Зимно. Задуха від розжареної печі змусила вночі прочинити вікно. А тепер, коли настав світанок, Марк дуже пошкодував про свою необачність. Ноги звело крижаною судомою, пальці перетворилися на дві бурульки, а груди роздирав надсадний кашель.

— Прокляття! Ще застудитися не вистачало, — пробурчав він, зробивши над собою немислиме зусилля. Підвівся й зачинив кляте вікно, а сам пірнув під ковдру, намагаючись надихати там бодай трохи тепла.

Інсула прокидалася. Ліворуч заворушилися мати з батьком, звично згадуючи святу Агнесу й хвору спину. Праворуч пролунав могутній позіх зятя Сергія. Він переїхав до дружини, коли настав належний час. У Римі немає формальностей — батьки вдарили по руках, дочка зібрала посаг і ввійшла в дім чоловіка. Тут вийшло навпаки. Увійшов Сергій, бо Лета навідріз відмовилася переїжджати до старого будинку, що гнив від жадібності господарів. Та й туалет на поверсі — непоганий аргумент. Загалом сон Марка тепер був неспокійний. За стіною щоночі вовтузилися молодята, прагнучи якнайшвидше здійснити мрію Марцелли. Вона вже давно бачила себе бабусею.

— Сергію, вставай! — почулося за стіною. — Тобі пора!

— Встаю, — промимрив той. — Сьогодні хоч допомагати прийдеш?

— Навіть не думай, — ухилилася від роботи в пекарні Лета. — Ти знаєш, скільки в мене справ? Цілий віз! Я ж рахівник усієї родини.

— Гаразд, я сам, — покірно відповів Сергій, із чого Марк зробив висновок, що хлопець він, загалом, непоганий і його сестру любить.

За всіма звичаями Сергій мав право загнобити дружину в пекарні, і ніхто б слова не сказав. Але Лета крутила ним як хотіла, бо була куди хитрішою. Здоровенний хлоп заліз дружині під сандалію в перший же день спільного життя і, судячи з усього, почувався там цілком комфортно. Марк такої поведінки не схвалював, але хто він такий, щоб давати дорослим людям непрохані поради.

Загрюкали двері, зашуміла вода в трубах, зацокотіли жінки в черзі до туалету, перемиваючи кісточки сусідкам. Ранок почався, як завжди, і ніщо не віщувало новин, аж поки з вулиці не долинуло:

— Люди! Люди! Радійте, люди! Август наш Гонорій ясновельможного Констанція зодягнув у пурпур!

— Коли? — запитали з вікна навпроти.

— Третього дня! — відповів глашатай. — Сьогодні гонець прискакав із Равенни! Три захисники тепер у Рима! Радійте, люди…

Загрюкали віконниці, впускаючи в оселі лютневий холод, і Марк знову відчинив вікно. Надто вже важливі новини. У Римі третій імператор, якщо рахувати константинопольського Феодосія. Марк звернувся до пам’яті людини майбутнього, але там зяяла непроглядна порожнеча. Не знав він ні про якого імператора Констанція, хоч убий. Завжди думав, що після нікчеми Гонорія на трон зійде ще більша нікчема Валентиніан, який остаточно втратить все, що тільки можна. Марк через свою неграмотність вважав Валентиніана сином Гонорія. Аж ні, він його племінник, а сином доводиться згаданому Констанцію.

— Якщо я, людина помірно освічена, ні про якого імператора Констанція не чув, — Марк проводжав глашатая довгим поглядом, — значить, цей Констанцій невдовзі помре, не встигнувши зробити нічого значного. Вплив моєї скромної персони на розвиток подій переоцінювати не варто. Стільки метеликів я ще не розчавив.[1]

Здивований гомін розбудив усіх, хто ще спав, але Марк знову пірнув під ковдру, подумки проклинаючи ледачих підмайстрів. Уже ранок, а печі холодні. От він їм задасть!

Чи не час знову з’їздити до Равенни? — запитав він себе. Так, треба б при нагоді зазирнути. Давненько я не розпускав хвоста перед однією історичною особою. Час би озвучити ще одне пророцтво. Скажу, що й цей імператор не жилець. Виходить, нас очікує різке скорочення імператорського поголів’я, причому доволі скоро. Так собі з мене вісник…

А що я взагалі пам’ятаю? — запитав себе Марк, потроху зігріваючись. Печі внизу погнали кам’яними каналами довгоочікуване тепло. Полководець Боніфацій правитиме Африкою, яка вкотре повстане проти Рима. Звичайна справа, вона кожні десять років так робить. Боніфацій покличе туди вандалів Гейзеріха як союзників і дасть їм кораблі для переправи. Це стане страшною помилкою, бо германець захоче сам царювати й усім володіти. А Гейзеріх зараз навіть не король вандалів-асдингів. Він брат короля, народжений від наложниці, і його ніхто не бере до уваги. А от Боніфація тут знають. Він великий герой, самого рекса готів Атаульфа в поєдинку поранив. В армії його на руках носять. На відміну від Аеція, про якого в Римі до ладу навіть не чули.

Ні, поки не поїду до Равенни, вирішив Марк, мужньо покидаючи постіль. А то пророкувати смерть чергового імператора якось уже занадто. Аецій від мене тікатиме, коли побачить. Треба напророкувати щось безпрограшно-позитивне. Тоді буде користь. Тільки я не знаю нічого позитивного. У Західній імперії панує перманентний безлад, і жодного просвітку в ньому не передбачається. Великий Рим із сотнями тисяч людей висить на тоненькій ниточці африканських зерновозів.

— І щойно вона обірветься, тут таке почнеться… Бр-р-р, навіть думати страшно.

Він скочив із ліжка й побіг умиватися. У Латеранському палаці теж починають працювати зі світанком. Dispensator pauperum, розпорядник допомоги бідним, не може запізнюватися на службу.

— Пане, — Марк схилив голову перед архідияконом.

— Сідай, Марку, — махнув той рукою. — Ти вже не в гостях. Доповідай.

— Я дуже обережно вивчив усі обставини, святий отче, — почав Марк, — і з’ясувалося ось що. До Остії надходить близько п’ятнадцяти мільйонів модіїв зерна на рік. Якщо рахувати по три лібри хліба на людину в день, це дає приблизно чотириста тисяч ротів. Частина зерна йде на інші потреби, частина втрачається, а частина надходить не через Остійську аннону. Тому точної цифри все одно не отримати. Я б вважав, що в Місті й передмістях від чотирьохсот до п’ятисот тисяч людей.

— Чимало, — потер скроні архідиякон. — Зараз церква годує три тисячі… А тут пів мільйона.

— Усе це зерно може йти тільки водою, — продовжив Марк. — Суходолом такий обсяг зерна нізащо не привезти, та й немає його в Італії. Поки немає…

— А може бути? — гостро глянув Целестин.

— Може, — відповів Марк. — Але не швидко. В Італії багато занедбаних земель, а ще більше земель, якими погано управляють. Убогі клаптики обробляють бідні колони, а в них ні вола немає, ні гною від того вола. Від безвиході вони переходять на двопілля. Рік сіють зерно, рік тримають поле під паром.

— Я це й без тебе знаю, — скривився Целестин. — Італія розорена. Скільки в Місті одержувачів безплатного хліба й м’яса?

— Шістдесят п’ять тисяч, святий отче.

Губи архідиякона ворухнулися. Схоже, він упав у спокусу лихослів’я. Август Гонорій зволив ухвалити закон, за яким п’ять місяців на рік роздавали по п’ять фунтів свинини на людину. Зараз зима, і тисячі відгодованих на жолудях свиней гнали з Лація й Самнію до Рима, перетворюючи Аппієву дорогу[2] на щось неймовірне.

— Що пропонуєш? — запитав Целестин.

— Поки непереможний август не доручив церкві управління анноною, — відповів Марк, — я пропоную зайнятися її віллами. Треба показати, як вести справи. І почати із земель Лацію, близьких до Риму. У нас є маєтки в Крустумерії та вздовж річки Кремери. Це всього десять миль на північ від Міста. Пропоную почати з них.

— Один дає непоганий дохід, — здивовано подивився на нього архідиякон. — У Крустумерії дуже добра земля. А вздовж Кремери землі бідні. Там не виростити доброго зерна. Це ж Ватиканське поле! Тамтешнім вином гидують навіть волоцюги з катакомб.

— А ми вирощуватимемо капусту, цибулю й часник, пане, — відповів Марк. — Рим з’їдає незліченну кількість цибулі. Вийдіть на вулицю й вдихніть аромат натовпу. Я влаштую там добрий полив, і ми відправлятимемо овочі баржами.

— Роби, — приречено кивнув Целестин. — До речі, ти знаєш, що префект уже затвердив магістрів вікусів? І тебе серед них немає.

— Мені це й не потрібно, — запевнив його Марк. — Магістром став мій батько, і всі ці люди підпорядковуватимуться пріорам.

— А пріори — тобі, — розуміюче всміхнувся архідиякон.

— Ми не скажемо про це ясновельможному Петронію Максиму, — Марк зберіг серйозне обличчя. — Субура залишиться оплотом церкви, а не префектури.

— Який же ти нахаба, — докірливо похитав головою архідиякон. — І звідки в тобі така зухвалість?

— Усі ми створені за образом і подобою Божою, пане, — смиренно опустив голову Марк. — Тепер щодо управління. Усі землі в цих областях пропоную зібрати у великі маєтки, як було раніше.

— Ми ж їх колонам роздали! — здивувався архідиякон. — Старих латифундій більше немає, Марку. Немає рабів — немає латифундій.

— Соцієтаси,[3] пане, — пояснив Марк. — Треба об’єднати людей у соцієтаси. Дати позику, щоб вони купили волів. Така громада на сто родин зможе виростити куди більше, ніж сто родин колонів. Воли спільні, але корови й кози свої. Брати з них третину врожаю, і не більше. Нехай продають надлишки зерна за срібло. Нехай продають сир і купують своїм жінкам хустки й намисто. І тоді нероби з міста самі побіжать за ситим життям.

— Не побіжать, — похитав головою архідиякон. — Ти молодий, Марку, і погано знаєш людей. Неробі потрібно небагато. Він голодуватиме, але все одно не піде працювати. Бо він нероба.

— Згоден, — Марк на мить розгубився, усвідомлюючи глибину цієї простої істини. — Таких будемо виселяти на Сицилію й Сардинію. Це острови. Звідти, навіть якщо захочеш, не втечеш. А потім я б повернув утікачів-колонів із катакомб.

— Як? — нахилився вперед Целестин. — Вони ж розбійники.

— Дайте їм прощення, непридатну землю й звільнення від податків на п’ять років, — сказав Марк. — Дайте на десять! Вони все одно нічого не платять. І тоді ці люди повернуться до праці. Ми створимо на своїх землях соцієтаси заможних селян, пане. Вони отримають гроші на руки й вихвалятимуться цим на ринку біля міських воріт.

— Я тобі не вірю, — приречено заявив архідиякон. — Я знову тобі не вірю, Марку. Мабуть, я надто старий і не встигаю за думкою молодих. У мене немає питань щодо постачання дияконій. Вони працюють, як водяна клепсидра. Забирай усі землі Лацію. До кінця року вони твої. Але потім тобі доведеться тримати відповідь перед його святістю.

— Року мені не вистачить, пане, — відповів Марк. — Я маю намір переділити всі землі й засіяти їх інакше. Я тут нещодавно прочитав трактат Колумелли. Він стверджує, що якщо висадити після зерна сочевицю, боби й вику, то родючість ґрунту відновлюється швидше. Я хочу запровадити чотирипілля замість двопілля…

— Іди з очей моїх! — не витримав архідиякон. — Після прогулянки голої повії нічною Субурою я повірю в усе що завгодно. Навіть у родючість бобів. Роби що хочеш, але якщо підведеш, Марку, його святість із мене голову зніме, а тебе змусить відшкодувати всі збитки. Тобі ж майно бідних довірено! Доповідай мені про кожен крок. Ти не отримаєш жодного нуммія, доки не доведеш, куди підуть ці гроші.

Важкий день видався, думав Марк, поглядаючи на три десятки чоловіків, які з бурчанням поглинали пасту. Термополій зачинений, а посередині встановили стіл, за яким зібралися магістри вікусів і пріори. Рим куди менший, ніж раніше, але районів у ньому, як і раніше, чотирнадцять, і в кожному по сорок вісім магістратів. У Субурі таких тридцять двоє. За законом вони підпорядковувалися куратору IV району, а фактично — Маркові й людям, яких тут називали старшими.

— Вип’ємо, шановні, — підняв кубок Марк. — За вас. За те, щоб, як у давні часи, люди самі вирішували, що робити на своїх вулицях.

— Вип’ємо, — охоче сказали магістрати, перекинувши в себе кампанське вино, привезене з маєтку Мемміїв.

— Є питання, Марку, — пекар Курцій теж потрапив до числа магістрів. — Скупники краденого хвилюються…

— Стій! — підняв руку Марк. — Шановний Курцію. І ви, поважні мужі! Коли хочете вголос вимовити слова «красти», «грабувати», «крадене» чи щось подібне, двічі подумайте, чи треба їх вимовляти. І якщо все-таки треба, підійдіть пізніше. Такі розмови за столом не ведуть, тільки сам на сам. Інакше вийде, що ви, люди, наділені довірою самого префекта, переховуєте злочинців.

— І то правда, — розгубився пекар. — Пробач, Марку. Я пізніше підійду, а то скупники краденого хвилюються…

— Усяка наволоч в Субуру суне, — подав голос Євтихій, торговець тканинами з Довгої. — Пронюхали, що в нас безпечно, і повалили. Інсулярії руки потирають, а ми хвилюємося, Марку. Як би знову розбій на вулицях не почався. Нові люди не хочуть наших порядків визнавати.

— Якщо не хочуть визнавати, їм тут нема чого жити, — відповів Марк. — Або живуть, як у Субурі заведено, або нехай у своє Заріччя йдуть. Розкажіть їм, що тут із нетямущими головорізами сталося. Можемо повторити.

— Інсулярії будуть проти, — підняв голову Ремігій, сам, за сумісництвом, власник інсули. — Нові оренду платять, купують хліб, у термополіях їдять. Крадене, знову ж таки, здають…

— Та щоб вас усіх громом побило! — гаркнув Марк. — Не збори магістратів, а збіговисько бандитів. Тримайте себе в руках, шановні. У ваших руках закон. Проведіть перепис у своїх будинках. Кожен інсулярій нехай покаже своїх мешканців. Хто такий, де живе, чим займається. Буянів позначайте окремо.

— Та як це зробити? — охнув хтось.

— У Субурі живе двадцять п’ять-тридцять тисяч людей, — пояснив Марк. — Тисяча крамниць і майстерень, триста будинків. По десять інсул на кожного. За три місяці впораєтеся. Народився — записали. Помер — викреслили. І щоб жодна нова людина без вашого дозволу в Субурі не селилася.

— Посваримося з багатіями, Марку, — скривився Венацій. — Вони зараз срібло рахують і радіють. А якщо ми новим людям почнемо перепони чинити, інсулярії підуть скаржитися власникам. Із прокураторами великих родин домовитися можна. А от із усякою дрібнотою… З тими, хто поверх-два в оренду взяв, не домовишся. Ці за нуммій удавляться.

— Якщо раптом буде сварка із сенаторами, відступимо, — відповів Марк після роздумів. — Але ненадовго. Знайдемо, як буянів угамувати. Каменоломень багато, на всіх вистачить. А з дрібнотою… Я подумаю, як учинити. Шановний Ремігію, залишся, прошу. Нам із тобою треба дещо обговорити.

— Ото так! Дощ пройшов! — здивувалися люди, розчинивши двері термополія. — І який сильний!

І справді, Субуранським узвозом неслися веселі потоки, змиваючи осляче лайно й сміття. Ці води добіжать до форумів, де їх прийме Клоака Максима, яка все викине в Тибр. Після таких дощів повітря в Субурі стає свіжим.

Між Марком і Ремігієм панував хиткий мир. Відкупник почув, що Марк не має інтересу до колишніх будинків Мемміїв, але особливої довіри до його слів не відчував. Флавій Віктор приніс звістку, що ці будинки знову перепродали. І більше біля них не з’являвся ні сам Ремігій, ні його люди. Кінці сховали у воду.

— Щодо дрібних власників і орендарів, — почав розмову Марк. — Чи не здається тобі, шановний, що треба трохи почистити Субуру від цієї наволочі?

— Чого ти хочеш? — примружився відкупник. — До цих людей гладіаторів не пошлеш. Деякі й самі послати можуть.

— Ми ж у Римі, — усміхнувся Марк. — У тебе є гроші, а в мене є дещо корисне. Пропоную прогнати звідси всяку дрібноту, а здобуте чесно поділити.

— Говори, — обережно кивнув Ремігій. — На добру справу грошей знайду.

— У нас є гроші, голоси людей і закон, — пояснив Марк. — Не треба слати костоломів туди, де впорається адвокат. Ми їх притиснемо через суд.

— А ти дорослішаєш, — раптом усміхнувся Ремігій. — Із чого почнемо?

— Марку! Марку! — у термополій увірвався блідий від гніву Сергій.

— Ти бачиш, я розмовляю! — обурився Марк.

— Дах! Дощ! — випалив Сергій, у якого тремтіли губи. — Скільки разів я їм казав, щоб дах лагодили! А вони ніяк! У мене два модії найкращого борошна залило. Його тепер тільки в плебейський хліб класти! І тісто пропало!

— От бачиш, Марку, — повчально підняв палець Ремігій. — Старі боги посилають нам свої знаки. От із цього будинку й почнемо…

— Згоден, — кивнув Марк.

Це тіло ніколи не їздило верхи. Незвичне сідло й відсутність стремен лише погіршили ситуацію. Марк видерся на смирну конячку, яку йому дали в парафії біля Соляних воріт, і втиснув зад у чотирироге сідло.

— Штани б! — промимрив він, розправляючи складки довгої туніки. — Ну чому в Галлії можна штани й хутра, а в Римі за це належить конфіскація майна.

Антична верхова їзда незвична до жаху. Кобилка йому дісталася дрібна, тож ноги звисали майже до землі. Зате сідло виявилося дуже м’яким і глибоким, а роги буквально охоплювали стегна, не даючи вилетіти на повному скаку. Товста попона огортала кінські боки, захищаючи ноги. Втім, на цьому переваги такого способу пересування закінчувалися. Зовсім інша посадка, інша робота спини й ніг. Десять миль до маєтку в Крустумерії Марк подолав за пару годин, після чого сповз із сідла, не в змозі звести стегна. Це сідло ще й ширше за ті, що були в його минулому житті.

— Наче на шпагаті посидів, — простогнав Марк. — Гарна буде хода в пана диспенсатора.[4] Треба трохи пройтися, місцевість оглянути. Може, заодно й ноги відійдуть. А то я схожий на перегодовану качку.

Крустумерій — давнє місто Лацію, зруйноване ще за незапам’ятних часів. Тепер так називають місцевість на лівому березі Тибру, якою протікає річечка Алія. Нікчемний струмок, де й качка перейде, славиться лише епічною поразкою римлян від галльського вождя Бренна. Того самого, що породив вислів «горе переможеним». Усе це промайнуло в голові Марка, наче блискавка, і зникло без сліду, бо ніщо тут не нагадувало про ті славні часи. Просто ще одне сонне італійське захолустя, що трохи оговталося після розорення готами.

Нічого нового він тут для себе не побачив. Колишня латифундія на дві тисячі югерів, розорана клаптями. Як він і думав, колони від безвиході перейшли на двопілля. Панський дім — правильний квадрат під новеньким дахом. І тут готи розважилися, пустивши червоного півня. Навколо розсипалися селянські хатини, біля яких виросли молоді сади. Убогий виноградник, пів сотні олив і кам’яне колесо преса. Коза, що об’їдає хирлявий кущ, зграя гусей і хлопчисько з хворостиною. Він розважається, чистячи власного носа й розглядаючи видобутий звідти вміст. Згаданий вміст, мабуть, мав неабияку цінність, бо на приїжджого пацан не звернув ані найменшої уваги. Зате його малолітні брати й сестри, навпаки, зацікавилися конячкою. Одяг їм за віком не належав, тож вони не лізли на холодну вулицю й визирали з прочинених дверей. Тільки вологі оченята блищали на замурзаних личках. Топлять тут по-чорному…

Вілік, невисокий кремезний чоловічок років сорока, вклонявся, наче заведений, пильно позираючи з-під кущастих брів. Візит столичного начальства — завжди біда для людей на місцях. Приїжджають небожителі, говорять дурниці. Селяни, як заведено, кивають, підтакують і підливають по вінця. А коли начальство їде, одразу викидають із голови всі мудровані дурниці, почуті від чужинців, і поринають у звичну тишу.

— Пане диспенсаторе, ми чекали на вас, — солодко всміхався управитель. — Звольте пообідати.

— Пообідаємо, шановний Анфіме, — не став кривлятися Марк. — Але потім. Спочатку господарство покажи. Якщо є що показувати.

— Та не особливо, пане, — вілік скинув маску послужливого дурника, і в його очах з’явилася справжня туга. — Землі багато, людей мало. А худоби ще менше. Тут земля чудова, тільки рук докласти треба.

— Я до тебе саме за цим і приїхав, Анфіме, — Марк довірливо взяв віліка під лікоть. — Твоє ім’я тепер сам папа знає. Сподівається на тебе. Ти ж не хочеш обманути його довіру?

— Папа? Моє ім’я? — вілік ковтнув слину. — Та чим я завинив? Ми ж стараємося!

— Це ти стараєшся? — Марк показав на порожні поля. — Коли сіятися будеш?

— Через місяць, пане, — квапливо відповів вілік. — Ячмінь посіємо й трохи бобів. Урожаї добрі. Тисяч десять модіїв зберемо. Може бути… Якщо Господь попустить…

— Я вирішив тут усе інакше влаштувати, Анфіме, — сказав Марк. — Твоя справа — допомагати мені чи їхати на іншу віллу.

— А що пан тут зробити хоче? — розгубився управитель.

— Землю хочу поділити на чотири поля, — пояснив Марк. — Озима пшениця, яровий ячмінь, боби й пар. І міняти їх по черзі.

— Так для цього колонів із землі зігнати треба, — не зрозумів вілік.

— Не треба зганяти, — терпляче продовжив Марк. — Я хочу, щоб вони працювали разом. Я дам худобу, плуги, майстрів, якщо знадобляться. Соцієтас. Розумієш?

— Не зовсім, пане, — зізнався вілік. — А врожай як ділити?

— Хто скільки напрацював, той стільки зі спільного врожаю й отримає.

— Збунтуються люди, — скривився управитель. — Предки, звісно, не дурні були, коли великі господарства влаштовували. Та тільки тут раніше раби землю обробляли. А зараз немає їх, рабів. Куди вигідніше землю в оренду віддати й збирати натуральну ренту.

— Двадцята частина з усього — твоя, — повів рукою Марк. — Єпархія дасть усе, що потрібно. Але в борг. Віддаватимете зерном, сиром і маслом.

— Зачекай, пане, — зупинився вілік. — Ти сказав, моя двадцята частина? Тоді давай із самого початку.

Ну от, подумав Марк. Коли мова заходить про власну кишеню, усе сприймається зовсім інакше. А він же хотів усе спустити на гальмах. Не вийде. Я ж йому не збрехав. Його ім’я й справді папа знає.

— Якщо із самого початку, — заявив Марк, — то я хочу зробити тут найбагатшу віллу Італії. З найбагатшими селянами й найбагатшим віліком. Ти, Анфіме, згоден стати багатим чи мені поставити на твоє місце втікача з Галлії?

— Згоден, — квапливо відповів той. — Не треба нікого ставити. Якщо худобу дасте, можемо на чотири поля поділити. Це запросто, пане. А без худоби ніяк. Тому й тримаємо половину під паром. У нас озима пшениця добре піде. Полбу ще можна, за зимових дощів. А потім ячмінь. Він улітку достигає. Сухо в нас улітку… І вику посіємо, і горох із бобами. Добре буде, пане. Залишилося тільки колонів умовити. Але це я сам. Ви туди, пане, не лізьте, бо вони до смерті перелякаються. Темний народ, із колишніх рабів. Усі неписьменні. Їм що святий Петро, що Юпітер. Вони про всяк випадок усім моляться.

— Ти хотів дізнатися, як ділити врожай? — подивився на нього Марк.

— Це, пане, найголовніше, — зізнався Анфім. — Кожен має свій клаптик і з нього третину віддає. А тут щось незрозуміле…

— Ця земля належить церкві, — пояснив Марк. — Її орендуватиме соцієтас. Ти — голова цього соцієтаса. Тобі — двадцята частка доходів. Решту ділять між собою, по справедливості. За днями роботи.

— Та я такого не порахую, пане, — несміливо відповів вілік.

— Я навчу, — махнув рукою Марк. — Якщо все вийде, заробиш багато грошей, Анфіме. Якщо не вийде, поїдеш у найглухіший закуток під Аквілею. Туди, де на всю віллу три старі колони й щодня чекають набігу гунів.

— Борони Боже від такої напасті, пане, — перелякався управитель і накреслив хрест на лобі. — Не губіть, заради Христа. Не відсилайте мене. Я все зроблю як треба.

— Якщо все зробиш, — усміхнувся Марк, — тягни сідельну сумку. Бачиш, із неї ярмо стирчить?

— Дивне ярмо, пане, — несміливо сказав вілік. — На вола нізащо не налізе.

— Це для коня, — пояснив Марк. — Кінь на третину швидше оре. А це ярмо його не душить. Воно тисне на плечі. Приміряй!

Очманілий від почутого управитель підійшов до Маркової конячки й надягнув на неї хомут. Відійшов далі, подивився, потім знову підійшов. Спробував натиснути. Тупе нерозуміння змінилося подивом, а потім на обличчі з’явилася несмілива усмішка. Здається, до нього дійшло.

— Дивне ярмо, пане, — визнав він. — Але ваша правда. Коня воно душити не буде. Тільки я благаю! Не треба коней. Волів дайте. І важкі плуги. Кінь, він вередливий, його годувати дорожче. Може, задум у вас і добрий, але Христом Богом прошу: дайте волів. Бо інакше в мене колони розбіжаться. Мені й так непросто доведеться, пане.

— Ось як? — розчаровано протягнув Марк. На цей клятий хомут він убив два місяці й купу грошей.

— Якщо дасте волів, усе за вашим словом зробимо! — благально дивився на нього управитель. — Колони наймають їх на сусідній віллі. А ті неабияку ціну заламують. Потім зерном віддаємо. Тому в нас народ такий худий. Поки всім заплатиш, собі нічого не залишиться.

— Скільки волів потрібно? — запитав Марк і тут-таки отримав відповідь.

— Двадцять пар і чотири про запас.

— Триста п’ятдесят солідів! — присвиснув Марк.

— І плуги ще, — нагадав Анфім. — Двадцять штук. Ми тут сохами оремо. Якщо дасте, колони й голосу не піднімуть. Мені тоді й зайві люди не потрібні будуть. Своїми силами впораємося.

— А якщо ще корів дам? — примружився Марк. — По одній на родину? Віддаватимете сиром і бичками з приплоду.

— Пан жартує? — несміливо поцікавився вілік. — Може, він ще й свиней дасть? Ми тоді ковбасами повернемо. У нас і діброва неподалік є. Жолуді там чудові.

— Коптильню поставиш? — примружився Марк.

— Із каменю складемо, — кивнув той і благально показав у бік дому. — Звольте пообідати, пане. Мені б присісти. А то ноги не несуть.

— Ходімо, — милостиво відповів Марк. — Усе докладніше обговоримо.

Друга вілла справляла ще похмуріше враження. І причиною тому були кам’янисті ґрунти правого берега Тибру. Неподалік видобували туф, а добрих урожаїв зерна тут не бачили ніколи. Ватиканське поле — паскудне місце.

Тутешній панський дім стояв неподалік від Фламінієвої дороги, а тому частенько приймав паломників, які добряче загадили його приміщення. У триклінії, бібліотеці й спальнях тепер зберігали інструмент і насіннєве зерно. Дивнувато було бачити все це на тлі мозаїк та облуплених фресок, колись дуже красивих.

Вілік із родиною займав пару кімнат із півтора десятка. На свого сусіда за річкою він майже не був схожий. Був вищим і мав довгий ніс, схожий на невідомий тут баклажан. На подив Марка, цей усе зрозумів одразу й особливо впиратися не став. Згадка про двадцяту частку доходів вмикала в цих людях якусь чарівну кнопку, роблячи їх зовсім невпізнанними. І навіть початковий скепсис кудись зникав, породжуючи цілком реальну надію на забезпечену старість.

— Якщо воду підведете, пане, — заявив управитель. — Ми вас цибулею й часником завалимо. Зерно в нас погано родить.

— А якщо всю землю під овочі відвести? — подивився на нього Марк. — Хліб із Крустумерія привеземо.

— Не піде, — управитель із жалем похитав головою. — Не зараз. Якщо одразу таке влаштувати, колони мене на вила піднімуть. Можу сказати, що натуральну ренту платитимуть овочами. Зерно посіють тільки для себе. На їжу. А потім, коли справа піде, можна й від зерна відмовитися. Тільки привезіть нам запас і складіть у комори, інакше народ не повірить.

— Якщо худобу дати, розплатитеся?

— Розплатимося, пане, — упевнено кивнув вілік. — Худоби побільше дайте. У нас річка поруч. Луки добрі. Зерно там не росте, але корів виростимо.

— Свині?

— Краще кози, — відповів управитель. — У нас кущів багато, а жолудів зовсім немає. Козячий сир у нас чудовий. Сьогодні спробуєте. То що з водою? Звідки візьмемо?

— Водопідіймальне колесо збудуємо, — відповів Марк.

— Та струмок же мілкий, — вілік непристойно витріщив очі.

— Греблю поставимо, — пояснив Марк. — Там коропа розведеш. А на городи воду подамо дерев’яними жолобами.

— Жолоби, значить… — замислився вілік. — Має спрацювати, пане диспенсатору. Осінню цибулю вже посаджено, часник теж. Можна, звісно, підсадити навесні, але без води з цього користі не буде. Посохне. Давай цього року готуватися будемо. Поки купимо худобу, поки підготуємо грядки, поки воду проведемо. Воли й корови удобрять землю під паром, а вже восени засіємося як слід. У нас, якщо весна суха, цибуля зовсім погана, дрібна. Але якщо вода буде, ми й другий, і третій урожай знімемо. І капусту посадимо. Її можна річкою просто до Емпоріуму везти. А на зиму в горщиках засолимо й знову до Рима відвеземо.

— Люди потрібні? — поцікавився Марк і отримав очікувану відповідь:

— Якщо хочете тут овочі на продаж вирощувати, два десятки знадобляться. Цибуля — це вам не зерно. З нею мороки куди більше. Можна жінок із дітьми. Дітей пастухами поставимо.

— А з міста візьмеш? — примружився Марк. — Тих, хто взагалі ніколи за мур не виходив.

— Тільки якщо на пробу, — зам’явся вілік. — Одну родину, ну дві. Сільське життя, воно лінощів не терпить, пане. Якщо людина народилася в Римі, вона зроду не працювала так, як у нас заведено. Вона безплатний хліб від августа отримувала й на перегони ходила. Ненавидимо ми їх за це. За що їм таке щастя? Адже за десять миль живемо!

— Не всі в Римі нероби, — усміхнувся Марк. — Я пекар, шановний. Ти думаєш, я не знаю, що таке працювати до кривавого поту? Я безплатний хліб тільки уві сні й бачив.

— Пробачте, пане, — буркнув вілік, опустивши голову. — Не подумавши сказав.

А в його словах є проста, неприкрашена правда. Рим століттями породжував професійних нероб, звиклих задовольнятися малим. І справді, куди подіти нездар з Міста? У пізніші часи вони всі втечуть в село, але це вже від цілковитої безвиході. А поки їм нічого не загрожує. Он навіть м’ясо безплатно дають. Селянин у Лації та Кампанії про таке може лише мріяти. Він м’ясо пару разів на рік бачить.

— Я не думатиму про це сьогодні, я подумаю про це завтра,[5] — зітхнув Марк і дістав із сідельної сумки багатостраждальний хомут.

— Подивися, — показав він його управителеві. — Це ярмо тисне на плечі коня. Воно його не душить.

— Залиште мені його, пане, — замислився вілік, коли надягнув хомут на Маркову кобилу. — Коней у мене немає, вони тут без потреби. Але є мули. Для мула це ярмо завелике, але ми його підженемо. Я випробую й вам доповім.

— Я раз на два-три тижні приїжджатиму, — потішив його Марк, і вілік зобразив невимовне щастя.

— Зволите пообідати, пане? — запитав він.

Марк зволив.

Двадцять важких плугів по два соліди за штуку! — думав він, засинаючи у виділеній йому кімнаті. А ще мотики, лопати й борони. Серце Марка занило в солодкому передчутті. Здається, він завантажить грошовим замовленням кузню сусіда Петра. А той, як заведено в порядних людей, віддячить за замовлення невеликою часткою. А ще він викупить у цих людей надлишки зерна за гарною ціною. А ще…

Двері рипнули, й до кімнати ввійшла жінка років двадцяти. Вродлива, з товстою смоляною косою, найімовірніше, вже овдовіла. Прикрас на ній немає жодних, навіть найпростіших. Товстий грубий плащ домашньої роботи не приховує високих грудей. Вона підійшла до Маркового ліжка й ніяково зупинилася поруч.

— Мене вілік прислав, — сказала вона. — Матрац збити, подушку поправити… Якщо пан не погидує…

— Ти гарна, — підвівся на лікті Марк, відчуваючи, як кров побігла жилами. — Іди до мене, мила. Я тебе не скривджу. Ще й силікву подарую. Купиш собі сукню.

— Так? — розквітла вдовичка й миттю скинула плащ, а за ним і хітон. Вона пірнула під покривало й притиснулася до Марка гарячим, пружним тілом. — Тоді я тебе зараз від усієї душі приголублю, молодий пане. Ціла силіква, бач ти! Іди до мене.

— Микита! — раптом згадав Марк, відповідаючи на її жадібний поцілунок. — Він же в нас гуртовик. Ось хто продасть мені волів, корів і свиней. А в церкви ж тільки в одному Лації шість вілл. Найближчим часом об’їду їх усі. Їй-богу, мені подобається моя нова робота. Я відчуваю в ній серйозні перспективи. Лиш би в Апостольського престолу вистачило грошей на всі мої витівки. Треба діяти швидко, поки в Латеранському палаці не отямилися.

Марк стояв у базиліці Юлія, ховаючись за колонами. Він уже встиг відвідати відомий йому дім на Авентінському пагорбі й передати скромний дар панові вікарію. Тому сьогоднішній суд нагадував трагічне потрапляння жаби між молотом і ковадлом. У ролі жаби виступав прокуратор родини, яка здавала в оренду горище інсули. Тієї самої, де в старій батьковій пекарні працював зять Сергій. Марк ліниво закидав до рота смажений фундук, вслухаючись у гучний глас закону.

— Флавію Вікторе, виклади свою справу.

— Шановний пане, — адвокат поправив тогу, що сповзла з плеча. — Я представляю мешканців будинку на Субуранському узвозі. У їхній скарзі йдеться про те, що орендодавець не виконує своїх зобов’язань. Їхні речі зіпсовано, пане! І це вже не вперше.

— Через що зіпсовано речі?

— Недбалість в утриманні будинку. Там поганий дах, і він протікає. А ще через протікання там гниють балки. Ось реляція архітектора. Він оглянув будинок.

— Так, цей будинок потребує серйозного ремонту, — почувся голос вікарія. — Які ваші вимоги?

— Ми просимо відшкодувати збитки, пане. А пекар Сергій вимагає не лише відшкодування вартості зіпсованого тіста й борошна, а й дров та вартості хліба, який із цього тіста й борошна міг бути випечений. Також він вимагає відшкодувати оплату працівникам, які місили тісто й мололи борошно. Крім того, пане, звертаю вашу увагу на те, що пекар Сергій несе повинності перед анноною. І цей хліб був призначений для роздачі мешканцям Міста, які милістю непереможного августа Гонорія отримують допомогу. Таким чином, ми просимо покарати орендодавця не лише за псування майна, а й за злочинну недбалість, через яку страждає постачання Рима хлібом. А ще будинок стає непридатним. Гниють дошки й балки перекриттів. Він ось-ось завалиться!

— Відповідачу!

— Так, пане.

— Чому цей будинок перебуває в такому стані?

— Родина, інтереси якої я представляю, пане, не згодна з тим, що повинна самотужки нести тягар ремонту. Ми намагаємося домовитися з іншими…

— Суд це не цікавить, — відрізав вікарій. — Ви могли подати окремий позов, але не зробили цього. Унаслідок цього ви наразили на небезпеку життя людей, їхнє майно й погіршили роботу аннони.

— Просимо відкласти розгляд справи, пане. Ми дійдемо згоди.

— Позов подано проти того, кому належить дах. І я зобов’язаний ухвалити рішення. Ти готовий у найкоротший строк… Скажімо, за два тижні привести майно до належного стану й представити його нотаріям префектури?

— Н-ні, пане, — запнувся прокуратор. — Родина власників зараз перебуває у своєму маєтку. Мені потрібно попросити їхнього дозволу. А таких грошей у мене немає. На моїх поверхах зараз ніхто не живе. Я не отримую жодного нуммія орендної плати.

— А де живуть ці люди?

— Вони переїхали до інших будинків, пане. Їм так наказали.

— Хто наказав? Ти хочеш висунути звинувачення? У тебе є докази?

— Ні, пане.

— То, може, вони з’їхали тому, що їм на голову ллється вода?

— Як накаже пан, — похнюпився прокуратор. — Мені нічим довести свої слова.

— Суд постановив, — вікарій Альбін урочисто випростався у своєму кріслі. — Власникові належить протягом п’ятнадцяти днів привести дах до справного стану й представити його архітектору префектури. Оскільки зволікання загрожує постачанню хліба, пекареві Сергію дозволяється виконати необхідний ремонт власними силами. Усі обґрунтовані витрати — на ліс, черепицю, теслярів і вапно — підлягають стягненню з власників окремим позовом. Нотарії нехай внесуть кошторис до протоколу.

— Ото так гарно! — захопився Марк винахідливістю вікарія. — Орендар не повинен ремонтувати чуже майно, але може! Суд же постановив: заради безперервності постачання хліба я дозволяю тобі увійти в чуже володіння, полагодити дах і стягнути витрати. Красунчик!

Марк кинув до рота останній горішок і вийшов на вулицю. Ні до чого йому зайвий раз потрапляти на очі прокураторові. Той і так знає, хто розігнав усіх квартирантів. А ремонт даху почнеться вже завтра. Робітники його розберуть. У постанові суду не вказано, скільки часу має ремонтувати дах пекар Сергій. Строк визначено лише власникові.

— Що далі, Марку? — проскрипів Ремігій, який насолоджувався виставою на іншому боці зали.

— А далі ми розбираємо дах, — сказав той, — і з будинку розбігаються решта квартирантів. Туди жодна сволота не заселиться, доки я не дозволю. І якщо господарі захочуть самі зробити ремонт, задушимо їх судами. Оглядатимемо кожну колоду й кожну дошку. Через день приходитиме комісія з префектури й писатиме нову реляцію. Якщо господарі затнуться, ночами розберемо перекриття й підлоги. Це наш район, Ремігію. На вулицях стоїть наша варта.

— Страшна ти людина, пекарю, — перехрестився відкупник. — І де навчився такого? Адже син шановного батька!

Правду йому сказати? Як розселяли аварійні будинки в топових локаціях? Як у суворо відведені законом години вмикали запис дриля. Як підселяли в під’їзд наркоманів. Як просто лякали мешканців… Та він же не повірить.

— Найстрашніше буде потім, — пообіцяв Марк. — Ми цей будинок здавати не будемо. Ми його продамо окремими квартирами. Верхні поверхи вже точно. Наріжемо на невеликі комірчини й продамо.

— А гроші в людей є? — засумнівався відкупник.

— Якщо людина половину знайде, ти на другу половину іпотеку даси, — запевнив його Марк. — А квартира — застава. Якщо іпотека на десять років, тобі за цей час дві такі квартири виплатять. Це ж за ціною та сама оренда. Мої рознощики кричатимуть на вулицях «Купи собі спокійну старість!» Або «Утри носа своєму інсулярію. Стань господарем сам!» Або ще якусь дурницю.

— Спаси, Господи! — відкупник навіть спітнів. — Так це ж двічі заробити можна.

— Звісно, — кивнув Марк. — Але не двічі, а тричі. Будинок потребуватиме ремонту. Тож доведеться організувати соцієтас. Він теж потроху збиратиме гроші.

— Маленькі комірчини задорого продати можна, — замислився Ремігій. — Нехай навіть по п’ятнадцять солідів… А скільки їх на поверсі! Припустімо, дюжина… Перший поверх — пекарня. Залишається п’ять… Якщо нижні поверхи по двадцять продавати… Понад тисячу солідів виходить. Залишилося тільки будинок викупити та інсулярія найняти.

— Сергій, мій зять, стане інсулярієм, — відповів Марк. — Перший поверх сестрі подарую. Ти вже врахуй це, коли ділитимемо.

— Домовимося, — махнув рукою аргентарій,[6] а потім запитав: — Ще один поверх не хочеш надбудувати? Зробимо стелю нижчою, а ціну знизимо. Га?

— Можна, — кивнув Марк. — Треба виміряти висоту. Якщо в шістдесят футів заввишки вкладемося, то чому б і не надбудувати.

— Вкладемося! — загорівся ідеєю Ремігій. — Замість горища — поверх. А накрити похилим дахом, як у тебе. І дешевше, і кімнат більше.

Очманілий від щастя аргентарій побіг до себе, а Марк ліниво побрів на Аргілет, до крамниці з чебуреками. Зоя ніяк не могла її покинути, і для цього в неї була дуже вагома причина. Нічне дефіле породило такий потік чоловічої уваги, що вона всерйоз перебирала женихів. Траплялися й такі, кого не надто бентежили поважний вік нареченої, наявність дітей і відсутність пари зубів. Треба сказати, сите життя, відсутність тривог за майбутнє й наявність найманих працівників пішли їй на користь. Зоя ж гарна жінка, а років їй трохи більше тридцяти. Вона помітно посвіжішала, а шкіра знову стала гладенькою, чому неабияк сприяли здоровий сон і всілякі відвари, які в Римі готують із незапам’ятних часів.

— Як ти? — запитав Марк, підійшовши до віконця, де причепурена сусідка видавала клієнтам замовлення. — Заміж іще не вийшла?

— Поки ні, але думаю, — зізналася вона. — Я стільки чую про те, яка я гарна, що вже сама в це вірю. Тепер аби за кого не піду. Мені гідний чоловік потрібен. Той, хто про мене дбатиме.

— Тьху! — засмутився Марк, укотре усвідомивши нескладну істину: люди не змінюються. Куди б ти не потрапив, але жінка залишається жінкою.

Він перейшов через дорогу до книжкової крамниці, і гордовитий Малх поклав перед ним аркуш паперу, на якому власноруч написав «Отче наш». Чорнило більше не розпливалося.

— Як? — запитав Марк, ховаючи аркуш паперу за пазуху.

— Клей із рогів і копит, — пояснив сирієць. — Ним папір покрив і висушив. Тільки після цього чорнило перестало розпливатися. Спочатку пробував клей із розвареного зерна, але тоді твій папір миші жерли. Пахне ж смачно. Це ще не все, Марку. Заходь!

Марк ступив у запилену глибину крамниці, і сирієць із змовницьким виглядом дістав дерев’яну дошку з вирізьбленими літерами, намастив її чорнилом, а потім обережно приклав ще один, чистий аркуш. Обережно пригладив його й віддав. Марк узяв аркуш двома пальцями за куточок і захоплено видихнув. Вийшло.

— Ось вона, ксилографія[7] твоя, — порожевів Малх. — А я не вірив. Це ж тепер можна всю мудрість віків на дерево перенести.

— Нікому ні слова! — Марк приклав палець до губ. — Нікому ні слова, інакше всі твої труди підуть прахом. Зроби ще два таких.

Марк помахав аркушами, намагаючись висушити їх, а потім обережно склав і пішов додому. Єпископ Боніфацій повинен це побачити.

Особисті покої архідиякона Целестина знайомі Маркові до останнього каменя. Цьому палацу років двісті. Його подарував єпископові Рима імператор Костянтин, і відтоді тут майже нічого не змінилося. Лише старовинні фрески з нечестивими картинами заштукатурили та мозаїку де-не-де поновили. За багато років із неї почали випадати камінці. Голі стіни з хрестом, гори сувоїв на стелажах і схилена маківка архідиякона. Це стало для Марка звичним видовищем. Він за службовим обов’язком милувався ним щодня, і не по разу.

— Прийнятно, — сказав Целестин, захлопнувши диптих. — Витрати великі, але все до діла. Ціна на худобу й плуги чесна. Є, звісно, сумніви щодо твоєї греблі, але, думаю, і це справа правильна. Ватиканське поле — паскудне місце, але для овочів кращого не вигадаєш.

— То що, дасте грошей? — Марк власним вухам не вірив. Думав, прожене його архідиякон із такими бюджетами.

— Дамо, — кивнув той. — Ти думаєш, я не знаю, скільки треба в занепалу віллу вкласти. Я вже, грішним ділом, подумав, ти зараз захочеш панський дім ремонтувати. Думав, захочеш запустити руку до церковного гаманця. Ти не такий, і це тішить.

— Не такий, — видихнув Марк із превеликим полегшенням. — Можу починати? У мене ще чотири вілли…

— З рештою поки зачекай, — підняв руку Целестин. — Давай-но подивимося, чим твоя затія тут закінчиться. Я ж розумом розумію, що велике господарство вигідніше. Ну що там убогий колон зможе зробити! Йому ж часом навіть орати нічим. Дерев’яною сохою землю колупають, без залізного наральника.

— То я їх поки об’їду, святий отче? — запропонував Марк. — Розберуся на місці, запишу, що потрібно.

— Об’їхати можеш, — кивнув Целестин. — Але грошей більше не дам. Тут у тебе на тисячу солідів. Ти думаєш, церковна скарбниця бездонна?

Відверто кажучи, Марк саме так і думав, але вкотре розсудливо промовчав. Він поклав перед архідияконом аркуш паперу з надрукованим текстом молитви.

— Це що? — здивувався той. — Не папірус, не пергамент. І писар умілий писав. Літерка до літерки.

— А так? — Марк поклав другий аркуш, а поруч із ним третій.

— Бути такого не може, — спантеличився архідиякон. — Чому літери однакові? Так не буває. У писаря то рука здригнеться, то недоречна хвацькість нападе, то зневіра. Навіть одна людина пише по-різному.

— На дошці молитву вирізьблено, святий отче, — зізнався Марк. — Потім чорнилом намастили й приклали.

— Ага, бачу, — відповів Целестин, покрутивши аркуш і так і сяк. — Тут трохи змазано. Тут не продруковано. А що це за дивний папірус? Ніколи такого не бачив.

— Сам зробив, — збрехав Марк. — Але ж суть в іншому, святий отче. Біблію можна друкувати. І буде вона однакова в усьому світі, без вставок схизматиків, без неправильного перекладу. Та, яку блаженніший папа благословить. А від руки взагалі пропоную заборонити її переписувати. Щоб уникнути помилок.

— Недобре мені, — Целестин дивився на Марка застиглим поглядом. — Та ти хоч розумієш, що зробив? Якби таке монах сотворив, його б святим визнали. Єронім Стридонський Біблію латиною переклав. Ми стільки років б’ємося, щоб його переклад визнали. Схизматики до кожного слова чіпляються.

— А тут битися не доведеться, святий отче, — запевнив його Марк. — Рукописний кодекс двадцять солідів коштує, а цей коштуватиме солід… Півтора! Будь-який священник його купить. А якщо грецький текст зробити й на Схід відіслати…

— Тут сиди! — гаркнув Целестин і вибіг із власного кабінету.

Архідиякона довго не було, чи не годину. У Марка навіть спина заболіла. Незручні стільці — знаряддя праведників, яким умертвляють плоть. Марк дав собі слово, що неодмінно займеться цим питанням. Не так уже й складно набити кінським волосом дерев’яну конструкцію й обтягнути її шкірою. Тільки сам волос дорогий. А вже знайти столяра й фарбовану шкіру — тьху! У Субурі цих фарбарень стільки, що дихати нічим. Його роздуми перервали двері, які відчинилися з гарматним гуркотом.

— За мною йди! — гаркнув Целестин і понісся коридорами палацу, наче молодий жеребець. Він навіть на поклони зустрінутих дорогою не відповідав, що на нього зовсім не схоже. Пан архідиякон у спокусу гордині не впадав.

— Він чекає! — кивнув Целестин, і Марк увійшов до знайомих покоїв, де працювала наймогутніша людина Рима.

— Присядь, Марку, — повів рукою Боніфацій. — Я вже старий, не хочу задирати голову.

Марк несміливо примостився на стільці й шанобливо втупився в нагрудний хрест єпископа. Дивитися в очі такій особі — нечувана зухвалість. І він шкірою відчував, що сьогодні не варто жартувати. Цих людей дуже сильно зачепило.

— Сили Апостольського престолу невеликі, — почав розмову папа. — Навіть у самому Римі небагато праведних християн, подібних до тебе. Африканські єпископи свавільні й буйні. Прелати Галлії уявили, що голос Рима для них порожній звук. Вони вважають себе князями й поводяться відповідно. З дружинами живуть і вже почали передавати єпископський сан у спадок. На Сході все ще складніше. Чотири з п’яти патріархів саме там. Велике безладдя в церкві. Будь-який голосистий диякон може зібрати натовп і проголосити власне вчення. Із цим треба боротися. Скільки тобі потрібно часу, щоб зробити… нехай Євангеліє для початку?

— Скільки дасте, ваша святосте? — підняв очі Марк.

— До травня, — відповів папа. — У червні в Карфагені відбудеться церковний собор. Це зібрання африканських єпископів, і нас туди не запрошували. Але з таким подарунком…

— Ви все отримаєте вчасно, ваша святосте, — відповів Марк. — А точніше, єпископи Африки отримають цілий віз однакових кодексів. Мені знадобиться…

— Неважливо, — підняв слабку руку папа. — Целестин задоволений твоєю старанністю в церковних маєтках. Обговори грошові питання з ним.

