РОМАН

ХАРКІВ

2022

УДК 821.161.2

Г56

Жодну з частин цього видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Дизайнер обкладинки Іван Дубровський

мейного Дозвілля», видання

українською мовою, 2022

мейного Дозвілля», художнє

ISBN 978-617-12-9811-8 (PDF) оформлення, 2022

Сніг того року випав рано. Не встиг був жовтень осипати на землю багряно-жовтого багаття листя, що віджило своє, як з неба вже труснуло першим білим, мов тим лебединим пухом, снігом. Він неквапливо ховав під білосніжну ковдру чорні та непривітні, неохайно-брудні в цю пору поля, що тягнулися за селом нескінченними смугами, і дерева, що тепер сиротливо застигли на порозі зими, кістляві та геть безпомічні на вигляд без свого листяного вбрання.

Але все то було потім. А в ту днину село було окуповане впертим ворогом-дощем, котрий не втомлювався проли-ватися на землю вже другу добу поспіль, деінде зриваючись на мокрий сніг. Холодно, промозко та непривітно. В таку днину хочеться поскорше до печі, притулитися міцніше промерзлою від вологості спиною до її теплої стіни й за-вмерти так, заплющивши втомлені очі, що забули спокій, і не думати ні про що, не розривати серце думками про те, що ось-ось прийде зима, а в коморі залишилася одна ледь жива від голоду курка, в лантусі менш як половина зерна пшениці та в глечику ще трохи старого сала. Одна надія

на картоплю, але ж хто знає, чи затримається вона в них… А про те, чим було топити пічку, і взагалі думати не бажа-лося. Знову треба йти з санками за плавні, до лісосмуги, й тупою сокирою вирубувати чималі обаполки.

Поморщившись, Олександра зітхнула. Штовхнула ви-сокі двері й тихо ввійшла до класу. Вчителювала вона в шко-лі за дозволом німців і змушена була навіть німецьку мову вчити. Дітей мала навчати німецької ідеології, втовкмачу-вати їм ненависть до рідного, чого раніш навчала. Радян-ська вчителька на окупованій ворогом землі перетворила-ся на вчительку німецьку й тихо ненавиділа себе за це. Діти ще не прийшли, тому могла вона спокійно посидіти за столом біля вікна, увірвавши хоч яку крихту тиші та спо-кою, котрих їй так не вистачало. А так хотілося. Хотілося просто посидіти серед тиші й подумати. Подумати про те, що довгі роки гналося з її думок — гналося навмисне, але все ж поверталося. Поверталося тими задушливими тем-ними ночами, коли навіть утома не могла змусити її посну-ти, а минуле поставало знову, вдень гнане працею, учнями, бубонінням завжди невдоволеної тітки… Воно повертало-ся — її минуле, примушуючи безпомічно, гірко плакатися від болю, й плакатися тихо, затискаючи зубами стару, по-сірілу, запрану подушку, аби тільки тітка не зачула.

Присівши на старий хиткий стілець, Олександра, не ски-даючи пальтечка, тому що в приміщенні школи було про-низливо холодно, неуважним поглядом ковзнула у вікно, за запиленим і тьмяним склом якого виднілася темна й непри-ваблива убогість осені, котрої так не полюбляла Олексан-дра… коли навколо все таке сумне та сіро-чорне: від непри-вітного неба до окрайців намоклої дощем землі.

Скільки минулося часу з того колишнього, ще щасли-вого життя… життя, коли вся родина була разом, коли вона — випещена та вигріта батьківською любов’ю — ще вірила в те, що колись у майбутньому своєму, що ви-мальовувалося перед нею неодмінно у яскраво-червоних кольорах, буде щасливою. Щасливою й коханою. Й на-віть відала об тім, хто зробить її такою. Мишко Данилець, сусідів син, віком старший від неї на п’ять років, — висо-кий і чорнявий, ставний парубок з пронизливими чорними очима. Спочатку, від самого дитинства, він був просто сусідою Мишком, веселим та гомінким хлопцем, котрих багацько на селі. Та все перемінилося тоді, коли Олек-сандрі минулося сімнадцять літ. Вона тільки-но закінчила школу, мала їхати з осені до міста, в педучилище, до бать-кової двоюрідної сестри, котра там працювала завучем. А надворі стояло літо. Тепле й навіть спекотне літо, остан-нє в її юнацтві, останнє перед новим, дорослим життям.

Олександра саме поверталася з поля, де вони з тіткою ворушили сіно. Тітка зустріла котрусь із сусідок, загомо-нілася з тою біля току, а Олександра пішла до невеликого ставочка, що викопали за селом. Замріявшись, вона по-вільно простувала бережком, уявляючи собі те життя, котре чекає на неї в місті. Й здригнулася, коли зовсім поряд захлюпотілася вода. Зойкнула та підвела очі…

Перед нею стояв Мишко.

Але вже не той Мишко, котрого звиклася вона бачити чи не кожної днини через тин. Ні, зараз то був уже наче інший Мишко… знайомий з самого її дитинства й одно-часно зовсім, ну зовсім незнайомий, роздягнений лиш до штанів і без сорочки, з широкою засмаглою грудниною, 8

по якій збігалися веселі струменці води з його намочено-го темного волосся. Таким Саша його ще не бачила й тіль-ки здригнулася, відчувши, як пронизливо та солодко одно-часно защемілося в неї серце. Забилося у грудях новим, ще незнайомим почуттям… дивним і загадковим.

— Здоров була, сусідко!

Вилискнувши веселою усмішкою на засмаглому лиці, Мишко швидкою рукою смикнув її за товсту темноволосу косу й гайнув геть, чи то й справді не помітивши, а чи тільки вдавши, ніби не помітив її дивного погляду та спан-теличеного мовчання, а це зовсім не було притаманним доньці Мазура.

Ось із того дня Олександра й захворілася своїм сусі-дою, закохалася в нього з потужною силою молодого гарячого серця. Кожна зустріч з ним, нехай коротка й не-тривала, кожен погляд його та слово кожне були благо-словенно оспівані її закоханим серцем, омріяні короткими літніми ночами.

А потім була справжня мука її навчання в місті, і як чекала вона тих днів, тих рідкісних днів, коли могла поїха-ти додому й нарешті побачити ті темні очі, спробувати відшукати в них те, що могло б означати відповідь на її палке й мовчазне дівоче кохання. Вона була такою ж пев-ною у тім, що він неодмінно покохає її… бо інакше просто бути не могло, адже сама вона так сильно кохала його. А її почуття не могло полишитися без взаємності, й думки про протилежне вона навіть не допускала до свого серця. Мишко ж завжди такий радий її зустріти, він жартує й дражнить її весело — заграє. Та й мама казали, що вона зросла на справжню красуню… Й тому справжнім

жахом став для неї приїзд додому одного осіннього дня, коли було так холодко на вулиці. Й перед днем тим бачи-ла вона сон, у якому побралася з Мишком.

— Ой, доню, як ти вчасно приїхала, — сплеснула руками мама, що була розчервоніла лицем, вкрай за-клопотана й одночасно радісна. — Допоможеш мені ко-ровая замісити, а то ж я не встигаю… хоч ріжте мене на шматочки, а не встигаю.

Олександра здивовано заблимала.

— А що трапилося, мамо? Що за ґвалт такий? Невже хтось намислив одружитися?

Мама майнули рукою.

— Намислив. Наш Мишко відзначився, все ж потайки водився з Оксаною Татаренчихою, а це налігся на бать-ка — давай весілля мерщій, кохаємося ми. Та баби по селу гомонять, що не інакше як чревата вже Оксана, бо чому б оцей поспіх та оця морока? А весілля ж то завтра… й куди вони, оглашенні, поспішають…

Олександра похитнулася, відчуваючи, як завмирає в неї в груднині серце, як наче мертвіє воно, сповільню-ючи свій біг розмірений, мов підстрелена злодійською рушницею тварина, що зненацька падається на стрункі ноги. Перед очима майнуло мужнє і вродливе лице Миш-ка… Мишка, котрий ось уже завтра одружується з сірою, зовсім нічим не примітною й не особливо вродливою Оксаною, донькою удовиці Татаренчихи — досить дива-куватої, вижилої з розуму рудої жінки, хата котрої стоя-ла ледь не край села. Й ось ця тиха, непривітна, вовчку-вата та дивакувата Оксана відбере в неї Мишка, відбере чоловіка, котрого вона так любила.

Мама нахмурилися.

— Стривай, Сашуню, а що з тобою? Ти чого так зблідла?

Олександра затрусилася всім тілом.

— Нічого! — з надриванням відповілася, майже вигук-нула вона й гайнула геть із хати. Побігла, не розбираючи дороги, не вбачаючи тої від сліз, що наче рясною зливою заполонили її враз згаслі очі. Мама наздогнали її біля хлі-винця, обернули до себе лицем міцними мозолистими ру-ками й спробували зазирнути в невидючі, заплакані очі.

— Сашуню, рідненька! Що ж ти…

— Облиште мене, мамо… — слабко пручалася Олек-сандра, вириваючись з материнських рук та бажаючи тільки одного — заповзти в якусь нірку чи шпаринку й за-вмерти там, наплакатися досхочу, наволатися звіром зра-неним і настраждатися й аби тільки ніхто її не бачив. — Мені зараз і жити не хочеться…

— З чого це, донечко? Господи, та невже… — вражено раптом видихнули мама, й руки її, що тримали Олексан-дру, враз ослабли. — Сашуню, донечко моя люба, не-вже ж ти закохалася в цього Мишка?

Олександра звела на маму болісний, зранений погляд очей своїх заплаканих і відповіла ледь чутно:

— Закохалася.

А наступного дня Мишко побрався з Оксаною. Та Олек-сандра того вже не побачила: вона повернулася до міста, аби проплакати увесь той день, втикнувшись палаючим лицем у м’яку тітчину подушку.

Життя тривало. Воно несло її, несло від болю того холодного осіннього дня все далі й далі. Того дня, коли дізналася вона так несподівано для себе про одруження

Мишка з рудою Оксаною. Вона жила, вчилася та пово-дилася мов звичайна жива людина… але всередині відчу-вала себе за мертву, й серце її пронизливо боліло кожно-го разу, коли приїздила вона до рідного села й бачила його — гарного такого, ставного й веселого, але ж чужо-го, належного іншій, а не їй.

Влітку Оксана обродилася гарненьким рудоволосим синочком, і Мишко, ледь не роздуваючись від гордощів, викроковував по селу з сином на руках, краючи серце Саші на дрібне й болісне шмаття.

На час, коли вона закінчила навчання та на прохання слізне мами повернулася вчителювати до рідного села, Оксана була важкою вже четвертим дитинчам. А як не ба-жала Саша вчителювати в Опришках, воліла б на край самий світу поїхати, але кинути вже важко хвору на той час маму не могла. Так і полишилася в Опришках… через тин від щасливого Мишка з родиною.

Пронизливо раптом заскрипіли двері, й Саша, неспо-дівано виринувши з думок, дещо острашливо озирнулася.

Й похолонула.

Біля дверей, погойдуючись на довгих ногах, стояв Тим-ко Мусієнко — відгодований і випещений син сільського голови, а нині влесливий і догодливий поліцай, в міцних руках котрого тремтілося від страху все село. Й Тимко цей давно, років, може, з десять, закоханий був у неї, Олександру.

— Здоровенька була, Сашуню, — пророкотів густим басом Тимко, й Олександра вся наїжачилася, закам’яніла й мов приросла була до дерев’яного стільчика, на якому сиділа, з лихоманливою швидкістю розмірковуючи об тім, 12

що зараз у школі немає нікого, крім неї та глухуватого й підсліпуватого діда Власа, котрий намагався виконува-ти обов’язки вчителя, але більшість часу спокійно дрімав десь у куточку. А Тимко… Тимко недарма завітав сюди, ой недарма. Он же очиська як горять, мов у кота шолудиво-го, — ці ненависні їй золотаво-зелені очі, що з нахабною відвертістю мандрували зараз її застиглим, перестраше-ним лицем. — Одна ти? А де ж це твої горобенята?

Олександра прокашлялася.

— Зараз прийдуть.

— Ну-ну, — протягнув Тимко й господарем пройшов-ся приміщенням класу, вдаючи, що геть не помічає на-пруженого й досить перестрашеного погляду Олександри. Гарний він був, цей Мусієнко, й не відняти цього, — ви-сокий, ставний, міцний, але не товстун, володар кашта-нового густого й трішки кучерявого волосся та золотаво-зелених пронизливих очей, з вродливим мужнім лицем, але в Олександри він зовсім не викликав уподобання, а навпаки — її відвертало від нього всім єством, щось неприємне та лячне вбачалося й відчувалося нею в цім чоловікові. Й річ була зовсім не в тім, що він служив по-ліцаєм у німців, а вона так і не позбулася свого хворобли-вого почуття до Мишка. Ні, тут було щось інше, щось таке, чому вона й сама не відала пояснення й що до зубовного скреготіння дратувало тітку Варку, котра хоча б і сьогодні прийняла Тимка хоч за чоловіка Саші, а хоч і за коханця — то байдуже. Головним для неї було те, що поряд з Тимком їм не загрожувала б голодна смерть зимою, що наступала.

— Дурна ти, Шурко, — сичала тітка роздратованою кішкою, вливаючи до борщу останню згірклу олію сьогодні

вранці. — Й мати в тебе була такою. Чай не дівка вже, за тридцять звернуло, а мов монашка живеш. Ну чим тобі Тимко поганий, га? Чи він пикою такий паскудний, як Улас Болотний? Чи кривий або дуркуватий? Гарний хлопець…

— Не кохаю я його! — спробувала було заперечити Саша, але тітка й слухати її не забажала, плюнула собі під ноги й закричала так, що й кіт з хати дременув:

— А кому воно потрібне, кохання те твоє? Гадаєш, що Мишку чи ще кому? Та він свою рябу Оксану ні на кого не проміняє, тільки й думає що про неї та дітей. А що ти отримала за ці роки свого вірного кохання? Ні чоловіка, ні дитини… живеш мов бур’янина. Та живи, мені з того що? А ось із голоду здихати через тебе я не згодна.

Саша промовчала у відповідь й тихо вислизнула з хати в сіни, бо ж сперечатися з тіткою було геть марною спра-вою, її все одно перекричати неможливо.

— Ну-ну, — знову повторив Тимко й раптом зупинив-ся біля столу Олександри, нахилився так низько, що її очі опинилися навпроти його котячих, хижацьких очей, і по-вільно запитав: — Скільки у вас кімнат у хаті?

Здивована Саша повільно відповіла:

— Шість. А що?

Тимко похмуро насупився.

— Зупиняться за два дні в Опришках пани німці, ціла дивізія, а командування наказано розташувати зручно в найкращих і найбільших хатах. У нас хоч і велика досить хата, та ти ж знаєш, що маємо бісову прірву люду, мати понатягала родичів. А ви з тіткою лиш удвох… — Він замовк, вдивляючись в очі Саші з напруженою наполег-ливістю. — Я маю оселити у вашій хаті двох чи трьох

офіцерів. Та була б моя воля, я б цього робити не став, але сама розумієш. Вони як побачать вашу хату, то й без мене в ній оселяться.

Олександра пригнічено мовчала. Тільки німців їм зараз і не вистачало, й так ледь виживають, тітка геть збоже-воліє: це ж скільки людей годувати!

Вона звела очі на Тимка.

— А… а чим же ми будемо їх годувати?

Мусієнко нахмурився.

— Про це можеш не хвилюватися. Навезуть вони з со-бою харчів, це ж тобі не солдатики прості, а офіцери, ті з голоду ніколи не помруть. — Тимофій помовчав, роз-дивляючись Сашу потемнілими очима, а потім тихо та зле промовив: — То тебе тільки це хвилює? Чим годувати німців? А об тім, що ви з тіткою опинитеся в одній хаті з мужиками, ти не подумала, га, Сашуню?

Олександра ледь не зойкнула. Вона й справді об тім якось і не подумала була, не подумала, як же тепер їм з тіткою жити у власній хаті, поділяючи ту з ворогами, які до того ж були ще й чоловіками.

Тимофій зіщулився.

— Не маєш чого сказати? А ось я за тебе все розмір-кував. До мене переберешся… кімната в мене велика, якось уже помиримося, а тітка твоя нехай з офіцерами вживається. Вона баба вже пристаркувата, ніхто до неї залицятися не почне, під спідницю не полізе.

Олександра зіскочила на ноги.

— Ні!

Тимко нахмурився.

— Що ні?

— Я не піду до тебе жити!

— Під німця краще ляжеш?

Злі, образливі слова болісно шмагонули серце Олек-сандри, і, вражена, вона зневажливо поглянула на його похмуре лице.

— А тобі яка до того справа?

Вгодоване лице Тимка потемнілося, й не встигла Саша була отямитися, як він одним рухом омайнув стіл і вхопив її величезними своїми, сильними руками й затис так міц-но, що в Олександри аж в очах потемнілося від болю.

— Відпусти мене!

Мусієнко вишкірився.

— Від мене все носа вернеш, жахаєшся, мов зачумле-ного… а німців не боїшся? Ну я тобі покажу… — Не всти-гла Олександра була ані слова сказати, ані закричати, як прохолодні, наполегливі вуста Тимофія вп’ялися в її вуста жорстким, злим і болючим поцілунком.

Олександра спочатку завмерла, застигла в його заліз-них обіймах, а потім мов ожила й забилася відчайдушною пташиною, пручаючись, вириваючись і відбиваючись від нього холодними руками. Але що ж йому — дужому му-жицярі — її невеличкі кулачки? Вони тільки дряпалися об його шкіряне пальто, сповзаючись униз. А губи його нахабливі вп’явалися в неї ще сильніш, мов саму душу її намагалися були висмоктати, випити її молодим вином. Але не радість, не вдоволення солодке приносив їй цей поцілунок, чи не найперший у її житті. Ні, вона відчувала тільки огиду та гостру неприязнь до цього чоловіка, що тримав її зараз у своїх ведмежих обіймах.

Тимофій відхилився на якусь мить.

— Сашо, — майже ніжно прошепотів він, і не встигла Олександра перевести подих, як Тимко одним швидким по-рухом зірвав з неї куце її пальтечко й хотів було вхопитися за комірець її старенької вовняної суконьки, коли за його ши-рокою спиною раптом пролунався дзвінкий дитячий голосок:

— Ану облиште Олександру Яківну, дядьку, бо інакше вам же гірше буде!

Тимофій заблимав, його пальці якось самі по собі роз-слабилися, звільняючи комірець старенької Сашиної су-коньки від свого полону. Потім він повільно обернувся, а Саша, хоча й мала би була плакати, ледь не розсміяла-ся. На порозі класу, міцно затискаючи від люті дитячі долоньки в кулаки, яскраво палаючи кирпатоносим лич-ком і рудавою чуприною, стояв Миколка — старший син Мишка, дитина, через яку той колись так швидко побрав-ся з Оксаною. А тепер її — Олександри — найкращий учень, згодний заради неї на все на світі.

Вгодована пика Мусієнка перекосилася.

— Ти, шмаркляве пташеня, та як ти смієш так зі мною розмовляти?

Миколка почервонів ще дужче.

— А ви як смієте кривдити Олександру Яківну? — Його зеленуваті, материнські очі дивилися на Тимка прямо й без-боязко, як очі дорослого вже чоловіка, а не безбородого дванадцятирічного хлопчини, худорлявого та невеличкого зростом, бо зростав він погано чи то через те, що вдався в зовсім невисоку Оксану, а чи від постійного недоїдання.

— Та хто ж її ображав? — вишкірився Тимофій.

— Ви, — вперто наполігся Миколка й швидко-швид-ко закричав: — Ось повернуться татко з війни, й він вас

швидко віджене від Олександри Яківни, а я йому в цім допоможу!

Олександра здригнулася, відчувши, як промайнула біля серця холодна змія страху за Мишка. О думи ті — гіркі та безрадісні, — що приходили до неї холодними та темними вечорами, коли тітка гасила каганця й хатою опановувала-ся цілковита темрява! Це вони — думи ті — малювали в її уяві жахливі картини війни, що вириналися з темряви й за-вжди мали один кінець — застигле, нерухоме тіло Мишка десь на чужому полі, руде, вогняне волосся Оксани під чорною хустиною вдовиці та ще заплакані діточки, котрих було в Мишка з Оксаною вже аж семеро.

Мусієнко вже відкрив був рота, аби вилаяти Миколку, але тут до класу ввірвалася зграйка учнів Олександри, й він тільки суворо нахмурив брови й прошипів неголосно:

— Ми ще побалакаємо, а ти поки поміркуй над моїм запрошенням. — Натягнувши на голову кашкета, Мусі-єнко вийшов з класу, відпихнувши від дверей Миколку, котрий продовжував стояти там, затискаючи кулаки.

Олександра обережно доторкнулася тремтячою рукою до своїх палаючих, зім’ятих чужим поцілунком вуст і по-вільно сіла на стільчик. Миколка одразу ж опинився по-ряд. Худесеньке, не за віком маленьке й хоробре створін-ня, котре подарувала Мишкові Оксана. Й Олександра часто потай гадала об тім, якого б сина подарувала Миш-кові вона сама. Вже б не рудавого, а темночубого й не такого маленького зросточком.

— Він зробив вам боляче, Олександро Яківно? — ти-хо запитався Миколка, доторкаючись тонкою бруднуватою долонею до її тремтячої руки й відганяючи геть недоречні

думки про їхнього спільного з Мишком сина. Його не-має — того темночубого сина — й ніколи не буде. Миш-ко належав і — коли він повернеться живим — буде на-лежати Оксані. Така вона вже є — гірка правда її життя, геть не схожа на мрії, й нікуди вже від неї не подітися.

Вона всміхнулася.

— Ні, що ти, — промовила майже весело, намагаю-чись не думати об тім, як безжальні губи Тимка нахабно та болісно зминали її вуста жорстким поцілунком. Микол-ка об тім знати зовсім не повинен. Озирнувшись, вона поглянула на нього запитливо. — А де ж твої молодшенькі?

Миколка насупився.

— Дома залишилися. Мама прихворіли.

— Що з нею?

Миколка перенизав плечима.

— Не знаю. Кашляють вони дуже й лицем такі червоні, мов на сонці перегрілися. А яке ж зараз сонце? Холодно.

Олександра нахмурилася.

— Добре, йди сідай. А до мами я зайду сьогодні.

Вона залишилася сидіти, дивлячись прямо перед со-бою, а думки… О, ті шалені думки малювали в уяві її таке, про що соромно і вголос промовити. Ні, вона зовсім не бажала смерті Оксані, навіть не думала об тім, але десь глибоко в серці все ж ворухнувся черв’ячок страшної та неприємної гадки: а раптом помре не надто дужа, худень-ка й виснажена численними пологами Оксана й Мишко полишиться вдівцем з малими дітьми на руках, котрим ще так потрібна мати? Мабуть, грішно було й близько допус-кати такої думки, але вона так наполегливо стукалася в уяву Олександри, малюючи там те, чого потай бажало

її серце. А бажало серце її бути поряд з Мишком, нехай і в горі його, але стати для нього єдиною підтримкою та розрадою. Погані, геть погані думки, які потрібно гоновити від себе, мов тих шкідливих котів. Оксана ж іще молода, чого б це вона мала помирати? Вона ще довго проживе, дочекається Мишка з війни, й Олександра щиро їй цього зичила… ось тільки думка та гнила все ж щуром вовтузи-лася десь на дні її серця, дратувала марною надією бути колись щасливою разом з Мишком. А оселилася та думка нехороша в ній десь років із чотири тому, коли Оксана була ледь не померла важкими народинами й горілася декілька днів у лихоманці. Її врятували, а ось дитинча померло, й бу-ло воно другим з їхніх померлих діток. На Мишка тоді було страшно й поглянути — вештався дворищем, мов тобі той привид, навіть працювати покинув. Та вона видужала, на-віть народила ще найменшу донечку Надійку, й Олександра якось забулася про ті свої чорні, недобрі думи… а ось знову вони прокинулися, й мов щось темне заповзлося до серця.

* * *

Поверталася вона додому, коли похмурий і непривітний день поступався місцем ще більш похмурому та непривіт-ному вечору, що наповзався на село холодними й колю-чими сутінками, завіваючи під стріхи вже по-зимовому крижаним і пронизливим вітром.

Олександра швидко йшла стежкою застиглої багню-ки, мерзлякувато закутавшись у пальтечко та теплу ма-мину хустку, а під ногами її потріскували крижані калюжі. Десь за селом оглушливо надривалися криком ворони, котрі зграями летіли з боку Глобиного, а від того крику

їхнього на душі робилося вже зовсім незатишно… та навіть лячно. Поскорше б додому, притулитися промерзлим у си-рому, майже непротопленому класі тілом до грубки й по-сидіти так якусь хвилинку, а потім попоїсти гарячого бор-щу — й до Оксани.

Хата їхня велика, колись найзаможніша на селі, з про-сторими світлими кімнатами, знаходилася майже в центрі. Батько Олександри, Яків Миронович Мазур, колись давно будував цей будинок для великої родини, але не судилося в цих стінах жити його маленьким діткам, котрих забрали хвороби, потім померла мама, Наталя Андріївна, а за нею тихо, мов був згаснув, пішов і батько, не забажавши жити без коханої дружини на цім світі. У великій хаті їх залиши-лося троє: тітка Варка, таткова сестра, брат Володимир і вона, Олександра. А зараз і взагалі двоє, бо Володимир пішов на війну. А чи ж повернеться?

Штовхнувши хвіртку, Олександра хутко пройшла до хати і вскочила в сіни. Але в хаті тепла вона зовсім не знайшла: тітка вперто не бажала натоплювати грубу, поки не вдарили справжні морози й на землю не полігся пухнастий сніг. Та й, на відміну від Олександри, мерзлякуватою вона не була.

— Що, змерзла? — з байдужістю в голосі запиталася тітка Варка, як тільки Олександра була вскочила до хати й притулилася до ледь теплої груби. — А то треба було заміж завчасно виходити, поки траплялися люди, а не чекати хто його знає чого. Та й зараз ще не пізно — он Тимко хоч сьогодні б забрав! Так ні ж, носа все верне!

Олександра тільки зітхнула, але промовчала. Звиклася вона вже якось до сердитого тітчиного буркотіння й зараз не надто вже до нього дослухалася. Такою вона вже вроди-

лася, її тітка, — буркітливою та завжди всім невдоволе-ною. Суха, висока та пряма, вона б мала досить привабли-ве лице з виразними та великими блакитними очима та правильними рисами, коли б не оті завжди невдоволено закопилені вуста, які колись, можливо, й були пишними та рожевими, а зараз витягнулися в бліду та тонку стрічку осуду й невдоволення. Та ще оті брови — чорні та густі, що були завжди насуплені та погрозливо нависалися над бла-китними очима. Олександра відала об тім, що тітка була такою не завжди: мама згадували, якою реготухою та пус-тункою була колись ще зовсім юна Варя. А потім закоха-лася вона в Омелька Безкоровайного, гарного молодика, за пів року стала йому дружиною, та й року не процвіла щасливою у шлюбі. Омелян закохався в якусь удовицю з сусіднього села, то й погнав молоду Варю, вже важку першою дитиною, з хати своєї. Вона день просиділа в ха-ті брата, два… а потім зникла. Та знайшлася швидко, в ко-морі, з порізаними руками. А там і дитя не втрималося… й перетворилася ясноока красуня-пустунка на оцю на-суплену й похмуру, завжди невдоволену жінку. Й Олек-сандра все частіше, дивлячись на тітку, в глибині душі страшилася того, що й вона перетвориться на таку ж по-хмуру тітку, бездітну, що до ситого чрева накуштувалася гіркого полину нерозділеного кохання. Боялася й не ба-жала робитися такою… та що, коли вже?..

— Чого заклякла? — обірвав її думки сердитий голос тітки. — Я борщу зігріла, сьорбай іди, поки не захолонув.

Олександра мовчки сіла до столу, відчувши, що зголод-ніла, зі смаком попоїла борщу, а потім кинула на тітку швидкий винуватий погляд.

— Новини в мене погані, — промовила тихо, побачив-ши, як тітка примружила очі.

— Що там ще?

— Німці йдуть до села.

Тітка Варка покривилася.

— Та щоб їм…

— Та це ще не все, — пробурмотіла Олександра. — Тимко надумав у нашій хаті оселити фашистське коман-дування… хата ж у нас велика.

Проказала все це й замовкла, очікуючи того, що ось зараз тітка розійдеться так, що не тільки кіт Митько кинеться з хати, а й їй самій доведеться втікати за ним слідкома. Та тітка її несподівано здивувала. Швидко перехрестившись, вона сплеснула в долоні й ледь не по-сміхнулася.

— Ой, Шурочко, Господь таки зачув мої молитви! А я ж усе душею боліла, як нам зиму цю пережити, горо-дина ж не вродила, в коморі остання куриця додихає… А тут така оце вдача!

Олександра заблимала.

— Тітко, ви що? Це ж німці!

— Ну то й що? У них наїдків знаєш скільки.

— Тітко, та чи стануть вони нас годувати? Останнє хоча б не відібрали.

Тітка тільки рукою майнула.

— Нічого ти не знаєш. Вони ж самі готувати не будуть, на мене все звалять, а я вже зможу вибгати нам зайву ци-булину чи картоплинку, а своє надалі буде. Та й звареного перехопити можна буде, не стануть же вони рахувати того, що в каструлях наварено?

Приголомшена Олександра ще посиділа, слухаючи по-веселілу тітку, а потім повільно піднялася на ноги.

— Піду я.

Тітка Варка здивовано блимнула.

— Куди?

— До Оксани. Миколка сказав, що прихворіла вона.

— У неї є мати, — невдоволено закопилила вуста тіт-ка, враз утративши все своє вдоволення, — нехай вона й хвилюється.

Олександра зітхнула.

— Тітка Одарка вже геть слабка, ти ж знаєш, та ще й з розумом в неї кожного дня все гірше й гірше. А в Окса-ни ж діти, Надійка зовсім маленька.

— Перед ним вислуговуєшся, перед Мишком своїм? Показати хочеш, яка ти добра? А як подохне Оксана, враз удівця до рук прибереш, чи не так, Шуро?

Олександра вражено застигла.

— Тітко…

— А чи неправду я сказала? — покривила тонкі вуста тітка Варка. — Сама ж така була, скільки смерті бажала тій бісовій Катерині. Все думала, що померла б вона, то Омелько б до мене повернувся. Та куди там. — Тітка майнула рукою, а Олександра вислизнула з хати, поки та відволіклася на свої думки.

На село вже опустилася справжня ніч, і заробилося ще більш холодно. Зіщулившись від того холоду, Олександра хутко припустила до сусіднього дворища, де в маленькому віконці старої хати ледь помітно жевріло жовтувате світло від каганця. Хата Данильців за розмірами була набагато меншою від Мазурової, й тіснувато їм було, певне, хоча 24

Оксана сама господарювала в хаті вже років зо п’ять, від-коли померли батьки Мишка. Та все одно — на таку велику родину хата була замалою, тісно вони жили й досить убого. Сковзаючись на калюжах, що застигали, Олександра йшла вперед, намагаючись не думати про слова тітки — ті вража-ючі, жорстокі та жахливі слова… жахливі від того, що яко-юсь мірою були вони правдивими. Невже таки правдиви-ми? Невже вона й справді, нехай і потай у серці, бажала… бажала, аби Оксана кудись зникла, звільнивши Мишка?

— Ні, я не хочу цього! — майже викрикнула Олексан-дра в колючу темінь холодного осіннього вечора й квапли-во, мов утікаючи від самої себе, штовхнула сінешні двері Мишкової хати, тихо ввійшла.

Всередині було тихо, холодно… і якось муторно. За-скрипівши дверима, Олександра переполошила зграйку Мишкових діточок, котрі наїжаченими пташенятами си-діли біля ліжка, ледь видкого при слабкому світлі каганця.

— Олександро Яківно, ви прийшли! — Дзвінкий голос Миколки враз розірвав, налякав муторну ту, полохливу тишу, що опанувала колись щасливою й гомінкою госпо-дою Мишка… й вона зникла, недоброю вовчицею шурх-нула в куток. — А мамі все більш зле, он вони які черво-ні та гарячі, нас не впізнають уже, все татка кличуть. Я бігав до баби Одарки, так вона мене вигнала, качанами кидалася й гриміла, що дочки ніякої зовсім не має.

Слухаючи швидке торохтіння Миколки, Олександра пройшла до ліжка, не скидаючи пальтечка, бо в хаті було вогко та холодно. Оксана лежала на сірій постелі, й руде її, яскраво-вогняне волосся пронизливим полум’ям горі-лося на старенькій, запраній наволочці, зміїлося довкола

розчервонілого, зеленоокого лиця, з тонкими вустами та кирпатеньким гарним носиком. Щоправда, зараз носик той кирпатенький чомусь загострився й побільшав, а зе-лені очі туманила хвороба.

— Хто ви? — прохрипіла Оксана, зупиняючи на Олек-сандрі неспокійний, лихоманливий погляд.

Олександра нахмурилася.

— Сусідка я, Саша, — кинула вона, геть не відаючи, що ж їй робити. Лікаря в селі не було. Тітка Марина Онисько, фельшарка, котра й пологи приймала, й за лі-каря була, померла. А з Оксаною щось негарне коїться — он як кашляє та горить, мов вогонь заробилася. А в неї ж семеро діток, що з ними буде? В Глобиному лікар є, та хто ж його привезе, коли за вікнами до ночі вже звертає? Та й автівок у селі немає, хіба що в Тимка.

— Мамуню, — жалібно проплакала Надійка, найменша й така схожа на Мишка, й простягнула рученята до Оксани, але та відсахнулася, відмахнулася від дитини. Ображена Надійка покривила ротика й заревіла вголос. Тоня, старша з дівчаток, вхопила її в обійми й заколисала, майже як до-росла. Але Надійка не заспокоювалася, пручалася і все кли-кала мамуню, котра її вже не пізнавала. Бідолашне дитя…

В Олександри закружляло в голові.

— Ви їли що? — запитала вона в Тоні, й та знизала худенькими плечиками.

— Хліба трішки було та горішків, то ми погризли, а ще мама зо два дні тому кашу варили, але її мало було.

Господи, що ж далі? В Олександри голова йшлася обер-том від думок об тім, що ж їй тепер робити. Годувати ді-тей? Спробувати збити жар в Оксани? А чи, затоптавши

власну гідність, йти на уклін до Тимка, аби привіз із Глоби-ного лікаря?

Через десять хвилин, протопивши в хаті, накутавши Оксану й залишивши Миколку з Тонею варити просо, Олександра кинулася в темінь, до самого центру села, де стояла велика хата Мусієнків. А як не хотілося їй туди йти, та що вдієш? Має ж вона якось урятувати Оксану, хоч спробувати, аби потім усе життя не краятися провиною за її смерть, виснажливими думками про те, що могла ж урятувати, могла ж спробувати… а не врятувала, не спро-бувала в потаємному своєму бажанні стати щасливою поряд з Мишком, коли в житті його не стане Оксани.

Хата Мусієнків зустріла її яскравими вогниками у вели-ких вікнах і злим гавканням вовкодава Бурана, котрий ледь був не зірвався з ланцюга, коли вона несміливо штовхнула хвіртку й увійшла на чуже подвір’я. Відлюдкуваті вони бу-ли взагалі, ці Мусієнки, ще й до головування дядька Петра. Пихата родина, де завжди головною — й за життя дядька Петра, й опісля його смерті — була тітка Палажка, баба сувора, непривітна й пожадібна на усмішку. Завжди чимось невдоволена, з міцно стуленим тонкогубим ротом, вона повагом викроковувала селом, мов власною господою, кидаючи на односельчан зневажливі погляди.

Не встигла Олександра була й постукатися, як двері хати Мусієнків заскрипілися й на порозі вималювалася висока й дорідна постать тітки Палажки.

— Кого тут принесло? Чого треба? — прокричала во-на своїм неприємним, пронизливим голосом, й Олексан-дра ледь утрималася, аби не кинутися геть, й тільки лице Оксани, що палала в лихоманці, яке стояло перед очима,

змусило її полишитися біля порога, навіть не поворухну-тися й тихим голосом промовити:

— Це я, тітко Палажко!

Мусієнчиха засопіла.

— Хто це, я?

— Олександра Мазурівська.

— Тимка вдома немає, — швидко перебила її тітка Па-лажка, й Олександра з подивом зачула в голосі її… воро-жість. — Йди собі, немає чого людей посеред ночі турбувати.

— А коли Тимко повернеться?

— Не знаю. Й нічого тобі взагалі тут ходити, Тимка ча-тувати, він і так з твоєї провини ні родини собі не створив, ні діток не народив, все тебе, дурну, чекав. А зараз що? Надумала-таки, згадала про мого Тимка? Та запам’ятай — я такої невістки, як ти, й до порога хати не допущу…

— Тітко, я по інше прийшла, — вигукнула Олексан-дра, не бажаючи більш вислуховувати образливі слова Мусієнчихи. — Допомога мені Тимка потрібна, Оксана Мишка Данильця помирає, палає вся, а що робити з нею…

— Твій клопіт, а Тимко ще не скоро повернеться, — зле кинула Мусієнчиха й спересердя гримнула дверима.

Буран продовжував лютувати, а Олександра стояла посеред чужого дворища, не уявляючи навіть, що ж їй тепер робити. Бездіяти та дозволити Оксані померти? Або ж бігти самій крізь темряву до Глобиного? Далеко, але ж не край світу, щоправда, холодно та страшно. Хоча є ще надія на діда Мокринського, старого відлюдька, ко-трий мешкав край села й мав стару, ледь не розвалену підводу та ще старішу конячку, яка ледь дибала. Нехай не швидко, але він усе ж скорше від неї добереться до 28

Глобиного… але це коли ще дід Юхим погодиться, бо вдав-ся він такого норову, ще гіршим від тітки Палажки, — міг і дрючком пожбурити, коли що не по його було.

Зітхнувши, Олександра повільно попленталася з дво-ру Мусієнків, і гучне гавкання Бурана мовби турляло її в спину, гоновило геть з чужого обійстя. Й засліплена тривогою, оглушена, вона не помітила автівки, котра ледь не наїхала на неї за ворітьми… тільки здригнулася, зачувши відчайний вереск гальм.

— Тобі що, життя набридло? — наскочив на неї Тимо-фій, з’являючись у світлі фар розгніваною постаттю. — Сашо, ти чого?

Олександра вхопилася за його шкіряний комірець.

— Тимко! Ти приїхав?

— А ти чекала?

— Допоможи, благаю, — квапливо зашепотіла Олек-сандра, не звертаючи уваги на надію в голосі Мусієн-ка. — Оксана захворіла, палає вся, а в неї ж семеро діток, сиротами зостануться, та й вона ж іще така молода. Допоможи, Тимко, привези з Глобиного лікаря, а то ж згорить людина геть.

Тимофій насупився.

— Ну, не знаю…

— Але ж у тебе автівка!

— Автівка не кінь, заправляти її потрібно, а чим? — Він прокашлявся. — До того ж чого я маю дарма її ганя-ти? Ось коли б я знав, що мені за це від тебе щось буде…

Олександра відступилася на крок.

— Що ти маєш на увазі?

Вродливим лицем Мусієнка промайнула усмішка.

— А ти не здогадалася? — промуркотів він голосом угодованого, грайливого кота. — Пообіцяєш перебрати-ся до мене завтра, не прогониш геть — так уже тому й бути, попхаюся я до Глобиного, врятую ту руду квочку.

Олександра відступилася ще на крок. Злість, що вмить спалахнула в серці й здавила подих, примусила її примру-жити великі, горіхового кольору, гарні очі й зашипіти роз-люченою кішкою, геть не замислюючись про наслідки:

— Та пішов ти знаєш куди! Та я краще сама в Глобине поповзу, ніж зароблюся твоєю вустілкою!

Тимко вхопив її за руку.

— Дурепа! Німецькою вустілкою заробишся!

— Ну й нехай! — в запалі кинула Олександра й, ви-рвавши в Мусієнка руку, швидко закрокувала геть. Нічо-го, вона й сама дістанеться того клятого Глобиного, без цих знахабнілих поліцаїв, котрі втратили все людське.

Злість несподівано зігріла й надала сил, й Олександра досить швидко дісталася до краю села, коли за спиною оглушливо загуділо й автівка висвітила з темряви її самот-ню постать, чорну розбиту дорогу й безлисті кістяки ви-соких старих дерев. Олександра звернула на узбіччя, але кроку не сповільнила. Автівка за спиною зупинилася, зачулася чоловіча лайка, і в наступну хвилину їй у спину вп’явся голос Тимка:

— Сашо, стій!

Вона не зупинилася, а закрокувала ще швидше й тіль-ки обурено засичала, коли його сильні руки вхопили її за руку й обернули до високої його постаті.

— Облиш мене!

— Сашо, не дурій!

— Облиш мене!

— Добре. Привезу я тобі того клятого лікаря, привезу. Тільки заспокойся!

Олександра обпалила його злим поглядом.

— Я спокійна!

— Та де там! З тебе іскри мало не сиплються. Повертай назад, сам поїду… не вистачало ще, щоби через ту кроль-чиху ще й ти захворіла.

Розуміючи добре, що мала б щось сказати, подякувати хоча б, Олександра вперто мовчала, все ще перебуваючи в полоні тієї несподіваної злості. Мусієнко хотів щось сказати, але потім передумав, майнув рукою й попряму-вав до машини.

— Чекай, — кинув понуро та невдоволено й, зірвавши з місця автівку, поїхав від неї геть.

А Олександра полишилася сама на темній і безлюдній дорозі, відчуваючи, як зникається та раптова злість, а з нею разом і сили. Чомусь пригадалися ті далекі часи, коли бать-ко Тимка, дядько Петро, завзято розкуркулював тутешніх куркулів, господарів, що не забажали вступати до колгос-пу. Посеред таких куркулів були й Мазури. Як гиготів стар-ший Мусієнко, розграбовуючи чимале господарство Якова Мазура, як плакалися вже хвора мама Олександри, коли з двору виводили руду корову Лиску, а біля воріт стояв тоді ще худорлявий, задерикуватий Тимко й усміхався так само, як і його батько, голова села, радіючи з чужого горя. Чи не від того дня її стійка неприязнь до нього?

Повернувшись до сусідської хати, Олександра поба-чила, що дітки, втомлені довгим виснажливим днем, поснули на натопленій печі. Й тільки Миколка чатував,

куняючи на стільчику, біля матері. З появою Олександри він стрепенувся, обтрусився, мов скидаючи з себе важ-ке марення сну, що підступав.

— Малі поснули, а мама теж тільки що, — доповів він поважним голосом і віддано зазирнув до очей Олек-сандри, в горіхових глибинах яких ще тлілося полум’я недавньої злості.

Олександра погладила його руду чуприну.

— А ти ж чому не спиш?

— Я старший і, поки татко не повернуться, маю про всіх піклуватися, навіть про маму. Я ж обіцяв!

Відігнавши непрохані сльози, Олександра поглянула на Оксану, котра лежала на спині з заплющеними очима, дихала важко, але, схоже, спала. Тільки ж лице її було все таким же червоним і лихоманливим на вигляд, що вида-валося тривожливим і недобрим знаком.

— Йди спати, — проказала вона Миколці, котрий відчайдушно позіхав, ховаючи позіх той у рукаві старої латаної сорочки. — А я посиджу біля вашої мами, поки лікар не приїде.

В зелених оченятах Миколки майнула надія.

— Лікар? А він урятує маму?

— Врятує, — відповіла Олександра, а потім не втри-малася, нахилилася й поцілувала гладке дитяче чоло, що біліло під полум’ям яскравого волосся Миколки, котрий відразу ж відчайно зачервонівся і кинувся до печі, аби приховати від любої вчительки своє ніяковіння.

Оксана померла за два дні.

Лікар, котрого тієї ночі привіз Тимофій, видихаючи по хаті стійкий запах самогону та цибулі, постояв над Оксаною, похитуючись, послухав її, все дужче нахмурюючи зморшку-вате чоло, а потім кинув на Олександру похмурий погляд.

— Запалення легенів, дуже важке… А в мене ліків май-же не зосталося: все вийшло, а нового не дають. — Він помовчав. — Лікуйте народним… собаку забийте та жиру натопіть. Кашель має стишити. Від жару я їй дам ліки, а там уже поглянемо, що далі буде.

Собака, котру забив сусіда дід Лохвич, не допомогла. Оксана, мов та свічка, згасла за один день. Щоправда, палати стала менше, тільки дихала хрипко та важко, й навіть до тями прийшла, притулила до себе по черзі кожну дитину. І вже з останніх сил притулила до грудей Надійку, котра знову надривалася плачами. А в очах її, вгасаючих і зату-манених хворобою, важкою вологою набухалися сльози.

— Не кидай їх, Сашо, — зашепотіла вона швидко й гаряче, вхопивши Олександру за руку худою й кістлявою

долонею. — Помру я, свекри мені бачилися, з собою брали… та й сама я прочуваю, що недовго жити мені по-лишилося. А подумати й не могла, що так трапиться… навіть коли кашляти почала й слабшати…

— Й давно воно в тебе?

Оксана заходилася сухим надривним кашлем, що мов нутрощі був з неї витинав, а потім тихо й повільно відповіла:

— Та вже більше тижня буде.

Олександра вражено сплеснула руками.

— Й не лікувалася?

Оксана покривила бліді вуста.

— А чи було мені коли? Мати геть з розуму вижилися, мов та мала дитина заробилися. До мене жити йти ніяк не хотіли, хоч налигачем бери тягни, а вони ж не Надійка, котру взяв на руки та поніс. А діти? Тобі мене не зрозуміти, ти щаслива, що не маєш дітей, а я за себе часом забуваю — де вже там лікуватися? Хоч би вони були не голодні та не померзли. Десь застудилася, кашляти почала, та все думала, що минеться, бо звикла я всі болячки на ногах переносити, обходилося все.

Вона померла рано-вранці. Тихо й нечутно полишила цей світ, зоставивши сиротами своїх сімох діточок і вдівцем ко-ханого Мишка, котрий воював десь і не знав ще й не відав, що немає вже на цім світі дружини його живої, а тільки хо-лонуть у батьківській хаті її ланіти, які ще вчора палали.

Олександра, котра дві ночі ночувала в хаті Мишка, прокинулася від голосного та відчайного плачу Надійки, котра спала поряд з нею на низенькому топчані біля пічки, на якій солодко сопіли інші Мишкові дітки. В хаті було темно і вже досить прохолодно та ще якось тривожливо

й незатишно. Намацавши худеньке тільце Надійки, Олек-сандра притулила до себе дитя.

— Ну, маленька, не треба плакати… Усе добре.

Надійка вужем запручалася в її руках.

— Мамо! Мамуню!

— Мама спить!

— Мамо! Мамо! — мов і не розчувши її слів, продов-жувала надриватися дитина, вириваючись.

Важко зітхнувши, Олександра відкинула ковдру, опус-тила ноги на холодну долівку, зіщулилася, навпомацки знайшла столик, потім сірники. Засвітила вогник каганця, освітивши бідно мебльовану кімнату та налякане, заплакане темнооке личко Надійки, котра дивилася на неї з топчана.

Обернувшись, Олександра раптом із жахом зрозуміла, що не чує звичного вже, важкого й хрипкого дихання Окса-ни. В хаті було тихо… коли не враховувати того, що На-дійка вже не плакала, а тихо хничила.

Похолонувши, Олександра повільно, на ногах, що ви-давалися їй ватяними, рушила до ліжка, де під старенькою, щедро поцяткованою міллю ковдрою лежала Оксана. Тихо- тихо так лежала. Зупинившись поряд, Олександра вдивилася в бліде, наче застигле лице Оксани з загостре-ними рисами, потім легенько торкнула її за плече.

— Оксано!

Та навіть не поворухнулася. І вже за якусь мить Олек-сандра зрозуміла те, про що здогадувалася, наближаю-чись до ліжка Оксани, й про що подумати боялася…

Оксана була мертвою.

За спиною Олександри заворушилися пробуджені На-дійкою діти, й вона заклякла на місці, не уявляючи навіть,

як зможе зараз обернутися до цих напівсиріт і яким голо-сом — звичним, спокійним чи вчительським — сказати їм об тім, що в них уже більше немає мами, яка пішла від них назавжди.

— А мені наснився сніг! — закричав Миколка, пере-крикуючи хничення Надійки. — Ой, погляньте, Олексан-дро Яківно, а за вікном і справді сніг. — Не встигла Олек-сандра й отямитися, як він опинився поряд — жвавий і прудкий, — вхопив ще не захололу руку Оксани й за-верещав: — Мамо! Мамо! На вулиці сніг! Чуєте, мамо?

У Саші потемнілося в очах. Де взяти сили сказати цій дитині, яка раділа з першого снігу, що мама не чує його й уже ніколи не почує?

— Вона не чує тебе, — розтуливши наче судоминою зведені вуста, навіть не промовила, а прохрипіла Саша, понад усе воліючи опинитися зараз в іншому місці.

Миколка звів на неї погляд зеленуватих, заспаних і та-ких довірливих оченят і тихо так запитався:

— Вона так міцно спить? Вона одужує?

— Ні, вона не спить, — з натугою, витискаючи з себе кожне слово, відгукнулася Олександра, розуміючи, що треба… ось саме зараз треба сказати Миколці про смерть мами, але він випередив її, нахилився над Оксаною, стис-нув її долоню, що застигала, й звів на Олександру погляд перестрашених оченят.

— Мама… вона померла?

Олександра сковтнула гірку слину.

— Так.

— Зовсім померла?

— Так.

— Померла, — зовсім по-дорослому пробурмотів Ми-колка, й Олександра побачила, як у куточках його зеле-нувато-сірих оченят збираються сльози. — Мама помер-ли… померли й не побачили першого снігу, а ви знаєте, вони ж так його любили, так любили… — Миколка засо-пів, стримуючи сльози, але вони все одно вперто закра-пали з його широко відкритих очей.

Руки Олександри самі потягнулися до Миколки, з по-чуттям глибокого співчуття обійняла вона його за худень-кі плечі й загойдала в обіймах, мов маленького.

— Поплач, поплач, рідненький, — шепотіли вуста її, а серце заходилося від болю, і згадувався гостро так той день, коли ось так само не прокинулася ранком її власна мама.

Миколка запручався.

— Ні… я не можу плакати. Я — чоловік!

Олександра скуйовдила його руду чуприну.

— Іноді плачуть навіть чоловіки. — І пригадалося знову, як розпачливо плакав уголос, ридав невтішно татко, притискаючи до себе вже бездиханне тіло коханої жінки… як волав він смертельно враненим звіром, коли з хати виносили домовину з мамою. Вони дуже кохали одне одного — її батьки, й видавалося інколи, що один тільки й жив подихом іншого, й коли мами не стало, батько якось ураз зістарився, зсунувся й згаснув, мов життя пішло з нього слідкома за мамою. А там і сам пі-шов із життя, не зміг без неї.

Й Миколка заплакав, вже не соромлячись, заплакав уголос, а за ним заголосили й інші дітки, ще чи розуміючи, що мами вже немає з ними… але коли їхній Миколка пла-че, то означає, що трапилося щось украй погане.

А за годину хата Оксани наповнилася бабцями, котрі мали її обмити й приготувати до поховання. Одна з них надтріснутим наче, тоненьким голоском читала молитви, протяжливо й скорботно розтягуючи слова, інші гріли воду й прибиралися в господі, й тільки тітка Одарка, ма-ти Оксанина, наче той стовбур усохлої деревини, стояла посеред хати, не розуміючи зовсім, здавалося, що помер-ла її єдина донька.

Дітей — зарюмсаних і перестрашених — Олександра відвела до своєї хати. Вони бідолахами-пташенятами ту-лилися до неможливо серйозного Миколки, котрий уже не плакав, і тільки його почервонілі, припухлі очі видава-ли той ранковий прояв зовсім не чоловічої слабкості, якої він наразі відчайдушно соромився.

Тітка Варка зустріла дітей Оксани непривітно, якщо не сказати вороже. Коли Олександра ввела зграйку Миш-кових напівсиріт до хати, тітка копирсалася біля печі, замішуючи тісто для коржів. Обтрусивши запорошені борошном руки, вона важким поглядом уп’ялася в дітей, а потім зле позиркнула на Олександру.

— Ну, і навіщо ти сюди їх притягнула?

— Так Оксана ж померла!

Тітка Варка скривила лице.

— Ну а нам з того що? У них є баба, батько десь воює… вони не сироти.

Олександра обурено нахмурилася.

— Тітко!!!

— Що, тітко? Нехай та Одарка покине дурня клеїти та вдавати з себе юродиву, а про онучат подумає: рідна ж баба як-не-як. А я ні про кого думати не зобов’язана. Наплодили, 38

то нехай і раду дають. А чим я їх годувати стану, ти про це хоч якось подумала? Самі скоро з голоду попухнемо.

Олександра важко зітхнула, опустила очі й здригнула-ся, побачивши страх у великих дитячих оченятах і полум’я гніву, що палалося в очах Миколки.

— Кажіть що хочете, — обірвала вона невдоволене бурчання тітки, — але діти залишаться тут. Це дім мого батька, і я теж тут господиня.

Тітка Варка почервоніла, потім так само швидко зблід-ла, насупила брови, відкрила рота, але нічого сказати не встигла. Долівка раптом наче заворушилася під ними, селом загуділи двигуни важких автівок, страшно загавка-ли дворами собаки, і здавалося, що й небо за вікном по-темнілося — так муторно й незатишно заробилося.

В село входили німці.

Притихлі було діти знову розплакалися — цього разу вже від страху — й припалися до старшого брата з такою силою, що ледь не турнули були його худорляву постать. Він охопив худими рученятами в латаному пальтечку од-разу чотирьох і кинув тривожливий погляд на Олександру.

— Німці? — прошепотів ледь чутно, й Олександра кивнула.

— Так, німці.

Враз пригадалася обіцянка Тимофія оселити в них у ха-ті німецьке командування, за яку вона вже геть була за-булася, замотавшись із Оксаною. Тільки ж позавчора Тимко приходив до неї до школи, а їй за клопотами ви-давалося, що минув уже місяць. Що ж робити? Дітей вона не покине, це вона вирішила твердо й остаточно, нехай хоч усе гестапо Тимофій привезе до них оселитися.

Й мов та нечиста сила, не при хаті буде згадана, варту-вало тільки згадати, з’явився Мусієнко. Гучно загупали в сінях важкі чоловічі чоботи, загулися чужі голоси. При-тихла тітка Варка, швидко перехрестилася двома пальця-ми, притрусивши смагляве своє лице білим борошном, і заклякла на місці. Діти теж притихли, тільки Надійка продовжувала тихо скімлити, запросившись до Олексан-дри на руки й притулившись так міцно, мов шукала те, материнське тепло, до котрого так звикла.

Двері повільно відчинилися, й просунулася вгодована пика Тимофія, котрий, ледь не до землі вклоняючись, при-язно запрошував до хати двох високих чоловіків.

— Проходьте, проходьте, панове, — рокотів він низь-ким голосом, широко відчиняючи сінешні двері. — Обе-режно, пане полковнику, тут низький поріг.

— Дякую! — майже чистою українською відгукнувся німець, що ввійшов першим, — високий ставний чоловік зі світло-русявим волоссям і пронизливим поглядом синіх очей. Очі ті, швидко озирнувши світлицю, раптом зупи-нилися поглядом на Олександрі, й вона відчула, як здриг-нулося, пропустило вдар серце її. Слідкома зазирнув ниж-чий зростом від першого, темноволосий офіцер з недобрим поглядом сірих очей і холодним довгастим лицем, при-крашеним негарними, досить кумедними вусами.

— Ось, панове, — гудів Тимофій, кидаючи на Олексан-дру швидкий, похмурий погляд, — як я й обіцяв — найкра-ща хата на селі, куркульська. Це Варвара Миронівна, — хитнув він головою на закляклу тітку Варку. — Господиня вона вправна, нагодує вас від душі смачненьким. Живе собі тихо, бездітна сирота, брат помер, роду не має… — плів

Тимофій нісенітницю, старанно оминаючи поглядом Олек-сандру з дітьми. — Ти, Миронівно, приготуй для гостей найкращі кімнати й гляди, аби сиро не було. А за дрова не хвилюйся… Все буде: й дрова, й корова з козою… й курей зо два десятки, та й борошна лантух.

Олександра помітила, як спалахнули очі тітки при згад-ці про корову, але погляд того високого німця хвилював її, заважаючи зосередитися. А він усе дивився, з незрозумілою увагою обстеживши спочатку її лице, потім дітей Мишка.

— А це хто? — запитався він нарешті, й Олександра помітила, як сіпнувся лицем Тимофій, здригнувся, мов були його вдарили.

— Це? — перепитав він, поглянувши на Олександру з дітьми. — А це просто сусіди Варвари Миронівни, за-йшли провідати, — з притиском у голосі мовив він, кинув-ши на Олександру погрозливий, застережливий погляд. Й саме він, цей його погляд власника, примусив Олек-сандру норовливо підняти голову.

— Що ж ти, Тимофію Петровичу, людей обманюєш? — насмішкувато запитала вона Тимка, спостерігаючи, як повільно червоніє лице Мусієнка. — Діти й справді сусідські, але що ж ти мене хати полишаєш? Без даху над головою зоставив?

Тимофій заблимав.

— Так…

— Хто вам ця жінка? — різким голосом обірвав його високий німець, нахмурившись і вп’явшись у тітку Варку напруженим, гострим поглядом.

Тітка Варка важко сковтнула.

— Племінниця.

— Й живе вона в цьому будинку?

— У цьому, — слухняно захитала головою тітка Варка, чи то налякана гнівом цього німця, а чи то вирішивши, що Тимофія вже можна й не боятися, а ось із цим німцем краще не втрачати добрих стосунків. — А діти й справді сусідські, мати в них померла сьогодні зранку.

Сині очі німецького офіцера повільно звернулися на пополотнілого Тимофія, котрий мов і зростом нижчий за-робився, очікуючи неминучого гніву від німецького ко-мандира, але врятував його той неприємний товариш синьоокого офіцера. Щось швидко прострекотівши ні-мецькою, він дружнім жестом стукнув Тимофія по спині, розстібнув ґудзики на чорному пальті, скинув його, гос-подарем пройшовся світлицею й усівся за стіл, продов-жуючи швидко прохати товариша облишити цей клопіт.

Синьоокий майнув рукою.

— Добре, забули! Прослідкуйте, пане Мусієнко, аби до будинку принесли наші речі й щось до обіду.

Тимофій враз ожився.

— Так, пане полковнику.

Мить — і його мов вітром було висвистіло з хати. Пев-не, так сильно зрадів, що обійшлася йому брехня безкар-но, що й за Олександру враз забувся, підлабузник фа-шистський.

Німець, котрого Тимко так шанобливо називав полков-ником, теж звільнився від верхнього одягу, засвітивши погонами та формою німецького офіцера. Пригладив їжа-чок світло-русявого, кольору достиглої пшениці волосся й теж сів до столу. Поважно сів, без нахабства свого това-риша, склавши великі, гарної форми руки на подряпаному, 42

старому дереві столу, який колись давно збив татко Олек-сандри. Кинувши щось коротко товаришу, він поглянув на неї.

— Що ж ви з дитиною на руках стоїте? Важко ж вам… Сідайте! — Хитнув головою на лаву, й Олександра по-слушливо сіла. Хто ж їх відає, цих німців, можливо, то він тільки на вигляд такий ввічливий і чемний. А спробуй ослухатися — відразу ж покаже свою вовчу сутність. Полковник помовчав, а потім повільно промовив: — На невизначений термін ми з вами будемо мешкати під одним дахом, і я дуже сподіваюся, що з вашого боку не виникне ніяких поганих речей і патріотичних поривань у вигляді спроб отруїти німецького офіцера чи чогось подібного.

Він запитливо поглянув на Олександру, котра звела на нього погляд великих, горіхового кольору очей, у котрих плескався подив, а потім перепитав:

— Ви зрозуміли?

— Так.

— А ви, пані Барбаро? — запитав він тітку Варвару, котра спочатку заблимала, а потім здивовано озирнулася.

— Ви кого це питаєтеся?

— Вас.

— Мене? Господи, а я вже подумала була, що ще якусь пані привезли з собою. Тільки ж я в хрещенні Варвара, не треба мене якимось Барбосою кликати. У нас так тіль-ки собак кличуть, а не людей. Варвара я, та й усе.

— Добре, я зрозумів. А чи зрозуміли мене ви?

Тітка Варка закивала.

— Так-так, зрозуміла. Та не такі ж ми вже люди, аби труїти кого. Вже кого завгодно на селі запитайте — Ма-зури завжди чесними людьми були, й такими полишаємося.

А вже Шурочка в мене яка золота дитина, вчителює в на-шій школі, й усе село обійдіть — ніхто про неї жодного поганого слова не прокаже.

Полковник слухав ці похвальні виспіви тітки Варки з прохолодним, дещо незрозумілим виразом обличчя, а Олександра… та не знала, куди їй подіти очі від ніяко-віння. Ну з якої ж це радості тітці втямилося в голову почати її нахвалювати, мов ту козу на ярмарку? І ще перед ким? Перед ворогами, перед загарбниками, котрі при-йшли жити до їхньої хати не з доброї волі самої Олексан-дри, а з сили. Й нехай цей синьоокий полковник і пово-диться досить доброзичливо, але все одно він є ворогом, людиною, яка в будь-яку хвилину може стерти з лиця землі їхню хату чи й навіть все село, коли отримає на це наказ або ж прокинеться в нього самого така примха.

Минали хвилини, а вони все так само продовжували нерухомо сидіти за столом. Німці, певне, просто відпо-чивали з дороги, а Олександра не знала, куди себе подіти. Власна хата, ще вчора така звична та рідна, раптом зро-билася мов чужою — і вже не пройдеш вільно світлицею, не скажеш зайвого слова.

Мишкові діточки теж, мабуть, почувалися геть незруч-но, а вже Миколка, той не відводив від німців ворожого погляду, ну зовсім тобі дорослого. Тоня, дев’ятирічний Петрик, восьмирічна Настуся та п’ятирічні близнюки Сте-панко і Назарчик — всі вони, відчуваючи напруження та ворожий настрій старшого брата, вовченятами косували-ся на німців, і тільки Надійка щось лопотіла, притулив-шись до Олександри, ще занадто мала для того, аби роз-пізнавати німців і ворогів. Олександра добре знала те, 44

якої сили ненависть палається в серці Миколки до всіх тих, хто є німцем і вдягається у форму ворожого війська, й так страшилася того, що може він утнути щось… але хлопчик, на щастя, мовчав. Недобре, вороже, але все ж мовчав. Поки мовчав… та Олександру не полишало перед-чуття того, що мовчанка ця не буде надто тривалою.

Й вона не помилилася.

Пом’явшись ще з хвилину та насупившись ще дужче, Миколка нарешті глибоко зітхнув і випалив досить рішуче:

— Ми, Олександро Яківно, підемо!

— Куди?

— Додому, — коротко відповів Миколка, й Олексан-дра перехопила його похмурий, впертий погляд.

— Ні, — спокійно заперечила вона, — нікуди ви не підете. В хаті зараз не до вас, баби вас ураз виженуть геть.

— Ну й нехай, ми до баби Одарки підемо, а з ворогами в одній хаті не полишимося!

Олександра вся похолонула.

— Миколко!

— А я що, неправду сказав? Вони ж нелюди, й через них татко пішли на війну, а мама захворіли й померли! Я їх ненавиджу!

Сині очі полковника звузилися, він обернувся до Ми-колки, певне, аби щось сказати, але той несподівано вистрибнув уперед і пропік німця поглядом, що палав ненавистю.

— Я вас ненавиджу! — вигукнув він дзвінким своїм і ще по-дитячому тонким голосом, і несподівано, так, що Олек-сандра не встиглася була й отямитися, плюнув у вродливе й холоднувато-спокійне лице полковника.

В Олександри на мить завмерлося серце.

— Миколко!

Мить — і мов вихор був пролетів світлицею, й худень-ка постать у латаному куцому пальтечку зниклася за две-рима. Забувши про все, Олександра посадила Надійку, що обурено заплакала, на стіл і, намагаючись не дивити-ся на обпльованого полковника німецького, вилетіла з ха-ти слідкома за Миколкою. За порогом вона ледь була не збила з ніг Тимофія, котрий міцно вхопив її за руки й на мить притиснув до свого дужого тіла.

Олександра рвонулася.

— Пусти!

— Що сталося? Чого той малий негідник вискочив з дво-ру весь заплаканий?

Олександра промовчала, тільки кинула на Мусієнка такий погляд, що він відразу ж удивовано опустив руки, й вона побігла далі — шукати ту нерозумну дитину, котра вдумала такого вкоїти з німецьким полковником.

