Стівен проігнорував мене, тож я взялася за радіо Моїм улюбленим заняттям під час поїздок на пляж було прослуховування музики різних радіостанцій Я їх прекрасно знала, як і ті, що були вдома, і, слухаючи Q94, відчувала, що я там. на пляжі.　

Знайшла свою улюблену станцію, ту, що крутила все: від поп-музики до ретро та хіп-хопу Залунав спів Тома Петті "Вільне падіння* Я почала підспівувати:　

— Вона хороша дівчинка, яка шаленіє від Елвіса. Любить коней та свого хлопця.

Стівен потягнувся, щоб перемикнути станцію, але я ляснула його по руці.　

— Беллі, від твого голосу мені хочеться спрямувати машину прямісінько в океан. — Він удав, що повертає праворуч,　

Я взялася співати ще голосніше і розбудила маму, яка теж почала співати. У нас обох були жахливі голоси, і Стівен похитав головою у своїй огидній манері СтІвена. Він ненавидів бути в меншості. Саме це найбільше турбувало його у розлученні наших батьків — бути єдиним чоловіком у родині, без батька, який був би його підтримкою.　

Ми повільно їхали містом, і хоча я без упину дражнила СтІвена через це, насправді ж не переймалася. Мені навіть подобалася ця подорож, цей момент. Знову бачити місто: «Крабова ятка Джима», «Усе для мінігольфа», магазини з товарами для серфінгу. Це було схоже на повернення додому після тривалої подорожі. Усе це давало мільйон обіцянок того, щo багато незабутнього може трапитися цього літа.　

Чим ближче ми під’їжджали до будинку, тим сильнішим ставав знайомий трепет у моїх грудях. Ми майже на місці.　

Я опустила скло і висунулась у вікно Знайомий аромат повітря. Вітер куйовдить моє волосся, солоний морський бриз — усе саме так, як і було раніше. Усе немов чекало на мій приїзд.　

Стівен штовхнув мене ліктем.　

— Ти думаєш про Конрада? — насмішкувато спитав він.　

Відповідь відразу ж злетіла з моїх уст:　

— Ні, — відрізала я.　

Мама просунула голову між двома сидіннями.　

— Беллі, тобі й досі подобається Конрад? Згадуючи минуле літо, я думала, що між тобою та Джеремі щось відбувалось.　

— ЩО? Ти і Джеремайя? — Стівен удав, що йому огидна сама думка про це.　

— Що відбувалося між тобою та Джеремайею?　

— Нічого, — відповіла я обом. І відчула, що починаю червоніти від шиї до щік. Погано, що я ше не засмагла. Засмага приховала б це.　

— Мамо, тільки те, що хлопець і дівчина — гарні друзі, ще не означає, що між ними щось відбувається. Будь ласка, більше ніколи не порушуйте це питання,　

Мама відкинулася на заднє сидіння.

— Домовилися, — погодилася вона.　

У її голосі звучала нота непохитності, крізь яку, я знала, Стівен не зможе прорватися.　

Але це був Стівен, тому він однаково спробував:　

— Що відбувалося між тобою та Джеремайею? Не можна сказати щось подібне і не пояснити.　

— Просто викинь це з голови, — запропонувала я йому.　

Щось розповісти Стівену — це дати йому привід для кпини і глузувань.　

Та й не було про що розповідати. Дійсно, нічого вартого уваги,　

Конрад і Джеремайя були синами Бек. Бек — це Сюзанна Фішер. у дівоцтві Сюзанна Бек. Мама була єдиною, хто називала її Бек. Вони знали одна одну з дев’яти років. Сестри по крові — так вони себе називали. І в них було підтвердження цього — шрами на зап’ястках, які за формою нагадували серця.　

Сюзанна сказала мені, що, коли я народилася, вона відразу ж зрозуміла, що я буду нареченою одного з її хлопчиків. Вона сказала, що це доля. Мама, яка зазвичай не переймалася подібними речами, зауважила, що це було б ідеально, якщо б у мене до нього трапилося хоча б кілька закохань.　

Насправді вона промовила «коханців», і мені стало ніяково від цього слова. Сюзанна взяла моє обличчя у долоні і сказала:　

— Беллі, у тебе є моє благословення. Я б не хотіла для одного зі своїх хлопчиків коюсь Іншого.

Ми щоліта приїздили до пляжного будиночка Сюзанни в Казінс-Біч відтоді, як я була ще зовсім дитиною. І думаю, приїздили ще до мого народження. Для мене Казінс-Біч асоціювалося не саме з будинком, а з містечком. Будинок був моїм світом. Ми мали власну смужку пляжу — тільки нашу. У літньому будиночку було багато чого: тераса навколо нього, де ми гасали, глеки холодного чаю, басейн вночі, а ще хлопці; головне, що там були хлопці.　

Мені завжди було цікаво, який вигляд мали хлопці у грудні. Я намагалася уявити їх із шарфами кольору журавлини та у светрах. Як вони, рожевощокі, стоять біля ялинки; але ця картинка завжди здавалася фальшивою.　

Я не знала ні зимового Джеремайї, ні зимового Конрада і заздрила усім, хто знав. Я мала шльопанці. обгорілі носи, плавки та пісок. Але як бути з тими дівчатами з Нової Англії, які влаштовували з ними сніжки в лісі? Тими, що горнуться до хлопців, коли ті чекають, поки прогріється машина, тими, яким вони віддавали свої пальта, коли надворі прохолодно. Ну, Джеремайя, можливо, й робить так. Але не Конрад. Конрад ніколи б такого не зробив; це був його стиль. У будь-якому разі це не здавалося справедливим.　

Я сиділа на уроці історії біля батареї і гадала: що вони роблять? Можливо, теж десь гріють ноги біля радіатора? Знову рахую дні до літа. Для мене це було майже так, ніби зими немає. Важливим було лише літо. Усе моє життя вимірялося літами. Немов я взагалі не жила до червня, аж доки не опинялася на тому пляжі, у тому будинку,　

Конрад був старший за брата на півтора року. Він був темний, темний, темний. Зовсім недосяжний, недоступний. Він завжди усміхався, і я завжди дивилася на його уста. Усміхнені уста викликають бажання поцілувати їх, розгладити і прогнати усмішку подалі.　

А може, не подалі… Але ти хочеш якось контролювати цей усміх. Зробити його своїм. Це було саме те, що я хотіла зробити з Конрадом. Зробити його своїм.　

А Джеремайя — він був моїм другом. Він добре ставився до мене. Він був із тих хлопчиків, то досі обіймали свою маму, досі хотіли тримати її за руку, навіть коли вже були занадто дорослими для цього. Він не соромився. Джеремайя Фішер був занадто зайнятий розвагами, щоб соромитися.　

Б'юся об заклад, Джеремайя користувався в школі більшою популярністю, ніж Конрад. Б'юся об заклад, дівчатам він подобався більше. Б'юся об заклад, якби не футбол, то Конрада взагалі б ніхто не помітив. Він був би просто тихим, насупленим Конрадом, а не футбольним богом. І мені це подобалося, Мені подобалося, що Конрад вважав за краще побути на самоті, граючи на гітарі. Начебто він був вищим за всі ті дурниці середньої школи. Мені подобалося думати, що, якби Конрад перейшов до моєї школи, він би не грав у футбол, він не був би в центрі уваги, і він би помітив таку, як я.　

Коли ми нарешті під'їхали до будинку, Джеремайя та Конрад сиділи на терасі. Я перехилилася через Стівена і двічі посигналила, шо нашою літньою мовою означало: "Нумо негайно допоможіть із валізами".

Конраду вже виповнилося вісімнадцять. У нього нещодавно був день народження. Уявіть, він став вищим. ніж минулого літа. Його волосся було коротко підстрижене біля вух і таке ж темне, як завжди. У Джеремайї зачіска була кардинально іншою: його волосся стало довшим, тому він здавався трохи кудлатим, але в найкращому розумінні цього слова. Він був схожим на тенісиста з 1970-х. У дитинстві він мав золотисті кучері, які влітку ставали від сонця майже платиновими. Джеремайя ненавидів свої кучері. Деякий час Конрад переконував його, що виною всім тим кучерям були хлібні скоринки, тому Джеремайя перестав їсти сандвічі, а Конрад натомість із радістю уплітав їх за обидві щоки. Проте Джеремайя дорослішав, і його волосся ставало менше кучерявим, а більше хвилястим. Я сумувала за його кучерями. Сюзанна називала його своїм маленьким янголом, і він дійсно з такими рум'яними щічками та золотистими кучерями був схожий на нього. У нього й зараз були рум'яні щічки.　

Джеремайя, склавши долоні рупором, закричав: — Сті-і-і-в-е-е-е!　

Я, сидячи в машині, дивилася, як Стівен підходить до них і вони обнімаються у звичній для хлопців манері. Повітря було солоним і вологим, ніби будь-якої миті міг піти дощ із морської води. Я вдала, що зав’язую шнурки на кросівках, але насправді просто хотіла якусь хвилину подивитися на них і на будинок потайки. Будинок був великий, сіро-білий і видавався схожим майже на будь-який інший будинок, повз які ми проїжджали, але все ж таки він був кращим. Він мав саме такий вигляд, який, на мою думку, повинен мати пляжний будиночок. Як домівка.　

Мама теж вийшла з машини,　

— Привіт, хлопці. Де ж ваша мама? — вигукнула вона.　

— Привіт, Лорел, Вона спить, — відповів Джеремайя.　

Зазвичай та вискакувала з будинку, щойно під'їжджала наша автівка.　

У три широкі кроки мама підійшла до них і міцно обійняла обох. Її обіймища були такими ж міцними і твердими, як і рукостискання. Вона зникла в будинку, піднімаючи сонцезахисні окуляри на голову.　

Я вийшла з машини й повісила сумку на плече. Спершу вони навіть не помітили, як я підійшла. Але потім побачили. Вони дійсно відзначили мене. Конрад окинув мене швидким поглядом, як зазвичай хлопці роблять у торговому центрі. ВІН ніколи раніше так не дивився на мене за все моє життя. Жодного разу. Я відчула, що знову червонію, як тоді в машині. Тим часом Джеремайя здавався дуже здивованим, Він дивився на мене, немов не впізнавав Усе не тривало близько трьох секунд, але здавалося, що набагато, набагато довше.　

Конрад обійняв мене першим, але якось відсторонено, обережно, щоб не підійти занадто близько. Він щойно підстриг волосся, і шкіра на потилиці була рожевою та свіжою, як у немовляти. Від нього війнуло ароматом океану. Це і був аромат Конрада.　

— В окулярах ти мені подобалася більше, — кинув він. Його губи були впритул до мого вуха.　

Мене немов обпікло. Я, відштовхнувши його, сказала:　

— Ну що ж. Шкода, бо контактні лінзи нікуди не подінуться.　

Він усміхнувся мені, і ця усмішка проникла в душу. Так було щоразу, коли він усміхався.　

— Думаю, у тебе з’явилося кілька нових. — припустив він, постукавши пальцем по кінчику мого носа. Він знав, як я соромлюся свого ластовиння, і все одно щоразу дражнив мене.　

Потім Джеремайя схопив мене І майже підняв у повітря.　

— Беллі Квасолька підросла! — радісно вигукнув він.　

Я розсміялася.　

— Опусти мене на землю, — сказала я йому. — Від тебе тхне, як від безхатька.

Джеремайя голосно засміявся.　

— Упізнаю Беллі. — промовив він. але подивився на мене так, ніби не зовсім розумів, хто я така　.

Схиливши голову набік, він сказав;　

— У тобі щось змінилося, Беллі.　

Я приготувалася до їдкого жарту.　

— Що? Я лише вдягла контактні лінзи.　

— Я ще теж не зовсім звикла, що не ношу окуляри. Моя найкраща подруга Тейлор переконувала мене змінити окуляри на контактні лінзи з шостого класу, і я нарешті дослухалася її поради.　

Він усміхнувся.　

— Ні, це не лінзи. Ти просто маєш інший вигляд　.

Я пішла до машини, і хлопці пішли за мною. Ми швидко витягли речі; щойно ми закінчили, я взяла свою валізу та сумку з книгами і попрямувала простісінько у свою стару спальню. Моя кімната — це кімната Сюзанни за часів ЇЇ дитинства. Там були винвілі шпалери та білий спальний гарнітур. Музична скринька, яка мені гак подобалася. Якщо ЇЇ відкрити, то починала обертатися балерина, що немов танцювала під головну музичну тему з "Ромео та Джульетти", старої версії. Я зберігала в ній прикраси. Усе в моїй кімнаті було старим і ви цвілим, але мені це й подобалося. Здавалося, що все тут зберігає секрети: і стіни, І ліжко з балдахіном, і особливо ця музична скринька.　

Знову побачити Конрада, коли він так на мене дивиться. Я відчувала, що мені потрібно кілька хвилин, щоб перевести подих. Я схопила з комода білого ведмедика і міцно його обійняла, притискаючи до грудей. Ведмедика звали Джуніор Мінт, скорочено Джуніор. Я сіла з ДжунІором на двоспальне ліжко. Моє серце так сильно билося в грудях, що я чула кожен його удар. Усе було як і раніше. Хоча ні, не зовсім. Вони дивилися на мене як на справжню дівчину, а не як на молодшу сестру.　

Уперше мені розбили серце саме в цьому будинку. Мені було дванадцять.　

Це була одна з тих рідкісних ночей, коли хлопчики не тусили разом, — Стівен і Джеремайя поїхали на нічну риболовлю з хлопцями, з якими познайомилися в залі ігрових автоматів. Конрад сказав, що йому не хочеться рибалити, ну а мене, звісно ж, не запросили, тому вдома лишилися тільки я і він,　

Ну, не наодинці, а в одному будинку.　

Я, закинувши ноги на стіну, якраз читала любовний роман у своїй кімнаті. Конрад проходив повз мою кімнату. Він зупинився і спитав:　

— Беллі, що ти робиш сьогодні ввечері?　

Я швидко закрила книгу.　

— Нічого особливого, — відповіла я,　

Я намагалася говорити спокійно, щоб не видати хвилювання чи радості. Я навмисне залишила двері відчиненими, сподіваючись, то Конрад не пройде повз.　

— Хочеш піти зі мною на прогулянку? — запропонував він.

Сказав це невимушено, навіть занадто невимушено.　

Це був момент, якого я так чекала. Ось воно. Нарешті я стала досить дорослою. Якась частина мене також ие знала, вона була готова.　

Я зиркнула на нього так же невимушено, як і він.

— Можливо. Я б з'їла карамелізоване яблуко.

— Я тобі куплю. — пообіцяв він. — Тільки поквапся. швиденько одягнися, і вирушаймо. Наші мами збираються поїхати в кіно, тож вони підвезуть і нас.　

Сівши, я сказала:　

— О'кей.　

Щойно Конрад пішов, я зачинила двері і підбігла до дзеркала. Розплела коси і розчесала волосся. Того літа воно було довгим, майже до талії. Потім я переодягалася з купальника в білі шорти й улюблену сіру футболку. Мій тато говорив, то вона пасує до моїх очей. Я зволожила губи полуничним блискам і поклала тюбик до кишені: раптом мені знадобиться поновити блиск.　

У машині Сюзанна всю дорогу усміхалася мені у дзеркало заднього виду. Я дивилася на неї. мовляв, "Облиште, будь ласка, припиніть", але натомість усміхалася у відповідь. Конрад не звертав на мене уваги. Всю дорогу він дивився у вікно.　

— Повеселіться, діти. — сказала Сюзанна, підморгуючи мені, коли я зачиняла дверцята.　

Конрад спочатку купив мені карамелізоване яблуко. Собі ж — содову, але річ у тім, то зазвичай він з'їдав щонайменше яблуко (або й два) чи фанел-кейк[1]. Конрад здавався схвильованим, то змушувало нервуватися й мене.　

Коли ми прогулювалися, я тримала одну руку опущеною, вільною. Про всяк випадок. Але він так і не взяв мене за руку. Це був один Із тих ідеальних літніх вечорів, тих, коли дме прохолодний вітерець і жодної краплі дощу, Дощ мав бути завтра, але того вечора дув просто прохолодний вітерець.　

Я запропонувала;　

— Нумо сядемо, щоб я могла з’їсти яблуко.　

Отож ми сіли на лавку обличчям до пляжу.　

Я обережно кусала яблуко; хвилювалася, щоб карамель не застрягла в зубах, бо як би він мене потім цілував?　

Конрад голосно сьорбнув залишки содової, глянув на наручний годинник.　

— Коли доїси, підемо покидати кільця.　

Він хотів для мене виграти м’яку іграшку!　

Я вже знала, яку оберу, — білого ведмедя в окулярах із дротяною оправою та шаликом. Я придивлялася до іграшки все літо. Я вже уявляла, як показую іграшку Тейлор. «О, це? Це Конрад Фішер виграв для мене».　

Я покінчила з рештою яблука приблизно за два укуси.　

— Усе, — сказала я, витираючи рот зворотним боком руки — Ходімо　.

Конрад попрямував до атракціону, і мені доводилося йти дуже швидко, щоб не відставати. Як завжди. він був мовчазний, тому я щебетала ще більше, щоб компенсувати це.　

— Думаю, коли ми повернемося, моя мама нарешті згодиться на кабельне телебачення. Стівен, тато і я увесь час намагаємося переконати її А вона заявляє, що проти телебачення, але увесь час, шо ми тут. вона дивиться фільми на каналі А&Е. Це таке лицемірство, — сказала я і замовкла, побачивши. що Конрад геть мене не слухає.　

Він не зводив очей із дівчини, яка працювала на атракціоні з накидання кілець.　

На вигляд їй було років чотирнадцять, можливо, п’ятнадцять. Перше, що мені впало в око, — це те, шо на ній були шорти. Вони були жовті, канаркового кольору, і дуже короткі. Точнісінько такі самі шорти, які одягла я два дні тому, а хлопці засміяли мене. Я була така щаслива, купуючи ці шорти разом із Сюзанною, а потім хлопці висміяли мене за це. На ній шорти сиділи набагато краще.　

Ноги в неї були худі, у ластовинні, так само, як і руки. Усе в ній було худим, навіть губи, Її волосся було довге та хвилясте. Руде, але таке світле, що було майже персиковим. Думаю, це було найгарніше волосся, яке мені доводилося бачити. Дівчина відкинула його вбік; воно було таким довгим, що їй доводилося постійно притримувати його, коли вона подавала людям кільця,　

Конрад пішов на прогулянку заради неї. Він узяв мене з собою, бо не хотів приходити сам. він не хотів, щоб Стівен і Джеремайя взяли його на кпини. Отакі-то справи. У цьому й була причина. Я зрозуміла це, бо бачила, що він не зводить із неї очей, майже затамувавши подих.　

— Ти знаєш її? — спитала я,　

Конрад здригнувся; він немов забув, шо я поряд.　

— Її? Ні, не зовсім.　

Я закусила губу.　

— А хочеш?　

— Хочу чого? — Конрад був збентежений, що неймовірно дратувало.　

— Ти хочеш із нею познайомитися? — нетерпляче спитала я.　

— Мабуть.　

Я схопила його за рукав сорочки і підійшла просто до будки. Дівчина усміхнулася нам. а я усміхнулась їй у відповідь, але нещиро. Я грала роль.　

— Скільки вам кілець? — поцікавилась вона.　

Вона носила брекети, але в неї вони мали цікавий вигляд: немов прикраси для зубів, а не ортодонтична конструкція.　

— Давай три, — сказала я. — Мені подобаються твої шорти.　

— Дякую, — промовила вона.　

Конрад відкашлявся.

— Вони гарненькі.　

— Здається, ти казав, що вони занадто короткі, коти я одягла такі самі два дні тому　

Я повернулася до дівчини і пояснила;　

— Конрад дуже турботливий У тебе є старший брат?　

Вона розсміялася.　

— Ні — Повернувшись до Конрада, вона спитала; — Ти думаєш, вони занадто короткі?　

Він почервонів. Я ніколи раніше не бачила, щоб він червонів. Жодного разу за весь час, що я його знаю. Я мала відчуття, що, може, це і востаннє. Я демонстративно поглянула на годинник і сказала:　

— Коне, я хочу покататися на колесі огляду, перш ніж ми поїдемо додому. Виграй для мене приз, гаразд?　

Конрад швидко кивнув, я попрощалася з дівчиною і пішла, Я йшла до колеса огляду так швидко, що майже бігла, щоб вони не побачили, що я плачу.　

Пізніше я дізналася, що дівчину звуть Енджі. Конрад таки виграв для мене білого ведмедя в окулярах із дротяною оправою та шаликом. Енджі сказала йому, що це найкращий приз, який у них був. А ще він подумав, що мені він теж дуже сподобається. Я сказала йому, що мені більше сподобалася жирафа, але я йому вдячна так чи інакше Я назвала ведмедя Джуніор Мінт і залишила там, де йому й місце, — у літньому будинку.

Розпакувавши речі, я пішла до басейну; я знаала, що хлопці будуть там. Вони лежали в шезлонгах, звісивши брудні босі ноги.　

Джеремайя схопився, щойно мене побачив　.

— Пані та панове, — почав він, драматично кланяючись, як конферансьє в цирку. — Вважаю, настав час… для нашого першого "животоплеску" цим літом　.

Я сторожко зробила крок назад. Якби я зробила занадто швидкий рух, то все було б скінчено: вони погналися б за мною.　

— Нізащо, — сказала я.　

Та Конрад і Стівен піднялися й оточили мене　.

— Ти не можеш нехтувати традиціями, — зауважив Стівен.　

Конрад тільки недобре осміхнувся　.

— Я вже надто доросла, — з розпачем у голосі сказала я.　

Я зробила ще один крок назад, але мене вмить схопили. Стівен і Джеремайя тримали мене за зап'ястки.　

— Ну ж бо, хлопці, — говорила я, намагаючись вирватися.　

Я впиралася ногами, але нони тягли мене за собою Я знала, що опиратися марно, але все одно не здавалася, хоча підошви моїх ніг горіли від ковзання плиткою.　

— Готова? — спитав Джеремайя, беручи мене під пахви.　

Конрад схопив мене за ноги, а потім Стівен тримав мою праву руку, а Джеремайя — ліву. Вони розхитували мене туди-сюди, як мішок із мукою　.

— Хлопці, я вас ненавиджу! — вигукнула я, намагаючись перекричати їхній сміх.　

— Один, — почав Джеремайя.　

— Два, — продовжив Стівен.　

— І три, — закінчив Конрад.　

І мене одягненою кинули в басейн. Я гучно шубовснула у воду.　

Під водою я чула, як вони розриваються з реготу　.

"Животоплеск" — це традиція, яку вони започаткували мільйон років тому. Ймовірно, її вигадав Стівен. Я ненавиділа її. Незважаючи на те шо це був один із небагатьох випадків, коли я була залучена до їхньої розваги, я ненавиділа бути головним її об'єктом. Це змушувало мене почуватися абсолютно безсилою, це було нагадуванням, що я стороння, занадто слабка, щоб боротися з ними, а все тому, що я була дівчиною. Чиясь молодша сестра.　

Раніше я зазвичай починала плакати і бігла до Сюзанни та мами, але це не приносило користі. Хлопці тільки обзивали мене ябедою. Але тільки не цього разу. Цього разу я збираюся підтримати їхню затію. Можливо, якщо я буду з ними заодно, це позбавить їх радості.

Виринувши, я усміхнулася і сказала:　

— Хлопці, вам ще досі по десять років,　

— Ага, усе життя, — самовдоволено відповів Стівен.　

Мені так сильно захотілося змити його самовдоволений вираз обличчя: намочити його одяг і його дорогоцінні сонцезахисні окуляри Hugo Boss, на які він заробляв три тижні.　

— Здається, ти вивернув мені кісточку, Конраде. — сказала я і вдала, що ледве можу плисти до них.　

Він підійшов до краю басейну.　

— Упевнений, що жити будеш, — промовив він. усміхаючись.　

— Хоча б допоможи мені, — попросила я.　

Він сів навпочіпки і простяг мені руку, за яку я. не зволікаючи, узялася.　

— Дякую, — невимушено кинула я.　

А потім міцно стиснула його за руку і смикнула що є сили. Він перечепився і впав уперед, плюхнувся в басейн ще гучніше, ніж я.　

Думаю, шо так, як сміялася тоді, я ще ніколи не сміялася. Джеремайя та Стівен теж реготали щосили. Мабуть, усе містечко Казінс-Біч чуло, як ми сміялися.　

Голова Конрада швидко виринула на поверхню, він швидко підплив до мене. Я боялася, що він сам не свій від злості, але це було не зовсім так Він усміхався, але загрозливо, Я ухилилася від нього.　

— Ти не спіймаєш мене, — радісно сказала я. — Ти занадто повільний!　

Щоразу, коли він наближавсь я відпливала, — Марко, — вигукнула я, хихикаючи Джеремайя і Стівен, які крокували назад у будинок, продовжили:　

— Поло!　

Це геть розсмішило мене, і через сміх я стала плисти повільніше, і Конрад схопив мене за ногу.　

— Відпусти, — попросила я, досі задихаючись через сміх.　

Конрад похитав головою,　

— Я думав, що занадто повільний, — сказав він, наближаючись до мене.　

Ми були в глибокій частині басейну; ного біла футболка промокла наскрізь, і я бачила рожеве золото його шкіри.　

Між нами раптово запанувала ця дивна тиша. Він усе ще тримав мою ногу, а я намагалася залишитися на плаву. На секунду мені захотілося, щоб Джеремайя та Стівен були тут, а не в будинку. Я не знала чому.　

— Відпусти, — просила я.　

Він потягнув мене за ногу, притягаючи ближче. Від такої близькості до нього в мене запаморочилося в голові і тілом пробігло тремтіння,　

Я повторила востаннє, хоча хотіла геть протилежного:　

— Конраде, відпусти мене.　

Він відпустив. А потім занурив мене під воду,　

Але це не мало значення. Я вже затамувала подих.

Сюзанна прокинулася невдовзі після того, як ми переодяглися в сухий одяг, і вийшла до нас. вибачаючись, що пропустила наше таке довгоочікуване повернення додому. Вона досі здавалася сонною, а з одного боку її волосся було скуйовджене, як у дитини. Спочатку вони з мамою обіймалися гаряче й довго. Побачивши її, мама була така щаслива, що аж розплакалася, а. щоб ви розуміли, вона ніколи не плаче.　

Потім настала моя черга. Сюзанна міцно обійняла мене і не відпускала так довго, що я вже аж замислилася, скільки це буде тривати і хто ж таки перший відсторониться.　

— Ти така худа, — сказала я їй, по-перше, тому, що це було правдою, а по-друге, тому, що знала, як їй сподобається це почути. Вона завжди притримувалася дієти, завжди стежила за тим, що їла. Для мене вона була Ідеалом.　

— Дякую, люба, — сказала Сюзанна, нарешті відпускаючи мене і дивлячись на мене з відстані витягнутої руки.　

Похитавши головою, вона сказала:　

— Коли ти встигла так подорослішати? Коли ти перетворилася на таку красуню?

Я ніяково усміхнулася, радіючи, що хлопці були нагорі і не чули цього.　

— Я маю той самий вигляд, як і раніше.　

— Ти завжди була вродливою, але, люба, поглянь-но на себе, — Вона похитала головою, ніби тріпотіла від захвату. — Ти така вродлива. Така красуня. Ти матимеш дивовижне, дивовижне літо. Це буде літо, яке ти ніколи не зможеш забути.　

Сюзанна завжди говорила в такому тоні; коли вона так робила, це звучало як пророцтво, ніби те, шо вона говорила, й дійсно справдиться, бо вона так сказала. Річ у тім, шо Сюзанна мала рацію. Це було літо, яке я ніколи, ніколи не забуду. Це літо, коли все почалося. Це літо, коли я стала вродливою. І я вперше це відчула. Маю на увазі, відчула, що я вродлива. Кожного літа до цього я вірила, що все буде інакше. Життя зміниться. І того літа це нарешті сталося. Я змінилася.　

Вечеря першого вечора була завжди однаковою: велика каструля гострого буябесу[2], який Сюзанна готувала, чекаючи на наш приїзд, Там було багато креветок, крабів і кальмарів: вона знала, що я люблю кальмари. Навіть коли я була маленькою, то вибирала кальмари і залишала їх наостанок. Сюзанна ставила каструлю посеред столу і клала хрусткі французькі багети з найближчої пекарні. Кожному з нас — окрема супова тарілка, і кожен досипав собі страву протягом усієї вечері, опускаючи ополоник знову в каструлю. Сюзанна із мамою завжди пили червоне вино, а ми. діти, виноградну фанту, але того вечора в усіх стояли келихи　.

— Вважаю, що ми всі вже досить дорослі, щоб випити по келиху, чи не так, Лоро? — запропонувала Сюзанна, коли ми сіли.　

— Навіть не знаю, — почала було мама, але зупинилася. — Ох, ну добре. Добре. Я така провінціалка, так, Бек?　

Сюзанна, розсміявшись, відкоркувала пляшку.　

— Ти? Та ніколи, — заперечила вона, наливаючи кожному з нас трохи вина. — Це особлива ніч. Це перша ніч літа.　

Конрад випив вино приблизно за два ковтки. Він випив його так, немов звик його пити. Гадаю, за рік багато чого могло статися.　

Він сказав:　

— Мамо, це не перша ніч літа.　

— Ні, перша, Літо починається тоді, коли приїздять наші друзі, — пояснила Сюзанна, простягнувши руку через стіл і торкнувшись моєї руки, а також руки Конрада　.

Він відсунув руку, ніби ненароком. Сюзанна, здавалося, не помітила, але помітила я, Я завжди помічала Конрада. Джеремайя, мабуть, теж це помітив, бо швидко змінив тему.　

— Беллі, заціни мій останній шрам, — сказав він, задираючи сорочку. — Того вечора я забив три голи.　

Джеремайя грав у футбол. Він пишався всіма своїми бойовими шрамами. Я нахилилася до нього, щоб краще роздивитися. Це був довгий шрам просто внизу живота, який тільки-но почав гоїтися. Було видно, шо Джеремайя тренується: його живіт був пласким і твердим — він точно мав не такий вигляд, як минулого літа. Зараз Джеремайя був кремезнішим за Конрада,　

— Ого, — здивувалася я.　

Конрад пирхнув.　

— Джеремайя просто хоче похвалитися своїми двома кубиками, — сказав він, відламуючи шматок хліба й опускаючи його в буябес. — Чому б тобі не показати нам усім, а не лише Беллі?　

— Так, покажи нам, Джеремі, — сказав, шкірячись, Стівен.　

Джеремайя вишкірився у відповідь.　

— Ти просто заздриш мені, бо кинув футбол, — звернувся він до Конрада.　

Конрад кинув футбол? Це стало новиною для мене.　

— Конраде, чуваче, ти дійсно кинув футбол? — спитав Стівен.　

Я здогадалася, що для нього це теж стало новиною. Конрад був справді гарним футболістом. Сюзанна надсилала нам вирізки з газет. Останні два роки він і Джеремайя грали в одній команді, але зіркою був саме Конрад.　

Конрад байдуже стенув плечима.　

Його волосся досі було мокрим після басейну, як І моє.　

— Стало нудно. — пояснив він.　

— Він має на увазі, що сам став занудою, — сказав Джеремайя.　

Відтак він підвівся і стягнув із себе сорочку.　

— Досить гарно, чи не так?　

Сюзанна відкинула голову назад і розсміялася, а за нею й мама.　

— Сядь, Джеремайе, — сказала вона, погрожуючи йому багетом, як мечем.　

— Ну, що думаєш, Беллі? — спитав він мене.　

Він мав такий вигляд, немов підморгував мені, хоча насправді ні.　

— Досить гарний, — погодилася я. намагаючись не усміхатися.　

— Тепер черга Беллі вихвалятися. — насмішкувато запропонував Конрад.　

— Беллі не погрібно нічого робити. Ми всі й так чудово бачимо, наскільки вона прекрасна. Варто лишень подивитися на неї, — промовила Сюзанна, відпиваючи вино й усміхаючись мені.　

— Прекрасна? Так, правда, — сказав Стівен. — Вона прекрасна скабка а моїй дупі.　

— Стівене, — остерегла мама.　

— Що? Що я такого сказав? — запитав він.　

— Стівен занадто велика свиня, щоб розуміти поняття прекрасного, — мило сказала я й підсунула до нього хліб, — Хрю-хрю, Стівене. З'їж ще хліба.　

— Нічого не маю проти, — погодився він, відламуючи хрусткий шматок.　

— Беллі, розкажи нам про всіх гарненьких подружок, з якими ти збираєшся мене познайомити. — попросив Джеремайя.　

— Хіба ми вже не пробували це одного разу? — нагадала я. — Ти вже забув про Тейлор Золотце?　

Тоді всі вибухнули сміхом, навіть Конрад, Щоки Джеремайї почервоніли, але він теж сміявся і тряс головою.　

— Ти погана дівчинка, Беллі, — зауважив він.　

— У заміському клубі багато симпатичних дівчат, тож не турбуйся про мене — хвилюйся про Конрада, це він не користується шансом.　

Спочатку передбачалося, що Джеремайя і Конрад будуть працювати в заміському клубі рятувальниками. Конрад працював там минулого літа. Цього літа Джеремайя вже став досить дорослим, шоб працювати там разом із ним. але останньої миті Конрад передумав і натомість вирішив працювати помічником офіціанта в модній закусочній, де подавали морепродукти.　

Ми постійно ходили туди. Діти до дванадцяти років могли поїсти там за двадцять доларів. Настав час, коли лише мені було менше ніж дванадцять років. Мама завжди говорила офіціанту, що мені менше дванадцяти років. Принципово. Щоразу, коли вона це робила, мені хотілося зникнути. Я хотіла стати невидимою. Річ не в тім, що хлопці занадто звертали на це увагу (не звертали, але могли), та в мене було відчуття, що я інша, невдаха. І я ненавиділа це відчуття. Я ненавиділа, коли вказували, що я мала Я просто хотіла бути схожою на них.

Із самого початку хлопчики були нерозлийвода. Конрад був лідерам. Його слово було закон. Стівен був його заступником, а Джеремайя — блазнем. Тієї першої ночі Конрад вирішив, що хлопці будуть спати в спальних мішках на пляжі, біля розведеного багаття, Він був бойскаутом — знав усе про такі речі.　

Я із заздрістю спостерігала, як вони збирались. Особливо коли вони пакували крекери та зефір. "Не беріть усю коробку", — хотілося сказати їм. Але я цього не зробила: я не хотіла втручатися. Це був навіть не мій будинок.　

— Стівене, не забудь узяти з собою ліхтарик, — командував Конрад.　

Стівен швидко кивнув. Я ніколи раніше не бачила, щоб він виконував накази. Він брав Конрада, який був на вісім місяців старший, за приклад. І так було завжди. У всіх був хтось, окрім мене. Хотіла б я опинитися вдома, приготувати з батьком іриски з фруктами, а потім з’їсти їх на підлозі у вітальні.

— Джеремайе, не забудь карти, — сказав Конрад, скручуючи спальний мішок.　

Джеремайя відсалютував йому і станцював джигу, що змусило мене захихикати.　

— Так. сер, слухаюсь сер.　

Він повернувся до мене (я сиділа на дивані) і сказав:　

— Конрад такий самий владний, як і наш батько. Не думай, що ти повинна його слухати або щось таке.　

Те. що Джеремайя заговорив зі мною, додало мені сміливості.　

— Можна я піду з вами? — спитала я　.

Стівен миттю відрізав:　

— Ні. Тільки хлопці. Правда ж, Конраде?　

Конрад завагався на мить.　

— Вибач. Беллі, — сказав він, і на секунду йому й дійсно було шкода. Може, й на дві секунди. Потім він знову продовжив скручувати спальний мішок. Відвернувшись від них. я втупилася в телевізор.　

— Нічого страшного. Мені байдуже.　

— О, дивіться, Беллі зараз заплаче. — радісно сказав Стівен Джеремайї та Конраду, — Коли вона не отримує того, що хоче, вона плаче. Наш батько завжди ведеться на це.　

— Заткнися, Стівене! — закричала я.　

Я боялася, що й справді можу розплакатися. Останнє. що мені було потрібно, — не бути плаксою в наш перший вечір. Тоді вони ніколи не приймуть мене за свою і не візьмуть із собою.

— Беллі зараз заплаче, — почав наспівувати Стівен.　

Вони із Джеремайею почали танцювати джигу.　

— Дайте їй спокій, — наказав Конрад.　

Стівен перестав танцювати.　

— Ви, хлопці, такі ще діти, — зауважив Конрад, хитаючи головою,　

Я спостерігала, як вони збирали спорядження, уже були готові йти.　

Я ось-ось мала втратити шанс піти з ними, стати частиною їхньої банди.　

Я швидко сказала:　

— Стівене, якщо ти мені не дозволиш піти, я скажу мамі.　

Обличчя Стівена скривилося:　

— Ні, не скажеш. Мама ненавидить, коли ти ябедничаєш.　

Це була правда, моя мама ненавиділа, коли я жалілася на Стівена за такі речі. Вона говорила, що йому потрібен особистий час, що я можу піти наступного разу, шо в будь-якому разі вдома з нею та Бек мені буде веселіше. Я опустилася на диван, схрестивши руки на грудях. Я втратила свій шанс. Тепер я була просто ябедою, дитиною.　

На виході Джеремайя повернувся і станцював для мене джигу, і я нічого не змогла з собою вдіяти — я розсміялася.　

Обернувшись, Конрад кинув через плече:　

— На добраніч, Беллі, От і все. Я закохалась.

Я не відразу помітила, що в їхній сім'ї водилося більше грошей, ніж у нашій. Насправді пляжний будиночок не був якимось чудом. Чесно кажучи, це був звичайний пляжний будиночок, обжитий і затишний. Тут стояли вицвілі смугасті старі дивани і скрипуче крісло марки La-Z-Boy, за яке ми. діти, завжди воювали: біла облуплена фарба, тверда дерев'яна підлога. шо вигоріла на сонці.　

Але це був великий будинок, місця вистачало всім нам. і навіть можна ще запросити гостей. Прибудова з’явилася багато років тому. На одному кінці були кімнати мами. Сюзанни й містера Фішера та вільна — для гостей. На іншому кінці — моя, ще одна кімната для гостей і кімната хлопчиків, через яку я їм заздрила.　

Раніше в цій кімнаті були двоярусні ліжка та двоспальне, і мені так образливо було спати одній у своїй кімнаті, коли я всю ніч чула, як вони хихикають і шепочуться за стіною, Декілька разів хлопчаки дозволяли й мені спати в їхній кімнаті, але тільки тоді, коли в них була якась надзвичайно моторошна історія, яку вони хотіли розповісти. Я була вдячною слухачкою: завжди перелякано скрикувала в потрібних місцях.

Коли ми подорослішали, хлопці перестали жити в одній кімнаті. Стівен став ночувати поряд із кімнатами батьків, а Джеремайя та Конрад — у кімнатах із мого боку. Але в нас була одна спільна ванна кімната із самісінького початку.　

Наша розташовується в нашій частині будинку, у мами — своя, а ванна кімната Сюзанни межувала з ЇЇ спальнею. Ми мали дві раковини. Одна — для Джеремайї та Конрада, а інша — для мене і Стівена.　

Коли ми були маленькими, хлопчики ніколи не опускали сидіння унітаза, і зараз теж нічого не змінилося. Це було постійним нагадуванням, що я інша, що я не одна з них. Інколи після них у ванній кімнаті були цілі калюжі — або через водяні бійки, або через неуважність. Тепер, коли вони почали голитися, маленькі волосинки, збриті з підборіддя, були розсипані по всій раковині. Поличка була заставлена різноманітними дезодорантами, кремами для гоління й одеколонами.　

Вони мали більше одеколону, ніж я — парфумів. У мене — один рожевий флакон французьких парфумів, який мені батько подарував на Різдво, коли мені було тринадцять. Це був аромат ванілі, карамелі та лимону. Думаю, це його подружка-аспірантка обирала парфум. Батько геть не розбирався в таких речах. У будь-якому разі я не залишала свій парфум у ванній серед їхніх речей. Флакон я тримала на комоді у своїй кімнаті. Я ніколи ним не користувалася. Я навіть не знала, навіщо привезла його з собою.　

Після вечері я залишилася внизу, на дивані. І Конрад теж. Він сидів навпроти мене, схиливши голову, і брав акорди на гітарі,　

— Я чула, що в тебе є дівчина, — сказала я. — І чула, що все досить серйозно.　

— У мого брата занадто довгий язик.　

Приблизно за місяць до того, як ми приїхали в Казінс, Джеремайя зателефонував Стівену. Якийсь час вони розмовляли, а я ховалася за дверима спальні Стівена і прислухалася. Стівен більше слухав, ніж говорив, але все це мало вигляд серйозної розмови. Я увірвалася до нього в кімнату і запитала, про що вони розмовляють, і Стівен звинуватив мене в тому, що я маленька, але занадто цікава шпигунка, а потім він нарешті сказав мені, що в Конрада є дівчина.　

— То яка вона?　

Я запитала, не дивлячись на нього. Боялася, що він зможе побачити, як сильно мене це хвилює.　

Конрад відкашлявся.　

— Ми розбіглися, — сказав він.　

Мені забракло повітря. Моє серце підстрибнуло.　

— Твоя мама має рацію, ти серцеїд.　

Я хотіла, щоб це прозвучало як жарт, але слова дзвеніли у мене в голові та в повітрі як якась заява.

Він здригнувся.　

— Це вона кинула мене, — пояснив він,　

Я не могла уявити, щоб хтось захотів розлучитися з Конрадом Мені було цікаво, яка ж вона. Раптом вона стала для мене таємничою реальною особистістю.　

— Як її звали?　

— Яка різниця? — спитав він хрипко. Потім додав: — Обрі. її звуть Обрі.　

— Чому вона кинула тебе?　

Я нічого не могла з собою вдіяти. Мені було занадто цікаво. Ким була ця дівчина? Я уявляла собі блондинку з бірюзовими очима. Когось із ідеальним манікюром та овальними нігтями. Мені завжди доводилося вкорочувати свої для гри на фортепіано, а після того, як я покинула це заняття, однаково вкорочувала їх, бо звикла.　

Конрад, відклавши гітару, похмуро дивився в нікуди, — Вона сказала, що я змінився.　

— А ти змінився?　

— Я не знаю. Усі змінюються. Ти змінилася.　

— Як я змінилася?　

Стенувши плечима, він знову взяв гітару.　

— Як я вже сказав, усі змінюються.　

Конрад почав грати на гітарі ще в середній школі. Я ненавиділа, коли він грав на гітарі. Він сидів, бренькав по струнах, слухав у пів вуха, майже не помічав мене, і, здавалося, якась його частина була десь далеко. Він мугикав щось собі лід ніс і подумки був десь в іншому місці. Ми дивилися телевізор або грали в карти, а він бренькав на гітарі. Або. сидячи у своїи кімнаті, займався. Навіщо — я не знала. Усе, що я знала, — це заняття забирало наш час,　

— Послухай, — сказав він одного разу, простягаючи один навушник, а інший залишив у себе. Ми стукнулися головами.　

— Хіба це не прекрасно?　

— Прекрасно.　

Це була музика гурту Pearl Jam. Конрад був такий щасливий і зачарований, начебто сам щойно відкрив їх для себе. Я досі про них не знала, зле на той момент це була найкраща пісня, яку я будь-коли чула. Я пішла й купила їхній альбом Ten та постійно слухала його на повторі. Коли я слухала п’ятий трек Black, то начебто знову опинялася там, знову і знову.　

Коли літо закінчилося і я повернулася додому, то пішла в музичний магазин, купила ноти та навчилася грати цю мелодію на фортепіано. Я думала, що одного разу я зможу акомпанувати Конраду і ми зможемо стати групою. Що було таки безглуздою ідеєю, адже в літньому будиночку на пляжі не було фортепіано, Сюзанна намагалася дістати його, щоб я могла грати, але моя мама їй не дозволила.　

Вночі, коли не могла засмути, я прокрадалася вниз сходами і йшла в басейн плавати. Я плавала по колу знову і знову, доки не відчувала, що втомилася. Коли я поверталася в ліжко, мої м’язи трохи тремтіли, але були розслаблені. Мені подобалося закутуватися після плавання в одне з волошкових купальних простирадл Сюзанни — я ніколи навіть не чула про купальні простирадла раніше. А потім навшпиньки піднімалася нагору і засинала з мокрим волоссям. Після плавання так добре спиться. Це не схоже на жодне інше відчуття.　

