Віра прокинулася задовго до будильника. Як завжди.

Кілька секунд вона лежала нерухомо, дивлячись у стелю, і прислухалася до тиші квартири. Будильник мав задзвонити лише через сорок хвилин, але сон уже не повертався. Він відступив тихо, залишивши після себе знайоме відчуття втоми, ніби Віра й не спала зовсім.

Психологи казали, що так проявляється тривожність.

Може, й так.

Віра з цим не сперечалася. За останні роки вона навчилася не сперечатися багато з чим. Особливо з тим, що стосувалося її самої.

Вона постійно жила в очікуванні зауважень - із приводу і без. Щоранку, ще до того, як устигала встати з ліжка, в її голові вже виникав список можливих претензій.

Чому так довго?

Чому не зроблено?

Чому зроблено саме так?

Невже важко було подумати?

Невже важко було зробити так, як я сказав?

Ти знову все неправильно зрозуміла.

Спочатку Віра намагалася виправдовуватися. Потім - пояснювати. Згодом просто мовчала. Мовчання виявилося найпростішим способом пережити чергову розмову.

Вона повернула голову до тумбочки. Червоні цифри електронного годинника показували 5:17.

За вікном ще панувала темрява. Місто спало, і ця коротка мить здавалася майже подарунком. Ніхто нічого від неї не вимагав. Ніхто не чекав відповіді. Ніхто не міг сказати, що вона щось зробила не так.

Віра заплющила очі.

На мить їй захотілося просто залишитися тут. Не вставати. Не йти на роботу. Не відповідати на дзвінки. Не бачити людей.

Просто лежати в тиші.

Але будильник усе одно мав задзвонити і разом із ним мав розпочатися ще один звичайний день. Віра важко зітхнула, сіла на краю ліжка й потерла долонями обличчя.

Потім будильник завібрував. Віра вимкнула його ще до першого сигналу. Поруч чоловік навіть не поворухнувся. Вона обережно піднялася з ліжка, намагаючись не скрипнути пружинами, і накинула халат.

Підлога була холодною і захотілося вилаятися, та стрималася.

Кухня зустріла її звичною прохолодою. Вона ввімкнула чайник, відкрила холодильник і кілька секунд дивилася всередину, хоча чудово знала, що там було.

Яйця, сир, сосиски, овочі, йогурт та молоко.

Віра дістала яйця й поки сковорідка нагрівалася, машинально відкрила кухонну шафку. Її рука потягнулася до улюбленої чашки. Біла, трохи потерта біля ручки, на боці - маленький намальований будинок, над яким росло дерево.

Віра купила її багато років тому, ще до заміжжя. Це була її улюблена чашка - проста, нічим особливим не примітна, але для Віри вона означала набагато більше.

Колись, тримаючи її в руках, Віра відчувала себе вільною.

Вона сама обирала, куди йти, з ким зустрічатися, що купувати й, найголовніше, як жити. Тоді майбутнє здавалося її власним. Ніхто не мав права вказувати, якою вона повинна бути.

Саме тому ця чашка залишилася з нею навіть після заміжжя.

Віра дбайливо провела пальцем по тонкій тріщині біля ручки. Вона з'явилася кілька років тому, але чашку жінка так і не викинула. Мабуть, тому, що разом із нею не хотілося викидати й ту Віру, якою вона колись була.

Вона зробила ковток кави.

- Знову її взяла?

Голос за спиною змусив Віру здригнутися, а пальці мимоволі сильніше стиснули ручку чашки. На мить їй здалося, що кава стала гіркою й вона повільно опустила погляд і поставила чашку на стіл.

Свобода, яку та колись символізувала, раптом здалася дуже далекою.

Віра обернулася. У дверях кухні стояв чоловік, сонний і невдоволений.

- Доброго ранку, - привіталася вона.

Він нічого не відповів. Його погляд ковзнув по її обличчю, затримався на чашці в руці й одразу став ще більш роздратованим.

Віра помітила це й мимоволі опустила очі. Вона вже знала цей погляд, знала, що буде далі.

- Я ж казав, викинь її.

Він вимовив це спокійно, майже буденно. Так, ніби йшлося про стару річ, яка давно своє віджила.

Віра мовчала, її пальці лише ще міцніше стиснули ручку чашки.

- Вона мені подобається, - майже пошепки відповіла Віра.

На кухні запала тиша.

Чоловік повільно подивився на неї. Віра відчула, як усередині все стислося. Вона вже шкодувала про сказане. Треба було промовчати. Як завжди.

- Подобається, - повторив він із неприхованою відразою. - Ти взагалі розумієш, скільки їй років? Подивись на неї. Стара, подряпана. Нормальні люди давно б її викинули.

Віра подивилася на чашку. Так, на ній були подряпини. Біля ручки виднілася тонка тріщина, а малюнок на краю давно втратив колишню яскравість. Але для неї це була не просто чашка. Це було нагадування про життя, яке колись належало їй. Пояснювати це було занадто ризиковано, чергову порцію нотацій жінка не хотіла вислуховувати.

- Вона ціла, - все ж ризикнула промовити Віра.

- Вона стара. У нас і так забагато мотлоху. Накупила всього, а не користуєшся. На вихідних треба зробити ревізію й викинути на сміття весь непотріб.

Віра здригнулася від самої думки, що доведеться попрощатися з улюбленими речами. За роки спільного життя їх ставало дедалі менше. Спочатку зникали дрібниці, які «лише займали місце», потім речі, що «вже давно вийшли з моди», а згодом - ті, які просто йому не подобалися.

Вона знала, чим зазвичай закінчувалися такі ревізії.

Він ходитиме квартирою, відкриватиме шафи, висуватиме шухляди й вирішуватиме, що залишиться, а що вирушить у смітник. Віра могла спробувати щось відстояти, але тоді неодмінно почує, що вона захаращує дім і не вміє раціонально вести господарство.

Тому вона промовчала.

Обережно поставила чашку біля кавомашини й вирішила змінити небажану тему.

- Я сьогодні піду раніше, - сказала вона.

Він одразу підняв на неї погляд.

- Куди?

- На роботу.

- А чому раніше?

- Нарада.

- Знову нарада?

Віра кивнула.

- Так.

Вона намагалася говорити спокійно, ніби в цьому не було нічого незвичайного. Ніби їй не потрібно було пояснювати кожен свій крок. Ніби вона не боялася, що наступне запитання буде вже не про роботу.

Чоловік підійшов до холодильника, відкрив його і почав розглядати полиці.

- А де нормальна їжа?

Вона подивилася на яйця.

- Я можу зробити омлет.

- Не хочу омлет.

- Тоді що?

Він закрив холодильник.

- Не знаю.

Віра відчула, як усередині повільно піднімається втома. Не злість. Навіть не образа. Саме втома. Така, що вже давно стала звичною. Вона повернулася до плити.

- Я зроблю каву.

- Мені без цукру.

- Я знаю.

Він вийшов із кухні, а Віра залишилася сама.

Вона дивилася на яйця на сковорідці й раптом подумала, що не пам'ятає, коли востаннє прокидалася з бажанням почати новий день.

Не з обов'язку.

Не тому, що треба.

А тому, що їй справді хотілося.

Вона вимкнула плиту.

***

До роботи Віра їхала громадським транспортом. Колись вона любила дивитися у вікно. Слухати музику. Тепер майже ніколи.

Місто давно змінилося. Після Війни його перебудовували десятиліттями. Старі будинки залишилися лише в історичному центрі, а навколо них виросли нові житлові комплекси, транспортні магістралі та вертикальні сади.

На небі повільно піднімався пасажирський шатл.

Віра мимохідь провела його поглядом.

Колись такі польоти здавалися дивом і про них писали фантастичні романи.

Тепер люди літали на орбіту так само буденно, як колись їздили потягом до іншого міста.

Вона відвернулася від вікна.

На екрані перед нею з'явилося робоче повідомлення.

08:47. Нагадування: нарада о 09:10.

Віра зітхнула. Ще майже півгодини.

Потім робота.

Потім додому.

Потім вечеря.

Потім сон. І знову все спочатку.

Іноді їй здавалося, що останні десять років її життя можна було б описати одним словом - повторення.

***

Віра працювала у відділі моніторингу планетарних систем.

Робота була не престижною, але стабільною.

Вона аналізувала дані автоматичних станцій, перевіряла показники атмосферних сенсорів, стежила за роботою кліматичних комплексів і час від часу займалася технічними несправностями.

Саме для цього вона колись і навчалася. Щоправда, тоді їй здавалося, що все буде інакше. Вона мріяла про експедиції. Про далекі планети. Про станції на супутниках. Про життя серед зірок. Університет вона закінчила двадцять років тому. І навіть встигла попрацювати у двох експедиційних центрах.

А потім…. А потім вийшла заміж.

Потім з'явилися інші справи. Потім вони купили квартиру. Потім чоловік змінив роботу. Потім...

Віра вже не пам'ятала, у який саме момент її мрії стали чимось, про що краще не говорити вголос.

- Віро?

Вона підняла голову. Колега стояла біля її столу.

- Ти йдеш на нараду?

- Так.

- Керівник уже чекає.

- Дякую.

Віра вимкнула екран та перед тим як підвестися, вона на секунду затримала погляд на відкритому робочому порталі. Праворуч, серед службових повідомлень, миготів розділ: ВАКАНСІЇ ТА ЕКСПЕДИЦІЙНІ ПРОГРАМИ.

Віра навіть не відкрила його, просто закрила термінал. Вона вже давно не шукала вакансій. Їй було сорок п'ять. Для деяких експедицій це вже вважалося «зрілим віком». Та й чоловік...

Віра зупинилася. Чому вона знову подумала про нього?

Вона поправила волосся, взяла планшет і попрямувала до переговорної.

Звичайний робочий день.

Нічого особливого.

Нарада закінчилася майже опівдні.

Віра повернулася до свого робочого місця, поставила чашку з уже холодною кавою поруч із терміналом і сіла.

На екрані знову з'явилися графіки атмосферних показників: температура, тиск, вологість, склад газів, швидкість вітру.

Віра машинально переглядала цифри, відмічаючи незначні відхилення. Її пальці вже давно працювали майже самостійно. Вона могла перевіряти показники, слухати розмову колег і водночас думати про щось зовсім інше.

Саме тому вона не відразу помітила, що на правій панелі термінала знову з'явилося повідомлення: Нові пропозиції експедиційної служби.

Віра хотіла закрити вікно, але замість цього затримала палець над кнопкою.

Експедиційна служба…

Колись вона відкривала такі повідомлення майже щодня.

Після університету Віра кілька разів подавала заявки на польові експедиції. Їй хотілося працювати не в лабораторії, а там, де її розрахунки ставали частиною реального життя.

Вона хотіла бачити інші світи, хоча б один. Побачити не через трансляцію. Не через фотографію. А власними очима.

Потім життя змінилося ы Віра перестала відкривати такі оголошення.

Та цього разу вона сама не знала, навіщо натиснула.

Перед нею з'явився список.

Короткі назви.

Кілька планет.

Супутники.

Орбітальні станції.

Довгострокові дослідницькі програми.

Віра повільно прокручувала список вакансій униз, майже не вчитуючись у назви. Більшість пропозицій були їй уже знайомі: лабораторії, дослідницькі центри, віддалені станції, адміністративна робота. Нічого особливого.

Вона вже збиралася закрити сторінку, як раптом одна пропозиція привернула її увагу.

Еребус-7.

Віра зупинила прокручування.

Кілька секунд просто дивилася на назву, не зовсім розуміючи, чому саме вона змусила її затриматися.

Потім відкрила інформацію й на екрані з'явилася схема зоряної системи.

Жовто-біла зірка Еліар. Навколо неї оберталося кілька планет, серед яких особливо виділявся газовий гігант Астера. Навколо нього, немов перлини, оберталися три супутники: Ліора, Вейра та Нівія.

Віра збільшила зображення.

Ліора була першою, Вейра - другою. А потім на екрані залишилася Нівія.

Віра мимоволі затримала подих.

Супутник майже повністю був білим.

Крижана поверхня, величезні рівнини, вкриті снігом, гірські хребти, що губилися десь за обрієм, і темні тріщини, які розсікали крижаний покрив на десятки й сотні кілометрів.

З висоти Нівія нагадувала не планету, а величезну кульку снігу.

Ніяких міст.

Ніяких доріг.

Ніяких слідів людської присутності - якщо не рахувати крихітної точки, що світилася серед цього білого безмежжя.

Станція Еребус-7.

Віра збільшила зображення ще раз.

Тепер точка перетворилася на невелику схему комплексу, загубленого посеред крижаного материка.

Саме там, посеред цього королівства снігу та криги, хтось уже багато місяців спостерігав за змінами клімату. А тепер їм потрібен був новий. Віра перевела погляд на опис вакансії. І вперше за довгий час їй стало по-справжньому цікаво.

На Нівії планували провести експеримент зі штучної зміни клімату.

Наразі супутник вважався непридатним для постійного проживання. Але його атмосфера була стабільною, а під поверхнею виявили значні запаси корисних копалин та геотермальну активність. Якщо експеримент пройде успішно, через кілька десятиліть Нівія могла стати придатною для колонізації.

Віра прокрутила сторінку далі і побачила: «Посада: оператор планетарної кліматичної станції.»

Вона завмерла не вірячи своїм очам, тож прочитала ще раз. І все ще не вірячи відкрила повний опис.

Основні обов'язки:

- контроль роботи кліматичного комплексу;

- моніторинг атмосферних змін;

- перевірка автоматичних систем;

- аналіз показників;

- ведення звітності;

- обслуговування обладнання;

- реагування на аварійні ситуації.

Віра відкинулася на спинку крісла. Вона знала цю роботу. Й не просто знала. Вона була однією з небагатьох людей у її відділі, які відповідали всім вимогам.

Освіта - відповідна.

Досвід - понад двадцять років.

Робота з автоматизованими системами - є.

Досвід на віддалених станціях - хоч і не великий, але є.

Вона почала читати далі.

Термін контракту: 36 місяців.

Віра перестала дихати.

Три роки. Вона дивилася на ці два слова, ніби вони були написані не на екрані, а десь перед нею у повітрі.

Три роки.

Тридцять шість місяців.

Без квартири.

Без цієї кухні.

Без ранкових сварок.

Без необхідності пояснювати, чому їй потрібні нові фарби.

Без запитань, куди вона йде.

Без дозволу.

Віра різко закрила сторінку.

- Дурість...

Колега за сусіднім столом підняла голову.

- Що?

- Нічого.

Віра знову відкрила оголошення. Цього разу вона прочитала все від початку більш уважніше. Потім ще раз.

Умови були кращими, ніж вона очікувала: оплачуваний переліт, окрема каюта, харчування, медичне забезпечення, зв'язок із Землею та додаткова виплата за роботу в умовах віддаленої автономної станції. А після завершення контракту - гарантована відпустка тривалістю три місяці.

Віра усміхнулася. Три місяці. Їй було навіть смішно. Три роки життя на крижаному супутнику - і три місяці відпочинку. Там і року буде замало. Наче хтось справді вважав це нормальною пропозицією. Вона закрила вакансію та зайнялася роботою. А через десять хвилин знову відкрила.

***

О шостій вечора Віра вийшла з будівлі. Вона йшла додому повільніше, ніж зазвичай. У голові крутилася одна й та сама думка.

Три роки.

Вона могла б подати заявку. Просто подати, це ж нічого не означає. Співбесіда, медичний огляд, перевірка кваліфікації, відбір.

Шанс отримати місце був невеликий. Особливо у її віці. А якщо й отримає...

Віра зупинилася посеред тротуару.

Що тоді?

Вона дістала телефон, що щойно дзенькнув. На екрані з'явилося повідомлення від чоловіка: «Ти скоро будеш?»

Віра довго дивилася на ці три слова.

Нічого особливого. Звичайне запитання, яке можна було б навіть не помітити. Але вона вже знала, що за ним стоїть. Знала цей тон, навіть коли він був лише кількома словами на екрані.

Вона набрала відповідь: «Трохи запізнюся».

Кілька секунд дивилася на написане, а потім натиснула «відправити» й сховала телефон у кишеню.

Вона могла б розповісти йому про вакансію.

Напевно.

Могла б сказати: «Я знайшла цікаву пропозицію». Могла б додати: «Хочу спробувати». Або навіть: «Можливо, мене візьмуть».

А потім почути: «Ти серйозно?», «Куди ти зібралася?», «На три роки?», «У твоєму віці?», «А дім?», «А я?».

Віра уявила цю розмову настільки чітко, що їй навіть не потрібно було її починати. Вона знала, чим усе закінчиться.

Вакансія буде висміяна. Її бажання назвуть дурістю. Потім з'являться докори, образи й довгі пояснення про те, що дорослі люди так не роблять.

Тому Віра промовчала.

***

Додому вона повернулася пізніше, ніж планувала.

Щойно Віра переступила поріг квартири, її зустріла незвична тиша. Чоловік був у вітальні. Він сидів на дивані й мав такий задоволений вигляд, ніби щойно зробив щось надзвичайно правильне. Віра ще не встигла зняти пальто, як він подивився на неї й сказав:

- Ти пізно.

Вона мовчки кивнула.

- Тож я без тебе викинув увесь непотріб.

Віра завмерла. На якусь мить їй здалося, що вона неправильно почула.

- Що?..

- Кажу, я зробив те, про що ми говорили. Навів порядок.

Її пальці повільно розтиснулися. Сумка зісковзнула з плеча й тихо впала на підлогу. Віра дивилася на чоловіка, намагаючись збагнути його слова. А потім серце ніби зупинилося і в грудях стало боляче.

Ні.

Вона різко озирнулася.

- Що ти викинув?

- Усе зайве.

Він сказав це спокійно, майже весело.

- Ти ж сама постійно скаржилася, що немає місця. От я й звільнив простір.

Віра відчула, як холонуть руки. Вона ніколи цього не казала.

- Де мої речі?

- Які саме?

Це питання прозвучало так буденно, що від нього стало ще страшніше. Віра зробила крок у коридор. Потім ще один. Двері до кімнати, де вона зберігала свої речі, були відчинені. Вона побачила порожні полиці. Порожню тумбу. Порожній стелаж. Їй перехопило подих.

- Ні...

Віра кинулася до кімнати. Альбомів не було, фарб - теж. Зникли її старі книжки, коробки з нитками, тканини, речі, які вона збирала роками й до яких майже ніколи не знаходила часу повернутися.

На полиці залишилося лише кілька випадкових дрібниць. Віра повільно провела рукою по порожній поверхні.

- Де вони?

- На смітнику.

Вона різко повернулася до нього.

- Навіщо?

Чоловік знизав плечима.

- Бо це мотлох, Віро. Ти сама ніколи ним не користуєшся.

Вона хотіла щось відповісти, але голос не слухався. Вона пішла на кухню, відчинила дверцята шафи... пусте місце. Віра завмерла.

- Моя чашка...

Чоловік навіть не одразу зрозумів, про що вона, а потім байдуже відповів:

- Від мотлоху треба позбавлятися.

Віра перестала дихати. Світ зупинився. Здавалося, що навіть серце пропустило удар. Вона дивилася на порожнє місце на полиці, де ще сьогодні вранці стояла її улюблена чашка.

Та сама, яку вона купила ще до заміжжя.

Та сама, яка залишилася з нею крізь роки.

Та сама, що нагадувала їй про час, коли вона сама вирішувала, як жити.

І тепер її не було.

Віра повільно опустилася на стілець.

Уперше за багато років їй стало по-справжньому боляче не через сварку, не через образливі слова й навіть не через черговий докір.

Він просто взяв її життя.

І викинув його у смітник.

***

Вдруге додому Віра повернулася вже близько півночі.

Вона майже одразу вийшла надвір і попрямувала до сміттєвих контейнерів. Кілька хвилин просто стояла перед ними, не наважуючись відкрити кришку. Їй було страшно побачити те, що залишилося від її речей.

А потім вона все ж наважилася.

Віра перевернула весь контейнер, перебираючи пакети один за одним. Руки тремтіли, одяг забруднився, але вона вже не звертала на це уваги. Їй пощастило врятувати кілька книжок. Вони були пом'яті, деякі сторінки забруднилися й намокли, але їх ще можна було висушити та привести до ладу. Решта речей виявилися безнадійно зіпсованими. А потім Віра побачила чашку. Точніше - те, що від неї залишилося. Кілька уламків лежали серед іншого сміття. Вона впізнала їх одразу - за кольором, за тонким візерунком, за маленькою подряпиною біля краю.

Віра присіла просто на землю й обережно зібрала осколки в долоні.

І тоді сльози самі покотилися по її щоках.

Вона плакала тихо, без голосу, намагаючись стриматися, але не могла. Сльози текли одна за одною, і зупинити їх уже не виходило.

Вона плакала не лише через чашку, разом із нею вона прощалася з тією Вірою, якою колись була. З тією жінкою, яка ще вірила, що має право сама обирати своє життя. Книжки Віра забрала із собою й сховала в під’їзді будинку. Завтра вона мала забрати їх на роботу.

А уламки чашки залишити там вона не змогла. Вона знайшла старе дерево й викопала під ним невелику ямку. Обережно поклала туди уламки й засипала землею.

Провела долонею по поверхні й ще кілька секунд залишалася навколішки.

- Прощавай, - прошепотіла Віра.

Потім підвелася й повернулася до будинку.

Цієї ночі вона вперше подумала про те, що, можливо, їй справді час піти. Не з дому. З усього життя, яке давно перестало бути її власним.

***

Вночі вона довго не могла заснути. О другій тридцять чотири Віра здалася, взяла планшет і вийшла на кухню.

Увімкнула лише маленьке світло над робочою поверхнею. На екрані знову з'явилася Нівія. Біла, холодна, далека. Віра збільшила фотографію. На поверхні супутника не було нічого. Жодного будинку. Жодної людини. Лише сніг, крига й темне небо. І чомусь саме це її заспокоювало. Вона уявила, як прокидається в маленькій кімнаті, ніхто не кричить, ніхто не запитує, чому вона так довго спала, ніхто не вимагає приготувати сніданок.

Вона сама вирішує, коли прокидатися. Що читати. Що дивитися. Що робити. Віра тихо засміялася.

- Три роки...

Потім відкрила форму заявки. Кілька полів уже були заповнені автоматично.

Ім'я: Віра Коваленко.

Вік: 45.

Освіта. Досвід. Кваліфікація.

Вона заповнила останнє поле, а палець завис над кнопкою: «Надіслати заявку». Віра ще кілька секунд вагалася, а потім натиснула.

Екран блимнув: Заявку прийнято.

Віра пошкодувала про свою заявку наступного ранку. Щойно прокинулася, ще не встигла відкрити очі до кінця, а перша думка вже була про ніч.

Нівія.

Три роки.

Вона різко сіла на ліжку.

На сусідньому боці чоловік ще спав. Віра подивилася на нього і відчула дивне бажання розбудити. Розповісти все: про вакансію, про заявку, про те, що вона, можливо, хоче полетіти. А потім згадала вчорашні події і зрозуміла, що не хоче.

Віра тихо встала, взяла телефон і вийшла з кімнати. На кухні вона поставила чайник і відкрила робочу пошту. Нових повідомлень не було. Та й зарано для них.

Вона видихнула, отже, все добре. Заявка загубиться серед сотень інших, її не візьмуть. Можливо, навіть не розглядатимуть через вік. Чи поважають жартом, судячи з часу заповнення анкети.

Взяв с полиці склянку, Віра налила в неї воду як раптом телефон завібрував. Жінка здригнулася.

На екрані з'явилося: «Експедиційний департамент. Повідомлення щодо вашої заявки».

Віра застигла. Так швидко?! Вона не одразу відкрила лист. Вона боялася. І не відомо чого більше відмови, чи погодження. Та впоравшись із емоціями нарешті натиснула.

Шановна пані Коваленко.

Дякуємо за подану заявку на посаду операторки планетарної кліматичної станції «Еребус-7».

Після попереднього аналізу вашої кваліфікації комісія ухвалила рішення запросити вас на співбесіду.

Співбесіда відбудеться дистанційно сьогодні о 17:30.

Віра перечитала лист двічі.

Потім втретє.

- Сьогодні?

Вона була настільки здивована швидким розвитком подій, що навіть не помітила, як вода в чайнику закипіла. Лише тихе клацання вимкненого приладу повернуло її до реальності. Віра перевела погляд на чайник, а потім знову на екран. Здавалося, ще вчора вона лише необережно натиснула кнопку «Надіслати заявку», майже не вірячи, що хтось узагалі зверне на неї увагу. А тепер перед нею лежало офіційне запрошення.

Усе відбувалося надто швидко.

Настільки швидко, що Віра ще не встигла зрозуміти, чи справді готова до цього.

Три роки.

Скоро в неї буде шанс залишити Землю й вирушити туди, де навколо неї не буде нікого.

І вперше ця думка лякала її не менше, ніж приваблювала.

***

На роботі Віра була незвично мовчазною.

Колеги кілька разів запитували, чи все гаразд.

- Так.

- Точно?

- Просто не виспалася.

Це було майже правдою.

О десятій дня вона знов пошкодувала, що взагалі відкрила ту вакансію. О дванадцятій почала думати, що співбесіда - просто формальність. О першій вирішила, що піде й провалить її. О другій почала нервувати. О третій п'ятнадцять Віра вже втретє перевіряла, чи працює камера. О сімнадцяти нуль-нуль вона сиділа перед терміналом на роботі і чекала. Всі вже давно пішли, лише вона залишилася.

Віра подивилася на себе у відбиття вікна.

Волосся зібране, біла сорочка, мінімум косметики. Нічого зайвого, окрім того, що вона виглядала втомленою. А ще виглядала значно старшою, а не на сорок п'ять.

Віра провела пальцями під очима, а потім усміхнулася власному відображенню.

- Ну що, Віро? - Відображення нічого не відповіло. - Чого ти боїшся?

Та жінка й сама знала відповідь. Вона боялася не співбесіди.

Вона боялася змін.

***

О 17:00 на екрані з'явилися троє людей. Двоє чоловіків і жінка. Позаду них - логотип Експедиційного департаменту.

- Пані Коваленко, добрий день.

- Добрий день.

- Чи добре нас чуєте?

- Так.

- Чудово.

Жінка посередині переглянула дані на планшеті.

- Ви маєте двадцять один рік досвіду роботи з системами кліматичного моніторингу.

- Двадцять два, - поправила Віра.

Жінка підняла очі.

- Перепрошую?

- Двадцять два. Перший рік практики мені не зарахували до основного стажу.

- Зрозуміло, - промовила жінка і щось занотувала.

- Ви працювали на орбітальних станціях?

- Так.

- Автономних?

- Півтора року.

- Із системами, які потребували ручного втручання знайомі?

- Так. Маю досвід.

- Щодо аварійних ситуацій?

Віра на секунду задумалася.

- Три серйозні. Ще близько десятка незначних.

- Найгірша?

- Вихід із ладу системи регуляції тиску на станції «Геліос-794».

Чоловік праворуч переглянув її досьє.

- Наскільки серйозною була ситуація?

- Якщо ви питаєте, чи могла я загинути,... - Віра зробила паузу. - Так.

Саме через ту ситуацію, чоловік був категорично прости її роботи поза Землі.

- Чому ви залишили експедиційну роботу?

Ось цього питання Віра боялася. Вона подивилася на трьох людей на екрані. Можна було відповісти красиво. Сказати про бажання розвиватися. Про нові професійні можливості. Про прагнення долучитися до масштабного наукового проекту. Але всі ці слова здавалися їй неправдою. Тому вона сказала:

- Особисті обставини.

Жінка кивнула.

- Розумію. А чому ви вирішили повернутися до експедиційної роботи саме зараз?

Віра мовчала. Одна секунда. Друга. Третя.

- Я сумую за своєю професією.

Цього разу вона не брехала.

***

Співбесіда тривала майже годину.

Її запитували про технічні системи, психологічну стійкість, роботу в ізоляції, режим сну, можливість тривалого перебування без прямого контакту з іншими людьми.