А село гуділося, мов той вулик з бджолами, що його потурбувала необачна рука. Розбитими дорогами, змішу-ючи підталий удень сніг з багнюкою, поволі рухалися не-повороткі танки з чорними німецькими хрестами на боках, просувалися важкі вантажівки, мелькотіли мотоцикли, та чулася швидка чужа мова. Одиноку невисоку постать Олександра помітила вже далеко за двором діда Лохвича й, ледь наздогнавши, вхопила обома руками.

— Миколко, стій!

Хлопчик запручався.

— Не чіпайте мене! Я піду з цього клятого села…

— Куди?

— До татка.

— Й полишиш малечу?

Миколка не відгукнувся ніяк на її запитання. Помов-чав, а потім підняв повільно погляд заплаканих своїх, зеленуватих очей і тихим голосом, сповненим гіркого до-рікання, запитався похмуро:

— Чому ви пустили німців, Олександро Яківно?

Вона важко зітхнула.

— А ти гадаєш, що мене б послухалися, коли б не пус-тила? Хто ж я їм така, аби мене слухатися?

— Ви — вчителька!

— Це для тебе я вчителька, та й то ти мене не послу-хався. А для німців я взагалі ніхто, пусте місце. Пустили б кулю в лоба, й уся розмова. Та й тітка в мене бачиш яка.

Миколка нахмурився.

— Люта вона!

— Ні, просто сердита й по-своєму нещасна людина. — Олександра обійняла Миколку за худі тремтячі плечі. — Миколко, Миколко, що ж мені з тобою робити? Ну з яко-го ж такого дива тобі вдумалося плювати в німця?

Хлопчик насупився.

— Я ненавиджу німців!

— А ти гадаєш, що я їх полюбляю? Але ж не плююся в них, не можна цього робити. Та ти хоч уявляєш, як я злякалася… ану коли б він вихопив зброю та застрелив тебе на місці, в моїй хаті й на моїх очах?

Миколка мовчав, вперто насупивши тонкі, рудуватого кольору брови, а в очах його застигся злуватий вираз. Справжній син Мишка. Той теж — коли вже намислить що, так само вперто буде триматися свого.

— Послухай мене, любий, — м’яко промовила Олек-сандра, зазираючи до його зеленуватих упертих очей, — твоя мама померла, і її вже не повернути, але ви живі, й татко ваш воює десь з надією повернутися й побачити вас. А ти хочеш полишити його цієї радості — поверну-тися й побачити дітей своїх живими й здоровими?

В очах Миколки щось затремтіло.

— Ні, не хочу.

— Тоді заспокойся. Зараз ми повернемося, й ти попро-сиш вибачення в полковника.

Миколка враз спохмурнів.

— Але ж…

— Ні, не заперечуй! Коли ти хочеш обрадувати свого татка по поверненню його, то маєш мене слухати. Зрозумій, Миколко, попереду на нас чекає тривала й голодна зима, і як то не буде для мене огидно, але я прийму харчі навіть від німців, аби тільки ніхто з вас не захворів і не помер.

— Навіщо ми вам, Олександро Яківно?

Олександра здригнулася, зачувши це питання Микол-ки. Вона б не полишила їх у жодному разі, але усвідом-лення того, що ці дітки є дітьми Мишка, робило їх уза-галі особливими для неї. Ближчими та дорожчими її серцю, аніж усі інші діти школи та села. Вона добре віда-ла те, як сильно любив Мишко всіх своїх діточок, і муси-ла як найбільший доказ свого вірного до нього кохання будь-що провести їх цілими та неушкодженими через страшне пекло війни. Мусила… А внутрішній голос уже озивався словами тітки Варки: що ж, недарма вона так вболіває й піклується дітьми Мишка, бо живе в ній глибо-ко-глибоко надія, що він хоча б із вдячності зверне на неї

увагу, а там дивись — і допустить до свого серця, опусті-лого після смерті Оксани.

«Господи, про що я думаю?! — вразилася самій собі Олександра. — Це все неправда! Ці ж діти зростали на моїх очах, тому вони й рідні, й дорогі для мене!»

Вона притулила Миколку до себе.

— Навіщо ви мені? А я люблю вас, ось навіщо!

Миколка звернув до неї погляд упертих оченят.

— Й мене?

— Й тебе!

Миколка вдоволено всміхнувся, але враз і спохмурнів.

— А того німця я все одно ненавиджу! Та згоден потер-піти його заради татка й малечі, хоч як важко мені то буде.

Олександра взяла його за руку.

— Тоді повернемося, поки вони вже геть не перестра-шилися за нашу відсутність. Швидше…

Й вони побігли до хати Олександри, оминаючи важкі танки й чужих, ворожих людей, котрі спокійно господа-рювали в селі.

А вдома було людно та гамірно. Полковник продов-жував сидіти за столом, його товариш ходив довкола того столу, час від часу вказуючи на котрісь папери, що були широко й по-господарськи розкладені на столі. Пе-ред ними струнко, мов і не дихаючи, стояли три солдати й червонопикий, напружений Тимофій. При появі в хаті Олександри він було смикнувся у її бік, але позиркнув на полковника й полишився стояти на місці. Сам пол-ковник, ковзнувши по Олександрі з Миколкою байду-жим поглядом, схилився над паперами… але Олександрі видалося було, що в його очах промайнуло щось… щось

незнайоме їй і незрозуміле, від чого серце її знову про-пустило удар.

— Шурко! — засичала впівголоса тітка Варка, патра-ючи біля печі вгодовану курицю. — Ти чого там заклякла? Пани німці зголодніли, допоможи мені борщу наварити, бо сама не впораюся скоро.

Поглянувши на розчервонілу тітку, на вдоволення, що так було й плескалося в її очах, Олександра скинула пальто й поглянула на Миколку.

— Вибачишся потім!

Хлопчик похмуро кивнув і поплентався до своїх ма-леньких, котрі купкою сиділи на лаві в кутку, тихі та перестрашені, бідолашні діти.

Заходившись з обідом, Олександра все ж час від часу кидала швидкі, неспокійні погляди на полковника. Що він за людина? І яку кару готує дитині за досить ганебну об-разу? В пам’яті воскресалися розмови про жорстокість німців — як грабували ті людей, спалювали цілі села, вбиваючи дітей і ґвалтуючи дівчат. А цей спокійний, хо-лоднуватий полковник — чим він є кращим від них? Він німець, і всі вони — німці — однакові.

Десь за годину солдати нарешті віддали честь і вийшли з хати. Полишився тільки Тимофій, котрий усе кидав на Олександру швидкі й тривожливі погляди. Зібравши па-пери, полковник раптом позіхнув, а потім солодко, зі сма-ком потягнувся. Й Олександра, додаючи до борщу за-смажку, несподівано задивилася на нього, відчувши, як чомусь солодко й пронизливо занилося в неї в грудях… і на-віть не помітила, як не до чавуна всипала засмажку, а на плиту. Засмажка, втрапивши на нагріту плиту, зашипіла, 50

й полковник швидко перевів на Олександру погляд. Засо-ромившись незрозуміло чому, вона швидко й поспіхом відвернулася, відчуваючи, як наливаються жаром щоки, а в спину вп’яваються чоловічі погляди: замислений і спо-кійний погляд синіх очей німецького полковника та інший, неспокійний і похмурий погляд Тимофія.

— Зараз, зараз уже борщик поспіє, — виводила, ледь не наспівуючи, тітка Варка, нарізуючи білий хліб рівними куснями. Вона жвавою молодицею оберталася між сто-лом і пічкою.

А Олександра, вирішивши, що саме зараз час і слушна хвилина, хитнула головою Миколці.

Тужно поморщивши чоло, хлопчина повільно підвівся з лави, позітхав, зовсім як старий дід-сусіда Лохвич, а потім знехотя поплентався до столу, за яким про щось тихо пере-мовлялися німці. Тимофій, забачивши Миколку, весь напру-жився, піднявся з лави й, грізно насупивши брови, рикнув:

— Чого тобі, шмаркачу?

— Хочу вибачитися.

— Перед ким?

— Перед полковником, — хоробро витиснув із себе Миколка, а далі скоромовкою, мов боявся був передума-ти, швидко вигукнув: — Вибачте мені, полковнику, будь ласка. Я більш не буду так учиняти!

Полковник деякий час мовчав, роздивляючись хлопчи-ка своїми дивними синіми очима, а Олександра застигла-ся над чавуном з борщем.

— Гут, добре, — нарешті промовив він, й Олександ-ра відчула, як відляглося біля серця. — Але більше так не вчиняй!

Миколка зітхнув.

— Не буду.

Далі всі — навіть Тимко, котрий усе продовжував оги-натися хатою, — сіли обідати. Давненько вони з тіткою не їли борщу з м’ясом, вже й смак призабувся — який же він наваристий і смачний. Зголоднілі діти їли повільно й обе-режно, мов страшилися прогнівати дорослих зайвим нео-бережним рухом. А ось тітка Варка, видко, жалкувала їжі дітям Мишка: Олександра час від часу помічала погляди, якими та обдаровувала малечу, й невдоволення в її очах.

Після обіду Тимко підвівся, зачервонів вухами й, про-кашлявшись, поважно мовив:

— То я піду, пане полковнику, коли більш не потрібен.

Німець кивнув.

— Так, ідіть.

— За потребою викликайте відразу ж, — пробурмотів Мусієнко, а потім, наважившись, зиркнув на Олексан-дру. — Вийди на хвилину, потрібно похорон Оксани обговорити.

Відчуваючи на собі погляд замислених синіх очей, Олек-сандра повільно підвелася, накинула на плечі старого тіт-чиного кожуха й вийшла за Тимком у сіни.

— Ну, кажи, — звеліла вона, зупиняючись на по-розі хати.

Селом опанувалася вже відносна тиша: танки не ре-віли більш оглушливо й тільки собаки збуджено гавкали дворами. Похмурий, непривітний день поволі добігав свого кінця, і якось надто вже швидко вечоріло, мов і не було його, того дня.

Тимофій прокашлявся.

— Ще раз хотів сказати, аби ти не вибрикувалася й пе-реходила до мене жити.

— Не піду.

— Сашо…

— Й не проси! Нікуди я зі своєї хати не піду! А вже до тебе — й помирати буду, та все одно не піду!

Мусієнко засопів.

— Знаю я, чому відмовляєшся! Помітив я, як споглядав на тебе цей полковник клятий, все я бачив… і як ти сама на нього все позиркувала й червоніла.

Олександра напружилася.

— Дурниць не вигадуй!

— Нічого я не вигадую! — відгризнувся Тимко, насупив-шись. — Очі маю, не сліпий же. Тільки ти на цього полков-ника надто губоньку не розкачуй. Ти хоч уявляєш, хто він такий є? Австрійський граф Ерік фон Маєр, пан з блакитною кров’ягою — з тих, кого наші в сімнадцятому вибивали, мов недорізаних собак. А у вермахті він людина шанована, бо розумний і цінують його як досвідченого військового. Та ти не надто вже задивляйся на нього… в нього на батьківщині, певне, такі фрау та фройляйни, що куди вже нам. Потопче й викине. Та й узагалі — німцям заборонено сплутуватися з жіночками з підневільних країн. Сам їхній фюрер заборо-нив арійцям, а особливо ж чистокровним офіцерам, змішу-вати їхню чисту та дорогоцінну кров з кровицею підкорених…

— Досить! — обірвала його палку промову Олексан-дра. — Мені вже остогидло слухати твою маячню. По-вторюю ще раз, я зовсім не збираюся стрибати до ліжка цього німця!

— Тоді перебирайся до мене!

— Ні!

— Я вибгаю тобі окрему кімнату…

— Та невже? — насмішкувато запиталася Олександра, глибше закутуючись у кожуха. — А як тітка Палажка? Невже дозволить мені панею оселитися в її хаті?

— Дозволю я… а матері зостанеться тільки змиритися.

— Все одно не піду.

— Навіть в окрему кімнату?

— Навіть в окрему кімнату. Й не проси!

Тимко вдарив кулаком об одвірок.

— Все-таки на німця око накинула? Недарма не хотів я так, аби оселялися вони тут, бо чуло серце моє недобре… Були б вони й пощезли!

— Думай що хочеш, — кинула Олександра й, не встиг Тимко її зупинити, забігла назад до хати, де відразу ж на-ткнулася на уважний погляд полковника.

* * *

На другий день ховали Оксану.

Молода ще літами, з полум’яно-рудавим волоссям, яке мов вогнем горілося під зеленою хусткою, вона спо-кійно лежала в нашвидкуруч збитій, необтесаній домо-вині, не переймаючись уже тим, що полишила дітей на цім світі одних посеред війни та прийдешньої зими.

Поминок не було. Та які вже там поминки, коли рік такий неврожайний і голодно довкруж. Та й людей при-йшло зовсім небагато. Тітка Варка взагалі йти відмови-лася, пославшись на потребу наварити панам офіцерам. А ті ж, хто прийшов, більше дітей роздивлялися, лиш зрідка витискаючи з себе скупу сльозину.

Тимофій теж припхався, поважним півнем завмерши не-подалік від домовини й час від часу накидаючи похмурі, не-вдоволені погляди на нерухому Олександру. А вона ж, мов не помічаючи Мусієнка, дивилася на Оксану й усе чекала, що ось-ось заворушиться те темне вдоволення від того, що Мишко тепер є вільним… те вдоволення, тінь котрого по-ляглася на її серце ще в той день, коли Миколка сказав про хворобу матері. Але нічого того не було. Зовсім не було. Серцем, мов пустелею, мандрувала певна байдужість, і на-віть думки про Мишка не викликали вже такого звичного за роки хвилювання й тремтіння. Тільки вона відчувалася… та незвична, дивна байдужість, що несподівано з’явилася цьо-го ранку, коли вона прокинулася, поглянула у вікно й зрозу-міла, що Мишко тепер вільний… вільний чоловік, кохати котрого тепер не є грішним і забороненим. Невже вона на-решті просто втомилася від свого нещасного, нерозділеного й виснажливого кохання до Мишка? Або ж то просто була перевтома, напруження цих останніх днів притупило її по-чуття, що тлілися в її серці всі ці довгі роки…

— Батюшку б, — пробурмотіла баба Власиха, похи-тавши головою та швидко перехрестившись. Ніхто не від-гукнувся. Де ж його взяти, того батюшку? В селі церкви немає, в Глобине ніхто не піде, а того ирода Тимка як прохати — то краще вже невідспівану Оксану поховати. Так і поховали за селом, біля могили її батька, який за-гинув від копита більшовицького коняки ще в далекому вісімнадцятому. Тітка Одарка, котра досить спокійно про-стояла біля домовини доньки, на кладовищі мов прокину-лася була від важкого сну, кинулася спочатку до хреста на могилі чоловіка, а потім до труни, яку вже збиралися за-

бивати два німецькі солдати, котрих притягнув, певне на догоду Олександрі, Тимко.

— Людоньки, — заголосила вона, підіймаючи великі сірі очі, у яких уперемішку з божевільним виразом плес-кався справжній жах. — Невже ж це моя Оксаночка лежить у цій домовині?

— Твоя, — важко зітхнувши, відгукнувся дід Лохвич і ледь устиг був підхопити тітку Одарку, котра раптом упалася до його рук й заволала, мов уражена тварина.

Додому Олександра з дітьми повернулися мовчазними та похмурими. Надійка плакала, не заспокоюючись, у хаті й кликала весь час маму. Тітка Варка копирсалася біля печі, кидаючи на дитину роздратовані погляди, але мовчала.

— Поховали? — запиталася вона в Олександри, коли та безсило опустилася на лаву.

— Поховали, — відгукнулася Олександра й поглянула на дітей, які з нещасним виглядом примостилися поряд із нею. — Діти голодні.

Тітка Варка невдоволено підібгала тонкі вуста.

— Вони завжди голодні, ці діти!

— Але ж вони діти!

— А коли б не німці з харчами? Що б тоді ти робила?

Олександра зітхнула.

— Щось би вже та робила, але голодними їх не поли-шила б, десь відшукала б їжу.

— Гадаєш, що Данилець уже твій з усіма тельбухами? А то й правда — куди ж він подінеться тепер від тебе: ді-ток йому випестиш посеред голодної війни.

— Не треба, тітко, — втомлено попрохала Олександра, поглянувши на Миколку, котрий пожадібно дослухався

до тітчиних слів. — Якщо вам шкода шматка хліба, то ви так уже й сказали б.

Тітка промовчала. Сердитими рухами насипала в два полумиски борщу, накраяла хліба й поставила на стіл. Зголоднілі діти потягнулися до їжі, а ось Миколка навіть і не поворухнувся, продовжуючи сидіти наїжачившись.

Олександра простягнула йому кусень хліба.

— Миколко, що ти? Їж, поки борщ гарячий.

Хлопчик кинув швидкий погляд на тітку Варку.

— Я не голодний!

— А не обманюй! Ви ж зранку нічого не поїли.

— А я все одно не голодний!

— Ну, й чого ти прилипла до хлопця? — сердито запи-тала тітка Варка, з незрозумілим виразом лиця слідкуючи, як діти за обидві щоки наминають її зварений німцям борщ.

— Миколо, — промовила Олександра, не звертаючи уваги на тітку. — Ти забув нашу вчорашню розмову.

Важке, старече зітхання.

— Не забув.

— Тоді їж!

Ще одне важке зітхання, й мала бруднувата долоня потягнулася до ложки. Щоправда, їв він кволо та похмуро, але все ж їв, послухався її цей упертий рудочубий хлоп-чина. Надійку вона нагодувала сама, притискаючи до се-бе тепле дитяче тільце й відчуваючи, як серце наповнює незнайома й пронизлива ніжність. Покійна Оксана вже повною мірою в житті своїм накуштувалася того непо-вторного щастя, яке здатне подарувати жінці тільки материнство… а ось вона сама до цих пір цього щастя полишена. Можливо, за власною провиною полишена,

бо давно зачинила серце своє для всіх інших чоловіків, окрім самого Мишка, котрий усі ці роки й кохав не її, а свою рудокосу Оксану. Та що ж могла вона вдіяти з со-бою, коли серце її вперто не бажало нікого іншого, окрім нього — чужого й забороненого чоловіка, який кохав іншу! Ту, над котрою вже поляглася важка примерзла земля й про втрату котрої він ще не знає.

— Тя-тя, — прощебетіла зовсім поряд Надійка, дотор-каючись маленькою ніжною ручкою до щоки Олександри й відволікаючи ту від невеселих її думок. Посміхнувшись, Олександра перехопила ту долоньку крихітну, поцілувала її з защемілим у грудях серцем, обпалена раптом ізсере-дини жагучою, палкою надією, що зможе колись потрима-ти ось так своє вже власне дитя, зможе повною мірою відчути те незнайоме й жадане материнське щастя.

Замислившись, задивившись у дитяче личко — таке ясне та безтурботне, — вона не почула того, як тихо заскрипіли сінешні двері й на порозі, пригнувши шию, з’явилася висока постать полковника фон Маєра. За-тиснувши в руках папери, він кинув швидкий погляд на стіл та охопив поглядом її всю — схилену над дитиною та осяяну дивним світлом, яке випромінювало її вродли-ве округле лице з великими очима горіхово-золотавого кольору й повновидими рожевими вустами.

Коли ж Олександра звела погляд, мов відчувши чужу присутність, на неї, прямо на неї через усю світлицю ди-вилися невимовно гарні сині очі, а в глибинах їхніх плеска-лося щось таке, від чого серце її спочатку завмерлося, мов забулося було об тім, що має битися в грудях, а потім ожи-лося й шаленою пташиною забилося всередині, швидкою

рікою погоновило кров, змусивши Олександру затремтіти від пронизливо-солодкого відчуття, що вільною й могут-ньою хвилею пройшлося було її тілом, відгукнувшись трем-тінням пальців і червоною фарбою ніяковіння на щоках.

— Ви повернулися? — голосно вигукнула тітка Варка, і враз мов чари були розвіялися, зниклося те незрозумі-ле чаклунство, що виникло між Олександрою та німець-ким полковником у ці короткі хвилини. — А де ж ваш товариш пан Отто?

Полковник прокашлявся.

— Зараз прийде, — трішки хрипким голосом відповів він, й Олександра вкотре подивувалася тому, як він — німець — гарно володіє українською та російською мо-вами й говорить так чисто, мов народився не в Австрії, а десь на Полтавщині.

— А в мене ось зараз варенички поспіють, — соловей-ком заливалася тітка Варка, усім своїм виглядом удаючи вкрай привітну господиню, але Олександра знала, що то є всього лиш машкарою, за котрою приховуються нена-висть і роздратування. Й варенички її смачні — то є тіль-ки привід, аби поцупити в німців зайву жменю такого коштовного борошна. А його вони навезли чимало — не звикли, схоже, відмовляти собі в харчах.

Пригладивши волосся, полковник знову прокашлявся й неквапливою ходою підійшов до столу. На Олександру він уже не дивився, з чого вона тільки раділа, бо незрозу-мілим і дивним чином хвилював її цей ставний, високий полковник Ерік фон Маєр. Хвилював так, як не повинен би був, бо хто він є? Він ворог, загарбник, що привів вій-сько, котре нищить і руйнує її рідну землю. Вона ж має

його ненавидіти, люто ненавидіти… й вона ненавидить… але можливо, ненавиділа би набагато сильніше, коли б не мав він таких гарних очей, які вміли подивитися так, що враз вона забувала про все й серце її взагалі припиняло битися.

— Зя-зя, — дзвінко пролопотіла Надійка, усміхаючись полковнику. Прудко викрутившись з обіймів Олександри, вона простягнула рученята до полковника й наполегливо забелькотіла: — Зязя, на руці! На руці!

Олександра потягнула дитину назад.

— Надійко, не можна!

Дитинча нахмурилося.

— Зя-зя! Руці!

— Не можна!

— Ну чому ж не можна? — м’яким, навіть оксамитовим голосом зауважив полковник і, перехилившись через стіл, легко вихопив з рук Олександри Надійку, котра вже була готовою розревітися вголос. При цім його теплі сильні пальці торкнулися пальців Олександри, й вона здригнула-ся, мов уражена була електричним струмом. Геть щаслива Надійка усміхнулася полковнику, доторкнулася крихітними своїми пальчиками до його ледь помітно засмаглого, муж-нього лиця… й Олександра зачаїла подих, навіть не помі-чаючи того, очікуючи на реакцію фон Маєра. А він неспо-дівано посміхнувся, так сонячно посміхнувся й поцілував ті маленькі, прудкі пальчики, які без жодного навіть на-тяку на відчуття ніяковіння досліджували його лице.

Що він за людина? Головує солдатами вермахту, є пол-ковником армії Гітлера, має холоднувато-спокійне ли-це… й здатен одночасно й цілі міста винищувати, й отак ніжно цілувати пальчики дитини, котру вже завтра може

полишити не тільки даху над головою та шматка хліба, а, можливо, і її коротенького життя.

— Зязя! Зязя!

— Гадаю, мене кличуть дядечком? — весело запитав-ся він, і лиця Олександри торкнувся замислений погляд синіх очей.

— Напевне.

Олександра кинула погляд на Миколку, в очах котрого горіло напружене полум’я ненависті, й застережливо хит-нула головою. Хто ж його знає, що може ще втнути цей хлопчина? Але він тільки покривив лице й навіть не во-рухнувся, продовжуючи з виглядом святого мученика спо-стерігати, як його нерозумна наймолодша сестричка щас-ливо всміхається тому клятому фашисту.

В сінях затупотіли, і в хату за мить увалився капітан Отто Браун, вилискуючи надто веселими, певне, захмелілими очима. Скинувши чорне шкіряне пальто, він позиркнув на полковника з Надійкою на руках і п’яно, насмішкувато розреготався, про щось швидко забелькотівши німецькою.

Олександра помітила, як спохмурнів після цього рего-тання полковник, як запалався в його очах неприязний вираз, який відразу ж і зникся, мов був в сині озера пото-нув. Певне, вони не надто міцно товаришували між собою.

А капітан Браун господарем пройшовся світлицею, за-зирнув до тітчиних вареників і вдоволено захитав головою.

— Варенік? О гут, гут!

Потім усівся на лаву, витягнув довгу цукерку в яскравій обгортці й, хитрувато всміхаючись, помановив пальцем Тоню. Темні очі дівчинки на якусь мить з пожадібніс-тю вп’ялися в яскраве забарвлення обгортки, але вона

заперечливо похитала головою й посунулася ближче до Миколки. Німець знову розреготався, погрозив Тоні дов-гим тонким пальцем і недбало кинув цукерку на стіл. Тоня, а разом з нею й усі інші діточки Мишка прослідкували по-глядами за тою клятою цукеркою, але навіть не поворуши-лися. Щось було в сірих очах капітана, коли дивився він на Тоню… щось таке, від чого Олександра відчувала слабку й незрозумілу тривогу. Чимось недобрим, зловісним по-дихом біди віяло від худорлявої постаті капітана Брауна.

— А ось і варенички! — голосно сповістила тітка Вар-ка, гепнувши посеред столу велику миску з гарячими ва-рениками, засмаженими цибулею, які ще густо парува-ли. — Гаряченькі, з картопелькою.

Браун принюхався й знову зареготів.

— Гут! Гут! Смачна!

Вареники й справді вдалися дуже смачними, але Олек-сандрі чомусь і шматок до горла не ліз. Поганявши полу-миском вареника, вона вже хотіла встати з-за столу, коли в сінях знову загупали. Німці враз якось напружилися, але коли двері відчинилися, в очах полковника промай-нув подив. До хати, відхекуючись, вскочила струнка й до-сить висока постать у легенькому кожушку. Забачивши її, тітка Варка ледь вареником була не вдавилася й сер-дито насупила брови.

— І принесе ж лиха година! — пробурмотіла вона собі зле під носа, а Олександра тільки зітхнула.

На порозі, обтрушуючи сніг зі світло-русявого волосся й підштовхуючи в спину худеньку, вбого вдягнену дівчин-ку восьми років, стояла Нонна Гордієнко. Зеленоока, ви-клично вродлива білявка з розкішним тілом і звабливою

усмішкою дещо повнуватих і грайливих вуст. Коли вона проходжувалася селом ще до війни, то чоловіки ледь голо-ви були не скручували, а баби плювали собі під ноги й ши-піли роздратовано вслід стрункій постаті з білявою косою:

— Гуляща нахаба!

Нонна ж тільки всміхалася. Була вона родичкою Ма-зурів: мати її покійному батькові Олександри та тітці Варці була сестрою в других, родичалася, а як померла, то тітка Варка всіма силами намагалася відвадити не-богу від дому, не любила Нонку жах як сильно. Та Нонна мало уваги звертала на буркітливу тітку й заходила, ко-ли їй заманеться.

На рік старша літами від Олександри, вона ще у свої вісімнадцять вискочила заміж за сина міського чинов-ника, але прожила в шлюбі тільки чотири місяці. Обу-рений чоловік сам привіз її до батьківської хати, заявив-ши збентеженим батькам Нонни, що хоче мати дружину, а не попсовану ганчірку, котра перестрибала до ліжка майже з кожним його знайомим, зваблюючи й молодих віком, і старших роками.

Нонна тільки плечима перенизала на гнівливі запитан-ня батька й залишилася вдома на біду всього жіночого населення Опришок. А на крики відповідала коротко.

— А що ж я вдію, коли чоловіки так люблять мене, а я їх?

Так і жила — вешталася з жонатими, спокійно слухала лайку ображених дружин, іноді зникала кудись на місяць чи на два. А після однієї з таких мандрівок якось дивно була притихла й змарніла вродливим лицем, почала на-кидатися на солоні огірки, а потім і зізналася, що є у важ-

кості, а від кого, то вже й неважливо. Був та загув. За шість місяців обродилася хворобливою, слабенькою дів-чинкою й до доньки ставилася завжди досить мінливо. То заціловувала, називаючи своєю любою донечкою, а то гримала так, що бідолашне дитя забивалося від любої матусі якомога подалі й сиділо тихо-тихо, мов те мишеня, поки не минеться негода й мама знову не заробиться ла-гідною й доброю. Такою вона й зростала, Марійка, — мов те мишеня, тиха, непомітна якась та сіренька, й краплини не вспадкувавши від яскравої материнської зовнішності.

Батьки Нонни померли, й сама вона все погрожувала поїхати з Опришок, але не їхала, продовжуючи дратувати сільських жіночок своєю вродою та нахабною звабливіс-тю. Щоправда, з початком війни чоловіків в Опришках майже не полишилося й дратування те жіноче якось при-тихлося. А Нонна звернула увагу свою на залишених у се-лі поліцаїв, посеред котрих особливою увагою користу-вався Тимофій Мусієнко.

Олександра ж мала до Нонни досить суперечливі по-чуття. Й засуджувала за оті мандри безкінечні по чужих чоловіках, й жалкувала за якийсь не помічений іншими біль у тих великих зелених очах, які так вабили чоловіків.

Нонна сяйнула усмішкою.

— Доброго вам дня, — пролунав її хрипкуватий, за-низький для жінки голос, а зелені очі швидким поглядом пробіглися спочатку по капітанові Брауну, а потім пере-скочили на полковника, затримавшись на його мужнім лиці з синіми очима, й Олександра з несподіваним невдо-воленням побачила, як умить запалали її котячі очі. — О, та як вас тут багато!

Тітка Варка кинула на неї злий погляд.

— Чого припхалася?

Нонна скинула кожушок.

— Які ж ви, тітко, грубі! Вже й на гостину до вас зайти не дозволяється?

Полковник поглянув на Олександру.

— Хто це?

Вона кинула на нього швидкий погляд.

— Родичка.

— О, та у вас тут варенички, — прощебетала Нонна, танцівною ходою наближаючись до столу й підсаджуючи на лаву мовчазну, як завжди, Марійку.

Сама ж вона всілася поряд фон Маєра, примудрившись при цім нахилитися до його широкого плеча й мов нена-роком торкнутися пишними грудьми, які звабливо видні-лися в надто глибокому вирізі її сірої, вже досить старої сукні, яка зовсім не псувала враження від її краси та роз-кішного тіла. А Олександра впіймала себе на тім, що вся напружилася, очікуючи, як же зреагує на цей дотик пол-ковник. Але лице його полишалося холоднувато-байду-жим і важко було по ньому що-небудь зрозуміти.

А Нонну його холоднувата байдужість геть не спанте-личила — не така вона вже була жінка, щоби допустити до себе навіть тінь слабку сумніву у власній чарівності та неповторності. Солодко всміхнувшись, вона доторкнула-ся тонким пальчиком до рукава його форми й защебетала співочою птахою:

— А це ви той полковник, котрий володіє декількома мовами… й українську знає краще від декотрих українців?

Полковник скосив око на зухвалий пальчик.

— Так.

— Як цікаво! А скільки мов ви знаєте?

— Шість.

— О, то ви просто надзвичайна людина, — ледь не про-муркотіла Нонна, й Олександра відчула, що її починає про-сто нудити. — У нас тут, знаєте, просте село, немає з ким і побалакати до пуття: все свині та городина в головах.

Тітка Варка примружилася.

— А ти сюди балачки прийшла розводити?

Нонна покосувала на неї зеленим оком.

— Зла ви, тітко. Чого лаєтеся, мов собака? А ні щоб вареничками пригостити мене та мою голодну дитину! А моя покійна матуся неодмінно б пригостила. — Вона важко зітхнула, кинувши на полковника швидкий по-гляд. — Свята, знаєте, була людина, таких зараз уже не залишилося.

Тітка Варка покривилася, але змовчала. Різкими, роз-дратованими рухами наклала в полумисок вареників, під-штовхнула до Нонни, але та їсти не поспішалася — втиць-нула ложку Марійці й знову обернулася до полковника.

— Вибачте, — різко звелася на ноги Олександра, від-чуваючи, що безсила вже спостерігати це відверте загра-вання Нонни.

— Ти куди? — нахмурилася тітка.

— До школи, — кинула Олександра й, старанно оми-наючи поглядом полковника з його чарівною сусідкою, швидко одягнула пальтечко й вислизнула в двері. А вже надворі її наздогнав дзвінкий дитячий голос:

— Олександро Яківно, я з вами!

Вона озирнулася на Миколку.

— А це з якого дива?

Він досадливо майнув рукою.

— А не хочеться полишатися з тими фашистами — очі б не бачили їхні огидні пики. Та ще тітка Нонна… не люблю я її, й мама не любили. Вони навіть з татком сварилися колись через цю галасливу тітку.

Олександра промовчала, й вони швидко попрямували до школи, яка поки не працювала через прихід німецько-го війська. А Олександра раптом піймала себе на думці, що краще б школа була працювала й вона б тоді днями пропадалася на роботі, аби тільки не сидіти вдома поряд з тим німцем, присутність якого діяла на неї котримсь дивним, зворушливим чином. А цей спалах миттєвих, па-лючих ревнощів до Нонни, що примусив її чи не втекти з власного ж дому? Звідкіля він узявся? Та вона ж навіть Мишка не так ревнувала до Оксани — чи то змирившись з їхнім подружнім життям, чи то ж за ці роки вже звик-нувшись із думкою об тім, що в Мишка є вона, його ко-хана дружина Оксана. Та й то ж Мишко… а це? Ворог, людина, котру вона має ненавидіти, а не ревнувати. Й до кого? До Нонки, для якої чоловіки існували тільки на декілька ночей, а потім уже був потрібен новий.

Повернулася Олександра додому вже під вечір, відіславши Миколку раніше. Селом вешталися не зовсім тверезі ні-мецькі солдати, й вона разів зо два ледь не потрапила до нахабних, чужих пазурів, втікаючи перестрашеною голу-бицею і вчуваючи за спиною незнайомі слова та пронизли-вий, грубий чоловічий регіт, що супроводжував її майже до самого дворища, перегукуючись із гавкотом собак.

А вдома спокою не було. Нонна все так само сиділа за столом, але вже поряд не з полковником, а з капітаном Бра-уном, і на столі перед ними гордовито стояла майже порож-ня пляшка… не інакше як від самогонки. П’яно усміхаючись, капітан щось інтимно шепотів Нонні жахливою мішаниною російських, українських і німецьких слів. При цім він заво-лодів її ручкою й тримав її у своїх великих долонях, час від часу торкаючись блідими й тонкими своїми вустами, а Нон-на хихотіла, хитаючи білявою головою. Марійка тихо бави-лася з Мишковими дітками в кутку, а ось полковника в хаті видко не було. Й Олександра зраділа з того… й у той же час відчула якесь розчарування невідомо й з якої речі.

Тітка Варка звично копирсалася поряд із пічкою, роз-дратовано гримаючи посудом. Забачивши Олександру, вона сердито насупилася й хитнула головою в бік столу.

— Бачила? — прошипіла, покрививши лице. — Як прийшла ото, й ні ноги звідси. Спочатку втиралася до полковника, та так відверто, що й поглянути було гидко, ледь не облизувалася на нього. Та він майже відразу піс-ля твоєї втечі до школи піднявся з-за столу, до кімнати пішов, потім вийшов, попрохав змінити постіль і зник кудись. Бачила би ти тільки пику Нонки: байдужим мужик полишився. З нею такого, мабуть, ще й не траплялося. Ледь дитину свою бідолашну не побила, а тут і трапився цей тарган вусатий із самогонкою. Втішив бідолашну. Вони вже другу годину ту пляшину кляту розпивають, а на ніч… ось побачиш, що піде він до неї на ніч.

Олександра, слухаючи швидкі та тихі слова тітки, схо-вала очі, в яких промайнуло нестримне вдоволення. Не-розумна вона таки людина, бо ось спитати ж її — з якої такої речі радіє? Ну облишив полковник Нонну своєю увагою, а їй з того яка радість? А виходить, що радість, і радість чимала…

— Піди, — струмком прожебонів десь поряд голос тіт-ки, — Шуро, перестели тому примхливому полковникові постіль. І що йому не подобається, не розумію. Я б на такій перині з постільним ще з місяць спокійно спала, а тут при-мхи. Свіже в тій шухляді, що біля вікна. А тому вусатому тарганові не змінюй — не просить, то нехай і так спить.

Мовчки скинувши хустку, Олександра пройшла до ве-ликої кімнати, де колись мешкали її батьки. Найбільша в хаті за розмірами, світла та простора — вона була

прикрашена маминими руками, які були руками вправної господині й люблячої дружини, й після її смерті Олексан-дра з тіткою не стали нічого змінювати, залишивши все так, мов мама все ще зоставалася поряд із ними, а тільки поїхала кудись далеко. Й вишиті мамою рушники, й гарні, ще прабабусині легкі, мов павутиння, занавіски… й ши-роке ліжко, що ховалося під вишитим червоними маками простирадлом, й велике портретне зображення батьків у важкій, святковій рамі, вквітчане вишитими рушника-ми, — здавалося, що все це тільки й чекало, що ось-ось, всього за декілька днів, з’явиться господиня, котра вла-штувала в цій кімнаті кожен куточок з такою любов’ю.

Але зараз кімната, хоч і видавалася колишньою, все ж зробилася іншою, бо в особливу мамину господу втисло-ся щось чуже, незнайоме. Речі чужого чоловіка, багато паперів і світлина вродливої молодої жінки з темними, мов терен, веселими очима та сонячною усмішкою.

«Певне, що дружина», — мов вогнем, обпекла неспо-дівана думка. Он чому він полишився геть байдужим до чарів Нонни. На нього ж удома чекала не менш привабли-ва красуня. А сама ж вона вже потай зраділася, намислив-ши собі, що то він, захопившись нею, втік від Нонни.

— Дурна ти, Сашко, — вилаяла вона саму себе, а ру-ки її самі потягнулися до світлини в невеличкій рамці. Гарна, нічого тут сказати, й, певне, дуже дорога його сер-цю, бо він не розлучається з її світлиною.

Замислившись, вона деякий час невідривно дивилася на вродливе лице незнайомої щасливиці, розмірковуючи над тим, чи сильно кохає її цей синьоокий полковник, і зо-всім не почула за спиною його обережних кроків.

— Її звали Сандрою, — пролунав за спиною низький голос, й Олександра, здригнувшись з несподіванки, не втримала в руках світлину, яка вислизнула з її враз оні-мілих пальців і впала на виткані мамою вовняні застил-ки в смужку.

Олександра заклякла на якусь хвилину.

— Вибачте, — ледь чутно змогла вона вичавити з себе, розуміючи, що повинна нахилитися й підняти світлину, але власне тіло відмовлялося їй підкорюватися — чи то від ніяковіння, чи то від погляду полковника, котрий, при-чинивши за собою двері у світлицю, наближався зараз до неї м’якою ходою обережного небезпечного хижака.

На якусь мить Олександрі зробилося страшно. При-гадалися грубі руки німецьких солдатів, котрі намагалися вхопити її по дорозі додому. А що, як і він, цей полковник, є таким же, як і вони? Двері зачинені, ліжко поряд… Вхо-пить зараз своїми сильними руками, кине на м’яку пери-ну, й кричи, хоч лусни — а хто допоможе? Тітка Варка? Дуже сумнівно, та й що зможе вона, слабка жінка?

Полковник зупинився зовсім близько, але не вхопив грубо й не кинув на ліжко, ось тільки очі його сині звузи-лися, й промайнув у них швидкий, дивний вираз.

— Скажіть, Сандро, чому ви мене боїтеся?

Олександра розгублено блимнула очима.

— Мене звуть Олександрою.

Полковник похитав головою.

— Сандра вам пасує більше.

— Дурниці, — роздратовано кинула Олександра, десь там, у серці, вражена тим, що він назвав її ім’ям своєї гарної дружини. — То у вас такі ймення, а у нас інші.

Полковник усміхнувся, й Олександра супроти власної волі задивилася на ту усмішку, котра вмить пом’якшила його лице й зробила його молодшим.

— І все-таки ви не відповіли на моє запитання, — м’яко дорікнув він, але Олександра продовжувала вперто мовчати, відводячи від нього погляд збентежених очей. — Гаразд, наполягати більш не стану. Поки не стану, — зі-тхнувши, промовив полковник і, нахилившись, підняв з долівки ту злощасну світлину, з якої до нього всміхалося вродливе жіноче личко. Ніжно торкнувся довгим пальцем дивом не потрощеного скла, й Олександра відчула, як закололо її серце неприємне відчуття. Захотілося втекти, негайно ж вибігти з цієї кімнати, де не один щасливий рік провели її батьки, аби тільки не бачити більш тієї ніжнос-ті та любові в ясно-синіх очах полковника, що пролива-лися на лице незнайомої красуні на світлині. Хотіла втекти, але продовжувала стояти, мов зачарована спостерігаю-чи за його лицем, якому, виявляється, була притаманна не лише та спокійна холодність, до якої вона вже встигла звикнутися, а й ось такий людяний вираз.

— Вона загинула на початку війни, — замислено про-мовив полковник, й Олександра здригнулася. Господи, виявляється, вона приревнувала його до мертвої дружи-ни. — Мене поряд не було, а вона так мене кликала.

Олександра відчула несподівано сильний приплив спів-чуття й запиталася, перш ніж устигла була подумати:

— У вас були діти?

Полковник кинув на неї вдивований погляд.

— Діти?

— Так. У вас з дружиною були діти?

Фон Маєр помовчав, роздивляючись дорогу його серцю світлину, а потім повільно промовив:

— Сандра була незаміжньою й дітей не мала. Вона моя сестра й загинула в горах від сходження лавини. І я вві сні ще до цих пір чую її голос, який кличе мене, бо я не сум-ніваюся в тім, що там — під убивчою товщею снігу — вона кликала мене, як робила це завжди, ще з дитинства, коли на неї нападався страх.

— Вибачте, — пробурмотіла Олександра, не знаючи, куди подіти очі від ніяковіння, й, відвернувшись, по-чала швидко копирсатися в шухляді комода, шукаючи чисту білизну.

Потім різкими, нервовими рухами згребла старе про-стирадло й постелила нове, уникаючи й короткого погля-ду кинути на полковника, але відчуваючи на собі його погляд так гостро, мов він був простягнув свою руку й тор-кався її руки довгими сильними пальцями.

Напружена до неможливості від незрозумілого напру-ження, вона випрямилася й ледь не закричала, відчувши, що сильні довгі пальці полковника й справді торкнулися її оголеної до ліктя руки.

— Сандро, послухайте…

— Облиште мене! — просичала вона, обдаровуючи його холоднувато-сердитим поглядом та ошпареною кіш-кою відскакуючи якомога далі й не дивлячись куди. Й по-морщилася, боляче вдарившись об важкий дубовий комод.

У синіх очах полковника відразу промайнула тривога, й він знову простягнув до неї руку.

— Не чіпайте мене! — несвоїм голосом закричала Олександра й рвонула до дверей.

Тітка Варка, забачивши її, перехрестилася й, сівши на лаву, перестрашеним голосом прошепотіла:

— Мати рідна… що сталося?

Олександра зупинилася біля пічки.

— Нічого!

— Та на тобі ж лиця немає! — Суворе обличчя тітки Варки зробилося ще більш суворим. — Він скривдив тебе?

Олександра відсахнулася назад.

— Ні!

Важко дихаючи, вона підвела очі, відразу ж побачивши шість допитливих дитячих личок, що виглядали з пічки, й спробувала заспокоїтися. Але спокій уперто втікав від неї, а серце калаталося в грудях з такою силою, мовби ма-ло наступної хвилини взагалі вискочити й геть її покинути.

Тітка Варка поморщилася.

— Зовсім ви з Нонкою подуріли. Одна впилася до по-росячого зойку й потягнула того вусатого таргана до себе додому — геть сором утратила. А ти що робиш? Чом така нажахана з батьківської кімнати вискочила?

— Облиште мене, тітко, — роздратовано кинула Олек-сандра й не витримала, побігла прожогом до своєї кімна-ти, щільно причинила за собою двері, навалилася на них усім тілом і завмерла так, застигла.

Неспокійно, геть муторно було на серці, а в голові сну-вали тривожні, лячні думки. Ну чому, чому і з якого дива вона ото таке втнула в батьківській кімнаті? Полковник же не скривдив її… бо коли б мислив що погане, то що за-вадило б йому вхопити її своїми ручиськами, як пробігала до дверей, і кинути на догодливо простелену нею ж постіль? Ні, не хотів скривдити. То чому ж вона перестрашилася, 74

чому відчайдушно дала драла, а головне — чого боялася або кого? Його — дужого чоловіка, на боці котрого була чимала сила й можливість укоїти з нею все, що йому за-вгодно? Або ж себе? Того злочинного потягу до нього — до ворога, котрий з кожним днем усе сильніше відчувався нею. Він міг у будь-яку мить ухопити її у свої обійми… а то вже було страшно й геть непотрібно, бо він був ворогом. Й думати навіть про нього не можна.

Але ж думається, бодай воно було все пощезло!

* * *

Минулося декілька днів.

Увесь цей час полковник поводився з Олександрою так, мовби й не було тієї негарної сцени в його кімнаті, а вона наступного ранку навіть і дихнути в його бік боя-лася, не те що поглянути. Тітка Варка час від часу кида-ла на неї важкі, підозрілі погляди, але переважно по-мовчувала… тільки губи стискала з таким виглядом, що краще б була вже щось сказала.

Нонна ж геть загулялася з капітаном Брауном, котрий геть не звертав, схоже, уваги на заборону їхнього фюре-ра мати тісні стосунки з місцевими панянками. Нонна на ті слова Олександри про заборону німцям заводити від-носини з жінками з підкорених держав тільки всміхала-ся зневажливо й весело відповідалася об тім, що фюрер той далеко, а всі вони живі люди зі своїми потребами, та й хто дізнається про інтрижку капітана у глухому укра-їнському селі? Й тепер, завдяки його прихильності, вона вешталася до них, мов до себе додому. Тітка Варка спер-шу спробувала була її турнути грубо за звичкою, але

цього разу Нонна теж показала зубенята, які виявилися досить-таки гострими.

— Досить, тітко, — обірвала вона полум’яну тітчину промову, скидаючи кожуха й господинею проходжуючись світлицею. — Не ви тепер тут головуєте, то краще й по-мовчте. А то поскаржуся Отто, нехай він посадить вас до комори чи зоставить без їжі. Й він то зробить — будьте певні. Це такий німчара, що для нього людські страждан-ня тільки в задоволення.

Тітка Варка пополотніла, заблимала очима, але сказати так нічого й не сказала. Так і мовчала, коли струнка Нонна з’являлася на порозі хати, господинею проходжувалася світлицею, всаджувалася за стіл. Слідкома за нею завжди з’являлася несміливо Марійка, повільно сідала на лаву й кидала тоскні погляди на дітей Мишка, котрі чомусь остан-нім часом відмовлялися з нею бавитися — не інакше як отримавши заборону від старшого брата. Все так само мовч-ки тітка подавала їсти цим двом, тільки ледь була не зо-мліла, заробившись лицем білішою від стіни, коли днів за чотири два жвавих солдатики принесли до їхньої хати три вузли, а за ними слідкома ввалилася вкрай захекана Нонна.

— Фух, насилу зібралася, — пропихкала вона, роз-кутуючи хустку й вивільняючи своє розкішне біляве во-лосся. — Не могла й подумати, що в мене в хаті стільки мотлоху, ще батьківського сила-силенна.

Олександра обережно прокашлялася.

— А що це ви?..

Нонна примружила хитрі зелені очі.

— А жити у вас будемо, так Отто забажав. Хата у вас краща, більша, та й дрова є, і йому не вештатися до мене, 76

а мені до нього, — відсапуючись, мов було їй нестерпно жарко, прощебетала Нонна, кидаючи вдоволений погляд на бліду тітку Варку, котра заклякла біля печі, з такою силою вчепившись у чавун, що пальці її зробилися біли-ми. — Й тітка гарно готує, мені так уже не навчитися. Та й не збираюся я цього вчитися: завжди ненавиділа все те кашоварство.

Олександра тільки зітхнула. На що перетворилася їхня хата? Кого тут тільки немає, а тепер ще й Нонна приквар-тирувалася, і вдоволена яка — мов бджола поряд медо-носної квітки. Ще б пак — й хату протоплювати не треба. Що попоїсти? Цим теж більш не переймалася, а що з нім-цем спати… то її, схоже, зовсім не обходить, не вбачає вона великої різниці між своїми чоловіками й цими ворогами. Вони для неї лише чоловіки, з котрих є можливість щось удоїти, хоч яку дрібничку — а все одно. А з німця можна було багато чого отримати. Та на Олександру — нехай робить, що вважає за потрібне, чи їй шкода того грубаня з його поганою російською та неприємним поглядом? Не-покоїло інше — те, в чім вона боялася зізнатися навіть собі, але що точило її серце подібно до того, як точить ка-мінь проточна вода. Неправильно це, погано, але не подо-балися їй погляди, якими пестили зелені очі Нонни високу та мужню постать полковника фон Маєра. Було в них, тих поглядах, таке щось, від чого Олександра клякла вся, здри-галася й чекала, що ось у котрусь із хвилин у блакитно-синіх очах полковника запалається хітливий вогонь, майже такий, як у капітана. Але полковник продовжував поводи-тися з Нонною ввічливо-прохолодно, й не помічала вона в очах його того вогню, а тільки відстороненість і йому

одному відомий клопіт, який так часто туманив їх. А сама ж вона вже боялася на нього дивитися… й не його так стра-шилася, як себе, серця свого слабкого жіночого, яке, не бажаючи її слухати, тріпотіло та солодко завмирало, вар-то їй було тільки побачити полковника.

Солодко потягуючись, до світлиці повільно ввійшла Нонна в гарненькому шовковому халатику, заспана, але все одно неймовірно гарна. В хаті було вже жарко натоп-лено — за цим слідкував рудоволосий кирпатенький солдатик з дещо розкосими, по-дівочому гарними очима і якоюсь сором’язливою, м’якою усмішкою. Й натоплю-вав він хату так жарко, що навіть долівка була теплою, й тітка Варка все не втомлювалася бубоніти про отаке нахабне марнотратство дров, а Олександра раділа, бо продовжувала страждати від своєї мерзлякуватості.

— Щось я не виспалася, — протягнула Нонна, ще раз солодко потягнувшись. — Чи то на погоду, чи вже старію я, бо лягла рано, Отто мене навіть і не торкнувся, так ви-спатися хотів, анафемська душа.

Олександра ледь помітно почервоніла лицем і налила собі в кухоль молока. Коли капітана Брауна не було вдо-ма, Нонна поносила його на чім світ стоїть, а коли ж був він поряд, то починала досить огидливо присюсюкувати й леститися, мов та лагідна кішечка, та око її гарне зелене в той же час косувалося в бік полковника.

Того ранку полковник з капітаном поїхали до міста, де був розташований штаб СД, і не сказали, коли повернуть-ся. Тепер можна було хоча б вільно дихнути у власній хаті, дихнути трішки тої солодкої волі, яка пішла з їхньої оселі того дня, як прийшли німці. Нонна ж раділа особливо, 78

тому що капітан обіцявся привезти їй подарунків, і вона тепер, примружившись, сиділа за столом і гадала:

— І що ж він мені привезе, як ти думаєш, Шуро? Я б так хотіла нову сукню… а ще якусь прикрасу, хоча б зі срібла, та тільки щось цікавеньке. А Маньці іграшку обіцяв.

У двері постукалися, й просунулася рудава чуприна солдатика, котрого звали Рауль. Розчервонілий лицем, він заніс цілу купу дров і почав обережно, рівно вкладати їх поряд грубки, котру тепер протоплював кожної днини.

Нонна всміхнулася.

— Ти тільки поглянь, який чемний і охайний — стука-ється, перш ніж до хати ввійти, й дрова ледь не під ліній-ку вкладає. — Її зелені очі сяйнули. — Й гарненьке, бісе-ня німецьке, дуже гарненьке. Та скажу тобі, Шуро, чесно, що полковник мені до вподоби більше. Багато б я віддала в цім житті, аби мені перескочити до його ліжка, так ти ж бачиш, що робить, паскудник? Гидує мною, чи що?

Олександра від почутого ледь була молоком не вда-вилася.

— Не знаю, — тихо відповіла вона, й ця тиха відпо-відь її чомусь несподівано розлютила Нонну. Зле вилиск-нувши очима, вона кинула на Олександру не надто вже добрий погляд.

— Не знаєш? А ось я знаю, помічаю. Відразу й вірити відмовлялася власним очам, але ж сліпотою ще не страж-даю. Мене завередувати через якусь сіру мишку! Хто б міг подумати, що доживу до подібного…

В Олександри неприємно тріпонулося серце.

— Нонно, що ти верзеш?

Та роздратовано сіпнула плечем.

— А що, неправду кажу? Тільки не вдавай із себе свя-ту та Божу, Шурко, тобі то не личить. Ти гадаєш, я не помічаю, як пасе тебе очима полковник? Облиш, Шуро. Та й ти ні-ні, а й кинеш на нього погляд вологим оком. Я все-все помічаю, на те в мене й очі такі великі. — Вона холодно всміхнулася. — Ну давай, Шурочко, зізнавайся, що в тебе там з паном полковником.

Олександра була ладною й ударити Нонну за її дов-гого язика, але стрималася, тільки поглянула на тітку, котра копирсалася біля груби, але неодмінно все чула — тому й стояла зараз, напруживши спину. Тож Олексан-дра буркнула:

— Нічого.

Нонна недовірливо примружилася.

— Так уже й нічого?

— Так уже й нічого!

— Ха! — фиркнула Нонна. — Кого ти дуриш, родич-ко? Чи ти гадаєш, що я не знаю, як дивиться зацікавлений у жінці чоловік? Ой, не сміши!

Олександра нахмурилася.

— То його клопіт, як він дивиться!

— А ти?

— А що я?

— Подобається тобі полковник?

Олександра відчула, як лице загорілося вогнем.

— Не подобається! — запалькувато вигукнула вона, вислизаючи з-за столу й важко дихаючи.

Вигукнула була неправду, тому що, незважаючи ні на що, все-таки подобався їй цей дужий полковник, вабив і ма-новив до себе уважно-замислений погляд тих незабутніх

синіх очей. Очей, погляд яких почав переслідувати її у снах… очей, у глибинах яких чаїлася котрась незрозумі-ла сила, й сила та змушувала її серце завмиратися й трем-тіти, а думки — безпомічно плутатися. Хоча й гоновила вона ті думки про нього, а вони все одно ж поверталися — коли не вдень, то вночі, коли хата затихалася й кімнатами опановувала тиша та темрява. Й не бачив ніхто, як горі-лися щоки Олександри, як зажмурювала вона міцно-міц-но очі, намагаючись не думати про цього чужинця… цього ворога, котрий господарював тепер у батьківській хаті. Не хотіла й не бажала вона тих дум про нього… дум, со-лодка медяність яких затуманювала від неї світлий і дале-куватий тепер образ Мишка. Вільного вже Мишка… її Мишка, котрого вона так віддано кохала всі ці роки. Так куди ж було поділося те її кохання віддане, що з темряви вириналися до неї зараз не темні очі Мишка, а оті сині, мов літнє небо, очиці чужинця й ворога? Невже не ви-тримало воно випробування часом, розтануло в серці її так само несподівано, як і народилося?

Нонна розсміялася, зле й коротко. Чи не ревнує часом? Певне, що ревнує, та ще й як ревнує.

— Неправду сказала, — кинула вона, й Олександра промовчала, просто накинула кожуха й вийшла на вули-цю. Чомусь навіть сам вигляд Нонни заробився для неї зараз огидним, таким, що й дивитися на неї не бажалося.

На вулиці ж було вже по-зимовому морозко та біло. Й дивовижно гарно. Над притихлим селом, де лиш подеко-ли чулося поодиноке гавкання, схилялися білі, мов набух-лі невипалим снігом, хмари, а навколо, куди не кинеш оком, лежав сніг. Білий, цнотливо-білий і пухнастий, він розкіш-

ною, панською ковдрою вкривав чорну, сиротливу землю, ховаючи каліцтво її безтрав’я. Олександра завмерла на порозі хати, вдихуючи в себе свіже, морозяне повітря, всо-туючи цю неповторну красу й охолоняючи після того за-палу, з яким вибігла з хати — геть від насмішкуватої Нонни.

Дітлахи Мишка вже снували обійстям, весело перегу-куючись і бавлячись у цій білосніжній казці.

— Олександро Яківно! — гукнув, забачивши її, Ми-колка. — Гляньте, сніг! Й він зовсім не розтає!

Олександра всміхнулася.

— Мороз же!

— Зима!

Щаслива пора дитинства, коли горе ще не торкається занадто глибоко серця, а тільки мазне поверхню та й зник-не, даруючи змогу радіти життю, а не лити сліз гірких, побиваючись. Ось і Мишковим дітям, хоч як вони плака-лися та побивалися за мамою, дитяче сприйняття світу дало змогу легше перенести втрату дорогої людини.

Поспостерігавши деякий час за забавками дітей, Олек-сандра зітхнула й вирішила прогулятися селом, аби ж тільки не бачити зараз Нонну, не слухати її слів, які впі-кали тим більш, що виявилися декотрою мірою правди-вими. Піти до школи вона вже не могла, тому що там нахабливо отаборилися німці, перетворивши школу її на штаб свій, і тепер нікого туди не впускали, окрім поліца-їв, котрих на селі нараховувалося четверо. Залишаються лиш прогулянки — одинокі й сповнені якоїсь тривоги, передчуття того, що мало відбутися в її житті.

Пройшовши за село, вона звернула до галявини, за якою довгим рядком стояли стрункі берези, які садили ще

батько Тимка та її татусь. Чомусь саме сюди тягнуло Олександру останнім часом, коли життя наповнилося незрозумілою пусткою без улюбленої школи. Притулив-шись спиною до білого, в чорних рисочках стовбура бе-різки, Олександра затихла, заплющила очі, намагаючись пригадати Мишка в той останній раз, коли бачила очі його темні. В той день він ішов на війну, довго пестив в обіймах і цілував заревану Оксану, голубив діток… а їй, що кохала його всі ці роки, лиш кинув дещо відчужено й прохолодно: «Бувай, Сашо!»

Й пішов, озираючись на своїх, до великої вантажівки з солдатами. Й не обігрів поглядом, не приголубив на прощання, бо ж чужою вона була для нього — просто сусідкою, та й усе.

Й ось зараз його лице, його очі вперто втікали з її пам’яті, поступаючись місцем іншим очам — тим синім і пронизливим, котрі загарбницьки прослизували до її думок, скільки б вона не гоновила їх звідти. Й думати про очі ті було й гірко, й солодко одночасно — гірко, тому що про ворога не можна мати думок як про чоло-віка, а солодко, бо ж солодко робилося на серці від само-го погляду його гарних очей…

— Фу-у-ух, — пролунало раптом зовсім поряд, й Олек-сандра дещо перестрашено здригнулася, розплющила очі.

За кілька кроків від неї, важко віддихуючись, стояла баба Лаврентіївна, котру всі так і називали, геть забувши її ім’я. Баба та була досить вередливою, гострою на язик і ласою до пліток. Середнього зросту, худорлява, з важким спогляданням водяво-сірих очей, вона мала неприємне лице з довгуватим гачкуватим носом, тонкими вустами

та по-чоловічому гострим підборіддям. Досить негарна баба, котру за краще було оминати десятою стежиною, а коли вже зустрінеш — намагатися розмовляти щонайпривітніше.

Олександра обережно прокашлялася.

— Втомилися, тітко?

Лаврентіївна озирнула її хмурим оком.

— Та вже ж не на гулянках була. — Поряд із Лаврен-тіївною стояли сани, важко навантажені дровами. — У нас, порядних і чесних людей, прислужників німецьких немає, все самим потрібно робити: й дрова возити, й на хліб заробляти.

Відчувши, як холоне серце, Олександра відповіла баб-ці дещо більш різкувато, ніж збиралася.

— Ми не кликали німців до своєї хати! Самі прийшли!

Баба Лаврентіївна хекнула.

— Еге ж, самі! Той запроданець притягнув, щоб йому було в пеклі з бісами горіти й не перегоріти! А ви з тіткою й раді тому, та й чого б вам не радіти? Отакий шмат до рота заскочив — спробуй тільки проковтнути!

Олександра засопіла.

— Неправду кажете, тітко!

— Неправду? — вишкірилася бабця, й Олександра невільно відсахнулася назад, мов вогнем, впікаючись не-прихованою ненавистю, що яскраво спалахнула у водявих очах баби Лаврентіївни. — Кому іншому цих казок по-розповідай, учням своїм. Й не соромно тобі, Шурко, оце по селу ходити, як буцімто нічого й не трапилося? А ще ж учителька, діточок навчаєш… Та гнати тебе треба від ді-тей, поганою мітлою гнати!

Олександрі зробилося не по собі від цих слів.

— Та що ж я такого зробила?

Зморшкувате лице баби Лаврентіївни сіпнулося.

— А не прикидайся! Та все село гуде про те, що ви в себе розпустою з німцями тими клятими займаєтеся.

Олександра відступилася.

— Тітко, що ви таке кажете? Побійтеся Бога…

— Це вам треба Бога боятися, а не мені! Я чесно про-жила життя своє, мені й за один день немає сорому. А ось ви — блудниці — ще скуштуєте Божої кари! Ти й та твоя родичка, котра ніколи сорому не мала!

Смачно плюнувши собі під ноги, баба Лаврентіївна почервонілими долонями вхопила мотузку і швидко пішла геть, потягнувши з несподіваною силою за собою ті важ-ко накладені дровами сани, продовжуючи бубоніти про-кляття під свого довгого носа. А Олександра полишила-ся стовбуром стояти біля берізки, мов заклякла, мов закам’яніла геть від цих несподіваних, образливо-жорсто-ких слів. То Нонна тільки розсміялася би в зле лице баби Лаврентіївни та турнула її геть, аби не розпускала язиком зайвого. Але ж вона — Олександра — вона інша й, мож-ливо, надто болісно, надто близько до серця сприймає всі пересуди, всі балачки про себе. Хоча балакали про неї й раніш, переважно обговорюючи її вперте небажання виходити заміж, що вередує вона занадто, відмовляючи як не Тимофію, то Левку Кучерицькому, котрий загинув на початку війни, а то агроному Зойченку… Й не знав майже ніхто, що не вередує вона, а просто любить іншого. Та брудом залили її вперше, вперше мов ті помиї вилили на голову, й то виявилося неприємно й болісно, надто неприємно. Кортіло плакати від образи й кричати, що

неправда ж то все й ніякої розпусти вона не вчиняє, а що робить Нонна, то яке вона має до того стосунок? Вона не Нонна, ніколи такою не була й не буде, не бажає бути. А воно ж он як — вже встигли й з неї блудницю зробити, вже й свічку потримали біля її ліжка.

Додому вона повернулася вже надвечір, з декотрим полегшенням і сумом одночасно забачивши, що великої чорної автівки полковника біля двору немає. Бодай би ніколи він не з’являвся у її житті! За той час, поки стояла під березою, Олександра так уже встигла розізлити саму себе на полковника фон Маєра, що, трапився б він їй саме зараз, все б йому виказала… а ось що саме б вика-зувала, того навіть сама не знала. Певне, та лють і злість були їй потрібні для того, аби випхати з серця оте непо-трібне тяжіння до нього.

Вдома було досить гамірно. Діти, радіючи відсутності німців і тітки Варки, бавилися біля печі. Нонна сиділа за столом і відверто спокушала того рудоволосого солдатика, котрий топив їм хату. Примружившись і навалившись пишними грудьми, що спокусливо визиралися з вирізу сукні, на пошкрябану поверхню дубового столу, вона всміхалася до нього вгодованою й грайливою кішкою, а хлопчина той німецький — червоний лицем і спітні-лий — щось белькотів їй жахливою мішаниною росій-ської та польської мов, заїкаючись через слово.

— О, Шура повернулася, — промуркотіла Нонна, при-мружившись ще дужче, від чого очі її майже зникли-ся в густій порості золотавих вій. — А ми тут з Раулем так потоваришувалися, тільки він Отто занадто боїть-ся. — Нонна весело всміхнулася, мов і не казала була

тих образливих слів про полковника, мов і не помічала роздратування Олександри. Й у цьому була вся вона, Нонна. Як то кажуть: й укусить, й медом почастує, й усе то з усмішкою легкої наївності, яка так часто оманливо квітла на її повновидих вустах.

Розгнівана Олександра на усмішку родички не від-повіла, мовчки роздягнулася, налила кухоль води, та не встигла пройти до столу, як за дворищем зачувся гуркіт двигуна й оглушливо хряснули дверцята автівки. Вся вмить напружившись, Олександра хотіла було втек-ти до своєї кімнати, але чомусь залишилася, не в силах і кроку зробити, з досить дивним відчуттям біля серця очікуючи того, що ось мине зовсім небагато часу, сінеш-ні двері відчиняться — й на порозі, ледь не підпираючи стелю, постанеться мужня постать полковника. Й серце її — це нерозумне й неслухняне серце, — не підкоряю-чись холодному й розважливому голосу розуму, знову солодко затиснеться у грудях, й Олександра ледь не за-муркоче від хвилювання.

— Отто приїхав, — враз утративши всю цікавість до солдатика, підхопилася з-за столу Нонна, квапливо при-гладжуючи своє пишне волосся.

