достобіса годин у дорозі, аби одразу поїхати назад, то ви дуже помиляєтеся. Ідеться про мою дочку, розумієте? Дозвольте мені допомогти вам.

З першого погляду Леона зрозуміла, що цей чоловік не такий, як інші. Його несамовита реакція в хокейній залі це підтвердила. Він досі стояв на ногах, з ясним розумом, незважаючи на жахіття, яке переживав. Який батько змириться з цим?

— Про це не може бути й мови. Як ви самі сказали, це ваша дочка. Вам потрібен час, щоб…

— Час? Ні, все, що мені потрібно, це зрозуміти. Як, по-вашому, я можу повернутися додому, коли вбивця моєї дитини розгулює на свободі? Я знаю, як це буває: ви заспокоїте мене, обіцяючи зателефонувати, коли з’являться якісь новини, а потім забудете про мене. Це буде повільна смерть. Прийміть допомогу, яку я вам пропоную.

— Навіть якби я хотіла прийняти вашу допомогу, однак не змогла б, — відповіла Леона, відчуваючи роздратування. — Такі рішення ухвалюю не я.

Тедді простягнув їй візитівку.

— Гаразд, у такому разі поспілкуйтесь на цю тему зі своїм начальником. Скажіть йому, хай зв’яжеться із цим поліцейським — командир Олів’є Ланьє працює в кримінальній поліції Ліона. Він пояснить вашому шефу, що я справді можу вам допомогти.

Леона не знала, що на це відповісти батькові вбитої дів­чини. З одного боку, ідея видавалась нерозумною. З ін­шого ж — якщо цей чоловік і справді той, за кого себе видає, вона зможе заручитися несподіваною підтримкою. Більше того, вона інтуїтивно відчувала, що ця підтримка їй не завадить.

— Добре, я подумаю…

Після цих слів француз уважно передивився кожен буклет, уявляючи, як Морґана користувалася ручкою саме на тому місці, де він зараз сидів.

— Усе, що я зміг побачити з потяга в цій місцевості — це ліси та озера, — сказав він, не піднімаючи голови. — Наскільки сягає око. Хіба вам не здається дивним, чому вбивця не подбав, щоб тіла ніхто ніколи не знайшов?

Леона насупила чоло.

— Щиро кажучи, я ще не встигла замислитися над цим питанням.

— Це найперше запитання, яке ви мали б собі поставити. Убивця однозначно хотів, щоб тіло його жертви знайшли. Він узяв на себе відповідальність за злочин і кинув виклик правоохоронним органам. Він кинув виклик вам.

Тедді Шаффран якусь мить помовчав, не відриваючи погляду від рекламного буклета про оренду снігоходів, який він саме щойно розгорнув.

— Ви кажете, що тіло моєї дочки знайшли за межами міста. За межами міста — це досить велика територія, і я можу припустити, що поняття «людного місця» для вас має зовсім іншу наповненість, ніж для мене. Однак чи можна місце, що його обрав убивця, вважати людним?

Молода жінка завагалася, чи варто підтримувати цю розмову, але врешті-решт відповіла:

— Це стежка, якою місцеві жителі ходять на риболовлю. Коли озера замерзають, вони прорубують кригу і рибалять на озері Вуд. Озеро дуже багате на рибу й забезпечує значну частину їхніх потреб. Так, можна сказати, що місце там людне.

У момент, коли вона озвучила свою відповідь, їй стало очевидно: злочинець хотів, щоб труп знайшов хтось із представників інну, саме тому він залишив його в цьому місці. Вона одразу згадала вислів Ліотти: «Я відчуваю якусь напруженість, щось ненормальне в цій спільноті».

— Ви знаєте Західну вулицю? — запитав Тедді, перервавши її роздуми.

Вона кивнула, в її погляді промайнуло запитання.

— Чому ви питаєте мене про цю вулицю?

Він простягнув їй буклет, який тримав у руках. На кутку внутрішньої сторінки було написано кілька слів.

Леона добре розуміла, що Тедді Шаффран має намір сьогодні ввечері будь-що-будь потрапити за цією адресою. Він, очевидно, абсолютно не усвідомлював, на яку небезпеку наражається у своєму вбранні. Якби вона дозволила йому піти пішки, то цілком могла б знайти його замерзлого на узбіччі. Тож у неї не було вибору, і тепер машина, яку їй дав Ліотта, їхала звивистою засніженою дорогою, яка здавалася нескінченною.

— Є якісь припущення — що за Лінкс{17}? — запитав француз.

— Ні. Мабуть, це прізвисько.

Тедді дивився на занедбані будинки. Вони стояли посеред безлюдного простору, приблизно через кожні сто метрів. Поламані вуличні ліхтарі нагадували гачкуваті пальці, що стирчали з землі. Тільки фари пікапа прорізали золотаву смугу поміж дерев, які росли так густо, що ліс здавався непрохідним.

— Я так розумію, в цій глушині орендувати автомобіль нереально, правильно?

— Агентства з прокату автомобілів тут і ­справді немає. Але завжди можна домовитися з механіком у цент­рі автосервісу, щоб він позичив вам машину. Тут багато всього вирішується за допомогою дрібних домовленостей. Треба перевірити, чи ваша дочка…

Він знову уявив Морґану на цій засніженій смузі, яку невблаганна природа намагалася поглинути, прямуючи до своєї таємничої мети. Вона, мабуть, була дуже впевненою в собі, раз відважилася вирушити в таке похмуре місце. Тим більше, що поблизу, очевидно, бродили всілякі небезпечні тварини…

— Уздовж доріг, що пролягають через рівнини та ліси, розкидано чимало будинків, — пояснила Леона. — Їх усі називають «нескінченними дорогами». Двадцять років тому в цих будинках жили люди, які працювали на копальні чи виконували там певні службові обов’язки. Червоний пил від екстракторів і дробарок, який влітку вкривав місто, а взимку спричиняв дивний рожевий сніг, сюди не досягав. На одній з цих вулиць тоді жили ми з батьками.

Рожевий сніг, що падав з неба… Тедді важко було уявити це видовище.

— Отже, ви жили тут… у Норфервіллі? — здивувався він.

— Від самого народження до шістнадцяти років. Моя мама з народу інну. Батько був виконробом на руднику. Вони закохалися одне в одного з першого погляду, та й усе…

Детектив вдивлявся в обличчя Леони, шукаючи на ньому це ледь помітне поєднання різних народів. Потім відвернувся і подивився на високі верхівки ялин, які вимальовувалися під місяцем. Він іще не до кінця усвідомив, що опинився в світі, який у всьому відрізнявся від його власного. У місці, яке здавалося непридатним для життя — настільки воно було відособленим і ворожим.

— Чому ви переїхали?

— Коли IronNorthCompany закрилася через надто низькі ціни на залізо, майже всі білі люди миттю спакували валізи. Ми з батьком і матір’ю переїхали до Квебека. А сім’ї інну залишилися у резервації, застрягли в місті-примарі, тому що там було їхнє життя, і їм не було куди подітися. Їх покинули напризволяще.

Відчуваючи, що її охоплюють емоції, жінка на мить замовкла, а потім сказала:

— Я не збираюся переповідати вам усю історію, але якщо відчуєте певну ворожість до себе — це нормально. Є одне прислів’я: усі ми тут маємо індіанську кров. Якщо не в жилах, то на руках.

Вони доїхали до кінця дороги, до глухого кута, доволі просторого, щоб там розвернутися. Коли вони з’їжджали на узбіччя, поліцейська помітила синій будинок із гонтовим дахом. Він виднівся в темряві на ділянці, вкритій лишайниками. Вікна та двері були забиті дошками, як і в більшості будинків, які вони проїжджали. Супутникова антена, вкрита чи то мохом, чи то інієм, досі стриміла на фасаді. Леона знайшла у відділенні для рукавичок ліхтарик і посвітила ним на приладову панель.

— Мінус вісімнадцять градусів. Це температура «м’я­кої смерті». Кажуть, що коли надто довго залишатися нерухомим за такої температури, в якийсь момент огортає щось приємне, мозок починає «глючити», і ти знімаєш одяг, навіть не усвідомлюючи цього. Це називає­ться «парадоксальним роздяганням». Ти засинаєш і більше не прокидаєшся.

Привернувши до себе всю увагу свого пасажира, вона пояснила, що саме хотіла сказати:

— Я веду ось до чого: якщо ви плануєте зупинитися в Норфервіллі, вам доведеться купити відповідний одяг, бо холод у цій місцевості здатен убити так само діє­во, як і зброя. Ви повинні будете постійно носити дві пари шкарпеток і придбати взуття з товстою підошвою. Це коштуватиме вам чимало, бо продавці доб­ре заробляють на іноземцях, але це єдиний можливий спосіб уникнути того, щоб я потім збирала ваші останки лопаткою. А тепер — уперед. Швидко оглянемо все навколо і забираємося.

Коли вони вийшли з теплої кабіни автомобіля, Тедді відчув, що кожна альвеола в його легенях ось-ось закрижаніє. Безжальний дикий холод атакував його тіло аж до найглибших клітин. Леона швидко зрозуміла, що не зможе увійти в будинок через ґрати на дверях і вікнах. Тож вона обійшла стару завалену дровітню і подалася до заднього входу в будинок. Двері з цього боку вже були вибиті і стояли розчинені навстіж.

Щойно зайшовши з ліхтариком усередину, поліцейська відчула тягар мертвих речей. Порожні перевернуті рами, скло, що хрустіло під ногами, груба під товстим шаром пилу. Далі — пляшки зі спиртними напоями, переважно горілкою, і сліди вогню. У кутку, поруч зі старими ковд­рами, лежала почорніла зламана люлька. Тут курили наркотики. Раптом вона завмерла, притиснувши руку до грудей Тедді. За метр попереду побачила криваві сліди тварин. Їх було багато.

— Собаки або вовки.

— А може, рись?

Леона розстебнула блискавку на куртці й дістала зброю. Сліди тягнулися аж до саду. Вона злегка торкнулася до них рукою в рукавичці.

— Замерзли. Значить, найімовірніше, вони не свіжі, але будьте на сторожі… І дивіться, куди ступаєте. Не пошкодьте нічого.

Підтверджувалася ворожість світу, у якому опинився Тедді. Світ диких тварин, самотності та криги, де небезпека могла підстерігати звідусіль, навіть із неба. Леона, що йшла попереду, підійшла до порога їдальні і заклякла на місці.

Кров. По всій підлозі. Краплі розбризкані навколо підмерзлої червоної калюжі, а багряні сліди вказували на те, що хтось тут повз. Саме тут снували лісові мешканці, мабуть, приваблені залізистим запахом крові. На стінах також залишилися глибокі подряпини, іноді на висоті понад півтора метра. Наче тварина, стоячи на задніх лапах, хотіла все роздерти. Вибух люті. Звірячий. Первісний.

Тієї миті кримінолог уже не відчував холоду, заціпенілий від власних думок. У його уяві з’явилася Морґана, яка так само зайшла до цього старого будинку. Потім з’явилася тварина, що причаїлася в лісовій гущавині. Розлючена моторошна тварина, яка вискочила з хащів, накинулася на Морґану, перегризла горло й роздерла живіт. Рись.

Він повільно подався вперед і побачив в іншому кутку, з протилежного боку, ще одну темну пляму, меншого розміру, що в’їлася в підлогу. Її сполучала з більшою калюжею вервечка крапель крові. І, немов нав’язливий образ, він побачив туістоту, що сховалася там, у кутку, і пожирала теплу печінку, яку щойно витягла з живота його доньки.

— Це сталося тут, — прошепотів він. — Це тут її вбили. У цій халупі.

За спиною Тедді промінь світла опустився на землю. Леона присіла на коліна. Рукою в рукавичці обережно підняла якийсь предмет і піднесла до очей. Це було тонке вигнуте вістря, завдовжки три-чотири сантиметри.

— Схоже на… уламок ікла. Воно відламалося.

Тедді підійшов до неї з відчуттям, ніби об стінки його черепа розбиваються хвилі. Сили покидали чоловіка, холод висмоктував останні запаси енергії. Солодка смерть. Йому вже хотілося сісти й більше ніколи не підводитися. Ось-ось він упаде, фізично й морально виснажений.

— Що… Що це за тварина? — вимовив він із зусиллям, яке здалося йому надлюдським.

— Я не знаю. Ви бачили, яке завдовжки це ікло? Наскільки я знаю, таких зубів немає в жодної тварини. Навіть у рисі…

Леона поклала уламок туди, де знайшла.

— Я попрошу свого співробітника-криміналіста приїхати й відібрати зразки. У нас у Бе-Комо є фахівці, які зможуть точно визначити, що це.

Жіночий голос долинав до Тедді як вібрація під водою. Це відірване від світу містечко Норфервілль висмоктувало з нього життєву енергію, наче вампір.

— Нам треба повертатися, — пробелькотів він. — Я мушу полежати.

Потяг Tshiuetin ніколи не їхав порожній. Він перевозив пошту та пасажирів до Септ-Іля, а також, і що найголовніше, до резервацій Уашат і Маліотенам. Прийшовши того ранку на вокзал, Леона одразу впізнала чоловіка з вибіленим чубом, який тримав журнал реєстрації пасажирів: це був Сід Нікаму, один із найзабіякуватіших хлопців у школі. Цей хлопець зіпсував їй частину шкільних років своїми глузуваннями та знущаннями. Він часто влаштовував бійки між нею та дівчатами-­інну зі школи, просто тому, що в її жилах текла біла кров. Він ізолював її від інших з чистої злості, так що тільки Мая і надалі з нею спілкувалася.

Жінка дотримувалася дистанції, воліючи залишити ці давні спогади в глибинах своєї пам’яті. Він також упізнав її, і вони обмежилися обміном не надто приязними поглядами, після чого вона стала на краю платформи, пильно спостерігаючи за тим, що відбувається.

До відправлення потяга перед нею пройшло два­дцять сім облич. Було дуже малоймовірно, що вбивця раптово покине місто, але вона все одно пильно розглядала усіх. Особливо тих, що їхали поодинці. Троє дітей, які вирушали з великими порожніми сумками і, без сумнівів, невдовзі повернуться з чималими запасами харчів. Літня пара білих туристів, які, навпаки, були навантажені, як мули. Чотири робітники у цупких бушлатах з написом «Esker» — назва робітничого поселення, яке займається обслуговуванням залізниці — ці, мабуть, повернуться наступним потягом. І сім’ї. Словом, нічого примітного.

Повертаючись до «Блу-Рідж», Леона проїхала Норфервілль з найвіддаленішого боку озера, звернула на вулицю Санні, зменшивши швидкість. Через кілька метрів загальмувала. Вочевидь, Поль Ліотта й досі жив у тому самому помешканні — великому двоповерховому будинку зі світлим фасадом у кінці алеї, на якій стояв його службовий автомобіль поліції Квебеку. Два­дцять років тому цю частину міста називали «районом кийків», і туди воліли не потикатися, особливо якщо в людини були азійські риси обличчя. Всі поліцейські були сусідами. Цілий день вони разом проводили у відділку, а ввечері та у вихідні більшість із них знову зустрічалися. Аперитиви, спільне дозвілля — будь-який привід годився, щоб зібратися разом.

Коли в одній з кімнат зненацька загорілося світло, Леона пришвидшила крок і швидко сховалася в пітьмі. А потім повернулася до свого теплого будиночка відпочити кілька годин, попередньо намастивши губи товстим шаром загоювального бальзаму. Близько десятої години ранку, коли сонячне проміння кольору згущеного молока огорнуло літак DHC-3 Otter з Тео Пакеттом і Сімоном Роєм на борту, вона приїхала на машині до воріт резервації Папакассік. По суті, окрім привітального знаку французькою та іннуською мовами і великої однодоларової монети, встановленої посеред перехрестя, щоб символізувати приплив грошей, по­в’я­за­ний із залізодобувною промисловістю, ніщо не вказувало, що ви в’їжджаєте на територію, де живе «громада» інну — гарне слово, яке нічого не означало в реальності: резервації були лише місцями, де західні люди розмістили корінних жителів, щоб легше прищепити їм білу культуру.

Ніч видалася короткою, адже Tshiuetin вирушав рано-вранці, але переважно через моторошні відкриття попереднього дня. Леона провела багато довгих годин поруч із Тео Пакеттом, який відбирав зразки в будинку жахів. Коли повернулася трохи відпочити у своєму будиночку, безупинно силкувалася заповнити прогалини в хронології подій. Морґана Шаффран якось довідалася ту адресу. Дівчина тепло вдягнулася і поїхала туди, а потім була жорстоко вбита. Це була пастка? Зустріч із тим самим Лінксом? За словами Ліотти, з яким поліцейська зустрілася трохи раніше під час короткого візиту до відділку, вона не брала напрокат машину в автосервісі. Отже, пішла пішки або хтось її підвіз.

Загалом багато запитань залишалося без відповіді. І якщо вже Леона так мало спала, то вона навіть уявити не могла, яке пекло довелося пережити Тедді після того, як він зачинився у своєму бунгало. Адже нікому не дається легко пережити смерть дитини, навіть якщо всі мости спалені.

Вона також трохи почитала про цього ірраціонально привабливого француза. У свої п’ятдесят років він зберіг міцну статуру, мав суху шкіру обличчя. Він нагадував їй тих людей, чиї недоліки підкреслюють їхню привабливість. Наприклад, розширені зіниці Девіда Бові або шрам Томмі Фленагана. Вона дуже швидко переконалася, що Шаффран не брехав. Цей чоловік звик мати справу з найжахливішими злочинами, якщо, звичайно, до такого взагалі можна звикнути. Статті в інтернеті та інтерв’ю свідчили, що він працював над серйозними справами разом із французькою поліцією, зокрема над кількома розслідуваннями, пов’язаними із серійними вбивцями. Цей досвідчений фахівець давно навчився жити поруч із жахом. Можливо, знаходячи в цьому привід жити далі, він зуміє їй допомогти. Заспокоївшись, вона переказала Мартену Мішо пропозицію кримінолога. Її начальник, очевидно, ще вивчав його біографію, але найближчим часом мав повідомити своє рішення.

Зненацька їй хтось посигналив. Здригнувшись, Лео­на помітила, що їде посередині дороги, і вирівняла кермо. Далі вона побачила нові споруди, серед яких школа, бейсбольний стадіон, велика амбулаторія та різнокольоровий готель Innutel. Вона була здивована, коли дізналася, що тепер корінні жителі займаються ще й туризмом. Навіть адміністративний центр місцевої ради інну з його тонованими вікнами, жовтим дахом і центральною вежею, що нагадувала барабан, повністю відремонтували. Завдяки високим податкам, які шахта мусила сплачувати корінним народам за право експлуатувати їхню територію. Завдяки промисловості, яка забезпечила робочі місця й нову інфраструктуру. Вона не лише приносила нещастя.

Однак варто було від’їхати від центральної вулиці, щоб побачити: більшість будинків майже тисячі місцевих сімей лишилися такими, як і раніше — однаковими кубами з бетону й бляхи, вишикуваними уздовж розбитих доріг та пустирищ. У цих будівлях неможливо було не побачити якоїсь покірливої зневіри. Поспіхом збудовані помешкання, хиткі сходи, занадто високі фундаменти, що стирчали з землі, стіни, пофарбовані людьми, які не мали уявлення про те, як тримати в руках пензель. Люди жили тут не з власної волі. Кігті Норфервілля ніколи не відпускали бідолах, яких ув’язнювали.

Леона звернула в провулок, що вів до озера. Повільно пройшла повз Маїн будинок — адресу вона дізналася в поліцейському відділку. Будинок був занедбаний, як і всі інші, а сад захаращений шинами, ­запчастинами та бамперами. Поруч стояла велика чорна «тойота» з причепом, на якому стояв снігохід. Відчуваючи гіркоту, вона рушила далі вулицею Рідж, що пролягала вздовж однойменного озера. Ще далі на березі виднілися розкидані серед дерев будиночки «Блу-Рідж». Нарешті, діставшись будинку П’єра Сюї, вона постукала у двері. Відповіді не було. Жінка відступила на крок: з димаря йшов дим. Вона знову постукала у двері.

— П’єре Сюї! Я Леона. Мою матір звали Марі-Поль Куекуатшеу. Мені треба з вами поговорити.

Вона не могла пригадати, чи була знайома з ним у дитинстві — десятки сімей носили прізвище Сюї, а вона рідко бувала в резервації. Після довгих секунд у дверях з’явилося зморшкувате обличчя, обрамлене довгими сивими косами. Старенька жінка-аборигенка простягнула вузлувату руку до підборіддя відвідувачки.

— Дівчинка Куекуатшеу… Ти так змінилася. Як твоя мати?

— Усе добре. Живе в Квебеку з моїм батьком. Кілька років тому вийшла на пенсію.

Її співрозмовниця лише кивнула головою. Ця ідея була для неї явно чужою. Так само, як і життя за межами Далекої Півночі.

— А навіщо тобі П’єр?

Тримаючи двері прочиненими, вона нахилилася, щоб краще бачити Леонину машину. Чоловічі голоси, які лейтенант чула за її спиною, замовкли.

— Ти працюєш із сержантом Ліоттою?

— Ні. Він працює на мене. Під моїм керівництвом.

— Під твоїм керівництвом? Це ж треба! Якби я тільки могла уявити таке колись… Це ж його доводить до сказу, чи не так?

— Навряд чи йому це подобається.

Літня жінка всміхнулася їй сірими зубами.

— Я дуже цьому рада.

— Я приїхала з Бе-Комо знайти того, хто скоїв жахливий злочин, про який повідомив П’єр. Якщо він відмовиться давати свідчення, то в нього будуть неприємності. Саме тому я приїхала сюди. Можу його вислухати просто зараз, якщо це його влаштує. Потім я підготую документ, і йому залишиться тільки підписати.

— Зачекай.

Жінка зачинила двері. Леона почула уривки розмови мовою інну, яку не могла зрозуміти. Їй довелося почекати добрих дві хвилини, потім двері знову відчинилися. Звідти вийшли троє чоловіків, закутані в вишиті кожухи. Вони заледве поглянули на неї і швидко пішли геть. Однак вона помітила, що один з них кілька разів обернувся, перш ніж сісти в машину й рвонути з місця, вискнувши шинами.

Коли Леона запитала стареньку, хто це були, та відповіла, що не знає. Поліцейська зрозуміла, що хоч би куди вона пішла в цій резервації, ніхто нічого не знатиме, ніхто нічого не бачив і ніхто нічого не чув.

Зайшовши до будинку, Леона відчула нудоту — вона не звикла до тяжкого запаху варених риб’ячих голів. А саме ними пахло з великого казана, який стояв на безсмертній чавунній плиті компанії Hudson Bay, і тільки легким фоном додавався запах кави з чашки.

П’єр Сюї сидів у кріслі в глибині вітальні з цементною підлогою, електричними плінтусами-обігрівачами і стінами яскраво-зеленого кольору, що різав око. Він мав типову зовнішність народів мандрівників: коротка шия, міцні трапеції, здатні витримувати значну вагу, великі мозолисті руки. Його обличчя нагадувало шматок спаленої сонцем шкіри. Жестом він запросив гостю сісти на пошарпаний шкірозамінник, а сам узяв у руки наконечник гарпуна з рогу лося, що лежав поруч. Його дружина поклала на стіл кілька борошняних коржиків і зачинила двері, залишаючи їх наодинці.

— Риба зараз добре ловиться? — запитала Леона, намагаючись розтопити лід.

— Я вже все розповів сержантові.

Вона одразу зрозуміла, що чоловік не хоче розмовляти. Але увімкнула диктофон на своєму телефоні і поклала його перед собою.

— Я працюю слідчим у відділі розслідування особ­ливо тяжких злочинів у місті Бе-Комо і маю ще раз офіційно отримати ваші свідчення. Для прокурора.

Вона знала, який вплив має слово «прокурор» на ко­рінних жителів. Воно уособлювало закон, в’язницю, примусові виклики до Септ-Іля. Одним словом, неприємності. Сюї почав ретельно обв’язувати основу свого гарпуна тонким мотузком, при цьому повторюючи те, що вже було в справі. Повертаючись із озера Вуд, він помітив куртку в снігу, зійшов зі свого снігохода подивитися, що там лежить. Знайшовши тіло, одразу поїхав до поліцейського відділку й привіз на місце знахідки поліцейських. Він також підтвердив, що не помітив ні­яких слідів навколо трупа, мабуть, через нещодавні снігопади.

— Це все, що я знаю. Тепер ви можете йти.

Леона вирішила проігнорувати його останню фразу. Вона показала йому фотографію Морґани.

— Вона кілька днів пробула в Норфері. Ви її раніше не зустрічали?

— Уперше бачу.

Він ледве глянув на фото. Поліцейська відчувала напруженість у відповідях Сюї, у його поведінці. Проте в цих сірих очах неможливо було нічого прочитати: інну не дивилися на своїх співрозмовників занадто довго, бо це вважалося ознакою неповаги або демонстрацією зухвалості.

— Вам знайомий хтось на прізвисько Лінкс?

— Ні.

— Тіло було посічене пазурами, так само як і стіни покинутого будинку, де, як ми припускаємо, було вбито нашу жертву, — пояснила вона, нахилившись до індіанця, щоб перехопити його погляд. — Це могла зробити тварина. Але тварина не змогла б розрізати їй живіт і дістати печінку. Тим більше перенести тіло до стежки, яка веде на озеро Вуд.

На якусь хвильку П’єр Сюї перестав поратися з гарпуном, а потім мовчки повернувся до справи. Його зосередженість на роботі приховувала емоції.

— Це місце обрано не випадково, — не відступалася Леона. — Неподалік резервація і стежка, якою інну ходять на риболовлю. Вбивця хотів, аби труп знайшов член громади, а не біла людина. Отже, він звертався до вас. Як думаєте — чому?

Чоловік незворушно працював собі далі, виток за витком обмотуючи мотузку навколо наконечника.

— Звідки мені знати?

— Сержант Ліотта розповів мені про напружену ситуацію, що зараз склалася довкола резервації. Він сказав, що тутешні жителі бояться навіть виходити на вулицю.

Сюї так різко вдарив своїм інструментом по столу, що рушниця, яка висіла на бильці його крісла, впала на підлогу.

— Звичайно, вони бояться! Ти знаєш, що зараз відбувається навколо копальні?

— Я бачила, як горіли шини.

— А ти знаєш чому?

— Поки що точно не знаю. Я тільки вчора приїхала.

— Що ж, тоді я тобі розповім. IronNorthCompany хоче розробляти нове родовище — всього за три кілометри від озера Вуд. Вони планують видобувати руду з відкритих кар’єрів бурінням і підривами. Потім вони осушать систему невеликих озер, які з’єднані між собою, аби побудувати другу залізницю, яка відгалужуватиметься від залізниці Tshiuetin, і все це для того, щоб перевезти більше руди до Септ-Іля і заповнити вантажні судна до Китаю. Більше, ще більше! Вони збираються і далі плюндрувати нашу землю! Виганяють останні стада північних оленів. Проблема в тому, що без цих тварин, які залишаються нашим найбільшим мисливським ресурсом, ми загинемо. Ми належимо землі. Ми завдячуємо землі всім. А що роблять вони? Вони її руйнують. Хіба може Природа не розгніватися?

— Настільки розгніватися, щоб убити білу жінку?

Леона відповіла, не роздумуючи — й одразу пошкодувала про це. У очах старого інну з’явився дивний блиск, який збентежив поліцейську. Раптом чоловік підвівся, випроставшись, як стовп, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

— Іди, зараз же. Забирайся звідси. Це не твоя справа.

Леона застебнула блискавку на куртці. Попри те, що Сюї був на голову вищий, вона не дозволила себе залякати.

— Стане моєю, якщо я виявлю будь-який зв’язок між цією конфліктною ситуацією та моїм розслідуванням. Або якщо зрозумію, що ви щось від мене приховали.

Не промовивши ні слова, він провів її до дверей. Коли вона проходила повз нього, чоловік схопив її і повернув обличчям до себе. Він був незвичайно сильним, і його вузлувата рука на плечі гості скидалася на величезне коріння.

— Я бачив тіло. Тільки досвідчений мисливець здатний зробити таке.

— Чому?

— Я звернув увагу на рану на горлі. Ця жінка померла за кілька секунд, втративши всю кров. Дуже швидко. Що ж до печінки, то це орган, найбагатший на поживні речовини та вітаміни. Він дає змогу вижити протягом кількох днів. Наші предки завжди віддавали перевагу саме їй, коли не могли розібрати тварину на місці. Вони розрізали черевну порожнину й виймали її, забирали з собою.

— Ви натякаєте, що це зробив мисливець із резервації?

— Не піддавайся спокусі піти легким шляхом. Білі з Норфера полюють так само. Інну краще помре з голоду, ніж їстиме людське м’ясо.

Тієї миті він послабив хватку і поклав долоню на ­одвірок.

— Сподіваюся, ти знайдеш того, хто скоїв це вбивство, — завершив він. — Але будь обережна, Леоно Куекуатшеу. Де є дичина, там є мисливець. Мисливець вистежує своїх жертв. Старайся не сходити з доріг, не вирушай сама в Нітассінан. Це небезпечно. Дуже небезпечно.

– Алло, Тедді? Це Ґаранс. Я лише хотіла дізнатися, як там у тебе справи… І як ти взагалі тримаєшся?

Тепло закутавшись у свій новий флісовий комбінезон, Тедді прослизнув під стрічкою, що огороджувала місце, де було знайдено тіло Морґани, вздовж доріжки до озера Вуд. Щоб дістатися сюди пішки від будинку жахів на Західній вулиці, куди він раніше повернувся, йому знадобилося близько години. Поліцейські, озброє­ні лопатами, розчистили сніг біля будинку, оголивши кілька квадратних метрів замерзлої землі.

— Це все дуже важко для мене у всіх сенсах. Я не розумію, що моя дочка робила тут і чому її так по-звірячому вбили. Вона… Якби ти тільки бачила її, Ґаранс…

Він присів і запустив пальці в сніг. Уявив тіло, що лежало на схилі. Її мармурове обличчя, кристали, що застигли на її розплющених очах, її подертий одяг. Убивця покинув його дитину, як непотріб.

— Норфервілль — це інший світ. Його треба побачити, щоб повірити в це. Відрізана від усього світу крижана територія, де білі люди та корінні жителі намагаються співіснувати, експлуатуючи гігантську залізну копальню.

Ґаранс підвелась зі свого робочого місця, тримаючи в руці сигарету. Вона запалила її біля вікна, яке щойно прочинила. Ревіння двигунів, студенти на бруківці, будівлі, що тягнулися до горизонту, запах вихлопних газів. Вона завжди жила серед шуму, оточена тисячами незнайомців, і не могла уявити атмосферу, яку описував її партнер. Тим більше, що експлуатація копалень здавалася їй заняттям з іншого століття, причому вона уявляла собі це радше в африканських країнах, під палючим сонцем, а не на Далекій Півночі. Затягнувшись сигаретою, вона поставила запитання, на яке вже знала відповідь:

— Що ти збираєшся робити?

— Морґану вбили жорстоко, але добре продумано. Такий хитромудрий спосіб дії не поступається тим, до яких вдаються злочинці, що ми переслідуємо у Франції. Убивця ховається серед місцевих жителів, і я маю намір показати йому, що я тут. Якщо місцеві поліцейські погодяться на співпрацю зі мною, буде доб­ре. А як ні… я сам розберуся.

— Що означає «я сам розберуся»?

— Я не знаю. Але це моя дочка.

Тедді роззирнувся довкола. Йому потрібно було подумки скласти мапу місцевості, визначити розташування різних об’єктів. Злочинець напав на Морґану приблизно за три кілометри звідси. За винятком ділянки дороги, якою можна було проїхати на автомобілі, оскільки її розчистили снігоприбиральні машини, решта була непрохідна без знаменитих снігоходів, які були мало не в кожного у цій місцевості. Детектив бачив кілька таких транспортних засобів, оснащених невеликими причепами або саньми. Отже, вбивця, мабуть, перевозив тіло під тентом на причепі, а потім залишив машину внизу біля схилу, а далі позбувся своєї громіздкої поклажі. Він доклав чимало зусиль, ой чимало.

Зненацька його роздуми перебив глибокий голос Ґаранс.

— Власне, я телефоную тобі, бо хочу повідомити відносно хорошу новину. Сьогодні про це розповідали в новинах. Шалюмо мертвий.

— Так, Ланьє вчора дзвонив і повідомив. Вибач, що не поділився з тобою цією новиною, але я був зайнятий іншими справами. Схоже, з ним просто стався нещасний випадок…

— За словами прокурора, який виступив на прес-конференції, його старий сарай обвалився тієї миті, коли він саме планував четверте викрадення. Я дуже рада, що все закінчилося саме так. Зрештою, справедливість усе-таки перемогла.

Щойно колега замовкла, кримінолог почув шурхіт позаду себе. Він обернувся до лісу. Між двома березами показалася тварина з попелястою шерстю, яка нюшила повітря в його напрямку. Він подумав, що це вовк, хоча ніколи в житті не бачив справжнього вовка. З роззявленої пащі виривалися білуваті хмаринки. Власне, тварина, з вигляду худа й виснажена, здавалася радше зацікавленою, ніж агресивною. Тедді звернув увагу на її різнокольорові очі. Праве око було темне і бездонне, а ліве — кришталево-блакитне. Точно таке, як його власні очі ще до аварії. Він не відриваючись дивився на тварину й зовсім не боявся. Навпаки, ця несподівана зустріч зацікавила його. Можливо, вони були схожі між собою. Розгублені. Самотні. На краю прірви.

— Тедді! Ти ще тут?

— Так. Просто переді мною, метрів за п’ять, стоїть вовк.

— Ти маєш на увазі — у клітці?

— А ти як думаєш?

Ґаранс налила собі кави, щоб угамувати нервозність. Помітила, що її рука тремтить. Очевидно, в цьому винні літри кофеїнового напою, які вона спожила з шостої години ранку. Але не тільки…

— З тобою все гаразд?

— Думаю, так. Але зараз я маю відмикатися.

— Вибач, Тедді, перш ніж ми попрощаємося… Мене непокоїть одна річ. Це… ця історія з сільничкою…

— Яка історія з сільничкою?

— Ти мені сказав, що розбив брову, коли готував вечерю. Брав сільничку… Піднявся, і раптом — бац, дверцята духовки…

Тварина почала ходити туди-сюди, не відриваючи погляду від незнайомця.

— Так, і що?

— Ти травмувався й одразу поїхав до відділення швидкої допомоги, правильно? Тому ти й не відповідав на дзвінки?

— Саме так.

— Мій перший дзвінок був о пів на сьому вечора… Безперечно, є люди, які о цій порі готують вечерю, але ж ти — не з таких. Я тебе добре знаю, Тедді…

Йому раптом стало дуже жарко в куртці. Незважаючи на те, що він багато про що подумав, він не звернув уваги на час, коли Ґаранс намагалася до нього додзвонитися. Помилка, якої він не міг собі дозволити…

— Я вирішив лягти спати раніше, — почав імпровізувати він. — Після аудиту я був дуже змучений. Послухай, я не розумію: у чому ти мене звинувачуєш? Навіщо мені брехати тобі про це? Це ж якесь без­глуздя!

Удалині з-за повороту з’явився снігохід, і тварина кинулася навтьоки, з неймовірною швидкістю пірнувши в ліс. Машина промчала вниз, у бік резервації, за нею — сани, навантажені рибальським спорядженням. Життя тривало, незважаючи ні на що.

— Твоя правда. Вибач, що потурбувала тебе через це, — відповів голос на іншому кінці дроту. — Знайди винного, Тедді. Знайди вбивцю своєї дочки, щоб він не зміг цього зробити знову. Це все, що має значення. Щоб ці виродки не змогли більше такого скоїти.

І з цими словами Ґаранс поклала слухавку.

Леона вийшла з помешкання П’єра Сюї, твердо переконана: старий не розповів їй усього, що знав. Його останні слова прозвучали як химерна погроза. Він стверджував, що страх, який охопив спільноту, пов’язаний зі справами, що стосуються рудника, але вона не була абсолютно впевнена, що це справжня причина. «Не вирушай сама в Нітассінан. Це небезпечно». Ні, це була не просто порада. Це була пересторога. У лісі та навколо міста щось чаїлося. І місцеві жителі, схоже, знали про це. Дорогою вона відповіла на дзвінок свого начальника.

— Цей командир Ланьє щойно розповів мені по телефону історію життя Тедді Шаффрана, ніби читав мені список покупок, — без жодних преамбул повідомив він. — І начебто він непоганий хлопець. Проте я не певен… Хоч би який геніальний він був, не уявляю, як він може ясно мислити в цій справі.

— А от я вважаю, що йому це під силу. Учора він уже зробив кілька корисних висновків.

— Ти сумніваєшся у своїх здібностях?

— Ні, але ми з ним по-різному дивимося на факти. Чесно кажучи, командире, ми нічого не втратимо, якщо спробуємо. У кожному разі він не збирається їхати з міста, тож можна скористатися його досвідом.

Запала довга мовчанка. Леона підняла погляд на не­бо: гелікоптер Northern Adventures з пасажирами летів на низькій висоті в напрямку озера.

— Гаразд. Ти не зазначатимеш його імені в жодному звіті, — врешті-решт капітулював Мартен Мішо. — Офіційно його не існує. Ти береш його з собою, він спостерігає, робить висновки, щось радить, і крапка. Якщо відчуєш, що він зривається, втрачає контроль абощо — одразу його відсторонюєш. Зрозуміло?

— Зрозуміло.

— Я йому зателефоную, щоб пересвідчитися в тому, що ми одне одного зрозуміли. Скинь, будь ласка, його номер. І якомога швидше повідомляй про результати, з ним чи без нього.

Вона не проти невеликої підтримки, заспокійливої присутності, яка допоможе їй витримати наявність Ліотти. Дорогою до поліцейського відділку Леона зупинилася біля Маїного будинку. З клубком у горлі постукала у двері, які переносили її на двадцять років у минуле. Вона ледь розчула жіночий голос, якесь нерозбірливе бурмотіння, а потім — ні звуку. Тоді вона повернула ручку і просунула голову в дверний отвір.

— Має? Це Леона. Можна мені зайти?

Коли вона увійшла до помешкання, одразу відчула різкий запах, схожий на аміак. У коридорі стояли цілі стоси ящиків із металевими виробами. Поліцейська підійшла до жінки, яка сиділа посеред вітальні. Якісь кольорові намистини валялися на долівці поруч із порожніми бляшанками з-під пива, деякі відкотилися досить далеко.

Якби вона не знала, що ця жінка — Мая, то не впізнала б її. Замість довгого красивого чорного волосся, колись такого шовковистого — коротенька стрижка під хлопчика. Щоки роздулися, від чого маленькі очі ніби ще глибше занурились ув очниці — дві вугільні крапки на круглому, як повня, обличчі. Їй же тридцять шість років. Утім, дивлячись на цю огрядну жінку в спортивному костюмі, можна подумати, що вона значно старша. І, що найголовніше, вона була під кайфом. Поліцейська переконалася в цьому, коли її погляд упав на скляну люльку, що лежала поруч із кількома великими саморобними ловцями снів, розставленими на столі. За кілька сантиметрів від неї лежав пакетик із рожевим порошком, і це не залишало сумнівів: це так званий «спід» — амфетамін, який винищував резервації.

— Леоно…

Мая опустила голову, а потім і зовсім заклякла. Лео­на хотіла обняти її, але колишня подруга різко підвелася. Вона почала хаотично бити її кулаками по грудях, вивільняючи раптовий спалах гніву. За мить таки впала їй в обійми.

— Ти мене покинула… Ти покинула мене, брудна суко… Чому ти так вчинила? Я врятувала тебе. Вимітайся! Забирайся і більше не приходь! Я тебе ненави­джу!

Вона гірко плакала, ледь тримаючись на ногах. Вона перебувала у фазі спаду, її трусило. Серед усієї гидоти, яка розповсюджувалася поміж корінних народів, найнебезпечнішим був амфетамін. Цей наркотик — замкнене коло, яке змушувало споживати знов і знов. Він роз’їдав мозок. До крайньої точки. До смерті.

Із серцем, сповненим смутку, Леона поклала Маю на диван. Помітила великий синець на її правому передпліччі, де задерся рукав спортивного костюма. Вона негайно оглянула інші ділянки тіла — і все зрозуміла. Шкіра подруги була вкрита синцями. Її сильно побили.

Леона відчула, як ненависть розгоряється усередині. Вона впала на коліна перед тією, кого не змогла захистити, і погладила її по голові. У дитинстві вони заплітали одна одній коси. Давали одна одній обіцянки. Ти дбаєш про мене, я дбаю про тебе. З нами нічого не станеться, тому що ми завжди будемо одна в одної. Усе розлетілося на друзки. Черезних.

— Вони заплатять, Має. Я присягаюся, усі ці покидьки, які нас занапастили, заплатять. Я знайду їх і завдам їм такого самого болю, якого вони завдали нам.

Вона накинула плед на плечі своєї подруги і довго дивилася на фотографію, що висіла над диваном: Мая у традиційному вбранні — червоно-чорному капелюшку монтаньє{18}, сукні з торочками, з вишитою сумкою — демонструє в переповненому людьми наметі своїх ловців снів та індіанських ляльок із синьої матерії. Вона сміється. Вродлива, щаслива. У неї було майбутнє. Скільком іще дівчатам зламали життя ті покидьки? Скільки ще таких, як Мая?

Леона взяла пакетик з наркотиками і висипала його вміст у мийку. Там було добрих грамів десять, а це чималі гроші. Вона швидко оглянула кімнату в пошуках інших пакетиків.

— Що ти тут робиш?

Вона різко обернулася. У дверях стояв Сід Нікаму з господарською торбою в руках. Коротким рухом голови він відкинув назад свій вибілений чубчик.

— Ти не повинен залишати її саму в такому стані, — суворо кинула Леона.

— А ти не повинна так вдиратися до чужих людей, Леоно Рок. Навіть поліцейські не мають такого права.

Він кинув торбу і схопив шкіряний чохол, що висів на стіні. У чохлі зберігався мисливський ніж із рукояттю зі слонової кістки.

— І що ти збираєшся робити? — зухвало запитала вона. — Знімеш з мене скальп?

— Забирайся з мого дому. Я не хочу бачити тебе тут, якщо тільки у тебе немає дозволу від судді.

— Бачу, закон ти добре знаєш.

— Достатньо добре, щоб кляті поліцаї мене не діставали.

Леона стрималася. Не дивлячись на ножа, якого він тримав у руці, впевнено показала йому портрет Морґани Шаффран.

— Гадаю, це обличчя тобі знайоме, так? Вона сіла на потяг приблизно тиждень тому; ти мусив її бачити.

Його маленькі очі, схожі на очі видри, ковзнули по фотографії, а потім, не моргнувши, зустрілися з її поглядом.

— Не пам’ятаю.

— Звісно. Ні ти, ні хтось інший її не бачили, я правильно розумію?

— Не знаю. Запитай когось іншого.

Вона не стала наполягати, поклала фотографію у кишеню і змінила тему.

— Я бачила синці на Маїному тілі. Я знаю, що ти за фрукт, Нікаму.

— Ой боюсь-боюсь! Жалюгідне стерво!

Нараз магма вирвалася назовні. Леона відчула, як її голова затьмарилася чорною хмарою. Вона різко витягла зброю і, не давши йому часу зреагувати, притиснула ствол до його підборіддя. Великим пальцем зняла запобіжник. Характерне клацання змусило його впус­тити з рук ножа.

— Що ти виробляєш?!

Під натиском пістолета чоловік зіщулився, аж притиснувся до стіни. Леона важко дихала.

— Тепер уже не такий сміливий, га? Правильно робиш, що боїшся, тупий виродку. Та, над ким ти день у день знущався, тепер може просто рознести тобі макітру! Ось так, одним рухом. Бах!

Її очі були за два сантиметри від очей чоловіка. Врешті-решт вона опустила пістолет, а потім кинула останній погляд на свою подругу, яка лежала на боці з розширеними зіницями і відчайдушно тягнулася рукою до порожньої бляшанки на підлозі. Леона розвернулася і вийшла, грюкнувши дверима.

Опинившись на вулиці, вона глибоко вдихнула. На якусь мить уявила, як стріляє в нього, як розлітається його мозок. Не так уже й багато бракувало, щоб натиснути на курок…

Адже дракон був тут, причаївся в глибині її душі. І його здоровенна паща лякала її.

Леона підібрала Тедді біля траси Вуд. Його вигляд астронавта змусив її усміхнутися. Француз був одягнений у сірий комбінезон з хутряним коміром і трикотажними манжетами, здатний витримувати температуру до мінус сорока градусів — дороге спорядження, яке зазвичай використовують під час полярних експедицій. Він також придбав термос для чаю, а ще він розжився дерев’яним ножем із висувним лезом, із тих, що виготовляють інну. Продавчиня в «Крамниці Пеґґі» очевидно напала на легку здобич. Зате Шаффран більше не мерзнутиме.

— То був точно не вовк, — відповіла вона, коли кримінолог розповів їй про свою дивну зустріч. — Вони тут набагато більші й живуть зграями. До того ж цьому звіру не властива така допитливість, про яку ви розповідаєте. Це все тільки у фільмах. Насправді ви зустріли одного з тих диких собак, про яких так багато говорить Ліотта. Пощастило, що він на вас не напав.

Тедді слухав поліцейську одним вухом, а сам досі думав про свою розмову з Ґаранс. Вони знали одне одного надто довго, тож він не міг не вловити прихований сенс останніх слів своєї напарниці. Вона склала докупи всі факти, які отримала. Його відсутність в офісі під приводом призначених зустрічей, коли він насправді стежив за Шалюмо. Історія з сільничкою і зашитою бровою. «Знайди вбивцю своєї дочки, щоб він не зміг цього зробити знову. Це все, що має значення. Щоб ці виродки не змогли більше такого скоїти». Невже вона думала, що він умисно вбив Шалюмо? Що він такий самий, як ті, кого він ловив?

Поки він розмірковував, Леона зупинилася на стоянці біля пожежної частини. Три патрульні машини й п’ять цивільних пікапів стояли перед строкатим фасадом, який міг би створити враження, що відділок поліції — це досить приємне місце. Натомість усередині будівлі два занедбані витверезники, в одному з яких саме перебував молодий індіанець у не найкращому стані, облуплені стіни та старі пожовклі плакати з просвітницькими закликами нагадували про сумну реальність: проблем багато, а засобів для їх розв’язання — мало.

На Леонине прохання Ліотта скликав своїх сімох співробітників — цілу армію чорних краваток і сорочок кольору хакі, серед яких не знайшлося місця жодній жінці. Усі вони чекали за столом у кімнаті, де на стінах висіли фотографії з тими самими обличчями: сержант і його команда в різні періоди, то в повсякденній уніформі, то за урочистих обставин, то на відпочинку. Виїзди на риболовлю. Лижні походи. Будь-яка нагода була хорошим приводом зібратися разом.

Поліцейська з Бе-Комо оглянула колектив. Відзначила, що з колишніх співробітників, які працювали тут двадцять років тому, залишився тільки Ліотта. Усі решта виявилися незнайомими їй людьми, приблизно тридцятирічними, яких, імовірно, перевели до Норфервілля після поновлення роботи копальні. Здавалося, що критерієм для найму на роботу слугувала зовнішність: усі чоловіки були кремезні, широкоплечі і, що особ­ливо впадало в око, мали коротко підстрижені вуса. У глибині душі Леона відчула розчарування, але й полегшення. Принаймні двоє з трьох її ґвалтівників, очевидно, не тут. З іншого боку, якщо Ліотта непричетний, якщо їй не вдасться якось змусити його видати імена негідників, не буде жодного шансу їх знайти.

Помітивши Тедді, сержант заблокував вхід до кімнати.

— Що ви тут робите?

— Він допомагатиме нам як цивільний консультант, на його прохання і з дозволу мого керівництва, — пояснила Леона. — Мсьє Шаффран має досвід у таких справах. Якщо коротко, він — кримінолог-профайлер. І він буде всюди, де буду я. Будь ласка, знайдіть йому місце.

Леона говорила досить голосно, щоб усі могли її почути. Вона зустрілася поглядом з Ліоттою: поглядом ватажка клану, який не готовий ділитися.

— Профайлер, — іронічно промовив він. — Як у тих дурних телешоу. З усією повагою до вас, мсьє Шаффране, вам краще дати нам змогу працювати. По-перше, через те, що йдеться про вашу дочку. По-друге, той, хто це скоїв, — жорстокий виродок, якого ми врешті-решт виведемо на чисту воду.