На останньому питанні Віра навіть усміхнулася.

- Ви розумієте, що протягом більшої частини контракту будете єдиною людиною на поверхні Нівії?

- Так, звісно.

- Зв'язок із Землею буде стабільним, але через відстань затримка сигналу становитиме від кількох хвилин до десятків хвилин залежно від положення систем. Ви готові до цього?

Віра подивилася на біле зображення Нівії, яке все ще залишалося відкритим на другому екрані.

- Думаю, так.

- Ви живете сама?

Питання прозвучало несподівано й Віра на мить опустила очі.

- Ні. В мене є чоловік.

- Він підтримує вашу участь в експедиції?

Віра мовчала. На екрані чекали відповіді.

- Він ще не знає.

Тиша.

Чоловік праворуч повільно підняв голову.

- Перепрошую?

Віра зрозуміла, що сказала це вголос.

- Я ще не розповідала йому про заявку. Якось не вірилося, що її навіть розглянуть.

Жінка уважно подивилася на неї.

- Це може створити проблеми?

Віра подумала.

- Можливо.

- Тоді чому ви подали заявку?

Цього разу відповідь прийшла сама.

- Бо якби я спочатку запитала дозволу, то, найімовірніше, ніколи б цього не зробила.

Ніхто не посміхнувся, але й ніхто не дорікнув їй. Жінка просто щось знов записала.

- Дякую, пані Коваленко. Ми повідомимо про рішення протягом семи днів.

Екран згас.

Віра ще кілька секунд сиділа нерухомо. Потім відкинулася на спинку крісла.

- Ну от...

Вона засміялася, тихо, нервово, майже беззвучно. Вона щойно розповіла трьом незнайомим людям те, про що роками боялася говорити навіть із собою.

***

О 21:10 чоловік повернувся додому. Сьогодні він був пізно, тож дорікань від нього не було. Віра саме завершувала готувати вечерю.

Він кинув ключі на полицю.

- Що їсти? Замість привітання запитав чоловік.

- Паста, - якомога спокійніше відповіла вона.

Далі розмови не було. Чоловік мовчки пройшов до кімнати, важко опустився на диван і, влаштувавшись зручніше, увімкнув телевізор. Він навіть не поцікавився, чим Віра так довго займалася на кухні. Просто взяв пульт, почав перемикати канали й час від часу невдоволено фиркав, коли не знаходив нічого цікавого.

Віра залишилася на кухні.

Вона ще кілька секунд стояла нерухомо, тримаючись руками за край столу. Серце билося швидше, ніж мало б. Їй здавалося, що чоловік ось-ось поверне голову, уважно подивиться на неї й запитає, що сталося.

Але цього не відбулося. Віра повільно видихнула, лише тепер усвідомивши, що весь цей час майже не дихала. Вона боялася, що чоловік помітить її стан. Побачить хвилювання в очах, тремтіння пальців або те, як часто вона поглядає на телефон. А якщо почне розпитувати, доведеться щось пояснювати. І тоді вона вже не зможе приховати заявку на роботу. Адже приблизно п'ятнадцять хвилин тому їй прийшло сповіщення, яке могло повністю змінити її життя: «Вашу кандидатуру допущено до наступного етапу відбору». Віра досі пам'ятала, як завмерла, прочитавши ці слова. Під повідомленням був ще один рядок: «У разі остаточного затвердження вам буде запропоновано контракт терміном на 36 місяців».

Тридцять шість місяців.

Три роки.

Вона знову подумала про Нівію - далеку, холодну й майже безлюдну. Про маленьку станцію посеред крижаних просторів. Про роботу, яку вона колись вважала недосяжною мрією. І про те, що тепер ця мрія раптом перестала бути лише мрією.

Саме це лякало найбільше.

Якби їй відмовили, усе залишилося б так, як було. Вона могла б засмутитися, кілька днів думати про втрачену можливість, а потім повернутися до звичного життя. Але її допустили далі. Отже, тепер усе могло справді вийти.

Віра стиснула телефон у долоні. Їй хотілося комусь розповісти. Хотілося поділитися цією новиною, почути слова підтримки, можливо, навіть просто сказати вголос: «Мене можуть взяти. Я можу полетіти». Але поруч була лише людина, якій вона найбільше боялася про це сказати.

Віра ще раз поглянула в бік кімнати. Чоловік навіть не дивився на неї. Він повністю занурився в перегляд новин. На щастя, він не звернув на неї жодної уваги. Жінка знову видихнула й поклала телефон екраном донизу.

Поки що її маленька таємниця залишалася тільки її таємницею. І від цієї думки Вірі стало трохи легше. Але водночас десь глибоко всередині народилося нове, незвичне відчуття - надія.

Наступні сім днів Віра намагалася не думати про Нівію і це в неї майже виходило.

Майже.

Вона приходила на роботу, перевіряла показники, брала участь у нарадах, відповідала на листи, поверталася додому, готувала вечерю. Життя продовжувалося так, ніби нічого не сталося. Але тепер у ньому з'явилося очікування. Віра ловила себе на тому, що кілька разів на день перевіряє пошту. О дев'ятій. О дванадцятій. О третій. Перед тим як піти з роботи.

Нічого. На третій день вона перестала перевіряти. На четвертий знову почала. На п'ятий сказала собі, що якщо її не взяли, то це навіть добре. На шостий відкрила сторінку вакансії ще раз.

Нівія. На фотографії супутник виглядав майже нереальним - біла куля на чорному тлі.

Без міст. Без доріг. Без людей. Віра збільшила зображення. Їй з кожним разом все більш подобалося, що там нічого не було.

Ніхто не чекав від неї приготувати вечерю.

Ніхто не залишав чашки в раковині й не дорікав, що вона недостатньо добре помила. Ніхто не питав, навіщо їй чергова книжка чи пряжа.

Тільки холод. Тільки тиша. І робота, яку вона знала.

Віра закрила сторінку.

- Я зовсім збожеволіла, - прошепотіла вона.

***

На сьомий день лист прийшов о 10:14.

Віра саме перевіряла дані з орбітальної метеостанції, коли на екрані з'явилося сповіщення.

Експедиційний департамент.

Вона перестала рухати пальцями, а її обличчя спітніло.

Віра подивилася на колег. Ніхто не звертав на неї уваги. Тож заспокоївшись, вона відкрила повідомлення.

«Шановна пані Коваленко.

За результатами відбору вашу кандидатуру затверджено.

Вам запропоновано посаду операторки планетарної кліматичної станції «Еребус-7».

Тривалість контракту - 36 місяців. Орієнтовна дата відправлення - через два місяці. Просимо підтвердити згоду протягом 72 годин.»

Віра перечитала лист. Потім ще раз. Вона чекала, що відчує радість. Але першою прийшла не радість, а страх.

Страх був таким сильним, що пальці Віри стали холодними. Й саме ними вона натиснула підтвердження.

Два місяці.

У неї було лише два місяці. А потім вона залишить Землю на три роки.

Ця думка знову й знову прокручувалася в голові, не даючи зосередитися ні на розмові, ні на тому, що відбувалося навколо. Віра намагалася заспокоїтися, зробила повільний вдих і так само повільно видихнула. Потім відкинулася на спинку крісла й на кілька секунд заплющила очі.

- Пані Коваленко? - Вона одразу підняла голову. Біля її столу стояв керівник. - Все гаразд?

- Так... Вибачте.

Віра спробувала усміхнутися, але, мабуть, усмішка вийшла не надто переконливою. Керівник уважно подивився на неї.

- Ви зблідли.

- Просто не виспалася.

Він кілька секунд мовчав, не зводячи з неї погляду.

- Тоді, може, сьогодні йдіть додому раніше?

Віра вже хотіла погодитися. Насправді думка про те, щоб зараз опинитися вдома, здавалася їй дуже привабливою. Їй потрібно було залишитися наодинці зі своїми думками й нарешті зрозуміти, що робити далі. Але перш ніж піти, вона мала вирішити ще одну важливу справу.

- Я хочу з вами поговорити.

Керівник трохи здивовано підняв брови.

- Щось серйозне?

- Так. - Віра на мить замовкла, збираючись із духом. - Я подала заявку на роботу на станції «Еребус-7». Пройшла співбесіду... І мене затвердили. Через два місяці я маю вилетіти на Нівію.

Вона чекала запитань, чи можливо, здивування. Можливо, навіть докору за те, що вирішила залишити роботу. Але керівник лише кілька секунд уважно дивився на неї, а потім несподівано усміхнувся.

- Давно вам треба було це зробити.

Віра розгублено кліпнула.

- Що?

- Полетіти, - пояснив він. - А не просиджувати роками в цьому пилюжному кабінеті.

Віра не знала, що відповісти. Вона очікувала зовсім іншої реакції. Керівник узяв планшет і швидко переглянув її робочий графік.

- Тож на який термін нам потрібно буде знайти вам заміну?

- На три роки.

- Три роки... - він задумливо кивнув. - Добрий термін.

Він підняв на неї очі.

- Та нічого страшного. Роботу за вас виконають. А такі можливості трапляються не щодня.

Віра відчула, як напруга в плечах трохи спадає.

- Сьогодні йдіть додому. Завтра оформимо відрядження та всі необхідні документи. Потім на вас чекають медичне й психологічне обстеження, технічна підготовка, інструктажі та ще ціла купа формальностей.

Він усміхнувся.

- За два місяці вас так підготують, що ви вже мріяти будете про момент, коли нарешті сядете в корабель.

Віра тихо засміялася. Вона й сама не могла зрозуміти, що зараз відчуває. Полегшення? Хвилювання? Страх? Чи щось іще? Тепле й майже забуте. Вона раптом зрозуміла, що вперше за довгий час хтось не намагається відмовити її від власного рішення. Навпаки. Хтось справді був радий за неї.

- Дякую, - тихо сказала Віра.

- Не мені дякуйте. Собі.

Керівник поплескав її по плечу й відійшов до свого кабінету.

Віра ще кілька секунд сиділа нерухомо. Потім подивилася на екран свого термінала. Три роки. Ще зовсім недавно ці слова здавалися чимось нереальним. А тепер вони стали частиною її життя.

Вона вимкнула робочий термінал, зібрала речі й підвелася. Сьогодні вона справді піде додому раніше. І, можливо, вперше за багато років - не для того, щоб виконати черговий обов'язок. А щоб почати готуватися до нового життя.

***

Віра вийшла з кабінету й попрямувала додому. Тепер попереду на неї чекала справді неприємна розмова. Треба було вирішити найскладніше питання - поговорити з чоловіком.

Дорогою додому Віра не раз прокручувала в голові можливі варіанти цієї розмови. Вона уявляла його реакцію, його запитання, невдоволення, спроби переконати її відмовитися від поїздки. Щоразу все закінчувалося однаково. Віра мовчки поверталася до своїх речей і робила вигляд, що нічого не сталося. Але цього разу сховатися за звичним мовчанням не вийде. Вона вже прийняла рішення. Через два місяці мала залишити Землю. І рано чи пізно їй доведеться сказати чоловікові правду. Питання було лише в одному – коли саме.

***

Наступного ранку Віра отримала відповідь від комісії та графік підготовки:

- Медичне обстеження;

- Психологічна оцінка;

- Технічна підготовка;

- Інструктаж;

- Вакцинація;

- Оформлення документів;

- Вибір особистого багажу.

Віра відкрила список дозволених речей. Погляд ковзнув униз, перелік вражав, той хто його складав дійсно хотів, щоб працівнику на станції було комфортно. Навіть тварин із собою взяти можна.

Вона усміхнулася. Здається, вперше в житті їй було дозволено взяти із собою стільки речей. І раптом вона зрозуміла, що не хоче брати нічого зайвого. А хоче взяти все те, чого їй так довго не дозволяли мати.

Три дні.

Саме стільки залишалося до відльоту. Віра сиділа на краю ліжка й дивилася на валізу, що стояла в шафі. Вона ще була порожньою, але часу залишалося зовсім мало.

Три дні.

За три дні вона залишить Землю.

За три дні опиниться в іншій зоряній системі, на крижаній Нівії, де найближчі три роки її оточуватимуть лише сніг, крига, техніка й безмежна тиша.

Дивно. Ще кілька місяців тому сама думка про це здавалася б божевільною. А тепер Віра просто думала про те, що покласти у валізу.

Кілька книжок досі лежали в шухляді робочого столу. Їх вона забере завтра. А ще треба буде придбати все, чим можна зайняти себе у вільний час. Фарби, пензлі, папір. Можливо, навіть нитки для вишивання. Колись у неї непогано виходило.

Віра ледь усміхнулася, згадуючи ті часи. Вона могла годинами сидіти над вишивкою, не помічаючи, як минає вечір. Тоді їй ніхто не говорив, що це марна трата часу.

А ще треба було придумати, як непомітно напхати валізу одягом.

Формально все необхідне їй уже надали. Для експедиції існували чіткі вимоги щодо багажу, спорядження та особистих речей. Але Віра хотіла взяти із собою трохи більше. Те, що нагадуватиме їй про звичайне життя.

Про дім.

Хоча який це тепер був дім? Віра відвела погляд.

На відверту розмову з чоловіком вона так і не наважилася. Спочатку переконувала себе, що ще має час. Потім - що обере правильний момент. А далі зрозуміла: правильного моменту просто не настане. Не з ним. Не в цьому домі. Не для такого рішення. Тому вона вирішила просто втекти. Залишити прощальний лист і поїхати. Чоловік знайде його тоді, коли Віра вже буде далеко. Можливо, навіть на півдорозі до системи Еліар.

Їй було страшно уявляти його реакцію. Але ще страшніше було уявити, що вона залишиться.

За ці два місяці в них майже щодня траплялися сварки. Через її запізнення з «роботи». Через розгублений вигляд. Через безлад удома. Через посуд. Через книжки. Через те, що вона щось сказала не тим тоном. Причини завжди знаходилися. Віра голосно щось сказала. Не так подивилася. Не запам'ятала, що їй говорили. Не зробила щось достатньо швидко. Або зробила, але не так. Іноді вона вже навіть не пам'ятала, з чого почалася чергова сварка. Пам'ятала лише кінець - його голос і власне бажання стати невидимою. Тому Віра мовчала. Мовчала й чекала. Чекала моменту, коли зможе залишити все це хоча б на три роки.

Три роки.

Вона знову повторила ці слова подумки.

А що буде потім? Це питання виникало щоразу, коли вона думала про майбутнє. Чи захоче повернутися? Що станеться з її шлюбом? Чи залишиться він узагалі? Віра не знала. І зараз не хотіла знати. Якось буде. Уперше за багато років їй хотілося дозволити собі не думати про «потім». Просто прожити наступні три роки. Саме тому вона й погодилася.

За ці два місяці Віра встигла пройти всю необхідну підготовку: медичне обстеження, психологічні тести, технічні тренування, численні інструктажі та симуляції аварійних ситуацій. Вона навчилася працювати з обладнанням станції, перевіряти системи життєзабезпечення, діяти під час снігової бурі та аварійного відключення енергії.

Усе було готове.

Вона теж мала бути готова. Квиток, документи, контракт, дозвіл на переліт.

Віра ще раз поглянула на валізу.

Три дні.

Лише три дні - і вона нарешті зможе зробити те, на що не наважувалася роками. Вона зможе піти. Цього разу - не озираючись. Без погроз. Без принижень. Без шантажу.

Залишилося лише вигадати, як зібрати речі.

***

Дорогою додому з чергового інструктажу Віра вирішила пройтися пішки.

Їй хотілося побути на свіжому повітрі й хоча б ненадовго відкласти всі думки про відліт. Тепер, коли підготовка була завершена, а всі необхідні документи лежали в сумці, місто раптом здавалося їй зовсім іншим. Віра повільно йшла знайомою вулицею, яку зазвичай долала поспіхом. Тепер же нікуди не поспішала. Розглядала будинки, повз які проходила сотні разів, старі дерева вздовж тротуару, маленькі кав'ярні, зупинки, людей, що поспішали у своїх справах.

Хтось сміявся. Хтось розмовляв телефоном. Хтось ніс додому пакети з продуктами. Звичайне життя. Те саме життя, яке зовсім скоро залишиться для неї десь далеко. Віра вдихнула прохолодне повітря й ледь усміхнулася. Їй хотілося запам'ятати цей день. Запам'ятати місто таким, яким вона його знала. Шумним, трохи втомленим, іноді похмурим, але рідним. Вона насолоджувалася кожною дрібницею й водночас прощалася з нею. Саме тоді її погляд випадково зупинився на невеликій будівлі. Над входом висіла проста вивіска: «Міський притулок для тварин».

Віра зупинилася.

Вона давно знала про це місце. Не раз проходила повз, але жодного разу не заходила всередину. Можливо, боялася. Можливо, просто не дозволяла собі прив'язуватися до когось ще. Мрія про домашнього улюбленця багато років залишалася лише мрією. Колись Віра хотіла собаку. Потім - кота. Потім перестала хотіти взагалі, переконавши себе, що тварина в квартирі - це зайві турботи, витрати, відповідальність. Та й чоловік завжди був проти. «Навіщо нам ця шерсть?», «Хто за ним прибиратиме?», «Ти ж розумієш, що це на багато років?». Тому мрія так і залишилася десь у минулому. Але сьогодні був особливий день. Віра подивилася на табличку, а потім сама собі тихо усміхнулася. Через три дні вона вирушить у космос. На три роки. Три роки самотності на крижаній Нівії. І раптом їй подумалося: якщо її власна мрія нарешті здійснюється, то чому б не допомогти здійснитися чиїйсь іншій? Можливо, там усередині є хтось, хто теж давно чекає. Хтось, кому просто потрібен дім.

Віра ще кілька секунд вагалася, а потім штовхнула хвіртку.

Над входом тихо дзенькнув маленький дзвіночок. Вона зробила перший крок на територію притулку.

Її зустріла жінка середнього віку у світлому халаті.

- Добрий день, привіталася вона.

- Добрий.

- Ви щось шукаєте?

Віра невпевнено усміхнулася.

- Я просто... хотіла подивитися й можливо знайти когось, хто скоротить мою самотність.

- Тоді проходьте. Тут зараз не так багато тварин - малечу швидко розбирають. Здебільшого залишаються дорослі.

Віра кивнула й пішла слідом за жінкою. Щойно вони зайшли до приміщення, Віру огорнув справжній гамір. Тварин і справді було не так багато, але кожна з них по-своєму нагадувала про себе. Папуги, канарейки та безліч інших дрібних пташок сиділи в клітках і навперебій цвірінькали. Десь лунало гучне «кар-р», десь - короткий свист, а маленькі канарейки заливалися дзвінкими трелями.

У сусідніх клітках хом'яки невтомно крутили колеса, ніби намагалися втекти від самого життя. Миші метушилися тунелями, зникаючи в одному отворі й майже одразу з'являючись в іншому.

Віра мимоволі усміхнулася.

Попри весь цей шум, тут було якось затишно. Ніби кожна тварина чекала свого шансу. Вона пройшла трохи далі й помітила дві клітки для більших тварин. В одній лежала доросла кішка. Велика, сіро-біла, з густою шерстю. Вона не спала - просто спостерігала за відвідувачами уважними зеленими очима.

У другій сиділа рудо-біла кішка. Вона була значно неспокійніша: то підходила до дверцят, то відходила назад, то знову поверталася, немов щось вирішувала.

Трохи далі, у просторому вольєрі, лежав собака, схожий на хаскі. Він підняв голову, коли Віра зайшла, і кілька секунд уважно дивився на неї.

- Це наші найстарші мешканці, - пояснила працівниця. - Дорослих забирають неохоче. Люди здебільшого хочуть маленьких.

Віра знову подивилася на кішок. Чомусь саме вони привернули її увагу. Можливо, тому, що в їхніх очах не було нетерпіння, лише очікування. Таке знайоме їй самій.

- Як давно вони тут? - запитала Віра.

Працівниця підійшла ближче.

- Майже пів року.

- А де їх господарі?

Жінка зітхнула.

- Полетіли на колонію.

Віра повернула голову.

- На колонію?

- Так. Їхня родина отримала дозвіл на переселення. Спочатку обіцяли забрати тварин із собою після облаштування. Казали, що повернуться.

- І не повернулися?

- Ні. І не повернуться, повірте мені.

Віра знову подивилася на кішку. Та сиділа нерухомо.

- Вони досі чекає?

Працівниця сумно усміхнулася.

- Думаю, так. Тварини не дуже розуміють, куди поділися люди. Вони просто знають, що ті більше не приходять.

Віра відчула, як щось стислося всередині. Вона простягнула руку до сітки. Кішка підійшла. Обережно потерлася головою об її пальці. Віра завмерла.

- Привіт...

Кішка тихо муркнула. І в цей момент Віра зрозуміла, що не може просто піти. Але однієї киці мало тож рушила далі. У вольєрі поряд сиділа друга кішка. Біло-сіра, з великими зеленуватими очима. Ця навіть не чекала поки Віра підійде, одразу піднялася й підійшла до дверцят.

- А ця?

- Її привезли разом із першою.

Віра подивилася на працівницю.

- Разом?

- Так. Вони жили в одній родині.

Віра знову перевела погляд на кішок. Дві незнайомі тварини, які залишилися самі після того, як їхні люди полетіли шукати краще життя. Вона знала, що це лише тварини. Знала, що не повинна переносити на них власні почуття. Але все одно не могла позбутися думки, що вони дуже схожі на неї.

Собака сидів у третьому вольєрі.

Він був схожий на хаскі. Сіро-біле хутро, темна спина, світла морда й неймовірно сумні очі.

Коли Віра підійшла, він не загавкав, лише підвів голову.

- Його теж залишили господарі?

- Так. Ті самі.

Собака підійшов ближче й сів біля сітки й обережно просунув морду крізь отвір.

Віра поклала руку йому на голову. Тепле хутро. Тихе дихання. Собака заплющив очі. І Віра раптом відчула, як у неї защеміло серце. Вони були родиною, яка раптом стала не потрібною.

- Я заберу вас, - прошепотіла вона.

Працівниця здивовано подивилася на неї.

- Усіх?

Віра подивилася на двох кішок, які визирали зі свого вольєра, а потім на собаку. Вона знала, що це божевілля. На Нівії не було спеціально обладнаного притулку для тварин, але їх і не забороняли. А ще переліт вимагав додаткових документів, потрібні були дозволи, медичні довідки, спеціальні контейнери. Але раптом усе це здалося їй не таким уже складним.

- Усіх трьох.

Працівниця кілька секунд мовчала.

- У вас є куди їх забрати? – нарешті запитала працівниця, поглянувши на Віру з легкою недовірою.

- Так. Я лечу на Нівію. І працюватиму там три роки, - відповіла Віра. - Тож ніхто не буде проти їхнього перебування там. Через три дні я вилітаю. Ви встигнете підготувати всі необхідні документи?

Жінка на мить замислилася, а потім кивнула.

- Звісно. Тим більше, цих тварин уже готували до перельоту, але людина, яка мала їх забрати, передумала. Тож із документами проблем не буде. Треба лише змінити ім'я власника.

Віра полегшено видихнула.

- Чудово.

Вона ще раз подивилася на кішок, а потім перевела погляд на собаку.

- Тоді складіть, будь ласка, перелік усього, що потрібно для їхнього утримання. Корм, ліки, переноски, усе необхідне. За ці три дні я все придбаю.

- Добре. Я підготую перелік.

- А в останній день я за ними прийду.

Жінка здивовано підняла брови.

- Ви не хочете забрати їх сьогодні?

Віра на секунду замовкла.

- Не можу, - тихо відповіла вона. - Вдома я зараз їх тримати не можу.

Вона не стала пояснювати чому, просто ще раз подивилася на тварин. На для трьох маленьких істот, які зовсім нещодавно були для неї чужими, а тепер уже стали частиною її плану.

***

Вдома Віру зустріла незвична тиша. Чоловік був на кухні й стояв біля вікна, дивлячись кудись на вулицю. У кімнаті не працював телевізор, не грала музика - лише тихо гудів холодильник.

Віра якомога тихіше поставила сумку біля дверей, намагаючись не привертати до себе зайвої уваги. Вона вже встигла подумки підготуватися до бурі емоцій через своє запізнення. Напевно, він запитає, де вона була, чому так довго, чому не попередила, де вечеря.

Вона навіть подумки приготувала кілька виправдань. Але чоловік мовчав.

- Я вдома, - якомога обережніше промовила Віра.

- Добре, - на диво спокійно відповів він.

Проте його голос не відповідав виразу обличчя. Чоловік виглядав незвично стурбованим. Віра насторожилася.

- Щось сталося?

Він нарешті перевів на неї погляд. Кілька секунд просто дивився, ніби вирішував, як краще повідомити новину.

- Я отримав підвищення.

Віра здивовано кліпнула.

- Справді?

- Так, - у його голосі вперше за весь вечір з'явилася нотка задоволення. - Але тепер мені доведеться працювати в іншому місті.

Віра мовчки слухала.

- Завтра зранку я їду сам, - продовжив він. - А через тиждень до мене приїдеш ти.

Віра відчула, як усередині все завмирає.

Через тиждень? Вона ледь не перепитала, чи правильно почула. Але чоловік уже продовжував:

- За цей час тобі треба звільнитися з роботи й запакувати всі наші речі. Я б краще зробив це сам, але, на жаль, не маю часу на все це. Тож доведеться довіритися тобі.

Віра завмерла. Вона не вірила в те, що почула. Ще кілька секунд тому вона стояла біля дверей і боялася звичайної сварки через запізнення, а тепер чоловік спокійно повідомляв їй, що їхнє життя змінюється. Без обговорення. Без запитання, чи хоче вона цього. Без жодної спроби дізнатися, що думає вона сама.

- Серйозно? - нарешті запитала Віра. - І чому все так раптово?

Чоловік невдоволено скривився.

- Я чекав на цю посаду весь час, що працював на компанію. І якби ти мене уважно слухала, то знала б про це.

Цього разу він сказав це значно різкіше, у голосі виразно прозвучало роздратування її «неуважністю». Віра опустила очі. Вона була майже впевнена, що чоловік нічого подібного їй не розповідав. Принаймні не так, щоб вона могла це запам'ятати. Але сперечатися не стала. Виходить, не лише вона мала таємниці.

- В тебе є сім днів, щоб вирішити всі питання, - продовжив чоловік. — Квартиру продавати не треба. Принаймні поки що. Спочатку я хочу зрозуміти, що там і як, а вже потім вирішуватиму.

Віра слухала його й дивувалася.

Сім днів. Він давав їй сім днів.

Сам.

Навіть не порадившись із нею. Наче її життя було лише частиною його планів, яку можна було пересунути в потрібне місце. Та, на диво, цього разу Віра не відчула ні звичного роздратування, ні образи. Бо через три дні вона мала залишити Землю. Через три дні вона мала сісти на корабель і вирушити на Нівію. А чоловік завтра поїде в інше місто. Виходило, що обставини самі зробили для неї те, на що вона так і не наважилася.

Вона зможе спокійно зібрати свої речі. Забрати документи. Підготувати багаж. Забрати тварин із притулку. І поїхати.

Без сварки.

Без пояснень.

Без необхідності дивитися йому в очі, коли говоритиме, що залишає його.

Віра на мить заплющила очі.

Можливо, це й був той шанс, якого вона так довго чекала.

Але разом із полегшенням у грудях ворухнулася й інша думка. А може, все ж таки варто розповісти? Попрощатися нормально. Пояснити, куди вона їде. Сказати, що не зможе зібрати всі його речі, бо сама має відлетіти через три дні. Зрештою, вони прожили разом багато років. Хіба не заслуговує він хоча б на правду?

Віра подивилася на чоловіка.

Він уже дістав телефон і почав щось перевіряти, ніби розмова була закінчена. Вона відкрила рот, щоб заговорити але слова так і не з'явилися. Страх був сильнішим. Він уже давно пустив коріння в її свідомості й навчив її мовчати саме тоді, коли потрібно було говорити.