Першим до хати ввійшов Браун, й видко, що вже до-бряче напідпитку, з глузливою усмішкою на тонких вустах під тими своїми негарними вусиками. Охопивши швидким поглядом осоловілого від уваги Нонни солдатика, мов закам’янілу Олександру та саму Нонну, котра з нещирою посмішкою вже поспішалася йому назустріч, він реготнув.

— Що тута у вас?

Нонна повела округлим плечем.

— А що тута в нас? Нічого такого, вас просто чекали, а ви весь день десь вешталися.

— Мі работать, — відмахнувся від неї, мов від до-кучливої мухи, капітан і відразу ж ухопив пишне тіло Нонни грубими своїми руками й вп’явся в її соковиті вуста нахабним і безсоромним поцілунком, не звертаю-чи уваги на зацікавлені дитячі личка та Рауля, що спа-лахнув рум’янцем. А потім відхилився й потріпав її по щоці. — А ті скучив?

Нонна реготнула.

— Скучив, скучив. А ти привіз мені щось?

Німець поважно кивнув.

— А то! — Обернувшись, він щось швидко гавкнув німецькою в бік порогу, й за мить у хаті з’явився огрядний і похмурий водій полковника з цілою купою пакунків.

Забачивши пакунки, Нонна заплескала в долоні й за-танцювала на місці, мов мале дівчатко.

— Ой, Отто, любчику, який же ти щедрий! — Не че-каючи й не питаючись дозволу, вона вихопила в того водія перший пакунок, що трапився їй під жадібні ручки, й по-чала трощити його тремтячими від нетерпіння пальцями, але її зупинив голос капітана:

— О нєт, Нонна! Це єсть не тобє… це єсть подарунок полковніка.

Нонна заблимала.

— Кому?

Відповісти їй капітан Браун не встиг, тому що на по-розі з’явилася ставна постать фон Маєра, і спокійним голосом він відповів на запитання Нонни:

— Пані Сандрі.

Нонна сіпнулася, мов отримала була поличника, а паль-ці її ще дужче вчепилися в той пакунок. Олександра ж стояла мовчки та нерухомо, мов з каменю була вона ви-тесана, й тільки десь усередині неї підіймали голови, оживаючи, ті роздратування та злість на полковника, котрі вона намагалася приховати. А пам’ять ще впікали образливі слова баби Лаврентіївни. Як сміє він — кля-тий німець — привозити їй подарунки? За кого вважає? Але ж бачить, добре бачить те, що вона не Нонна і її паскудними подарунками не купити.

А полковник, мов і не помічаючи її застиглого лиця та погляду, що палав злим вогнем, взяв з рук Нонни той пакунок і, одним порухом зірвавши з нього обгортку, не-вимушено й навіть красиво розпушив легку, неймовірно гарну хутряну шубку медяного кольору. Нонна вражено охнула, але Олександра навіть не поворушилася.

— Я не візьму її, — майже несподівано для самої себе почула вона власний голос, обдарувавши полков-ника холодним, ворожим поглядом і краєм ока вхопивши тітку Варку, що ввійшла до хати й завмерла на порозі, притуливши мозолисті й нароблені руки свої до грудей.

Сині очі полковника звузилися.

— Чому?

— Ви німець! А мені від ворога нічого не потрібно!

Полковник мовчки дивився на неї з хвилину, і цей спокійний, навіть холоднуватий, але пронизливий його погляд хвилював Олександру більш, ніж їй того бажа-лося. Й від власного безсилля перед ним, перед оцими очима клятими, вона нервувалася та злувалася все силь-ніше й сильніше.

— А коли це подарунок від щирого серця?

— Я не візьму його!

— Ви занадто вперта!

— Яка вже є. — Олександра важко дихала, нервува-лася й хвилювалася й нічого не могла з собою вдіяти. — Й вашого дарунка все одно не візьму!

Його лице не втратило спокійного виразу.

— Я так не думаю.

— А я…

— Ні, ви візьмете мої дарунки, інакше мені нічого не вартуватиме зібрати ваших маленьких друзів і наказати їх відправити до одного з таборів…

Погляд Олександри наполохано полинув до дітей Миш-ка, котрі настрашеними пташенятами застигли на лаві, витріщивши свої оченята на полковника. Все оберну-лося перед її очима, вона обпекла полковника наповне-ним неприхованої люті поглядом і, затремтівши всім тілом, закричала:

— Я вас ненавиджу! Ненавиджу!

Ще мить — і вона зникла у своїй кімнаті, й тільки занавіски загойдалися над дверима. Кинулася на ліж-ко — палаючим лицем у м’який пух подушки — й за-стигла. Сліз не було, тільки очі пекло злим вогнем, а напруження всередині було настільки сильним, що видавалося: ще трішки — й вона просто не витримає, лусне, аби розсипатися на дрібні шматочки. Що, що з нею трапилося? Невже цьому клятому німцю вдалося майже неможливе й він ось так, немов граючись, зміг вигнати з її серця Мишка? Зміг за декілька днів зчару-вати її настільки, що вона була здатна й закохатися 90

в нього — майже незнайомого й ворожого? Й об тім, що він ворог, вона якось забувалася. Та він нагадав їй — ось цими словами про відправлення дітей до таборів. І як жорстоко та зле нагадав, фашист проклятущий. Кортіло кричати й волати на весь голос, але вона мовчала, за-кусивши куточок наволочки і здригаючись усім тілом. Вона ненавидить, ненавидить його… люто ненавидить оте його вродливе лице, холоднувате й погордливе… оті сині, пронизливі очі, від одного погляду яких вона все частіше відчувала слабкість, а серце її взагалі божеволіло й не бажало слухатися.

— Ненавиджу, ненавиджу! — хрипіла вона в подуш-ку, розуміючи, що оманює саму себе. — Як же я його ненавиджу!

— Справді? — пролунав зовсім поряд над нею голос полковника, й Олександра, мов підкинута вверх невиди-мою силою, в одну мить злетіла з ліжка, ледь утримав-шись на заслаблих ураз ногах.

Перед нею, з’явившись тихо й нечутно, мов той привид, стояв фон Маєр, тримаючи в руках ту кляту шубку й ще якийсь пакунок. І в синіх очах його — спокійних і гарних — десь там, на днищі чорних зірниць, плескалося щось дивне та незрозуміле, таємниче та особливе… щось таке, від чого слабкість у ногах Олександри робилася сильнішою, а сер-це геть відмовлялося підкорюватися розуму.

Олександра сердито засопіла.

— Що ви тут робите?

В синіх очах промайнув усміх.

— Приніс свій подарунок.

— Я не бажаю, аби ви заходили до моєї кімнати.

— А чому? — Тепер усміх уже торкнувся його вуст. — Ні, не відповідайте, я сам здогадаюся. Ви ж мене ненавидите!

Олександра задихала частіше.

— Ненавиджу!

— Неправда, — заперечливо похитав він головою, обережно вкладаючи шубу й пакунок на її вузьке дівоче ліжко, застелене витканою ще маминою рукою ковдрою в червоних маках. Потім зробив до неї крок, й Олексан-дра, ледь не падаючи на вкрай заслаблих ногах, почала задкувати. — Ви говорите одне, Сандро, але ваші гарні очі волають про інше.

Олександра заблимала.

— У вас надто буява уява.

Фон Маєр похитав головою, продовжуючи наступатися на неї, а вона продовжувала задкувати, з острахом й од-ночасно потаємним удоволенням спостерігаючи за його наближенням. І в якусь мить вона раптом штовхнулася спиною у вибілену стіну, а він опинився так близько… недозволено й зворушливо близько… так, що її палаючо-го лиця торкнулося його тепле дихання.

— А у вас надто гарні та відверті очі, аби можливо було в них щось приховати, Сандро, — прошепотіли його губи зовсім поряд, й Олександра ледь устояла на ногах, зазир-нувши до його очей, котрі були зараз так близько.

— Облиште мене! Я вас…

— Ненавидите?

— Ненавиджу!

У відповідь на її гнівливе слово ця неможлива люди-на тільки всміхнулася, й Олександрі, притиснутій до стіни його дужим, міцним тілом, раптом стало бракувати

повітря… й одночасно зробилося так хороше, як ще ні-коли в житті, — мов то саме поряд із ним, у його обіймах і мала вона бути все своє життя. Й тільки вони — ці обійми — спроможні були захистити її від цілого світу й зробити щасливою.

«Які жахливі, недозволенні думки!»

— Знаєте, Сандро, — трішки замислено промовив полковник, і його теплий, довгий палець ніжно доторкнув-ся до її палаючого лиця, змусивши Олександру затремті-ти всім тілом, моя бабуся, світла їй пам’ять, не раз гово-рила за свого життя, що ненависть від кохання відділяє всього один крок і іноді той крок може виявитися набага-то коротшим, ніж нам того б бажалося.

Олександра мовчала, тільки дивилася безпомічно в йо-го очі, вражена його словами й геть заслабла від його зворушливої близькості. Й здавалося їй було, що ось ще хвилина, ще якась мить — і вона не втримається, впаде в його обійми. Й ось така — заслабла й тремтяча — во-на відчувала, як вливається в неї незнана, палка сила — сила, що надходила невидимими хвилями від його очей, від усього його дужого чоловічого тіла, яке було зараз так близько й близькість якого зовсім не викликала в неї оги-ди, а хвилювала й непокоїла її серце.

Його вуста — вперті, чітко змальовані чоловічі вус-та — якось ураз опинилися біля її напіввідкритих вуст, й Олександра вгасаючим променем здорового глузду впі-ймала себе на тім, що застигла, завмерлася вся, чекаючи, коли ці вперті й чітко змальовані вуста торкнуться її вуст першим поцілунком, й ще не відчувши того поцілунку, вона вже знала, що він не викличе в неї тої огиди, яку

відчула після жорсткого й небажаного поцілунку Тимофія. Ні, цей поцілунок буде іншим.

Але полковник не поцілував її. Чомусь не поцілував. Тільки всміхнувся й обпік синім полум’ям своїх очей.

— Пам’ятайте про це, Сандро, — прошепотів він у її напіввідкриті в очікуванні вуста. — Пам’ятайте про це, коли в черговий раз почнете кричати про свою ненависть до мене. Пам’ятайте!

Мить — і він пішов. Просто пішов, залишивши її ледь триматися на ногах і відчувати, як сльози таки прорива-ються до її очей, а серце заповнює розчарування. Роз-чарування від того, що він пішов геть, не поцілувавши її. Який сором, яка ганьба! Вона стояла й чекала його поцілунку. Чи зовсім розуму полишилася, чи зачаклува-ли її його оті очі? Незважаючи на всі зусилля рейхско-місаріату, котрий був фактичною владою на їхніх окупо-ваних землях, прищепити їм думку, що німецька влада набагато краща від радянської, для більшості українців фашисти полишалися ворогами, і їй удвічі нестерпніше впікало те, що вона принизливо й ганебно бажала ці-лунку ворога. Бажала його так сильно, що робилася огидною сама собі.

Олександрі зробилося нестерпно жарко, а потім також холодно; жалібно застогнавши, вона знову кинулася до ліжка, й пальці її відразу ж відчули м’яку ласку хутра. Першою думкою було в неї бажання відкинути геть по-далі цю кляту шубку, але руки, мов ожившись власним своїм життям, притягнули її, що ще зберігала тепло його сильних рук, ближче. Й вона, занурившись лицем у тепле та пухнасте хутро, розревілася.

* * *

На таку неї й натрапила тітка Варка за декілька хвилин — заревану, котра пригортала до себе м’яке хутро шуби, й нещасну, геть нещасну лицем.

— Ну? — протягнула тітка, з незрозумілим вира-зом лиця зупиняючись поряд ліжка. — Й що оце з то-бою коїться?

Олександра втомлено зітхнула.

— Облиште мене, тітко.

— Чого ревеш?

— То моя справа.

Тітка Варка помовчала, роздивляючись завмерлу в не-рухомості Олександру, а потім глибоко зітхнула.

— Невже закохалася?

Олександра напружилася.

— В кого?

— В кого? — передражнила її тітка, сідаючи на стіль-чик, що стояв поряд ліжка, і складаючи на колінах великі свої, напрацьовані руки. — Та в полковника цього, й при-несла ж його сюди лиха година.

— Дурницю кажете, тітко.

— А не скажи, — заперечила тітка Варка. — Помі-чала я, як дивишся ти на нього, коли гадаєш, що ніхто за тобою не слідкує. Сама ж я колись так на Омелька ди-вилася… Давно то було. Й боязко мені за тебе, Шуро, одна ж ти в мене рідна душа полишилася, як Володя не повернеться. Не заперечую — гарний він, німець клятий. Але ж що чекає на тебе з цього кохання? Ти ж не Нонка — тобі коханнячка на одну ніч не вистачить, а він колись та піде, назавжди піде…

Олександра сіпнулася.

— Не треба, тітко.

— Чого не треба? Чого тобі все спокою немає? То в того жонатого Мишка вчепилася, а тепер німець. Не могла знайти нормальну людину, скільки ж хлопців до війни залицялося. Та й зараз… у Тимка того б жила як у Бога за пазухою. Так ні ж… все тягне її куди не потрібно.

— Тітко, не травіть душу.

Тітка Варка замовчала, тільки поморщилася невдово-лено. Замислилася про щось своє, можливо, про те, як його поцупити побільше німецьких харчів до схованки, до льоху, щоб пережити далі сувору зиму, яка так стрімко наближалася. Й Олександра не могла засуджувати за це тітку, бо тепер же їх було не просто двоє жінок — поряд з ними були маленькі дітки, котрих кожного дня потрібно було нагодувати.

— Вечеряти йди, — кинула тітка, нарешті підіймаю-чись на ноги, але Олександра тільки головою похитала.

— Я не голодна.

— Облиш. Треба їсти, поки є що. Не знаєш, що завтра буде, можливо, й кусня хліба не матимемо. — Вона по-кашляла й додала: — А німці з Глобиного таких наїдків навезли: полковник цей — заможна людина, грошей не рахує. Ковбаси молочної привіз, я шматочок собі від-краяла й ледь не задихнулася — скільки років подібної смакоти не куштувала, вже й смак забула.

Олександра тільки зітхнула. Бідолашна тітка, одна ра-дість тепер полишалася їй у житті — скуштувати щось смачненького, а іншої вже й немає.

— Тітко, я не хочу.

— Вперта ти, чисто батько, Яків-покійник. Ну дивися, сиди голодна, твоя справа.

Тітка, скрушно похитавши головою, вийшла з кімна-ти, а Олександра так і полишилася сидіти на ліжку, продовжуючи притуляти до себе пухнасте хутро шубки. Кімнатою її вже панувалася напівтемрява, тільки через ситець занавісок і не причинені тіткою двері пробива-лося світло зі світлиці. Чулися дитячі голоси, дзвінкий сміх Нонни та голос капітана. Олександра поморщила-ся, впіймавши себе на тім, що досить пожадібно до-слухається до голосів у світлиці… в надії почути тільки один голос. Той холоднувато-спокійний та оксамито-вий, котрий і ненавиділа… і вловлювала та чекала по-серед інших голосів. Але його все не було чутно: він, певне, мовчав.

Скільки часу просиділа вона оце так — дослухаючись до голосів у світлиці, Олександра й сама не знала. Й отя-милася тільки тоді, коли в шибку вікна хтось тихо-тихо пошкрябався. Спочатку вона не звернула на те шкря-бання жодної уваги, відсторонено подумавши, що то миші під долівкою. Але шкрябання те все повторювало-ся, а потім перейшло в легеньке постукування. Тоді вона підвелася, наблизилася повільно до вікна й, відгорнувши занавісочку, визирнула. Спершу око вхопило тільки тем-ряву, але потім щось заворушилося на снігу, й вона роз-гледіла високу чоловічу постать у темному зодяганні, й серце її якось ураз дивно сіпнулося.

Мишко!

Ця думка блискавицею промайнула в голові, в той час як очі з пожадібністю вп’ялися поглядом у ту постать за

вікном. Мов зачитавши її думки, людина за вікном скину-ла шапку з голови й майнула рукою, наблизивши лице до скла, а потім широка долоня вказала їй на поріг хати, певне, закликаючи вийти у двір.

Мишко!

То справді був Мишко, її Мишко. Але що ж він тут робить, у переповнених німцями Опришках? Як опинив-ся тут? Але ж живий — головне, що живий! Хитнувши головою, Олександра, геть про все забувшись, так стрім-ко вибігла до світлиці, що декілька пар очей відразу ж звелися на неї вдивованими поглядами, але вона вхопила тільки один погляд — певною мірою здивований погляд синіх очей полковника.

Фон Маєр нахмурився.

— Щось сталося?

Зрозумівши, яку дурницю втнула, Олександра змусила себе всміхнутися.

— Ні, нічого не сталося, — прощебетала вона, відчува-ючи, що починає нервуватися під пронизливим поглядом цих неможливих синіх очей, котрі з відвертою недовірою та підозрою вдивлялися в її збуджене лице. — Просто я зрозуміла, що зголодніла.

Тітка Варка підвелася з-за столу.

— Всипати борщу?

Олександра вичавила з себе усмішку.

— Всип, тітко.

«Він мені не вірить!» — билося в неї в голові відчай-душною думкою, коли всаджувалася вона за стіл під пря-мим, підозрілим поглядом фон Маєра. Вийти зараз на подвір’я вона остерігалася. Ні, потрібно було перечекати, 98

бо цей недовірливий полковник ще поплентається слід-кома, недарма ж зиркає так підозріло.

Погляд її впав на дітей Мишка. Всі вони, за винятком насупленого та похмурого Миколки, безтурботно частува-лися білим хлібом з товстими шматочками ніжно-рожевої ковбаси, аж примружуючись від задоволення. Бідолашні діти, коли на їхню долю випаде ще почастуватися чимось смачненьким? Принаймні вона не зможе дозволити їм такого, хоча б хліба вистачило. От тільки Миколка все гордує пригощатися німецькими смаколиками, та хоча б миску борщу закуштує, й то добре. Ледь утримавшись, аби не посміхнутися, вона з ніжністю поглянула на насуп-леного хлопчину й подумала об тім, як повівся б той, ко-ли б дізнався, що під вікнами в них тупцює сніг його батько. Живий батько.

— Що, Шуро, приміряла ти вже новеньку шубку? — усміхаючись, запиталася Нонна, але Олександра, звівши на неї погляд, усмішки в її зелених очах не помітила.

— Ні, — коротко кинула вона, але ж від Нонни так просто не відкараскатися, вона іноді реп’яшиною може вчепитися й не випустити тебе зі своїх лабет.

— Що ж ти так? Отримала царський подарунок та ще й носа вернеш? Вдягнула б, нам показала б, можливо, тоді б і Отто розщедрився мені на подібну красу, а то ж привіз панчохи та цілу купу дрібничок, а от про такий по-дарунок і не подумав.

Капітан примружився, хрюкнув п’янувато, але промов-чав. А Олександра не знала, куди їй і очі подіти, і з неймо-вірним полегшенням ухопилася за полумисок з борщем, який перед нею поставила тітка. Хоча їсти не кортіло зовсім,

вона все ж змушувала себе завзято, ложка за ложкою, ковтати доволі смачний, з курятиною та сметаною, тітчин борщ. І все це під пильним, холоднуватим і підозрілим поглядом полковника фон Маєра, котрий уважно слідку-вав за кожним її порухом з таким виглядом, мов був здатен здогадатися за ними про всі її наміри та потаємні думки.

Досьорбавши борщ, Олександра ледь стримала по-легшення і вже хотіла тихесенько вислизнути з-за столу й, поки Браун про щось голосно просторікував, виско-чити з хати. Але не так-то воно сталося. Сині ті, про-клятущі очі й не думали полишати її в спокої. Як тільки вона сіпнулася піднятися з-за столу, відразу ж пролунав голос полковника:

— Куди ж ви, Сандро? Втікаєте, навіть не скуштував-ши ковбаси, наче й не голодні зовсім.

Олександра в ту мить була ладною торохнути його по голові.

— Я не…

— І справді, Шуро, — підтримала його тітка Варка, — скуштуй ковбаски. Я ніколи ще такої смачної не кушту-вала, нам у сільпо завжди синю від крохмалю привозили, а ця так і тане в роті…

Продовжуючи вдавати спокій, якого й близько не відчу-вала, Олександра послушливо взяла в тітки ту кляту ковба-су, відкусила. Ковбаса й справді була дивовижною, але ж у неї від хвилювання й кусень поперек горла ставався. Та й як воно можливо було спокійно сидіти, розгодовуючись, зна-ючи, що за вікном у снігу на неї чекає Мишко? Мишко, котрий повинен зараз перебувати десь на фронті. Як опи-нився він у селі, де, мов пацюків у льосі, було повно німців?

100

Просидівши декілька хвилин за столом, мов на тому лантушку з голками, Олександра таки дочекалася миті, коли полковник зник у своїй кімнаті. Ледь не перечепив-шись, вона кинулася до вішака, тремтячими руками вхо-пила своє пальтечко й ледь не підскочила, зачувши за спиною тітчин голос:

— Й куди оце тебе, оглашенну, несе?

— Мені треба.

— Куди треба?

— Не чіпайте мене, тітко, — роздратовано кинула Олександра й вискочила прожогом на морозяне двори-ще. Холод відразу ж прихопив ледь не до кісточок через тканину благенького пальтечка, але вона й уваги на те не звернула, понеслася під хатою до своїх вікон. Але там уже нікого не було видко, тільки витоптаний сніг указував на те, що поява Мишка їй геть не примарилася.

Вона озирнулася й тихо гукнула:

— Мишко!

Тиша у відповідь… тільки вітер засвистів у голому тем-ному гіллі старої яблуні поряд. Почекавши, Олександра наважилася гукнути голосніше:

— Мишко!

З боку повітки геть тихо заскрипів сніг під чиїмись кроками, й Олександра напружилася, вдивляючись у на-півтемряву, щедро посріблену місяцем, що визирнув з-за хмар. Висока постать повільно наблизилася, й вона з по-легшенням упізнала його — свого коханого Мишка.

— Сашо? — безбарвним голосом озвався він, і голос його хрипко та ледь знайомо пролунав посеред стривоже-ної собачим гавканням морозяної тиші.

101

Олександра, так сильно зрадівши зустрічі, вже зібра-лася була кинутися до нього, але щось у голосі його зму-сило її втриматися й тихо відказати:

— Так, це я. Але як ти тут опинився?

Мишко майнув рукою.

— Довго розповідати. Поранений я був…

— Поранений? — вражено видихнула Олександра й таки підійшла ближче, мов намагаючись переконатися в тім, що він і справді живим стоїть перед нею. Наблизи-лася і в місячнім світлі з болем побачила худе його, втом-лене лице, обросле темною бородою. Лице, покривлене нестерпним болем. Доторкнулася обережно до його ру-ки. — Мишко, тобі зле?

Його лице покривилося ще більше, й він застогнав, мов від болю, й охопив її теплу руку своєю крижаною на дотик долонею.

— Зле, Сашо? Так, зле мені.

— Тобі потрібно лікаря.

— Та якого там, в біса, лікаря? — раптом вилаявся Мишко, й Олександра, перестрашившись враз невідомо й чого, рвонулася була назад, та він тримав її міцно, сам навіть не помічаючи того. — Ти скажи мені краще, що то за маячню наверзла мені теща, що Оксанки моєї більше немає? Як не може її бути? Й куди діти мої поділися? Прийшов, а хата порожня… в селі повно німців, і теща геть розум утратила, то одне говорить, то інше.

Олександра сковтнула вмить загірклу слину. Скільки ж разів вона вже була передумала про цю хвилину, коли скаже Мишкові, що немає більше його Оксани, пішла вона з життя, пішла від нього назавжди, а ось насправді

102

це зробити виявилося дуже важко, й слова застрягають у горлі… але вона все ж має йому сказати.

— Оксани й справді немає, померла вона, — ледь чутно вичавила Олександра з себе й мало не закричала від болю, коли дужа чоловіча рука з такою силою затисла її долоню, що в неї і іскри з очей сипонули.

— Померла? Справді померла?

Олександра зітхнула.

— Справді.

Мишко враз весь мов обм’якнув, випустив її страж-денну долоню, безсило припався плечем до стіни їхньої хати й затихнув був так, вилискуючи лиш у напівтемря-ві темним вологим оком, й Олександра застигла поряд, не відаючи й не тямлячи, що сказати їй, як утішити його, як розрадити в горі. В думках своїх брала вона його силь-ні долоні у свої руки, дивилася в наповнені болем очі й промовляла якісь такі вже мудровані слова, від яких він мов оживав, тягнувся до неї, дякуючи за підтримку та ласку. То в мріях вона робилася для нього такою необ-хідною й близькою… а ось зараз, насправді, він уже й чи пам’ятає її присутність поряд, цілком поринувши в гли-бину свого горя. Принаймні вона — Олександра — за-раз гостро та якось пронизливо відчувала себе чужою, зайвою та зовсім непотрібною йому. Єдина людина, ко-тру жадав він побачити в цю хвилину поруч, котрій зрадів би, то була Оксана. Тільки її бажав він бачити, тільки вона була йому потрібна. А вона… вона так і по-лишилася просто Сашею, сусідкою, й Оксана, навіть мертва, все ще продовжувала стояти між ними. Її смерть не наблизила Мишка, зовсім ні, а, навпаки, ще більше

103

його віддаляє, принаймні зараз, й скільки-то часу ми-неться, перш ніж приляжеться його біль, поки втихне горе та загоїться рана. Дивно, але зараз Олександра не відчула болю — того болю, який уже не раз торкав-ся її серця з того пам’ятного дня їхнього з Оксаною ве-сілля. Був гострий жаль до нього, було пронизливе спів-чуття його горю, а більше… більше нічого.

Мишко підняв руку, втер лице, й Олександра зрозу-міла, чому так блищали в темряві його очі. Вони блища-ли від не пролитих ним сліз за Оксаною, за коханою його дружиною.

— Чому… — Його хрипкий голос перервався, й він прокашлявся, а потім прошепотів: — Чому вона померла?

Олександра потерла занімілу долоню.

— Запалення в неї було.

Мишко підняв голову.

— Запалення?

— Так.

— Ти хочеш сказати, що моя Оксанка померла від якогось там запалення? — гнівним голосом запитав Мишко, й Олександрі чомусь видалося, що в його голо-сі пролунало звинувачення. Звинувачення не просто так, а саме на її адресу.

— Так, — слабким голосом відгукнулася вона, й Миш-ко раптом мов ожив, відокремився від стіни й забігав перед нею, порипуючи вже хрустким від морозу снігом, котрий так рясно всипав їхнє подвір’я.

— Ти обманюєш мене, Сашо! — пророкотів він, і Олек-сандра острашливо покосувалася на вікна хати. Не по-чув би хто!

104

— Тихіше, — попрохала вона, але Мишко тільки ру-кою майнув, знов забігав.

— А, начхати. На все начхати мені тепер! Як я без Оксанки жити буду, як? Та й не хочу я його, цього життя… воно для мене зараз гірше від смерті.

Олександра зіщулилася.

— Що ти таке говориш? У тебе ж діти…

Мишко на мить застиг.

— Де вони?

— В мене.

— В одній хаті з німцями?

— Так.

— Навіщо ти їх забрала? Моїм дітям немає чого роби-ти в одній хаті з фашистами. У них бабуся є…

— Бабуся? — обірвала його Олександра, намагаючись не звертати уваги на гостре лезо образи, котре шматону-ло її серце після слів Мишка. Він не дякував їй за прихист дітей, а навпаки, ще й вилаяв за то. — Та ти бачив її? Вона ж сама собі ледь раду дасть, а як зможе прогодува-ти й доглянути дітей?

Мишко невдоволено засопів.

— Та вже якось би прогодувала та зарадила.

— Не говори дурниць, — досить різкувато обірвала його Олександра, таки не втримуючи й виплескуючи зовні свою образу. — Село ледь не гине від голоду, недорід городини й хліба… а теща твоя ще й розумом пошкодилася. А вони ж діти, їм потрібно добре харчуватися кожного дня, вони зрос-тають. Я сама навіть не уявляла, чим стану їх годувати. А так вони їдять досхочу, у них є й м’ясце, й молочко…

— Все це належить німцям.

105

Олександра кинула на Мишка злий погляд.

— Й від того мені що, заморити твоїх дітей голодом? Що ж ти, Мишко, за батько?

— Який уже є. Я заберу у вас дітей.

— Куди?

— Поки що не знаю.

— Мишко, ти тільки подумай, що кажеш.

— Я думаю… — запалькувато відповів він, але раптом застигнув, примружив вологі від сліз темні очі й вп’явся поглядом у щось за спиною Олександри. Похолонувши внутрішнє, вона здригнулася й теж обернулася.

Й заклякла.

За її спиною стояв полковник фон Маєр.

Сріблясте місячне світло щедро посріблювало його русяве волосся без кашкета, вигравало над очима, які наче в затінку місячному ховалися, обмиваючи напруже-не, мов застигле лице, й сірим променем котилося вниз по шкірі його пальто.

В Олександри закружлялося в голові.

Вона так була розізлилася на Мишка, так розходилася сваритися з ним, що геть забулася об тім, що їх може хтось почути або ж по неї хтось вийде. Й ось, будь ласка.

Полковник заговорив першим.

— Хто це? — різким голосом запитався він, і Олексан-дра, надто перестрашена за Мишка, замість того, аби відповідати, штовхнула Мишка й закричала, відчайдушно бажаючи, аби він послухався її:

— Мишко, біжи!

Й Мишко побіг. Побіг, чи то ще не втративши здоровий глузд до кінця, чи то виконуючи її наказ і не розуміючи 106

того, й тільки сніг заскрипів під його чобітьми. Полков-ник відразу ж кинувся слідкома, та Олександра вияви-лася прудкішою. Кинувшись до нього, вона сама майже впала в його обійми, посталася йому на заваді, з усієї сили вхопившись уже підмерзлими пальцями в чорну шкіру його пальто.

— Благаю вас, не треба!

Його руки міцно обхопили її тонкий стан, намагаючись відсторонити, але дивним чином притисли її ще міцніше до його теплого великого тіла.

— Хто він такий? Партизан? — пролунав над нею йо-го сердитий голос, і Олександра відчайдушно захитала головою, розмірковуючи лихоманливо, чи сказати йому правду, чи щось вигадати, аби не нашкодити Мишкові.

— Ні, то сусіда, — сказала вона правду, й сама не ро-зуміючи чому. Певне, коли був би зараз перед нею капі-тан Браун, вона б і слова не зронила, хоч нехай крає він її на шматки, але полковник… полковник — то щось зовсім інше. Щось у його застиглій поряд постаті давало їй надію на те, що він зрозуміє її й не стане переслідува-ти бідолашного Мишка. — Благаю вас, облиште його, він поранений, тільки що дізнався про втрату дружини, а в нього ж семеро діток…

— Це його діти у вашій хаті?

— Так.

Полковник деякий час стояв мовчки, не забуваючись міцно притискати її до свого тіла, мов намагаючись чи то зігріти, а чи то захистити — невідомо від кого й від чого. А Олександра й не пручалася. Де там, вона й сама при-палася до нього, й відігріваючись, і радіючи тому, що він

107

стоїть поряд з нею, а не відкидає грубо вбік і не кидається слідкома за Мишком. А він мовчить — то нехай і мовчить, аби тільки не переслідував Мишка. Й коли ж заговорив нарешті, голос його пролунав дещо невдоволено, та сло-ва його видалися їй ледь не за музику.

— Я мав би зупинити його. Я також можу здійняти три-вогу, й солдати з вівчарками його відразу ж віднайдуть. — Олександра напружилася в його обіймах, та розслабилася, коли він продовжив: — Можливо, це буде моєю помил-кою, але я не стану цього робити. Не стану тому, що тоді ви зненавидите мене вже по-справжньому, Сандро.

Олександра звела на нього здивований погляд і помі-тила полиск його очей у місячнім світлі. Але сказати ні-чого не встигла. Світловолоса голова швидко та стрімко нахилилася, і в наступну мить вона відчула на своїх вустах тверді та теплі чоловічі губи. Олександра було сіпнулася, намагаючись спочатку уникнути того поцілунку, але його руки тримали її надто міцно, а вуста вже так наполегливо заволоділися вустами. Попручавшись з якусь мить, впер-шись руками й намагаючись відштовхнути, вона все ж слабко зітхнула, віддаючись на його милість і владу… до-слухаючись до себе. Дослухаючись до свого серця, котре спочатку завмерло в грудях, а потім забилося з шаленою силою, відгукуючись на його близькість.

Полковник відхилився на мить.

— Сандро, — прошепотіли його теплі вуста прямо в її напіввідкриті вуста, й він припався до неї глибоким, при-страсним поцілунком.

Й Олександра відповіла на той поцілунок — поцілу-нок ворога, ледь не втрачаючи тяму від якогось нового

108

та незнайомого відчуття. Ноги її ослабли настільки, що відмовлялися її тримати, й коли б не його міцні руки, що обіймали її, вона відразу б упала на холодний сніг. Руки її, що трималися за комірець його пальто, ожившись влас-ним життям, сковзнули вгору й заплуталися пальцями в його золотавім волоссі, яке на дотик виявилося досить м’яким… майже як хутро на подарованій ним шубі. А по-цілунок усе тривав… Й Олександра насолоджувалася ним, не бажаючи вже зовсім, аби він закінчувався, бо ще ні-коли в житті не було їй так хороше. Там, у своїй кімнаті, вона чекала на цей поцілунок, вона жадала його, боячись зізнатися в тім навіть самій собі. Соромно то й одночасно потаємно-солодко — бажати поцілунку від ворога, але зараз, саме в цю хвилину, він не був ворогом і не був ні-мецьким полковником. Ні, зараз стояв поряд із нею та тримав її в обіймах просто чоловік — чоловік ледь зна-йомий, один дотик котрого змусив її забутися про все на світі, оживив її, нагадавши, що вона є жінка. Видавалося, що саме його вона й чекала все своє життя, обманюючи себе тим болісним коханням до Мишка, котрий ніколи не відповідав їй взаємністю.

Заплющивши очі й припавшись до дужого чоловічого тіла всім тілом своїм — слабким і ніжним, Олександра в ці божевільні миті забула геть про все, цілий світ зник-нув для неї, й не знала вона, скільки б могла простояти отак, коли б десь у дворі не хряснула хвірточка й різкий чоловічий голос не вигукнув би щось німецькою. Солод-кий туман у її свідомості вмить розтанув, жорстока дійс-ність умить увірвалася до свідомості Олександри, зму-сивши враз напружитися й відхилитися від гарячих вуст

109

полковника. Вона мовчки дивилася затуманеним ще по-глядом у його осяяне місячним світлом лице, а потім рво-нулася й, не втримувана більше його руками, побігла до хати. Біля порога вона ледь була не зіштовхнула з ніг молоденького солдатика, котрий тримав у руках гвинтівку й голосно вигукував геть упитому Брауну про тривогу, повторюючи ім’я полковника.

«Щось трапилося. Невже Мишка впіймали?» — про-майнуло в голові, коли вона вскочила до хати, геть не звернувши уваги на запитання капітана про полков-ника, чи не зустрічала вона його. Щоки в неї палали яскравим полум’ям, а на вустах ще полишався медяною солодкістю поцілунок фон Маєра. Чи геть вона вже ро-зум утратила, що стрибнула в обійми до німця… й не тільки була стрибнула, а й навіть насолоджувалася його обіймами, тим поцілунком незабутнім.

У хаті було тихо. Діти вже полягали спати, тітка Варка шила якусь сорочку, тихо куняючи біля печі, а ось Нонні спати й не думалося. Вона читала якусь газету зі старих, ще батьківських, коли до хати заскочила розчервоніла, запихана Олександра з лихоманливим полиском в очах. Вони з тіткою Варкою одночасно підняли голови й вп’ялися в лице Олександри запитливими поглядами.

Але Нонна виявилася нестриманішою.

— Ну, — протягнула вона, усміхнувшись і спалахнув-ши зеленим оком, — де була?

Олександра скинула пальтечко.

— А тобі яка справа?

— Знов нервуєшся? Усе ти нервуєшся, і слова тобі не скажи. Слухай, а ти часом не важка?

110

Олександра почервоніла ще більше.

— Тіпун тобі на язика!

Нонна перенизала плечима.

— А що я такого сказала? Це справа житейська, з кож-ним може трапитися.

— Може, — похмуро пробурмотіла Олександра. Піді-йшовши до відра, вона з пожадібністю випила кухоль холодної води, відчуваючи на собі погляди тітки та Нонни, але не звертаючи вже на них уваги. Й не встигла була до-пити, як двері відчинилися й до хати ввійшов полковник. Сині очі відразу ж зазирнулися в її лице, й вона ледь втри-малася, аби не торкнутися рукою палаючих вуст, які ще берегли тепло його поцілунку. Та він відразу ж відвернув-ся, вхопив свій кашкет, якісь папери й застібнув пальто.

— Не чекайте на нас сьогодні, — кинув він коротко, невідомо до кого й звертаючись, і вийшов, навіть не по-прощавшись.

Олександра провела його постать тривожливим по-глядом і здригнулася, коли похмурий Браун голосно вилаявся.

— Мост сьорвал партізан, чтоб йому удавітся, — зле кинув він і, клюнувши Нонну в невдоволену пику, вийшов слідкома за полковником.

На другий день Нонна вже за звичкою спала майже до полудня, а ось Олександра ледь очі була стулила. Ранком полковник з капітаном ще не повернулися, та вона з того тільки раділа, бо хотіла тишком навідатися до тітки Одарки, дізнатися за Мишка, чи до тещі він подався, й умовити його піти з Опришок, поки німці не схопили. Хоча фон Маєр і обі-цяв не чіпати його, Олександрі все одно було тривожно.

За столом у світлиці сиділи Миколка з Марійкою — решта діток ще досипали. Тітка Варка вже поралася біля печі, гримаючи посудом і щось невдоволено бурмочучи собі під носа. Миколка сидів, низько опустивши рудово-лосу голову, і з появою Олександри він трішки оживився.

— Олександро Яківно, — протягнув, — а мені насни-лося, що тато повернулися.

— Справді?

— Еге. Ото б радість була, коли б сон мій здійснив-ся, — промовив він з геть нещасним виглядом і так по-глянув, що в Олександри защемілося серце. Повагав-шись із хвилину, вона наважилася й усміхнулася.

112

— Вдягайся. Підемо погуляємо.

Миколка покривився.

— Вибачте, та щось не хочеться.

Олександра підморгнула йому потай від тітки.

— А якщо я дуже попрошу?

— Добре, — протягнув Миколка невдоволено, але Олександра помітила в його очах промінець зацікавлення. Казати про Мишка тітці їй не хотілося.

Селом, мов той господар обійстям, гуляв мороз, але по-зимовому яскраво світилося сонце й було так гарно. Хоч зупиняйся й милуйся чи не цілу днину, та де там уже милу-ватися, коли іншого клопоту повно, та й війна довкола.

Миколка понуро плентався за нею слідкома, а коли вони відійшли вже від двору, то не втримався:

— А чому ви мені моргали?

— Потім дізнаєшся.

— А куди ми йдемо?

— До твоєї бабусі.

Миколка геть спохмурнів.

— Так я ж був у неї вчора, — ледь не захничив він, сповільнюючи свій і без того повільний крок. — Вона така дивакувата зробилася, то плаче за мамою, то кличе мене Тольком і щось таке бурмоче, а очі страшні.

Олександра промовчала. До двору тітки Одарки вони дісталися також мовчки, й Миколка з виглядом святого мученика ввійшов за нею до вбогої, брудної хатини бабу-сі. Проти їхньої тепло натопленої та вимитої хати тут було холодно й темно, сонячне проміння ледь було пробивало-ся крізь запилені маленькі віконця за сірими ганчірками старих занавісок. У цій хатині не оселилися німці: занадто

113

вбогою вона їм видалася, але Олександра помітила сол-дата з вівчаркою, що проходжувався за селом неподалік, і знову тривога пробрала її наскрізь.

— Хто тут? — гукнула тітка Одарка десь із темного кутка, й Олександра, осліплена яскравим сонцем і білим снігом на вулиці, ледь угледіла її худеньку постать на лаві під запилюженими образами.

Миколка насупився, мов старий дід.

— Ми, бабусю.

— Хто це ми?

— Я, Миколка, й Олександра Яківна, — терпляче від-гукнувся хлопчик, — вчителька наша й сусідка.

— Не знаю такої, — спохмурніла тітка Одарка. — Ну й чого ви припхалися?

— А ви самі вдома?

— А кому ж у мене бути? Сама я, як Назар помер, від-тоді все сама та й сама. Була Оксана, та померла, люди кажуть. Й чого їй ото помирати?

Тітка Одарка ще продовжувала щось бубоніти, коли з-за печі долинуло якесь ворушіння. Миколка не помітив того, але Олександра відразу ж побачила Мишка, котрий зіскочив з печі й тихенько підкрадався до сумного сина. Поглянула на заспаного, якогось неохайного Мишка, й нічого не звору-шилося в серці її, не завмерло воно солодко та пронизли-во, не захвилювалося так, як не раз хвилювалося раніш.

Мишко зупинився, сковтнув і гукнув:

— Миколко, синку!

Миколка, котрий уже взявся був за відро, аби принести води бабусі, спочатку завмер, залупав великими зелену-ватими очима, мов не вірив він був тому, що почув, навіть

114

головою похитав, буцімто марення скидаючи. Тоді Миш-ко прокашлявся й гукнув удруге, вже голосніше:

— Синку!

Олександра розплакалася, помітивши, якою радістю та надією осяялося виразне, в ластовиннях лице Микол-ки, коли він нарешті озирнувся й побачив батька.

— Татку!!!

Відро з оглушливим дзеньканням покотилося долівкою, коли Миколка, відкинувши його геть, рвонув з усіх ніг до батька й прилип до нього, обхопивши відразу й рука-ми, й ногами.

— Татку! Ви повернулися?

Темні очі Мишка блищали від сліз.

— Так, синку.

— Назавжди?

— Ні, тільки аби вас забрати.

Миколка ледь не залящав від радості.

— Справді, татку? Справді?

Мишко притиснув до себе сина.

— Справді, синку.

— А мами вже немає, татку. Ви знаєте? Вони так чекали на вас, так чекали, навіть плакали кожного вечора, моли-лися за вас, гадаючи, що ми не помічаємо. А потім помер-ли. — Миколка вперше після похорону мами дозволив собі заплакати. — Чому вона померла, татку, чому?

Мишко заплющив на мить налиті слізьми очі, а коли розплющив їх, то досить похмуро поглянув на Олександру.

— Не знаю, синку, не знаю.

Олександра відвернулася, не маючи сили більш витриму-вати цього погляду Мишка, в якому, навіть у напівтемряві

115

цієї брудної хатини, видко було осуд і німе звинувачення. За що ж він її осуджував, у чому звинувачував? А вона ж іще очікувала від нього вдячності. Та яка там вдячність, коли зиркає он як?

Мишко відпустив сина.

— Йди, синку, побалакай з бабусею, а мені потрібно поговорити з твоєю вчителькою.

Миколка слухняно попрямував до бабусі, котра все продовжувала щось бубоніти собі під носа, сяйнувши до Олександри щасливим поглядом. А в Олександри якось нехороше стислося серце.

Мишко постояв мовчки, похитався, а потім запитав її підозрілим, недружнім голосом:

— Що там у тебе з тим німцем?

Олександра нахмурилася.

— З яким німцем?

— З тим, що кинувся на мене вчора ввечері, мов зго-лоднілий вовчисько. Тільки не бреши, я все бачив, бо повернувся до повітки, — а ви цілуєтеся… як справжні коханці, цілуєтеся.

В Олександри спершу була промайнула думка, що то він її ревнує, але щось у його очах, в його словах і голосі вказало їй, що ні, не ревнує, а просто злується й засуджує. Куди вже йому ревнувати, коли всі думки його лише про Оксану, навіть і померлу, але все ще кохану й таку необхідну? Й що ж йому сказати? Що й сама не відає того, з якого дива вчора так палко відгукнулася на поцілунок німецького полковника, й що півночі пролежала без сну, згадуючи той цілунок… й що сварила себе за цю слабкість й завмиралася від щастя? Нащо йому, Мишкові, знати подібне? Та й чи повірить він її словам?

116

Вона гордовито випрямилася.

— То вже моя справа.

Мишко примружився.

— Ну дивися. Тільки ж дітей я тобі не полишу, так і знай, Сашо.

Олександра вражено кліпнула очима.

— Ти що ж, забрати їх хочеш?

— Хочу й заберу.

— Але ж куди?

Він майнув рукою.

— Мені ще більше місяця від фронту звільнення. Трішки перепочину й майну з дітьми на схід, у мене тітка в Душанбе жила — може, ще жива. А ні, то до притулку їх віддам, але у вас не полишу, немає чого моїм дітям поряд з німцями робити.

Олександра похитала головою.

— Нерозумно це. Зима йде, Надійка ще ж така мале-сенька, капризує постійно, а німці навколо…

— Нехай. Якось доберемося.

— Мишко…

— Татку, Олександро Яківно, — перебив їх Миколка, й у голосі його вона зачула неприхований страх. — Ховай-теся, татку, бо там дядько Тимко суне до хвірточки.

Мишко нахмурився.

— Дядько Тимко?

Олександра кинула тривожний погляд у вікно й справ-ді побачила Тимка, котрий сунув до дворища тітки Одар-ки широкими кроками. Потім поглянула на Мишка.

— Тимофій Мусієнко, поліцай він у нас, продався нім-цям. Тільки що ж йому тут потрібно?

117

Мишко спохмурнів ще дужче, але нічого не сказав і швидко зник у кімнаті, вхід до якої ховався за вилинялими темно-синіми занавісками. Миколка було кинувся за ним, але Олександра впіймала його за комірець пальтечка.

— Миколко, стривай. Ми ж з тобою разом сюди при-йшли, а як нас хто помітив і йому доніс? Ще почне тебе шукати, хатою нишпорити? Ні, зостанься. Скажемо, що прийшли допомогти поратися по господарству твоїй бабусі.

Кинувши ще один тривожливий погляд, але цього разу вже на тітку Одарку, Олександра підійшла до печі й тільки-но почала збирати посуд, як у сінях загримали важкі чо-боти, відчинилися двері й у хату просунулася невдоволена пика Тимофія. Обтрусившись від снігу, котрий нападав на нього невідомо й звідки, можливо з якогось дерева, він похмурим поглядом обвів світлицю, сковзнувши по тітці Одарці, що досі бубоніла своє, та Миколці, котрий дряпав брудну долівку старим деркачем, неуважно, й зупинив його більш уважно на Олександрі.

— Ось куди ти поділася, — пробурмотів він, не при-чиняючи за собою дверей і гидливо роззираючись.

Олександра поглянула недружньо.

— Чого тобі?

Тимофій поморщився.

— Яка ж ти, Сашо, непривітна зробилася. Розпаскудив тебе той німець клятий, й слова тепер тобі не сказати.

— Кажи, чого припхався?

— О, знову сичиш? А я ж до тебе з добром.

Олександра зітхнула. Набриднув він їй, цей Тимко, гірше гіркої редьки. Все намагається впіймати її наодинці, а коли впіймає, то починає торочити про свої ревнощі, 118

знову кликати до себе жити та зудіти об тім, що покине її полковник фон Маєр, награється й покине. Й Олександра притомилася якось втлумачувати йому, що зовсім не зби-рається вона до ліжка полковника. Бо все одно марно.

Вона кинула на нього погляд, сповнений сумнівів.

— Яке там у тебе вже добро?

Тимко ображено засопів.

— А не скажи! Ось ти від брата свого чи давно отриму-вала хоч якусь звістку?

Олександра похолонула.

— Давно.

— Й не отримала б, а ось я випадково дізнався, що він потрапив у полон і зараз перебуває в таборі для військо-вополонених десь в Угорщині.

— Але ж живий?

— Живий, — пробубонів Тимофій, озираючись. — Щось ти, Сашо, занадто вже переймаєшся долею своїх сусідів, й біля Оксани бігала, й дітей її забрала, а тепер учащаєш до цієї божевільної тітки Одарки.

Олександра промовчала, але Тимко не відступався.

— В чому ж тут річ, га, Сашо? Чому так обходжуєш ти цю родину, га?

— Ми ж сусіди.

— Ага.

— Йди ти до дідька, Тимко, — не надто чемно відгук-нулася Олександра, додавши: — За Володю що сказав — спасибі, але більшого від мене не чекай.

— Ну-ну, — протягнув Тимко, й очі його сяйнули.

Та Олександра вже не так його боялася. Що б він там не говорив, але чіпати її остерігався, навіть пальцем

119

не торкнувся. Полковника боявся, бо не вірив у те, що немає між ними зв’язку.

Вона відвернулася, не звертаючи більш на нього ува-ги, зайнялася брудним посудом у надії, що Мусієнко піде. Але Тимко йти не поспішався. Більш того, всівся на довгу лаву, що стояла біля вікна, й нахабно вп’явся по-глядом у напружену постать Олександри. Та витримала хвилин зо дві, потім обернулася, скинула хустку й за-питалася досить вороже:

— Ну, й чого витріщився?

Зелено-золотаві очі Тимка зіщулилися.

— А що, вже й дивитися на тебе забороняється? Геть німцю віддалася: й душею, й тілом? — Він зле усміхнув-ся. — Й за що продалася, га, Сашуню? За якусь паскудну шубку, зняту з якоїсь заможної міщаночки. Та хіба б я не подарував тобі такої, коли не кращої, шубки? Та ти тільки б слово була сказала, я б десять таких шубок тобі привіз. Але ж ми горді, ми ж своїх, котрі поліцаями заробилися, зневажаємо та ненавидимо, а ось від німців наші кирпаті носики не вернемо, подарунки їхні не смердять…

Тимко говорив швидко та зле, уривками кидаючи слова, мов прорвалося в ньому наболіле, а Олександра не зупи-няла його, тільки кожне слово його образливе гостро вп’явалося в її душу, бо неправдою було. Миколка серди-то сопів, шкрябаючи долівку деркачем і кидаючи на Тим-ка палаючі погляди.

— Неправду ви кажете, дядьку, — нарешті не втри-мався він, розпрямляючись. — Не приймала Олексан-дра Яківна німецьких дарунків. Не хотіла! Німець змусив!

— Миколко, не треба!

120

Хлопчик відкинув деркача.

— А чому він вас ображає? Чи я неправду кажу?

Тимко покривився.

— Захисник у тебе, Сашо, зліший від німецької вівчар-ки — кожному за тебе горлянку перегризе. А мене так узагалі голими руками вдавив би, коли б міг.

Олександра зітхнула.

— Тимофію, буде краще, коли ти підеш…

Мусієнко вишкірився.

— Коли схочу, тоді й піду… — Він хотів був ще щось додати, але несподівано ожилася тітка Одарка.

До цього часу вона тихесенько сиділа в куточку, бурмо-тіла щось собі під носа, здається, й не помічаючи, що в хаті її хтось є. А це раптом мов прокинулася від сну, під-велася на ноги, озирнулася, мов тільки побачивши й ону-ка, й Олександру з Тимком, випрямила худу свою спину.

— Що ж це я? Гості в хаті, а в мене стіл порожній, — голосно забідкалася вона, кидаючись то до столу, то до пічки. — Й де той Мишко подівся, дров би врубав.

Тимко випрямився, а Олександра вся похолонула.

— Який Мишко? — тихим, спокійним голосом запи-тався Мусієнко, й тітка Одарка багатослівно зачастила:

— Так зять же мій, Оксанкин чоловік. Заявився вчора, вояка недобитий, за грудки хапає, дурниною кричить: де поділися Оксанка та діти… А я що? Сказала, що Оксанку нашу поховали, так він мене ледь не прибив, нечистяка.

Тимко весь напружився.

— Й де ж він зараз, ваш Мишко?

Олександра завмерла, Миколка з пополотнілим лицем заклякнув поряд неї, з острахом витріщившись на бабцю.

121

Хто ж думав, що від тітки Одарки можна чекати такого? Сиділа собі тихо, бубоніла під носа якусь маячню, й ось тобі прокинулася.

— Тимко, тітка Одарка — хвора людина, — виступи-лася вперед Олександра, радіючи, що та мовчить. — Не-вже ти гадаєш, що вона може правду сказати? Та вона Окса-ну вже не впізнавала й Миколку плутає з якимось Толею.

Мусієнко напружився.

— Не знаю, не знаю. Та тут ще такі справи погані — міст підірвали через Кагамлик і колону з десяти танків вермахту. Німці зараз на вухах стоять, такого шороху наведуть.

Олександра поглянула холодко.

— Й до чого тут Мишко?

— А то ти в нього поспитай.

— Немає кого питати.

— А не скажи, — заперечив Тимко, промацуючи по-глядом убогу світлицю. — Он тітка Одарка сказала, що тут він, то будемо шукати.

Миколка враз зробився таким білим, мов рушники за образами, а Олександра геть була розгубилася, навіть не уявляючи, що ж їй робити. Кинутися до нього й зава-дити шукати Мишка? Так тоді ж він іще пильніше ниш-поритиме, ще солдат накличе? Й що ж буде Мишкові, коли впіймають його?

Тимко підморгнув Миколці.

— Ну, малий, показуй, де твій татко?

Миколка засопів.

— Мій татко на війні, б’є німця.

Тимко підвівся на ноги.

122

— А це ми зараз побачимо.

— Слухаєш хвору жінку? — намагаючись видаватися спокійною та байдужливою навіть, запитала Олександра, кидаючи погляд на важкого тіпуна, що висів перед нею на цвяшку біля печі. Кортіло копнути Тимка добряче, аби не нишпорив зайвого, але вона все ж розуміла, що роби-ти цього ніяк не можна. Тільки гірше буде.

А Тимко тим часом зник за вилинялими занавісками, тітка Одарка витягнула лантух з залишками гнилої кар-топлі, а Олександра з Миколкою застигли на місці, вп’явшись одне в одного перестрашеними поглядами, чекаючи, що ось зараз Тимко вхопить Мишка, але було тихо. Мусієнко з’явився один, невдоволено нахмурився й з підозрою обдивився спочатку Олександру, а потім украй блідого Миколку.

— Де сховали? — кинув недружньо, затягаючи пасок, й Олександра ледь стрималася від полегшеного зітхання. — Та нічого, все одно знайдемо. Не ми, так вівчарки. — Він обернувся до тітки Одарки, котра з заклопотаним вигля-дом чаклувала щось над глиняним горщиком. — Гей, тітко Одарко, куди ви Мишка поділи?

Тітка Одарка нахмурилася.

— Якого Мишка?

— Так зятя ж вашого.

— Мишка? Зятя? — протягнула вона, замислившись, а потім перенизала худими плечима в брудному ватя-ному жакетику. — Так він же воює, де ж йому подітися, на війні він.

Тимко сердито зітхнув.

— А ви ж казали, що він повернувся.

123

— Хто казав? Я казала? Бог з тобою, хлопче. Не каза-ла я такого. — Вона озирнулася до хлопчика: — Микол-ко, синку, ти збігай до мами, нехай дасть трішки сала, а то в мене немає на чому картопельки насмажити.

Олександра кинула на Тимка виразний погляд.

— А я тобі що говорила?

— Говорити ти вмієш, а ось чи правду? — пробубо-нів Тимофій і пішов з хати, але Олександра відчувала й знала, що не залишить він так цього, все одно буде шукати Мишка. Такий він уже є, цей Тимофій Мусієн-ко, — ладний кидатися на своїх односельчан-солдатів, мов голодна вівчарка на кістку.

* * *

Коли Олександра ввійшла до своєї хати, її біля порога зустріла Надійка й відразу ж запросилася на руки. Під-хопивши дитину, вона поглянула на Нонну, котра знову зваблювала рудого солдатика. Перехопивши її погляд, Нонна перенизала плечима й непривітно вищирилася.

— Чого блимаєш очицями? Ми з Раулем друзі, я його мови вчу, а він такий кмітливий учень. Що ж мені ще робити, аби з нудьги у вашій конурі не померти?

Олександра поглянула на Марійку.

— Дитиною б зайнялася.

Нонна втомлено зітхнула.

— А що нею займатися? Поїла, й нехай собі вештається, й без мене розважиться. А я від нудьги й справді помираю. Отто он припхався й спить, мов ведмідь. А мені що?

Серце Олександри, попри її волю, вмить пропустило вдар, і погляд ковзнув на занавіски, за якими ховалася 124

батьківська кімната. Швидко, воровкувато ковзнув, але Нонна помітила. Помітила й зіщулилася.

— А твій полковник ще не повернувся, не зиркай, — насмішкувато промовила вона, потягнувшись і ніжно по-сміхнувшись розчервонілому солдатику.

Олександра відповіла сердитим поглядом.

— Нічого я не зиркаю, — роздратовано кинула вона. Поставивши Надійку на ніжки, роздягнулася й тіль-ки потягнулася почепити пальтечко, як ліворуч від неї стрімко відчинилися двері й з’явилася висока постать полковника.

Серце її вже звично полишилося спокою, спочатку за-вмерши, а потім забившись у грудях з неймовірною си-лою. А очі відразу ж потрапили в полон до тих синіх очей, що полишали її волі. Вони застигли так на якусь мить: полковник — не причинивши дверей, а вона — піднявши руку, але не почепивши пальтечка на цвях. А перед очима промайнула місячна напівніч і його губи на її вустах.

Олександра затремтіла.

Полковник прокашлявся, привітно кивнув і ввійшов-таки до світлиці. На лиці його застиглося досить незро-зуміле вираження. Знявши пальто та кашкет із високим гострим верхом, він полишився в мундирі, колір якого німці називали фельдграу — сірувато-зелений й наче бруднуватий. Пройшов до столу, щось коротко кинув занімілому Раулю, так швидко, що Олександра не встиг-ла розібрати його слів, і той підхопився геть зі світлиці, стрімко втрачаючи червоне забарвлення свого молодого лиця. Потім полковник поглянув на Нонну.

— Де капітан?

125

Нонна ще раз потягнулася — й зробила це вкрай спо-кусливо.

— Спить. А ви голодні?

Полковник зиркнув на Олександру.

— Трішки.

Нонна підвелася на ноги й підійшла до нього настільки близько, що її повновида, спокуслива жіноча грудь торк-нулася тканини його мундира. Олександра напружилася, відчувши не надто дружні почуття до родички.

— Дозвольте я вас нагодую, — промуркотіла Нонна, усміхаючись і торкаючись пальчиком рукава його одя-гу. Вона була гарною — дивовижно, чарівно гарною — й добре знала про те. Олександра відчувала себе поряд із нею зовсім уже сірою мишею, що раніш її якось і не хвилювало, а ось зараз починало злувати до чорних цяток в очах.

— Нагодуйте, — досить легко погодився полковник, і Нонна павою попливла до печі, на якій був полишений тіткою Варкою чавун зі свіжим борщем.

Сердито закопиливши губи невідомо й з чого, Олек-сандра рвонула була до своєї кімнати, але полковник ухопив її за руку.

— Куди ви, Сандро?

— До своєї кімнати.

Його сині очі впекли її поглядом.

— Й ви не бажаєте зі мною пообідати?

Вона відповіла ворожим поглядом.

— Ні!

— А якщо я вас попрошу?

Олександра висмикнула руку.

126

— Просіть краще Нонну — хто-хто, а вона вам не від-мовить, — просичала крізь зуби і, ще мить, зникла у сво-їй кімнаті, тільки занавіски загойдалися. Але спокою во-на там не знайшла, а ще більше розійшлася, заметавшись між вікном і ліжком, а уява вже догодливо змальовувала спільний обід полковника з Нонною, спокусу в закличнім погляді родички та усмішці… повні груди, що так і тулили-ся до його широкого плеча.

Вона ревнувала — ганебно та гаряче, так гостро, як навіть не ревнувала Мишка до Оксани, коли, забачивши їхні взаємні ніжності, з болем у серці втікала геть. Чи здуріла вона вже геть, чи розумом випадково не пошко-дилася? Ревнувати ледь знайомого чоловіка, до того ж ворога? Безглуздя то, маячня та божевілля, й вона на нього страждає. Як, як могло так статися…

Крутнувшись у черговий раз біля вікна, вона ледь не зачепилася за витканий мамою килимок, а потім напру-жено застигла.

На порозі її кімнати стояв полковник.

Олександра неприязним поглядом скинула його високу постать, відзначивши з якимсь тривожливим відчуттям, що він дещо роздягнувся, залишившись у білій сорочці, розстібнутій на широкій груднині.

— Вам не здається, — настільки холодним тоном про-мовила вона, що він мав би затремтіти від холоду у своїй сорочці, та тільки не затремтів, а не зовсім зрозуміло всміх-нувся, — що ви вже взяли за звичку, й звичку погану, ври-ватися до моєї кімнати кожного разу, коли вам заманеться?

Темно-золотаві брови злетіли вгору.

— А ви проти?

127

— Так, проти.

Полковник помовчав, роздивляючись її своїми очима синіми з незрозумілим виразом, й Олександра від того погляду його почала нервуватися ще більше. Ну чому, заради всього святого, чому він так діє на неї? Вона ж має ненавидіти його — люто, гаряче ненавидіти, а не тріпоті-ти від самого його погляду. Хай йому грець, не могла вона його ненавидіти. Хотіла, намагалася — а не могла. Нена-виділа інших — Тимофія, капітана Брауна, того каплову-хого Рауля нарешті… та що там казати, вона й Мишка ладною була зненавидіти за його дурість і образливі, дуже образливі слова. Так, вона ревнувала полковника фон Маєра, злувалася й на нього, й на саму себе за ці без-глузді ревнощі до Нонни… але ж, зрештою, він не поли-шився поряд з Нонною, а пішов до неї, й саме це викли-кало в ній потаємне вдоволення — глибоке й солодке.

Фон Маєр зітхнув і почав наближатися до неї. Олек-сандра занервувалася ще дужче, проте вигляду не пода-вала, навіть не ворухнулася була, й тільки її очі горіхо-вого кольору дещо розширилися, видаючи хвилювання.

— У мене до вас є розмова, — промовив полковник, зупиняючись за три кроки від неї. Спокійний, зібраний і… трішки холоднуватий. — Розмова стосується того вашого сусіди, котрий утікав від мене вчора.

Олександра напружилася.

— Я вас слухаю.

— Скажіть, хто він?

— Я вам уже сказала, простий сусіда.

— А як він опинився тут?

Олександра зітхнула.

128

— Отримав поранення й відпустку. Приїхав додому, якось оминув німецькі пости, хотів побачити дружину та дітей. — Вона помовчала й додала: — Він дуже кохав Оксану, а тепер страждає так, що хоч би не збожеволів.

Дивно, але ці власні слова про таке сильне кохання Мишка до Оксани вже не викликали в ній майже нічого, окрім легкого жалю. А полковник мовчав, роздивляючись її своїми пронизливими очима й мов розмірковуючи, чи варто мати віру її словам.

— Я чув сьогодні про нього, — нарешті промовив він і, побачивши перестрашений погляд Олександри, додав спокійно: — Від Тимофія Петровича.

— І… що?

— Ось я і сам думаю, що ж? Кого проґавив я вчора ввечері, ухопивши вас у свої обійми й забувшись про весь світ? — Олександрі на якусь мить заробилося страшно. Страшно від миттєвого розуміння, хто перед нею. — А ви зробили це навмисно, справді ж, Сандро? Гукнули йому, аби втікав, і спокусили мене…

Олександра підскочила, мов обпечена.

— Я вас не спокушала!

— Ви кинулися в мої обійми!

— Ще чого? Ви самі вхопили мене й затисли, мов клі-щами. — Вона казала неправду, відчайдушно обманюва-ла, але полковник більше не заперечував, тільки в очах його тлівся вогник приємної згадки. — А Тимофій просто бажає вислужитися перед вами, ось і вигадує казна-що. Мишко просто нещасний солдат, надто вбитий горем, аби думати про щось інше, окрім утрати дружини.

В очах полковника з’явився прохолодний вираз.

129

— Чи не надто ви захищаєте його, Сандро? — запи-тався він тихо, й Олександра здригнулася від його наступ-ного питання: — Ви все ще кохаєте його?

Вона відсахнулася назад.

— Ви… ви про що?

— Про цього вашого вдівця з дітьми.

Її лице нахмурилося й застигло, мов скам’яніло було.

— Про це вам теж Тимофій напліткував? — Такі вони вже, особливості життя на селі. Як не приховуй старанно своїх таємниць і почуттів, якась баба все одно все винюхає й рознесе своїм довгим язиком по всіх дворищах.

— Не тільки, — відгукнувся полковник і пояснив: — Ваша тітка якось розповіла мені про сусіда одруженого, котрого ви кохаєте більше десяти років.

— То минуло, — заперечила вона, відчувши внутрішню паніку, коли полковник почав наближатися. Мов зачаро-вана, спостерігала вона, як він підіймає долоню й долоня та — сильна та тепла, — вхопивши її за підборіддя, ле-генько тисне, примушуючи її поглянути вгору… туди, де його пронизливі сині очі вимагали від неї чогось, напо-легливо вп’явшись у неї поглядом.