— Безумовно, я не збираюся вам заважати, — постарався заспокоїти його Тедді. — Просто забудьте про мою присутність і висловлюйтеся відверто. Без цензури. Я відрізню зерна від полови. Але прошу вас, не варто недооцінювати цього злочинця.

Поліцейський лише знизав своїми масивними плечима.

— Таке сміття не заслуговує навіть на краплю моєї поваги.

Цієї фрази і жорсткого погляду вистачило, щоб Тедді склав уявлення про цього чоловіка. Зашорений, властолюбний, уїдливий. Сержант неохоче відступив, щоб да­ти їм пройти. Леона тихенько перепросила француза, той жестом показав, що бачив і гірше. Узявши з рук Ліотти теку, лейтенант залишилася стояти в кінці ­стола. Тієї миті вона згадала сцену з фільму «Мовчання ягнят», коли новачок Клариса Старлінґ змушена була протистояти натовпу поліцейських, удвічі сильніших за неї. У повітрі пахло, навіть смерділо тестостероном. Раптом їй стало огидно перебувати в одній кімнаті з покидьком, який, можливо, зґвалтував її, шістнадцятирічну, але вона швидко опанувала себе.

Поруч із нею був чоловік, який страждав значно більше.

– Зараз я коротко опишу вам картину подій, — сказала Леона, звертаючись до чоловіків. — Десятого лютого цього року Морґана Шаффран сіла на потяг Tshiuetin у Септ-Ілі й оселилася в одному з будиночків комплексу «Блу-Рідж» під іменем Морґани Дойл. За чотири дні директор комплексу Ектор Ліотта бачив, як вона сама обідала в ресторані. Наступного дня, п’ятнадцятого лютого, П’єр Сюї знайшов її тіло поблизу резервації, біля стежки до озера Вуд.

Леона взяла теку з документами й світлинами: з місця злочину, з місця, де знайшли труп, із кімнати жертви… Вона роздала фотографії усім присутнім за столом. Тедді скористався нагодою і розстебнув комбінезон. Зараз йому було надзвичайно жарко, і він знервовано крутився. Молода жінка помітила, що він передавав фотографії далі по колу, навіть не звертаючи на них уваги. Вона вела далі:

— З тієї інформації, що була нашкрябана на буклеті, можна припустити, що Морґану Шаффран убили в ніч з чотирнадцятого на п’ятнадцяте, в крайньому покинутому будинку на Західній вулиці. Вона збиралася зустрітися з кимось, хто, імовірно, іменує себе Лінкс. Це прізвисько вам про щось говорить?

Вона обвела поглядом присутніх, однак не знайшла відповіді. Ліотта прикурив сигарету. Його сусіди мовчки роздивлялися надані їм матеріали.

— Ці численні порожні будинки — суцільне лихо, — нарешті заговорив один із поліцейських ліворуч від неї. — У них часто ночують безхатченки, розпивають спиртні напої або вживають наркотики. Молоді білі лю­ди віддають перевагу вулиці Крайовій, а інну — Західній. Що ж до вулиці Південної, то її обійшли увагою. На цій вулиці IronNorthCompany відремонтувала житло, коли перемістилася сюди, і розподілила його між працівниками копальні. Це стосується всіх, від бригадирів до директора, який займає найбільший будинок у кінці вулиці.

Тедді замислився. Морґану привабила Західна вулиця. Чому саме вона? Бо Лінкс був одним із корінних, чи він хотів, аби всі так вважали?

— Фотографії у ваших руках промовляють самі за себе, — провадила Леона. — Тіло жорстоко понівечене. На ньому виявлено сліди від пазурів, яремна вена перерізана, печінка вирвана і, можливо, з’їдена на місці. Невдовзі в наших лабораторіях проведуть експертизу.

Поки вона розповідала, чоловіки передавали фотографії один одному. Деякі з них з виразом скорботи дивилися на Тедді, їм було боляче за нього, коли вони слухали цей опис, від якого хотілося блювати. А дим, який випускав Ліотта, почав утворювати сіру хмару над столом. Безперечно, це всім заважало, але хто наважився б виступити проти ватажка зграї? Єдина жінка не дозволила цій демонстрації влади вивести її з рівноваги. Вона вела далі:

— Сьогодні вранці я розмовляла з П’єром Сюї. Після нашої зустрічі у мене склалося таке саме враження, як і у сержанта Ліотти: він і його люди щось від нас приховують. Старий інну сказав, що це зробив мисливець, який вистежує свою здобич, небезпечний мисливець. Склалося враження, ніби він знає про щось підозріле. Коли я прийшла, з його будинку виходили чоловіки. Мені потрібно, щоб їх ідентифікували, це, можливо, допоможе нам зрозуміти причину їхнього візиту. Щойно ми завершимо нашу нараду, я хочу, щоб хтось із вас поїхав до його дому на машині для стеження. Цивільний автомобіль із тонованими вікнами на стоянці належить…

— Мені… Офіцер Манжматен.

— Тоді це завдання для вас, офіцере Манжматене. І візьміть із собою колегу, щоб він міг вас замінити, якщо стеження затягнеться. З огляду на кількість автомобілів із тонованими вікнами в резервації, вас не повинні помітити. Повертайтеся з номерними знаками, іменами чи ще якоюсь цікавою інформацією.

Поліцейський покірно кивнув. Потім вона простягнула Ліотті фотографію Морґани.

— Надрукуйте сотню копій із номером поліцейського відділку і роздайте їх у місцях, де збирається багато людей. Продуктовий магазин, церква, перон на вокзалі, кав’ярні… Рознесіть їх також по різних закладах і крамницях у резервації. І хай їх роздадуть у приміщеннях копальні. І домовтеся, щоб співробітник приніс пачку на гідроелектростанцію. Мені потрібно, щоб люди там знали про цей злочин.

— Навіщо? Усі мешканці вже більш-менш чули про те, що сталося. А якщо ще не чули, то невдовзі почують.

— Мало хто звертається до поліції, навіть якщо вони стали свідками чогось. Бояться поліції або не хочуть мати неприємностей. Портрет зробить жертву людиною. Це не просто якийсь труп, а молода жінка, яка усміхалася, була сповнена життя і загинула у розквіті сил.

Ліотта зрозумів, що дискусія не має сенсу. Він різко вихопив фотографію і тицьнув її в руки одному зі своїх підлеглих. Тедді відчував сильну напруженість між лейтенантом і сержантом. І він здогадувався, що в цьому є щось більше, ніж просто змагання за владу. Щось набагато глибше. Так він інтуїтивно відчував.

— Крім цього, мені потрібен поліцейський поблизу «Блу-Рідж», де вона зупинялася. Той, хто візьметься за це завдання, має постукати у двері всіх будиночків і поговорити з постояльцями. Якщо когось не буде на місці, залиште записку, щоб зателефонували нам. Ви отримали документи, які я просила, сержанте Ліотто?

— Усі судові справи за останні шість місяців на вашому столі. Звіти про крадіжки, підпали, акти вандалізму, бійки… Здебільшого під впливом наркотиків. Це нищить їхній мозок.

— Останні кілька місяців ми спостерігаємо зростання обігу наркотиків, — озвався інший співробітник поліції на прізвище Мійо. — У резервації, а також серед молодих білих з Норфера, які занадто ліниві, щоб поїхати на навчання до Септ-Іля. Трохи канабісу, але переважно амфетамін, розбавлений всякою гидотою. За два роки зафіксовано чотири випадки передозування. Ця пекельна суміш завдає великої шкоди. Наркомана безперестанку трусить, у нього починаються галюцинації. У нас вже був один, який, перебуваючи в стані абстиненції, зламав собі всі зуби, намагаючись перегризти ґрати. Коли дивлюся на ту халупу на Західній вулиці, то думаю, що наркоман у трансі цілком міг щось таке скоїти.

Леона спостерігала за Тедді, який дивився в якусь одну точку на столі, вочевидь перебуваючи далеко від того, про що тут говорилося. Коли вона згадувала стан, у якому знайшла Маю, гіпотеза Мійо не здавалася їй геть безглуздою. Сильні галюцинації, «голоси» могли підштовхнути наркомана до такого жахливого вчинку.

— Є якісь підозри щодо постачальників? — запитала вона.

У розмову втрутився Ліотта:

— Є кілька бандитських угруповань, але проти них у нас немає нічого конкретного. Завезти заборонені речовини в місто не так і складно. Вони сідають на потяг і їдуть до Уашату по товар. Ми іноді обшукуємо їх після повернення або в місті під вигаданими приводами, але нам ніколи нічого не вдавалося знайти. Вони доволі винахідливі. Місць, куди можна сховати наркотики, достатньо. Наприклад, можна викинути їх із потяга, а потім забрати пізніше, пройшовши через ліс. До того ж, у громаді ніхто про це не розводиться: вони всі захищають одне одного. Ми повідомляємо про це керівництву, але нічого не змінюється. А нашими скромними силами не зупинити цю пошесть…

Леона взяла до уваги цю інформацію і повернулася до Тедді.

— Мсьє Шаффране? Ви хочете щось додати?

Вийшовши зі свого заціпеніння, він кивнув головою.

— Краще називайте мене Тедді, будь ласка. Скільки кривавих злочинів було скоєно тут за останні двадцять років?

— Три, — миттєво відповів Ліотта. — Бійка, що закінчилася різаниною 2002 року. Місцеву жительку вбив чоловік 2005 року. І, нарешті, розправа за зраду 2011 ро­ку. З використанням гарпунів.

— Усього три злочини з кровопролиттям. З причин, які ми виявляємо в дев’яноста відсотках випадків. І раптом це вбивство, скоєне з дикою жорстокістю, імовірно, з елементами канібалізму, вчинене над… дів­чиною двадцяти восьми років, яка приїхала з Монреа­ля і перебувала тут лише кілька днів. Про що це вам нагадує? І забудьте про тварину, будь ласка, тварина не буде везти тіло на снігоході, щоб потім викинути його за три кілометри від місця, де вона вбила свою жертву.

У залі запала тиша. Тедді вжив слово, якого вони досі уникали і яке відображало жахливу реальність: людська істота з’їла частину його дочки.

— Може, хтось був тут проїздом? — запропонував один із поліцейських. — Мандрівний злочинець-людожер, на зразок Ганнібала Лектера?

— Ні, не мандрівний. Той, хто це зробив, добре знає місцевість. Він знав, куди заманити свою жертву, щоб ніхто не завадив, і де викинути труп, щоб місцеві жителі швидко його знайшли. Він хотів спровокувати саме те, що зараз відбувається: справжнє полювання.

Леона слухала, а її вказівний палець погладжував шкіру на нижній губі. Шаффран намагався говорити твердим голосом, проте легке тремтіння в горлі його видавало. Він так само, як і всі вони, полював на вбивцю. Різниця полягала в тому, що він залишався перед­усім батьком бідолашної дівчини, яку жорстоко вбили.

— Отже, це місцевий житель…

Кримінолог трішки затримався з відповіддю. На частку секунди його погляд ковзнув убік. Йому знадобилося трохи часу, щоб знову зосередитися.

— Можна й так сказати. І який, на мою скромну думку, не перебував під впливом наркотиків. Якби він скоїв ці злочини в стані галюцинаційного марення, все було б абсолютно безладно. Він, імовірно, втік би, залишивши тіло на місці злочину. Отже, питання полягає в тому, чому він його виставив на загальний огляд?

Поліцейський Мійо задумливо почухав потилицю. Ще зовсім молодий офіцер, чиї вуса більше скидалися на пушок. Двадцять два, двадцять три роки, не більше.

— Я вважаю, що серед місцевого населення можна виділити три категорії, — вів далі Тедді. — Білі осілі жителі, які мешкають у будинках у центрі Норфервілля, корінні жителі в резервації та працівники копальні. Серед них є ті, що постійно проживають тут, частина належить до корінного народу, але більшість приїздить сюди з інших міст і оселяється у модульних будинках за кількасот метрів від центру. Правильно?

— Так. Кожна категорія становить приблизно третину. І не можна забувати про двадцятьох співробітників гідроелектростанції, розташованої за шістдесят кілометрів звідси. До неї можна дістатися тільки по стежці Гризлі. Це дуже віддалене місце, там також є свого роду робочий табір. Люди, які там працюють, зазвичай повертаються до Норфера на вихідні або раз на два тижні.

Тедді замислився, що він має на увазі під словом «віддалене», адже Норфервілль сам по собі — втілення віддаленості. Однак повів далі:

— Злочинець влився в одну з цих груп. Найімовірніше, це чоловік. Не потрібно мати диплом психолога, щоб це стверджувати. Одружений, неодружений, молодий, старший — на цьому етапі все можливо. Немає чітко встановлених закономірностей. Зазвичай ми спираємося на статистику, але я сумніваюся, що статистика має тут якесь значення. Наш убивця може вести нормальне життя перед іншими, а коли залишається наодинці, вчиняти злочинні дії, і ніхто нічого не підозрює. Запам’ятайте, що це може бути будь-хто, хто відвідує ті самі місця, що й ви.

— Ви кажете, що він живе тут. Якщо це справді так, що могло спровокувати таке раптове насильство? — здивувався поліцейський, який досі не втручався в розмову.

— Присутність моєї дочки. Вона стала каталізатором.

— Чому?

— Ось у цьому й питання. На місці злочину я бачу колосальну лють, але й самоконтроль. Своєрідний порядок у хаосі. Цей злочин було підготовлено, продумано, без… — Тедді відкашлявся, — вибачте, без сексуального підтексту. Можливо, це передчасний висновок, але я не бачу, щоб це був убивця без досвіду. Мені важко повірити, що це його перший раз. Убити людину і так непросто. А організувати все це, вирвати печінку, перевезти тіло… для цього потрібна велика витримка.

— Ви хочете сказати, що…

— Можливо, прецеденти були, так. Де, в якій формі? Я не знаю. Але, побачивши чимало особливо важких ви­падків за свою кар’єру, можу вас запевнити, що слова, які П’єр Сюї сказав лейтенанту Рок, мене переконують.

Він замовк і відкинувся на стілець, наче після важкої фізичної роботи. Потер лоба, дивлячись на стіл. Ніхто більше не озивався. Усі зрозуміли значення його останніх слів. Вони мали справу з жорстоким хижаком, який зробить усе, щоб не потрапити в тенета.

Це був серйозний супротивник.

«Віхола» витримала випробування часом. Вона розширилася і, незважаючи на зміну власника, зберегла свій вінтажний вигляд, як і годиться недоторканному норфервілльському закладу. Потерті металеві столи, пожовклі фотографії в рамках свідчили про минулу епоху, яка приваблювала нових жителів міста.

Ігрові автомати як і раніше стояли на своїх місцях, але їх стало більше і вони тепер були набагато сучасніші. Барвистіші й гучніші, вони заохочували до споживання і породжували нову форму залежності. Для Леони це було ностальгічним та болісним поверненням у минуле. Тут вона пережила найкращі моменти своєї юності — і найгірші.

Вони з Тедді прийшли пішки з «Блу-Рідж», розташованого за десять хвилин ходи від закладу. Леона приєдналася до нього в глибині бару, що вже заповнювався відвідувачами. О дев’ятій годині вечора невеликими групами починали прибувати гірники, акуратно вибиваючи сніг із чобіт об колоди при вході. Це були міцні хлопці, які проводили своє життя у відкритих копальнях, часто далеко від своїх родин, з потрісканими від холоду руками й щоками. Щоразу, коли відчинялися двері, холодне повітря заповнювало всю залу.

— Пиво «Бореаль». Потім розповісте, чи воно вам сподобалося.

Леона сіла навпроти француза, простягнула йому свою пінту і вказала на листівку, прикріплену до стовпа біля барної стійки. Власник розклеїв їх усюди, навіть на вікнах і у вбиральнях. Сусідні власники магазинів теж долучилися до цієї ініціативи. Усі хотіли допомогти впіймати хижого звіра, що зачаївся серед місцевого населення.

— Обличчя вашої дочки нічого йому не нагадує, але я сподіваюся, що хтось її впізнає. Усі приходять сюди відпочити, поспілкуватися. Принаймні так було за часів моєї молодості.

Тедді пильно дивився на людей, спостерігав за їхньою поведінкою. Він вмочив губи в пиво. Солодкий сік, що шипів у горлі, приніс полегшення. Разом із Леоною вони провели пообідній час, вивчаючи судові процедури останніх місяців. У результаті було складено список імен, і тепер треба було перевірити їхні алібі. Просто для проформи, адже кримінолог у це не дуже вірив. У цих справах ішлося про прості злочини. А їхній убивця грав у вищій лізі.

Листівки, розвішані біля барної стійки, тим часом чинили на людей певний вплив і викликали жваві обговорення.

— Такий жахливий злочин у такому маленькому містечку, — прошепотів Тедді. — Вбивця, який не може нікуди подітися, бо йому нікуди йти. Він може бути навіть тут, у цьому барі…

— Ну, ви вмієте створювати атмосферу, це точно.

— Подивіться на їхні погляди. Ви побачите, що в окремих обличчях вже відчувається недовіра. Немає нічого гіршого для розпалювання параної. Одні будуть підозрювати інших. Це створить напругу. Така вже людська природа. Кожному потрібно вказати на винного. Аби продемонструвати, що він не такий, як ці чудовиська. Аби заспокоїти себе… Ці листівки спричинять хвилю дзвінків, але не конче з добрих спонукань.

Поліцейська мовчки кивнула. Тедді з самого початку дня зауважив, що вона відчуває певний дискомфорт, коли він заводить розмову про Морґану.

— Скажіть мені, що вас непокоїть, — сказав він. — Моя присутність серед вас?

— Так. Я не знаю, чи це така вже й хороша ідея… щоб ви мені допомагали. Одна частина мене підказує, що ви і ваші знання з психології злочинців мені потрібні, що без вас усе може бути набагато складніше. Але під час наради я бачила, як ви втрачали самоконтроль, намагалися стримати біль… Я не хотіла б, щоб… щось у вас зламалося ще більше. Я маю на увазі — дивитися на ці фотографії, слухати ці жахливі описи… Усе це мене дуже бентежить.

— Батьки повинні захищати своїх дітей, — відповів він після короткої паузи. — І помирати раніше за них. Мій біль — ніщо порівняно з тим, що пережила моя дочка… Я витримаю, запевняю вас.

Леона повільно кивнула. Потім повернулася до свого пива, допила його і встала, показуючи на свій телефон, який вібрував:

— Це мій напарник із поліції Квебеку, Патрік. Я зараз повернуся.

Вона одягла куртку і вийшла. Француз скористався нагодою і замовив іще одну порцію — він дуже хотів випити, і не так, як поліцейська. Попиваючи свій напій, він помітив жінку, яка щойно зайшла сама. Вона сіла біля стійки, зняла куртку й поклала її на коліна, під нею виявився тонкий светр із високим коміром, що облягав її фігуру.

Не минуло й п’яти хвилин, як двоє кремезних чоловіків почали з нею розмову. Коли Леона підсіла до нього, він був повністю зосереджений на цьому видовищі.

— Ми з тією жінкою, що за барною стійкою, їхали разом в одному вагоні, — довірливо сказав він. — Вона здавалася страшенно сумною. Судячи з її вбрання, не схоже, що вона приїхала в це містечко кататися на собачих упряжках.

— Віддалене гірниче містечко, чоловіки, які тижнями не повертаються додому і не знають, що робити зі свої­ми грішми… Мені не треба вам цього пояснювати, — мовила далі Леона, не менш обурена. — Таке існувало вже в мої часи. Це настільки вписалося в довколишній побут, що ми вже не звертали на це уваги.

— Це законно?

— Торгівля сексуальними послугами як така не заборонена. Але в Квебеку заборонено цілу низку паралельних видів діяльності, тому неможливо займатися проститу­цією, не порушуючи закону. Наприклад, не можна пуб­лічно спілкуватися з людиною з метою займатися проституцією. Тут усі добре знають законодавство. Усі також знають, як його обійти. Доросла жінка, біла, мішаного походження або навіть іноді корінна жителька, розмовляє з чоловіками, вони випивають. Вони виходять, бо «подружилися». І вечір закінчується у ліжку, бо обоє хочуть зайнятися сексом. У цьому немає нічого поганого, чи не так?

Тедді зітхнув. У його голові сплив образ сексуального одягу, знайденого в шафі в кімнаті Морґани, але він одразу відігнав цю думку.

— А що робить Ліотта і його команда, щоб розв’язати цю проблему?

— А ви як думаєте?

Леона відповіла різко. Коли вона зрозуміла, що потирає губи, схопила своє пиво і раптово змінила тему:

— Мій колега з поліції Квебеку сьогодні вдень обшукав квартиру вашої дочки спільно з поліцією Монреалю і опитав сусідів.

Француз зрозумів, що зачепив болючу тему, якої краще не торкатися, тому вдав, що нічого не помітив.

— Що знайшли?

— Нічого особливого. Судячи з усього, вона жила сама. Була спокійна, готова прийти на допомогу, ніколи не створювала проблем. Але тепер ми знаємо, що вона працювала у Монреальському притулку для жінок з корінних народів. Це місце, в якому надають житло індіанкам, які здебільшого втекли зі своїх резервацій.

Очі Тедді загорілись.

— Корінні жителі, резервація… Це має дещо спільне з Норфервіллем, чи не так?

— Справді. Патрік планує завтра відвідати притулок і спробувати розібратися в цій справі.

Волонтерська діяльність… Отже, вона і далі йшла своїм шляхом, не перестаючи робити добро. Тедді все віддав би, аби самому потрапити до притулку. Відчути атмосферу цього місця, зустріти тих, хто знав Морґану, хто її любив. Людей, які могли б розповісти йому цікаві історії, розповісти, яка вона була хорошою дівчиною.

Натовп навколо них розростався, клієнти тепер тулилися один до одного біля барної стійки. Запах нагромаджених людських тіл почав заповнювати повітря. Один хлопець заспівав «З днем народження, приятелю», і всі охоче підхопили його пісню. Панувала весела атмосфера, хоча за кількасот метрів від них бідолашна дів­чина лежала в пластиковому мішку для трупів.

— Нам краще піти, — сказала Леона.

Раптом вона помітила, що Тедді більше її не слухає. Він закляк, прикипівши поглядом до вікна. Коли вона хотіла обернутися, француз схопив її за зап’ясток.

— Не рухайтеся. Назовні, на іншому боці вулиці, вже щонайменше секунд тридцять хтось спостерігає, стоячи за ліхтарним стовпом.

Поліцейська напружилася.

— Ви думаєте, він дивиться на наш плакат?

— Мені так здається.

— А ви бачите його обличчя?

— Ні, він занадто далеко. І на голові у нього великий каптур.

На якусь мить троє чоловіків затулили Тедді поле зору. Коли француз знову подивився на вулицю, постать уже зникла.

Коли Тедді з Леоною вибралися з бару, тінь рухалася в кінці майже порожньої вулиці. Перед тим як звернути на перпендикулярну вулицю, вона озирнулася на них і зупинилася: оцінювала їхню реакцію. Вони не розгледіли обличчя, лише чорну порожнечу під великим хутряним каптуром. Поліцейська зробила крок уперед. Силует одразу кинувся бігти.

Поліціянтка миттєво зірвалася з місця, не встигнувши навіть натягти рукавички. Вже на перших метрах вона випередила Тедді, який не міг швидко бігти через комбінезон і важкі черевики. Вона ж озула черевики з шипами, які були дуже зручні на снігу і доб­ре чіплялися за асфальт розчищеного тротуару. Але незважаючи на це і на її добру фізичну форму, втікач віддалявся від неї. Він уже мчав пологим схилом у напрямку озера. Каптур підстрибував вгору-вниз на його спині, і Леоні здалося, ніби на голові у нього насунута шапка. Далеко від дороги будинки зникали в темряві, оточені купами брудного снігу. Телевізори освітлювали кілька вікон без штор. Норфервілль повільно присипляв своїх жителів.

Леоні хотілося скинути куртку. У Бе-Комо вона змог­ла б це зробити, адже там було на десять градусів тепліше. Але не тут. Уздовж темних вод замерзлого озера, від західного краю резервації до східного краю центру міста, пролягала вузька асфальтована дорога. Вона була оточена невеликими гаями і не була освітлена. Поліцей­ська розрізняла силует прямо перед собою. Вона швидко наближалася, сподіваючись, що той зрештою здасться. Ліворуч вона ледь розрізняла човни, пришвартовані до берегів, затиснуті в лещатах замерзлої води. Від руху та пари, що утворювалася від її дихання, зір трохи затуманювався.

Вдалині вона побачила клуби арктичного морського туману{19}. Найгірший кошмар місцевих жителів. Своєрідна велика хмара, що нагадувала грозову, наповнена кригою. Саме в цю густу смертельну темряву і занурився втікач. Це було справжнє божевілля.

Леона усвідомлювала небезпеку, але не хотіла здаватися. Вона зупинилася на дві секунди, швидко натягнула рукавички, накинула каптур і кинулася в стіну туману. Вмить вона практично осліпла — єдиним орієнтиром були її ноги, які тепер ступали по гравійній поверхні. Її обличчя заніміло, кожен вдих заморожував горло. У міру просування вона відчувала, ніби її барабанні перетинки ось-ось вибухнуть. І їй здавалося, наче вона занурила рукавички в каструлю з окропом.

Час немовби розчинився у молочному тумані. У Лео­ни перед очима почали танцювати чорні плями — кристалики льоду осідали на слизову очей і, можливо, мозок уже зраджував її. Праворуч вона розгледіла бурульки, що звисали з крамниці, білої від інею. Між двома болісними вдихами вона вловила якийсь шурхіт на гравії — метрів за десять-двадцять від себе. Утікач теж сповільнився, певно, так само змучений нестерпним холодом, але й далі біг у хижу пащу Далекої Півночі.

Вирішувати треба швидко. Вона недостатньо споряджена. Якщо вона ще більше заглибиться в туман, то через дві хвилини не зможе з нього вибратися. Ті кілька крапель розсудливості, що в неї залишилися, підказали їй відмовитися від переслідування. Вибору не було. Вона розвернулася і виринула з туману. Захекана, схилилася і вперлася руками в коліна. У горлі в неї свистіло. Губи потріскалися.

На мить вона засумнівалася, чи не покликати Ліотту на підмогу, але потім вирішила, що це не має сенсу. Доки він приїде, той чоловік вже зникне безслідно, якщо йому це взагалі вдасться. До того ж вона не могла навіть описати його зовнішність. Це була постать, вбрана в темний одяг. Це все одно, що описати дерево посеред лісу. Зневірена і виснажена, вона підійшла до Тедді, який знервовано очікував за кількасот метрів від неї. Чоловік з цікавістю подивився на неї: вона була вкрита тонким шаром інею аж до кінчиків вій.

— Я… не змогла його наздогнати… Він розчинився в тумані, — вимовила вона, ще не оговтавшись. — Це… крижаний туман, що огортає озеро. Занадто небезпечно… Мені знадобився б… ваш одяг.

Вона витерла обличчя рукавом куртки і з сумом додала:

— Цей тип, безперечно, добре тренований… Я ледь не загинула… хоча я звикла бігати. Це був він… Це був він, і ми його проґавили.

— Невідомо, чи це був він, — заперечив кримінолог. — Це хтось, кого спонукала до дії ця листівка, це точно. Можливо, він збирався зайти в бар, але, побачивши портрет Морґани, розвернувся, бо запанікував. Але якщо це так, то його страх не робить його винним.

Він мав рацію. Жінка дала собі час передихнути, а потім повернулася опитати двох чоловіків, які курили біля входу в бар. Усередині вона також опитала тих, що сиділи за столиками біля вікна. Але безрезультатно. Ніхто не звернув уваги на події за вікном.

Утікач остаточно зник з їхніх радарів.

Коли вони знову вирушили в дорогу до «Блу-Рідж», Тедді поділився своїми міркуваннями з Леоною.

— Припустімо на хвилинку, що цей чоловік знав Морґану.

— Гаразд. І що далі?

— Він не знав про її загибель і довідався про це з листівки. Він має за що звинувачувати себе, тому, побачивши нас, кинувся тікати…

Поліцейська втомлено кивнула головою. Перегони виснажили її.

— Це логічно, але нам це не дуже допомагає.

Удалині вздовж берега заблимали розкидані пооди­нокі вогники хатин, коли вони проминали останні будинки міста. Саме на цьому місці розверталися снігоприбиральні машини, тож земля знову стала м’якою. Француз скоса зирнув на Леону.

— Я хотів би попросити пробачення за те, що сказав учора. Коли порівняв місцевих поліцейських із персонажами фільму братів Коенів… це було не дуже приємно. Я був виснажений і не міг ясно мислити.

— О, ви не були зовсім неправі! Якщо я можу дати вам пораду, то будьте обережні з сержантом Ліоттою.

— Чому? Він грубуватий, не найделікатніший чоловік на світі, але я вважаю, що він щиро прагне допомогти в цьому розслідуванні.

— Просто порада від щирого серця. Він не дуже хороша людина.

Повисла тиша. Вони йшли далі, і Леона нарешті озва­лася:

— Знаєте, ніхто насправді не вибирає жити тут. Люди приїжджають сюди тільки заради роботи, тобто грошей, або щоб почати життя з нуля, бо їм легше просто зникнути з цивілізації. Норфервілль ідеально підходить для цього. Ліотта зостався тут навіть тоді, коли білих майже не залишилося. Я дам вам змогу уявити його повсякденне життя в цій глушині — це, мабуть, іще гірше, ніж в’язниця. Але це його місто, зрозумійте. Він його охоронець, а ми — руйнівні елементи. Піщинки в механізмі.

Вони пройшли повз ресторан «Блу-Рідж» і зійшли на стежку, м’яко освітлену ліхтарями. Француз дивився у густу темряву, що огортала озеро, і вдалині побачив туман, про який Леона казала раніше. Його охопило відчуття абсолютної чистоти, неможливості знайти правильні слова перед такою неосяжністю. Він поглянув праворуч, його увагу привернули вогні резервації.

— Ви розмовляєте мовою інну? — запитав він.

— Майже не розмовляю. Моя мати теж не розмовляє, і я впевнена, що це стосується і молодого покоління. У нашій родині останнім, хто розмовляв рідною мовою, був мій дідусь. Одного дня він ухвалив важке рішення віддати своїх дітей до школи…

— Чому це було так важко? Школа — це ж добре, хіба ні?

— Він знав, що там викладають французьку і його діти неминуче відійдуть від свого коріння. У культурі інну немає книжок. Традиції, знання, власне мова передаються усно. Якщо ж втрачається мова, то зрештою зникає і народ. Тож французька була для нас як хробак у яблуку. Проте коли діти стали розмовляти французькою вдома, дідусь їм це дозволив — заради їхнього майбутнього. Це було вимушеною жертвою. Бо саме в цьому і полягає суть колонізації. Це своєрідна отруй­на змія, яка змушує вас сумніватися у своїй ідентично­сті. Сумніватися у собі.

Вони підійшли до будиночка Тедді.

— Знаєте… Є слово, якого не існує в мові інну. Слово, яке неможливо перекласти.

— Колонія?

— Свобода. Це поняття не мало сенсу для цього народу. Мої предки завжди жили в просторі без огорож, без кордонів. Вони не тримали тварин у загонах. По суті, єдиний можливий варіант перекладу слова «свобода» мовою інну — «кінець ув’язнення». Apikunakanu.

Вона глибоко зітхнула.

— У мені тече кров інну. І хоча я живу далеко від них, вони залишаються частиною мене самої. Не судіть про цю спільноту лише з того, що ви побачите або почуєте. Упродовж століття білі люди намагалися нав’язати їм те, що самі розвивали тисячоліттями. Вони змусили їх жити в резерваціях, купувати продукти в супермаркетах, привезли спиртні напої та ігрові автомати, які завдають великої шкоди. Я вже не кажу про наркотики. Колись вони відбирали у них дітей, виховували в інтернатах, де їх били, щоб викорінити в них усе індіанське. Історія цих народів, про яку більшість канадців не знає — дуже глибока й болюча рана…

І цю рану вона носила в собі, Тедді це відчував. Збентежена тим, що так відкрилася, Леона зрештою сором’язливо всміхнулася, і він зміг розгледіти це під маскою, яка захищала її обличчя від холоду: її очі трішки примружилися.

— Якщо вам щось потрібно… — промовила вона.

— Дякую, Леоно. Усе буде добре.

Кивнувши йому головою, вона рушила далі, аж поки дійшла до місця призначення — через три будиночки від його. Її будиночок був найвіддаленішим: дерева оточували його, утворюючи півколо, яке залишало вільним лише фасад, що виходив на озеро. Леона помітила біля дверей великий конверт і підняла його. Коричневий і без підпису.

Опинившись у теплі, вона навіть не зняла куртки, а одразу відкрила конверт. Усередині була книжка. Лео­на аж заклякла, побачивши обкладинку. Цю книжку вона добре знала. Видання 1976 року, авторства Ан Антане Капеш, першої жінки з народу інну, яка порушила традицію усної передачі знань свого народу, і залишила після себе письмовий твір. Опублікована мовою інну-аймун і французькою, ця розповідь була автобіо­графічна. Вона нарешті викривала перед усім світом ті десятиліття несправедливості, яких зазнав її народ. Знищення їхньої території, відмова від своєї культури, нав’язана білими, образи, постійні знущання. Книжка називалася «Я — клята дикунка».

Леона відчула, як її охоплює ненависть. Вона завагалася, чи варто стрибати в машину і їхати до Ліотти, оскільки була переконана, що саме він стояв за цим «подарунком». Негайно з ним зустрітися. Наставити на нього пістолет. Змусити зізнатися, що того вечора 1996 року він був там. Але вона розсудливо відкинула цю думку. Бо це означало б грати за його правилами. Робити саме те, чого він від неї чекав. Звинуватити його? А що потім? Немає ніяких доказів, і він це знав. Навіть під дулом пістолета він не зізнається, вона була в цьому впевнена. Надто вже йому подобалося спостерігати, як вона борсається в його пастці.

Знесилена, вона замкнула двері й затягнула всі фіранки. У лісі чатували хижаки. Вони могли спостерігати за нею, надійно сховавшись у моторошних закутках Норфервілля. Вона опустилася в крісло, не відриваючи очей від книжки, від того чорного заголовка, надрукованого над обличчям Ан Антан Капеш. Цей заголовок знову повернув її у мороз, у страждання, після того, як їх із Маєю зґвалтували, а потім покинули на величезних засніжених просторах. Вона знову опинилася поруч із тим виродком, який шепотів їй на вухо. Слова, які вона й досі часто виразно чула, засинаючи ввечері.

«Кляті дикунки».

– Це був нещасний випадок, Ґаранс… Я не збирався його вбивати…

— Тедді? Чорт, ти хоч бачив, котра година?

Ґаранс поспіхом накинула халат і вийшла зі своєї кімнати. Її чоловік заснув перед телевізором на дивані, закутавшись у ковдру. Годинник показував п’яту годину, а це означало, що в Канаді — одинадцята вечора. Першою реакцією було схопити пачку сигарет, що лежала на столі, а потім, добре закутавшись, вийти на терасу. Там прохолода на обличчі додала їй бадьорості. Вона все одно вже не змогла б заснути.

— Поясни.

— Він, очевидно, ховався в машині, що стояла в сараї, різко вискочив звідти й накинувся на мене. Я нічого не встиг удіяти… Ми врізалися в балку — і все обвалилося. Його вдарило по голові.

У Ґаранс склалося враження, що її партнер говорить у сповільненому темпі. Він явно перебував не в своєму звичайному стані.

— Ти пив?

— Він був іще живий, коли… коли я пішов. Присягаю­ся, Ґаранс. Це я викликав швидку, вдаючи, що я — це він, хоча міг би задушити його, змусити заплатити за те, що він зробив з тими дівчатами. Я не кажу, щоб хотів, аби він вижив… Я просто зробив те, що мав зробити, бо я не такий, як вони… Я… Не думай так про мене, будь ласка… Це не найкраще враження…

Ґаранс загасила сигарету в попільничці, що стояла на краю тераси. Вона підкурила її автоматично, але в роті відразу осів неприємний тютюновий присмак.

— Розкажи мені, що з тобою відбувається, Тедді.

Кримінолог дивився на зірку, яка світила яскравіше, ніж інші: здавалося, що підморгує саме йому. Він повалив стовпчик електроогорожі, щоб перелізти через неї. Тепер сидів десь на узліссі за своїм будиночком з напівпорожньою пляшкою віскі між колінами, упершись спиною у стовбур дерева. Уже кілька хвилин лише у вов­няному светрі він не відчував холоду. Навіть навпаки. Куртка лежала згорнута клубком поруч.

— Я так за ними сумую. За ними обома. Хай Морґана була і далеко від мене, але була жива. Я тримався за надію, що одного дня ми з нею знову зустрінемося. Тепер її немає, і який сенс завдавати собі страждань після її загибелі? Навіщо мені жити після цього?

Його відповідальність за смерть Шалюмо, убивство Морґани, перебування у цій місцевості, де ізоляція могла звести з розуму… Ґаранс відчувала, що він може накоїти дурниць. І, чесно кажучи, для цього були всі підстави.

— Послухай мене уважно, Тедді Шаффране. Якщо ти хочеш застрелитися, я не зможу тебе зупинити. Але якщо ти це зробиш, убивця Морґани переможе. І, можливо, він зробить це знову. Бо навіщо йому зупинятися на досягнутому? Він зруйнує ще одну сім’ю. Ти цього хочеш?

— Ти просто огидна…

— Це ти огидний! Дзвониш мені повідомити, що хочеш померти, коли до тебе тисячі кілометрів!

Раптом Тедді почув якийсь шелест і почав пильно вдивлятися в чорні стовбури дерев, що оточували його. З темряви виринула постать, ніби з найтемнішої безодні. Її обличчя було геть біле, а очі сяяли. Еліза… Це була вона. Шкіра на її чолі, носі, щоках порізана десятками шматочків скла. Тедді не знав, ішла вона чи просто пливла над землею. Її заплямована кров’ю сукня тягнулася по землі і чіплялася за коріння. Вона простягнула руку.

— Тедді… МійТедді…

Він чітко це чув. І бачив це так само ясно, як свою пляшку віскі.

— Тобісправдікортитьдізнатися, щовідбуваєтьсявцьомупроклятомумісті? ХочешразомзімноюдослідитигнилінутрощіНорфервілля?

Він труснув головою, але вона й далі стояла перед ним. Він усвідомлював, що її не існує, що це лише плід його уяви. То чому ж він і досі чує її голос? Чому його мозок не може її позбутися? Можливо, він спить. Можливо, усе це лише жахливий кошмар.

— ХижакиНорфервіллячекаютьуглибинілісу, замоєюспиною, івониголодні. Хочешпобачитиїхніобличчя? Відчутиїхнійпаскуднийзапах? Ходімо, ідизамною, ятобіїхпокажу…

Її голос тепер змішувався з голосом Ґаранс, яка й далі щось казала у слухавку. Тедді спробував відновити контроль над собою. Ця голограма — не його дружина. То була якась нечисть, яка виринула з його мозку й каналізаційних стоків Норфервілля, яка бажала йому зла. Він перервав зв’язок і спробував підвестися. Ноги заніміли, пальці у черевиках боліли нестерпно. Голова паморочилась, і йому довелося впертися у стовбур, щоб не впасти. У кишені вібрував телефон — мабуть, Ґаранс хвилювалася, він же обірвав розмову. Істота не покидала його, хоча він був такий зморений, вона махала йому рукою і відступала в ліс, коли він наближався. Незважаючи на бажання спати, Тедді не міг встояти перед спокусою і пішов за нею. Ліс шепотів, шелестів. Ліс кликав його, щоб показати йому своїх чудовиськ.

— Що ви робите?

Сильна рука схопила його за праве плече. Кримінолог упізнав Ектора Ліотту. Він не був певен, може, це теж галюцинація. У клубах вологи чоловік спрямував ліхтарик на куртку і пляшку.

— Ви хворі, чи що? Ви ж геть замерзли!

За мить Тедді опинився в теплі своєї хатини, загорнутий у ковдру, з грілками на босих ногах, не маючи жодного спогаду про те, що сталося. Все його тіло тремтіло.

— Ну ви й бовдур, — сказав господар, подаючи йому гарячий чай. — Я так розумію, це ви повалили стовпчик електроогорожі. Сталося коротке замикання, вам пощастило, що я це помітив. Я знаю, що вам зараз важко, але не варто так напиватися, шановний. Тут не можна робити навіть найменших дурниць. Іще чверть години надворі — і вас знайшли б закляклим, як шматок дерева.

Француз відпив ковток. Чай обпік йому горло.

— Дякую.

Ектор Ліотта поплескав його по плечу.

— Усе буде добре. Бережіть себе.

Залишившись на самоті, Тедді докульгав до ліжка і впав на нього, знесилений. Він не здатен навіть померти.

Леона чекала на порозі будиночка Тедді. Знову постукала в двері, і він нарешті відчинив, з піною на обличчі та бритвою у руці. Чоловік відступив на крок убік, пропускаючи гостю:

— Заходьте швиденько.

— Я не маю часу. Мені зателефонував співробітник, який стежить за будинком П’єра Сюї. Він чекає на нас із Ліоттою на тому березі озера.

— Що сталося?

— Поясню по дорозі, — сказала вона й розвернулася. — Зустрінемося у машині, одягніться якнайтепліше. Якщо за п’ять хвилин вас не буде, я їду сама.

Небо вже не було таке чисте, як у попередні дні. Воно здавалося затягнутим молочним серпанком — невизначеного відтінку між вапняковим білим і світло-­сірим, якого француз більше ніколи ніде не бачив. Щойно вони опинилися у теплі пікапа, Леона швидким поглядом перевірила його вбрання, упевнилася, що він нічого не забув, і рушила. Хоч Тедді й почистив зуби, в його подиху вона відчувала запах алкоголю, але вголос нічого не сказала. Хто на його місці не хотів би втекти від такого важкого дня, як вчорашній?

— Згідно з інформацією офіцера Манжматена сьогодні рано у П’єра Сюї знову зібралися ті чоловіки. Вони пробули там близько години. Потім Манжматен простежив за одним із них — той поїхав саме тим маршрутом, яким збираємося вирушити ми.

— І? — запитав Тедді, чекаючи на продовження.

— Зараз самі побачите.

Вони вирушили в напрямку озера, проїхали уздовж нього, Норфервілль залишився ліворуч. Дорожній знак сповіщав, що це шлях до копальні. Невдовзі кримінолог помітив за огорожею, на рівній ділянці, вкритiй сірим гравієм, перші ряди бежевих бараків, яких ставало дедалі більше — ряди потворних металевих коробок простягалися на кілька сотень метрів. На горизонті виднілися голі пагорби, де працювали велетенські жовті машини, зрізали верхній шар землі, оголивши геологічні шари червонуватого кольору. Тут не зосталося жодного дерева — лише порожня поверхня, місцями схожа на поле після бомбардування. То були старі шахтні вирви, покинуті як є — похмура спадщина часів до повторного відкриття копальні.

— Ви не побачите цьому краю, — прокоментувала Леона. — Копальні простягаються на понад двадцять кілометрів зі сходу на захід. Не знаю, чи ви помітили, але ми перебуваємо на кордоні між провінціями Квебек і Лабрадор. Лабрадорська улоговина — один із головних регіонів видобутку залізної руди у світі. Руда чудової якості, яка містить дуже мало відходів.

На перехресті поліцейська з’їхала з дуже широкої дороги, по якій вони їхали — адже там мали їздити машини в кілька десятків тонн — і повернула на вужчу дорогу в напрямку до берега. Урешті-решт вона зупинилася поруч із двома іншими автомобілями біля будівлі у формі літери Г. На фасаді було написано «NorthernAdventures». Метрів за п’ятдесят перед ними до лісу вела вузька засніжена дорога: знаменита траса Вулф-Крік.

Не гаючи ні хвилини, Леона й Тедді приєдналися до офіцера Манжматена та сержанта Ліотти. Вони розмовляли з чоловіком, який стояв спиною до них біля чорно-­жовтого снігохода поліції Квебеку, який вивантажили з великого причепа. Машина була приголомшлива, далеко не ті мотосани, які можна побачити у Франції.

— Усе готово, — повідомив офіцер Манжматен. — Я залишався тут, поки сержант привіз снігохід.

Леона поглянула на Ліотту, в якого лише очі визирали з-під маски. За своєю маскою вона стискала щелепи, як і долоні в рукавичках. Жінка не могла зрозуміти його виразу обличчя. Не бажаючи більше перейматися тією історією з книжкою і давати йому втіху, показавши свою вразливість, звернулася до третього чоловіка.

Вона впізнала його зразу, і серце забилося частіше. Нік Лавінь. Тодішній заступник сержанта, який завжди тримався разом з Ліоттою. Такий тип, що ходить з руками в кишенях, а кийок чітко видно при стегні. Чи був він теж серед ґвалтівників? Він погладшав і постарів. Судячи з його червоного обличчя, він, мабуть, не часто відмовлявся від запрошень випити. На задньому плані персонал оглядав гідроплани й гелікоптер на замерзлому озері.

— Радий знову бачити тебе… лейтенанте, — звернувся до неї Лавінь. — Дивно називати тебе лейтенантом — ти була ще така молода, коли я бачив тебе востаннє. Двадцять років — це довго.

— Він точно як мій брат, — утрутився Ліотта, поплес­кавши його по плечу. — Зумів скористатися ситуацією і перекваліфікувався. Викупив у колишнього власника за третину вартості той знаменитий мисливський клуб на озері Венді, гідроплани, гелікоптер, і тепер все це належить йому. Не знаю, що мене спонукало залишатися поліцейським. Коли я бачу, скільки грошей він зароб­ляє, бо його пілоти возять різних нуворишів…

Леона намагалася показати байдужість, тільки ввіч­ливо кивнула. Бачити цих двох чоловіків поруч було для неї нестерпно. Після того як усі привіталися одне з одним, Манжматен вказав пальцем на цивільний автомобіль.

— Повертаючись до нашої справи: я простежив за чоловіком, який сів у ту машину перед будинком Сюї. Діставшись сюди, він поїхав далі на снігоході. Якщо вірити Ніку, це Арман Панашу, йому сімдесят один рік…

— Я вже кілька днів бачу, як він їздить туди-сюди дорогою Вулф-Крік, — підтвердив Нік Лавінь. — Зникає на кілька годин, а коли повертається, ставить свій снігохід між деревами і їде до Норфера на пікапі.

Леона побачила характерні сліди снігохода.

— Куди веде слід? — запитала чоловіків.

— До хатин мисливців інну. Тягнеться через ліс кілометрів на десять, а потім іще десять кілометрів рівниною до озер Щаслива Гуска. Там менше риби, ніж в озері Вуд, але водяться арктичний голець і щука. Я часто вожу туди туристів.

Молода жінка пояснила Тедді:

— Взимку деякі інну, особливо найстарші, іноді залишаються в лісі, дотримуються традиційних способів риболовлі та полювання. Для них це можливість жити своїм напівкочовим способом життя і спілкуватися з природою. Цікаво, що Арман Панашу робить це дуже часто.

Сказавши це, вона подякувала Ніку Лавіню кивком голови, а потім звернулася до Ліотти:

— Мабуть, цей Панашу має там якусь хатину. Піду перевірю. Триматимемо зв’язок по радіо.

Вона повернулася до снігохода, сержант пішов за нею, готовий сісти за кермо, та Леона поклала йому руку на груди.

— Усе буде добре.

— Як це «усе буде добре»?

— Панашу — сімдесят один рік. Я ще зможу дати собі раду. А мсьє Шаффран має всюди слідувати за мною. На снігоході тільки одне місце, крім водійського. Тож ви почекаєте тут, сержанте Ліотто.

Поліцейський стояв непорушно, як статуя. Незважаючи на маску, цього разу Леона розгледіла, як напружилося його обличчя, тим більше, що Нік Лавінь був свідком цієї сцени. Вона відвернулася від нього, перевірила, чи снігоступи добре закріплені під сідлом, про всяк випадок, і запропонувала Тедді надягти захисні окуляри. Перед ними стояла машина з широкими гусеницями, довгими карбоновими лижами й приладовою панеллю, гідною справжнього автомобіля. Радіостанція була підключена до частоти поліції. Щойно вони заїдуть на кількасот метрів у ліс, телефонний зв’язок зникне.

— Ви впевнені, що впораєтеся з цією машиною? — запитав француз, коли двигун загудів.

— Обхопіть мене за талію. І тримайтеся міцно.