Віра повільно видихнула.

- Добре, - сказала вона.

Лише одне слово. Чоловік кивнув, навіть не підозрюючи, наскільки багато воно приховує.

- І це, власне, все, що вам потрібно знати на перший час.

Віра стояла посеред коридору й намагалася запам’ятати хоча б половину з того, що говорив чоловік навпроти.

- На перший час? - перепитала вона.

- Повірте, за перші кілька днів ви все одно забудете більшість моїх пояснень, - чоловік усміхнувся.

Останні три роки він працював оператором на станції «Еребус-7», а тепер мав повернутися на Землю. Віра дивилася на нього й ловила себе на думці, що трохи заздрить. Не тому, що він залишав станцію, а тому, що вже знав, як це - прожити тут час, виконати свою роботу й повернутися. Для нього Нівія вже була минулим, для Віри - лише початком.

- Ходімо, - сказав чоловік. - Я покажу вам усе по порядку. Якщо щось забудете - у системі є електронний журнал.

Вони рушили коридором.

Станція «Еребус-7» виявилася значно більшою, ніж вона уявляла. З орбіти Віра бачила її лише як невеликий технічний комплекс, загублений серед білого безмежжя. Але зсередини станція нагадувала маленьке підземне містечко, яке просто випадково опинилося посеред іншого світу. Основна житлова частина складалася з кількох з'єднаних між собою модулів. Сірі металеві стіни, вузькі коридори, герметичні двері, світлові панелі під стелею. За кожними дверима ховалося окреме приміщення: кухня, їдальня, медичний блок, кімната відпочинку, склад, а також серверна, котельна, насосна, генераторна, лабораторія тощо.

- А тут ви житимете, - сказав він, відчинивши двері.

Віра заглянула всередину. Приміщення зустріло її приглушеним теплим світлом. Перше, що впадало в очі, - ліжко. Досить широке, щоб не відчувати себе зовсім самотньою в цій металевій коробці. Воно займало майже половину кімнати. Темно-сіра ковдра була акуратно заправлена, а дві великі подушки лежали біля узголів’я.

Під ліжком, замість звичного простору для зберігання, були вбудовані висувні шухляди. Віра одразу подумала, що це дуже практично. На станції кожен сантиметр простору мав своє призначення. Праворуч стояв робочий стіл. Над ним була встановлена невелика лампа на рухомому кронштейні, а поруч - термінал, підключений до внутрішньої системи станції. Біля столу стояло крісло на невисоких колесах. Не надто зручне на вигляд, зате міцне й таке, що, очевидно, мало пережити не одного оператора. Над столом висіла дошка з кількома схемами станції та фотографіями Нівії, поруч був календар. Віра затримала на ньому погляд. Дивне відчуття, тут теж рахували дні, тільки тепер кожен день означав не наближення до від’їзду, а час, який вона проведе тут.

На протилежній стіні була вузька шафа для одягу. Поруч - кілька полиць. На верхній уже стояли книги, залишені попереднім працівником. Деякі були технічними довідниками, інші - звичайною художньою літературою.

Віра провела пальцем по корінцях.

Хтось жив тут до неї.

Хтось спав у цьому ліжку, працював за цим столом, дивився у це саме вікно. А тепер усе це стало її життям.

Стіни каюти були металевими, з численними стиками та кріпленнями. Нічого декоративного чи зайвого. Навіть підлога була практичною - темне рельєфне покриття, яке легко було очистити від бруду. І все ж кімната зовсім не здавалася холодною. Тепле світло ламп, темна постіль, книги на полиці й кілька дрібниць, залишених попереднім мешканцем, надавали їй майже домашнього вигляду.

Але найбільше увагу привертав ілюмінатор. Великий, із товстою металевою рамою та кількома шарами захисного скла. Віра підійшла ближче. За вікном не було ні будинків, ні доріг, ні дерев. Лише біле безмежжя Нівії.

Сніг і лід простягалися до самого горизонту. Подекуди з рівнини здіймалися темні кам’янисті пагорби, а далеко виднілися засніжені гірські хребти. Віра завмерла. Вона бачила цей краєвид на фотографіях, під час навчання й у рекламних матеріалах станції. Але жодна фотографія не могла передати того, наскільки величезним був цей світ. І наскільки маленькою на його тлі здавалася людина.

Вона торкнулася пальцями холодного скла.

- Ось ми й зустрілися, - тихо промовила Віра й на мить їй здалося, що Нівія дивиться на неї у відповідь.

Позаду тихо працювала система вентиляції. Десь у стіні ледь чутно гули механізми. Усе нагадувало про те, що вона перебуває не в готелі й не в новій квартирі. Це була станція посеред чужого світу.

Її новий дім. Принаймні на найближчі три роки.

Віра ще раз оглянула кімнату. Нічого зайвого. І, можливо, саме цього їй зараз і хотілося. Вперше за багато років вона опинилася в кімнаті, де кожна річ належала тільки їй, хоч і тимчасово.

***

За кілька хвилин вони опинилися в іншому секторі станції.

Тут усе було інакше.

Шумніше. Гучно працювали вентилятори, десь за стінами гули насоси, час від часу лунав тихий механічний стукіт.

- Тут серце «Еребуса», - пояснив вчений. Він провів рукою по панелі. - Енергетичний блок. Сюди ви заходите тільки за необхідності. Тут система живлення, резервні акумулятори й основні перетворювачі.

- А реактор?

- Окремий відсік. Повністю автоматизований. Вам достатньо контролювати показники.

Віра кивнула. Вона вже бачила схеми під час підготовки. Але одне діло - дивитися на креслення. І зовсім інше - стояти перед справжньою системою, від якої залежатиме її життя.

Чоловік повів її далі.

- Водопідготовка. Переробка відходів. Система очищення повітря. Тепловий контур. Сховище запасів. Майстерня. Лабораторний модуль. Гараж.

Кожне приміщення мало своє призначення. І кожне було важливим. Тут не існувало речей «про всяк випадок», усе мало працювати. Бо якщо перестане працювати хоча б одна система, на Нівії це може стати смертельно небезпечно.

Віра зупинилася біля великої панелі.

На екрані миготіли десятки показників.

- А це?

- Кліматичний контур.

Чоловік одразу став серйознішим.

- Найважливіша для вас система.

Віра підійшла ближче. Температура зовні, швидкість вітру, тиск, склад атмосфери, вологість, рівень радіації, активність атмосферних потоків та ще десятки параметрів. Усе те, заради чого вона сюди прилетіла – спостерігати за процесом терраформації.

- Саме тут ви проводитимете більшу частину робочого часу, - сказав чоловік. - Аналіз даних, контроль обладнання, відбір показників, обслуговування датчиків. Частина роботи автоматизована, але повністю покладатися на автоматику не раджу.

- Не збираюся.

Вчерний подивився на неї.

- Добре. Але тут є одна річ, яку я зрозумів не одразу.

- Яка саме?

- На Землі ви можете дозволити собі не помітити якусь дрібницю, - він постукав пальцем по екрану. – А тут дрібниць немає.

Віра погоджуючись кивнула. Вона це добре розуміла.

***

Коли інструктаж нарешті закінчився, Віра відчула, що втомилася більше, ніж після всього польоту. Чоловік провів її до шлюзового коридору. За товстими герметичними дверима починався зовнішній світ Нівії.

- Там поки що не раджу гуляти, - сказав він. - Завтра покажу вам зовнішній сектор і всюдихід.

- А сьогодні?

- Сьогодні ви розкладаєте речі, знайомитеся зі станцією і відпочиваєте.

- Звучить майже як наказ, - Віра усміхнулася.

- Так і є.

Він уже збирався йти, коли з житлового сектора почувся дивний звук. М'яке, але дуже обурене:

- Мя-а-у!

Чоловік обернувся.

- Це хто?

- Моя кішка.

- Одна?

Віра похитала головою.

- Дві. А ще собака.

Він кілька секунд мовчав.

- Ви привезли сюди трьох тварин?

- Так.

- Знаєте, за всі роки існування цієї станції такого ще не було, - й голосно розсміявся.

- Ну, тоді «Еребус» офіційно став житловим комплексом, - додала Віра.

***

Коли Віра повернулася до каюти, тварини вже зрозуміли, що їхня подорож закінчилася. Принаймні поки що. Вона обережно відкрила першу переноску.

Біло-руда кішка, на ім’я Ліра, висунула мордочку, завмерла на мить та понюхала повітря. Потім повільно вибралася назовні. Вона зробила один крок, другий, озирнулася й ще раз принюхалася, після чого впевнено рушила вздовж стіни.

- Яка ти смілива, - прошепотіла Віра.

Кішка навіть не озирнулася, вона вже досліджувала новий дім. Біло-сіра Міра виявилася обережнішою. Вона довго сиділа біля переноски, лише визираючи назовні, а потім раптом помітила щось цікаве під столом і миттєво зникла там.

- Ти теж вирішила все перевірити?

Віра усміхнулася.

Норд виявився найсерйознішим. Він вийшов із контейнера, повільно обійшов кімнату, понюхав кожен куток, підійшов до дверей і кілька секунд стояв біля них. Потім підняв голову.

За дверима щось працювало. Тихо гули вентиляційні системи. Десь далеко клацнув механізм.

Пес насторожився.

- Не бійся, - Віра присіла поруч. - Це просто станція.

Норд подивився на неї ніби справді зрозумів, а за кілька хвилин він уже лежав біля її ліжка. Кішки продовжували дослідження. Одна залізла під стіл, а інша знайшла місце біля вентиляційної решітки, де було тепліше. Віра дивилася на них і відчувала дивне тепло всередині. Вони не знали, де опинилися. Не знали, наскільки далеко від Землі. Не знали, що це інший світ. Для них зараз існувала лише одна важлива річ, що нова господарка поруч і цього було достатньо.

Віра сіла на ліжко. Подивилася на кімнату. На свої речі. На тварин. Потім перевела погляд на ілюмінатор. За ним був світ, якого вона ніколи раніше не бачила.

Нівія.

Біла безкрайність. Гори, вкриті снігом. Темне небо. І величезний Астера, що займав значну частину горизонту. Десь далеко в темряві світив Еліар.

Віра підійшла до скла. На мить їй здалося, що вона дивиться не на чужу планету. А на чистий аркуш. Ніхто тут не знав, ким вона була. Ніхто не знав її минулого. Ніхто не вимагав від неї бути зручною. Не казав, що вона повинна робити. Не вирішував за неї.

Віра торкнулася скла долонею. Холодного, товстого, надійного.

- Три роки, - прошепотіла вона.

Три роки на Нівії. Три роки далеко від Землі. Три роки тиші.

Позаду почувся тихий звук й Віра озирнулася. Пес підняв голову, а Ліра сиділа посеред кімнати й дивилася на неї.

- Що?

Кішка моргнула, Віра у відповідь усміхнулася, а потім ще раз поглянула у вікно.

- Почнемо нове життя.

За ілюмінатором повільно падав сніг. А «Еребус-7» продовжував працювати, захищаючи чотирьох своїх нових мешканців від холоду чужого світу.

Її попередник полетів за кілька годин до настання ночі. Віра стояла біля оглядового вікна шлюзового модуля й дивилася, як невеликий транспортний корабель повільно віддаляється від «Еребуса-7». Спочатку він здавався досить великим. Потім став маленькою світлою крапкою, а за кілька хвилин зник у темряві. Віра ще довго не відводила погляду від вікна. Тепер вона залишилася сама.

Справді сама. Не рахуючи трьох тварин, які навіть не підозрювали, наскільки важливим був цей момент.

- Ну ось, - тихо сказала Віра. - Тепер тільки ми.

Вона сама здивувалася тому, наскільки дивно прозвучали ці слова. Раніше думка про самотність лякала її. Зараз - ні. Принаймні поки що.

Віра повернулася до житлового модуля.

Станція змінилася.

Насправді нічого не змінилося. Ті самі металеві стіни. Те саме приглушене освітлення. Той самий рівномірний гул вентиляції. Ті самі панелі, кабелі й герметичні двері. Але тепер вона знала, що більше ніхто не ходить коридорами. Ніхто не відчинить двері. Ніхто не покличе її.

Віра зупинилася посеред коридору. Навіть дивно було, що ці думки першими прийшли їй у голову. Вона усміхнулася сама до себе.

- Треба ж...

Потім пішла далі.

***

Вечерю Віра приготувала майже механічно. Та що там було готувати? На кухні чекали напівфабрикати, якими була наново забезпечена станція. Розігрій, завари чай, дістань тарілку, з'їж. Усе просто. Жодних складних страв, жодного сервірування, жодної необхідності думати, що приготувати на вечерю.

Вона давно вже не отримувала задоволення від готування. Колись могла годинами вигадувати нові рецепти, щось запікати, експериментувати зі спеціями. Потім це теж стало приводом для зауважень. Тепер вона просто розігріла готову їжу. І ніхто не сказав їй, що вона зробила це неправильно. Три тварини влаштувалися поруч, уважно стежачи за кожним її рухом.

Ліра вже почувалася на станції майже господинею. Вона спокійно ходила між ногами Віри, заглядала під стіл, обнюхувала кожен куток і час від часу намагалася видертися на крісло. Віра кілька разів обережно відсувала її, але кішка не здавалася.

- Ліро, ти ж щойно тут усе перевірила.

Кішка у відповідь лише глянула на неї й знову спробувала залізти на крісло.

Міра поводилася зовсім інакше. Вона була обережнішою. Не поспішала наближатися й досі досліджувала кожен новий звук. Після шуму системи вентиляції вона завмирала, насторожено ворушачи вухами. Потім переконувалася, що небезпеки немає, і продовжувала свій обережний огляд станції.

Норд лежав неподалік, поклавши морду на передні лапи. Він, здавалося, освоївся найшвидше. Час від часу пес піднімав голову, переводив погляд із Віри на кішок і знову вкладався зручніше.

Віра подивилася на них і несподівано відчула, як кутики її губ піднялися в усмішці.

- Ну що? Вас влаштовує новий дім?

Норд поворушив вухом. Ліра продовжила свою боротьбу з кріслом. Міра визирнула з-за ніжки столу.

- Мене теж, - тихо промовила Віра.

Вона взяла чашку з чаєм і сіла за стіл й на мить просто завмерла.

Ніхто не говорив і ніхто не запитував, чому вона так пізно повернулася.

Ніхто не цікавився, чому вечеря така проста і ніхто не вимагав пояснень.

Віра повільно видихнула.

За вікном уже темніло.

Нівія повільно занурювалася в ніч. Останнє світло Еліара ковзало по крижаній рівнині, забарвлюючи сніг у блідо-золотавий колір. Далеко на горизонті воно зникло за гірським хребтом, і біле поле за ілюмінатором поступово стало синювато-сірим.

Ще трохи - і сірий змінився майже чорним.

На небі одна за одною з'явилися зорі. Незнайомі. Далекі. Й водночас неймовірно красиві.

Віра зробила ковток чаю й притулилася спиною до спинки крісла. Вона дивилася у вікно й раптом зрозуміла, що їй незвично тихо.

Не на станції.

Усередині.

Вона прислухалася до себе.

І вперше за багато років там не було страху перед чиїмось голосом. Не було очікування докору, сварки чи чергового запитання, на яке потрібно правильно відповісти.

Тільки тиша.

Дивна.

Незвична.

Але... приємна.

Віра знову подивилася на трьох своїх нових сусідів.

Ліра нарешті вмостилася на кріслі. Міра тихо перебиралася ближче до столу. Норд дрімав. І раптом Віра подумала, що, можливо, це і є її перша справжня вечеря за багато років.

Без страху. Без виправдань.

Просто вечеря. У її новому домі.

***

Після вечері й душу, Віра лягла спати.

Пес, як справжній охоронець, влаштувався біля ліжка. Ліра кілька разів пройшлася по ковдрі, а потім вляглася біля її ніг. А Міра довго крутилася в іншому кутку кімнати, перш ніж нарешті згорнутися клубочком.

Віра вимкнула світло й кімната занурилася в темряву. Лише маленькі індикатори на панелях залишалися увімкненими.

Жінка дивилася у стелю.

Очі не хотіли заплющуватися. Звичка. Віра звикла засинати, прислухаючись. До кроків. До відкривання дверей. До того, як чоловік ставить чашку на стіл. До важкого зітхання. До зміни інтонації. До тиші перед сваркою. Навіть коли сварки не було, вона все одно чекала її. Ніби постійно перебувала на старті.

Віра перевернулася на бік. Нічого. Вона заплющила очі й прислухалася – тиша. Ніхто не говорив їй, що вона знову зробила щось не так. Віра лежала нерухомо. І вперше за багато років зрозуміла, наскільки страшним було її колишнє життя.

Не тому, що зараз їй було добре.

А тому, що тільки тепер вона відчула різницю.

***

Вночі Віра прокинулася. Не від шуму. Від тиші. На Землі вона прокидалася від будь-якого звуку. Тут же її розбудила його відсутність. Віра лежала із заплющеними очима й кілька секунд не могла зрозуміти, де знаходиться. Потім згадала.

Нівія. «Еребус-7». Три роки. Вона повільно відкрила очі.

Обидві кішки спала поруч. Пес лежав біля ліжка. За ілюмінатором темнів чужий світ.

Віра подивилася на годинник - 03:17. Й раптом подумала, що може просто встати. І встала. Накинувши плід, вона підійшла до ілюмінатора. За склом сяяли зорі. Далеко в небі висів Астера - величезний, майже нереальний. Віра притулилася чолом до прохолодного скла.

- Я вільна...

Слова прозвучали так тихо, що їх майже неможливо було почути. Але вона їх сказала. Вперше. І від цих двох слів спочатку стало страшно, а потім - легко. Віра стояла біля вікна ще довго. А коли нарешті повернулася до ліжка, то вперше за багато років заснула без страху почути крик.

Віра прокинулася без будильника. Як завжди.

Спочатку вона навіть не зрозуміла, що її розбудило, тож вона кілька секунд просто лежала, дивлячись у стелю.

Тиша. Віра потягнулася за терміналом і подивилася на час - 07:43. Вона здивовано підняла брови.

- Сьома сорок три...

На Землі вона вже давно мала стояти на кухні і готувати сніданок або принаймні поспіхом збиралася б із дому.

А тут... Ніхто не чекав. Віра ще кілька хвилин пролежала в ліжку, а потім усміхнулася:

- Можна не поспішати.

Ця думка виявилася напрочуд приємною.

Вона спокійно прийняла душ, одяглася, нагодувала тварин і лише після цього приготувала собі сніданок.

Кава. Саме справжня кава, а не розчинний напій із автомату. Вона привезла її із собою.

Віра сіла за стіл і подивилася у вікно.

За ілюмінатором Нівія була зовсім іншою, ніж напередодні.

Ніч зникла. Світло Еліара ковзало по сніговій рівнині, змушуючи її сяяти тисячами дрібних відблисків. Гори на горизонті здавалися майже намальованими. Ніби хтось узяв біле полотно й провів по ньому темною лінією.

Віра зробила ковток кави, а потім відкрила робочий термінал.

На екрані з'явився список завдань. Вона переглянула його. Більшість процедур була стандартною. Перевірка систем. Контроль енергопостачання. Перегляд метеорологічних показників. Але сьогодні вона хотіла почати інакше. Не з чужого розкладу. Зі свого.

Віра відкрила чистий файл і написала: Розклад оператора «Еребус-7», трохи замислилася й додала:

07:30 - підйом.

08:00 - сніданок.

08:30 - ранковий контроль станції.

09:00 - перевірка зовнішніх датчиків.

12:00 - аналіз даних.

13:00 - обід.

Далі вона записала ще кілька пунктів, а потім зупинилася. Між ними залишалося багато вільного часу. Віра подивилася на екран. Раніше такий порожній графік її б налякав, тепер - ні. Тож вона додала ще один рядок: Час для себе. І залишила його без конкретних годин та задач.

- Оце найважливіше, - сказала вона сама собі.

З сусідньої кімнати почувся звук. Біло-руда кішка з'явилася у дверях, позіхнула й неквапливо рушила до неї.

- А ти вже поснідала?

Кішка застрибнула на крісло. Віра погладила її й додала.

- У тебе теж вільний графік.

***

О 08:26 Віра стояла біля шлюзового модуля. Перед нею лежав захисний костюм. Вона вже вдягала його під час тренувань, але тоді все було інакше.

Тренувальний модуль. Контрольоване середовище. Інструктор за склом.

Тут за дверима був справжній Нівійський холод. На панелі світилася температура: −30 °C.

Віра затримала погляд на цифрах.

- Мінус тридцять.

Вона знала, що це не рекорд для Нівії. Навпаки, сьогоднішня температура вважалася цілком комфортною для роботи на відкритій території. Але слово «комфортною» тепер здавалося їй дивним.

Вдягнувши весь спеціальний одяг, оснащений системою обігріву, Віра ще раз перевірила застібки, рукавички та шапку. Тепер холод Нівії вже не здавався таким страшним. Костюм мав підтримувати комфортну температуру навіть під час тривалого перебування надворі.

Вона натягнула капюшон, поправила комір і перевірила показники на маленькому дисплеї біля зап'ястя.

Температура тіла - норма.

Рівень заряду системи обігріву – сто відсотків.

Зв'язок, резервне живлення, маяк.

Віра глибоко вдихнула й поглянула на шлюз. За його дверима на неї чекала Нівія - холодна, безмежна й майже безмовна. А у відображені на неї дивилася жінка в громіздкому захисному костюмі.

Віра майже не впізнала себе.

- Ну що, Віро Коваленко,... - Вона поклала руку на ручку шлюзу. - Ласкаво просимо на Нівію.

Двері відчинилися.

***

Перше, що вона відчула, - холод.

Не просто холодне повітря. Холод, який одразу знайшов усі найменші щілини в одязі. Віра зробила крок. Сніг тихо хруснув під черевиком. Вона зупинилася. Перед нею простягалася безмежна біла рівнина. Тепер між нею та Нівією не було товстого скла. Вона стояла просто посеред цього світу.

Віра повільно повернула голову. Станція «Еребус-7» ззовні здавалася зовсім іншою.

Металеві модулі були з'єднані між собою переходами, кабелями й герметичними тунелями. На даху працювали антени та сенсори. Висока щогла зв'язку здіймалася над станцією, а на її верхівці блимав червоний сигнальний вогник.

Частина конструкцій була майже повністю вкрита інеєм.

Навіть метал тут виглядав холодним. Непривітним, але водночас дивовижно красивим.

Віра зробила ще кілька кроків. Вітер був слабким й майже не відчувався.

Але тиша... Тиша була величезною. Жодного автомобіля. Жодного людського голосу. Жодного міського шуму. Лише тихе потріскування снігу під ногами й ледь чутний звук системи зв'язку в її шоломі.

- «Еребус-7», зовнішній сектор, - сказала Віра, перевіряючи зв'язок.

Система одразу відповіла: «Зв'язок стабільний.»

Вона усміхнулася.

- Добре.

Тепер до роботи.

***

Перший датчик знаходився приблизно за двісті метрів від станції. Віра рухалася повільно, перевіряючи показники на планшеті: температура, тиск, вологість, швидкість вітру, склад атмосфери, рівень радіації. Усе було в межах норми. Вона підійшла до металевої конструкції, що стирчала зі снігу, зняла захисну кришку, оглянула з'єднання й перевірила живлення. Система показувала нормальну роботу.

- Датчик один, без відхилень.

Віра внесла інформацію до журналу, а потім рушила далі.

Другий. Третій. Четвертий. Один із датчиків був майже повністю занесений снігом. Віра присіла. Очистила поверхню. Перевірила кріплення.

- Ось тобі й автоматика,... - Вона усміхнулася. - Без людини не впоралася.

Ще один датчик показував температуру на дві десятих градуса нижчу, ніж сусідній. Віра перевірила його ще раз. Потім порівняла показники з центральною системою. Різниця залишалася. Можливо, похибка, але вона внесла її до журналу: Датчик 7. Потребує повторної перевірки.

***

Через дві години вона повернулася на станцію. У шлюзі Віра зняла верхній одяг і кілька секунд просто стояла, насолоджуючись теплом.

На екрані тим часом з'явився звіт.

Зовнішній огляд завершено. Датчики: 14 із 15 - штатна робота. Датчик №7 - рекомендована повторна діагностика.

Віра перечитала звіт, а потім подивилася на годинник - 12:37. Вона здивовано посміхнулася.

- І навіть не запізнилася на обід.

Ліра вже чекала біля дверей її каюти. За нею з'явився Норд, а Міра визирнула з-за крісла.

Віра присіла перед ними.

- Ну що, я повернулася.

Пес махнув хвостом, а одна із кішок тихо нявкнула. Віра усміхнулася.

Потім подивилася на ілюмінатор, за яким лежав білий світ, але тепер він уже не здавався таким чужим.

Віра знала, де стоять датчики. Знала, де починається схил. Знала, де за снігом ховаються камені. Знала, як звучить вітер біля станції. Вона прожила тут лише один день, але Нівія вже починала ставати її домом. І Віра вперше подумала, що, можливо, три роки — це не так уже й багато.

Минуло два з половиною роки.

За цей час Нівія перестала бути для Віри чужим світом. Вона знала, коли над горами почнеться сильний вітер. Знала, де після снігопаду утворюються найбільші замети. Знала, які датчики найчастіше вкриває інеєм, а які майже не потребують обслуговування. Знала, скільки часу потрібно системі опалення, щоб прогріти зовнішній шлюз після тривалого виходу. І навіть знала, коли її кішки почнуть вимагати їсти. Життя на «Еребусі-7» стало передбачуваним.

Робота. Сон. Їжа. Тварини. Книги. Вишивання. Плетіння. Малювання. Читання. Записи у щоденнику. Заняття йогою. Іноді короткі виходи назовні.

Віра навчилася не боятися тиші. Навпаки, тиша стала її найкращою подругою. Вона вже не рахувала дні до повернення. До завершення контракту залишався ще рік, але Віра дедалі частіше ловила себе на думці, що не знає, чи хоче повертатися.

Земля стала спогадом. Далеким і трохи розмитим. Нівія - реальністю. Саме тому вона помітила зміну. Цього ранку Віра сиділа перед центральним терміналом і переглядала нічні показники. Все було нормально: тиск, вітер, вологість, температура. Вона вже хотіла перейти до наступного графіка, коли щось змусило її зупинитися. Віра повернулася до температурного показника.

- Ні...

Вона збільшила графік. На екрані з'явилася крива температури за останні сімдесят дві години. Спочатку все було як завжди. Поступове підвищення. Стабілізація. Невеликі природні коливання. А потім… різкий підйом на +15 °C.

Віра нахилилася ближче до екрана.

П’ятнадцять градусів - це майже нічого для Землі. Там температура могла змінитися на стільки за короткий час унаслідок локальної зміни погоди. Але не на Нівії. Тут кожен градус мав значення. Кожне, навіть найменше підвищення температури означало, що пристрій працює, а процес зміни клімату справді відбувається. У цьому й полягала головна мета місії. Нівія мала шанс змінитися.

Не швидко. Не за роки й навіть не за десятиліття. Це мав бути повільний, майже непомітний процес, розрахований на покоління. Лід поступово мав відступати, замерзла поверхня - нагріватися, а в атмосфері мали початися зміни, які одного дня дозволили б планеті стати придатнішою для життя. З крижаної й безмовної Нівія мала поступово перетворитися на зелену планету.

Саме тому Віра й стежила за цифрами.

Кожен градус був маленьким доказом того, що винахідники не помилилися. Що пристрій справді працює. Що десь далеко від Землі, серед холоду й безкрайніх льодів, повільно народжується новий світ.

Жінка відкрила архів і перевірила показники за останній місяць. Потім - за три. За пів року. Вона переглядала графіки один за одним, затримуючись на кожному різкому коливанні. Нічого такого не було. Віра мовчала, вдивляючись у цифри. Нівія не просто змінила температуру. Змінився сам характер коливань. Раніше все відбувалося повільно й передбачувано. Навіть сезонні зміни вкладалися в моделі, які система розраховувала з точністю до сотих часток градуса. А тепер на графіку з’явився майже вертикальний стрибок.