Два роки тому Сюзанна прийшла до басейну вночі, коли там плавала я, вона плавала зі мною. Я пірнала під воду, плавала по колу і відчувала, як вона теж пірнає і починає пливти в іншому кінці басейну. Ми не розмовляли; ми просто плавали, але її присутність заспокоювала. І лише тоді, того літа, я бачила її без перуки.　

Тоді через хімієтерапію Сюзанна весь час носила перуку. Ніхто не бачив її без неї, навіть моя мама. У Сюзанни було неймовірно красиве волосся. Довге, золотистого карамельного кольору, м’яке, як цукрова вата. Її перука не йшла ні в яке порівняння з ним, хоча була з натурального волосся — найкраща, яку тільки можна було купити. Після хімієтерапії, після того, як її волосся відросло, вона підстригала його коротко, не нижче підборіддя. Це було красиво, зле це було не те саме. Дивлячись на неї зараз, важко здогадатися, який вигляд вона мала раніше, з довгим волоссям, як у підлітка, як у мене.　

У першу ніч літа я не могла заснути. Мені завжди потрібна була ніч чи дві, щоб знову звикнути до свого ліжка, хоча я спала в ньому практично кожного літа свого життя. Я крутилася з боку на бік, а потім не витерпіла. Я одягнула мій купальник. старий, із золотими смужками, у який я ледь втиснулася. Це було моє перше нічне плавання цього літа,　

Коли я плавала одна вночі, усе здавалося набагато яснішим. Прислухаючись до свого дихання, я відчувала себе спокійною, упевненою та сильною. Немов я можу плавати отак вічно.　

Я пропливла кілька разів туди-сюди, з повертаючись на четверте коло, я відчула, що зачепила щось тверде. Я виринула, щоб вдихнути повітря, і побачила, що це нога Конрада. Він сидів на краю басейну, звісивши ноги у воду. Він спостерігав за мною увесь цей час. І він палив.　

Я залишилася під водою до підборіддя — раптом усвідомила, наскільки замалий мені купальник. Я не могла вибратися з води, маючи такий вигляд, доки Конрад був там,　

— І давно ти палиш? — осудливо спитала я. — І що ти тут робиш?

— І на котре питання ти спершу хочеш отримати відповідь?　

У нього був той самовдоволено-поблажливий вираз обличчя, який зводив мене з розуму, Я підпливла до стіни і поклала руку на край басейну,　

— На друге.　

— Я не міг заснути, тому пішов прогулятися. — сказав він, стенаючи плечима.　

Він брехав. Він вийшов надвір, шоб покурити.　

— Як ти дізнався, то я тут? — запитала я.　

— Ти завжди плаваєш тут уночі, Беллі. Не вдавай. що не не так!　

Він зробив затяжку.　

Конрад знав, що я плаваю уночі? Я думала, що це мій секрет, мій і Сюзанни. Цікаво, чи давно він про це знає. Цікаво, чи всі про це знають. Я навіть не знала, чому це мало значення, але мало, Для мене мало.　

— Добре. То коли ти почав палити?　

— Я не знаю. Можливо, минулого року.　

Він навмисно говорив невизначено. Це зводило з розуму.　

— Тобі не варто курити. Ти повинен кинути просто зараз. Ти вже відчуваєш залежність?　

— Ні, — засміявся він.　

— Тоді кидай. Якщо ти докладеш зусилля, я знаю, ти зможеш.　

Якшо він задумає, то може зробити що завгодно, я це знала.　

— А може, я не хочу.　

— Ти повинен, Конраде. Куріння тобі шкодить.　

— Що мені буде, якщо кину курити? — дражнив він.　

Він тримав цигарку а повітрі над банкою пива.　

Зненацька повітря стало іншим. Здавалося, воно стало зарядженим, наелектризованим, ніби в мене влучила блискавка. Я відпустила край басейну і почала плавати на місці. Мені здавалося, що минула ціла вічність, доки я не заговорила.　

— Нічого, — відповіла я. — Ти повинен кинути заради себе　.

— Ти маєш рацію, — сказав він, і все, момент було втрачено.　

Він підвівся і загасив сигарету об край банки.　

— На добраніч. Беллі. Не плавай тут занадто довго. Ніколи не знаєш, які монстри чатують на тебе вночі.　

Здавалося, напруга зникла, усе стало нормальним. Я хлюпнула водою йому на ноги, коли він йшов до будинку.　

— Та пішов ти! — гукнула я йому в спину.　

Давним-давно Конрад, Джеремайя і Стівен змусили мене повірити, що на волі бродить убивця дітей, один із тих маніяків, кому подобаються пухкенькі дівчатка з каштановим волоссям і сіро-блакитними очима,　

— Стривай! Так ти кинеш чи ні? — крикнула я, але він не відповів мені, а просто розсміявся.

Я зрозуміла, що вій сміється, по тому, як тряслися його плечі, коли він зачиняв двері.　

Коли він пішов, я впала у воду на спину і попливла. Я чула, як стукіт серця відлунює в мене у вухах. Воно стукотіло швидко-швидко-швидко, як метроном, Конрад був іншим. Я відчула шось ще за вечерею, ще до того, як він розповів мені про Обрі. Він змінився. Мені здавалося, що я перебуваю на вершині дерев’яних американських гірок Grizzly в Кінгс-Домініоні І от-от маю спуститися на шаленій швидкості з першого підвищення.　

— Беллі. ти телефонувала батькові? — запитала мати.　

— Ні.　

— Думаю, тобі варто зателефонувати йому та розповісти, як у тебе справи.　

Я закотила очі:　

— Сумніваюся, що він сидить удома і не знаходить собі місця через не.　

— Все ж зателефонуй.　

— А Стівена ти вже змусила зателефонувати йому? — не вгавала я.　

— Ні, — відповіла вона спокійно, — Твій батько та Стівен проведуть разом два тижні, обираючи коледж. А ти, між іншим, не побачиш його до кінця літа.　

Чому в неї на все має бути причина і пояснення? З нею завжди так. Моя мама була єдиною людиною, яку я знала, хто міг підступити до процесу розлучення з обгрунтуванням і розсудливістю.　

Мама встала І простягла мені телефон.　

— Зателефонуй батькові, — сказала вона, виходячи з кімнати.　

Вона завжди виходила з кімнати, коли я йому телефонувала, наче давала мені можливість усамітнитися, Начебто в мене були якісь секрети, які мені треба було розповісти батькові, але я не могла сказати в її присутності.　

Я не стала йому телефонувати. Я поставила телефон назад у підставку. Це він має мені телефонувати, а не навпаки. Це він батько, а я просто дитина. І взагалі, татам не місце в літніх будиночках. Мій батько це чи містер Фішер, Звичайно, вони могли приїхати в гості, але їм тут не місце. Вони не мали жодного стосунку до цього місця, А ми мали. Ми всі — мами та діти.　

Ми грали в карти на веранді, а мама із Сюзанною пили "маргариту" і грали у свою власну карткову гру. Сонне хилилося до заходу, і скоро мами повернуться в будинок і почнуть варити кукурудзу та готувати хот-доги. Але не зараз. Спочатку вони дограють у карти.　

— Лорел, чому ти називаєш мою маму Бек, коли всі інші називають її Сюзанною? — поцікавився Джеремайя.　

Він і мій брат Стівен грали в парі, вони програвали. Ігри набридали Джеремайї, і він завжди шукав, чим би зайнятися цікавішим, про що б поговорити.　

— Бо її дівоче прізвище Бек, — пояснила мама, розчавлюючи недопалок.　

Вони курили лише тоді, коли були разом, бо це був особливий час. Моя мама говорила, що куріння із Сюзанною допомагає їй знову відчути себе молодою. Я сказала, що це вкоротить їй віку, але вона тільки відмахнулася від моїх побоювань і назвала мене песимісткою.　

— Що таке дівоче прізвище? — спитав Джеремайя.　

Мій брат ляснув Джеремайю картами, щоб повернути його а гру, але той ігнорував його,　

— Це прізвище дівчини до того, як вона вийде заміж, довбню, — пояснив Конрад.　

— Не називай його довбнем, Конраде, — машинально сказала Сюзанна, розкладаючи карти в руці　

— А чому дівчина повинна взагалі змінювати прізвище? — дивувався Джеремайя.　

— Вона не повинна. Я не змінила. Мене від народження звуть Лорел Данн. Гарно, так?　

Моя мама полюбляла відчувати перевагу над Сюзанною через те, що не змінила свого прізвища.　

— Зрештою, чому жінка має змінювати прізвище заради чоловіка? Вона не повинна.　

— Лорел, будь ласка, замовкни, — промовила Сюзанна, кинувши кілька карт на стіл. — Джин.　

Мама зітхнула і теж кинула карти.　

— Я більше не хочу грати у "Джин". Пограймо в щось інше. Пограймо з хлопцями в "Рибалку".　

— Жалюгідна невдаха, — кинула Сюзанна.　

— Мамо, ми не граємо в "Рибалку". Ми граємс в "Чирви", а ти не можеш грати, бо завжди намагаєшся шахраювати, — зауважила я.　

Конрад був моїм партнером, і я була певна, що ми виграємо. Я навмисне обрала його. Конрад умів перемагати. Він був найшвидшим плавцем, найкра ще танцював, і він завжди, завжди вигравав у карти　.

Сюзанна плеснула в долоні і розсміялася.

— Лоро, ця дівчина — твоя копія.　

— Ні, Беллі — дочка свого батька. — заперечила мама, і вони обмінялися такими таємничими поглядами, то мені захотілося сказати: «Що. що?»　

Але я знала, що моя мама ніколи не відповість. Вона завжди зберігала секрети. І я знала, що справді схожа на свого батька: я мала його розкосі очі, версію його носа як для маленької дівчинки, його підборіддя, що видавалося вперед. Усе. чим я була схожа на матір, — це руки.　

Сюзанна усміхнулася мені і сказала:　

— Ти маєш рацію, Беллі. Твоя мама шахраює. Вона завжди шахраювала, граючи в «Чирви». Шахраї ніколи не досягають успіху, діти.　

Сюзанна завжди називала нас дітьми, але річ у тому, що я навіть не стала заперечувати. Зазвичай я б заперечувала. Але те, як це сказала Сюзанна, не здавалося чимось поганим. Не означало, що мн малолітні, незрілі, Ні, це звучало так, ніби в нас усе життя попереду.　

Містер Фішер навідувався до мас протягом всього літа, іноді на вихідних і завжди в перший тиждень серпня. Він був банкіром, і, за його словами, неможливо взяти й отак просто приїхати на якийсь час. А взагалі без нього там було краще, коли там були лише ми. Коли містер Фішер приїжджав у містечко, що траплялося нечасто, я насторожувалась. Усі насторожувались. Ну, звісно, окрім Сюзанни та моєї мами. Кумедно, що мама знала містера Фішера стільки ж, скільки й Сюзанна: вони втрьох навчалися в коледжі, а той був невеликим.　

Сюзанна завжди говорила, щоб я називала містера Фішера Адамом, але я не могла наважитися. Це б звучало якось неправильно. Містер Фішер — оце звучало правильно, тому я називала ного саме так, і так само називав його Стівен. Думаю, щось у ньому змушувало людей називати його саме так. і не тільки нас. дітей. І вважаю, йому подобалося це.　

Він мав приїхати на вечерю в п'ятницю, і ми на нього чекали. Сюзанна готувала його улюблений напій — віскі Maker's Marr із імбиром. Мама дражнила її через те. що вона так чекала на нього, але Сюзанна на це не відповідала. Насправді мама піддражнювала й містера Фішера. А він її — у відповідь.

Може, "піддражнювати" і не зовсім влучне слово. Це було більше схоже на шпигання. Вони багато шпигали одне одного, але багато й усміхалися. Це було кумедно; мама та тато рідко сварилися, однак і не надто багато усміхалися.　

Гадаю, містер Фішер був гарним батьком. У будь- якому разі ліпший за мого, проте й більше задоволений собою. Не вважаю, що він був такий саме вродливий, як Сюзанна, але це так могло здаватися тому, шо я любила Сюзанну більше за будь-кого.　

І хто міг коли-небудь зрівнятися з такою людиною? Іноді ви подумки малюете людину в мільйон раз красивішою, ніж вона є насправді. Начебто ви дивитеся на неї крізь спеціальну лінзу, але якщо ви бачите її такою, можливо, вона і справді така. Але можливо, усе й не так.　

Містер Фішер давав нам. дітям, по двадцятій щоразу, коли ми кудись йшли. За гроші завжди відповідав Конрад.　

— На морозиво, — говорив містер Фішер. — Купіть собі щось солодке.　

Щось солодке. Завжди було щось солодке. Конрад обожнював батька. Той був для нього героєм. Принаймні довгий час. Довше, ніж для більшості людей. Думаю, що мій батько перестав бути моїм героєм, коли я побачила його з однією з його аспіранток, коли вже він і моя мама розлучилися. Та навіть не була гарною.　

Було б легко звинуватити в усьому батька; у розлученні, в іншій квартирі. Але якщо я і звинувачувала когось, то це матір. Чому вона була такою спокійною. такою безпристрасною? Принаймні мій батько плакав. Принаймні йому було боляче. Мама нічого не говорила, не показувала своїх почуттів. Наша сім’я розпалась, а вона просто жила, ніби нічого не сталося. Це було неправильно.　

Коли того літа ми повернулися додому з пляжного будиночка, мій батько вже з’їхав. Він забрав перше видання Гемінґвея, шахи, компакт-диски Біллі Джоела. Клода. Клод — це його кіт, він належав тільки батькові. Це правильно, що він забрав Клода. І все ж таки мені було сумно. У певному сенсі те. що Клод з'їхав, було навіть гірше, ніж те, шо з'їхав тато, бо Клод завжди жив із нами в будинку, кожен закуток якого, здавалось, належав коту. Наче Клод володів ним.　

Батько запросив мене на обід в Applebee’s і сказав, вибачаючись:　

— Пробач, шо я забрав Клода. Ти сумуєш за ним? — На його бороді, що тільки-но відросла, протягом більшої частини обіду красувався майонез із салату. Це дратувало. Борода дратувала, обід дратував.　

— Ні, — відповіла я. Неспроможна підвести очі, я просто дивилася на французький цибулевий суп. — Він однаково твій.　

Отже, моєму батькові дістався Клод, а моїй мамі — Стівен та я. Так було краще для всіх. Ми бачилися з батьком майже кожні вихідні. Ми приїздили в його нову квартиру, де тхнуло цвіллю, скільки б аромаламп із ладаном він не запалював.　

Я ненавиджу запах ладану, мама теж. Я починаю від нього чхати. Гадаю, що мій батько почувався незалежним та екстравагантним, запалюючи стільки аромаламп, скільки хотів, у своєму "новому барлозі", як він називав квартиру.　

Тільки переступивши поріг квартири, я завжди з докором запитувала:.　

— Знову аромат ладану?　

Він що, уже забув про мою алергію?　

Маючи винуватий вираз обличчя, батько зізнавався. що так, він запалював аромалампу, але більше цього не робитиме. Однак він однаково робив це Він робив це, коли мене там не було, провітрював кімнату, проте я відчувала цей запах.　

У його квартирі було дві спальні. У більшій спав він, а я — в іншій, на маленькому двоспальному ліжку з рожевими простирадлами. Мій брат спав на розкладному дивані. І я справді заздрила йому, бо він міг не спати, а дивитися телевізор. У моїй кімнаті були тільки ліжко та білий комод, яким я майже не користувалася. Тільки в одній шухляді лежав мін одяг. Інші були порожні. Там була полиця з книжками, які купив для мене батько. Він завжди купував мені книжки. Він усе сподівався, що я стану такою ж розумною. як він, стану кимось, хто любить слова, любить читати. Я любила читати, але не так. як він того хотів. Не так, щоб стати кимось на кшталт ученого.　

Мені подобалися романи, а не наукова література. І я ненавиділа ці грубі рожеві простирадла. Якби він спитав мене, я сказала б, що люблю жовтий колір, а не рожевий.　

Але він намагався. Намагався по-своєму. Саме для мене він купив уживане піаніно і заштовхав його в їдальню. Тож я досі могла грати, хоча б коли залишалася в нього. Втім, я не грала: піаніно було не налаштоване, і мені не вистачило духу сказати йому про це.　

Ось чому я так чекаю на літо. Це означає, що мені не потрібно залишатися в похмурій маленькій квартирі мого батька. Не те щоб мені не подобалося його бачити, мені подобалося. Я сильно сумувала за ним. Але та квартира пригнічувала. Я б хотіла бачити його в нашому будинку. Нашому справжньому будинку. Я хотіла, щоб усе було як раніше. А оскільки більшу частину літа ми проводили з мамою, батько брав нас зі Стівеном у подорож, коли ми поверталися. Зазвичай ми їздили у Флориду, щоб навідати бабусю. Ми називали її бабунею. Поїздка теж пригнічувала: бабуня весь час умовляла його повернутися до матері, яку вона любила.　

— Ти давно розмовляв із Лорел? — щоразу запитувала вона батька ще довго після його розлучення.　

Я ненавиділа слухати, як вона прискіпується до нього із цього приводу. Це була не його вина — він не міг нічого вдіяти. Це було принизливо, бо з ним розлучилася саме мама Це вона ініціювала розлучення і підштовхнула до цього, це я знала напевно. МІЙ батько був би цілком щасливий жити в нашому блакитному двоповерховому будинку з Клодом і всіма своїми книжками.　

Тато якось сказав мені, що Вінстон Черчилль вважав, що Росія — це загадка, оповита таємницею, що міститься всередині таїни. Батько вважав, що слова Черчилля стосувалися і моєї мами. Це було до розлучення, і він сказав не з гіркотою в голосі, але з відчутною повагою. Бо навіть коли він її ненавидів, то захоплювався нею.　

Думаю, він залишився б із нею назавжди, намагаючись розгадати таємницю. Він любив вирішувати головоломки, був тим, хто любить теореми, теорії, "Х" завжди має чомусь дорівнювати, Це не міг бути просто "X",　

Для мене моя мама не була такою таємничою. Бона була моєю матір’ю, Завжди розважлива, завжди впевнена в собі. Для мене вона була такою ж таємничою, як склянка води. Вона знала, чого хотіла, Вона знала, чого не хотіла. І це стосувалося одруження з моїм батьком. Я не була певна, чи це тому, що вона розлюбила його, чи тому, що ніколи й не кохала,　

Коли ми були в бабуні, мама вирушала в одну зі своїх подорожей. Вона любила далекі місця, такі, як Угорщина чи Аляска. Вона завжди подорожувала сама. Фотографувала, але я ніколи не просила подивитися ці світлини, а вона ніколи й не запитувала, чи хочу я цього.

Сидячи в садовому кріслі, я їла тости та читала журнал, коли мама вийшла з будинку і підійшла до мене. Вона мала такий серйозний вираз обличчя, такий цілеспрямований погляд, який завжди з’являвся, коли вона хотіла поговорити зі мною як мама з дочкою. Я боялася цих розмов так само, як боялася місячних.　

— Чим плануєш сьогодні зайнятися? — ніби ненароком запитала вона.　

Я засунула залишки тосту до рота.　

— Цим?　

— Можливо, тобі варто почати читати книги, щоб підготуватися до екзамену з англійської літератури? — спитала вона, простягаючи руку і струшуючи крихти з мого підборіддя.　

— Так, я планувала саме це. — підтакнула я, хоча насправді не збиралася це робити.　

Мама відкашлялася.　

— Конрад вживає наркотики? — спитала вона.　

— Що?　

— Конрад вживає наркотики?　

Я була шокована,　

— Ні! І чому ти питаєш про не саме мене? Конрад не втаємничує мене у свої секрети. Запитай Стівена.　

— Запитувала Він не знає. Він не став би брехати. — сказала вона, пильно дивлячись на мене.　

— Я б теж не стала!　

Мати зітхнула,　

— Знаю. Бек хвилюється. Він дивно поводиться. Він покинув футбол.　

— А я кинула танці, — сказала я, закочуючи очі. — І ти ж ше не бачила, щоб я бігала з дозою наркотиків.　

Вона скривила губи;　

— Обіцяєш розповісти мені, якщо щось помітиш?　

— Не знаю… — дражнила я.　

Мені не потрібно було їй нічого обіцяти. Я знала, що Конрад не вживає наркотики. Одна річ пиво, але наркота — це зовсім інше. Він ніколи не став би вживати наркотики. Я готова була заприсягтися своїм життям.　

— Беллі, це серйозно.　

— Мамо, заспокойся. Він не вживає наркотики. Коли ти взагалі встигла стати агентом управління боротьби з наркотиками? Ти говориш як одна з них.　

Я жартівливо штовхнула їі ліктем. Вона, стримавши усмішку, похитала головою:　

— Не починай.　

Коли вони вперше це зробили, то думали, що ми не дізнаємося. Насправді це було досить безглуздо з їхнього боку, бо це була одна з тих рідкісних ночей, коли ми всі були вдома. Ми сиділи у вітальні. Конрад слухав музику у навушниках, а Джеремайя та Стівен грали у відеогру. Тим часом я, умостившись у кріслі La-Z-Boy, читала «Емму» — здебільшого тому, то думала, шо так здаюся розумнішою, а не тому, то подобалася книга. Якби я справді хотіла щось почитати, то зачинилася б у своїй кімнаті з «Квітами на горищі» або чимось ще, а не з Джейн Остін.　

Думаю, Стівен відчув це першим. Він озирнувся, принюхався, мов собака, а потім сказав:　

— Друзі, ви відчуваєте цей запах?　

— Я казав тобі не їсти ту печену квасолю, Стівене, — сказав Джеремайя, не відриваючи очей від екрану.　

Я хихикнула. Але то було не те. Я теж відчула запах. Це була конопля,　

— Це конопля, — промовила я голосно.

Я хотіла сказати це першою, щоб довести, наскільки я обізнана й освічена.　

— Не може бути. — заперечив Джеремайя.　

Конрад зняв навушники і сказав:　

— Беллі має рацію. Це конопля.　

Стівен поставив гру на паузу й обернувся до мене.　

— Звідки ти знаєш, як пахне конопля, Беллі? — спитав він, із підозрою дивлячись на мене.　

— Бо. Стівене, я весь час під кайфом. Постійно покурюю. Ти не знав?　

Я ненавиділа, коли Стівен корчив із себе старшого брата, особливо перед Конрадом і Джеремайею. Начебто він навмисно намагався змусити мене почуватися маленькою. Він проігнорував мої слова:　

— Запах долинає з другого поверху?　

— Це мамина конопля, — пояснив Конрад, надягаючн навушники. — Для її хімієтерапії.　

Джеремайя не знав про це, я точно бачила. Він нічого не сказав, але мав розгублений, навіть ображений вигляд. Це було видно по тому, як він почухав потилицю і кілька хвилин дивився кудись удалечінь. Ми зі Стівеном обмінялися поглядами. Нам було ніяково, адже ми знали, що у Сюзанни рак, але ми були сторонніми в цій ситуації Ми ніколи не знали, що сказати, тож нічого й не говорили. Здебільшого ми вдавали, що нічого не відбувається. Так само чинив і Джеремайя.　

Хоча моя мама поводилася не так. Вона поводилася прагматично, спокійно, як і завжди в усьому.

Сюзанна сказала, що завдяки мамі вона почувається нормальною. У матері це добре виходило; змушувати людей почуватися нормальними. У безпеці. Ніби, поки вона була там, нічого поганого не могло статися.　

Коли за деякий час вони спустилися вниз, то хихикали, як два підлітки, що залізли в міні бар батьків. Було зрозуміло, що мама теж покурила разом із Сюзанною. Ми зі Стівеном обмінялися знову поглядами, цього разу зляканими. Наша мама була, мабуть, останньою людиною на землі, хто закурив би коноплю, ну, окрім, звісно, бабусі Грек — її матері.　

— Діти, ви з’їли всі сирні снеки Cheetos? — спитала мама, риючись у шафі. — Я просто вмираю від голоду.　

— Так, — відповів Стівен.　

Він навіть не міг дивитися на неї.　

— А може, кукурудзяних чипсів Fritos? Візьми їх, — запропонувала Сюзанна, підійшовши ззаду до мого крісла.　

Вона злегка торкнулася мого волосся, мені дуже подобалося, коли вона так робила. Із цього погляду Сюзанна була набагато ласкавішою, ніж моя мати, завжди називала мене дочкою, якої в неї ніколи не було. їй подобалося бути мені за маму, а моя мама не заперечувала. Я теж.　

— Як тобі «Емма»? — запитала вона.　

У Сюзанни був такий спосіб зосередитися на тобі, шо ти почувався найцікавішою людиною в кімнаті.

Я відкрила рота, щоб збрехати і сказати їй, якою цікавою, на мою думку, була книга, але перш ніж я встигла. Конрад дуже голосно промовив:　

— Вона не перегорнула жодної сторінки за годину.　

Він досі був у навушниках. Я не зводила з нього очей, у душі я була вкрай схвильована тим. то він це помітив. Цього разу він спостерігав за мною. Але не дивно, що він помітив: Конрад усе помічає Конрад міг навіть помітити, що в сусідського собаки у правому оці більше нахабності, ніж у лівому, або якщо доставник піци приїхав на іншій машині. Те. що Конрад це помітив, не було компліментом. Це було фактом.　

— Тобі сподобається, як тільки закрутиться сюжет, — запевнила мене Сюзанна, укладаючи пасмо на чоло.　

— Мені завжди потрібен час. щоб зануритися в книгу, — сказала я так, наче вибачалася,　

Я не хотіла, щоб вона засмутилася, адже саме вона порадила мені цю книгу. Потім у кімнату увійшла мама з пакетом мармеладних спіральок Twizzlers і напівпустим пакетом Fritos. Вона кинула Сюзанні Twizziers, але запізно сказала:　

— Лови!　

Сюзанна потяглася за ним, але той упав на підлогу, і вона, хихикаючи, підняла його.　

— Яка я незграба, — докинула вона, жуючи один кінець, ніби то була солома, а вона була провінціалкою. — Що на мене найшло?

— Мамо, усі знають, ще ви курили нагорі коноплю. — зауважив Конрад, легенько похитуючи головою в такт музиці, яку міг чути тільки він.　

Сюзанна прикрила рота долонею. Вона нічого не сказала, але мала вигляд щиро засмученої　

— Упс, думаю, кіт виліз із мішка, Бек. Хлопчики, ваша мама курить лікарську коноплю, щоб упоратися з нудотою після хімїєтерапії, — сказала мама　.

Стівен, не відводячи погляду від телевізора, спитав:　

— А ти. мамо? Ти теж курищ через хіміетерапію?　

Я знала, шо він намагався зняти напругу в кімнаті, і це спрацювало, У Стівена завжди це добре виходило.　

Сюзанна придушила сміх, а мама жбурнула Стівену а потилицю Twizziers　.

— Усезнайко. Я пропоную моральну підтримку найкращій у світі подрузі. Є й гірші речі,　

Стівен підняв спіральку Twizzlers і обтрусив, перш ніж засунути до рота.　

— Тож ти не проти, якщо я теж курну коноплі?　

— Коли в тебе виникне рак грудей, — відповіла йому мама, обмінюючись усмішкою з Сюзанною, своєю найкращою у світі подругою,　

— Або коли це трапиться з твоїм найкращим другом, — зауважила Сюзанна.　

Увесь цей час Джеремайя мовчав. Він просто дивився то на Сюзанну, то знову на екран телевізора, ніби побоюючись, що та розчиниться в повітрі, коли він відвернеться.

Наші матері думали, що ми всі того дня пішли пополудні. Вони не знали, що ми з Джеремайею занудьгували і вирішили повернутися до будинку, щоб перекусити. Піднімаючись сходами веранди, ми почули їхню розмову крізь вікно.　

Джеремайя зупинився, коли почув, як Сюзанна сказала;　

— Лоро, я ненавиджу себе за те, шо навіть думаю про це, але я впевнена, що радше помру, ніж втрачу груди.　

Джеремайя, затамувавши подих, стояв і слухав. Потім він сів. і я теж.　

Мама промовила:　

— Я знаю, що ти не це маєш на думці.　

Ненавиділа, коли моя мама так говорила, і я здогадувалася, що Сюзанна теж, бо вона сказала:　

— Не вказуй мені, що мені мати на думці.　

Я ніколи раніше не чула, щоб її голос був таким різким, сердитим.　

— О'кей. О'кей. Більше не буду.　

Сюзанна почала плакати, І хоча ми не могли їх бачити, я знала, що моя мама гладить Сюзанну по спині по колу, так само, як вона робила це мені, коли я була засмучена.　

Хотіла б я зробити це для Джеремайї. Я знала, що йому стане легше від цього, але не змогла. Замість цього я. потягнувшись до нього, схопила його руку і міцно стиснула. Він не дивився на мене, але й не прибирав руки. Це був момент, коли ми стали справжніми, істинними друзями.

Потім моя мама сказала найсерйознішим, беззаперечним тоном:　

— Твої цицьки справді дуже гарні.　

Сюзанна вибухнула сміхом, схожим на дзявкання тюленя, відтак сміялася і плакала водночас.　

Усе буде добре. Якщо моя мама лаялася, якщо Сюзанна сміялася, то все буде добре.　

Відпустивши руку Джеремайї, я підвелася. Він теж. Ми пішли на пляж. Йшли мовчки. Бо що тут скажеш? Мені шкода, що у твоєї мами рак? Сподіваюся. що вона не втратить груди?　

Коли ми повернулися на наше місце на пляжі, Конрад і Стівен щойно вийшли з води зі своїми дошками для серфінгу. Ми. як і раніше, мовчали, і Стівен це помітив. Я здогадалася, що Конрад також, але він нічого не сказав.　

Однак Стівен не змовчав:　

— Що з вами?　

— Нічого. — відповіла я, підтягнувши коліна до грудей,　

— Ви щойно вперше поцілувалися чи що? — допитувався він, струшуючи воду зі своїх плавок на мої коліна.　

— Заткнися. — огризнулась я.　

У мене була спокуса зняти з нього плавки, аби тільки змінити тему. Минулого літа хлопчики марили нав'язливою ідеєю знімати шорти один з одного при людях. Я ніколи не брала в цьому участі, але цього разу була спроможна.　

— О, я так і знав! — скрикнув він, тиняючи рукою мене в плече,　

Я скинула ного руку порухом плеча і знову сказала, щоб він заткнувся.　

Він почав наспівувати:　

— Літнє кохання, мов блискавка, вразило мене, літнє кохання так швидко полонило мене…　

— Стівене, не будь придурком, — сказала я, повертаючись. щоб похитати головою і закотити очі разом із Джеремайею.　

Але зненацька Джеремайя встав, струсив пісок із шортів і пішов до води, геть від нас, геть від будинку.　

— Джеремайя, у тебе що, місячні? Я просто пожартував, чуваче! — гукав до нього Стівен. Джеремайя не обернувся, він просто продовжував йти берегом. — Ну ж бо, не ображайся!　

— Просто дай йому спокій, — промовив Конрад.　

Ці двоє ніколи не здавались особливо близькими, але траплялося, що інколи добре розуміли один одного, і це був саме такий момент. Бачачи, як Конрад захищає Джеремайю, я відчула величезний приплив любові до нього, немов хвиля тепла переповнила мої груди. Але через це я відчула себе  винною: як я можу відчувати закоханість, коли в Сюзанни рак?　

Я була впевнена, що Стівен відчував себе винним і був збентежений. Це було несхоже на Джеремайю, щоб він отак узяв і пішов геть. Він завжди першим сміявся, жартував у відповідь. І оскільки мені захотілося посипати солі на рану, я сказала:　

— Стівене, ти такий придурок.　

Стівен глянув на мене:　

— Боже, та що я такого зробив?　

Я зневажила його, лягла на рушник і заплющила очі. Як мені хотілося, щоб у мене зараз були навушники Конрада. Мені хотілося забути цей день назавжди.　

Пізніше того дня, коли Конрад і Стівен вирішили вночі порибалити, Джеремайя відмовився, хоча нічна риболовля була його улюбленим заняттям. Раніше він завжди намагався вмовити будь-кого піти з ним на нічну риболовлю. Того вечора він сказав, що він не має настрою. Вони пішли, а Джеремайя лишився зі мною. Ми дивилися телевізор і грали в карти, Мн згаяли більшу частину літа за цими заняттями. Лише вдвох. Того літа наші дружні взаємини стали міцнішими. Іноді він будив мене рано-вранці, і ми йшли збирати черепашки або піщаних крабів чи їхали на велосипедах по морозиво у кафе за три милі звідси. Коли ми лишалися вдвох, він не так багато жартував, але він досі був Джеремайею.　

З того літа я відчувала себе ближчою до Джеремайї, ніж до свого брата. Джеремайя був кращим. Можливо, тому, що він теж був чиїмось молодшим братом або, може, просто тому, що він був такою людиною. Він був милим з усіма. Він мав талант змушувати людей почуватися затишно.

Дощило три дні поспіль. До четвертої години третього дня Джеремайя вже казився через байдикування. Він не належав до тих людей, які любили сидіти а будинку. Він завжди рухався Завжди йшов до чогось нового. Він сказав, що не може більше сидіти в будинку, І спитав, чи не хоче хтось піти з ним у кіно. У Казінсі був лише один кінотеатр, окрім кінотеатру просто неба, і той розташовувався в торговому центрі,　

Конрад був у своїй кімнаті, і коли Джеремайя, підійшовши, спитав, чи, бува, не піде той у кіно, він відмовився. У своїй кімнаті Конрад проводив дуже багато часу на самоті, і я могла сказати, що це ранило почуття Стівена. Незабаром Стівен поїде до коледжу з нашим батьком, а Конрада це, схоже, зовсім не хвилювало. Коли він був не на роботі, був надто зайнятий грою на гітарі або слухав музику.　

Тож у кіно пішли Джеремайя, Стівен і я. Я вмовила їх подивитися романтичну комедію про двох собачників, які вигулюють своїх вихованців одним маршрутом і закохуються одне в одного. Це був єдиний фільм, який наразі йшов у кінотеатрах. Наступний фільм мав розпочатися лише за годину.

Приблизно за п'ять хвилин невдоволений Стівен підвівся з крісла.　

— Я не можу на це дивитися, — сказав він. — Ти йдеш, Джеремі?　

— Ні, я залишуся з Беллі — відповів Джеремайя.　

Стівен був здивований. Стенувши плечима, він кинув:　

— Зустрінуся з вами потім, коли це скінчиться.　

Я теж була здивована. Фільм був дійсно нікудишній.　

За деякий час після того. як Стівен пішов, у крісло просто переді мною сів кремезний хлопець.　

— Поміняймося з тобою місцями, — прошепотів Джеремайя.　

Я спочатку думала збрехати типу "все о'кей", але передумала. Зрештою, це був Джеремайя. Мені не треба було бути занадто чемною. Отож я подякувала, і ми помінялися місцями. Щоб бачити екран, Джеремайї доводилося витягувати шию праворуч і нахилятися до мене Його волосся пахло азійською грушею. Це був дорогий шампунь Сюзанни. Це було кумедно. Тепер він був таким кремезним хлопцем-футболістом, а від нього так солодко пахло. Щоразу, коли він нахилявся, я вдихала солодкий аромат його волосся. Хотіла б я, щоб моє волосся мало такни аромат.　

Посеред фільму Джеремайя раптово встав і вийшов. Його не було кілька хвилин, Повернувся з великою пляшкою содової та пачкою мармеладових спіральок Twizzlers. Я потягнулася за содовою, щоб зробити ковток, але соломинок не було.　

— Ти забув узяти соломинки. — дорікнула я.　

Він зірвав обгортку з коробки Twizzlers і відломив кінці двох спіральок. Потім поклав їх у стакан. Він широко усміхнувся і мав такий гордий собою вигляд. Я геть забула про наші соломинки Twizzlers. Раніше ми завжди так робили.　

Ми одночасно потягували напій крізь соломинку, як у рекламі кока-коли 1950-х — схиливши голови так, що ми майже стукалися лобами. Мені було цікаво, чи думали люди, що в нас побачення.　

Джеремайя подивився на мене і так знайомо усміхнувся, що раптом мені на думку спало щось божевільне, Я подумала, що Джеремайя Фішер хоче мене поцілувати.

Шо само по собі було божевіллям. Це ж був Джеремайя. Він ніколи не дивився на мене в такому сенсі, а щодо мене, то Конрад був тим, хто мені подобався, навіть коли був похмурий і недоступний, як зараз. Мені завжди подобався Конрад. Я ніколи серйозно не думала про Джеремайю, коли поряд є Конрад. І, звичайно, Джеремайя ніколи раніше не дивився на мене так. Я була його другом. Його партнеркою з перегляду фільмів, дівчиною, з якою він ділив ванну кімнату, ділився секретами. Я не була дівчиною, яку він міг хотіти поцілувати.

Я знала, що привезти Тейлор було помилкою Я знала це. Я знала це, але однаково привезла її Тейлор Джуел[3] — моя найкраща подруга. Хлопчики в нашому класі називали її Золотце; вона вдавала, що їй це не подобається, хоча насправі неабияк подобалося.　

Тейлор говорила, що кожного разу, коли я поверталася з літнього будиночка, їй потрібно були знову завойовувати мою увагу. їй доводилося зацікавлювати мене хотіти бути тут, у реальному житті, у школі, зі шкільними друзями та хлопцями Вона намагалася звести мене з найсимпатичнішим хлопцем, яким вона була одержима на той час Я не противилася, і ми ходили в кіно або у Waffle House, але мої думки завжди були далеко. Частина мене була в іншому місці. Ці хлопці не йшли ні в яке порівняння з Конрадом чи Джеремайєю, то який у цьому сенс?　

Тейлор завжди була гарненькою — такою, на яку хлопці завжди задивлялись, Я ж була кумедною — такою, хто смішив хлопчиків Я думала, якщо вона приїде зі мною в будиночок, то я доведу, шо теж гарненька. Бачите? Я схожа на неї, ми однакові. Але ми були різні, і всі це знали. Я думала, що присутність Тейлор гарантуватиме мені запрошення на нічні прогулянки з хлопчиками пляжем і на ночівлі у спальних мішках. Думала, ідо цього літа порину у світ спілкування, що нарешті опинюся в центрі подій,　

Принаймні щодо цієї частини я мала рацію.　

Тейлор довгий час благала мене взяти її з собою. Я опиралася їй, говорячи, що там буде занадто людно, але вона була дуже переконлива. То була моя провина. Я надто вихвалялася хлопчиками. І, якщо чесно, у глибині душі хотіла, щоб вона була там зі мною. Зрештою, вона була моєю найкращою подругою. Вона сердилася, коли ми не ділилися всім — кожним моментом, кожним досвідом. Коли вона записалася до клубу вивчення іспанської мови, то наполягла, щоб я теж приєдналася, хоча я не вивчала іспанську.　

— На той випадок, якщо ми поїдемо в Кабо після випуску, — пояснила вона.　

А я хотіла поїхати на Галалагоські острови. Це було моєю мрією. Я хотіла побачити силу блакитного. Батько сказав, що візьме мене. Але я не сказала про це Тейлор, їй би це не сподобалось. Ми з мамою зустріли Тейлор в аеропорту. Вона вийшла з літака в коротких шортах і майці, яких я ніколи раніше не бачила. Обійнявши її, я запитала, спробувавши не видатися заздрісною:　

— Коли ти це встигла купити?　

— Моя мама взяла мене з собою в магазин, щоб прикупити пляжні речі перед від’їздом, — пояснила вона, простягаючи мені одну зі своїх спортивних сумок.　

— Класна, правда?　

— Так, класна.　

(ї сумка була важка. Я подумала, чи не забула Тейлор часом, що лишається всього на тиждень.　

— Вона почувається винною, що вони з батьком розлучаються, тому купує мені різні речі, — вела далі Тейлор, закочуючи очі. — Мені навіть зробили манікюр і педикюр. Поглянь!　

Тейлор простягнула праву руку, її нігті, нафарбовані малиновим лаком, були довгими, квадратними　.

— Вони натуральні?　

— Ще б пак! Я не ношу нарощені нігті, Беллі.　

— Але я думала, що тобі потрібно мати короткі нігті для гри на скрипці.　

— Ох, ти про це. Мамуся нарешті дозволила мені кинути заняття скрипкою. З почуття провини через розлучення, — пояснила вона зі знанням справи — Ну, ти знаєш, як це буває.　

Тейлор була єдиною дівчиною нашого віку, яка досі називала маму мамусею.　

Хлопці відразу звернули на неї увагу. Вони прикипіли поглядом до її грудей і волосся кольору блонд.

"Це все диво-бюстгальтер, — хотілося мені їм сказати. — Це все освітлювач для волосся. Насправді волосся в неї не таке". Але, думаю, їх це не хвилювало.　

Мій брат, з іншого боку, лише на секунду відірвав очі від телевізора. Тейлор завжди дратувала ного. Мені було цікаво, чи розповів вія щось про неї Конраду та Джеремайї.　

— Привіт, Стівене-е, — аж проспівала вона.　

— Привіт, — пробурмотів він.　

Тейлор, глянувши на мене, скосила очі.　

— Буркун, — промовила вона одними губами, підкреслюючи "к".　

Я засміялася,　

— Тейлор, це Конрад і Джеремайя. Стівена ти знаєш.　

Мені було цікаво, на кого вона покладе око, хто їй здався крутішим і прикольнішим. Кращим.　

— Привіт. — сказала вона, оцінюючи їх. і я зрозуміла, що їй сподобався Конрад. І я була рада. Рада, бо знала, що Конраду вона ніколи і нізащо не сподобається.　

— Привіт, — сказали ті у відповідь.　

Потім Конрад знову повернувся до телевізора, як я й думала. Джеремайя всміхнувся їй однією зі своїх кривих усмішок і сказав:　

— Отже, ти подруга Беллі, так? Ми думали, що а неї немає подруг.　

Я чекала, що він усміхнеться мені, щоб показати, що він просто жартує, але він навіть не глянув у мій бік.　

— Стули пельку, Джеремайе, — сказала я. і тоді він усміхнувся мені, але це була швидка, ледь помітна усмішка, і він, як і раніше, не зводив очей із Тейлор,　

— У Беллі купа друзів, — пояснила йому Тейлор у своїй невимушеній манері. — Хіба я схожа на людину, яка тусуватиметься з невдахою?　

— Так, — витягнувши голову, озвався мій брат Із дивана. — Так і є.　

Тейлор зиркнула на нього.　

— Займись своїми справами, Стівене. — Вона обернулася до мене і сказала: — Чому б тобі не показати мені нашу кімнату?　

— Так, чому б тобі це не зробити, Беллі? Чому б тобі не стати рабою Тей-Тей? — спитав Стівен.　

Потім знову опустив голову. Я проігнорувала його:　

— Ходімо, Тейлор.　

Тільки-но ми увійшли в мою кімнату, як Тейлор кинулася на ліжко біля вікна. На моє ліжко. Ліжко, на якому завжди спала я,　

— Боже мій, він такий милий.　

— Хто саме? — спитала я, хоча відповідь була очевидною.　

— Звісно, чорнявий. Я люблю чорнявих чоловіків.　

Подумки я закотила очі. Чоловіків? Тейлор зустрічалася лише з двома хлопчиками, і жодного з них не можна було назвати чоловіком.　

— Сумніваюся, що щось із цього вийде. — зауважила я. — Конраду начхати на дівчат.

Я знала, щo це неправда: йому аж ніяк не начхати на дівчат. Він дуже цікавився тією дівчинкою Енджі минулого літа, аби перейти з нею до палких поцілунків.　

Карі очі Тейлор заблищали.　

— Я люблю труднощі. Хіба ти не пам’ятаєш, як я стала президентом класу минулого року? Або секретарем класу позаторік?　

— Звичайно, пам’ятаю. Я була менеджеркою твоєї передвиборчої кампанії, Але Конрад інший. Він… — Я вагалася, підбираючи потрібне слово, щоб охолодити завзяття Тейлор. — Ну, щось типу збурений.　

— Шо? — скрикнула вона.　

Я швидко увімкнула задню. Можливо, слово "збурений" було занадто сильним.　

— Я не маю на увазі саме «збурений», але він може бути дуже напруженим. Серйозним. Краще придивися до Джеремайї. Думаю, він тобі сподобається.　