По обидва боки дороги царювала первозданна природа. Світ тиші, який ненавидів рух, заморожував життя, навіть соки під корою сосен, і лякав своєю неосяжністю, могутністю та білим подихом, від якого замерзали обличчя. Косий промінь світла ледь пробивався крізь верхівки дерев, обтяжені сліпучим снігом, і, торкаючись землі, посилював враження нереальності. Тедді був зачарований цією дикою землею, він відчував її небезпечну безжальну красу, ту саму, яка ледь не забрала його життя напередодні. І, головне, він тепер зрозумів, чому слова «свобода», одного з найпоетичніших у французькій, не існувало в мові інну. Неможливо визначити те, що було водночас усюди і ніде.

Леона вправно прокладала шлях по хаотичному рельєфу доріжки. За потреби вона плавно нахилялася, а пасажир повторював її рухи, притиснувшись до цього маленького тіла, сповненого життя.

Хоч як дивно, зараз йому було добре. Він почувався живим. Більше того, здавалося, що він ніколи не був таким живим, незважаючи на панування смерті навколо.

Як слідопит, Леона їхала по свіжих слідах, залишених транспортним засобом, що їхав попереду них. Так вони подолали вже вісім кілометрів. Двадцять хвилин протистояння морозу, що підсилювався швидкістю. Не­зважаючи на кілька шарів одягу, суворість клімату почала позначатися на їхніх організмах. Леона постійно витирала паморозь, що утворювалася на її окулярах ­через конденсат, який накопичувався під маскою. Елект­ронний термометр показував мінус двадцять один градус.

Якоїсь миті сліди відхилилися від стежки вліво, в місце, де ліс трохи рідшав і відкривав майже непомітний прохід. Леона заглибилася туди, добре усвідомлюючи, що може заблукати і треба не втрачати з виду орієнтири. Час від часу бачили на деревах оленячі роги — мисливці залишали їх на знак вдячності тваринам, які віддали своє життя. Від цих зловісних тотемів ставало ще моторошніше. Леоні довелося подвоїти пильність, адже вона змушена була долати горби, ями і петляти між стовбурами. Кілька разів Тедді думав, що ось-ось злетить, і ще міцніше тримався.

Раптом між стрункими силуетами берез проступили чіткі обриси хатини. З димаря над дахом піднімався тонкий брунатний дим. Нарешті вони дісталися місця призначення. Поліцейська натиснула на газ, щоб швидше доїхати до скромної оселі. Свіжі сліди свідчили, що снігоход, який вони переслідували, зупинився тут, але потім поїхав далі, глибше в ліс.

Вона вимкнула двигун і обережно зійшла з машини.

— Схоже, Панашу поїхав далі, але для більшої впевненості зазирнемо всередину. Тримайтеся за мною.

По коліна в снігу, вона обійшла навколо лісового житла. І тут всюди були розвішані роги північного оленя, а на гілці теліпалася пара снігоступів, повільно обертаючись навколо своєї осі. Вікна забиті кількома шарами дощок, ніби хтось поспіхом намагався заблокувати виходи. До вхідних дверей було приставлено важке каное, а сліди від ніг поблизу свідчили про те, що його нещодавно пересунули.

— Є тут хтось? — запитала Леона. — Відчиніть! Це поліція.

Ніхто не відгукнувся. На їхні плечі тиснула біла тиша, яка, мабуть, скидалася на ту, що панувала в найглибших океанах. Не рипнуло жодне дерево, не заспівала жодна пташка. У цій хатині було щось, що Арман Панашу тримав під замком, подалі від світу, і чого він нізащо не хотів випустити на свободу. Леона відчула, ніби старий Сюї нашіптує їй на вухо: «Не вирушай сама в Нітассінан. Це небезпечно. Дуже небезпечно».

Не зважаючи на це, жінка рішуче схопилася за край каное. Удвох вони з великими зусиллями відсунули човна вбік. Леона дістала зброю з-під куртки і прочинила двері. І одразу сховала носа у згині ліктя, щоб уникнути нестерпного запаху, який вдарив їй у носа. Запаху крові, а також сирої перепрілої плоті.

Найперше в слабкому світлі, яке проникло всередину разом із нею, вона побачила розвішаний на мотузці через усю кімнату одяг. Штани, светри, шкіряні рукавички, чоловіче спіднє. Вона пролізла під неї і раптом зупинилася, побачивши на розстеленому вздовж протилежної стіни брезенті труп собаки, якому розрізали горло й живіт. Його паща була широко роззявлена, ніби готова вкусити того, хто наважиться йому завадити. Очі затягнуті непрозорою плівкою. У тьмяному світлі тварина скидалася на жахливе чудовисько. Блискуча печінка лежала в залізній мисці.

Леона наставила зброю вбік, коли почула, як хтось відкашлявся. У темному кутку, згорнувшись калачиком на нижній полиці двоярусного ліжка, загорнутий у ковдри, сидів чоловік із червоними очима. Це був інну років тридцяти, і він дивився на них водночас пронизливим і божевільним поглядом, але не реагував на їхню присутність. Молода жінка марно намагалася знайти вимикач. Потім вона помітила на столі лампадки та свічки, а також шматки сирого м’яса на тарілці. Світло від вугілля в грубці змушувало тіні відвідувачів танцювати на стіні. Тедді хотів підійти до чоловіка, але вона перегородила йому шлях.

— Не підходьте. Ми не розуміємо, що тут відбуває­ться.

За вікном тишу порушило віддалене гудіння двигуна. Леона побігла до виходу і потягла за собою кримінолога. Довгими кроками вони пробиралися через сніг і зупинилися перед хатиною. Незнайомий транспортний засіб мчав із яскравим світлом фар, ніби танцюючи серед дерев, стрибаючи з одного пагорба на інший. Поліцейська наставила пістолет прямо перед собою. Кремезна постать випросталася, наче вершник, який хоче додати швидкості своєму коневі. Тедді подумав, що зараз почнеться справжнє побоїще, але машина в останню мить загальмувала, зупинившись за два метри від Леони, здійнявши хмару снігу.

Арман Панашу зліз із сідла, перекинувши рушницю за спину і піднявши обидві руки над головою. Це був чоловік із довгим обличчям, каменистим кольором шкіри і бровами, вкритими інеєм. Леона пам’ятала, як він виходив із будинку Сюї. Саме він спостерігав за нею з-за рогу.

— Не стріляйте! Я просто їздив на озеро набрати води в каністри. Я нічого поганого не зробив.

— Нічого поганого?

Леона вказала на хатину.

— А що там усередині?

Очі інну сльозилися від холоду. Він відповів тихим голосом, який одразу перетворився на густу пару.

— Мій син.

Арман Панашу зняв чайник, що засвистів на плиті, і залив чотири чашки чорного чаю. Підійшов до свого сина, який сидів біля ліжка, і подав йому чашку. Коли вони зайшли, старий інну хотів загорнути труп собаки в брезент, проте Леона попросила його нічого не чіпати.

— Пийте, — сказав він. — Пийте чай, поки гарячий.

Він відпив великий ковток, немов закликаючи їх зробити те саме. Запах мертвечини й досі тримався в повітрі, але нюхові рецептори обох гостей вже починали звикати до нього. Поліцейська сховала зброю після того, як чоловік поставив рушницю в кутку кухні, проте залишалася насторожі.

— Що тут відбувається, мсьє Панашу?

Чоловік розставив стільці і запросив їх сісти навколо маленького столу, на якому горіла лампа з тюленячим жиром. На стінах висіли всілякі предмети — каструлі, пательні, мотузки, щітки. Перед Тедді лежала мертва тварина, а перед очима Леони сушилися розвішені труси. Це була абсолютно абсурдна ситуація, яка, здавалося, анітрохи не бентежила господаря.

— Я не повинен з вами розмовляти. Білих людей це не стосується. Ви цього не зрозумієте.

— Мою дочку понівечили так само, як собаку за вашою спиною, — відповів Тедді, не давши Леоні часу на відповідь. — Моїй дочці, Морґані, якій було всього двадцять вісім років, розрізали живіт і вийняли печінку. Тож я ризикну заперечити: мене це стосується.

Арман Панашу щоразу відводив погляд до своєї чашки чаю, коли француз занадто пильно дивився на нього.

— Це нестерпний біль для батька. Дозвольте висловити вам співчуття…

— Найкраще, що ви можете для мене зробити — все розповісти.

Інну на мить завагався, але врешті кивнув головою і дістав свій телефон.

— Це почалося приблизно три місяці тому. Ми щоразу фотографували їх. Я вам покажу.

Тедді більше не міг стримуватися і випив свій чай: від холоду його горло стало сухе, як скловолокно. Він поглянув на юнака, який мовчки спостерігав за ними, обхопивши чашку руками. У світлі полум’я грубки його погляд здавався наповненим загрозливим безумством. Арман Панашу простягнув Леоні свій мобільний телефон. На екрані вона побачила понівеченого собаку на каменистій поверхні, з закривавленим черевом.

— Це був перший. Ми знайшли його на березі озера Вуд. Йому перерізали горло. Печінку вирвали з черева і забрали.

Леона повернула екран до Тедді, шокованого цією новиною: злочинець не був новачком, коли напав на Морґану. Він тренувався на тваринах. Жестом інну запросив їх переглянути інші знімки.

— Ми ловимо собак, бо їх тепер занадто багато і вони стали небезпечними, але жоден член громади не вчинив би такого жахіття. Ми поважаємо всі форми життя. А тут були ці поранення, понівечення і покинута без поховання жертва. Ми одразу зрозуміли, що це було… щось інше.

Поліцейська переглянула численні фотографії.

— Приблизно за два тижні це повторилося за кілометр звідти, вздовж стежки до озера Вуд, — вів далі Панашу. — Така сама кривава розправа. Коли з’явилося четверте тіло, новина поширилася резервацією, мов лісова пожежа. Мешканці почали боятися. Розійшлися чутки…

Тварини були розірвані на шматки. Роззявлені пащі, замерзлі на морозі. З дірами в череві, в які насипався сніг.

— Скільки їх було? — запитав Тедді.

— Сім. З кожним убивством він підходив до нас дедалі ближче, завжди уздовж стежки Вуда… Ваша дочка була восьмою. Ще жодна його жертва не була знайдена так близько до резервації. І цього разу це була людська жертва…

Чоловік голосно відсьорбнув чаю. Леона повторила за ним. Їй потрібно було відчути печіння ароматної води на язику.

— Ваш син замкнений, ця понівечена тварина у вашій хатині, печінка в тазику, — мовив француз. — Що все це означає?

Арман Панашу напружено засовався на стільці.

— П’ятого собаку знайшов мій син Луї, коли йшов на озеро перевіряти сітки. За кілька днів у нього підвищилася температура і зник апетит. Він здоровий хлопчик, який ніколи не хворіє, але тоді він трусився під ковд­рою і блював. Ліки, які прописав лікар, не допомогли. Тож ми зібралися разом зі старійшинами. З огляду на те, що відбувалося з собаками, ми бачили лише один вихід…

Обличчя Панашу було серйозним. Але в його очах Тедді побачив справжній панічний страх. Корінний житель узяв телефон і показав їм наступну серію фотографій.

— Подивіться на ці сліди. Ми знайшли їх біля четвертого собаки.

Фотограф зафіксував величезні глибокі сліди, можливо тридцять або сорок сантиметрів завдовжки, у снігу поблизу трупа собаки, який лежав трохи осторонь від стежки. Поєднання маленької котячої лапки у вигляді п’яти та великих пальцевих відбитків, що створю­вали ілюзію кістяних фаланг. Жодна людина чи тварина не могла залишити таких слідів. У кожному разі, вони вказували на ліс. Вони виходили звідти і поверталися туди.

— Віндиґо. Він заволодів моїм сином.

Віндиґо… Це ім’я щось нагадувало Леоні. Панашу кивнув головою, ніби прочитав її думки.

— Твій дідусь, мабуть, розповідав тобі цю історію, коли ти була маленька. У цієї істоти, напівлюдини-­напівтварини, крижане серце. Вона живе в дрімучому лісі і навідується до людей, коли дуже розлючена. Вона пожирає все живе, але найбільше їй до смаку людське м’ясо. Щоразу, коли Віндиґо поглинає здобич, він стає більшим і сильнішим, і йому потрібно дедалі більше їжі. Це нескінченне коло. Він ніколи не наїдається і вбиває знов і знов, аж поки знищить усе навколо себе.

Леона пам’ятала. Цю легенду розповідали, щоб діти не ходили самі в небезпечні місця. Казали, що Віндиґо блукає навколо Норфервілля і вкраде їх, якщо будуть надто нерозважливими. Усі боялися цього чудовиська. Вона пам’ятала, що його описували як жахливу велетенську скелетоподібну тварину з пащею, повною лиховісних ікол.

— Віндиґо може не тільки напасти на людину, але й вселитися в її тіло, — вів далі інну. — Це дає йому змогу непоміченому прокрастися в громаду. Невдовзі людина, в яку вселився Віндиґо, відчуває пропасницю, а потім — непереборне бажання їсти м’ясо. Спершу тваринне, а потім і людське.

— Це він сам попросив мене замкнути його тут, коли зрозумів, що в нього міг вселитися Віндиґо. Щоб убезпечити нас. Коли знайшли тіло вашої доньки, він уже провів у цій хатині понад чотири дні. Він не знає її, ніколи її не бачив. Я вам не брешу.

— Ми мусимо це перевірити, мсьє Панашу.

— Запитайте у моєї дружини. Запитайте у старійшин.

— Ми так і зробимо.

Інну покірно кивнув, а потім вказав пальцем на мертвого собаку.

— Луї не піддався на спокусу скуштувати м’ясо. Ми ще трохи почекали, поки лихоманка остаточно спаде, але тепер я переконаний, що дух мого сина не одержимий Віндиґо. Йому можна повернутися додому.

Тедді намагався зробити висновки на основі аналізу інформації, що була у нього на той момент. Вбивства почалися задовго до приїзду Морґани в Норфервілль. Отже, його дочка не була причиною початку вбивств. Очевидно, вона просто вписалася у схему поведінки злочинця. Був це звичайний збіг? Чи вбивця під час зустрічі скористався нагодою, щоб перейти на вищий рівень? Щоб ударити сильніше, щоб підсилити паніку в резервації? У кожному разі, інну вірили в надприродні сили й були щиро переконані, що це чудовисько існує.

— Ви щойно згадали про чутки, — мовив він. — Що ви мали на увазі? Які саме чутки?

Увага інну негайно переключилася на Тедді. Цього разу він утупився в пов’язку на його правому оці, ніби хотів прогледіти її наскрізь.

— Подивіться навколо. Подивіться на наші ліси, наші озера. Раніше тут були тисячі північних оленів, безліч риби, які забезпечували наше виживання. Ми жили в гармонії з природою сім тисяч років. Менш ніж за століття ми дозволили все це знищити, і ось знову дозволяємо це робити. Цей гірничий промисел поблизу озера Вуд — справжнє безумство. Кажуть, що саме це й викликало гнів Віндиґо. Те, у що ми перетворилися.

Насамкінець він схвильовано стукнув вказівним пальцем по столу.

— І тепер, коли він вийшов із найхолодніших надр Нітассінану і пройшов весь цей шлях, щоб покарати нас, будьте певні: більше він нікуди не піде…

Лейтенант Патрік Дрюмон ненавидів великі міста. Вони здавались йому схожими на гігантських восьминогів, чиї щупальця складалися з натовпу, що заполонив вулиці. Незважаючи на широкі проспекти Монреаля, він почувався пригніченим, розчавленим — безсумнівно, через цей схожий на киплячу магму потік автомобілів, ці бездушні, ніби складені з кубиків леґо, будівлі. Він ніколи не зміг би жити серед шуму й бетону, не кажучи вже про забруднення. Натомість уявляв, як старіє в Бе-Комо разом з Леоною, з двома або трьома дітьми, яких він міг би щодня водити до школи пішки. Життя там було прекрасне й просте. Навіщо шукати щастя деінде? Патрік подумав, що після повернення йому слід обговорити все це зі своєю партнеркою. Скласти плани, поміркувати про майбутнє…

Кілька сніжинок, що пролетіли в повітрі, анітрохи не покращили сумного видовища, яке відкрилося йому біля площі Джона Кебота, на захід від центру міста. Вибоїсті тротуари тяглися уздовж занедбаних будівель. Сірі змучені люди, закутані шарами ганчір’я, юрмилися біля великих білих наметів з написом «Пункт обігріву».

Лейтенант поліції Квебеку без проблем віднайшов притулок для представниць корінного населення, розташований на вулиці Поля Шомеді, за три хвилини хо­ду від площі. Надзвичайно великий двоповерховий будинок із червоного піщаника в середньовічному стилі. Здавалося, що в такому палаці мешкають радше представники буржуазії, а зовсім не нужденні люди. Дві молоді індіанки з виснаженими обличчями сиділи на сходах перед входом, накинувши на плечі пледи й покурюючи сигарети. Патрік підійшов до стійки реєстрації на першому поверсі і попросив покликати відповідальну особу.

Через кілька хвилин сходами швидко спустилася директорка закладу. Її звали Конні Трембле. Це було типово квебецьке прізвище, проте жінка мала високі вилиці та повні щоки, характерні для народів арктичних регіонів.

— Кажете, Бе-Комо? Далеченько звідси. То що ж ста­лося?

Поліцейський запропонував їй відійти поговорити в тихому місці. Вона провела його до свого кабінету в кінці коридору — кімнати, захаращеної паперами й витворами інуїтського мистецтва: інуксуїти{20} та ведмеді, що танцюють, вирізьблені з каменю — усіх розмірів і кольорів.

— Я приїхав до вас у справі Морґани Шаффран, — пояснив поліцейський, сідаючи навпроти неї. — Вона працювала у цьому притулку, правильно?

На чолі Конні Трембле з’явилася зморшка. Патрік не міг визначити її віку. П’ятдесят, може, шістдесят, судячи з посріблених пасом волосся, що визирали з-під картатої хустки, зав’язаної на голові.

— Працювала? Чому в минулому часі?

— Її тіло знайшли в Норфервіллі, неподалік від резервації Папакассік…

Патрік дав співрозмовниці час оговтатися від почутого. Він ненавидів ці моменти, коли життя несподівано і з усією силою б’є тебе по обличчю.

— Мені дуже прикро повідомляти вам про це, і я не маю права розкривати подробиці, але розпочато кримінальне розслідування.

— Кримінальне? Це… Я не можу в таке повірити.

— Я розумію, це так раптово… Мені дуже шкода. Але я мушу поставити вам кілька запитань.

Вона мовчки дала йому знак, що все розуміє. Лейтенант дістав невеликий блокнот на пружині. Він любив працювати старомодним способом і записувати тільки найважливіше.

— Розкажіть мені про Морґану. Відколи вона працювала тут, про її діяльність у вашій установі…

Конні знадобилося кілька секунд, аби здобутись на відповідь. Дихання її стало уривчасте, на очі навернулися сльози.

— Вибачте, будь ласка…

— Нічого. Розповідайте в зручному для вас темпі.

— Вона… Вона постукала в наші двері приблизно сім років тому. Тоді вона тільки-но переїхала до Квебеку. За плечима у неї була вища університетська освіта, досвід роботи у благодійних та волонтерських організаціях. Вона могла б улаштуватися на хорошу роботу, на відповідальну посаду, але понад усе їй хотілося підтримувати близький контакт із цими жінками-індіанками, які опинилися в скрутному становищі, втратили своє коріння. Інну, анішинабе, крі та багато інших, які рятуються від злиднів та внутрішніх конфліктів у своїх резерваціях і сподіваються на краще життя у великих містах. Яке ж це було розчарування…

Директриса підняла ведмедика-танцюриста і замислено дивилася на нього, не зводячи очей.

— Коли ці жінки, про яких ніхто не дбає, приїж­джа­ють до Монреаля, вони опиняються на вулиці. Наша місія полягає в тому, щоб допомогти їм, наскільки це в наших силах, у цьому місці, яке ми прагнемо зробити безпечним і доброзичливим. Спершу Морґана роздавала гарячі обіди, одяг та засоби гігієни. Потім запропонувала організовувати культурні заходи, аби ці жінки почали відчувати, що вони живі й для когось важливі. Окрім того, вона ще й досліджувала життєвий шлях кожної з них: їхні переміщення, події, що призвели до бездомності, місця, які вони відвідували, зв’язки з громадою, яка нерідко залишалася за тисячу кілометрів від них. Якщо охарактеризувати Морґану коротко, то я сказала б, що вона була сонячною і відданою своїй справі людиною.

— У неї був власний кабінет?

— Ні, вона ніколи не працювала в кабінеті. Постійно в польових умовах.

Патрік не поспішав ставити нові запитання. Конні справді була дуже засмучена.

— Ви знали, що вона опинилася в Норфервіллі? Вона приїхала туди десятого лютого.

— Я… Ні. У січні вона взяла тиждень відпустки, а потім попросила ще два тижні, з восьмого по двадцять друге лютого, здається. Це було незвично для неї, але я бачила, що вона дуже втомлена. Казала, що їй треба відновити сили, і згадувала про поїздку в Мон-­Тремблан. Це була… Це була брехня.

В її очах читалося розчарування. Поліцейський записав дати. Тільки-но вийшовши у відпустку, Морґана поїхала на північ і сіла на перший же потяг до гірничого містечка.

— Як гадаєте, була якась особлива причина, яка могла привести її до Норфервілля?

Співрозмовниця замислилася, а потім поставила ведмедика на місце.

— Не знаю, чи є якийсь зв’язок, але… Морґана була зациклена на певних речах…

— На яких саме?

— Я вам покажу.

Конні Трембле підвелася зі стільця й пішла щось шукати в шухлядах великої дерев’яної шафи.

— Десь тут у мене мали залишатися… — пробурмотіла вона. — А, ось, знайшла!

Повернувшись до нього, вона простягнула аркуш паперу. То був жіночий портрет. Молода, вродлива, з широкою усмішкою. І повідомлення, надруковане чорними літерами на білому тлі.

Коли Леона увійшла до поштового відділення в Норфервіллі з пакунком під пахвою, перед єдиним віконечком стояла всього одна людина. Вона витратила пів дня на те, щоб узяти свідчення в Армана Панашу, його сина, родичів та старійшин, які зібралися в будинку П’єра Сюї. І, зрештою, нічого не вказувало на те, що син Панашу мав якийсь стосунок до вбивства Морґани Шаффран. За словами Ніка Лавіня, батько вже неодноразово їздив туди-сюди по дорозі Вулф-Крік у дні, що передували смерті француженки. Свідчення були одностайними і всі вказували на єдину істоту: Віндиґо.

Щоразу, коли звучало це ім’я, Леона бачила той самий блиск в очах співрозмовників. Страх, ірраціональний панічний жах, породжений стародавніми легендами. Страх перед чудовиськом, яке прийшло помститися за людські гріхи.

Заглиблена у свої роздуми, вона аж здригнулася від сигналу про те, що настала її черга. Вона поклала свою посилку на стійку.

— Мені треба, щоб посилку відіслали якомога швидше, — пояснила вона співробітникові пошти. — З підтвердженням про отримання, будь ласка.

— Вам пощастило: сьогодні п’ятниця, увечері відлітає літак із гірниками і поштою. Ми тут далеченько, але коли все складається добре, то здається, ніби все працює нормально.

Леона подала йому згорток. Чоловік подивився на адресу, а саме на текст: «Для Тео Пакетта, лабораторія судової експертизи та криміналістики в Бе-Комо». Підвів погляд і підборіддям вказав на плакат із зображенням Морґани, що висів праворуч.

— То це ви та знаменита поліцейська, що приїхала з Бе-Комо! Це жахливе вбивство дуже стривожило людей. Воно змусило нас усвідомити, що в наші дні ніхто і ніде не може почуватися в безпеці. Кажуть, це справа рук корінних жителів?

— Хто таке каже?

— Усі.

Він нахилився вперед і подивився їй просто у вічі.

— Хто з білих людей зробив би таке, якщо відверто?

— Ті білі люди, які переповнюють в’язниці. Або ті, що, як і ви, вважають, нібито винні завжди інші.

Він знизав плечима і дав їй заповнити бланк. «Прокляті білі расисти. Вас тут більше, ніж у всьому Квебеку», — подумала Леона.

Вона не попрощалася з ним, виходячи з поштового відділення, а надворі спершу дала волю своїм емоціям, а потім вже зателефонувала. Тео Пакетт відповів після першого ж гудка.

— Я саме збирався вам зателефонувати, — сказав він голосом, який, здавалося, долинав до неї з іншого кінця планети.

— Що ж, слухаю вас.

— Найперше: погані новини щодо мобільного телефону жертви: він не пережив ночі в снігу і більше не працює.

— Навіть картка не придатна для використання?

— Ні. Доведеться подати запит на отримання детальної інформації про дзвінки. Щодо відібраних зразків — тут теж немає на що сподіватися. Ми не знайшли нічого, крім ДНК людей, які контактували з тілом. Нічого особливого не виявили і токсикологічні аналізи, жертва була чиста. А от результат аналізу того шматка ікла, який я підібрав на місці злочину — значно цікавіший.

Леона сіла в салон автомобіля, завела двигун і увімк­нула опалення на повну потужність.

— То ікло тварини?

— Взагалі-то ні. Насправді це ікло вирізане з рога північного оленя. Дуже точна імітація, імовірно, з використанням алмазного інструмента для формування найгострішої частини. Ідеальна візуальна схожість.

Десь у глибині душі поліцейська відчула полегшення. Все це зрештою вказувало на злочинця з плоті й крові. Чоловіка, який, безсумнівно, переслідував інну, видаючи себе за об’єкт їхнього страху. Але хто, крім самих корінних жителів, міг так обробити роги північного оленя? Хто, крім членів спільноти, знав про собак? У темряві, яка стрімко опускалася, Леона кинула не­уважний погляд на гурт з трьох дітей, які йшли вулицею додому з рюкзаками за спинами. Двадцять років тому вона була на їхньому місці. Цикл життя тривав…

— А ви наче теж хотіли зі мною поговорити? — запитав Пакетт, порушуючи мовчанку.

— О, так. Я хотіла повідомити, що на початку наступного тижня вам надійде посилка. У ній книжка. Прошу вас перевірити відбитки пальців, а якщо не буде збігів, то перевірте її на наявність ДНК.

— Книжка?

— Її написала авторка з народу інну, але це не головне. Я знайшла її в кімнаті загиблої дівчини, сховану під диванною подушкою. Ви не зазирали туди?

— Мені дуже шкода… Тобто…

— Я нічого вам не закидаю, не хвилюйтеся, проводити обшуки — це моя робота, а не ваша. Можливо, це — стрільба з гармати по горобцях, але я мушу пересвідчитися, що ми нічого не проґавимо. Найімовірніше, на ній будуть сліди, що не належать ні мені, ані місцевим поліцейським. Мені потрібен список усіх осіб, які торкалися цієї книжки — як ідентифікованих, так і невідомих.

Леона притиснула кулак до вуст в очікуванні його відповіді.

— Добре, — сказав експерт-криміналіст. — Я почну працювати одразу, щойно отримаю її. А як просувається справа, є якісь зачіпки?

Вона подякувала йому, зітхнула з полегшенням і поклала слухавку. Власне, те, що вона щойно зробила — фальсифікація матеріалів розслідування. Ця книжка, яку їй надіслали, фігуруватиме у звітах, у видаткових відомостях. Можливо, вона викличе зайві запитання, але це не мало значення. Нарешті вона отримала шанс дізнатися правду. Отримати остаточний незаперечний доказ того, що Ліотта власноруч приніс цю книжку до дверей її будиночка. А отже, саме він її зґвалтував. І коли вона знатиме правду, вона змусить його назвати імена інших двох, добровільно чи з примусу.

Її намагалися налякати. Але невдовзі боятимуться вони.

Конні Трембле повернулася до свого місця за столом. Глянула на аркуш, який Патрік досі тримав у руках.

— Морґана казала, що Катя була четвертою корінною жителькою, яка зникла за загадкових обставин упродовж двох останніх років. Як і багато інших дів­чат, вона була особливо вразлива та сприйнятлива до чужого впливу, і час від часу навідувалася до нашого притулку.

Поліцейський намагався не надто радіти інформації, яку отримав. Мусив діяти спокійно й розважливо. Він уважно подивився на дату в оголошенні про розшук — чотири роки тому.

— «Морґана казала…», — повторив він. — Ви не повірили в це?

Директорка глибоко зітхнула.

— Краще б повірила… Я ж бачу, що нині відбуває­ться навколо індіанців. Розслідування, слідча комісія, зникнення жінок по всій Канаді, і це триває вже десятки років! Ви працюєте в поліції, тож точно читали всі ці жахливі статті в пресі. Про родини, стривожені долями своїх дочок, які зникли безвісти, а ніхто їх і слухати не хоче. Про випадки сексуального насильства, про покарання, які мали місце в резерваціях, і жоден поліцейський навіть пальцем не поворухнув. А ще про серійного вбивцю у Ванкувері, про якого зараз так багато говорять…

Патрік кивнув головою. Він знав про це, так само, як і всі навколо. Роберт Вільям Піктон, власник свиноферми, убив кілька десятків представниць корінних народів, яких доля закинула в нетрі Ванкувера. Поліція вважає, що маніяк почав убивати 1997 року і тривало це до 2001-го. «Убивця-свинопас» Піктон заманював жінок на свою ферму, душив їх, згодовував їхні тіла, пропущені через м’ясорубку, своїм свиням. Потім різав свиней, а їхнє м’ясо та напівфабрикати з нього роздавав чи продавав сотням місцевих жителів. Департамент охорони здоров’я навіть випустив попередження для сусідів убивці, які купували у нього м’ясо, що у свинину з його господарства могли потрапити людські останки. Один з найкривавіших убивць в історії Канади, якому вдавалося так довго залишатися безкарним завдяки тому, що він полював на соціально невидиму здобич. Усі ці огидні факти знову спливали на поверхню, і тема ця була болючою для поліції Квебеку, адже її звинуватили в бездіяльності, недбалості, а то й зловживаннях.

— Звісно, мені слід було непокоїтися, — провадила Конні. — Але я вже надто довго працюю в цій царині і бачу, як щодня хтось зникає з поля зору. Ви навіть не уявляєте, з якими труднощами доводиться стикатися цим жінкам, які втікають зі своїх резервацій і опиняю­ться в такому місті, як наше, без будь-яких соціальних чи родинних зв’язків. Окрім культурного шоку та расизму, вони стають жертвами наркодилерів і сутенерів. Ці типи попервах ставляться до них доброзичливо. Вони цікавляться їхнім життям, пропонують пиво, сигарети, наркотики, потім місце для ночівлі, нерідко дуже далеко від їхнього притулку. Опинившись в ізоляції, ці жінки втрапляють у тенета, і їх вже ніхто більше не побачить. На жаль, це відбувається часто і без жодного попередження…

— У такому разі чому Морґана перша стала бити на сполох, що ці зникнення становлять серйозну проблему?

— Вона дивилася на все свіжим, майже наївним поглядом, була дуже близька з цими дівчатами, дуже прихильна до них. Вона налагодила особливо міцний зв’я­зок з Жанель, дівчиною з народу мікмаків{21} з Ґесґапеґіаґу{22}, за її словами, вона стала першою безвісти зниклою з цього району. Їхні історії були більш-менш схожі. Жанель втратила батьків в автокатастрофі, і ніщо більше не пов’язувало її з рідним середовищем, тож вона приїхала до Монреаля… Як і Морґана.

— От тільки в Морґани ще залишився батько. Зараз він саме перебуває у Норфервіллі.

— Наскільки я знаю, вони вже не підтримували тісних стосунків, та й Морґана не любила про це говорити. Хай там як, Жанель часто проводила вечори з якимись чоловіками, і якось зранку просто не повернулася. Морґана вважала, що якби Жанель пішла з власної волі, то неодмінно мала б із нею попрощатися. Саме тоді вона остаточно усвідомила, що тут відбувається щось лихе. Що один із тих чоловіків забрав її кудись…

— Вона не зверталася до поліції?

Директорка знизала плечима:

— Звісно, зверталася. Але ви ж самі бачите, що з цього виходить. Поліції абсолютно байдуже до місцевих жителів. Коли ви повідомляєте про зникнення бездомної жінки в такому місті, як Монреаль, що вам відповідають? Що вона просто переїхала в інше місце. Справжній злочин — це саме така байдужість.

Вона з гнівом постукала пальцем по столу.

— У всіх складається враження, що цей район занедбаний. Площа Джона Кебота — та тут місцеві жителі бояться ходити надвечір. Притулки й реабілітаційні центри переповнені, ми вже не маємо змоги прийняти всіх цих знедолених людей. Тільки минулої зими дванадцятеро з них померли, бо не змогли сховатись від морозу. Знайти прикидану снігом людину, яка померла на лавці, або ж замерзла в громадському туалеті — це неймовірно жахливий досвід, лейтенанте.

Із сумним виразом обличчя вона взяла до рук аркуш із оголошенням.

— Морґана не змогла більше миритися з бездіяльністю поліції. Тож вирішила взяти справу у свої руки. Вона надрукувала сотні оголошень і повсюди їх розклеїла. Вона всіх розпитувала. Знов і знов зверталася до поліції, незважаючи на те, що ризикувала нажити собі неприємностей. Вона навіть заснувала спеціальну сторінку на вебсайті Монреальського притулку з фотографіями всіх зниклих жінок і почала брати участь у програмах місцевих радіостанцій, де розповідала про свою кампанію. Ви навіть не уявляєте, скільки енергії вона вклала в це! Вона підірвала цією справою своє здо­ров’я.

Патрік ретельно записав адресу вебсайту.

— Відтоді, з 2012 року, нічого не сталося?

— Дівчата й далі покидали наш притулок, але не це викликало в Морґани занепокоєння. Покидати притулок — така невтішна доля безпритульної, яка ніде не може прижитися.

— Ви згадали Жанель і Катю. Може, одна з двох зниклих дівчат належала до народу інну з Норфервілля? Це могло б пояснити, чому Морґана там опинилася.

— Ні. Міріам, яка була найпершою, справді належала до народу інну, але походила з резервації Маштеуіач у Пуант-Блю{23}. Третя, Сакарі, належала до інну з Нунавіка. Між цими дівчатами не було ніякого зв’язку, крім того, що обидві були проститутками.

Поліцейський підкреслив цю інформацію олівцем, уважно слухаючи далі.

— Але коли ви сказали про Норфервілль, я пригадала, що кілька тижнів тому Морґана спілкувалася з однією матір’ю з народу інну з Уашату — це резервація біля Септ-Іля, звідки вирушає потяг до Норфервілля.

— Знаменитий Tshiuetin.

— Так, Tshiuetin. Ця мати випадково натрапила на Морґанину інтернет-сторінку. Я знаю, що вона зателефонувала їй, вони довго розмовляли, і Морґана поїхала туди в жовтні, під час своєї відпустки.

— Ви знаєте чому?

Конні Трембле скорботно стиснула губи, а потім кивнула.

— Ця жінка знову підігріла навіженство Морґани. Вона відчайдушно шукала свою дочку, яка раптово зникла кілька місяців тому.

У двері двічі постукали. Тедді підвівся з дивана, на якому сидів, поринувши в роздуми, і пішов відчиняти.

— Я подумала, що було б непогано, якби ви не померли з голоду, — Леона простягнула паперовий пакунок. — Пиріг з м’ясом, треба просто розігріти. І, звичайно ж, місцеве пиво, яке, судячи з усього, вам сподобалося. Ви не проти?

— Тільки якщо ви розділите це все зі мною.

— Такий і був план. Чесно кажучи, я теж голодна.

Він відступив, пропускаючи жінку всередину, і швид­ко зачинив за нею двері, аж здригнувшись від холоду.

— Не нарікайте, на шибках ще навіть льоду немає. Я це пам’ятаю з молодості. Рекорд — мінус п’ятдесят сім градусів. Звісно, школи не працювали. А місцеві жителі залишали двигуни автомобілів увімкненими на цілу ніч, інакше наступного дня вони не заводилися. Ми навіть збирали кажанів попід деревами, бідолахи замерзали на кістку. Щось на зразок арктичного туману, але по всьому місту.

— Боже!..

— Я думаю, вам більше сподобалося б літо в Норфервіллі. Сонце, яке тижнями не сідає, і сонмища мух, що рояться навколо калюж, утворених під час танення снігу, — пожартувала вона.

— Ні, дякую.

Леона усміхнулася йому, а потім помітила величезний аркуш паперу, пришпилений до фанери навпроти дивана. Він був завбільшки два на два метри — мабуть, Тедді примудрився приперти цей шматок із будівельного магазину. Десятки аркушів, старанно склеєних між собою, на яких Тедді намалював план міста та околиць. Він з дивовижною точністю зобразив ліси, стежки, озеро Рідж… І додав фотографії у відповідних місцях: трупи собак з телефону Панашу, місце злочину, жахливі зображення Віндиґо… Це був справжній коловорот жахів, з яким Тедді відтепер буде засинати і прокидатися.

— Ось як ви провели день! Малювали й робили колажі… Ви отримали моє повідомлення про фальшивий зуб із рогу північного оленя?

Він кивнув і взяв у неї з рук пакунок. Леона помітила, що його очі блищать, і замислилася про те, що він, можливо, плакав. Трохи збентежена, вона мовила далі:

— А я провела день, збираючи свідчення, перевіряю­чи алібі кожного мешканця резервації. Нічого цікавого не вдалося дізнатися. Інну тримаються разом. Навіть якщо вони щось знають, то нічого не скажуть або через родинні зв’язки, або через страх помсти.

— У такому разі залишмо інну в спокої на кілька хвилин і поїжмо…

Страва нагрілася, вони сіли за стіл навпроти вікна, що виходило на бездонну темінь озера, і взялися за пиріг.

— Життя таке химерне, — сказав Тедді, прожувавши шматок. — У ньому є моменти рівноваги й моменти падінь. Можна підняти високо голову, можна йти впевнено, але ж ми знаємо, що врешті-решт впадемо. Не знаємо тільки, коли і як.

— Але ви досі стоїте на ногах. Чесно кажучи, я вам за це вдячна.

Тедді згадав минулу ніч. Своє бажання померти на краю лісу.

Леона відчувала, що її співрозмовник балансує на межі. Вона була водночас і дуже близько до нього, і максимально далеко.

Двоє незнайомців, пов’язаних смертю, які через кілька днів розпрощаються і з часом забудуть одне одного. Він правий: життя химерне.

— У вас же є хтось, хто вас чекає, хіба ні? — запитала вона. — Хтось, для кого ви важливі?

— Немає нікого.

— Завжди хтось є.

Він поглянув на виделку, що була у нього просто перед очима, а потім глибоко зітхнув.

— Того вечора сидіти за кермом мав я…

Він замовк. Їхні погляди зустрілися.

— Еліза відмовлялася кермувати поночі. Моя дружина роками страждала на очну мігрень. Іноді це проявлялося раптовими порушеннями зору, після яких починався жахливий головний біль… Такого не побажаєш навіть своєму найгіршому ворогу. У сутінках вона миттєво ставала практично сліпою.

Він поклав столові прибори, відсунув тарілку.

— Ми були в гостях у друзів, з якими прощалися перед їхнім від’їздом на інший кінець світу. Фредерік був моїм найкращим другом, я знав, що, мабуть, більше ніколи його не побачу, тож цього разу дозволив собі розслабитися. За одним келихом пішов інший, а за тим — іще один, розумієте?

Леона кивнула головою.

— Я ніколи раніше такого не робив. Не напивався до такої міри, що не був здатен сісти за кермо… Друзі запропонували нам переночувати у них, але наступного ранку ми мали відвезти Морґану на змагання з плавання. Це були відбіркові змагання до чемпіонату Франції, і для неї вони були дуже важливі. А оскільки в Елізи вже кілька тижнів не було мігрені, ми вирішили, що немає жодних причин, аби напад стався саме того вечора.

Він підвів на молоду жінку погляд, сповнений невимовної печалі.

— Я зовсім не бачив автомобільної аварії, бо міцно спав. Я нічого не пам’ятаю — ні удару, ні криків. Мені просто показали знімки машини, коли я після двох тижнів у лікарні нарешті спромігся розплющити праве око. Вона була розчавлена об дерево, наче клапоть зіжмаканої алюмінієвої фольги. То було єдине дерево на всьому відрізку дороги, посеред пустиря, на повороті.

Він допив своє пиво.

— Ви засинаєте, маючи все, що потрібно для щастя, а коли прокидаєтеся — нічого цього вже немає. Спершу я думав, що все це неправда, дикий кошмар. Що ця порожнеча, на яку схоже моє життя, не справжня. Але… цей кошмар став моєю єдиною реальністю. Я не буду вам розповідати, що було далі. Морґана так мені й не пробачила. Я вже втратив дружину, а згодом втратив і доньку. Одного дня вона просто пішла, і я більше її не бачив. Оце тільки тепер… Можна було б знайти кращий привід для зустрічі, як гадаєте?

Леона не знала, що відповісти. На шляху цьому чоловікові випало чимало страждань. Він був таким собі Феніксом, який усупереч усім випробуванням завжди тримався на ногах. Але він був самотній. Безмежно самотній.

Задзвонив її мобільний телефон, і це було для неї справжнім порятунком.

— Це мій колега. Вибачте, я мушу відповісти…

— Робота, я розумію, — прошепотів він.

Вона відійшла на кілька кроків, перевела подих і зня­ла слухавку.

— Добрий вечір, Патріку.

За тисячу п’ятсот кілометрів від неї Патрік стояв біля маленького вікна на тридцятому поверсі готелю у центрі Монреаля. Зовні сяяли вогні, на стінах його кімнатки розпливалися відблиски мегаполісу. Це його пригнічувало.

— Не заважаю?

— Саме збиралася вечеряти. Я тут з колегою. Ми обговорюємо справу.

— Обговорюєте справу… о дев’ятій вечора?

Леона поглянула на Тедді. Він був занурений у свої думки і дивився на стіл.

— Так, о дев’ятій вечора. День був дуже напруженим, і мені здається, що час тут плине швидше, ніж деінде. А у тебе є якісь новини?

Патрік засунув штори й сів на край ліжка, де лежав його увімкнений ноутбук. Кілька секунд він мовчав, вдивляючись в екран. Вона вечеряла з колегою… І не схоже, що навколо них багато людей. Хоча це далося йому нелегко, він таки приборкав свої ревнощі й переповів свою розмову з Конні Трембле. Леона увімкнула гучномовець, який вивів Тедді з його заціпеніння.

— Очевидно, ці зникнення сталися протягом 2011 і 2012 років, — розповідав лейтенант. — Фотографії цих жінок опубліковані на інтернет-сторінці, яку створила Морґана Шаффран. Між ними немає ніякого очевидного зв’язку, окрім того, що всі вони час від часу займалися проституцією в районі площі Джона Кебота в західній частині Монреаля. Однак наша жертва не мала сумнівів: на її думку, хижак вистежував і нападав на цих дівчат.

Кримінолог узяв аркуш паперу, на якому занотував основні тези. Отже, Морґана розслідувала зникнення жінок… Недарма вона була його дочкою.

— Немає ніяких свідчень, жодного опису цього ймовірного злочинця? — запитала Леона.

— На жаль, ні.

— А що було після 2012 року?

Патрік знав, що вона увімкнула звук на максимум. Це було чутно. У ресторані чи барі так не роблять. Отже, вони вечеряли в тихому місці. У кабінеті в поліції? Чи ще гірше — в одному з будиночків комплексу, де мешкала?

— Нічого, що помітила б Морґана. Я заїхав до поліцейського відділку в Монреалі, про всяк випадок. Вони не отримували інших повідомлень, але не виключено, що жертви цього ж злочинця і далі зникають, і ніхто не звертає на це уваги.

— У тебе є конкретні підстави так думати?

— По-перше, я не бачу причин, чому він раптом мав припинити свою діяльність. А по-друге, завдяки своїй інтернет-сторінці Морґана нещодавно зв’язалася з якоюсь Жозіаною Гілл, інну з резервації Уашат, що розташована в Септ-Ілі. Ця жінка шукала свою дочку. Поки що я більше нічого не знаю.

Леона й Тедді подумали про те саме: Септ-Іль — найближче до Норфервілля місто, розташоване на іншому кінці залізничної лінії.

— Я сьогодні переночую у Монреалі, а завтра на світанку поїду туди й спробую розпитати цю жінку, — повідомив лейтенант. — Я поінформував Мішо. Дорога довга, але, гадаю, воно того варте.

— Так, варте, — підтвердила Леона. — Вибач, мені пора йти, мій пиріг з м’ясом уже захолов.

Патрік занепокоєно провів рукою по чолу, дивлячись на екран комп’ютера, на якому було відображено фото Тедді. Кілька годин тому Мішо пояснив йому, що батько жертви залишився на Далекій Півночі і допомагає Леоні в розслідуванні. Він був переконаний, що це саме він, той самий колега, який був поруч із нею. Слід визнати, це був привабливий чоловік. Не кажучи вже про те, що пов’язка, яка закривала частину його обличчя, не тільки не псувала його зовнішність, а навпаки, надавала особливого шарму.

— Тоді не змушуватимемо твій пиріг чекати. Я кохаю тебе, Леоно.

— Гарного вечора, Патріку. Зв’яжемося завтра…

Різкий сигнал ознаменував кінець розмови. Патрік люто кинув мобільний телефон на матрац.

— Та йди до дідька!

Він був самотній, замкнений у клітці, їв якусь гидоту на своєму ліжку, а вона в цей час насолоджувалася м’ясним пирогом з іншим чоловіком. Він кинувся до клавіатури, швидко знайшов в інтернеті потрібну інформацію і набрав номер телефону рецепції готелю «Блу-Рідж».

— Добрий вечір. Мені треба поговорити з одним із ваших клієнтів, Тедді Шаффраном.

— Зачекайте, будь ласка… — почулося клацання мишки, а потім голос повідомив: — Зараз я вас переадресую.

— Не переймайтеся.

Лейтенант різко перервав розмову. Тепер він мав відповідь на запитання, яке так мучило його: Тедді Шаффран теж зупинився у готелі «Блу-Рідж». Маленькі красиві дерев’яні будиночки, розкидані між лісом і берегом замерзлого озера. Так романтично…

Сердито закрив кришку ноутбука і завмер, немов поранена тварина. Він був до нестями закоханий у Леону і зненацька усвідомив, що не може уявити собі майбутнього без неї. Тож він боротиметься далі, аби втримати її поруч із собою.

Урешті-решт вона покохає його.

Закінчивши розмову, Леона принесла свій ноутбук і зайшла на сторінку, яку створила Морґана. Оформлення сайту було дуже просте. На ньому можна було побачити фотографії чотирьох зниклих дівчат, розміщені одна під одною, а також короткий текстовий супровід.

Розклеювання листівок дало свої плоди. Холодного ранку наступного дня Ліотта прибув на автостоянку поліцейського відділку одночасно з Леоною і Тедді. Одне вухо його шапки відстебнулося і смішно звисало з правого боку.

— Схоже, щось рухається, — сказав він, швидко прямуючи до входу. — Листівки, можливо, були не такою і дурною ідеєю.

Всередині він зняв шапку й додав з іронією:

— Для вашого ж комфорту попереджаю: наступної ночі очікується погіршення погоди. З півночі насуває­ться потужна снігова буря. Буде сильний вітер, а температура ще більше впаде. Не раджу виходити надвір.

Леона занепокоїлася. Це було типове явище, яке могло паралізувати розслідування на один-два дні. Вона знала, що коли вулицями Норфервілля проноситься це метеорологічне чудовисько, то нічого іншого не залишається, тільки перечекати в теплому приміщенні.

Залишили речі в кабінеті. Офіцер провів їх трьох до кімнати без зовнішніх вікон, але з великим вікном до коридору. У кімнаті на стільці сидів доволі худорлявий чоловік у картатій лісорубській сорочці, з чашкою кави в руці. Він мав тонкі світлі вуса, лису голову, близько сорока років, і відчутно нервувався.

— Це Корентен Туркотт, прийшов приблизно пів години тому, — пояснив Манжматен. — Він ішов пішки з бараків. Хоче щось розповісти. Але відчувається, що він боїться. Можливо, краще не заходити всім разом, щоб не створювати на нього надмірного тиску.

— Він гірник, — повернувшись до Тедді, пояснила Леона.

— Я зрозумів.

Не давши їм часу відреагувати, Ліотта розчинив двері. Його куртка була розстебнута, під нею виднілася краватка і бежева сорочка. Леона попросила Тедді залишитися і пішла за сержантом, який уже присунув стілець і сів навпроти відвідувача. На столі лежав зім’ятий листок: чоловік, очевидно, приніс портрет Морґани.

— Я сержант Ліотта, начальник поліції Норфервілля. Ми вас слухаємо.