Віра відкрила карту й знайшла датчик, який передав дивні показники, збільшила його сектор і перевірила сусідні станції спостереження.

Один. Другий. Третій. Усі показували норму.

Віра перевела погляд назад на аномальний датчик.

- Один датчик…

Вона вимовила це вголос, хоча в кімнаті, крім неї, ніхто не міг почути.

Жінка відкинулася на спинку крісла, а система вже сформувала автоматичний висновок: Ймовірна похибка вимірювання.

Віра прочитала його двічі.

Потім ще раз подивилася на графік.

П’ятнадцять градусів. Занадто багато для звичайного збою. Але один датчик проти всієї системи спостереження - цього було недостатньо навіть для попередження.

Віра тихо сказала:

— Може бути…

Вона натиснула кнопку підтвердження. Звіт мав закритися автоматично, але замість цього Віра відкрила додаткове поле й власноруч створила позначку: Повторно перевірити.

На кілька секунд вона завмерла, дивлячись на ці слова. Потім ще раз глянула на показник датчика. Температура вже повернулася до норми наче нічого й не сталося.

Віра розчаровано видихнула.

- Це лише похибка, - промовила вона, але сама собі не повірила.

***

Через дев'ять днів показник повторився. Віра наче чекала на нього, тож помітила його коли саме пила ранкову каву, а термінал, що завжди поряд, повідомив про завершення автоматичного аналізу.

Новий звіт.

Віра відкрила його і завмерла. Той самий сектор, той самий датчик. Температура знову була вищою за прогнозовану й цього разу на 20,8 °C.

Віра поставила чашку й відкрила дані. Перевірила калібрування. Система повідомила: Стан сенсора: нормальний.

Вона перевірила живлення – норма. Передавання даних – норма. Порівняння з сусідніми датчиками. Різниця залишалася.

Віра посиділа мовчки.

Потім відкрила архів за останні десять років й порівняла аналогічні періоди - нічого. Температура на Нівії поступово змінювалася протягом сезонів, але не так. Не з такою закономірністю.

Віра взяла планшет й попрямувала на вихід. Але затрималася через кішку. Ліра підбігла до неї й потерлася об ноги.

- Я ненадовго, - сказала Віра, нахилилася й почухала кішку за вушком.

Руда задоволено замуркотіла й потерлася головою об її долоню.

Із двох кішок саме Ліра була більш товариською. Вона майже відразу звикла до нової господині, легко йшла на руки й часто сама приходила до Віри, коли хотіла уваги. Міра була зовсім іншою. Обережна, мовчазна й трохи полохлива, вона довго трималася осторонь. Лише після першого року життя на станції Міра нарешті почала по-справжньому довіряти Вірі. Тепер вона вже не ховалася щоразу, коли жінка проходила повз, але все одно воліла зберігати певну дистанцію.

- Прогуляюся назовні й повернуся. Норд, хочеш зі мною?

Пес, який до цього лежав біля дверей, не довго думаючи, підвівся на лапи.

Він одразу ожив, махнув хвостом і побіг у бік шлюза, ніби тільки й чекав, коли Віра нарешті запропонує йому вийти.

- Добре, добре. Іду вже, - усміхнулася вона.

Перед виходом Віра ще раз глянула на екран із показниками, ніби сподівалася, що цифри за ці кілька секунд зміняться самі.

Не змінилися й аномальний показник залишався на місці.

Віра вимкнула планшет, підвелася, взяла верхній комплект захисного одягу й разом із Нордом підійшла до шлюзу.

Пес терпляче чекав, поки вона перевірить всі застібки костюма на собі і на ньому, закріпить планшет і налаштує зовнішній зв’язок. Він двічі на день проходив цю процедуру й здавалося знав краще, ніж самій Вірі.

Через кілька хвилин зовнішній шлюз відчинився й Віра ступила назовні. Холод одразу обгорнув її з усіх боків. Навіть крізь багатошаровий термозахисний костюм вона відчула, наскільки низькою була температура навколишнього середовища. Автоматичні системи костюма вже почали підігрівати внутрішній шар, але перші секунди на поверхні завжди нагадували, наскільки непривітною була Нівія.

Перед нею простягалася біла, майже безкрая поверхня.

Жодного дерева.

Жодної травинки.

Жодного руху, окрім легкого снігу, який вітер час від часу піднімав із землі.

Сніг тьмяно відбивав світло далекої зорі Еліар, а навколо панувала така глибока тиша, що здавалося, ніби весь світ завмер. Лише тихе потріскування радіоканалу та рівномірне дихання Норда нагадували Вірі, що вона тут не сама. Пес ішов трохи попереду, час від часу зупиняючись і чекаючи на господиню. Віра звірилася з навігатором і рушила до потрібного датчика.

Відстань була невеликою, але сніг під ногами місцями провалювався, змушуючи її йти повільно. Норд легко пробирався вперед, залишаючи за собою глибокий слід.

Вітер піднімав дрібні кристали льоду. Вони били по обличчі змушуючи Віру час від часу протирати його рукавицею.

Нарешті датчик з’явився попереду й Віра зупинилася. Спочатку вона нічого незвичайного не помітила. Металевий корпус був цілий. Кріплення залишалися на місці. Жодних пошкоджень чи слідів механічного впливу. Індикатори працювали у штатному режимі. Норд обійшов конструкцію, обнюхав її основу й повернувся до Віри. Вона вже хотіла відкрити технічну панель, коли помітила щось дивне. Сніг навколо датчика був мокрим.

Віра повільно присіла. Спочатку їй здалося, що це просто відблиск на поверхні. Але ні. Сніг справді танув. Вона торкнулася його рукавицею. Мокрий. Віра завмерла.

- Не може бути…

Вона озирнулася.

Навколо лежав твердий, промерзлий сніг. Усе довкола було вкрито кригою, і лише невелика ділянка біля основи датчика відрізнялася від навколишньої поверхні.

Норд тихо загарчав, принюхуючись до землі.

- Спокійно, - прошепотіла Віра, хоча сама не була спокійна.

Вона обережно розчистила сніг. Під ним виявилася темна ділянка ґрунту. Віра завмерла ще на мить, а потім увімкнула портативний термометр. Показник почав змінюватися. Вона чекала кілька секунд, а потім цифри зупинилися. Температура була значно вищою, ніж температура навколишнього середовища.

Віра перевірила ще раз.

Потім ще.

Результат майже збігався з показником, який передав датчик.

Жінка повільно підняла голову й подивилася на металеву конструкцію.

Датчик не брехав. Під крижаною поверхнею Нівії справді існувала невелика область аномального тепла. І це вже не можна було списати на випадкову помилку вимірювання.

Віра повільно підвелася. Тепер це вже не було просто цифрою на екрані. Вона бачила це власними очима. Відчувала під ногами. Десь під товстим шаром льоду працював процес, який не мав відбуватися так швидко.

Віра подивилася на Норда. Пес стояв поруч і дивився на неї, наче теж відчував, що щось змінилося. Жінка знову перевела погляд на розчищену ділянку.

- Що ж ти від мене приховуєш, Нівіє?..

Вперше за весь час роботи на станції Вірі стало по-справжньому не по собі і вона пожалкувала, що окрім тварин поряд не було людей, щоб порадитися.

***

Повернувшись на станцію, Віра насамперед зняла захисний костюм і відправила Норда до житлового модуля. Пес одразу влаштувався біля свого місця, а Віра навіть не стала знімати з шапку. Вона повернулася до робочого термінала. Потрібно було зафіксувати все, що вона побачила.

Віра перенесла результати портативного вимірювання до системи, додала координати датчика, температуру поверхні та дані з його сенсорів. Окремо прикріпила фотографії ділянки, де танув сніг. Потім ще раз перевірила цифри. Помилки не було.

Віра відкрила форму службового звіту й почала заповнювати її.

Аномальне підвищення температури. Показники підтверджені повторним вимірюванням. Виявлено локальну область підвищеної температури поблизу датчика. Причина не встановлена.

Вона затримала пальці над клавіатурою. На мить захотілося стерти останній рядок і написати щось простіше: Ймовірна локальна геотермальна активність. Але це було лише припущення.

Віра залишила все як є й звіт пішов керівництву місії. Дочекавшись поки на екрані з’явилося повідомлення: Звіт успішно передано, Віра відкинулася на спинку крісла.

Тепер залишалося чекати.

Повідомлення спочатку мало дістатися невеликої орбітальної станції, що зависла над Нівією. Вона виконувала роль проміжного вузла зв’язку між поверхнею супутника та Землею: приймала дані зі станції «Еребус-7», перевіряла їх цілісність і передавала далі. Після отримання орбітальна станція мала автоматично надіслати підтвердження. Це займало лічені хвилини, а потім повідомлення вирушало далі - до Землі.

Відповідь від земного центру керування зазвичай приходила приблизно через тиждень. Затримка була неминучою, тому ніхто не очікував миттєвих розмов чи швидких рішень. Але підтвердження від орбітальної станції Віра мала отримати майже одразу.

Вона чекала. На екрані залишався статус: Передача даних…

Минуло кілька секунд, потім хвилина - статус не змінився.

Віра перевірила канал зв’язку. Сигнал був стабільним. Вона ще раз відкрила журнал передачі й переконалася, що повідомлення справді було відправлене. Але підтвердження від орбітальної станції не надходило. Віра нахилилася ближче до екрана.

- Давай же…

Ще хвилина. Потім друга. Нічого - орбітальна станція мовчала.

І це було неправильно.

Вона мала відповісти хоча б автоматично. Щось на кшталт – помилка. Але ні, лише тиша. Орбітальна станція мовчала.

Віра ще кілька секунд просто дивилася на екран, не відводячи погляду. Можливо, вона чекала, що ось-ось з’явиться повідомлення, загориться індикатор або пролунає короткий сигнал підтвердження. Або помилка передачі, сигнал не отримано, зв’язок перервано. Будь-що. Але не тиша.

Віра перевірила індикатор зв’язку. Сигнал зі станцією все ще відображався як активний.

- Тоді чому ти мовчиш?.. - тихо промовила вона.

Відповіді, звичайно, не було. Віра оновила журнал передачі. Порожньо. Жодного підтвердження. Жодного повідомлення про помилку. Наче її звіт просто зник дорогою до орбіти. Вона відчула, як по спині пробіг холодок. Цього разу він не мав нічого спільного з температурою за межами станції.

Віра чекала на відповідь цілий вчорашній день.

Спочатку вона намагалася не надавати цьому значення. Зв'язок міг затриматися. Система могла бути перевантажена. На орбіті могли проводити технічні роботи. Причин завжди можна було придумати десятки. Але відповідь так і не з'явилася, як і жодного повідомлення чи автоматичного підтвердження. Навіть короткого системного сповіщення про помилку. І саме це тривожило Віру найбільше.

Під вечір вона вже кілька разів перевіряла канал зв'язку, перезапускала термінал і звіряла налаштування. Усе працювало нормально. Принаймні, за показниками.

Віра сіла перед екраном і втретє відкрила журнал передач. Її повідомлення було відправлене, доставлено, а далі - порожнеча.

Вона відкинулася на спинку крісла й заплющила очі.

- Чудово… - тихо пробурмотіла жінка.

Тепер у голові почали крутитися зовсім інші думки.

Продуктів на станції залишалося приблизно на пів року. Цього мало бути більш ніж достатньо, навіть із запасом. Планове постачання мало прибути через два тижні, і раніше Віра взагалі не замислювалася над цим. Тепер же кожна цифра в системі забезпечення раптом почала здаватися важливою. Шість місяців. Чотирнадцять днів.

Жінка чудово розуміла: якщо на орбітальній станції щось трапилося, рано чи пізно це мали помітити на Землі або хоча б на сусідньому супутнику. Але питання було в іншому - коли саме.

Сигнали могли не дійти вчасно. Автоматичні системи могли вийти з ладу. Або, що було ще гірше, проблема могла виникнути саме в каналі зв’язку. І головне зараз - щоб її мовчання помітили до того, як закінчаться продовольчі запаси чи вичерпаються резерви живлення.

Віра мимоволі перевела погляд на індикатори систем життєзабезпечення. Поки що все працювало нормально. Запаси води та енергії були розраховані на значно довший термін, ніж вона мала провести тут за планом.

Але це було за планом. Тепер плану вже не існувало.

Залишалося тільки сподіватися, що десь там, далеко над крижаною поверхнею Нівії, хтось уже помітив їхню тишу. І що цей хтось почне діяти раніше, ніж їй доведеться чекати на допомогу, якої, можливо, вже ніхто не зможе надати.

***

Віра знову вирушила до датчика, який напередодні показав аномальне підвищення температури.

Вона взяла Норда із собою, вдяглися в спеціальні термокостюми і вийшли за межі станції.

Навколо простягалася біла рівнина. Безкрая. Майже нерухома. Віра вже почала звикати до цієї тиші. Раніше вона здавалася їй порожньою, тепер же в ній було щось майже заспокійливе. Але сьогодні спокою не було.

Вона швидко знайшла потрібне місце і завмерла. Датчик тепер стояв не просто на поверхні мокрого снігу. Він майже опинився посеред невеликої калюжі.

- Цього вчора не було…

Віра присіла навпочіпки й ризикнула зняти рукавичку, щоб торкнулася води - тепла. Не гаряча, але значно тепліша, ніж усе довкола.

Жінка підняла погляд. Від датчика в один бік тягнувся дивний слід. Спочатку Віра подумала, що це просто потік талої води. Але потім побачила, що він ішов далі. За межі зони, яку вона зазвичай перевіряла. Начебто хтось провів по снігу довгу мокру смугу. Сніг там був не просто втоптаний. Він був розтоплений.

- Норд…

Пес підійшов ближче й почав уважно принюхуватися.

Віра повільно підвелася й пройшла кілька десятків метрів за слідом. Той ставав дедалі помітнішим.

- Це неможливо…

Жінка озирнулася на станцію.

Вона мала б повернутися, передати показники, позначити ділянку на карті та зачекати інструкцій.

Саме так вимагав протокол. Саме так вона робила вже сотні разів за останні роки. Нічого складного. Нічого, що потребувало б особливих рішень. Але інструкцій не передбачалося через відсутність зв’язку.

Віра ще раз подивилася на дисплей комунікатора, ніби від самого погляду там могло з’явитися повідомлення. Екран залишався незмінним. Жодного вхідного сигналу. Жодного системного попередження. Навіть автоматичної відповіді.

Тиша.

Неприємна, густа тиша, яка тепер здавалася їй набагато страшнішою за будь-який сигнал тривоги.

А перед нею лежав слід, якого ще вчора не існувало.

За останні роки Віра добре вивчила околиці. Вона знала маршрути патрулювання, небезпечні ділянки, місця, де під снігом могли ховатися тріщини або нерівності поверхні. Її робота вимагала обережності, а не героїзму. Саме тому вона ніколи не заходила далі встановленої межі без особливої причини. Але саме зараз причина була перед нею.

Невідома.

Непередбачена.

І, можливо, небезпечна.

Жінка кілька секунд вагалася. Розум підказував повернутися, зареєструвати знахідку, дочекатися відповіді. Але щось усередині вперто не погоджувалося. Вона за ці два з половиною роки знов навчилася самостійно приймати рішення, тож ще раз подивившись на слід, Віра вирішила діяти.

***

За кілька хвилин Віра вже сиділа на снігоході. Вона ще раз перевірила систему навігації, взяла запасний акумулятор, аптечку, комплект інструментів і рушила вперед.

Слід виявився набагато довшим, ніж вона очікувала. Кілька кілометрів Віра їхала майже без зупинки. Навколо не змінювалося нічого: сніг, крига, скелі і безмежне небо. Та раптом Норд не підвівся й пес почав гавкати, тож Віра різко загальмувала.

- Що там? - Вона подивилася вперед.

Спочатку нічого не побачила, а потім помітила темну пляму серед білого поля. Вийшовши із снігоходу жінка повільно рушила до неї. Норд біг попереду. І коли наблизившись впритул, жінка змогла розгледіти, те що здавалося просто камінням на справді було металевим.

Віра кілька секунд просто дивилася, поки наважилася наблизитися. І чим ближче до неї підходила, тим швидше розуміла, що це була рятувальна капсула. Принаймні, зовні вона нагадувала саме її.

Корпус був сильно пошкоджений. На одному боці виднілася довга вм'ятина, кілька панелей були відірвані, а навколо лежали шматки невідомого матеріалу. Капсула явно впала. Причому зовсім недавно. Сніг навколо неї був спресований і місцями розтоплений. Віра подивилася на слід, який привів її сюди. Тепер усе стало на свої місця. Щось упало. Пролетіло по снігу, залишивши після себе смугу тепла. Але… Коли?

Датчики на Еребусі працювали цілодобово, і нічого такого не зафіксували. Та й сама Віра нічого не чула. Жодного удару. Жодного гуркоту. Жодного повідомлення системи про падіння стороннього об'єкта.

Віра обійшла капсулу.

На корпусі не було жодних знайомих позначень. Ні емблеми. Ні реєстраційного номера. Ні стандартного маркування Земного космічного агентства. Вона провела рукою над одним із символів. Тонкі лінії складалися в щось схоже на напис. Але це була мова, яку вона не знала.

Віра відчула, як по спині пробіг холод. І цього разу не через вітер.

- Кого сюди принесло?..

Всередині було темно, тому Віра ввімкнула ліхтар. Капсула виявилася порожньою. Ні людей. Ні тіл. Ні навіть слідів того, що хтось намагався вибратися. Вона освітила сидіння - порожні. Місця для обладнання - порожне. Вузький відсік біля стіни - порожній. Але пристроїв усередині вистачало й Віра не впізнала жодного. На одному з блоків блимала тонка зелена смуга. Інший пристрій нагадував невеликий циліндр без жодних кнопок. На панелі поруч світилися незнайомі символи. Жодної земної мови. Жодного знайомого стандарту.

Віра повільно видихнула.

Їй раптом стало дуже не по собі. Вона дістала комунікатор і зробила кілька знімків. Потім спробувала передати дані на Еребус-7. Система повідомила: «Передачу завершено». Але за кілька секунд екран знову показав: «З'єднання відсутнє». Віра налякано подивилася на повідомлення.

Тиша з орбіти.

Невідомий об'єкт.

Незнайома мова.

Порожня капсула.

А тепер ще й станція не відповідає.

Усе це починало складатися в картину, яку вона зовсім не хотіла бачити. Вона ще раз заглянула всередину.

- Добре, - сказала жінка сама собі. - Розберемося на станції.

Іншого рішення вона не бачила.

Віра повернулася до снігохода й дістала трос. Вона прикріпила його до капсули, кілька разів перевірила кріплення і лише тоді сіла за кермо. Норд уже чекав поруч.

- Повертаймося додому.

Снігохід повільно рушив. За ним, залишаючи на снігу довгу борозну, потяглася чужа капсула. Віра ще раз озирнулася. Біле поле залишалося порожнім. Абсолютно порожнім. І все ж тепер вона була впевнена в одному: на Нівеї вона була не одна. Хтось прибув на рятувальній капсулі, й при цьому не залишив жодного сліду на снігу.

Наступні кілька днів Віра майже не відходила від станції. Вона перевіряла все: антени, передавачі, резервні канали, автоматичні протоколи зв’язку. Результат залишався незмінним - тиша. Орбітальна станція не відповідала.

Жодного голосу. Жодного текстового повідомлення. Жодного автоматичного сигналу. Навіть стандартного системного підтвердження про отримання її запитів. Віра відправляла повідомлення знову й знову, змінюючи частоти та протоколи. І щоразу отримувала одне й те саме - нічого.

Спочатку вона намагалася переконати себе, що це просто несправність. Найпростіше пояснення завжди було найкращим. Міг вийти з ладу головний передавач. Потім резервний. Міг згоріти блок керування антеною. Могла пошкодитися система живлення. У космосі навіть найнадійніша техніка рано чи пізно ламалася. Але тоді залишалося питання: чому не працював резервний канал? І чому станція не передавала жодного автоматичного сигналу? Це вже було дивно. Дуже дивно.

Другий варіант Віра намагалася не обдумувати надто довго. Можливо, з людьми на станції щось сталося. Хвороба. Отруєння. Вірус. Якась аварія в системі життєзабезпечення. Вона навіть перевірила архіви медичних протоколів і можливі сценарії масового зараження. Але щоразу доходила до одного й того самого висновку: навіть якщо всі члени екіпажу раптом захворіли, система мала б продовжувати працювати. Станція була розрахована на автономну роботу.

Вона мала повідомляти про аварії. Мала передавати дані. Мала реагувати на запити. А вона мовчала. Наче там не залишилося нікого. Віра сиділа перед екраном і довго дивилася на останнє відправлене повідомлення: «Еребус-7 викликає орбітальну станцію. Підтвердить отримання.» Але відповіді не було.

- Ну ж бо...

Ще трохи і Віра готова була перейти на лайку, якби вона допомогла. Та марно. Лише тиша. Жінка відкинулася на спинку крісла і тоді в голові знову виник третій варіант. Той, який вона вперто намагалася відкинути.

Капсула.

Віра перевела погляд у бік дверей. В гаражі для захисту від снігу та морозу, стояв невеликий чужий апарат. Він не могла бути частиною орбітальної станції. Не був земним рятувальним модулем. Не відповідав жодному відомому їй стандарту. Та Віра була впевнена його поява пов’язана із відсутністю зв’язку зі станцію. Але було найгірше – жінка й досі не мала пояснень: звідки вона взялася? Чому впала саме тут? Хто її запустив? І головне... Хто був усередині і куди він подівся?

***

Капсула стояла в гаражі вже п’яти день.

Добре, що вона була невеликою, а для космічного апарата - майже дитяча іграшка. Принаймні на вигляд.

Перші дні Віра намагалася зрозуміти, як увімкнути прилади, щоб отримати хоча б якусь інформацію про капсулу та її власника. Це виявилося значно складніше, ніж вона очікувала.

Жодних зрозумілих кнопок чи написів знайти не вдалося. Панель керування була незвичною, а символи на ній не нагадували жодної відомої їй системи позначень. Деякі ділянки світилися лише після дотику, інші взагалі не реагували. Віра кілька разів намагалася відтворити послідовність натискань, яка вже одного разу дала результат, але щоразу отримувала щось інше.

Потім вона взялася за файли. Якщо в капсулі збереглася інформація про того, хто нею керував, можливо, там були дані про його стан, маршрут або хоча б останні координати. Але й тут усе виявилося не так просто.

Віра довго намагалася зрозуміти, на яку кнопку натиснути, щоб відкрити потрібний файл, а не випадково видалити його. Вона навіть кілька разів фотографувала екран, щоб не забути послідовність дій. Найбільше її лякала думка, що одним необережним рухом вона може стерти єдину інформацію про власника капсули. Тому вчора вона нарешті відмовилася від цієї ідеї. Принаймні тимчасово. Сьогодні Віра вирішила нічого не натискати. Вона просто оглядала капсулу. Повільно, уважно, сантиметр за сантиметром.

Норд лежав неподалік, поклавши голову на лапи, і час від часу піднімав вуха, коли Віра змінювала положення або торкалася незнайомого предмета.

Жінка обійшла капсулу кілька разів, розглядаючи її з різних боків. Її особливо зацікавила форма керма. Спочатку Віра вирішила, що це звичайне кермо, тільки дуже незвичайної конструкції. Але що довше вона на нього дивилася, то більше сумнівалася. Щоб зручно тримати його, однієї людської долоні було недостатньо. Навіть якщо розставити пальці максимально широко, деякі ділянки залишалися недосяжними.

Віра приклала руку до поверхні й спробувала уявити, як хтось міг би ним керувати. П'ять пальців - незручно. Шість - уже краще. А сім...

Вона завмерла.

Сім пальців.

Саме стільки точок захоплення вона нарахувала на кермі. І справа була не лише в кількості. Відстань між ними була більшою, ніж могла охопити звичайна людська долоня. Пальці того, хто сидів за кермом, мали бути не тільки довшими, а й розташованими дещо інакше.

Віра повільно прибрала руку.

- Цікаво...

Вона знову подивилася на кермо. Можливо, це просто дивна конструкція. Можливо, вона неправильно зрозуміла її призначення. Але чомусь Віра вже не була в цьому впевнена.

Вона поглянула на Норда.

Пес підняв голову й уважно подивився на неї.

- Що скажеш?

Норд лише поворушив вухами. Віра ледь усміхнулася.

- Я теж нічого не розумію.

Вона знову повернулася до капсули. І вперше за весь час її відвідала думка, від якої стало трохи моторошно. Можливо, вона весь цей час намагалася розібратися не в тому, як працює капсула. Можливо, спочатку їй потрібно було зрозуміти, для кого вона була створена.

Наступного ранку Віра прокинулася від сигналу датчика. Вона не одразу зрозуміла, що саме її розбудило. Кілька секунд просто лежала, дивлячись у стелю, а потім почула повторний короткий сигнал.

На екрані біля неї світився жовтий індикатор: ПІДВИЩЕННЯ ТЕМПЕРАТУРИ, ДАТЧИК 3.

Жінка швидко підвелася й попрямувала до лабораторії. Вона майже бігла коридором, на ходу застібаючи куртку. Норд, почувши її кроки, одразу підхопився й побіг слідом.

Віра відчинила двері лабораторії та підійшла до робочого столу. За кілька секунд перед нею вже світилася карта поверхні Нівії.

Другий із зовнішніх датчиків також показував підвищення температури.

Віра насупилася.

- Знову...

Вона збільшила карту й почала уважно розглядати позначені на ній точки. Перший датчик. Другий. Місце, де вона знайшла капсулу.

Спочатку між ними не було нічого незвичайного. Просто кілька точок на величезній карті. Але Віра вже знала, що випадковостей тут може бути значно менше, ніж їй хотілося б.

Вона відкрила журнал вимірювань і ще раз перевірила показники. Температура підвищувалася саме в цих районах. Віра взяла лінійку й приклала її до екрана. Провела пряму від місця, де лежала капсула, через перший датчик. Потім продовжила її далі - через другий.

Жінка завмерла.

Три точки ідеально лежали на одній лінії. Віра повільно відклала лінійку, й це була вже не просто пряма. Це був напрямок і він вів далеко від станції - туди, де вона бувала лише кілька разів з цікавості.

Віра ще раз збільшила карту.

Лінія тягнулася через пустош й губилася десь біля невеликого гірського масиву. Вона довго дивилася на екран, а потім перевела погляд на двері, де за кілька стін стояла капсула.

- Звідти ти прилетіла? І що з собою принесла?

Відповіді, звісно, не було. Але вперше Віра відчула, що має перед собою не просто дивну знахідку. А купу нових питань.

Віра подивилася на Норда. Пес сидів біля дверей і дивився на неї, нахиливши голову.

- Схоже, нам доведеться з'їздити ще раз.

***

Через годину вони вже їхали.

Снігохід впевнено долав засніжену поверхню Нівії. Віра час від часу нервово звірялася з картою та напрямок залишався незмінним. Та чим далі вони їхали, тим сильніше вона відчувала, що відповідь знаходиться десь попереду. Але яка саме?

Віра намагалася придумати хоча б одне логічне пояснення.

Підземний вулканізм. Геотермальна активність. Тріщина в корі. Може, під поверхнею є гарячі породи. Це було б дивно, але цілком природно. Але тоді чому температурні аномалії розташовувалися майже по прямій? Віра не знала.

Через пару годин попереду з'явилося підвищення. Невелика гора. Вона була не дуже високою, але різко виділялася серед майже рівного ландшафту. Віра зупинила снігохід та перевірила координати.

- Ми на місці.

Норд першим вистрибнув назовні. Віра взяла обладнання, зачинила кабіну й пішла слідом. Вона обійшла гору й спочатку нічого незвичного не помітила. Лише сніг, каміння та вітер. А потім Норд зупинився. Пес почав принюхуватися.