— Так, ваша святосте, — Марк підвівся й приклався до руки. — Дозвольте піти?

За чверть години він знову сидів у покоях Целестина, обговорюючи майбутню книгу. Якщо папі грошові питання були неважливі, то панові архідиякону — ще й як. Він бився за кожен солід, наче лев.

— Різьбярів треба з десяток, святий отче, — загнув палець Марк. — Учений монах, який перевірить кожну літеру. Він теж жерти попросить. Мені папір виготовити треба. Умілий палітурник, чинбар…

— А художник?

— Не встигнемо, — із жалем похитав головою Марк. — І так справа нечувана. А часу майже немає. Хоч би це зробити.

— Добре, — кивнув Целестин. — Знову мене гординя опанувала. Ти віддаси церкві рецепт свого папірусу.

— Та з якого дива, святий отче? — обурився Марк. — Книги друкуйте самі, а папір мій! Я думав, ночей не спав…

— На святому грошей заробити хочеш? — потемнів обличчям архідиякон.

— Не гнівайтеся, пане, — підняв руки Марк. — Я ж торговий чоловік. Ну хоч якусь дрібницю на життя підкиньте! Я ж стараюся. Віддайте підряди на інструмент для вілл. І борг пробачте. Там зовсім небагато…

— Небагато? — обурився архідиякон. — Та там двісті п’ятдесят солідів!

— Добре, не пробачайте, — несміливо погодився Марк. — Ви ж світ перевернете з моїм папером. Може, хоч частку мені дасте? Я десяту частину братиму від доходів майстерні. Усе налаштую, налагоджу й вам передам. Усього десята частина, пане! З якоїсь нещасної майстерні!

— Десята? Гм… — розгубився Целестин. — Та ніби й небагато просиш. Гаразд, забирай. Ти, Марку, жадібний, як міняйло-грек. Соромно таким бути.

— Мені завтра стіл накривати на пів сотні людей! — обурився Марк. — Ви думаєте, дешево бути рексом Субури? Та я народу годую більше, ніж будь-яка дияконія. Мені гроші потрібні, святий отче. Або я скоро сам у чергу за безплатними бобами стану.

— Гаразд, не плач, — відмахнувся архідиякон. — Це не личить чоловікові. Сказав дам, значить, дам. Якась нещасна майстерня… На Ватикані купа непотрібних сараїв є. І ціла зграя молодих послушників. Нехай працюють.

— Я підготую договір, святий отче, — медовим голосом промовив Марк. — У ньому зазначу, що священні тексти зможе друкувати лише ця майстерня. А блаженніший папа прикладе до нього свою печатку. Ви ж не будете проти?

Шановний Стабій помер уночі. Він наче щось відчував останні кілька днів. Висповідався, а потім покликав Марка й попросив поклястися на хресті, що той поховає його гідно й замовить заупокійні служби. Марк поклявся, а рано-вранці почув жалібний плач старої рабині, яка залишилася сама на всьому світі.

— Нехай Господь упокоїть твою душу, — сказав Марк, дивлячись на умиротворене обличчя старого. Він перехрестив його й уже пішов був до виходу, але рабиня кинулася йому в ноги.

— Не жени, пане! — схлипувала вона. — Богом благаю! Немає мені куди йти. Сама я.

— Та я й не знаю, що з тобою робити, — розгубився Марк, який якось і не подумав, що ця сива, зморщена жінка теж тепер його власність. Він навіть імені її не пам’ятав.

— Усе вмію, господарю, — жінка підняла на нього благальні очі. — І їм мало. Я ж у панському домі народилася. Далі ринку й не ходила нікуди. Помру на вулиці.

— Ну… гаразд, — спантеличився Марк, який у ролі рабовласника ніколи не був. І що робити зі старою, геть не уявляв. — Грамоти знаєш? Ні? Лічити? На пальцях, зрозуміло… До крамниці тебе не посадиш… Гаразд, тіло господаря поки обмий і до похорону приготуй. Залишишся в моєму домі, придумаю для тебе якусь роботу.

— Та що тут придумувати, пане, — радісно заторохтіла стара. — Я прибиратиму. Не личить матері й сестрам такої людини руки чорною роботою бруднити.

— Най буде так, йди до матері, — з полегшенням видихнув Марк. — Вона буде добра до тебе.

— Дякую, пане, — рабиня обійняла його ноги й підняла очі. — Під ліжком господаря скринька. Там його гроші й якісь сувої. Тримайте!

Вона зняла з шиї витончений ключик на мідному ланцюжку й простягнула йому.

— Ти могла все собі забрати, — здивувався Марк.

— Могла, — невесело всміхнулася стара. — Покійний господар так і пропонував. Бери, казав, на кілька років вистачить. А нащо мені? Я, крім міді, зроду нічого в руках не тримала. Побачать лихі люди золото — заріжуть. Не знаю я вільного життя й не хочу його. Навіть боюся.

— Тобі свободу дали за заповітом, — здивувався Марк, розгорнувши перший сувій. — Ти тепер лібертина, вільновідпущениця… Фріно. Так же тебе звати?

— Так, пане, — кивнула стара. — Порви цю грамоту заради Христа. Не потрібна мені ця воля. Господар це зробив на випадок, якщо ти поганою людиною виявишся. А я за тобою дивилася. Краще в такого, як ти, рабинею бути, ніж, не вміючи плавати, у воду пірнути.

— Не можу, — розвів руками Марк. — Якщо господар дав тобі волю, ти вільна. Хочеш жити в цьому домі — живи. Я тебе не прожену.

— Дякую, господарю, — зраділа рабиня. — Буду Господа молити за тебе. Забирай усе, це твоє. А я до пані Марцелли піду. Нехай дасть мені роботу по дому.

Рабиня вийшла, а Марк запустив руку до скриньки. Важкий гаманець, у якому знайшлося двадцять солідів золотом і сріблом, купча на склад і три позикові розписки. Виявляється, у покійного були боржники. Не дивно, що він боргу не стягнув. Старому останнім часом на все було начхати. Сяде, бувало, наллє винця й слухає, як жінки пісень співають. А потім дасть грошей якомусь хлопчиськові й пошле до крамниці по медові тістечка для всіх. Ощадливий торговець наприкінці життя став незвично щедрим, навіть до церкви чимало відніс. Марк це знав краще за інших. Він визирнув у вікно.

Через три удари серця замурзаний шибеник віддано їв його очима.

— Іди в Заріччя, — сказав Марк, — у попіні з левом знайди Берта. Якщо його там немає, все одно знайди. Потім прийдеш у термополій і наїсися від пуза.

Хлопчисько втік, а Марк відніс скриньку до своєї кімнати. Гарна робота, хитромудрий ключ. Такий чималих грошей коштує. Розгорнув боргові таблички. Нічого особливого. П’ять солідів, дванадцять і чотирнадцять. Лихва терпима, імена незнайомі. Якісь застави вказані. Він не стане з цим зв’язуватися. Передасть до колекторської агенції «Берт та компанія». Нехай розбираються.

Германець прийшов за годину. Марк самоусунувся від улаштування похорону, віддавши цю роботу матері. Вона й бенкет влаштує, і плакальниць найме, і могильний камінь замовить. А сам Марк сидів за домом, ганяючи кісточки на рахівниці. Він перевіряв баланс за січень і знайшов його цілком прийнятним. Гроші з його частки по всій Субурі стікалися до сімейної каси тоненькими струмочками. Тільки струмочків цих було вже так багато, що Лета взяла собі на допомогу Фаусту. Тринадцятирічна непосида покапризувала, але змирилася. Обидві дівчини змалку привчені до праці. Навіть думки немає байдикувати.

— Многая літа, старший, — розкинув руки Берт. — Сьогодні радісний день? Старий нарешті здох?

— Я не радію чужим смертям, — скривився Марк і підсунув до нього купку монет. — Це в нього знайшлося під ліжком. Я відняв те, що твої люди наїли в борг. І що сам Стабій витратив. Квартира, їжа…

— Гм… — зрадів Берт. — Міг би не віддавати. Правду про тебе кажуть, старший. Ти справедливий до людей.

— Я вірю в долю, Берте, — підняв очі Марк. — Обман своїх завжди повернеться.

— У Фортуну віриш? — здивувався Берт, не рахуючи згрібаючи монети в гаманець. — Ти ж християнин. Не можна тобі.

— Забудь, — махнув рукою Марк. — Підеш до Віктора. Половину складу на тебе оформить. А оце, — він підсунув боргові розписки, — теж із ним обговори. На тридцять один солід боргів, та ще лихва до них. Я не вникав.

— Борги — це добре, — вишкірився Берт. — Підгодую хлопців. Робота зараз зовсім погана. Від вас поназбігалося чимало голодранців. Кажуть, ти в Субурі грабувати не велиш.

— Не велю, — кивнув Марк. — І тобі раджу з цим закінчувати. Оренда зі складу піде, ось і гроші на життя. І з боргами: Віктор сказав, ти мало не відрізав людині палець. Не роби так. Не варте воно того.

— Ти, старший, християнин, — погляд Берта заледенів. — Я цих сопливих нісенітниць не розумію. Моє ім’я Гундеберт, сяйний у битві. Я богам свого народу молюся. Їм криваві жертви до вподоби. Водан — бог-воїн. Він ворогів убивав, а не прощав.

— Вирішуй сам, — похмуро подивився на нього Марк. — Ти в мене борг купив, а я його продав. Далі не моя справа.

— Вирішу, — підвівся Берт. — Твою частку занесу, як завжди.

— Скільки ж тут відморозків навколо мене, — скорботно зітхнув Марк, із кістяним звуком закриваючи таблички. — Ну та гаразд. З вовками жити — по-вовчому вити…

Книжник Малх вагався недовго. Його крамниця на Аргілеті приносила сущі нуммії, потік яких зменшувався з кожним роком. Люди, просякнуті ідеями розіп’ятого бога, старих книжок читати не хотіли, а нових для них іще не написали. Заробленого торгівлею ледве вистачало на оренду крамниці, податок і винаймання комірчини на п’ятому поверсі. На їжу вистачало не завжди. От тому, коли рекс запропонував очолити нову майстерню, Малх погодився відразу. А що йому втрачати? Ще трохи — і доведеться йти до фарбарні з такими продажами. Дітей же треба годувати. А їх у нього троє.

Спочатку Малха налякала та легкість, із якою він отримував усе необхідне. Його привели до самого пана архідиякона, а той приставив до нього якогось Лева, який одним клацанням пальців купував потрібне. Потрібен великий казан? Отримуй. Потрібні лляні ганчірки, старі вітрила й мотузки — по всіх церквах кинули клич, і їх повезли возами. Треба сидіти й різати все це на дрібне кришиво? Бери десяток послушників. Нехай умертвляють плоть свою праведною працею. І так у всьому. Чого б Малх не захотів, йому ні в чому не відмовляли. І це лякало. Адже все має ціну. А тут ціна — майбутнє життя. Або він устигне до сходу Плеяд,[8] або ні. Якщо встигне, його доля стане зовсім іншою. А якщо ні, йому знайдуть заміну. Так пояснив Марк, і книжник-сирієць не на жарт запалав завзяттям.

Умілі столяри робили дошки з бука й дуба, вигладжуючи їх до дзеркального блиску. Невдовзі здогадалися, що різьбити треба поперек волокон. А ще трохи згодом перейшли з дуба на кипарис. Відбитки виходили кращими. Майстерні каліграфи готували зразки, у яких диякон Лев особисто перевіряв кожну літеру, безжально відправляючи на переробку, якщо щось було не до вподоби. Марк наполіг, щоб речення відокремлювалися крапками за задумом Арістофана Александрійського. А ще наполіг, щоб слова в рядку розділялися. Диякон Лев лаяв його страшенно, але Марк дійшов до самого блаженнішого папи, і той благословив. У його святості на старість став слабшати зір, а так читати набагато зручніше.

Цілий десяток найкращих різьбярів корпів над дошками. Вони летіли у вогонь, якщо хоч найменший завиток не відповідав великому задуму. А потім сирієць ризикнув і замовив художникам картини для майбутнього кодексу. Їх теж виріжуть на дошці. Це Марк порадив. Він сказав: якщо встигнуть, вставлять малюнки до нової книги. А якщо не встигнуть, то й гаразд. Цього ніхто не обіцяв. І тут Малх зрозумів, що затіяв хитромудрий рекс. Краще пообіцяти менше, а дати більше. Тоді вдячність великих і зовсім не знатиме меж.

Малх утратив апетит і майже перестав спати…

Прим сидів за домом, лускаючи горіхи. Вечір. Холодно. Він загорнувся в товстий плащ, і Фауста, яка сиділа поруч, теж загорнулася. Сидить, шморгає носом і сьорбає гаряче трав’яне вариво з термополія. Їй вина не можна, а Приму можна. Він за всіма законами дорослий муж.

— Будеш? — Прим простягнув Фаусті мисочку.

— Давай, — погодилася та й кинула до рота мигдаль. — А я тебе вчора слухала. Жінки сказали, тебе підвищили. Ти тепер не читець, а екзорцист. Ще трохи — й аколітом станеш.

— Ти до Латеранської базиліки прийшла? — здивувався Прим. — Навіщо? Ваша родина до Пуденція ходить.

— Дурень, — чомусь образилася Фауста. — Сам здогадайся.

Прим здогадався. Фауста йому подобалася. Відтоді, коли ховала його від варти в сараї. Сама ж могла під батіг потрапити, але крала для нього їжу, не сказавши навіть братові. Він їй теж до серця. Хлопець це відчував. А раз так, натовпи жінок, що обступали його після проповіді, Фаусті аж ніяк не могли подобатися. Жінки ревниві всі як одна. Слава Богу, Приму вистачало розуму не зв’язуватися з парафіянками. Це Марк йому підказав. Якщо подібне станеться, усьому кінець. Курник йому цього не пробачить. А такого завершення своєї кар’єри Прим допустити не міг. Обожнювання натовпу, захоплено розкриті роти й боязкі пальці, які тягнулися, щоб торкнутися його одягу, — це п’янило юнака набагато сильніше за жіночу ласку.

— І… що? — почервонів Прим.

— Що «і що»? — чомусь розсердилася Фауста. — Мені скільки років? Я постаріти маю, поки мене заміж покличуть?

— Та тобі лише тринадцять, — розгубився Прим. — Марк тебе не віддасть. Он на сестру подивися. Сергій скільки чекав!

— І ти чекай, — з абсолютною впевненістю заявила Фауста. — Чи ти вже не хочеш одружуватися зі мною? То так і скажи.

— Та ні, хочу, — промимрив Прим, який до такої розмови був не готовий. — Тільки не віддасть тебе Марк за мене. У мене ж нічого немає.

— Я сама все влаштую, — Фауста тицьнула його в бік гострим кулачком. — Ти не бійся, Приме. За мене добрий посаг дадуть. За Лету пекарню віддали, а тепер їм ще й цілий поверх в інсулі подарують. Я нещодавно підслухала. Горіхів насип мені! І плащем своїм прикрий. Холодно ж.

Зниклу сестру Марк знайшов за домом, за батьківським столиком. Вона сиділа мало не в обіймах із Примом, укрита його плащем, і тріскала горіхи. Її личко випромінювало таке задоволення, що в Марка серце защеміло. Ще нароблять дурниць. Сорому не оберешся.

— Здоров'я бажаю, старший, — Прим квапливо схопився, відсунувшись від Фаусти подалі. Обличчя його чомусь стало винуватим.

— І тобі, — обійняв його Марк. — Як твої заняття з учителем Євагрієм? Ну що? Уже став вовком?

— І вовком, і ягнятком, і навіть грішником, що кається, — білозубо всміхнувся Прим. — Ох і подобається мені це, старший! Ти б знав. Пан пресвітер мною задоволений.

— Ну, добре. Якщо так, то й я задоволений, — Марк зробив короткий жест рукою.

Прим його зрозумів і тут-таки зник з очей, залишивши брата наодинці із сестрою. Марк сів поруч, накинув на дівчинку власний плащ і обійняв її за тонкі плечі.

— Усе не можеш викинути його з голови? — запитав він. — Скажи, сестричко, ким ти бачиш свого чоловіка? Значною людиною чи тим, хто до кінця життя кланяється іншим?

— Раніше я й не думала про таке, — Фауста шморгнула холодним носиком. — Кого мати з батьком дадуть, той і чоловік. І раз ми пекарі за родом, то з якого дива моєму чоловікові бути значною людиною. А тепер… Тепер гідного чоловіка хочу, Марку. Ти ж усе можеш.

— Приму судилося досягти великих висот, мала, — Марк обійняв її ще міцніше. — Ну, вийдеш ти за нього заміж, проживеш у коханні років п’ять-сім. А потім він дияконом стане. А диякону не можна з дружиною спати. А пресвітеру тим більше. Доведеться або розлучатися,[9] або жити з тобою, як із сестрою. Так церква приписує. Два роки тому в Карфагені собор відбувся. Так там знову про це особливо згадали. Дияконів і пресвітерів велено позбавляти сану, якщо вони з дружинами тілесно живуть.

— А в Александрії не так! — зухвало подивилася на нього Фауста. — І в Газі, і в Константинополі, і навіть в Ахаї. Я точно знаю!

— Ми не в Ахаї, — м’яко заперечив Марк. — Ми в Римі, сестро. Тут свої порядки.

— Можна виїхати, — на її очі навернулися сльози. — До Александрії. Імперія велика.

— І ким він там буде? — запитав її Марк. — Дияконом до самої старості? Та навіть так іще спробуй місце знайти. Він там нікому не потрібен. Ні рідні, ні знайомих. Високих посад без допомоги не отримати. А жити ти там як будеш? Навіть мова чужа. Латиною тільки укази префекта видають. Народ в Александрії грецькою говорить. А трохи за мур відійди — там уже єгиптяни своєю розмовляють. Вони нас не люблять. Там іще є такі, хто крокодилам замість бога поклоняється. Пам’ятаєш, на ігри крокодилів привозили? От таким.

— Страх який! — Фауста квапливо перехрестила лоба. — То що ж мені робити, брате? Люблю його, просто сил немає.

— Та викинь ти поки цю любов із голови, маленька, — пригорнув її до себе Марк. — Тобі тринадцять. Ти ще дитина.

— Не дитина я! — здивувалася Фауста. — У мене жіноча кров іде. Я можу народжувати, отже, доросла.

— От прокляття, — вилаявся Марк.

Розуміння того, чому батьки вирішували, за кого виходити їхнім дочкам, відкрилося перед ним повною мірою. Довірити тринадцятирічній дівчинці її власну долю? Та нізащо. Безумство це.

— А ти з чого взяла, що кохання і шлюб — це одне й те саме? — суворо запитав він. — Кохання буває швидкоплинним, маленька. А родина — вона до самої смерті. Це спільне майно, це діти, яких треба підняти. Це сини, яких треба навчити ремесла. Це дочки, яких треба віддати за добрих людей. Не за гарненьких хлопчиськів, а за таких, хто грудьми захистить, якщо що.

— Давай я тоді за Галла вийду, — пирснула раптом Фауста. — Або за Купідона. А, ні… Зоя мені очі видряпає.

— Зоя й Купідон? — у Марка навіть очі розширилися. — Точно знаєш?

— Точніше не буває, — кивнула Фауста. — Мені Хлоя сказала, їй Маріам, а тій Євфимія. Євфимія чула, як вони вночі шепотілися.

— Та як вона зі свого вікна могла чути? — не витримав Марк. — Та ще й уночі!

— Це ж Євфимія, у неї муха не пролетить, — зі знанням справи відповіла Фауста.

Невисокий чоловічок у шкіряних кальцеях, заляпаних дорожньою грязюкою, зайшов за інсулу й почав крутити головою. У руках у нього була закрита табличка з печаткою. Запитав:

— Хто Марк, прокуратор родини Мемміїв? Мені сказали, він тут.

— Я Марк.

— Лист тобі, — гонець простягнув табличку. — Грошенят даси? Я його від самої Капуї беріг. Олію тобі на склад привезли.

— Без гаманця я, — сказав Марк, ламаючи печатку. — Зайди в термополій, запитай Криспа. Він нагодує.

— Дякую, пане, — зрадів гонець і зник. А Марк прочитав:

Флавій Меммій Руфін, найславніший муж, Маркові, синові Тита, прокураторові, бажає здоров'я.

По одежі зустрічають у всі часи. І в цей час також. Тому розкішний червоний плащ із вишивкою став серйозною витратою, на яку Марк після деяких роздумів усе ж пішов. Шкіряні кальцеї, синя далматика, пояс, оздоблений сріблом, і цей плащ. Вілік розореного вщент маєтку біля підніжжя Альбанських гір був убитий наповал красою пана диспенсатора.

— Тут у нас готи пройшлися, — управитель, бадьорий дідок років шістдесяти, винувато повів рукою. — Панський дім спалили. Ми й не стали відбудовувати. Нікому це робити. Пані наша померла, а віллу церкві заповіла. З нас натуральну ренту вимагають, а чим її платити, не знаю, пане. У мене й половини людей не залишилося. Хто втік, хто з голоду помер, а кого й забили до смерті.

— Сумно все це, — думав Марк, оглядаючи почорнілий прямокутник на місці будинку. — Залишки стін і черепиці лежать неохайною купою. Те, що вціліло, колони розібрали на цеглу. Ось вона, у кладці сільських хатин, що притулилися до підніжжя гори.

— Що тут на землі? — запитав Марк.

— Виноградники, пане, — розвів руками вілік. — Є боби, овочі й цибуля. Невелике пасовище маємо. А зерна зовсім мало. Гори тут.

І справді, кам’яні тераси, звернені на південний захід, підіймалися пагорбами величезними сходами. Їм кілька століть, і готи їх не чіпали. Та й навіщо? Вони випили вино, спалили будинки й пішли. Лоза заросла без належного догляду, а де-не-де здавалася хворою навіть недосвідченому оку Марка. Він запитально подивився на віліка, і той винувато опустив очі. Ця родина управляє маєтком дуже, дуже давно. Йому самому боляче це бачити.

— Що тобі потрібно, Каріне, щоб усе привести до ладу?

— Люди, — не замислюючись відповів той. — У мене тисяча югерів, із них п’ятсот під виноградниками. Тільки туди сотня працівників потрібна. А в мене всього пів сотні. А ще ж яка-не-яка рілля… Худоба…

— Що зможеш зробити власними силами?

— За літо хіба що стару лозу обріжу, пане, — зізнався той. — Та й то не всю… Радше третину. Просто нікому.

— Якщо на п’ять років звільню від натуральної ренти, знайдеш людей? — запитав Марк. — І третина вина ваша?

— Припустімо, — обережно відповів вілік.

— І особисто твоя двадцята частина, — додав Марк.

— Знайду, — рішуче кивнув управитель.

— Я не хочу клаптями здавати виноградники в оренду, — заявив Марк. — Збирай людей у соцієтас і обробляйте спільно. Що потрібно від мене?

— Мотики, лопати, ножі для обрізання, — загнув пальці вілік. — Бики… десять запрягів. Мули, щоб вино возити. Вози. А виноград тільки спільно й можна обробляти, пане. Невигідно його по п’ять-шість югерів роздавати. За лозою, як за малою дитиною, ходити треба. Без господарського ока вона хворіє. Ось як зараз.

— Худобу дам тільки до осені, — прикинув Марк. — Інструмент швидко знайду. Якщо обріжете виноград, мені легше буде просити для вас грошей.

— Обріжемо, пане, — кивнув вілік. — Лозу доведеться сильно обрізати, але за три роки омолодимо виноградники. Вина спершу буде небагато, зате доброї якості. Тут роботи страх скільки. Але якщо п’ять років без натуральної ренти, покличу людей. Багато хто втомився по лісах бігати. Прийдуть.

— Виноград, я дивлюся, на кілках росте, — звернув увагу Марк. — Чому шпалери не використовуєте?

— Чому не використовуємо? — образився вілік. — Знаємо шпалери. Невже ми якісь варвари, добрий пане! З обрізків лози iugatio раніше робили. Якщо рук вистачатиме, знову зробимо. Вони в нас вище в горах. Там найкращі лози.

— Прес для вина потрібен?

— Та я й просити не смів, пане, — не повірив своєму щастю вілік. — Ми тоді три сорти вина робитимемо. І для всякого наброду теж, із вичавок. Тільки не знаю, хто таку гидоту питиме…

— Я знаю, — запевнив його Марк. — Я дешевого вина ціле море продам. Долії[10] в порядку?

— Два треба замінити, течуть, — зітхнув Карін. — Готи, сволота дика, як вино випили, гадили туди, а потім каміння кидали. Потріскали горщики… Повбивав би негідників. Цим доліям ціни немає. Їх іще мій прадід замовляв.

— Замінимо, — занотував собі Марк. — На наступний рік можна перенести?

— Можна, — погодився управитель. — Впораємося. А от потім уже ні. Лоза піде в ріст.

— Ти отримаєш мандат, Каріне, — заявив Марк. — Звільнення від натуральної ренти я засвідчу печаткою диспенсатора римської єпархії. А тепер обідати…

— Ти збожеволів, Марку? — обличчя архідиякона пішло багряними плямами. — Ти позбавив нас натуральної ренти за п’ять років! Та як ти посмів?

— Як побачив хвору лозу, так і посмів, пане, — спокійно відповів Марк. — Інструмент потрібен зараз, худоба й прес — до кінця літа. Вино вже цього року дадуть. Небагато, але доброї якості. Що ви ці нуммії рахуєте, коли ми втрачаємо соліди? Місце чудове, виноградники цілі. До них треба рук докласти, і знову вино піде. Ви коли, святий отче, востаннє пили вино з Лацію?

— Давненько, — зізнався Целестин, якого потроху відпускав гнів. — Усе більше із Сицилії та Кампанії. Тутешніх вин майже не залишилося. Виноградники занепали.

— Нікому обробляти землю, пане, — нахилився до нього Марк. — Люди потрібні. Нехай повертаються з лісів і боліт. Усе буде більше, ніж нічого. Потроху розплатяться за худобу, за плуги й мотики. А потім потечуть срібло й золото в Патримоній Святого Петра.

— Патримоній, — Целестин посмакував це слово, а потім усміхнувся. — Як правильно сказано. Спадщина роду… Гм… Патримоній Святого Петра! До чого точно. Блаженнішому скажу, йому теж сподобається.

— Ну а раз сподобається, — розвинув успіх Марк, — то й ставитися до цього треба як до спадщини предків. У віддалених місцях монастирі ставити. Нехай працею плоть упокорюють, а заразом виноград вирощують. Серед монахів не всі немічні каліки. Праця облагороджує, святий отче.

— Гм… мабуть, — погодився Целестин. — Є такі місця, де й зовсім людей не залишилося. Дикі пустелі там, де ниви родили. Особливо на півночі, де Радагайс лютував. Якби не Флавій Стіліхон, варвари вже всією Італією володіли б. Спаси, Господи, його душу! Найдостойніший був муж, хоч і вандал по батькові. Великого розуму й неймовірної хоробрості. Він урятував нас усіх, а заздрісники його згубили.

— А за що його стратили? — запитав Марк. — Адже він і справді був хорошим.

— Розумієш, сину мій, — скривився архідиякон. — У нас є два види вельмож. Перші вважають, що Рим великий сам по собі, а всі варвари — бруд під ногами, немиті дикуни. Навіть ті, хто за нас проливає кров. А другі вважають, що варварів треба залучити до нас, дати їм землі й навіть у Сенат увести.

— А хіба старі імператори так не робили? — здивувався Марк. — Хіба галли, ібери, фракійці та єгиптяни — римляни?

— Я це розумію, — кивнув архідиякон. — І багато хто розуміє. Але після страти Стіліхона говорити про це небезпечно. Я-то не боюся, я священник. Але в Равенні ти не знайдеш нікого, хто стане серйозно обговорювати це з тобою. Подумають, що ти донощик. Августу Плацидію за це недолюблюють. Вона ж удова рекса Атаульфа. Її завжди оточують знатні готи.

— Ось воно я-ак… — замислився Марк. — Дякую за науку, святий отче. Піду. Зробіть ласку, дайте наказ отцю-скарбнику. Нехай оплатить інструмент для альбанської вілли. Волів і прес, так і бути, поки не прошу.

— Іди, — махнув рукою архідиякон. — Подивлюся твою реляцію. Якщо там небагато, дозволю. Ти й так мало не зупинив церковні будівництва. На два маєтки стільки золота спустив, що можна ще один Латеранський палац збудувати.

— Шанобливо прошу мене пробачити. Але не спустив, а вклав у справу, святий отче, — поправив його Марк. — Те золото сторицею повернеться. Який толк від простого металу? Його їсти не можна. А корів і кіз можна.

— Та знаю я! Іди вже. Диякони тебе благословляють. Двічі на тиждень тепер твою марціану видають замість щоденного хліба. Ледацюги такі! Ну нічого, я їм знайду заняття.

Марк уклонився й вийшов, розмірковуючи над почутим. Ідея союзу з варварами витає в повітрі, але поки антиварварська партія настільки сильна, що навіть знищила Стіліхона й стратила його дружину. А вона ж була племінницею імператора, не аби хто. А потім вони вирізали родини власних воїнів-федератів, після чого Рим і впав.

— Ідіоти… — зітхнув Марк. — Хто ж тепер до вас піде? Хто погодиться селитися серед римлян? Варвари запам’ятали цю різанину. А пихаті сенатори отримали в нагороду за дурість королівство готів в Аквітанії, бургундів на Рейні й свевів в Іспанії… Та що ж мені робити з цією напівмертвою імперією? Я ж молодий. Якщо малярія в могилу не зведе, до дружнього візиту вандалів точно доживу. І тоді кінець усьому, що я роблю зараз.

У Римі немає звичаю давати крамницям назви. Не було тут і звичних магазинів із полицями, як не було й цінників. Марк винайняв порожню таберну на форумі Траяна й посадив туди родину торговців із Лугдунума. Він давно хотів це зробити, але все не було потрібної людини. Як казав один його знайомий у минулому житті: щойно мені трапляється нормальний водій, я відразу купую нову фуру. За півтори тисячі років люди мало змінилися, а тому крамниця «Gaudia Feminea», «Жіночі радощі», відкрилася набагато пізніше, ніж хотів Марк. На жах торговця, продавчинями господар зробив дружину й дочок, а його самого призначив інститором[11] і доручив постачання.

Крамниця величезна, із трьох приміщень. І, на відміну від багатьох інших, тут є все — від тканин до аравійських ароматів. Але не вони становили основний асортимент. Головним товаром тут стали дрібнички, від кількості яких розбігалися очі. Жіночі сумочки, від крихітних до величезних, гаманці, гребені, дзеркальця в красивих оправах, скриньки, парасолі, віяла зі слонової кістки та страусового пір’я. Марк увів до асортименту й мило, але розуміння не зустрів. Милом користувалися ремісники після брудної роботи, а пристойні люди йшли до терм, де мастилися олією й зішкрібали бруд стригілем.[12]

Окрему кімнатку займала примірочна з жіночою білизною. Марк після тижня мук отримав щось, трохи схоже на бюстгальтер. І тепер покладав на цей товар чималі надії. Принаймні мати й Зоя новинку випробували та визнали її придатною. Щоправда, перший десяток зразків забракували. Сказали, що натирає.

— Та як же це, господарю? — похмуро сопів Модест, крамар-утікач з Аргентората. — Я стільки років тканинами торгував. Невже я з таким товаром не впораюся!

— Ти потрібного обходження не знаєш, — відмахнувся Марк. — Матрона чи дівчина не стане перед тобою роздягатися. І потаємним із тобою не поділиться. А з іншою жінкою поділиться. Це важливо, якщо хочеш, щоб покупець повертався. Дружина твоя — жінка вихована й добра. Їй серце відкриють. Вона й порадить, і потрібний товар підбере. А ти з майстрами працюй. Товар увесь час змінюй. Думаєш, жінки люблять, щоб у них було таке саме віяло, як у сусідки?

— А хіба ні? — закліпав очима крамар.

— Запитай у дружини.

— Олімпіадо, душе моя! — повернувся торговець до дружини. — А як жінці краще? Щоб у неї однієї якась річ була? Чи щоб як у всіх?

— Звісно, щоб у неї однієї, — рішуче кивнула його дружина. — За таке вона навіть доплатить.

Олімпіада немолода, зовні доволі пересічна, але напрочуд приємна в спілкуванні. Дві дочки дуже схожі на неї. Марк не один місяць шукав таку родину, перебравши сотні біженців. Тямущий, спритний чоловік і чарівна дружина. Саме те, що потрібно для жіночої крамниці.

— Я зрозумів, господарю, — визнав поразку торговець. — Не повторюємося. Маленькі партії, швидка зміна товару. Усе замовляємо в Субурі, інакше всяка сволота торгуватиме таким самим.

— Молодець! — плеснув його по плечу Марк. — Спочатку отримуєте чверть, а коли повернете все вкладене в товар — ваша половина. Задоволений?

— Так, господарю, — кивнув Модест. — Шкірою чую, добра справа буде. І вивіска ця дивна… Теж добре. Тільки незвично.

— Звикай, це Рим, — сказав Марк. — Відкриваємося завтра. Я пошлю хлопчиськів на форум. Вони кричатимуть про подарунок першим ста покупницям.

— А навіщо покупцям щось дарувати, господарю? — не зрозумів торговець. — Вони платити повинні, а не задарма отримувати.

— Ти звикнеш, — зітхнув Марк. — Даруємо якусь дрібничку. Наприклад, просту шпильку для волосся.

— Так, господарю, — Модест навіть спітнів. — Я неодмінно звикну.

— Замовлення віддаєш тільки моїм людям, — попередив його Марк. — Шкіряники з Бузинної вулиці. Якщо щось не подобається, кажи відразу. Якщо майстер псує шкіру або стібки грубі — жени його в шию. Із таких черга стоїть.

— А щодо цих твоїх сумок для цицьок… — раптом зніяковів торговець. — Я нічого в цьому не розумію. Я про такий товар навіть не чув. Нащо вони потрібні? Строфіум[13] усі носять. Обмотують груди полотняною стрічкою — і все.

— Е-е-е…

Марк трохи розгубився, бо правильно пояснити сенс цього пристрою не міг. Але раз він існує, значить, навіщось потрібен.

— Ти сам у це не вникай. Нехай твоя дружина з моєю матінкою справи веде. Жінки краще з цим упораються.

— Так, господарю, — покірно кивнув торговець, для якого сенс бюстгальтера так і залишився незрозумілим.

А Марк, насвистуючи, пішов додому. Будувати мануфактуру він не став. Навіщо? Майстерні Субури билися за його замовлення. Вони й стали його мануфактурою, розкиданою по сотнях будинків. Люди самі несли йому зразки, вигадуючи часом украй несподівані речі. А тут і матінка Марцелла прокинулася від сплячки. Ще молода жінка страшенно втомилася від незвичного неробства. До пекарні її більше не пускали, а їсти медові тістечка й пити вино цілий день не будеш. Вона почала благати, щоб і їй дали якусь справу. Так Марк доручив їй виготовити бюстгальтер. Він і не здогадувався, до чого це складна штука. Майже як ракету в космос запустити.

Таберна Віктора — одразу за форумом. Скоро приїде родина сенатора, а раз так, треба терміново розібратися з другою ділянкою на Целії. З тією самою, де невеликий ринок. Євдоксія неодмінно вимагатиме відповіді. Буде вкрай незручно, якщо її не дати.

— Старший!

Франк вискочив з-за столу, де, висунувши язика, переписував якийсь документ. Він кинувся до Марка й обійняв його. Той погладив дев’ятирічного хлопчиська по скуйовдженій голові. Як не крути, а він їм усім замінив батька. Тому й ставляться до нього відповідно.

— До граматичної школи скоро підеш. Я оплачу, — сказав Марк, за що удостоївся здивованого погляду юриста-помічника, який сидів тут-таки, біля дверей Віктора.

— А потім до правничої школи влаштую, — зловтішно додав Марк, із задоволенням помічаючи, як розширюються зіниці адвоката-втікача. Він вирішив добити його. — До найкращої, якщо старатимешся.

— Я старатимуся, старший! — запевнив його Франк. — Там чотири роки треба вчитися. Перші два роки вивчають Інституції Гая. Так я їх уже вчу.

— Молодець. Господар у себе?

— Один, — кивнув Франк, сів за стіл і знову почав писати.

Кабінет Віктора потроху заповнювався страшенно дорогими меблями, першою ознакою успішного юриста. Сам адвокат читав якісь сувої, відкладаючи їх праворуч. Перед ним лежала воскова табличка, де він робив позначки гострою паличкою. Марк обійняв його й запитав:

— Ділянка на Целії. Що з нею?

— Не знайшов кінців, друже, — скривився Віктор. — Ти не велів питати в торговців, а в префектурі нічого не знають. Якщо й є якийсь договір, то він у табеліона лежить. А там його зроду не знайти. Треба подавати скаргу на захоплення землі.

— Ну, готуй, — кивнув Марк. — Від мого імені, як прокуратора шляхетної родини. Подивимося, куди ланцюжок потягнеться.

— Я по новому будинку всі чотири угоди оформив, — сказав Віктор. — Перший поверх цілком Павло забрав. Три квартири залишилося. Другий поверх і одна на четвертому.

— Угу, — кивнув Марк.

Він пожадібничав, виставивши за квартиру на другому поверсі ціну у двісті п’ятдесят солідів, і покупці лякалися. Він уже подумував, чи не скинути ціну, але поки грошей на будівництво вистачало.

— На Берта зверни увагу, — Віктор напружився, наче чогось боявся у власній же таберні. — Позавчора привів на угоду людину без пальця. Не пропасти б нам із ним.

— Ну, дур-е-ень, — видихнув крізь зуби Марк. — От же ж угораздило мене зв’язатися. Псих. Садист. Відморожена німчура!

— Ти це якою мовою зараз сказав? — здивувався Віктор.

— Мовою венедів, — підвівся Марк. — Є таке плем’я за Дунаєм, разом із гунами живе. Венеди вельми вправно лаються. Латина — надто бідна мова, щоб висловити почуття, які мене переповнюють, друже. Поговорю з цим дурнем. Якщо побачиш щось зовсім погане, пришли Франка. Я розберуся.

— Старший! Старший! — З вулиці забіг замурзаний хлопчисько й простягнув долоньку. — Раб на Узвіз прийшов, тебе шукав. Шляхетна Валерія Євдоксія до себе кличе. Приїхала вона.

Мовчанка затягнулася. Марк прийшов як був, у ошатній далматиці й багатому плащі. І тепер родина Мемміїв розглядала його зі здивуванням, близьким до кататонічного ступору. Першою отямилася Флора.

— Матінко, тобі не здається це дивним? Усі наші прокуратори починають різко багатіти, а ми при цьому біднішаємо.

— Прошу зауважити, пані, — Марк ледве стримався, щоб не послати її куди подалі, — добробут вашої родини за мене лише зріс. А щодо одягу… Я був на службі. Не можу ж я з’явитися в Латеранському палаці, вбраний як останній голодранець. Раптом святий єпископ побачить. Соромно буде.

— Служба? Єпископ? — Валерія Євдоксія розгубилася, а Флора закрила рота й дивилася нерозуміюче. — А що тобі знадобилося в Латеранському палаці? Ти ж пекар.

— Я служу в єпархії, пані, — пояснив Марк, — і обіймаю посаду диспенсатора допомоги бідним. Я постачальник римських дияконій, і мені доручено управління частиною церковних маєтків. А від повинності пекаря я звільнений імператорським рескриптом.

— О-ось я-як? — Євдоксія дивилася на Марка вже зовсім інакше. — Як ти зміг це зробити? Я не чула, щоб хтось вийшов зі своєї колегії. Це ж заборонено.

— Префект Петроній Максим подав прохання до імператорської канцелярії, — відповів Марк, але, судячи з облич високородних дам, зрозуміліше їм не стало. Навпаки, вони заплуталися ще більше.

— Ну, нехай так, — Валерія Євдоксія потерла скроні. — Ти готовий передати мені звіти про продаж зерна й гроші?

— Завтра ви все отримаєте, пані, — запевнив її Марк. — Виторг від вина й олії я розмістив на депозитум під одну п’ятнадцяту на рік. Табличку я вам принесу.

— Добре, — Євдоксія велично кивнула. — Завтра ми хотіли б відвідати ринки й крамниці. Улаштуй усе гідно, Марку.

Родинна вечеря Олібріїв і Мемміїв спочатку проходила в цілковитій тиші. Олібрії їдять за столом, так заведено в їхньому домі. Маленька Цезонія, незвична до такого, не могла всидіти на місці. Їй страшенно незручно, і рабиням доводиться раз у раз підносити їй страви. Дівчинка сама не дотягується. Валерія Пауліна та її чоловік не могли зрозуміти, чому їхні родички такі замислені й чому Флора кусає губи. Нарешті та не витримала.

— Він бреше! Він обкрадає нас!

— Ти це говориш про вашого прокуратора Марка, люба Флоро? — Олібрій Пізон, господар дому, здивовано подивився на племінницю. Його видовжене обличчя завжди зберігало скорботний вираз. А зараз він і зовсім докірливо хитав головою.

— А про кого ж іще? — зло виплюнула дівчина. — Він одягнений… Він краще за багатьох сенаторів одягнений. Звідки в нього стільки грошей? Як він на службу потрапив? Адже він пекар, нікчема…

— Люба, — сенатор Пізон відставив убік кубок. — Ти надто поспішна у своїх оцінках. Марк з Узвозу хто завгодно, тільки не нікчема. Він простолюдин, що вибився з низів, і водночас дуже впливова людина. Багато високородних його терпіти не можуть, але йому благоволить сам папа. Вам пощастило, що він веде справи родини.

— Впливовий? — підняла брову Євдоксія. — Та він пройдисвіт, Пізоне, хоча й доволі спритний. Але називати його впливовим, це…

— Ти не все знаєш, люба Євдоксіє, — м’яко поправив її Пізон. — Тут багато хто так думав, але після того, як він втихомирив Субуру, змінили свою думку. Сам префект пройшов тамтешніми вулицями разом із папою Боніфацієм. Уночі. Без охорони. А перед ними йшла оголена жінка, обвішана золотом. І її ніхто не скривдив і пальцем не зачепив! Після такого вже ніхто в Римі не вважає Марка нікчемою. Його називають рексом Субури. Жодне важливе питання там не вирішується без його волі. Жодна людина не може оселитися в інсулі, якщо його люди не дадуть дозволу.

— Ти ж зараз пожартував, Пізоне? — Від подиву Євдоксія навіть не донесла шматок м’яса до рота.

— Навіть в думках не мав, — похитав головою сенатор. — Мій власний прокуратор нещодавно скаржився, що людині із Заріччя не дозволили винайняти кімнату в моєму ж власному будинку. Не тіште себе ілюзіями щодо нього, пані. Ваш прокуратор без вагань знищить кого завгодно, якщо знадобиться. Коли він береться до справи, убитих вивозять возами. Запитай у Турція Галлікана. Четверо його рабів загинули в заворушеннях.

— Не може бути! — вигукнула Сабіна, злякано прикривши рота.

— Поцікався, люба племіннице, що у твого прокуратора лежить у сумці на поясі, — ліниво відповів сенатор. — Там є одна цікава штучка. І я клянуся тобі, він не раз пускав її в хід. У Марка з Узвозу добра репутація, з ним охоче ведуть справи. Але, також, він із надзвичайною люттю встановив порядок у Субурі. Не забувайте про це, коли бачите перед собою юнака, який грає вам на кіфарі.

— Тоді навіщо йому ми? — зворушено прошепотіла Сабіна, а потім прикусила губу й уткнулася в тарілку з тушкованою качкою. Більше вона не промовила ні слова.

Світанковий промінь ударив у заплющені повіки, і Марк зі стогоном перевернувся на бік. Він зовсім не виспався. Крутився пів ночі, поки не заспокоївся. — Ну, Флора, ну й паскуда! — У крадіжці його звинуватила, а Сабіна це чула. Він же її ледве очима не з’їв. Дівчина розквітає на очах. У ній немає жовчної стервозності старшої сестри й немає безпосередності молодших. Вона поводиться з такою спокійною гідністю, що в Марка навіть серце завмирає. Це ж він же через неї не став переодягатися. Вирішив хвоста розпустити. І що з того? Мало злодієм не ославили.

— Пора вже, — підвівся він і пішов до рукомийника, що стояв у кутку. Ще одна новинка, яку він ніяк не запустить у виробництво. Руки не доходять. Він натиснув на шток і обполоснувся прохолодною водою. Тепер почистити зуби.

Треба сказати, зуби в римлян непогані. Бо догляд є. І спеціальні палички, і подоби щіток, і навіть пасти на основі товчених мушель, меду та смол. Для відбілювання ж зубів використовували… перестояну сечу. Нею ж полоскали горло.

Марк настільки далеко в питаннях гігієни не заходив. У нього була власна зубна паста. Суміш із білої глини, оливкової олії, порошку з прожареної шкаралупи й мирри. Класна штука. Уся родина тепер користується. Марк прискіпливо подивився на себе в дзеркало, видихнув у долоню й залишився собою задоволений. Жених — хоч куди!

Ранок на службі промайнув непомітно. Він буквально розкидав документи, звів складські залишки й із задоволенням відзначив, що на наступний місяць зерна вистачить. А раз так, то й хвилюватися нема про що. Він пік хліб і сушив пасту, часом підкидаючи замовлення пекарям Субури. Навіть Захарію іноді діставалося. Нехай потішиться старий. Робота, над якою його попередник корпів цілими днями, займала в нього годину-другу. Усе ж знання бухобліку й арабські цифри неабияк заощаджували час. А раз так, чого тут висиджувати…

— Пане диспенсаторе! — у кабінет просунув голову гонець єпархії й простягнув табличку. — Вам лист із Крустумерія.

— Лист, ти диви! — здивувався Марк і зламав печатку.

Їх привели до префектури. Хапати на вулиці дівчину з родини сенаторів нікому й на думку не спало, але й відпустити її не могли. Як не крути, злочин надзвичайно серйозний. І, люб’язно пояснили вартові, хабаря вони не візьмуть. Штраф для посадової особи за приховування подібного — тридцять фунтів золота. Надто багато людей почули сказане. За вартою ув’язалося кілька роззяв, які охоче дали свідчення, і тепер у Марка залишалася лише одна можливість.

— Шановний слуго імператора, — сказав він якомусь писареві, що приймав скаргу. — Справа ця вельми серйозна. Вона підсудна лише префекту або вікарію, як вищим суддям. Час вже пізній. Відпустіть дівчину під нагляд родини. Вона перебуватиме в домі батька й з’явиться до суду, щойно надійде виклик. Я прокуратор шляхетної родини, і особисто за це відповім.

— Так, це зробити можна, — кивнув нотарій. — Не кидати ж високородну дівчину до в’язниці. Я ще при своєму розумі, шановний. Передаю Меммію Летицію під custodia libera, вільну варту. До виклику суду вона зобов’язана перебувати в домі батька. А ти готовий стати тим, хто доставить зазначену Меммію Летицію до суду?

— Готовий, — кивнув Марк. — Я живу на Субуранському узвозі, Будинок із дельфіном.

— Чекай виклику, Марку, сину Тита, — відповів нотарій. — Цю справу розглянуть без зволікань. Давненько в нас дочки сенаторів не ображали величність імператора. Ото галасу буде…

— Ти хочеш сказати, що справу моєї дочки винесуть на публічний суд? — Валерія Євдоксія зблідла як полотно.

— Неодмінно, пані, неодмінно, — радісно відповів нотарій. — І вам ще дуже пощастить, якщо справа закінчиться просто величезним штрафом. У мене п’ять свідків, і всі вони готові дати свідчення. Закон проголошує: «Якщо ж хто-небудь наважиться принести жертву або здійснити ворожіння за тремтливими нутрощами, то, будучи звинуваченим за прикладом злочинів проти величності, нехай отримає відповідне вироку покарання».

— І яке покарання за це належить? — прошепотіла Євдоксія, яка так і не змогла повірити в те, що нещодавно сказав їй Марк.

— Для нижчих — смерть на арені або спалення, — люб’язно пояснив нотарій. — Для благородних зроблено послаблення. Їм буде конфіскація майна й відсікання голови мечем.

— Ідемо, — тихо промовив Марк. — Негайно йдемо, пані.

Родина сенатора вийшла на вулицю, нагадуючи тіні. Навіть Флора схлипувала й ковтала сльози, і мала для цього вагому причину. Батьки активно підшукували їй нареченого, але якщо сестру визнають винною, усьому кінець. Родина втратить честь, а її дочки ніколи не знайдуть гідних чоловіків. Для роду Мемміїв це катастрофа. Першою не витримала Летиція. Вона розридалася просто на сходах базиліки, не звертаючи уваги на матір, яка щось казала їй на вухо. Дівчинка ревіла на весь голос, широко роззявивши рота, не помічаючи ниток слини, що потягнулися з губ.

— Негайно припини! — струснула її Євдоксія. — Ти ганьбиш нашу родину. Перестань плакати й поводься гідно. Ти вчинила дурість, Летиціє. Ти втягнула нас у велику біду.

— Але ж удома ми так часто робимо, — нерозуміюче заявила Цезонія. І Марк схопився за голову:

— Та замовкніть ви вже! На Авентин! Швидко!

— Та що такого сказала моя сестра? — нерозуміюче закліпала очима Сабіна. — Шанувати старих богів не заборонено.

— Заборонено приносити їм жертви, — прошепотів Марк. — Якщо донесуть, то ваш дім і всю землю конфіскують. Усі так роблять, але ніхто не кричить про це в центрі Рима.

— Юноно, допоможи нам, — видихнула Сабіна й схопила Цезонію за руку. По щоці в неї скотилася сльозинка, яку дівчина крадькома змахнула.

— Ідемо, негайно, — видихнула Валерія Євдоксія. — Родичі не кинуть нас у біді. Якщо треба, ми й до імператора дійдемо.

У домі Олібріїв вони опинилися вже за чверть години. А ще за чверть години, після того як Євдоксія розповіла кузині про те, що сталося, там почався справжній бедлам. Судячи зі звуків, які долітали до Марка, рятувати непутящу рідню тут ніхто не рвався.

— Ти збожеволіла, Євдоксіє? — верещала її кузина. — Образа величності? І ти просиш нашої допомоги? Та ми й близько до цього не підійдемо!

— Ти кинеш мене в біді? — здивувалася Валерія Євдоксія. — Але ж наші матері були рідними сестрами. Ми знайомі від народження! Пауліно, що з тобою?