— І що це значить. Беллі? — запитала Тейлор. — Я що. несерйозна?　

— Ну…　

Вона була приблизно такою ж серйозною, як легковажний метелик-одноденка.　

— Не відповідай.　

Тейлор відкрила спортивну сумку і почала діставати речі.　

— Джеремайя милий, але мені потрібен Конрад, Я запаморочу цьому хлопцю голову.　

— Не кажи потім, що я тебе не попереджала. — Я з нетерпінням чекала моменту сказати їй: «А я ж тобі говорила". Рано чи пізно цей момент настане. Сподіваюся, раніше, ніж пізніше, Вона витягла жовтий у горох хупальнмк-бікіні,　

— Як думаєш, цих крихіток достатньо для Конрада?　

— Lie бікіні буде замале і для Бріджит. — зауважила я.　

Її молодшій сестрі Бріджит було сім років, і вона була маленькою навіть для свого віку.　

— Точно.　

Я закотила очі:　

— Не кажи, що я тебе не попереджала. А це ліжко, на якому ти сидиш, до речі, моє.　

Ми одразу ж переодяглись у свої купальники Тейлор — у своє крихітне жовте бікіні, а я — у свій чорний танкіні з підтримуючим бюстгальтером і дуже високим вирізом.　

Коли ми переодяглися. вона подивилася на мене і сказала:　

— БеллІ, у тебе помітно збільшилися груди!　

Я натягла футболку через голову і сказала:　

— Не дуже.　

Але я збрехала: мої груди дійсно стали більшими. Виросли швидко, ніби за одну ніч. Минулого літа в мене їх не було, це точно.　

Мені не подобалося, що вони стали більшими. Вони заважали. Я вже не могла так швидко бігти, як раніше: мені було ніяково. Ось чому я носила мішкуваті футболки та суцільні купальники Я б не витримала, якби хлопці почали обговорювати мої груди. Вони точно б почали дражнити мене, а Стівен взагалі сказав би піти одягнутися, від чого мені захотілося б померти.　

— Який у тебе зараз розмір? — у її тоні пролунало звинувачення.　

— "В". — збрехала я. Насправді було більше схоже на «С»,　

Тейлор зітхнула з полегшенням.　

— О, тоді в нас майже однакові, бо в мене майже «В». Чому б тобі не вдягнути одне з моїх бікіні? У цьому купальнику ти маєш такий вигляд, ніби намагаєшся потрапити у команду з плавання.　

Вона підняла бікіні в біло-блакитну смужку з червоними зав'язками з боків.　

— Я і є в команді з плавання, — нагадала я їй.　

Узимку я з місцевою командою брала участь у змаганнях із плавання. Я не могла їздити на змагання влітку, тому що літо завжди проводила в Казінс. Ця змога бути членом команди надала мені відчуття зв’язку з моїм літнім життям, ніби не було лише питання часу, коли я знову опинюся на пляжі.　

— Тьху, навіть не нагадуй мені, — сказала Тейлор.　

Вона виляла бікіні з боку в бік.　

— Вони б так пасували твоєму каштановому волоссю І твоїм новим грудям.　

Я скривилася і відкинула бікіні. Частина мене справді хотіла похвалитися і здивувати їх тим. наскільки я виросла, яка я тепер справжня дівчина, але інша, мудріша частина знала, що це буде рівносильно смерті, Стівен міг накинути мені на голову рушник, і я знову відчула б себе десятирічною дівчинкою А мені вже тринадцять.　

— Але чому?　

— Мені подобається плавати в басейні колами. — відповіла я.　

Це було щирою правдою. Мені подобалося. Вона знизала плечима.　

— Добре, але тоді не звинувачуй мене, що хлопці не розмовляють із тобою.　

Я стенула плечима у відповідь.　

— Мені байдуже, розмовляють вони зі мною чи ні. Я навіть не думаю про них у такому сенсі.　

— Ага, звісно! Ти була одержима Конрадом, скільки я тебе знаю! Торік ти й словом не обмовилася з жодним із хлопців у ШКОЛІ.　

— Тейлор, то було дуже давно. Вони мені як брати, як Стівен, — пояснила я, натягуючи спортивні шорти. — Говори з ними скільки хочеш!　

Щиро кажучи, вони обидва мені по-своєму подобалися, і я не хотіла, щоб вона знала про це, бо. хай кого вона обере, той відчуватиме потім, що його кинули. Та не схоже, щоб це хвилювало Тейлор. У будь-якому разі вона збиралася взятися за Конрада. Мені так хотілося сказати їй: "Хто завгодно, тільки не Конрад", але це було б неправдою, не зовсім правдою. Мене також гризли б ревнощі, якби вона вибрала Джеремайю, тому що він був моїм другом, а не її.

Тейлор знадобилася ціла вічність, шоб підібрати сонцезахисні окуляри, які пасували б до її бікіні (вона привезла їх чотири), плюс два журнали та олію для засмаги. Коли ми вийшли з будинку, хлопці вже були в басейні.　

Я одразу скинула одяг, готуючись стрибнути, а Тейлор не поспішала. Вона була обгорнута рушником. Я могла б сказати, що вона раптово занервувала через своє крихітне бікіні, і я була рада. Мене трохи нудило від її хвастощів.　

Хлопці навіть не глянули в її бік. Я хвилювалася, то в присутності Тейлор вони можуть поводитися інакше, не так, як завжди. Але вони, як зазвичай, дуріли, занурюючи один одного під воду.　

— Ходімо в басейн, — запропонувала я, знявши капці.　

— Я хотіла б спочатку трішки полежати на сонечку, — заперечила Тейлор.　

Нарешті вона скинула рушник і розстелила його на шезлонгу.　

— А ти не хочеш приєднатися до мене?　

— Ні. Спекотно, я хочу скупатися. Крім того, я вже засмагла.　

І це насправді було так. Моя шкіра стала кольору темної іриски. Влітку я мала вигляд зовсім іншої людини, що, можливо, було найкращою частиною цього часу.　

Шкіра ж Тейлор була блідою, як бісквітне тісто. Але в мене було відчуття, що вона швидко мене наздожене по засмазі. У неї завжди це добре виходило.

Я зняла окуляри та поклала їх зверху на одяг Потім підійшла до краю і стрибнула у воду. Вода була найкращим шоком для тіла. Виринувши, щоб вдихнути повітря, я підпливла ло хлопців.　

— Пограймо в «Марко Поло», — запропонувала я Стівену, який намагався притопити Конрада.　

Він зупинився на хвильку і сказав:　

— "Марко Поло" — це нудно.　

— Пограймо в «Курча», — запропонував Джеремайя.　

— Що це за гра? — спитала я.　

— Треба поділитися на дві команди. Учасники сидять один в одного на плечах і намагаються зіштовхнути у воду гравця з іншої команди, що теж сидить на плечах, — пояснив мій брат.　

— Присягаюся, це весело, — запевнив мене Джеремайя.　

Потім він гукнув до Тейлор;　

— Тайлер, не хочеш пограти з мами? Чи ти боягузка?　

Тейлор відірвала очі від журналу. Я не могла бачити її очі крізь сонцезахисні окуляри, але знала, що вона роздратована.　

— Моє ім’я Тейлор, а не Тайлер, Джеремайе.! ні, я не хочу грати.　

Стівен і Конрад перезирнулися. Я знала, про то вони подумали.　

— Ну ж бо, Тейлор, буде весело, — сказала я. закочуючи очі.　

— Не будь курчам.　

Вона взялася показово зітхати, а потім відклала журнал і підвелася, поправляючи купальник ззаду　.

— Мені потрібно зняти сонцезахисні окуляри? Джеремайя усміхнувся їй　.

— Ні. якщо ти в моїй команді. Ти не впадеш.　

Тейлор однаково зняла окуляри, а я зрозуміла тоді, що не вийде поділитися порівну на команди, тож комусь доведеться вийти з гри　.

— Я поки поспостерігаю. — запропонувала я. хоча хотіла пограти.　

— Ні. все о'кей, я не гратиму, — сказав Конрад.　

— Ми зіграємо два раунди, — запропонував Стівен.　

Конрад знизав плечима.　

— Добре.　

Він підплив до краю басейну.　

— Я кличу до себе Тей-ло-о-р, — протягнув Джеремайя.　

— Нечесно: вона легша, — заперечив Стівен. Потім озирнувся і побачив вираз мого обличчя. — Просто я вища за неї, ось і все.　

Я втратила бажання грати.　

— Чому б мені тоді просто не грати? Я б не хотіла зламати тобі спину, Стівене.　

— О, я візьму тебе до себе в команду. Беллі. — запропонував Джеремайя. — Ми розіб'ємо їх у пук і прах. Переконаний, шо ти набагато сильніша, ніж крихітка Тей-лор.　

Тейлор повільно спустилася сходами й увійшла в басейн, зіщулюючись від температури води.

— Я граю досить жорстко. Джеремайе, — попередила вона.　

Потім Джеремайя присів у воді і я залізла йому на плечі. Його шкіра була слизькою від води, тому спочатку було важко втриматися. Потім він встав і випростався,　

Я посунулася вперед і намагалася втримати баланс, допомагаючи собі руками.　

— Я дуже важка? — тихо запитала я.　

Він був такий жилавий і худий, що я боялася, щоб він не зламався під моєю вагою.　

— Я ледь відчуваю твою вагу', — збрехав він важко дихаючи і вхопивши мене за ноги.　

Мені захотілося поцілувати його в маківку.　

Навпроти нас Тейлор сиділа на плечах Стівена, хихикала і смикала його за волосся, щоб не впасти. Стівен мав такий вигляд, ніби вже був готовий скинути її з плечей у басейн.　

— Готові? — спитав Джеремайя. 1 додав, стишивши голос, щоб чула лише я. — Хитрість полягає в тому, щоб просто втримати баланс.　

Стівен кивнув, і ми підійшли до середини басейну.　

Конрад, що тримався збоку, скомандував:　

— Один, два. три — почали!　

Тейлор і я простягнули одна до одної руки, намагаючись зіштовхнути. Вона ніяк не могла перестати хихикати і, коли я сильно штовхнула її. вигукнула:　

— От трясия! — Вони обоє впали навзнак.

Джеремайя і я розреготалися І дали одне одному п'ять. Коли вони випливли на поверхню. Стівен глянув на Тейлор і дорікнув:　

— Я ж казав тобі триматися міцніше.　

Вона плеснула водою просто йому в обличчя і сказала:　

— Я трималася!　

Підводка для очей розмазалася, і туш почала розтікатися. Хоча дівчина все одно залишалася привабливою.　

— Беллі? — озвався Джеремайя.　

— Гм? — мугикнула я.　

Мені вже було досить комфортно в нього на плечах. на такій висоті.　

— Обережно.　

Потім він нахилився вперед, і ми з ним полетіли у воду. Я ніяк не могла перестати реготати і наковталася з глек води, але мені було байдуже.　

Коли ми обоє врешті виринули на поверхню, я підійшла до нього і занурила його з усієї сили під воду.　

Потім Тейлор сказала:　

— Зіграймо ще раз. Цього разу я буду грати з Джеремайею. Стівене, ти можеш бути партнером Беллі.　

Було видно, шо Стівен досі сердиться.　

— Коне, займи моє місце, — звернувся він до Конрада.　

— Добре, — погодився Конрад, але по його голосу було зрозуміло, що він не в захваті від цієї ідеї.

Коли він підплив до мене, я сказала, обороняючись:　

— Я не така вже й важка.　

— Я ніколи не говорив, шо ти важка.　

Потім він присів, а я залізла йому на плечі.　

Він був більш м’язистий за Джеремайю.　

— Ти там вмостилася?　

— Ага.　

Навпроти нас Тейлор ніяк не могла залізти на плечі Джеремайї. Вона все зісковзувала і сміялася. Гм було дуже весело. Занадто весело. Мене гризли ревноші. І я навіть пропустила момент, коли Конрад узяв мене за ноги, наскільки я пам'ятаю, він ніколи раніше не торкався мене, хіба шо випадково.　

— Ну ж бо швидше. Час грати. — сказала я. У моєму голосі чулися нотки ревношів, їх навіть я вловила. Це розізлило мене.　

Конрад дійшов до центру басейну швидше. Я була трохи здивована тим, як легко він пересувався з моєю вагою на плечах.　

— Готові? — спитав Конрад Джеремайю та Тейлор, яким нарешті вдалося встояти на місці.　

— Так! — вигукнула Тейлор.　

Под умки я сказала: "Зараз ти підеш на дно. Золотце". Проте вголос промовила:　

— Так　

Я нахилилася вперед І обома руками штовхнула її. Вона хитнулася вбік, але втрималась і вигукнула: — Гей!　

Я посміхнулася.　

— Гей! — знову штовхнула я її.

Тейлор примружила очі і штовхнула мене сильно. але недостатньо.　

Потім ми обидві штовхали одна одну, тільки цього разу для мене не було набагато легше, бо я почувалася впевнено. Аж ось нарешті я сильно штовхнула її, і вона впала вперед, а Джеремайя досі лишався стояти. Я голосно заплескала в долоні. Це було дуже кумедно.　

Я здивувалася, коли Конрад простягнув руку на "дай п'ять". Він не був любителем цього жесту.　

Коли нього разу Тейлор виринула, то вона вже не сміялася. Її світле волосся сплуталося, вона сказала:　

— Ця гра просто відстій. Я більше не хочу грати.　

— Жалюгідна невдаха, — зауважила я. і Конрад опустив мене у воду.　

— Прекрасна робота. — похвалив він, усміхнувшись до мене однією зі своїх рідкісних усмішок. Мені здавалося, що я виграла в лотерею,　

— Я граю, щоб перемогти, — пояснила я йому. Я знала, що він дотримувався того ж принципу.

За кілька днів після того, як ми поділялися Twizzlers у кіно, Джеремайя повідомив:　

— Сьогодні я навчу Беллі водити авто з механічною коробкою передач.　

— Правда? — схвильовано перепитала я.　

То був ясний день — перший за цілий тиждень. Ідеальний день для водіння. У Джеремайї був вихідний, і я не могла повірити, що він готовий згаяти його, навчаючи мене водити авто з механічною коробкою передач, Я з минулого року благала його навчити мене. Щодо Стівена, то він намагався, але здався після нашого третього уроку..　

Стівен похитав головою і відпив апельсинового соку з тетрапака, що стояв на столі.　

— Чуваче, ти що, хочеш померти? Бо Беллі уб’є вас обох, не кажучи вже про твою механічну коробку передач. Не роби цього, Я говорю тобі це як твій друг.　

— Стули пельку, Стівене! — закричала я, штурхаючи його під столом. — Просто ти жахливий учитель…　

Стівен відмовився знову сісти зі мною в машину після того, як я випадково зробила крихітну вм’ятину на крилі машини, коли вчилася паралельному паркуванню.　

— Я впевнений у своїх педагогічних здібностях. — сказав Джеремайя. — Коли наші уроки закінчаться, вона буде водити краще за тебе.　

Стівен аж приснув.　

— Хай щастить. — Потім він насупився: — Як довго тебе не буде? Я думав, ми підемо на поле для гольфу, щоб пограти.　

— Ти міг би поїхати з нами, — запропонувала я.　

Стівен. проігнорувавши мене, сказав Джеремайї:　

— Тобі треба тренувати удар, чуваче.　

Я поглянула на Джеремайю, який, вагаючись, зиркнув на мене,　

— Я повернуся до обіду. Ми зможемо піти пізніше, — сказав він.　

Стівен закотив очі:　

— Чудово.　

Я бачила, що він роздратований і трохи ображений, через що я відчувала і задоволення, і співчуття. Він не звик залишатися осторонь, як і я,　

Ми поїхали тренуватися на дорогу, що веде до іншого боку пляжу. Там було спокійно. На дорозі нікого не було, окрім нас. Ми слухали старий компакт-диск альбому Nevermind гурту Nirvana, випущений мільйон років тому.　

— Круто, коли дівчина вміє водити машину з механічною коробкою передач. — пояснив Джеремайя, перекрикуючи Курта Кобейна. — Це свідчить про те, що вона впевнена в собі і знає, що робить.　

Я увімкнула першу передачу та прибрала ногу зі зчеплення.　

Я думала, хлопцям подобаються безпомічні дівчата.　

— Так, і такі теж. Але мені от подобаються розумні, упевнені в собі дівчата,　

— Брехня. Тобі сподобалася Тейлор, а вона не така.　

Він, простогнавши, висунув руку у вікно.　

— Тобі обов’язково знову згадувати про це?　

— Я просто сказала. Вона не була розумною І впевненою в собі.　

— Можливо, й ні, але вона точно знала, що робить, — пояснив він, перш ніж вибухнути сміхом. Я сильно ляснула його по руці.　

— Ти просто огидний, — кинула я. — А ще ги брехун. Я точно знаю, що у вас, друзі, не було нічого серйозного.　

Він перестав сміятися.　

— Ну добре. Нічого не було. Але цілується вона чудово. На смак вона як Skittles.

Тейлор любила Skittles. Вона завжди закидала їх до рота, як вітаміни, ніби вони були корисні. Цікаво, а в порівнянні зі мною Тейлор цілується краще чи ні? Я крадькома зиркнула на нього, і він, мабуть, побачив німе запитання на моєму обличчі, тому що. розсміявшись, сказав:　

— Але ти. ти. Беллі, цілуєшся краше за всіх!　

Я вдарила його по руці, але і тоді він не переставав сміятися. Навпаки, він розсміявся ше сильніше.　

— Не прибирай ногу зі зчеплення, — зауважив він. задихаючись від сміху.　

Я навіть здивувалася, що він взагалі пам’ятає про це. Я маю на увазі, що для мене це був пам’ятний момент — це був мій перший поцілунок. І він був із Джеремайею. Але той факт, що хлопець теж про це пам’ятає і сміється, — це нормально.　

— Це був мій перший поцілунок, — пояснила я.　

Ця розмова була схожою на ті, що були раніше. до того, як ми виросли і все стало складнішим. Наше спілкування раніше було легким, дружнім і комфортним.　

Він відвів очі.　

— Так, я знаю.　

— Звідки? — спитала я.　

Невже я так жахливо цілувалась, що він здогадався? Як принизливо.　

— Хм, Тейлор розповіла мені. Пізніше.　

— Що? Не можу повірити, що вона це зробила. От юда!　

Я майже зупинила машину. Насправді я могла в це повірити. Але все одно це було схоже на зраду.　

— Ніякої трагедії. — Але його щоки злегка почервоніли. — Я хочу сказати, що коли я вперше цілував дівчину, то це було щось. Дівчина постійно говорила мені, що я все роблю неправильно.

— І хто була та, з ким ти вперше поцілувався?　

— Ти її не знаєш, І це не має значення.　

— Ну ж бо, — канючила я. — Скажи мені.　

Врешті двигун заглух, і Джеремайя сказав:　

— Просто натисни на зчеплення й увімкни нейтральну.　

— Ні, поки ти не зізнаєшся.　

— Добре. Це була Крісті Терндак. — сказав він, опустивши голову.　

— Ти цілувався з Терндак? — тепер гиготіла я.　

Я знала Крісті Терндак, Раніше вона завжди проводила час в Казінс-Біч, як І ми, тільки жила там цілорічно,　

— Вона дуже сильно в мене закохалася, — пояснив Джеремайя, стенаючи плечима.　

— Ти розповів про це Конраду та Стівену?　

— Дідько! Ти що! Звісно, я їм не сказав, що цілувався з Терндак! — випалив він. — І ти теж не повинна нічого їм говорити! Клятва на мізинцях!　

Я протягнула йому свій мізинець, і ми сплели їх.　

— Крісті Терндак, Вона добре цілувалася. Вона навчила мене всьому, що я знаю. Цікаво, що з нею сталось?　

Цікаво, а Терндак цілується краше, ніж я? Ймовірно так, якщо вона вчила Джеремайю. Ми знову зупинилися.　

— Це відстій. З мене досить. Я кидаю навчання.　

— Так, ніхто нічого не кидає, — учительським тоном сказав Джеремайя. — Продовжуємо.

Я зітхнула і знову завела двигун. За дві години в мене врешті стало щось виходити. Щось, Нібито. Авто в мене досі глухло, але я могла їхати. Я керувала машиною. Джеремайя сказав, що в мене є талант.　

Коли ми повернулися додому, уже була четверта вечора і Стівен пішов. Я здогадалася, що він стомився чекати і пішов на поле для гольфу. Моя мама та Сюзанна дивилися старі фільми в кімнаті Сюзанни. Було темно, бо вони опустили штори,　

Я постояла хвилинку біля дверей, слухаючи їхній сміх. Я відчувала себе обділеною. Я заздрила їхнім стосункам. Вони були точнісінько як два пілоти, що доповнювали один одного, Я не мала такої дружби, вічної дружби, яка триватиме все життя, незважаючи ні на що.　

Я увійшла до кімнати, і Сюзанна скрикнула:　

— Беллі! Ходи сюди. Нумо дивитися з нами фільми.　

Я заповзла в ліжко між ними двома. Лежати в ліжку в напівтемряві було затишно, немов ми були в печері.　

— Джеремайя вчив мене водити машину. — поділилася я.　

— Милий хлопчик, — сказала Сюзанна, ледь усміхаючись.　

— А ще хоробрий, — додала мама, ущипнувши мене за ніс.　

Я сховалася під ковдру. Він справді був дуже хороший. Це було так мило з його боку вчити мене керувати, коли ніхто не хотів Те, що я кілька разів стукнула авто, ще не означало, що я не стану прекрасним водієм, як усі інші. Завдяки йому я тепер могла водити авто з механічною коробкою передач Я збиралася стати однією з тих упевнених у собі дівчат, які знають, що роблять. Коли я отримаю еолійські права, то буду сама приїздити до будиночка Сюзанни і возити Джеремайю на прогулянку на знак вдячності.　

Після того як Тейлор вийшла з душу, зона почала ритися у своїй спортивній сумці, а я умостилася на ліжко і спостерігала за нею. Вона витягла три різні сарафани: білий на тонесеньких бретелях, інший, із гаванським принтом, і ще один — чорний лляний.　

— То котрий мені одягнути сьогодні ввечері? — спитала вона мене.　

Вона запитала, ніби не був тест. Я вже втомилася від її тестів і необхідності постійного запевняння.　

— У нас просто вечеря, Тейлор, — пояснила я. — Ми не маємо якихось планів, ніяких затій.　

Вона похитала головою, і рушник на ЇЇ голові захитався туди-сюди.　

— Але ж сьогодні ввечері ми йдемо на пляж, пам’ятаєш? Тому ми маємо бути красивими. Там будуть хлопці. Дозволь мені вибрати тобі вбрання, гаразд?　

Раніше, коли Тейлор вибирала мені одяг, я почувалась дівчиськом-зубрилою, яке на випускному розцвіло в хорошому сенсі. Тепер мені здавалося, що я маю вигляд ЇЇ дурненької мами, що не знає, як правильно вдягатися,　

Я не привезла із собою сукні. Насправді в мене ніколи їх і не було. Я ніколи й не думала про це. Вдома в мене було лише дві сукні: одну бабуся купила мені на Великдень: іншу довелося купити на випускний у восьмому класі. Останнім часом мені нічого не пасувало. Речі були або задовгими, або затісними в талії. Я ніколи не задумувалася про сукні, але. дивлячись на її, розкладені на ліжку, відчула заздрощі　.

— Я не збираюся чепуритися для променаду, — сказала я їй,　

— Дай-но я просто подивлюся, що в тебе є, — запропонувала вона, підходячи до моєї шафи.　

— Тейлор, я сказала "ні"! Я буду в цьому. — Я вказала на обрізані шорти та футболку з написом Cousins Beach.

Тейлор скривилася, але відійшла від моєї шафи і повернулася до своїх трьох сарафанів.　

— Добре, Будь по-твоєму, злюко. Так. то що ж мені надіти?　

Я зітхнула.　

— Чорний, — сказала я, заплющуючи очі. — Хутчіш одягайся.　

На вечерю того вечора були морські гребінні та спаржа. Коли куховарила моя мама, то це завжди були якісь морепродукти з лимоном, оливковою олією та овочами. Щоразу. Сюзанна готувала нечасто, отже, якщо не рахувати першого вечора, коли на вечерю завжди був буябес, ніколи не знаєш, що будеш їсти. Вона могла згаяти весь день і метушитися на кухні, готуючи те, чого я ніколи раніше не їла, наприклад курку по-марокканськи з інжиром. Вона витягувала записник із рецептами, на пружині, з м’ятими сторінками та примітками на полях, з якого сміялася моя мама. Або вона могла приготувати американський сирний омлет із кетчупом і тостами. І ми, діти, теж мали готувати один раз на тиждень. І зазвичай це були гамбургери або розігріта заморожена піца. Але здебільшого ми їли все, що хотіли і коли хотіли. Мені це у літньому будиночку подобалось. Вдома ми вечеряли щовечора о шостій тридцять, як за будильником. Тут усі якось розслабилися, навіть моя мама.　

Тейлор нахилилася вперед і сказала:　

— Лорел, що таке божевільне ви і Сюзанна зробили, коли були нашого віку?　

Тейлор завжди розмовляла з людьми, наче вона була на піжамній вечірці. Дорослими, хлопчиками, буфетницею — усіма.　

Мама та Сюзанна, перезирнувшись, усміхнулися. Згадали, але не сказали. Мама, витерши рот серветкою, промовила:　

— Одного разу вночі ми пробралися на поле для гольфу і посадили маргаритки.　

Я знала, що це неправда, але Стівен і Джеремайя засміялися, Стівен сказав у своїй дратівливій манері всезнайки:　

— Шановні, навіть підлітками ви були ті ще зануди.　

— Думаю, що не досить мило. — зауважила Тейлор, видавлюючи краплю кетчупу на тарілку. Тейлор усе їла з кетчупом: яйця, піну, макарони — усе.　

Конрад, який, як я думала, навіть не слухав, сказав:　

— Ви брешете. Це ие могло бути найбожевільнішим із того, що ви будь-коли робили.　

Сюзанна підняла руки: мовляв, здаюся.　

— У матерів теж є секретики, — пояснила вона. — Я ж не розпитую вас. хлопчики. Про ваш; секрети, чи не так?　

— Ні, — сказав Джеремайя. Він показав на неї виделкою. — Ти весь час випитуєш. Якби в мене був щоденник, ти б його підчитувала.　

— Ні. я б не стала. — запротестувала вона.　

Моя мама з ним погодилася:　

— Так, ти прочитала б.　

Сюзанна подивилася на мою матір:　

— Я б ніколи не стала.　

Потім вона подивилася на Конрада та Джеремайю, що сиділи поруч один з одним.　

— Добре, прочитала б, але тільки щоденник Конрада. Він так добре вміє все тримати в собі, приховувати. що ніколи ие знаєш, про що він думає. Але не ти. Джеремайе. Твоє серце, мій милий, завжди відкрите.　

Вона простягла руку і торкнулася рукава його світшота.　

— Ні. це не так, — запротестував він. наколюючи виделкою гребінця на своїй тарілці. — У мене є секрети.

І тут уже втрутилась Тейлор,　

— Звичайно. Джеремайе, — промовила вона таким нудотно-кокетливим тоном.　

Він усміхнувся їй. а я ледь не вдавилася спаржею.　

— Тейлор і я збираємося піти сьогодні ввечері на прогулянку. Хтось із вас підкине нас туди? — спитала я.　

Перш ніж моя мама або Сюзанна встигли відповісти. Джеремайя сказав:　

— О, прогулянка. Думаю, нам теж слід піти на прогулянку. — Повернувшись до Конрада та Стівена, він додав: — Еге ж, хлопці?　

Зазвичай я була б у захваті від того, що хтось із них захотів піти туди, куди збиралась я, але не цього разу. Я знала, що це не через мене.　

Я глянула на Тейлор, яка зненацька почала заповзято розрізати гребінці на крихітні шматочки. Вона знала, що це було через неї.　

— Прогулянка — відстій, — зауважив Стівен.　

Конрад додав:　

— Нецікаво.　

— А хто вас запрошував, хлопці? — огризнулась я.　

Стівен закотив очі:　

— Ніхто нікого не запрошує на прогулянку. Просто береш і йдеш. Це вільна країна.　

— Це вільна країна? — почала моя мама. — Я хочу, щоб ти гарненько подумав про це твердження, Стівене. А як же наші громадянські свободи? Чи справді ми вільні, якщо…　

— Лорел, благаю. — промовила Сюзанна, хитаючи головою. — Нумо не будемо говорити про політику за обіднім столом,　

— Я не знаю кращого часу для політичних дискусій. — спокійно заперечила мама. Потім вона глянула на мене.　

— Будь ласка, припини, — молила я одними губами.　

Вона зітхнула Краще зупинити її одразу, поки вона не завелася.　

— Добре. Гаразд. Більше ніякої політики. Я збираюся до книгарні в центрі міста, тож підкину вас дорогою.　

— Дякую, мамо, — сказала я. — Поїдемо тількя Тейлор і я.　

Джеремайя проігнорував мене і повернувся до Стівена та Конрада.　

— Ну ж бо, хлопці, — заохочував він. — Буде дивовижно,　

Тейлор весь день називала все дивовижним.　

— Добре, але я піду грати в автомати, — попередив Стівен.　

— А ти. Коне? — Джеремайя глянув на Конрада, який похитав головою.　

— Поїхали, Коне, — звала Тейлор, тицяючи в нього виделкою. — Поїхали з нами.　

Той похитав головою. Тейлор скривилася:　

— Чудово. Ми обов'язково прекрасно проведемо час без тебе.　

Джеремайя сказав:

— Не турбуйся про нього. Йому тут буде дуже весело: він читатиме Британську енциклопедію.　

Конрад пропустив його слова мимо вух, але Тейлор хихикнула і заправила волосся за вуха, і я зрозуміла, що тепер їй подобається Джеремайя.　

— Не забудьте гроші на морозиво, — кинула Сюзанна.　

Я могла з упевненістю сказати, що вона була щаслива, коли ми всі тусувалися гуртом, окрім, звісно, Конрада, який, схоже, вважав за краще лишатися цього літа самотою. Ніщо так не тішило Сюзанну, як вигадування занять для нас, дітей. Думаю, що з неї вийшла би дуже хороша директорка табору.　

У машині, чекаючи, поки вийде мама та хлопчики, я прошепотіла:　

— Я думала, тобі подобається Конрад.　

Тейлор закотила очі,　

— Хух. Він зануда. Думаю, мені подобається Джеремі.　

— Його звати Джеремайя, — похмуро зауважила я,　

— Знаю.　

Потім вона подивилася на мене і її очі округлилися:　

— А що, тепер він і тобі подобається?　

— НІ!　

Вона роздратовано видихнула.　

— Беллі, ти маєш обрати когось одного. Ти не можеш відразу зустрічатися з обома.　

— Знаю, — відрізала я. — 1, щоб ти знала, мені не потрібен жоден із них. У всякому разі вони не розглядають мене як кандидатку на свою дівчину Вони дивляться на мене так само, як Стівен. Немов я їхня молодша сестра.　

Тейлор смикнула комір моєї футболки.　

— Ну. може, якби ти трішки привідкрила…　

Я різко відштовхнула її руку.　

— Я не збираюся нічого привідкривати. І я сказала тобі, Що мені не подобається жоден із них. Уже ні　.

— Отже, тебе не хвилює, що я претендую на Джеремі? — запитала вона, 　

Я була впевнена, що вона запитувала тільки тому, шо вона хотіла зняти з себе будь-яку майбутню провину. Проте вона ніколи не почувається винною. Toж я спитала:　

— Якби я сказала тобі, шо мені не байдуже, хіба тебе це зупинило б?　

Вона задумалася щонайбільше на секунду.　

— Можливо. Якби тобі справді було не байдуже, Тоді б я просто полювала на Конрада. Я тут. щоб повеселитися. Беллі.　

Я зітхнула. Принаймні вона була чесною. Мені хотілося сказати: я думала, що вона тут для того, щоб повеселитися зі мною, Але промовчала.　

— Успіху з ним. — побажала я. — Мені однаково.　

Тейлор скинула бровами — це було її фішкою.　

— Ура! Все буде о’кей.　

— Стривай! — схопила я її за зап'ясток. — Пообіцяй, що будеш із ним доброю.

— Звичайно, я буду доброю. Я завжди мила. — Вона поплескала мене по плечу. — Ти такий страхополох, Беллі. Я ж сказала тобі, що просто хочу повеселитися.　

Саме в цей момент із будинку вийшли моя мама і хлопці. Вперше між ними не було суперечок, не було бійки за місце біля водія. Джеремайя легко поступився ним Стівену.　

Коли ми вийшли для прогулянки, Стівен попрямував просто до торговельного центру з ігровими автоматами і провів там увесь вечір. Джеремайя ж повсюди ходив із нами і навіть катався на каруселі, хоча я знала, що він вважає її відстійною. Він розтягнувся в санях і вдав, що дрімає, а тим часом я й Тейлор стрибали вгору і вниз на конях. Мій кінь був солової масті, а Тейлор обрала вороного жеребця («Чорний красень», як і раніше, залишався її улюбленою книжкою. хоча вона ніколи не зізнавалася в ньому). Потім Тейлор змусила Джеремайю виграти для неї плюшевого птаха Твіті[4] в грі з кидання четвертаків. Він був професіоналом у цьому. Птах був величезним, майже такого ж розміру, як Тейлор. Джеремайя носив його замість неї.　

Мені не варто було сьогодні ввечері йти на прогулянку. Я була для них невидима, мене зовсім не помічали. Як же мені хотілося опинитися вдома, слухати, як за стіною моєї спальні Конрад грає на гітарі, або із Сюзанною та моєю мамою дивитися фільми Вуді Аллена, Хоча мені й не подобався Вуді Аллен. Мені не давала спокою одна думка: невже решта тижня мине так само? Я забула про цю особливість характеру Тейлор, про те, якою вона ставала, коли чогось хотіла, — одержимою, цілеспрямованою, рішучою. Вона шойно приїхала, а вже забула про мене.

Ми тільки прибули, а Стівену вже час було їхати. Він із нашим батьком збиралися їхати до коледжу, і замість того, щоб потім повернутися в Казінс, він поїде додому. Вірогідно, щоб почати підготовку до екзаменів, але найімовірніше, щоб зависати зі своєю новою дівчиною.　

Я прийшла в його кімнату, щоб поспостерігати, як він збирає речі. Він узяв із собою не так уже й багато, тільки спортивну сумку. Мені раптом стало сумно, що він їде. Без Стівена рівновага буде втрачена: він був буфером, справжнім нагадуванням про те, шо насправді нічого не змінюється, що все як завжди. Бо Стівен ніколи не змінювався. Він був просто нахабним, нестерпним Стівеном, моїм старшим братом, прокляттям мого існування. Він був як наша стара фланелева ковдра, що пахла мокрою псиною; смердюча, але така заспокійлива — частина мого світу. Коли він був тут, усе було як і раніше: троє проти одного, хлопчики проти дівчаток.　

— Я не хочу, щоб ти їхав, — сказала я, підтягнувши коліна до грудей.　

— Побачимося за місяць, — запевнив він.　

— За півтора місяця, — похмуро виправила його я. — Ти пропустиш мій день народження.　

— Я віддам тобі подарунок, коли зустрінемося вдома.　

— Це зовсім інше.　

Я знала, що це звучить по-дитячому, але я нічого не могла із собою вдіяти.　

— Ти хоча б надішлеш мені листівку?　

Стівен застебнув блискавку на спортивній сумці　.

— Сумніваюся, шо в мене буде на це час. Проте я надішлю тобі смс.　

— Ти привезеш мені худі з написом Princeton?

Мені не терпілося надягти худі з коледжу. Це було своєрідним знаком. Знаком, шо я доросла, майже студентка. Я хотіла, щоб у мене їх був повний комод.　

— Якщо не забуду, — пообіцяв він.　

— Я нагадаю, — сказала я. — Я надішлю тобі смс　.

— Добре. Це буде твій подарунок на день народження.　

— Домовилися.　

Я впала назад на його ліжко і вперлася ногами в стіну. Він ненавидів, коли я так робила.　

— Думаю, буду за тобою трохи сумувати.　

— Ти будеш занадто зайнята, пускаючи слину на Конрада, щоб помітити мою відсутність, — зауважив Стівен.　

Я показала йому язик.　

Стівен поїхав вранці наступного дня. Конрад і Джеремайя збиралися відвезти його до аеропорту.

Я спустилася попрощатися, але не стала проситися поїхати з ними, бо знала, що він цього не хоче. Він хотів провести цей час тільки з ними. І цього разу я навіть не стала наполягати на протилежному.　

Обійнявши мене на прощання, він поблажливо зиркнув на мене (як завжди) — ці його сумні очі та напівскривлені вуста — і сказав:　

— Не нароби дурниць, гаразд?　

Він сказав це так багатозначно, ніби намагався повідомити мені щось важливе, що я мала зрозуміти, Але я не зрозуміла.　

— Ти теж не нароби дурниць, придурку. — у відповідь сказала я.　

Він зітхнув і похитав головою, наче я була дитиною.　

Я намагалася не брати все близько до серця і викинути з голови його слова. Зрештою, він їхав, без нього все буде інакше. Принаймні я могла спекатися його, не вступаючи в перепалку.　

— Передай татові привіт, — сказала я.　

Я не одразу повернулася в ліжко. Якийсь час залишалася на веранді сумувати. Я ледве стримувала сльози. Ні. я не збиралася зізнавалася в цьому Стівену будь-коли.　

Багато в чому це було схоже на останнє літо Цієї осені Конрад мав йти до коледжу. Він збирався в Браун. Він може не повернутися наступного літа. У нього може бути стажування або літня школа, чи він зірветься в подорож Європою з усіма новими приятелями по гуртожитку. А щодо Джеремайї, то він може поїхати до футбольного табору, про який завжди говорив, Було багато речей, які могли статися між «тепер» і «потім». Мені спало на думку, шо я повинна використати це літо повного мірою, дійсно зробити його незабутнім, на той випадок, якщо не буде іншого такого ж. Адже мені скоро виповниться шістнадцять. Я теж дорослішала. Усе змінюється, усі змінюються.

Лежимо на піску вчотирьох на великому простирадлі. Конрад. Стівен. Джеремайя, а потім я. майже на краю. Це було моє місце, коли вони врешті дозволили мені піти з ними. Це був один із тих рідкісних днів. Було вже пополудні, так спекотно, що здавалося. що моє волосся горить. Вони грали в карти, а я слухала їхню розмову.　

Джеремайя спитав:　

— Що б ви обрали: щоб вас зварили в оливковій олії або заживо зняли шкіру розпеченим ножем?　

— В оливковій олії, — упевнено відповів Конрад. — Усе швидше скінчиться.　

— В оливковій олії, — і собі повторила я.　

— Я обрав би столовий ніж, — сказав Стівен. — Більше шансів, що я зможу перемогти хлопця та здерти шкіру з нього.　

— Такого варіанту не було, — пояснив Конрад. — Це було запитання щодо способу смерті, а не про те, щоб перемогти когось.　

— Добре. Оливкова олія, — буркнув Стівен. — А як щодо тебе, Джеремайе?

— Оливкова олія, — сказав Джеремайя. — А тепер твоє запитання, Коне.　

Конрад, примруживши очі, глянув на сонце і сказав;　

— Ви 6 краще проживали один прекрасний день знову і знову чи прожили все своє життя без ідеальних днів, але гідно?　

Джеремайя з хвилину мовчав. Він любив цю гру Він любив обмірковувати різні можливості, варіанти　.

— Чи знав би я. що цей прекрасний день я переживаю знову і знову, як у фільмі "День бабака"?　

— Ні.　

— Тоді я виберу прекрасний день, — вирішив він　.

— Якшо прекрасний день містить… — почав Стівен. але потім глянув на мене і замовк. Я ненавиділа, коли він так робив. — Я теж обираю прекрасний день.　

— Беллі? — Конрад глянув на мене. — Що б ти обрала?　

Мої думки, мов шалені, бігали по колу, коли я намагалася обрати правильну відповідь.　

— Е-е-е… Я б обрала прожити своє життя гідно. Отже, я все ще могла 6 сподіватися, що матиму той прекрасний день. — пояснила я. — Я б не хотіла, щоб усе життя було лише одним днем, що повторюється знову і знову.　

— Так. але ти нього не знала б, — заперечив Джеремайя.　

Я знизала плечима.　

— Але могла б у глибині душі.　

— Це безглуздо, — кинув Стівен.

— Не вважаю, що це безглуздо. Думаю, я з нею згоден.　

Конрад так глянув на мене, як солдати дивляться один на одного, коли об’єднуються проти когось. Наче ми були заодно.　

Я легенько штовхнула Стівена. Я не могла нічого вдіяти з собою.　

— Бачиш? Конрад згоден зі мною, — зауважила я.　

Стівен передражнив:　

— Конрад згоден зі мною. Конрад любить мене. Конрад класний…　

— Заткнися. Стівене! — вигукнула я.　

Осміхнувшись, він сказав:　

— Тепер моя черга ставити запитання. Беллі, ти б хотіла їсти майонез щодня або все життя залишатися з пласкими цицьками?　

Я повернулася на бік. схопила жменю піску і жбурнула в Стівена. Він якраз заходився сміхом, і пісок потрапив йому до рота і прилип до мокрих щік.　

Він закричав:　

— Ну все, Беллі, тобі кінець!　

Він кинувся на мене — я відкотилася від нього.　

— Відвали, — кинула я зухвало, — Ти не скривдиш мене, бо я розповім мамі.　

— Ти така скабка в дупі! — сплюнув він, грубо схопивши мене за ногу. — Я вкину тебе у воду.　

Я спробувала пручатися, але мені вдалося лише жбурнути ногою ще більше піску йому в обличчя. Що. звичайно, тільки ще більше розлютило його.

Конрад промовив:　

— Дай їй спокій, Стівене. Ходімо купатися.　

— Так, ходімо, — погодився з ним Джеремайя　.

Стівен вагався.　

— Добре, — сказав він, випльовуючи пісок. — Але ти однаково труп. Беллі.　

Він вказав пальнем на мене, а потім зробив різкий жест пальцем по шиї.　

Я. показавши йому середній палень, перевернулася на живіт, хоча всередині мене все тряслося. Конрад захистив мене. Конрада хвилювало, "труп" я чи ні.　

Стівен сердився на мене решту дня, але воно того вартувало. Іронія: Стівен дражнив мене через те, шо в мене пласкі груди, а за два роки мені довелося носити ліфчик.　

Коли поїхав Стівен. уночі я пішла до басейну, щоб, як завжди, зробити один Із моїх опівнічних запливів, а Конрад, Джеремайя та той сусідський хлопець Клей Вертолет сиділи в шезлонгах і пили пиво. Клей жив далі по вулиці і приїжджав в Казінс-Біч майже стільки ж, скільки й ми. Він був на рік старший за Конрада. Він навіть нікому особливо й не подобався. Думаю, він був просто чуваком, із яким можна було позависати.　

Відразу напружившись, я притиснула пляжний рушник до грудей. Я навіть задумалася, чи не повернутися мені назад у будинок. Клей завжди змушував мене нервуватися. Мені необов’язково було плавати тієї ночі. Я могла б це зробити наступної. Але ні. маю таке саме право бути там, як і вони. Навіть більше.　

Я підійшла до них, намагаючись триматися впевнено,　

— Привіт, хлопці, — кинула я.　

Я не знімала рушник. Було досить неприємно стояти там у рушнику та бікіні, коли всі вони були одягнені.　

Клей подивився на мене, примруживши очі.

— Привіт. Беллі. Давно не бачилися. — Він поплескав по шезлонгу. — Сідай.　

Мене дратувало, коли люди говорили «давно не бачилися». Не був дійсно тупий спосіб привітатись. Але я все одно сіла в шезлонг.　

Він нагнувся й обійняв мене. Від нього тхнуло пивом і парфумом Polo Sport.

— То як твої справи? — спитав він.　

Але перш ніж я встигла щось сказати, Конрад відповів:　

— З нею все гаразд, а тепер час спати. На добраніч, Беллі.　

Намагаючись говорити не як п’ятирічна ображена дитина, я зауважила:　

— Я ще не збираюся спати, я збираюся поплавати.　

— Тобі слід повернутися в будинок. — зауважив Джеремайя, ставлячи пиво. — Твоя мама уб’є тебе за пияцтво.　