Поліцейська з Бе-Комо вирішила нічого не додавати, щоб не заплутати свідка. Вона просто спокійно сіла на стілець. А Корентен Туркотт цілком закономірно перевів погляд на неї, мабуть, віддаючи перевагу її доброзичливому обличчю замість бульдожої фізіономії Ліотти.

— Я не стукач, зрозуміло? Я не хочу ніяких проблем, ні з колегами, ні з мсьє Ліпстером. Мені дуже потрібна ця робота. Ніхто не повинен дізнатися, що я з вами говорив.

В Леониній пам’яті залишилися туманні спогади про світ гірників. Підприємство, яке жило сім днів на тиждень. Гірники працювали в холоднечі й грязюці. Закритий світ, де змішувалися різні національності й культури, а конфлікти залагоджували всередині колективу.

— Сержант Ліотта — начальник поліції, але саме я веду це розслідування, — відповіла вона. — Ніщо з того, що ви скажете, не вийде за межі цієї кімнати.

Її співрозмовник боязко кивнув головою і почав говорити:

— Я працюю оператором колісного навантажувача вже близько півтора року. Як і всі, я дізнався, що кілька днів тому неподалік від міста знайшли труп. На роботі про це багато говорять. Усіх шокувало повідомлення про вбивство цієї дівчини.

Він вказав на аркуш перед собою.

— Я бачив ці листівки, розвішані повсюди. Кажуть, що… що це було просто жахливо. Що той, хто це зробив, не жалів її.

— Не дуже приємне видовище, це точно, — відповів Ліотта, поклавши свої важкі передпліччя на стіл. — Отже, що ви хотіли розказати?

Корентен Туркотт аж трохи відхилився назад, так його вразила статура поліцейського.

— Я живу в передостанній хатині блоку 16, який межує зі старою копальнею, що називається «Титан 2». Мій сусід, крайній у блоці — хлопчина з Трой-Рів’єра. Алексіс Ландрі. Уже дев’ять місяців керує екскаватором у копальні. Дивакуватий хлопець, мовчазний, завжди тримається окремо. Штори в його кімнаті практично ніколи не розсуваються. Після роботи я бачу його лише тоді, коли він іде до магазину або займається спортом.

— А яким видом спорту? — раптом зацікавилася Лео­на.

— Пробіжки — за будь-якої погоди. У темну пору він використовує налобний ліхтар. Бігає десь у бік занедбаних родовищ або в Норфері, поблизу озера Рідж. Іноді його не видно годинами. Справжній фанат цієї справи. Чесно кажучи, не знаю, як йому це вдається.

Леона відчула, як її серце прискорено закалатало.

Можливо, це був той самий чоловік, який напередодні кинувся тікати від «Віхоли».

— То чому ви прийшли до нас розказати про нього, мсьє Туркотте?

— Це було в четвер… Близько першої години ночі. Я лежав у ліжку, але не міг заснути. Почув шум біля загального смітника, що стоїть прямо за нашими ­двома халупами — Ландрі та моєю. Я встав, не ­вмикаючи світла, і визирнув крізь штори. Той ненормальний витягував усі мішки зі сміттям, аби запхати свій на самісіньке дно. І це посеред ночі, коли надворі мінус двадцять градусів!

Поліцейська кивнула головою, заохочуючи його розповідати далі. Хвилювання дедалі зростало. Після втечі від неї цей Ландрі, мабуть, запанікував і намагався по­збутися доказів. Ліотта, що сидів праворуч, залишався непорушним і мовчазним, як мегаліт.

— Я подумав, що це ненормально, що цей хлопець точно щось приховує. Тому дочекався, поки він наступного дня пішов на роботу, і побіг шукати те, що він викинув. І знаєте, що я знайшов? Недоїдки і якийсь дешевий порножурнал… Я подумав, що йому просто було дуже соромно. Отож…

— Ви забрали той журнал, — підказала Леона.

Він винувато кивнув.

— Я хотів… Ну, коротше, так, я забрав його. Треба ж чимось займатися вечорами, коли дружини немає поруч, еге ж? Коли я його розгорнув, то зрозумів, що цей Ландрі — повний псих.

— В якому сенсі?

Чоловік нервово засовався на стільці, вочевидь почуваючись некомфортно.

— Він приклеював свою голову до тіл мужиків. Мужиків з величезними пенісами. І так само з жіночими. Наклеїв звідкись вирізані голови на фотки в журналі. Чесно кажучи, у мене аж мурашки по шкірі пробігли.

Сержант відкинувся на спинку стільця, випнувши груди і важко дихаючи.

— Зрозуміло… Усе це цікаво, але ще не робить його вбивцею. Якби ми заарештовували всіх, хто задовольняє свої фантазії за допомогою порножурналів, то не вистачило б місць у в’язницях.

Співробітник IronNorthCompany зустрівся очима з похмурим поглядом поліцейського і ще більше зіщулився.

— Просто… деякі голови він вирізав не з журналів, — пояснив чоловік. — Вони були надруковані на фотопапері, знаєте, як для полароїдних фотографій. Це було щось… особисте. І я знаю, що у Ландрі є полароїд. Коли я це побачив, то вирішив зразу викинути це лайно.

За мить, набравшись хоробрості, він вказав пальцем на листівку:

— Але я певен, що серед облич, вирізаних із таких фотографій, було обличчя цієї жінки.

На краю ґрунтової дороги, що вела до копальні височів моноліт із заліза та каменю заввишки понад десять метрів із табличкою:

Алексіс Ландрі жив у модульному будиночку, одне з вікон якого виходило на стару копальню, вкриту снігом, який не розтане аж до настання весни. Житло було просте, зібране з готових елементів, але нове й функціональне, з облаштованою душовою кабіною, вітальнею, невеликою кухнею і спальнею. На жаль, сміттєвий бак на вулиці був спорожнений, а його вміст пропустили через подрібнювач.

Гірник сидів навпроти Леони з випростаною спиною і невидющим поглядом. Тедді розташувався трохи правіше й стежив за кожним рухом машиніста. Ліотта і один з його підручних, який приїхав на підмогу, ретельно обшукували приміщення — що, з огляду на розміри помешкання, не забрало багато часу. Сержант повернувся зі спальні, тримаючи в руках полароїд, кілька фотографій і стос порножурналів, які він поклав на стіл.

— Це було в шухляді комода. Ми все обшукали, більше нічого особливого не знайшли.

Леона нахилилася над фотографіями. На них були краєвиди околиць: озеро Рідж, ліс, засніжені береги… Потім вона погортала журнали. Майже на кожній сторінці було видно рукотворну роботу Ландрі, але він, очевидно, обмежився тим, що наклеїв своє обличчя на фігури чоловіків і замінив голови деяких дівчат.

— Ви не маєте на це права, — пробурмотів Алексіс. — Це моє особисте життя.

Поліцейська проігнорувала його бурчання і звернулася до Ліотти:

— Більше немає фотографій? Нічого, що стосується Віндиґо?

— Ні, нічого не знайшли. Якщо він щось ховає, то десь в іншому місці. Або встиг позбутися.

Леона дістала з кишені листівку і злегка підштовхнула її в бік робітника, тоді як Тедді потягнувся до журналів і заходився їх переглядати.

— Упізнаєте її? — запитала вона.

Хлопцеві на вигляд близько тридцяти років, і він доволі привабливий, з великими блакитними очима й красивим кучерявим волоссям. Мускулистий, дбав про свою фізичну форму, про що свідчили гантелі та кілька пар кросівок у кутку.

— Як і всі, бачив їх розвішаними на кожному розі.

— Де — на кожному розі?

— У місті. На вікнах продуктових магазинів. У різних місцях на території копальні. Їх важко не помітити.

— То ви стверджуєте, що ніколи не бачили цієї жінки на власні очі в реальному житті?

Він кивнув головою, не розтуляючи губ. Леона вказала на велику куртку з каптуром, що висіла біля ­входу.

— Тоді чому ви втекли позавчора ввечері, після того як побачили листівку на ліхтарному стовпі перед «Віхолою»?

— Я не знаю, про що ви кажете. Того дня я взагалі не був у центрі міста. І не буваю у тому барі.

— Де ви були ввечері чотирнадцятого числа? — допитувала далі поліцейська, схрестивши руки й демонструючи, що це ще далеко не кінець.

Ландрі знадобився час, щоб обміркувати відповідь. Він був спокійний, добре себе контролював.

— Це ж була неділя, правильно? Я працював, була моя зміна. Після роботи вирушив на десятикілометрову пробіжку одним зі своїх маршрутів, навколо старого резервуара для тонкодисперсних відходів. Коли повернувся, зробив кілька підходів на прес, перекусив і ввімкнув телевізор.

— Що показували? — зразу спитав Тедді.

— Не пам’ятаю. Я швидко заснув. Робота важка, не можу довго сидіти ввечері.

— Постарайтеся згадати.

— Здається… фільм «Велика погулянка». Так, точно.

Ліотта метнувся вперед і вдарив обома долонями по столу, його ніс опинився за п’ять сантиметрів від носа гірника.

— Закінчуй уже з цим лайном про «Велику прогулянку», добре? Нам на це начхати. Важливо те, що позавчора посеред ночі ти викинув один із цих порножурналів у смітник. У ньому було наклеєне вирізане обличчя жертви, яке ти сфотографував на свій полароїд! Отже, ти з нею зустрічався, вона тобі усміхалася, сучий сину! І ти її роздер своїми клятими пазурами. Де ти сховав той свій костюм біснуватого?

Леона поклала руку на зап’ясток сержанта, щоб не дати йому перейти межу — хоч він, власне, це вже зробив своїми образливими висловлюваннями. Алексіс Ландрі залишався незворушним, зайнявши оборонну позицію. Він був розумніший, ніж здавався, і добре усвідомлював, що у всіх цих людей немає жодних доказів проти нього.

— Це той ідіот Туркотт вам такого наплів, правильно я розумію? Що ж, я анітрохи не здивований. Цей жалюгідний тип ненавидить мене з того самого дня, як я тут з’явився. Він готовий розповісти що завгодно, аби тільки насолити мені.

— Чого б то йому тебе ненавидіти? — різко сказав Ліотта, випрямляючись і водночас відсторонюючись від Леониного дотику.

— Бо він працював на екскаваторі в кар’єрі «Геркулес», а тепер опинився на виробництві окатишів. Але я не можу нічим йому допомогти. Та він не перестає мене обмовляти. Спитайте у начальства, вам це підтвердять. Він просто хоче, щоб у мене були неприємності, ось і все!

Поліцейська, зітхнувши, відкинулася на спинку стільця, охоплена сумнівами. А якщо це помилка? Щось не сходилося. Чесно кажучи, вона не могла уявити, як Ландрі переодягається у Віндиґо і калічить собак, щоб налякати інну. З якою метою? І все ж вона гналася за добре тренованим чоловіком, який відреагував на листівку і побіг вздовж озера в бік копальні, а не в напрямку резервації.

— Ви дуже ретельно дбаєте про себе…

Ландрі спрямував свої світлі очі на Тедді, який щойно озвався.

— Зволожувальні креми у ванній, гантелі, пробіжки… Ви навіть вищипуєте брови. Це не впадає в око, але якщо придивитися, то можна помітити.

— Так, і що з того? Хіба це заборонено? Хлопці тут здебільшого не стежать за собою. Закладаюся, деякі приймають душ раз на місяць. Я не такий. Здоровий спосіб життя у цій глушині — єдине, що ще відрізняє нас від тварин…

Кримінолог розгорнув журнал на сторінці, де підозрюваний наклеїв своє обличчя.

— Здається, ви хотіли б бути схожим на них. Мабуть, саме в питаннях сексуальних навичок, бо, на мою думку, фізично ви нічим їм не поступаєтеся. У вас привабливе обличчя і непогана фізична форма.

Він помітив, як Ландрі раптово стиснув губи.

— Що ви таке…

— Чого ви соромитеся? Розміру свого статевого органу? Чи страждаєте на передчасну еякуляцію? Бачите голу жінку й зразу влаштовуєте феєрверк? Чому? Надмірна сором’язливість? Брак упевненості? Непросто впоратися з цим в інтимні моменти, чи не так?

Ландрі сердито зиркнув на сержанта.

— Скажіть йому, хай замовкне. Якщо він не припинить, я подам скаргу. Ви не маєте на це права.

— Ну ж бо, вперед, телефонуй адвокату, — відповів Ліотта.

Гірник зціпив зуби. Тедді вів далі:

— Для довершення своєї фантазії ви заміняєте голови жінок іншими. Брюнетки, руді — такі вам не подобаються, як я бачу. Вас цікавлять тільки блакитноокі білявки. Такі, як ви. І як наша жертва… Точно такі, як вона.

Тедді з силою притиснув долоню до листівки, аж стільниця рипнула.

— Ось що я думаю, мсьє Ландрі. Ці знімки Норфервілля та околиць — камуфляж. Ви зняли це вже після того, як усе сталося, просто щоб забити нам баки. Бо скажемо відверто, полароїди не призначені для фотографування пейзажів. І ці журнали ви теж зберегли з тією самою метою: не хотiли здаватися занадто правильним, тож додали собі півтонів: трiшки бiлого, трiшки чорного. Ви розумний, це очевидно. Розумний, але переляканий.

Француз підвівся і підійшов до вікна. Звідти він дивився надвір, спершись руками на підвіконня.

— Ви фотографували жінок, якими хотіли оволодіти. А оскільки ви маєте сексуальну фобію, яка псує вам життя, ці колажі дають можливість створити інший сюжет: нарешті ви той самий жеребець, здатний задовольнити їх.

— Ви божевільний!

— Це ви позавчора тікали, і знаєте що? Це доводить, що ви не вбивця. Якби ви були вбивцею, портрет жерт­ви не викликав би у вас такої реакції. А ви просто злякалися.

Він повернувся до хлопця і знову сів на своє місце.

— Отже так: ви нам зараз усе поясните, бо якщо й далі будете корчити з себе крутого, залишитеся нашим єдиним підозрюваним, і ми за вас візьмемося по-справжньому. Ми все перевернемо догори ногами, викопаємо ваші дрібні й великі провини, подбаємо про те, щоб журнали з вашим обличчям, побачило якомога більше людей. Чутки, які поповзуть невідомо звідки, можуть дуже швидко поширитися у такому маленькому містечку. Гадаю, після цього жити вам буде не дуже затишно.

Алексіс Ландрі нервово ворушив пальцями, як знер­вована дитина. Він довго вагався, пильно вдивляючись у кожну пару очей, спрямованих на нього. Зітхнувши, він нарешті кивнув головою.

— Так, я бачив її. Я був з нею увечері тринадцятого…

Напередодні дня її загибелі. Кримінолог обмінявся поглядом з Леоною, а потім з Ліоттою, що й досі стояв біля столу.

— Де саме?

— У її будиночку в «Блу-Рідж». У нас було побачення.

У Тедді пересохло в горлі. Він намагався говорити впевненим голосом.

— Яке побачення?

— А як ви думаєте? Вона була там, щоб трахнутися. Я ж не буду вам це пояснювати, чи не так?

– Все почалося якось увечері приблизно пів року тому, — розповів Алексіс. — Це сталося біля виходу з продуктового магазину, незадовго до закриття. Усе відбулося дуже швидко. Якийсь хлопець підійшов до мене, тицьнув мені в руку папірець і сказав, мовляв, якщо мене цікавлять дівчата, то є варіант, тільки щоб зберегти таємницю, потрібно виконати інструкції…

Леона знову взяла на себе ініціативу в допиті. Заява гірника, очевидно, неабияк вразила Тедді.

— Ви маєте на увазі повій?

Чоловік дедалі більше нервувався. Ліотта стояв лі­воруч від своєї колеги й уважно слухав.

— Ми не будемо тебе за це карати, — втрутився він. — Не в цьому наша мета, зрозуміло? Нас цікавить те, що ти можеш нам повідомити. І бажано, щоб це була корисна інформація. Так що викладай усе.

— Він казав про дівчат, які не пропонують себе відвідувачам барів. Тихі скромні дівчата. Вони придумували фальшиві причини приїхати в Норфер і цілими днями сиділи в своїх готельних номерах. Я міг провести з кожною з них приємний вечір, і ніхто про це не дізнався б.

Леона глянула на Тедді, який намагався вдавати, що все гаразд. Насправді його думки були в іншому місці. Вона могла уявити, як боляче йому було.

— Ви знаєте, хто той тип, який дав вам папірець?

— Ні. Він точно місцевий, і я його майже не роз­гледів.

— Назвіть нам його ім’я.

— Кажу ж вам, він лише кинув кілька слів і пішов. Чесно, я навіть не можу його описати, індіанці всі схожі між собою. Йому могло бути і тридцять, і сорок, та ще й він був у шапці. Ніколи не вгадаєш, скільки їм років.

Він поглянув мигцем на Леону, яка не зводила з нього очей.

— Що було написано на аркуші?

— Що треба створити обліковий запис у соцмережі Topfans і підписатися на профіль @norferjoy. Після того як запит схвалили, на сторінці з’явився список дівчат, доступних у Норфері. Серед них було кілька білих, але здебільшого — індіанки.

— І це давало право доступу до чого? До фотографій?

— Так, базова інформація з коротким описом, віком, виглядом… А далі достатньо було відправити повідомлення одному чувакові, вказавши дівчину, яку вибрав. Я думаю, він був організатором усього цього. Він зв’язувався зі мною, призначав день, час і місце зустрічі…

— Інтернет з’явився лише шість років тому, але ці виродки швидко пристосувалися до нових технологій, — буркнув Ліотта. — То жертва, Морґана Шаффран, була в списку?

— Вона з’явилася там десять днів тому.

Тедді підвівся з-за столу і притулився до стіни біля вікна. Його дочка не могла бути проституткою, це просто безглуздо. Ні, звичайно ж, ні! Вона проводила розслідування, розшукувала цих молодих жінок. Можливо, ця соцмережа виявилася єдиною зачіпкою, яку їй вдалося знайти, тому вона проникла в неї, з усіма наслідками, як це зробила б справжня поліцейська. МорґанаДойл.

— Покажіть нам, — насилу вимовив він.

Чоловік похитав головою.

— Не можу. Я видалив свій обліковий запис, коли дізнався, що…

— Створіть новий, — перебила Леона, — і повторіть увесь той процес перед нами.

Він покірно взяв свій телефон і поклав його перед собою, щоб усі бачили. Зайшов на сайт. Відразу його попросили ввести номер банківської картки.

— Це специфіка Topfans, щоб відстежувати людей, обов’язково потрібно ввести дані своєї картки, — пояснив Ландрі. — Але з рахунку списуються кошти тільки за платний контент. Фотографії, відео…

Він ввів необхідну інформацію, отримав підтверджу­вальний лист і зміг перейти на головну сторінку. Як і в будь-якій соціальній мережі, алгоритм запропонував йому профілі, звичайно ж, жіночі: співачка, танцівниця, дівчата з яскравим макіяжем, в лаконічному вбранні, які запрошували відвідувачів підписатися на їхні акаунти. Ідеальні жертви для всіх видів хижаків, яким залишалося тільки вибрати собі здобич. Ландрі ввів «@ norferjoy» у пошуковий рядок. І отримав відповідь: «Не знайдено результатів».

— Більше не працює. Список із фотографіями зник.

— Вони все знищили, — зітхнула Леона, повернувшись до Тедді.

— Користувач, із яким ви зв’язувалися, щоб забронювати дівчину, — знайдіть його, — наказав той, відмовляючись здаватися.

Коли Алексіс набрав «@lynx», серце Тедді защеміло. Той, хто, імовірно, вбив його дитину, був членом цієї мережі. Але знову все було марно. Профіль більше не існував. Все було знищено. Або переміщено в інше місце. Зникло в лабіринтах інтернету.

— Ви коли-небудь бачили цього Лінкса? — запитав француз.

— Ніколи, — відповів Ландрі. — Я двічі користувався їхніми послугами і ніколи нікого не бачив — крім жінок, звичайно. Перший раз це було приблизно півтора місяця тому. А другий…

— Теж у «Блу-Рідж»?

— Так.

— А як ви платили дівчині?

— Платилося їм не напряму. Напередодні зустрічі треба було залишити готівку в місці, яке Лінкс вказував у приватному повідомленні. Я клав конверти в поштові скриньки покинутих будинків на околицях міста.

Обережні, організовані. Невловимі, мов примари. Ці мережі, що поширювалися всюди, були справжньою напастю, адже вони були мобільними й анонімними. Тедді повернувся до розмови:

— Ви зустрілися з жертвою напередодні її загибелі у будиночку, який вона винаймала. Як пройшла ваша зустріч? Про що вона з вами говорила? Може, вона чогось боялася?

Робітник знизав плечима:

— Вона була звичайна, нормальна. Що тут сказати? Ну, хіба питала про цього Лінкса, показувала фотографії дівчат. Але я нічого про них не знаю, я не з тих, хто багато розпитує.

Він зробив паузу, а потім глибоко зітхнув.

— Послухайте, я з нею не спав, розумієте? Я… Мені просто потрібно було… подивитися на неї, сфотографувати. Я пробув там близько двох годин, а потім пішов. Після цього я її більше не бачив, тільки… потім на листівках.

Він опустив очі, затиснувши руки між ногами. У будиночку запала тиша. Леона підвелася і надягла куртку. Ще було багато незрозумілих моментів, які треба прояснити.

— Ви підете з нами, мсьє Ландрі, щоб ми все зафіксували. Покажете нам ті поштові скриньки, куди поклали гроші. Ми вас трохи затримаємо, тож повідомте про це кому треба. Сьогодні ви на роботу більше не повернетеся.

Робітник без заперечень послухався. Тедді підвівся, відчуваючи, ніби в його голові розкидані шматочки головоломки. Тепер не було жодних сумнівів: Морґана шукала зниклих із Монреаля і була готова на все, щоб їх знайти. Якщо Лінкс вважав, що добре сховався у своїй норі, то він помилявся. Тедді більше не дозволить йому вислизнути. Навіть якщо доведеться про­вести решту життя в цьому пеклі.

Оскільки Патрік не міг заснути, він виїхав о першій годині ночі й проїхав одинадцять годин, подолавши дев’ятсот кілометрів, що відділяли Монреаль від Септ-Іля. На щастя, дорога була сприятливою. Вона пролягала вздовж північного берега річки Святого Лаврентія, і поблизу Тадуссака він навіть зміг побачити білосніжних білуг, які мирно плавали вздовж берега.

Патрік тільки один раз у житті бував на території резервації корінних народів — у Пессаміті, де розслідував убивство. Різниця полягала в тому, що територія інну в Уашаті була повністю ізольована, обмежена з одного боку річкою, а з іншого — оточена двадцятьма п’ятьма тисячами жителів Септ-Іля. Наскільки поліцейському було відомо, індіанці й білі в цьому місті досить добре вживалися, принаймні на словах. Корінні жителі отримували контракти на вивезення сміття, працювали на рибальських суднах і заводах з переробки морепродуктів, а також керували знаменитим потягом Tshiuetin, що курсував до Норфервілля.

В’їжджаючи на територію резервації довгою і широкою алеєю Квін, він ледь помітив перекошений зелений дорожній знак, встромлений між двома будівлями. На ньому було написано просто: «МЕЖА РЕЗЕРВАЦІЇ ­УАШАТ». У цьому місці не було нічого принадного, зведене якось дивакувато, ніби гігантська рука розкинула на піщано-лісистому березі річки асфальтову сітку вулиць, а тоді розклала між ялинами кольорові кубики — то за планом, то навмання. Мабуть, просто тому, що місця було вдосталь.

Лейтенант не належав до людей, які постійно бунтують чи борються за щось, але його засмучувало, що ці люди, які століттями жили серед природи, зрештою опинилися у загороді, як тварини. Усе заради того, щоб можна було будувати дамби, вирубувати ліси й видобувати корисні копалини. Мабуть, це і називається прогресом… Тим часом ні для кого не було таємницею, що вже багато років серед корінних народів панувала справжня епідемія самогубств, і Уашат не був винятком.

Навігатор привів його на вулицю Шапатеш, до стежки, в кінці якої стояла маленька жовта хатина тієї жінки, до якої він приїхав. Кущі росли всюди, навіть уздовж стін і під бетонними сходами ганку. За будинком було видно річку Святого Лаврентія і гігантські кораблі вантажопідйомністю двісті тисяч тонн, наповнені залізними окатишами з Норфервілля, які прямували до Китаю та Японії.

Поліцейський поправив вузол на своїй бежевій краватці, накинув куртку і вийшов. Жозіан Гілл відчинила тільки тому, що він дуже наполягав. Вона була явно напідпитку, а тому стояла прямо в дверях, прикриваючи очі долонею, ніби її сліпило полуденне сонце.

— Чого ви хочете?

— Поговорити про вашу дочку.

На її змученому обличчі, яке випромінювало щось дике, суворе, мабуть, через чорні брови, що спускалися до перенісся, промайнув блиск. Після того як він назвався, вона дозволила йому зайти й перепросила за безлад у будинку. Одним рухом змела порожні бляшан­ки з-під пива, які полетіли в сміттєвий кошик, і зосередилася на візитері. У Патріка склалося враження, що вона чекала хороших новин, тому він вирішив бути відвертим.

— Я тут, бо Морґану Шаффран, яку ви, мабуть, знає­те, убили. Її тіло знайшли в Норфервіллі.

У такі моменти він ненавидів свою роботу. Справжній птах-провісник лиха. Раптом він побачив на сірому обличчі Жозіан Гілл глибоку прірву. Порожнечу. Вона як автомат попрямувала до холодильника, відкрила пиво й так і залишилася там, відпиваючи і поглядаю­чи на річку через вікно, як це зробив би поет, шукаючи натхнення. Поліцейський підійшов і став на порозі кімнати.

— Ви підтримували з нею контакт. Ви спілкувалися з нею, бо вона шукала зниклих молодих жінок з корінного населення. Розкажіть мені про це, будь ласка. Ви непокоїлися за свою дочку?

Патрік на мить подумав, що вона його не почула. Вона спокійно допила пиво. А потім нарешті поглянула на нього.

— Анжелуні не було ще й п’ятнадцяти, коли вона вже втекла від нас, від мене і мого чоловіка. Ми не знали, що робити, як її повернути, і це було так важко… Жан на кілька тижнів відпливав на кораблі ловити крабів, він її не виховував. Вона перестала ходити до школи, почала водитися з поганими хлопцями, курити гашиш. Іноді вона не ночувала вдома, я не бачила її цілими днями. Але вона завжди поверталася…

Тримаючи в руці блокнот, Патрік записав «Анжелуна Гілл». Господиня покопирсалася в шухляді і простягнула фотографію. Її дочка мала такий самий профіль, як і інші зниклі. Красива струнка молода жінка, яка вміла усміхатися в об’єктив.

— Коли їй виповнилося вісімнадцять, вона спакувала сумку. Сказала, що хоче деякий час пожити у подруги з іншої резервації, Маліотенам, за двадцять кілометрів звідси. Ви знаєте Маліотенам?

— Знаю, що така існує.

— Її подругу звали Келлі. Келлі Маккензі. Вона сказала, що моя дочка ніколи до неї не приїздила і навіть не планувала їхати. Відтоді Анжелуна не з’являлася…

— Коли це було?

— Десь у середині вересня.

— То Анжелуна вам збрехала.

Вона знову взяла фотографію і довго її розглядала.

— Це не перший випадок, коли одна з наших дівчат покидає резервацію і ми її більше не бачимо. Анжелуна про це казала. Вона казала, що поїде до Монреаля, знайде там роботу, матиме гарне життя і вирветься з бідності… Не можна дорікати молодим людям за мрії.

Патрік лише кивнув головою. Він бачив, якою була її мрія…

— Не знаю, чому вона мені збрехала, але… вона не поїхала б просто так, не залишивши жодної звістки, не відповідаючи на дзвінки. Коли намагаєшся додзвонитися, одразу потрапляєш на голосову пошту. Це ненормально. До того ж у її кімнаті залишилися речі, які були їй дуже потрібні. Чому вона їх не забрала, якщо не збиралася повернутися?

— Що ви робили?

— Передусім я обійшла її знайомих, принаймні тих, яких знала. Одна з її подруг зрештою зізналася мені, що кілька місяців Анжелуна збирала гроші, щоб поїхати до Монреаля. Мене шокувало, що вона робила це таємно.

— Звідки бралися гроші?

— За фотографії, які вона нібито продавала в інтернеті… Доволі відверті, їх купують різні збоченці, щоб подивитися на молодих дівчат.

Вона опустила очі. Незважаючи на сором, додала:

— Подруга, на жаль, більше нічого не знала… Вона попереджала Анжелуну, що це може бути небезпечно, що за екранами неодмінно сидять якісь сумнівні типи. Я звернулася до поліції. Вони прийняли заяву, але нічого не змінилося. З їхнього погляду моя дочка була повнолітньою і хотіла покинути резервацію, як і багато інших… Я не знаю, що робити, я розгублена. Але повторюю: моя дочка ніколи не покинула б мене, не попрощавшись.

— Я розумію.

На віях Жозіан Гілл застигли сльози. Патрік легко уявляв собі біль цієї матері. Її провину за те, що не змогла захистити свою дитину. Її безсилля. Не було нічого гіршого за безслідне зникнення. Будь-які спроби оплакувати втрату ставали неможливими. Він запитав у неї ім’я та адресу подруги, яка могла дати інформацію, а потім поцікавився:

— Ви шукали її далі?

— Так, я пішла до центру охорони здоров’я та соціальних послуг у Септ-Ілі. Мені порадили звернутися до різних асоціацій або притулків у Монреалі, перевірити, чи вона, бува, не опинилася там. Саме тоді я натрапила на Морґанину сторінку, побачила фотографії цих бідолашних дівчат. Одна з них була дуже схожа на Анжелуну. Та сама усмішка, ті самі очі… Коли я зв’язалася з Морґаною і пояснила їй свою ситуацію, вона одразу поставилася до мене серйозно. У січні вона навіть приїхала до мене з купою листівок, на яких був вказаний її номер телефону. Ми розвісили їх усюди, навіть в іншій резервації, в Маліотенамі. Вона всіх розпитувала. Була наче… одержима. Морґана була неймовірною людиною, справді хотіла допомогти. Бачили б ви, що вона для мене робила… Я дуже засмучена через те, що з нею сталося. Це жахливо.

Повисла гнітюча тиша. Патрік наважився її порушити лише за кілька довгих секунд.

— І всі ці пошуки вивели Морґану на якийсь слід? — запитав він.

— Здається, так, але мені вона нічого не сказала. Вона не була впевнена, не хотіла давати мені марних надій. Пообіцяла, що зв’яжеться зі мною, тільки-но ді­знається щось нове. А тепер ви кажете, що вона загинула в Норфервіллі… — вона подивилася йому просто у вічі. — Це не може бути випадковістю.

У кінці вулиці, де посеред зарослого чагарниками саду стояли порожні будинки, висіла старенька поштова скринька. Вона замикалася простим шматочком дроту, тож поліцейські без зусиль відчинили її вранці. Звісно, вони не знайшли в ній нічого, як і в покинутому будинку, який обшукали.

Саме туди Алексіс Ландрі прийшов, щоб залишити триста канадських доларів. Наступного дня, ввечері тринадцятого числа, він зустрівся з Морґаною у її будиночку, сфотографував її, щоб вдовольнити свої фантазії. Через двадцять чотири години Лінкс викликав молоду жінку в халупу на Західній вулиці. І вбив її.

Тедді рушив у бік центру міста. Двоє співробітників поліції завершували патрулювання, опитуючи місцевих жителів, чи не помічали вони підозрілих осіб у цьому районі: автомобілі, що безцільно кружляли, незвичні пересування… Інші співробітники, серед яких був і сам Ліотта, кілька разів навідувались до резервації. Вони розшукували Лінкса, приводили до відділку чоловіків, які були відомі поліції, і показували їх Алексісу Ландрі з надією, що співробітник IronNorthCompany згадає обличчя, яке мигцем побачив біля продуктового магазину. Кримінолог спостерігав за жорстокістю, яку проявили сержант і його помічник щодо одного з допитаних — представника так званих «брудних банд». Удари по голові, образи, погрози… Він був переконаний, що одного дня все це закінчиться кривавим повстанням.

Тедді вийшов на центральну вулицю, де вже опускали ролети на вітринах. Дивлячись, як всі зачинялися, Тедді подумав, що буря, про яку говорив Ліотта і яка мала початися через кілька годин, не обіцяє нічого хорошого. Прискоривши крок, він знову поринув у свої думки. Подумав про дочку, яка примудрилася долучитися до мережі проституції 2.0. У пошуках відповідей Морґана, можливо, поставила занадто багато запитань Ландрі або іншим клієнтам і викликала підозри Лінкса. Той побачив у ній небезпеку, настільки велику, що вирішив її усунути, і водночас спробував зміцнити страх інну перед приходом Віндиґо. Два в одному. У будинку жахів цей покидьок, мабуть, змусив її розповісти все, що вона знала, а потім убив її і викинув тіло в лісі.

Француз підійшов до ресторану, побачив там Леону, яка опитувала адміністратора, і попрямував далі. Праворуч від нього над озером Рідж пролітав гідроплан. Світло мерехтіло. Сонце, яке ще пробивалося крізь хмари, що їх ставало дедалі більше, осявало замерзлу гладь пурпурними відтінками. Люди навіть повиходили, щоб увічнити цю мить, і спускалися на берег помилуватися цим незбагненним дивовижним видовищем, яке можна було побачити лише в цих високих широтах.

Повернувшись до свого будиночка, він заварив чорний чай. На своїй дошці дописав ім’я: «Анжелуна Гілл». Він приклеїв фотографію, яку роздрукував у поліцейському відділку, надіслану на початку дня колегою Лео­ни з Септ-Іля. Молода жінка мала очевидні спільні ри­си з іншими: корінна жителька, вродлива, струнка. Ще одне зникнення, яке не хвилювало абсолютно нікого, крім матері. Та ще, з огляду на обставини, Морґани.

Тедді сів за стіл і увійшов в обліковий запис, який вони щойно створили на Topfans. Анжелуна заробила гроші, викладаючи свої фотографії в цій соціальній мережі. Одному з офіцерів Ліотти вдалося знайти її профіль, адже ім’я було не надто поширеним, а псевдонім виявився схожим: @ange_lune. У відкритому секторі вона поділилася кількома провокаційними знімками. На них вона була напівоголена у своїй кімнаті, з роззявленим ротом. Далі — дівчина на березі річки, її мокрий одяг підкреслював форми. Проте особисті публікації та список друзів були закриті. Щоб їх переглянути, потрібно було надіслати запит, якого вона, очевидно, вже не могла підтвердити.

Оскільки попередні пошуки в поліцейському відділку не дали результатів, Тедді вирішив серйозно зайнятися пошуком Морґаниної сторінки. Він вводив різні комбінації з ім’ям «Морґана Дойл». Безрезультатно намагався ще пів години. Його дочка могла вибрати будь-який нікнейм. Те саме, що шукати голку в копиці сіна… Тож він повернувся на сторінку Анжелуни. Дівчина зареєструвалася на сайті торік у червні. Під своєю фотографією вона вказала місце проживання «округ Септ-Рів’єр». Досить розпливчасто, щоб її не можна було знайти, але достатньо точно, щоб зрозуміти, в якому куточку світу вона живе. Можливо, саме так вона привернула увагу Лінкса та його можливих спільників? Могли її запросити віртуально або реально в її резервації, щоб вона приїхала сюди, в Норфервілль — заробити більше грошей і якомога швидше? Так легко було піддатися на красиві слова тих, що обіцяли золоті гори й у такий спосіб обманювали юних дівчат… Але чому вона потім не повернулася до матері? Можливо, ця мережа була лише верхівкою айсберга?

У кримінолога лишалося ще надто багато запитань, щоб він міг розгледіти якусь закономірність. Він навіть не був певен, що між дівчатами з Монреаля та Анджелуною Гілл існує якийсь зв’язок. Адже відстань становила дев’ятсот кілометрів і кілька років. Жанель, Міріам, Сакарі та Катя були корінними жительками, які приїхали з різних куточків Канади й загубилися у місті, яке було для них занадто велике. Якщо вони й справді стали жертвами маніяка, то контакт мав відбутися на вулиці, поблизу площі Джона Кебота. На його думку, інтернет до цього не мав жодного стосунку.

На дерев’яну підлогу падали останні промені сонця. На мить у кімнаті запанувала атмосфера затишку, якої Тедді вже давно не відчував. І ця божественна тиша ніби виринула з глибин всесвіту… Ніколи раніше вираз «затишшя перед бурею» не здавався йому таким доречним. Він надягнув шапку і вийшов надвір, незважаючи на мінус вісімнадцять градусів. Цього разу він не збирався повільно помирати, а хотів причаститися до природи, яка так багато могла йому дати. Він спустився до берега. Так далеко від свого ліонського офісу й усіх місць світу, де він коли-небудь бував! І все ж він був так близько. Так близько до себе. До простих життєвих цінностей. Можливо, саме таким і було тут повсякденне життя. Пошук абсолюту в гіпнотичному шепоті Далекої Півночі. Він так шкодував, що Морґана більше не могла розділити з ним такого щастя.

За кілька метрів від нього на замерзлу поверхню озера наважився вийти якийсь перехожий, тримаючи в руці мобільний телефон з увімкненою камерою. Чоловік присів і почав знімати. Тедді примружився. Він помітив тварину з кудлатою шерстю і маленьким гострим носиком кольору кави з молоком, яка пробиралася між кучугурами снігу. Можливо, це був песець. Якщо ти вмієш бачити, життя навколо тебе всюди. Тедді подумав, що це могло б бути гарним іннуським прислів’ям. І в цей момент він раптом відчув, як у його голові спалахнула іскра. Спостерігаючи за тим, як тварина рухає­ться по снігу, зайнята вистежуванням своєї здобичі, він дещо помітив.

Він мало не перечепився, забігаючи до свого будиночка. Скинувши рукавички, схопив фотографію з дивними слідами Віндиґо, виявленими поблизу четвертого собаки. Можливо, він щойно розгадав таємницю того, хто залишив ці сліди. Надзвичайно просту таємницю.

Це була помилка злочинця.

Леона закінчила розмову з Ектором Ліоттою і прямувала до свого будиночка, коли її зупинив Тедді. Він помахав їй рукою зі свого порога й щойно вона підійшла, тицьнув їй у руки фотографію.

— Ми повинні піти до Армана Панашу і дізнатися, хто знайшов четвертого собаку, біля якого були сліди Віндиґо.

Поліцейська подивилася на нього, насупивши брови. З шапкою і рукавичками він був явно готовий вирушати. А вона хотіла відпочити. День видався довгий.

— Навіщо?

— Я поясню по дорозі. Поїздка до резервації і назад забере всього п’ять хвилин, і я волів би поговорити з ним особисто. Думаю, у вас же є його адреса.

Леона завагалася на кілька секунд, а потім кивнула головою.

— Добре.

Вони мовчки дійшли до машини, а потім, коли всілися у затишному салоні, лейтенант Рок завела двигун, увімкнула фари і рушила.

— Отже, я вас уважно слухаю, — сказала вона.

— Насамперед, чи вдалося вам отримати список клієнтів «Блу-Рідж»?

— Так, ми вже звірилися з Ектором Ліоттою. Анжелуни в списку немає. Я також перевірила інших дівчат з Монреаля про всяк випадок. І знову ж таки — жодних результатів.

— Можливо, вони прикривалися іншими іменами, як і Морґана. Це додаткова обережність, щоб заплутати сліди.

— Я так і подумала. Зателефонувала своєму колезі, попросила його переглянути журнал реєстрації Tshiue­tin, що відправляється з Септ-Іля. Він іще там, опитує знайомих Анжелуни в резервації. Якщо ці жінки приїхали сюди, то вони мали вказати свої справжні імена, оскільки перед посадкою на потяг перевіряють документи.

— Хороша ідея. А що каже власник про історію з цією мережею? Напевне, він заперечує, що взагалі щось про неї знає?

— Він каже, що поважає приватне життя своїх клієнтів, і всяку таку фігню. На його захист можна сказати, що автоматизована система, яка забезпечує доступ до будиночків, справді може допомогти пожильцеві стати абсолютно невидимим, якщо він того бажає… Все працює на самообслуговуванні, і організаторам цієї мережі, звісно, було про це відомо… Коротко кажучи, можливо, він і справді нічого не помічав.

Вона зітхнула.

— Чесно кажучи, Тедді, я розгублена. Мені здається, що тут усе корумповане, наскрізь прогниле. Норфервілль схожий на мафію. Ліотта тримає місто в руках. Воно має процвітати, магазини повинні працювати і приносити гроші. Дівчата приїжджають сюди займатися проституцією, зупиняються у його брата. Гірники витрачають свої гроші в барах і вживають наркотики. Нічого нормального, але так було завжди. Це їхня територія, розумієте? Їхня територія, і ми тут небажані.

— Здається, я це вже зрозумів.

Леона міцніше стиснула кермо і намагалася стримати гнів.

— Гаразд, а тепер розкажіть мені, що сталося з вами?

— Пригадуєте, що нам сказав Панашу, коли ми зайшли до його хатини? Саме після знахідки четвертого собаки в резервації почали поширюватися чутки. Вони вже знайшли три понівечені трупи на узбіччі дороги Вуд, але, очевидно, цього було недостатньо, аби вселити справжній страх у спільноту…

— Так, я це пам’ятаю.

— Поставте себе на місце того, хто вдає Віндиґо. Він бачить, що люди не роблять висновків, що, незважаючи на його зусилля, все не йде так, як він розраховував. То що він робить?

— Не знаю… Вирішує перейти на вищий рівень. Залишає матеріальний слід цього чудовиська.

Проїхавши п’ятсот метрів по Атлантичній вулиці, Леона повернула на вулицю Затемнення. Гігантська монета в один долар зблиснула у світлі фар.

— Саме так, — підтвердив Тедді. — У нього немає вибору, він мусить матеріалізувати невидиме. Місцеві жителі мають бути переконані, що Віндиґо наближається до резервації. А єдиний спосіб це зробити — залишити ці страшні сліди на снігу. Я уважно роздивлявся фотографії, які нам надіслав Панашу, але не міг зрозуміти, як це можливо зробити. Як залишити такі сліди на такому товстому і, головне, незайманому снігу, не залишивши поблизу своїх власних слідів? Спостерігаючи за постояльцем «Блу-Рідж», який товкся біля озера і знімав пейзаж, я, здається, знайшов єдине можливе пояснення. Найбільш очевидне.

Заінтригована поліцейська поглянула на нього з-під лоба.

— Я досі не розумію.

— Оскільки неможливо підробити сліди Віндиґо, не залишивши після себе доказів шахрайства, слід подбати про те, щоб зранку наступного дня першим прибути на місце події. Він злазить зі свого снігохода й береться фотографувати. Заодно ховає вчорашні сліди під свіжими, що залишаються на пухкому снігу. Потім телефонує комусь: щойно натрапив на новий труп. Тільки цього разу — є дещо іще. Дещо фантастичне…

Леона відчула поколювання внизу живота. Сцену, яку він описував, було легко уявити. І, чесно кажучи, вона була цілком логічною. Можливо, Тедді знайшов ахіллесову п’яту вбивці.

Невдовзі вони дісталися місця призначення. Щойно двигун затих, вони поспішили до маленького будиночка, на даху якого, як і на всіх інших, була встановлена велика супутникова антена. Старий індіанець встановив у своєму занедбаному саду великий білий плакат, на якому французькою та мовою інну було написано:

Зупинившись біля дороги до озера, Леона з Тедді спостерігали за оселею Флорана Каштена. Останній будинок із цього боку резервації, найзахідніший. За ним простягався великий ялиновий ліс, що тягнувся до Атлантичної вулиці. У будинку горіло світло. За кілька хвилин позаду їхнього автомобіля зупинився легковик. Офіцер Манжматен вимкнув фари і вийшов з машини разом з офіцером Мійо. Леона з Тедді теж вийшли з пікапа.

— У чому річ? — запитав Манжматен, надягаючи на лису голову шапку.

— Мені потрібна ваша допомога. Ми збираємося провести допит потенційного підозрюваного. Можливо, навіть заарештувати його. Якщо його не виявиться на місці, проведемо обшук. Шукаємо все, що може нагадувати про Віндиґо: кігті, маски, костюм і тому подібне…

— Хто це?

— Флоран Каштен. Він може бути небезпечним, тож не втрачайте пильності.

— Син вождя інну? Ви думаєте, що… це може бути він?

Вона коротко пояснила йому їхнє міркування, а потім попрямувала до будинку. На порозі вона попросила кримінолога залишитися позаду і постукала у двері, тримаючи руку в кишені куртки, готова витягнути зброю. Двері їм відчинила жінка років тридцяти, вона укладала волосся. До її стегна притискалася маленька каштанова голівка, яка стискала в руках іграшку і дивилася на них великими допитливими очима. Тедді відчув, як у ньому спалахнула ненависть: той, хто, найімовірніше, викрав його дочку, мав сім’ю.

— Нам треба поговорити з Флораном, — сказала Лео­на.

Показавши свій значок, вона поглянула в бік вітальні. У центрі кімнати стояв чоловік.

— Його немає. Що вам потрібно?

Не дивно, що його тон був різким. Однак поліцей­ська рішуче увійшла до передпокою, а Манжматен зачинив за ними двері. Будинок був схожий на ті, які вона вже відвідувала: старовинний, сповнений запахів жирної їжі, сушеної риби та дубленої шкіри. Чоловік підійшов до них, тримаючись насторожено. Йому було, мабуть, під сорок, у чорній футболці, лисий, з піднятими бровами над вузькими очима.

— Які проблеми, офіцери? — випалив він.

— Хто ви? — запитала Леона, не відповідаючи на запитання.

— Марк Мешкену. Друг Флорана.

— Де він?

— На гідроелектростанції, — відповіла жінка. — Він повернеться не раніше, ніж через чотири дні.

Вона підняла свого приблизно дворічного сина і притиснула до себе, ніби захищаючи. Лейтенант подивилася на диван. Одяг на подушках, напівроздягнений чоловік, дві склянки з алкоголем на столі. Не потрібно бути генієм, щоб скласти картину. Коли кота немає вдома, миші витанцьовують.

— Я веду розслідування вбивства Морґани Шаф­фран, — пояснила Леона. — Ми хотіли б поставити вам кілька запитань. Про Флорана. Тим часом мої колеги оглянуть інші кімнати.

У вузьких очах господині виразно проглядалося занепокоєння. Її коханець умить підхопився, наче змія.

— Ви не маєте права так робити.

— З огляду на характер злочину, який ми розслідуємо, ми маємо всі права, — сухо відповіла поліцейська.

Жінка посадила свого сина в маленькому дитячому куточку ручної роботи, де підлога була вистелена шкурами, — у дальньому кінці вітальні. Флоран Каштен, здавалося, поклонявся північним оленям. На стінах висіли красиві фотографії табунів і окремих тварин, поруч із черевиками та мокасинами, виготовленими з хутра та шкіри цих тварин. Леона знала, з якою повагою корінні жителі ставилися до цих великих ссавців, які давали їм їжу, одяг та інструменти, необхідні для виживання. Вона помітила, що Тедді уважно ­розглядав кожну деталь довкола, особливо портрет чоловіка, якого він шукав: Каштен мав очі чорні, як ніч, довге волосся, зібране у хвіст, і худорляву, але міцну статуру. Вочевидь, він був запеклим мисливцем.

— Ви націлились на iнну, так? — буркнув Марк Мешкену. — Адже для вас це неодмінно хтось із нас скоїв цей страшний злочин, так? У будь-якому разі, сподіваюся, ви все ж не вірите, що Флоран може мати якийсь стосунок до того, що сталося. Він мій найкращий друг, він ніколи не зміг би зробити такого.

— Ми допитуємо всіх, хто знаходив останки собак уздовж стежки Вуд, і правда в тому, що це інну, — пояснила Леона. — Ви ж знаєте про це, мабуть?

Це запитання було адресоване Мірей Каштен. Якусь мить вона стежила поглядом за Манжматеном, який зник в іншій кімнаті.

— Звичайно, знаю, — прошепотіла вона.

— Ваш чоловік знайшов труп собаки двадцять сьомого грудня, у вівторок вранці, за словами Армана Панашу. За яких обставин?

— Він їхав на риболовлю.

— Посеред тижня?

— У вільний час він частенько їздить на риболовлю або на полювання. У будні, у вихідні — це залежить від його графіку роботи на електростанції. Зазвичай він працює десять днів, потім сім днів удома. Це не завжди легко, але так триває вже багато років.