— Ти й твій вічно помираючий чоловічок — язичники, — зі злістю виплюнула Пауліна. — Закостенілі селюки! Живете так, наче надворі часи августа Костянтина. Ви вчинили злочин і тягнете нас за собою! Пізоне, чому ти мовчиш? Скажеш щось чи ні?

— Так, люба, — почувся голос господаря дому. — Я не думаю, що лізти в це діло — гарна ідея. Ім’я Олібріїв буде зганьблено. Валеріє Євдоксіє, тобі краще залишити наш дім. Тобі тут більше не раді.

— Але куди ж я піду? — розгубилася та, а потім невпевнено сказала. — Можна, звісно, до Валеріїв Северів заїхати…

— Вони зараз на узбережжі, у морських купальнях, — зловтішно заявила Пауліна. — Не лізь до родичів, Євдоксіє. Не тягни нас на дно! Ми й так без грошей Меланії втратили всю свою силу. Аніції та Сіммахи остаточно знищать наш рід, якщо дізнаються, що хтось із нас образив імператора. І взагалі, ти не одна з нас! Ти з Мемміїв. Я тебе знати не знаю!

— Моя дочка нікого не ображала! — закричала Євдоксія.

— А імператорська конституція каже інше!

Пауліна верещала так, що всі чотири дівчини заплакали. Сувора правда почала доходити до них у всій своїй красі. Закон життя простий: підштовхни того, хто падає.

— Врятуй мене, Марку, — Летиція, ридаючи на весь голос, обхопила хлопця за талію. — Я не хочу помирати! Я бою-юся!

Марк дивився на дівчат, переляканих до смерті. — Та що ж із ними робити? Кинути й відхреститися, як це зробила рідня? Чи врятувати? Але ж як? — думав він, поглядаючи на Флору, шо ридала навзрид, на Сабіну, яка ще трималася, і на Цезонію, що взагалі мало що розуміла, але ревіла за компанію.

— А саме так це й відбувалося століттями, — раптом зрозумів він. — Небожителі, що впали в немилість, умить ставали вигнанцями. Сенаторів страчували, маєтки відбирали, а такі ось дівчата, які не піднімали нічого важчого за кубок із підігрітим вином, опинялися сам на сам із цим життям. Їх цуралися, як прокажених. Конфіскації — давня й шанована в Римі традиція. В окремі роки вони ставали основою державного бюджету.

— Допоможи нам, Марку, — раптом попросила Сабіна. — Благаю, врятуй нашу сестру.

— Чи достатньо я для цього достойний? — невесело хмикнув Марк. — Навіть сенатори бояться лізти в цю справу. Я ж усього лише пекар. Так же, пані Флоро?

— Врятуй Летицію, Марку, — Флора підняла на нього залиті сльозами очі. — Я всіма богами клянуся, більше не скажу проти тебе жодного слова. Я шануватиму тебе як свого родича.

— Залишилася ще пані Валерія Євдоксія, — зітхнув Марк. — Якщо й вона скаже, що бажає того самого, я спробую.

— Я згодна, Марку. Нам ніхто не допоможе. У мене більше немає рідні.

Немолода, але все ще красива жінка раптом постаріла років на десять. Її шляхетне обличчя змарніло, під очима залягли тіні, а плечі зігнулися під тягарем нещасть, що навалилися.

— У мене буде одна умова, високородні пані, — сказав Марк. — Поки ви під моїм захистом, ви виконуєте кожне моє розпорядження. Інакше я не відповідаю за ваше життя. Якими б дурними, дивними й недоречними не здавалися вам мої слова, ви їх виконуєте. Якщо потрібно буде щось пояснити, я поясню, але пізніше.

— Згодна, — кивнула Сабіна.

— Навіщо це? — обурилася Флора. — Не збираюся я тобі підкорятися. Мало що тобі там заманеться!

— Так, це звучить якось дивно, — погодилася Валерія Євдоксія. — Високородні не можуть підкорятися пекареві.

— А ми більше не високородні, мамо, — сумно заперечила їй Сабіна. — Наш прокуратор сказав, що Летиція сидітиме під арештом у домі батька. Але ми нікуди не поїдемо, бо так він хоче виграти час. Він нас сховає. Так, гідний Марку?

— Саме так, пані, — вклонився той. — Ви йдете й перевдягаєтеся в прості сукні без пурпуру, знімаєте прикраси й розпускаєте зачіски. Ви біженки з Галлії, маєток яких розорили багауди.[14] Так, у вас залишилися шляхетні замашки, але насправді ви злидарки. Ви живете в мене з милості, як іще кілька родин.

— Злидарки, які живуть із милості? — Флора всміхнулася крізь сльози. — Мамо, та нам навіть не треба вдавати. Ходімо, треба поспішати. Якщо я залишуся в цьому проклятому домі ще на чверть години, судитимуть вже двох твоїх дочок. Одну з них — за вбивство.

— Тепер ви! — Марк покликав обох рабів. — Вантажте речі на віз і везіть на Довгу вулицю. Знайдете там Севера. Скажете, що я послав. Нехай усе сховає, а вам дасть дах над головою й їжу. Ви живете в нього як наймані слуги. Працюєте в пекарні й тримаєте язика за зубами.

— Так, господарю, — сказали раби, боязко поглянувши на свою господиню. Та кивнула.

— Тоді перевдягаємося й ідемо, — задоволено заявив Марк. — У вас надто добрі сандалії, але це ми виправимо пізніше.

— Як ти врятуєш мою дочку, Марку? — схлипнула Євдоксія.

— Поняття ще не маю, пані, — чесно відповів пекар. — Збирайтеся. Нам треба йти. Заради богів, яких ви шануєте, скажіть родичам, що їдете на віллу до Кампанії. Нехай усі вважають, що ваша дочка там. Так ми виграємо днів десять. Може, за цей час я щось вигадаю.

Субуранський узвіз зустрів Сабіну шумом і смородом. Вузька вулиця пахла надзвичайно різко. Гунські пиріжки викликали в неї голодну слину, але дівчина гордо відвернулася. Не личить високородній їсти вуличну їжу. Слідом долинув запах помиїв і свіжого хліба, а за ними порив вітру кинув в обличчя важкий дух сусідньої фарбарні. Пахли осли, що брели повз них, пахли люди, і зовсім не аравійськими ароматами, а здебільшого цибулею й часником. Пах термополій, до якого вони підійшли. Цілі клуби запахів виривалися з його навстіж відчинених дверей.

Якийсь волоцюга вийшов звідти, колупаючи нігтем у зубах, а потім підняв хітон і помочився в амфору-уринал, що стояла поруч. Сабіна почервоніла й відвернулася. Ні, у Римі вона таке бачила не раз, але звикнути все одно не могла. Не було в них на віллі подібних порядків.

Слідом за запахами прийшли звуки. Їх було багато, і всі вони здавалися чужими. Жінки перегукувалися через вулицю, верещали напівголі діти, що гралися просто на дорозі, з термополія долинав грубий регіт простолюду. Усі говорили голосно, нікого не соромлячись, і розмахували руками, наче билися. Над Субурою стояла важка хмара шуму, що стихала лише після заходу сонця.

— Марку! — заверещала якась молодиця з вікна. — Та хто це з тобою? Ой, та це ж…

— Євфиміє! — гаркнув Марк. — Закрий рота й спускайся до мене! Зараз!

Невисока міцненька жіночка років вісімнадцяти опинилася перед ними за кілька хвилин. Один малюк ішов за нею, вчепившись у сукню, а другий лежав у неї на руках і смоктав груди. Вона жадібно розглядала гостей, і Сабіна пригадала її. Вона бачила цю жінку, коли їхала тут у ношах.

— Євфиміє! Це мої гості з Галлії, — багатозначно промовив Марк. — Вони недавно в Римі. Ти їх ніколи не бачила й ні з ким не обговорюєш.

— Ні з ким, Марку! Богом клянуся, — гаряче прошепотіла та, кого назвали Євфимією.

— Навіть із Маріам! — підняв палець Марк, і та на очах знітилася. Вочевидь, згадана Маріам належала до якоїсь окремої, особливо довіреної частини людей.

Цієї миті якийсь дивно знайомий русявий хлопчисько постав перед Марком і теж відтарабанив, як завчене:

— Усе зрозумів, старший. Знати їх не знаю, нічого в них не крав. Своєму тупому косоокому братові двічі скажу, щоб зрозумів.

— Молодець, — потріпав його по голові Марк. — Інституції Гая вивчив?

— Не всі, — Франк шморгнув носом. — Але скоро вивчу. Я побіг? А то хлопці на горіхи грають.

— Я теж хочу на горіхи грати, — із тугою провела його поглядом Цезонія. — Мамо, а мені тут подобається.

— Як же тут гидко, — прошепотіла Флора й скорботно зітхнула. — Якщо мій майбутній чоловік дізнається, що я тут була, він розірве заручини.

Вони піднялися на другий поверх, і Марк відчинив двері квартири. У двох невеликих кімнатках іще стоїть слабкий запах смол, хтось любив палити їх у жаровні. Підлоги застелені килимами з Персії та Константинополя, є різьблений столик і ложе. У кутку — бронзові вази, а на стіні — хрест із дорогого дерева.

— Тут мило, — задоволено кивнула Євдоксія. — Тільки ложе одне. Як же ми спатимемо?

— Ви — на ліжку, пані, — відповів Марк, — а вашим дочкам принесуть тюфяки й подушки. Я не розраховував, що ви скористаєтеся моєю домівкою. Тепер про правила. Форика й вода — далі на поверсі. Їжа — в термополії. Тамтешнього копо звати Крисп, я його попереджу. На людях ви звертаєтеся до мене на ім’я. І борони вас Боже зробити дві речі: згадати вголос язичницьких ідолів або щось мені наказати. Вам прислуговуватиме вільна жінка. Її звати Фріна.

— Я зрозуміла, Марку, — велично кивнула Євдоксія. — Ми гідно перенесемо тяготи, що випали на нашу долю.

— Тяготи? — примружився Марк. — Та ви й гадки ще не маєте, що таке справжні тяготи. Ви біженка з Галлії, і крапка. Ви розорені вщент. Вас називатимуть не Domina, «пані», а просто mulier, «жінка». Ваших дочок назвуть puella, «дівчина». Не здумайте обурюватися й показувати тут свій норов. Богом заклинаю! Це погано для вас скінчиться.

— Я тебе зрозуміла, — зітхнула дружина сенатора.

— А можна мені на вулицю? — почала благати Цезонія. — Матусю, я дуже хочу!

— Мемміє Цезоніє, ти збожеволіла? — Євдоксія пішла багряними плямами. — Не личить дочці сенатора гратися з голотою.

— Ми зараз і є та сама голота, мамо, — нагадала їй Сабіна. — А якщо Марк нас не витягне, станемо нею по-справжньому. Нас розорять штрафами й відберуть усю землю. Наш рід укриється безчестям.

— Так, пані, — намагаючись зберегти серйозне обличчя, кивнув Марк. — Нехай ваша дочка пограється з дітьми. Це не викличе підозр. Тільки нехай спершу роззується. Дівчатка її віку ходять у Субурі босоніж.

Родина Мемміїв в унісон зітхнула й зробила скорботні обличчя. — Воістину, світ ще ніколи не бачив таких поневірянь, що випали на їхню долю.

Термополій на заході сонця завжди повний народу. Марк сидить за перегородкою разом із Ремігієм. Навпроти — прокуратори порожнього будинку, у якому зробили новий дах. Усі троє отримали розпорядження від своїх господарів. Вони готові домовлятися.

— Ми даємо за будинок чотириста солідів, — сказав Марк. — Тоді ми не подаватимемо до суду за дах. Мешканці не вимагатимуть відшкодування збитків. Просто віддамо гроші й розійдемося.

— Цього замало, — засопів один із гостей. — Шість поверхів за чотириста? Та лише перший коштує сто п’ятдесят!

— Коштує, якщо там є орендар, — погодився Марк. — А поки там немає нікого й нічого, крім гнилих балок.

— Це ти вигнав людей! — звинувачувально виставив палець прокуратор.

— Звернися до суду, — усміхнувся Марк. — Люди покажуть, що виїхали самі з твого будинку. Як можна жити без даху?

— Це ж ти його і розібрав! — заволав прокуратор.

— У мене є декрет вікарія, — парирував Марк.

— Вам дали добру ціну, шановні, — проскрипів Ремігій. — Ніхто не купить цей будинок дорого. Кому потрібна інсула без орендарів? Навіть пекар готує свій хліб у чужій печі. А за дах ви віддасте ще сто солідів.

— Та не могли ви витратити такі гроші! — зблідли прокуратори.

— А в нас і усі документи є, — усміхнувся Марк. — А ще архітектор чекає, коли ж я його покличу оглядати несучі балки. Кілька з них викликають у мене побоювання.

— П’ятсот, — перезирнулися прокуратори.

— Чотириста десять.

— Чотириста дев’яносто…

Їхню розмову перервав захоплений вигук гладіатора Галла, який прийшов по свою вечірню порцію карбонари:

— Трясця! Невже в нас з’явились нові шлюхи⁈ Дівчинко, та ти ж солоденька, як той медовий пиріг! На кого працюєш? Дай-но дядько Галл помне твої цицьки.

Слідом за цим пролунав несамовитий вереск, що переходив в ультразвук. Марк вискочив до зали й побачив незвичайне видовище. Родина Мемміїв чинно вечеряє, розсівшись за кам’яною стільницею. Позаду них стоїть компанія вишкірених гладіаторів, а Галл тим часом жадібно мацає найславнішу пані Меммію Флору. У величезних очах дівчини читалося: цього не може бути, це відбувається не зі мною…

— Панове! — крикнув Марк. — Вони не якісь там шлюхи, а чесні жінки. Це родина куріалів із Паризія.[15] І вони мої гості. Галле, перестань лапати дівчину. Бачиш, їй це не подобається.

— То вони не шлюхи? — засмутився Галл, але відпускати груди Флори не поспішав. — Шкода! Дуже шкода! Гарні цицьки, м’якенькі. І мамка в них нічогенька. Старувата, правда, але за пів ціни згодиться. Якщо передумаєте, красуні, тільки скажіть. На свіже м’ясо в нас величезний попит.

— Багато тут таких недоторк було, — презирливо хмикнув Гектор. — Спочатку кобенилися, мов писарські доньки, а потім ішли або в фарбарню, або в лупанарій. У Мідному провулку зараз якраз така шлюха й працює. З багатеньких. Коли зголодніла — то як миленька ноги розсунула.

На Меммію Флору було важко дивитися без сміху. В її очах застиг переляк, а губи дрібно тремтіли. Вона нервово поправляла сукню, наче намагалася струсити із себе сліди чужих рук. Марк дивився на високородну пані, яку прилюдно облапав колишній гладіатор. У його ж голові крутилася нав’язлива думка: — А заради таких моментів варто жити…

Увесь ранок, сидячи на службі, Марк позіхав. Поспати йому не вдалося ані хвилини. Першу половину ночі він умовляв отця Філіпа, а коли все-таки вмовив, решту ночі вони наставляли у вірі обох високородних дівчат. Таке поспішне хрещення було справою нечуваною, і пресвітер сильно образився на Марка. Люди після оглашення тижнями готувалися до таїнства, і зазвичай хрещення приурочували до Великодня. А тут…

Загалом, Марк використав усю свою спритність, щоб уникнити згадки про наречених Флори й порятунок життя Летиції. У такому разі він гарантовано отримав би відмову. Отець Філіп на таку оборудку не пішов би нізащо. Раби на возі Мемміїв покинули місто зі світанком. Вони везли сенаторові листа від його дружини й дещо мали передати йому на словах.

— Уф-ф, ну й нічка видалася, — скривився Марк. — Трохи подрімаю.

— Отець-скарбник наказав зайти, — у двері просунув голову якийсь послушник, геть позбавивши Марка радості сну.

— Іду, — сказав Марк.

Покої отця-скарбника були поверхом нижче. Сухенький чоловік років сорока сидів, обклавшись сувоями й табличками. Тонзури монахи в цей час іще не носили — просто коротко стриглися, — але отець Гермоген випередив цей звичай. Він був власником поважної лисини, маючи лише куций віночок волосся на потилиці й скронях. Маркові він благоволив за подаровану рахівницю й за цифри, які дозволили цьому розумному чоловікові відкинути суїцидальні думки та привести свої справи до відносного ладу. Чотири арифметичні дії й таблицю множення отець Гермоген опанував за місяць.

— А, Марку, — усміхнувся він. — Чого по платню не заходиш? Гординя здолала? Я ще на календи приготував.

— Та все труди непомірні, отче Гермогене, — покаявся Марк. — Давайте платню, хочу! Діти голодні вдома плачуть.

— Навіщо брешеш? — не зрозумів жарту скарбник. — Ти ж не одружений. На, отримуй.

Він акуратно виклав стовпчик срібних монет, поруч із ним ще один, а потім іще. Три соліди сріблом. Потому дістав шматок паперу, на якому поставив печатку.

— П'ять модіїв пшениці, вино й олія, — простягнув він папір і похвалився. — Зварили брати твій новий папірус. Я тепер собі codex accepti завів. Дивись!

Отець-скарбник дістав том чималого розміру. Це «книга отриманого», головний видатковий документ. Він акуратно розгорнув його й записав: «Марк, син Тита, диспенсатор допомоги бідним. Утримання за березень отримано».

— Ви б, отче-скарбнику, — зі знанням справи порадив Марк, — змушували людей прикладати печатку. А в кого печатки немає, нехай власноруч пишуть, що своє утримання отримали. Раптом хтось звинуватить вас у недбалості. Скаже, що нічого не брав, а запис ваш неправдивий.

— А-ах! — Гермоген схопився за серце, дивлячись на Марка з невимовним жахом. — Мій запис неправдивий? Та як ти міг сказати про мене такі слова? Ану, прикладай печатку негайно! Господи милосердний, помилуй нас, грішних. Та як же я сам не здогадався!

Зробив капость — і на душі солодко. Окрилений Марк покинув отця Гермогена, який тужливо гортав кодекс, і пішов до свого кабінету. Роботи в нього, за сучасними мірками, було небагато, і справлявся він із нею за годину-другу. Розпише зерно, врахує отримані хліби й пасту — і все на цьому. Підвідомчі села пречудово жили й без нього, а відвідати решту вілл Лацію він не міг через об'єктивні причини. Родина Мемміїв, одне з головних джерел його доходу, зараз сиділа на другому поверсі Будинку із дельфіном, пересварившись ущент. Флора й Летиція тепер християнки, а Сабіна, Цезонія та Євдоксія залишилися язичницями. А слова, сказані Летицією, так образили високородну матрону, що вона не бажала розмовляти з власною дочкою, передаючи їй накази через служницю. Зважаючи на те, що всі п'ятеро перебували в одному приміщенні, Маркові навіть показуватися там не хотілося. Після їхнього від'їзду він серйозно подумував освятити цю кімнату.

— Подрімаю, — знову сказав він сам собі, але щойно склепив стомлені очі, як у двері знову просунулася голова монашка-посильного.

— Пан архідиякон до себе кличуть!

— Та що за день сьогодні! — засмутився Марк. — Поспати не дають. Каторга якась!

Отець Целестин перебував у задумі. Марк прикинув свої можливі гріхи й заспокоївся. Нема за що на нього сердитися. Грошей у церкви він не краде, а відкати за постачання, за мірками тутешніх корупціонерів, така дрібниця, що й говорити не варто. Марк на їхньому тлі просто безсрібник.

— Сідай, — неуважно кивнув Целестин. — Як твої ідеї щодо переділу землі?

— Погано, святий отче, — зізнався Марк. — Поки зможу людей переламати, не один рік мине. Намагаюся волів у спільну власність передати. Погрожую, що заберу. До землі ще нескоро справа дійде. А може, й узагалі ніколи не дійде.

— Втішно, що не брешеш, — кивнув архідиякон. — Ідея твоя смілива, навіть надмірно. Ти надто далеко вперед дивишся, Марку. Не всі такі, як ти. Людям властива закостенілість. Вони не люблять нового. Але…

— Але? — нахилився вперед Марк, жадібно вслухаючись у слова цього вельми досвідченого чоловіка.

— Але сенс у твоїх ідеях є, і чималий, — продовжив архідиякон. — Тільки ти не тим шляхом пішов. Зробимо інакше. Пам'ятаєш, я казав, що на півночі великі пустки. Так от, у святої церкви там земель чимало. І вельми добрі ті землі. Думаю на одній із вілл монастир улаштувати й братів-подвижників туди відрядити. Я знайду тих, хто знається на сільській праці. У нас вистачає старих воїнів. Вони знайдуть там свій спокій.

— Це гарна думка, пане, — погодився Марк. — А чи є такі вілли, де будинок стоїть на високому місці? Щоб монастир водночас міг слугувати й захистом.

— Є, — відповів архідиякон. — У горах на півночі. Між Комо й Медіоланом. Там на пагорбі стоїть каструм.[20] Солдати охороняють вихід із перевалу.

— Це Альпи? — скривився Марк. — Задалеко, розорять. А щось ближче?

— Є й ближче, — погодився Целестин. — Колишня вілла одного зі збіднілих Аніціїв. Ми отримали її за заповітом. Це місце називається Старі Фалерії.[21] Високе плато, з трьох боків оточене річечками. Унизу протікає Трея. Вона впадає в Тибр.

— Вантажі нею можна возити? — пожвавився Марк.

— Ні, — похитав головою Целестин. — Мілка. Зате млин поставити можна.

— Ora et labora, святий отче, — сказав Марк, раптом згадавши девіз ордену бенедиктинців. — Вони молитимуться й працюватимуть. А я зроблю все необхідне.

— Ох і вмієш ти дивувати, — прихильно кивнув Целестин. — Наче хлопчисько, а яка світла голова! Молись і працюй! От би Валерії Меланії таке сказати. А то сидить у монастирі, який за її золото збудовано, а сама за все життя пальцем об палець не вдарила. Займися цим, Марку.

— Мені б кілька тижнів у Місті побути, святий отче, — опустив очі Марк.

— Через власну вигоду родину язичників захищаєш? — насупився Целестин. — І не соромно тобі?

— Там не всі язичники, — підняв очі Марк. — Меммія Летиція, яку звинувачують у жертвопринесенні, охрестилася. І старшу сестру до того спонукала. Її злочин — спокуса Нечистого.

— Ось як? — Целестин утупився в Марка немиготливим поглядом. — Я про це не знав. То ти захищаєш знатну дівчину-християнку? З родини затятих язичників?

— Саме так, святий отче, — кивнув Марк. — Дозвольте поки залишитися в Римі. Адже дівчисько стратять. Їй страшно, дитина плаче день і ніч. Їй усього тринадцять.

— Богоугодна справа, — пожував губами Целестин. — Не уявляю, щоправда, як ти її врятуєш. До мене доходять чутки, що цій родині кінець. Сенатор при смерті, дружина — затята язичниця, а дочка образила особу імператора. Думається мені, дівчину цю стратять, сестер її нашвидкуруч повидають заміж, а чоловіка й дружину Мемміїв обкладуть таким штрафом, що їм ледве на прожиток вистачить. Та дівчина може залишитися живою, лише якщо сам август Гонорій її помилує. Але після звинувачення її життя скінчене. Хіба що якийсь тесля візьме таку за дружину.

— Я старатимуся, святий отче, — сказав Марк. — Скоро суд.

— Добре, благословляю, — кивнув Целестин. — Тільки не вірю, що хтось зможе переграти імператорський фіск. Уже вибач, Марку, ти багато дивовижних речей зробив. Але там, де можна відібрати в людей золото, наша влада пощади не знає. Імператорська скарбниця порожня.

Сенатор Меммій Руфін прибув до Рима негайно, і силами кількох чоловіків його доправили на другий поверх Будинку із дельфіном. Сам він ходити не міг, бо помирав. І лише коли двері зсередини зачинили на засув, а вікно — віконницями, він підвівся на ноги й із болісним стогоном потягнувся.

— Розповідай, Марку. Що ви тут накоїли? Лист моєї дружини тхне безумством.

— Усе написане в ньому — правда, пане, — відповів Марк. — Я днями розмовляв з архідияконом Целестином. Навіть до нього дійшли чутки, що справа кепська. Пані Летицію чекає смерть, а на вас накладуть такий штраф, що маєток доведеться продати. Ах так! Забув! Ваших дочок повидають заміж. І, як ви розумієте, аж ніяк не за сенаторів.

— Замовкніть! — прикрикнув Меммій на своїх жінок, які заревіли на весь голос. — Наш прокуратор говорить правду. Так завжди чинили з опальними родинами. Продовжуй, Марку. У тебе ж є думки, як цього уникнути?

— Лише надія, пане, — наголосив Марк. — Лише надія. Я принесу білила й фарби. Коли скажу, ви маєте стати тим, ким удавали себе стільки років. Для живого мерця ви надто вгодований і засмаглий. Ви готові охреститися?

— Заради дочки? — невесело всміхнувся той. — Звісно, готовий. Я заради них на все готовий, хоча вони цього не цінують. Якби я стільки років не жив замкнений…

— Тоді чекайте, — сказав Марк. — Я все влаштую. Ми маємо встигнути до суду.

— Чули? Чули? — чоловічок із плетеним кошиком за спиною волав, стоячи на форумі. — Сенаторові Меммію, коли кінець почався, видіння було! Ніби якщо святий єпископ його благословить, смерть від нього відступить!

— Та що ти таке говориш? — не вірили люди.

— Брешеш, пес, — казали інші.

— Я брешу? — верещав рознощик. — Та ось же його несуть до Латеранської базиліки! Він язичник! Елінським демонам поклоняється!

— Язичник просить благословення єпископа? Та що ж це робиться, люди!

І справді, через Аргілет і форуми рухалася чимала процесія. На ношах лежав блідий як крейда чоловік, склавши руки на грудях. Попереду нього йшов відомий усьому Риму солодкоголосий читець Прим, блідий не менше за вмираючого. Хлопчисько хрестився кожні три кроки, боязко поглядаючи на ноші. Сенатора несли Марк з Узвозу, Север із Довгої та ще четверо шанованих мужів. Причому Север теж примудрявся хреститися, перехоплюючи ноші однією рукою.

— Одяг багатий.

— Та він же сенатор, осляча твоя довбешка. Йому в лахмітті ходити, як ти, чи що?

— Блідий який!

— І справді помирає!

— Я за ними. Страх як кортить подивитися, що далі буде.

Натовп дійшов до самої Латеранської базиліки й оточив її щільним гомінким кільцем. Людей усе більшало, бо дивні чутки прокотилися всім Містом від порту до Соляних воріт. А ноші занесли до базиліки, де відразу залунали молитви. Усередину поки нікого не впускали. Не минуло й години, як натовп від храму відігнали вартові, а біля сходів базиліки зупинився візок, з якого, спираючись на посох, вийшов єпископ Боніфацій. Він благословив людей, і ті повалили до храму слідом за ним.

Ноші із сенатором Меммієм стояли біля вівтаря, оточені дияконами й пресвітерами. Навіть отець Філіп був тут. Він щось шепотів настоятелю Ісидору, а той здивовано округляв очі й сплескував руками.

— Він хоче охреститися? — прошепотів Ісидор.

— Йому було видіння, — відповів Філіп. — Ангел явився уві сні й сказав: якщо він хоче жити, має прийняти хрещення з рук єпископа Рима.

Пресвітер Ісидор недовірливо втупився в нього, а потім зашепотів молитву. У цей момент папа Боніфацій підійшов до нош. Гомін у базиліці стих. Навіть диякони перестали перемовлятися. Меммій розплющив очі.

— Святий отче, — прошепотів він.

Боніфацій нахилився до нього.

— Ти знаєш, куди тебе принесли?

— У дім Божий.

— А знаєш, чого просиш?

— Я хочу померти не так, як жив, — прошепотів він після довгого мовчання.

Натовпом прокотився тихий гомін. Боніфацій подивився на Марка.

— Ти говорив із ним?

— Так, святіший отче.

— І що ти йому сказав?

— Лише те, що Господь приймає кожного, хто приходить до Нього з чистим серцем.

Меммій насилу підняв руку.

— Не він мене привів, — сказав сенатор. — Я сам попросив.

— Ти поклонявся демонам? — суворо запитав Боніфацій.

— Так. — Меммій заплющив очі. — І приносив їм жертви.

— І нині відрікаєшся від них?

— Відрікаюся.

У базиліці стало так тихо, що було чути, як дзижчить самотня муха.

— А Христа сповідуєш?

— Якщо Він прийме такого, як я. — Меммій знову розплющив очі.

Боніфацій випростався й проголосив:

— Христос приймає не самих лише гідних. Він робить гідними тих, хто приходить до Нього. Принесіть воду.

Один із дияконів поспішив до бічних дверей. І тут зовні долинув гул. Натовп знову кричав. Люди вимагали показати сенатора, питали, чи помер він, чи правда, що єпископ може відвести від нього смерть. Боніфацій скривився.

— Бачите, що робить неправдивий поголос?

Він подивився на Меммія.

— Сьогодні тебе принесуть сюди язичником, а винесуть християнином. І люди скажуть, що єпископ зцілив тебе.

— А хіба ні?

— Це вирішить Господь, — Боніфацій уперше всміхнувся.

— Тоді охрестіть мене, — Меммій знову заплющив очі.

Пресвітер Філіп тримався за нагрудний хрест, його губи ворушилися в молитві. Диякон повернувся з посудиною, і Боніфацій розпочав чин. Меммій відповідав ледь чутно, але говорив упевнено й твердо. Коли вода торкнулася його голови, він раптом закашлявся. Його тіло здригнулося, і всі навколо кинулися до нього.

— Назад! — різко сказав Боніфацій. — Це Ворог бореться за його душу!

Меммій замружився. Кілька митей він важко дихав, а потім розплющив очі.

— Води, — прошепотів він. — Ворог пішов. Він злякався.

Диякон підніс чашу. Меммій випив. Пресвітер Філіп, який стояв поруч, дивився на нього, не вірячи власним очам. Він перезирнувся з настоятелем Латеранської базиліки.

— Йому краще, — недовірливо промовив Ісидор, дивлячись, як Меммій Руфін повільно підводиться на ношах.

— Тихіше, — відповів Боніфацій, але було вже пізно.

Звістка покотилася від людини до людини, а потім вийшла назовні. Ззовні раптом почувся крик:

— Зцілив! Святий єпископ прогнав нечистого духа!

— Зціли-и-ив!

Наступний полудень Марк зустрів у покоях папи Боніфація. Він стояв навколішки, а старець лупцював його посохом по спині й плечах. Губи єпископа тремтіли від гніву, а очі палали таким вогнем, що Марк уже уявляв, як суддя засуджує його до робіт у рудниках. Хоча ні… Які тут можуть бути рудники! Марк уже бачив себе, як він тікає від голодної левиці під глумливі вигуки натовпу. Єпископ Рима був у люті.

— Ти брехун! Святотатець! — папа задихнувся й сів у крісло, тримаючись за серце. — Негідник! Знову твої витівки! Мені сказали, цей Меммій удавав хворого, щоб не стати претором. У що ти мене втягнув?

— Нічого про це не знаю, святий отче, — бурмотів Марк, опустивши очі. — Я із сенатором усього двічі в житті зустрічався. І він тоді на кушетці лежав. Богом клянуся, я навіть не бачив, як він ногами ходить.

— Не бачив? — не повірив той.

— Не бачив! — збрехав Марк, обливаючись потом. — Якщо й удавав, то мені про це не казав. Він у триклінії лежав. І в бібліотеці лежав. До мого дому його на руках занесли. Запитайте кого завгодно. Уся вулиця це бачила. Я з ним листуюся, а документи дружині віддаю. І взагалі, може, ті люди брешуть? Нехай повторять свої слова тепер, коли єпископ Рима здійснив диво.

— Ніхто тепер цього не скаже, — раптом заспокоївся папа. — Не посміють. Ну ти й нахаба, Марку. Мета виправдовує засоби? Ти ж так казав?

— Я казав, що мета виправдовує засоби, якщо це веде до спасіння душі, ваша святосте, — відповів Марк, не піднімаючи очей. — Душі врятовані, але я до цього не маю жодного стосунку. Це ви й отець Філіп їх урятували. Ви навернули язичників до Бога, не я.

— Але ж і спритний ти хитрун, — втомлено зітхнув папа. — Вже хотів було заслати тебе до рудників, але сьогодні родина Турціїв Флакків просить про хрещення. І в Місті церкви повні. Оглашення йдуть одне за одним. На Великдень кілька сотень охрестимо.

— Я тут ні до чого, блаженніший, — бурмотів Марк, відчайдушно пітніючи під плащем. — Це ви, ваша святосте, посоромили нечистого духа. Ви ж самі чули, сенатор сказав, що диявол злякався. Не стане ж така людина брехати.

— Я вже й не знаю, кому вірити, — геть розгубився єпископ. — Може, й справді бреше Аніцій Басс. Нікчемний же чоловічок, хоч і жертвує багато.

— Мені про це нічого не відомо, пане, — хрипів Марк пересохлим горлом. — Я пекар, людина маленька. Не личить мені судити великих.

— Це правда, — погодився єпископ. — Нижчим належить виявляти смирення. А мене, видно, нечистий спокушає. Впадаю в гнів без причини. Іди з Богом, Марку, але про всяк випадок кілька місяців не потрапляй мені на очі. Бо спокуса гніву знову мене охопить, і тоді вже не викрутишся. Поїдеш камінь рубати.

Марк вийшов із покоїв єпископа, уперше в житті відчувши, що означає вислів «ноги наче ватяні». Він ледве дійшов до свого кабінету й упав у крісло. Частину платні він отримав вином і один глек залишив тут про всяк випадок.

— Схоже, цей випадок настав. Чому прокураторам не дають вино за шкідливість? У нас, виявляється, дуже небезпечна робота.

Марк відкрив глек, принюхався й зробив добрячий ковток.

— Сицилійське. Саме те, що треба для зняття стресу.

А до сходу Плеяд залишилося менше двох місяців. Марк дивився на гори аркушів і нещасного книжника-сирійця, який перетворився на бліду тінь самого себе. Марк розумів: якщо робити цю роботу послідовно, нізащо не встигнути. А тому наказав виготовити кодекс потрібної товщини з чистих аркушів і замовив до нього обкладинку.

Диякон Лев, з яким пекар раз у раз зчіплювався не на життя, а на смерть, цього разу сперечатися не став. Для різноманітності погодився. Марк мимоволі здригався, коли спілкувався з цим хлопцем. Він же розумів, хто перед ним. Майбутній великий папа, один зі стовпів християнської церкви. Спочатку Марк сподівався, що це не він. Але ні. Інших Левів у єпархії не спостерігається. Він такий один. Перший, кого назвуть папою римським. Шалено харизматичний хлопець, який приїхав до Міста звідкись із Тусції, мав кипучу енергію й гострий розум. Освіту майбутній єпископ здобув посередню, навіть грецької не знав. Зате за словом до кишені не ліз і цим словом міг розмазати по стінці, вганяючи ледачих послушників у заціпеніння. Вони боялися його як вогню. Марк, відверто кажучи, теж його побоювався. Трапляються в житті люди, чию перевагу відчуваєш миттєво. Лев саме з таких.

— Ти, Марку, думаєш так виграти час?

— Сподіваюся, святий отче, — шанобливо відповів Марк. — Наробимо палітурок за одним зразком, а коли всі аркуші зшиємо, просто зберемо кодекси.

— Розумно, — раптом усміхнувся Лев. — Знаєш, твоя думка розділяти слова була доброю.

Уф-ф, видихнув Марк, коли Лев відійшов. Невже похвалив? Із суворого й амбітного диякона такі слова треба кліщами витягувати. Це зараз йому трохи за двадцять. А що далі буде?

Марк узяв за ріжок аркуш із Матвія й мимоволі замилувався. А таки красиво вийшло. Літера до літери, аж читати приємно. А ще він замовив малюнок. «Таємна вечеря». Вона вийшла лише трохи схожою на ту, яку він запам'ятав.

— Святий отче! — покликав диякона Марк. — А як ти вважаєш, може, нам варто створити єдиний канон у зображенні Господа й святих? Не просто картини з життя, а святі образи, єдині для всіх. Не годиться, коли людина приїздить до інших міст і бачить Христа або святу Діву різними. Адже так у душі можуть закрастися сумніви.

— Ти! — очі Лева розширилися. — Ти… Та ти хоч розумієш, що зараз запропонував?

А він напрочуд здоровий хлопець, із болем думав Марк, слухаючи, як хрустять його кістки. Диякон Лев поліз обійматися, а коли закінчив, помчав туди, де працювали обидва придані їм художники.

— Схоже, з ним я заприятелював, — витер спітніле чоло Марк. — Уф-ф…

Помста — неймовірно солодка річ. Флавію Меммію Руфіну, найславнішому мужу, наказали прибути до суду, а раз так, він має виглядати лише трохи краще за того живого мерця, якого пронесли вулицями Рима. Привести його до потрібного стану можна було лише одним способом: усі п'ять днів, що минули до суду, Марк його не годував. Склянка поски на день — і все. До призначеного дня сенатор неабияк змарнів, утративши здоровий сільський рум'янець, ходив похитуючись і говорив ледве-ледве, бо в останній день йому не дали навіть води. Меммій Руфін насилу ворушив язиком, а вміло нанесені під очима тіні осоромили б усіх, хто не вірив у його тяжку недугу. Марк навіть видав йому посох, на якому сенатор дуже переконливо повисав, пройшовши десяток кроків.

— Ну як? — прохрипів Меммій.

— Так собі, — скептично відповів Марк. — Скажу пані Флорі, нехай ще тіней накладе. Аніцій Басс нажалівся його святості, що ви всі ці роки прикидалися, аби не витрачатися на ігри. Я ледь не поїхав до каменоломень. Папа був у люті.

— Сволота цей Басс, — видихнув Руфін. — Його прадід нажив статки на вкрадених у скарбниці грошах. Хто його просив базікати?

— Ви маєте виглядати переконливо, пане, — серйозно подивився йому в очі Марк. — На кону життя вашої дочки й родова земля. Фіск уже потирає руки.

— Я знаю, що таке фіск, — зло сказав сенатор. — Не тобі розповідати мені про жадібність цих покидьків. Та як же Летиція могла зробити таку дурницю!

— Вона дитина, — м'яко поправив його Марк. — Ходімо, пане. Повозка на вас чекає.

— Що мені треба буде говорити в суді? — запитав сенатор, коли він, Марк і Летиція, яка тремтіла від страху, їхали до базиліки Юлія. З якоїсь незрозумілої причини дівчинка сіла поруч із Марком і вчепилася в його руку так, що в нього побіліли пальці. Руфін це помітив, але нічого не сказав. Лише насупив чоло й утупився у вікно.

— Дуже сподіваюся, що нічого говорити не доведеться, пане, — відповів Марк. — Але якщо таке станеться, можете посилатися на хворобу. За вас говоритимуть адвокат і свідки.

— Свідки? — запитально подивився сенатор. — А що скажуть вони?

— Правду, — усміхнувся Марк. — Але ту, яка потрібна нам.

На форуми кінним повозкам дороги немає. Сенаторові личить прибути до суду на ношах, але Марк наполіг, щоб вони йшли пішки, до того ж швидким кроком. Наприкінці шляху сенатор Меммій мав являти собою воістину жалісливе видовище. Вони вийшли з карети неподалік від крамниці Зої й пішли до Прохідного форуму, причому за кількасот кроків Меммій почав хитатися й повисати на посоху вже по-справжньому. Бідолаха за все життя не голодував ані дня.

Поява їхньої трійці викликала в базиліці Юлія справжній фурор. По обидва боки довгого залу стовпичили зацікавлені: сенатори в білих тогах із широкими пурпуровими смугами, нотарії з восковими табличками, міські чиновники, диякони, пресвітери й простолюдини, яким удалося протиснутися до переповненого залу. Блідий як смерть Меммій, обливаючись потом і ледве пересуваючи ноги, викликав співчутливі зітхання по всьому залу. І сенатори, і клір, представників якого тут було чимало, загомоніли, жваво обговорюючи нечуване видовище. Муж із найзнатнішої язичницької родини врятований від смерті хрещенням і тепер може ходити. Меммій добрів до крісла, яке йому послужливо поступилися, і впав у нього, випустивши посох.

— Переграє, — подумав Марк і всунув сенаторові в руку глечик із сильно розбавленим вином. Уже можна.

— Як ти, найславніший Руфіне? — біля Меммія виник солодкаво усміхнений чоловік в одязі з широкою пурпуровою смугою.

— Куди краще, ніж тиждень тому, — прохрипів той, витираючи губи. — Думав, помру, а тепер ось пройшов пішки через увесь форум. Сподіваюся, за тиждень зможу зіграти в м'яч. Дякую святому єпископу. Врятував мене.

— О-ох! — понеслося по всьому залу, де акустика робила гучним кожне слово. — Диво! Велике диво Папа сотворив!

— Усе, повірили, — із задоволенням думав Марк, розглядаючи роззявлені роти й підняті брови. — Меммій не актор, він не зміг би зіграти. Зате люди в цей час неймовірно забобонні, — чим Марк цинічно й скористався. — Соромно, а куди дінешся? Не віддавати ж на страту тринадцятирічне дівчисько? Ось вона стоїть, опустивши голову до підлоги, — Летиція в білосніжній сукні до землі, з хрестом на грудях і без найменших прикрас. Поруч із нею метушиться Флавій Віктор, щось повторюючи. Летиція покірно киває.

Курульне крісло,[22] що стояло на підвищенні, зайняв суддя. Сам префект Міста Петроній Максим вестиме цю справу. Він іще молодий для такої високої посади, сухий, як тріска, ретельно виголений і незворушний. На його обличчі живуть лише очі.

Перед ним стоїть Меммія Летиція. Волосся прикриває темна хустка. Трохи віддалік розташувався її батько й Марк у білій далматиці, перетягнутій поясом, оздобленим сріблом. Сенатори поглядають на нього дедалі неприязніше.

Нотарій ударив жезлом по мармуру.

— Справа про публічне жертвопринесення ідолу августа Траяна. Обвинувачена — Меммія Летиція, тринадцяти років, дочка сенатора Флавія Меммія Руфіна.

Петроній Максим підвів погляд.

— Дівице Мемміє, ти усвідомлюєш, де перебуваєш і чому?

— Так, пане, — дзвінким голоском відповіла Летиція. — Я на суді префекта, куди потрапила з власної вини.

— Починайте, — кивнув Максим.

Першим виступив торговець олією. Той самий, що закричав про святотатство.

— Клянуся Христом, пане, ця дівчина кинула горіхи й сказала: «Прийми мою жертву, божественний Траяне…»

— Ти впевнений, що це були її слова? — запитав нотарій.

— Так, пане, — догідливо вклонився той. — Я стояв поруч.

Віктор вийшов уперед.

— Ясновельможний префекте, чи буде дозволено захисту поставити запитання свідкові?

Префект кивнув.

— Шановний, чи чув ти голос зазначеної дівиці Меммії Летиції?

— Так, пане. Щойно, — підтвердив торговець.

— Вона говорить високим голосом?

— Так, вона ж дівчина.

— А як вона говорила того дня?

Свідок завагався, а потім рішуче відповів:

— Не так вона говорила. Їй-богу, не так!

— А як? — запитав Віктор.

— Грубий у неї голос був. Наче чоловічий. Я тоді ще подумав, що вона застудилася.

Залом пробіг шепіт. Другий свідок, нероба-роззява, що вештався по форумах, повторив майже те саме.

— Слова були її, ясновельможний, а голос… не її.

— Ти хочеш сказати, що чув двох людей? — запитав адвокат.

— Ні, пане. Наче інша людина говорила.

Третій свідок, старий ветеран, насупився.

— Мені здалося, вона захрипла. Ніколи не чув такого в молодої дівчини.

Петроній Максим не змінився на обличчі.

— Нотаріям. Записати дослівно. Жодної літери не пропустити.

Префект подивився на дівчину.

— Мемміє Летиціє. Ти визнаєш, що кинула горіхи до ніг ідола?

— Визнаю, пане.

— Хто наказав тобі це зробити?

Вона довго мовчала, кусала губи й смикала хрест. Нарешті відповіла:

— Ніхто, пане.

— Тоді навіщо ти це зробила?

Дівчинка підняла тремтячі руки.

— Я їла горіхи… і раптом… мене наче хтось штовхнув.

У базиліці стало тихо.

— Хто тебе штовхнув? — префект явно розгубився, та й залом прокотився здивований гул. Навіть пресвітери злякано хрестилися. — Ти бачила людину?

— Ні, — Летиція похитала головою. — Рука сама піднялася. Я хотіла втримати її… не змогла. А потім із грудей вирвалися слова. Я чула їх так само, як чуєте ви. Але я не хотіла їх говорити.

— Ти поклоняєшся Траяну?

— Ні!

— Ти приносила йому жертви раніше?

— Ніколи, пане. Але раніше я поклонялася старим богам. Я просила їхньої милості й клялася їхніми іменами.

Петроній Максим трохи подався вперед.

— Дівице Мемміє. Суд запитує тебе востаннє. Це була дитяча витівка чи умисел?

— Якщо збрешу — стратьте мене, — Летиція гірко розплакалася. — Це було не з моєї волі.

Флавій Віктор знову вийшов уперед, а поруч із ним став пресвітер Ісидор.

— Суд дозволяє свідчити пресвітеру Латеранської церкви, — промовив Петроній Максим.

— Наше Писання говорить, — прокашлявся пресвітер, — що ближче людина підходить до купелі, то лютіше спокушає її Ворог. Я не стверджую, що суд зобов'язаний бачити бісів. Це справа Церкви. Але я свідчу: перед вами не злостива язичниця, яка вирішила принести жертву ідолу. У ту мить вона ухвалила рішення, через яке Ворог намагається згубити її руками Закон.

У базиліці повисла дзвінка тиша. Петроній Максим відповів:

— Святий отче, суд не розглядає диявола як підсудного. Суд розглядає вчинок людини. Але твої слова буде внесено до протоколу як свідчення про життя обвинуваченої.

— Церква клопочеться за дівицю Меммію, — заявив Ісидор. — Диявол своїми пазурами вчепився в цю родину. Він ледь не згубив найславнішого сенатора Руфіна. Він досі тримає у своїх обіймах його дружину й двох дочок. Те, що скоїла ця дівчина, — злочин. Але винна в ньому не вона, а той, хто підбив її на це. Усе Місто вже побачило диво, ясновельможний. Ось сидить її батько, який іще недавно помирав у темряві заблудження. Тепер він живий, і він християнин. Не дозвольте Дияволу згубити невинну душу.

Петроній Максим довго дивився на воскові таблички. Потім підвівся, і гул миттєво стих. Він заговорив неголосно, і тому весь зал мимоволі подався вперед.

— Мемміє Летиціє. Суд установив, що ти власною рукою здійснила заборонене Законом жертвопринесення біля громадської статуї. Отже, діяння, у якому тебе обвинувачують, доведено.

Сенатор Меммій опустив голову й обхопив її руками. Летиція затремтіла так, що Марк кинувся до неї й підтримав під лікоть. А префект продовжив:

— Водночас суд бере до уваги вік, відсутність попередніх проступків, свідчення очевидців про незвичайний стан обвинуваченої та свідчення римської Церкви. Тому суд не призначає тілесного покарання, не призначає робіт чи грошового штрафу. Суд вважає, що ця справа виходить за межі його влади. Меммія Летиція передається під опіку й варту Церкви. Вона перебуватиме під наглядом єпископа й проходитиме наставляння у вірі стільки, скільки його святість вважатиме достатнім.

Петроній Максим зробив паузу й обвів зал важким поглядом.

— Якщо ж подібне повториться, нинішню милість суд вважатиме обтяжуючою обставиною. Справу закінчено.

Летиція схлипнула й безсило повисла на руках Марка та Віктора. Сенатор уперше за все засідання дозволив собі закрити обличчя долонями. Марк кинувся до нього.

— Ідемо! Швидко, найславніший! Не дай Боже, ще заплачете. Якщо фарба потече, нам усім кінець.

— Чому її не виправдали? — прошепотів сенатор.

— Та що ви, пане! — Флавій Віктор подав йому посох. — Наш префект — вельми тверезомислячий муж. Виправдати того, хто образив особу імператора, не може собі дозволити навіть він. Він передав цю справу церкві. Лише папі Боніфацію це до снаги. Думаю, блаженніший тепер ні в чому не відмовить вашій родині.

Меммії збиралися в дорогу назад. Їх запрошували погостювати найзнатніші родини Рима, але сенатор відмовив усім. Марк дивився на цих людей і лише головою хитав. Виходить, до цього дня він зовсім їх не знав. Пихатий сільський ледацюга, нікчемний рантьє, виявився справжнім чоловіком, який заради дочок готовий на все. Флора, яку Марк вважав отруйною гадиною, дивилася на нього з небаченою раніше теплотою. Виявляється, вона дуже любить Летицію. Вони вельми близькі. Хоча… Навряд чи від цього вона перестала бути отруйною змією. Просто перестала кусатися.

Валерія Євдоксія не розмовляла ані з Флорою, ані з Летицією. І навіть із власним чоловіком спілкувалася крізь зуби. А Сабіна й зовсім обдавала Марка крижаною байдужістю, відвертаючись щоразу, коли він насмілювався на неї подивитися. А він чомусь думав, що подобається їй. Але ні, схоже йому це лише здавалося. Та й Летиція дещо розповіла. Виявляється, її високородність гидує черню.

— А раз так, то й дідько з тобою! — Марк скрипнув зубами, змусивши себе не дивитися на дівчину. Він не хлопчисько, а гарненьких дівок у Римі вистачає. Знайде не гіршу.

— Де зупиниться пані Летиція? — запитав Марк, коли по дівчину прислали ошатні ноші з балдахіном. — Адже їй не можна залишати Рим.

— Я попросив Деція Альбіна, — махнув рукою сенатор. — Моя дочка поживе в нього. А потім, коли вже буде можна, він відправить її додому. Здоров’я бажаю, Марку. Чекаю на тебе влітку, після врожаю. Моє усамітнення скінчилося, на жаль. Тепер, як не крути, доведеться вести життя, гідне високородного. А це великі гроші.

Родина Мемміїв завантажилася в повозку, і раб тицьнув мулів гострою палицею. Колеса загуркотіли камінням Субуранського узвозу, а поруч із каретою побігли щасливі голодранці, горді тим, що закидали дочку сенатора ослячим лайном. Застрекотіли жінки у вікнах, обговорюючи нечувані діла. А Марк подивився кареті вслід, сплюнув і процідив, — Та й будь ласка.