— Я не п’ю, — нагадала я йому.　

Клей запропонував мені свою банку пива.　

— На, — сказав він, підморгуючи.　

Здавалося, він уже був п'яний.　

Я вагалася, а Конрад роздратовано гаркнув:　

— Не пропонуй їй це! Вона ж дитина, заради Бога!　

Я глянула на нього:　

— Досить поводитися як Стівен.　

Секунду чи дві я таки думала взяти пиво Клея. Це було б уперше, коли я спробувала пиво. Але якщо візьму, то це буде тільки усупереч Конраду, типу я не дозволю йому себе контролювати.　

— Ні. дякую, — відповіла я　.

Конрад ледь помітно кивнув головою:　

— А тепер лягай спати, як гарна дівчинка　.

Це було схоже на ті часи, коли він, Стівен і Джеремайя навмисно не звертали на мене уваги. Я відчула. шо в мене горять щоки.　

— Я всього на два роки молодша за тебе, — зауважила я.　

— На два роки і три місяці, — автоматично виправив він.　

Клен розсміявся, і я відчула запах його перегару.　

— Дідько, моїй дівчині було п’ятнадцять, — Потім ВІН глянув на мене. — Колишній дівчині.　

Я всміхнулась. У душі мені так хотілося відхилитися від нього та його дихання. Але те, як Конрад дивився на нас, мені подобалося. Мені подобалося забирати увагу його друга, нехай навіть на п'ять хвилин.　

— Хіба це не незаконно? — спитала я Клея.　

Він знову засміявся:　

— Ти така кльова, Беллі.　

Я відчула, що червонію,　

— Так, є-е-е, чому ви розбіглися? — спитала я. ніби не знала.　

Вони розбіглися, тому що Клен — придурок, ось чому. Клей завжди був придурком. Раніше він намагався годувати чайок пігулками «Алка-Зельцер», бо чув. шо від цього їм розпирає шлунки.　

Клей почухав потилицю.　

— Не знаю. їй потрібно було їхати до кінного табору або щось на кшталт цього. Стосунки на відстані — дурня.　

— Але вона ж поїхала тільки на літо. — заперечила я. — Тупо розлучатися тільки через те, що поїдеш на три місяці літа.　

У моєму серці всі шкільні роки палало кохання до Конрада. Я могла місяцями, роками жити цим відчуттям. Воно було для мене як їжа. Воно підтримувало мене. Якби Конрад був моїм, я б нізащо не розлучилася з ним через те, що треба роз’їхатися на літо чи навіть на весь навчальний рік.　

Клей глипнув на мене сонними очима з-під обважнілих повік і запитав:　

— У тебе є хлопець?　

— Так, — відповіла я і не змогла не подивитися на Конрада в цей момент. «Дивись, — немов говорив мій погляд, — я вже не те дурне дванадцятирічне закохане дівчисько. Я справжня дівчина зі справжнім хлопцем». І кому яке діло, що це неправда? Очі Конрада блиснули, але вираз обличчя не змінився, залишився безпристрасним. Проте Джеремайя, здавалось. широ здивувався.　

— Беллі, ти маєш хлопця? — насупився він. — Ти ніколи не згадувала про нього.　

— Усе не так серйозно.　

Я висмикнула з подушки, на якій сиділа, нитку, що виплуталася. Уже пошкодувала, що бовкнула про хлопця.　

— Насправді це все тимчасово.　

— Так? Тоді який сенс у таких стосунках влітку? А якщо ти зустрінеш кльового хлопця- Клей жартівливо підморгнув мені. — Як от зараз.　

— Клею, ми вже було зустрілися, Десь приблизно десять років тому.　

Не те щоб він взагалі коли-небудь звертав на мене увагу.　

— Я Клей.　

Я засміялася, хоча мені було геть не смішна Просто мені здавалося, що це правильно — засміятися в цей момент.　

— Привіт, я Беллі.　

— Отже, Беллі, ти прийдеш до мене на вечірку біля багаття завтра ввечері? — спитав він мене.　

— Е-е-е, звичайно, — відповіла я. намагаючись, щоб голос не звучав занадто схвильовано　.

Конрад, Стівен і Джеремайя щороку ходили на вечірку біля багаття, присвячену 4 липня[5]. Клей організовував вечірку біля свого будинку, бо на тому кінці пляжу було багато феєрверків. Його мама завжди готувала зефірки. Одного разу я вблагала Джеремайю принести мені одну, і він приніс. Зефір був гумовим і підгорілим, але я однаково з'їла його і була вдячна за це Джеремайї, Це було схоже на маленький шматочок вечірки. Вони ніколи не брали мене з собою, і я ніколи не напрошувалася.

Я. у піжамі, дивилася на феєрверки із Сюзанною та мамою з нашої задньої веранди, Вони пили шампанське, а я — безалкогольний ігристий сидр Martinelli’s　.

— Я думав, що ти прийшла сюди поплавати. — різко сказав Конрад.　

— Дідько, та дай ти вже їй спокій, Коне! — втрутився Джеремайя. — Якщо вона хоче плавати, то плаватиме.　

Ми лерезирнулися. наші погляди означали: "Чому Конрад поводиться як занадто турботливий татусь?"　

Конрад кинув цигарку в напівпорожню банку.　

— Роби як знаєш, — кинув він.　

— От і добре, — сказала я, показуючи Конраду язик і підводячись. 　

Я скинула рушник і пірнула у воду. Це був ідеальний стрибок "ластівка". Я пропливла під водою десь із хвилину. Потім почала плавати на спині, щоб підслухати їхню розмову, Почула, як стишеним голосом Клей сказав;　

— Чуваче, Казінс починає набридати. Я хочу десь розвіятися,　

— Так. я теж. — погодився Конрад.　

Тобто Конрад був готовий поїхати звідси. Хоч якась частина мене і знала це, однаково було боляче. Мені хотілося вигукнути: "Ну ж бо їдь! Якщо ти не хочеш бути тут, то забирайся!" Але я не збиралася дозволяти Конраду зіпсувати мій настрій, Не тоді, коли справи нарешті почали налагоджуватися.

Нарешті мене запросили на вечірку Клея Вертолета з нагоди святкування 4 липня. Я вже була однією з тих дорослих. Життя було прекрасним. Або принаймні до цього йшло.　

Увесь день я думала, що одягти. Я ніколи не була на такій вечірці, тож і гадки не мала, що одягти. Напевно, вночі мало стати прохолодніше, але кому хотілося сидіти біля вогнища закутавшись? Тільки не на моїй першій вечірці. Я також не хотіла, щоб Конрад і Джеремайя знущалися з мене, якщо занадто гарно вберуся. Я вирішила, що шорти, майка та босоніжки — найкращий варіант.　

Коли ми дісталися туди, я побачила, що помилилась у виборі. Інші дівчата були в сарафанах, спідничках та упі. Якби в мене були подруги в Казінсі, то я б знала, як одягтися.　

— Ти не казав мені, що дівчата мають так вбиратися на вечірку. — прошипіла я Джеремайї.　

— Ти маєш чудовий вигляд. Не дурій, — сказав він, прямуючи просто до діжечки з випивкою. Так, там була випивка. Але я ніде не бачила ні крекерів, ні зефіру. Насправді в реальному житті я ніколи раніше не бачила діжечки з випивкою. Тільки в кіно. Я пішла було за Джеремайею, але Конрад схопив мене за руку.　

— Не пий сьогодні ввечері, — застеріг він. — Моя мама вб’є мене, якщо я дозволю тобі випити.　

Я висмикнула руку.　

— Ти все мені забороняєш.

— Ну ж бо! Пообіцяй.　

— Подивимося, — сказала я, відходячи від нього і крокуючи до багаття.　

Я навіть не була певна, що хочу випити. Попри те то напередодні ввечері бачила, як Клей пив, я досі чекала на печиво Із зефіром.　

Теоретично піти на вечірку було гарною ідеєю, але на практиці виявилося дечим іншим. Джеремайя розмовляв із якоюсь дівчиною в червоно-біло-синьому бікіні-топі та джинсовій спідниці, а Конрад розмовляв із Клеем і ще якимись хлопцями, яких я не знала. Я подумала, що після того, як Клей фліртував зі мною минулої ночі, він міг хоча б підійти й привітатись, Але він цього не зробив. Він тримав руку на спині якоїсь дівчини.　

Я стояла біля багаття сама і вдавала, що грію руки, хоча вони не змерзли. Ось тоді я й побачила його. Він теж стояв сам і пив воду з пляшки. Схоже, він нікого не знав, бо стояв зовсім самотою. Був мого віку. Але було в ньому щось таке надійне та комфортне, ніби він молодший за мене, хоча це було не так. Мені знадобилося кілька поглядів, щоб зрозуміти, що це таке. Коли я нарешті те усвідомила, це було щось на кшталт: "Ага!"　

Це його вії. Вони були такими довгими, що майже торкалися його вилиць, Звичайно, вилиці в нього були високі, але все ж таки. Крім того, він мав дещо неправильний прикус, а шкіра була чистою та гладкою, кольору підсмаженої кокосової стружки, якою посипали морозиво. Я доторкнулася до своєї щоки і полегшено видихнула. Дякувати богу, сонце підсушило прищ, що вискочив два дні тому. Його шкіра була просто ідеальною. На мою думку, усе в ньому було просто ідеальним.　

Він був високим, вищим за Стівена чи Джеремайю. можливо, навіть Конрада. Його риси обличчя були такими цікавими, ніби він був наполовину європейцем, наполовину японцем чи корейцем. Він був такий гарний, що мені здавалося, ніби я зможу намалювати його обличчя, хоча я навіть не вміла малювати.　

Він перехопив мій погляд, і я відвела очі. Потім знову поглянула на нього, і він знову спіймав мене. Він підняв руку І ледь помахав мені. Я відчула, як запалали мої щоки. Я не вигадала нічого кращого, окрім як сказати;　

— Привіт.　

Я підійшла, простягла руку й одразу ж пожалкувала про це. Ну хто зараз тисне руки?　

Він потиснув мою руку. Спершу він нічого не говорив. Він просто дивився на мене, наче намагався щось зрозуміти.　

— Я десь тебе бачив, — врешті сказав він.　

Я ледь стримала усмішку. Хіба саме не таке хлопці говорять дівчатам, коли хочуть познайомитися з ними в барі? Цікаво, чи бачив він мене на пляжі в моєму новому купальнику в горошок? У мене вистачило сміливості одягнути його лише один раз, але, можливо, саме тоді він і привернув увагу цього хлопця.

— Може, ти бачив мене на пляжі?　

Він похитав головою.　

— Hі… Не там.　

Отже, привернув увагу не купальник. Я спробувала знову:　

— Може, у кафе Scoops, де продають морозиво?　

— Ні, і не там. — заперечив він.　

Потім у його голові ніби спалахнув маленький вогник, бо раптом він усміхнувся і його обличчя просяяло.　

— Ти вивчала латину?　

Що???　

— Е-е-е… так.　

— Ти коли-небудь брала участь у З’їзді знавців латини, що проходив у Вашингтоні? — спитав він.　

— Так, — підтвердила я.　

Ким же був цей хлопець?　

Він задоволено кивнув:　

— Я теж. У восьмому класі, правильно?　

У восьмому класі я носила брекети й окуляри.　

Мені стало так неприємно, що він знав мене з тих часів. Це було нестерпно! Чому він не побачив мене вперше в тому клятому бікіні в горошок?　

— От звідки я знаю тебе. Я стояв і все намагався зрозуміти. — Він усміхнувся. — Я Кем. але латиною моє ім’я — Секстус. Salve[6].

Зненацька сміх почав наростати в мене у грудях, як бульбашки содової Це було досить кумедно.

— Salve. Я Флавія. Тобто мене звуть Беллі. Тобто Ізабель. але всі звуть мене Беллі.　

— Чому?　

Він подивився на мене так. ніби його це справді здивувало.　

— Це прізвисько дав мені батько, коли я була маленькою. Він думав, що ім’я Ізабель занадто довге. — пояснила я. — Беллі — усі й досі так мене називають. Це якось безглуздо.　

Він проігнорував мої останні слова і спитав:　

— Тоді чому не Ізі? Чи Белль?　

— Не знаю. Можливо, тому, що цукерки Jelly Bellys е моїми улюбленими, а ще ми з батьком грали в таку гру; він запитував мене, який у мене настрій, і я відповідала йому назвами смаків цих цукерок. На кшталт слива — це гарний настрій…　

Мій голос обірвався. Коли я нерауюся, то починаю бурмотіти. А я справді сильно нервувалась. Мене завжди дратувало ім’я Беллі, можливо, тому, що це було навіть несправжнє ім'я. Це було дитяче прізвисько, не ім’я. З іншого боку, ім’я Ізабель — це екзотичне ім'я дівчини, яка подорожувала в такі місця, як Марокко і Мозамбік, яка цілий рік фарбувала нігті червоним лаком, яка мала чорне коротке волосся. Ім'я Беллі належало до тих імен, які викликали в уяві образи пухких дітей або чоловіків у майках-алкоголічках.　

— У будь-якому разі я ненавиджу ім’я Ізі, але хочу, щоб люди називали мене Белль, Звучить красиво.　

Він кивнув.　

— Саме це воно й означає. "Красива".　

— Знаю, — сказала я. — Я займаюся в гуртку поглибленого вивчення французької.　

Кем сказав щось французькою так швидко, шо я його не зрозуміла.　

— Шо? — перепитала я.　

Я почувалася дурепою. Соромно говорити французькою поза класом. Це схоже на те, що відмінювати дієслова — це одне, а говорити французькою з французом — це геть інше.　

— Моя бабуся — француженка, — зауважив він. — Я змалечку говорю французькою.　

— О-о-о…　

Тепер я відчувала себе повною дурепою через те, що похвалилася тим, що вивчала французьку поглиблено.　

— Знаєш, літера "в" має вимовлятися як "вь".　

— Що?　

— Флавья. Це має вимовлятися як Фла-вья.　

— Звичайно, знаю, — відрізала я. — Я посіла друге місце в ораторстві. Але Флавья звучить безглуздо,　

— Я — перше місце, — сказав він, намагаючись не здаватися снобом.　

Раптом я згадала хлопчика в чорній сорочці та смугастій краватці, що вразив усіх промовою Катулла і зайняв перше місце. То був він.　

— Чому ти вибрала тоді саме це ім'я, якщо вважаєш, що це звучить безглуздо?　

Я зітхнула.　

— Бо ім'я Корнелія вже вибрали. Усі хотіли бути Корнеліями.　

— Так. усі також хотіли бути Секстусами.　

— Чому?　

Я спитала і відразу ж пожалкувала.　

— Ой. Не бери в голову. — засміявся Кем. — Гумор восьмикласника не дуже розвинений.　

Я теж засміялася, потім спитала:　

— То ти живеш у будинку десь неподалік?　

— Ми винаймаємо будинок двома кварталами далі, Моя мама майже змусила мене прийти сюди, — пояснив Кем. сором'язливо чухаючи маківку.　

— О-о-о…　

Мені хотілося перестати говорити «о-о-о», але ніщо інше на думку не спадало.　

— А як шодо тебе? Чому ти прийшла. Ізабель?　

Я була вражена, почувши з його вуст своє справжнє ім’я. Це так просто і легко злетіло з його язика. Немов у перший день у школі. Але мені сподобалось.　

— Не знаю, — відповіла я. — Мабуть, тому, що мене запросив Клей.　

Усе, що вилітало з моїх уст, звучало так банально. А мені чомусь так захотілося справити враження на нього хлопця. Я хотіла сподобатися йому. Відчувала, що він оцінює мене, оцінює дурниці, що злітають із моїх губ. «Я теж розумна!» — хотіла сказати йому. Я подумки запевнила себе, що все гаразд і неважливо, вважає він мене розумною чи ні. Але це було важливо.

— Думаю, я скоро вже піду з вечірки, — сказав він, допиваючи воду. Він не дивився на мене, коли питав: — Тебе підвезти?　

— Ні, — відповіла я.　

Я спробувала проковтнути своє розчарування від того, що він уже їде.　

— Я приїхала з тими хлопцями, — вказала я на Конрада і Джеремайю　.

Він кивнув.　

— Я зрозумів, бо твій брат весь час сюди дивився.　

Мені аж подих забило:　

— Мій брат? Хто? Він?　

Я вказала на Конрада, Він не дивився на нас. Він дивився на блондинку в кепці Red Sox, і дівчина теж не зводила з нього очей. Він сміявся, а він же ніколи не сміється.　

— Ага. Він намагається поводитися так, ніби він мій брат, але він мені не брат, — сказала я. — Він думає, що він для всіх старший брат. Це так зарозуміло… Чому ти вже їдеш? Ти ж пропустиш феєрверк.　

Він відкашлявся, немов був збентежений:　

— Е-е-е, я збирався поїхати додому І позайматися.　

— Латиною, — прикрила я долонею рота рукою, шоб не захихикати.　

— Ні. Я вивчаю китів. Я хочу поїхати стажуватися на кораблі, що займається спостереженням за китами, але наступного місяця мені потрібно скласти іспит Із китознавства, — повідомив він, знову потираючи потилицю.　

— Ой, та це ж круто, — зауважила я.　

Мені так хотілося, щоб він лишився. Я не хотіла, щоб він їхав. Він був милим. Стоячи поряд із ним. я почувалась Дюймовочкою — маленькою та дорогоцінною. Він був такий високий Якщо він поїде, я залишусь зовсім одна.　

— Знаєш шо, може, і підвези мене. Чекай тут. Я швидко повернуся.　

Я хутко попрямувала до Конрада, так швидко, що аж пісок летів із-під ніг врізнобіч.　

— Я їду. — повідомила я, затамувавши подих.　

Блондинка в кепці Red Sox обдивилася мене з голови до ніг.　

— Привіт, — сказала вона.　

Конрад запитав:　

— З ким?　

— З ним. — вказала я на Кема.　

— Ти нікуди не поїдеш із тим. кого ледве знаєш, — різко сказав він.　

— Я знаю його. Це Секстус.　

Він примружив очі.　

— Секс… що?　

— Не бери в голову. Його звуть Кем, він вивчає китів, і не тобі вирішувати, з ким я поїду додому. Просто повідомляю тобі про це із ввічливості. Я не питаю твого дозволу.　

Я хотіла піти, але він схопив мене за лікоть　.

— Мені байдуже, що він вивчає Ти нікуди з ким не поїдеш, — спокійно сказав він, але його хватка була міцною. — Якщо хочеш звідси поїхати, то я відвезу тебе　.

Я глибоко вдихнула. Я повинна зберігати холоднокровність. Я не збиралася дозволяти йому виставити мене дитиною перед усіма ними людьми.　

— Ні. дякую. — сказала я. знову намагаючись піти. Але він не відпускав.　

— Я думав, ти вже маєш хлопця’　

Його тон був глузливим, і я знала, шо він розкусив мою брехню минулої ночі. Мені так хотілося жбурнути жменю піску йому в обличчя. Я спробувала вивернутись із його хватки:　

— Відпусти мене! Мені боляче!　

Він відразу відпустив, його обличчя почервоніло Насправді мені було не так уже й боляче, але я хотіла збентежити його так само, як він збентежив мене.　

— Я краще поїду з незнайомцем, ніж з тим, хто випив! — голосно сказала я.　

— Я випив одне пиво, — гаркнув він. — Я важу майже вісімдесят кілограмів. За пін години я відвезу тебе. Припини поводитися як мала дитина.　

Я відчувала, як сльози набігають на очі, поглянула через плече чи бачить усе це Кем, Так, він бачив,　

— Ти мудак, — сказала я.　

Глянувши мені просто в очі, він сказав:　

— А тобі немов чотири рочки!　

Відходячи, я почула, як та блондинка запитала: — Це твоя дівчина?　

Я обернулася, і ми обоє разом вигукнули.　

— Ні?　

Збентежена, вона сказала:　

— Ну, тоді вона твоя молодша сестра?　

Вона говорила так. ніби мене там не було, ії парфум був важким, що вона заповнила собою все повітря довкола нас: здавалось, ніби ми дихали нею.　

— Ні. я не його молодша сестра.　

Я ненавиділа цю дівчину за те, що вона стала свідком цієї розмови. Це було так принизливо. Вона була гарненькою, як і Тейлор, від чого ситуація здавалася ще гіршою.　

Конрад сказав:　

— її мама — найкраща подруга моєї мами,　

Так от ким я була для нього? Дочкою подруги його мами?　

Я глибоко вдихнула і, навіть не замислюючись, випалила дівчині:　

— Я знаю Конрада все своє життя. Тож дозволь мені сказати тобі, що ти спіймаєш облизни. Конрад ніколи нікого не полюбить так сильно, як самого себе, якщо ти розумієш, про що я…　

Я піднесла руку і поворухнула пальцями,　

— Заткнися. Беллі, — застеріг Конрад.　

Red Sox насупилася:　

— На що вона натякає, Конраде?　

Я знову випалила:

— О, вибач, хіба ти не знаєш, що означає вираз "спімати облизня»?　

її гарненьке обличчя скривилось.　

— Ах ти ж. маленька паскудо, — прошипіла вона.　

Я відчула, як всередині все починає стискатись. Мені хотілося забрати свої слова назад. Я ніколи раніше не билася з дівчиною, та й взагалі ні з ким не билась, якщо вже на те пішло На щастя. Конрад утрутився і вказав на багаття.　

— Беллі, повертайся туди й чекай: я прийду за тобою, — різко промовив він　.

Цієї миті підійшов Джеремайя.　

— Агов, що відбувається? — спитав він, усміхаючись дурнуватою усмішкою.　

— Твій брат — придурок. — сказала я. — Ось що відбувається.　

Джеремайя обійняв мене за плечі. Від нього війнуло пивом.　

— Так, а ну поводьтеся добре, чуєте?　

Я знизала плечима і сказала:　

Тієї ночі я спала в худі Кема. Це було безглуздо і трохи сентиментально, проте мені було байдуже. І протягом наступного дня я носила його, хоча на вулиці було дуже жарко. Мені подобалося. що рукави обтріпані, подобалося те, що воно було поношене, бо її любили носити. Це було так по-хлопчачому.　

Кем був першим хлопцем, який звернув на мене увагу настільки, щоб відверто заявити про те. що він дійсно хоче погуляти зі мною. І не соромився нього.　

Прокинувшись, я зрозуміла, шо дала номер телефону будинку. Я не знала чому. Я могла б легко дати йому номер свого мобільного телефону.　

Я все чекала, коли ж Кем зателефонує. Телефон у будинку майже завжди мовчав. Єдиними людьми, які телефонували на домашній номер, були Сюзанна, шо намагалася з'ясувати, яку рибу ми хочемо на вечерю, або моя мати, що дзвонила Стівену, щоб той поклав рушники в сушарку або увімкнув гриль.　

Я сиділа на терасі, засмагала, читаючи журнали, а худі Кема лежало згорнуте в мене на колінах, як плюшева іграшка. Оскільки в нашому будинку завжди були відчинені вікна, я знала, що почую, якщо пролунає дзвінок.

Спочатку я намастилася сонцезахисним кремом, а потім двома шарами олії для засмаги. Я не знала, чи це було вдалим поєднанням, але я подумала, що краще перестрахуватися, ніж потім шкодувати. Я налила собі трішки вишневого Kool-Aid у пляшку з-під води, увімкнула радіо, надягла сонцезахисні окуляри та взяла журнали. Ці сонцезахисні окуляри Сюзанна мені купила багато років тому. Вона любила купувати подарунки. Ідучи кудись у справах, вона завжди поверталася додому з подарунками. Маленькі дрібниці на кшталт цих сонцезахисних окулярів у червоній оправі у вигляді сердець, які, за її словами, мені були просто необхідні. Вона знала, що мені сподобаються речі, про які я навіть не думала і ніколи б не подумала купити. Наприклад, лавандовий лосьйон для ніг або шовковий мішечок для серветок.　

Мама й Сюзанна рано-вранці вирушили на одну зі своїх екскурсій у картинну галерею в Дайрстауні, а Конрад, дякувати Богу, уже поїхав на роботу. Джеремайя досі спав. Будинок був у моєму розпорядженні.　

Ідея засмагати звучить так весело тільки в теорії: лежати, засмагати, потягувати содову, дрімаючи, як гладкий кіт. Але насправді це досить нудно й утомливо. І занадто жарко, Я б, звісно, краще поплавала в океані, ловлячи сонячні промені, ніж отак лежати, потіючи на сонці. Кажуть, засмага швидше береться, коли шкіра волога.　

Але того ранку в мене не було вибору. Бо мені міг зателефонувати Кем. Так що я лежала, потіла і смажилися, як курча на грилі. Нудно, але це було необхідно.　

Відразу після десятої пролунав дзвінок. Я схопилася і побігла на кухню　.

— Алло! — сказала я, затамувавши подих.　

— Привіт. Беллі. Це містер Фішер.　

— О, добрий день, містере Фішер, — промовила я.　

Я щосили намагалася, щоб у моєму голосі не було чути розчарування.　

Він прочистив горло:　

— Як там справи?　

— Досить непогано. Але зараз Сюзанни немає вдома. Вона з мамою поїхали в Дайрстаун, щоб відвідати кілька галерей.　

— О, зрозуміло… Як хлопці?　

— Добре…　

Я ніколи не знала, про що говорити з містером Фішером.　

— Конрад на роботі, а Джеремайя ще спить. Хочете, щоб я розбудила його?　

— Ні. не варто, усе гаразд.　

Запанувала довга пауза, і я чимдуж намагалася придумати, що сказати.　

— Ви, е-е-е, приїдете на ці вихідні? — врешті спитала я.　

— Ні, на ці вихідні ні, — відповів він.　

Він сказав це досить відсторонено.　

— Я просто передзвоню пізніше. Гарного відпочинку, Беллі.

Я повісила слухавку. Містер Фішер ще ні разу цього літа не був у Казінсі. Він завжди приїжджав на вихідні після 4 липня, бо після свята було легше вирватися з роботи. Коли приїжджав, то усі вихідні возився біля барбекю Він завжди носив фартух із написом "Шеф-кухар знає краще". Мені було цікаво, чи Сюзанна засмутиться через те. що він не приїде. А хлопці?　

Я попленталася назад до свого шезлонга, назад на сонце. У ньому я заснула, а прокинулася через те. що Джеремайя бризнув мені на живіт Kool-Aid　.

— Припини, — хрипко сказала я, сідаючи. Мене мучила спрага від мого дуже солодкого Kool-Aid (я завжди готувала його з подвійним цукром), та відчувала, що зневоднена і спітніла.　

Він засміявся і сів у мій шезлонг.　

— Це те. чим ти займалася увесь день?　

— Так, — відповіла я. витираючи живіт, а потім — руку об його шорти.　

— Не будь занудою. Займімося чимось, — наказав він. — Мені на роботу аж увечері.　

— Я засмагаю, — пояснила я йому.　

— Ти вже засмагла.　

— Ти даси мені поводити машину?　

Він вагався.　

— Добре, — погодився він. — Але спочатку змий із себе всю ту олію. Я не хочу, щоб ти забруднила моє сидіння.　

Я встала, зібравши просалене волосся у високий хвіст.　

— Я миттю. Просто почекай, — кинула я.　

Джеремайя чекав на мене в машині з увімкненим на повну потужність кондиціонером Він сидів на пасажирському сидінні.　

— Куди поїдемо? — спитала я, сідаючи за кермо.　

Я відчувала себе справжньою професіоналкою　.

— Теннессі? Нью-Мексико? Нам треба поїхали далеко, щоб я могла добре попрактикуватися.　

Він, заплющивши очі, відкинув голову.　

— Просто поверни ліворуч із під'їзної дороги, — скомандував він мені.　

— Слухаюсь, сер, — сказала я, вимикаючи кондиціонер і опускаючи всі чотири вікна.　

їхати з опущеними вікнами було набагато краше. Було відчуття, шо ти дійсно кудись їдеш. Він продовжував давати мені вказівки, а потім ми під’їхали до картінг-клубу.　

— Ти серйозно?　

— Ми трохи попрактикуємось у водінні, — пояснив він. усміхаючись, як божевільний.　

Ми стояли в черзі за машинами, і, коли підійшла наша черга, хлопець порадив мені взяти синю.　

Я сказала:　

— А може, я хочу сісти за кермо червоної.　

Він, підморгнувши, сказав мені:　

— Ти така гарна, що я дозволив би тобі водити мою автівку.　

Я відчула, що червонію, але мені це подобалося. Хлопець був старший за мене, і він дійсно звернув на мене увагу. Це було неймовірно, Я бачила його минулого літа, і він жодного разу не глянув на мене.　

Сідаючи в машину поряд. Джеремайя пробурмотів;　

— Що за придурок. Йому потрібно знайти справжню роботу.　

— Типу рятівник — це справжня робота?　

Джеремайя насупився:　

— Просто їдь.　

Щоразу, коли моя машина поверталася до початку траси, хлопець махав мені рукою. Коли він зробив це втретє, я помахала у відповідь.　

Ми зробили багато кіл, аж доки Джеремайї не настав час йти на роботу,　

— Думаю, на сьогодні вистачить із тебе водіння, — промовив Джеремайя, потираючи шию. — Я відвезу тебе додому.　

Я не стала з ним сперечатися. Він швидко довіз мене додому, висадив на тротуарі, а сам помчав на роботу. Я повернулася до будинку, почуваючись дуже втомленою і засмаглою, А ще — задоволеною.　

— Тобі телефонував хтось на ім’я Кем, — повідомила мама.　

Вона сиділа за кухонним столом і читала газету в окулярах у роговій оправі. Вона навіть не підвела голови.　

— Він телефонував? — перепитала я, прикриваючи усмішку долонею. — Ну, а він лишив номер?　

— Ні, — відповіла вона, — Він сказав, що зателефонує іншим разом.　

— Чому ти в нього не запитала номер? — вирва　лось у мене, і я ненавиділа цю плаксивість у своєму гол　осі, але коли річ йшла про мою матір, я нічого не　 могла з собою вдіяти.　

Врешті піднявши голову, вона здивовано подивилася на мене:　

— Не знаю. Він не пропонував. Хто він такий　 взагалі?　

— Забудь, — сказала я, підходячи до холодильника за лимонадом.　

— Як скажеш, — промовила мама, повертаючись　 до своєї газети.　

Знову Кем зателефонував наступного вечора, і ще наступного. Ми двічі розмовляли телефоном десь по чотири, а то й п'ять годин поспіль, перш ніж знову зустрілись. Я розмовляла, лежачи в одному з шезлонгів на веранді, і дивилася на місяць, витягнувши пальці ніг до неба. Я так сміялася, що Джеремайя закричав із вікна, щоб я вгамувалася. Ми говорили про все, і мені це подобалося, але я весь час думала, коли ж він запросить мене на побачення. Але він цього не зробив.　

Тому мені довелося взяти ініціативу у свої руки. Я запросила Кема пограти у відеоігри і, можливо, поплавати, Я відчувала себе якоюсь розкутою дівчиною, яка сама телефонує і запрошує до себе на гостини, Я робила це так звично, ніби робила це завжди. Насправді я зробила це лише тому, що знала: нікого не буде вдома. Я не хотіла, щоби Джеремайя, Конрад, моя мама або навіть Сюзанна зараз зустрілися з ним. Поки що він належав лише мені.　

— Я дійсно прекрасно плаваю, отож не злись, що. коли ми будемо змагатися, я тебе випереджу, — сказала я в слухавку.　

Він засміявся і спитав:　

— У вільному стилі?　

— У будь-якому стилі.　

— Чому ти так любиш перемагати?　

Я не мала на це відповіді, хіба що ту. що перемагати — це весело, та і взагалі, кому не подобається перемагати? Я зростала поряд зі Стівеном. проводила літо з Джеремайею та Конрадом, і перемога завжди була важлива, і вдвічі важливіша тому, що я дівчинка — від мене ніколи не очікували, що я переможу. Перемога в тисячу разів солодша, коли ти слабший за суперників.　

Кем приїхав, і я спостерігала з вікна своєї спальні, як він паркується. Його темно-синя машина була старою і пошарпаною, як і його худі з капюшоном, яке я вже збиралася залишити собі. Схоже, це була саме та машина, на якій він їздив.　

Кем подзвонив у двері, і я полетіла сходами вниз, щоб відчинити їх.　

— Привіт. — сказала я.　

Я була одягнена в його худі.　

— На тобі моє худі, — сказав він. усміхаючись. Він був навіть вищим, ніж я запам’ятала.　

— Знаєш, я подумую над тим, що хочу залишити його собі, — зауважила я, впускаючи його і зачиняючи за собою двері. — Але я не очікую, що ти просто так віддаси його, Я змагатимуся з тобою за нього.　

— Але якщо ми будемо змагатися в плаванні, ти не будеш злитися, якщо я тебе обжену. — промовив він, скинувши догори брову. — Це моє улюблене худі з капюшоном, і якщо я переможу, то заберу його.　

— Без проблем, — поголилась я.　

Ми вийшли до басейну крізь задні двері з москітною сіткою і спустилися сходами веранди. Я швидко, навіть не замислюючись, скинула шорти, футболку та його худі: ми з Джеремайею весь час влаштовували змагання в басейні. Мені навіть не спало на думку соромитися перед Кемом того, що я в купальнику. Адже в цьому будинку в купальниках ми провели все літо.　

Він швидко відвів від мене погляд і зняв футбол ку.　

— Готова? — спитав він, стоячи на краю.　

Я підійшла і стала поряд,　

— По одному повному колу? — запитала я. опускаючи палець ноги у воду,　

— Звичайно, — відповів він. — Тобі потрібна фора?　

Я фиркнула:　

— А може, краще тобі?　

— Туше, — сказав він, усміхаючись,　

Я ніколи раніше не чула, щоб хтось із хлопців говорив "туше". Або взагалі бодай хтось. Ну. може, хіба моя мама. Але з його уст це прозвучало на диво гарно. Інакше.　

Я легко виграла перше коло.　

— Ти дозволив мені перемогти, — звинуватила я його.　

— Ні, не вигадуй, — заперечив він, але я знала, що це неправда.　

Жодного разу протягом усіх цих років, усіх змагань жоден із хлопців — ні Конрад. ні Джеремайя, ба більше Стівен — не піддався мені.　

— Тобі слід старатися щосили, — попередила я. — Або худі залишиться мені.　

— Перемагає той, хто припливає першим два рази з трьох, — сказав Кем, прибираючи волосся з очей.　

Наступне коло було за ним, а я перемогла на останньому. Я не була цілком впевнена, що він не дозволив мені перемогти; зрештою, він був таким високим, що один його помах рук був як моїх два. Але я хотіла лишити худі собі, тому не стала сперечатися. Адже перемога — це перемога.　

Коли йому настав час їхати, я провела його до машини. Він не відразу поїхав. Повисла така довга пауза. Уявіть, перша за весь час нашого спілкування. Кем відкашлявся і запропонував:　

— Слухай, хлопець, якого я знаю, КінсІ, завтра ввечері влаштовує вечірку. Може, ти хочеш прийти?　

— Ага, — відразу відповіла я. — Хочу.　

Я припустилася фатальної помилки, згадавши про це за сніданком наступного ранку. Моя мама та Сюзанна поїхали за продуктами. Отож ми з хлопцями лишилися самі, як це й траплялося більшу частину цього літа.　

— Сьогодні ввечері я йду на вечірку, — промовила я просто, шоб почути як не звучить, можливо, щоб похвалитися.　

Конрад скинув брови догори:　

— Ти?　

— Чия вечірка? — спитав Джеремайя. — Вечірка в Кінсі?　

Я поставила стакан із соком.　

— Звідки ти знаєш?　

Джеремайя засміявся і погрозив мені пальцем, — Я знаю всіх у Казінсі, Беллі. Я рятівник. Це як бути мером. Грег Кінсі працює у магазині для серфінгу за торговим центром.　

Нахмурившись, Конрад сказав:　

— А хіба Грег Кінсі не продає метамфетамін зі свого багажника?　

— Що? Ні. Кем не став би дружити з кимось таким. — заперечила я, захищаючись.　

— Хто такий Кем? — запитав мене Джеремайя.　

— Той хлопець, з яким я познайомилася на вечірні біля багаття у Клея. Він запросив мене піти з ним на цю вечірку, і я погодилася.　

— Ти не підеш на вечірку якогось наркомана, — сказав Конрад.　

Це вже вдруге Конрад намагався вказувати мені, що робити, І мені це набридло. Та хто він такий взагалі? Я мусила піти на цю вечірку. Мені було байдуже, є там кристалічний мет чи ні, я піду.　

— Кажу тобі. Кем не став би дружити з кимось таким! Він стрейтеджер.

Конрад і Джеремайя пирхнули. У такі моменти вони були єдиною командою.　

— Він стрейтеджер? — спитав Джеремайя, намагаючись не шкіритися. — Прекрасно.　

— Дуже круто, — погодився Конрад.　

Я глянула на них обох. Спочатку вони не хотіли. щоб я тусувалася з любителями мета, а тепер для них уже й бути стрейтеджером зовсім не круто.　

— Він не вживає наркотики, зрозуміло? Ось чому я дуже сумніваюся, що він товаришуватиме з наркодилером.　

Джеремайя почухав щоку і сказав:　

— Знаєш, а може, то Ґреґ Розенберг торгує метамфетаміном. А Грег Кінсі просто крутий. Має більярдний стіл. Думаю, я також зазирну на цю вечірку.　

— Стривай, що? — починала я панікувати.　

— Думаю, я теж піду, — сказав Конрад. — Я люблю більярд.　

Я підскочила з місця.　

— Хлопці, ви не можете піти. Вас не запрошували.　

Конрад відкинувся на спинку стільця та заклав руки за голову.　

— Не хвилюйся, Беллі. Ми не турбуватимемо вас на вашому побаченні.　

— Якщо він не буде тебе лапати. — Джеремайя загрозливо стиснув кулак, його блакитні очі звузилися. — Тоді він труп.　

— Нічого такого не буде, — простогнала я. — Хлопці, я вас благаю. Не приходьте. Будь ласка, будь ласочка, не приходьте.　

Джеремайя зневажив мої благання.　

— Коне, що ти одягнеш?　

— Я ще про це не думав. Може, шорти хакі? А ти?

— Хлопці, я вас ненавиджу, — випалила я.　

Усе це між мною і Конрадом, а також між мною і Джеремайею було дивно — неймовірна думка закралася в мою голову. Чи. може, вони просто не хочуть, щоб я зустрічалася з Кемом? Тому шо вони. начебто, мали якісь почуття до мене? Чи може таке бути? Я вагалася. Я була для них як молодша сестра. Тільки я їм не сестра.　

Коли я вже зібралася і майже час було йти, я зайшла в кімнату Сюзанни, щоб попрощатися. Вона та мама часто сиділи там, переглядаючи і перебираючи старі світлини. Сюзанна вже була одягнена до сну, хоча ще було досить рано. Вона лежала на подушках, що були підтикані з усіх боків. На ній був один із її шовкових халатів, які містер Фішер купив їй під час ділової подорожі до Гонконгу. Халат був кремового кольору, і по всій тканині були розкидані квіти маку. Я вирішила, що коли вийду заміж, то в мене неодмінно має бути такий самий.　

— Сідай і допоможи нам зібрати цей альбом, — сказала мама, риючись у старій смугастій коробці для капелюха.　

— Лорел, хіба ти не бачиш, що вона гарно вбрана? Вона має важливіші справи, ніж просто сидіти і роздивлятися старі запорошені світлини. — Сюзанна підморгнула мені. — Беллі, ти скидаєшся на стокротку. Мені так подобається контраст твоєї засмаглої шкіри і білого одягу. Ти немов картина в рамці.　

— Дякую, Сюзанно, — сказала я,　

Я була не те щоб дуже гарно вбрана, але й не в шорт　ах, як того вечора біля багаття. Я була одягнена в білий сарафан і шльопанці, а волосся заплела в кіски, поки воно було ще мокре. Я знала, що, ймовірно, розплету їх десь за пів години, бо вони були такими тугими, проте байдуже. Вони були такі милі.　

— Ти маєш прекрасний вигляд. Куди зібралась? — запитала мене мати.　

— Просто на вечірку, — відповіла я.　

Моя мати, спохмурнівши, запитала:　

— А Конрад і Джеремайя теж збираються на цю вечірку?　

— Вони не мої охоронці, — відрізала я, закочуючи очі.　

— Я такого й не говорила, — сказала мама.　

Сюзанна, помахавши мені, побажала:　

— Повеселись там, Беллі!　

— Обов’язково, — сказала я, зачиняючи двері, перш ніж моя мама встигла мене ще про щось запитати.

Я сподівалася, щo Конрад і Джеремайя просто пожартували, що насправді вони не збираються приходити. Але коли я збігла сходами вниз, щоб зустріти машину Кема, Джеремайя гукнув мене:　

— Агов. Беллі?　

Він із Конрадом дивився телевізор у вітальні. Я висунула голову у дверний отвір.　

— Що? — озвалась я. — Я все-таки поспішаю.　

Джеремайя, повернувши до мене голову, ліниво підморгнув:　

— Скоро побачимось.　

Конрад глянув на мене і сказав:　

— Що за парфум? Від нього в мене починається мігрень. Чому ти так нафарбувалась?　

Насправді я. можна сказати, була майже без макіяжу. Трішки рум’ян, туші, ледь блиску для губ — от і все. Просто він не звик, щоб я взагалі ходила з макіяжем. Я бризнула парфум на шию та зап’ястки — і все. Конрад точно не мав нічого проти парфумів дівчини в кепці Red Sox, Йому подобався її парфум. Але я все-таки в коридорі ще раз глянула на себе в дзеркало і трішки стерла рум'яна і змила парфум.　

Потім я зачинила двері і побігла під’їзною доріжкою, куди повертав Кем. Я дивилася з вікна своєї спальні, щоб точно знати, коли він під’їде, щоб йому не довелося заходити всередину та зустрічатися з моєю мамою. Я стрибнула в машину Кема.　

— Привіт, — сказала я,　

— Привіт. Я міг би подзвонити у двері, — зауважив він мені.　

— Повір мені, так буде краще, — сказала я, зненацька зніяковівши.　

Як можна годинами розмовляти з кимось телефоном. навіть плавати в одному басейні з цією людиною, а потім відчути, що ти геть її не знаєш?　

— Отже, цей хлопець, Кінсі, він трохи дивний, але він хороша людина, — повідомив мені Кем, виїжджаючи під'їзною доріжкою.　

Він був хорошим водієм, обережним.　

Немов між іншим, я запитала:　

— А він випадково не торгує метамфетаміном?　

— Е-е-е, не те щоб я знав про це, — сказав він мені усміхаючись.　

На його правій щоці була ямочка, яку я не помітила минулої ночі. Вона була така мила.　

Я розслабилася. Тепер, коли питання метамфетаміну було знято, залишилося тільки одне. Я знову і знову крутила браслет із підвісками на зап'ястку і врешті зважилась:　

— Ну, ти знаєш хлопців, з якими я була на вечірці з багаттям? Джеремайю і Конрада?　

— Твої псевдобрати?　

— Ага. Думаю, вони також можуть зазирнути на вечірку. Вони знають, е-е-е, Кінсі, — пояснила я.　

— Та невже? — здивувався він. — Класно. Може, вони врешті зрозуміють, що я не якийсь покидьок.

— Вони не вважають тебе покидьком, запере нила я. — Ну, Бонн завжди так ставляться до кожно го хлопця, з яким я заводжу розмову, як до покидька, тож нічого особистого.　

— Мабуть, вони дійсно дуже хвилюються за тебе, якщо так захищають, — зауважив він.　

Дійсно хвилюються?　

— Е-е-е, не зовсім. Ну, Джеремайя, може, й так, а Конрад тільки з почуття обов’язку. Він завжди був таким. Він мав бути самураєм. — Я глянула на нього, — Вибач. Тобі це геть не потрібно.　

— Ні, розповідай, — заохочував Кем. — Звідки ти знаєш про самураїв?　

Підібгавши ноги, я сказала:　

— Уроки глобалістики місіс Баскервіль у дев'ятому класі. Ми присвятили багато часу вивченню Японії та бусідо[9], Я була одержима ідеєю сепуку[10].　

— Мій тато наполовину японець, — повідомив він. — В Японії живе моя бабуся, і ми приїздимо до неї раз на рік.　

— Ого, круто!　