Леона була знайома з поганою репутацією гідро­електростанції. Дуже важкі умови праці, та ще й відрізана від усього світу. Розташована всього за шістдесят кілометрів від Норфервілля, у провінції Лабрадор, але дістатися до цього загубленого в дикій природі місця було складно, і більшість співробітників були змушені постійно перебувати на чергуванні, щоб у разі потреби виїхати на виклик у будь-який час, навіть посеред ночі. Станція була критично важливою, оскільки забезпечувала електроенергією все місто, а також особливо енергомісткі гірничі об’єкти.

— Флоран був у Норфері чотирнадцятого числа? — запитала Леона.

— Так, ми були тут, коли дізналися про… про цю жахливу подію. Тільки-но П’єр Сюї того ранку повернувся, усі почали дзвонити одне одному.

— Не минуло й години, як усі вже були в курсі, — підтвердив Марк Мешкену.

— Як ваш чоловік сприйняв цю новину, мадам Каш­тен? — запитав Тедді.

— А ви як думаєте? Він був вражений. Ми одразу по­в’язали це з трупами собак. Це було жахливо. Флоран вирушив дізнатися більше. Коли повернувся, він був у розпачі.

— Що це означає?

— Його руки тремтіли, він не міг говорити. Він дізнався, що… що жінку розпотрошили, як і тварин. У резервації говорили, що воно наближається і що воно тепер нападатиме на громаду.

— Ви маєте на увазі Віндиґо?

Те, як власниця будинку стиснула губи, стало відповіддю. Вона була налякана. Марк Мешкену погладив її по плечу, щоб заспокоїти. Цієї миті з’явився офіцер Мійо і похитав головою. Потім він пішов у кухню і заходився відчиняти шафи.

— Нам треба знати, де був Флоран напередодні знай­дення трупа, ввечері, — сказала Леона.

Цього разу обличчя Мірей Каштен спотворилося від гніву.

— Що це означає? Ви обшукуєте всі кімнати, перевертаєте наші речі, ви не дотримуєтеся ніяких правил! Що ви взагалі шукаєте? Мій чоловік не злочинець.

— Будь ласка, мадам Каштен. Просто дайте відповідь на запитання.

— Він був зі мною! А де, на вашу думку, він міг бути?

Відповідь пролунала миттєво. Жінка грізно дивила­ся на всіх присутніх. Леона спробувала заспокоїти її жестом руки.

— Ви в цьому впевнені?

— Вона вам сказала, — роздратовано відповів Меш­кену.

Було очевидно, що так нічого не вийде: Мірей зробить усе, щоб захистити свого чоловіка.

— Які стосунки у Флорана з батьком? — запитав Тедді.

Жінка здивувалася різкій зміні теми. Француз уважно стежив за кожним її рухом. Ця жінка здавалася йому цілком безпосередньою. А чоловік повернувся на диван, підніс келих до вуст і краєм ока спостерігав за ними.

— З батьком? У них усе складно.

— У якому сенсі складно?

— Вони багато років не розмовляють між собою. Антуан прагнув, щоб його син, як і він, цікавився політикою, оскільки вважає, що це єдиний спосіб донести голос корінних народів і захистити їхню територію. Але Флоран терпіти цього не може. Він людина дії, мандрівник, здатний пройти сотні кілометрів.

— А його батько не може змиритися з його товаришами, — додав Марк Мешкену. Я працюю бригадиром на шахті. Мій брат обіймає високу посаду в IronNorthCompany і виступає серйозним кандидатом на місце вождя.

— Ремі Мешкену.

— Бачу, ви добре поінформовані. Тож, припускаю, ви також знаєте про гірничий проєкт поблизу озера Вуд. Антуан вважає, що його син зраджує батька, дружачи зі мною. Але ж не можна зректися давньої дружби через розбіжності в поглядах. Ми з Флораном знає­мося змалку!

Тедді повільно кивнув головою, на знак того, що він все зрозумів. Мотиви Флорана Каштена тепер стали йому очевидними: вселити людям страх перед Віндиґо, щоб ті проголосували проти шахти, а отже, за Антуана Каштена. Знехтуваний, він хотів спокутувати свою провину перед батьком, допомігши йому виграти на наступних виборах. Навіть якщо він, можливо, ніколи не зізнається батькові, що зробив для нього, він насолоджуватиметься глибоко в душі відчуттям власного внеску, усвідомленням того, що нарешті став гідним свого батька. Це наче таємна перемога.

— Якщо ваш чоловік часто буває в лісі, то, мабуть, у нього там є якась хатина для відпочинку? — запитав він у Мірей Каштен.

— Поки що ні. Він планує побудувати її наступного літа. Це спадщина, яку він хоче залишити Майкану. Щоб той завжди мав контакт із природою. Це важливо.

Тедді показав на фотографії, що висіли на стінах.

— У такому разі, де його рушниця? Його спорядження для полювання та риболовлі? Мені здається, він також виготовляє різні предмети. Де він зберігає всі ці інструменти, які ми бачимо на фотографіях?

Мірей Каштен на кілька секунд завагалася.

— Відповідайте, мадам Каштен, — наполягала Леона.

— У нього є комірчина за будинком, — прошепотіла їхня співрозмовниця. — Але… вона замкнена. І я не знаю, де ключ.

— Це його особистий куточок, — пояснив Мешкену. — Навіть я туди не заходжу. Треба поважати це.

Тедді з Леоною обмінялися поглядами і одразу попрямували до виходу. Лейтенант Рок махнула Манжматену та Мійо.

— Ви залишаєтеся з ними, — прошепотіла до Мійо, — і стежте, щоб вони нікуди не дзвонили. У жодному разі! Ви, офіцере Манжматене, ідете з нами.

Вийшовши з будинку, Леона, незважаючи на протести Мірей Каштен, взяла ліхтарик із пікапа і, в супроводі Тедді та Манжматена, пішла до задньої частини будинку. Саду як такого там не було, проте кілки та дріт окреслювали велику засніжену ділянку, що простягалася до чорних тіней ялин метрів за три­дцять. Вони рушили слідами відносно свіжих відбитків ніг і дійшли до сарайчика без вікон, двері якого були замкнені на великий замок. Леона вирішила поки що проігнорувати сліди, що вели до лісу, і відступила, щоб дати Манжматену пройти першим.

— Будь ласка, відчиніть ці двері!

Тедді відчував, як калатає його серце. Поки поліцейський дедалі сильніше штурхав плечем двері, батько Морґани сподівався, що все це нарешті закінчиться.

Коли дерев’яні двері з глухим хрускотом піддалися, поліцейський відступив, і Леона осяяла світлом єдину, але досить простору кімнату. В ніздрі їм одразу ударив запах м’яса. Це був світ туго натягнутих шкір, скручених рибальських неводів, вибілених кісток, натягнутих мотузок, які захиталися від вітру, що проник сюди разом з ними. Лігво мисливця. Справжнього. Людини, здатної заглиблюватись у ці великі темні ліси, вистежува­ти там звірів і розбирати їх. Проте, на жаль, це нічого не доводило. У багатьох інну, либонь, було таке саме спорядження. І хоч як старанно вони все обстежували, знайти того, що шукали, їм так і не вдалося.

Роздратована Леона вийшла надвір, але не збиралася здаватися. Усе свідчило про те, що їхній злочинець — Флоран Каштен. Вона вирішила піти слідами, що вели до ялин, насилу пробираючись крізь щільні снігові замети. Їй здавалося, що мороз іще посилився — мабуть, це був передвісник наближення хуртовини. Раптом за десять метрів від краю лісу, біля дерева сліди несподі­вано обривалися, а потім знову з’являлися вже в іншо­му напрямку. Вона скерувала ліхтарик угору, між голочок, і помітила блиск: великий чорний мішок між стовбуром і товстою гілкою.

— Мені потрібна драбина! — крикнула вона Манжматену.

Поліцейський знайшов драбину в дальньому кутку прибудови і приніс до Леони. Обережно заліз на неї, у темряві дістав мішок і насилу спустився на землю.

До Леони підійшов Тедді, вона передала йому ліхтарик. Нетерпляче потягнула зав’язку мішка. Витягла вбрання з клаптів звірячих шкур, з якого звисала шкіряна рукавичка в очікуванні, коли в неї встромиться оскаженіла рука, готова роздерти все навколо: чотири гострих трохи загнутих кігті-леза, яких, мабуть, вистачило б, щоб одним рухом перерізати горло. Жінка мовчки зирнула на криміналіста.

Недовго думаючи, знову опустила руку в мішок і витягла ще одну огидну знахідку: муляж черепа, мабуть, ведмежого, з розтуленими щелепами, з яких стриміли ікла різного розміру. З обох боків черепа стирчали припасовані роги північного оленя. Ретельна, майже маніакальна робота і кошмарний її наслідок. Система гумок і шкіряних зав’язок давала змогу закріпити її як маску. Каштен, мабуть, працював над створенням цієї штуки не один тиждень.

Отже, вони знайшли. Тедді легко уявив жах, який пережила його дочка, коли опинилася перед цією потворою. Йому пригадалися сліди на стінах того будинку жахів, потоки крові на підлозі. Він відчув, як несамовита лють Флорана Каштена падає на тіло Морґани. І від цього в нього все всередині стислося. Як це витримати?

— Ми зараз же вирушаємо його шукати, — процідив він, стискаючи кулаки в рукавичках. — Негайно.

Леона поділяла його бажання діяти терміново, але дуже важливо було зберігати ясність розуму. Не піддаватися емоціям. Вона повернулася до Манжматена:

— До гідроелектростанції можна дістатися?

— О цій порі? — вигукнув поліцейський, широко розплющивши очі. — Дорога Грізлі — вибоїста траса між озерами та лісами, без освітлення і навіть мобільного сигналу. Після останніх заметілей її розчистили від снігу, але через її жахливий стан знадобиться щонайменше дві години, щоб доїхати до електростанції. Якщо пощастить, будете на Гідрофері близько восьмої вечора. Але ви ж знаєте, що в Норфері прогнозують хуртовину? Поїдете просто на неї?

Леона замислилася. Вона не мала жодного бажання застрягнути там за морозу мінус п’ятдесят. Хуртовина гірша за арктичний морський туман, це справжня убивця. Найменша помилка могла коштувати життя. З іншого боку, чекання означало ризик не дістатися до Гідроферу протягом кількох днів. Отже — ризик, що Флоран Каштен якось дізнається про їхній приїзд.

— Ви поїдете з нами на другій машині, щоб у разі чого допомогти, — рішуче сказала вона. — А ваш колега залишиться з Мірей Каштен і Марком Мешкену, поки ми будемо в дорозі, щоб вона не попередила свого чоловіка. Домовилися, офіцере?

Той завагався, але все ж погодився.

— І повідомте сержантові, — додала Леона. — Він по­їде з нами.

Єдиний шлях до гідроелектростанції, асфальтована дорога, яка, здавалося, вела в нікуди, була вкрита величезними вибоїнами й стала небезпечною через численні грудки замерзлого снігу й бруду. Тут ворожа природа постійно намагалася відвоювати кожну ділянку території, захоплену людиною. Незважаючи на часті проїзди важкого снігоприбирача, коріння проривало землю, лишайники заполоняли все, а мороз розколював асфальт.

Нерівна дорога звивалася між порізаними берегами озер, завдяки обмерзлим мостам перескакувала звивисті річки, а потім знову занурювалася у чорну неприступну масу північних сосен, модрин і ялин. У цьому місці як ніде можна було оцінити тендітність і вразливість людського життя.

Дорога Грізлі цілком відповідала своїй назві — на неї не варто виїжджати без підготовки. Кожен метр давався нелегко. Леона зосередилася на кермуванні, не відриваючи погляду від задніх фар пікапа Ліотти. Час від часу машина зникала з-перед очей і на зміну приходила нескінченна темрява суворої Півночі. Тедді, який сидів поруч, майже не говорив. Його чекала зустріч із підозрюваним у вбивстві дочки. Поліцейська відчувала, що він досить спокійний, тримає себе під контролем, але вона мала залишатися надзвичайно пильною. Хто знає, про що він насправді думає? Чоловік, який більше не має чого втрачати, здатний на найгірше. Особливо в цьому куточку світу.

Епіцентр негоди очікувався в околицях Норфервілля посеред ночі, але коли вони подолали половину шляху, уже здійнявся сильний вітер. Навколо них гуділо, з верхівок дерев падали снігові брили, що накопичувалися протягом кількох днів. Молода жінка зрозуміла, що Ліотта поспішає, аби випередити негоду. Час від часу червоні крапки зникали на кілька хвилин, а потім знову з’являлися вдалині, ніби очі пекельного вовка. Цей покидьок не чекав їх. Він виступав категорично проти такого ризикованого виїзду і, очевидно, змушував її за це розплачуватися. Вона натиснула на педаль газу, намагаючись скоротити відстань між ними.

— У вас якісь проблеми з Ліоттою? — запитав Тедді. — Ще з тих часів, коли ви тут жили?

Він побачив, як Леона стиснула руки на кермі. Мовчанка затягнулася, потім вона нарешті відповіла:

— Ліотта завжди по-садистськи поводився з корінними жителями. Він забирав їх до відділку з будь-­якого приводу, подовжував термін утримання під вартою, залишаючи спати на лавках у камерах. Використовував будь-який привід, щоб познущатися з них і принизити. Я бачила це, коли була маленькою і гуляла по резервації зі своєю подругою. Ліотта і його помічники наганяли страх на всю громаду.

Вона в останню мить уникла ями, ледь не вилетіла з дороги, але встигла втриматися. Тедді вчепився в сидіння.

— У ті часи не було мобілок, не було інтернету, не було нічого, чим можна було зафіксувати такі зловживання, — провадила вона суворим тоном. — Норфер був відірваним від світу містечком, де крім руди нічого не видобували. Хто міг почути скарги тутешніх людей?

— Думаю, у камерах поліцейського відділку сержант замикав не тільки чоловіків…

Леона хотіла б утекти від цього проникливого погляду, який намагався зазирнути в її душу. Увімкнути радіо і послухати пісню на максимальній гучності. Проблема полягала в тому, що навіть радіоприймач тут не ловив сигналу. Тут були тільки вона, він і їхні примари.

— Я не хочу про це говорити.

— Я розповів вам свою історію.

— І що з того? Ви мені, а я вам? Вибачте, але це так не працює. Ви не почуєте моєї історії. Але знайте, що цей тип — покидьок. І що за все завжди доводиться платити. Це лише питання часу.

Тедді замислився, кого ж міг скривдити поліцейський. Її матір? Чи, ще гірше, її саму, ще неповнолітню? Проте більше не допитувався. Здогадавшись, що рана глибока, він помітив, як жінка мимоволі торкається своїх пошкоджених губ, а очі стали ледь вологі. Власне, вона була настільки збентежена, що навіть не помітила вибоїну, в яку провалилося праве переднє колесо. Удар болем прокотився по її хребту. Автомобіль проїхав ще кілька метрів, а потім загорілася червона лампочка і двигун заглух.

— Тільки не це!

Леона зупинила автомобіль, намагаючись зрозуміти, що сталося. Вона швидко надягла куртку, схопила ліхтарик і вийшла з машини. Тедді вийшов слідом за нею. Холодний вітер немилосердно шмагав по обличчю. Вони стали невідомо де, посеред темряви, оточені сотнями дерев, які, здавалося, стискалися навколо них, намагаючись знищити. Лише світло фар вдихало іскру життя у цей крижаний світ.

Шина була повністю спущена, пробита збоку. Схилившись проти вітру, Леона підійшла до кузова й пересвідчилася, що запасне колесо на місці. Вона махнула французові, щоб повернувся у салон, заскочила все­редину й увімкнула опалення на всю. Термометр показував мінус 27 градусів. Ефект хуртовини мав спричинити відчуття температури близько мінус 35, а то й мінус 40. На такому морозі кожен градус нижче — мов ніж, який встромляє­ться дедалі глибше в тіло. Цілком достатньо, щоб бук­вально замерзнути на місці. Усе ще тремтячи, вона глянула на телефон, просто про всяк випадок. Нічого.

— Це моя провина, — мовила тихо. — Мені дуже шкода.

— Не переймайтеся. Це той вид неприємностей, яких ніхто не чекає, але знає, що вони можуть статися в найнезручніший час. Ось зараз це сталося. Так… Я думаю, гірше вже не може бути.

— Ви вмієте міняти колеса?

— Востаннє я робив таке багато років тому. І точно не в морозильній камері. А ви?

— Колись уміла. Але не такі колеса — воно одне, мабуть, важче за мене. Я навіть сумніваюся, що нам вдасться відкрутити гайки. На морозі все має властивість склеюватися.

Кілька хвилин минуло в напруженій тиші. Обоє добре усвідомлювали небезпеку, яка їх підстерігала.

— Гаразд, — сказала вона, опановуючи себе. — Зберігаємо спокій, не панікуємо. Ми в теплі, в безпеці. Чекаємо Ліотту.

Вона увімкнула склоочисники: ніби ситуація не була достатньо катастрофічною, почав падати дрібний сніг, який під поривами вітру звивався на землі. Обоє трималися за надію побачити світло, що знову з’явиться на повороті, але перед ними була лише глуха лють стихії.

— Це міг би бути хороший початок детективу, — зауважив Тедді, намагаючись розрядити атмосферу. — Чоловік і жінка застрягли в машині посеред крижаної пустелі, а до них наближається хуртовина.

— Або поганий кінець.

Через п’ять довжелезних хвилин вони усвідомили, що розраховувати на сержанта більше немає сенсу. Адже вітер посилювався і становище тільки погіршувалося.

Якщо вони надовго застрягнуть тут, обігрівач не зможе протистояти холоду, який поступово підбиратиметься усе ближче. З кожною годиною їхні тіла холоднішатимуть, кров покидатиме кінцівки, незважаючи на їхнє спорядження.

— Зазирніть у відділення для рукавичок, — сказала Леона, пробираючись у задню частину автомобіля.

Кримінолог пошукав і знайшов аптечку, перцевий балончик від ведмедів, інсектицид, мастило та анти­фриз. Поліцейська підвелася з великим домкратом і рукояткою, які вона дістала з-під сидіння. Вони здавалися величезними в її маленьких руках.

— Почнемо знімати колесо. Якнайшвидше. Постійно рухайтеся, щоб уникнути тривалого контакту з поверхнею, час від часу постукуйте рукавичками одна об одну. При найменшому занімінні повертайтеся в салон грітися. Холод вбиває, Тедді. Пам’ятайте про це.

— Не думаю, що забуду.

Вони вийшли назовні. У таких умовах кожне зусилля було мукою. Рухи були повільними, важкими, ніби під водою. Жалюче повітря подразнювало слизові оболонки, в найменші щілини в одязі проникали гострі бритви вітру. Француз відчував, як кожна волосина на його бровах твердіє — майже чув, як мороз сковує їх одну за одною. Він був лише маленькою бульбашкою тепла в безмежній і безжальній пустелі. Якоїсь миті він хотів зняти рукавичку, щоб мати більше свободи рухів, та Леона міцно схопила його за зап’ясток, викрикуючи слова, які вітер розносив зі зловісним стогоном.

Узявшись до роботи, Тедді подумав, що не зможе відкрутити жодної гайки. Холод стискав сталь і, як і казала Леона, ніби склеював поверхні. Утім, через п’ять хвилин завдяки постійному розпилюванню мастила він все-­таки впорався з верхнім болтом. Окрилений успіхом, продов­жив роботу. За чверть години він нарешті зняв велике колесо з осі. Воно важило тонну, і чоловік сумнівався, що зможе закинути його на кузов, тож залишив на узбіччі. Потім їм знадобилися усі сили, щоб відчепити запасне колесо і перекотити його вперед. Їхні м’язи палали. Пальці та ноги вкрилися пухирями, незважаючи на одяг та рухи. Час від часу вони сідали в салон погрітися і відтанути, а потім знову бралися до роботи, подавши одне одному знак поглядом. Без слів, бо кожен звук давався з великим зусиллям.

Коли вони закрутили останню гайку й нарешті зачинили двері, їх переповнила така радість, що вони мимоволі обійнялися.

— Таке відчуття, ніби ми щойно підкорили Еверест, — сказав Тедді і поплескав Леону по спині.

Леона відсторонилася, полегшено усміхаючись. А потім одним коротким рухом зняла кристали, що налипли на його бровах.

— Ніколи в житті я не була така щаслива через те, що вдалося замінити колесо.

Проте невдовзі її обличчя знову стало серйозним. Вона подивилася на годинник. Минуло вже пів години відтоді, як вони пробили колесо.

— Принаймні тепер ти бачиш, який Ліотта насправді, — сказала вона твердо, їдучи далі з максимальною обережністю.

Не задумуючись, вона звернулася до нього на «ти». Тедді зняв рукавички і простягнув свої закляклі руки до обігрівача.

— Можливо, вони нічого не помітили? Може, думають, що ми досі їдемо за ними?

— Ти жартуєш? Я впевнена, що цей ідіот покинув нас і спробує заарештувати Флорента Каштена самостійно.

Фари Леониного пікапа освітлювали безмежну пустку. Вони їхали вздовж величезних озер Меніхек, які живила бурхлива річка Ашуаніпі. Навколо не було нічого, крім чорних водних просторів, що простягалися більш ніж на сотню кілометрів, такі глибокі й рухливі, що лід досі не скував їх. Вітри з Лабрадорського моря не зустрічали жодних перешкод, які їх стримували б. Стаючи дедалі холоднішими, насичені вологою, вони без упину моторошно свистіли й невдовзі мали лютувати, сковуючи кригою все на своєму шляху. Леона зрозуміла, що повернення до Норфервілля неможливе. Доведеться залишатися тут, можливо, на кілька ночей. Вона все зіпсувала.

Після того як вони переїхали пагорби, зліва з’явилася фортечна стіна дамби. Незважаючи на різкі ­пориви вітру, було чутно вирування бурхливих хвиль унизу. Лео­на нікому про це не сказала, але згадала, що в ­1970-х ро­ках тисячі північних оленів були знайдені мертвими — їх змила течія, що утворилася від відкриття шлюзів. Тварини зазвичай переходили потік у цьому місці під час міграції, і підйом води заскочив їх зненацька. Працівники виявили стільки трупів, що довелося складати один на один. Відтоді в уяві корінних жителів це місце вважалося проклятим.

Нарешті між високовольтними лініями з’явилися вогники — крихітні свідки суворого життя, відрізаного від цивілізації, з вбивчими зимами і нескінченними ночами. Леона спрямувала авто дорогою вниз до підніжжя греблі, де по обидва боки асфальтової смуги розташувалися бараки.

З сірих бляшаних будиночків вибивалося слабке світло, наче крики про допомогу в темряві. Тедді ніколи в житті не бачив нічого настільки примітивного й похмурого. Навіть будиночки на копальні здавалися палацами порівняно з цим. Окрім цих занедбаних халуп, він бачив лише смуги землі в лабіринті озер. Француз не міг уявити повсякденне життя цих людей, їхню надзвичайну самотність у середовищі, куди ніколи не мала б ступити чиясь нога. Своєрідна темниця у глибині в’язниці просто неба.

Перед цими подобами житла стояло кілька автомобілів і снігоприбиральна машина. Пікапа Ліотти не видно. Тож вони рушили далі вздовж нижнього озера, у напрямку до електростанції, яка мала бути десь там, неподалік. Леона нарешті побачила пікап з емблемою поліції Квебеку біля розсувної огорожі з колючим дротом, яка захищала вхід до об’єкта.

Дорога все одно не вела далі. Вийшовши з автомобіля, Тедді й Леона поспішили до дверей величезної будівлі з бетону та металу, оточеної прожекторами та супутниковими антенами, що забезпечували зв’язок із рештою світу, зокрема з Норфервіллем.

Жінка швидко поглянула на телефон: принаймні тепер був зв’язок. Натиснула кнопку під камерою спостереження і зачекала, переступаючи з ноги на ногу, щоб якось рухатися. Бородатий чоловік із щоками, обвітреними від надто довгого перебування на холоді, швидко впустив їх усередину.

— Сержант попередив мене, що ви приїдете, — сказав, зачиняючи за ними двері.

— Де він зараз?

— Точно не скажу. Десь біля греблі разом зі своїм колегою.

— Біля греблі? Якого чорта?

Чоловік повів їх довгим коридором, у який виходили двері кімнат, одна з яких була заповнена пляшками з питною водою, консервами та продуктами у вакуумній упаковці.

— Вони приїхали хвилин десять тому. Пояснили, що шукають Флорана. Обійшли бараки, які ви, мабуть, бачили, хлопці сказали, що він сьогодні на чергуванні.

Поки бородань їм усе докладно розповідав, вони проминули медичний пункт і невелику їдальню. Це місце, де на вішалках кількаметровим рядом висіли важкі помаранчеві куртки з флуоресцентними вставками, було схоже на полярну базу.

— Флоран — оператор з технічного обслуговування. Він відповідає за належне функціонування устаткування. Щойно приїхали ваші колеги, він їх запримітив і втік, дарма що його закликали зупинитися. Він добре знав, що вони не ризикнуть стріляти в такому місці.

Цей ідіот Ліотта вліз, як ведмідь, без жодної обережності, у своєму сержантському мундирі, який видно за кілометр. Леона шаленіла від люті. Але якщо затримання провалиться, частина провини лежатиме і на ній. Вона мала б уміти втримати підлеглих під контролем.

— І всі подалися до греблі, це ви хочете сказати?

Вони потрапили до величезної машинної зали, де з гуркотом працювало серце станції — три величезні турбіни-генератори. Всюди були контрольні панелі, індикатори, кнопки, жовті й білі труби врізалися у стіни. Людей було небагато, усього кілька працівників, які контролювали роботу обладнання і скоса поглядали на гостей. Бородань повів їх до сходів, після чого вони пройшли тунелем і через кілька десятків метрів опинилися біля червоних броньованих дверей.

— Мені сказали замкнути й відчиняти знову тільки тоді, якщо постукають чотири рази. Напевно, щоб спробувати його впіймати.

— Відчиніть, — наказала Леона, дістаючи зброю.

Чоловік перелякано зиркнув на пістолет.

— Це так серйозно?

— Настільки, що ми проїхали такий довгий шлях із Норфера вночі в таку хуртовину.

Він повернув велике колесо посередині дверей і відчинив величезний вирубаний у скелі прохід, освітлений рівномірно розташованими ліхтарями. В обличчя одразу повіяло холодом, ніби з іншого кінця на них дмухав крижаний велетень.

— Куди веде цей хід? — запитала поліцейська.

— Це контрольний тунель. Він пролягає під греблею і дає нам змогу забирати або встановлювати вимірювальні прилади. Його довжина становить близько чотирьохсот метрів і виходить на протилежний берег. Там ще двоє сходів, що ведуть нагору. Піднімаємося на п’ятдесят метрів і потрапляємо до верхнього озера.

— Отже, три можливі виходи.

— Так. Але якщо він там, нагорі, його єдиний вихід — спуститися в тунель. А якщо він пішов в інший бік, то застрягне там, бо система річок і озер не має жодного броду впродовж десятків кілометрів. Флоран мав на собі лише робочий одяг, взуття та рукавиці. Навіть з індіанською кров’ю ніхто не може довго витримати надворі в таку холоднечу…

Леона зиркнула на Тедді, а потім знову звернулася до чоловіка:

— У вас тут є лікар?

— Так.

— Скажіть йому, хай про всяк випадок буде напоготові. Зачиніть за нами двері і чекайте. Зрозуміло?

— Зрозуміло.

Кримінолог пішов у тунель. Леона рушила за ним. Двері за їхніми спинами зачинилися з гучним стуком. Приблизно через тридцять метрів кам’яна печера звернула ліворуч і утворила злегка вигнуту лінію, вздовж якої пролягали труби та електричні кабелі. Так вони дісталися до перших металевих сходів, які зигзагом вели у вузьку вертикальну порожнину, видовбану в камені. Ні Ліотти, ні Манжматена не було видно.

— Що робимо? — запитав Тедді.

— Шукаємо далі.

Щоразу, коли вони проходили повз ліхтар, їхні тіні немовби обганяли їх, а потім зникали і знову з’являлися позаду, як у нескінченних перегонах. Раптом попереду, там, де зливалися всі перспективи, показалася чорна постать. Леона впізнала офіцера Манжматена. Він стояв біля других сходів з пістолетом у руці.

— Якого біса ви робите? — запитав він агресивним тоном, що їх здивував.

— А ви якого біса робите? Ми пробили колесо дорогою! І не відмовилися б від допомоги! У цьому ж і був сенс їхати двома машинами, чи не так?

Манжматен вже збирався щось сказати, але лейтенант зупинила його. Усі були на межі.

— Розберемося з цим пізніше. Де Каштен?

— Не знаємо. Сержант піднявся іншими сходами, щоб привести його сюди, якщо він нагорі. Я залишаю­ся внизу, на випадок, якщо він пішов до річки. Йому нікуди подітися. Ми неодмінно його спіймаємо.

Леона завагалася, а потім метнулася на сходи, кинувши останній погляд на француза.

— Не рухайтеся з місця.

Її підошви застукотіли по металевих сходах. Через кілька секунд її поглинула темрява. Тедді почав знервовано ходити туди-сюди. Він не міг просто стояти й нічого не робити. Це було нестерпно.

— Я піду перевірю там.

— Лейтенант же сказала…

Кримінолог проігнорував його заклики і кинувся вперед. Діаметр цього тунелю став зменшуватися. Зі стін почала стікати вода, утворюючи на підлозі невеликі калюжі. У глибині породи не було морозу. Це було радше царство вологи, того невидимого водяного пилу, що проникає крізь одяг і просочується в тіло аж до кісток. Врешті-решт Тедді опинився на сходах, які підняли його на п’ятнадцять метрів, пройшов коротким проходом і опинився перед черговими броньованими дверима. Система була така сама, як і на вході, тільки велике колесо провернуте й засув відчинений. Отже, Каштен пройшов через ці двері.

Тедді глибоко зітхнув, затягнув шворки каптура так, що той щільно обтягнув голову, і розклав ножа, якого купив разом із комбінезоном. Лезо раптом здалося йому жалюгідно слабеньким проти такого мисливця, як Каштен. Затиснувши холодну зброю в руці, він обережно ступив кілька кроків уперед: убивця міг будь-якої миті виринути з темряви й накинутися на нього. Тедді вийшов з якогось крихітного бункера просто на березі. За спиною клекотіли потоки води, що виривалися із шлюзів і створювали бурхливу течію в цій штучній річці, що зникала в темряві. Не гаючись, він відійшов звідти. Хмари крапель, які крутилися у вихорі вітру й летіли йому назустріч, жалили, немов тисяча ос.

Берег. Скелястий схил. Ґрунт, щебінь, каміння, усе те сміття, яке, мабуть, залишили тут під час будівництва греблі вісімдесят років тому. Тримаючи перед собою ножа, він намагався щось розгледіти в суцільній темряві, але не бачив нічого, крім вогнів електростанції за чотириста метрів, що миготіли й, здавалося, періодично гаснули, поглинуті безупинними вихорами снігу. Ця скажена буря, що охопила чорне небо, водночас заворожувала і лякала. Наче передвістя кінця світу. А епіцентр хуртовини ще навіть не дістався сюди, найгірше ще попереду…

Тедді йшов уперед хвилин десять, але розумів — довго так він не витримає. Кінцівки вже починали дерев’яніти, і йому стало здаватися, ніби він іде вздовж самого Стіксу, річки мертвих. Він збагнув: більше немає сенсу — ні в пошуках, ні в спробах щось удіяти. Убивця міг бути де завгодно. Невидимий, прихований у темряві, він міг стояти зовсім поруч чи зникнути без сліду в білій безодні хуртовини. До того ж він знав цю місцевість набагато краще. Треба було повертати назад, поки він не заблукав і не замерз до смерті. Манжматен говорив слушно: як щур, загнаний у пастку, убивця рано чи пізно сам повернеться.

Тедді повернув назад, у бік греблі. Коли підійшов до бункера, ледве встиг помітити тінь, що стрибнула на нього з бетонного даху. Потужний удар у вилицю звалив його на землю — ніж вислизнув і відлетів у бік, вдарившись об каміння. Наступний удар, у скроню, оглушив його, усе перед очима розпливлося. На межі притомності він почув хрипке, звіряче тваринне дихання над собою, відчув рибний запах із рота нападника, встиг розгледіти лише дві сіруваті щілини очей посеред кам’яного обличчя — і блиск леза ножа, свого ж ножа, яке ковзнуло по його щоці. Почувся звук застібки-блис­кавки — і Тедді охопила паніка: Каштен, сидячи на ньому верхи, стягував із нього комбінезон. Навіть крізь туман напівзабуття Тедді збагнув: убивця збирався розітнути йому живіт і витягнути печінку.

Він зібрав останні сили, зробив відчайдушну спробу визволитись, думаючи про свою доньку, але нападник знов ударив його просто в обличчя і став роздягати далі. Кримінолог відчув, як тепло буквально покидає його тіло, а грудна клітка заклякає, затиснута в лещатах холоду. Тепер убивця поводився з ним як із лялькою: піднімав, перевертав, щоб зняти з нього одяг, аж до рукавичок і черевиків.

Перед тим, як покинути його на березі роздягненого на поталу стихії, хижак нахилився, зірвав з нього очну пов’язку, подивився прямо в обличчя і прошепотів щось йому на вухо. Слова загубилися у останньому закутку свідомості Тедді. Урешті-решт його єдине здорове око заплющилося після ще одного удару. Холодні струмені води обдали його тіло, а сніг тихо, але невблаганно присипав усе довкола, огортаючи його смертельною білиною. Льодовий саван, у якому він мав знову зустрітися з Морґаною.

Ситуація була критична.

Манжматен швидко зняв свою куртку і, загорнув Тедді в неї, не просовуючи руки в рукави, щоб не гаяти часу. Вони щойно знайшли непритомного фран­цу­за на березі — мабуть, всього через дві-три хвилини після того, як його там покинули: він іще дихав, а кін­цівки згиналися. Знявши з нього мокру білизну і змахнувши сніг з обличчя, вони намагалися його зігріти. Не піддаючись паніці, Леона сильно розтирала йому руки, аж можна було очікувати, що вони ось-ось загоряться.

— Як пальці на ногах?

— Можна врятувати, — відповів Ліотта і стиснув ступні кримінолога долонями, щоб зігріти.

Поліцейська наділа на Тедді свої рукавички й шапку.

— На станції є медпункт, — сказала вона. — Треба нести його туди.

Сержант кивнув, але спершу хотів ще дещо зробити. Він кинувся до важких дверей за десять метрів від них і зачинив їх. Тільки-но він почав обертати колесо за­сув­ки, Леона владно вигукнула:

— Ні! Залиште незамкненими! Ми маємо дати йому шанс вижити.

— Ти зовсім божевільна, — пробурмотів Ліотта. — Ти бачила, що він зробив? Нехай помирає.

— Я сказала: не замикати! Офіцере Манжматене, ви залишитеся тут і стежитимете за цими клятими дверима цілу ніч, якщо буде потрібно. Я попрошу передати вам куртку, щойно ми приїдемо в центральний офіс. Будьте дуже обережні. Він небезпечний.

Ліотта послухався, хоч і роздратовано. За вказівкою Леони він схопив француза за ноги, вона — за руки, і потихеньку понесли. На середині шляху жінка захекалася, руки пекло від напруги. Перед очима стало рябіти. Вони з Ліоттою помінялись місцями — й тепер Лео­на опинилася позаду. Сержант іще більше прискорив темп. Вона подумала, що у нього дивовижна фізична форма як на його вік. Якоїсь миті виснажена Леона уяви­ла, як приставляє ствол до потилиці поліцейського і стріляє. Але реальність нагадала їй про себе: чотири стуки у двері, відкривання, сходи — і вони опинились у неочікувано теплій диспетчерській.

— Лікаря! — закричала вона.

З коридору вибігла жінка. Невисока, брюнетка, струнка, років тридцяти. Леона згадала Сігурні Вівер у фільмі «Чужий».

— Корінна Аструк. Розповідайте, — сказала вона, ведучи їх до медичного пункту.

— На нього напали надворі, — пояснила Леона, перевівши подих. — Наш підозрюваний роздягнув його і покинув біля берега, на іншому боці.

Щойно вони дісталися місця призначення, Ко­рінна вказала їм на ліжко і розгорнула ізотермічну ковдру.

— Покладіть його в стабільне бічне положення. Там є грілки. Наповніть їх дуже гарячою водою.

Леона скористалася нагодою і віддала куртку бородатому чоловікові, щоб той відніс її Манжматену. Лікарка обмацала живіт і черевні м’язи Тедді, виміряла температуру. Її рухи були точними й ефективними: очевидно, вона вже стикалася з подібними невідкладними випадками. Її обличчя розслабилося.

— Тридцять два з половиною градуси. Легка гіпотермія, на межі помірної. У нас є все необхідне, щоб упоратися з цим. Усе має бути добре. Мене більше турбує удар, який він отримав по голові. Він так і не приходив до тями?

— Ні.

Теплою вологою серветкою вона витерла кров із чола та щік. Легенько торкнулася м’якої повіки, яка опускалася в западину очниці.

— Його око…

— Давня травма, — відповіла Леона.

Корінна відчинила медичну шафку. Дістала звідти упаковку зі шприцом та флакони з прозорим вмістом.

— Вам краще вийти. Я повідомлю, коли ситуація зміниться.

Поліцейські послухалися, розуміючи, що від них більше не буде ніякої користі. Ліотта пішов до сусідньої кімнати, яка слугувала їдальнею. Помітив кавоварку та пристрій для подачі води. Узяв стаканчик, вкинув монету в отвір і повернувся до своєї колеги.

— Що будеш?

Роздратована молода жінка грюкнула за собою дверима. Потім вона підійшла, не приховуючи гніву, який раптово охопив її.

— Ви покинули нас, коли ми прокололи колесо. Ми могли замерзнути! Ви зробили це зумисне.

— Що ти кажеш? Ми втратили вас з поля зору, це правда, але ми не хвилювалися, бо не було жодних підстав. Ми думали, що ви скоро до нас приєднаєтеся. Запитай Манжматена.

— Звичайно… Манжматен просто повторить те, що ви йому наказали.

— Він скаже, що ніхто не хотів вирушати в дорогу через прогнозовану негоду. Що це ти натиснула на всіх. Ти усвідомлювала усі ризики.

Сержант недбало натиснув на кнопку. Леона зрозуміла його гру: він хотів перекласти відповідальність на неї. Вона схопила його за плече і силою розвернула обличчям до себе.

— Правда в тому, що ви хотіли вбити Каштена.

Ліотта поглянув на руку, що трималася за його куртку, як дивляться на комаху, яку збираються розчавити, і випрямився.

— Стеж за своїми словами, бо я можу образитися. І якщо ти думаєш, що твоє звання дає тобі всі права — ти помиляєшся. Я поясню чітко: ні, я не планував розбиратися з цим покидьком, хоча й дуже кортіло. Ми втрутилися, бо ти не справлялася, і ми боялися, що його колеги, яких ми бачили в бараках, повідомлять йому про нашу присутність.

Він відпив ковток кави і відійшов до вікна. Подивився на відображення Леони в склі. За вікном лютував вітер. Епіцентр хуртовини був уже недалеко.

— Ти повинна радіти, — провадив він. — Після хуртовини ми знайдемо Каштена мертвим, як шматок колоди, і ти зможеш повернутися додому, де отримаєш заохочення від свого начальника. Ти розкрила справу, дівчинко. За це я знімаю перед тобою капелюха.

Леона підійшла до нього ззаду, аж поки її відображення стало чітким. І цього разу саме вона обдарувала його зверхньою посмішкою.

— Я повернуся, так. Але ви ще про мене почуєте. Дуже скоро. Це лише початок.

Ліотта обернувся. Його вираз обличчя знову став ворожим.

— Початок чого?

— Ви добре знаєте. Ви це знали з першої миті, як я повернулася до Норфера. Про це говорять у відділках, і ви отримуєте інформацію так само, як і всі інші. У вас не буде спокійного завершення кар’єри, сержанте, я вам це гарантую.

На обличчі поліцейського з’явилася злісна гримаса.

— Погрози… Вони не дають нічого, крім неприємностей, дівчинко. Я добре ставився до тебе з самого твого приїзду. Я дав тобі машину, дав людей, я намагався допомогти тобі чим міг. І ось як ти мені віддячуєш? Погрозами? Хто ти після цього, невдячна?

Молода жінка підняла руку, щоб вдарити його, але він схопив її за зап’ясток і стиснув. Вони стояли обличчям до обличчя. Дивилися одне одному в очі. Він міг її розчавити. Одним рухом.

— Ну, то що ви зробите? — процідила вона. — Уперед!

Цієї миті задзвонив її телефон. Ліотта різко відштовхнув її і знову занурився у споглядання пейзажу. Леоні здалося, що її серце ось-ось вибухне в грудях. Пролунало чотири дзвінки, перш ніж вона зважилася взяти свій мобільний. Патрік… Вона прийняла дзвінок.

— Так, Патріку. Я тебе дуже погано чую. Хуртовина, так… Багато чого сталося… Так, я тобі все поясню, але не зараз… Що?

Сержант залишився у своєму кутку. Він потягував каву, а його погляд залишався непроникним. Леона вислухала повідомлення Патріка, закінчила розмову і замовкла, ніби шокована.

Ліотта викинув стаканчик у смітник.

— Схоже, погані новини.

Замислена, вона деякий час не могла повернутися до реальності і подолати огиду, яку викликав у неї її співрозмовник.

— Зниклі молоді жінки, долею яких переймалася на­ша жертва… Їхні персональні дані є в журналах реєстрації Tshiuetin — усі вони сіли на потяг в Септ-Ілі. І всі вони приїхали до Норфервілля. Здається, Морґана Шаф­фран знайшла правильний слід…

Вітер дув так сильно навколо маленького будиночка, що можна було дивуватися, як він досі стоїть. Сніг за вікном летів майже горизонтально. Сніжинки без упину тріскотіли, вдаряючи по металевій обшивці, ніби маленькі торпеди. Епіцентр хуртовини розгортався, випльовуючи тисячі кубометрів льоду над їхніми головами. Він робив повітря безбарвним, згладжував усі відтінки та рельєфи. Будь-хто, хто наважився б висунути носа назовні, не міг би розплющити очі чи роззявити рота. Це була біла смерть, яка менш ніж за чверть години викликала обмороження і зупиняла кров у артеріях.

Тедді повільно прокинувся у такому теплому приміщенні, що йому здавалося це нереальним. Найперше, що він побачив, було розпливчасте обличчя, що нахилилося над ним, і білосніжний блиск того, що, мабуть, було усмішкою.

— Рада бачити тебе знову серед нас.

Його зір прояснився одночасно з тим, як до нього стали повертатися останні спогади. Леона була поруч. Він одразу торкнувся свого лівого ока. На дотик відчув щось схоже на шматочки вати, прикладені до очниці й закріплені бинтом, обмотаним навколо голови.

— Лікарка наклала тобі пов’язку з підручних засобів, — пояснила молода жінка і простягнула йому стаканчик. — Ось, випий. Цей напій тебе підбадьорить. Його не рекомендовано вживати, але, зважаючи на те, що ти пережив, думаю, тобі він необхідний.

Француз раптом відчув себе ніяково, уявивши, в яко­му стані його знайшла поліцейська. Вона помітила його збентеженість.

— Не хвилюйся, я бачила й гірше, — заспокоїла вона його. — Пий уже цю горілку. Чи ти, може, хочеш чаю? Тут є електроплитка, я можу нагріти води.

Він підвівся, скривився від болю в щоці, узяв стаканчик і випив усе до дна. Потім оглянув кімнату. Два ліжка, крісло, стіл у кутку і ще одна кімната поруч. Вперше він побачив Леону не в теплому одязі. Вона була в легінсах, футболці з малюнком кита і з безліччю кольорових браслетів на зап’ястках. Розпущене волосся обрамляло обличчя. А його одягли в шорти і тонкий светр, які не належали йому.

— Де це ми? Що сталося?

— Ти нічого не пам’ятаєш? Навіть медпункту?

Він похитав головою.

— Вони завжди тримають цей будиночок для гостей, — пояснила. — Як бачиш, маєш тут повний комфорт. У ванній кімнаті є одяг, куртка та взуття, які тобі люб’язно надала компанія. Ми залишимося тут до закінчення хуртовини. Думаю, щонайменше ще на добу. Ліотта ділить кімнату з працівником станції. Він спатиме в кріслі, це йому піде на користь. А Манжматен досі в тунелі.

Вона простягнула йому маленьке дзеркальце, і він долонею торкнувся верхньої частини щоки.

— Тобі неймовірно пощастило, що ми швидко спустилися з вершини греблі. Інакше, повір мені, ми зараз про це не говорили б.

Тедді побачив наслідки травм на своєму обличчі. Він двічі був на межі смерті. І двічі повернувся до життя. Щось, якась сила, доля, не хотіла його відпускати…

— Тобі добряче дісталося, але нічого серйозного, — вела далі Леона. — Ти опритомнів години через дві після того, як тебе доставили до медпункту електростанції, у тебе була висока температура і ти марив. Лікарка зробила тобі укол, і ти заснув. Але скажи мені, про що ти, трясця, думав, коли це зробив? На що ти сподівався, ідучи проти такого типа, як Каштен?

— Де він?

— Зник. Манжматен разом з охоронцем залишилися на ніч біля тунелю. Двері на виході відчинені — на той випадок, якщо він таки прийде. Я просила їх бути дуже пильними. Але… Найімовірніше, він уже мертвий.

— Ми не можемо цього знати на сто відсотків.

— Але дізнаємося. Я зв’язалася з представниками Королівської поліції Ньюфаундленду і Лабрадору, вони тепер займуться цією справою. Щойно дозволять погодні умови, почнуть пошуки з гелікоптером. Для них це звична справа. Але Каштен загинув, Тедді. Повір мені. Ніхто не може вижити в таку хуртовину. Не знаю, чи ти усвідомлюєш, але температура повітря, мабуть, опускалася до мінус п’ятдесяти.

Кримінолог встав і тяжко підійшов до вікна. Леона мала рацію. Надворі панував справжній апокаліпсис. Навіть світла в бараках навпроти не було видно. А перед вікном висіли льодяні сталактити. Каштен завжди мріяв повернутися у ліс, зустрітися віч-на-віч з природою. Рухатися вперед, а не повертати назад. Навіть якщо це означало загинути.

Занепокоєний, Тедді вирішив довіритися Леоні.

— Каштен сказав мені дещо, перед тим як вимкнув мене.

— Справді? — здивувалася вона.

— «Я не вбивав тієї жінки».

Леона втомлено сіла на край ліжка. Якби ж вона могла перестати думати про все це. Хоча б на кілька годин.

— У нього був мотив, і ми знайшли костюм Віндиґо на дереві поблизу його сараю. Він утік, щойно побачив Ліотту, а потім покинув тебе помирати. Що ще потрібно? — зітхнула вона.

— Тоді навіщо він взагалі шепотів мені це на вухо? Тим більше, що я міг замерзнути на смерть… Це не має сенсу. Крім того, у нього був мотив для вбивства собак, це точно. Немає сумнівів, що він їх вбив. Але… то були просто собаки, розумієш?

Він сів поруч із жінкою. Горілка почала діяти. Посприяли ліки, порожній шлунок і емоції останніх годин.

— Може, ти неправильно зрозумів?

— Ні, я впевнений у тому, що почув. Щодо Морґани, то у мене є підозра, що ми помилилися. Згадай, що сказала дружина Каштена. Коли він довідався про це, він пішов дізнатися подробиці — і повернувся тремтячи, цілковито приголомшений.

— У такому разі, хто ж справжній убивця?

— Наслідувач. Хтось, хто хотів змусити Морґану замовкнути і скористався цією історією з собаками, щоб заплутати сліди. Дуже зручно, еге ж?

Леона хотіла б надіти рожеві окуляри, переконати себе, що все скінчилося, що вони знайшли винуватця, невдовзі знайдуть і його тіло, закуте в кригу. Але їй це не вдавалося. Особливо після того, як Патрік повідомив їй по телефону те, що підтверджувало слова Тедді.

— Недавно мені телефонував колега. Він перевірив журнал реєстрації пасажирів, які вирушали потягом із Септ-Іля. Вони всі там були…

Їхні погляди зустрілися. У них палало одне й те саме полум’я.

— Усі п’ятеро?

— Так. Жанель, Сакарі, Міріам, Катя та Анжелуна. Можливо, були й інші жінки.

Тедді зацікавився. Ця інформація вразила його так само, як і хуртовина, що вирувала надворі. Цих жінок-­індіанок запросили або змусили приїхати до гірничого містечка, імовірно, щоб залучити до проституції. Що ж сталося з ними потім?