За вже усталеною традицією, йому знову ніхто не подякував.

Марк розвернувся й пішов у провулки. Там, у мішанині інсул, є непогана столярня, що виконує особливе замовлення. Маленький будинок під черепичним дахом зустрів його стукотом молотків і добірною лайкою. Тутешній столяр, Авгур, побачивши Марка, припинив свій нескінченний потік лайливих слів й приклав руку до грудей. Серце старого майстра чуло, що на новому замовленні вдасться заробити. А потім він заробить іще більше.

— Закінчив? — запитав Марк.

— На тебе чекав, — столяр вишкірив пеньки гнилих зубів. — Дивись! Так зробити?

Каркас крісла був уже готовий. Гнута спинка, різьблені ніжки й підлокітники. Усе це звично. Пружне сидіння збирали з переплетення шкіряних смуг, прибитих до рами залізними цвяхами. Столяр натягнув на раму сирі ремені й, упершись коліном, затягнув останній так, що той заспівав.

— Шкіра висохне, ще тугіше стягнеться, — пояснив той і покликав невисокого смаглявого чоловічка. Марк його знав. А якби й не знав, то за запахом міг би здогадатися.

Чинбар приніс мішок довгого кінського волосу, полотно й повсть, вирізану за формою сидіння. Повсть поклав униз, а потім розпушив пальцями кінський волос і розклав його навхрест. Шар за шаром, шар за шаром… Завтовшки майже в долоню. Зверху поклав іще один шар повсті й накрив бордовою шкірою. Її він прибив бронзовими цвяшками до рами. Потім майстер узяв голку завдовжки майже з долоню, проткнув сидіння наскрізь і стягнув його навощеною лляною ниткою. Шкіра над волосом осіла акуратними заглибинами.

— Справжнє диво! — перехрестився столяр. — І наче нескладна робота, а як же добре вийшло… Шкіра підсохне, розгладиться. Сам на ньому сидітимеш?

— Папі Боніфацію подарую, — похитав головою Марк. — Він на мене зараз дуже сердитий.

— Та навіщо ти мені це сказав? — столяр схопився за серце. — Нам же ще спинку робити! У мене ж тепер руки тремтітимуть!

— Слухай уважно, Авгуре, — приобійняв його Марк. — Такі крісла робиш тільки ти й тільки разом зі мною. Поки люди розгадають їхній секрет, не один рік мине. Ну, я на це сподіваюся… А ми з тобою за цей час багато грошей заробимо. Ти робиш, я продаю. Заробіток навпіл.

— Згоден, — простягнув руку майстер.

— Ну ось, — подумав Марк, дивлячись, як на його очах обшивають спинку. — Якщо блаженніший за це крісло мої витівки не пробачить, я цілком розчаруюся в людях. Царський же подарунок…

Життя потроху входило в колію. Уваги високого начальства Марк поки уникав, попри те що його подарунок прийняли вельми прихильно. Від світанку до полудня він працював у Латеранському палаці, потім ішов до терм, обідав і дрімав, як заведено в пристойних людей. А вже потім ішов до альтанки за будинком, де стирчав мало не до півночі. Щось останнім часом народ йшов, не даючи продиху рексу Субури. Були навіть з інших районів, особливо ті, хто бачив його в залі суду. Відблиск дива, що сталося, падав і на Марка. Замшілі язичники, лише злегка вкриті найтоншою амальгамою християнства, почали вважати його відзначеним богами… Богом… вищими силами, загалом. Люди цинічні й розумні комбінацію Марка розкусили й віддавали належне його хитромудрості. Хвороба, якщо можна так висловитися, сенатора Меммія Руфіна для багатьох не була жодною таємницею. Тут такі хитрощі розуміли відразу: «доки не спіймали — почесний громадянин».

Невелика зграйка прохачів юрмилася перед будинком, біля термополія. У двір заходили по одному, бо розмови з рексом велися без зайвих вух. Про що просиш — твоя справа. Жодного слова з почутого тут Марк назовні не випускав. Адже часом чув таке, чого не доводилося чути й пресвітеру Філіпу на сповідях.

Першою підійшла жінка років двадцяти з гаком. Із нею були двоє дітей-погодків. Вони тримаються за її спідницю. Жінка вклонилася, наче ненароком виставивши напоказ свої пишні принади, сховані під сукнею.

— Говори, — сказав Марк.

— Я Феліта, старший, — почала жінка. — Вдова. Чоловік восени від лихоманки помер. Із Форуму Юлія прийшли сюди. Це на півночі, у горах. Як алемани почали околиці грабувати, так і пішли. Зовсім життя не стало.

— Чого просиш? — нетерпляче подивився на неї Марк.

Вислуховувати історію її поневірянь не хотілося, він чув подібне сотні разів. На вулиці ще з десяток людей стоїть.

— Я в дияконії четвертого округу їжу отримую, — квапливо заговорила жінка, відчувши його нетерпіння. — Мало їжі дають. Кажуть: молода, здорова, іди працюй. А в мене діти!

— Правильно кажуть, — здивувався Марк. — Церква опікується немічними. А щодо дітей… Діти твої, тобі їх і годувати. Або чоловіка собі знайди, щоб дбав про тебе, або сама йди працювати. Сказано ж бо в Писанні: «У поті чола свого їстимеш хліб, доки не вернешся в землю, з якої тебе взято, бо ти порох і до пороху вернешся».[23]

— Скажи їм, щоб більше давали, — підібгала губи прохачка. — Тебе послухають. А з мене лише глузують. Голодуємо ж.

— У село поїдеш? — запитав Марк. — Там голодувати не будеш. І чоловіка швидко знайдеш. Там на чужих дітей не зважають.

— Боже збав! — перехрестилася жінка. — Я була дружиною крамаря. Сільського життя зовсім не знаю.

— Зараз дитина є? Годуєш молоком? Можу влаштувати годувальницею до багатого дому.

— Немає молока, пане, — похитала головою жінка. — Було немовля, разом із чоловіком померло.

— У странноприїмний дім підеш? Немічних старих доглядати.

— Та ти що! — перелякалася жінка. — Краще одразу втопитися. Лише вошей там наберешся. І якусь лихоманку підхопиш.

— Ясно, — потер скроні Марк. — Завтра йди до церкви Пуденція. Спитай диякона Євгенія. Візьмеш у нього вовну, здаватимеш пряжу. На ці гроші їжі купиш.

— Я, пане, не роботи просила, — ображено подивилася на нього біженка. — Я їжі просила.

— Хто не працює, той не їсть, — відрізав Марк. — Іди, жінко, не гніви мене! І поклич наступного.

Прохачка пішла, бурмочучи щось не надто приємне, а перед Марком постав чоловік років тридцяти. Худий, носатий, із короткою борідкою, що нерівними клаптями вкривала смагляве обличчя. Одяг гарний, але поношений. І туніка, і плащ явно бачили кращі часи.

— Слухаю тебе, — кивнув Марк.

— Я, пане, дещо вмію, — швидко заговорив гість. — Мене Мирон звати. Я з міста Еа,[24] що в Триполітанії. Я купець зі старої родини. Можу вкласти солід, а за рік отримати десять.

— Пішов геть! — почорнів Марк. — Якщо дізнаюся, що ще раз у Субурі з'явився, плаватимеш із каменем на шиї! Забирайся, шахраю!

— Не гнівайся, пане! — купець навіть очі заплющив зі страху. — Богом прошу, вислухай! Я золотим піском торгував. Знаю, як привезти…

— До Гарами ходив? — миттю охолов Марк. — Навіщо брешеш? Не дає золотий пісок такого прибутку.

— До Гарами, — зрадів купець. — Пан знається на африканській торгівлі? — він на мить завагався. — Я про десять солідів сказав, щоб мене вислухали…

— Ну й навіщо тобі я? — усміхнувся Марк. — Якщо справа вигідна, сам торгуй.

— Я й торгував, — скорботно зітхнув Мирон. — Та тільки доблесні воїни, які охороняють нас від набігів бандитів-австуріан, куди гірші за тих бандитів. Пограбували мене, коли Африканський лімес пройшов. Туди треба сильним караваном іти.

— Ти за піски ходив? — нахилився вперед Марк. — До трав'янистих рівнин?

— Н-ні! — купець дивився на Марка з погано прихованим жахом. — Та ти звідки про це знаєш? Гараманти шлях туди нікому не відкривають. Вони від оази до оази каравани ведуть. Лише їм і відомо, де воду добути. Без них у пустелі певна смерть.

— У них золотого піску багато? — запитав Марк. — Чи прийдемо до Гарами, а його пригорща, а решта — баранина, ячмінь і фініки?

— Та звідки… — купець розгублено замовк. — Можна з їхнім царем домовитися. Він із племенами ефіопів[25] дружить. Ті за добрий товар золота привезуть. Тільки це не швидко. Золото це миють у річці, що стікає з високої гори. А гора стоїть на спині величезної черепахи. Вона плаває в Океані, а до берега підходить двічі на рік, коли на небі сходить кривавий місяць…

— Та припини! — зареготав Марк. — Хоч мені не розповідай цю дурню, купцю. Ти торговців зіллям наслухався, чи що? То тільки вони люблять розповідати, як його з гнізда велетенського птаха добувають. Не вір брехунам, Мироне. Золотий пісок племена ефіопів продають одне одному по ланцюжку.

— Та наче надійна людина мені цю таємницю розповіла, — зніяковів Мирон. — Але пан має рацію. За пісками немає єдиного царя. Там складні домовини. Племена постійно воюють між собою. А де золото добувають — ніхто й не знає. Можна в Гарамі склад зробити й звідти торгувати. Тамтешній цар бідний. Його поля затягують піски. Але якщо він відчує вигоду…

— Сам за піски не хочеш сходити? — примружився Марк. — Сильний караван із провідником пройде.

— Я б пройшов, пане, — зізнався Мирон. — Але, гадаю, гараманти не пустять. Не варто бажати нездійсненного. Навіть якщо на тому золоті сидіти, можна з одного походу третину заробляти.

— Так то так… — Марк підпер щоку кулаком. — Отже, з трьох солідів один, а не десять з одного.

— Зате похід буде не один, — пояснив купець. — Золото небезпечно накопичувати. Цар Гарами та його вельможі можуть запалати жадібністю.

— Звичайна справа, — кивнув Марк. — Що туди повеземо?

— Тонкий посуд — це головне, — зі знанням справи заявив Мирон. — Там страшенно люблять римські горщики. Гараманти не вміють ліпити тонкі стінки. І розписувати, як наші гончарі, теж не вміють. Але з Рима далеченько везти, можна з Карфагена й Лептіс-Магни…

— Возять із Рима посуд, — перебив його Марк. — І багато возять. Звідси до Триполітанії — десять днів плисти. Вітри ж попутні. Це навіть швидше, ніж із Карфагена тягти.

— Старший розуміє, — зніяковів купець. — Просто мені звичніше з сусідніх міст товар везти. Тут я нікого не знаю. Ще гараманти візьмуть зброю, тонкі тканини, скло й прикраси. Тамтешні жінки, якщо багаті, з ніг до голови ними обвішані. А ще — золоте скло.[26] Це сам цар купить. Для них такий посуд — розкіш немислима.

— Родина є? — запитав Марк, і купець кивнув.

— Дружина, діти, стара мати, — пояснив він. — Вони вдома сидять, поки я намагаюся заробити на життя.

— Привезеш їх сюди, — сказав Марк. — І якщо братимеш із собою людей, їхні родини теж привозь. У вас мій товар, у мене ваші діти.

— Заручники? — на обличчі Мирона промайнула невдоволена гримаса, але відразу зникла. — Справедливо, старший. Ви мене не знаєте. До зимових штормів привезу.

— Коли наступного разу приїдеш, — сказав Марк, — зроби докладний розпис. Скільки товару й якого візьмеш, скільки людей і верблюдів знадобиться, скільки охорони. Скільки думаєш заробити й яку за це частку попросиш.

— Бог прислав мене сюди, — купець шумно проковтнув слину, що набігла. — Тільки тепер і повірив, що розмова в нас не порожня. Дякую, старший. Усе зроблю за твоїм словом. За місяць додому поїду й відразу повернуся.

— Стій! — покликав його Марк. — Місяць тут будеш? Іди до термополія. Спитай Криспа. Скажеш, я наказав нагодувати. Житимеш поки в мене. Саме кімната на другому поверсі звільнилася. Платити ні за що не треба, ти мій гість.

Ошелешений від щастя Мирон уклонився й пішов, а решту відвідувачів Марк розкидав, навіть не помітивши. Думки його були дуже, дуже далеко звідси. Транссахарський шлях уже є, але як торговельна артерія не працює. Це лише араби зроблять. А чим гірші гараманти? У них почалася затяжна криза. Навіть їхнє віртуозне вміння добувати й зберігати воду вже не допомагає. Урожаї падають. Вони поклоняються Таніт, володарці пустелі, але пустеля наступає на них. Марк цю інформацію по крихтах збирав від моряків, міняйл, африканських купців і паломників.

— Гараманти біднішають. Отже, будуть поступливіші, — сказав Марк і пішов униз Узвозом. Там, через два будинки, щосили метушилися будівельники, які приводили до ладу стару батьківську інсулу.

Марк зупинився, прискіпливо оглядаючи своє нове володіння. Сергій, побачивши його, вийшов із пекарні, білозубо всміхаючись. Вони обійнялися.

— Димар зробив? — запитав Марк.

— Усю піч переклав, — гордо випнув груди Сергій. — Як у тебе! І під зробив базальтовий. Який же рівний жар дає! Аж серце від радості завмирає.

— Де дружина? — запитав Марк. — Не допомагає в пекарні?

— Та ноги її там не було, — хмикнув Сергій. — Але я не в образі, старший. Вона рахівником у тебе працює й у школі викладає. Мені так навіть вигідніше виходить. Кому тісто місити, я й без неї знайду.

— Господарю! — з дому вискочив Косьма, чия добірна лайка хвилину тому лунала з третього поверху. — Здоров'я бажаю!

— Що сьогодні робите? — запитав Марк, заходячи до під'їзду. Вони тут незвично розташовані, позаду будинку, щоб крамарям не заважати. Сергій, якого з'їдала цікавість, пішов за ними.

— Підлоги шкребемо, — відповів Косьма. — Свіжі будуть. Гнилі дошки подекуди міняємо. Сходи довелося перебрати повністю. Дуже незручно вийде, якщо люди повбиваються.

Запах. Марк зупинився, вдихаючи аромати колишнього життя. Миші, сеча, кіптява, що намертво в'їлася й дере горло, і немита старість. Так пахне будь-яка інсула, що простояла понад п'ять років.

— Сморід приберемо, господарю, — запевнив його Косьма. — Не весь, звісно… Якщо захочеш прибрати повністю, треба штукатурку збивати. А пан Ремігій не наказував. Нема чого, сказав, гроші витрачати.

— Як цього смороду позбутися? — скривився Марк.

— Справа знайома, господарю, — замахав руками будівельник. — Сіркою обкуримо, оцтом усе вимиємо. А коли провітриться, знову побілимо й іще раз обкуримо травами. Лавром і ялівцем.

— Добре, — кивнув Марк і повернувся до Сергія. — За будинком наглядати треба. Інсулярієм підеш?

— Ні!

— Три соліди на рік.

— Так!

— Люблю конкретних людей, — думав Марк, потискаючи руку зятеві.

Він вийшов на вулицю й зачепився поглядом за яскраву пляму. Це жінка. Молода, зухвала, вродлива. Гарна сукня, велике намисто й прозора хустка на голові. Вона заміжня, і вона чекає на нього. Адже він сам її покликав. Красуня, побачивши, що її помітили, багатообіцяюче всміхнулася.

У нещадній і тривалій боротьбі за право гріти Маркову постіль перемогла Проба, гарненька молодиця років двадцяти. Її чоловік був матросом і проти побічного заробітку дружини не заперечував. Так же навіть вигідніше виходить. Ти на пів року в плавання пішов, а твою родину є кому годувати. Мрія, та й годі! Приклад Асти, яка вийшла заміж із непоганим посагом, породив у жінок Субури від шести до шістдесяти років неймовірний любовний запал. Вони табунами ходили біля Будинку із дельфіном і зітхали, млосно поглядаючи на вікна другого поверху. Під власними вікнами Марк свою нову пасію й угледів. Поманив пальцем у мить гормонального сп'яніння, і та вже за хвилину стрибнула до нього в постіль. У процесі стрибка жвава молодиця встигла узгодити всі блага, яких очікувала від своєї легковажності. Цинічно? Можливо. Але Марка це цілком влаштовувало. Вона вирішувала його проблеми, а він — її.

— Гей, не спати! — ляснув він Пробу по округлій дупі. — Додому йди, до дітей.

— Ага! — позіхнула та, показавши повний набір іще цілих зубів. — Піду. Гарячий ти, старший. Чоловік трохи попихтить на мені та й засне. А ти мало до дірок мене не протер.

До чого ж вона гарна, замислився Марк, розглядаючи зухвалі груди, не зіпсовані навіть пологами, й бездоганні вигини стрункого тіла. Завжди напівголодна, тому й тримає таку форму. Щойно в жінок Субури з'являються гроші, вони перестають проходити у двері. Тут це так заведено. Бо пишних люблять більше.

— Жила б у мій час, — Марк жадібно лапнув її за зад, — ціни б собі не знала. Перебирала б залицяльників, відсіюючи бідняків. А тут заміжня за матросом і задоволена своєю долею. Не чекає, що її чоловік стане банкіром і олігархом. Вона просто не уявляє, що життя може бути якимось іншим. А вона ж навіть вродливіша за Сабіну. Тільки недалека, криклива й вульгарна, як і всі простолюдинки. Читати й писати не вміє й далі ринку ніколи не ходила. І поговорити з нею нема про що. От я й не розмовляю. Сабіна! Якого біса я її знову згадав? Викинути з голови й забути, як страшний сон.

Проба надягла сукню, підв'язала поясок і схопила монетку в пів силікви, приготовану Марком. Це багато, хоча монетка завбільшки з ніготь мізинця. У Субурі за такі гроші можна п'ять повій узяти, а якщо старих, то й усі десять. Жіноча ласка в Римі не коштує майже нічого. Її ціна — два добрих хліби. А тут і грошей дають, і годують досхочу, і подарунки дарують. То намисто, то сукню. Якщо навіть двічі на тиждень полежати, розставивши ноги, то можна заробити більше за чоловіка. А якщо тричі покличуть… Проба старалася щосили, бо попереду замаячило сите життя.

Двері за жінкою зачинилися, а за стіною почулося нерозбірливе бурмотіння й крики матері. Батько знову п'яний. Марк скривився. Він не розумів, що із цим робити, але старий пекар упевнено спивався. Почалося все досить невинно, але останніми днями в нього наче мактру зірвало. Він починав із ранку й закінчував увечері. Тоді його вимикало, і він спав нерухомо, як колода.

Марк одягнувся й пішов до батьківської спальні. Відчинив двері й скривився. Важкий дух ударив йому в ніс. Тит не лише пив без просипу, а й до терм більше не ходив. І, судячи з плям на стінах, до вбиральні теж не ходив.

Мати сиділа на ліжку й беззвучно плакала, затуливши обличчя долонями. Худенькі плечі тремтіли, а вона схлипувала, розмазуючи сльози по зморшкуватому обличчю. Наче зів'яла, перетворившись із квітучої жінки на колишню стару, виснажену непосильною працею.

— Ма, ну ти чого? — запитав Марк. Він відсунув батькові ноги й сів поруч.

— П'є, — схлипнула Марцелла. — Без упину п'є. Уже котрий день. Я спочатку думала, нічого страшного. Нехай порадіє. А він…

— А чому п'є? — запитав Марк, який через перипетії останніх днів із рідними майже не спілкувався.

— Людиною себе більше не відчуває, — Марцелла витерла сльози й подивилася на сина тужливим поглядом. — Тепер усюди ти. А його ніде немає. Щойно щось не так, ідуть до тебе. І пекарі, і дочки. А недавно Фауста сказала, що не батько її заміж видаватиме, а брат. Він тоді й запив. Виходить, даремно життя прожив, якщо тепер для своїх дітей порожнє місце.

— Та щоб мене! — простогнав Марк. — От я дурень!

— Не дурень ти, Марку, — зітхнула Марцелла. — Ти в мене страшенно розумний. Тільки молодий іще. Не бачиш людей навколо себе. Наче на коні мчиш, а дорогою топчеш усіх. Навіть власного батька розтоптав і не помітив.

— Я виправлю, мамо, — обійняв її Марк. — Я все виправлю. Скоро поїду, усі справи в пекарнях на нього залишу. Більше взагалі до них не підійду. Богом клянуся! І з Фаустою поговорю. Він уже вранці прийде до тями, обіцяю.

— Та як же? — не зрозуміла Марцелла. — Він же на ногах не стоїть. Із світанком знову вином заллється.

— Я все влаштую, — відповів Марк. — Обіцяю тобі. Більше такого не буде. От просто сьогодні все й улаштую…

Феодор заявився ще затемна, години за дві до сходу сонця. Управитель пекарні гатив у двері, наче за ним гналася зграя плагіаріїв.

— Пане Тите! Пане Тите, біда! — кричав він, переполохавши всіх мешканців.

З третього поверху хтось сонно вилаявся й порадив пекареві провалювати до Плутона разом зі своєю бідою. Трохи згодом той самий, але вже осмисленіший голос порадив провалювати в інфернум, просто в обійми Сатани.

Марк, який спав чутко, визирнув першим.

— Що сталося? — запитав він, позіхаючи. — Піч розвалилася?

— Гірше, пане, — Феодор нервово м'яв у руках поділ туніки. — Хліб пекти не можемо. Тісто не таке, зерно не таке.

— І що не так із зерном? — підняв брову Марк.

— Воно… не таке, — розвів руками управитель. — Я його в жорна пустив, а там не борошно, а якась гидота. Тісто липне, як смола, не піднімається, та ще й хрумтить на зубах, наче піску туди намішали. Три заміси зіпсували.

Тит спав тяжким, хмільним, безпам'ятним сном, але, почувши «тісто не піднялося», вийшов у коридор, тримаючись за стіну. В очах його потроху з'являвся розум. Марцелла сполошилася, запалила лампу, хотіла було заголосити, але Марк зупинив її одним поглядом.

— Батьку, — він струснув старого за плече. — Батьку, прийди до тями. Біда в нас. Двісті хлібів до світанку потрібні, а зерно прийшло таке, що ніхто второпати не може, що з ним робити.

— Чого? Яке зерно? — Тит насилу розліпив опухлі повіки.

— Допоможи, пане, зроби ласку, — несміливо подав голос Феодор. — Борошно наче з піском виходить, тісто не тримається. Усю голову зламали, от до тебе й прийшли. Більше нема до кого.

Тит довго мовчав, тер обличчя долонями, наче намагався стерти з нього тиждень п'яного чаду.

— Може, полба? — запитав Тит, махнувши матері рукою. Та принесла глек поски, й Тит припав до нього, випивши мало не половину. — А саме зерно бачив? Чи не з колоском іще, у шкаралупі?

— Так і є, пане, — закивав Феодор. — Суміш пшениці й полби. Зерна в оболонках, наче горішки. Наші майстри полбу разів п'ять за все життя й бачили. Ти сам знаєш, з Африки лише пшеницю везуть. Полба більше на кашу йде та галльським легіонам на хліб.

— Ну от тобі й увесь пісок, — Тит сплюнув, насилу переставляючи неслухняні ноги. — Дурні ваші голови, полбу не мелють в оболонці. Вона не як гола пшениця, що сама від колоса відпадає. Полбу на току тільки обмолотили, а зернятко у своїй шкаралупі так і залишилося. Через те вона й зберігається добре, не пліснявіє дорогою. А в жорна так пхати — все одно що горіхи зі шкаралупою на борошно молоти.

— Та що ж робити, господарю? — розгубився Феодор. — Виручай!

— Ото бовдури! — Тит зигзагами пішов до сходів, відштовхуючись від стін. — Мало стусанів від батьків отримували. Ходімо, покажу, поки ви весь запас не зіпсували.

У пекарні старий майстер насамперед наказав натягати зерна до печі, туди, де вже розпалили вогонь.

— Розсипати тонким шаром, — командував Тит, тверезіючи просто на очах, — та час від часу перегортати, щоб не підгоріло. Нехай прогріється, але не смажиться. Шкаралупа від тепла стане крихкою, почне відставати.

— А якщо пересушити? — запитав Марк.

— Пересушиш — хліб гірчитиме, — пояснив Тит.

Поки зерно грілося біля печі, Тит послав підмайстра по стару дерев'яну ступу, що без діла валялася в кутку разом з окутим залізом товкачем. Марк і не підозрював, що в господарстві таке взагалі є.

— Цією штукою я в дитинстві полбу на кашу товк, поки мій батько пекарнею заправляв, — пояснив Тит, засипаючи в ступу першу порцію прогрітого зерна. — Не молоти, а легенько товкти, щоб шкаралупу збити. Дивись, як роблю.

Робота пішла повільно й нудно. Відсіяну полову за вказівкою Тита провіювали на широкому лотку, підкидаючи вгору. Легке лушпиння відносив вітер, а важке зерно падало назад на полотно. Його товкли, просіювали, знову товкли, але з кожною партією на ситі залишалося дедалі менше жорстких плівок, а внизу — дедалі більше чистого зерна.

— Ось тепер і під жорна можна, — задоволено кивнув Тит, зачерпнувши жменю очищеного зерна й пропустивши його крізь пальці. — І борошно піде рівне, без смітинки, і тісто підніметься як слід. Полбу довго товкти не треба, та й місити слід ніжніше. Хліб із неї вийде важкий і темний. Такий солдатам печуть.

На той час, коли над Субурою засіріли досвітні промені, перша партія рівного, пористого хліба вже вирушила до печі.

— Ну, — Тит витер руки об фартух і з викликом подивився на сина, — задоволений моєю роботою, пане розпоряднику?

— Задоволений, батьку, — відповів Марк. — Тут кращого за тебе немає. Ти мені тільки скажи, навіщо пекарню кинув? Бачиш, що тут без тебе коїться? Погане зерно прийняли, з полбою працювати ніхто не вміє. Ще трохи — і все прахом піде.

— Я? Кинув? — розгубився Тит і дурнувато закліпав очима. — Та не кидав я… Думав…

— Феодоре! — скомандував Марк. — До мене більше не лізь. Я завтра їду, всі справи з господарем Титом вирішуй. Бачиш? Мені до нього як до неба.

— Так, пане, — Феодор ледве приховав позіхання. Сьогодні він майже не спав.

Наступного ранку Марк сів на уже знайому конячку й поїхав до Тусції. Нема чого розлюченому начальству муляти очі. Та й батько без нього швидше прийде до тями. Марк віддавав сідло на переробку, приладнавши до нього щось схоже на стремена. Так їхати стало куди легше. Навіть спина, змушена постійно балансувати, тепер майже не боліла. Марк звик до розміреної ходи своєї конячки.

На місці опинився вже за два дні. Він, кілька возів і чималеньке стадо. Десяток корів і стільки ж волів. Слідом гнали ще й двох молодих бичків. Їх пустять на плем'я. Віл позбавлений плотських утіх. Він потрібен лише для роботи.

— Отакої! — подумав Марк, побачивши диво природної фортифікації.

Гора, де стояли Старі Фалерії, не була надто високою, але її схили цілком прямовисні, наче їх вирівнювали киркою. З трьох боків вона оточена струмками, а нагору веде вузька стежка, яку й дорогою не назвеш. На вершині вже копошилися тридцять монахів, які обрали для себе усамітнене сільське життя. Збудували довгий сарай, у якому всі разом і оселилися. Керував ними отець Домінік, бадьорий чоловік років сорока з пропаленим сонцем обличчям. З якоїсь дивної причини він так і не зняв солдатської хустки, з чого Марк зробив висновок, що отець-настоятель вельми непростий. Таку носять, щоб обладунок не натирав шию. І якщо цей дядько вижив і зберіг здоров'я, сприймати його треба винятково серйозно. Утім, на хустку тут ніхто не звертав уваги. Уніформи в монахів в ці часи іще немає. Вони носять грубі хітони, підперезані мотузками.

— Диспенсатор Марк? — схилив голову настоятель. — Архідиякон Целестин сказав, ти допоможеш облаштувати нам монастир.

— Благослови, святий отче, — вклонився Марк. — Облаштуємо так, що всі біси завиють. Років за п'ять храм збудуємо, бібліотеку й келії для братів. Тільки тобі важко доведеться.

— Я праці не боюся, — монах дивився напрочуд світлим поглядом, вельми незвичним для професійного воїна.

— Тут два сільця колонів, — показав убік Марк. — Доведеться привести їх до тями.

— Це я можу, — усміхнувся отець-настоятель, і Марк раптом заспокоївся. Цей зможе.

— Архідиякон сказав, у тебе є слушні думки, як господарство облаштувати, — випробувально подивився старий солдат.

— Є, — кивнув Марк. — Спочатку знайдемо тутешнього віліка. Він розповість, яка тут земля й чим засіяна. Чи зможеш ти, святий отче, зробити так, щоб тут стало як у легіоні? Повний порядок і справедливість. Щоб той, хто працює, отримав належне, щоб ледар отримав напоумлення, а немічний — їжу й дах.

— Я все життя про це мріяв, — цілком серйозно подивився на нього монах. — Щоб люди за Божими заповідями жили. Чесно працювали, молилися Господу й любили ближніх.

— Тобі знадобиться міцний дрючок, — зареготав Марк.

— Я ж колишній приміцерій,[27] — нерозуміюче подивився на нього монах. — Я з ним не розлучаюся. Як інакше напоумити ледарів?

— А якщо я пришлю людей із міста? — стрепенувся Марк.

— З мешканців міст — кепські солдати, — скривився настоятель. — Вони ледачі, розпещені й слабкі. Скиглять на марші, як побита повія, зате грабувати поспішають першими. Але якщо треба, пришли трохи. Я постараюся приборкати спокусу гніву. Прийму це як іще одне випробування від Господа.

Маєток на три тисячі югерів перебував у цілковитому запустінні. Клаптики оброблених полів розкидані без жодного порядку, як безладно висаджені й молоді сади. Намети колонів поставлені як заманеться. Наче орач щедрою рукою кинув зерно. Як лягло, так і лягло. Марк дивився на все це з сумом. А тут і справді доведеться ламати людей. Не вийде зберегти ці клаптики. Вони розорані абияк, а між ними розкинулися зарослі травою прогалини.

— Доведеться переділити, — сказав він, коли тяжке мовчання затяглося.

— Невдоволені люди будуть, пане, — зле зиркнув Авзоній, тутешній вілік.

— Ці люди — раби землі, — спокійно відповів Марк. — Якщо підуть, їх відшмагають батогом і повернуть назад. Не забувай, шановний, що й ти сам колон. Якщо твоє старання видасться недостатнім, зніму тебе із віліків. Моєї влади для цього вистачить.

— Чого бажає шановний пан розпорядник? — вілік відразу опустив погляд до землі. Чи то щоб показати шану, чи то щоб сховати злий блиск очей. Він тут багато років був «царем» і «богом». Йому монастир — як ніж у серце.

— Пан розпорядник хоче привести маєток до ладу, — пояснив Марк. — Щоб землю було розорано, щоб трави правильно чергувалися. Щоб пар із зерном не чергували, як дикі германці.

— У нас за кілька місяців жнива, пане, — так само не піднімаючи голови, промовив вілік. — Куди накажете натуральну ренту здати?

— До монастиря, — відповів Марк. — І отці вийдуть допомагати селянам.

— Так? — вілік здивувався так, що подивився Маркові просто у вічі. — Це добре. Нам руки потрібні.

— А ще ось що є.

Марк підійшов до воза, де лежали мішки, й витяг звідти довгу косу-литовку, викувану на його замовлення. Шалено дорога сталь робила її непідйомною для села. Але Марк не втримався, витрачав же не свої. Одну косу він зміг провести у витратах. Для майстерень Субури викувати таке — тьху! Довше добрий метал шукали.

— Це що таке? — обережно запитав Авзоній. — На косу схоже.

— Коса і є, — кивнув Марк. — Дивись.

Він поплював на руки й пройшовся зарослим травою лужком. Косар із нього, відверто кажучи, так собі. Усього двічі в житті й косив. Але перший прохід вийшов на диво. Широкий і рівний. Отець-настоятель навіть піддався спокусі вилаятися. Але не за намовою Нечистого, а від раптового захвату, що накотив.

— Хай Бог бачить, пане, — вілік облизав пересохлі губи. — Ми серпами працювати звикли. Але якщо отці з такими косами на допомогу прийдуть, мені куди легше буде з людьми говорити. Тільки гадаю, косити пшеницю не вийде, зерно осиплеться. А от сіно заготовляти — любо-дорого.

— Серпи я теж привіз, — порадував його Марк. — Коса в мене одна. Надто дорога штука. Скажи ще колонам, що млин на річці поставимо, — пообіцяв Марк, і вілік перехрестився від переляку.

— Ми здебільшого кашу їмо, пане, — пояснив він свій переляк. — Хліб у нас нечасто буває.

— Скільки землі пустує?

— Третина точно, — понурив голову управитель. — Прощення прошу, пане. Немає ані худоби, ані плугів. Не можемо обробити більше.

— У цьому возі, — показав Марк, — насіння вики, сочевиці й люпину. Воли тепер є, вони монастирські. Розоріть пусті ділянки під трави й засійте. Плуги ось-ось привезуть. А ще привезуть ячмінь. Устигнете досіяти.

Вілік пішов клопотатися, а настоятель запитально подивився на Марка.

— Не надто поспішаєш, розпоряднику? Як би народ не збунтувався.

— А ти їх заспокой, — усміхнувся Марк. — Добрим словом і дрючком. Вас тридцять чоловік, упораєтеся із селюками. Але твоя правда, святий отче. Почни з малого. Освойте пустки. Я дам інструмент, худобу, насіння й саджанці. Місяць із неба дістану, поки єпархія платить. Але якщо користі не буде, скінчиться твоє Царство Боже, не розпочавшись. Усі борги доведеться повернути, а потім давати зерно. На цьому маєтку висить земельний податок. І він чималий.

— Чого-о? — розгубився отець Домінік. — Це ж монастир! Який податок?

— Земельний, — пояснив Марк. — Церква за свою землю платить, як усі. Не знав? Тепер знаєш. А нам іще величезне місто годувати.

— Рим? — здивувався Домінік. — Туди ж з Африки зерно возять.

— Тому-то народ увесь час бунтує, — усміхнувся Марк. — Я пекар, святий отче. Я про хліб усе знаю. Тільки неврожай, або заколот у Карфагені — й у Римі починається голод. У тебе Тибр поруч. Зерно річкою піде до Емпоріуму.

— Я праці не боюся, — спокійно відповів настоятель. — І брати мої не бояться. Молись і працюй. Нас цими словами святий єпископ благословив. Ти роби свою справу, розпоряднику, а ми робитимемо свою.

— Може, статут потроху напишеш? — випробувально подивився на нього Марк. — Як саме треба молитися й працювати?

— Сам, мабуть, не подужаю, — замислився монах. — Я ж не книжник, у легіоні служив. Але є брати, яким це до снаги. Я знаю, що таке порядок, а вони — як складати слова. Напишемо з Божою допомогою. Тільки час знадобиться.

— Я сюди найтямущіших селян пришлю, — сказав Марк. — Трапляються серед біженців виноградарі, діти управителів із Галлії, заводчики мулів та інший корисний люд. А ти за місяць-другий напиши, що ще потрібно.

— Напишу, — відповів настоятель. — Ходімо, час молитви настав.

— Ось іще що! Це тобі, святий отче.

Марк підскочив до воза й витяг звідти невеликий дзвін. Він із натугою підняв його однією рукою й ударив билом. Чистий, тягучий звук рознісся над долиною. На обвітреному обличчі старого воїна з'явилася мрійлива усмішка…

— А скажи-но, розпоряднику, — не стримав цікавості Домінік. — А що це за дивні петлі в тебе під сідлом теліпаються?

— Щоб ногами впиратися, — відповів Марк. — Хочеш проїхатися?

— А давай, — раптом усміхнувся монах.

Кобилку швидко загнуздали, накинули на неї попону й сідло, а потім затягнули попругу. Домінік дав коло полем, підвівся на стременах, а потім махнув рукою, розтинаючи повітря. Він зупинився поруч із Марком, різко смикнувши повід, і хвацько, як хлопчисько, зіскочив на землю.

— Ну, розпоряднику Марку, здивував, — сказав він, розгублено усміхаючись. — Зручно ж. Щоб мені провалитися, до чого зручно… Нам би такі, коли германці лімес прорвали. Е-ех…

Майбутні монастирські селяни дивилися вовком. Навіть у тому, що їм пропонують корів на виплати, вони бачили якийсь підступ. З якого дива, мовляв, вони мають сир віддавати, а потім іще й дворічне теля. Несправедливо! Марк здогадувався, хто каламутить воду, але поки нічого не робив. Боявся порушити й без того крихку рівновагу.

Тутешній люд одягнений бідно. Домоткані хітони, підперезані мотузкою, а взуття взагалі не було. Жінки замучені, постарілі завчасно. Обличчя їхні випалені сонцем до чорноти. Ті, кому вісімнадцять, виглядають на тридцять. Ті, кому двадцять п'ять, — на сорок. Швидко зношується сільська жінка. Народила первістка в п'ятнадцять і відтоді безперервно працює. Ось вони стоять і дивляться на Марка зі страхом в очах. На руках — немовлята, а старші діти тримаються за брудний поділ. Років до семи-восьми вони тут бігають голяка. І дівчатка, і хлопчики. Страшні, убогі злидні панують на північ від Рима. Сюди часто доходили ватаги германців, а після них ішли відкупники, які здирали з цих людей шкіру разом із м'ясом. І не зрозумієш, хто гірший. В Італії ще недавно колони платили подушний податок, але тепер, коли їх перетворили на servi terrae, рабів землі, за них платить господар. Їхнього становища це анітрохи не поліпшило, лише натуральна рента зросла.

— А якого біса нам пустки розорювати? — вийшов уперед один із селян. — Не було такої домовленості. Ми скільки могли, стільки й узяли землі. І з того третину віддаємо.

— Так! — загомонів народ. — За що нам горбатитися?

— Так сьогодні там трави ростуть, а наступного року ту землю оратимемо, — крикнув Марк. — Земля відпочила, а трава відновить родючість. Ви ж більше зерна отримаєте, а корови боки наїдять.

— А то наше зерно буде чи оцих…? — примружився колон і показав на монахів. — Ми тут нехрещені, молодий пане. У розіп'ятого бога не віримо. Живемо, як батьки й діди заповідали. І земля ця наша вже скільки років. От розоремо ми це, а як урожай ділитимемо?

— Ага! — знову загомонів сільський люд. — Нас і так то на ремонт доріг женуть, то солдатів на постій приведуть! Так іще й чужу землю орати!

— Заплатимо за кожен день! — підняв руку Марк. — Зерном з урожаю!

— А скільки зерна? — жадібно насторожилися селяни.

— Третина модія на день, — відповів Марк. — І харчі ваші.

— Не піде, — заревли колони. — Мало!

— Тоді розходьтеся по домівках, — сказав Марк. — Живіть, як жили раніше. Ні волів, ні залізних плугів вам не бачити. Корови залишаться в монастирі. Святі отці самі їх доглядатимуть. Скоро свиней і кіз приженуть. Їх ви теж не отримаєте. А на роботи поденників наймемо. У сусідніх селах повно голодних. Прибіжать.

— Та ти не поспішай, пане, — нерішуче загомоніли колони. — Давай поговоримо.

— Нема про що мені з вами говорити, — сказав Марк. — Хто хоче отримати худобу, нехай уклониться отцю Домініку. Він вирішить, кому дати, а кому ні. Я недоїмки перевірю й усе до зернини стягну. Батогом, якщо знадобиться. Чого витріщилися, брудні селюки? Не хочете по-доброму — буде по-поганому. Пішли геть!

— Круто ти з ними, — похитав головою настоятель, коли галасливий натовп колонів потік геть від монастирської гори. — Зробив би так у війську, тебе б на списи підняли.

— А ми з тобою не у війську, — повернувся до нього Марк. — Куди колона не цілуй, усюди дупу підставлять. Нехай мене ненавидять, а до тебе скаржитися йдуть. Я — сволота з Рима, ситий панич. А ти — святий подвижник, який разом із ними землю оре. Я здивуюся, якщо за рік половина з них не охреститься.

— Он воно що ти затіяв, — протягнув Домінік. — Думаю, спрацює.

— Уже ввечері прибіжать дупу тобі лизати, — зло всміхнувся Марк. — Дивись не продешеви. Баламутам худоби не давай.

— Та чи тобі мене вчити, як із солдатами поводитися, пекарю? — ляснув його по плечу отець-настоятель. — Я півсотнею командував, коли ти ще мамчину цицьку смоктав.

— А Боніфація знаєш? — раптом запитав Марк. — Не папу який…

— Зустрічав, — кивнув монах. — Він трохи старший за мене, вищий і міцніший. Знаменитий воїн. І людина непогана. Ходімо на молитву…

Найхитріші з колонів прибігли до монастиря відразу після заходу сонця, і той горлопан, що каламутив народ, — у перших рядах. Марк сидів на колоді й дивився на кашу, що булькала в казані. Удалині лунали ледве чутні голоси. Різкий, уривчастий Домініка й улесливий, благальний когось із селян. Марк хмикнув. Він давно перестав дивуватися людям. Узяв ложку й скуштував густе вариво. Не дійшла ще. Марк трохи подумав і кинув у казан кілька скибок сала. Так ситніше.

А для цих місць навіть бронзовий казан — неабияка цінність. Тут здебільшого крупу в горщик засипають і ставлять умлівати. Зате й зуби в місцевих куди кращі, ніж у римлян. Нема кам'яної крихти, що сиплеться в борошно з жорен. Якась тінь майнула в присмерку. Це Домінік закінчив приймати гостей і підійшов до Марка.

— Сідай, святий отче, — повів рукою той і показав на колоду поруч. — Каша ось-ось дійде. Ну що, на всіх сусідів донесли?

— Ох, ледве не впав у спокусу вбивства, — зізнався Домінік. — До чого ж мерзотний люд. Щоб корову отримати, на будь-яку підлість готові.

— Тільки не кажи, що ти й баламутові корову дав! — повернувся до нього Марк.

— Найпершому, — усміхнувся монах, дістаючи ложку. — Я чув про тебе, Марку. Ти напрочуд тямущий, але молодий і сільський люд погано знаєш. Цей горлопан тепер за мене буде. А сусіди побачать у нього корову й почнуть ненавидіти. А якщо він навіть захоче їх на щось недобре підбити, слухати вже не стануть. Ще й боки намнуть. Бо заздрять.

— І справді, — зажурився Марк. — До чого ж я ще прямолінійний. Як хлопчисько. І наче складне життя прожив, а людей розуміти так і не навчився. Тому свого часу кулю й зловив. Таке собі…

— Завтра поїду до Рима, — сказав він, дмухаючи на вогняну кашу. — Ти пиши мені, святий отче. Я в уламки розіб'юся, але все потрібне дістану. Ми тут із тобою рай земний збудуємо, навіть якщо вся ця сволота буде проти. Як не вони в раю поживуть, то їхні діти.

— Напишу, — відповів Домінік і засунув ложку до рота. — Пересолив!

— Закохався, мабуть, — буркнув Марк і поставив запитання, яке мучило його вже дуже давно. — А скажи, чому у війську аркбалісти не використовують?

— Та чому не використовують? — прошамкав він, пережовуючи кашу. — Є, але мало. Користі від аркбалісти небагато. Убивча сила — майже як у доброго лука, а зі стрілами морока, їх окремо робити треба. Лучник куди швидше стріляє. А ще він у ліс пішов і стріл собі нарізав. У гунів половина запасу в сагайдаках — прості дерев'яшки. На наконечники ніякого заліза не напасешся. Ні, Марку, лук куди кращий за аркбалісту.

— Так лучника довго вчити! — видав Марк невбивний аргумент, прочитаний на якомусь форумі.

— Та хто їх учитиме? — здивовано подивився Домінік. — Ми готових лучників наймаємо.

— От і луснув черговий міф, — засмутився Марк, який тему арбалета проштудіював досконально й зрозумів, що зробити його — раз плюнути. Виявляється, в армії, яка підкорила більшу частину населеного світу, служать не повні ідіоти. Навпаки, тутешні магістри, легати й трибуни — люди гранично раціональні й досвідчені. Цей досвід їм дістався кров'ю століть.

Римська аркбаліста — це і є арбалет, тільки з дерев'яним луком. І майстри для цього є, і конструкція горіхового замка відома, і навіть сталь на дуги можна знайти. У Норику таке залізо добувають. Рідкісна й дуже дорога штука. Марк намучився, поки косу зробив. Тож з арбалетом усе просто. Можна зробити? Можна. А навіщо?

Поїхати наступного ранку в Марка не вийшло. Вілік, сяючи солодкою усмішкою й безперервно кланяючись, попросив залишитися. Бо має надзвичайно важливу новину.

— Говори, Авзонію, — спустився Марк зі своєї конячки.

— У нас сусідня вілла продається, пане розпоряднику, — змовницьки прошепотів вілік. — Гарна вілла, урожайна, на п'ятсот югерів. Просто до нашої землі прилягає. Клином у поля врізається. Якщо купити її, сама користь буде.

— А скільки просять? — зацікавився Марк.

— Сущі нуммії! — запевнив його вілік. — Я сам не знаю, краєм вуха чув. Господар старий, хоче відійти від справ. Якщо бажаєте, я проведу. Тут зовсім недалеко.

— Поїхали, — кивнув Марк. Тут і справді недалеко. Пару миль, не більше.

Сільське стадо, що поповнилося нещодавно пригнаною худобою, меланхолійно об'їдало траву на березі Треї, крихітної річечки, яка впадала в Тибр. У саму Трею впадали два зовсім уже невеликі струмочки. Уся ця краса, геть непридатна для оранки, заросла соковитою молодою травою. Корови, воли, бички й кози паслися впереміш. А босоногі хлопчаки, приставлені до них, займалися єдиною важливою для себе справою — закидали вудку, бажаючи роздобути собі обід. Як здогадався Марк, якщо в дитини є вудка, їжа тут їй не належить.

— На пар трохи пізніше поженемо, пане, — випередив вілік його запитання. — Дуже вже трава добра. Гріх такому добру пропадати. Молоко з такої годівлі страшенно жирне виходить. Це куди краще, ніж стерню об'їдати.

— А у вас олив зовсім мало, — визнав очевидний факт Марк. — Чому?

— Земля не та, пане, — відповів вілік. — Холоди навесні бувають, саме коли олива цвіте. І тумани. Низина ж. У нас здебільшого зерно, ріпа та цибуля з часником. Вода є, добру цибулю вирощуємо.

— Тут, за Треєю, — сказав вілік, коли вони перейшли річечку вбрід, — й починається сусідська земля. Якщо взяти її, пане, річка з обох боків наша буде. Тут трава просто на диво. Корів із козами можна буде розвести.

— Далеко ще? — запитав Марк хвилин через двадцять дороги.

— Та он же панський дім! — вілік тицьнув кудись удалину.

Авзоній показав на стару віллу, що видерлася на крутий пагорб. Це Тусція, тут навколо гори. Скільки століть цю землю орють, а каміння після зимових дощів однаково назовні лізе. Селяни руками його з полів прибирають. Марк жадібно вп'явся поглядом у виноградники, що обліпили пагорб. Тут південний бік, сонця більше.

— Сюди готи не дійшли, чи що? — здивувався він.

За дивною примхою долі цей дім не постраждав від останніх років. Хоча, як здалося Маркові, невелика пожежа йому б точно не завадила. Приземкуватий квадрат під замшілою черепицею навіть здалеку не виглядав таким, де живуть. На вигляд міцні ворота розчинені навстіж, а ліва стулка понуро висить на одній завісі. Стіни, колись акуратно побілені, давно облупилися під зимовими дощами.

— Це вона, — Авзоній навіщось стягнув із голови повстяний ковпак, — вілла Прокуліана. Тутешній господар Прокул — правнук старого. Сам уже немолодий, ледве ходить. Хоча… Куди йому ходити.

Марк кинув погляд навколо. Виноградник колись заклали з розумом — рівні шпалери, правильні проміжки, — але лози здичавіли, розповзлися, подекуди попадали під власною вагою, не підрізані вже котрий рік. Оливи стояли перекошені, обвислі дикими пагонами. Жодна гілка не бачила ножа садівника років п'ять, а то й усі десять. На токах, де належало сушити зерно, — багно й бур'ян у людський зріст.

Марк під'їхав ближче й зазирнув у двір. Панський дім виявився не таким уже й поганим — дах цілий, стіни міцні, але всередині пахне вогкістю й запустінням. Басейн в атрії давно висох. Лише брудна жижа хлюпається після останнього дощу. На плитах двору темніє суха бура пляма, наче там щось розлили та так і не змили. Може, вином хлюпнули, а може, когось зарізали й полінувалися прибрати.

Людей навколо не видно, а абияк розкидані хижі колонів порожні. Щось чіпляє погляд…

— Сходів немає! — зрозумів Марк і повернувся до віліка. — А куди люди поділися?

— Нема людей, пане, — розвів руками Авзоній. — Розбіглися всі. Тут не прикріплені колони були, вони вільними орендарями числилися. Не зійшлися з господарем, піднялися й пішли до сусіда. А той і радий. Самі знаєте, робочі руки всюди потрібні.

— Як же він податок за землю платить? — здивувався Марк. — Екзакторам байдуже, є в тебе селяни чи ні.

— Ніяк не платить, — розвів руками вілік. — От і продає віллу. Його борги з інших декуріонів[28] стягнули. Начебто й багаті люди, а однаково раби власної землі. Один за одного платять, якщо хтось у біду потрапив.

— Авзонію? — пролунав деренчливий старечий голос. — Чого треба? А ти хто такий, хлопче? Я тебе не кликав!

Місцевий посесор[29]виявився худим та старим. Йому років шістдесят, він кістлявий і зігнутий, мов кочерга. Обличчя виснажене пияцтвом, зморщене й страшенно невдоволене. Наче гості відірвали його від чогось важливого.