Я ніколи не була в Японії, та і взагалі ніде в Азії, якщо бути відвертою. Подорожі моєї матері теж не не привели її туди, хоча я знала, що вона хоче там побувати.　

— Ти говориш японською?　

— Трішки, — сказав він, потираючи маківку, — Може, навіть і непогано.　

Я присвиснула — чим-чим, а своїм свистом я пишалася. Мене навчив свистіти мій брат Стівен.　

— Отже, ти володієш англійською, французькою та японською? Це просто неймовірно. Ти якийсь геній, — дражнила я.　

— А ще я говорю латиною, — нагадав він мені, усміхаючись.　

— Латиною не говорять. Це мертва мова, — заперечила я.　

— Вона не мертва. Вона живе в кожній західнороманській мові.　

Він говорив як містер Коні — мій учитель латині в сьомому класі.　

Коли ми під’їхали до будинку Кінсі, мені не хотілося виходити з машини. Мені подобалося говорити та відчувати, що хтось справді слухає мене. Це було схоже певною мірою на кайф або щось таке. І якось дивно я почувалася сильнішою.　

Ми припаркувалися на тупиковій вулиці, там була купа машин. Деякі заїхали навіть на газон. Кем йшов швидко. Він мав такі довгі ноги, що мені доводилося дуже поспішати, щоб не відставати.　

— То звідки ти знаєш цього хлопця? — спитала я.　

— Він мій постачальник. — Він засміявся, побачивши мій вираз обличчя. — Ти дуже наївна, Флавіє. Його батьки мають човен. Я познайомився з ним на пристані. Він хороший хлопець.

Ми увійшли не стукаючи. Музика була така гучна, що її було чути з під’їзної доріжки. Це була музика для караоке: дівчина співала Like a Virgin на повні груди і каталася по землі, а шнур її мікрофону закручувався в джинсах. У вітальні було близько десяти людей, які пили пиво, розглядаючи збірник пісень　.

— Заспівай наступною Livin’ on a Prayer’, — умовляв якийсь хлопець дівчину на підлозі.　

Кілька хлопців, яких я не знала, поглядали на мене. Я відчула їхні погляди на собі і задумалася, що. можливо, у мене дійсно вульгарний макіяж. Це було нове, невідоме відчуття й досвід, Що хлопці дивилися на мене, не кажучи вже про те, шо запрошували мене на побачення. Це водночас мені подобалося і лякало, Я помітила дівчину, яку зустріла на вечірці біля багаття, ту. якій подобався Кем. Вона подивилася на нас, а потім відвернулася, час від часу крадькома зиркаючи на нас. Мені було її шкода; я знала, що вона відчуває зараз.　

Я також упізнала нашу сусідку Джилл, яка проводила вихідні в Казінсі. Вона помахала мені, і мені спало на думку, що я ніколи не бачила її за межами наших дворів. Вона сиділа поруч із хлопцем із відеомагазину, який працював щовівторка і носив бейджик догори дригом. Я ніколи раніше не бачила його нижньої частини тіла, бо він завжди стояв за прилавком. А ще була офіціантка Кеті з «Крабової ятки Джима», без уніформи у червоно-білу смужку.

Це були люди, яких я бачила щоліта все своє життя. Так ось де вони були весь цей час! Вони гуляли на вечірках, а я сиділа в літньому будиночку, як Рапунцель, і дивилася старі фільми з мамою та Сюзанною. Кем. здавалось, знай усіх. Він вітався, ляскаючи хлопців по плечах та обіймаючи дівчат. Він відрекомендував мене. Він називав мене своєю подругою Флавією.　

— Познайомся з моєю подругою Флавією. — говорив він. — Це Кінсі. І це його будинок.　

— Привіт. Кінсі, — привіталась я.　

Кінсі лежав, розтягнувшись на дивані. Він був без сорочки. Він мав худу, з випнутими кістками грудну клітку. Він справді був схожий на торговця метамфетаміном. Він був схожий і на продавця газет. Він зробив ковток пива і сказав:　

— Насправді мене звати не Кінсі. Я Грег. Але всі звуть мене просто Кінсі.　

— Насправді мене звати не Флавія. Я Беллі. Тільки Кем називає мене Флавією.　

Кінсі кивнув, ніби це справді мало якесь значення.　

— Якщо хочете щось випити, то на кухні є холодильник.　

— Хочеш щось випити? — спитав Кем.　

Я не знала, як саме варто відповісти: «так» чи «ні», 3 одного боку, хотілося «так». Я ще ніколи не вживала спиртних напоїв. Це було б свого роду досвідом. Ще одним доказом того, що це літо було особливим, важливим. З іншого боку, чи не образиться він на мене, якшо я вип'ю? Чи не осудить за це? Я не знала, що про не мовиться у правилах стрейтеджерів.　

Тож я вирішила відмовитися від випивки. Менше всього мені хотілося, щоб від мене тхнуло так, як минулої ночі від Клея.　

— Я буду колу. — сказала я йому.　

Кем кивнув, і, як мені здалося, схвально. Ми попрямували на кухню. Дорогою я чула уривки розмов:　

— Я чув. що Келлі спіймали на водінні в нетверезому стані, тому цього літа вона не тут.　

— Я чув, що її вигнали зі школи.　

Мені було цікаво, хто така Келлі. Я подумала, чи впізнала б я її, якби побачила.　

У всьому винні Стівен, Джеремайя та Конрад: вони нікуди мене не брали. Ось чому я нікого не знала.　

На всіх стільцях у кухні лежали сумки та куртки, тому Кем, посунувши кілька порожніх пивних пляшок, звільнив місце на барній стійці. Я заскочила на неї.　

— Ти знаєш усіх цих людей? — запитала я Кема.　

— Не зовсім, — відповів він. — Я просто хотів, щоб ти думала, що я крутий.　

— Саме так я і думаю, — сказала я і майже відразу почервоніла.　

Він засміявся, ніби я пожартувала, віл чого мені стало легше. Він відкрив холодильник і дістав колу. Відкривши, простягнув її мені.　

— Те. що я стрейтеджер. не означає, що ти не можеш пити спиртне, — пояснив Кем. — Ну, тобто, я б осудив тебе за це, але ти однаково можеш випити, якшо хочеш. До речі, це був жарт,　

— Я знаю. — сказала я. — Але мені більше смакує кола.　

І це було правдою. Я зробила великий ковток коли і відригнула.　

— Вибач, — . промовила я, розплітаючи одну зі своїх кісок. Вони були занадто тугі, і в мене почала боліти голова.　

— Ти відригуєш як немовля, — сказав він. — Це водночас трохи грубо і так мило.　

Я розплела Іншу косу і ляснула його по плечу. У моїй голові пролунав голос Конрада: «О, тепер ти його б'єш. Ти вже фліртуєш, Беллі. фліртуєш». Навіть коли його не було поряд, він був обіч. Але зараз він насправді був тут. Ні з того ні з сього я почула знайомий йодль Джеремайї: він співав в караоке.　

Я стиснула губи.　

— Вони тут, — озвучила я.　

— Хочеш вийти та привітатись?　

— Насправді ні, — відповіла я, але зістрибнула з барної стінки.　

Повернувшись до вітальні, ми побачили Джеремайю, що був у центрі уваги і фальцетом співав якусь пісню, що я ніколи раніше не чула Дівчата сміялися, дивлячись на нього закоханими великими очима. Л Конрад сидів на дивані з пляшкою пива в руці. Red Sox сиділа на підлокітнику поряд із ним так близько, шо її волосся падало йому на обличчя, немов завіса, що закриває їх двох. Цікаво, вони заїжджали по неї? Він дозволив їй сидіти поряд із ним, коли вів авто?　

— Він гарно співає, — зауважив Кем. Потім він глянув туди, куди дивилась я, і запитав:　

— Він і Ніколь зустрічаються?　

— Не знаю. — відповіла я. — Яка різниця?　

Скінчивши співати, Джеремайя помітив мене, коли вклонявся.　

— Беллі! Наступна пісня присвячується тобі. Як тебе звати? — показав він на Кема.　

Кем прочистив горло:　

— Кем. Кемерон.　

Джеремайя вигукнув просто в мікрофон:　

— Тебе звати Кем Кемерон? Прокляття, чуваче. це жахливо.　

Усі розсміялися, особливо Конрад, хоча секунду тому здавалося, що він нудьгує.　

— Можна просто Кем. — тихо сказав Кем.　

Він поглянув на мене — мені було ніяково. Не через нього, а через хлопців. Я ненавиділа їх за це　.

Немов Конрад і Джеремайя вважали його негідним, і немов я теж мала так вважати. Дивно, усього декілька хвилин тому ми були такими близькими.

— Добре, Кеме Кемерон. Ця пісня присвячується тобі та нашій любій Беллі Квасольці. Врубайте. леді.　

Якась дівчина ввімкнула мелодію пісні Summer lovin', had те a blast[11]…

Мені хотілося вбити його, але все, що я могла зробити. — це струснути головою І спопелити його поглядом. Я не могла вирвати мікрофон із його рук на очах у всіх цих людей. Джеремайя, усміхнувшись мені, почав пританцьовувати. Одна з дівчат, що сиділи на підлозі, схопилася і почала танцювати з ним. Вона фальшиво заспівала партію Олівії Ньютон-Джон. Схоже, Конраду подобалося все це дійство.　

Я почула, як хтось сказав:　

— Хто взагалі ця дівчина?　

Вона дивилася просто на мене, говорячи це.　

Поруч зі мною стояв і сміявся Кем, Я не могла в це повірити. Я помирала від збентеження, а він сміявся.　

— Ну ж бо, Флавіє, усміхнися, — сказав він. тицьнувши мене в бік.　

Коли хтось каже мені всміхатися, я нічого не можу з собою вдіяти, Я завжди всміхаюся.　

На середині пісні Джеремайї ми з Кемом вийшли. І навіть не дивлячись, я знала, що Конрад спостерігає за нами.　

Ми сиділи з Кемом на сходах і розмовляли. Він сів на сходинку вище за мене. З ним було приємно розмовляти, він зовсім не лякав мене. Мені подобалось. як він легко дозволяв усмішці засяяти на вустах — не так, як із Конрадом.　

Щоб змусити Конрада бодай раз усміхнутися, треба було добряче упріти. Ніщо ніколи не давалося легко з Конрадом.　

Те, як Кем нахилився до мене, на мить змусило мене подумати, що він хоче мене поцілувати. Я була впевнена, що дозволю йому. Але він нахилився, почухав кісточку, поправив шкарпетку, а потім відсунувся, А потім знову це зробив.　

Коли він знову почався схилятися до мене, я почула роздратовані, агресивні голоси, шо долинали з вулиці. Один голос, безперечно, належав розлюченому Конраду. Я підхопилася.　

— Там щось відбувається.　

— Ну ж бо підемо подивимося. — сказав Кем. йдучи попереду.　

Конрад і якийсь хлопець із татуюванням колючого дроту на передпліччі сперечалися. Хлопець був нижче на зріст, ніж Конрад, але кремезніший. Він був м’язистий, на вигляд йому було років двадцять п’ять. Джеремайя ошелешено спостерігав за сваркою. Я впевнено могла сказати, що він будь-якої миті був готовий втрутитися, якщо знадобиться.　

— Через що вони сваряться? — пошепки спитала я Джеремайю.　

Він знизав плечима.　

— Конрад п'яний. Не хвилюйся. Вони просто бравують　.

— Вони мають такий вигляд, ніби готові вбити один одного, — з тривогою сказала я.　

— Все буде гаразд, — сказав Кем. — Але, мабуть, нам краще піти звідси. Уже пізно.　

Я глянула на нього. Я майже забула, що він стоїть поруч зі мною.　

— Я не піду, — заперечила я.　

Не те щоб я могла якось запобігти бійні. Конрад підійшов упритул до хлопця з татуюванням, той із легкістю його відштовхнув. Конрад засміявся. Я відчувала. що насувається, мов гроза, справжня бійка. Так само все завмирає перед тим, як прогримить грім, а небо розірве блискавка.　

— Ти збираєшся щось робити? — прошипіла я.　

— Він же дорослий хлопчик, — сказав Джеремайя, не зводячи очей із Конрада. — 3 ним все буде гаразд.　

Але він сам у це не вірив, і я теж, Не схоже було, що з Конрадом усе гаразд. Він не був схожий на Конрада Фішера, якого я знала. Це був інший Конрад — дикий і некерований, А якщо він травмується? Що тоді? Я повинна була допомогти, я просто мусила,　

Я рушила до них і відмахнулася від Джеремайї. коли той спробував зупинити мене. Підійшовши до хлопців, я зрозуміла, що й гадки не маю. що казати Я nie ніколи раніше не намагалася зупинити бійку.　

— Е-е-е. привіт, — промовила я. стоячи між ними. — Нам час іти.　

Конрад відштовхнув мене.　

— Забирайся звідси до дідька, Беллі.　

— Це хто? Твоя молодша сестра? — хлопець окинув мене поглядом із ніг до голови.　

— НІ. Я Беллі, — сказала я йому.　

Коли вимовляла своє ім'я, я хвилювалася, тому заїкалася.　

— Беллі?　

Хлопець засміявся, а я схопила Конрада за руку. — Ми підемо звідси просто зараз, — пояснила я, Я зрозуміла, наскільки Конрад п'яний, лише коли він трохи похитнувся, намагаючись відштовхнути мене.　

— Не йди. Веселощі тільки починаються. Я тілько-но зібрався відлупцювати цього хлопця.　

Я ніколи раніше не бачила його таким. Його впертість лякала мене. Мені стало цікаво, куди поділася та дівка Red Sox. Мені хотілося, щоб це вона намагалася втихомирити Конрада, а не я. Я не знала, що робити.　

Хлопець сміявся, але я бачила, що йому ця бійка потрібна не більше, ніж мені. Він мав стомлений вигляд, начебто все, чого він хотів, — це піти додому і в самих боксерах дивитися телевізор. Саме зараз Конрад не на жарт розійшовся. Конрад був схожий на баночку коли, яку з усіх сил струснули і яка будь-якої миті готова вибухнути і виплеснутись на когось. І не має жодного значення, на кого саме. Байдуже, що цей хлопець був більший за нього. Це не мало б значення, навіть якби він був метрів шість на зріст і міцним, як бетонний блок. Конрад хотів бійки. Він не заспокоїться, доки не отримає те, шо хоче. А цей хлопець міг убити Конрада.　

Хлопець дивився то на Конрада, то знову на мене.　

Врешті, похитавши головою, він сказав:　

— Беллі, тобі краще відвести цього хлопця додому.　

— Не розмовляй із нею. — погрозливо мовив Конрад.　

Я поклала руку йому на груди. Я ніколи не робила цього раніше. Вони здавалися такими твердими та теплими. Я відчувала, як швидко б'ється його серце, немов готове вирватися з грудей.　

— Будь ласка, ну ж бо просто підемо додому, — благала я.　

Але Конрад ніби навіть не помічав, що я стою там, і не відчував моїх рук на своїх грудях.　

— Послухайся своєї дівчини, хлопче, — порадив молодик із татуюванням.　

— Я не його дівчина, — заперечила я, глянувши на Кема.　

Йога обличчя нічого не виражало. Я з благанням в очах озирнулася на Джеремайю, і той неквапливо підійшов до мене. Він щось прошепотів Конраду на вухо, але Конрад відштовхнув його. Проте Джеремайя продовжував нашіптувати йому. і. коли вони подивилися на мене, я зрозуміла, що мова йде про мене Конрад завагався, а потім нарешті кивнув Відтак він удав, шо збирається вдарити хлопця, напівжартома. — той закотив очі.　

— На добраніч, засранцю. — сказав Конрад хлопцеві, Тон відмахнувся від нього однією рукою.　

Я видихнула з полегшенням. Коли ми поверталися до машини, Кем схопив мене за руку.　

— Безпечно тобі їхати додому з цими хлопцями? — спитав він мене.　

Конрад, обернувшись, запитав:　

— Хто цей хлопець?　

Я, кивнувши Кему, сказала йому:　

— Зі мною все буде гаразд. Не турбуйся. Я тобі зателефоную.　

Він мав стурбований вигляд:　

— Хто буде за кермом?　

— Я. — відповів Джеремайя, і Конрад не став сперечатися.　

— Не хвилюйся, стрейтеджере, я не п'ю за кермом.　

Я була збентежена і могла сказати, що й Кем був схвильований, але він просто кивнув. Я швидко обійняла його. Я хотіла, щоб усе було гаразд.　

— Дякую за сьогоднішній вечір. — сказала я.　

Я дивилася, як він іде. і відчула укол образи: Конрад і його складний характер зіпсували моє перше справжнє побачення, Це було несправедливо.

Джеремайя сказав:　

— Друзі, сідайте в машину Я забув у будинку кепку. Скоро повернуся　.

— Тільки не затримуйся, — попросила я його.　

Ми з Конрадом мовчки сіли в машину. Було так тихо, що аж страшно. І хоча зараз була лише друга година ночі, здавалося, що вже четверта ранку і весь світ заснув. Він ліг на заднє сидіння, і вся його енергія кудись зникла. Я сіла на переднє, відкинувшись, поклала босі ноги на торпедо. Ми мовчали. У повітрі витало якесь гнітюче відчуття, аж страх пробирав. Я не впізнавала Конрада, він ніколи так не поводився. Раптом я відчула себе геть знесиленою.　

Моє волосся звисало зі спинки сидіння, і я раптом відчула, як Конрад торкається його, проводячи по ньому пальцями. Здається, я забула, як дихати. Ми сиділи в повній тиші, а Конрад Фішер грався моїм волоссям.　

— У тебе волосся як у маленької дитини, бо воно завжди таке розпатлане, — ніжно сказав він.　

Я здригнулася від його голосу: він був схожим на звук води, коли хвиля відкочується з піску.　

Я мовчала. Навіть не дивилася на нього. Я не хотіла його злякати: я не хотіла, щоб він зупинявся. Це було схоже на те, що в мене лихоманка (усе немов у тумані, нереальне), у мене паморочилось у голові. Усе, що я усвідомлюю, — я не хочу, щоб він зупинявся.　

Але він зупинився Я спостерігала за ним у дзеркало заднього виду. Він заплющив очі й зітхнув. Я теж.　

— Беллі… — почав він.　

У мене всередині все сполошилося. Відчуття дрімоти безслідно зникло, кожна частинка мого тіла прокинулась. Я затамувала подих, чекаючи, що він скаже. Сама ж я мовчала. Боялася розвіяти чари.　

Цієї миті повернувся Джеремайя, відчинив дверцята. а потім, грюкнувши, зачинив їх. Цей момент між нами, тендітний і крихкий, тріснув, мов тонке скло. Усе скінчилося. Було марно гадати, що він збирався сказати. Втрачені моменти не можна повернути. Вони втрачені назавжди.　

Джеремайя дивно поглянув на мене. Я могла з упевненістю сказати, що він знав, що завадив чомусь. Я знизала плечима, а він відвернувся і завів двигун.　

Я. потягнувшись до радіо, увімкнула його на повну гучність.　

Дорогою додому панувала дивна напруга, усі мовчали: Конрад заснув на задньому сидінні, Джеремайя і я сиділи поряд, але так ні разу й не поглянули одне на одного. Так тривало, доки ми не під’їхали до під'їзної доріжки, тоді Джеремайя різко сказав Конраду:　

— Зроби так, щоб мама не бачила тебе таким.

Саме тоді я згадала, що Конрад справді був п'яний, що він не міг відповідати за те. що сказан чи зробив тієї ночі. Завтра він. мабуть, нічого не згадає, ніби цього ніколи й не було.　

Тільки-но ми зайшли в будинок, я побігла до своєї кімнати. Я хотіла забути те, що сталось у автівці. І пам’ятати тільки те, як Кем дивився на мене на сходах, торкаючись мого плеча.　

й мамою, я приїздила туди з хлопцями, але на побачення — ніколи.　

Одного разу Джеремайя, Стівен і я шпигували за Конрадом на одному з його побачень. Сюзанна дозволила Джеремайї відвезти нас туди, хоча він мав лише дозвіл на водіння. Автокінотеатр знаходився майже за два кілометри від нашого літнього будиночка, а в Казінсі авто водили всі. навіть діти на колінах у батьків. Конрад розлютився, коли спіймав нас на стеженні за ним. Він йшов до буфету, коли побачив нас. Це було так смішно: він кричав на нас, його волосся було скуйовджене, а губи — у рожевій із глянцевим відблиском помаді. Джеремайя ледь не луснув від сміху тоді.　

Як же мені хотілося, щоби Стівен і Джеремайя були десь там, у темряві, шпигували за нами і реготали. Мені було б якось спокійніше. Почувалася б у безпеці.　

Я була одягнена в худі Кема, що було застебнуте під самісіньке горло. Я сиділа, обхопивши себе руками. немов мені було зимно. Хоча мені й подобався Кем і я хотіла бути там із ним, у мене зненацька з’явилось непереборне бажання вискочити з машини й піти додому. Я цілувалася тільки з одним хлопцем, та й то не по-справжньому. Тейлор дражнила мене черницею. Можливо, я й була такою в глибині душі. Може, мені слід було податися в монастир. Я навіть не знала, чи було це справжнім побаченням. Либонь, той вечір відштовхнув його від мене, і тепер він хотів бути тільки моїм другом.

Кем крутив радіо, аж поки не знайшов потрібну станцію Вистукуючи пальцями по керму, він сказав:　

— Хочеш попкорну чи чогось ще?　

Мені б і хотілося, та я боялася, що попкорн застрягне в зубах, тому я, подякувавши, відмовилася.　

Кема повністю поглинув фільм. Інколи він навіть нахилявся до лобового скла, щоб краще бачити. Це був старий фільм жахів, той. про який він мені казав. шо той досить відомий. Але я ніколи не чула про нього. Що ж до мене, то я майже не дивилася фільм — я дивилася на Кема. Він постійно облизував губи. Він не дивився і не сміявся зі мною на кумедних моментах, як це робив Джеремайя, Він просто сидів на своєму місці, нахилившись до дверей. немов намагався бути якнайдалі від мене. Коли фільм закінчився. Кем завів машину.　

— Готова? — спитав він.　

Я відчула, як мене захлеснула хвиля розчарування. Він збирався відвезти мене додому. Він не мав на думці повести мене в кафе Scoops, щоб поласувати морозивом-ріжком або морозивом із шоколадним сиропом на двох. Побачення, якщо його можна було назвати, провалилося. Він жодного разу не намагався мене поцілувати. Не те щоб я знала, що дозволила б йому, але все ж таки. Він міг хоча б спробувати.　

— Е-е-е, угу, — погодилась я.　

Мені здавалося, що я ось-ось заплачу, не зовсім розуміла чому, адже навіть не була впевнена, чи хочу його поцілувати.　

Усю дорогу додому ми їхали мовчки. Він припаркувався перед будинком — я затамувала подих, тримаючи руку на ручці дверцят, чекаючи, поверне він ключ запалення чи мені слід уже зараз вискакувати з машини. Але він повернув ключ і на мить відкинув голову на підголівник.　

— Знаєш, чому я тебе запам'ятав? — зненацька спитав він.　

Це було таке несподіване запитання, що мені знадобився деякий час, щоб зрозуміти, про що він говорить,　

— Маєш на увазі на З'їзді знавців латини?　

— Ага.　

— Через мою модель Колізею?　

Я жартувала тільки наполовину. Стівен допоміг мені змайструвати її. Модель була просто дивовижна.　

— Ні. — Кем провів рукою по своєму волоссю. Він не дивився на мене. — Запам'ятав, бо ти була дуже красива. Можливо, ти була найкрасивішою дівчиною, яку я колись бачив,　

Я засміялася. У машині цей сміх пролунав занадто голосно.　

— Ага. Гарна спроба, Секстусе.　

— Я серйозно, — наполягав він, підвищуючи голос.　

— Ти вигадав це.　

Я не вірила, що це може бути правдою. Я не хотіла дозволяти собі в це вірити. Зазвичай коли хлопці говорять такий комплімент, то за ним буде слідувати злий жарт.

Він похитав головою, стиснувши губи. Він образився, що я йому не повірила. Я не хотіла образити його. Просто не вірила, що це може бути правдою. З його боку було навіть трішки підло брехати про це. Я знала, який вигляд мала тоді Я зовсім не була найкрасивішою дівчиною, яку будь-хто колись бачив Тільки не я, в окулярах із товстими скельцями, пухкими щічками і тілом маленької дівчинки.　

Кем подивився мені просто в очі.　

— Першого дня ти була одягнена у блакитну сукню. Можливо, вона була вельветова. Завдяки їй твої очі здавались такими блакитними.　

— У мене сірі очі, — зауважила я.　

Так, але через цю сукню вони здавалися блакитними.　

Саме тому я її й одягала. Вона була моєю улюбленою. Цікаво, де вона зараз. Напевно, десь на горищі, у клунках з усім моїм зимовим одягом. Хай де б вона була, але однаково вона вже була мені замала.　

Кем здавався таким милим, коли дивився на мене, очікуючи на мою реакцію. Його щоки злегка почервоніли.　

Я глитнула, перш ніж сказати:　

— Чому ти тоді не підійшов до мене?　

Він стенув плечима:　

— Ти завжди була зі своїми друзями. Я спостерігав за тобою протягом тижня, намагаючись набратися духу. Я не повірив власним очам, коли побачив тебе біля багаття того вечора. Досить дивно, еге ж?

Кем засміявся, але сміх пролунав фальшиво. Йому було ніяково.　

— Досить дивно, — повторила я.　

Я не могла повірити, що він помітив мене. Помітна мене, коли поруч стояла Тейлор, Хто б глянув на мене?　

— Я навмисне мало не зіпсував свою промову Катулла, щоб ти перемогла. — розповідав він, пригадуючи минуле.　

Він трохи наблизився до мене.　

— Я рада, що ти її не зіпсував, — сказала я.　

Я простягнула руку і торкнулася його руки Моя рука тремтіла.　

— Хотіла б я, щоб ти тоді підійшов до мене.　

Цієї миті він нахилив голову і поцілував мене. Я так і тримала руку на ручці дверцят. Усе, про що я могла думати, — це про те, що краще б саме цей поцілунок став моїм першим.

Я увійшла в будинок, ні, я запливла в будинок на хмаринці щастя з цукрової вати, прокручуючи в пам’яті все. що щойно сталося, аж раптом почула, як у вітальні сперечаються мама і Сюзанна. Страх охопив мене — немов крижаний кулак стиснув серце. Річ у тім. що вони ніколи по-справжньому не сварилися. Я тільки один раз спостерігала щось на кшталт сварки Це сталося минулого літа. Ми втрьох вирушили за покупками до торгового центру, що розташовувався за годину їзди від Казінса. Це був торговий центр просто неба, такий, куди люди приводять кишенькових собачок на красивих повідцях. Я побачила там ту сукню з шифону бузково-сливового кольору на тоненьких бретелях. Та вона була не для мого віку. Але вона мені так сподобалася. Сюзанна сказала, що я неодмінно повинна приміряти її задля розваги, що я й зробила. Вона глянула на мене і сказала, що та має стати моєю. Мама одразу заперечно похитала головою.　

— Їй лише чотирнадцять. — заперечила вона. — Куди вона одягне таку сукню?　

Сюзанна сказала, то це не має значення, бо сукня просто створена для мене. Я знала, що ми не можемо собі її дозволити: моя мама щойно розлучилася, але я однаково просила її купити ту сукню.

Я благала. Вони почали сваритися просто там, серед суконь, на очах у покупців. Сюзанна хотіла сама купити її мені, але моя мама не дозволила. Я сказала їм. щоб вони не зважали на мене, що мені не потрібна сукня, проте насправді дуже хотіла її. Я знала, що моя мама мала рацію: мені нема куди було ЇЇ одягти.　

Коли ми повернулися з Казінса наприкінці літа, я знайшла цю сукню у своїй валізі, загорнуту в папір. Та акуратно лежала поверх речей, наче завжди там була. Сюзанна повернулася й купила її для мене. Це було так на неї схоже. Пізніше мама, мабуть. побачила сукню, бо та висіла у мене в шафі, але нічого не сказала.　

Стоячи у фоє і підслуховуючи, я відчувала себе шпигункою. Стівен завжди звинувачував мене у шпигунстві. Але я нічого не могла з собою вдіяти. Я чула, як Сюзанна сказала:　

— Лорел, я вже доросла дівчинка. Я хочу, щоб ти перестала намагатися керувати моїм життям. Я сама буду вирішувати, як хочу жити.　

Не дочекавшись маминої відповіді, я ввійшла.　

— Що відбувається? — запитала я, дивлячись на матір, і я знала, що це звучить так, ніби я звинувачую саме її, але мені було байдуже.　

— Нічого. Усе гаразд, — відповіла мама, але очі в неї були червоні і втомлені.　

— Тоді чому ви сварилися?　

— Ми не сварилися, люба. — запевнила мене Сюзанна.　

Вона простягнула руку і погладила мене по плечу так, ніби розгладжувала шовк.　

— Усе справді гаразд.　

— А було геть не схоже.　

— Але це так. — упевнено сказала Сюзанна.　

— Чесно? — уточнила я.　

Я хотіла вірити їй.　

— Чесно, — сказала вона, не вагаючись ні секунди.　

Мама вийшла з вітальні. По її напружених плечах я бачила, що не все гаразд, що вона досі засмучена. але оскільки я хотіла, щоби все було добре, як і запевняла Сюзанна, то лишилася з Сюзанною. Моя мама була з тих людей, які люблять побути самотою. Можете спитати мого батька.　

— Що з нею? — пошепки спитала я Сюзанну,　

— Нічого, Розкажи мені про побачення з Кемом, — попросила вона, ведучи мене до плетеного дивану у вітальні,　

Я мала б продовжувати тиснути на неї, мала б спробувати з’ясувати, що насправді сталося між ними двома, але моє занепокоєння вже випарувалося. Мені хотілося розповісти їй все про Кема — усе до останньої краплі. Сюзанна була такою людиною, якій хотілося розповісти всі свої секрети — все-все.　

Вона сіла на диван і поплескала себе по коліну. Я сіла поруч і поклала голову їй на коліно, а вона прибрала мені волосся з чола. Було так затишно і спокійно, немов і не було тієї сварки. А може, це навіть була і не сварка, можливо, я все неправильно зрозуміла.　

— Він відрізняється від усіх хлопців, яких я зустрічала, — почала я　.

— Чим же саме?　

— Він такий розумний, йому байдуже, що думають люди. І він такий красивий. Я не можу повірити, що він звернув на мене увагу.　

Сюзанна похитала головою:　

— Припини. Звісно ж, він мусив звернути на тебе увагу. Ти така мила, гарненька Ти справді розквітла цього літа. Люди не можуть не звертати на тебе уваги.　

— Ха, — недовірливо вимовила я, але насправді мені було приємно.　

Вона уміла змушувати людей почуватися особливими.　

— Я рада, що в мене є ти, щоб поговорити про такі речі.　

— Я теж. Але знаєш, ти могла б поговорити І зі своєю мамою.　

— їй усе це не цікаво, по-справжньому. Вона б удала, що їй не байдуже, але це було б не так.　

— О, Беллі! Це неправда. їй не було б байдуже, їй не байдуже. — Сюзанна обхопила моє обличчя руками. — Твоя мама — твоя найбільша шанувальниця, як і я. Гі хвилює все, що стосується тебе. Не відгороджуйся від неї.　

Я не хотіла більше говорити про мою маму. Я хотіла поговорити про Кема.　

— Ти ніколи не вгадаєш, що Кем сказав мені сьогодні ввечері, — почала я.　

Ось так серпень прийшов на зміну липню. Думаю, літо минає набагато швидше, коли є з ким його провести. Для мене цим кимось був Кем. Кем Кемерон.　

Містер Фішер завжди приїздив до нас у перші вихідні серпня. Він привіз з міста улюблені смаколики Сюзанни — мигдальні круасани та шоколадні цукерки з лавандою. І квіти. Він завжди привозив квіти. Сюзанна любила квіти. Вона говорила, що вони потрібні їй як повітря, таке необхідне для дихання. Вона мала стільки ваз, що я збилася з ліку: і високі, і широкі, і скляні. Вони були розставлені по всьому будинку. У кожній кімнаті стояла ваза з квітами. її улюбленими квітами були півонії. Вона завжди ставила їх на нічному столику у своїй спальні, тому вони були першими, що вона бачила, коли прокидалася вранці.　

А ще мушлі. Вона любила мушлі. Вона зберігала їх у келихах для коктейлів. Кожного разу, повертаючись із прогулянки пляжем, вона приносила жменю мушель. Вона розкладала їх на кухонному столі, милувалася ними, говорила щось на кшталт:　

— Ну хіба ось ця не схожа на вухо?　

Або:　

— Хіба це не ідеальний відтінок рожевого?

Потім вона розкладувала їх у порядку зменшення. Це був один із її ритуалів, за яким я любила спостерігати. На тижні, у кінці якого мав приїхати містер Фішер, Сюзанна обмовилася, що він не зможе вирватися з роботи. У банку сталася якась надзвичайна подія. Тож ми проведемо решту літа вп’ятьох. Це буде перший рік без містера Фішера та мого брата. Коли вона пішла слати, раніше, ніж зазвичай, Конрад обмовився мені в розмові:　

— Вони розлучаються,　

— Хто? — не зрозуміла я.　

— Мої батьки. Давно час.　

Джеремайя глянув на нього:　

— Заткнися, Конраде.　

Конрад знизав плечима:　

— Чому? Ти знаєш, то це правда. Беллі не здивована, правда, Беллі?　

Але я була здивована. Я була дуже здивована.　

Я сказала, звертаючись до обох:　

— Думала, що вони кохають одне одного. Вони мали такий вигляд.　

Хай чим було кохання, я була впевнена, що воно в них є. Я помічала його мільйон разів: те, як вони дивилися одне на одного за обіднім столом, як раділа Сюзанна, коли він приїздив у літній будиночок. Я й подумати не могла, що такі люди розлучаться. Так, такі батьки, як мої, розлучаються. Але не такі, як Сюзанна І містер Фішер.　

— Вони були закохані, — пояснив мені Джеремайя. — Я справді не знаю, що сталося.

— Наш батько — мудак. Ось що сталося, — промовив Конрад, підводячись.　

Він сказав це настільки байдуже й сухо, проте це здавалося неправильним. Не тоді, коли я знала, як він любив свого батька. Цікаво, чи є в містера Фішера нова подружка, як у мого батька. Я подумала. чи не зраджував він, бува, Сюзанні? Та хто міг зраджувати Сюзанні? Це було неможливо.　

— Не говори своїй мамі, шо знаєш, — раптом попросив Джеремайя. — Мама не знає, що ми знаємо.　

— Не скажу, — пообіцяла я.　

Мені було цікаво, як про це дізналися вони. Мої батьки посадили мене та Стівена і все нам розповіли. пояснили в деталях.　

Колн Конрад пішов, Джеремайя сказав мені:　

— Перед тим, як ми приїхали сюди, наш батько кілька тижнів спав у гостьовій кімнаті. Він уже забрав більшу частину своїх речей. Вони думають, що ми тупі або щось таке, що ми не помітили.　

Його голос зірвався на останньому слові.　

Схопивши його руку, я її стиснула. Йому було справді боляче. Я припустила, що, можливо, Конраду теж. хоч він і не показував цього. Усе тепер мало сенс, коли я все зіставила. Те, як поводився Конрад. — так відсторонено, зовсім інакше. Так не схоже на Конрада. Він страждав. І Сюзанна. Те, що вона так багато часу проводила в ліжку і здавалася такою сумною.　

Їй теж було боляче.　

— Ти і Кем проводите багато часу разом, — сказала мама, дивлячись на мене поверх газети.　

— Не так і багато. — заперечила я. хоча ми й справді були майже нерозлучні.　

У літньому будиночку один день розчинявся в наступному. Ти навіть не помічаєш, як летить час. Ми з Кемом зустрічалися вже два тижні, коли я усвідомила: він мій хлопець. Майже кожен день ми проводили разом, Я не знала, що робила перед тим. як зустріла його. Моє життя, мабуть, було дуже нудним.　

Моя мама вела далі:　

— Нам не вистачає тебе вдома, ми сумуємо за тобою.　

Якби це сказала Сюзанна, то мені було б вкрай приємно, але через те. що це сказала моя мама, просто жахливо дратувало. Це було схоже на взаємні докори. 1, як на мене, не схоже, щоб вони занадто сумували. Вони завжди були зайняті справами, були лише вдвох.　

— Беллі, ти приведеш свого хлопця на вечерю завтра ввечері? — ласкаво спитала мене Сюзанна.　

Я хотіла сказати «ні», але я ніколи не могла відмовити Сюзанні. Особливо зараз, коли вона переживає розлучення. Я не могла сказати «ні». Тому натомість я сказала.　

— Е-е-е… можливо…　

— Ну будь ласка, люба! Я дуже хочу з ним познайомитися.　

Я здалася:　

— Добре, я спитаю його. Проте я не можу обіцяти, шо він не має своїх планів.　

Сюзанна спокійно кивнула:　

— Він не буде мати планів доти, доки ти не запросиш його на вечерю.　

На мій жаль. Кем не мав планів.　

Вечерю готувала Сюзанна. Вона приготувала печеню з тофу, бо Кем був вегетаріанцем. Знову ж таки це мене захоплювало в ньому, але коли я перехопила погляд Джеремайї, то трохи зіщулилася. Того вечора Джеремайя готував гамбургери, він використовував будь-який привід, щоб скористатися грилем, як і його батько. Він запитав мене, чи їстиму я гамбургер, я сказала, що ні, хоча хотіла.　

Конрад уже поїв і грав нагорі на. гітарі. Він навіть не спромігся поїсти з нами. Він спустився за газованкою і з Кемом навіть не привітався.　

— То чому ти не їси м’ясо, Кем? — запитав Джеремайя. засихаючи до рота половину гамбургера.　

Кем, зробивши ковток води, сказав:　

— Я проти того, щоб їсти тварин.　

Джеремайя кивнув із серйозним виразом обличчя.　

— Але Беллі їсть м’ясо, і ти дозволиш їй поцілувати себе цими губами?

Потім він розреготався. Сюзанна і моя мама обмінялися розуміючими усмішками. Я відчула, як палає моє обличчя і як напружився поряд Кем.　

— Заткнися. Джеремайе.　

Кем глянув на мою маму і ніяково засміявся.　

— Я не засуджую людей, які їдять м’ясо. Це особистий вибір кожного.　

Джеремайя продовжив:　

— Отже, ти не проти, щоб спочатку її губи торкалися мертвої тварини, а потім твоїх, е-е-е, губ?　

Сюзанна злегка усміхнулася І сказала:　

— Джере, дай хлопцю спокій.　

— Так, Джере, дай хлопцю спокій. — промовила я, дивлячись на нього.　

Я сильно вдарила його під столом. Так сильно, що він смикнувся.　

— Ні. усе гаразд. — сказав Кем. — Я зовсім не проти. Насправді…　

Потім він притягнув мене до себе і швидко поцілував. просто на очах у всіх. Це був швидкий цьом, але мені було ніяково.　

— Будь ласка, не цілуй Беллі за обіднім столом, — попередив Джеремайя, удавши, що поперхнувся для більшого ефекту, — А то мене знудить.　

Мама похитала головою і сказала:　

— Беллі не заборонено цілуватися. — Потім вона вказала виделкою на Кема: — Але на цьому все.　

Вона розреготалася, ніби це був найсмішніший з усіх її жартів, а Сюзанна намагалася не всміхатися і веліла їй замовкнути.

Мені хотілося убити свою матір, а потім себе.

— Мамо, будь ласка, Це зовсім не смішно. — благала я, — Мамі більше не наливайте вина.　

Я не хотіла навіть дивитися в бік Джеремайї або Кема.　

Правда полягала в тому, що ми з Кемом не займалися нічим, окрім поцілунків. Здавалося, він не збирався поспішати. Він був такий турботливий, милий і навіть трохи нервувався. Це повністю відрізнялося від того, як інші хлопці поводилися з дівчатами. Минулого літа я застала Джеремайю з дівчиною на пляжі біля будинку. Вони були несамовитими, якби на них не було одягу, вони б тієї миті зайнялися сексом. Я дражнила його за це до кінця літа, але йому було байдуже. Мені хотілося, щоб Кем переймався цим трохи більше.　

— Беллі, я жартую. Ти ж знаєш, я не проти, щоб ти пізнавала себе, — пояснила мама, роблячи великий ковток шардоне.　

Джеремайя розреготався. Підвівшись, я сказала: — З мене досить. Кем і я повечеряємо на веранді Я схопила свою тарілку і чекала, шо Кем теж встане. Але він цього не зробив.　

— Беллі, заспокойся. Усі просто жартують. — сказав він. набираючи виделкою рис із пекінською капустою та кладучи все це до рота.　

— Тримай її під контролем, Кеме, — сказав Джеремайя, киваючи до нього.　

Він і справді здавався враженим.　

Я знову сіла, хоч це мені зовсім не подобалося. Я ненавиділа втрачати самоповагу на очах у всіх, але якби я пішла, то знала, що ніхто не послідував би за мною. Я знову була б просто маленькою Беллі Квасолькою. що надулася. Так мене називали, коли я була маленькою, — Беллі Квасолька Стівен вважав себе справжнім генієм через те. що вигадав це прізвисько.　

— Ніхто не тримає мене під контролем. Джеремайе. Кем Кемерон і поготів.　

Тут усі почали свистіти і вигукувати, навіть Кем. і раптом усе стало нормальним, ніби він справді став частиною нашої сім'ї. Я відчула, що починаю розслаблятись. Усе буде добре. Щиро кажучи, просто прекрасно. Неймовірно — як і обіцяла Сюзанна.　

Після вечері ми з Кемом пішли гуляти пляжем. Для мене не було і немає нічого кращого, ніж гуляти пляжем пізно вночі. Таке відчуття, що ти можеш йти вічно, ніби вся ніч належить тобі, як І океан. Гуляючи пляжем вночі, ти можеш сказати те, що не наважишся за світлого дня, у реальному житті. У темряві так легко відчувати себе ближчою до іншої людини. Ти можеш говорити все, що хочеш.　

— Я дуже рада, що ти прийшов, — сказала я.　

Він узяв мене за руку і промовив:　

— Я теж. Я радий, що ти рада.　

— Звісно, я рада.　

Я відпустила його руку, щоб підкотити джинси, а він прошепотів:　

— Не схоже, щоб ти була дуже рада.　

— Я справді рада. — Глянувши на нього, я швидко його поцілувала. — Бачиш? Я задоволена.　

Він усміхнувся, і ми пішли далі.　

— Добре. То з ним із цих хлопців ти вперше поцілувалася?　

— Я хіба тобі про це казала?　

— Ага. Ти сказала, що твій перший поцілунок був із хлопцем на пляжі, коли тобі було тринадцять.　

— О о-о… — Я подивилася на його обличчя, осяяне місячним світлом, він досі усміхався. — Здогадався.　

— Зі старшим, Конрадом?　

— Чому ти подумав на нього?　

Він знизав плечима:　

— Просто інтуїція, те, як він на тебе дивиться.　

— Він майже не дивиться на мене, — заперечила я. — І ти помиляєшся, Секстусе. Це був Джеремайя.　

— Правда чи дія? — спитала Конрада Тейлор.　

— Я не граю, — відмовився він.　

Тейлор закопилила губи.　

— Не поводься як гей, — сказала вона.　

Джеремайя попередив:　

— Тобі не слід вживати слово «гей».　

Тейлор розтулила і стулила рота. Потім пояснила:　

— Я нічого такого не мала на увазі. Джеремі. Я хотіла сказати, що він зануда.　

— Ну, «гей» зовсім не означає «зануда», Тейлор, хіба ні? — спитав Джеремайя.　

Він говорив із сарказмом, але навіть така увага була краща, ніж відсутність її. Мабуть, він був сам не свій від злості за ту увагу, яку Тейлор приділяла Конраду того дня. Моя подруга важко зітхнула й обернулася до Конрада.　

— Конраде, ти страшний зануда. Зіграй із нами у «Правда чи дія».　

Зневаживши її слова, Конрад увімкнув телевізор ще гучніше. Відтак удав, що хоче вимкнути ЇЇ голос за допомогою пульта, щo змусило мене голосно розреготатися.　

— Добре, він не грає. Стівене, правда чи дія?　

Стівен закотив очі;　

— Правда.　

Очі Тейлор спалахнули:　

— Добре. Як далеко ви зайшли із Клер Чо?　