— Каштен не має до цього стосунку, — сказав він уголос, немовби переконуючи себе, що має рацію. — Морґана розслідувала зникнення жінок і підібралася занадто близько до істини. Тому її вбили.

Він підійшов до столу і налив їм по чарці горілки.

— Напевно, у них є також реєстр пасажирів, які вирушають із вокзалу Норфервілля, — сказав він.

— Напевно, — погодилася вона, беручи склянку. — Щойно повернемося, підемо подивимося. Тоді точно дізнаємося, чи ці жінки взагалі виїхали з міста…

Вони випивали мовчки, у задумі, під безупинне завивання стихії. Жоден з них не став відмовлятись від склянки, яку наповнив співрозмовник, адже обоє розуміли, не кажучи цього вголос, що алкоголь послужить виправданням. Банальним аргументом, щоб виправдати те, чого прагнули обоє цієї миті, посеред хаосу та смертоносного безумства людства.

Саме вона одним стрімким рухом, немов дятел, що стукає по дереву, притиснулася до його вуст. Миттю відсахнулася, збентежена, не зважаючи на своє сп’янін­ня, і заїкаючись сказала, що їй не слід було цього робити, але Тедді схопив її за руку і притягнув до себе, пильно дивлячись своїм підбитим оком, їхні обличчя опинилися на відстані менше ніж сантиметр одне від одного.

— Ти впевнена, що хочеш цього?

Вона кивнула з усмішкою.

— Це єдине, у чому я впевнена зараз.

У вівторок уранці вони змогли вирушити в дорогу після того, як снігоприбиральна машина та розкидач солі зробили дорогу до Норфервілля придатною для проїзду. Хуртовина залишила після себе близько тридцяти сантиметрів суміші снігу та льоду, що виблис­кувала на багато кілометрів під сонцем, яке час від часу пробивалося крізь хмари. Леонин пікап пронизував цей незайманий простір. Після пекельної хуртовини найменші ознаки життя зникли. Навіть дерева, пристосовані до цього суворого клімату, здавалося, вичерпали всю свою життєву енергію.

Перед їхнім від’їздом над ними знову пролетів біло-синій вертоліт Королівської поліції. Тіла Каштена досі не знайшли. Проте поліцейська скористалася цим вимушеним вигнанням і написала рапорти та відзвітувалася перед своїм керівництвом. Вона також попросила Ліотту і Манжматена залишитися на станції, поки триватиме взаємодія з колегами з Лабрадору.

Дорогою вона з ніжністю спостерігала за французом, який дрімав поруч, заколисаний їздою. Вона не шкодувала про останні два дні, адже насолоджувалася кожною секундою, проведеною з ним у ліжку. Їхні тіла були охоплені жаром посеред суцільного колапсу, вони відкривали на тілах одне одного видимі шрами, а також ті, що були глибоко приховані. Тільки заради цього Лео­на хотіла, щоб негода тривала вічно. Незважаю­чи на всі жахи навколо, на привид Ліотти, що супроводжував її, вона давно не почувалася так добре. Настільки, що ці кілька годин в обіймах незнайомця остаточно переконали її, що вона нічого не відчуває до Патріка і їхні стосунки тримаються лише тому, що він добрий, вони працюють разом і вона не хоче його скривдити. Повернувшись, вона муситиме поговорити з ним і сподіватися, що він зрозуміє.

І поки вона намагалася відігнати ці думки, їй на телефон прийшло повідомлення. Це була відповідь на її повідомлення Тео Пакетту, в якому вона дивувалася, що досі не мала результатів аналізу книжки Ан Антан Капеш: «Я досі нічого не отримав. Щойно отримаю, одразу візьмуся за роботу». Сьогодні був вівторок, пошта поїхала в п’ятницю разом із гірниками. Тео вже мав її отримати. Можливо, Леона даремно хвилювалася, але ледь чутний голос у її голові наполегливо твердив, що її посилка ніколи не дістанеться до адресата. Що Норфервілль не відпускає її зі своїх лап.

Тедді прокинувся і усміхнувся їй.

— Слухай, а ми можемо заскочити в готель перед тим, як їхати на вокзал? Я хотів би… змінити це… — сказав він, показуючи на свою перев’язку.

— Звичайно.

Повернувшись нарешті на східний берег озера Рідж, вони знову виїхали на дорогу до копальні. Там теж усе було вкрите білим покривалом. Дахи бараків перетворилися на однорідний килим, і лише фасади будівель та розчищені вулиці додавали відтінків цьому бездоганно чистому пейзажу. Навіть червоні рани, залишені машинами, зникли. Тедді з сумом подумав, що місце, де знайшли тіло Морґани, знову стало недоторканим, а сліди їхнього перебування зникли, ніби їх там ніколи й не було.

Приїхавши до «Блу-Рідж», він швиденько збігав до свого будиночка, поки Леона чекала в машині. Коли він повернувся, на його обличчі була така сама чорна пов’язка, як і раніше.

— Я тримаю ще одну в сумці на випадок, якщо віхола зірве, — пояснив він, пристібаючись паском безпеки.

— Це надає тобі особливого шарму.

— Хіба тебе не лякає та історія, що стоїть за цим?

— Це ти. І це твоя історія.

Вони рушили далі. Вокзал, якого француз не бачив з моменту свого прибуття майже тиждень тому, тепер мав вигляд, наче стався кінець світу. За фасадом величезної сірої будівлі з табличкою: «ЗАЛІЗНИЧНИЙ ТРАНСПОРТ TSHIUETIN» виднілася єдина залізнична колія. Співробітники компанії спеціальними машинами розчищали колії і перевіряли кожну шпалу. Це була копітка робота, яку доводилося повторювати після кожної хуртовини заради безпеки пасажирів.

Незважаючи на те, що до наступного дня не передбачалося відправлення потягів, у кабінетах за опалюваною залою, де зазвичай чекали пасажири, хтось був. Леона постукала у двері приміщення, де горіло світло. Відчинив чоловік з народу інну років п’ятдесяти, одягнений у флуоресцентний жовтий жилет поверх светра. Вона одразу відрекомендувалася і попросила показати їй журнали реєстрації.

— Мені потрібні ваші архіви за 2011, 2012, 2015 і 2016 роки, — уточнила вона.

— А що саме ви шукаєте? Там тільки імена і дати.

— Саме це нас і цікавить.

Знизавши плечима, він розвернувся і подався копирсатися у шафі, де лежали нагромаджені стоси паперів, і можна було тільки дивуватися, як він у них розбирається. На їхній подив, чоловік швидко повернувся з трьома товстими зошитами в пошарпаних палітурках, які мало не розсипалися на шматки, неґречно тицьнув їх у руки відвідувачів і знову сів на своє місце.

— Там у залі є лавки, можете сісти. Як закінчите, принесіть зошити сюди. І не тягніть. Скоро в мене обід­ня перерва.

Не звертаючи уваги на неприязне поводження, вони вийшли і влаштувалися у великій залі. Тедді почав гортати один із журналів. Система реєстрації була архаїчною, але ефективною: кожне відправлення потяга Tshiuetin з Норфервілля було зазначено вгорі сторінки з датою, а нижче — табличка, куди кожен пасажир вносив своє ім’я, прізвище й ставив підпис.

— Першою зникла Жанель, — нагадала Леона, переглядаючи свої нотатки на телефоні. — За словами Патріка, вона виїхала з Септ-Іля… у середу, 28 вересня 2011 року.

Кримінолог узяв до уваги цю інформацію, і вони стали шукати її ім’я в списках, починаючи з четверга 29 числа, але не знайшли жодних слідів цієї індіанки. Поліцейська відчувала, як закипає адреналін, і в її голові постала дивна картина: прокляте місто поглинало цих жінок. Із настанням ночі незрозуміло як Норфервілль стискав щелепи і поглинав їх назавжди.

— Знайшов! — раптом вигукнув Тедді, вказуючи пальцем на рядок із датою: четвер, 13 жовтня 2011 року. Через два тижні після від’їзду з Септ-Іля Жанель Матан сіла на потяг у Норфервіллі.

У голосі француза Леоні почулося певне розчарування. Принаймні якби ці дівчата зникли в Норфервіллі, це надало б певної закономірності загибелі Морґани. Незважаючи на це, він наполегливо шукав далі в інших зошитах. Його палець перебігав від рядка до рядка. Жанель, Міріам, Сакарі, Катя: вони всі були там. Анжелуна повернулася потягом 20 вересня. Слід обривався. Тедді був розчарований тим, що доводилося починати все спочатку. З гіркотою він поклав зошити на коліна Леоні і встав, обхопивши голову руками.

— Чорт забирай!

Він став у задумі кружляти по залі, поки поліцей­ська пішла до канцелярії повернути реєстраційні журнали. То що ж це виходить? Ці жінки одного дня зненацька порвали з колишнім життям, щоб приїхати до Норфервілля займатися проституцією, а потім повернулися, ніби нічого й не сталося? Щось тут не сходилося. Чому Анжелуна, яка жила в Уашаті, за два кроки від вокзалу міста Септ-Іля, так і не повернулася додому? Чому вона не дала знати про себе своїй матері? Кримінолог бачив тільки одне пояснення. Її, мабуть, викрали, коли вона прибула до Септ-Іля. Хтось схопив її, коли вона вийшла з потяга, і відвіз бозна-куди. Якщо тільки…

Око Тедді спалахнуло. У його голові з’явилася інша гіпотеза. Він кинувся до канцелярії, де працівник саме збирався повернути журнали реєстрації на місце.

— Зачекайте!

Він знову взяв зошити, під запитальним поглядом Леони.

— Вибачте, — сказав він, знову гортаючи зошит за 2011 рік. — Мені треба перевірити одну деталь.

Знайшовши потрібну сторінку, він залишив зошит розгорнутим і поклав ручку на рядок «Жанель Матан». Потім повторив те саме з журналом реєстрації за ­2012-й, а далі — за 2015 і 2016 роки.

Його серце стиснулося. Він не помилився. Він попросив Леону підійти.

— Ти нічого не помічаєш? У всіх дівчат той самий почерк!

Леона зрозуміла, що він має рацію. За секунду вона сама дійшла до цього висновку.

— Вони звідси не виїжджали. Хтось дописав їхні імена, аби збити зі сліду.

Він кивнув. Хтось, хто мав доступ до цих документів, створив цих фантомних пасажирів, аби заплутати можливе розслідування. Лейтенант повернулася до працівника залізниці.

— Скільки людей відповідають за посадку пасажирів на потяг?

— Троє. Один реєструє пасажирів, двоє інших потягом їдуть до Септ-Іля і назад, щоб надавати послуги під час подорожі.

— А ви маєте можливість дізнатися, хто реєстрував пасажирів 20 вересня?

Він кивнув головою і подивився в теку, що лежала на купі документів. Тедді не міг всидіти на місці. Нарешті інну підняв свої маленькі чорні очі.

— Це був Сід Нікаму.

Поки Леона поспішала до резервації, їй зателефонував Ліотта. Через кілька хвилин вона зітхнула і поклала слухавку.

— Флоран Каштен мертвий, так? — здогадався Тедді.

— Його тіло знайшли на березі, де він напав на тебе, кілометрів за два від греблі. Вочевидь, він намагався перепливти у місці, де рівень води був нижчий, а течія слабша. Мабуть, хотів повернутися до будинків, але не впорався. Жандарми займуться транспортуванням тіла.

Тедді не відчув ніякого полегшення.

Каштен був усього лише сином, якого поранила батькова байдужість, і який поринув у божевілля, підживлене давньою легендою. Він полював на диких собак і виставляв їхні понівечені трупи, але не він був убивцею Морґани. Просто хлопець, який почувався загнаним у кут, призначений винним, який не мав іншого вибору, окрім тікати від поліцейських, що роками зневажали і знущалися з його народу. Він загинув трагічно, але принаймні не відчув болю, дізнавшись правду про роман своєї дружини з його так званим найкращим другом.

— Ми це подолаємо, чуєш? — спробувала заспокоїти Леона, помітивши його хвилювання.

— Сподіваюся… У кожному разі, якщо шукати промінчик сонця в усьому цьому жахливому лайні, то це знайомство з тобою.

Леона була розчулена, та все ж промовчала. На той момент вона не могла уявити, як далі розвиватиметься їхня незвичайна історія. Усе здавалося їй таким складним, їхні світи були такі різні. Він — у своєму великому бурхливому місті, за шість тисяч кілометрів звідси. Вона — в оточенні води й дерев веде спокійне життя на краю Далекої Півночі.

— Нічого не кажи, — додав Тедді, який не мав наміру ставити її в незручне становище. — На це не треба відповідати.

Леона кивнула головою, а потім вказала на книги реєстрації на задньому сидінні, щоб відвернути увагу.

— Як думаєш, ми знайдемо там інших жінок?

— Немає підстав вважати, що їх тільки п’ять. Інші, мабуть, випали з поля зору.

— Що ж з ними сталося, чорт забирай?

Кримінолог не мав, що сказати. Але було зрозуміло одне: Норфервілль ніби ковтав цих дівчат і стирав їх з лиця землі. Де їхні тіла? Скільки людей причетні до цих зникнень? Він боявся того, що вони можуть виявити.

На місце вони прибули одночасно з офіцерами Мійо і Колваром, яких викликали на підмогу. Лейтенант Рок коротко проінструктувала колег. Згідно з даними співро­бітника вокзалу, Нікаму на роботу мав вийти лише наступного дня, але його машини на місці не було. Після хуртовини територія навколо будинку не була прибрана, тому сходи перед входом все ще засипані снігом, який завалив нижню частину вхідних дверей. Леона обережно піднялася нагору першою і постукала в двері. Зсередини пролунав жіночий голос: «Дві секунди!» Потім запала гнітюча тиша, і поліцейська постукала сильніше. Вона дістала зброю.

— Відчиняйте негайно!

Нарешті з’явилася Мая, одягнена в довгу не надто чисту футболку поверх спортивних штанів. З розпатланим волоссям, у шкарпетках. Від неї тхнуло алкоголем. Утім, незважаючи на злегка розширені зіниці, що вказували на перебування під дією наркотиків, вона досить добре трималася на ногах. Леона рукою відсторонила її і поліцейські заскочили всередину. Тедді зайшов останнім.

— Де Сід? — твердим голосом спитала Леона.

Мая схопилася руками за голову, помітно спантеличена цим раптовим вторгненням.

— Але… що сталося?

Судячи з запаху, тут щойно пирснули освіжувачем повітря. Леона кинула погляд на стіл у вітальні. Запальничка, у попільничці — шматочки алюмінієвої фольги, зіжмакані в кульки… Мая і далі вживала наркотики. Чоловіки швидко обійшли всі кімнати. Нікаму ніде не було. Поліцейська холодним поглядом дивилася на жінку, яка колись була її найкращою подругою, а нині перетворилася на тінь самої себе.

— Де він?

— Не знаю. Він кудись пішов дві-три години тому. Він щось накоїв?

Мая не відводила погляду від непроханих гостей, див­лячись на них зі страхом і ненавистю водночас. Тедді підійшов ближче до фотографії Нікаму. Тільки тоді він згадав, що бачив цього чоловіка в потязі під час ­своєї поїздки: саме він роздавав їжу.

— Зв’яжися з ним, — наказала Леона. — Скажи йому все, що хочеш, але він має повернутися. Звичайно, не повідомляй йому, що ми тут.

Її тон був категоричним, а погляд — крижаним, тож Мая виконала наказ. Одразу увімкнувся автовідпові­дач Нікаму. Телефон, мабуть, був вимкнений, можливо, у нього розрядився акумулятор. Мая вдихнула і нервово потерла ніс.

— Поясни мені, що він такого поганого накоїв.

— Маєш на увазі, крім того, що бив тебе і втягував у свої злочини? Його підозрюють у причетності до зникнення щонайменше п’яти молодих жінок, усі — індіанки, з 2011 року донині. А також у причетності до вбивства, яке сталося минулого тижня.

На Маїних очах виступили сльози. Шокована, вона відійшла до стіни, мало не перечепившись.

— Це все неправда. Це повна маячня.

— Я так розумію, ти нічого про це не знала? Ніколи не чула про це, так? Ти навіть не задавалася питанням, як скромний співробітник залізничної компанії зміг придбати все це шмаття?

Мая не відповідала, ніби втратила зв’язок із реальністю. По її щоках текли сльози. Леона невблаганно віддала наказ Мійо:

— Залучіть усіх співробітників поліції. Нехай обшу­кають цю халупу від підлоги до стелі в пошуках доказів, що мають стосунок до нашої справи. Вилучіть жорсткий диск з комп’ютера і всі картки пам’яті, які знайдете. Розшукайте машину Нікаму, він не міг далеко заїхати. Перевірте всю резервацію, опитайте сусідів і близьких.

— Добре, — відповів Мійо. — Але в нас немає такої кількості людей і ресурсів.

— Впораєтеся. Його треба знайти.

Сказавши це, вона знову повернулася до Маї.

— У нього є мисливська хатина?

Вона була змушена повторити своє запитання, щоб Мая нарешті зрозуміла.

— Так, так, є…

— Де? — перебила її вона.

— Біля озера Вуд. Вона належала його батькові.

— Він може бути там?

— Не знаю.

Леона кинула короткий погляд на Тедді, мовляв, варто подивитися.

— Одягайся, взувайся, — сказала вона Маї. — Офіцер Мійо відвезе тебе до відділку і подбає про тебе.

Потім вона повернулася до Мійо.

— Ви відповідаєте за неї, зрозуміло?

Мійо кивнув головою. Леона завершила розмову з Маєю:

— Коли трохи заспокоїшся, ми поставимо тобі кілька запитань. Я розраховую на твою співпрацю. Але спершу ти поясниш мені, де саме розташована ця хатина.

У них іще був час дістатися до хатини і повернутися до настання ночі, хоча, очевидно, Сіда Нікаму там не було, оскільки його автомобіль не стояв біля виїзду на дорогу. Леоні варто було прислухатися до своєї інтуїції. На її думку, якщо Нікаму щось приховував, то вони знайдуть це в місці, яке належить тільки йому.

Дорога до озера Вуд була неймовірно мальовнича, особ­ливо в найвищій точці, жінка на певний час зупинила снігоход. Вона пам’ятала, як приїздила сюди з батьками, наче це було вчора. Тедді мав побачити це хоч раз у житті. До самого горизонту на всі боки світло-­блакитний лід маленьких озер, з’єднаних між собою, переливався золотистим сонячним світлом. Блискучі пагорби, облямовані деревами, ніби танцювали навколо глядача. Сидячи на снігоході, вона вимкнула двигун.

— Це всього на п’ять хвилин. У цьому місці зазвичай можна почути, як голосно б’ється серце. Нічого, крім тебе, твого серця і всього, що тебе оточує. Це потужна вібрація Далекої Півночі.

Тедді зліз з машини і пройшов кілька метрів по снігу. Леона заплющила очі. Тиша була така чиста, така нескінченна, що француз відчув тихе гудіння у вухах, щось, що йшло зсередини, наростало, перетворювалося на дзижчання, як звук кровотоку. Потім, коли його захопила магія цього явища, з’явилися відчуття пульсації. Не в його вухах, а в усьому тілі та кістках. Цілком реальне. Тедді обернувся на місці, сп’янілий від кожної секунди, яку ця природа йому дарувала чи забирала, і на мить не залишилося нічого. Більше не було Ліону, не було Ґаранс, не було мертвих — нічого, крім його серця, його душі та світу навколо.

Вражений, він повернувся до Леони.

— Ти відчув це? — запитала вона.

Він кивнув.

— Дякую. Дякую за це, — прошепотів зворушено.

Жінка усміхнулася йому, і вони рушили далі. Притиснувшись до неї, Тедді подумав, що почувається дуже добре, і за інших обставин ця мить могла б бути прекрасною. Але дуже скоро, коли тіні стали довшими, а рослинність щільнішою, його знову поглинула невідомість розслідування. У глибині своєї свідомості він знов побачив замордоване тіло Морґани і свою дружину з обличчям, вкритим скалками скла, вона кликала його з глибини лісу.

На п’ятому кілометрі, як вказував лічильник, поліцейська скинула швидкість і уважно оглянула дерева ліворуч. Мая пояснила, що роги північного оленя, прибиті до стовбура, позначають місце, де треба звернути. Помітила їх за сто метрів і з’їхала з дороги. Невдовзі лише чорна кора й похмурі оленячі роги вказували шлях у цьому лабіринті, де все було таке одноманітне. Нарешті через десять хвилин вони побачили хатину. Її нижню частину засипало товстим шаром снігу, по якому ніхто не ходив з часів хуртовини.

Це була хатина з черепичним дахом, доволі доглянута. Вона була побудована на узвишші, долівка лежала на складених одна на одну балках, мабуть, щоб ізолювати її від поверхні землі. Вони піднялися чотирма сходинками, що вели до входу. Двері замкнені великим навісним замком. Леона спробувала потягнути за ручку про всяк випадок, але двері, звісно, не відчинилися. Тоді вона спустилася вниз, підійшла до одного з двох маленьких вікон, засунутих фіранками, піднялася навшпиньки і вдарила по шибці руків’ям пістолета.

— Допоможи мені, — сказала вона, хапаючись за підвіконня, щойно вони закінчили прибирати уламки скла.

Не зволікаючи, кримінолог схопив її за талію і підтримував, аж поки вона пролізла у вікно. Потім вона своєю чергою допомогла йому. Всередині було дуже темно. Кімната була простора, але обставлена дуже скромно. Біля дальньої стіни стояло двоярусне ліжко. Як і Каштен, Нікаму складав там своє мисливське та рибальське спорядження.

— Перевернемо тут усе. Якщо є бодай найменша зачіпка, яка допоможе нам відшукати цих жінок, ми повинні її знайти.

Поки Тедді пішов у кухню, Леона взялася обшукувати решту помешкання. Полиці здебільшого завалені речами першої необхідності, пакетами рису та пляшками з водою. Вона підійшла до масивної дров’яної печі, нахилилася і зазирнула під неї. Там було порожньо. Потім підняла простирадло з ліжка і струснула подушку. Там вона знайшла маленьку картонну течку. У ній виявилося близько сотні фотографій. Вона покликала Тедді.

Удвох вони їх швидко переглянули і зупинилися на портреті молодої дівчини, яка дивилася в об’єктив — оголена, розпалена, вона сиділа верхи на Сідові Нікаму, який і зробив селфі. Поліцейська поклала знімок на стіл, дістала свій телефон і порівняла його з зображенням, яке їй надіслав Патрік.

— Це вона. Це Анжелуна.

Вона була така тендітна, така молода. Просто мріяла про краще життя, а опинилася в глибині лісу, задовольняючи сексуальні потреби якогось покидька. На мить кримінолог подумав про матір Анжелуни, яка досі, після стількох тижнів, шукала її.

Іще одне обличчя. Цього разу біла жінка з чорним волоссям. На вигляд їй років тридцять чи тридцять п’ять. Нікаму сфотографувався анфас, добре видно його ліве стегно. Леона помітила татуювання на його нозі. Її серце забилося швидше.

— Ну от. Думаю, ми знайшли Лінкса.

Тедді пересвідчився сам: чорний малюнок на шкірі підозрюваного однозначно зображував голову рисі з її характерними загостреними вухами. Потужна хвиля гніву прокотилася по всьому тілу поліцейської. Вона бачила цього покидька того дня, коли прийшла до Маї, і приставила йому пістолет до скроні. Якби вона тільки знала…

Переглянула інші фотографії у теці. Її аж пересмикувало від споглядання всіх цих жінок, зафіксованих у відвертих позах. Білі, індіанки, брюнетки, білявки… Здебільшого молоді. Зі спітнілими обличчями, іноді усміхнені, з лискучими грудьми. На звороті фотографій не було вказівок на дати. Леона уявила, як Нікаму роздивляється свої маленькі сувеніри, в той час як Мая лежить одурманена наркотиками.

— Коли керуєш мережею, треба добре тестувати товар, — гірко зітхнула вона. — Переконатися, що ці наївні й недосвідчені дівчата, яких завербували через інтернет, підходять для такої роботи. Можливо, щойно вони приїжджають до Норфервілля, їх одразу привозять сюди, щоб відчули атмосферу.

— Ми впізнали Анжелуну, а зниклих із Монреаля ти бачила?

— Здається, ні. Можливо, він тільки нещодавно почав їх фотографувати.

Француз уважно роздивлявся знімки, які вона йому передавала.

— Більшість цих жінок після перебування в Норфері мають повертатися до свого життя, інакше усе було б надто помітно, занадто очевидно, — зауважив. — Але серед них є ті, що так і не купили квитка назад. Відірвані від коренів, найбільш дезорієнтовані, мабуть. Можливо, він їх убиває. Розправляється з ними так само, як із Морґаною, і ховає їх десь там, на безлюдних просторах.

Тедді уважно подивився на Леону, коли та зупинила погляд на одній з останніх фотографій. Він простягнув руку, і жінка неохоче віддала світлину. Нікаму, притулившись до стіни, широко посміхався у камеру, а Морґана, стоячи перед ним на колінах, робила йому мінет. Тедді підтягнув стілець і повалився на нього, випустивши з рук фотографію, яка раптом стала обпікати йому пальці. Леона не знала, що сказати, аби його розрадити. Вона згадала, як уперше побачила Маю, коли та нанизувала перли, схилившись над столом, тоді як Нікаму, ймовірно, був тут і займався сексом…

— Ми його знайдемо, Тедді. Обіцяю тобі, що цей вилупок розплачуватиметься за це до кінця свого життя.

Обличчя на глянцевому папері. Серед них — індіан­ки, які одного дня просто зникли безвісти. Після їхнього зникнення не відкривали кримінальних справ, незважаючи на заяви від родичів чи людей, що, як Морґана, були переконані: відбувається щось підозріле. Жертви байдужості, недбальства інституцій, системних вад. Саме це поступово ставало видимим по всій Канаді. Серійні вбивці, про існування яких раптом ді­зналися. Тіла корінних жителів, які пролежали десятки років на дні великих річок Онтаріо і яких ніхто ніколи не шукав. Жінки, зґвалтовані в резерваціях Квебеку, які нарешті наважилися свідчити. Анжелуни. Леони. Маї.

Монстри були всюди, навіть у найвіддаленіших куточках. Зло не мало кордонів, не знало ієрархії, воно вражало всіх, воно жило в усіх. Поль Ліотта, як і Сід Нікаму, був одним із цих чудовиськ. Одним із тих чоловіків, які вирішили дозволити своїм одержимостям і відхиленням керувати собою. І тепер Леона збиралася змусити їх заплатити за все. По черзі.

Незважаючи на протести Тедді, поліцейська воліла поговорити з Маєю наодинці, оскільки офіцер, який її охороняв, характеризував її як «збуджену» з моменту її прибуття до поліцейського відділку. Ніяких чоловіків, ніяких уніформ. Тільки жінка, яку вона колись знала і любила як сестру. Леона увійшла до кімнати зі склянкою води і текою. Її подруга хиталася на стільці, нервово гризучи і так погризені нігті. Краплі поту на лобі й тремтіння рук чітко вказували на початок абстиненції. Зачинивши двері, поліцейська сіла навпроти неї.

— Знаєш, Має, я шкодуватиму до кінця своїх днів про те, що не знайшла в собі сил прийти попрощатися з тобою, коли ми виїжджали звідси. Це було занадто важко. Мені здавалося, що я тебе кидаю. Ти залишилася в знекровленому місті, сама наодинці з чудовиськами, які з нами таке зробили, а я вибиралася з цього пекла. Власне, в Квебеку мені теж жилося нелегко… Я була дівчиною зі смаглявою шкірою. Чужинкою, наполовину індіанкою, наполовину білою, яка приїхала з Далекої Півночі і з якою ніхто не хотів спілкуватися.

Мая взяла склянку, піднесла її до очей і подивилася, що в ній. Потім поставила її на стіл, схрестила руки і зіщулилася.

— Мені холодно. Я вже кілька годин тут чекаю. Я хо­чу додому.

— Ти підеш додому. Але спершу нам треба поговорити, віч-на-віч. Це не забере багато часу. Добре?

Мая ствердно кивнула, шморгнувши носом. Леона пройнялась співчуттям. Але вона мусила відгородитися від своїх емоцій. Мая не повернеться додому. Особливо сьогодні, після того, що вона дізналася про чоловіка, з яким ділила своє життя. За перегородкою її чекали лікар і соціальний працівник з амбулаторії, щоб надати їй допомогу. Найближчі кілька днів будуть для неї надзвичайно важкими.

Поліцейська злегка нахилилася вперед.

— Ти точно не знаєш, де може бути Сід? Ми побували в його хатині, обійшли всі вулиці резервації, шукаємо в Норфері, але поки що просто ходимо по колу, а вже темніє. Мені потрібна твоя допомога.

— Я ж тобі вже сказала, що не знаю. Відчепіться від нього. Усі ці жахливі речі, які ви про нього розповідаєте — це абсолютна маячня. Він нічого поганого не зробив.

— Зробив, зробив. Багато поганого. У нас є докази, Має.

— Які докази?

Леона поклала руку на теку.

— Доказів достатньо, щоб він надовго загримів до в’язниці.

— Я не хочу, щоб він сів!

Тоді поліцейська зрозуміла, що обрала неправильний шлях. Незважаючи ні на що, її подруга хвилювалася за Сіда, хоча б тому, що він забезпечував її наркотиками. Вона захищатиме його до кінця, хоч би що він зробив. Тому Леона змінила тактику.

— Ти буваєш у його хатинці?

— Ні. Навіщо мені туди ходити? Я не полюю, не рибалю.

— А він часто туди ходить?

Вона різко підняла плечі, ніби її трусонуло від нервового тику.

— До чого ці запитання? Це залежить від його бажання. Іноді їде на кілька днів, іноді тижнями там не буває. Сід робить що хоче коли хоче. Його мати повісилася, коли йому не було й п’яти років, а батько ніколи про нього не дбав. Він усе життя сам про себе піклується і не звик просити дозволу.

— Хто супроводжує його до хатини?

— Не знаю. Він не все мені розповідає.

— Ти знаєш. У нього є друзі, які приходять до вас додому?

Мая погладжувала свої передпліччя. Не відповідаючи, почала чухатися крізь куртку спортивного костюма. Намагалася не дивитися в очі.

— Ти не наважуєшся сказати, бо боїшся його, — спокійно сказала Леона. — Він постійно тобі погрожує, лупцює тебе, але ми тебе захистимо, чуєш?

— Хто «ми»? Поліція? Поліція — це найгірше, що може бути.

— Присягаюся, ми його затримаємо, і він більше не зможе тобі нашкодити. Я зроблю все можливе, щоб забезпечити тобі належний догляд. У Септ-Ілі є кращі установи, ніж наша амбулаторія, тобі допоможуть впоратися з цим. Ми знайдемо тобі роботу.

— Упоратися з чим? Мені не потрібен ніякий належний догляд! Я просто хочу, щоб ти залишила нас із Сідом у спокої. Їдь додому. І ніколи не повертайся.

— На жаль, так не вийде, Має.

Поліцейська розгорнула теку й посунула фотографії до співрозмовниці.

— Оскільки ти вперто не хочеш цього зрозуміти… Ці знімки були в його хатині. Мені шкода, що доводиться тобі це показувати, але ти все одно рано чи пізно дізнаєшся. Я мушу заарештувати Сіда й усіх причетних до цієї мережі, щоб покласти цьому край.

Мая подивилася на тіла, на позування чоловіка, з яким вона жила, на його широку усмішку в об’єктив фотоапарата, на його розпусні руки, що обмацували оголені груди. Раптом вона відсунула від себе фотографії, ніби вони були отруєні, і захитала головою.

— Це все неправда. Це все неправда, — повторювала вона безперервно.

— Допоможи мені, — попросила Леона. — Ці жінки працювали повіями за посередництвом Сіда. Деякі з них більше ніколи не виходили на зв’язок і не виїжджали з Норфера. Серед його колекції ми знайшли нашу жертву, ту, чиє тіло було викинуто на дорозі Вуд. Будь ласка, скажи мені, де зараз Сід і з ким він спілкує­ться. Ти його супутниця, ти ж можеш допомогти нам у розслідуванні.

Мая безтямно втупилася в стіл, її думки явно були десь далеко. Подруга хотіла взяти її за руку, але наступної миті Мая кинулася на неї і схопила за горло.

— Ти брешеш! Ви всі брешете!

На її лобі виступили вени. Стільці з гуркотом полетіли вбік, і вони обидві з криками покотилися на підлогу. Тієї ж миті відчинилися двері. Манжматен і Ліотта, який все ще був у куртці та шапці, увірвалися до кімнати. Індіанка вирячила очі, і з такою силою стиснула пальці, що поліцейські ледве змогли відірвати їх від шиї своєї колеги. Щойно їм це вдалося, Леона притулилася до стіни, задихаючись, і насилу відновила дихання. Тедді нахилився над нею:

— Ти в порядку?

Вона кивнула, не відводячи погляду від Маї, яка кидалася, мов скажена. Сержант зрештою повалив її на землю, став коліном на спину і надів на неї наручники. Після цього він різко підняв затриману й вивів у коридор. Леона хотіла кинутися слідом за ними, але кримінолог м’яко її стримав.

— Залиш. Далі все зроблять лікар з асистенткою.

Поліцейська обсмикнула светр. Її руки тремтіли.

— Він її б’є, він її нищить, але він — центр її життя. Він — усе її життя. Навіть якщо вона щось знає, то нічого не скаже. Незважаючи на всі докази, вона відмовлятиметься вірити тому, що їй кажуть, бо не має нікого, крім нього.

Тедді відчував, що вона на межі нервового зриву. Він відкинув пасмо волосся, яке впало їй на губи.

— На жаль, з жертвами насильства так завжди бу­ває, — сказав він. — Вони мовчать. Бояться помсти, стигматизації, ганьби… Це особливо актуально в спільнотах, де всі знають одне одного. І захищають одне одного.

Крики в коридорі стихли. Леона вийшла з кімнати.Пішла туди, де вже зібралися поліцейські. Її подруга сиділа на підлозі біля стіни, майже нерухома, з похиленою головою і напівзаплющеними очима. З неї зняли наручники. Лікар вже закривав свою сумку.

— Я дав їй заспокійливе, — пояснив він. — Ми відвеземо її до амбулаторії.

Мая була схожа на ганчір’яну ляльку. Поліцейська присіла перед нею. Допомогла їй надягнути куртку, поправила шапку, натягла рукавички так само, як Мая одягла їй рукавички двадцять років тому, коли їх щойно зґвалтували. Картини знову спливли в пам’яті. Вона підняла підборіддя в бік Ліотти, мерзотника, який спостерігав за всім, непорушно стоячи на повен зріст. Її погляд був такий пронизливий, що всі навколо, відчувши зніяковіння, теж обернулися до сержанта.

— Ну все, забирайте її і покінчимо з цим, — буркнув той і вишов.

Він зник у своєму кабінеті, грюкнувши дверима. Лікар і асистентка зайнялися Маєю.

— Подбайте про неї, — схвильовано промовила Лео­на, коли вони виходили.

Надворі почувся шум двигуна, а потім стало тихо. У поліцейському відділку знову запанував спокій, але небезпечна невидима пожежа тліла далі. Леоні потрібно було сісти. Вона прибрала фотографії і пішла до маленької кімнати, облаштованої під кухню. Там вона налила собі склянку води й опустилася на стілець. Тедді став у кутку. Він передбачливо зачинив двері, щоб ніхто їх не потурбував.

— Я бачив ненависть у твоїх очах…

Він чекав на відповідь, але її не було. Тиша здавалася надто гнітючою, тож він перейшов до іншої теми.

— Чому ти так переймаєшся долею цієї жінки?

— Ми разом росли, вона була моєю найкращою подругою. І єдиною, можна сказати. Не минало й дня, щоб ми не зустрічалися. Мая чудово грала на флейті й читала партитури видатних композиторів. Мріяла стати музикантом. А тепер поглянь… Подивись, що вони з нею зробили. Цей світ — лайно.

Тедді відчував, що вона балансує на межі. Було очевидно, що для неї, як і для нього, ця справа стала надто особистою. Вона ризикувала зірватися з котушок. Відмінність полягала в тому, що він вже не мав чого втрачати. А вона — мала.

— Вже пізно, повертаймося, — запропонував він. — День був важкий.

Вона не заперечувала, оскільки вже просто не мала на це сил. Але тієї миті, коли вона збиралася викинути стаканчик у смітник, Манжматен просунув голову в дверний отвір.

— Один зі співробітників поліції помітив машину Нікаму.

— Де?

— На Західній вулиці. Перед будинком, де вбили Морґану Шаффран.

Це було схоже на якусь моторошну петлю часу. Відчуття, ніби він замкнений у скляній кулі і знову і знову переживає кошмар, було жахливим. Та сама дорога, та сама темрява. Тедді знав, що чекає на нього в кінці шляху. Криваве лігво чудовиська, яке викрало його дочку.

Через хуртовину Західна вулиця перетворилася на льодовий плацдарм, по якому доводилося пересуватися зі швидкістю равлика. Найменший рух керма змушував колеса ковзати, незважаючи на шиповані шини. Леона з усіх сил намагалася дотримуватися курсу, але відчувала втому від цього напруженого нескінченного дня. Одне було очевидним: без Тедді вона не впоралася б із цим розслідуванням. З першого дня він був для неї опорою, порадником, людиною, чия присутність постійно її заспокоювала. Вона не хотіла цього визнавати, бо знала, що все це колись закінчиться, але поруч із ним їй було добре.

Через чверть години їхні з Ліоттою автомобілі під’їха­ли до поліцейського пікапа, що стояв посеред ­дороги, за п’ятдесят метрів від будинку жахів. Його фари освітлювали напівзруйнований фасад, перед яким стояв автомобіль Сіда Нікаму з причепом і снігоходом на ньому. Офіцер вийшов із салону автомобіля і коротко доповів їм про ситуацію.

— Відколи я тут, нічого не відбувається. Схоже, що в будинку нікого немає. З іншого боку, якщо він все­редині і почув, як я під’їжджаю, то втекти звідти пішки буде складно, хіба що тільки через ліс. Але ж посеред ночі треба бути божевільним, щоб навіть подумати про таке…

— Вимкніть фари на дві секунди, — попросила Леона.

Він виконав її прохання. Їх огорнула темрява. З будинку не пробивалося ні найменшого світла.

— Увімкніть їх лише тоді, коли ми будемо біля будинку, — наказала Леона. — Якщо він озброєний, ми хоч не станемо легкими мішенями.

Потім вона повернулася до Ліотти й Манжматена.

— Ми теж поки що не вмикаємо ліхтарів. Цього разу ніяких дурниць, зрозуміло?

Офіцер кивнув головою. Що ж до сержанта, той навіть не ворухнувся, потонувши в своєму вбранні настільки, що виднілися тільки чорні очі. Тедді йшов за ними, і вони рушили, намагаючись не посковзнутися. Що ближче вони підходили, то сильніше Леону охоп­лювало погане передчуття. Їй здавалося, що все повторюється. Морґана прийшла сюди — і її вбили. Нікаму не відповідав на дзвінки. Це був поганий знак.

Перш ніж підійти до будівлі, вона посвітила в салон автомобіля підозрюваного. Порожньо. Через ожеледицю на поверхні було складно розпізнати сліди від взуття чи інших транспортних засобів. Леона зазирнула в багажник і обійшла причеп, але нічого не виявила. Коли вони знову рушили вперед і підійшли до ґанку, вона стягнула праву рукавичку, щоб відчувати спусковий гачок пістолета. Холод обпік шкіру. Вона мала п’ять хвилин, не більше, потім заціпеніння сповільнить її рухи. За спиною вона чула важке дихання трьох чоловіків.

Жовта стрічка на вході до старого будинку метелялася розірвана. Вони обережно увійшли, один за одним, і обшукали кімнати на першому поверсі. Нічого не змінилося. Серед уламків скла, порожніх пляшок і плям крові досі були сліди тварин. На стінах, на підлозі — всюди ознаки жорстокого злочину. Якщо не рахувати звуків дихання, панувала абсолютна тиша. Леонин ліхтарик коротко освітив похмуре обличчя Тедді й двох колег. Вона рушила коридором у напрямку сходів. Ліотта теж стягнув рукавичку. Поправив шапку й виставив уперед пістолет у витягнутих руках.

Нагорі на подертих шпалерах затанцювали відблиски ліхтарів. На сходах частково обвалилася стеля, оголивши шматок балки. З-під плінтусів виривалися кабелі, тіні від яких скидалися на гігантське коріння. Лейтенант принюхалася: запах нещодавно погашеного вогню. Коли вона увійшла до найближчої кімнати, з її горла вирвався крик, і вона одночасно витягнула пістолет і ліхтарик поперед себе:

— Не рухатися!

Сід Нікаму не рухався. Він сидів, спершись спиною об стіну, з підборіддям, опущеним на груди, розставленими ногами, руки звисали вздовж тіла. З його рота й до низу куртки стікало блювотиння. Крізь вікна пробивалося далеке світло фар.

Поліцейська наблизилася, оминаючи попелище, де лежали обвуглені рештки телефону, гаманця, золотий ланцюжок і великий мисливський ніж із зубчастим лезом. Вона приклала палець до шиї чоловіка. Поруч лежали використаний шприц, запальничка та невеликий поліетиленовий пакетик із кристалами на краях. Зітхнувши, вона повернулася до інших.

— Усе…

Тедді закляк на місці, вражений картиною, що відкрилася перед його очима. Нікаму покинув цей світ, забравши з собою усі таємниці, і, як і Шалюмо, не заплатить за свої гріхи. Ліотта присів біля Леони, опустив комір куртки, щоб було легше дихати, і подивився прямо в напівзаплющені очі оббльованого індіанця. Потім кинув погляд на предмети, які було використано для смертельного уколу.

— Він не промазав.

Сказавши це, він підвівся, потер руки одна об одну, а потім знову натягнув рукавички. Далі підійшов до погаслого вогнища.

— Не чіпайте нічого, — розпорядилася лейтенант.

— Цей тип як ті черепахи, що повертаються відкладати яйця в те саме місце… Схоже, вирішив померти там, де скоїв злочин.

Леона зачинилася у машині, зателефонувала своєму начальнику й розповіла про те, що сталося. Шеф відмовився відрядити на місце події судового патологоанатома. По-перше, на Бе-Комо якраз насувалася снігова буря, яка паралізує регіон щонайменше на добу. По-друге, взяти зразки й відправити на аналіз до лабораторії може й місцевий лікар. Якщо підтвердиться передозування, то їхньому спеціалісту не буде потреби втручатися.

Леона вважала, що головна причина в іншому: шкода грошей на з’ясування обставин смерті накачаного наркотиками аборигена, який вирішив покінчити з життям. По суті, це розслідування у Норфервіллі було як бородавка, що загрожувала репутації командира Мартена Мішо, і якої слід якнайшвидше позбутися.

— Треба з’ясувати достеменно обставини цієї смерті, — наполягала Леона. — Звісно, все вказує на самогубство внаслідок передозування, але мені здається, що тут щось не в’яжеться. Навіщо йому робити це саме зараз?

— Може, він відчував, як затягується зашморг? Можливо, він знав, що ви вже близько. Він кинув свої особисті речі у вогонь і востаннє вколов амфетамін. Зрештою, це краще, ніж тридцять років в’язниці. Слухай, я б запропонував покласти тіло в холодильник разом із тілом Морґани Шаффран, добре? Без поховання, з медико-правових міркувань. Так воно буде у нас під рукою, поки ти завершиш розслідування.

— Це халтурна робота, я таке ненавиджу, і…

— Ти в Норфервіллі, мусиш пристосуватися. Усі докази вказують на те, що ти знайшла вбивцю Морґани Шаффран, це найголовніше. Я переглянув фотографії жінок, які ти надіслала. Це сумна реальність, Рок, але поки що про це треба забути. Ти приїхала в Норфервілль не для того, щоб викривати мережу проституції.

— Це не просто мережа проституції! Ми знаємо, що як мінімум п’ятеро з цих жінок зникли, що вони сіли на потяг до Норфервілля і більше звідси не виїжджали!

— Це ще треба довести, але я скажу про це прокурору. А поки що мене цікавить лише одне: покінчити зі справою Морґани Шаффран. Це мета твоєї поїздки, Рок, не відволікайся. Даю тобі два дні, аби все владнати, і повертайся. Я хочу, щоб ти була на місці не пізніше п’ятниці.

Мішо відімкнувся. Леона гірко зітхнула. «Скажу про це прокурору» — ось чим закінчилася історія цих індіанок. Поліцейська знала, до чого це приведе. Вона повернеться в Бе-Комо, і минуть тижні, перш ніж прокурор зважиться відкрити нове розслідування. Це відчуття безсилля обурювало її.

Вона повернулася до будинку жахів. Чоловіки принесли сумнозвісний мішок для трупів. Сід Нікаму вже починав заклякати від холоду. Вона сфотографувала труп і місце злочину для свого звіту, підняла обгорілий мобільний телефон і поклала його в пакет для доказів, а потім затрималася біля ножа. Саме ним він погрожував, коли застав її у себе вдома. Він кинув у вогонь речі, які були для нього важливими. Однак у попелищі не було нічого, що нагадувало б про Маю…

Після того як взяли численні зразки для аналізу, Лео­на суворо скомандувала Ліотті забирати тіло, а той таким же суворим тоном повторив наказ своїм підлеглим. Тедді відчував, що молода жінка перебуває на межі нервового зриву, але залишився у своєму кутку, не кажучи ні слова. Він теж був обурений. Нікаму помер, вони так і не отримали жодної відповіді. Перед його очима проплив мішок із тілом і зник на сходах, а похмура будівля знову поринула в абсолютну тишу.

Лікарем амбулаторії, який взяв на себе відповідальність за тіло, був Вiллі Гаррінґтон, хлопчина з Онтарiо, який мав індіанців серед далеких предків. Він роздягнув Сіда Нікаму, поклав його на столі в пункті невідкладної допомоги, де проводили розтин Морґани Шаффран, і під пильним поглядом Леони ретельно оглянув тіло. Не зафіксував ніяких ран чи синців, які вказували б на застосування сили. Поліцейська скористалася нагодою і зробила ще кілька світлин, зокрема зняла татуювання, яке однозначно підтверджувало особу Лінкса.

За допомогою набору для швидкого тестування лікар підтвердив наявність амфетамінів в організмі інну. Для більш точного визначення дозування він також узяв зразки крові та сечі, які відправив до лабораторії в Бе-Комо. Версія про самогубство через передозування ставала дедалі більш переконливою, і поліцейська не уявляла, як, маючи в своєму розпорядженні лише наявні засоби, можна її спростувати. Вона додала до посилки лікаря жорсткий диск з комп’ютера підозрюваного, обгорілий мобільний телефон і ніж, які поклала в окремі пакети для зберігання речових доказів, намагаючись зробити все якнайкраще. Але все це здавалося їй якоюсь самодіяльністю.

— Я простежу, щоб відправлення безпечно дісталося, — сказав лікар. — Документи зараз заповню, вам залишиться тільки підписати.

— Дякую, лікарю.

У коридорі вона написала Патрікові повідомлення, щоб він якнайшвидше зробив запит до оператора мобільного зв’язку Сіда: вона хотіла дізнатися, з ким той спілкувався, і так знайти його можливих спільників. Вона усвідомлювала, що якщо про її кроки дізнається Мішо, буде непереливки. Проте не могла відступитися від справи про зниклих безвісти дівчат. Поки вона перебувала тут, у неї ще була можливість щось зробити.

У відповідь вона одразу отримала повідомлення, яке змусило її нервуватися ще більше: «Ти цього не кажеш, але мені треба, щоб ти мені це написала. Ти мене кохаєш?». Леона негайно сховала телефон у кишеню з відчуттям, що з-під контролю вислизає все її життя, як професійне, так і особисте.

Вона стріпнула головою, коли відчула руку на своєму плечі. Тедді.

— Їдьмо додому, — запропонував він. — І цього разу остаточно. Ти, схоже, геть виснажена.

— Так і є.

Вони пройшли через приміщення амбулаторії. Трохи далі Ліотта і Манжматен розмовляли з дружиною Флорана Каштена та його батьком Антуаном, вождем інну. Його очі палали, він пильно дивився на них, вимагаючи пояснень. Леона попрямувала далі. У неї не було сил підійти до них.

— Він втратив сина і, найімовірніше, програє наступні вибори, — зітхнула вона. — Коли індіанці ді­знаю­ть­ся, що Флоран причетний до масового вбивства собак і прикидався Віндиґо, вони вважатимуть себе жертвами обману. Антуан Каштен не зможе довести, що не причетний до цього. Його зненавидять за це.