— Та ось, пане Прокуле, — вклонився вілік. — Пан Марк, самому єпископу служить. Хоче вашу віллу купити.

— Не хочу купити, а готовий це обговорити, — підняв руку Марк. — Який сенс голу землю купувати?

— Ціна добра, — невдоволено буркнув старий. — Ось тобі й сенс. Хочеш обговорити — йди в дім, хлопче. Не хочеш — забирайся.

Марк зіскочив із коня й увійшов слідом за віліком у прохолодний, пропахлий мишами атрій. Дивно, а що тут миші їдять, подумав він, оглядаючи тутешнє запустіння. У будинку явно не прибирали дуже давно. На підлозі — сміття, з-під якого ледве проглядали кам'яні плити. На стінах — закіптюжені фрески, залишки колишньої розкоші. Колись це була міцна італійська вілла, невелика, але прибуткова. Тут добрі землі.

Прокул уже сидів на кривоногому стільці, закутавши ноги дірявим плащем, хоча день видався теплий. Перед ним стояв глек із вином.

— Ну, — прохрипів старий, не пропонуючи гостеві сісти. — Кажи, навіщо прийшов. Тільки швидко, у мене на довгі розмови часу немає. Справ повно.

— Хочу знати, скільки просите за віллу, — сказав Марк, сідаючи без запрошення на вільну лаву. Які в цієї людини могли бути справи, він так і не здогадався.

— П'ятсот солідів, — примружився старий. — Золотий за югер. Дешевше не знайдеш у всій Тусції, хлопче.

Марк на секунду завагався. Ціна добра. У два, а то й у три рази нижча, ніж він очікував почути. Урожай у цих місцях — сам-десять, сам-дванадцять. А в кращі роки кинуте в землю зерно могло дати й п'ятнадцять зернин. Але таке траплялося нечасто.

— А врожай торік який був? — запитав Марк. — Дивлюся, поля порожні стоять.

— Поганий рік, — коротко кинув старий, відпивши з глека. — Неврожай. З усіма буває. Особливо коли не сіяли.

— А позаторік?

— Теж не склалося, — Прокул утупився в Марка з огидною посмішкою. — Земля відпочивати має, хлопче. Не щороку орють.

Знущається, сволота, зрозумів Марк, але запитав.

— А колони чому розбіглися? Мені вілік сказав — не зійшлися з господарем. Ти господар, шановний. У чому ти з ними не зійшовся?

— Люди — сволота невдячна, — старий скривився, наче від зубного болю. — Я їх годував, поїв, а вони щойно що — навтьоки. Вільні були, втримати не міг. Закон такий.

— А прикріплені залишилися?

— Дві родини, — старий махнув рукою в бік пагорба. — Вони мене й годують.

— А документи на землю в порядку? Купча залишилася?

— У порядку, — Прокул відповів без тіні усмішки. — Дім наш споконвіку, ще мій прадід ним володів. Покажу папіруси. За августа Максенція купували.

— Борги в тебе є? — запитав Марк, і Прокул похитав головою. — А межа з монастирською землею просто по струмку проходить?

— Просто по струмку, — підтвердив Прокул, і в його голосі Марк не почув ані краплі лукавства. — Ближчого сусіда не знайдеш. І олива в мене раніше добре родила. Тут місце краще. У тебе низина, а в ній гнилі тумани бувають.

Марк підвівся й підійшов до маленького віконця, звідки виднівся знайомий схил пагорба, що спускався до русла Треї. Річечка звивалася сріблястою змійкою, звабливо поблискуючи в ранкових променях.

— Якщо я цю землю візьму, у мене буде суцільний клин від вілли до самого монастиря.

Оце й підкупило Марка більше за все інше. Він уявив, як два шматки землі зростаються в один, як за рік-два тут будуть не розрізнені плями, а міцне господарство: зерно з одного боку пагорба, оливи й виноград з іншого, спільні комори, спільна дорога до Тибру. Голова закрутилася не гірше, ніж від вина. Та якщо цю угоду архідиякону запропонувати, він зубами вчепиться. Спробуй іще знайди землю за такою ціною.

— Беру, — сказав він раніше, ніж устиг додумати до кінця. — Тобто… хочу взяти. Спочатку адвокат усе перевірить. Якщо земля чиста, я її куплю.

— Чиста земля, хлопче, — проскрипів Прокул. — Чистішої не буває.

Старий подивився на нього довгим, оцінювальним поглядом. Не кожна людина на купівлю в пів тисячі солідів отак відразу погодиться. Марк, окрилений близькістю угоди, простягнув руку, і Прокул її потиснув.

Марк попрощався, вийшов із дому й скочив на конячку. Авзоній кланявся йому, мов заведений, шкірячись застиглою, наче приклеєною до обличчя усмішкою.

— А чого це вілік такий задоволений? — подумав Марк, повертаючи в бік Америнової дороги.[30] Утім, він викинув із голови і сільського старосту, і його усмішечку. Ця вілла просто ідеальна, і в нього на неї великі плани…

Лише наприкінці своєї палкої промови Марк усвідомив, що Віктор дивиться на нього зі співчуттям, як на хвору дитину. Явно дає виговоритися й добирає слова, щоб не образити. Настрій у зв'язку з цим попрямував до нуля, а фонтан красномовства миттєво вичерпався. Утім, Марк уже встиг викласти другові ідею щодо вілли в Тусції й тепер приготувався прийняти цебро крижаної води на свою захоплену голову.

— Я дуже сподіваюся, друже мій, — обережно промовив Віктор, — що ти не підписав інструментум і не дав завдатку за цією угодою. Інакше це буде дуже сумно.

— Не дав, — здивовано подивився на нього Марк. — А чого ти боїшся? Земля прекрасна, поруч маєток церкви. Я вирощуватиму пшеницю для своїх пекарень і давитиму вино для своїх же термополіїв. Це ж золоте дно.

— Маєток належить декуріону Нових Фалерій?[31] — запитав Віктор і сам відповів. — Декуріону! Отже, він обтяжений купою повинностей. Утримання доріг, водогонів, громадських будівель і навіть розшук утікачів-колонів — усе це лежить на плечах міської курії. Це вельми руйнівні обов'язки, запевняю тебе. І це не багата й спокійна Сицилія. Тусція, Марку! Там готи пройшлися, і людей зовсім мало. На цьому маєтку може висіти величезний борг.

— Ціна добра, — уперто втупився в нього Марк. — Будь-який борг можна погасити.

— Звідки ти знаєш, що він не закладений? — усміхнувся Віктор. — Тому що якийсь Прокул так сказав? Такі речі треба перевіряти. А перевірити буває складно, якщо угода пройшла в приватного табеліона. Озирнися! Бачиш гори табличок? Усе це угоди, про які ніхто й ніколи не дізнається, якщо не прийде саме до мене.

— Можна перевірити, — заупирався Марк. — Скільки табеліонів у Фалеріях? Один?

— Можна, — погодився Віктор. — Але й це не головне. Ти не маєш права купити цю землю без декрету курії Нових Фалерій. Вона має дозволити цю угоду, а якщо ти купиш її без такого декрету, тебе або змусять узяти на себе обов'язки попереднього господаря, або доможуться скасування угоди. Ти можеш залишитися без вілли й без грошей, поки судитимешся. У деяких випадках курія має право вимагати цю землю собі. У неї, а не в тебе переважне право на неї.

— Це ще чому? — обурився Марк.

— Тому що ця земля несе повинності, як і її господар, — терпляче пояснив адвокат. — Жодна міська рада не погодиться з тим, що якийсь розумник із Рима зароблятиме, поки вони власним коштом ремонтують дороги. До того ж ти пекар!

— І що? — не зрозумів Марк. — Я не можу володіти землею?

— Можеш, — кивнув Віктор, — але не тією, що обтяжена повинностями декуріона. І пекар, і декуріон несуть спадкову громадську службу. Не можна перейти з одного стану до іншого. Це суперечить закону. Якщо купиш такий маєток, сусіди почнуть доводити в суді, що ти зобов'язаний увійти до курії. А потім до суду прийде магістр гільдії й заявить, що не може відпустити тебе з Рима, бо ти зобов'язаний пекти хліб.

— І що тоді? — насупився Марк.

— Не знаю, — чесно відповів Віктор. — Такого ще не було. А якщо й було, я про таке не чув. Суддя поставить тобі запитання: як ти, пекар, пектимеш хліб, що приписує тобі закон, і водночас виконуватимеш повинності декуріона?

— Е-е-е… — розгубився Марк.

— Думаю, суддя скасує угоду, — продовжив Віктор. — Але припустімо, він її не скасував. Уяви, тебе зобов'язали виконувати повинності декуріона. Тебе без кінця викликатимуть до Фалерій. Ти навіть не уявляєш, яке свято станеться з цього приводу. Міська рада нап'ється на радощах. У них новий член, іще не обскубаний до м'яса, і він візьме на себе чужі недоїмки. Та вони подячні жертви Юпітеру принесуть. Поєднувати життя провінційного декуріона, пекаря й службовця єпархії неможливо.

— Прокляття! — засмутився Марк і пробурмотів: — Тепер я розумію, чому Рим упав. Виявляється, справа взагалі не у варварах.

Він підняв голову й запитав:

— А звідки тоді в церкви стільки землі?

— Більша частина — подарунки імператорів, — пояснив Віктор. — Або сенаторів, а вони звільнені від куріальних обов'язків. Навіть якщо церква й отримувала таку землю, про яку ти розповів, то шляхом неабияких хитрощів. Усе ж у єпископів Рима є такі можливості, яких немає в нас із тобою.

— Добре, — попрощався Марк зі своєю мрією. — А якщо єпархія купить цю віллу?

— Майже напевно не стане. Курія негайно заявить, що втрачає свого платника. Такі покупки проходять лише за згодою влади, а єпископу не потрібна така суперечка. Імператор може дати імунітет на цю землю, але міська рада завалить його скаргами. Вони вимагатимуть зменшення повинностей і матимуть на це право. Тому імператори страшенно не люблять таких угод.

— Тобто виходу немає? — засумував Марк.

— Є, — Віктор відкинувся на спинку крісла, — але не надто звичний. Я пропоную емфітевзис.

— Ти пропонуєш… що? — Марк навіть рота роззявив.

— Емфітевзис, — пояснив Віктор. — Це не купівля, а вічне спадкове право користування землею. Старі правники називають це довгим наймом. Нові — майже власністю. Мені байдуже, про що вони сперечаються. Для тебе важливе інше: курія не зможе сказати, що Прокул вивів землю зі свого стану. Ви платите йому великий одноразовий внесок і канон, щорічну плату, а заодно покриваєте його повинності. Він так і залишається декуріоном, але вілла у вашому повному розпорядженні.

— Он воно як… — прояснів Марк.

— А чому у двадцять першому столітті такої угоди немає? — подумав він. — Просунуті все-таки хлопці ці римляни.[32]

— А коли старий помре? — запитав Марк.

— Договір діятиме доти, доки вноситься плата й не погіршується стан землі та будівель, — вишкірився Віктор. — Залишається лише одна небезпека. Емфітевзис захищає тебе від спадкоємців, але не від попереднього кредитора. Якщо на віллі висить іпотека, одного дня туди заявиться лихвар із ліктором із префектури й скаже: «земля моя, забирайтеся». І ти підеш, бо його право старше.

— Отже, треба перевірити землю, — упевнено заявив Марк, але Віктор м'яко сказав:

— Друже мій, дам тобі пораду. Нехай рішення про купівлю буде ухвалене не тобою. Просто обмовся, що по сусідству продається добра земля. І поскаржся, що нічого не тямиш у цій справі. А ще скажи, що собі купив би, але не смієш наживатися на церковній посаді.

— Геніально, — видихнув Марк і обійняв Віктора. — З мене подарунок за підказку. У тебе буде крісло, як у самого папи. Тільки колір інший зробимо, щоб він не образився. Твої клієнти зомліють, коли побачать.

— Отже, солід за югер? — отець Целестин пожував губами. — Вельми привабливо навіть без колонів. Людей знайти можна…

— Я в цьому нічого не тямлю, пане, — підняв руки Марк. — Я пекар. Знавці кажуть, у куріала землю лише за допомогою емфітевзису можна купити.

— Та це будь-який дурень знає, — відмахнувся Целестин, і Марк опустив голову, густо почервонівши. — Обтяження немає на цій землі? Заборгованостей за повинностями?

— З його слів, немає, святий отче, але я не перевіряв.

— Я цим займуся, — кивнув архідиякон. — Не вірю я в надто вигідні пропозиції, хоча траплялося й не таке. Якщо цей Прокул уже немолодий і не має спадкоємців, можливо, він просто хоче спокою.

— А… пробачте за запитання, пане, — несміливо запитав Марк. — Його святість іще гнівається на мене?

— Нічого про тебе не говорить, а це поганий знак, — відповів Целестин. — Але крісло твоє йому сподобалося. Каже, відрада для його хворої спини. Та про всяк випадок не потрапляй йому на очі. А, до речі, коли ти встиг завинити? Сам блаженніший мовчить, а заслуги ж твої великі. Перший кодекс Лев уже йому представив.

— Та так, — туманно відповів Марк. — Сенатор Аніцій Басс щось набрехав йому про Мемміїв, а папа розгнівався на мене.

— Колишній консул? Цей може, — згідно кивнув Целестин. — Підла людина. У них уся родина така. Обплутали государів своєю ріднею. Скоро половина землі в Імперії їм належатиме. Вони й у Константинополі вельми сильні.

— Я, святий отче, ось що пропоную. — Марк швидко перевів розмову на іншу тему. — Ватиканське поле й вілла у Фалеріях можуть давати багато капусти. А її можна солити. Біднота взимку за милу душу з'їсть. І зберігається вона довго, хоч до весни. Це не хліб, який черствіє.

— Давай спробуємо, — на подив Марка, архідиякон погодився. — Страва ця пісна. Чому б і не дати людям. Нема в ній гріха. Роби, Марку.

— Пане! — у двері постукав монашок-посильний. — Його святість диспенсатора Марка до себе вимагає.

— Господи, допоможи мені!

Марк витер піт із чола, а Целестин свердлив його недовірливим поглядом, намагаючись розгадати, чим же завинив цей хлопець.

— Іди, раз кличуть, — сказав Целестин. — Покажися потім, бо на тобі лиця немає. Наче за спиною зграя вовків біжить.

Марк пішов коридором у бік покоїв єпископа. Вони на другому поверсі займали половину лівого крила. Там і робочий кабінет, і особиста молитовня, і бібліотека, і навіть спальня. Марк папу дурнем не вважав і розумів, що ця розмова неминуча. Він до неї був готовий. Заходити в такі кабінети без козиря в рукаві — чисте безумство, особливо коли використав людину такого рівня втемну.

— Що нас урятує? — бурмотів він. — Тільки швидкість і натиск. Безумство й відвага. Жодної пощади ворогові! Тиснемо без зупинки.

Він увійшов до приймальні й запитав секретаря з дияконською перев'яззю:

— Як його святість сьогодні?

— Суворий, — відповів той, розмотуючи папірусний сувій. — Перебуває у спокусі гніву. А чому, не розумію. Як гонець із Капуї прискакав, так і ходить чорний, мов хмара.

— Помилуй мене, Господи!

Марк знову витер піт із чола й перехрестився. Побачивши величезні очі диякона, зрозумів свою помилку, адже перехрестився він за православним звичаєм — зліва направо, розмашисто, від плеча до плеча.

Він увійшов до знайомого до болю кабінету. Тут же гепнувся на коліна й опустив голову. У Римі так не заведено. Так чинять лише грішники, які каються й просять благословення. Папа мовчав, не подав руки для поцілунку, як зазвичай, і навіть посохом не огрів. А от це зовсім погано. Марк квапливо заговорив.

— Покаятися хочу, святий отче. Зніміть камінь із мого серця. Адже ви, як пастир, не можете відмовити мені в такій милості. А коли сповідь приймете, вирішите, що зі мною зробити. Гріх мій великий, я будь-яке покарання прийму.

— Говори, — здивовано подивився на нього папа.

Він явно розгубився. Марк відволік його від уже ухваленого рішення. Виснажене обличчя заграло зморшками. На ньому з'явилося здивування.

— Я вашу святість обдурив, — заявив Марк. — Я знав, що сенатор Меммій брехун, і збрехав, щоб урятувати його дочку.

— І щоб доходів не втратити, — з неприємною посмішкою заявив Боніфацій. — У тебе частка з усього, що Меммії вирощують. Хіба не так?

— Не без цього, — визнав Марк. — Але й дівчину шкода було. Її ж навіть рідня покинула. Стратили б.

— Не прикидайся ще більшим дурнем, ніж ти є, — проскрипів Боніфацій. — Смерть їй не загрожувала, і ти це знаєш. На цю родину наклали б штраф. Імператор не стане рубати голову знатній дівиці. Він би її помилував. Ти ж зробив так, щоб Мемміїв узагалі не могли засудити. Август Гонорій — вельми благочестивий государ. Він уже почув, що церква сотворила диво, і зрадів. Слава Богу, ніхто не насмілився сказати йому правду. Адже по всій Італії ходить поголос про диво. Навіть Аніцій Басс рота закрив. Ти, негіднику, через нікчемну вигоду втягнув мене у свою мерзенну брехню. Ледь посміховиськом не зробив!

— Своєї вигоди не заперечую, пане, — заявив Марк, розсудливо не згадуючи, що вигода цілком відчутна. — А ще друга дочка Мемміїв мені подобається. Вона попросила врятувати сестру. Я їй ні в чому відмовити не можу. Зовсім розум втрачаю.

— Закінчив сповідь? — неприязно подивився на нього папа.

— Ні, пане, — промовив Марк. — Милості прошу. Я свій гріх усвідомлюю й готовий за нього заплатити. У всього є своя ціна, навіть у брехні єпископу. Моя ціна така: посланець Апостольського престолу язичницьке царство наверне до християнства й заснує там єпархію.

— Що-о? Та ти збожеволів? — папа непристойно роззявив рота, дивлячись на Марка застиглим поглядом.

— Я колись обманював? — підняв голову Марк.

— Тільки цим і займаєшся, — раптом усміхнувся Боніфацій, із кректанням підводячись з-за столу. — Ти ж просто зараз каєшся мені у брехні.

— Хіба я порушував свої обіцянки? — виправився Марк. — Царство Гарамантида прийме хрещення протягом двох років. Там буде єпархія. А єпископи Карфагена й Александрії нехай ідуть у дуп… Ой!

Боніфацій підійшов до нього, і міцний посох гупнув просто по спині. Удар. Ще удар. Папа гамселив його, не шкодуючи сил, але в Марка відлягло від душі. Якщо б'є — значить, простить. Прикмета надійна.

— Не смій, негіднику, святих отців ганебними словами лаяти! — повчально заявив Боніфацій, закінчивши пастирське напоумлення. — Ти хлопчисько, нахабний шахрай. Думав, я не дізнаюся про Мемміїв? Та всій Капуї відомо, що він удає. Мені тамтешній єпископ усе докладно написав. Як ти царство до християнства навернеш? Чи знову не скажеш?

— Чому? — підняв очі Марк. — Від вас у мене таємниць немає, пане. Торгівля. Гарамантида потроху вмирає. Її поля поглинає пісок. Вони моляться демониці Таніт, володарці пустелі. І вони зараз злі на неї. Якщо ми дамо їм джерело доходу, вони наші з тельбухами.

— А в тебе таке джерело є? — запитав папа, вихлюпнувши перший гнів.

— Є, — кивнув Марк. — Гараманти сидять на торговельному шляху, але він майже мертвий. Якщо цей шлях оживити, усім буде користь. І церкві, і скарбниці августа.

— І тобі? — уточнив папа.

— Хотілося б трохи заробити, — скромно опустив очі Марк.

— Знаєш, — папа сів за стіл і відкинувся на м'яку спинку. — Я ж, з огляду на заслуги, хотів тебе лише усунути з посади й позбавити замовлень дияконій. Спочатку ще думав вигнати тебе з Рима, але тут диякон Лев перший кодекс приніс і з ним образ Богоматері. Сказав, ти його напоумив. А тепер ти пропонуєш мені ціле царство охрестити. І не де-небудь, а в Лівії. Просто під носом у… Утім, це тебе вже не стосується… Так, спокуса неабияка. Скажи, тебе приклад Юлія Матерна надихнув? Він теж по золото й слонову кістку ходив.

— Чий приклад? — дурнувато закліпав Марк.

— Начебто не дурний, — докірливо похитав головою папа, — а Клавдія Птолемея не читав. Почитай на дозвіллі. Римський купець пройшов Гарамантиду, пройшов великі піски й дістався країни Агисімби. Побачив там величезне озеро з бегемотами й безліччю птахів. Це було за часів августа Доміціана.

— Прошу прощення у його блаженства, — відповів Марк. — Не знав про такого купця. Усе справи не дають книжок читати.

— Справи! — презирливо відмахнувся папа. — Начуваний я про твої справи. Гординя тебе опанувала, Марку. Владу судді собі привласнив. Правиш людьми, наче призначений августом.

— Ну і кому від цього погано? — Марк осмілів настільки, що підняв очі. — У мене в районі повний порядок. Біженці ситі, вдови й сироти теж. Розбійний люд тихо сидить. У Субурі зараз спокійніше, ніж на Палатині.

— Знаю, — кивнув папа. — І префект знає. Тому й не чіпає тебе. Ти не всесильний, хлопче. Тебе просто терплять. Перейдеш межу — тобі кінець. Щойно надто багато про себе уявиш, того ж дня від тебе мокрого місця не залишиться. Пам'ятай про це, коли задираєш носа перед голодранцями Субури.

— Так, пане, — Марк знову опустив голову. — Дякую за науку, пане.

— Відпустив я тобі твій гріх. Спокутуй працею свої провини. Влаштуєш іще раз щось подібне — зашлю до рудника, так і знай. У тебе два роки. Не виконаєш обіцянки — забудь про церковні замовлення. До колегії тебе поверну й змушу здати норму за всі пропущені роки. Забирайся звідси, бестіє.[33]

— Запитання маю, пане, — набрався нахабства Марк. — Я отцю Домініку кампанулу[34] відлив, щоб братів на молитву скликати. Він нею вельми задоволений.

— Єпископ Ноли Павлін так робить, — кивнув папа. — На Сході по дошці палицею гатять, у Єгипті в труби сурмлять. Дзвін милозвучніший, звісно.

— Якщо дозволите, я таку кампанулу біля Латеранської базиліки поставлю. Віряни почують звук і зрозуміють, що час на молитву.

— Хм… — замислився папа. — Дозволяю, але церква не платитиме за цей дзвін. Спокутуй малою жертвою свій гріх. Я, звісно, маю сумніви, що цей звичай приживеться, але спробувати варто. Якщо що, переплавимо. Все, іди. А то знову у спокусу гніву впаду. Помреш біля своєї печі.

— Приживеться, блаженніший, не сумнівайся, — буркнув Марк, зачиняючи двері спиною. Йому хотілося сповзти просто на підлогу, ноги зовсім не тримали. — А я зароблю нуммій-другий. Невеликий труд у бронзу більше олова додати. Поки решта не здогадалися, треба з мідниками поговорити. Може, хтось продасть половину своєї справи. У мене ще немає частки в ливарній майстерні! Це просто обурливо!

Частку в майстерні мідника Марк усе-таки купив. Не всі вони процвітали. Були й такі майстри, що відверто перебивалися з хліба на воду. Працювати з металом уміли, а продавати свою працю — ні. Так і копирсалися по дрібницях, намагаючись заробити на копійчаних замовленнях. Ця покупка стала тією соломинкою, що зламала верблюдові хребет. Марк раптом зрозумів, що в нього в голові все пливе. Він почав плутатися в іменах, бізнесах і цифрах. І навіть сестри ніяк не могли йому допомогти. Вони лише рахували…

— Дивись, брате, — Лета поклала на стіл кодекс,[35] чесно куплений Марком у власній майстерні на Ватикані. — Ми з Фаустою вже не встигаємо. Нам допомога потрібна.

— І вам теж? — здивувався Марк.

— Мені найбільше, — наголосила Лета. — Мені скоро не до цифр буде.

— А чому? — дурнувато подивився на неї Марк.

— Бо я заміж вийшла! — розсердилася дівчина. — Мені народжувати на початку зими.

— Так? — пробурмотів Марк, який, як виявилося, не лише справами батька не цікавився, а й справами сестри теж. — Якось не подумав. Може, зі своєї школи тямущу дівчину приведеш?

— Хлопця, — пояснила Лета. — Його звати Діон. Сирота-єгиптянин, з александрійського корабля зійшов. Надзвичайно тямущий.

— Тягни його сюди, — сказав Марк. — І Секунда Зоїного теж візьму. Досить йому чебуреки смажити. У мене вже в голові все плутається.

— З чого почнемо? — по-діловому запитала Фауста. — Три термополії, крамниця жіночих радощів, пекарні, кузня, оренда кімнат, крамниця з гунськими пиріжками, скляна майстерня, ткацька…

— Ткацька! Я ж там від самої угоди не був!

Марк аж за голову схопився. Купив частку й забув. А якщо бути точним, не купив, а поручився за майстра щодо податкових недоїмок і забрав за це половину. Власне, більшість своїх покупок він робив саме так. Або закривав якісь зобов'язання, або давав гарантію за боргом, або просто розв'язував проблеми людини, яка йшла на дно. Утім, грішми за частки він теж платив, але рідко й неохоче. Гроші пожирав будинок, що зводився на Целії, причому робив це з апетитом голодної акули.

— Фарбарня, — безжально продовжила Фауста. — Столярна майстерня, чинбарня, частка в друку книжок, а тепер іще й мідник. Брате, ти збожеволів? На тебе скоро половина Субури працюватиме.

— Гончарна майстерня знадобиться, невелика, — скорботно зітхнув Марк. — І не абияка, а така, що робить розписний посуд із тонкими стінками.

— Ну точно збожеволів, — розгублено перезирнулися дівчата. — А скоро ж зерно Мемміїв піде. За зерном — вино, а за вином — олія. Там теж роботи вистачає, брате.

— А дияконії? — раптом схлипнула Фауста. — Усе через нас іде. І готовий хліб теж. Не шкодуєш рідних сестер! Я вже й забула, коли просто на лавці сиділа. Мені чотирнадцятий рік. Заміж скоро. Молодість минає! Ми з Летою день і ніч із цифрами. Першу рахівницю вже на переробку віддали, на ній кісточки полопалися.

— Найму допомогу, — здався Марк. — Ведіть свого єгиптянина.

— І взагалі! — заявила Лета. — Досить уже людей у батьківській альтанці приймати. Він її збудував, щоб із матір'ю тістечка їсти. А як не визирне — ти там сидиш. Май совість! Заведи собі власний таблінум. Нехай люди туди приходять. І справи теж там вестимемо, а не в спальні. Милуюся з чоловіком, а сама дивлюся на гору старих табличок і згадую, чи не пропустила чогось. Я, між іншим, у ліжко зовсім не для цього лягаю.

— Може, якусь таберну винайняти? — замислився Марк, і дівчата водночас кивнули.

— Ми її вже знайшли. У будинку, де Євтихій зеленню торгує. У нього сусід помер, а крамницю здають.

— Ну от, — думав Марк. — Уже до власного офісу доріс. Із приймальнею, секретаркою й кавовим апаратом. До речі, невелике частування й вино треба поставити. Народові це сподобається…

— Марку! — покликала його Лета. — Ми у справах прийшли. Ткацька майстерня досі жодного нуммія не дала, а в термополії на Патриціїв виторг упав. Господар клянеться, що народ не йде, але я чомусь думаю, що він цей… як ти тоді сказав… Щур він! От!

— Ма, сонце зійшло. Я на службу пішов.

Зоя позіхнула, підвелася з ліжка й критично оглянула сина. Він зовсім дорослий. Секунду виповнилося чотирнадцять… Ні, тринадцять. Чи не виповнилося? Зоя навіть під тортурами не згадала б, коли й кого народила. Цей начебто взимку народився. Чи на початку весни… Ні, взимку, вона народжувала в холод, біля жаровні. Чи то весна така холодна видалася? Та байдуже. Важливим було те, що її син одягнений у новеньку туніку, підперезану шкіряним поясом із бронзовою пряжкою. І те, що на ногах у нього міцні сандалії, а на боці — сумка з восковою табличкою, як у справжнього нотарія.

— Красень! — захопилася Зоя й у пориві почуттів обійняла сина.

— Ма! — спробував вирватися той. — Досить уже. Я тепер не хлопчик із крамниці. Я актор[36] самого рекса. Розуміти треба! Ще на людях обійматися полізеш. Засміють.

— Так, — витерла сльозу Зоя. — Щастю своєму не вірю. Один син у церкві служить, другий до справжньої школи ходить, третій цілим актором став. Ще б знати, що воно таке… Гуна б до діла прилаштувати, а то бігає з мішками на плечах і ножі кидає. Тьху!

— Так старший наказав, — насупився Секунд. — Не тобі про це судити.

Зоя захотіла відважити синові запотиличника. Уже й руку підняла, але не наважилася. Хлопчисько дивився на неї поглядом дорослого мужа. Він навіть не думав прикриватися, як робив раніше. Щось у його очах з'явилося таке, від чого рука Зої безсило опустилася.

— І справді, — сумно хмикнула вона. — Не жіноче це діло. Моя турбота тепер виторг із крамниці здавати. Сплю до обіду, як якась сенаторша.

— Тобі сон на користь, ма. Ти в мене красуня, — запевнив її Секунд і втік, не підставивши щоку для поцілунку. Зовсім дорослий.

Зоя сіла біля віконця, неуважно слухаючи балачки Євфимії та Маріам. Вона тепер жила в домі Євфимії, бо зі старої інсули виселили всіх. Там ремонт іде. Вони з Купідоном оселилися в одній кімнаті, а діти — в іншій. Купідон уночі пішов у справах. Сказав, що ненадовго. Склад пограбують у Заріччі — й одразу повернеться. Потім відіспиться й піде з Гуном у руїни, учитиме сина ножем працювати.

Вона взяла поліроване бронзове дзеркальце й критично поглянула на себе. Так, немолода, четвертий десяток іде. Але від ситної їжі, довгого сну й регулярного кохання вона погарнішала, скинувши років сім. Підтягнулася обвисла було шкіра, зникла дрібна сіточка на щоках, що перетворювала її на стару. На вигляд їй років двадцять п'ять. Ті двадцять п'ять, що в дорогої повії, а не ті, що в замученої роботою пекарки чи селянки. На неї знову чоловіки озираються. І всміхатися вона стала. Нові зуби виточені зі слонової кістки й намертво прикручені золотим дротом. Майстер-дентифекс запевнив, що якщо ними не кусати, простоять довго. Вона й не кусає, береже свою нову красу. Навіть хліб їсти перестала, кашу наминає. Зоя вишкірилася, прискіпливо оглянула зуби й залишилася задоволена.

Вона сіла біля віконця й прислухалася до порожніх жіночих балачок. Може, і їй знайдеться що сказати. Поважні матрони потроху почали приймати її до свого кола. Принаймні вже не женуть…

А Секунд тим часом уже перетнув мішанину провулків і вискочив на вулицю Патриціїв. Старший казав, що в Субурі колись сам Юлій Цезар жив. Той, на честь якого названо базиліку, де Прима судили. Секунд гадки не мав, хто це, але раз таку красу відгрохав, важлива людина був. Тепер у Субурі знать не селиться, а вулиця ця забудована звичними інсулами. Де п'ять поверхів, де шість. І всюди живе робочий люд. Термополій стоїть посеред Патриціїв. Один із кількох на цій вулиці. Римляни, хоч би якими бідними були, собі їсти не готували. Та й ніде їм готувати. Згориш до демонів.

Шинкар щойно відкрився, а тому нудьгував, меланхолійно помішуючи в долії сочевичну кашу. Подивився критично, а потім зменшив жар під горщиками. Не дай Боже, ще пригорить.

— Здоров'я бажаю, шановний, — чемно звернувся до нього хлопчисько.

— Чого хотів? — копо ковзнув по ньому байдужим поглядом. — Їсти будеш?

— Пізніше, — відповів Секунд і дістав із сумки крихітний дерев'яний диптих, менший за долоню. Розгорнув його й показав напис на воску. — У мене мандат від Марка. Ось його печатка. Читай, шановний.

— Податель цього, на ім'я Секунд, діє від мого імені й за моїм дорученням.

Копо прочитав написане й неабияк спантеличився. Переводив погляд із таблички на хлопчиська, нічого не розуміючи.

— І чого тобі треба? — запитав він.

— Я в тебе посиджу до закриття, — Секунд умостився за стійкою й дістав із сумки більшу табличку. — Порахую, скільки народу прийде в термополій, запишу, скільки заплатили.

— Та ти збожеволів, щеня? — копо навіть плямами пішов. — Ти мої гроші рахуватимеш? Ану забирайся!

— Це не лише твої гроші, копо, — люто вишкірився Секунд. — У тебе компаньйон є. Чи забув?

— А-а-а… — шинкар завмер, перетравлюючи несподівану новину. — Ну так… є. Марк половину в мене викупив. А я продав, виходить…

— Отже, ти мені все до нуммія покажеш, — мило всміхнувся йому Секунд. — Спочатку я твій виторг порахую, а потім закупівлі. А якщо не покажеш, я сюди знову прийду. А зі мною прийдуть дуже неприємні люди, яких ти добре знаєш. Зрозумів мене, дупо осляча?

— Зрозумів… — проковтнув слину копо. — Не треба ні з ким приходити. Я зрозумів, про кого ти, хлопче. Мені від Марка нема чого приховувати.

— Гей, копо! — до стійки підійшов клієнт. — Марціани дай.

— Порожня — п'ять, карбонара — десять, — похмуро відповів той. — Почекаєш, любий? Марціану варити треба. Наперед я її тільки опівдні готую.

— Ні, поспішаю, — передумав гість. — Тоді мені миску бобів, смажену рибу, равликів і поски з медом.

— Вино сьогодні відмінне, — порадив шинкар.

— Тоді вина, — погодився клієнт. — Та не дуже розбавляй!

Секунд старанно розгорнув адверсарію[37] й зробив перший запис.

Хлопчисько-єгиптянин на розумника ніяк не скидався. Йому років п'ятнадцять, і більше він був схожий на волоцюгу. Смаглявий, майже чорний, худий як смерть, із пронизливими, несподівано чіпкими очима. Він зиркнув і опустив погляд.

— Кликав, господарю? — запитав хлопець.

— Я тобі не господар, — здивувався Марк.

— Я в чинбаря працюю, — сказав єгиптянин, так і не піднявши очей. — Це й твоя майстерня теж.

— А, он ти звідки, — здогадався Марк. — Не бачив тебе. Сестра сказала, ти з Александрії. Навіщо сюди приплив і як до школи потрапив? Хто батько?

— Батька парабалани вбили, люди єпископа, — шморгнув носом Діон. — А до школи мене наставник Євагрій узяв. Він мою родину знав. Ми на одному кораблі сюди припливли.

— А хто батько? Чим займався?

— Філософом був, — відповів хлопець. — За це й убили його. Усіх убили. Матір, сестру, братів. Я один уцілів. Мене тоді вдома не було.

— А філософку Гіпатію знав? — несподівано для самого себе запитав Марк, і єгиптянин кивнув.

— Учила мене, але недовго. Сам знаєш чому.

— Чинбар краде в мене? — примружився Марк.

— Цей чоловік дав мені дах і хліб, — рівним тоном промовив хлопчисько. — Я про нього поганого слова не скажу. Не подобається така відповідь, господарю, прожени мене геть. Іншої не буде.

— До мене працювати підеш? — запитав Марк, трохи ошелешений несподіванкою. Тим, хто жив у Субурі, була ближча філософія «всі помруть, тільки спочатку ти, а я потім».

— Якщо візьмеш, піду, — рішуче відповів хлопець.

— Помічником нумерарія[38] будеш, — сказав Марк. — На перший рік покладу платню три соліди й годуватиму за свій кошт. Отримаєш два комплекти одягу й сандалії. Якщо покажеш себе, станеш нумерарієм. Згоден?

— Так, господарю, — хлопець мало не танцював від щастя. — Я не підведу. Ось побачиш!

— Іди до господині Лети, вона введе в курс справи й допоможе кімнату винайняти.

— У мене своя кімната буде? — мрійливо всміхнувся хлопець, одразу переставши бути схожим на загнане в кут звірятко. — Дякую, господарю! Хай тобі боги здоров'я дадуть!

— Що-о? — погляд Марка застиг. — Ти нехрещений, чи що? Швидко до церкви Пуденція! До отця Філіпа підійди, скажи, що я просив терміново охрестити. Чого так дивишся, Діоне? Вибирай: нове життя чи старі боги.

Колишню крамницю, де торгували вовною, звільнили від старих меблів, пофарбували й обставили заново. Місця тут виявилося небагато, але Марк викроїв собі кабінет із крихітною приймальнею, а для працівників поставив довгий стіл і стелажі для документів. Гори старих воскових табличок розсортували за справами, а нові цифри записували в журнали-ордери, які зводили в незмінні римські кодекси. Головним рахівником була Лета, Фауста й Діон їй допомагали.

На місце секретаря, штовхаючись ліктями, лізла Проба, коханка Марка. Жіночим чуттям вона відчула, що це за місце таке. Але той, подумавши, посадив у приймальні Секунда. Хлопець виявився метким і недурним. Дві третини відвідувачів він відсіював сам, розкидаючи їх з ефективністю кулі для боулінгу. Більшість людей і справді приходили з дріб'язковими питаннями, які міг вирішити навіть хлопчисько, що хоч трохи знав справи. Когось Секунд відправляв у майстерні на роботу. Комусь пояснював, чому відмовлено в проживанні у благословенній Субурі. Інколи навіть матом. Комусь розтлумачував, як стати на утримання в дияконії. Або, навпаки, пояснював, чому це неможливо.

Марк уперше за багато місяців зітхнув із полегшенням. Тепер він приймав на день чоловік п'ять-сім, і то не завжди. На нього чекали лише найупертіші або ті, чиєї справи Секунд сам вирішити не міг. Як, наприклад, сьогодні.

Жінка років тридцяти п'яти сиділа перед ним, нервово м'явши поділ. Вона лякливо поглядала на різьблений стіл і м'яке шкіряне крісло, збираючись із думками. Руки натруджені, з короткими обкусаними нігтями. Вона то смикає сукню, то до білого стискає пальці в замок. Очі червоні, багато плакала.

— Я в нужді, пане, — сказала вона нарешті. — Син у мене. Шістнадцять йому. Ганебним ремеслом заробляє. Конкубін,[39] з поважним чоловіком живе. Так уже вийшло… Сама знаю, що грішник…

— Від мене чого хочеш, жінко? — крижаним тоном запитав Марк. — Ти закон знаєш. Він злочинець, йому багаття загрожує. Коли август Феодосій видав свою конституцію, натовп розгромив чоловічі лупанарії, а кінедів[40] витягнув на вулицю й живцем спалив.

— На нього донести погрожує один чоловік, — схлипнула вдова. — Він сам хлопців любить. Домагається, вимагає, щоб син коханця покинув. Якщо донесе, сам знаєш, що буде.

— Знаю, — кивнув Марк. — Злочин тяжкий. Твого сина візьмуть на тортури. Він зізнається, і його відправлять на багаття. А того, з ким він жив, навіть пальцем не зачеплять. Винний той, хто чоловічу природу знехтував і став жінкою. Закон велить стратити «на очах у народу, в повчальному полум'ї».

— Несправедливо це, — заплакала вдова. — Чому тільки мій хлопчик винен? Допоможи йому, добрий пане. Поговори з цим негідником. Він тебе послухає.

— Ти з глузду з'їхала, жінко? — здивовано подивився на неї Марк. — Мені, якщо чесно, байдуже, хто з ким спить. Люди різні бувають, я їм не суддя. Але за конкубіна я заступатися не стану. Можу лише пораду дати.

— Дай, пане, — жінка підняла на нього благальний погляд.

— Якщо він не приписаний до гільдії, нехай сідає на корабель і їде. Негайно.

— Куди? — перелякалася жінка.

— До Константинополя, — пояснив Марк. — Там цей закон не поспішають виконувати. Арсенокоїти платять податки, як усі вуличні повії. Греки, вони… Греки, загалом.

— Та як же… — схлипнула прохачка.

— Іди, — Марк показав на двері. — Більше мені тобі сказати нічого.

Заплакана мати пішла, а Марк вийшов на вулицю. Раптом захотілося свіжим повітрям подихати. Там диво як добре. Весна в розпалі, а недавній дощик змив запах помиїв, які окремі несвідомі громадяни все ще виливали на дорогу.

— Ну й робітку я собі знайшов, — хмикнув Марк. — Чого тільки не почуєш…

— Ти той, кого в Субурі називають рексом? — перед ним стояв незнайомий замурзаний хлопчисько в драній туніці.

— Я, — кивнув Марк. — Чого треба?

— Мене Берт послав. Допомоги просить.

— А що з ним сталося? — здивовано подивився Марк.

— Ну, — хлопчисько глибокодумно почухав брудного носа, — коли я Берта бачив, його варта зв'язаним вела. Цього разу він когось не того зарізав.

Підвали префектури виявилися не готовими до прийому цілої банди запеклих заріченських душогубів. Чиновники зблідли, побачивши добрі обличчя майбутніх підопічних, перелякано замахали руками й відправили їх туди, де зазвичай і тримали до суду такий люд. Мамертинська в’язниця,[41] що приймала у своїх стінах апостола Петра, давно перетворилася на церкву, а інших в’язниць у Римі так і не збудували. Просто не потрібно.

У казармах міських когорт знайшлося відповідне приміщення, без вікон і з міцним засувом. Жодних зручностей там не було. В’язні спали на голій землі, а нужду справляли в кутку. Тимчасові незручності компенсувалися лише швидкістю правосуддя. Зазвичай таких злочинців судили протягом кількох днів, перетворюючи їхню страту на розвагу для вибагливої римської публіки. Утім, могли й до рудника відправити, якщо там були потрібні робочі руки.

Марк із кошиком на плечах стояв біля воріт казарми, а поруч із ним метушився диякон Євгеній, узятий як відмичка. Маркові було дуже соромно, що він використовує доброго старого, але побачити Берта якось інакше він просто не зміг. А причина для зустрічі в нього вельми вагома. Якщо бандита візьмуть на тортури й він здасть Марка, церковній кар’єрі кінець. Папа такого не терпітиме, вижене втришия.

— Чого тобі, святий отче? — здивовано подивився на них вартовий.

— Милостиню нещасним в’язням принесли, — заявив отець Євгеній, тицьнувши в Марка, який тримав кошик із хлібом.

— Це хто тут нещасний? — щиро здивувався солдат. — Заріченська сволота? Ті, що архонта синагоги катували? Може, ти їх із кимось переплутав?

— Та ні, — підібгав губи Євгеній і подивився на Марка багатообіцяльним поглядом. — Ми до них. В’язні ж. Їм скоро помирати. Може, хтось висповідається, душу очистить.

— Ну, проходьте, — пропустив їх воїн і показав рукою. — Он там префект варти сидить. Якщо він дозволить, вас впустять.

— Скуштуй мого хліба, доблесний, — Марк простягнув свіжісінький секундарій, і вартовий церемонитися не став. Вихопив іще гарячий хліб і вп’явся в нього зубами.

Марк міцніше обхопив кошик і пішов слідом за дияконом, який рушив просто до префекта міських когорт. Старий повернувся зовсім скоро, і не сам. Префект дав супровід. За кілька хвилин вони підійшли до сараю, біля якого нудьгував цілий наряд. Усе-таки всередині сидить дюжина розбійників, у яких руки по лікті в крові. Тут потрібне пильне око.

Поки відмикали замок, Марк озирнувся. Квадратний двір із безліччю дверей, звук молота, що б’є по ковадлу. Тут свій зброяр. Склади для продовольства й інвентарю, один із яких звільнили для в’язнів.

— Заходьте, святі отці, — сказав вартовий. Він прийняв Марка за церковного остіарія. Зазвичай вони носили милостиню, одягаючись при цьому як миряни.

Важкий дух немитих тіл і випорожнень ударив із затхлої темряви. Марк скривився й зупинився. Нічого не видно. Він зі світла в темряву зайшов, очі мають звикнути. Закуті розбійники сидять уздовж стіни, дивляться недовірливо, брязкають ланцюгами. Берт крайній. Обличчя розбите в кров і розпухло так, що Марк упізнав його лише за солом’яним волоссям. Він пройшов уздовж ряду в’язнів і дав кожному по хлібу. Поки отець Євгеній утішав двох християн, Марк присів біля Берта й зашепотів.

— Голові синагоги пальці відрізав! Ти зовсім дурень?

— Він гроші вчасно не повернув, — зашепотів той у відповідь. — П’ять солідів! Це з того боргу, що ти мені продав.

— Та в дупу їх! Померти за п’ять золотих вирішив?

— Один раз борг пробачиш — поважати перестануть, — Берт уперто блиснув очима. — Хто знав, що він три сотні своїх приведе. Дружні хлопці ці юдеї. Я сказав своїм без бою здатися. На тебе надія була.

Він випробувально подивився на Марка й додав:

— Мої про тебе не знають. І ніхто не дізнається…

— Слухай уважно, — ледь чутно промовив Марк. — Зізнайся в тортурах, покайся. Плач, якщо знадобиться, у ногах валяйся. Не вдавай із себе улюбленця Водана. Я грошей дам, вас відправлять до Африки. Побудете в каменоломнях, а звідти я вас викуплю. В Африці такий безлад, що це раз плюнути.

— Коли викупиш?

— Через рік-два. Раніше ніяк. Потім вам доведеться піти з римських земель. Тут залишатися не можна, це для вас смерть. Отримаєш свою частку за склад зброєю й припасами.

— А куди я піду? І що я там робитиму? — нерозуміюче подивився Берт.

— На мене працюватимеш, — усміхнувся Марк. — Станете багатими людьми, а не грабіжниками з портових закутків.

— Он воно що! — Берт задоволено вишкірився. — На тебе працювати! Тепер вірю тобі, старший. Ти свого ніде не проґавиш.

— Я вас у рабство продам, — продовжив Марк. — Ціна ваша невелика, але половина її теж буде ваша.

— Ти мене в рабство продаси й мені ж половину грошей повернеш? — хмикнув Берт.

— Ну ми ж партнери, — нерозуміюче подивився на нього Марк. — Це твоя частка. Половина за склад і по півтора соліда за голову. Більше ніяк. Такі, як ти, недорого коштують.

— Згоден, — прошепотів Берт. — Іди, Марку. Тепер навіть під свинцевим батогом тебе не здам. Скажу, що в покійника Стабія борг купив. Воданом клянуся.

— А я Ісусом клянуся, що витягну й до грошового діла прилаштую, — відповів Марк.

Він знову пройшов уздовж ряду головорізів, які свердлили його недовірливими поглядами, і дав їм іще по хлібу. В’язні хапали хлібини й з урчанням рвали їх зубами. А його ж тут знали. Марк це відразу зрозумів. А ще зрозумів, що вони здогадалися про мету його візиту. Двоє всміхаються й щось шепочуть сусідам. Із дюжини негідників, що ходили під Бертом, шестеро — дезертири з римлян, троє — германці, а ще троє — втікачі-раби, родом невідомо звідки. Чи то сирійці, чи то араби з Палестинського лімесу. Відразу й не зрозумієш. Рвані хітони оголили випалені тавра на плечах, а таку прикрасу ще заслужити треба.

— Ходімо, Марку, — сказав невдовзі отець Євгеній. — Я свій пастирський обов’язок виконав. І ти, я дивлюся, теж…

— Я відслужу, святий отче, — опустив голову Марк, коли за ними зачинилися важкі двері. — Винен тепер тобі.

— Ходімо вже, горе, — зітхнув диякон. — Людям допомагай, не мені. Мені Господь допоможе. Ти хоч розумієш, із ким зв’язався? Дав би тобі запотиличника, хлопчисько недоумкувате. Та от не можна, ти ж у нас цілий диспенсатор. На службу зараз?

— На службу, святий отче.

Флавій Віктор ретельно шліфував фрази, які скаже на суді. Розслідування щодо ділянки Мемміїв на Целійському пагорбі добігло кінця, і з’ясувалося ось що: ринок на занедбаній землі збудував покійний прокуратор Гай Меммій, і збудував на законних підставах. У нього був лист із печаткою покійного сенатора Руфіна-старшого, де той дарував йому це право за вірну службу. А тепер, коли прокуратора зарізали, у спадщину вступив його син, теж Гай. Він і збирав орендну плату.

Найгіршим у цій ситуації виявилося те, що інструментум був підроблений. Адвокат нутром це відчував, але довести не міг. Старий сенатор помер, як і свідки, чиї печатки стояли на цьому листі. Тому й захист Віктору доведеться будувати на зовсім інших підставах. Покійний прокуратор не користувався послугами правника, коли готував свою підробку, а тому дечого не врахував. Мабуть, побоявся залучити тямущу людину. Украсти землю сенаторської родини! Та жоден табеліон такого не пропустив би. А римські адвокати не дарма вчаться стільки років. У їхній роботі вельми багато тонкощів.

Справу слухав princeps officii, голова канцелярії префекта. Тяжба точилася про доходи з міської власності, а не про злочин, тому вищого судді не потребувала. Базиліка цієї години наполовину порожня. Народ на форумі приваблювали речі важливіші, а тут — звичайна сварка через крамниці. Інша річ — знатна дівиця, яка образила імператора. Про це хоча б сусідам розповісти можна. А тут що розповідати?

Рідню покійного Гая Меммія представляв немолодий адвокат на ім’я Дідім — сухий, ґрунтовний, звиклий тягнути час. Поруч із ним, ледь не вчепившись одне в одного, сиділи вдова Гая і двоє дорослих синів.

— Шановний судде, — Дідім почав першим. — Справа ця проста до краю. Мій довіритель має всі права вести справи на цій землі. Ось лист покійного Меммія Руфіна-старшого, батька нинішнього сенатора. Він скріпив його власною печаткою. У ньому ясно сказано: Гаю Меммію дозволяється звести крамниці на пустирі й отримувати з них дохід. Гай так і вчинив. Ці крамниці — його законне надбання, а після смерті — спадщина його дітей. Ми просимо суд підтвердити їхнє право й відмовити сенаторові Меммію Руфіну в необґрунтованій претензії.