- Що там?

Віра підійшла ближче.

Між двома величезними брилами лежав вузький темний прохід. Спочатку вона подумала, що це просто тінь, але, придивившись, зрозуміла: між камінням утворилася щілина, достатньо широка, щоб людина могла протиснутися всередину.

Віра, не вагаючись, одразу посвітила ліхтарем. Промінь ковзнув по нерівних стінах і зник десь у темряві. Там була печера.

Жінка завмерла.

- Цього тут не було...

Вона була абсолютно впевнена.

За час перебування на Нівії Віра не раз виїжджала за межі станції. Спочатку вона майже не віддалялася від Еребуса-7. Перші місяці їй цілком вистачало щоденних перевірок, технічного обслуговування та звичайних побутових справ.

А ще була творчість.

Поступово станція змінилася. За перший рік не залишилося жодної стіни, яку Віра не прикрасила б картиною. На деяких висіли пейзажі Землі, які вона писала по пам'яті, на інших - абстрактні малюнки, створені просто під настрій. Не залишилося жодного стільця, на якому не лежав би або не красувався власноруч зв'язаний чохол. Навіть похмурі металеві коридори поступово отримали трохи кольору. Віра жартома називала це ремонтом. Насправді ж вона таким чином рятувала себе. Вона перетворювала холодну наукову станцію на дім. І це працювало. Віра заспокоювалася, відновлювалася, поволі повертала собі здатність просто жити, а не постійно чекати чергового удару.

Наче фенікс, що підіймається з попелу.

Але приблизно через пів року самоти станція перестала бути для неї цілим світом. Стало нудно. Тоді Віра почала досліджувати територію навколо Еребуса-7. Спочатку просто прогулювалася неподалік, потім почала виїжджати дедалі далі, складаючи власні маршрути й позначаючи цікаві місця на карті. Вона побувала біля кількох кам'янистих схилів, дослідила крижані рівнини, обійшла долину на північному заході. І цю гору вона теж знала. Тоді Віра бачила перед собою суцільну кам'яну стіну.

Жодної щілини.

Жодного проходу.

Жодної печери.

Тому тепер дивилася на темний отвір і не могла позбутися відчуття, що перед нею не просто печера. А щось, чого ще зовсім недавно тут не існувало.

Віра знову направила ліхтар усередину. Промінь освітив кілька метрів темного проходу, а далі нічого не було видно. Вона повільно вдихнула. Потім подивилася на Норда. Пес стояв поруч і насторожено дивився в темряву, тихо принюхуючись.

- Ну що, друже? - прошепотіла Віра. - Схоже, ми знайшли дещо цікаве.

Норд ледь чутно загарчав.

***

Трохи постоявши Віра все ж ризикнула зайти всередину.

Печера виявилася неглибокою. Принаймні спочатку. Через кілька метрів природні стіни змінилися. Віра зупинилася, перед нею був тунель із рівними стінами. Занадто рівний для природного утворення. Стіни були гладкими, майже вертикальними. Вона провела рукавицею по поверхні, камінь був теплим. Віра подивилася на термометр, той показував мінус п’ять.

- Отже, ось звідки,... – й зробила крок вперед.

Норд тихо загарчав, йому щось не подобалося. Віра подивилася на нього.

- Ти теж це відчуваєш?

Пес дивився в темряву. Жінка увімкнула ліхтар на максимальну потужність.

- Але треба все дослідити. Ми ж дослідники.

Віра про всяк випадок перевірила комунікатор. Та зв’язок із орбітою так і не з’явився. Тож попередити когось куди вона направилася не мала змоги.

- Тримайся поруч, Норде, промовила вона й зробила крок вперед. Пес пішов за нею.

***

Тунель ішов углиб.

Спочатку Віра рухалася обережно, майже навпомацки. Й з кожним кроком розуміла, що стає тепліше. Через кілька хвилин вона вже відчувала, як під костюмом виступає піт. Вона перевірила показники. Температура продовжувала зростати.

- Плюс вісім...

Ще кілька кроків.

- Плюс одинадцять.

Чи могло це бути природнім?

Раптом пес зупинився. Віра підняла ліхтар, та в ньому не було потреби - попереду було світло.

Не яскраве, а скоріш тьмяне, синювате.

Віра прискорила крок, як тунель закінчився і вона вийшла у величезну підземну залу.

Жінка застигла.

На кілька секунд вона просто забула дихати, бо перед нею простягався комплекс.

Величезний.

Настільки великий, що охопити його цілком поглядом було не можливо.

Уздовж стін стояли конструкції, схожі на генератори. Між ними проходили товсті кабелі або трубопроводи. Високо над головою оберталися кільця незрозумілого призначення. Десь у глибині працювали механізми. Безшумно. Рівномірно. Невпинно.

Віра повільно зробила крок уперед. Під її ногами була не кам'яна підлога, а металева.

- Норд...

Пес стояв поруч і тихо гарчав.

Віра не могла відірвати погляду від комплексу. Він був тут давно, весь покритий пилом. Але наскільки давно?

Вона підійшла до найближчого пристрою. На його корпусі були написи мовою, яку вона ніколи не знала.

Віра провела по них пальцями.

Символи світилися слабким зеленуватим світлом. Вона сфотографувала напис. Потім другий. Третій. Нічого не нагадувало людську систему позначень.

І раптом Віра зрозуміла.

Це не могло бути земне обладнання. До того ж земні терроформатори стояли на поверхні, а не під землею.

Злякавшись вона відступила на крок.

- Ні...

Її голос відбився від металевих стін. Віра подивилася на показники, температура в залі була вже понад двадцять градусів. Вона зняла рукавицю й піднесла руку до найближчої труби. Від неї йшло сильне тепло. Та не просто тепло, а енергія.

Віра перевела погляд на величезну конструкцію в центрі залу. Там, усередині кількох концентричних кілець, пульсувало яскраве світло. Вона відкрила дані датчиків і побачила те, чого вже давно очікувала. Потоки теплової енергії йшли вгору. Прямо до поверхні. По лінії. Саме тієї, яку вона бачила на карті.

Віра повільно сіла навпочіпки.

Тепер майже усе ставало зрозумілим, починаючи із температурні аномалії. На віть капсула написи з якої збігалися із написами комплексу.

Усі ці роки вона була впевнена, що саме людські вчені встановили систему, яка мала поступово змінити клімат Нівії. Це була основа всієї місії. Земля мала перетворити крижаний супутник на світ, придатний для майбутньої колонізації. Але пристрій, який вона зараз бачила перед собою, не належав Землі.

І взагалі було цікаво: а вчені, які досліджували цей супутник до неї, бували тут?

Віра задумалася. Невже печера могла існувати весь цей час, залишаючись непоміченою?

Одне вона могла сказати зі стовідсотковою впевненістю: саме звідси йшло тепло. Отже, хтось також вирішив нагріти цей супутник. Але для чого?

Перша думка була найпростіша - корисні копалини. Під кригою знаходилися ресурси, заради яких невідомі могли встановили обладнання й почали прогрівати ґрунт.

Але тоді чому про це не було жодної інформації? Чи була, та її просто про це не попередили?

І чому орбітальна станція не відповідає так не вчасно?

Здавалося, снігохід цього разу рухався надто повільно. Наче він навмисно відтягував час. А може це лише так відчувалося Вірою. Її голова була переповнена думками, і жодна з них не хотіла залишатися на своєму місці. Вона згадувала своє життя на Землі, квартиру, роботу, чоловіка, роки, які поступово перетворилися на щось схоже одне на одне. Згадувала й той день, коли вперше побачила оголошення про роботу на Еребусі-7. Тоді їй хотілося змін. Пригод. Розвитку. Самовираження. Їй хотілося хоча б ненадовго перестати жити за чужими правилами й нарешті відчути, що її життя належить їй самій. Настільки сильно, що виснажений мозок не знайшов нічого кращого, ніж втеча.

Саме втеча й урятувала її.

Перші місяці на Нівії були важкими. Вона боялася всього: не впоратися, здатися, розчарувати. Але поступово страх відступив. За час перебування на Еребусі-7 Віра змінилася. Зникли темні кола під очима. Повернувся здоровий сон. Вона стала частіше усміхатися й щиро радіти дрібницям: гарячій чашці чаю, новій картині, ранковому сонячному світлу, яке пробивалося крізь ілюмінатор. Вона знову почала щось створювати власними руками. Малювати. Вишивати. Перестала здригатися від різких звуків. Перестала постійно озиратися, очікуючи чиїхось претензій. Навіть дзвінок системного оповіщення більше не викликав у неї паніки. Здавалося, Віра поступово повертала себе самій собі.

А потім з'явилася ця знахідка. Спочатку рятувальна капсула без врятованого, а потім дивне обладнання в таємничій печері. І, найгірше, неможливість зв'язатися із Землею.

Усе це разом похитнуло той крихкий спокій, який вона так довго вибудовувала. Тиждень тому Віра була просто дослідницею, яка жила на далекій станції. Сьогодні вона вже не була впевнена, що розуміє, де опинилася.

Їй знову стало страшно. Не так, як раніше. Це був інший страх - холодний, невідомий, позбавлений конкретної причини. Саме невідомість лякала найбільше. Віра стиснула кермо снігохода й подивилася вперед.

Еребус-7 уже виднівся десь далеко попереду.

Вона поверталася додому. Але вперше за довгий час це слово – дім - більше не означало для неї Землю. Тепер її дім був тут. На Нівії. І Віра дуже хотіла щоб він ним був, ще хоча б рік.

***

Повернувшись на станцію Еребус-7 Віра перш ніж братися до будь-яких досліджень, вона вирішила трохи заспокоїтися. Не думати. Не аналізувати. Хоча б годину.

Вона зайшла до невеликого спортивного відсіку, увімкнула велотренажер і почала крутити педалі. Спочатку повільно, майже без зусиль. Потім швидше. Рівномірний рух допомагав упорядкувати думки. Педалі крутилися, а разом із ними ніби поступово сповільнювався хаос у голові.

Перед очима все одно раз у раз виникала та сама картина. Розбита капсула. Незнайомі пристрої. Символи, яких вона ніколи раніше не бачила.

Віра сильніше натиснула на педалі.

- Спокійно... - прошепотіла вона сама собі. - Спочатку все перевіримо.

Приблизно через пів години вона вимкнула тренажер. Тіло приємно втомилося, а думки стали трохи чіткішими. Віра зайшла на кухню й відкрила шафку. Вибір був поки що великий, але вона дістала банку консервованих персиків. Солодкий сироп і кілька шматочків фруктів - саме те, на що зараз вистачало сил. Іншої їжі їй не хотілося.

А поки Віра повільно їла, комп'ютер продовжував працювати.

Фото й відео, які автоматично перекинулися з планшета після повернення, вже оброблялися програмою.

Коли Віра закінчила їсти, на головному екрані з'явилося повідомлення: «Аналіз завершено». Відклавши виделку жінка одразу підійшла до термінала.

Програма впоралася лише з частиною роботи. Вона змогла виділити всі написи, символи, технічні позначення й числові показники, які вдалося зчитати з фотографій, але перекласти їх не змогла.

Віра переглянула один запис, потім другий. Віра спробувала ще раз запустити автоматичний мовний аналіз. Результат залишився тим самим: «Мова не ідентифікована».

Віра відкинулася на спинку крісла.

От і все. Комп'ютер, який міг розпізнавати сотні мов і десятки мертвих мовних систем Землі, був абсолютно безсилим перед цими написами.

Вона зітхнула. Якби на станції була сучасна лінгвістична програма для аналізу невідомих мов, усе могло б бути набагато простіше. Але Еребус-7 будували для спостереження за кліматом, а не для зустрічі з невідомими цивілізаціями. Тут не було обладнання для ксенолінгвістики.

Не було баз даних інопланетних мов. Та й сам факт їхнього існування офіційно не передбачався. Віра ще раз подивилася на екран. Вона не знала, що означають ці символи. Але тепер була майже впевнена, що за ними ховаються всі відповіді.

***

Тієї ночі Віра не спала.

Вона навіть не намагалася. Перед сном відкрила всі доступні архіви й почала шукати інформацію про позаземне життя. Спочатку - офіційні наукові бази. Потім старі експедиційні звіти, архіви космічних агентств, публікації астрономів, звіти про далекі системи, дані про потенційно придатні для життя планети. Віра шукала будь-яку згадку. Хоч щось.

Знак того, що людство вже колись зустрічалося з кимось, окрім себе. Але нічого не знаходила. Жодного офіційного звіту. Жодної підтвердженої знахідки. Жодної згадки про невідому технологію. Жодного натяку на те, що люди не самотні у Всесвіті. Наче вони справді були єдиними. Звісно були легенди та нічим не підтверджені розповіді.

Віра потерла очі. Перед нею залишалося лише одне питання: якщо, окрім людей, у всесвіті більше нікого не було, то звідки взялися знахідки? Невже вона одна із тих, кого потім будуть вважати божевільною, через розповіді про зустріч із прибульцями?

Віра відкрила знімок ще раз. Вона хотіла переконати себе, що є просте пояснення. Секретний проект. Експериментальна техніка. Будь-що. Аби тільки не доводилося припускати неможливе. Але капсула була справжньою. Віра бачила її власними очима. А все приладдя не підходило до рук землян.

Віра хотіла відкласти все це на ранок, коли випадково підняла голову до ілюмінатору і завмерла - над Нівією спалахнуло світло.

Вона одразу встала та підійшла до ілюмінатора. На небі розливалося дивні сплески світла. Спочатку Віра подумала, що це сяйво. Вона навіть встигла трохи заспокоїться, поки не згадала, що с цьому місці та в цей час таке не можливо. Це було щось інше.

Світло рухалося зовсім інакше. Воно не струменіло по небу плавними хвилями. Воно спалахувало. Коротко й різко, а потім зникало.

За кілька секунд спалах повторився вже в іншому місці.

Віра примружилася.

- Що це?..

Вона швидко підійшла до панелі керування й відкрила показники атмосферних датчиків. Усе було в межах норми. Вона перевірила магнітне поле. Потім рівень радіації. Потім енергетичний фон. Деякі показники трохи змінилися. Зовсім незначно. Але достатньо, щоб дати Вірі додатковий привід нервувати.

Нове світло знову спалахнуло в небі. Цього разу значно яскравіше. Віра мимоволі зробила крок назад. Вона дивилася на чорне небо, всипане незнайомими зорями, і вперше за весь час перебування на Нівії відчула справжнє бажання повернутися додому. Тільки тепер Земля була настільки далеко, що навіть її голос не міг сюди дістатися. А на Нівії тим часом знову спалахнуло світло, наче хтось подавав сигнал.

Віра так і не лягла спати. Точніше, вона кілька разів намагалася. Вимикала світло. Лягала під ковдру. Заплющувала очі. Але щойно перед ними виникала темрява, у голові знову спалахувало те дивне світло.

Віра не розуміла, що саме бачила в небі, а відчуття тривоги нікуди не зникало, лише зростало. Тому зрештою вона залишилася в ліжку, прихопивши із собою всіх своїх тварин. Норд влаштувався біля ніг, поклавши важку голову їй на коліна. Міра спочатку сиділа осторонь, насторожено прислухаючись до кожного звуку, але згодом сама підійшла ближче. Ліра взагалі не стала церемонитися й просто вмостилася Вірі під боком. Жінка обійняла її однією рукою, другою гладила Норда, а поряд відчувала теплу шерсть Міри.

Так вони і залишилися.

Віра не знала, кого заспокоює більше - їх чи себе. Кожен новий спалах за вікном змушував тварин насторожуватися. Норд підіймав голову й уважно прислухався. Міра притискала вуха й ховалася ближче до Віри. Ліра одного разу навіть зістрибнула з ліжка й кілька секунд бігала кімнатою, не розуміючи, куди подітися від незвичного світла.

- Тихо, тихо... - шепотіла Віра. - Усе добре.

Але сама не дуже вірила власним словам. Вона гладила їх повільно, ритмічно, намагаючись дихати рівніше.

За вікном спала Нівія. Чорна, холодна, ще вчора знайома, а сьогодні чужа. Та в маленькій кімнаті станції було тепло. І вперше Віра зловила себе на думці, наскільки сильно прив'язалася до цих трьох за такий короткий час. Ще недавно вона була сама. Тепер поруч були ті, хто дивився на неї й цілком довіряв. Можливо, саме тому вона не могла дозволити собі панікувати.

Віра заплющила очі.

До ранку.

Вона переконувала себе, що до ранку все стане зрозумілішим.

Але ранок приніс не відповіді.

***

Перше, що зробила Віра після пробудження, - підійшла до ілюмінатора.

Її серце одразу впало. Нівія зникла. Точніше, її поверхню майже неможливо було побачити, за вікном вирувала снігова завірюха. Сніг нісся горизонтально, наче хтось кинув у повітря мільйони білих уламків. Вітер бився об зовнішню обшивку станції, і час від часу весь корпус тихо здригався. Віра відкрила метеорологічні показники.

Видимість - критична.

Швидкість вітру - надзвичайно висока.

Вона закрила очі.

- Ні...

Сьогодні вона хотіла повернутися до печери. Потрібно було оглянути місце ще раз, перевірити показники й зрозуміти, чи зашкодить той прилад супутнику. Але виїжджати в таку погоду було небезпечно. Навіть якщо снігохід витримає. Навіть якщо вона зможе знайти дорогу туди й назад.

Достатньо було одного збою навігації або пошкодження машини - і посеред цієї білої стіни вона залишитися без шансів на порятунок.

Віра ще кілька секунд дивилася у вікно. Потім зітхнула:

- Гаразд. Печера почекає.

Норд підвів голову.

- І не дивись на мене так, - сказала вона йому. - Я теж не в захваті.

Ліра тихо нявкнула.

- Ходімо снідати.

***

Віра вирішила не втрачати час. Оскільки вибратися до печери через завірюху було неможливо, Віра вирішила зайнятися тим, що вже мала, а саме рятувальною капсулою. Точніше - даними, які встигла з неї отримати.

Саму капсулу Віра дослідила майже до дрібниць, все до чого змогла дотягнутися: перевірила корпус, внутрішнє обладнання, джерело живлення, сенсори та панель керування. Зробила десятки фотографій, записала всі доступні показники й кілька разів намагалася під'єднати власне діагностичне обладнання.

Безрезультатно. Чужа система не дозволяла отримати доступ до своїх внутрішніх даних, оскільки не була оснащена жодними сумісними роз'ємами. Віра перевірила всі зовнішні панелі, але так і не знайшла способу фізично під'єднати до капсули своє діагностичне обладнання. Та навіть якби їй вдалося встановити з'єднання, й проблеми не було в апаратній несумісності, перешкодою залишалася програмна система. Капсула використовувала невідомий формат даних, незнайомі протоколи обміну інформацією та власну систему команд. Земний комп'ютер просто не розумів би, що саме отримує, і не знав, як із цим працювати.

Віра могла зчитувати лише окремі зовнішні показники - температуру, випромінювання, електромагнітні імпульси та деякі зміни в роботі обладнання. Усе, що знаходилося глибше, залишалося для неї недоступним. Наче перед нею стояв зачинений сейф, до якого вона мала ключ, але не знала, як ним скористатися.

Віра ще раз подивилася на панель із незнайомими символами й залишила приміщення.

***

Віра повернулася до житлового блоку.

Після кількох годин, проведених за незнайомими символами й таблицями, голова гуділа. Хотілося хоч ненадовго перестати думати.

Вона зайшла до кімнати, увімкнула музику й поставила звук трохи голосніше, ніж зазвичай. Мелодії поступово заповнили приміщення, змішуючись із монотонним гулом систем життєзабезпечення.

Віра відкрила шафу й дістала фарби. Потім знайшла чистий аркуш. Вона не планувала малювати щось конкретне. Просто хотіла відволіктися. На білому папері з'явилася перша пляма. Потім друга.

Темні лінії переплелися з жовтим, поверх них лягли сірі та зелені відтінки.

Віра працювала майже автоматично. Не думала про композицію. Не підбирала кольори свідомо. Просто наносила фарбу на папір. Музика грала. Час минав. Ліра кілька разів підходила до столу, цікавлячись пензлями, але Віра лише машинально відсувала її вбік. Міра спочатку сиділа на підлозі, спостерігаючи за господаркою, а потім влаштувалася на кріслі. Норд лежав біля дверей і спав. Віра нічого цього майже не помічала, вона повністю занурилася в малювання.

Ще одна лінія.

Ще одна.

Трохи фарби тут.

Трохи темнішої - там.

Рука працювала сама.

Віра навіть не звертала уваги на те, що саме з'являється перед нею. Лише через кілька годин коли музика раптом стихла жінка здивовано кліпнула. Здавалося, вона тільки-но почала, а потім подивилася на готову картину і завмерла.

- Що?.. - пензлик залишився в її руці.

На полотні не було звичайної абстракції. Перед нею стояло незнайоме місто. Віра повільно нахилилася ближче наче не довіряла своїм очам. Величезні споруди підіймалися вгору вузькими, майже неприродно високими конструкціями. Деякі будівлі нагадували башти, але жодна з них не була схожа на земні хмарочоси. Між ними проходили широкі арки. Деякі конструкції ніби зависали в повітрі. Унизу простягалися довгі рівні поверхні, що нагадували дороги, але вони не сходилися так, як земні вулиці. Десь між будівлями виднілися світлі смуги, наче канали або доріжки, що світилися зсередини. Небо над містом було темним, але це була не земна ніч. На ньому сяяло щось схоже на незнайомі зорі.

Віра довго мовчала. Потім повільно поклала пензлик на стіл й зробила крок назад. Картина була надто конкретною. Це вже не було випадковим набором форм і кольорів. Місто мало структуру. Архітектуру. Логіку. Дивна будівля в центрі. Арка. Три високі вежі. Світла лінія, яка проходила між ними. Усе було намальовано так, ніби вона бачила це на власні очі. Але вона не бачила. Принаймні не пам'ятала, щоб бачила. Віра відчула, як по спині пробігли мурашки. Вона озирнулася на трьох тварин.

Норд сидів і дивився на Віру. Міра виглядала настороженою. Лише Ліра підійшла ближче до столу й почала принюхуватися до фарби.

- Ви теж це бачите?..

Звичайно, відповіді не було. Віра знову перевела погляд на полотно, а потім помітила одну деталь. На одному з будинків був символ. Темне кругле поле - нагадує планету, місяць або небесне тіло. Широка вигнута смуга, що перетинає коло, - схожа на кільце планети або орбітальну траєкторію. Під планетою розташовані кілька менших кіл, які поступово зменшуються. Вони могли символізувати супутники, планети на орбіті або послідовність космічних об'єктів. Цей символ був точно таким самим, як той, що вона бачила на зовнішній стороні рятувальної капсули.

Віра відступила на крок.

- Не може бути...

Вона швидко відкрила фотографії чужого обладнання на планшеті та знайшла потрібний символ. Подивилася на картину. Знову на фотографію. Збіг не був абсолютним. Але надто близьким, щоб його можна було просто списати на випадковість.

Віра відчула, як холонуть пальці. Вона стояла посеред кімнати й дивилася на власну картину. Чуже місто. Чужа архітектура. Чужі символи. І найстрашніше було навіть не те, що вона це намалювала.

А те, що вона гадки не мала, звідки її рука знала, що саме потрібно намалювати.

Віра ще довго стояла перед полотном. Вона ніяк не могла змусити себе відвести від нього погляд. Вона знала, що людський мозок полюбляє знаходити закономірності навіть там, де їх немає. Дві лінії, випадкова форма, незвичний кут - і людина вже бачить знайомий образ. А ще вона могла просто несвідомо відтворити символ, який запам'ятала на панелі капсули. От і все. Нічого надзвичайного.

Принаймні так Віра намагалася себе переконати. Але справа була не тільки в символі. Вона пригадала, як малювала цю картину. Не думала. Не планувала композицію. Не вирішувала заздалегідь, що саме має з'явитися на полотні. Просто водила пензлем по паперу, дозволяючи руці працювати майже самостійно. То звідки взялися ці споруди? Чому саме така форма доріг? Чому вона намалювала ці дивні високі конструкції? І чому використала саме ці кольори?

Віра трохи відступила від полотна.

- Треба менше дивитися старих фільмів про інопланетні цивілізації, - нарешті дійшла висновку жінка.

Вона промовила це вголос, ніби хтось міг їй відповісти, посміятися разом із нею або просто підтвердити, що все це вона собі вигадала. Та у відповідь лунала лише тиха музика.

Віра зітхнула. Можливо, справді все пояснювалося просто. Можливо, символ був єдиною випадковістю, а все інше народилося з її уяви.

Віра відклала планшет.

- Досить, - вона ще раз подивилася на картину, а потім похитала головою. - На сьогодні вистачить і роботи, і творчості. Треба відпочити. - Жінка встала й потягнулася. - І подивитися якийсь фільм. Нормальний фільм. Не пов'язаний із космосом, прибульцями, іншими планетами й усією цією нісенітницею.

Звісно, відповіді вона не отримала. Зате її улюбленці дуже швидко підтримали це рішення. Щойно Віра зручно вмостилася на дивані, Ліра стрибнула поруч і влаштувалася біля її стегна. Міра забралася з іншого боку й згорнулася клубочком, а Норд ліг на підлозі біля дивана, поклавши морду на лапи. Віра взяла планшет і запустила старий фільм про кохання.

На екрані з'явилися знайомі кадри. Земне місто. Земні люди. Звичайна історія. Жодних космічних кораблів. Жодних далеких світів. Жодних загадкових символів. Віра усміхнулася.

- Оце вже краще.

Вона зробила кілька ковтків холодного чаю й відкинулася на спинку дивана. Можливо, сьогодні їй просто потрібно перестати все аналізувати. Хоча б на один вечір. Хоча б на кілька годин. Вона дивилася на екран, слухала знайомі діалоги й поступово відчувала, як напруга відступає.

Та десь у глибині свідомості все одно залишалася одна думка. Маленька. Неприємна. Вона вперто не хотіла зникати. Чому намалювала саме місто?

***

Віра заснула майже непомітно.

Фільм ще тривав, на екрані хтось щось говорив про кохання, але слова давно перетворилися на далекий шум. Тепло дивана, м’яка ковдра й мірне дихання тварин зробили свою справу.

І Віра провалилася в сон. Дуже дивний сон.

Вона йшла вулицею.

Навколо здіймалося місто, яке вже бачила на картині. Тільки уві сні воно було набагато більшим. Будівлі височіли над нею, гублячись десь високо в темному небі. Вузькі вежі з'єднувалися між собою плавними арками, а між ними проходили широкі світлі доріжки. Деякі конструкції ніби зависали в повітрі, не маючи жодної видимої опори.

Місто було наповнене життям.

Люди - або істоти, які Віра приймала за людей, - рухалися вулицями в обидва боки. Хтось поспішав. Хтось зупинявся біля невеликих світлих панелей. Хтось розмовляв.

Віра обернулася, намагаючись роздивитися перехожих. Але щоразу, коли вона намагалася сфокусувати погляд, обличчя ставали розмитими. Ніби хтось навмисно стирав із них риси. Вона бачила силуети, руки, одяг, рухи. Але не могла розгледіти жодного обличчя.

Віра прискорила крок.

- Перепрошую!

Один із перехожих зупинився й вона підійшла ближче.

- Ви мене чуєте?

Істота повернула до неї голову. Віра чекала відповіді та замість неї почула дивний шум. Наче крізь воду хтось говорив одночасно кількома голосами. Вона нічого не зрозуміла.

- Що?

Віра нахилилася ближче.

Шум посилився. Окремі звуки почали нагадувати слова, але вони одразу розпадалися, змішувалися між собою й перетворювалися на незрозуміле шипіння.

- Я не розумію вас!

Істота простягнула до неї руку й Віра мимоволі відступила.

Рука була дивною. Пальці довші за людські, їх було більше. Віра не встигла порахувати. Силует раптом розчинився в натовпі.