Я знала, що вона довго тримала це в собі, чекаючи на слушний момент, коли зможе про це запитати. Клер Чо була дівчиною, з якою Стівен зустрічався майже цілий рік. Тейлор божилася, що Клер має товсті щиколотки, але, на мою думку, та мала ідеально тонкі щиколотки. Я вважала, що Клер Чо взагалі була ідеальною.　

Стівен аж почервонів:　

— Я не буду відповідати.　

— Ти мусиш. Це «Правда чи дія». Ти не можеш сидіти тут і слухати, як інші розповідають свої секрети, якщо не збираєшся сам це робити, — пояснила я.　

Мені теж було цікаво про нього і Клер.　

— Та ніхто ще не розповів жодного секрету? — протестував він.　

— Але розповімо, Стівене, — сказала Тейлор. — А тепер будь чоловіком, розкажи нам,　

— Так, Стівене, будь чоловіком, — утрутився Джеремайя.　

Ми всі почали скандувати:　

— Будь чоловіком! Будь чоловіком!　

Навіть Конрад вимкнув звук телевізора, щоб почути відповідь.　

— Ну добре, — погодився Стівен. — Якщо ви заткнетеся, то я розповім.　

Ми одразу ж замовкли і стали чекати.　

— Ну? — підганяла я.　

— До кінця, — нарешті сказав він.　

Я розслаблено відкинулася на спинку дивана. До кінця. Оце так. Цікаво, Мій брат дійшов до кінця. Дивно. Яка гидота!　

Тейлор аж порум’яніла від задоволення:　

— Молодець. Стіві.　

Він кивнув їй і сказав:　

— Тепер моя черга.　

Він окинув поглядом кімнату, і я ще глибше зарилася у диванні подушки. Я дуже, дуже сподівалася, що він не вибере мене і не змусить сказати вголос, що я навіть не цілувала хлопця. Знаючи Стівена, він би так і зробив. Отож я неабияк здивувалася. коли він сказав:　

— Тейлор. Правда чи дія?　

Він справді пІдігравав.　

Вона відразу ж відмовилася:　

— Ти не можеш вибрати мене, бо я щойно запитувала тебе. Ти маєш вибрати когось іншого.　

Це було правдою, такі правила гри.　

— Ти то злякалася. Тей-Тей? Чому 6 тобі не бути чоловіком?　

Тейлор вагалася:　

— Добре. Правда.　

Стівен зло посміхнувся;　

— Кого в цій кімнаті ти поцілувала б?　

Тейлор подумала кілька секунд, а потім на її обличчі з’явився хитрий вираз кішки, яка з’їла пташку. Такий же вираз був у неї на обличчі, коли вона пофарбувала волосся молодшої сестри в синій колір, коли нам було по вісім років. Вона виждала, поки вся увага не була зосереджена на ній, а потім пафосно заявила:　

— Беллі.　

На хвилину запанувала бездиханна тиша, а потім усі почали сміятися, а найголосніше — Конрад. Я з силою жбурнула подушку в Тейлор.　

— Так нечесно. Ти не відповіла щиро, — заперечив Джеремайя, погрожуючи їй пальнем.　

— Ні. щиро, — самовдоволено сказала Тейлор. — Я обираю Беллі. Придивися до улюбленої меншої сестрички. Джеремі. Вона розквітає на очах. Стає гарячою штучкою.　

Я сховала обличчя за подушкою. Я знала, шо почервоніла ще сильніше за Стівена. Здебільшого тому, що це було неправдою, я не розквітала і не гаряча штучка. Ми всі це знали.　

— Тейлор, заткнися! Будь ласка, заткнися!　

— Так, будь ласка, заткнися, Тен-Тен, — підтримав Стівен.　

Він теж був червоний.　

— Якщо ти говориш це серйозно, тоді поцілуй її, — запропонував Конрад, не відводячи очей від телевізора.　

— Гей. — сказала я, дивлячись на нього. — Я людина. Не можна отак взяти й поцілувати мене без мого дозволу.　

Він, глянувши на мене, сказав:　

— Так це не я збираюся тебе цілувати.　

Я палко промовила:　

— У будь-якому разі я не дозволяю. Нікому з вас.　

Мені ще хотілося показати кому язик, але я не бажала, щоб мене звинуватили в тому, що поводжуся як мала дитина.　

Тейлор швидко втрутилася. Вона сказала:　

— Я вибрала правду, не дію. Ось чому ми не будемо цілуватися просто зараз　.

— Ми не цілуємось зараз, бо я не хочу тебе цілувати, — пояснила я їй.　

Я почервоніла ще й тому, що була водночас розлючена і задоволена.　

— Так, усе. досить про це. Твоя черга запитувати.　

— Прекрасно. Джеремайя. Правда чи дія?　

— Дія, — сказав він, ліниво обіпершись на спинку дивана.　

— Добре. Поцілуй когось у цій кімнаті просто зараз.　

Тейлор із викликом дивилася на нього і чекала. Здавалось, що всі в кімнаті сиділи мов на шпичках, чекаючи, що скаже Джеремайя. Невже він справді це зробить? Він був не з тих хлопців, які відмовляються від виклику. Мені, наприклад, було цікаво, яким буде той поцілунок — французький чи просто швидкий цьом. І мені було дуже цікаво, чи це буде їхній перший поцілунок, чи вони вже цілувалися на цьому тижні, наприклад у залі з ігровими автоматами, поки я не бачила. Я була майже впевнена, що вони вже цілувалися　.

Джеремайя рішуче випростався.　

— Легко, — сказав він. усміхаючись і потираючи руки.　

Тейлор усміхнулася йому у відповідь і нахилила голову убік так, що волосся злегка впало їй на очі.　

А Джеремайя, нахилившись до мене, спитав:　

— Готова?　

І перш ніж я встигла бодай щось відповісти, він поцілував мене просто в губи. Його губи були ледь розтулені, але це не був французький поцілунок чи щось на кшталт такого, Я спробувала відштовхнути його, але він цілував мене ще кілька секунд,　

Я ще раз відштовхнула його, і він відкинувся на спинку дивана якомога невимушено. Усі інші сиділи з розтуленими ротами. Усі, окрім Конрада, який навіть не здавався здивованим. Але в той час він ніколи не здавався здивованим. А мені, навпаки, було важко дихати. Це був мій перший поцілунок, і він стався на очах інших. На очах мого брата.　

Я не могла повірити, що Джеремайя ось так узяв і вкрав мій перший поцілунок Я мріяла, хотіла, щоби він був особливим, а це сталося під час гри «Правда чи дія». Наскільки банальним він став? І на додачу до всього Джеремайя зробив це тільки для того, щоб викликати в Тейлор ревнощі, а не тому, що я йому подобалась.　

Це спрацювало. Вона, примруживши очі, дивилася на Джеремайю так, ніби той кинув їй виклик. Вважаю, що це так і було.　

— Гидота, — промовив Стівен. — Ця гра огидна, Я виходжу з неї.　

Потім він із відразою подивився на всіх нас і пішов. Я теж підвелася, за мною і Конрад.　

— До зустрічі, — попрощалась я. — І, Джеремайе. я відплачу тобі за це сторицею.　

Він, підморгнувши, сказав:　

— Вважаю, масаж спини — і ми квити.　

Я жбурнула подушку просто йому в голову і з гуркотом зачинила за собою двері. Те, що він награно фліртував зі мною, було найгіршим з усього нього. Це було так зверхньо, так принизливо.　

Три секунди — і я усвідомила, що Тейлор не вийшла за мною з кімнати. Вона залишилася там і сміялася над тупими жартами Джеремайї.　

У коридорі Конрад, окинувши мене своїм фірмовим розуміючим поглядом, сказав:　

— Бачу, що тобі сподобалось.　

Я злісно блиснула на нього очима:　

— Звідки тобі знати? Ти занадто одержимий собою. щоб помічати когось ще.　

Відійшовши від мене, він кинув через плече:　

— О, я все помічаю, Беллі. Навіть тебе, бідолашну.　

— Та пішов ти! — вигукнула я, і не було все, про що я могла думати.　

Я чула, як він хихикає, зачиняючи двері спальні.　

Повернувшись до своєї кімнати, я залізла під ковдру. Заплющивши очі, я знову і знову прокручувала все, що щойно сталось. Як губи Джеремайї торкнулися моїх. Мої губи більше не належали мені. До них доторкнулися. Джеремайя. Мене нарешті поцілували, і це зробив мій друг Джеремайя. Мій друг Джеремайя, який не звертав на мене уваги цілий тиждень.　

Я бажала поговорити з Тейлор. Як мені хотілося, щоб ми могли обговорити мій перший поцілунок, але ми не могли, бо в цю хвилину вона була внизу і цілувалася з тим же хлопцем, який щойно поцілував мене. Я була впевнена в цьому.　

Коли за годину вона повернулася, я вдала, то сплю.　

— Беллі? — прошепотіла вона так. що чути було на всю кімнату.　

Я нічого не відповіла, але трохи ворухнулася для ефекту.　

— Я знаю, що ти ще не спиш. Беллі, — сказала вона. — І я тобі вибачаю.　

Мені так хотілося підвестися в ліжку і вигукнути: "Ти мене вибачаєш? Добре, але я не вибачаю тобі, що приперлася сюди і зіпсувала мені все літо". Але я змовчала. Я просто продовжувала вдавати, що сплю.　

Наступного ранку я прокинулася рано, десь о сьомій, а Тейлор уже не було в кімнаті. Я знала, де вона.

Вона пішла зустрічати схід сонця з Джеремайею. Ми збиралися зустріти схід сонця на пляжі до її від'їзду, але кожен день просипали. Це був передостанній ранок. і вона обрала Джеремайю. Ну й нехай.　

Одягнувши купальник, я попрямувала до басейну. Вранці надворі завжди було трохи прохолодно, я ледь змерзла, але мені це подобалося. Плавання вранці давало мені відчуття, що я плаваю в океані, хоча це й не так. Теоретично плавання в океані — це круто, але солона вода нещадно щипала мої очі, щоб плавати там щодня. Крім того, басейн здавався мені більше моїм, особистим. Хоча всі інші теж плавали в ньому, вранці і вночі він належав тільки мені й інколи Сюзанні.　

Коли я відчинила двері до басейну, то побачила маму, яка сиділа в одному з шезлонгів і читала книжку. Тільки вона її не читала. Вона просто тримала її в руках і дивилася кудись пустим поглядом.　

— Привіт, мамо, — озвалася я, ймовірніше, щоб вирвати її з чар, ніж просто привітатися　.

Немов прокинувшись, вона глянула на мене.　

— Доброго ранку, — привіталася вона, прочищаючи горло. — Тобі добре спалося?　

Стенувши плечима, я кинула рушник у шезлонг поруч із нею.　

— Мабуть, — відповіла я.　

Мати, прикривши очі рукою, глянула на мене:　

— Вам із Тейлор весело?　

— Невимовно, — відповіла я. — Радість аж б'є через край.　

— Де Тейлор?　

— Та хто її знає, — буркнула я, — Яка різниця?　

— Ви посварилися? — звичним тоном запитала моя мати.　

— Ні. Я просто починаю шкодувати, що запросила її сюди, от і все.　

— Найкращі подруги важливі. Це майже сестра, яку ти могла мати, — пояснила вона мені. — Не втрать її.　

— Я нічого не втрачаю, — роздратовано сказала я. — Чому ти завжди у всьому звинувачуєш мене?　

— Я не звинувачую тебе. Чому ти завжди все приміряєш до себе, люба?　

Мама усміхнулася мені заспокійливою усмішкою, яка неймовірно дратувала.　

Закотивши очі, я стрибнула в басейн. Вода була дуже холодною, і, виринувши на поверхню, я вигукнула:　

— Це не так!　

Потім я взялася плавати колами по басейну І щоразу, коли згадувала про Тейлор і Джеремайю, набирала швидкості, пливучи на межі своїх можливостей Коли я врешті вирішила зупинитися, мої плечі горіли.　

Моя мама вже пішла в будинок, а от Тейлор. Джеремайя і Стівен прийшли до басейну.　

— Беллі, якщо ти будеш так багато плавати, то в тебе будуть заширокі плечі, — попередила Тейлор, опускаючи ногу у воду.　

Я зневажила її слова. Що взагалі Тейлор могла знати про фізичні вправи? Вона думала, що ходити торговим центром на високих підборах — це вже тренування.　

— Де ви всі були? — спитала я. плаваючи на спині.　

— Просто тусувалися. — невизначсно буркнув Джеремайя,　

"Юда, — подумала я. — Купа Бенедикта Арнольда[12]".　

— Де Конрад?　

— Хто його знає? Він занадто крутий, шоб гуляти з нами. — пояснив Джеремайя, гепаючись у шезлонг.　

— Він бігає. — зауважив Стівен, немов захищаючи Конрада. — Йому треба бути у формі до футбольного сезону. У нього тренування наступного тижня, пам'ятаєш?　

Я згадала. Того року Конраду потрібно було поїхати раніше, щоб встигнути на змагання. Я ніколи не уявляла його футболістом, але ось він, пробував себе в команду. Я здогадувалася, що до цього його рішення містер Фішер мав прямий стосунок. Бо він був саме таким. Таким був І Джеремайя, хоч він ніколи не ставився до спорту серйозно. Він ніколи ні до чого не ставився серйозно.　

— Я, ймовірно, буду грати в команді наступного року, — немов ненароком обмовився Джеремайя.

Він крадькома зиркнув на Тейлор: чи вразили її його слова. Вона не була вражена. Вона навіть не дивилася на нього. Його плечі опустилися, і попри все мені стало його шкода.　

Я сказала:　

— Джере, поплаваймо наввипередки?　

Він знизав плечима, встав, знімаючи сорочку, підійшов до краю басейну і пірнув.　

— Хочеш, я дам тобі фору? — спитав він, виринувши на поверхню.　

— Думаю, зможу перемогти і без цього. — відповіла я, підпливаючи до краю.　

— Ого! Подивимося.　

Ми плавали навипередки по всій довжині басейну вільним стилем, і він обігнав мене на першому колі, а потім і на другому. Але я виснажила його на третьому і четвертому і все ж перемогла. Тейлор підбадьорювала мене, що ще більше мене дратувало.　

Коли я прокинулася наступного ранку, її знову не було, але цього разу я планувала приєднатися до них. Хіба пляж належить тільки їй та Джеремайї? Я теж маю право, як і вони, спостерігати, як сходить сонце. Я встала з ліжка, одяглася і вийшла з будинку.　

Спочатку я їх не бачила. Вони відійшли набагато далі, ніж зазвичай, і стояли спиною до мене. Він обіймав її, вони цілувалися. їм було байдуже на світанок — вони на нього не дивилися. І… і це був не Джеремайя. Це був Стівен. Мій брат.　

Це було як у тих фільмах із несподіваною кінцівкою. де всі частинки мозаїки стають на свої місця — клац. Раптом моє життя перетворилося на детективний трилер "Звичайні підозрювані", а Тейлор… Тейлор була Кайзером Сьозі[13]. Перед моїми очима замиготіли картинки: як Тейлор і Стівен постійно гарикалися, як він прийшов на прогулянку тієї ночі, як Тейлор говорила, що у Клер Чо товсті щиколотки, — усі дні, які вона перебувала в моєму будинку.　

Вони не чули, як я підійшла. Але потім я голосно сказала:　

— Овва, спочатку Конрад, потім Джеремайя, а тепер і мій брат.　

Тейлор здивовано обернулася. Стівен теж здивувався.　

— Беллі… — почала вона.　

— Заткнися.　

Я глянула на брата, він трішки занервував.　

— Ти лицемір. Вона навіть не подобається тобі! Ти говорив, то вона випалила всі клітини свого мозку освітлювачем для волосся!　

Він прочистив горло.　

— Я ніколи цього не говорив, — заперечив він. переводячи погляд із Тейлор на мене, потім знову на неї.　

Її очі наповнилися сльозами, і вона витерла ліве око тильним боком рукава худі. Рукавом худі Стівена. Я була занадто сердита, щоб плакати.　

— Я розповім Джеремайї,　

— Беллі, просто заспокойся. Ти вже занадто доросла для істерик. — промовив Стівен, хитаючи головою як справжній старший брат.　

Слова злетіли з моїх уст — гарячі, швидкі та впевнені:　

— Йди до біса.　

Я ніколи раніше так не розмовляла зі своїм братом. Не думаю, що взагалі колись так говорила з кимось. Стівен закліпав очима.　

Саме тоді я пішла геть, а Тейлор погналася за мною. їй довелося бігти, щоб наздогнати мене, так швидко я йшла. Думаю, гнів додає швидкості.　

— Беллі, мені так шкода, — почала вона. — Я збиралася розповісти тобі, Просто все сталося так швидко.　

Зупинившись, я обернулася.　

— Коли? Коли це сталося? Бо, судячи з того, що я бачила, усе відбувалося швидко з Джеремайею. а не з моїм старшим братом.　

Вона безпорадно стенула плечима, що тільки ще більше розлютило мене, Бідолашна, безпорадна маленька Тейлор.　

— Я завжди була закохана у Стівена. Ти знаєш це, Беллі.　

— Насправді ні, не знала. Дякую, що сказала мені.　

— Коли я побачила ознаки, шо я йому теж подобаюся, то не могла в не повірити. Я й подумати не могла, що це правда.　

— Ось про це і йдеться. Ти йому не подобаєшся. Він просто використовує тебе, бо ти поряд, — пояснила я.　

Знаю, шо це було жорстоко, але це було правдою. Відтак я увійшла в будинок, лишивши її зовні. Вона погналася за мною і схопила мене за руку, але я висмикнула ЇЇ.　

— Будь ласка, не злися, Беллі. Я хочу, щоб між нами все було як і раніше, — сказала Тейлор.　

Її карі очі наповнилися сльозами. Насправді вона мала на думці «я хочу, щоб ти завжди залишалася такою ж, поки в мене більшатимуть груди», а вона кине грати на скрипці та цілуватиме мого брата.　

— Усе змінюється, ніщо не може лишатися незмінним вічно, — сказала я.　

Я вимовила це, щоб завдати їй болю, бо знала, що ці слова ранять їі.　

— Не злися на мене, Беллі, добре? — благала вона. Тейлор ненавиділа, коли люди злилися на неї.　

— Я не злюся на тебе, — сказала я, — Я просто не думаю, що ми справді знаємо одна одну.　

— Не говори так, Беллі. \　

— Я говорю це тільки тому, що це правда.　

Вона сказала:　

— Вибач мені, гаразд?　

Я на мить відвела погляд.　

— Ти обіцяла, що будеш із ним доброю.

— З ким? Стівеном? — Тейлор здавалася справді розгубленою.　

— Ні. Джеремайею. Ти сказала, що будеш милою.　

— О, та йому байдуже, — вона махнула рукою.　

— Ні. не байдуже. Просто ти його не знаєш.　

«Як і я», — хотіла додати я.　

— Я й подумати не могла, що ти зможеш поводитися, як… як… — намагалась я дібрати ідеальне слово, щоб ранити її так само, як вона ранила мене, — розпусниця.　

— Я не розпусниця, — прошепотіла вона.　

Ось це і була моя влада над нею — моя невинність проти її розпусти. Це все була така нісенітниця. Я готова була помінятися з нею місцями тієї ж секунди.　

Пізніше того дня Джеремайя запитав мене, чи я не хочу зіграти в «Плювок». Ми ще не зіграли жодного разу за все літо. Раніше це було нашою традицією, Я була вдячна, що він запропонував. Навіть якщо це було тільки втішним призом.　

Він потиснув мені руку, і ми почали грати. Але ми обоє робили все автоматично, несвідомо. Ми думали про інше. Я думала, що в нас була негласна домовленість не говорити про Тейлор, що, можливо, він навіть не знав, що сталося, але потім він сказав:　

— Як би мені хотілося, щоб ти ніколи не привозила її сюди.　

— Мені теж.　

— Краще, коли ми самі, — сказав він.　

— Ага, — погодилася я.　

Коли вона поїхала, відтоді все стало як колись, але водночас і не так. Ми з нею досі були подругами, але вже не найкращими, як раніше. Але все ще дружили. Вона знала мене все моє життя. Важко викинути історію. Ти начебто викидаєш частину себе.　

Стівен одразу ж повернувся до зневажання Тейлор і знову став одержимим Клер Чо. Ми просто вдали, ніби нічого цього ніколи не було. Але це ж сталося.　

Я чула, як він прийшов додому. Думаю, шо всі в будинку чули це, окрім Джеремайї, який міг спати, навіть якби стався землетрус із цунамі. Конрад піднімався сходами, спотикаючись і лаючись, а потім зачинив двері й голосно увімкнув стереосистему. Була третя година ночі.　

Я змогла втриматися в ліжку не більше трьох секунд, відтак підскочила і побігла коридором до його кімнати. Я двічі постукала у двері, але музика була така гучна, що я сумнівалася, чи почує він щось. Я відчинила двері. Конрад, сидячи на краю ліжка, знімав взуття. Він підвів погляд і побачив, що я стою перед ним.　

— Хіба твоя мама не навчила тебе стукати? — спитав він, підводячись і вимикаючи стерео.　

— Я стукала, але твоя музика так горлала, що ти не почув. Ти, ймовірно, розбудив увесь будинок, Конраде.　

Я зайшла в кімнату і зачинила за собою двері. Я вже давно не була в його кімнаті. Та була такою ж. якою я її пам’ятала, — ідеально охайною. Здавалось, кімнатою Джеремайї пронісся ураган. Кімната ж Конрада була повною протилежністю. У кімнаті Конрада всьому знайшлося місце, усе було на своїх місцях.

Його малюнки олівцем досі висіли на дошці оголошень. ного моделі автомобілів усе ще стояли на комоді. Було так приємно бачити, що принаймні це залишилося незмінним.　

Його волосся було скуйовджене, ніби хтось навмисне зробив це руками. Мабуть, дівчина Red Sox.

— Ти хочеш наябедничати на мене, Беллі? Ти досі ябедничаєш?　

Я зневажила його слова й підійшла до столу. Просто над ним висіла фотографія в рамці: Конрад у футбольній формі, з футбольним м'ячем під пахвою.　

— Чому ти все ж таки кинув футбол?　

— Я втратив до нього інтерес, — Вважала, що тобі подобається.　

— Ні, це подобалося моєму батькові, — заперечив він.　

— Скидалось, що і тобі теж.　

На фото він здавався серйозним, але я могла з упевненістю сказати, що він з усіх сил намагався не усміхатися.　

— Чому ти кинула танці?　

Я, обернувшись, глянула на нього. Він розстібав гудзики на білій робочій сорочці, під якою була футболка　.

— Ти пам’ятаєш?　

— Раніше ти танцювала по всьому будинку, як маленький гном.　

Я примружила очі:　

— Гноми не танцюють. Щоб ти знав, я була балериною.　

Він усміхнувся:　

— То чому ж тоді кинула?　

Це сталося приблизно тоді, коли розлучилися мої батьки. Моя мама не могла забирати і відвозити мене двічі на тиждень сама. Вона мала роботу. Просто тоді здавалося, що воно того не варте. На той час мені однаково вже обрид балет, і Тейлор теж кинула. Крім того, я ненавиділа те, який я мала вигляд у балетному трико. У мене з’явилися груди раніше за усіх дівчат нашого класу, і на фотографії нашого класу я здавалася вчителькою танців. Мені було ніяково. Я залишила його запитання без відповіді. Натомість сказала:　

— У мене дійсно гарно виходило! Я би вже могла танцювати в колективі!　

Хоча насправді не змогла б, У мене погано виходило, хай як не крути.　

— Ага, так би й було, — сказав він глузливо.　

Він мав такий самовдоволений вигляд, коли сидів на ліжку.　

— Принаймні я вмію танцювати.　

— Агов, я теж умію танцювати, — зауважив він.　

Я схрестила руки.　

— Доведи.　

— Мені не потрібно це доводити. Я навчив тебе деяким рухам, пам’ятаєш? Як швидко ти забула.　

Конрад скочив із ліжка, схопив мене за руку і закрутив у танку.　

— Бачиш? Ми танцюємо.　

Його рука обіймала мене за талію, він сміявся, потім відпустив мене.

— Я танцюю краще за тебе, Беллі, — сказав ній, звалившись на ліжко.　

Я не зводила з нього очей. Я взагалі не розуміла його. Ось цієї хвилини він сидів у задумі, такий насуплений, а вже наступної сміявся і кружляв мене по кімнаті.　

— Я не розцінюю це як танець, — сказала я.　

Я попрямувала до дверей.　

— А можеш зробити музику тихіше? Ти вже розбудив увесь будинок.　

Конрад усміхнувся. Він умів так дивитися на мене, на тебе, на будь-кого, що всі готові були розсипатися на крупинки і впасти до його ніг.　

Він сказав:　

— Звичайно. На добраніч, Беллс.　

Беллс — це моє прізвисько, яким мене не називали вже з тисячу років. Було так важко не кохати його, коли він такий милий. І я згадала, чому кохала. Раніше кохала, хочу сказати.　

Я пам'ятала все.　

У літньому будинку була купа компакт-дисків, які ми слухали. Усе літо ми слухали одні й ті самі диски. Був диск британського рок-гурту Police, який Сюзанна слухала вранці; був диск Боба Ділана, який вона слухала вдень; і був диск Біллі Холідей, який вона слухала ввечері. Вночі можна було слухати будь- які. Це було найкумедніше. Джеремайя ставив компакт-диск Chronic, а моя мама займалася пранням, підспівуючи. Хоча вона й ненавиділа гангста-реп. Відтак моя мама могла поставити компакт-диск Арети Франклін. Джеремайя підспівував усім пісням, бо ми всі вже вивчили їх — так багато разів їх чули.　

Моїм улюбленим диском був Motown і пляжна музика. Засмагаючи, я слухала її на старому плеєрі Сюзанни. Тога вечора у вітальні я поставила компакт-диск Boogie Beach Shag у велику стереосистему, а Сюзанна схопила Джеремайю й почала танцювати. Він грав у покер зі Стівеном, Конрадом і моєю мамою, яка дуже добре грала в покер.　

Спочатку Джеремайя противився, але потім теж почав танцювати. Цей вид танцю мав назву "шег".

це був пляжний танець 1960-х років. Я дивилася на них: на Сюзанну, що закинула голову і сміялася. і на Джеремайю, який кружляв її. — і мені теж захотілося танцювати. Мої ноги аж свербіли танцювати Зрештою, я танцювала балет і модерн. Мені хотілося показати, як гарно я танцюю.　

— Стіві. потанцюй зі мною. — просила я, тицьнувши його великим пальцем ноги. Я лежала на підлозі на животі і дивилася знизу вгору, як вони танцюють.　

— Ага, уже танцюю, — сказав він.　

Не те щоб він навіть знав, як це робити.　

— Конні. потанцюй із Беллі, — попросила Сюзанна, її обличчя розчервонілося, бо Джеремайя знову закружляв її.　

Я не наважувалася поглянути на Конрада. Боялася, що моє кохання до нього і невимовне бажання. щоб він сказав "так", буде легко прочитати на моєму обличчі, як рядки вірша.　

Конрад зітхнув. Тоді він ще вмів поводитися чемно. Тому він простягнув руку і допоміг мені піднятися з підлоги. Я ледве могла стояти на ногах, так вони тремтіли. Він не відпускав мою руку.　

— Ось як треба рухатися, — промовив він, човгаючи ногами з боку в бік. — Раз-два-три, раз-два- три — рок-степ.　

Мені знадобилося кілька спроб, шоб спіймати ритм. Це було складніше, ніж здавалося, і я нервувалася.　

— Лови ритм, — долинув голос Стівена.　

— Не будь такою напруженою, Беллі. У цьому танці треба розслабитися, — сказала мама з дивана.　

Я намагалася ігнорувати їх усіх і дивитись тільки на Конрада.　

— Як ти цьому навчився? — спитала я його.　

— Нас обох навчила мама, — відповів Конрад. Потім він притягнув мене ближче і поклав мої руки на свої плечі, і отак ми робили кроки.　

— Це називається "обійми".　

"Обійми" були моєю улюбленою частиною танцю. Тоді я була найближче до Конрада за всі роки.　

— Покажи ще раз, — попросила я, удаючи, що не зовсім зрозуміла рух,　

Він знову показав мені.　

— Бачиш? Тепер у тебе виходить.　

Він крутнув мене, і я відчула, як паморочиться голова. Від чистої, абсолютної радості.　

Увесь наступний день я провела з Кемом біля океану. Мн збиралися влаштувати пікнік. Кем приготував бутерброди з авокадо та крес-салатом із домашнім майонезом Сюзанни та цільнозерновим хлібом. Вони теж були смачні. Здавалося, ми провели в океані години. Щоразу, коли піднімалася хвиля, хтось із нас починав сміятися, а потім хвиля нас підхоплювала. Мої очі горіли від солоної морської води, а шкіра — від сковзання по піску, наче я натерла все тіло маминим абрикосовим скрабом St. Ives. Усе було справді класно.　

Потім, спотикаючись, ми повертались до наших рушників. Мені подобалося спочатку змерзнути в океані, бігти назад до рушників і дозволяти сонцю висушити шкіру, щоб осипався пісок. Я могла робити це весь день — океан, пісок, океан, пісок.　

Я взяла з собою полуничну пастилу, і ми з’їли її так швидко, що в мене аж зуби розболілися.　

— Люблю фруктову пастилу, — сказала я, потягнувшись за останньою.　

Він вихопив її в мене з рук.　

— Я теж, і ти з’їла три, а я тільки дві, — промовив він, знімаючи обгортку.

Кем усміхнувся і заніс її над своїм розтуленим ротом.　

— У тебе є три секунди, щоб віддати її мені. — застерегла я. — Мені байдуже, що тн з’їв дві цукерки. а я двадцять. Це мій дім.　

Кем розсміявся і цілком засунув цукерку до рота.　

Гучно плямкаючи, він сказав:　

— Це не твій будинок. Це будинок Сюзанни.　

— Показуєш, який ти розумний і як багато знаєш. Цей будинок належить нам усім, — сказала я. відкидаючись на рушник.　

Зненацька мені страшенно захотілося пити. Це часто трапляється після цих цукерок-пастилок. Особливо коли з'їдаєш три за три хвилини. Примружившись, я сказала:　

— Може, сходиш до нас додому і принесеш Kool- Aid? Ну будь ласка?　

— Я не знаю нікого, хто б споживав за один день більше цукру, ніж ти, — сказав Кем, сумно хитаючи головою. — Білий цукор — це зло.　

— І це говорить мені хлопець, який щойно з'їв останню фруктову цукерку, — влучно підмітила я.　

— Не пропадати ж добру, — пояснив він.　

Вставши, він струсив пісок Із шортів.　

— Я принесу тобі води, а не Kool-Aid.

Показавши йому язик, я перекотилася на спину.　

— Поспіши, — попросила я.　

Та він не поспішав. Минуло сорок п’ять хвилин, перш ніж я повернулась до будинку, згинаючись під вагою наших рушників, сонцезахисного крему і сміття. Я спітніла і важко дихала, як верблюд у пустелі. Кем сидів у вітальні. Він грав із хлопцями у відеоігри Усі вони були в плавках. Отакою була наша літня форма одягу　.

— Дякую, що так і не приніс мені Kool-Aid, — сказала я. кидаючи пляжну сумку на підлогу.　

Кем із винуватим виразом обличчя відірвався від гри.　

— Ой! Вибач, я винен. Хлопці попросили мене зіграти, отож…　

Він замовк.　

— Не вибачайся, — поралив йому Конрад.　

— Хіба ти її раб? Тепер вона змушує тебе приносити їй Kool-Aid? — спитав Джеремайя, тицяючи великим пальцем джойстик.　

Кем обернувся й усміхнувся мені, показуючи цим. що жартує, але я не усміхнулась у відповідь, щоб показати йому, що все гаразд.　

Конрад нічого не сказав, а я навіть не поглянула на нього. Але відчувала, що він дивиться на мене. Я не хотіла, щоб він дивився на мене.　

Чому, навіть коли мала власного друга, я досі відчувала. шо я вигнанець у їхньому клубі? Це було несправедливо. Було прикро, що Кем такий радий стати частиною всього цього. День же був таким гарним спочатку.　

— Де мама й Сюзанна? — різко спитала я.　

— Вони кудись пішли, — невизначено сказав Джеремайя. — Може, по магазинах.　

Моя мама ненавиділа ходити по магазинах. Ймовірно. Сюзанна потягла її. Я пішла на кухню за Kool-Aid. Конрад підвівся і пішов за мною. Мені не треба було обертатись, щоб зрозуміти, що це він.　

Я підійшла, налила собі високу склянку виноградного Kool-Aid і вдала, то він не стоїть у мене за спиною і не дивиться на мене.　

— Ти так і будеш зневажати мене? — нарешті спитав він　.

— Ні. — відповіла я. — Чого ти хочеш?　

Він зітхнув і підійшов ближче.　

— Чому ти так поводишся? — Він нахилився до мене, близько, занадто близько. — Можна й мені трохи напою? — і він схопив мене за зап’ястки.　

Мені забракло дихання.　

Він сказав:　

— Ну ж бо, Беллс!　

Його пальці були холодними, як завжди. Але мене зненацька кинуло в жар. Я відсмикнула руку,　

— Дай мені спокій.　

— Ти злишся на мене?　

У нього стало нахабства мати вигляд справді розгубленого і стурбованого. Бо для нього ці дві речі були пов’язані: якщо він був розгублений, то він хвилювався, А він майже ніколи не був розгублений. тому майже ніколи не хвилювався. Він. звичайно, ніколи не тривожився за мене. Він не помічав мене.　

— Тобі справді не однаково?　

Я відчувала, як сильно моє серце стукотить у грудях Я була мов на шпичках і немов у тумані, очікуючи на його відповідь.　

— Справді　

Конрад здавався здивованим, ніби не міг повірити в те, що йому й дійсно не байдуже. Проблема в тому, що я справді не знала цього, бо він бентежив. збурював усі мої почуття: ось він милий зі мною, потім відразу холодний мов лід. Він змусив мене згадати те. чого я не хотіла згадувати. Не зараз. У мене з Кемом усе добре розвивалося, але щоразу, коли я думала, що впевнена в ньому, Конрад дивився на мене ось так, або кружляв мене в танку, або називав мене Беллс — і все це безслідно зникало.　

— О, чому б тобі не піти й не викурити цигарку. — запропонувала я.　

Його жовна зарухалися.　

— Добре. — погодився він.　

Я відчувала водночас вину і задоволення від того, що нарешті зачепила його за живе. Відтак він сказав:　

— Чому б тобі ще не покрутитися перед дзеркалом?　

Він ніби вдарив мене. Так принизливо бути спійманою і розуміти, шо хтось бачить мої недоліки. Чи бачив він. що я дивлюся на себе в дзеркало, поправляю волосся, одяг, милуюсь собою? Невже тепер усі думають, що я пихата і нікчемна?

Я міцно стиснула губи і позадкувала від нього, повільно хитаючи головою.　

— Беллі… — почав він.　

Він пожалкував про свої слова. Це було написано па його обличчі.　

Я пройшла до вітальні, а він лишився на кухні. Кем і Джеремайя подивилися на мене, ніби знали: щось трапилось.　

Невже вони чули нашу розмову? Та й чи мало це взагалі якесь значення?　

— Наступну гру я граю з вами, — сказала я.　

Цікаво, чи саме так помирають палкі почуття: з плачем, повільно, а потім просто розуміння — усе. їх більше нема?　

Кем знову прийшов до нас і залишився до пізнього вечора. Близько півночі я запитала його, чи не хоче він прогулятися пляжем. Отож ми пішли гуляти пляжем, тримаючись за руки. Поверхня океану була така срібляста, а сам він здавався таким бездонним і прадавнім. Думаю, так і було.　

— Правда або дія? — спитав він мене.　

У мене не було настрою для відкриття секретів. Ідея з'явилась у мене нізвідки. Ідея була така; я хотіла поплавати в океані голою. З Кемом. Це було те, що старші підлітки робили на пляжі, так само, як займалися сексом у машині. Якби ми скупалися голяка, це було б доказом. Доказом того, що я стала дорослою.　

Тому я сказала:　

— Кеме, пограймо в "Ти б краще…" Ти б краще пірнув голяка в океан просто в цю секунду або…　

У мене виникли деякі проблеми із вигадуванням того "або".　

— Перший варіант, перший, — сказав він, усміхаючись. — Або обидва, хоч яким би був другий варіант.　

Раптом я відчула легке запаморочення, немов сп'яніла. Я побігла від нього до води, кинула худі на пісок, У мене був купальник під одягом.

— Ось правила, — крикнула я. розстібаючи шорти. — Увесь одяг знімається, тільки коли ми повністю зануримось у воду! І не підглядати!　

— Стривай. — сказав він, підбігаючи до мене, з-під його ніг пісок летів урізнобіч. — Ми справді це зробимо?　

— Ну так. Хіба ти не хочеш?　

— Так, зле що буде, якщо твоя мама нас побачить? — Кем озирнувся на будинок.　

— Не побачить.　

Він глянув на мене, а потім знову на будинок.　

— Може, пізніше, — сказав він, вагаючись.　

Я не зводила з нього очей. Хіба це не він мав переконувати мене в протилежному?　

— Ти зараз серйозно?　

Насправді я хотіла сказати: "Ти що, гей?"　

— Так. Ще не досить пізно. А якщо люди ще не сплять?　

Він, узявши моє худі, простягнув його мені.　

— Може, ми зможемо прийти пізніше.　

Я знала, що він не це мав на увазі.　

Частина мене палала від люті, а частина полегшено видихнула. Це як ніби ви хотіли, палко хотіли зТсти сандвіч із арахісовим маслом і бананом, але. відкусивши два рази, зрозуміли, що не хочете більше.　

Я вихопила своє худі з його рук і сказала:　

— Мені не потрібна твоя милість. Кеме.　

Я йшла геть так швидко, як тільки могла, аж курява з піску здіймалася з-під моїх ніг. Я думала, шо він стане мене наздоганяти, але він не став. Я теж не озирнулася, щоб подивитися, що він робить Мабуть, він сидів на піску і писав один зі своїх дурних віршів при світлі місяця.　

Зайшовши в будинок, я відразу ж увірвалася на кухню. Світло було увімкнене: Конрад сидів за столом і Тв кавун.　

— А де Кем Кемерон? — з іронією спитав він, Секунду я вагалася, не знаючи, дійсно він милий зі мною чи просто насміхається. Вираз його обличчя був звичним, тому я вирішила, що тут, ймовірно, водночас і перший, і другий варіанти.　

Якщо він збирався вдавати, що нашої попередньої сварки не було, то я теж не проти.　

— Хто знає, — сказала я, риючись у холодильнику І дістаючи йогурт, — Яка різниця?　

— Закохані посварились?　

Мені так хотілося стерти ляпасом самовдоволений вираз із його обличчя.　

— Не лізь не у свої справи, — сказала я, сідаючи поруч із ложкою та стаканом полуничного йогурту.　

Це був знежирений йогурт Сюзаяни, водночас і водянистий, і густий.　

Я закрила клапан із фольги та відсунула його. Конрад підштовхнув до мене кавун.　

— Ти не повинна бути такою суворою з людьми, Беллі. — Потім, підвівшись, сказав: — І одягни футболку.　

Я зачерпнула ложкою кавун і показала язика його спині, що віддалялась. Чому він змушував мене почуватися так, наче мені досі тринадцять?　

У голові в мене пролунав голос матері: "Ніхто не може змусити тебе почуватися неповноцінною без твоєї згоди, Беллі. Це сказала Елеонора Рузвельт. Ми мало не назвали тебе на її честь". Бла-бла-бла, Але в чомусь вона мала рацію, Я дозволяла йому змушувати мене почуватися неповноцінною, Я просто хотіла, щоб зараз моє волосся було хоча б мокрим або мій одяг був у піску, щоб він міг подумати, що ми чимось займалися, навіть якщо насправді нічого й не було.　

Я сиділа за столом і їла кавун. Я виїла його аж до середини, Я чекала, коли Кем повернеться в будинок, а коли він так і не повернувся, то я розлютилася ще більше. Мені так хотілося грюкнути дверима в нього просто перед носом. Він, мабуть, зустрів якогось безпритульного і потоваришував із ним, а наступного дня розповість мені історію життя цієї людини. Не те щоб на нашому кінці пляжу були безпритульні. Не те щоб я коли-небудь бачила а Казінсі безпритульного, якщо вже на те пішло. Але якщо там є хоч один, то Кем неодмінно його знайде.　

Тільки Кем так і не зайшов у будинок. Він щойно поїхав. Я чула, як завівся двигун його авто, я спостерігала з коридору, як він здавав назад під'їзною доріжкою. Мені так хотілося бігти за його машиною та кричати на нього. Він мав зайти в будинок. А якщо я все зіпсувала і йому більше не подобаюсь? А якщо я ніколи більше його не побачу?　

Тієї ночі я лежала в ліжку, думаючи про те, що літні романи справді дуже швидко розгоряються, але так само швидко згасають.　

Коли наступного ранку я вийшла на терасу, щоб з'їсти тост, то знайшла на сходах, шо ведуть до пляжу. порожню пляшку з-під води Poland Spring — води, яку завжди пив Кем. Усередині був шматок паперу — записка. Послання у пляшці. Чорнило трохи розмазалось, але я все ще могла прочитати, що там було написано. Там було написано: «Боргова розписка на одне купання в океані голяка».　

Джеремайя сказав мені, що я можу позависати біля басейну, доки він працює рятувальником. Я ніколи не була в басейні заміського клубу, Той був величезний і крутий, тому я вхопилася за цей шанс. Заміський клуб здавався мені якимось таємничим місцем. Конрад не дозволив нам приїхати туди минулого літа. Він сказав, що це буде не зовсім доречно.　

Опівдні я поїхала туди велосипедом. Там усе було так розкішно й зелено! Клуб був оточений полем для гольфу. За столом сиділа дівчина з блокнотом, підійшовши. я сказала, що приїхала до Джеремайї. і вона помахом руки дозволила мені увійти.　

Я помітила Джеремайю раніше, ніж він мене. Він сидів у кріслі рятувальника і розмовляв із темноволосою дівчиною в білому купальнику. Він сміявся, і вона також. Він здавався таким поважним у тому кріслі. Я ніколи раніше не бачила його за справжньою роботою.　

Раптом мені стало соромно. Я повільно підійшла, човгаючи шльопанцями по вимощеній стежці.　

— Привіт. — сказала я, коли до нього залишалося кілька метрів.　

Джеремайя поглянув униз зі свого крісла і всміхнувся до мене.

— Ти прийшла. — сказав він. мружачи очі та прикриваючи їх руками від сонця, як козирком.　

— Ага.　

Я розгойдувала свою полотняну сумку туди-сюди. як маятник. На сумці курсивом було написане моє ім’я. Сумка була бренду L. L. Bean — подарунок Сюзанни.　

— Беллі. це Йолі, Вона моя напарииця рятувальниця.　

Йолі, простигши руку, потиснула мою. Дія людини в купальнику це було чимось дивним, діловим. У неї було міцне рукостискання, гарна хватка. Моя мама оцінила б.　

— Привіт, Беллі, — сказала вона, — Я багато про тебе чула.　

— Справді?　

Я поглянула на Джеремайю, Той усміхнувся　.

— Так Я розповів їй. що ти так голосно хропеш, що я чую аж у коридорі.　

Я копнула його ногою.　

— Замовкни.　

Повернувшись до Йолі, я сказала:　

— Приємно познайомитися.　

Вона усміхнулася мені. У неї були ямочки на обох шоках і кривий нижній зуб.　

— Мені теж. Джере, ти хочеш зробити перерву зараз?　

— Трішки пізніше, — відповів він. — Беллі. праще йди і зроби так, щоби твоя шкіра не згоріла.

Я показала йому язика і розстелила рушник у шезлонгу неподалік. Вода в басейні була ідеального бірюзового кольору, там було два трампліни: один високий, інший низький. У басейні хлюпалося багато дітей, і я вирішила, що теж поплаваю, коли мені стане нестерпно жарко. Я, у сонячних окулярах, просто лежала із заплющеними очима, засмагала та слухала музику.　

Невдовзі до мене підійшов Джеремайя. Він сів на край мого шезлонга і відпив із мого термоса Kool-Aid.

— Вона гарна, — сказала я.　