Він простягнув табличку писареві, той передав її судді. Суддя побіжно глянув на печатку, хмикнув і відклав убік.

— Флавію Вікторе, ти висунув звинувачення. Що скажеш на це? Наполягатимеш, що цей лист — підробка?

Віктор вийшов уперед, неквапливо розправивши складки тоги.

— Шановний судде, я не стану доводити, що цей лист підроблено. Нехай адвокат Дідім торжествує. Я готовий визнати документ справжнім, таким, яким він його й представив.

Рядами рідні Гая пробігло радісне пожвавлення. Дідім насторожився й навіть трохи розгубився. Надто легко йому поступалися тим, за що він готувався битися на смерть.

— Якщо дозволите, я прочитаю останні слова листа, — попросив Віктор. — Після цього суду все стане зрозуміло. Отже, шановний судде, покійний сенатор написав: «…дохід із них за життя твого отримувати собі».

— Продовжуй, — усміхнувся чиновник, умостившись зручніше в курульному кріслі. Нотарії, які поруч вели протокол, приховали усмішки.

— Ось і вся справа, судде, — Віктор розвів руками. — «За життя твого». Не «тобі й твоїм спадкоємцям», як належить писати кожному, хто дарує право, здатне пережити дарителя. Ця різниця відома будь-якому нотарію: одна річ — власність або емфітевзис, де прямо пишуть ei heredibusque eius, «йому і його спадкоємцям», і зовсім інша — особиста милість, дана конкретній людині на строк її життя. Таку милість закон не відрізняє від простого узуфруктусу або прекарію.[42] А узуфруктус, шановний судде, зі смертю користувача припиняється. Він не успадковується! З таким самим успіхом можна було б успадковувати чужу посаду.

— Це домисли! — скинувся Дідім. — Сенатор Меммій мав на увазі…

— Що він мав на увазі, запитаємо в нього самого, якщо шановний Дідім підкаже мені спосіб допитати покійника, — незворушно продовжив Віктор. — Поки ж перед нами лежить текст, а не наміри. І цей текст не дає спадкового права. Ба більше, шановний судде, справжнє речове пожалування такого роду належить вносити до міських записів через магістрата, defensor civitatis, або через курію. Нехай шановний Дідім пред’явить такий запис хоча б щодо однієї з цих крамниць.

Дідім промовчав. Запису, звісно, не було. У родини є лише ця табличка, що десятиліття пролежала в сімейній скрині.

— Отже, — підсумував Віктор, — навіть визнавши цей лист справжнім, я прошу суд постановити: право, про яке говорить документ, померло разом із Гаєм Меммієм. Діти не можуть успадкувати те, що було даровано особисто їхньому батькові. А сам пустир, так само як і все, що на ньому зведено, належить найславнішому сенаторові Флавію Меммію Руфіну. Закон проголошує: superficies solo cedit, «збудоване на землі слідує за землею». Також мій довіритель вимагає стягнути все, отримане у вигляді платежів після смерті Гая Меммія.

Суддя постукав пальцями по підлокітнику крісла, дивлячись то на притихлу рідню Гая, то на спокійного Віктора.

— Суд вважає слова позивача обґрунтованими, — промовив він нарешті. — Лист установлює право особисте й пожиттєве, яке не переходить до спадкоємців. Запису про пожалування речового права у справах курії не виявлено. Тому крамниці на Целійському пагорбі, так само як і дохід із них, визнаються власністю сенатора Флавія Меммія Руфіна. Спадкоємцям Гая Меммія належить протягом п’яти днів передати управління орендарями законному власникові або його довіреній особі. Нараховану орендну плату, отриману незаконно, виплатити власникові.

Адвокат Дідім уже було відкрив рота, але відразу його закрив. Заперечити було рішуче нічого. Вдова Гая тихо схлипнула, один із синів зблід і щось зашепотів їй на вухо. Віктор же вклонився, поправив тогу, що зісковзнула з плеча, і рушив до виходу. За ним ішов хлопчисько-помічник, який не пропустив із цього процесу жодного звуку.

Віктор поки не йде. У нього ще одне слухання. До базиліки саме ввели дюжину скованих ланцюгами розбійників…

— Не прощаюся, брате, — Марк обійняв Берта, поки проплачена варта старанно відверталася. — Богом клянуся, витягну вас.

Бандити задоволено загомоніли й, кивнувши на прощання, пішли на корабель, подзенькуючи ланцюгами. Вони не вірили до самого кінця. Берт ляснув Марка по плечу.

— Бувай, старший, — вишкірив він великі жовтуваті зуби. — Я вже думав, добігався.

Берт теж піднявся на борт і поліз у трюм. А Марк видерся на коня й рушив у бік Портових воріт. Йому на південь, Аппієвою дорогою, разом із караваном неаполітанських паломників. Авжеж, навіщо плисти два дні на кораблі в повному комфорті, коли можна тиждень добиратися верхи. Усього лише треба перетнути Понтінські болота, що кишать малярійними комарами й бандитами. Не посилати ж гінця, коли диспенсатор може сам розвезти листи єпископам Капуї, Тарраціни й Фунд.

Смирна кобилка, отримана Марком у церковній стайні, на Буцефала аж ніяк не тягнула. Сам він теж не схожий на лицаря Круглого столу, як не схожий на Дюрандаль клинок, що висить у нього на боці. Це звичайний однолезовий тесак завдовжки в лікоть, яким за певної вправності можна відрубати кисть руки. Марк такої вправності не мав, але забійну вагу клинка оцінив. Це ж те, що пізніше назвуть лангсаксом. Утім, германці називали цей жах ножами й різали ними м’ясо. Марк же молив Бога, щоб не довелося пускати його в хід, а така ймовірність була. На дорогах бешкетували, а в болотах особливо. Він, трохи подумавши, замовив дещо, що сам називав баклером. Невеликий щит, завбільшки з тарілку, викликав у компанії гладіаторів гомеричний регіт. Вистояти з таким проти мечника або вправного списника — нічого й думати. Але чим би дитя не тішилося, аби не померло.

— От лайно, — здригнувся Марк, побачивши, що стан дороги починає погіршуватися. — Скоро болота.

І справді, цю ділянку Аппієвої дороги в добрі часи лагодили без упину. Тут сиро, вода стоїть високо, і дорогу раз у раз підмиває. Повітря тут вологе й важке, наче ковдра з мокрої вовни. Марк мимоволі втягнув його ніздрями. Пахне стоячою водою й гниллю. Колись тут була земля, розмічена на квадрати, осушена каналами, але тепер від старань імператорів давнини не залишилося й сліду. Болота знову взяли своє. Вони змикалися над старими дренажними ровами, затягуючи їх мулом.

Ліворуч від дороги, на невеликому горбку, що ледве виступав із води, Марк розгледів крихітне село. Кілька вбогих халуп, сплетених із верболозу й обмазаних глиною. Дахи, вкриті очеретом, потемніли від часу й невідступної сирості. Це місце — улоговина, оточена височинами й відрогами гір. Воді просто нікуди подітися, вона так тут і стоїть.

Станція Forum Appii — місце зупинки. Марк витер із чола липкий піт, змішаний із вологою туману. Тут є заїжджий двір, приземкувата будівля з облупленою штукатуркою. Усередині хтось голосно кашляв — надривно, з хрипом. Марк пересмикнув плечима. У мандрівника є вибір: або пробиратися залитим водою трактом, ризикуючи скрутити шию на мокрому камінні, або пересідати в човен і плисти каналом Деценновій, яким місцеві перевізники користуються, щоб обходити розмиті ділянки дороги. Він бачив ці вузькі плоскодонні посудини, що ковзали серед високого, в людський зріст, очерету. Цей канал викопали століття тому, і ним відводили воду. Він іде до Тарраціни, до самого узбережжя. Там болота закінчуються. Утім, канал, який тягнеться паралельно дорозі, давно не чистили. Його теж затягує мулом, він заріс осокою, потроху перетворюючись на таке саме болото, як усе навколо.

Із халупи на пагорбі вийшла жінка. У неї землисто-бліде обличчя з темними колами під очима. Тут усі такі. Болотна лихоманка починається в липні, коли дрібні тутешні калюжі прогріваються до самого дна. Тоді вилітають хмари комарів, від яких немає порятунку. Люди тут довго не живуть, лихоманка нещадна. Земля навколо, хоч і виглядає чорною та жирною, не родить нічого путнього. Полба, яку намагаються сіяти на сухих ділянках, виростає хирлява, з порожнім колоссям. Тут є риба й птиця — незліченні зграї качок. А ще в Понтіні добрі трави. Цим місцеві й живуть.

Повітря сповнене тисячами голосів. Це жаби. Їхній хор стоїть над водою, над каналом і дорогою. У цей галас вплітався тонкий, пронизливий писк. Хмари комарів, дрібних і злих. Вони поки не надто небезпечні, та й Марк натерся ароматичними оліями. Не те щоб це відлякало комарів, але, можливо, вони віддадуть перевагу іншим мандрівникам. Марк зайшов до кімнатки, щільно зачинив двері й загорнувся в плащ.

— Гниле місце, — прошепотів він, слухаючи гидке дзижчання біля вуха. — Швидше б проскочити. Сабіна… я знову її побачу…

Вілла Мемміїв зустріла його зерном, що наливалося на полях, квітучими садами й свистом батога. Вілік шмагав когось із колонів.

— Утікач, — пояснив воскреслий із мертвих сенатор Руфін. — Із тих, кого ти прислав. Погань, а не працівник. Із двох десятків троє втекли, одного впіймала варта. Вдови ще тримаються. Вони з дітьми, їм подітися нікуди. Але користі від них поки небагато. Коли вони ще підростуть.

— Не бажаєте прикупити плугів, пане? — запитав Марк. — Ваші статки це дозволяють.

— Упевнений? — у кутиках рота сенатора з’явилися гіркі складки. — Ти добрий хлопець, Марку. Я вдячний тобі за все зроблене. Але мої статки висять на найтоншій ниточці. І її ось-ось переріжуть. Ходімо до дому. Нам треба обговорити справи. Ти ж привіз звіти?

Вони прийшли до бібліотеки, де мовчазна рабиня поставила перед ними вино. Марк простягнув табличку. Меммій Руфін розгорнув її й поринув у роздуми.

— Ти вже готовий виплатити мою частку з будинку на Целії? — здивувався він. — Хіба його вже збудовано?

— Ні, пане, — похитав головою Марк. — Але продано достатньо, щоб я міг із вами розрахуватися. Свою частку я заберу з останньої квартири, що залишилася. І гроші за ділянку теж лежать у аргентарія. Ви ж казали, що пані Флора вийде заміж наприкінці літа. Гроші на посаг готові. Ваша частка з будинку вийшла трохи більшою, ніж я думав. Триста шістдесят солідів.

— Ось як? — зрадів сенатор. — Відрадно. Я засватав Флору за одного з Кассіодорів.[43] Це родина з Бруттію, вони нещодавно перебралися до Італії зі Сходу. У них вілла за п’ять днів дороги звідси.

— Друга ділянка на Целії, — Марк поклав мішечок, що приємно дзенькнув золотом. — Гай Меммій збудував там невеликий ринок і здав крамниці в оренду. Тепер він ваш. Дюжина крамниць по шість солідів на рік. Там добрий район, жваве місце.

Сенатор шумно втягнув повітря, дивлячись на гаманець, наче на отруйну змію. На його обличчі з’явилася така туга, що Маркові навіть шкода його стало.

— Скільки років? — глухо запитав Руфін.

— Вісім, — Марк зрозумів, про що він. — Ми змогли повернути орендну плату лише за останній рік.

— Нехай Плутон мучить твою душу, Гаю, — прошепотів сенатор. Він помовчав, а потім подивився на Марка. — Знаєш, що таке gleba senatoria? Я плачу два фунти золота на рік лише за те, що я сенатор. Сто сорок чотири соліди! Ще невідомо, скільки я маю підносити у вигляді обов’язкових дарів до Равенни. Я ледь не зганьбив свій рід, удаючи стільки років живого мерця, а він забирав собі мої гроші. Ненавиджу!

Меммій Руфін обхопив голову руками й застогнав. Цей недурний, здоровий чоловік був готовий зірватися.

— Так наче все налагодилося, пане, — нерозуміюче подивився на нього Марк.

— Ні, ти не розумієш, — Руфін запустив пальці у волосся. — Ось тепер усе стало по-справжньому погано. Знаєш, що нас чекає в січні?

— Е-е-е… ні, — зізнався Марк. Він чомусь подумав, що згадувати Новий рік не варто. Його тут не святкували.

— Тридцять років правління нашого непереможного августа, — з гіркотою відповів Меммій. — А це гроші, Марку. Великі гроші. Усі сенатори зобов’язані… Не можуть, а зобов’язані виявити щедрість. А зважаючи на те, що це ювілей, сума має бути вельми значною. Минуле святкування ледь не пустило мою родину на дно. Ти ж розумієш, хто оплачуватиме розваги римського плебсу?

— Розумію, — засумував Марк.

Так, неприємно… На надходження від Мемміїв він розраховував. Не захмарно великий заробіток, але й зовсім не малий. І річ навіть не в частці від продажів, а в добрій ціні на кампанське зерно. Воно лежить на його власному складі, і йому начхати на африканські зерновози. Простий пекар за таку можливість праву руку віддасть.

— Знаєш, скільки сенаторських родин уже розорилося за останні двадцять років? — несамовито говорив Руфін. — Імена не вмістяться на твоїх табличках. Тепер вони платять сім солідів лише за те, щоб носити пурпурову смугу на тозі. Це означає, що взяти з них більше нічого, вони жебраки. А мене чекає претура. Багато років я ухилявся від цієї честі, але це неминуче, як схід сонця. Якщо доведеться дати ігри, вони обійдуться в кілька тисяч солідів. І це буде щось вельми убоге, ледве гідне того, щоб я не втратив обличчя.

— Відмовитися від претури не можна? — запитав Марк.

— Ні, — похитав головою сенатор. — Це пов’язано з утратою честі. А мені треба видати заміж дочок… Хоча б двох…

— А Летиція? — здивувався Марк. — Вона вже досягла шлюбного віку.

— Летиція поїде до Палестини, — відмахнувся Руфін. — Доброї партії для неї я все одно не знайду. Кому потрібна дівиця, що побувала під судом? Добрий посаг допоміг би, але я його дати не зможу. Залишається якийсь худородний коміт. Ну вже ні! Нехай краще йде до монастиря. Валерія Меланія подбає про неї. Вона троюрідна сестра моєї дружини й не відмовить у такій дрібниці. Ця… наша родичка вивезла на Схід мало не всі гроші Італії. Вона сидить на скринях із золотом, поки солдатам не платять платню.

— То що думаєте робити, пане? — запитав Марк.

— Позичати, що ж іще, — гірко всміхнувся сенатор. — Позичати, щоб потонути в боргах. Претура мене поховає. Я не зможу розрахуватися.

— Утекти не думали? — рівним голосом запитав Марк.

— Утекти? — здивувався той. — Куди?

— До Африки, — сказав Марк. — Тамтешні сенатори таких повинностей не несуть.

— Припустімо, — замислився Руфін. — Але як? Я не можу продати маєток. Це сенаторська земля, і за неї треба платити. Якщо я помру й мої дочки поділять спадщину, вони однаково віддаватимуть належні два фунти золота. Такий закон.

— Я можу це влаштувати, — впевнено відповів Марк. — Ви поїдете до Африки й житимете там у спокої та достатку. Без візитів до Равенни й без претури.

Марк зберігав цілковиту незворушність, але це далося йому великими зусиллями. Серце так і норовило вискочити з грудей.

— Навіть якщо віллу продати, — заперечив Руфін, — що я робитиму з такою купою грошей? Невже є дурні, які зараз продають землю в Африці? Благословенне місце, де немає варварів, а збирачі податків беруть хабарі, не соромлячись. Хай мене блискавка вразить! Уся ця розмова — безумство! Власним вухам не вірю. Я домовляюся з пекарем про долю власної родини.

— Із вашим прокуратором, пане, — поправив його Марк. — Мій обов’язок — улаштовувати справи мого довірителя.

— Чого ти хочеш за це, Марку? — прямо запитав Руфін. — Я чомусь вірю, що ти на це здатний. Ти вельми спритний у справах. Але я розумію, що такі послуги дорого коштують. У казку про обов’язок прокуратора повірить лише Цезонія. Хоча ні… Не повірить. Вона вже пожила в Субурі. Отже, твоя ціна?

— Сабіна. Вона стає моєю дружиною.

Небо розверзлося й ударила блискавка? Ні, не розверзлося й не ударила. Узагалі нічого не сталося, крім тяжкої мовчанки, що повисла в бібліотеці. Обличчя сенатора на мить скам’яніло, а потім між бровами пролягла глибока складка.

— Отже, це все-таки правда, — вичавив він із себе нарешті. — Флора казала мені, що ти непристойно дивився на її сестру, але я не вірив. Нечуване нахабство з твого боку. Та що ж коїться на цьому світі! Один прокуратор розорив мене, другий вимагає дочку за дружину. Серце каже, що я маю прогнати тебе втришия, а розум каже протилежне. У будь-якому разі зараз про це не може бути й мови. Хоч би якими худородними були Кассіодори, навіть натяк на подібне призведе до розриву заручин. Я поки не скажу ні, ти отримаєш відповідь до кінця літа. Мені треба все добре обміркувати. До речі, якщо виїдеш просто зараз, устигнеш до Капуї до заходу сонця. Раджу поквапитися.

Обід Мемміїв проходив у незвичній тиші. Несміливі спроби то однієї з жінок, то іншої завести розмову розбивалися об неуважне мовчання сенатора. Розмови потроху припинилися. Родина поїла в цілковитій тиші й уже зібралася розходитися, коли раптом Меммій Руфін промовив:

— У мене сьогодні сталася пречудна розмова, мої любі. Марк приніс нам чимало грошей. Виявляється, покійний Гай обкрадав нас не раз. Наш новий прокуратор повернув родині землю на Целії й ринок на ній. Ми отримуватимемо з нього орендну плату.

— А чому ти його не запросив? — здивувалася Євдоксія. — Він гідний бути присутнім на нашому обіді. Адже це чудова новина!

— Я розповів йому про біду, яка на нас чекає, — скривився сенатор. — Хотів почути, що скаже цей пройдисвіт. Знаєш, люба, він запропонував доволі цікаве рішення. Воно могло б нас урятувати.

— Яке? — Валерія Євдоксія вп’ялася в нього жадібним поглядом.

Сабіна теж зацікавлено повернула голову. Флора, яка лежала поруч, поринула у свої думки, а Цезонія, як завжди, годувала дрозда.

— Він запропонував нам переїхати до Африки, — пояснив сенатор. — Він продасть наш маєток, а нам купить інший. Не сказав як, але з його тону я зрозумів, що рішення є.

— То погоджуймося! — заверещала Євдоксія. — Сенатори живуть там у розкошах і млості. Вони не влаштовують ігор і не їздять до двору! Ти що, відмовив йому, Руфіне?

— Ні, не відмовив, — глухим голосом промовив сенатор. — Але й погоджуватися не став. За цю послугу він попросив Сабіну. Він хоче з нею одружитися.

— Ти не відмовив⁈ — скрикнула дівчина. — Що означає — не відмовив? Я не стану дружиною пекаря!

Сабіна розридалася, а Флора, що лежала поруч, голосно зареготала. Вона качалася по ложу, тримаючись за живіт, поки сестра, плачучи, не почала гамселити її кулачком.

— Та припини, боляче ж! — обурилася Флора й зловтішно додала: — А ви мені не вірили. Та наш прокуратор у неї по вуха закоханий!

— Чому Флорі дістався багатий сенатор, а мені — пекар із Субури? — плакала Сабіна. — Я не стану його дружиною! Нізащо не стану. До судді піду. Я оскаржу цей шлюб!

— Суддя тобі відмовить, — тихо сказав Меммій. — Ти маєш право відмовитися від заміжжя, якщо батько примушує тебе до шлюбу з негідною людиною. Марк худородний, але до негідних його зарахувати не можна. Я не відмовив йому, дівчинко моя, бо просто не бачу іншого виходу. Нашій родині загрожує розорення.

— І ти вирішив відкупитися мною? — закричала Сабіна. — Я що, корова? Ти хочеш насолоджуватися життям на африканській віллі, поки я нюхатиму помиї під своїм вікном. Та як ти можеш так зі мною чинити?

— Ну що ти, сестро, — щасливо усміхаючись, Флора ніжно погладила її по голові. — Наш Марк зовсім не потвора, він доволі розумний і при грошах. Погоджуйся! До запаху сечі звикнеш. Дивись, і тісто місити навчишся.

— Я вийду заміж лише за рівного, — крижаним тоном промовила Сабіна, гидливо відкидаючи її руку. — Ти, батьку, стільки років втовкмачував це нам у голови, що на менше я не погоджуся. Віддаси мене за нижчого — зі скелі стрибну, так і знай.

— Не стрибнеш, — пирснула Флора.

— А ти… — Сабіна схопилася з ложа, обливаючись слізьми. — Ти! Ти негідна сестра, Флоро. Повертайся до Субури, там на тебе чекають пестощі гладіаторів. Ти погань! Недарма тебе прийняли за повію. От я розповім твоєму нареченому. Нехай посміється!

— Я тобі обличчя роздряпаю! — Флора пішла плямами, ставши жахливо схожою на матір.

— Негайно замовкніть! — Євдоксія грюкнула кулаком. — Яка ганьба!

Сабіна впала на ложе й затулила обличчя долонями. Її плечі затремтіли від беззвучного плачу. Флора презирливо фиркнула й відвернулася від сестри.

— Ну що ж, — зітхнув Меммій. — Ідіть відпочивати. Я думатиму, де роздобути грошей на ігри. Треба знайти не надто жадібного лихваря.

— Не треба нікого шукати, — схлипнула Сабіна, витираючи сльози. — Я зрозуміла, що він задумав. Цей чоловік хоче обміняти нашу віллу на землю церкви. Він має доступ до папи.

— Але ж церковна земля не підлягає відчуженню, — здивувався сенатор, а потім зовсім тихо додав: — Тільки якщо це порушує інтереси бідних. Марк доведе, що такий обмін вигідний, і папа йому повірить. Недалеко від нас є маєтки церкви. Їх усі можна об’єднати в одну латифундію.

— Тобі час їхати до Рима, батьку, — тремтячим голосом заявила Сабіна. — Ти давно не навідував Летицію. Вона за тобою дуже скучила.

Флора з розумінням дивилася на сестру, і на її губах заграла гиденька усмішечка.

— А от якби наш прокуратор мав титул vir clarissimus, — промуркотіла вона, — ти б не стала погрожувати судом. Уже побігла б вибирати хустку матрони. Адже для тебе важливі лише твоя пиха й дотримання пристойності. Так, сестричко?

Меммій Руфін розгублено переводив погляд з однієї своєї жінки на іншу. Зловтішне обличчя Флори, багряне, спотворене гнівом — Валерії Євдоксії, пунцове від збентеження — Сабіни.

— Юпітере… — прошепотів сенатор. — Врази мене своєю блискавкою! Прокляття… Я ще не знаю, хто метає блискавки у християн. Цей світ остаточно збожеволів? Мемміє Сабіно! Та як ти могла навіть думати про таке!

— А ти? — недобре подивилася на нього дочка. — Як ти міг продати свою дитину якомусь пекареві, батьку? Їдь до Рима. Тебе тепер теж приймає єпископ. Якщо я хоч щось зрозуміла з того, що сталося, папа Боніфацій буде щасливий позбутися нашої родини.

— Зачекай, Сабіно! — підняв руку приголомшений сенатор. — Чи правильно я розумію: якби наш прокуратор отримав нижчий сенаторський стан, ти пішла б за нього заміж?

— Пішла б, — із кам’яним обличчям відповіла дівчина. — Так, це принизливо для нащадка консулів. Але на таких умовах я погодилася б урятувати честь нашої родини. Він уже вельми небідний і багатіє на очах. Не бачу жодної причини, чому б йому не багатіти й далі. Він розумний, куди розумніший за багатьох високородних нероб. Кассіодори теж із нових людей, їм потрібна знатна дівиця, щоб розбавити погану кров. Вони просто не знають, що кров нашої Флори ще гірша. У мене немає особливого вибору, батьку, ми бідні. Наречені з родин Аніціїв і Нікомахів, як сам бачиш, не товпляться біля воріт нашої вілли. Утім, ця розмова не має сенсу. Із пекарів сенаторами не стають.

Марк у минулому житті бував в Італії й чудово пам’ятав, що приїжджим із півдня в Римі навіть квартир не здають. Тепер він зрозумів, що все почалося зовсім не вчора. Благословенна земля, яка без особливих зусиль дає десять зернин на одну посіяну, сформувала вельми специфічний менталітет. Люди на півдні живуть неквапливі й ліниві. А ще — темні, як вятський ліс, і забобонні, як користувачі астрологічних прогнозів. Колони всі до одного неписьменні, й навчати їх нікому навіть на думку не спадає.

Убога італійська глушина навіювала на Марка тугу. Тут ніколи нічого не відбувається. Тут не буває новин. Тут узагалі не знають, що таке новини. Останньою подією в цих місцях був дружній візит Аларіха. Після нього в Кампанії майже не залишилося худоби, а кількість колонів скоротилася вдвічі. Люди або розбіглися, або померли з голоду, коли готи зжерли їхні запаси й насіннєве зерно. Вони ж ішли саме тут, Аппієвою дорогою.

Від уцілілих віяло такою прихованою ненавистю, що Маркові навіть стало не по собі. Усі ці люди — хто завгодно, тільки не римляни. Сільський люд тут — або нащадки недобитих самнітів, або онуки недавніх рабів, привезених з усіх кінців світу. Навіть місцева говірка дуже відрізняється від латини півночі. Переможні легіони століттями гнали полонених на латифундії. У Кампанії живе строката суміш нащадків германців і галлів, юдеїв і даків, пергамців і пунійців. Справжніх римлян і греків тут мізерно мало. Вони здебільшого селилися на узбережжі. Нащадки рабів досі ненавидять нащадків переможців.

— Ось так і живемо, пане диспенсаторе, — повів рукою вілік.

— Так, — крекнув Марк.

Він із пагорба розглядав віллу, приклавши долоню до чола. Чимала долина, що розкинулася між Капуєю та віллою Мемміїв, поділена на безглузді клаптики. Десь наливається стиглою жовтизною озима пшениця, десь зеленіє ячмінь. На землях під паром пасуться нечисленні корови й трохи численніші кози. Складені з каменю халупи без вікон оточені садочками та оливами. Навколишні схили зайняті виноградом. Він, як і майже скрізь, просто прив’язаний до кілків або повзе стовбурами дерев. Шпалер тут не знають, а якщо й знають, то користуватися ними не хочуть. Тут думають так: діди так не робили, отже, й нам не треба. Нема чого чинити якось інакше. Адже їм була відома ця істина, теж успадкована від дідів.

— Пан диспенсатор зволить дати якісь розпорядження? — улесливо всміхнувся вілік.

Він куди розумніший за інших і ховає за поклонами звіриний оскал. Тут крадуть, Марк бачив це зі звітів. Але поки що це не його справа. Він лише розпорядник милостині римської єпархії. Не розпорядник її майна. Цей вілік йому не підпорядковується. Тому Марк відповів:

— Ні, люб’язний. Ти чудово справляєшся зі своїми обов’язками. Я просто переночую й завтра рушу далі.

— Звольте пообідати, пане, — не на жарт зрадів вілік. — Я поселю вас в однієї вдови. Вона молода й гарна. Пан залишиться задоволений.

Військо на марші йде в повних обладунках лише в фільмах. Насправді носити їх на собі страшенно виснажливо, а часом іще й спекотно. Свою коротку кольчужку Марк віз у сідельній сумці, гадаючи, що в разі чого вдягнеться миттю. Так він думав лише через недосвідченість, а, як відомо, самовпевненість карається. Він зрозумів це, коли на невеликий купецький караван, що брів Аппієвою дорогою через Понтінські болота, напав якийсь набрід.

— До зброї! — несамовито заволав якийсь прикажчик, але впав, діставши каменем по голові.

— Та щоб ви провалилися! — вилаявся Марк, дивлячись, як з очеретяних заростей лізуть напівголі волоцюги з ножами й палицями. Тут зарості обступають дорогу з обох боків, волоцюги перекрили її і спереду, і ззаду.

Він не встигав натягти кольчугу. Ледве зміг витягнути тесак і надягти на кулак щит. Пласка залізна тарілка зачепилася за щось у сумці, й це мало не коштувало Маркові життя. Врятувала конячка. Вона страшенно злякалася криків, миттю вийшла зі стану меланхолії й рвонула вперед. Марк ледь не вилетів із сідла, зате здоровенний дрюк, що летів йому в голову, влучив просто в кінський круп. Кобила заверещала й понесла, збивши з ніг якогось бідолаху. Той уже прилаштувався схопити її за вуздечку.

— А непогана все-таки штука, рогате сідло, — подумав Марк, розрубуючи тесаком ключицю якомусь волоцюзі. — Щільно охоплює стегна, інакше точно вилетів би. Ні, римляни точно не дурні. А мені драпати треба. Я ж зовсім не герой. Знову людину вбив! Та що за життя…

Марк єдиний у всьому каравані їхав верхи, тому, недовго думаючи, почав утікати.

— Тримай його! — заверещав якийсь щербатий тип із сіруватим обличчям.

Він замахнувся дубинкою, і Марк сяк-так відбив удар щитом. Він навіть не подумав атакувати, проскочив повз нього. Попереду ще двоє. Йому дісталося не так багато ворогів. Волоцюг цікавлять нав’ючені зерном мули, а не самотній вершник. Худий чоловік виставив перед собою загострений кіл, і Марк різко смикнув повід. Кобила ображено заіржала, але слухняно пішла вбік. Волоцюга кинувся до нього, Марк відмахнувся тесаком, і той завив. Удар розсік йому скроню, мимохідь знісши половину вуха.

Другий штрикнув справжнім списом, і Марк упав на передню луку сідла. Вістря застрягло в цупкій тканині плаща й лише ковзнуло по спині, прокресливши криваву рану.

— Н-на! — махнув ножем Марк, і цей волоцюга теж відстав. Сів просто в багно й заричав, затискаючи розрубаний біцепс.

Все, вирвався! Марк зупинився за сотню кроків. Вирішив подивитися, що відбувається з його попутниками. У купців справи йшли геть погано. Вони билися як звірі, але нападників виявилося куди більше. Та й умілі люди серед розбійників знайшлися. Мечник із круглим щитом — явний дезертир. Із ним двоє з германськими списами-фрамеями. Волоцюги оточили купців, закидали камінням і закололи. Перший поранений Марком помирав, заливаючи кров’ю плити дороги. Другий перев’язав голову ганчіркою, а третій зубами затягнув пов’язку на плечі. Поруч із ними стогнали ще троє, поранені купцями. Не виживуть. Візників і слуг перерізали за лічені миті, а кілька розбійників кинулися до Марка з найкращими намірами. Перший із них пожбурив камінь, але відстань виявилася надто великою.

— Гарний кидок, шибенику, — крикнув Марк, відбивши каменюку, що летіла просто в голову.

— Іди на хрест! — вишкірився той.

Прикритий щитом кулак занімів від удару. Марк розвернув коня, від’їхав ще на сотню кроків і знову зупинився. Не поспішаючи, перемотався полотном, надягнув кольчугу й так і стояв, дивлячись на розгублених розбійників. Коней у них немає, а бігати даремно цим людям явно ліньки. Вони, судячи з обраного ремесла, взагалі люди ліниві. Розбійники підійшли ближче, але напасти не змогли. Щойно відстань ставала небезпечною, Марк просто від’їжджав далі.

— Гей! — розгублено крикнув один із них. — Ти боягуз? Іди бийся!

— Ось тобі! — Марк щедро показав співрозмовникові пів руки.

— Тоді чого чекаєш? Забирайся звідси! — уперед вийшов міцний чоловік із таким самим землистим обличчям, як у всіх, хто живе на болотах.

— Та от цікаво стало, — зізнався Марк. — Не можу зрозуміти, чого ви в цій дупі забули. Землі в Італії повно. Ви ж від лихоманки дохнете, як мухи. Навіщо вам це? Га?

— Тут екзакторів немає, — вишкірився чоловік. — І віліків немає. І солдатів немає. Краще від лихоманки здихати, ніж від батогів відкупника. Тепер зрозуміло, багатенький хлопче?

От же паскудство! Марк скривився. Верхівки очерету ліворуч багатообіцяюче ворушаться, наче повзе змія. І повзе вона просто до нього, щоб ужалити нишком. Ну та нічого, хвилина ще є. Марк зітхнув, заліз у сідельну сумку й просунув руку в ремінну петлю. Гасило — чудова штука для вершника. Дешево й сердито.

— Я пекар, — відповів Марк. — Знаю, що таке працювати до кривавого поту.

— Був тут у нас пекар, — ватажок вишкірив гнилі зуби. — Помер восени. А ти скаржся варті скільки хочеш. Сюди однаково ніхто не піде.

Прокляття! Спина розгорається вогнем. Полотняна пов’язка просякла кров’ю й прилипла. Час закінчувати цей балаган.

— Скажи, — крикнув Марк. — Тут зерно росте? Чим тут людині, крім розбою, можна прожити?

— А тобі навіщо? — підозріло примружився ватажок. — Ти хто такий? Збирачам податків донести хочеш?

— Я Марк з Узвозу. Мене поважають у Римі. Запитай у людей у Заріччі. Якщо ти знав Циклопа, я був останнім, із ким він бився.

— То ця сволота здохла⁈ — ватажок розплився в усмішці. — А я думаю, чого його давно не видно.

— Я цього хлопця знаю, старший, — поруч із ватажком став іще один волоцюга. — Ніколи не бачив, але ім’я чув. Марк з Узвозу — пекар, господар Субури. Серйозна людина, хоч і молодий.

— Берта із Заріччя знаєш? — крикнув Марк, і волоцюга спантеличено кивнув. — Ну от, бачите, який світ тісний.

— Чого тобі треба, Марку? — насторожено запитав ватажок. — У нас тут своє життя. Ми рідко до Міста ходимо. Тільки коли добра робота трапиться.

— Нічого мені від вас не треба, — сказав Марк. — Я просто додому йду. Скажи, що тут є? Зерно росте?

— Погано, — відповів ватажок. — Лише на пагорбах. Трава добра, худобу можна пасти. У заводях риби багато. Вугор є. Дехто до Рима возить, продає. Усе запитав?

— Не все, — усміхнувся Марк. — Де мечник?

Ватажок побагровів, люто засопів, а кілька його людей зірвалися з місця. Двоє підібрали каміння. Воно ось-ось полетить. Марк уже побачив, як тремтіння очерету впритул наблизилося до нього. Він під’їхав до краю заростей, туди, де показався той самий дезертир. Той із ревом поліз із високої трави, прикриваючись щитом. Тільки от надто повільно. Ноги грузли в чвакучому мулі, а розмахнутися довгою спатою не давав очерет.

— Н-на!

Свиснув кистінь. Ремінець перекинувся через край щита, і бронзова гирка вдарила мечника просто в тім’я. Почувся хрускіт кістки, і той упав обличчям униз. Слідом крізь зарості вже пробиралися його товариші, а ватажок і його люди з ревом неслися вперед. Марк не став підбирати зброю, хоч шкода було до нестями. Він ударив кобилу п’ятами й поскакав на північ. Каміння засвистіло зовсім поруч, а одне вдарило в спину, від чого в голові спалахнув феєрверк болю.

— Уби-и-в! — приголомшено вигукнув хтось.

— Та як він це зробив? Щит же…

— Бувайте, смертники! — Марк повернувся й велично помахав рукою очманілим від такого повороту розбійникам. — Я запитав, що хотів. Потім договоримо, якщо не здохнете. Не прощаюся…

Петроній Максим, не приховуючи заздрощів, розглядав м’яке крісло, у якому сидів папа. Надзвичайна розкіш. І сидіти в ньому зручно. Він накаже зробити собі таке. Кажуть, їх продають на ринку Траяна. Можна випробувати, помацати, а потім замовити розмір і колір. Дивовижно, до чого торговці можуть додуматися!

— Сідай, Максиме, — проскрипів Боніфацій. — Не встаю такій персоні назустріч. Ти вже пробач старому.

— Та що ви, блаженніший, — оцінив жарт префект, підійшов ближче й поцілував зморшкувату руку. — Ви хотіли мене бачити?

— Хотів, — кивнув папа. — Що чути в Равенні?

— Нічого доброго, — скривився префект. — Август Феодосій не визнає нашого володаря Констанція братом. Гнівається імператор Констанцій. До війни йде.

— Безумці, — скорботно зітхнув Боніфацій. — Варвари, мов вовки, рвуть Рим з усіх боків, а вони братовбивство затіяли.

— Зате август Феодосій дружину собі знайшов, — хмикнув раптом Петроній Максим.

— Сам? — не повірив папа. — Чи августа Пульхерія посприяла?

— Августа, звісно, — розреготався префект. — У Константинополі править жінка. Це всі знають. Прийшла до неї з проханням якась Афінаїда. Язичниця, дочка ритора з філософської школи. Їй брати частки у спадщині не дали. От вона августі в ноги й упала. І так своє прохання виклала, що володарка наша розчулилася. Говорила ця прохачка так, що заслухаєшся. Адже дочка вченого ритора. Подивилася на неї володарка й зраділа. Та Афінаїда виявилася благонравною дівчиною, жодним чоловіком не займаною, а ще незвичайного розуму й невимовної краси. Загалом, в імператора Феодосія скоро весілля…

— Вухам своїм не вірю, — крекнув від подиву папа. — Отак із вулиці зайшла й імператрицею вийшла? Язичниця? Та як августа Пульхерія на таке пішла? Вона ж християнка, найблагочестивіша з жінок.

— Охрестилася та Афінаїда, — махнув рукою префект. — Євдоксія тепер. Але ж ви мене кликали не для того, щоб палацові плітки слухати.

— Нашу розмову про хліб пам’ятаєш? — посуворішав папа. — Ти назвав ціну, і я погодився. У вересні закінчується твоя магістратура, а після цього імператор призначить тебе префектом преторія[44] Італії. Він уже дав згоду. Юній Палладій скоро залишить свою посаду.

— Добре-е… — видихнув Петроній Максим. — Дуже добре, святий отче. Тоді і я своє слово виконаю. Ви заберете собі аннону.

— Я поки не хочу забирати аннону, — поправив його папа. — Я хочу наглядати за нею. Надто багато несправедливості чиниться, Максиме. Тесери в негідних людей, коли нужденні не можуть отримати хліба. Пекарям не дають зерна, але вимагають із них норму. Вони в мене ридали, просили допомоги. Ось просто тут, у цих покоях. Чому твій префект аннони беззаконня чинить?

— Немає тут беззаконня, святий отче, — голос Петронія заледенів. — Жодного закону не порушено.

— Зате справедливість порушено, — підняв палець єпископ. — Вам, молодим, властива легковажність у справах. Уся влада тримається на справедливості. Коли її немає, люди бунтують, а царства занепадають. Почитай Святе Письмо. Там багато про це. Негідні слуги гублять володарів своїм недбальством.

— Сподіваюся, блаженніший знає, що робить, — підвівся Петроній Максим. — Аннона не перше століття годує Рим. Чи варто чіпати те, що працює?

— Для всього свій час, — відповів папа, — і година своя кожній справі під небом: час родитись і час помирати, час садити і час виривати посаджене. Почитай Еклезіяста, Максиме. Просвітлює.

— Навіщо⁈ Тобі не тільки спину зачепили, а й голову?

Архідиякон Целестин дивився на Марка як на божевільного. Пан диспенсатор тиждень пролежав удома. Рана запалилася, поки дістався. Але щойно зміг устати, наклав пов’язку з мазями, обмотався чистим бинтом і пішов на роботу. Ідеї, які він обмірковував, лежачи на животі цілий тиждень, обрушилися на багатостраждальну голову архідиякона водоспадом.

— Покинуті землі, — повторив Марк. — Сотні тисяч югерів. Так, із них більша частина — болота. Але ж і пасовищ вистачає, і рибних заводей. Я, святий отче, Аппієвою дорогою проїхав до Капуї й назад. Її подекуди зовсім розмило. Вбрід переходити довелося. Якби не кінь, я б човном до Тарраціни поїхав. Там же добрі землі колись були, я залишки каналів бачив.

— Та ти хоч знаєш, скільки це коштує? — гаркнув Целестин. — Август Траян останній, хто зміг привести Понтінські землі до ладу. Тисячі рабів копали канали, чистили їх. Там же яма! Лепінські гори й високий морський берег не дають воді стікати. На південь від Рима ще в давнину ліси вирубали, от вода й потекла. Не зможе церква понести такі витрати. Не зможе!

— Та хоч трохи можна спробувати, — заблагав Марк. — Це землі імператора. Якщо він їх церкві подарує й дасть імунітет від податків, можна багато чого зробити.

— Що ти зробиш? — скептично дивився на нього архідиякон. — Ким? Сам підеш канави копати? Забудь про осушення тієї землі. Таких грошей ні в кого немає.

— Можна розбій припинити, — загнув палець Марк. — Поставити одного ватажка, дати йому бенефіцій. Решту він сам переріже. А за це худобу пастиме й рибу ловитиме. Там добрі трави й рибні місця.

— Та ти точно збожеволів! — переконався архідиякон. — Іди, Марку, лікуй рану. Лихоманка ще не відпустила тебе. До речі, ти з Меммієм Руфіном бачився?

— Звісно, святий отче, — здивувався Марк. — Я заїхав до нього на віллу.

— Та я не про це! — відмахнувся Целестин. — Він у блаженнішого вчора був. Просив маєток на церковну землю в Африці поміняти. Ну й хитрун!

— Та невже? — пробурмотів Марк, якого наче запиленим мішком по голові вдарили. — Не знав, що він у Римі. І що його святість вирішив?

— Схиляється погодитися, — знизив голос Целестин. — Це не відчуження заради користі, а обмін в інтересах церкви. Постанову Лаодикійського собору не буде порушено. Хоча, скажу тобі по секрету, маєток наказав віддати кращий, ніж у Мемміїв зараз. Не в Триполітанії чи Нумідії. Ти оглянув капуанські вілли? Можна там латифундію влаштувати?

— Можна, пане, — упевнено відповів Марк. — У Мемміїв вілла міцна, я добре знаю її доходи. Сусідні дві управляються гірше. По-моєму, віліки надто багато крадуть.

— От і я так думаю, — скорботно зітхнув Целестин. — Ти готуйся, Марку. На віллі Мемміїв іще один монастир улаштуємо. Його святість наказав провести обмін якомога швидше. Навіть не знаю, до чого така квапливість.

— Ювілей і претура, — похмуро пояснив Марк.

— Ах ось воно що-о… — протягнув архідиякон. — Тепер мені все зрозуміло… Не з доходами Мемміїв ігри в Римі влаштовувати. Вони його дощенту розорять. Ну до чого ж, однак, хитра людина…

— Сам дивуюся, — процідив Марк. — Під Капуєю ще кілька придатних вілл є, пане. Якщо їх теж обміняти, усі володіння церкви зіллються в одне. Тоді й управителів-злодіїв можна втришия погнати.

— Якщо попустить Господь, — архідиякон перехрестив чоло й поринув у вивчення паперів. Марк знав його звички. Це означало, що розмову закінчено.

Подальший робочий день минув наче в тумані. Марк звів запаси на складах і в пекарні, вивчив звіти про видачу милостині, дивуючись, що цифри не зменшуються. Скільки не прилаштовуй людей на роботу, а сиріт, калік і вдів стає дедалі більше. Ідуть по хліб покалічені воїни, а до осені прибіжать голодні діти, чиї батьки померли від малярії. А це ж іще квіточки. Марк знав, що далі станеться з тією землею. Через сотню років від каналів, які сяк-так працюють, не залишиться й сліду, а вся Понтіна перетвориться на гігантське болото, що кишить комарами. Добряче таке болотце, розміром тридцять миль на п’ятнадцять. Із ним лише Муссоліні впорається.

— Я не думатиму про це сьогодні, — зітхнув Марк. — Я подумаю про це завтра. А сенатор молодець. Обскакав мене. Буде мені наука. Знову вирішив, що найрозумніший. Додому піду, вже полудень.

Додому він не потрапив. Щойно вийшов із Латерана, до нього кинувся раб Мемміїв. Марк знав його, минулого разу саме він правив повозкою. Раб уклонився й промовив:

— Пане, сенатор просить вас прийти до нього. Він зовсім недалеко. У домі Деціїв на Великому Целії.

— Ходімо, — похмуро кивнув Марк.

І справді, від Латеранського палацу до Целія рукою подати, чверть години неквапливої ходи. Утім, швидко ходити Марк зараз не міг. Рана ниє.

— Сабіна, — думав він. — Тут повний облом. Про неї можна забути. Меммій саме тому й не прийняв моєї допомоги. Розгадав задум і все зробив сам. Так мені й треба. Нема чого було про Африку говорити. Треба було пообіцяти, що зніму його з гачка, і все. От же я дурень. Тепер головне — не показати, що він мене обійшов. Порадію за нього, а потім довго й докладно розповідатиму, що зроблю з його маєтком. Скажу, що у спальні келію для грішників, які каються, влаштую. Ні, карцер для ледачих колонів! Нехай його корчить.

— Дитячий садок, — зітхнув Марк, розуміючи, що нічого подібного не скаже. — Обличчя кам’яне. Говорю мало. Від щирого серця вітаю з придбанням.

На Великому Целії знать селилася з незапам’ятних часів. Навколо заколоченого храму Клавдія — кілька кварталів, де жили найбагатші родини Рима. Марк побачив ноші, оточені рабами з палицями. Матрони їхали до когось у гості.

— Ми прийшли, пане, — сказав слуга, коли вони підійшли до міцних воріт, оббитих позеленілими бронзовими накладками.

Марк прикинув, скільки така краса протримається в Субурі, й зітхнув. Недовго протримається. Четверо оскаженілих Зоїних синів досі працюють по міді. Спеціалізація в них така. А тут хоч би хто поцупив! На кожному перехресті день і ніч чергують сильні наряди міських когорт.

Таблінум дому Деціїв виявився куди розкішнішим, ніж навіть у Валерії Пауліни. Марк несміливо водив очима навколо, поки раб пішов по господаря. Приймальня домусу багатого сенатора виявилася незвично великою, метрів під сто квадратних. Тут за бажання можна добрий прийом улаштувати, що, мабуть, іноді й робили. Мармурові колони тримали балки кесонної стелі, складеної з потемнілих брусів. Марк знав це дерево. Кипарис. Така стеля сама собою цілий статок коштує, а тут іще й свіжі фрески, якими вкриті стіни, і надзвичайної краси мозаїка на підлозі. Павичі, фламінго, сцени полювання… Найдрібніші камінці ледь більші за ніготь мізинця. У Марка навіть серце стиснулося. Лише тепер він почав розуміти, яка прірва лежить між простим пекарем і небожителями імперії. А Деції ж навіть не входять до п’ятірки великих родин. Вони й поруч не стояли з Аніціями, Кейоніями, Нікомахами, Петроніями й Сіммахами. І це приймальня, навіть не дім…

— Здоров’я бажаю тобі, Марку!

Сенатор увійшов до таблінуму, сяючи добродушною усмішкою. Він рум’яний, ситий, і від нього тягне добрим вином. Обідати зволив найславніший. Меммій сів у крісло й жестом запросив Марка зробити те саме. Незвично. Отже, розмова буде довга й майже особиста. Не належить пекарям сидіти в присутності такої персони. Лише за розпорядженням господаря й тільки на знак особливої милості. Отже, Меммій не стане розривати договір зі своїм прокуратором. Ну хоч це тішить. Ці думки блискавкою промайнули в голові Марка. Він зробив належну міну й якнайшанобливіше промовив:

— Вітаю найславнішого. Я чув, ви їдете до Африки. На місці вашої вілли наказано влаштувати монастир.

— Так, я запропонував папі обмін, і він погодився, — недбало махнув рукою Меммій. — Бачиш, від деяких бід я можу врятувати себе сам.

— Я весь увага, пане, — заявив Марк. — Прошу пробачення, але ні нових грошей, ні нових звітів у мене для вас немає. Я трохи хворів.

— Я чув від його святості, — кивнув сенатор. — Ви потрапили в засідку, і тебе поранили. Купці вижили?

— Ні.

— Як же ти зміг урятуватися? — здивувався сенатор.

— Бог береже мене, — відповів Марк.

— Чому не поїхав Латинською дорогою?[45] — не зрозумів Меммій. — Навіщо так ризикувати?

— Кілька листів до Тарраціни треба було завезти, — пояснив Марк. — А це зовсім в інший бік.

— Нехай боги… Бог дозволить тобі швидше одужати, — сенатор спорудив на випещеному обличчі співчутливий вираз, але вийшло в нього погано. На здоров’я Марка йому начхати. Меммій трохи помовчав, а потім заявив:

— Я готовий дати відповідь на твоє надзвичайно нахабне прохання, Марку. Вона така: я не скажу тобі ні. Ба більше, я дам згоду на шлюб своєї дочки. Ти багато зробив для нашої родини, і ми готові на знак вдячності дарувати тобі свою милість. Але в мене будуть умови.

— Слухаю вас, пане, — Марк від подиву відкинувся на спинку крісла й не стримав стогону. Від таких новин він зовсім забув про рану. Вона ледь загоїлася.

— Перше, — пожував губами сенатор. — Ти маєш отримати сенаторський стан.

— Зараз це неможливо, — прикинув Марк. — Мені знадобиться час. Кілька років.

— Це не може бути стан, куплений за підношення, — натиснув сенатор. — Мою дочку не повинні вважати дружиною пекаря, який розбагатів. Так, я не вимагаю чину spectabilis чи illustris. Досить clarissimus. Ти маєш отримати кодицилію, імператорську грамоту, за заслуги перед троном… Утім, високий церковний сан, що дає таке право, теж підійде. Не будемо бажати нездійсненного.

— Усиновлення іншим сенатором розглядається?

— Це здійсненно, — замислився Меммій. — Але зробити таке простою угодою, як у давні часи, вже не вийде. Потрібен едикт імператора. Домогтися його можна, але така угода не у твоїх інтересах.

— Чому? — здивувався Марк.