- Зачекайте! - Віра побігла за ним.

Але місто раптом змінилося. Будинки стали вищими, вулиця звузилася, світлі доріжки згасли одна за одною. Тепер навколо панувала напівтемрява.

Віра озирнулася.

Усі перехожі зупинилися. Вони стояли нерухомо й дивилися на неї. Розмиті. Без облич. Без голосів. А потім усі одночасно почали щось говорити. Спочатку тихо. Потім голосніше. Незрозумілий шум заповнив усе навколо. Віра затиснула вуха руками.

- Досить!

Але шум не припинявся.

Вона заплющила очі і раптом крізь цей хаос почула щось інше. Один голос. Чіткий. Зовсім близько. Він вимовив лише кілька слів. Віра не знала цієї мови. Але чомусь зрозуміла їх. Вона різко озирнулася - перед нею стояла висока постать. Цього разу обличчя було майже видно. Принаймні так здалося. Віра не могла роздивитися його повністю, але бачила очі. Великі. Темні. І дуже уважні. Постать простягнула руку із сьома пальцями й малюнком на долоні.

- Що це означає? - прошепотіла вона.

Постать не відповіла, а лише подивилася кудись їй за спину.

Віра обернулася ще раз. На горизонті, поміж високих будівель, щось спалахнуло. Те саме світло, яке вона бачила над Нівією.

Раз. Другий. Третій. І з кожним спалахом місто ставало все менш реальним. Віра знову почула шум. Тільки тепер він ішов не від перехожих. Він лунав звідусіль. І поступово перетворювався на один довгий, монотонний сигнал.

***

Віра прокинулася різко й одразу сіла на ліжку. Вона важко дихала, намагаючись зрозуміти, де знаходиться. Кімната була темною. Лише маленькі індикатори на панелях тихо мерехтіли, кидаючи на стіни слабкі зеленкуваті відблиски. Норд одразу підняв голову. Ліра й Міра заворушилися поруч, стривожені її різким рухом. Віра провела долонею по спітнілому обличчю.

- Це був сон...

Вона озирнулася. Усе було на місці. Таке знайоме і вже рідне. Навіть тихе гудіння систем життєзабезпечення.

Вона була на станції.

Не в тому дивному місті. Не серед незнайомих істот. Не там, де лунали чужі голоси.

Віра кілька разів повільно вдихнула й видихнула, намагаючись переконати себе, що це був просто сон. Дивний, безглуздий сон, який її мозок склав із усього, що сталося останніми днями.

Місто з картини.

Символ із капсули.

Дивні спалахи в небі.

Невідомі звуки.

Усе змішалося.

Цілком нормально.

Цілком логічно.

Так мозок просто переробляє пережите. Віра навіть кивнула сама собі, ніби поставила крапку в цьому поясненні. Вона вже хотіла знову лягти, коли раптом завмерла.

Одна думка блискавкою промайнула в голові. Віра навіть не встигла як слід її обдумати, але відчула: це важливо.

Вона різко підвелася.

- Не може бути...

Жінка подивилася на сплячих тварин. Не хотіла їх будити. Але невже їх чуттєві вушка нічого не зловили?

- Спіть, - тихо прошепотіла вона.

Віра підвівшись на ноги, швидко вийшла з кімнати. Через кілька секунд двері лабораторного відсіку відчинилися. Вона майже вбігла всередину. Вона вже знала, що саме хоче перевірити.

Віра майже вбігла до лабораторії.

Двері автоматично відчинилися перед нею, і жінка одразу сіла за робочий термінал. Вона навіть не стала вмикати основне освітлення. Кілька секунд просто дивилася на екран, намагаючись упіймати ту думку, через яку прокинулася серед ночі.

Сон. Місто. Незнайомий шум. Спалахи.

Вона різко відкрила систему моніторингу зовнішнього середовища й почала перевіряти всі доступні канали: аудіо спектр, радіочастоти, магнітні коливання, електромагнітний фон. Будь-які аномальні сигнали.

Система поступово виводила на екран численні графіки та спектрограми. Віра швидко переглядала їх один за одним.

Спочатку - нічого. Звичайний фоновий шум. Вітер. Вібрації обладнання. Магнітні коливання Нівії. Віра вже почала сумніватися у власній ідеї й думати що починає божеволіти. Але…

- Ну і що я хотіла знайти?..

Вона вже збиралася вимкнути один із каналів, коли помітила тонку лінію на спектрограмі. Віра завмерла.

Лінія була майже непомітною. Слабкий сигнал, який губився серед фонового шуму. Вона змусила програму перевірити ще раз. Потім ще. І ще.

Сигнал не зникав. Віра перемкнула на інший сенсор - те саме.

Тепер вона вже сиділа зовсім нерухомо.

- Звідки ти?..

Вона відкрила програму визначення напрямку сигналу. Показники почали перебудовуватися. Через кілька секунд на екрані, де відображалася карта зі спалахів.

Віра насупилася. Вона перевірила дані ще раз. Потім увімкнула другий датчик. Результат не змінився. Сигнал ішов із Невії. А точніше, судячи із діоду на мапі – з печери.

Віра відчула, як серце почало битися швидше.

- Що ти передаєш?...

Вона перевела погляд на графік, а потім зрозуміла ще одну річ. Сигнал ішов не лише горизонтально поверхні супутника, він піднімався вгору. У космос. Щось і комусь передавалося. Може саме через цей сигнал їй не вдавалося зв’язатися із орбітальною станцією?

Віра швидко відкрила журнал записів і порівняла час появи сигналу з учорашніми спалахами. Кожному спалаху відповідала коротка передача.

Віра відчула, як по шкірі пробігли мурашки. Вона запросила комп’ютер аналіз та на результат був потрібен час, який здавалося тягнуся нескінченно довго.

***

Через годину на екрані з'явилося: «Сигнал зафіксовано». А потім: «Структуру визначено».

Віра затамувала подих.

Ще один рядок: «Аналіз протоколу передачі...»

Вона чекала. І чекала. Розуміючи, що такі затримки можуть бути пов’язані із погодними умовами.

Нарешті система видала результат: «Протокол не ідентифікований».

Віра не повірила очам. Вона запустила повторний аналіз. Той самий результат. Вона спробувала визначити, чи є сигнал цифровим, чи аналоговим. Потім перевірила можливу кодувальну структуру. Потім спробувала розділити передачу на окремі блоки. Із кожною новою спробою перед нею вимальовувалася одна й та сама картина. Сигнал був структурований. Він не був природним шумом. Не був випадковим випромінюванням. Хтось його створив. Але для Віри він залишався абсолютно незрозумілим. На екрані з'явилася чергова послідовність символів, які ніяк не вдавалося розшифрувати.

- Хто приймає сигнал?..

Продовжила в голос проганяти свої думки. Та відповіді не було від кого чекати. Але одне тепер було очевидно. Загадкове обладнання передавало сигнал в космос. І можливо саме він не дозволяв Вірі зв’язатися із орбітальною станцією. Лише одне, в ці здогадці, бентежило жінку, чому люди з орбіти й досі не спустилися вниз, щоб переконатися що з нею все гаразд?

***

Віра просиділа за комп'ютером до самого світанку.

Вона настільки захопилася аналізом сигналу, що перестала помічати час. За вікном давно згасли останні зорі, чорне небо поступово почало світлішати, а Віра все ще сиділа перед екраном, раз за разом переглядаючи однакові послідовності.

Вона перевіряла частоти, тривалість імпульсів, проміжки між передачами, намагалася знайти закономірність у повторенні символів. Але чим більше аналізувала, тим більше запитань виникало. Єдине, що їй вдалося з'ясувати напевно, - сигнал не залишався в межах системи Астери. Він ішов далеко за межі найближчого космічного простору. У темряву міжзоряного простору.

Комп'ютер навіть зміг визначити приблизний напрямок передачі. На екрані з'явилася тонка лінія, яка тягнулася від Нівії в далеку частину неба. Але кінцеву точку призначення визначити не вдалося.

Віра могла лише дивитися на напрямок і здогадуватися, куди саме летів сигнал. Можливо, на іншу планету. Можливо, до далекої системи. А можливо, ще далі - туди, куди жоден людський апарат досі не літав. Або назустріч зорельоту.

Віра потерла втомлені очі. Вона вже майже не відчувала спини, а від багатогодинного сидіння затекли ноги. Але вставати не хотілося.

Уперше за весь час роботи над загадкою перед нею з'явилася справжня ниточка. Невелика. Нечітка. Але все ж таки ниточка.

- Треба тільки зрозуміти, кому ти це надсилаєш і що саме надсилаєш...

У відповідь комп'ютер мовчав. Єдиний звук у лабораторії - тихе гудіння систем обігріву.

Віра знову втупилася в екран. І, мабуть, просиділа б там ще кілька годин, якби не Норд. Пес обережно зайшов до лабораторії, підійшов до неї й тихо ткнувся носом у руку.

- Що таке? - сонно запитала Віра.

Норд подивився на неї, а потім на двері й знову на неї. Віра кілька секунд не розуміла. А потім її шлунок красномовно нагадав, що вона не їла вже багато годин. Жінка подивилася на годинник.

- Ого... - вона навіть не помітила, як минула ніч. - Ти прийшов нагадати, що всі голодні?

Норд поворушив хвостом, на що Віра усміхнулася.

- Добре. Здаюся. Тим паче, більше дізнатися не відвідав ще раз печеру не вийде. А судячи з погоди, ми туди не скоро зможемо потрапити.

Вона ще раз поглянула на екран і зберегла всі результати дослідження. Сигнал залишався нерозшифрованим. Його мова - невідомою. А кінцевий пункт призначення - недосяжним. Але тепер Віра знала найважливіше. Обладнання із печери не лише «гріло» супутник, а й передавало сигнал у космос.

- Пішли, Норде. Спочатку нагодуємо всіх. А потім будемо думати, кому вони «телефонують».

Пес махнув хвостом і рушив до виходу. Віра пішла за ним, навіть не здогадуючись, що цієї ночі вона зробила перший крок до величезних змін.

Віра не стала більше нічого робити із сигналом. Принаймні сьогодні. Вона вже знала достатньо, щоб зрозуміти: спроби розшифрувати його без відповідної програми були марною тратою часу. Комп’ютер міг записати передачу, розкласти її на частоти, визначити тривалість імпульсів і навіть знайти певні закономірності. Але зрозуміти, що саме передавалося, він не міг.

Тому Віра зробила найпростіше, що могла зробити на даний момент: фіксувала, зберегла й по можливості обробляла. Час кожної передачі, її тривалість, частоту та напрямок. Навіть рівень фонового шуму під час кожного імпульсу.

Вона відкрила журнал спостережень і додала новий розділ: «Аномальний сигнал. Початок спостережень».

Потім поставила таймер.

Залишалося лише чекати.

***

Прокинувшись, Віра насамперед вирішила перевірити показники. Вона ще не встигла повністю прийти до тями, а вже сиділа перед комп'ютером, гортаючи записи нічних спостережень.

Як і передбачала, сигнал повторювався через чіткий проміжок часу, а саме кожні три з половиною хвилини.

Віра кілька разів перевірила розрахунки. Все точно. Три хвилини тридцять сім секунд. Потім знову така сама пауза. І знову сигнал.

- І скільки ж ти можеш так працювати?.. - пробурмотіла вона.

Її найбільше дивувала не сама регулярність передачі, а їхня тривалість. Хтось або щось підтримував майже безперервний зв'язок уже кілька днів. Віра мимоволі задумалася про джерело живлення. Цікаво, який акумулятор або енергосистема здатні забезпечувати таку передачу протягом настільки тривалого часу? Наче запас енергії був практично невичерпним.

Віра зберегла запис і вирішила більше не витрачати час на те, чого поки не могла пояснити. Треба було зайнятися тим, заради чого вона взагалі прилетіла сюди - кліматом.

Віра відкрила систему моніторингу температури і завмерла.

Показники змінилися настільки сильно, що вона спочатку вирішила, ніби сталася помилка. Вона перевірила перший датчик. Потім другий. Третій. Четвертий. Усі показували приблизно одне й те саме: плюс п'ятнадцять - плюс двадцять градусів.

Віра кілька секунд мовчки дивилася на екран. Ще зовсім недавно ці показники були неможливими для Нівії.

Тепер же вся зона навколо станції стрімко нагрівалася.

- Не можливо. Цього не може бути...

Температура зростала і досить швидко. Але справжню картину можна було отримати лише в тому разі, якби Віра мала показники з більшої відстані від станції. Їй потрібно було встановити додаткові датчики. Чим далі від Еребуса-7, тим краще.

Тільки тоді можна буде зрозуміти, чи йдеться про локальну аномалію, чи потепління охоплює значно більшу територію.

Але зараз про це не могло бути й мови, за ілюмінатором усе ще вирувала хуртовина. Вітер ніс сніг із такою силою, що навіть найближча територія навколо станції зникала в суцільній білій завісі. Виходити назовні в таких умовах було надто небезпечно.

Віра роздратовано потерла скроні й це було особливо прикро. Вона нарешті отримала дані, які могли б допомогти зрозуміти, що відбувається з Нівією, але перевірити їх зараз не могла. Залишалося лише чекати.

Віра ще раз поглянула на температурні показники. Потім перевела погляд на метеорологічну карту. Після цього відкрила графік сигналу й знову повернулася до температури.

Віра важко зітхнула.

Ще тиждень назад вона могла сісти на снігохід і вирушити до будь-якої точки, позначеної на карті.

Тепер же навіть думка про вихід назовні здавалася безглуздою. Відчуваючи дедалі сильнішу безвихідь, Віра знову сіла за комп'ютер. Вона відкрила канал зв'язку з орбітальною станцією. Знала, що шанс отримати відповідь майже нульовий, але все одно не могла просто сидіти й чекати. Віра сформувала чергове повідомлення: «Еребус-7 викликає орбітальну станцію. Підтвердіть отримання».

Відправила. Почекала. Нічого. Вона вже навіть не злилася, лише дивилася на екран, де в черговий раз не з'явилося жодного повідомлення.

Віра робила такі спроби кожні три години. І щоразу отримувала однаковий результат - нічого. Зв'язку з орбітою не було. Навіть стандартний радіообмін короткими службовими «піпами» мовчав. Повна тиша.

Це вже не нагадувало звичайний збій, тож у голові з'явилася ще одна здогадка. Те дивне сяйво, яке вона бачила вночі, перед завірюхою. Спалахи, що зовні нагадували полярне сяйво, але поводилися зовсім інакше. Чим більше Віра думала про них, тим сильніше переконувалася, що саме вони могли бути проявом потужної геомагнітної бурі. Якщо це справді так, багато чого можна було пояснити. Сильна геомагнітна активність могла впливати на радіозв'язок, навігаційні системи та роботу електронного обладнання. А якщо буря була настільки потужною, як припускала Віра, то цілком можливо, що орбітальна станція просто не могла підтримувати нормальний зв'язок із поверхнею. Більше того, екіпаж міг навмисно відкласти спуск. Ніхто не ризикуватиме посадкою під час небезпечної геомагнітної активності, якщо немає крайньої необхідності.

Ця думка трохи заспокоїла Віру.

Можливо, ніхто не зник. Можливо, ніхто не загинув. Можливо, там, нагорі, просто чекають, поки умови нормалізуються. Вона хотіла в це вірити. Дуже хотіла.

Тому що інше пояснення їй зовсім не подобалося.

Віра ще раз подивилася на метеорологічну карту. Потім - на графік сигналу. Потім - на показники температури. Й чекала. Чекала хоча б чогось.

Завірюха тривала ще майже дві доби.

Для Віри вони розтягнулися в щось схоже на один довгий день.

Вона працювала, спала уривками, годувала тварин і знову поверталася до комп’ютера.

За вікном безперервно вирувала біла стіна. Сніг бився об зовнішню обшивку станції, вітер завивав у вентиляційних шахтах, а іноді Еребус-7 ледь помітно здригався від особливо сильного пориву.

Віра, яка полюбила тишу, вже встигла зненавидіти цей звук. Не через страх. Через безсилля.

Вона знала, що за кілька кілометрів від станції знаходиться печера, де приховано невідоме обладнання. Знала, що там є джерело тепла. Знала, що з Нівії у космос продовжує йти дивний сигнал. Але не могла нічого перевірити. Їй залишалося лише дивитися на цифри. А цифри ставали дедалі дивнішими. Температура продовжувала зростати. Вже не так сильно, але все ж.

Віра відстежувала показники кожні тридцять хвилин і заносила все до окремої таблиці й була настільки зосереджена на своїй роботі, що раптово згасла лампочка мало не налякала її до серцевого нападу. Вона різко здригнулася й на кілька секунд завмерла.

- Трясця...

Віра приклала долоню до грудей, відчуваючи, як швидко б'ється серце. На щастя, інші прилади продовжували працювати. Екрани не згасли, вентиляція працювала у звичному режимі, а комп'ютер навіть не перервав обробку даних. Отже, проблема була лише в освітленні. Віра полегшено видихнула.

- Ну й налякала ж ти мене...

Вона підійшла до шафи, відкрила дверцята й дістала запасну лампочку, повернулася назад, поставила стілець і піднялася на нього. Обережно відкрутила стару.

І в ту ж мить щось маленьке випало з цоколя.

- Що?.. За день такий…

Предмет дзенькнув об підлогу й покотився під стіл. Віра завмерла, намагаючись розгледіти його, але було надто темно.

- Потім пошукаю, - вона вирішила спочатку повернути освітлення.

Нова лампочка легко вкрутилася на місце й Віра увімкнула її. Приміщення одразу знову залилося світлом. Тепер можна було нормально працювати. Вона вже хотіла повернутися до комп'ютера, але згадала про маленький предмет.

- Цікаво, що ж там таке?

Віра опустилася навпочіпки й зазирнула під стіл.

З першого разу нічого не побачила, а потім відсунула кілька кабелів і помітила маленький темний предмет, що лежав біля ніжки столу. Віра дістала його.

Це була невелика капсула. Вона нагадувала мініатюрний металевий контейнер, але матеріал і форма здавалися незвичними. Віра покрутила знахідку в пальцях.

- І звідки ти тут взялася?

Віра обережно натиснула на невеликий виступ збоку. Капсула відкрилася, усередині лежав невеликий предмет - ключ. Жінка обережно його взяла в руки.

- Від чого ти? - Звичайно, ключ не відповів, а Віра усміхнулася сама до себе. - Шкода.

Вона ще раз оглянула знахідку. Тепер перед нею було на одну загадку більше.

Невідомий сигнал.

Незнайома капсула.

Чужі символи.

Печера з обладнанням.

І тепер ще й схований ключ.

Віра подивилася на комп'ютер. Показники нікуди не подінуться. Сигнал теж. Дані можна було зберегти й повернутися до них пізніше. А от ключ міг виявитися важливим. Особливо якщо він випадково опинився саме тут.

Жінка ще раз подивилася на нього.

На станції було чимало приміщень і шаф, які досі залишалися закритими. Деякі з них Віра навіть не відкривала від самого початку, оскільки вони не входили до її робочої зони. Можливо, ключ призначався для однієї з них. Віра поклала його в долоню й задумливо озирнулася.

- Добре. Подивимося, що ти відкриваєш.

Віра вийшла з лабораторії, стискаючи ключ у руці в пошуках відповідного замка.

***

Віра витратила кілька годин на те, щоб знайти потрібний замок. Вона обійшла майже всю станцію. Перевіряла двері, шафи, технічні відсіки, панелі та навіть ті місця, які раніше ніколи не привертали її уваги. Вона пробувала різні варіанти, прикладала ключ до замкових щілин, які хоча б трохи нагадували ту, для якої він міг бути призначений.

Та все було марно.

Норд, як справжній пес, намагався допомагати. Він старанно ходив за Вірою від одного приміщення до іншого, нюхав двері, заглядав під столи, а коли господиня затримувалася біля чергової шафи, неодмінно перевіряв її першим. Кілька разів він навіть упевнено зупинявся біля прихованих замкових щілин. Щоправда, жодна з них не підійшла.

- Великий з тебе помічник, - усміхнулася Віра, коли чергова спроба закінчилася нічим. - Але поки що без результату.

Через кілька годин вона втомлено опустилася в крісло у гостьовій кімнаті. Від тривалого пошуку боліли ноги, а в голові починало з'являтися знайоме відчуття перевтоми. Віра заплющила очі й спробувала перебрати в думках усі місця, де ще могли бути двері або схованки, які вона досі не помітила.

Технічний сектор - перевірений.

Склад - теж.

Лабораторія - нічого.

Житловий блок...

Вона повільно розплющила очі. Її погляд ковзнув по полиці навпроти і зупинився. Невелика шухлядка, звичайна на вигляд. Віра ще в перший день звернула на неї увагу. Вона стояла серед інших речей, майже не привертаючи до себе уваги. Вона була зачинена, тож її й не чіпали, а потім Віра про неї взагалі забула. Навіть пил з неї протирала автоматично.

Віра різко випросталася.

- А якщо...

Вона підвелася, підійшла до полиці й обережно взяла шухлядку в руки й дістала ключ. На мить затримала його біля замка.

- Ну давай...

Вставила.

Ключ підійшов. Віра навіть не одразу повірила. Вона обережно повернула його, пролунав тихий, чіткий клац. Замок відчинився.

- Є!

Віра швидко відкрила шухлядку і завмерла - порожньо. Усередині нічого не було. Жінка кілька секунд мовчки дивилася на темне відділення, а потім розчаровано видихнула.

- Серйозно?

Вона витратила кілька годин. Обійшла всю станцію. Перевірила десятки місць. І все заради порожньої шухлядки. Віра вже хотіла закрити її, коли пальці випадково ковзнули по внутрішній поверхні кришки. Щось було не так. Вона провела пальцем ще раз. На дотик поверхня здавалася рівною, але в одному місці ніготь зачепився за тонку щілину. Віра насупилася.

- Що це?

Вона підчепила край. Одна з внутрішніх пластин ледь чутно змістилася вбік.

Віра завмерла, а потім обережно посунула її ще трохи. Під пластиною виявився маленький прихований отвір. Із нього щось випало. Крихітний темний предмет ударився об дно шухлядки, підскочив і покотився по підлозі. Віра від несподіванки навіть підскочила на місці.

- Ого!

Вона швидко нахилилася й підняла знахідку. Це був маленький носій інформації. Настільки крихітний, що спочатку Віра навіть не зрозуміла, для чого він призначений. Вона повернула його в пальцях. Жодних написів. Жодного маркування. Лише невеликий гладкий корпус і крихітний контактний майданчик. Віра відчула, як усередині прокидається знайоме хвилювання. Цього разу вона навіть не стала довго розглядати знахідку. Показники могли почекати. Сигнал - теж. А ось схований носій інформації краще не втрачати й тим більше не залишати без перевірки.

- Ну, подивимося, що тут заховано...

Віра міцніше стиснула його в руці й майже побігла до комп'ютера. Норд одразу піднявся з підлоги та рушив за нею.

За кілька секунд вони вже були в лабораторії. Віра сіла за термінал, відкрила захищений порт і дуже обережно під'єднала носій. Комп'ютер не відреагував одразу. Лише через кілька секунд на екрані з'явився напис: «Виявлено зовнішній носій інформації».

Віра затамувала подих. Ще один рядок: «Перевірка інформації на віруси...»

Вона нахилилася ближче до екрана.

- Тільки, будь ласка, не виявись порожнім...

У відповідь індикатор повільно почав рухатися вперед.

«Носій перевірено. Шкідливих програм не виявлено», - повідомила система перевірки.

Віра видихнула. Лише після цього комп'ютер відкрив вміст носія.

На екрані з'явилося безліч файлів різних форматів: текстові документи, таблиці, технічні схеми, фотографії, журнали спостережень, аудіозаписи та ще десятки невідомих їй файлів. Їх було так багато, що Віра на кілька секунд розгубилася. Вона почала переглядати список зверху вниз, шукаючи щось, що могло б пояснити походження носія. І раптом її погляд зачепився за одну з папок - «Відеозвіти».

Віра завмерла.

- Оце вже цікаво...

Вона відкрила папку. Всередині виявилося ще більше файлів, але тепер вибір був очевидним. Відеозаписи були підписані дуже просто: «День перший». «День другий». «День третій». І далі. Їх налічувалося багато.

Віра швидко зрозуміла, що перед нею щоденні звіти. Вона навіть не стала гортати далі. Якщо ці люди справді першими прибули на Нівію, саме з цього відео варто було почати.

Віра відкрила файл.

На екрані з'явилося обличчя чоловіка. Він виглядав виснаженим. Під очима лежали темні тіні, волосся було скуйовджене, а густа борода явно давно не бачила ножиць.

Чоловік сидів перед камерою в невеликому приміщенні, дуже схожому на робочу каюту. Кілька секунд він мовчки дивився в об'єктив, ніби збирався з думками, а потім заговорив:

- Відеозвіт. День перший. - Чоловік провів долонею по обличчю. - Сьогодні ми запустили нашу систему терраформації супутника. Сподіваюся, вона працюватиме так, як передбачено розрахунками. Якщо все піде за планом, поступово температура на поверхні Нівії почне підвищуватися. Паралельно сьогодні розпочали обстеження невідомого обладнання, яке виявили в печері неподалік місця розташування станції. Об'єкти явно не мають земного походження. На цей момент їхнє призначення нам невідоме. Так само ми не знаємо, хто і коли залишив це обладнання в печері.

Віра натиснула на паузу - зображення завмерло. Чоловік на екрані застиг із втомленим виразом обличчя, та й сама Віра не ворушилася.

- Що?..

Вона повільно відкинулася на спинку крісла.

Печера. Обладнання. Неземне походження. Усе це вже знали. До неї. Віра знову подивилася на екран. Відео було записане задовго до її прибуття. Отже, хтось уже знав про печеру. Хтось уже бачив те саме обладнання. Хтось уже проводив його дослідження. Тоді чому в офіційній документації про це не було жодного слова? Чому їй не повідомили? Чому в усіх матеріалах Еребуса-7 Нівія подавалася просто як крижаний супутник, на якому потрібно спостерігати за кліматичними змінами під час тероформування?

Віра відчула, як у грудях з'являється неприємний холод. Тепер у Віри з'явилося дещо набагато серйозніше. Хтось на Землі знав правду про Нівію. І чомусь вирішив її приховати. Жінка повільно подивилася на чорний екран комп'ютера.

- Але чому?..

Запитання залишилося без відповіді, тож Віра продовжила дивитися відео.

Здавалося, Віра просиділа перед терміналом не одну добу.

Вона вже давно перестала стежити за часом. На екрані змінювалися сторінки звіту, відкривалися старі відеозаписи, графіки, таблиці та технічні документи. Спочатку Віра переглядала все поспіхом, намагаючись знайти пояснення тому, що відбувалося на Нівії.

Потім почала читати уважніше. І що більше вона дізнавалася, то менше їй це подобалося. Віра відкрила черговий файл зі статистикою терраформування. Спочатку цифри здавалися цілком звичайними: температура, тиск, склад атмосфери, рівень вологості тощо.

Віра насупилася. Щось не сходилося. Вона відкрила технічні характеристики земного терраформального обладнання, а потім порівняла їх із реальними показниками Нівії. І завмерла. Згідно з документацією, земне обладнання не могло так швидко вплинути на клімат супутника. Навіть працюючи на максимальній потужності, воно не було здатне розтопити значні маси льоду за короткий проміжок часу.

На це мали піти століття.

Не роки.

Не десятиліття.

Століття!

Віра кілька секунд мовчки дивилася на цифри й повернулася до попередніх файлів.

І поступово почала складатися картина.

Коли на Нівії тільки-но з'явилася сучасна дослідницька станція, земні вчені майже в той же час, виявили в одній з підземних печер комплекс невідомого обладнання. Саме те, яке Віра знайшла в печері.

Спочатку дослідники не розуміли його призначення. Вони не знали, хто його створив, як воно працює і чому взагалі знаходиться під поверхнею Нівії. Але з часом їм вдалося розібратися хоча б у частині його принципів роботи. Земне обладнання під'єднали до невідомої системи і тоді процес терраформування змінився.