— Хто? Йолі? — Він стенув плечима. — Вона мила. Одна з моїх численних палких шанувальниць.　

— Ага!　

— А що там у тебе? Що Кем Кемерон? Кем-вегетаріанець. Кем-стрейтеджер.　

Я намагалася стримувати усмішку:　

— Ну і що такого? Він мені подобається.　

— Він якийсь придурок-ботанік.　

— Ось тому він мені й подобається. Він… не такий, як інші.　

Джеремайя трохи насупився:　

— Не такий, як хто?　

— Не знаю.　

Але насправді я знала. Я точно знала, на кого він не схожий.　

— Ти хочеш сказати, що він не такий придурок, як Конрад?　

Я засміялася, і він також.　

— Так, саме так. Він милий.

— Просто милий, і все?　

— Більше, ніж милим.　

— Виходить, що ти закохана в нього? По-справжньому?　

Ми обоє знали хто цей "він", про якого Джеремайя говорив.　

— Так, — сказала я йому.　

— Я тобі не вірю, — заперечив Джеремайя, уважно дивлячись на мене. Дивився так пильно, як під час гри в "Уно", шоб зрозуміти, яка в мене карта.　

Я зняла сонцезахисні окуляри і подивилась йому просто в очі,　

— Так, закохана,　

— Подивимося, — сказав Джеремайя, підводячись. — У мене скінчилася перерва. Тобі тут добре? Почекай на мене, і поїдемо додому разом. Я можу кинути твій велосипед у багажник.　

Я кивнула і дивилася йому вслід, коли він повертався в крісло рятівника. Джеремайя був хорошим другом. Він завжди був добрий до мене, турбувався про мене.　

Моя мама і Сюзанна сиділи в шезлонгах, а я лежала на вінтажному рушнику з принтом плюшевого ведмедика Ральфа Лорена[14]. Це був мій улюблений рушник, тому шо він був дуже довгим і м'яким навіть після величезної кількості прання.　

— Що ти робиш сьогодні ввечері. Квасолько? — спитала мене мама.　

Мені подобалося, коли вона називала мене Квасолькою. Це нагадувало мені той час, коли мені було шість років і вона вкладала мене спати.　

Я з гордістю їй відповіла:　

— Ми з Кемом збираємося на тренування з міні гольфу.　

У дитинстві ми постійно туди ходили. Містер Фішер брав нас із собою і завжди створював конкуренцію між хлопцями, розпалював дух суперництва.　

— Двадцять доларів тому, хто з першого разу влучить у лунку. Двадцять доларів переможцю.　

Стівену подобалися такі умови. Думаю, він хотів, щоб містер Фішер був нашим батьком. Він справді міг ним бути. Сюзанна розповідала мені, що спочатку моя мама зустрічалася з ним. але потім поступилася Сюзанні. бо знала, що вони будуть ідеальною парою.　

Містер Фішер включив мене у змагання з міні- гольфу, але ніколи не очікував, що я виграю. Звичайно, я ніколи й не вигравала. Я ненавиділа міні- гольф, Я ненавиділа маленькі палички та штучний газон. Ця ідеальність так дратувала! Як і містер Фішер. Конрад так хотів бути схожим на нього, а я сподівалася, що він ніколи не стане таким. Таким, як той.　

Востаннє я була на мінігольфі, коли мені було тринадцять і в мене вперше почалися місячні. На мені були білі шорти — Стівен перелякався не на жарт. Він подумав, що я порізалася або щось таке. Визнаю, що на секунду я теж так подумала. Після того як у мене почалися місячні на четвертій лунці. я ніколи більше не хотіла повертатися до гольфу. Навіть коли хлопці просили мене поїхати з ними. Тож, поїхавши з Кемом, я відчувала, що повертаю собі мінігольф, забираю те, що колись втратила, ідея з гольфом належала мені.　

Мама сказала:　

— Ти можеш повернутися додому раніше? Я хочу, щоб ми провели трохи часу разом, можливо, подивилися фільм,　

— Наскільки раніше? Ви ж лягаєте спзти десь о дев’ятій,　

Мама зняла сонцезахисні окуляри і подивилася на мене. У неї залишилося дві мітки на носі, де ті раніше були.　

— Я хотіла б, щоб ти проводила більше часу вдома.　

— Так я вдома зараз. — нагадала я їй, але вона удала, що не почула　.

— Ти так багато часу проводиш із ним хлопцем…　

— Ти говорила, що він тобі подобається!　

Я поглянула на Сюзанну в пошуках підтримки і зустріла розуміння в ЇЇ очах.　

Моя мама зітхнула, а Сюзанна втрутилася, сказавши;　

— Нам подобається Кем. Ми просто сумуємо за тобою, Беллі. Ми повністю приймаємо той факт, що в тебе є своє життя. — Поправивши гнучкий солом’яний капелюх, вона підморгнула мені. — Ми просто хочемо, щоби в ньому і для нас знайшлося трішки місця!　

Я мимоволі всміхнулася.　

— О'кей, — погодилась я, знову лягаючи на рушник. — Я повернуся додому раніше. Ми подивимося разом фільм.　

— Домовилися, — сказала мама.　

Я заплющила очі, а у вуха встромила навушники. Можливо, у чомусь вона має рацію. Увесь свій час я проводила з Кемом. Може, вона дійсно сумувала за мною. 1 вона просто не може прийняти те, що я вже не сиджу щовечора вдома, як було раніше. Мені вже майже шістнадцять, майже доросла. Моїй мамі довелося змиритися з тим, що я не можу бути її Квасолькою вічно.　

Думаю, вони думали, що я сплю, коли почали розмовляти, але я не спала, я чула їхню бесіду навіть попри музику у вухах.　

— Конрад поводиться як малий гівнюк, — стишуючи голос, сказала моя мама. — Сьогодні вранці він залишив після себе пивні пляшки на терасі, які мені довелося прибирати. Він геть відбився від рук.　

Сюзанна зітхнула;　

— Думаю, він знає, що щось відбувається. Він у такому стані вже кілька місяців, він такий чутливий. я знаю, що для нього це буде страшним ударом.　

— Тобі не здається, шо настав час розповісти хлопцям?　

Щоразу, коли моя мама так говорила, це означало. що вона мала на увазі лише одне: «Думаю, час зробити це».　

— Коли літо добіжить кінця. Це вже досить скоро.　

— Бек, — почала моя мати, — вважаю, час уже настав.　

— Я сама знаю, коли настане час, — відрізала Сюзанна. — Не тисни на мене, Лоро.　

Я знала, шо моя мама не зможе дібрати слів, які б могли змінити думку Сюзанни. Та була м'якою, але рішучою, упертою, як віслюк, коли чогось хотіла. Під її м’якістю ховалася справжня сталь.　

Я хотіла сказати їм обом, що Конрад уже знає. І Джеремайя теж, але я не могла. Це було б неправильно. Не я маю про це говорити.　

Сюзанні хотілося, щоб це було ідеальне літо, коли батьки досі разом і все як завжди. А мені хотілося сказати, що це не так: таке літо більше не існує.　

Кем прийшов, коли сонне хилилося до заходу, і забрав мене на мінігольф. Я чекала на веранді перед будинком, а коли він під’їхав на під'їзну доріжку, то підбігла до його авто. Я підійшла з боку водія, а не з боку пасажира.　

— Можна я поведу? — запитала я.　

Я знала, що він не відмовить. Дивлячись на мене, він похитав головою і стримано відповів:　

— А хіба хтось колись зміг сказати тобі «ні»? Я закліпала віями.　

— Ніхто і ніколи, — відповіла я. хоча це аж ніяк не було правдою.　

Я відчинила дверцята авто, і він вис:.очна. Виїхавши на під'їзну доріжку, я сказала йому:　

— Сьогодні ввечері мені треба бути вдома раніше.　

— Без проблем. — Він прочистив горло. — І, е-е-е, ти можеш їхати трохи повільніше? Обмеження швидкості на цій дорозі — 57 км/год.　

Поки я кермувала, він не зводив із мене очей і все усміхався.　

— Що? Чому ти усміхаєшся? — спитала я. Мені хотілося закрити обличчя футболкою.

— Твій носик схожий на трамплінчик.　

Він потягнувся і постукав пальцем по кінчику мого носа. Я відштовхнула його руку.　

— Я ненавиджу свій ніс, — пояснила я йому. Кем здавався здивованим.　

— Чому? У тебе такий милий носик. Саме в недоліках — справжня краса.　

Цікаво, це означало, що він вважає мене красивою? ї подобаюсь я йому своїми недоліками?　

Ми затрималися довше, ніж я планувала. Люди, здавалось, вічно стояли перед кожною лункою; це була пара, і вони постійно зупинялися, щоб поцілуватися. Це дратувало. Мені хотілося сказати їм, що мінігольф — не не місце для побачень. Для цього існує автокінотеатр. Потім Кем зголоднів, тому ми зупинилися, щоб купити смажених молюсків. Уже була десята вечора, і я знала, що мама і Сюзанна вже сплять.　

Зворотною дорогою додому він знову дозволив мені сісти за кермо. Коли ми повернулися додому, на під’їзній доріжці я вимкнула двигун. У всіх вікнах було темно, окрім вікна Конрада.　

— Мені не хочеться йти додому зараз, — сказала я.　

— Я думав, що тобі треба сьогодні повернутися додому раніше.　

— Так. Я просто ще не готова увійти в будинок.　

Я ввімкнула радіо, і ми просиділи так хвилин п’ять, слухаючи музику.

Кем відкашлявся і спитав:　

— Можна тебе поцілувати?　

Я не хотіла, щоб він про не запитував. Я хотіла, щоб він просто поцілував. Це запитання поставило мене в незручне становите, коли я повинна була відповісти «так». Мені так хотілося закотити очі, але натомість я сказала:　

— Е-е-е, гаразд. Але наступного разу, будь ласка, не запитуй про таке. Це якось дивно запитувати когось, чи людина дійсно хоче, щоб її поцілували. Ти просто маєш поцілувати, і все.　

Я відразу ж пошкодувала про сказане, тільки-но побачила вираз обличчя Кема.　

— Не звертай уваги, — сказав він, почервонівши. — Забудь, про що я попросив.　

— Кеме, вибач…　

Та перш ніж я встигла договорити, він нахилився й поцілував мене. На його щоках була щетина — колюча, але така приємна на дотик.　

Коли поцілунок скінчився, він сказав:　

— Так добре?　

Усміхнувшись, я сказала?　

— Добре.　

Я відстебнула пасок безпеки.　

— На добраніч.　

Потім я вийшла з авто, а він обійшов його, щоб сісти за кермо. Ми обійнялися. І я усвідомила, що мені так хочеться, щоб нас зараз побачив Конрад. Він мені вже й не подобався, проте я просто хотіла. щоб він знав, що справді мені більше не подобається. Щоб побачив це на власні очі.　

Я підбігла до вхідних дверей, і мені не потрібно було обертатися, щоб знати, що Кем чекає, поки я увійду в будинок, і тільки потім поїде. Наступного дня мама нічого не сказала, але їй і не треба було. Вона могла змусити мене почуватися винною, не промовивши жодного слова.　

Мій день народження завжди знаменував те. що літо добігає кінця. Це було останньою подією літа, на яку я чекала з нетерпінням. Л цього літа мені виповнюється шістнадцять. Такі очікувані шістнадцять мали стати особливою, справді важливою подією: Тейлор, наприклад, орендувала цілу залу для такого дня, її двоюрідний брат був діджеєм, і вона запросила всю школу. Вона планувала це все життя. Мої ж дні народження тут завжди проходили однаково: торт, жартівливі подарунки від хлопців. Відтак я опинялася на дивані, затиснута між Сюзанною і моєю мамою, ми переглядали всі старі фотоальбоми. Кожен мій день народження проходив тут, у цьому будинку. Є фотографії моєї матері, що сидить на веранді вагітна мною, зі склянкою чаю з льодом і в крислатому капелюсі. Є фотографії, на яких ми вчотирьох — Конрад, Стівен, Джеремайя і я — бігаємо пляжем, я геть гола, якщо не брати до уваги мого святкового ковпака на голові. Я ганялася за хлопцями. Моя мама не одягала на мене купальник, доки мені не виповнилося чотири роки. Вона просто дозволяла мені бігати голою.　

Я не очікувала, що цей день народження буде іншим. Що водночас і заспокоювало, і трохи пригнічувало. От тільки Стівена цього разу не буде — мій перший день народження без його спроб завадити мені задмухати свічки й зробити це самому.　

Я вже знала, що мені подарують батьки — стару машину Стівена. Вони перефарбували ЇЇ та відремонтували. Коли я повернуся до школи, то отримаю ведійські права — незабаром мені більше не доведеться просити, щоб мене підвозили.　

Цікаво, чи там. удома, хтось пам'ятає, шо в мене сьогодні день народження? Ну, окрім, звісно, Тейлор. Вона пам'ятала, вона завжди пам'ятала. Вона щороку телефонувала мені рівно о 9:02 ранку, щоб заспівати мені «З днем народження тебе». Це було, звісно ж. дуже мило, але що не так із днем народження влітку, так не те, що я далеко від дому і не можу влаштувати вечірку з усіма шкільними друзями. У мене не буде букета повітряних куль, що скотчем приклеєні до шафки, або чогось такого. Я ніколи особливо не переймалася, та все ж це зачіпало.　

Мама сказала, що я можу запросити Кема. Але я не запросила. Я навіть не сказала йому, що в мене день народження. Я не хотіла, щоб він відчував, шо мусить щось подарувати мені. Але не тільки тому. Я думала: якщо цей день народження буде таким самим. як усі інші, то я могла б справді зробити його таким же, як усі інші. Маємо бути тільки ми — наша літня сім'я.　

Коли я прокинулася того ранку, у будинку витав аромат масла й цукру. Сюзанна на мій день народження спекла торт. Це був рожевий торт із трьома прошарками і білою облямівкою. Зверху вершковим кремом вона вивела: «З днем народження, Беллі», Вона запалила кілька бенгальських свічок, що шипіли і розкидали яскраві іскри, що виблискували, стрибали, мов навіжені світлячки. Вона та моя мама почали співати, і Сюзанна жестом попросила Конрада та Джеремайю приєднатися до пісні. Ті обидва фальшиво й огидно заспівали,　

— Загадуй бажання, Беллі. — сказала мама.　

Я досі була в піжамі та не могла перестати всміхатися, Останні чотири дні народження я загадувала одне й те саме бажання. Але не цього року. Цього року мені бажалося чогось іншого. Я дивилася, як гаснуть бенгальські вогні, потім, заплющивши очі, дмухнула.　

— Спершу відкрий мій подарунок, — наполягала Сюзанна.　

Вона сунула мені в руки маленьку коробочку, загорнуту в рожевий папір. Мама запитально глянула на неї.　

— Що ти вигадала, Бек?　

Сюзанна, загадково всміхнувшись, стиснула мій зап’ясток,　

— Відкрий, люба.　

Я розірвала папір і відкрила коробку. Там лежало перлове намисто. Ціла нитка крихітних кремово-білих перлин із блискучою золотою застібкою. Воно мало вінтажний вигляд, було не таким, яке можна купити сьогодні. Наче швейцарський годинник мого батька, який дістався йому від мого дідуся.

Він був зроблений неймовірно красиво аж до самісінької застібки. Це була найкрасивіша річ, яку я коли-небудь бачила.　

— О Боже, — видихнула я, беручи намисто в руки. Я подивилася на Сюзанну, яка аж сяяла, а потім на свою матір, то. як мені здалося, хотіла сказати, що це надто екстравагантно, але змовчала.　

Вона, всміхнувшись, промовила:　

— Невже це…　

— Так. — Обернувшись до мене, Сюзанна сказала: — Батько подарував мені це намисто, коли мені виповнилося шістнадцять. Я хочу, щоб тепер воно належало тобі.　

— Справді?　

Я озирнулася на маму, щоб переконатися, що вона не проти. Вона кивнула.　

— Ого, дякую, Сюзанно. Воно неймовірно гарне.　

Вона, узявши його з моїх рук, застебнула на моїй шиї, Я ніколи раніше не носила перлів. Я не могла стриматися, щоб постійно не торкатися їх. Сюзанна заплескала в долоні. Вона не любила довго затримувати увагу на подарунку — їй просто подобалося дарувати.　

— Добре, хто наступний? Джеремайя? Кон?　

Конрад ніяково засмикався.　

— Я забув. Вибач, Беллі.　

Я закліпала очима. Раніше він ніколи не забував про мій день народження.　

— Усе гаразд. Не переймайся, — сказала я.

Я навіть не могла дивитися на нього.　

— Наступним відкривай мій подарунок, — сказав Джеремайя. — Хоча мій після маминого — просто відстій. Дуже дякую, мамо.　

Він вручив мені маленьку коробочку і відкинувся на спинку стільця,　

Я легенько потрясла коробку.　

— Так. цікаво, і що ж це може бути? Пластикова какашка? Брелок для ключів із номерним знаком?　

Він усміхнувся:　

— Подивися. Йолі допомогла мені вибрати.　

— Хто така Йолі? — запитала Сюзанна,　

— Дівчина, яка закохана в Джеремайю, — пояснила я, відкриваючи коробку.　

Там. на замшевій подушечці, лежав крихітний срібний ключик.　

— З днем народження, засранко. — заспівав Стівен, висипаючи мені на коліна відро піску.　

З піску виповз піщаний краб і заліз мені на стегно Я завищала і схопилася. Я бігала за Стівеном пляжем, кров палала від праведного гніву і розпеченою лавою струміла по моїх венах. Я не була досить спритною, щоб наздогнати його. Ніколи не могла його наздогнати. Він бігав довкола мене.　

— Ходи сюди задмухати свічки! — покликала мама.　

Щойно Стівен повернувся, щоб знову лягти на рушник я стрибнула йому на спину й, обхопивши однією рукою його шию, щосили потягла його за волосся.　

— Ой-ой! — перечепившись, заволав він.　

Я вчепилася за його спину, як мавпа, навіть попри те що Джеремайя схопив мене за ногу і спробував стягнути. Конрад аж на коліна впав, так сміявся.　

— Діти! — покликала Сюзанна. — Торт!　

Я зіскочила зі спини Стівена і помчала до пледа.

— Тобі кінець, я до тебе дістануся! — крикнув він, женучись за мною.　

Я сховалася за маму.　

— Не зможеш. Це мій день народження.　

Я показала йому язик. Хлопчики впали на плед, мокрі та вкриті піском.　

— Мамо, — поскаржився Стівен. — Вона вирвала мені жмут волосся.　

Мама запалила свічки на торті, який спекла цього ранку. Це був одношаровий жовтий торт торгової марки Duncan Hines, вкритий шоколадною глазур'ю. Почерк у неї був нерозбірливий, тому напис «З днем народження» вбачався як «3 днеш налодшення».　

Я задула свічки до того, як Стівен спробував мені «допомогти». Я не хотіла, щоб він вкрав моє бажання. Звісно, моє бажання стосувалося Конрада.　

— Розгорни свої подарунки, Вонючко, — похмуро сказав Стівен.　

Я й так вже знала, що він мені подарує. Дезодорант. Він загорнув його в паперову серветку, але той добре просвічувався крізь папір.　

Я проігнорувала його слова і потяглася за маленькою пласкою коробочкою, обгорнутою в папір із принтом морських черепашок. Це був подарунок від Сюзанни, тому я знала, що всередині буде щось неймовірне. Я розірвала папір — і побачила срібний браслет із підвісками з улюбленого магазину Сюзанни Rheingold's, де продавали модну порцеляну та кришталеві цукерниці. На браслеті було п'ять підвісок: мушля, купальник, замок із піску, сонцезахисні окуляри та підкова.　

— Як же нам пощастило, що ти є а нашому житті, — сказала Сюзанна, торкаючись підкови.　

Я підняла браслет, І підвіски почали виблискувати на сонці.　

— Мені дуже подобається.　

Моя мама мовчала. Я знала, що в неї на думці. Вона вважала, що Сюзанна перестаралася, що вона витратила занадто багата грошей. Я відчувала себе винною за те, що мені так сподобався браслет. Мама купила мені ноти та компакт-диски. Наша сім'я не мала стільки грошей, як їхня, і на той момент я нарешті зрозуміла, що це означає.　

— Мені подобається, — сказала я.　

Я побігла нагору до своєї кімнати і попрямувала до музичної скриньки на комоді, де лежав браслет із підвісками. Схопивши браслет, я помчала вниз.　

— Бачите? — спитала я, налягаючи підвіску і закріплюючи браслет на зап’ястку.　

— Це ключ, бо скоро ти отримаєш водійські права. Зрозуміла? — сказав Джеремайя, відкидаючись на спинку стільця І зчіпляючи руки за головою,　

Я зрозуміла. Усміхнулася, щоб показати йому, шо зрозуміла, Конрад нахилився, щоб розглянути ключик ближче.　

— Красивий, — промовив він.　

Я тримала ключ на іншій долоні і не могла перестати дивитися на нього.　

— Мені подобається, — ще раз сказала я. — Але цe Rheingold’s, Мабуть, він дуже дорогий,　

— Я економив усе літо, щоб купити, — урочисто сказав він.　

Я дивилася на нього, округливши очі.　

— Ні! Не може бути.　

Він розплився в усмішці:　

— Надурив тебе. Ти, як завжди, занадто довірлива, еге ж?　

Ляснувши його по руці, я сказала:　

— Я все одно не повірила тобі, гівнюку.　

Хоча насправді на секунду повірила. Джеремайя потер руку там, де я вдарила,　

— Він був не дуже дорогий. У будь-якому разі я тепер крутий, зрозуміла? Не хвилюйся за мене. Я просто радий, що тобі сподобався подарунок. Йолі сказала, що так і буде,　

Я сильно-сильно обійняла його,　

— Він просто ідеальний.　

— Який чудовий подарунок. Джере, — сказала Сюзанна. — Він точно кращий за моє старе намисто.　

Він засміявся.　

— Так, можливо, — погодився він, але я бачила, шо він був задоволений.　

Мама підвелася і почала різати торт. У неї це погано виходило: шматки були надто великі і розвалювалися з боків.　

— Хто бажає шматочок торта? — спитала вона, облизуючи палець.　

— Я не голодний, — різко сказав Конрад,　

Він підвівся, дивлячись на годинник.　

— Мені треба збиратися на роботу. З днем народження, Беллі.　

Він піднявся нагору, А ми всі хвилину просто мовчали.　

Потім моя мама голосно сказала:　

— Цей торт неймовірно смачний. Будеш шматочок, Бек?　

Вона підсунула їй шматок. Усміхнувшись лише кутиками вуст, Сюзанна відмовилася:　

— Я теж не голодна. Знаєш, що говорять про кухарів? Їм ніколи не подобається те, що вони приготували. Але ви, друзі, їжте.　

Я відкусила великий шматок.　

— М-м-м. Жовтий торт, мій улюблений.　

— Домашній, не купований, — зауважила мама.

Конрад запросив у будинок Ніколь — дівчину в кепці Red Sox. Наш будинок. Я не могла повірити, що дівчина Red Sox була в нашому будинку. Було дивно. що в будинку перебувала ще якась дівчина, окрім мене.　

Це сталося опівдні. Коли вони під’їхали, я була на терасі, сиділа в патіо за столиком і їла сандвіч. Вона була одягнена в короткі шорти та білу футболку. а на голові — сонцезахисні окуляри. Кепки Red Sox не було. Ніколь мала розкішний вигляд. Вона здавалася своєю, їхнього кола. Не те що я: у старій сорочці Сиг Beach, яку можна було одягати замість нічної сорочки. Я думала, що. коли він приведе її в будинок, вони будуть зависати десь із іншого боку тераси, лежачи в шезлонгах. Я не чула, про що вони розмовляли, але чула, як вона реготала. як божевільна.　

Я витримала хвилин п’ять. Потім взяла телефон і зателефонувала Кему. Він сказав, що закінчить роботу за пів години, але можливо, й за п’ятнадцять хвилин.　

Вони повернулися в будинок, коли ми з Кемом сперечалися, який фільм подивитися.

— Що ви збираєтеся дивитися? — спитав Конрад. сідаючи навпроти нас.　

Red Sox сіла поряд із ним. Вона сиділа майже в нього на колінах.　

Не дивлячись на нього, я відповіла:　

— Ми намагаємося якраз вирішити.　

Я зробила акцент на слові "ми".　

— Ми можемо подивитись разом із вами також? — спитав Конрад. — Ви ж обоє знаєте Ніколь, правда?　Що це Конраду раптом захотілося поспілкуватися. коли він провів усе літо за зачиненими дверима своєї кімнати?　

— Привіт, — сказала вона знудженим тоном.　

— Привіт, — відповіла і я, намагаючись як найточніше скопіювати її тон.　

— Привіт, Ніколь, — сказав Кем.　

Я хотіла попросити його не бути таким милим і дружнім, але знала, що він однаково не послухає.　

— Я хочу подивитися «Скажених псів», а Беллі хоче подивитися «Титанік».　

— Серйозно? — промовила Ніколь, І Конрад засміявся.　

— Беллі подобається «Титанік», — сказав він насмішкувато.　

— Мені він подобався, коли мені було років дев'ять, — зауважила я. — Мені хочеться подивитися його зараз, щоб поглузувати.　

Я була спокійна. Не збиралася дозволяти йому знову збентежити мене в присутності Кема.

Насправді мені досі подобався «Титанік». Що може не подобатися в приреченому романі на приреченому кораблі? Я точно знала, що Конраду теж подобається цей фільм, хоча він і вдавав, що це не так, — Я голосую за «Скажених псів». — сказала　 Ніколь. розглядаючи свої нігті.　

А вона шо, має право голосу? Що вона взагалі тут робить?　

— Два голоси за «Скажених псів», — підсумував Кем, — А як щодо тебе. Конраде?　

— Думаю, я проголосую за «Титанік», — чемно сказав він. — «Скажені пси» — це ще більший відстій. ніж «Титанік». Його переоцінили.　

Я примружила на нього очі.　

— Знаєш шо? Гадаю, я змінила свою думку І голосую за «Скажених псів» Здається, ти в меншості, Конраде, — повідомила я.　

Підводячи очі від нігтів, обізвалася Ніколь:　

— Добре, тоді я передумала і голосую за «Титанік».　

— А хто ти така? — пробурмотіла я собі під ніс. — Вона взагалі має право голосу?　

— А він? — Конрад легенько штовхнув ліктем Кема, що здавався враженим. — Жартую, чуваче.　

— Подивімося «Титанік», — сказав Кем, беручи до рук диск.　

Ми сиділи н напружено дивилися. Усі засміялися, коли Джек, стоячи за штурвалом, вигукнув:　

— Я король світу!　

Я — ні.　

Приблизно на половині фільму Ніколь щось прошепотіла Конраду на вухо, І вони вдвох встали.　

— Побачимось пізніше, друзі, — кинув Конрад.　

Щойно вони пішли, я злісно прошепотіла:　

— Вони такі огидні. Ймовірно, вони пішли нагору, щоб зайнятися ним.　

— Зайнятися цим? Хто зараз говорить "зайнятися ним"? — здивовано мовив Кем.　

— Замовкни. Тобі не здається, що вона поводилася вульгарно?　

— Вульгарно? Ні. Думаю, що вона була мила. Можливо, нанесла лише забагато бронзатора.　

Я мимоволі розсміялася:　

— Бронзатора? Що ти знаєш про бронзатор?　

— Не забувай, що в мене є старша сестра, — нагадав він, сором’язливо усміхаючись. — Вона захоплюється макіяжем. Маємо спільну ванну кімнату.　

Не пам'ятаю, щоб Кем розповідав, що в нього є сестра.　

"Ну, у будь-якому разі вона переборщила з бронзатором Вона така яскраво-оранжева! Цікаво, де її кепка Red Sox?" — не покидала мене думка.　

Кем узяв пульт і поставив фільм на паузу.　

— Чому ти така одержима нею?　

— Я не одержима нею. Чому я маю бути одержима нею? Вона позбавлена особистості, вона як одна з тих шилохвісток, що дивляться на Конрада, як на бога.　

Я знала, що він засуджує мене за цю злість, що клекотіла в мені, але не могла нічого з собою вдіяти і перестати говорити　.

Він глянув на мене, ніби хотів щось сказати, але не став. Натомість він знову увімкнув фільм,　

Ми сиділи на дивані І додивлялися фільм мовчки. Фільм уже майже закінчився, коли я почула голос Конрада на сходах і. навіть не замислюючись, притулилася ближче до Кема. Я поклала йому голову на плече.　

Конрад і Ніколь повернулись униз, він спочатку обвів нас поглядом, а вже потім сказав:　

— Скажи моїй мамі, що я повіз Ніколь додому. Майже не дивлячись на них, я відповіла:　

— Добре.　

Тільки-но вони пішли, Кем сів прямо, і я теж. Він зітхнув.　

— Ти запросила мене сюди, щоб змусити його ревнувати?　

— Кого? — вирвалося в мене.　

— Ти знаєш кого. Конрада.　

Я відчувала, як рум’янець піднімається по моїх грудях і вже починає пекти мої щоки.　

— Ні.　

Здавалося, усі хотіли знати, що відбувається у нас із Конрадом.　

— Він досі тобі подобається?　

— Ні.　

Він гучно видихнув.　

— Бачиш, ти вагалася.　

— Ні, я не вагалася!　

Невже вагалася? Невже? Я була певна, що ні.　

— Коли я дивлюся на Конрада, усе. що я відчуваю, — це огида, — сказала я Кему.　

Я бачила, що він не повірив моїм словам. Я теж. Бо, правду кажучи, коли я дивилася на Конрада, усе, що я відчувала, — це туга, яка нікуди й ніколи не зникала. Мої почуття були такими, як і завжди, І в глибині душі я знала, що досі одержима Конрадом. Ось це було справжньою правдою, Я не відпустила свої почуття. Я була просто як Роуз[15] на ньому безглуздому імпровізованому плоту.　

Кем, відкашлявшись, сказав:　

— Ти скоро поїдеш. Ти хочеш підтримувати зі мною зв’язок?　

Я не думала про це. Він мав рацію, літо майже закінчилося. Незабаром я знову опинюся вдома.　

— Е-е-е… а ти?　

— Ну так. Звісно.　

Він глянув на мене так, ніби чогось очікував, і я кілька секунд не могла зрозуміти, чого саме. Тоді я врешті вимовила:　

— Я теж. Справді.　

Але слова злетіли з вуст занадто пізно. Кем дістав із кишені мобільний телефон і сказав, що йому вже час їхати. Я не стала сперечатися.

Нарешті в нас був вечір перегляду фільмів. У кімнаті для відпочинку, вимкнувши світло, моя мама, Сюзанна. Джеремайя і я дивились фільми Альфреда Хічкока, які любила Сюзанна. Моя мама у великій мисці приготувала попкорн, а потім пішла й купила карамельних кульок Milk Duds, желейних ведмедиків і солоних ірисок. Сюзанна любила солоні іриски. Вечір перегляду був за традицією як у старі добрі часи, але без Стівена та Конрада, які працювали у вечірню зміну.　

Десь на середині її улюбленого фільму «Лиха слава» Сюзанна заснула. Мама вкрила її ковдрою, а коли фільм закінчився, прошепотіла:　

— Джеремайе, ти віднесеш її нагору?　

Джеремайя швидко кивнув, а Сюзанна навіть не прокинулася, коли він підняв її на руки і поніс угору сходами. Він підняв її, ніби вона була невагомою, як пір’їнка. Я ніколи не бачила, щоб він носив її раніше. Попри те що ми були майже одного віку, він здавався майже дорослим.　

Моя мама теж підвелася, потягуючись.　

— Я виснажена. Тн теж підеш слати. Беллі?　

— Ще ні. Спершу приберуся тут, — сказала я.　

— Моя розумничка, — похвалила вона, підморгнувши мені, а потім попрямувала нагору.　

Я почала збирати з підлоги обгортки від ірисок і понкорн, шо впав на килим. Джеремайя повернувся, коли я вкладала диск із фільмом у коробку. Він　 провалився в подушки дивана.　

— Ну ж бо не підемо поки спати, — запропонував він, дивлячись на мене.　

— Добре. Хочеш подивитися ще один фільм?　

— Ні. Просто подивімося щось по телевізору.　

Узявши пульт, він почав навмання перемикати канали.　

— А куди це Кем Кемерон зник останнім часом?　

Умостившись на дивані, я ледь чутно зітхнула:　

— Не знаю. Він не телефонував, і я йому не телефонувала. Літо майже закінчилося. Я, напевно, більше ніколи його не побачу.　

Не дивлячись на мене, він спитав:　

— А хочеш? Побачити його знову?　

— Не знаю… Не впевнена. Можливо. А можливо, й ні.　

Джеремайя вимкнув звук на телевізорі. Повернувшись, він подивився просто на мене.　

— Я не думаю, що він саме той хлопець, який　тобі потрібен.　

У його очах був смуток. Я ніколи не бачила його　таким сумним.　

Якомога легковажніше я сказала:　

— Так, я теж у цьому сумніваюся.　

— Беллі… - почав він.　

Він глибоко вдихнув повітря і надув щоки, а потім так сильно видихнув, що аж волосся на його лобі підлетіло, Я відчувала, як моє серце починає пришвидшено стукотіти — щось станеться, Він збирався сказати щось, чого я не хотіла чути. Він збирався сказати щось, що все змінить.　

Я розтулила рота, щоб заговорити, перервати його, перш ніж слова злетять із вуст, слова, які він потім не зможе забрати назад. Але він похитав головою.　

— Просто дай мені сказати. — Він ше раз глибоко вдихнув. — Ти завжди була моєю найкращою подругою. Але тепер стала для мене дечим більшим. Я бачу в тобі щось більше. — Він продовжив, присуваючись ближче до мене: — Ти крутіша за всіх дівчат. яких я будь-коли зустрічав, і ти завжди поряд і готова допомогти. Ти завжди була поряд зі мною, Я… Я можу розраховувати на тебе. І ти можеш розраховувати на мене. Ти знаєш це.　

Я кивнула. Я чула, що він говорить, бачила, як ворушаться його губи, але мій мозок працював із шаленою швидкістю. Це ж Джеремайя. Мій друг, мій найкращий друг. Майже брат. Від розуміння всього цього було важко дихати. Я не могла дивитися йому в очі. Бо я не розглядала його в такому сенсі. Не розглядала як свого хлопця. Був тільки один хлопець. Для мене цим єдиним хлопцем був Конрад.　

— І я знаю, що тобі завжди подобався Конрад, але тепер ти забула його, правда?　

У його очах була така надія, що мене це просто вбивало, убивало, те, що я не відповіла йому так, як він хотів,　

— Я… Я не знаю, — прошепотіла я.

Він гучно втягнув повітря, він завжди так робив, коли був роздратований,　

— Але чому? Він не бачить тебе такою. Як я бачу.　

Я відчула, як мої очі наповнюються сльозами, що було несправедливо. Я не мала плакати. Просто він мав рацію, Конрад не дивився на мене як на дівчину. Мені хотілося подивитися на Джеремайю так, як він дивився на мене.　

— Знаю, Хотіла б я, щоб це було інакше. Але не можу. Я не забула.　

Джеремайя відійшов від мене. Він не дивився на мене; його очі дивилися куди завгодно, але не в мої.　

— Зрештою, він тільки завдасть тобі болю, — сказав він, і його голос надломився.　

— Мені так шкода. Будь ласка, не злися на мене. Я не витримаю, якщо ти будеш злитися на мене.　

Він зітхнув:　

— Я не злюся на тебе. Я просто… чому це завжди має бути Конрад?　

Він підвівся, і я залишилася сидіти в кімнаті сама.

Містер Фішер узяв хлопчиків на одну з нічних вилазок на глибоководну рибалку. Джеремайя не зміг приєднатися до них; за день до того він захворів. Сюзанна змусила його залишитися вдома. Ми вдвох провели ніч на старому картатому дивані в підвалі, їли чипси з соусом і дивилися фільми.　

У перерві між "Термінатором" та "Термінатором-2" Джеремайя з гіркотою в голосі сказав;　

— Знаєш, він більше любить Кона. ніж мене.　

Я встала, щоб змінити компакт-диск, обернулася до нього І спитала:　

— Що?　

— Це правда. Мені начхати, якщо чесно. Він просто придурок. — сказав Джеремайя, смикаючи нитку на фланелевій ковдрі на колінах.　

Я теж вважала його придурком, але вголос не сказала. Не варто висловлювати підтримку, коли хтось лає свого батька.　

Поставивши диск, я знову сіла на диван. Узявши ковдру за куточок, я сказала:　

— Він не такий уже й поганий.

Джеремайя глянув на мене:　

— Ні, саме такий І ти це знаєш. Кон думає, що він бог чи щось на кшталт нього, як і твій брат.　

— Просто твій батько так відрізняється від нашого, — пояснила я на його захист. — Ваш батько бере вас на рибалку, грає з вами у футбол. Наш батько нічого такого взагалі не робить. Він любить шахи,　

Джеремайя стенув плечима:　

— Мені подобаються шахи.　

Це було те, чого я не знала про нього раніше. Мені теж подобалися шахи. Батько навчив мене грати, коли мені було сім років, Я грала досить непогано. Я ніколи не вступала до шахового клубу, хоча дуже хотіла. Шаховий клуб був для тих, хто любить колупатися в носі. Так про них говорила Тейлор.　

— І Конрад теж любить шахи, — сказав Джеремайя. — Він завжди намагається бути таким, яким його хоче бачити батько, І річ у тім, що я навіть не думаю, що він насправді любить футбол, як люблю його я. У нього просто добре виходить грати, як і все, за що він береться.　

Мені не було чого додати. Конрад був дуже здібний. Я схопила жменю чипсів і засунула їх до рота, щоб мені не довелося нічого говорити.　

— Одного разу я стану кращим за нього. — промовив Джеремайя.　

Я не бачила, щоб це справді відбувалось. У Конрада добре виходило геть усе занадто добре.　

— Я знаю, що тобі подобається Конрад, — несподівано сказав Джеремайя.　

Я проковтнула чипси. Зненацька на смак вони стали схожими на корм для кроликів,　

— Ні, це не так, — заперечила я. — Мені не подобається Конрад,　

— Подобається. — заперечив він. і очі його здавались такими всерозуміючими і мудрими. — Жодних секретів, пам’ятаєш?　

Жодних секретів — це те, про що ми з Джеремайею говоримо вже майже цілу вічність. Це було традицією, так само, як традицією було те, що Джеремайя з’їдав усі мої пластівці з молоком. Це було тим, що ми колись обговорювали, лишившись лише вдвох.　

— Ні, він мені справді не подобається, — наполягала я на своєму. — Він подобається мені лише як друг. Я не розглядаю його в іншому сенсі.　

— Розглядаєш. Ти дивишся на нього так. ніби закохана в нього.　

Я не могла навіть секунду витримати погляду цих усерозуміючих очей, що дивилися на мене.　

Я із запалом промовила:　

— Ти так думаєш, бо заздриш усьому, що робить Конрад.　

— Я не заздрю. Я просто хотів би, щоб у мене все так добре виходило, як і в нього, — лагідно сказав він.　

Потім, відригнувши, він увімкнув фільм.

Річ у тім. що Джеремайя мав рацію. Я кохала Конрада. Я навіть знала точний момент, коли це сталося. Конрад прокинувся рано, щоб приготувати сніданок до Дня батька, тільки містер Фішер не зміг приїхати напередодні ввечері. І наступного ранку він теж не приїхав, хоча повинен був. Та Конрад однаково приготував сніданок, а йому було лише тринадцять. він був жахливим кухарем, але ми все це поїли. Дивлячись, як він подає яєчню гумової текстури і вдає, що зовсім не засмучений, я подумала, що кохатиму цього хлопця завжди.

Пробіжка пляжем — це те, чим він почав займатися нещодавно. Я знала, бо спостерігала за ним зі свого вікна два ранки поспіль. Він був одягнений у спортивні шорти та футболку. Посеред його спини виступив піт у формі кола. Він почав пробіжку приблизно годину тому, я бачила, як він вибіг із будинку, а тепер повертався.　

Я вийшла на веранду без будь-якого плану в голові. Усе, що я знала. — це те, що літо майже скінчилось. Незабаром буде занадто пізно. Ми поїхали б, і я ніколи не сказала б йому. Джеремайя все розклав по поличках. Тепер настала моя черга. Я не зможу прожити ще цілий рік, не сказавши йому. Я так боялася змін, того, що щось може перевернути наш маленький літній човен, але Джеремайя вже зробив це, і погляньте, ми досі живі. Ми, як і раніше, були Беллі та Джеремайя.　

Я повинна, я повинна це зробити, бо якщо я цього не зроблю, це вб’є мене. Я не могла продовжувати тужити за чимось, за кимось, хто мав або не мав взаємні почуття до мене. Я мусила знати напевно. Зараз або ніколи.　

Він не чув, як я підійшла до нього ззаду. Він нагнувся, послаблюючи шнурки кросівок.

— Конраде, — озвалася я. Віи мене не почув, тому я повторила голосніше: — Конраде!　

Він злякано глянув угору. Потім випростався　.

— Привіт.　

Застати його зненацька було гарним знаком. Він мав мільйон стін. Можливо, якщо я відразу почну говорити, то він не встигне вибудувати ще одну. Я стиснула губи і почала говорити. Я сказала спершу те, що було в мене на серці з самого початку. Я сказала:　

— Я кохаю тебе з того часу, як мені виповнилося десять років.　

Він закліпав очима　.

— Ти единий хлопець, про якого я будь-коли думала. Усе моє життя це завжди був ти. Ти навчив мене танцювати, ти прийшов і допоміг мені, коли я запливла занадто далеко. Ти пам'ятакш це? Ти залишився зі мною і витягнув мене назад на берег.　

і весь час ти повторював: «Ми майже дісталися»　

І я вірила тобі. Я вірила в це. бо це говорив ти. і я вірила всьому, що ти коли-небудь говорив. Порівняно з тобою всі немов солоні крекери, навіть Кем. А я　ненавиджу солоні крекери. Ти знаеш це. Ти знаеш　про мене все, навіть те, що я справді кохаю тебе.　

Я чекала на його відповідь, стоячи перед ним.　

Я не могла дихати. Мені здавалося, що моє серце　вибухне, настільки воно було переповнене почуття　ми. Я зібрала волосся у хвіст рукою і не відпускала, досі чекаючи, що він щось скаже. Бодай щось.　

Здавалося, що минуло тисячу років, перш ніж　він заговорив:

— Не варто. Я не той самий. Вибач.　

І це було все. що він сказав Я видихнула і втупилася в нього очима,　

— Я тобі не вірю, — промовила я. — Я теж подобаюся тобі Я знаю це.　

Я бачила, як він дивився на мене, коли я була з Кемом. бачила на власні очі.　

— Не так. як тобі б того хотілось, — пояснив він.　

Він зітхнув, та ще так сумно, ніби йому було шкода мене.　

— Ти ще така дитина. Беллі, — сказав він　.

— Я вже не дитина! Ти просто хочеш, щоб я була дитиною, щоб тобі не довелося мати справу ні з чим із цього. Ось чому ти злився на мене все літо, — майже вигукнула я. — Я подобаюся тобі. Визнай це.　

— Ти божевільна, — сказав він, ледь усміхнувшись. І повернувся, щоб піти і лишити мене саму.　

Але тільки не цього разу. Я не збиралася дозволяти йому так легко зіскочити з гачка. Мені вже обридла його манера поведінки такого собі Джеймса Діна[16]. У нього були почуття до мене. Я знала це. Я збиралася змусити його сказати це. Я схопила його за рукав футболки.　

— Визнай це. Ти злився, бо я почала зустрічатися з Кемом. Ти хотів, щоб я, як і раніше, залишалася твоєю маленькою шанувальницею.　

— Що?　

Він висмикнув руку..　

— Вийми голову з дупи, Беллі. Світ обертається не довкола тебе.　

Мої щоки спалахнули. Я відчувала, як вони горять: немов я отримала сонячний опік, помножений на мільйон.　

— Так, авжеж, бо світ обертається навколо тебе, правда?　

— Ти сама не розумієш, про що говориш.　