— Гроші, — люб’язно пояснив сенатор. — Ти входиш до нової родини, і твоє майно цілком входить у патримоній батька. Такий закон. Ти готовий змиритися з тим, що власником усього, що маєш, стане малознайома людина? Не думаю, що ти отримаєш еманципацію. Новий батько не випустить зі своєї влади заможного синочка. Утім, такий шлях неприйнятний. Це применшення честі мого роду.

— Тоді мені знадобиться три роки, — сказав Марк, подумавши. — За два можу не впоратися. Пан згоден чекати?

— Якщо будуть виконані наступні умови, то згоден, — кивнув Меммій. — Отже, друге. Моя дочка не житиме в Субурі. У тебе має бути статок не менше десяти тисяч солідів і домус у доброму районі…

— На Целії мені не дозволять селитися, — перебив його Марк. — Та мені це й не по кишені. Десь у районі вашого ринку — так, можливо, але там усюди інсули. Купувати зруйнований домус на Авентині чи Віміналі я сам не стану. Пропоную Циспій або Оппій. Я не хочу йти із Субури, а моя вулиця проходить у ложбині між цими пагорбами.

— Циспій чи Оппій? — замислився Меммій. — Так, це можливо. Третя умова: посагу не буде. Я не дам жодного нуммія.

— Навіть не розраховував, — хмикнув Марк. — Ім’я — ваш посаг.

— Усе потрібне ти купиш сам, — жорстко заявив сенатор, — і передаси мені до весілля. Сума посагу має бути не менш як триста солідів. Моя дочка отримає не менше за старшу сестру. У шлюбному договорі буде зазначено суму її утримання, а також майно, яке дозволить їй безбідно жити в разі вдівства.

— Згоден, — кивнув Марк.

— Тоді це все, — Меммій із цікавістю розглядав людину, готову прийняти те, що особисто він вважав цілком нездійсненним.

— У мене теж є умови, — промовив Марк. — Якщо моя дружина не виявлятиме належної поваги, я розлучуся з нею, і всі домовленості стають недійсними. Я не бажаю роками вислуховувати, яке благодіяння мені зробили.

— Справедливо, — кивнув сенатор. — Ти маєш право цього вимагати. Але в разі розлучення вона повинна отримати гідне утримання. Ми обумовимо його суму.

— Я дам утримання, — кивнув Марк, — якщо її поведінка в шлюбі буде бездоганною. У разі зради чи публічної ганьби вона піде ні з чим.

— Я добре виховав своїх дочок! — обурився Меммій. — Сабіна — діва найзнатнішого роду. Вона швидше отруїть чоловіка, ніж зганьбить його.

— Це захопливо, — зобразив захват Марк. — Умова друга: пані Меммія Сабіна повинна сама бажати цього шлюбу й висловити своє бажання мені особисто. На неї не чинитимуть тиску.

— Згоден, — знову кивнув сенатор.

— Нам дозволено зустрічатися до весілля. Я хочу краще пізнати свою дружину.

— Будуть дозволені зустрічі в присутності матері, — відповів після роздумів Руфін.

— Я можу їй писати? — запитав Марк.

— Можеш, але лише за умови, що я першим читаю листи й вирішую, чи варто віддавати їх дочці.

— Домовилися? — Марк простягнув руку, і сенатор після недовгих роздумів її потиснув. — Не їдьте кілька днів, я пришлю свого адвоката. Ми укладемо договір про майбутню угоду. Там будуть зазначені всі істотні умови й взаємна неустойка в разі відмови від виконання. Не турбуйтеся, я внесу пункт про нерозголошення. Якщо в мене нічого не вийде, жодна жива душа не дізнається, що до вас сватався пекар. Пані Меммія Сабіна зможе вийти заміж за кого захоче.

— У тебе рана розійшлася! Кров на спині, — вигукнув сенатор, коли Марк підійшов до дверей. — Чим тебе так?

— Списом, — відповів Марк. — Вони надто швидко вискочили, не встиг надягти кольчугу. Прийду додому й перев’яжу краще. Здоров’я бажаю, сенаторе. І пані Летиції мій уклін.

Можна я вас татом називатиму? Це Марк хотів запитати на прощання, але вкотре виявив розсудливість. Незвичайна начебто ситуація насправді проста як день. Меммій, обпікшись один раз, не бажає втрачати тямущого й чесного прокуратора. Ось тому й ставить свідомо нездійсненні умови. Мине три роки, і він вимагатиме неустойку. А якщо Марк упорається, Меммії тим більше нічого не втрачають. Збувають із рук дочку, що засиділася в дівках, та ще й посагу за неї не дають. За триста солідів ця жадібна сімейка й горобця в полі зажене.

— Тяжкий шлях нагору, ох тяжкий, — зітхнув Марк. — Самотужки його ніяк не подолати. Потрібна відповідна дружина. Навіть Аецій хизується родом матері, але скромно мовчить про походження батька. Магістр Гауденцій, провінціал, худородний вояка з Фракії, який зробив запаморочливу кар’єру в армії. Зате його син вважається повноцінним аристократом, і ніхто йому в обличчя низьким походженням не тицяє.

— Що це зараз було? — бурмотів Марк, крокуючи в бік дому. — Я сватався чи купував місяць? Та ні, з місяцем було б простіше. Його один раз купив, і він твій. А тут усе буде куди складніше. От просто шкірою чую.

Зоя стояла біля віконця, слухаючи теревені сусідок. Вона звабливо вигнулася й відразу отримала саме те, чого хотіла. Ззаду почулося хтиве сопіння, а жадібна рука почала м’яти її пишні принади. Зоя ліниво ляснула по руці, але не надто сильно. Радше грайливо.

— Ох і міцна в тебе дупа, дружино, — видихнув Купідон, залазячи під поділ сукні. — Як у справної кобили. Ти в мене вогонь. На інших жінок уже не дивлюся.

— А ти що, дивився? — повернулася до нього Зоя, узявшись руками в боки. — Ах ти, хтивий горобчику![46] Ану марш у ліжко. Ти в мене більше з дому з повними яйцями не вийдеш!

— Ні-ні-ні! — підняв перед собою руки Купідон. — Здаюся. Я щось сьогодні не виспався. Мені тільки помацати.

— Ото ж бо, — змилосердилася Зоя й знову висунулася у вікно, підставивши пестощам свої найзвабливіші місця.

Там, просто на тротуарі, четверо її синів грали в кості, по нуммію за кін. Вони її не бачили, а тому базікали без угаву, ділячись перипетіями минулого дня. Зоя слухала й поволі зеленіла. Виявляється, поки вона насолоджувалася несподіваним пізнім коханням, її діти якось непомітно подорослішали. І зовсім не поспішали ділитися з нею подробицями свого нового життя.

— Ну, ходімо! — скомандувала Фауста, закінчивши обійматися з Примом.

Той, розпалений її жадібними поцілунками, люто хрипів, притискаючи до себе худеньке дівоче тільце. Фауста — як гілочка, хоч їй уже чотирнадцятий рік іде. Замість звабливих жіночих опуклостей — два прищики на грудях. А однаково гаряча.

— Ходімо до батька! — потягла Фауста за руку. — Він не відмовить, я знаю.

— Марк не велів одружуватися, — скривився Прим.

— Дозволить, — упевнено заявила дівчисько. — І взагалі, він мені не батько.

— А мені як батько, — похмуро відповів Прим. — Кращий за будь-якого батька.

— Ти мене не любиш? — залилася слізьми Фауста. — Ну так і сказав би. Чого голову морочиш? Ледь до гріха не дійшли. Хтось дізнається — сорому не обберешся. Я тоді взагалі ніколи заміж не вийду. Скажуть, що зіпсована.

Вона посиділа, пошморгала носом і заявила:

— Він не одружуватися тобі не велів. Сказав, що тебе велика доля чекає. Що дияконом станеш, а може, й цілим пресвітером. А якщо так, то нам не можна буде разом спати. Можемо як брат із сестрою жити. Я згодна. Перекиди в ліжку — не головне в житті. Головне — сім’я.

— А що, — не повірив Гун, слухаючи розповідь брата з прочиненим ротом, — якщо диякон, навіть до повій не можна?

— Не можна, — приречено кивнув Прим. — Сану позбавлять.

— Та в дупу таку службу, — хмикнув Секунд. — Хоча Фауста — дівка правильна. І не дурна, як деякі жінки. Франку, не спи! Тобі кидати.

— Ну й навіщо тобі це? — обійняв Фаусту Прим. — Ти хороша. Ще знайдеш собі чоловіка. Якщо мені доведеться церкві служити, то як нам потім жити?

— Я відразу дітей тобі народжу, а далі — як Бог дасть, — рішуче заявило дівчисько. — Я вже доросла, інших у дванадцять заміж віддають, а мені чотирнадцять улітку. Ні, восени… Та ні, влітку. Мамка сказала, тепло було. Ну що, йдеш?

— Ходімо, — рішуче встав Прим.

Вони вискочили на вулицю й, не змовляючись, узялися за руки. Пройшли під наскрізь проникливими поглядами сусідок. Але тепер їм було начхати. Прим стиснув тонкі пальці Фаусти й зрозумів, що все інше неважливе. Наче завжди тримав цю руку. Вони ввійшли в гарячу метушню пекарні, де й побачили Тита. Він, голий до пояса, гучно наказував майстрам виймати хліб. Бо вже підійшов.

— Чого вам? — повернувся він до дочки. Помітив зчеплені руки й сів на лаву, втративши силу в ногах. — Що, вже? Приб’ю…

— Не було в нас нічого, пане, — уперто подивився на нього Прим. — Вона не така, щоб без батьківського дозволу з чоловіком лягти. Віддай її за мене. Я її ніколи не скривджу. І роботою морити не буду. Я зараз екзорцистом у церкві, отримую стипендію,[47] хліб, олію та вино. Років три-чотири мине, до аколіта доросту. А там, дивись, і дияконом стану. Вона завжди буде сита.

— Марка немає, — розгублено пробурмотів Тит. — Він знову до Капуї поїхав.

— Марк мені не батько, — заявила Фауста. — Пробач мене, татку. Дурна я, часом кажу, не подумавши. Благаю тебе, дай мені щасливою бути. За Прима заміж хочу. Знаю, що недовге щастя в мене буде, але я кожним деньочком насолоджуватимуся. Скільки попустить Господь. А далі служитиму своєму чоловікові, як вірній дружині належить.

— Та я бачу, ви вже й руки зчепили,[48] — приречено зітхнув Тит. — І губи в обох розпухли. Перший поцілунок, виходить, теж був… Гаразд, зятьку, нехай Зоя зайде… Якщо вона згодна… А чого б їй бути незгодною? Хм-м… Та й кому її згода потрібна? Батька немає, років у тебе вже достатньо. Сам можеш свою долю вирішувати. Згоден я.

— По руках! — простягнув долоню Прим, і Тит її потиснув. Угода відбулася.

— Частування треба виставити, батьку, — сказала Фауста. — І музикантів. І щоб смолоскипи несли, коли мене до дому чоловіка поведуть. І посаг за мене добрий дай. Я нічим не гірша за Лету.

— То в тебе що, скоро дружина буде? — Франк від подиву роззявив рота. — Дотиснула тебе-таки Фауста. Звір-дівка, свого не проґавить. А я ще думав, що це в мене день лайновий був.

— А в тебе що сталося? — повернулися до нього брати. — Ти ж у нас розумник, до справжньої школи ходиш.

Граматична школа,[49] до якої ходив Франк, вуличним голодранцям не по кишені. Тут немає синів сенаторів, здебільшого діти чиновників і багатих купців. До небожителів учителі ходять додому. Тут немає нікого, хто жив би в Субурі й хоча б раз у житті по-справжньому голодував. Франк дуже вибивався із загальної маси. Він же син повії, який не знає свого батька. Він жебрак порівняно з цими людьми, а після занять мусить бігти на службу. Флавій Віктор уже почав дещо платити, але натомість і вимагав чимало. Франка чекала гора табличок, які треба було переписати начисто.

Друзів у школі в нього не було. Та й бути не могло. Худенький дев’ятирічний хлопчик із замашками вуличного злодюжки не вписувався в це коло. Йому б сидіти тихо й підлизуватися до багатеньких учнів, займаючи належне місце. Але ні. Як і багато хто, хто несамовито мріє вибратися з багна, Франк безперервно доводив, що розумніший за всіх. І на його біду, в нього це почало виходити. Сюди ж беруть з одинадцяти років, але він пройшов у дев’ять, бо прочитав напам’ять «Енеїду». Пан учитель навіть просльозився від зворушення й зарахував Франка до школи без зайвих розмов. Читати й писати той умів, а рахував і поготів краще за наставника. Нові цифри, що повзли з Латеранського палацу в дияконії та купецькі крамниці, у граматичних школах поки не прижилися. Пихаті педагоги вважали блюзнірством змінювати те, що встановили великі.

— Учню Кварте! Кварте! Я до тебе звертаюся!

— Так, магістре, — підскочив Франк, який і справді замислився. А ще він так і не навчився відгукуватися на власне ім’я. Воно було йому чужим. Він Франк, і крапка.

— Що я щойно сказав? — суворо подивився на нього наставник. — Можеш повторити?

— Як накаже магістр, — кивнув Франк. — Ви ввійшли до класу й сказали: «Здоров’я бажаю вам, отроки». А потім наказали розгорнути сувої з «Іліадою». Потім ви веліли Новату не крутитися, а Нікію — не колупатися в носі. Потім підняли Агафона й наказали йому прочитати перший вірш. Він сказав: «Гнів оспівай, богине, Ахілла, сина Пелея, пагубний гнів, що лиха багато ахеям накоїв…» Пробачте, пане вчителю, мені всі слова повторити? Від самого початку уроку? Я можу.

— Та ти нахаба! — побагровів учитель. — Вийди геть!

Франк зажурився й залишив клас під смішки учнів. Вони корчили йому пики, шипіли, а дехто взагалі назвав сином повії. Франк потай показав «непристойний палець», зачинив за собою двері й сів поруч, жадібно нагостривши вуха. Раптом щось цікаве буде.

— Нудота, — зажурився він, вслухаючись у неструнке мукання, яке мало означати декламацію тексту. — Вони тупіші за Гуна. Я думав, брат у мене дурний, а він зовсім не дурний. Просто вчитися не хоче. А читає не гірше за цих телепнів.

— Що, правда? — здивувався Гун, кинувши кості на кам’яні плити тротуару. — От прямо так і подумав?

— Хай я помру! — перехрестив чоло Франк. — Ти в нас грамотій, виявляється.

— От скажи мені ще раз щось образливе! Відлупцюю, так і знай, германське поріддя. У мене десять. Нуммій із тебе.

— От їй-богу, Гун не гірший! — пробурмотів Франк. — А Прим і Секунд так і поготів. І чого ці гівнюки так пиндючаться? Лайно осляче! Самі без батьків ложки до рота не донесуть. Їх би на вулицю, бронзу з руїн красти. Подивився б я на них…

Урок закінчився, й учні повалили з класу, весело перемовляючись. Новат, син багатого купця, недобре глянув на Франка й став навпроти, засунувши великі пальці за пояс. Він старший на три роки, вищий на лікоть і вдвічі важчий. Ситі щоки й випнуте пузо просто кричать про достаток родини. А ще він ошатно вдягнений. У Новата дорогий пояс зі срібними бляхами. Франкові такого нізащо не купити. У нього шкіряний, зі скромною мідною пряжкою.

— Ти що, голодранцю, найрозумніший серед усіх? — погрозливо подивився на нього Новат.

— Та розумніший за тебе, — ліниво відповів Франк.

— Я тобі боки намну! — загарчав купецький синок.

— Вали звідси, товстуне, — відмахнувся хлопчисько. — Бити не буду, я сьогодні добрий.

— Іди сюди! — Новат схопив Франка за туніку й підтягнув до себе так, що в худенького хлопчиська ноги відірвалися від землі.

— Ну і що далі, паскудо? — ліниво запитав Франк. — На місце мене поставив! А то я тебе до лікаря відправлю.

— От сволота! Голодранець!

Новат обурився й навідліг хльоснув Франка по щоці, аж голова смикнулася. Ті, хто стояв навколо, схвально загорлали, підбадьорюючи товариша. Але купецький син раптом відкинув Франка вбік і завив, тримаючись за око. А той гидливо витер палець об стіну, неквапливо розстебнув пояс, багатообіцяльно всміхнувся й шмагонув однокласника мідною пряжкою. Шмагонув раз, другий, третій… Той несамовито верещав, прикриваючи руками обличчя, але безжальні удари сипалися один за одним.

— Що ти робиш? Зупинися! — почувся обурений голос учителя. — Кварте! Негайно за мною!

— Живи, гівнюку! Пощастило тобі.

Франк перестав хльостати купецького сина й слухняно пішов слідом. Побитий Новат залишився позаду. Він плакав, розмазуючи сльози по пухкому обличчю й тоненько повискуючи. Граматик і Франк відійшли в закуток, де горою лежали запилені сувої й стояв горщик із недоїденою кашею. Старий показав Франкові на лаву. Сідай, мовляв. Той слухняно сів, застібаючи пояс.

— Що ти собі дозволяєш? — зашипів учитель. — Як ти посмів!

— Він мене образив, а потім ударив, — спокійно відповів Франк. — Я захищався.

— Він син шанованого купця, а ти син повії! — продовжив шипіти граматик. — Я тебе з милості сюди взяв, бо ти здібний. Ти маєш виявляти покору, а не зухвалість.

— То я мав стерпіти? — здивувався Франк.

— Безперечно, — кивнув граматик. — Хто він і хто ти!

— А хто я? — зло глянув на нього Франк. — Що каже закон, магістре? Діти не успадковують безчестя матерів. Я народжений вільним, заробляю шанованим ремеслом. Чим я гірший за цю свиню?

— Життя складне, хлопчику, — поблажливо подивився на нього учитель. — Ти ще малий, ти його не знаєш. Твоя мати — нікчема, повія. Тож пам’ятай своє місце.

— Я не знаю життя? — обличчя Франка налилося кров’ю. — А ти сам його знаєш? Ти на вулиці хоча б день проживеш? Ти за недоїдки коли-небудь бився? Ти від мисливців за рабами тікав? Тебе м’ясники за голу кістку били? Та ти нічого про життя не знаєш, старий. Моя мати — нікчема? А ти сам хто? Коли в Римі голод, кого за ворота женуть, повій чи риторів?[50] Що, зрозумів, де твоє місце? Ото ж бо.

— Забирайся звідси! — крижаним тоном заявив граматик. — Спочатку я хотів запропонувати тобі публічно перепросити, але тепер бачу твою зухвалість. Забирайся! Грошей тобі не повернуть.

— Ще й як повернеш, — пообіцяв Франк. — Інакше… Повернеш, коротше. Навіть не думай за мій рахунок нажитися. Я тобі очі видеру, старий козле.

Він вийшов із кабінету, щосили грюкнувши дверима, підійшов до Новата, який самотньо стояв осторонь, і неголосно сказав:

— Поскаржишся — прийду з братами. Вуха тобі відріжемо й зжерти примусимо. Якщо зрозумів, кивни.

Новат слухняно кивнув, дивлячись на Франка з прихованим жахом. Той відважив телепню стусана й пригрозив кулаком.

— У-у, баран! Через тебе тепер нову школу шукати. Мені старший голову відірве.

— А й справді! Давай цій сволоті вуха відріжемо, — загорівся Прим, ставлячи на тротуар стакан із костями. Підняв його й скривився. — У мене п’ять.

— Давай, — не роздумуючи, погодився Гун. — Чого він нашого брата кривдить? Тільки ми цього дрібного гівнюка бити можемо.

— Ти що затіяв, Приме? — нерозуміюче подивився на старшого брата Секунд. — Не можна тобі вуха різати! Отець Ісидор вилає.

— Ти, брате, нічого не знаєш, — поблажливо поплескав його по плечу Прим. — Я все Святе Письмо прочитав. Немає там такого. Є «не вбивай», «не жадай чужого осла» і «не чини перелюбу». А про відрізані вуха там нічого не написано. І взагалі, Ісус Навин — улюбленець Господа, а він людей у печі живцем кидав. Але то, правда, грішники були. Їх можна.

— Ні, ну піч — це занадто, — скривився Секунд. — Та й вуха різати не варто. Берт он різав, тепер на рудниках киркою махає. І то тому, що старший у суд заніс. А так би на арену пішов, народ веселити…

— Не пішов би, — зі знанням справи відповів Гун, трусячи стакан із костями. — У мене сім. Левів у цирку більше немає. На минулих іграх усіх перебили, а нових не везуть. Дорого. Тепер або голову рубають, або батогом січуть. Десять ударів флагелою — і м’яса на спині наче й не було. Баранячі кістки туди вплітають і бронзові гаки. От же звірі в нас у префектурі. Боже борони попастися. Бр-р…

— Одинадцять! Давайте купцеві ребра переламаємо, — розважливо запропонував Секунд, згрібаючи виграш. — Тут головне — не захопитися, а то ще вб’ємо до демонів. Якщо підійти до справи з холодною головою, цей лайноїд живий залишиться й пів року в ліжку пролежить. А ми з вами порадіємо, брати…

— А граматикові точно треба вуха відрізати, — впевнено заявив Гун. — Він про мамку погане сказав.

Жахливої сили удар мокрим рушником мало не збив Гуна з ніг. Він прикрив очі й застогнав. Хлопчисько побачив найстрашніше, що тільки може бути в житті: розлючену маму. Другий удар зніс на дорогу худющого Франка, а Секунд і Прим просто стиснулися в клубок, прикривши голови руками. Опиратися вони й не думали.

— Швидко в дім! — закричала Зоя, хльостаючи їх без упину. — Я вам зараз улаштую! Ну, думала, дав Господь щастя на старість. Думала, виросли мої телепні! Розм’якла, нюх втратила! А ти чого шкіришся, Купідоне? — закричала вона, побачивши у вікні чоловіка, що реготав. — Я зараз прийду, і тобі дістанеться! За що Господь карає мене дурнями!

— Так їх, Зоє! — заверещала зі свого вікна Маріам. — Так їх! Вони крамницю з міддю обчистили в Заріччі. Позавчора бачила, як гроші ділили.

— При-име! — заверещала Зоя. — Негіднику такий! Тобі ж не можна!

— Та я не крав, ма! — пролунав із під’їзду жалібний голос. — На шухері стояв… А-ай! Та чого б’єшся? Сама ж сказала братів не кидати.

— Одружуватися не можна, дурню! Демони з нею, з крамницею!

Увесь час до ночі Субуранський узвіз насолоджувався відчайдушними Зоїними криками, свистом ременя й клятвеними обіцянками синів. Люди зупинялися, побожно слухали, хрестилися й ішли у своїх справах. Кому пощастило жити навпроти, висовувалися з вікон, тішачи себе рідкісним за напругою пристрастей видовищем, горішками й вином. Кому пощастило менше, посідали на стільці, взяті в термополії. Крисп дбайливо обніс усіх чашами й налив вина. Люди слухали, зі знанням справи рахуючи удари й відзначаючи гідну всілякої поваги стійкість Зоїних шмаркачів. Ніхто з них не плакав і не просив пощади. Лише обіцяли, що більше не підуть красти, але робили це не надто впевнено. А ще обіцяли, що якогось Новата бити не стануть, а тим більше різати вуха панові вчителю… Хоча цей Новат — гівнюк, а вчитель іще гірший.

— До чого ж добре в нас у Субурі, — сказав раптом Крисп, збираючи дріб’язок за вино. — А люди! Які люди чудові!

— І не кажи, сусіде, — прогудів вантажник Зенон. — Благословенне місце. На Палатин його не проміняю. Весілля, значить… От Марк приїде, погуляємо.

Не так уже й багато речей виявилося в цілого сенатора. Пара скринь і кілька кошиків. У них умістилося все життя найславнішого Флавія Меммія Руфіна, який відбував до свого нового маєтку. Папа Боніфацій не став скупитися, дав добру віллу в Карфагенській Африці, за день дороги від порту.

— Я поки обживуся на новому місці, Марку, — напучував сенатор свого прокуратора. — Пані й моїх дочок привезеш наступної весни, коли зійдуть Плеяди. Раніше не треба, не ризикуй. Я впорядкую документи на власність, підготую дім, розберуся у справах…

— Так, пане, — кивнув Марк, щосили намагаючись не розреготатися. — Пані, ваші дочки й решта речей будуть доставлені цілими й неушкодженими. Посаджу їх на корабель у Неаполі. Вони миттю домчать до Карфагена.

Він зрозумів, у чому річ. Утомився сенатор від свого курника. Хоче трохи порадіти свободі. Може, рабиню для втіх собі купить. Жінки лівійців бувають казково вродливі.

— Флора скоро поїде до Бруттію,[51] до чоловіка, — продовжив Меммій. — Посаг виплачено, договір підписано. Нема чого їй тут стирчати. Влаштуємо бенкет, введемо в дім, і вона залишиться там назавжди. А Летиція поїде до Палестини, до тітки Меланії. Це питання вирішене.

І тут на посагу заощадив, подумав Марк. Біда все-таки з цими дівками. Саме розорення. А проте нічого в наших стосунках не змінюється, майнула здорова думка. Як приходив корабель із зерном та олією, так і приходитиме. А я через Павла переказуватиму гроші до Карфагена. Там теж міняйли є. Чи тепер усе зміниться? Він же може й сам продавати… А от це погано… Зерно за гуртовою ціною — неабияка підмога для пекарні.

— Як пан хоче далі вести зі мною справи? — шанобливо запитав Марк. — Для африканської вілли прокуратор не потрібен. Залишається ринок на Целії та орендна плата з нього. А це робота дріб’язкова.

— Я думав про це, — сенатор потер пальцями скроні. — Інститори можуть забрати зерно просто з вілли. Але, як на мене, відвезти його до Рима буде куди вигідніше. Я не став би цим займатися, але в мене є ти, Марку. А в тебе є пекарні. Я розраховую сам виручити добрі гроші, а не годувати якихось купчисьок.

— Вельми розумно, пане, — з полегшенням зітхнув Марк. — Так ви виграєте третину, якщо не більше. Я продам ваше зерно за чесною ціною й переказуватиму гроші до Карфагена. Вам треба буде визначитися з міняйлом.

— Неподалік вілли молодших Кейоніїв, — махнув рукою сенатор. — Я поговорю з ними й напишу. Складнощів тут не бачу. Міняйли майже не возять золото через море, лише воскові таблички. До речі… Ти можеш скористатися правом зустрічі із Сабіною. Пані та її дочки зараз шиють.

Марк не змусив просити себе двічі. Він перетнув атріум і став перед дверима, за якими почув жіночі голоси. Марк нервово поправив одяг, пригладив волосся й увійшов до кімнати.

Тиша. Абсолютна, непроникна тиша, в’язка й липка, як бовтанка з вівсяного борошна. На нього дивилися п’ять пар очей. Захоплені — Цезонії, тужливі — Летиції, замислені — Сабіни, уїдливі — Флори й презирливі — Валерії Євдоксії. Вона слабкості чоловіка не схвалювала й навіть не думала цього приховувати.

— Найславніша пані. Найславніші діви, — вклонився Марк. — Здоров’я бажаю вам.

— Сідай, Марку, — чарівним голосочком проспівала Флора. — Адже ти вже майже наш родич.

— Сподіваюся ним стати, пані, — без тіні усмішки зауважив Марк. — Сенатор висунув деякі умови, але мені вони здаються здійсненними.

— Он як? — шиття лягло на коліна Євдоксії. — Ти, пекар, отак легко станеш носієм честі?

— Не легко, — відповів Марк. — Але в цьому житті немає нічого неможливого. Треба лише зрозуміти, як це зробити. Для мене неважливо, ким людина народилася. У цьому немає її заслуги. У будинку на Целії продано дві квартири на другому поверсі. Знаєте, хто їх купив? Сенатори. У них більше немає землі й грошей на належне житло. Вони з тих, хто платить сім солідів на рік за право носити тогу з пурпуровою смугою.

— Багато знатних нині розоряються, — скривилася Євдоксія. — Їм не личить займатися торгівлею. Пристойно жити лише із землі. Що робити тим, чиї маєтки знищили варвари?

— Іти працювати, — хмикнув Марк і зрозумів, що помилився. Навіть Цезонія дивилася на нього з обуренням. Марк виправився. — Я мав на увазі службу. У палаці потрібні обізнані люди, і в армії теж, і в церкві. У мене подарунок для пані Сабіни, — спохопився він і витяг із сумки книгу.

— Євангеліє? — здивувалася дівчина, гортаючи сторінки. — Мені? Але навіщо? Як гарно написано! І читати легко. Це робив вправний переписувач. І папірус дивний. Ніколи такого не бачила.

— Це писала не людина, — пояснив Марк. — Літери вирізали на дошці, намастили чорнилом і приклали до аркуша. Вам буде цікаво це прочитати. Нагірна проповідь сильніша за будь-яку трагедію.

— Шкода, що великих трагіків не можна так видати, — зітхнула Сабіна. — У театрах ідуть самі пантоміми. Така гидота! Як шкода, що більше не ставлять п’єс.

— Марк, мабуть, любить пантоміми, — підколола Флора, не підводячи очей від вишивки. — Напівголі актриси, непристойні сценки…

— Я не люблю пантоміму, — заперечив їй Марк. — Огидне видовище, та ще й гріховне. Але якщо пані Сабіна забажає, у театрі Помпея поставлять трагедію. Зараз у нас червень? Скажімо, у вересневі іди.

Дівчина розгублено закліпала. Флора та Євдоксія заціпеніли, і навіть Летиція підняла на Марка заплакані очі. Видно, дівчисько нещодавно ридало від щастя, що проведе решту життя в монастирі.

— Ти жартуєш? — вичавила із себе Сабіна. — Трагедій давно не ставлять. Це не дозволено.

— Не жартую, — подивився їй у вічі Марк. — Якщо ви забажаєте, у театрі Помпея дадуть трагедію без непристойних кривлянь. То що? Ви цього хочете? Стару трагедію поставити не дозволять, доведеться написати нову. Героїню зватимуть… Нехай буде Лютеція, як місто в Галлії.[52] Її спокушав нечистий дух, але вона залишилася твердою у вірі. У неї буде сестра Сабініана, вродлива й добра дівчина…

— У неї буде одна сестра? — кутики губ Сабіни торкнула усмішка, а в очах затанцювали веселі бісики.

— Звісно, ні, — упевнено кивнув Марк. — Буде ще й старша, але, щоправда, не така гідна й вродлива. І характер у неї буде паскудний…

— Цей чоловік зробив нам послугу, мамо, але його зухвалість переходить усі межі. — Флора роздратовано кинула роботу. — Мені, дружині сенатора, нічого робити поруч із цим пекарем. Тут тхне кислим тістом і підгорілою скоринкою. Фу!

Валерія Євдоксія вийшла слідом за дочкою, щось їй вичитуючи у дворі, а Марк змовницьки прошепотів, приклавши долоню до рота:

— Вона буде потворна. А якщо захочете, навіть горбата чи одноока. Я особисто підберу актрису.

Сабіна голосно розреготалася, але потім опанувала себе й відповіла, зберігаючи гідність:

— Шановний Марку, якщо ти зумієш дати таку виставу, я обов’язково її відвідаю.

— А я ні, — схлипнула Летиція. — Я поїду до Палестини. Мене навіть за трибуна віддати не хочуть. Їм легше позбутися мене, ніж применшити свою честь.

— Необов’язково приймати постриг, пані, — звернувся до неї Марк. — Можна жити послушницею й повернутися, якщо щось зміниться. Просто не давайте священної обітниці. Поки не станете дівою, посвяченою Господу, ви вільні знайти собі чоловіка. Хоча… Наскільки я знаю, і з цим не так суворо.[53] Монахині частенько тікають і виходять заміж.

— Правда? — приголомшено подивилася на нього Летиція й гаряче заговорила, полохливо позираючи в бік матері. — Витягни мене звідти, Марку. Благаю! Мені нема кого просити, я більше нікому не потрібна. Я ж теж дочка Мемміїв, нічим не гірша за цю задаваку. Тільки врятуй! Не хочу постаріти в келії. Тобі потрібна знатна дружина? Я вже згодна. Якщо Сабіна за тебе не піде, я піду!

— Чому це не піду? — ревниво скинулася Сабіна. — Нехай Марк виконає договір, і я скорюся волі батька.

— Тільки тому? — примружився Марк. — У договорі написано, що ви повинні виявити власну волю. Пані Летиція свою вже виявила…

— Я її виявлю після вистави, — Сабіна гордо підвелася й пішла до дверей. — Якщо ти зумієш її влаштувати, я повірю, що для тебе немає нічого неможливого.

Марк теж вийшов в атріум, пропалюючи жадібним поглядом ладну фігурку. Залишилося написати п’єсу, поставити її й отримати дозвіл зайняти театр. Грошей, звісно, коштуватиме. Квитків у Римі не продають, і навіть така думка нікому не може спасти на гадку. Театр безплатний, і крапка. Як захід сонця, світанок і морський прибій. На кого б повісити витрати? Страх як не хочеться платити зі своєї кишені…

— Диспенсатор Марк? — ззаду почувся густий голос. — Я тебе всюди шукаю. Ти вже прийняв тут справи?

— Отче Симеоне? — повернувся він до низенького, майже квадратного чоловіка в грубому хітоні. — Так, прийняв. Ця половина дому залишається господарям до весни. Архідиякон Целестин дозволив їм тут жити. Ваша — друга половина. Там, де зараз лежить зерно й стоять вози. Ходімо, я покажу вам віллу. Тут є прес для олії. Він зовсім новий. А потім ми з вами відвідаємо ще два маєтки. Вони за пів години дороги, і вони теж ваші. Раджу взяти міцніший посох. Тамтешні віліки — запеклі шахраї…

На весільний бенкет довелося добряче розщедритися. Фауста ревно стежила, щоб її свято обійшлося не дешевше, ніж у сестри. А Лета займалася точнісінько тим самим, тільки з протилежною метою. Як старший нумерарій, вона стояла на сторожі добробуту родини. Сказала, що вдавиться, але улюблена сестра ні на нуммій більше не отримає.

Марк зітхнув і самоусунувся від цієї ситуації. Весіллям займалися мати й батько. А він міркував, як би влаштувати театральну виставу й не витратитися на неї. Виходило — ніяк. Якщо й існує надійніший спосіб знищити будь-яку репутацію, Марк його не знав. Людина, яка продавала б квитки до театру, не викликала б у римлян нічого, крім огиди.

А бенкет тривав. Фауста й Прим уже зчепили руки в присутності шанованої жінки. І поцілунок подарували одне одному. І фламмеум[54] вогняного кольору Фауста надягла. Залишилося небагато. Скоро гості, що сиділи на вулиці, усе вип’ють і з’їдять, а потім поведуть молодих до дому чоловіка. А точніше, на другий поверх старої інсули. Квартира стала частиною посагу Фаусти. Ліворуч жила Лета з чоловіком, а праворуч житимуть молоді. Марк засумував. Увесь заробіток із будинку пішов на посаг сестрам. А він же так на нього розраховував…

— Чого сумуєш? — поруч сів батько, який на честь свята напився так, як давно вже не напивався. Він ледве стояв на ногах. — Ти ж, Марку, сам не розумієш, що для мене зробив. Я такий посаг за дочок дав, що вся Субура заздрить. Я дав, не ти! Мені тепер до кінця життя шана.

— Та ти що, батьку? — обійняв його Марк. — Ми ж родина. Я їх люблю.

— Любиш, так, — погодився Тит і знову припав до кубка. — Багато бачив братів, які так люблять сестер? Я от жодного. Ти святий, Марку. Я точно знаю. У мене теж є дарунок тобі. Мені більше нічим тобі віддячити. Тільки цим…

Тит підвівся, похитуючись, і гучно гаркнув:

— Люди! Люди! Слухайте! Я Тит, пекар із Субуранського узвозу, бажаю встановити справедливість. За законами августів усе, чим володіє мій син, — частина патримонію.

Він повів рукою.

— Це все моє, хоч мого тут немає нічого. Бажаю власному синові честь зробити. Відпущу його за давнім звичаєм! Вікторе! Ти де? А, бачу! Ти закон знаєш. Зможеш усе зробити?

— Еманципацію?[55] — статечно підвівся адвокат. — Зможу. Хто тут найшанованіша людина? Отче Філіпе! Ви!

— А що робити треба? — здивувався пресвітер, який із апетитом наминав смажене порося, благо день не пісний. Їм із дияконом Євгенієм поставили одне на двох, але старенький трохи перепив і тепер клював носом.

— Мені потрібно п’ятеро свідків, — вийшов з-за столу Віктор, — і один тримач ваг. Є ваги? Тягніть із пекарні. І ще щось мідне потрібно.

— Вікторе! — приголомшено дивився на друга Марк. — Та ти що робиш?

— Відділяю тебе від батька, — відповів адвокат. — За старим законом.

— Йому теж років п’ятсот? — усміхнувся Марк, іще не вірячи в те, що відбувається.

— Ображаєш, — Віктор і справді образився. — Куди старший. Він із Законів XII таблиць.

— А новішого нічого немає? — підозріло втупився в нього Марк.

— Немає, — розвів руками Віктор. Він повернувся до здивованих свідків. — Сергію! Ти ваги триматимеш. Потрібен шматок міді. Монета не підійде. Франку, тягни. Я ж знаю, у тебе є. Ти нещодавно крамницю обчистив.

Зібрання вибухнуло реготом, отець Філіп скривився, наче від зубного болю, а Франк побіг по мідяшку, яку ще не встиг прилаштувати до ливарної майстерні.

— Отже! — заявив Віктор. — Присутній тут Тит виявив бажання продати в рабство свого сина Марка. Таке право в нього є.

— Гей! Гей! — занервував Марк. — Може, не треба?

— Так треба, — крізь зуби відповів Віктор і повернувся до пресвітера. — Святий отче, чи готові ви купити цього благонравного юнака?

— А що? І куплю, — усміхнувся пресвітер. — Хлопець міцний, мішки тягатиме. Або на виноградники його продам.

Марка аж потом прошибло. Начебто жартівлива церемонія, а страшно до нестями. А раптом щось піде не так. Тит вийшов уперед, послухав, що Віктор прошепотів йому на вухо, і гучно заявив:

— Я, пекар Тит, передаю свого сина Марка, як товар, під владу сторонньої людини. Передаю присутньому тут Філіпу за допомогою міді та ваг.

— Я, Філіп, приймаю.

Пресвітер кинув на ваги відламану дверну ручку, і Тит її взяв.

— Плату отримано! — урочисто проголосив Віктор.

— Свідчимо, — підтвердили гості.

Пресвітер витримав глузливу паузу, але потім із явною неохотою сказав:

— Я, Філіп, із власної волі відпускаю належного мені Марка.

Хлопець полегшено видихнув.

— Люди! — крикнув Віктор. — Свідчіть! Зазначений Марк був проданий власним батьком і відпущений на волю господарем.

— Свідчимо, — хором заявили п’ятеро гостей, які ледве трималися на ногах.

— Згідно із законом, — Віктор трохи помовчав, — Марк, син Тита, знову підпав під владу батька.

— Що-о⁈ — обурився Марк. — Знову? Та як це?

— Тебе мають продати тричі, — спокійно пояснив адвокат. — Лише тоді батько втрачає над тобою владу. Жінкам легше. Їх можна продати лише один раз. Такий закон.

От підстава, думав Марк, дивлячись на єхидні обличчя батька й пресвітера. Для них це гра. А в нього нерви! Жили по-справжньому трусяться, і пальці дрібно-дрібно тремтять.

— Справу зроблено! — крикнув Віктор, коли Марка втретє відпустили на волю. — Я, Флавій Віктор, адвокат, внесений до матрикули префектури Рима, заявляю, що закон виконано. Марк, син Тита, вийшов з-під влади батька. Він має право володіти майном і розпоряджатися ним.

А до цього, виходить, не мав? Марк укрився крижаним потом. А батько ж і справді зробив йому царський подарунок. Визнав самостійним мужем. Подарував справжнісіньку свободу. Тепер він не має права наказувати йому, що для римського суспільства річ нечувана. І Марк не відповідає за його борги, якщо такі будуть. Невже старий пекар зрозумів, що вороги можуть ударити з його боку? Він зрозумів це куди швидше за власного сина, який не бачить землі під ногами. Марк сидів геть спустошений, обіймаючи за плечі п’яненького в дим Тита, коли почулися голоси.

— Усе з’їли й випили!

— То чого сидимо? Треба чоловіка й дружину з честю провести!

— Так! Їм уже милуватися пора!

— Запалюйте смолоскипи!

Молоді підвелися, а за ними встали гості. Два хлопчики взяли Фаусту за руки, а третій запалив смолоскип із гілок глоду. Позаду нареченого й нареченої стали люди з прядкою, веретеном і вовною. Галасливий натовп доведе їх до дверей, увитих лавром і змащених олією. Треба б вовчим жиром, але з ним у Римі сутужно. Повибивали вовків в окрузі. Утім, і олія згодиться. Прим підніме Фаусту на руки й перенесе через поріг. Боже борони при цьому спіткнутися, прикмета погана. Фауста ввійде до свого нового дому, де її посадять на овечу шкуру й віддадуть ключі. Потім старші жінки піднесуть молодим вогонь і воду. Коли ті торкнуться їх, стануть єдиною плоттю, чоловіком і дружиною.

Марк навіть просльозився від зворушення, а батько з матір’ю й поготів ревіли вголос, обнявшись.

— Диспенсатор Марк, — почувся голос ззаду. — Отець Целестин до себе вимагає.

— Зараз? — здивувався Марк. — Ніч надворі. І я сестру заміж видаю.

— Я вже й так чекав, поки тебе з рабів звільнять, — усміхнувся гонець. — Ну й поїв заодно. Просто зараз іди до Латерана. Святий отець не каже, у чому річ, але сидить чорніший за хмару. Не інакше як біда якась трапилася.

Марк опинився на місці за пів години. У палаці порожньо. Лише в покоях папи тьмяно світяться вікна. Гонець зі смолоскипом провів Марка коридорами й шанобливо відчинив двері до кабінету архідиякона. Той підвів очі. Целестин схуд іще більше, а на обличчі пролягли глибокі зморшки.

— Заходь, Марку, — кволо махнув він. — Біда в нас. Так завжди буває, коли Нечистий спокушає жадібністю. Я піддався їй і дістав покарання.

— Та що сталося? — запитально втупився в нього Марк.

— Вілла Прокуліана в Тусції, — гірко всміхнувся архідиякон. — Там, де монастир Домініка. Я придбав емфітевзис на цю землю й розплатився за нього сповна. Ця вілла виявилася проданою, Марку. Старий Прокул утік, а покупці погрожують судом. Наше право молодше.

— Покупці? — похолов Марк. — Їх що, не один?

— Покупці, ти не недочув, — гірко кивнув архідиякон. — Їх троє, і в кожного на руках оформлена за всіма правилами купча. Усі вони придбали землю в один день. Рівно на день раніше за нас. Якщо це випливе назовні, папа буде в люті. Якісь негідники женуть церкву з чесно купленої землі. Яка ганьба!

— Я займуся цим, пане, — Марк підвівся, похитуючись. — Я займуся цим завтра. Сьогодні, прошу пробачення, трохи п’яний…

Виявляється, Віктор непогано їздив верхи. Не дивно. З диких країв до Рима приїхав, із Лондинія. А про Купідона й Гуна й говорити нічого. Міський хлопчисько опанував коня на диво швидко. Мабуть, кров предків давалася взнаки.

— Скажи, друже мій, — запитав Марк, заколисаний розміреною ходою своєї кобилки, — як цей селюк примудрився обдурити стільки народу? І чим нам це все загрожує?

— Обдурити він зміг тому, — вийшов із сонного забуття Віктор, — що хтось тямущий йому допомагав. Складно знайти чотирьох покупців без стороннього втручання. Тим більше, коли ти роками не виїжджаєш далі Фалерій.

— Ну, як знайшли одного, я вже знаю, — люто видихнув Марк. — Бачиш, хто зі мною їде? Цей помічник нам усе розповість.

— Якщо хочеш беззаконня чинити, — занервував Віктор, — то мене не вплутуй. Миттю з матрикули вилечу. Знаєш, скільки охочих туди потрапити?

— То він зміг це провернути? — нагадав Марк своє запитання.

— Обдурити можна легко, — пояснив Віктор. — Головне, покупця знайти. Потім доведеться потягнути час. Далі треба підробити інструментум курії й написати там, що ця земля повинностей не несе, бо ще за часів Ромула й Рема була звільнена від повинностей. А потім необхідно приїхати до Рима й провести угоди в різних табеліонів.

— Чому саме на день раніше? — запитав Марк і сам відповів. — Бо вже була призначена угода з отцем Целестином. Він за одну поїздку впорався.

— Я тобі більше скажу, — продовжив Віктор. — Він міг із тими трьома в різні дні купчі підписати. Але підписав в один, щоб вони пересварилися в суді. І з церквою, і між собою. Щоб справа ще більше заплуталася. Щоб хоча б якийсь час було не до нього. Думаю, він того ж дня сів на корабель і відплив з Італії. А куди? Та одному Господу Богу відомо. Думаю, він і сліди заплутав. Спочатку до Александрії чи Карфагена, а звідти — до Афін, Антіохії або Константинополя. Так, найімовірніше, останнє. Місто величезне. Загубитися легше легкого. Хоча й Антіохія ненабагато менша.

— Як можна змусити людей чекати? — запитав Марк.

— Багато можливостей, якщо ціна добра, — знизав плечима Віктор. — Наприклад, сказав, що отримував у консулара дозвіл на угоду. Або що висіла іпотека й він її погашав. Якщо подумати, десяток причин знайти можна, і всі до одної переконливі.

— Слухай! — Марк трохи розгубився. — То виходить, отець Целестин давно про це знає. Усі три покупці поїхали просто з Рима до свого нового володіння. Чому він мені відразу не сказав?

— Соромно йому було, — стишив голос Віктор. — Пробував сам розібратися, але не вийшло. Той адвокат, якого він найняв, цю справу майже програв.

— Програв? — здивувався Марк. — Як він міг програти? Кому? Інструментум підроблений. Їхнє право можна оскаржити, хоч воно й старше.

— Ти не розумієш, — невесело всміхнувся Віктор. — Старше право не в них, а в курії. Битися доведеться з нею, бо вона може оскаржити всі угоди із землею, на якій лежить повинність. І на жаль, друже мій. З погляду закону наше місце… як ти там кажеш… біля Клоаки. Ні! Просто в ній.

— Чому? — тупо запитав Марк.

— Та тому, що декуріони захочуть доходами цієї вілли покривати власні витрати, — повільно, наче нерозумній дитині, пояснив адвокат. — Курія має право витребувати цю землю собі, і я поки що не бачу жодного способу, як цьому завадити.

Вілік стояв навколішки, облизуючи розбиту губу. Купідон з учнем отримали наказ не залишати слідів, але Гун іще зривався, наче молоде вовченя, що відчуло кров. Купідон, який дожив до сорока років, працював куди чистіше.

Марк поки що не звертав уваги на управителя. Він дивився на греблю, якою ударними темпами перегородили Трею. Робота ця нескладна, бо в річечці й курка черева не замочить. Річище спочатку відвели вбік, а на старому місці склали кам’яну стіну заввишки в людський зріст. Тут буде верхньобійне колесо, а заодно й зариблений ставок. Поденна плата зерном породжувала в колонах небачений трудовий ентузіазм.

— Думаю коропа привезти, святий отче, — показав Марк на майбутній ставок. — Худоба поруч пасеться. Короп гній любить. Від нього трава в ставку росте. Полова, запліснявіле зерно, гниле бадилля — усе в діло піде.

— Це добре, — задоволено кивнув настоятель. — Підгодую люд. Голодно по селах. Дякую за корів, Марку. Бога молитиму за тебе.

— Більше поки худоби не дам, — Марк розвів руками. — Усе, що було виділено на Лацій, на тебе витратив. Наступного року монастир у Капуї підніматиму. Грошей не чекай.

— Ну, хоч борони даси? — підібгав губи Домінік. — І я ще отару овець хотів.

— Інструмент дам будь-який, — пообіцяв Марк, який кістьми лягав, але власну кузню замовленнями завантажував. — А от худобу тепер самі розводьте.

— Що із сусідньою віллою? — Домінік кивком показав на віліка. — І навіщо Авзонія побив? Завинив мій управитель?

— А він більше не управитель.

Марк присів поруч навпочіпки й підняв за підборіддя обличчя колишнього віліка. Той опиратися не смів і від жаху заплющував очі.

— Слухай уважно, шматок лайна, — повільно промовив Марк. — Я ставлю запитання — ти відповідаєш. Відповідаєш швидко й правдиво. Якщо кажеш правду, отримуєш напоумлення легкою пліткою й ідеш працювати в поле. Віліком тобі більше не бути. Якщо відчую брехню, віддаю тебе в префектуру. Тебе висічуть, затаврують і зашлють у рудники. Навіть не думай, що зможеш збрехати катові. Не було ще таких людей, хто витримав бичування важкою флагелою. Зрозумів?

— Так, пане, — прошепотів вілік. — Пощадіть, пане.

— Прокул тебе найняв, щоб віллу продати?

— Так.

— Скільки заплатив?

— Десять солідів, пане.

— Ого! — захопився Домінік. — От і вівці в нас тепер є. А я журився.

— Про інших знаєш? — запитав Марк.

— Ні, пане, — Авзоній відчайдушно замотав головою. — Нічого більше не знаю. Та й навіщо панові Прокулу було мені про це говорити? Він сказав вас до нього привести, щоб усе наче саме собою вийшло.

— Знав, що він обдурити хоче? — запитав Марк. — Ну? Говори!

— Здогадався, — неохоче відповів Авзоній. — Усі знають, що в нього справи зовсім кепські. Ось-ось землю відібрали б, а він орати перестав. Неважко зрозуміти…

— Останнє запитання, — Марк струснув його за плечі. — Відповідаєш чесно, отримуєш покарання й повертаєшся до дружини. Брешеш — везу тебе до римської префектури. Коли я з вілли йшов, ти усміхався. Чому?

— Думав, вас зі служби проженуть за такий недогляд, пане, — пискнув вілік і заплющив очі. — Дуже вже злий на вас був. Пробачте мене, пане, дурень був, позаздрив чужому золоту. Дружина чекає, діти малі… не відправляйте до ката, я правду сказав! Не губі-іть-е!

Дорослий чоловік, колись гроза цієї землі, розридався, розмазуючи сльози по обличчю. Він підповз навколішки до Марка й обійняв його ноги. Так робили лише раби, що завинили, і ті, хто стояв поруч, гидливо відвернулися.