Тедді відзначив іронічність ситуації. Історія з Віндиґо послужила на користь протилежної сторони, прихильників копальні. Вони проминули палату, в якій лежала Мая. Бідолашна спала, скрутившись на ліжку. Поки що вона не знала про смерть Сіда. Вона не хотіла вірити, що він міг бути чудовиськом, яке наганяло жах на місто й змушувало всіх тих жінок продавати себе. Лікар планував тримати її під заспокійливими препаратами і збирався перевести її до центру охорони здоров’я та соціальних послуг у Септ-Ілі. Леона хотіла обійняти її, повернутися в минуле, до того, як усе змінилося. Заохотити її вчитися, покинути це місто-­цвинтар, яке ховало людей живцем. Та було вже пізно. Надто пізно.

— Розслідування наближається до кінця, — повідомила вголос. — Мій начальник вимагає завершити все за дві доби. Потім я повернуся до Бе-Комо.

Тедді був здивований. Ця новина стала для нього несподіванкою.

— А як же зниклі дівчата? Усі жертви Нікаму?

— Для нього важливе лише розкриття вбивства Морґани. Але я подбаю про те, щоб імена та обличчя всіх цих жінок рясніли в моїх звітах. Саме вони змусили твою дочку проникнути в мережу Нікаму і поїхати в Норфервілль. Саме тому, що вона їх шукала, Лінкс її вбив. Вони в цій справі не випадкові фігуранти, вони — її невід’ємна частина.

Вийшовши на вулицю, вони сіли в машину і поїхали до «Блу-Рідж». Ресторан потопав у темряві, коли вони зупинилися поруч. Утім, апетиту однак уже не було. Тедді взяв із собою реєстраційні журнали Tshiuetin, а також фотографії, знайдені в хатині Нікаму. У них залишалося небагато часу, перш ніж Леона повернеться додому, і він мав намір скористатися ним, щоб продовжити розслідування. Адже було очевидно, що після від’їзду поліцейської Ліотта більше не дасть йому доступу ні до чого. Йому теж доведеться покинути Норфервілль.

Пліч-о-пліч вони рушили по вузенькій освітленій алеї, що пролягала вздовж будинків.

— Коли найяскравіше світло торкається темряви, — прошепотіла Леона, вказуючи на небо. — Тут завжди так: найгірше й найкраще переплітаються в один день.

Тедді підвів голову. Яскраво-зелені хмари заполонили зоряне небо і відтінили озеро мінливими відблисками. На мить йому здалося, ніби він стоїть під сукнею танцівниці танго, яка кружляє, розвіваючи довгі хвилясті смарагдові поли свого вбрання.

— Ти вперше бачиш полярне сяйво? — спитала жінка тихо.

Француз кивнув. Серед брижів він намагався розгледіти Морґанине обличчя. Можливо, вона махала йому рукою з висоти. Якось ніжно, лагідно, доброзичливо, ніби пробачаючи йому те, що він не був поруч, не зміг захистити її. Погляд його опустився на Леону. Її очі відбивали той самий неймовірний зелений колір.

— Я не хочу спати сам сьогодні.

— Я теж.

Вони сховалися під ковдрою в маленькій кімнатці будиночка Тедді. За вікном тривало свято аврори бореаліс. Леона мовчки споглядала це видовище, насоло­джуючись теплом тіла поряд. Це було рідкісне й швидкоплинне відчуття, саме тому воно було таким цінним. Як і ці вкрадені години, які вони проводили разом, удвох. Кримінолог думав про Францію, про Ґаранс, про своє агентство, що ледве зводить кінці з кінцями… Невдовзі цей час із Леоною закінчиться.

— Я не вірю в самогубство Нікаму, — раптом сказала вона і повернулася до нього обличчям.

— Леоно…

— Якраз тоді, коли ми вирушили заарештувати Нікаму — знайшли його мертвим. Я не можу позбутися думки, що ми, можливо, спричинились до такого розвитку подій. Адже з пістолетом, приставленим до скроні, він легко впорснув би собі всі ті наркотики.

— От тільки ніхто не міг знати, що ми його підозрює­мо. Переглянувши журнали реєстрації на вокзалі, ми зразу поїхали до нього додому. А його дружина сказала, що він пішов з дому вже кілька годин тому…

— Ліотта знав.

Француз нахмурився.

— Як це він знав?

— Коли ми були в кімнаті відпочинку на гідро­елек­тростанції, мій колега повідомив мені, що зниклі з Монреаля та Анжелуна приїхали до Норфервілля. Він цілком міг спрогнозувати, що ми поїдемо перевіряти журнали реєстрації — і розв’язати проблему, перш ніж ми дістанемося до Нікаму.

— Боже, ти хоч усвідомлюєш, на що натякаєш? Сержант Ліотта має багато вад, але він — начальник поліції цього міста… І навіть якщо уявити те, про що ти говориш, він пробув у відділку довше за нас. Технічно він не міг підштовхнути нашого підозрюваного до передозування, коли ще був там або повертався додому.

— Можливо, не він, а його спільник. Зрештою, Лінкс, мабуть, діяв не сам. Знаєш, я не можу перестати думати про нашу пробиту шину… Ліотта мав би повернутися. Але нагода позбутися Флорана Каштена була надто привабливою.

Кримінологу не подобався розвиток подій. Він завагався на мить, а потім сказав:

— Мені незручно так казати, але від самого початку цього розслідування ти зациклилася на цьому чоловікові. Він такий, який є, та наскільки я бачу, він щиро прагне тобі допомогти.

— Це не мої вигадки, Тедді. Ти не знаєш, що він за людина. І на що здатний. Чому, на твою думку, він подався сам на дамбу шукати Каштена? Звідти було б дуже зручно зіштовхнути його вниз і вдати, ніби він стрибнув сам. До речі, коли тебе привезли з того берега, він просто відчайдушно хотів замкнути двері, щоб не впустити Флорана назад. А насправді ж, якби Каштен загинув, то справу було б закрито. Ми спокійно повернулися б додому і перестали пхати свого носа в чужі справи.

Тедді взяв її руки і стиснув у своїх. Вони були холодні.

— Ти так про нього говориш, ніби він злочинець…

Північне сяйво за спиною молодої жінки вже завершило свою виставу, і кімната знову поринула в темряву. Тепер вона відчувала, що дороги назад немає. У її голові все занадто сильно вирувало, щоб вона могла мовчати. Тож вона розповіла йому те, про що раніше ніколи нікому не розповідала. Вони з Маєю, біля виходу з «Віхоли». З каптурами на головах, того березневого вечора 1996 року, біля хокейного майданчика. Троє чоловіків, які силоміць завезли їх кудись між копальнею і дорогою Вулф-Крік. Перешіптування, образливі слова, неприємний запах і члени в їхніх ротах.

— Вони покинули нас на морозі. Це Мая… допомог­ла мені підвестися. Без неї я, мабуть, померла б. Нам було так страшно. І дуже соромно. Через два місяці копаль­ню закрили, і я переїхала з Норфервілля. Це залишилося нашою таємницею.

Зі сльозами на очах вона здирала маленькі шматочки шкіри з губ. Тедді погладив її по щоці. Він міг легко уявити, якою мукою це було для неї, і яку травму вона носила в собі через цих покидьків.

— Серед тих хлопців ти впізнала Ліотту? — обережно запитав він.

Вона скрушно похитала головою.

— Ні, але я впевнена, що він був там. Він і Лавінь, той товстий підсвинок, який зараз керує Northern Ad­ven­tures. Вони завжди їздили разом. А хто був третій, я не знаю. Це міг бути хто завгодно з тогочасних поліцейських.

— Чому ти впевнена, що це були вони?

— Я відчуваю це всім своїм єством.

Кримінолог не приховував свого збентеження. Леона добре усвідомлювала, що це не відповідь поліцейського. Але така була її правда…

— В ізольованих громадах така практика була поширеною. Поліцейські підбирали корінних жителів, які трохи перебрали з алкоголем або були під кайфом, вивозили за межі міста й кидали чортзна-де, щоб у такий спосіб покарати. Вони називали це «географічна терапія». Здебільшого на цьому все закінчувалося. Але іноді справа доходила до насильства. З усієї Канади надходять жахливі свідчення. Жертви починають говорити.

Вона притиснулася до нього.

— Я впевнена в тому, що кажу, Тедді. Ліотта контролював усе місто. Без його відома нічого не могло статися. Жоден зі співробітників його команди не наважився б зробити це без його відома. Він був серед них, він засунув свій член мені в рот, і я присягаюся, він за це заплатить. Він теж дізнається, що таке страждання.

— Помста — не вихід. Це небезпечно, Леоно.

— Але це те, що допомагає мені жити…

У кімнаті запанувала тиша. Через кілька хвилин жінка зрештою заснула. Її коханець непорушно лежав у темряві й ніжно гладив її волосся. Вона була на межі, її переповнювала ненависть, яка тільки й чекала нагоди виплеснутися назовні. Сержант Ліотта був відразливим егоцент­ричним типом, який явно жорстоко поводився з інну, але звинувачення Леони були дуже серйозні. А Тедді знав, наскільки одержимість може засліпити або спотворити здоровий глузд.

У більшості випадків такі ситуації закінчуються трагедією…

Широка рівнина, хвиляста і насичено-зелена, була пронизана палючим вітром. Посеред потоку червоних пелюсток, що сипалися з неба, Леона бігла так швидко, що повітря вривалося в горло, немов вогняна куля. Вона перевела подих і озирнулася: три гігантські білі кулі досі котилися в її бік. Вони поглинали скелі, кущі, їхні м’які стінки скидались на роздуті животи, і з кожною секундою наближалися все ближче. Дівчина знову кинулася в безмежний простір, де єдиною перспективою був горизонт, та її нога зачепилася за щось. Вона впала і більше не змогла підвестися.

Це щось виявилося рукою, що виринула з лишайників і схопила її за щиколотку. Вона стирчала з землі, брудна, кістлява, з довгими гачкуватими нігтями, якими впилася у її плоть. Кулі наближалися все ближче й хихикали: диявольська насмішка розривала їй барабанні перетинки. На поверхні куль виднілися пришиті маски зі шкіри, обличчя тубільців з плоскими носами, розширеними очима і викривленими губами, що беззвучно кричали. Між цими огидними обличчями вона тепер розрізняла печінки — великі лискучі органи у формі коми, до яких прилипли пелюстки. Середня куля вже наздоганяла втікачку, і Леона впізнала обличчя Маї: з широко роззявленим ротом і висунутим язиком вона котилася на неї, щоб проковтнути.

Поліцейська здригнулась і прокинулася. Ліжко, будиночок, Тедді. Їй знову наснився один із тих жахливих кошмарів. Знадобилося кілька секунд, щоб серце повернулося до нормального ритму і все потроху стало на свої місця в голові. Перше, що спало їй на думку — Нікаму, голий на сталевому столі в амбулаторії. Вона перевернулася на бік і подивилася на годинник: за десять восьма ранку. Сьогодні середа. Вона приїхала до Норфервілля тиждень тому. Неймовірно, як швидко плине час. Здавалося, що вона вже кілька століть ув’язнена в цьому проклятому місті.

Тедді вже встав, простирадло було холодне. Крізь щілину у дверях пробивалося світло. Леона взяла телефон з тумбочки. Патрік… Боже, з усіма цими подіями вона забула відповісти йому вчора. Він закидав її повідомленнями. Спершу він сердився, але потім, очевидно, його охопила тривога. Серед цих повідомлень було одне від Тео Пакетта: нарешті він отримав пакунок, який затримався через негоду. Він збирався сьогодні зайнятися цим, якщо погода дозволить йому вийти з дому і дістатися до лабораторії.

Леона перечитала останні слова Патріка. Потім лягла, її пальці завмерли над екраном. Вона не знала, що написати. Розставання не відбувається у такий спосіб. Після нескінченних секунд вона нарешті набрала текст: «Усе нормально, не хвилюйся. Коли я повернуся, нам треба буде поговорити. Гарного дня. Леона». Вона сумо­вито надіслала повідомлення. Хоч як вона думала, не могла знайти способу не завдати йому болю.

Підвівшись, накинула готельний халат і пішла до Тедді. Він стояв перед своєю дошкою, одягнений у футболку й шорти, тримаючи в руках чашку кави. Знову, побачивши його, вона відчула всередині приплив тепла, чого ніколи не бувало в обіймах свого обранця з Бе-Комо. Вона підійшла до нього ззаду, поклала руки на його груди і, як і він, стала роздивлятися всі елементи розслідування.

— Про що думаєш? — запитала.

Надовго запала тиша. Потім француз повернувся до неї.

— Здається, я знайшов їх. Усіх, що приїхали сюди і не повернулися.

Перед очима Леони знов спливли кулі з жахливими обличчями. Пролетіли образи й думки: Мая, наркотики, Анжелуна, проституція, Морґана, Віндиґо. Вона, Леона, у снігу, зі спермою на губах… Норфервілль розчавив їх, проковтнув, затягнув у свою безодню. Його жорстокість була багатолика, повсюдна, невблаганна. Незважаючи на очевидне занепокоєння Леони, криміналіст підвів її до столу, на якому лежали фотографії та журнали реєстрації, і простягнув аркуш.

— Я знайшов у зошитах тринадцять імен, записаних почерком Сіда Нікаму. Тринадцять жінок, які зникли за останні п’ять років. Начебто нікого не пропустив.

Тринадцять! Леона з хвилюванням узяла список. По­бачивши цей аркуш, Мартен Мішо та всі інші не зможуть більше вдавати, що нічого не сталося. Зі списком та її фотографіями вони не матимуть вибору й будуть змушені розпочати розслідування. І вона зробить усе можливе, щоб узяти участь. Тедді переписав імена, прі­звища й можливі дати виїзду з Норфервілля.

— Між Катею та Анжелуною, — вів далі кримінолог, — ще вісім невідомих. І за допомогою інтернету я зміг отримати деяку додаткову інформацію про половину з них.

Він вказав на одну з двох фотографій, які витягнув із пакета, знайденого в Нікаму.

— Ебі Клірі, 21 рік. Вона мала сісти на потяг у Норфервіллі 9 липня 2015 року. Я знайшов її обліковий запис в мережі Topfans. Те саме, що й в Анжелуни, ті самі провокативні публікації. Однак її ім’я з’являється в пошукових системах з іншої причини. Воно фігурує в скандальному звіті про спроби самогубства в резерваціях корінних народів, який мені вдалося завантажити.

Він показав їй екран свого телефону.

— Міс Ебі Клірі з індіанської резервації, розташованої за двісті кілометрів на північ від Септ-Іля, спробувала накласти на себе руки у віці дев’ятнадцяти років, тобто за два роки до того, як стала повією… Можна обґрунтовано припустити, що вона — та сама зникла безвісти.

Далі він показав пальцем на друге фото.

— Це Моллі Канапе. Приїхала сюди в листопаді 2015 року, за чотири місяці після Ебі. Двадцять років, також була зареєстрована на Topfans. У своєму профілі вона чітко вказала, звідки родом: резервація Ессіпіт.

— Це далі на південь. Між Квебеком і Септ-Ілем… Щоразу інші місця.

Леона взяла фото. Моллі з Сідом Нікаму лежали разом у ліжку в хатинці. Дівчина не усміхалася, а Лінкс обіймав її ззаду, однією рукою обхопивши груди, наче пітон, що загрозливо обвиває свою жертву.

— Двох останніх звати Натана Ока і Марі Міус. Одна була в Норфервіллі у травні 2013 року, друга в лютому 2015-го, рівно рік тому. Подальші пошуки в інтернеті показують, що їхні імена з’являються в статистиці, зібраній асоціацією допомоги корінним народам у Монреалі. Одна анішинабе, друга крі. Отже, ми ідентифікували походження дев’яти жінок. Щодо решти чотирьох, крім інформації, записаної в журналі реєстрації, я ніде нічого не знайшов.

— Логічно, якщо їх вирвали з корінням. Вони — ніхто, невидимки… Така доля спіткала всіх тих, що тепер поповнюють список, створений комісією з розслідування…

Тедді бачив, як сильно це її вразило. Згодом до цього сумнозвісного національного списку, імовірно, буде додано її ім’я. Він поклав руку їй на шию.

— Ці жінки перестануть бути безіменними. І завдяки таким людям, як Морґана і ти, справедливість буде відновлена.

Вона стримано кивнула. Вона в це вірила, але запитувала себе, скільки ще часу знадобиться. Кримінолог же знову підвів її до своєї дошки. У верхньому лівому кутку він намалював коло, яке символізувало Монреаль, і шість хрестиків усередині нього.

— На мою думку, ці зниклі дівчата могли потрапити сюди двома шляхами, — почав він. — З одного боку, існує певний маніяк, який мандрує різними районами Монреаля і знаходить загублених дівчат-аборигенок, а потім привозить їх до Норфервілля. Може, він їде разом із ними, щоб не втрачати над ними контролю, а може, просто чекає їхнього прибуття. Я не знаю.

Він відпив ковток кави і трохи відсунувся: сонце вже піднялося над горизонтом і засліплювало його променями, які проникали крізь вікно.

— У кожному разі, цей хижак дуже хитрий. Між подіями може минути кілька місяців, і він постійно змінює місце свого полювання. Крім того, можна припустити, що дівчата з Монреаля, опинившись тут, не проходили через руки Сіда Нікаму, оскільки їх немає на знімках. Адже вони не входили до мережі Topfans. Це не заважало Лінксу записувати їхні імена в журнал реєстрації. Отже, так чи інакше, він все одно причетний. Або ж був змушений виконувати накази.

Тедді витримав коротку паузу, а потім, повертаючись до теми, вказав на обличчя Анжелуни.

— З іншого боку, є мережа Topfans. Її заснували наприкінці 2014 року, тобто значно пізніше після першого зникнення. Я налічив сорок сім різних жінок, яких сфотографував Лінкс: вісімнадцять білих і двадцять вісім представниць корінних народів. І, звичайно, Морґана…

— Сорок сім…

— Це мережа сутенерства, яку можна назвати «класичною», але адаптованою до нових технологій. Лінкс або один з його імовірних спільників відстежує соціально вразливих дівчат, які виставляють себе напоказ в інтернеті, зв’язується з ними, пояснює, що є спосіб швидко заробити багато грошей, і у такий спосіб спонукає приїхати — за їхнім власним бажанням. Можна припустити, що в цей самий час у потязі їде Сід Нікаму, щоб їх зустріти, бо він регулярно курсує туди-сюди, обслуговуючи пасажирів. І все готово!

— Жертви приїжджають, він бере їх під свою опіку, веде до своєї хатини, щоб «випробувати», а потім через свою мережу продає робітникам.

— Саме так. Кілька днів вони працюють тут, а потім повертаються до свого звичного життя. Їхня присутність залишається практично непомітною, оскільки вони майже не виходять зі своїх кімнат, та й проституція в цьому місті існує вже давно.

— І серед усіх цих дівчат тільки деякі аборигенки більше ніколи не повернуться.

— Завжди той самий типаж: вродливі, стрункі, активні. Але позбавлені свого коріння, загублені… Хижакові більше не треба їхати на пошуки до Монреаля, він може просто користуватися тим, що є на місці, завдяки потоку, який забезпечує Лінкс. Як ти помітила, зниклі дівчата походять з різних резервацій, тому вони не привертають до себе зайвої уваги… Та й Нікаму потрудився вписати їхні імена до журналу реєстрації. Отже, офіційно вважається, що вони виїхали.

Леона замислено оглянула всю картину.

— Отже, ти хочеш сказати, що тут орудує якийсь серійний убивця, який не має нічого спільного з Лінксом і який замордував… тринадцятьох молодих індіа­нок?

Тедді кивнув головою. Поліцейська вказала на хрес­тики:

— Хижак, який, судячи з усього, часто буває в Монреалі, бо знає, де можна вполювати жертву, не викли­каючи підозр. А також часто буває у Норфервіллі.

— Так. Він мандрівник. Постійно їздить між двома містами. Він ретельно вибирає кожну жертву, привозить до Норфервілля і, можливо, тримає її певний час під замком, насолоджується нею, а потім позбувається. У цій глушині не бракує місць, де можна тримати бранців.

Кримінолог дістав свій список і прикріпив його в кутку, де ще було місце. З усіма малюнками, клаптиками паперу та фотографіями його таблиця ставала майже нечитабельною.

— Є ще одна річ, яку я хотів тобі показати. Пам’ятаєш, першою, кого Нікаму записав у книзі реєстрації Норфервілля, була Жанель Матан? Це сталося 13 жовтня 2011 року, задовго до появи Topfans.

Його палець зі списку перейшов до зображення копальні.

— Але всього за чотири місяці після того, як копальня відновила свою діяльність — 3 червня 2011 року. Дивний збіг, тобі не здається?

Леонині очі засяяли.

— І знову повертаємося до гірників…

— Частково. Це також може бути будь-яка інша людина, яка живе тут і час від часу їздить до Монреаля. Торговець, керівник, службовець, представник влади. У кожному разі, він був тут, коли шахта знову відкрилася, і залишається тут досі. І ще один важливий момент: вони з Нікаму добре знайомі, настільки, що Нікаму готовий записувати в реєстраційний журнал імена зниклих дівчат, як з його ж мережі, так і з-поза неї. Можливо, за гроші. Можливо, під тиском погроз.

Леона усвідомила масштаб цих одкровень. Це був воістину переломний момент.

— І оскільки Нікаму в курсі всіх справ, для нього може бути небезпечним, якщо його затримають, — зробила вона висновок. — Тож хижак примушує його ввести смертельну дозу амфетаміну.

— Це цілком можливо.

Вона оцінила картину в цілому.

— Добре… Розпочнемо з копальні і будемо діяти дуже обережно. Ні Ліотті, ні його помічникам нічого не скажемо. Я не хочу, щоб все пішло шкереберть знову. Поки вони обшукуватимуть околиці хатини Нікаму, я піду в адміністративні приміщення IronNorthCompany і попрошу список співробітників, які підпадають під критерії.

— А що з тими звітами, які ти повинна написати?

— Почекають. Піду перевдягнуся.

Вона пішла до ванної кімнати, а перед очима їй поставали обличчя молодих жінок, які сподівалися знайти тут, у Норфервіллі, трохи щастя, в той час як в тіні на них чатував монстр, вичікуючи жертву. Хто почув би їхні волання про допомогу в безлюдних просторах Нітассінану?

Стоячи перед дзеркалом, вона ретельно заплела довгу чорну косу. Сьогодні, імовірно, буде винесено вердикт: можливо, вона дізнається, хто залишив книгу біля її дверей. Настане час помсти.

— Твій телефон…

Тедді в дверях простягнув їй мобільний, який вібрував. Вона подякувала й відповіла на виклик.

— Лейтенанте Рок, це офіцер Манжматен. Вам слід якомога швидше приїхати.

— Що сталося?

— У нас іще один труп.

Коли машина Леони їхала сірими одноманітними ву­лицями, на території резервації відчувалося якесь нездорове занепокоєння, що нагадувало наближення урагану. Серйозні обличчя, жести, що виказували нервозність… Місцеві жителі стояли на своїх ґанках, перемовлялися між собою групами, переповідали правду й чутки. Жахливі події та смерті останніх днів дуже вразили спільноту інну. З огляду на проблеми, пов’язані з копальнею та перевиборами, найближчі тижні можуть стати надзвичайно напруженими.

Пікап виїхав на вулицю Редіссон, довгу й схожу на інші, облямовану будинками, розташованими на великій відстані один від одного. Метрів за сто вони побачили ще одну юрбу людей, а на задньому тлі — частково згорілу будівлю: стіни ще стояли, але вікна були розбиті, а дах обвалився, оголивши сталевий каркас і обвуглені балки.

Леона зупинила машину біля автомобілів поліції Квебеку й вийшла, за нею Тедді. Жінка подивилася на людей, що стояли навколо. Голоси замовкли, всі уважно дивилися на неї, не рухаючись, як на дивний предмет або птаха-провісника нещастя. У повітрі витав слабкий запах пожежі, але диму вже не було. Вони підійшли до порога. Манжматен фотографував посеред холу з почорнілими стінами, заваленого уламками. Побачивши їх, він помахав їм, запрошуючи підійти.

— Ходіть, пожежники все загасили, небезпеки більше немає. Але все одно дивіться під ноги.

Вони переступили через розбите скло та уламки. Поліцейський вказав пальцем на інший кінець кімнати, де обвалилася майже вся стеля.

— Тіло лежить там, біля підніжжя обвалених сходів. Воно обгоріло не повністю. Чоловік жив тут сам. Я думаю, коли почалася пожежа, він спав. Потім намагався вибратися, але, очевидно, вогонь охопив його з усіх боків… Це Марк Мешкену.

Леона промовисто поглянула на Тедді, який так само, як і вона, добре розумів, хто став жертвою пожежі: це був коханець дружини Флорана Каштена. Вона підійшла до місця, на яке вказав Манжматен, і рефлекторно прикрила рот рукою. Якщо верхня частина тіла Мешкену була пошкоджена меншою мірою, то його ноги перетворилися на коричневі скрючені сірники. Ліва частина обличчя розплавилася. На місці ока залишилася тільки темна западина, заповнена брунатною рідиною. Поліцейська швидко повернулася до двох чоловіків.

— Пожежників серед ночі викликали сусіди, — розповідав Манжматен. — Їм вдалося загасити вогонь, але сподіватися на щось більше було вже занадто пізно. Вочевидь, усе почалося з електролічильника, он там.

— Проблеми з електрикою…

— Так. Це не перший випадок, коли в резервації займаються будинки. До цього жертв не було, але, зва­жаю­чи на ветхість споруд, мене дивує, що такі трагедії не стаються частіше.

Леона побачила велику чорну пляму на електричному щитку, який повністю розплавився під дією високої температури. Поки Тедді оглядав труп, вона знову повернулася до поліцейського.

— Чому ви зателефонували мені? — запитала вона. — Є якийсь зв’язок із розслідуванням?

— Так. Ходімо до сержанта Ліотти. Він у кінці саду.

Він повернувся іти, та Леона схопила його за руку.

— Це вже другий труп, який ми знайшли за останні дванадцять годин. Вам не здається, що це забагато?

Офіцер стиснув губи, поліцейська відчула його сумніви, але врешті-решт він вирішив промовчати. Вони мовчки попрямували на задній двір. За сорок метрів від них Ліотта розмовляв з офіцером Мійо біля маленького дерев’яного будиночка. Поряд стояли снігохід і причіп. Сержант коротко кивнув їм головою.

Леона кивнула у відповідь. Офіцер відчинив двері хатинки й вони увійшли всередину. У приміщенні було чисто і охайно. В одному кутку Марк Мешкену облаштував майстерню, де зберігалися різні складні інструменти та предмети, зокрема фігурки тварин, майстерно вирізьблені з рога північного оленя. Лейтенант уважніше розглянула алмазну пилку і згадала про ікло, яке вони знайшли на місці вбивства Морґани. Мешкену цілком міг залишити його навмисно, щоб той вказував на слід Віндиґо. В іншому кінці кімнати інну облаштував робочий стіл з комп’ютером, принтером і шухлядами, які зараз були відкриті.

— Цей зошит був в одній із шухляд, — пояснив Мійо. — У ньому немає імен, але, очевидно, цей хлопець був залучений у діяльність Нікаму й записував суми, які він отримував за послуги проституток. Але грошей тут, здається, немає. Можливо, все згоріло під час пожежі. У кожнім разі, ідеться про десятки тисяч доларів.

Леона взяла зошит. На сторінках одна за одною були ретельно записані дати й суми. Цифри й справді могли стосуватися грошових надходжень: щоразу кілька сотень доларів.

— Марк Мешкену цілковито випав з нашого поля зору, — сказав Ліотта за її спиною. — Судимостей не мав, хороша робота на руднику, ніколи не створював проблем і не демонстрував жодних ознак заможності. Він дуже добре приховував свої статки.

Жінка нічого не сказала, але відчувала, як в ній закипає гнів. Вона поклала зошит, перекинулася багато­значним поглядом з Тедді і зрозуміла, що француз зараз думає те саме, що й вона: занадто багато збігів, і це не могло не викликати підозр. Не звертаючи уваги на їхнє збентеження, сержант підвів їх до причепа, прикріпленого до снігохода, і підняв брезент. Леона очікувала ще одного сюрпризу, але причіп був порожній.

— Тут нічого немає, — сповістив поліцейський. — У тім-то й штука. Ти коли-небудь бачила такий чистий причіп? Схоже, його вичистили зубною щіткою. Я готовий побитися об заклад, що саме в ньому Морґану Шаффран доставили до місця, де її знайшли. У пастку її загнали двоє — Нікаму й Мешкену. Вони злапали її в покинутому будинку і порішили, імітуючи спосіб, яким убивали собак. Потім Мешкену відвіз тіло й покинув біля дороги на озеро Вуд. Такий ось сценарій.

Сказавши це, він запалив сигарету, явно задоволений розвитком подій.

— У кожнім разі, пора б уже закінчувати, мої люди вже не витримують. Ми ще ніколи не розворушували стільки лайна, як після твого приїзду, крихітко, — сказав він, видихнувши хмару диму, а потім вказав розжареним кінцем сигарети на будинок. — Гадаю, ми можемо подякувати небесам. Цей тип отримав по заслугах.

«Подякувати небесам»… Леоні конче треба було зберігати холоднокровність. Погодитися з версією, яку він їй подавав. Вона мала намір повідомити командирові Мішо й звернути його увагу на те, що кількість «вчасних» смертей уже стає підозрілою, але водночас не мала сумніву: той вдаватиме, ніби нічого не розуміє, і так і не надішле їй підкріплення. Навпаки — справа, мовляв, розкривається сама собою, усі задоволені, а її гарно написані рапорти це тільки підтвердять.

— Ваші люди відпочинуть, коли я покину це місто, — нарешті відповіла вона. — Двоє офіцерів разом зі мною ретельно обшукають хатину, потім ми опломбуємо все. Я також хочу, щоб були записані свідчення тих, хто викликав пожежників, і найближчих сусідів. Мені треба поговорити з самими пожежниками. Організуйте присутність цих людей у відділку сьогодні після обіду. Щойно це буде зроблено, відправте своїх людей обшукати околиці хатини Нікаму на предмет виявлення тіл зниклих безвісти дівчат. Що ж до транс­портування тіл, сподіваюся, у вас є достатня кількість мішків для трупів…

Сержант гнівно розчавив ледь почату сигарету об одну з колод хатини. Потім кинув її в сніг легким рухом пальця.

— Роздавай свої накази, поки можеш. Скоро твоє панування закінчиться.

Після цих слів він пішов геть у супроводі Мійо. Леона повернулася до Тедді, обличчя якого здавалося крижаним.

— Ти й досі переконаний, що Сід Нікаму наклав на себе руки?

Француз на мить замовк. Тут, у Норфервіллі, люди могли помирати за, м’яко кажучи, підозрілих обставин, а їхні останки пакували в мішки і складали на льоду хокейного майданчика, акуратно вишиковуючи тіла одне біля одного. Жодних сумнівів, жодних проблем.

— Ні, — відповів він і подивився на Ліотту, який стояв разом зі своїми людьми й поглядав у їхній бік. — Хтось випереджає нас і змушує всіх цих людей замовкнути, перш ніж вони щось скажуть.

Він подивився на недопалок на снігу, і додав:

— Я думаю, твоя правда. Усе це місто прогнило дощенту.

Адміністративна будівля IronNorthCompany розташувалася біля в’їзду в Норфервілль, на перехресті двох доріг, одна з яких вела до аеропорту, а інша — до рудника. Це була, безперечно, наймасивніша і найсучасніша будівля в усьому місті: з тонованими вікнами, триповерхова, з бетонним фасадом, помережаним сталевими балками. У пам’яті Леони вона була іншою, і не було нічого дивного в тому, що за п’ятнадцять років експлуатації будівля зазнала змін і перед повторним відкриттям її капітально відремонтували.

Поліцейська зупинила авто на перпендикулярній до центральної вулиці, за сто метрів від місця призначення. Вони з Тедді вирішили, що для максимальної непомітності жінка зайде до будівлі сама. Однак кримінолог вирішив почекати її в машині, а не повертатися до готелю. Йому кортіло дізнатися, чим закінчиться ця зустріч з адміністрацією.

— Я постараюся якнайшвидше, — сказала вона, залишивши двигун увімкненим.

Коли Леона вийшла, француз провів її поглядом, притулившись потилицею до підголівника, потім заплющив очі й зітхнув. У його уяві постали непорушні тіла Мешкену й Нікаму, двох покидьків, які скоїли вбивство Морґани. Двох монстрів, які заманили дівчину в ту халупу й не залишили їй жодного шансу. Десь у глибині душі він відчував, що їхні загибелі — справедлива розплата. Вони теж, мабуть, боялися в останні хвилини свого життя. І страждали.

Однак щось його непокоїло. Він уявив катів своєї дочки перед її трупом. Вони могли обійтися без усієї цієї інсценізації, без зайвих проблем спекатися тіла й просто вписати ім’я Морґани до журналу реєстрації пасажирів потяга до Септ-Іля. Звісно, врешті-решт хтось помітив би підозрілу відсутність Морґани, почалося б розслідування, і поліція Монреаля, імовірно, зацікавилася б причинами її поїздки на північ Квебеку. Але дані з журналу реєстрації одразу змусили б їх шукати деінде. Ніхто не став би їхати сюди. Це прокляте місто так і залишилося б лише позначкою на карті. Тоді навіщо ризикувати? Навіщо привертати увагу до гірничого містечка? Тедді обмірковував одну дуже вигадливу ідею, яку, не знаючи того, озвучила Леона: убивство Морґани дискредитувало б Антуана Каштена, а отже, послужило б інтересам його конкурента і забезпечило б Норфервіллю тривале процвітання завдяки новому гірничому проєкту.

Такий сценарій передбачав, що вбивці знали, хто прикидається монстром Віндиґо. А Марк Мешкену називався найкращим другом Флорана Каштена, більше того — спав із його дружиною. Тож він був достатньо близький до нього, щоб бути в курсі або здогадатися, що той удає з себе чудовисько, яке наводить жах на громаду. Це була чудова можливість повернути ситуацію на користь свого брата Ремі, конкурента за посаду вождя. Отже, переконавши Сіда Нікаму в доцільності свого плану, він виготовив і залишив ікло на місці злочину, подряпав стіни для більшого ефекту і підкинув тіло Морґани, щоб звалити провину на Віндиґо. Урешті-­решт Флоран Каштен втрапив у власну пастку. Ідеальний убивця, який відповідав усім вимогам. Син, що намагався заслужити батькову любов.

Француз знову розплющив очі й продовжив розмірковувати. Лінксової мережі на Topfans більше не існувало. Нікаму й Мешкену загинули за, м’яко кажучи, дивних обставин. Отже, хтось інший тягнув за ниточки. Людина в тіні, яка боялася, що її викриють, і яка мала достатньо влади або вселяла достатній страх, щоб змусити Нікаму підробляти журнали реєстрації. Це міг бути сам Ремі Мешкену, але останнім часом він мандрував по всьому Квебеку. То хто ж тоді? Співробітник IronNorthCompany? Вони шукали якогось жителя Норфервілля, який був присутній на відкритті рудника і був зацікавлений у його розвитку. Леона підозрювала Ліотту, але він не міг вбити Нікаму, бо в той час перебував на гідроелектростанції. Чи міг він, як припускала лейтенант, переконати спільника прибрати двох індіанців, які створювали йому проблеми?

Кримінолог здригнувся, коли кінчик кийка постукав по склу з пасажирського боку. Ліотта нахилився і жестом попросив його опустити вікно. Тедді притиснув руку до серця. Він навіть не помітив, як підійшов поліцейський. Опустив скло.

— Усе гаразд? — запитав сержант, зазираючи в пікап.

Француз подивився в дзеркало заднього огляду: сержантова машина стояла метрів за двадцять позаду. Можливо, за ними стежили.

— Ви мене налякали… Так, усе гаразд.

— Де лейтенант Рок?

— Вона сказала, що їй треба дещо купити, перш ніж засяде за звіти.

— Не сказав би, що навколо багато магазинів…

— Згоден. Думаю, їй просто треба трохи пройтися. Зняти напругу. Видовище трупа Мешкену виявилося для неї важким випробуванням.

Тедді прочитав у погляді співрозмовника, що той не вірить жодному слову. Оцінивши постать, що затулила огляд і владно нависла над ним, тримаючи в руці кийок, Тедді усвідомив, який страх цей чоловік вселяє місцевим жителям. Він — представник влади, той, хто може заарештувати людину, якщо так вирішить, і кинути за ґрати.

— Зрозуміло, — сказав сержант. — Зустрінемося з нею у відділку. А вам, гадаю, можна повертатися додому, адже розслідування завершено. Маленька порада: постарайтеся не пропустити завтрашнього потяга, інакше доведеться сидіти тут іще цілих три дні.

Сказавши це, він простягнув руку в салон і поклав на панель приладів залізничний квиток.

— Комплімент від нашої команди. Це небагато, але треба визнати, що ви розумний чоловік і дуже нам допомогли.

Француз кивнув головою, не кажучи ні слова. Ліотта вів далі:

— Тож я хотів подякувати вам і попрощатися, на випадок, якщо ми не побачимося перед вашим від’їздом. Звичайно, ми ще зв’яжемося з вами, щоб домовитися про повернення тіла вашої дочки. Я хотів би, щоб ви завітали до мого міста за інших обставин… Норфер гідний кращого враження.

Тедді потиснув руку, яку йому простягнув офіцер, зберігаючи шанобливий вираз обличчя.

— Я теж хотів би, — відповів. — Дякую за квиток, але, думаю, я затримаюся ще на кілька днів.

Ліотта кивнув, на вустах з’явилася ледь помітна посмішка. Він приклав два пальці до шапки на прощання і пішов. За хвилину його машина проїхала повз пікап. Сержант кинув на нього останній холодний погляд. Це було схоже на погано завуальовану погрозу.

«Забирайся з мого міста», — прочитав Тедді в цьому погляді.

День уже хилився до вечора. У центрі Норфервілля тіні подовжувалися, розповзаючись по фасадах будинків, а біле сонце зникало за горизонтом. Ці тіні затемнювали обличчя, наповнювали тишею, наче в собо­рі, і будили лісових хижаків, що виходили на нічне полювання. За чверть години крижані пальці темряви поглинули кожен сантиметр міста.

Через вікно свого кабінету Леона побачила дві поліцейські машини, що заїжджають на автостоянку. Із них вийшли Ліотта та троє його підлеглих, помітно втомлені. Вони вивантажили обладнання з багажників і зайшли до відділку. Сержант одразу підійшов до неї, тримаючи в руках шапку.

— Мої люди обшукали все навколо хатини Нікаму. Там немає жодного тіла. Можеш про це написати у своєму звіті.

— Принаймні тепер ми знаємо напевно, — сказала вона. — Подякуйте своїм співробітникам від мого імені.

— Звісно… Щоправда, вони тобі не подякують.

Він грюкнув дверима і пішов. Леона припускала, що пошуки будуть безрезультатні. Останки зниклих могли бути де завгодно: розкидані в лісі, на дні озера або з’їдені дикими тваринами за багато кілометрів звідси. Вона робила все, що могла, але часу було замало. Тепер їй доведеться змиритися: вона ніколи їх не знайде.

Після короткої перерви вона знову заходилася стукати по клавіатурі, детально описуючи факти та долучаючи вкладення. Пообідні допити не дали практично ніяких результатів. Сусіди Марка Мешкену нічого не помітили, крім яскравого полум’я посеред ночі. Ніяких підозрілих автомобілів, ніяких дивних осіб. Загалом інну були такі ж небалакучі, як і завжди. Брат жертви, Ремі, саме повертався з Оттави, де пробув тиждень. Отже, він не міг бути причетним до останніх подій. Занадто далеко, занадто складно.

З дозволу командира Мішо очищений причіп Марка Мешкена доставили до хокейного залу для проведення аналізів. Якщо не було використано відбілювача, в більшості випадків сліди крові можна виявити. Після довгих переговорів Леонин начальник нарешті погодився «найближчим часом» відрядити на місце експерта, щоб той взяв проби й підтвердив, що тіло Морґани було перевезено саме цим причепом.

Нікаму й Мешкену. Співучасники. Злочинці. На па­пері їхній мотив здавався цілком зрозумілим: вони вбили дочку Тедді, бо та проникла в їхнє середовище й ді­зналася про участь у страшних зникненнях молодих індіанок. Вона розслідувала справу, становила для них загрозу, тож вони жорстоко з нею розправилися. Потім вони влаштували так, щоб її знайшли й повірили, що в усьому винен Віндиґо. Але хто з них насправді вбив дівчину? Невже вони обоє брали участь у розправі над нею? І, чорт забирай, що сталося з іншими дівчатами?

У цій справі ще було дуже багато білих плям, на які могла пролити світло лише тривала праця. Проте Леона знала: тільки-но вона поїде з міста, все стане інакше. Набагато марудніше, повільніше, з’являться інші пріоритети… І від Ліотти не варто чекати, що він буде розслідувати якісь зачіпки без присутності старшого за званням на місці подій. Особливо якщо він справді причетний до смерті Нікаму й Мешкену. Леона не відступала від свого переконання: сержант попередив когось, хто прибрав двох індіанців, щоб ті не заговорили. Цей «прибиральник» — без сумніву, той, кого вони з Тедді розшукували. Їхній знаменитий хижак.

Список, який лейтенант запросила у відділі кадрів IronNorthCompany, був її останньою надією ідентифікувати злочинця ще до свого від’їзду. Їй пообіцяли надати цей список якомога швидше — спочатку сказали, що він буде готовий до кінця дня, але, враховуючи зайнятість, найімовірніше, зможуть надати завтра. Леона також попросила графік роботи кожного співробітника, який відповідав критеріям, встановленим кримінологом. Можливо, серед них був хтось, чиї дати відпусток або відряджень збігалися з датами зникнень у Монреалі. Крім того, вона попросила, щоб її звернення залишилося конфіденційним: ніхто, крім неї та співробітників поліції, які проводили розслідування, не повинен був про нього знати. І вона не пошкодувала про це. Тедді розповів їй про свою зустріч з Ліоттою, коли чекав у машині. Сержант насторожився. Треба дотримуватися заходів обачності.

Цей чоловік став причиною кошмарів, що мучили Леону ночами. Він засунув їй свій член у рот. Він шепотів їй на вухо «Кляті дикунки» і реготав разом з іншими, поки вони з Маєю стояли навколішки на снігу, з губами, заляпаними їхньою огидною спермою. Леона не збиралася покидати Норфер, не покаравши його.

З важким серцем вона йшла трикілометровою Південною вулицею, що пролягала через ліс. Будинки обабіч не були палацами, але просторіші, краще спроєктовані і доглянуті, ніж ті, що в центрі. До того ж відстань між ними була така велика — деякі стояли глибоко серед дерев, — що кожен мешканець, мабуть, почувався тут сам на сам із природою, у злагоді зі стихіями. Про важливих промисловців треба було дбати — забезпечити їм гарне середовище для життя, подалі від нетрів резервації, від інну, від осаду залізного пилу.

Поліцейська побачила номер 112 на поштовій скринь­ці, що стояла біля вимощеної камінням доріжки. Це тут. Своєрідна зустріч із минулим. Леона подивилася на свій телефон, який саме задзвонив: Тедді. Вона пішла по обіді, і він, мабуть, хотів дізнатися, чи скоро вона повернеться. Надіслала йому коротке повідомлення: «Поки що зайнята. Приїду пізніше». Проїхала вздовж будинку. Серце билося так сильно, що кров аж пульсувала в скронях. Фари освітили бежевий фасад метрів за п’ятдесят. Світло всередині вимкнене, машини перед будинком не видно. Мигцем глянула на годинник: ще не було й шостої вечора. Мальконн, вочевидь, саме завершував свій робочий день на руднику. Зрештою, це навіть на краще, сюрприз виявиться ще більшим.

Розвернула машину й поставила її трохи далі в закапелку вулиці, повернулася пішки, взявши з собою ліхтарик і пістолет. Піднялася кількома сходинками на ґанок. Про всяк випадок постукала. Вхідні двері, звісно, замкнені. Леона відійшла вбік, притулилася до стіни, щоб сліди на снігу були менш помітні в темряві, і розбила вікно руків’ям пістолета: Мальконн, без сумніву, не висуне проти неї звинувачень. Відкинула уламки скла, опустила внутрішню засувку й залізла до вітальні, присвічуючи ліхтариком.

Перед нею відкрився світ самотнього чоловіка, що не має смаку і звик до суворого життя без надмірностей. Ніякого декору, голі стіни, меблі, яким, мабуть, уже років сто. Зате бар добре укомплектований спиртними напоями, а в повітрі висів легкий запах тютюнового диму. Це цілком міг бути той самий запах, який вона відчувала двадцять років тому в машині. Може, це саме він притискався до неї на задньому сидінні і пестив її груди своїми холодними руками? Чи він сидів за кермом? Яким за ліком він стромив їй у рота свій член?

Вона поклала документ, який надіслав Пакетт, посередині журнального столика у вітальні, вже уявляючи вираз обличчя Мальконна, коли він застане її в своєму кріслі з націленим на нього пістолетом. А поки що заходилася оглядати решту кімнат. Вона збиралася перебрати всі його речі, перевернути все догори дном, побити все. Тепер прийшла черга цього покидька бути зґвалтованим.

Вона повисувала шухляди, безжально розкидала папери. Штовхнула телевізор, і екран розбився, впавши на підлогу. І що більше вона трощила все навколо, то більше прокидався в ній внутрішній дракон. У передпокої вона поламала фоторамки, повиривала групові фотографії — деякі доволі давні, її мучитель на них гордо позував в оточенні інших усміхнених людей, вочевидь, керівників копальні.

На цьому вона не зупинилася і перейшла на другий поверх. Там знайшла спальню Мальконна, також просту, витриману в дусі військової дисципліни. Застелене ліжко, охайно вишикувані домашні капці, ідеально складені светри й сорочки. Вона стягнула ковдру, розкидала подушки, витягла з шафи комплекти одягу: повсякденний, комбінезони для холодної погоди, величезна колекція камуфляжних штанів і відповідних курток. Чоловік був мисливцем. Як і багато хто тут, він умів користуватися зброєю. Вона також помітила в шафці маленькі пляшечки з кетаміном, потужним ветеринарним анестетиком.

Охоплена несподіваним страхом, Леона підійшла до вікна, що виходило на вулицю і виглянула назовні. Там було темно, як у могилі. Коли Мальконн повернеться, вона неодмінно почує шум його двигуна і побачить фари, що пронизуватимуть темряву. Тоді вона зможе гідно його зустріти. Заспокоївшись, вийшла з кімнати і попрямувала коридором, аж поки наткнулася на замкнені двері в глибині. Цього було замало, щоб її зупинити. Тим більше, замок був примітивний і піддався після трьох ударів плечем.

За дверима розташувався кабінет. Комп’ютер, принтер, добре укомплектована бібліотека. Поруч із мисливським луком і ножем із зазубреними лезами, що висіли на стіні, на підлогу відкидала загрозливу тінь величезна голова лося. Його скляні очі лиховісно зблиснули, коли Леона обвела приміщення променем ліхтарика. Роги лося були такі великі, що на них легко можна було б покласти тіло людини. Поліцейська ніколи не бачила таких великих екземплярів. Полювання, мабуть, було грандіозне.

Навколо цього центрального експоната були інші трофеї: опудало лисиці, голова сірого вовка, лапа ведмедя з довгими загнутими кігтями. Леона помітила чотири маленькі рамки, у кожній із яких закріплено щось на зразок індіанського тотема. Це були предмети ручної роботи, проте Леона не пригадувала, щоб інну виготовляли щось подібне. У центрі охристого обруча, либонь, із фарбованого дерева — круглий клаптик вичиненої шкіри, прикріплений за допомогою численних тонких ниток, розташованих по всьому периметру кола. Леоні здалося, що це нагадує поверхню мініатюрного барабана. Петля з тонкої мотузки натякала, що цей своєрідний амулет можна носити як підвіску.

У цих стінах панувала чудернацька атмосфера, якась важка й нездорова. Дикунська. Поліцейська відвела погляд на три глибокі крісла, круглий стіл на ведмежій шкурі, чисті склянки, готові до використання, різноманітні види коньяків, недоступні в місцевих магазинах, і сигари — мабуть, надзвичайно дорогі. Це було місце зустрічей… Чоловічий світ, у якому, здається, полюбляли проводити час подалі від чужих очей.