У його голосі було чути попередження, але я не стала слухати. Я була страшенно розлючена. Нарешті я сказала те, що насправді думала, шляху назад уже не було, Я не дозволю йому відвернутися від мене. Я не збиралася дозволяти йому піти від мене, не цього разу,　

— Ти просто хочеш тримати мене на гачку, правда? Щоб я продовжувала бігати за тобою, а ти й далі пишався б собою. І тільки-но я починаю віддалятися від тебе, ти знову затягуєш мене у своє болото. У тебе така плутанина в голові. Але я говорю тобі, Конраде, це все.　

— Про що взагалі ти говориш? — гаркнув він.　

Моє волосся розсипалося по моєму обличчю, коли я розвернулась, щоб відступити, досі стоячи обличчям до нього.　

— Це все. Ти втратив мене: я тобі більше не друг, не шанувальниця або хтось ще. З мене досить.　

Його рот скривився.　

— Чого ти хочеш від мене? Ти маєш свого маленького бойфренда, з яким ти граєшся, пам’ятаєш?

Похитавши головою, я позадкувала від нього.　

— Це не так, — сказала я.　

Він усе зрозумів неправильно. Це було не те, що я хотіла донести. Він був тим. що не відпускав мене, вабив усе моє життя. Він знав, що я відчуваю, і дозволив мені закохатися в нього. Він хотів, щоб я закохалася.　

Він підійшов до мене ближче.　

— Спочатку тобі подобаюсь я. Потім Кем… — Конрад зробив паузу. — А потім Джеремайя. Хіба це не так? Ти хочеш з'їсти торт, але також хочеш отримати печиво та морозиво…　

— Заткнися! — вигукнула я.　

— Це ти граєш в ігри. Беллі.　

Він намагався говорити звичним тоном, але його тіло було напружене, начебто кожен м'яз став таким же напруженим, як струни його дурнуватої гітари.　

— Ти все літо поводився як справжній козел. Усе. про що ти думав, так тільки про себе. Ваші батьки розлучаються! І шо? Багато чиї батьки розлучаються. Це не привід поводитися з людьми як із лайном!　

Він повернув до мене голову.　

— Затули рота, — промовив він, і ного щелепа затремтіла.　

Я нарешті зробила це. Я зачепила його за живе.　

— Днями Сюзанна плакала через тебе, вона ледве могла підвестися з ліжка! Тобі байдуже? Ти хоч уявляєш, який ти егоїст?　

Конрад підійшов до мене так близько, що наші обличчя майже торкалися — він міг або вдарити. або поцілувати мене. Я чула, як моє серце стукотіло у вухах. Я була така зла, що мені аж хотілося, щоб він ударив мене. Я знала, що він ніколи цього не зробить. Він схопив мене за плечі і струснув, а потім зненацька відпустив, Я відчувала, як сльози застилають очі, бо на мить мені здалося, що він зможе… зможе поцілувати мене.　

Я плакала, коли прийшов Джеремайя. Він був на роботі — мого волосся ще не висохло повністю. Я навіть не чула, як під’їхала його машина. Він глянув на нас двох і зрозумів, що сталося щось погане. По його обличчю промайнула тінь занепокоєння, схожого на страх. А потім він просто розлютився.　

Він вигукнув:　

— Що тут в дідька відбувається? Конраде, що з тобою не так?　

Конрад поглянув на нього:　

— Просто тримай її подалі від мене. У мене немає настрою, щоб розбиратися з усім цим.　

Я здригнулася. Немов він і справді мене вдарив. Але це було ще гірше. Він почав йти, але Джеремайя схопив його за руку.　

— Тобі варто почати розбиратися з цим, чуваче. Ти поводишся як придурок. Перестань зганяти свій гнів на всіх інших. Дай Беллі спокій,　

Я здригнулася. Невже це через мене? Усе літо примхливість Конрада, замикання у своїй кімнаті — невже це справді було через мене? Невже причина полягала в чомусь більшому, ніж просто в розлученні його батьків? Невже він так засмутився, побачивши мене з кимось іншим?　

Конрад спробував відмахнутися від нього:　

— Чому б тобі не дати спокій мені? Як тобі такий варіант?　

Але Джеремайя не відступав.　

Він сказав:　

— Ми дали тобі спокій. Ти був сам по собі все літо, напивався і дувся, мов маленька дитина Ти маєш бути старшим, правда? Старший брате? А ти поводишся як засранець. Стань врешті-решт нормальним, чуваче. і займися своїми справами.　

— Забирайся геть із моїх очей, — прогарчав Конрад.　

— Ні.　

Джеремайя зробив кілька кроків назустріч Конраду, аж поки їхні обличчя не опинилися за кілька сантиметрів одне від одного, так само, як і наші ще п’ятнадцять хвилин тому.　

Конрад загрозливо процідив:　

— Я попереджаю тебе, Джеремайе.　

Вони обидва були схожі на двох розлючених собак. що гарчать, стікають слиною і кружляють один навколо одного. Вони геть забули про мою присутність. Я відчувала, що стала свідком того, чого не мала бути. Немов я шпигую. Мені хотілося закрити вуха руками. Вони ніколи так не поводилися один з одним протягом усього часу, що я їх знала. Звісно, вони могли сваритися, сперечатися, але такого зіткнення ніколи не було, жодного разу. Я знала, що мала піти, але не могла змусити себе зробити це. Я просто стояла осторонь, притиснувши руки до грудей.　

— Ти такий самий, як батько, ти знаєш це? — вигукнув Джеремайя.　

Саме цієї миті я зрозуміла, що все це ніяк не пов’язане зі мною. Це було щось більше, ніж будь- що, частиною і причиною чого я не могла бути. Це було те, про що я нічого не знала.　

Конрад грубо штовхнув Джеремайю, а той — його. Конрад перечепився і мало не впав, а коли відновив рівновагу, то вдарив Джеремайю просто в обличчя. Здається, я закричала. Потім вони боролися, хапали один одного за одяг, били, лаялися, важко дихаючи. Вони перекинули великий скляний глечик холодного чаю Сюзанни, і той розбився. Чай розлився по всій терасі. На піску була кров. Я не знала чия.　

Вони продовжували битися, ступаючи по розбитому склу; шльопанці Джеремайї ось-ось мали злетіти з ніг. Кілька разів я вигукнула:　

— Зупиніться!　

Але вони мене не чули. Вони були такими однаковими. Я ніколи не помічала, наскільки вони схожі. Тепер вони були схожі на справжніх братів. Вони продовжували битися, допоки зненацька посеред усього цього безладу не з'явилася моя мати. Думаю, то вона увійшла крізь інші, сітчасті двері. Я не знаю, вона просто опинилася тут. Вона порозштовхувала цих двох із такою неймовірною грубою силою, якою володіють тільки матері. Вона розвела їх в різні боки, упершись кожному з них рукою у груди.　

— Вам двом треба зупинитися, — наказала вона, але її голос замість того, щоб бути розлюченим, звучав так сумно. Здавалося, вона ось-ось заплаче, а моя мама ніколи не плакала.　

Вони важко дихали, не дивлячись один на одного. але їх щось об’єднувало, усіх трьох. Вони розуміли щось, чого не розуміла я. Я просто стояла там осторонь, як німий свідок. Це було схоже нз той час, коли я ходила з Тейлор до церкви, і всі знали слова псалмів, а я ні. Вони здіймали руки догори, погойдувались і знали кожне слово напам’ять, а я почувалася непроханою гостею.　

— Ви ж знаєте, правда? — спитала моя мати, опускаючи руки.　

Джеремайя гучно втягнув повітря, і я знала, шо він затримав його, щоб не заплакати. Його обличчя вже почало покриватися синцями. А от обличчя Конрада було байдужим, відстороненим. Наче він був далеко звідси.　

Аж раптом його обличчя немов відкрилося і стало як у восьмирічного хлопчика. Озирнувшись, я побачила, що у дверях стоїть Сюзанна. На ній була біла бавовняна домашня сукня, і, стоячи там, вона здавалася такою крихкою.　

— Мені так шкода, — промовила вона, безпорадно піднімаючи руки,　

Нерішуче вона зробила крок до хлопців, а моя мама відступила на крок від них. Сюзанна простягла руки, і Джеремайя впав просто в її обійми, і хоча він був набагато більший за неї, але здавався таким маленьким. Кров із його обличчя замазала перед її сукні, та їх це не турбувало. Я тільки одного разу чула, щоб він так плакав, коли Конрад випадково прищемив дверцятами машини йому руку багато років тому. Того дня Конрад плакав так само, як Джеремайя, але сьогодні Конрад не плакав. Він дозволив Сюзанні доторкнутися до свого волосся, але не заплакав.　

— Беллі, ходімо, — покликала мама, беручи мене за руку.　

Вона не робила так дуже давно. Немов маленька дитина, я пішла за нею. Ми піднялися нагору, у її кімнату. Вона зачинила двері та сіла на ліжко Я сіла поруч.　

— Що відбувається? — спитала я, запинаючись і шукаючи на її обличчі хоч якусь відповідь. Вона взяла мої руки у свої. Вона гримала їх міцно, наче всю мене.　

Вона сказала:　

— Беллі. хвороба Сюзанни знову повернулась.　

Я заплющила очі. Я чула шум океану, що немов захлеснув мене. Немов я піднесла черепашку до вуха дуже-дуже близько.　

Це неправда, Це неправда.　

Тієї миті я була будь-де, тільки не там. Я пливла під сяйвом зірок. Я була у школі, сиділа на уроці математики. Каталася на своєму велосипеді стежкою за нашим будинком.　

Мене там не було. Це все не насправді.

— Ох, Квасолька, — зітхнула мама, — Мені треба, щоб ти розплющила очі. Мені потрібно, шоб ти мене вислухала.　

Я не хотіла розплющувати очі. Я не хотіла ЇЇ слухати. Мене там навіть не було.　

— Вона хвора. Уже довго. Рак повернувся. І цього разу він дуже агресивний. Він поширився на її печінку.　

Розплющивши очі, я висмикнула свої руки з її.　

— Замовкни. Вона не хвора. З нею все гаразд. Вона досі Сюзанна.　

Моє обличчя було мокре від сліз, а я навіть і не помітила, як почала плакати.　

Мати кивнула, облизавши губи.　

— Ти маєш рацію. Вона досі Сюзанна. Вона робить усе по-своєму. Вона не хотіла, щоб ви, діти, знали. Вона хотіла, щоб це літо було… ідеальним.　

її голос затремтів на слові «ідеальним». Як затяжка на панчосі, це слово побігла і за собою лишило струмочок — у неї на очах виступили сльози.　

Вона притягнула мене до себе, притиснула до своїх грудей і почала заколисувала мене. Я не пручалася.　

— Але вони знали, — плакала я. — Усі знали, крім мене, Я єдина, хто не знав, а я люблю Сюзанну більше за будь-кого,　

Що було неправдою, я знала це. Джеремайя і Конрад любили її більше за всіх. Але мені так здавалося. Я хотіла сказати мамі, що це однаково не має значення, що минулого разу в Сюзанни був рак і з нею все було гаразд. І з нею все буде знову гаразд і нього разу. Але якби я сказала не вголос, це було б те саме, що визнати, що в неї справді був рак. що це відбувалося насправді. І я не могла цього зробити.　

Тієї ночі я лежала в ліжку і плакала. Я відчувала біль у кожному сантиметрі тіла. Я відчинила всі вікна у своїй кімнаті і лежала в темряві, просто слухаючи океан. Я хотіла, щоб приплив підхопив мене і відніс звідси назавжди. Я думала, а чи відчуває Конрад те саме, що відчуває Джеремайя? Шо відчуває моя мама?　

Здавалося, що це був кінець світу і вже ніщо не буде колишнім. І це справді так. уже ніщо не буде колишнім.　

Коли мн були маленькими і в будинку було багато люду — наш батько, містер Фішер та інші друзі — я ділила ліжко із Джеремайею, а Конрад — зі Стівеном. Мама приходила і вкладала нас спати Хлопці вдавали, що вони занадто дорослі для цього, але я знала, що їм це подобається так само, як і мені. Тобі так затишно і зручно, як жуку в пухнастому килимі. Я лежала в ліжку і слухала музику, шо долинала знизу, а ще ми з Джеремайею пошепки розповідали одне одному страшні історії, аж доки сон не перемагав нас. Він завжди засинав перший. Я намагалася розбудити його, але це було марно. Коли ми лежали отак востаннє, ймовірно, це був останній раз, коли я почувалася по-справжньому в безпеці на цьому світі. Немов усе було прекрасно Й чудово і всі здорові.　

Того вечора, коли хлопці побилися, я постукала у двері Джеремайї.　

— Увійдіть, — сказав він.　

Він лежав у ліжку, дивлячись на стелю, зчепивши руки за головою. Його щоки були мокрими, а очі, що виблискували вологою, були червоними. Його права повіка вже набула фіолетово-сірого забарвлення й опухла. Тільки-но він побачив мене, як витер очі тильним боком долоні.　

— Привіт, — сказала я. — Можна мені увійти?　

Він сів у ліжку.　

— Так, звісно.　

Я підійшла до нього і сіла на край ліжка, притулившись спиною до стіни,　

— Мені шкода. — почала я.　

Я прокручувала в голові, що саме скажу, як саме скажу, щоб він зрозумів, настільки мені шкода. За все. Але потім я просто розплакалася і все зіпсувала.　

Він простягнув руку І ніяково погладив мене по плечу. Він не міг дивитись на мене, і в якомусь сенсі мені було легше від цього.　

— Це несправедливо, — сказала я і заплакала.　

Джеремайя промовив:　

— Я думав про це все літо, що це, ймовірно, останнє літо. Ти ж знаєш, що це її улюблене місце. Я хотів, щоб для неї все було ідеальним, але Конрад усе зіпсував. Він злетів із котушок. Мама так хвилюється за нього, а це останнє, що їй потрібна зараз. Він найегоїстичніша людина, яку я знаю, хіба окрім мого батька.　

"Йому теж боляче", — подумала я, але вголос не сказала, бо це нічому не зарадить.　

Тому я просто промовила:　

— Якби ж я тільки знала. Я була б більш уважною. усе було б інакше.　

Джеремайя похитав головою.

— Вона не хотіла, щоб ти знала. Вона бажала, щоб ніхто з нас не знав. Вона хотіла, щоб усе було так. тому ми вдавали, шо нічого не знаємо Заради неї. Але мені дійсно шкода, шо я не міг сказати тобі. Можливо, так було б простіше.　

Він витер очі коміром футболки, і я бачила: він щосили намагається тримати себе в руках, бути сильним.　

Я потяглася до нього, щоб обійняти, а він здригнувся, і в нього немов щось обірвалося всередині. Він почав плакати, плакати по-справжньому, але тихо. Ми тужили разом, наші плечі тряслися і здригалися від схлипувань. Так ми ревіли довго. Коли ми врешті заспокоїлися, він відпустив мене і витер носа.　

— Посунься, — сказала я.　

Він підсунувся ближче до стіни. І я витягла ноги поряд із ним.　

— Я буду спати тут, добре? — спитала я. але прозвучало це не як запитання.　

Джеремайя кивнув, і ми так і заснули в одязі, лежачи поверх ковдри. Попри те що ми стали дорослішими, відчуття були тими самими. Ми спали обличчям до обличчя, як раніше.　

Я прокинулася рано-вранці наступного дня, на самому краєчку ліжка. Джеремайя розкинувся на все ліжко і похропував. Я вкрила його своїм краєм ковдри, тому він опинився немов у спальному мішку Потім пішла.　

Я поверталася до своєї кімнати і вже взялася за ручку дверей, коли почула голос Конрада.　

— Доброго ранку. — сказав він.　

Я зрозуміла, що нін бачив, як я виходжу з кімнати Джереммії.　

Я повільно обернулася. Він стояв просто переді мною Він був одягнений у вчорашній одяг, як і я. Він був пом'ятим і злегка погойдувався. Здавалось, його ось-ось знудить,　

— Ти п’яний?　

Він знизав плечима, ніби йому було байдуже, але ного плечі були напружені.　

— Хіба ти не повинна зараз бути милою зі мною? — уїдливо спитав він. — Як, наприклад, ти була із Джером минулої ночі?　

Я вже було розтулила рота, щоб захистити себе, сказати, що нічого не було, що ми тільки й робили, що плакали, доки не заснули. Але потім передумала Конрад не заслуговував нічого знати,　

— Ти найегоїстичніший з усіх, кого мені доводилося зустрічати, — вимовила я повільно й чітко.　

Я дозволила, щоб кожне слово пронизало повітря. Я ніколи в житті так сильно не хотіла завдати комусь болю　.

— Не можу повірити, що колись думала, що кохаю тебе.　

Його обличчя сполотніло. Він розтулив і відразу стулив рота Відтак знову зробив спробу щось сказати. Я ніколи раніше не бачила, щоб він втрачав дар мови.　

Я розвернулася і попрямувала у свою кімнату. Це було вперше, коли моє слово стало останнім у розмові з Конрадом. Мені вдалося. Я нарешті відпустила ного. Це було схоже на свободу, але вона була куплена якоюсь кривавою, жахливою ціною. Мені було погано. Чи маю я взагалі право говорити йому такі речі, коли йому так боляче? Чи маю я взагалі якісь права на нього? Йому було боляче, і мені також.　

Коли я знову лягла в ліжко, то залізла під ковдру і ще трохи поплакала, хоча думала, що в мене вже не лишилося сліз. Усе досі було неправильним.　

Як могло статися, що я провела все літо, хвилюючись через хлопців, плаваючи і засмагаючи, а Сюзанна в цей час була така хвора? Як це могло статися? Думка про життя без Сюзанни була нестерпною. Це було немислимо. Я навіть не могла собі це уявити. Я не могла уявити, як це буде для Джеремайї та Конрада. Вона їхня мати.　

Того ранку я не вилазила з-під ковдри. Я спала до одинадцятої, а потім просто лишилася в ліжку. Я боялася спуститися вниз і зустрітися віч-на-віч із Сюзанною. Боялася, що вона зрозуміє, що я знаю.　

Близько полудня моя мама вбігла в мою кімнату, навіть не постукавши.　

— Вставай і сяй, — сказала вона, обводячи поглядом безлад у кімнаті.　

Вона взяла шорти та футболку і склала їх.　

— Я ще не готова вставати з ліжка, — сказала я, перевертаючись на інший бік.　

Я злилася на неї, ніби вона надурила мене. Вона мала розповісти мені. Вона мала попередити мене.

За все своє життя я ніколи не чула, щоб моя мама брехала. Але ж вона брехала. Усі ті дні, коли вони нібито відправлялися за покупками, чи в музей, чи в одноденні поїздки, насправді вони не були в жодному з тих місць. Вони були в лікарні, на прийомах у лікарів. Я розуміла це зараз. Але я хотіла зрозуміти це раніше.　

Мама підійшла до мене і сіла на край ліжка. Вона легенько пошкрябала мені спину, і її нігті приємно торкнулися моєї шкіри.　

— Тобі треба встати з ліжка, Беллі, — лагідно сказала вона. — Ти досі жива, як І Сюзанна. Ти маєш бути сильною заради неї. Ти їй потрібна.　

Вона мала рацію. Якщо я потрібна Сюзанні, то це було тим, що я могла зробити.　

— Я можу це зробити, — промовила я, повертаючись. щоб подивитись на неї. — Я просто не розумію, як містер Фішер міг ось так залишити її саму, коли вона найбільше потребує його підтримки.　

Мама відвела погляд убік, у вікно, а потім знову подивилася на мене.　

— Бек хоче, щоб усе було саме так. А Адам такий, який він є. — Вона притулила долоню до моєї щоки. — Не нам вирішувати.　

Сюзанна була на кухні й готувала мафіни з чорницею. Вона стояла, притулившись до стійки, і вимішувала тісто у великій металевій мисці. Вона була одягнені в одну зі своїх бавовняних домашніх суконь, і я зрозуміла, шо вона носила їх усе літо, бо вони були мішкуваті. Вони приховували її худорлявість, те. якими тонкими були її руки, те, як випирали її ключиці.　

Вона ше не помітила мене, і в мене була спокуса втекти раніше, ніж вона мене побачить. Але я не втекла. Не змогла.　

— Доброго ранку, Сюзанно, — привіталась я, і мій голос прозвучав занадто радісно і фальшиво, немов не належав мені.　

Вона глянула на мене й усміхнулась.　

— Уже опівдні. Не думаю. що не можна вважати ранком.　

— Тоді добрий день.　

Я затрималася біля дверей.　

— Ти теж злишся на мене? — спитала вона спокійно. Хоча її очі були стурбовані.　

— Я ніколи не зможу злитися на тебе, — відповіла я їй. Потім підійшла до неї ззаду й обійняла за талію. Я ткнулася головою в місцину між її шиєю та плечем. Вона пахла квітами.　

Вона промовила самим спокійним тоном:　

— Ти приглянеш за ним, правда ж?　

— За ким?　

Я відчувала, як її щокн розпливаються в усмішці, — Ти знаєш за ким.　

— Так, — прошепотіла я, досі міцно обіймаючи її.　

— Добре. — сказала вона, зітхнувши. — Ти йому потрібна.　

Я не запитувала, хто «він». Я й так знала.　

— Сюзанно?　

— Хм?　

— Пообіцяй мені дешо.　

— Що завгодно.　

— Обіцяй мені, що ніколи не залишиш нас.　

— Обіцяю, — пообіцяла нона без нагаиь.　

Я видихнула, а потім відпустила її.　

— Можна я допоможу тобі з мафінами?　

— Так, будь ласка.　

Я допомогла їй приготувати топінг із коричневого цукру, масла та вівсяних пластівців. Ми дістали мафіни з духовки зарано, бо не могли вже більше чекати, і їли їх, поки ті були гарячими і липкими всередині. Я з'їла три. Коли я сиділа біля неї і спостерігала, як вона змащує мафій, мені здавалося, шо вона буде тут завжди.　

Я незчулася, як ми завели розмову про випускні бали та танці. Сюзанна любила поговорити про щось дівчаче. Вона сказала, що я єдина людина, з якою вона може говорити про такі речі. Моя мама точно не стала б, як і Конрад із Джеремайею. Тільки я. її названа дочка.　

Вона сказала:　

— Дивись, щоб обов’язково надіслала мені фотографії з першого великого балу.　

Я ще не ходила на жоден випускний бал або вечір зустрічі випускників. Мене ніхто не запрошував, та мені й не хотілося. Єдина людина, з якою я хотіла б туди піти, училася не в моїй школі.　

Я пообіцяла їй:　

— Надішлю. Одягну ту сукню, яку ти купила мені минулого літа.　

— Яку сукню?　

— Ту, із того торгового центру, бузково-сливового кольору, через яку ви з мамою посварилися. Пам’ятаєш, ти поклала її в мою валізу?　

Вона насупилася й була спантеличена.　

— Я не купувала тобі ту сукню. Лорел не дозволила б. — Потім її обличчя прояснилося, і вона всміхнулася: — Ймовірно, твоя мама повернулася і купила її для тебе.　

— Моя мама?　

Мама ніколи б не зробила цього.　

— Це твоя мати. Це так на неї схоже.　

— Але ж вона ніколи не говорила… — мій голос зірвався.　

Я навіть не розглядала можливості того, що це моя мама купила мені ту сукню.　

— Вона б не стала. Вона ніколи б цього не зробила,　

Сюзанна потягнулася через стіл і взяла мене за руку.　

— Ти найщасливіша дівчина у світі, бо в тебе є така мама. Знай це.　

Небо було сірим, а повітря прохолодним. Скоро задощить.　

На вулиці було так туманно, що мені знадобилася хвилина, щоб розгледіти його. Врешті мої очі знайшли його: він був десь за кілометр від мене. Він завжди повертався на пляж. Він сидів, притиснувши коліна до грудей. Він навіть не поглянув на мене, коли я сіла поруч. Він не зводив очей з океану.

Очі Конрада були мов дві похмурі безодні. Там нічого не було — пустка. Хлопець, якого, як мені здавалося, я так добре знала, зник. Він здавався таким розгубленим, коли сидів там. Я відчула те знайоме тяжіння, це гравітаційне тяжіння, те бажання стати його частинкою, щоб, хай де б він був у цьому світі, я знала б, де його знайти.　

Я знайду його та відведу додому. Подбаю про нього, як того хотіла Сюзанна,　

Я заговорила першою:　

— Мені шкода, Мені дуже, дуже шкода. Якби ж я знала…　

— Будь ласка, просто помовчи, — промовив він.　

— Вибач. — прошепотіла я й почала підводитися. Я завжди говорила не те. що потрібно.　

— Не йди. — попросив Конрад.　

Його плечі опустились, вираз його обличчя був таким невтішним, він сховав лице в долонях, немов йому було п’ять років, — нам обом було по п'ять років.　

— Я так злюся на неї. — промовив він, і кожне слово вилітало з його губ, як згусток повітря.　

Конрад схилив голову, а його плечі ще більше опустились. Він нарешті заплакав.　

Я мовчки спостерігала за ним. Відчувала себе незваним свідком моменту, який він ніколи б не дозволив мені побачити, якби не був у такому розпачі. Той, «старий» Конрад любив усе контролювати.　

Знайоме минуле тяжіння — приплив, що затягує мене назад. Я дозволила течії підхопити мене, маю на увазі перше кохання. Перше кохання змушувало мене повертатися до всього цього, до нього. У мене й досі перехоплювало подих просто від перебування поруч із ним. Я брехала собі минулої ночі, думаючи. що вільна, вважаючи, що відпустила його. Не мас значення, шо він говорив чи робив; я ніколи не відпущу його.　

Цікаво, чи можна зняти чийсь біль поцілунком? Бо це було те, що и хотіла зробити, — узяти весь його смуток і забрати, втішити його, змусити хлопця. якого я знала, повернутись. Я простягнула руку і доторкнулася до його потилиці. Він ледь відчутно сіпнувся вперед, але я не прибрала руку. Я гладила його потилицю, а потім, обхопивши його голову руками. наблизила до себе й поцілувала. Спочатку несміло, обережно, але потім він почав цілувати мене у відповідь. Ми цілувалися. Його губи були теплими та вимогливими. Я була потрібна йому. Я не могла ні про що думати. Єдиною думкою, що пульсувала в моїй голові, було те, що я цілую Конрада Фішера, а він відповідає на мій поцілунок. Сюзанна вмирала, а я цілувала Конрада.　

Він відсторонився першим.　

— Вибач, — промовив він хрипким і низьким голосом　.

Я торкнулася своїх губ тильним боком пальців. — За що?　

Я ніяк не могла перевести дихання.　

— Це мало бути не так. — Він запнувся, відтак продовжив: — Я справді думаю про тебе. Ти знаєш це, Я просто не можу… Ти можеш… Ти можеш просто побути тут зі мною?　

Я кивнула. Боялася розтулити рота.　

Стиснула його руку, і це здавалося найправильнішим з усіх вчинків, які я робила. Ми сиділи на піску, тримаючись за руки, наче це було те. чим ми займалися весь цей час. Пішов дощ, спершу тихий. Перші краплі впали на пісок, і піщинки, згорнувшись у намистинки, покотилися, Краплі ставали все важчими і важчими: я хотіла підвестися і повернутися в будинок, але розуміла, що Конрад цього не хоче. Отак я й сиділа там із ним, тримаючи його за руку. І мовчала. Все інше здавалося таким далеким. Тут і зараз існували лише ми.

Коли літо почало добігати кінця, усе стало нестерпним і здавалося, що ось-ось усе має скінчиться. Так само буває зі сніжними днями. Якось у нас була така сильна хуртовина, що ми не ходили до школи цілих два тижні. За деякий час нам дуже захотілося вибратися з дому, навіть якщо це означало йти до школи. Залишаючись у літньому будинку, я почувалася саме так. Навіть у раю може бути душно. Ви можете безліч разів сидіти на пляжі, нічого не роблячи, перш ніж відчуєте, що готові їхати звідси. Я відчувала це за тиждень до нашого від’їзду щороку. А потім, звісно ж, коли наставав час від'їзду, я ніколи не була готова їхати. Мені хотілося залишитися назавжди. Це було замкнене коло — коло протиріч. Бо, тільки-но ми сіли в машину і поїхали, усе. чого я хотіла. — це вискочити і бігти назад до будинку.　

Кем телефонував мені двічі. Обидва рази я не взяла слухавку. Виклики тривали довго, аж до переходу на голосову пошту. Коли він зателефонував уперше, то не залишив повідомлення. Після другого дзвінка він залишив повідомлення:　

— Привіт, це Кем… Сподіваюся, ми ще побачимося до нашого від’їзду. Але якщо ні, то що ж, хочу, щоб ти знала, що мені було приємно проводити час. Якось так… Зателефонуй мені, якщо хочеш.　

Я не знала, що йому сказати. Я кохала Конрада і. мабуть, завжди кохатиму. Я прожила б усе своє життя, кохаючи його так чи інакше. Можливо, я вийду заміж, мабуть, у мене буде сім'я, але це не має значення, тому що частина мого серця, частина, де живе літо, завжди належатиме Конраду. Як би я могла сказати таке Кему? Як йому сказати, що там є частинка і для нього? Він став першим хлопцем, який сказав мені, що я вродлива. Це щось таки означало. Але в мене не було можливості сказати йому нічого із цього. Тому я зробила єдине, що спало на думку. Я просто вирішила нічого не робити. Я не стала йому телефонувати.　

Із Джеремайєю було простіше. У тому сенсі, що він пощадив мене. Він відпустив мене. Удав, ніби нічого не було, ніби ми ні про що з ним не розмовляли на першому поверсі, у кімнаті відпочинку. Він продовжував жартувати і дражнити мене «Беллі Квасолька» і просто поводився як Джеремайя.　

Нарешті я зрозуміла Конрада. Маю на увазі, зрозуміла, що він мав на думці, коли казав, що не може нічого із цим вдіяти — зі мною. Я також не могла. Усе, чого я хотіла, — це проводити кожну секунду в буднику, поряд із Сюзанною. Увібрати в себе останню краплю літа і вдати, що воно було таким самим, як і всі попередні роки. Це було все. чого я хотіла.

Я ненавиділа останній день перед від'їздом, бо це був день прибирання, а коли ми були дітьми, нам взагалі не дозволяли ходити на пляж, бо ми наносили ще більше піску. Ми прали всі простирадла та вимітали пісок, переконувалися, шо всі дошки для серфінгу та матраци стоять у підвалі, вимивали холодильник та пакували бутерброди для поїздки додому. Цього дня за кермом була моя мама. Саме вона наполягла, щоб усе було саме так.　

— Отже, усе готове до наступного літа, — підсумувала вона.　

Чого вона не знала, так це того, що після нашого від’їзду до Сюзанни приходили прибиральники, як і перед нашим приїздом.　

Якось я спіймала Сюзанну на тому, що вона телефонує їм, призначаючи зустріч.　

Вона прикрила телефон однією рукою і винувато прошепотіла:　

— Тільки не говори мамі, добре, Беллі?　

Я кивнула. Це було нашим маленьким секретом, і мені це подобалося. Моїй матері дійсно подобалося прибирати, і вона не вірила ні домробітницям, ні покоївкам, ні іншим людям, які робили те, то вона вважала нашою роботою.　

Вона говорила:　

— Хіба ти попросила б кого-небудь почистити тобі зуби або зашнурувати туфлі тільки тому, шо ти можеш попросити?　

Відповідь була "ні".　

— Не хвилюйся через пісок, — шепотіла Сюзанна, коли бачила, як я втретє проходжуся віником по кухонній підлозі.　

Але я однаково продовжувала підмітати. Я знала, що сказала б моя мати, якби відчула на своїх ногах піщинки.　

Того вечора за вечерею ми з'їдали асе, що лишилося в холодильнику. Це було традицією. Мама розігріла дві заморожені піци, ломейн і смажений рис. готувала салат із селери та помідорів. Ще був суп із молюсків, миска реберець і картопляний салат Сюзанни, що вона приготувала понад тиждень тому Це був шведський стіл із тієї їжі, яку ніхто не хотів їсти.　

Але ж ми їли. Ми сиділи за кухонним столам і брали тарілки з фольги, Конрад крадькома поглядав на мене і щоразу, коли я ловила його погляд, відводив очі.　

"Я тут, — хотіла сказати я йому. — Й досі тут"　

Ми всі мовчали, доки Джеремайя не порушив тишу, немов зняв верхівку з крем-брюле.

Він сказав.　

— На смак цей картопляний салат як сморід із рота.　

— Я думав, що то твоя верхня губа. — сказав Конрад　.

Ми розсміялися, і всі відчули полегшення Що можна було сміятися, Що існує ще щось, окрім смутку　.

Конрад сказав:　

— На цьому реберці цвіль, — і ми знову почали сміятися.　

У мене було таке відчуття, то я давно не сміялася. Моя мама закотила очі.　

— Хіба трішки цвілі уб’є тебе, якщо ти її з’їси?　

Просто зішкреби її. Дай-но сюди. Я з'їм.　

Конрад підняв руки, немов здаючись, а потім проткнув ребро виделкою і картинно поклав на тарілку моєї матері.　

— Смачного, Лорел.　

— Клянуся, ти розпестила цих хлопців, Бек. — зауважила мама, і все було нормально, як і кожного вечора до цього,　

— Беллі виросла на недоїдках, правда ж, Квасолько?　

— Правда, — погодилася я. — Я була покинутою дитиною, яку годували тільки недоїдками та їжею, що валялася і була нікому не потрібна.　

Мама, придушивши усмішку, підсунула до мене картопляний салат.　

— Я справді розпещую їх. — погодилася Сюзанна. торкаючись плеча Конрада та щоки Джеремайї — Вони янголи. То чому б і ні?　

Ці два хлопці із секунду дивилися один на одного через стіл.　

Тоді Конрад сказав:　

— Янгол — це я. Я сказав би, що Джер більше схожий на херувима.　

Він простягнув руку і грубо скуйовдив волосся Джеремайї.　

Джеремайя відмахнувся від руки.　

— Він не янгол. Віч диявол, — заперечив він.　

Було схоже, що сварка минула. Із хлопцями завжди було так: вони билися, сварилися, а потім усе ставало на свої місця.　

Моя мама взяла реберце, яке їй віддав Конрад, подивилася на нього і поклала.　

— Я не можу це їсти. — зітхнула вона.　

— Цвіль же не вб’є тебе. — заявила Сюзанна, сміючись і відкидаючи волосся з очей. Вона підняла виделку в повітря. — А знаєш, що вб'є?　

Ми всі дивилися на неї.　

— Рак. — радісно сказала вона.　

Сюзанна найкраще за всіх людей володіла емоціями. ЇЇ обличчя — це справжній покерфейс[17], Вона зберігала незворушний вираз обличчя цілих чотири секунди, перш ніж вибухнути сміхом Вона куйовдила рукою волосся Конрада доти, доки він нарешті не всміхнувся. Я знала, що він не хотів, але всміхнувся. Зробив це заради неї.　

— Послухайте, — сказала вона, — Ось як усе буде. Зараз я ходжу на прийом до свого голкотерапевта. приймаю ліки, я досі борюся із цим. як можу. Мій лікар каже, що зараз це максимум того, що я можу зробити. Я відмовляюся від того, щоб у моє тіло вводили отруту або щоб проводити більше часу в лікарнях. Ось де я хочу бути, 3 найважливішими для мене людьми. Добре?　

Вона обвела нас поглядом.　

— Гаразд.　

Ми всі сказали "так", хоча все аж ніяк не було гаразд. І ніколи не буде.　

Сюзанна мовила далі:　

— Коли я буду відходити у вічність, я хочу танцювати, а не мати такий вигляд, ніби все своє життя провела в лікарняній палаті. Щонайменше я хочу бути незасмаглою. Я хочу бути такою самою засмаглою, як Беллі.　

Вона вказала на мене виделкою.　

— Бек, якщо ти хочеш бути такою ж засмаглою. як Беллі, тобі знадобиться більше часу. Таку засмагу не отримаєш за одне літо. Моя дівчинка не народилася засмагла. Вона працювала над цим роками. Отже, ти ще не готова, — заявила мама.　

Вона виклала це все просто І логічно. Сюзанна ще не була готова. Ніхто з нас не був.

Після вечері ми всі пішли кожен до себе, щоби зібратися. У будинку було тихо, занадто тихо. У своїй кімнаті я пакувала одяг, взуття, книжки, Аж ось я взяла в руки купальник. Я ще не була готова покласти його в сумку. Я хотіла ще раз поплавати,　

Я переодяглася в купальник і написала дві записки одну — для Джеремайї, Другу — для Конрада. На кожній: "Опівнічне плавання. Зустрічаємось за десять хвилин". Я сунула записку під двері, а потім побігла вниз так швидко, як тільки могла, мій рушник майорів за мною, як прапор. Я не могла дозволити, щоб літо закінчилося так. Ми не могли покинути цей будинок, доки в нас не буде бодай одного прекрасного моменту для всіх.　

У будинку було темно, і я вийшла з нього, не вмикаючи світло. Мені це не було потрібно. Я знала все в будинку напам'ять,　

Тільки-но підійшовши до басейну, я відразу пірнула у воду. Я не стрибала енергійно, це не був «животоплеск». Востаннє за літо, а може, взагалі у цьому будинку принаймні. Місяць був повний і щедро лив світло, Чекаючи на хлопців, я плавала на спині, рахуючи зірки і прислухаючись до шуму океану. Був відлив, він шепотів і плескав, і це заколисувало. Я хотіла, щоб цей момент тривав вічно. Хотіла лишитися в ньому. Як в одній із тих скляних кульок зі снігом, — один маленький момент, що застиг у часі.

Вони вийшли разом, хлопці Бек. Думаю, вони зіштовхнулися на сходах. Обидва були у плавках. Мені спало на думку, що я не бачила Конрада в плавках все літо, що ми не плавали в цьому басейні з того першого дня, А з Джеремайею ми купалися в океані лише один чи два рази, ile було літо, коли майже не було часу на плавання, крім тих випадків, коли я плавала з Кемом або коли плавала сама. Мені стало невимовно сумно від думки, що це могло бути останнє літо, а ми майже не плавали разом,　

— Привіт. — сказала я, досі плаваючи на спині. Конрад занурив палець у воду.　

— Прохолодно для плавання, еге ж?　

— Курча, — сказала я, голосно заквохтавши. — Просто стрибай, і покінчимо з цим.　

Вони перезирнулися. Потім Джеремайя з розбігу плюхнувся "бомбочкою". Конрад — за ним. Це було два неймовірно великих "шубовсь" — я саме щосили сміялася, тому наковталася вдосталь води, але мені було байдуже.　

Ми допливли до найглибшого місця в басейні, і мені доводилося перебирати ногами на місці, щоб втриматися на плаву, Конрад потягнувся і прибрав пасмо волосся з моїх очей. Це був ледь помітний жест, але Джеремайя побачив, відвернувся і підплив ближче до краю басейну.　

На мить мені стало сумно, а потім зненацька, нізвідки мене осяяло. Вірш у моєму серці як лист у книзі Я піднесла руки в повітря І закружляла, як водяна балерина. Обертаючись, я почала декламувати:　

Разом (і Конрад теж) ми всі сказали:　

А потім запанувала тиша. Ніхто не вимовив і слова.　

Це був улюблений вірш Сюзанни. Це вона нас. дітей, навчила йому ще за давніх часів, коли ми були з нею на прогулянці, де вона показувала нам черепашок і медуз. Того дня ми йшли пляжем, узявшись за руки, і декламували вірш так голосно, що. здається, розбудили навіть рибу. Ми знали цей вірш напам'ять, як "Клятву вірності прапору США"[18]

— Цe може бути останнє, літо тут, — раптом сказала я.　

— Ні, нізащо, — заперечив Джеремайя, плаваючи поряд зі мною.　

— Конрад цієї осені поїде до коледжу, а в тебе футбольний табір, — нагадала я йому.　

Навіть попри те, що Конрад поїде до коледжу, а Джеремайя — на два тижні до футбольного табору. це не мало нічого спільного з тим, чому ми не повернемося наступного літа. Я не сказала про те, про що ми всі подумали: Сюзанна хвора, їй може не стати краще, а це вона була тією ниткою, яка зв’язувала нас усіх разом.　

Конрад похитав головою:　

— Це не має значения. Ми завжди повертатимемось.　

На мить я подумала, чи не мав він на увазі тільки його та Джеремайю, але він додав:　

— УсІ ми.　

Знову стало тихо, і тоді в мене з'явилася ідея.　

— Зробимо вир! — вигукнула я, плескаючи в долоні.　

— Яка ж ти ще дитина, — промовив Конрад, усміхаючись і хитаючи головою.　

Уперше мене не хвилювало, що він назвав мене дитиною. Це навіть було схоже на комплімент. Я виплила на середину басейну.　

— Ну ж бо. хлопці!　

Вони підпливли до мене, ми зробили коло і почали рухатися по колу так швидко, як тільки могли　.

— Швидше! — гукав Джеремайя, сміючись.　

Потім ми зупинились, дозволили нашим тілам обм’якнути і потрапити у вир. який ми шойно створили.　

Я відкинула голову І дозволила течії підхопити мене.　

Коли він зателефонував, я не впізнала його голос, частково тому, що не чекала на дзвінок, а почасти тому, що досі дрімала.　

Він сказав:　

— Я їду машиною до твого будинку. Можна тебе побачити?　

Було пів на першу ночі. Бостон був за п'ять із половиною годин їзди звідси. Він їхав усю ніч. Він хотів мене бачити.　

Я сказала йому, щоб він припаркувався на вулиці. ми зустрінемося за рогом, коли моя мама ляже слати. Він сказав, що зачекає.　

Я вимкнула світло і почала чекати біля вікна, спостерігаючи за задніми фарами. Тільки-но я побачила його машину, то відразу захотіла вибігти на вулицю, але мені довелося зачекати. Я чула, як моя мама шарудить у своїй кімнаті, і знала, що вона читатиме в ліжку принаймні пів години, перш ніж засне. Це були тортури — знати, що він чекає на мене десь там. і не мати можливості підійти до нього.　

Не вмикаючи світла, я надягла шарф і шапку, які мені на Різдво сплела бабуся, потім зачинила двері спальні і навшпиньках пройшла коридором до кімнати мами, притишся вухом до дверей. Світло було вимкнене, і я почула, що вона тихо похропує. Мені пощастило, що Стівен не вдома, бо в нього дуже чутливий сон, як у нашого батька.　

Моя мама нарешті заснула. У будинку панували тиша і спокій. Наша ялинка досі стоїть вбрана Ми не вимикаємо гірлянди на ніч. бо це досі створює відчуття Різдва, мов будь-якої хвилини Санта може з'явитися з подарунками. Я не стала залишати їй записку Я зателефоную їй вранці, коли вона прокинеться І побачить, що мене нема вдома.　

Я крадуся вниз сходами, намагаюсь не наступити посередині на сходинку, що скрипить, але щойно виходжу з будинку, то лечу вниз сходами з ґанку через замерзлий газон. Він хрумтить під підошвами моїх кросівок. Я забула одягти куртку. Згадала про шарф і шапку, а куртка геть вилетіла з моєї голови.　

Його машина стоїть за рогом, саме там, де й має бути У машині темно, світло вимкнене, і я відчиняю двері з боку пасажира, немов уже робила це мільйон разів. Але насправді жодного разу. Я навіть ніколи не сиділа всередині, Я не бачила його з серпня.　

Я застромляю голову всередину, але поки що не сідаю. Я хочу спочатку подивитись на нього, Я повинна. Зараз зима, він одягнений у сіру флісову куртку. Його щоки стали рожевими від холоду, засмага потьмяніла. але він досі був таким самим.　

— Привіт. — говорю я і сідаю в машину.　

— Ти без куртки, — каже він.　

— Не так уже й холодно, — зауважую я, хоча насправді холодно, бо тремчу, коли говорю це.

— Тримай, — каже він, скидаючи з себе куртку і простягаючи мені.　

Я одягнула. У ній тепло, і вона не тхне цигарками, Вона просто пахне ним. Отже, Конрад таки кинув курити. Ця думка змушує мене всміхнутися. Він заводить автївку.　

Я говорю:　

— Не можу повірити, що ти справді тут.　

— Я теж, — дещо сором’язливо мовить він. А потім вагається: — Ти не передумала їхати зі мною?　

Я не можу повірити, що він спитав мене про це. З ним я поїхала б куди завгодно.　

— Ні. не передумала. — впевнено говорю йому.　

Таке відчуття, що, крім цього слова, цього моменту, більше нічого не існує. Існуємо лише ми. Усе, що сталося минулого літа і кожного попереднього літа, вело до цього. До цього моменту.