— Справді, Сандро?

Зачарована його поглядом, вона тільки прошепотіла:

— Справді.

Довгий чоловічий палець ніжною ласкою пройшовся шкірою її підборіддя, ледь відчутно торкнувшись тремтя-чих вуст і змусивши Олександру від пронизливого хвилю-вання затріпотіти всім тілом. Полковник, певне, про щось розмірковував, тому що мовчав, роздивляючись її лице з увагою та напруженням, і хмурив своє гладке чоло. 130

А вона під поглядом тим починала забувати геть про все: й про ті ревнощі свої, й про Мишка з його несподіваною та небезпечною появою в Опришках, й про Нонну з її спокусливими поглядами та натяками.

— Здоровий глузд, — нарешті заговорив він, і голос його пролунав глухувато й замислено, — підказує мені послухатися Тимофія Петровича, перекопати все село й знайти того вашого сусіду, котрий може виявитися не-безпечним партизаном. Я й зайшов до вас із наміром сповістити про це. — Олександра у відповідь перестра-шено закліпала очима, й полковник заспокійливо про-довжив: — Ні, не бійтеся. Я не зможу цього зробити — через вас не зможу. Я обіцяю відпустити цього страждальця, але й ви повинні пообіцяти мені, що за день чи два він остаточно зникне з села. Інакше…

Олександра прокашлялася.

— Він піде, піде.

Все в ній тріпотіло й хвилювалося від його близькості й неквапливого пещення її лиця, від його слів і погляду, в котрому вона безпомічно тонула.

— Чому ви це робите? — наважилася запитати вона, й голос її пролунав так тихо, що полковник міг і не роз-чути запитання.

Але він розчув… й очі його спалахнули вже знайомим їй полум’ям. Вона знала, що він поцілує її, але й короткого поруху не зробила, аби уникнути вуст, що вже наближали-ся до неї. Кімната наче кружлялася довкола неї, але вона не звертала на те уваги, геть потонувшись у його очах.

— Чому? — прошепотіли його вуста на відстані ко-роткого подиху від її вуст. — А ти не здогадуєшся, Сандро?

131

Вона здогадувалася, тому що вже ж надто відверто про це промовляли його очі, але сказати не встигла, як і він не встиг нахилити свою світловолосу голову, не встиг поцілувати.

— Полковнику, ваш борщ прохолонув, — пролунав за його спиною досить невдоволений голос Нонни.

Олександра була сіпнулася, аби відскочити геть, але та неможлива людина, котра звалася німецьким полковни-ком, втримала її на місці.

— Я зараз прийду, — відгукнувся він на слова Нонни, навіть не обернувши голови до жінки, що ображено за-стигла на порозі.

— Я чекаю, — примхливим голосом протягнула Нон-на й повільно випливла з кімнати Олександри, так само тихо, як і ввійшла. А на Олександру мов хто був відро з холодною водою вилив, й ревнощі, що було прихова-ли голову, знову заворушилися в серці, охолодивши те полум’я, що палало в ній.

Вона знову сіпнулася з його пук.

— Вас чекають, — нагадала різкувато, але полковник у відповідь на її слова тільки всміхнувся.

— Почекають.

— Нонна не така жінка, аби примушувати її чекати.

— Вона мені не потрібна!

— Не вірю!

— Це правда!

— А хто ж вам потрібен? — тихо запитала Олександра, проклинаючи саму себе за ці слова, розуміючи, що не по-винна була їх промовляти, але мов хто за язика її тягнув.

У його очах розлилася подібно до набухлої ріки ніж-ність — медяна й така, що полишала її волі.

132

— Ти!

Коротке слово — воно пролунало біля самих вуст її, змушуючи затріпотіти, тихо зітхнути й гойднутися йому назустріч. Нехай це є неправильно, нехай вона безліч разів пожалкує об цім потім, але зараз його влада над нею була сильнішою від її волі, від її розуму. Час застигнувся навколо… а вона вже цілувала його у відповідь, цілувала, забувшись про все, окрім цього чоловіка.

— Полковнику, ну де ж ви?

Цього разу Нонна кликала його зі світлиці, але голос її пролунав так пронизливо, що Олександра здригнулася й відхилилася від полковника, побачивши над собою його сині, мов те небо, очі.

— Що за настирна жінка, — пробурмотів він роздра-товано й знову був схилився до Олександри, але та відчай-душно захитала головою й відбігла від нього якомога далі.

— Ні, не треба! Це помилка, цього не має бути.

Сині очі фон Маєра потемнішали.

— Але це є. Й ти це знаєш.

Олександра захитала головою.

— Ні. Я маю вас ненавидіти!

Він м’яко всміхнувся й раптом знову опинився так близько.

— Маєш, — прошепотів, нависаючись над нею, мов сама доля, — такий же сильний і невблаганний. — Але не можеш. Й не треба мене обманювати, бо твої очі ка-жуть мені правду. Але я вмію чекати, Сандро, добре вмію.

Ось так — просто, прозоро та відверто — він сказав їй об тім, що, як би вона не ухилялася та не відмовлялася, нікуди їм одне від одного не подітися. Й зараз, дивлячись

133

у його очі, вона розуміла, що його слова є правдою і як би вона не забороняла собі, та все одно ці незбагненні й за-боронені почуття до полковника є набагато сильнішими від голосу розуму її. Вона відчувала це кожною клітиною свого тіла, свого серця й відчувала, що не стає їй уже сили боротися самій із собою, а можливо, вона вже й не хоче цієї боротьби. Та мовчала, не бажаючи все ж уперто зізнаватися в тім щиро навіть собі, а не те що йому.

— Сандро!

Теплі чоловічі вуста знову були поряд, обпікаючи її своєю близькістю, але поцілувати він її не встиг. Хрясну-ли двері, й у світлиці хтось жалібно застогнав.

Олександра враз напружилася, туман, що солодкою за-вісою обгортав її свідомість, вмить розвіявся, й вона мов прокинулася була від замріяного сну.

— Щось трапилося, — прошепотіла помертвілими вустами, й у серце її холодною змією ковзнув страх. Страх той був за Миколку, котрий залишився в тітки Одарки дізнатися, як татко його зміг уникнути пазурів Тимка Му-сієнка. Відштовхнувши від себе звабливі, наполегливі, теплі руки полковника, Олександра кинулася геть із кім-нати — туди, до світлиці, де хтось голосно стогнав.

Стогнала тітка Варка. Побачивши її, Олександра зу-пинилася на місці, мов на перепону була наштовхнулася. Очі дивилися й відмовлялися повірити в те, що бачили, бо то видавалося просто неможливим.

Тітка Варка, з набухлою нижньою губою, з червоною щокою, сиділа на лаві біля пічки і з виразом невимовного страждання гойдала в лівій руці свою праву та голосно так стогнала від болю.

134

Олександра постояла мить і кинулася до неї.

— Тітко… Господи, що ж трапилося?

Тітка Варка поморщилася.

— Побили мене.

— Хто?

Тітка знову застогнала.

— Німець якийсь, із солдатів. Пробрався до курятни-ка й ледь не всіх курей повиносив, та я такого стерпіти не змогла. Куди ж їх, дорогоцінних, з курятника мого тяг-нути? То ж і крашаночка свіженька кожного дня, й м’ясця можна в борщик кинути. — Вона знову поморщилася. — Я до корови пішла, та чую — в курятнику наче хтось ко-пирсається, ну я й туди. А та пика німецька вже всіх курей до лантуха повкидала, то що — мала я йому дозволити їх забрати? Налетілася, звісно, — що це ти коїш, негідни-ку? — а він мені кулака під носа та й ударив, губа вмить мов вогнем припечена, шкіра луснула, й боляче зароби-лося неможливо. Та ще ж, лишенько, турнув він мене, бісяка німецька… я за відро перечепилася й так невдало впала, що, мабуть, руку зламала.

— Тітко, — тільки й змогла видихнути Олександра, зі співчуттям дивлячись на те, як тітка Варка знову починає колисати руку. Бідолашна, видко було, дуже страждала. Лице палає, піт так і котиться, й очі напружені. Й треба допомогти, але ж як? Щоби вправити руку, тут сила та вміння потрібні, а в Олександри ні того, ні іншого. Нонна теж не допоможе — куди вже їй, недарма он як вороже блимає на тітку, павою розсівшись за столом. Ця хоча б і вміла та силу мала, а не допомогла б. Можливо, кому іншому, але тільки не тітці Варці. Вона з неприхованою

135

злорадливістю спостерігала зараз за стражданнями тітки, така ж далека від співчуття, як і від своєї минулої юнос-ті, й Олександра чомусь не відчувала за собою права засуджувати Нонну за цю безжальність, бо тітка таки бувала іноді вже й занадто жорстокою до Нонни, цьку-вала її, мов лиха господиня наймичку; й звідки тільки бралася в ній та ненависть?

Присутність у себе за спиною полковника Олександра відчула раніше від того, як почула зовсім поряд його окса-митовий голос:

— Давайте я погляну.

Тітка Варка вмить забулася про свій жалібний стогін, й очі її сторожкувато спостерігали за наближенням висо-кого, дужого полковника, такого привабливого в білій сорочці, рукави якої він закасав до ліктя, відкриваючи засмаглі й м’язисті руки. Олександра милувалася ним за-раз і відмовлялася зізнатися собі в тім. Відмовлялася визнати за милування погляд свій, що знову й знову ли-нувся до постаті його дужої, до гордовитого й вродливого лиця з чіткими й привабливими рисами.

Тітка Варка раптом занервувалася.

— Що ви, полковнику, — слабким голосом зашепоті-ла вона, з жахом на лиці задкуючи від полковника з лави, геть за стіл. — Воно ж уже й не болить.

Полковник простягнув до неї руку.

— Дайте вашу руку.

— Ні, я просто вдарилася. Та скільки на моєму житті було тих забиттів, і не перерахувати, й загоювалося все, мов на собаці.

Фон Маєр досить терпляче тягнув до неї руку.

136

— Пані Варваро, не будьте дитиною.

Врешті тітка Варка таки дозволила полковнику торкну-тися своєї руки й відразу ж заскавучала від болю. Й на-ступну годину фон Маєр терпляче, мов з малою дитиною, провів з тіткою Варкою, права рука котрої й справді ви-явилася зламаною. Вона засоромилася його й облишила стогнати, але ось кури ті злощасні, через яких зазнала вона каліцтва, не давали їй спокою, змушуючи раз у раз питатися в полковника:

— А як же курочки? Це ж скільки пропалося!

Олександра тільки головою хитала, вмостившись на стільчику біля печі й притуливши до себе Надійку, котра почала хничити, перестрашившись стогонів тітки Варки. Та де ж узялася вона в неї, в тітки, жадібність ця незрозу-міла, чи то вік на неї вже так подіяв, бо чим далі до старості, тим жадібність робилася більш помітною. З кожним про-житим роком вона все більше жалкувала харчів, мов від душі відривала кожну мірку борошна, й жалкувала навіть дровини зайвої, аби потепліше натопити хату.

Фон Маєр нарешті піднявся з-за столу, обдивився руку тітки Варки, яку виправив і прив’язав до невеликої дро-веняки, скупо всміхнувся.

— Це все.

Тітка Варка несміливо всміхнулася у відповідь, доторкну-лася обережно до перев’язаної руки… й раптом заголосила.

— Ой, лишенько, а хто ж їсти буде лаштувати? Що ж я зможу зробити лівою? Ой, лишенько! Ой, горе ж гірке…

Надійка, зачувши це голосіння, й собі почала скім-лити, потягнувши до маленького ротика свого кулачка й лупаючи на Олександру темними оченятами, в котрих

137

плескався страх. Олександра притулила дитя до себе, подумавши знову про Мишка та про його божевільне бажання забрати дітей і потягнути їх через горнило вій-ни в далеке місто серед зими. А що, коли померла була вже та його родичка? То до притулку він їх віддасть? Олександра покривилася. Притулок… Та що ж чекати-ме на них, оцих горобенят наївних, у тому невідомому притулку, чи обігріє хто теплом і ласкою? А особливо ж Надійку, яка так часто вередує. Та й узагалі, чи діста-нуться вони того притулку? Їй дуже, так, що хоч кричи криком, не хотілося відпускати дітей з Мишком у не-відомість, та розуміла все ж, що не зможе його зупинити. Він же батько їм, а хто вона? Вчителька-сусідка? Навіть і не родичка, взагалі ніхто. Та не лежить душа її до того намірення Мишка, хоч зачиняй дітей у хаті своїй і ніку-ди не відпускай, ховай від батька рідного, аби дурниця-ми не страждав.

Миколка повернувся від тітки Одарки під вечір, мовч-ки глипнув на Олександру хитруватим оком, та з вигляду його вдоволеного зрозуміла вона, що з Мишком усе га-разд. Потім з однієї з кімнат з’явився заспаний Браун, гучним і невдоволеним голосом гукнувши, аби кляті баби несли йому попоїсти, вилаяв за якусь дрібничку Нонну й майже відразу відрядив Рауля по пляшку горілки. Зби-ралися вечеряти. Тепер біля столу порядкувала Олексан-дра — насипала їжу, різала хліб, розливала молоко по кухлях. Та весь цей час так гостро відчувала на собі уваж-ний погляд фон Маєра, що мов не дивився він на неї з-за столу… а стояв зовсім поряд, доторкаючись ніжно тепли-ми пальцями. Згадавши те, як він справді торкався її, 138

Олександра затремтіла й ледь не розбила тітчиного вели-кого дорогоцінного глечика з кислим молоком.

Тітка Варка відреагувала відразу ж.

— Шуро, не спи! Й узялася ж вона, оця морока на мою голову, рука ця клята? Хто тепер господарство вести буде?

Олександра озирнулася від печі.

— Я буду. Все одно школа не працює, чого ж байдики бити? А ви, тітко, відпочивайте.

— Ну-ну, — невдоволено протягнула тітка Варка, з жалем покосувавшись на піч свою улюблену, й Олек-сандра сховала усмішку. Знала вона, ой і добре знала те невдоволення тітчине, котра неполюбляла допускати ко-го-небудь до плити своєї улюбленої, наче ніхто, окрім неї, не був спроможний приготувати ані борщу наваристого, ані ще якогось смаколика.

Браун швидко впився, подобрішав і почав задирати то Рауля, то Нонну, кепкуючи з того, що зачарувала Нонна рудочолого солдатика. А та, чомусь не в настрої й злува-та, все відмовчувалася та час від часу зиркала на пол-ковника, копирсаючись із невдоволеним виглядом у сво-їй мисці з борщем. За годину ж хата почала готуватися до сну, й першими поснули ледь не за столом діти. Бідо-лашні, безталанні діти! Що чекало на них попереду без мами рідної, з батьком, котрий сьогодні живий, а за-втра — хто його знає, чи не влучить у нього, буває, во-рожа куля та не обірве життя. Особливо ж шкода Олек-сандрі було Надійки, котра була ще такою малесенькою, безпомічною та беззахисною.

— Олександро Яківно, — озвався до неї Миколка ти-хим, поважним голосом, коли вколисувала вона Надійку,

139

що не бажала посинати, й покосувався на кімнату пол-ковника, в якій чулися голоси німців. — Татко…

— Де він? — також тихо відгукнулася Олександра.

— На горищі сховався. Та дядько Тимко все одно не за-спокоїться, еге ж?

— Та певне.

— Але я головного вам не сказав. Татко хоче, аби ви прийшли завтра до старого млина, та так, щоб ніхто вас не помітив — геть ніхто. О другій годині дня чекати буде.

Олександра нахмурилася.

— Навіщо?

— А він не сказав.

— Добре, — тихо прошепотіла Олександра, нарешті вколисавши маленьку примхливицю, котра припалася до неї всім тільцем — така невинна, тепленька.

Дитятко. Дитятко, на котре плекало надію її страж-денне серце, що так бажало подарувати любові своєї ось такому ж живому створіннячку, якому б вона могла бу-ти мамою. Оксана-покійниця назвала її щасливою тому, що Олександра діток не має. Але ж яке то щастя? То болісне нещастя, зрозуміти яке до кінця можуть тільки ті люди, котрі роками мріють про материнство. Й вона. Вона теж роками мріяла стати матір’ю, з глибоко захо-ваним болем спостерігаючи, як Оксана виношує для Мишка чергове дитятко. А що ж їй заважало віднайти собі людину, котра б подарувала їй цю радість? Кохання до Мишка, яке з роками перетворилося на звичку? А мож-ливо, то було щось інше? Можливо, не зустрілася була їй ще людина, котра змогла б вилікувати її від того хво-робливого почуття до її одруженого сусіди?

140

Олександра здригнулася.

Не зустрілася?

То неправда! Людина така зустрілася, й зустрілася саме зараз, коли Мишко овдовів, коли є він вільним і вона могла б спробувати щастя. Та не потрібне їй було вже те щастя, й сам Мишко якось легко заробився непотрібним. А все тому, що в кімнаті батьків покійних чувся голос людини, котру вона мала б ненавидіти… Мала би, але ж не може. Та куди, яке там ненавидить? Вже ні, ні!

— Олександро Яківно, а знаєте, — зашепотів знову Ми-колка з печі, котрому несила було поснути від почуттів, що переповнювали його, від радості через зустріч із батьком. — Татусь запитали мене, скільки німців живе у вашій хаті. Й ще, чи ненавиджу я їх… а чи, може, так ставлюся, як ви.

— А як я?

Миколка зніяковів.

— Та… не знаю. То татко так запиталися.

Олександра похитала головою.

— Добре, спи вже.

Хлопчик щасливо всміхнувся.

— А ще татко пообіцяли забрати нас із села.

Здригнувшись, Олександра промовчала й відійшла від печі. У світлиці капітан знову напивався, і вже Нонна до нього доєдналася, й Рауль з дозволу тягнув чарчину. Лише полковник не пив, а з замисленим виглядом сидів на ослоні й дивився в чорноту за вікном, за яким скрадалася за пізнім вечором ніч. При появі Олександри він мов прокинувся, поглянув на неї все так само уважно, допитливо навіть, та вона вдала, що не помітила того погляду, почала швидко збирати зі столу брудний посуд під регіт Отто з Нонною.

141

Капітан раптом ухопив її за руку.

— Фройляйн нє піть? — запитався з усмішкою, на яку Олександра відповілася злим поглядом.

— Нє піть, — кинула вороже, висмикнула роздратова-но руку й відійшла геть, до плити, на якій уже грілася вода для посуду. Почала мити посуд, та за спиною постійно від-чувала на собі погляд і, навіть не обертаючись, знала, кому він був належний. Й не оберталася, й ледь не розтрощи-ла була велику миску, коли раптом тепла рука взяла її за лікоть і зовсім поряд пролунав м’який голос:

— Давайте я вам допоможу.

Олександра покосувалася на його пальці, що тримали її за руку.

— Не потрібно.

— Ви чомусь сердита?

— Сердита, — відповілася коротко й продовжила мит-тя, промовчавши, коли він усе ж почав допомагати. Спо-кійно брав у неї чисті миски, витирав їх рушником — й усе то робив так неквапливо й ґрунтовно, мов і прийшов був на цю землю, в їхні краї, не воювати зовсім, а допомагати по господарству. Й великі долоні його — руки солдата — он як обережно тримали миски.

Мовчали. Але Саша відчувала, як почуття незнайомої ніжності наполегливо стукається до її серця. Та вона не впускала його, пручалася відчайно, тримаючи те на-полегливе почуття при порозі серця свого.

Нарешті ж полковник тихо промовив:

— Я вас чимось образив?

— Ні.

— Але ви на мене сердита?

142

Олександра взяла в нього чисту миску.

— Я лише на саму себе сердита, — кинула вона на-пруженим голосом і вийшла до сіней. Вправлялася майже годину, а коли повернулася до хати, полковника у світли-ці вже не було, й тільки трійця, що добре хильнула само-гонки, продовжувала щось бубоніти, здавалося, зовсім не втомившись і не бажаючи спати. При появі Саші ка-пітан забелькотів щось німецькою про її чарівність, та вона зоставила те без уваги й зникла у своїй кімнаті. Роз-дягнулася, перевбралася в сорочку, задмухала каганця й пірнула в ліжко, в тепло товстої ковдри. Але поснути не могла: заважали думки про німецького офіцера, котрий зараз спокійно спав у батьківській кімнаті. Калаталося неспокійно серце від незнайомого хвилювання. Не треба цього, геть не треба! Але ж куди подітися, куди бігти від самої себе, від почуттів тих нестримних, що рвалися до серця, просилися в нього наполегливо з кожним поглядом тих уважних синіх очей.

З часом трійця у світлиці вирішила-таки розійтися спа-ти, й хатою опанувалася непорушна тиша, яка тепер була такою вже рідкою гостею в їхній з тіткою домівці. А раніш почувалася вона тут майже господинею, бо вони з тіткою розбалакувати не надто полюбляли — хіба що тітка Вар-ка заведе пісню об тім, яке важке та жахливе життя на-сталося і як їм пережити зиму.

Олександра нарешті почала була вже посинатися, коли тишу хати розірвав натужний дитячий плач.

Надійка!

Олександра вмить скинула з себе сонливу мару сну, що напливав, вилізла з теплого ліжка, та, поки дійшла до

143

світлиці, плачі дитини раптом затихли й хатою знову за-панувалася тиша. Олександра завмерла на порозі кімнати.

Надійка не плакала. Більш того — вона навіть усміхала-ся й про щось белькотіла, затишно притулившись до міцно-го тіла напіводягненого полковника. Олександра стояла нерухомою примарою, а очі її з соромом і декотрою пожа-дібністю вдивлялися в напівоголене тіло фон Маєра, котрий ходив світлицею й лагідно гойдав в обіймах чуже дитя, ніжно цілуючи темноволосу голівку й щось примовляючи. Й таке було щось у них, цих двох, — високому дужому чоловікові та дитині в його руках, — що Олександра відчула, як затис-кається серце від незнайомих почуттів… почуттів до нього — того, хто прийшов до неї ворогом, покликаним руйнувати її рідну землю й одночасно спроможним з такою ніжністю втішати чуже дитя посеред ночі. Дивний він, дуже дивний… і який же гарний. Й то дарма що німець, дарма що ворог — поряд із ним вона геть забувала про все.

Фон Маєр, щось наспівуючи Надійці, почав обертатися в бік кімнати Олександри, й вона, вмить засоромившись того, що так відверто піддивляється за ним, майже не одяг-неним, рвонулася назад — швидко та наполохано, й тільки занавіски зрадницьки загойдалися, вказуючи на її присут-ність на порозі хвилиною раніш. Кинулася до ліжка, завмер-ла біля вікна, дослухаючись до тиші хати, яку ледь чутно порушував тихий чоловічий спів… спів, що непокоїв серце Олександри й заважав їй поснути ледь не до самого ранку.

Другого дня Олександра ледь улучила була хвилинку, аби збігати до млина старого, до Мишка. Поки наварила, по-ки нагодувала всіх і ще вислухала скімлення тітки Варки з приводу тих клятих курей, за котрими та тужилася, мов за дітьми, й заспокоїлася тільки тоді, коли радісний Рауль сповістив, що за наказом полковника курей тих злощас-них повернено. Як раділа з того тітка, наче мала дитина куснику тістечка чи цукерочці. Й був би полковник по-ряд — певне, кинулася б його вдячно обіймати, та їх із капітаном не було вдома. Відразу після сніданку подалися вони до школи, до штабу свого. Нонна вже звично з’явилася у світлиці ближче до полудня, невдоволена та похмура. Видудлила чи не повний глечик води й покривилася, по-зиркнувши на Рауля, котрий з її появою відразу ж розквіт-нув щасливим усміхом.

— Й не погано тобі, німецька пико? — промовила кис-лим голосом, сьорбнула борщу й відразу ж покривила-ся. — А що це борщ не надто смачний? Ти, Шурко, варила?

Олександра зіщулилася.

145

— То звари смачніший.

Нонна перенизала пишним плечем.

— Теж буду я морочитися. Й таке вже поїм, перетерплю.

Тітка Варка кинула на неї ворожий погляд.

— Теж паня мені вишукалася! Жери, що вже дають, а до м’яса не звикай, бо у своїй коморі знову будеш суха-рі гризти, а не борщами вередувати.

Нонна підвелася з-за столу.

— А чому це я маю сухарі гризти? В мене Отто є.

— В мене Отто є! — передражнила її тітка Варка й плюнула собі під ноги. — Та чи ти гадаєш, що наза-вжди вони в нас оце розтаборилися? Ага, чекай-чекай. Хто ж його знає — може, вже й завтра помандрують собі далі, а тоді що?

Нонна кинула на тітку зверхній погляд.

— Отто забере мене з собою!

Лице тітки Варки покривилося.

— Забере з собою? Ой Нонко, Нонко, потрібна ти йому, щоб тягав він тебе за собою. Це він тут для зруч-ності тебе підлюблює, а піде — то за день і забудеться.

— А тобі, стара жабо, що — пече? Заздриш?

Знову вони розсварилися геть, розійшлися по кімнатах, і хатою опанувала тиша — тільки діти бавилися тихенько на печі, а Миколка вже виблискував до Олександри оче-нятами, в яких чаїлося нетерпіння. А в неї ж ще й прання, й тіста на хліб заводити треба, а Миколка вже ледь не за спідницю смикає й шепоче таємничо:

— Олександро Яківно, татко ж чекають.

— Добре, пішли, — кинула Олександра думки про прання й почала одягатися.

146

На дворищі було вже досить морозко, на землю сипав-ся дрібненький сніжок і не танув. А Мишко вже чекав на них у стінах старого й розваленого млина, за колишньою пасікою діда Тарана. Й місце це було гарним, з села його не видко: загороджують дерева. Похмурим був Мишко, невеселим, в очах стигла пустка скорботи за Оксаною, зі смертю якої чи змириться він коли.

Поглянув на сина, приголубив рудого чубчика.

— Піди, синку, попильнуй видноколо.

— Добре, татку.

Щасливий Миколка вибіг із млина, а Мишко з Олек-сандрою полишилися вдвох. Мишко відмовчувався, за-мисленим поглядом удивляючись у вузеньке віконце з по-вибиваними шибками. Потім зітхнув, замотав головою, мов струшуючи з себе задуму важку, й позиркнув на Олек-сандру. Гостро, допитливо позиркнув і нарешті промовив:

— Справа в мене є до тебе, Сашо.

— Яка?

— Важлива.

— Ну то кажи, чого сумніваєшся?

Мишко глипнув похмурим оком.

— А сумніваюся. Надто ти за німців почала триматися, а особливо ж за того полковника…

— Дурниць не мели, — обірвала його Олександра. — Якщо маєш справу, то вже кажи, а слухати твої образи я більше не бажаю.

— А не зрадиш?

— А я досі тебе зрадила?

— Ні, — погодився Мишко, знов помовчав, аж потім видихнув рішуче: — Добре, тоді слухай. Твоєї допомоги

147

потребують партизани, люди, котрі криються в лісах за селом Дубина, та й в Глобиному люди є… А ти живеш в од-ній хаті з командуванням.

Олександра оторопіла.

— Живу, але ж це геть не означає, що вони мені все розповідають.

— Ти володієш німецькою, а це вже багато чого вартує. До того ж ти подобаєшся полковнику, а наші шпигунки на що тільки не підуть, аби сподобатися німцям.

Олександра спохмурніла.

— Стривай, то ти пропонуєш мені… — Вона не до-говорила, зневірливо похитала головою, вп’явшись по-глядом у похмуре лице Мишка, котрий почав нервово смикати себе за волосся. — Ти що ж, пропонуєш мені заробитися коханкою німця?

Мишко похмуро мовчав, відвертаючи від неї лице, на якому вгадувався злуватий вираз, потім кинув з відчаєм:

— Ну не обов’язково ж коханкою. Але що ж завадить тобі бути досить милою з ним? До того ж я бачив на влас-ні очі, як цілувалася ти з ним, то він тобі не огидний. Я довго вагався, перш ніж наважитися на цю розмову, але справа не чекає, Сашо, й ми маємо вивільняти нашу зем-лю від цієї навали. — Мишко майнув рукою. — Та й не Нонку ж мені просити про допомогу, врешті-решт.

— Та не Нонку, — погодилася Олександра й затихла.

Чомусь сама думка об тім, що має вона шпигувати за спиною в полковника Еріка фон Маєра, викликала в ній глибоку внутрішню незгоду, хоча й розуміла вона, що має допомогти партизанам, має хоч щось зробити для звільнен-ня рідної землі — й нехай не на полі бою, та все одно ж.

148

Але котрась часточка її серця — та геть божевільна час-точка, що так відчайно тягнулася до полковника фон Маєра, — вона не бажала того шпигунства на користь рідної землі. О, навпаки, зухвало вважала подібне шпи-гунство зрадою. Зрадою тому чарівному почуттю, яке викликав у ній фон Маєр. Тому Олександра й вагалася, й розум у ній борюкався з серцем, а жінка боролася з відданою вітчизні людиною.

А Мишко не відступався, наполегливо тиснув:

— Зрозумій же, Сашо, що це дуже важливо. Полков-ник фон Маєр володіє цінною інформацією, це надзви-чайно здібна та талановита людина, хоча воює не на тім боці. Те, що він знає, зможе суттєво допомогти нашим.

Олександра похитала головою.

— А ось так він мені все й розповість!

— Я цього не казав. Можливо, тобі й не вдасться нічо-го вивідати, це вже така справа, але ж спробувати по-трібно. Нічого не завадить тобі бути з ним більш привіт-ною, зрештою, вдягнути ту його подаровану шубу, аби зробити йому приємне, та ще щось. Та ж, Сашо, що це я маю таку вродливу жінку повчати, як сподобатися чо-ловіку? Й бажано, аби сподобалася ти настільки, щоб утратив він обережність.

Олександра сховала гіркий усміх і змовчала, не стала казати того, що навчання й не завадило би їй, бо справді ж не знається на спокушанні роду чоловічого. Зроду нікого не спокушала, навіть Мишка, коли ще такою юною ша-леніла від першої закоханості. А полковника? Та то ж не вона його, а він її спокушав, і спокушав ледь не від першого дня перебування в їхній хаті.

149

Мишко нетерпляче насупив чоло.

— То ти згодна?

Олександра глибоко зітхнула.

— Та згодна, — відповіла нарешті, — куди ж мені по-дітися? Хоч і зрозуміти ніяк не можу того, як ти до парти-занів потрапив.

Мишко нахмурився.

— Довго розповідати, та й не потрібно тобі знати.

— А діти? Дітей забереш?

— Поки ні, хоча в мене кров застигає в жилах, коли подумаю, що живуть вони під одним дахом з німцями. Хотів би я їх забрати, та зараз нікуди. — Він похитав голо-вою. — Я ж ішов сюди, не відаючи, що Оксаночки вже немає в живих, мов на крилах летів… а як дізнався, що пішла вона з життя, чи повіриш, як забажалося піти слід-кома, заподіяти собі смерть чи напроситися на кулю до німця. Якби знала ти, Сашо, яким гострим було те бажан-ня. Та думка про дітей втримала, тільки вона. Заради них я маю жити й боротися, а більше нічого вже не потрібно.

Олександра поглянула на його сумне лице, на очі, в яких і не збиралася зникати туга за померлою дружи-ною, і вже не знала, що сказати. Можливо, коли б не з’явився в її житті полковник фон Маєр, ці слова Мишка завдали б їй неймовірного болю. Того болю, що відчувала вона всі ці роки, спостерігаючи за щастям його поряд Оксани, за коханням їхнім взаємним і сильним. Але зараз болю не було… відчувався тільки жаль за Оксаною, котра пішла з життя так рано й несподівано — пішла щасли-вою, бо була безмежно коханою Мишком… і зараз є ко-ханою, незважаючи на свою смерть.

150

Можливо, мала би втішити його — такого нещасного в горі своїм жахливім, та їй мов заціпило було, й тільки мовчки спостерігала за тим, як Мишко ковтає сльози за Оксаною своєю, як біль заповнює очі його темні до са-мих країв. І шкода їй було його, й у той же час мов бай-дужість була нападалася незрозуміла. Так і не сказала нічого, змовчала, а за кілька хвилин і додому подалася. Отримала вказівку дістатися паперів фон Маєра й пере-писати все, але не була певною в тім, що зможе це зро-бити. Тому й пленталася додому геть замисленою, ледь помічаючи Миколку, котрий вистрибував поряд і жебо-нів радісним голосочком, як гарно вони заживуть, коли татко забере їх від німців.

Раптом Миколка зупинився й застогнав по-старечому.

— Тьху, знову цей дядько Тимко!

Олександра здригнулася й зупинилася посеред дороги, котра вела від села на велику дорогу до Хорола, забачив-ши мотоцикл з коляскою, що мчав від Глобиного, а в ко-лясці тій, мов павич, — набундючений Тимко. Коли мо-тоцикл наблизився, Тимко щось гукнув водієві-німцю, й той слухняно зупинився. Зеленуваті, котячі очиська Тимка позиркнули спочатку на похмурого Миколку, а по-тім уп’ялися уважним, підозрілим поглядом в Олексан-дру, й він прокашлявся.

— Привіт, Сашо.

Олександра відповіла похмурим поглядом.

— Привіт.

— Ну, й де це ви вешталися?

— А тобі з того яка справа?

Тимко виліз із коляски, підійшов ближче.

151

— А справа… — Він смикнув Миколку за вухо й за-питався сердитим голосом: — Ну, шибенику, кажи, де ви мандрували з учителькою своєю?

Миколка позиркнув на Мусієнка вовченятком.

— А то вже наша з Олександрою Яківною справа.

Тимко гмикнув.

— Ти поглянь-но, який розумний. Дивися, ти в мене дострибаєшся!

— А ви мене не страшіть! — вигукнув Миколка.

— Миколко, не потрібно! — зупинила його Олек-сандра, взявши за худі плечка й потягнувши назад. — Не чіпай дитину, Тимко, пожалкуй сирітку.

— Теж мені сирітка! Батько в нього є.

— Батько його на війні.

Тимко зіщулив хитруваті очиська.

— Ага, на війні! — протягнув він, із сумнівом похитавши головою. — Знаю я ту вашу війну, чую, що Мишко вешта-ється десь поряд, недарма ж божевільна тітка Одарка мете-ляла про нього язиком. Та нічого, я ще знайду його, можете бути певні. А суд у панів-німців на таких товаришів короткий.

Миколка перестрашено сіпнувся, але Олександра втри-мала його.

— Й дався тобі той Мишко? — запиталася в Тимка, намагаючись полишатися спокійною, хоча вся так і за-вмерлася від страху, зле позиркнувши на Тимка.

— А дався! — відгризнувся той, набундючившись. — То вже мені вирішувати, що робити. Мене за мої дії й ні-мецьке керівництво поважає, бо чи ж знаєш ти, з якого я оце дива наїздив до Глобиного?

— Треба мені то знати!

152

— А не скажи. Я в панів німців на дуже гарному рахунку, а то ж чому? Тому що ґав селом не рахую, а всердно працюю. Ось і вчора ввечері поталанило мені виловити партизанську пику в тітки Руденчихи — ховала на горищі партизанчика. Та хіба ж від мене сховаєшся? — самовдоволено реготнув Мусієнко, не забуваючи при цім уважно спостерігати за Олександрою — чи бува не зрадить себе, не викаже страх свій і тривогу необережним рухом? Та вона навіть не пово-рушилася, наказавши собі тримати спокійний вираз облич-чя. — Їздив оце здавати партизанчика в гестапо, а з Руден-чихою буде вже капітан Браун щось робити, бо ж він це вміє.

— А полковник? — злетілося з вуст Олександри, перш ніж устигла вона була стримати себе, й котячі очиська Тимка відразу ж примружилися, недобрий вираз заплес-кався в самій їхній глибині, й вона зрозуміла, що він продовжує ревнувати її до фон Маєра й ревнощам тим його не видко кінця.

— А що твій полковник? — вишкірився Мусієнко зле, роздивляючись Олександру. — Гадаєш, захистить пол-ковничок твій Руденчиху, вартує тобі тільки попрохати? А дзуськи! Фон Маєр зараз у Глобиному, а Браун уже без його втручання покаже свою сутність.

— А ти чому з цього радієш?

— Тому, — пихато відповівся Тимофій і майнув ру-кою в бік села. — Ну бувай, Сашо. А коли намислиш кидати свого полковника, то тільки скажи — і я відра-зу ж заберу тебе.

— Потрібен ти мені!

— А не плюнь до криниці, бо ще води захочеш напити-ся, — зауважив Тимко й поліз назад до мотоцикла.

153

Заторохтів двигун, і за мить мовчазний німець помчав його геть до села, а Олександра з Миколкою вдвох по-лишилися на порожній засніженій дорозі. Миколка від-разу ж затремтів і звів на неї погляд великих зеленуватих, наполоханих очей.

— Олександро Яківно, — зашепотів він посинілими від страху й холоду вустами, й оченята його нарешті ви-плескали зовні страх за батька. — Він… він знайде татуся?

Олександра притулила хлопчину до себе.

— Заспокойся, заспокойся, любий. Ми не дамо цьому Тимкові відшукати й скривдити твого татка. — Вона за-зирнула Миколці у вічі. — Побіжиш зараз до бабусі Одарки й, коли там з’явиться тато твій, попередиш його, що небезпечно йому навідуватися до бабусиної хати, бо цей кіт Тимко тепер не вгамується, поки не вполює йо-го. — Вона нахмурилася. — Стривай. Краще повернися до млина, може, татко твій ще там. Попередь його, бо ще прийде до бабусі твоєї та й втрапить відразу до пазурів Тимка. Швиденько, а я тут тебе почекаю.

Миколка захитав головою.

— Ні… краще ви вже йдіть до села, а коли дядько Тим-ко повернеться…

— Добре, — неохоче погодилася Олександра, — тіль-ки будь обережним, коли вертатимеш до села.

— Буду. — Миколка майнув їй рукою й швидко побіг назад до млина. Побіг рятувати батька, котрого так любив і котрий опинився в партизанах.

А Олександра попростувала до села. На серці її було непокійно та тривожливо після слів Тимка, боялася все ж вона за Мишка, хоча й не відчувала вже в серці своїм 154

колишніх почуттів до нього. А все одно ж шкодувала його: як-не-як, а сусідою був, зростали разом.

Хотіла було піти додому вправлятися, та ноги, наче власним життям ожившись, звернули на ту вуличку, де за розбитою церквою жили Руденки — мати-удовиця, котра ще до війни втратила чоловіка від важкої хвороби, та донь-ка її, надзвичайно вродлива, тільки мовчазна й сором’яз-лива дівиця сімнадцяти літ. Тітка Палажка Руденчиха доню свою, Мелану, обожнює й від самого початку війни дрижить над нею, боячись, аби не втрапила вона котро-мусь німцю, що накине оком на красу її коханої доні. А коли оце прийшли до їхнього села німці… то, певне, взагалі й за поріг хати Мелану не пускає.

Біля дворища Руденків було людно та гамірно. Стояла автівка та мотоцикл. З десяток допитливих бабусь тисли-ся біля тину та воріт, перемовляючись між собою, а на самому дворищі поки було тихо, на порозі невеликої гли-няної хати стояв німецький солдат із гвинтівкою. Олек-сандра зупинилася біля гурту й торкнула одну бабцю — далеку мамину родичку Старичку — за лікоть.

— Що трапилося, бабусю?

Старичка позиркнула на неї швидким, допитливим оком, ледь помітно нахмурилася.

— Та Палажка приховала в себе якогось партизанчи-ка, — відповіла вона й похитала головою. — А все отой Тимко, бодай би йому добра на цім світі не було, вражо-му сину! Винюхав бідолаху, вівчарка німецька, і здав фашистам. А ті тепер до Палажки прилиплися, а що вже воно буде? Ой, страшні часи які! У нас теж німці жи-вуть, а що чекати від них, і не знаємо. Живемо мов на

155

порохівниці… А коли вже пиячити почнуть, то з хати власної втікай і не озирайся.

Решта селянок у хустинках косувалися на Олександру не надто добрим оком, і вона згадала Лаврентіївну, котра прямісінько в очі кинула їй об тім, що рівня вона тепер Нонні й ублажає німецьких офіцерів. Ось так швидко та засудливо пошили її в розпусницю та зрадницю. Раптом від старої хати Руденків пролунався відчайний, голос-ний крик, і баби, враз утративши цікавість до Олексан-дри, принишкли й обернулися до дворища. Солдат той з гвинтівкою відсторонився від порога, а з хати вже виходив Браун… та не сам, а тягновив за собою Мелану, котра пручалася відчайно й заливалася слізьми. Слід-кома за ними з криком вибігла тітка Палажка Руденчи-ха. Вона хапала Брауна за поділ його теплого пальта такого улюбленого німцями кольору фельдграу, натуж-ним голосом умовляла не чіпати її Меланочку, її доне-чку єдину. А капітан мов і не чув, лаявся німецькою й штовхав напіводягнену, в самій вовняній сукні Мела-ну до воріт. Дівчина тягнулася до матері, та що вона супроти дужого чоловіка? Тоді Руденчиха забігла на-перед, до воріт, і впала на коліна.

— Благаю вас… не чіпайте, не кривдьте дитини моєї, — линув довкруж її високий, гарний голос, котрим колись вона в церкві співала. — Благаю вас! Благаю!

— Пошьол вон! — вилаявся Браун і ногою, взутою у важкий чобіт, відштовхнув Руденчиху геть з дороги, вдаривши низеньку худу жінку з такою силою, що та не втрималася на колінах і впала в сніг.

Мелана затрусилася й сіпнулася до матері.

156

— Мамо!

Браун рвучко притягнув її струнку постать до себе.

— Назад!

А Руденчиха вже підіймалася зі снігу й навіть не морщи-лася від болю, який чи помітила взагалі, й знову сунула до Брауна, й очі її горілися напівбожевільним вогнем, бо ж звершувалося те, чого так страшилася вона увесь цей час. Її виплекану й найдорожчу у світі доню брудний, гидкий німець тягнув на наругу… її янголя невинного торкалися чужі, ворожі руки. Нічого не помічала, окрім доньки в ла-бетах німця та плачів рідненької. Знову простягнула руки з худими пальцями до ворога, знову з посинілих вуст її лу-налося благання відчайне. А потім… Олександра не відразу і второпала, що сталося потім. Браун кинув щось коротко та зле солдату, котрий чатував із гвинтівкою біля порога. Пролунали постріли, й відчайний крик Палажки Руденчи-хи обірвався раптово й пронизливо, на півслові. Низенька худорлява постать у старій спідниці та ватяній куфайці по-хитнулася, пробита кулями. Рука з худими пальцями про-стягнулася до доньки та капітана… потім упала, й Руденчи-ха тільки змогла, що прохрипіти тужно:

— Донечко!

Й упала до ніг мов закам’янілої доньки. Мелана зневір-ливим поглядом уп’ялася в нерухому матір, захитала голо-вою, страшно закліпала очима й раптом забилася в руках капітана Брауна.

— Мамо! Матінко рідненька!

Страшний крик її воланням ураненого звіра пролунав над обійстям Руденків, наче птахою чорною полинув ген далеко, стривоживши гайвороння на темних гілках оголе-

157

них дерев і собак на подвір’ях, котрі відгукнулися на крик той голосним виттям. Все довкруж, видавалося, було пе-рестрашилося того крику муторного, навіть Отто Браун завмер був на якусь мить, мов відчувши нерішучість. А Мелана закричала знову, й цього разу крик її мов вивів капітана з заціпеніння. Важка долоня з печаткою торкну-лася ніжного, блідого дівочого личка гучним поличником, обриваючи той крик невимовного болю, що лунався се-лом… і Мелана мов захлинулася була власним криком, закотила гарні прозорі блакитні очі й непритомною впа-лася до рук убивці матері, котра вже конала поряд.

Тиша. Тиша запанувалася невеличким натовпом до-питливих баб-сусідок, котрі застигли біля тину пере-страшеними сороками… й тільки каркання гайвороння та гавкіт сусідських собак порушували ту недобру тишу. Й капітан Браун, зле позиркнувши на селянок, що зата-мували подих, рушив до автівки, тримаючи міцно в руках здобич, котру вполював з безжальністю справжнього хижака. На мить його холодні сірі очі зупинилися погля-дом на враженому лиці Олександри, й вусатим злим об-личчям промайнув незрозумілий вираз. Ще мить — і ка-пітан зник в автівці разом з Меланою, й машина майже відразу рушила з місця, а за нею зник і солдат на мото-циклі. На обійсті Руденків полишилася тільки мертва господиня, котра лежала на стежці біля воріт, тикнувшись лицем у сніг. Одна з сусідок — удовиця теслі Молочника баба Марина, котра жила через тин від Руденків, — ру-шила повільно до двору, у воротах перехрестилася, озир-нулася на решту, мовила похмуро:

— Чого заклякли? Німець убив, а ховати нам.

158

Баби, мов отямишись від важкого напівсну, ожили, загомоніли, рушили дружно до осиротілого руденківсько-го дворища. Хтось заходився підіймати бідолашну Палаж-ку. А Олександра пішла додому. Пішла з важким серцем, ледь пересуваючи мов налиті свинцем ноги, настільки вражена побаченим, що навіть серце холонуло. Мов уся та огида війни, яка точилася довкола та оминала поки її саму, виплескалася раптом на дворище Руденків, і ви-плескалася в найганебнішому вигляді — вбивстві невин-ної людини. Й куди вони ото повезли Мелану? А чи не до їхньої хати? Або ж до школи…

Олександра помилилася. В їхній хаті капітана Брауна не було видко, не стояла чорна автівка біля воріт, і все виглядало наче спокійно. А в хаті вже було неспокійно. Нонна гризлася з тіткою Варкою, а Надійка знов вере-дувала, горнулася до старшої сестри й перестрашеними оченятами дивилася на невдоволену Нонну. Забачивши Олександру, дитя заревіло на повний голос і потягнуло-ся рученятами до неї. І яким теплом повіяло на Сашу від цієї щирої любові… кинула пальтечко і вхопила малень-ку в обійми, радіючи, що та втишилася в її руках, вже впізнає її й тягнеться до неї.

Нонна кинула на неї похмурий погляд.

— Й де тебе оце проносило півдня? — злуватим голо-сом запиталася вона, спостерігаючи, як Олександра ко-лише дитя. — Ця скажена Мишкова дівка ревла за то-бою, мов телиця, а мені ж зле, голова болить… і маю волання ще якихось дітей слухати. Притягла їх сюди, то й сиди та няньчи.

Тітка Варка гмикнула.

159

— А немає чого в чужій хаті господиню з себе вдавати. Еч розкерувалася — й те їй не так, й це не по ній. А щоб голова не боліла… менш треба горілки пити з німцями.

Нонна підстрибнула на лаві.

— Замовкни, стара відьмо!

— А я в себе вдома й ти мені рота не затинай!

Вродливе лице Нонни покривилося в зневажливо-му усміху.

— В себе вона вдома, — передражнила вона тітку. — Та я за бажанням тільки слово Отто скажу — й полетите ви з Шуркою з хати цієї, мов ластівки до вирію.

Тітка Варка зблідла.

— Ах ти ж паскудо! Ах ти ж блуднице бісова! Втерлася до господи моєї, живеш мов паня, й, мов за калікою, я слугую тобі… а ти мене ще й гнати з мого ж дому намис-лила? А хто ж паню обслуговувати стане…

— Отто відшукає когось, і за харчі багато охочих відна-йдеться, — із самовдоволеним виглядом кинула їй у вічі Нонна й залящала, коли тітка Варка, не пожалкувавши, пожбурила в неї глибоким полумиском. Пролетівши геть поряд Нонни, той полумисок розбився об стіну, й Надійка, знову перестрашившись, зарюмсала. Решта дітей сховали-ся за Олександру, котра з хвилину простояла ось так мовч-ки, дослухаючись дурної сварки, а потім не втрималася.

— Досить! — кинула вона роздратованим голосом, і на диво Нонна навіть послухалася й затихла. — Заспокой-теся, тітко, й не слухайте дурних Нончиних балачок. Ніхто нікуди не піде, й ніхто нас з власної хати не прожене. Полковник фон Маєр того просто не дозволить.

Нонна враз підстрибнула, мов було її вжалено.

160

— Ах полковник! Так причаклувала його, що він на мене навіть поглянути не бажає. Й що він тільки в тобі знайшов, втямити не можу.

Олександра промовчала, сіла на ослін, заспокоюючи Надійку, й, поглянувши на тітку Варку, повільно про-мовила:

— Тітку Руденчиху тільки що вбили.

Тітка Варка сіла на лаву.

— Та що ти кажеш? І хто ж то?

Олександра позиркнула на Нонну.

— А ось її коханець, любий її Отто, — злувато кинула вона, пригортаючи до себе Надійку. — Звірина він, не-люд. Тимко виявив у тітки Палажки партизана, й капітан якогось попхався до Руденків. А там же Мелана. Не знаю, що там відбулося, бо я підійшла до двору Руденків тоді, коли той фашист тягнув з хати Мелану, а тітка Палажка вмовляла його не кривдити донечки її, на коліна ставала.

— Й що?

— Наказав солдату розстріляти її.

Тітка Варка вражено охнула й захрестилася лівою рукою.

— Господи помилуй! А що ж Мелана?

— Кричала страшно, так капітан її таким ляпасом учас-тував, що непритомною впала до його рук.

— А що ж далі?

— Закинув в автівку й повіз невідомо куди. Я гадала, що до нас… та, певне, до школи. — Лице Олександри зроби-лося жорстким. — Як берегла її тітка Палажка, як дрижа-ла, аби не втрапила вона на око якому негіднику, аж до-чекалася. Знайшовся звір, котрий матір убив, а Мелану…

Нонна почервоніла.

161

— А не бреши! — визвірилася вона на Олександру. — Отто ніхто, крім мене, не потрібен, а ти дурниць не вигадуй.

— Треба воно мені, вигадувати щось? Ось припхаєть-ся твій фашист, то поспитаєш його. — Сваритися з Нон-ною в Олександри зовсім не було настрою, та ще заради кого? Отого звіра в людській подобі, котрий без жалю віддав наказ убити бідолашну жінку тільки тому, що вона намагалася завадити йому кривдити власну дитину?

По обіді приїхав водій фон Маєра й сповістив Олександру, що полковника викликають до Києва, а він заїхав зібрати його речі. Олександра зовні поставилася до цього досить байдужливо, але відчула смуток від новини глибоко в серці своїм. Що за дурниця? Фон Маєр — полковник ворожої армії, котрий лиш тимчасово зупинився в Опришках. Не-відомо, скільки його солдати пробудуть у селі, але ж настане день і армія посуне далі, й фон Маєр назавжди піде з її жит-тя, піде, аби ніколи вже не повернутися. Дивно, але сама думка про розлуку з полковником завдавала Олександрі… болю. Вже завдавала, й болю настільки пронизливого, що вона навіть і не очікувала подібного. Невже? Невже за ко-роткий цей час, що німці стоять в Опришках, вона спромог-лася закохатися в німецького полковника? Й коли ж це воно трапилося? Невже з першого ж погляду в його очі впустила вона до серця почуття, що здатне було за короткий досить відрізок часу розквітнути в… чи не в кохання? Кохан-ня до ворога, й ворога дивного, спроможного на ніжність.

Ввечері з’явився капітан Браун. Нонна вже чекала на зрадливого коханця, ревнивою дружиною стояла побіля столу, чекаючи, коли ввійде він до хати. Олександра саме ж розігрівала борщ, коли повернувся той звір. Залунали 162

в сінях важкі кроки, заскрипіли двері, й безжальна рука Брауна ледь не вкинула до світлиці Мелану. Але ж у яко-му вигляді… Тітка Варка вражено зойкнула, Олександра завмерлася біля печі, й навіть Нонна досить вражено закліпала гарними своїми зеленими очима, в яких за весь цей час чи не вперше промайнув страх перед коханцем. Мелана марою, полишеною життя тінню з’явилася у світ-лиці їхній. Вродливе личко її було вже геть не впізнати, й чорне волосся огортало його вкривалом невимовної скор-боти — побите й знівечене, але найбільш вражали очі. Такі гарні блакитні очі — то були вже очі не живої людини, а лише пустки, у яких геть не полишилося життя.

Капітан Браун увійшов слідкома з невдоволеним вигля-дом, й Олександра враз помітила, що його вусату пику по-квітчано червоними послідами від нігтів. Невже Мелани? Яка ж вона відчайна та відважна, ця вражаюче вродлива напівдитина, на очах котрої було вбито матір за наказом оцього нелюда, котрий, безперечно, вже за годину після вбивства її матері поліз до неї своїми нахабними пазурами.

Нонна нарешті відмерла.

— Ну, — примхливим голосом протягнула вона, по-зиркнувши на Брауна. — Й навіщо притягнув сюди оце дівчисько?

Браун ухопив кухля з молоком, пожадібно видудлив.

— Закріть рота, Нонна. Моя єсть справа.

— А як же я?

Капітан перенизав плечима.

— Твоя справа. Но, — він тицьнув пальцем на Мела-ну, котра ледь жива застигла посеред світлиці, — он будєт жить в моя кімната. Всьо я сказать.

163

Нонна важко задихала.

— Ах ти ж фашист недобитий, — крізь зуби злим голо-сом витисла вона й кинулася на коханця, намисливши, певне, відлупцювати його за зраду, та не на того наскочила.

Нагородив відразу поличником, та таким дужим, що в неї кров заюшила з носа, а потім ухопив за руку, та так ухопив, що вродливе лице Нонни пополотніло від болю, й, наблизивши до неї свою злу, пошкрябану пику, засичав:

— Ті останнє раз єсть мене біть! І що я сказаль, то і єсть делять. А тепєрь вон с моя глаз!

Він відкинув Нонну від себе, й та затихла, зачаїлася біля стіни, розмазуючи лицем злі сльози та кров, почер-вонілими очима спостерігаючи, як Отто її силою приму-шує Мелану сісти за стіл, вимагає в Олександри вечерю, примушуючи їсти й нещасну сироту. А та зирить на нього порожніми, байдужими блакитними очима, у яких тільки ледь помітно жевріли потаємні вогники ненависті. І їла вона борщ, та, видко, не з голоду, а тільки б німець по-лишив її у спокої. Рухалася мов і не жива, довго диви-лася на ложку, перш ніж піднести її до рота. А потім, мов зломлена квітка, мов троянда поникла, нахилила голову й лиш ненависним палахнула поглядом, коли потягнув її капітан до своєї кімнати. Потягнув туди, де всі ці дні володарювала Нонна, й уже не боролася з ним Мелана — втомилася, певне, й байдужливою з лиця пішла до кімнати, й такою нещасною була її струнка постать у благенькій тій сукні, пошматованій ненависною рукою Брауна, що Олександра не втрима-лася й заплакала від жалю до цієї дитини. Її життя — жит-тя, яке ще й не розпочалося, яке ще не встигло розквітнути

164

на повну силу, — вже назавжди було покалічено хи-жацькою, лихою рукою цього огидного німця. Що він за людина й що за шмат каміння в нього замість серця? Як же зміг він в один день так поруйнувати життя цієї напівдитини, спочатку віддавши наказ убити її матір, а саму її нещадно зґвалтувавши?

Нонна відійшла від стіни й умилася, вилискуючи злим оком.

— Клятий німець, — пробурмотіла вона, сідаючи до столу. — Певне, що синця мені залишив. А болить же як! Й де тільки взялася ця дівка на мою голову?

Олександра кинула на Нонну похмурий погляд.

— Мелана до твого капітана не лізла. Сам він її примусив.

Нонна покривила вродливе лице.

— Примусив! А то ще невідомо — чи примусив, чи з доброї волі пішла, а спротивом тільки ціну собі набиває.

Тітка Варка поморщилася.

— Нонко, та що ти оце верзеш? Та хіба ж не видно, що бідна дитина побита й поґвалтована й з лиця така, що по-глянути страшно? А ти, — при цих словах тітка усміхну-лася, — можеш і до себе збиратися, капітан же сказав…

Нонна презирливо перенизала пишними плечима.

— Ще оце чого навигадували! В мене й хата нетоплена скільки днів, охолола, певне, геть, а я з дитиною, права не маєте мене проганяти. — Вона поморщилася, доторк-нувшись розбитої важкою рукою капітана губи. — Та й не вірю я в те, що Отто проміняє мене на оте нахабне ді-вчисько. Й ось поглянете, тітко, що мине зовсім небагато часу — і я знову повернуся в обійми мого зрадливого німця, тож зарано ви мене женете з хати, зарано.

165

Тітка Варка промовчала, тільки презирливо поморщи-лася, а Нонна тієї ночі перебралася до кімнати Олексан-дри, досить нахабно там освоївшись. Речі всі її полиши-лися в кімнаті Брауна, тому сорочку вона запозичила в Олександри й досить довго не давала поснути, не втом-люючись жалкуватися об тім, яка свиня той клятий німець Отто, що посмівся так її образити.

— Козел! Довгопикий та огидний козел! — бубоніла вона, чи не вдесяте повторюючи одне й те саме, зручно вмостившись на ліжку поряд Олександри. — Отак мене образив. Та нічого, я йому ще помщуся, ото, Шурко, запам’ятай моє слово. Плів мені, що зрад не потерпить, а сам зраджує й принижує мене. Й отого поличника я йо-му ще віддячу, щиро віддячу.

Олександра втомлено позіхнула.

— Спи давай.

Нонна позиркнула зеленим оком, але каганця гасити не дозволила.

— Хочеш спати, то спи, — відгукнулася похмуро, — а мені наразі не до сну. А вони… цікаво, чи поснули вже?

Олександра здригнулася, покосувавшись на стіну, за якою весь вечір панувалася тиша й тільки за декілька хви-лин почулося молодецьке хропіння Брауна. Мелана… Як вона там, бідолашна дитина, викохана мамою, а зараз зні-вечена? Але на що викохала її матінка? На поталу якомусь німецькому покидьку, нелюду, котрий розквартирувався в хаті самої Олександри, котрий батьківську її домівку пе-ретворив на вертеп розпусти. Як ненавиділа його зараз Олександра — за Мелану, за тітку Палажку ненавиділа, а ненависть — то важке, немирне почуття, що й серце 166

труїть, і сон відбирає. Тому ще довго пролежала вона без сну, вдаючи з себе поснулу, дослухаючись сердитого сопіння Нонни, до котрої сон теж не йшов ледь не до самого ранку.

* * *

Мелана прожила у них лише один день.

Все така ж байдужа до всього, мов і нежива, вийшла другого ранку до сніданку, застигла над кухлем молока, який Олександра поставила перед нею на столі. Капітан Браун, нашвидкуруч заковтнувши сніданок, геть байду-жий до Мелани, ледь не вибіг був з хати: щось таке тер-мінове в нього трапилося. Мелана провела його постать болісним поглядом, у якому так видко було її ненависть до цього чоловіка, а коли причинилися за ним двері, тихо, ледь чутно промовила:

— Я вб’ю його!

Олександра сіпнулася, обійняла дівчинку за плечі.

— Що ти, Мелашо? Він же офіцер німецький, у селі пов-но німців — вони ж тебе за подібне відразу розстріляють.

Мелана звела на неї погляд прозорих своїх, блакитних очей, у яких безкраїм морем посеред пустки байдужли-вості плескалася ненависть, й відмовила:

— А мені все одно! Цей вовчисько вбив матінку, опо-ганив мене своїми брудними дотиками… а мама ж за-вжди казали, що краще вже смерть, ніж бути опоганеною. Та й не боязка мені вже смерть: я вчора в її очиська на-дивилася, коли ворожа гвинтівка полишила мене сиротою.

Щось у словах її, проказаних тим байдужливим, без-життєвим голосом, від якого муторно робилося, насторо-жило Олександру й навіть настрашило, але тим ранком

167

відволікли її плачі Надійки, потім почалися турботи, за-хопилася вона хатніми справами та поранням по господар-ству, й острах той якось позабувся нею. Й коли ввечері до хати ввійшов Отто Браун, вона навіть не згадала вже про ту погрозу, що пролунала з вуст Мелани вранці. А дарма.

Посеред глухої ночі поснулу хату пробудив відчайний, перестрашений крик.

Нонна заметалася на ліжку.

— Ой лихо, німці наступають, — забурмотіла вона крізь сон, та Олександра вже не слухала її, а неслася до світлиці, охоплена страхом за дітей. А вони зграйкою на-страшених горобенят тулилися одне до одного на печі, й тільки Миколка хоробро вештався світлицею, запалю-ючи каганця. А крик усе лунав…

Кричав капітан Отто Браун.

Коли Олександра з каганцем у руці нарешті дісталася його кімнати, що була належна її братові, перед очима її посталася страшна картина. Оголений капітан, залитий свіжою, яскраво-червоною кров’ю, метався темною кім-натою, щось розшукуючи, а Мелана… Мелана лежала на килимку, зотканому ще маминими дбайливими руками, — спокійна, навіть якась мов просвітлена, змирена… й з но-жем, що стирчав у неї з грудей. Олександра спершу за-стигла на порозі, мов у мару чи жахливий сон, вдивляючись у ту лячну дійсність — тіло поранене цієї бідолашної на-півдитини, а тоді кинулася до неї.

— Меланко…

Прозорі блакитні очі розплющилися з певним зусил-лям, і якими ж вони виявилися відмінними від тих очей, котрі зрили на Олександру ще сьогодні рано-вранці! 168

Це були очі колишньої — життєрадісної та веселої — Мелани. Й вона навіть усміхнулася до Олександри.

— Сашо, поховайте мене біля мами.

— Мелано…

— Не плач за мною, Сашо… Мені краще померти, ніж жити такою, опоганеною ним. Шкода тільки, що я його не вбила. Хотіла, та прокинувся раптом і в серце… не влу-чила… — прошепотіла Мелана й ураз затихла. Затихла навіки, мертвою застигла в руках Олександри, з непевною усмішкою, що торкнула вуста її в самім кінці життя. Така юна, невимовно гарна… й мертва.

Олександра мов закам’яніла усім тілом, тримаючи в руках тендітну й уже неживу Мелану. Й не чула вона криків Брауна, не чула галасливого щебетання Нонни, котра припадалася біля зрадливого коханця й улесливо вмовляла його заспокоїтися й прилягти. Нічого того Олександра не бачила й не чула, бо у свідомості її про-довжував ще лунати мелодійний голос Мелани, яким промовляла вона останні в житті своїм слова, а очі мов продовжували вдивлятися в блакитні гарні очі, що на-решті відшукали спокій. Бідна, бідна дитина! Вона по-мерла, й померла ще такою юною, й уже ніколи в житті своїм не побачить Божої днини, не побачить сонечка й не стане дружиною, не народить дітей й не пізнає радість материнства. Ніколи! А все через отого нелюда, котрий метався перестрашено кімнатою.

За годину капітана відвідав лікар німців — мовчазний і неймовірно худий майор Капіц, залікував йому рану на плечі. А Мелану за наказом Брауна прийшли забирати солдати. Олександра вмить пополотніла.

169

— Куди? — пересохлими вустами запиталася вона ні-мецькою, але солдати навіть не поглянули на неї.

Й тільки Рауль пояснив, що капітан Браун віддав наказ поховати нещасну, заривши, мов собаку, на пустирищі за селом. Вкрай уражена, Олександра спробувала була пе-решкодити тому, але ж куди. Наказ офіцера для німець-кого солдата — то є святе.

Мелану — полишену життя й застиглу — віднесли до того пустиря й відразу ж закопали, вночі, мов то боявся Отто, що раптом оживе вона й знову кинеться на нього з ножем. Й до самого рання жеврілися каганці в хаті Ма-зурів — вешталися солдати, скиглив перестрашений, мов баба на кладовищі, капітан Браун, ластівкою щебетала над ним Нонна, заробившись знову улюбленою коханкою, й навіть діти поснути не могли, вилискуючи допитливими оченятами з печі й гадки не маючи про сон.

Олександра з тіткою Варкою теж не змогли поснути, та й куди ж було поснути, коли в хаті їхній отаке коїлося. Сиділи у світлиці, кутаючись у хустини.

— Ой, що ж це на хату нашу прокляття таке? — зі-тхала тітка Варка й хмурила суворе лице своє. — Спер-шу мені руку зламали, а тепер оцей жах. Та я відчула… відразу ж відчула, як тільки капітан привів її до нас — цю Мелану, — що добра чекати не варто. Й ось тобі — отримали. Ще самогубства нам у хаті не вистачало! А був би вдома полковник, то — можеш бути певна — нічого цього не трапилося б.

Олександра промовчала, зітхнула. Поглянула на вікна, за темними шибками яких ще панувалася ніч, і тоскно, неспокійно їй зробилося, й до тремоту раптом закортіло

170

побачити полковника, як того єдиного, хто зміг би роз-радити її в цю хвилину… зазирнути до тих синіх очей, з яких мов сила невидима вливалася в її занепокоєне серце. Де він, де зараз? Сором зізнатися кому, що сумує й скучаєть-ся вона за ворогом, котрий загарбником прийшов до її рідної землі. Але ж це є, й Олександра вже не бажала лукавити перед самою собою: полковник їй небайдужий. Настільки небайдужий, що ладна забути об тім, що є він ворогом. Й не ворогом сприймався він нею з часом, а лиш чоловіком. Тим чоловіком, на котрого, й саме того не віда-ючи, чекало її серце все життя.