Три крісла… Може, ті, що сиділи в них, і були її трьома катами? Може, після стількох років вони і досі спілкуються, як у давні добрі часи? Групове зґвалтування неодмінно створює міцні зв’язки, спільні секрети, якими можна хизуватися лише одне перед одним, за келихом доброї випивки.

Раптом Леона схопила повну пляшку і з розмаху кинула її просто лосю в голову. Потім вона одним помахом руки розкидала все навколо з жахливим гуркотом. Запах алкоголю заповнив приміщення — сильні ноти карамелі та ванілі. На мить вона замислилася, чи не підпалити будинок. Він згорить, і це буде просто ще одна випадкова пожежа… Хто зможе довести протилежне?

Приборкавши цей порив, вона взялася за бібліотеку. Пастки, засідки, дичина, зброя, дублення шкір… Книжки та журнали на полицях підтверджували одержимість Мальконна мисливством та опудалами. Цей тип любив кров. Із верхньої полиці вона дістала книжку, що лежала на видному місці: «Різноманітні види катувань, тортур і страт». Її пальці похололи. Вона розгорнула книжку, щоб прочитати анотацію. Тут ішлося вже не про тварин, а про людей. У ній розповідалося про жорстокість людей до собі подібних і про всі засоби, які їхні викривлені уми були здатні вигадати, щоб заподіяти страждання. Леона швидко погортала книжку, подивилася на огидні малюнки, а потім жбурнула її на підлогу і підняла очі до полиці, з якої її дістала, щоб роздивитися темні корінці, що відкривалися її погляду. Ця книжка була не єдиною у своєму роді. Мальконн мав потяг не тільки до полювання. Він також захоплювався жорстокістю. Справжній псих.

Ці моторошні знахідки запалили сигнал десь у глибині її свідомості — пронизливий тонкий звук, який гнів і жага помсти заглушили ще з моменту дзвінка Тео Пакетта. Мальконн… Його доля була тісно пов’язана з долею шахти. Він, мабуть, був одним із перших, хто повернувся туди після її повторного відкриття, і був дуже зацікавлений у тому, аби поблизу озера Вуд промисловість розвивалася далі. Шербрук, де він колись устряв у бійку, був недалеко від Монреаля… А що, як саме він — той, кого шукали вони з Тедді? Якщо це він — хижак? Потвора, у якої в жилах тече зло. Спершу він нападав на місцевих дівчат, таких як Мая і вона, а потім перейшов на інший рівень, піддавшись найжорстокішим фантазіям. Коли людина раз скуштує заборонений плід, потім їй завжди хотітиметься більшого, іще більшого, й так до безкінечності… Цілком можливо, що він і Нікаму та Мешкену прибрав. Останній, до речі, теж працював на шахті. Отже, вони неодмінно знали одне одного.

Леона відчула легкий подих холодного повітря на своїй шиї. Можливо, це був протяг від прочинених дверей. Вона вимкнула ліхтарик, завмерла і затамувала подих. Нічого, жодного звуку, жодного підозрілого скрипу. Здавалося, що штучні очі тварин ввібрали світло її ліхтарика. Вони й далі випромінювали слабке світло і незворушно дивилися на неї. Молода жінка заклякла від холоду посеред цього лісу ворожих істот, світу, який був іще страшнішим від того, що смерть застигла в ньому. Раптом запал її покинув. На зміну азарту прийшов первісний страх. Тваринний.

Вона знову підійшла до вікна. Назовні — жодного руху. Протягу більше не було — невже їй здалося? Вона замислилася: що їй робити далі? Ситуація змінилася: це вже не була лише її особиста справа, це стосувалося всіх тих жінок корінних народів, для яких вона хотіла домогтися справедливості. Це стосувалося всієї Канади. Зі списком, наданим IronNorthCompany, вона матиме беззаперечний доказ: дати відпусток чи робочих відряджень Мальконна збігаються з датами зникнень. Вона поставить свого начальника перед фактом. Піде сама до прокурора з усіма доказами, коли доведеться. Скаже, що оприлюднить усе в ЗМІ, якщо відмовляться відкрити справу — навіть якщо доведеться пожертвувати своїм значком. Усіх причетних треба притягти до відповідальності. Про це має дізнатися вся країна.

Вона знову увімкнула ліхтарик, рішуче налаштована забратися звідси. Керівник служби безпеки IronNorthCompany знайде свій будинок розгромленим. Як він відреагує? Повірить у звичайне пограбування чи здогадається, що вона причетна до цього? Так чи інакше він зрозуміє, що більше не в безпеці. Що хижак може стати здобиччю.

Хижак… Це слово відлунювало в її вухах, коли вона проходила повз опудала тварин. Ще ніколи воно не набувало такого багатозначного сенсу, як тут, у лігві чоловіка, який обожнював полювання. Вона різко зупинилася. Її наче пронизало: в голові спливла думка, дика й безглузда.

Поліцейська взяла одну з маленьких рамок, знову подивилася на дивний тотем, що був у ній, і розбила скло. Взяла предмет, посвітила на нього зблизька, потім покрутила. Те, що вона побачила, те, що відкрилося її погляду в той момент, перевершило все, що вона могла собі уявити. На зворотному боці залишалася ледь помітна купка чорного волосся, зрізаного, очевидно, гострим лезом. А також дві літери, викладені за допомогою приклеєних намистин: «К.» і «С.». Катя Саганаш! Леона тримала в руках клаптик скальпа однієї зі зник­лих безвісти дівчат.

Психологічний бар’єр, зведений освітою та вихованням, досі не давав їй у це повірити. Вона помилялася, вона марила, це був лише кошмар, з якого вона скоро прокинеться. Вона розбила три інші рамки, і жорстокість правди вразила її. На кожному тотемі були ініціали. «Е. К.» — Еббі Клірі. «M. M.» — Марія Мюс. «A. Г.» — Анжелуна Гілл.

Одразу образи заполонили її свідомість, наче хтось відкрив клапан у її голові. Вона знову побачила портрети цих жінок — молодих, струнких. Газелі. Здобич. Вона почула свист стріли, випущеної з лука, і її фатальний дотик, коли вона пробила шари одягу і впилася в ніжне тіло. Уявила, як Мальконн, цілковито зосереджений на своїй роботі, зрізає ножем ділянку скальпу з голови жертви, а потім, з радісним вигуком і з закривавленим кров’ю обличчям, розміщає його на своїй виставці трофеїв.

До горла підступила нудота. Випари коньяку змішувалися з запахом шкіри. Вона хлюпала ногами в розлитому міцному напої. Їй треба було вибиратися з цієї пекельної нори. Повернутися в «Блю-Рідж». Розповісти все Тедді і доповісти своєму начальнику.

Вона побігла коридором і, захекана, спустилася сходами. Коли вона заскочила до вітальні, її так сильно вдарили по потилиці, що вона знепритомніла, ще навіть не долетівши до підлоги.

Тедді не міг всидіти на місці у вітальні свого будиночка. Була вже дев’ята година вечора. Чому Леона не відповідає на його повідомлення? Останнє повідомлення поліцейська надіслала ще о 17:47. «Поки що зайнята. Зателефоную пізніше». А потім — тиша. Можливо, він непокоївся даремно. Може, у неї розрядився телефон, таке буває. А можливо, вона намагається закінчити написання своїх звітів…

Француз усвідомив, що перебуває у стресовому стані, коли відчув, як тремтять його руки. Навіть якщо він не хотів цього визнавати, ця жінка полонила його серце. До Норфервілля його привела смерть, і він хотів би повернутися додому, взявши з собою лише батьківський біль, без зайвих почуттів чи наслідків, пов’язаних із цією трагедією. Адже Морґани більше не було, і його роздирало почуття провини, коли душа сповнювалася прекрасним світлом, яке дарувала йому Леона. Але він був не в силах з цим боротися і вже боявся моменту розставання. Він поїде у Францію, повернеться до праці у своїй агенції. Вона по інший бік Атлантики провадитиме свою благородну боротьбу за справедливість для тутешніх жінок.

Ще з пів години він зачекав, а потім все ж таки вирішив вийти. Для впевненості пішов до її будиночка, на випадок, якщо вона повернулася, а він не помітив. Там не світилося і не було жодного звуку. Тоді він піднявся вузькою стежкою до автостоянки, але її машини там теж не було. Йому спала на думку остання можливість: він заїхав до ресторану, де відвідувачі саме завершували вечерю, швидко оглянув столи і розпитав персонал. Жоден із працівників її не бачив. І неможливо було уяви­ти, що вона захотіла прогулятися біля озера. Особ­ливо посеред ночі.

Там було як завжди багатолюдно і гамірно, в повітрі витав запах сигарет і пива. Тедді не став там затримуватися і швидко вийшов на вулицю. За десять хвилин він підійшов до поліцейського відділку, перед яким стояли лише два поліцейських автомобілі, зокрема машина Ліотти. Він натиснув на дзвінок і дочекався, поки йому відчинять. На чергуванні був офіцер Манжматен. Привітавшись, Тедді зняв каптур і шапку.

— Я шукаю лейтенанта Рок. Її пікапа тут немає. Не підкажете, де вона?

У приміщеннях для ув’язнених хтось тарабанив і щось кричав.

— Ні, на жаль, — пробурчав офіцер. — Вибачте, у нас за ґратами сидить один божевільний, і я відчуваю, що ніч буде не з легких. Мені треба вже йти…

Француз кивнув. Проте він не захотів повертатися, не отримавши відповіді. Він пройшов повз кімнату відпочинку, де був увімкнений телевізор, дійшов до кінця коридору і зупинився перед прочиненими дверима Ліот­ти. Поліцейський вивчав якісь папери за своїм робочим столом. Тедді постукав і впевненим кроком уві­йшов до кімнати.

— Сержанте…

Ліотта був настільки заглиблений у свою роботу, що аж підскочив.

— Боже! Ніколи більше так не робіть!

Швидко сховав у шухляду папери, що лежали перед ним. Його рухи були поспішними, ніби він боявся, що гість їх побачить.

— Уже пізно, — буркнув він. — Що ви тут робите?

— Я не маю новин від лейтенанта Рок і, чесно кажучи, починаю хвилюватися. Ви не знаєте, де вона?

— Вона вийшла з відділку близько шостої години вечора. Я не можу сказати, коли точно, бо не бачив, як вона пішла, але, як на мене, вона вже досягла повноліття і має всі необхідні щеплення. Можливо, вона насолоджується останніми хвилинами в Норфері, якщо ви розумієте, про що я…

Цей постійний виклик у його очах… У кримінолога склалося враження, що він має справу з холоднокровним звіром. Він усвідомив, що ніхто йому не допоможе. Ні Ліотта, ні його підлеглі не шукатимуть Леону поночі. Та й навіщо, зрештою? Поліцейський поворушив мишкою, щоб увімкнути екран комп’ютера. Усе в його поведінці видавало напруженість: спокійним він не був.

— А тепер, якщо ви не проти, я швидко закінчу одну справу. У нас був довгий день, і я хочу тільки одного — повернутися додому. У мене страшенно болить голова.

Тедді почувався безпорадним, застряглим у пастці міста, відрізаного від світу. Усе почнеться знову. Ніхто нічого не помітить. Ніхто ні про що не дізнається. Але він не збирався звідси їхати. Перспектива повернутися в готель і чекати була для нього нестерпною.

— Можна я зайду в її кабінет?

— Звісно. Ви знаєте, де він.

Француз без вагань рушив до кімнати, розташованої неподалік від приймальні. Він швиденько окинув поглядом все навколо. Нічого незвичайного. Її куртки не було, ноутбук підключений до мережі, кришка закрита. Навколо — чистота і порядок. Він про всяк випадок ще раз зателефонував їй. Спробував увійти в комп’ютер: він виявився заблокованим. Леона могла перебувати де завгодно. Або й зовсім зникнути безвісти. З нею могло статися що завгодно. Він так і сидів на стільці, замислившись. За чверть години у двері просунув голову Ліотта.

— Я вже йду додому. І вам також раджу зробити те саме. Не хвилюйтеся за неї. Побачите, завтра все буде в порядку.

— Я все-таки трохи затримаюся, якщо ви не проти. Скористаюся тим, що тут тепло, і зателефоную у Францію.

— Як хочете…

Тедді дочекався, поки поліцейська машина від’їде, і ви­йшов у коридор. Манжматен сидів, утупившись у книжку чи журнал. Він крадькома зайшов до кабінету сержанта і метнувся до шухляди. Там зверху лежали два скріплені між собою аркуші. Назва документа і рядки тексту не залишали жодних сумнівів. Це були документи, надані IronNorthCompany. Імена, дати відпусток, місця проживання за межами Норфервілля… Отже, Ліотта отримав список, який вимагала Леона.

Скориставшись своїм мобільним телефоном, він сфотографував першу сторінку, хотів зробити те саме з другою, але зненацька закляк: цілий рядок був замазаний чорним маркером, і це було зроблено з явним роздратуванням. Але Тедді все одно зробив фотографію і поклав усе на місце. Повернувшись до приймальні, він попрощався з Манжматеном і вийшов на вулицю, де панувала холоднеча…

Він, безсумнівно, стежив за ними, якщо тільки хто-­небудь з адміністрації не повідомив йому про їхній запит. Так чи інакше, він отримав його раніше ніж вони, переглянув і одна персона особливо його розлютила. Персона, яка, можливо, наражала на небезпеку його самого, адже, як була твердо переконана Леона, він був до цього причетний. Від самого початку вона мала рацію: цей тип знав хижака, він знав, хто був той чоловік, який полював на цих жінок. І йому вдалося з гідро­електростанції попередити його, що зашморг затягує­ться, щоб той позбувся Нікаму й Мешкену.

Тедді повернувся до свого будиночка з пересохлим від тривоги горлом. Доведеться чекати до ранку наступного дня, коли відкриється офіс IronNorthCompany, щоб дізнатися ім’я, яке викликало бурхливу реакцію сержанта. І щиро сподіватися, що Леона невдовзі дасть про себе знати…

Вібрація під її згорнутим у клубок тілом… Гудіння… Відчуття, ніби вона пливе… Навколо — кромішня темрява. Леона прокидалася — повільно, болісно. Повіки були важкі, шию пекло. Кожен вдих давався їй із величезним зусиллям, наче вона втягувала носом мішок гіпсу. Раптово спливли останні спогади: трофеї на стіні… скальпи… вона біжить сходами… і потім — порожнеча. Вона спробувала ворухнутися, але руки були зв’язані за спиною, а тіло втиснуте в металеву оболонку, можливо, скриню. Її кудись везли на літаку.

У відчаї вона з усієї сили затупотіла ногами по дну. У відповідь почулися якісь крики. Вона починала задихатися. Їй здавалось, що вона зараз помре в цій коробці від браку повітря. Вона стала кричати і так сильно борсатися, що ледь не вивихнула собі плече. Минула вічність, і раптом пролунало клацання. Слабеньке світло просочувалося крізь щілини. Це була вже не ніч, але ще не зовсім день… Над нею з’явилася голова в хутряній шапці-вушанці. Ліотта… Його чорні зіниці палахкотіли лиховісним збудженням. Він потягнув її за волосся. Скриня стояла на двох сидіннях у самому кінці салону.

— Ти навіть уявити не можеш, скільки разів я мріяв про цей момент, і стільки ж разів боявся його. Ти ж розумієш, що після того, що ти виявила у Мальконна, ми не можемо залишити тебе живою. Ти так наполегливо шукала цих дівчат. І пхала свого носа, куди не треба. Це не могло скінчитися ніяк інакше.

Вони були там. Усі троє. Нік Лавінь керував гідролітаком, а Джон Мальконн сидів поруч із ним у кабіні пілота.

— А ти що думала? — вів далі сержант. — Що зможеш вдертися до будинку керівника служби безпеки так, щоб він про це не дізнався?

Спираючись на підлокітник, чоловік, про якого йшло­ся, обернувся. Він був одягнений у товсту камуфляжну куртку й шапку кольору хакі.

— Щойно ти ступила на мою доріжку, як на телефоні спрацювала сигналізація. Ти влаштувала справжній безлад у моєму домі. І в усьому місті.

— Ви на них полюєте, — нарешті прошепотіла Леона. — Ось що ви робите.

Ліотта холодно посміхнувся їй. Потім він схопив її за підборіддя і змусив дивитись йому прямо в очі.

— Спробувавши раз, ти вже не можеш без цього обійтися. Це наркотик, Рок. Наркотик, який вводиться внутрішньовенно, повністю знеболює і дає змогу витримувати наше паршиве життя. Як, на твою думку, ми могли б вижити в такій сраній дірі без цього? Треба бачити їхні очі, коли вони випускають останній подих, коли кладеш долоню на їхнє серце і відчуваєш, як воно зупиняється. Це дуже важко описати. Ці нещасні дикунки, які мріяли про краще життя…

Леона скрикнула і почала борсатися, намагаючись розірвати мотузки, але марно. Вони були затягнуті надто туго. Поліцейський підняв руку і вліпив такого сильного ляпаса, що їй здалося, ніби голова лусне.

— У нас не буде часу всмак побавитися з тобою перед полюванням. Страшенно шкода, чесне слово. Я хотів би змусити тебе верещати, як двадцять років тому. Ми зазвичай так робимо, знаєш? Дозволяємо собі трохи розважитися з «товаром».

Двоє інших попереду зареготали. Ліотта знову поправив шапку-вушанку.

— Я мушу повернутися не пізніше полудня. Я ж зостався вдома буцімто через мігрень — але ця відмазка швидко розсиплеться, особливо через того шпигуна-­француза, що скрізь нишпорить і плутає­ть­ся під ногами. Крихітко, ти щасливиця — станеш найгарнішим із трофеїв. Сподіваюся, що саме я мати­му честь вбити тебе. І прилаштувати твій скальп на свою стіну.

Леона плюнула йому в обличчя.

— Вам це так не зійде з рук. Я зібрала занадто багато доказів. Електронні листи та рапорти вже полетіли. Ви думаєте, що знову зможете видати все за нещасний випадок?

Її співрозмовник витер обличчя рукавом пальта й перестав посміхатися.

— Ти просто зникнеш з лиця землі, як і всі інші, — відповів він, палаючи ненавистю. — А щодо всього іншого — побачимо. Ми будемо захищати одне одного. Досі нам це непогано вдавалося.

Він нахилився і прошепотів їй на вухо:

— Ти все ще та сама клята дикунка, що й раніше. Коли ми дізналися, що саме ти приїдеш розслідувати справу, ми випили за твій приїзд. Побачити тебе знову після стількох років… відчути твій запах… такий шанс випадає нечасто.

Гідроплан здійснив поворот. Крізь ілюмінатори Леона побачила озера й дерева. Сонце тільки-но визирнуло з-за горизонту: мабуть, іще рано. Ліотта подивився на годинник.

— Годі базікати, ми вже прилетіли… Джоне!

Мальконн обернувся і простягнув йому шприц, на чверть наповнений прозорою рідиною. Леона знову спробувала вирватися, але сержант навалився на неї усією вагою, притискаючи її груди долонею.

— Побачимося за годинку, крихітко. Поки ми готуємося до свого найкращого полювання.

Він уткнув голку їй у шию. За п’ять секунд вона ви­мкнулася.

Тедді кинувся до пікапа поліції Квебеку, який щойно пригальмував біля тротуару, неподалік від адміністративної будівлі IronNorthCompany. Він сів на заднє сидіння і швидко зачинив двері. За десять хвилин очікування біля сходів він встиг змерзнути.

— Їдемо на Південну вулицю, 112, до Джона Мальконна, начальника служби охорони рудника. Ви ж не повідомили Ліотті, що приїдете по мене?

Мійо сидів за кермом. Поруч із ним Манжматен поглядав у дзеркало заднього огляду з серйозним обличчям.

— Сержанта не буде на роботі сьогодні вранці, — відповів він. — Він зателефонував набагато раніше за вас, очевидно, не дуже добре почувався. Поясніть мені, що відбувається?

Кримінолог простягнув йому папірець.

— Ми з лейтенантом Рок переконані, що той, хто скоює злочини проти корінних жителів, постійно подо­рожує між Норфером і Монреалем. Крім того, ми встановили, що перші зникнення сталися після поновлення роботи копальні. Тому лейтенант попросила надати список співробітників, які відповідають певним критеріям, і спливло ім’я Джона Мальконна. Він має квартиру в Монреалі, але це ще не все. Щоразу, коли молода жінка зникала там і реєструвалася на потяг із Септ-Іля, він був у відрядженні. Це він, той чоловік, якого ми шукаємо!

Манжматен переглянув аркуш. Здавалося, він вражений тим, що дізнався.

— А який це має стосунок до нашого шефа? — запитав він.

Тедді нахилився вперед і показав свій телефон.

— Цей самий список я сфотографував на столі сержанта вчора ввечері, після того, як він пішов. Ліотта напевно вчора стежив за нами, коли ми їхали з резервації. Мені розповіли: він зайшов до контори IronNorthCompany після нас, щоб дізнатися про мету візиту лейтенанта Рок. Ви про це знали?

Манжматен похитав головою. Він здавався щирим.

— Він вимагав від співробітника, який складатиме список, повідомити йому, щойно той буде готовий, — вів француз. — І на примірнику, який я знайшов у його шухляді, він несамовито викреслив одне ім’я — Джон Мальконн.

Поліцейський різко озирнувся.

— Я не розумію. Що ви мені хочете сказати?

— Що ваш начальник так чи інакше причетний до цього. Що Нікаму не накладав на себе руки, а будинок Мешкену не спалахнув внаслідок нещасного випадку. Лейтенант Рок уже підозрювала його. Але з учорашнього вечора вона зникла, а Ліотта сьогодні начебто нездужає. Ці події пов’язані між собою. Боюся, що може статися ще одна трагедія.

Двоє поліцейських обмінялися довгими мовчазними поглядами.

— Ви мелете дурню… — заперечив Мійо.

Манжматен, здавалося, засумнівався. Тедді побачив, як його щелепні кістки поповзли до скронь. Як у людини, яка раптом зіткнулася з правдою, яку відмовлялася визнати. Він повернувся до свого колеги.

— Зараз ми перевіримо. Поквапся.

Годинник на панелі показував 8:32. Можливо, Мальконн іще не поїхав на роботу. Через п’ять хвилин їхній автомобіль зупинився перед будинком 112 на Південній. Ніяких інших автомобілів поблизу не було. У світлі світанку офіцери побігли до будинку зі зброєю у руках і постукали в двері, але ніхто не відповів.

— Сюди!

Ззаду їх покликав кримінолог. Він пішов слідами вздовж лівої стіни. Троє чоловіків опинилися перед розбитим вікном.

— Я певен, що вона залізла саме тут. Треба зайти і перевірити.

Тедді був здивований рішучістю, яка тепер проявилася в Манжматені. Можливо, він щось знав. Можливо, в глибині душі він завжди відчував, що з його босом щось не так. Зайшовши всередину, вони побачили весь безлад. Хоча помешкання було в жахливому стані, власник не звернувся до поліції, і це додавало впевненості французу.

Манжматен, перебуваючи у кабінеті на другому поверсі, одночасно роздивлявся мисливські трофеї і телефонував. За його спиною Тедді дедалі більше втрачав надію. Багато молодих жінок вже зникло безвісти. Чоловік знав, як позбутися тіла і жити далі, ніби нічого не сталося. Леони тут не було. Її більше тут не було. Він уже уявляв, як Мальконн завдає їй болю чи десь її закопує, коли до кімнати увійшов Мійо і простягнув йому папірець.

— Це було на першому поверсі, на журнальному столику…

Тедді пробіг очима документ, датований учорашнім днем. Це були результати аналізів, проведених на прохання Леони Рок щодо книжки під назвою «Я — клята дикунка». У базі відбитків пальців знайшли відповідність: Джон Мальконн.

«Кляті дикунки»… Леона розповіла йому про це: це була фраза, яку їй прошепотів один із ґвалтівників двадцять років тому. Француз не знав, звідки взялася ця книжка, але тепер він розумів, що привело його напарницю в цей будинок і що викликало її лють. Очевидно, вона нарешті знайшла того самого третього чоловіка. І хотіла викрити його, незважаючи на небезпеку, яку він становив.

— Я дзвонив у IronNorthCompany, — повідомив Манжматен, поклавши слухавку. — Рано-вранці Мальконн залишив повідомлення, що погано почувається і сьогодні не вийде на роботу. Негайно їдьмо до сержан­та. Я маю переконатися, що він удома.

Усе складалося, наче раптом зійшлися шестерні складної машини. У машині Тедді показав Манжматену протокол, складений експертом із Бе-Комо. Леона довірила йому таємницю, але, можливо, єдиним способом урятувати її було розкрити цю таємницю. Тож він розповів про страждання, які вони з Маєю пережили в 1990-х, якраз незадовго до закриття копальні. Розповів про моторошну традицію «географічної терапії», яка на той час існувала в резерваціях. І назвав імена трьох її ймовірних ґвалтівників: Ліотта, Мальконн і Лавінь.

Мійо відкинувся на спинку крісла. Тягар відкриттів буквально душив його. Манжматен зберігав суворий вираз обличчя, але кримінолог відчував, що в його голові вирує буря. Адже в найближчі дні життя і в них самих може кардинально змінитися.

— Ці чоловіки — вихідці з Норфера, вони дружать між собою, — сказав Манжматен, коли вони доїхали до пункту призначення. — Двічі-тричі на рік вони влаштовують собі вікенд з полюванням і риболовлею в господарстві Ніка Лавіня. Зазвичай виїжджають у п’ятницю ввечері, а повертаються в понеділок уранці.

Здорове око Тедді заблищало. Невблаганна сила змивала всі здогадки, залишаючи лише сувору правду. Він зрозумів. Саме туди вивозили дівчат. Саме там вони зникали назавжди. Він труснув головою, коли грюкнули двері, і дивився, як Манжматен чимдуж біжить до будинку Ліотти. Автомобіль поліції Квебеку стояв на доріжці, але на запитання поліцейського ніхто не реагував. Він прибіг назад із телефоном, притиснутим до вуха.

— Не можу до нього додзвонитися, спрацьовує автовідповідач, — прошепотів він, а потім з жахом подивився на Мійо. — Треба їхати у Northern Adventures. Їдь так швидко, як тільки зможеш.

Перше, що вона відчула, це запах шкіри. Леона прийшла до тями, згорнена калачиком на звірячій шкурі, спітніла в своєму щільному пальті й рукавичках. Їй знадобилося кілька секунд, щоб підвестися, спираючись на обидві руки. Голова паморочилася, і їй здавалося, що земля тягне її до себе.

Коли ефект наркотичного засобу минув, вона уважно роздивилася довкола себе. Прожектори в кутках кімнати з колод і без жодного вікна освітлювали приладдя, що висіло на стінах. Батоги, щипці, всілякі знаряддя тортур, ножі, металеві інструменти дивних форм, коробки з електричними кабелями… Над її головою висіли кайдани, один із браслетів був прикріплений до балки. Вона була замкнена в кошмарному підземеллі, де монстри могли вільно віддаватися своїм найтемнішим, найзбоченішим поривам. Поліцейська легко уявила дів­чат — прив’язаних, голих, побитих, відданих на поталу трьом садистам, які привезли і її сюди. Зґвалтованих, зневажених, а потім убитих.

Вона інстинктивно обшукала кишені. Телефона не було, пістолета теж. Вхопила великого ножа й підняла його перед собою. Не сподіваючись ні на що, натиснула на ручку дверей. Вони виявилися незамкненими. Перед нею відкривався довгий коридор з темного дерева, у кінці — сходи. Панувала абсолютна, неприродна тиша. У повітрі витав запах пастки. Леона зрозуміла, що це частина гри. Для них, можливо, це був найприємніший момент: коли жертва сама кидається в пащу вовка. Давши їй зброю, вони підвищили ставки. Ці покидьки, мабуть, отримували задоволення від самого очікування.

Вона піднялася невеликими сходами, пройшла через ще одні масивні двері і опинилася в новому коридорі, який вів до просторої вітальні. Далі вона побачила три розкішні спальні. І нарешті кухню, наповнену ароматом хвої. На столі, що стояв у центрі, лежав звичайний білий аркуш паперу з написом:

Життя — це боротьба. Інстинкт мисливця допоміг людині пристосуватися до найсуворіших умов і вижити в роки голоду. Найпримітивніший інстинкт хижака сидить глибоко в кожному з нас, як спогад про предків, які вижили. У більшості людей завдяки вихованню і суспільному впливу він залишається в стані глибокого сну і прокидається лише в мріях і фантазіях. Але не тут, серед дикої природи далекої півночі Канади. І не в рептильному мозку таких типів, як Ліотта.

Щойно вискочивши назовні, Леона відчула на собі силу вітру. Пронизливий шквальний вітер, що здіймав крижані хвилі, обвівав її знизу, хоч вона була одягнена в теплий одяг. Незважаючи ні на що, вона помчала до своєї мети. Покинула острівець і бігла щосили, адже ставкою було її життя, а в такі моменти в людині спа­лахує внутрішнє світло, яке не дозволяє їй згаснути. Вона думала про тринадцять попередніх жертв, трина­дцять жінок, які, мабуть, боролися, як левиці, перш ніж їх позбавили життя. Заради них мала боротися і Леона.

Подолавши близько п’ятдесяти метрів, вона досягла берега, пролізла в чорні кущі й опинилася на узліссі, не зазнавши жодних ушкоджень. Але вже була на межі сил. Тут вітер дав їй трішки перепочити, хоч і завивав у верхівках дерев, наче лютував. Від утоми вона сперлась руками на коліна, їй страшенно хотілося віддихатися, а крижане повітря викликало біль. Озирнувшись, помітила рух на іншому боці озера, метрів за чотириста — а саме туди вона збиралася іти. Показалася постать, струнка, мов жердина. Леона впізнала блискучий предмет, а потім пролунав постріл. За ним пролунав звук розірваної кори, метрів за десять праворуч від неї.

Поліцейська принишкла за стовбуром, втягнувши го­лову в плечі, поки навколо свистіли кулі. Вона не помилилася: вони розійшлися по берегах навколо її ост­рівця. Тож був шанс, що двоє з цих псів занадто далеко і не зможуть її наздогнати. Натомість останній, імовірно, зачаївся в засідці десь неподалік. Єдиний з трьох, хто вгадав, що вона піде в цьому напрямку. Найрозумніший.

Вона постояла, притулившись до дерева, щоб відновити сили. Кожен видих тепер осідав інеєм на брови та пасма, що вибилися з-під шапки. Перепочивши, вона дістала ніж і стала пильно вдивлятися вперед — у густе переплетіння ялинових гілок, у засніжену землю, виступи й западини, намагаючись вловити найменший натяк на рух, звук, блиск. Вона знала: хороший мисливець уміє ставати невидимим, маскуватися, вдягатися так, щоб зливатися з довколишнім світом. Може годинами лежати нерухомо. Він міг бути зовсім поруч — за кілька метрів — і спостерігати за нею, а вона навіть не здогадалася б про його присутність.

Леона спробувала відійти від берега, але швидко зрозуміла, що не зможе зайти глибше в ліс. Бігти тут неможливо — пухкий сніг сягав майже до колін, і кожен крок вимагав надлюдських зусиль. Вона падала чи не щоразу, коли намагалася прискоритись. Тому довелося йти, тримаючись ближче до узлісся, щоб і на очі не потрапити, і якомога швидше просуватися вздовж озера в надії побачити гідролітак. Стрілець напевно чатував неподалік, але вона покладалася на те, що навіть найдосвідченіший мисливець не зможе поцілити з такої відстані, якщо мішень постійно рухатиметься.

Ліотта, Мальконн і Лавінь були немов голодні стер­в’ятники, готові напасти на беззахисну здобич. Мерзотник навпроти неї не мав наміру спокійно повертатися додому в тепло, чекаючи, поки хтось інший зробить справу замість нього. Леона побачила, як він після кількох невдалих зроблених навмання пострілів рушив зі свого місця до середини озера, аж згинаючись від сильного вітру. Слідом за ним на певній відстані ішов іще один хижак. Для них це була не поразка, а мить найвищого екстазу: здобич чинила опір, була розумною, але не мала жодного шансу на порятунок. Адже навіть якщо й спробує втекти — не врятується від ненажерливих щелеп Далекої Півночі. І якщо куля її не вб’є, то це зробить холод. Безжально.

Скільки часу вона вже бігла? Різкий біль з’явився несподівано, як наслідок дії адреналіну, який організм викинув у кров у перші секунди цього кошмару. М’язова втома, проти якої розум безсилий. Печіння починалося від литок, піднімалося до стегон і аж до грудей. У горлі хрипіло, наче у хворого на туберкульоз. Відчуваючи, як палають легені, Леона зрозуміла, що переслідування триватиме не так довго, як вона розраховувала. Сховатися було неможливо, адже вона залишала сліди. Їй ставало дедалі важче рухатися далі. Двоє чоловіків, яких вона помітила, невблаганно наближалися: один з них гнався за нею, а другий — за її переслідувачем.

Хто отримає трофей?

Хто додасть її скальп до своєї мерзенної колекції?

Її кроки ставали дедалі важчі, а тіло, мов заіржавілий механізм, потроху відмовляло. І тоді їй привидівся натовп — люди у вечірньому вбранні з келихами шампанського в руках. «Яка чудова прикраса! Але що це, власне, таке? І ці літери — ЛР — що вони означають?». Вона чула сміх, що змішувався з передсмертними хрипами, які виривалися з її горла. Серед натовпу стояв Тедді — з чорною пов’язкою на оці та в чорній краватці. Він глузливо сміявся й показував на неї пальцем: «Ось що від неї невдовзі залишиться!».

Вона марила від виснаження. Моторошно завивав вітер. Леона дійшла до кінця берегової лінії — вузького шматка суші, що тягнувся в озеро, ніби мис, зарослий ялинами — і підвела очі. Звідси їй було видно практично всю крижану гладь. Досі не було жодних слідів гідролітака. Мабуть, їм довелося посадити машину десь в іншому місці. Відчай висмоктав із неї останні сили. Не залишалося нічого іншого, як причепити мішень на спину і бігти по озеру, намагаючись дістатися до найближчих дерев. Рельєф місцевості на кілька хвилин приховав би її від поглядів двох стрільців. Подовжив би їй життя на кілька хвилин… Вона вдихала останні ковтки повітря перед неминучим кінцем.

Усім своїм єством передчувала: це її останній забіг. Без медалі в кінці. Її шлях завершиться у лісі, як і в інших.

Вона пробігла десять, двадцять, тридцять метрів закриженою поверхнею озера, мов загублена безпорадна дитина, з дивним відчуттям, що вітер несе глухий ритмічний стук. І раптом десь усередині неї пролунав жахливий тріск, наче металева деталь автомобіля раптово зламалася під капотом. І в уповільненому темпі, немов у кіно, Леона побачила, як її тіло злітає вперед, руки здіймаються, щоб схопитися за повітря, торс вигинає­ться, а ноги зависають над землею — і вона мимоволі набуває граційності та легкості танцівниці. Її ніж полетів разом з нею, описавши гармонійну дугу.

Її падіння виявилося надзвичайно жорстким, тіло як мертвий вантаж вдарилося об товстий шар льоду. Бризки крові розлетілися дощем, у лівому плечі з’явилося відчуття пекучого вогню, і цей пронизливий біль поширився аж до мозку. Вона закричала, а потім її пальці торкнулися короткої карбонової стріли з оперенням на кінці, застряглої між плечовою кісткою і ключицею.

Краєм ока побачила чоловіка, який виходив з того самого місця, звідки прийшла вона. Його хода, зовнішність, чорні очі з-під каптура, що повністю затуляв обличчя… Леона могла б упізнати його серед тисячі інших. Ліотта. В опущеній уздовж стегна руці він тримав арбалет. По щоках поліцейської текли гіркі сльози. Вона спробувала підвестися на одній руці, мигцем побачила свій ніж, перш ніж невблаганна гравітація притиснула її ослабле тіло до землі. Вона поповзла до своєї зброї. У мареві своїх думок побачила обличчя батьків і подумала, що любить їх, перш ніж її зір затуманився, а кров загупала в скронях важкою, оглушливою пульсацією.

Пролунав постріл і куля розтрощила лід неподалік від неї. Навіть коли вона лежала поранена, у неї далі стріляли. Між трьома мисливцями точилася запекла боротьба. Хто з них швидше її прикінчить? Лук? Арбалет? Рушниця? Вона зрозуміла, що ножа вже не зможе дістати, і перевернулася на здоровий бік, шукаючи поглядом свого ґвалтівника, убивцю, чоловіка, який ось-ось позбавить її життя. Вона хотіла востаннє подивитися йому в очі. Проклясти його.

Вібрація, яку вона раніше відчувала всередині, тепер розливалася навколо, стаючи цілком реальною. Вона змішувалася з дивним голосом, близьким і водночас далеким, чітким і спотвореним, що лунав не з землі, а з неба. Це скидалося на міраж. Пляма тіні раптом заступила жорстоке холодне сонце, що бликало над кронами дерев. Гелікоптер!

Гелікоптер здійснив поворот і намагався стабілізуватися. Знову пролунав голос із неба. Це були команди, виголошені в мегафон. Ліотта притиснув арбалет до грудей і натягнув тятиву. Поспішно вставив у паз стрілу, яку тримав у зубах. Він хотів її добити. Щойно він прицілився у бік жінки на льоду за десять метрів від нього, як пролунав останній постріл.

Сержант Ліотта, начальник поліції Норфервілля, повалився обличчям на лід. Його підстрелив, вочевидь, хтось із підлеглих. Коли гелікоптер повернув до середини озера, Леона більше не могла зберігати ясність свідомості. Вона заплющила очі й дозволила собі поринути в неймовірне тепло, яке розливалося по всьому її тілу.

Під кінець дня Леону прооперували в лікарні Септ-Іля, найбільшому медичному закладі Північного узбережжя. Сім годин тому у відділенні невідкладної допомоги в Норфервіллі лікар вирішив залишити стрілу в її плечі, не намагаючись витягнути, бо це могло пошкодити кровоносні судини й спричинити масивну кровотечу. На щастя, стріла, не зачепивши жодної великої судини, влучила в голівку плечової кістки. Оскільки біль став нестерпним, Леоні ввели морфій перед тим, як посадили в літак Airmedic, що базується у Септ-Ілі.

Її супроводжував Тедді зі своєю валізою. Він відчув безмежне полегшення, покидаючи Норфервілль. Ноги його більше ніколи не буде в цьому проклятому місті, яке відібрало у нього дочку. Те, що він там пережив, назавжди закарбується у його пам’яті. Для нього це була химерна мить, що застигла в повітрі, відчуття, ніби сплелися воєдино сновидіння і марення, ніби кружляєш у сповільненому вальсі між дивовижним світлом і непроглядною темрявою. Норфервілль неможливо описати словами, його можна лише відчути всім єством.

Патрік примчав із Бе-Комо саме в той час, як Лео­на була на операції. Він влетів до лікарні, одягнений у свою форму, і зразу наткнувся на Тедді. Із останнього повідомлення він зрозумів, що Леона збирається поста­вити крапку в їхніх стосунках, що все його життя, усе майбутнє ось-ось розлетиться на друзки. Йому було байдуже, чи мав чоловік перед ним до цього якийсь стосунок. Лють була надто сильна.

— Якби ми не були в лікарні, я заїхав би вам кулаком у пику. Для вашого й мого блага буде краще, якщо ми більше не зустрінемося.

Більше він нічого не сказав, зразу після цього пішов поговорити з лікарями. Тедді пересвідчився, що цей чоловік був для Леони не просто колегою, але провини не відчував. Леона пробудила в ньому якесь почуття, вогник у глибині душі, що, як він вважав, згас після смерті Елізи. З’ясувалося, він досі був живий. Можливо, навіть міг когось покохати.

Офіцер Манжматен зателефонував йому близько де­в’ятої вечора — дізнатися, як справи, і поділитися останніми новинами. Коли кримінолог поклав слухавку, побачив нещасного коханця, який з військовою виправкою і суворим обличчям виходив з палати. Поліцейський завершив свій візит і, судячи з усього, він пройшов не надто вдало.

Медсестра дозволила Тедді зайти.

Лежачи на боку, Леона втомлено усміхнулася, побачивши його. На деяких ділянках її шкіри були синці від падіння на кригу. Вона простягнула руку й Тедді обережно її стиснув.

— Ти мало не загинула, розумієш?

Чоловік сів на стілець і легенько торкнувся кінчиків її пальців. Те, що він пережив сьогодні вранці, може зайняти почесне місце у його власному каталозі жахів. Раптовий і кошмарний вид з гелікоптера: на крижаній поверхні рухалися фігури, мисливець прицілювався з арбалета в Леону. Тіло, що впало вперед, кров на снігу…

Вічність, яка знадобилася, щоб стабілізувати гелі­коп­тер, нестерпний холод, що увірвався в кабіну, коли Мійо відчинив двері й став кричати в мегафон, поки Манжматен прицілювався, заховавши підборіддя у згин ліктя, а крижаний вітер скував його обличчя. Він убив свого шефа, не здригнувшись. Коли після пострілу офіцер подивився йому в очі, Тедді зрозумів: Манжматен щось знає, щось безумовно жахливе, про що довго мовчав і ніколи не розповість слідчим. Унизу двоє спільників сержанта упали на коліна, поклавши руки на голову й не чинячи ніякого опору.

— Добре, що ти не легка здобич, — сказав кримі­нолог.

Леона хотіла підвестися, але біль був іще надто сильним, тож вона відмовилася від цієї ідеї.

— Мені тільки-но дзвонив Манжматен, — повідомив Тедді. — Твій прямий начальник особисто прибув до Норфервілля з групою поліцейських. Проти Лавіня і Мальконна порушують кримінальну справу за довгим переліком звинувачень, серед яких викрадення людей і численні вбивства. З огляду на масштаб справи, до розслідування підключиться монреальський відділ поліції Квебеку. Цього разу вони застосують всю свою важку артилерію.

Він нахилився до неї трохи ближче і погладив її щоку тильною стороною долоні.

— Ти це зробила, Леоно.

— Ми це зробили, — поправила вона. — І все це завдяки твоїй дочці. Без неї нічого не вдалося б. Я збираюся дати публічні свідчення, щоб ці тварюки також відповіли за зґвалтування мене і Маї. Я хочу, щоб справа зрушила з мертвої точки. Ми на правильному шляху.

Тедді повільно кивнув головою. Фізичний біль Леони мине, але рана в душі залишатиметься незагоєною, аж поки вона доможеться справедливості.

— Ти думаєш, вони заговорять? — запитала вона. — Розкажуть, де тіла?

— Наразі, за словами Манжматена, вони все заперечують. Якщо вірити їм, вони нікого не викрадали і не вбивали. Вони заперечують будь-який зв’язок із убивством Морґани. Смерть Ліотти, звісно, їм вигідна, вони звалять все на нього, щойно з’явиться така можливість.

— Лайно собаче!..

— Я так розумію, це дуже образливий вислів.

— Так і є… Не буду перекладати нормальною мовою. Думаю, ти здогадаєшся, кого я маю на увазі.

— Слухай, ти маєш вірити. З усіма доказами, які ти зібрала, і тими, які знайдуть твої колеги, їхня стратегія довго не протримається. Я тільки сподіваюся, що майбутні зізнання проллють світло на всі незрозумілі моменти, які ще залишаються. Особливо я хотів би упевнитися, що за п’ятнадцять років, протягом яких копальня не працювала, на рахунку Мальконна не виявилося більше жертв, ніж тринадцять зниклих з Монреаля. І розібратися, які саме стосунки були між Нікаму, Мешкену і трьома мисливцями. Хто був головний у цій компанії? Хто підлеглі?

Леона мовчки дивилася на стелю. Якоїсь миті її очі заплющилися, і Тедді подумав, що жінка задрімала.

— Отже, все закінчилося, — прошепотіла вона, розплющивши очі. — Ти повернешся додому…

— Моє ім’я не фігурує у жодному рапорті, час мені їхати. Я купив квиток на рейс із Септ-Іля на завтрашній ранок. У Монреалі в мене пересадка через добу. Я планую скористатися нагодою і заїхати туди, де працювала Морґана, а також зайти до її помешкання і забрати кілька пам’ятних речей. У мене від неї майже нічого не залишилося…

Леона провела рукою по його обличчю і торкнулася його пов’язки на оці.

— Ти можеш приїхати до мене, якщо захочеш… Бе-­Комо — чудове місто. Узимку трохи холодно, але влітку температура близько двадцяти градусів. Мій будинок — простий і затишний, з вікон відкривається вид на вуличку, що веде до прекрасного узбережжя річки Святого Лаврентія. Я навчу тебе керувати снігоходом.

Тедді знайшов у собі сили всміхнутися, хоча серце його було переповнене смутком. Він хотів, аби ця мить ніколи не закінчувалася, щоб він міг дивитися на цю жінку знов і знов. Йому страшенно не хотілося розлучатися з нею. Але медсестра повернула його до реальності: час відвідування закінчився. Як же важко підвестися зі стільця!

— Обережно, я можу сприйняти твою пропозицію серйозно, — нарешті вимовив він.

— Це і є дуже серйозна пропозиція.

Він нахилився і ніжно поцілував її в губи.

— У такому разі вважай це за обіцянку. Мені треба трохи часу, щоб владнати справи у Франції та організувати повернення тіла Морґани. Ти зможеш почекати?

— Найперше, чого вчишся, коли виростаєш у Норфері — бути терплячим, — усміхнулася вона.

Останній погляд, останній дотик кінчиками пальців — і Тедді зі сльозами в очах вийшов із лікарні. Він відчув тепло в серці, яке не залишало сумнівів. Йому бракуватиме її. Ступив у квебецьку ніч — здається, тут вона значно тепліша, ніж у Норфервіллі. Якусь мить він шукав на небі північне сяйво, але марно.

Зате найяскравіша зірка світила саме тут.

У Норфервіллі відбуваються такі жахливі події, що я волів вигадати це містечко. Також не існує іннуської резервації Папакассік. Я в жодному разі не хотів, щоб реальні люди, яких у цих далеких і глухих куточках не так багато, ототожнювали себе з ­деякими моїми не надто приємними персонажами. Та все ж в основу вигаданих Норфервілля, резервації та їхнього навколишнього середовища лягли реальні прототипи. І досі гірничі містечка, що прилягають до резервацій корінних народів і оточені великими озерами та лісами, «тривожать» природну тишу й гармонію Канадської Далекої Півночі. Tshiuetin, що означає «північний вітер» мовою інну, належить до тих легендарних потягів, які дають змогу жителям віддалених регіонів пересуватися цими неосяжними й суворими просторами.

Ця історія народилася з мого бажання продовжити мандрівку до Квебеку, яку я мав щастя здійснити кілька років тому і яка засвідчила, наскільки ми можемо бути незначущими та беззахисними серед таких природних умов. Окрім власне історії, я хотів створити атмосферний роман, у якому читач зустрінеться з природними стихіями та відчуватиме крижаний холод на кожній сторінці. Сподіваюся, що ви, як і Леона з Тедді, тремтіли від цього холоду протягом усієї книжки.

Звичайно, це художня вигадка, але більшість інформації про сучасний та колишній стан резервацій корінних народів та їхніх жителів — правдива. Якщо вам цікаво, в інтернеті є багато документальних матеріалів на цю тему. На завершення я хотів би процитувати уривок з передмови до підсумкового звіту за результатами національного розслідування справи про зниклих і вбитих жінок та дівчат з корінних народів (повний текст можна знайти за посиланням: https://www.mmiwg-ffada.ca/meet-nfac/):

«Ми захоплюємося вашою силою, хоробрістю та наполегливістю у прагненні справедливості й зцілення після втрати ваших бабусь, матерів, сестер, тіток, дочок, небог, кузин та близьких подруг.

Ми висловлюємо щиру шану тим, що постраждали від насильства і поділилися з нами своїми історіями. Ви продемонстрували неймовірну рішучість, сміливість і стійкість, розповівши свою правду, адже багато хто з вас і досі потерпає від травм і систематичного насильства. Ми надзвичайно зворушені тим, що ви довірили нам свої переживання».

Франк Тільє народився 1973 року в Ансі. Нині живе в Па-­де-Кале.

Навчався у Вищому інституті електроніки й цифрових технологій (ISEN) у Ліллі, писати почав, коли працював інженером з комп’ютерних мереж і технологій.

Автор понад двадцяти романів, з яких українською перекладено «Пазл», «Запаморочення», «Незавершений рукопис», «Це було двічі» та «Лабіринти».

Франк Тільє — один із найпопулярніших авторів трилерів у Франції, удостоєний численних премій.