Земні установки більше не працювали самостійно. Вони стали лише допоміжною частиною значно складнішого комплексу. І раптом усе стало на свої місця. Ті показники, які вона бачила в останні роки, не могли бути результатом роботи самого земного обладнання. Основну роботу виконувала невідома система. Та сама система, яку земні вчені знайшли в печері.

Виходило, що весь цей час вона отримувала дані роботи не лише земного обладнання. Вона спостерігала за роботою чужого обладнання. І воно працювало вже багато років.

Та не це її збентежило більше всього, а файл під назвою: «Спостереження за персоналом.»

У цьому звіті згадувалися дивні зміни у поведінці людей, які працювали поблизу підземного комплексу. Спочатку вчені не надавали цьому особливого значення. Люди скаржилися на втому, на проблеми зі сном та дивні сни. Деякі бачили однакові або дуже схожі образи. Із часом кількість таких випадків збільшувалася.

Причину зрештою вдалося встановити.

Сни не були випадковістю. Вони були спричинені впливом невідомого обладнання. Точніше - випромінюванням, яке воно створювало під час роботи.

Віра мимоволі провела долонею по обличчю. Тепер вона згадала як намалювала картину. І раптом їй стало моторошно. Виявилося, що обладнання в печері не просто змінювало температуру. У певний момент воно почало передавати сигнал, походження якого земним ученим визначити не вдалося. Але вони змогли його зафіксувати та прослідкувати напрямок. У звіті зазначалося, що в тому напрямку планували відправити розвідувально-дослідний корабель.

А потім Віра прочитала, що сигнал припинився й після цього дивні сни у персоналу поступово зникли, стан людей нормалізувався. А терраформування продовжилося.

Повільно. Стабільно. Без нових аномалій.

Після цього керівництво місії переглянуло план роботи. Більшість персоналу вирішили повернути на Землю. Терраформування могло тривати автоматично, а для контролю за системами було достатньо одного спостерігача. Саме тому станцію залишили.

Одного працівника. Одну людину серед безкрайніх льодів. І цим черговим працівником стала Віра.

Вона повільно відкинулася на спинку крісла. Кілька хвилин жінка просто сиділа, дивлячись на екран так і не розуміючи, чому її ніхто не попередив. А також чому ці записи були сховані.

***

Віра вночі спала. Цього разу сон був незвичайно чітким.

Вона йшла вулицями загадкового міста. Місто здавалося величезним, але водночас дивно тихим. Уздовж широких вулиць височіли незвичні будівлі - одні тягнулися високо вгору, інші були низькими й широкими, з плавними лініями та великими вікнами. Віра могла добре роздивитися споруди. Навіть занадто добре.

Вона бачила окремі вікна, двері, сходи, балкони, дивні конструкції на дахах. Деякі будинки світилися зсередини м'яким світлом. Між ними проходили широкі доріжки, якими рухалися люди. Але самих мешканців Віра ніяк не могла роздивитися.

Вона бачила їхні постаті. Чула приглушені голоси. Бачила, як вони проходять поруч, зупиняються, щось обговорюють. Та щойно хтось наближався достатньо близько, щоб можна було побачити обличчя, риси немов розмивалися. Віра кілька разів намагалася зупинити когось.

- Вибачте…

Ніхто не реагував. Вона підійшла до іншого перехожого.

- Можете сказати, де я?

Той пройшов повз, навіть не повернувши голови.

Віра озирнулася.

Місто жило своїм життям. Десь відчинялися двері. Удалині щось нагадувало транспорт, який безшумно ковзав над дорогою. Усе виглядало настільки реальним, що Віра на мить забула, що спить. Вона йшла далі. Не знаючи куди. Не розуміючи, чого шукає. Але відчуваючи, що повинна кудись дістатися.

Місто поступово змінювалося. Будинки ставали рідшими. Широка вулиця перетворилася на вузьку дорогу, а навколо з'явилося більше зелені.

Зелені дерева.

Низькі кущі.

Трава.

Віра зупинилася. Після холодної білизни Нівії цей краєвид здавався майже неможливим. Вона простягнула руку до найближчого дерева і в ту мить прокинулася.

Віра розплющила очі й кілька секунд просто лежала, дивлячись у стелю.

Вона важко прокидалася. Тіло здавалося незвично важким, а голова була наче наповнена туманом. Жінка сіла на ліжку й потерла очі. Сон швидко вислизав із пам'яті: вулиці, будинки, перехожі, дерева.

Віра спробувала відновити останні хвилини сну, але образи вже починали розчинятися. Вона подивилася на годинник. Потім перевела погляд на ілюмінатор. І лише тоді зрозуміла, що хуртовина за вікном вщухла. Вітер більше не бився в ілюмінатор. Сніг перестав летіти суцільною білою завісою.

Надворі панувала тиша.

Віра повільно підвелася й підійшла до скла.

Нівія знову була спокійною. Безкрая біла поверхня простягалася до самого горизонту. Кучугури снігу, залишені хуртовиною, м'яко відбивали світло Еліар.

Віра довго дивилася назовні. Потім згадала свій сон. Зелені дерева. Вона ледь помітно похитала головою.

- Просто навіяний сон… Скоро минеться…

Але чомусь вимовляючи ці слова, Віра відчула легкий неспокій. Вона ще раз подивилася на холодний білий світ за ілюмінатором.

Зараз Нівія здавалася такою самою, як завжди: холодною та безмовною. Віра не витримала. Вона швидко вдягнулася, накинула теплу куртку, перевірила кріплення черевиків і відкрила двері. Та щойно її нога ступила за поріг, черевик провалився в мокрий сніг майже по щиколотку.

- Що за?.. – роздратовано прошепотіла вона.

Віра обережно перенесла вагу на іншу ногу й одразу відчула, як під підошвою хлюпнула вода.

Вода!

Вона завмерла. Повільно присіла й рукою в рукавичці відгорнула верхній шар снігу. Під ним блищала тонка поверхня рідини. Сніг навколо був просочений вологою, місцями вже перетворившись на важку сіру кашу.

— Нічого собі...

Вона швидко повернулася до станції не ризикуючи йти далі, зайшла всередину й зачинила за собою двері.

Норд, який розчаровано чекав біля входу, насторожено подивився на неї.

- Ти це бачив? - тихо запитала Віра, хоча чудово розуміла, що пес не міг їй відповісти.

Вона зняла верхній одяг, мокре взуття й залишила все біля входу, щоб вода не розтеклася по підлозі. Потім повернулася до лабораторії, витерла руки й сіла перед терміналом.

Віра чудово розуміла: якщо температура й надалі триматиметься на такому рівні, то вже за тиждень від снігу тут може не залишитися майже нічого. А якщо потепління не припиниться, наслідки можуть виявитися набагато серйознішими. От тільки що буде далі - передбачити вона не могла. Чи повернуться морози? Чи почнеться стрімке танення? А може, те, що зараз відбувається, - лише короткочасна аномалія, пов'язана з загадковим обладнанням, яке вона знайшла під поверхнею?

Віра кілька секунд мовчки дивилася на графіки температури. А ще її не полишала одна думка. Що відбувається на протилежному боці супутника? Невже вся Нівія почала танути? Чи потепління охопило лише невелику ділянку навколо станції та загадкового обладнання?

Жінка нахмурила лоба. Вона могла будувати припущення скільки завгодно, але без даних це залишалося лише припущеннями. Потрібно було побачити ситуацію ширше. Причому не тільки навколо станції.

Віра підвелася й пройшлася лабораторією.

- Треба якось оглянути територію, - пробурмотіла вона сама до себе. - І бажано якнайбільшу.

І тут її погляд зупинився на одному з шафових модулів.

Дрони.

Розвідувальні дрони лежали там майже без діла.

У перший місяць після прибуття на Еребус-7 Віра використовувала їх досить часто. Тоді вона ще не знала місцевості, не була впевнена у стабільності погоди й не наважувалася відходити від станції надто далеко. Дрони дозволяли обстежувати навколишню територію, не наражаючи її саму на небезпеку.

А потім вона освоїлася й потреба в розвідниках поступово зникла, і техніка майже два роки простояла без роботи.

- А дарма я про вас забула, - тихо сказала Віра.

Вона відкрила шафу й дістала перший дрон.

Невеликий апарат із чотирма роторами, захисним корпусом і компактною камерою виглядав майже так само, як у день, коли вона востаннє ним користувалася. Віра перевірила акумулятор, систему навігації та зв'язок із терміналом. Усе працювало. Потім дістала ще два. Залишилося лише встановити додаткові тепловізійні модулі, які дозволяли бачити не просто поверхню, а розподіл тепла на великій території: ділянки, де сніг починав танути, місця з підвищеною температурою, теплі тріщини в ґрунті й навіть приховані під снігом джерела тепла. До системи вона також підключила інфрачервоні датчики для точкових вимірювань температури. Термінал автоматично мав записувати координати кожного вимірювання, а потім накладати отримані дані на карту Нівії.

- Якщо тепло поширюється від того пристрою, я це побачу, - сказала Віра.

Вона на мить замислилася. Потім додала до маршруту ще одну точку. Протилежний бік найближчого гірського хребта. Якщо аномалія виявиться тільки біля станції, це буде одна історія. Якщо ж теплі ділянки почнуть з'являтися далеко за межами зони, яку вона вже обстежила, - зовсім інша.

Віра завершила налаштування маршруту. Три дрони мали розлетітися в різних напрямках, поступово віддаляючись від станції. Один мав пройти вздовж району загадкової печери, другий - обстежити рівнину на північ, а третій - вирушити на південь, до ділянки, яку раніше майже не досліджувала.

Віра зібрала волосся, натягнула сухий термокостюм, куртку та водонепроникне взуття. Цього разу вона не збиралася нікуди йти, їй потрібно було лише запустити дрони.

Вона вийшла на вулицю. Повітря зустріло її незвичною для Нівеї вологістю. Під ногами хлюпав мокрий сніг, а з даху станції повільно капала вода.

Віра зупинилася біля майданчика для запуску й один за одним встановила дрони на поверхню. Системи ожили. На маленьких індикаторах спалахнули зелені сигнали.

- Розвідка, - тихо сказала Віра. - Подивимося, чим ти нас здивуєшь, Нівеє.

Перший дрон піднявся в повітря. За ним - другий. Потім третій.

Три маленькі апарати розійшлися в різні боки, а на екрані термінала почали з'являтися перші теплові карти. Віра повернулася до станції, великі, стаціонарні монітори набагато краще відображали інформацію, ані переносні.

***

Віра уважно стежила за зображеннями з камер дронів.

На екрані одна за одною змінювалися панорами Нівеї: безкрайні білі рівнини, темні гряди гір, ділянки мокрого снігу й величезні поля, де поверхня ще залишалася промерзлою. Але тепловізійна карта показувала зовсім іншу картину. Навколо станції температура була вищою, як і очікувалося. Вона майже не звертала уваги на цю ділянку, бо знала, що неподалік знаходиться загадкове обладнання.

А ось далі починалося щось дивне.

Тепла зона не закінчувалася біля печери. Вона простягалася далеко за її межі. Набагато далі, ніж Віра могла припустити. Жінка збільшила масштаб карти.

- А це що таке?.. - прошепотіла вона.

Тепер картина стала чіткішою. І саме це, мабуть, було найзахопливішим відкриттям за весь час її роботи на Нівії. Віра навіть не одразу знайшла правильне слово для того, що бачила. Мабуть, «жили». Так. Саме так це виглядало. Від району печери в усі боки під поверхнею супутника розходилися вузькі теплі смуги. Вони перепліталися, розгалужувалися й знову сходилися, утворюючи складну мережу. Наче під товстим шаром льоду хтось проклав величезне невидиме павутиння. Тільки замість ниток по ньому текло тепло.

Віра перевела погляд на карту температур. Одна з таких «жил» тягнулася на схід, поступово звужуючись. Інша повертала на північ, огинаючи гірський масив. Ще кілька відгалужень розходилися в протилежний бік, гублячись за межами зони, яку встиг обстежити перший дрон.

Вона змінила масштаб ще сильніше. Теплі ділянки не були рівномірними. Деякі з них ставали ширшими, інші майже зникали, а потім знову проявлялися за кілька кілометрів.

Шкода, що вона не помітила цього раніше. Віра на мить відкинулася на спинку крісла й важко видихнула. Відповідь була очевидною - хуртовина. Протягом останніх днів вона практично не мала можливості нормально обстежувати поверхню. Сильний вітер, сніг і майже нульова видимість не давали навіть визирнути на поверхню.

Дощ ішов майже всю ніч.

Віра кілька разів прокидалася й перевіряла показники, але температура залишалася майже незмінною: +5 °C. Іноді вона опускалася на кілька десятих градуса, а потім знову поверталася до попереднього значення.

А вранці дощ припинився.

Віра прокинулася від незвичної тиші. Вона одразу зрозуміла, що більше не чує монотонного стукоту крапель по корпусу станції. Жінка підійшла до ілюмінатора.

Небо залишалося похмурим, важкі хмари висіли низько над поверхнею Нівії, але дощу вже не було. Віра одяглася і вийшла назовні. Із різким підвищенням температури їй не довелося кутатися в спецодяг щоб не отримати обмороження.

Те, що вона побачила, змусило її зупинитися.

Нівія змінилася. За одну ніч білий простір навколо станції перетворився на величезну, сіру, мокру рівнину. Сніг продовжував танути просто на очах.

З даху станції стікала вода. По поверхні прокладали собі шлях численні струмки. Вони збігалися в низинах, утворюючи широкі калюжі, а місцями вже перетворювалися на невеликі озера. Віра повільно зробила кілька кроків. Черевики одразу провалилися в розмоклий грунт. Вона подивилася під ноги. Ще кілька днів тому тут лежав товстий шар снігу. Тепер більше скидалося на болото.

Віра підняла голову.

Навколо неї не залишилося тієї безкрайньої білої пустелі, до якої вона звикла за роки роботи на Нівії. Сніг танув усюди. Не окремими плямами - масово. Цілі ділянки крижаного покриву втрачали форму. Великі шматки льоду відривалися один від одного, провалювалися у воду й повільно розчинялися. Десь удалині почувся глухий тріск.

Віра завмерла. Потім ще один. І ще. Снігова лавина сходила з гір.

Залишатися на довго на зовні Віра не стала. Та, повернувшись до станції, вона одразу ж попрямувала до дронів. Бажання обстежити якомога більшу територію не залишало її думок. Навпаки, після побаченого на тепловій карті воно лише посилилося.

Віра знову відкрила записи польоту. Цього разу вона вирішила не розпорошувати увагу. Усі три дрони мали вирушити в одному напрямку - туди, де теплова аномалія простягалася найдалі. Вона проклала для них спільний маршрут, встановила максимальну безпечну висоту й запустила програму автоматичного сканування.

На екранах один за одним з'явилися зображення з камер.

***

Під дронами повільно пропливав краєвид Нівії. Спочатку сірі залишки снігу, темна, майже чорна від вологи земля. Невеликі калюжі, струмки талої води, плями льоду, які ще не встигли розтанути. А далі почали траплятися великі валуни.

Спочатку поодинокі. Потім їх ставало дедалі більше. Деякі були розміром із невеликий будинок і стирчали просто із землі, немов хтось навмисно втиснув їх у поверхню. Інші лежали під дивними кутами, наполовину занурені в ґрунт.

Віра спочатку не надала їм особливого значення. Але через кілька хвилин її щось насторожило. Вона змусила один із дронів піднятися вище.

З висоти картина змінилася. Тепер окремі брили вже не здавалися випадково розкиданими каменями. Між ними простежувалася закономірність. Кілька великих кам'яних блоків утворювали майже правильну лінію. Далі - ще одна. Потім друга лінія перетиналася з першою. Віра завмерла. На поверхні деяких брил були помітні прямі краї. Не ідеально рівні - час і погода зробили свою справу, - але надто правильні, щоб Віра могла одразу списати їх на природну ерозію.

Один із блоків мав майже пласку верхню поверхню. Другий нагадував уламок величезної стіни. А трохи далі з-під ґрунту виступали кілька однакових кам'яних конструкцій, розташованих на приблизно однаковій відстані одна від одної.

Віра відчула, як по спині пробіг холодок. Вона переключила зображення на тепловізійне. Під тонким шаром ґрунту деякі ділянки світилися слабким теплом. Тими самими теплими відтінками, які вона вже бачила на карті біля печери. Жінка повільно підвелася з крісла.

- Це не просто каміння...

Слова прозвучали майже пошепки. Віра ще раз подивилася на зображення.

Перед нею могли бути руїни. Руїни цивілізації, яка колись мешкала на Нівії.

Ця думка здавалася абсурдною.

За всіма відомими даними, супутник був мало непридатним для життя. Саме тому його й досліджували, саме тому тут встановили станцію. Але якщо вона зараз дивилася на залишки міста,... то виходило, що хтось уже жив тут задовго до людей.

Віра відчула, як пересохло в горлі. Вона перевела погляд на карту. Потім на теплові дані. А потім знову на руїни. Їй раптом стало зрозуміло, що загадкове обладнання під землею може бути набагато старішим, ніж вона думала. І, можливо, воно не просто так почало працювати, а виконувало чиєсь завдання.

***

Віра ще кілька днів витратила на обстеження поверхні Нівії.

Тепер вона вже не дивилася на незвичайні кам'яні утворення як на випадкові природні об'єкти. Кожну підозрілу ділянку дронів облітала по кілька разів, фотографуючи її з різних висот і кутів. Результати поступово ставали дедалі цікавішими.

Вона знайшла ще кілька скупчень каміння, які дуже нагадували руїни.

Десь із-під розмоклого ґрунту виступали залишки довгих стін. В іншому місці кілька масивних блоків лежали майже паралельно один одному, ніби колись були частиною якоїсь споруди. А ще далі Віра виявила круглу конструкцію, від якої залишилося лише кілька уламків, що стирчали із землі. Деякі ділянки вона позначила на карті окремими мітками. Їх ставало дедалі більше, а між ними простежувалася певна закономірність. Та Віра поки що не поспішала робити остаточні висновки. Для цього їй бракувало доказів. Потрібні були наземні дослідження, зразки матеріалів, аналіз самих конструкцій. Але думка вже оселилася в її голові: хтось жив на Нівії. Хтось будував тут споруди. І, можливо, саме хтось залишив після себе загадкове обладнання під землею.

Та були й інші речі, які не давали Вірі спокою.

Сни.

Останні кілька ночей вона майже щоночі бачила те саме незнайоме місто. Вона ніколи не могла згадати, як туди потрапляла. Просто одного разу опинялася посеред широкої вулиці. Навколо височіли дивні будівлі, незнайомі за формою, але чомусь не чужі. Вони здавалися неймовірно старими й водночас дивно знайомими. Вулицями ходили люди... чи істоти, схожі на людей, але Віра й досі не могла розгледіти їхніх облич. Раніше Віра сприймала ці сни як наслідок втоми, стресу й незвичайних подій останніх місяців. Потім, після знайденого звіту – як наслідки сигналу, що йшов в космос.

Але щоразу, коли вона переглядала записи з дронів, її мозок мимоволі порівнював побачені руїни з містом зі сну. Ось ця широка кам'яна конструкція наче вулиця з її сновидіння. Оцей напівзруйнований круглий майданчик чомусь дуже схожий на площу, яку вона бачила уві сні. А деякі уламки стін викликали настільки сильне відчуття дежавю, що Віра мимоволі затримувала подих.

Вона не хотіла в це вірити. Сон не міг бути спогадом. Принаймні не її спогадом. Але тоді чому вона впізнавала місця, яких ніколи в житті не бачила?

Віра настільки захопилася дослідженням руїн, що майже встигла забути про одну важливу річ - зв'язок з орбітальною станцією так і не відновився.

Спочатку ця тиша лякала її. Потім дратувала. Згодом стала звичною. А тепер, коли перед нею відкрилася загадка, набагато більша за всі проблеми з радіозв'язком, Віра майже перестала про неї думати. Вона прокидалася, годувала тварин, перевіряла показники станції, швидко переглядала системні звіти, а потім більшу частину дня проводила за дослідженням поверхні Нівії.

Дрони стали її очима. Термінал - другим мозком. А руїни... Руїни стали нав'язливою загадкою, яку вона просто не могла залишити без відповіді.

Віра давно не відчувала такого азарту. Мабуть, навіть до заміжжя такого із нею не траплялося. Тоді вона могла годинами сидіти над складним завданням, забуваючи про час, їжу й сон. Їй подобалося знаходити закономірності, розбиратися в незрозумілому, бачити результат власної роботи. Потім усе це кудись зникло.

Роки поступово привчили її не ставити зайвих запитань. Не сперечатися. Не сперечатися навіть із собою. А тепер вона знову відчувала себе живою. Не просто працівницею віддаленої станції. Не чиєюсь дружиною. Не жінкою, яка роками намагалася вгадати, коли краще промовчати. Вона була дослідницею. І зараз стояла на порозі відкриття.

Так, Віра не була першопрохідницею Нівії. Вона не відкривала сам супутник і не першою ступила на його поверхню. Не першою знайшла іноземне обладення. Але, можливо, саме їй судилося першою побачити те, що довгі роки залишалося прихованим.

Ця думка змушувала її посміхатися.

Минуле життя теж поступово втрачало над нею владу. Віра більше не прокидалася серед ночі з думкою про те, що зробила щось неправильно. Не гризла себе за втечу. Не шкодувала, що не поговорила з чоловіком перед відльотом. Не мучила себе думками про те, що не попрощалася з ним і не пояснила свого рішення. Вона навіть перестала прокручувати в голові ту розмову, якої ніколи не відбулося. Заяву на розлучення вона подала дистанційно підчас польоту, до неї додала прохання не повідомляти чоловікові, де саме вона перебуває. Спочатку це здавалося їй жахливою боягузливістю. Тепер - єдиним способом нарешті розірвати зв'язок із минулим.

Віра не знала, що буде після завершення контракту.

Не знала, чи повернеться на Землю.

Не знала навіть, чи захоче повернутися.

Але вперше ці питання її не лякали.

У неї було своє життя. Нехай маленьке. Нехай посеред супутника, за мільйони кілометрів від дому. Але своє.

Саме тут вона ніби відродилася як особистість.

Тут їй більше не потрібно було озиратися на когось, перш ніж щось зробити. Не потрібно було думати, чи сподобається комусь її рішення, чи не розсердиться хтось через її захоплення, чи не скаже, що вона знову займається дурницями.

Тут вона могла бути собою.

Віра нарешті почала реалізовувати всі свої давні задуми. Вона читала книги, малювала, займалася рукоділлям, дивилася старі фільми, слухала музику, танцювала, займалася йогою, облаштовувала станцію так, як хотіла саме вона. Вона могла годинами сидіти над науковими даними, досліджувати Нівію, будувати власні гіпотези й не боятися помилитися.

Тут ніхто не підвищував на неї голос.

Ніхто не вирішував за неї, що їй можна, а що ні.

Ніхто не змушував її ставати меншою, тихішою чи зручнішою.

І, мабуть, найважливіше - тут вона знову почала мріяти. Про відкриття. Про майбутнє. Про життя, яке належало тільки їй. І тепер, дивлячись на загадкові руїни, Віра вперше за багато років відчувала не втому від життя, а справжню цікавість до того, що буде далі.

Вона саме розглядала на великому екрані чергову серію знімків руїн, коли пролунав короткий звук.

- Піп.

Віра завмерла.

Звук був настільки звичним, що спочатку вона навіть не зрозуміла, що сталося. Потім її погляд повільно перемістився на панель зв'язку. І серце раптом забилося швидше. Індикатор, який уже давно світився тьмяним червоним, тепер мигнув.

Раз.

Другий.

Третій.

- Невже.?..

Віра підвелася. Вона навіть не одразу наважилася підійти до термінала. Зв'язок. Невже зв'язок? Жінка швидко відкрила відповідний канал. На екрані з'явився напис: ВХІДНИЙ СИГНАЛ.

Віра застигла.

У голові за одну мить промайнули десятки думок. Орбітальна станція? Земля? Автоматичний ретранслятор? Рятувальний корабель? А може, той, кому весь цей час ішов сигнал від Нівеї?

Остання думка змусила її завмерти ще сильніше. Адже вона досі не знала, чому зник зв'язок.

Віра швидко відкинула цю думку. Найімовірніше, нарешті відновився нормальний канал після тієї дивної аномалії. Можливо, орбітальна станція отримала її попередні повідомлення. Можливо, там уже знають про проблеми з температурою, про загадкове обладнання і навіть про руїни.

Вона простягнула руку до панелі, палець завис над кнопкою прийому, але натиснути Віра не поспішала.

Чому?

Вона й сама не могла відповісти.

Мабуть, їй сподобалася ця тиша.

Дивно, але за час, проведений на Нівії без зв’язку, тиша перестала здаватися порожнечею. Навпаки. Вона стала свободою. Ніхто не відволікав її посеред роботи. Ніхто не вимагав негайних звітів. Ніхто не ставив десятки протокольних запитань. Ніхто не нагадував, що вона повинна робити, коли й у якій послідовності. Віра могла сама вирішувати, чим займатися. Могла витратити цілий день на дослідження руїн, а потім до ночі переглядати дані з дронів. І ніхто не стояв над душею. Вона раптом усвідомила, що боїться не самого зв'язку. Вона боялася втратити цю свободу.

- Але ж вони повинні знати, що зі мною все гаразд, - тихо сказала вона.

Сигнал повторився.

Піііп.

Цього разу він здався довшим. Настирливішим. Наче хтось по той бік не просто перевіряв канал, а наполегливо намагався встановити зв'язок.

Віра здригнулася. Звук остаточно вирвав її з полону сумнівів. Вона більше не вагалася й натиснула кнопку прийому. Кілька секунд у динаміках панувала тиша. Потім почувся тріск перешкод, шурхіт, короткий високий писк. Віра мимоволі затамувала подих і нарешті крізь перешкоди пролунав людський голос:

- Орбітальна станція викликає Еребус-7. Є там хтось живий? Відповідайте.

Віра не одразу змогла повірити власним вухам.

Людський голос.

Справжній.

Після стількох місяців тиші він здавався майже нереальним.

Вона дивилася на динамік, не в змозі поворухнутися. Потім повільно видихнула.

- Так... - її голос ледь помітно тремтів. - Так, тут хтось є. - Віра нахилилася до мікрофона. - Еребус-7 викликає орбітальну станцію. Я вас чую.

На іншому кінці запала коротка пауза, а потім пролунав голос:

- Еребус-7, прийом. Підтвердіть особу оператора.

Віра заплющила очі. Вона знала, що зараз почнуться запитання. Протоколи. Звіти. Пояснення. І разом із ними повернеться світ, від якого вона так довго ховалася. Але цього разу вона була готова. Бо тепер це була вже не та Віра, яка три роки тому сіла на корабель, тікаючи від свого минулого. Тепер вона знала, ким є.

Після кількох годин звітування Віра втомлено впала на ліжко. Вона навіть не стала переодягатися, а просто відкинулася на подушку й заплющила очі.

За останні кілька годин їй довелося розповісти буквально все.

Про зникнення зв'язку.

Про дивні зміни температури.

Про танення снігу.

Про загадкову печеру.

Про обладнання, знайдене під поверхнею.

Про дрони.

І, звичайно ж, про руїни.

Останньою частиною звіту працівники орбітальної станції особливо зацікавилися й одразу поросили надати точні координати, фотографії та результати вимірювань.

Віра вже ледве тримала очі відкритими. Вона хотіла лише кілька хвилин тиші. І майже одразу почула знайоме муркотіння.

Ліра.

Кішка прибігла до неї буквально за кілька секунд, стрибнула на ліжко й без зайвих церемоній вмостилася поряд. Влаштувавшись біля голови господарки, вона притулилася до її плеча й голосно замуркотіла.