Полинув час далі. За турботами забулася поволі та жах-лива ніч, у яку вкоротила собі віку Мелана, спробувавши перед цим убити свого лютого кривдника, та не забулася Олександрою сама нещасна дівчина. Не раз ходила вона до пустиря, бажаючи відшукати те місце, де зарили, мов і справді того собаку, німці Мелану, та сніг, що сипався тієї ночі, геть поховав усі сліди, й нічого вона не відшукала.

Миколка доповів, що татко його зник із села, але її прохав не забувати про обіцянку допомогти. Вона й не забувала, та в батьківській кімнаті, де оселився полков-ник, ніяких документів вона не віднайшла. Можливо, за-брав він їх із собою, а чи в школі зачинив. Та до школи вона дістатися тепер ніяк не могла: школу охороняли вдень і вночі й нікому з сільських, окрім поліцаїв, заходи-ти туди не дозволялося. Й до капітана не зазирнеш: по-ранений Меланою, відсиджується вдома, та ще ж Нонна. Як узріє що, то де ж упевненість, що не доповість Отто своєму, за котрого вчепилася тепер, мов реп’яшина за штанину? Хоча й своя, й родичка — а ще та запроданка.

171

За тиждень повернувся фон Маєр. Повернувся так само раптово, як і поїхав. Олександра помітила у вікно, як до воріт підкотилася чорна автівка, й серце її на побачене від-разу ж відгукнулося неспокійним, нерівним биттям. А той день видався для них трішки святковим: відзначали два роч-ки з дня народження Надійки, й Олександра, аби порадува-ти малечу, намислила ще зранку випекти пиріг з яблуками. Збирала до пирога то борошна, то крашанок, відшукала з десяток яблук, які тітка приховала в сінях. Й саме слухала бубоніння тітки Варки об тім, що страждає вона марнотрат-ством і псує дорогоцінні продукти й дитина мала, то й навіщо їй той святковий пиріг… коли заскрипілися сінешні двері й до світлиці стрімко так, мов вийшов він тільки годину тому, увійшов полковник фон Маєр. Досить утомлений лицем, та прямий і дужий, він, немов додому повертаючись, входив до світлиці, а сині очі, швидко оминувши поглядом лиця тітки Варки, Брауна та Нонни, відшукали лице Олексан-дри, котра завмерла біля печі з кошиком яблук. Зникло все, все затьмарилося для Олександри навколо, й бачила вона тільки ті очі сині, що дивилися на неї так, так пронизливо, що бракувало їй сил навіть для подиху. Й відчайно, й одно-часно нерозумно кортіло рвонутися до нього, припасти до дужого тіла й прошепотіти просто та відверто, що скучила за ним вона, як бракувало їй його поряд… сили його браку-вало, поглядів бракувало очей його синіх. Та навіть і з міс-ця була не поворушилася, зосталася стояти мов укопана побіля печі тої, спостерігаючи з пожадібністю, як знімає він верхній одяг і кашкет, усміхається.

— Доброго ранку.

Тітка Варка зраділа йому, мов рідному.

172

— Полковнику… нарешті ж ви повернулися!

Він знов усміхнувся, позиркнув на Олександру.

— А ви скучалися? — запитався у тітки Варки, та Олександра не могла позбутися гострого відчуття, що то лиш її він питається.

Зніяковіла, почервоніла лицем, швидко та незграбно обернулася до печі, аби ніхто не помітив ніяковіння того її недоречного. Почала різати яблука квапливими, різкими рухами, мов то вперше в житті взяла до рук ножа, та спиною відчувала на собі його погляд. Погляд тих синіх очей, які бачилися їй уві сні довгими самотніми ночами і які зараз без дотику пестили її напружену спину ніжним спогляданням.

Тітка Варка відповілася зі скупою усмішкою:

— А то ж не скучила? Ми всі за вами скучили.

— Приємно почути.

Непомітно озирнувшись, Олександра побачила, що полковник уже влаштувався за столом і про щось неголос-но перемовляється з капітаном Брауном. Замилувалася його вродливим спокійним лицем і здригнулася, коли він несподівано поглянув прямо на неї. Зашарілася, обернула-ся назад до печі так швидко та різко, що відразу ж розбила дві крашанки, викликавши болісне нарікання тітки Варки про незграбні її руки. Мовчала, не в змозі вичавити з себе жодного слова, й так само мовчки подавала до столу, уни-каючи погляду синіх очей, що стежили за кожним її пору-хом з незрозумілою пильністю, примушуючи пальці дріб-ненько тріпотіти, а серце — геть утрачати спокій.

Опісля сніданку світлиця опустіла. Вдоволена Нонна відбула з Отто своїм до Глобиного, вициганивши-таки в нього нову шубку й напросившись, аби взяв її з собою

173

до містечка. Діти ж висипали на дворище, побавитися у сніжки, бо днина видалася сонячна й навіть тепла, а тіт-ка Варка подалася до куми, занудьгувавши без діла. В хаті полишилися тільки полковник та Олександра. Фон Маєр зник у своїй кімнаті, але Олександра відчувала, що він вийде до неї, як тільки хата геть спорожніє.

Й не помилилася.

Замислено простоявши над діжкою деякий час, вона все ж завела тісто, рухаючись, мов поснула, дослухаючись до тиші, що панувала хатою… і його кімнатою. Невже він дуже втомився й приліг поспати? Від думки цієї відчувала й полегшення, й… розчарування, бо кортіло… а чого ж кортіло? Невже ж того, аби вийшов зараз до неї… й що? Неможливо й неправильно, але обіймів його бажала, аби притулив до себе й прошепотів ніжно, як скучився за нею. Навіть самій собі боязко було зізнатися, що саме це не-дозволенне бажання хвилювало її найбільше.

Замислена, з замріяним виразом обличчя, мішала вона тісто, одягнена лиш у легку спідничку та білу полотняну со-рочку, рукава якої закасала, не почула, коли пролунали за спиною тихі кроки, й тільки здригнулася всім тілом, коли рук її, оголених по лікоть і засипаних борошном, торкнулися теплі лагідні долоні. Здригнулася й затремтіла, відчувши його дуже тіло, бо, навіть не обертаючись, знала, хто обіймає її так, хто лагідно торкається чутливої шкіри її рук.

— Сандро, — гаряче прошепотіли його вуста, цілуючи її в шию, й Саша похитнулася, відчувши дивну слабкість, притулилася до нього. — Ти скучила за мною?

Промовчала, соромлячись зізнатися в тім, що скучила, й дуже скучила… тільки всміхнулася про себе, й усміх той

174

відразу торкнувся її вуст, засяяв ніжністю в очах горіхо-вого кольору. Й тільки зойкнула ледь чутно, коли він стрімко обернув її до себе лицем, зазирнув в очі.

— Усміхаєшся? — запитав ніжно, притуляючи її до себе. — Й чого ти всміхаєшся?

Олександра опустила очі.

— Нічого.

— А не ховайся від мене, — прошепотів полковник, й Олександра відразу ж покірливо зазирнула йому в очі, зазирнула, аби потонути в їхньому пронизливому синьому морі, забувшись про все. Мить — і він поцілував її. По-цілував спочатку ніжно, ледь торкаючись теплими вуста-ми, а потім уже більш пристрасно. Й Олександра відра-зу ж відгукнулася, відповілася на той поцілунок, й думка об тім, що він є німець і ворог, навіть на мить не торкну-лася її затуманеної солодким туманом свідомості. Ні, за-раз тримав її в обіймах лиш чоловік — той, хто з такою силою хвилював серце, хто єдиний потрібен був зараз.

— Сандро, Сандро, — шепотів він у її вуста, притис-каючи до себе все міцніше, й Олександра геть утрачала відчуття реальності, тонула в солодкім тумані, пальця-ми, засипаними борошном, пестила його чисто виголе-не лице, коротке русяве волосся… й знову і знову цілу-вала у відповідь, забувшись і про тісто, й про все на світі, окрім нього — такого близького й потрібного.

Десь далеко, мов в іншому світі та нетутешньому житті, почулося тихе скрипіння дверей, що прочинилися, й Олек-сандра почала виринатися з того туману, що оточив її. Відразу згадала про дітей, відхилилася від полковника й залупала очима.

175

— Хтось прийшов, — прошепотіла ледь чутно, погля-нула на сінешні двері, але вони були зачиненими й у світ-лиці нікого не було. Але ж вона чула, як скрипіли двері. Нахмурилася, повернулася до столу, взялася за тісто, але місити вже не могла: заважали руки фон Маєра, великі чоловічі долоні на її дрібних жіночих ручках.

— Що з тобою, Сандро? — запитався тихо.

Вона глибоко зітхнула.

— Я не знаю, полковнику.

Гарячі вуста торкнулися її щоки.

— Мене звуть Ерік.

— Так, я знаю.

— Тоді чому ж кличеш полковником?

— Не знаю навіть, — зізналася Саша, невидючим по-глядом вирячившись на те нещасне тісто, яке мала домі-сити, але не могла, вся у солодкому тумані. — Ми… ми не маємо цього робити.

Ерік погладив її руки, поцілував у шию.

— Справді? А чому ж?

Олександра на мить заплющила очі, безсило притули-лася до нього — ніжна й тремтяча.

— Я… не знаю.

— Певне, тому, що я німець і мене потрібно ненавиді-ти? Або тому, що німецьким офіцерам і солдатам заборо-нено закохуватися в жінок, котрі належать до підкорених рейху країн?

— Певне, — досить непевне відгукнулася Саша, дослу-хаючись до хрипкого сміху зовсім поряд, до дихання його.

— Але ж то все пусте, — продовжив він, знову при-гортаючи її до себе, знову навіваючи того солодкого туману, 176

в якому тонула вона, геть безсила перед ним, безсила перед владою тією, яку мав він над нею. — Яка там може бути не-нависть, які заборони діяти, коли всі ці дні я тільки й думки мав що про тебе… й рахував кожну хвилину до свого повер-нення. А я ж прийшов сюди воювати, робити свою справу, маю наказ не захоплюватися місцевими фройляйнами… та не можу виконувати того безглуздого наказу, не можу зосе-редитися ні на чому, окрім думок про тебе, згадок про тебе.

Олександра затихла, заплющивши очі й притулившись до нього, дослухаючись до тихих, незвичних слів зізнання… Слів, яких чекала до тридцяти років, бо ніхто ж, окрім хіба що Тимка, не зізнавався їй у почуттях. Але подібне зізнан-ня — від якого робиться млосно й дивна слабкість опанову-ється тілом — вона чула вперше. Колись мріялося їй почути подібні слова від Мишка, мріялося болісно та відчайно, й навіть тоді, коли побрався він був з Оксаною й у них ледь не одне за одним пішли дітки. То була її таємниця та гірка багатолітня мрія, пекучий гріх на її серці, котре жадало по-дібних слів від одруженого чоловіка, чекало їх… Й дочекало-ся. Й від кого дочекалося? Від ворога, від німця.

— Сандро…

Палкий шепіт зовсім поряд, і вона знову втрачала від-чуття реальності, знову добровільно йшла в полон його наполегливих обіймів, знову цілувала його у відповідь — покірна та ніжна, забувши про цілий світ. Ось воно ви-являється яке — найвище щастя жінки. Обійми коханого чоловіка, його ніжний шепіт, його руки, що лагідно пес-тили її тремтяче тіло…

Хтось крикнув на подвір’ї, й голос був чоловічим, за-лящали дитячі голосочки… й Олександра вмить мов про-

177

кинулася, відсторонилася від Еріка, зазирнула до його синіх очей і відповілася усмішкою на усміх.

— Це вже справді хтось прийшов, — промовила наче і не своїм, чужим голосом і почервоніла.

В хату вже хтось зайшов, й Саша на дерев’яних ногах відійшла подалі від фон Маєра, котрий навіть і гадки не мав сторонитися її. Двері заскрипілися, пропускаючи цього разу не примару зовсім, а досить тілесного — на-віть занадто — Тимка, що переступав поріг світлиці. Швидкі, котячі очі його вмить ухопили дві напружені постаті, що застигли біля столу, червоне лице Олексан-дри, борошно на мужнім лиці полковника та його волос-сі, й вона помітила, як недобре зіщулилися ті очиська.

— Доброго ранку, пане полковнику. З поверненням, — промовив Мусієнко доброзичливим і улесливим, навіть пересолодженим голосом, ховаючи недобрий вираз очей за привітним усміхом. — Як з’їздили?

Фон Маєр поглянув на нього невдоволено.

— Дякую, добре, — відповівся він досить рівним голо-сом, спокійно обтрушуючи з волосся борошно, яким ще-дро запорошила його Олександра. Та ось лице та шия продовжували зрадницьки біліти, й Тимко виразно по-кашлював, косуючи на них похмурим оком. Але полков-ник мов був і не помічав тих поглядів, запитливо дивився на Тимка. — То у вас до мене якась справа?

Тимко ще раз красномовно викашлявся, зиркнув швид-ко на Олександру й промовив невдоволено:

— Так, справа. Але… краще обговорити її без сторон-ньої уваги.

Олександра тикнулася в бік своєї кімнати.

178

— Я вийду.

Фон Маєр ухопив її за руку.

— Ні, Сандро, не треба. У мене є справи в школі, й ми з паном Мусієнком поговоримо саме там. — Він поглянув на Тимка. — Зачекайте п’ять хвилин.

— Звісно, пане полковнику. Та ви не поспішайтеся, справа та є ненагальна, — залебезив Тимко, ледь не при-сідаючись перед полковником, та Олександра бачила по-гляд, яким він супроводжував фон Маєра, бачила ревни-ві вогники в його очах.

За цей тиждень, що в селі був відсутнім полковник фон Маєр, Тимко геть остогид Олександрі. Куди вона не по-тикнеться — всюди відразу ж виростається його дорідна постать, мов з-під землі, й починає він тягнути тоскної своєї, старої та нудотної пісні об тім, що має вона таки кидати рідну хату й переходити жити до нього. Він уже, мовляв, і кімнату окрему для неї в матері відвоював, й обі-цявся навіть пальцем не торкнутися. Й умовляв, і навіть погрожував, але Олександра й слухати його не бажала, втікала й відмовлялася від тих пропозицій сумнівних.

Ерік зник у своїй кімнаті, а Тимко відразу ж приступився до Олександри, ледь не вхопивши її за руку, та втримався, покосувавши зеленуватим оком у бік кімнати полковника.

— Ну, так і будеш мене в дурні шити й співати об тім, що між тобою та цим німцем нічого не відбувається? — тихим голосом засичав він, вирячивши злі очиська.

Олександра тільки покривила лице у відповідь.

— Не твого, Тимко, розуму справа.

— А не скажи! Закортіло, як і Нонці, посміховиськом на всеньке село заробитися? Під німця лягти зажадалося?

179

— А тобі воно пече?

— Пече, бодай би добра тобі не було!

— Не проклинай мене!

Тимко поморщився, вхопив її гарячкувато за руку, за-бувшись, смикнути хотів до себе, але, раптом пригадав-ши, де знаходиться, відпустив і невдоволено засопів:

— Вибач, Сашо. То я від відчаю.

— Нічого, переживеш.

Він поморщився, мов від болю.

— Жорстокою ти заробилася, Сашо, дуже жорстокою. Я десять років сохну за тобою, давно б уже дружиною своєю взяв, жила б у мене справжньою панею… так ні ж, все носа відвертаєш. То за тим злиднем Данильцем страждала, а це взагалі під німця подалася. Та за вас з Нонкою все село гуде…

Олександра раптом розізлилася.

— А нехай же гуде! — зле витиснула вона й позиркну-ла на Мусієнка так, що той навіть відсахнувся назад. — Селу аби погудіти, дарма ж, що війна й жахливі часи, недорід хліба та городини, бабам треба ж язики почухати. Та мене вже давно пошили в коханки полковника, ледь не від першого дня. І хто повірить, скажи я, що між нами нічого немає? А ніхто.

— Повірять, коли переберешся до мене…

— А не хочу! Не хочу! Часи зараз такі, Тимко, що сьо-годні ти живий, а завтра — знаєш, що з нами буде? Може, висадить нашу хату завтра й навіть спомину про мене не по-лишиться. А я хочу хоч на кінець життя скуштувати щастя.

Здригнувся Тимко, сіпнувся.

— Але не зі мною? — запитався болісно.

— Не з тобою.

180

— З німцем?

Змовчала, відвернула лице, навіть сама вражена тими словами, що кинула їх у вічі Тимкові, вражена тою від-вертістю й правдою, котру навіть від самої себе прихову-вала. А все ж воно було так просто: вона хотіла щастя. Щастя поряд того, кого обрало серце її, на кого чекало воно довгі ці роки, хапаючись за болісне почуття до Миш-ка. І йому — серцю її — геть байдуже до того, що пол-ковник Ерік фон Маєр є німецьким офіцером, що ворогом прийшов він на землю її. То все робилося неважливим і тануло в небутті, варто було йому тільки торкнутися її, поглянути на неї було варто…

За спиною пролунав голос Еріка, прокашлявся Тимко, й Олександра повільно обернулася. Полковник стояв уже у формі, підтягнутий і спокійний, — справжній офіцер. Й тільки вогник ледь помітної пристрасті в очах і борош-но на лиці нагадували Олександрі об тім, що тільки яки-хось двадцять хвилин тому він був лиш чоловіком — ла-гідним і ніжним чоловіком, без звання офіцера вермахту, без належності до ворожої нації. Ні, вони були просто двоє — жінка й чоловік, слабкість і сила…

Він посміхнувся її замріяним очам.

— Я повернуся на твій пиріг.

— Добре, я скоро його спечу.

— Сподіваюся.

Короткий усміх, мов обіцянка чогось потаємного, що має неодмінно між ними відбутися, — й він пішов за Тимком до дверей. Олександра якусь мить дивилася на його високу постать, пряму спину й аж раптом гукнула тихим голосом:

— Полковнику… Еріку.

181

Він зупинився, повільно обернувся — вродливий, ви-сокий і… вже безмежно потрібний, такий рідний її серцю.

— Так?

Підійшла, смугастим фартушком обережно обтерла з лиця його послід своєї ніжної ласки… й ледь чутно зойк-нула, коли раптом ухопив в обійми, міцно та швидко по-цілував, прошепотівши в її вуста:

— До вечора!

Й вийшов — стрімкий і щасливий, полишивши по собі солодкий смак поцілунку й обіцянку, котра наче райдужним серпанком кружляла довкола Олександри, не зникаючи навіть тоді, коли до хати забігли дітки Миш-ка й вона нарешті повернулася до свого обіцяного й ба-гатостраждального пирога. Замріяна, затуманена кохан-ням, що буявим цвітом квітло в її серці, не відразу була помітила вона, що поміж діток Мишка когось не вистачає.

Миколки!

Покинула недоліплений пиріг, кинулася до Тоні, котра тримала на руках Надійку, й ухопила дівчинку за худорля-ве плечико.

— Де Миколка?

Тоня нахмурилася.

— Та не знаю. Грався з нами, тоді подався до хати, по-глянути, чи не спекли ви ще пирога, а за хвилину вихопив-ся, мов той вихор, — реве й до воріт суне. Я до нього ки-нулася поспитати, куди біжить… а він кинув, що до татка, й припустив вулицею. — Тоня поглянула на похололу Олек-сандру темними, батьківськими очима. — Ото дурний! Татко ж зараз на війні! Певне, до баби Одарки посунув.

Олександра зітхнула.

182

— Певне, — промовила досить непевно й хотіла була кинутися відразу до тітки Одарки, та дітлахи ж так чека-ли на пиріг… і полишилася допікати той смаколик. А дум-ки все одно кружляли довкола Миколки, й тривожно та непокійно було на серці. Зрозуміла наразі, що то не ма-ра зовсім скрипілася дверима в ту мить, коли забувала-ся вона в обіймах полковника фон Маєра, а був то Ми-колка. Хвиля провини холодом пройшлася по серцю. Навіщо дозволила собі забутися, що на дворищі бав-ляться дітки Мишка? Хтось із них міг у будь-яку мить зазирнути до хати, а особливо ж Миколка, з його го-строю ненавистю до німців. Тепер і вона для нього, ма-буть, ворогом заробиться.

Ледь дочекалася, поки доспіє той пиріг, пригостила ним дітей та тітку Варку й, накинувши на плечі пальтечко, гайнула по снігу на край села, до хати тітки Одарки. Важ-ко було заходити до тієї убогої оселі, бачити бідолашну жінку, геть полишену розуму, дивитися в очі її, в яких лиш жеврілися вогники здорового глузду, поступаючись міс-цем божевіллю. Коли ввійшла Олександра, сиділа вона на ослоні та їла картоплю в кожушках…

Олександра вхопила її за руки.

— Тітко Одарко, Миколка у вас?

Поглянула уважно, з розумінням.

— Та не було його сьогодні.

— А Мишка?

— Теж не було, ото як зник, та й усе.

Олександра зазирнула до її вицвілих сірих очей, у яких сьогодні мов просвітління запанувалося, й наполегливо, аби тітка Одарка тільки зрозуміла, промовила:

183

— Коли зайде Тимко Мусієнко, не зізнавайтеся йому, що Мишко був оце часом у вас. Він на війні, й це все, що вам відомо. Добре?

Тітка Одарка кивнула.

— Добре. Та що ж воно таки трапилося?

— Розповім якось іншим разом, — втомлено відгукну-лася Олександра, — мені ще Миколку знайти потрібно.

Але вона його не знайшла. Оббігала ледь не все село, й за селом бігала та гукала, й до старого млина навіда-лася — але дитини не знайшла, ніхто його не бачив. Й тільки дід Улас пригадав, що бачив, як малий біг за село, а вже куди — хто ж його відає? Прошукала ледь не до вечора й, зрозумівши, що не знайде, повернулася додому, та ноги наче самі понесли не до рідного дворища, а до школи, до полковника…

Солдати її не впустили, белькотіли швидкою німецькою про заборону й тицяли ледь не в лице гвинтівками. Роз-пачливо розплакалася, вийшла на вулицю, не відаючи, що ж робити їй тепер. Душу краяв на шмаття дрібне страх за Миколку. Де він зараз — відчайна ця та нерозумна дитина? Невже подався до Дубини, шукати Мишка в пар-тизанів? А чи знайде? У цім Саша дуже й дуже сумніва-лася, а воно ж уже вечоріє, та й мороз до ночі міцнішає…

— Сандро, що трапилося?

Стрімко обернулася, узрівши перед собою полковника, до котрого не змогла пробитися через кордон озброєних солдатів, похитнулася і з відчаєм ухопилася за його тепле пальто кольору фельдграу.

— Полковнику…

Фон Маєр нахмурився.

184

— Трапилося щось погане?

Олександра схлипнула, затремтіла вся.

— Трапилося. Миколка зник.

— Ти впевнена?

— Впевнена. Усе село оббігала й не знайшла, а бачили його, як прямував геть від Опришок, у бік Дубини, а ніч заходить.

Фон Маєр обійняв її.

— Заспокойся, люба, заспокойся. Ти зараз підеш до-дому, а я віднайду того малого, куди б він не подався. Й без нього не повернуся.

— Справді? Ви допоможете мені, полковнику? — з наді-єю в голосі запиталася Олександра й звела на нього погляд.

Фон Маєр усміхнувся.

— Справді допоможу. Але не треба більше звати мене полковником. У мене є ім’я, й ти так гарно та м’яко його вимовляєш.

— Еріку…

— Я поверну тобі того рудого неслухнянця, — пообі-цявся він і, втримавшись від поцілунку, тільки обійняв її обнадійливо й швидко повернувся до школи. Минуло хви-лини дві — і його автівка вже від’їхала у напрямку Дуби-ни, й Олександра ще довго стояла біля школи, завмерши на місці, й аж потім повільно попростувала додому, зі слабкою надією, що жеврілася в серці, — ось прийде вона додому, а Миколка вже повернувся, й відразу ж із радістю взріє вона його руду чупринку, й буде він зі смаком куштувати її пухкого пирога з яблуками.

Але… мрія ця її, це сподівання виявилися марними. Миколки вдома не було. Натомість повернулися капітан

185

Браун з Нонною — Нонною такою вже вдоволеною, що й сказати не можна. Вилискуючи зеленими очима, сиділа вона за столом і ласувала пирогом, а поряд — на лаві — ви-днілося пухнасте хутро попелястого кольору.

— О, Шурко, нарешті ти з’явилася, — протягнула вона, забачивши Олександру. — Й де оце вешталася? Того рудого шукала?

— Шукала.

— Й не знайшла?

Олександра поморщилася, мов від болю, скинула паль-течко й похмуро позиркнула на вдоволену вкрай родичку.

— Не знайшла.

Нонна промовчала, відкраявши собі ще чималий шма-тень пирога, вдоволено зітхнула, покосувала вологим оком на попелясте хутро й нарешті не втрималася:

— А ми з Отто так вдало навідалися до Глобиного, що ти й уявити собі не можеш. Не знаю вже, де полковник надибав для тебе оту шубку, але Отто для мене вже по-старався. Певне, дуже кортіло йому загладити провину за ту кляту Меланку, та й віддячити хотів, що я так віддано за ним ходила пораненим. Й отаку красу для мене відна-йшов. Де саме — я тим не цікавилася. Головне, що шубка гарна, і я навіть не очікувала на подібну красу…

Олександра поглянула на неї похмуро.

— Потрібна вона мені, шуба ця твоя? Замовкни, Нон-но, й так спокою геть не маю, дитина зникла.

Нонна гмикнула.

— Ото ще горе! Та й потрібно воно мені, оте вередливе хлопчисько, котре тільки й знало того, аби вовченям на мене позиркувати. — Вона перенизала пишними 186

плечима. — Яка ж ти, Шурко, вже пихата заробилася, що з тобою й радістю своєю поділитися не можна.

— Яка ж то радість, крадена шуба?

— А нехай і крадена! — гарячкувато відгукнулася Нон-на. — Та для мене радість. Бо що ж я маю в житті? Тіль-ки злидні та негаразди, хоч і не заслуговую подібного життя. Та з моєю вродою… Хіба вартий мене оцей вусатий німець з його довгим писком? А коли немає кращого, то маєш радіти й такому, аби тільки не жадобився й пода-рунки гарні дарував і годував нас із дитиною.

Олександра нічого не сказала й примусила себе пора-тися по хаті, хоч руки й погано слухалися від тривоги та страху за Миколкою й шкода було до сліз тієї нерозумної дитини. Поступово затихала хата. Першими поснули пе-рестрашені за старшого братика дітлахи Мишка, хоча Олександра чула, як Тоня з Петрусем ще довго шепотіли-ся на печі, хвилюючись за брата, потім захропіла неголос-но тітка Варка. Й тільки Нонна щось довго бубоніла в кім-наті капітана, страждаючи чи то безсонням, чи хто його відає чим. А полковник усе не повертався, й Олександра не покладалася до ліжка, бо ж знала, що поснути не змо-же, занадто знервована за Миколку. Сиділа у світлиці, світила каганця й чекала. Довго чекала… й до сну почина-ло вже вклоняти, коли зачулося в тиші глибокої ночі ре-віння двигуна автівки. Освітивши вікна, машина зупини-лася біля їхньої хати, хряснули дверцята.

Олександра звелася з лави, застигла на місці, з надією вп’ялася поглядом у двері, що не відчинялися, здавалося, майже цілу вічність. Нарешті вони заскрипілися… оглуш-ливо-гучно заскрипілися посеред нічної тиші, яку пору-

187

шувало лиш відчайне калатання серця Саші, й вона по-бачила високу постать Еріка, котрий широко розчинив двері й промовив досить суворо:

— Заходь.

У відповідь тиша та ледь чутне сердите сопіння, та очі Олександри вже розгледіли в темних сінях, що лиш слаб-ко освітлювалися каганцем зі світлиці, невисоку постать, і серце її швидше застукало від радощів.

Миколка!

Ерік таки віднайшов його!

— Миколко, ти чого? — промовила вона тихо, й хлоп-чина нарешті просунувся до світлиці, похмуро завмер, спідлоба насуплено позиркуючи на Олександру, та мов-чав, мов у рота води набрав. Олександра дещо розгуби-лася й підійшла до нього ближче. — Миколко, ти чого?

Вовчкуватий, похмурий погляд — і він узагалі відвер-нувся від неї, вп’явшись поглядом у темінь за вікном, і тільки губенята його тремтіли, видаючи хвилювання.

Олександра поглянула на Еріка.

— Що з ним?

Той знизав широкими плечима.

— Не знаю, Сандро. Я віднайшов його блукалого по-серед поля, досить далеко від села. — Полковник роз-дягнувся й похитав головою. — Ти не повіриш, але ця неможлива дитина хотіла втекти від мене, зайцем плута-ла по снігу, а коли ж я нарешті впіймав його, почав ви-риватися й борюкатися, та ще й прокльонами мене час-тував, ледь до автівки його затягнув.

Олександра нахмурилася.

— Миколко, як же ти…

188

Хлопчик підстрибнув, повернувши собі нарешті дар слова.

— А що я? Це ви, Олександро Яківно, зрадниця. Зра-дили й татка… й вітчизну зрадили! Я бачив, бачив, як ви цілувалися з цим німцем, зовсім як тітка Нонка. А я ж гадав, що ви добра й порядна, так Надійку полюбили, а мама ж померли… й ви б з татком могли побратися піс-ля війни, й була б у нас справжня родина. — Миколка схлипнув, але вперто стримав у собі сльози. — А ви, ви зрадили мого татка… й мене зрадили з цим німцем.

Олександра зовсім розгубилася.

— Миколко, але ж це не привід, аби блукати вночі полем.

— То вже моя справа!

— А коли б ти замерз?

— А можна подумати, що вам було би мене шкода!

Олександра похитала головою.

— Дурненький! Ну звісно ж, мені тебе шкода!

Миколка засопів, вороже глянувши на Олександру. Хотів було чкурнути назад до сіней, та перехопив погляд полковника й мов передумав.

— Неправда! — кинув він відчайно й, помисливши з коротку мить, ткнувся до печі, до своїх. Поліз на піч як був — у валянках та кожушку — й зачаївся там.

Ерік пройшовся світлицею, сів до столу.

— Ти не спала? — запитався в Олександри спокійно, так, мовби й не було істерики Миколки, й сам він не шукав хлопчину зимовим засніженим полем ледь не до півночі.

Олександра зітхнула.

— Я просто не могла поснути.

— Виглядаєш дуже втомленою. Йди лягай, а я щось всиплю собі попоїсти.

189

— Я тебе нагодую, — заметушилася Олександра, ки-даючись до печі, у якій у чавуні ще зосталася засмажена салом та цибулею пшоняна каша та ще ковбаса і смаже-на печінка, яких навіз капітан Браун.

Вмостившись на лаві навпроти нього, деякий час про-сто сиділа так, спостерігаючи, як він їсть — зі смаком і повільно, зовсім не поспішаючись, хоча, певне, вже й спати хотів. А можливо, й ні, тому що сонним не ви-глядав. Заспокоєна за Миколку, вона все ж відчувала, що ще тремтить через пережитий нещодавно страх. Але поступово тривога її забувалася, забувалося якось усе, окрім Еріка, котрий сидів від неї на відстані витягнутої руки, й тіло її почало гостро пригадувати те, що відбуло-ся між ними вранці. Як зачаклована, дивилася вона на руки його — сильні чоловічі долоні з довгими пальця-ми, які нещодавно, тільки сьогодні вранці, торкалися її з невимовною ніжністю. Й задивившись ото так на йо-го руки, Олександра не відразу й помітила, що він по-кинув їжу й уважно спостерігає за нею. А коли нарешті звела погляд на його лице, то відразу ж натикнулася на гострий, пронизливий погляд його синіх очей… і потону-ла була в них на мить, але якось відразу ж засоромилася, почервоніла лицем і досить незграбно звелася на ноги, згадавши про кусень пирога, який зоставила для нього, та ще один — для Миколки. Але до Миколки зараз кра-ще не потикатися з тим пирогом: вперте хлопча все одно відмовиться від пригощення.

— Я ж тобі пиріг зоставила, — промовила трішки нервово й поставила перед ним тарілку з пирогом. Теплі чоловічі пальці відразу ж торкнулися її руки, погладили.

190

— Сандро…

Сіпнулася, швидко покосувала в бік печі.

— Не треба, Миколка міг ще не поснути.

Ерік важко зітхнув.

— Маленький ревнивець!

Олександра похитала головою.

— Що ти! Він лиш нещасна дитина.

— Нещасна, — покривився полковник. — Чула б ти, як ця дитина нещасна погрожувала мене вбити, коли я на-смілюся ще хоча б раз торкнутися тебе, власноруч зарізати…

Олександра вражено охнула.

— Еріку!

Він повільно, ніжно всміхнувся.

— Що ж, подивимося, що воно далі буде, тому що я маю намір таки осмілитися, й осмілитися не раз, торкну-тися тебе. — Не відпускаючи погляду її своїм гострим, наполегливим поглядом, Ерік узяв її слабку, безвільну руку в свої долоні, підніс до губ і поцілував настільки по-вільно та звабливо, що Саша ледь утрималася на вмить заслаблих ногах. Застигла, затуманеними очима вдивля-ючись у його очі, й ледь втямлювала, що ніжно шепотів його голос об тім, що не посне вона вже в самоті й решта цієї ночі буде для неї особливою. І втямивши це, засоро-милася ще більше, відняла руку, почала збирати зі столу миски й хитнула головою на пиріг.

— Хоч скуштуй.

Він скуштував, заковтнувши пиріг майже цілком, усміх-нувся неспокійній нервовості Олександри.

— Дуже смачно. Дякую. — Наполегливо перехопивши її руку, яка потягнулася до його миски з-під пшоняної

191

каші, звівся на ноги й тихо промовив: — Облиш, помиєш уранці. Зараз час спати.

Покосувала на нього вологим оком, послушливо від-клала миски назад на стіл і, мов замовлена невидимою си-лою, пішла за ним. Та ще не встигла дійти до своєї кімнати, як ухопили її його руки й над вухом почувся його шепіт.

— Сандро?

Й вона навіть без слів зрозуміла, про що питається він її. Зрозуміла й притулилася до нього спиною, видихнувши коротке, тихе та погодливе.

— Так.

Й далі мов упалася, закружляло їй голову, й безсила Олександра ледь тямила, як підіймає Ерік її на руки й не-се кудись. Куди? До батьківської кімнати несе, до щастя, яке незримо жило в стінах великої кімнати — тої, що ще пам’ятала й не забула щастя батьків Олександри, пам’я-тала кохання, що пов’язало серця тих двох, котрих не було вже посеред живих на цім світі.

Й тільки ніч — глибока та темна — глипала на них у вікно, заздрила ніжності, з якою цілував Ерік Олексан-дру, заздрила коханню, що поєднувало зараз два серця. Дослухалася до тихого зітхання Олександри… до сокро-венного зізнання, що линуло з вуст німецького полковни-ка. Й до самого ранку чатувала біля вікна — заздрісна та темна, глибока ніч.

Олександра прокинулася перша від Еріка. Полежала ще хвилин зо п’ять, вдивляючись у його спокійне, розслаб-лене вві сні лице, потім тихенько підвелася, одягнулася й вислизнула з його кімнати, намагаючись зробити це непомітно, допоки ще ніхто не прокинувся. Та втрапила вона прямісінько на Нонну. Ото вже як не поталанило, так не поталанило. І якого оце Нонна, котра так полюб-ляє поспати ледь не до самого обіду, звелася так рано? Одягнена лиш у досить відверту шовкову сорочку, жа-дібно дудлила вона воду з великого кухля саме в ту хви-лину, коли Олександра крадькома вислизнула від Еріка. Зелені очі Нонни відразу ж ухопили чіпким поглядом постать родички, котра виникла на порозі кімнати пол-ковника з розпущеним по спині темним волоссям, у слаб-кому ранковому світлі.

Олександра завмерлася мов укопана.

Нонна вдоволено гмикнула.

— А ось наша свята й непровинна Шурочка, — про-тягнула вона глузливо й зіщулила зелені очі. — Що,

193

вплуталася нарешті до ліжка красеня полковника? Щас-лива ти, тут і позаздрити не гріх! Такого мужчину обкрутила!

Олександра сердито випрямилася.

— Нікого я не обкрутила!

— Ага, розповідай. — Нонна смачно потягнулася. — Таланить же комусь! А тут вроду маєш рідкісну, а щастя бракує й на ту погану хвилину. Життя минається, а як була нещасливою, так нею й полишаюся. Заради того, аби якось прожити, маю терпіти цього грубого звіра. Гадаєш, що кохає він мене хоч трішки? Ага, чекай від нього. Та й не полковник він, породи в ньому немає зовсім, груба скотина.

— Ти ж сама прилиплася до нього.

Нонна покривила своє вродливе лице.

— А що я мала робити, коли полковник від першого дня на тебе надивитися не може? — ображено протягну-ла вона, відкопиливши пишні соковиті вуста, й Олексан-дра, зрозумівши, що зараз знову почнуться нарікання, швидко запитала:

— А рано так чому звелася?

Нонна спохмурніла.

— Та не спиться щось мені. Завжди мала добрий сон, а оце з тиждень то з вечора поснути не можу, то ранком маюся мало не від світанку. Й що воно таке? Мама-по-кійниця казали, що то все не до добра, як безсонням по-чинаєш страждати. Не інакше як не до добра, бо щось погане передчуття почало мене гнітити…

Олександра й собі випила води.

— Зараз же війна, страшні часи.

— Війна, — глухо якось відгукнулася Нонна й від-разу ж повеселішала, заусміхалася, коли двері сінешні

194

заскрипіли й до світлиці просунувся рудочубий її Рауль з оберемком нарубаних обаполів. Глипнув швидким оком на напіводягнену Нонну й відразу ж зачервонів маковим цвітом, але очей не відвів. Нонна зареготала. — А ось хто мене дійсно й віддано любить, так це оцей хлопчина. Дар-ма що молодший літами, та ніхто ще в житті не кохав мене так. А що, візьму та й покину того клятого Отто й за Рауля заміж піду. А, Раулику, чи візьмеш ти мене за дру-жину, га, мій золотий?

Хлопець розквітнув щасливим усміхом.

— О, я, я… так.

— Пустомеля! Й до Німеччини забереш?

— Так.

— І справжньою фрау заробиш?

— Так.

— Так-так. Бач, Шурко, на все він згодний заради ме-не, та коли б відала я, що чекає на мене поряд нього, то пішла б за нього без вагань. А так… нюхом чую, що Рауль цей не є паном заможним, у злиднях знову буду киснути. А я злиднів жах як не хочу. Заможності жадаю, ходити в хутрах, аби дарували мені коштовності, вклонялися вроді моїй, захоплювалися відверто мною.

Нонна закружляла світлицею, гарна дуже та зваблива, з довгим русявим волоссям, з замисленим чарівним усмі-хом на повнявих вустах. Рауль закляк на місці, міцно притискаючи до себе дрова, зі скляними очима, котрі з пожадібністю спостерігали за кружляннями Нонни. Нарешті та втомилася, впала на лаву й важко задихала.

— А що, Раульчику, зможеш ти подарувати мені повне розкошів життя?

195

Рауль захитав головою, здається, й не зрозумівши запитання.

— Так.

Нонна гмикнула.

— От папуга нещасна, завів усе — так і так. Нічого воно не так, мій голубе. Завезеш мене до своїх фашистів, у злид-ні вкинеш, а там, може, й узагалі покинеш, відшукавши собі молоду та звабливу німочку, коли я геть зістаріюся.

— Ні, Нонна, є ні, — палко відгукнувся Рауль, та Нон-на тільки рукою майнула.

Не вірила вона, геть не вірила словам Рауля, бо звикла до чоловіків, котрі лиш на нетривалий час з’являлися в жит-ті її й зникали відразу, як починала вона набридати їм. Зник-не й Отто Браун, але Рауль… Чомусь Саші видавалося, що цей молодий, трішки кумедний солдатик, що по-дівочому сором’язливо червонів, по-справжньому кохає Нонну й не тільки її звабливе тіло йому потрібне, а й вона сама — ота-ка, яка є, з усіма її вадами та схильністю до зрад. Хто його знає, можливо, саме цей рудочубий хлопчина й зміг би по-дарувати їй те, чого так жадає кожна жінка, — щастя.

Щастя…

Олександра ледь помітно всміхнулася сама до себе й по-вільно підійшла до печі. Її щастя досипало зараз у батьків-ській кімнаті, розслабившись дужим тілом. Щастя, котре подарувало їй найкращі миті її безрадісного, порожнього життя… Щастя, котре дало їй відчути те, що вона є жін-кою — коханою й потрібною, хоча багато років тільки й бачила що чужого, недосяжного для неї щастя, чужого кохання. Було трішки цікаво, чи зміг би Мишко зробити її такою ж щасливою, як Ерік. Але чомусь сумнівалася, 196

що Мишко подарував би їй те, що дарував ледь знайомий німецький полковник… тому що він не був Еріком, він був іншим, він… Саша похитала головою, поглянула на посуд, який мала вимити, а ще ж стільки справ чекало на неї! Та робити нічого не бажалося, а лиш сісти й промріяти про коханого чи не повну днину. Про нього, про Еріка. Відчу-ваючи себе молодою, зовсім юною дівчиною, котра пере-буває під владою чи не першого в житті кохання, Олексан-дра похитала головою й примусила себе зайнятися хатніми справами. Спати, навіть незважаючи на те, що поснула в цю ніч якусь коротку годинку чи дві, вона зовсім не бажала.

Невдовзі прокинулися діти, на печі забачилися їхні до-питливі сонливі личка, а останнім зліз звідти Миколка. Набурмосений і невдоволений, вовченям позиркнув він на Олександру і з понурим виглядом всівся за стіл. Ко-ротко відповівся на запитання своїх малих об тім, де ж мандрував до пізньої години, й знову замовк. Сидів мов геть чужий, і здавалося, що ще трішки — зведеться на ноги й знову майне геть.

Олександра нарешті не втрималася.

— Миколко, — звернулася вона до хлопчини, сідаючи навпроти.

Хлопчик здригнувся й вороже покосував на неї почер-вонілими, наче заплаканими очима, надувся сичем.

— Чого вам, Олександро Яківно? — запитався похмуро.

— Сердишся на мене?

Він промовчав, відвернувся.

— Миколко…

— Ви зрадили татка з німцем, — видав хлопчина на-пруженим голосом і знову відвернувся від Олександри.

197

— А хіба ж німець не людина?

— Не людина! Він гірше від звіра, й ми з татком нена-видимо всіх німців без винятку. І я гадав, що ви теж їх ненавидите, а ви… Ви он яка!

— Яка, Миколко?

— Така, як тітка Нонка!

— А не скажи, — заперечила Олександра, котрій рап-том зробилося боляче, що її порівнюють з Нонною, що те диво, яке поєднало їх з Еріком, прирівнюють до тих сто-сунків, що має Нонна з капітаном Брауном. Й хоча Ми-колка ще така дитина й розуміє мало, та все ж злуваті слова його болісно вразили, враз зірвали з неї те пухнас-те вкривало щастя, яким накрив її Ерік, а Миколка вже вів далі, мов то було прорвало його раптово:

— Я гадав, що раз ви забрали нас до себе, то й татка нашого покохаєте, й буде у нас одна родина, та й Надійка вас так полюбила.

Олександра поглянула на нього здивовано.

— Миколко, але ж татко твій дуже кохає твою маму, а мене він ніколи не кохав. Та чи й покохає коли?

— Покохав би, — вперто заперечив Миколка, по-зиркнувши на неї швидко й відразу сховавши очі. — Вас просто неможливо не покохати, й татко це з часом зрозумів би.

— Ох! — Зворушена Олександра тихо засміялася й, не зважаючи на відчайний опір, таки притулила Миколку до себе, вхопила, поки не встиг втекти, міцно притулила, хоч як не пручався та не борюкався, але не відпустила, заше-потіла так тихо, аби почув тільки він: — Ну пробач, пробач мені, любий. Я справді не хотіла тебе образити, але вже

198

так воно сталося. Минеться час, і ти станеш дорослим, тоді й зрозумієш мене, Миколко. А зараз ти просто ще не знаєш, яка то річ — людське серце.

Миколка мовчав і слухав, навіть вириватися покинув, і не заперечував зовсім. Олександрі кортіло нахилитися й поцілувати його в руду чупринку, вона вже й намірила-ся це зробити, аж раптом хлопчик весь якось напружився, відсторонився від неї. Олександра була нахмурилася, та відразу зрозуміла все, коли зачула бадьорий голос Еріка в себе за спиною:

— Доброго ранку всім!

Він стояв посеред світлиці — високий, трішки сонний і якийсь геть домашній, мало схожий на того суворого на вигляд полковника, котрий уперше ввійшов до їхньої хати. Олександра зустріла погляд його очей, помітила легкий усміх на вустах, що призначався лише їй, і враз зачерво-ніла лицем, зовсім уже як юнка, засоромилася геть.

Нонна швидко позиркнула на неї.

— Доброго ранку й вам, полковнику. Як-то спали?

Ерік сяйнув усмішкою.

— Дякую, дуже добре. — Й знову швидкий, виразний погляд у бік Олександри, котра вже геть зніяковіла.

— Щастить же комусь, — покривила пишні вуста Нон-на. — А я, знаєте, майже всю ніч не могла й очей стулити.

Ерік пройшовся світлицею, підсів до столу.

— А ви просто закохайтесь у когось, — порадив він досить спокійним голосом і при цім так красномовно по-глянув на Олександру, що навіть Рауль, котрий усе оши-вався біля любої його серцю Нонни, з цікавістю позирк-нув на Олександру.

199

— А в кого ж, полковнику? — досить чарівно всміхну-лася Нонна й трішки невдоволено поморщилася, зачувши його відповідь.

— Та хоча б у Рауля! Чим хлопець поганий?

— Та нічим, — простягнула Нонна й почала чи не вде-сяте розповідати об тім, як мандрували вони вчора з Отто до Глобиного. Олександра, поцілувавши-таки Миколку в рудо-го чубчика, подалася місити галушки, та ще треба було їй і борщу налаштувати, а вона геть забарилася зі сніданком.

Уже зварилися галушки її й домлівав борщ у чавуні, коли Ерік, влучивши хвильку, опинився зовсім поряд, у неї за спиною.

— Навіщо ти втекла від мене вранці? — тихо запитав він, і тепле дихання його торкнулося чутливої шкіри на шиї Олександри. Вона здригнулася й ледь утримала в ру-ках чавунчик з галушками, озирнулася сторожко й про-шепотіла:

— Еріку, я…

— Я не хочу ховати наше кохання, — теж тихо, але беззаперечно відгукнувся Ерік і ніжно додав: — Наступ-ного ранку я тебе від себе не відпущу.

Наступного ранку!

Буде в них ще й наступний ранок! Й не один ранок, а ось скільки саме, Олександра не могла знати. Й знати якось не бажала. А бажала лиш одного — жити днем сьогоднішнім, жити тим щастям, що панувало зараз на-вколо неї, а завтра… А що буде завтра, то буде видко за-втра, сьогодні ж вона ще поживе щасливою людиною, щасливою жінкою після років самотності… й, можливо, перед, адже невідомо, що готує для неї життя.

200

Після сніданку хата дещо спорожніла. Ерік з капітаном Брауном відбули до школи, діти знову повибігали бави-тися на сніг, навіть Нонна, аж пританцьовуючи від не-терпіння, вдягнула нову свою ту хутряну шубку й подалася селом хизуватися дарунком коханця-німця. В хаті поли-шилися тільки Олександра, тітка Варка та Миколка, ко-трого Олександра на дворище не відпустила, боячись, аби знову не чкурнув кудись у поле, як учорашнього дня. На-супився, але скорився, сів у куточку до вікна, вирізуючи щось з принесеного Раулем обапола.

Тітка Варка покосувала на нього, потім на Сашу.

— Господи, який тільки неспокійний, норовливий хло-пець. Що ж то з нього надалі буде?

— Не знаю.

— В Мишка вдався — такий же гарячкуватий і запаль-ний. Оксана не такою була. — Тітка вдавано гірко зітхну-ла. — Ой, померла вона в таку годину, не до часу померла. Війна ж навкруги, Мишко воює, Одарка геть розуму поли-шилася. А вона померла й не подумала, що з дітьми її буде. А я все міркую об тім, що ж з ними буде, коли німці підуть з Опришок. Що робити станемо, як дітей годувати будемо, коли минеться оце раювання й знову не вистачатиме харчів?

Олександра спохмурніла.

— Я дітей не вижену.

— Й що, з голоду разом з ними запухнеш?

— Тітко, давайте не будемо зараз про це балакати.

— А коли? Коли догриземо останнього сухаря? — не-вдоволено запиталася тітка Варка, та, натикнувшись на вперте мовчання Олександри, котра мила посуд і мов не чула була тих слів, ображено змовкла.

201

Так і пропанувала хатою мовчанка, допоки не обірвав її гуркіт дверей і розлючена лайка. На порозі посталася Нонна, але ж у якому вигляді! Шубка її та хутряна й роз-кішна, якою вона помандрувала хизуватися по селу, а та-кож русяве волосся її, яке не забажала вона ховати під хустку, були щедро облиті брудом, що встигся примерз-нути, взявшись тонкою кригою.

— А щоб же вони були пощезли! — зашипіла Нонна, влітаючи до світлиці й скидаючи з себе забруднену шуб-ку. Жбурнула її на лаву — таку вже улюблену, котру якусь годину тому ледь була не виціловувала, а зараз жбурнула роздратовано, мов ту ганчірку, й навіть не озирнулася.

Олександра ледь стримала усмішку.

— Що трапилося?

Нонна кинула на неї злий погляд.

— Що? Питаєшся, що трапилося? А те, що в селі на-шому живуть не люди, а старі відьми й жаби болотяні, котрі від заздрощів і вбити ладні людину. — Вона торкну-лася свого русявого волосся й поморщилася. — Фу! Та бодай би їх там усіх порозривало! Всіх до однієї! Старі відьми! Я ось Отто на них нацькую, нехай пощипає пір’я, й навіть не пожалкую жодної старої курки!

Олександра вже не посміхалася.

— Та можеш ти пояснити, що трапилося?

Нонна впала на лаву, роздратовано зітхнула.

— Можу. Й ось вона, — Нонна хитнула головою в бік тітки Варки, — вже порадіє від душі. Та нічого, вони ще отримають свого. Я ж ішла селом, тихо й мирно йшла собі й нікого не чіпала, тільки й того що в шубці новій 202

гарненькій. Прогулялася до школи, до Отто мене не впус-тили, та й не треба. Подалася я до Петренчихи Настини, потеревенили з нею трішки, хоча вона і з заздрістю по-зирала на подарунок Отто. А коли вертати додому — ба-би біля Лаврентіївни купкою зібралися, стоять на дорозі. Й не встигла я дійти, як та сама відьма Лаврентіївна ви-ступилася до мене й давай так огидно-насмішкувато пи-татися: «Й не соромно оце тобі, Нонко, селом ходити?» А чого ж то мені має бути соромно? Чи я вбила, чи, може, обікрала кого? Так ні ж. А те, що з німцем живу, — то кому ж до того діло? Та самі б ще не так бігали за офіце-рами, коли б мали роки молоді та пики привабливі. А це чесні обізвалися! Поносили мене на чім світ стоїть, Лав-рентіївна й плювалася на мене, а потім хтось — не встиг-ла і второпати, хто ж саме, — вилив на мене оцю багню-ку. Старі жаби! Відьми прокляті! На мою таку гарненьку шубку… Та щоб їм руки повсихали!

Олександра вимила останню миску.

— Та не побивайся ти так! Спробую я відчистити твою шубку, — промовила вона, аби заспокоїти Нонну.

В зелених очах Нонни зажеврілася радість.

— Справді, Шуро?

— Справді. Тільки ти не надто вже Отто цькуй.

Нонна зіскочила на ноги.

— А нацькую, ще й як нацькую! Нехай скуштують, як ображати мене. Як раніше була беззахисною — то тепер урвалося їм, бо захист я маю. А то ж звикли все Нонку потурляти та лаяти.

— Нонно, вони ж старі люди!

— Старі? А пакостити вони не старі?

203

Тітка Варка, котра весь цей час тільки мовчки слухала, лускаючи квасолю й повільно рухаючи вже трішки вправ-ною зламаною рукою, насмішливо докинула:

— А не треба було селом вештатися та шубою хизу-ватися!

— А то вже я вас забулася поспитати, — вишкірилася на неї Нонна й поглянула на піч. — Треба мені помитися, не буду ж я в багнюці цій ходити!

Олександра погодилася.

— А давай. А я й дітей скупаю, та й нам з тіткою не бу-де зайвим гарно помитися. Клич Рауля, нехай нам води понаносить.

Коли під вечір повернулися німецькі офіцери, то велике купання вже було закінчено й на них чекав на плиті великий чавун з гарячою водою. Чиста й заспокоєна Нонна, тільки забачивши коханця, відразу ж кинулася жалкуватися йо-му на образників своїх, вимагаючи покарання для них. Капітан же грубо реготівся з її пригод, але з обіцянками покарання не поспішався, позиркуючи на полковника.

Після вечері, коли Олександра збирала зі столу, Ерік улучив хвильку й ухопив її за теплу руку.

— Я чекаю тебе сьогодні.

Не відповіла — засоромилася, тільки поглянула швид-ко й усміхнулася. Й решту вечора провела, мов густим туманом оповита. Повільно рухалася світлицею, доводила все до ладу, а коли всі почали тягнутися до сну, ковзнула до себе й переодягнулася в сорочку, яку ще мама готу-вали їй до весілля, гадаючи, що доня її дуже скоро від-найде собі пару. Мама в тім ніколи не сумнівалися й не раз мріяли, яке ж весілля вони справлять для Саші пишне.

204

Та не судилося. Мама померли, а Олександра й до цих пір дівує, так і не відшукавши собі пари. А сорочка та… Гарна, вишита світло-рожевим шовком. Бувало, що у хви-лини незрозумілого натхнення діставала вона цю сороч-ку й мріяла, відчайно мріяла, що, можливо, колись одяг-не її для Мишка. А потім згадувала жорстоку реальність і ховала цю красу до шафи. Чекати. А чого чекати? Дива, коли раптом Мишко закохається в неї, а чи, може, чогось іншого? Й ось дочекалася.

Зітхнула, розкидала виплетене з коси волосся по спині й тихо вийшла з кімнати. Хатою панувала тиша, світлиця видавалася темною пусткою, й Олександра швидкою тін-ню промайнула нею й якось навіть несміливо ввійшла до батьківської кімнати.

Ерік чекав на неї. Сидів на ліжку — замислений і тріш-ки наче сумний, у жовтуватім світлі каганця, що падалося на його вродливе лице. Й Олександра зупинилася на по-розі, замилувалася ним, чомусь не наважуючись порушу-вати ту його задуму, ту тишу довкруж нього. Й скільки б часу так простояла? Хвилину? А можливо, навіть і годи-ну? Та Ерік, мов відчувши її присутність, повільно підняв голову. Сумний вираз відразу ж пішов із синіх очей, й сильні долоні простягнулися їй назустріч.

— Сандро…

Несміливо рушила до нього, тінню сковзнула по кімна-ті й тільки зітхнула, коли його теплі сильні руки торкну-лися її тіла. Забула геть про все, притулилася й обійняла його за шию, погладила широкі плечі.

— Сандро, — прошепотів він у тепло її гарної сороч-ки. — Це просто якесь божевілля. Я не можу ні про що

205

думати, окрім тебе, й усе, що не пов’язане з тобою, для ме-не порожнє й непотрібне. Скажи, що почуваєшся так само.

Її вуст торкнулася усмішка.

— Так само.

Засміявся тихо й потягнув її до себе. Покірну, ніжну та закохану — таку, якою не була вона ще ніколи у своїм житті. Щасливу лиш теперішнім, без думок об тім, що буде потім, уже завтра. То все було належним лиш май-бутньому, завтрашній днині, а вона була належною йо-му — в цю саму хвилину, без залишку.

А завтра… То вже буде завтра.

* * *

Коханка німця.

Селом все наполегливіше блукали чутки об тім, що вчи-телька Олександра Мазур таки наслідувала поганий при-клад родички своєї Нонни й заробилася коханкою німця.

Коханка німця…

Скільки осуду й призрості луналося в цих словах, і знав би хто тільки, скільки щастя самій Олександрі приносило воно, це осудливе звання, — коханка німця. Її засуджу-вали за нього, обливали брудом, плювалися їй услід, а во-на всього того мов і не помічала, занадто закохана, занад-то щаслива, бо цілий світ був для неї наче створений лише з добра, лиш з найкращого.

Вже дуже скоро таємниця їхніх з Еріком стосунків пере-стала бути таємницею для тітки Варки, й Олександра досить швидко дозволила Еріку вмовити її перебратися до батьківської кімнати, не ховати більш почуттів своїх, щоправда, нервувалася з приводу того, як то все сприйме

206

Миколка. Але той якось заспокоївся, мов примирився був для себе з тим, що вона кохає не його батька, а німця. Чи, можливо, й не примирився, а тільки мовчав, більше не втікаючи й приховуючи всі почуття глибоко в собі.

Про Мишка майже нічого не було чутно, і в селі він не з’являвся, мов дивом яким провідавши об тім, що Тим-ко взявся не на жарт за полювання на нього. Але Олексан-дра знала, що рано таки чи пізно він усе одно з’явиться в Опришках — аби довідатися в неї про її шпигунство за полковником. Та вона нічого сказати не могла. Геть нічого. Яка з неї взагалі шпигунка? Розуміла, що має хоч щось учинити на користь батьківщини, але просто не могла. Не могла, приймаючи кохання чоловіка, котрий у майбутньому, коли закінчиться війна, одружиться з нею, одночасно шпи-гувати за ним. Коли б мала шпигувати не за Еріком… А Ерік, він був для неї вже всім, він був наче другою її половиною — тією половиною, на яку чекала вона всі ці довгі роки. Й ось, нарешті дочекавшись, вперто не бажала пітьмарити дива між ними шпигунством. Не бажала, хоча, можливо, й учи-няла геть неправильно, але… Але інакше вже не могла. Й тільки, аби хоч трішки заспокоїти своє сумління, пере-глядала крадькома його шухляду й, не віднаходячи нічого, ніяких паперів, не стримувала полегшеного зітхання.

Якось, уже під кінець грудня, раптово, як і минулого разу, дав про себе знати Мишко. Знову потикнувся до тещі, бо вже й Тимко охолонув зі своїм полюванням на нього. Й ризикнув-таки з’явитися в Опришках, і прислав тітку Одарку по Миколку, аби чогось допоміг бабусі. Й тихою, досить при тямі на вигляд постукалася тітка Одарка одного дня до хати Мазурів.

207

— Доброго дня, — мовила несміливо, не наважую-чись переступати поріг, а потім таки ввійшла, мов при-мусивши себе ввійти.

Нонна роздратовано вирячилася на неї.

— Двері треба зачиняти, тепло виходить, — зашипіла вона, викроковуючи світлицею в самій легенькій сукні. — І взагалі, чого припхалася?

Тітка Одарка мов і не помітила грубих слів.

— Та мені б Миколку побачити.

Хлопчик відразу зістрибнув з печі.

— Я тут, бабусю.

Остерігаючись, аби бабуся не бовкнула зайвого, Ми-колка поспіхом вивів ту з хати й повернувся вже за декілька хвилин. Збуджений і радісний, й Олександра здогадалася, що до Опришок завітав Мишко. Значить, живий, і то добре, тільки що вона стане йому розповіда-ти? Про родину Еріка, котра мешкає в Мюнхені? Йому то не цікаво, а більше їй і сказати йому немає чого: про військові справи вони не розмовляли з Еріком. Й не надто зраділа, коли Миколка, влучивши хвильку, заше-потів до неї схвильовано:

— Татко чекають на вас у бабусі.

Олександра зітхнула.

— Прийшов?

Миколка просяяв щасливим усміхом.

— Прийшов.

— Добре, я зараз піду до нього, — сказала Олександра й уже зібралася було йти одягатися, коли хлопчик вхопив її за спідницю, позиркнув у бік кімнати капітана Брауна й швидко-швидко, аби не передумати, заговорив:

208

— Вибачте мені, Олександро Яківно, за те все.

Олександра здивовано обернулася.

— Ти це чого?

Миколка відчайно зачервонів.

— Татко розповіли, що то ви виконуєте його завдання, тому й… ну, є такою люб’язною з німцем. А я погано про вас думав… вибачте мені, Олександро Яківно.

Вона розгубилася.

— Миколко, — мовила повільно, хотіла була сказати правду, що має до полковника фон Маєра почуття, та до світлиці знову поткнулася Нонна, й Олександра змовчала, тільки поглянула на Миколку й подалася вдягатися.

Тепер селом ходила вона в тій шубці, подарованій Ері-ком, від котрої колись так носа вернула, не бажаючи при-ймати дарунка з рук німця, але зараз… Зараз, прийнявши кохання німця, як могла вона не прийняти його дарунок?

Нонна поглянула запитливо.

— Й куди це ти зібралася?

Олександра зупинилася на порозі.

— Треба, — кинула тільки й вийшла з хати.

Озираючись непомітно, аби не втрапити часом на Тим-ка, дійшла вона до краю села, до дворища тітки Одарки. Увійшла до сіней і відразу ж зачула голос господині:

— Оксаночко, це ти?

Бідолашна жінка, знову божевілля охопило її, а до них же, видавалося, такою притомною приходила. Олексан-дра зітхнула й ступила до хати. Тітка Одарка сиділа біля столу й перебирала якийсь мотлох. На Олександру по-глянула порожніми очима, промовила тільки:

— А я думала, що це Оксана.

209

Олександра причинила за собою двері.

— Ні, тітко Одарко, це я.

— А Оксана моя оце ж де?

«На кладовищі», — хотіла було відповісти Олексан-дра, та не змогла, промовчала й тихо підійшла до столу. Зібралася запитати про Мишка, та не встигла. Він раптом з’явився на порозі однієї з кімнаток — у старенькому ко-жушку, втомлений лицем і набагато худіший від того часу, як бачила вона його востаннє.

Всміхнувся скупо, невесело.

— Здрастуй, Сашо.

Олександра у відповідь не всміхнулася.

— Здрастуй, Мишко. Як ти?

Він поморщився.

— Живу, — відповів сумно, й Олександра зрозуміла, що він лиш виживає без Оксани. — А ти, Сашо, я чув, живеш дуже щасливо. Як моє завдання?

— У мене для тебе нічого немає.

— Як це? — нахмурився Мишко.

— А ось так. — Олександра помовчала, позиркуючи на похмурого Мишка, котрий стояв навпроти неї і з недо-вірою дивився своїми темними очима. Очима, один погляд котрих був для неї раніш невимовним щастям, а зараз полишав геть байдужою. — Я не знайшла в його кімнаті ніяких паперів. Він, певне, тримає все в школі, а туди мене ніхто не впустить, там сувора охорона.

— А поспитати його могла ж?

— Про що, Мишко? Про плани його військові? Ти уявляєш, як би це пролунало? Та й хто така я, аби він був зі мною настільки відвертим?

210

Лицем Мишка промайнув незрозумілий вираз.

— Ти його коханка.

Олександра витримала погляд його темних очей, від-повіла тихо:

— Так, коханка.

— Й він має тобі довіряти.

— Так, напевне. Й знаєш, — раптом вирішила вона розповісти Мишкові всю правду, гадаючи, що він, пере-живши велике кохання з Оксаною, зможе зрозуміти її, — саме тому, що довіряє він мені, я не можу піти на зраду за його спиною.

Мишко зіщулив темні очі.

— Стривай, Сашо… Ти що ж, маєш якісь почуття до цього німця? — запитався він недовірливо.

Олександра слабко всміхнулася.

— Маю.

— Але ж він німець, ворог!

— Для мене Ерік перш за все людина, — обірвала Олександра ті палкі слова, — й саме його я не вважаю за свого ворога. Для мене вороги — інші німці, капітан Бра-ун… та навіть Тимко Мусієнко є для мене гіршим, аніж Ерік, у котрому людяності більше, ніж у кому іншому я ба-чила від самого початку.

Мишко пройшовся до печі, похитав головою.

— Не думав я, Сашо, що ти настільки дозволиш себе опустити. Закохалася в німця! Чи розум ти вже геть утратила, отаке втнути? А я ж, коли Миколка обережно сповістив мене, що ти заробилася вже геть як тітка Нонка, з німцем в одній кімнаті живеш, зрадів був, гадав, що заради перемоги відкинула гордощі свої й уже

211

коли заробилася коханкою фон Маєра, то неодмінно щось відшукала та розповіси. Й сина заспокоїв, що то все заради справи.