— Купідоне! — Марк повернувся до гладіатора. — Десять ударів, не калічити.

Коли свист плітки й крики припинилися, Купідон підійшов до Марка. Той дістав із сумки запечатану табличку й віддав гладіаторові.

— Поїдеш із Гуном до Равенни, вручиш трибуну доместиків Флавію Аецію. Спочатку уточни, чи не став він комітом. Бо ці столичні хлопці аж надто образливі…

Навіщо він послав листа до Равенни? Вирішив, що у вогонь треба час від часу підкидати дрова. Жодних новин для Аеція в нього немає, але шляхом певних умовиводів Марк дійшов висновку, що громадянської війни між Сходом і Заходом не буде. Надто вже мляво йшла підготовка. Її саботували на всіх рівнях. Причиною цього був не лише жах усієї чиновницької зграї, а й те, що сам Констанцій пересварився з усіма навколо. І з Гонорієм, і з сенаторами, і з власною дружиною. Утім, у них нічого не змінилося. Галла Плацидія, як і раніше, терпіти його не могла. Раз точного передбачення дати не можна, Марк вирішив напустити побільше туману.

Курія містечка Нові Фалерії була вбога, як і саме містечко. Крихітна базиліка, за сумісництвом суд і всі інші установи, давно не бачила ремонту. Стіни її облупилися, і навіть цегла подекуди покришилася, вимита зимовими дощами. У містечку живе кілька тисяч людей і, на нещастя, воно стоїть на Америновій дорозі, а це означало ось що: ремонт цієї дороги йде коштом курії. І солдатів, яких частенько перекидають на північ і з півночі, годувати доводиться мешканцям міста. Постій — руйнівна повинність, від якої немає порятунку.

Марк співчутливо цокнув язиком. Тусція колись була дуже багатою, але тепер ніяк не може вибратися з розорення. Вона б і рада, але імператорські чиновники не дають. Стягнення недоїмок у Римі відбувається з невблаганною точністю й лютою ефективністю. Те, що від цього люди банально мруть, у Равенні нікого не хвилювало. Жінки ще народять. Блиск двору, данина варварам і постійні війни вимагали купи золота. Найменше платили найбагатші люди. У далеких провінціях potentiores, «сильні», віддають сущі нуммії, проводячи фіктивну оцінку своїх земель. А подекуди, на фронтирі, й узагалі женуть геть відкупників та екзакторів. Таким «магнатам» дешевше годувати власну варту, ніж із кимось ділитися. Але тут, між Римом і Равенною, батіг збирача гуляв без упину. Стримати його не було кому.

Флавій Антоній, голова місцевих декуріонів, виявився чоловіком років сорока п’яти. Хворобливо-блідим, із нездоровим кольором обличчя й похмурим, як стара діва, від якої втекла остання кішка. Декуріон безперервно кректав і хрестився через слово. Видно, нещодавно прийняв християнську віру. Вона потроху повзла й сюди. Навіть невеличка церква тут є, перероблена з приватного будинку.

— Марк, син Тита, диспенсатор, — прочитав він мандат. — А ти, шановний, очевидно, новий адвокат?

— Флавій Віктор, шановний, — вклонився той.

— А твоєму попередникові було незрозуміло? — декуріон неприємно скривив губи. — Ті бідолахи, що купили землю за підробленими табличками, можуть просто йти на всі чотири боки. Курія свого декрету на цю угоду не давала. Вони вже програли. А ви купили емфітевзис у втікача й шахрая. Що ж, мені шкода. Ви втратили гроші.

— Ти хочеш посваритися з церквою, шановний Антонію? — трохи натиснув Віктор.

— Я змушений посваритися з церквою, — парирував той. — Не хочу, але змушений. І якщо треба, до самого префекта преторія на суд піду. Ми цю землю не віддамо. Це patrimonium curiale, спадщина курії.

— Церква готова компенсувати свою частину повинностей, — тихо сказав Марк.

— А кругову поруку вона на себе візьме? — зло вишкірився декуріон. — А недобір податків із нашого округу оплатить? Ну, чого замовк, пане диспенсаторе?

— Усе можна обговорити, — цю фразу Марк вимовляв тоді, коли аргументів у нього не залишалося.

— Що можна обговорити? — завівся Антоній. Він потроху переходив на крик. — Що ти знаєш про життя декуріона? Знаєш, скільки родин входило до курії п’ятдесят років тому? Утричі більше, ніж зараз. Цих родин більше немає. Дехто землю оре й пасе худобу, а решта згинули без сліду. Ти коли-небудь позбавляв власну дочку гідного заміжжя? Просто тому, що тобі треба було виплатити посаг, а ти замість цього сплачуєш недоїмки за негідника Прокула? Ти продавав народженого у твоєму домі раба? Ти бачив, як ці люди ридають і валяються в тебе в ногах? Не бачив? То що ти взагалі знаєш про наше життя?

— Я пекар, — крізь зуби сказав Марк, — раб своєї печі. Про повинності знаю все.

— Тоді не мені тобі пояснювати, — відповів декуріон, настовбурчившись, наче мокрий птах. — Курія забере цю землю собі й здасть в оренду. Так хоч трохи зменшимо податковий тягар. Ви все одно не зможете володіти землею з куріальними повинностями. Ваш декуріон утік.

— Ми наймемо декуріона, — втрутився Віктор. — Він представлятиме наші інтереси. Це законно.

— Так, це законно, — неохоче погодився Антоній. — Але нічого не змінює. Нам невигідно віддавати вам цю землю. Член курії в бігах, і ми можемо витребувати маєток за законом.

Марк перезирнувся з Віктором, і той ледь помітно похитав головою. Все, глухий кут. Законного рішення в нього немає.

— Можете витребувати, — погодився Марк, у голові якого потроху визрівала ідея. — Але я пропоную інше. Покрову.

— Що? — одночасно перепитали й Антоній, і Віктор.

— Покрову, — Марк склав долоні хатинкою над головою. — Свята церква стане Покровою для курії Фалерій. Такою, крізь яку навіть крапля дощу не впаде на ваші нещасні голови.

— Поясни, шановний, — розгубився декуріон. — Не розумію, про що ти.

— Скільки членів курії пішло під покровительство могутніх родин? — запитав Марк.

— А-а-а… от ти про що, — здогадався Антоній. — Ти пропонуєш таке саме покровительство, тільки від церкви. Продовжуй…

— Коли вас беззаконно обтяжуватимуть повинностями, — пояснив Марк, — церква, яка теж буде змушена їх нести, втрутиться. Порівняй свої можливості, шановний Антонію, з можливостями єпископа Рима. Навіть консуляр провінції Тусція й Умбрія буде змушений прихилити вухо до його слів. І не просто прихилити, а шанобливо слухати.

— Припустімо, — обережно кивнув декуріон. — Звучить розумно. А що робити з тими, хто вже… пішов під покрову до сильних родин?

— Вони платитимуть, як усі, — запевнив його Марк. — Наша Покрова міцніша. Бачиш, шановний, ти вже виграв. А ще п’ять солідів на рік належить особисто тобі за виконання обов’язків декуріона цієї землі. Ми наймаємо тебе замість Прокула, що втік. Церква готова платити канон у курію. Витрачайте ці гроші на недоїмки, на нові податки, на харчування солдатів. Мені байдуже. Нехай курія витребує землю у декуріона-втікача й підпише емфітевзис із церквою.

— Я хочу почути це від папи, — заявив Антоній, нервово зчепивши пальці в замок.

— Ні, — жорстко відповів Марк. — Його святість не займається такими дрібницями. Він пише листи із засудженням пелагіан. Йому не до нашої метушні. Тебе прийме архідиякон Целестин. Він друга людина після блаженнішого єпископа.

— П’ять солідів мені, — замислився декуріон. — Ми підпишемо інструментум, щоб мене не звинуватили у здирництві. Все одно я не братиму їх собі, витрачу на ремонт дороги.

— Вельми гідно з твого боку, — Марк простягнув руку, і декуріон Антоній її потиснув. — Пан архідиякон прийме тебе будь-коли. А присутній тут адвокат Флавій Віктор складе новий договір емфітевзису. Ти підпишеш його в покоях самого архідиякона.

— Згоден, — кивнув Антоній. — Я поговорю з іншими декуріонами й поїду до Рима. Не думаю, що вони будуть проти, якщо ви змусите платити тих, хто зараз цього не робить. Покрова! Яке гарне слово! Мені подобається. Головне, щоб не протікала. Ха-ха…

Примикірій нотаріїв Іоанн передав Аецію кілька табличок.

— Розвези все, трибуне, — сказав начальник імператорської канцелярії, витираючи спітнілу лисину. — Гінцям віддати не можу. Справа важлива, пошли надійних людей із доместиків. Верхні дві відвезеш сам.

— Так, найясніший, усе буде виконано, — коротко вклонився Аецій і вийшов із його покоїв.

— Пане, пане, — підбіг до нього палацовий раб. — Вас двоє людей питають біля воріт. Кажуть, листа з Рима привезли. Людина із Субури прислала.

— Та щоб тебе! — вилаявся трибун.

Він зайшов до себе, поклав таблички на стіл і замислився. Іти чи ні? Хтось втягує його в гру? Начебто ні. Поки все йде так, як дивний пекар і передбачив. Він отримав підвищення, а попереду маячить іще одне. Август Гонорій натякає, що зробить його комітом доместиків. Не обіцяє, ні! Дає зрозуміти, що це можливо. Найбільша честь — командувати охороною імператора. А сам володар здає. Він не старий, але водянка робить його майже калікою. Гонорій ходить насилу, набрякає й часом дихає, як загнаний кінь. Аецій зробив висновки й тепер в’ється біля августа Констанція.

— Піду, — вирішив трибун і зачинив за собою двері. — Послухаю. Від мене не убуде.

На його подив, біля воріт стояв міцний чолов’яга зі свиріпою пикою, посіченою шрамами, і хлопчисько-степовик. Явно гун, син знатного батька, але вдягнений як римлянин. Дуже дивна пара. Старший мовчки простягнув табличку, й Аецій жадібно зламав печатку.

Гроза на сході розсіється без сліду. Могутній дуб упаде.

— Що це означає? — Аецій так розгубився, що сказав це вголос.

— Не можу знати, пане, — розвів руками чолов’яга. — Я лише гонець. Щось передати у відповідь?

— Так, передай, — повільно промовив Аецій, до якого дійшов сенс написаного. — Якщо ця людина й далі докучатиме мені, я відправлю її до ката. Передай слово в слово.

Аецій розвернувся на п’ятах і ввійшов до палацу. Швидко, поки ніхто не бачить, сунув листа в полум’я світильника. Він тримав його там, поки всі літери до одної не стекли розплавленими восковими краплями. Аецій полегшено видихнув. Тепер уже ніхто не дізнається. Треба бути цілковитим дурнем, щоб вести справи з тим, хто передбачає смерть августам. Навіть якщо ця людина виявляється правою. Особливо якщо ця людина виявляється правою.

— Може, треба було донести? — замислився він. — Ні, не варто. Я вже не доніс минулого разу. Боже борони, хтось дізнається. Справу про образу величності порушать негайно. Чаклунство ж проти священної особи. Визволи Господи від такого лиха!

Латеранський палац гудів, як бджолиний вулик. Страшна звістка прилетіла з Равенни. Август Констанцій три дні тому помер. Як це сталося? Чому? Ніхто не знав. Він правив усього сім місяців, і з його смертю Захід залишився без захисника.

— А з іншого боку, війни не буде, — сам до себе сказав Марк, відкидаючись у кріслі. — Навіть дивно. Дружина його ненавидить, Схід не хоче війни… А він узяв і помер у самий розпал приготувань.[56] Як, однак, вчасно… А що це означає? Це означає, що починається несусвітний бардак, бо людей із таким авторитетом в армії просто немає. Гризня неминуча. Ну і як я можу на це вплинути? А ніяк! Мене тепер навіть Аецій уникає. Хоча з дубом вийшло красиво. Якби він того листа комусь віддав, мене б уже на вогнищі спалили. А раз не віддав, то… Сам прийде, не втримається. Народ тут темний і забобонний. Він не захоче такого ресурсу втрачати. Чекаємо…

Марк узяв кілька аркушів паперу й поринув у читання. З Есхілами й Софоклами в Римі завжди було погано. Ювенал і Плавт із їхніми сатирами — найвидатніші римські письменники. Жанр трагедії помер. Навіть старих п’єс, що протрималися в репертуарі ціле тисячоліття, вже не показували. Театром тепер називалося кривляння мімів під неструнке бренькання й гул різнокаліберних дудок. Марк якось сходив на таку виставу, але вона викликала лише огиду. Вульгарні кривляння актрис міму здавалися йому не менш огидними, хоча, поклавши руку на серце, порівняно з деякими поп-зірочками з минулого життя, тутешня богема виглядала майже пристойними людьми.

З літераторами потрібного калібру в Римі зараз не те щоб погано. З ними в Римі ніяк. Зовсім ніяк. Їх просто немає. У Місті повно освічених людей, і серед них вистачає тих, хто щиро любить творчість великих трагіків. Але написати… Таких Марк не знайшов. Він поділився своєю бідою з книжником-сирійцем, який уже взявся за виготовлення Псалтиря, і той, на його подив, зголосився сам. Після того як Малх побачив друковану книжку, його обрії неабияк розширилися. І тепер немислиме вже не здавалося йому неможливим. Сирієць дуже начитаний, куди краще за пекаря із Субури. Але його творчість…

Марк хмикнув, виправляючи якусь особливо закручену фразу. Свого часу він ходив до театру, а тому недоладності відразу впадали в око. Мета створити шедевр недосяжна. Ні сил, ні часу, ні таланту для цього просто немає. Зате стартові позиції унікальні. Зроби хоч щось прийнятне — і воно злетить. Немає ж із чим порівнювати. Люди тут досить наївні, звикли до екзальтованих проявів почуттів. Пантоміма їх до цього привчила. А тому навіть надміру пафосні фрази можуть піти на ура.

Гроші на постановку дала єпархія. Після повернення вілли Прокула отець архідиякон, не дивлячись, підмахнув витрати на п’єсу, що підвищує благочестя римлян. Навіть запитань ставити не став. Лише підозріло подивився на Марка, перехрестився й пробурмотів щось на кшталт:

— І звідки ти такий узявся? Я Філіпа питав, до причастя ходиш. Значить, не від Нечистого духа твоє розуміння. Роби, якщо на славу Господа!

Так у Марка з’явилося двадцять солідів, трупа мімів, які активно переключилися на церковні містерії, і колишній власник книжкової крамниці, який навчився читати раніше, ніж ходити. Цю п’єсу вони народжували всі разом, бо, на подив Марка, ніякими покидьками міми не були. Вони довго вчилися свого ремесла, а показати емоції без слів куди складніше, ніж зі словами. Актори нутром відчули золоту жилу. Їх надто багато, а багатії надто скупо витрачають гроші на видовища. Мімам із кожним роком дедалі складніше заробити на життя.

— Занадто… Занадто…

Марк підкреслив кілька місць у тексті. Переборщили з екзальтацією. Він же робив наголос на стражданнях благочестивої дівчини, яку спокушає Сатана. Потрібне саме страждання, а не вереск на сцені.

Марк відклав п’єсу вбік і взяв таблички з листами. Новий монастир на віллі Мемміїв потроху набирав обертів.

Перегонка спирту виявилася не такою простою затією, як Марк собі уявляв. Примітивний куб робив вино лише міцнішим, але горіти воно ніяк не хотіло. Грек-парфумер, блискаючи п’яненькими очима — а він пробував отримане, — запевнив Марка, що все потрібне зробить. Тільки переганяти доведеться багато разів. Марк визнав його правоту й сів поруч, сумлінно пробуючи кожну партію. Того вечора вони лише напилися в дим, але кляте вино горіти не хотіло. Юні алхіміки відключилися на п’ятій перегонці. Трохи захопилися.

Спирт скорився лише наступного дня. Марк підготувався, приніс добру закуску й горщечок квашеної капусти. Капуста знадобилася після сьомої перегонки, коли отримане вже можна було впевнено впізнати як чачу. Після восьмої перегонки розлита на столі калюжка вперше дала синє полум’я, і Марк відклав подальші випробування, бо й цього разу язиком ледве ворочав. Парфумер, утім, теж.

Продовжили вони днем пізніше. Десята й остання перегонка дала градусів п’ятдесят, і це стало межею для вбогої античної алхімії. Утім, Марк зарубав собі на пам’яті, що треба зробити змійовик з охолодженням, і, спотикаючись, побіг на репетицію. Час підтискав. Вистава вже завтра.

Театр Помпея не знав такого стовпотворіння вже двадцять років. Від світанку до портика стікалися ноші, повозки й натовпи пішого люду, а захриплі глашатаї розводили руками: місць більше немає, чекайте наступної вистави. Наступної вистави, щоправда, ніхто поки не обіцяв. Гроші Марк витратив майже до кінця. А за те, що не витратив, був готовий відзвітувати перед єпархією до останнього нуммія. Він і так вніс у витрати харчування артистів, на що отець Целестин, який отримав свої окуляри, махнув рукою. Архідиякон сидів у першому ряду й совав їх на носі туди-сюди, читаючи партитуру. Ще не пристосувався. Мімів, цей непристойний люд, святий отець усією душею не любив, а тому чекав від них якоїсь неодмінної капості.

Марк стояв за дощаною перегородкою й дивився в щілину на амфітеатр, що заповнювався. Серце калатало, як у хлопчиська перед першим побаченням. Хоча, якщо подумати, побаченням усе це й було. Просто дуже, дуже дорогим. Запрошена ним дівчина сиділа в другому ряду, з матір’ю та сестрами.

Глядачі розсідалися за чином, як заведено ще з часів божественного Августа. Чотирнадцять перших рядів мармурових лав, нашвидкуруч очищених від багаторічного сміття, застелили полотном і подушками. Їх зайняли сенатори, що хизувалися тогами з широкою пурпуровою смугою. Поруч із ними всілися дружини, обвішані коштовностями. Усі як одна зі складними зачісками. Справжні корони з кіс, підсилені шиньйонами, переплетені стрічками й перловими нитками. Щоб невимовна краса, на яку знатна дама витратила цілий день, не лишилася непоміченою, голови матрон прикриті тонкими прозорими хустками. Неймовірно дорогий шовк, привезений зі Сходу, — на кожній другій.

Трохи вище розташувалися священники, міські чиновники й багаті купці, за ними тіснився простий люд, а на самому верху товклися жінки й зовсім уже безпросвітна біднота. Рабів до театру не пустили взагалі, й біля входу вже сталося кілька бійок. Тут навіть вільним місця не вистачило, хоча гігантська кам’яна чаша вміщувала двадцять тисяч людей.

Марк відшукав поглядом родину Мемміїв. Вони вдягнені куди скромніше за інших матрон. Про шовки й мови немає. Льон і тонка вовна. Валерія Євдоксія сиділа прямо, з кам’яним обличчям, а по боках від неї — Флора в хустці заміжньої дами й Цезонія, яка крутила головою на всі боки й роздивлялася натовп із неприхованим захватом. Сабіна, в темно-синій сукні, у масивних золотих сережках, то зчіплювала пальці в замок, то складала їх на грудях. Вона дівчина, голова непокрита, а волосся розпущене й прибране золотими шпильками. Марк зітхнув. Усе-таки поняття бідності в сенатора й пекаря трохи відрізняються.

Служитель біля входу на сцену вдарив жезлом у мідний диск. Гомін стих не відразу — Риму доводиться наново вчитися театральної тиші, — але поступово тисячі голосів злилися в один нетерплячий видих. На поміст вийшов Малх у білій туніці й підняв руки.

— Високородні сенатори й громадяни Рима! Милістю блаженнішого єпископа Боніфація, на славу Господа нашого, дозволено виставу, якої Місто не бачило багато років. Не пантоміма, а справжня трагедія! Історія діви Лютеції, дочки знатного роду, і того, хто з’явився спокусити її віру.

По рядах пробіг здивований гомін. Хтось із сенаторів перезирнувся й саркастично хмикнув, хтось із простолюду охнув у передчутті, а жінки нагорі зашикали одна на одну, вимагаючи від сусідів заткнутися. Когось, судячи зі звуку, довелося витягти геть. Марк із задоволенням прислухався до обурених криків. Охорона в театрі теж обійшлася недешево. Там усі свої, із Субури.

Завіси в театрі немає, і на сцені замість неї використали легкі ширми. Їх винесли, і поглядам глядачів постали дві дівчини за прядкою. Худа Лютеція в довгій білосніжній столі й поруч із нею Сабініана. Гарненьке личко актриси густо нафарбоване. Вона опустила очі, не надто вправно перебираючи нитки. На її обличчі виразно читалися скромність і деякі ознаки інтелекту. Високе досягнення для тієї, хто вдень танцює в непристойних пантомімах, а вночі гріє ліжко будь-кому, хто відсипле жменю міді.

— Сестро, — тихо заговорила Лютеція, — чи чула ти, що вчора на форумі сказав той мандрівний проповідник? Він назвав наших богів порожніми бовванами, а єдиного Бога — розіп’ятим і воскреслим.

— Замовкни, — злякано озирнулася Сабініана. — Якщо батько почує, він тебе висіче, а проповідника зашле до рудників. Такі слова в нашому домі не дозволені.

— Але я не можу забути його слів, — Лютеція пафосно притиснула руки до грудей. — Він сказав, що навіть раб перед цим Богом рівний господареві, а жінка — чоловікові. Хіба це не прекрасно, сестро?

Валерія Євдоксія в першому ряду невдоволено підібгала губи, але справжня, жива Сабіна подалася вперед, не відриваючи очей від сцени. Декорація змінилася. З-за завіси вийшов мім у гримі суворого старця — батько Лютеції. Його голос загримів на весь амфітеатр.

— Дочко, ти віддалася безумству! — заревів він, грізно потрясаючи посохом. — Ти ганьбиш наш рід перед богами предків! Я віддам тебе за старого Гнея, в якого гнояться очі й трусяться руки, якщо ти не забудеш ці нісенітниці!

— Краще смерть, батьку, — Лютеція впала навколішки, — ніж віра в демонів!

— Я тебе висічу, негіднице! — заревів батько. — Я закую тебе в залізо! Посаджу на хліб і воду! Не за сенатора Гнея — за крамаря в мене підеш! За пекаря!

— Я не відступлюся, — ледь чутно промовила Лютеція, але її голос рознісся по всьому театру. Акустика тут просто незрівнянна.

Вийшло досить переконливо. На галерці заголосила якась жінка, їй вторили ще дві. Хтось із чоловіків у задніх рядах схвально вигукнув:

— Оце дівка!

А ще один:

— Посохом її! Посохом! Батька ні в що не ставить!

Целестин, дивлячись на це, хрестився й хитав головою, але очей від видовища не відводив. Батько в люті пішов, світло олійних мисочок, розставлених навколо сцени, приглушили, і по амфітеатру прокотився невиразний гул очікування. Усі знали, що далі з’явиться Сатана. Він уже кілька разів багатообіцяльно визирав на сцену. Марк лише скреготав зубами й показував йому кулак. Це було не за планом.

Із клубів борошняного пилу, який видули крізь трубки, виступила постать у чорному плащі й рогатій масці. Дух-спокусник обвів зал порожніми очницями, і по рядах пробігло тремтіння. Навіть сенатори притихли. Почулися схлипування, багато жінок закрили очі долонями.

— Дитя, — голос актора був улесливий і солодкий, — навіщо тобі Бог, який дозволяє бити своїх слуг батогом і морити голодом? Поглянь на мене. Я дам тобі всі багатства світу, красу вічної юності й кохання всіх чоловіків. Тільки забажай — і все це твоє.

З-за спини спокусника виступив ставний юнак у позолочених обладунках. Лютеція простягнула до нього руку, і весь амфітеатр ахнув разом. Кілька людей закричали:

— Ти чого, дівко? Він бреше!

— Не вір йому!

— Та погоджуйся! Багатства ж дає!

— Мені б хто дав!

Марк із-за куліс скосив очі на Сабіну. Та сиділа, вчепившись пальцями в край лави, і на її щоках блищали сльози. Плакала не лише вона, плакала половина верхніх рядів, схлипували матрони, і навіть сенатори раз у раз витирали очі краєчком тоги. Марк дивувався. Пройняти цих людей виявилося легше легкого. Вони не так пересичені видовищами. Для них те, що відбувається на сцені, — справжнє диво. Хоча, якщо бути чесним, Марк оцінював гру акторів на нетверду трійку. Вони звикли заламувати руки й робити пафосні жести. Зобразити спокійну гідність знаті для них неймовірно складно.

— Ні! — Лютеція відсахнулася й упала навколішки. — Господи Ісусе, зміцни мене! Не хочу я ні золота, ні юнака зі своєї мрії, якщо ціна цьому — зрада віри!

Дух-спокусник відсахнувся, наче отримав удар. Він закрив обличчя руками й видав трубний рев.

— Дурне дівчисько! — загарчав він. — Ти обираєш злидні й ганьбу!

— Я обираю істинну віру, — твердо відповіла Лютеція, піднімаючи вирізаний із дерева хрест. — Відійди, Сатано, нечистий духу! Я врятую свою душу!

І тут спокусник, зрозумівши, що осоромлений, а його влада над дівчиною скінчилася, закинув голову назад і з диким ревом випустив із рота довгий струмінь полум’я. Служка передбачливо підніс йому фляжку й скіпку. Вогонь із гулом зметнувся до неба, і театр вибухнув переляканим криком. Хтось із жінок на галерці заверещав так, що на мить заглушив і акторів, і хор. Один товстий сенатор у другому ряду схопився на ноги, перекинувши сусідський глечик із вином, а хлопчисько біля входу закричав на все горло: «Диво! Диво!» — за що негайно дістав запотиличника.

Спокусник, погрожуючи кулаками, відступив у клуби борошняного диму й зник, наче провалився крізь землю. Його прикрили ще одним рядом ширм. Лютеція повільно підвелася з колін.

— Сестро, — звернулася вона до мовчазної Сабініани, — я не вийду заміж ні за старого Гнея, ні за когось іншого. Віднині я наречена Христова. Піду до обителі, де знайду мир, якого не знайти в палаці нашого батька.

Сабініана ступила вперед і вперше за всю п’єсу промовила довгу фразу. Марк спеціально притримав її репліку до самого кінця, щоб удар був сильнішим.

— Іди, сестро, — промовила Сабініана, і голос актриси затремтів від справжніх сліз. — Я залишуся тут, серед язичницької гидоти й суєти, а ти знайдеш те, чого не купиш жодним золотом. Благословенна Ти між жінками.

Вони обнялися й заридали вголос, а театр здригнувся від грому оплесків, яких Марк не чув у цьому місті жодного разу. Плескали сенатори, забувши про гідність, плескав простий люд, відбиваючи долоні, плескали навіть ті нечисленні пресвітери, що прийшли подивитися виставу.

— Так, — полегшено видихнув Марк. — А ці люди ж навіть не знають, скільки було косяків. Та й п’єса, поклавши руку на серце, лайно…

Він повернувся до актрис і показав кулак.

— Я тобі велів руки не заламувати й пики не корчити? Навіщо корчила? А ти, Клодіє! Я тобі сказав, дурепо, на прядку дивитися! Чому не навчилася нитку човником проганяти?

— Та навіщо мені це, пане? — актриса дурнувато кліпала густо нафарбованими очима.

— Та тому, що в перших рядах дружини сенаторів сидять, — гаркнув на неї Марк. — Вони краще за будь-яку ткалю тчуть. Вони тобі вірити повинні! Вірити, зрозуміла?

— Який успіх! — схлипував осоромлений Сатана, не вірячи власним очам. — Гроші на сцену кидають! Гроші!

Поки трупа повзала навколішки, збираючи мідь і дрібне срібло, Марк стояв поруч із родиною Мемміїв, чекаючи відповіді.

— Достойний Марку, — рівним голосом, без найменших емоцій промовила Сабіна. — Я обіцяла дати свою відповідь, і я її даю. Я, Меммія Сабіна, дочка найславнішого мужа Флавія Меммія Руфіна, виконаю наказ батька без примусу й із власної волі. Чекаю, що й ти виконаєш обіцяне в строк.

Родина Мемміїв повернулася й пішла до виходу. Ніхто з них більше не сказав ані слова, на відміну від інших жінок, які жваво обговорювали незвичайне видовище. Марк задумливо дивився їм услід.

— Ні, ну я, звісно, знав, що з коханням тут сутужно. Шлюб — це угода родин, а не почуття. Судячи з усього, мене щойно милостиво визнали перспективною партією. Справа за малим: заробити грошей, побудувати дім і отримати сенаторську тогу. Богом клянуся, це зробити куди легше, ніж пробити броню цієї дівки. Але й це питання часу. Як показала доволі посередня п’єска, люди тут у маніпуляціях недосвідчені.

— Цікаво, — Марк потер скроні, — може, і справді варто було погодитися на Летицію? Вона стала б доброю дружиною. Ох… Ділиш побут із жінкою, вона народжує тобі дітей, а ти, обіймаючи її, думаєш про іншу. Ні, не хочу. Гидко це, огидно. Для цих людей — ні. Для мене — так. Такий от я кумедний дивак. Краще зроблю, як повинен, а там будь що буде.

— Ну, Марку! — поруч стали архідиякон Целестин і пресвітер Філіп. — Знову здивував. Закоренілі язичники плакали! Невже в Римі знову дозволять театр! А коли нова вистава?

— Мені це більше не цікаво, святий отче, — відхрестився Марк. — Я все, що хотів, отримав. Нехай інші з мімами мучаться. Вони хоч щодня гратимуть. У мене своїх справ повно.

— То він що, на церковні гроші дочку Мемміїв зваблював? — здивовано запитав у Целестина Філіп.

— Безперечно, брате мій, безперечно, — із задоволенням кивнув той. — Двадцять солідів у мене випросив, негідник. Він її мало поглядом не спалив. Діва вродлива, хоч і язичниця. І що, Марку, піде вона за тебе заміж? Ти мав у саме серце її вразити.

— Піде, але тільки коли сенатором стану, — ляпнув той і відразу пошкодував про сказане. Він же обіцяв не розголошувати…

Святі отці розгублено перезирнулися, а Філіп навіть присвиснув, що в його виконанні здавалося справжнім хлоп’яцтвом. Він пильно подивився на архідиякона.

— Диспенсатор — посада важлива, брате Целестине, але для цих людей — щось на кшталт слуги.

— Диспенсаторами в багатих домах раніше були раби, — невдоволено скривився той. — Навіть якщо економом єпархії[60] його призначити, як на Сході заведено, не допоможе. Влада й гроші величезні, а честі в тому немає. Теж слуга, хоч і всієї церкви.

— Економ? — промайнула в голові Марка думка. Влада й гроші? Та ще й величезні? Так я згоден послужити. Згоден! Від мене не убуде. А як би опинитись там, що ще відсутнє? Так, помізкувати треба…

— А якщо defensor ecclesiae? — запитав Філіп.

— Не зуміє, — похитав головою Целестин. — Ні освіти немає, ні потрібних знань. Дефенсор в імператорських судах церкву захищає. Це адвокат із найкращих. Він другий ступінь сенаторського стану отримує, але тільки за вислугою років. Та діва постаріти встигне.

— Невже інших шляхів немає? — засумував Філіп. — Ну допоможи ти йому, брате! Бачиш, мучиться хлопець. Він же через неї постриг не приймає.

— Тільки пряме пожалування імператора за клопотанням папи! — розвів руками Целестин. — Якщо август за заслуги кодицілію дасть, ось тобі й сенаторський стан. Більше ніяк.

— А що треба зробити, щоб це клопотання отримати? — напружився Марк.

— Та що його святості пообіцяв, те й зроби, — усміхнувся Целестин. — Треба охрестити язичницьке царство й подарувати блаженнішому окуляри. Мої йому не підходять, він тепер із твоєю лінзою мучиться. Як ти розумієш, Марку, хрещення царства поки зачекає, окуляри куди важливіші. Кидай усе й займися…

Удома Марк опинився за пів години. Сидів у кабінеті, потягуючи відходи перегонки вина, й міркував, чи не запустити щось на кшталт граппи. Роблять її з ферментованих виноградних вичавок. Мінусів у цій ідеї не спостерігається…

— Старший, — до кабінету зазирнув Секунд. Цей хлопець неабияк нервував. — Тут до тебе людина. Каже, ти його знаєш. Куратор Афраній.

— Хто? — Марк закашлявся й почав гатити себе по грудях, намагаючись проштовхнути напій, що застряг у горлі.

— Прогнати?

— Веди, — махнув Марк. — Ну й день…

Величезна туша впливла до кабінету й зобразила щось схоже на вітальний уклін. А обличчя пана куратора зобразило неймовірне щастя від споглядання колишнього пекаря. Афраній був такий солодкий, що Марк відчув себе загубленим і щойно знайденим сином.

— Пане кураторе? — Марк вийшов з-за столу. — Сідайте. Яким вітром? Вина?

— Не відмовлюся, — не став ламатися той, обережно влаштовуючись на жалібно рипнувшому стільці. — Я хотів би поговорити з тобою, шановний Марку. Знаєш, я ж із самого початку стежу за твоїми успіхами. І я вражений, якщо бути чесним. Небувалий злет, абсолютно небувалий. У мене до тебе є гарна пропозиція.

— Слухаю, — налив йому Марк.

— Ти, мабуть, уже знаєш, — Афраній пригубив із кубка, — що наша свята церква невдовзі бере під свою покрову хлібні роздачі. Багато хто вже розуміє, до чого це призведе. Частина чиновників із часом залишиться без справи. Я пропоную тобі свою службу. Я знаю аннону як ніхто інший. Я працюю в ній двадцять років.

— Чому ви думаєте, що я не впораюся? — Марк склав руки на грудях.

— Я так не думаю, — усміхнувся Афраній. — Навпаки, після сьогоднішньої вистави я остаточно переконався, що ти впораєтеся з усім, за що беретешся, шановний Марку. Але дещо тобі усе-таки не під силу.

— І що ж? — здивовано подивився на нього Марк.

— Бруд, — жорстко відповів Афраній. — Ти не захочеш замазуватися. У Місті шістдесят п’ять тисяч людей отримують допомогу хлібом, олією та м’ясом. Багато хто з них отримує милість імператора незаконно. Тобі доведеться її відібрати. Але тут і починається найскладніше. У тебе хороша репутація в Субурі. Її буде зруйновано, коли ти почнеш відбирати в людей хліб і гнати їх за стіни. Я позбавлю тебе душевних мук.

Марк сидів приголомшений цією простою правдою. Клятий чинуша правий. Він наскрізь має рацію. Якщо зробити те, що доведеться, йому плюватимуть в обличчя. Люди на рідній вулиці відвернуться від нього. Невже ця жирна сволота вивчила його краще, ніж він сам? Виходить, так. Афраній запропонував послугу, якій немає ціни.

— Чого ви хочете, кураторе? — запитав Марк.

— Твою посаду, — жорстко промовив Афраній. — Я зроблю все, що потрібно, поки ти робитимеш щось іще важливіше, ніж роздача хліба голодранцям. Я чув про нові монастирі й про те, як там зараз ведуться справи. Вражений. Розумію, навіщо це потрібно. Якщо церква зменшить залежність від африканського зерна й візьме на себе постачання Рима, вона стане всемогутньою. І все до того йде. І я, шановний Марку, здогадуюся, чиїх це рук справа. Бачив сьогодні, як із вами розмовляє сам архідиякон Целестин, перша людина римської єпархії.

— Друга, — поправив його Марк.

— Перша, — докірливо всміхнувся Афраній. — Папа старий і немічний. Кому, як не тобі, це знати. Ти зможеш попросити в архідиякона будь-яку посаду, і він тобі її дасть. А я… А я візьму на себе весь бруд, який для тебе зайвий.

— Домовилися, — простягнув руку Марк. — Я займуся цим завтра. Сьогодні я трохи втомився…

Український переклад підготовлено для Telegram-каналу ProdoMag — @prodomag.

На каналі можна знайти цю книжку, інші завершені переклади та нові розділи творів, які ще пишуться.

Посилання на фантастичне оповідання Рея Бредбері «І грянув грім» (A Sound of Thunder), у якому випадково розчавлений у доісторичному минулому метелик спричиняє значні зміни в майбутньому. Марк має на увазі, що його власне втручання в хід історії поки що недостатнє, щоб істотно змінити відомі йому події.

Аппієва дорога (лат. Via Appia) — одна з найдавніших і найважливіших римських доріг, прокладена від Рима на південь; спочатку до Капуї, згодом продовжена до Брундизія.

Соцієтас (лат. societas) — у римському праві договірне об’єднання двох або більше осіб для спільної господарської справи. Учасники могли вносити майно, кошти або працю та спільно розподіляли прибутки й збитки.

Диспенсатор (лат. dispensator) — особа, що відала майном, коштами та їх розподілом; тут — церковний службовець, відповідальний за допомогу бідним.

Посилання на роман Марґарет Мітчелл «Звіяні вітром» і його екранізацію. Фраза Скарлетт О’Гари «Я подумаю про це завтра» стала крилатим висловом про свідоме відкладання важкої або неприємної проблеми на потім.

Аргентарій (лат. argentarius) — приватний банкір, який займався фінансовими операціями, обміном валют, кредитуванням та веденням грошових рахунків громадян. Вони відігравали ключову роль у римській економічній системі та були попередниками сучасних комерційних банків.

Найдавніший відомий зразок книгодрукування на основі ксилографії (дереводруку) належить до першої половини VIII століття. Знайдений у храмі Пульгукса, Корея.

Схід Плеяд у першій половині травня означав відкриття повного судноплавства на Середземному морі. У цей час дули попутні вітри, і шлях з Остії до Карфагена міг зайняти всього кілька днів.

У V столітті розлучення офіційно існувало, але вже не було актом вільного волевиявлення, як раніше. Ключовою тенденцією під впливом християнства стало обмеження розлучення й намагання зробити його можливим лише за наявності вагомих підстав.

Долій (лат. dolium, множина — dolia) — гігантський глек для вина й олії, вкопаний у землю. Такий глек міг уміщувати до трьох тисяч літрів. Вельми дорога річ, одна з найцінніших на віллі. Настільки, що в разі появи тріщин долій не замінювали, а ремонтували свинцевими скобами, а потім замазували вапном.

Інститор (лат. institor) — ключова фігура в римській торгівлі, професійний управитель, якому власник доручав ведення свого бізнесу. На відміну від простого прикажчика, інститор був наділений широкими повноваженнями й ніс юридичну відповідальність за свої дії. Саме інститут інститорів дозволяв римській знаті й заможним підприємцям вести масштабну торгівлю, не беручи в ній особистої участі, що було зумовлено традиційним зневажливим ставленням аристократії до комерції.

Стригіль (лат. strigilis) — вигнутий металевий скребок, яким у римських термах зішкрібали зі шкіри олію, піт і бруд після натирання.

Строфіум (лат. strophium) — смуга тканини, яку римлянки обгортали навколо грудей для їх підтримки або стягування; один з античних різновидів жіночої натільної білизни.

Багауди — учасники антиримського визвольного руху, що охопив північно-західну Галлію, а потім і північно-східну Іспанію. У цей час повстання набирало обертів, а між Сеною й Луарою з’являлися цілі області, не контрольовані центральною владою. Повстання було придушене в 450-х роках.

Паризій (лат. Parisii) — пізньоантичне найменування Лютеції, міста на Сені, назване за галльським племенем паризіїв. Від цієї назви походить сучасна назва Парижа.

Інфами (лат. infames — «безчесні») — у римському праві особи, обмежені в громадянській честі (infamia) через певні заняття або вчинки. До інфамів, зокрема, зараховували гладіаторів, акторів і повій; цей статус спричиняв низку правових і суспільних обмежень.

Фіск — державна скарбниця. Традиційно кошти від конфіскацій зараховували саме туди. Похідним від цього слова є поняття «фіскальний».

Дентифекс (лат. dentifex) — зубний майстер. Він виготовляв протези із зубів покійників або виточував їх із кістки. Потім протези кріпили до зубного ряду золотим дротом.

Лари — домашні боги. Принесення їм жертв теж було під забороною й каралося конфіскацією будинку, де це сталося.

Каструм (лат. castrum) — укріплений римський військовий табір або фортеця; тут — укріплений пункт із гарнізоном, що охороняє вихід із гірського перевалу.

Старі Фалерії — сучасна Чивіта-Кастельяна. Головне місто племені фалісків. Було природною фортецею, через що римляни-переможці зруйнували його й перенесли на 5 км північніше. Falerii Novi — сучасне Фалері. На старому місці місто відродилося в ранньому Середньовіччі саме завдяки своїм фортифікаційним властивостям. Це плато з урвистими схилами, з трьох боків оточене водою.

Курульне крісло (лат. sella curulis) — це особливий складний стілець без спинки та підлокітників, який слугував найважливішим символом влади та високого магістратського статусу.

Біблійна цитата: Буття 3:19.

Еа — назва лівійського міста Триполі у фінікійську та римську добу. Сучасна назва закріпилася в VI–VII століттях.

Ефіопами називали чорношкірих африканців. Aethiops — запозичення з грецького Αἰθίοψ, буквально «обпалене обличчя». Поряд з «Aethiops» вживали суто описові прикметники: niger і ater («чорний»), fuscus («смаглявий, темний»).

Йдеться про римське vitrum aureum — скло із замкненим між двома шарами листом золота. Збереглися чаші, виготовлені за такою технологією. Технологію було втрачено в VI столітті, а повторити її змогли лише в XIX.

Приміцерій (лат. primicerius — «перший у списку») — офіцерське звання. Другий за старшинством офіцер піхотної когорти, стояв нижче її командира, трибуна.

Декуріон, куріал — член міської ради, курії. Землевласник, який ніс повинності з утримання інфраструктури. За податки й повинності члени курії відповідали круговою порукою. Звання декуріона успадковувалося. Вийти з цього стану було не можна. Утікачів-декуріонів повертали до місця проживання так само, як утікачів-пекарів і колонів.

Посесор — загальна назва римських землевласників. Не всі посесори були декуріонами.

Америнова дорога (лат. Via Amerina) — давньоримська дорога, побудована у 241–240 роках до н. е., яка вела з Риму до міста Амерія (сучасна Амелія) та далі на північ до Перуції (сучасна Перуджа)

Нові Фалерії (лат. Falerii Novi) — римське місто, засноване після зруйнування Старих Фалерій у 241 році до н. е., приблизно за 5 км від старого міста.

Марк цього поняття просто не знав. Емфітевзис як безстрокова спадкова оренда досі діє в Італії, Іспанії, Бельгії, Франції та деяких інших країнах. Ним користуються, зокрема, фермерські династії. Аналог емфітевзису існував в Османській імперії й називався там «мірі», на відміну від «мюльк» — повної приватної власності. Після 1947 року систему договорів мірі було розірвано на території Ізраїлю, що досі сприймається палестинцями як беззаконня. Вони орендували цю землю століттями й вважали її своєю. Проблему не розв'язано й досі. Її причина — різні правові системи, у яких є своє розуміння понять володіння й оренди.

Слово «бестія» в устах римлянина було доволі образливим. Воно не мало близької нам грайливої конотації й означало людину, подібну своїми якостями до дикого звіра. Його можна порівняти із сучасним словом «паскуда».

Кампана — дзвін. Кампанула — малий дзвін. За легендою, першим почав таким чином скликати на молитву єпископ Павлін із кампанського міста Нола. Провінція Кампанія була центром обробки міді й бронзи, тому й дала дзвонам свою назву. Перші зразки мали квадратний переріз.

Кодекс (лат. codex accepti et expensi) — римська книга прибутків і видатків.

Актор — агент, повноважний представник багатого купця або сенатора.

Адверсарія (лат. adversaria) — чорнова книга-одноденка, куди записували інформацію просто протягом дня, начорно, без особливого порядку. Дані потім переносили в кодекс.

Нумерарій (букв. «той, хто працює з числами») — рахівник.

Concubinus — наложник, чоловік, який живе з одруженим покровителем.

Кінед (лат. cinaedus) — слово, що спершу означало грецького танцівника, але в римлян стало універсальною образою для чоловіка, якого сприймали як «жіночного». Трапляється понад 30 разів лише в помпейських графіті, часто із зазначенням конкретного імені. Наприклад, NICIA CINAEDE CACATOR — «Нікія, мужоложець і гівнюк». У грецькомовному середовищі вживався термін «арсенокоїт» (грец. ἀρσενοκοίτης) — на позначення чоловіка, який вступає у статеві стосунки з чоловіками.

Мамертинська в’язниця (лат. Carcer Tullianus, Тулліанум) — давньоримська державна в’язниця біля Капітолію; християнська традиція пов’язує її з ув’язненням апостолів Петра й Павла.

Узуфруктус (лат. ususfructus) — право користуватися чужою річчю та одержувати від неї плоди й доходи за умови збереження її сутності. Наприклад, можна жити в чужому будинку, здавати його в оренду й отримувати плату, але не можна знести або продати сам будинок.

Прекарій (лат. precarium) — це радше довірчі відносини, засновані на особистому зв’язку, а не суворе речове право. Прекарист, тобто той, хто користується річчю, отримує її від власника з його волі, часто з милості. Власник може будь-якої миті вимагати повернути річ.

Кассіодори — сенаторський рід, який саме в описуваний час прибув до Італії зі східної частини імперії. Імовірно, вони були багаті, але не надто знатні. Породичатися з Мемміями й Валеріями для такої родини — велика удача. Справжньої могутності рід досяг за Теодоріха Великого, через 100 років після описуваних подій.

Починаючи з Костянтина Великого, нижчий сенаторський стан девальвував порівняно з ранньоімперськими часами. Його надавали доволі широко, іноді просто за особисті заслуги, наче медаль. До V століття його отримували навіть ті, кого раніше прирівнювали до вершників. Сам стан вершників на той час повністю зник, влившись у військову еліту й бюрократію. Висока державна посада майже автоматично означала присвоєння звання найславніший муж або високородний муж. Однією з головних причин такої девальвації були величезні побори із сенаторського стану й масове розорення знатних родин. Стародавні патриціанські роди на той час майже зникли. Навіть Меммії й Аніції — представники найзнатніших плебейських родів, які влилися в римський нобілітет ще за республіканських часів.

Юній Палладій залишив посаду префекта преторія наприкінці червня 421 року, Петроній Максим перестав бути префектом Рима 2 вересня того ж року. Хто саме був префектом преторія Італії після Юнія Палладія, невідомо. Але у 20–30-х роках Петроній Максим цілком точно обіймав таку посаду.

Латинська дорога (лат. Via Latina) — одна з найдавніших римських доріг, що вела від Рима на південний схід через Лацій до Капуї, де з’єднувалася з Віа Аппія.

Чомусь горобців у римлян вважали розпусними створіннями. Фраза «хтивіший за горобців навесні» була поширеною примовкою.

Стипендією в Римі називали будь-які грошові виплати. Окрім стипендії, частину платні видавали натурою: їжею, олією, сіллю або тканиною.

Шлюб у Римі вважався договором родин. Чину вінчання ще не існувало. Було з’єднання рук (dextrarum iunctio) як символічний жест, поцілунок нареченого й нареченої та урочиста процесія. Дружину вводили до дому чоловіка, після чого шлюб вважався укладеним. У заможних родинах важливе значення мав письмовий договір.

Система освіти поділялася на три ступені: початкова школа, граматична школа, риторична школа. Правників навчали окремо. Очільник школи — граматик, як правило, був водночас і вчителем, і директором, і власником.

У Римі в голодні роки практикували вигнання чужинців і тих, хто не мав постійного заробітку. Історик Амміан Марцеллін, який описав таку ситуацію в 380-х роках, сам був вигнаний із міста. Він із гіркотою зазначав, що вигнали всіх філософів і риторів, але при цьому залишили 5000 актрис міму, їхніх прислужників і навіть тих, хто вдавав із себе їхніх прислужників.

Бруттій (лат. Bruttium) — історична область на крайньому півдні Апеннінського півострова, приблизно на території сучасної Калабрії.

Лютеція (лат. Lutetia) — давньоримська назва міста на місці сучасного Парижа.

16-те правило Халкідонського собору (451 рік) прямо забороняє вступати в шлюб «діві, яка посвятила себе Господу Богу», так само як і ченцям. Порушників відлучали від церковного спілкування, хоча той самий канон залишав місцевому єпископу право виявити поблажливість — тобто на практиці рішення могло ухвалюватися індивідуально, а не автоматично. У нас надворі 421 рік. Усталеної норми ще немає.

Фламмеум (лат. flammeum) — яскраве весільне покривало, яке римська наречена надягала під час шлюбної церемонії.

Еманципація — вихід сина з-під формальної влади батька, який супроводжувався вкрай архаїчним ритуалом. Спрощено його було лише за Анастасія імператорським рескриптом, а згодом за Юстиніана повністю замінено простим заявленням перед магістратом. Станом на 421 рік усе ще діяв закон, якому було близько дев’ятисот років. Тут описано його реальну процедуру, per aes et libram, «за допомогою міді та ваг».

У джерелах немає жодного натяку на те, що імператор Констанцій III помер не своєю смертю. Він захворів, і все тут. Але його смерть була вигідна надто багатьом силам: сенаторам, яких він оббирав, власній дружині, яка вже народила спадкоємця, Східному двору, який не хотів братовбивчої війни, і навіть Гонорію, який віддав частину влади аж ніяк не добровільно.

Коактор (від cogere — зганяти, примушувати) — Coactores виступали в ролі збирачів боргів та агентів, сприяючи фінансовим угодам між сторонами. Їх наймали для збору грошей і передачі їх своєму наймачеві. За потреби вони застосовували силу.

Святий Телемах — монах, християнський мученик, відомий тим, що намагався зупинити бої гладіаторів у римському амфітеатрі, за що натовп закидав його камінням. Імператор Гонорій, вражений його загибеллю, назавжди заборонив бої гладіаторів. Останній гладіатор бився в Римі 1 січня 404 року, тому ця дата вважається датою мучеництва Телемаха.

Марія Єврейка — легендарна жінка-алхімік з Александрії, якій приписують винайдення водяної бані й трибікоса — посудини з трьома відвідними трубками для одночасного збирання дистиляту в три приймачі.

Економ (від грец. oikonomos — «управитель») — єпископський урядовець, який відав майном, фінансами та господарськими справами єпархії.