Тепле хутро торкнулося щоки.

Віра усміхнулася.

- Привіт, мала...

Ліра відповіла ще гучнішим муркотінням.

Жінка провела рукою по її спині. На мить усе інше перестало мати значення. Ні руїни. Ні загадкове обладнання. Ні радіозв'язок. Ні звіт, який вона щойно ледве пережила. Просто тепла кішка поруч і тиша. Саме цього їй зараз хотілося найбільше. Через кілька хвилин Віра все ж змусила себе розплющити очі, бо до них приєдналася Міра. Таке було рідко. Жінка не втрималася і обійняла пухнастика.

- До речі, ви знаєш, що вони сказали?

Кішки, звичайно, нічого не відповіли.

- Що прилетіти поки не можуть.

Віра зітхнула. Зв'язок із орбітальною станцією відновився, але ситуація навколо Нівії залишалася нестабільною. Після тривалого аналізу оператори зафіксували сильні електромагнітні перешкоди, які періодично виникали поблизу супутника. Вони заважали роботі навігаційних систем і створювали ризик для будь-якого апарата, який спробував би знизитися до поверхні. Тому жодної посадки. Жодного транспортного корабля. Принаймні доти, доки перешкоди не ослабнуть.

- Тож я знову сама, - тихо сказала Віра.

Ліра продовжувала муркотіти, ніби заперечуючи. Віра посміхнулася.

- Добре. Не зовсім сама. - Вона на мить замовкла, а потім додала: - І це навіть чудово.

Їй було дивно визнавати це після всього, що сталося. Але вона справді не хотіла, щоб зараз хтось прилітав. Не тому, що боялася людей. Просто вона ще не закінчила. Їй хотілося побачити якою Нівія стане згодом.

***

Ще близько тижня дощі йшли з різною періодичністю. То починалася коротка злива, то на кілька годин усе стихало, а потім хмари знову затягували небо. Але останні два дні нарешті встановилася ясна погода. Уперше за довгий час над Нівією знову з'явився Еліар. Температура трималася плюсовою, і це вже більше не здавалося дивним. Навіть земля встигла трохи підсохнути.

Тепер, повертаючись до станції, Віра вже не тягнула за собою цілу купу бруду. Достатньо було витерти підошви об спеціальний килимок біля входу - і можна було заходити всередину. А от із Нордом усе було значно складніше. Пес, здавалося, просто обожнював знаходити наймокріше й найбрудніше місце на всій Нівії.

Він постійно крутився під ногами, бігав по розмоклому ґрунту, залазив у калюжі, а потім із цілком задоволеним виглядом повертався до станції.

Відмити чоботи було не проблемою. А от відмити лапи Норда, який щосили намагався вирватися, крутився й обурено сопів, було ще тим завданням.

- Ну постій ти хоча б хвилину спокійно! - втомлено говорила Віра, витираючи йому лапи.

Норд дивився на неї так, ніби саме вона робила щось абсолютно неправильне. Ліра в такі моменти зазвичай спостерігала збоку з безпечної відстані, а Міра взагалі воліла не втручатися. Віра мимоволі усміхалася. У її житті з'явилося стільки дрібних побутових клопотів, про які вона раніше навіть не замислювалася. І їй це подобалося.

Навіть дуже. Останніми днями жінці дедалі частіше хотілося спробувати щось посадити. Земля була вологою, сонце світило, температура трималася плюсовою. Чому б і ні?

Звичайно, вона чудово розуміла, що рослини на Нівії можуть не прижитися. Та сама думка про маленький зелений паросток серед цього холодного світу здавалася їй дивовижною. Віра навіть почала шкодувати, що не взяла із собою насіння. Хоча б якихось трав. Квітів. Може, цибулі чи кропу. Хоч чогось живого, що можна було б посадити власноруч і спостерігати, як воно росте.

Але й без садівництва справ вистачало.

Зранку Віра отримала черговий пакет даних з орбітальної станції. Цього разу їй надіслали не просто короткий звіт. Орбітальна станція провела повторний аналіз отриманої інформації та супутникових спостережень.

Віра відкрила файли й почала переглядати карти. Спочатку вона дивилася на зміни температури. Потім - на льодовий покрив полюсів, мабуть це єдине місце яке ще було вкрите снігом. Далі відкрила карти водойм. І саме вони змусили її затримати подих. Океани. Моря. Річки. Усе змінювалося.

Сніг та крига на Нівії танули стрімко, і величезна кількість води почала стікати з гір та рівнин у низини. Річки, які раніше являли собою лише тонкі лінії на географічних картах, тепер перетворилися на широкі потоки. Вони виходили з берегів. Заповнювали западини. Розмивали ґрунт. З'єднувалися між собою, утворюючи нові русла. Там, де ще зовсім недавно простягалися снігові поля, тепер з'являлися величезні озера. А деякі водойми настільки розширилися, що їхні береги вже неможливо було визначити за старими тепловізирними картами.

Віра відкрила знімки з орбіти.

Побачене змусило її мовчати. У низинах творилося справжнє пекло. Вода затоплювала цілі ділянки поверхні. Подекуди під водою опинилися великі площі, які ще кілька днів тому були вкриті снігом. Гірські схили перетворювалися на водоспади. Потоки неслася між камінням, зриваючи шматки ґрунту й уламки льоду. Але біля Еребус-7 ситуація поки що залишалася відносно спокійною. Станція стояла на височині, тому затоплення їй не загрожувала. Принаймні поки що.

Віра збільшила карту. Її погляд ковзнув від затоплених низин до гір, а потім - до позначених нею теплових аномалій. Тепер вона бачила ще одну закономірність. Найбільше танення відбувалося саме там, де раніше були зафіксовані підземні теплі зони. Схоже іноземний прилад добре впорався із своїм завданням.

Наступного ранку Віра знову спустилася до гаража. Давно Віра сюди не заходила.

Рятувальна капсула стояла там само, як і всі ці дні. Невелика, обтічна, вкрита слідами часу й невідомого походження. Незнайомі символи на її корпусі вже давно перестали здаватися Вірі просто дивними написами. Тепер вони нагадували їй повідомлення, які вона досі не знала, як його прочитати.

Після відновлення зв'язку з орбітальною станцією Віра передала туди всі матеріали, які встигла зібрати: фотографії капсули, записи з печери, знімки невідомого обладнання, результати термографії та власні припущення.

Відповідь прийшла сьогодні під час сніданку.

- Еребус-7, ми отримали ваші матеріали, - пролунав голос оператора. - Є новини щодо капсули.

Віра одразу сіла ближче до термінала.

- Слухаю.

- Наші спеціалісти переглянули конструкцію. Схоже, ви правильно припустили: частина систем капсули все ще функціонує.

- Я теж це бачила. Але не змогла отримати доступ до внутрішньої інформації.

- Саме тому ми підготували для вас інструкцію. На орбіті ми знайшли ще деяке обладнання цієї загадкової цивілізації. Тож вигадали як приєднати наші прилади. - На екран перед Вірою почав завантажуватися файл. - У ньому описано послідовність дій для доступу до бортового накопичувача. Не запускайте капсулу. Не змінюйте налаштування двигунів. Нас цікавлять лише дані.

- Зрозуміла.

- І ще одне. Ми передамо вам програму для первинного дешифрування.

Віра завмерла.

- Ви вже змогли розшифрувати мову?

- Ні. Але програма може визначити структуру даних і спробувати порівняти її з відомими інформаційними форматами. Якщо пощастить, ми хоча б зрозуміємо, що саме зберігається всередині.

- Цього буде достатньо.

Віра навіть не приховувала усмішки, вона знов відчувала хвилювання. Не страху. Саме наукового азарту. За кілька хвилин програма була завантажена, тож саме тому Віра знов опинилася в гаражі.

Віра взяла портативний термінал і підійшла до капсули.

Вона ще раз перевірила інструкцію, яку передали з орбітальної станції. Послідовність дій здавалася простою, але жінка все одно відчувала легке хвилювання. Невідомо, як відреагує бортова система на сигнал після тисячоліть перебування в автоматичному режимі.

Віра піднесла термінал до панелі керування. На екрані пристрою з'явилося повідомлення про готовність до передачі.

- Ну що ж... спробуємо.

Вона запустила спеціальну програму, яку надіслали з орбіти.

Термінал випустив короткий імпульсний сигнал, налаштований на частоту, яку вдалося визначити під час попереднього аналізу капсули. Це був не звичайний радіосигнал - програма формувала спеціальний протокол запиту, який мав змусити бортову систему перейти в режим локального обміну даними.

Перші кілька секунд нічого не відбувалося. Віра вже подумала, що доведеться повторити процедуру, а потім на панелі капсули спалахнув тьмяний індикатор.

Один.

Другий.

Третій.

По поверхні панелі пробігла тонка смуга світла.

- Є...

Віра затамувала подих. На екрані портативного термінала з'явилося: З'ЄДНАННЯ ВСТАНОВЛЕНО.

Жінка швидко перевірила параметри. Бортова система відповідала. Після стількох років польоту. Після всього, що сталося, як падіння. Капсула все ще могла спілкуватися.

Віра перевела погляд на панель керування.

- Тепер подивимося, що ти принесла сюди...

Вона активувала режим доступу до внутрішньої пам'яті й почала зчитування даних. На екрані одна за одною з'являлися незрозумілі послідовності символів, технічні блоки та записи, які ще належало розшифрувати. Віра одразу підключила накопичувач.

- Спокійно. Нікуди не поспішаймо.

Вона вже знала, що найменша помилка могла пошкодити інформацію, яку ця капсула зберігала тисячі років.

Тому Віра не поспішала. Вона просто сиділа поруч і чекала, поки стародавня машина поступово передаватиме їй свою історію.

***

Через годину на екрані з'явилося повідомлення: ІНФОРМАЦІЙНИЙ МОДУЛЬ ВИЯВЛЕНО.

Віра затамувала подих.

Перші файли виявилися майже непридатними для читання. Символи. Невідомі позначення. Графічні схеми. Частина інформації була пошкоджена, частина збереглася напрочуд добре. Віра запустила програму дешифрування. На екрані почали змінюватися рядки. Програма аналізувала структуру даних, розділяла її на блоки, шукала повторювані елементи й поступово формувала таблицю відповідностей.

Минуло кілька хвилин, а потім з'явилося перше зрозуміле повідомлення:

СТАН: АВТОМАТИЧНИЙ РЕЖИМ.

Віра нахилилася ближче. Наступний рядок змусив її нахмуритися:

ЕКІПАЖ: ВІДСУТНІЙ.

- Тобто?

ПІЛОТУВАННЯ: АВТОПІЛОТ.

Наступне повідомлення з’явилося наче відповідь на питання.

Отже, всередині справді нікого не було. Весь цей час Віра підозрювала різні варіанти - аварійний корабель, рятувальну місію, загублених мандрівників. Але капсула була порожньою. Вона летіла сама. Тисячі років.

В отриманих даних Віра знайшла та відкрила журнал польоту. Звісно вони були неповними, але навіть цього вистачило, щоб зрозуміти масштаб відкриття. Дата запуску була настільки давньою, що система кілька разів перевірила її повторно, перш ніж прийняти результат.

ЧАС ВІДПРАВЛЕННЯ: невизначено.

ОРІЄНТОВНИЙ ВІК МІСІЇ: невизначено.

Віра мовчала.

- Як довго ти летів?..

Вона провела пальцем по екрану, ніби могла таким чином краще усвідомити побачене. Капсулу могли запустити задовго до появи сучасної людської цивілізації. Задовго до того, як люди навчилися літати між зорями. І вона весь цей час виконувала одну-єдину програму.

Віра відкрила наступний інформаційний блок.

Там знаходилася схема на якій була зображена Нівія. Потім - кілька послідовних етапів. Супутник. Лід. Підземна система. Тепло. Вода. А потім - позначка, яку програма переклала як: АКТИВАЦІЯ ТЕРРАФОРМУВАЛЬНОЇ СИСТЕМИ.

Віра перестала дихати. Вона перечитала напис. Ще раз. І ще.

- Тобто...

Жінка подивилася на стелю гаража, ніби відповідь могла бути десь там. Капсула не була рятувальною. Принаймні не в тому сенсі, який Віра уявляла. Вона була автоматичним носієм. Її завданням було дістатися до Нівії, передати сигнал і запустити систему, яка мала змінити клімат супутника. Терраформувати його. Віра швидко почала копіювати всі знайдені дані на свій накопичувач. Але перш ніж завершити копіювання, вона зупинилася. На екрані залишався один файл.

Назва файлу не піддавалася повному дешифруванню. Програма змогла визначити лише приблизний зміст документа. На екрані з'явився переклад: ПРОТОКОЛ ЗАСЕЛЕННЯ.

Віра кілька секунд просто дивилася на ці слова, а потім наважилися відкрити файл.

Дані завантажувалися повільно. Частина символів залишалася нерозшифрованою, деякі фрагменти програма позначала як пошкоджені або такі, що не мають точного відповідника в її словнику. Проте основний зміст поступово ставав зрозумілим.

Віра почала читати.

Нівія мала бути підготовлена до прибуття колоністів. Терраформування не було самоціллю. Воно було лише першим етапом. Підземна система повинна була поступово змінити температуру поверхні, запустити танення льодовиків, сформувати водойми та створити умови, за яких на супутнику згодом могла б існувати колонія.

Віра перечитала останній рядок. Отже, хтось мав сюди прилетіти.

Не випадково.

Не для досліджень.

Не для короткої експедиції.

Нівію готували як майбутній дім.

Віра продовжила читати. У документі не було вказано точної дати прибуття корабля. Лише приблизний часовий проміжок, який через пошкодження частини даних неможливо було визначити. Програма спробувала відновити інформацію.

ЧАС ПРИБУТТЯ КОЛОНІАЛЬНОГО КОРАБЛЯ: невизначений.

Віра насупилася.

- Знов «невизначений»?

Вона перевірила файл ще раз. Програма не помилялася. Час прибуття справді був відсутній. Було лише зазначено, що корабель має прибути після завершення підготовчого циклу. А коли саме це станеться - ніхто не знав. Мабуть лише самі колоністи.

Можливо, через десятки років.

Можливо, через сотні.

А можливо, набагато пізніше.

Віра перевела погляд на панель капсули. Сотні років ця машина чекала виконання свого завдання. Сотні років вона зберігала інформацію про майбутню колонізацію Нівії. І тепер, після такого неймовірного проміжку часу, система нарешті запрацювала.

Віра відчула, як усередині поступово з'являється тривожна думка. Якщо корабель досі летить... То де він зараз? І ще важливіше – що буде, коли інша цивілізація зіткнеться із земною?

Ось була відповідь, і знов з’явилося чергове питання.

Та переховувати це було марно, тож Віра передала розшифровані дані на орбітальну станцію.

- Еребус-7 орбітальній станції. Я передаю масив даних із капсули.

- Приймаємо.

Файли почали передаватися. Віра дивилася на індикатор наче могла поглядом змусити дані передаватися швидше.

ПЕРЕДАЧУ ЗАВЕРШЕНО.

Жінка видихнула.

- Дані отримані? - запитала Віра.

- Так. - Кілька секунд ніхто нічого не говорив, потім оператор тихо промовив: - Віро... якщо ці дані правильні, то ми маємо справу не просто з покинутою технологією.

- Я знаю, - вона подивилася на капсулу. - Це була система запуску терраформування Нівії.

Віра вимкнула термінал й у гаражі знову запанувала тиша.

Тільки тепер вона була зовсім іншою.

Майже три роки тому Віра прилетіла сюди, щоб спостерігати за мертвим крижаним супутником. А тепер стояла перед машиною, яка тисячі років чекала лише одного - моменту, коли Нівія буде готова змінитися.

І найстрашніше було навіть не те, що система запрацювала. А те, що вона, схоже, виконувала свою програму без жодної помилки.

Віра ще раз подивилася на поверхню капсули.

- Хто ви були? Ким є зараз?..

Відповіді, звичайно, не було. Але тепер Віра знала напевно: Нівея ніколи не була мертвою. Вона просто чекала.

Віра прокинулася раніше, ніж зазвичай. Кілька секунд вона просто лежала, дивлячись у стелю.

У кімнаті було тихо. За ілюмінатором повільно світало. Перші промені Еліара торкалися вершин, відбиваючись від вологих поверхонь. Десь поруч тихо сопів Норд, а на краю ліжка, згорнувшись єдиним клубочком, спали Ліра та Міра.

Віра прислухалася до себе. Чогось не вистачало. Вона не відразу зрозуміла чого саме. А потім згадала - сон. Точніше - його відсутність.

Уперше за вона не бачила того незнайомого міста. Не було широких вулиць. Не було дивних будівель. Не було людей, облич яких вона ніколи не могла розгледіти.

Просто сон. Звичайний, короткий, майже порожній. Віра усміхнулася.

- Нарешті...

Вона обережно погладила кішок, щоб не розбудити їх, і підвелася.

Чомусь зранку їй стало легко, наче щось усередині нарешті відпустило.

***

Після сніданку Віра перевірила станційні системи. Температура продовжувала підвищуватися, хоча вже не так стрімко, як раніше. Рівень води в найближчих водоймах стабілізувався. А от один показник змусив її затримати погляд на екрані.

СИГНАЛ: ВІДСУТНІЙ.

Віра відкрила журнал. Останній імпульс від підземної системи був зафіксований кілька годин тому. Після цього - тиша. Вона перевірила обладнання, потім резервний канал. Нічого. Сигнал із Нівії більше не йшов.

Це могло багато чого означати.

Система могла завершити черговий етап роботи. Могла перейти в режим очікування. А могла просто замовкнути з невідомої причини. Або вважала, що сигнал отримував одержав.

Але вперше ця тиша її не лякала. Можливо, тому що тепер вона знала достатньо, Нівія більше не була для неї просто загадкою.

***

Через кілька годин над станцією з'явився шатл. Невеликий апарат опустився на підготовлений майданчик, піднявши хмару вологи й снігового пилу. Люк відкрився. На поверхню ступив чоловік у дослідницькому костюмі.

- Віра Коваленко?

- Так.

- Я геолог і спеціаліст із планетарних систем, а також трохи розбираюся в терраформуванні. - Вони потиснули руки, а потім він додав. - Радий нарешті познайомитися особисто.

- Взаємно.

Чоловік озирнувся.

- Отже, це Еребус-7.

- Він самий, - підтвердила Віра.

Чоловік посміхнувся, але вже за кілька секунд його увага переключилася на навколишній ландшафт.

- Я бачив ваші звіти. Але наживо все зовсім інакше.

Віра нічого не відповіла. Вона не стала одразу розповідати йому все. Спочатку хотіла зрозуміти, що саме він знає.

***

До печери вони вирушили після короткої підготовки. Дорога зайняла значно менше часу, ніж колись, завдяки шатлу.

Сніг давно зійшов, а замість колишньої білої рівнини тепер простягалася волога темна земля. Коли вони підійшли до входу в печеру, геолог зупинився.

- Ви знайшли це місце?

- Так.

Він подивився на Віру.

- І що ви тут виявили?

- Краще покажу.

Вони спустилися всередину. Стародавні конструкції зустріли їх холодним мерехтінням. Чоловік мовчки дивився на стіни, на невідомі символи, на масивні блоки обладнання.

- Неймовірно...

Він підійшов до одного з вузлів.

- Скільки часу ви це досліджували?

- Саме цю знахідку, майже нічого по часу.

- Але ви впевнені, що воно працює?

- Тепер уже так.

Чоловік подивився на неї. А Віра коротко розповіла йому про теплові аномалії, капсулу, дані, отримані з її бортового комп'ютера, і терраформування.

Дослідник слухав, не перебиваючи. Але коли Віра згадала про земні прилади, підключені до стародавньої системи, він різко підняв голову.

- Що?

- Земне обладнання, - повторила Віра. - Наші системи були приєднані до цієї мережі.

- Хто їх сюди підключив?

- Не знаю. Я думала ви маєте відповідь.

- Ви впевнені?

- Так. Я бачила це власними очима. А до цього ж уважно дослідила той звіт.

Чоловік кілька секунд мовчав. Потім похитав головою.

- У загальнодоступних матеріалах про цю місію такого немає.

Тепер уже здивувалася Віра.

- Тобто - немає?

- Уся інформація, яку нам передали перед польотом, стосується лише природних кліматичних змін і можливого невідомого джерела енергії. Про те, що тут уже проводили роботи з цією системою, я нічого не знав.

Віра відчула, як усередині все стислося. Отже, вона мала рацію. Цю інформацію приховали. Від наступних земних дослідників. Від нового екіпажу. Можливо, навіть від більшості тих, хто працював над програмою. Але тоді виникало інше питання. Нащо? Рано чи пізно цю печеру хтось та знайшов би. До того ж той файл, який вона випадково знайшла схованим в шухляді.

Людину, яка записала його. Людину, яка залишила доказ. Можливо, він і не міг змінити ситуацію. Але хотів, щоб хтось дізнався правду. Хоч хтось. І Віра випадково стала саме цією людиною.

***

Повернувшись на станцію, вони довго обговорювали подальші дії. Тепер уже ніхто не говорив про негайне втручання. Навпаки. Вони вирішили спостерігати. З орбіти - за допомогою супутникових сканерів. Із поверхні - через дрони, датчики та автоматичні станції спостереження.

Віра показала геологу карти теплових зон.

- Якщо система продовжить працювати, ми зможемо простежити весь цикл змін.

- А якщо вона знову «засне»?

- Тоді побачимо це першими.

Чоловік задумливо подивився на карту.

- Вам варто залишитися.

Віра підняла очі.

- Що?

- Ви знаєте Нівію краще за всіх, хто зараз сюди прибуватиме. Ви знаєте станцію, систему, дрони. Ви вже знайшли капсулу й побували в комплексі. - Він зробив паузу. - І, чесно кажучи, після всього, що ви виявили, було б дивно просто відправити вас назад. Я розумію, ваш термін перебування тут майже закінчився, та все ж… подумайте над моєю пропозицією.

Віра нічого не відповіла.

Вона подивилася у вікно.

Там була Нівія. Вже зовсім не та, яку вона побачила три роки тому. Сніг відступив. На поверхні з'являлися річки. Там, де колись була мертва крижана пустеля, тепер народжувався новий світ. І десь під ним ще працювала стародавня система. Можливо, попереду були роки досліджень. Можливо, десятиліття. А можливо, Нівія здивує їх набагато швидше.

- Я подумаю, - нарешті сказала Віра.

Чоловік кивнув.

- Цього достатньо.

***

Увечері Віра знову залишилася біля вікна. Ліра вмостилася поруч. Норд лежав біля дверей. Міра, як завжди, обрала місце трохи далі.

Віра дивилася на нову Нівію і вперше не думала про те, коли зможе повернутися додому. Бо раптом зрозуміла просту річ. Вона вже не була тією жінкою, яка три роки тому втекла із Землі. І, можливо, тепер їй зовсім не потрібно було тікати назад.

Минуло кілька місяців. Еребус-7 більше не був самотньою станцією посеред крижаної пустелі. Коридорами тепер постійно хтось ходив. У лабораторіях працювали дослідники, у технічних модулях гуділо обладнання, а в гаражі майже щодня запускалися дрони.

Станція ожила.

На Нівію прибули науковці, інженери, геологи, біологи та спеціалісти з кліматичних систем. Кожен займався своєю частиною роботи, намагаючись зрозуміти, як функціонувала стародавня система і що саме відбувалося із супутником. Тепер тут було шумно. Іноді навіть занадто. І трохи тісно. Нові модулі не встигли ще добудувати.

Віра спочатку ловила себе на тому, що сумує за тишею.

За ранками, коли ніхто не поспішав коридорами.

За вечорами, коли єдиними звуками були муркотіння Ліри, обережні кроки Міри й важке сопіння Норда.

Але поступово вона звикла. Тиша, яку вона колись так цінувала, більше не була єдиним місцем, де їй було добре. Тепер вона могла сама обирати, коли залишатися на самоті, а коли виходити до людей. І це було зовсім інше відчуття.

Віра залишилася на Еребус-7.

Не через контракт.

Не тому, що не мала куди повертатися.

І навіть не через загадкову систему під поверхнею Нівії.

Вона залишилася тому, що сама цього захотіла.

***

Одного вечора Віра сиділа у своїй каюті й дивилася на екран термінала. На ньому вже кілька хвилин висів один номер. Номер, який вона знала напам'ять. Колишній чоловік. Вона могла просто закрити екран. Ніхто б її не засудив. За три з половиною роки багато чого змінилося. Але Віра відчувала, що не хоче залишати цю історію незавершеною.

Не заради нього.

Заради себе.

Вона зробила глибокий вдих і натиснула кнопку виклику.

З'єднання встановилося не одразу. Потім на екрані з'явилося знайоме обличчя. Віра на мить розгубилася. Вона уявляла цю розмову багато разів. І в кожній версії знала, що скаже. А тепер слова кудись зникли.

- Привіт, - нарешті сказала вона.

- Віро?..

У його голосі прозвучало здивування.

- Так.

Кілька секунд вони просто мовчали.

- Де ти?

Віра усміхнулася. Колись це питання викликало б у неї страх. Тепер - ні.

- Далеко.

Вона не стала називати координати. Не тому, що боялася. Просто це вже не мало значення.

- Я хотіла з тобою поговорити.

- Після трьох років?

Віра опустила очі.

- Так.

Вона розповіла йому, чому поїхала. Розповіла про те, наскільки втомилася. Про те, що більше не могла жити так, як жила раніше. Про страх, постійну напругу і відчуття, що поступово втрачає себе.

Вона не звинувачувала його. Не кричала. Не намагалася довести, хто був правий. Просто говорила.

Вперше - спокійно. Коли Віра закінчила, чоловік довго мовчав.

- Я все одно не розумію, - нарешті сказав він.

Віра кивнула.

- Я знаю.

- Ти могла просто поговорити.

Жінка ледь помітно усміхнулася.

- Можливо.

Вона не стала пояснювати, що тоді не могла. Чи додавати, що її б не почули. Що іноді людина настільки довго живе у страху й виснаженні, що вже не знаходить у собі сил на правильні слова.

Він не зрозумів її.

І, мабуть, ніколи не зрозуміє.

Але цього разу Віра не відчула ні злості, ні образи. Їй більше не потрібно було, щоб він визнав її правоту.

- Я просто хотіла попрощатися, - сказала вона.

- Назавжди?

Віра подивилася у вікно. За склом повільно сходила зірка над Нівією.

- Думаю, так.

Вони поговорили ще кілька хвилин, а потім попрощалися. Зв'язок перервався. Віра ще деякий час дивилася на темний екран. Потім видихнула. І зрозуміла, що їй більше нічого не потрібно сказати.

Ні йому.

Ні собі.

Вона встала й підійшла до кухонного модуля. Взяла свою нову улюблену чашку, налила гарячого чаю й на мить затримала її в долонях, відчуваючи приємне тепло.

Ця чашка була зовсім іншою. Нова. Ціла. Обрана не кимось за неї, а нею самою. Віра зробила ковток і усміхнулася.

Колись уламки її улюбленої чашки залишилися під деревом на Землі. Тоді їй здавалося, що разом із ними розбилося щось важливе в її житті. Тепер вона знала: ні. Деякі речі просто закінчуються. А на їхньому місці можна створити нові. Віра встала й підійшла до ілюмінатора, тримаючи чашку в руці.

Ліра одразу підбігла слідом. Норд підняв голову. Міра визирнула з-за крісла.

- Ходімо, - тихо сказала Віра.

Попереду був новий день.

Нова робота.

Нові дослідження.

Новий світ.

А десь під поверхнею Нівії продовжувала працювати древня система, створена тисячі років тому.

Тепер за нею спостерігали люди, а Віра була серед них. Вона зробила ще один ковток із нової улюбленої чашки й усміхнулася. Колись вона прилетіла сюди, щоб утекти від свого минулого. А залишилася тому, що нарешті знайшла майбутнє.

І вперше за багато років їй не хотілося нікуди тікати.