Олександра покривилася.

— Ні, я на таке без почуттів не пішла б.

— Але ж заради перемоги…

— Навіть заради перемоги. Та ти б Оксану свою від-пустив на подібне, навіть заради перемоги дозволив би їй…

Худорляве лице Мишка зморщилося від болю.

— Оксана — то інша річ…

— Звісно ж, — раптом розізлилася Олександра. — Оксану ти на подібну справу не відпустив би, навіть за-ради перемоги. А мене можна, звісно можна. Бо що ж тобі почуття якоїсь там сусідки Шури супроти великої справи перемоги. Нехай… нехай вона, затинаючись від огиди, лягає під якогось бридкого німця.

— Фон Маєр тобі ж не бридкий?

— Не бридкий. Та коли б на його місці був хтось інший, то ти б не такого мені казав? Все одно тобі, аби я на спра-ву працювала. А про те, що я теж людина й маю свої по-чуття, ти хоч подумав, Мишко?

Він мовчав, понуро схиливши голову, й Олександра теж замовкла — ображено та красномовно. Так і стояли деякий час у напруженій мовчанці. Вона — геть недоречна в цім злиденнім помешканні у своїй розкішній шубі — й Мишко — у вбогім вдяганні та з виразом невимовно-го болю на лиці. Й тільки тітка Одарка безтурботно перебирала мотлох і щось бубоніла собі під носа, зовсім не звертаючи уваги на тих двох, що ледь не ворогами застигли напружено посеред її хати.

212

Нарешті Олександра не витримала.

— Піду, — кинула майже вороже й вже попрямувала до дверей, коли Мишко раптом спинив її.

— Сашо, стривай.

Обернулася, позиркнула похмуро.

— Чого тобі ще?

Мишко зітхнув, підійшов ближче.

— Через тиждень твій фон Маєр виступає на північ, на східну лінію фронту, — промовив повільно, спосте-рігаючи за тим, як сіпнулася перестрашено Олександра, як в очах її горіхового кольору заплескався невимовний страх. Страх за німця, як це не прикро було розуміти. — Має він отримати командування дуже важливими вра-жими дивізіями. Зрозумій же, Сашо, нам дуже важливо знати будь-яку інформацію про цей наступ. А ти можеш, можеш розпитати його, досить невинно розпитати, ха-паючи кожне слово.

Вона похитала головою.

— Я… я не знаю.

Мишко наполегливо зазирнув їй у вічі.

— Це дуже, дуже важливо, зрозумій.

— Я розумію, але…

Договорити вона не встигла. Тітка Одарка, котра сиді-ла біля вікна й усе щось бубоніла собі під носа, раптом роздратовано промовила:

— Ну й чого йому знову, тому Тимкові, потрібно? Хо-дить і ходить, все про Мишка випитує та хатою нишпо-рить, наче кіт зголоднілий. Треба буде Оксані сказати, аби побалакала з ним, сказала, що чоловік її на війні й немає його в селі, нічого шукати в мене.

213

Мить — і Мишко зник в одній з кімнаток. Й не встигла Олександра була й отямитися, як загупало в сінях і до хати вбіг Мусієнко, а за ним ще трійко німецьких солдатів. В Олександри все похолонуло всередині, але вона навіть не поворушилася.

Котячі очі Мусієнка забігали хатою.

— Де він? — просичав злим голосом.

Олександра вдивовано глипнула.

— Хто?

Тимко вишкірився на неї.

— А не придурюйся, Сашуню, не придурюйся, — про-тягнув він, майнувши рукою, й солдати мовчки кинулися по кімнатах. Олександра провела їх поглядом і сховала очі відразу, аби не вбачив Тимко в них страху. — Гадаєш, що я такий уже віслюк і втямити не зможу, чому ти навідуєш-ся сюди. Добра та милосердна? Але ж не завжди навідуєш бідолашну божевільну, а вкрай рідко…

— До неї ходить Миколка.

— А з тим рудим кошеням я ще побалакаю, — пообі-цявся Тимко й підібрався весь, коли в одній з кімнат за-чувся гуркіт, голосна лайка… а потім і постріл. Кинувся на звук пострілу, після якого відразу ж пролунало брязкання розбитого скла.

Декілька наступних хвилин видалися Олександрі віч-ністю. Тимко повернувся похмурим і невдоволеним, глипнув на неї злим оком.

— Радієш, що втік той Мишко проклятущий? Та нічо-го, зарано ви ще радієте. Й щоб знала ти — твого сусіда любого поранено, а село я наказав оточити й кожну хату перевірити, а Данильця віднайти.

214

Олександра мовчала, ховаючи за мовчанням страх за Мишка. То його поранено. Й де він зараз, куди встиг заховатися? Незважаючи на ту майже сварку, що виник-лася між ними перед приходом Тимка, Мишка їй було вкрай шкода.

Тимко гмикнув.

— Що, Сашо, мовчиш?

Вона позиркнула на нього вороже.

— А що я маю тобі сказати?

Тимко щось незрозуміло пробурчав і пригрозився:

— А Мишка цього, сусіду твого любого, я все одно впіймаю, чого б то мені не вартувало. Можеш бути пев-ною, Сашо, піймаю я твоє коханнячко проминуле.

Олександра зіщулилася.

— Не в змозі вразити Еріка, то мстишся через Мишка?

— А хоча б і так? — Тимко хотів був ще щось сказати, та не встиг.

Тітка Одарка, котра весь цей час то мовчала, то щось бурмотіла собі під носа, раптом мов ожила, вхопилася за рогача й почала турляти ним Тимка, геть не реагуючи на його погрози та лайку, й таки витурляла його геть з хати-ни своєї вбогої, й Саші знадобився потім певний час, аби заспокоїти бідолашну жінку.

Поверталася вона додому, відчуваючи, як важко, не-ймовірно важко в неї на серці. День, коли Ерік має від неї піти, — той день наблизився так несподівано швидко. Роз-лука… Чому, чому ж, заради всього святого, настає вона так скоро? Олександра ж мов тільки вчора закохалася в Еріка, навіть надихатися ним ще не встигла, напитися солоду його кохання. Й ось розлука! Швидка та немилостива.

215

Геть сумною прийшла додому, відчинила двері до світ-лиці й відразу ж побачила перед собою Еріка — тільки його й нікого більше з присутніх.

Він звів на неї погляд.

— Сандро, що з тобою? — запитався тривожливо.

Олександра покривила вуста.

— Зі мною? — перепитала повільно. — Зі мною… ні-чого. — Відчуваючи, що просто розплачеться зараз, обер-нулася й гайнула геть до кімнати, та не до батьківської, яку останнім часом розділювала з Еріком, а до своєї. Як була — в шубці — впала на ліжко й заридала вголос, не сумніваючись, що Ерік піде слідкома. Й не помилила-ся. Вже за мить його руки вхопили її за плечі.

— Люба, що з тобою?

Олександра глибше зарилася лицем в подушку.

— Нічого.

— Сандро!

Сильні руки наполегливо обернули її налите важкіс-тю тіло, сині очі тривожно зазирнули до її горіхового кольору очей.

— Сандро, люба, що трапилося?

Вона мовчала… мовчала й крізь сльози вдивлялася в його стривожене лице. Як буде вона тепер жити без нього? Як зможе прокидатися кожного ранку й знати, що його вже немає поряд? Як зможе жити, не відаючи, що є з ним зараз, кожної хвилини думаючи, чи ж не була саме ця хвилина останньою в його житті? Підняла руку, погладила його лице — повільно та ніжно доторкаючись прохолодними з вулиці пальцями його підборіддя чисто виголеного, з чіткими обрисами.

216

— Еріку…

Тривога в його синіх очах заробилася сильнішою.

— Сандро… — Не дозволила договорити, притулила пальця до його рота, закрила вуста й витиснула з себе:

— Мусієнко сказав, що ви за тиждень йдете з Опришок!

Ерік зітхнув, спохмурнів. Помовчав, вдивляючись в її заплакане лице, на якому сум змішувався з коханням — невимовним коханням до нього. Лице коханої жінки.

Олександра запитливо зазирнула йому у вічі.

— Це правда?

Важке, гірке якесь зітхання.

— Правда.

— А чому ж ти не казав мені?

— Не міг. Повір, просто не міг, а можливо, й не хотів, бо не мав бажання, аби ти затьмарювала себе знанням скорої розлуки. Сандро, ти останнім часом просто роз-квітла, і я хотів…

Вона похитала головою.

— Кожен цвіт має колись зав’янути, немає вічного цвітіння. Ось і цвітінню мого кохання надходить кінець. Але це сталось так уже швидко.

Ерік поцілував її пальці.

— Сандро…

— Ні, нічого не кажи. Я все розумію, розумію. Мені про-сто необхідно звикнути до думки, що тебе не буде поряд уже зовсім скоро й у мого щастя лишився тільки тиждень життя.

— Не кажи так, — заперечив Ерік. — Наше з тобою щастя за тиждень не закінчиться. Я повернуся й від-правлю вас із фрау Варварою до Мюнхена, до мами, де ми й одружимося. Після вирішального бою, приблизно

217

за місяць, я маю отримати відпустку. Тоді ми разом і по-їдемо до Мюнхена.

— Але цей місяць, Еріку! Мені страшно за тебе.

— Не треба.

— Еріку, це ж війна!

— Я не перший день на цій війні й навіть пораненим не був.

— Так, але… — Він не дав їй договорити, гарячими вустами затулив вуста, кімнатою Олександри запанувала тиша, яку порушував лиш їхній шепіт. Він заспокоював її, колисав в обіймах, наче малу дитину.

А потім вона вправлялася по господарству, готувала вечерю й намагалася не думати більш про скору розлуку. Ввечері вдягнула старий кожушок і пішла доїти корову, кинувши ніжний погляд на Еріка, котрий бавив Надійку на колінах. З дітей Мишка лиш вона так полюбила Еріка й тягнулася до нього, мов до рідного тата, певне, потре-буючи батьківської любові.

На дворі було зимно та морозко. Олександра зупини-лася на порозі й прислухалася до вечірньої тиші. Де, де ж зараз Мишко? Чи зміг він полишити оточене німцями село? Та чи й живий він узагалі?

Увійшла до повітки, де стояла їхня годувальниця дорого-цінна, затеплила каганця й нахмурилася, не розуміючи до-сить неспокійного, нервового поводження корови. Й тільки присіла на стільчик, аби почати доїти, як з кутка повітки зачувся стогін. Спочатку тихий, а потім усе ж голосніший.

— Хто тут? — запиталася сторожко, й стогнання обі-рвалося якось різко, раптово затихло, аби озвався чоло-вічий голос:

218

— Сашо!

Мишко! Навіть не вагаючись, кинулася до сіна. Миш-ко був там. Лежав, зарившись у м’яке сіно, й важко дихав.

Олександра впала на коліна.

— Мишко…

В напівтемряві повітки побачила вона полиск його темних очей.

— Поранено мене.

— Знаю!

— Ніколи… — Він тихо закашлявся, знову важко за-дихав. — Ніколи й подумати не міг, що буду помирати у твоїй повітці.

— Ти не помреш.

Мишко слабко захитав головою.

— Е ні, Сашо, таки помру. Лежу я оце тут, а до мене Оксана приходить… заходить, як оце ти, усміхається — така світла й гарна — й шепоче, що скоро ми будемо разом.

— А діти ж як?

Мишко покривився від болю.

— Діти… Саме думка про дітей і змушувала мене ряту-ватися. Коли б не вони, то чи повіриш, Сашо, впав би я отам — на тещиному дворі, мов підстрелений пес, — і зостався б або помирати, або ж у руки німцям і Мусієн-ку здаватися, що не було б далеким від смерті. А як кор-тіло, Сашо, знала б ти, як кортіло нарешті ж померти. Але діти… Думка про них надала мені сили, допомогла гайнути геть. Никався селом оточеним і дотямив заховатися в те-бе, тут же полковник живе.

Олександра з хвилину намислювала, куди його подіти, а потім торкнула за руку.

219

— Мишко…

Він розплющив каламутні очі.

— Гм?

— Йти зможеш?

— Та сюди ж дійшов. Я в плече поранений, а не в ногу.

Олександра звелася.

— Я зараз, ти тільки почекай, — промовила вона й, геть забувши про недоєну корову, гайнула з повітки, з жахом розмірковуючи об тім, що ж стане робити з раною Мишка.

* * *

В хаті було трішки галасно. Діти ще не поснули і з ціка-вістю визирали з печі, вилискуючи оченятами на Нонну з капітаном, котрі невідомо й чому вчинили сварку супро-ти ночі. На якусь мить Саші навіть здалося, що Браун ударить Нонну, але той стримався, позиркнув тільки зле й зник у своїй кімнаті.

Нонна покривилася.

— Та щоб же ти пощез був, фашист проклятущий!

Саша дочекалася часу, коли всі полягали спати, за винятком Еріка, котрий сидів над паперами, й повер-нулася назад до повітки. Й уже через п’ять хвилин, перев’язавши Мишкові плече чистою сорочкою, ви-водила його з комори, жахаючись чи не від кожного зай-вого шурхоту. Й уже майже затягла його до сіней, коли біля двору зачулися чоловічі голоси. Перестрашена Олександра на мить задерев’яніла, ледь утримавши досить важкого Мишка, котрий обіперся на неї всім ті-лом… руки затрусилися, мов у пропасниці. Кинула погляд на двері, за якими голоси луналися все ближче й ближче.

220

Часу, аби тягнути Мишка драбиною до горища, геть не було. Лихоманливо закружляли в голові думки, й, не дозволяючи страху взяти над собою гору, Саша штовхну-ла Мишка до лантухів з харчами, котрих понавозили німці, й змусила напівлягти в куточку.

— Мишко, благаю, не стогни, — прошепотіла ледь чутно й накинула на нього два порожніх лантухи. В сінях темно й геть нічого не видко. Саме те, що й треба. Тіль-ки встигла дійти до дверей, як їх сіпнули з іншого боку, й Олександра в темряві ледь не налетілася на дужу по-стать чоловіка, що вималювалася на порозі. Сильні руки вхопили її за стан, затисли.

— Куди поспішаєш, Сашо?

Тимко! Та й немає ж йому геть спокою!

— Чого припхався проти ночі? — озвалася непривіт-но, зосереджено вивільняючись від рук, що жадібно стискали її тіло.

— Непривітна ти яка, Сашуню, — протягнув Тимко й відсторонив її вбік. — Фон Маєр ще не спить?

— Не спить.

Тихо ввійшла слідкома за Тимком до світлиці і з жахом почула його слова об тім, що прийшов він шукати Мишка до їхньої хати, бо ж усе село перерили й Мусієнко впевне-ним був, що поранений Данилець не міг піти з оточеного солдатами села. Єдиним необшуканим місцем полишався їхній будинок, й вона ледь не зітхнула вголос полегшено, коли Ерік висловив сумнів у присутності в цьому домі вті-кача-партизана. З коротких поглядів, які він кидав на неї, Олександра здогадалася, що він можливість присутності Мишка в хаті хоч і допускає, але не бажає того визнавати.

221

Нарешті він наказав Тимкові забиратися геть.

Мусієнко напружився.

— Але ж, полковнику…

— Можете йти відпочивати, Тимофію Миколайови-чу, — наказним тоном перебив його Ерік, підіймаючись з лави. — Не раджу вам надто перейматися тим партиза-ном. Облиште й відпочивайте.

— Так, полковнику, — мав скоритися перед сильні-шим Тимко й, востаннє злувато позиркнувши на Олек-сандру, вийшов до сіней.

Олександра ж залишилася стояти біля порога й уперше за досить тривалий час остерігалася подивитися в очі Еріку, але його уважний погляд відчувала на собі. Вони мовчали… Нехай і був він її коханцем, і було між ними почуття, але ж він полишався німецьким офіцером і вона не тямила того, як поведеться він, коли довідається, що Тимко зовсім не по-милився й Мишко справді знаходиться зараз у їхньому домі.

В сінях зачувся гуркіт і тиха лайка Тимка. Олександра здригнулася, наполохано поглянула на двері й не втри-малася, кинулася до сіней. Мусієнка вона забачила біля драбини на горище, де він тупцювався, перекинувши якогось горщика, а лантухи з харчами… вони ж стояли від нього так близько.

Олександра відразу ж напустилася на поліцая.

— Якого дідька нишпориш ти чужою хатою? Тобі велі-ли йти відпочивати.

Тимко зіщулився.

— А ти чого боїшся?

— Нічого я не боюся, просто не бажаю, аби ти нишпо-рив моєю хатою. Йди, я двері на ніч замикати буду.

222

Тимко засопів, позиркнув на відчинені двері до світли-ці, на застиглу біля столу постать полковника й поплен-тався до дверей, кинувши наостанок тихо та погрозливо:

— Я все одно знайду Мишка!

— Йди вже! А то мати почне хвилюватися.

Замкнула двері й мала повертатися до світлиці. По-гляд линув до лантухів, але спершу мала відправити спати Еріка, котрий, певне, щось запідозрив. Кинула кожушок на лаву й почала копирсатися біля печі з по-судом, вдавано спокійний голосом промовляючи про дивацтва Тимка й умовляючи Еріка йти спати, бо їй ще й корову доїти, й діткам сиру топити. Вхопивши цеберко, вона вже хотіла вийти з хати, але тихий і наполегливий голос зупинив її на порозі:

— Сандро.

Зупинилася, обернулася повільно.

— Так?

Ерік почав повільно наближатися.

— Він тут, справді, Сандро? — запитався.

Олександра примушувала себе полишатися спокійною.

— Хто? — вдала нерозуміння.

Ерік зупинився поряд, зазирнув до очей.

— Твій сусід, батько дітей.

— Еріку…

Він зупинив її, торкнувшись легко руки.

— Не треба, Сандро, не треба неправди. Там, де по-чинається неправда, закінчується кохання. А я не бажаю, аби наше кохання закінчувалося. Воно має бути прозорим і чистим, як і твої поцілунки.

Олександра відчула слабкість.

223

— Еріку…

— Я можу знайти його сам, але я бажаю чесності від тебе.

Олександра вагалася лиш із хвилину. Зрештою, йому й справді нічого не буде варто відшукати Мишка за лантухами.

Й вона сказала правду.

— Так, він тут.

— Він поранений?

— Поранений.

Ерік зітхнув і мовив:

— Ще тоді, коли я вперше побачив твого сусіда, чомусь подумав, що він міг бути партизаном. І як виявилося — не помилився. Але тоді я відпустив його. Заради тебе відпустив, тільки заради тебе. — Погляд його зробився глибоким і пронизливим. — Й зараз… — Його палець ніжно погладив її лице, затримавшись на невеличкій тем-но-коричневій родимці на лівій щоці. — Й зараз я теж ладен змовчати про нього, сховати його від гестапо.

Олександра ледь утрималася на ногах.

— Еріку…

Він притулив пальця до її тремтячих вуст.

— Тихо, не потрібно нічого говорити. Та якщо про тво-го сусіда дізнається Браун…

Олександра широко відкрила очі.

— Він уб’є його?

— Не думаю, але за хвилину сюди прибудуть з гестапо.

Наступна година того вечора видалася для Олександри нервовою та напруженою. Ерік досить вміло обробив рану Мишка, котрий ослабнув настільки, що без вагань

224

прийняв допомогу німця. Потім Ерік з прихованою в його тілі силою майже заніс на собі Мишка на горище. Й уже була досить пізня година, коли Олександра вправилася й збиралася йти нагодувати слабкого Мишка, як до світлиці випливла Нонна й почала нервово пити воду, продовжуючи клясти Брауна. Виявилося, що капітан віднайшов собі в Глобиному іншу полюбовницю, ко-трусь Любочку, й саме через цю Любочку виниклася в них така палка сварка. Олександра тільки слухала прокльони, якими розлючена Нонна частувала невідо-му ту Любочку. Й коли нарешті ввійшла до батьківської кімнати, то Ерік ще не спав. Сидів на ліжку й замисле-но споглядав на каганця, який тріпотливим вогником горів поряд нього на столику. Олександра зупинилася на порозі, задивилася на замисленого коханого, й туга за ним з новою силою прихопила серце її. Забулося за біганиною з Мишком трішки те, що впікало серце опіс-ля того, як дізналася про скору розлуку. А ось зараз серце знову заболілося за ним, бо це ж скоро він піде від неї… назавжди, можливо, піде… варто тільки нео-бережній кулі не оминути його дужого тіла. Як можли-во було те, що ще якийсь місяць тому не було його в її житті й вона зовсім його не знала. Не знала й не відала погляду цих синіх гарних очей, які вміють дивитися так лагідно, не знала цих рук, які вміють доторкатися так ніжно. І як зможе вона жити без нього тепер, як…

Ерік раптом підняв очі, поглянув на неї.

— Я зачекався на тебе.

Хотіла всміхнутися, та вуста лиш слабко затремтіли.

— Вибач.

225

Підійшла ближче, пригорнулася й прошепотіла тихо:

— Я не хочу, аби ти йшов від мене.

— Я повернуся, — також тихо прошепотів Ерік, — прийде день, і я неодмінно повернуся до тебе. Тільки ж ти чекай.

Олександра схлипнула.

— Я буду чекати тебе все своє життя.

Ерік усміхнувся.

— Ну навіщо ж так довго? Я повернуся набагато раніше.

Усміхнулася до нього крізь сльози, припала поцілун-ком. Відчайно, наполегливо-вперто не бажаючи розлуки з ним, що була вже такою близькою.

Й забулася про все — кохана та кохаюча.

Тиждень…

Тиждень, наповнений коханням Еріка.

Олександра більше часу тепер намагалася проводити поряд нього, й тітка Варка, підлікувавши руку, сама по-ралася по господарству, видко, скучившись за цією спра-вою. Й тільки зітхала, споглядаючи на Олександру, котра й нажитися в той тиждень не могла, а горіла, мов свіча, намагаючись ухопити кожну мить, що наче водою про-ливалася крізь пальці, наближаючи час розлуки.

А поряд з їхнім щастям і коханням розгорталася своє-рідна драма. Капітан Отто Браун все більше часу почав проводити в Глобиному, й ніякі сварки з Нонною не могли його зупинити. Він навіть і ночувати там зоставався, за-хопившись Любочкою не на жарт. Нонна спочатку злува-лася, заробившись такою лютою, що й слова їй зайвого не скажи. Потім почала зазирати до чарки й помстилася зрадливому коханцю тим, що звабила закоханого в неї Рауля, безсоромливо загукавши його до того ложа, яке ще нещодавно поділяла з капітаном Брауном. А потім

227

прийшов такий день, коли капітан узагалі вирішив осели-тися в глобинської полюбовниці й прислав водія по речі. Водія того Нонна зашкрябала, мов скажена кішка, й зно-ву пиячила й тягнула до кімнати геть щасливого Рауля. Але спокою не мала й жодної хвилі, все про щось мисли-ла похмуро, поки не надумала проїхатися до Глобиного й зустрітися з тою розлучницею.

Й таки поїхала, й повернулася вдоволеною, не втом-люючись переповідати, як відходила ту дівку негідну, ко-тра зовсім не вміла себе оборонити. Олександра тільки зітхала й хитала головою, але мала інші клопоти, щоб надто перейматися дивацтвами родички. Тиждень, по-лишений їй поряд Еріка, спливав так швидко, та ще не-покоїлася за Мишка, котрого тепер виходжував Миколка. Все чекала приходу Тимка а то й гестапо, але Мусієнко до них більше не потикався, й Мишко одужував, поліко-ваний досить умілою рукою свого ворога.

Отто Браун приїхав наступного ранку після відвідин Нонною Глобиного.

Нічого не проказавши, злим кроком рушив до кімнати, яку вважав своєю, й за хвилину звідти пролунав голос-ний зойк Нонни та злі чоловічі голоси, потім звідти ви-скочив червонолиций, заспаний Рауль в одних спідніх і замахав руками.

— Він обіжать Нонна!

В кімнаті знову здійнявся галас: пронизливо та зле кричала Нонна, щось доводячи Брауну, той теж щось гиркав, а Рауль тикався світлицею в тих своїх спідніх, щось шукаючи й лаючись тихенько німецькою, натика-ючись босими ногами то на одне відро, то на інше. 228

А Олександрі раптом страшно заробилося за Нонну, ко-тра полишилася одна в кімнаті з розлюченим капітаном і задирає його, горлопанить об тім, що ще й не так кохан-ку його потріпає, ще повисмикує з неї пір’ячко.

А потім трапилося те, чого Олександра боялася й що ви-явилося таким несподіваним. Крик Нонни раптом обірвався… обірвався погрозливим пострілом. Тітка Варка перестраше-но захрестилася, діти скупчилися на ослоні, вилискуючи перестрашеними оченятами, а Рауль… Він віднайшов те, що так відчайно шукав, — свою гвинтівку. Й кинувся, ледь не спотикаючись, до кімнати. Недобру тишу хати раптом розірвав несамовитий, наповнений болем чоловічий крик, від якого Олександрі навіть у серці холодно зробилося.

— Но-о-онна!

А потім пролунали постріли… моторошні постріли, що змусили Олександру похитнутися й таки рушити до кім-нати. Йшла на ногах, що дрижали та підгиналися, але все-таки йшла. Незважаючи на жахи війни, що точилася навколо, побачила таке у своїй хаті, що стало їй страшно.

Капітан Браун лежав майже біля самого порога, і його застиглі сірі очі пильно вирячилися у вибілену стелю, а тіло під кітелем… ні, на те краще було не дивитися. Гвин-тівка лежала на долівці, а на білій постелі сидів напіводяг-нений Рауль, притискаючи до себе пишне, у білій, шитій мереживами сорочці тіло Нонни. А сорочка та… вона зараз була не зовсім білою, бо червоними трояндами розквіт-лися на ній плями свіжої крові. Рауль плакав, мов те мале дитя, гойдаючи кохану, котру вважав уже дружиною своєю, в обіймах. Як сильно він кохав її і якою нерозумною полишалася Нонна, сліпа до почуття цього трішки со-

229

ром’язливого рудочубого німецького хлопчини, чіпляючись із хворобливою впертістю за Брауна з його грошима.

Рауль поцілував бліді щоки Нонни.

— Нонна… кохання!

Тільки слабко простогнала у відповідь, сіпнулася в йо-го руках раз, потім ще, хапаючись угасаючим поглядом чарівних своїх, зелених очей за вбите горем лице Рауля. Й захрипіла тихо, а потім затихла.

Рауль здригнувся.

— Нонна?

Мовчала. Певне, вже навіки замовкла, відкричавши свого. Рауль зневірливо затермосив її, загукав наполегли-во — такий нещасний, розгублений зараз, і дарма що ні-мець, а теж людина, теж мав таке спроможне до щирого кохання серце. Заволав пораненим звіром, заридав, не со-ромлячись, вголос, притискаючи до себе вже байдужу до всього, застигаючу Нонну. Олександру теж душили сльози, й вона чомусь більш не могла дивитися на чуже горе. Різко обернулася, аби йти геть, ледь не натикнулася на тіло ка-пітана Брауна й побачила на порозі тітку Варку. Випхала її до світлиці, жадібно кинулася до кухля з водою.

— Мене зараз знудить, — прошепотіла радше до самої себе, ніж до тітки, схиляючись над столом і ледь поміча-ючи бліді, перестрашені личка дітей.

Тітка Варка забубоніла за спиною.

— Дострибалася-таки, коза…

Олександра важко зітхнула.

— Тітко, та ви хоча б мертвої Нонни не чіпайте.

— А хіба ж то я її чіпаю? — сердитим голосом відгук-нулася тітка Варка, засопівши. — Правду сказала.

230

— А мені Нонну шкода, — промовила тихо Олександра.

Тітка глипнула сердитим оком.

— А чого її там уже жаліти? — кинула вона зле. — До-росла жінка, а віджила як та тобі вітрогонка. — Тітка плюнула собі під ноги. — Ні, не маю я жалю до Нонки, хоч як уже засуджуй мене.

— Й чого ви так її незлюбили?

— А за що ж її було любити? Хоч і родичка, а така вже пройда, що жах, а я таких змолоду не люблю. Та й уза-галі, хто в селі її любив? А ніхто. Хіба що чоловіки, перед котрими вона все хвостом замітала.

— Про покійних погано не кажуть.

— А вона що доброго заслугувала?

Олександра промовчала, не відповіла на злий випад тітки й поглянула на кімнату, в якій лежали зараз два мерці й ридав голосно та розпачливо вбитий горем ні-мецький хлопчина. Й Олександра сама почала тихо пла-кати, вже не звертаючи уваги на докірливе поглипування тітки. Й плач її лунав геть нечутно за риданнями бідолаш-ного німецького хлопця Рауля.

* * *

Нонну та капітана Брауна поховали на другий день.

Не поряд поховали, бо навіщо ж? Її — поряд батьків, посеред кладовища, а його — при самому краї, як чужин-ця, котрого немає кому й оплакати. Щоправда, з Глоби-ного примандрувала та сама Любочка, котра посталася між Нонною та капітаном. Така собі — досить привабли-ва й молоденька, зі швидкими темними очима, вона ста-ранно вичавлювала з тих самих очей сльозу, що вперто

231

не бажала вичавлюватися, й час від часу накидала заці-кавленим темним оком на Еріка, але погляд її постійно натикався на його руки, що обіймали Олександру. Вона похмурніла, відводила очі, та за хвилину погляд її знову повертався до дужої постаті полковника.

Четверо німецьких солдатів, тихо та зле лаючись, копали мерзлу землю, готуючи останню хатину для надзвичайно вродливої, але по-своєму нещасної Нонни, котра прожила життя своє недовго, мов та птаха безтурботна, весело пере-стрибуючи з гілки на гілку, від одного коханця до іншого. Й невідомо було, чи кохала вона в житті своїм когось так само, як покохав її звичайний німецький хлопчина. Згадавши про Рауля, Олександра важко зітхнула, бо важкою була згадка об тім, як німці відривали й не могли відірвати наче закам’янілого Рауля від тіла коханої. І як боляче було чути його захриплий уже голос, що знову й знову гукав Нонну. На нього чекав військовий суд за вбивство офіцера, але Олександрі чомусь здавалося, що байдуже йому геть, чи буде суд і який вирок він винесе. В порожніх очах його, мов помертвілих, уже не було видко життя — там полишилися тільки горе та темрява безкрайого відчаю. Молодий хло-пець, він у ту мить видавався схожим на глибокого старця, на людину, котра і юність свою, й життя своє полишила в невеличкій кімнатці, де він скуштував лиш три дні щастя поряд коханої. Але ж скуштував.

Олександрі чомусь гадалося, що то за краще, що не ба-чить він, як ховають Нонну, менш серце буде краятися. Бо ж той німчик Рауль, він не тітка Варка, котра з геть байдужим виглядом стояла зараз поряд Олександри, відсторонено якось спостерігаючи, як солдати кидають

232

останні лопати мерзлого чорнозему. На домовину з гар-ною, мов намальованою, навіть у смерті не полишеною своєї надзвичайної вроди Нонною вона взагалі намагалася не дивитися. І з людей на похороні майже нікого не було. Нонну навіть мертву продовжували не любити. Не було на-віть кому оплакати її, й тільки гайворони пронизливо крича-ли, пролітаючи низько над кладовищем, над домовиною молодої жінки, котра так безглуздо втратила життя за жа-дібність свою, бажаючи, аби гроші коханця діставалися ли-ше їй. А що отримала, побивши нову коханку Брауна? Грубу домовину та спочинок у сирій землі. Й навіть шубу, колись таку жадану, полишила, не забрала з собою. Усе полишила…

Саша довго вдивлялася в спокійне вродливе лице Нон-ни, у витончені риси його, застиглі тепер навіки, й не могла якось до кінця втямити, що це саме Нонну вони ховають — живу та жваву, завжди таку рухливу Нонну, котра ще день тому панею викроковувала світлицею, а сьогодні ось ле-жить і навіть не поворухнеться. Потім нахилилася, поцілу-вала блідаве холодне чоло, від якого пахлося досить не-знайомо — чимось нетутешнім і… мов потойбічним. Хоч ніколи й не мала вона теплих відносин з почилою родичкою, але ж ця смерть Нонни, така раптова й безглузда… вона мов ближчою їй зробила Нонну, можливо, й дещо запізно, та все ж… Тітка Варка останнього поцілунку дати Нонні не забажала, тільки підійшла до домовини, постояла мовч-ки з коротку хвилину, а потім промовила — мов докором кинулася в нерухому, навіки застиглу родичку:

— Нонко, Нонко, що ж ти наробила?

Й відійшла — пряма та байдужа, й навіть смерть Нон-ни виявилася неспроможною розм’якшити її серця, й тіт-

233

ка не змогла подолати тої глибокої й давньої прірви, що поклалася між нею та Нонною.

Кілька хвилин, кілька рухів чужих і грубих солдатських рук — і вродливе личко Нонни назавжди заховало від світу сире дерево домовини, й тільки нерівний, з мерзлої землі потворний насип зостався на згадку про першу кра-суню Опришок, звабливу Нонну Гордієнко.

Поверталися додому мовчки. Ерік обіймав Олексан-дру, а тітка Варка викроковувала досить жваво, мов і не з похорону небоги йшла. Й Олександра знала напевне, чим була забита її голова — аби з харчами полишитися після того, як піде Ерік.

Піде Ерік…

Смерть Нонни, ті жахливі події, що трапилися вчора, — все воно відволікло трішки Олександру від гірких дум. А ось тепер, коли повернулися вони у свій незвично тихий і спорожнілий дім, вона раптом якось гостро та болісно дотямила — за два дні Ерік піде від неї. Піде… Хотілося волати, ридати вголос та битися, мов у пропасниці, та за-ради нього вона мовчала, стримувала себе всіма силами.

Й тільки одна думка впікала її свідомість.

Два дні!

Два тільки дні, й він піде!

А чи повернеться?

Після поминок Нонни, коли перемивала вона посуд, підійшов Миколка й сповістив об тім, що татко бажають з нею побалакати. Олександра зітхнула й полізла на го-рище. Мало вони останнім часом бачилися з Мишком, й у той день похорону Нонни він сповістив її об тім, що вирішив іти геть з Опришок. Видужав уже, то й немає 234

чого засиджуватися. Олександра досить неуважно слуха-ла Мишка, коли розповідав він про свої почуття, про вдячність до німецького полковника, котрий урятував його пораненого в ту ніч замість того, аби віддати в руки Мусієнка та гестапо. Потім він довго вагався й таки спо-вістив її про партизанську засідку, що чекала на полков-ника фон Маєра в день його виїзду з Опришок.

Олександра відчула себе так, мов небо було впалося на неї.

Заробилося важко дихати.

То Ерік має загинути не в якомусь невідомому бою, а вже за два дні й так близько від неї, біля Опришок?

Не втримавшись, вона ледь не посварилася з Миш-ком, не бажаючи й слухати його слів об тім, що з вдячнос-ті за порятунок він просто не міг змовчати про ту засідку.

Важкими наче ногами злізла з горища, підійшла до бать-ківської кімнати, де за столом з паперами сидів Ерік. За-стигла, вдивляючись мовчки в схилене лице його з чіткими рисами, всотуючи в себе цей образ, аби не забувся, не за-тьмарився він у довгій розлуці. Він про щось напружено міркував, хмурив високе чоло, не помічаючи її присутності, а Олександра ледь стримувала себе, аби не кинутися до нього, не впастися до рук його й не почати благати, аби не йшов, аби зостався поряд неї. Тому що боїться вона за нього, до холоду в серці боїться того, що завтра піде вже назавжди, ніколи не повернеться й залишиться вона в цій спорожнілій без нього хаті, залишиться тільки зі спомина-ми об тім, якою недозволено щасливою була прямо посеред лютої війни. Певне, то й не надто добре, що в час, коли навколо гинуть і страждають люди, коли точиться війна,

235

вона дозволяє собі бути такою надзвичайно щасливою й насолоджуватися кожною хвилиною цього сьогодення поряд Еріка. Але вона так довго чекала саме на це щастя, на неповторне, сокровенне щастя кожної жінки — бути коханою. Кохати самій і бути певною, що почуття це твоє є навзаєм. Дочекалася того щастя, якого була полишена багато років свого життя і яке бачила зовсім поряд — у ро-дині Оксани та Мишка. Але хвилини цього щастя вияви-лися такими швидкоплинними, й зовсім скоро вона має бути полишена цього, Ерік збирається йти з її життя.

Полковник раптом підняв голову, мов відчувши наре-шті присутність притихлої Олександри, всміхнувся й про-стягнув до неї руку.

— Йди до мене.

Полинула в його обійми, притулилася так міцно, мов намагалася втаврувати в тіло своє та пам’ять відчуття зовсім поряд його дужого тіла. Стримувала сльози, але страху в голосі своїм стримати вже не змогла, коли по-чала йому обережно розповідати про почуте від Мишка, й голос її зривався й дрижав.

Ерік сприйняв її звістку досить спокійно. Вона швидко поглянула на нього.

— Ти не здивований?

Він похитав головою.

— Ні, Сандро, я не здивований.

— Але… — Раптова думка пронизала її так несподі-вано, що вона здригнулася. — То ти… ти знав про засідку?

Ерік не став ховати від неї спокійного погляду своїх очей.

— Знав.

Олександра геть розгубилася.

236

— Але… але ж звідки?

Він слабко всміхнувся.

— Сандро, люба, я ж не перший день на війні, та я над-звичайно вдячний тобі за твою турботу. — Він похитав голо-вою. — Можеш не вірити мені, але для мене ця твоя тур-бота є справжнім щастям — я навіть не чекав подібного.

— Й ти не покараєш Мишка?

— Ні, можеш бути спокійною.

Олександра зітхнула, притулилася до нього знову, потім відхилилася й запитливо зазирнула до очей.

— Скажи, а ти справжній?

Фон Маєр коротко розсміявся, притулив її долоні до своїх грудей, дав почути рівне та сильне биття свого серця.

— А ти сумніваєшся?

Олександра всміхнулася й тільки очі опустила, коли наблизив він лице, аби поцілувати її. Його поцілунки… Як буде скучатися вона за ними й за ніжністю його, до якої встигла вже так звикнутися. Як, як буде вона тепер без нього — без єдиного у світі, хто так потрібен їй?

Чорний день розлуки настався.

Похмурий зимовий ранок — сірий і непривітний від ко-лючого морозу — повільно та навіть якось лінькувато напов-зався на Опришки, змінюючи пітьму ночі хоч непевним і розсіяним, а все ж таки світлом. Широко відкритими очима, яких не стулила за цю довгу ніч і на коротку мить, Олександра вдивлялася у вікно, за яким чорнильну темря-ву ночі розганяв сірий світанок. Дослухалася до рівного та спокійного дихання Еріка поряд, розуміючи, що йому перед довгою дорогою потрібно хоч трішки відпочити, а ось сама поснути ніяк не могла: не бажала останні хвилини поряд

237

нього віддавати сну. Так і лежала на плечі Еріка від тої хвилини, як поснув він перед світанком, заклинаючи час зупинитися, але він навіть не мав такої думки, зупинятися. Й ось уже ранок, остання їхня ніч минулася, ще декілька хвилин — Ерік прокинеться, почне одягатися, водій прийде по його речі й… й усе. Життя для неї мов зупиниться… зупиниться в цій миті, коли він іще поряд неї.

Хатою ще панувалися сон і тиша, але Олександра знала, що тітка Варка вже не спала. Знала вона й те, що Мишка вже немає на горищі, — чула, як глухої ночі Миколка ви-ряджав батька. Чув то й Ерік, але мовчав. Порожніла їхня хата… Жили вони з тіткою вдвох — жили тихо, без сварок, хіба що наскочить що на тітку бувало й почне вона заводити чвари та бурчання, але таке траплялося рідко, й Саша досить звиклася з тишею. А потім хата їхня виявилася просто пере-повненою людьми, галасливо в ній зробилося, й вона знову звикла, й досить швидко. Й ось знову хата порожніє. Й тіль-ки дітки Мишка полишаться, аби гоновити з неї сум.

Ерік заворушився, й Олександра відразу ж покинула свої ті думи, завмерла вся. Поглянула, як Ерік повільно прокидається, розплющує свої сині очі, ще трішки зату-манені сном, заплющує їх, а потім шукає її.

— Ти не спиш?

Олександра силувалася всміхнутися, але вуста не слу-халися її.

— Висплюся ще. Цілий день у мене, а тобі в дорогу.

Ерік смачно потягнувся.

— А я вже звиклий.

Деякий час кімнатою її батьків панувала тиша, й вони не порушували її, а тільки мовчки вдивлялися в очі одне

238

одному — тихо й ніжно, без слів, котрі зараз зовсім не були потрібними, бо розмовляли нечутно два серця. Потім Ерік нахилився й поцілував її — повільно й невимовно ніжно, змушуючи серце її затинатися від кохання, болю та туги.

Нарешті він відхилився, зітхнув.

— Час збиратися.

Олександра на мить заплющила очі.

— Так, час.

Сльози підступалися до її очей, давили на них, але вона вперто стримувала їх і мов крізь дощову завісу спостерігала, як рухається він напівтемною кімнатою, одягаючись. Вдив-лялася в нього до болю в очах, і, тільки коли він був одягне-ний у мундир сірувато-зеленого кольору, який німці звали фельдграу, — такий, яким вона побачила його вперше, — обернувся до неї, почала повільно підводитися з ліжка. Ру-хаючись, мов чужим тілом, одягнулася й у щільнім тумані, що огорнув її з усіх боків, пішла його виряджати. Йшла, і все пливлося перед очима, мов у лихоманці розпливалася влас-на хата, й у голові билася в скроні одна тільки відчайна дум-ка — навіщо він йде, навіщо кидає її? Але вона мовчала і з легким усміхом нещирим на тремтячих вустах годувала його сніданком, ховала за тим усміхом сльози та розпач і на слова його озивалася сміхом — несправжнім і награним.

З’явився його водій, постукався, мовчки забрав валізу й зник за дверима. Ерік піднявся з-за столу.

— Я маю йти.

Олександра здригнулася так, мов він був ударив її.

— Так, — відповіла наче дерев’яними вустами.

Його останній поцілунок, його міцні обійми — останні. Бодай би було пощезнути тій війні! Крізь туман непро-

239

литих сліз бачила тітку Варку, котра вийшла попрощати-ся з Еріком. І як була — в самій сукні — вийшла слідком, але його турботливі руки востаннє — знову «востаннє», те кляте «востаннє» — накинули на неї шубку, закутали в хутра геть захолонуле, закам’яніле зсередини тіло.

Опришки гуділи й непокоїлися. Армія ворога залишала це село неподалік містечка Глобине. Важкі танки проїздили засипаними снігом вузькими вуличками села, оглушливо гавкали собаки — сільські та німецькі вівчарки, рокотіли двигуни мотоциклів та автівок. Неспокійний, муторний і якийсь геть чорний ранок. Чорний у її наповнених непро-литими слізьми очах, чорний від знання — болісного знання того, що настав час розлуки. Її розлуки з Еріком.

Осиротілою вже стояла біля тину, слухаючи його останні слова, котрі лиш торкалися її свідомості, затуманеної гір-ким, отруйним болем розлуки.

— Сандро, обіцяй, що будеш берегти себе.

Відповіла, не тямлячи власних слів:

— Обіцяю.

— Я буду писати.

— Пиши.

Він ухопив її в обійми, мов неживу зараз, наполегли-во зазирнув до горіхового кольору, вологих від непро-литих сліз очей, притиснув до себе й поцілував — міц-но та пристрасно, не соромлячись, а вона затремтіла вся, приникла до нього — струнка й нещасна, як ніко-ли в житті.

Ерік відхилився, зазирнув до очей знову.

— Я повернуся, — промовив твердо та впевнено й мов силою відірвав себе від неї й пішов до автівки.

240

Вона бачила, що йому теж зараз важко, бачила й ко-хала його за те ще сильніше. Ерік обернувся, обпік її по-глядом й сів до машини. Двигун заревів, лискуча чорна автівка зірвалася з місця й поїхала з Опришок. А Олек-сандра застигла на тому ж місці, де він зоставив її, і без-сило притулилась до тину. Не в змозі була й пово-рушитися, а тільки стояла й усе дивилася вслід… туди, де зниклася його машина, й усе не могла повірити в те, що насталася-таки вона, та чорна година розлуки.

Ерік пішов!

Ця думка чорними крилами відчаю билася об її лице, ту-манила світ довкола й болем, невимовним болем торкалася серця, розриваючи його наче на шмаття, й робилося так важко… й обгортав страх того, що може він не повернутися.

Ерік не повернеться!

Не повернеться!

Кортіло волати, кричати на все село, але вона продов-жувала мовчати, завмерши біля тину власного дворища, й до болю в очах вдивлялася в ту далечінь дороги, де зникла автівка Еріка. А повз дворище вже проїхав був останній танк, остання німецька машина, а вона все не в змозі була відірватися від тину того й повернутися в теплу хату. Й сто-яла так на морозі — нещасною, покинутою сиротою, мов чекаючи чогось. А чого? Можливо, дива, того дива… не-сподіваного повернення Еріка? Та ні, він не повернеться, як це не боляче, але він не повернеться.

— Здрастуй, Сашо.

Високу постать Тимка, що з’явився перед нею так уже тихо, вона відразу й не помітила й, тільки коли він

241

привітався, мов отямилася була від важкої мари, від на-півсонливого стану, котрий опанував нею цим ранком. Позиркнула на Мусієнка досить вороже.

— Здрастуй.

— То що, від’їхав твій полковник?

— Від’їхав. А тобі з того що?

Тимко похитав головою.

— Е, Сашо, не скажи. Тепер я знову господар в Оприш-ках, все має бути під моїм особистим наглядом. Й особ-ливо ти — фройляйн Мазур, як прибічниця партизанів та укривателька підозрілих особин…

Олександра кинула на нього зневажливий погляд.

— Блекоти обжерся?

Мусієнко насупився.

— Ну-ну, не надто вже хвоста розпушуй, бо коханець твій могутній уже того… відбув із села й не повернеться, а нам тут ще жити та жити поряд, і якоюсь мірою твоє життя знаходиться в моїх руках.

— Й що ж мені робити?

— Привітнішою ж бути могла би?

— Та пішов ти, — буркнула Олександра й, нарешті відлипнувши від тину, повільно попленталася до хати, й за спиною її лунало сердите сопіння Тимка та рипів сніг під його ногами. Здогадувалася, що пошкандибає він слідко-ма, та якось байдуже було. Лиш на порозі хати напівобер-нула до нього сумне своє лице. — Чого тобі потрібно?

— Справу маю.

— Яку?

Мусієнко примружив котячі свої очі.

— Не впускаєш? Приховуєш когось?

242

Олександра байдужливо перенизала плечима.

— Кого це я маю переховувати? Йди вже, та хоч і в са-ман залазь — нікого в нас, окрім дітей, немає.

— Подивимося.

Як Тимко не злувався, а звісно, нічого не знайшов. Пішов злий, пообіцявши й очей з їхньої хати не спуска-ти. Олександра лиш байдужливо вислухала його зле сичання, а коли пішов, втомлено сіла на ослін, розгубле-но слухаючи щебетання Надійки поряд. Слухала й не чула ні дитини, ні роздратованого бубоніння тітки Варки від печі, бо лиш одна думка пульсувала в ній і заповню-вала свідомість.

Ерік пішов!

Посиділа так з декілька хвилин, а потім звелася й, по-вільно пересуваючи ногами, мов сновида, посунула до батьківської кімнати. Там кожний куточок ще дихався ним… і запах його ще чувся, ще кімната пахлася ним. Ще… Колись він зникне, цей його неповторний запах, а хотіло-ся, щоб ніколи не зникав з її хати. Постояла так посеред кімнати, всотуючи в себе цей такий уже рідний запах, потім підійшла до столу й взяла до рук його світлину, яку залишив на пам’ять. Довго стояла, вдивляючись у кохане лице, й чомусь раптом сяйнула думка перевернути ту світ-лину. Й невільно здригнулася, забачивши надпис, що пронизав її серце гострою стрілою.

«Ніколи не забувай мене! Кохаю понад усе!»

Ніколи! Не забувати його! А вона й не забуде, не зможе… Не зможе. Затремтівши всім тілом, Олександра захничила дитиною, а потім заридала вголос, впавши на ліжко, міц-но притискаючи до себе світлину німецького полковника.

Минали дні…

Зима вирувала над Опришками, засипала щедро, не жалкуючи, білим пухнастим снігом. Село затихло, мов було поснуло в пухнастім тім сповитку зі снігу, морозів і вітрів колючих. Невеличкі сільські вулички стояли тепер здебільшого пусткою, хіба що промелькотить де котрась бабця, по самі брови вкутана теплими хустинами, тягнучи саночки з дровами. Дітей на вулицю майже не випуска-ли — нудьгували по хатах.

Після від’їзду полковника фон Маєра Олександра кож-ний день не проживала, а лиш існувала — й чекала. Вже чекала на повернення Еріка. Що б не робила, куди б не йшла і з ким би не розмовляла — все одно чекала. Життя їхнє майже не змінилося — принаймні ще з місяць у хаті було й тепло, й ситно. Щоправда, тітка Варка, ма-ючи в сінях не одного лантуха з білим борошном і картоп-лею, бляшанку олії, добру корову в коморі та з десяток курочок, з часом почала повертатися до своєї улюбленої пожадібності та скиглення об тім, що вже зовсім скоро їм

244

не стане чого їсти, що треба берегти такі дорогоцінні зараз харчі, а тут діти Мишка.

— Й треба вони мені, ці надолобні чужі? — бурчала вона все частіш, не надто переймаючись тим, аби говори-ти тихіше, щоб діти не почули її.

А вони ж чули — й особливо дослухався до тих слів недобрих Миколка, — й Олександра помічала, як спала-хують його зеленуваті оченята, як тремтить від гніву ху-деньке, вилицювате личко. Та він мовчав, мовчав, бо так наказував батько, та не стримувалася, заступалася за дітей уже Олександра.

— Тітко, ну що ви таке балакаєте? — не раз казала вона, втомившись слухати те занудливе бурчання. — У нас харчів тепер стільки, що на всі Опришки вистачить.

Тітка Варка скорботно стискала тонкі вуста.

— Давай, ще Опришки всі сюди приведи.

— Ну нехай не Опришки, але ж дітей прогодувати можна.

— Ага, можна. Але харчі тануть, не примножуються, а діти ці попоїсти полюбляють.

— То й нехай їдять дітки.

Лице тітки Варки покривилося.

— Нехай? А що ж нам тоді залишиться?

— Та вистачить. До того ж Ерік залишив мені гроші.

— Еге, залишив. А чи надовго вистачить тих грошей?

Й так ледь не кожного дня. Але одного дня бурмотіння це, скиглення це від пожадібності заробилося просто не-стерпним. Й трапилося то тоді, коли Олександра привела до хати тітку Одарку. Намір забрати нещасну жінку вона мала в собі давненько, та все зволікала через тітку Варку, але одної днини трапилося так, що теща Мишка ледь

245

не вчаділа була у власній хатині, забувшись відчинити вер-ха в печі. Олександра з Миколкою ледь урятували бідолаш-ну, й у ту ж хвилину прийняла вона рішення забрати тітку Одарку до себе. Худа, вчаділа та з божевільним, лихоман-ливим полиском в очах увійшла вона нерішуче примарою до хати, похитуючись від слабкості, й тітка Варка, тільки забачивши її, спохмурніла.

— Ну, й чого привешталося оце опудало?

Олександра всадовила тітку Одарку до столу.

— Жити в нас буде, — відповіла коротко й поставила на стіл перед Татаренчихою кухоль з молоком. — Пийте.

Лице тітки Варки перекосилося.

— Так уже й жити?

— Вона ледь не вчаділа, забувшись відсунути верха.

— Та й що з того? Ми тут з якого боку опинилися? — вишкірилася тітка Варка. — Понатягала повну хату не-щасних і божевільних, а мені морока!

Лементувала тітка Варка ще довго, але Олександра її мов і не чула, й Одарка Татаренчиха залишилася в них, як тітка не пручалася. Щось із тіткою Одаркою трапи-лося після того вгару, і втратила вона останні краплини розуму. Тепер здебільшого сиділа на лаві, тихо розмов-ляючи сама з собою, геть не звертаючи уваги ні на що — навіть на сердите бубоніння тітки Варки, котра, зовсім не соромлячись, дорікала Одарці чи не кожним куснем з’їденого хліба. А їла та вкрай мало. Дадуть — посьорбає байдужливо чи то борщу, чи молока, а не дадуть — мов і не помітить того, що голодна, і, як мале дитя, потрібно було її годувати.

А за тиждень вона померла.

246

Тихо, уві сні, просто не прокинувшись одного ранку. Олександра поморщилася, зачувши полегшене зітхання тітки Варки, з сумом подумавши, що занадто вже багато похоронів останнім часом і ось знову смерть. Смерть поряд, і хоча померла нещасна й божевільна людина, а все одно ж шкода.

Поховали Одарку Татаренчиху так сам тихо й непоміт-но, як вона й жила. Людей зійшлося мало: сторонилися Олександри за її зв’язок з німецьким полковником, та й божевільну жінку не надто шанували в селі.

Й життя тривало далі… Олександра знову кожну Божу днину проживала, очікуючи повернення Еріка. Й одного дня… Йшла від корови, коли зачула за дворищем ревіння двигуна автівки, що наближалося. Застигла на мить, не ді-йшовши порогу хати, й серце відчайно захвилювалося. Пташиною полинула до воріт, натхнена сокровенним спо-діванням — а що, коли це Ерік? Що, коли він повернувся?

Повернувся!

Солодом — боязким і гострим солодом — пронизало-ся її серце в той час, як ноги підносили до воріт. Чорна автівка застигла біля тину, дверцята її невимовно повіль-но для Олександри почали відчинятися, й вона в ту хви-лину навіть не дихала була, затамувала подих. Так чекала побачити Еріка, а побачила молодого огрядного офіцера, котрий поглянув на неї уважними карими очима й запитав:

— Фройляйн Сандра Мазур?

Олександра розгубилася.

— Так, а що…

Офіцер дістав з кишені пальта білий папір.

— Вам лист від полковника фон Маєра.

247

Олександра відразу затріпотіла всім тілом, ледь утри-мавшись на ногах, і повільно, неможливо повільно про-стягнула руку, що дрижала, наче в пропасниці, по лист. Пальці торкнулися зігрітого теплом чужого тіла папірця, а вуста ледь чутно вичавили німецькою:

— Дякую.

Офіцер трішки схилив голову в кашкеті з високим верхом.

— Штурмбанфюрер Ганс фон Штерберг, — приєм-ним голосом відрекомендувався він і додав: — Ми з Ері-ком є друзями ще з дитинства, і я тільки три дні як отримав призначення до Глобиного. Завтра я заїду по лист із ва-шою відповіддю.

Олександра тихо ахнула.

— О, дуже дякую.

— Бувайте, фройляйн Сандро. — Високий, досить огрядний, але не дорідний, той Ганс фон Штерберг умить зник в автівці, яка відразу ж від’їхала від двору.

А Олександра полишилася стояти біля воріт, притис-каючи до себе міцно листа того дорогоцінного. Й раптом очі наштовхнулися поглядом на постать Лаврентіївни, котра сунула стежиною санки з дровами, й Олександра здригнулася, мов отримала за пазуху цілу жменю снігу. Як позиркнула на неї та баба, та ще й плюнула собі під ноги з таким призрим виразом! Задерла голову, вкутану майже в десяток хустин, і гордовито попростувала геть з тими своїми санчатами.

Зітхнувши, Олександра швидко попрямувала до хати, вскочила до батьківської кімнати, в якій полишилася жи-ти після від’їзду Еріка, й присіла на ліжко як була — в ко-жушку та чоботях. Розірвала нетерплячими пальцями 248

конверта і вп’ялася пожадібно в слова, написані коханим чоловіком.

Здрастуй, люба моя Сандро!

Минуло вже два тижні, як я полишив тебе біля

воріт. Два тижні, як серце моє мов заніміло в мені, мов неживим зробилося. Без тебе. А перед очима все ти стоїш — така, якою я полишив тебе в той день. Сумна, нещасна й безмежно потрібна моєму серцю. Сандро… Серце моє, я навіть і гадки не мав, що ця розлука з тобою виявиться настільки важкою для мене. Я завжди вважав себе насамперед хорошим солдатом, для котрого головним був військовий обов’язок, і мені подобалася моя справа, але зараз… Що ти зробила зі мною, моя Сандро? Не уявляв, як важко буде без тебе, хоч і було важко кидати тебе. Але зараз та важкість зробилася набагато більшою. Я сам не свій… і не можу ні про що думати, окрім тебе, і єдиним моїм бажанням є тільки одне — швид-ше повернутися до тебе, у твій будиночок, де я впер-ше пізнав щастя справжнього сильного кохання.

Зараз ніч, і я не можу поснути. Пишу тобі, згадую

тебе й кожною клітиною свого єства жадаю побачити тебе, зазирнути до твоїх оченят і потонутися в них по-глядом, пригорнути тебе до себе й уже ніколи не від-пускати від себе. За три дні має відбутися бій, і потім я будь-що вирвуся тебе побачити…

Олександра вже ледь роздивлялася літери, його слова, починала сліпнути від сліз, що так щедро лилися з очей.

249

Еріку, любий… Що ж із ним зараз? Той бій, про який пи-сав… він, певне, вже минув і тепер… Ерік або повернеться, або ж… Навіть думати було боляче, що могло з ним тра-питися під час того бою. Ні, поганого думати не треба.

Не треба!

Але ж думалося. Чорні думки наполегливо й нахабно лізлися до голови, й вона, аби хоч якось відігнати їх, за-ходилася писати листа у відповідь. Ерік писав, що той Ганс — його добрий товариш і вона може спокійно пере-силати ним свої листи. Усміхнувшись крізь сльози, Олек-сандра почала писати відповідь.

Фон Штерберг не обманув і справді заїхав на наступний день, коли Олександра всаджувала дітей обідати. Й тре-ба ж було такому трапитися, що саме в цей час припхався й Тимко. Вештався він до них тепер ледь не кожної днини й усе зудів про одне й те саме — своє раптове бажання сва-татися до Олександри. Ні, вже не було в нього розмов дурних об тім, аби заробити її своєю коханкою. Тепер пан поліцай копав набагато глибше: йому заманулося одружитися.

— Сашо, я без жартів — виходь за мене, — говорив він кожного разу, з дратівливою наполегливістю швендя-ючи до їхньої хати й господарем розсідаючись за столом.

Олександра зиркала на нього роздратовано.

— Йшов би ти, Тимко, й не морочив мені голови.

Мусієнко шкірив зуби.

— Полковника свого чекаєш? А не надто й губу на нього розкачуй! Та він, певне, вже й думати про тебе по-кинув, побавився, та й усе.

Олександра обертала тоді до нього зле лице.

— Йди геть, поки я не почала лютувати.

250

Тимко йшов, вдавав себе геть ображеним, а наступно-го дня з’являвся знову. Мов павич викроковував світли-цею й знову заводив ту не потрібну їй розмову. Сьогодні ось теж припхався, позиркнув швидко на Олександру, всівся за стіл й награно весело промовив:

— О, то у вас сьогодні варенички! З картопелькою?

Олександра роздратовано загриміла посудом.

— Ти що, голодний?

— А тобі й вареника вже шкода?

— Для тебе — шкода.

Мусієнко важко зітхнув.

— Зла й лиха ти, Сашо.

Вона по одному жбурляла вареники до окропу.

— Яка вже є.

Тимко знову зітхнув. Тітка Варка швидко глипнула на Олександру, але промовчала, хоча наодинці з нею й не мовчала, а потихеньку знову підштовхувала до Тимка — бо коли стане вона дружиною Мусієнка, то голодувати вони ніколи вже не будуть. На згадку про Еріка тітка тільки зітхала, й Олександра розуміла, що не вірить во-на в його повернення.

Вареники вже весело кипіли, коли в сінях залунали кроки й у двері постукалися. Олександра здригнулася, Тимко нахмурився, а Миколка побіг відчиняти. До хати ввійшов високий німецький офіцер. Фон Штерберг. Ми-колка відразу ж вороже насупився, а Тимко швидко зіп’явся на ноги.

— Пане штурмбанфюрере…

Фон Штерберг майнув рукою.

— Не турбуйтеся. Я в особистій справі.

251

Мусієнко швидко, підозріло зиркнув на Олександру, на її лице, що розквітлося радістю від того, що цей Ганс дотримався свого слова й таки заїхав за листом, й не-вдоволено спохмурнів лицем. Ганс фон Штерберг був досить вродливим чоловіком — високим і ставним, й огрядність зовсім не псувала йому зовнішність. Та ще тримав він у руках пакуночок цукерок, й очі його карі сяйнули в бік Олександри зацікавлено, що геть не при-ховалося від пильного ока Тимка.

Олександра запросила німця до хати.

— Проходьте, що ж ви на порозі…

Ганс увійшов.

— Скільки у вас дітей, — промовив він, обдивив-шись стіл, за яким сиділи діти. — Коли б знав, прихо-пив би побільше цукерок…

Миколка позиркнув на нього вороже.

— А ми не їмо німецьких цукерок!

Олександра нахмурилася.

— Миколко!

Хлопчина покривився й відсунувся до столу, зле зирк-нувши на ті цукерки, що німець поклав на стіл. Тимко теж хмурився невдоволено, а Олександра побігла по лист. Винесла його й на радощах, що Ерік уже скоро отримає його й прочитає, звернулася до Штерберга:

— Пообідаєте з нами? У нас вареники…

Карі очі офіцера раптом гостро поглянули їй у вічі.

— Дякую, з задоволенням.

Олександра трішки зніяковіла, помітивши в його очах щось дивне, котресь сяйво, що нехай і віддалено, але все ж було схожим на сяйво очей Еріка. Але сяйво в очах

252

полковника було для неї найжаданішим, найсолодшим у світі, а це ж… вона тільки прихопила його байдужим оком і повернулася до вареників. І не помітила, що Тим-ко дуже уважно спостерігає за ними, то червоніючи, то бліднучи й затискаючи непомітно кулаки великих своїх, дужих рук. Але він швидко опанував себе й розсипався в люб’язностях перед офіцером. Та обід той минув досить напружено, особливо ж для дітей, для Миколки, котрий і не їв майже, а весь час вовченям позиркував на нового німця, й Олександра вже й жалкувала, що запросила то-вариша Еріка на обід. Хоч і був він досить ввічливою людиною, та майже всі зітхнули з полегшенням, коли він нарешті розпрощався й вийшов з хати.

Тимко відразу ж кинувся до Олександри.

— Якого дідька забув тут цей німець?

— А тобі яка справа?

— Відповідай, коли тебе питають.

Олександра сердито вихопила в нього руку.

— А ти що, гестапо?

— Для тебе гестапо! Що в тебе з цим німцем?

— Нічого. Я бачу його вдруге в житті.

Тимко зіщулився.

— Пам’ятається, що твоїй покійній родичці вистачило лиш одного вечора, аби затягнути капітана Брауна до свого ліжка. То тобі тим не відмовитися, що бачиш його вдруге.

— Йшов би ти, Тимко!

— А не піду, допоки не розкажеш, якого він сюди пхаєть-ся. Чи тебе наші мужчини вже не надихають, Сашо, заба-жалося німців? Сподобалися? Мене турляєш, а німчиків…

Вона не дослухала, кинулася до дверей.

253

— Геть!

Мусієнко засопів.

— Ти про це ще пожалкуєш!

Олександру всю аж трусило.

— Геть, я сказала!

Тимко почервонів, засичав, але пішов, смачно плюнув-ши Олександрі під ноги й процідивши крізь зуби:

— Німецька вустілка!

Грюкнувши сінешніми дверима з такою силою, що за-брязкали шибки на вікнах, він вийшов з хати, полишивши Олександру біля дверей тремтіти від злості, люті та образи.

Тітка Варка з докором дивилася на неї від печі й хитала обв’язаною хустиною головою.

— Що ж ти, Шурко, з ним так?

Олександра покосувалася на неї.

— А як?

— Образила, а з такими людьми треба по-іншому.

— Та пішов він!

Згодом Олександра зрозуміла, що вагітна.

Вагітна від Еріка!

Зневіра спершу торкнулася її свідомості, не могла від-разу втямити, що й вона нарешті сповнена того щастя, яке Оксана за життя свого пізнала повною мірою, наро-дивши семеро діточок. А потім уже прокинулася радість, що й вона нарешті ж пізнає це сокровенне, незнайоме щастя материнства, про яке марно мріяла вже багато років. Хоч насталися важкі, дуже важкі часи, та все ж вона безмежно раділа тому, що має під серцем дитя Еріка.

Ганс фон Штерберг почав наїздити до них щось уже надто частенько, завжди привозив цукерки для дітей, котрі, 254

спершу соромлячись, все ж почали ласувати такими жа-даними для дитячого серця смаколиками. Ось тільки Ми-колка ще геть цурався тих німецьких пригощань, вовче-ням позиркуючи кожного разу, як огрядна постать Ганса з’являлася на порозі.

Дивні то були відвідини. Олександра вже й не запро-шувала його, він приїздив з власної ініціативи, а навіщо? Вона й сама не могла того дотямити. Іноді видавалося їй, що цей німецький офіцер є не зовсім байдужим до неї, а ча-сом геть навпаки, бо в очах його вбачала лиш байдужли-вість. Дивний він досить був, спроможний і на суто німець-кі холодні погляди, й на раптове полум’я в глибині своїх карих, трохи витрішкуватих очей. Та як би там воно не бу-ло, але він приїздив, й Олександра не могла його вигнати та й зі сподіванням, з надією зустрічала кожного разу.

— Ви привезли листа від Еріка?

Ганс заперечливо хитав головою.

— На жаль, ні.

В холодних його, пильних карих очах важко було що зрозуміти, але Олександрі іноді чомусь видавалося, що він таки обманює її. Шосте відчуття іноді підказувало їй, що цей ввічливий, навіть доброзичливий Ганс насправді є не таким уже й доброзичливим, не до кінця з нею щирим. Щось — незрозуміло й що саме — насторожувало її в ньому.

А як уже цькували її в селі за цього пана — відкрито, у вічі називали німецькою вустілкою, котра ще не встигла одного німця вирядити, а вже наїздить до неї інший, і теж офіцерського звання, ще й з гестапо, а не простий солда-тик. Плювалися баби вслід, коли йшла Олександра селом. Прирівнювали до Нонни, за єдиного коханого повією

255

ображали, й усе тому, що німця полюбила. Тепер же цього Ганса тулили в коханці. А який же він коханець? Приїде вдень, посидить чемно при тітці та Мишкових ді-точках — та й усе. Але людська намова — якою жорсто-кою вона іноді може бути! Й уже хтось наче бачив, як чорна автівка гестапівця зупинялася біля їхнього дворища й супроти ночі, й ще чого не вигадували…

Тимко ж Мусієнко жадібно хапав усі ті плітки й ледь не сатанів від ревнощів. Пекло йому, нестерпно пекло в саме серце, що Олександра продовжувала його турляти, а з німцями водилася. Тому й лютився, тому й казився, й помсту для неї вигадав, довго не розмірковуючи.

Приперся якось із трьома німецькими солдатами.

Господарем удерся до світлиці, привітався зверхньо.

— Здоров була, Сашо.

Олександра нахмурилася.

— Чого приперся?

— Треба, — відгукнувся Тимко, такий уже поважний і злуватий, ну що тобі німецький лютий офіцер. Щось гарикнув солдатам з гвинтівками, й ті почали нишпорити хатою. — Заяву на вас з тіткою отримали, що вами вкра-дено у німецької армії провізію, що складається з корови дійної, десятка курей, п’яти лантухів борошна та ще двох лантухів картоплі. Я вже мовчу про консерви та тушонку.

Олександра похолонула.

— Здурів?

Не за себе страшно зробилося, за дітей Мишкових.

Тітка Варка випустила з рук миску.

— Що ж це ти, Тимофію, на нас так розлютився? — улесливо, ледь не медяним голосом запиталася вона, та

256

Олександра чула, як дрижить той її голос, дрижить від гострого, пекучого страху, що ось зараз Тимко таки за-бере ті її дорогоцінні харчі, за якими вона так тряслася. — Нам же полковник усе це зоставив, аби ми з голоду не по-мерли… ти ж знаєш.

Тимко глипнув на неї злим оком.

— А де їх узяв той ваш полковник?

Тітка Варка розгубилася.

— Так…

Мусієнко нехороше всміхнувся.

— Вкрав він цю провізію в німецьких солдатів.

— Неправда! — спокійно заперечила Олександра. — Ерік з досить заможної родини, й тобі добре відомо, що все це придбано на його власні кошти й корову він ви-купив у Глобиному.

Тимко тільки всміхнувся.

— А докажіть.

— У мене немає доказів, але…

— Ніяких але… Доказів немає, то й розмови немає.

Як тітка Варка не кричала й не благала Тимка змилу-ватися над ними, не послухав слізного благання літньої жінки й усе одно все забрав: і корівку-годувальницю, й курей переловили з повітки, й лантухи з борошном і картоплею винесли з сіней. Тільки дрова, нарубані ще Раулем, не став чіпати. Хоч одне втішило. Використову-вала тітка Варка ті дрова дуже економно, й у хаті знову заробилося досить холодко.

В день той тітка Варка ледь не до вечора правила па-растаса за харчами, ридала за ними, мов за родичами померлими. А коли сльози висохли й не змогла більш

257

вичавити з себе жодної сльозинки, то раптом якось різко обізлилася на дітей Мишка.

— Ну, Шурко, — промовила вона охриплим від сліз і криків голосом. — Роби, що хочеш, але надолобнів цих нам тепер уже не прогодувати й не потягнути. Самим би вижити. Треба їх у сиротинець відправляти, нехай там їхнє життя вирішують.

Олександра звела на тітку погляд горіхового кольо-ру очей.

— Діти полишаться тут!

Тітка Варка почервоніла.

— Олександро!

— Це моя хата, — твердо, навіть жорстко нагадала тітці Олександра, й щось у лиці її, в самім голосі стрима-ло тітку від подальшої сварки. Вона відступилася, хоча дітей Мишка та доньку Нонни з того дня почала ледь не ненавидіти. А Олександра мовчала про те, дев’яте ди-тя — своє та рідне, котре мала під серцем.

Другого дня вона прокинулася ще вдосвіта, нагодувала дітей, уникаючи докірливого погляду тітки, одягнулася щонайтепліше й вирушила в дорогу. В подарованій Еріком шубці було досить тепло, до того ж ішла вона швидко, й до Глобиного сонячною дниною було не так і далеко, особливо коли ти поспішаєш.

Глобине перебувало цілком під владою німців. Навко-ло лунала їхня швидка мова, вулицями містечка сновига-ли їхні чорні автівки та мотоцикли, мелькотіли постаті німецьких солдатів з гвинтівками та вівчарками. Майже не звертаючи ні на кого уваги, Олександра швидко кро-кувала вуличками невеличкого містечка, намагаючись 258

пригадати розташування крамнички. Дійшла до залізнич-ного вокзалу, на колії якого стояв довгий ешелон. Він перекрив шлях до міста й виглядав по-особливому по-творно посеред свіжого, неймовірно білого снігу. Саша підняла погляд від того засліпливо-білого снігу й здриг-нулася всім тілом, бо те, що побачила вона перед собою… вона чула об тім раніше, але воно виявилося занадто жахливим, аби можливо було полишитися байдужою.

Перекрикуючи гавкання злих вівчарок, котрі рвалися з ланцюгів, з десяток, а можливо, й більше німецьких солдатів і поліцаїв з місцевих вантажили до ешелону не-вільників. Зриваючись ледь не на вереск, вони підганяли палицями молодих, зовсім ще юних дівчаток, посеред котрих траплялися й парубки, ще майже діти — років п’ятнадцяти чи шістнадцяти. Перестрашені й геть сумні, ці нещасні тиснулися одне до одного, ухиляючись від уда-рів безжальних німецьких палиць. До сліз болісне видо-висько: ще чуються крики, й ось женуть новий гурт, й цьо-го разу посеред молоді вже можна й жіночок побачити, котрі тримають на руках укутаних по самі перестрашені оченята діточок, а старші діти тримаються за материнські спідниці. Й від цього видовиська робиться ще страшніше й морозно поза шкірою, бо все побачене таке близьке й воно — дійсність. Неприємна та болісна, але дійсність.

Гостра й болісна думка об тім, що Ерік теж належний до цього людського племені й не людей навіть, а невідомо й ко-го, до цих істот, котрі без краплини жалю гоновили зараз людей, мов стадо безправної худобини, до ешелону, про-низала раптом Олександру до самої глибини серця. Вона похитнулася й, аби не впасти, безсило притулилася спиною

259

до холодної кори старого дерева. Й мовчки спостерігала, як людей з лайками, криками та побиттями заштовхують до потяга, аби везти їх до далекої, чужої країни, аби перетво-рити їх на невільників, безправних рабів, й невідомо геть, чи повернуться вони до своїх домівок, до сіл, яких було так багато навколо Глобиного. Й Ерік… її Ерік — ніжний і люб-лячий — є одним із цих німців. Нехай і не схожий на них, але все ж він прийшов ворогом, загарбником на її землю, і її дитина буде мати половину його крові. Але ж ні… її Ерік не такий, зовсім не такий, він не подібний до цих лютих звірів, що палицями підганяють дорослих і дітей до потяга.

Сухими, навіть запаленими очима вона спостерігала, як німці женуть останніх нещасних і потяг рушає. Рушає в невідоме, в неволю. Можливо, для когось це потяг на той світ і кидають вони останній погляд на рідну землю. Застукотіли колеса, потяг виїздив з Глобиного, а Олек-сандра продовжувала стояти біля дерева, не в змозі зійти з місця, й не могла зрозуміти, чому побачене так подіяло на неї, чому саме зараз навіть розлютилася на Еріка через те, що він є німцем. Певне, то побачене так вплинуло на неї, бо раніше для неї в Опришках війна була якоюсь далекою, вона не бачила всіх її жахів. Олександра вияви-лася досить боягузливою, не пішла на фронт медичною сестрою, а полишилася добровільно навчати дітей, коли прийшли німці, й навіть мову довчала німецьку за вимо-гою нової влади окупантів. А зараз… Зараз не потрібно було дивитися на тих нещасних, тільки не в її стані.

Зітхнувши, вона відхилилася від деревини й повільно, ледь пересуваючи враз заслаблі ноги в снігу, пішла до міста через залізничний перехід.

260

* * *

Накупивши того дня харчів, вона на деякий час заспоко-їла тітку Варку, та все одно та не полишала свого вперто-го бажання таки витурляти дітей Мишка до сиротинцю. Але Олександра навіть і слухати об тім не бажала. Вона твердо стоялася на тім, що жоден з дітей Мишка до сиро-тинцю не потрапить. І тітка Варка мала змиритися, ще дужче незлюбивши тих напівсиріт.

А потім за декілька днів прийшов з вибаченнями Тимко й повернув, на майже дитячу радість тітки Варки, все віді-бране до останньої картоплинки.

Минуло ще декілька днів, і вона отримала звістку.

Страшну й безжальну звістку.

Й приніс її Тимко. Від Еріка після того листа єдиного зовсім не було відомостей, і не приїхав він до неї, як обіцяв. Ганс змовчував, щось незрозуміло проказував об тім, що дивізія Еріка потрапила в оточення й достеменно про нього нічого він не знає. Але наїздити до Олександри продовжував час від часу, невідомо й чому, ховаючи від неї котрийсь свій, загад-ковий інтерес. Й коли у двері постукався не Ганс, а Тимко зі словами, що в нього є звістка для неї, вона відразу зраділа, затеплішало серце її, що Ерік нарешті прислав їй листа.

А Тимко, мов насолоджуючись кожним словом, повільно проказав ті страшні для Олександри слова.

— Можеш, Сашо, забути про свого полковника, бо не-має його вже.

Вона нахмурилася, перепитала зневірливо:

— Як це немає? Що ти верзеш? Лишку вхопив?

Мусієнко фиркнув, як кінь.

— Я кажу те тільки, що знаю: загинув твій фон Маєр.

261

Сказав і замовк, вп’явшись очима в округле лице Олек-сандри, в очі її горіхові, в яких світла надія повільно змі-нювалася враженою зневірою, а потім густою мішаниною з відчаю та болю. Болю глибокого, що йшовся з самого серця її. Застигла на мить якусь, не вимовляючи жодного слова, а потім прошепотіла ледь чутно:

— Ні, цього не може бути. Я тобі не вірю!

Мусієнко вдоволено гмикнув.

— Як хочеш, але це правда!

Олександра відчайно захитала головою.

— Неправда!

— Не віриш?

— Не вірю! Не вірю!

Тимко зле всміхнувся.

— Не віриш? Та й дідько з тобою, можеш мені не ві-рити, та поспитайся у свого коханця фон Штерберга, й він підтвердить мої слова.

Горіхового кольору очі Олександри лихоманливо за-блищали.

— Ганс? Ганс… він же все має знати! Він скаже, що ти промовляв неправду!

Тимко розреготався їй прямо в лице, й Олександра не ви-тримала. Вхопила шубу та хустину й прожогом вибігла з ха-ти. За спиною її щось прокричала тітка Варка, але вона навіть не озирнулася, не спинилася на коротку мить, а ки-нулася до воріт. Бігла й не відчувала майже, як лице та ле-гені обпікає колюче морозяне повітря. Не помічала геть нічого, й тільки одна думка тислася в голові й болем відгу-кувалася в серці. «Неправда! Неправда!» Ерік, її Ерік… Він просто не міг померти, не міг полишити її одну й піти з життя.

262

Він же обіцявся, коли йшов, повернутися, й вона вірила йому, ця віра допомагала їй жити, допомагала триматися. А ось тепер… Тимко каже, що Ерік помер, що його вбито. Її Еріка вбито… й сині очі його вже навіки заплющилися.

— Ні! Неправда!

Розпачливий крик Олександри підхопив холодний, про-низливий вітер і відніс кудись угору, потягнув понад голим гіллям напівзасніжених дерев, покотив геть за село — туди, куди бігла й вона сама, не відчуваючи холоду. Надія, нео-сяжна та жаданіша від життя надія на те, що Ганс заперечить злі слова Тимка, надавала їй зараз просто нелюдських сил — сил дістатися Глобиного, сил дістатися того проклятущо-го гестапо. Засапана й зі страшними очима, вона ледь не впала до рук німецького солдата, котрий охороняв вхід.

— Благаю вас… — пробурмотіла нерозбірливо німець-кою, але продовжити не змогла: зуби зацокотіли, й вона нарешті зрозуміла, що змерзла, й почала кутатися в ху-тро, котре вже не могло її зігріти.

Солдат нахмурив чоло.

— Що потрібно?

Олександра звела на нього погляд лихоманливих очей.

— Ганс… Мені потрібен Ганс.

Солдат продовжував хмуритися.

— Ганс? Який Ганс?

— Ганс фон… Штерберг.

— Штурмбанфюрер?

— Так.

Чужі, сильні руки всадовили її на стільчик, солдат на-казав почекати й почав кудись телефонувати. Олександра неуважно дослухалася до його швидкого різкого голосу,

263

зігріваючи себе думкою об тім, що ось зараз вона побачить Ганса — розважливого та спокійно-холоднуватого Ганса — й він нарешті заспокоїть і втішить її словами, що все ска-зане Тимком є неправдою, вигадкою його мстиво-злісною.

Ганс з’явився швидко, дуже швидко в приймальні, й го-лос його гучно торкнувся стін:

— Сандро?

Олександра звела на нього погляд і повільно звелася з місця.

— Гансе!

Фон Штерберг взяв її за руку.

— Сандро…

— Ерік… — тільки й змогла видихнути ледь чутно, але німець все зрозумів. Обережно взяв її попід руки й повів до свого кабінету.

Олександра ледь була впізнала Тоню — милу секре-тарку фон Штерберга з місцевих, з котрою познайомила-ся минулого свого візиту до містечка, котра звелася з-за столу їй назустріч. Мов у тумані, пройшла повз неї, не по-мітивши стривоженого погляду зелених очей дівчини. Й тільки там — у кабінеті Ганса — дозволила собі обер-нутися до нього, гарячкувато вхопитися холодними, навіть крижаними пальцями за його чорний мундир і зашепотіти:

— Гансе, скажіть мені… та тільки правду про Еріка, благаю вас.

Він прокашлявся.

— Ви бажаєте почути правду?

Олександра всердно закивала.

— Звісно. Тимко так упевнено говорив про його заги-бель… але ж то неправда?

264

Фон Штерберг помовчав з хвилину, про щось напру-жено розмірковуючи, й Олександра дивилася на його похмуре лице й не могла ніяк зрозуміти цього мовчання. Чому він мовчить і так хмуриться, чому не прокаже їй відразу про помилку в словах Мусієнка? Чи помилки в словах Тимка не було й Ерік справді… загинув? Від-чувши слабкість, Олександра все ж утрималася на ногах й дочекалася тої миті, коли Ганс нарешті заговорив.

— Я не мав би вам цього говорити, Сандро… але колись Ерік був моїм другом. Тривали важкі бої, його дивізія мала численні втрати, а радянські тиснули їх і, безсумнівно, мали допомогу від місцевих жителів. Перед вирішальним боєм фон Маєр отримав наказ знищити шість сіл, мешканці яких підо-зрювалися в допомозі радянським солдатам. Ті зрадницькі пики тримали в своїх коморах солдатів і озброєння для на-шого ворога. Але несподівано Ерік відмовився знищувати ці поселення. Відмовився й кинув у лице генералу Курцу, ко-трий прибув головувати тим вирішальним боєм, що він є сол-дат, покликаний воювати з ворогом, супротивником, а не вбивця бездушний сотень людей, посеред котрих є діти та жінки. На слова генерала, що німецький солдат не має від-чувати жалю ні до кого іншого, окрім представників арійської крові, він тільки призро розсміявся тому в лице й кинув, що відмовляється бути німецьким солдатом. Він відверто пішов проти вермахту… він мав бути негайно розстріляним, але радянські завадили генералу негайно стратити збожеволі-лого полковника. Почався бій, фон Маєра було поранено, але йому вдалося втекти. Його шукали, та марно… І я не можу вам сказати, Сандро, живий він зараз чи помер. Офі-ційно полковника фон Маєра оголошено загиблим у тому

265

бою. Та гестапо отримало вказівку будь-що розшукати пол-ковника-дезертира, котрому відомо занадто багато, й коли він потрапить до лабет комуністів і намислить відкрити рота… ми програємо не один бій. І повірте моєму слову, фон Маєру краще було впасти мертвим десь там, у полі, ніж потрапити до лав гестапо зрадником фюрера й вермахту.

Олександра поглянула на нього вражено.

— Але ж… але ж він ваш друг.

Фон Штерберг поглянув холодко.

— Фон Маєр був ним колись, але зрадник не може бути моїм другом. Й для вас за краще буде прийняти ту істину, що він загинув… полишився лежати мертвим посеред поля. Й забути назавжди про свій зв’язок з полковником.

Олександра ще з хвилину продовжувала вражено диви-тися на Ганса, не в змозі сприйняти його слова за правду, а потім сили якось ураз полишили її, ноги підкосилися й во-на ледь не впала на стільчик і застигла так, широко розплю-щеними, лихоманливими очима вирячившись в обшиту тем-ним дубом стіну. Поряд про щось промовляв Ганс, питався в неї про щось, але вона зовсім не чула його. Нічого не чула й не бачила. Й тільки згадка про Еріка тонким мереживом плуталася перед очима. Ось він заходить до хати її слідкома за Тимком — високий, вродливий і незнайомий, і сині очі його вперше торкаються поглядом її лиця, її очей… і вона, сповнена тоді ненависті до всіх німців без винятку, відчуває раптове, недоречне хвилювання. А ось він бере до рук за-рюмсану Надійку, ніжно й обережно пригортає до себе дитя, мов рідне… Рідне! А чи міг він подумати перед тим пораненням, що й рідне його вже зріється в неї під серцем, що з кожним днем усе наближається та хвилина, коли 266

стане він батьком? А чи стане? Можливо, й ніколи він уже не побачить маляти свого, не дізнається об тім, що став батьком, і дитя його, як і Надійка, котру він так жалкував, полишиться напівсиротою. А вона… ким полишиться вона? Ні, не вдовою, а просто коханкою німця, засудженою одно-сельцями, заплямованою людським осудом… Й полишать-ся в неї тільки спомини про той наповнений щастям місяць поряд нього та ще дитя, котре мала під серцем — часточку Еріка, на згадку про нього довговічну й незабутню. Дитя… Воно народиться восени, й невже ж ніколи не побачить його? Невже він і справді зостався лежати десь на чужій землі, помирати без допомоги й співчуття…

Але ж цього не може бути…

Не може цього бути!

Ганс обережно торкнув її за руку.

— Сандро, ви мене чуєте?

Звела на нього погляд лискучих, лихоманливих очей, але не сказала нічого, не змогла. Перед очима посталося без-крає, засипане снігом поле, й там, посеред того поля, — тихий, мовчазний Ерік. Важке те марево насувалося на неї, мов туман, і вона все ближче бачила його застигле в не-рухомості, мов з воску жовтуватого витесане лице, риси якого закам’яніли в полоні смерті… марево те, видіння страшне виявилося настільки правдоподібним, що Олек-сандра закричала, мов і справді побачила мертвого Еріка. Наполохано підхопилася з місця, мов збираючись кудись бігти, але ноги її підкосилися, слабкість млосною імлою почала наповзатися на свідомість… Висока постать Ганса фон Штерберга перед нею похитнулася, й вона впала зі стільчика, біля самої долівки підхоплена руками німця.

Олександра прохворіла більше тижня.

Важко переносила жорстоку застуду, котру підхопила в той день, вибігши з хати легенько одягненою — в сукні тонкій, на яку накинула шубку. Нещадно роздирав нутро-щі кашель, і лікар, котрого привозив Ганс, все хмурився, вислуховуючи легені, підозрюючи запалення, але обі-йшлося. Запалення вона оминула, але не знала, як оми-нути тугу та розпач. Як тільки отямилася вдома, в ліжку своєму, як тільки згадала була все, так мов і померла. Померла разом з ним, коли він, за словами Тимка й при-пущенням фон Штерберга, й справді загинув. Коли… Це коротке «коли» полишало їй маленьку, але все ж таку потрібну надію. Надію, що Ерік живий.

Вона не пам’ятала того, як упала до рук фон Штербер-га в його кабінеті, не пам’ятала, як привіз він її до Опри-шок, до гикавки перестрашивши тітку Варку, коли заніс її до хати непритомною, з неможливо червоним лицем.

— Та в неї ж жар, — помертвілими вустами прошепоті-ла тітка, й уже за декілька хвилин Ганс привіз німецького

268

лікаря, похмурого чоловіка в літах, що страждав від зайвої ваги. Коли він приїхав, Олександра марила, кличучи голос-но Еріка та метаючись по ліжку. За нею плакали діти, й вона чула той плач… і навіть Миколка, ховаючись, пла-кав за любою Олександрою Яківною.

Але час минав… і він лікував хворобу Олександри, вта-мовував надривний той кашель. Та єдине, чого не спро-можний він був утамувати, — то біль. Глибокий біль, що заполонив собою її серце, оселився в нім упевнено з тої самої хвилини, як Тимко просичав їй у лице страшні сло-ва про загибель Еріка. А ще ж змучувала невідомість, непевність — живий він чи ні? О, то була невимовна мука — лежати годинами в ліжку заслаблою від хвороби й розривати себе на частини виснажливими думками та страхами за Еріка. Невідомість… Чи могла вона навіть уявити коли, що невідомість може виявитися такою страш-ною мукою? Як же то, виявляється, важко — не відати того, живий твій коханий чи ні.

Ганс навідував її майже кожного дня, інколи й Тоню при-возив, котра заробилася для Олександри справжньою по-другою. Й навіть Тимко приходив, бубонів у світлиці, але до Олександри тітка Варка його не пускала. Дратівливою вона заробилася за цей час до неможливого, бо була змушена опікуватися не тільки хворою Олександрою, а й дітьми Мишка та донькою Нонни. Чого вони, бідолашні, за цей час тільки не наслухалися від гострої на язик тітки Варки! Й Олександра все те чула, бо ж розмовляти тихо тітка не вміла, а коли сердилася, то взагалі зривалася на вереск.

Витримавши день, Олександра не втерпіла, звелася на ноги й, похитуючись, вийшла до світлиці.

269

Тітка глипнула на неї сердитим оком.

— Ну, й чого звелася?

Олександра, похитуючись, шкандибала до печі.

— Та куди тобі… Ледь на ногах же тримаєшся!

— Ні, мені краще…

Тітка Варка тільки засопіла.

— Краще їй.

Те «краще» обернулося для Олександри тим, що вона впала біля печі, коли закружлялася голова від слабкості, й розбила глечик. Який лемент тоді вчинила тітка, ледь не ві-ником загоновила її до кімнати, наказавши суворо навіть і не мислити висувати носа з ліжка. І знову хатою луналося її невдоволене бурчання, що геть утихало тільки тоді, коли на порозі хати з’являлася висока постать Ганса фон Штербер-га. Той приходив завжди не з порожніми руками, приносив неодмінно якогось гостинця, й усе частіш на їхнім столі по-чали з’являтися то ковбаса, то сир жовтуватий швейцар-ський, то інші смаколики. Ганс не скупився — щедро году-вав і тітку Варку, й дітей, але чим більш проявляв він своєї щедрості, тим більш Олександрі видавалося, що бажає він… підкупити її, чи що? Та й поведінка його почала змінюватися. Якщо раніш було годі й уторопати, чого ж він приїздить, чого саме хоче, то вже зараз… Зараз він дуже перемінився, й Олександра нарешті второпала, що йому потрібно.

А потрібна йому була вона.

Потрібна як жінка.

Він іще мовчав, навіть словом не промовився про свої наміри та бажання, але його очі… Його очі перетворилися на відкриту книгу, в якій було так легко читати. Й Олек-сандра читала, сама того не бажаючи, легко прочитувала

270

в його очах всі його почуття. Він не крився більше, мов те зникнення чи смерть Еріка надали йому певного права на неї. Права кинути пильний, навіть пристрасний погляд… права поцілувати руку й мов не почути у відповідь її тихих, але впевнених слів:

— Гансе, не треба!

Тільки самовпевнено всміхався у відповідь, мов і не чув був тих її слів і благання в голосі, мов не помічав байду-жості в її очах.

З кожним наступним днем Олександра все більш збли-жалася з Тонею. Весела й смішлива, ця двадцятилітня напівдитина з рудавим волоссям і гарними зеленими очи-ма не давала Олександрі надто сильно впадатися в темну безодню туги за Еріком. Вона приїздила майже через день і робилася все більш близькою. А одного разу й узагалі ошелешила зізнанням, що є вона не просто секретаркою штурмбанфюрера фон Штерберга, а партизанкою.

Олександра вражено охнула.

— Тоню!

Тоня швидко позиркнула в бік світлиці, в якій чулися дитячі голоси й голос тітки Варки, помовчала, зробившись трішки не схожою на саму себе — таку гомінку й усміхне-ну, й у великих очах її зелених заплескався дивний вираз, й Олександра вперше за час їхнього досить короткого зна-йомства побачила не веселі іскорки в її очах, а біль — справжній і глибокий біль нещасної людини, котра страж-дає, старанно приховуючи те своє страждання.

— Ти, певне, увесь цей час гадала, що я й справді є такою вже легковажною, — нарешті заговорила вона, й голос її — завжди такий дзвінкий і веселий — зараз пролунав

271

невпізнавано глухо та безрадісно. — Але не завжди мож-на довіряти тому, що вбачають твої очі, Сашо. Ти навіть уявити собі не можеш, яких зусиль мені треба, щоб три-матися такої веселої та до всіх медяної Тоні. Усміхатися тим клятим фашистам у той час, коли серце ридає крива-вими слізьми, вдавати з себе таку собі пустунку й одно-часно уважно слідкувати за ними.

Олександра взяла її за руку.

— Тоню, але чому…

Дівчина покривила своє вродливе личко.

— Питаєшся чому? А тому, що я їх ненавиджу! Так ненавиджу, що власними б руками розстріляла кожну оту німецьку пику. Але не можу, бо маю іншу мету. Я, мов та акторка, граю свою роль… хоча й важка вона, яка ж вона важка, Сашо. — Тоня помовчала, застиглим поглядом уп’явшись у вікно поряд ліжка Олександри. — Ми з се-строю сироти, — нарешті заговорила вона все тим же глухим і невиразним голосом, — батьки померли, коли мені не виповнилося й п’яти років, а Марусі було вже десять. Яка вона була мила та турботлива, хоч сама ще дитина, а намагалася мені замінити втрачену матінку. Нас не віддали до сиротинцю, а забрав до себе мамин брат, та все одно були ми сиротами. Дядина була нам не особливо радою, тепла не давала, й ми завжди тулилися одна до однієї, мов ті двійнята. Маруся дуже швидко здобула фах кравчині, мов була на це вродженою, які сукні гарні по-чала шити! Й у нас з’явилися гроші, завдяки яким ми змогли з’їхати від дядька й винайняти собі гарну кімнату в будинку неподалік вокзалу. Життя наше котилося вперед, майбутнє малювалося таким яскравим. Я мріяла навчатися

272

на фельшара-акушера, Маруся покохалася з нашим су-сідою, вже й про діток мріяла. Але почалася війна.

Тоня знову помовчала, мов важко їй зробилося гово-рити, й Олександра за очима її, наповненими болем, зро-зуміла раптом, що з сестрою Тоні трапилося щось жахливе.

— Нареченого Марусі Олексія забрали на фронт, а ми полишилися у своїй квартирці. Згодом місто окупували німці… Й той день, Сашо, вмиратиму, а не забуду його ні-коли. Мене вдома не було, ходила до хворого дядька, а ко-ли вже поверталася до нашого будинку, то почула раптом жіночий крик, і серце відразу ж підказало мені, що кричить то Маруся, моя сестра. Так, то кричала вона… несамовито й так гірко. Я ледь не померла, допоки добігла до нашої квартирки. Її ґвалтував німець, дебела, вгодована тварюка.

Олександра вхопила холодну, мов лід, руку дівчини.

— Тоню, ти не повинна згадувати…

Тоня кинула на неї гіркий погляд.

— А ти гадаєш, що я коли забувала про весь той жах? Як тільки полишуся одна, так знову й знову бачу того німця, що ґвалтує Марусю… й той її крик болю — він мариться мені чи не кожну ніч, переслідує мене. А вдень я мило всміхаюся до німців. Та я не закінчила розпо-віді… потрібно все розповісти, коли вже почала. Я навіть не пам’ятаю вже, що вигукувала, та німець той облишив Марусю й почав наступатися на мене, але я так задарма здаватися в пазурі його не бажала, я була ладною боро-тися. Він щось гавкав німецькою й наступав — великий, впитий та огидний. За його спиною лунав крик Марусі: «Тоню, біжи!», але я того майже не чула, й тоді сестра кинулася на того бугаяку, аби захистити мене. Маленька

273

зросточком, побита та закривавлена, вона хапала його за руки, вона захищала мене, мов закам’янілу біля стіни… й тоді… — Тоня не договорила, не змогла. Затулила рота з пухкими, гарними вустами долонею й застигла так, й Олександра чула, як з неї рветься ридання, клекоче й вирує всередині, але дівчина стримує його.

Олександра плакала замість неї.

— Тоню, не треба, — шепотіла вона гаряче.

Але Тоня її мов не чула.

— Той звір убив мою Марусю, розумієш, Сашо? Взяв і вбив, мов і не людину, а котресь кошеня. Ухопив за довге її волосся і з такою силою приклав до стіни… Я кричала, я хапала його за руки, та що я могла? Тільки дивитися, як угасають очі сестри, як життя йде з них. Вона помер-ла на моїх руках, а та звірина тільки реготалася й щось белькотіла німецькою.

Олександра закашлялася.

— Він… він тебе теж скривдив?

Тоня похитала головою.

— Ні, чомусь ні. Можливо, вигляд я мала занадто страш-ний, але мене він не вчепив. Пішов, і більш я його не ба-чила, але від того дня я завжди при собі мала ножа й від-чайно мріяла зустріти його знову. І вбити!

Олександра вражено відхитнулася, не в змозі якось повірити, що бачить перед собою ту веселу, легку Тоню, до котрої так звиклася, настільки ця людина з жорстким, злим лицем не була схожою на чарівну секретарку Ганса.

— Тоню!

— Ти здивована?

— Не знаю.

274

— Я ж тоді ледь не збожеволіла, Сашо. Мов навіжена, носилася містом і шукала його. Поховала Марусю, але горя свого не поховала. В мені пекельним вогнем палала жага помсти, й саме на таку на мене натрапила одноклас-ниця з партизанів. Мій дядько виявився зрадником, він якось уже дуже легко перекинувся на бік німців, був у них на доброму рахунку. Й давно хотів улаштувати мене до контори гестапо, але я все вагалася, бо не бажала працю-вати на ворога. А виявилося, що працювати в конторі гес-тапо мені просто необхідно. І я перетворилася на ту, котру ти й знаєш, — легковажну веселуху, небогу шанованого німцями поліцая. Хто міг запідозрити мене — таку порож-ньоголову кокетку, в думках і на вустах котрої лиш нові сукні та пустощі, — як уважну й пильну партизанку? Я зна-ла, що спочатку за мною слідкували, й у той час не діяла. Жила, ходила до контори, кокетувала з німцями, в конторі тільки тим і займалася, що видивлялася в люстерко та торохтіла про нові фасони одягу й жіночі дрібнички. Й ме-не полишили у спокої: ну що взяти з дуркуватої дівки?

Олександра зітхнула, потім запитала:

— А Ганс?

Гладке чоло Тоні спохмурніло.

— Ганс? О, цей Ганс виявився набагато розумнішим і обережнішим від мого попереднього керівника. Я знала, що коли б не мій дядько-поліцай, то ніколи б я не отри-мала місця в приймальні, бо хто б узяв мене з вулиці в та-ке місце? Попередник Ганса був дядечком уже в літах, мав хворе серце й мене сприймав як такого собі кімнатного песика. Але серце його згодом геть захворілося, й, коли на його місці з’явився Ганс, я відразу помітила його недо-

275

віру. Він навіть запитав про мене в одного з поліцаїв, і той тільки рукою майнув: «Та, порожньоголова кізочка, жа-дібна та ласа до одягу». Не знаю, чи повірив тим словам фон Штерберг, але я зачаїлася. Ніякого шпигування, до-поки він не звикне до мене й не заспокоїться, бо я бачила відверту недовіру в його очах і мала бути обережною.

— Але ж він не звільнив тебе?

— Ні.

— Чому?

— А дідько його знає.

Вони помовчали. Олександра дивилася на вродливе лице Тоні й мала одну думку, але поспитатися чомусь не наважу-валася, боячись образити Тоню. Але ж вона така молодень-ка й гарненька, а Ганс досить молодий чоловік, і можливо…

Тоня раптом кинула на неї гострий погляд, мов легко, що ту розгорнуту книгу, прочитавши думки.

— Міркуєш, чи не є я його коханкою?

Олександра відчула, що червоніє.

— Тоню, я…

— Не червоній, бо ти все вірно гадаєш. Він не Майнек, мій колишній керівник, — це я зрозуміла відразу. Тому сердешному вже не до жінок було, а цей молодий. І хитрий. Він перевіряв мене й привіз на дарунок дуже гарне хутро, але натякнув, що я маю віддячити по-особливому. Як кор-тіло мені швиргонути тим же хутром у його відгодовану пику й виказати йому все, що було на серці, та я мала всміхнутися і вдавати таке захоплення тим хутром, що за-ради нього на все згодна. Я не ризикнула йому відмовити, до того ж гадала, що, заробившись його коханкою, зможу більшою мірою втертися йому в довіру.

276

Олександра поглянула зацікавлено.

— І втерлася?

Тоня поморщилася.

— Та куди там!

— Такий підозрілий?

— Не те слово. Але коханкою я його так і не зароби-лася, хоча заради справи була згодною на що завгодно. До того ж з’явилася ти.

— Я?

Тоня швидко, трішки незрозуміло всміхнулася.

— Так, ти. Сашо, ти тільки не ображайся, але… Я спо-стережлива людина взагалі, а тепер так і особливо. І я від-разу помітила, що Ганс після поїздки до Опришок заробив-ся іншим… більш замисленим і відстороненим, потім почав наказувати діставати цукерки й знову наїздив до Опришок. А коли привів тебе в той день, я раптом усе зрозуміла…

Олександра звелася з ліжка.

— Й що ж ти зрозуміла?

— Те, що він закохався.

Олександра поглянула зневірливо.

— Тоооню, — протягнула докірливо.

Та у відповідь тільки оченята примружила.

— Я ж не сліпа. Ось тільки зрозуміти не можу того, яка глибина його почуттів і чим закінчиться ця його закоха-ність. Та одне можу сказати тобі, подружко, напевне: стережися фон Штерберга. Це непроста й жорстока лю-дина, й це не полковник фон Маєр. Вони різні, дуже різні.

Олександра зітхнула.

— Я їх ніколи не порівнювала. Й ніхто не зможе в цім світі стати для мене заміною Еріку. Я живу надією, що

277

його зникнення… воно тимчасове й він не загинув під Харковом, так далеко від мене. Й ця надія допомагає мені жити далі.

Так, та надія була для неї справді рятівною.

Наближалася весна.

Морози слабшали, сніг був уже не таким щільним і рип-ким килимом лежав на землі — він розпушувався, а одного дня взагалі почав танути. Війна тривала, а разом з нею й життя, тільки бої заробилися більш жорстокими. Союзні війська почали витискати ворога — повільно, але впевнено витискати на захід. Все частіш у небі над Опришками про-літалися літаки — що німецькі, а що й радянські, — й один з таких літаків ледь не бомбардував село, й тільки диво від-несло його геть. Тітка Варка занервувалася, а Олександра була мов і не помітила того — вона погано почувалася, ледь не постійно мала нудоту й до тремоту боялася втратити своє дитя, про котре тітка, дізнавшись, проказала тихо:

— Краще б уже воно в тебе не народилося.

Олександра поглянула на неї страшними очима.

— Тітко, як ви можете…

— А немає чого на мене так дивитися! Куди народжува-ти зібралася? Та ще й у твоїм віці, й що чекає на це дитя?

Олександра мовчала, бо й сама знала, що в страшний час заробилася важкою, коли точиться війна й ти у влас-нім житті не певен, не те що в майбутньому дитяти. Вона нервувалася — й за дитину, й за Еріка, й це не найкращим чином позначувалося на її стані, й до страхів її та нерву-вань приєднувався ще й страх викидня, а вона так від-чайно бажала зберегти це дитя — як те єдине, що поли-шилося в неї від Еріка, котрий зник, і вона не відала навіть

278

того, живим він є на цім світі чи вже ні. А Ганс усе частіш повторював, що він загинув — коли не помер від пора-нення, то був добитий радянськими солдатами.

Ганс…

За цей час він значно осмілішав, ледь не господарем входив до їхньої з тіткою хати, іноді полишаючись ночу-вати, й тоді йому стелили в кімнаті, де колись мешкали Нонна з капітаном Брауном. Він зі зникненням Еріка перемінився, дуже перемінився, й уже не приховував від Олександри, навіщо приїздить до них так часто, й вона вже майже ненавиділа ті його наїзди, ненавиділа ту його звичку господарем входити до їхньої хати й розмови його ненавиділа. Особливо ту першу його розмову, як з’явився він уже під вечір, коли за порогом хати було вітряно та вирувала негода з заметіллю. Приїхав, аби зостатися но-чувати, відпустивши свого водія. А Олександра відразу ж, як тільки побачила його в той вечір, відчула щось недобре. Й не помилилася була. Він привіз на гостинця копченої ковбаси, сиру, пухкого білого хліба, дітям — солодощів, а ще пляшечку коньяку, низьку та пузату.

Олександра поглянула на ту пляшечку майже вороже.

— Навіщо?

Ганс удоволено всміхнувся.

— Та є привід. А ти зі мною випити що, відмовляєшся?

— Так, відмовляюся.

— Й чому ж?

— В мене є для того свій привід.

Ганс нахмурився, потім знизав плечима.

— Ну, як знаєш. А я ось вип’ю.

Вона поглянула на нього досить байдужливо.

279

— Пий на здоров’я.

Ганс налив собі того коньяку, позиркнув на Олександру, котра з геть відстороненим виглядом сиділа навпроти ньо-го за столом. Холоднувата, але така гарна в цю мить — вона тільки того чекала, коли набридне йому сидіти у світ-лиці, пити коньяк та тримати її побіля себе. Нарешті він не втримався — смачно заїв ковбасою з сиром те своє пійло… й раптом ухопив її за руку. Олександра здригнулася від того дотику, покосувала на його велику долоню, котра повністю накрила її руку, але руки він своєї не забрав.

— Сандро, нам потрібно поговорити.

— Про що?

— Про нас.

Вона сіпнула руку, але він не відпустив.

— Про нас? Вибач, Гансе, але нас просто не існує!

Він ошкірив в усміху білі міцні зуби.

— А не скажи, Сандро, не скажи. Ми існуємо — ще й як існуємо, з тої самої миті, як я вперше побачив тебе. Бо саме тоді я вирішив, що ти маєш стати моєю.

Олександра застигла на мить, а потім сіпнулася знову, й цього разу так рвучко, що Ганс не втримав її, тільки на-хмурив родовите своє прусське лице й спостерігав, як вона зводиться на ноги, палаючи гнівним поглядом.

— Ти впитий! — кинула гордовито, з докором і гайну-ла геть у бік своєї кімнати, але фон Штерберг виявився швидшим. Міцні, мов то залізні, чоловічі пальці вхопили її за руку посеред порожньої світлиці — безжальні та на-полегливі, руки ті силоміць обернули її лицем до його високої й дужої постаті, що навислася над нею, й вона відчула на лиці своїм його дихання — воно було гаряче

280

та пахнуло коньяком. І пронизливий погляд карих, зухва-лих і пристрасних очей обпік її лице.

Вона забилася в його обіймах.

— Відпусти! Що тобі від мене потрібно?

Карі очі звузилися.

— Мені потрібна ти!

— Та нащо я тобі здалася?

— Гарне питання, — вишкірився усміхом Штерберг. — Я й сам шукаю й не можу віднайти на нього відповіді. Але ти мені потрібна, чуєш? Ти, мов мара, переслідуєш мене, ти не даєш мені спокою… я мов божеволію без тебе, втрачаю розум.

Олександра захитала головою.

— Це неправильно! Ти ж товариш Еріка…

Карі очі Ганса нехороше сяйнули.

— Ерік помер, а ми з тобою живі.

Олександра від цих слів запручалася з новою, якоюсь божевільною силою — слабка жінка в руках дужого, по-хижацьки міцного чоловіка. Він і був для неї зараз хижаком, і вона ненавиділа його. Як ненавиділа його — палко та пристрасно, так, як і кохала Еріка, навіть зник-лого безвісти, навіть мертвого…

— А для мене він живий і завжди полишиться жи-вим! — вигукнула вона прямо в ненависні карі очі й рво-нулася з його рук з такою силою, що запекли жили на зап’ястках.

Й гайнула геть, та не до своєї кімнати, ні. Інстинкт самозбереження підказав їй, що там тепер є небезпечно, й вона забігла до кімнати тітки Варки, гаряче сподіваю-чись, що Гансові вистачить розуму не кинутися слідкома.

281

Опинилася в напівтемряві тітчиної кімнати, котру по-сріблювало слабке сяйво місяця в повні, що визирнувся на небі після тривалої негоди. В кімнаті було тихо, мов у церкві, але Олександра чула дихання тітки й за ним зрозуміла, що та ще не спить.

Погукала тихо.

— Тітонько…

Тітка Варка заворушилася на ліжку.

— Що знову в тебе трапилося?

Олександра повільно підійшла до її ліжка.

— Можна я з вами переночую?

Тітка Варка мовчки посунулася, відкинула ковдру, й Олександра як була — у сукні — сковзнула на теплу перину, нагріту сухим тілом тітки, простягнула холодні ноги й застигла так, поряд тітки — кістлявої й худої, поряд котрої не спала ніколи, навіть у дитинстві. Тітка рівно й тихо дихала поряд — близька й далека одночас-но. Полежали мовчки декілька хвилин, а потім тітка Варка не втрималася, запитала тихо, й голос її зашелес-тів темною кімнатою:

— Чіпляється?

Олександра поморщилася в темінь.

— Чіпляється.

Тітка зітхнула так голосно, що її почув, певне, і Ганс.

— Охо-хо, гірка вона — доленька незаміжня. А не слу-халася ж мене, коли радила, щоб від Тимка носа не від-вертала. Була би заміжня жінка, й не посмів би ніякий німець пазурів розпускати.

Олександра втомлено зітхнула.

— Не треба, тітко.

282

— А що не треба? Кажи тобі, добра зич, так куди ж? Тітка нехай гавкає, що собака, а ти свого тнеш. Один був, тепер ось цей з’явився… й що ти тим німцям — мов медом обмазана? А сорому ж то скільки по селу! Гута-рили, що одного задовольняла за ковбаси та тушонку, а тепер уже іншого.

Олександра рвонулася на ліжку.

— Тітко, я вас прошу.

— А що, неправду кажу?

— Неправду! Я кохала й кохаю Еріка й не за харчі до нього йшла, а за почуттям.

— За почуттям, — передражнила її тітка Варка. — А цей, що їздить сюди, як той кіт до курятника… до нього які в тебе почуття? Чого вештається сюди, мов пониклий собака?

— Я його не кличу!

— Але й не виганяєш!

— А як же його вигнати, коли німець має владу й силу? Та й ви, тітонько, не надто його ковбасами та сирами не-хтуєте, а мені ще й дорікаєте.

— Та хто тобі дорікає? Спи вже, коли приблудила-ся, — роздратовано кинула тітка Варка й обернулася лицем до стіни, голосно та ображено засопівши.

Кімнатою опанувалася відносна тиша, але Олександра ще довго не могла поснути, дослухаючись і до дихання нерівного тітки поруч, й до того, що коїлося в хаті. До-слухалася, боячись зачути тихих кроків Ганса, котрий міг і сюди зухвально прийти. Та стояла лиш тиша, котра іно-ді порушувалася неголосним хропінням тітки та сопінням захворілого Степанка на печі.

283

З тої ночі відносини між нею та Гансом заробилися більш напруженими, й не товариша тепер бачила в нім Олексан-дра, а ворога — потайного та хитрого, котрий весь цей час тільки видавав із себе друга. На ранок після тієї розмови неприємної вона не вийшла з кімнати тітки доти, доки не поїхав він, але чула, як ходив він по світлиці, як неголос-но щось бурмотів. Гадала, що, можливо, й не з’явиться вже більш у їхній хаті, але ж не так сталося. За два дні приїхав знову, мов то нічого й не трапилося, — із само-впевненим усміхом на вустах і тими своїми гостинцями, які Олександра починала ненавидіти, а тітка Варка, незважа-ючи на нічні слова свої, зовсім від них не відмовлялася.

— Злуєшся? — запитав Ганс тихо, коли полишилися вони за столом удвох і тримала вона на руках трішки не-спокійну Надійку.

Олександра вперто уникала його погляду.

— Злуюся.

Ганс похитав головою.

— Що ж ти, люба, така неласкава?

— А я тобі не люба! — кинула Олександра, поглянув-ши нарешті на його самовдоволене лице. — Й узагалі, я думала про ту нашу розмову, багато думала…

Карі очі Ганса раптом запалали.

— Так? — запитав він зацікавлено.

Олександра кинула на нього швидкий погляд.

— Я вирішила, що буде краще, коли ти перестанеш до нас наїздити. Листи від Еріка я вже не отримую, а після того, що трапилося…

Вона невпевнено затихла під поглядом його очей, у яких чи то видалося їй, чи й справді промайнула злість. Злість

284

холодна й пронизлива, така, що змусила її здригнутися, мов від удару зіщулитися й застигнути під тим поглядом, мов зачаклованій. У світлиці було тихо, й Ганс мовчав настільки довго, що Олександра вже почала нервуватися, а коли заговорив… Як багато вона віддала б за те, щоб тільки не чути тих слів.

— Он як? — протягнув він нарешті, й щось у голосі його дуже не сподобалося Олександрі. — То ти вже ви-ганяєш мене?

— Не виганяю… я просто сказала, що було б краще, коли б ти не наїздив до нас так часто.

Ганс майнув рукою, зупиняючи її.

— Не треба, Сандро, не треба. Я все бачу й розумію. — Він помовчав, а потім додав: — Але я можу зробити так, що ти переміниш своє рішення й уже не гнати мене ста-неш, а навпаки — ледь не на колінах благати, аби я по-вернув до тебе свою прихильність і помилував.

Олександра розгубилася.

— Я не розумію…

— А що ж тут розуміти? Ти молода й здорова жінка, то ж легко можеш поповнити чисельність працівників на світле майбутнє рейху. Весь цей час прикривалася поса-дою вчительки, навчала українських дітлахів? Але я зроб-лю так, що тебе заженуть у найгірший табір і просто зни-щать за декілька місяців.

Олександра мовчала, а він нехороше всміхнувся.

— Мовчиш? Добре, мовчи. — Ганс кинув замислений погляд на Надійку, котра про щось безтурботно белько-тіла, ледь не підстрибуючи на колінах в Олександри. Вона, не тямлячи, обережно прослідкувала за його очима,

285

поглянула на дитя — здоровеньке й пухкеньке — й від-разу нічого не зрозуміла. А наступні слова Ганса змусили її похолонути від страху. — Я помітив, як ти сильно, немов рідних, полюбляєш цих дітей. Пестиш їх і жалку-єш, он яких вигодувала. Й оце тільки зараз подумав… як би таким дітлахам зраділи в дослідницькій лабораторії рейху… Все ж допити набагато краще проводити над здо-ровенькими дітлахами, ніж над тими напівпрозорими кістяками, котрі мають наші лікарі.

Олександру мов струмом ударили його слова.

— Ти не посмієш.

Ганс злувато всміхнувся.

— Бажаєш переконатися? Одне лиш моє слово — і вже завтра й тебе, й тих малих завантажать до ешелонів і від-правлять у табори. Й тільки від тебе залежить, чи зоста-нуться ці діти вдома, чи підуть на досліди котромусь напів-божевільному професору в таборі в Польщі чи Австрії.

Олександра обпекла його поглядом.

— Я тебе ненавиджу! — вимовила повільно, тихо, з на-тугою витискаючи з себе кожне слово. Й сказала прав-ду — настільки чисту правду, що й сама здригнулася. Бо ненавиділа цього чоловіка з трішки огрядною по-статтю та привабливим лицем так, як ще нікого й ніко-ли у своїм житті.

Ганс перемінився в лиці.

— Раджу тобі не сваритися зі мною, люба, — про-мовив він повільно, вхопивши її за руку, якою вона три-мала Надійку.

Дитина, певне, перестрашена його злістю, облишила бавитися, міцно притулилася до Олександри й заплакала, 286

всунувши до ротика дрібного кулачка. Ганс не звернув на Надійку жодної уваги, продовжуючи тримати Олександру за руку й цідити крізь зуби:

— Подумай гарненько над моїми словами, Сандро, та не забувай, що я від свого все одно не відступлюся. — Його погляд пройшовся її лицем, очі зіщулилися. — Я міг би взяти бажане силою, але не хочу. Я бажаю твоєї згоди, і я її дочекаюся.

Олександра мовчала, мов їй геть було заціпило, й тільки міцніше притуляла до себе Надійку, котра продовжувала рюмсати, та сухими й мов запаленими очима дивилася на Ганса, який, усміхнувшись до неї навіть приємно, звівся з-за столу й натягував зараз кашкета. Самовпевнений і вдоволений — справжній господар становища, він рушив до дверей і вже на порозі обернувся, позиркнув гостро.

— Подумай, Сандро. Але надто довго я чекати не стану.

Й вийшов, полишивши наче закам’янілу Олександру ще довго сидіти на лаві, майже невидючим поглядом удивля-тися в зачинені ним двері й притискати до себе притихлу Надійку. В голові її було порожньо та муторно, й у той же час вона розуміла, що віддати дітей на досліди не зможе, навіть якщо для цього буде змушена розділити постіль з Гансом фон Штербергом. Як то не огидливо для неї буде, та все ж не смертельно. Іншого виходу в неї немає. Коли відмовиться — діти Мишка потраплять до табору смерті. І з її провини. А то вже страшно, дуже страшно.

Й вона вдавала, що роздумує над його пропоновою, намагаючись більше не виказувати того, наскільки його ненавидить. Була рівною в поводженні, в міру привітною, байдужими наче очима спостерігаючи за тим, як господа-

287

рем входить він кожного разу до хати, зирить на неї уваж-но та допитливо своїми очицями — вчорашній наче това-риш, а сьогодні ворог. Підступливий, лукавий товариш дитинства Еріка… Олександра змушувала себе всміха-тися до нього, та палала всередині гострим бажанням уп’ястися в цю самовпевнену німецьку пику, в ці очиська, що слідкували за нею тепер із цікавістю хижака… й роз-шкрябати, відвести вже душу. Але робити цього було не можна, й вона витримувала все, та вкладалася спати поряд тітки кожного разу, коли він полишався на ніч. Й тітці навіть словом не обмовилася про ті його погрози, бо тітка… вона ж така — ще й сама виштурляє цих бідо-лашних напівсиріт до табору, аби не марнували її дорого-цінних харчів. Єдиною розрадою полишалася для неї Тоня. Мила й люба Тоня… Така всерозуміюча, співчутлива, з ве-ликим і добрим серцем, дарма що вдавала з себе таку вже геть пустунку. Й тільки Олександра відала те, що все те пустунство є тільки маскою, яка приховує справжню Тоні. За досить короткий час дівчина заробилася для Олексан-дри наче сестрою. Й вона відчула біль Олександри.

— Знаєш, — промовила якось Тоня тихо та замисле-но, коли приїхала вчергове до Олександри й вони сиділи в батьківській кімнаті, — я тебе розумію. Добре розумію, та ти мусиш це зробити. Заради цих дітей… інакше сама собі ніколи не пробачиш.

* * *

Того разу приїздила вона на самому початку весни, й Олек-сандра, розмовляючи з Тонею — такою вродливою, такою гарненькою в пальтечці з хутряним комірцем і в капелюшку, 288

справжньою паняночкою, — навіть гадки собі не мала, що бачить бідолашну дівчинку востаннє такою. Й уперед-останнє в житті. Та й звідки знати могла, коли проводжа-ла Тоню до воріт, що полишилося тій жити на цім світі зовсім небагато часу й що чорний птах смерті вже роз-горнув над нею крила свої.

Дізналася про все за три дні. Й від кого? Від Мусієнка, котрий останнім часом отримував котресь незрозуміле задоволення, сповіщаючи їй погані новини. Заробився віщуном поганого і зловтішався чи що?

Приперся під обід і почав щось плести про її зв’язок зі Штербергом, випитувати, чи давно навідував її пан ні-мець, а потім зле промовив:

— Гадаєш, що коли до одного німця в ліжко вскочила, потім до іншого, то вже й фрау німецькою заробилася? Мною гордуєш… До речі, твоя та глобинська подружка з веселим сміхом і пухкими вустами теж на Штерберга око була поклала, а що отримала? Чи врятувало це її від шибениці? Сам же її і впіймав.

Олександра вся похолонула.

— Що ти, в дідька, оце плетеш?

Тимко ошкірився до неї.

— А те, що чула. Впіймалася твоя подружка люба, мов пташеня погане, впіймалася. Штерберг сам її схо-пив, та так, що вже не відвертітися їй. Дурна — гадала, що пан штурмбанфюрер її вже не підозрює, й утратила обережність.

Олександра не зводила з Тимка напруженого погляду.

— Й що тепер?

Тимко відповівся не надто зрозумілим усміхом.

289

— А що ж може чекати на впійману шпигунку, котра виявилася партизанкою? Два дні вибивали дізнання, ви-магали назвати спільників — та куди там, мовчала, як справжній солдат. Міцна дівка. Так вивела з себе Штер-берга, що той у нападі люті велів надіти на неї зашморг, але її й це не настрашило.

Олександра захиталася.

— Господи… То її стратили?

Тимко почухав потилицю.

— Ще ні, та сьогодні оце мають з п’ятіркою партизан-чиків, посеред котрих і мною спіймана одна партизанська тварюка. — Він усміхнувся. — А я оце саме намислився їхати на те повішення, та думаю — дай же зайду до Саші, зрадую її такою новиною.

Тимко не договорив свого недоброго, замовк, мов уда-вився був своїми ж словами під палаючим поглядом Олек-сандри, котра хоча і промовчала, та позиркнула так, що наче кістка йому поперек горла сталася. Рухаючись, мов та вмить осліпла, натикаючись на стільчики, кинулася до дверей. Тимко ожив, неголосно вилаявся й рушив слід-кома, а вже в сінях мов оп’янілу Олександру наздогнала тітка Варка, ледь не примусом накинувши на неї паль-течко. А Олександра наче й не бачила тітки, пнулася вперед, вся в думках уже в Глобиному, побіля Тоні.

Тоня…

Яким болем озивалося для неї зараз у серці це ім’я. Тоня, Тонечка… Нещасна сирота, дівчина, майже ще дитя, котру саме жорстоке життя змусило подорослішати за-надто швидко. Як важко переживала вона втрату сестри, як страждало її молоде серце, й ось сама вона має теж

290

померти… Але це несправедливо й неправильно, цього просто не має бути!

Тимко вхопив її за руку вже за двором.

— Сашо, стривай… Давай довезу.

Позиркнула на руку його, мов на гадину повзучу, огид-ливо поглянула, але поїхати з ним усе ж погодилася, бажаючи застати Тоню ще живою.

— Вези.

Тимко догодливо розчинив перед нею дверцята автів-ки й турботливим чоловіком допоміг влаштуватися на сидінні. Олександра ж на нього вже й не поглянула, напружено вп’явшись у дорогу, що бруднуватою стріч-кою бігла під колеса.

Весна… Сніги танули, й зробилося тепло якось так рап-тово. Тимко гоновив автівку настільки швидко, наскільки це дозволяла погана й розбита дорога, й час від часу по-зиркував на Олександру, котра не помічала тих спогля-дань, а тільки чекала, аби ж вони вже скорше приїхали.

Тимко привіз її до того місця в центрі Глобиного, де вже виднілися шість нашвидкуруч збитих шибениць. Німець-кі солдати з гвинтівками, а деякі і з вівчарками, що рва-лися з поводів, та два поліцаї зганяли до невеличкої площі людей, переважно похилого віку, але траплялися й молоді. Зганяли, аби бачили вони, як карають партиза-нів, і остерігалися і йти в ті партизани, й допомагати їм. Натовп зібрався мовчазний і похмурий — люди тихо стояли, збившись докупи, й чекали. Олександра геть не звертала уваги на запобігливого Тимка, котрий, ледь не перечіпаючись, допоміг їй вийти з автівки, ступити на бруднуватий, потоптаний і талий сніг. Вона з холодним

291

виглядом висмикнула в нього руку, позиркнула вороже й повільно пішла до того невеличкого натовпу.

Незважаючи на потепління, площею панував холод-ний, пронизливий вітер, і напружену тишу час від часу порушувало гарчання вівчарок, що продовжували рвати-ся з поводів. Присутні накидали на Олександру сторож-куватими поглядами, бо ж привіз її на машині поліцай, але вона не помічала тих поглядів. Куталася в пальтечко й відчайно боролася з нудотою, що час від часу підступа-лася їй до горла. Нервова, схвильована та перестрашена, вона завмерла поряд якогось згорбленого дідуся, навіть не озирнувшись на Тимка, коли той підійшов і з суворим виглядом застигнув поряд неї.

Нарешті зачулося гудіння двигунів: до площі в’їхали дві чорні автівки, а за ними вантажівка. Дверцята першої від-чинилися, й з’явилася висока огрядна постать Ганса фон Штерберга. Олександра напружилася, відсторонено від-чувши, як бере її за лікоть Тимко. Ганс рушив до тих клятих шибениць — пихатий і холодний лицем, — й Олександра ненавиділа його зараз більше від усіх разом узятих німців. Зіщуливши очі, вона поглядом, що палав пекельним вог-нем, пронизувала його гордовиту постать, котра стрімко наближалася до того місця, де стояли вони з Тимком. Ще не дійшовши й не помітивши її, Ганс раптом спіткнувся, мов відчувши той погляд її, по вінця сповнений ненависті, й ось тут побачив її. Побачив — і відразу ж нахмурився.

— Сандро? — запитав здивовано.

Вона важко задихала.

— Навіщо… навіщо ти вбиваєш її?

Фон Штерберг поморщився.

292

— Вона шпигунка й безперечно партизанка! Й вона має померти!

Олександра рвонулася до нього, ще навіть не тямлячи того, що хоче зробити, нагадавши самій собі одну з тих вів-чарок, що гарчали поряд і рвалися з поводів у руках німець-ких солдатів. Та й її, як одну з тих вівчарок, стримали чужі сильні руки, потягнувши назад від фон Штерберга.

— Ненавиджу тебе! — тихо зовсім, крізь зціплені зуби промовила вона. — Будь же ти проклятий, фашисте! Та щоб тебе розірвало!

Ганс погрозливо нахмурився, а Тимко затулив їй рота широкою долонею й засичав у саме вухо:

— Цить, дурна! Теж на шибеницю закортілося?

Олександра вже й сама не знала, чого вона хотіла. Ганс відкрив було рота, але позаду загуділа вантажівка, й він відступився вбік. Вантажівка зупинилася прямо навпроти Олександри, котра наче була заціпеніла в міц-них руках Тимка, забувшись уже й про Ганса. Двійко німецьких солдатів зіскочили з борту, відкинули завісу й почали витягати по одному приречених до страти. Ось ворожі грубі руки витягнули худорляву сивеньку жіноч-ку вже в літах, за нею ще одну, вже молодшу, потім ви-сокого худого парубка, на вигляд ще зовсім юнака, з чис-тим, по-жіночому гладким округлим обличчям, котре, щоправда, псували синці, даровані безжальною німець-кою рукою. Він не послідував за жінками до шибениці, а обернувся, аби глянути на ту, що спускалася з висо-кого борту за ним.

В Олександри похолонуло біля серця.

То була Тоня!

293

То була та Тоня, котрої Олександра ніколи не тямила собі побачити, й навіть зараз та відмовлялася вірити тому, що бачили її очі, які так пекли від непролитих злих сліз. З вантажівки з’явилася невеличка на зріст, тендітна по-стать у темно-коричневім, подертім ледь не на шмаття платтячку, котре було недоречним у цю холодну днину й зовсім не приховувало жахливих синців, що вкривали струнке тіло дівчини. А лице… Олександра застогнала вголос. То було лице вже не колишньої красуні. Від кра-суні полишилося вже так мало — хіба що ті незабутні зелені очі на збитому, в синцях та крові, розпухлому й не-впізнаваному геть лиці. Зелені очі ті з байдужістю диви-лися прямо перед собою, й тільки трішки вони ожилися, коли взріли посеред натовпу заплакане лице Олександри.

— Сашо!

Олександра скорше відчула, ніж почула слабкий шепіт, що зірвався зі збитих, спотворених вуст Тоні. Вона різко рвонулася з рук Тимка, рвонулася до Тоні, не помічаючи нічого: ні досить перестрашеного лиця Мусієнка, ні по-хмурого Ганса, ні навіть солдата, котрий кинувся було до неї, націлившись гвинтівкою, та відразу ж відсторонився назад, зупинений грізним окриком Штерберга. Кроки до Тоні — якими ж важкими для неї вони були, ці декілька кроків до нещасної дівчини, що ледь трималася на ногах і притулилася до вантажівки. А ще важче виявилося по-бачити її ось так, зблизька — таку невпізнавану, з тими жахливими слідами побиття, з понівеченою красою, яка ще кілька днів тому вражала людські погляди.

Зупинилася на крок від дівчини.

— Тонечко…

294

Тоня всміхнулася розбитими вустами.

— Ти прийшла, Сашо, — промовила ледь чутно й від-разу ж закашлялася. — Я така рада, що ти прийшла до мене… востаннє.

Олександра ковтала сльози.

— Тоню, ти кашляєш, ти застудилася…

Дівчина сумно всміхнулася.

— Мене тепер уже не страшить застуда, — повільно відповілася вона й простягнула до Олександри дрібнень-кі свої, якісь панянські ручки, котрі завжди були схова-ні в білі рукавички й прибрані перснями, а зараз… зараз ручки ті були брудними, в подряпинах і засохлій крові й… без тих перснів. Олександра всім єством своїм від-гукнулася на те, рвонулася до Тоні. Обійняла її міцно, забувшись, і Тоня навіть не поморщилася, хоча й вид-ко було, як боляче їй зробилося від тих міцних обіймів. Вона з вдячністю прийняла ті прощальні обійми, при-тулилася до Олександри — тендітна й уся якась… наче повітряна. Прошепотіла тихо.

— Прощавай, Сашо.

Олександра схлипнула.

— Тоню…

— Не треба мене жалкувати! — м’яко попрохала дів-чина, й на лиці її юнім промайнув вираз майже материн-ської ніжності до Олександри. — Я вдячна долі, що нао-станок вона подарувала мені знайомство з тобою… ти ж за сестру мені була, рідною стала. Й ще… ти малих своїх пильнуй, а радше рятуй… зараз же рятуй.

В очах Олександри заметався страх.

— Тоню…

295

— Він їх уб’є, Сашо, чуєш — уб’є! — гарячкувато за-шепотіла на вухо Олександрі Тоня, й та відчула, як хита-ється й утікається кудись під нею земля.

Тоня хотіла ще щось сказати, але пролунали голосні окрики, побиту дівчину грубо відірвали від заціпенілої Олександри й кинули зі звірячою жорстокістю на стежи-ну до шибениць. Тоня навіть не скрикнула, хоча їй, без сумніву, було дуже боляче. Олександра обернулася їй услід і побачила, як той худорлявий парубок допомагає Тоні, підтримуючи її. Й на все життя врізалися в пам’ять ті двійко, що повільно плелися до місця страти, — по-биті, обдерті, нещасні… й такі юні. Поглянути на Ганса сил у неї вже не сталося. Тільки, човгаючи обважнілими ногами, повільно підійшла до Тимка й тихо попросила:

— Відвези мене до Опришок!

Мусієнко нахмурився.

— Але ж страта ще не закінчилася.

Вона якось байдужливо знизала плечима.

— Добре, сама дійду, — промовила відсторонено й, обер-нувшись, пішла геть з тої площі, надто добре розуміючи, що видовиська страти Тоні може просто не витримати.

Люди вдивовано дивилися їй услід, німці байдужливо позиркували. Йшла безцільно вперед, похитуючись, мов була хильнула лишку, й геть забувши, в який же бік потріб-но йти, аби потрапити до Опришок. А перед очима стоялося лице Тоні… саме оце — побите, майже дитяче личко.

Тимко наздогнав її за декілька хвилин, і вона навіть не помітила його автівки, допоки не зупинився й не вхо-пив її за руку.

— Сідай!

296

Послушливо сіла до його автівки й не ворухнулася, наче і не жива геть, до самих Опришок. А вже коли під’їздили до двору їхнього, мов пробудилася раптом від важкого сну, від тяжкого марення, гостро пригадала слова Тоні, котрі та шепотіла їй наостанок, закликаючи рятувати дітей.

— Діти! — вигукнула раптово та наполошено так, що Тимко здригнувся, вилаявся й ледь не заїхав був до тину. Не звернула геть уваги, вискочила з машини й понеслася до хати, наче й не чула була крику Тимка в спину.

— Сашо, стій! Чи ти геть здуріла?

— Діти!

Мов закляття — сильне та прадавнє — повторювала вона це слово, поки бігла до хати, завмираючись серцем не побачити вже там малих. Напівбожевільною з вигляду залетіла всередину й ледь не розплакалася від полегшен-ня, коли ще в сінях зачула дзвінкий голосочок Надійки. Заскочила до світлиці, з жагою побачити їх — цих діток, що наче рідними зробилися для неї.

— Шуро, що з тобою?

Голосу тітки вона майже не розчула, кинулася до дітей, обіймаючи всіх відразу, кого змогла вхопити. Плакала й крізь сльози все повторювала:

— Живі! Живі!

Тітка Варка вхопила її за плече.

— Та що ж із тобою? Збожеволіла, чи що?

Олександра звела на неї погляд.

— До нас ніхто не приходив?

— Ніхто.

— Ніхто. Поки ніхто, — повторила Олександра й за-металася, не роздягаючись, світлицею, шукаючи, й сама

297

не тямлячи чого саме. Потім віднайшла стару торбину й почала тремтячими руками кидати до неї дитячу одежи-ну, що була напохваті, потім хліб, сало — й усе це під здивованим похмурим поглядом тітки.

— Й що оце ти виробляєш?

— Збираю дітей.

— Куди?

— Ще не знаю, — неуважно відгукнулася Олексан-дра й раптом напружилася вся так, що ледь не розірва-ла торбину.

За вікнами почулося гарчання двигуна, й не одного. Олександра скаженою вовчицею заметалася, від страху не тямлячи, що ж їй робити, як рятувати діток. Й раптом, мов спалах блискавиці посеред темної ночі, в закаламу-чених страхом і горем мізках промайнула згадка про невеличкий льох за пічкою, в який мама раніш спускала то молоко, аби не прокисло, то зарізану курку. Вони ж із тіткою ним не користувалися, то й забули про нього з часом, але зараз… у якій же нагоді він може стати зараз. Страх за дітей і відчай надали Олександрі сил, і вона за лічені миті заштовхнула їх до того льоху. На нім стояло відро з водою, й вона ледь не розлила ту воду, відстав-ляючи відро. Льох був досить скромних розмірів, але на дітей вистачило. Знала — найважче буде з Надійкою, котра вже зараз почала вередувати, відчайно не бажа-ючи спускатися до темної ями.

Олександра притулила до себе Миколку.

— Не дай Надійці закричати!

Швидко поцілувала його в нахмурене, заклопотане чоло й зачинила ляду льоху, кинувши на нього невеличкий

298

килимок, котрий пряла ще мама, поставила на нього те відерце з водою й обернулася до похмурої тітки.

— Тільки слово скажете — й ви мені більше не тітка.

Тітка Варка ображено насупилася.

— А хіба ж я що кажу?

— То й мовчіть.

У сінях уже чулося гупання важких чобіт, швидка ні-мецька мова. Олександра почала розстібувати ґудзики на пальтечку, коли до світлиці ввійшов Ганс. Відчула, як за-стигається все всередині неї від страху, але примусила себе полишатися спокійною, такою спокійною й напруже-ною, що навіть і вилиці судомило, мов від оскомини. Й на-віть бровою не повела, коли слідкома за Гансом до хати ввійшло три чи то чотири солдати, а за ними вже Тимко.

Ганс зіщулився, обдивився світлицю.

— Де малі? — запитав різко, вороже.

Олександра тільки плечима знизала.

— Хіба я знаю? Гуляють собі десь.

Фон Штерберг позиркнув на тітку Варку, котра кри-шила картоплю біля печі, потім хитнув головою солда-там. Ті швидко, мов павуки, розповзлися хатою. Олек-сандра примушувала себе триматися спокою, нехай то й важко було так, що хоч кричи, волай від страху. Але вона не кричала, тільки похмуро споглянула на солдатів, що зникли в кімнатах, а потім уже на Ганса — на цього ненависного лютого німця.

— Навіщо тобі діти? — спиталася підозріло, старанно вдаючи подив.

Ганс якось нехороше всміхнувся.

— Треба.

299

Олександра поглянула обурено.

— Ми, здається, домовилися, що ти дітей чіпати не станеш.

Ганс зняв кашкета.

— Обставини змінилися.

— Як вони могли змінитися?

Штерберг не відповів, тому що у світлиці з’явилися солдати й на його мовчазне запитання заперечливо за-хитали головами. Ганс коротко наказав шукати більш пильно, й за декілька хвилин їхню хату просто перерили. Тітка Варка тільки тихо скімлила, затуливши рота доло-нею й спостерігаючи, як солдати нишпорять довкола, пе-рекидаючи все догори дриґом і навіть вивертаючи одяг. Тимко тулився біля порога, а Олександра так і застигла біля столу, з поглядом, що наполегливо линув до печі — туди, де під відром води, під маминим килимком ховалася ляда до льоху, але вона вперто відводила очі вбік.

Ганс пройшовся світлицею, позиркнув на них з тіткою.

— Куди поділи малих?

Олександра роздратовано нахмурилася.

— Я ж уже сказала, що десь бавляться на селі.

— Ну-ну, — протягнув недовірливо й наказав солда-там обшукати село й знайти дітей.

Хата значно опустішала, тільки Тимко на порозі пом’яв-ся, та все ж вийшов. Олександра дозволила собі хоч трішки перевести подих, дихнути вільніше. Принаймні поки нім-ці не доскочили льоху й діти врятовані. Поки врятовані.

Ганс обернув до неї злувате лице.

— Ти ж заховала їх, справді, Сандро? — запитався він украдливо, наближаючись до неї.

300

Вона відповілася холодним поглядом.

— Не розумію, про що ти.

— О, ти все добре, надто добре розумієш. Повішена годину тому зрадниця рейху тебе встигла попередити, чи не так? — здавалося, що й спокійно продовжив він, але щось у голосі його дуже не сподобалося Олександрі. Во-на тільки поморщилася огидливо, коли він нахилився до неї й ухопив за руку — неболяче вхопив, а все ж якось неприємно. — Знаєш, найбільше в цьому світі я ненави-джу євреїв і партизанів зі шпигунами. Й останніх я нена-виджу навіть більше. Ті забиті єврейки хоча б відверто не йдуть супроти тебе — заженеш їх до гетто й сидять слухняно. Інша справа шпигуни й партизани — вперті й злісні, нічим їх не зупинити. Я скільки їх винищив й не-навиджу кожного з них… А оті твої цуценята — вони діти партизана, котрий багато встиг тут насмітити.

Олександра поморщилася.

— Але…

— Краще мовчи, — жорстко обірвав її Штерберг, зіщуленими очима вдивляючись в її очі. — Я все одно віднайду тих кошенят і придавлю їх так, як зробив це сьогодні з твоєю подругою. З провини їхнього батька підірвано нашу дивізію…

Олександра пополотніла.

— Ні!

Ганс розреготівся їй прямо в лице.

— Так! — вимовив він з якоюсь потаємною насоло-дою й продовжував реготати навіть тоді, коли Олексан-дра вирвалася з його рук і витисла крізь зуби:

— Я ненавиджу тебе!

301

Що сталося того вечора… вона того навіть через роки не могла згадувати спокійно та байдужливо. Солдати в селі дітей, звісно, не відшукали, й Олександрі вдало-ся цілком правдиво й натурально вдати подив і страх за них. Особливо ж удався їй страх — бо зовсім вона його не вдавала. Шукали знову вперто в хаті, рилися в повітці, лазили до погреба… Нарешті Гансу набридли ті пошуки, й він наказав солдатам закінчувати. Та не встиг-ла була Олександра полегшено зітхнути, коли виявило-ся, що Штерберг полишається в них на ніч. Й тільки поглянула вона на нього, як зрозуміла — так просто ця ніч для неї не минеться. Штерберг уже не вважав за по-трібне вдавати з себе того ввічливого та чемного това-риша Еріка, котрим уперше з’явився в Опришках зимо-вого дня, й вона тепер могла бачити його справжнє лице. Але за себе вже якось страху не відчувала. Турбувало інше — діти. Як вони там, у льосі, чи довго зможуть протриматися? А Надійка? Олександра вже разів зо два чула її тихе хничення, з завмиранням серця споглядаю-чи на Ганса. Чи не помітив? Не помічав, не чув… Поки не чув, перемовляючись із солдатами. Але ж коли в хаті нікого з них не полишиться…

До того часу, коли вони з Гансом залишилися у світли-ці удвох, Олександра була настільки перестрашена та напружена, що ледь не заголосила на всю хату, коли Ганс раптово торкнувся її руки.

— Спокійно, — наказав він, обіймаючи Олександру гарячими, сильними й ненависними руками.

Вона рвонулася з тих рук — рвонулася злостиво, але не вирвалася й не могла вирватися, як не пручалася. Він

302

тримав надто міцно — ворог ненависний та огидний. Страхи за чужих дітей, що сиділи зараз у льосі біля печі тихесенько, мов мишенята, та за власне дитя, що росло в неї під серцем, робили її зараз надзвичайно слабкою, безпомічною перед ним. До думок стукався Ерік — її ніжний, лагідний Ерік, такий не схожий на Ганса, що тримав її зараз в обіймах. Вона не знала, не могла навіть собі уявити, як зможе витримати ніч, що наближалася. Й погляд її раз за разом тягнувся до лави… але вона бо-ялася, боялася навіть думати про те, що там лежало. Зброя. Зброя Ганса. Але мала… мала неможливе, боже-вільне бажання вбити. Вбити Ганса.

Він раптом забрав від неї ті свої ненависні руки, на-пружився й завмер, уважно дослухаючись до чогось.

В Олександри похолонуло біля серця.

З льоху чулися плачі Надійки.

Ганс обернувся до печі, уважно дослухаючись.

— Що це? — запитався тихо.

Олександра обтерла об спідницю сукні запітнілі долоні.

— Де?

Штерберг кинув на неї підозрілий погляд.

— Наче дитина плаче, — вимовив він замислено, обер-таючись знову до пічки. — Таке відчуття, що плачі ці лунають… з-під землі чи що?

Олександра наповненими страхом очима спостерігала, як повільно рухається він у напрямку до льоху, мов та німецька вівчарка донюхуючись повітря. А плач продов-жував лунати, й Ганс був уже так близько від льоху… він стояв біля відра з водою й дивився на килимок, колись давно зітканий дбайливими маминими руками.

303

Потім, багато разів споминаючи цю мить, цей вечір, Олександра ніяк не могла пригадати, як опинилася вона біля лави, яка сила змусила її вийняти його револьвер і націлитися. Дивно, але вона — котра ніколи не стрі-ляла й навіть не брала до рук зброю — влучила у сво-го ворога відразу ж. Постріл пролунав оглушливо по-серед тиші хати. Ганс упав, похитнувшись, і заревіла в повний голос Надійка, і її плач з-під землі був єдиним звуком життя у хаті.

Олександра застигла посеред світлиці, все ще стиска-ючи в запітнілих, тремтячих долонях револьвера. Очі її невидюче дивилися прямо перед собою, на те місце біля печі, куди впав Ганс. Їй навіть видавалося, що він вору-шиться й намагається звестися на ноги, аби знову дослу-хатися до відчайного плачу Надійки, аби шукати дітей Мишка. Вона не помітила тітки Варки, котра перестра-шеною тінню застигла біля своєї кімнати, вона вже нічо-го не помічала, навіть плачів Надійки не чула, а мерехтіло перед налитими кров’ю очима тільки одне.

Рухи встреленого нею Ганса, котрий помирав.

Мов затьмарена, замовлена чаклунською силою, по-тягнулася вона повільно до Ганса й знову вистрелила, не дозволяючи собі отямитися.

Він більше не поворушився.

Олександра застигла над ним, не в змозі більше й кро-ку зробити й тільки відчуваючи в руках важкість гарячої, ще не прохололої зброї.

— Шуро!

Тихий, перестрашений шепіт тітки якось відразу по-вернув її до тями. Вона обернула до тітки Варки бліде, без

304

єдиної кровиночки й наче застигле лице, на якому палали лиш налиті кров’ю її порожні очі.

Тітка Варка розпачливо захитала головою.

— Що ж ти наробила, Шуро?

Олександра якось трішки здивовано поглянула на не-рухомого Ганса.

— Я вбила його, тітко!

— Й що тепер?

— Я… я не знаю, — розгублено озвалася Олександра.

Тітка Варка важко й гірко зітхнула.

— Не знаєш? Але ж ти тільки подумай, Шуро. Ти вби-ла німця, гестапівця. — Вона вхопилася за голову. — Людоньки, Шуро, що ж тепер буде? Та тебе ж відразу розстріляють, як тільки впіймають. Ой горенько ж то яке! Ой лишенько ж лихе! Та за що на рід наш прокляття ота-ке, біда до хати постукалася!

Олександра мовчала, досить відчужено сприймаю-чи голосіння те тітчине, а в голові її була лиш одна думка: вона вбила людину. Нехай і ворога, нехай і німця, а все одно ж людину. І вражало розуміння, наскільки то виявилося легко спочатку і як важко, лячно робилося зараз, коли відходила вона, коли поступово й, можливо, занадто повільно почала втямлювати те, що є вбивцею живої людини.

Тітка Варка розпачливо бігала довкруж неї.

— Що ж робити? Що? Шурко, та не стій ти копицею. Вранці прийде водій, а в нас убитий… — Тітка раптом не втрималася. Сухими, міцними ще долонями ухопила Олександру за плечі й почала трясти її, викрикуючи прямо в застигле лице. — Шуро! Шуро, та отямся ж ти! Отямся!

305

Й Олександра отямилася. Й повернули її до тями не слова та струшування тітки, а дитячі плачі, що просто з неймовірною силою пролунали з-під землі. Згадка про дітей у льосі вогнем обпекла її свідомість, змусила ви-рватися з рук тітки й рвонутися до ляди. Вона відкинула те відро з водою, жбурнула килимок і дісталася льоху. Надійка заходилася такими плачами, що було болісно її й слухати, й трішки втишилася, тільки опинившись на руках Олександри. Притулилася всім своїм маленьким тільцем і ще продовжувала, гикаючи, плакати, але не так уже голосно та надсадно.

— Геть сказилася вона, — віддуваючись, промовив Миколка, вибравшись із льоху й ледь не підстрибуючи довкола Олександри. — Я вже що не робив їй — все одно ж верещить.

Олександра погладила його руду чупринку.

— Нічого, любий, нічого…

— А я чув, як стріляли. То ви стріляли?

— Я, — зітхнула Олександра.

Миколка поглянув на вбитого Ганса, і в очах його про-майнуло ледь не захоплення.

— Олександро Яківно… ви — героїня.

Олександра поморщилася, зачувши ці його слова, хо-тіла була заперечити й застиглася на місці, похолонувши.

В двері гучно, наполегливо постукали.

Смерть та руїни… Жорстока реалія війни посталася перед враженими очима Олександри ще на самому початку по-хмурої сірої днини. Незнайоме місто Харків — чуже та далеке від її рідного полтавського села — зустріло її тем-ними, важкими хмарами, що нависалися низько над його понівеченим нутром. Саме за це місто мав битися Ерік, і поряд нього він зник, поранений, виказавши непокору своєму керівництву. Він зрадив вермахт, котрому служив не один рік, відмовившись убивати й нищити неповинних людей, і зараз Олександра відчувала гордість за цей його вчинок. Незважаючи на жахливу втому та острах бути пійманою німцями, вона думала про Еріка фон Маєра, коли тим весняним ранком 43-го вони повільно просува-лися вулицею незнайомого міста. Тримаючи на руках поснулу Надійку, вона відчувала, що починає втрачати останні сили, але змушувала себе рухатися вперед. У ті хвилини вона ще не знала того, що в Харків повернулися німці й уже другий день на його вулицях відбуваються вуличні бої за владу над містом. Втікаючи від гестапо, що

307

неодмінно стратило б її за вбивство свого офіцера, вона гадала віднайти порятунок у Харкові, який радянські вій-ська відбили в німців з місяць тому. Тимко обіцяв їй там прихисток — його сестра в третіх мешкала в Харкові, у власному будинку, й Олександра пам’ятала ту красиву й ставну його сестру Марію, котра ще років зо двадцять тому вийшла заміж за високого військового чиновника й мала великі привілеї. Але перед війною генерал її помер від серцевого нападу, й усе життя Марії зосередилося на двух синах-близнюках. За пам’яті Олександри Марія бу-ла досить привітною й доброю людиною, геть не схожою на своїх родичів Мусієнків, і вона не сумнівалася в тім, що Марія не відмовить їм у прихистку.

Десь на вулицях попереду пролунала кулеметна черга, потім гучно відлунив вибух і знову кулеметна черга. Олек-сандра нахмурилася й зупинилася — вона не розуміла, що то була за стрілянина. Але звернувши за ріг вулиці, майже відразу все збагнула — на вулиці тій точився бій. Бій між німцями та радянськими солдатами. Війна, що опинилася так близько — перед очима її, які зневірливо вдивлялися в чоловічі постаті, в танки та… випадкових перехожих, що падали під кулями. Втікаючи з рідного села, вбивши люди-ну у відчайній спробі захистити чужих дітей, невже допус-тилася вона помилки, коли привезла їх до цього міста, звільненого від фашистського володарювання? Схоже бу-ло, що зарано Тимко проголосив Харків звільненим і тому безпечним для неї. Німці, судячи з усього, зовсім не зби-ралися віддавати Харків. Й що ж мають вони тепер робити?

Надійка, пробуджена звуками вибухів і кулеметних по-стрілів, примхливо запручалася на руках у Олександри, 308

а потім уже набралася сили й зарюмсала вголос. Незна-йомий солдат, що пробігав повз, кинув на Олександру швидкий погляд.

— Геть здуріла? З дітьми якого дідька тут робиш? А як куля чи вибухівка влучить?

Олександрі враз зробилося й холодко, й задушливо жарко одночасно. Чи марно берегла вона оцих діток весь цей час, аби в одну мить утратити їх назавжди? Неголос-но заспокоївши Надійку й наказавши собі не звертати більш уваги на власну слабкість і втому, вона швидко пішла вулицею. Пішла в протилежний від бою бік, й хо-ча поблукали вони охопленим боями містом досить дов-го та виснажливо, а все ж таки дісталися тої вулиці та будинку сестри Тимка. Найбільш за все Олександру страшила ймовірність того, що Маруся може бути від-сутньою: містом ідуть бої, вона могла загинути або виїхати з окупованого міста. Та їм тої днини страшної пощастило: Маруся була живою й знаходилася вдома. На відчайний стук Олександри вона, щоправда, досить довго не від-чиняла, але коли двері нарешті тихо відхилилися… Олек-сандра спершу й не пізнала в сивій худорлявій жіночці, котра посталася на порозі, колишню красуню Марусю, й тільки великі сині очі під темними бровами вказали їй на те, що перед нею родичка Мусієнків.

Та все ж перепиталася неголосно:

— Маруся? Маруся Тихоненко?

Сині очі, що видавалися мов пригаслими, поглянули байдужливо.

— Так. Колись я мала призвіще Тихоненко.

— Ви нас не впізнали? Ми Мазури…

309

— Так, я вас упізнала, — все так само байдужливо відгукнулася Маруся, й Олександрі на якусь страшну мить видалося, що ця трішки дивна на вигляд Маруся зараз просто зачинить перед ними двері й вони опиняться по-серед охопленого боями міста без даху над головою, без прихистку. Але Маруся, на щастя, того не зробила. За мить вона посунулася від порога й усе таким же байдуж-ливим голосом промовила: — Проходьте.

Пішла, навіть не озирнувшись, в глиб темного свого будинку, й Олександра несміливо рушила за нею слідко-ма, підштовхуючи вперед наче одерев’янілих діточок. Все-редині будинку було темно та досить холодно, й запах стояв не надто приємний. Рухаючись чи не навмання, Олександра все ж увійшла за Марусею до великої кімна-ти, що слугувала, певне, світлицею. Слабке світло по-хмурої днини від запилюженого вікна дозволяло роздиви-тися гарно мебльовану кімнату, на яку все ж таки вже поклалася печатка занедбання. Пил і ледь помітна неза-тишність спотворювали цю гарну світлицю, а пронизли-вий холод робив її ще більш незатишною. Маруся вже сиділа у великому, темної шкіри кріслі й дивилася прямо перед собою все тим же байдужливим, наче застиглим поглядом, у якому не вбачалося геть ніяких емоцій. Див-ною вона була й не зовсім зрозумілою: прийшли до неї гості-односельчани, а вона й уваги на них геть не звертає. Олександра пом’ялася, а потім усе ж запиталася тихо:

— Марусю… діткам би чогось тепленького.

Маруся здригнулася, мов була вона поснула чи за-булася об тім, що прийшли до неї гості, потім враже-но поглянула спочатку на Олександру, а потім на дітей, 310

що купкою настрашених пташенят тулилися одне до одно-го. Дивилася з хвилину на них так, мов то привидів уба-чала перед собою, і в очах її, колись таких неможливо гарних, та незрозуміла байдужливість поступалася міс-цем болю. Такому болю, що очі її потемнілися й вона ледь не скрикнула голосно, коли, підвладна лиш їй одній зрозумілому бажанню, рушила до неї, похитуючись на крихітних ніжках, Надійка. Зупинилася так близько біля того крісла шкіряного й посміхнулася до Марусі неспо-дівано, наче запрошуючи до знайомства. А Маруся від-реагувала все так само дивно.

З хвилину чи більше того дивилася на дитя гарними своїми синіми очима, потім схлипнула… скрикнула досить дивно, мов звук плачу відмовлявся був витискатися з її нутра, але вона все ж таки витисла його й уже потім за-плакала, й очі її втратили той лячний байдужливий вираз, а руки, худі й тремтячі, потягнулися до маленького дитя-чого тільця, котре посталося перед нею. Вона обійняла Надійку, й та, на диво, не захничила, не відштовхнула при-мхливо геть незнайому їй людину, а притулилася до Ма-русі, яка ридала, й щось залопотіла незрозуміло, бавлячись сивим і брудним, неохайним волоссям Марусі. Плакала вона довго… й плакала так, мов то греблю було пробито стрімким водяним потоком, мов то сльози до днини цієї відмовлялися проливатися з очей її синіх.

За годину Марусю годі було й пізнати. Де була поді-лася та дивна жінка, котра зустріла їх на порозі власного будинку. Вона вся наче ожила була й усе тримала у своїх руках Надійку, попросивши Олександру зробитися гос-подинею в домі своїм. Й навіть дім той змінився: Микол-

311

ка розтопив великий камін, наповнюючи сире й холодне приміщення теплом, Олександра з тіткою Варкою зготу-вали обід, відшукавши на занедбаній кухні Марусі картоп-лі, олії та сала з овочами. А ще чаю та хліба з цукром. І відсьорбуючи того чаю, наївшись до смаку супу, засма-женого салом і заправленого пшоном, Маруся повідала їм жахливу історію того, як дійшла вона до такого стану.

— Життя моє закінчилося незадовго до Нового року. Втративши коханого чоловіка, я тільки й знаходила втіху та розраду в дітках своїх — Олежику й Надійці. Діти вті-шали мене й не давали вже геть стужитися за чоловіком, котрого я так сильно кохала. Заради їхнього ж добробуту я пішла працювати на німців. Я все робила, аби моїм діт-кам добре жилося. Син уже майже на мужчину пере-творився, був високим і ставним — у батька. А як уже схожий на нього. Надійці тільки виповнилося шість… Ви знаєте, німці взагалі досить зневажливо ставилися до харків’ян — ми для них наче недолюди якісь чи нижчі створіння. Нас принижували, винищували, наче щурів… і найстрашнішим, на мій погляд, був так званий «газва-ген» — така собі автівка з будою, котра їздила вулицями міста. Й забачивши ту буду, ту «душогубку», як назвав її наш місцевий люд, потрібно було втікати й навіть не ози-ратися. Тому що буда та приносила смерть. До її жахливо-го нутра забивали до п’ятдесяти людей, і всі вони помирали мученицькою смертю — задихаючись від чадного газу. Й мої діти потрапили до тої душогубки. Перебуваючи на роботі, я наказувала їм не виходити на вулицю, але тої дни-ни Надійка так наполегливо просилася в гості до захворі-лої подружки. І я дозволила їй піти разом з Олежиком…

312

і ніколи не пробачу собі за цей дозвіл. Моїх дітей піймали вже майже біля нашого дому, мов тих кошенят позакида-ли до тої страшної буди… й вони помирали в жахливих муках у той час, як я працювала на їхніх убивць. І вже повертаючись додому, я побачила перед хатою їхні неру-хомі тільця, кинуті недбало перед хатою, мов то й не люди були зовсім, а гірші від звірів створіння… Й того дня моє життя закінчилося, обірвалося разом з життями моїх до-рогоцінних діток. І я не жила була увесь цей час — лише існувала, кожен новий день зустрічаючи, наче тортуру, муку пекельну, й розуміючи, що дітей моїх уже немає по-серед живих на цім світі. А ще я не могла плакати… просто не могла. Сльози пекли, здушували мене зсередини, але вперто відмовлялися проливатися зовні й дарувати хоча б незначне, крихітне, але все ж таки полегшення. Й коли ця дитина… — Нахиливши голову, Маруся ніжно поцілувала Надійку в чоло, й та усміхнулася, щось залопотіла швидко й захоплено. — Коли цей янгол підійшов до мене… я наче Надійку свою побачила перед собою, настільки вони схожі.

Олександра взяла Марусю за руку.

— Й ти відчула полегкість?

Жінка трішки вражено похитала головою.

— Це неймовірно… але я й справді відчула полегкість. Те, що весь цей час пекло мене зсередини, наче зовні про-рвалося. То… то відчувається так, наче гнійну рану, що змучувала тебе не один день, нарешті прорвало, гній ви-йшов… і хоча ти ще відчуваєш біль, але він уже не такий пронизливий і пекельний. Посеред цих дітей… я наче ожи-ваю, до життя повертаюся. — Поглянувши вологими очима, Маруся вхопила Олександру за руку й промовила

313

щиро: — Дякую, Сашо, від усього серця дякую тобі за те, що привезла до мене цих дітей.

Маруся знову цілувала темноволосу голівку Надійки, а Олександра думала про своє… згадувала минулу ніч, котра була однією з найгірших ночей у її житті. Коли у две-рі їхньої хати постукалися так гучно й наполегливо, вона була ледь не померла від страху в ту ж хвилину. Хтось стукається — а посеред їхньої хати лежить нерухомий, вбитий нею ж офіцер гестапо. Й навіть коли той, хто стукався, почав гукати її й вона почула голос Тимка, по-легшення від того геть не відчула. Тимко той те саме, що й німець, тільки з кров’ю не арійською всередині. Вони з тіткою наполохано закрили Ганса рядниною, Олексан-дра відчинила двері й, удаючи з себе сонну й очумілу зі сну, почала грубо турляти Тимка геть. Але Мусієнко вже щось запідозрив… він бачив, що в хаті їхній світилося, й чув дитячі голоси. Закінчилося все тим, що Тимко таки ввірвався до хати, незважаючи на відчайний спротив Олександри. За хвилину він уже віднайшов тіло Ганса фон Штерберга, яке застигало, і, поки Олександра лихо-манливо розмірковувала над тим, чи й у Тимка їй вистрі-лити, знову вбити людину, той обернув до неї похмуре, стурбоване лице й тихо промовив:

— Тобі потрібно виїхати з Опришок… інакше німці тебе стратять!

Певне, в ту ж саму хвилину вона нарешті зрозуміла, що Тимко таки справді її кохав. Нехай і по-своєму, так, як умів і наскільки було спроможне на те його досить грубе чоловіче серце, але все ж кохав. Інакше б не став він у ту ніч допомагати їм, не став би гоновити майже всю ніч свою

314

автівку до Харкова, ризикуючи тим, що його могли пі-ймати як німці, так і радянські військові. Й не став би він вивозити тіло Ганса за село, обіцяючи Олександрі, що зробить усе, аби відвести від неї підозру. Й нехай німці не повірять йому — то вже все буде неважливо, тому що вона буде далеко, в безпеці захопленого радянськими військами Харкова. Та виявилося, що він помилився й во-на опинилася знову в небезпеці. Їм знову потрібно втікати, просуватися на схід, в ті місцини, що є вільними від німців.

Олександра допила чай і поглянула на дітей Мишка. Життя цих невинних створінь залежали від неї… і як зможе вона зберегти їх у цім пеклі? Намагалася захис-тити, а що тепер… невже на неминучу смерть привезла до цього міста? Ні, вона не віддасть кістлявій цих діток, котрі наче рідними зробилися для неї за ці декілька мі-сяців. Вона врятує їх, неодмінно врятує, як уже вряту-вала, не побоявшись убити людину. Й усе буде добре, все неодмінно буде добре. Вони живими й неушкодже-ними виберуться з Харкова. Вона вірила в це, змушува-ла себе вірити в це, тому що без віри цієї просто не ви-тримає далі й цього напруження, й страхів своїх за життя діток, й того, що коїлося довкола, — війни з усіма її жахливими реаліями. Тими реаліями, що хоч якось та оминали Опришки, а зараз посталися перед очима. По-сталися руїнами будинків, тілами вбитих людей і вибу-хами та кулеметними чергами. Які ж то різні, виявляєть-ся, речі — бути окупованими ворогом без особливого спротиву та боїв і тільки чути про війну, про бої та руй-нування й смерті десь далеко від тебе й самій усе поба-чити, потрапити в саме серце тих боїв.

315

Після обіду вони з тіткою вирішили, що вже завтра спробують вибратися з охопленого боями Харкова й по-чнуть просуватися на схід. А в цей день відпочинуть і на-беруться сил. Маруся, все так само продовжуючи трима-ти Надійку у своїх худих руках, раптом виявила бажання полишити Харків разом з ними. Ніщо не тримало її вже в цім місті, хіба що могили чоловіка, сина та доньки… але могили ті, хоча й були безмежно дорогими серцю, все ж не могли замінити живого тепла оцих напівсиріт, особли-во Надійки, котрим мала вона допомогти. Й Олександра не відмовила Марусі: коли вони підуть, та знову може впастися до темної безодні відчаю, а діти полікують її зранену душу, її згорьоване материнське серце. До того ж допомоги з дітьми від неї буде таки більше, ніж від тітки Варки, котра відверто не полюбляла цих дітей.

Після важкої безсонливої ночі Олександра несподівано для себе поснула. Та поснули всі, втомлені останніми на-пруженими подіями, й навіть Маруся, котра теж, певне, страждала від безсоння. Й прокинулася Олександра від раптового тривожливого відчуття — спочатку прокліпа-лася нерозуміюче зі сну, витріщивши очі в незнайому стелю й відчуваючи неприємний запах чужої хати. Потім знову заплющила очі, полежала декілька хвилин, але тривожливе відчуття й не збиралося її відпускати. Чомусь занепокоїлася Надійкою… розплющила очі, швидко зве-лася на ноги й кинулася до кімнати, у котрій Маруся при-лягла разом з дитиною. Виснажена стражданнями та без-сонням, Маруся міцно спала на широкому ліжку… а ось Надійки поряд неї Олександра не побачила.

Біля серця зробилося холодко й млосно.

316

Кинулася до ліжка, неввічливо розбуркала міцний сон Марусі.

— Марусю! Марусю, прокидайся негайно ж!

Жінка закліпала трішки очманілими зі сну очима, з мить нерозуміюче дивилася на Олександру, певне, намагаю-чись пригадати, хто та така і як опинилася в її хаті, а потім помацала ліжко поряд себе, і в очах її промайнув страх.

— Де Надійка?

Олександра ледь не застогнала.

— Про це я хотіла б поспитати тебе.

Вони обшукали всю хату, але дитини так і не віднайшли. Певне, хтось з дітей, коли ввійшов до чужого дому, не за-чинив за собою вхідних дверей і Олександра не прослід-кувала за тим. А Надійка вже добре ходила й робилася все більш шкодливою з кожним днем. Вона могла прокину-тися, коли всі спали, й відчинити нещільно причинені або взагалі відчинені двері й піти кудись. Куди? Містом же точаться бої, сновигають вантажівки, танки та мотоцик-ли… а дитина… Хто звертатиме увагу на маленьке неро-зумне створіння, котре блукає вулицями чужого міста й, можливо, постається на шляху вантажівки чи танка?

Уявивши Надійку на шляху танка, Олександра ледь була не знепритомніла від страху й, неголосно скрикнув-ши, кинулася з хати Марусі. Вона мала, мала неодмінно знайти Надійку, нехай і все це місто оббіжить і геть упаде з ніг від утоми. Куди йти, у який бік бігти — того не знала й не відала. Місто чуже й незнайоме, а вона й уявлення не має, куди могли понести малесенькі ніжки Надійки. Можливо, туди, звідки вони прийшли… можливо, дитина незбагненним чином запам’ятала той шлях, яким несла її

317

Олександра до будинку Марусі. У відчаї Олександра ки-нулася тим шляхом, яким вони й прийшли, намагаючись не думати об тім, що за цей час сталося з крихітною дити-ною, й звинувачуючи себе в тім, що поснула, поступилася втомі, коли мала пильнувати дитя, як уже взяла його до себе. Неуважна, вона ледь була не потрапила під танк, що з’явився перед нею, мов з-під землі, й ледь не зомліла від думки, яка холодом пройшлася по тілу, що на Надійку теж може виїхати подібне чудовисько. Й чи встигне дитина відскочити вбік так само, як вона?

Диво, але вона знайшла Надійку. Кинувшись тим же шляхом, яким вони прийшли до будинку Марусі, Олек-сандра не помилилася. Маленьку постать у сірому паль-течку та хустинці рожевого кольору вона помітила ще здалеку, й серце ледь не зупинилося від відчуття полег-шення. Вона знайшла Надійку, мов то серце її, для ко-трого ця дитина заробилася рідною, вказало їй вірний шлях. Побігла до дитини, але за хвилину зупинилася, спіткнувшись від страху.

Надійка вийшла на дорогу… на розбиту бруківку.

На бруківку, якою рухався танк.

Німецький танк зі свастикою на лівому боці.

Крижаний страх за дитину скував Олександру з такою силою, що вона зробилася не спроможною навіть пово-рушитися… та й відстань між нею та Надійкою була занад-то великою, аби змогла вона встигнути врятувати дитину. Із засудомленого страхом горла зірвалося ім’я Надійки, й та почула його… й цим учинила ще гірше, зупинившись посеред дороги й почавши озиратися в пошуках того, хто кликав її знайомим голосом. Олександра загарчала

318

пораненою вовчицею й таки кинулася вперед — зібрала всі сили й побігла так швидко, як це тільки було можливо в її стані. Але вона не встигала: вражий танк нісся прямо на застиглу посеред дороги постать у сірому пальтечку й не збирався зупинятися. Олександра кричала до хрипо-ти, й сама не тямлячи що… й бігла, бігла, не встигаючи… Танк уже так близько був біля Надійки. І в останню, най-страшнішу мить її вихопив майже з-під танка високий солдат. Танк не зупинився, кудись поспішаючи й прогар-чавши повз Олександру страшним смертоносним змієм. Сили враз, видавалося, полишили її, й вона тепер тільки те й могла, що застигнути біля дороги, не добігши декіль-ка кроків до дорогоцінного створіння, й дивитися запале-ними очима, як солдат той притискає до себе Надійку й дитя не пручається в його руках, а довірливо лине до нього, мов то знайомий він їй… і самій Олександрі раптом видалося щось знайоме в цій високій постаті. Й поки обертався той рятівник, серце її то завмирало, то почи-нало битися дужче. Й неголосний крик зірвався з її вуст.

Перед нею стояв Ерік.

Живий Ерік фон Маєр.

* * *

Власні ноги враз заробилися для Олександри ворогами, тому що відмовлялися слухатися її й нести до того, хто стояв зараз усього лиш на відстані декількох кроків від неї й дивився такими рідними й коханими синіми очима. Того, кого любила безмежно, в смерть кого відмовлялося вірити її кохаюче серце й продовжувало чекати на зустріч з ним усупереч усьому. Останній раз бачила вона його у формі

319

офіцера вермахту кольору фельдграу, а зараз перед нею стояв солдат радянської армії… схудлий, втомлений і з за-рослим бородою лицем. Але це був він — Ерік, й очі його сині дивилися на неї з ніжністю й любов’ю, й вуста його всміхалися до неї з порості пшенично-рудавого кольору.

— Сандро!

Він звав її Сандрою… звав так ніжно й м’яко, звав уже так давно, що вона й призабула, як лунає це її ймення з його гарних вуст. Ганс теж називав її Сандрою, але з йо-го вуст її ім’я лунало ледь не наругою.

— Сандро!

Ноги наче силу здобули й несподівано понесли її вперед і прямо в обійми рідні, котрі розкрилися їй назустріч, й во-на пташиною щасливою впурхнула в їхнє тепле нутро, згадуючи незабутню їхню силу, якої так сильно не виста-чало їй весь цей час. Потім підняла голову й поглядом потонулася в очах коханих, а він притулив її ще міцніше до себе, й Надійка щось заверещала поміж ними, теж радіючи цій зустрічі, тому що навіть дитина не забула Еріка. Обережно, мов до святині, доторкнулася до порос-ті пшенично-рудавої на його лиці, відчувши теплу ласку його вуст, і прошепотіла:

— Ти живий… живий! Я знала це, знала.

Ерік знову поцілував її пальці.

— Сандро…

Вона затулила його вуста пальцями.

— Тихше, не кажи нічого. Не порушуй чарівності цієї неповторної миті.

Ерік посміхнувся й поцілував її, й вони завмерли так — двійко закоханих людей, котрі віднайшли одне одного після

320

довгої й виснажливої розлуки, котрі знову були разом і обіймалися, відчуваючи дихання одне одного й живий стук серця коханого поряд, і маленька дівчинка, котра допомогла їм зустрітися ледь не ціною власного життя, задрімала поміж ними, вколисана теплом і спокоєм звич-них і ласкавих для неї рук. Олександра ледь не все своє життя ладна була простояти оце так — слухаючи биття серця Еріка, відчуваючи тепло його сильних рук і ту не-повторність дотику, яку міг дарувати тільки він. Але війна не збиралася полишати їх своєю жорстокістю навіть у та-ку хвилину. До казки ввірвалася сувора реалія: зовсім поряд пролунала кулеметна черга, й Ерік поспіхом від-сторонився від Олександри, нахмуривши лице.

— Залишатися тут не надто безпечно. Я маю відвес-ти тебе…

Олександра взяла його за руку.

— Ходімо. Ми зупинилися в односелиці…

Ерік повагався, але все ж пішов за нею. Й уже за го-дину казка знову повернулася до Олександри: вона напо-лягла, аби Ерік полишився в будинку Марусі хоча б на годину або ж дві, хоча він і зітхав про необхідність повер-татися до будинку, в якому засілися солдати його нової дивізії, тепер уже не вермахту, а радянські, та мов сам не міг відірватися від неї, тримав у своїх обіймах і приту-ляв до себе так міцно. Олександра чомусь вагалася й не насмілювалася проказати йому об тім, що через декілька місяців народиться у них дитя, що розквітле їхнє посеред війни кохання не минулося без наслідків. Берегла цю но-вину для нього на потім, як смаколик чи десерт, який за-вжди подається під кінець обіду. Примостилася зручно

321

біля нього на диванчику в одній з кімнат колись заможно-го дому Марусі й слухала його розповідь.

— Чи повіриш, — повільно промовив Ерік і поцілував її в прохолодне з вулиці чоло, — але я й слабкої гадки не мав, коли починалася ця війна, що колись перейду на бік ворога. Фон Маєри в декількох поколіннях були вій-ськовими, і, вступивши до лав вермахту, я справді вірив, що фюрер веде справедливу війну. Але поступово мої по-гляди змінилися. Хоча сам я ніколи такого не робив, та набачився вдосталь, як інші офіцери з легкістю вбивають людей — жінок, юнаків і дітей. Але я йшов на цю війну не їх убивати — я йшов боротися проти злочинного комунізму. Й чим довше тривала війна, тим сильніше нарощувалося моє розчарування. Я хотів сказати тобі про те ще в Оприш-ках, але не бажав уплутувати тебе у свої справи. Чим мен-ше ти знала, тим було краще: гестапо не пожалкувало б тебе, коли б зі мною сталося щось непередбачуване. Для моїх товаришів всі народи, окрім арійських, й не людьми були взагалі, а чимось на зразок звірів, нижчих створінь, і тому вони вбивали мирних людей, випалювали цілі села… А я так не міг. Особливо після зустрічі з тобою, після жит-тя у вашому домі. Й останньою краплиною для мене стало те село під Харковом… Я вже й так не відчував ніякого бажання воювати в лавах вермахту, а в той день прибув генерал Курц і наказав мені знищити шість сіл за допо-могу місцевим партизанам і радянським військовим. Перед моїми очима посталися ви — прості люди, подібні до тих, котрих я мав знищити, й Надійка. Дитина, котра чомусь відразу полюбила мене і з такою щирістю простягала до мене рученята. Й скільки подібних Надійці діточок 322

знаходилося в тих селах… а я мав їх убити. І я виказав ге-нералу своє тверде «ні». Я наголосив на тім, що прийшов сюди нищити злочинну комуністичну владу, але ніяк не ді-тей і жінок. Й мені було проказано з невимовною пихою, що солдат вермахту не має відчувати жалю, а особливо до цих недолюдей. І я відмовився бути солдатом вермахту… так і кинув генералові Курцу ці слова прямо в його холодне лице, хоча раніше й помислити собі не міг, що зможу вчи-нити подібне. Але кохання до тебе наче повністю перемі-нило мене й надало сміливості. Я добре знав, чим усе те може для мене закінчитися, й уже подумки попрощався з тобою, подумавши об тім, що помру героєм хоча б у тво-їх очах. Але мене наче диво врятувало… напад радянських військ і те поранення. Воно було незначним, не хвилюйся, але я зміг утекти від вермахту й дістався радянської диві-зії. В мене з’явилася надія на те, що смерть ще не вхопить мене з цього світу і я зустрінуся з тобою. Хоча мені ще потрібно було вижити в руках ворога вчорашнього, ко-трого я вже за ворога не вважав. Я пішов проти вермахту до кінця — відкрив радянським усе, що мені було відомо, а відомо мені було чимало, й частково завдяки моїм по-казам радянські здобули перемогу, повернувши Харків місяць тому. Я навіть потоваришувався з одним майо-ром — Петром Глущенком, котрий повірив у мене й не помилився. Потім урятував йому життя в лютому й тепер маю друга-комуніста…

Олександра заворушилася в його руках, повагалася, а потім усе ж таки мовила досить несміливо:

— А свого друга-гестапівця ти втратив.

Ерік нахмурився.

323

— Не розумію… Ганс загинув?

Олександра знову вагалася. Вона не знала, як сприйме Ерік її зізнання в тім, що його товариша дитинства вбила вона, нехай і захищаючи непровинних дітей. Але все ж сказала правду:

— Його вбила я.

— Ти?!

Уникаючи уважного погляду Еріка, вона розповіла йому все, що трапилося від того дня, як він поїхав, — і про ві-зити Ганса, і про його залицяння, і про ті слова проти само-го Еріка, котрі почула від гестапівця, коли Тимко сповістив її про можливу загибель її коханого, і про все те, що тра-пилося тільки вчора, а видавалося, що цілу прірву років тому. Ерік мовчав, викликаючи в Олександри страх тим своїм мовчанням. А що, коли він зненавидить її за вбивство свого друга, хоча й вимушене, й відмовиться від неї зараз? І коли так трапиться… вона ж того просто не зможе пере-жити. Але ні, помилилася, занадто нервова й острашлива через свій стан. Ерік не відмовився від неї, а вже за хвили-ну притулив до себе ще міцніше, відшукав вустами її вуста й поцілував — ніжно й одночасно з відчаєм.

— Я б не зміг жити, втративши тебе!

Олександра слабко всміхнулася.

— Й ти не злуєшся на мене через убивство Ганса?

— Злуватися на тебе через цього зчервілого гестапів-ця? Люба, ти для мене занадто багато важиш, аби я до-зволив собі втратити тебе через людину, яка мене майже зрадила. Зізнаюся, я вже давно помічав за Гансом прояви немотивованої жорстокості та нелюдяності, але ж ми то-варишували з дитинства… Так, мені не надто приємно 324

й навіть боляче, що він зрадив нашу дружбу заради від-даності рейху, але я це переживу, запевняю тебе. Для мене головним є те, що ми зустрілися й з тобою все гаразд, хоча мені й неспокійно, що ти опинилася в цім пеклі.

Олександра прокашлялася, підняла голову й поглянула в ті сині очі, погляд котрих так схвилював її ще під час їхньої першої зустрічі. Торкнулася такої незвичної порос-ті на його обличчі й з легкою усмішкою прошепотіла:

— Я ще в дечому маю тобі зізнатися.

Ерік звів брови вгору.

— Невже ти ще котрогось гестапівця вбила?

Олександра похитала головою й видихнула:

— Ні, я… я маю під серцем дитину.

Ерік поглянув здивовано, вражено й… щасливо.

— Сандро?

Вона продовжувала всміхатися.

— Ти не радий звісточці, що скоро заробишся татусем?

Ерік посміхнувся у відповідь.

— Ні, не радий… а безмежно щасливий! До божевілля щасливий! Я навіть якось і не думав… не міг уявити, хо-ча ж це так природно… Я стану батьком!

Ще година, а чи й менше того — й Ерік мав іти. Й Олек-сандра відпускала його з важким серцем. За його слова-ми, з поверненням вермахту до Харкова гестапо розгор-нуло справжнє полювання на зрадливого офіцера Еріка фон Маєра. Він знав, що по його сліду йде агент, котрий має його вбити, але поки що уникав смерті, а віднині бу-де уникати її ще пильніше. Обіцяв прийти по них через день чи два, аби вивезти з Харкова, який усе більшою мірою повертався під владу окупантів. Й Олександра все

325

не відпускала його, тримала за шинель і пригорталася, намагаючись стримати сльози. А Ерік цілував її бліде об-личчя й шепотів тихо та заспокійливо:

— Все буде добре, люба, все буде добре. Війна не три-ватиме вічно — колись та закінчиться, й ми з тобою та нашою донечкою поїдемо до Мюнхена, де ти будеш гос-подинею великого будинку з численною прислугою, а твоя тітонька потрапить до справжнього раю, де не потрібно буде думати про харчі.

Й Олександра не втрималася, заридала й крізь сльози дивилася на його високу постать, котра зникала посеред харківських вулиць. Важке передчуття затискало серце й полишало спокою, а страх за нього був настільки силь-ним, що навіть серце боліло, наче було його поранено.

На другий день Ерік не прийшов по них.

Олександра опинилася наче в справжньому пеклі. Страх за життя Еріка, котрого смерть могла вполювати в будь-яку хвилину, страх за дітей і за власне дитя — стільки страхів переживала вона в той час, що й на все майбутнє життя вистачить. Коли воно ще настанеться, те майбутнє життя… тому що в Харкові в ті дні робилося щось страшне. Жорстокі й криваві бої чи не за кожен будинок точилися без перерви, й навіть уночі місто не ві-дало спокою від кулеметних черг і вибухів. Й Ерік не при-ходив… й Олександра не мала сну та спокою весь той час, а на другу добу напруженого очікування просто не ви-тримала. Задрімавши на коротку якусь хвильку, побачи-ла страшний і жахливий сон…

…Охоплене боями місто, й вона суне ним, маючи вже велике черево, в котрому дозрівається дитя Еріка… Кроки

326

її важкі й незграбні, вона ледь пересуває ноги. Й раптом бачить Еріка… такого Еріка, яким зустріла його в Харко-ві, — солдата радянських військ. Він відстрілюється від своїх учорашніх побратимів, перемагає їх і біжить до неї. Кожен крок його для неї — благословення, та раптом на шляху його постається висока й огрядна постать у формі гестапівця. Олександра не бачить обличчя, але той піді-ймає руку… й стріляє в Еріка. Не полишаючи бігти, коханий здригається й падає замертво на вкриту талим снігом і баг-нюкою з кров’ю вулицю Харкова. Й ті гарні та незабутні, такі кохані нею сині очі невидючим поглядом дивляться в похмуре й непривітне небо над його бездиханним тілом…

…Олександра наполохано прокинулася й вирячилася наповненими жахом очима прямо перед собою, продов-жуючи бачити ту муторну картину — Ерік на харківській вулиці, його очі застиглим поглядом уп’ялися в похмуре небо. За вікнами будинку чулися вибухи, що не вгавали, видавалося, й на коротку хвилину. Тепер місто бомбар-дували ще й літаки, й вони не мали й жодної хвилини спокою в страхах, що чергова вибухівка влучить у будинок Марусі. Й на вечір прийшов сусід Марусі, котрий забрав їх до бомбосховища на сусідній вулиці. Олександра йшла останньою й уже біля самого входу раптом обернулася.

— Тітко, — звернулася до тітки Варки, — не можу я так. Піду шукати Еріка, бо чує моє серце недобре…

Тітка Варка вхопила її за руку.

— Геть одуріла чи що?

— Я маю його знайти!

— А про себе подумала? Про дитя своє?

Олександра кинула на тітку важкий погляд.

327

— Я не зможу жити без нього!

Й пішла, з такою силою вирвавши руку, що тітка Вар-ка ледь була втрималася на ногах. Не знала Олександра, яка сила турляла її вперед у той вечір, коли справжнє пекло розгорнулося в земному місті, але вперто сунула вулицями Харкова — вулицями, на яких панують смерть, страждання та біль. Жахливо було йти: довкруж снови-гають вражі танки та автівки, над головою гудуть літаки, й понівечене місто, наче жива істота, яка помирає, ди-виться на тебе наповненими невимовного болю очима. Питалася у випадкових і перестрашених перехожих, де знайти радянських солдатів, і чула відповіді, що витиснув їх ворог на край міста, до якихось заводів, й питалася до-рогу до тракторного заводу, чомусь переконана, що Ерік знаходиться саме там… коли ще живий він.

Йшла важко й до неможливого довго, декілька разів ледь не втрапивши під ворожі кулі, але вперто не зверта-ла назад, хоча небо над головою вже давно стемнілося й на місто опустилася похмура й холодна ніч, котру освіт-лювали численні пожежі та вибухи. Й чим ближче на-ближалася вона до того заводу, тим пекельніший чувся бій… Завмерла на відстані декількох метрів, не знаючи, як підступитися до того заводу тракторного, в якому, за сло-вами старенького перехожого, засіла бригада солдатів і відчайно тримала оборону. Але, за словами все того ж дідуся, бригада та була зреченою на поразку: хлопців наших було занадто мало проти ворога, кількість якого постійно збільшувалася. І в Олександри серце стислося від тих слів: страх за Еріка робився все більш сильним, і вона ледь не непритомніла від думки про його смерть. Але 328

змушувала себе триматися й повільно, поступово підкра-далася до заводу, оминаючи дивом німецьких солдатів, котрі вириналися перед нею, наче ті посланці пекла. Див-но, але вона прокралася-таки всередину й відразу ж була вхоплена дужим рудобородим хлопцем, котрий з такою силою смикнув її за лікоть, що ледь не виламав руку.

— Ти що тут забула, божевільна?

Олександра, не звертаючи уваги на біль у руці, швидко заговорила:

— Я шукаю полковника фон Маєра, світловолосого…

Хлопець гмикнув.

— Німецького перебіжчика?

— Так, живий він?

— Пів години тому живий був.

Олександра від неймовірного полегшення навіть по-хитнулася.

— А де… де я можу його знайти?

Здоровань перенизав могутніми плечима.

— А хто ж його знає? Бачив я його он біля того парка-ну, та не буде ж він стояти вам на місці, громадяночко.

— На нього ж… на нього полюють німці.

Хлопець вишкірився гірким усміхом.

— На нас усіх тут полюють німці. Й на вас полювати-муть, коли полишитеся.

Олександра кинула на хлопця впертий погляд.

— Я нікуди не піду!

Й не пішла. Блукала охопленою боями територією за-воду й відчайно шукала Еріка, кидаючись до кожного ви-сокого солдата й кожного разу з розчаруванням розумію-чи, що не його постать з’явилася перед нею. Але вдача

329

не до кінця відвернулася від неї… вона знайшла-таки Еріка. Знайшла так несподівано, просто завернувши за ріг і втрапивши прямо в знайомі теплі обійми.

Він відразу й не пізнав її, неуважно пробурмотів:

— Вибачте…

Олександра вхопила його за руку.

— Еріку…

Його руки з силою затисли її плечі.

— Сандра? Що ти тут робиш?

— Я так чекала тебе, а ти не приходив.

Ерік похитав головою.

— Я не міг. Нас тисли все дужче, поки не витисли сюди. Я попереджав майора, що мої колишні товариші не віддадуть так просто Харкова, й ваші вчинили помилку, не зоставивши більше війська в місті, а кинувши всі сили на наступ до Дніпра. Тут небезпечно, Сандро… Ти взагалі збожеволіла, що прийшла сюди.

Олександра всміхнулася йому, ніжно торкнулася його лиця змерзлими пальцями.

— Я ледь не померла від хвилювання за тебе. До того ж мені наснився сон… — Вона не договорила, змовкла на півслові й тихо, дуже тихо застогнала. Ерік збагнув, що з нею, ще до того, як збагнула це вона сама. Пекучий біль поранення не відразу торкнувся її свідомості, й якусь мить вона нерозуміюче дивилася на Еріка й тільки потім упала непритомною, підхоплена його сильними руками.

Те поранення… воно відіграло певну роль в її житті. Знепритомнівши, вона не бачила того, як Ерік підхопив її на руки й поніс кудись. Не бачила, як у великому при-міщенні цеху Ерік виймав кулю з її тіла й знову ніс кудись.

330

О першій годині ночі військові здійснили прорив біля села Безлюдівка й почали відступ від Харкова, залишаю-чи місто ворогу, котрий знову стрімко оволодів ним. Вона марила й кликала Еріка й заспокоювалася тільки тоді, коли він схилявся над нею, коли він звав її Сандрою й те-плі та сильні руки його торкалися її слабкої руки. Й чи вві сні, чи в маренні котромусь бачила вона чуже й незна-йоме місто, великий будинок на два поверхи й квітучий сад біля того будинку, яким ішла вона сама, а перед нею вистрибувала та співала дівчина рочків зо п’ять, вража-юче схожа на Еріка фон Маєра, й сині очі дитини дивили-ся на неї його незабутнім поглядом.

* * *

Вражено зупинившись, Олександра поглянула на доньку, котра вистрибувала перед нею на зеленій траві саду. Вона вже бачила цю картину — бачила давно, під час відступу військових від захопленого німцями Харкова, в запалено-му маренні тяжкопораненої. Те поранення… воно додало колишньому полковникові вермахту фон Маєру першої сивини в його пшенично-русім волоссі, відкинуло її на значну відстань від Харкова й послугувало причиною роз-луки з дітьми Мишка, донькою Нонни та тіткою Варкою, котра поховала її в ту страшну ніч.

— Мамо, мамо… метелик!

Сандра бігла до неї — ожиле давнє марення її, в гарній сукні рожевого кольору зорило щасливим поглядом неза-бутніх синіх очей, таких схожих на батьківські. За наполя-ганням Еріка доньку вона назвала теж Сандрою, для подво-єння його безмежного щастя. Й зараз Сандра несла до неї

331

в долоньках яскраво-жовтого метелика й зупинялася обе-режно поряд. Олександра всміхнулася — перебуваючи на останньому місяці вагітності, вона викликала в доньки бла-гоговійний острах, і та все боялася завдати мамі болю й по-лишила свою улюблену звичку з розбігу заринати в її обійми.

Олександра поцілувала доньку в чисте чоло.

— Йди, люба, покажи це диво бабусі.

Сандра усміхнулася й побігла до тітки Варки, котра про щось сперечалася з садівником. Олександра сумно всміхнулася. З переїздом до Мюнхена тітка Варка змі-нилася: сите життя в достатку певною мірою пом’якшило її норов, але ж не до кінця, й сварливість мала тепер інший напрямок — незадоволеність прислугою велико-го будинку Еріка в передмісті Мюнхена, у якому вона була майже господинею. Й звалася досить гордовито — люба тітонька графині фон Маєр.

Графиня фон Маєр.

Чи могла собі уявити коли Олександра Яківна Мазур, звичайна вчителька з українського села, що настанеться в її житті днина така, в яку заробиться вона графинею фон Маєр, дружиною впливового й заможного німецького аристократа? Та ніколи в житті. Й сказав би їй хто щось подібне ще шість років тому — засміяла б божевільного. Але іноді життя дарує неймовірні дива, й навіть тоді, коли ти подібного подарунка зовсім не чекаєш. Щоправда, спершу ти маєш наче пройти випробування й вистражда-ти щастя, котре готується тобі в житті. Й Олександра своє щастя теж вистраждала. Вистраждала його роками непо-трібного почуття до Мишка, вистраждала жахами війни та навіть утратою їхньої другої з Еріком дитини: син, 332

народжений нею наприкінці війни, помер немовлям від дитячої хвороби. А зараз вона знов у важкості й сподіва-ється, що це дитя їм буде дароване на щастя й довгу радість.

Війна…

Хоча й намагалася Олександра забути ті роки, а особли-во ж події після вбивства нею Ганса фон Штерберга й саме вбивство… та все ж поверталося воно до пам’яті. В думках і спогадах поверталося, а іноді й у снах, у котрих мов удруге переживала вона й ту ніч, коли встрелила Ганса й Тимко вивозив їх до Харкова. Або той вечір, коли шукала Еріка й було її поранено. В той вечір вона втратила зв’язок з тіткою та дітками Мишка, котрі віднайшли собі, щоправда, справж-ню маму. Маруся полюбила тих дітей настільки сильно, що полишила їх у себе й вивезла з окупованого Харкова до ро-дичів чоловіка в тихе село, й уже після війни доля подарува-ла їм щастя — Мишкові, його дітям і… Марусі. Сталося так, що між Мишком, нехай і на декілька років молодшим, та Марусею виникло почуття. Ото насмішкою озвалося життя: Олександру він не покохав, а сині очі Марусі щось торкнули в його серці. Та Олександра тільки раділа за них. Давно вже позбулася свого почуття до того чоловіка.

Доньку ж Нонни вона забрала собі, вони з Еріком удо-черили дівчинку, й вона у свої п’ятнадцять перетворилася на справжню красуню, набуваючи схожості з покійною матір’ю, й наче ожилася, навчаючись зараз в елітній шко-лі в Швейцарії. Миколка вже юнак — постійно присилає листи та світлини, з котрих на Олександру дивиться май-же незнайомець із рудавою чуприною неслухняного во-лосся. Вони не забувають її — дорогі її серцю діти Миш-ка, в котрих Маруся підтримує пам’ять про далеку тепер

333

жінку, що в роки війни врятувала їх від смерті. Й навіть семирічна Надійка пам’ятає Олександру. Й то є справжнє щастя — відчувати любов і вдячність дітей, котрі мов рідними для тебе зробилися, котрих ти так бажала вбе-регти у важкі роки війни. Й спогади про дітей Мишка — дорогоцінні для неї спогади.

У їхній хаті в Опришках живе тепер її брат Володя, ко-трий повернувся з війни живим і неушкодженим. Створив родину, обродився діточками… а ось Тимко втік з Опришок і наче до Австралії подався. В Олександри про Мусієнка залишилися суперечливі спогади. З одного боку, звична не-приязнь, а з іншого — щира вдячність за порятунок у ту ніч.

— Татусь приїхав!

Щасливий вигук Сандри прокотився садом, й Олександра всміхнулася. Після війни, яку він закінчив солдатом радян-ської армії, Ерік полишив військову службу й зайнявся спра-вами свого батька — текстильною фабрикою. Він не лю-бив розмов і споминів про свою службу у вермахті й на все життя зберіг дружбу з радянським майором. Й Олександра відверто милувалася чоловіком, котрий ішов до неї зеленим садком, і щаслива їхня донька міцно обіймала його за шию, зручно влаштувавшись на батьківських руках.

Ерік усміхнувся Олександрі поверх світловолосої го-лівки доньки, й вона всміхнулася йому у відповідь. Без перебільшення графиня Сандра фон Маєр вважала себе цілком щасливою жінкою й була вдячна долі та Господу за той день, коли у двері її сільської хати ввійшов високий і ставний німецький офіцер.

В той день у її життя ввійшли щастя та любов.

Й полишилися там назавжди.

Літературно-художнє видання

ГНАТКО Дарина

Він звав її Сандрою

Роман

Головний редактор С. І. Мозгова

Відповідальний за випуск О. В. Приходченко

Редактор Т. М. Вакуленко

Художній редактор Ю. О. Дзекунова

Технічний редактор В. Г. Євлахов

Коректор О. Є. Шишацький

Підписано до друку 18.07.2022.

Формат 84х108/32. Друк офсетний.

Гарнітура «Literaturnaya». Ум. друк. арк. 17,64.

Наклад 4000 пр. Зам. № .

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

Св. № ДК65 від 26.05.2000

61001, м. Харків, вул. Б. Хмельницького, буд. 24

E-mail: cop@bookclub.ua

Віддруковано у АТ «Харківська книжкова фабрика “Глобус”»

61011, м. Харків, вул. Різдвяна, 11.

Свідоцтво ДК № 7032 від 27.12.2019 р.

www.globus-book.com

Купуйте книжки за цінами видавництва

и • за телефонами довідкової служби

(050) 113-93-93 (МТС); (093)170-03-93 (life); Для гуртових

(067) 332-93-93 (Київстар); (057) 783-88-88 клієнтів

азинів • на сайті Клубу: bookclub.ua

А див. адреси на сайті Клубу або за QR-кодом Харків маг Надсилається безоплатний каталог дрес • у мережі фірмових магазинів

к н и ж к о в и х тел./факс +38(057)703-44-57

e-mail: trade@ksd.ua

Запрошуємо до співпраці авторів

e-mail: publish@ksd.ua

Гнатко Д.

Г56 Він звав її Сандрою : роман / Дарина Гнатко. — Харків :

Книжковий Клуб «Клуб Сімей ного Дозвілля», 2022. — 336 с.

ISBN 978-617-12-9811-8 (PDF)

Полтавщина, 1943 рік. Олександра кохала палко. Все ладна була

віддати за теплий погляд Мишка, але він обрав іншу. Хоча навіть його весілля й народження діточок не загасило почуттів дівочих. На селі за її спиною перешіптуються — більше тридцяти років живе, а чоловіка досі не знайшла, дітей у школі вчить, а сама жіночого розуму не має! Була б розумна, давно на залицяння Тимка, місцево-го старости, відповіла б і горя не знала б. Особливо зараз, коли в селі на постій німці зупинились. Вибору в Олександри немає, зму-шена німецького полковника Еріка фон Маєра в дім пустити. Страш-но їй, бо що може проти нього? Та ворог виявляється людиною. І в серці Олександри розквітає почуття. Заборонене, осуджуване, прокляте, але таке солодке…

УДК 821.161.2